Page 1

Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Театральна філософія Гната Юри Юра Гнат Петрович (1888, 9 січня (27 грудня 1887), с. Федварі (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області) — 1966, 18 січня, Київ) - видатний діяч українського театрального мистецтва, засновник і керівник академічного українського драматичного театру ім. І.Франка, народний артист СРСР, заслужений артист УРСР, актор театру і кіно, лауреат Державних премій.

Життя і діяльність Гнат Петрович Юра народився 9 січня 1888 року (27 грудня 1887 року за старим стилем) у селянській родині Юрів із с. Федварі (нині с. Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області). Простий хлібороб Петро Мусійович Юра дав країні чотирьох слуг театру, крім Гната, на ниві українського театру працювали два його брати і сестра. Пізніше вони працювали разом в театрі імені І.Франка (Олександр Петрович Юра-Юрський, Терентій Петрович Юра, Юра-Барвінська Феодосія Андріївна). Дід Гната Юри, що пройшов миколаївську солдатчину, навчав своїх дітей грамоти. Батько, Петро Юра, передплачував газети, керувався порадами “Сельського вестника” у веденні свого маленького господарства. Своїм дітям він прищепив потяг до книг, до знання. Гнат Юра закінчив земську школу, а потім, перебуваючи в сім’ї дядька в Єлисаветграді, екстерном склав іспити за шість класів реального училища за програмою для вступу на військову службу. Проте до армії він потрапив пізніше, а тоді юнакові довелося розпочати з цивільної служби, чиновником в Єлисаветградській нотаріальній конторі. Незадоволений канцелярською роботою Гнат Юра шукає розраду в літературі і мистецтві. Цьому чимало сприяло те, що вся юність його промайнула в атмосфері театральних захоплень, спогадів про мистецькі події, пов’язані з Єлисаветградом і корифеями українського театру, імена яких гриміли тоді по всій Україні. Завзятим театралом був дядько Гната Юри, в родині якого знайшов притулок допитливий юнак. Тут завжди точилися розмови про театр, захоплено обговорювалися нові твори російських і українських класиків. Гнат Юра пробує свої сили на літературній ниві, перекладає (“Железная дорога” М.Некрасова), виступає з власними віршами, друкує їх на сторінках місцевої газети “Голос Юга”, виношує задум п’єси, пише рецензії на вистави заїжджих труп під псевдонімом “Загарій”. В 1904 році в Єлисаветграді Гнат Юра організовує аматорський гурток, стає його керівником. В репертуарі були п’єси І.Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Б.Грінченка, О.Суходольського, І.Тобілевича, А.Чехова. Коли виставу єлисаветградських аматорів “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М.Кропивницького (Г.Юра був постановником і актором) переглянув антрепренер української трупи С.Максимович, він запропонував Г.Юрі вступити до його трупи. Юнак без вагань погодився і обрав шлях актора-фахівця. З 1907 року розпочалася професійна робота в трупі Максимовича, яка була досить суворою школою для актора-початківця. Грати йому довелося багато, ролі були найрізноманітніші. Гнат Юра мав непоказну для актора зовнішність — невисокий зріст, фігуру, схильну до повноти. Там він зустрів свого побратима Семена Семидора, з яким пов’язав подальшу свою театральну долю. У своїй творчій біографії Гнат Юра наслідував таких метрів театрального мистецтва як П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, М.Садовський. В Єлисаветграді юний аматор домагався особистого знайомства з видатними митцями, а потім шанобливо ставився до них протягом усього життя. Вже в роки радянської влади Гнат Юра запросив до театру, яким керував, дружину І.Карпенка-Карого С.Тобілевич, підтримував добрі стосунки з М.Заньковецькою та П.Саксаганським. Гнат Юра сприяв поверненню на батьківщину з еміграції М.Садовського, запросивши його до трупи театру імені І.Франка. Призов Г.Юри до царської армії відірвав його від театру, але перебуваючи в Олександрії, він познайомився з такими діячами російського театрального мистецтва як П. Орленєв, П. Гайдебуров та Н. Сакральська. В останній рік військової служби (1913) він використав відпустку для поїздки до Москви, мріючи вступити до школи МХТ. Але був продовжений строк його служби в армії і з навчанням не склалося. Відбувши військову службу, Г.Юра в жовтні 1913 року одержує запрошення від дирекції театру “Руської бесіди” і виїжджає до Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. Тут молодий актор дебютує в ролі Хоми (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” М.Старицького), грає низку інших ролей. Багатьом творчим задумам не довелося здійснитися, почалася Перша світова війна. Після визволення російською армією Тернополя, де Гнат Юра перебував у таборі для інтернованих осіб, його було мобілізовано до російської армії. Лише в 1917 році Гнат Юра повернувся до театральної діяльності. Однодумці з довоєнної ініціативної групи, серед яких був Семен Семидор, що на той час вже утворили “Молодий театр” (ним керував Лесь Курбас), розшукали Гната Юру в Катеринославі, де він служив у військовому шпиталі і домоглися переводу його до Києва. Вони утрьох (Юра, Курбас і Семидор) вирішили створити новий театр, де б не було обмеження тільки українським побутовим театром, а ставили художньо новий і класичний репертуар ще й українською мовою. Мрії здійснилися лише в 1916 році — Гнат Юра поставив п’єсу Л.Андреєва “Лікар Керженцов”, де був режисером, перекладачем і виконавцем головної ролі, Потім разом з Л.Курбасом звернулися до драматичних етюдів О.Олеся. За один рік було поставлено сім п’єс В.Винниченка,


п’єси Г.Гауптмана, Г.Ібсена, де Мюссе, М.Метерлінка, О.Уайльда, Л. Українки, М.Гоголя. Пізніше почалися творчі непорозуміння і суперечності між двома групами — Юри та Курбаса. Але розкол формально не стався - молодотеатрівці розійшлися врізнобіч. У квітні 1919 року “Молодий театр” злився з театром імені Т.Шевченка, а восени, після захоплення Києва військами Денікіна, театральне життя зовсім припинилося. Група митців на чолі з Гнатом Юрою виїхала на Поділля, сподіваючись вступити до театру М.Садовського. Їм було відмовлено. Тоді молоді митці перебралися до Вінниці і вступили до Нового Львівського театру. Пізніше велика група акторів повернулася до Галичини, а найбільш прогресивно налаштована молодь залишилася у Вінниці. Ці ентузіасти, очолені Г.Юрою, і утворили новий мистецький колектив. Це сталося 28 січня 1920 року (вистава за п’єсою В.Винниченка “Гріх”). Театр став носити ім’я Івана Франка. З 1923 року їх переводять до Харкова, а восени 1926 року - до Києва. У 1923 році Гнат Юра отримав звання заслуженого артиста УРСР, а театр став Народним театром УРСР. Закінчувалась епоха творчості. Почалася нова епоха дискусій про місце театру в суспільстві. Митці стали борцями ідеологічного фронту. Прийшли пролетарські письменники, радянські драматурги з чіткою партійною позицією. Іноді вдавалися сміливі експерименти, як, наприклад, постановка “Бравого солдата Швейка” за Ярославом Гашеком, вона витримала понад 400 показів. Наприкінці 20-х Г.Юра відкрив суперечливу фігуру драматурга О.Корнійчука. У 1931 році Г.Юра вступає до лав Комуністичної партії парторганізації Київського кабельного заводу, робітничий колектив якого був шефом франківців. У роки Великої Вітчизняної війни театр був евакуйований спочатку до Семипалатинська, а потім до Ташкента, де Гнат Юра створює багато концертних програм. Саме тоді він поставив “Фронт” О.Корнійчука, очолив одну з фронтових бригад, яка виїздила на Сталінградський фронт. Після повернення у 1944 році театру до Києва Г.Юра не шкодував зусиль для відновлення культурного життя України. Г.Юра був визнаним театральним педагогом, професором, викладав майстерність актора у студії театру імені І.Франка і з 1938 року - в Київському державному інституті театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, підготував кілька поколінь акторів, багато з яких стали визначними майстрами сцени. Не полишав роботи і на літературній ниві. Г.Юра — автор близько трьохсот статей у газетах, журналах, мистецьких збірках. Зокрема він є автором таких літературних праць з питань театрального мистецтва, як: «20 років» (1940), «Життя і сцена» (1962), «Режисер у театрі» (1962). Був двічі лауреатом Державної премії СРСР. У перші повоєнні роки він став одним із фундаторів Українського театрального товариства, членом його президії. Він був членом Художньої ради Міністерства культури СРСР та УРСР, членом Всесоюзного комітету з державних премій. Широка громадська робота Гната Петровича Юри цілком закономірно переросла у державну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР, починаючи з першого по п’яте скликання. Гнат Юра активно знімався на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів. Багатьом глядачам він запам’ятався своєю неповторною грою у кінофільмах «Прометей», «Кармелюк», «Тарас Шевченко» та ін.

Нагороди     

Заслужений артист УРСР (1923) Народний артист СРСР (1940) Сталінська премія другого ступеня (1949) за постановку п’єси “Макар Діброва” О.Є. Корнійчука Сталінська премія другого ступеня (1951) за постановку п’єси “Калиновий гай” О.Є.Корнійчука Нагороджений трьома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом “Знак Пошани” та багатьма медалями.

Вшанування пам’яті  Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, носить ім’я видатного українського актора і режисера Гната Юри. Її було названо на його честь у 1967 році.  На вулиці Ольгинській, на будинку №2/1, де проживав Г. Юра з 1944 по 1966 рр., встановлено меморіальну дошку його імені (бронза, барельєф; Ю.Л. Сінкевич, архітектор А.А. Сніцар)  В Олександрії, на фасаді місцевого Палацу культури (колишнього театру міста) встановлена меморіальна дошка фото  У травні 2011 року в Києві, у сквері біля Національного театру ім. І.Франка відкрито пам’ятник Гнату Юрі (зображений у ролі Швейка)


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Щоб воля неволю здолала 150 років від дня народження Андрея Шептицького Андрей Шептицький (1865-1944) – видатний релігійний діяч ХХ століття. Більш, ніж 50 років був головою (митрополитом) Української греко-католицької церкви в Україні. Його резиденція знаходилася у Львові. Нащадок вельможного українського роду, що бере свій початок у ХІІІ столітті, митрополит Андрей присвятив своє життя служінню українській Церкві та українському народу. Він реорганізував церкву в парафіях своєї єпархії і багато зробив для відновлення візантійських традицій, що є однієї з основ греко-католицької церкви. Під його егідою в українські села прийшла освіта. Для народу були побудовані школи, лікарні на кошти з прибуткових статей володінь родини Шептицьких у Галичині. Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в родовому маєтку графа Івана Шептицького в селі Прилбичах неподалік Явора на Львівщині. Його мати Софія була дочкою відомого письменника Олександра Фредра. Мала семеро синів, трьох з яких батько назвав на честь галицьких князів Романом, Левом і Юрієм. Високоінтелегентним обдарованим зростав Роман, який з юних років відзначався богомільністю. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у м. Кракові (Польща). Після закінчення 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. 1888 здобув наукову ступінь доктора права. 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28.5.1888 вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрій. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії 22.8.1892 був висвячений на священика у Перемишлі, згодом – магістр новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892 – 1896), а з 20.6.1896 – ігумен монастиря Св. Онуфрія у Львові. Деякий час був проф. теології у Кристинополі. 1899 імператор Франц Иосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а папа римський Лев XIII затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.9.1899). Після смерті митрополита Ю. Сас-Кубновського Шептицького в 1900 р. був номінований галицьким митрополитом. Інтронізація відбулась 1901 у соборі Св. Юра у Львові. Шептицький будучи депутатом Галицького сойму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії. Після окупації на початку Першої світової війни Львова російськими військами митрополит був 18.9.1914 заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом – до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі. Після Лютневої революції 1917 звільнений. У вересні 1917 він повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28.2.1918 у Палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення. У міжвоєнний період продовжував роботу з розбудови греко-католицької церкви. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голландського унійного апостолату, у Бельгії – східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії. На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського державного правління. 1941 Шептицький очолив Українську Національну Раду, а 1944 – Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Пам’ятаємо і шануємо великого земляка 100 років від дня народження Петра Трохимовича Тронька

ГЕРОЙ УКРАЇНИ (Указ Президента України № 864/2000 від 07.07.2000) Тронько Петро Тимофійович (*12 липня 1915, c. Заброди на Харківщині — †12 вересня 2011[1]) — доктор історичних наук, професор, академік НАНУ(Відділення історії, філософія і права, історія України, 03.1978), член КПУ; Інститут історії України НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України (з 1980). Голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1990), далі Національної спілки краєзнавців України. Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (з 06.1996). Віцепрезидент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам'ятки України». Голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво». Голова наглядової ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Народився 12 липня 1915 (село Заброди, Богодухівський район, Харківська область) у селянській сім'ї. За етнічним походженням українець. Дружина Валентина Іванівна (* 1917), донька Лариса (* 1937) — кандидат технічних наук, вчений секретар ДП "НВК «Київський Інститут Автоматики», голова правління Благодійної організації «Фундація Героя України, Академіка Петра Тронька». У 1948 році закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка, історичний факультет. Історик. Вища партійна школа при ЦК КПРС. Академія суспільних наук при ЦК КПРС (1951). Захистив кандидатську дисертацію за темою «Комсомольське підпілля України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни», докторську дисертацію за темою — «Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.)». 1936-37 — в Червоній армії. Потім учителював. Перебував на комсомольській роботі в Харківській, Сумській, Івано-Франківській та Київській областях, був 2-м секретарем ЦК ЛКСМУ до перших чисел жовтня 1947. Депутат Народних Зборів Західної України (1939). Учасник Другої світової війни. 1951-61 — завідувач відділу, секретар Київського ОК КПУ, завідувач відділу ЦК КПУ. 1961-78 — заступник Голови Ради Міністрів УРСР. Делегат XXII з'їзду КПРС. Був заступником голови створеного за ініціативою М. С. Хрущова Всесоюзного оргкомітету з підготовки до сторіччя з дня смерті та 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка(1961 та 1964 рр. відповідно). В кінці 1965 року був главою делегації України на 20-й сесії Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, особисто вручив тодішньому (1961– 1971) Генеральному секретареві ООН У Тану медаль від СРСР та ювілейне видання творів Тараса Шевченка. Очолював українську урядову делегацію на Всесвітній виставці « ЕКСПО-67» у Монреалі. Був ініціатором і душею, за виразом Голови Ради Міністрів УРСР О. П. Ляшка, створення загальноукраїнського скансену — Музею народної архітектури та побуту Української РСР в селі Пироговім під Києвом, закладеного в 1969 р., далі — Національний музей народної архітектури та побуту України. Керував роботами з відзначення 250-річчя від дня


народження Григорія Сковороди в 1972 р., ювілеїв Лесі України, Івана Франка, Леся Мартовича та ін. У 1960-1980-і роки очолював Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. Особисто супроводжував до Києва золоту пектораль, знайдену Б. М. Мозолевським 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської області УРСР. Був ініціатором видання і головою головної редколегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» (робота велася з 1962), за цю працю був удостоєний Державної премії СРСР в галузі науки. Будучи заступником Голови Уряду України керував проектами: створення і будівництва Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» та Палацу культури «Україна» у Києві,Національного музею-заповідника запорозького козацтва у Запоріжжі, встановлення пам'ятників видатним історичним діячам, заснування державних заповідників та музеїв. Ініціював здійснення наукового обґрунтування і відзначення 1500-річчя Києва, а також низки ювілеїв українських історичних міст. Особисто ініціював і доклав вирішальних зусиль для відтворення у Києві пам’яток часів України-Руси: Золотих воріт, ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору КиєвоПечерської лаври. 1967–1988 — голова правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. 1978–1979 – віце-президент АН України. Радник Президента України з питань історико-культурної спадщини (01.1996–01.2000), голова Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995-11.2001). 1996–2011 — голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара. Депутат ВР УРСР 9-и скликань. Із 1978 – академік Академії наук УРСР і її віце-президент. Працював з Дмитром Ліхачовим під час підготовки та проведення IX Світового конгресу славістів, що проходив в Києві в 1984 році. Керував відділом Інституту історії НАН України. Очолював Всеукраїнський фонд імені Олеся Гончара, Національну спілку краєзнавців України, журнали «Пам’ятки України» та «Краєзнавство». Член Шевченківського комітету. Голова Ради громадської організації «Харківське земляцтво». Помер 12 вересня 2011 року в м. Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 6).


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

«Європа – наш спільний дім» «Європа – це багаторічна історія, досвід, політичні, духовні традиції європейських народів» День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах. Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Європи в Європейському Союзі було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно–мистецьку спрямованість та носило обмежений характер. У 1997 – 1998 роках до святкування Дня Європи залучилися держави – кандидати на вступ до ЄС. У цих країнах святкування набуло певного політичного забарвлення і було спрямоване на формування громадської думки стосовно підтримки вступу до Євросоюзу. Проводилися регіональні конференції та круглі столи; публічні дебати, виступи на телебаченні та радіо громадських діячів; широка інформаційно– роз’яснювальна кампанія; культурно–розважальні програми та спортивні змагання тощо. Україна – єдина держава не член ЄС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах – кандидатах –Македонії, Туреччині, Хорватії). Щорічне відзначення згаданого заходу в нашій державі започатковано Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. No 339, яким встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи. Традиційно, урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На центральній вулиці м. Київ – Хрещатику облаштовується так зване "Європейське містечко" за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав – членів ЄС. Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу – члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія та найбільші міста держав – членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються "куточки національних страв" держав–членів ЄС тощо. Протягом останніх років успішно апробовано практику широкомасштабного святкування Дня Європи у регіонах України. За сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав – членів ЄС спільно з місцевими обласними, міськими та районними державними адміністраціями в обласних центрах та містах України щорічно проходять повномасштабні святкові заходи. Крім участі в офіційному відкритті святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав–членів ЄС з представниками органів місцевих та обласних влад, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації. Багаторічній досвід організації Дня Європи в Україні вказує на те, що цей День поступово стає справою державного значення і відіграє непересічну роль у формуванні громадської думки в Україні про майбутнє нашої держави в європейській сім’ї народів.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ

Шорт-лист на тему:

«Лицар мельпомени»

/175 років від дня народження Марка Кропивницького/ Марко Кропивницький (1840–1910): драматург, актор, режисер, театральний діяч, композитор

Кропивницький Марко Лукич – фундатор українського професійного театру. Йому належить основоположна роль у створенні національної школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару. Актора не раз запрошували на імператорську сцену, однак він не хотів розлучитися з батьківщиною, рідним мистецтвом, відстоюючи у такий спосіб право українців на свою мову і культуру. Марко Кропивницький народився в с. Бежбайрак (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської обл.) в сім'ї управителя поміщицького маєтку. У 1861–1871 рр. служив канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда (нині Кіровоград). У 1862–1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. Після відставки 1871 р. М. Кропивницький переїздить до Одеси. Першою його роллю як актора–професіонала у складі трупи Народного одеського театру Моркових і Чернишова була роль Стецька в комедії Г.Квітки–Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Місцева преса і публіка високо оцінили талант молодого актора. Відтоді він повністю віддається сценічній і літературній творчості, працюючи в професійних театрах Одеси і Петербурга, а також в Галичині – у складі трупи культурно–освітнього товариства «Руська Бесіда». Царський указ 1876 р., яким заборонялись «різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі», змусив М. Кроливницького знову працювати в російських трупах. Коли ж 1881 р., хоч і з цілим рядом обмежень, були дозволені спектаклі українською мовою, М.Кропивницький разом з антрепренером Г. Ашкаренком заснував у Кременчуці першу українську професійну трупу, що швидко здобула популярність в Україні та за її межами й увійшла в історію вітчизняної культури під назвою «театр корифеїв». Згодом М. Кропивницький виходить з цієї трупи і організовує нову, яка за довгі роки свого існування стала школою для багатьох славетних діячів українського театру. М. Кропивницькому належить першорядне місце у формуванні оригінального вітчизняного репертуару. І сьогодні не сходять зі сцени його класичні драми і комедії: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Актор створив чимало сценічних образів на власному драматургічному матеріалі, а також за творами інших авторів. М. Кропивницький відомий не лише як видатний драматург, актор, режисер, він також є автором ряду музичних творів, які відзначаються високою професійністю та мелодійністю (дует «За сонцем хмаронька пливе», пісня «Соловейко»). Непересічні організаційні здібності М.Кропивницького поєднувались з потужним талантом режисера–реформатора, який тяжів до синтезу слова, музики, пісні і танцю, започаткувавши традиції класичної музично–драматичної вистави. Його називають «батьком українського професійного театру». Того, що встиг зробити за своє життя Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, антрепренер і композитор, цілком досить, щоб ім'я його назавжди збереглося в пам'яті українського народу і в історії світового мистецтва.


Кам’янець–Подільська міська ЦБС Методико–бібліографічний відділ

Шорт-лист на тему:

«Лицар слова і чину» 115 років від дня народження Юрія Івановича Липи

Юрій Липа — видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, поет, прозаїк, перекладач, лікар. Народився 1900 р. у м. Одесі в сім'ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу. З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові. На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об'єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно–науковий вісник», "Митуса". Саме на шпальтах ЛНВ з'явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька–Холодна. О. Те–ліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні. 1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється. У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Цього ж року переїздить до м. Яворів на Львівщині. У 1944 р. Ю. Липу, коли він вибув на лікування одного з поранених вояків УПА, було жорстоко закатовано енкаведистами. Його перу належать брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно– визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936), поетичні збірки «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), славетна історіософсько–геополітична трилогія у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), роман «Козаки в Московії» (1934), трьохтомник новел «Нотатник» (1936). З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії, зокрема, «Фітотерапія», «Зутріууит Азіег в відживлюванні ді гей», «Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії», «Лікування зелами хронічних хвороб», «Вереди старечого віку до гоєння», «Рослини й лікування», «Історія зелолічнитцва», «Значіння рослинних середників при лікуванні діабету», «Фітотерапія хвороб травленевих органів», «Рослини проти статевого безсилля», «Лікувальні рослини в давній і сучасній українській медицині» та інші.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ

Шорт-лист на тему:

«Тільки до Вас стежку держу» 120 років від дня народження Тодося Степановича Осьмачки Народився Тодось Осьмачка 4 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові – Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему "Думи солдата" був відданий під військово–політичний суд. Але революція внесла свої корективи. З 1920 року він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет). В студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім "Ланки" (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко–Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний. Перша збірка поезій Т.Осьмачки "Круча" з'явилася друком 1922 року, засвідчивши "може, одну з найнадійніших сил", писав С.Єфремов у "Історії українського письменства". Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій – "Скитські вогні". Поет прагне образно простежити історичний шлях України – пройти "по шляху віків" і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного "Сьогодні". Однак те "сьогодні" накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим–небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Разом із побратимами з "Ланки" Тодось Осьмачка поділяє біль і тривогу за долю українського села. Любить і поважає Павла Тичину, щоправда не раз дорікаючи йому за незрозумілі компроміси. Радить "взяти у торбину запасу та ходити по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером". На останній закид Тичина образився. Можливо й через те, що Тодось Осьмачка дорікав йому за помітне "позичання" в нього образів. 1922 року Тичина записав: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я – не в тім річ". Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка "Клекіт" (Київ, 1929). Вона побачити світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією – Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки. У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового "Макбета", а поему "Дума про Зінька Самгородського" так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки "Сучасникам" (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета – Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно–критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: "ворог народу", "бандит". Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві. Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення – боротися далі, але "не засобом сили, а засобом слабості" і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті "Ротонда душогубців" (1956). 1943 року у Львові він видає свою четверту книжку "Сучасникам". 1944 року Осьмачка пише повість "Старший боярин" – першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у "прокляті роки" у поемі "Поет", сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою "Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки". У 1953 році вийшла збірка "Китиці часу", де було зібрано вірші 1943–1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість "План до двору" (1951), книжка "Ротонда душогубців" (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків– критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. В своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни. 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню "Пілгрім Стейт Госпітал" поблизу Нью–Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів "Людина між свідомістю і природою", не судилося. 7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

«Пам’ять, як вишневий світ» 95 років від дня народження Григорія Михайловича Тютюнника

Народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району а Полтавщині. З 1938 р. – студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалося в пам'яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. Після воєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірку оповідань «Зоряні межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника; світ побачив його збірку поезій воєнного часу «Журавлині ключі» який був написаний 1963. Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями. Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. Український письменник — Тютюнник Григір Михайлович (1931—1980) доводиться йому молодшим братом по батькові. Брати Григорій і Григір Тютюнники отримали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем)[3]. Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив[Джерело?] за здоров'я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім'я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору–Григорію було вже років п'ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім'ї уже підростав другий син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали звати Григором.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

«Свято українського танцю» Павло Вірський був творцем і багаторічним керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України ім. Т. Шевченка (1965). Народився він 25 лютого 1905 р. в Одесі. Навчався в Одеському музично–драматичному училищі, де хореографічне відділення очолював В. Пресняков (танцівник Маріїнського театру в Петербурзі, учасник Російських сезонів у Парижі, пропагандист ритмічної гімнастики Далькроза і "вільної пластики" Айседори Дункан). Одеська балетна трупа, заснована в 10–х роках XX ст., по закінченні громадянської війни швидко відновлювала свою славу. З 1923 р. під керівництвом Р. Баланотті один за одним ішли найкращі класичні балети: "Лебедине озеро", "Горбоконик", "Копелія", "Корсар"... 1923 р. Вірський був зарахований артистом балету і танцював як у спектаклях Р. Баланотті, так і в новаторській постановці "Йосифа Прекрасного", здійсненій в Одесі російським хореографом К. Голейзовським. Він тоді закликав "здати до архіву стару класику" й невпинно шукав нових хореографічних форм. Одеський театр став першою експериментальною хореографічною лабораторією в Україні. "Одеса — балетний Голлівуд, сучасна фабрика нового танцю! Саме звідси повинен поширитися по всій Україні новий балет!" — раділо місцеве видання "Театр, клуб, кіно" в 1927 р. Спілкування з К. Голейзовським пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення народних танців, утвердило його віру в безмежні виражальні можливості хореографії, в раціональність творчого пошуку. Закінчивши 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927—1928) стажувався в Московському театральному технікумі в А. Мессерера. Наставником Вірського знову став талановитий танцівник, що поєднував у своєму виконавстві мужню манеру, віртуозну техніку й акторську майстерність. До репертуару А. Мессерера входили романтичні, лірико–комедійні, героїчні, характерні і гротескові партії класичних балетів. Водночас він прославився, як виконавець хореографічних мініатюр, зокрема і власних постановок. Працювати Вірський поїхав додому — в Одеський оперний театр. Перші роки його самостійного творчого життя були типовими для кожного танцівника — щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах. Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично–драматичного училища М. Болотовим 1928 р. він показує оригінальну, самобутню за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра "Червоний мак" (де в іскрометному матроському груповому танці "Яблучко" Вірський виконує партію Вістового, а Болотов — Капітана). 1929 р. вони ставлять "Есмеральду" Ц. Пуні, де Вірський танцює партію Клода Фролло. Учні тих самих педагогів, Вірський і Болотов органічно доповнювали один одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова й Вірського ("Лебедине озеро", "Корсар", "Дон Кіхот" та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино зливалися елементи класичної і народної хореографії. У 1930 р. постановку героїко– революційного балету В. Феміліді "Карманьйола" в Одесі здійснив М. Мойсеєв. Вірський і Болотов презентували своє, багато в чому більш вдале прочитання "Карманьйоли" — у Московському художньому театрі балету, керованому Вікториною Крігер. У 1931—1933 pp. вони — балетмейстери Одеського театру. У 1933—1934 — очолюють трупу Харківського театру ім. М. Лисенка, де ставлять "Раймонду" й "Есмеральду". У 1934—1935 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет на сюжет "Декамерона" — "Міщанин із Тоскани" (музика В. Нахабіна) — мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30—40–х років в Україні, що пройшов майже на всіх її балетних сценах. Вірський виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття — лише преамбула до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в українській культурі. Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля — український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично–драматичного театру й одиничних опер. Проте вже існувала, хоч і невеличка за обсягом, фундаментальна праця В. Верховинця "Теорія українського народного танцю". Як постановник, Василь Верховинець прагнув відтворити на сцені лише етнографічно точну копію народного танцю, що не завжди відповідало загалом спектаклю і музичному матеріалу — коли йшлося про оперу. Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі наприкінці 20–х танців в опері М. Лисенка "Тарас Бульба". Сповнений емоцій і сили "Козачок" (яскрава театралізація народного танцю, збагаченого віртуозною технікою з видозміненими акробатичними трюками) був першим запереченням безпосереднього перенесення на сцену фольклорно–танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді. Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів. Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Вірський і Болотов поставили танці в опері С. Гулака–Артемовського "Запорожець за Дунаєм", опублікувавши у програмці спеціальне історико–теоретичне обґрунтування цієї постановки. Газета "Правда" (від 13 березня 1936) писала: "Треба прямо сказати, що танці — найкраще, що було показано у спектаклі. Гопак у четвертому акті "поставив на ноги" буквально весь театр!" Танцюристи, які злітали високо в повітря з шаблями наголо в руках, запаморочливі оберти, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки й різноманітні присядки, виконані, до того ж, зі збереженням канонів класичної хореографії


(витягнутий підйом, чіткі позиції рук і ніг тощо), вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого К. Станіславського, який був у захваті від гастролей киян. Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві 1936 p., фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української народно–сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів, і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного колективу. На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела — побутового танцю–примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ — до створення професійної народної хореографічної школи. Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини — своєрідні балети–мініатюри, такі як "Українська сюїта", "Запорожці" та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно–етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики. Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени держави. Незабаром Болотов їде з Києва й, поїздивши з окремими постановками по Союзу, в 1948 р. створює ще один блискучий ансамбль народного танцю — "Жок" (Молдова). Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 р. йому "надана честь" працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. Зрідка Павло Павлович намагається знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. Зокрема, в березні 1944 р. він пише з Москви композитору Михайлові Скорульському, автору балету "Лісова пісня": "Прочитав ще раз "Лісову пісню" і ще більше впевнився в тому, що цей сюжет для балету просто ідеальний. У мене є велике бажання до роботи над цим спектаклем". 1948 р. Вірський таки намагається поставити "Лісову пісню" — вже в Ленінграді. Та єдиним театральним спектаклем, який йому дали поставити після війни, був балет "Чорне золото" В. Гомоляки. Створений спеціально для чергової московської Декади українського мистецтва, балет не давав матеріалу для творчої роботи ні балетмейстеру, ні артистам. Переломним у долі Павла Вірського стає 1955 р. На сцену в нестримному леті знову вирвався український народний танець, щоб відтепер тріумфально простувати лаштунками всього світу. За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому, якщо його колега, керівник московського Ансамблю народного танцю СРСР І. Мойсеэв прославився тим, що "колекціонував" танці всієї держави й усього світу, то Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі, здавалося б, номери–одноденки, як "Моряки флотилії "Радянська Україна", "Кукурудза", "Ми пам'ятаємо" чи "Бухенвальдський набат", — залишалися безумовно українськими за музикою, хореографічною лексикою, світобаченням. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний "Повзунець", лубочні "Ляльки", до сліз щемливі "Чумацькі радощі", "Одна пара чобіт на вісім ніг" та ін. Фінальний "Гопак", що став візитною карткою ансамблю, півстоліття викликає бурхливі овації в найбільших концертних залах планети. В останні роки життя, щоб розширити "регіональну географію" концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з'являється чудова "Березнянка" в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог. Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа. Варто зазначити, що Вірський виховав цілу плеяду виконавців — соратників і учнів–послідовників, для яких український танець теж став справою життя. Немов сама по собі виникла при ансамблі студія, що сьогодні стала, завдяки талановитому послідовнику Вірського — Мирославу Вантуху — Академією українського танцю. Попри всесвітню славу й величезний авторитет, Вірський до останніх днів життя мусив узгоджувати творчі плани з точкою зору "культурних керівників", підпорядковуватись у формуванні концертних програм їхнім "валютним інтересам", бо ансамбль уперто прагнули перетворити з творчого колективу на предмет експорту. Важко було терпіти й постійну присутність у колективі, особливо під час закордонних гастролей, сторонніх спостерігачів, що доносили у відповідні інстанції про кожну закордонну зустріч, про кожне слово... Павло Вірський помер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70–ліття, сповнений творчих сил і планів. Мине ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали "ансамблем Вірського", одержить право офіційно носити ім'я свого творця.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Світло розкутої думки» /150 років від дня народження Михайла Івановича Тугана–Барановського (1865–1919)/ Михайло Іванович Туган–Барановський народився 21 січня 1865 р. в с. Солоне Куп'янського повіту на Харківщині у заможній дворянській сім'ї. Його батько, Іван Якович Туган–Мірза–Барановський, був військовим. Мати, Ганна Станіславівна Шебельська, походила з української шляхти, що належала до роду стародавніх литовських князів. Гімназичну освіту Михайло розпочав у 5–й Московській гімназії, продовжив у 1–й Київській та завершив у 2–й Харківській гімназіях. З Харковом пов'язані і студентські роки Михайла. Вступивши в 1884 р. на фізико–математичний факультет Харківського університету, він одночасно продовжує вивчати суспільні науки, до яких мав великий потяг. У 1888 р. талановитий юнак закінчує екстерном фізико– математичний факультет і одержує ступінь кандидата природничих наук, а трохи пізніше закінчує юридичний факультет. Освіту Михайло Туган–Барановський продовжує в Санкт–Петербурзі. Молодий вчений поринає у подальше дослідження різних соціально–економічних доктрин і теорій, шукає власний підхід до їх порівняльного аналізу. У 1892 p. обдарований юнак їде на навчання до Англії. Вершиною цього періоду наукової творчості стала його всесвітньо відома праця "Промислові книги в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя", за яку в 1894 р. він здобув ступінь магістра. Ця праця була першою серйозною спробою вченого знайти відповідь на важливі питання сучасності — про закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, про його долю взагалі і в умовах Російської імперії. Тим часом молодий вчений блискуче розпочав з 1895 р. викладацьку діяльність, отримавши приват–доцентуру у С–Петербурзькому університеті. Одночасно він продовжує активну наукову роботу в галузі дослідження проблем капіталізму, його еволюції загалом і російському зокрема. Підсумком дослідження стає його відома праця "Російська фабрика в минулому і тепер. Історія розвитку російської фабрики", де історію розвитку російської фабрики вчений розглядає від кріпосної мануфактури XVII ст. до машинної індустрії 90–х років XIX ст. У 1898 р. вчений на підставі цієї праці успішно захистив у Московському університеті докторську дисертацію. Ця праця набула великого поширення в Росії та за кордоном. У ній заперечувалися народницькі уявлення про можливість некапіталістичного розвитку Росії. Відштовхуючись від марксистських положень про визначну роль економічних сил та їх організації у суспільному розвитку, зростаюче значення машинного виробництва та ін., М. Туган–Барановський здійснив не тільки якісно новий, порівняно з Марксом, аналіз закономірностей еволюції капіталізму, а й запропонував власну теорію криз, започаткувавши, по суті, сучасну теорію кон'юнктури. Не полишає М. Туган–Барановський і роботи над проблемами промислових криз. Він друкує багато статей з цієї проблеми, зокрема: "Основные причины кризисов в капиталистическом хозяйстве" (1899), "Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии" (1900), "Современный промышленный кризис" (1900). Упродовж короткого часу М. I. Туган– Барановський створив фундаментальні праці з економічної історії Англії і Росії, в яких він розглядав закономірності розвитку світового капіталізму, аналізував значення теорії марксизму (передусім в частині марксової теорії відтворення й криз) у розв'язанні економічних проблем. Продовжуючи дослідження капіталізму та новітніх явищ у ньому, М. Туган–Барановський докладно розглядає економічну доктрину марксизму. В 1899 р. з'являється його праця "Основная ошибка К. Маркса", яка поклала початок систематичному й ґрунтовному перегляду вченим економічної теорії Маркса. Можна з упевненістю сказати, що останнє десятиліття XIX ст. стало переломним у поглядах М. Туган–Барановського на марксизм. Учений писав, що "ніколи не був необмеженим шанувальником Маркса і завжди ставився до його теорії, визначаючи її сильні сторони, критично". І вже зовсім він не був революціонером. Однак наприкінці XIX ст. в офіційних колах Михайла Івановича вважали небезпечним марксистом. Через це його викладацька діяльність неодноразово переривалася розпорядженнями Міністерства народної освіти. А в 1901 р. за неблагонадійність М. Туган–Барановського висилають із С.–Петербурга до Полтавської губернії, де починається другий "український" період у житті вченого. Він живе у с. Пізники Лохвицького повіту Полтавської губернії у своїх друзів Русинових. Глибоко переймається інтересами освітньо–культурницької діяльності української інтелігенції, підтримує рух за національне відродження українського народу, збереження української мови, розвиток освіти, літератури тощо. Саме М. Туган–Барановському належала ідея встановлення першого в Україні пам'ятника Тарасу Шевченку в Полтаві, яку і було реалізовано в 1905 р. Під час перебування на Полтавщині М. Туган–Барановський був повітовим і губернським земським гласним. Учений глибоко переймався життям українського села, внаслідок чого з'явилася його ґрунтовна праця з питань аграрної реформи "Земельная реформа. Очерк движения в пользу земельной реформы и практические выводы" (1905). Учений аналізує проект земельних реформ починаючи від кінця XVIII ст. з точки зору їх відповідності інтересам основної маси землеробів — дрібних фермерів і селянства. Він наголосив на нереальності марксистських уявлень, підкреслив факт стійкості трудового селянського господарства, вважав необхідним здійснити земельну реформу в інтересах землеробів. Під час перебування в Україні М. Туган–Барановський пише працю "Теоретические основы марксизма" (1905), в якій переконливо довів не тільки неспроможність вихідної теоретичної бази марксизму, а й обмеженість його філософсько–соціологічних засад. Учений довів ненауковість усієї теоретичної системи К. Маркса, "наріжним каменем" якої є внутрішньо суперечливе поняття "абсолютної трудової цінності". У 1905 p. M. Туган– Барановський повертається до С.–Петербурга і продовжує викладацьку роботу в університеті на посаді приват–доцента, оскільки заборону на таку діяльність з нього було знято. І він поринає у вир подій та проблем, що хвилювали в той час суспільство. Учений бере участь у підготовці кількох видань, зокрема в редагуванні збірника "Новые идеи в экономике". У 1909 p. він створив та очолив журнал "Вестник кооперации", який вважався одним з найкращих економічних видань не тільки в Російській імперії, а й за кордоном. У цей час М. Туган–Барановський видає свою знамениту працю "Основы политической экономии" (1909). Цей підручник був одним з найкращих на той час в Росії та Україні. Високої оцінки заслуговують економічні теорії М. Туган– Барановського з історії й теорії політичної економії соціалізму в працях "Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму" (1903), "У пошуках нового світу. Соціалістичні общини нашого часу" (1913), "Соціалізм, як позитивне вчення" (1918). М. Туган–Барановський докладно розробив теорію кооперації в її розвитку як одного з гарантів досягнення соціальної справедливості. Свої ідеї про кооперацію він узагальнив у праці "Соціальні основи кооперації" (1916). Лютневу революцію 1917 року вчений зустрів з великою надією на ті можливості демократизації суспільства, які відкривалися після неї. Він видає кілька праць, серед них "Бумажные деньги и металл" (1917), в якій розробляє моделі монетарної системи, що передбачала заміну грошей на золотій основі на паперові й відкривала шлях здійсненню державної антиінфляційної монетарної політики. Останні роки свого життя М. Туган–Барановський перебував здебільшого в Україні, куди приїхав влітку 1917 p., захоплений ідеєю національного й державного її відродження. Саме в цей час утворена навесні 1917 р. Центральна Рада перетворюється на всеукраїнський парламент, а його Генеральний секретаріат стає першим виконавчим урядом України. У ньому пост генерального секретаря (міністра) фінансів обійняв М. Туган–Барановський і виконував ці обов'язки до початку 1918 р. У складних умовах німецької окупації, зміни урядів та їх політики, хаосу й розрухи, страшних років громадянської війни М. Туган–Барановський бере активну участь у створенні Української Академії наук, очолює в її складі соціально–економічне відділення та Інститут економічної кон'юнктури. Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей останній період свого життя він працює на посаді професора державного Українського університету, а також деканом його юридичного факультету. У січні 1919 p. M. Туган– Барановський був призначений радником української дипломатичної місії у Франції, однак дорогою до Парижа 22 січня 1919 р. Михайло Іванович помер. На сторінках дітища вченого, журналу "Українська кооперація", у некролозі зазначалося: "Один з найвидатніших економістів в Європі, ім'я якого користувалось заслуженим визнанням в цілому науковому світі, М. Туган– Барановський рішуче і впевнено приєднався до українського національного руху і йому отдав свої багаті здібності, свій великий науковий досвід...". Праці М. І. Туган–Барановського відкривали для України перспективу звільнитися від колоніального поневолення, створити власну державу з потужною економікою і культурою.


Кам’янець-Подільська міська ЦБС Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: «Промені крізь віки» 170 років від дня народження Івана Павловича Пулюя (1845–1919)

Народився Іван Павлович Пулюй в Гримайлові на Тернопільщині в релігійній греко–католицькій родині. З відзнакою закінчив Тернопільську класичну гімназію. 1864 р. вступає на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики та астрономії. По закінченні курсу богослов’я замість сану священика обирає звання студента філософського факультету Віденського університету. Після закінчення навчання — асистент кафедри експериментальної фізики цього університету, згодом — асистент–викладач кафедри фізики, механіки та математики Військово–морської академії у м. Фіуме (тепер Рієка в Хорватії). 1875 р. в Страсбурзькому університеті вивчає електротехніку, з відзнакою захищає дисертацію і здобуває ступінь доктора філософії цього ж університету (спеціалізація з фізики). Здобув звання приват–доцента Віденського університету. Обіймав посади технічного директора електротехнічного бюро у Відні, професора експериментальної та технічної фізики у Німецькій вищій технічній школі (м. Прага). 1902 р. — перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. Цісар Франц–Йосиф іменував Івана Пулюя Радником Двору, нагородив Лицарським Хрестом. Помер І. П. Пулюй 31 січня 1918 р. у Празі. Після закінчення курсу богослов’я Івана Пулюя чекав вигідний сан священика. Цього так хотіли і його батьки–хлібороби, які сповідували греко–католицьку віру. Іван Пулюй вибрав іншу життєву дорогу — поглиблено вивчає фізику та електротехніку. Саме ці знання підняли його на вершину світової слави. Як не прикро, але в Україні ім’я Пулюя донедавна багатьом було невідоме. Тільки із здобуттям незалежності про нього заговорили, його наукові здобутки стають надбанням нації. Вчені особливо відзначають праці Івана Пулюя в галузі молекулярної фізики — дані про коефіцієнти внутрішнього тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчислюють такі мікроскопічні величини, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх кількість в одній граммолекулі тощо. В галузі електротехніки Іван Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Ряд промислово розвинених країн Європи запатентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. З участю земляка запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро–Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмі. Досі залишається спірним питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім’я Івана Пулюя тільки здобуває обшири. На думку науковців, внесок Рентгена у дослідження Х–променів є явно завищеним. Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчення механізму явищ, у тому числі й нововідкритих променів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомно–молекулярному рівні). П. С. Кудрявцев в "Истории физики" пише: "Невдала гіпотеза Рентгена була разом з тим свідченням хибності його теоретичного мислення, схильного до однобічного емпіризму. Тонкий і вмілий експериментатор, Рентген не виявив нахилу до пошуків нового, як не парадоксально це звучить стосовно автора одного з найбільших у житті фізики нових відкриттів". Дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджують, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х–променів, яка містить значно глибші порівняно з Рентгеном результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві рентгенограми мали вищу якість, ніж Рентгенові, тривалий час лишалися неперевершеними за технікою виконання. Пулюй зробив перший знімок повного людського скелета. На думку Ю. Гривняка, Рентген був знайомий з Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта і провадив досліди з катодними трубками під впливом Пулюя. Чи не тут бере початок "випадкове" відкриття? Гельмут Лінднер у книзі "Картини сучасної фізики" відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадковим. Дослідники життя та діяльності Рентгена не залишили поза увагою і такий факт, пов’язаний з відкриттям Х–променів: працюючи в лабораторії, він перебував у повній ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у таємниці і заповідав спалити зразу після смерті. Що було й зроблено. Посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, Рентген ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч вони у той час були добре відомі серед науковців. На дослідників діяльності Івана Пулюя ще чекають нові знахідки. Та вже й нині їх достатньо, щоб вважати Івана Пулюя основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не меншою мірою, ніж Рентгена. Але не тільки науковими дослідженнями вичерпується талант Івана Пулюя. Науково–популярні книги "Непропаща сила", "Нові і перемінні звізди" глибоко філософські, в них формується мета наукового пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду. Велична постать Івана Пулюя і на громадській ниві — "…ти був людиною сильних переконань і гостро викарбуваною особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, ніж вірність власному народові", — говорив про нашого земляка ректор Празької політехніки. І не випадково. Ще гімназистом Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії та літератури. У студентські роки перекладає українською мовою підручник геометрії, пізніше виступає за створення українського університету у Львові, друкує статті на захист української мови. В роки першої світової війни виступає за відродження української державності. За свідченням очевидців, Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давні — грецьку і гебрейську. Саме таку людину шукав Пантелеймон Куліш для перекладу Біблії. Творча співпраця тривала понад двадцять років. Переклад Нового Завіту було закінчено 1871 року. Остаточну редакцію, кінцеву коректуру Іван Пулюй завершив через вісім років, а ще через два роки книга побачила світ. "Тяжко було б подумати, — писала Пулюєві Ганна Барвінок, — що чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений науковий чоловік: "Не було б Куліша, не було б і Біблії". А я тепер скажу: "Не було б Пулюя, не було б Біблії". Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі". Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич.


Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ

Шорт-лист на тему: «Козацький літописець» /345 років від дня народження Самійла Величка/ Величко Самійло Васильович (бл. 1670, Полтавська обл. – після 1728) – український козацько-старшинський літописець. Народився у козацькій родині. Його батько, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною, мудрою й шанованою, мав велику книгарню. Успішно склавши іспити Самійло став спудеєм одного з найавторитетніших у Європі навчальних закладів — Києво–Могилянської колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. Вчився у колегії перед 1690, бо з цього року, після успішного закінчення навчання, Самійла Величка скерували на посаду канцеляриста до генерального військового писаря Василя Кочубея. Був його дворянином, тобто служив «в усіляких домашніх справах», а найбільше писарем. В. Кочубей використовував Величка також для особливих доручень, включаючи його «у найпотрібніші і секретні на той час військові справи», навіть ті, що йшли до царя, і циферні (зашифровані) до господарів Волоського і Мунтянського. Через Величка проходила й та кореспонденція, про яку Іван Мазепа не знав. У такому статусі прослужив 15 років. На початку 1705 уведений до Генеральної Військової Канцелярії, де пробув старшим канцеляристом близько чотирьох років, до падіння В. Кочубея. Брав участь у походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам. Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана І. Мазепи.Наприкінці 1708 заарештований і ув'язнений як людина близька до В. Кочубея. Провів кілька років у неволі в Чернігівському краї. Припускають, що з ув'язнення вийшов 1715 за сприяння сина В. Кочубея, котрий користувався милістю Петра І, оскільки доводився нащадком ворога гетьмана Мазепи. Після звільнення проживав у маєтностях Кочубея — в Жуках і Диканьці, що на Полтавщині, де переважно навчав дітей грамоті. Саме в Жуках Кочубей розпочав писати відомий історичний твір, присвячений подіям середини ХVІІ — початку ХVІІІ ст. Працюючи над цим історичним дослідженням, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує "Синопсис", твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича.На службу Самійло Величко вже не повернувся. Спочатку оселився у Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки – у Жуки. Літописець учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей черпав із великої колекції книг і манускриптів, що її збирав упродовж усього життя. До неї входили історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом.Багаторічне розумове та фізичне напруження позначилися на здоров'ї літописця. Він осліп. Потому диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам.Останні роки життя провів у селі Жуки. Тут помер і похований.На жаль, могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі Жуків, на узвишші, поруч із каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам'яті, встановлено гранітну брилу, яка символізує останнє пристанище славного історика козаччини. Самійло Величко — автор наймонументальнішого 4–томного козацького літопису, опублікованого в Києві більш як через 100 років після смерті автора. (1848—1849). Працюючи над літописом, він використав багато національних та іноземних історичних джерел і дав глибокий аналіз подій і фактів козацької історії за період 1647—1700 рр. У літописі автор розглядає, починаючи з часів Київської Русі, етнічно–історичні поняття «український народ» і «Українська держава» як самостійні суспільно–політичні структури, що історично склалися й мають далі розвиватися власним шляхом. Історію України він подає на широкому тлі політичного життя Польщі, Росії, Туреччини, Криму, Молдавії, Швеції, Угорщини та інших держав.Літопис сповнений державницьких поглядів, козацьких волелюбних ідей, гарячого національного патріотизму. С. Величко наголошує, що український народ – «істинний, простодушний і щиросердечний», має великі культурні традиції. Він постійно нагадує, що «вся по обоїх сторонах Дніпра сущая Малая Росія, от древніх і старовічних времен бисть Отчизною козацкою», як її охрестив «рівноапостольний князь Володимир». Державним і суспільно–політичним ідеалом С. Величка були порядки, заведені в козацькій державі Б. Хмельницьким, а також ті відносини, що історично склалися на Запорозькій Січі.Стиль літопису бароковий, героїчний, піднесений, іноді ораторський, часто строкатий, виграє яскравими барвами. Написаний книжною українською мовою початку XVIII ст., твір Самійла Величка не має собі рівних у тогочасній вітчизняній культурі. До текту додано чимало універсалів, листів, договорів та ін. історичних матеріалів.Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2–ї половини 17 — початку 18 століття.

Шорт листи за 2015 рік (3)  
Шорт листи за 2015 рік (3)  
Advertisement