Issuu on Google+

“Обніміте ж, брати мої, найменшого брата...”

№ 0(

журнал Le lettere agli Amici Letters to Friends думки Listy ' do Przyjaciol i чину Briefe an Freunde

0)

бе

ре зе

нь

20

09

Національна ідея — це ідеали, закодовані в суцільній історичній пам’яті народу


[

[ 2 ] ЗМІСТ НОМЕРА

НАШ ЖУРНАЛ

Т

ворче кредо, світоглядну орієнтацію нашого видан­ ня можемо висловити одним реченням: ПРОБУДЖУВАТИ БОГОПОДІБНЕ В ЛЮДИНІ. Сенс історії — моральний про­ грес — виявляється через лю­ дину як Особу. Отож, не має­ мо права втрачати духовний компас, схаотизовувати нашу спроможність відчувати іс­ тину. Рівно ж не маємо права миритися із суто предметною свідомістю, пласким позити­ візмом, який чинить з людини раба і споживача. Вбачаємо свій обов’язок у тому, щоб нести правду туди, де панує брехня, віру — туди, де панує сумнів, злагоду — туди, де панує розбрат, надію — туди, де панує відчай. Великий мудрець України Іван Франко влучно висловив покликання творчої особистості: «Двигни з пітьми люд робучий, розхитай в нім ясні думи, виплекай братерську згоду». На першому плані мають бути вартості, а не інтереси. Пам’ятаймо, що ідеал — це любов до цілості. Ми, українці, маємо покликання — скристалізувати вагомість свого ідеалу, який визволить і людину, і націю, і людство. Безперебійне зростання у добрі забезпечує культуру свободи. Повноцінність людського життя вимагає рівноваги культури як образу душі нації та цивілізації як упорядкування побуту. Розум має перебувати на службі душі. Водночас освітлення розуму любов’ю душі сприяє гармонійному розвитку людства, яке неодмінно перейде від комерційно-маніпулятивної цивілізації до духовної. Жити — означає творити. Усе, що існує і живе, прагне знати і здійснити себе. Не маємо права руйнувати людину. Будуймо кращий світ! Ушляхетнюймо свою свідомість. Скеровуймо думки до найвищих ідеалів. Змагаймо до єднання з Волею Всевишнього... І тоді ХХІ сторіччя справді стане українським! Редакція

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

[ Фінанси ]

РЕДАКЦІЙНЕ [ Світоглядні орієнтири ] Спільнота вартостей ................

Банкір для бідних .................. 15

4

[ Від редакції ]

Нав’язуємо до традицій Миколи Шлемкевича ............. 6

СУСПІЛЬСТВО [ Слово редактора розділу ]

Право на правду, або остання втеча людини ...... 7 [ Вибір ХХІ століття ] Дві культури ...................................

8

[ Грані таланту ] Микола Руденко першим у світовій економічній думці запропонував шукати справжню вартість там, де народжується нова матерія, а разом із нею — нова енергія. Це відбувається лише в процесі фотосинтезу — тобто на пшеничній ниві. Енергетик прогресу ...............

8

[ Свій до свого по своє ]

Микола Мудрик: «Українці неодмінно витворять своє власне сильне господарство ............... 10 [ Діаспора ]

Дотик серця Взаємодопомога українських заробітчан в Італії ...................... 12 [ Тенденції ]

Світ сьогодні. Показники досягнутого економічного рівня і динаміки країн світу ............. 14

[ Світ, який не повинен загинути ] Перлина ...........................................

16 Оаза порятунку ........................ 18 Ковток води .................................. 19 ІСТОРІЯ [ Слово редактора розділу ] Навчитися пам’ятати ...........

20

[ Наші святині ]

Батурин. Оживуть гетьмани... ............. 21

Канів: повнота суті Вклонитися Кобзареві — святий обов’язок кожного українця ...................... 22 [ Мудрість віків ]

«Жити так, щоб не гнатися і не втікати» Уявна розмова з імператором Марком Аврелієм ....................... 24 [ Постаті ]

Золотий фонд нації .............. 26 [ Наші святині ] Про Крути часто згадують лише як трагедію українського народу. Але подвиг під Крутами — це справжній національний День Захисника Батьківщини.

Шляхетний порив Григорія Піпського ............. 28 Григорій Піпський мешкав у нашій квартирі .. 31 [ Своє одвічне, сокровенне ]

Світлотіні забутих поліщуків ....................................... 32

В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ

Поміркуємо... «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть: — стихійне, вроджене хотіння; — ясна ідея, усвідомлююча хотіння; — воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; — віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; — і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея». Листи до Братів-Хліборобів


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

[ Батьки — діти — онуки ]

«Сірий кардинал» українського підпілля ........ 34 Серце мудрої сільської жінки ......................... 36

Знак роду ........................................ 38 [ Рефлексії ]

Що з того, що вони знали? ................................................ 38

ЗМІСТ НОМЕРА [ 3 ] [ Думка священика ]

Куди веде закон: на дорогу життя чи до пекельної брами? .......... 50 [ Енергія добра ] Милосердя .....................................

52

[ Осердя нації ]

У родині Штуринів — співають усі ................................... 53

[ Світ довкола нас. Китай ]

[ Наші діти ]

Як жити поруч із драконом... ................................ 41

«Засвіти свою зірочку добра» ............................. 55

[ Простір особистості ]

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я

Нездоланний дух народу .... 40

Геродот нашого часу ............. 42

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ [ Лицарі нації ]

Велика любов маленького серця .................... 44 [ Ореол пісні ]

Підносити душу на високих променях ............ 45 [ Силуети епохи ]

«Римські канікули» Миколи Гоголя До 200-річчя від дня народження письменника ... 46 [ Героїзм душі ] Хто серед незліченної маси людства має силу впорядковувати хаос, хто героїчно творить територію, де у людей є очі — щоби бачити, руки — щоби допомагати, серце — щоб любити?.. Це — християнин у всій повноті значення цього слова. Закоханий в Бога ....................

48

Подарована любов .................. 54

[ Туризм ]

Мандрівка до Полярного кола, або розповідь про невтрачений шанс ........... 56 [ Nota bene! ]

Шість порад дратівливій людині .............. 60 [ Світова слава ]

Золоті стріли амазонок: від витоків до сьогодення ..... 62 [ Наші традиції ] Бойовий гопак — це насамперед національна система тілесного, духовного і розумового виховання молоді, що ґрунтується на засадах справжнього козацького лицарства.

Гартуємо дух і тіло Стиль життя й мистецтво бою закодовані у танці ......... 64 [ Закони природи ]

Біологічний годинник ......... 67

ЖУРНАЛ ДУМКИ І ЧИНУ ЗАСНОВНИК І ВИДАВЕЦЬ: Благодійна організація «Архангел Михаїл» АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: вул. Генерала Чупринки, 49/306, м. Львів, 79000 ТЕЛ./ФАКС: (032) 239-46-20, (032) 239-47-75 E-MAIL: lysty@i.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Йосип Лось (головний редактор), Тарас Лильо (заступник головного редактора), Ігор Полянський (відповідальний секретар), Петро Камінський (виконавчий директор), Ярослав Табінський (фотокореспондент), Федір Лукавий (художник), Андрій Мельник, Мар’ян Житарюк, Тетяна Хоменко, Христина Давидчак, Микола Рашкевич, Ольга Солодуха, Тарас Балда, Ольга Квасниця, Ярослава Фіалкович Редакція може не поділяти позицію авторів публікацій. Редакція залишає за собою право скорочувати текст, змінювати назви матеріалів, але сенс їх залишає в авторському тлумаченні. За достовірність фактів відповідають автори. ДРУК: ВВП «Місіонер» НАКЛАД: 500 прим. ЗАМОВЛЕННЯ № 43

Особлива подяка за сприяння у підготовці номера:

Софія Київська і Собор Святого Петра в Римі.


[ 4 ] СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ Йосип ЛОСЬ

Слово редактора

К

СПІЛЬНОТА ВАРТОСТЕЙ

омерційно-маніпулятивна цивілізація сходить з історичної арени. Матеріалістичний нігілізм виплодився з безтямного егоїзму людей, які зреклися Бога і рідної матері, з у м о н а с т р о ю в и г о д и. Здавалось би, справді величезні здобутки у продукуванні незліченної кількості матеріальних благ, технологічних проривів, пізнанні механізмів впливу на масову свідо­ мість і влади забезпечать гармонійне життя усім. Однак періодичні й безприкладні економічні, соціальні та культурні струси призвели до розламу у світовому порядку. Війни, революції, кризи, катаклізми незмінно унаочнювали хибний шлях розвитку. Людина загалом змаліла, тобто спростачилася, збайдужіла, відтак — острахопудилася. Український священик Євген Ляхович півстоліття тому в книжці «Форма і зміст українських визвольних змагань» пророчо підсумував зміну іє­ рархії речей: «Здаєть­ ся, ми вже добігаємо останнього акту за­ початкованої кілька віків тому драми, в якій поставлено на першому місці тіло, а не Духа; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналізу, а не синтезу; форму, а не зміст. І нині ба­ чимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили по­ чуття щастя; накопичили май­ но і почуваємося бідними; об­ вішались бомбами і трясемось

з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам — заблудили; всупереч величез­ ному знанню — здурніли... Зі­ пхавши духа на друге чи десяте місце — ми схаотизували нашу здібність відчувати істину; зріз­ ничковуючи усе — ми інтеграл духа втратили; втративши ду­ ховний компас, ми вже не розу­ міємо слів: «Я ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ».

Л

юдину створено. Тому вона не є самодостатньою. Кожний із нас існує не сам собою. Сенсом, справдешнім змістом життя кожної особистості є спілкування із Творцем. Відтоді, коли були сказані найголовніші — на усі часи! — слова: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий», «Не можете служити Богові і мамоні» (Мт. 5:48, 6:24), морально чутливі речники усіх народів неухильно застерігали від хибного шляху розвитку. Він вия­ вився у тому, що саморуйнація стала нормою. А нині настільки усе спотворено і сплюндровано, що навіть осягнута свобода не отямила спільноти, не дала нічого, крім вулканічних викидів ненависті, озлоблення, бруталізації та криміналізації життя. Та ще й зґвалтовано природу — створе­ ну гармонію, а людина відчужена від своєї праці настільки, що будь-якою ціною бореться за виживання, або задовольняє облаш­ тувальні потреби споживання, «насолоджування» життям. Отже, маємо кризу концепції світу, яка започаткувала царство усередненої людини-функції. Діагноз поставлено. Тому й буде знайдено вихід з глухо-

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

го кута. Економічні й політичні рани не є смертельними. Найголовніше — перебороти кризу свідомості. Людина має найвищий обов’я­ зок — стати живим учасником Божого плану, жити духовно у світі, прагнути досконалості. Рівновага, яку від початків встановив Найвищий Розум, орієнтує нас на забезпечення у житті гармонії душі—розуму—тіла. Така триєдина взаємозумовленість. Знецінення душі знецінює особистість. Закостенілий розум призводить до дебілізації. Занедбане тіло атрофується. Ми наділені часткою Божественного розуму, аби він служив душі. Освітлення розуму любов’ю душі — запорука постійного розвитку людства. За такого підходу загальний добробут стає доконечним. І в історії народів, цивілізацій, і в сучасному житті маємо увесь набір варіантів розвитку: від т. зв. примітивних до постмодерних. Провидіння, яке керує світом, буквально обдаровує нас можливістю вибору. Або вгору, до найвищого Ідеалу — любові до цілісності, або вниз — у прірву хаосу. Або гармонія, або розшарпаність. Гармонія людини з собою, у соціумі, між народами, між homo sapiens і довкіллям. Або депресія, поневолення, розбій, суспільне упослідження, розпинання людства на хресті рабства. Або прямування до життя абсолютно справедливого, абсолютно про­ стого, абсолютно чистого (орієнтир — Христос). Або сповідування гендлярсько-фарисейського варіанта (орієнтир — так званий цивілізований світ). Тож коли в Європейському Союзі законодавчо утверджується якась химерна громадянська національність і сфальшоване багатокультур’я, за яким маскуються космополітизм і мамонізм, коли урівнюються у правах добро і зло, то це посутньо перекреслює увесь плідний спадок народів — усіх, без винятку, оскільки серед націй немає і не повинно бути ієрархії.

Нація має увічнювати себе пам’ятниками Генрі ТОРО думки. Християнство — рідна мова європейців, а мова прав людини є похідним від цієї мови християн Андре ФРОСАР діалектом.


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Європа не може стояти на одній нозі. Ніколи не вдасться забезпечити рівноваги континенту «милицями» псевдодемократії та куцої змагальності за дрібні дорібки, облудними деклараціями про «політичну коректність», «толерантність» — начебто можна бути коректним, коли тебе принижують, експлуатують, знищують твоє сокровенне єство під виглядом комуністичного інтернаціоналізму або неоліберального космополітизму, чи толерантним щодо паскудства реклами збочень, корупції на верхніх ешелонах влади, розпаскудженої «еліти».

М

аємо перейти від половинчастих ідей на перспективні шляхи Ідеалу. Упродовж історії деякі особистості, інколи — цілі соціуми, групи людей репрезентували найдосконаліші варіанти буття: правдасправедливість оточені ореолом святості, відтак у помислах і діях категорично не може бути жодної фальші; утверджується соціальне милосердя, духовність стає синонімом Божественності; егоцентризм, упослідження свого ближнього, руйнація довкілля неприпустимі; зазіхання на «істину в останній інстанції» навіть у мисленнєвих схемах виеліміновується. Такі особистості й соціуми Христову свободу вважають поміркованою, прихильною, спасенною. Отож слід відсунути за історичний горизонт усе, що здеформоване й звиродніле. Побороти стихію руйнівних інстинктів.

СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ [ 5 ] Вгамувати свавілля комерсантів і можновладців. Очистити історію від намулу злих енергій, руйнівних дій. Відновлюючи первинну сутність усього створеного, ми знову осягнемо цілісність буття: людини, нації, людства. Культ однобічної людини — чи раба, чи споживача — доконечно маємо замінити ідеалом творення. Спадок імперського паразитизму, фарисейського неолібералізму, примітивного економізму, зухвалого глобалізму, який проголосив гасло «Усе минає» — Аnything goes (крім зиску, певна річ), слід перебороти. Кілька десятиліть тому Андре Мальро впевнено заявив про те, що «ХХІ сторіччя буде або духовним, або його не буде зов­сім». На відміну від песимістів, ми вважаємо, що буде духовним. Ані комуністичний деспотизм, ані космополітичний гедонізм не стануть смертельним вироком для європейської цивілізації. Усі «ізми» підуть в небуття, попри те, що нас чекають ще потужніші випробування. Тоталітаризм більшовизму й нацизму завалився під тягарем своїх злочинів. Витонченіший вид тоталітаризму — неоліберальний інформаційний терор і споживацький марафон — дискредитують себе лицемірством і абсолютно примітивним проектом. Не забуваймо, що найкон­ структивнішою енергією є шля­ хетна думка-дія. Майбутнє люд­ ства залежатиме від творчих потенціалів думки, яка бере за основу Слово, що було спокон­ віку.

Іван Павло ІІ

«Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд... Висловлюю тобі побажання, щоб Україна як повноправний член увійшла до Європи, яка охопить увесь континент від Атлантичного океану до Уральських гір... Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу. Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою гідність у колі інших Народів. Мені спадають на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». УКРАЇНЦІ, В РОДЮЧУ ЗЕМЛЮ ВАШИХ ТРАДИЦІЙ ЗАГЛИБЛЮЄТЬСЯ КОРІННЯ ВАШОГО МАЙБУТНЬОГО!.. Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасності, натхненні тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої недавньої історії...» З виступу Івана Павла ІІ на Офіційній церемонії прощання у Львівському аеропорту

[Б]

уло б на часі ухвалити спільну Хартію солідарності ХХІ сторіччя, в якій вирішальним у житті оголошується ціннісний фактор. Скажімо, якщо приймати спільну європейську Конституцію, то у ній чітко мають бути зафіксовані такі принципи: 1. Пріоритет віри, тобто наш спільний автентично християнський спадок. 2. Пріоритет культури як осердя розвитку, відтак барвистий букет надбань націй збагачуватиме нас докрайвіку пречудовими витворами людського генія, зробить життя змістовнішим. 3. Пріоритет національних організмів як єдності етнічних, соціальних, культурних, духовних, політичних, генетичних та інших чинників. 4. Колективна відповідальність за функціональну рівновагу соціумів, що забезпечується паритетом в обміні ресурсами, звісно, зважаючи на кількість населення, геополітичні фактори тощо. 5. Колективна відповідальність за мирний, солідарний розвиток регіонів, недопущення агресивних

намірів, справедливе полагодження конфліктних ситуацій. 6. Ефективне законодавство, яке має захистити народи Європи від тероризму, стихійної руйнівної міграції, економічної дискримінації, корупції. 7. Декомерціалізація духовних аспектів буття, ліквідація інформаційної експансії, ушляхетнення медійної сфери, усунення кічу. 8. Спільна турбота про довкілля і сталий розвиток. 9. Спільна турбота про збереження сім’ї, традиційних університетів, гармонійний розвиток особистості через обмін ідеями, інноваціями. 10. Випрацювання гуманних засад взаємодії Європи з іншими континентами задля збереження життя на планеті, формування «цивілізації любові».


[

[ 6 ] ВІД РЕДАКЦІЇ

Нав’язуємо до традицій Миколи Шлемкевича

Р

івно 56 років тому з’явився перший но­ мер щомісячного журналу «Листи до приятелів», що його видавав відомий філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч Микола Шлемкевич за кордоном. Про­ відною ідеєю філософії та публіцистичної творчості видатного майстра слова, шляхет­ ної думки і реального чину (книги, участь у багатьох організаціях, виданнях, створення Українського Публіцистично-Наукового Ін­ ституту та ін.) був пошук правди. Перекона­ ний ідеаліст, він прагнув до здійснення іде­ алів Тараса Шевченка та Івана Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності. М. Шлемкевич шукав нових шляхів для українського суспільства, для його морального зміц­ нення і державного оформлення. Подаємо кілька думок свого предтечі. Певна річ, маємо враху­ вати часову та екзистенційну дистанції. Ми живемо вже в умовах відновленої державності, у період трансформаційної кризи люд­ ства. Однак чільні ідеї Миколи Шлемкевича донині зберігають свою актуальність. Судіть самі:

1. Будучина в душах

2. Туга за сонцем

Світ заглушує нашу душу. Що наше життя? Дві довгі війни, а між ними: в одних легша, в других тяжча неволя. І скитальство, як тимчасове закінчення... Треба було, і треба ще, напружувати усі думки й усю волю, щоб утриматися. Так події заглушували в нас душу, і разом із тим — людину й особу. І вже як мова із іншого, незнаємого світу звучить нам заклик «виряджати слово до походу, не в степи куманські, безконечні, — а в таємні глибини сердечні, де кують будучину народу»... Що важніше для нас: — добрий заробіток у кишені, чи велика ідея в серці?.. Свобода й порядок, здійснювані в нашому співжитті, — це задатки будучого вільного й державного українського порядку. А віднайдена в душі глибина й достойність української людини, висловлена в духовій творчості, була б найуспішнішою маніфестацією перед світом у користь самостійности України.

Ми повинні для неї, для України, збирати ясні скарби світу, скарби правди, нових мислей і свобідних форм, скарби любови — зачатку нового життя... Листи до Приятелів. 1954, вересень, Ч.9.

Листи до Приятелів. 1954, липень. Ч.7. Нью-Йорк

3. Віримо ...Спокійно і по-мужньому бе­ рімся відбудовувати нашу руїну.

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

В наших душах є все: — і добро і зло, злети високих поривів і низьке приземне себелюбство, — є праведність і злодійські ласі погляди, є приязнь і заздрість, і зрада. Так само в збірній душі суспільства. А дійсність залежить від того, які сили душі усвідомляться ясніше, знайдуть слово для себе і ним кликатимуть, притягатимуть споріднені сили інших душ. Хто переможе в збірній душі: — чесність чи підлота, правда чи облуда. Останніми часами верховодили ідеології ненависти, нетерпимости і безоглядної боротьби за владу. І вислід, що його називаєте... мізерією... Приятелі, не сумними мелодіями розпуки, але творчою тугою і живим зусиллям проб’ємо дорогу до джерел віри і осмисленого життя. Листи до Приятелів. 1955, серпень. Ч.8

4. Передовсім думаймо Поки кидати каменем у брата, думаймо, чи може не подає його нам до рук єхидний ворог через свого свідомого чи несвідомого прислужника, щоб ослабити нас взаємним недовір’ям і знищити нас нашими ж власними руками. Поки кидати каменем у брата, що пробивається вище, у політика, вченого чи письменника, — подумайте, чи не подають Вам того каменя засліплені партійці або просто ласі й заздрі групи чи окремі особи, що хотіли б Вашими руками вбити в громадській думці добру славу своїх суперників. Листи до Приятелів. 1955, вересень. Ч.9

«Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємнім самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. В цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні». Олег ОЛЬЖИЧ (О. КАНДИБА)


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СУСПІЛЬСТВО [ 7 ]

Тарас ЛИЛЬО

Слово редактора розділу

В

ПРАВО НА ПРАВДУ

або остання втеча людини

лада Ватикану ухвалила рішення відмовитися від застосування на своїй території законів Італії, позаяк ті доволі часто не відповідають принципам Церкви. Упродовж останніх вісімдесяти років між Ватиканом та Римом діяв договір про поширення світських законів Італії на території Ватикану. Однак з 1 січня 2009 року набуло чинності рішення Папи Римського, за яким Святий престол не визнаватиме автоматично італійські закони. Тепер вони проходитимуть особливу експертизу. Цей підхід застосовуватимуть і до міжнародних договорів. За цим фактом вкотре простежуємо тривожне явище: деякі правові норми сучасного західного суспільства істотно суперечать християнським цінностям. Легалізація клонування людини, проституції, абортів, евтаназії... Це має спонукати до коригування так ідеалізованої в посткомуністичному просторі концепції правової держави, безмежної людської свободи, чи, принаймні, стишити риторику про права людини. Адже хіба не в ній щоразу більше згадують права і щоразу менше Людину… як Боготвірний феномен? Те, на що сьогодні прореагував Ватикан, розпочалося давно. Основи для згаданої вище легалізації зла були закладені ще в часи Відродження, яке ставить у центрі світобудови людину. Особа нібито не має в собі внутрішнього зла, бо воно — від неправильних соціальних систем. Найвищим завданням, сенсом життя стає земне щастя. Усе інше підпорядковують основній меті. Так були створені та овіяні вітром свобо-

ди світоглядні щілини, які сьогодні неймовірно збільшилися. В епоху Ренесансу атеїзм лише зароджувався. У європейську свідомість він проріс у часи Просвітництва. Аналізуючи витоки ідеологій зла минулих століть, Іван Павло ІІ згадує Рене Декарта, який узалежнив правду Буття (Бога) від мислення людини (Сogito, ergo sum). Як наслідок, думка людини, її егоїзм стають основою світосприйняття і світо­творення, а Правда відсувається на другий план або усувається взагалі. Інакше кажучи, коли точкою відліку правди є людина, її інтереси, то особі самодозволено все. З такою програмою людина вийшла на широку дорогу, забуваючи про святість і починаючи міряти весь світ собою. На цьому шляху совість ситуативно заспокоюється, а злочин можна виправдовувати правом обраних і пересічних істот на вбивство масове (більшовизм, нацизм) і поодиноке (аборти, наркотики, евтаназія). До речі, евтаназію вперше легалізували 1933 року в нацистській Німеччині. Нацизм і більшовизм як конвульсії викривленого гуманізму канули в Лету. Однак викликів не поменшало. Сьогодні у сферу свободи і права людини потрапило її бажання саморозважатися аж до смерті, експериментувати над ненародженими істотами, творити саму себе, творити генетично. За таких умов свобода втрачає сенс і веде до залежності. Як зауважив Йозеф Рацінґер, беззмістовна індивідуальна свобода, яку подають як найвищу мету, є нежиттєздатною, бо свобода особи може вистояти лише в ієрархії свобод. Їй потрібна межа, інакше вона стає засобом насилля над іншими. Так само і з людською правдою, яка набуває сенсу лише тоді, коли є похідною від Правди. Однак сьогодні створені аргументаційні передумови для того, щоб свобода і Правда перебували у площинах, які не пе-

ретинаються. Правду не пов’язують із суспільним благом, лише з вузьким простором людської вигоди. У протилежному випадку — звучать заяви про замах на толерантність. Тут маємо справу з істотною маніпуляцією свідомості, адже, хіба недоторканність цінностей зумовлюється не тим, що вони правдиві? Однак гра людини в невинність постійно тривати не може. Людина нагромадила багатство, але не стала щасливішою. Вона відчуває, що збудований нею світ починає руйнуватися, проте їй ще важко визнати свої гріхи. Останньою втечею людини якраз і є спроба легалізувати зло, перенести всю відповідальність на державу, закон, інструкції Цезаря, ще на якийсь час знайти фальшиві замінники моралі, зіграти роль жертви. Але таке юридичне життя не спроможне захистити людину від експансії зла, стати надійною протиотрутою. Як казав правозахисник Богдан Кистяківський, право не може стояти поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Ці слова були сказані сто років тому в Російській імперії. Значно пізніше, виступаючи в Гарварді, Олександр Солженіцин зазначив: «Жахливе те суспільство, в якому взагалі нема справедливих юридичних терез. Однак суспільство, в якому нема інших терезів, окрім юридичних, теж мало гідне людини. Суспільство, яке стало на основу закону, але не вище, — слабо використовує висоту людських можливостей. Право надто холодне і формальне, щоб впливати на суспільство благодійно. Коли все життя пронизане юридичними відносинами, створюється атмосфера душевної посередності, яка омертвляє найкращі злети людини». Письменник застеріг, що перед викликами часу втриматися на одних юридичних підпорах буде неможливо... А якщо вони фальшиві — й поготів. Як завжди, людині залишається вибір. Між гуманізмом, коли Бог вмирає в душі людини і про Бога забувають, та гуманізмом, коли Людина ставить на перше місце Бога, а себе міряє мірилом божественного. У такому вимірі з’являються справжні перспективи порятунку.

«Remota justitia, quid sunt regna nisi magna latrocinia» (Держава, яка не керувалася б справедливістю, перетворилася б на велику банду злодіїв).

Аврелій Августин


[ 8 ] СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ГРАНІ ТАЛАНТУ Енергетик прогресу Українському читачеві Микола Руденко відомий як письменник, філософ, один із трьох перших засновників та перший голова Української гельсінської спілки. Однак мало хто знає, що він — непересічний представник економічної думки світового масштабу. Його економічні дослідження «Енергія прогресу» та «Економічні монологи» стали однією з причин 12-річного ув’язнення. Ще одну економічну працю — «Не заглядаючи у святці» Микола Руденко написав 1983 року на замовлення генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова, якого цікавили погляди політв’язня щодо реформування радянської економіки. У ній мислитель переконував у необхідності докорінних реформ у самій структурі держави. Москва вирішила, що програму М. Руденка потрібно реалізовувати, однак після того, як її автор покається за свої злочини. Засудити свої «злочини» Микола Руденко бажання не виявив. Після повернення в Україну 1992 року Микола Руденко пише низку новаторських праць з проблем міжнародної економіки, національного господарства України та світової економічної думки. У 2002 році він опублікував статтю «Глобалізація і Україна», яку вважають його економічним заповітом. Нижче подаємо кілька витягів з цієї праці. «Плануємо не лише ми — передусім планує Світовий Розум, програмуючи для земного людства шляхи розвитку на століття й тисячоліття. Благословенним є той народ, який зумів своєчасно налаштуватися на цю глобальну програму, визначивши своє місце в світовому русі. Аби не схибити, треба побачити напрямок розвитку людства бодай впродовж одного століття. А бажано й набагато далі. Мені скажуть: для цього треба бути пророком. Ä

ДВІ КУЛЬТУРИ Технократична культура

Аборигенна культура

ЕКОНОМІКА Принцип приватної власності — фундаментальний і поширю­ ється на ресурси, землю, здатність купувати і продавати. Перевага надається корпоративній власності. Товари виробляють переважно на продаж, не для приватного використання. Перевиробництво, суттєвий мотив — прибуток. Технологія продажу створює «потреби», використовуючи рекламу. Потреба економічного росту, ріст виробництва, збільшення обсягів використання ресурсів, розширення ринку. Валютна система — абстрактні гроші. Природу розглядають як «ресурс».

Немає принципу приватної власності на ресурси, землю, воду, корисні копалини чи рослинність. Немає принципу продажу землі і принципу спадковості. Товари виробляють для безпосереднього використання. Економіка самодостатності; немає мотиву прибутку і практично немає перевиробництва. Стійка економіка; відсутній прин­ цип економічного росту. Бартерна система — конкретна вартість продукту. Природу розглядають як «істоту»; людина — частина природи.

СУСПІЛЬСТВО Великі суспільства; велика густота населення. Родовід визначається по лінії батька. Пошанування молодих. Історія записана в книжках, розповідається у телевізійних драмах.

Невеликі суспільства, усі знайомі між собою; мала густота населення. Родовід визначається по лінії матері, з деякими варіаціями. Пошанування старих. Історія передається усною традицією, зберігається в пам’яті.


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття [ 9 ]

П

ротистояння між містом і селом, традицією та модерніза­ цією, культурою та цивілізацією почалося з того часу, коли люди вирішили вилучити себе із органічного взаємозв’язку з навколишнім середовищем. У результаті виникли дві культури, два протилежні погляди на світ. У минулому зіткнення цих двох культур — технократичної, зосередженої на технологіях, використанні природних ресурсів, збагаченні, та органічної, традиційної або ж аборигенної — часто трактувалось на користь першої. Її вищість сприймали як перемо­ гу цивілізації над варварством, прогресу над відсталістю. Резуль­ тати цієї боротьби, засліплення прогресом ми можемо спостеріга­ ти з усією очевидністю. Екологічні, техногенні катастрофи, голод, поступове, але невпинне винищення флори і фауни — наслідки домінування технократичного погляду на світ. Американський науковець Джеррі Мандер у книжці «Коли не залишається нічого святого» наводить основні відмінності між двома культурами, базуючись на зіставленні світоглядів сучасних американців та корінних індіанців. Їх ми наводимо нижче. Нагальність проблеми збереження довкілля, виживання лю­ дини змушує поставити питання кардинально: яке ставлення до природи, яку культуру нам слід вибрати, щоб не знищити світ, який ми не створювали і який ми маємо передати наступним по­ колінням? Часу на роздуми практично не залишилось… ПОЛІТИКА І ВЛАДА Ієрархічна політика і влада. Рішення переважно ухвалюють диктатори або т. зв. демократична більшість. Централізація; основна влада зосереджена у центрі. Принцип «держави».

Більшість форм не ієрархічні; «вож­ ді» не мають розпорядчої влади. Рішення переважно ухвалюють шляхом досягнення консенсусу між усіма членами спільноти. Децентралізація; влада залишається у спільнот (винятки — інки, ацтеки та ін.) Принцип «нації».

СТАВЛЕННЯ ДО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА Заохочується стиль життя, який виходить за природні обмеження; завоювання природи визнають як особливе досягнення; зміна природи визнається бажаною; ресурси експлуатують. Використовують потужну технологію для зміни навколишнього середовища; масштабне будівництво; озброєння. Людей розглядають як вищу форму життя; землю — як «мертву».

Заохочується життя всередині природної екосистеми; гармонія з природою — норма життя; допускають незначні зміни природного оточення для задоволення безпосередніх потреб: їжі, одягу і т. ін. Малопотужна технологія; зброя не завдає шкоди навколишньому середовищу. Увесь світ вважають «живим» — рослини, тварини, скелі. Люди — не вища, а рівна частина мережі життя. Повага до всіх форм життя.

РЕЛІГІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ Відокремлення духовного від світського; церква і держава розділені; матеріалізм — провідна філософія. Лінійний час, заперечення минулого. Мертвих вважають втраченими. Час вимірюють машини; виконання робіт ведеться за графіком.

Духовність — невід’ємна частина усіх аспектів життя. Поєднання минулого і теперішнього. Мертві існують у теперішньому. Час вимірюють, спостерігаючи за природою; роботу виконують тоді, коли для цього настає час.

ГРАНІ ТАЛАНТУ Я ж відповім: пророком здатний стати кожен, хто оволодів фізичною економією... Фізична економія навчає: завжди слід виходити з енергетичних підвалин, на яких базується життя народів. Адам Сміт і слідом за ним К. Маркс вбачали субстанцію вартості в людській праці. Недостатність і навіть хибність цього визначення зробили XX століття найкривавішим періодом земної історії... Праця як така не є й не може бути субстанцією вартості — вона сама вимагає відповіді на запитання: де шукати субстанцію праці? Безумовно, субстанцію праці ми знаходимо в їжі, а їжа приходить з космосу через фотосинтез. Я сказав би навіть так: приходить від Світової Монади — тобто від Бога. Сміт і Маркс не розвідали джерело додаткової вартості до кінця. Його ж слід бачити там, де народжується нова матерія, а разом із новою матерією — нова енергія. Це відбувається лише в процесі фотосинтезу — тобто на пшеничній ниві. Коли ми так дивимося на нашу Україну, то нам одразу ж стає зрозумілим її елітарне становище на земній кулі. Впродовж тисячоліть цю землю було законсервовано для вирішального уроку в історії людства, який сьогодні названо глобалізацією... Земна цивілізація підходить до свого завершального екзамену, а його підсумки значною мірою залежатимуть від того, як цей екзамен складе Україна. Не доведи Господи, щоб вона повторила долю Аргентини, яка не зрозуміла власної місії на планеті і тому зазнала краху. Тут однозначно потрібна фізична економія, з якої випливає: товаром усіх товарів є пшениця — це саме з неї та інших культурних злаків на земній кулі з’явилася вартість взагалі і навіть абсолютна додаткова вартість. Отож, еталоном вартості найдоцільніше зробити тонну або центнер пшениці. Якби це справді сталося, сотні мільйонів землян були б врятовані від голодної смерті». Тарас ЛИЛЬО

Æ


[10] СУСПІЛЬСТВО|Свій до свого по своє

М

и розмовляємо у невеликій кімнаті будинку по ву­ лиці Чайковського у центрі Львова, яку займає дирекція фірми «СКЕНЕР». Директор Микола Мудрик — знана лю­ дина, причому поза межами рідного міста. Типовий взірець особистості-активанта. Глибоко заангажований у громад­ ське, бізнесове, політичне, культурне життя. Турботливий батько трьох дітей, яких виховує у національному й релі­ гійному дусі разом з дружиною Надією. Учасник усіх вихов­ них патріотичних заходів, що їх проводить Братство УПА за фінансової підтримки малого й середнього бізнесу Львова; координує цю благородну справу саме пан Микола. Меце­ нат — практично жодні святкові урочистості у театрах міста, присвячені Тарасові Шевченку, іншим важливим подіям, не обходяться без допомоги невеликого, але солідарного «брат­ ства українців-бізнесменів»; рівно ж допомагають обдаро­ ваним дітям, ветеранам національно-визвольних змагань, у виданні книжок. Та ще Микола Мудрик встигає стежити за суспільно-політичним, духовним, культурним, спортивним життям країни, міжнародною ситуацією...

Микола Мудрик: «Українці неодмінно витворять своє власне сильне господарство» — Пане Миколо, минає 20 років відтоді, коли Ви почали свою бізнесову справу. На що Ви розраховували? Який напрям обрали? Чи знайшли однодум­ ців? — Тільки на власні сили, чітко усвідомлюючи, що наперед не можемо сподіватися на певний успіх. Але коли відновилася українська держава, ми помітили, що чужинці скористалися цим і відразу розгорнули свій бізнес, ігноруючи усе і вся: закони, інтереси населення, яке живе тут тисячоліттями, будь-які моральні засади — тим паче, що охочих за хабарі надати відповідні

документи будь-кому серед наших очільників знайшлося чимало. Виникла загроза, що ми — українці — знову станемо аутсайдерами. Тож коли я і мої колеги ознайомилися з досвідом довоєнної кооперації в Галичині, вирішили об’єднати зусилля. Спочатку на�� було 50–60 осіб. Почали з торгівлі радіоелектронною апаратурою, велосипедами, холодильниками, металом і т. ін. Налагодили кооперативні зв’язки з Донецьком, Харковом, Одесою, а також Білорусією. Окрім суто господарських ефектів, це допомогло краще пізнати один одного, призвичаїтися до способу мислення,

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

шукати шляхів порозуміння щодо нашої спільної історії, перспектив усемірного посилення держави як порядкуючого чинника суспіль­ ства. — З плином часу закономір­ но кожний учасник, скажемо дещо патетично, вашого брат­ ства вирішив створити власні фір­ми, спеціалізуватися вже на виробництві продукції загаль­ ного вжитку... — Так. Причому з кількох причин. Перша: з’явилися кошти. Друга: виникла потреба у виробах на кожний день, а серед нас є фахівці різного профілю. Третя: стало можливим вийти на міжнародний ринок. Дуже швидко з’явилися у продажу вироби з металу — тертки, кухонні ножі, кришки для консервування, огорожі для обійстя тощо. Вироби з пластику, шкіри, дерева, сантехнічні плитки, швейне виробництво, зокрема спецодяг — далеко не повний перелік того, що знаходить покупця, причому ми витримуємо конкуренцію навіть на міжнародному рівні. Такі організатори і фахівці малого й середнього бізнесу, як Руслан Музика, Михайло Горний, Андрій Сай, Степан Грицак, Віталій Хилобокий та інші побували за кордоном, передовсім в Італії, Франції, Польщі, Німеччині, Словенії, вивчили досвід тамтешніх господарників і фінансистів, скооперувалися з ними. Відтак, для прикладу, фірма Руслана Музики випускає модельні речі зі шкіри, які не поступаються італійським, канадським, а фірма Михайла Горного на найсучаснішому французькому обладнанні випускає такий спец­одяг, який охоче купують французи. Поступово ми відмовилися від китайських виробів, бо свої — доброт­ ніші, елегантніші, практичніші. Ще один напрям наших зусиль — турбота про оздоровлення населення. Нещодавно у


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Сихові введено в дію оздоровчий комплекс «Зоряний водоспад». Мешканці Сихова, інших районів Львова, навіть гості вже сподобали собі римо-турецьку, фінську лазню, тренажерний зал, солярій, фітнес-кабінет, масажний кабінет. Діти, дорослі мають можливість прилучитися до здорового способу життя. Підтримуємо українського виробника — наші фірми реалізовують цукор, борошно, масло, гречку, будівельні матеріали... — Чи нинішня криза, про яку безперестанку голосять по світах, може отямити наших можновладців, олігархів, місце­ ву владу, аби вони, нарешті, від­ крили зелену вулицю для мало­ го й середнього бізнесу, який, власне, мусить стати опорою держави й суспільства, як це до­ вів світовий досвід? — Мусить! Якщо ні — знайдуться достойні керманичі. Що з того, що вони безперестанку виступають по телебаченню, дають інтерв’ю газетам і нарікають, мовляв, з банківських депозитів люди зняли 95 мільярдів гривень, декларують потребу розвивати внутрішній ринок та організовувати самозайнятість безробітних, будувати доступне житло, дороги, розвивати інфраструктуру, переорієнтовуватися на продаж товарів внутрішнього споживання, альтернативні джерела енергії, приділити максимальну увагу сільському господарству... Хіба так важко змінити систему кредитування, щоб зменшити відсоток банківської ставки? Хіба держава не може змусити олігархів вернути кошти в Україну, а це, як підрахували фахівці, понад 80 мільярдів доларів? Чи не пора змусити багатих допомагати бідним, адже не секрет, що більшість скоробагатьків — чужинці, які дивляться на Україну як на пасовище? Нарешті, чи не пора вгамувати апетити бюрократів-корупціонерів, які всіляко гальмують розвиток ма-

СУСПІЛЬСТВО|Свій до свого по своє [ 11] лого й середнього бізнесу? І найголовніше — потрібно раз і назавжди прийняти закон, який забороняв би перетворювати наші чорноземи на товар. Українська земля повинна належати українцям, стратегічно важливі сектори економіки  — також. І при владі мають бути патріоти, для яких Україна — святиня! — Повністю поділяю Вашу стурбованість, водночас — опти­ мізм. Принагідно згадалися думки Ганді, який особисто до­ бре знав відомого українського політика, вченого, журналіста Євгена Онацького, що тривалий час перебував у Римі. Саме там

Потрібно раз і назавжди прийняти закон, який забороняв би перетворювати наші чорноземи на товар Махатма Ганді, непогано обі­ знаний з ідеалами українського визвольного руху, порадив Она­ цькому: «Ви, українці, повинні творити своє власне сильне гос­ подарство. Ви не маєте іншої зброї у ваших руках, але, роз­ будовуючи кооперацію — свій до свого по своє, — ви дійдете сили. Ви повинні творити силу вашого духу, силу національно­ го опору, перед якою заломить­ ся найсильніша зброя ваших ворогів». Слова великого мудреця — на часі! Інтерв’ю вів Йосип ЛОСЬ

«Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваюсь до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видко світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали».

Іван ФРАНКО

ФАКТИ, ДУМКИ

[Т]

ільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) є заможні. Небагато користи із багатств суспільства, коли не розложені вони на всі його верстви, — а, по можності, й на всі одиниці його рівномірно. А таке рівномірне розложення їх неможливе знову без мораль­ ного закону, який усіх нарівні обов’язує. Говорю це до тих із Вас, що шукаєте економічної сили без моралі, без Божого Закону. Не­ можливий економічний добро­ бут без моралі, бо неможливий він без суспільного ладу. А суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов’язків. А такої рівноваги нема, де нема етики... Мораль, потрібна до економічного добробуту, мусить бути не­ залежною від людей та їх­ньої самоволі. Мусить однаково обов’язувати! Мусить мати санк­ цію, вищу, ніж санкції трибуналів світу, — так, що нарушення її каране було б конечно якоюсь безоглядною справедливістю, якої на цьому світі нема. Словом: Мораль, потрібна до заховання суспільного ладу, — отже, й до економічного добробуту, му­ сить бути Божим Законом. Митрополит Андрей Шептицький

[Ф]

ахівці підрахували, що Україна має 26 мільйо­ нів 566 тисяч гектарів чорно­ земних ґрунтів, або 6,7 відсотка світових запасів чорноземів. Інші дані, що ними оперують деякі політики, публіцисти, навіть фахівці сільського господарства, є непорозумінням. Наш сусід — Росія — володіє 145,36 мільйонами гектарів чорноземів (майже 37 відсотків світових чорноземів), Казахстан — 16,55 мільйонами. Інші країни — 203,1 млн га — 51,6% світових чорноземів. УСЬОГО ЧОРНОЗЕМІВ — 393,6 мільйона гектарів. Чорноземні ґрунти поширені у Молдові, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Німеччині, Китаї, США, Аргентині, Уругваю.


[12] СУСПІЛЬСТВО|Діаспора

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Дотик серця Взаємодопомога українських заробітчан в Італії

М

асова імміграція укра­ їнців до Італії, яка за останні десять років нерідко спорожнила цілі села, особливо в Західній Україні, викликає, безумовно, жаль, тугу, роздратування і скарги на долю, на власну державу, на її можновладців, на її нездатність забезпечити людей роботою. Але в кожної біди є різні аспек­ ти і чимало з них — хороші. Так, в Україні ми навіть близько не маємо тієї взаємної підтримки і взаємодопомоги, що їх мають наші заробітчани в Італії. Які розміри імміграції укра­ їнських заробітчан до Італії — питання складне, оскільки більшість із них знаходяться і працюють там нелегально і ніде не реєструються. Тому не існує точних даних, скільки наших земляків проживає в Італії, але приблизна мінімальна цифра може становити один мільйон. Як повідомила «Українська газета в Італії», 2002 року до Італії прибуло 14 тисяч українців, що, в свою чергу, становило 3,1% від загальної кількості східноєвропейських іммігрантів. Легалізувалися у 2002 році 27 тисяч українців. Найбільше і головне місто концентрації українців в Італії — Рим, багато українців також у Неаполі та в Мілані. Міжнародна гуманітарна організація «CARITAS» у 2004 році опублікувала своє дослідження імміграції зі Східної Європи в кра-

Кафедральний собор в Мілані.

їни Євросоюзу. Дослідження показало, що 90% українських іммігрантів в Італії — це жінки молодого та середнього віку (36–55 років), що працюють у сім’ях. Більшість знаходяться в Італії менше 5-ти років і не цікавляться стабільним робочим місцем, бо в Україні залишили свої сім’ї і вважають своє перебування на території Італії тимчасовим. Тільки одна з вісімнадцяти опитуваних живе разом із власними дітьми. Дітям, яких іммігрантки залишили вдома, від 8-ми до 22-ох років. Дві третіх опитаних мають середню чи вищу освіту — це здебільшого висококваліфіковані спеціалісти: вчителі, інженери, медичні працівники, економісти, бухгалтери. До Італії виїхали в основному представники таких професій: вчителі — 15,1%; сектор економіки — 13,9%; інженери — 12,3%; медичні працівники — 10,3%; торгівельна сфера — 8,8%; представники робітничих професій — 4,7%. Окрім окремих випадків, усі виїхали з економічних причи�� і зараз є фінансовими донорами своїх сімей. Добудувати будинок, вивчити дітей, купити квартиру чи машину, заробити кошти на початок невеличкого бізнесу в Україні — це основні мотиви приїзду трудових іммігрантів до Італії. Та втілити такі плани в життя виявляється непросто, оскільки заробітчанство за кордоном несе важке моральне і фізичне навантаження: вивчення нової не-

знайомої мови, нове середовище, необхідність соціалізації, віддаленість від власної сім’ї. Є багато випадків, коли люди не могли дати раду з усім цим навантаженням і за кілька місяців, не витримуючи, поверталися додому з неврозами, депресіями й усякими іншими розладами психіки й здоров’я. У кожного українця-іммігранта в Італії свій шлях і своя історія заробітчанства, але в жодного вони не є легкими чи безболісними.

З

а таких важких умов праці і життя на чужині українські заробітчани знаходять надію і підтримку один в одному. Не залишаючи жодного новоприбулого наодинці зі своїм горем і тугою, українці утворюють релігійні та соціальні громади, де кожен може сподіватися на необхідну йому допомогу. Велику роль у творенні такої громади відіграє церква, яка, окрім щонедільних служб, влаштовує мандрівки святими місцями, безкоштовні курси для вивчення мови, допомагає знайти роботу, зібрати гроші на дорогі операції тощо. Окрім того, церква збирає кошти для закупівлі одягу та іграшок у дитячі будинки в Закарпатській, Івано-Франківській та інших областях, а також для пожертвування українським храмам. Окрім церкви, соціалізації українців сприяють створені різні культурні та гуманітарні українські та італо-українські асоціації, як, наприклад, асоціація під керів-


[

]

СУСПІЛЬСТВО|Діаспора [ 13]

ництвом Маріо Тронка, що організовує на площі біля станції метро Ребібія у Римі тисячі українців кожної неділі. Переживання і їх осмислення спонукають людей до творчості, і багато із наших заробітчан пишуть вірші і прозу, сповнені тугою за домом і родиною; чимало з них увійшло до збірника «Слово, народжене на чужині», який упорядкувала Ольга Тарасюк. Також видаються друковані ЗМІ: «Verso la luce» («До світла»), «Українська газета в Італії», що описують буденне життя, проблеми і радощі українців в Італії. Допомогу з роботою, підтримку та всю необхідну інформацію можна одержати також на незалежному сайті українців в Італії (www.leleky.org). На тому ж сайті є форум, який дає можливості знайти знайомих і друзів, налагодити контакти, обмінятися думками і враженнями, надати і отримати інформацію про роботу, вакансії тощо. І найважливіше, що допомагає нашим співвітчизникам зберігати мужність і не втрачати надію на чужині, — це взаємна підтримка і взаємодопомога. Щоправда, у більшості випадків між собою товаришують лише ті, які приїхали з однієї області, з одного міста чи району. Через це виникають окремі закриті, а інколи й ворогуючі товариства і угрупування. Якщо

додому. Без такої підтримки мало хто витримав би розлуку з сім’єю і той психологічний тиск, якого зазнає іммігрант, здебільшого без знання мови. Мати людей, з якими можна щиро поспілкуватися, до яких можна прийти і поплакати, звернутись по допомогу чи просто перебути якийсь час, коли обставини вже, здається, не можуть бути гіршими, — це найнеобхідніше для заробітчанина.

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

Галерея Вітторіо Емануеле ІІ.

Концерт до дня матері у Римі.

ти, наприклад, зі Львова, не намагайся знайти допомогу в пошуку роботи у «чернівецьких», хіба що маєш там добру подругу чи приятеля. Як і скрізь, є багато хитрунів, які намагаються нажити статки на чужій біді: торгують вакансіями, зіштовхують новоприбулих у боргові ями. Зате щирі друзі, а особливо жінки, готові зробити один для одного значно більше, аніж ми звикли до цього в Україні. Коли приїжджає нова жінка, досвідчені подруги чи знайомі йдуть із нею на співбесіду, на оглядини місця роботи, щоб унеможливити будьяку пастку чи шахрайство з боку роботодавця. У психологічно найважчий перший рік заробітчанку не залишають наодинці з її ностальгією, стримують від того, щоб усе кинути і негайно повернутися

Б

ільшість приїжджає до Італії з вантажем колосального боргу за плечима, адже віза і виїзд на заробітки коштують зараз дуже дорого, а ще плюс витрати на пошук роботи, проживання тощо. У багатьох таких випадках жінки дають новоприбулій гроші для того, щоб вона розрахувалася з боргами, які змушують людину почуватися загнаною в глухий кут, а згодом, коли знайде роботу, поступово повернула їм гроші, — і все це без жодних відсотків чи застав. Якщо ж комусь бракує грошей для купівлі квартири, весілля, чи, навпаки, через якесь лихо, — також завжди можна сподіватися на допомогу земляків. Багато кому за сприяння друзів вдалося привезти до себе сім’ю чи принаймні дітей, влаштувати їх до садочка, школи, у вищий навчальний заклад, або, якщо діти вже дорослі, — на роботу. Екстремальні умови життя і праці наших заробітчан в Італії не роблять українців злими й ненависними, а навпаки, — об’єднують їх. Коли все летить шкереберть і ти не знаєш, як зрушити з місця, на якому стоїш, і що тебе чекає далі, — відкривається дар людського спілкування, допомоги і доброти. Саме там, серед наших іммігрантів в Італії, виявляється українська м’якість, готовність допомогти, відкритість і людяність. Тільки там можуть відбуватися такі задушевні розмови, тільки там вони можуть так щиро радіти спільній Святій вечері, Великодню чи дню народження. Тож втрачаючи багато тут, заробітчани знаходять чимало там, а найважливіше, — знаходять підтримку і взаємодопомогу, які остаточно переконують, що немає у світі нічого важливішого, аніж добре і жертовне ставлення людини до людини. Галина ГЕВКІВ


[

[14] СУСПІЛЬСТВО|Тенденції

СВІТ СЬОГОДНІ Показники досягнутого економічного рівня і динаміки країн світу (вибірково) Країни світу Австралія Канада США Японія Велика Британія Франція Італія Німеччина Ізраїль Іспанія Республіка Корея Чехія Аргентина Польща Мексика Росія Бразилія Саудівська Аравія Кувейт Україна Китай Туреччина Іран Індонезія Єгипет ПАР Індія Пакистан Нігерія Бахрейн

Обсяг ВВП на ВВП у мі­ душу на­ льярдах селення доларів 29 200 588 30 660 978 39 710 11 655 30 040 3 838 31 460 1 869 29 320 1 759 27 860 1 604 27 950 2 310 23 510 160 25 070 1035 20 400 982 18 400 187 12 460 476 12 640 482 9590 995 9620 1374 8020 1433 14 010 325 19 510 47 6250 300 5530 7170 7680 551 7550 505 3460 753 4120 283 10 960 500 3100 3347 2160 328 930 130 18 070 13

] Євген ПАШКОВСЬКИЙ

Поміркуймо... Витрати на науку 1,5 1,9 2,7 3,1 1,9 2,3 1,1 2,5 5,1 1,0 2,5 1,2 0,4 0,6 0,4 1,2 1,0 — 0,2 1,2 1,2 0,7 — — 0,2 0,7 0,8 0,2 — —

n НА ВСІ ЧАСИ

Щоб не померти від сорому

Мій дідусь розповідав таку історію. Один знаменитий муляр і його син спеціалізувалися на зведенні стін замків. Одного разу у них не вистачило вапняного розчину, щоб покласти останній камінь до фундаменту. Муляр попросив сина приготувати потрібну кількість розчину. — Тату, — сказав хлопець, — у нас залишилося ще достатньо розчину від стін. Ми могли б використати його замість того, щоб готувати новий. Батько пояснив, що розчин для стін є слабшим від того, ко-

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

трий потрібний для фундаменту. — Але тату, — доводив син, — хто через тисячі літ довідається, що ти на такій глибині поклав одну-однісіньку цеглину зі слабшим розчином? — Про це будуть знати двоє людей, і вони помруть від сорому, — відповів батько. — Хто ж вони? — запитав хлопець. — Ти і я. (З американського журналу «Рідерз дайджест»)

«І коли загальна праця здармувалася й комашиньо змаліла в ядерних льодниках, ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника, з душі, розтопленої на похвалу свічок, на великодній віск — велетенську тремтливу ропуху, що з прочинених сутінкових дверей зненацька вплигує на поріг хати; коли ж заявились цивілізатори, принісши такі звуки, як «людство», «права», «свободи», звуки, вигадані, аби приховувати попередні злочинства, виправдовувати попередній скотинізм, ти зрозумів дещо з того, як підозріло усунулись людоїдські порядки і, замість поновлення справедливого, основ співіснування, світ заґелґотів щось неримське, мов щойно підгодований гергол, і ти остаточно переконався в різнозна­ ковості досвідів: для нас виболіле, для них смішне, для нас насущніше хліба, для них знехтуване навіки, для нас щиріше од сповіді, для них відразливіше блюзнірства — то ж кому кого рятувати?» (підкреслення наше. — Ред.) запитував ти, співіснуючи серед своїх, що працювали в святій доброзичливості до себе й на вічного злодія; ти запідозрив, що прифургонені сюди гасла, піддемокративши попередньо закатований ґрунт, здатні плодоносити незгірше притарахтареної сюди в кайзерівських вагонах комунії, — приходь і збирай, все обрушене, все лежаче, немов покинуті райські сади, забур’янені вище пояса; коли вже нікого ніщо не обходило і вибрані носилися з собою, як вдоволені ідіоти з нічними горщиками, ти, маючи певну природну пам’ятливість, вирішив сам пригадати дещо і дещо зіставити з огляду на небувалість реалій, таких скупих на каяття, мов наново сфабриковані вироки: подеколи, правда, ти збиваєшся з розповіді — чорнобильське літочислення так ущільнило час, що слово записується за півліта, доба налічує по триста шістдесят п’ять годин...» (З роману-есею «Щоденний жезл»)


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СУСПІЛЬСТВО|Фінанси [15]

Банкір для бідних

У

се починалося кілька десятків років тому, коли Мухамед Юнус повернувся у голодний Бангладеш зі США. 1974 року в цій азійській країні вирувало справжнє лихо. Новоспечений доктор економічних наук почував себе жахливо. Він не міг змиритися з тим, що з одного боку — викладає вишукані економічні теорії, а з іншого, за межами аудиторій, — бачить голодних людей, від яких залишилися тільки шкіра й кістки. «Я відчував, що все, чому мене вчили і чому я сам пробував навчити інших, — не більше ніж видумка, яка не має жодного значення для людського життя», — згадує економіст. Мухамед Юнус перестав дивитися на світ із висоти пташиного польоту і спробував глянути на все з позиції черв’яка. Він подорожував бангладеськими селами. Тут його вразило терпіння приречених на приниження простих людей заради надприбутків інших і приголомшили дії лихварів: в одному з поселень на сплату позики в сумі 27 доларів складалися 42 людини. У першій позичці для бідних Мухамеду Юнусу відмовили. Аргумент — їхня неплатоспроможність. Згодом ціною великих зусиль він отримує дозвіл на заснувати Grameen Bank (в перекладі з мови бангла «сільський банк») для бідних. Цікаво, що, за словами банкіра, — це єдиний у світі банк, який надає

В основі його покликання — справедливість і милосердя, хоч він і протестує проти звичай­ ного роздавання грошей бід­ ним. Останніх він хоче зробити панами своїх доль у жорстких умовах виживання: 94 відсотки світового доходу припадає на 40 відсотків людства, а половина населення планети живе за два долари на день. У глобалізовано­ му світі триває шалена поляриза­ ція прибутку, а він робить їй ви­ клик. Його життя є доказом того, що, маючи благородні наміри, можна продукувати не тільки рятівні ідеї, але й успішно їх ре­ алізовувати. Банкіром бідних на­ зивають Мухамеда Юнуса, бан­ гладеського економіста, лауреата Нобелівської премії миру.

кредити лише жінкам, оскільки во­ни краще розпоряджаються гро­ шима. В інтерв’ю «Le Nouvel Observateur» Юнус пояснив це так: «Коли мама бере позику, сімейна ситуація поліпшується, з неї одразу користають діти. Жінка хоче щось збудувати, вона має проекти на тривалу перспективу. Натомість чоловіки переважно чекають на негайний зиск. Вони — більші егоїсти, ця правда підтверджується по всьому світу» — констатує знаний економіст. Grameen Bank розширює іпотечне кредитування. Однак тут є обмеження. Шанси отримати такі позики мають передовсім жінки, але тількі ті, в яких є земля для будівництва. Як правило, земля перебуває у власності чоловіка. Банк радить переписати землю на жінку. Таким чином він зміцнює сім’ю у

країні, де чоловікові для розлучення достатньо тричі повторити: «Я з тобою розлучаюся». Сьогодні Grameen Bank обслу­ говує понад 46 000 сіл Бангла­дешу через 1267 філіалів, в яких працює понад 12 000 осіб. Загальна сума виданих мікрокредитів (від 15 до 200 доларів) перевищує 4,5 млрд. доларів. Серед клієнтів банку 21 тис. студентів. 51 тисяча школярів отримує банківські стипендії. По­ зики надають навіть жебракам. Це дає їм шанс вирватися зі злиднів, розпочати комерційну діяльність і згодом відкрити в банку депозити. Мухамед Юнус досягнув успіху завдяки довірі, яку він вважає основною категорією для досягнення успіху. 99 відсотків клієнтів банку повертає кредити вчасно й повністю. До боржників у жодному разі не можна проявляти жорстокість. Потрібно з’ясувати причини і допомогти людині. У 2007 році Grameen Bank заробив 20 млн. доларів. Бангладеський досвід запозичують в Індії, Туреччині, Мексиці, Гватемалі, Китаї, країнах Латинської Америки. Суть сьогоднішнього виклику Мухамеда Юнуса — у намірах створити підприємства нового типу, що належать до напряму «соціальний капіталізм». Їхнім завданням буде не максималізація зиску та винагорода великих акціонерів, а турбота про бідних. Економіст визначив два види соціального бізнесу. У першому випадку спілка є в руках бідних, вона заробляє гроші й виплачує пайовикам дивіденди. В іншому випадку діяльність підприємства зорієнтована на досягнення певної соціальної мети без сплати дивідендів. Такий соціальний проект не передбачає ні втрат, ні прибутків. Усе — заради добра суспільства і людини. Нобелівську премію Мухамед Юнус отримав за зусилля для створення основ соціального та економічного розвитку. Досягнення професора Юнуса відзначені 75 міжнародними нагородами. Підготував Тарас ЛИЛЬО

«Це традиційні банки вважають, що кредити повинні отримувати ті, хто вже має гроші. Ми ж вважаємо, що право на кредит повинні мати всі! Адже найбідніші люди — не найгірші, часто вони бідні, тому що суспільство не давало їм можливості для самореалізації». Мухамед ЮНУС


[16] ...|Світ, який не повинен загинути

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

«На лиці природи не буває написана ницість… У присутності природи людиною оволодіває одвічна насолода, хоч би які прикрощі випадали їй у повсякденному житті».

Ральф ЕМЕРСОН

Ц

острові Борнео (Східна Мaлайзія), де чимало людей живе бідно, не знайдеш засмучених облич. Тут сенс життя не в «to make money». Принагідно скажу, що, на відміну від нас, малайзійці незалежні уже 52 роки після 400-річної епохи колоніалізму. стрів дикої природи — Борнео — третій у світі за розміром після Гренландії та Нової Гвінеї. Знаходиться на самому екваторі. Більшість його площі — а це 736000 кв. км. — вкрита джунглями. Джунглі цього острова учені вважають одними із найбільш диких та незайманих місць на Планеті, порівнюючи їх лише із Амазонією. Тут, у кришталево чистих морських водах, таємничих печерах мешкають тисячі різних видів тварин та рослин. Тут дерева-велетні 50–60 метрів у висоту ховають сонячні промені. Прихильники дикої природи, дайвінгу, рафтінгу та альпінізму оберуть острів Борнео. Три країни — Бруней, Індонезія та Малайзія — розділяють цю перлину. Малазійська частина Борнео складається із двох штатів Сабах та Саравак. Серед унікальної природи штатів живуть різноманітні племена та етнічні групи із самобутньою культурою.

інність природи в її Богом створеній красі. Саме вона повинна вря­ тувати дикі джунглі, безмежні океани від людини з маленької лі­ тери. Від людини-споживача. Адже Богом створена природа у ХХІ сторіччі і надалі потерпає від хижацько-експлуататорського ставлення лю­ дини. Здається, що сотні сумних подій не тривожать черству душу. Ні ката­ строфа із Аральським морем, котре сьогодні ледь нагадує озеро, ні факт, що кількість видів тварин на Землі від 1970 до 2000 року зменшилась на 31%, не зупиняють людину… І далі у різних куточках світу зникають види тва­ рин та рослин, цілі ліси перетворюються в пустелі… «Знищення будь-якого виду — це злочинний акт, приблизно такий самий, як знищення неповтор­ них пам’яток культури, скажімо, картини Рембрандта чи Акрополю» (Дже­ ральд Дарелл). На жаль, Червона книга світу «товстішає». Щодня 150 видів тварин опиняються на межі зникнення через пристрасть людини до виро­ бів із натуральної шкіри, слонової кості і до нетрадиційної медицини.

П

ланету, затиснуту в лещатах споживацької циві­ лі­зації, може порятувати Людина — поціновувач краси та гармонії. Адже природа — це такий же ж унікум, як картини Рафаеля. Знищити легко, а відновити — практично неможливо. Наш журнал у кожному випуску розповідатиме про найдивовижніші куточки планети. Розпочнемо із екватора. А саме — з острова Борнео. Перед тим, як вибрати місце відпочинку в Малайзії, довелось витратити півдня в Інтернеті. Стільки островів, що й годі було повірити, що ця невеличка на карті світу країна володіє такими скарбами. Лангкаві та Пенанг — найбільш популярні острови — відразу відпали. Значить, там усе цивілізовано, добре розвинена інфраструктура, багато туристів, які заважатимуть знайомству із дикою природою Азії. Борнео — ось вона, дивовижа: дикі джунглі, латані дороги… Летіти до Куала-Лумпура із Києва найкраще через Бангкок. Весь переліт займає близько 16 годин. Якщо коротко описати тиждень перебування в столиці Ма-

ПЕРЛИНА

лайзії — місті Куала-Лумпурі, яке розташоване в Західній частині країни, то люди тут живуть значно заможніше, ніж у Києві. А от на

О


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Всього дві години займає переліт із Куала-Лумпура у столицю Сабаху — Кота Кінабалу. Невелике провінційне містечко біля Південно-Китайського моря відчутно відрізняється від столиці. Тут кипить своє життя, як правило, на місцевих ринках: рибному, фруктовому та народних промислів. Розбиті дороги, дерев’яні будинки риболовів на дерев’яних стовпах свідчать про зов­ сім інший рівень життя на Борнео, ніж в Західній частині країни чи в столиці. Хоча тут шаленими темпами будують готелі, асфальтують дороги. Усе для вибагливих туристів. Адже Борнео — це природне диво для закоханих в природу. Для альпіністів Борнео — це справжній рай. Експедиція в гори, на найвищу вершину в ПівденноСхідній Азії — Кінабалу, висота якої 4 095 метрів, додасть адреналіну відпочинку. Дивовижної краси пейзажі безмежних джунглів відкриваються перед очима. Зелені гірські хребти чимось нагадують Карпати. Різноманітні мавпи, серед яких і орангутанги, перетворюють ці джунглі у справжню екзотику. Тут змії можуть впасти, немовби з неба. Довкола гори Кінабалу розташований заповідник із однойменною назвою. У цих тропічних джунглях неймовірної краси десяток різних птахів та тварин, термальні джерела. еред інших видів відпочинку — круїз річкою Гавама та «полювання» з фотоапаратом на великих носатих (плоских) мавп. Однак, щоб добратися до дикого місця проживання мавп, треба спершу подолати 200 км від Кота Кінабалу. Тут, так само, як і вздовж доріг з аеропорту до Куала-

С

...|Світ, який не повинен загинути [ 17] Краса природи чарує зір, бентежить серце...

Лумпура, плантації пальми, яка витіснила вирощування каучуку, котре стало менш вигідним. Саме Малайзія займає перше місце у світі за експортом пальмової олії. Чимало коштів витрачають із бюджету на наукові дослідження використання пальмової олії як біопального. Саме тому тропічні ліси опинилися під загрозою знищення. Заради отримання біль­ших прибутків малазійці навіть пішли на злочин проти природи — вони вирубують джунглі для висадження нових пальмових дерев, котрі надзвичайно швидко ростуть та потребують малих затрат під час вирощування. Що не скажеш про сусідній відомий на весь світ своїми запасами нафти Бруней, який чомусь мало відомий екскурсіями до джунглів, де ніколи не вирубали жодного дерева. Під час годинного тайського масажу, який коштує на Борнео 10 доларів, довідалася, що масажистка — християнка. Із зарплатою 130 доларів у неї шестеро дітей. І вона щаслива! Навіть якщо Господь пошле ще дитину, вона не

«Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою».

Григорій СКОВОРОДА

наважиться на гріх. Адже діти — це справжнє щастя. Тут їх можна прогодувати місцевими овочами та фруктами: бананами, кокосами, дюраном. Її очі світяться справжнім спокійним щастям матері, немає меркантильності чи тривоги за економічний добробут своєї сім’ї. Тут гроші сприймають не як сенс і навіть не як засіб для виживання. Мабуть тому тут в очах місцевих мешканців не має притаманного європейцям стривоженого погляду на своє майбутнє та очевидної залежності від роботи. ні спливають в Малайзії непомітно. Серед джунглів на березі Південнокитайського моря розташовані п’ятизіркові курорти. Сюди приїздять відомі люди. Малайзія — дивовижна країна дивовижної природи та людей. Уже в літаку назад через Бангкок пролітаєш над Іраном — безмежними та незвичними для ока пейзажами гірських хребтів піщаного кольору. Та найбільше вражає невелике озеро — колишнє Аральське море. А потім і Каспій — великі нафтові плями. Так хочеться, щоб малайзійці теж вчасно одумалися та перестали перетворювати тропічні ліси на пальмові плантації. Ідеї збереження природи повинні перемогти економічні інтереси. Адже нова філософія — вирубка заради грошей — це втрата природної спадщини та втрата культури. Ось тут є спільність між їхніми управлінцями та нашими, котрі ще й досі не усвідомили, що Карпати — це не лише деревина, це древня культура бойків, лемків, гуцулів. Ганна ГОПКО, спеціально із Борнео та Куала-Лумпура

Д


[18] ...|Світ, який не повинен загинути

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ФАКТИ, ДУМКИ

[А]

грарна могутність су­ часних США, Канади, Австралії базується на інду­ стріальних сільськогосподар­ ських технологіях, батьківщи­ на яких — південна Україна. У ХІХ — на початку ХХ сторіччя трансфер українських зернових технологій на цілинні землі Кубані, Заволжя, Південного Сибіру став одним із джерел економічного піднесення царської Росії. Але з особливою силою їхній ефект виявився на землях північноамериканських прерій, де вільною була не тільки земля, але й суспільство.

НА СВІТЛИНІ: Фрагмент міста Паоло Солері.

ОАЗА ПОРЯТУНКУ Н

а перший погляд це може нагадати урбаністичні декорації з голлівудських фільмів. Гігантські бетонні бу­ дівлі з купольними завершен­ нями, розмальовані незвични­ ми кольорами конструкції. Між будинками не традиційні доро­ ги, а стежки. Тут нема офісів, ре­ клам, автомобілів. Так сьогодні виглядає екологічне місто — Ар­ косанті — альтернатива сучасної урбаністики. Аркосанті було закладене майже 40 років тому в пустелі штату Арізона (США) творцем екоархітектури Паоло Солері. Він — автор філософської та суспільної системи, яку описав у книжці «Людиноподібне місто» («The City in the Image of Man»). На позначення лагідного до природи стилю проектування Паоло Солері придумав термін «аркологія». Її суть у тому, щоб замість величезних за площею міст, узалежнених від транспорту людей компактно збудувати енергоощадні висотні

будинки, які мали б використовувати тепло і світло сонця навіть узимку. Гігантські бетонні конструкції мають гармонійно вписуватися у довкілля, не блокуючи людині доступ до справжньої природи. На початку сімдесятих його проект називали утопією. І хоч ідеалізм архітектора був поглинутий прагматизмом вісімдесятих років ХХ століття (багато людей покинули Аркосанті у пошуку роботи), сьогодні, в умовах фінансової кризи, глобального потепління Солері щоразу частіше запитують: як врятувати світ? В інтерв’ю газеті «The Guardian» Паоло Солері зазначає, що людство має повністю змінити стратегію розвитку цивілізації, бо звичайне її реформування нічого не змінить, і додає: «Матеріалізм за визначенням є антитезою екології. Нами керує нестримна, зорієнтована на кіч жага необмеженого споживання... Якщо помножити її на кілька мільярдів мешканців Землі, матимемо справу з катастрофою».

[С]

ьогодні в умовах по­ стійної нестачі води живе понад 1,1 млрд. людей. Понад два мільярди регулярно відчувають «водний стрес». За прогнозами науковців, до 2050 року половина населення Землі страждатиме від дефіциту води, який стане основним із ресурсних обмежувачів розвитку економіки, спричинить нестабільну міжнародну ситуацію, масову еміграцію з незабезпечених водою країн. Через десять років світове господарство використовуватиме майже всі економічно доступні ресурси прісної води, за винятком господарств Канади, Бразилії та Росії.

[З]

а даними Всесвітньої служби спостережен­ ня за льодовиками, більшість льодовиків на Землі тане з та­ кою швидкістю, що вже до 2050 року вони зникнуть. Навіть за помірними моделями глобального потепління більшість маленьких льодовиків не мають шансу на відновлення. Танення спричиняє часті каменеві та грязьові зсуви, а також ставить під загрозу якість питної води для майже двох мільярдів осіб. За наданою ООН інформацією, протягом найближчих 30-ти років можуть розтанути до 80% гімалайських льодовиків. За матеріалами світової преси


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

...|Світ, який не повинен загинути [19]

«Нас, жителів Землі, можна порівняти з паса­ жирами корабля, яким дано певний запас води. Але пасажири судна можуть розраховувати, що у випадку нестачі води якесь інше судно до­ поможе їм, тоді як ми у Всесвіті одинокі з на­ шим невеликим запасом води, необхідної для життя».

С

віт вступає в епоху дефі­ циту прісної води, попе­ реджають експерти. На початку ХХ століття в тих міс­ цях планети, де бракує води, мешкало 40% людей, до 2020 року їх кількість зросте до 65% населення Землі, а це приблиз­ но 5 мільярдів людей. Пробле­ ма питної води з року в рік за­ гострюється і до 2030 року може спричинити кровопролитні ві­ йни. Вичерпання основоположних для людини земних ресурсів, про яке впродовж останніх 5-ти років застерігають екологи та вчені різних галузей, призведе до кардинальної зміни пріоритетів людства і сучасної цивілізації. Нафта з газом, коштовності, озброєння, нагромадження капіталу, нові технології, — усе, що більшість людей і країн бачать своєю метою, не врятує Землю від нестачі питної води для її населення. Саме ця проблема може стати ключовим поворотом в історії людства — початком нищівної війни за ресурси. Системи прісної води в усьому світі щодня деградують, втрачаючи можливість постачати воду людям, тваринам і рослинному світу. Якщо така тенденція збережеться й надалі, це може призвести до різкого скорочення населення планети й вимирання великої кількості видів тварин. Людство споживає більше прісної води, ніж Земля може дати.

Жак-Ів КУСТО

КОВТОК ВОДИ... Темпи росту споживання прісної води більш ніж удвічі перевищують приріст населен­ ня планети. У той час як багато регіонів досить забезпечені питною водою, кожні четверо з 10-ти людей живуть у басейнах рік з дефіцитом придатної для пиття води. Уже зараз понад мільярд землян не мають доступу до чистої води. Проблема ще й у тому, що в країнах, які розвиваються, 95% каналізаційних стоків і 70% промислових відходів скидають у водойми без очищення. У багатьох країнах дуже гостро постало питання із забезпеченням населення питною водою доброї якості і питна вода вже давно є предметом торгівлі. У найновішому фільмі про Джеймса Бонда «Квант милосердя» сюжет розвивається навколо невизначеного і дуже дорогоцінного ресурсу в Південній Америці. Якщо спершу здається, що цим ресурсом повинна виявитися нафта, то згодом з’ясовується, що йдеться

про питну воду і махінації, розроблені на основі її нестачі, а у фіналі секретний агент Бонд повертає воду людям і відновлює справедливість. За даними ООН, кожні 20 се­ кунд у світі через погану питну воду помирає одна дитина. В українців не набагато краще становище з водою. У водопровідних мережах великих міст вода відповідає стандарту питної води з усіх позицій хімічних та мікробіологічних норм. Але пити цю воду, особливо дітям, не рекомендується. Говорити про якість води в бюветах та криницях, не проводячи перевірки, складно. Тож найбезпечніше в Україні пити фасовану воду без жодних консервантів. Міжнародні експерти наполягають, що проблема питної води до 2030 року може стати для людства найболючішою і спричинити війни. Зокрема все частіше звучить словосполучення «третя світова війна за воду». Щоб цьому запобігти, варто вже зараз економніше витрачати воду і ставитися до неї ощадливіше, ніж до нафти чи газу. У Європі такі розвинені країни, як Німеччина, Нідерланди, Данія, домовляються про поставки чистої питної води зі Швеції, а Гонконг, наприклад, одержує воду трубопроводом із Китаю. У США беруть альпійську воду (льодовикову), але її запаси теж обмежені. Є методи, як робити рафіновану воду через іоно-обмінні смоли (знесолення). Так, наприклад, роблять в ОАЕ та в Ізраїлі, де у водопровідну мережу потрапляє знесолена вода. За даними ООН, дефіцит прісної води у світі становить 230 мільярдів кубометрів на рік. Через 20 років нестача сягне двох трильйонів кубометрів. Галина ГЕВКІВ


[

[20] ІСТОРІЯ Андрій МЕЛЬНИК

Слово редактора розділу

А

НАВЧИТИСЯ ПАМ’ЯТАТИ

мериканський філософ Джордж Сантаяна зауважував, що народ, який не пам’ятає власної історії, приречений прожити її знову. Але що означає пам’ятати? Колекціонувати дати, вивчати біографії царедворців, визубрювати тези N-них з’їздів? А, можливо, заліплювати «білі плями» і «чорні дірки» історії домислами, вигадками, перекрученнями? І ще одне: як поєднувати особисті спогади із колективними, як гармонізувати дві сфери, котрі з радянських часів перебували у стані війни? Пам’ять — та історична свідомість як її серцевина — не приходять до нас у вигляді подарунку, який нам потрібно лише розпакувати. Пам’ять, а особливо пам’ять історична, — це не рефлекс, не інерція і не інстинкт. Для того, аби навчитися пам’ятати, треба докладати зусиль. Той, хто уявляє собі цей процес, як, наприклад, розвантаження старого запорошеного складу чи сортування вицвілих сімейних світлин, — неминуче зазнає поразки: його образ історії буде штучним, позбавленим духовних пошуків. Процес пригадування має кілька виявів — особистий, сімейний, національний. Кожен із них — унікальний. Коли особисті чи родинні спогади притлумлено нав’язуванням якогось єдиного стандарту, національна історія або, як кажуть науковці, спільний національний наратив ніколи не буде

повноцінним. Свідчення очевидців — це сходинки до побудови спільного бачення минулого. Їхня відсутність витворює справжнє провалля, яке часом так кортить заповнити якимись заздалегідь вигаданими історіями. Учені стверджують, що па­ м’ять має значною мірою суспільний характер. Навіть найбільш інтимні спогади залежать від колективної атмосфери, від того, чи не перебуває соціум у стані самозабуття. Зовнішній поштовх для пам’яті не менш важливий, ніж внутрішнє зусилля. Якщо ці дві сили скерувати в одному векторі, пам’ять відіграватиме для суспільства роль цементу, вона пов’язуватиме громадян і надаватиме сенсу існуванню усієї спільноти. Інше запитання: як можна пам’ятати про давно минулі події, які віддаляють тисячоліття? Відповідь очевидна: нічого не минає безслідно, і сучасність приховує в собі відблиски минулого, які чекають на свого уважного спостерігача. Усе знову ж залежить від бажання і спромоги побачити, відчути, осмислити і, відтак, пов’язати минуле із сучасним. Деякі медії безупинно іронізують над окремими спробами заглибитись у давню українську історію, знайти своє коріння і відродити пам’ять тисячоліть. Не варто дивуватись, адже ідеологія переважної більшості ЗМІ розрахована на короткотривалу пам’ять, а ще більше — на забуття. Видатний іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет писав: «Для завбачення майбутнього здійснюється така сама інтелектуальна операція, як і для розуміння минулого». Від нашої спромоги пам’ятати залежить наша здатність уявляти. Таким чином в образі минулого вимальовуються

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

обриси майбутнього. Відтак, до історії не можна застосовувати лише темних барв, позаяк у безкінечних сутінках ми можемо не розгледіти наше майбутнє. Ми — сучасники минулого. «Минуле ніколи не вмирає, воно навіть не є минулим», — зауважував письменник Вільям Фолкнер. Минуле промовляє через нас, і саме від нашої активності залежить, який статус воно матиме у сьогоденні: чи його не помітять, відкинуть, а чи воно заговорить на повен голос. Історія має дивовижний характер. З одного боку, це непорушний моноліт, який ми не можемо змінити, з іншого — кожне покоління розповідає його по-своєму. Інколи це означає спотворення. Але таким чином уможливлюєть-

До історії не можна застосовувати лише темних барв, позаяк у безкінечних сутінках ми можемо не розгледіти наше майбутнє ся діалог ґенерацій, обмін досвідом, постає ґрунт для нащадків, які зможуть повніше й глибше збагнути наше минуле. Незмінною має залишатися наша здатність пам’ятати. Важливо також, щоб ми, українці, більше не послуговувались накинутими схемами, щоб ми не відтворювали нашої історії як заздалегідь написаного тексту, в якому нам доручено лише розставити розділові знаки. Можна переймати в інших досвід пошанування предків. Але варто мати на увазі, що минуле — це не сфера обміну чи вибору. Пам’ятаючи, ми укорінюємось, пізнаємо себе, стаємо собою, ми по­в’язуємо в нерозривну єдність на­ше минуле, сучасне і майбутнє.

«Історію не можна змінити, треба тільки мати відвагу знати її правду. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність». Пантелеймон КУЛІШ


[

В

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

славетній гетьманській столиці Батурині 14 листопада 2008 р. від­ булося вшанування пам’яті жертв трагедії 1708 року. В цей поминальний день освя­ тили новозбудовану Замкову церкву Воскресіння Господ­ нього, а також перепоховали останки жертв трагедії. У цьому заході, присвяченому 300-літтю знищення Бату­ рина, взяло участь близько тисячі гостей з усіх куточків України...

]

ІСТОРІЯ|Наші святині [21]

БАТУРИН. Оживуть Гетьмани...

В цей день священнослужителі Української православної церкви освятили новозбудовану дерев’яну Замкову церкву. Її побудовано на території Батуринської Цитаделі, на місці, де російські війська знищили старовинний храм Воскресіння Господнього. Первісного вигляду церкви в історичних матеріалах не збереглося, тому нову святиню спорудили львівські майстри за зразком православних українських церков кінця XVII століття. За свідченнями істориків, у боротьбі за гетьманську столицю полягло близько 20 тисяч батуринців. Будівельники, які відновлюють Цитадель вже після архео­логічних розкопок, знаходять людські кістки. Тому, за християнським звичаєм, цього року у підземну крипту храму

Над Сеймом стріляли гармати — в пам’ять про захисників міста

Воскресіння Господнього захоронено останки жертв Батуринської трагедії. Після освячення храму Воскресіння Господнього відбувся хресний хід від Воскресенської церкви — усипальниці Кирила Розумовського — до Батуринської. З хрестом і хоругвами йшло українське козацтво Чернігівського полку. А за ним — молоді хлопці, одягнені в козацький стрій, несли труни, накриті китайками. Священики відправили заупокійну молитву і труни опустили в крипту. Загалом, у церкві Воскресіння Господнього вже — 30 трун з останками захисників Батурина. В цей день історичну столицю відвідала чисельна делегація з Галичини. Приємно, що разом з ветеранами ОУН-УПА Львівшини вшанувати пам’ять загиблих в Батурині приїхали студенти факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. В пам’ять про загиблих у Батурині пролунали гарматні залпи, а учасники дійства запалили поминальні свічки. Потім делегації високопосадовців та гостей з інших областей поклали калинові вінки та квіти до пам’ятного Хреста. До вечора про трагедію Батурина над звивистою рікою Сейм у думах та баладах скорботним співом розповідали кобзарі… Ярослав ТАБІНСЬКИЙ, фото автора Чернігівська область


[22] ІСТОРІЯ|Наші святині

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

КАНІВ: ПОВНОТА СУ

Вклонитися Кобзареві — святий обов’язок ко

В

перше за часи Незалежнос­ ті України ветерани ОУНУПА Львівщини зібралися разом, щоб поклонитися Тарасо­ ві Шевченку в Каневі. Поїздка на могилу Кобзаря відбулася 18 жовтня і була приурочена 66-ій річниці Української повстан­ ської армії… Ідея такої поїздки зародилася у ветеранів давно, але лише 2008 року після свята Покрови, ветерани УПА, політв’язні, дивізійники та студенти-журналісти Львівського національного університету імені Івана Франка відвідали Чернечу гору в Каневі. Для сивочолих ветеранів така мандрівка — як святість. Вони, як ніхто інший, знають, що українці повинні йти до Канева за покликом душі, щоб поклонитися, віддати шану Кобзареві й виконати свій обов’язок громадянина, адже життя без цілі не має змісту. Прибувши суботнього ранку до Канева, ветерани на березі життєдайного Дніпра зустріча-

ли сонце, деякі з них символічно купалися в річці, незважаючи на холод і вітер. Потім усі разом з непереборною молодечою енергією, з радістю на обличчі, а хтось — зі сльозами на очах, — йшли до Тараса з букетами осінніх квітів... На Чернечій горі перед могилою Тараса галичани заспівали кілька пісень на слова Шевченка, зокрема «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої». Також спільно молилися за долю України, її щасливе майбутнє. — Ми сьогодні зібралися разом в Каневі, щоб виконати обов’язок патріота України — віддати шану Кобзареві, — розповів голова Львівського крайового братства ОУН-УПА Олесь Гуменюк. Працівники Шевченківського національного заповідника організували для гостей з Львівщини екскурсійну програму до Тарасової світлиці, на могилу Івана Ядловського та до пам’ятного каменя на місці самоспалення Олекси Гірника. — Сьогодні музей перебуває на реконструкції, тому прочан до Канева близько 40 тисяч на рік, хоча бувало й таке, що на могилу Кобзаря приїжджало 100 тисяч, — розповів генеральний директор Шевченківського національного заповідника Мар’ян Піняк. — Найбільше людей з’їжджається на роковини Шевченка. Відвідують Тарасову гору й високопосадовці — губернатори, депутати, міністри, Президент.

Багатьох дивує те, що на могилі Шевченка не встановлено хреста, який мав би дисциплінувати відвідувачів. Людина повинна приходити на Тарасову гору, як до святині, а не як до заповідника чи музею. Ще 1884 року, коли відбувалося впорядкування Шевченкової могили, було встановлено чавунний пам’ятник-хрест, який потім зруйнували більшовики. Тоді чому ж зараз могила без хреста? Хоча щодо цього питання й донині існують суперечки, але місцеві жителі переконані, що встановлення хреста — обов’язкове. Ветерани УПА разом зі студентами відвідали Тарасову світлицю — хатину, яку вперше було збудовано поблизу Шевченківської могили у 1884 році на народні кошти. В цей час троюрідний брат Тараса Шевченка Варфоломій підписав контракт на 5 років з Іваном Ядловським із платою 30 карбованців сріблом на рік. З того часу


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

УТІ...

]

ці його відтворила канівська майстриня Галина Бондаренко. До наших днів зберігся металевий вінок, який пережив дві світові війни. Його 1912 року привезли на могилу Кобзаря представники Московського академічного театру. Після походу на Чернечу гору в Каневі гості Черкаського краю відвідали музеї у селі Шевченкове (Кири­ Наша дума, лівці) та Моринцях. наша пісня Дорогою додому ветерани співаНе вмре, ли українських поне загине... встанських пісень, ділилися спогадами От де, люди, зі студентами про наша слава, жорстоке життя на засланні, а також обСлава України! говорювали ситуаБез золота, цію в сучасній Украбез каменю, їні. Ярослав Козій пам’ятає, як Без хитрої мови, добре запанувала тиша на А голосна суді, коли він виголосив, що він був, є і та правдива, буде українським наЯк Господа ціоналістом. А Степан Вискіль — член Слово... проводу Львівського крайового братства ОУН-УПА, який був політичним в’язнем північних спецтаборів розповів, як готували «бандерівців» до боротьби за вільну Україну. Пан Степан, коли ще був гімназистом, працював у групі пропаганди УПА. Підлітків готували духовно і морально лише в українському патріотичному дусі. Саме Кобзар, який читали гімназисти, був неоціненним джерелом, яке давало народові сили бо-

ожного українця! чоловік доглядав та охороняв могилу впродовж 50 років до кінця своїх днів. Перед смертю у 1933 році сивий дідусь сказав: «Навіть якби я прожив 200 років, я б на день не покинув могили українського пророка». Він заповів, щоб його поховали на Чернечій горі — недалеко від Кобзаря. У Тарасовій світлиці збережено національний інтер’єр. На столі — Кобзар Шевченка та Книга відгуків, якій понад сто років, а перший запис зробив Микола Лисенко 1897 року. Українські інтелігентистарог рома д івц і замовили у російського художника Іллі Рєпіна портрет Тараса Шевченка. Копію цього портрету можна побачити у Тарасовій світлиці. Цікаво й те, що Леся Українка також подарувала безцінний скарб — власноруч вишиті рушники. Оскільки Лесин рушник зберігається в національному музеї Шевченка в Києві, для Тарасової світли-

ІСТОРІЯ|Наші святині [23] ротися. Існувала жадоба до читання української літератури. Особливо молодь захоплювалися творами Андрія Чайковського «Украдений син», «Побратими», «На уходах». Усі добре знали історію України у віршованій формі Антіна Лотоцького, читали праці Грушевського. Патріотична література, хоч і була заборонена в цей час, але користувалася надзвичайною популярністю, бо закладала основи національної ідеї. Часто учасники групи пропаганди збиралися біля церкви або школи і зачитували звернення до народу. Після таких публічних читань усі промовці немов розчинялися і їх ніяк не могли виловити більшовики. З жахом ветерани пригадують Дрогобицьку тюрму, де в одній камері тримали понад 70 полонених, а харчувалися з семи глиняних мисок. — Навіть у таких умовах в нас була одна мета — не порушити присягу на вірність Україні і не видати таємниці, за якою трималася організація визвольної боротьби УПА, — згадують ветерани. У 1948 році тисячі українців було вивезено на північ до Воркути, де лютував 50-градусний мороз. Чотири ряди бар’єру з колючого дроту на пересильному пункті гнітили душу 18-літньому Степанові Вискілю, а в серці дзвеніло пронизливе «Прощай, воле». На Воркуті було 72 політичні табори, в кожному з них близько 5-ти тисяч в’язнів. — Ми не хочемо ні слави, ні платні, — запевняють ветерани УПА. — Ми згубили молодість, але здобули те, що інші народи не мають. Нинішнє покоління молоді повинно цікавитися історією, знати правду і будувати майбутнє України. Ярослав ТАБІНСЬКИЙ, фото автора Черкаська область


[

[24] ІСТОРІЯ|Мудрість віків

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

М

арк Аврелій Антонін — один із тих владомож­ ців, життям якого можна проілюструвати ві­ дому Платонову настанову, відповідно до якої правителями мають бути філософи. Шістнадцятий ім­ ператор Риму вирізняється не лише на тлі доби (ІІ ст. н.е.), але й усього історичного часопростору. Римський державець, залюблений у грецьку духо­ вність. Володар могутньої імперії — і послідовник філо­ софії стоїцизму, що проповідувала уникнення мирської суєти. Людина, що залишила нам своєрідний духовний щоденник, сповнений смиренності, людинолюбства, благоговіння перед істиною і життям.

— Ваша Величносте, до­ n ІНТЕРВ’Ю З ІСТОРІЄЮ звольте розпочати з питан­ ня про природу державно­ го управління. У чому його суть? Що правитель має чи­ нити, аби його не зневажали як невігласа чи як тирана? — Без зайвого драматизму спиняти овації та всяку улесливість щодо себе. Завше пильнувати потреби імперії; ощадно розпоряджатися скарбницею — так, щоб вистояти перед буд-якими звинува- самої божистої частки. Від жодного ченнями. Щодо богів — не бути з цих людей не можу зазнати шкозабобонним, щодо людей — не ди, бо до мене нічия гидота не пезагравати з народом, не догоджа- рекинеться. Не можу ні гніватися ти, не улещувати юрби, а в усьому на родича, ні його ненавидіти: ми бути тверезим і твердо триматися ж народжені для спільного діла, свого; не вдарятися в несмак чи як ото двійко ніг, рук, повік, чи як новації. зуби у верхній та нижній щелепі. Варто чинити так, аби напри- Тому протидіяти одне одному — кінці життя правителя ніхто не неприродно; а обурюватися й сасказав: «Софіст!» чи: «Блазень!», хатися — це ж і є протидія. чи: «Мудрагель!», а мовив: «Оце — Загалом, володар має поєднумуж. Зрілий, довершений, неулес- вати людські й управлінські якості ний, здатний постояти й за себе, й і діяти з бездоганною, невдаваною за інших». статечністю і дружньою приязню, — З Ваших слів стає зрозумі­ чинити свобідно і правосудно; а зі ло, що управлінські навики во­ всіма іншими уявленнями — дати лодаря відіграють зовсім не ви­ собі спокій. І матиме від них спозначальну роль, адже тоді б він кій, якщо кожне діло робитиме, перетворився на боввана, що наче воно — останнє в житті: відпросто видає накази. Виходить, кинувши усяку безтямність, всяке людські якості, людинолюб­ пристрасне відхилення від розумство — та царина, про яку воло­ ного вибору, всяке лицемірство, дар має турбуватись не менше, самолюбство, невдоволення приніж про мистецтво управління? судом долі. Бачите, якої дещиці — Справді, якщо хтось не спіз- треба дотримати, щоб прожити нав, що діється в чужій душі, — рівноплинне й богобоязне життя; ледве чи матимуть його за нещас- але вже як цього хтось достереже, ного; але вже конче нещасний той, то більшого від нього й боги не вихто за порухами вл��сної душі не магатимуть. встежує. — Тобто володар, правлячи, Про себе можу сказати, що я водночас вдосконалюється і сам? розгледів природу доброго — що — І володар, і посполитий має воно гарне, і злого — що огидне, та відповісти на запитання: хто я? й природу того, хто схибив — що для чого я живу? Бо ж нема жавін мені рідний: не тому, що однієї люгіднішого за того, хто по всьокрові чи з одного сімені, а тому, що му світу колує, і, за словами поета, причетний до того самого ума, тієї «земні глибини звідує»; хто за яки-

«Жити так, щоб не гнатися і не втікати» Уявна розмова з імператором Марком Аврелієм

мись прикметами вишукує те, що в душі ближнього, але не відчуває, що досить було б припильнувати того генія, який у нього самого всередині, і вірно йому служити. А служити йому — означає тримати його чистим від пристрасті, від безтямності й від невдоволення тим, що йде від богів і людей. Адже що йде від богів — почесне через їхні чесноти; що від людей — миле нам через нашу з ними спорідненість, а деколи й викликає жаль, бо ж вони не знають, де добро, а де зло, — не легше каліцтво, аніж втратити здатність розрізняти біле й чорне. Слід сказати собі: «Знайди хвильку дозвілля, щоб підівчитися чогось доброго, ба, просто перепочити від цієї круговерті.» Тут, однак, треба стерегтися й іншої суєтності: бо ж навіть той займався дурницями, хто, хай і натрудився за життя, та не мав однієї мети, до якої спрямував би кожне своє устремління й усю свою уяву. — Теперішні люди, незважа­ ючи на те, що їм чи не щодня говорять про владу народу, не перестають вірити в доброго во­ лодаря. Інші — різними спосо­ бами цьому противляться. Але якою має доброта на озброєнні у правителя? — Доброму зостається лиш одна осібна властивість: любити й вітати все, що йому випало на


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ІСТОРІЯ|Мудрість віків [25]

Нехай кожен скаже собі: «Якщо робитимеш, що маєш робити, згідно з правним розумом — дбайливо, сміливо, зичливо — і не пристанеш на жоден сторонній зиск, а лише на те, щоб твій геній зоставався чистим — так, наче б ти вже мусив його віддати; якщо досягнеш цього, не ждучи й не втікаючи, а тобі стане діянь, на які ти здатний від природи, і правдивості героя у всьому, що кажеш і висловлюєш, — от тоді проживеш добре, і ніхто тобі в цьому не спроможний завадити». долю; і не давати тому ге— Але часто щосьнієві, що має осідок всере«Пам’ятайте: щохвилі — за­ таки стає на заваді. Лю­ дині нас — у нашому сербажайте лишень! — можете дина боїться — неуник­ ці — змішатися й скалаусамітнитися наодинці ненності, втрат, смерті... мутніти в юрмі уявлень, з собою. Бо для людини Можливо, у цьому при­ а берегти його — щоби ніде немає затишнішого й чина нерішучості? був сумирний, щоб услід безтурботнішого усаміт­ — Боїться смерті? А що за богом йшов красно, нення, як у власній душі; ж таке смерть? Якби хтось, щоб ані не казав чогось але надто, коли в когось розділивши саме понятсупроти правди, ані не усередині є те, від чого, тя і розібравши все, що до чинив — супроти праведщойно в нього зазирнеш — нього науявляли, побачив ності. І хай навіть жодна маєш у всьому полегкість. Марк Аврелій смерть якою вона є, то нілюдина не повірить, що Тож постійно даруйте собі Антонін коли не визнав би її чим він живе просто, скромце усамітнення і самі себе (121—180 рр.) іншим, як ділом природи; но і з погідним серцем — оновлюйте». боятися ж діл природи — жодна з них через це не дітвацтво; а тут не просто стане йому прикрою, і він не збочить зі шляху, що веде до що потребувало б мурів і заслон. діло природи, але й для приронайвищої в житті мети. А йти до Адже хто вибрав власний розум, ди догідне. Смерть — це тільки неї треба чистому, нескутому, — власного генія і пошанування їх- розпад елементів, із яких складатакому, що не з примусу ладить зі ніх чеснот, — той не гратиме тра- ється кожна жива істота. Якщо ж своєю долею. гедій, не зітхатиме, не шукатиме для самих елементів немає нічого Правитель завжди має бути усамітнення чи, навпаки, веле- страшнішого в тому, що кожен із готовим до двох речей. Перше: люддя; а насамперед — житиме них ненастанно перетворюється в інший, то чого б то комусь криво чинити лише те, що підказує цар- так, щоб не гнатися і не втікати. ський і здоровий глузд задля доСама з себе збиткується люд- дивитись на те, що й усе в світі забра людей. Друге: поступатися, ська душа. Найперше тоді, коли знає перетворення і розпаду? Це хто б не потрапив тебе виправити сама докладає всіх сил, щоб стати природно; а в природному — жодчи відвернути від якоїсь гадки; відпадком і неначе пухлиною в ного зла. Для кожного догідне те, що в однак нехай до поступки завжди світовому ладі: адже дратуватися спонукає щось переконливе, як- тим, що стається — це і є відпада- згоді з його устроєм і природою. от справедливість чи суспільна ти від природи, якої, зі свого боку, Моя природа — розумна і грокористь — і тут може бути тільки тримається кожна окрема приро- мадська; моя громада й вітчизна, щось близьке до цього, — а не те, да всіх інших речей. Далі — коли оскільки я Антонін — Рим, оскільщо приносять насолода й слава. цурається когось із людей або й ки людина — Всесвіт; для мене Заповіддю правителя може виступає супроти нього, щоб на- добро — лише те, що пожиточне бути така сентенція: «Не живи шкодити: така душа у гнівливих. цим громадам. — А як бути із зневірою, що так, наче б мав жити десять ти- По-третє, тоді з самої себе збитсяч літ. Над тобою нависла ко- кується, коли дає себе здолати чи опанувала сучасну людину? — Тому, хто втратив віру, тренечність: доки живий, доки маєш то насолоді, чи стражданню. Пояк — стань добрим.» четверте, коли лицемірить і щось ба знайти відповідь лише на одне — Які ще якості, на Ваш по­ робить або каже вдавано й неправ- запитання: навіщо жити в такому гляд, має плекати людина, щоб диво. По-п’яте, коли не спрямовує світі — позбавленому богів і прозаслужити щонайвищого поша­ своїх діянь чи устремлінь до жод- мислу? — Люди часто скаржаться нування і прожити життя гідно? ної цілі, а все робить непослідовно — Ніколи не треба трактува- й навмання: бо навіть в найменшо- на брак часу, суєтність, що не ти як собі догідне те, що змусило му треба діяти так, щоб воно зво- дають їм змогу задуматись над б зрадити чиюсь довіру, загубити дилось до найвищої мети; а мета самовдосконаленням. — Не дайте себе завертіти: сором, когось зненавидіти, запід- розумних істот — дотримуватися озрити, проклясти, стати лице- розумного ладу й уставу найдавні- кожному устремлінню — відміром, запрагнути чогось такого, шого у світі граду й громадянства. давайте по справедливості, в Ä

«Наодинці з собою» або ж просто «Роздуми» — твір, що писався не для публіки. Але наступні покоління знайшли в ньому джере­ ло мудрості і розради, неминучої актуальності, відповідей як на буденні, так і вічні запитання. Думки, які пропонує Марк Аврелій, мають провокувати (у до­ брому розумінні цього слова) нас на запитання, які ми ставимо собі чи не щодня, часто забуваючи, що відповіді на них давно вже знайдено. Тому наш обов’язок — проводити своєрідне опитуван­ ня історії, наближаючись до мудрості наших предків і водночас роблячи їх нашими сучасниками. Запитання, які ми «поставили» Маркові Аврелію, мають саме таку мету.


[26] ІСТОРІЯ|Постаті кожному уявленні — зберігайте осягальну здатність. Пам’ятайте: щохвилі — забажайте лишень! — можете усамітнитися наодинці з собою. Бо для людини ніде немає затишнішого й безтурботнішого усамітнення, як у власній душі; але надто, коли в когось усередині є те, від чого, щойно в нього зазирнеш — маєш у всьому полегкість; а полегкістю називаю не що інше як доладність. Тож постійно даруйте собі це усамітнення і самі себе оновлюйте. І щоразу, коли так звані обставини вже конче мають вас розхвилювати — хутко повертайтеся туди, де ви наодинці з собою, щоб не вибиватися з ладу на довше, ніж є конечність: що частіше повертатиметеся до гармонії, то краще її опануєте. — Як би Ви відповіли на дуже популярне сьогодні запи­ тання: чи можливо прожити життя наново? — У вашій владі — прожити життя наново. Киньте свіжий погляд на ті речі, які вже бачили: саме в цьому — нове життя. — Ваша Величносте, як су­ часній людині не заплутатись у хибних шляхах, які обіцяють їй спасіння, пізнання істини? Як їй віднайти дорогу правди? — Найперше, завжди варто пам’ятати, що істина ще ніколи й нікому не зашкодила: шкоди зазнає лише той, хто в омані й невіданні. Також не давайте себе полонити уявленням: навпаки, нехай вони вам допомагають — кожне за своєю спроможністю. Глядіть всередину: нехай у жодній речі від вас не втече ні її питома якість, ні її цінність. Усвідомте, що найкращий захист — не уподібнюватися. В одному знаходьте утіху і спокій: у переході від просто суспільного вчинку до такого, де пам’ятаєте про Бога. Зрештою, одне-єдине чогось варте в цьому житті — прожити його в істині й праведності й у поблажливості до брехунів і кривд­ ників. Підготував Андрій МЕЛЬНИК («Роздуми» Марка Аврелія подано за українським перекладом Ростислава Паранька — Див. Марк Аврелій. Наодинці з собою. — Львів: Літопис, 2007).

Æ

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n СПАДЩИНА

ЗОЛОТИЙ ФОНД Автор найважливішої пісні Павло Чубинський (1839–1884) Юрист — за професією, фольклорист, етнограф і поет — за покликанням. Один із найкращих українських науковців, який у 1869–1870-х роках здійснив три етнографічні експедиції, що, за словами сучасників, стали найвидатнішим явищем в історії тодішньої етнографії. Результатом цієї подвижницької діяльності стали сім томів «Праць етнографічно — статистичної експедиції в Західно-Руський край» — багатюще джерело про український спосіб життя середини ХІХ сторіччя. Вивчення українських звичаїв, чільна участь у «громадівському» русі та леґендарному журналі «Основа» увінчались написанням 1862 року вірша «Ще не вмерла Україна» — майбутнього національного гімну нашої держави. Активна громадська діяльність ученого стала приводом для заслання до Архангельська «за вредное влияние на умы простолюдинов». Навіть у засланні він не полишав своєї улюбленої діяльності, чим надзвичайно прислужився російській етнографічній науці та юриспруденції. Як наголошував сучасник, Чубинський «був заклятим ворогом чиновницької сваволі і хабарництва, завжди відстоював діяльних і чесних людей і в період його перебування в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо не зовсім кануло в Лету, проте дуже боялося з’являтися на світ Божий». Після повернення із заслання він ще десять років присвятив етнографічній діяльності, за що його не раз удостоювали високими нагородами. Глибина і ретельність його етнографічних та фольклористич­ них праць, сконцентрована в одній пісні, — ось найвидатніша за­ слуга цієї непересічної особистості.

Український Учитель Костянтин Ушинський (1824–1871) Його називали «великим російським педагогом», «основоположником педагогічної науки в Росії», але сам Костянтин Ушинський рішуче стверджував: «Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». Він народився 1824 року, прожив коротке (47 років), але надзвичайно плідне життя, створивши класичні для світової педагогіки праці «Рідне слово», «Дитячий світ», «Людина як предмет виховання». Він підкреслював, що у процесі виховання дитини любов до Батьків­ щини займає чи не найважливіше місце. На його думку, «будь-яка жива історична народність — це найпрекрасніше творіння Боже на землі і вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела». Ось уривок із щоденника, в якому мислитель і педагог формулює своє кредо: «Готувати уми! Розсіювати ідеї! Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкиньмо егоїзм, працюймо для нащадків… Зробити якнайбільше користі моїй Батьківщині — ось єдина мета мого життя, і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

НАЦІЇ Геній народного малярства Марія Приймаченко (1909–1997)

О

брази її фантастичних звірів і неймовірно барвисте світосприйняття заворожують уже не одне десятиріччя як мистецтвознавців, так і звичайних поціновувачів малярства. Талант, який визнав світ і яким, за легендою, захоплювався Пабло Пікассо. Талант, що визрів у глибинах народного духу і зробив із української селянки світову знаменитість. Ще 1937 року доробок народної майстрині Марії Приймаченко відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці у Парижі. Відтоді її роботи з великим успіхом експонувались у США, Швеції, Італії, Канаді, Чехії, Литві, Казахстані. Але вона малювала не задля виставок чи популярності. Творячи геніальні у своїй простоті картини, вона любила повторювати: «Роблю сонячні квіти, тому що людей люблю, творю на радість, на щастя, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти, по всій Землі». Її роботи називають наївним мистецтвом, але саме в цьому дитячому, позбавленому «дорослих» упереджень погляді на світ — унікальність її творчого бачення. 2009-й оголошено Роком Марії Приймаченко. На початку року було організовано чи не найповнішу виставку її робіт в Україні, видано альбом, названо вулицю її ім’ям, започатковано конкурс «Приймаченко і Я. Парад мистецьких фантазій». Незважаючи на те що, мисткині вже немає серед нас, її картини досі сповнюють навколишній світ любов’ю й замилуванням.

ІСТОРІЯ|Постаті [27]

Філософ української ідеї Юліян Вассиян (1894–1953)

Г

аличанин, що зумів поєднати в одній особі вдумливого мислителя і натхненного пропагандиста — Юліян Вассиян був одним із тих, хто надав українському націоналізмові як ідеї чітких обрисів. Націоналізм — це не лише відповідь на зовнішній тиск чи завоювання якогось поневоленого народу, а насамперед внутрішня, органічна життєва сила народного генію, вічна здібність соціуму до динамічного самооновлення і зростання, це радісна відповідь етнічної унікальності на подих Бога до збагачення й урізноманітнення світу — саме такі центральні ідеї філософії нації він утілював упродовж життя. В одній із статтей він писав: «Між людиною-одиницею і Богом лежить велика царина — нація. Батьківщина — це саме та форма динаміки душі, що дає їй почуття самопевності перед обличчям Предвічного». У своїх улюблених письменниках — Шевченкові та Стефани­ кові — він вбачав живий дух зростання нації від традиції, міфу і святості землі, яким має перейнятися кожен свідомий українець. Підпільник і мислитель-аскет, романтик революції і суворий аналітик доби — Юліян Вассиян боровся своїм словом і чином з двома системами — радянською і нацистською — з одним гаслом — «Бог і Батьківщина!»

Танцівник із українськими крилами Сергій Лифар (1904–1986) Він назавжди змінив танець, адже став богом танцю, генієм, якому аплодували й кричали «Браво!» у паризькому «Ґранд-Опера». Він став знаменитим Сержем Лифарем, але в душі залишався українським Сергієм, нащадком козацького роду. Про це він розповідав колегам, відвідуючи спектаклі у тому-таки «Ґранд-Опера» у вишитій сорочці. «На початку був рух, тобто — танець. Бо ритм — один із великих феноменів фізики, все у танці йде за своїм бездоганним ритмом. День і ніч, фази місяця, припливи, биття людського серця… Все це відбувається відповідно до їхнього власного ритму. Тіло танцівника, цей союз емоції та геометрії, стає художнім інструментом: воно творить». Ці одухотворені слова — нова «теорія танцю», з якою рахувалися усі наступні покоління танцівників. Його заслужено називали славою і гордістю Франції. Сергій Лифар заснував Академію танцю при «Ґранд-Опера», став ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Його було нагороджено Золотою медаллю Парижа, найпрестижнішим у Франції орденом Почесного легіону — нагородою, яку заснував ще Наполеон Бонапарт. Якось генерал де Ґолль звернувся до нього: «Мсьє Лифар! Жоден знаменитий француз не зробив для своєї країни стільки, скільки зробили для Франції ви. Чи не час вам стати французом і за паспор­ том?» Відповідь Сергія Лифаря була однозначною: «Пане президен­ те, я щиро вдячний за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я — українець і батьківщина моя — Україна». Одним із найгеніальніших перевтілень Лифаря був образ Ікара. Він граційно злітав над сценою, але промені слави не спалювали його крил, адже вони були українськими.


[28] ІСТОРІЯ|Наші святині

КРУТИ. Вектор історії

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Крути — залізнична станція на Чернігівщині на лінії Москва— Бахмач—Київ, відома з українських оборонних боїв у січні 1918 р. перед наступом большевиків на Київ. Тут 29 січня від­ бувся бій сотні Старшинської Школи імені гетьмана Б. Хмель­ ницького, сотні Студентського Куреня Стрільців та чоти Гай­ дамаків (разом 590 стрільців) з 6-тисячним большевицьким за­ гоном матросів Балтійського флоту під командою Муравйова. Після бою большевики розстріляли 360 стрільців, між ними і сотника Омельченка, командира Студентського Куреня. Опір під Крутами стримав на кілька днів здобуття Києва большеви­ ками, що мало важливий вплив на успішне закінчення берес­ тейського договору. Не меншим було моральне значення бою, що став символом жертвенности, на якому виховувались поко­ ління молоді, зокрема студентської та пластової. Енциклопедія Українознавства

Автор цієї публікації свого часу розповів про одного з героїв Крут на сторінках часопису «За вільну Україну». Під сучасну пору, коли Крути стали постійним чинником свідомості українців, доречно відтворити цю розповідь.

Л

юдина живе справжнім життям тоді, коли служить Божій правді, ревно оберігає в серці історію свого роду, народу, плекає рідну землю, веде себе гідно і як особа, і як клітина нації. Таке буття можливе лише поза параметрами плаского матеріалізму. До того ж повноту щастя можна знайти лише в культурі, засобами культури. Невигубний вічний дух українства якраз і репрезентують увесь мовний простір, ті люди, які правлять за взірець, колективні дії народу щодо соціальних потреб, стійкі уявлення про те, що є добром і злом, гідним і негідним, розумним чи нерозумним. В осерді наших невмирущих цінностей і символів, серед іншого, — легендарні КРУТИ. Нині вони мають для кожного свідомого українця подвійний вимір. Крім того, так само, як у факті бачимо явище, у краплині — океан, Крути щоразу спонукують глибоко замислюватися над нашою долею: де ми одностайно ставали на захист рідної землі, де ми вичікували і впадали у летаргію, де плекали ілюзії чи, що значно гірше, злочинно чубилися у вирішальні моменти національного буття. А ще Крути мають сколихнути наше сумління — адже ті триста українських «спартанців» зберегли нам національну честь, ставши до нерівного бою із бандами «інтернаціоналістівчінгісханів», які й донині див-

Шляхетний порив ляться захланним оком на нашу пречудову землю. З-поміж отих трьохсот — Григорій Піпський, родом із села Мальговичі коло Нижанкович Старосамбірського району. Пригляньмося до світлини: замріяне інтелігентне обличчя, відкритий погляд, охайно вкладене волосся, рішучий малюнок вуст. Маю дві такі світлини — подарував їх сусід Григорія Піпського пан Омелян Ноджак і колишній директор Нижанковицької середньої школи пан Ярослав Дмитерко. Власне, відтворюю фрагменти тривалої розмови із ними. Омелян Ноджак: «Про Григорія знаю від мами. Під час першої світової війни, коли сюди прийшли москалі, вони знущалися з мого діда. Гриньо обстав за нього. Тоді зайди схопили Піпського і відвели на околицю Мальгович. Пролунали постріли — ми подумали, що Григорія розстріляли.

Але, на щастя, цього не сталося, його просто забрали із собою. Потім він опинився у Києві, де вчився. Чому він виявився таким стійким українським патріотом? Піпські — наші сусіди. То була чесна, працьовита свідома родина. Хоч мати Григорія походила з польської сім’ї, вона повністю поділяла погляди свого чоловіка, українця козацького духу. Григорія всі знали як добру, порядну, грамотну людину. Тоді практично усі студенти були заангажовані в національні справи. Ось чому добровільно зголосився під Крути...» Ярослав Дмитерко: «Віддавна цікавлюся нашою історією. Навчаючись у 1943–1944 рр. у Перемишлі в Торговельній школі, я почув від студентів і викладачів, що в Мальговичах студенти насипали могилу і побудували пам’ятник героєві Крут Григорієві Піпському. Таємно говорили про це і за большевицьких часів. Коли ж почався


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ІСТОРІЯ|Наші святині [29]

n ВІДГОМІН

Старшинська школа УПА «Олені» ім. героя Крут Григорія Піпського У лютому-березні 1941 р. на схилах карпатської гори Магура, недалеко села Бряза (нині Козаківка), на базі під­ старшинської школи УПА «Хмеля» була організована стар­ шинська школа УПА «Олені» імені Григорія Піпського. Минали роки, десятиліття, багато дечого призабуто. Не так давно колишній чотовий старшинської школи УПА першого набору, а відтак командир Воєнної Округи «Буг» полковник УПА Василь Левкович-«Вороний», який проживає нині в Червонограді, відновив у нашій пам’яті ім’я Піпського. Прочитавши в якійсь газеті чи якомусь журналі список героїв, що полягли під Крутами, я помітив, що прізвища Г. Піпського між ними не було, тому кадрові старшини УПА, випускники старшинської школи УПА «Олені» першого (липень 1944 р.) і другого (жовтень 1944 р.) випусків, у тому числі і я, не знали, чим це пояснити. Відповідь на це питання дає стаття п. Йосипа Лося «Шляхетний порив Григорія Піпського», надрукована у газеті «За вільну Україну», число 16 (871) від 28 січня 1995 р. Маю надію, що мене підтримають не тільки кадрові старшини УПА — випускники старшинської школа УПА «Олені» обох випусків, а й усе Братство вояків УПА, а також всі, кому небайдужа доля України, коли я від їх імені щиро подякую п. Йосипові Лосю за його статтю, а редакції «ЗВУ» за опублікування цього цінного матеріалу у своїй газеті. Роман Загоруйко-«Лапайдух» («Шлях перемоги», 1995, 4 березня).

Григорія Піпського процес українського національного відродження, разом з ентузіастами — вчителем Мар’яном Чурою, Степанією і Володимиром Яремами, Володимиром Шагалом (знаним в Україні народознавцем), Іриною Леськів, Йосипом Саляком, Володимиром Артемовським, Любомиром Гложиком, Дмитром Смолінським, Марією Керницькою, Надією Гринишин, Степанією і Володимиром Бурцьо, Петром Ященком, Дмитром Лапичаком та багатьма іншими вирішили збирати матеріали про усіх борців за волю України, і про героїв Крут також. Ставимо мету зібрати документи, спогади, а теж через польське консульство (тепер Мальговичі знаходяться по той бік кордону) дістати можливість поїхати до Мальгович, насипати там могилу, бо попередня була

зруйнована, зустрітися із небогою Григорія Піпського пані Іванною. Вона і передала мені світлину, деякі інші матеріали. Мар’ян Чура, який, до речі, родом з Мальгович, оформив у Добромильській середній школі, де вчителює, стенд, присвячений землякові». З приємністю зберігаю дуже турботливого листа від пана Мар’яна, який усією душею вболіває за те, щоб гідно увіковічнити пам’ять Г. Піпського. Треба наголосити, що останнім часом про нього довідується щораз більше людей, бо ж і на уроках народо­ знавства, що їх веде Ірина Войтович, і на громадських заходах, і під час концертів принагідно згадують про героя Крут, акцентують увагу на мотивах його героїзму. Ми часто забуваємо, що епічні герої живуть серед нас. Ми ще, на превеликий жаль, не засвоїли простої істини, що її дуже влучно свого часу висловив великий

мудрець України Йосиф Сліпий: «То є наше, шануймо його. І цим все сказано, треба дорости до такого рівня мислення». Жодні дрібні непорозуміння, неспівпадіння по­глядів, жодна інша точка зору на ту чи іншу проблему не повинні затьмарювати найсуттєвішого: Крути — то справді наші Термопіли! Не копирсаймося в деталях, берімо із собою у далеч віків вогонь, а не попіл. Попіл героїв Крут нехай відлунює в наших серцях докрайвіку. З великою приємністю хочу виокремити цю думку словами славного українського письменника Уласа Самчука. Що маю на гадці? Та ж його знамениту статтю «Крути», що була надрукована у часописі «Волинь» 25 січня 1942 року. Користаю з нагоди, щоб засвідчити: цю публікацію вперше в Україні було передруковано у газеті «Українське слово» 6 лютого 1992 року старанням благородної жінки Клавдії Бачинської — землячки У. Самчука (див. рубрику «Поміркуймо...» на с. 30). І тодішні наші проводирі, і «світ» — можновладці та прав- Ä


[

[30] ІСТОРІЯ|Наші святині лячі кола так званих демократій — винні в тому, що наша держава не втрималася тоді. Вони й досі керуються інтересами, вигодою — приклад Чечні надто промовистий. Утім під сучасну пору такий аморалізм засвідчує хіба що агонію світу неправди і шахрайства. Нам, українцям, важливо не мавпувати їхньої постави. Є речі важливіші від грошей, речей і влади. Принаймні гідність. Людяність. Милосердя. Отож повертаймось до нашого одвічного, сокровенного. Мене зворушили спогади сусідки Григорія Піпського вчительки Христини Дмитерко: «У батьківській хаті, так само як і в інших, на стіні висів портрет Григорія. Моє покоління сприймало його як національного героя. Заслужено! З великим хвилюванням згадую рідне село. Два роки тому ми з чоловіком побували в Мальговичах. Ось дорога, верба, джерело, де ми святили воду. Не втрималася — побігла, поклонилася кожній хаті, побувала на могилі бабці й дідуся, помолилася, згадала, як мама розповідала про сусіда Гриня, такого завзятого, замріяного, гарного, задивленого в далечінь. Чи збереглася хата, де народився Піпський? Так, щоправда капітально відремонтована. Там живуть внуки рідної сестри нашого славного земляка. Його брат живе в Канаді, по війні приїжджав до Мальгович. Так судилося, що аж тепер ми маємо можливість докладніше пізнати тих людей, які виявилися славними правнуками славних прадідів. Чекає нас багато праці, старань, самопосвяти, щоб зібрати докупи усе про нашу історію, не оминаючи жодної найменшої деталі. Конче мусимо залучити до цих пошуків молодь. То є цілком можливе. Адже попередні покоління за гірших умов зуміли гідно вшанувати своїх героїв. За приклад візьму публікацію у газеті «Діло» від 13 лютого 1938 року. Популярний часопис розповів про похорон юнаків-героїв на Аскольдовому цвинтарі. Боляче вклинюється у душу фраза: «Лиш за двома домовинами не було нікого з рідні... В одній з них спочивав Григорій Піпський, учень 7-го класу гімназії в Перемишлі, селянський син з Мальгович коло Нижанкович Перемишльського повіту». А далі йшлося про те, що заходами перемишльської молоді відбули-

Æ

ся поминки в честь крутянських героїв у родинному селі одного з крутянців — Григорія Піпського. Часопис докладно передає атмо­ сферу Служби Божої, що її правили оо. Сендзік, Мельник, Сушко, високо оцінює аматорську майстерність хорів Нижанкович і Цикова, описує святочну академію. Особливо бентежить такий факт: представники перемишльського громадянства під проводом доктора Миколи Хробака вибралися до хати батьків покійного Григорія Піпського, де зложили стареньким, сивоволосим батькам подяку за те, що виховали такого сина, який поклав життя за найвищий ідеал українського народу. Згадується у матеріалі й виступ студента Євгена Стахова з Перемишля. У житті часом трапляються подиву гідні збіги. Саме тоді, коли у редакції газети «За вільну Україну» ми мали розмову про Григорія Піпського, сюди завітав... Євген Стахів із США, нині знаний в українському світі політичний діяч. І ось його доповнення до згаданої вище публікації «Діла»: «Ми гарно відзначили 20-річчя битви під Крутами. З навколишніх сіл до Мальгович зійшлося майже три тисячі осіб. Як нині згадую ці процесії з Нижанкович, Дроздович, Міжинця, Пикулич, Германович, Негрибки... Ми тоді постановили зібрати кошти на спорудження пам’ятника Григорію Піпському в Мальговичах. Але невдовзі вибухнула війна...» І наостанку — Улас Самчук: «Сьогодні вже стало законом, що мало щось хотіти, треба одразу щось і знати... Без певних знань, без певного підготування, без певного і дуже уважного школення людина нашого часу безвартісна, будь вона безмежно вольова і безконечно героїчна... Молодь мусить розуміти, що історія кожної хвилини може подарувати нам нові Крути, і було б дуже недоцільним, коли б та своєрідна гола героїка без знань, без підготовки, без твердого і послідовного організованого первня перейшла у нашу традицію». І над цим варто замислитися. Не забуваючи, вочевидь, найголовнішого, про що так промовисто сказав поет, відтворюючи подвиг крутянців: «Понад все вони любили свій коханий край». Йосип ЛОСЬ

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

] Улас САМЧУК

Поміркуймо... Українська молодь, яка дня 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно і рішуче стала до боротьби з північною навалою. Зрозуміло: вона боролась і падала під кулями ворога не тільки в ім’я оборони від большевизму. ЇЇ ІДЕАЛ БУВ — СВОЯ ДЕР­ЖАВНІСТЬ, СВОЄ СУВЕ­ РЕННЕ ЖИТТЯ, СВОЯ ДУХО­ ВНІСТЬ. Вона йшла в бій з піснею «Ще не вмерла Україна...», одначе у звуках цієї пісні лунав також один мотив, який стає зрозумілим щойно пізніше... Мотив спротиву марксизмові, мотив молодого, амбітного й гордого народу, який був і є глибоко переконаний, що тільки його суверенність на землях предків дасть повну і тривку запоруку, бо большевизм, як такий, буде стертий із поверхні нашої планети... І не вина тієї молоді, що голосу її в той час світ не почув. НЕ ВИНА ТІЄЇ МОЛОДІ, ЩО СВІТ ТАК ЗЛЕГКОВАЖИВ ВЕЛИКИМ ШЛЯХЕТНИМ ПО­ РИВОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕР­ ЖАВИ.

Героїчна смерть У бою під Крутами 29 січня 1918 року загинув геройською смертю також Іван Сорокевич, який у 1913–1914 навчальному році закінчив четвертий клас Української державної гімназії у Перемишлі. В альманасі «Де срібнолентий Сян пливе», присвяченому ювілеєві 50-ліття Української державної гімназії у Перемишлі 1888–1938, поміщена фотографія Івана Сорокевича. Серед загиблих гімназистів зазначено, що народився у селі Бондарки на Лемківщині коло м. Ясло.


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Лист із Києва Високоповажана редакціє! Звертаюсь до Вас я, Ткаченко Ігор Михайлович, киянин, 57 років від народження, українець, за фахом інженер, з цим листом, якого сподіваюсь прочитаєте, а моя інформація якимось чином Вас зацікавить. Сподіватися на це мене змушує те, що, на жаль, у нас в Києві серед працівників газет, журналів, радіо, до яких я звертався, не знайшлося людини, яка б зацікавилася моєю оповіддю. Я не знаходив елементарного розуміння, бажання щось вдіяти. Одна тяганина, суцільні відмови, що, як на мій погляд, межує з ганебним ставленням з їхнього боку до наших синів-героїв. З великим хвилюванням та цікавістю, а одночасно з пекельним щемом у серці та рясними сльозами на очах я декілька разів перечитав статтю пана Йосипа Лося у Вашому часописі («За вільну Україну» — ред.) під рубрикою «Спадщина» про шляхетний порив Вашого, але, даруйте мені, і нашого земляка, одного з героїв Крут — Григорія Піпського. Вони вмерли співаючи «Ще не вмерла Україна...», і одним з перших, а, можливо, і найпершим заспівав наш гімн галичанин — Григорій Піпський (як це стверджує на ст. 285 першого тому «Центральна Рада» своєї «Історії України 1917– 1919 рр.» Д. Дорошенко, видання 1930 р. м. Ужгород). Пишу Вам про це з хвилюванням тому, що у мене в оселі на стіні висить також світлина Григорія, що я маю певну інформацію про нього, про його перебування в Києві, як він сюди потрапив, де мешкав, як пішов під Крути, як його ховали. Про це все розповідала мені моя покійна бабуся Ірина, моя матуся та її старша сестра, тітка Євдокія. Звичайно, це не документальні матеріали, а так все на побутовому рівні, але, як на мене, це могло б стати доповненням до уяви постаті та особи Григорія. Отож світлина Григорія, про яку йде мова, мабуть (я так собі міркую), останнє прижиттєве його зображення, яке він подарував

ІСТОРІЯ|Наші святині [31]

Григорій Піпський мешкав у нашій квартирі моїй бабусі напередодні тих днів, коли він пішов під Крути. Цю світлину моя бабуся, царство їй небесне, зберегла попри всі скрути життя, голод, репресії, розрухи, війни, окупацію, коли у нас зникло, було знищено безліч сімейних реліквій, листів, світлин діда та близьких родичів. Хочу закцентувати увагу на одному моменті, який розцінюю як символічне явище, бодай, як Боже Провидіння. Зараз згадана мною світлина є в моїй квартирі, в будинку, що був побудований у 1983 р. на вулиці Монастирській (тепер Пимоненка) на майданчику, де колись містилася садиба Шульгіних, які зростили ще одного героя Крут — Володимира та його брата Олександра — члена УЦР, міністра закордонних справ. Володимир загинув разом з Григорієм, але похований із одним студентом не на Аскольдовій могилі, а на Лук’янівському цвинтарі. Пан Йосип у своїй статті наводить сумний витяг з часопису «Діло» від 13 лютого 1938 р. про те, що за двома домовинами, в одній з яких спочивав Григорій, не було нікого з рідні. Так, це вельми трагічно усвідомлювати і боляче зізнавати, що мати й батько, рідні й близькі не мали змоги попрощатися зі своїм сином, сином-героєм, звіряче закатованим, провести його в останню путь. Це взагалі велике горе, коли діти назавжди йдуть від батьків. Але за труною Григорія, як своїм рідним, близьким, як за дорогою для них людиною у безкінечному потоці киян, в цій жалобній процесії від Київського вокзалу (залізничного) до Аскольдової могили йшли

троє: мій дід Йосип, бабуся Ірина та їхня старша донька, сумую­чи за ним і проводжаючи в останню путь. Вони спізнали Григорія на вокзалі, куди їх 30-х привезли в березні з-під Крут, підтвердили його особу. Жахнулися, коли побачили на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-большевицьких куль та багнетів. Про це мені розповідала бабуся, світла їй пам’ять, та тітка. Річ у тому, що мій дід Остренський Йосип Тимонович, уродженець Чернігівщини, виконуючи певні обов’язки на Галичині в той час, деякий період мешкав разом з Григорієм, а можливо в його родині, і забрав його разом із ще одним юнаком до Києва, де Григорій оселився на квартирі дідуся та бабусі і тривалий час, до від’їзду під Крути, проживав разом з ними. За свідченням архівних документів, 1 вересня 1917 р. Григорія було зараховано до УП класу 2-ої Київської Української Гімназії ім. Ки­рило-Мефодієвського товариства. Звичайно, про студентський період його життя докладніше може розповісти тітка Євдокія, яка, по­ при свій вік, має добру пам’ять, світлу голову і ясний розум, що могло б значно доповнити, розширити уяву про Григорія. Мене завжди турбувало питання звідкіля Григорій родом, коли і де народився (про те, що він з Галичини — це було нам відомо), хто його батьки, чи є зараз, хоч і непрямі його нащадки. Все своє свідоме життя я опікувався особою Григорія і було дуже боляче, гнітило мене те, що я не можу про це дізнатися, не можу про це нікому розповісти. Хай це і незначна, недокументальна, а побутова інформація про нього, але від думки, що вона може піти з життя разом з нами — ставало сумно. Хотілося якимсь чином, бодай опублікуванням світлини, надрукуванням спогадів про нього очевидців, що ще живі, увіковічнити світлу пам’ять Григорія — героя, мученика. З повагою та шануванням Ігор ТКАЧЕНКО, вул. Пимоненка, 3, кв. 84, м. Київ P.S. І сьогодні Ігор Михайлович Ткаченко листується із земляком Г.  Піпського Мар’яном Чурою. Матеріал про це підготуємо згодом.


[32] ІСТОРІЯ|Своє одвічне, сокровенне

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

У

«заширмованій» Білорусії вважається, що нащадків (тим паче — попередників) козацького роду на Берестейщині немає. Жодної украї­ номовної школи, етнографічної спілки чи офіційно зареєстрованої діа­ спорної організації — і це при тому, що більше, ніж сімдесят відсотків тутешнього населення у спілкуванні послуговується… українською го­ віркою. Попри тривалі намагання влади асимілювати чужорідне насе­ лення, на території Північного Полісся й досі зберігся масивний пласт української культури — праісторична українська земля, яка волею цар­ ського та сталінського режимів була відірвана від свого етнографічного центру і віддана на поталу русифікації, завжди шукала прихистку та визнання на справжній батьківщині. Засобом наукового, поетичного, публіцистичного слова, за допомогою музики та живопису. На відміну від плоті, людський дух ніхто ніколи уярмити не спромігся — українці з Берестейщини давалися чути завжди…

Н

а території Соборнокафедральної церкви, що розташована у прадавньому Володимирі-Волинському, покоїться тіло першого і найвідомішого вітчиз��яного церковного діяча з білоруським корінням Іпатія (Адама) Потія (1541 — 1613). Один із засновників Української грекокатолицької церкви народився у селі Розанка, що у Берестейському воєводстві на кордоні з історично українською — Холмською землею. Попри спротив з боку православної церкви, ініційована Потієм у 1596 році Берестейська унія стерла чимало гострих кутів у непростих взаємовідносинах католицького та православного слов’янства. Ба більше, об’єднання церков під протекцією Папи відбувалося зі збереженням традиційної православної літургії, обрядів і звичаїв української церкви. Київський митрополит Іпатій Потій хоч і передавав куті меду у боротьбі з безневинними священиками, все ж позасвідомо сприяв їх консолідації задля укріплення вартісних світоглядних позицій православного духовенства Слобожанщини, Поділля, Донбасу. Крім того, Потій — плодовитий письменних-полеміст. Ще за рік до формального проголошення Унії він видав у Вільні брошуру «Уния греков з костелом Римским», в якій намагався узгодити вчення обох церков. Крім того є автором публіцистичних текстів «Унія, або виклад… артикулів

Світлотіні забутих поліщуків

до об’єднання» (1596), «Календар римський новий» (1596), «Антиризис» (1599, польською мовою), «Оборона собору Флорентійського» (1603), листів до князя Костянтина Острозького та канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапеги тощо. Наш співвітчизник так бурхливо прожив відведені Богом сімдесят два роки, що у духовному заповіті вибачився перед прийдешніми поколіннями за надмірну ретивість у реалізації свого «головного земного покликання». Хай там як, а право на згадку в новому тисячолітті він серед отих поколінь заслужив.

Г

оловний противник єднання двох гілок християнства — Афанасій Філіпович (Бр е с т с ьк и й, ? — 1648) — також мав українські корені. Безумовно, у всіх довідниках цей преподобномученик вважається білорусом, однак етнічна територія середньовічної Волині була настільки обширною, що поглинала чи не все Полісся

разом з великою частиною сучасної Польщі. Й досі сябри їдуть до Луцька, аби поклонитися іконічному зображенню автора «Історії подорожі до Москви»  — Афанасія шанують саме у сонмі Волинських святих, поруч з Кирилом та Мефодієм, Нестором Літописцем, рівноапостольними князями Ольгою та Володимиром. Громадська та просвітницька діяльність споріднила ігумена брестського Симонівського монастиря з київськими митрополитами Іовом Борецьким та Петром Могилою. Протягом тридцяти років преподобний Афанасій, перебуваючи в середовищі недоброзичливо настроєних до нього осіб, вів безперервну боротьбу за Святе Православ’я, вірність якому засвідчив своїми стражданнями.

Н

а Берестейщині доживав віку й відомий український письменник та художник Олекса Стороженко (1805 — 1874), автор популярних в народі повісті «Марко проклятий» та сатиричного оповідання «Голка». Незважаючи на не дуже широкий ідейний діапазон, певну суперечливість, творчість Стороженка все ж вирізняється в українському літератур-


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ному процесі середини XIX століття постійним інтересом п и с ьм е н н и к а до усної народної творчості — зокрема й білоруської. Майс т ерн іс т ь у володінні секретами сміху в усій розмаїтості його відтінків, лірична схвильованість оповіді, поетичність пейзажних картин, художня сміливість в оперуванні міфологічними образами, пристрасна напруженість діалогів, живе, барвисте слово — це ті стильові особливості творів письменника, які не старіють.

С

толіття двадцяте — буремне. За 25 кілометрів від Пінська (прадавня українська земля) з’явився на світ Федір Шоломицький, пізніше відомий як Одрач (1912 — 1964). Субетнос По­ лісся, відомий під іменем древлян (нині його мешканців називають поліщуками), закарбу вався у свідомості відомого письменника своїм неповторним культурним колоритом і знайшов своє відображення на сторінках повістей та романів, виданих у далекій Канаді. «В дорозі», «Півстанок за селом», «Покинута оселя», «Вощадь»… Однак жоден інший твір не зігрітий таким гарячим диханням Полісся, як повість «Щебетун» — літературна критика й до сьогодні порівнює його з «Тінями забутих предків» Михайла Коцюбинського. Небезпечна в миті паводку річка Стир, мальовничі ліси з віковічними дубами, таке ж чисте кохання Василя до «дівчини в горобиновім вінку»… Мабуть, саме в творах Одрача цей край та його автохтонне населення описані в українській літературі з найбільшою повнотою. «Дії більшості текстів відбуваються на Пінщині, де я народився і яку більшовики чомусь відлучили від України. Заподіяно таким чином велику кривду поліському населенню, яке тотально є українським, і як

ІСТОРІЯ|Своє одвічне, сокровенне [33] довго існує історія України, так довго Полісся прагне бути в межах України». Зухвалі для комуністичного вуха речі лунали аж з іншої частини земної кулі, проте для змучених співвітчизників були безцінною іскрою надії у бездушному пентаграмному мороці.

О

стап Лапський — наш призабутий сучасник, виходець з етнічної української півночі, де 7 липня 1926 року почався його життєвий шлях у селі Гуцьках, неподалік Кобрина на Берестейщині, у селянській сім’ї Василя і Да­ рі ї   —   перш и х учителів і напутників у світі рідного слова. Вся поетична творчість випускника кафедри україністики Варшавського університету та активного співробітника лінгвістичної редакції Польського радіо повністю підтвердила непохитне бажання промовляти власним, неповторним голосом, який є своєрідним сплавом історичного досвіду та новаторства. Варто нагадати, що Лапський шукав свого самобутнього поетичного шляху як спадкоємець внутрішньої енергії й духовної рушійної сили публіцистичного та поетичного слова. Він же і є в українській поезії одним із найпослідовніших (поряд з Василем Стусом) спадкоємців Шевченкових ідеалів духовного суверенітету, непокори й бунту проти всякого уярмлення, за право людини на вільний злет і вільний пошук, зокрема й пошук своєї неповторної мистецької форми. Шевченкове слово, як своєрідна енергетична наснага, часто присутнє в цій поезії у сплаві

зі своїм: «Як ще були ми… Ні, ще будем!; Була, була ж у мандрівника своя земля, було де сісти?! хліба з’їсти // Думи, мої думи, мій Тарасе, що без їх ми, що без нас вони?!». Автор й досі постійно шукає своєї «найдзвінкішої думки» про Тараса Шевченка — як найповнішого виразника українства... Світоглядне кредо О. Лапського — в його пророчих (й, водночас, багатообіцяючих) словах: «Моя мрія: Відкинути Москву, відкинути Варшаву, не тому, що те Москва, а це, дивлюсь, Варшава! Хочу, щоб береза залишалася березою, а дуб щоб дубом був, а горобина горобиною! Росія щоб була Росією, а Польща, як співають, Польщею, а Україна, мрію: Україною!». Десять книг української поезії, численнi публiкацiї у газетi «Наше слово» — друкованому органі Об’єднання українцiв Польщі, яке Остап Лапський кiлька десятилiть тому заснував разом з однодумцями. I повна тиша в Українi, не рахуючи кiлькох задавнених добірок вiршiв у журналах. З подивом чимало хто сприйняв вiстку про вiдзначення Остапа Лапського Нацiональною премiєю України iмені Тараса Шевченка у 2007 році. Дехто, можливо, i з заздрістю — хто й сам був не проти «погрiтися» біля держнагороди. Благородний указ Віктора Ющенка досяг найголовнішого — слово Остапа Лапського нарешті потрапило до України. Хтозна чи поменшає подібних «білих плям» на культурній карті вітчизни у найближчому майбутньому, проте висновок однозначний: усім патріотам варто продовжувати альтруїстичну святу справу пошуку нових невідомих чи призабутих імен, для яких Україна була більше, аніж просто батьківщиною. Микола РАШКЕВИЧ


[

[34] ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n НЕВІДОМІ ГЕРОЇ КАРПАТ

З

П

якими іменами асоціюється в нас укра­ їнський дисидентський рух? В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко, Євген Свер­ стюк, Іван Світличний, Василь Стус, Юрій Іллєнко, Іван Дзюба... Сьогодні їхні імена на слуху, їх поважають і ша­ нують як героїв. І не дивно: шістдесят­ ники присвятили себе боротьбі за пра­ ва українського народу в умовах, коли ця боротьба була приречена на неуспіх. Усвідомлюючи непереможність радян­ ської держави, цієї машини для перет­

равлювання інакомислячих, цього, за влучним словом Василя Стуса, Рад-соцконц-таборів союзу, вони все ж бороли­ ся — боролися бодай заради того, щоб їхня боротьба була плацдармом для національного самоствердження при­ йдешніх поколінь українців і заради успішності боротьби за політичну і куль­ турну незалежність своєї Батьківщини в майбутньому. Більшість із дисидентів за таку мужність розплатилася власною свободою, а дехто — навіть життям.

«Сірий кардинал» ук

роте, в історії українського руху опору є чимало постатей, пам’ять про яких залишилася по той бік залізобетонного муру радянських концтаборів. Серед них — Дмитро Квецько (фото 1960-х років угорі й сучасне — праворуч), засновник і лідер націоналістичної організації Український Національний Фронт (УНФ), що діяла на західній Україні з 1963 до 1967 року. Персона Дмитра Квецька зовсім не знана широкому загалу, хоча його роль в українському русі опору не менш вагома, ніж роль Чорновола, Дзюби чи Сверстюка. Дмитро Квецько народився 1935 року в селі Слобода Болехівська, що на Івано-Франківщині. Рано осиротів. Мрію про створення підпільної організації, яка б боролася за незалежність України плекав ще з юних років. Під час навчання у Львівському університеті, історичний факультет якого закінчив 1963 року, потай писав статті націоналістичного змісту. Повернувшись у рідне село, Квецько збирає навколо себе однодумців, серед яких — поет Зіновій Красівський, поет і вчитель Ярослав Лесів, дільничний райвідділу міліції Михайло Дяк. Так виникає Український Національний Фронт. З часом організація

зростає у кількості. Створюється львівська філія УНФ, активістами якої були Мирослав Мелень, Іван Губка, Григорій Прокопович та інші. На початок 1967 року, коли УНФ був розгромлений органами, організація налічувала близько трьох-чотирьох десятків членів, що діяли в західній та центральній Україні. УНФ — перша підпільна організація, яка мала постійне політичне видання. Починаючи з 1964 року Дмитро Квецько та Зіновій Краківський видають журнал «Воля і Батьківщина» (всього світ побачили 16 номерів) — самвидавчий часопис, якому на той час не було аналогів в Україні. (Першим нелегальним самвидавчим виданням чомусь вважають «Український вісник» В‘ячеслава Чорновола, який почав виходити аж у 1970 р.). На сторінках «Волі і Батьківщини» публікувалися програмні документи національного фронту, націоналістичні статті, звернення до читача та заклики до визвольної боротьби, велася рубрика «Українські новини». Друкували «Волю і Батьківщину» далеко в горах, в спеціально обладнаному бункері. Організація також займалася поширенням оунівських брошур, залишаючи їх в людних

«Знайте, що коли ми будемо міцні духом, свідомі своїх цілей, об’єднані єдиною волею і готові на всяку жертву для рідного краю — тоді ніякий ворог нам не буде страшний».

Гетьман Павло СКОРОПАДСЬКИЙ

місцях Львова, Дрогобича, ІваноФранківська. Найбільше до цієї справи долучився Михайло Дяк. УНФ був організацією з чіткою, детально розробленою програмою. Це була чи не єдина підпілна сила в часи Брежнєва, яка базувала свою ідеологію на засадах націоналізму і відверто засуджувала державну комуністичну доктрину (в той час, як інші тодішні українські організації хоч і боролися за права українського народу, але шукали точки дотику із марксизмом-ленінізмом). Автором цієї програми був Дмитро Квецько. Він написав «Програмові вимоги Українського Національного фронту» та «Наші завдання», які були надруковані в журналі «Воля і Батьківщина». В цих документах засуджувався радянський режим, обґрунтовувалась необхідність радикальних соціальних та політичних перетворень: «Комунізм — реакційна ідеологія партійної кліки для одурманення народів російської совєтської імперії і завоювання народів світу. Брехня, обман, фальсифікація, демагогія, віроломство і шантаж — ось ті прийоми, якими користується комунізм в проведенні цієї політики... Він, комунізм, туманить людину, робить її сліпим, слухняним знаряддям в своїх руках». Згідно з «Програмними вимогами...», головною і кінцевою метою діяльності УНФ була незалежність України: «Самостійність — перша й необхідна умова відродження та самозбереження української нації. Потрясаючи світ, національні революції переконливо


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки [35]

доказують, що крах колоніальних імперій неминучий, що визволення пригноблених націй — процес закономірний, що тільки національні організми життєздатні, що тільки вільні народи щасливі. Тому і українське національне визволення повинно з необхідністю привести до утворення української державності, тобто до її самостійності». Цікаво, що окремий розділ «Програмових вимог...» був присвячений аграрним питанням:

цій організації (адже для політика причетність до антирадянського руху опору — великий козир), в той час як Дмитро Квецько поїхав жити в рідну Слободу Болехівську, де хоч і продовжує працювати над публіцистичними матеріалами, але з політичного процесу виключений. Частково ж перебування Квецька в тіні власних соратників пов’язане з його простою, невибагливою вдачею, а також — із відсутністю особистих амбіцій. «Я був ініціатором створення органі-

— Да нет, жена, дети, — я прикинул, что к моменту ареста Дмитру было, наверно, за тридцать. — А, это? Нет. Времени совсем не было. Столько я по горам исходил, столько дней на писание ушло, на перепечатку, сколько я схроне просидел — не до дивчин было. В селе все думали, что молодой учитель завел себе когото в другом

«Земля — головне багатство нації — повинна належати тим, хто її обробляє. Ми не станемо чинити перешкоди селянам, які забажають розділити між собою колгоспні і державні землі. Ми сприятимемо цьому, але вважаємо землю не приватною власністю, а власністю всієї нації. Її не можна продавати, купувати, закладати, тримати неуживаною.» УНФ закінчив своє існування в березні 1967 року, коли майже всі його члени опинилися на лаві підсудних. Організацію було викрито, чого, зрештою, слід було чекати. Михайла Дяка та Зеновія Красівського засудили на сімнадцять років. (Ні перший, ні другий свого терміну так і не відсидів). Квецько був засуджений до позбавлення волі терміном на двадцять років. Період з 1967 по 1987 рік минають для Дмитра Квецька у Володимирській тюрмі, в концтаборах Мордовії, та на сибірському засланні. Здається, більше ніж Квецько з-посеред представників українського національного руху просидів лише Левко Лук’яненко. Дивно, але УНФ — організацію, яку Дмитро Квецько створив і для якої написав усі програмні положення — сьогодні ототожнюють в першу чергу з його соратниками і помічниками (Мирославом Меленем, Михайлом Дяком, Зіновієм Красівським, Іваном Губкою), і тільки потім — з самим Квецьком. Частково це пояснюється тим, що багато хто з колишніх діячів УНФ включені в сучасне політичне життя незалежної України і активно афішують своє членство в

зації, — говорить Дмитро Квецько, — її ідеологом і засновником. Але мені на тому не залежить: нехай і всі члени організації вважають себе співзасновниками. Важливо не це. Важливі ті ідеї, які ми висунули в 60-х роках, важливо, що ми вели визвольну боротьбу за незалежність України». В Дмитрові Квецьку розпізнаємо рідкісного, непідробного ідеаліста, який, відсуваючи власне «я» на задній план перед благородною метою національного масштабу, не має на думці цим відсуванням власного «я» похизуватися. Дмитро Квецько пожертвував заради ідеї, в яку вірив своєю молодістю, але жертва його не була демонстративною. Відомий ленінградський письменник і публіцист Михаїл Хейфец, який цікавився українським визвольним рухом і якому судилося сидіти в одній камері з лідером УНФ, приділив чимало уваги особі Дмитра Квецька у своїй книзі «Украинские силуеты». Якось Хейфец запитав Дмитра: «— Дмитро, расскажи, как решил создать организацию? — Понимаешь, само получилось. Однажды услышали, что недалеко от нашего села кто-то на сельраде ночью вывесил желтоголубой флаг с трезубцем. Потом в другом селе кто-то листовки расклеил в середине села: «Хай живе самостийна Украина!» Что ж, собрались мы, стали думать: люди где-то борются, дело их честное, значит, и нам надо… — У тебя семья была? — Батько, что ли? Умер…

селе (Квецько працював шкільним учителем — Ю.М.), потому и уходит по вечерам, ни у кого и подозрений не появилось, чем мы занимались, — потому не поймали. Девушкой Дмитра, его невестой стал на все молодые годы Украинский Национальный Фронт.» УНФ проіснував лише три роки — мізерний проміжок часу як для організації національного масштабу. Але значення УНФ для України 60-х років важко переоцінити з огляду на те коло ідей, які він задекларував. На сьогодні Дмитрові Квецьку сімдесят три роки, він проживає у рідному селі Слобода Болехівська. Радо приймає журналістів. Шукає видавця для своїх сибірських щоденників, на жаль, поки що — безуспішно. Юрій МЕЛЬНИК

країнського підпілля

n СВІДЧЕННЯ З книги Михаїла Хейфеца «Украинские силуеты»: «По характеру Дмитро казался мне воплощением переходного исторического типа — от людей, вроде Казновского, талантливых, гордых и одновременно неуверенных в своей значимости крестьян, — к новой породе, олицетворяемой Чорноволом и его кругом национал-демократов. У него, конечно, нет такой блестящей эрудиции, как у Стуса, такого широкого круга интересов, как у Чорновола или Руденко, но в тех областях знания, которые его интересуют, он знал немало и мыслил оригинально».


[36] ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ВОЛИНЯНИ Пройшла весна, і айстри білі Схилили голови в журбі, В моєму серці згасли мрії, Чужою стала я тобі, — лунає тужлива бабусина пісня про кохання, яке виявилось нещасливим. Я сиджу і зачаровано дивлюся на цю жінку-легенду, що народилась у рік тотального Голодомору, пережила найстраш­ нішу війну і весь наступний період нещадного радянського режиму. Глибокі зморшки поорали її обличчя. Надцяту пару зимових шкарпеточок для внуків невтомно плетуть натруджені руки. Вона втратила можливість рухатися. Але зберегла у сер­ ці найцінніше — любов і віру. І цьому навчає зараз нас, своїх дітей та онуків.

М

айже все життя моя бабуся Ганна Яківна Солодуха думала, що датою її народження є 30 січня 1933 року. І лише у 1998 вона «по­ старіла» на місяць. Діти вияснили, що їхня мати насправді з’явилася на світ 30 грудня 1932 року. Очевидно, що в архівних і церковних записах було зроблено помилку. Але вражає сам факт, що таке з людиною взагалі могло трапитись. Доля бабусі була нелегкою. І зараз, розповідаючи про своє життя, вона постійно плаче і промовляє: «Не жила, а мучилась»… Її батько Яків Дмитрович з матір’ю Юхимією Кузьмівною мав восьмеро дітей, проте до старості дожило лише п’ятеро: Марко (брав участь у Другій світовій війні, уже відійшов від нас), Микола (живе в Головному недалечко від нас, але до бабусі чомусь ніколи не приходить), Антон (теж помер, але за життя отримав Золоту зірку СРСР за багаторічну шахтарську працю у Кривому Розі), Ганна і Марія (також живе недалечко біля нас і часто відвідує сестру). Бабуся розповідає, що жила з сім’єю на хуторі Рубленець (поблизу смт. Головне, що на Волині). Батьки мали багато землі, тож вважалися заможними людьми. У той час Волинь знаходилась під владою Польщі, але її режим не був жорстоким. Тому Яків Дмитрович надумав побудувати початкову школу. Дали йому на це два місяці часу, і він устиг її поставити, лише не пофарбував. Туди ходили діти з трьох хуторів. А викладала в школі молода полячка. Моя бабуся теж закінчила чотири класи.

НА СВІТЛИНІ: Ганна Яківна Солодуха (смт Головне, Любомльський район, Волинська область).

Серце мудрої сі

Згодом західно-українські землі захопили німці. Люди жили, як і раніше, тільки вороги забирали у них корів і свиней, бо дуже любили молоко і м’ясо. Під час закінчення війни голова родини збудував великий льох, де переховувалася сім’я. Ганна Яківна згадує, що коли фашисти відступали, вона виглядала зі схованки і бачила, що німці йдуть по дорозі, «як хмара». Коли загарбників вигнали, для Якова Дмитровича настали чорні часи. Радянська влада накладала на нього щораз більші податки. Він не міг їх сплатити, тому був оголошений «кулаком». Його почали судити, встановили штраф у розмірі 52 тис. крб. і забрали абсолютно все майно і всю худобу. Правда, за порадою одного прокурора, мій прадід устиг дещо продати. Бабуся згадує, що лишилася сім’я в хаті-пустці і «зі святою землею». Але її батько виявився

кмітливим і розумним. Спочатку він подав заяву на апеляцію в район, потім в область і в Київ. Його виправдали, проте конфіскованого майна не віддали. Після того, як прадіда розкуркулили, мама Ганни Яківни, а моя прабабуся зійшла з розуму. У той час почали людей з хуторів зганяти в село і змушували вступати в колгоспи. Яків Дмитрович від останнього навідріз відмовився, тож пішов працювати у комунальне господарство. У цей період для його дочки Ганни починається нелегке життя. Десь у 16 років вона уперше поїхала на сезонні заробітки у Херсонську область. Працювали люди надзвичайно важко. Бабуся завжди плаче, коли про це розповідає. Адже була вона ще тоді, по суті, дитиною, але мусила разом з іншими збирати хліб, возити і розвантажувати зерно, носити у


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки [37]

склад на плечах мішки зі збіжжям. Коли приїхала додому, познайомилась із майбутнім чоловіком Сергієм, якого згодом забрали на три роки до армії у Владивосток. Бабуся ж знову їздила на роботу у Кіровоградську, Дніпропетровську області. Там полола та копала буряк, працювала на жнивах. Коли мій дідусь повернувся, вони одружилися. Навіть прізвища не довелося Ганні Яківні змінювати, бо обоє були Солодухами. Сергій Арсентійович почав працювати монтажником на пошті, а бабуся й далі їздила по заробітках у Сокальський, Локачинський райони (Львівська та Волинська області). У 1956 році народився у подружжя первісток, якого назвали Іваном. Десь через рік мій дідусь захворів на епілепсію, що її в народі називали «чорною хворобою». Бабуся згадує, що він просто йшов, тримаючи на руках сина, і впав посеред дороги. З того часу у нього щомісяця були приступи, які переслідували його до кінця життя. Сергій Арсентійович кинув роботу, почав працювати на землі, щоб прогодувати сім’ю. Бабуся ходила у колгосп, де полола буряк, терла льон. У 1960 році

не той, і хвороба чоловікова могла б передатись. Але, слава Богу, дівчинка росла здоровою. До речі, усіх дітей Ганна Яківна охрестила відкрито. І взагалі у той час непартійним можна було ходити до церкви, але вони «не мали часу за роботою»… Бабуся хотіла влаштувати якнайкраще майбутнє своїх кровинок, тому весь час їздила на заробітки. З часом Іван вивчився на електрика, Степан — на вчителя музики і початкових класів, а Галина — на швачку. У 1982 році Ганна Яківна востаннє поїхала на роботу в Тамбов, там полола буряк і дуже добре отримала за п’ятитижневу працю: 24 метри пшениці, 3 мішки цукру і 900 карбованців. Тоді обом синам купила автомобілі марки «Москвич». Згодом діти одружились. Старший Іван виїхав у сусіднє село, дочка — у Дніпропетровську область, а Степан (мій тато) лишився жити біля батьків. Бабуся до 1991 року працювала в колгоспі, аж поки не сталась страшна трагедія, яка змінила все її життя… Ганну Яківну спаралізувало. Ось уже 18 років вона фактично прикована до ліжка. Біль і туга обі-

з’явився другий син Степан. Ганна Яківна розповідає, що хлопчики з раннього віку мали різні нахили. Старший любив гратися машинками і тракторцями, а молодший ще змалечку захопився музикою. Нелегко жилось бабусі. Чоловік хворів, мав другу групу інвалідності, тому жінка виконувала всю роботу. Але вона ніколи не показувала, як їй важко. Рятували пісні, які співала в години радощів і суму, а ще — невтомна праця, завдяки якій сім’я першою на вулиці придбала диван і буфет. Дехто заздрив, бо Солодухи жили досить пристойно, але Ганна Яківна відказувала, що все заробила власними руками. Згодом померли її батьки, і стало ще важче. Єдиною розрадою були діти, заради яких бабуся тяжко працювала. Маючи сорок років, вона народила доньку Галину. Ризикувала, звичайно, бо ж і вік уже

ймають її серце. Дочка і дві її донечки далеко і приїжджають дуже рідко. Бабуся близько 40 років пропрацювала в колгоспі, а зараз, маючи першу групу інвалідності, отримує близько 600 гривень пенсії. Жаліється, бо не може обдарувати всіх дітей, дев’ятьох онуків і одного правнука, як належить. У 2001 році, внаслідок удару, спричиненого приступом епілепсії, помер її чоловік, мій дідусь Сергій. А недавно у нашому селищі розподіляли землю. На бабусино-

ільської жінки

му сертифікаті зазначалось близько 1,5 га городу. Усе було б добре, але земля ж то була на папері, а не фактично. Тож тато змушений був їхати з Ганною Яківною в район, нести її на третій поверх до якогось начальника, аби той, побачивши бабусю, передзвонив у селищну раду і наказав негайно дати землю. «Не думала, що, пропрацювавши все життя на землі, буду за неї отак боротися на старості років. Не мені ж вона потрібна, а діткам моїм і онукам...» Тепер усе спокійно. Але неспокійним залишається серце мудрої жінки, яка не полишає невтомної праці, завжди прагне чимось допомогти: то голубці перед святами покрутить, то ґудзик пришиє, то полатає штани або сорочку, то горох полущить, а колись ще пір’я скубли на подушки і перини для приданого внучкам... В усьому відчувається її підтримка, скрізь допомагає її порада. Тепер бабуся найбільше праг­ не, щоб в Україні був мир і спокій. Вона завжди «в курсі» всіх подій, адже в її кімнаті стоїть телевізор, а ще Ганна Яківна багато читає: і волинські газети, і львівську пресу, яку я привожу, і українські журнали та книги (любить, зокрема, Марію Матіос), а ще — Біблію. Саме ця книга є для неї настільною. Бабуся — справжня енциклопедія мудрості для нас. Вона навчає жити за біблійними заповідями, творити добро, бути справедливими, любити рідну землю, працю на ній. P. S. Тепер я знаю, чому так сумую за Волинню. Я прив’язана до цієї землі моїх предків, я прив’язана до щирих працьовитих людей, до священних стежок моїх рідних лісів та полів, до цвітіння садів, до бабусиних порад і пісень, до татових троянд, до маминих рушників... Я прив’язана навіки і ніколи про це не пожалію. Ольга СОЛОДУХА

«У вашого народу дуже глибоке цікаве коріння. І як священик, і як учений дедалі більше переко­ нуюся: Україна — місце, де зустрічаються східна й західна цивілізації, і не лише в геополітичному, а й культурному і духовному плані. Це злиття дає світові безліч обдарованих людей».

архієпископ М. ЕТЕРОВИЧ, колишній представник Ватикану в Україні


[38] ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки

[

Пишу про Лодину і сподіваюся, що, можливо, ще хтось з патріотичного обов’язку напише про своє село, або про весь регіон. Так згадаємо багатьох наших земляків — борців за Незалежну Україну і трагедію переселення…

минулого отчого краю, його природи, культури, традицій. Звісно ж, батьківщина є й водночас майновим становищем, землею, територією. Та, навіть, коли людину позбавлено території, на якій вона завжди жила, їй ніколи не бракуватиме відчуття духовного спадку прабатьків. Отже, в самому понятті батьківщини закладено глибокий зв’язок між духовним і матеріальним аспектом, між культурою і територією. Про це писав і Папа Іван Павло II: «Територія, силоміць відібрана в нації, стає в деякому сенсі благанням, а навіть криком, зверненим до духу самої нації. Тоді цей дух пробуджується, починає жити новим життям і бореться за повернення своїй землі її прав». Так свого часу пробуджувався і дух лодинців. В добу Київської Русі, за князювання Володимира та Ярослава, їхні землі, населені пункти Надсяння, були складовою частиною нашої держави. Сьогодні ж, це територія Польщі. Так звана «Лінія Керзона» (угоди між СРСР і Польщею 1945 та 1951 рр.) визначили кордони двох держав, згідно з якими частина польської території в районі Червонограда перейшла до України, а Нижньо-Устріцький район та населені пункти Посяння і Лемківщина передані Польщі. Так сотні тисяч українців під наглядом служб НКВД змушені були залишити рідні домівки й шукати нового житла по території України. Позаду залишились перші життє-

П

ророче Шевченківське: «Подивіться лишень добре. Прочитайте знову тую славу…» І озиваються на цей поклик незбайдужілі, незачерствілі душі, і з’являються твори, мета яких — переосмислити власну історію, згадати славне минуле свого роду, твори, які освітлюють розум, пронизують серце й підтримують у душі споконвічний вогонь пам’яті. Нещодавно мені до рук потрапила книжка, історико краєзнавчий нарис «Лодина» В. Моцьо. Світ повен див і несподіванок, закономірностей і випадковостей. Ще зовсім недавно я і не сподівалася, що мені пощастить дізнатися так багато цікавих фактів про життя моїх далеких родичів, що походили із села Лодина (тепер територія Польщі). А сьогодні — радію і, зі сльозами вдячності, припадаю до книги, сторінки якої пронизані іменами та прізвищами й моїх предків. Безсумнівно, це велика знахідка для мене; ця книга, ніби закодований знак роду, в ній відбиваються історичні події, розповідається про місцевість, звідки походить мій рід, про ремесло прадідів, про їх славні звичаї й

Василь МОЦЬО

n ЗАКЕРЗОННЯ

ЗНАК РОДУ традиції. Автор книги, В. Моцьо, ненав’язливо, без дидактизму й моралізаторства, змусив мене досліджувати власну лінію роду. Слово «батьківщина» пов’язане з поняттям і дійсністю «батька». Так, Христос казав: «Я вийшов від Отця і прийшов на світ» (Йо 16,28). Особисто для мене, Батьківщина — це, насамперед, духовний спадок, сукупність цінностей та вартостей, які я успадкувала. Така спадщина зобов’язує людину бути патріотом своєї Малої Батьківщини, породжує в душі благочестиве почуття, яке латина виражає словом «pietas» (пошана, пієтет), це почуття відображає святу любов до всього, що закладено у людських генах, до

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n РЕФЛЕКСІЇ

Що з того, що вони знали?..

Територія людського розуму — це зібрані пам’ят­ тю і зшиті докупи аркуші книжок, газет, журналів, комп’ютерні файли, теле-, радіопрограми і тому подібне. Територія людської мудрості — це вміння правильно і впевнено впроваджувати в життя сформовані знаннями писані і неписані закони людського розуму. Десь на перетині розуму й мудрості мешкає новочасна людина. Вона — успішний бізнесмен, урядовець, широко відома своїми статками, шанована за свою благодійність. Про неї вже писала або ще напише преса; її покажуть по телевізорі. Вона створить свій блог, когось зачепить «за живе», загострить відносини й існуватиме собі, виправдовуючись: «всім догодити неможливо». Однак, є Очі, які бачать цю людину не через екран телевізора, не в костюмі за триста євро. Є Очі,

які дивляться вниз і крізь чорноту людського серця бачать скаліченого п’яницю, побитого ледащо, лицеміра й себелюбця. Є Очі, які плачуть над брудними руками, що спотворюють показовим добром невинну святість. Є Очі, які з болем дивляться на мертву душу, чорну, занедбану і засмічену фальшем сучасного людського тіла. Це Очі Господні. Одного розуму замало. Є ще Бог. А Бог — то мудрість. Так само, як замало однієї голови. Треба ще й серця. Що з того, що Сталін знав, як піднести країну до світового рівня? Своїми знаннями він вбив мільйони людей, які мали цю країну піднімати. Так уже склалося, що обізнаність «великих» приносила безліч невинних жертв за підтримку своєї ре-


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

НА СВІТЛИНАХ: Іван Фенцик; краєвид с. Лодина (1940-ві рр.).

ві враження, прищеплені з дитинства смаки, милі серцю краєвиди. В усій історії людства війни є сумним спомином. Мешканці мальовничого села Лодина, серед яких були і мої прадіди, завжди з болем згадували про грізність завойовників, які зазіхали на їхні землі, про їхню злобу, ненависть, самолюбність та жорстокість. Мій дідусь, Іван Фенцик, виходець цього ж села, згадуючи про те, як юні хлопці та дівчата боролися з окупантами, захищаючи свої терена, не міг стримати сліз; і на моє дитяче: «Дідусю, а це не гріх?» — впевнено цитував слова з документів II Вселенського Собору, які глибоко вкорінились у моїй пам’яті: «Отож, доки існуватиме загроза війни і не буде відповідної міжнародної влади, що матиме успішну силу, доти не можна буде відмовити урядам права на слушну оборону, якщо будуть вичерпані всі засоби мирової угоди... Одне діло вести мілітарні акції для слушної оборони народу, а інше — бажати підкорювати собі чужі нації».

ІСТОРІЯ|Батьки — діти — онуки [39] І в своїй книзі В. Моцьо описує мужність молодих людей, які відстоювали волю своєї Батьківщини, жертвуючи при цьому й власним життям. «Ніколи не згасне в пам’яті лодинців образ славної дівчини Марії Фенцик, 1921 р. н. (дочки Петра). Під час німецької окупації Марійка вчителювала в Лютовиськах (з 1947 р. — Шевченкове) за 25 км від Нижніх Устрік. Там вона таємно організовувала вишкіл молоді, навчала їх історії України, знайомила з документами і матеріалами ОУН і, в слушний час, повела їх у повстанці». Яким же великим було моє здивування, коли я вчитувалась в ці рядки! Це ж, мабуть, та сама Марійка, татова тітка, яку часто згадував дідусь! Та відважна вчителька, яку замордували чекісти під час рейду повстанської сотні А. Токаря, у якій вона була політвиховником! Тепер зрозуміло, звідкіля у мене така жагуча пристрасть до повстанської пісні, поезії, зрозуміло, чому ж тривожиться душа при згадці про ОУН, УПА. Це і є мій генетичний спадок… Сьогодні вклонімося щиро перед тими, які в молодечому запалі зголошувались добровольцями, щоб здобути нам незалежність. Пом’янімо тих, хто віддав своє життя задля блага рідної держави. Згадаймо їх у своїх щоденних молитвах. Нехай будуть ці люди і для наших дітей взірцем відваги й мужності, справедливості та честі. Самоідентифікація кожної людини, що є одним із найпереконливіших доказів справжнього

путації. Вони знали, що ми помремо, коли вдихнемо біль Чорнобиля. Вони знали. І по одному, по десятках, по сотнях нас вбивали. Треба було йти з білим бантом і рожевими квітами. Треба було йти. Вони сховалися в своїх дорогих коморах і мовчки дивилися, як ми помалу вдихаємо смерть. Що з того, що вони знали? Ми вмирали. Нас залишилося мало. А без нас — вони ніхто. Вони вмерли. Трохи згодом. Вони вмерли в Господніх Очах. Що з того, що вони й далі снують широкими вулицями своїх міст? Знати, що живеш і не усвідомлювати, що, живучи, вмираєш… Щодня… Одного розуму замало. Залишити після себе недопалки сигар і фарфорову чашку недопитої кави — це абсурд. Сенека би сміявся. Де твій розум, якщо серце твоє в болоті? Догниває, сплутаний з егоїзмом, перемішаний з ницістю і підлістю. Що з того, що вони знали, що «Титанік» - найдорожче і найкраще судно за всю історію людства? Вони забули, що Ноїв ковчег будований Божою мудрістю, а не людським розумом.

духовного поступу, формується на грунті знання минулого. Лише історична пам’ять роду, вивчення своєї сивої давнини дає змогу людині успадкувати жагу неперебутності, «інстинкт» самозбереження й самовідтворення. Нікчемним вважається той народ, який не шанує своїх героїв, що боролись за правду, честь і волю. Мою душу завжди зігріватиме вогонь гірко-солодкої пам’яті про славну Марію Фенцик. Горітиме незгасно, як неопалима купина, торкатиметься шрамів та ран родинної історії, щоб жило й боліло наше минуле задля сьогодення та майбуття. Христина ДАВИДЧАК

n ДОВІДКА Моцьо Василь Михайлович

(1932 р. н.) — виходець із с. Лодина Нижньо-Устріцького району (з 1951 р. — територія Польщі). У 1951 році виїхав на Херсонщину, закінчив Херсонський технікум підготовки культурно-освітніх працівників. У 1967 році закінчив державний педагогічний інститут ім. Івана Франка за спеціальністю українська мова і література. Працював у державних і профспілкових установах культури. З 1975 по 1981 рр. завідував відділом культурно-масової роботи Львівської обласної ради профспілок. З 1981 по 1995 рр. — директор Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Івана Франка.

«Цивілізація виросла, а людина змаліла». Де Людина? Нема людини. Людей вбив світовий розум. Є лише новочасна людина. Знаємо, що українська мова багата на слова, часто вживані в переносному значенні. Сучасне значення людини — це тодішнє слово, використане для загальної назви істоти, що населяє теперішню землю. Колись був Бог. І була людина з великої букви. Бога нема. Залишилася й від людини лише одна назва. Бога нема. Бо вони викинули Його зі своєї душі. Вони вбили Його, вбили нас, вбили себе. А потім народилися в діамантах, перелаштовані на теперішній лад, новочасною людиною. «Що з того, — каже Ганна Балан, — що вони так нас мучили? Їх тепер нема. А ми ще живі. Їх нема, а мені вже скоро вісімдесят. Людина без Бога — ніщо. Я знала, що Бог не залишить. Дивіться! Всі вони вмерли. А в мене он стільки внуків бігає! Хіба то не найбільше щастя?» Людмила ДОСІНЧУК (Івано-Франківська обл.)


[

[40] ІСТОРІЯ|Світ довкола нас

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n НЕСТАНДАРТНИЙ ПОГЛЯД НА КИТАЙ

Нездоланний дух народу Фан ЧЖЕНЬХУА, студентка ф-ту журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Ч

орне волосся, вузькі очі і маленький зріст — так сприймають китайців у світі. Якщо спитати вас, що ви знаєте про нас, напевно, скажете: «Вміють малювати складні іє­ рогліфи і ще їдять рис паличками тричі на день». Але справді, дуже мало українців знають про на­ род, який живе там, де сходить сонце.

Китай — велика держава. Площа території становить 9  600  000 км2, населення — близько півтора мільярда. До складу Китаю входять 32 області, 4 міста центрального порядкування (Пекін, Шанхай, Тяньцзінь, Чунцін) і два автономні міста (Гонконг і Макао). Якщо порівнювати Китай з Європою, то можна сказати, що кожна китайська область — це європей­ ська держава. Всім відомо, що французи — романтичні люди, німці — серйозні, англійці — стримані. Так само у Китаї проживають люди з абсолютно різних областей, котрі дотримуються різних звичаїв, мають різні риси характеру, навіть по-різному виглядають. Я заінтригую вас тим, як відрізняються китайці, що живуть на півночі та півдні країни. У Китаї теж є одна річка Янцзи, яка розділяє державу на північну та південну частини. Практично на всій території країни літо дуже спекотне. Взимку лише на півночі дуже холодно. На півдні ж є люди, які ніколи не бачили снігу. Також на півночі частіше падає дощ. Південна територія багата на ріки, озера, тому саме тут найбільш сприятлива погода для посіву рису. На півночі переважає сухий клімат, тамтешнє населення займається посівом пшениці. Отже, як ви зрозуміли, люди на півночі не їдять рису так часто, як думають іноземці. Вони частіше харчуються локшиною або іншими стравами з борошна. Та чомусь увесь світ думає, що всі в Китаї їдять рис. А пояснення цьому таке. Історично склалося так, що люди, які живуть на півночі, рідко залишають обжиті місця. Вони тримаються за свою посаду, дім, родину. Люди ж, які живуть на півдні, у пошуках кращого життя покидають

рідні місця. Майже 70% емігрантів-китайців — це китайці з півдня. Коли їх запитували, що вони вживають найчастіше, звичайно вони відповідають, що рис. Тому й виникла така думка, що весь Китай щодня харчується рисом. Пшениця належить землі, рис — воді. Якщо ми порівняємо північних людей з південними, то можемо сказати, що північні люди — як земля, їхній характер сильніший, прямий, гарячий і неприборканий. Характер південних — як вода: ніжний і м’який. А ще зріст людей з північних територій вищий, ніж з південних. Вони кремезніші. Наприклад, дівчата з півночі спритні, сміливі й рішучі, а з півдня — чарівні та витончені. У Китаї є дуже багато чудових стародавніх поезій, через них ми теж можемо знайти різницю у характерах китайців. Поезії, написані північними поетами, здебільшого про політичне життя або про переживання щодо майбутнього держави. Поети з півдня описували чарівні пейзажі Китаю, а також почуття відчаю, ніжності, кохання, щастя і печалі. Крім цього, північні китайці від малої дитини до пенсіонера, від водія маршрутки до бізнесмена, можуть багато говорити про політику. Запитай у них про цікавинки і новини у світі — ти знатимеш усе. Якщо ж запитати про курс валют, вигідні чи невигідні інвестиції, то про все тобі розкажуть люди з півдня. Вони люди економіки, бізнесу і колообігу грошей. Та не лише характери, уподобання і погляди китайців відрізняються. Різною є і промисловість півночі і півдня. Великі заводи, хмари кіптяви, пилу, тонни металу і палива притаманні півночі. Південь натомість одягає світ. Ми бачили написи «Made in China» — такий одяг з півдня Китаю. Північ — це земля, сила, нездоланний дух народу. Це меч, який загартувало полум’я дракона. Південь — це вода, ніжність, чарівність, витонченість, гармонія. Це чарівна лебідка, прекрасна дівчина, яка є єдиним цілим з вогняним мечем у руках мужнього лицаря. І поки вони будуть нероздільними, єдиними, Китай процвітатиме і даруватиме паростки для відродження і возвеличення усім народам світу. Усі ми разом — сила, окремо — ніхто!


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n НЕСТАНДАРТНИЙ ПОГЛЯД НА КИТАЙ

Як жити поруч із драконом... Китай — монолітна однорідна країна. 95% населення — ханьці, у котрих власна, цілком відмінна від усіх інших людських моделей, психологія... Ця країна вважає себе Серединною імперією. Вони — у центрі світобудови, у центрі землі, у центрі усього життя. Все інше крутиться довкола них. Практично це єдина у світі країна, яка зберегла ієрогліфи, адже в Японії та Кореї — ієрогліфи складові, натомість у китайців вони існують у первинному, справжньому значенні. Їх усього 2000, тобто мінімальна кількість... Китайці думають образами. Тому в царині аб­ страктних наук Китай нічого серйозного світові не дав. Зате китайцям чужа прямолінійна логіка: так — ні, одиниця — нуль. Китай завжди вважав, що кожна подія — як мінімум триєдина. Усе залежить від пропорцій. Однозначних ситуацій не буває. Не може бути чистого зла і чистого добра. Китай дав світові бюрократію. Держава ієрархічна, чітко структурована. Але китайська бюрократія працює на державу. Державна посада в Китаї — священна. Китай також унікальний біологічно. Євреї визнають євреєм кожного, хто народився від єврейської матері, за єдиним винятком — якщо батько китаєць. Бо китайська кров «перебиває» усі інші. Єдиний виняток — португальці. 20% дітей, народжених від португальців і китайців, залишаються португальцями, але 80% — стають китайцями. Ця країна ніколи не поспішає. Поспіх і шарпанина навіть теоретично неприйнятні. У китайців прибуток і вигода стоять на третьому місці в їхньому світосприйнятті. На першому — обов’язок. На другому — справедливість. Головне для китайців — сім’я і підпорядкування інтересам країни... Китай ніколи не знищує своєї історії, він ніколи не пробачає образ... Головний їхній ворог — західна ідеологія. Тому вони жорстко лімітують появу на екранах західних фільмів, стежать за Інтернетом, фінансовими потоками. 90% фінансового ринку заборонені для продажу західним фірмам. Країна самодостатня за своїм потенціалом. Одна Янцзи за енергоємкістю більша, ніж Волга і Єнісей вкупі. Є величезні поклади кольорових металів, нафти, вольфраму... У Китаї й надалі планова економіка, гігантський золотовалютний запас. Китайці вже контролюють 50% філіппінської економіки, 70% — індонезійської, 80% — Тайланду та Малайзії, 90% — Сінгапуру. Експансія спрямована передусім на південь — китайці не люблять морозів. За менталітетом китайців, людина, яка нав’язує себе іншим, — нікчемна, слабка, нерозумна. Це стосується й держави. (Литературная газета (Москва). — 24.09.2008.)

ІСТОРІЯ|Світ довкола нас [41]


[42] ІСТОРІЯ|Простір особистості

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Ще за життя його називали чарівником репортажу, Геродотом нашого часу, голо­ сом третього світу, репортером століття... Однак для нього ці слова були у постій­ ному пошуку адресата, бо належав до тих небагатьох постатей, чию масштабність приховує скромність і незбагненна вимогливість до себе.

А

все почалося з Пінська, де 1932 року в сім’ї вчителів народився Ришард. Це місто, яке належало до міжвоєнної Польщі, стало не просто місцем народження, а заданістю, що визначатиме все унікальне життя, окреслюватиме мотиваційне поле творчості. Без перебільшення можна стверджувати, що, подорожуючи світом, Капусцінський завжди у репортерському ранці носив свою малу батьківщину. Полісся було найбіднішим регіоном тодішньої Польщі. Його творчість настільки глибоко вросла у цю бідність, що, вже як журналіст, він, маючи вибір поїхати і писати про Париж або Конго, — вибирав останнє. Це був моральний вибір, бо вважав, що мовчання бідних мають почути. Бідність не плаче, вона не має голосу, не бунтується. Протест з’являється тільки тоді, коли є надія. Саме пошук й розширення Cловом вимірів надії, горизонтів життя для найбідніших народів Африки, Азії, Латинської Америки стало призначенням Ришарда Капусцінського... Навіть незважаючи на те, що він став безпосереднім свідком 27 революцій та переворотів по всьому світі, перехворів багатьма тропічними хворобами, які давали йому не тільки серйозні ускладнення, а й спроможність на власній шкірі відчути стан і виклики «цивілізації виживання», її шанси перейти у «цивілізацію творення». Капусцінський вважав, що достукатися до сумління багатих можна лише через справжнє співпереживання людського терпіння й загубленості в Африці чи в Азії. Його життя нагадує самоспалення. Але ж як багато залишається після такого життя, коли воно має справжню посвяту! Його разом з Ернестом Гемінгвеєм та Габріе��ем Гарсіа Маркесом вважають представником «нової журналістики», яка описує факти

Геродот нашо

засобами красного письменства. Капусцінському дуже імпонувала французька школа «Анналів» (Бродель, Февр). Вона репрезентувала спосіб мислення, суть якого полягав у витворенні цілісного образу з деталей і видобуванні з історії тривалих, незмінних елементів. Такий стиль чи не найвиразніше виявив себе під час написання «Імперії», навіть серед уламків якої він зумів віднайти вічні теми. Здатність Капусціньського брати з історії вогонь, а не попіл — вражає. Згодом він констатуватиме, що нема вже комунізму, нема генерального секретаря Горбачова, але бабуся, яку вдалося відшукати у дерев’яній хатині в далекому Сибіру, її бідність, спосіб мислення, ментальність, спроби віднайти внутрішній лад, спокій і стійкість до викликів долі — це було, є і буде завжди. Такі перспективи сприйняття світу з погляду звичайної людини настільки автентичні, що не лише вражають, а й застерігають. Для Капусцінського справжня журналістика була способом змінювати світ на кращий, місією, пошуком правди. Однак суть цієї правди — не лише у фотографічному відтворенні фактів. На його думку, звичайного каталогу фактів недостатньо для розуміння подій, явищ, тенденцій. Важить не те, щоб читач довідався, скільки загинуло людей, яку зброю застосовано, як це прокоментував прессекретар уряду чи президент, а те, щоб опис факту щось людині сказав, уможливив розуміння, осмислення і співпереживання. З роками у Капусцінського посилювалося бажання затриматися і подумати над фрагментом, виловити сенс поміж інформаційним шумом.

«Нехай прийдуть до нас благородні думки з усіх сторін». Перша книга Вед

Т

акі імперативи дозволили Капусціньському геніально описати свою зустріч зі світом (різноманітність якого цінував понад усе), наблизити його барви до своїх читачів якомога адекватніше. Саме культурні глибини цієї різноманітності навчили його пізнавати чужі реалії, чужі аури зі смиренням, бо незалежно від знань чужинець може перебувати лише на шляху постійного «наближення до» ментальних кодів, структур інших народів. Геродотові нашого часу вдалося пройти велику відстань у цьому напрямку, адже масштаб такого наближення рівнозначний масштабу таланту. Водночас його зачарування світом пронизували побоювання за ситуацію, в якій вибір буде затінений фіктивною повнотою образу, позірним об’єктивізмом. У одній з останніх книжок «Автопортрет репортера» Ришард Капусцінський наголошує на відсутності об’єктивізму як такого і пов’язує його з сумлінням того, хто пише.


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ІСТОРІЯ|Простір особистості [43]

Ришард Капусціньський залишив нам десятки кни­ жок, які принесли йому світову славу: «Цезар», «Ша­ хіншах», «Гебан», «Подорожі з Геродотом», врешті єдину перекладену українською мовою «Імперію»...

го часу

Інакше кажучи, кожен має сам відповісти на запитання «чи написане є правдою?»... Щоб займатися журналістикою, за Капусцінським, треба не тільки знати мови, мати добре фізичне здоров’я, психічну стійкість, вміти подорожувати (самотньо), а передусім — бути доброю людиною. Людиною, яка позбавлена цинізму, погорди і байдужості. Тільки добра людина відчує потреби іншого, стане частиною його долі. Він не визнавав паралелізму журналістського життя щодо життя героїв своїх творів. Капусціньський завжди їв ту саму їжу, пив ту ж воду і проживав у таких самих умовах, як і члени африканського племені чи бідні селяни Індії, Колумбії тощо. Якось його неприємно вразив факт постачання московським кореспондентам американських телекомпаній питної води з... Парижа чи Нью-Йорка. ияви доброти, уваги до людей у Ришарда Капусцінського інколи дивовижні, хоча б з огляду на його зайнятість, брак часу (кожну свою книжку він називав власною поразкою, бо використовував лише 20–30 відсотків зібраного матеріалу). Одного разу дівчина з провінційного польського містечка написала йому листа, в якому зізналася про свою «велику трагедію». Під час одного з перших побачень її коханий запитав, які книжки Капусцінського вона прочитала? Та чесно зізналася, що навіть не чула про такого. Хлопець прореагував категорично: «Якщо ти така дурна, то я не хочу з тобою зустрічатися». Капусцінський написав їй втішного листа і вислав книжки зі сподіванням, що у них все буде гаразд. Складається враження, що в останніх своїх книжках, інтерв’ю, виступах в університетах різних країн, Майстер синтетичного мислення особливо відчував, що не встигає, і рясно дарував своїм читачам теми для осмислення.

В

Ришард Капусцінський застерігав від провінціалізації мислення сучасної людини, яка переплутує мудрість з інформацією і намагається вирішити життєві проблеми в термінах техніки. Така людина стає провінціалом у часі, для неї історія — лише хроніка людських відкриттів, які своє відслужили і були викинуті на смітник, а світ — власність нині сущих, в якому мертві не беруть участі. Ще одне застереження стосується зміни культурних взірців: бюрократична машина набула такого розмаху, що жодна індивідуальність не може проявитися. Ця машина сама продукує своїх представників, щоби раптом хтось над нею не запанував. Капусцінський вважав це поширеним явищем, постмодерністською зміною, яка є наслідком масовізації, глобалізації. Одразу після смерті Ришарда Капусціньського італійська газета «Corriere della Sera» надрукувала згадку про сцену з престижного і сумнозвісного водночас готелю «Палестина» в Багдаді. Там, висвітлюючи падіння режиму Саддама Хусейна 2003 року, проживали журналісти з усього світу. Дехто з присутніх відверто пишався близькістю свого перебування до історичних подій. І тоді один з наймолодших репортерів запитав, що в такій ситуації зробив би Ришард Капусцінський? Група мовчала, дехто опустив голови... Тоді одна журналістка з Польщі відповіла: «Його б не було тут у готелі з нами. Він був би деінде, в якомусь іракському будиночку, у маленькому готелі». У таких домівках Ришард Капусцінський заслужив право залишитися назавжди…

P.S.

В останній день січня 2007 року Ришарда Капусцінського поховали у Варшаві... У віртуальній книзі співчуття ще довго з’являлися слова смутку і вдячності людей з різних куточків світу. Ними промовляли від імені всього людства. Тарас ЛИЛЬО

ФАКТИ, ДУМКИ На підставі текстів і вислов­ лювань Ришарда Капусцінсько­ го можна сформулювати засади добросовісної журналістики. 1. У конкретному місці й часі ти перебуваєш тільки раз — це твоя місія, щоб передати побачене. 2. Навіть висвітлюючи найгірші події, зосереджуй увагу на пошукові механізмів, які їх спричинили. 3. Не керуйся стадним інстинктом — не тільки не мусиш робити швидше те, що робить конкурент, — ти загалом не зобов’язаний робити те, що конкурент. 4. Багато читай — на одну сторінку свого тексту ти маєш прочитати сто сторінок того, що написали на цю тему інші. 5. Май відвагу розпочати: не потрапляй у пастки досконалості — ніколи не досягнеш стану, в якому володітимеш усім знанням, потрібним для написання тексту. 6. Не бійся цитат — вони додають текстові блиску. 7. Навчися запам’ятовувати тільки важливі речі, щоб слухання було водночас механізмом селекції. 8. Кожного співрозмовника трактуй чесно і з повагою. 9. Слухай не тільки те, що люди говорять, але також і те, як говорять і в якому контексті. 10. Кожну зустріч занотовуй — можеш це робити одразу після закінчення зустрічі, а можеш так, як я: деякий час після того, бо найкращим ситом є твоя пам’ять. 11. Шануй читача: будь у своїх висловлюваннях ощадним і простим. Завжди намагайся скоротити текст наполовину. 12. Не дозволяй техніці домінувати над тобою: не важливо — коли, важливо — що. 13. Компонуй текст, пам’ятай про його ритм. 14. Намагайся щоденно написати бодай одну сторінку. 15. Якщо не можеш нічого написати, не переймайся — сідай і читай.


[44] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Лицарі нації

[

В

Вільна дочка свого народу. Ідучи на допомогу в часи смутку, підживлюючи паростки, вирощує нову, духовно вільну, людину.

се життя тече за течією. З одним і тим же ритмом, з одни­ ми і тими ж бажаннями. Люди народжуються знову, і знову вмирають. Лише інколи, нена­ че землетруси, здригають наші душі високі ідеали. Постаті, здатні змінити історію думан­ ня. Вмирають і вони. Але живе їхнє слово і, наче грім, б’є в най­ болючіші місця нашої свідомос­ ті. Змушує прокинутися, озир­ нутися і почати новий день з Нового Слова. Ще недавно п’єдестали історії червоніли від сорому за те, що возвеличували лжепророків, болісно спостерігаючи за справжніми переможцями. Духовні злидарі сиділи на тронах і топтали лаври святості, кинуті під ноги сліпою, затурканою людиною. А вбогі і смиренні генії тихо йшли у вигнання, із серця вирвавши найдорожче. Ми трохи звільнилися з-під гніту лжепророків. Сидимо тепер і по-новому переписуємо сторінки історії… Одна з них — про Любов. Топчи, знищуй, вбивай, каліч, смійся, обпльовуй, кидай геть — не вб’єш. Бо любов вічна. Бо вічна велика любов маленького серця Ліни Костенко. Чи то в дрібному слові вкраїнської пісні, чи то в образі неземного кохання, чи то в подиху рідного вітру. Вічна. Вічна і с��ята. Зроджена з глухого, закиданого внутрішніми війнами дитинства, споєна чи то зболілою посмішкою, чи то неприхованими слізьми юності, виплекана високими словами життям навченого генія. Десь взялася, десь народилася глибоко в серці і разом з серцем кинулася до людей. Шарпана, неприйнята, вигнана і сліпа, вернулася до своєї колиски й чекала, доки виростуть і зрозуміють, що їм потрібна. Потрібна для дихання. Для життя. А коли Вона побачила, що бодай хтось один готовий слухати отой голос любові, віддала її знов без найменшого сумніву, без найменшого вагання залишити собі. Добре було б жити удвох: Ліна і Любов. Однак, впертий егоїзм святої правди не дозволив збагатитися жадібністю. Людям треба більше, аніж їй одній. Така вже властивість її любові: живучи, вона

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

«Я трохи звір. Я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу»

Велика любов маленького серця не ділиться на всіх, а множиться в кожному окремо. Множиться в душах облеліяного народу, множиться в живій пісні, множиться в серці коханого, множиться до безкінечності. Вся творчість Ліни Костенко пронизана любов’ю. Вона проявляється в кожному слові, в кожному рядочку. Любов нестримна, ніжна… Прищеплена з народження маминою колискою, бродить стежками долі українського народу. Все його життя Ліна оспівує у своїх віршах, поезію вважаючи своєю сестрою, а людську правду — матір’ю. Пробуджуючи тих, хто онімів і спить в болоті й крові, говорячи до них мовчанням. «Я Вас люблю! О, як я Вас люблю! Але про це не треба говорити»… Душа розмаїта, мов барви веселки на чорному небі після сильної грози. Всі кольори зібрані у велику любов до «маленького шматка землі, що зветься Україною». Крізь вогонь і полум’я вона здатна пройти, щоб пробратися в найпотаємніші куточки думки. Слова, написані її рукою, неначе стріли, кинуті в саме серце, не вбивають, а зцілюють його.

«Я просто люблю свободу!» І цього досить. Бути вільною від усього. Навіть від любові. Народжувати її в собі і без залишку віддавати іншим. Хіба то не свобода, коли пишеш, що думаєш, коли думаєш, що хочеш? Хіба то не свобода, коли не чекаєш на віддачу, а просто, з готовністю жертвувати, живеш і очима жнеш плоди своєї «хронічної української доброти»? Живучи отак, обожнюючи життєлюбіє, кохаючи усіх і всіх закохуючи в себе, будучи лише «інструментом», що досконало відображає заплакані сни її народу. Живучи отак, ставши на прю зі злом, всеукраїнським, вселюдським, розуміє, що й «у правди заболіла голова», розуміє, що ота любов лише з кожною відданою краплею помалу вбиває її саму. «Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила»… Любов, заради якої варто жити, «буває раз в ніколи». Вона у кожній клітинці її жіночого тіла. Вона — в її очах, вона в її думанні, в її мовчанні, в ній самій. Вона в її долі, яку Ліна свідомо вибрала назавжди. «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність».

P.S.

Текст Ліни Костенко торкнувся крил її дочки — Оксани Пахльовської, яка у центрі Європи утверджує україноцентризм. Мислення, відчування, мрії. Уся Італія шанує подвижницьку працю професора Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської й глибоко усвідомлює спорідненість душ і талант двох націй — української та італійської, чиї пісні — найчарівніші у світі.

Оксана ЛОБОДЯК, студентка ф-ту журналістики ЛНУ ім. І. Франка


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Ореол пісні [45]

Підносити душу на високих променях

У

країнську землю неодно­ разово спалювали до тла. У вогні гинуло все живе. І тільки загадкова диво-квітка цвіла червоно-фіолетовими спа­ лахами, щоб засвідчити незни­ щенність українського народу. Неопалимою купиною охрести­ ли її наші предки. Йшли роки. Все рідше люди бралися за зброю. І таємнича квітка на деякий час зникла. Світ став досконалішим. У ньому поменшало ненависті. Та біда в тому, що й любов утратила свою чудодійну силу. І тоді знову з’явилася дивовижна рослина — червона рута, яка символізує вічне і чисте кохання. Люди шукають чарівну квітку в дрімучих лісах, у високих горах, та не кожному щастить побачити цілюще чар-зілля.

Воно, як Божий дар, жевріє у серці людському. І займається, і підносить душу на променях високих. Той, хто спізнає вогонь неспокою, посягне таїнство чудесне, відчує в собі снагу любові: люблячим і любимим буде все життя. Спогад, терпкий, як рута, коли молоді буковинці — Назарій, Володя, Софія, Василь — юні і чисті, дзвінко і вперто понесли на своїх крилах далеко у світ нашу пісню, нашу мову. І мене, зачарованого красою та небуденним талантом молодих співаків, доля звела з Володимиром Івасюком з перших днів його перебування у Львові. Наше знайомство, приятельство переросли в дружбу, а згодом — і в родинні стосунки. Мені імпонували його ввічливість і доброзичливість, гарний гумор, ерудиція та світогляд, скромність, щира і непоказна любов до своєї України і свого народу. У нього було прекрасне бачення і художній смак до всього, що його оточувало, і це нас об’єднувало. За своє коротке життя митець написав понад сто пісень, багато з

яких отримали велике визнання і успіх ще при його житті, а «Червона рута» стала «нашим мистецьким паспортом у світі». Ми всі ним пишалися, адже творчість його була оптимістичною, глибоко національною, вона виховувала молодь і служила своєму народу.

n Шановний читачу!

Прочитай та переглянь цей документальний фотоальбом з батьківською розповіддю про життя його обдарованого сина, бо ж ніхто, крім батька, краще не напише. Ознайомся з життям композитора, який любив його і пісню до останньої хвилини. У фотоальбомі понад 800 світлин, які охоплюють все його жит­ тя. Світлини використані з ро­ динного архіву, більша частина яких — роботи Володі. Він сам створив свою фотоісторію. Любомир КРИСА P. S. До 60-річчя від дня народження Володимирові Івасюкові присвоєно звання Героя України.


[46] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Силуети епохи

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

«РИМСЬКІ КАНІКУЛИ» До 200-річчя від дня народження

У

центрі Вічного міста є чарівні куточки — «артистичні квартали». Тут віддавна селилися художники, письменники, композитори, інші творчі особистості. Навесні 1837 року в будинку номер 126 на вулиці Вія Феліче, яка нині називається Вія Сістіна, оселився Микола Гоголь. На фасаді будинку встановлено, помітну здалеку, пам’ятну таблицю з барельєфом одного з найвидатніших письменників Європи. «Синьйор НІКОЛА» прожив тут до 1842 року. Про Італію великий українець, який став «великим російським письменником», з «Шинелі» якого й почалася власне російська література, мріяв ще з юнацьких років. Вічне місто з його обелісками і форумами, величавим блиском соборів і фонтанів настільки зачарувало Гоголя, що він вирішив присвятити йому цілий роман. До нас дійшов лише уривок — «Рим». Микола Гоголь не цурався життя бурхливого міста, але переважно зачинявся у кімнаті, радше старому залі з картинами і статуями, й писав, писав... Саме тут народжувалися знамениті сцени «Мертвих душ». Недалеко від площі СанДжованні-ін-Латерано розташована знаменита вілла — власність Зінаїди Волконської. Княгиня добре знала М. Гоголя, який часто навідувався сюди і навіть читав

для гостей свого «Ревізора» — щоб яка Росія — додають; зау­важте, що зібрати кошти на прожиття. Гого- й самої природи не обминув: налівський слід можна знайти ще віть погода ввесь час тут мокра й в одному місці — популярному брудна». Промовистим, принагід«Кафе греко», що міститься на Вія но, є те, що наприкінці свого перКондотті. У найдавнішій кав’ярні шого перебування у Римі великий міста збиралися письменники мудрець повідомляв в листах, що Стендаль, Твен, Ґете, композито- часто йому сниться курний шлях ри Вагнер, Ліст та інші знакові під дощем, який веде через ліс у постаті Європи, США. Кав’ярню поле. У травні 1843 року Микола охороняла держава як «особливо Гоголь виїхав із Риму. Повернувся важливу пам’ятку». Там висить сюди він через два з половиною мініатюрний портрет Миколи роки і винайняв квартиру в буГоголя. Обідати «синьйор НІКО- динку №81 на вулиці Кроче. Цей ЛА» ходив, зазвичай, у тратторію будинок зберігся. Навесні 1846 «Фальконет» навпроти Пантеону, року М. Гоголь остаточно попроу якому похований Рафаель. щався з Римом. Є таке поняття: бути предОднак, коли росіяни доводять, ставником конкретної нації за що Микола Васильович Гоголь є духом. Наш Микола Гоголь і за вершинним явищем російської ліпоходженням (генетикою), і за тератури, — не перечмо їм. Саме світосприйняттям, і так і є, що робить за духом — українець. честь українцям, які Водночас — типовий щедро роздавали свої європеєць. Це виразно «Час безпутний, таланти, свою працю, помітно у його творах, божевільний. Ха­ свою красу іншим. листуванні. Вже в од- паєшся за голову, Нехай! Тільки баганому із перших своїх чи не звихнувся тий на таланти народ, листів з Риму М. Гоголь сам. Чиняться тільки добрі люди не не приховує своєї недозакриваються у куброзичливості до Росії: такі речі, що бельці свого егоїзму. «Роcсия, снега, Петер- голова йде обер­ Справжнє щастя — бург, подлецы, депар- том, особливо давати. Було б гірше, тамент — все это мне коли бачиш, як якби ми жебрали в інснилось. Я проснул- зак��нна влада ших. Віктор Астаф’єв, ся опять на родине». російський сама намагаєть­ знаний Згадаймо невмирущі письменник, влучно монументальні типи ся себе підірвати сказав у «Слові про репрезентантів Росії — і підкопується Гоголя» («Родина». — Чічікови, Плюшкіни, під власний фун­ 1989. — Ч. 5): «Немає Ноздрьови, Манілови, дамент. Різно­ такого справді тала­ Собакевичі. Це відчу- мислення і незго­ новитого письмен­ вали й самі тогочасні ника, який би не росіяни, навіть щирі да повною силою. відчув благотворно­ приятелі Миколи Гого- Об’єднуються го впливу гоголів­ ля, до прикладу, К. Ак- тільки проповід­ ської думки, не зро­ саков, який після появи ники руйнації. шувався б чарівною, «Мертвих душ» писав Як тільки спра­ животворною музи­ авторові: «Інші з сльокою його слова». ва стосується зами на очах від цілкоПромислене словитої розпуки кажуть, творення й влаш­ во Миколи Гоголя має що той не росіянин, в тування, там свою наснажувальну кого серце не обіллєть- розбрат, нерішу­ енергетику. На мате­ ся кров’ю, дивлячись чість, авантю­ ріалі фатальних помина безрадісний стан. ризм». лок і хитань людства, Вони кажуть: Гоголь не водночас — на лагід(Із листа до К. М. Базілі) ності, вічному самолюбить Росії. Подивіться, яка гарна Україна, а означенні українців


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Силуети епохи [47]

МИКОЛИ ГОГОЛЯ до добра, героїзмі народу, служінні найкращих представників Європи ідеалові він допомагає вибудовувати нашу майбутню мудрість. Довжелезний сувій народних звичаїв, мудрості предків, зачарованості природою рідного краю, що згорнув великий майстер, ми розгортатимемо докрайвіку. Зосереджена творча думка завжди переможна. З усіх енергій світу думка — енергія найконструктивніша. Творчість Миколи Васильовича Гоголя допомагає й нині відв’язуватися від ідей, що поневолюють, а також — шукати ідеалів, які визволяють. Вона спонукує звільнитися від стихії імпульсів, механічних реакцій, від оманливих ілюзій панування над людиною, народами і природою, від пихатої бундючності, сором’язливої покірності, зухвалої агресивності. Тому — виснажена і обдурена Україна воскресне! Йосип ЛОСЬ

[P.S.]

«Бродіння всередині не виправиш ніякими кон­ ституціями. Суспільство влаштовується само со­ бою, воно складається з одиниць. І потрібно, щоб кожна одиниця виконувала обов’язок свій. Потрібно пам’ятати людині, що вона не матеріальна худобина, а високий громадянин висо­ кого небесного громадянст­ ва. Доки вона хоч скількинебудь не житиме життям небесного громадянина, доти не буде порядку в зем­ ному громадянстві». (Із книги Миколи Босака «Остання загадка Гоголя»)

Нещодавно вийшла друком книжка київського пись­ менника й публіциста Миколи Босака. Навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету, став­ ний, замріяний, чесний полтавець виявляв великий інтерес до класичної літератури, до творчості свого краянина також. Ми­ кола Босак причетний до упорядкування музею Гоголя на його батьківщині. Ми мали багато довірливих розмов про історію на­ шого народу, про долю України. Дуже приємно, що внаслідок однієї з таких розмов з’явилася вельми оригінальна книжка про листування М. Гоголя, його особисте життя. Тішмося, що Україна народжує усе нові й нові таланти. Даруйте, але відтворю дарчий напис свого колишнього студента повністю:

ФАКТИ, ДУМКИ

[У]

країна — єдина країна у Європі, де повною мі­ рою збереглася колискова піс­ ня. Українськими колисковими сьогодні лікують душевнохворих у Європі. Наші народні пісні відзначаються красивим багатоголоссям, чарівною мелодикою. Традиційний фольклор, який зачіпає найсокровенніші струни душі, налічує кілька тисячоліть. Маємо ще один доказ наявності в нашого народу усього багатства традиційної культури. Відомо, що людина цієї культури — творець. Натомість сучасної — споживач. Розпізнаючи своє одвічне, сакрально рідне, ми неодмінно очистимо свої джерела, й народна лірика воскресне у наших містах. До слова: у країнах Балтії усе міське населення захопилося своїми сільськими піснями й танцями.

[Ч]

есні й морально чутли­ ві представники інших націй віддавна захоплено пи­ сали про Україну. Наведемо маловідоме свідчення знаменитого австрійського поета і прозаїка Райнера Марії Рільке (1875–1926). Мандруючи світами, шляхетний лицар національного слова саме у слов’янському світі, передовсім в Україні, знайшов свою духовну батьківщину. Кілька автентичних свідчень: «Тут знову осягаєш розміри і масштаби. Довідуєшся: земля — велика, вода — теж щось велике, але насамперед великим є небо. Те, що я бачив досі, було лише образами землі, річки та світу. Тут все це є само собою. У мене відчуття, ніби я споглядав саме творіння Бога-Отця...»; «Навчи мене твоєї пісні, навчи мене твого страждання» (про Київ); «Я б хотів тут оселитися назавжди». Саме на українських просторах поет знайшов особисту дорогу до Бога: «Згаси мій зір — я все ж Тебе знайду, Замкни мій слух — я все ж Тебе почую. Я і без ніг до Тебе домандрую. Без уст Тобі обітницю складу».


[48] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Героїзм душі

ФАКТИ, ДУМКИ

[О]

тець Зенон Хоркавий по­ вноту індивідуального духу запліднив духом націо­ нального життя та духом епохи. Відтак індивідуальне, національне й часове не тільки є формою виявлення вічного, вселенського, а й способом їх творення, збагачення. У далекій Австралії, де зараз живе, він створив відомий музей українського мистецтва. У привабливому районі Мельбурна велике приміщення музею зберігає понад 8 тисяч екпонатів. Там є рідкісні старовинні мапи України XVII–XVIII століть, зокрема — оригінальна «Дві України», видана у Римі ще 1652 року. Чимало в музеї рідкісних ікон, є стародруки церковних книг. Відвідувачі захоплюються також вишивками, писанками, керамікою, картинами, різьбленими витворами народного мистецтва України. Музей діє при катедрі української католицької єпархії Святих апостолів Петра і Павла. Світову славу принесли отцеві Хоркавому розписи у капличці василіанок при греко-католицькій церкві Святого Андрія в Сиднеї, допомога Україні у відбудові церков.

[П]

рофесор Володимир Сер­гійчук з Києва за останні 18 років видав 37 кни­ жок. Вони базуються переважно на переконливих архівних матеріалах. Особливе значення мають дослідження про етнічні межі України, національно-визвольну боротьбу українського народу, його взаємини із сусідами в різні періоди історії. Дуже цінна книга вийшла наприкінці 2008 року, — «ЩО ДАЛА УКРАЇНА СВІТОВІ». Тут подано понад 620 оповідейпортретів зі світлинами талановитих українців, які зажили світової слави і визнання. Україна суттєво збагатила скарбницю світової філософської думки, богослов’я, мистецтва, літератури. Ми причетні також до витворення геніальних ідей і технологій, які сформували сучасну цивілізацію.

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ЛЮДИНА ЛЮДИНІ ЛЮДИНОЮ

ЗАКОХАНИЙ В БОГА Світ мерехтить перед нашими очима, наповнений порож­ нечею подій. Натовп вулиць, гудіння атомобілів, супереч­ ки та нарікання невдоволених громадян, безтурботність п’яної людини серед різноголосого гамору. Заклопотана хода бізнесових костюмів й не менш заклопотаний рух чорних монаших підрясників. Все змішалось у суцільну безконечну й беззмістовну... цілеспрямованість.

Л

юдство, мабуть, переживає кризу росту. Воно починає невиразно усвідомлювати, чого йому не вистачає й на що воно спроможне. Оглянемось навколо себе. Що відбувається на наших очах у людськім натовпі? Звідки з’являється цей нелад у суспільстві, ці тривоги та хвилювання? Ці метушливі хвилі, що несуть брудні течії сумніву та непевности? Неспокій майбутнього ставить християнину спокусливе запитання: а чи не хоче він поклонитись ідолу? Християнин єдиний, серед незліченної маси людства, що має силу впорядкувати хаос, котрий водовертю матеріалізму втягує світ у самозабуття. Можна сказати, що серед холодного й безмежно темного моря людського життя саме християнин героїчно творить територію, де у людей є очі — щоби бачити, руки — щоби

допомагати, серце — щоб любити. Наскільки великою стає людина у Христі, настільки більше навколо неї єдності та злагоди, настільки чарівнішим робиться навколо неї світ, її поклоніння стає досконалішим, її обличчя випромінює грядуще воскресіння. Людина, котру частково привідкриємо читачеві, є у всій повноті значення — християнин. Особа, котра більшу частину свого свідомого життя прожила у молитовному споглядані Христа. Брат Олександр Кілар — монах-студит, він відмовився від священства, щоб знаходити більше часу для Нього, для Воскреслого Бога. Відокремившись, Олександр Кілар писав христологію. Христологію не за філософськими трактатами та богословськими дослідженнями, але христологію особистого пізнання Бога, через співпережиття. «Бог основа дійсности, відтак — основа правди. Бог одинокий, хто може закласти в людині правдиве пізнання про себе», — пише у своїй христології брат Олександр. «Свідомість особистого гріха заставляє особу більше простягатися до Бога. Людське прагнення щастя, просвітлення, любови, осягнення гармонії між людьми є визнач­


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Героїзм душі [49]

Ф��КТИ, ДУМКИ

[У]

Львові УГКЦ визнано «репресованою». Як повідомляє релігійно-інформаційна служба України, рішення про визнання Львівською міськрадою за УГКЦ статусу «репресованої Церкви» прийняли на сесії міськради 4 грудня 2008 року. Згідно з ухвалою, Львівська міська рада звернулася до Президента України Віктора Ющенка та Верховної Ради з проханням ініціювати на загальнодержавному рівні процес встановлення історичної справедливості. Є всі підстави визнати УГКЦ «репресованою церквою».

[Е]

ні чинники, що поштовхують людину до пізнання Бога. До Бога простягатиметься особа, перед всім, за для Нього, за для того, що Він є в Собі». Пишучи слова бр. Олександра, неможливо передати інтонації шанобливости, з якою старець вимовляє: «Бог», «Ісус»; неможливо передати цю трепетну вібрацію звуку любови до Бога — Особи. «Бог вклав у людині любовне почуття, яке по своїй натурі стримить до єдности, котра з огляду своїх вічних безмежних глибин стримить до найбільшої досконалости. Любов, знову законно, по її натурі любить даючи себе: в практичному розумінні — служачи. В тім розуміється миття ніг Апостолам Ісусом, як символ служіння іншим і сама посвята Ісуса служити: «Син Чоловічий не прийшов, щоби йому служили, а щоби послужити іншим (Ів. 13. 1–15)». З огляду своєї незмінности, котра є есенціальна якість досконалости — Бог Отець завжди любить. Він є досконалий, а досконалісь є незмінна, тому Його любов є — вічна». Любов — це слово, яке профанується у суспільстві, але як й ім’я Бога, котрим кидаються на кожнім кроці, не втрачає своєї величі й святости, так і любов, не дивля-

чись на втрату змісту, не втратить ніколи своєї сили. Саме любов є джерелом миру та щасливости людства. «Любов — матеріалізований Бог, і навпаки, злоба — матеріалізований «противник»...», — пояснює Олександр Кілар. Господь Ісус Христос, говорячи учням про останні часи, признаком наближення подає згасання любови між людьми: «Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне» (Мт. 24, 12). Відсутність любові, що є, зрозуміло, Бог, дає місце — «іншому». Диявол набирає силу, «живлячись» людською злобою, чварами, поділами, образою та пімстами. Справді бідне те суспільство, котре бідне на любов. Де нема любові, немає Бога, там Його супротивник — диявол. У духовнім світі нема вакууму. «Любов є живуче добро, що приходить від Бога. Любов є суттєвий складник Божий, простягаючись з Вічности на землю, наповнює всю Вселенну... «Ти мене любиш з вічности», «Ти мене любиш і я Тебе, і тепер світ мусить знати про ту нашу любов», — інтерпретує слова Ісуса бр. Олександр. «Рух любови, це є рух прийняття. Бог приймає людство таким, яке воно є, Він — любить його. Гріх, не походить від Бога. Ä

стонія — найбільш атеїс­т ична країна світу. Це підтверджують щойно оприлюднені дані транснаціональної дослідницької компанії Gallup. Дослідження проводилося в 143 країнах світу. Так, лише 14% естонців відповіли позитивно на запитання: чи важливе місце займає релігія в їхньому житті. Слідом за Естонією йдуть Швеція (17%), Данія (18%), Норвегія (20%), Чехія і Азербайджан (21%), Гонконг (22%), Японія і Франція (25%), десяте й одинадцяте місце ділять Монголія і Білорусь. Серед країн Євросоюзу найбільш релігійні — Італія, Португалія, Польща, Румунія і Греція. А найрелігійнішими країнами світу є Єгипет (100%), Бангладеш і ШріЛанка (99%). В Індонезії, Конго, Марокко, ОАЕ віруючі становлять 98% населення. США потрапили до середини списку (65%).

[C]

таном на 1 січня 2009 року релігійна мережа в Україні представлена 55 вірос­ повідними напрямками, в межах яких діє 34465 релігійних організацій (на 624 більше в порівнянні з минулим роком), в тому числі 33083 релігійних громад, 85 центрів та 255 управлінь, 432 монастирі, 340 місій, 74 братства, 196 духовних навчальних закладів, 12 633 недільні школи. Справами Церкви в Україні опікується 29 892 священнослужителі.


[50] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Героїзм душі n ДУМКА СВЯЩЕНИКА

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ЛЮДИНА ЛЮДИНІ ЛЮДИНОЮ

КУДИ ВЕДЕ ЗАКОН:

на дорогу життя чи до пекельної брами? За своєю природою закон узгоджений із творчим актом Бога-Творця, оскільки, творячи світ і все, що в ньому існує, Гос­ подь визначив кожному буттю чіткі межі його повноважень. У іншому випадку ми отримали б не гармонійний та розумно структурований, здатний вдо­ сконалюватися всесвіт, а хаотич­ ний безлад відокремлених і не­ стійких дійсностей. З-посеред усіх видів сотвореного Богом буття людина є чи не єдиною моральною істотою — звідси й бере початок ця безумовна необхідність існування не тільки онтологічного, але й логічного закону. Останній є нічим іншим, як осмисленням за допомогою людського розуму того внутрішнього закону, яким мала би жити та керуватися у своєму розвитку і вдосконаленні кожна людська особа зокрема і людська спільнота взагалі. У час морального занепаду, тобто фактичного віддалення від Дороги, Правди і Життя, якими є лише одинокий Господь (Ів. 14, 6), як оремі індивідууми, так і людство загалом потребують щоразу більшої кількості зовнішніх формулювань, які в ліпшому випадку є лише частковим, недосконалим вираженням Божої Правди. Сьогодні часто трапляється так, що закон держави не є похідним від Істини, а від ницих низин людського і протибожого, бунтарського духу! Як наслідок, світ потопає в гріху, і коли вчора природне прагнення людини до вдосконалення і святості таврували як «застаріле» і «немодне», то нині слово «святість» є майже цілковито змарґіналізованим, а термін «вдосконалення» використовують до цілком протилежних автентичній святості виявів духа. «Високорозвинений науково і технологічно» світ зовсім не прагне до внутрішнього підкорення вершин Духа, натомість він амбіційно праг- Ä

Бог —  той, що будує; гріх — руйнує. Людина опанована гріхом є нещаслива, вона слабка та квола. Вона не знає, що таке радість. Бог не судить людину за гріх, гріхом людина сама себе карає. Бог — шкодує її, милосердствує. Бог — вище зла, але Він не діє насильно, як зло. Бог любовно пропонує своє життя. Він любовно чекає, не озлоблюється, чекає свобідного вибору людини». Коли людина вироблена, як любовна особа, Дух Святий спочиває на ній. Чеснотами людина охороняє в собі Його присутність. Тоді Бог Дух Святий починає діяти через особу на інших. Нічого іншого так не боїться диявол, як любові. Тому й намагається налаштувати людину на людину, народ на народ. У своїй глибині особа Олександра Кілера непомітна в шумовинні хвиль, що вирують на поверхні. Цю особу не побачиш серед стрункого колосся, позбавленого зерен. Дух увів її у таємничу невідомість, щоб обивательське око не позатирало граней, над якими працював Бог, шліфуючи діамант його душі. Дух Святий, як коштовна перлина, придбати яку можна тільки продавши все. Брат Олександр ризикнув, він відмовився від усього, що перешкоджало йому при­дбати Того, Хто сьогодні просвічує його душу, розсіваючи проміння Божого тепла через нього тим, хто знає його (на прохання самого о. Олександра, ми не подаємо його біографії). Любов Бога є найвищою цілющою силою, котра діяла, діє й ді-

Æ

ятиме. Ми надто мало знаємо про життя божих мужів серед нас. Сьогодні християнин шукає помочі через видимі речі, через різного роду ритуали, прикладання до реліквій, медальйонів тощо. Християнство бідніє вірою. Дух Господній зцілює терпеливою любов’ю, молитвою божих угодників. Людина мусить дати співпрацю віри, щоб сила Божа проявилась на ній. Наталя Лозинська (на фото вгорі ліворуч), завідувачка відділу функціональної діаг­ностики Клінічної лікарні Львівської залізниці, що на вулиці Огієнка у Львові, познайомилась із братом Олександром через свою товаришку Наталю Грешко, члена молитовної групи, котру провадив брат, живучи у Нью-Йорку. В одній із розмов Наталя Грешко розповіла подрузі, як її тяжкохвору донеч­ку вилікував своєю молитвою брат Олександр, жодного разу не бачивши її. Донечка Ольга була в багатьох лікарів, котрі порадили їй звернутись до київських медиків, які, обстеживши Олю, назвали день операції. Коли мати, Наталя Грешко, почула про такий хід подій, вона слізно просила в брата помочі для її донеч­ки. Брат заспокоїв і пообіцяв помолитись за Олечку. Яка радість була Наталі Грешко, коли їй зателефонувала донька й розповіла про здивування лікаря, який, провівши передопераційне обстеження, не виявив жодних ознак хвороби. Сьогодні Оля живе щасливо зі сім’єю в Тернополі. Наталя Лозинська пригадала історію подруги, коли і її життя


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Героїзм душі [51] не «потіснити», «відсунути», «замінити» Бога в Його уряді Творця і Законодавця, нав’язуючи об’єктивну грішність не тільки як толеровану, а вже як зразкову та єдино допустиму, легалізовану форму поведінки. Звідси і беруть початок такі «прогресивні технології наукового прориву» та «якісного зросту суспільної свідомості», як клонування, одностатеві шлюби, узаконення розлучень, евтаназії тощо, а також рафіновані й софістиковані способи масового знищення людей через геноциди, пропаганду абортивної ментальності тощо. Ми стаємо свідками того, як нещодавно прийняті деякими країнами Європейської Спільноти неморальні закони під виглядом зовнішнього вияву пош��нування прав звироднілих меншин нав’язують іншим країнам ЄС, з Конституції якого кілька років тому було — на догоду кому? — усунено навіть найменшу згадку про Бога. І все це — нібито в ім’я людини і на благо людини! Христова Церква, Голова якої Сам Христос (пор. Еф. 4. 15; 5, 23; Кол. 1, 18; 2, 10), є тим справжнім стовпом та утвердженням Істини, що його неспроможні здолати навіть пекельні брами (Мт. 16, 18). Окрім цього, Церква, на підставі Божественного установлення влади як суспільної інституції, визнає справедливим використовувати для миру і злагоди життя людської спільноти та забезпечення природних прав кожної людської особистості також ті чи ті державні закони, котрі справді віддзеркалюють Божу правду і Божу справедливість. Натомість неодноразово було стверджено і практично зреалізовано обов’язок Церкви визнати як несправедливі ті закони, котрі виразно чи опосередковано, принципово чи наслідково суперечать правді Божого об’явлення людям. Саме тому Ватикан, починаючи з 1 січня 2009 року, особливо прискіпливо аналізуватиме всі положення державного законодавства Італійської Республіки та міжнародного права щодо їх відповідності принципам людини, яка є особливим творінням Бога, як Його образ і Його подоба (Бут. 1, 26–27). o. Роман ТЕРЕХОВСЬКИЙ

Æ

наповнилось нестерпним тягарем. Свекруха Наталі, Єва Лозинська (на фото вгорі праворуч), ось уже восьмий рік хворіла невиліковною хворобою Альцгеймера. «Вона провадила справді вегетативне життя, як рослинка. Мені боляче було дивитись на неї», — розповідає Наталя. «Мати нічого не пам’ятала, не могла самостійно ходити. Була перелякана, не могла промовити слова молитви, не пізнавала дітей, котрі постійно були коло неї. Вранці й увечері, щодня протягом скількох років бідній жінці мусили давати важкі психотропні ліки — галонерідол, щоб вона могла трішки заснути. На духовній розмові Наталя Лозинська поділилась своїм болем із братом Олександром. Вона розповіла про свою свекруху ­— людину великого гарту, яка витерпіла п’ять років заслання у Воркуті. Після того, як її, молоду зв’язкову, видав під час допитів односелець в 1946 році, Єву привезли на вулицю Миру, 1 (сьогодні — вул.  Степана Бандери). Її збили так, що опухле тіло не могло вміститись в одяг, в котрім була ув’язнена дівчинка. Коли Єва повернулась із заслання, вона зустріла односельця, котрий її зрадив. «Я не зміг ви­тримати допитів, тому й видав, прости», — сказав він. «А я витримала...», — відповіла дів­чина, простивши йому. Невістка не просила в брата Олександра навіть молитви за свекруху, вона просто боліла любов’ю за матір. Цієї ж ночі вони з чоловіком дякували Богу

за явне чудо. Мати сама піднялась і пішла до туалету. Вона впізнала сина й невістку, знову почала молитися не тільки за себе, а й за рідних. На час, коли ми робили репортаж, Єва Лозинська навіть писала вірші. Бог — живий! Його сила, як і колись, проявляється через його вірних. Християнство — єдина успішна програма виходу суспільства з будь-якої кризи. Брат Олександр Кілар — свідок Христа і Його активної участі в житті кожної людини доброї волі. Петро КАМІНСЬКИЙ P.S. Редакція не подає місця перебування отця Олександра задля збереження усталеного розпорядку монастиря.


[52] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Енергія добра

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Всесвітній день хворого щорічно відзначають 11 лютого. Запроваджено з ініціативи Пап­ ської Ради у справах душпастирства медичних працівників та затверджено 13 травня 1992 року Апостольським Листом Святішого Отця Івана Павла II. Символом порятунку хворих є Лурдська Богоматір, яка багато століть тому з’явилася у французькому містечку Лурд й зцілювала хворих. Католицька Церква вшановує її теж 11 лютого. Таким чином цей день став символом єдності Вселенської Церкви у молитві за хворих. Чи часто ми розмірковуємо про проблеми знедолених, хворих, немічних? Чи допомагає­ мо? Чи підтримуємо духовно? Мета заходів з нагоди відзначення дня хворого — приверну­ ти увагу християнської спільноти до хворих людей, підвищити рівень опіки над ними.

МИЛОСЕРДЯ В

житті кожної людини рано чи пізно настають етапи випробувань, нестерпних фізичних чи душевних мук. Тоді здається, що Господь залишив нас на певний час без своєї опіки й благодаті. Людина, відчуваючи себе абсолютно беззахисною, занурюється в стан неспокою, віддається духу печалі. В такі моменти особливо потрібна чиясь підтримка, розрада. Та як часто ми буваємо байдужими до чужого горя! Не усвідомлюємо суті добра, не відчуваємо його необхідності, — це спустошує, руйнує, веде на шлях егоїстичного занепаду, втрати почуття власної гідності. Сьогоднішнє покоління, вже не боїться ні Бога, ні Мамони. Живемо так, ніби їх немає. Байдужіємо… Мовчимо через байдужість. Ми добре навчились мовчати. Сповідуючи принцип «моя хата скраю…», не помічаємо, що в сусідній — хтось хворіє, помирає, благає помочі. Звісно, на все воля Божа, та як важливо зробити все, що від тебе залежить, аби твоє сумління стало чистим, а чиїсь знедолені очі навпроти хоча б на мить випромінювали радість та надію! Можна бути байдужим лише до себе, і то через святу любов до ближнього. З такими людьми завжди поруч благодать Божа. Їм, мабуть, вже й не так необхідне піклування людське. Я про те, що якщо ти дуже хворий, оповитий безмежними муками і бо-

лем, а ближні до тебе байдужі, ти можеш допомогти собі сам, повністю віддавшись Богу. Твоя віра здатна перемогти у боротьбі з випробуваннями. Людина віри легше зносить фізичний біль, в неї душа спокійніша. Така людина, не нарікаючи, несе свій хрест, терпеливо долає всі негаразди, розчарування, нужденність. Це своєрідна форма морального самовдосконалення. Істинний християнин завжди з любов’ю зносить будь-який тягар. Хвороби та нещастя присутні у житті, але Ісус сказав: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Ів. 16, 33). Страждання увійшло в історію людства з первородним гріхом. Людська історія — історія гріха, гріх є тим «жалом» (1 Кор 15, 55–56), яке завдає нам болю, яке смертельно ранить людську істоту. Рана відновлюється при найменшому подиху, вона загоюється важко… Але загоюється, бо Христос — Відкупитель світу і «Його ранами ми вилікувані» (Іс 53, 5). Муки Ісуса на хресті надали стражданню докорінно нового сенсу: «Я радію скорботами за вас» (Кол 1, 24). Чи не є це приводом для ствердження, що будь-яке людське страждання, а особливо нестерпний фізичний біль, недуга є запорукою спасіння, обітницею радості. Важливо зрозуміти, що не слід фанатично дбати про фізичне чудо (зцілення, оздоровлення), значно важливіше, щоб терпіння мук та болі трансформувались у щиру розмову й зустріч з Богом. Тоді через біль приходить радість. Яскравим прикладом цього є життя людини, вихідця італійського народу, який для багатьох

людей світу став духовним батьком, містика, стигматика та чудотворця Блаженного падре Піо, якого Папа Іван Павло II у 2002 році проголосив Святим. Він півстоліття страждав від нестерпного тілесного болю, та зносив його мужньо, терпеливо. Любив Бога понад усе, щораз глибше вростав в муки Христових ран з метою — злитися з ним воєдино. В святій Агонії просив Господа: «Відкрий мені доступ до найпотаємніших закутків Ісусового серця, щоби я міг причаститися отим гірким смутком, який привів його у Гетсиманський сад — до воріт смерті». Протягом усього життя о. Піо був об’єктом, не завжди здорового, всезагального зацікавлення. Його часто осміювали, підозрювали в психічному ексгібіціонізмі, блюзнірському ототожненні з Ісусом. Та всі, хто його знав, одноголосно стверджували: «Ця людина — найбільше чудо». Він з любов’ю зносив біль, вбачав у цьому духовну святість. Тож будьте терпеливі, не піддавайтесь духу печалі, а головне — вірте, і віра вас врятує. Згадаймо мудрість святого Теодора Студита: «З людиною так трапляється завжди: нині вона легкодушна, а завтра сповнюється мужністю, тепер вона має сумовитий настрій, а через хвилину піднесений, у певну хвилину — навалу пристрастей, а в наступну Божа поміч їх здолає. До людини приходить благодать Господня і перемагає у ній». Тож якщо сьогодні ти запитуєш: «Де ти Господи, я так тебе потребую?!», завтра він відповість тобі: «Я — поруч, дивлюся, як ти борешся, і підтримую тебе». Христина ДАВИДЧАК


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Осердя нації [53]

n ІЗ НАРОДНИХ ДЖЕРЕЛ Україна стане новою Елладою: прекрасне небо, під яким живе тамтешній народ, весела вдача цього народу, його природні музикальні зді­ бності; його родючі ґрунти тощо разом вияв­ лять свій благотворний вплив. Й. Гердер, німецький просвітитель

Н

а Львівщині, у селі Малий Любінь, неподалік Городка, живе унікальна родина Штуринів, у якій до пісні ставляться по-особливому, шанобливо, адже вона є головним змістом їхнього повновартісного життя і відпочинку. Слава про ансамбль народних музик сім’ї Штуринів гримить далеко за межами району й області — позаяк колектив ще з 1984 року постійно бере участь у різноманітних регіональних святах, конкурсах народної творчості. Виступи Штуринів неодноразово транслювали у концертних передачах Львівського телебачення, передавали по Національному радіо. 2005 року їх відзначили грамотами, пам’ятними призами на Всеукраїнському огляді худож­ньої самодіяльності пісенного жанру, що проходив у Криму. Кілька слів про те, як створювався цей цікавий родинний ансамбль. — Співав колись мій дід, співав батько. Перейняли і ми з братом від предків любов до української пісні, зокрема народної. А задум створити сімейний колектив виник майже тридцять років тому, — говорить Іван Штурин, глава та натхенник співучої родини. Він, між іншим, вже чотири десятиліття є незмінним завідувачем Народного дому у селі Малий Любінь. — Мій старший син Ігор змалку виявляв неабиякий хист до співу. І коли йому виповнилося п’ять років, — ми разом вийшли на сільську сцену. Пізніше до нас НА СВІТЛИНІ: Юрій (син), Ірина (невістка), Ігор (син), Іван (батько), онучки Діаночка і Юрчик.

У родині Штуринів — співають усі

приєднався молодший син — Юрій. Так виникло родинне тріо. У 1995 році колектив поповнився новими співцями: онуками Христинкою і Назарчиком. Незабаром за покликом серця на сцену піднялись й невістки — Галина та Ірина. А мої найменші онучатакозачата — Юрчик (йому чотири рочки) і Діаночка (шість рочків) ще в колисці, до ладу не вимовляючи слів, вже собі щось приспівували. Отак із піснею по житті простують Штурини. В їх репертуарі: твори відомих українських композиторів; народні, козацькі, стрілецькі, повстанські пісні. Має колектив і власний творчий доробок — жартівливі «кавалки», коломийки. Поповнюється його програма теж фольклорними творами, зібраними серед мешканців смт. Великий Любінь, сіл Малий Любінь, Бірче, Косівець, та належним чином обробленими. Зокрема, від малолюбінчанок Марії Туркуляк і Ольги Кулай записано національно-патріотичні пісні («Того року сумні свята», «Чи ви чули, милі браття», «Свята вечеря»), приурочені сумному, трагічному Святвечору 1945 року у Малому Любіні. Тоді російськобільшовицькі загони, під виглядом боротьби з УПА, провели «каральну» операцію, під час якої згоріло майже півсела та загинуло щонайменше тридцять малолюбінчан. До речі, керував цією зловіщою акцією, про що свідчать відповідні розсекречені архівні документи, спогади очевидців, тодішній перший секретар ЦК Компартії УРСР Микита Хрущов,

ставленик і маріонетка кровожерливої радянської системи. Як можна пояснити те, що у роду Штуринів практично всі відчувають покликання та мають задатки до співу, музики? «Є речі, які не потребують раціонального витлумачення, — твердить Іван Штурин. — Кожній людині необхідно дослухатись до власної душі, щоби знайти своє призначення у довколишньому світі. Не можна орієнтуватись тільки на гроші, славу, як на певних ідолів. Всяка професія — то посвята. Чому українська естрада сьогодні така убога? Ні, буфонади, яскравості у ній — аж занадто. Але немає двох речей: посвяти з боку артистів і змістовних текстів. І оце сіреньке, благеньке загортають у яскраву обгортку, швидко тиражують, і потім продають, як черговий «шедевр». Українець Антон Чехов переконував: «Якщо розумному чоловіку говорити: ти — свиня, то він незабаром захрюкає». Сучасна естрада якраз втовкмачує усім, особливо — молоді, свинські, безглузді думки. Тому стільки хамства довкола. Проте пісня для мене — наче молитва. Вона повинна йти «від серця до серця», спонукати до думання. Прослухайте сотні, тисячі українських народних пісень. І серед них не знайдеться жодної пустої. Саме тому комусь і не вигідно, щоби народна пісня звучала в повен голос звідусіль. Хіба що Національне радіо, — єдине належно пропагує українську пісню і відстоює державницькі позиції». Роман СМІЛКА. м. Городок, Львівська обл.


[54] ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Наші діти

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

«Подарована люб С

оціологи лякають демо­ графічною кризою. Мо­ лоді пари утримуються від продовження роду, адже зневірилися в державі і боять­ ся народжувати. Скаржаться на відсутність грошей, заробітку. Раз у раз в газетах читаємо про страшні вчинки батьків, коли ті вбивають власних дітей. Родину Ульянцевих, які живуть на Донеччині, не лякають жодні труднощі. Нестабільність в країні та фінансова криза для них не страшні. Ще не так давно тридцятирічна Влада та двадцятитрирічний Сергій виховували не двох, не трьох, а сімох дітей. Однак нещодавно лелека знову завітав до оселі Ульянцевих. Він приніс їм восьму дитину — Антоніну. Лише двоє з малих — рідні, інші — з дитячого будинку.

Влада була вагітною, коли вирішила взяти одну дитину з інтернату. На цей крок вона довго не могла зважитися. «А чи під силу мені, такій молодій, любити прийомну дитину так, як свою власну. Чи зрозуміють мене рідні?! Чи схвалять мій вчинок?!» — думала майбутня мама. Проте все це її не зупинило. Серце молодої жінки вже відкрилося назустріч маленькій Владі — тезка прийомної матері. З нею вона познайомилась у місцевому сиротинці. Почуття, які переповнили жінку першої ночі з маленькою, словами не описати. «Я дивилась на обличчя дитини, яку колись покинула рідна ненька, — згадує молода мама, — і мою душу охоплювала материнська любов. Цілу ніч я просиділа біля колиски однорічної Владочки і дякувала Богові за те, що мати дівчинки не вбила її, не зробила аборт».

За півроку жінка народила свою першу дитину — Олександру. Здавалося б, про що ще мріяти? Всі її бажання здійснилися. Проте, одного дня до рук Влади потрапила газета. Там розповідали про хлопчика Костика. Коли він був немовлям, його біологічні батьки покинули на вулиці помирати. Від переохолодження малий перехворів на гіброцефалію, через цю хворобу перспектива в Костика — бути карликом. «Мабуть, цей хлопчик колись буде зіркою циркової сцени», — писали в газеті. «Коли я прочитала це і уявила, що таке для малої дитини з фізичними вадами працювати в цирку, — жахнулася! Як на мене, це цілковита депресія, ні любові, ні домашнього затишку, ні материнських обіймів в нього не буде», — розповідає Влада. Тому молода мати негайно зібрала потрібні до-


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

юбов» кументи і вже через кілька днів забрала Костика додому. Сьогодні батьки з усмішками на обличчях присягаються — цирку йому не бачити, як свого носа. Далі в родині все налагодилося. Невдовзі в домі Ульянцевих знову лунав дитячий сміх вже четвертої дитини. Це в батька на руках бавилася 7-місячна Олечка. Вона нізащо не хоче сидіти у колисці! В сім’ї визнає лише Сергія. Завдяки подружжю мала знає, що таке лагідний татовий поцілунок, а невдовзі, можливо, дізнається, що таке батьківський ремінь. В Олі вроджена вада серця. У дитячому будинку, пригадує Влада, їх довго відмовляли брати малу. Однак подружжя це не спинило. Кажуть, це не причина її не любити. В дитячому будинку, що на Донеччині, Сергія та Владу знають всі. І вихователі, і діти. Одні-

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ|Наші діти [55] єю з сиріт в закладі була Даринка. Ульянцеві познайомилися з нею давно. Однак ніяк не вирішували її взяти до себе. «Дівчинка була не така, як всі. Вона вразила нас своєю безпосередністю. В сиротинцях вся малеча намагається сподобатися потенційним батькам, а Даринка була просто чесною. Мабуть, тим вона нас і покорила», — ділиться спогадами батько. Якось само собою було вирішено взяти в родину і двох сестричок — Анастасію та Ганну. Малі ще не бачили стільки щирої любові та ласки. На ще коротке життя дів­ чаток випало чимало горя — їхня мати сильно пиячила. І начебто не заперечувала, щоб її позбавили материнських прав. Сестри настільки дружні та слухняні, що Влада не могла повірити в те, що їхня рідна мати могла дозволити, щоб їх забрали. Тому вирішила сама навідати її. Як з’ясувалося, це було правдою. Мати Настусі та Ганночки була як завжди п’яна і не зовсім зрозуміла, про яких дітей намагається розпитати незнайомка. Поміж тим, тримісячна Антоніна та однорічна Олександра браку батьківської ласки не відчувають. Вони — рідні діти батьківгероїв. Щаслива родина! Любов, порозуміння, тепло та турбота. Для когось двоє дітей — то вже подвиг, а для Влади та Сергія вісім — ще не межа. «Я не сприймаю їх всіх як вісьмох дітей — ділиться мати — є Влада, є Даринка та Костик, ще Олечка в Сергія на руках і сестрички разом бавляться. Я бачу їх кожного окремо. Якби нам дозволяв простір нашої оселі, я взяла б ще когось!» Насправді в багатодітної родини є одна проблема — вони всі змушені тісниться в двох кімнатах! Навіть зайвий крок неможливо зробити — під ногами метушаться діти. Подружжя не знає, звідки чекати допомоги. Владоможці лише обіцяють. А що має робити багатодітна сім’я? Віддати дітлахів у сиротинець? Говорять  — нізащо. Єдине, про що вони зараз мріють — про домівку, де на зміну задушливій тисняві прийде простір власної кімнати. На жаль, кошти, які заробляє родина, витрачаються лише на харчі. Заощадити на нову оселю вони не мають жодної можливості. Проте оптимізм їх не полишає. Як кажуть, де згода, там і догода. Іванна СОГОР

«Засвіти свою зірочку добра» Уявити дитинство без уваги та піклування — неможливо. Адже кожна дитина чекає цього. А подарунки на свято — це ще один вияв батьківської любові. Але в деяких дітей немає тата чи мами, які б виступили в ролі батьків. В Україні проживає більше 103 000 сиріт, з них понад 30 тисяч в інтернатах. Щороку понад 900 батьків відмовляються від своїх дітей. Що може замінити маленькій людині любов та увагу рідних? Невже піклування оточення, іграшки, книжки здатні на це? Звичайно, ні. Але якщо і цього немає в житті дитини, їй значно важче. Володимир Бут-Гусаїм — третьокурсник Луцького національного технічного університету, звичайний студент із нелегкою долею сирітського життя. Його ще зовсім юне серце вмістило у собі стільки любові до дітей-сиріт, що, здається, він може поділитися з ними навіть останнім. Батьки хлопчику залишили лише прізвище і нелегке майбутнє. До чотирьох років Володя перебував у будинку маляти, маючи складне захворювання. Люди, які взяли під опіку хлопця дали йому все потрібне, а головне — любов та тепло. Сьогодні у будинку маляти міста Луцька, перебуває близько 50 дітей. Від них відмовилися не лише одинокі матері, а й повні сім’ї, оскільки не мають належних умов для виховання дитини. Щотижня він разом зі студентами відвідує дітей і запалює зірки добра у їх серцях. А нещодавно став ідейним натхненником благодійної акції. Учасники волонтерського ру­ ху «Твори добро» організували збір коштів для дитячих будинків. Назва акції говорить про її мету. Це заклик студентів засвітити свою зірочку добра. За період проведення акції студентська молодь та викладачі запалили більше 200 зірочок, щонайперше — це матеріальна допомога. Студенти зібрали 1500 гривень. Ірина КУДРЯ, студентка ф-ту журналістики ЛНУ ім. І. Франка


[56] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм

МАГІЯ ЦИФР l У 930 році поселенці в Іслан­ дії заснували Альтинг; у наш час це найдавніший парла­ мент у світі. l 52,5 метра довжини і 35 ме­ трів ширини має найбіль­ ший прапор у світі, який ви­ сить на 123-метровій щоглі в Ашхабаді; прапор важить 420 кілограмів. l 190 мільйонів людей на сві­ ті — емігранти; 30 відсотків з них походить з країн Третьо­ го Світу. l 43 відсотки американців чер­ пає знання про світ з Інтерне­ ту; газети читає 17 відсотків. l 8 тисяч мечетей знаходиться в Турції. l 206 мечетей знаходиться в Німеччині; заплановано збу­ дувати наступних 120. l На 3 мільярди осіб зросте до 2050 року кількість мешкан­ ців міст на земній кулі. l За останні 30 років здійснено 250 терористичних нападів на американські посольства. l На 15 відсотків зменшилася кількість випадків серцевих хвороб після впровадження 1 січня 2008 року заборони паління цигарок в публічних місцях у Франції. l 81 мільйон росіян критично ставиться до мешканців Мо­ скви. l 130 осіб налічує ватиканська жандармерія. l 92 відсотки товарів у світі (5,7 мільярда тонн) щороку тран­ спортують морським шля­ хом. l 240 мільярдів доларів втра­ тило сукупно минулого року 25 найбагатших російських олігархів. l 28 442 долари становить опла­ та за навчання у вашингтон­ ській школі, в якій навчати­ муться дочки Барака Обами. l На 42% зменшилася емігра­ ція з Мексики до США впро­ довж останніх двох років. l 15 200 жінок служать в Бун­ десвері. Це утричі більше, ніж 2001 року.

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ

Мандрівка

до Полярного кола,

або розповідь про невтрачений шанс

З

авжди хотіла побачити Фінляндію. Дві речі особливо ціка­ вили мене у цій країні: по-перше, з дитинства страшенно хо­ тілося глянути на таємничу Лапландію, де мешкають Санта Клаус (добрий дідуньо з білою бородою і в червоній шубі, схожий на нашого Миколая) і Північний Олень з моєї улюбленої казки про Снігову Королеву; по-друге, не давала спокою думка, як виглядає країна, історична доля якої склалася так, як могла б скластися доля України, якби у 1918–1920 роках вона пішла іншим шляхом.... І ось така нагода трапилася. Микола Шевчук — керівник турис­ тичної агенції «Тур-Ретур» — людина творча і непосидюча, запро­ понував новий, як для Львова, туристичний маршрут: через Поль­ щу до Латвії та Естонії (з екскурсіями у Ризі й Талліні), а звідти — паромом до Гельсінкі і далі на північ – до Полярного кола. Зустріти Новий рік у Лапландії — романтика! Так думали окрім мене ще 90 осіб: зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Червонограда. Тим паче, що й вартість путівки була дуже демократична.

П

аром, що мав доправити нас із Талліна до Гельсінкі, — величезний, на декілька палуб, мимоволі напрошується порівняння з «Титаніком», яким ми його побачили в однойменному фільмі Кемерона. Кафе, бари, ресторани, магазини і два великі музичні салони з живою музикою. На відкритій палубі жорсткий грудневий вітер не дозволяє затриматися довше п’яти хвилин, тому більшість пасажирів розташувалися на зручних м’яких канапах музичних салонів. Оркестр грає незвичні для нашого вуха мелодії, і декілька пар прямують до танцювального майданчика. І тут моє перше здивування й залюбування фінами: на перший погляд, не дуже привабливі й вайлуваті за статурою, вони танцюють настільки легко й невимушено, що за якихось півгодини мені вже здається, що ці люди дуже витончені й симпатичні. За три години бачимо вогні Гельсінкі. Саме слово «Гельсінкі» для мене тісно пов’язане з тими часами, коли вдома впівголоса говорили про Українську Гельсінську групу (до якої належав мій світлої пам’яті батько).

Мандрівка вечірнім містом. Гід перемежовує розповіді про архітектурні пам’ятки Гельсінкі з історичними екскурсами. Досить часто в розповіді зринає прізвище Маннергейма. Мимоволі проймаєшся повагою до людей, які так шанують свою історію. І не лише історію. За твердженням авторитетного лондонського агентства «Вільям Мерсер», Гельсінкі є екологічно найчистішим містом Євросоюзу. Влада Фінляндії, розвиваючи постіндустріальну економіку, дбає і про збереження природи. І не лише в столиці. Учені Йєльського та Колумбійського Вогні вечірнього Гельсінкі.


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

університетів, дослідивши індекс екологічної стійкості 142 країн світу, назвали Фінляндію екологічно найчистішою країною світу. Гельсінкі є столицею Фінляндії лише з 1812 року. Готичних шедеврів як у Прибалтиці тут не побачиш, але те що є, настільки доглянуте, що знову хочеться схилити голову перед фінами. Гід розповідає про те як важко було, коли за грабіжницькою угодою 1947 року держава мусила сплатити Росії 300 мільйонів доларів. Але то була плата за незалежність і паски затягнули всі, незважаючи на ранги. Пощастило фінам з Маннергеймом… ...Незчулася, як перестала слухати гіда... Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день — 31 грудня 1917 року. Але то зовсім не означало, що Росія справді хоче будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання у їхні справи. Двом молодим дер­жавам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну виграла набагато швидше. Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному розташуванні, національному характері і т. д., обидві країни виступають одна для одної своєрідним дзеркалом — що було б, якби і в нас зреа­лізувався цей шанс, якби Україна ще у 1918–1920 роках пішла іншим шляхом... Але історія, на жаль, не знає умовного способу. Україна боролася за незалежність набагато довше, ніж Фінляндія. З огляду на останні події довкола російського газу, видається, що ця

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм [57]

боротьба ще не закінчилася. Варто, мабуть, людям, які задекларували свій статус, як провідники української нації, згадувати уроки історії та проводити історичні паралелі. І вже цілком не зайве пригадати слова видатного державного діяча Фінляндії Карла-Густафа-Еміля фон Маннергейма: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Фінський народ показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».

З

1 січня 1995 року Фінляндія є членом Євросоюзу. Серед європейських сусідів у Фінляндії зараз найвищий рівень життя. Проте тут не побачиш крикливої розкоші. Високий рівень проявляється перш за все у рівні державного забезпечення громадян: це безкоштовна середня й вища освіта, безкоштовні шкільні підручники й харчування (при цьому батьки замовляють меню для дитини), це висока якість продуктів харчування, це, зрештою, відчуття безпеки і впевненість, що все, що робиться в державі, — робиться правильно. Проїжджаємо повз будівлю, де засідає вищий орган виконавчої влади Фінляндії — Державна Рада на чолі з Прем’єр-міністром. Наша гід з гордістю повідомляє, що туди може зайти кожен, хто хоче. Не виникає проблеми в тому, Ä

МАГІЯ ЦИФР l 15 євро — це середньомісячна зарплатня на Кубі. l 7 кілограмів шоколаду з’їдає пересічний француз за рік. l На 41,9% зросла минулого ро­ ку кількість Інтернет-корис­ ту­ва­чів у Китаї. На сьогодні їх близько 300 мільйонів. l 180 тисяч людей помирають щороку в Росії від хвороб, спричинених неналежними умовами праці. l 65 років живе пересічний чо­ ловік у Литві. Це найнижчий показник в ЄС. l 76% росіян вважають, що їхня країна не має шансів перемог­ ти у новій «холодній війні». l 29 мільйонів франц��зів бе­ руть участь у лотереях й азарт­ них іграх, витрачаючи на них близько 6 євро на тиждень. l 99% тварин на планеті жи­ вуть у морях. l На 200% збільшилася кіль­ кість психічних захворювань у Каліфорнії від початку фі­ нансової кризи. l 4,7 мільярда євро на рік втра­ чають німецькі торговці вна­ слідок пограбувань магази­ нів. l 80 тисяч мешканців Нігеру продали себе в рабство багат­ шим співгромадянам. l 52 мільйони доларів заробив посмертно Елвіс Преслі. l 12 тисяч мешканців Каїру вчинили самогубство мину­ лого року. l 6,5 мільйона роботів працю­ вали минулого року у світі. l Протягом 10 років свого пре­ зидентства Уго Чавес (Венесу­ ела) 318 робочих днів сукуп­ но промовляв з екранів теле­ візорів; закордонні подорожі зайняли йому 450 днів. l 25 тисяч жінок (в тому числі 9 тисяч чорношкірих) слу­ жать в американській армії в Іраку і Афганістані. l За реалізацію 2 кілограмів наркотиків у Північній Ко­ реї загрожує заслання на ка­ торжні роботи; за продаж 3-х кілограмів — розстріл.


[58] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм

АФОРИЗМИ

Марія фон ЕБНЕРЕШЕНБАХ

Неперевершений майстер афоризмів l Найнижче впала та держава, уряд якої мусить мовчки ви­ слуховувати мораль явного дрантя. l Геній показує дорогу, якою кро­ кує талант. l Наскільки треба бути мудрим, щоб завжди бути добрим. l Остерігатися треба не тих, хто бореться, але тих, хто уникає боротьби. l Люди, для яких ми є опорою, тримають нас при житті. l Хто нічого не знає, мусить у все вірити. l Що сталося б з потугою жінок, якби не існував чоловічий при­ мітивізм. l Що люди найохочіше назива­ ють глупістю? Мудрість, яку не розуміють. l Найбільшим ворогом права є привілей. l Більше є наївних чоловіків, ніж жінок. l Справжні пророки мають ча­ сами фанатичних прихильни­ ків, фальшиві — завжди. l Пам’ятай, що маєш зробити і забудь, що вже досягнув.

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ щоб поспілкуватися з міністром чи з самою прем’єркою. Зараз Фінляндією правлять жінки — і Президент країни, і Прем’єрміністр. До речі, Фінляндія — перша в світі дер­жава, де жінки отримали вибор­че право. Покидаємо Гельсінкі з легким сумом, бо побачили лише невеличку часточку, але кінцева мета нашої подорожі — Лапландія, а до неї ще майже тисяча кілометрів. Траса в основному проходить через ліс, час до часу проїжджаємо повз невеличкий хутір чи містечко з одноповерховими будинками. Міста в Фінляндії маленькі, ніби загублені в лісі, — кожне місто оточують багатокілометрові ліси з ялин та сосен, а поміж ними білі люстерка замерзлих озер. Відстань між містами також невелика: дорога від одного фінського міста до іншого займає годину, а то й менше. Зате їздити можна що вдень, що вночі — траса прекрасно освітлена. Мешкати ми маємо поблизу містечка Посіо, у 150-ти кілометрах від столиці Лапландії Рова­ ніємі. Але дорогою до Посіо, в місті Рануа є полярний звіринець. Ну як не заїхати, тим більше, що половина групи — школярі. Погода пречудова. Рідкісний у цих краях сонячний день. Сніг скрипить під ногами, виблискує на вітах сосен. Небо в блакитних, пастельно-рожевих і жовтих тонах. Звіринець облаштований скоріше як парк. Тварини живуть в умовах, максимально наближених до природних. Немає того відчуття, яке з’являється в інших зоопарках, що тварини тут страждають.

Æ

Група львівських туристів — на лінії Полярного кола.

У фінів взагалі фантастично бережливе ставлення до навколишнього середовища. Звідси, мабуть, дуже гармонійне співіснування природи й людини (наприклад, білки, зайці, їжаки — звичне явище для парку в центрі Гельсінкі). Забігаючи наперед, скажу, що готель, де ми мешкали оточував ліс із тисячами ялин і сосен у ньому. Здавалося б, що може бути простіше, ніж зрубати одну і прикрасити її на Новий рік. І платити нічого не треба. Але фіни мислять по іншому — вони бережуть кожне дерево. Тому Новий рік ми зустрічали біля дуже гарної але синтетичної ялинки. І для промислових потреб вони купують деревину в Росії, а свої ліси бережуть. З гіркотою пригадую обли­ сілі Карпати. На жаль, дуже швидко темніє і мусимо покидати зоопарк. Готель, вірніше хостел, де маємо мешкати — дві деревяні будівлі — приміщення колишньої школи. Власники — представники корінних мешканців Лапландії саамів, яких залишилось приблизно шість з половиною тисяч осіб, здебільшого в північних районах. У сім’ї четверо дітей. Двоє старших вже студенти: син Міка студіює економіку, а донька Лена — туристичний бізнес. Молодші син і донька — школярі. Щоранку шкільний автобус возить їх на навчання за декілька десятків кілометрів. Але зараз в усіх канікули — тому і старші, й молодші допомагають батькам приймати туристів, бо це бізнес родинний. Окрім того, сім’я має коров’ячу ферму. І все обходять


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

своїми силами. У Фінляндії це можливо, бо вся країна схожа на велетенський, добре відлагоджений годинниковий механізм: автобуси приходять у призначений час, сніг прибирають вчасно, все робиться швидко й непомітно. А ще Фінляндія — дуже тиха і спокійна: ніде не почуєш гучних голосів, люди ввічливі й відкриті. Практично всі володіють англійською (молодь, звичайно, краще), тому не відчувається дискомфорту при спілкуванні, як, приміром, в Угорщині.

О

дна ситуація примусила нас ще більше шанувати цих людей за їх повагу до закону. Увечері, по приїзді, Міка приніс нам анкети і попросив заповнити. Ми зі своєю звичною розхлябаністю усе відклали на невизначене «потім». Зранку Міка знову стояв під дверима і питав про анкети. Але хто б цим займався, якщо попереду подорож до Санта Клауса і, взагалі, надворі чудовий зимовий день, на календарі 31 грудня, а завтра — Новий рік. Ми знову знехтували цим проханням. Але біля дверей автобуса, який мав нас доправити до Рованіємі, знову побачила Міку. Він чемно нагадав нам, що треба заповнити анкети, бо за законом батько мусить подати їх до поліції не пізніше, як сьогодні. Те, що фактично уже настає Новий рік, нічого не міняє в звичному ритмі обов’язків та правил, і ми це усвідомили. Можливо тому Фінляндія — одна з тих держав, де серед ночі не страшно опини-

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм [59]

тися наодинці на околиці міста або чекати автобуса на безлюдній дорозі. До речі, зупинки ці чудово обладнані. Дух безпеки настільки передався нам, що від’їжджаючи з готелю на екскурсію, ніхто й не подумав зачиняти двері. Розповідають, що в поїздах, які курсують між містами, можна спокійно залишати сумки на полиці і йти займатися своїми справами — їх ніхто не рушить. Віддали господарям анкети і з полегшенням вирушили до Рованіємі — столиці Лапландії. Ще раз пересвідчуємося, що Лапландія — найекзотичніша частина Фінляндії. Вона, як країна в країні, тут багато що сприймається по-іншому, ніж у решті Фінляндії. Що ближче до Полярного кола, то менше поселень, природа дика й первозданна — гори, річки, озера, соснові ліси. Біля траси спокійно ходять олені. В річках багато риби, вода в них практично питна, у лісах повно всілякої дичини. Закон країни гарантує кожній людині право перебувати будь-де на воді чи на суші, навіть якщо ця територія є чиєюсь приватною власністю, а це означає, що можна вільно збирати гриби чи ягоди у місцях, де дозволено пересування. Перед Рованіємі — найбільша в Фінляндії ріка Кемійокі, гори з чудовими лижними й санними трасами. Рованіємі, на перший погляд, не дуже відрізняється від решти міст Фінляндії. Сучасні кольорові невисокі бідівлі в стилі хай-тек нагадують конструктор Lego. Але варто зайти в сувенірну крамничку, і зразу ж стає Ä Оленяча ферма поблизу Рованіємі.

АФОРИЗМИ l Перемагай, але не тріумфуй. l За ніщо ми так не вдячні, як за вдячність. l Подумай раз, ніж щось дати, два рази, ніж щось прийняти, і тисячу разів, ніж щось зажа­ дати. l Лише наймудріші серед людей використовують свій розум для оцінки не лише інших, але і себе самих. l Жінка, яка не вміє впливати на свого чоловіка, є гускою, жін­ ка, яка не хоче на нього впли­ вати — святою. l В молодості думаємо, що міні­ мум, якого можна сподіватися від людей, це справедливість. В дорослому віці переконуємо­ ся, що це максимум. l Вірте: ті, що проголошують не­ нависть, вас не врятують. l Коли не відгукується моє сер­ це, одночасно мовчить і ро­ зум — каже жінка. l Мовчи, серце, щоб розум міг дійти до слова, — каже мужчи­ на. l Ситі раби є найзапеклішими ворогами свободи. l Не жалкуй, що не сповнилися твої мрії: заслуговує жалості тільки той, хто ніколи не мрі­ яв. l Ніщо так не робить боягуз­ ливим і позбавленим сумлін­ ня, як прагнення подобатися усім. l Не пише як Бог, хто не терпів як пес. l Не перечимо тим, кого най­ більше кохаємо, або тим, кого найменше шануємо. l В молодості вчимося, на старо­ сті розуміємо.


[60] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм

NOTA BENE! Шість порад дратівливій людині

[Н]

амагайтеся не залиша­ тися наодинці зі своїми неприємностями. Сповідатися доброзичливій і поміркованій людині про те, що вас турбує, — означає принести собі величезне полегшення. Таким співрозмовником може бути дружина, батько, мати, близький товариш або навіть незнайома людина. Будьте й самі готові опинитися у ролі слухача чужої сповіді.

[Н]

авчіться на певний час відволіктися від своїх турбот. Намагайтеся час від часу позбавля��ися від важких думок, відволікатися службовими або домашніми справами. Намагайтеся ніколи не заразити своїм кепським настроєм людей, що навколо вас.

[Н]

е гнівайтеся. Привчайте себе до паузи, яка передуватиме вибухові гніву. А під час паузи намагайтеся осмислити ситуацію. У цьому випадку ви можете дійти висновку, що гнів не принесе полегшення, а лише спричинить нові неприємності. Ліпше зняти напругу важкою фізичною працею або якимись вправами.

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

n ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ зрозуміло, що казка поряд. Теплі, ручної роботи шапки й рукавиці, оленячі роги, іграшкові Санта-Клауси, листівки й подушки з пейзажами Лапландії — і у всьому дух доброї казки, а не дешевої синтетики. За 5 кілометрів від Рованіємі на самому Полярному колі — селище Санта Клауса. Тут лише його офіс і пошта, а мешкає він на горі, яка зветься Корватунтурі (Велике Вухо) в 170-ти км від Рованіємі. Селище Санти з’явилося на карті Лапландії у другій половині 20-го століття з легкої руки дружини американського президента Рузвельта — Елеонори Рузвельт, яка в 1950 році відвідала Рованіємі. З однієї дерев’яної хатини виросло казкове селище з усіма атрибутами, які належить мати в таких місцях: гноми, тролі, ліхтарики, льодяні гірки й печери. Усе таке барвисте, таке симпатичне, що за деякий час уже перестають дратувати відверто бутафорні декорації довкола Санта Клауса. Передсвяткова ейфорія поширюється як вірус. Найбільше тішаться діти. Їм подобається все: і Санта, і сувеніри, і хуртовина. За декілька годин — Новий рік. Якщо вірити приказці, що, як Новий рік зустрінеш, так його і проживеш, то 2009-й буде для нас наповненим світлими казковими подіями. Новий рік зустрічали всі разом з феєрверками, сауною і «купанням» в кучугурах снігу. На столах, окрім інших смаколиків, запечена форель, тушковане м’ясо з журавлиновою підливою і пампушки. Благословенна лапландська кухня: смачна і здорова. Фіни, взагалі, дуже дбайливо ставляться до свого здоров’я. Любов до спорту прищеплюють з дитинства. На його розвиток дер­жава виділяє 70% зі свого бюджету! Фізкультурою захоплюються всі, особливо люблять лижі. Традиційно у лютому більшість мешканців Фінляндії від малого до старого їдуть в Лапландію на лижні канікули.

Æ

П

ершого дня нового року у нас була запланована мандрівка на оленячу ферму. Проте, коли 31-го грудня здійнялася страшна хур-

товина, ми дуже засумнівалися в реальності цього плану. З гіркого українського досвіду знаємо, що в таких випадках дороги почнуть розчищати щонайшвидше 3-го січня. Уже змирилися з тим, що катання на екзотичних оленячих упряжках «пролітає». Поділилися своїми побоюваннями з власником готелю. Він не зразу зрозумів, про що йдеться, а зрозумівши, страшенно здивувався: «Як це можуть не розчистити дороги? Так не буває». Тепер дивувалися ми. І по-доброму заздрили. Отже, до оленячої ферми доїхали без пригод близько другої години дня за нашими мірками і вечора — за

Сауна на подвір’ї хостелу, де мешкала львівська група.

лапландськими. Вже почало сутеніти. Але тим казковішим усе виглядало. Ліхтарики обабіч дороги, ліхтарики на деревах, дерев’яні будиночки поміж сосен і ще одна велика будівля у формі чума з відкритим вогнищем посередені й столами по колу. Миловидна жінка в національному одязі частує чаєм і кавою (правда, на каві фіни цілком не розуміються). Хто гріється біля вогню (а надворі вже -20◦), хто катається на так званих оленячих упряжках — пластикові санки застелені хутром, які тягне олень. З одного боку — краса неймовірна, бо їдеш засніженим лісом, поміж деревами вигулькують і знову ховаються ліхтарики, а ти сидиш вкрита хутром і милуєшся усім цим. А з іншого боку — страшенно шкода тваринку, яка виглядає такою тендітною і безза-


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

хисною. Можливо, це мені лише здалося. Олені в Фінляндії — національна гордість і невід’ємна частка природи Лапландії. Це одна з найулюбленіших північних тварин. В Лапландії оленів налічується понад 200 000 голів. Корінні мешканці Півночі — саами  — приручили рогатих красенів ще в давні часи. Ці люди мають в горах свої хутори. В одному хуторі мешкає одна родина, яка займається оленячим промислом. Вона приїжджає сюди навесні й живе до осені. Взимку саами живуть в містечках і нічим не відрізняються від решти населення — корис-

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Туризм [61]

що унікальний. Лише саами мають право продавати м’ясо і роги оленів. Роги збувають в Японію. Східні медики вміють готувати з них ліки від імпотенції. Саами розмовляють своєю мовою і декілька років тому домоглися, щоб її вивчали в школах. Друге січня — час рушати додому. Надворі вже мінус 25, але дихати легко. Господарі прощаються з нами як з родиною. Фотографуємося на згадку. Кажуть, що наші світлини відтепер будуть прикрашати стіни хостелу — ми ж перші українці, з якими вони спілкувалися. Сподіваюся, не розчарували цих милих людей.

NOTA BENE!

[І]

нколи треба поступитись. Уперто наполягаючи на своєму, ми часто уподібнюємося вередливим дітям. Прислухайтеся до думки опонента, поважайте її, і з достатньою самокритичністю ставтеся до своєї точки зору. Розумні вчинки не тільки корисні для справи — вони викликають повагу з боку людей, що навколо вас.

[Н]

е можна бути доскона­ лим у всьому. Не можна забувати, що таланти і можливості кожного із нас обмежені. Намагайтеся насамперед добре виконувати свою головну роботу і те, до чого у вас справді є покликання. Для відчуття вдоволення достатньо мати успіхи в одній чи двох царинах.

[Н]

Фото на згадку: учні 1-ї гімназії м. Червонограда в полярному зоопарку.

туються усіма благами цивілізації включно з інтернетом. Але як тільки в березні починає світлішати, вони вирушають збирати оленів. Сідають на міні-трактори, беруть зі собою кількох собак і їздять по території свого хутора — а це десятки кілометрів — і зганяють тисячі оленів за огорожу на фермі. Тиждень тварин тримають за огорожею, маркують їм вуха, щоб знати, який приплід і скільки загинуло, а потім відпускають. У кожного власника свій маркувальний знак, щоб не сплутати свого оленя з сусідськими. Ця традиція існує з давніх часів і передається від батька до сина, й ніхто чужий цим займатися не може. Державі не належить жоден олень. Єдине, що робить держава, — це нові огорожі в горах і розмітку хуторів. Цей бізнес дуже вигідний, тому

П

овертаємося. Позаду овіяна ореолом романтики Лапландія. В душі теплі спогади про дружню працьовиту родину Анетярві, радість від того, що, хай за тисячі кілометрів, але можна відчути справжню зиму з морозом і хуртовиною... Ніби все чудово: північну романтику відчули, жодні дорожні пригоди не зіпсували настрою, група зібралася досить дружна й організована, одним словом, мандрівка вдалася. І все ж якийсь маленький «хробачок» точить, не дає спокою. Думками повертаюся на хутір Анієнлома. Цікаво, як би сьогодні виглядав хутір на Волині чи Поліссі, коли б тоді, у 1918–1920 роках... Але, історія, як відомо, не знає умовного способу. Надія УХАНСЬКА, наш спеціальний кореспондент

е вимагайте надто ба­ гато. Той, хто надто багато вимагає від інших, увесь час дратується. Ви помиляєтесь, якщо, постійно критикуючи, намагаєтесь змінити дружину, тещу, своїх друзів. Дорослу людину дуже важко перевиховати, а ви (навіть не усвідомлюючи цього) намагаєтесь зробити інших зручними для вас. Така поведінка викликатиме лише ворожість. Намагайтесь побачити в інших достоїнства й у спілкуванні опирайтесь саме на ці якості. Таким чином, ви, навіть не ставлячи перед собою такої мети, одного чудового дня побачите, що люди, які навколо вас, «перевиховались», вони цілком влаштовують вас.


[62] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Світова слава

У

країнських лучників знає та поважає весь світ. Підтверджують це слова президента Міжнародної федерації стрільби з лука Угу­ ра Ерденера: «Стрільба з лука в Україні на найви­ щому рівні...». Як відомо, Міжнародну федерацію стрільби з лука було засновано 1931 року у Львові. Минулої осені у місті Лева святкували 77-річчя заснування ФІТА (Міжнародна федерація стріль­ би з лука) та проведення першого чемпіонату сві­ ту. Відтак Україну певною мірою можна вважати батьківщиною цього виду спорту в сучасному його вигляді. Саме Львів вважається всесвітнім центром стрільби з лука. У нашому місті жили, живуть та будуть жити чимало рекордсменів, пе­ реможців і призерів чемпіонатів світу та Європи.

З

гадаймо, хто з українців відродив стрільбу з лука в нашій країні в сучасному її розумінні. Микола Калініченко — кількаразовий чемпіон СРСР, чемпіон і рекордсмен світу з кульової стрільби, випадково побачивши виступ іноземних спортсменів, захопився схожим, але одночасно зовсім іншим видом спорту — стрільбою з лука. Своє бажання вивести цей вид спорту на вищий рівень він розпочав із розробки та виготовлення власних моделей луків і стріл на львівській лижній експериментальній фабриці «Динамо». Вже у 1957 році було виготовлено декілька принципово нових конструкцій луків. Плечі цього лука були клеєні, дерев’яні, вигнутої форми. Досягнувши 87-річного віку, ця легендарна людина і сьогодні активно бере участь у всіх львівських заходах зі стрільби з лука. Саме про таких людей кажуть «Молодий духом!». (На жаль, невдовзі після написання цього матеріалу Микола Калініченко пішов із життя. — Ред.) Не можу не згадати ще одну визначну постать у розвитку стрільби з лука не тільки в Україні, але й у світі. Це послідовник Миколи Калініченка, тренер олімпійського класу — Михайло Хусківадзе, головний тренер національної збірної команди лучників-інвалідів України, координатор стрільби з лука Української федерації спорту інвалідів, виробничий стаж якого складає близько 65 років! Серед його вихованців — десятки чемпіонів, призерів, рекордсменів СРСР, Європи, світу, срібний призер Олімпійських ігор 1976 року — Валентина Ковпан і срібний призер Парао-

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Золоті стріли амазонок: від витоків до сьогодення

лімпійських ігор 2000 року — Атаманенко Сергій. Крім багатого практичного внеску, Михайло Кронідович розробив свою методику навчання. Ще в 60-х роках його ідеї ніхто не підтримував та не вірив у їх успіх. Однак сьогодні вони є загальноприйнятими. Методика складається з 38 кроків, в яких доступною мовою пояснюються крок за кроком техніка пострілу та підказки виправлення технічних помилок спортсмена. Його перемоги, відкриття та прагнення навчити були відзначені більш ніж півтора десятками державних нагород, у тому числі орденом Червоної Зірки. Однак мало хто знає, яких зусиль коштувало почати нове життя, спростувати звичні канони, витримати біль та невдачі після того, як під час Великої Вітчизняної війни ворожою міною, що розірвалася в кількох метрах, поранило руку та обидві ноги, після чого молодій людині було ампутовано кисть лівої руки. І сьогодні 90-річний Михайло Кронідович не зупиняється на досягнутому із девізом життя на вустах — «Поки я дію — я живу!». Після прийому федерації стрільби з лука СРСР до ФІТА радянські лучники уперше взяли участь у чемпіонаті світу 1969 року у США. Вже перший виступ став феєричним дебютом для наших лучниць! Львів’янки Тетяна Образцова та Ніна Козіна здобули золоті медалі в командній першості, а Ніна Козіна виборола ще бронзову нагороду в особистому заліку на цих змаганнях. Перший блискучий виступ започаткував традицію щорічного сходження львівських лучників на світовий

п’єдестал. Після закінчення спортивної кар’єри Тетяна Образцова продовжила жити улюбленою стихією — спортом. Усіх своїх спортсменів-учнів Тетяна Олександрівна любить, як своїх дітей. Під її керівництвом були і є чемпіони, призери, рекордсмени та учасники Олімпіад — Катерина Палеха, Сергій Антонов, найголовніші кандидати на вступ до збірної України — Олексій Криво-


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Світова слава [63]

ОЧИСНА ЕНЕРГІЯ ГІР

[У]

ченко, Олена Кушнірук та Георгій Іваницький — всі вони львів’яни! Саме завдяки фанатичній закоханості у свою справу спортсменам вдалося зберегти традиції львівської стрільби навіть тоді, коли в нашій державі для спорту настали скрутні часи. Бувало, що працювали без відпустки, без свят, а часом навіть без зарплати. Що тримало цих людей у «безперспективній» діяльності? Лише пристрасть, відданість та наркотична залежність від улюбленої справи. Естафету перейняли молоді спортсмени, які заради спорту, досягнення своєї життєвої мети відмовилися від дитинства. Одна з найперспективніших лучниць України — 20-річна Юлія Резнікова — походить із відомої династії лучників з Херсонщини. За останні кілька років Юля може похвалитися перемогами на юніорських та молодіжних міжнародних змаганнях; вона встигла встановити «дорослий» рекорд Європи. Що й не дивно, адже таврійські степи на початку нашої ери прославили войовничі, енергійні та пристрасні амазонки. 29-річний львів’янин Маркіян Івашко, наставником якого є Віктор Міненко, в свій час відмовився від спроби навчатися на юридичному факультеті Національного університету імені Івана Франка. І всі ці жертви — заради спорту. На мою думку, саме сильний характер, впертість, цілеспрямованість та наполегливість дали свої плоди у вигляді участі у минуло-

річній Олімпіаді. Лише технічна несправність лука не дала змогу лучнику піднятися на п’єдестал пошани. Однак його другові по команді, харків’янину Віктору Рубану, все ж таки вдалося розвінчати міф, що корейці — найсильніші лучники в світі. У напруженій боротьбі, в перестрілці Віктор виборов золоту нагороду! Чемпіонка світу Юлія Лобженідзе, наставником якої є Моніка Сімунс, бронзовий призер Олімпіади-2004 Дмитро Грачов, чемпіон світу 2007 року в приміщенні Тарас Сенюк... Переможців і призерів молодіжних та дорослих чемпіонатів світу й Європи можна перелічувати нескінченно! Головним питання залишається, як же їм вдається поєднувати розваги, які притаманні молоді, навчання та спортивні тренування? Відповідь проста: їх життя — спорт. В них немає часу на забави, куріння у найближчому дворі чи тусовки у модних клубах. Є лише покликання всебічно розвиватися, щоденні тренування, які займають як мінімум 4 години, важкі фізичні вправи, сталеві нерви та наставники, що віддають їм усе своє життя. А «розваги на тусовках» їм замінять почесне місце на п’єдесталі та сльози перемоги, що стікають по обличчю в такт дер­ жавному гімну своєї країни. Анна СОКОЛОВА, студентка ф-ту журналістики ЛНУ ім. І. Франка, майстер спорту

«Книзі рекордів Ґінне­ са» зафіксовано рекорд 75-річного японця Юічіро Мі­ ури. Він став найстаршою людиною, яка підкорила Еверест (8848 метрів над рівнем моря). Міура спустився на лижах з найвищої точки землі до висоти 8000 метрів, а звідти стрибнув із парашутом уздовж прямовисної стіни гори. Світову пресу зацікавив також факт, що батько Юічіро 2003 року спустився на лижах із Монблану у віці... 99 років. Нагадаємо, що Еверест знаходиться у Непалі, що затиснутий між містичним Тибетом і тропічною Індією у центральній частині Гімалайських гір. «Хімалаї» непальською мовою означає «Обитель снігів». Тут — батьківщина Сіддхартхи Гаутами, який став Буддою і є батьком однієї з найдревніших релігій світу. Промовистим є вітання непальців — НАМАСТЕ! (Здрастуйте!). На санскриті це означає: «Божественне у мені вітає божественне у тобі!».

Що вражає: усі подорожуючі у Гімалаях відзначають колосальну очисну енергію. У людини в цій атмосфері проявляється усе найкраще, що закладене у неї Богом. Доокруж відчувається присутність Божественної благодаті, яка чинить усіх на цій землі рівними. Усі традиційні цінності так званого цивілізованого світу (гроші, влада, речі) відсуваються на другий-третій план. У душі оселяється світла радість і умиротворення.


[64] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Наші традиції

К

ожна нація має свою мову, традиції, культуру, іс­ торію, які відрізняють її від інших і на основі яких люди відчувають себе одним цілим, однією силою. Іншою харак­ терною рисою нації є техніка боротьби, поведінка в бою, які виробилися та сформувалися протягом століть. Занурившись у традицію бойового мистецтва народу, можна краще зрозумі­ ти його ментальність — хто він: нападник чи захисник, терпля­ чий чи експресивний, хоробрий чи хитрий… Відродити техніку українського автентичного бою, відділити зерно від полови, суто українську бойову традицію від нашарувань та запозичень, які тим чи іншим чином взаємопроникають із одного бойового мистецтва в інше, поставив собі за мету Володимир Пилат, президент Міжнародної Федерації Бойового Гопака, засновник стилю та Верховний Учитель Бойового Гопака. У 1985 році у Львові він створив експериментальну групу і розпочав досліджувати та систематизовувати знання про бойову культуру українців. — Мені тоді було 30, і на той час я вже впродовж сімнадцяти років вивчав кіокушин карате, з них вісім років був сенсеєм, тренував оперативні загони, — розповідає

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Гартуємо дух і тіло

Стиль життя й мистецтво бою закодовані у танці Володимир Пилат. — Паралельно з кіокушином вивчав годзю-рю, соне, шотокан карате, кікбоксинг, джиу-джитсу та айкідо. Бажання відродити бойовий гопак у мене народжувалося паралельно із думками про своє коріння. Чому я, опановуючи карате, вивчаю японську мову, культуру, філософію, але водночас нічого не знаю про свою власну? Тарас Шевченко залишив нам заповіт: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», але ми виконуємо лише першу його частину, начисто забуваючи та ігноруючи важливість другої. Я не міг зрозуміти, чому українці відчувають себе неповноцінною нацією, і почав шукати шляхи, щоб відродити нашу національну

гідність. А для того, щоб Україна стала повноцінною державою, треба було перш за все відновити поняття лицарства, козацтва. Із самого початку я здогадувався, що техніка українського бою схована у танці, тому запросив вчителя народних танців і з його допомогою вчився та розкодовував сховані секрети бою. Найбільше мене цікавила техніка питомо чоловічих танців, як-от гопак, козачок, метелиця, аркан, які містять у собі багато елементів, не поширених серед інших народів і схожих на бойову техніку, — удари ногами у стрибку, присядці чи «павучку», різноманітні кроки, відбивання, підсікання, «повзунці», «присядки», «тинки», «копняки».


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Наші традиції [65] боєць не має ��акої основи, то може стати злочинцем. Бойовий Гопак — це, насамперед, національна система тілесного, духовного і розумового виховання молоді, що ґрунтується на засадах автентичного козацького лицарства. Наше головне завдання — виховати гармонійну особистість, здорову, сильну, розумну, порядну дитину, яка знатиме, що таке закони моралі, етики, добро і зло, маючи сильні удари руками чи ногами, не стане злочинцем, а буде захисником. Люди, які вивчають Бойовий Гопак, в першу чергу служать Богові і Україні».

Е

Розшифрувавши бойову техніку, закодовану козаками у танці, й доповнивши її власними навиками і досвідом, отриманим від батька та діда, Володимир Пилат відродив техніку козацького бою і став засновником стилю Бойовий Гопак, який назвав так на честь давнього чоловічого танцю, присвяченого чоловікам лицарського стану, завдяки якому вдалося розшифрувати значну частину бо­ йових елементів. «Найскладніше було почати, покинути сотні учнів, яких я навчав карате, і пере­йти на якесь дивакувате мистецтво, про яке ніхто не знає і в яке ніхто не вірить; довести, що воно існує, написати книжки, створити систему змагань, технічну базу, зв’язати це з рештками бойової культури, яка залишилася в танці, — розповідає Верховний Учитель Бойового Гопака. — Мене завжди цікавило, як у бою себе поводять представники тієї чи іншої національності, тому й мріяв позмагатися з представниками усіх націй. Саме в поєдинку визначається їхня суть. Словами можна сказати багато, а бій покаже, хто ця людина насправді. Чоловіки недарма люблять битися, для них це найщиріший діалог, тому чимало хлопців після бою стають хорошими друзями. Але бойове мистецтво від простої бійки відрізняється тим, що має мораль, етику, закони, заповіді. Якщо

кспериментальна група з дослідження українського бойового мистецтва, створена у Львові, виросла не лише до всеукраїнських, а й до міжнародних масштабів. У 2001 році була створена Міжнародна Федерація Бойового Гопака, до якої входять Канада, Америка, Португалія, Італія, Англія. Переважно гопаківську справу продовжує українська діаспора, але до неї долучаються й люди інших національностей. Хоча три кити гопака — це Бог, Україна та усвідомлення українцем свого коріння, — Володимир Пилат переконаний, що суперечності в тому, що «не українець» вивчатиме українське бойове мистецтво, нема: «Іноземці вивчають

українську мову, як я, вправляючись в карате, вивчав японську; носять український одяг, шаровари, вишиванку так, як я колись одягав кімоно; люблять українську культуру, співають наші пісні і пишаються тим, що займаються козацьким бойовим мистецтвом». Бойовий Гопак існує і розвивається вже 24 роки. Його техніка сформована, розписані усі кроки, стійки, як стопа чи рука мають рухатися, умови змагань, ідеологія. Вносити якісь поправки чи вигадувати щось нове нема потреби, та й, зрештою, це заборонено Верховним Вчителем. Основною проблемою на шляху розвитку Бойового Гопака Володимир Пилат вважає цілковиту байдужість влади: «Гопак не лише пробуджує і формує національну свідомість українців, але й популяризує нашу культуру у світі, та українська держава ніяк не підтримує нас, — розповідає він. — Уряд Кореї підтримує розвиток тейквандо, уряд Японії фінансує карате, сумо, дзюдо, Китай знімає тьму-тьмущу фільмів про конг-фу і сприяє розвитку та поширенню його у світі, а український уряд склав руки і робить вигляд, що нас не існує». Зараз Бойовим Гопаком займаються орієнтовно 8-10 тисяч людей, і це не лише хлопці, як було на початку, а й дівчата, які виявили зацікавленість та ініціативу. Ä


[66] СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Наші традиції «Я вже 5 років займаюся гопаком, зараз треную дівчаток, — говорить Христина Секунда. — З дитинства захоплювалася бойовими мистецтвам, але оскільки мене виховували у патріотичному дусі, то жодні іноземні техніки бою мене не приваблювали. А коли брат записався у Бойовий Гопак, мені теж захотілося спробувати, оскільки це відродження свого національного і можливість самозахисту. Жінка має вміти себе захищати, гармонійно розвиватися поруч із чоловіками і отримувати від цього задоволення. Коли люди сприймають бойовий гопак як мордобій, це ознака їхнього невміння читати між рядками. Спочатку я прийшла, щоб лише навчитися битися та захищати себе, але потім Бойовий Гопак став стилем мого життя. Зараз дівчаткам я передаю не лише техніку бою, а й уміння вишивати, співати, танцювати, вести домашнє господарство, доглядати дітей».

[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

Æ

П

ринцип школи Бойового Гопака — «ми не набираємо, а відбираємо». «Україна дуже різношерста, і не можна всім нав’язувати Гопак, його мають вивчати лише достойні, ті, які поважають Україну, українську культуру і дійсно хочуть досягнути досконалості», — вважає Верховний Вчитель. Записатися до школи може кожен бажаючий, вікових обмежень нема, лиш би стан здоров’я дозволяв. Та чи буде він там займатися, залежить і від його витривалості та зацікавленості, і від дотримання правил школи. Дотримуватися здорового способу життя — одна з основних вимог для гопаківців. Їм категорично заборонено курити, вживати алкоголь та наркотики, нецензурну лексику, ображати слабших, нападати першими без поважної причини. Шлях воїна, лицаря добра, світла, правди і любові у Бойовому Гопаку починається з Новика і передбачає сім рівнів майстерності: учнівські рівні — «Жовтяк», «Сокіл», «Яструб», перехідний рівень від учня до майстра — «Джура» та мистецькі рівні — «Козак», «Характерник», «Волхв». Перехід з одного рівня на інший триває роками, але вже того мінімуму, який вивчаєш на початках, може вистачити для самозахисту, заради якого

Володимир Пилат: «Битва для чоловіка — найщиріший діалог».

більшість і приходить на заняття. «Мені набридли знущання старшокласників, те, що вони постійно мене б’ють, ображають, а я нічого з цим не можу зробити, — розказує десятирічний Артем Пужена, який нещодавно почав займатися Бойовим Гопаком. — Зараз я можу постояти за себе. А якщо знаю, що сам не зможу себе захистити, то можу покликати своїх побратимів, оскільки на Гопаку ми одна сім’я, або звернуся по допомогу до вчителя. В майбутньому хочу бути вчителем Бойового Гопака, для мене наш вчитель Назар Лось — авторитет та ідеал, я б хотів бути схожим на нього». Подібна історія і в його однолітка Романа Бехти: «Пішов на Бойовий Гопак, бо мене ображали, і я хотів себе захистити. Зараз до мене змінилося ставлення в класі. Мене поважають, коли заходжу, всі намагаються якомога швидше підійти до мене і привітатися за руку». Зрештою, самозахист — основна причина, чому діти йдуть на гопак. Традиційно навчання складається із занять, приблизно трьох на тиждень, одне з яких лекційне, семінарів, тренінгів та поєдинків. «Наша система така, що перш ніж приступити до поєдинків, людина багато років вивчає техніку, — пояснює Володимир Пилат. — Якщо вона фізично і психологічно не дозріла, то нема чого її кидати в бій і травмувати». Заняття розпочинається і завершується молитвою, кожен може

молитися так, як хоче і вміє — «Головне, щоб у серці був Бог, а якою мовою молишся — не має значення». «Вчитель сказав, що якщо перед заняттям не помолитися, то в тебе нічого не вийде, — розповідає Артем Пужена. — Молитва зміцнює силу духу». Національна складова — далеко не головний чинник, чому діти ідуть на Гопак, але він може стати не лише відкриттям для них, а й поштовхом для саморозвитку. «На заняттях я дізнався, що русинами колись називали козаків, а оскільки моє прізвище Русин, це мені дуже сподобалося, — тішиться четвертокласник Богдан Русин. — Тепер я цікавлюся історією, у мене вдома є велика книжка про козаків, і я щовечора її читаю». А семирічний Андрій Гайзлер у майбутньому хоче стати «великим козаком, сильним і добрим»: «Я зараз маленький козак, вмію робити різні удари, стійки, розминку. А коли виросту — стану великим». Важлива складова занять — жорстка дисципліна, якої діти не лише намагаються дотримуватися, а й яку всіляко заохочують. «У нас на заняттях жорстка дисципліна, якщо щось не так — доведеться відтискатися на кулачках 10 разів, але я вважаю, що це правильно, — каже шестикласник Назар Жолдак. — Гопак вплинув на моє навчання, я став чемнішим на уроках, стараюся не розмовляти, слухати вчителів». Оксана ЗЬОБРО


[

БЕ РЕ ЗЕ Н Ь №0(0)/2009

]

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я|Закони природи [67]

1 година. Більшість людей ну. Перший період денної спить вже понад три годиактивності пройшов, відни. В цей період наступає чувається втома, хоча полегка фаза сну, і ви можете переду ще цілий день. Полегко прокинутися. В цей трібен відпочинок. час людина найчутливіше 14 година. Енергія організму сприймає біль. спадає. Реакції сповільню2 година. Майже всі органи ються. Це друга найнижтіла працюють економно, ча точка в 24-годинному за винятком печінки. Вона циклі. використовує ці спокій15 година. Знову настає під­ ні хвилини, щоб якомога вищення тонусу. Органи інтенсивніше „опрацювідчуттів напружені, осовати” необхідні людині бливо нюх і смак. речовини, перш за все ті, 16 година. Рівень цукру в крощо допомагають організві підвищується. Деякі лімові видалити всі шлаки. карі ��азивають цей процес Якщо ви не спите в цей пообіднім діабетом. Але час, не слід пити каву, чай таке відхилення від норі особливо спиртні напої. ми не є показником якогоНайкраще випити скляннебудь захворювання. ку води чи молока. 17 година. Тіло сповнене сил. 3 година. Тіло відпочиває, Спортсмени тренуються з фізично ми повністю подвійною енергією. ослаблені. В цей час у вас 18 година. У людей знову знинайнижчий тиск крові, жується відчуття фізичнайповільніші пульс та ного болю. Підвищується дихання. Тому, якщо ви бажання більше рухатися. змушені працювати в цей Психічна бадьорість почас, радимо зосередитися, ступово зменшується. не відволікатися. 19 година. Тиск крові під4 година. Тиск ще низький, вищується, психічна стаЛюдина не завжди критично оцінює мозок отримує мінімаль- свою поведінку. Наприклад, чому саме в більність знижується. Ми ну кількість крові. Згідно певний час вона хоче на прогулянку або нервуємо, можемо посвазі статистикою в цей час відчуває спрагу? Що це: звичка, випадко­ ритися через дрібницю. помирає найбільше лю- вість чи потреба організму? Вчені перекон­ Поганий час для алергидей. Наш організм все ще ливо довели, що в біоритмі кожного інди­ ків — починається голоослаблений, проте заго- відуума нема нічого випадкового. Люд­ вний біль. стрюється слух. Тому ми ський організм, як і організм будь-якої 20 година. В цей час вага тіла можемо прокинутися від іншої живої істоти, підпорядкований пев­ досягає максимуму, реакнайменшого шуму. ції прискорюються. Водії ному внутрішньому розпорядку. Науковці 5 година. Нирки спокійні, узагальнили найтиповіші біоритми. Ось перебувають в прекрасній нічого не виділяють. Наш такий вигляд має біологічний годинник, формі, аварій майже неорганізм уже пройшов за яким живе переважна більшість людей. має. фазу легкого сну і сно21 година. Психічний стан видінь та фазу глибокого нормальний. Цей пері­ напої — велике навантаження од часу найкорисніший для сну без сновидінь. Тому той, для печінки. студентів і акторів: легко за­па­ хто прокидається в цей час, м’ятовуються тексти і ролі. Вешвидко приходить в стан ба- 9 година. Підвищується психічна активність, притупляється чутчірня пам’ять загострюється. дьорості. ливість до болю. Серце працює 22 година. Кров наповнена білими 6 година. Тиск підвищується, серна повну потужність. кров’яними тільцями. Замість це б’ється швидше, кров пуль5–8 тис. в цей момент цифра сує в венах. Навіть якщо ми 10 година. Активність підвищу­ ється. Ми в найкращій спордосягає 12 тис. лейкоцитів на хочемо спати, тіло наше вже тивній формі. Відчуваємо веодин кубічний сантиметр. Темпрокидається. личезний приплив енергії. пература тіла знижується. 7 година. Підвищується імунітет організму. Якщо ви вступаєте 11 година. Ваш організм в чудовій 23 година. Наше тіло готується до формі. Мозок охоче сприймає відпочинку, продовжуючи роз допомогою медикаментів у інформацію. Час сприятливий боту з відновлення клітин. боротьбу з вірусами і бактеріядля занять розумовою працею. 24 година. Якщо ви лягли спати о ми, маєте більше шансів пере12 година. Не варто зараз спожи22-ій годині, то настав час для могти. вати багато їжі, краще перенесновидінь. Доба завершилась. 8 година. Тіло відпочило, печінка сти обід на годину пізніше. повністю очистила організм від За матеріалами зарубіжної отруйних речовин. В цей час 13 година. Печінка відпочиває, в кров надходить трохи глікогей української преси не слід приймати алкогольні

Біологічний годинник


У к р а ї н ц і,

в родючу землю в а ш и х традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього!.. Іван Павло ІІ


Листи до Приятелів, №0(0)