Page 1

Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ

м.Кам’янець-Подільський 2013


Матеріал підібрала і надрукувала бібліограф міської центральної бібліотеки Дачковська О.В.


Мета проведення: пізнання законів розвитку природи і суспільства, їх вплив на природу на базі використання знань з метою отримання корисних для суспільства результатів. Присутні: учні коледжу будівництва, архітектури і дизайну Запрошені: керівник гуртка СЮТ Суржко Станіслав Петрович

План проведення 1. Розвиток науки в Україні О.В. Дачковська 2. Біобібліографічні довідки про вчених-ювілярів 2013 року: a. Лев Ландау b. Альфред Бернард Нобель c. Борис Патон d. Генріх Герц e. Володимир Вернадський f. Миколай Коперник О.В.Дачковська 3. Виставка-інтелект-коктейль у ВТЕК «Люди-науки» О.В.Мельник ,Т.О. Дутченко 4. Сайти


Привітання з Днем науки Якщо б не було науки, Ми б померли від нудьги, Телевізор, телефон, Інтернет, магнітофон. Що б ми робили без них, Необхідних речей цих?! Ми вчених поважаємо, З Днем науки вітаємо! ***** Привітання з Днем науки у віршах Вчені досліджують - відкриття нам дарують Життя роблять легшим, спрощують побут, В історії свій слід глибокий залишають Нащадкам внесок їх цінний не забути. Хай щастя світлий шлях вам висвітлює, Успішно отримуйте звання, нагороди, Удача в дослідах наукових допомагає Нехай радують результати роботи


Наука в Україні Вчений, шукаючий істину, але соромлячись убогого одягу і грубої їжі! Про що тут ще казати! Конфуцій Вчора Україна може по праву пишатися своїми вченими, які зробили великий внесок в становлення та розвиток світової науки. В сучасному світі нас оточує так багато техніки, без якої ми не мислимо своє існування. Але дуже рідко людина замислюється кому вона зобов’язана появою того чи іншого приладу. Слухаючи радіо ми рідко згадуємо Попова, коли вмикаємо світло – Едісона, коли їдемо на машині – не дякуємо Форду за винахід конвеєра. Тим не менш, ці імена відомі усім, хто старанно навчався в школі. Але ім’я нашого співвітчизника, Миколи Миколайовича Бенардоса (1842-1905рр.), якого свідомі люди обґрунтовано вважають одним із засновників технічної думки як такої, навряд відоме більшості із нас. Цікавим фактом є те, що з його винаходами ми стикаємося, мабуть, найчастіше, ніж з винаходами інших вчених. За своє життя Микола Миколайович зробив 196 винаходів в різноманітних галузях, побудував багато механізмів та приладів. Достеменно відомо, що саме йому людство зобов’язане появою кондиціонера, фритюрниці, каструлі швидко варки та навіть пральної машини, акумуляторів. Більшість його винаходів на стільки випереджали свій час, що лише багато років потому знайшло втілення у конкретних проектах. Це стосується гребного гвинта з поворотними лопатями, електромагнітної гармати, кулі з ребрами, використання прожекторів і нічних боях, пароплави, які вміють переходити мілини, автоматичної зброї, цифрового замку для кас та багато іншого. Геній цього чоловіка подарував світові першу стоматологічну пломбу ( він самостійно встановив, як він сам його назвав, «срібний ґудзик», з того часу на багато років


зубні пломби стали робитися із срібла). Але найголовнішим його винаходом, який кардинально змінив наш світ є електричне дугове зварювання. На жаль, геніальний український винахідник не отримував ніякої допомоги з боку влади, а вдосконалення зварювання потребувало чималих коштів. Проводячи всі наукові досліди за свої кошти, в 1884 році винахідник розорився – усі його винаходи привласнили шахраї. І це не поодинокий випадок в український науці, коли вчений не маючі підприємницького хисту – ставав жертвою шахраїв. Чимало видатних вчених з України внесли значний в процес становлення та розвиток авіації в світі. Спадок, який залишили нам українські генії, робить галузь літакобудування України сьогодні однією з найвдосконаленіших у світі. Це такі генії науки, як Можайський Олександр Федорович ( 1825-1890), який зробив та запустив першого повітряного змія, розгадав виникнення аеродинамічної сили, з конструював перший літак тощо. Один з найяскравіших представників київської школи літакобудування – видатний конструктор зі світовим ім’ям Ігор Іванович Сікорський. Він сконструював перші в світі надпотужні багатомоторні літаки „Російський витязь” (1913р.) та „Ілля Муровець” (1914р.), також Ігор Іванович побудував перший в світі гелікоптер і став основоположником гелікоптеробудування в світі. На початку 1918 року Ігор Іванович, через загрозу розстрілу, був змушений поїхати з батьківщини. Ім’я нашого геніального співвітчизника занесено у США в Національний зал Слави винахідників. Також вагомий свій внесок у розвиток вітчизняного та світового літакобудування зробили такі вчені як Костянтин Калінін, Георгій Проскура, Йосип Німан, Олександр Мікулін, Олег Антонов, Гліб Лозино-Лозинський та інші. А дивлячись на те, яку спадщину залишили українські вчені ракетно-космічної галузі, ми відчуваємо гордість за наших людей та за нашу Україну, яка посідає провідне місце в світі по виробництву та розробці найскладніших ракетно-космічних


систем. Серед перших вчених-ентузіастів, що робили перші кроки в новій, невідомій поки що галузі знань, необхідно згадати українця Кибальчича Миколу Івановича (1853-1881). Одним з піонерів розробки основ космонавтики був Кондратюк Юрій Васильович (1897-1941) автор досліджень можливості ракетного польоту у світовий простір, автор оригінальних ідей у рішенні проблем міжпланетних подорожей. Юрій Васильович як і багато інших геніїв науки був заарештований по необґрунтованому звинуваченню. Безумовно найвидатнішою людиною свого часу можна впевнено назвати Сергія Павловича Корольова (1907-1966). Найвизначнішими його здобутками були: вдалий запуск ракет на рідкому паливі; знаменита ракета Р-7 (перша в світі міжконтинентальна ракета) вивела на орбіту перший в світі штучний супутник землі («СЗШ»), який провістив початок космічної ери; запуск у космос корабля «Восток» з першим у світі космонавтом Ю. Гагаріним. Але у С. Корольова були і скрутні часи, коли його засудили в 1938 році. Комп’ютери сьогодні стали для нас звичайною річчю, Нам навіть складно уявити, що людство робило до створення ЕОМ: як обчислювалися складні завдання з математики та фізики, як писалися листи та спілкувалися люди. Але вмикаючи комп’ютер, ми не згадуємо, на жаль, українських вчених, які зробили можливим існування дива ХХ- го сторіччя –ЕОМ. Важливою віхою в зародженні науки кібернетика вважається 1914 рік. Саме в цей час науковий світ уперше познайомився з роботами великого українського вченого – Олександра Миколайовича Щукарева. Він був піонером створення кібернетики як науки. У свої роботах він доводив і пояснював потребу створення «розумової машини». Для підтвердження своєї теорії Щукарев продемонстрував «машину логічного мислення», яку сам і же створив.


Саме в Україні створено перший в Європі комп’ютер –МЕОМ в 1950 році Сергієм Олексійовичем Лебедєвим в Інституті електротехніки АН УССР. На жаль, світова слава першовідкривачам не завжди дістається тим, хто дійсно бува першим. Це повною мірою можна ввіднести до геніального українського фізика Вадима Євгеновича Лашкарьова (1903-1904). Він мав би отримати Нобелівську премію по фізиці за відкриття транзистора. Ще в 1941р. В. Лашкарьов опублікував статті, в яких описав основні принципи роботи транзистора. А перші згадки у США про появу транзистора з’явилися у липні 1948 році через 7 років після статті В. Лашкарьова. Великий вклад в розвиток вітчизняної та світової науки зробили такі вчені-фізики як: Іван Пулюй (1845-1919), який першим застосував поняття квантової механіки; Володимир Коваленко, який один із п’яти провідних лазерних експертів світу; Та багато інших, зокрема А. Йоффе, М. Остроградський, Л. Ландау, О. Лейпунський ( його праці забезпечили можливість створення ядерної електричної станції), Г. Латишев, М. Синельніков, Ю. Кістяківський (співавтор водневої, а потім нейтроної бомби), М. Яремович, М. Галоняк, В. Романів, Джорджа Гамова ( він з’ясував генетичний код ДНК), Є. Патон та інші . Не можливо, не згадати В. Вернадського, який був засновником геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець вчення „Про біосферу” (перший, який досліджував біосферу), про великий вплив на навколишнє середовище людини та перетворення біосфери на ноосферу (сферу розуму). Також, великий вклад у науку зробили українські вчені-медики, такі як: М. Пирогов, М. Амосов, Л. Гіршман, С. Федоров, Шалімов, Д.Заболотний та інші.


Україна повинна пам’ятати цих вчених, оскільки вони заклали основу для розвитку української науки. Сьогодні Що зараз відбувається з українською наукою? На це питання можна дати дуже коротку відповідь: «кризовий застій», але це не є криза науковців, ідей, винаходів. А це криза фінансової скрути та державної байдужості до науки. А от про те, що гроші – найболючіша тема для наших науковців та винахідників, говорити не приходиться. Красномовніше за це можуть сказати цифри. Так, згідно Закону України "Про наукову і науковотехнічну діяльність" фінансування науки повинно здійснюватися в обсязі 1,7% від ВВП. За шість років існування цього закону жодного разу цей показник не піднімався вище, ніж 0,47%. у Європі цей показник сягає 3%. Втім, європейці такою цифрою дуже стурбовані, адже відстають від США (4-4,5%) та від Японії (7%). На превеликий жаль, сподіватися на те, що в Україні ситуація щодо бюджетного фінансування науки зміниться на краще, не приходиться. Мізерні зарплати, застаріле обладнання, не можливість реалізувати свої наукові ідеї винаходи – це все змушує українських науковців залишати батьківщину та шукати кращої долі закордоном. Тисячі науковців виїжджають із України. А в Україні дуже великий науковий потенціал, із 170 тисяч науковців – 60 тис. - кандидати наук і 20 тис. - доктора, також щороку українці патентують 10-15 тис. винаходів та ідей. Цікавим, що з підготовки IT спеціалістів Україна займає 5 місце у світі після США, Європейського Союзу, Індії і Росії. В літакобудування та космічній галузі Україна займає 3 місце у світі. До речі, українська космічна галузь створила та запустила більше у космос космічних апаратів, чим НАСА. Завтра Україна має дуже великий науковий потенціал, але він не реалізується. Потрібно провести ряд реформ у науці.


По перше, збільшити фінансування наукової галузі до 3% від ВВП. Упорядкувати та удосконалити виділення коштів на науку, щоб кошти не виділялися на утопічні проекти та дослідження науковців-чиновників, а виділялися на реальні потрібні суспільству проекти. По друге, удосконалити законодавство про захист інтелектуальної власності; змінити законодавство, що пов’язане з інвестуванням в інновації та венчурних фондів; надати прямі і непрямі пільги та субсидії для стимулювання інноваційної діяльності. По третє, розробити ефективну програму для стимулювання інноваційної діяльності в Україні; створювати технополісі та технопарки, не для відмивання коштів, а для поглиблення співпраці між виробництвом та науки; потрібно створити „Національний науково-інноваційний банк ідей та винаходів”, який має знаходити практичне застосування цих ідей та винаходів (розробок) на практиці і у виробництві. По четверте, повернення України до університетської системи наукових ступенів з одним ступенем доктора наук, як це було до тоталітарного більшовицького режиму, оскільки тільки пост соціалістичних країнах є двох ступенева система наукових ступенів; Зменшити корупцію при надані наукових ступенів та звань. І насамкінець, зараз в світі існує шість найбільш перспективних напрямків розвитку технологій: комп’ютери( програмування, Інтернет та мікросхеми), телекомунікації, біотехнології, аерокосмічні, нанотехнологія і альтернативна енергетика –ці, що можуть привести до швидкого росту економіки, уникаючи згубного впливу на навколишнє середовище. Тому, потрібно зробити ці напрямки пріоритетними для української економіки. В Україні є всі можливості стати провідною науково-розвинутою державою, але для цього потрібно докласти зусиль не тільки науковцям, а й владі і суспільству.


Біобібліографічні довідки про вчених-ювілярів 2013 року Ніщо так не допомагає створенню майбутнього, як сміливі мрії. Сьогодні утопія, завтра плоть і кров. В. Гюго

Лев Ландау

Біографія Лев Давидович Ландау (* 9 (22) січня 1908, Баку — † 1 квітня 1968, Москва) — радянський фізик, академік АН СРСР (обраний у 1946). Член академій наук Данії, Нідерландів, Американської академії наук і мистецтв (США), Французького фізичного товариства, Лондонського фізичного товариства і Лондонського королівського товариства. Народився в сім'ї інженеранафтовика. У чотирнадцять років вступив до Азербайджанського державного університету імені Кірова (Бакинського університету), де навчався одночасно на двох факультетах: фізико-математичному і хімічному. Після закінчення Ленінградського університету (1927 р.) — аспірант Ленінградського фізико-технічного інституту. У 1927 р. був відряджений у Данію до Нільса Бора, в Англію і Швейцарію. У


1932 р. очолив теоретичний відділ Українського фізикотехнічного інституту в Харкові. З 1937 р. в Інституті фізичних проблем АН СРСР. Академік Ландау, Дау (так кликали його близькі друзі і колеги), вважається легендарною фігурою в історії радянської і світової науки. Квантова механіка, фізика твердого тіла, магнетизм, фізика низьких температур, фізика космічних променів, гідродинаміка, квантова теорія поля, фізика атомного ядра і елементарних часток, фізика плазми — ось далеко не повний перелік галузей, які в різний час привертали увагу Ландау. Про нього говорили, що у «величезній будівлі фізики XX ст. для нього не було замкнених дверей». Надзвичайно обдарований математично, Ландау, жартома, говорив про себе: «Інтегрувати навчився років в 13, а диференціювати умів завжди». Закінчивши в 1927 р. фізичне відділення Ленінградського університету, Ландау став аспірантом, а надалі співробітником Ленінградського фізикотехнічного інституту, в 1926–1927 роках опублікував перші роботи з теоретичної фізики. У 1929 р. Ландау провів півтора роки за кордоном в наукових центрах Данії, Англії і Швейцарії, де працював разом з провідними фізиками-теоретиками, в тому числі з Нільсом Бором, якого відтоді вважав своїм єдиним вчителем. Рятуючись від процесу, що почався в Харкові над фізиками, в 1937 р. Ландау прийняв запрошення Петра Капіци обійняти посаду керівника теоретичного відділу Інституту фізичних проблем (ІФП). Але в 1938 р. Ландау заарештовують за антирадянську агітацію. У в'язниці він провів рік і був випущений завдяки героїчному втручанню Капіци, який взяв Ландау «на поруки». Після звільнення, до самої смерті в 1968 р., Ландау був співробітником ІФП. 7 січня 1962 р. на шляху з Москви до Дубну, Ландау потрапив у автокатастрофу. Внаслідок серйозних поранень він перебував протягом 3 місяців у комі. Фізики всього світу брали участь в


порятунку життя Ландау. Було організоване цілодобове чергування в лікарні. Медикаменти доставлялися літаками з країн Європи і з США. Внаслідок цих заходів життя Ландау вдалося врятувати, незважаючи на дуже серйозні поранення. Після аварії Ландау практично перестав займатися науковою діяльністю. На думку деяких фізиків, внаслідок аварії він втратив свої розумові здібності. Однак на думку його дружини і сина, Ландау поступово повертався до свого нормального стану і в 1968 р. був близький до поновлення занять фізикою. Ландау помирає через декілька днів після операції по усуненню непрохідності кишечника. Смерть наступила внаслідок закупорки артерії тромбом. Дружина Ландау в своїх мемуарах висловила сильні сумніви в компетентності деяких лікарів, які лікували Ландау, особливо лікарів зі спецклінік, де лікувалося керівництво СРСР.

Наукова діяльність Наукова спадщина Ландау так велика і різноманітна, що навіть важко уявити, як могла встигнути це зробити одна людина всього за 40 років. Він розробив теорію діамагнетизму вільних електронів — діамагнетизм Ландау (1930), разом з Євгеном Ліфшицем створив теорію доменної структури феромагнетиків і отримав рівняння руху магнітного моменту — рівняння ЛандауЛіфшиця (1935), ввів поняття антиферомагнетизму як особливої фази магнетика (1936), вивів кінетичне рівняння для плазми у випадку кулонівської взаємодії і встановив вигляд інтеграла зіткнень для заряджених часток (1936), створив теорію фазових переходів другого роду (1935–1937), уперше отримав співвідношення між густиною рівнів у ядрі і енергією збудження (1937), що дозволяє вважати Ландау (поряд з Гансом Бете і Віктором Вайскопфом) одним з творців статистичної теорії ядра (1937), створив теорію надплинності гелію II, поклавши тим самим початок створенню фізики квантових рідин (1940–1941), спільно з Віталієм Лазаревичем Гінзбургом побудував


феноменологічну теорію надпровідності (1950), розвинув теорію фермі-рідини (1956), одночасно з Абдусом Саламом, Тзундао Чі й Чженьнін Янгом і незалежно від них запропонував закон збереження комбінованої парності і висунув теорію двокомпонентного нейтрино (1957). За піонерські дослідження в галузі теорії конденсованих середовищ, зокрема теорії рідкого гелію, в 1962 році Ландау була присуджена Нобелівська премія з фізики. Величезною заслугою Ландау є створення радянської школи фізиків-теоретиків, до складу якої входили такі вчені як, І. Я. Померанчук, І. М. Ліфшиць, Є. М. Ліфшиць, О. О. Абрикосов, А. Б. Мігдал, Л. П. Питаєвський, І. М. Халатников, Ю. М. Каган. Науковий семінар, яким керував Ландау, що вже став легендою, увійшов в історію теоретичної фізики. Ландау є творцем класичного курсу теоретичної фізики (спільно з Євгеном Ліфшицем). «Механіка», «Теорія поля», «Квантова механіка», «Статистична фізика», «Механіка суцільних середовищ», «Електродинаміка суцільних середовищ», а все разом багатотомний «Курс теоретичної фізики», який перекладений багатьма мовами і досі поціновується студентамифізиками.

Нагороди, премії Указом Президії Верховної Ради СРСР (з грифом «Не підлягає опублікуванню») від 4 січня 1954 року за виняткові заслуги перед державою при виконанні спеціального завдання Ландау Леву Давидовичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот». У 1962 році за піонерські дослідження конденсованих середовищ, особливо рідкого гелію Лев Ландау був удостоєний Нобелівської премії з фізики. Нагороджений трьома орденами Леніна (1949, 1954, 1962), орденом Трудового Червоного Прапора (1945), орденом «Знак Пошани» (1943), медалями.


Лауреат Ленінської премії (1962), Сталінських премій (1946, 1949, 1953).

Пам'ять У Баку, на будинку, в якому жив до 1924 року Л. Д. Ландау, встановлена меморіальна дошка. У 2008 році Банк Росії і Національний банк України випустили в обіг пам'ятні монети присвячені 100-річчю з дня народження Лева Давидовича Ландау. 16 вересня 2010 року Укрпошта ввела в обіг поштовий блок № 86 «Національний технічний університет „Харківський політехнічний інститут“. 125 років» з одинадцяти марок з купоном: "Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут. Ландау Л. Д. (1908–1968)» (№ 1060). На його честь названо астероїд 2142 Ландау.

Література Ландау Л.Д. Физика для всех: Т.1:Физические тела / Л.Д.Ландау , А.И.Китайгородский. – М.: Наука,1982. – 207 с. Ливанова А.М. Ландау / А.М.Ливанова. – М: Знание, 1983. -240 с. Стегній В. Фізик Божою милістю: Лев Давидович Ландау / В.Стегній // Демокр. Укр. - 2010. - 19 лют. – С. 2. Стегній В. «Фізика вимагає самозречення»: 100 років тому народився Лев Ландау / В.Стегній // Демокр. Укр. - 2008. - 18 січ. – С. 22.


Лауреати Нобелівської премії в Харківському університеті: Л.Д.Ландау,І.І.Мечніков // Вища освіта Укр. - 2005. - № 1. – С. 1214. Гресь М. Голова професора Дау: физик Лев Ландау / М.Гресь // Академия. - 2003. - № 6. – С. 119-127. Лев Давыдович Ландау // Физики: биограф.справочник / под ред А.И.Ахиезера. – М.:Наука,1983. – С.152-153.

Альфред Бернард Нобель

Біографія

Біографія Альфред Бернард Нобель (швед. Alfred Bernhard Nobel; *21 жовтня 1833, Стокгольм — †10 грудня 1896, Санремо, Італія) — шведський хімік, винахідник, підприємець і благодійник. На його честь названо синтетичний хімічний елемент нобелій (Nobelium). Був третім сином шведського підприємця Емануеля Нобеля (1801–1872). У 4-річному віці Альфред разом із родиною переїздить до Фінляндії (яка тоді була автономною частиною Російської


імперії), а згодом — до Санкт-Петербургу. Там його батько займався виробництвом зброї для російської армії. Завдяки численним подорожам і ретельному навчанню у Франції, Швеції, Німеччині та США Альфред уже в 17 років вільно володів англійською, французькою, німецькою та російською мовами. Він працював у підприємстві свого батька, вдосконалюючи проекти морської міни та торпед.

Досягнення Найвідомішим досягненням А.Нобеля був винахід динаміту, запатентованого 1867 року. Саме виробництво цієї вибухівки стало основою швидкого збагачення підприємця. Володів понад 90 фабриками в 20 країнах світу, був власником 355 патентів. Був членом Королівського інституту в Лондоні, Товариства цивільних інженерів у Парижі та Шведської королівської академії наук.

Нобелівська премія Помилкова публікація в 1888 році некролога Нобеля (газетярі переплутали винахідника з його старшим братом Людвігом, що помер 12 квітня у Каннах) в одній із французьких газет, де засуджувалось винайдення ним динаміту, вважається тією подією, яка підштовхнула Нобеля до рішення залишити після своєї смерті якусь ціннішу спадщину.[1] 27 листопада 1895 р. підписав заповіт, згідно з яким усе своє майно розміром близько 31,5 млн шведських крон призначив на фінансування міжнародної премії. Згідно з його волею, щорічний прибуток від спадщини має ділитися на 5 рівних частин між особами, які попереднього року найбільше прислужилися людству в галузях фізики, хімії, фізіології або медицини, літератури і особливі досягнення перед людством у справу миру (Нобелівська премія).


Література Благородний вибір прагматика Нобеля: Альфред Нобель // Демокр.Укр. - 2009. - 6 лют. – С. 19. Лещенко В. «Важливі події життя: жодних…»: Альфред Нобеле та Нобелівські премії / В.Лещенко // Сузір’я. - 2006. - № 4. – С. 2627. Порицький Л. Премія Нобеля – вченого, інтелектуала, космополіта / Л.Порицький // Дзеркало тижня. - 2004. - 29 трав. – С. 12. Волчик А. Завещание Нобеля: Альфред Нобель / А.Волчик // Академия. - 2003. - № 4. – С. 127-131. Промислова династія Нобелів//Поділ.вісті. -2003. -9 січ

Борис Патон

Патон Борис Євгенович (* 27 листопада 1918, Київ, Українська Держава) — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент АН України (з 1962), перший нагороджений


званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАНУ (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993); член Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України (з березня 1996); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (з грудня 1996); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (з березня 2003); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (з травня 2003).

Біографія Народився 27 листопада 1918 року в місті Київ у сім'ї відомого вченого Євгена Оскаровича Патона (1870–1953), раніше директора та засновника Інституту електрозварювання, та Наталії Вікторівни Патон (1885–1971), домогосподарки. В 1941 році закінчив Київський політехнічний інститут, інженерелектрик; кандидатська дисертація «Анализ работы сварочных головок и средств их питания при сваривании под флюсом» (1945); докторська дисертація «Исследование условий стойкого горения сварочной дуги и ее регулирование» (1952). В період 1941–1942 років — інженер електротехнічної лабораторії, завод «Красное Сормово», місто Горький. 1942– 1945 — молодший науковий співробітник, 1945 — старший науковий співробітник, 1945–1950 — завідувач відділу, 195053 — заступник директора з наукової роботи, з 1953 — директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АНУ. 1986-94 — голова Міжвідомчої наукової ради з проблем науково-технічного і соціально-економічного прогнозування при Президії АНУ і Держплані УРСР (з 1992 — при Мінекономіки України). Член Президії АН СРСР (1963-91). 1963-91 — член Президії Комітету з Ленінської і Державної премій СРСР в галузі науки і


техніки; 1989-91 — голова Комітету з міжнародної Ленінської премій миру. Член-кореспондент АНУ (1951). Академік АН СРСР (1962; з 1992 — РАН), іноземний член Болгарської АН (1969), Чехословацької АН (1973), Академії наук і мистецтв Боснії і Герцоговини (1975), АН НДР (1980), Шведської королівської академії інженерних наук (1986), Національної АН Індії (1994), Національної АН Республіки Вірменія (1994), АН Білорусі (1995), АН Казахстану (1995), АН Грузії (1996), Національної АН Таджикистану (2001), Національної АН Киргизької Республіки (2004), Академії Європи (1991), Міжнародної АН освіти, індустрії і мистецтва (США, 1997), Міжнародної академії астронавтики (США, 1997), член Міжнародної інженерної академії (1991), Американського зварювального товариства (1978), Міжнародного товариства з матеріалознавства (1994); почесний член, президент Української асоціації Римського клубу (1990). Працював головним редактором журналів «Автоматическая сварка», «Техническая диагностика и неразрушающий контроль», «Современная электрометаллургия», «Вісник Національної академії наук України». 1992-95 — голова Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. В період 1992-94 та з серпня 1997 по лютий 2005 року — член Ради національної безпеки України. Квітень-жовтень 1992 року — член Колегії з питань науково-технічної політики Верховної Ради України.

Наукові дослідження Автор понад 1000 публікацій, зокрема 20 монографій; понад 400 винаходів. Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для дугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умовам тривалого горіння дуги та її регулювання; проблемі керування зварювальними процесами. Вивчає системи керування з різноманітними кібернетичними приладами,


працює над створенням зварювальних роботів. Велику увагу приділяє вивченню металургії зварювання, вдосконаленню існуючих і створенню нових металевих матеріалів. Очолював дослідження із застосування зварювальних джерел теплоти в спеціальних плавильних агрегатах, які увінчалися створенням нової галузі якісної металургії — спецелектрометалургії (електрошлаковий, плазмово-дуговий та електронно-променевий переплави). Борис Патон — автор ідеї та один з розробників методу електрозварювання м'яких тканин. За розробку та освоєння методу колектив авторів у 2004 році було відзначено Державною премією в галузі науки і техніки.

Література Патон Б.Е. Огонь сшивает металл / Б.Е.Патон, А.Н.Корниенко. М.: Педагогика,1988. – 144 с. Биметаллическое литье: Евгений Патон // Развитие литейного производства в Украинской ССР. – Киев: Наук. думка,1988. – С. 130,252,261,270,275.

Генріх Герц


Генріх Рудольф Герц (нім. Heinrich Rudolf Hertz, * 22 лютого 1857 року — † 1 січня 1894 року) — німецький вчений. Перший отримав електромагнітні хвилі, існування яких теоретично передбачено Максвеллом. Дослідження властивостей електромагнітних хвиль, проведені Герцом, показали, що ці хвилі підлягають тим самим законам, що й світлові. Цим відкриттям підтверджено електромагнітну теорію світла.

Біографія Генріх Рудольф Герц народився 22 лютого 1857 року в родині адвоката, що пізніше став сенатором. У дитинстві Генріх був слабким і хворобливим.

Навчання Генріх вступив до Гамбурзького реального училища і збирався вивчати юриспруденцію. Однак після того, як у них в училищі почалися заняття з фізики, його інтереси круто змінилися. На щастя, батьки не заважали хлопчикові шукати своє покликання і дозволили йому перейти до гімназії, закінчивши яку, він отримував право вступу до університету.Отримавши атестат зрілості, Герц виїхав 1875 року в Дрезден і вступив до вищого технічного училища. Зрозумівши,що кар'єра інженера не для нього, 1 листопада 1877 він надіслав батькам листа з наступними словами:

«

Раніше я часто говорив собі, що бути посереднім інженером для мене краще, ніж посереднім ученим. А тепер думаю, що Шіллер був правий, коли сказав: "Хто боїться ризикувати життям, той не доб'ється в ньому успіху". І ця зайва моя обережність була б із мого боку

»


безумством. Він пішов з училища і відправився до Мюнхена, де був прийнятий відразу на другий курс університету. Після закінчення університету Герц вирушив до Берліна, де влаштувався асистентом у лабораторії найбільшого німецького фізика того часу Германа Гельмгольца. Гельмгольц незабаром помітив талановитого юнака, і між ними встановилися хороші відносини, які згодом перейшли в тісну дружбу і одночасно в наукове співробітництво. Під керівництвом Гельмгольца Герц захистив дисертацію і став визнаним фахівцем у своїй галузі. 5 лютого 1880 Генріх Герц захистив докторську дисертацію з відзнакою, таким чином здобувши ступінь доктора наук. Його дипломна робота «Про індукції в обертаючій кулі» була теоретичною, і він продовжував займатися теоретичними дослідженнями у фізичному інституті при університеті.

Робота За рекомендацією свого вчителя в 1883 році Герц отримав посаду доцента у Кілі, а через шість років став професором фізики у Вищій технічній школі в Карлсруе. Тут у Герца була своя власна експериментальна лабораторія, яка забезпечила йому свободу творчості. Герц усвідомив, що більше всього на світі його цікавить електрика, швидкі електричні коливання, над вивченням яких він трудився ще в студентські роки. Саме в Карлсруе почався найплідніший період його наукової діяльності. У роботі 1884 Герц показує, що максвеллівська електродинаміка має переваги по відношенню до звичайної, але вважає недоведеним, що вона є єдино можливою. Надалі Герц, однак, зупинився на компромісній теорії Гельмгольца. Гельмгольц взяв у Максвелла та Фарадея визнання ролі середовища в електромагнітних процесах, але на відміну від Максвелла


вважав, що дія незамкнутих струмів повинно бути відмінно від дії замкнутих струмів. Це питання вивчав в лабораторії Гельмгольца М. М. Шиллер у 1876 році. Шиллер не виявив відмінності між замкнутими і незамкнутими струмами, що відповідало теорії Максвелла. Але, Гельмгольц не задовольнився цим, запропонував Герцу знову зайнятися перевіркою теорії Максвелла. Підрахунки Герца показали, що очікуваний ефект навіть при найсприятливіших умовах буде занадто малий, і він «відмовився від розробки завдання». Однак з того часу він не переставав думати про можливі шляхи її вирішення і його увага «було загострена щодо всього, що пов'язане з електричними коливаннями». До початку досліджень Герца електричні коливання були вивчені і теоретично і експериментально. Герц з його загостреною увагою до цього питання, працюючи у вищій технічній школі в Карлсруе, знайшов у фізичному кабінеті пару індукційних котушок, що призначалися для лекційних демонстрацій.

«

Мене вразило, - писав він, - що для отримання іскри в одній обмотці не було необхідності розряджати великі батареї через іншу і, більше того, що для цього достатні невеликі лейденський банки і навіть розряди невеликого індукційного апарату, якщо тільки розряд пробивав іскровий проміжок.

»

Експериментуючи з цими котушками, Герц прийшов до ідеї свого першого досвіду. Експериментальну установку і самі досліди Герц описав у опубліковану 1887 року статті «Про дуже швидкі електричні коливання». Герц описує тут спосіб генерації коливань, «приблизно в сто разів швидше спостережених Феддерсеном. У роботі «Про дії струму» Герц перейшов до вивчення явищ на більш далекій відстані, працюючи в аудиторії довжиною 14


метрів і шириною 12 метрів. Він виявив, що якщо відстань приймача від вібратора менше одного метра, то характер розподілу електричної сили аналогічний полю диполя і убуває назад пропорційно кубу відстані. Однак на відстанях, що перевищують три метри, поле спадає значно повільніше і неоднаково в різних напрямках. У напрямку осі вібратора дію спадає значно швидше, ніж у напрямку, перпендикулярному осі, і ледь помітно на відстані чотирьох метрів, тоді як в перпендикулярному напрямку воно досягає відстаней, великих дванадцяти метрів. Цей результат суперечить всім законам теорії дальнодії. Герц продовжував дослідження в хвильовій зоні свого вібратора, поле якого він пізніше розрахував теоретично. У багатьох наступних роботах Герц незаперечно довів існування електромагнітних хвиль, що розповсюджуються з кінцевою швидкістю.

«

«Результати дослідів, поставлених мною над швидкими електричними коливаннями, - писав Герц у своїй восьмій статті 1888 року, - показали мені, що теорія Максвелла має перевагу перед усіма іншими теоріями електродинаміки».

»

У 1889 році на 62-му з'їзді німецьких природознавців і лікарів Герц прочитав доповідь «Про співвідношення між світлом і електрикою». Тут він підводить підсумки своїх дослідів у таких словах:

«

«Всі ці досліди дуже прості в принципі, але, тим не менш, вони тягнуть за собою найважливіші слідства. Вони руйнують будь-яку теорію, яка вважає, що електричні сили перестрибують простір миттєво Вони означають блискучу перемогу теорії Максвелла... Наскільки малоймовірним здавалося раніше її погляд на сутність світла, настільки важко тепер не розділити

»


цей погляд». У 1890 році Герц опублікував дві статті: «Про основні рівняннях електродинаміки в тілах які знаходяться в спокійному стані.» і «Про основні рівняннях електродинаміки для рухомих тіл». Ці статті містили дослідження про поширення «променів електричної сили» і, по суті, давали канонічний виклад максвеллівської теорії електричного поля, яке увійшло з тих пір в навчальну літературу. Досліди Герца викликали величезний резонанс. Особливу увагу привернули досліди, описані в роботі «Про променях електричної сили». Серед численних повторень дослідів Герца особливе місце займають досліди російського фізика П. М. Лебедєва, опубліковані у 1895 році, першому році після смерті Герца. В останні роки життя Герц переїхав до Бонна, де також очолив кафедру фізики в місцевому університеті. Там він зробив ще одне найбільше відкриття. У своїй роботі «Про вплив ультрафіолетового світла на електричний розряд», що надійшла в «Протоколи Берлінської академії наук» 9 червня 1887 року, Герц описує важливе явище, відкрите ним і який отримав згодом назву фотоелектричного ефекту. Дослідити це явище детально Герц не встиг, оскільки раптово помер від злоякісної пухлини 1 січня 1894. До останніх днів життя вчений працював над книгою «Принципи механіки, викладені у новому зв'язку». У ній він прагнув осмислити власні відкриття і намітити подальші шляхи дослідження електричних явищ. Після передчасної смерті вченого цю працю закінчив і підготував до видання Герман Гельмгольц.

Вшанування На честь Генріха Герца названа одиниця вимірювання частоти Герц, а також астероїд 16761 Герц.


Література Генріх Герц // Эциклопедический словарь юного техника/сост. Б.В.Зубков, С.В.Чумаков. – М.:Педагогика,1987. – С. 291-292. Генрих Рудольф Герц//Физики:биографический словарь / под ред. А.И.Ахиезера. – М.: Наука, 1983. – С. 82-83. Даньшин М. Доля і спадщина: 150 років від дня народження Генріха Герца / М.Даньшин // Всеукр. техн. газ. - 2007. - 22 лют. – С.8-9.

Володимир Вернадський

Вернадський Володимир Іванович (* 28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — † 6 січня 1945, СРСР) — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1918).


Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922–1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та низки інших академій (Паризької, Чеської).

Біографія Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського. Дитячі роки (1868–1875) в Україні — в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. В дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній учений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою.

«

Це справило величезне враження на батька і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що

»


Петербург побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись із українською літературою. В бібліотеці батька знайшов розрізнені номери «Основи» та інші українські видання. Добував українські книги у букіністів, дещо отримував із-за кордону. Детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, КвіткуОснов'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова тощо. — писав він у спогадах. У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 року:

«

Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають.

Закінчив фізико-математичний університету.

факультет

»

Петербурзького

Родина Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648– 1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до


Москви очолював кафедру в Московському університеті. Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім'я відвідувала родичів на Полтавщині. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника КвіткиОснов'яненка. Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: «Що це значить? Як це і для чого?» З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав навіть статтю «Угорська Русь з 1848 р.». Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізико-математичний факультет).

В 1886 році Володимир Вернадський одружується з Наталією Єгорівною Старицькою, з якою познайомився ще у 1885 році. 1887 року у Вернадських народився син Георгій (який пізніше став професором російської історії Єльського університету в США). У ті ж роки Володимир Вернадський їде на два роки у закордонне відрядження (Італія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія). Він працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснює геологічні експедиції, знайомиться з новітньою науковою і філософською літературою, бере участь в Лондонському геологічному конгресі, стає членомкореспондентом Британської асоціації наук. Після захисту докторської дисертації у 1897 році Вернадський стає професором Московського університету. 1898 року у Вернадських народжується донька Ніна (згодом вона стане лікарем-психіатром).

Подальша наукова робота У 1917–1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції


хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського. У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом влади почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає до Полтави. У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось


відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили».

Родина В. І. Вернадського (зліва направо): Георгій Вернадський (стоїть), Ніна Вернадська, Наталія Вернадська, Володимир Вернадський, Ніна Вернадська-Толь. 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія


подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919–1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922–1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу».

Творча спадщина Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох вчених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський ставить питання генезису мінералів:

«

Мінералогія є хімією земної кори. Вона ставить завдання вивчення як продуктів природних хімічних процесів, так званих мінералів, так і самих процесів. Вона вивчає зміни продуктів і процесів у часі в різних природних умовах земної кори. Вона досліджує взаємні природні асоціації мінералів (їх парагенезис) і

»


закономірності в їх утворенні. Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів.

«

Геохімія — наука двадцятого століття,— Вона могла виникнути лише після появи сучасного наукового уявлення про атоми і хімічні елементи, але корені її сягають глибоко в минуле науки… Геохімія науково вивчає хімічні елементи, тобто атоми земної кори і наскільки можливо — всієї планети. Вона вивчає їх історію, їх розподіл і рух у просторі — часі, їх генетичне на нашій планеті співвідношення.

»

— писав В. І. Вернадський. Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології.

«

Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично, і практично. Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв'язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу.

»

Вернадський — також творець нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію: «

Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній

»


природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль. Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія. Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. В. І. Вернадський у першій половині 20 сторіччя створив учення про ноосферу(грец. ноос—розум і сфера—куля)', в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин.

Вернадський і Україна Володимир Вернадський належав до тих патріотів України, які передбачали щасливе завтра свого народу, який обов'язково посяде гідне місце і в Європі, і в світі. Перед смертю вчений передав до Академії наук України свої спогади, в яких зазначав: «

Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук...

»

Він добре знав історію України, свого роду: по батьковій лінії Вернадські — учасники визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Його прадід навчався в Києво-Могилянській академії. Батько — киянин Іван Вернадський (1821–1884) — вчений-економіст, противник кріпацтва, соціалістичних ідей та общинного землеволодіння, прихильник ідей ринкової економіки. Дружина Володимира Івановича теж з давнього українського роду Старицьких. Свої роздуми про долю України вчений виклав у багатьох працях, зокрема, в статті «Українське питання і російська громадськість».

Вшанування памяті Ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. Зокрема Національній бібліотеці України. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і


«вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського а з 2003 р. — Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України. У 1963 році Пошта СРСР випустила поштову марку до 100-річчя від дня народження вченого. У 1964 році іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. Довжина його понад 400 км, висота 1600 м. У 1996 році заснована українська антарктична станція Академік Вернадський. У 1973 році його іменем названо бульвар у Києві (Академмістечко) де у 1981 році йому споруджено пам'ятник. До 1963 року його ім'ям називалася також нинішня вулиця Запорожця. 26 березня 2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні, присвячена академіку Вернадському. На честь науковця названо астероїд 2809 Вернадський. 12 березня 2013 р. Google відзначив 150 років від дня народження Володимира Вернадського святковим логотипом. На головній сторінці пошукового сервісу було розміщено дудл у вигляді малюнків, які символізують сфери наукових інтересів вченого та його портрет.

Література Данилець О. «Вчений писав: «Ми пішли в Короленків, а не у Вернадських»: 150-річчя з дня народження В.Вернадського / О.Данилець // Уряд. курєр. - 2013. - 30 берез. – С. 7.


Жежера В. «Украина об’явила себя независимой. Авантюра?: Володимир Вернадський // В.Жежера // Країна. - 2013. - № 10. – С. 54-57. Тіщенко А. Роль та значення книги у житті вченогоприродознавця В.І.Вернадського / А.Тіщенко // Бібл. форум Укр. - 2012. - № 3. – С. 52-59. Околітенко Н. На шляху до ноосфери: Володимир Вернадський / Н.Околітенко // Жінка. - 2010. - № 1. – С. 6-7. Шмиговська В. Володимир Вернадський: «Я чиню згідно зі своїми преконаннями» / В.Вернадський // Демокр. Укр. - 2008. 24 жовт. – С. 8. Сюндюков І. Шовінізм без «ліберальних масок»: Володимир Вернадський про російське суспільство і «українське питання» на початку ХХ сторіччя / І.Сюндюков // День. - 2008. - 22 серп. – С. 8-9. – 15 серп. – С .8. Романець Д. «Мені важливо знайти правду»: Володимир Вернадський / Д.Романець //Укр. молода. - 2008. - 15 берез. – С. 13. Жаботинський П. Володимир Вернадський: «Сміливо відстоювати свої погляди» / П.Жаботинський // Демокр.Укр. 2006. - 13 жовт. – С. 9. Зеленіна О. Код Вернадського, або сюжет для ненаписанного роману / О.Зеленіна // Всеукр.техн.газ. - 2006. - 22черв. – С. 10. Володимир Іванович Вернадський//О.М. Завальнюк Українська еліта і творення національної університетської освіти: фундатори


і будівничі (1917-1920 рр.). – Кам’янець-Подільський: АбеткаНОВА,2005. – С. 138-148. Павлік В. Прироно-історичні ідеї академіка В.І.Вернадського /В.Павлік, М.Циганюк // Пам’ять століть. - 2005. - № 6. – С. 125133. Наумов Г. Ноосфера в прошлом и будущем: В.И.Вернадский // Наука и религия. - 2004. - № 9. – С. 92. Будзей О. Вдумувався в життя природи: Володимир Вернадський / О.Будзей // Подолянин. - 2003. - 7 берез. – С. 5. Роль В.І.Вернадського у вивченні біосфери // М.М.Назарук Основи екології та соціології. – Львів: Афіша, 1999. – С. 67-68.

Миколай Коперник


Миколай Коперник (пол. Mikołaj Kopernik, лат. Nicolaus Copernicus Torinensis або Thorunensis або Torunensis, ім'я при народженні — Nikolas Koppernigk; *19 лютого 1473, Торунь, Польща — †24 травня 1543, Фромборк, Польща) — польський астроном і математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи.

Біографія У часи, коли жив Коперник, існувала традиція називати себе або брати прізвище від назви населеного пункту чи місцевості, де мешкала людина або звідки було її родинне коріння. Тому цей нащадок вихідців з сілезького краю мав відповідне прізвище, котре й прижилося у світовій культурі згідно з його латинським відповідником: Ніколаус Копернікус («Nicolaus Copernicus»). Більшість дослідників життя Коперника вважає, що його прізвище походить від місцевої назви рудокопів, копачів, котрі видобували мідь, — copper-mining. Є й інше трактування походження прізвища «Коперник» — від назви рослини кріп, яку в цій місцевості масово вирощують і називають «koperek» або «kopernik» Сам Микола Коперник не приділяв великої уваги граматиці і орфографії написання свого імені та прізвища, через тогочасні суспільні звичаї і не усталені письмові форми. Прізвище «Коперник» вперше з'явилося в Сілезії у ХІІІ столітті і писалося по-різному латиницею в місцевих документах. Саме 1480 року в торунських книгах вперше трапляється ім'я та прізвище його батька — Нікласа Копперника (Niclas Koppernigk). Натомість в Краковських купецьких книгах він підписувався як Ніколаус Ніколай з Торуня (Nicolaus Nicolai de Torunia). А вже 1496 року в Болоньї він, вступаючи до колегіуму, поставив такий підпис: Домінус Ніколаус Копперлінк де Торн — IX ґрошен (Dominus Nicolaus Kopperlingk de Thorn — IX Groschen). У перекладі


українською це означає «пан Ніколаус Копперлінк з Торуня — 9 грошів». У Падуї Коперник підписався Ніколаус Копернік (Nicolaus Copernik), пізніше — Коппернікус (Coppernicus), натомість на автопортреті, копія якого знаходиться нині в Ягеллонському університеті, стоїть автограф самого вченого — Н. Копернік (N. Copernic)[10]. Свої астрономічні праці він підписував іменем Коппернікус (Coppernicus), з двома «п» (так само і в 23 документах з 31 збереженого). А вже пізніше він вживав тільки одне «п», і на титульному аркуші його праці «De revolutionibus , Rheticus» опубліковано ім'я (у родовому відмінку) Ніколай Копернік (Nicolai Copernici). Вочевидь на всі ці варіанти його прізвища мали вплив французька, італійська і латинська мови. Польська мова тоді ще не відбулася, як загальнонаціональна.

Ранні роки і родина Народився в місті Торунь/Торн (пол. Toruń, нім. Thorn, Куявія) в бюрґерській сім'ї торговця міддю родом з Клепарова та урядового службовця, котрого звали, як і сина, Nikolas Koppernigk; мати звалася Барбара Ватценроде (нім. Barbara Watzenrode) й була донькою багатого купця з Торуня. Миколай у родині був наймолодший, мав брата Андрія (згодом каноніка у Вармії) та сестер Барбару і Катерину. Барбара (на честь своєї матері) пішла в монастир, Катерина вийшла заміж і мала 5 дітей, а Миколай Коперник, дуже прив'язаний до своїх небожів, піклувався про них до кінця життя. Сам він не мав ні дружини, ні дітей. Коли малому Ніколасу було 10 років, помер його батько, і турботу про виховання сироти взяв на себе його дядько по матері, єпископ Вармійський Лукас (Лукаш) Ватценроде-молодший (нім. Lukas Watzenrode, 1447−1512).

Батько і його родина Батька та його родину дослідники вважають уродженцями одного з сіл на півдні Сілезії, поблизу містечка Ниса (Neiße). Це село називали, з різними мовними варіаціями, — Коперник,


(Kopernik, Köppernig, Köppernick), і нині воно має схожу назву — Коперники (Koperniki). В XIV столітті члени родини почали роз'їжджатися по різних сілезьких містечках. У тодішній столиці Польщі — Кракові, вони з'явилися 1367 року, а в Торуні — 1400 року. Таким чином батько Коперника, теж Ніклас Коперник (ймовірно, син Яна Коперника), потрапив до Кракова. Коперника назвали на честь його батька. Той фігурував у торговельних книгах як заможний католицький купець, що продавав мідь — переважно в тодішньому Данцигу (теперішній Гданськ). Він переїхав з Кракова в Торунь близько 1458 року, щоб бути якнайближче до ринків збуту міді та на перетині торговельних шляхів і доступної для перевезень річки Вісла. По приїзді в Торунь купця Нікласа захопила політика, оскільки Сілезія та Торунь були втягнуті в тринадцятилітню війну (145466), де з одного боку була Прусська конфедерація (вона складалася з союзу прусських міст — їх дворянства і духовенства), а з іншого боку — Тевтонський орден, який володів тоді тим пруссько-сілезьким регіоном. Безпосередньо завдяки сприяння Королівства Польського прусам вдалося добитися визволення, і вони перейшли під опіку Польщі — суттєву роль у вдалих перемовинах відіграв саме Ніклас. Але часті поїздки, роз'їзди, фінансово-політичні проблеми — остаточно підірвали здоров'я Коперника-старшого. Ніколас Коперник-старший одружився з двадцятилітньою прусачкою Барбарою Ватценроде (Barbara Watzenrode), будучи вже доволі зрілим (близько 35 років), між 1461 і 1464 роками. І майже через 20 років, між 1483 і 1485 роками, він помер. Після його смерті опікуватися молодшим з Коперників взявся брат Барбари — Лукас Ватценроде-молодший (Lucas Watzenrode the Younger 1447 — 1512), котрий замінив хлопцеві батька, дав йому високу освіту та просував по службі.

Юнацтво і студії Коперника


1491 — вступив до Краківського університету, де вивчав математику, медицину і богослов'я, але вже тоді його найбільшу увагу і зацікавленість привернула астрономія. На той час астрономію у Краківському університеті викладав відомий український вчений Юрій Котермак. Закінчивши університет (1494), Ніколас готувався піти по стопах свого дядька — стати священиком. Задля цього у 1497 році поїхав до Італії, де вступив до Болонського університету. Крім теології, вивчав також світські науки — право, давні мови, математику і свою улюблену астрономію. 1500 — покинув Болонью і переїхав до Риму. Згодом на якийсь час навідався на батьківщину, але знову від'їхав на навчання до Італії — на цей раз до Падуї, де вивчав переважно медицину. 1503 — завершив студії, склавши у Феррарі іспити і здобувши диплом та вчений ступінь доктора канонічного права. Того ж року повернувся на батьківщину.

Кар’єра Коперніка у Польщі 1507 — став не лише секретарем, а й особистим лікарем і довіреною особою свого дядька єпископа, а 1510 року — каноніком Вармійської дієцезії. Ці роки (до 1512) Коперник жив у єпископському замку свого дядька, Лідзбарку-Вармінському (пол. Lidzbark Warmiński), де продовжив свої астрономічні дослідження, одночасно викладаючи у Кракові. 1512 — помер дядько, єпископ Лукаш. Коперник переїхав до Фромборка, невеликого містечка на березі Вісли, де служив каноніком, проводячи далі свої дослідження. Тут же він починає писати свій magnum opus про нову модель будови всесвіту, задум та ідеї якої визрівали, ймовірно, ще на початку 1500-х рр. Наполегливо працював над трактатом, ретельно перевіряючи кожний розрахунок. Чутки про його працю та ідеї почали


поширюватися по всій Європі. Папа Лев X запросив Коперника взяти участь у підготовці календарної реформи (1514), але вчений відмовився (саму реформу здійснено лише 1582 року). Католицька церква, яка в той час найбільше переймалася боротьбою з Реформацією, спочатку поставилася поблажливо до діяльності Коперника, але провідники протестантизму (Мартін Лютер і Меланхтон), перебуваючи в Німеччині, локально ближче до Коперника (а отже, до джерел чуток про нову Коперникову астрономію), відразу сприйняли її вороже. Крім теоретичних досліджень, до заслуг Коперника в цей час належать проєктування і будівництво гідравлічної машини у Фромборку, що постачала в будинки воду, а також запуск польського монетного двору. Крім того, Коперник вів постійну лікарську практику, зокрема боровся з епідемією 1519 року. Коперник також брав активну участь у боротьбі з Тевтонським Орденом — під час польсько-тевтонської війни (1520-22) він організував успішну оборону дієцезії від тевтонців, а згодом (1524) брав участь у мирних переговорах, наслідком яких стало проголошення території Тевтонського ордену герцогством Пруссії у васальній залежності від Польського королівства.

Останні роки життя З 1531 року Коперник майже не брав участі у громадському житті (виняток — безкоштовна медична допомога), цілковито присвятивши себе роботі над книгою. Вірним помічником і асистентом Коперника в цей час була Ретік. Ще до видання трактату, яке було кінцевою метою, Коперник поширив серед знайомих короткий виклад своєї праці, відомий як «Малий коментар» (лат. Commentariolus). 1542 — стан здоров'я Коперника різко погіршився — його розбив параліч. 24 травня 1543 року, маючи 70 років, Миколай Коперник помер внаслідок інсульту.


Місце поховання Коперника довгий час було невідомим, але 2008 року з допомогою аналізу ДНК вдалося з'ясувати, що вчений похований у кафедральному соборі міста Фромборка (Польща).

Наукова діяльність Коперника та її значення Магнум опус «Про обертання небесних сфер» Свою найголовнішу працю, базовану на узагальненні власних тривалих спостережень і підрахунків, «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) Миколай Коперник опублікував після довгих сумнівів у рік своєї смерті (1543). У цій роботі вчений постулював зовсім нове розуміння місця Землі і, разом з тим, людини у Всесвіті, виступивши творцем геліоцентричної теорії світу. Стара геоцентрична теорія облаштування всесвіту, яку сформулював грецький астроном Птолемей у ІІ ст. по Р. Х., розглядала Землю як центр світобудови і була панівною серед учених і теологів. Основну думку Коперника коротко викладено на його пам'ятнику у Варшаві: «

Solis stator, Terrae motor («Він зупинив Сонце, зрушив Землю»).

»

Довга затримка з публікацією його книги не пов'язана, як це часом стверджується, з побоюваннями переслідувань з боку Церкви, бо єпископ Гідеман Гізе, кардинал Миколай Шенберґ, як і учень Георг Йоахім Ретік, давно були знайомі з його теорією і наполягали на публікації книги. Сумніви Коперника були пов'язані з інтуїтивними відчуттями деяких хиб його теорії, переобтяженої зайвими подробицями. Книга Коперника латиною вийшла накладом 1000 примірників у Нюрнберзі з анонімною передмовою, складеною, найвірогідніше, без відома Коперника, де викладені теорії


оголошено суто математичними гіпотезами, зручними для обчислень. Згодом трактат перевидано в Базелі (1566). В 1616 році Ватикан вніс книгу Коперника у перелік заборонених (в ньому вона значилась до 1828 року). Втім, це не завадило її перевиданню вже у наступному (1617) році в Амстердамі та всім дальшим передрукуванням. Кілька розділів «Про колові рухи…» присвячено питанням плоскої і сферичної тригонометрії.

Значення наукової спадщини Коперника Створення геліоцентричної системи світу стало революційним переворотом у науці. За висловом Фрідриха Енгельса, він «поклав початок звільненню природознавства від теології». Вчення Коперника науково спростовувало міф про Землю як центр Всесвіту, утверджувало однакову матеріальну природу небесних і земних тіл, їх підпорядкованість єдиним законам, прокладало шлях до наукових відкриттів не лише сонячного, а й багатьох інших світів, аж до ідеї про безкінечність Всесвіту. Ідеї Коперника позитивно сприйняли вже його сучасники. В подальшому геліоцентрична теорія світобудови набула розвитку і коригування в роботах Галілео Галілея, Йоганна Кеплера, Ісаака Ньютона та інших. Видатними українськими пропагандистами ідей Коперника були Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович тощо. Діяльність видатного українського мислителя Григорія Сковороди сприяла утвердженню ідей Коперника в науці і передовій філософській думці.

Вшанування Коперника Коперник — славетний вчений. Своїм його вважають як німці, так і поляки, хоча він ще за життя переріс державні кордони й національну ідентичність.


Міжнародний союз чистої та прикладної хімії (IUPAC) затвердив, запропоновану в липні 2009 року співробітниками німецького Інституту важких іонів в Дармштадті, офіційну назву для 112-го елемента таблиці Менделєєва — коперніцій (Copernicium — Cn). На Місяці на честь М. Коперника названо кратер. Крім того, ім'ям вченого названо астероїд головного поясу 1322 Коперник. Також ім'я Коперника носить бразильський рід пальм (Copernicia). Монументи М. Копернику встановлено у Варшаві, Кракові, Торуні, Реґенсбурзі, Ольштині, Вроцлаві тощо. Ім'я Миколи Коперника має Торунський університет (відкритий у 1945 році). У Торуні та Фромборку діють музеї М. Коперника. Життєвий шлях Коперника надихав і надихає художників і письменників. Різноманітним є використання образу Коперника — на поштових марках, грошах, сувенірній продукції тощо. У багатьох містах світу є вулиці і площі, названі на честь видатного польсько-німецького астронома і математика, зокрема, в Україні — у Києві, Львові, Рівному, Тернополі, Костополі і Здолбунові (обидва на Рівненщині), Стаханові (Луганщина), Мукачевому (Закарпаття), Самборі (Львівщина).

Література Вармийский каноник: Николай Коперник // География и астрономия: универсальная энциклопедия школьника. -Минск: ТОО «Харвест»,1995. – С. 374-379. Великий Коперник // А.А.Гурштейн Извечные тайны неба. –М.: Наука, 1991. – С.193-203.


Гелиоцентрическая революция и формирование нового естествознания: Николай Коперник // А.И.Еремеева, Ф.А.Цицин История астрономии: основные этапы развития астрономической картины мира: учебник. – М.:Изд-во МГУ, 1989. – С. 137-147. Гребеников Е.А. Николай Коперник / Е.А.Гребеников. –М.: Наука, 1982. -143 с. Гурев Г.А. Коперниковская ересь в прошлом и настоящем: из истории взаимоотношений науки и религии / Г.А.Гурев. –М.: Государственное антирелигиозное издательство,1937. – 292 с. Как человек познавал мир: Николай Коперник // Мир вокруг нас: беседы о Мире и его законах. – М.: Политиздат,1983. – С. 919. Коперник // Лейзер Д. Создавая картину Вселенной. – М.: Мир,1988. – С. 55-71. Николай Коперник // И.Г.Колчинский, А.А.Корсунь, М.Г.Родригес Астрономы: биограф. справочник. – К.: Наукова думка, 1977. –С. 129-130. Миражи Вселенной. Земля и звезды: Николай Коперник // И.Радунская Предчувствия и свершения. – Кн.3. – М.: Детская литература,1987. – С. 240-246. Мысли Коперника – истоки основ современной механики // Л.И. Седов Размышления о науке и об ученых. – М.: Наука,1980. – С. 3-24.


Николай Коперник // Энциклопедический словарь юного астронома. – М.: Педагогика,1980. – С. 233-234. От Коперника до Кеплера. Геометрическая картина движения планет // Ю.А.Рябов Движения небесных тел. – М.: Наука,1988. – С. 18-39.

/статті про життя і винаходи М.Коперника/ Левин А. Человек, который сдвинул землю: Николай Коперник / А.Левин // Попул. механика. - 2009. - № 6. – С. 60-64. Шершель Л. Відкрив ворота у Всесвіт: 535 років Миколаю Копернику / Л.Шершель // Демокр.Укр. - 2008. - 21 листоп. – С. 19. Михалева А. Под знаком Венеры: Николай Коперник / А.Михалева // Караван историй. - 2004. - № 11. – С. 302.


Сайти chronology.org.ru/newwiki/ ru.wikipedia.org/wiki/ works.tarefer.ru/7/100193/index.html histpol.pl.ua/pages/content.php?pag... referat.repetitor.ua/ВІ_Вернадський http://greatest.com.ua/v/vernadskiy_vladimir http://ebk.net.ua/Book/biographies/100nu/part4/vernadsky.htm alphamaldives.com/LandaaGiraa lib.ru/MEMUARY/LANDAU/landau.txt to-name.ru/biography/lev-landau.htm uk.wikipedia.7val.com/wiki/Генріх_Г... http://arhiv.orthodoxy.org.ua/ru/tsey_den_v_istorii/2007/02/22/59 85.html http://www.kpnu.km.ua/henry-rudolph-hertz.aspx novayagazeta.ru/society/58155.h... http://www.peoples.ru/technics/engineer/boris_paton/ to-name.ru/biography/alfred-nobel.h... peoples.ru/finans/undertake/nob...


Наша адреса: Україна 32300, Хмельницька обл., м. Кам`янець - Подільський, вул. Князів Коріатовичів, 3 Тел: (03849) 2-44-52 E-mail: XDR 123 @ rambler.ru

Вчені-ювіляри  
Вчені-ювіляри  
Advertisement