Шляхами академіка волі

Леся ОЛЕНДІЙ

ШЛЯХАМИ АКАДЕМІКА ВОЛІ

Музей Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв 2012

УДК 82.09 (Шевченко Т. Г.) ББК 83.3 (4УКР) – 8(Шевченко Т. Г.) Ш70

Ш70 Шляхами академіка волі : художньо-пізнавальне видання / Музей Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв. – Львів : Видавнича фірма «Афіша», 2011. – 104 с.

«Художнику, ти – пілігрим віків, йдеш по святих місцях людського духу», – писала Ліна Костенко. Подібно і львівські художники, мандруючи визначними місцями Тараса Шевченка, намагалися відчути крізь століття його присутність, і кожен з них поділився своїми спогадами. Хотілося б і читачів спонукати до самостійної думки й особистих висновків: «А ким для мене є Шевченко?» Видання адресоване всім, кого цікавить духовний феномен Кобзаря.

© Музей Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв, 2012 © ТзОВ “ВФ “Афіша”, 2012

Музей Тараса Шевченка у Львові

200–літтю від дня народження Тараса Шевченка присвячуємо

Шевченко сам приходить у наш час. Але й ми повинні йти в його час. Так між нами й ним глибшатиме взаєморозуміння.

Іван Дзюба

Передмова „Які художники поїхали, такі й картини створили, – сказав один із учасників шевченківських експедицій. – Усе залежить від рівня таланту кожного з них. Якщо він мислить посередньо, як би його не схвилювали Тарасові місця, однаково намалює картини, що відповідають його рівневі. Якщо ти їдеш „у гості” до поета, не потрібно повторювати те, що він зробив, чи робити гірше, ніж він. Шевченко був чудовий художник. Тому, гадаю, з часом окремі твори відсіються, а кілька десятків картин залишиться. І вони й стануть фундаментом наших мандрівок. Такі речі пізнаються тільки через роки”. Автор цього видання не мала на меті аналізувати картини львівських художників, створених у мандрівках місцями Кобзаря. Залишаючи це право за мистецтвознавцями і кожним із вас, я прагнула відтворити спогади учасників шевченківських експедицій (усі вони, до речі, подані від першої особи), а також з’ясувати, який Шевченко близький кожному з них. На сторінках цієї книжки юні художники можуть знайти рекомендації своїх іменитих колег, як не варто малювати, а просто зацікавлені читачі – багато роздумів, що стосуються не тільки Тараса Григоровича. І все-таки це видання є спробою глибше пізнати генія, поезія якого надихала на боротьбу не одне покоління українців. Аж поки у листопаді 2004 року на київському Майдані Незалежності ми врешті остаточно засвідчили свою незалежність. І так відбулася омріяна Кобзарем сім’я „вольна, нова”.

5

ШЛЯХАМИ АКАДЕМІКА ВОЛІ У кожного українця – власний шлях до Кобзаря. Перше ще не зовсім свідоме знайомство з ним відбувається у глибокому дитинстві, в сім’ї, згодом у школі, а самостійне відкриття творчості і розуміння Шевченка як людини приходить вже в дорослому віці. Попри особливий талант, яким його нагородив Бог, Шевченко був звичайним чоловіком із власними почуттями, захопленнями і стражданнями, якому судилася нелегка доля. Він мав чудовий смак і гарне почуття гумору. Коли траплялася така нагода, не цурався гучних товариств із застіллями і навіть у сорок із хвостиком років сватався до юних дівчат. Ми не прагнемо ідеалізувати Тараса Григоровича, а хочемо віддати належне його генієві і глибше пізнати цього правнука кошового писаря Запорозької Січі Андрія Безродного, від якого він генетично успадкував козацьку самоповагу, волелюбність й інтелігентність. І, можливо, навіть вперше глибоко відкрити його для себе як художника, який мав цікаве художнє бачення. Вдивіться хоча б у його “Тараса Бульбу”, якого він зобразив у вигляді “колобка” – приземкуватим і широкоплечим, а поруч – високі і стрункі сини: Остап та Андрій. Він, зокрема, вважав, що пейзажі без людських образів мертві. Недаремно кожне його полотно наповнене великою любов’ю до народу. Як слушно зауважив художник Юрій Лесюк, “той, хто не збагнув душі Шевченкових робіт, не оцінить і його самого”. А що вже говорити про тих, хто не збагнув його життєвої заповіді: Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Изведать пропасти страстей, 6

Познать на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы – Се – человек!. По-новому відкривали Тараса Григоровича для себе львівські художники, здійснюючи серію мандрівок його шляхами. Дороги вели їх і через малу батьківщину поета, і через “Мальовничу Україну” Шевченка–художника, і стежками заслання. Щоправда, не всюди їм вдалося побувати. Скажімо, Київ, у якому Кобзар чимало малював, вони колективно так і не відвідали. Ідею таких експедицій виношували тодішній директор Львівського палацу мистецтв Роман Наконечний та його заступник і мистець, відомий козак Мамай Орест Скоп. У 1997 році їм вдалося організувати першу поїздку по Україні, у якій, крім них, взяли участь Володимир Патик, Михайло Безпальків, Євген Манишин, Петро Сипняк, Михайло Демцю. А за нею потягнувся ланцюжок наступних – ще три батьківщиною, потім поїхали у Литву, Санкт–Петербург, Казахстан. Згодом єдиний з учасників усіх шевченківських мандрівок, знаний художник, затятий риболов і шеф–кухар цих експедицій Євген МАНИШИН скаже: “Вирушаючи в першу поїздку, я уявляв собі, що вона матиме характер відпочинкової: половити рибку, відвідати шевченківські місця. Але, повернувшись з неї, я взяв у руки „Кобзар” і почав по–новому переосмислювати творчість Шевченка. Бо коли ти просто читаєш, у тебе працює уява, а коли читаєш, побувавши, так би мовити, в його середовищі, виникають зовсім інші відчуття... Насамперед художники їхали шляхами Шевченка не малювати, а відчути енергетику та атмосферу тих місць. Ці поїздки були для нас пізнавальними як краєзнавчо, так етнографічно та історично. Проте я так загорівся здобутими в мандрівках пережитими враженнями, що мені захотілося відобразити асоціативно у власній художній манері ті місця, у яких ми побували. І осмислити їх”. „Я... пустився в малярство... як прочитаєте в якім–небудь журналі, що якийсь–то Шевченко намалював картину дуже до 7

ладу! А за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим... А поки те буде... я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от,... все є: і модель – чи по– тутешному натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого– небудь, щоб прислали з України, так, єй–богу, окреме вас не знаю нікого, пришліть будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану..., або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй–богу, намалюю!...” (Із листа Т. Г. Шевченка до Г. Ф. Квітки–Основ’яненка від 19 лютого 1841 р., С.–Петербург)

8

Мальовнича Україна Краєзнавча довідка: Державний історико–культурний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка” Адреса: Черкаська обл, Звенигородський район, село Шевченкове. Телефон: 8(04740)523 62. Нині батьківщина Тараса Шевченка об’єднує три села його дитинства: Моринці, Керелівку (з 1929 року село носить назву Шевченкове) і Будищі. Основою заповідника, який працює з 1992 року є літературно– меморіальний музей у селі Керелівка, відкритий 1939 року, в садибі батьків Тараса. Саме там він зробив свої перші кроки, пізнавав людей і самого себе. А в Моринцях зберігається копія хати, у якій, власне, народився Тарас Шевченко, і копія хати діда по матері Якима Бойка. Ці хатини стоять межа в межу і є символом початку життя. Є тут і чумацька хата (середина XIX ст.). Так сталося, що Тарас народився у Моринцях, але ще двох років не було йому, коли батьки переїхали до Керелівки. Бо їм доводилося їздити від села до села і, врешті, купивши за 200 карбованців асигнаціями хату в Григорія Кирилюка, батьки вже залишилися жити в Керелівці. Тут жив і малий Тарас до 14 років. Проте та хата згоріла від блискавки 1900 року. Її відтворили за малюнком Шевченка. Нині в колишній Керелівці стоїть чудова скульптурна композиція “Я пас ягнята за селом ”. А в музеї експонуються речі батьків Тараса: стіл і лава з батьківської хати. Є речі, які належали старшому братові Микиті. За батьківським заповітом, йому заповідана садиба, де розташований музей. Внучатий племінник Тараса Шевченка Хари9

тин Прокопович (незрячий) був доглядачем цієї території. З 1929 р. місце визначалося як меморіальне. Перша книга вражень датована саме 1929 роком. У 1932 році вперше в ній було написано: «В цьому місці потрібно заснувати заповідник», а в 1939 році відкрився музей. Сьогодні збережена також хата дяка, перший «університет» Тараса Шевченка. Це пам ‘ятка другої половини XVIII ст. Зараз вона відреставрована і знаходиться під скляним ковпаком. До історико–культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка” належить і село Будищі, яке було маєтком, літньою дачею Павла Енгельгардта, власника сіл Тарасового дитинства. Енгельгардт був людиною військовою, приїжджав сюди, на середню Наддніпрянщину, аби відпочити, вийти на полювання, набратися позитивної енергетики. Саме в Будищі 14–річного Тараса забрали козачкувати. Нині в колишньому маєтку Енгельгардта – 9–річна школа, а за нею – два 800–річних красені-дуби, в дуплі яких юний Тарас ховав свої малюнки... Тричі Тарас Григорович приїздив на батьківщину: у 1843, 1845 і вже після заслання, у 1859 році. Щороку заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка” в середньому відвідує від 20 до 22 тисяч екскурсантів. Це число зростає у ювілейні роки. У Шевченковому і в Моринцях по 4 тисячі населення, по 1600 потужних дворів. Сьогодні живуть понад тисячу рідних Тараса Шевченка, нащадків його братів Микити та Йосипа та сестер Ярини і Катерини. Лише 30 з них мешкають у Шевченковому і Моринцях, решта – по всій Україні і за кордоном, зокрема, двоє з них у Львові. Усі патріотично налаштовані земляки і працівники Державного історико–культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” вдячні за сприяння у відбудові шевченківських місць наприкінці 1998 року Вікторові Ющенку. Тоді екс-президент був головою Національного банку і йому вдалося, об’єднавши зусилля десяти найпотужніших банків України, зібрати чималі благочинні кошти на поновлення музейних комплексів заповідника. А стараннями фахівців із “Укрреставрації” було відновлено хату дяка. У дідовій хаті Тараса в Моринцях є особлива лавка. Якщо на ній посидіти і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться. Маловірних селяни переконують тим, що свого часу на лавці «думку гадали» Леонід Кравчук і Леонід Кучма, а невдовзі стали президентами. Неодноразово і подовгу на лавці думав про своє і Віктор Ющенко.

10

Євген Манишин Від Керелівки до Моринців недалеко, там стоять млини, вітряки, ростуть тополі. Навіть типи облич людей, які там живуть, такі ж, як на Шевченкових картинах. Ті люди ніби зійшли з його полотен. Єдине, чого їм бракує – справжнього українського вбрання: віночка, запаски. І необхідної деталі – щоб босі ходили, так як у часи Шевченка. Адже тоді вбогі люди мали одні чоботи, які брали з собою, ідучи в неділю на Службу Божу, і взували перед тим, як зайти до церкви. „...намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє.. Отака моя картина...” (Із листа Т. Г. Шевченка до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р., С.–Петербург) Попасти в Керелівку та Моринці було дуже складно: жодного вказівника по дорозі. У Керелівці склалося враження, що там не було ні комунізму, ні соціалізму. Такий собі Божий рай: верби, соняхи, яблука, сливи, груші. І ніхто з чотирьох тисяч людей, які населяють це село, їх не збирає. Коли місцеві жителі привели нас, як сліпих, до садиби Шевченків, ми довідалися, що вона була двічі спалена. Поруч побудовано музей в „сталінському” архітектурному стилі. У Керелівці поховані батьки Тараса Григоровича. Усе це тоне в саду і квітах. А з другого боку вулиці стояла хата-церква під очеретом. Ми були там 1998 року 28 серпня – на свято Успення Матері Божої. І я подумав, що то кінофільм знімають. На тій хаті – дерев’яний православний хрест Київського патріархату, а в хаті – вівтар, вистелена соломою долівка, і Службу Божу відправляють. Я вийшов звідти, як спаралізований, і відразу почав малювати. Після Богослужіння принесли немовля хрестити, потім з церкви вийшов священик і запитує мене, звідки я. А я його запитую: „Чому церкву не ставите?”. Він відповідає: „Місцеві комуністи не дають”. Але коли я їздив туди 2003 року, то вже ту 11

хату-церкву розвалили і ззаду побудували храм. Нині потрапити на батьківщину пророка вже неважко – стоять дороговкази на села Шевченкове та Моринці.

“— А куди ти мандруєш, парубче?

— Додому.

— А де ж твоя дома, небораче?

— В Керелівці!

— Так чого ж ти йдеш у Моринці?

— Я не в Моринці, а в Керелівку йду.

— А коли в Керелівку, так сідай на мою мажу, товаришу, ми тебе довеземо до дому...”(Із повісті Т. Г. Шевченка “Княгиня”, 1853 р.) Читаючи його „Кобзаря”, можна провести багато паралелей із сьогоденням, його твори завжди актуальні. Шевченко і нині присутній серед нас. Візьмімо хоча б „Кавказ”: „Не вмирає душа наша,/ Не вмирає воля....” або „І день іде, і ніч іде./ І, голову схопивши в руки,/ Дивуєшся, чому не йде/ Апостол правди і науки?”. Одним народам Бог дає воїнів, а нам – мислителів, художників, пророків. Воїна можна вбити, а слово не спалиш, не підірвеш. Таких людей, як Шевченко, Господь посилає на землю дуже рідко, і нам треба вчитися в нього, а не прославляти своє ім’я, зневажаючи його, як це робить Олесь Бузина. Я дивуюся, як Шевченко за надзвичайно короткий вік, навіть не доживши до полудня, встиг пройти такий яскравий шлях. Він не жив, а горів, він був спалахом, посланим нам згори засвітити іскорки, які, мені здається, є й зараз. Злі люди бояться його навіть мертвого. Бо його дух живе і витає серед нас, витає по Україні, Санкт-Петербурзі, Казахстані.

Мій Шевченко Шевченко – це історія і етнографія, наше минуле, сьогодення і майбутнє. І це треба всім усвідомити і берегти, щоб пам’ять про нього не заростала бур’янами, а била чистою джерельною водою, якої ми і всі наступні покоління могли б напитися і отримати еліксир здоров’я, бадьорості духу.

12

Традиційно, після того, як я взяв участь в експедиціях, кожного року по 2-3 рази, як до святого місця, їжджу в Канів. Він дає мені позитивний заряд і манить до себе знову і знову. На могилі Шевченка я був і літньої місячної ночі, коли соловейко щебетав, і взимку. Я навіть виставку мав у музеї на Чернечій горі. Там витає особлива аура і, приїжджаючи туди, ти ніби до священика на сповідь потрапляєш. Повертаючись з Канева до Львова, працюю, як заведений.

Пригоди в мандрівках У поїздці Орест Скоп мав із собою буклет, де він на фото з Хілларі Клінтон. Цей буклет виручав нас тричі. Вперше, коли, подивившись на номери, автобус зупинили міліціонери з безглуздим запитанням: „Кто такая „ОНА”? Откуда?”. Вдруге, коли в Білій Церкві до нас прискіпався рекет. Тоді ще Кецало сказав їм кілька слів, а вони у відповідь: „Зарєжут бандери” і... цілу ніч возили нам самогонку. А коли вона скінчилася, і вони поїхали за запасом, ми чкурнули з того місця. Повернувшись туди зранку, ми побачили сліди, як свідчення того, що вони нас шукали. Втретє буклет з фото Скопа і Хілларі Клінтон виручив нас у Батурині, коли до нас почали задиратися місцеві жителі. Проте, побачивши таке „диво”, вони почали носити нам яйця і все, що мали. Цього моїм колегам вистарчило на цілу ніч. Прокинувшись о 4–й годині ранку, аби приступити до малювання, я побачив, що наші художники разом із місцевими, які були в їхньому товаристві, ще й не лягали спати. Під час всієї експедиції ми мали похідну кухню, тільки раз чи два відвідували їдальню. Переважно харчувалися юшкою, кулешем, гречкою, печеною на вогні картоплею, смаженою на пательні рибою. Більшість мистців переймалися тільки малюванням, але ж треба було ще й їсти варити, тому я куховарив. “Заманулося мені покуштувати шинки власного виробу. Для сього випив добрячу чарку горілки, закусив молодою редькою, а тоді вже взявся до власного твору. Шинка вийшла чудовою, свіжою, хоч готував я її ще в січні.”( Із “Щоденника” Т. Шевченка від липня 1857 р.)

13

Кажуть, що всі знайомства і зустрічі між людьми заплановані Господом на небесах. Тому життєві стежки тих, хто повинен познайомитись, рано чи пізно обов’язково перетнуться. У цьому контексті цікавим виглядає сплетіння доль Євгена Манишина та Ореста Скопа. Трохи більше п’яти десятиліть тому в приміщенні, де зараз знаходиться майстерня Ореста Скопа, жила тітка одного його колеги. І була та жінка акушеркою. Тому, коли мама Євгена Манишина йшла по вулиці Пекарській і їй несподівано стало погано, її винесли в квартиру до акушерки, де 1946 року і народився відомий нині львівський художник Євген Манишин. Через багато років Орест Скоп і Євген Манишин познайомилися і з’ясували для себе це символічне переплетіння їхніх доль. А після того, як разом здійснили кілька мандрівок шевченківськими шляхами, ділили разом побут, радощі і негаразди, між ними зав’язалися тісні дружні стосунки.

Орест СКОП У селі Моринці найбільше вражає те, що все воно в пагорбах і садах. Це настільки живописне місце, що, я думаю, Шевченкова описовість України на кшталт “Садок вишневий коло хати” генетично саме з тих місць. І саме там могла бути започаткована його найтепліша любов до України. Перше, що я побачив, коли ми туди приїхали, – ставок із тихою водою, качки пливуть, а за ними розходяться хвилі... Ми малювали в Каневі і його околицях, вид із села Пекарі на Дніпро – те, що колись малював Іван Труш. Адже оригінального з берегами і кручами Дніпра вже майже ніде немає, крім Канева, усюди ГЕСи. Після першої ще тематично не окресленої поїздки у нас виникла ідея поїхати тими місцями, якими Шевченко мандрував, малюючи серію живописних робіт “Мальовнича Україна”. І тоді ми склали карту маршруту. Тому друга наша поїздка вже була не тільки дорогами Черкащини, а й Полтавщини. Третя мандрівка – Чернігів, Батурин, Ніжин. А кожну з трьох перших поїздок завершували в Каневі.

14

Мистецька довідка ...На початку літа 1845 подальші плани Шевченка стосовно «Мальовничої України» поєдналися із пропозицією Київської археографічної комісії виїхати у Полтавську губернію для змалювання пам’яток культової архітектури. У спеціально призначеному для цієї подорожі альбомі Шевченко, крім низки олівцевих начерків та етюдів і кількох сепій, створив 16 (і один незакінчений) акварельний пейзаж. Спеціальний інтерес комісії був спрямований на щойно відновлений Густинський монастир поблизу Прилук, і художник у трьох акварелях відтворив зруйновані часом монастирські будівлі. Малював також у Хорольському та Переяславському, а в Київській губернії — у Канівському та Черкаському повітах. Доробок Шевченка–аквареліста 1846-го кількісно поступається створеному в попередньому році. Крім портретів членів родини Катериничів, є кілька високомистецьких пейзажів. З трьох малюнків, виконаних під час перебування в Седневі у А. Лизогуба, є акварельний пейзаж з чумацькими возами “Коло Седнева ”. Улітку в Києві, як згадував О. Афанасьєв– Чужбинський, Шевченко “задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці”. Серед них — акварель “Костьол у Києві” відзначається високохудожнім осмисленням особливостей архітектурної споруди, її значимості у бутті Києва середини 19 ст. Відряджений Київською археографічною комісією на Поділля і Волинь, Шевченко мав завдання відвідати Почаївську лавру і змалювати в ній конкретно визначені об’єкти. Тут виконано акварелі — “Почаївська лавра з півдня ”, “Почаївська лавра зі сходу ”, “Почаївська лавра з заходу”, “Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)”, “Вид на околиці з тераси Почаївської лаври”. Окрім прекрасного поліхромного акварельного письма, малюнки відзначаються бездоганним композиційним вирішенням — вдало обраною точкою огляду, чіткою розробкою просторових планів, світлових та кольорових акцентів. Художника полонив і навколишній краєвид, і бароковий ансамбль Почаївського монастиря з його домінантою — Успенським собором. Малюнки Почаївської лаври — останні в акварельному доробку Шевченка до фатального арешту 1847.

15

До Густинського Свято-Троїцького монастиря веде тільки одна дорога, а навколо – озера та болота. Колись княгиня Рєпніна, мати Варвари Рєпніної, яка щиро кохала Тараса Шевченка, фінансувала його, тому вся їхня сім’я була там похована. Цей монастир тричі горів і кілька разів закривався з різних причин. 1943 року він відродився як жіночий. Настоятельниця розповіла нам, що відразу після революції в монастирі було організовано дитячу колонію, яка працювала до 40-х рр. минулого століття, а після неї – психоневрологічний диспансер, що діяв аж до початку 90-х. Безпритульні діти нищили там все, що тільки бачили: зривали ікони, рубали на дрова давній іконостас. У крипті, де були поховані Рєпніни, зробили склад для капусти, зруйнували їхні могили, повитягали з гробів чоботи і в них ходили. А кості небіжчиків повикидали на смітник, де вони ще довго валялися. На щастя, одна могила – Варвари Рєпніної – збереглася. Очевидно, через бочки з капустою до неї просто не було доступу. На ній є меморіальна дошка про те, що вона там захоронена. І коли ми приїхали в Густинський Свято-Троїцький монастир, матушка-настоятельниця, довідавшись, що ми мандруємо Шевченковими шляхами, показала нам план реставрації монастиря, ми його намалювали – і вона нас благословила.

Історична довідка Одна з легенд про Свято-Троїцький монастир у Густині розповідає, що серед його засновників було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, ішли в ченці. А смерть тим часом відступала, і вони жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і “живу воду” з підземних джерел. До Густині і нині приїздять люди помолитися чудотворній іконі Густинської “Богоматері з Передвічним Немовлятом на руках” і набрати цілющої води. Розповідають, що щира молитва й унікальна за своїми властивостями вода допомогла одужати не одній невиліковно хворій людині. За більше ніж десять останніх років відбудовано Свято-Троїцький собор і Миколаївську церкву, відреставровано дзвіницю і частково огорожу монастиря. Сьогодні тут працює готель для відвідувачів. Якщо їхати методично по всіх Шевченкових місцях, то важко все об’їхати. Цікаво в тих краях дивитися на Чумацький шлях. Він вигля16

дає так, ніби на зірки хтось марлю накинув. Мені ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Зупинялися зазвичай біля річки, щоб зранку можна було помитися, зварити чай чи юшку, а ввечері біля вогню посидіти. Ці експедиції були корисними для кожного з нас і в плані глибшого пізнання один одного.

Пригоди в мандрівках Якось в одному селі старий дід почав скаржитися нам на демократів, мовляв, пенсії не дають. От Кецало йому і відповів: “А мені у Львові додому приносять”. І мушу зауважити, що слова нашого художника-патріарха звучали дуже авторитетно. У Ромнах (не встигли ми приїхати і зупинитися біля закритої церкви Мазепинського періоду, поруч з якою збудовано церкву російського патріархату) нас оточила міліція з автоматами. Оскільки було це 1999 року перед виборами, стражі правопорядку почали звинувачувати нас в політичній агітації. Довго нам довелося їм пояснювати, що ми – експедиція, яка їде Шевченковими шляхами. Результатом порозуміння стали слова одного з міліціонерів, який сказав: “Ви б ще в наше село приїхали. У нас там колись Шевченків дуб ріс, але ми його спиляли”. До речі, саме в Ромнах знаходиться один із найвидатніших пам’ятників Шевченкові відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе. Якось ми йшли в село Пекарі, неподалік від Канева, де Шевченко мріяв побудувати собі хату і звідки відкривається чудовий вид на Дніпро. Усі, крім Володимира Патика, який кожну стежку знав напам’ять, були там вперше. “Ви не заблудились?” – “підколюю” Патика. “Та ні, я і те дерево пам’ятаю, і те”, – вказує він на щіпки. Тоді я запитав, коли майстер був там востаннє, і виявилося – п’ятнадцять років тому. (Сміється.) От вийшли ми на гору, зупинилися, малюємо. Несподівано таке диво: прилетіло багато лелек, покружляли над горою, «вишикувалися» в ключ і полетіли.

Будні мандрівного життя Усі художники ночували в палатках, тільки Патик і Кецало в автобусі. І хтось з них дуже сильно хропів. Пригадую, як одного 17

разу Кецало почав буянити проти Патика, разом із яким ночував в автобусі. «Ти так вночі хропиш, що я заснути не можу», – звинувачував один другого. Я дивлюся: сварка серйозна, а нам їхати треба. І кажу до Кецала: «Та ви так уночі хропіли, що я спати не міг». Патик почав підтакувати мені. Ось так конфлікт розв’язався. Коли малювали в Суботові, дивлюся: біля нас хлопчина років восьми крутиться. Малий зауважив, що біля мене лежить фотоапарат, йому стало дуже цікаво, і він почав шукати привід заговорити. От і каже: “Дядьку, я помітив, що у вас на пальці є маленька бородавка. А в мене така сама”. Я його хитрощі відразу розкусив, запросив присісти, запитав, що цікавить. Тоді він зізнався, що хоче фотоапарат подивитися. На моє запитання, що робить біля церкви, відповів, що прислуговує священику. “Біля церкви стоять старі козацькі хрести, і батюшка, коли свяченою водою помиє руки, каже мені її виливати під кам’яні хрести, щоб довше стояли”, – розповів хлопчина. Після цього ми посадили його до себе в автобус і поїхали в центр Суботова. Він показав нам, де магазин, ми за це купили йому кока-колу, а він, кмітливий був, схитрував: “Якщо ви такі добрі, то ще й чеколяду купіть”. А за інший випадок у Суботові нам було дуже прикро. Їдемо, а при дорозі стоїть і махає рукою жінка з дитиною. Ми зупинилися, взяли її, вона ж така, як Катерина з картини Шевченка. Каже, що її дитина хвора і просить завезти у лікарню в районний центр. У райцентр ми її завезли, а до лікарні не доїхали, бо наш водій не захотів. Вона вийшла і пішла, а на нас усіх напав гнітючий стан провини. Під час другої мандрівки у Прилуках ми хотіли купити касету, щоб веселіше їхалося, а на українській мові була тільки однаєдина – з весільними піснями. І ми цілу дорогу – 3 тис. кілометрів, тільки її слухали. З неї мені запам’яталася коломийка “Сидить зайчик на паркані в алюмінівих штанах/І кому какоє дєло, шо ширінка на болтах”. І я в своїй картині вивів у цьому зайцеві образ Кучми, бо це ж про нього народ співав. Адже Кучма прийшов у політику з ракетного заводу. Цікаво, що тільки один чоловік на виставці, що згодом була організована у Львівському палаці мистецтв, здогадався, кого саме я намалював, а решта її відвідувачів сприйняли це за хохмочку.

18

Мій Шевченко У 80-ті рр. я був у Москві на з’їзді пушкіністів. Пригадую виступ поета-перекладача з Індії, який зауважив, що, безперечно, Пушкін гарний поет, але в Індії найпопулярнішим поетом є Шевченко. Сказав, що коли слово в слово перекладає його на хінді, знову виходить гарний римований вірш. У біографії Шевченка цікавим для мене є, зокрема, його сприйняття дітей. “Між публікою зустрів на бульварі дітей – три дівчинки і хлопчик. Гарненькі такі і жваві діти. Вбрання їхнє здалося і чудним і злиденним. На дівчатках – якісь коротенькі мантильки, легенькі, діряві, дворянсько-німецького крою. Вони майже босі, з оголеними рученятами. На хлопчику – поярковий сірий капелюх з пером, мантилька така ж, як і на дівчатках, а черевики ще гірші. Взагалі здалися вони мені на трупу малюків–комедіантів. Я дійшов з ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину і познайомився. Звуть їх: Катя (найжвавіша), Надя і Дуня, а хлопчик – Саня, діти вони якогось Арбеньєва, театрального музиканта. Отже, я не набагато помилився. Прощаючись, вони запрошували мене до себе в гості, і я, звісно, обіцяв прийти. (Із “Щоденника” Т. Шевченка від 30 вересня 1857 р.) А на дівчат і жінок Тарас Григорович дивився як на естетичне явище. І в цьому я з ним абсолютно солідарний. Віку ж йому вкоротили, гадаю, офорти. Він безперервно працював із кислотою. І, очевидно, це могло спричинитися до його смерті.

Петро СИПНЯК Найпам’ятнішою і найромантичнішою для мене була перша експедиція 1997 року. Сільські пейзажі на батьківщині Шевченка ніби застигли в первісному стані: депутати туди ще не їздили, і влада там ще нічого не робила. Навіть дивно, адже Шевченко для нас – як святиня, він навіть радянською владою не був заборонений, а його землі цивілізація не торкнулася. Навколо – звичайні старі хати, розбита дорога, зроблена зі старої хати церква: встромлений в стріху хрест, кілька ві19

кон, лавки і більше нічого. І тільки після того, як скандал про запущеність тих місць вийшов на екрани телевізорів, врешті за стільки років незалежності України там провели газ. Якби ми не знали, що це село, у якому народився і жив Шевченко, не звернули б навіть на нього уваги. Бо воно нічим не різниться від інших сіл східної України. Проте із садиб, у яких минули дитячі роки Кобзаря, автентичною залишилася тільки школа, у якій навчався малий Тарас. Нині вона стоїть під скляним куполом і ми через величезні, у вигляді вітрин, вікна, дивилися на неї. Дуже гарно розміщена хата діда Шевченка: на високому пагорбі, стежка з якого веде вниз і з якого відкривається чудова панорама. Перебуваючи там, відчуваєш, що стоїш ногами на землі, по якій ходив малий Шевченко, де він зростав. Там я точно знав, що Тарас Григорович бував і біля тих дверей, і на тому пагорбі. Це, мабуть, єдине місце, де найсильніше відчувається його енергетична присутність. “Село!... Гай–гай, скільки любих, чарівливих образів прокидається в моєму старому серці з цим дорогим для серця словом! Село... І от стоїть передо мною наша вбога, стара, біла хата з потемнілою соломяною стріхою та чорним димарем; біля хати на причілку — яблуня з червоно-бокими яблуками, а круг яблуні — квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, моєї ніжної няньки; біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхівям, а за вербою — клуня, оточена стогами жита, пшениці й усякого збіжжя, а за клунею косогором піде вже сад, та який сад! Бачив я багато на своїм віку таки путящих садів, — як наприклад Гуманський, чи Петергофський, — та що то за сади! Шага мідного не варті, як порівняти з нашим пишним садом: густим, темним, тихим, — одне слово, другого такого саду нема на цілому світі. А за садом — левада, за левадою — долина, а в долині тихий, ледве дзюрчить, струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами, а в цьому струмочку під навислими лопухами купається кубічний білявий хлопчик; викупавшись, біжить він долиною та левадою, вбігає до тінистого саду, падає під першою грушею чи яблунею й засипає справжнім, безтурботним сном...” (Із повісті Т. Г. Шевченка “Княгиня”, 1853 р.)

20

Вважаю, що Керелівка та Моринці могли б бути цікавими туристичними пунктами з місцями відпочинку у вигляді кав’ярень, скажімо, за кілометр від села. Туди можна було б під’їхати на автобусі, а звідти – до села йти пішки. Впевнений, що дуже багато людей захотіли б туди потрапити: і українців, і іноземних гостей. А для цього необхідно ввести спеціальні автобусні рейси.

Краєзнавча довідка Моринці віддалені від магістральних трас. Ніби сховалися, закрилися від випадкових поглядів серед мальовничих лісистих пагорбів і полів на межі чотирьох районів Черкащини — Звенигородського, Городищенського, Корсунь-Шевченківського, Лисянського. Але охочий добереться сюди без труднощів. Село Шевченкове (колишня Керелівка), на перший погляд, нічим не відрізняється від будь-якого іншого. Але ж саме тут поховані батьки Кобзаря Григорій Іванович і Катерина Якимівна, тут пройшло дитинство Тараса, про що нагадує відреставрована хата дяка, в якій він навчався грамоти й десь тут, за цим селом, він пас ягнята... Із місцевим населенням ми майже не спілкувалися, оскільки малювали у віддалених від села місцях. Побували на тому місці, де Шевченко хотів купити хату – це від його музею у Каневі, мабуть, кілометрів три, і звідти малювали вигляд на Дніпро. Цікаво, що багато сучасних художників вибирають для малювання саме цю точку, аби захопити Дніпро і трохи прибережних дерев біля нього. У тому селі, де мріяв жити Кобзар, населення не чисельне, бо саме село невелике. Там, як і в інших селах Східної України, звичайні хати. Бували ми також і на горі Мотовилівці, де свого часу знайдено багато стоянок древніх людей. “В Пекарях якась вдова-попадя продає хату: купить би та к осені перевезти на грунт і поставить...” (Із листа Т. Г. Шевченка до В. Г. Шевченка від 22 серпня 1860 р., С.– Петербург) Під час першої мандрівки я створив близько двох-трьох десятків етюдів і кілька більших картин. Малював Моринці, Керелівку, Дніпро. Чимало картин створив пізніше в майстерні за етюдами, спогада21

ми, фотографіями. Але найціннішими для мене залишаються роботи, намальовані саме під час експедицій. Невеличкі етюди мені дорожчі за великі роботи. Останні – асоціативні та позбавлені особливої енергетики Шевченкових місць, оскільки зроблені вже в майстерні.

Будні мандрівного життя У Пекарях, неподалік від Канева, ми звернули з дороги. Водій трохи гальмував, і в якийсь момент дивлюся – він потягнув за кермо і витягнув його. Добре, що ми їхали на невеликій швидкості, змогли зробити зупинку й усунути неполадки. В іншому випадку сталася б трагедія. Зупинялися ми переважно під вечір у полі чи біля лісу, розпалювали вогнище, готували їсти, спілкувалися. Спочатку ми всі — десяток чоловік – спали в одній величезній палатці. Хто заснув першим, той і виспався. Біля Дніпра нас страшенно заїдали комарі, підмивали дощі. Траплялося, запхаєш руку під спальний мішок, а там вже вода. А одного разу ми мали на Дніпрі таку цікаву пригоду: поставили палатки 5 м від берега ріки і готували собі їсти. З нами ще були працівники Музею Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Пішов я до берега помити миску, дивлюся: аж вода на кілька метрів піднялася вище. Повернувся і кажу: „Давайте збиратися, бо коли вода підніметься ще трохи, ми всі будемо у воді”. Колеги почали з мене кепкувати, мовляв, що ти таке говориш, як вода може піднятися, дощу ж немає. Поки вони сміялися, з іншого боку вода добралася нам під ноги. Наші речі і палатки ми збирали по воді. А коли від’їжджали з того місця, вода вже заливала все навколо. Виявляється, час від часу там відкривають дамбу і спускають воду з водосховища. А ми про це не знали, і ніхто нас про це не попереджував. Згодом нам розповідали негарні історії про те, що коли на пірсах рибаки ловлять рибу і якщо вони вчасно не зорієнтуються, то вже не можуть вирватися з полону води, яка зносить їх. Був і такий випадок: Володимир Патик сів біля вогнища погріти спину. І сталося так, що стілець, на якому сидів, перевернувся, і він “полетів” у вогонь. Ми вчасно його підхопили. У гіршому випадку, шанований художник міг би стати жертвою експедиції.

22

Мій Шевченко Я зробив чималу серію картин із чумаками. І якщо згадати з біо­ графії Шевченка, що його дід чумакував і його спогади про те, як дід підвозив його на чумацькій мажі, то цю чумацьку тематику можна абсолютно прив’язувати до теми Шевченка. У моїх планах – зробити виставку „Україна чумацька”. Над цією темою я працюю вже п’ятнадцять років: маю десятки робіт із чумаками, частина з них вже роз’їхалася по світу. Крім того, ця серія постійно поповнюється. Про спілкування в експедиціях двох художників їхні колеги розповідають життєвий анекдот.

–– Петре, ти кави хочеш? – запитує Михайло Безпальків.

–– Так, – відповідає Петро Сипняк.

–– Ну то насип собі, а я тобі дам кип’ятку.

Михайло БЕЗПАЛЬКІВ Мандрівка Шевченковими місцями, насамперед, була для мене пізнавальною і вже потім відпочинковою. Як байдарочник, я всю Україну вздовж об’їздив. А в Моринцях і Керелівці не був, бо там немає річок. Через зайнятість на роботі мав змогу брати участь тільки в першій експедиції. Найцікавіше мені було в Суботові. Усі художники малювали природу, будинки, церкви. Я також малював, але більше те, що бачив, сприймав по-філософськи. І побачене мене так сильно вразило, що потім я ще років п’ять працював у цій тематиці. Особливо мені болюче запали в душу незібрані з поля почорнілі соняхи, що асоціюються в мене з непотрібним, відмерлим. З експедиції я привіз рисунки і кольорову графіку – всього близько 30 замальовок, які згодом перетворював у картини національного патріотично-філософського змісту. Одну зі створених мною робіт – як результат тієї мандрівки – закупило Міністерство культури та мистецтв України. Шевченків край справді був для мене відкриттям. Тоді я зрозумів різницю між Сходом і Заходом України. Люди, які живуть на Шевченковій землі, видаються мені добрішими, щирішими, відвертішими, з більш широкою душею. Що мені найбільше запам’яталося з мандрівок Тарасовими шляхами – це надзвичайно родюча українська земля 23

і бідні, пригнічені селяни. Болем крізь все моє життя і творчість проходить тема „Голодомор на чорноземі”. Вона мене дуже схвилювала, адже на наших родючих землях ніколи не могло бути голоду, проте 10 мільйонів людей померло від нього. Свого часу я з жахом довідався, що за дві ночі до голодомору в село приходили чужаки і відстрілювали собак, аби люди потім не могли їх їсти.

Будні мандрівного життя Біля Черкас є великі водні заливи, де ми ловили рибу. Потім Євген Манишин, додаючи спеції, смажив її в олії на великій сковороді. Він спеціалізувався по рибі і юшці, а я – по борщах. Дуже люблю борщі варити. На Черкащині мене приємно дивували низькі ціни. Ми завжди купували там в’ялені лящі додому. А коли нам поламалося колесо, ми заїхали на базар і дуже дешево купили там нове. На ніч старалися зупинятися біля річки, щоб можна було помитися. Я, як вроджений турист, який часто буває в горах і мандрує на байдарці, жодного дискомфорту під час тієї експедиції не відчував. Для ночівлі ми мали велику американську палатку. Спочатку я хотів бути з усіма, але стояло таке страшне хропіння, що мені разом із Володимиром Патиком довелося переселитися у власну невелику польську палатку з надувним матрацом і спальником. Проте навіть вдвох ми заважали один одному. Невдовзі, трохи промерзши вночі, Патик перебрався ночувати в автобус. А я залишився сам.

Мій Шевченко У молодості в мене був двотомник Шевченка з ілюстраціями. Насамперед я знав його як художника. І здавна захоплений його поезією. Проте вважаю, що Шевченко як художник ще фактично не відкритий. Його більше знають, як генія слова. Але ж він, повернувшись із заслання до Петербурга, отримав звання академіка за нову техніку гравюри. Художник народжується в дитинстві. І зрозуміло, що Шевченко навчився так гарно малювати, виростаючи в мальовничому краї – біля ставків із вербами. А в наш час відображення відбувається вже 24

по-іншому. Бо XX і XXI століття у творчому розумінні – століття пошуків форми. І в цьому ми втратили щось глибинне. „Всемогутній і премилосердний Господь у довголітньому безталанні моєму суворому не позбавив мене здоров’я і дав мені з самого малку несвідому любов до чудового мистецтва, тепер він посилає до мене любов свідому, ясну та міцну, як алмаз. Живописцем-творцем я не можу бути, про таке щастя було б нерозумно й гадати. Але коли прибуду до Академії, то з допомогою Божою і добрих та освічених людей стану гравером а la aquatinta і, уповаючи на Божу ласку і запомогу і на ваші поради сподіваюся зробити що-небудь, достойне улюбленого мистецтва. Поширювати через гравюру славу славетних художників, розповсюджувати серед людей смак і любов до доброго і прекрасного – ось моя найчистіша, найугодніша молитва людинолюбцеві Богові. І посильне безкорисливе служіння людям. Се моє єдине й неперемінне прагнення...” (Із листа Т. Г. Шевченка до Ф. П. Толстого від 26-31 липня 1857 р., Новопетрівське укріплення) Як поет, Шевченко перший почав говорити про нещасних українських рабів. З аналізу його творчості народжуються цикли картин.

Михайло ДЕМЦЮ Ці мандрівки допомогли мені глибше зрозуміти, звідки Шевченко черпав могутню силу та енергію. Адже проживаючи в таких мальовничих місцях і маючи глибокий інтелект разом із відчуттями художника та поета, він використав це на розвиток свого таланту. Проте засмучує те, у якому стані занедбаності перебуває нині батьківщина Кобзаря. Коли їдеш в іншу країну, у ті місця, де жили, скажімо Шуман чи Гете, бачиш, як вони впорядковані. Там не оберігають шматок куща, кропиву і завалену хату, а наведено лад. Туди приїжджає чимало туристів, на дорогах є вказівники, куди їхати, поблизу будується багато готелів. А в нас Шевченко – один геній такого високого рівня, і ми вже повинні соромитися занедбаності тих місць, де він зростав. Ми зобов’язані зробити Шевченкові місця цивілізовано доглянутими.

25

Мені хотілося наодинці зустрітися з тими місцями, де ступала Тарасова нога, відчути їхню енергетику, намалювати. Створені мною після цієї мандрівки картини скрізь друкують, навіть Київський національний музей закупив для себе кілька з них. Як художника, мене особливо вразили пейзажі в Суботові, їхні простори. Пізніше я кілька разів повторював їх у Франції, і французам вони дуже подобалися. Казали: мовляв, думали, що тільки Франція така кольорова, але навіть не здогадувалися, що такою є ще й Україна. Бо раніше їм показували Україну в чорних фарбах Чорнобиля – і люди жахалися тих виставок. А я відповідав, що просто до них не приїжджали українські художники, які б зображали свою землю барвистою і кольоровою. Уже після експедиції я створив п’ять картин. Вважаю, що з одного місця художник не повинен малювати 100-200 етюдів, ескізів. Достатньо зробити одну картину, але таку, щоб вона стала еталоном для всіх. Бо за життя художник малює не більше десяти геніальних творів. Тут можна навіть згадати Далі, Пікасо, Ван Гога. Якщо в кожного з них забрати тих десять найкращих картин, то вони вже й імені не будуть мати. А якщо привезти з однієї експедиції багато маленьких картин і ескізів й зробити з цього виставку, аби показати кожен кущ і кожну травинку – втратиться загальний рівень створеного. В іншому випадку, якщо ти намалював сотню малюнків, то повинен показати на них те, що люди ще не бачили. На мою думку, для таких експедицій людей необхідно підбирати: насамперед, це мають бути майстри пензля. Бо з патріотичних поривів може поїхати будь-хто, а пізніше, коли організовується виставка, повинні експонуватися твори рівних за рівнем художників. Бо слабенька, темна, нудна картина принижуватиме саму тему. Художник повинен намалювати не просто хату під стріхою чи пліт. Треба поважати нашого генія, але малювати щось своє. Адже хати під очеретом, паркани чудово малювали ще імениті майстри українського живопису Сергій Васильківський та Петро Левченко. І краще за них не намалюєш. Суть в тому, щоб створити не тему Шевченка, не шукати той пліт, де він сидів, а намалювати твір. Крім того, Україну необхідно малювати сильною, дзвінкою, барвистою, навіть якщо ти її такою не бачиш. Бо справа художників – показувати людям оптимістичну дійсність, не зображувати людей такими, якими вони 26

є, а такими, якими хочуть бути. Художник не завжди повинен „викидати” на картини те, що його болить, щоб воно неприємно вражало людей. Полотна мають бути радісними, незалежно від того, чи є це в природі. Мистець повинен бачити не тільки квіточку, у нього має бути глобальне сприйняття дійсності.

Будні мандрівного життя У нас була дуже цікава група. Два основних повари в дорозі були Євген Манишин і Орест Скоп. Коли на березі Дніпра почалася повінь, найбільше з цього тішився Володимир Патик. Радів, що ніколи такого не бачив і, поки ми складали речі, він бігав і робив замальовки. У результаті Володимир Йосипович створив прекрасну картину. Як на мене, в цій мандрівці він був найбадьоріший, найенергійніший і здавався наймолодшим за своїм настроєм, натхненням до роботи і працездатністю. Він малював цілими днями. Але наші експедиції – це була не тільки творчість, а й спілкування. Я, скажімо, під час мандрівки картин взагалі не малював: тільки робив замальовки і фотографував. Сипняк і Скоп малювали етюди, Манишин – пастелі. Зранку і вдень кожен художник займався власною творчістю, а на вечір Скоп постійно організовував якусь плящину. Я його підгримував у цій справі. Євген не пив, але він із задоволенням готував їсти. Якби цього не було, мабуть, і вечори не були б такими веселими. “Купив я у вродливої перекупки солоного відвареного ляща та, прийшовши на пароплав, справив собі сущий плебейський бенкет. Окрім ляща та новопетровської шинки, бенкет свій я завершив головкою часнику з чорним хлібом...” (Із “Щоденника” Т. Шевченка від 14 вересня, 1957 р.)

Мій Шевченко Як поета я пізнав Шевченка ще навчаючись у школі. Безперечно, він цікавий і як художник, але подібних до нього художників у той час було чимало. А в поетичній творчості рівних йому немає, можливо, навіть у світі. Тому як поета я шаную його більше. Бо і стиль, і теми в 27

його поетичних творах подані на сходинку вище, ніж у художніх. Він був справжнім генієм слова. І насамперед я сприймаю його як поета, як символ нації. У його біографії мене найбільше вражає, як йому, вихідцеві з такої бідної сім’ї, вдалося так високо піднятися. Поезія Шевченка, його могутнє слово може давати натхнення кожному художникові, але не обов’язково підходити до цього буквально: малювати села, хатки тощо. Згадуючи рядки його поетичних творів, надихаючись ними, можна малювати абсолютно асоціативні речі: берег Дніпра, Атлантичний океан, Британь, Іспанію. Можливо, й непогано робити ілюстрації до „Кобзаря”, але треба зробити так, аби затьмарити французів, німців. Художник повинен думати про такі масштаби, щоб йому не було рівних на Заході. Український художник має використовувати свою національну силу, малюючи будь-що. Шевченко своє вже зробив, а тепер наша справа показати, що ми можемо, бажаючи бути відомими. Ми повинні самі відкривати незвідані мистецькі шляхи і собі, і європейцям, залежно від того, ким хочемо себе відчувати. Бо можна просто намалювати гарну чи популярної теми картину на продаж і жити з цього. Але бути просто художником – це одне, а бути фігурою, яка може творити – зовсім інше. Не варто показувати людям картини, намальовані слабо, але на конкретну тему. А якщо намалюєш щось не по темі, але потужно і стильно, бажано все це прив’язувати до національних геніїв і казати, що власне вони надихають на таку творчість. „Про живопис тепер мені годі й думати. Се походило б на віру, що на вербі виростуть груші. І перше не було з мене путящого живописця, а тепер і поготів, хоч який нехай великий віртуоз, а десять років непрацювання спроможуться зробити з нього звичайного корчемного музику. Значить, про живопис нічого вже мені й гадати. А гадаю я цілком віддатися самій лишень гравюрі акватинта. (Акватинта – спосіб травлення мідної пластини кислотою, що дає зображення, схоже на малюнок тушшю.)... А поміж сією працею робити малюнки сепією з творів знаменитих художників, малюнки для майбутніх естампів. На мою думку, на се досить буде двох років. А тоді вже переберуся на дешевий хліб до своєї любої України і там уже візьмуся писати естампи...

28

З усього красного мистецтва мені тепер більш за все подобається гравюра. І не без приводу. Стати добрим гравером – значить ширити в громаді прекрасне, повчальне, значить ширити світ істини, значить бути угодним Богові і корисним для людей. Найпрекрасніше, найблагородніше покликання гравера! Коли б не його чудодійний різець, скільки найчудовіших творів, доступних тільки для багатирів, марнувалося б у похмурих галереях. Божественне покликання гравера! З часом я гадаю ще, опріч копій з творів інших майстрів, пустити в світ гравюрою акватинта і власну дитину – „притчу про блудного сина”, приладжену до сучасних норовів купецького стану. Розділив я сю повчальну притчу на дванадцять малюнків. На папері вони майже що всі вже зроблені. Але біля них ще треба довго і пильно працювати, щоб зробити їх такими, якими можна перевести на мідь...” (Із „Щоденника ” Т. Шевченка від 26 червня 1857 р.) У творчості Михайла Демця, так само як у творчості Тараса Шевченка, чимало автопортретів. Іноді нашому сучаснику закидають, що на своїх полотнах серед гуцулів він усюди зображує себе. На це пан Демцю відповідає, що, мовляв, якого гуцула не намалюй, він на нього подібний і волоссям, і вусами. Незважаючи на те, що Михайло Демцю за походженням галичанин, мас-медіа мають щодо цього власну думку: одні називають його бойком, інші гуцулом, треті – лемком. Коли ж мистець приїжджає у Францію, і там його вважають своїм, а іспанці та німці нарекли його найнатуральнішим іспанцем.

Володимир ПАТИК “Во время пребывания моего в Малоросси я нарисовал много этюдов с натуры. И теперь предпринял издать под названием Живописная Украйна. В состав издания входят предметы следующие: 1-е – виды, 2-е – народный быт и 3-є – история...» (Із листа Т. Г. Шевченка до С. М. Муханова від 25 вересня 1844 р., С.-Петербург) Я багато разів мандрував Шевченковими шляхами по Україні, починаючи від Черкащини, Чигирина, Суботова і т. д. Ще до того, як поїхав туди з львівськими колегами, відвідав ті землі вже не один 29

раз. Бував і в Санкт–Петербурзі, і в Казахстані. Я взагалі дуже люблю мандрувати. Недаремно кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. На Лівобережній Україні дуже гостинні і щирі люди. З кожної такої поїздки я повертався з гарними враженнями і матеріалами. У Переяславі–Хмельницькому мене стривожила його запущеність, дуже він сумно виглядав. Цікавою є Полтавська земля. Проте найбільше вразив Чигирин. Спочатку я читав про нього, а потім захотів поїхати і побачити на власні очі. У мандрівках шляхами Кобзаря кожен із художників щось для себе знайшов, адже ми побачили неповторну природу українського краю. У Пекарях мені вдалося намалювати роботу “Реве та стогне Дніпр широкий”. Той рік був позначений великими бурями і сильними зливами. Впевнений: якби я там не побував, ніколи б не зміг створити такої картини. Я так і сказав колегам: “Варто було поїхати і потрапити в таку бурю над Дніпром, де хвилі, як морські”. Мене схвилювало і чорне небо, яке “роздирали” блискавки, і високі хвилі. Ця картина народилася під час самої бурі, а не зі спогадів чи фантазії. Гадаю, мені вдалося намалювати її переконливо, відчувається, що сюжет не надуманий. Ми відвідали чимало цікавих місць, але побачили й багато занедбаних. Зокрема, на Черкащині, що не село – то пам’ятник Леніну і люди там якісь похнюплені. У мене від них залишилися прикрі, недобрі враження. “Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися. (Із листа Т. Г. Шевченка до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 р., С.-Петербург). У Седневі я малював Шевченкову липу. Там дуже мальовничі місця, у які приїжджало багато різних письменників. Пригадую, як ми в Моринцях шукали місце, де колись стояла хата Шевченка. Їдемо, а назустріч нам дядько на возі. Ми запитуємо його: “Ви з Моринців?”. Відповідає: “3 Моринців”. “А де знаходиться місце, на якому стояла хата Шевченка”? Виявилося, він не знає. Мене прикро вразила така байдужість місцевих жителів до історії рідного села.

30

Мій Шевченко Шевченко увійшов в мою душу з самого дитинства. Я не один раз малював його, але “капітального” портрета так досі і не створив. Маю навіть ескізи Кобзаря у майстерні в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, з яких, на жаль, не народилася картина. Є у мене картина “Молодий Шевченко в сестри Ярини”. Мене завжди цікавив його зв’язок із народом. Взагалі, мені ближчий образ молодого Шевченка. Бо тоді він був більш гарячий, бойовий і сповнений великих надій. Хоча він і був художником, але багато намалювати йому завадило заслання. Проте його навіть в Казахстані вважають за свого народного художника. Там він створив серію “Блудний син”. Незважаючи на те, що Шевченко був учнем Карла Брюллова, він не унаслідував від нього академізму, а став реалістом. Він для мене однаково близький і як художник, і як поет, бо Тарас ідеально поєднував у собі обидва таланти.

Зеновій КЕЦАЛО Тема “Шевченкіана” для художника – це молитва про його художню і поетичну творчість, його патріотизм. Шевченко для нас – дороговказ як духовний, так і мистецький. А Шевченківські місця для кожного художника – святі. Тільки в різних мандрівках із львівськими колегами я створив п’ять десятків робіт: акварелі і графіка в різних техніках. Я одним із перших за часів радянської влади їздив до Седнева за порадою Данила Нарбута. У Седневі Шевченко щороку бував в українського поміщика Лизогуба, який завжди допомагав йому матеріально. А Седнів чи не єдине місце зі всієї Чернігівщини має вулканічну територію і є дуже цікавим... На місці біля липи, де Тарас Григорович малював та писав поезію, йому поставили погруддя.

Краєзнавча довідка За 25 кілометрів від Чернігова на річці Снов лежить селище Седнів – улюблене місце українських митців. Тут розташований Будинок 31

творчості Національної спілки художників України. Це старовинне містечко колись належало відомій українській старшинській родині Лизогубів, від яких збереглася садиба з чудовим парком, альтанкою поета Леоніда Глібова, кам’яницею та мурованою Воскресенською церквою (обидві – XVII століття). Седнів неодноразово малював Тарас Шевченко. Ще збереглася старезна “Шевченкова липа”, якій понад 600 років. Відомо, що він завжди любив сидіти на пагорбах і взимку, і влітку. Я маю багато робіт із Шевченкових місць інших художників, із якими обмінювався картинами. Частина з десяти подарованих мною власних робіт зберігається у музеї Седнева, частина – у музеї Шевченка в Києві. Із мандрівок Шевченковими шляхами, як ганьба, запам’яталося те, що у всіх східних регіонах України ще стоять пам’ятники вождеві революції і всюди є вулиця Леніна.

Будні мандрівного життя Якось ми зупинилися над Дніпром, розклали багаття, Манишин зварив юшку. У той час до нас на двох машинах під’їхали місцеві рекетири і почали залякувати. А я їм відповідаю: “Ви мене не страхайте, я десять років “відбухав” у таборах, де з такими, як ви, розправлявся на місці. І ніхто навіть не пікнув”. Вони відразу змінили тон розмови, ми їх почастували, а тоді, так звані рекетири, мирно поїхали. Коли їдеш в експедицію з товариством, то чітко знаєш, задля чого їдеш. Спали, як виходило, проте ніхто не нарікав, все було добре. Час від часу під час подорожі зупинялися, вибирали гарне місце для стоянки. І, насамперед, йшли до лісу на пошуки сухих гілляк для розпалу вогнища. А я мав із собою казанок, у якому ми завжди варили юшку. Навіть коли я не їздив, позичав його іншим. Він у мене “бойовий”, зараз таких вже не випускають. “ІЦе вчора, себто в суботу ввечері, умовилися ми з Фіялковським, що сьогоднішню неділю проведемо де-небудь подалі від осоружної фортеці. Для такої всамітненої радості обрали ми місце в балці, в глибокому, дикому яру, верст за п’ять од фортеці. Там можна під скелями знайти і захисток від сонця, і джерельну свіжу воду. Умовилися ми йти рано і цілий день перебути в 32

ущелинах того хмурого яру. А про харчі умовилися, щоб він узяв шматок фунтів з п’ять сирої баранини на “кебаб”, скільки треба хліба і пляшку горілки, а я – чайник, чаю, цукру, п’ять огірків та склянку. Все уладнувалося якнайкраще, і дешево і задьористо... Минула ніч, прийшов ранок, зійшло сонечко, а Фіялковський не з’являється на городі, як ми умовилися. Жду я його та жду, а його нема й нема. Я нагрів чайника і взявся до чаю, не перестаючи дивитися на фортецю...я рушив до фортеці, щоб розв’язати задачу, яку задав мені пан Фіялковський...він признався мені, що від заходу сонця до самого сходу тягнув штоса і програвся дощенту, навіть подушку програв Куліхові. Повболівавши трохи над його безталанням, я знов покликав його подорожувати в балку вже о 3 годині після обіду, взявша на свій кошт і хліб, і м’ясо, і горілку...” (Із “Щоденника” Т. Шевченка від 28 липня 1857 р.)

Мій Шевченко Я малював Шевченка ще хлопчаком: робив копії з його портретів. Удома в нас була гарна бібліотека творів Шевченка, Франка і Лесі Українки. Твори Шевченка я завжди брав зі собою, коли пас корови. Читав його вірші хлопцям, а вони мені за те корови завертали. Однією з моїх перших самостійних робіт, присвячених Кобзареві, була робота “Шевченко у дяка”. А коли я був головою секції графіки в кожній республіці організовував виставки і бував у тих місцях, що стеляться дорогою, якою Шевченка везли в заслання. Зокрема, за Волгою мені пощастило побувати в хаті, де він на підлозі ночував. Пізніше ту хату знищили. Більше ніж десять років я їздив до Седнева. Брав туди із собою молодих художників. Між нами панувала творча аура шевченкіани, ми намагалися якомога більше зафіксувати ті місця, у яких бував Тарас Григорович. (До слова, Зеновій Євстахович Кецало володіє всіма існуючими техніками графіки. – Л. О.) Колись ще була навіть корчма, у якій поет любив зазирнути до келішка. У 70–х роках я заходив туди. До неї вели дерев’яні сходи, зі середини вже знищені часом. Я намагався знайти те місце, де поет сидів, але потім подумав, що, мабуть, він не мав одного місця. На жаль, радянська влада той будинок знесла і поставила на його місці універмаг.

33

Колись у житті пана Кецала був цікавий випадок, пов’язаний з Леніним. Після повернення із заслання він ще п’ять років був позбавлений права жити у Львові. Коли ж той термін закінчився, Володимир Патик прописав його до своєї майстерні і йому дали роботу у фонді. Разом із роботою він отримав завдання намалювати Леніна. Зеновій Кецало навіть не підозрював, що треба було намалювати конкретний еталонний образ. І зобразив його на власний розсуд. Коли ж приніс власне творіння на художню раду там здійнявся страшенний регіт. “Вам що, не подобається? ” – запитав здивований Зеновій Євстахович. “Не подібний”, – відповіли йому. А один із членів худради зауважив, що, на його думку, митець не може намалювати Ілліча, тому нехай бере замовлення, підготовляє, а той буде їх закінчувати. Кецало йому відповів відмовою, мовляв, я й сам намалюю. На другий раз йому дали полотно, він сів у цеху і намалював такого Леніна, як потрібно... Український дух настільки сильно живе в душі пана Кецала, що він навіть комуністичні лозунги прикрашав національним орнаментом.

Орест КОСАР У мандрівках Полтавщиною та Чернігівщиною мене надзвичайно вразило тамтешнє населення. З одного боку, це дуже добрі люди, а з іншого – надзвичайно відсталі в своїй свідомості. Це було заплановане моральне нищення Кучмою української нації. Зараз мені було б знову цікаво туди з’їздити і порівняти, що з того часу змінилося. Хоча людина може змінитися тоді, коли вона щось бачить. Рівень життя змінює людську свідомість. Сита людина зовсім по-іншому мислить, ніж голодна. А голодна може вибрати комунізм. Я дуже сподіваюся на те, що рівень свідомості тих людей росте і змінюється на краще. Село Мала Круча біля траси Київ – Полтава мене найбільше надихало на творчість. Я був подивований його, так званою, застиглістю, здавалося, що там час зупинився. Пригадується мені, як заїхали ми туди під вечір, зупинилися біля дороги, неподалік від ставка, над яким опустили гілля верби. Двоє наших водіїв відразу побігли до води з вудочками ловити рибу, а художники почали розкладати палатки і робити канапки. У той час селяни гнали худобу з пасовища, зацікавлено біля нас зупинялися і розпитувати наших патріархів – Патика 34

з Кецалом – як вони живуть. Коли розговорилися, запрошували до себе ночувати. Про себе ж розповідали, що хліб їм привозять з району, пресу вони взагалі не бачать, а радіо в селі немає. Наш приїзд у їхнє село був для його жителів цікавою, майже історичною подією. І вони також справили на мене найбільш незабутнє враження: приємно вразили своєю простотою й щирістю і неприємно – нецивілізованістю й затурканістю. “Коли поет в 1843 і 1845 рр. відвідав Україну (другий раз як член археографічної комісії в Києві, з якої доручення мав ладити малюнки до альбому “Живописная Украина”), скрізь його вітали земляки як національного пророка. Але поетові було сумно. Сумно йому було глядіти, як гуляло панство, мука була дивитися, як рідня його й увесь народ далі томилися в ярмі кріпацтва, в безпросвітній темряві...Кріпацтво ненавидів поет із усієї душі, тому цілим серцем захопився ідеями Кирило-Мефодіївського братства, даючи їм гарячий вислів у тогочасних своїх поезіях. Доля кирило-мефодіївських братчиків не минула й Шевченка. Його було ув’язнено саме в ту пору, коли з Кулішем та його дружиною, Олександрою Білозерською, ладився виїхати до Італії для поширення студій.” (Із книги Володимира Радзикевича “Письменство”).

Будні мандрівного життя Заслужений художник України Володимир Патик у будь–який момент намагався утекти від товариства до малювання, а народний художник України Зиновій Кецало допомагав робити канапки, сидів із нами за столом. Ми, коли приготували їжу, завжди ще чекали на Патика, поки він відірветься від творчої роботи і приєднається до нас. Коли я згадую Чернігівщину, в уяві спливає картина, як люди у схожих на бджолярські масках, картоплю підгортають. Це вони так від мошкари рятуються. Із нами подорожувала Марта Луків. Пригадую такий момент у Каневі, коли ми біля Дніпра вирішили помитися і пороздягалися догола, адже нікого навколо не було, крім Марти. Вона ж сприйняла це абсолютно нормально, хоча й відійшла від нас на 50 метрів.

35

А якось ми почали підколювати Скопа, чому він пива не ставить. Зупинилися в селі Ніжин Чернігівської області, він пішов у магазин і звідти повернувся з пивом “Орест”. До речі, Ніжин є заповідником: гарне містечко з чудовою архітектурою, багато церков, і всі мешканці розмовляють українською мовою.

Мій Шевченко Із Шевченком поетом і художником я знайомий давно. І мене завжди вражало, як багато він встиг зробити. У нього була надзвичайна працездатність. Володимир Патик багато розповідав нам про Шевченка. Він був звичайним земним чоловіком, який любив жінок, не цурався випити чарку, одним словом, був схожим на кожного з нас. Можливо, саме тому злі люди подейкують, що Тарас Григорович помер, перепивши на свій День Ангела. Але всі ми знаємо, як він тяжко нездужав. “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу. І кат його батька знає, коли воно полегшає...” (Із листа Т. Шевченка до В. Г. Шевченка від 29 січня 1861 p., С.-Петербург).

Марта ЛУКІВ У Шевченківських місцях з’являлося відчуття, що Тарас Григорович тільки недавно тут був, малював, писав свої поезії, а ми йдемо майже по його слідах. Мені найбільше запам’ятався Батурин, річка Сейм і околиці. Оскільки я ніколи не була в тих краях, то уявляла їх собі трохи по-іншому. А побачила пустку, занепад і таких збайдужілих людей, ніби там ніколи нічого і не відбувалося, ніби то й не була гетьманська столиця. Тому те, що я побачила, справило на мене гнітюче враження. Гадаю, у таких славних місцях мало би бути більше пам’яток, музеїв, а люди повинні бути піднесені і горді за своє історичне минуле.

Історично-краєзнавча довідка Містечко Батурин лежить на міжнародному автошляху КиївМосква за 170 кілометрів від Чернігова і 190 кілометрів від Києва. Тут діє Державний історико-культурний заповідник “Гетьманська 36

столиця”. Створено його постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 1993 року на базі нерухомих пам’яток історії та культури міста, яке з другої половини XVII століття до 1708 року було столицею Гетьманщини, та його околиць, із включенням місцевого історико-краєзнавчого музею, який міститься в будинку Генерального судді В. Кочубея початку XVIII століття. У Батурині збереглася садиба Івана Мазепи, палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського та його ж Воскресенська церква-усипальниця. У Чернігові дуже гарні церкви і надзвичайно побожні люди. Але відштовхує зросійщеність цієї землі, складається враження, що ти незрозуміло куди потрапив: місцеве населення розмовляє суржиком. Ця Україна різниться від тієї, де ми живемо і, чесно кажучи, ми не були готові до того, що побачили. Проте око милують гарні краєвиди, пейзажі. Чернігів належить до найстародавніших міст України–Русі. Йому понад 1300 років, як визначили археологи. Великий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський називав Чернігів “нашою українською Равеною”, порівнюючи з славетним італійським містом, яке зберегло найцінніші пам’ятки Раннього Середньовіччя. Він пророче зазначав: “Тут поховані секрети старої України і зародки України нової”. З усіх міст України і Росії Чернігів зберіг найбільше давньоруських пам’яток, а ще й неповторний ландшафт – зелені пагорби високого правого берега річки Десни, увінчані стрімкими силуетами храмів і веж. Завдяки цьому місто набуває нині значення містобудівної пам’ятки всесвітнього значення. Національний історико-архітектурний заповідник “Чернігів стародавній” створено постановою Ради Міністрів України від 20 лютого 1967року як філію Державного архітектурно–історичного заповідника “Софійський музей”у Києві з передачею цій філії 11 пам’яток архітектури Чернігова XI – XIXстоліть. Наступною постановою від 22 червня 1978 року створено самостійний заповідник, якому передано весь комплекс княжого Дитинця зі СпасоПреображенським та Борисоглібським соборами (XI – XII ст.), Колегіумом, будинком Мазепи, а також Катерининську і П’ятницьку церкви, Єлецький і Троїцький монастирі, комплекс Іллінських Антонієвих) печер (XI – XVII століть), курган «Чорна могила» й курган37

ний могильник на Болдиних горах (всього 34 пам’ятки). Заповідник охоплює найцінніші терени історичного середмістя. У його фондах зберігається близько 70 тисяч експонатів, що становлять основу постійних і тимчасових експозицій. Статус Національного заповіднику надано Указом Президента України від 29.12.98 р. Зараз Заповідник підпорядкований Управлінню містобудування і архітектури Чернігівської облдержадміністрації. Атмосфера спілкування між мандрівниками була доброзичливою і веселою. Зранку ставали і кожен йшов на роботу, тобто малювати, ввечері ж сиділи біля вогнища, спілкувалися, співали багато українських пісень, ніхто не відчував втоми.

–– Зважаючи на те, що ви були єдиною жінкою в цьому чоловічому товаристві, мабуть, відчували себе королевою?

–– Ні. Я себе відчувала на рівні з чоловіками, ніхто особливої уваги мені не приділяв, мене не дуже й сприймали як жінку, більше як колегухудожника. Красномовним свідченням цього є ось який випадок. У Седневі дуже гарна природа: річка, кручі на березі. Приїхавши туди, ми захотіли скупатися, проте якийсь час не наважувалися. Орест Скоп розібрався перший і шубовснув у річку, а за ним – ще кілька. Однак були такі, що скромно стояли на березі. Коли ж прийшли місцеві молоді дівчата, то й решта наших хлопців швиденько пороздягалися і почали у воді до них залицятися. Очевидно, їм бракувало жіночого товариства. “...завернув до нового свого знайомого, до Петра Петровича Голіховського, милої, люб’язної людини...Відрекомендував мене своїй ефектній красуні дружині. Вона – мужня брюнетка, родом молдаванка, та з такою пристрасно-чуттєво-електрезуючою красою, якої я не стрівав іще на своїм віку. Дивовижна полум’яна жінка!.. Від красуні Голіховської зайшов до красуні Попової...Але ся красуня не під пару молдаванці, вона здалася мені солодкою, м’якою, розкішною, але ж геть не такою повною життя красунею, як палка, полум’яна молдаванка.” (Із “Щоденника” Т. Шевченка від 15 жовтня 1857 р.) Дуже гарні місця біля Канева: нехай сховається море і всі курорти. Там ідеально чиста водичка, пісочок, як просіяний, і верби до са38

мої землі. Так і хочеться будувати табори, санаторії. Це рай на землі. Такі гарні місця, напевно, рідко десь трапляються.

Мій Шевченко У моїй душі живе Шевченко-поет. Тому що з дитинства нас знайомили з його поетичною творчістю, його поезії постійно з нами. А Шевченко-художник нам трошки дальший, хоча й він мені близький. Як колега. Але, насамперед, я сприймаю Тараса Григоровича як поета.

Віктор СТОГНУТ Найяскравіше враження від мандрівок Шевченковими шляхами по Україні – це враження географічного простору, що переходить в простоту людей, їхню щирість і доброзичливість по відношенню до інших. Почаївська лавра особливо вразила мене. Густинський монастир захоплює старовиною: знищеними мурами, перекошеними дзвіницями. Він, як острівець, серед боліт і озер – місце Божої благодаті, де людина може знайти спокій для своєї душі.

Історично-краєзнавча довідка Прилуки розташовані за 170 кілометрів від Чернігова на річці Удаї. Тут збереглося кілька архітектурних пам’яток ХVІІІ–ХІХ століть, серед яких найунікальнішою є так звана Полкова скарбниця або Арсенал Галагана – невеличка мурована споруда початку XVIII століття. Як засвідчують документальні джерела, Тарас Григорович Шевченко тричі відвідував Прилуцьку землю. Проте найдовшим було його перебування там тільки один раз – перший, у червні 1845 року, коли за завданням Археографічної комісії він поїхав замальовувати історичні та архітектурні пам’ятки Лівобережної України. У Прилуках він зустрічався із місцевим знавцем старовини, протоієреєм І. Бодянським, братом відомого славіста, професора Московського університету Осипа Бодянського, та титулярним радником Михайлом Данчичем, збирачем давніх рукописів, які згодом були подаровані історику М. Маркевичу.

39

За 10 кілометрів на північ від міста, серед густих лісів лежить славнозвісний Густинський монастир – одна з найромантичніших пам’яток доби Гетьманщини, яку Тарас Шевченко захоплено порівнював з відомим у Франції “Сент-Клерським аббатством”. Фундатором збережених донині мурованих монастирських храмів був гетьман І. Самойлович. У цьому монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається – Густинський. Під час відвідин Густинського монастиря Шевченко зробив кілька малюнків, найвідомішими з яких є “В Густині. Церква Петра і Павла”, “Брама в Густині. Церква св. Миколи” і “В Густині. Трапезна церква”. У повісті “Музикант” Шевченко залишив свідчення і про те, що він дійсно намалював: “...головні чи святі ворота, та церкву о п’яти главах Петра і Павла, та ще трапезну і церкву, де похований вічної пам’яті достойний князь Микола Григорович Рєпнін, та ще циклопічний братський осередок, що зберігся”. Нині експозиція краєзнавчого музею в Прилуках висвітлює перебування Кобзаря в цьому краї. Коли ми – Володимир Патик, Орест Косар і я малювали Густинський монастир, вийшла матінка–ігуменя і попросила показати, що ми робимо. У мене було велике полотно, вона подивилася на нього і каже: “Отдайтє!”. Я відповідаю їй, що ця картина потрібна мені для виставки. Тоді вона заявила, що я її ослухався і за це монахині повинні покарати мене побоями. На щастя, все вдалося перевести на жарт. Цікаво, що в Густині ми з того самого місця малювали церкву, з якого колись малював її Шевченко. Але за його життя вона будувалася, а коли ми туди приїжджали, її відбудовували. Ми побували в Яготині у помісті Рєпніних, де зараз знаходиться музей народної художниці Катерини Білокур.

Будні мандрівного життя Якось по дорозі з Переяслава-Хмельницького до Канева ми з’їхали з траси, заїхали в глухе село, де хати ще з 1900 року під очеретяними стріхами стоять і в них люди живуть. У тих хатках немає світла, палять там торфом, а, крім бамбетля, стола і пічки з припічком для спання, більше нічого немає. Ми затрималися там на два дні. Си40

димо якось ввечері, малюємо з Володимиром Патиком, смеркається. Виходить з однієї хати дід і каже: “Дочко, йди подивися, там якісь шпіони”... Я часто малював із Володимиром Патиком. І в великому захопленні від того, що він робить. У Білій Церкві він робив олівцем замальовку річки Рось, а потім з неї народилася чудова робота. У Каневі я малював Канів, а він – Канів і мене. Він дуже хороша людина, але не любить дарувати комусь свої роботи і розповідати про себе та свої враження від когось чи від чогось. Коли я запитував його думку про те, що ми робимо, він відповів: “Я побачив, як ти працюєш, і мені цього достатньо”. Гадаю, така етика притаманна зараз тільки старшим людям. На жаль, серед молодих вона втрачена. Володимир Патик надзвичайно працездатний чоловік. Якщо я робив тільки десять етюдів, то він – триста замальовок із коментарями. У Батурині до наших днів зберігся будинок Мазепи (у ньому зараз розмістився музей) і палац Розумовського. Патик намалював картину, на якій біля палацу Розумовського лежить стара баба. Вона й справді там лежала, а неподалік паслися її корови. У нього вийшла така символічна робота: старий, зруйнований палац і поруч стара жінка. На противагу йому, в мене зовсім інші враження про цю історичну пам’ятку, я змалював її велич і розкіш. До слова, рік тому бачив по телебаченню сюжет про палац Розумовських, у якому розповідали про його реставрацію. У Батурині тече річка Десна і Сейм. Там дуже гарно, старі затоки. Ми й малювали на старій затоці Сейму. Думаю, якщо туди приїхати навесні, коли вони розливаються, можна побачити, як утворюється справжнісіньке море. Тому що коли вони висихають, видно всі ті місця, де була вода. ...Безмовний Сейм. Калина в тузі. Безкровне Сонце в бронзи смузі. Знебутий в пам’яті Батурин... Батурин!.. І у серці крик: –– Куди поділись грізні вежі? Гармат залоги? Грім дзвіниці? Посли? Оркестри у світлицях? Полків розквітчані мережі?

41

Європи гонор, честь і шик? ...Шукать величність – часу трата: Палац гетьманський – й то як хата... А може це – не той Батурин: І Розумовських, і Мазепи? Можливо, тільки міт красивий?!. Стоять дуби в задумі сивій... Мовчать вітри в просторах степу... Не рокотять століть бандури... (Із вірша Петра Кононенка “Батурин 1999”) Як правило, харчувалися ми тим, що під ногами знаходилось, завжди старалися купити десь рибу. Самі не ловили, бо не було на те часу. Шофери, щоправда, намагалися, але їм ніколи не вдавалося нічого впіймати. Одного разу біля ріки, неподалік від Білої Церкви, коли всім вже обридла риба, я підбив депутата, який з нами подорожував, на шашлики. Ми купили багато м’яса, замаринували, а потім посмажили. Недаремно кажуть, що найкраща риба – свинина. Коли за Білою Церквою біля ріки Рось ми зупинилися на ночівлю, то вже о четвертій годині ранку прокинулися, скупалися і взялись за малювання. Який гарний туманний ранок був тоді! І відчуття благодаті й захоплення! На Західній Україні також є не гірші місця. Але коли ти біля них живеш, то не помічаєш, а, приїжджаючи деінде дивишся на все іншими очима, свіжим поглядом. Художник повинен постійно кудись їздити. От чим мені імпонують Патик і Кецало: їм вже по сімдесят і вісімдесят років, а вони все ще їздять на етюди.

Мій Шевченко Насамперед я відкрив для себе Шевченка-поета, потім познайомився з Шевченком-художником, а згодом Шевченком-людиною. Останній вразив мене своєю простотою: йому були притаманні звичайні людські слабкості, він любив життя. То ми самі з обдарованих талантом простих людей робимо ікону і молимося на неї. Але немає жодної людини, гідної того, щоб на неї молитися. Крім Господа Бога.

42

Напевно, Шевченко був страшенно радий, коли йому присвоїли звання академіка. Напевно, разом із друзями він не одну пляшку за це випив. Але мрією для нього було не звання, а спокійне сімейне життя в своїй хаті. Він дуже хотів одружитися і мати дружину. І Шевченко не одинокий в цьому. Ван Гог також хотів мати дружину. Але не міг знайти. Бо був настільки не створений для сімейного життя, що жінки від нього втікали. Так само Шевченкові не щастило. Проте в житті Кобзаря була ситуація, коли він на запрошення свого товариша Закревського приїхав до нього в помістя. Товариш у той час хворів, а Шевченко малював його красунюдружину Ганну. Через дев’ять місяців після того, як Тарас поїхав, молода жінка народила дитину. І, мабуть, недаремно існує версія, що це Шевченкова дитина. Тому я вважаю, що Шевченко – Людина з великої літери. Але водночас він людина з власними почуттями, секретами і не треба в них зазирати. Його треба досліджувати, але не варто робити з нього ікону. Поезія Кобзаря надихнула мене на створення комп’ютерної роботи “Всевидяще око”. Крім того, у кожній поїздці Шевченковими шляхами я створив по 8-10 етюдів. Зараз у мене залишилося тільки п’ять. Намалював також портрет Кобзаря у вечірньому промінні сонця в церкві, в яку він ходив у дитинстві. Я б з радістю поїхав тільки по тих місцях, де він створив свою “Мальовничу Україну”, щоб один до одного повторити всі його рисунки.

Олександр КОРОВАЙ Я ще в студентські роки велосипедом їздив Шевченковими шляхами. А до того з батьком мандрував Полтавщиною. Та поїздка не була пов’язана з Тарасом Григоровичем, але, повернувшись, я розповів про неї своїм колегам і в нас виникла ідея поїхати місцями перебування Кобзаря. Було це в 1978 році. Частину дороги – до Білої Церкви подолали потягом, а далі – на Черкащину – помандрували на велосипедах. Відвідали Канів, там переночували у заповіднику, де вночі до нас завітав кабан, якого лісникові довелося знову до лісу заганяти. Зізнаюся, що подорожувати велосипедом значно цікавіше, це дає змогу більше спостерігати і запам’ятовувати. А в експедиціях, організованих Львівським палацом мистецтв, я з сином Назаром був тільки 1998 року на Чернігівщині і в Каневі.

43

Краєзнавча довідка Неподалік від греблі Канівської ГЕС зустрічає прямуючих у Канів з лівого берега Дніпра бронзовий Кобзар. Саме в Каневі, на Чернечій горі, з 22 травня 1861 року покоїться прах українського пророка. По дорозі з Петербурга (там на Смоленському кладовищі знаходиться перша могила Шевченка) у Канів його відспівували в київській церкві Різдва Христового. Перша згадка про Канів датована в літописі 1144 р. На початку н.е. тут розташовувались ранньослов ’янські поселення. На території міста знайдені три городища, курганний могильник та скарб Х–ХІІ ст. В 1144 тут було закладено Георгіївський (Успенський) собор – архітектурний пам’ятник княжої доби. Місто перебувало під владою татаро-монголів, литовців, поляків, турків та Росії. Відомі битви 1536 р. проти Литви, 1625 р. – проти Польщі. 1578 року козаки перевезли сюди залишки страченого у Львові Івана Підкови – керівника боротьби українського та молдавського народів проти турецькотатарських загарбників. У визвольній війні 1648–54 рр. мешканці Канева відзначені в битвах при Зборові та Берестечку. У 1600 році Каневу було надано Магдебурзьке право. Якщо порівнювати містечка Чернігівщини з містечками Львівщини, такими як, скажімо, Самбір чи Стрий, вони суттєво різняться одноповерховими забудовами і невеликими церквами, які видніються здалеку. І все це має дуже провінційний вигляд. Найбільше враження, що в мене було від тієї України – відчуття глибокої провінції російської імперії. Сучасний Батурин нічим не нагадує колишню помпезну гетьманську столицю. Нині від тієї слави не залишилося навіть сліду. А в кіосках Чернігова не продавали жодної української газети чи журналу. Я вже навіть не пригадаю, у якому саме містечку Чернігівщини це було: Гєник Манишин сів малювати і тут – іде отець. Гєник до нього: “Слава Ісусу Христу!”, а той у відповідь: “Здрасьтє!”. Очевидно, такого християнського привітання вони просто не знають. А на місці церкви – руїна. Гарна природа, гарні місця і разом із тим відчуття знищеної провінції. Час перебування у кожному містечку був у нас обмежений до двох годин. А що можна зробити за дві години? Колеги побігли етюди 44

замальовувати, а я частіше брав у руки фотоапарат і ходив знайомитися з містечком, з його ледачою, сонною атмосферою, з комарами, мошкарою, козами, засипаними тополиним пухом вулицями. Я не малюю пейзажів, не малюю зображень хат, я просто на це дивлюся. Нехай це малюють ті, у кого краще виходить. “Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений природою, що його оточує, наскільки сама вона обмежена вічними, незмінними законами. А коли той вільний творець спробує хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, він стає боговідступником, почварою моральною, як от Корнеліус і Бруні. Я не кажу про дагеротипне наслідування природі. Тоді б не було мистецтва, не було б істинних художників, а були б самі портретисти, такі як Зарянко (Сергій Зарянко – російський художник. Його портрети відзначалися ретельним відтворенням найменших деталей). Великий Брюллов не дозволяв собі жодної риси вивести без моделі, а, здається, кому б уже можна се чинити, як не йому, сповненому творчої сили. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець, знавець людського серця, свої високі, світлі фантазії прибирав у форми непорочної істини віковічної. Тим-то в його ідеалах повно краси і життя, і вони здаються нам такими милими, такими близькими, рідними”. (Із „Щоденника”, 12 липня 1857 р.) На Східній Україні надзвичайно вражають величезні ріки і величезні ставки. Біля Седнева я вперше побачив, як через річку корів переганяють на другий берег, зранку вони її перепливають в один бік, а ввечері назад – в інший. У Каневі ми з директором музею Шевченка на Чернечій горі ходили до церкви, в яку під час перепоховання Кобзаря принесли труну з його тілом. І директор розповідав нам, яка це була проблема викопати могилу: не було від кого очікувати допомоги, оскільки в той час усі містечка Східної і Центральної України заселяли євреї, а українці мешкали в селах.

Будні мандрівного життя Вставали ми щодня о четвертій-п’ятій годині ранку, на вулиці прохолодно, ще навіть сонце не встало, а в річку стрибаєш – вода в 45

ній тепленька. Манишин готував їсти, а Патик малював етюди. Оті туманні ранки мені врізалися в пам’ять на все життя. І відчуття величезного простору. А стільки комарів і мошкари, як у тій мандрівці, я ніколи не бачив. Пригадую, як ми тільки заїхали в Чернігів, дивлюся: люди з гілочками ходять, як на Зелені свята. Виявилося, що вони так захищаються від мошкари, яка на сонці лізе в очі, у ніс, вуха, а в тіні комарі надокучають. Тому перше, що я зробив, коли ми туди приїхали – побіг в аптеку і купив в’єтнамський бальзам, щоб натиратися. У наметі було важко перебути ніч, з нетерпінням чекали світанку, щоб шубовснути в річку, ховаючись від комарів. До речі, у цій поїздці, завдяки Орестові Скопу, мій син у Дніпрі навчився плавати.

Мій Шевченко Малювати так, як малював Шевченко, я ніколи не старався, тому що в нас зовсім різні школи і різне бачення. Хоча якщо дивитися на його пейзажі, вони завжди оживлені присутністю людей, а я людей також люблю малювати. Проте по-іншому. Тарас Григорович навіть на фоні руїн малював людей. Гадаю, що коли він їздив по Україні, йому було дуже сумно. У якийсь період знайомства з його біографією він мене просто цікавив як людина, яка жила в такому незвичайному творчому оточенні, навчалася в найвідомішого художника того часу всієї російської імперії Карла Брюллова. Моя думка, що загалом як художник Шевченко не відбувся, йому не вдалося себе реалізувати через багато обставин. На ньому лежить штамп геніальності. Але це не геніальність, а те, що дано від Бога. А найкращий стан, коли ти малюєш і не думаєш про те, що малюєш, коли твої душевні переживання виходять через пензель. Так у Тараса Григоровича виливалися на папері його поезії. А як у людині мене вражає його надзвичайна чутливість. Цікавить, яким він був у побуті, в розмовах. Коли сам на сам опиняєшся у якій-небудь складній ситуації і біля тебе нікого немає, щоб вийти з гнітючого стану, варто згадати, як у важких ситуаціях поводився Кобзар. Навіть у цьому він може бути для нас прикладом.

46

Олександр КРОХМАЛЮК В експедиції у Почаїв і Кременець я їздив із сином Петром. А пізніше ми тільки вдвох відвідували Канів. Крім того, я окремо побував на пленері на канівських етюдах, тому ті місця, незважаючи на те, що не був там у колективній поїздці, мені також вдалося зафіксувати. Що ж до загальномистецьких мандрівок Тарасовими шляхами, до мене несподівано прийшло усвідомлення того, що прожито дуже важливий етап у житті, який поділив його на дві частини: до того і після. Після цього я не один раз казав собі: «Як добре, що це відбулося!». Записи з мандрівного щоденника Олександра Крохмалюка: «Коли випадає нагода побувати у творчих мандрівках – це велике щастя для художника. А тим більше – поїхати шляхами Тараса Шевченка. «Мальовнича Україна» Шевченка переповнена любов’ю до первозданної краси стареньких сіл, хаток під очеретом, церков, до Дніпра, який реве та стогне, до похиленого тину. Шевченко мандрував тими місцями і майстерно зображував їх у своїх роботах. І ми зобов’язані використовувати досвід минулого, але сучасною мовою. Однією з тем моєї творчості є тема пейзажу. Завдяки мандрівкам Шевченковими шляхами її географія значно розширилася. Це канівські етюди і пейзажі Литви (Вільнюса, Паланги), це Почаїв і Кременець. А яка багата палітра дніпровських пейзажів! Після цих пленерів розкладеш етюди і бачиш, як колористично різниться одна місцевість від іншої. Усе побачене і почуте під час мандрівок пройшло крізь призму емоцій та почуттів і лягло в основу нових творчих пошуків не тільки в мене, а й у моїх колег, з якими доводилось подорожувати. Такі подорожі дають нове відчуття фарб. А які цікаві зустрічі з людьми! Як гарно і тепло нас прийняла діаспора у Литві!.. Але найбільше враження на мене справила поїздка в Казахстан...”.

Будні мандрівного життя Найтеплішим спогадом мандрівок для мене завжди буде спілкування між художниками. Усіх нас згуртовувала спільна мета і тема, 47

якою ми цікавилися. Добрих і теплих слів заслуговує Євген Манишин. Скільки я з ним їздив, кожного разу переконувався, що це надійний, коректний і цікавий чоловік. Ми, навіть готуючи їсти, знаходили з ним спільну мову: я накривав стіл, нарізав хліб, робив канапки, а він куховарив. Цікава особистість і Петро Сипняк. Тільки не дуже багатослівний. Люди, які творять прекрасне, на мою думку, завжди мають якийсь внутрішній позитив і гарне добре мислення. Бо творчість покликана відтворювати прекрасне. Я негативно сприймаю, коли хтось малює купку сміття або описує її з кайфом так, ніби це краса. Адже ми у житті відчуваємо стільки негативу, що хочеться його відтворити і показати прекрасним, а не сірим і брудним. Хочеться, щоб і друковане слово несло в собі заряд оптимізму і краси.

Мій Шевченко Скажу відверто: як художник, вивчаючи його мистецьку біографію, я раніше більше сприймав його як художника. А пізніше, більше заглиблюючись в сторінки життя Кобзаря, зрозумів, чому він так багато сказав словом. Тому що слово швидше доходить до народу, ніж малюнки. Малюнки не кожен може побачити, а слово почує кожен. І його слово діяло, як зброя. Хоча для мене Шевченко-художник і Шевченко-поет нероздільні, адже це одна душа тремтіла: де не встигав сказати пензлем, там писав глибоко національні, талановиті, вистраждані і пронизані болем вірші. Здається, душею він міг покрити і сльозами вмити всю Україну. Із біографії Кобзаря відомо, що іноді, працюючи над якимось художнім твором, він на якийсь момент забував про пейзаж, брав клаптик паперу і записував поетичні рядки, які в той момент народилися в його голові. Мені цікаво було б поспілкуватися з Шевченком, щоб відчути не тільки страждання, якими пронизана вся його творчість, а доброту, світло, звичайні людські бажання. До речі, моїм другом є правнук Тараса Григоровича у шостому поколінні колишній львів’янин, який зараз мешкає у Києві Валерій Красицький. Він дуже цікавиться творчістю свого великого предка і навіть схожий на нього зовнішньо, у нього така ж залисина, яку мав 48

Кобзар. Якби я намалював його портрет, запросто міг би підписати Тарас Григорович Шевченко, як це не парадоксально звучить. Він не тільки багато дослідив і, вивчаючи родинне генеалогічне дерево, з’ясував для себе, хто для нього Шевченко по родинній лінії, а й у творчість його вникав. А той його нащадок, який мешкає у Литві і носить прізвище Шевченко, так пасує до Тараса Григоровича, як п’яте колесо до воза. І, впевнений, мене підтримають в цьому всі колеги. Мої пейзажі Дніпра я подумки присвятив Тарасові Григоровичу, бо вони глибоко перейняті і його віршами, і його картинами. Мені захотілося не гірше намалювати те, що малював він. Його художня творчість надихає сприймати навколишній світ по-новому, шукати щось цікаве на рідній землі. Вважаю, що молоді люди, відстоюючи власні позиції, завжди повинні враховувати досвід старшого покоління. І пам’ятати, що без минулого немає майбутнього.

Сергій МІХНОВСЬКИЙ У Почаєві я бував і раніше і ще раз поїхав туди спеціально в межах цієї експедиції, що було і приємніше, і цікавіше. Я їздив разом із сином, який там також малював. То була моя мета – більше прилучити сина до малювання шляхом самозаохочення. Коли я малював Почаївську Лавру, мене відвідала думка, що з часів Шевченка змінилися тільки дерева біля Лаври, а вона яка була тоді, такою й залишилася донині. Хіба що ще пам’ятник Леніну “виріс” неподалік. Щодо Шевченка, кілька років тому мені довелося зіткнутися з неприємно дивною ситуацією. Мені потрібна була репродукція портрета Шевченка. Я пішов по книгарнях і ніде не зміг його знайти. Було дуже дивно, що за радянських часів портрет Кобзаря вільно продавали, а в незалежній Україні він, виявляється, не користується попитом. Інша ситуація була пов’язана з виставкою його картин 1998 року. Тоді у Львові ми хотіли зробити першу в Україні виставку творів графіка, короля поп-арту Енді Ворхола або Андрія Ворхоли, вихідця з українорумунської сім’ї, сина емігрантів із Словаччини, народженого в Пітсбургу. Нині в Словаччині знаходиться його музей, з працівниками якого ми 49

вели переговори про передачу нам для тимчасового експонування його творів. На що вони нам відповіли, що можуть дати твори Ворхола, але хотіли б, щоб ми взамін надали їм для експонування картини якогось свого художника. Під час довгого обговорення зійшлися на особі Шевченка. Вони навіть хотіли видати каталог, у якому повинна була бути представлена творчість цих двох абсолютно різних українців. І то мав бути перший випадок вивезення творів Шевченка для експонування за кордоном. У кінцевому результаті через ряд обставин ця виставка не відбулася. Цікаво, що ініціатор створення у Словаччині музею Ворхоли українець Михайло Бицко є композитором, художником і автором книжок про Ворхола. До того ж, він випустив компакт-диск із своєю музикою на тексти Шевченка.

Будні мандрівного життя Михайло Маркович, українець, який мешкає в Німеччині, меценат, колекціонер картин, автор книжки робіт про Івана Труша на німецькій мові, їздив із нами в Почаїв і Кременець. Коли ми приїхали в Кременець на руїни фортеці, місцеві гіди запропонували нам екскурсію, яку вели на російській мові. Ми всі були обурені, а Михайло Маркович найбільше. От і почав їм виговорювати, чому це вони на рідній землі розмовляють російською мовою, мовляв, він і в Німеччині пропагує позитивний імідж України, а вони його тут не підтримують. Це бачили і чули місцеві діти, яких він потім зібрав докупи, завів у місто і, частуючи їх солодощами, навчав, як треба бути українцем. Фактично нині Почаївська Лавра підпорядковується Українській Православній Церкві московського патріархату. Коли я прийшов туди, там саме записувати імена померлих, щоб відслужити Службу Божу за упокій їхніх душ. А монах збирав від людей листочки. Я написав своїх рідних і даю йому. Він подивився і запитує: “А це що, грекокатолики? Не можна”. І в мене на очах розірвав того листочка, більше нічого не пояснюючи. Це мене болюче зворушило. На території Почаївської лаври є місце, де нібито виганяють бісів. Малюючи церкву, ми чули крики й дикі верески, що звідти долинали. А від Кременецької фортеці, на жаль, залишилися тільки руїни і спогади про минулу велич.

50

Історично-краєзнавча довідка Містечко Почаїв розташоване в Кременецькому районі Тернопільської області. Воно ніби причаїлося між пагорбами Кременецьких гір. Почаїв славиться, звичайно, своїм монастирем та іконою Почаївської Богоматері. Разом зі Софією Київською – це найголовніша святиня православної України, шкода тільки, що зараз вона ще знаходиться в руках московського патріархату. Почаївська лавра відома з 13 ст. Літописи згадують про двох монахів, що з’явилися тут в 1240-1241 рр. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев’яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді, за легендою, над Почаївською горою і з’явилася ченцям Богоматір в вогняному стовпі, що стояла на камені. Обидва ченці впали ниць перед нею. Чудесний вогненний стовп бачив і пастух Іван Босий, який пас під горою череду. Він теж помчав угору, але побачив лише іноків, котрі навколішках славили Богородицю. На камені ж, на якому стояла Цариця Небесна, всі троє побачили слід її правої стопи, наповнений прозорою водою. Це сталося близько 1340 року, і до Почаївської гори відтоді постійно пливли прочани, щоб отримати зцілення грішних в молитвах до Заступниці. Цілющої ж води в тому місці не меншало — її було завжди однаково. Будівництво мурованого монастиря почалося в 16 ст., коли власниця цих земель Анна Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. А в 1597р. Гойська подарувала монахам чудотворну ікону Почаївської богоматері. В комплекс монастиря, крім численних культових будівель, входять кам’яні і дерев’яні оборонні споруди 17 ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу. Літопис того часу розповідає легенду про те, як 1607 року один із татаро-монгольських загонів підійшов до Почаєва. Тоді, молячись, горою проходив чернець. Татарин, помітивши його, підскочив до нього і зітнув йому шаблею голову. Інок же взяв у руки свою відтяту голову і, донісши її 51

до монастиря, поклав перед чудотворною іконою Богоматері й лише тоді віддав дух свій Господу, здивувавши всіх. Улітку 1675 року під час Збаразької війни з турками в час царювання польського короля Яна Собєського (1674–1696), полки, що складалися з татар, під керівництвом хана Нурредина, через Вишнівець підступили до Почаївської обителі, обступивши її з трьох сторін. Слабка монастирська огорожа, як і кілька кам’яних будинків обителі, не представляла ніякого захисту для монахів. Ігумен Йосип Добромирский переконав братію і мирян звернутися до небесних заступників: Богородиці й Іова. Ченці і миряни ретельно молилися, припадаючи до образа Богоматері і до рани з мощами Іова. Ранком 23 липня зі сходом сонця татари тримали останню раду про штурм обителі, ігумен же велів читати акафіст. З першими словами “Взбранной Воєводо” над храмом раптово немовби з’явилася сама Богородиця з небесними ангелами, що отримали оголені мечі. Преподобний Іов знаходився біля мадонни, молячи про захист обителі. Татари прийняли небесне воїнство за примару, проте почали стріляти в неї і преподобного Іова, але стріли поверталися назад і ранили тих, хто їх пускав. Жах охопив ворога, і він почав утікати. Захисники монастиря кинулися в погоню і захопили багатьох у полон. Деякі полонені згодом прийняли християнську віру і залишилися в обителі назавжди. Тривалий час лавра належала монахам василіянського ордену Греко-католицької церкви. Але 1832 року російський цар Микола І забрав Почаївську лавру в греко-католиків і віддав її Російській православній церкві. 1914 року тут побував цар Микола II, який назвав цю місцевість “українською Швейцарією ”. Відвідував святиню і радянський правитель Микита Хрущов. Він зайшов в Успенський собор у традиційному білому капелюсі, зі складеними за спиною руками. Після його відвідин Лавру намагалися закрити. На Троїцький собор повісили великий комірний замок. Та люди, зламавши міліцейську “стіну”, зірвали його. Після цього почалися репресії. Чернечі келії забивали дошками й опечатували, а ченців ловили й відвозили в автобусах у відкрите поле, де залишали зі словами: “Йдіть, куди хочете, але до монастиря не повертайтеся! ”. А ось що писав у доповіді партійним органам про Почаївську лавру після приїзду Хрущова директор місцевого музею атеїзму: “Почаївська обитель у бурхливі воєнні та повоєнні роки служила при52

тулком для бурлак, пройдисвітів, шукачів легкої наживи, авантюристів і карних злочинців. Сумні келії та напівтемні коридори монастиря завжди були свідками багатьох злочинів і мерзенних учинків різних декласованих елементів... ”. Та історичні джерела спростовують цей “звіт”. Почаївський монастир займався просвітницькою діяльністю, що розпочалася ще при князі Костянтині Острозькому, який надрукував у XVI столітті в монастирській друкарні “Острозьку Біблію ”.

1921 року економ архімандрит Віталій вивіз стародавню Почаївську друкарню в США. Розвиток центру живопису в Почаєві не в останню чергу теж пов’язаний із діяльністю монастирської друкарні, яка в другій половині XVIII століття залишалася однією з найбільших в Україні. У ній, зокрема, працювали такі видатні українські гравери, як Адам і Йосип Гочемські, Теодор Стрельбицький. Багато видатних людей у різні часи побувало в Почаєві. У XVIII столітті його відвідали Григорій Сковорода, Феофан Прокопович. Навесні 1846 року в Почаєві побував Тарас Шевченко — чотири акварелі краєвидів Почаєва він зробив саме тут, записавши, крім того, ще три пісні (“Ой у саду, саду гуляла кокошка”, “Гиля-гиля селезень”, “Ой випила, вихилила”). На підставі зібраних місцевих фактів про гайдамацькі повстання XVIII століття він написав повість “Варнак” та однойменну поему. Під час спілкування з іноками тут також можна почути розповідь про похорон 1969 року схимігумена Кукші, який за життя був схожий на ангела. Його висохле тіло здалося майже непідйомним: виявляється, на ньому під одягом були одягнені надзвичайно важкі залізні ланцюги, які він носив таємно. У них його й поховали. Храм відомий своєю чудовою акустикою. Щодо ікон, то в інтер’єрі є деякі ще 1646 року, а головний іконостас був привезений з Москви. У Лаврі є й печерна церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі.

Мій Шевченко Мені не подобається Тарас Григорович таким, як його популяризують: після заслання, з вусами і в шапці. Дуже рідко можна зустріти увіковіченим його молодий образ.

53

Коли я читав оригінал його “Щоденника”російською мовою, задумувався над тим, чому він писав російською. Адже його ніхто не заставляв це робити. Проте саме через його “Щоденник” я зрозумів, що мені ближчий не Шевченко-поет чи Шевченко-художник, а Шевченко-людина. “Щоденник” допомагає зрозуміти, яким він був у житті, як мислив. Я переконаний, що це потрібно знати всім. Кожен народ і покоління повинні мати свою велику фігуру і необхідно виховувати відчуття величі такої людини. Гадаю, в кожного українця повинен бути “свій” Шевченко. У мене не є його забагато, але й немало. Найголовніше, що він мене не засліплює.

54

МИСТЕЦЬКИЙ САНКТ-ПЕТЕРБУРГ “...Я, нікчемний попихач, перелетів на крилах з брудного горища в чарівні зали Академії художеств. Одначе... чим я доказав, що зумів покористуватися з напучування і дружного довір’я одного з найбільших світових художників? (Мова йде про Карла Брюллова – Л. О.) Зовсім нічим. До невдалого його одруження і після вдалої розлуки з жінкою я жив у нього на квартирі, чи, ліпше сказати, у нього в майстерні. І що ж я робив? Чим займався я в тому святилищі? Чудно й згадати. Я тоді писав українські вірші, а вони потім такою страшенною вагою впали на мою убогу душу. Перед його чудовими творами я задумувався і голубив у серці свого сліпця-кобзаря та своїх лютих гайдамаків. У тій витонченій, розкішній майстерні перед мене бовваніли, немов у палкому, дикому степу наддніпрянському, тіні мучеників, бідолашних наших гетьманів. Перед мене розстилався степ, засіяний могилами. Перед мене пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій своїй меланхолійній красі недоречній. І я задумувався, у мене бракувало сили відвести очі від отієї рідної, чарівної краси. Покликання, та й годі. Одначе, чудне отсе всемогуче покликання. Я добре тямив, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб насущний. Та замість того, щоб пізнати її глибокі тайни, та ще під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив, які, наостанку, відняли в мене волю і які я все-таки компоную собі нишком, не вважаючи на всемогут55

ню, нелюдську заборону. І навіть міркую іноді про надрукування (звісно, з чужим підписом) отсих плакучих, бідних дітей своїх. Далебі, чудне отеє нестремливе покликання”. (Із „Щоденника” Т. Шевченка від 1 липня 1857 р.)

Євген МАНИШИН Відчуття безпосереднього дотику до Шевченка у мене було в Петербурзі – місті, яке збудоване на болотах. Болото – то негативна енергетика, і мені навіть здається, що там трупами смердить. Але на Шевченка Санкт-Петербург справив сильний вплив. У цьому місті, потрапивши в культурно-мистецьке середовище Росії і Європи, він відбувся як творча особистість: художник, поет, філософ. Тарас Григорович закохався в архітектуру Петербурга: серед ночі ходив малювати скульптури в Літньому саду. Саме там, малюючи скульптуру богині, він випадково познайомився з маляром-українцем Іваном Сошенком, який навчався тоді в Академії мистецтв і який згодом познайомив його з професором академії Карлом Брюлловим. “Раз якось...пройшов я до Літнього саду відпочити. Я ніколи, як мені траплялося бувати в Літньому саду, не зупинявся в жадній з алей, оздоблених мармуровими статуями: на мене ці статуї робили найгірше вражіння, особливо огидний Сатурн, що жере таку огидну, як і він сам, свою дитину. Я завжди оминав цих незграбних богинь і богів, сідав одпочити на березі озерця й милувався прекрасною гранітовою вазою та величною архітектурою Михайлівського замку. Наближаючись до того місця, де велику алєю перетинає алєя поперечня та де в гурті богів і богинь Сатурн жере своє дитя, я ледве не наткнувся на живу людину в брудному пістрьовому халаті, що сиділа на відрі саме проти Сатурна. Я зупинився. Хлопець (бо це справді був хлопець літ чотирнадцяти чи пятнадцяти) оглянувся й почав щось ховати за пазуху. Я підійшов до нього ближче й запитав, що він тут робить.

— Я нічого не роблю, — відповів він соромливо: — йду на роботу та по дорозі зайшов до саду, — і, помовчавши трохи, додав: — я рисував...” (Із повісті Т. Шевченка “Художник”).

56

На Смоленському кладовищі, де він відразу після смерті був похований, на місці його колишньої могили лежить камінь. Це дуже образно: він жив серед каміння, йому в житті було важко і після смерті на нього поклали камінь. А мені б хотілося, щоб там стояв хрест. Сильне враження на мене справила Академія мистецтв, у якій Шевченко навчався... Й не здається, що минуло 144 роки від дня його смерті. Академія збереглася, можливо, в такому вигляді, якою була за Шевченка: і кімната, у якій він жив, і робітня, де помер після заслання. Вона невеличка, світла, з вікном у подвір’я. У кімнаті досить скромна обстановка: бандура, мольберт, солом’яний капелюшок, глечики, палітра, підсвічник, книжки. Він створив собі такий інтер’єр, у якому йому було затишно, аби щоразу, повертаючись в цю квартиру, міг почувати себе як удома, в Україні, де дуже мріяв придбати бодай невелику, але свою хатинку і мати власну майстерню. І вже проект навіть мав, і гроші за землю заплатив. У Прохорівці, неподалік від Канева, мешкав його вірний друг Максимович. Він і Тарасові Григоровичу пропонував побудувати там хату. Але Кобзар хотів, аби було видно Дніпро. Проте йому так і не пощасливилось дожити до того дня, щоб господарювати в своїй садибі. “Посилаю тобі 1000 карбованців грошей. Якщо можна буде розділить плату за грунт на три срока – розділи, а як же ні – заплати разом за 10 десятин землі, а купчую кріпость зроби на своє ім’я... ...Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені; а тим часом окопуй леваду і купуй ліс сосновий; на одвірки тілько і на двері купи дубового і ясенового, та на поміст – липи... На надвірню комору (робочу) при случаї дубового лісу купи: нехай лежить та висихає поки що буде. ...Начхай ти в ярмулку отому жидові, що ти пишеш, з його грунтом і з його хатою. Кінчай швидче в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що з собою робить весною. Прощай! Утомився, неначе копу жита за одним заходом змолотив...” Друг і брат Т. Ш”. (Із листів Т. Г. Шевченка до В. Г. Шевченка від 29 липня, 22, 25 серпня 1860 р. та 29 січня 1861 р., С.-Петербург) 57

В Академії мистецтв жінка-гід розповіла нам про все, що стосувалося Кобзаревого життя. Не знала тільки одного, де поховані Рєпніни. І я їй докладно розповів, що поховані вони в Свято-Троїцькому монастирі в Густині, 7 км від Прилук, який на землі князів Вишневецьких у долині річки Удай заснував афонський чернець Іоасаф ще 1600 року. Острів Густинь видався йому дуже зручним місцем для монастиря: оточений з усіх боків водою і покритий густим лісом, він відповідав усім потребам безлюдного місця для аскетського життя монахів. Про Свято-Троїцький монастир у Густині існує навіть легенда. Вона розповідає про невинно вбитих іноземними завойовниками трьох немовлят, порубані тіла яких було кинуто поблизу монастиря. Вони пролежали в снігу три дні і три ночі, але жоден звір не чіпав їх і мороз не брав: здавалося, що діти просто заснули. Християни перенесли тіла до монастиря і ченці поховали їх. Під час будівництва нової Троїцької церкви немовлята наснилися ігуменові і повідомили, що перед Богом моляться за монастир і ченців. Ігумен наказав перепоховати їхні тіла у місці будівництва храму. А над їхніми могилами спорудили алтар в ім’я Святої Трійці.

Петро СИПНЯК Я не задумувався над тим, що для мене може змінитися в сприйнятті Шевченка, оскільки перший раз побував там, де він жив, а саме у колишньому Ленінграді, будучи ще студентом інституту. Тоді я вперше сам потрапив в Академію мистецтв, стояв, роздивлявся і думав. Мене охопив особливий енергетичний стан. Нині я з певністю можу сказати, що взагалі є дуже мало місць з такою сильною енергетикою. З усіх, де я бував по світу, подібний стан мене огортав в Парижі біля Ейфелевої вежі, на подвір’ї Лувру і в соборі святого Петра в Римі. Ці місця сприймаються з особливим душевним трепетом. Так само сприймається місце, де Шевченко народився і бігав босими ногами. Бо все його подальше життя і біографія тягнули його за собою. А мені це близько ще тому, що я сам народився в селі і мені здається, що люди, які народилися в селі, виросли серед природи, які маленькими ходили по траві і лазили по високих деревах, отримали від землі величезну енергетику. Сприйняття природи з дитинства багато дає для 58

формування майбутньої особистості. Можливо, саме з отого сприйняття землі і закладаються основи майбутнього художника та письменника. Ілюстрації Шевченка – його графіку і „Катерину” – я бачив ще коли школярем переглядав книжки. Згодом „Катерину” побачив у Санкт-Петербурзі. Коли я був у поїздці в Санкт- Петербурзі, не пов’язаній з цими мандрівками, здається, у 1989 чи 1990 роках, українська делегація, у складі якої було багато українських письменників і поетів, вперше приїхала з жовто-блакитними прапорами. Люди, які бачили нас, зупинялися і запитували, хто ми такі. Вони сприймали нас за шведів. Тоді ми побували на першій могилі Шевченка, де відправляли священики, а потім потягом поїхали до Москви, де побували біля пам’ятника Шевченкові. Там виступив (живий ще тоді) Ростислав Братунь. Звідти частина делегації повернулася до Львова, а частина поїхала шляхом перевезення тіла Кобзаря з Росії в Україну. У мене залишились дуже яскраві спогади про цю мандрівку, тому, коли 1997 року мені запропонували взяти участь в експедиції, організованій керівництвом Львівського палацу мистецтв, я із задоволенням погодився. Але хочу зазначити, що кожна ідея добра, якщо вона не розростається і не затягується в часі. Бо тоді вона втрачає свою цікавість. Це стосується будь-якої сфери діяльності. Коли робиться одна річ – людина викладається. От, скажімо, малюю я першу картину і максимально стараюся, аби вона була цікава. Потім я побачив, що вона має успіх і... починається творення серіалу. Так само відбувається і в письменників, коли творчість переходить в затяжний процес, наприкінці якого забувається, з чого все починалося і що лежало в його основі. Ми не були ані науковою експедицією, ані такою, яка мала на меті комусь щось довести. Вона була пізнавально-творча: подивитися, де народився Шевченко, помандрувати стежками, якими він їздив за життя. Хто хотів – малював на місці, хто не хотів – пізніше в майстерні. Після цих організованих експедицій я самостійно кілька разів бував у Каневі, а з іншою делегацією їздив туди на пленер.

59

Юрій ЛЕСЮК Я завжди цікавився долею Шевченка поза Україною. І не один раз бував у його Санкт-Петербурзькому помешканні. “В Питере мне хорошо, пока квартирую я в самой Академии, товарищи-художники меня полюбили, а бесчисленные земляки меня просто на руках носят.» (Із листа Т. Г. Шевченка до I. О. Ускова від 4 липня 1858 р., С.-Петербург). В Академії нам розповідали, що під час II світової війни в будівлю, де знаходиться його кімната-музей влучила бомба, і вона була знищена. Тому те, що є нині, не зберегло свого автентичного духу і стилю, проте, однаково, це місце святе. Мені особисто найцікавіше було побачити ті сходи і антресолі, де він помер. А найбільше хвилювало те, що там витав його дух, що він колись ходив тим просторим приміщенням академії. Я хотів побачити ті делікатні розписи на стінах будинків, що він разом із іншими робітниками робив на замовлення Ширяєва. Але, на жаль, не вдалося. Голова українського товариства під час екскурсії по місту знайомив нас зі всім, що пов’язано з Шевченком. Зокрема, показав будинок, де колись була друкарня і де з’явився перший у світі “Кобзар”. Мене чомусь це дуже схвилювало, і я вирішив зафіксувати то місце у своїй роботі. Хоча, зізнаюся, як художник, не люблю бути документалістом. Вважаю, що це більше справа фотографів. А той будинок мене зацікавив, і я задумав собі таку композицію: іде канал у перспективу і в перспективі знаходиться будиночок, де з’явився перший “Кобзар”. Проте в кадр композиції потрапила також церква “Спас на крові”, у якій, як розповідають, вбили царя Олександра. І я її також замалював. Але найголовнішим був будиночок. Щоправда, після нашої виставки у Львівському палаці мистецтв з’явилися критичні публікації в пресі. Мене, зокрема, звинуватили в тому, що я не знаю, коли збудували ту церкву. Адже вона з’явилася вже після смерті Шевченка. Але ті, хто це писав, не знали, що головною в моїй картині є не церква, а будинок... Санкт-Петербург вражає своїм блиском і простором. Там усе гарне і водночас дуже холодне. Я не один раз задумувався над тим, як Тарас Григорович це сприймав. Він покинув Україну в зовсім юному віці, але встиг увібрати в себе стільки любові до рідної землі, її фоль60

клору і народу. Цей феномен мене в ньому найбільше цікавить. Щоправда, на нього впливало оточення кріпаків, у якому він збагачував свої знання усної народної творчості. А потім, ще майже дитиною, він потрапив у середовище найосвіченіших людей Петербурга і, в результаті спілкування з представниками різних соціальних груп, утворився синтез того, що вилилося у його поетичній і художній творчості. На жаль, його геній художника до нині належно не оцінено. Можливо, дехто сприймає його надто поверхово. А в його художніх, як і в поетичних творах, настільки глибокий драматизм. Я не боюся сказати: Брюллов був великим і геніальним чоловіком, але всі його «помпеї» хоча й красиві, проте класичні. Шевченко ж не класичний. Він настільки глибокий і трагічно-драматичний в будь-якій темі. Можна з певністю стверджувати, що Шевченко був першим національним українським художником. Його молодший друг Штенберг також у своїх роботах звертався до української тематики. Проте, на відміну від Шевченкових, роботи цього художника менше “пахнуть” Україною. Коли ж дивишся на Тарасову “Катерину”, диву даєшся з цього високопрофесійного чуда, у якому йому вдалося сконцентрувати всю Україну в різних символах. Особисто для мене дуже важливо, щоб художник не був космополітом, без приналежності до нації, що, на жаль, дуже присутнє в сучасному мистецтві. Я вважаю, що кожен мистецький твір є добрим тоді, коли хтось на нього подивиться, і він зачепить його за живе. Ще будучи юнаком, Шевченко малював портрети на замовлення, пізніше ілюстрував книжки і з того жив. Зокрема, відомі його ілюстрації до книги М. Полевого “Історія Суворова”, ілюстрація “Католицький чернець” до твору М. Надєждіна “Сила волі”. Його роботи ще до навчання в Академії – це вправні багатофігурні композиції. У нього був вроджений великий талант, а в середовищі таких людей як Брюллов, Венеціанов і Жуковський він ще більше розвинувся. І ще геній Шевченка виразився в задумі (після повернення із заслання) написати “Буквар”; та заняття гравюрою, щоб серед простого люду пропагувати високе мистецтво. Саме завдяки гравюрі йому дали звання академіка. “Хто ввів Шевченка в таємниці гравюрної техніки – невідомо, та в будь-якому випадку як техніка, так і характеристичне оперування світлотінню вже в перших спробах свідчать про непе61

реможний вплив Рембрандта...Опинившись по засланні в Петербурзі, Шевченко кидається в отворений тоді для публіки Ермітаж, де копіює “Святу родину” “Притчу про виноград” та Соколова “В шинку”. Шевченко дістає титул “академіка гравірування на міді”. Поза принагідними портретами він тепер виконує цілу низку гравюр зі своїх та чужих картин, час до часу пробуючи малювати історично–побутові картини. Такі гравюри як “Верба”, “Старець на кладовищі”, “Сама собі в хаті господиня”, “Дві дівчини”, “Сонна жінка” походять саме з цього кінцевого періоду життя й творчості Шевченка, припиненої передчасною смертю в лютому 1861 р.” (Із книги мистецтвознавця Миколи Голубця “Мистецтво”). У Петербурзі він став великим чоловіком: самостійно відвідував лекції в університеті і бібліотеку. Крім того, Шевченко дуже добре розумівся в музиці, відчував її і гарно співав. Неспроста ним захоплювалися всі українські панянки. І він ними захоплювався, малював багато їхніх портретів. Після заслання Кобзар мав серйозні наміри щодо Ликери Полусмакової, робив їй чимало подарунків. На жаль, вона виявилася неохайною, надто легкої поведінки дівчиною. Подорожуючи Україною з метою створення циклу картин, він фіксував її, пропускаючи через своє художнє бачення. Завдяки йому до нас дійшло багато різних архітектурних будівель і церков, і його різносторонній погляд на Почаївську лавру... А в Каневі я вперше побував, коли закінчив перший курс інституту. Там у нас два місяці була пленерна практика, і ми навіть жили неподалік від Тарасової гори. Пригадую, як одного разу пішли до лісу, назбирали оберемки польових квітів, сплели величезний вінок і дружною колоною понесли й поклали його на могилу Шевченка. А пізніше неодноразово їздив зі своїми студентами і в Канів, і в Моринці, і в Шевченкове.

Будні мандрівного життя Щойно по прибутті в Санкт-Петербург ми ще не мали куди поселитися і зупинилися в одного художника. Залишили в нього всі речі, а він почав нас знайомити з містом. Пригадую, вийшли, чекаємо на інших, а поруч стоїть кіоск, у якому продають квіти. До слова, невдо62

взі перед тим проходив чемпіонат світу з фігурного катання, на якому виступав чемпіон світу Євген Плющенко і моя донька сильно захоплювалася ним. Аж дивлюся: він заходить у цей кіоск. Коли вийшов звідти, я до нього підійшов і запитав, чи можна з ним сфотографуватися. Він погодився. Згодом, коли я вдома показав доньці це фото, вона була приємно шокована. У спілці художників в Санкт-Петербурзі нас прийняли добре, ми там жили. Але, пригадую: якось сидячи за столом, ми вели розмову і поруч із нами сиділа секретарка – жінка середнього віку. Вона дуже боляче переживала, що в Україну мав приїхати Папа Римський. Це свідчить тільки про те, що в них дуже глибоко сидить імперський синдром, і вони ніяк не можуть змиритися з тим, що Україна вже їм не належить. І це яскраво проявляється у ставленні російської міліції до нас. У Літньому саду ми працювали півдня. А з нами ще був фотограф Йосип Марухняк, який постійно шукав собі цікаві об’єкти для фотографування. Два молодих міліціонери як почули, що ми розмовляємо українською мовою, відразу почали його випитувати, звідки ми такі приїхали. Він сказав, що зі Львова, тоді вони взагалі з нас ока не спускали. Ми пішли пообідати у кав’ярню в Літньому саду, замовили піцу і вирішили налити по 20 грам із плящини, яку мали в торбі. Але тільки витягнули її, як міліціонери миттєво з’явилися біля нас, мовляв, пройдемо з нами. На щастя, дипломатові Манишину, вдалося з ними поговорити і переконати, що в нас немає жодних лихих намірів. У нас була зустріч із українським туристом в Петербурзі, розумним чоловіком пенсійного віку, який взяв нас під свою опіку. І от він призначив нам зустріч із українським хором Санкт-Петербурга. Їдемо ми до них на репетицію, я сподіваюся почути виступ самодіяльного колективу, який співає українські пісні. Приїжджаємо. Сидить 90-річний дідусь, професор із консерваторії, за фортепіано, а поруч хор. Вони як заспівали, я був приємно подивований їхньою високою професійністю. Виявилося, солісти цього хору мають консерваторську освіту і, хоча більшість із них української мови не знають, вони співали чудові пісні. А крім того, петербурзькі поети та композитори пишуть гарні українські пісні. Я родом із співочої сім’ї, тому дуже люблю співати. І мені дуже шкода, що серед художників, з якими я подорожував, дуже мало мають 63

гарний слух, щоб можна було гарно поспівати. Бо коли починають кричати, відразу задумуєшся, як нас сприймають люди, котрі це чують. У Санкт-Петербурзі українець, родом зі Східної України, має свою українську кав’ярню. Він нас дуже гарно приймав стравами рідної національної кухні, і ми співали українські пісні. Під час розмови той чоловік зізнався нам, що до нього дуже часто ставляться вороже. Ми з Манишиним, поки всі спали, ставали удосвіта, він брав собі пастельку, я – акварельку – і йшли малювати. Повертаємося, колеги щойно прокидаються, а ми вже несемо перші замальовки нового дня. До речі, нині є мало художників, які працюють з натури. Я маю звичку малювати обличчя чи дружні шаржі різних людей. От я всіх колег позамальовував у різних ситуаціях: їдять, стоять, спілкуються і заповнив ними свій альбом. А директор потяга, яким ми мандрували, побачив це і почав просити, щоб я намалював його провідників. “От ми спізнаємося, дружимося, переходимо на „ти”, а наостанку заходять між нами фінансові зносини. (Йдеться про Василя Апрелєва, ,ротмістра кавалергардського полку.) Він мені замовляє свій портрет. Я згоджуюся, щоб він, приїздячи до мене на сеанси, привозив власне снідання, що складалося з 200 устриць, четвертини холодної телятини, 6 пляшок портеру та 1 пляшки джину. Все це по-дружньому з’їдалося й випивалося протягом сеансу. Третій сеанс розпочали ми на „ти” і скінчили його шампанським. Я був у захопленні від другааристократа. Скінчилися сеанси, йду я до друга взяти мзду. Другові ніколи, нікого не приймає. Вдруге – те ж саме, втретє, вчетверте, і так до десяти разів – те ж самісіньке. Я плюнув йому на порога та й ходити кинув. Таких приятелів було у мене багато і, як на підбір, все люди військові. (Із „Щоденника” Т. Шевченка від 2 липня 1857 р.)

Мій Шевченко Час від часу перечитую його поезію. І не можу сказати, який з його віршів мені подобається більше. У засланні, в експедиції, у засніжених степах в палатці він писав найкращу лірику. У його віршах 64

настільки чітко словами сконцентрована думка, що перед очима відразу постає готова картина портрету нації, народу. У молодому віці він був чоловік з аристократичними, вишуканими манерами. А після заслання обрав більш демократичний стиль: кожух, шапку, щоб наблизитися до народу. Мені подобаються його автопортрети у білому кашкеті. Він фіксував себе в кожний момент життя, а доступних для цього засобів не завжди вистарчало. Часто доводилося обходитись маленьким клаптиком паперу і олівцем чи сепією. Цей автопортрет якраз із періоду однієї з його експедицій, а в степу палить сонце, тому він мусів якось рятуватися від нього. Я страшенно захоплююся його великою працездатністю: його трудодень починався о п’ятій годині ранку. Коли не міг писати, ліпкою займався. Для мене цікавий кожний період його життя: як він був хлопчиком і серйозно мріяв про малювання; як він вже художником приїздив на Україну і всі пани хотіли запросити його до себе; як потрапив на заслання; і як мудрий, збагачений життєвим досвідом повернувся звідти. Шевченко мучився все життя. Іноді задумуюся над тим, якби розвивався його талант, якби він не пережив усього того лиха, що випало на його долю. Можливо, якби не довелося відбувати заслання, Тарас Григорович більше розвивався б як живописець. Хоча невідомо. Якби все було гладко, він, мабуть, писав би гарну ліричну поезію і ніколи не став тим титаном, яким є для нас. Ймовірно, Господь недаремно дав йому таку долю, щоб він став виразником долі нації. Адже серед його сучасників були й інші поети, як, скажімо, Падура, які писали в народному стилі. Але в такому стилі легко звестися в банальність, тому треба було мати геній Шевченка, аби це стало високою поезією. Цікаво, що Смоленське кладовище не тільки місце першого поховання Шевченка, але й місце, яке він свого часу малював. (Зокрема, в художній творчості Тараса Григоровича є картина “Куток Смоленського кладовища в Петербурзі”, створена влітку 1940 p. — JI. О.) У моєму творчому доробку є кілька портретів Шевченка композиційного характеру, зокрема, драматичного плану “Пророк”.

65

Микола ГРИМАЛЮК У нашій поїздці в це російське місто був гнітючий момент, коли ми хотіли відвідати в Академії мистецтв кімнату Кобзаря. На жаль, вона функціонує від випадку до випадку і ніхто там гостей не чекає. Тому, щоб відкрити її, нам довелося довго чекати. На мою думку, у тій кімнаті небагато оригінальних речей, яких торкалися руки Тараса Григоровича: кобза, ящичок для фарб, мольберт, палітра. Можливо, вони просто з того періоду, у який він жив. Мені важко стверджувати, що там справді живе дух Кобзаря. Його присутність більше відчувається в Каневі, Києві. У Санкт-Петербурзі я створив невеличкі ескізи. Але коли я пізніше на них уважно подивився, зрозумів, що, можливо, вони краще виглядають, ніж коли б переніс їх на велике полотно. Одну роботу з першого захоронення Шевченка закупило Міністерство культури та мистецтв України. Після прибуття в Санкт-Петербург голова українського товариства відразу організував нам відвідини пам’ятника Шевченкові у їхньому місті. А згодом нас запросили в кафе, власником якого був чоловік родом із Полтави. Інтер’єр цього кафе в українському стилі, та й страви там подають наші національні: вареники, голубці. Дуже приємно мене вразив один викладач із „мухінки”, який у період нашого застілля заспівав лемківську пісню. Усі присутні були настільки вражені, що навіть пустили скупу чоловічу сльозу під цю журливу пісню. Були в Літньому саду. На жаль, там ми відчули не дуже прихильне ставлення до нас охорони, яка чула, що ми спілкуємося українською мовою. Свої казуси були і в Ермітажі, де є відділ іноземних справ, у якому ми як іноземці повинні були пройти реєстрацію. Адміністрація того відділу дуже зверхньо поставилася до нас, мовляв, нехай ці бандерівці подивляться, що ми тут маємо. Ми прийшли дивитися і побачили, що більша половина робіт, які експонуються в їхніх залах, українських художників.

Будні мандрівного життя У ці мандрівки вирушало товариство однодумців. По дорозі Юрко Лесюк на замовлення начальника потяга малював портрет його коханої жінки, і він за це виставив нам велику „поляну”.

66

По дорозі цілу добу співали українські пісні, розповідали анекдоти. А буденні спілкування кожного з нас до чогось стимулювали. В умовах співжиття ми пізнавали один одного так, як не пізнаєш у барі за філіжанкою кави. Гадаю, Євген Манишин просто народжений для таких мандрівок, він постійно підбадьорював, створював відповідний настрій. У Санкт-Петербурзі ми зустрічалися з російськими художниками. Зважаючи на те, що це було напередодні візиту Папи Римського в Україну, вони всі розпитували нас, як ми це сприймаємо. І, крім того, завжди наголошували, як нам було добре, коли Росія і Україна були разом і натякали на те, що ми ще обов’язково будемо разом. У якийсь момент я не витримав і сказав: „Ми обов’язково будемо разом. Але на тому світі”. Мене потім мучила совість, що, можливо, я нетактовно себе повів, проте вони це нормально сприйняли. У Санкт-Петербурзі, в спілці художників, коли нас приймали, після патріотичного тосту Миколи Маричевського ми заспівали кілька стрілецьких пісень. Тоді референт запитав мене: „Это что хор приехал?”. „Ні, – відповідаю, – це – художники з України”.

67

ЄВРОПЕЙСЬКА ЛИТВА Євген МАНИШИН ... У Литві, а саме у Вільнюсі, разом із Енгельгардтом Шевченко молодим живописцем перебував 1,5 роки, поки не почалося повстання литовців проти російської імперії. Там Енгельгардт привів його до викладача малювання, професора Віленського університету Іонаса Рустемаса, аби той оцінив Тарасові малярські здібності. І професор сказав йому: „Якщо ти так працюватимеш десять років, десять днів і десять ночей, тоді з тебе буде художник”. Там Шевченко вперше закохався у Ядвігу Гусіковську. У Вільнюсі є чимало історичних місць. Там похований автор „Русалки Дністрової” Яків Головацький, який, зрадивши Україну, став москвофілом. Але, оскільки і Москва його не прийняла, і назад в Україну вороття не було, він опинився у Вільнюсі, де доживав свого віку. Є у Вільнюсі культурно-духовний центр „Українська святотроїцька церква”. Відомо, що литовці найостаннішими в Європі прийняли християнство – 1378 року. До цього вони себе називали „погане”. І так як нас поєднує спільне історичне минуле (українсько-литовськобілоруська держава), вони толерантно до нас відносяться, зберігають пам’ятні місця. Під час нашого перебування там нам вдалося побувати на Службі Божій, яку відправляв отець Павло з Мостиськ Львівської області. Вільнюс – дуже гарне місто, побудоване в готичному стилі.

68

Петро СИПНЯК Пішла розкрутка, і ці мандрівки перетворилися у велику епопею, захопили і Прибалтику: Вільнюс, Палангу. Там ми зустрічалися з праправнуком Шевченка – Миколою Шевченком, цікавим сімдесятирічного віку дядьком, який ніколи по-справжньому не усвідомлював, що є родичем Шевченка. Він ще маленьким хлопчиком записався в армію, а так як було це у військові роки, пішов на фронт і потім все життя був військовозобов’язаним. Він – чоловік із закостенілим радянським світоглядом, який розмовляє російською мовою і абсолютно не сприймає демократії. Можливо, колись він навіть приховував у своїй біографії факт, що є нащадком українського поета Тараса Григоровича Шевченка, бо для росту по службі йому було це невигідно. Він запросив нас до себе в гості і що мене особисто неприємно вразило: у нього не те що не було книжок української літератури, не було навіть жодної книжки Шевченка чи про нього. Хоча б російською мовою, якщо він не сприймає української і, зважаючи на те, що Шевченко писав російською. Своїм прапрадідом він просто не цікавився, хоча й знав із якого роду походить, показував нам генеалогічне дерево роду Шевченків. Ми спілкувалися з ним годину. Він подарував нам книжку-розповідь про його військове життя і скаржився на українське посольство, яке відмовилося розповсюджувати її. Він, напевно, думав, що посольство мало ці книжки закупити в нього і розіслати по бібліотеках.

Микола ГРИМАЛЮК Вільнюс дуже компактне, делікатне і чисте місто, відразу кидається у вічі, що європейське. Там на кожному кроці багато вивісок, що тут навчалися чи бували такі-то визначні люди, дуже багато місць пов’язаних із Міцкевичем. А на фасаді університету є табличка, яка сповіщає про те, що там відвідував мистецькі курси Тарас Шевченко. У самому ж центрі міста – будинок Енгельгардта, який я хотів зафіксувати. Він помальований у світло-голубі тони, нині в ньому живуть люди. Неподалік є ще один будиночок, де, можливо, була колись конюшня, бо збоку – не дуже презентабельна брама. І ці місця, мабуть, також пов’язані з перебуванням там Кобзаря.

69

Цю поїздку я вважаю не експедицією, а місією львівських художників, щоб зафіксувати місця перебування Тараса Григоровича і показати, що сучасні українські художники тією темою цікавляться. У Вільнюсі ми зустріли українське товариство і священика з Львівщини. Зустрічалися з художниками їхньої спілки, вони дуже радо нас приймали, гарно пригощали, запропонували поїхати нам у Палангу, де ми працювали і відпочивали три дні. Якщо порівнювати Вільнюс і Санкт-Петербург, то в останньому більше присутній дух Шевченка. Ці мандрівки вважаю свого роду представничою акцією України. Бо нашим завданням було не змалювати, а щось побачити, переосмислити і з того витворити якийсь образ. З мандрівки у Вільнюс я намалював вісім великих картин.

Мій Шевченко Як кожен свідомий українець, я цікавився творами Шевченка з дитячих років. Але найбільші враження від його робіт отримав у музеї Шевченка в Києві. Там є дуже мініатюрні роботи, які раніше бачив у репродукціях і вважав їх великими монументальними творами. Так вже історично склалося, що Шевченка нам представляють переважно в образі старого дядька в кожусі, з вусами і бородою. Але ж насправді він був чоловіком середнього віку, тому вважаю, що у всіх монументах його варто робити молодшим. А мені він близький ще як студент Академії мистецтв. На власну творчість мене більше надихає образ Шевченка – поета, оскільки з його поетичною творчістю ми більше знайомі, ніж з художньою. Взагалі вважаю, що геніїв важко зрозуміти, а Тарас Григорович є насправді великою людиною. Якщо будемо пам’ятати, що ми українці, які мають таку велику культуру, починаючи від трипільської, пропагуватимемо, шануватимемо її і пишатимемося нею, впевнений: у нас все буде гаразд. У моєму творчому доробку є специфічно намальований портрет Шевченка, який називається „Пророк”. Він складається з алегоричних додаткових портретів. Якщо подивитися в профіль з однієї та іншої сторони – побачите двох козаків, з якщо дивитися загалом – портрет 70

Тараса Григоровича. Він такий модерновий, стилізований. На ньому є ще й маленька фігурка, яка споглядає на портрет Шевченка, і вона ніби підкреслює могутність і велич постаті Кобзаря.

Любов і Володимир ЯЦКІВИ З поїздки у Литву нам запам’яталися їхні люди і наше незнання російської мови. Бо мова дуже важко згадується, коли немає розмовної практики. І разом із нами чимало литовців, з якими доводилося спілкуватися, також довго згадували, як те чи інше слово звучить російською. Трошки здивувало те, що за менталітетом українці з литовцями подібні, дуже подібна архітектура Вільнюса і Львова. 2000 року в мистецькому плані Вільнюс і Львів знаходились на тому самому етапі розвитку. Можливо, в окремих напрямках ми навіть залишили їх позаду. Вільнюс можна назвати типовим європейським містом. Ми навіть були здивовані тим, що не побачили радянських машин, всі – суперєвропейські, і придбати автомобіль там собі може дозволити чи не кожна молода і навіть юна людина. Можливо, тому що розмитнення в них зовсім знято і машини коштують дешево. За вісім днів перебування у Литві ми тільки в російському кварталі, де і проживали, зауважили один запорожець і москвич, але не бачили ні “двійок”, ні “шестірок”, ні, тим більше, “десяток”. Львів в цьому плані – комуністичне місто. У нас багато “вісімок” і “дев’яток”, а у Вільнюсі – жодної. Замість них дорогами гасають “гольфи”. Кожен із нас у цьому місті створив по сім етюдів, які вже пізніше трансформувалися в картини. Похмура погода не дуже налаштовувала на малювання, тому ми більше фотографували. Цікаво, що, незважаючи на несонячну погоду, Петро Сипняк встиг засмагнути. Коли ми з етюдів нашим мистецьким товариством зібралися на обід, всі були однаково білі, тільки пан Петро – червоний, як рак. Сонце лише кілька разів визирало через димку хмар і так встигло його “замалювати”. До речі, крім Вільнюса, ми ще побували в Каунасі, проїжджали через Клайпеду і три дні перебували в Паланзі. А по дорозі назад заїжджали в Тракай. У Паланзі також малювали етюди, але на виставці у Львівському палаці мистецтв їх не експонували, оскільки чітко знали, що Шевченко бував тільки у Вільнюсі. Тому намагалися якомога більше 71

пізнати і зобразити саме це місто. Нас вразили їхні храми, чимось подібні до львівських. І ставлення литовців до туристів дуже приязне, у чому між нами і ними велика схожість. Цікаво, що по прізвищу молодих литовок можна довідатися, заміжня вона чи ще ні. Скажімо, моє прізвище як заміжньої жінки мало би звучати Яцківейне, а якби в мене була донька вона була б Яцківайте. А всі чоловічі прізвища мають закінчення “с”. Від Львова Вільнюс різниться тим, що там менше бомжів і убогих людей, але більше наркоманів, які “отруйне зілля” пропонують просто на вулицях. До речі, ми не бачили жодного бомжа, який би розмовляв литовською мовою. Усі бомжі жили в російськомовному районі Вільнюса і спілкувалися виключно російською. Цікаво, що жінок– бомжів там чомусь більше, ніж чоловіків. Вразила українська діаспора у Литві, яка є переважно російськомовною. Це вихідці зі Східної України. А якщо українці розмовляють рідною мовою, відразу відчутно, що вони із Західної України. Дивно, але ми відчували агресивну налаштованість до нас російськомовної частини нашої діаспори. У нас склалося враження, що серед литовської української діаспори інтелігенції майже не було, а тільки люди робочих професій. Це спостерігалося в їхньому світогляді і відчутті меншовартості українців, якої вони і там не позбулися. Неподалік від Каунаса, у такому маленькому містечку, як Винники на Львівщині, живе зросійщений нащадок Тараса Григоровича. Впевнені, що великому Шевченкові було б соромно за такого родича. У цьому випадку збулися його слова “славних прадідів великих правнуки погані”. Бо як його можна сприймати, якщо той чоловік придушував повстання у Празі 1968 року і гордиться цим. У нього вже настільки вкручені мізки радянською системою, що, здається, він по-іншому і мислити не вміє, не вміє подивитися на свої дії збоку і зрозуміти, що це було: добро чи зло.

–– У Паланзі до нас підійшов чоловік – рекламний агент і “натарабанив” купу тексту литовською мовою, – згадує Володимир. – Ми його чемно вислухали і російською мовою сказали, мовляв, нічого не зрозуміли з того, що ви нам говорили, бо ми – туристи з України, які приїхали сюди з експедицією. Він нас вислухав і, керуючись комерційним інтересом, виховано повторив той самий текст на російській мові з литовським акцентом.

72

–– А мене в Паланзі сприйняли за іноземку, – продовжує Любов. – На пляжі підійшла якась жіночка і запитала, чи я розмовляю німецькою. Почала говорити до неї на українській мові, вона зрозуміла, що я з пострадянського середовища, і тоді ми вже якось порозумілися на російській мові. Незважаючи на те, що на Вільнюському університеті висить меморіальна дошка, яка повідомляє про те, що там колись бував Шевченко, питання його перебування там залишається до кінця не з’ясованим. На будинку пана Енгельгардта є тільки вивіска, що це пам’ятка архітектури, а дошки про те, що там перебував Шевченко немає. Про це можуть розповісти хіба що екскурсоводи.

Мій Шевченко Ми не вважаємо, що Тараса Григоровича можна ділити на поета і художника. Він – цілісна особистість, так само як Леонардо да Вінчі. Як художники, кожен із подружжя Яцківих Шевченка-художника відкрив для себе ще в дитинстві. Люба пізнала його мистецькі твори будучи дошкільнятком. Побачивши його автопортрет, вона зрозуміла, що він не тільки поет, але ще й художник. Натомість Володимир швидше познайомився із Шевченком-поетом, а щодо другої сторони його творчої особистості не може згадати, коли саме це сталося. Зважаючи на те, що батько Володі також художник, вдома у них зберігається багато літератури, пов’язаної з Шевченком, і, зокрема, його мистецькі твори, за якими він і відкрив для себе ще одного Шевченка.

–– Нас дивує: що за двійочники так бездарно малюють українські гривні з портретами наших визначних діячів. Єдиний, хто був непогано зображений на старій банкноті – це Грушевський. Проте на новій він вже виглядає як Санта Клаус, – обурюється Володимир. І продовжує: – Мені дуже подобається творчість Шевченка у виконанні рок-групи, яка грає у готичному стилі, “Кому вниз”. До речі, на Шевченкові можна зробити такий імідж і популярність здобути, яку здобула група “Кому вниз” на першому фестивалі “Червона Рута” 1989 року. Ми з Любою із задоволенням слухаємо і їхній “Суботів”, і “Швачку” у виконанні Андрія Середи. Шкода, що чомусь ніхто не бере з них приклад.

73

Щоправда, не можна не згадати нашого львівського композитора Мирослава Скорика, який створив чудовий класичний твір-кантату для хору, солістів і оркестру, поклавши на музику Шевченкову “Гамалію”. Він, безперечно, заслуговує за це нашу велику подяку і повагу. У мистецькому доробку Володимира є картина “Роксолана”, яка нагадує Шевченкову “Катерину”. Ця символічна подібність народилася в сучасного художника на підсвідомому рівні.

74

КАЗАХСЬКІ ПУСТЕЛІ “Теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости...и при всем этом мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удвоевают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать – это такая мука, которую поймет один только истинный художник”. (Із листа Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р., Орська фортеця).

Євген МАНИШИН Коли ми на початку квітня 2003 року приїхали в Казахстан, де Шевченко перебував на засланні, там якраз шуміли буревії, у повітрі літали металеві бочки. Я подумав, що якщо так триватиме три дні, ми 75

зовсім нічого не зробимо. Помолився. Не знаю, може, це збіг, а може, й справді допомогла моя молитва, але небо проясніло, настала тиша і Божа благодать. Взагалі Казахстан надзвичайно суворий край. Ми собі можемо тільки приблизно уявляти, як то було Тарасові потрапити з мальовничої, благодатної, родючої, квітучої і пахучої української землі в пустелю, де тільки каміння і пісок. Але там також є своя краса, яку він зрозумів і полюбив. За це казахи в своїй енциклопедії виділили йому 6 сторінок, а своєму президентові Нурсултану Назарбаєву тільки одну. І так як вони доглядають свій музей Шевченка, може бути навіть прикладом для деяких музеїв в Україні. Казахи дуже люблять і поважають свою землю. А тільки народ, який віддано любить рідний край, знає, що таке чужа земля. І такі люди ніколи нікому зла не заподіють. Коли ми їхали потягом, бачили провідниць, які вчать історію Казахстану. Виявляється, якщо вона не знатиме історії свого етносу, не зможе працювати провідником. Це не Вєрка Сердючка, яка є нашою ганьбою. Те, що робить Андрій Данилко, не можна пропагувати, бо так він ніби показує і висміює наш рівень розвитку та інтелекту. Своєю творчістю він топче те, що захищав і возвеличував великий Кобзар. Його поведінка на сцені схожа на поведінку журналістів, які бачать тільки брудне та чорне. Натомість культурна та розумна людина може й не зауважувати таких речей і ніколи не копирсатиметься у багні. Яка в людини душа – такі в неї й роботи, матеріали, картини, така і її поведінка. У нас Шевченко є прикладом людини, яка вчить, як любити свою землю, як жити в мирі, злагоді, любові і повазі. На місці Новопетрівського укріплення, де був ув’язнений Тарас Григорович, донині збереглися тільки мури і фундамент. Оскільки ця земля довго перебувала під окупацією Росії (ще ж Лєрмонтов у своєму щоденнику писав: „Цілий день ганявся за чеченцем і врешті я його вбив”) місцеве населення, як тільки впав і канув в історію царський режим, зі злості розвалило Новопетрівське укріплення. До речі, я зображав його в своїх малюнках. Цікаво, що під тими мурами стоїть нині одна-єдина російська капличка, а в Октаві, зараз це Шевченкове, – російська церква. У Казахстані живе багато виселених українців. Родзинкою цієї пустелі є Мангишлацький сад, у якому любив бувати Шевченко. Він знаходиться в ущелині, де є джерельце, і це схоже на своєрідну оазу: близько сотні дерев і трішки водички. Шевченкові 76

було там надзвичайно важко, адже царська Росія могла його просто знищити, але вона обрала інший засіб розправи над ним – зламати його душу як представника української нації. Бо душевна рана глибша, ніж фізична, фізична піддається лікуванню, а з душевною можна і померти. Але він навчився жити і в таких умовах, незважаючи на заборону, писав і займався мистецтвом. “В далеких азійських непривітних пустелях Шевченко тілом і душею мучився десять літ. У 1848 р., приділений щасливим збігом обставин до експедиції капітана Бутакова, що мав доручення дослідити береги Аральського моря, знайшов поет деяке полегшення й вільно міг віддаватися малярству та писати вірші. Але за пільгу, що її дали Шевченкові, чекала безпосередніх його начальників гостра догана. Шевченка запроторили в Новопетрівський форт на берегах Каспійського моря...” (Із книги Володимира Радзикевича “Письменство”). Кобзар навіть у Казахстані створив собі маленький шматочок України: як символ рідної землі, привіз із Астрахані і посадив у місці свого ув’язнення в Казахстані вербу. Він плекав і доглядав її, як дитя, проводив біля неї чимало часу. Коли ж поет покинув форт Шевченка, аж поки вона не засохла, її доглядали казахи. Вони ходили також і біля землянки, у якій він жив неподалік від казарми після того, як змінилося її начальство. Оскільки до Шевченка прихильно ставився новий начальник казарми, бо той малював його дружину та дітей, йому дозволили обладнати собі землянку і переселитися туди жити. Там і нині зберігаються речі, що пам’ятають Тараса: столик, свічка, ікона в кутику, а також стовбур Шевченкової верби. Ця землянка зараз накрита саркофагом, щоб вберегти від вітрів і дощів, так само, як хата дяка в Керелівці. Коли ми їхали в мандрівку у Казахстан, взяли з собою гілочку зі старої верби в Стрийському парку, посадженої колись з пагінця Кобзаревої. Завезли і посадили її в Форті Шевченка. А колишній директор музею Шевченка в Каневі Ігор Ліховий також привіз туди гілочку верби із Чернечої гори. Директор музею в Казахстані дав нам клятву, що доглядатиме за цими пагінцями-внучками. Ми пізнавали край, а не робили історичних замальовок місць, де бував Шевченко. Бо коли ти йдеш шляхом, повинен його відчути і те, що тебе вразило, те й робиш.

77

–– Пам’ятаєте казку про Котигорошка і Змія-Горинича? – запитує мене Євген Манишин. – У житті я керуюся дуже асоціативною мудрістю: прийшов Змій-Горинич у село, з’їв молодицю, згодом – парубка, немовля. Але народився Котигорошко і відтяв йому голову. У моєму розумінні це звучить так: прийшов час – забрав молодицю, парубка, стареньку матір. Але ще не вродився той Котигорошок, аби зупинити час. Проте скільки б не минуло десятиліть, ніщо не зможе стерти того сліду, який залишив в українській історії, літературі й мистецтві Тарас Григорович Шевченко.

Олександр КРОХМАЛЮК Цікаво до поїздки в Казахстан нас підготував Ігор Ліховий, директор музею Шевченка в Каневі на Чернечій горі. Він – великий дослідник творчості Тараса Григоровича, цілий “кладєзь” знань про Шевченка. Ігор Дмитрович свою зарплату витрачав на книжки, весь час перебував у пошуках. Готуючись до поїздки у Казахстан, він розповів нам, що ми там побачимо, проілюструвавши власну розповідь гарними альбомами з творчості Тараса Григоровича Шевченка. Тому, коли ми туди приїхали, були вже готові відповідно зреагувати на те, що бачимо. А він у кожному книжковому магазині постійно знаходив якусь цікаву книжечку про Шевченка або матеріал, пов’язаний з ним. Отак їдеш, їдеш, їдеш протягом тисячі кілометрів, дивишся у вікно, а степ іде аж до горизонту: пісок, пісок і небо. А метрів п’ятдесят від колії такі невеличкі, сантиметрів по 40 стовпчики стоять. Придивляєшся, а то тваринки, схожі на сусликів, стоять на задніх лапках і спостерігають. Вражала каньйоном гірська місцевість Казахстану. Мені вітром здуло в каньйон кептарик. I так далеко, що хлопці просили не ризикувати, шукаючи його. У музеї Шевченка і біля його землянки дуже сильно відчувалася присутність Тараса Григоровича і пережите ним там. І що цікаво, здається, від того часу, коли він там був, мало що змінилося: колорит той самий і їхні кладовища такі самі дивні й цікаві, і гірські пейзажі. І чудові музеї. Там навіть наш голова Національної спілки художників України Володимир Чепелик поставив пам’ятник Тарасу Григоровичу.

78

Мене приємно здивувало ставлення казахського народу до нашого Тараса Шевченка. Кожному учаснику експедиції вони подарували казахську енциклопедію, у якій багато сторінок присвячено Тарасу Григоровичу, як людині, яка вписана в історію Казахстану. Такий досвід пасувало б запозичити і нам, а саме – які люди з інших країн жили на українській землі. Поїздка в Казахстан із усіх експедицій Тарасовими шляхами справила на мене найбільше враження. По нині згадується, як після піщаної бурі я промивав очі, вуха, зуби, а потім ще цілу ніч витягував із волосся камінці. Під час бурі ми навіть проводили експеримент: хлопці падали на повітря, і воно їх тримало – такий сильний вітер був. Казахстан для мене — нова сторінка в житті, я відчув його всіма фібрами своєї душі і, відчувши, зрозумів, як складно було там Тарасу Григоровичу. Гадаю, це всі зрозуміли і всі щасливі, що там побували, бо просто читаючи його біографію, цього ніколи не відчуєш. Приємне враження залишилося після відвідин їхнього музею: і його територія, і виставкові площі дуже охайні. І від його інтер’єру – так у цих диких піщаних степах повіяло Україною. У цих мандрівках я створив більше сорока робіт. Мандруючи шляхами Кобзаря, нам хотілося побачити те саме, що бачив він і відтворити це сучасною мовою. Але важко передати пензлем пережиті почуття.

Ігор ГАВРИШКЕВИЧ Я не очікував, що казахська природа настільки різниться від української чи навіть від тієї, що є в Центральній Росії. І, напевне, саме тому царська Росія вибрала Казахстан для заслання Тараса Шевченка. Щоб його вже карати в такий спосіб – суворістю клімату і умов перебування. Навіть не кажучи про заборону писати і малювати. Особливості казахського клімату ми відчули щойно сівши в автомобіль, який найняли, щоб доїхати до форту Шевченка. Побачивши пустелю з бідною рослинністю, ми гадали, що так воно і продовжуватиметься, але з наближенням до Новопетрівського укріплення, до форту Шевченка, помітили на горизонті жовте, майже оранжеве небо. Тоді ми ще не зрозуміли, що це таке: чому блакитне небо поступово почало переходити в оранжевий туман. Аж коли виникла потреба зупинити 79

автомобіль, і водій попередив нас, щоб обережно відчиняли двері, бо вітер; здогадалися: що тут щось не так. Адже до поривів вітру ми звикли і в Україні, але в Казахстані він віє постійно. Сидячи в автомобілі, ми цього не відчували, а щойно вийшовши звідти, „познайомилися” з суворим кліматом пустелі. Сильний порив вітру ледь не перекинув машини, і нас це сильно насторожило. А у форті Шевченка швидкість цього вітру була ще більшою. Вона буквально ламала гілки дерев, підіймала в повітря банки, газети і навіть металеву бочку на 200 літрів, яка то падала, то знову злітала в повітря і летіла у наш бік. Це було прикметами суворості того краю. Пізніше нам розповіли, що кожної весни у невеликий проміжок часу – три дні, здіймається такий сильний буревій, який сипле піском. Ті з нас, хто був у куртках, одягали їх на голову, аби не понадувало піску за шию. Тому, коли поверталися в автомобіль, куртки були жовтими від піску. Там ми довідалися, що в давні часи люди дуже глибоко руками копали криниці, щоб брати воду. Зараз вони, як і скрізь, качають її з-під землі. Але на території музею Тараса Шевченка збереглося ще те найдавніше джерело і ті механізми, за допомогою яких брали воду промисловим способом. Там було величезне колесо, закріплене до певних передаточних механізмів, на кінець воно доходило до невеликого круглого майданчику, по колу ходив кінь чи інша тягова фізична сила, яка це крутила, і те величезне коло, яке стояло вертикально, мало такі черпаки і виймало з глибини понад 20 метрів воду, наливало в жолоб, з якого вже можна було її набирати. Тобто хтось самотужки зробити цього собі не міг, щоб добути воду, необхідно було прикладати великі зусилля. Я вже не кажу про вбогість їхньої природи. Після мальовничої України і навіть Санкт-Петербурга Шевченко згадує, що там був дуже суворий клімат і вкрай бідна природа. Крім, звичайно, окремих куточків, таких як Мангишлацький сад, де Кобзар любив бувати. Він знаходиться приблизно на відстані 30 км від його музею. Там збереглося місце, де Тарас Григорович малював, невеличке озерце, біля якого він сідав і малював, і ми по його графічних роботах визначали, де він міг приблизно сидіти. Ущелина, у якій знаходиться Мангишлацький сад, кам’яниста. Таких куточків, де б росли дерева, в Казахстані дуже мало. Крім Мангишлацького саду, вони ще є на те80

риторії Шевченківського музею. Але кажуть, що там вони насаджені ще солдатами царської Росії. Породи цих дерев я вже точно не можу згадати, але мені здається, що були персикові. Той сад огороджено металевими дротами і викладено камінням огорожу. І, як не дивно, незважаючи на те, що він достатньо віддалений від населених пунктів, там нічого не сплюндровано. Тобто ніхто не руйнує огорожі, не видно слідів жодного вандалізму. Ми також старалися не залишати жодного сміття. Бо там все було прибрано. Хоча, очевидно, ми не одні, хто туди приїжджає. Але видно, що там хтось доглядає за садом: від озерця було прокопано для стоку води і це нас приємно вразило. Ми їздили тими шляхами, де ходив Тарас Шевченко. А завдяки тому, що стих вітер, змогли їздити крутими доріжками і стежками, побували в ущелині Ханга-Баба, де був цвинтар, який багато разів малював Тарас Григорович. Він дуже старий і цікавий тим, що на ньому чітко можна побачити культуру казахського народу. Пам’ятники, які стоять на могилах – і давні, і сучасні – виконані з величезним смаком, на дуже високому мистецькому рівні, їх можна назвати мистецькими шедеврами. На цьому цвинтарі не зруйновано жодного надгробка, не повалено огорожу. Хоча там немає ніякої охорони, ніхто його не оберігає. Це цікаво ще й тим, що найближчий населений пункт знаходиться від нього на відстані близько 40 км. І там є навіть свіжі поховання, що свідчить про потужні родинні традиції того народу, а це – ознака великої внутрішньої культури. Адже вони везуть свого покійного родича на таку величезну віддаль у місце родинних поховань. “Вчера был я на Ханга-бабе, обошел все овраги, поклонился, как старым друзьям, деревьям, с которых мы когда-то рисовали, а в самом дальнем овраге – помнишь, где огромное дерево у самого колодца обнажило свои огромные старые корни, под этим деревом я долго сидел, шел дождик, перестал, опять пошел, я все не трогался с места, мне так сладко, так приятно было под ветвями этого старого великана, что я просидел бы до самой ночи, если бы не охотники (чтобы им ни одного воробья не застрелить) меня потревожили.» (Із листа Т. Г. Шевченка до Бр. Залеського від 25-26 вересня 1855 р., Новопетровське укріплення). Раніше нам говорили про те, що казахи зовсім відсталий народ, який їсть руками і цим все про їхню культуру сказано. Виявля81

ється, не все, незважаючи на те, що свої національні страви вони й досі їдять руками. Я вже не згадаю, як називається ця страва, але це є бульба з м’ясом. Вона по-особливому готується і дуже смачна. М’ясо обов’язково повинно бути з молодої телятини, у його приготуванні вони використовують спеціальні поливи, подають цю страву в спеціальній посудині на круглому підносі, навколо якого всі сідають. Страва розрізається на шматки так, щоб це можна було їсти руками. Спочатку вони беруть в руки м’ясо, а м’ясом набирають бульбу. Це нагадує мені процес споживання нами курей. Такий побут ми бачили в сім’ї Амалбека, директора музею Кобзаря у форті Шевченка. А це і є свідченням казахської культури. Форт Шевченка за масштабами нагадує невеличкий український районний центр. Повертаючись додому з роботи, наш знайомий перебирався в домашній одяг: у подібні на спортивні штани кольору хакі і спеціальну курточку. І якщо в музеї він сідає на крісло, то вдома – на підлогу, і в такому положенні вони їдять. Ми також в такій позі, сидячи на підлозі, споживали сніданок, обід і вечерю. Казахи, як і українці, є досить гостинними. А в сімейних традиціях вони обов’язково зберігають пам’ять про своїх предків. До співвітчизника, який не знає свого генеалогічного дерева, який забуває своїх предків, вони ставляться без пошани і навіть з ним не вітаються. Нас приємно вразило, коли семирічний син того директора назвав усіх своїх предків аж до сьомого коліна. Гадаю, небагато представників освіченої української інтелігенції зможе назвати своїх прародичів до сьомого коліна. Нам варто з них брати в цьому приклад. Адже саме тому в них і поховання в такий спосіб здійснюються, і шануються цвинтарі. Ми знайшли цвинтар X століття. Зрозуміло, що він скромніший за своїм оздобленням і вітер з пісками помітно відшліфували поверхню надгробних пам’ятників, з прямокутних вони набрали овальних форм. Але збереглися до цього часу. Цей цвинтар не є занедбаним чи закинутим сміттям. Цікаво, що там є як просто надгробки, так і споруди, які нагадують наші чи то каплиці, чи щось між каплицями і гробівцями. Тільки якщо в нас гробівець зверху закритий, у них переважно відкритий. Але трапляються й інші варіанти. Якщо верхня частина відкрита, тоді є захід збоку. Українські гробівці всередині мають яму в землю, куди кладуться цинкові труни і вхід закривається. А в них вхід не закривається, зверху все відкрито, а 82

всередині закопують в землю і всередині цієї споруди ще ставлять надгробок. На гробниці намальований воїн, шабля, що досить часто зустрічається, лук зі стрілою, якийсь баранець чи вівця. Це, мабуть, є ознакою того, чим та особа займалася. А трапляються гробниці, декоровані їхнім національним орнаментом, якимись елементами орнаменту чи просто з написами. І ще, на мою думку, про культуру побуту і життя казахів свідчать їхні будинки. А саме – як вони їх будують. У форті Шевченка вони трішечки нагадують мені Україну. Будинок директора музею і кам’яну огорожу подвір’я побілено в білий колір, або огорожу поставлено зі світлого каменю. У Східній Україні ми звикли бачити, що дуже часто у білий колір фарбують навіть дерев’яну огорожу. Цікаво, що кілька господарів зробили для своїх власних будинків спільну огорожу, об’єднавши їх в одне подвір’я. І прямо на подвір’ї обладнали собі резервуар, звідки качається вода для власного користування. З цього можна зробити висновок, що вони дружно живуть і навіть у таких суворих умовах створюють затишок, враховуючи, що на кам’янистій поверхні нелегко зробити свердловину для резервуару води. Їхній храм – мечеть – вночі дуже гарно підсвічується. Крім мене, її малювало багато художників. Моя ж картина з мечеттю називається „Ніч у форті Шевченка”. Того вечора ми, захоплені різними розповідями, у гостях в директора не помітили, як стемніло. Несподівано я зауважив, що кілька моїх колег кудись подалися. Подумав, мабуть, пішли подивитися на вулицю. Вийшов і я. І побачив, як яскраво світить місяць – прямо сліпить очі, відбиваючись від мечеті, а зсередини вхід підсвічує жовте штучне світло, і небо таке ясне, як удень. І це створює враження чогось несамовитого. Тоді мені відразу згадалася картина Куїнджі „Місячна ніч на Дніпрі”. З єдиною відмінністю: незважаючи на місячну ніч, на Дніпрі вона не така світла через дерева. А в Казахстані майже немає дерев, територія рівнинна і будинки всі невисокі. Тому світло відбивається від землі і виглядає дуже яскраво. Воно так сильно мене вразило, що захотілося відтворити це на полотні. Коли ми приїхали, то побачили, що на місці, де росла Тарасова верба – таблиця, на якій українською і казахською мовами написано: дерево посаджено Тарасом Шевченком у 1850 році. Самого дерева вже не було, а його стовбур на той час зберігався в музеї. А ми зі Львова і з Канева привезли галузки тієї Шевченкової верби, яка росте у Львові 83

в Стрийському парку, яка в 60-х роках минулого століття була посаджена з галузки Кобзаревої верби, привезеної з Казахстану. Ми з тієї львівської привезли в Казахстан її внучку. І коли її посадили, нам дали слово, що доглядатимуть за нею, а нас просили, щоб з України приїжджало якнайбільше людей і цікавилося сторінками життя Шевченка, аби вони не були одинокими в своїй справі. Якщо українська влада нагадуватиме казахській, що ми не забули, що дбаємо, то і їхньому музею буде легше отримувати кошти для утримання території. До речі, цікаво, що з самісінького ранку наступного дня після тієї великої бурі нанесене і затримане на кущах сміття оперативно прибиралося працівниками музею. Ми шукали місця, на яких Шевченко малював, по його акварелях і навіть намагатися сфотографувати їх. Були навіть на російському цвинтарі неподалік від Новопетрівського укріплення. Цікаво, що деякі елементи на ньому залишилися ще з того часу, коли там бував Тарас Григорович і малював його. Він у гіршому стані, ніж старі казахські цвинтарі, хоча й не такий давній. За моїм припущенням, йому, мабуть, 150 років. Перебуваючи там, намагалися визначити, з якої саме точки малював його Кобзар.

Мій Шевченко Шевченко у своєму малярстві є поетом і в своїй поезії художником, художником-громадянином з великої букви, який жив і творив не заради себе, а вболівав за весь український народ, вболівав за все те, що було у нас в минулому і за все те, що чекало нас у майбутньому. А насамперед він мріяв, аби Україна стала повноцінною, незалежною, вільною державою, якою стала тільки тепер. Я ніколи не забував про його творчість, про його образи як поетичні, так і живописні і повертався до них, тому що в його поезії дуже багато закликів до боротьби за свободу, за волю. Його слова „добре вигостріть сокиру” можна сприймати по-різному. У наш час їх можна трактувати як відточіть, озбройте себе такими потужними знаннями, які б вам дозволили переконати і повести за собою народ для здобуття свободи. Так як це і сталося в Помаранчевій революції. Коли я десять років тому малював Шевченка, та моя робота називалася „Тарасова молитва”. На ній він тримає 84

руку на серці, перебуваючи в емоційних роздумах про таку молитву, яка б дійшла до Бога і допомогла народу здійснити те, про що мріяв Тарас Григорович. Таким був задум того твору. А теперішній мій твір з його зображенням із більш філософськими роздумами називається „Думи мої”. Бо думи в нього були і такі, що стосувалися тільки його власної важкої долі, й такі, що стосувалися долі України. У своєму „Щоденнику” Шевченко згадує, що коли він, повертаючись із заслання, прибув в Астрахань, то насамперед пішов шукати бібліотеку, щоб можна було щось почитати. А потім відправився у храм помолитися. Я чомусь подумав про те, що заставило його туди піти і в якому храмі він міг би молитися, повертаючись із заслання. На території кремля в Астрахані я знайшов одну з найдавніших церков, у якій був один із найстаріших іконостасів. Я чомусь подумав, що він повинен був бути саме там, бо іконостас у цій церкві дуже унікальний, ікони виконані на дошках. А оскільки Тарас Григорович Шевченко добре розумівся на мистецтві, це могло бути не останньою причиною того, що він би мав підійти саме до цього іконостасу. І коли я потрапив в той храм, побачив іконостас, у мене було внутрішнє відчуття, що саме біля цього іконостасу стояв Кобзар. І стоячи там, я відчув, як у мене народилося бажання намалювати поета біля нього у власних роздумах, які він міг мати. Припущення наштовхнули мене на думку про те, що він мав би бути там зображений таким, яким ми його пам’ятаємо з портретів, але не з бородою – таким, яким повертався із заслання і, можливо, був біля іконостасу. Тому що для мене Шевченко з бородою – це Шевченко, який більше страждав, менше жив світським життям, це Шевченко, який менше творив, це Шевченко, який був пригнічений тим, що дуже довго – кілька місяців після наказу про звільнення із заслання – чекав фактичного дозволу повернення звідти. У цьому він вбачав велику несправедливість. ...Він прокидався і всміхався тихо, бо досі ще не вірив у дворушність. Як марилось, додому як хотілось! А це ж тепер довіку вже – “пів-острів”, бо тільки й допускатимуть – у гості, душа – праворуч, 85

а ліворуч — тіло. І знов чекав. Така у віри сила. Він зрозумів кінцевість цього строку: земля повік залишиться без сина! якщо нема в землі своїй пророка! (Із вірша Наталі Давидовської, “Останні дні заслання Шевченка ”) Важкий стан поета, який переживав труднощі, пов’язані з власною особистістю, мені не хотілося малювати. Я прагнув розширити бачення і намалювати Шевченка перед тим іконостасом лише як привід, тому що для мене Шевченко як особистість був кришталево чистим і святим не в прямому, а в філософському розумінні. Це людина, яка не могла зректися всього того, що робила, аби тільки прислужитися можновладцю, від якого залежало, чи піде він у це заслання, чи ні. Якби він так зробив, то не став би генієм. І в тому він і є прикладом для всього українського люду. Тому я ставив собі завдання, щоб цей іконостас наштовхував на роздуми про духовну сторону людини в простій одежі. До речі, на цьому полотні є і типове зображення Ісуса Христа в терновому вінку. Тут воно є символічним образом страждання, але не в релігійному розумінні і страждання не тільки Тараса Шевченка, а ще й нашої землі, яка багато літ була поневолена різними народами і державами. Завжди такі поняття, як свобода, неволя і страждання асоціюються з Тарасом Григоровичем Шевченком. Бо до свободи закликав, а у неволі був. І власне метою нашої мандрівки його шляхами було прагнення більше відчути його бажання свободи. До того ж і ми, хоча й жили в незалежній Україні, в той час також не відчували ані свободи, ані незалежності. Ми відчували, що наша держава стоїть на краю прірви і здавалося ось-ось й ми потрапимо в залежність від іншої держави. І в такий спосіб я гартувався не тільки як художник, а й як політик, як член Української народної партії. Окремі з моїх картин, присвячених Шевченкові, закупила комісія з Міністерства культури та мистецтв України, а також музейзаповідник „Чернеча гора”.

86

Будні мандрівного життя Я мав із собою посвідчення радника народного депутата Верховної Ради Юрія Костенка, і воно нам трошки допомогло при перетені кордонів. Бо коли на кордоні з Росією митники заходили до нас у купе і чули, що ми розмовляємо українською мовою, їх відразу цікавило, хто ми такі і куди їдемо. Ми ж відверто повідомляли, що ідемо по шляхах Тараса Шевченка, але як тільки говорили, що художники, нас відразу ж починали обшукувати і запитувати, чи не маємо наркотиків. Очевидно, це був привід навіяти на нас грозу. До нас приходило чотири категорії різних перевіряючих. Мені це не сподобалося, і я вирішив показати посвідчення радника депутата Верховної Ради. Тоді відразу змінилося ставлення. І потім я на кожній митниці швидко витягав це посвідчення і казав, що я ось такий-то, а вся ця група їде зі мною. Після цього нас вже ніхто більше не обшукував і нормально нас сприймали. Пізніше вже за філіжанкою кави у Львові ми згадували собі, як на території України, Росії і Казахстану заходили в потяг дівчата і торгували. Серед українок було небагато молодих дівчат, але й небагато старших. Але вони гарно свій товар упаковували, турбувалися, щоб він мав гарний вигляд і пропонували купити. На території Росії більше торгували старші люди, менш охайні, ніж у нас, і які не надто переймалися виглядом пропонованого товару. А на території Казахстану, як зайшла одна дівчина, а за нею – друга, і одна краща за іншу, виявилося, що вони найцікавіше подавали свій товар. І вдягнені вони були так гарно, ніби зібралися на весілля, і були такі привабливі, що ми старалися не дуже задивлятися, аби часом не залишитися через них у Казахстані. (Сміється).

Дмитро ПАРУТА На своїх рисунках Шевченко часто малював пустелю з верблюдами. Єдиним із львівських художників, який, побувавши у мандрівці в Казахстані, також створив картину з верблюдами, був Дмитро Парута. Біля музею Шевченка ми посадили привезений зі Львова вербовий пагінець. А взамін взяли паросток шовковиці, привезли до Львова і посадили перед Палацом мистецтв на обгородженому шматку землі.

87

“В 1850 г., когда меня препровождали из Орской крепости в Новопетровское укрепление, это было в октябре месяце, в Гурьеве–городке я на улице поднял свежую вербовую палку и привез ее в укрепление, и на гарнизонном огороде воткнул ее в землю, да и забыл про нее; весною уже огородник напомнил мне, сказавши, что моя палка растет. Она действительно ростки пустила, я ну ее поливать, а она – расти, и в настоящее время она будет вершков шесть толщины в диаметре и по крайней мере сажени три вышины, молодая и роскошная; правда, я на нее и воды немало вылил, зато теперь, в свободное время и с позволения фельдфебеля, жуирую себе в ее густой тени. Нынешнее лето думаю нарисовать ее, разумеется, втихомолку. Она уже так толста и высока, что под карандашом Калама мог бы выйти из нее прекраснейший этюд... Верба моя часто напоминает мне легенду о раскаявшемся разбойнике...Верба моя также выросла и укрывает меня в знойный день своею густою тенью, а отпущения грехов моих нет как нет! Но тот был разбойник, а я, увы, сочинитель.» (Із листа Т. Г. Шевченка до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р., Новопетровське укріплення). У форті Шевченка ми жили в помешканні директора музею Шевченка. Біля його садиби знаходилася мечеть, і ми попросили, аби він нас туди завів. Він же відповів, що заходити туди мають право тільки мусульмани, а християнам це забороняється. Домівки казахів – це чотири стіни з плоским перекриттям зверху. А їхні юрти в діаметрі мають 9 метрів і 6 м висоти. Обкладені вони кам’яною стіною з металевим перекриттям, хоча й бувають у вигляді палаток. Всередині юрта виглядає як мистецька споруда: вся накрита вовною з верблюдів, збитою так, як у нас ліжники, а далі – дерев’яний каркас. З казарми зробили музей Шевченка, а фасад того музею є українознавчим музеєм Казахської республіки. Скульптором пам’ятника Кобзареві у форті Шевченка в Казахстані є українець Володимир Чепелик. На їхньому давньому цвинтарі – надгробки, що складаються з двох каменів і перекриття зверху, на яких написано, хто похований. Але є і поховання з великими мавзолеями з конусоподібним перекрит88

тям, витесаним із каменю. Вони подібні до наших склепів. Цвинтар обгороджено металевим парканом. По дорозі в Мангишлацький сад росте карагач і маленькі кущики. А в самому саду – абрикоси, тутові дерева – шовковиці. Сад росте завдяки тому, що на його території знаходиться маленьке джерельце. Іноді ті дерева поливають, щоб вони плодоносили. Сад огороджений кам’яною, ніби трикутної форми, стіною. До речі, з трикутників складається Всесвіт. Їх можна множити в арифметичній прогресії. З форту Шевченка до Мангишлацького саду винайнятим авто ми їхали дві години. По дорозі з форту можна зустріти багато вивітрених порід каменю. Шевченко багато разів бував у Мангишлацькому саду і малював. Роздивляючись його роботи, на яких він зображав Мангишлацький сад із квітами, я дивувався, наскільки високою була його духовність і естетизм, що він зумів так домислити. І Мангишлацький сад він настільки сильно любив, що цю любов йому вдалося передати в своїх роботах. Для логічної композиційної побудови твору фантазія художника вимагає додавання якихось формальних речей. Однією з робіт, що їх Дмитро Парута створив у Казахстані, є “Поет і Мангишлацький сад”, у якій на фоні побаченого художник зобразив уявного Кобзаря, а в його графічному творі “Мангишлацький сад ” із глибини джерела визирають очі людини. Це перегукується з окремими роботами Шевченка. Зокрема, “Аральське море ”, де на воді нечітко вималювано дві людських стопи. Шевченко любив малювати сепією рудуватого кольору, а Дмитро Парута свідомо підібрав подібний до сепії за кольором олівець. Після повернення з Казахстану сучасний львівський художник створив ще одну роботу з Кобзарем, де той сидить на фоні інтер’єру землянки, а також намалював пустелю, яку львівські художники минали по дорозі в Мангишлацький сад. На місці Новопетрівського укріплення, де колись відбував муштру Шевченко, залишилися одні тільки стіни. А на Аральському морі сталася екологічна трагедія. Колись там був острів, на якому мешкали цікаві види птахів, які зникли після випробування атомної зброї. Крім того, з того озера на Мангишлацький сад почали активно брати воду, тому воно поступово висушується.

89

У форті Шевченка ми побували в землянці офіцера Ісаєва, у якій він дозволив жити Тарасові Григоровичу. У цій землянці Ісаєв із сім’єю рятувався від 50-градусної спеки. І з великої прихильності до Кобзаря він дозволив йому писати і малювати. Нині помешкання нашого поета є продовженням його музею. Із експонатів там знаходиться стовбур посадженої колись Шевченком верби, лавка, маленький столик, образок на стіні, а наверху, оскільки вона засклена – надгробок, що Тарас Григорович робив власноручно для сина Ісаєвих Дмитрика, який помер маленьким хлопчиком. Я не впевнений, чи варто було цей надгробок переносити з цвинтаря у землянку. Експозицію казахського музею Шевченка – казарми, у якій він відбував сім років заслання робили під керівництвом київського художника Анатолія Гайдамаки, який є професіоналом у справі музейної експозиції. У цьому музеї зберігаються копії всіх його творів, які він там намалював. Уся ця казарма має 8 м ширини і близько 30 м довжини. І все це становить музей. А в коридорах – картини сучасних художників. Зокрема, наших Олександра Крохмалюка, Зеновія Кецала, мої – Дмитра Парути. Та пустеля мене сильно вразила. Я думав, наскільки треба було бути “вишуканим душогубцем”, щоб взяти Шевченка – чоловіка високої духовності і “запхати” туди. На пам’ять з казахської пустелі і з Мангишлацького саду я привіз собі камінці, схожі на черепашник.

Мій Шевченко Вважаю, що не варто розділяти Шевченка-поета і Шевченкахудожника. Тарас Григорович вчився у Карла Брюллова, який був надзвичайно вимогливим педагогом і формував плеяду художників високого рівня, таких як Штернберг, Сошенко, Шевченко. Він багато вимагав від своїх учнів і, якщо хтось з них не справився з його завданням, міг сказати “До побачення!”. Коли в Шевченка наближався час дипломної роботи, Брюллов дав своїм студентам завдання, за яке автора найкращої роботи нагороджували поїздкою в Італію. А Шевченка “занесло” не малювати, а писати “Гайдамаки”. Прийшов час здачі і Брюллов запитав його: “Що ти зробив?” А той відповів: “Нічого”. “Чим же ж ти займався в цей час?” – поцікавився строгий вчитель. “Писав”, – пові90

домив наш герой. Цікаво, що саме в той час Брюллов малював велику роботу про взяття якогось сибірського міста, а молодий Тарас на його бажання прочитав йому “Гайдамаки”. Прослухавши поему, Брюллов зауважив: “Тарасе, так як ти геніально описав ту історичну картину, так я свою картину не намалюю. Тому перестаю її малювати”. І як поет, і як художник Шевченко був великою духовною силою. Для порівняння: Панько Куліш мав дві вищих європейських освіти, тому писав розумом, а Шевченко не мав європейської освіти і писав серцем. Якщо робити висновок, виходить, що Шевченко по своєму мисленню, думках в історичному, літературному і поетичному аспектах був вищим від Куліша. Українські історики, які були разом із ним у Петербурзі, дивувалися, як він міг влучно подивитися на історичний зріз чи України, чи Росії. І навіть вчилися в нього новаторського бачення на історичні факти. Ті таланти так вдало у ньому конденсувалися, що, скажімо, нині він малював, завтра писав вірші, післязавтра займався краєзнавчими чи іншими дослідженнями або чудово співав у товаристві чи грав на музичних інструментах. Він був згустком талантів. Замість післямови. Як це було...

Роман НАКОНЕЧНИЙ 24 серпня 1996 року, коли ми відкрили Львівський палац мистецтв, організували першу велику колективну виставку всіх львівських художників. Це була єдина виставка найкращих робіт мистців різного віку: від учорашніх студентів до народних художників і майстрів, у якій взяло участь більше 300 митців. Тоді ми навіть спромоглися випустити каталог. Провели її і задумалися про основні напрямки діяльності Палацу мистецтв. Першим задумом був Осінній салон – конкурс на кращий художній твір року, другий – відтворення дійства Йорданської яблуневої ялинки, третій – святкування Шевченківських днів і днів усіх корифеїв українського мистецтва. У березні 1997 року оголосили художникам, колекціонерам і любителям принести всі наявні у них про Шевченка експонати. Ми не знали, що принесуть, але вирішили 91

зробити виставку. Коли я був директором магазину “Художник”, то вже робив виставку, присвячену Шевченкові. Серед експонатів була навіть медаль лауреата Шевченківської премії, похвальні грамоти, роботи з різьби, вишивки тощо. У Палаці ми мало що відкинули з принесеного для експозиції. А під час виставки нам зробили зауваження, що наші експонати є традиційними і запитали, як думаємо далі святкувати Шевченківські дні. Тоді й народилася ідея зібрати всіх бажаючих львівських художників і вирушити місцями Шевченка, відтворювати ту мальовничу Україну, яку він сам малював. Задумане треба було втілювати в життя. Замовили мікроавтобус, а бажаючих їхати назбиралося більше, ніж було місць в автобусі –11. Ми відібрали кількох, у тому числі патріархів – Патика, Кецала. Крім них, були Крохмалюк із сином, Демцю, Скоп, Сипняк. І на початку серпня 1997 року вирушили на могилу Шевченка, в Канів, аби вклонитися Кобзареві й отримати його благословення на наші мандрівки. Ми приїхали ввечері, зупинилися біля могили і молимося. У той час музей був закритий, звідти разом із працівниками вийшов директор. Побачивши нашу групу, повернулися назад, включили „Заповіт”, а після цього запросили нас до себе. Ми розповіли їм, хто ми такі й звідки й запитали їхньої поради, як нам найкраще здійснити наш задум. Шлях експедиції нам вималювався тільки наступного дня. І зі змальованого нам працівниками музею маршруту ми, насамперед, вибрали мандрівку по Канівщині, Черкащині, об’їздили там усі Шевченкові місця. Прощаючись з працівниками музею Шевченка на Чернечій горі, пообіцяли його директорові, який висловив сумнів щодо серйозності нашого задуму, що наступного року обов’язково приїдемо знову. І домовилися, що після кожної мандрівки в березні наступного року у Львівському палаці мистецтв робитимемо виставку – результат нашої експедиції. Так і сталося: впродовж восьми років у Шевченківські дні ми організовували виставку у Львові, а в день перепоховання Шевченка – 22 травня – возили її до Канева. Тому коли після першої експедиції завітали з експонатами на Чернечу гору, директор музею був приємно здивований. А вже кожного наступного року працівники музею чекали на нас. Слідами Кобзаря ми їхали, враховуючи хронологічно географію його шляху. Щоправда, деякі місця, куди він їздив, оминули. Враховуючи наші фінансові можливості, поїхали по найбільш цікавих 92

місцях перебування Тараса Григоровича. Кожна мандрівка тривали в середньому десять днів. Загальна кількість мистців, які брали участь в мандрівках – 24 чоловіки, й серед них дві жінки: Марта Луків подорожувала з нами по Україні, а Любов Яцків їздила до Вільнюса. І тільки один Євген Манишин був у всіх експедиціях. Впевнений, що аналогів таких експедицій в Україні просто немає. Окремі художники відвідували тільки визначні місця перебування Тараса Григоровича, а львівські художники побували майже всюди. Вважаю, що учасниками нашої експедиції стали ті люди, які живуть за Шевченком і які хотіли щиро прийти до нього, пройти його шляхами, аби краще його зрозуміти і побачити, як ті місця виглядають сьогодні. І їм, направду, вдалося глибоко відчути ауру Шевченкових шляхів і гарно відобразити свої почуття на полотні. Візьмімо хоча б “На Дніпрі” Сипняка. Гарні роботи і в Скопа, і в Манишина, не кажучи вже про „Реве та стогне Дніпр широкий” Патика і “Вітряки” Кецала. Робота останнього, до речі, перегукується з картиною Шевченка “Хутір на Україні”. Найтепліше нас приймали високі посадові особи у Вільнюсі і в Казахстані. Мене приємно вразила Литва, цікаво було познайомитися з їхньою університетською бібліотекою, з органним залом. Крім того, на старому православному цвинтарі Вільнюса ми віднайшли могилу Якова Головацького, впорядкували її і передали українському товариству. І приємно-неприємною знахідкою було знайомство з праправнуком Шевченка по лінії Варфоломія Миколою Шевченком. Ми приїхали до нього і були боляче вражені, коли з’ясувалося, що він у минулому полковник контррозвідки, який арештовував Дубчика. Він знає, що він Шевченко, але ні українською мовою не розмовляє, ні портрета Тараса Григоровича у своїй домівці немає. Такий прикрий парадокс. А Казахстан здивував нас суворістю своїх кліматичних умов, незважаючи на які місцеві жителі люблять рідний край і шанують своє минуле. Бо той, хто шанує минуле, має майбутнє. Наші художники малювали верблюдів, а вони ж ближче, ніж на 10 м до людини не підступаються. Експедиції завершилися, але коли життя заставлятиме нас звернутися до Кобзаря, ми знову кудись вирушатимемо. Бо Шевченко – наш пророк, він знав, як складатиметься доля українців і недаремно 93

казав: „Любіть себе і вас будуть любити”. У його творчості можна знайти відповідь на будь-яке запитання, будь-яку життєву ситуацію. Аби краще жилося, треба щовечора і щоранку почитати трохи Біблію і „Кобзаря”. Богові подякувати за гарний день і ніч, а в поезіях Шевченка шукати відповіді на запитання, що треба зробити для України.

Мій Шевченко Результатом наших експедицій стало відкриття у Палаці мистецтв першої у Львові кімнати-музею Тараса Шевченка. 70 % його бібліотеки – моя домашня. Коли я вирішив закласти основу цього музею, син мене підтримав. Крім намальованих в мандрівках картин, ми привезли також різні речі, зокрема, з Казахстану – подарованого верблюда–забавку. У 1962–1964 роках я мав нагоду студіювати історію в Естонії, в Тартуському університеті. Там навчалися великі люди Росії і там знаходиться одна з кращих бібліотек колишнього Радянського Союзу, у якій є великий відділ книг усіх філософів світу, в тому числі Шевченка. Там зберігаються оригінали „Кобзарів”, виданих ще за його життя. Коли я навчався, історію в мене викладав один доцент, який знав 32 мови. Зі мною він розмовляв українською. Якось він сказав нам: „Шануйте своїх пророків і вчіться від них, як жити і поводитися серед чужих людей”. “Взагалі, в житті середня дорога — найліпша дорога, але в мистецтві, в науці, як і в усякій розумовій діяльності середня дорога ні до чого, крім передчасної могили, не доводить”. (Із повісті Т. Г. Шевченка “Художник”) Львів, 2005 р.

94

Мистецька довідка Євген МАНИШИН Народився 31 березня 1946 року в м. Львові. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва (нині це коледж) ім. Івана Труша.

1972 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Працює в галузі станкового живопису, член Національної спілки художників України, член Клубу українських митців, учасник обласних, регіональних, всеукраїнських та зарубіжних виставок. Заслужений художник України. Багато творів живописця знаходяться у приватних колекціях в Україні та за кордоном. Він єдиний з усіх учасників експедицій Тарасовими шляхами подарував музею Шевченка Львівського палацу мистецтв повну колекцію, що складається з 43 картин, створених ним у цих мандрівках.

Орест СКОП Народився 5 липня 1952 року в м. Львові. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту (нині це Національний університет “Львівська політехніка”). Займається дизайном та малярством. Лауреат Всесвітнього фестивалю молоді і студентів в Москві за “Художнє оформлення міжнародного фольклорного свята”, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, член Національної спілки художників України та член 95

Клубу українських митців. Учасник багатьох українських і закордонних виставок. Його картини знаходяться в приватних колекціях громадян різних країн світу. Зокрема, в Хілларі Клінтон – “Козак Мамай”.

Михайло ДЕМЦЮ Народився 2 січня 1953 року в с. Круковець Самбірського району Львівської області. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труща. В основі його творчості – народне мистецтво і традиції краю: кераміка, дерев’яна пластика архітектурних фрагментів, іконостасів старих дерев’яних церков Гуцульщини і Прикарпаття, живопис на склі, орнаменти на одязі, вітражі у віконних проймах старих львівських брам і величні вітражі композиції соборів Європи – у Празі, Реймсі, Кельні, Римі. Він автор багатьох персональних виставок в Україні та Європі, зокрема, Франції, Німеччині, Іспанії. Твори цього художника є окрасою персональних колекцій представників різних націй.

Володимир ПАТИК Народився 9 жовтня у с. Чорний Острів Жидачівського району Львівської області. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Навчався у Р. Сельського, М. Федюка, Й. Бокшая. Працює в галузі станкового та монументально-декоративного малярства. Учасник всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставок. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка та Національної премії ім. Л. Українки. Заслужений художник України.

Зеновій КЕЦАЛО Народився 12 лютого 1919 року в с. Добрівляни біля Ходорова на Львівщині. Навчався у Львівській художньо-промисловій школі та Краківській Академії красних мистецтв ім. Яна Матейка. Був учнем Сіхульського, Дадлєра, Дуніковського. 1941-1952 рр. – репресований. Член Національної спілки художників України, народний художник України.

96

Михайло БЕЗПАЛЬКІВ Народився 19 лютого 1939 року. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працює в галузі станкового малярства та графіки. Твори представлені в музеях та приватних колекціях України, Польщі, США, Росії, Канади. Доцент Львівської академії мистецтв, кафедра моделювання костюма.

Олександр КОРОВАЙ Народився 19 квітня 1959 року в м. Івано-Франківську. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Учасник багатьох всеукраїнських виставок. Твори знаходяться у музеях Полтави, Хмельницька, Києва. Викладач малярства у Львівському коледжі ім. І. Труша.

Олександр КРОХМАЛЮК Народився 10 жовтня 1948 року в м. Бориславі на Львівщині. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працює в галузі станкового живопису. Учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Член Національної спілки художників України. Роботи знаходяться у колекції Дирекції виставок (м. Київ), музеї Шевченка у форті Шевченка (Казахстан) та в приватних колекціях багатьох країн світу.

Петро СИПНЯК Народився 29 січня 1959 року в с. Лани на Івано-Франківщині. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Жанрово багатогранний художник. Учасник різноманітних художніх виставок в Україні та за кордоном. Член Національної спілки художників України та один із фундаторів Клубу українських митців. Заслужений художник України.

97

Сергій МІХНОВСЬКИЙ Народився 1961 року у Львові. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Займається малярством, графікою, інсталяціями. Член Національної спілки художників України та Клубу українських митців. Учасник багатьох українських та закордонних виставок, зокрема у Талліні, Варшаві, Буенос–Айресі, Калгарі, Едмонтоні.

Віктор СТОГНУТ Народився 1958 року в с. Золотники Тернопільської області. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Займається малярством, комп’ютерним дизайном та фотографією. Учасник багатьох різноманітних виставок.

Марта ЛУКІВ Народилася 1961 року у Львові. Закінчила відділ проектування інтер’єру Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Навчалася в Теодозія Салія та Данила Довбошинського.

Орест КОСАР Народився 25 вересня 1955 року в м. Зборові Тернопільської області. Закінчив факультет проектування інтер’єру Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Працює в галузі станкового живопису. Учасник багатьох обласних, регіональних та республіканських виставок. Роботи знаходяться в приватних збірках багатьох країн світу: США, Канади, Ізраїлю, Польщі, Великої Британії, Австралії. Член Національної спілки художників України.

98

Микола ГРИМАЛЮК Народився 14 листопада 1954 року в м. Косові Івано-Франківської області. Закінчив Косівський технікум народних художніх промислів і Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Автор багатьох персональних виставок, член Національної спілки художників України, старший викладач кафедри академічного живопису Львівської академії мистецтв.

Любов ЯЦКІВ Народилася 1977 року у Львові. Закінчила Львівський коледж ім. І. Труша та Львівську академію мистецтв. Учасниця обласних, регіональних, всеукраїнських та зарубіжних виставок. Багато творів знаходяться в приватних колекціях в Україні та за кордоном. Викладач кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.

Володимир ЯЦКІВ Народився 1971 року у Львові. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша та Львівську академію мистецтв. Учасник різноманітних виставок в Україні. Член Національної спілки художників України, викладач кафедри рисунка і живопису Української академії дизайну.

Юрій ЛЕСЮК Народився 1 травня 1947 року в с. Ковалівка Коломийського району Івано-Франківської області. Закінчив Одеське державне художнє училище ім. Грекова та Київський державний художній інститут. Учасник багатьох національних та міжнародних виставок, автор персональних виставок у Львові, Києві та різних містах Канади. Член Національної спілки художників України, викладач Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша.

99

Дмитро ПАРУТА Народився 1948 року на Стрийщині Львівської області. Закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва на Буковині та Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Учасник всеукраїнських та міжнародних виставок, автор персональних, володар премій різних мистецьких графічних заходів.

Ігор ГАВРИШКЕВИЧ Народився 13 березня 1955 року в с. Липовець на Яворівщині Львівської області. Здобув фах художника-різьбяра в Художньому училищі Івано-Франкова на Львівщині. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працює в ділянці станкового живопису. Учасник обласних, республіканських і міжнародних художніх виставок. Член Національної спілки художників України, директор музею-заповідника “Личаківський цвинтар”, депутат Львівської міської Ради.

100

Зміст Передмова ���������������������������������������������������������������������������������������������������������� 5 Шляхами академіка волі �������������������������������������������������������������������������������� 6 Мальовнича Україна ���������������������������������������������������������������������������� 9 Євген МАНИШИН ����������������������������������������������������������������������������������������� 11 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 12 Пригоди в мандрівках �������������������������������������������������������������������������������������� 13 Орест СКОП ���������������������������������������������������������������������������������������������������� 14 Мистецька довідка ������������������������������������������������������������������������������������������� 15 Історична довідка ��������������������������������������������������������������������������������������������� 16 Пригоди в мандрівках �������������������������������������������������������������������������������������� 17 Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� 17 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 19 Петро СИПНЯК ��������������������������������������������������������������������������������������������� 19 Краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������������������������� 21 Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� 22 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 23 Михайло БЕЗПАЛЬКІВ ��������������������������������������������������������������������������������� 23 Будні мандрівного життя ��������������������������������������������������������������������������������� 24 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 24 Михайло ДЕМЦЮ ������������������������������������������������������������������������������������������ 25 Будні мандрівного життя ��������������������������������������������������������������������������������� 27 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 27 Володимир ПАТИК ����������������������������������������������������������������������������������������� 29 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 31 Зеновій КЕЦАЛО ��������������������������������������������������������������������������������������������� 31 Краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������������������������� 31 Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� 32 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 33

101

Орест КОСАР �������������������������������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Марта ЛУКІВ ������������������������������������������������������������������������������������������������� Історично-краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Віктор СТОГНУТ ������������������������������������������������������������������������������������������� Історично-краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Олександр КОРОВАЙ ������������������������������������������������������������������������������������� Краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко ������������������������������������������������������������������������������������������������� Олександр КРОХМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������ Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Сергій МІХНОВСЬКИЙ ��������������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя ��������������������������������������������������������������������������������� Історично-краєзнавча довідка ������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� МИСТЕЦЬКИЙ САНКТ-ПЕТЕРБУРГ ����������������������������������������������������� Євген МАНИШИН ����������������������������������������������������������������������������������������� Петро СИПНЯК ��������������������������������������������������������������������������������������������� Юрій ЛЕСЮК �������������������������������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Микола ГРИМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������������� Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� ЄВРОПЕЙСЬКА ЛИТВА ���������������������������������������������������������������������������� Євген МАНИШИН ����������������������������������������������������������������������������������������� Петро СИПНЯК ��������������������������������������������������������������������������������������������� Микола ГРИМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������������� Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� Любов і Володимир ЯЦКІВИ ������������������������������������������������������������������������ Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� КАЗАХСЬКІ ПУСТЕЛІ �������������������������������������������������������������������������������� Євген МАНИШИН ����������������������������������������������������������������������������������������� Олександр КРОХМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������

102

34 35 36 36 36 39 39 39 40 42 43 44 45 46 47 47 48 49 50 51 53 55 56 58 60 62 64 66 66 68 68 69 69 70 71 73 75 75 78

Ігор ГАВРИШКЕВИЧ ������������������������������������������������������������������������������������ 79 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 84 Будні мандрівного життя �������������������������������������������������������������������������������� 87 Дмитро ПАРУТА �������������������������������������������������������������������������������������������� 87 Мій Шевченко ������������������������������������������������������������������������������������������������� 90 Роман НАКОНЕЧНИЙ ���������������������������������������������������������������������������������� 91 Мій Шевченко �������������������������������������������������������������������������������������������������� 94 Мистецька довідка ����������������������������������������������������������������������������������������� 95 Євген МАНИШИН ����������������������������������������������������������������������������������������� 95 Орест СКОП ���������������������������������������������������������������������������������������������������� 95 Михайло ДЕМЦЮ ������������������������������������������������������������������������������������������ 96 Володимир ПАТИК ����������������������������������������������������������������������������������������� 96 Зеновій КЕЦАЛО ��������������������������������������������������������������������������������������������� 96 Михайло БЕЗПАЛЬКІВ ��������������������������������������������������������������������������������� 97 Олександр КОРОВАЙ ������������������������������������������������������������������������������������� 97 Олександр КРОХМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������ 97 Петро СИПНЯК ��������������������������������������������������������������������������������������������� 97 Сергій МІХНОВСЬКИЙ ��������������������������������������������������������������������������������� 98 Віктор СТОГНУТ ������������������������������������������������������������������������������������������� 98 Марта ЛУКІВ ������������������������������������������������������������������������������������������������� 98 Орест КОСАР �������������������������������������������������������������������������������������������������� 98 Микола ГРИМАЛЮК ������������������������������������������������������������������������������������� 99 Любов ЯЦКІВ �������������������������������������������������������������������������������������������������� 99 Володимир ЯЦКІВ ������������������������������������������������������������������������������������������ 99 Юрій ЛЕСЮК �������������������������������������������������������������������������������������������������� 99 Дмитро ПАРУТА ������������������������������������������������������������������������������������������ 100 Ігор ГАВРИШКЕВИЧ ���������������������������������������������������������������������������������� 100

103

Леся Олендій

Шляхами академіка волі Відповідальний за випуск – Роман Наконечний Літературне редагування – Зеновія Філіпчук Комп’ютерна верстка – Роксолана Тріщ В оформленні обкладинки використано картину Євгена Манишина “Наша любов і святиня” Світлини Йосипа Марухняка, Любомира Криси, Нестора Мицика Музей Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв 79000, м. Львів, вул. Коперника, 17 www. kobzarmuseum.org.ua ТзОВ „Видавнича фірма «Афіша».

79005, м. Львів, просп. Т. Г. Шевченка, 16. Тел./факс: (032) 297-14-27, 297-05-37 е-mail: afisha@utel.net.ua www.afisha.lviv.ua Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 2146 від 01.04.2005 р. Віддруковано в друкарні ТзОВ “ВФ «Афіша»” Тел./факс: (032) 245-89-91 Підписано до друку 22.03.2012 р. Формат 60×84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура «Times». Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 7,2. Зам. № 22/03-12.