"Єгупець - 27" - Частина І by Judaica Center

27 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

ББК 84.5Є Я5Є31

Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства

РЕДКОЛЕГІЯ: Валерія Богуславська, Мирон Петровський, Костянтин Сігов, Олександра Уралова (відповідальний секретар), Леонід Фінберг (голов. ред.)

Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Літературна редактура: Валерія Богуславська Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн Коректура: Любов Тютюнник На першій та на останній сторінках обкладинки – репродукції картин Вадима-Костянтина Ігнатова

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ: ВІД СПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ДО САМОРЕАЛІЗАЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВАХ* Вступ Шановні організатори «круглого столу», дякую за запрошення. Я не є дослідником чи істориком, але починаючи з кінця 60-х рр., тобто майже 50 років, є досить активним учасником подій і взаємовідносин, представлених на розгляд у панелі. Коли я дізнався про цю конференцію, то звернувся до її організаторів із пропозицією про участь. Я знайшов у особистій та інших бібліотеках близько 40 книжок – спогадів українських та єврейських дисидентів, узяв десяток інтерв’ю у знайомих дисидентів в Україні, Ізраїлі та Німеччині. Над цією доповіддю я працював на трьох засадах: правда про минуле, немемуарний формат і відмова від «рожевих окулярів». На мій погляд, рекомендаціями організаторів хронологічні межі зв’язків українських та єврейських дисидентів надто звужено, адже неможливо зрозуміти цієї співпраці у 70-ті рр., не проаналізувавши основні і, що важливіше, контроверсійні моменти спільної історії. Зауважу також, що виділення з контексту дисидентського руху в СРСР 50–80-х рр. лише українсько-єврейських взаємин знебарвлює загальну картину, адже виводить за межі дослідження яскраві сторінки співпраці з російськими, литовськими та вірменськими дисидентами. *

Круглий стіл «Євреї та українці: поствоєнний совєцький період. UJE (1–4 жовтня 2017 р., Покантіко, США). Панель «E» – Українські та єврейські дисиденти. 3

Поза рубриками

Взаємовідносини й співпраця між українськими та єврейськими дисидентами у часи «Ґельсінського процесу» не будуть зрозумілими без знання подій 60-х – початку 70-х рр. Ще цікавіше було би дослідити такі процеси починаючи з кінця XIX ст., тобто початку активного розвитку національних ідеологій та формування громадських і політичних інституцій обох народів. Упродовж спільної історії ми спостерігаємо лише зовнішні наслідки кількох потужних тенденцій: намагання мільйонів людей мирно співіснувати, природну ксенофобію та розбрат, спровоковані імперськими силами заради маніпуляції підневільними народами. Зрештою трагічні події XVII–XX ст., які по-різному оцінюються українцями та євреями, формують різні національні концепти історичної пам’яті наших народів. Трохи сумної історії Ось що пишуть про повстання українських селян і козаків проти Речі Посполитої (1648–1649) Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровськи’й-Штерн у книзі, виданій за сприяння UJE 2016 р. [1]: «Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів – не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів – більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови. Саме тому їх вважали чужинцями...». «Згідно з тогочасними хроніками, коли козаки стояли облогою під міськими мурами, поляки час від часу віддавали євреїв міста козакам на розправу заради обіцяного перемир’я, навіть попри те, що козаки переходили до розправи над шляхтою в ту ж мить, коли євреїв, готових допомагати полякам обороняти міста, більше не лишалося. У цих доволі заплутаних обставинах було винищено кілька десятків єврейських громад – зокрема Тульчина, Немирова і Полонного. Із 80 тисяч євреїв, що жили в той час на теренах Східної Польщі, за припущеннями, від 14 до 18 тисяч загинуло і приблизно тисячу примусово навернули у православ’я. Ще кілька тисяч стали біженцями, включно з орієнтовно тисячею бранців кримсько4

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

татарського війська (винагородою за військову підтримку козацького повстання), яких очікувала доля живого товару на невільницьких ринках Криму і Стамбула». На знак скорботи за євреями, загиблими в Катастрофі 1648– 1649 рр., запроваджено піст 20 Сівана, жертви кровопролиття в єврейській традиції вважаються мучениками. Відновлення єврейських громад після Хмельниччини тривало довгий час, а на початку XVIII cт. трагедія знову повернулася в їхнє життя: «…гайдамаки нападали на проїжджих купців, на невеличкі селища (переважно на євреїв-орендарів) і на єврейські містечка, позбавлені будь-якого захисту, грабували, ґвалтували, вбивали. У роки підйому руху (1734, 1750, 1768) великі загони гайдамаків здійснювали набіги навіть на добре укріплені міста, що зазвичай тягло за собою значне число жертв серед єврейського населення. Гайдамаки влаштували різанину євреїв у ряді міст у 1738 і 1742 рр. Особливою жорстокістю вирізнялися погроми у Вінниці і Володарці 1750 р. Але всі ці лиха непорівнянні з нечуваною за масштабами загальною різаниною, вчиненою гайдамаками в ході найбільшого їхнього заколоту 1768 р. в Умані, внаслідок якої загинуло близько 20 тис. жителів (переважно євреїв)» [2]. Необхідно зазначити, що під час «Коліївщини» загинули не тільки євреї, а й багато поляків та українських греко-католиків. Слід зауважити також, що традиційне місце «жида» у Різдвяному вертепі, його психологічні риси та співпраця з ворогом християн – царем Іродом, не тільки не сприяли подоланню історичних стереотипів, а навпаки – закріплювали у масовій свідомості образ ворога та колаборанта. Наступний трагічний етап спільної історії – це єврейські погроми 1881–1883 рр. Ось як пишуть про це у зазначеній вище праці Маґочій та Петровський. «…Вбивство Олександра II у березні 1881 року створило у більшій частині Російської імперії атмосферу політичної нестабільності та суспільної напруги. Саме у цьому контексті селяни і маси городян першого покоління вихлюпнули свою злість у низці погромів єврейських помешкань та крамниць у понад трьох десятках містечок та міст і в понад двох сотнях сіл. Найжорстокіші погроми

Поза рубриками

сталися в центрі та на півдні України – в Єлисаветграді, Катеринославі, Бердянську, Києві, Миколаєві та Херсоні. Кількість смертей у результаті погромів 1881–1882 років була у порівняльному сенсі невеликою, загинуло приблизно п’ятдесят чоловік, з яких половина загиблих були самі погромники, вбиті підрозділами, відрядженими в міста і містечка придушити бунтівників…» «Еміґрація [євреїв] за кордон посилилася на початку Російської революції 1905 р., коли режим Миколи ІІ – на відчутну відміну від попереднього, порівняно мирного періоду правління Олександра III – зумисно організував і маніпулював антиєврейським насильством, аби у такий спосіб перешкодити революційній діяльності у країні. За підтримки поліції та армії (інколи включно з призовниками) лише тільки 1905 р. єврейські погроми вибухнули у понад п’ятистах містах по всій підросійській Україні. Наслідком масового антиєврейського насильства було близько тисячі жертв, зокрема в Одесі, Катеринославі, Києві та Кишиневі». Не буду окремо зупинятися на єврейських трагедіях під час громадянської війни (лише 1919 р. сталося близько 1300 погромів, у яких було вбито від 50 до 60 тисяч євреїв) та Другої світової (Голокост – 1,5 мільйона євреїв в Україні). Громадянська війна, часи ЗУНР та УНР, єврейські погроми та масові вбивства євреїв усіма воюючими сторонами не лише не послабили згадані вище стереотипи, а й закріпили їх, штовхаючи частину євреїв колишньої Російської імперії в «обійми більшовиків», що, у свою чергу, породило новий формат ненависті до євреїв – сумнозвісний образ «жидокомуни». На запитання, чи дійсно більшість євреїв 1917 р., підтримувала більшовиків, дають відповідь результати виборів делегатів на Всеросійський єврейський з’їзд, проведених єврейськими політичними партіями і громадськими організаціями після Лютневої революції. Як свідчать документи, більшість делегатів з’їзду була обрана від сіоністських партій. «...на виборах до керівних рад реорганізованих єврейських громад 29 міст Росії, що відбулися у другій половині 1917 р, сіоністи завоювали 446 місць (у тому числі Поалей Ціон – 44), ортодокси – 139, Бунд –124, Фарейнікте – 78)....» [3]. 6

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Такі результати проміжних виборів делегатів з’їзду доводять абсурдність міфу, що євреї Російської імперії після революції переважною більшістю підтримали більшовиків. Через початок громадянської війни і протидію більшовицької влади з’їзд так і не відбувся [4], а породжена в надрах «білого руху» ідея тотожності більшовиків та євреїв некритично використовувалася й надалі. Члени сіоністських партій та інших єврейських організацій переслідувалися більшовиками з початку 20-х рр., але хто в українських організаціях діаспори, де готувалися до створення ОУН, про це хотів знати? Відтак не дивно, що на початку свого існування ОУН мала певне антисемітське забарвлення, бо до попередніх стереотипів додалися нові міфи. Ми почули це в доповіді Володимира В’ятровича на Паризькій конференції з Голокосту в Україні [3]. «Стосунки українців і євреїв у першій половині ХХ ст. формувалися не лише під впливом тогочасних суспільно-політичних умов. На них відбилися стереотипи, утверджені впродовж попередніх століть. Для євреїв українці значною мірою асоціювались із погромами, а українські герої – Хмельницький, Гонта, Залізняк і Петлюра – стали чи не найбільшими антигероями єврейської історії. Для українців образ єврея був пов’язаний із національним та соціальним гнобленням, а після встановлення радянської влади ще й із кривавими репресіями більшовиків. Між війнами взаємне нерозуміння й відчуженість двох народів поглиблювалось у різних площинах: національній (українець – єврей), релігійній (християнин – юдей), соціальній (бідніші селяни – багатші містяни), політичній (антипольські та антирадянські українці – лояльні до влади євреї), економічній (українська кооперація – традиційна єврейська монополія на торгівлю). Пришвидшена модернізація української нації в міжвоєнний період, її політизація та урбанізація каталізували конфлікт. Такими були умови, за яких свою позицію з єврейського питання мали сформувати українські націоналісти». Комуністична пропаганда поділяла українців на «правильних» і «націоналістів», не шкодуючи чорної фарби для останніх, ця пропаганда так само некритично сприймалися багатьма лояльними до совєцької влади євреями.

Поза рубриками

До Другої світової війни наші народи підійшли без національних держав, які могли б захистити свої народи, з накопиченими неґативними стереотипами, й зазнали колосальних втрат, передовсім від нацистського режиму та його союзників. Прикрими є також численні випадки колаборації та участі місцевого населення у пограбуванні та знищенні євреїв. Натомість ми захоплюємося героїзмом пересічних українців, які, ризикуючи власним життям та життям своїх дітей, рятували євреїв від неминучої смерті. Понад десять років збройної боротьби українців проти совєцької імперії, попри поодинокі спроби створити спільний фронт боротьби проти комунізму, не мали позитивних результатів, сотні тисяч українців заплатили життям і виселенням у ці роки. У згаданій доповіді В’ятровича простежується певний антисемітизм в ОУН на момент утворення організації, ґенеза цієї позиції в ідеології ОУН, радикалізація поглядів щодо євреїв на початку війни та суттєве згасання цих настроїв в ідеології та документах ОУН в період її завершення. В’ятрович акцентує увагу на державницьких коріннях антисемітизму ОУН на відміну від расових у нацистській ідеології: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большовицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва – це головний ворог» [Рішення Другого великого збору ОУН: ГДА СБУ, ф. 13, спр. 376, т. 4, арк. 33]. У пересічного читача почасти може виникнути враження, яке з часом перетворюється на неґативний стереотип, що майже всі спроби боротьби активно налаштованої національної частини українського соціуму проти Польщі, Російської імперії та СРСР за національне визволення та спроби побудови власної держави супроводжувалися масовими жертвами серед певних етнічних та релігійних меншин, зокрема серед євреїв. Цей неґативний стереотип підсилювався та закріплювався совецькою пропагандою. 8

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Єдиний і, мабуть, невипадковий виняток з цього сумного висновку – останні етапи української революції, що припали на кінець XX – початок XXI ст. І ми з вами були свідками та учасниками цих видатних подій. Наші Майдани дозволяють сподіватися, що масові жертви євреїв та інших меншин лишилися у колоніальній фазі історії України. 1991 р. українці практично вперше в історії стали більшістю у своїй країні. Цей суперважливий чинник став визначальним у суттєвій зміні ідентичності народу, процес якої ми спостерігаємо вже 26 років. І саме впродовж цих років, як наслідок зміни ідентичності, триває процес формування української політичної нації, коли разом зі змінами ідентичності титульної нації змінюються ідентичності меншин, зокрема євреїв. Але це нині, а до середини ХХ ст. наші народи підійшли вже зі сформованими масовими неґативними стереотипами один щодо одного. Такий сумний «багаж» ми мали перед початком нового етапу антикомуністичної боротьби наприкінці 50-х рр. У 60-ті рр. розпочався процес відродження національних рухів серед українців та євреїв, що тривав на початковому етапі без взаємодії дисидентських спільнот. Цікаво дослідити побутові, наукові та виробничі контакти українців і євреїв, які згодом приєдналися до своїх національних рухів, що могли б підтвердити розмивання чи посилення стереотипів. У 40–50-ті рр. у радянських тюрмах і таборах було багато євреїв, але набагато більше – українців, проте майже нема спогадів про контакти чи співпрацю між українськими націоналістами та єврейськими активістами чи сіоністами тих часів. У нечисленних спогадах євреї засвідчують видатну роль українців з УПА в повстаннях у концтаборах та відсутність неґативних налаштувань. Тотальний тиск репресивної системи зводив життя і українців, і євреїв до необхідності виживання, коли енергії вистачало лише на підтримання життя і взаємодію у власному національному колі. Смерть Сталіна та «хрущовська відлига» послабили тоталітарну систему і породили тенденцію її трансформації в авторитарну: умовно та відносно «веґетаріанську». Тому саме в 60-ті рр. поси-

Поза рубриками

люються національні рухи і налагоджуються перші контакти між представниками української та єврейської дисидентських спільнот. Структура різних політико-ідеологічних напрямів в українському та єврейському рухах Поки національні рухи розвивалися в умовах «відлиги», тобто в умовах незначного збільшення «свободи» та зменшення репресій, у них почали з’являтися різні групи, між якими на початку 60-х рр. не було навіть елементарних зв’язків та обміну інформацією, не кажучи вже про взаємодію, навіть у межах одного етнічного соціуму. Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. усередині національних рухів з’являються ідеологічні розгалуження. Так, єврейське середовище починає ділитися на «дисидентів» та «націоналістів». Ось як відповів Натан Щаранський на запитання під час інтерв’ю [5] (тут і далі переклад доповідача). «У вашій діяльності в СРСР чого було більше – сіонізму чи дисидентської правозахисної діяльності? Цим питанням мене переслідують усі ці роки – ще з тих часів в СРСР. Я був активним учасником як сіоністського, так і дисидентського рухів… Мною були незадоволені в Ізраїлі – доходило навіть до погроз та вимог припинити участь у дисидентському русі. Вони хотіли, щоб євреям дали тихо виїхати, щоб ми не дратували сильно владу. Але я не погоджувався з цим. Не розуміли мене і з другого боку – дисиденти казали мені: обирай – ти людина світу чи представник свого племені. Але я не робив і цього вибору. Я відчував прямий зв’язок – знайшовши свої корені, я мав боротися і за свій народ, і за краще життя для інших народів. Сьогодні кожному молодому єврею, який не впевнений, займатися йому проблемами всього світу чи євреїв, я кажу: якщо хочеш впливати на світ – сили ти можеш знайти тільки у своїх коренях...» Націоналісти, у свою чергу, почали ділитися на «політиків» (сіоністів) та «культурників». Наведу цитату з своєї статті 1999 року «Єврейський самвидав» [6]: «Безпосередньо в єврейському самвидаві можна виділити, крім художнього напряму – політичний напрям, який, у свою чергу, умов10

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

но можна розділити на дві частини. Перша… стосувалася різних ізраїльських подій, ізраїльських війн та ставлення до тих чи інших питань ізраїльської політики. Починаючи з кінця 50-х рр. такі твори з’являлися за рахунок того, що збиралися матеріали ізраїльського радіо, записувалися, розшифровувалися та поширювались у самвидаві. Другу частину політичного єврейського самвидаву можна віднести до внутрішніх проблем євреїв Совєтського Союзу, коли в середині 70-х рр. став помітним певний розподіл чи навіть конфлікт між еміграційним напрямом, сіоністською гілкою та «культурним» напрямом в єврейському русі. Цей конфлікт виникав поступово, і корені його можна відстежити набагато раніше. Приблизно у 70-му році відомий автор Юлій Телесін (його називали в 60-ті рр. Принц Самвидавський), що присвятив усе свідоме життя поширенню самвидаву, зібрався виїжджати за кордон. До нього прийшла група єврейських активістів«відмовників» та зокрема шляхом погроз намагалася примусити не займатися загальнодемократичними питаннями, щоб не завадити суто від’їзним проблемам. Насправді не всі дотримувалися такої точки зору, і в 75-му році, коли єврейський рух чітко розділився на дві частини, ці події знайшли своє відображення у самвидаві… Основна теза «політиків» полягала в тому, що треба зосередитися лише на боротьбі за виїзд… «культурний» напрям, який відгалузився у 75-му, увібрав у себе дуже багатьох людей, які стверджували, що необхідно розвивати й відновлювати єврейську культуру тут, і навіть для тих, хто буде виїжджати, це не менш потрібно, ніж для тих, хто залишається. Вважалося, що серед масиву радянських євреїв, котрих тоді нараховувалося близько 2 млн, лише незначна частина, приблизно 10%, намагаються виїхати, решта прагне залишатися та знати про єврейську культуру і єврейську освіту». Моя зустріч у лютому 1978 р. у Москві на прес-конференції, присвяченій річниці з дня арешту Щаранського, з єврейськими активістами Ідою Нудель та Володимиром Сліпаком також продемонструвала, що сіоністи не розуміють, для чого євреї займаються загальнодемократичними проблемами. Вони були б ще більш

Поза рубриками

здивованими, якби дізналися, що є євреї, які допомагають національно-визвольній боротьбі українців. Не знаю точно, як відбувалися схожі процеси в українському середовищі, але мій добрий знайомий, у ті часи відомий захисник прав Греко-Католицької Церкви Іван Гель не сприймав, коли його вважали дисидентом, вважаючи себе націоналістом. Початок знайомств та зближення Цьому сприяли кілька чинників: розвиток «самвидаву», активна робота західних радіостанцій та дедалі більше розуміння того, що в умовах імперії національні рухи мають спільного ворога – комуністичну імперію. І лише позбувшись її, кожен народ зможе вільно розвивати свою національну свідомість, свої інституції і, як наслідок, – національні держави. Це були перші паростки, але в 70-ті рр. такі ідеї почали поширюватися не тільки серед політв’язнів, а й в їхніх родинах, серед друзів і знайомих. Певну позитивну роль у процесі зближення двох рухів відіграли загальнодемократичні дисиденти, які співчували й допомагали і українським, і єврейським дисидентам суто національного спрямування. Так, заснована Олександром Солженіциним у першій половині 70-х рр. «Фундація допомоги політв’язням» об’єднала дисидентів та їхні родини незалежно від етнічного походження та конфесійного вибору. Крім того, московські дисиденти у деяких випадках слугували природними комунікаторами, які сприяли контактам на свободі між єврейськими та українськими дисидентами ще перед їхніми арештами, а також членам родин, які після арештів їхали через Москву на побачення з в’язнями. Знайомства на свободі Спогади багатьох українських та єврейських дисидентів доводять майже повну відсутність контактів на волі. Я один з небагатьох євреїв, які шукали і знаходили такі контакти ще до арешту. В Олександра Фельдмана в Києві були такі можливості, бо він був знайомий з Віктором Некрасовим та Леонідом Плющем, але, як розповідає Семен Глузман, що входив до арешту до кола Некрасова 12

Моя історія знайомства з українським націонал-демократичним рухом Зі спогадів доповідача: «… я через (Тетяну) Великанову отримав контакт із Надійкою Світличною, а вже від неї пішло-поїхало. Отож, через Надійку я знав про її брата Івана Світличного, з яким познайомився пізніше, після його звільнення та перед своїм другим арештом. …Але це було вже набагато пізніше – у 1984 році… Для мене це стало відкриттям світу, коли я познайомився з Надійкою, а потім з її колом. …відкривався український світ, раніше закритий для мене. Я відчував, що щось там є в тому світі, дуже насичене, велике, але я не був ознайомлений із багатьма деталями і досі всього не знаю… Від Світличних я отримав контакти у Львові та в Івано-Франківську і почав їздити, це був регіон моїх відряджень. Я шукав тих людей, інформацію про яких вони мені давали, та розпитував їх. Я вивчав справи про порушення прав людини, про переслідування за допомогою психіатрії. Саме через Надійку я отримав вихід на Опанаса Заливаху в Івано-Франківську... (так само – на Івана Кандибу, на Зеновія Красівського, на Михайла Гориня та інших. – Й. З.)… …Українські дисиденти дуже відкриті, навіть якщо вони спочатку закривалися. Я думаю, цим дуже багато користувалися й провокатори. Тобто шістдесятникам дуже обтяжливо бути закритими, вони намагаються це робити, коли є загроза репресій, ризики великі, але вони чекають моменту і хочуть відкритися, бути щирими, розповідати... Бо їх не так багато і коли нова людина, українець чи ні, але явно із симпатією до них приходить, вони хочуть залучити її до свого світу, до своїх ідей, своєї історії, своєї традиції і своїх українських проблем. …Гадаю, що Горинь узагалі звернув мою увагу на важливість національного… Горинь мені так розповідав про своє українське, що я відчув потребу повернутися ближче до свого єврейського. Це був дуже цікавий феномен для мене. Тобто мені було соромно, що я не можу так само розповідати про своє єврейське, як він розповідає про українське». (З книги «Господи, ти відкриєш мої вуста…» [7].) 13

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

та Плюща, Леонід Плющ до свого арешту нічим активно не демонстрував української налаштованості.

Поза рубриками

Слід визнати, що основні знайомства єврейських та українських дисидентів, українських націонал-демократів відбулися вже в місцях ув’язнення після двох паралельних хвиль арештів серед українських та єврейських дисидентів на початку 70-х рр. Цікаво, що євреї, які проживали на території України дисперсно, й у повсякденному житті, на навчанні й роботі постійно спілкувалися з українцями, практично нічого об’єктивного не знали про український визвольний рух. Те саме відбувалось і серед українців – мінімум об’єктивної інформації про сіоністський та демократичний рухи. На одну з причин такої взаємної необізнаності я вже вказував – це ізольованість дисидентських груп, їхня конспірація в умовах диктату комуністичної партії та репресій з боку КҐБ. Друга причина – це невелике число дисидентів як серед української спільноти, так і серед єврейської. Сьогодні нам відома приблизна кількість політв’язнів в Україні між 1954 та 1990 роками – це 3000. 3000 дисидентів на 50-мільйонний соціум! Крапля в морі! Зустрітися та познайомитисz на волі за таких умов було практично неможливо. Але був чинник, який сприяв бодай заочному знайомству та давав перспективу розвитку таких знайомств на майбутнє. У другій половині 60-х рр. у Москві з’явилося кілька перших правозахисних груп, які почали збирати інформацію про порушення прав людини на всій території СРСР. Саме через їхнє сприяння започаткувалися перші контакти між різними групами дисидентів. Ось що пише Людмила Алєксєєва у книзі «История инакомыслия в СССР» [11]. «Попри люте придушення будь-яких проявів неофіційної громадської активності на Україні, як і в інших місцях СРСР, прихований розвиток національно-демократичного руху йшов у бік організаційного оформлення відкритих його проявів. Першими кроками у цьому напрямі були випадки підключення активістів українського руху до московських правозахисних асоціацій. В Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР, яка була першою з таких асоціацій (виникла у Москві 1969 р.), увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян (обидвох було заарештовано). 14

Знайомства в ув’язненні та розвиток відносин Не пам’ятаю вже, хто мені розповідав, можливо, мій друг Микола Горбаль, як 71-го на зонах у Мордовії пройшла чутка, що незабаром етапом має прийти група євреїв, які намагалися захопити літак, щоб на ньому перетнути кордон і дістатися Ізраїлю. В реальність 15

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

1974 р. у Москві було створено совєцьку секцію Міжнародної амністії. До неї увійшов киянин Микола Руденко, відомий український письменник…» Співпраця дисидентів різних республік СРСР з «Хроникой текущих событий» також сприяла налагодженню зв’язків між ними. Цікавість єврейських та українських дисидентів один до одного проявлялася і в тому, що в середині 70-х рр. почала напрацьовуватися традиція поїздок з Москви на судові процеси в Україні. Так, наприклад, пише про це у своїх спогадах Олександр Подрабінек [8]: «1978 рік був багатий на судові процеси. 22 березня в місті Василькові під Києвом слухалася справа Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича, членів Української групи «Гельсінки». Я поїхав на суд разом з Танею Осиповою. Ми не сподівалися потрапити до зали суду, але розраховували хоча б постояти перед будівлею разом з іншими нашими українськими друзями. Нічого не вийшло. Щойно ми підійшли до суду, як нас мовчки і без пояснень затримала міліція і повезла назад до Києва». Аналогічна історія трапилася з батьком Олександра Пінхасом Подрабінеком, який приїхав до мене на суд у Чернівці у квітні 1979 р. Його було схоплено оперативниками КҐБ перед будинком суду і відправлено літаком до Москви. Олександр Подрабінек також пише про знайомство та дружбу з В’ячеславом Чорноволом [8]. Спочатку листування й телефонні дзвінки, коли вони перебували на засланні у різних районах Якутії (1979 р. – Й. З.). Потім вони познайомились у Якутській в’язниці (кінець літа 1980 р. – Й. З.) та продовжили спілкування вже на лікарняній зоні після відповідних судових процесів кожного з них. Дуже тепло Олександр описує, як В’ячеслав 8 серпня 1982 р. влаштував йому день народження у зонівських умовах, що було майже неможливо.

Поза рубриками

такої акції ніхто в зоні не повірив. Як можуть євреї, які завжди уникали радикальних вчинків, піти на таке? Але коли на зоні з’явилася група молодих євреїв з тюремними капелюхами, на яких було вишито зірки Давида, а деякі тримали в руках молитовники, розпочався процес розмивання чи навіть зламу стереотипів, головне – з обох боків. Паралельно йшов аналогічний процес розмивання стереотипів і серед євреїв. Ось як описує це у своїй книзі Семен Глузман [9]: «У зоні поруч зі мною була й інша правда, раніше мені зовсім не знайома. Правда «лісових братів» з Балтики і партизанів УПА із Західної України. І мені, котрий готується жити в цьому світі довгі роки, необхідно було зрозуміти цю нову для мене систему координат і своє власне місце в ній. Спілкуючись, зіставляючи, думаючи і знову розпитуючи, я усвідомив головне: вони воювали в себе вдома, на своїй землі; ті, з ким вони воювали, були чужими, прибульцями. І ця моя нова правда, ілюстрована мені щогодини, щохвилини моїми новими друзями Йонасом Матузевічусом і Дмитром Басарабом, які відбувають свої 25 років ув’язнення кожен, ніяк не суперечила тій правді про війну, яку дали мені мої батьки, Віктор Некрасов і Василь Биков». Зі спогадів Євгена Сверстюка про Йосефа Мєнделевича [10]: «Між нами був якийсь особливий зв’язок, на рівні дотику до правди, яка єднає і різнить. Нас зближувала і єднала віра. Не мало значення, що він був юдеєм, я – християнином. Ми не дискутували на тему молитви «Отче наш». Але відчували, що Бог у нас понад усе. Я дуже шанував і підтримував принцип Йосефа не працювати в суботу і утримуватися від некошерної їжі. Він жвавий, дотепний, веселий, замислено-зосереджений, гострий на розум і нещадний в оцінках, в глибині його таївся діямант нерозмінної правди, що не улягала впливам. Утрьох, з ним і з Сергієм Ковальовим, обдумували якісь, як нам тоді здавалося, особливо важливі справи. Кажуть: «між тими людьми є попередня домовленість». Вони ж ні про що не домовлялися, не змовлялися, а та «домовленість» сиділа в них ще до зустрічі. Вони лише довірливо дивляться один на одного… Я вийшов на заслання, а Йосеф ще довго сидів. У мене було враження, що він уникає допомоги з принципу: людина має зносити все 16

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

і дякувати Богові. Який сенс пориватися в зону полегшених випробувань?» Зі спогадів Василя Овсієнка [12] про нові знайомства на зоні: «…Коли я відповідав, старанно добираючи російських слів, молодий миловидий чоловік із явно неукраїнським прізвищем на куртці – Коренбліт – сказав по-українському: «Та ми тут усі українську мову розуміємо. Говоріть по-своєму. Я, до речі, єврей з України…». Серед «антирадянщиків» окремою громадою виділялися євреї, що майже всі були посправниками. Так звані «самольотчики», засуджені за відомим вироком Ленінґрадського суду 15–24 грудня 1970 р. «… першого ж дня до мене підійшов чоловік і привітався поукраїнському. Михайло Хейфец, літератор із Ленінграда. Ага, це той Хейфец, що, як я чув, написав есей про Йосифа Бродського і оце сидить за нього... Кілька розмов, кілька записів – і маєш термін 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання. Але такий поворот долі Хейфец сприйняв як творче відрядження, як щасливий шанс для письменника: до рук пливе неоціненний матеріал! Тільки треба його випробувати на собі... Ми близько зійшлися на ґрунті спільних філологічних інтересів. Хейфец жваво цікавився Україною. Не без того, щоб полегшити мій душевний стан і дати мені нагоду виговоритися порідному, адже мене в 17-ту зону привезли на самотність, почувався я там набагато гірше, ніж у 19-й, Хейфец просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком, щойно спровадженим звідси до Володимирського централу... Хейфец цікавився українськими справами, його бачення «збоку» й мене цікавило... Вражала його феноменальна обізнаність і пам’ять, та скоро здивував він мене ще більше. Десь улітку під час тотального шмону (обшуку) у Стуса забрали зошит із віршами та оголосили, що знищили його як такий, що не становить цінності (!!!)… Повернули до Мордовії через два місяці, але вже в 19-ту зону, бо 17-ту влітку ліквідували. Приносить мені Хейфец зошита, списаного його кострубатим скорописом, і просить переписати начисто, потім ще диктує мені з пам’яті зо два десятки віршів такою ж кострубатою українською мовою, а

Поза рубриками

я записую їх, виправляючи…. А ще мені Хейфец розповідав, що на побаченні він прочитав був з пам’яті своїй дружині Раїсі (вона росіянка) вірш Стуса, де йшлося про дружину. Може, цей: «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…». Раїса сказала: «Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною»… Ці випадки я розповідаю як приклади справжнього інтернаціоналізму. «Свої енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять Михайло Хейфец використав якнайкраще: за кожен рік ув’язнення – по книжці. Ще не скінчився термін ув’язнення, як на Заході вийшла його книжка «Место и время», де багато добрих слів сказано й про нас, українців. (Уже вдома, 1977 р., я чув по радіо «Свобода» й про себе.) 1983-го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською й українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців – Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70-х рр. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» маємо історично правдиве свідчення про повстанців Миколу Кончаківського та Петра Саранчука, про лідера Українського Національного Фронту (1964–1967) Дмитра Квецка...» З книги Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» [13] ми дізнаємося про його найближче оточення в зоні, серед своїх друзів він неодмінно згадує і євреїв – Семена Глузмана, Вульфа Залмансона, Йосефа Менделевича та Михайла Казачкова. Згадує він також і тих євреїв, що прийшли пізніше на зону: Вадима Аренберґа та Леоніда Лубмана. «Ще на початку мого перебування в зоні ленінградець Михайло Казачков відкрив переді мною красу поезії Марини Цвєтаєвої й Райнера Марії Рільке. Михайло загалом був блискучим інтелектуалом, прекрасно обізнаним у літературі й мистецтві. Він воістину «заразив» мене творчістю цих авторів, і якийсь час я жив естетикою їхнього поетичного слова». 18

Чи були прояви антисемітизму на політичних зонах? Про відсутність антисемітизму в політичних зонах згадують як українські, так і єврейські дисиденти. В їхніх спогадах простежується певне здивування щодо його відсутності. Важливо також, що антисемітизмом не були заражені не тільки молоді українці, а й воїни УПА, що досиджували свої 25-річні терміни. Про це свідчать спогади Ар’є Вудки, Семена Глузмана, Михайла Хейфеца та Євгена Сверстюка. Дуже важлива характеристика цього феномена дана Мирославом Мариновичем на прикладі Зеновія Красівського, з яким я подружився на волі 1978 р. і можу це підтвердити. Мирослав написав так: «…Виходячи зі стандартних радянських уявлень, цей переконаний націоналіст мав би бути зоологічним антисемітом. А насправді 19

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Про дружбу з українськими дисидентами пише й Анатолій Альтман (спогади ще не опубліковано – з особистого архіву. – Й. З.): «1972 р. було зроблено великий замет на Україні. Через деякий час у зону привезли «виявлених і знешкоджених буржуазних націоналістів». Дуже швидко між нами зав’язалися дружні стосунки з Іваном Світличним, Зіновієм Антонюком, Ігорем Калинцем, Миколою Горбалем. Наша дружба тривала впродовж багатьох спільно відбутих років неволі. Відтоді з незмінною повагою і любов’ю згадую цих благородних лицарів свободи, деякі вже і не живі, земля їм пером». Зі спогадів Семена Глузмана [9]: «…того ж дня мене прийняли в «сім’ю» Євген Пришляк та Василь Підгородецький. Перший до арешту був керівником служби безпеки УПА по Львівській окрузі, другий – простим бійцем УПА. Милі, теплі мої друзі, мир праху вашому... З точки зору радянської ідеології це було неприпустимо! Молодий єврей і старі націоналісти-бандерівці не можуть, не повинні бути разом! Одного разу Василь Підгородецький під час спільного сніданку біля тумбочки сказав: «Славко, вчора до мене підходив К., ну, знаєш, він був німецьким поліцаєм; він намагався мене вмовляти, навіть намагався соромити. Мабуть, не подобається їм наша дружба. Навряд чи він говорив зі мною без наказу кума... Так і говорив: що ж це ти, Василю, український патріот, з жидом їси. Ну, я його послав».

Поза рубриками

він був уособленням приязні та зичливості. Ходив усміхнений, світлий; мав прекрасні стосунки з усіма табірними євреями. Таке розбиття стереотипу було просто дивовижним. А все тому, що його почуття до України виходило з любові до неї, а не з ненависті до її ворогів». Зі спогадів Миколи Горбаля про один з інцидентів, коли після конфлікту між ним та стукачами на зоні почали циркулювати підкинуті оперчастиною чутки, що у конфлікті були винні євреї, на плацу перед колоною зеків вийшов воїн УПА і від імені своєї групи проголосив, що коли хтось зачепить хоч когось із євреїв, матиме справу з ними, бійцями УПА: «На зоні євреї нас підтримували, ми євреїв підтримували. Не було (антисемітизму), я наводив той приклад, коли Василь Підгородецький (воїн УПА), коли розкрили стукачів, вийшов перед розводом і сказав: «Хто рушить пальцем єврея, той буде мати з нами, з УПА, справу». Сваритися в таборі не до лиця ні українцю, ні єврею» [14]. Про цю ж історію також можна прочитати у ненадрукованих спогадах мого земляка Анатолія Альтмана – учасника справи із захоплення літака 1970 р. Він описує це трохи інакше, але лише в деталях: «…Упродовж кількох днів, перерозжаривши зону, контингент зека розколовся по лінії, що визначила друзів і ворогів. Назагал «мочити» збиралися тільки жидів, вважаючи, що це не викличе особливої незгоди з боку інших, менш заплямованих національним походженням, – українців, литовців, вірменів. Передбачалася навіть, якщо не участь, то розуміння з боку «бандерівців». Але все перевернулося догори дриґом. Упродовж нетривалого часу у нас склалися дуже дружні стосунки зі старими «бойовиками» з УПА… та з молодими націоналістами, які йшли в табори безперервно, починаючи з 1972 р. ... Завдяки знанню української мови, я особливо зблизився з Миколою Горбалем, Ігорем Калинцем, Іваном Світличним і багатьма іншими. ... Зрештою, кілька міцних чоловіків зі старих бійців УПА «відвідали» «штаб-квартиру» погромників і попередили про свою участь у можливому побоїщі... на боці тих самих «жидів». Відлуння табірних воєн живі й досі. І ця обставина так само значно охолодила 20

Цікавість до інших культур і спільна творчість В ізраїльському журналі «Менора» [17] Авраам Бєлов наводить вражаючу історію про те, як у таборі №35 на Уралі в середині 70-х рр. (73–74 рр – Микола Горбаль. – Й.З.) троє в’язнів – Баґрат Шахверян, Ґілель Бутман та Микола Горбаль створили гімн Єрусалима. Гімн було передано на волю, він дійшов до Ізраїлю і був 21

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

ентузіазм Храмушинова [опера] воїнства. Свого часу саме бандерівці, що вливалися в 50-х рр. у табори, зламали хребет «бєспрєдєлу» кримінальників, і це запам’ятовувалося надовго». Про відсутність антисемітизму в українських дисидентів пише у книзі «Московщина»[15] єврей з Дніпропетровська Ар’є Вудка: «…Всі відомі українські політзеки – противники юдофобії. Двом народам-мученикам пора вже спільно підвести риску під страшним минулим і повернутися до тих початкових відносин, які складалися в Скіфополі за часів Маккавеїв». Він дуже тепло згадує своїх знайомих та друзів з українських дисидентів: Івана Куриласа, Покровського, Степана Сороку, Бесараба, Івана Сокульського, Шевчука, Горбаля, Заливаху, Дяка, Лесіва, Левка Лук’яненка, Михайла Слободяна. Особливо теплі спогади в нього про Євгена Сверстюка та Степана Сапеляка. Ґілель Бутман («самольотна» справа), який раніше ніколи не зустрічався з українцями, у спогадах пише про них лише позитивно: «… в таборах і тюрмах був Рух Опору, а в ньому дуже сильною була українська група. Для мене це було перше знайомство з українськими націоналістами, і я побачив, що в післявоєнній Україні виросла плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу і готовність жертвувати собою заради створення нової вільної України з гуманними традиціями найкращих синів і дочок України XX ст.: співчуття, повага і товариськість щодо «принижених» і «ображених», незалежно від їхньої національності. У цих хлопців я зовсім не бачив антисемітизму: їхня тиха любов до України не робила їх ксенофобами» [16]. Великі та дуже теплі спогади Ґілеля Бутмана присвячені двом українцям, яких він вважав своїми друзями, – Івану Світличному та Степану Мамчуру.

Поза рубриками

виконаний у Народному домі в Єрусалимі, коли його автори ще перебували в зоні. Євген Сверстюк [26]: «Спогади в’язнів ГУЛАГу усіх поколінь рясніють зворушливими випадками зустрічі з іншою культурою в образі випадкового співкамерника… Зрештою, всі діти різних народів змалку виховані на стереотипах совєтської пропаганди, нарешті в таборах знайомляться зі «страшними бандерівцями» і несподівано для себе відкривають, що то люди національно й релігійно толерантні… У великій зоні, як заведено було називати вільну зону, про таке навіть не могли подумати. Всі жили в атмосфері недовіри, пліток і анекдотів. Загалом люди культурні завжди були вищими за усілякі національні чвари, за ксенофобію, але в масі бракувало вголос задеклярованої позиції…. В’язні об’єднані спільною долею. Вони швидко знаходять між собою спільну мову. В їхньому спілкуванні є радісний потенціал відкриття невідомого в своїй і чужій культурі, відкриття позитиву. Гнані і переслідувані, в’язні несуть і продовжують спадщину своїх переслідуваних попередників. Виявляється, у кожного народу були свої гнані і репресовані за правду, і вони, як правило, сіяли зерна самоповаги і поваги до іншого. У в’язнів немає принципових розходжень: усі прагнуть волі і хочуть свободи для свого краю, свого народу». Спільні акції проти свавілля адміністрації та взаємодопомога серед в’язнів Про спільну боротьбу українців та євреїв проти системи у сталінські часи відомо небагато, але у поодиноких спогадах є інформація про участь євреїв у повстаннях в’язнів та їхню участь у «міжнаціональних радах» в окремих місцях ГУЛАГу, де найактивнішу роль відігравали українці з УПА. Перші спогади про співпрацю у таборах 60-х рр. стосуються політичних зон у Мордовії (11-та, 17-та, 19-та й пізніше – жіноча зона). Судові процеси початку та середини 60-х рр. «відзначилися» великою кількістю українців, але ж у ті самі роки у Мордовію на зазначені політичні зони етапами прийшли московські дисиденти, зокрема євреї – Олександр Ґінзбург, Едуард Кузнєцов, Юлій Даніель та інші. 22

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Першим завданням, після знайомств та з’ясування «хто є хто» на зоні, було налагодження передачі на волю інформації про судові справи, вироки, особливості життя на зонах, насамперед репресії зонівської адміністрації та початок спільного опору. Почалися спільні відзначення днів народження, національних свят, дисидентських дат, наприклад, – Дня прав людини (10 грудня) та Дня політв’язня (30 жовтня). Окремо слід сказати про спільні спроби боротися за статус політв’язня. На свавілля адміністрації зон в’язні відповідали своїми ненасильницькими методами боротьби: зверненнями та протестами, голодівками та страйками. Цими спільними діями в’язні відповідали на явні порушення своїх прав, несправедливість дій адміністрації та її провокації. Моє інтерв’ю з Левком Лук’яненком [18]: «Українці завжди підтримували право євреїв на виїзд і возз’єднання зі своєю історичною Батьківщиною, а євреї підтримували наше прагнення до незалежності. Це допомагало разом жити у тих непростих умовах. Це робило нас добрими союзниками в протистоянні з демократичними московітами, що вважали головним напрямом демократизацію, а коли йшлося про незалежність, одразу виникало напруження у стосунках». Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «Оцю спільність нашого статусу і спільність ворога відчували всі без огляду на національність». Ось як про неї говорить єврейський політзек Ар’є Вудка [15]: «У нас був спільний ворог, у нас подібна мета, а отже, ми мусимо підтримувати один одного. Ми бачили, як влада намагається сіяти розбрат між людьми різних національностей у таборі, і ми відчували, що всі в тому самому становищі, що в нас той самий ворог. Тому настанова була подолати цей розбрат, що його вони сіяли, й діяти разом, допомагати один одному. Не тільки в особистому сенсі, а й між спільнотами». «У політичному таборі для адміністрації не було більшого криміналу, ніж дрібно списаний папірець. Кожен такий папірець чаїв у собі «злочин антирадянщини», а тому його негайно вилучали для

Поза рубриками

перевірки. Зрозуміло, що політв’язні, своєю чергою, прагнули таких папірців наплодити якнайбільше. Отож дуже швидко мене втаємничили у «святая святих» табірного життя – підготовку інформації для «Хроники текущих событий». Це був вияв особливої довіри, бо до цього дійства були долучені лише найнадійніші зеки. У час моєї появи на зоні – це Євген Сверстюк, Семен Глузман, Євген Пронюк, Олексій Сафронов, Григорій Приходько та ін. Вони писали не тільки саму хроніку подій, а й різні тексти – звернення, петиції тощо. Це була чудово поставлена машина, цілий «конвеєр», упоратися з яким до кінця каґебістам так і не вдалося. Як написав згодом Семен Глузман, «ми, сірі, голодні, переслідувані, жили Словом. Словом болю і правди, що його нам вдавалося передавати у світ». І він згадує, що Іван Світличний жартівливо назвав цю писемну фабрику «ПЕН-клубом»»… Зі спогадів Євгена Сверстюка [6]: «…Перед нашими друзями євреями була ясна перспектива: вихід на волю і повернення на свою історичну батьківщину, де на них чекають з розкритими обіймами. Вони розуміли, що перед українцями немає іншої перспективи, крім виходу в сибірське заслання або повернення додому, в зону особливого тиску і нагляду. Вони прагнули нам допомогти як тільки могли. Вони апелювали до вільного світу. Багато з них написали спогади про спільне життя в зоні. Йосеф Менделевич написав зворушливі «спогади про українських політв’язнів». А наш спільний друг Ар’є Вудка вивіз у своїй пам’яті цілу збірку «Українські поезії за колючим дротом». Зрозуміло, що усі вони твердо зобов’язалися боротися за правду і закон, однаковий для всіх, за те, що однакові злочини і нацистів, і комуністів мають бути однаково карані». Зі спогадів Василя Овсієнка [12]: «…Значно пізніше я довідався, що «господарем» одного з таких каналів зв’язку був тихий та спокійний Борис Пенсон, що на нього дехто нарікав, чого це він, мовляв, так рідко бере участь у колективних акціях протесту... А тут у нас чи не найкращі стосунки саме з єврейською громадою. Бо в нас спільний ворог: російська імперія під назвою СРСР. Не 24

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

лише спільні «чаї», а й спільні голодівки, одночасні заяви протесту зміцнювали цей союз. Ефект ці акції мали лише тоді, коли на волю виходила інформація про них, і цим ми найчастіше завдячували саме євреям». Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «…Втім, ми навчилися в таборах не лише чути одне одного, а й діяти разом, шануючи особливості іншого. Про це дуже гарно сказав Ар’є Вудка [15]: «Чітко виділилися дві сили табірного спротиву: євреї та українці. З тих пір так і повелося: якщо євреї й українці кажуть «так» – отже, акція забезпечена... Відчувався страх чекістів перед тим, що й у «великій зоні» уярмлені народи зможуть знайти спільну мову… Воістину «дружба тризуба з зіркою Давида»! А Богдан Ребрик вдався до порівняння, яке взагалі «зашкалює»: «Євреї в тюрмі більше зробили для незалежності України, як усі бандерівці». Зі спогадів Ґілеля Бутмана про Івана Світличного: «Пригадую, як одного разу на 35-й зоні його хотіли кинути на роботу, якої він, інвалід, не міг виконувати. Ми всі написали звернення протесту до прокурора. Іван Олексійович підходив до кожного з нас і клав на заяву свою безпалу долоню, а ми обмальовували її і поряд ставили свій підпис. Це був той рідкісний випадок, коли заяви спрацювали: Іван Олексійович дістав працю, яку звичайно давали тільки стукачам – «пожежником» на зоні, де ніколи нічого не горіло». Йосеф Менделевич [20]: «Після обіду дізналися, що капітан Довчій побив політв’язня Сапеляка. Двадцятирічний студент Львівського університету Сапеляк організував у своєму селі, на Західній Україні, нелегальну національну групу. За це його посадили ... На побиття політв’язня необхідно негайно реагувати. Збиралися групами і обговорювали, що робити. Остаточне рішення залежало від українців. «Питання стоїть так, – підсумував Приходько, зек з двадцятип’ятилітнім терміном, – якщо ми віримо, що доб’ємося свого, – треба діяти! Я його підтримав: «Так, я вірю, що ми переможемо! А якщо поступимося, нас усіх почнуть бити!» Отже, вирішено: з завтрашнього дня оголошуємо страйк з вимогою звільнити капітана. Внаслідок на роботу не вийшло сімдесят

Поза рубриками

чоловік. Половина всіх ув’язнених відмовилася підкоритися вимогам наглядачів. Це був справжній бунт – ми робили, що хотіли. Наглядачі зникли із зони». Дуже важливе свідчення про спільну боротьбу дисидентів опублікував 1974 р. журнал Сучасність, який видавався українською діаспорою [23]: «…Про що свідчать ці інформації Шахвердьяна і Глузмана, чи інших в’язнів, які подібно висловлювалися? Найперше вони говорять про те, що радянські в’язниці і концтабори – це наче мікрокосмос Радянського Союзу. Там і тут позбавлені волі люди різних національностей, культур і релігій, там і тут усі вони живуть прагненням бути господарями на власній землі. Звичайно, у політичних в’язнів це прагнення багато міцніше, і власне воно привело їх за ґрати. Але власне вони найкраще віддзеркалюють те, що мислять їхні народи. Втративши свободу, вони про свої почування говорять відверто. По-друге, слова Шахвердьяна і Глузмана говорять про те, що в умовах неволі кується свідомість спільних інтересів поневолених Москвою народів. Це не вперше з документів самвидавної літератури, з виступів різних діячів опору в Радянському Союзі дізнаємося про цей багатомовний розвиток. Неоднократно сторонній світ мав уже нагоду дізнаватися про голодівки політичних в’язнів з участю в них людей різних народів, про солідарні виступи в’язнів однієї національности в обороні людей інших національностей, про спільні протестні листи на захист людських і національних прав. Так, 4 вересня 1972 р. українські, балтійські, єврейські, російські, вірменські та інші політичні в’язні Пермського табору «відзначили» роковини встановлення концентраційних таборів СРСР голодівкою і протестом у пам’ять їхніх жертв. Таке саме «святкування» вони провели роком пізніше. 1974 р. невідома група політичних в’язнів СРСР різних національностей звернулася до громадськости світу, і їхнє звернення було поширене у самвидавчій літературі. В ньому вони закликали людей доброї волі організувати рятування таких політичних в’язнів, як Валентин Мороз, Олексій Сергієнко, Володимир Буковський, Ігор Оґурцов, Олександр Фельдман та ін. Коли навесні 1974 р. у Пермському таборі таборова адміністрація гнала на роботу 26

Гельсінські групи та участь в їхній роботі українських і єврейських дисидентів Новий імпульс співпраця між дисидентами різного етнічного походження отримала у другій половині 70-х рр. під час становлення Гельсінського процессу, що став новим якісним етапом дисидентського руху. Найважливішими чинниками та наслідками цього процесу були: 1. Відкритість і легальність діяльності, наскільки вона була тоді можливою, що привернуло до нього [процесу] інтелігенцію та національно свідомих громадян. 2. Можливість вбудувати національно-демократичні рухи у контекст загальносвітового процесу боротьби за права людини. 27

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

хворого українського політичного в’язня Євгена Пронюка, політичні в’язні інших національностей провели в його обороні протестну голодівку, що тривала від 12 травня до 16 червня. Її започаткував згадуваний вище Слава Глузман, а участь у ній брали українці І. Світличний, І. Кандиба, І. Калинець, З. Антонюк та інші, росіяни В. Буковський, В. Балаханов, євреї – Альтман, Бутман, Хнох, Яґман, а також вірмени, естонці, татари. Але не тільки побутові проблеми, отже, потреба оборони перед знущанням адміністрації, заступництво за права в’язня в’яжуть політичних в’язнів радянських тюрем та концентраційних таборів в одну солідарну сім’ю. Спільна недоля спонукує їх думати також про ширші питання, про долю їхніх народів. Колишні політичні в’язні в СРСР, яким пощастило вирватися за кордон, свідчать, що в’язниці і концтабори Радянського Союзу – це також терен постійних дискусій між в’язнями про різні суспільно-політичні теми, про літературу, філософію, релігію, про устроєві та міжнародно-політичні проблеми. Зокрема доля неросійських народів у СРСР стоїть на першому місці в таких розмовах між їхніми представниками у в’язницях і в таборах». Таким чином, спільна боротьба українських та єврейських дисидентів впливала на порозуміння українців та євреїв у діаспорах США, Канади та Австралії. Після багатьох десятиріч недовіри діаспори зробили нарешті перші кроки назустріч одна одній.

Поза рубриками

3. Привернення міжнародної уваги до системних порушень прав людини в СРСР. 4. Кооперація у спільній боротьбі дисидентів різного етнічного походження, релігійного спрямування, ідеологічних вимірів. 5. Західні правозахисники та уряди заспокоїлися щодо активної діяльності націоналістів, побачивши, що вони у різних республіках закцентували свою діяльність на правозахисті. Участь євреїв у Гельсінських групах (прізвища виділено) Москва, 12 травня 1976 р. Перший склад МГГ: Юрій Орлов, Людмила Алексєєва, Михайло Бернштам, Олена Боннер, Олександр Ґінзбурґ, Петро Григоренко, Олександр Корчак, Мальва Ланда, Анатолій Марченко, Віталій Рубін, Анатолій Щаранський. З лютого 1977 р. членів Гельсінських груп, у тому числі МГГ, почали піддавати арештам. Було заарештовано Юрія Орлова [9], Олександра Ґінзбурґа, Анатолія Щаранського і Мальву Ланду. Людмила Алексєєва, Петро Григоренко та Віталій Рубін були змушені еміґрувати в 1976–1977 рр. У 1978–1982 рр. МГГ, попри тиск, продовжувала працювати. До тих, хто залишився на волі в СРСР, приєдналися Володимир Слєпак, Юрій Мнюх, Наум Мейман, Тетяна Осипова, Іван Ковальов, Віктор Некипєлов, Софія Каллістратова, Юрій Ярим-Агаєв, Леонард Терновський, Фелікс Серебров. Арешти, репресії, заслання і вироки щодо членів групи тривали. В цілому за вироками радянських судів всі члени МГГ разом узяті мали відбути понад 60 років таборів і 40 років заслання [10]. До кінця 1981 р. на волі в СРСР лишилося тільки троє членів МГГ – Олена Боннер, Софія Каллістратова і Наум Мейман. У грудні 1981 р. було порушено кримінальну справу проти Софії Каллістратової, а 6 вересня 1982 р. їй було висунуто обвинувачення за частиною 1-ю статті 190-ї КК РРФСР – «систематичне поширення в усній формі наперед неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад», засноване на документах, вилучених під час обшуків. У такій ситуації 6 вересня 1982 р. члени групи заявили про припинення діяльності МГГ з огляду на неможливість її роботи в умовах репресій, що посилювалися[11]. 28

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Київ, 9 листопада 1976 р. Руденко Микола Данилович (керівник групи), Бердник Олександр Павлович, Григоренко Петро Григорович, Кандиба Іван Олексійович, Лук’яненко Левко Григорович, Мешко Оксана Яківна, Матусевич Микола Іванович, Маринович Мирослав Франкович, Строката Ніна Антонівна, Тихий Олексій Іванович. У другому складі після арештів першого складу групи – Ольга Гейко, Микола Горбаль, Володимир Малінкович, Йосиф Зісельс. Вільнюс, 26 листопада 1976 р. Кароліс Гаруцкас, Ейтан Фінкельштейн, Она ЛукаускайтеПошкене, Вікторас Пяткус і Томас Венцлова. Тбілісі, 1 січня 1977 р. З. Ґамсахурдіа, Р. Рцхіладзе, М. Костава, брати Гольдштейни (Ісай та Григорій). Єреван, квітень 1977 р. До групи увійшли: економіст Едуард Арутюнян (1926), він став керівником групи; студент політехнічного інституту Самвел Осян та Роберт Назарян (1948) – фізик і диякон вірменської православної церкви. Пізніше до ВГГ увійшли робітники – Шаген Арутюнян (один із засновників Національної об’єднаної партії) та Амбарцум Хлгатян. За всієї співпраці та взаємодопомоги відносини між різними групами Гельсінського процесу не можна вважати ідеальними. Насамперед це стосується відносин між московськими дисидентами та дисидентами з національних республік. Співчуття – так, допомога – так, але справжнього розуміння проблем національно-визвольної боротьби проти комуністичної імперії не було, та й досі нема. «Давайте будувати разом демократичний Радянський Союз» – така формула домінувала у відносинах московських та київських дисидентів. За понад десять років правду українських, литовських, вірменських дисидентів було доведено – тільки розпад імперії дає можливість розвитку всім народам імперії, зокрема євреям. Ось що пише про УГГ досить зверхньо Людмила Алексєєва у книзі «История инакоміыслия в СССР» [11]: «…З перших слів першого меморандуму Української Гельсінської групи йдеться про геноцид та етноцид на Україні…. Вона [Група]

Поза рубриками

повністю зосередилася на українській національній проблемі… Про це свідчить не тільки програмний документ, а й наступні документи Групи… Всі вони присвячені загальним та окремим аспектам національної проблеми. На відміну від інших Гельсінських груп, Українська зовсім не відгукувалася на релігійні переслідування, хоча в Україні ця проблема є не менш гострою, ніж в інших республіках… Нема в цих документах і згадок про проблеми єврейського руху за від’їзд в Ізраїль, хоча десятки тисяч євреїв на Україні домагаються дозволу на виїзд, і багато з них піддаються у зв’язку з тим дискримінації». Не випадково актуальним був і, на жаль, залишається відомий вислів: російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Сьогодення Після розвалу комуністичної імперії дисиденти опинились у різних країнах, але майже всі без винятку включилися в громадські та політичні процеси у своїх країнах. Більшість єврейських дисидентів, насамперед сіоністи, виїхали до Ізраїлю, деякі з них стали депутатами кнесету і членами урядів Ізраїлю (Віктор Браїловський, Натан Щаранський, Юлій Едельштейн). Ціла група українських дисидентів стала депутатами Верховної Ради (Микола Горбаль, Богдан Ребрик, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновол, Ірина Калинець, Степан Хмара, Михайло та Богдан Горині, Олесь Шевченко, Левко Горохівський, Генрих Алтунян). Про подальшу активність єврейських дисидентів уже в Ізраїлі свідчить діяльність заснованого Яковом Сусленським ще 1979 р. Громадського комітету єврейсько-української співпраці. Однією з перших акцій (1980) Комітету була вимога «… справедливості: надати звання Праведника народів світу Митрополитові Шептицькому» [24]. Її підписали Голова Комітету Олександр Фельдман, Організаційний секретар Яків Сусленський, члени: Рейза Палатник, Юрій Мілославський, Ізраїль Клейнер, Мойсей Фішбейн, Шльомо Дрезнер, Михаїл Хейфец. Декілька єврейських дисидентів, які ніколи не намагалися виїхати в Ізраїль чи у США, залишилися жити в Україні (Семен Глузман, 30

Недомовленість Відтворюючи численні картини знайомств, дружби та спільної боротьби, чи не ідеалізую я стан українсько-єврейських відносин у дисидентські часи? Майже всі згадують початкові негативні стереотипи одної групи щодо іншої. Описують поступове розмивання чи навіть руйнацію стереотипів після знайомства. Чи залишаються зрештою якісь недомовленості? Прямо про це ніхто не згадує, але опосередковано за різними спогадами та поведінкою деяких дисидентів після звільнення можна припустити, що в житті все відбувається не ідеально, а реально. Певний аналіз українсько-єврейських відносин я зустрів лише у спогадах Михайла Хейфеца, але опосередковану інформацію про деякі непорозуміння можна зустріти у спогадах Йосефа Менделевича, Ґабріеля Суперфіна, Мирослава Мариновича, у деяких виступах уже в новітні часи Левка Лук’яненка, Ігоря та Ірини Калинців, Анатолія Лупиноса. Великою драмою для Якова Сусленського було відкриття про нові неприємні антисемітськы риси у виступах свого табірного друга Левка Лук’яненка. Яків, який віддав після зони та еміграції 26 років товариству «Україна–Ізраїль», так і не зміг осягнути цього нового та неприємного для нього образу Левка. Українці і в ув’язненні, і на волі були більшістю, а євреї – меншиною. Українці боролися за свою національну державу і наражалися на жорстокі репресії з боку комуністичної імперії, а в євреїв уже була держава, і репресії проти них імперія вела передусім через їхнє бажання полишити її та приєднатися до своєї держави. Все це створювало певну асиметрію у відносинах, яку не так легко відчути та побачити, бо на тлі спільної боротьби вона не видається значною. Ось як намагався аналізувати цю ситуацію Михайло Хейфец [21]: 31

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Леонід Мілявський, Йосиф Зісельс). Вони не стали депутатами парламенту, але беруть активну участь у розбудові громадянського суспільства та надалі підтримують дружні стосунки з українськими дисидентами, щоби разом розбудовувати нову Україну. Контакти між українськими дисидентами та сіоністами стали дуже рідкісними, активізуються лише під час нечастих відвідувань українцями Ізраїлю чи сіоністами України.

Поза рубриками

«.... Євреї, за всієї їхньої зовнішньої реакції на будь-яку світову ідею, монологічний за характером народ. Вони мають здатність так захоплюватися створеним їхньою уявою світом, власними ідеями та міркуваннями, що, буває, не помічають навколишніх об’єктів, та й суб’єктів. Ця властивість самопоглинання власним внутрішнім світом допомагала, мабуть, вистояти цьому згустку людей у вигляді особливої спільноти, що не зливається ні з ким упродовж двох тисячоліть вигнання – ситуація, майже унікальна в людській історії! Але ця ж властивість національного характеру, яка надавала йому такої потужної стійкості, – коли розмовляють, не слухаючи співрозмовника, коли спілкуються, а водночас не помічають об’єкта спілкування, коли живуть поруч, торгують, вітаються, жартують із сусідом і водночас існують на іншій планеті, іншій, що не перетинається із сусідом, площині життя, – думається, ця властивість передовсім викликала той стрижневий антисемітизм усіх племен і народів, який тінню супроводжував єврейську громаду в будь-яких її мандрах. Цей ліричний відступ про євреїв знадобився мені ось для чого: як єврей я володію, природно, властивостями свого народу. І тому, відчуваючи на перших порах тонку, але цілком істотну кригу, яку проклав між нами Стус, я навіть не замислювався над справжньою причиною цієї ввічливої відстороненості. Припускав, що аристократичний холодок – або звичайна манера спілкування Василя, або я сам чимось йому неприємний. І тільки під час розмови про статті Померанца і Ґуревича зрозумів: Василь цурався не мене особисто, але побоювався в мені універсалістського єврейського початку. Між таким початком і собою він установив невидиму, але непроникну стінку. Чи не тому, що він – неодмінний, вроджений ворог універсалізму, зовсім не національно-обмежена, національно-обмежена людина, але в наш час універсалізм здавався йому центральною небезпекою, що загрожувала духовному існуванню його народу. А євреї в його очах були носіями універсалізму – навіть найкращі. Ось дві його розповіді, що запам’яталися мені в таборі: – Під слідством я сидів в одній камері з Семеном Глузманом. Зовсім молодий психіатр, хлопчик, з чубчиком і такими ось, – він 32

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

показав, – пухкими губами. Зробив блискучу експертизу по Григоренку. Олена Боннер, коли його вперше побачила, не повірила, що це він: «Такий молодий, і зробив таку роботу» ... Отримав 12 років і здивовано казав мені: «Адже це майже стільки, скільки існує моя свідомість». Один з найкращих людей, яких я зустрічав у житті. І можеш уявити моє самопочуття: чудова людина, дисидент, який пішов у в’язницю, народився і виріс у Києві, жив у нас усі роки, а в ґебістській в’язниці я мушу, – тут Василь приклав руку до грудей, немов серце прихопило, – розмовляти з ним російською ... Друга розповідь: – Ти не зустрічав на зоні Берґера? Єврей, ленінградський поет. Сів у справі гуртка Брауна. – Ні. Він ще до мене пішов на заслання. – Дивний... В Ізраїль їхати відмовляється. Я, мовляв, російський поет, пов’язаний з російською мовою, російською культурою. В Ізраїлі для мене все чуже. – Василь зробив довгу паузу. – Доводить, доводить... Не розумію, нащо потрібно логічно обґрунтовувати, любиш ти свою матір чи ні. І обрізав неприємну йому розмову про Берґера. Чому ж Василь спочатку думав, що я належу до людей, для яких любов до матері є предметом логічних вправ? Я думав про це на зоні. Мужні і незламні люди, українці все ж таки були переможеними. Нехай тимчасово, але поки тріумфували вороги, «свині, ратицями відштовхували один одного від годівниці», як висловився одного разу Стус. Поразка в національній битві створювала навколо них поле трагедії, поле підвищеної чутливості до всього, що зачіпає національний нерв душі. Моє спокійне ставлення до власних національних справ сприймалося Стусом як байдужість до них і, отже, як духовна ущербність. Насправді все виявилося іншим. Євреї в зоні просто відчували себе переможцями. Військовополоненими, захопленими армією, яка, тим не менше, вже зазнала поразки. Ізраїль не просто існував (що саме по собі теж перемога): що ще важливіше для відчуттів радянського зека-єврея, він щомісяця бив і бив радянську імперію. Звичайно, не під дих – на жаль! – а тільки ляскав її по носі, але як це було приємно!

Поза рубриками

Це створювало в моїй душі особливу, незрозумілу Стусові налаштованість національного спокою: ми, євреї, в цей час намагалися не хворіти національно. На очах зникала (по-різному у різних людей, звичайно) звична зі сталінських часів, напружена підозрілість до «чужинців», нервова вразливість до кожного закиду, критичного зауваження. Звичайно, тривав процес, а результат іще невиразно позначався, але загальний його напрям був безперечно ясним. І навпаки, у переможених українців національний біль ставав центром світовідчуття. І тому, мабуть, аж до етапу на 19-ту зону в серпні 1976 я, людина, яка зовсім не схильна підкреслювати своє єврейство і така, що розмірковує про Ізраїль з педальованою об’єктивністю, здавалася Василю Стусу товаришем за стражданнях, по боротьбі, але не по душі. Принаймні мені так здавалося». З моєї недавньої розмови з Ґабріелем Суперфіном: «….У таборі було дещо важко. Тому що була якась недомовленість, напруженість. Але вона йшла від мене самого. Тому що в середовищі «своїх» не треба напружуватися, стежити за своєю коректністю (аби випадково нетактовно не образити). Було (та й зараз буває) почуття, що в кожному національному середовищі є щось, що не відкривається в присутності «чужого». Але напруження в зоні з молодими українцями – Антонюком, Пронюком, Світличним не було. У камері важкувато було: обурювала одержимість Анатоля Здорового. Але єврейської теми (в сенсі антисемітизму) я просто не пам’ятаю. А коли українці були національно орієнтовані, то до сіоністів вони ставилися як до товаришів по боротьбі (чи я був трохи іронічний до сіоністів, але особисто з ними мені було цілком родинно). Резюмуючи, оціночно скажу: в таборі був дружній альянс демократів-українців і тих, що приставали до них, – західників-оунівців і підпільників 60-х, з євреями-сіоністами і євреями демократичного напряму. Але мені з українцями, як і з німцями, як з естонцями, спілкуватися доводилося трохи напружено. Але це через мою таку внутрішню настороженість. Або через недоліки у знанні мови? ...зрозуміло, свідомістю це близькі мені люди, абсолютна до них довіра і любов, співчуття. Але глибоко заховані емоції – 34

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

страх зблизитися – зберігаються (до речі, у таких яскравих людей, як Антонюк та Іван Світличний, відчувався комплекс неповноцінності, мовляв, і Шевченко – поет обмеженого змісту, і мова наша не настільки багата і гнучка, і що ми – провінція, а наша наука – історична – просто сором). Не можу позбутися досі почуття, що повної відвертості у спілкуванні з українцями не було (це не підозра їх в антисемітизмі, а немовби відчуття, що ми росіяни або зрусифіковані євреї, не можемо зрозуміти до кінця їхнього болю, їхньої туги за батьківщиною, розділити їхню ненависть до окупантів тощо). Здавалося, що є теми, які можуть обговорюватися лише серед «своїх». Все одно, хто ці «свої» – росіяни, євреї, українці тощо. Почуття «некомфортності». Мені найлегше було серед напівєвреїв, при тому, що я, безумовно, за культурою росіянин». Михайло Хейфец [22]: «…Уникнувши небезпек асиміляції, націоналіст-інтелігент бачить у традиції символ чистоти. Але – з великою тонкістю зазначає (Франц) Фанон – виникає розрив між традицією і рівнем сучасного європейського розвитку такого інтелігента. І цей розрив породжує глибоко прихований комплекс національної неповноцінності. Інтелігент бачить недоліки свого народу, усвідомлює їх, але не може, не сміє про них сказати, побоюючись ненароком зганьбити, образити свій і без того ображений народ, його національне почуття. Я спостерігав не раз цей парадокс, цей комплекс навіть у такої, на мій погляд, високоталановитої і по-справжньому, на вищому європейському рівні освіченої людини, як поет Василь Стус. Після читання «Літопису Самовидця» я сказав йому: – Найбільше вражає мене автор. Це дуже хороша людина. Це людина рідкісного на той час серця: він жаліє жертв козацьких набігів, жаліє євреїв, поляків і своїх мужиків. І водночас він абсолютно не жаліє України. Розумієш, не українців, а України. Абсолютно спокійно, і навіть із симпатією, пише, як козаки запрошували іноземців на батьківщину – калмиків, татар, москвичів, турків. Як це поєднувалося – великодушність і гуманізм з такою дивною відсутністю патріотизму?

Поза рубриками

Василь довго сидів мовчки. Його красива, як у арабського скакуна чистих кровей, голова задумливо опущена в землю. Потім із зусиллям сказав: – Я думаю, що це пов’язано не з його особистим характером, а з деякими рисами характеру мого народу. Але про це я б не хотів говорити з тобою, Міша». Висновки 1. Українські та єврейські дисиденти у 60–80-ті рр. до того, як потрапити у в’язниці й табори, майже не були знайомими, про інших вони могли лише дещо дізнатися з радіоголосів і самвидаву. 2. Комуністична репресивна система звела дисидентів різних національностей у місцях позбавлення волі, і лише там вони змогли познайомитися та зблизитись у намаганні пізнати один одного та разом чинити опір адміністрації та КҐБ. 3. Тільки спілкування між українськими та єврейськими дисидентами в ув’язненні дозволило їм подолати існуючі стереотипи і закласти підґрунтя майбутнього співіснування їхніх народів як усередині країни, так і в міждержавному форматі. 4. У 60–80-ті рр. спільна боротьба українських та єврейських дисидентів була мало відомою в Україні. У США та Канаді про неї знали більше, що сприяло певному подоланню бар’єрів між діаспорами, які перед тим ставилися одна до одної дуже насторожено. 5. Інформація про спільну боротьбу почала поширюватися Україною лише наприкінці існування совєцької влади та після здобуття незалежності, коли всі в’язні, що залишилися живими, звільнилися з місць позбавлення волі й почали виступати у пресі, брати активну участь у громадському та політичному житті. 6. Нині українські та єврейські дисиденти живуть переважно в різних державах, де беруть активну участь у розбудові своїх країн та сприяють значною мірою налагодженню дружніх відносин між державами, але між собою майже не спілкуються у постійному форматі. 7. Ті поодинокі єврейські дисиденти, що залишилися в Україні, й надалі підтримують дружні стосунки зі своїми українськими побратимами і разом сприяють позитивним перетворенням у країні. 36

1. Павло-Роберт Магочій, Йоханан Петровський-Штерн, «Євреї та українці: тисячоліття співіснування», Ужгород, видавництво Валерія Падяка, 2016. 2. Електронна єврейська енциклопедія, http://www.eleven.co.il/ 3. Володимир В’ятрович, Чи була ОУН антисемітською?, https://zbruc. eu/node/64962 4. Електронна єврейська енциклопедія, Євреї Росії у лютому–листопаді 1917 року, http://www.eleven.co.il/ 5. Інтерв’ю Натана Щаранського, https://www.ostro.org/donetsk/society/ articles/492937/ 6. «Если не сейчас…», К., «Дух і Літера», 2000. 7. «Господи, Ти відкриєш уста мої…», Йосиф Зісельс у розмовах з Ізою Хруслинською, К., Дух і літера, 2017. 8. Александр Подрабинек, «Диссиденты», Москва, АСТ, 2014. 9. Глузман С.Ф., Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента, К., Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. 10. «Форум націй», № 6/121 – Червень 2012, http://www.forumn.kiev.ua/ newspaper/archive/121/zustrich-v-kyyevi-z-iosefom-mendelevychem.html 11. Людмила Алексеева «История инакомыслия в СССР», – М., Моск. Хельсинcк. группа, 2012. 12. Овсієнко Василь, Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 1 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. (Додатковий наклад – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, 2007), с. 300–308: 13. Мирослав Маринович, «Всесвіт за колючим дротом» (Спогади та роздуми дисидента) Видавництво УКУ, Львів, 2016. 14. Інтерв’ю Миколи Горбаля Йосифу Зісельсу, 8.09.2017 р. 15. Юрій А. Вудка, Московщина (Мемуарний есей), Українська видавнича спілка, Лондон, 1978. 16. Доброокий: Спогади про Iвана Світличного, упоряд. Надія Світлична, Леоніда Світлична, 1998. 17. Менора. 1973–2013. http://berkovich-zametki.com/Kiosk/Menora_40.pdf 18. Інтерв’ю Левка Лук’яненка Йосифу Зісельсу, 28.08.2017 р. 19. Хруслінська Ізабелла, Тима Петро, Діалоги порозуміння: Українсько-єврейські взаємини, К., « Дух і Літера», 2011. 20. «Операция «Свадьба», http://jhistory.nfurman.com/zion/zion008_06.htm 37

Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ

Посилання

Поза рубриками

21. Михаил Хейфец, Украинские силуэты, ХПГ, Харьков, «Фолио», 2000. 22. Михаил Хейфец, «Мирное время. Русское поле». http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=page&num=9138 23. digitized by ukrbiblioteka.org Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя, червень 1975, 6 (174). 24. http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/vymahayut-spravedlyvostynadaty-zvannya-pravednyka-svitu-mytropolytovi-sheptytskomu/ 25. Рух опору в Україні, 1960-1990, Енциклопедичний довідник, Київ, «Смолоскип», 2010. 26. Євген Сверстюк, Діти різних народів. Передмова до книги «Іноземці про українських в’язнів», Спогади / Упор. Олена Голуб; передм. Євгена Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2013.

Моя найщиріша подяка всім моїм колегам та в’язням-побратимам, хто надав мені допомогу у підготовці цієї доповіді: Тетяні Хорунжій, Ірині Володарській, Галині Хараз, Михайлу Ґольду, Святославу Бакісу, Мирославу Мариновичу, Богдану Ребрику, Василю Овсієнку, Семену Глузману, Миколі Горбалю, Ґабрієлю Суперфіну, Зоряну Попадюку, Олесю Шевченку, Анатолію Альтману.

Михаил Король КОРОЛИ Семейные предания на фоне исторической действительности и наоборот

В ПОИСКАХ РЕКИ Он помнил еще те времена, когда в Мотыжине была река. Собственно, река там была всегда, и в то же время реки никогда там не было. Да, именно так. Поверьте, такое уж это местечко – Мотыжин, ничем не хуже и не лучше других заколдованных и зачарованных сельских городков бывшей Речи Посполитой, в которых со времен еще Казимира Великого обосновались сыны Израилевы, покинувшие постылые Рейнские берега. И нет тут никакой мистики, никакой чертовщины, никакого колдовства, хотя и по сей день местные жители подозревают уже давно не обитающих в Мотыжине евреев в несомненном обладании волшебными свойствами… Но дело, конечно, в самом Мотыжине, а при чем здесь «иерусалимские дворяне», разберемся чуть позже. Некогда известный писатель-историк Михаил Петрович Погодин, друг российского поэтического Гелиоса, уверял, что никакой на самом деле это не Мотыжин, а самый, что ни на есть, древнерусский город Мутыжир, упомянутый в Ипатьевской рукописи «Повести временных лет». В тот год, когда в Иерусалиме родился король Балдуин Четвертый Прокаженный, 39

Проза

черниговский князь Изяслав выгнал из Киева князя Ростислава. Но князь Ростислав недолго переживал и, объединившись с владимирским князем Мстиславом, а также с ковуями, торками, берендеями и печенегами, в год, когда в Иерусалиме умер король Балдуин Третий, ополчился на Изяслава и захватил по пути город Мутыжир, от коего, дескать, по сей день остался, поросший славным лиственным лесочком Высокий вал на берегу чахлого пруда. Ну, и скажите мне теперь, как такая важная крепость западных границ Киевского государства не омывалась водами какой-нибудь прекрасной ленивой реки, по которой в городище приходили ладные струги, груженные заморскими товарами? Берег левый, берег правый… Левый – Слобода, правый – Довга. Или наоборот. А над всей красотой этой замковище возвышается… Эх! Но вот тоже широко известный в узких кругах поп-краевед Лаврентий Похилевич подверг сомнению мутыжирскую гипотезу, написав: «О времени и случае построения Мотыжинского замка и вала не сохранилось предания. Покойный историк Погодин полагал, что упоминаемый в летописях под 1162 годом город Мутыжор есть наш Мотыжин: ибо к нему удобно приурочивается все, что говорится в летописи о не существующем нигде Мутыжоре». Невидимый град Мутыжир Похилевич отверг, а реку – нет. Но осторожно, и не рекой назвал, а речкой. Но отнюдь не безымянной. Буча. Вот как она называется – Буча, а еще – Бученка. Речка Буча. Правда, Эдвард Руликовский, гордый лях, в «Географическом словаре Королевства Польского» сказал, как сваю вбил: «Местечко над рекой». Ну, а Похилевич куда осторожнее: «Мотыжин – местечко в 2-х верстах от Копылова на старой Радомысльско-почтовой дороге, при вершинах речки Бучи. «Местечко над речкой» – так забавнее, не правда ли? Да и к истине ближе… То есть, к истокам. Так вот, все ли упомянутые выше ученые мужи во времена правления Николая и сына его Александра, императоров всероссийских и царей польских, побывали в этом заколдованном Мотыжине и своими глазами увидели, что никакой речки-то, честно говоря, и нет, сказать затрудняюсь. Наверное, из них троих только отец Лаврентий и лицезрел сии места воочию. Но вряд ли пытливый священник снизошел до беседы на эту тему с неким уважаемым старожилом Мотыжина, ковалем и бондарем, не последним представителем трех 40

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

сотен местных этих самых сынов Израилевых. А зря. Потому что кузнец Михуэл-Алтер Король имел не только крепкую хату, кузню, лошадь, бочкарню, восмерых детей, корову и не понятно сколько внуков и правнуков, но и полное право на воспоминания почти пятидесятилетней давности, связанные с существованием реки по имени Буча, якобы вяло протекавшей меж лугов, поросших чудесными цветами-люпинами, под боком земляных валов древнего городища и мимо редких лиственных рощ на радость ковуям, русам, торкам, украм, печенегам и прочим берендеям. Но помнил он совсем другую реку. Михуэл-Алтер был тогда для самого себя молод, хотя за плечами был 25-летний опыт выживания в солдатском городке, сами же эти плечи были широки, а ладони обожжены и споры не только на ковку, но и на потеху – Король запросто разгибал подкову в польскую букву S, а вот пятаки ломал только в том случае, если ему давали взамен новых два. Без передыху мог он прошагать тридцать верст по бездорожью – за один день, да еще и с поклажей. Вот только лицо его ничего не говорило о возрасте – из-за глубоких темных морщин и кожи цвета испорченного свитка Торы из ясногородской генизы оно всегда казалось безнадежно безвременным… Бороду, впрочем, он старательно укорачивал, как и пейсы, – чтоб не опалить на горне. К Доминику Шимановскому, стареющему владельцу мотыжинского ключа, в его макаровский замок Михуэла-Алтера привели вопреки всем правилам и субординациям, но по воле самого шляхтича, озабоченного тем, чтобы в руки наследника Юзефа скучное местечко перешло в приличном виде, достойном древнего слеповронского герба. Шимановский очень живо сразу же спросил про самое важное: – А что, жид, правду говорят, что ты кузню покупаешь? В Мотыжине было две кузницы на разных сторонах местечка и один кузнец, верно спивающийся Григорий. Второй, Микола, уже спился и помер. Осталось после него черное покосившееся строение с полуразрушенным горном и разбитой наковальней. Плохонькие инструменты быстро разворовали. А в селе по хозяйствам быстро обнаружилась нехватка всяческих бытовых железяк: гвоздей, лопат, сковород, серпов, лемехов, обручей для бочек и дужек для

Проза

ведер. И тут так удачно разыскал управляющий отставного солдата, имеющего опыт в кузнечном деле, да еще и еврея, наверняка непьющего. Солдатик, согласно проверенным слухам, получил по отставке хорошую посессию, аж десять десятин земельных угодий на Житомирщине, и сумел продать их по тридцать пять рублей ассигнациями за десятину. Заполучить этого коваля для Мотыжина Шимановский пожелал еще по одной причине. Чудаком слыл Доминик, бывший камергер последнего короля польского и великого князя литовского Станислава Августа Понятовского, и одним из его чудачеств было особое отношение к малым народам, составлявшим, о парадокс, большинство населения его владений, ныне переплывших из Речи Посполитой в Российскую империю. Особое внимание проявлял Доминик Шимановский к трудам своего хорошего знакомого, беспокойного романтика Тадеуша Чацкого. Кстати, после смерти Чацкого в 1813 году Шимановский увековечил его память так, что покойному и не приснилось бы подобное. Нет, речь идет не о популярной в свое время «Эпитафии Тадеушу Чацкому», написанной Шимановским на латыни, а о том, что однажды, гуляя в Житомире вдоль скалистых берегов зеленого Тетерева, Доминик, сочиняющий надгробные строки, обратил внимание на странный гранитный утес, похожий не просто на носатую голову, а именно, что на облик усопшего Тадеуша. С легкой руки, вернее, языка Доминика, каменный лик стали называть в народе «головой Чацкого», и поныне это чуть ли не главная достопримечательность города Житомира, жители которого в массе своей не слышали про Шимановского, а про Чацкого, может, и слыхали, но про другого, о коем не будем ныне размышлять, а то ведь снова придется возвращаться к Погодину и Пушкину, не сомневавшихся в том, что Грибоедов тоже был очарован в свое время искрометным Фаддеем Феликсовичем Чацким. Да, Шимановский более всего любил три его произведения: «О nazwisku Ukrainy і początki kozaków», «O Żydach i Karaitach» и «O Tatarach». Все они проживали на территории Речи и все они будоражили воображение Доминика. Особенно же – жиды, «дворяне Иерусалимские». И вот приводят к нему, шляхтичу слеповронскому, одного такого, да еще с фамильным именем Король. Ну, не забава ль? И мастера в придачу, покупающего кузницу. 42

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

Доминик оживился; всё складывалось так, как ему и мечталось в рассуждениях о своем роде. – Прадву говорят, ваше выкосородие! Купопаю. Михуэл-Алтер, так уж судьба распорядилась, понимал, кроме двух родных, еще с четверть дюжины других наречий, приютившихся в империи, но изъяснялся на них косо, смешно переставляя слоги и звуки. Тем не менее, понять его можно было легко, да и говорить он привык с особым каким-то налётом уверенности, напористо и четко, так, что еврейский акцент не замечался собеседником. Ну, а мы в дальнейшем постараемся передавать речь Короля без этих метатез, тем более, что и наличие слова-то такого ни в каком из знакомых наречий Михуэл-Алтер не предполагал. – Что ж, кароль ковальский, продам я тебе кузню в Мотыжине; это хорошая кузня, добрая, не пожалеешь. И задешево продам, всего за 30 рублей серебром, считай, это твой гешефт. Правда, без инструментария. Прикупишь его в Копылове или здесь, в Макарове. И дом присмотришь себе в мотыжинском обществе. Семей сорок твоих единоверцев у меня живет. Семья-то у тебя, солдатик, имеется? – Так точно. Жена, двое сыновей. Но, ваше высокородие, кузницу смотреть надо. – Посмотришь-посмотришь, без этого никак. Но не пожалеешь. Кузня – прелесть! А село? Знаешь, какое прекрасное это местечко? Зря, что ли, ваши его давно уже облюбовали? Тракт житомирский проходит через Мотыжин, а значит, торговля идет, а что еще вам нужно, а? Ну, спрашивай! – Позволю поинтересоваться, ваше высокородие, а кузница-то при реке находится? Без воды рядом надежной кузницы не бывает. Шимановский призадумался и пальцем поманил управляющего. Тот что-то спешно зашептал шляхтичу на ухо. – А вот это, – загадочно зашептал старый Доминик, – ты, жид, сам и решишь. При реке или нет. Но слушай: тут всё неспроста. Не говори сразу «нет». Ты подумай. Посмотри. Походи по окрестностям. Все на ус свой солдатский наматывай. А с тобой я поговорю на следующей неделе. Тогда и поймем, будет ли сделка. Иди-иди, тебе подводу дадут, в путь отправляйся.

Проза

…В первых числах местного месяца червень мотыжинский староста с большим неудовольствием показывал Михуэлу-Алтеру то, что называлось кузницей. Король не скрывал своего раздражения и разочарования. Коричневые его скулы напряглись, тонкие губы совсем исчезли под усами, кривой клюв носа хищно целился в старосту. От мотыжинского кагала старосту сопровождал Мошко Воскобойник, молодой быстроглазый человек в мешковатой, но чистой капоте. Зачем-то он притащил с собой лопату. Мошко сразу понял, что сделка не состоится. Реки не было. Они стояли в сырой низине, поросшей мелким ольшаником. Ставок – это заросший пруд, главный мотыжинский водоем, остался в полверсты за спиной, а вместе с ним и центр села с остатками вала древнего городища. Черная кузница нелепо и грузно накренилась над оврагом… Печь горна осыпалась бесформенной кучей кирпичных обломков. – Рэб Михуэл, – Мошко почесался под картузом и плюнул на осколок глиняного сопла под ногами, – вы не смотрите, что тут так… Тут всем коваль нужен, и общество поможет поправить, починить… – Для кузни нужна вода! Много воды! – вдруг заорал Король. – Кузня – это же огонь, огонь, жар! А здесь, здесь – где она? Где река, о которой говорили? Где эта Буча? Зачем вы вообще сюда меня привели? Если хотите знать, это не кузня, а миспарштейениш. И цена ей три рубля. Никто больше не даст! Староста очень старался делать равнодушный вид, но тут с невольным удивлением посмотрел на Воскобойника. – Не-до-ра-зу-ме-ни-е, – с удовольствием произнес Мошко сложное русское слово. – Господин Король не хотят покупать это не-до-ра-зу-ме-ни-е. Говорят, что речки нет. Говорят, кузня плохая. Староста, усталый пожилой селянин, брезгливо морщился, шевеля подковой пегих усов, и, наконец, тоже подал голос: – Ага, кузня погана. Але можна поправыты. И потрибно. А ричка тут е, мы знаемо. Покажи, Мошко. – Да вот она, вот, – Воскобойник махнул рукой на горизонт. Михуэл-Алтер, все более утверждаясь в мысли, что в Мотыжине живут одни сумасшедшие, с раздражением посмотрел на ровный и скучный ландшафт. Впрочем, посередь полей угадывалась 44

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

небольшая ложбинка, похожая на высохшую и заросшую пойму лугового ручья. – Бывшая? – Ни-ни! Настоящая! Вот, щас покажу еще, смотрите, реб Михуэл. Воскобойник засуетился и вдруг стал стаскивать с себя капоту, смешно запутавшись в рукаве. Сунув одёжу Королю и заправив кисти арбаканфеса в порты, Мошко схватил лопату, скатился в ложбину с северной стороны от кузни и неловко стал ковырять пружинистый дерн. Задыхаясь, но продолжая копать непослушную землю, Мошко отрывисто выкрикивал Михуэлу-Алтеру, который с нарастающим интересом наблюдал за странной работой мотыжинца: – Чернобыльский цадик, господин наш, наставник наш и учитель наш Менахем-Нахум, говорил отцу моему! Чтобы одного из младших сыновей Мошкой назвали! Мойше-рабейну был найден в речке, и слово «вода» ему родное. Цадик учил, что человек по имени Мовша, или Мойше, или Мошко – всё одно! – воду чует! Вот она, реб Михуэл, сами смотрите. И правда, в широкой яме уже явственно хлюпало. Бросив мошкину капоту на бревно, Король спустился к яме и отобрал у Воскобойника инструмент. Сразу стало ясно, что служивый копать умеет. Но долго махать лопатой Королю не пришлось – яма на глазах наполнялась коричневой водой. – Как это? – Это наша речка, реб Король. Буча, которой нет. Но здесь она рождается. Отсюда она потечет. Это ее глаз, родник. Есть всё-таки речка, есть! …Короля прозвал Королем унтер-офицер от инфантерии Антонов, отвечающий за обреченный на провал отбор гренадеров из числа евреев, выросших в военном городке. А потом так уже и записали, потому что при силе своей природной еще и упрямцем был, да вспыльчив неожиданно. Гренадером он так и не стал, как и остальные претенденты, потому что креститься не желал, да и тот же Антонов, столкнувшийся со строптивостью этого хоть и сутулого, но мощного, как бык, жида, постарался поскорее определить его в мастеровые. В докладной записке начальству унтер-офицер

Проза

написал: «Как солдаты на фронте жиды не принадлежат к категории способных…» Уже на следующий день утром, переночевав в молельном доме мотыжинского кагала, упрямый Король отправился изучать пойму этой непонятной реки. Он думал, что прогуляется до конца чуть видной ложбины, которая обязательно упрется в какой-нибудь древний вал, и вернется сначала в Мотыжин, а потом в Макаров, где его дожидается жена с детьми, и скажет Шимановскому, что эта местечковая кузня его не интересует и что надо будет продолжить поиски пристанища, где можно будет жить в своем, наконец, доме… Но прогулка затянулась. Ложбинка превратилась в неглубокий, заросший осокой овраг, который уводил Короля на север. По самому руслу шагать стало трудно – под бывалыми солдатскими сапогами зачавкала жижа, а потом, пройдя уже версты четыре, путник убедился, что по дну оврага все более и более резво заструился чахлый ручеёк. Странно вел себя этот ручей: то выделывал петли, а то устремлялся на целую версту прямо, как по линейке. Топкие берега, тростник, заболоченные луга, камыш. Редкие урочища. Верста за верстой беспокойный кузнец продвигался в сторону Днепра. Ручей окреп. Сёл вокруг никаких не было видно, но несколько хуторов по пути встретилось. У первого из них с ручьем произошла метаморфоза, хотя коваль и не подозревал о существовании такого слова. Хуторяне перекрыли ручей бревнами и сучьями, и речка разбухла прудом, на пологих берегах которого паслись тяжелые пятнистые коровы. Обойдя ставок, Король без труда нашел эту примитивную плотину и продолжение Бучи. Возвращаться назад он и не думал – речка увлекала за собой. К вечеру он добрался до следующей запруды. Тут уже Буча разлилась не на шутку: саженей на сто раскинулось настоящее озеро. По берегам рос сосновый лес. Пройдет время, и генеральша Савицкая приобретет, кроме Мотыжина, и этот пруд, который с тех пор и будут звать любители местной рыбалки Генеральским. Темнело. Михуэл-Алтер, завидев на полянке у самого берега огонь, устремился к нему. Равнодушные рыбари с ближайшего хутора скользнули взглядом по солдатской шинели странного человека и жестом пригласили к костру. Проголодавшийся Король хлебал 46

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

прямо из котла окуневую уху и заворожено глядел на тускло мерцающую в сумерках воду… …Наутро он продолжил путь и, отмахав в общей сложности тридцать с лишком верст, вдруг вышел к неширокой, но уверенной в своем течении реке Ирпень, в которую тощая Буча неожиданно вошла под прямым углом. Король засмеялся и наскоро прочитал утреннюю молитву. …Через четыре дня он снова предстал перед Домиником из Коврин-Шимановских шляхтичей, носящих герб Слеповрон. – Что ж, покупаешь, жид, кузню? Хороша ли она? – Плоха, ваше высокородие, её всё одно заново строить надо, но покупаю. – Небось, цену хочешь сбить? Правильно я понимаю? Ну, пять рублей скинем, не горюй. Реку-то нашел? – Нашел, ваше высокородие, так точно. Потому и покупаю. Скинули бы еще, ради справедливости… – Но! Что ж… Велю составить купчую. И вот что: ты нужен мне, жидовский коваль, и сыну моему Юзефу тоже будешь нужен, а посему вот тебе мое последнее слово – двадцать рублей. Согласен, солдат? – Согласен, ваше высокородие, но позвольте спросить, почему? – Что почему? – Я нужен вам и вашему сыну? Шимановский задумался, а скорее, сделал вид, что задумался. Щелкнул табакеркой. – Видел ли ты, солдат, герб Ослепляющего Ворона? – Никак нет, ваше высокородие! – Любуйся! – и шляхтич протянул раскрытую резную шкатулку. Кроме тонкого нюхательного табака, в ней ничего не было. – Нюхай, а потом смотри. Михуэл-Алтер громко чихнул, а когда открыл глаза, то перед самым носом увидел картинку на крышке табакерки: черный ворон держит в клюве кольцо, сам сидит на серебряной подкове, а сверху такой же ворон с кольцом сидит на золотой короне. – Это герб нашего слеповронского клана, солдат. Много разных историй рассказывают про римского воина Валерия, одержавшего победу над галлом с помощью ворона, клюющего и ослепляющего

Проза

врага, и про короля Матиаса, у которого ворон украл фамильное кольцо, но я по-своему трактую то, что тут изображено. Мы, Корона, Королевство Польское, взяли под опеку неприкаянных сынов Израилевых, суть коих – ворон черный. Только жид сможет сохранить величие польской короны, но при условии, если заключить с ним завет и заботиться о нем – кольцо! – а про подкову я не понимал, пока не увидел тебя, коваля жидовского. Теперь же знаю, что ты послан роду нашему по промыслу Господнему и будешь кузнецом мотыжинским из рода в род, олицетворяя ворона на подкове… Весь этот не очень понятный ему бред Король слушал невнимательно. Он вспоминал о тех обрывках мыслей, что проносились в его неспокойной голове при виде обретенной речки: вот, мол, и я так, наверное, а точнее, дети детей моих, их внуки и так далее, смогут опять блеснуть на солнце некрупной волной и устремиться туда, куда и положено народу моему, к следующей воде… …Король пережил и Доминика, и сына его, Юзефа Шимановского, и Юлиану Сулимову, которой был продан мотыжинский ключ, и следующую хозяйку, генеральшу Ловцову, и вспомнил эту историю уже в 1878 году, когда местными землями вот уже почти двадцать лет владела Мария Николаевна Кандыбова, по мужу генеральша Савицкая. В том году в Мотыжин по одному очень важному казенному делу наведался киевский уездный раввин Овсей Абрамович Цукерман. По местечку разнесся слух, что Цукерман зачем-то ищет тут речку. Ему сообщили, что про речку знает все старый кузнец, реб Михуэл-Алтер, и Овсей Абрамович не поленился отправиться на окраину, в королевскую кузницу. С ним, еще и потому, что просто любил ходить к Королям в кузню и бочкарню, отправился Лейба Коляков, исполнявший от кагала обязанности писаря, когда приезжало какое-либо начальство, требующее составления протокола для занесения в приказские книги. «В 5630 году от сотворения мира, то есть в 1870 году от появления на Божий свет сына Бандеры… – так начал свою запись в кагальском кондуите Коляков, водрузив его прямо на наковальню. На гостей с интересом взирал великовозрастный внук Короля, Бенцион, который рад был отвлечься от надоевшей ему работы по наведению 48

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

порядка в кузнице. Да она и так была хороша. Благодаря стараниям Нухим-Шулима, покойного старшего сына Михуэла-Алтера, для инструментария были построены специальные деревянные шкапы с гнездами, и старшие кузнецы очень придирчиво следили за тем, чтобы все молотки, клещи, зубила, обжимки, гвоздильни, напильники, пробойники и кусачки находились исключительно на своих местах. У Бенциона уже была своя семья: красавица Злата и двое сыновей, Дувид-Волф и годовалый Нухим-Йось. Злата к тому же опять была на сносях. Двадцатишестилетний Бенцион мечтал о Киеве и потому с умилением глядел на Цукермана. – Кого? – удивился Цукерман. – Реб Лейба, почему вы так странно называете Ешу? Откуда у него взялась малороссийская фамилия? – Тьфу, – сказал Коляков, – чтоб я этого мамзера таки называл Езусом Христусом? Он сын римского солдата Бандеры, обрюхатившего Мирьям, и это все знают. – Простите, реб Лейба, но этого римского солдата звали не Бандера, а Пантира… – Какая разница? Но, скажу вам, этому Бандере повезло: христиане считают его богом, как и сына… – Реб Лейба, мы пришли сюда не для того, чтобы утомлять уважаемого Михуэла-Алтера теологическими диспутами. Ваша же задача записать те выводы, что я сделаю из беседы с господином Королем. Зря вас, что ли зовут Коляков? Калякайте, калякайте, – пошутил казенный раввин. Лейба заскрипел зубами, но не стал рассказывать, что его фамилия восходит к известному библейскому выражению «коль Йаков», то есть «голос Иакова»… …Королю было уже за 80, а точного своего возраста он и сам не ведал. Но зато все в местечке знали, что он самый старый мотыжинский еврей, живущий тут еще со времен старого сумасшедшего шляхтича, про которого дети, поколение за поколением, слушали страшные сказки о том, как он превращает евреев в черных воронов, а те приносят ему в клювах похищенные драгоценности... Сказки эти рассказывал сам кузнец, а местечковая детвора обожала играть в кустарниках на противоположном от кузни берегу пруда, вырытого, по слухам, самим Королем. Местную же ложбинку так и называли – Королёва долина…

Проза

Когда Цукерман спросил, правда ли, что Михуэл-Алтер знает о существовании местной реки, то тот встрепенулся. Ноздри Короля раздулись, и ему явственно почудился запах камышей, тины и окуневой ухи… Он уже был готов радостно вернуться в те молодые годы и утвердительно кивнуть головой, но что-то все-таки заставило старого кузнеца проявить осторожность. – Простите, уважаемый казенный раввин, Овсей Авраамович, а почему вас интересует этот вопрос? – Извольте. Потому что меня пригласили сюда, дабы я провел традиционный обряд развода между мотыжинским мещанином Юдлом Гладштейном и его женой, васильковской мещанкой Сурой. Как чиновник, я обязан произвести этот развод, но как еврей, я вовсе этого не хочу. Я поговорил с Гладштейнами и убедился, что это просто склочные обыватели, которым не разводиться надо, а нарожать еще с полдюжины гладштейнчиков, которые будут лучше своих родителей. Чисто по-человечески, я хотел бы предотвратить этот развод. Вряд ли хромая Сура сможет опять выйти замуж. И вы, реб Михуэл-Алтер, в этом деле можете мне помочь. От вас сейчас зависит, совершится этот «гет» или нет. Итак, вы уверяете, что река в Мотыжине есть? – Простите меня, уважаемый ребе, но я темный и необразованный человек. Для чего нужна при разводе или наоборот, чтобы избежать развода, река? Может, просто нужна вода, чтобы разлить ею супружескую пару? – Нет, нет. По-другому. Обряд такой: господин Коляков, которого наняли писцом для составления бракоразводного документа, пишет на пергаменте 12 ритуальных строк, а в них указывается, что город, где происходит развод, должен определяться по близлежащей реке. Это письмо дают мужу, а он бросает «гет» в руки жены в присутствии свидетелей. Таков обряд. Итак, нам очень важно знать о существовании близлежащей реки. Король разволновался: – Да-да, сейчас, сейчас… Я помню, я знаю… И вдруг, как запах той ухи, ясно и ярко вспомнилась покойная жена, которую тоже звали Сурой, мать его восьмерых детей. Как, бывало, она раздражала и выводила из себя горячего кузнеца, как 50

САХАРНИЦА БРОДСКОГО «От лица остается всего лишь профиль» И. Бродский Нухим-Йось Король, бывший шмуклер бывшей галантерейной артели, а ныне почти хозяин молочной лавки на Львовской площади в доме Лыховского, под сумерки этого стылого январского дня был зол на весь белый свет. Впрочем, с некоторых пор состояние раздраженности и гневного взгляда на Днепровские дали, таящиеся за Костельной улицей, стало для Короля привычным и характерным. Оттуда, с Владимирской стылой горки и катился в сторону Думской площади продрогший Король. Сегодня как-то особенно не заладилось настроение, и раздражало всё, даже собственное имя. Это же надо придумать такое нелепое сочетание красивой фамилии и кургузого, будто с перебитой шеей, имени «нухимйось». И хотя давно, еще со времен военных сборов, Король требовал, чтобы его звали Иосифом – только так! – ни из управных бумажек, ни из куриных голов родственников никак не выветривался проклятый вывихнутый «нухимйось»… Спасибо вам, папаша Бенцион, чтоб вы были здоровы! А кто бы сомневался? Со 51

Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ

иногда хотелось стукнуть эту сварливую, но верную спутницу жизни… Но чтоб развестись? – Итак? – Нет тут никакой реки… Пустое. Нет реки. Цукерман шумно вздохнул с видимым облегчением: – Лейба, пишите так, сначала аф лошен койдеш: «В местечке Мотыжин Киевского уезда, по несуществованию в оном речки, по еврейскому обряду разводы не могут быть производимыми. Киевский уездный раввин О. Цукерманн. Точка.» Теперь то же самое по-русски… …А Король долго еще сидел с закрытыми глазами на широкой, предназначенной для установки на ней новой наковальни, колоде и, широко раздувая коричневые ноздри, вспоминал несуществующую реку…

Проза

здоровьем у папаши в его 65 бодрых лет все в порядке. Затрещины, которые он отпускает своим олухам в хедере, звонки, как свежая сосновая доска, и искристы, как удар по наковальне, зря, что ли, у папаши вся юность прошла в мотыжинской кузне? Совсем недавно Нухим-Йось по просьбе брата Дувида вызывал врача с Михайловской, и не какого-нибудь, а самого Гуревича. Добро, что у доктора родня на Борщаговской живет, а то ведь ни за какие бы коврижки не согласился бы ехать Абрам Савельевич на Шулявку. Только начал Гуревич осматривать племянника Митеньку, как в дом вломился со своего Кривого переулка грубый Бенцион с надвое разделенной, как Скрижали Завета, желтой длинной бородой. «Шо ж ты, дохтур, мине нэ поличишь?!» – грозно вопросил папаша-коваль, ныне меламед-мучитель шулявских шалопаев. «Реб Бенцион, мое почтение! – вежливо сказал Гуревич. – На что жалуетесь?» Папаша свирепо посмотрел на врача и жалостливо прогудел: «Да вот, шото у спину дует!..» Дай Бог здоровья ему и его более чем тридцати внукам… Содержать деда, впрочем, приходится именно ему, бывшему шмуклеру, мотыжинскому мещанину Нухиму-Йосю Бенционову Королю… Да, братья и сестры сильно раздражали в этот день молочника Иосифа, а еще больше он злился на собственную жену Бруху и на ее сестру Дину, которую все в округе звали Дуней. Делами молочной лавки управляли именно они, сестры Овруцкие, а он, как все считали, был лишь только на подхвате. Ни с того, ни с сего мелькнула дурацкая мысль: «Жил бы в Европе, взял бы себе двойную фамилию – Король-Овруцкий! Звучит!» И дети! Собственные дети, горохом рассыпавшиеся по Костельной, Михайловской, Малой Житомирской и Софиевской улицам, будоражили недоброе воображение Короля. На Мирошу соседская шпана готовила облаву, но виновнику было, кажется, глубоко наплевать на это. Мирон, он же Меер, слыл местным силачом. В пятнадцать лет прославился тем, что одним ударом выбил восемь зубов непобедимой «железной маске» в цирке Крутикова. За это жонглеры Гиппо-Паласа, как помпезно назывался цирк на Николаевской, поклялись вытряхнуть душу из жида. Но слава Богу, нашлись знакомые и в цирковой среде, и конфликт кое-как утрясли, да и мелкий Король не давался, время от времени отправляя к костоправам подосланных хулиганов. 52

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

А Миша опять расколотил стекла на четвертом этаже дома номер шесть на Михайловской улице... Была у сына Миши в жизни цель – перебросить камень либо через дом на Малой Житомирской, либо через дом на Михайловской. Пока цель достигнута не была, но почти каждую неделю Нухим-Йось расплачивался за новые стекла. Боря, как сообщили соседи, нарисовал углем на стене дома исправника что-то неприличное, а что – не сказали… Шарлотта всех замучила своими танцами – требует, чтобы все в один миг бросали свои дела и хлопали ей в ладоши. А Фейга – она-то птичка, умница, лапочка, но расцвела в прошлом году такой томной и тревожной красотой, что страшно становится… Ох, дети… И даже кроха Ося вызывает недоумение: пора бы ему заговорить, а он молчит… В пять лет-то! А Виктору в этом году могло исполниться уже 10 лет, но он, только он, зихройне ливрохо, и года не проживший, ничем своего родителя не раздражает… Но вот кто больше всех выводил нынче из себя Иосифа, так это – он, дешёвый гаер Шлёмка Лерман! Ох, Шлёмка… – Господин Король! Остановитесь на минутку, не могу за вами поспеть! – окликнул молочника худощавый человек с подкрученными усами и аккуратной мушкетерской бородкой, когда Иосиф чуть ли не вприпрыжку свернул на Малую Житомирскую и уже нырял в подворотню дома номер четыре, где и проживал со всей мишпухой, упомянутой в приступе раздражительности. – Александр Александрович, желаю вам здравствовать! – Король с удовольствием протянул руку лобастому джентльмену в распахнутой шубе. Из-под касторового полуцилиндра выбивались упрямые темно-русые вихры. Это был художник Мурашко, проживающий тут же, на Малой Житомирской, в собственном доме, доставшемся ему по наследству от отчима, известного в Киеве строгого иконописца. Дом этот и его обитатель очень нравились Королю; что-то в них было общее, похожее: в здании два боковых фронтона с круглыми слуховыми окнами, а у Мурашко такие же необычные треугольные глаза, очень внимательные… – Иосиф Бенедиктович! – Король от этого обращения просто разомлел. – Я очень бы хотел переговорить с вами по одному деликатному, тонкому делу. Только с вами! Ваш свояк…

Проза

Он не договорил. Из подъезда вылетел перемазанный типографской краской тощий юноша и обеими руками вцепился в Короля. – Что случилось, Берл? – Дядя Ося, Борька совсем с ума сошел! Он Штерензону поц пририсовал! Айзик Овсеевич его прибьет, а меня уволит! – Кому? Где? – А вон! – засмеялся Мурашко и ткнул тростью в широкую жестяную вывеску над полуподвальным этажом в глубине двора. Действительно, на бежевом потрескавшемся фоне над приземистыми темно-синими буквами «Типография Штерензона» густым краплаком был изображен очень натуралистичный детородный орган с грустными еврейскими глазами. Тощий юноша вдруг резким движением сорвал со стриженной макушки суконную фуражку и закричал фабричным тенорком: – Дядя Ося! Это Вы виноваты! Вы потакаете буржуазным прихотям ваших детей. Вы предали идеалы передовых рабочих! Вместо того, чтобы бороться за права трудящихся, вы играете в карты с киевской буржуазией! Вы порочите нашу пролетарскую семью! Александр Мурашко ахнул и еще сильнее залился детским радостным смехом: – О, клан пролетарских королей! Чудесно! Чудесно! Друг мой, но ведь это просто замечательно: ваш мальчик вырастет прекрасным художником, слово даю! Сколько Боре лет? – Семь, – машинально ответил Иосиф. – Скоро восемь. На него постоянно жалуются. Он изрисовал уже все стенки… – Ну и чудесно! Знаете, вот тут же, на Малой Житомирской, я в детстве разрисовывал свежепобеленные стенки лестниц… Отчим жестоко меня за это избивал, а я мечтал стать великим художником. Но отчим и слышать про это не хотел. Он требовал, чтобы я левкасил доски для икон и не думал ни о каком дурацком творчестве. Иосиф Бенедиктович, послушайте! Дайте Борису вашему рисовать. Не губите талант, а через несколько лет приводите ко мне. Я как раз в прошлом году начал преподавать в художественном училище. И буду создавать свою студию, свою школу1… 1 А. А. Мурашко (1875–1919) начал преподавать в Киевском художественном училище в 1909 году, но в 1912 году оставил училище и создал

собственную студию в доме Гинзбурга на Институтской улице. Борис Иосифович Король (1902–1967) начал учиться в Киевском художественном училище в 1917 году, но через год был вынужден оставить учебу. В 1919 году А. А. Мурашко был убит бандитами возле своего дома на Лукьяновке. 55

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

– Здесь, в этом доме? – Э, нет, с этим гнездом покончено. Я его продаю. Уже присмотрел себе премилый особнячок на Лукьяновке. К природе поближе! А вы знаете, сколько замечательных еврейских юношей у меня на примете? Изя Рабинович, Саша Тышлер, Рыбак, Ося Вайсблат… И верю, там будет учиться и Боря Король. Будет! Но я хотел поговорить с вами, Иосиф Бенедиктович, о другом… Может, вы проводите меня? Просто тут как-то… несподручно, что ли Ваш племянник слишком, кажется, увлекся политикой. Берл, сын Дувида Короля, что с Шулявки, размахивая фуражкой, продолжал выкрикивать революционные лозунги. Он не заметил, как со спины подошел к нему широкоплечий чернявый красавец и медленным властным движением взял за шкирку. Затрещала ткань, полетели пуговицы. – Мироша!!! – Смотри, Береле, смотри! Это и есть твой портрет. Мы так Штерензону и скажем, не переживай… Тате, а гитеновент! Месье, мое почтение! – Александр Александрович, я вас умоляю, идем отсюда! – тонкое лицо Короля исказила гримаса ярости. Еще совсем недавно Мирона и Мишу каждую пятницу перед шабесом исправно пороли за грехи как свершенные, так и только замышленные. Порол лично отец, но иногда ему помогала и Дуня, Брухина сестра; ей «шалопаи» досаждали чрезмерно: прежде всего, тырили продукты из молочной, за сохранность которых отвечала именно Дуня. Для порки использовали прутья из дворницкой метлы; как правило, для экзекуции хватало трех-четырех, сложенных вместе. Братья не считали необходимым вести себя мужественно и с удовольствием орали. Но вот недавно Иосиф заметил, что Мироша при порке вопит както чересчур художественно, с каким-то прямо колоратурным визгом, но при этом глаза его остаются сухими и веселыми. Оказалось,

Проза

что перед наказанием Мироша надевал под штаны корсет старшей своей сестры Фейги… Очень хотелось по-настоящему треснуть отпрыска по шее, но за последние два года Меер так раздался в плечах, так научился поигрывать мускулами груди и так уверенно складывать ладонь в грозный кулак, что о серьезном рукоприкладстве нечего было и думать… Да плюс эта история с цирком!.. …Мурашко махнул тростью куда-то вверх, в сторону Софийского собора. – Ах, дорогой мой Иосиф Бенедиктович! Какой колорит вносит еврейское местечко в жизнь Киева! Какие широкие мазки, какая свежая палитра! Иногда даже чересчур… – Вы что-то хотели сказать за моего свояка? Что случилось? – Честно говоря, ничего приятного. Соломон Маркович изволил купить у меня несколько рабочих эскизов, очень неплохих, знаете ли… Тема карусели, парижская дама, портрет Бенуа… Так вот, ваш свояк Лерман обещал внести плату вчера. И не явился. Сегодня наведывался к нему на Думскую, но не застал. А кельнер из «Сан-Ремо», ну, вы знаете, что в том же доме гостиничка такая, сообщил, что он еще вчера съехал, погрузив багаж на извозчика и попрощавшись с женой. – Как? – Король был ошарашен. – Я же утром виделся в лавке с Дуней, и она мне ни слова не сказала. Сегодня же я должен с ним встретиться в «Конкордии». Шлёма вообще чудит в последнее время, и назрел очень крупный разговор. – А если он не придет? Умоляю вас, поговорите со Львом Израилевичем! Всё-таки тысяча рублей. Господин Бродский, уверен, не допустит подобного поведения со стороны своего кассира. Ах, прошу вас! Или пусть вернет эскизы, это же прекрасные работы, мне жаль их потерять. Соломон Маркович уговорил меня продать эти работы для того, чтобы переправить в Америку – там интересуются русской живописью, я знаю, это чрезвычайно модная тема в новых галереях. – В Америку? Он так вам и сказал? Значит, он уже всё решил... Вот оно что! Америка! Встреча с художником вконец расстроила Иосифа. Чёрт бы побрал этого Лермана! Пропавшая выручка из молочной лавки, пропавшие драгоценности тещи Хаеле, а теперь еще и картины 56

Чечен молодой Купил поросенка. Всю дорогу целовал, Думал, что девчонка.

И вдруг, поравнявшись с Королем, парень в шинели со споротыми погонами растянул меха простуженной гармони и радостно заголосил в сторону Нухима-Йося: Ося, ты Ося! Ты меня не бойся, Я тебя не трону, Ты не беспокойся!

Король вздрогнул. Кто это? Откуда они его знают? Наверное, кто-то из бесчисленных покупателей, ценителей бесподобно свежего королевского творога… И всё же неприятно и тревожно, тревожно… «Йося, ты Йося!..» ...«Общество распространения» занимало комнаты на третьем этаже дома Карвовской. Королю очень нравилось это здание в стиле, который модно называли «киевским ренессансом». Однажды здесь же, в «обществе», Лев Израилевич Бродский представил на собрании еврейских лавочников архитектора Николая Горденина, и его приветствовали стоя и с аплодисментами, потому что это именно он построил синагогу на Щекавицкой. Тогда, а это было полтора года назад, Иосиф впервые услышал слова «неоренессанс», «эклектика», «мавританский стиль». Ему они пришлись на слуховой вкус чрезвычайно, и Король решил украсить свой кисло-молочный труд «архитектурными излишествами», о которых много и смачно рассказывал Николай Николаевич. Так киевляне познакомились с такими видами творога и способами его расфасовки, как «кариатида», «пилястры с каннелюрами» и «эркер», а кипяченое молоко назвалось «молоком в стиле модерн». Бруха поначалу сильно сердилась и 57

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

Мурашко. Король машинально прошагал несколько саженей и прислонился к стене дома № 20 с вывеской «Киевское отделение общества распространения просвещения между евреями в России». По противоположной стороне Малой Житомирской спускалась пьяная компания, горланящая всё еще модную в России песенку:

Проза

обзывала мужа всякими обидными словами, но потом и сама привыкла к тому, что кринка сметаны теперь «ротонда», а сама сметана, по мнению покупателей, от этого стала вкуснее… Возможно, Лев Израилевич и ценил в Нухиме-Йосе этот невостребованный талант привносить в налаженное традиционное дело сумасшедшие идеи, от которых дело, может быть, и не выигрывало вовсе, но вдруг переставало казаться заезженным и постылым. Совсем недавно в «Конкордии» у них состоялся прелюбопытный разговор. Бродский пригласил Короля выкурить сигару в его рабочий кабинет при клубе. Тот с достоинством принимает приглашение, зная, что Лев Израилевич наверняка ждет от бывшего шмуклера какой-нибудь фокус с далеко идущими последствиями. Беседующие устраиваются на удобных курительных банкетках. Иосиф расслабляет узел модного галстука от братьев Альшванг. В кабинет приносят и кофейник – о, это весьма бонтонно: сигара под чашечку кофе. На сервировочном столике, кроме сигарных принадлежностей и кофейных чашечек, красуется изящная вещица – серебряная сахарница, стоящая на ангелочках с одной львиной лапкой. Король не может оторвать от нее взгляда… Он любуется сахарницей и бережно снимает с сигары тонкую хрустящую обертку. Сигару кладет на столик-бобик, а бумажку задумчиво вертит между указательным и средним пальцами. Вдруг – тричетыре почти незаметных движения – и бумажка складывается в изящный продолговатый фунтик с торчащим «язычком». Король аккуратно насыпает туда ровно одну чайную ложку сахарного песка – ни одна сахаринка не падает на лакированную поверхность «бобика» – и еще двумя молниеносными движениями заправляет бумажный язычок в пакетик с сахаром. Протягивает Бродскому. – Прошу! – Что это, драгоценный мой Король? – Ой, Лев Израилевич! Можно ли так величать меня, скромного молочника, в присутствии настоящего короля, сахарного монарха всея Рассеи? А это – кирпичик вашего королевства. – Прошу пояснить… – Проще не бывает! Сходите в аптеку пана Марцинчика на Большой Подвальной, и он вам бесплатно даст пилюлю от головной 58

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

боли. А знаете, почему бесплатно? Потому что Нухим-Йось Бенционов Король научил его складывать такие кармашки для порошков, что и крошка лишняя не пропадет, да-с! И у вас, уважаемый Лев Израилевич, больше не будет болеть голова от того, что в различные заведения вы поставляете неподотчетное количество сахара. Ведь это так просто: подавать к чашечке кофе или стакану чая порцию расфасованного сахара в пакетике! Смотрите, вам не надо этот пакетик разворачивать – достаточно его, вот так, ра-зорвать! И высыпать сахар в кофе. – И что вы предлагаете? Чтобы я нанял не менее сотни новых работников, которые будут складывать эти конвертики? – Пусть ваши инженеры, Лев Израилевич, изобретут такую машину, которая сама будет складывать бумагу и заполнять мешочек сахаром. – Вы смеетесь? Вы знаете, сколько времени и сколько денег потребуется?.. И ради чего? Нет, мой милый Король, ваша идея – халоймес. – Вы будете первым! Порционный сахар Бродского! Это будет написано на каждом пакетике. С портретами уважаемого семейства и краткой биографией. По всему миру, представляете? Чтобы все персидские шахи знали, чей сахар самый сладкий. …Легкий фокус Короля оставил более видимый и ощутимый след в душе Бродского, нежели представлялось Иосифу. «А что? – думал сахарный магнат. – Нухим-Иось, конечно, фанфарон и пустомеля, но на этот раз придумал красиво. И вовсе не так это технологически сложно. Можно закинуть идею в Киевское отделение Русского Императорского Технического Общества, но лучше не надо… А вот частным образом побеседовать с Толпыгиным, занимающимся непосредственно «сахарными» делами, да с Абрагамсоном, инженером от Бога, стоит попробовать. Да-да, именно с Артуром Адольфовичем и надо все это обсудить частным образом, tête à tête… Немец поставленной задачей увлечется, я знаю, и будет работать медленно и скрупулезно. Возможно, к 1915 году уже сможем наладить выпуск «порционного сахара Бродского». И если дело пойдет – Королю процентик. Надо будет ему сказать, чтоб языком не трепал».

Проза

…На третьем этаже дома Карвовской, в комнатах, занимаемых Обществом распространения просвещения среди евреев, НухимЙось застал лишь секретаря Семена Борисовича Ратнера, человека грузного и с вечной одышкой, устало перекатывавшегося между конторскими стеллажами с архивными папками. Легкого, как тень, Короля, секретарь заметил не сразу, только когда Иосиф театрально кашлянул. Ратнер всполошился, уронил развязанную папку, и, тяжело сопя, принялся поднимать разлетевшиеся листы. – Здравствуйте, Семен Борисович! – Король кинулся помогать Ратнеру, но тот, обиженно пыхтя, отстранился. – Молодой человек! – оба они были ровесниками. – Если вы пришли до Льва Израилевича, то он в ближайшее же время прибудет в «Конкордию», а ежели вас интересует ваша «эмансипантка», то прошу вас перестать морочить голову и покинуть помещение. Под «эмансипанткой» секретарь имел в виду Августину Ричардовну Полинковскую, входящую, против всех правил, в состав библиотечной комиссии общества. Холостой Ратнер неровно дышал в сторону высокомерной и даже немного грозной молодой дамы, но никаких шансов привлечь её внимание у него не было. Напротив же, слухи об отношениях Полинковской и Нухима-Йося достигли уже и жадных до скандальных сенсаций ушных раковин большого королевского клана. Правда, пока все сплетни сводились к тому, что, да, факт, Король «имел на стороне симпатию», но подробности не сообщались. Все это только повышало уровень раздражительности в душевной колбе Иосифа, но что за всеми этими подозрениями скрывается, и был (или есть) адюльтер, никто наверняка не знал. Сам же Король чувствовал, что увидеть Августину Ричардовну ему просто необходимо, что, возможно, только она и поможет бедному молочнику распутать узел перепутавшихся обстоятельств, в середине которого ухмылялся, хищно двигая щеточкой коротких усов, паскудный свояк Лерман… Перестать о нем думать было невозможно. Шлёма Лерман умудрился вклиниться во все области королевских размышлений. Неприязнь к свояку восходила еще к тому дню, когда, а это было лет шесть тому назад, Бруха отправилась к фотографу Каминскому в мастерскую «Прогресс» на Львовскую улицу увековечить себя в 60

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

день собственного тридцатипятилетия. Старательно разбрызгивая неподатливые чернила, Бруха накарябала на обороте карточки: «Напамять дорогой сестре Дуни Лерман и Шлеме Лерман от Брухи Король». А Лерман через несколько дней не придумал ничего умнее, как во время карточной игры дразнить Короля, что Бруха к нему, Шлёме, явно неравнодушна, вот и карточку подарила, а про Дуню написала так, для конспирации. Потом, конечно, выяснилось, что фотографию Лерман стащил у Дуни, чтобы позлить Короля, но это было потом. А тогда… Позор, скандал, слезы и молитвы покойной Хаеле, матери Брухи и Дины-Дуни… А карточку мастерской «Прогресс», где Бруха в тяжелом субботнем платье одной рукой держала корзину с цветами, а другой опиралась на картонную скалу, и на обороте, кроме злополучной надписи, содержалось обещание, что «негативы хранятся», Король отобрал и бережно хранил вместе со своей армейской фотографией 1899-года и с сильно помятой и порванной «ксубой», брачным контрактом. На пожелтевшей бумаге с трудом можно было разобрать, что два свидетеля, мещане города Бердичева Гершон Герфенбойн и местечка Ржищева Абрам Журавский, подтверждают, будто мещанин Киевской губернии и уезда местечка Мотыжина Нухим-Йось Бенционов Король сочетался браком с девицею, мещанкою киевской губернии и уезда местечка Макарова Брухою Мееровною Овруцкой. Но с Лерманом приходилось жить в относительном мире, и всё потому, что служил Шлема Мордухов, он же Соломон Маркович, кассиром в конторе сахарного завода Льва Израилевича Бродского на Александровской улице. Себя он нередко называл «главным кассиром». Короли дорожили дружбой и покровительством семьи Бродских, а следовательно, с Лерманом надо было вести себя осторожно. В последнее время Шлёма явно что-то замышлял. И теперь было ясно, что он готовится к отъезду, скорее всего в Америку, и скорее всего, неожиданному, быстрому, без жены и без детей. К лермановским отпрыскам, которые так же, как и королевские, сотрясали криками двор дома №4 на Малой Житомирской, Нухим-Йось относился как к своим: так же не замечал целыми неделями или щедро раздавал беззлобные подзатыльники. Они-то, близнецы Хыня и Мотеле, однажды и расхвастались, что их папа обязательно станет

Проза

богаче самого Бродского и увезет их в Палестину или даже в Америку. Однако в Еврейском территориальном обществе, являющемся Киевским отделением центрального эмиграционного бюро России, ничего про планы Лермана относительно скорой эмиграции не знали… Председателем общества был доктор Мандельштам, который, по чудному стечению обстоятельств, председательствовал и в обществе на Малой Житомирской. …Проигнорировав явно недружелюбный тон секретаря и не поддавшись на скользкую провокацию, Иосиф осведомился: – А что Макс Эмельянович? Он сможет меня принять? – Господин Мандельштам изволил отбыть давеча в СанктПетербург по приглашению барона Гинзбурга для инспекции тамошнего коробочного сбора с продажи кошерного мяса. Впрочем, кажется, для вас, молодой человек, оставлено письменное сообщение. Всем видом своим выражая полное неудовольствие и презрение, Семен Борисович протянул небольшой конверт. Тут же Король прочел короткое размашистое послание на идише: «Реб Нухим-Йось, спешу сообщить, что Шлёма Лерман был третьего дня на Кузнечной и взял у Йохельмана образцы иммиграционных бумаг для въезда в Америку». Скорее в «Конкордию»! Уже стемнело, и Лерман, стало быть, уже в клубе. На бегу Король принял от швейцара свое шерстяное в елочку пальто и сломя голову помчался на угол Пушкинской и Прорезной, где и находился знаменитый неоготический особнячок Бродского, принявший в свои стены общественное собрание «Конкордия», то есть одно из наиболее престижных и популярных в Киеве казино… Будучи отчаянным преферансистом, Лев Израилевич счел разумным познакомить киевский еврейский бомонд с магией и силой азарта. Сформулировал устав нового клуба сахарный магнат так: «Доставлять своим членам и их семействам возможность проводить свободное от занятий время с удобством, приятностью и пользой в общении между собой». Открылось собрание в 1908 году и за два неполных года принесло своему хозяину дополнительную славу, не говоря уж о доходе... – Лев Израилевич, а почему ваше заведение будет называться столь странно – Concordia? – поинтересовался накануне открытия «Конкордии» присяжный поверенный Богров, сын некогда 62

2 Митька-буржуй – прозвище Дмитрия Григорьевича Богрова (1887– 1911), анархиста, агента охранки, убийцы П. А. Столыпина.

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

известного еврейского писателя Гирша Бен ха-Рава. Иосиф Король, правда, знал присяжного поверенного больше как отца «Митькибуржуя»2, студента Киевского университета, с которым был достаточно близко знаком племянник Берл-«коммунист». – Согласие с чем? Или с кем? С совестью, судьбой или крупье? – Ну, как же, Григорий Григорьевич, разве вы не помните, что начертано на родовом гербе Ротшильдов? – Увы, не припомню-с. – Три слова: Concordia, Integritas, Industria. Согласие, честность, трудолюбие. Качества, которых не хватает картежнику, не так ли? – Да вы циник, уважаемый Лев Израилевич! – История рассудит. Меня, я слышал, иной раз величают русским Ротшильдом. А ныне не угодно ли вам, любезнейший мой Григорий Григорьевич, дать свою конкордию на то, чтобы занять место в совете старейшин нашего собрания не самых худших киевских умов? …Лермана нигде не было. Игра шла во всех четырех салонах. На Короля, завсегдатая «Конкордии», никто не обращал внимания. А он мотыльком метался по всему особняку, уже под конец своего полета осознавая, что свояк опять его провел. – Лев Израилевич непременно просят, чтобы вы к ним зашли-с, – деликатно прошелестел в ухо слуга, когда Иосиф уже собирался покинуть собрание. …Как и недавно, Нухим-Йось сидел на курительной банкетке, правда, на этот раз хозяин кабинета сигару ему не предложил. – Вы должны знать, – заговорил Бродский, – что я только что получил письмо от Лермана. Вас это не удивляет? Вижу по лицу, что удивляет. – Он собирался со мной встретиться сегодня вечером. То есть, сейчас. Здесь. Но его тут нету… – Вы не хотите знать, о чем пишет Лерман? Ну, так и быть, расскажу. Он уверяет, что сегодня ночью вы планируете ограбить кассу моей конторы на Александровской. Дескать, вы давно готовите эту

Проза

экспроприацию, все время выпытывая у свояка дополнительные сведения о несгораемых кассах Артура Копеля с Фундуклеевской. – О, Боже! И вы в это поверили, Лев Израилевич? – Я хочу разобраться. – Лев Израилевич, а когда вы последний раз видели Шлё… Соломона Марковича? – Сегодняшним утром, когда заглянул в контору. Я пробыл там совсем недолго, и когда уходил, Лерман передал мне вот это самое письмо про вас. – Лев Израилевич, уверяю вас, это не просто ошибка, это – провокация! Лерман зачем-то хочет подставить меня. Он всерьез заинтересовался Америкой, а кроме того, он купил картины господина Мурашко, но не заплатил ему. Ой, Лев Израилевич, а ведь сейчас, наверное, Шлёмка там… на Александровской! Он специально всё это подстроил! Лев Израилевич, он сам хочет взять кассу, вот в чем дело. Он собирается бежать в Америку! – Обещаю вам, что во всем разберусь. Но сейчас, простите, вынужден взять вас под стражу. До окончательного выяснения обстоятельств этого дела, так сказать. – Прошу вас, пошлите наряд в контору. Наверняка удастся поймать его с поличным. – Да, это мысль. Хорошо, сейчас же протелефонирую. Вот что, Иосиф Бенедиктович, послушайте. Сейчас мой шоффэр отвезет вас в полицейский участок. Постарайтесь рассказать как можно подробнее о планах Лермана… И в этот момент в кабинет безо всякого стука вломилась целая компания: взволнованный батлер (так Бродский предпочитал величать управляющего штатом прислуги в казино) Митрофан Степанович, внешне спокойный, но очень напряженный Богров и один из старшин «Конкордии», врач Александр Григорьевич Лурье. Последний-то и заговорил: – Беда, Лев Израилевич! Только что телефонировал Зайцев с Александровской – совершено ограбление конторы сахарного завода… Похищена касса. Давид Ионович задержался в Обществе пособия бедным евреям, и, поскольку он казначей общества, то должен был какие-то документы поместить в сейф, и… В общем, 64

А еще просил казак воли для народа, Если будет воля, будет и свобода. Йося, ты Йося, ты меня не бойся, Я тебя не укушу, ты не беспокойся.

С последними словами обидной песни Иосиф получил сильный удар под ложечку и сел, громко всасывая в себя холодный воздух. Оказалось, что руки связаны за спиной. – Очнулся, своячок? – перед глазами всё плыло, пролётку трясло, да и в темноте не бог весть что можно было рассмотреть, но бледное круглое лицо Лермана со щеточкой щегольских усов Король разглядел хорошо. – Слушай, Ося, меня очень внимательно и не перебивай. Ты идиот, если не сделаешь так, как я тебе скажу. Вот здесь, – Лерман поднял на уровень лица упитанный кожаный саквояж, – 35 тысяч рублей. Это наш с тобой куш. Оставаться здесь нельзя. Надо бежать в Америку. То есть, сейчас – в Одессу, а оттуда – в Константинополь, потом – в Марсель, далее – в Ливерпуль, а оттуда уже через Атлантику… Пусть так думает Бродский! А мы пойдем другим 65

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

по его словам, несгораемая касса взломана и похищено 35 тысяч рублей. Причем никаких следов разбойного нападения. – Срочно едем! Король, вы, как и договорились, сейчас же отправляетесь в участок. Григорий Григорьевич, вашим авто воспользоваться можно? Тогда едем на Александровскую! Митрофан Степанович, срочно вызовите туда урядника, а сами проследите, чтобы здесь никакого шума не поднималось и чтобы игра шла своим чередом, вы поняли? …Пошел снег. На Пушкинской улице, освещенной уютно, но не ярко, рядом с особняком Бродского стояла легкая пролетка, а за ней – изящный «олдсмобил» Бродского. Но Иосифу не было суждено дойти до мотора. Поравнявшись с пролеткой, Король успел уловить некое быстрое и хищное движение прежде, чем ощутил удар по затылку и перестал видеть свет вечерних киевских фонарей. Очнулся Нухим-Йось, во-первых, от тошнотворного запаха дешевого цветочного одеколона, а во-вторых, не менее тошнотворного голоса, распевающего:

Проза

путем, да-с! Я всё продумал, и, главное, с такими деньгами можем позволить себе бон вояж, мсье Король. Мы едем вместе! Ты мне нужен, а меня потом будешь благодарить за то, что вытащил тебя из этого кисломолочного болота. …Иосиф слушал этот бред, пытаясь сообразить, к чему клонит свояк, что ему потребовалось от Короля, кроме того, чтобы подставить и отвлечь на какое-то время внимание от преступника. Увы, никакого разумного объяснения происходящему Иосиф найти не мог. И что с ним собирается сделать Лерман? Как подать весточку Бродскому или Брухе? – Ося-Ося, ты меня не бойся, я же сказал! Неужели тебе не надоело каждый день видеть две квашеные рожи сестер Овруцких? Это разве жизнь? Или эта местечковая «Конкордия» с потешными ставками? Зачем это все тебе? Нам еще только по сорок лет! Слушай, Король, это – Исход. Мы с тобой сорок лет ходим по российской пустыне. Пора выйти, пора! Хоть в Палестину, хоть в Соединенные Штаты. Нас ждут, нас зовут, а мы? …Пусть все думают, что мы едем в Одессу, пусть там нас пытаются арестовать. Но у меня план лучше! Смотри! Лерман чиркнул длинной шведской спичкой и осветил смятую рекламную страничку, выдранную из «Киевской мысли»: «Русское Восточно-Азиатское Пароходство. Русско-американская линия. Единственное прямое сообщение между Россией и Америкой». Тут же был изображен красивый двухтрубный пароход. – Напрямую! Понимаешь? Две недели, и ты уже в Нью-Йорке! Сейчас едем в Минск, а оттуда – в Ригу. Из Риги доберемся до Либавы, до порта. А там садимся на пароход «Россия», хе-хе! – Шлёма, – наконец смог выдавить из себя Король жалкое скрипучее подобие голоса, – я-то зачем тебе понадобился? Ведь ты же не собираешься со мной делиться, так? Будто я с тобой не знаком… – Ты прав, делиться не хочу, но будущее твое обязуюсь обустроить лучшим образом. Сведу тебя с лучшими людьми в Бруклине. Ты откроешь свое дело, и оно принесет тебе настоящий доход, не то, что твоя паршивая лавчонка. Лерман замолчал и, чиркнув еще одной спичкой, закурил недорогую папироску «Сальве» Соломона Когена. Выпустив дым прямо в лицо Нухиму-Йосю, Шлёма весело продолжил: 66

*** В конце сентября 1910 года из таинственной мглы оврагов Ботанического сада на тротуар Бибикова бульвара поднялся вместе с головокружительно щемящим запахом первой прелой листвы странный оборванный человек. Главная особенность в облике этого средних лет человека заключалась не в его измусоленном 67

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

– Но и ты мне нужен. Без твоих цирковых фокусов мне не справиться – на пароход не попадешь… «Господи, – мелькнуло в бедной голове Короля, – неужели ты услышал мои молитвы? Шма, Исройэл… Неужели, всё так просто? Помоги, Господи…» – Ты хочешь, – сглотнул Иосиф, – чтобы я свел тебя с ней?.. – Ага, с твоей этой самой, как её, суфражисткой… – Кем, не понял? – Куда тебе, шулявскому лаптю! И не поймешь, пока до Америки не доедешь! Да, мне нужна твоя Полинковская, как её, Густа. – Полинковская?! – Король постарался изобразить величайшую степень изумления и скрыть то невероятное облегчение, которое будто сошло на него с январского киевского небосклона. – Какая разница? Погнали к ней. Где, ты говоришь, она квартирует? На Фундуклеевской? Пошел!!! Вот, очень нам пригодятся все эти штукари из цирка Крутикова. Кассу взломать и без них можно, а вот без поддельных документов и шагу не ступишь… А нарисовать все эти бумажки за полчаса можно, чай, не напрасно образцами я обзавелся? «Господи, – шептал Король, уже не вслушиваясь в лермановскую безостановочную болтовню, – Бог праотцев наших Авраама, Ицхака и Якова, да будет воля Твоя, чтобы спасти меня в этот день от дурного человека и дурного товарища, от злосчастного случая и от пагубной злой силы, от сурового суда и сурового противника, будь то сын завета или нет… Благословен Господь, пославший мне Августину, ту, что однажды спасла уже сына моего Меера от расправы над ним, ту, что не только проявляет милосердие и ласку к Твоему ничтожному созданию по имени мотыжинский мещанин Нухим-Йось Бенционов Король, но дарует ему надежду на спасение от злого помысла…»

Проза

пиджачном костюме заокеанского покроя, а в том, что на голове путника полностью отсутствовала растительность: выбритыми были не только череп и подбородок, но и брови… Безразличным взглядом мазнув по свежим осенним куполам Владимирского собора, лысый стремительным шагом направился в сторону Малой Житомирской улицы. …Об Америке Король вспоминать не любил. И впоследствии ничего не рассказывал ни детям, ни Брухе, ни, тем более, несчастной Дуне. О чём? О том, как перенес жуткое плавание? Как Лерман пытался от него избавиться, обнаружив подмену денег и картин Мурашко? О карантине? О глупой, но закономерной смерти Шлёмы? О бруклинских помойках? Или о том, как на набережной Ист-Ривер умирающего Короля подобрал бывший одесский коммерсант Эйзенштадт? Впрочем, о последнем Нухим-Йось рассказал Льву Израилевичу Бродскому в один из дождливых ноябрьских вечеров, когда сахарный король пригласил нашего Короля в «Альпийскую розу» еще раз разделить с ним время за дегустацией новых гаванских сигар, только что привезенных в Киев. «Альпийская роза» – это была ресторация «с иголочки», новое и модное европейское (киевские хохмачи уверяли, что «оп» в этом слове лишнее) заведение, которому было суждено прожить не больше года, но за это время снискать славу уютнейших кабинетов для деловых бесед под кошерный луковый пирог. Бродский еще месяц назад официально на собрании старшин «Конкордии» поблагодарил Короля и Полинковскую за вернувшуюся кассу, но ныне ему хотелось послушать про похождения молочника приватным образом, а заодно преподнести Иосифу некий скромный подарок… Король, совсем не расположенный в последнее время к витиеватым речам, тем не менее воодушевился, и по блеску в его запавших глазах Лев Израилевич понял: НухимЙось преподнесет сегодня один из своих коронных королевских фокусов. – Сколько всего мы не знаем и никогда не узнаем, – начал Король. – Кто бы мог подумать, что я когда-нибудь запомню стихи по-английски! Вот, Лев Израилевич, послушайте: 68

Такие колыбельные в Америке поют еврейским детям. Во всяком случае, одному уж точно! Его зовут Вениамин Эйзенштадт, ему почти пять лет, и он очень любит эту песенку, которую написал поэт Тенниссон. Я прожил у Эйзенштадтов две недели, и каждый вечер слышал про «sweet and low». Не мог не запомнить! Сладко тает, сладко тает Ветер западного моря, Тихо-тихо исчезает Ветер западного моря!»

Так мне перевела эти строчки госпожа Эйзенштадт. Вениамин – очень подвижный мальчик. Мне он напомнил моего Осю, только Ося до сих пор еще ни слова не произнес… А маленький Бенджамин, как его там, в Бруклине, называют, просто оратор какой-то… За эти дни я так к нему привязался, странно… Ему больше всего понравилось, что я умею складывать из бумаги всякие штуки: и птиц, и корабли с двумя трубами, и лягушек. Но больше всего он был в восторге от маленьких пакетиков. Помните, я вам показывал разок, чтобы порцию сахарного песка можно было положить в такой. Вы еще сказали, что все это пустые пока мечты. Так вот, этот юный Эйзенштадт ловко накрутил с полсотни фунтиков и засыпал в них все домашние запасы песка. Ни крупинки не просыпал мимо! Папаша его поцокал языком и сказал: «Быть тебе, Бен3, королем сахарных пакетиков!» И вот в тот же вечер был у меня разговор со старшим Эйзенштадтом о всяческих моих цуресах. Вот что он сказал: – Мсье Король, видите ли, ваша кыевская спесь изъела вас, как прекрасная зеленая плесень изъела сыр рокфорт. Как молочник, вы меня поймёте. Вы уже стали с ней на пару одним продуктом. Вы что-то можете понять – как молочник! – но исправить вы уже ничего Бенджамин Эйзенштадт (1906–1996) – основатель компании «Sweet’N Low», специализировавшейся на выпуске порционных пакетиков с низкокалорийным сахаром. 3

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

Sweet and low, sweet and low, Wind of the western sea, Low, low, breathe and blow, Wind of the western sea!

Проза

не сможете. Вы думаете, что думаете о своих детях, но ни черта вы о них не думаете. Иначе вы бы давно уже смылись с этими самыми детьми или сюда, или в Палестину. Сколько их, вы говорите, у вас? – Семь, то есть шесть. Виктор умер, когда ему еще и года не было… – Благословен истинный Судья! Причина? – Я знаю? Дифтерит, детская чахотка, тиф или кадохес – какая разница? Говорят, он умер от плохого молока. – Поэтому вы и стали молочником? Хорошим молочником? И что вы делаете теперь с вашим молоком? – Мы нагреваем его. Не дай Бог, оно не должно закипеть, иначе это будет уже не молоко, а «паскудствэ». – О, вы знаете про Пастера и его метод? – Мне рассказывал Бродский. И доктор Зеленский тоже. И Гуревич. За него мы знаем еще и потому, что когда Мирошу покусала бешеная собака, ему ставили уколы Пастера, так сказали в клинике. – Значит, что такое пастеризация, вы знаете? Это и есть в правильном режиме нагревание молока с целью уничтожения зловредных бактерий. А Бродский вам не рассказывал, в таком случае, про Натана Штрауса? О, это выдающийся еврей! При случае я поведу вас на Манхеттен в магазин «Мэйсис» и приодену. Пора вам обзавестись приличным походным костюмом, мсье Король. Это – к Штраусам, владеющим прекрасным магазином. Но Натан у нас известен и другими делами. Здесь, в Бруклине, братья Штраус открыли склады для сухого хранения грузов «Abraham & Straus», но и это не главное. Натан увлечен идеей обязательной пастеризации молока не только по всему штату, а вообще во всем мире. Его считают многие сумасшедшим и негодяем. Фермеры подают на него в суд за порчу продукта, а он уверенно продолжает создавать новые и новые станции пастеризации. Я вот думаю, что ничего случайного в мире не бывает. Вас, мсье Король, я подобрал совсем недалеко от пирса Ист-Ривер, где находится первая лаборатория и первый склад для хранения пастеризованного молока. Когда вы вернетесь в свой Киев, прежде, чем вы вместе с мишпухой покинете Россию навсегда, займитесь молоком так, как им занялся в Америке наш единоверец. Объясните всем молочникам необходимость пастеризации. Но прежде всего поговорите об этом с Бродским. К сожалению, 70

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

не могу вас лично познакомить с Натаном Лазаревичем – он весь в сборах в Палестину, если только не уехал уже, но это не беда: я обеспечу вас всей необходимой литературой, а уж о связях с нужными людьми – не беспокойтесь. Пообещайте мне, что непременно займетесь этим. Я пообещал. Потом я узнал, почему Штраус на этой молочной теме свихнулся. У него во время путешествия по Европе тоже умер ребенок от плохого молока. Эту девочку звали Сара… Вот, Лев Израилевич, всё, что я смог привезти с собой, – это инструкции и чертежи для организации станции пастеризации молока. И вот книга Штрауса, держите… Бродский с интересом провел пальцами по дешевой бумажной обложке, на которой было строго начертано «Disease in Milk: The Remedy Pasteurization». – Спасибо, мой милый Король, спасибо! Но вы немного опоздали, то есть совсем чуть-чуть отстали от киевской жизни. Пусть до Америки нам далеко, но и здесь нам не чужды лучшие плоды цивилизации. Вот, извольте, вот, ну, допустим в последней «Мысли», – он зашелестел страницами лежащей на их столике газетой, – вот смотрите: «Товарищество «Граф и Ко». Крещатик, 33. Аппараты и принадлежности для исследования молока и молочных продуктов как для лабораторий молочных ферм, так и для домашнего применения. Стерилизаторы и пастеризаторы для молока. Посуда». И это сейчас по всему городу! Не сердитесь. Если с вашими порционными пакетиками для сахара вы поспешили, то с пастеризацией молока опоздали… …Вообще-то на Короля смотреть было жалко. Сейчас никто бы не назвал его «франтом и краснобаем». Пальцы, нервно схватившие подбородок, уже поросший пегой щетиной, дрожали… – Вы потому нигде и не появлялись, что у себя в лавке организовывали станцию пастеризации? Иосиф опустил голову. – Реб Король, давайте не будем о грустном! Выше нос! У меня для вас есть подарок. Бродский щелкнул пальцами, и тут же прыткий официант поставил на стол небольшой сверток.

Проза

– Это вам, Иосиф Бенедиктович, на память о наших встречах и разговорах. Поверьте, ничто не проходит даром. Прежде, чем развернем сверток, я хочу поведать вам даже не историю, а так, я бы сказал, «зарисовку». Давным-давно, почти сто лет тому назад, а точнее, в 1819 году, из Парижа приезжает в Варшаву некий французский юноша по имени Винсент Норблин, которому только-только исполнилось 14 лет. Что забыл он в этом странном городе, который совсем недавно еще был столицей Варшавского герцогства и был послушен Франции, а с 1815 года стал столицей царства Польского, подчиненного несчастной нашей Российской империи? Хорошая работа и надежный заработок – вот что ждет юного Норблина в Варшаве, где уже обосновались его отец, Александр Жан Константин Норблин, и дядя, открывшие, ни много ни мало, бронзовый литейный завод. И это нисколько не странно, потому что в это время Варшава становится центром по производству утвари и для нужд именно что еврейского населения. Кому, как не нам с вами, знать, что именно Варшава в те времена стала иудейским центром. Субботние подсвечники, ханукальные светильники, столовое серебро, тайтлен для Торы... – на все на это в Варшаве появляется спрос! Вот мастера туда со всей Европы и слетаются. Наш Норблин, немного поучившись у папы бронзовому литью, решил еще овладеть навыками ювелирного ремесла и поступил учеником к серебряных дел мастеру Жану Серизи. А этот Жан был женат на даме из германского княжества Ангальт. Звали даму Генриетта Леопольдина Августа Ворбродт и была она дочерью золотых дел мастера Филиппа Ворбродта, который основал свою фирму в Варшаве еще в 1809 году. Дела его шли очень даже хорошо. И после смерти Филиппа дело перешло по наследству к мужу дочери, то есть к Жану Серизи, который в 1822 году взял в ученики нашего Винсента Норблина. А в 1831 году Жан скоропостижно перебирается в мир иной, и безутешная вдова находит усладу в ученике усопшего мужа, то есть в Норблине, который со временем и становится законным владельцем очень серьезного предприятия по производству прекрасных изящных вещиц… Завод производил и серебряные, и бронзовые предметы, но главное, там было налажено производство изделий с покрытием серебром по новейшим гальваническим технологиям. 72

*** Только Иосиф переступил порог, как навстречу выбежала раскрасневшаяся и радостная Бруха. – Иосиф, счастье-то какое! Ося заговорил! Господь услышал нас. Вернее, он запел. Он поет! Он поет! – Ох, – Король присел на низкую скамеечку и стал расшнуровывать штиблеты, – неужели? Он поет про «свит энд лоу»? – Господи, совсем ты со своей Америкой из ума выжил. Послушай! И до ушей Нухима-Йося донесся из-за стены веселый детский голосок: Ося, ты Ося! Ты меня не бося! Я тебя не бросу! Ты не беспокося…

Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО

Собственно, секреты качественного посеребрения и стали главным секретом Норблина. В 1865 году его сын Людвиг объединил свои предприятия с заводом по производству серебряных предметов собственного шурина Теодора Вернера и организовал компанию, которая так и называлась – NORBLIN & Co. А потом Людвиг Норблин купил знаменитый завод братьев Бух и в 1893 году организовал «Акционерное Общество-Фабрику по Металлу Норблина, Братьев Бух и Т. Вернера». Уж поверьте, евреи всей империи были благодарны Норблину… К чему вся эта длинная история? В 1898 году мы с Лазарем посетили завод Норблина и познакомились с Людвигом. И он подарил нам несколько пресимпатичнейших штуковин, в том числе и вот эту. Бродский вскрыл упаковку, и перед взором Короля предстала та самая сахарница на ангелочках, что стояла на столике-бобике во время прошлой их беседы; та, от которой он не мог оторвать взгляда. Боже, Бродский и это заметил? – Берите-берите, Король-мечтатель, это вам вместо порционного кармашка! Вот, видите, здесь, на обратной стороне клеймо: «NORBLIN & Co. GALW: WARSZAWA». Пусть жизнь ваша будет сладкой, а ваши потомки, спустя сто лет, пусть ломают свои еврейские головы в попытке понять, откуда взялась фамильная вещица…

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ Хлопчик погано розрізняв обличчя, вони були всі однакові та завдавали йому страху. Він примостився у закуті вагона, в головах матері, яка в пуховому береті й пальті, застібнутому під горло, лежала на клунках. Хтось у темряві сказав: − Ми задихнемося тут, як в душогубці. Вона постійно ходить під себе… Врешті-решт, тут діти… Хлопчик поспіхом вийняв рукавичку і взявся розтирати калюжу по підлозі вагона. − Чому ти опираєшся? – спитав якийсь чоловік. – Твоя мама хвора. Її покладуть до лікарні і вилікують. А в ешелоні вона може вмерти… − Ми повинні доїхати, − із відчаєм сказав хлопчик, − там нас зустріне дід. Але він розумів, що на наступній станції їх обов’язково висадять. Мати щось сказала й усміхнулась. − Ти чого? – спитав хлопчик. Але мати не відповіла, вона дивилася повз нього і тихо наспівувала якийсь мотив. − Жахливий голос, − зітхнули у темряві. − Нічого не жахливий, − огризнувся хлопчик. – У вас самих жахливий… Розвиднилось. Маленькі віконця товарного вагона посиніли, і в них почали проскакувати вершечки телеграфних стовпів. 74

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Хлопчик не спав всю ніч, і тепер, коли голоси притихли, він взяв обома руками гарячу руку матері і заплющив очі. Він заснув одразу, і його м’яко потрушувало та постукувало спиною об дощану стінку вагона. Прокинувся він також одразу, від чужого доторку до щоки. Поїзд стояв. Двері вагона були відчинені, і хлопчик побачив, що четверо чоловіків несуть його матір на носилках через колії. Він стрибнув вниз, на гравій залізничного насипу, і побіг услід. Чоловіки несли носилки, високо піднявши та поклавши на плечі, і мати байдуже похитувалась в такт їхнім крокам. Був ранній, холодний ранок, звичайний для цих степових місць мороз без снігу, і хлопчик декілька разів спотикався об примерзлі до землі камені. Пероном ходили люди, дехто обертався, дивився, а якийсь парубок, років на п’ять старший за хлопчика, спитав його з цікавості: − Померла? − Захворіла, − відповів хлопчик, − це моя мама. Хлопець перелякано подивився на нього і відійшов. Носилки занесли у двері вокзалу, і хлопчик також хотів пройти туди, але медсестра в тілогрійці, накинутій поверх халата, взяла його за плече і спитала: − Ти куди? − Це її син, − сказав один із чоловіків і додав: − А речі де ж? Ешелон піде, без речей залишитесь… Хлопчик побіг назад, до ешелону, але заплутався й опинився на міській площі з протилежного боку вокзалу. Він встиг помітити чергу на автобус, старий одноповерховий дім із башточкою і стару жінку у вовняних панчохах і калошах, яка торгувала рибою. Потім він побіг назад, однак залізничні колії біля перону виявилися порожніми, ешелон уже пішов. Хлопчик іще не встиг злякатися, як побачив свої речі, складені на пероні. Все було ціле, окрім кошеля із балабушками і сушеним урюком. − Твої речі? – спитала жінка у залізничній шинелі. − Мої, − відповів хлопчик. − А що в цьому клунку? – і ткнула ногою брудний, сплющений клунок.

Проза

− Мамині фетрові боти, − сказав хлопчик, − і дві ватяні ковдри… І коричневий відріз… Жінка не стала перевіряти, взяла клунок і валізу, а хлопчик взяв інший клунок і валізу, і вони пішли до вокзалу. Вони занесли речі до теплої зали, де на дерев’яних лавах і просто на підлозі сиділо багато людей. − Я в медпункт, − сказав хлопчик, − у мене мама захворіла. − Я твої речі стерегти не буду. − Ну, ще трохи, я заплачý. − Дурень, − поморщилась жінка, − я ж на роботі. Але хлопчик уже вибіг на перон. Він насилу знайшов двері медпункту. На клейончатій лаві хтось лежав, випроставшись, і хлопчик ковтнув декілька разів тяжко і, підійшовши, побачив руку із синіми нігтями. Лише тоді він помітив, що це незнайомий старий чоловік. Обличчя його було накрите носовою хустинкою, і дві жінки сиділи поряд, згорбившись. Одна, молодша, плакала, а друга, старша, мовчала. Хлопчик швидко відступив назад. − А де моя мама? – спитав він і огледівся. З бічних дверей вийшла медсестра в тілогрійці. − Матір твою до лікарні відправили, − сказала вона. − До якої лікарні? – спитав хлопчик. − У нас в місті одна лікарня… Сядеш на автобус, доїдеш… Тоді він згадав про площу, і чергу, і дім із башточкою, і стару жінку у вовняних панчохах, яка торгувала рибою. Він знову побіг по той бік вокзалу і побачив усе це. Він став у чергу за якоюсь хутряною курткою з хутряними ґудзиками на хлястику. Але автобуса все не було, і він побіг через площу, опинився на вузькій вулиці, серед старих, дерев’яних будинків, і тут згадав, що не знає, де лікарня. Вулиця була порожня, лише біля обмерзлої кригою водопровідної колонки дві дівчинки гралися із собачкою. − Де лікарня? – спитав він, але дівчатка подивилися на нього, розсміялися і втекли у хвіртку, а собака підскочив до його п’ят і, оскалившись, загавкав. Хлопчик підняв шмат льоду і кинув у собаку. Він завищав. Із хвіртки вийшли жінка у вушанці і дві дівчинки, 76

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

які непомітно строїли йому міни. Жінка почала щось кричати, хлопчик так і не зрозумів, від чого і що вона кричить. − Де лікарня? – тихо спитав він. Жінка припинила кричати. − Ти ідеш не в той бік, − сказала вона, − перейди через площу і сідай на автобус. Хлопчик повернувся, пішов назад і знову побачив дім із башточкою, чергу і стару жінку, яка торгувала рибою. Він став у чергу за шинеллю з підколеним порожнім рукавом, і автобус знову довго не з’являвся. Тоді він спитав у шинелі, де лікарня. − Це далеко, − сказала шинель. – Бачиш трубу? За трубою ще з кілометр. На автобусі треба їхати. Але автобуса все не було, і хлопчик пішов у напрямку труби. Одразу на початку вулиці його обігнав автобус. Хлопчик ішов дуже довго і за цей час встиг звикнути до того, що мати його в лікарні, а він залишився сам серед незнайомих людей. Головним було тепер дістатися труби і знайти лікарню. Дорогою його ще кілька разів обганяв автобус. Зблизька труба виявилась здоровенною і ржавою, на цегляному фундаменті. Хлопчик постояв трохи, відпочивав, тримаючись рукою у рукавичці за дріт, що йшов від труби до землі. Дріт був слизький і холодний. Потім він пішов далі, і якийсь перехожий показав йому лікарню. Хлопчик піднявся сходами, увійшов у коридор і наткнувся на жінку у марлевій косинці. − Ти куди, − сказала жінка і розчепірила руки, − ти куди в пальті?.. Ти чого?.. Хлопчик пірнув у неї під руками, штовхнув скляні двері і зразу побачив матір. Вона лежала на ліжку посеред палати. − Ось, − сказав він, − ось, ось… − Що «ось»? – спитала жінка. – Чого «ось»? Але хлопчик тримався за ручку дверей і повторював: − Ось, та ось же… Мати була виголена, і її очі, дуже темні на жовтому обличчі, дивились на хлопчика. Вона була притомна. − Син, − сказала вона пошепки.

Проза

І тоді хлопчик заплакав. − Ну, тихше, − сказала жінка в косинці, − давай сюди пальто і підійди до матері. − Я тебе шукав, − сказав хлопчик, продовжуючи плакати. − Мені вже легше, − сказала мати. – Як ти почуваєшся? − Добре, − сказав хлопчик. – А ти скоро одужаєш? − Скоро, − сказала мати. – Поїж кашу. Сестра, дайте йому ложку. − Це не заведено, − сказала сестра. − Візьми маленьку ложечку, − сказала мати, − і сідай на табурет. − Це не заведено, − повторила сестра, − я змушена буду випровадити хлопчика. − Їж, їж, сину, − сказала мати, − не бійся. − Я повішу твоє пальто в коридорі, − сердито сказала сестра і вийшла з палати. − Треба дати телеграму дідові, − сказав хлопчик, − гроші у мене є… А речі я залишив на вокзалі… Головне, щоб ти одужала. − Я одужаю, − сказала мати. – Як ти схуд… − Приїдемо, я поправлюсь, − сказав хлопчик. – Війна скоро скінчиться. З’явилась сестра. − Хлопчику, вийди з палати. Зараз почнеться обхід… − Я дам телеграму і повернусь, − сказав хлопчик, − я зразу повернусь до тебе. − Нахились, − сказала мати. Хлопчик нахилився, і вона поцілувала його в щоку. Губи у неї були шорсткі і гарячі. Він вийшов на вулицю, і автобус підійшов дуже швидко, зупинка була прямо навпроти лікарні. «Все гаразд, − подумав хлопчик, − тепер краще, ніж півгодини тому, коли я йшов і нічого не знав». В автобусі було жарко, і хлопчик зняв рукавички і розщібнув гаплик комірця. Тоді стало холодно, і він знову защібнув гаплик, а руки засунув у кишені. Він зійшов на площі, де як перше стояла стара жінка, яка торгувала рибою, і раптом відчув голод, купив коричневу печену рибу і понюхав її – вона пахла чимось незнайомим, − і, йдучи через площу 78

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

до дому із башточкою, де була пошта, намагався згадати, як підійшов до старої, про що говорив і скільки заплатив за рибу. Він потягнув до себе важкі двері пошти, і за ними були короткі гвинтові східці до інших дверей. А за тими дверима кімната, перегороджена дерев’яною стійкою. Поштові віконця затуляли чужі спини; куди б хлопчик не підходив, він усюди наштовхувався на спини. − Ти чого? – запитав якийсь чоловік. – Чого ти тут плутаєшся? − Мені телеграму дати, − сказав хлопчик і, згадавши, що ніколи в житті не давав телеграм, додав: − Ви мені напишіть телеграму. − Зачекай, − сказав чоловік, − сядь, не плутайся під ногами. Хлопчик присів на стілець і відщипнув шматочок риби. Під коричневою шкірочкою вона була дуже біла і несолена. Потім він подивився у вікно і відчув неспокій: починало вже темніти. − Тьотю, − сказав він жінці у хустці, − напишіть мені телеграму. − Який нетерплячий! – сказав чоловік. – Ну чого тобі? Яку телеграму? – І взяв телеграфний бланк. − «Мама захворіла, лежить у лікарні, − продиктував хлопчик, − діду, приїзди». Чоловік і жінка подивились на хлопчика. − Ох, народ мучиться, − зітхнула жінка, − ох, страждає народ… Хлопчик заплатив за телеграму, сховав квитанцію у рукавичку, і йому стало спокійніше. Він вийшов на площу і побіг до прибулого автобуса. Посеред площі він згадав, що забув рибу на пошті, але не став вертатися, побіг далі. Поки він біг, щось мокре і холодне кілька разів торкалось із темряви його обличчя, а коли автобус зупинився біля лікарні, уздовж дороги були вже білі смуги і повз ліхтарі летів сніг. Хлопчик швидко піднявся засніженими сходами, пішов у знайомий коридор, а звідти у малоосвітлену палату. − Мама, − сказав він, − я дав телеграму дідові… − Тихше, − з’явилась звідкілясь сердита медсестра зі шприцом у руках, − мати твоя спить, не бачиш?.. Мати лежала на боці, рот її був напіввідкритий, і хлопчику раптом здалось, що вона не дихає. − Вона жива? – тихо спитав він сестру.

Проза

− Жива, жива, − відповіла сестра, – їй спати треба… А тебе куди дівати? Ночувати у тебе є де? − Я тут посиджу, − сказав хлопчик. − Тут не заведено, − сказала сестра. − Знову прямо в пальті в палату! – і взяла його за комір пальта. Тоді хлопчик смикнувся і вирвався, але сестра переклала шприц із правої руки в ліву і знову, уже міцніше, взяла його за комір. − Я міліціонера покличу, − сказала вона. Потім хтось узяв хлопчика за руку і розвернув до себе. І хлопчик побачив халат весь у жовтих плямах, перед самими очима хлопчика була пляма, схожа на жука, а трохи лівіше, де кістяні ґудзики, – пляма, схожа на черепаху з довгою шиєю. − Це син тієї, з ешелону, − сказала сестра халату. − Ану, розщібни пальто, − сказав халат і приклав до чола хлопчика тверду долоню, при цьому жук смикнувся, поповз, а черепаха заворушила шиєю. Хлопчик хотів вирватись, але сестра міцно тримала його ззаду. − Ану, − повторив халат і взяв хлопчика за кисть своєю другою рукою. Друга рука була м’яка, з коротко підстриженими нігтями і темним волоссячком на пальцях, і хлопчик трохи заспокоївся. − Роздягайся, − сказав халат. − Мені можна залишитись? – спитав хлопчик. − Так… Ми вас разом вилікуємо, і поїдете далі. − А хіба я також хворий? – спитав хлопчик. − Так, − нетерпляче відповів халат: його кликали до іншої палати. – Сестра, покладіть його на цю койку, – він вказав на вільну койку в іншому кінці палати і пішов… − Ходімо, − покликала сестра і вийшла в коридор. Вона привела його в комірку без вікон і клацнула вимикачем, але в комірці по-старому було темно, мабуть, перегоріла лампочка. Тоді сестра запалила свічку, і при світлі цієї свічки хлопчика чомусь почало морозити. Він роздягся, скидаючи все на підлогу, а сестра, буркаючи, підбирала одяг і заштовхувала його в мішок. Потім він натягнув штанину сірих, лікарняних підштанків і ліг відпочити. 80

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Сестра підняла його, натягнула другу штанину, надягла сорочку і повела в палату, тримаючи за плечі. Уткнувшись у постіль, хлопчик притиснувся головою до подушки, але сестра знову розбуркала його і дала половинку якоїсь пігулки. − Ковтай, − сказала сестра, − набери слини до рота і ковтай. У роті в хлопчика було сухо, і гірка пігулка розтанула по язику… − Дайте пити, – сказав хлопчик. – А їсти коли у вас дають? − Ось ти нащо сюди прийшов, − сердито сказала сестра. – Вечеря уже закінчилась… Вона пішла вглиб палати і принесла склянку холодного чаю і декілька галет. − Бери… Мати не їла… Хлопчик випив чай, з’їв галети і ліг. Між ним і матір’ю було три койки, і, щоби бачити матір, він повинен був спиратися на лікті, тому що її затуляла голова чи то старого, чи то старої з гострим носом і гострим підборіддям. Мати лежала тепер навзнак, ковдра на її грудях часто піднімалась і опускалась. Хлопчик ненадовго заснув, і йому нічого не снилось, а коли проснувся, по-старому була ніч і мати по-старому лежала навзнак. Він припіднявся на ліктях, потім сів, відчуваючи дрож в усьому тілі, підійшов босоніж холодною підлогою до її ліжка і довго стояв так і чекав, поки мати поворухнеться. І вона поворухнулась, підняла коліна і зітхнула глибоко і спокійно. Тоді він повернувся до себе на койку і, дивлячись у темінь під стелею, подумав, як вони приїдуть додому, в своє місто, і будуть згадувати усе це. Старий поряд почав ворочатися і стогнати, і, щоби стогін цей не заважав думати, хлопчик накрився з головою ковдрою. За ніч він ще декілька разів вставав, підходив до матері і чекав, поки вона поворухнеться. А потім лягав і то засинав, то просинався. Коли він прокинувся в останній раз, стеля була вже сіра й у вікнах виднівся падаючий сніг. І він зрадів, тому що ніч закінчилась. Він сперся на лікті, подивився на матір і знову зрадів, тому що вона ворушилась, навіть припіднімалась і щось говорила. Хлопчик усміхнувся, і йому захотілось розповісти матері про телеграму і про те, як він вночі боявся, коли вона лежала нерухомо.

Проза

Та раптом старий поряд крикнув: − Сестра, жінка вмирає! Хлопчик встав з койки і побачив, що мати хрипить і шия її вигинається, а голова глибоко занурена у подушку. Підійшла сестра, взяла матір пальцями за підборіддя, а потім звичним рухом натягнула ковдру їй на лице. Ковдра припіднялась, і хлопчик на мить побачив жовту ногу і голий живіт. Він дивився на нерухомий тепер згірок, накритий ковдрою, і дивна байдужість, якийсь дивний спокій заволоділи ним. Він подумав: «Ось і все», − і пішов з палати в коридор. Його наздогнала сестра. − Ти лягай, − сказала вона, − ти хворий. − Де мій одяг? – спитав хлопчик. – Я маю зараз їхати далі. Сестра щось говорила йому, але він не чув, що вона говорить. В коридорі були якісь жінки із сумками, мабуть, просто перехожі; як вони туди втрапили, невідомо. Вони дивились на хлопчика, і хтось запитав: − У чому справа? І хтось сказав: − Ось у хлопчика мати померла. І хтось приклав хустину до очей. А хлопчик сидів на дерев’яній лаві в коридорі, дрижачи від холоду, і не дивився на всіх цих людей. Він раптом подумав, що коли він приїде в своє місто, мати зустріне його на вокзалі. Він був уже не маленький і розумів, що мати його померла, і все ж він так подумав. − Я хочу поїхати додому, − сказав він лікарю. − Ти не дурій, − сказав лікар, − вилікуєшся, поїдеш. − Я вже здоровий, − сказав хлопчик. – Де мій одяг? Саме зараз із вулиці когось внесли на носилках. Ззаду йшов здоровенний чоловік і голосно плакав, сякавшись. Лікар махнув рукою і пішов услід за носилками. А сестра сказала хлопчику: − Чекай тут. – І також пішла. Вона повернулась хвилин за двадцять і повела хлопчика до комірки. 82

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Вона вийняла з мішка його пом’ятий одяг, і він почав одягатись. Потім вона вийняла з іншого мішка пальто, пуховий берет і туфлі матері і згорнула все це у клунок. Вона довго записувала щось на папірці з бузковою печаткою і питала у хлопчика його ім’я і куди він їде. − А в платті ми її поховаємо, − сказала вона. – Розпишись за речі і гроші перерахуй. Він не став перераховувати, розписався і пішов до дверей. Сестра окликнула його і всунула в кишеню папірець з бузковою печаткою. Вночі навалило снігу, труба тепер стояла не на цегляному фундаменті, а на величезній кучугурі. Хлопчик пройшов повз і згадав, як вчора відпочивав тут і тримався рукою за дріт. Потім він помітив, що йде по снігу, поряд із протоптаною стежкою, і, мабуть, тому так втомився. Спина і шия у нього були мокрими від поту, а права рука, якою він притискав до себе клунок, зовсім заклякла. Він вийшов на площу біля вокзалу; вона була зовсім незнайомою, тихою і білою. Дім із башточкою був інший, низенький, і черга інша, і стара жінка більше не торгувала рибою. Він увійшов до вокзалу, і його почали штовхати з усіх боків. Людей було багато, і вони всі лізли до кас; хлопчик одразу зрозумів, що йому ні за що не пробитися до кас. У натовпі його притисли лицем до якогось шкіряного пальта, і, поки їх бовтало разом, хлопчик встиг звикнути до цього жовтого пальта, а запах шкіри він завжди любив. − Дядя, − сказав він, коли їх виштовхнули на вільне місце, − закомпостуйте мені квиток. Дядя нічого не відповів, лише мигцем глянув на хлопчика, морщачись, потираючи забитий об кут лікоть. − Я заплачý, − сказав хлопчик. − Шмарклі витри, багач, − сказав дядя. Він знову кинувся у натовп, а хлопчик згадав, що речі залишилися у жінки в залізничній шинелі, і пішов її шукати. Він довго ходив пероном, змерз і пішов грітися до зали очікування. Усі лави були зайняті, він сів на підвіконня і побачив дядю в шкіряному пальті. Той вовтузився зі здоровенною валізою,

Проза

притискав її коліном і стягував пасок, а поряд, на лаві, спали жінка в такому самому шкіряному пальті і товстунчик, дивовижно схожий на дядю; хлопчик одразу обізвав його подумки «маленький дядя». Дядя, мабуть, відчув, що на нього дивляться, і обернувся. − Ось я тобі! – сказав він. – Чого треба? − Я також чекаю на поїзд, − сказав хлопчик і показав квиток. Разом з квитком хлопчик витягнув ще кілька папірців, і два з них впали на підлогу. Один підібрав хлопчик, інший – дядя. − Що за фільчина грамота? – запитав дядя, короткозоро жмурячись. − Це довідка з лікарні, – сказав хлопчик. Дядя надів окуляри, прочитав і зразу заквапився. − Ану, ходім, − сказав дядя, штовхнув сплячу жінку і поклав коло неї клуночок хлопчика, а самого хлопчика взяв за плече. Він перевів його через залу очікування в коридор, де біля дверей товпилось багато людей, але дядя показав довідку, і їх пропустили. У кімнаті за дверима було також багато людей, і якийсь залізничник, який сидів за столом, почав кричати, але дядя показав довідку, і залізничник перестав кричати. − А де хлопець? – запитав він, і дядя швидко витягнув хлопчика з-за чиїхось спин. − Це вас учора зняли з ешелону? – спитав залізничник. − Нас, − відповів хлопчик. − Зайдеш до камери схову, забереш речі. – І щось написав на папірці. − Земляки, − сказав дядя. – Довезу, як рідного сина. − Добре, − сказав залізничник і щось написав на іншому папірці. − Тільки у мене сім’я, − сказав дядя, прочитавши папірець, − дружина і син… Буде два сини. − Добре, − сказав залізничник і переправив цифру у папірці. − Ходім, ходім, дружок, − сказав дядя і обійняв хлопчика за плечі. Він повів його на перон, до камери схову, і хлопчик отримав речі: два клунки і дві валізи. Один клунок і валізу взяв дядя, а інший клунок і валізу взяв хлопчик, і вони пішли до зали очікування. 84

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Тут він усадив хлопчика на лаву, пошепотівся з жінкою у шкіряному пальті і пішов. Жінка була з кучерявим волоссям, низенька і товста. Вона погойдала на колінах «маленького дядю», запустила йому руку за комір, поплескала по шийці і сказала: − Ось бачиш, хлопчик не слухався маму, і вона померла. Якщо ти не будеш слухатись, я також помру. − А як вона померла? – запитав «маленький дядя». − Заплющила очка – і все, − сказала кучерява жінка. − Як дядя Вася? – запитав «маленький дядя». − Ні, дядю Васю вбили на фронті, − сказала жінка. − А їх можна оживити? – запитав «маленький дядя». − Звісно, ні, дурненький, − сказала кучерява жінка. − А якби можна було, − сказав «маленький дядя», − я б краще оживив нашого дядю Васю, аніж його маму… − Ой ти мій дурнику, − засміялась кучерява жінка і почала знову поплескувати «маленького дядю» по шийці, − ой ти мій дурнику, ой ти мій дурнику, ой ти мій дурнику!.. – вона подивилась на хлопчика, відсунулась подалі, відсунула речі і запитала: – Мати твоя померла від висипного тифу? – Ні, – відповів хлопчик; він сидів і думав, як приїде у своє місто і зустріне матір, яка, виявляється, залишилась у місті, в партизанах. А в евакуації він був з іншою жінкою, і це інша жінка померла в лікарні. Йому було приємно так думати, і він думав увесь час про одне й те саме, але щоразу все з більшими подробицями. – Ти чого усміхаєшся? – сказала кучерява жінка. – Мати померла, а ти усміхаєшся… Соромно… Потім з’явився дядя і поряд із ним якийсь інвалід. Інвалід був у морському бушлаті і чорній морській вушанці. Замість руки у нього був порожній, плаский рукав, а замість ноги постукував протез. Дядя щось говорив і усміхався, і інвалід також говорив щось дяді, а потім раптом сунув йому прямо під ніс здоровенну дулю. Дядя відсунувся і знову щось заговорив, приязно похитуючи головою, і тоді інвалід плюнув йому в обличчя. Кучерява жінка закричала і побігла до дяді, а дядя поспіхом утерся долонею і знову чомусь усміхнувся. Підійшов патрульний солдат і потягнув кудись інваліда за єдину руку.

Проза

– Причепився, п’яна наволоч! – сказав дядя, припиняючи усміхатись. – Я йду, а він причепився. Не чіпаю ж його, йду, а він причепився… – У дяді було зле, засмучене обличчя, і він прикрикнув на хлопчика: – Чого сидиш, збирайся!.. Квитки я закомпостував… Хлопчик швидко зіскочив з лави і взяв в одну руку клунок, а в другу валізу. Дядя витягнув з кишені мотузку, зв’язав два клунки разом і повісив їх хлопчику на плече. − А валізи бери в руки, – сказав дядя. Почалась посадка, і хлопчик зразу відстав від дяді, і його заштовхали в самісінький кінець здоровенного натовпу, звідки видно було лише верх зелених вагонів. Хлопчик спробував протиснутись ближче, і це йому вдалось, він уже почав розрізняти вікна і обличчя у вікнах і потім побачив у вікні дядю. Тоді він почав лізти вперед з усієї сили і відчув, що мотузка, яка зв’язує вузли, луснула. Передній клунок він устиг підхопити зубами, а задній клунок упав, і хлопчик наступив на нього ногою. Але тут хлопчика сильно штовхнули у спину, і він опинився біля самого вагона. Дядя у вагоні помітив його, зник з вікна і з’явився на східцях. – Сюди давай, – крикнув дядя, простягнув руку і взяв клунок у хлопчика із зубів, а другою рукою втягнув його разом з валізами на східці. – Ось і в порядку, – сказав дядя і повів його захаращеним проходом. – А тепер нагору, – сказав дядя і підсадив хлопчика на горішню полицю, − клунок під голову і спи спокійно. Кучерява жінка сиділа внизу на одній лаві, «маленький дядя» − на іншій, а сам дядя стояв і говорив людям з валізами: – Проходьте, спереду вільно… Проходьте, тут їдуть три сім’ї, тут зайнято… Потім вагон смикнуло, і хлопчик зрозумів, що вони поїхали. Він побачив засніжений перон, паркан і за парканом площу і чергу і побачив стару жінку, яка торгувала рибою; вона йшла через площу у валянках і з плетеним кошелем. У кінці площі був дім із башточкою, де були сходи гвинтом. А якщо піти ліворуч, то можна дійти до труби, а звідти до лікарні. 86

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

І раптом щось повернулось і защеміло у грудях, і хлопчик здивувався, тому що ще ніколи так не щеміло. У вікні вже було поле, весь час однакове, біле, і однакові стовпи, які, здавалося, за дроти протягують один одного повз вікно, і поки хлопчик дивився на дроти, щеміти стало слабше. Хлопчик лежав, згорнувшись клубком, тому що в ногах стояли дядині великі валізи, і старався не дивитися вниз, де хтось ходив, подзенькував посуд і мигтіли якісь голови. Він був тут один, на полиці, і полиця похитувалась і везла його додому. Хлопчик заснув, і йому щось снилось, але коли він прокинувся, то подивився у холодне вікно, забув сон і згадав, що мама померла. У нього почало тиснути в горлі і боліти спереду, над бровами, і він схлипнув і потім почав схлипувати голосніше і частіше і сам здивувався, чому це він не може зупинитись, а все схлипує і схлипує. Поряд з його обличчям над краєм полиці з’явилась чиясь голова, і хлопчик упізнав вчорашнього дядю. – Ти чого? – сказав дядя. – Так не годиться, ти ж великий хлопчик… Дядя зник і з’явився знову зі шматком пирога. Пиріг був намащений кисленьким сливовим повидлом, а на повидлі лежали тоненькі хрумкі ковбаски з тіста. Хлопчик спочатку відкушував ковбаски і смоктав їх, як цукерки, потім вилизав повидло, а потім з’їв усю решту. «Хороший дядя», – подумав хлопчик і подивився вниз. Був ранок. «Маленький дядя» спав на величезній червоній подушці, а кучерява жінка і дядя про щось пошепки говорили. Хлопчик зліз із полиці, і кучерява жінка мигцем глянула на нього, а дядя сказав: – Сходи займи чергу в туалет. Хлопчик пішов вузьким проходом, б’ючись об полиці і кути валіз, і став у чергу за якимсь старим чоловіком. Старий був у дуже подраному пальті, але в красивому пенсне з товстими скельцями і зі шматочком сивої, чепурненької борідки під нижньою губою. Попереду зчинився скандал, якась жінка хотіла прорватися без черги. – У мене розлад! – кричала вона.

Проза

– Наплювати на твій розлад, – відповідав їй чоловічий голос, – я сам із сьомої ранку чергую! – Звичаї, – сказав старий в пенсне і криво посміхнувся, жмутик борідки поповз вліво, – звичаї третього року війни… – Він подивився на хлопчика і, мабуть, тому, що було нудно, запитав: – З матір’ю їдеш? – Ні, – відповів хлопчик, – мама у мене в партизанському загоні. – Він сказав це несподівано для себе і зразу пошкодував, але було вже пізно. – Ось як, – зацікавився старий, – а ти як же? – А я так, – сказав хлопчик, відчуваючи, як радісно закалатало серце, – я з дядею, – сказав хлопчик і раптом побачив, що коридором іде дядина кучерява дружина. Він зашарівся і похапцем відвернувся від старого, який збирався поставити нове питання. – Ти за ким? – запитала кучерява жінка. – Зрозуміло, а за тобою хто? За хлопчиком стояла товста жінка, радше, колись вона була товстою, тепер шкіра на ній висіла, як порожній мішок. – Цього не буде, – сказала вона, – він, може, ще піввагона вперед пропустить. – Ви не хвилюйтесь, – сказала кучерява жінка, – хлопчик піде, я замість хлопчика. Але товста жінка, мабуть, була вкрай озлоблена, що її не пустили без черги. Вона перегородила коридор рукою і сказала: – Непогана заміна. Хлопчику туди на п’ять хвилин, а тобі на дві години… – Як вам не соромно, – сказав старий, – війна, люди жертвують собою… Матір цього хлопчика, наприклад, у партизанському загоні… – Якого? – запитала кучерява жінка. – Цього? Та що ж ти брешеш, − сказала вона хлопчикові, – твоя ж мати померла позавчора в лікарні… Хлопчику зробилось дуже жарко, і сильно зашуміло у вухах. – Горя свого соромиться, – сказала товста жінка. Хлопчик швидко пішов назад і поліз на полицю. Йому знову почало тиснути в горлі і боліти над бровами, і, щоби не схлипувати, 88

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

він міцно заплющив очі і міцно стис зуби. Він лежав так довго, і полиця скрипіла, і знизу гуділо, і над головою щось постукувало. Потім одразу все стихло, хлопчик розплющив очі і побачив у вікно перон, по якому бігало багато людей. Дяді в купе не було, а кучерява жінка годувала «маленького дядю» з ложечки згущеним молоком. Хлопчик подумав, що це солодке, згущене молоко можна їсти і їсти, увесь день можна їсти, якщо не набирати його на ложечку, а вмочувати ложечку і облизувати. Кучерява жінка подивилась на хлопчика, і хлопчику раптом зробилося страшно: без дяді вона зсадить його на перон, і він знову залишиться сам. – Гроші у тебе є? – запитала кучерява жінка. – Є, – поспіхом відповів хлопчик, поліз до кишені і витягнув гроші. Кучерява жінка взяла гроші, перерахувала і сказала: – Про що люди думають, коли пускаються у таку дорогу? Про що твоя мати думала… Тут навіть на тебе одного не вистачить. – У нас ще був кошіль з урюком і балабушками, – сказав хлопчик, – але він загубився. І ще є відріз, – сказав хлопчик, – його можна продати. Він хотів розпакувати брудний, сплющений клунок, але мати зашила його міцними, грубими нитками, і хлопчик подряпав палець. Він подивився на задерту шкірку, на набрякаючу крапельку крові і схлипнув. – Ти чого там? – запитала кучерява жінка. – Я порізав палець, – відповів хлопчик. – Ревеш, – сказала кучерява жінка, – не соромно, такий великий бугай? – Я не реву, – сказав хлопчик, – а коли дядя прийде, я розповім йому, як ви на мене кажете. Тоді кучерява жінка почала сміятися і сказала: – Ти краще застібни ширіньку, герой… Саме зараз поїзд смикнув, і кучерява жінка почала кричати: – Ой, він відстав, він відстав! А «маленький дядя» заплакав. Хлопчику стало шкода «маленького дядю», і він сказав:

Проза

– Ти не плач, тато наздожене поїзд літаком… Тоді жінка крикнула: – Ти, дурню, мовчи… Приблудився на нашу шию. – І почала заломлювати руки. Але тут з’явився дядя з повним кошелем, який він притискав до грудей, і кучерява жінка зразу почала сварити дядю, а він мовчки викладав із кошеля на столик хліб, димучі картоплини, огірки і великого жирного оселедця. Хлопчик повернувся лицем до стінки і заплющив очі, але все одно не забув жирний оселедець з картоплею і огірками. Він їв би усе це окремо, щоб було більше. Спочатку огірки, відкушуючи маленькими шматочками, потім – оселедець з хлібом, а на закуску – картоплю. Він навіть поворушив губами, повернувся лицем назустріч смачному запаху і раптом побачив прямо перед собою велику теплу картоплину і половинку огірка і хлібний окраєць з доважком м’якушу. – Їж, хлопчику, – сказав дядя, – обідай… Хлопчик з’їв картоплю разом зі шкіркою, під шкіркою вона була м’яка і жовта, як масло. Огірок він спочатку обкусав з усіх боків, а серединку залишив на закуску. Потім обережно глянув униз, чи не дивиться хто, і обривком жирної газети, на якій дядя подав йому їжу, натер окраєць і м’якуш. Вийшов хліб з оселедцем, і хлопчик їв його повільно, маленькими шматочками. Після їжі хлопчику стало тепло, весело і захотілось зробити для дяді що-небудь добре. Він розпоров зубами міцні нитки на клунку, витягнув пахнучий нафталіном коричневий відріз і сказав: – Дядя, пошийте собі костюм. Дядя здивовано підвів брови, але кучерява жінка швидко схопилася і простягнула руку. – Це не вам, це дяді, – сказав хлопчик і віддав дяді відріз. До полиці підійшов старий в пенсне, тепер він був не у подраному пальті, а в короткій жіночій кофті. – У такий трагічний час, – сказав він, – важко бути дорослою людиною… Важко бути взагалі людиною… «Маленький дядя» подивився на старого і заплакав, а кучерява жінка сказала: 90

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

– Проходьте, дідусю, ви налякали дитину. Але старий продовжував стояти, похитуючись, часто кліпаючи червоними повіками, і тоді дядя схопився, взяв його за комір кофти і штовхнув углиб проходу. Хлопчик розсміявся, тому що старий смішно змахнув руками, а пенсне його злетіло і повисло на мотузочку, і подумав: «Хороший дядя, прогнав старого». Поїзд ішов і йшов, полиця скрипіла, знизу гуло, згори постукувало, і незабаром хлопчик побачив за вікном серед снігу чорні, обгорілі будинки. І танк з опущеним дулом. І вантажівку догори колесами. І ще один танк, і ще одну вантажівку… Поїзд ішов дуже швидко, і все це летіло назад, хлопчик нічого не міг розгледіти як слід. Потім хтось знову підійшов і зупинився біля полиці, і хлопчику стало страшно, тому що він впізнав інваліда з пласким рукавом. Інвалід тримав під руку військового в шинелі без погонів, вушанці і з гармошкою на плечі. Обличчя військового було в темнозелених плямках, а на очах чорні окуляри. І дяді також стало страшно, хлопчик побачив, як дядя похлинувся оселедчиним хвостом – хвіст тепер стирчав у дяді з рота. Дядя кашляв, а інвалід із військовим мовчки стояли і дивились. Нарешті дядя засунув пальці в рот, витягнув оселедчиного хвоста і сказав інваліду: – Здравствуйте, – наче інвалід ніколи не тицяв дяді дулі і ніколи не плював йому в обличчя. – Здравствуйте, – ввічливо відповів інвалід, – ми десь із вами бачились. – Звісно, звісно, – сказав дядя, – може, ви перекусити хочете, так присядьте. – Спасибі, – відповів інвалід, – у нас своє є. – І виклав на столик алюмінієву флягу і загорнутий в газету пакет. – Кицюня, – сказав дядя кучерявій жінці, – погуляй з дитиною, поки люди пообідають. Кучерява жінка сердито глянула на дядю, взяла на руки «маленького дядю» і вийшла в коридор, а дядя квапливо порився у кошику і виставив на столик дві вкриті нікелем залізні скляночки.

Проза

Інвалід відкрутив кришку фляги і налив у скляночки, а військовий почав шарити пальцями по столику, натикаючись то на флягу, то на пакет, поки не перекинув одну скляночку. – Ех, – сказав інвалід, – це ж чистий спирт. – Він знову налив і вклав скляночку військовому в руку. Дядя швидко дістав ганчірку і почав витирати калюжку на столику. – Нащо? – поморщившись, сказав інвалід. – Як же, як же, – сказав дядя, – ось товариш сліпий рукав намочить. Інвалід і військовий випили, крякнули, і інвалід почав розгортати однією рукою пакет. В пакеті був такий самий пиріг, який їв хлопчик вранці. Тільки не шматочок, а здоровенний шматок, хлопчику його б вистачило на весь день, а може, і на два дні. – Закуска погань, – сказав інвалід, – за комерційними цінами давали… Він вийняв із кишені важкий позолочений портсигар і розкрив його. Портсигар був щільно набитий кислою капустою. Інвалід взяв дрібку капусти, потім схопив руку військового і також сунув її в портсигар. Вони випили і зразу ж, не переводячи подиху, налили і випили знову. Саме зараз поїзд застукав через міст, і інвалід сказав військовому: – Ось вона, Волга! Вони випили знову, і обличчя військового стало червоним, а щоки інваліда, навпаки, побіліли. Голови їхні моталися низько над столиком, а за головами у вікні аж до обрію стояли припорошені снігом танки, машини і просто незрозумілі, безформні шматки. – Кладовище, – сказав інвалід, – наламали заліза. Вони випили, і інвалід сказав: – Давай фронтову… Пальці у військового часто зривались, він кидав мелодію на середині і починав спочатку. Незабаром біля купе зібралось багато людей. Товста жінка сказала: – Браток, а може, ти «Васильки-василечки» зіграєш? 92

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Але військовий продовжував грати одну й ту саму мелодію, обриваючи її на середині і починаючи спочатку. Голову він повернув до вікна, і окуляри його дивились на засніжене залізне кладовище, де літали ворони, дуже чорні над білим снігом. Лікоть шинелі у військового був замащений повидлом від пирога, і інвалід взяв пиріг, встав, похитуючись, і сказав хлопчику: – Їж, пацан. Хлопчик побачив перед собою погано виголене обличчя, що дихало крізь жовті зуби гарячим, гостро і неприємно пахнучим повітрям, і відсунувся подалі, у глиб кута. – Якщо хлопчик не хоче, – сказав старий у пенсне, – я можу взяти. – Ні, – сказав інвалід, – хай пацан з’їсть. – І поклав пиріг біля хлопчика. Поїзд почав стукати рідше, зашипів, смикнув і зупинився біля якогось обгорілого дому. – Твоя, – сказав інвалід військовому. Той піднявся, і вони разом пішли проходом. – Звіяло? – запитала кучерява жінка, заглядаючи в купе. – Насвинячили, алкоголіки! – Тихше, – сказав дядя, – він ще повернеться… Поїзд знову рушив, цього разу без поштовху, і, поки він повільно набирав швидкість, повз вікно повзли засніжені розвалини і сніжна дорога, якою поміж розвалин ішли люди. Поїзд грюкотів уже на повній швидкості, коли інвалід повернувся в купе і сів над недопитою склянкою, зіпершись головою на руку. Він сидів так довго і мовчав, і дядя сидів і мовчав, на самому окрайці лави, а кучерява жінка щоразу заглядала в купе і йшла знову. Нарешті дядя дуже тихо і дуже ввічливо запитав: – Ви, може, спати хочете? Може, вас провести? Але інвалід продовжував сидіти і потріпувати головою над недопитою склянкою. Тоді дядя підійшов, обережно поторсав інваліда за плече, і той сказав втомленим голосом, не піднімаючи голови:

Проза

– Йди геть, тилова гнида… Тут з’явилась кучерява жінка і закричала: – Ви не маєте права!.. У нас був такий випадок: інвалід облаяв чоловіка, а чоловік виявився працівник органів, і інваліда посадили. – Громадянине, – сказав дядя уже суворіше, – звільніть місце. Тут їде моя дружина і дитина. Інвалід повільно підвівся, подивився на дядю і раптом схопив, стис пальцями дядин ніс. – Барахло назад віддай пацану, – сказав інвалід, – віддай, що взяв… Дядин ніс спочатку позеленів, потім побілів, і на дядин напіввійськовий френч потекла тоненька червона цівочка, через увесь френч, на галіфе і далі по чоботу. Кучерява жінка голосно закричала, а «маленький дядя» заплакав, і хлопчик, хоч йому було страшно, також крикнув: – Не чіпайте дядю, пустіть дядю… Саме зараз кучерява жінка нахилилась до валізи і кинула подарований дяді відріз прямо хлопчику в обличчя, а провідник і товста жінка відірвали інваліда від дяді, і дядя зразу кудись втік. Інвалід втомлено сперся рукою на полицю, облизав губи і спитав провідника: – У тебе, папаша, гальюн відкритий?.. Нудить мене… – Треба воно тобі, – похитав вусатим обличчям провідник і повів інваліда, притримуючи його за спину рукою. З’явився дядя і почав хапати свої валізи. Він сказав кучерявій жінці: – Збирайся, я домовився у третьому вагоні. – Дядя, – крикнув хлопчик, – зачекайте! Але дядя навіть не глянув у його бік: він дуже квапився. У хлопчика знову почало тиснути в горлі, однак він не стискав очі і зуби, щоби не заплакати, тому що йому хотілось плакати, і сльози текли у нього щоками, підборіддям, і комір светра і пальці – все стало мокрим від сліз. – Він йому насправді дядя? – запитала товста жінка. – Не знаю, – відповів старий в пенсне, – їхали вони разом. 94

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

З’явився інвалід; обличчя, шия і волосся його були мокрими, і він щоразу відсапувався, мовби все ще перебував під краном. – Громадяни, – сказав він, – батьки й матері, треба довезти пацана… Мене пацан, громадяни, боїться… – Інвалід зубами розстібнув ремінець годинника і поклав його на столик. – Довезеш, провідник, папаша? Грошей немає… Пропився я, папаша… – Він дістав із кишені портсигар, витрусив прямо на підлогу рештки капусти і поклав портсигар на столик, поряд із годинником. – Річ… Цілий літр давали. – Потім дістав із кишені запальничку, складаний ніж, ліхтарик, потім подумав, розстібнув бушлат і взявся розмотувати теплий, ворсяний шарф. – Шерсть, – сказав він. – Та ти що, – сказав провідник і підсунув усе, що лежало на столику, назад до інваліда, – ти кидай мотати… Довезем, чого там… А товста жінка взяла портсигар і сказала: – Він його все одно проп’є… Краще вже хлопченяті їжі наміняти, скоро станція вузлова… Інвалід подивився на неї, хитнувся і раптом охопив єдиною рукою за талію і поцілував в обвислу щоку. – Як з винної бочки, – сказала товста жінка і відштовхнула його, але не озлилась, а, навпаки, усміхнулась і кокетливо поправила волосся. Інвалід провів рукавом по очах, повернувся і підморгнув хлопчику. – Нічого, – сказав він, – нічого, юначе, не бійся. – І пішов по проходу. Хлопчик побачив його згорблену спину, стрижену потилицю і великі товсті пальці, якими він поправив, заломив на вухо свою морську вушанку. У вагоні стемніло, і провідник запалив свічку у ліхтарі під стелею. Хлопчик лежав потилицею на випатраному клунку і дивився, як горить свічка. Товста жінка дала йому хліб з білим жиром, склянку солодкого окропу, і тепер він лежав і ні про що не думав. Поступово кроки і голоси стихли, залишився лише звичний гуркіт поїзда і скрип полиці. Хлопчик опустив вії і побачив перед собою яскраві рожеві кола.

Проза

Він зрозумів, що це свічка, повернувся на бік, і кола стали чорними. Потім він згадав, що більше немає дядиних валіз, розігнув ноги в колінах і почав уже засинати, коли якийсь шурхіт розбудив його. По купе ходив старий в пенсне. Він ходив навшпиньки, із напівзігнутими руками, і заглядав в обличчя сплячих. Потім він дуже повільно, як сліпий, витягнув руки вперед і зробив крок до вікна. Голову він повертав ривками, то в один, то в інший бік, губи його ворушились. Хлопчик лежав нерухомо, він бачив частину сплячого обличчя товстої жінки, розкритий рот і бачив вогник свічки в темному вікні і простягнуті до цього вогника пальці старого. Пальці потягнулись далі, і вогник з’являвся то серед волосся старого, то на його борідці. Раптом пальці швидко доторкнулись висячої на гачку біля вікна сітки з хлібом і так само швидко, мовби хліб цей був розпечений, відсмикнулись назад. Товста жінка видала губами дивний, схожий на поцілунок звук і вийняла руку з-під голови. Вії її здригнулись. Коли хлопчик підвів голову, старого в купе не було. Хлопчик полежав ще трішки з розплющеними очима, і серце його почало битися тихіше і спокійніше. Тоді він прикрив повіки і хотів повернутися до стінки, але замість цього знову розплющив одне око. Старий стояв біля самої полиці. Під сивим, рідким волоссям було видно нечисту білу шкіру. Він зняв кофту і був тепер у шовковій пом’ятій сорочці, потріпані манжети замість запонок були скріплені дротом. Він пішов пригнувшись – так ходять у кінокартинах розвідники, і це було дуже смішно, − але хлопчику стало не смішно, а страшно, як вранці, коли він проснувся і згадав, що мама померла. Пальці старого ковзнули по скоринці, відщипнули маленький шматочок цієї коричневої скоринки разом із сірим м’якушем, і цієї миті він озирнувся і зустрівся поглядом із хлопчиком. Поїзд ішов у темряві, ледь-ледь підсвіченій снігом; здавалося, за вікнами більше немає життя, лише зрідка повз вікна проносились якісь невиразні предмети. Товста жінка знову спала з відкритим ротом, і в глибині її рота поблискував металевий зуб. 96

1963

Переклад з російської мови Катерини Сінченко

Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ

Старий обережно випростався, похитуючи головою, і переклав хліб із долоні у задню кишеню штанів. Він увесь час, не кліпаючи, дивився на хлопчика, і хлопчик припіднявся на ліктях, відломив кут від пирога, залишеного інвалідом, і простягнув старому. Старий взяв і зразу проковтнув. Хлопчик знову відломив знизу, де не було повидла, і старий так само швидко взяв і проковтнув. Хлопчик віддав старому по шматочку всю нижню частину пирога; а верхню, з повидлом і печеними хрусткими ковбасками, залишив собі. Прийшов провідник і для світломаскування обгорнув ліхтар темною ганчіркою − тепер тільки туманна пляма згорталась і розгорталась на стелі. Старий стояв, морщачи чоло і щось пригадуючи, а потім пішов уздовж вагона, повз хропучі полиці, повз сплячих, сидячи і напівлежачи, людей, до тамбура, де на клунках також лежали якісь люди. – Невже це ніколи не закінчиться? – тихо сказав старий і пішов назад. Він стояв біля полиці хлопчика і дивився, як хлопчик спить. Хлопчик спав, лежачи на випатраному клунку і поклавши щоку на халяви фетрових жіночих ботів. Рукави його светра були закочені, а черевики розшнуровані. Хлопчикові снився дім із башточкою, дядя, стара жінка, яка торгувала рибою, інвалід із сильними, товстими пальцями і ще різні обличчя і різні предмети, які він тут таки уві сні забував. Уже перед самим світанком, коли вигоріла свічка згасла і старий прикрив ноги хлопчика теплою кофтою, хлопчик побачив матір, зітхнув полегшено й усміхнувся. Рано-вранці хтось відчинив двері в тамбур, холодне повітря розбудило хлопчика, і він ще деякий час лежав і усміхався…

Елена Стяжкина РОЗКА Полюбить этот дом и это место никогда так и не получилось. Не вышло у меня с квартирой, снятой у соседей. С квартирой, хранимой для Розки. Сами они жили в однокомнатной, которая считалась дворницкой. В кухне стояла панцирная кровать. На ней спали многочисленные родственники из Новотроицкого. Наташа, Розкина кузина, а потом и ее дети. Дети у Наташки рождались каждый год. К нашим всеобщим восемнадцати у нее уже было трое. К двадцати двум – еще трое. Второй ребенок – Саша – не умел или не хотел разговаривать. И Розка, которая почему-то знала о своей безнадежной бездетности, намеревалась его усыновить. Наташа не давала согласия. И, выпив, кричала: «Мое, хоть глухое, а мое». Та квартира, которую нам сняли, была двухкомнатной хрущевкой. Пятый этаж. Крыша. Угол. Южная и западная сторона. Солнце. Перекосившиеся и намертво заколоченные рамы (если мыть, то выдергивать гвозди, раскручивать шурупы, потом звать столяра, чтобы все – назад). Трамвайчик. Вагончики. Без всякой надежды на сквозняк. Когда солнце садилось, в квартире можно было жить. И тараканы тоже так считали. Мне было восемнадцать лет. Я ничего не умела. Моя первая уха была такой водянистой, что я купила для нее консервы. Но все равно – это невозможно было есть. 98

Елена Стяжкина РОЗКА

Колонка, которая зажигалась только со звуком притаившегося взрыва, висела в ванной. У родителей – тоже в ванной. Но у них я мыла посуду, а здесь собирала в раковине – до полного ее окончания. Белье тоже – до полного. Я была королевой тараканов. Их надеждой и опорой. И они не подводили меня, расселяясь в люстрах, над дверями, пробираясь в холодильник, зимние ботинки, но не трогая книги. Я писала курсовую про Римскую империю и читала Светония Транквилла. Солнце против него было бессильно. С ним еще неплохо справлялись Тарле и Гильгамеш… И больше всего я боялась возвращаться в эту квартиру. Еще просыпаться в ней. Умываться, чистить картошку. Я не могла в ней жить совсем. Но об этом нельзя было говорить, потому что других квартирных вариантов не было. И страх возвращения считался бы взрослыми как каприз. Как такой же каприз, как наш брак, в котором мы оба бежали от родителей, думая, что так обретем свободу. Вместо свободы получилась тоска и зависимость двух балованых, ни к чему не приспособленных людей, которые вряд ли даже любили друг друга. Просто признаться в том, что это была не семья, а побег – не хватало мужества. Или осознанности. Эта квартира… В перпендикулярном моему миру районе. Там, за рекой Кальмиусом, где мы жили раньше, были параллельные улицы. Длинные, через весь город… Можно было долго гулять. Дойти до аэропорта, посмотреть на самолеты и вернуться обратно. С той стороны моста, где жила снятая квартира, были бульвары и проспекты. И не было улиц. Гулять тоже было нельзя, потому что пунктом назначения оказывался то завод Стройдеталь, то цыганский поселок, где варили ширку. Бульвары были абсолютным асфальтом. Я не знаю, как это описать. Жирный, серый, метровый, без всякой надежды для травы. Его нельзя было пробить ничем, кроме отбойного молотка. С другой стороны, асфальт был ни при чем. Я иногда думаю: а если бы квартира из перпендикулярного мира была хорошей? Любимой? Смогли бы мы, люди, вырвавшиеся даже

Проза

не для постели, а просто – чтобы быть не в клетке, стать, например, семьей? Я не могу жить в Киеве. Здесь в квартире солнце. Теперь, в этом новом мире, уже сказано кем-то, что мучиться не надо. А надо – жалюзи, кондиционер и темные шторы. Если солнце так невыносимо. Если так невыносима жара, ее можно не терпеть. Но вот снова – то же самое снова. Гай Светоний Транквилл прочитан. А я и теперь не знаю, что и зачем, кто я и куда иду. Бездомность – метафора модерна. А стихия, в которой выбираешь не ты, архаика, провал в которую у меня не выходит органично. Вообще никак не выходит. Профессия, в которой ты ничего не делаешь руками, не годится для войны и послеядерной катастрофы. Рассказывать сказки… Я буду рассказывать сказки, цена которым – восторг узнавания затонувшей Атлантиды. За сказки мне будут давать картофелину или две. Я буду относить их родителям и детям. Одну – родителям и одну – детям. До тех пор, пока будет урожай, и будет время между его сборами. В засуху или ливни, когда голода окажется больше, чем людей, мои сказки перестанут быть интересными. *** Розка переехала в наш подъезд, когда мы учились в третьем классе. До нее в квартире напротив жили глухие. Наташин сын как-то перекликнулся с ними, с теми прекрасными глухими, у которых родилась маленькая говорящая и слышащая девочка. Девочку вывозили в коляске и оставляли у скамейки перед подъездом. Теперь, после российской оккупации, это место будут называть парадным, да? Парадное и клумбы, отграниченные поребриком. Я разговаривала с девочкой, она агукала в ответ, а ее родители улыбались и светились от счастья: у глухих – слышащая. Тогда, в детстве, счастье представлялось мне справедливостью. Теперь я знаю, что счастье и справедливость – вообще по разным ведомствам. Глухие уехали в новую квартиру на Северном. Они подарили мне резиновую игрушку. Обезьяну – зеленую с желтым. Но я уже выросла из таких игрушек. А потому сразу ее потеряла. 100

101

Елена Стяжкина РОЗКА

Квартира напротив родительской стояла пустая. Год, может быть, больше. А потом приехала Розка. Розка и ее мама. Мама была дворником. А Розка – красавицей. С головы до ног. А ноги уже нет. Не были красивыми. Кривые, почти колесо. Папа сказал, что это рахит. А мама, что наследственное. У Розкиной мамы тоже были ноги колесом. Но это ничего не меняло в Розкиной красоте. Тонкий, малюсенький носик, ровный, уютный и трогательный. Белая кожа, плотная, сильная, как будто подсвеченная изнутри и снаружи. Глаза у нее были зеленые, чуть раскосые, с каплей египетского и тремя – монгольского, к ним – длинные темные ресницы. Мы думали, что она красится урзолом. Такой специальной краской для меха. Втайне от родителей многие старшие девочки пробовали этот метод. Для урзола Розка была еще маленькой, но характера, это сразу было видно, могло хватить. А брови и волосы были белыми. Блондинка. Такая блондинка, что хотелось зажмуриться и не поверить. Она спросила, могу ли я на турнике. Я не могла. Я не знала, что надо уметь. Я была тяжелая, полная, незграбная. Упасть мне всегда было легче, чем устоять на ногах. – Идем. Покажу. У мальчиков это как-то называлось: подъем-переворот, «солнышко», выход на руки. Розка делала это все без названий, как без названий, например, летают птицы. – Все вместе ты не сможешь, но переворот, подтягиваться и не бояться – давай, да? Как стемнеет? Чтоб не стесняться? – Я не сумею. – Аленка…. – снисходительно засмеялась она. Это было мое домашнее имя в череде других домашних имен, на которые я спокойно откликалась. Так делают индейцы: прячут за чужим свое, чтобы злые духи не позавидовали и не отняли настоящее. Мои дети сейчас тоже живут в череде постоянных переименований. И я прячу их имена от дурного уха, как прятали когда-то мое. С Розкиной подачи я стала Аленой. Единственной. Все другие девочки Лены и Оли, приезжавшие к нам жить или приходившие гулять во двор, так или иначе претендовали на это имя. Не знаю,

Проза

почему. Они знакомились с нами и всегда нарывались на Розкино: «Алена у нас уже есть. Другой нам не надо… Ищи себе что-то подходящее. Или не выходи гулять». Лена большая, Лена маленькая, Лена третья. У нас во дворе была маленькая римская империя, где имя следующей дочери украшал порядковый номер. Мажор, минор, терция, кварта. Аленой была только я. Солнышко у меня не вышло. Но не бояться я научилась. Выходить в переворот, подтягиваться, держаться на руках и стремительно падать головой вниз, перехватывая турник руками. Только солнышко не вышло… Абдуктивный метод – это для сумасшедших. Для божевильных. Точность слов имеет значение. И выбирать самое лучшее и самое верное – это роскошь, доступная только билингвам. Божевильный – это как освобожденный. Дальше разночтения – по Божьей ли воле или от нее. Сумасшествия бывают разными. Злыми и добрыми. Опасными и безобидными. И тогда разночтений нет. Может быть и так, и этак. По Его воле и без Него. От общего к частному лучше всего получилось у большевиков и их наследников. От частного к общему – у Шерлока Холмса. Но Чарлз Пирс заметил, что поиск посылки – второй или первой – имеет смысл. Иногда он только и имеет. Вторая прячется в паузе, в контроле над сюжетом собственной жизни. В пустоте между первой и заключением. Все люди – смертны. Пропуск, пробел, молчание, ничто. А потом вывод: Сократ – смертен. Абдукция – это предположение о том, что Сократ – человек. Я хочу вернуться. Потом пауза. Тишина. Тревожные утра, начинающиеся с удара в живот. Молчание, поделенное на миллион или два миллиона таких же историй. И вывод: я не могу здесь жить. В пропущенной второй посылке есть правда, которой я, наверное, не хочу знать. Тысячи людей легко меняют место жительства. Плюют на метафору бездомности. Бросают корень, который обвивает чужой, впитывая его соки. Плюют, укореняются. Растут, отбрасывая не тень, а прошлое, в котором их больше нет. Иногда мое «не могу» бывает не острым, уставшим, оно отдает только в спину, которой неудобно на чужих кроватях. Но чаще таким, 102

*** Розкин папа был татарин. Для всеобщего удобства говорил, что зовут его Вадим. На самом деле он был Халип. И я не видела никакой трудности в произношении его имени. А он – видел. Стыд быть не Петром. Не Владимиром. Не Михаилом. Стыд быть другим или просто быть. Стыд и страх, зафиксированные курсом на «формирование новой общности – советского народа». У советского народа должны быть простые русские имена. Можно было уехать в Казань. Откуда он был родом. Но Розка. Розка и ее мама. Валя? Нина? Я пока не помню, как ее звали, потому что чаще всего она была «Розкина мама» и все. Она была очень подозрительной. Разговаривая, но чаще слушая, она сразу щурила глаза, выражая этим твердую уверенность в том, что собеседник брешет. Только на свою Розку она смотрела счастливым удивленным взглядом, в котором были и гордость, и восторг, и глупый горделивый вопрос: «как же это у меня получилось?». Они оба – и Халип, и Розкина мама – были старше моих родителей. Розка могла быть им внучкой. Я не знаю, ждали ли они ее истово или получили как подарок в минуту, когда мечта уже поблекла, рассосалась, встала рядом со смирением и вызывала уже не острую боль, а тихую улыбку еще одного несбывшегося, каких накопилось так много, что уже и не счесть. Халип хотел уехать в Казань. Но Розкина мама отказалась наотрез. В Новотроицком у нее были родные – мать, сестры, брат. Для них для всех Розкина мать была кормилицей и путеводной звездой. Силой, которой все живились, одевались, закатывали консервацию 103

Елена Стяжкина РОЗКА

в котором мир вокруг как будто застывает. И я вместе с ним. В параллельных нам потоках реальности есть работа, тексты, непроверенные уроки, плохо написанные контрольные, люди, которым нужна помощь. И можно начинать вписываться с любого пункта, не вдаваясь в подробности расписания прибытия или отправления. Но я просто стою, пытаясь не бояться. Пытаясь вспомнить, что я это уже умела. И никакой шаг не дается. Вообще ничего. Я не знаю, с чего начать, потому что исчезаю вместе со временем. Проваливаюсь в ничто. Во вторую посылку, смысл которой ускользает.

Проза

с настоящими крышками, торговали на рынке зеленью и редиской, надеялись на больницу и получали лекарства. И даже путевки… Путевки в пионерские лагеря – где-то в пределах области, не на море, на ставкé или речке… В лесу, если сильно повезет. Халип не мог оставить Розку. Розкина мама – родню из Новотроицкого. Родня победила. Голос татарской крови был совсем не слышен. Но Розка вдруг пошла и записала себя в секцию конного спорта. Из спорта ничего не вышло. Кроме любви. Розка мыла и кормила лошадей. И ездила верхом только иногда. «Им тяжело и без меня». «Нет», – я мотала головой. – «Ты маленькая, худая». Она обижалась. Я завидовала, а она обижалась. У нас с Розкой были разные представления о красоте. Ее легкие, прозрачные тридцать восемь килограмм, достигнутые к десятому классу упорными упражнениями со сметаной и кашей по утрам, казались мне прекрасными. Ее можно было носить на руках. Ее хотелось носить на руках. И с первого дня гуляний во дворе местный мужской контингент всегда делал именно это. Ее переносили через лужи, подносили к велосипеду, ставили на крышу, куда все другие заползали сами. «Унести Розку» с места грядущей драки – вообще считалось делом святым. Драка рассасывалась сама собой. Розка смешно сопротивлялась, била носильщика чем придется и куда попадет. И ее хотелось нести еще и еще. Даже мне… Халип не жил с ними постоянно. Может быть, все-таки уезжал на родину. Может быть, в ожидании Розки сложилась какая-то другая жизнь, а в ней семья и другие дети. Но несколько месяцев в году он бывал дома. Обычно зимой. В январе, шестнадцатого у Розки был день рождения. «Десять лет – это юбилей», – сказал он и разработал программу. Стол, ситро, салаты, торт из песочных коржей, пропитанных сгущенкой. Он все готовил сам. Розкина мама не умела. А после застолья мы поехали в кино. В тот, перпендикулярный район. На троллейбусе, остановок шесть. Близко. Но и тогда, и сейчас «близко» – это то, что я могу пройти ногами. Не так. Близко – это когда я понимаю, что можно пройти ногами, даже если идти придется час-полтора. Понимаю. Вижу расстояние в голове. Не боюсь потеряться. 104

105

Елена Стяжкина РОЗКА

Наверное, ногами было тоже можно. Вниз через мост, потом прямо, никуда не сворачивая. Кинотеатр назывался «Победа». Помпезный, в прошлой жизни имевший сцену, труппу и актеров, он был вычеркнут из живого и переведен в мертвое, повторяемое. Однако сопротивлялся причудливой репертуарной политикой, которую вполне можно было назвать диссидентской. Документальные фильмы, неореализм, старое советское кино, которое вообще не собирало зала. Гремучая смесь из всего, чему не было границ и названия. В юбилей Розки мы смотрели «Золотого теленка». Я не знала фамилию актера, игравшего Остапа Бендера. Но почему-то видела, что история для актера – мучительна. Перевоплощение есть, а совпадения нет. Что сам он не верит в обаяние мелкого, хоть и отчасти романтичного и великодушного даже беса. Нет, не натужность. Невозможность втиснуть хорошее в плохое. Слов, которыми я описала это сегодня, в десять лет я тоже не знала. Тогда это было так: я видела, что ему не нравится врать. Мне казалось, что он постоянно подмигивал мне лично и говорил: «Не верь. Интеллигентных бандитов не бывает. Запомни: не бывает». Фильм показался нам скучным. Розка обиделась на папу. Потому что получилось, что праздник был для него, а не для нее. Выходило ощутимое предательство. Но Халип хотел посмотреть фильм с Розкой. Именно этот, к которому нужно было ехать. О чем-то он хотел ей рассказать. Может быть, о своей жизни, которая была чем-то похожей на вот эту черно-белую яркую и плохо закончившуюся историю. Может быть, о невмещаемости, о негодных попытках к бунту… Или, напротив, о том, что можно, о другом жизненном горизонте. Не школа – ПТУ – работа, а мир, где сияет Рио-де-Жанейро. Мы возвращались грустными. Розка была недовольна. – Тебе понравилось? – спросил Халип. – Нет, – сказала она. – Купи мороженого, ты обещал. И Аленке тоже… – Спасибо, – сказала я. – Хороший день рождения. И фильм интересный. – Зачем врать? – спросила Розка.

Проза

*** В оккупированном Донецке живет много людей. Сценарии разные. Одни умирают от голода и не могут выйти из подвалов. Бомбят или нет, они все равно не могут. Доверие к подземелью как ритуал фальшивых похорон. Смерть не ищет жертв на глубине двух метров под землей. Она туда их отправляет. Подвал – игра, обман и психоз. Другие люди открывают рестораны, воруют из квартир нехитрые пожитки, организуют проверочные таможни с тарифами «хочешь жить – плати». Между ними – помогальщики. Святые люди с выключенным фонарем личной безопасности. Уже перешагнувшие боль и страх. Научившиеся отдаляться, держать дистанцию, не привязываться настолько, чтобы различать лица беды. Для этих святых все люди – условно одинаковые страдальцы. Вторая посылка не найдена. Здесь пропущенное звено. Предохранитель. Если позволить разницу, окунуться в нее с головой, то помогать нужно будет только этим. Вот этим конкретным, а не всем. Проникнуться одной болью означает выбрать. А выбрать – это забыть о других. Святые – как врачи. Кажется, что как врачи. Они видимые, говорящие. Публичность – это способ спасти голодных. Невидимкам денег не дают. Они говорят, говорят, говорят. Не как проповедники, а как радио. Фон-присутствие. Но подругому нельзя: те, что не выходят из подвалов, нуждаются в еде. Круг. «Нет, людьми не торгуют, что вы. Иногда берут в подвалы, но денег не просят, выпускают так». «Им надо верить. Они говорят, что пойдут в атаку и будут захватывать земли, значит, они сделают это…» «Никто, никто их не победит… Надо уговаривать, давать все, что они хотят, иначе земли эти будут потеряны навсегда». И ни слова о российских войсках. И ни слова о том, что подвалы – тема всеобщего кровавого умолчания. Те, кто спасает заложников, и те, кто их берет, в сговоре. Убить – просто. «Списать в пропавшие без вести». Поэтому платить надо молча. Фамилий – не называть. Родственникам – не голосить. В прессу – ни-ни. Шум не 106

*** Сколько их у меня? Сколько у меня лжи, называемой теперь обезболивающими словами «протокол безопасности»? В Розкиной квартире для меня не было места, где я могла бы жить. Плед, книжка, чашка, телевизор. Что-нибудь. Но нет. Ничего, кроме схожести с собакой, которая бегает за собственным хвостом. Кружит бесцельно, злится, рявкает. Ни прилечь, ни покараулить. Плохо. Но вот – зацементированные правила данности, в которых нельзя выбирать и отказываться от того, что уже есть… Зато можно нащупывать ложь, вписывать ее истерично в «ты не такой, ты меня не любишь…», наталкиваться на контрудары «нет, это все ты, ты…». Делать вид, примиряясь. Примиряться, делая вид. Нам плохо. Нам плохо обоим. От солнца, от неумения жить, от пыльного ветра, что сводит на нет все попытки чистых полов. Что мы делаем вместе? Мы Бежим. Если расстанемся, нас вернут. Разберут по домам, как в детском саду. Суп и глаженые рубашки. Порядок в шкафу и «хочешь молочка?» Мы бежим, взявшись за руки. Разомкнем руки – упадем. В мир их любви, да. Беззаботный, чистый, «ну вот видишь, мы были правы…, вам не надо было жениться». Их любви. 107

Елена Стяжкина РОЗКА

поднимать. Утечка имени – расстрел. Хотите забрать его мертвым? Нет? Тогда – тишина. Знают ли святые об этом? Да. Это называется теперь «протокол безопасности». Чтобы вернуться в город, им нужно предъявить доказательства лояльности. Сказанное и написанное – пропуск назад, в ад, который они выбрали, чтобы не умирали люди. Эту мысль можно разматывать, как клубок. И если до самого конца, то капо в концлагерях – это тоже протокол безопасности. И те, кто выжил, им благодарны. А мертвые сраму не имут. Но нитка все не кончается. Чудо, которое скажет всему «стоп», может случиться раньше, еще до всеобщего вымирания, до того времени, когда уже будет просто некого кормить. Чудо оправдает «протокол безопасности». А если не оправдает, то спишет. Как неизбежные потери. Потери, сопутствующие подвигу.

Проза

Правы, правы. Нам нужно было дружить, а не обмениваться кольцами. Но друзей не отпускают из дома на много-много ночей. Если разматывать этот клубок, называя его протоколами безопасности, если не давать уснуть мойрам, проклиная Лахесис за песни о прошлом, но требуя у Клото прясть, не переставая, мы могли бы дожить до глубокой старости как все другие, погребенные противостояниями и неизбежностями. Мы могли бы застыть до каменного, мертвого состояния, в котором что воля, что неволя – все равно. Из квартиры этой мы бы выехали когда-нибудь. Вернули бы ключи Халипу или Розке. Забрали шифоньер и тарелки. Преодолели бы перпендикулярность и еще тысячу ненужных преград. Гордились бы трудностями, потому что ничем другим не было принято гордиться. Я бы с чистой совестью всю жизнь добавляла туда розового. Нежного. Уравновешивала бы девочкой, которая искала меня все это время. Искала так настойчиво и усердно, что часто я чувствовала ее страх не родиться. Страхом этим из рук падали тарелки, переливалась в ванной вода, падали в суп тараканы. «Так нельзя, без меня никак нельзя». «Пожалуйста, девочку. Давай попробуем, чтобы была девочка». Ну кто так дружит? Что за глупость? И кто так просит? Без протокола безопасности можно было бы сказать прямо: «Я слышу девочку, которая меня выбрала». И муж с чистой совестью вызвал бы мне психбригаду. Раз в две недели навещал бы. А после ушел бы в армию и сдал меня на руки тем, от кого мы когда-то вместе бежали. В армию он и так ушел. И сдал, потому что смысла в Розкиной квартире уже не было. Считалось, что беременная я не смогу жить одна. Нежного достаточно. До самого нынешнего дня – не перестает. Самовозобновляемый ресурс. Чудо. Явленное вовремя, как всякое чудо. Живое, неистощимое, настоящее, с ямочкой на левой щеке. Девять месяцев не я, а она носила меня. Девять месяцев абсолютного счастья. Не ускользающего и всегда осознанного чистым, прерывистым вздохом после. Счастья, заполнявшего каждый день простым прикосновением к животу. Ты есть, ты здесь, ты со мной. Больше ничего не надо. 108

*** Мы с Розкой учились в разных школах. По месту жительства нам была положена восьмилетка, считавшаяся безнадежным местом, после которого «плохие дети попадают в ад». То есть в ПТУ. Смещенные орбиты позднего советского не могли уже ни вывести, ни удержать никаких ясных смыслов. С одной стороны, страна была очень за труд и сильно за рабочий класс. С другой, угроза ПТУ была последним доводом всех завучей и классных руководителей из хороших школ для приличных детей. Моя была именно такая. После восьмого я спросила у Розки: «Пойдешь к нам?» Она посмотрела на меня как на безнадежную старую деву, выжившую из ума задолго до битвы при Пуатье. Выжившую, но милую и забавную своими представлениями о вреде воды и пользе ртути для отбеливания лица. – Ну, мне-то зачем? – А институт? Институт… А будущее? – Аленка, – она покачала головой. – Я не думаю о будущем. И ты тоже. Мне нечего было ответить. Будущее – фигура речи. Листок бумаги в линию, вырванный из тетради. На нем полоски и какие-то значки, нарисованные шариковой ручкой. Жирной шариковой ручкой, которая начала подтекать, а потому полоски кое-где размазаны… Но это не имеет значения. Почти никто не думал о будущем. Я знала только одну девочку, которая хотела стать актрисой. 109

Елена Стяжкина РОЗКА

Мне бы по-взрослому оценить Розкину квартиру как вознагражденное мучение. Как пытку, завершившуюся подарком. Но нет. Сцепление преступления и наказания хорошо для уголовного кодекса. Для колдовских практик черных и белых полос. Для шаманства горя, положенного на алтарь будущей радости. Это все тоже – протоколы безопасности. Они же вранье. Счастье никак не сцеплено с предыдущими мучениями. Оно – не награда. Я не могу и сейчас вспоминать без отвращения о той квартире, где мне не нашлось места. Где было много чужого перпендикулярного солнца. Ничего ничему не цена.

Проза

И одного мальчика, который хотел уехать в Израиль и выучиться там на врача. Будущее других, наше с Розкой, не просматривалось ясно, потому что просмотры эти не имели смысла. Как-то должно было сложиться. Без страсти по профессии, без выделения значимых этапов. Впрочем, нет. До двадцати пяти надо было родить. А после двадцати пяти, так казалось, жизни уже нет. Что-то такое, где трамвай, очередь, кухня, длинные телефонные разговоры. Книги. Из вязкой мысли о том будущем-прошлом я не могу выйти с достоинством и сейчас. Не смешно. Какой-то провал в никуда. Большое всеобщее «никуда», с которым нельзя сражаться, потому что оно принимало, а не сопротивлялось. И еще лениво посмеивалось, приглашая пересидеть, дружно присоединившись к большинству. Розка шла в ПТУ не из протеста, а потому что на ее вырванном листочке был поставлен этот значок. Как на моем – другой. Три буквы, три буквы… Сплошные три буквы. – Ты – не такая, как все. Ты очень хорошая. Ты… должна учиться. Зачем тебе быть строителем, Роз? Или маляром? Ты же… лучше всех… – Я влюбилась. В мотоциклиста. Он учится в шестой бурсе. И я буду. – А мама что говорит? *** Пустой в том разговоре была я. Глупой – тоже я. Все мои слова были или раненые, или убитые. Розкина жизнь складывалась за границами моего «можно и нельзя». Но я знала, что Розка меня любит. Конечно, не за мою выструганную, почти без сопротивления, правильность и не за вынужденное соседство, в котором можно занять хлеб, спички, пять копеек на мороженое. Я знала, что Розка меня любит. Но не понимала, за что. Возможно, сейчас я бы назвала это Розкино отношение ко мне снисходительностью человека, готового все время прощать глупости и несовершенства. Но и теперь я ощущаю его как любовь. И теперь, когда Розка вернулась в мои мысли, я понимаю, что она зачем-то протягивает мне руку. Хочет сказать что-то важное. Про мотоциклиста, 110

111

Елена Стяжкина РОЗКА

про украинский русский, в котором скучают «за», а не «по». Про войну… Я очень стараюсь, но пока не слышу. Привычно не понимаю. Наверное, поэтому разбираю наши нечастые разговоры и длинное, летнее, завязанное на старый двор детство, в котором слова были совсем не нужны. В сентябре уже было ясно, что Розка любит своего мотоциклиста куда больше, чем он ее. Может быть, он слыл героическим героем этой шестой бурсы. Скорее всего, слыл. Он гонял в соревнованиях по мотокроссу, не доезжая до призов пары мест. Девушки искали его внимания. Большие, сиськатые, видные, сурово раскрашенные старшекурсницы. Однажды они попытались приучить Розку к очереди и порядку. Взялись бить в темном углу возле столовой. Она рассказывала об этом смешно. «Вилка в жопу, вилка в руку, вилка в щеку и снова в жопу… В темпе швейной машины. Вроде не сильно больно, но кровь идет. Кровь идет, они визжат. Дуры…» У Розки в доме была швейная машина. И тетя Тамара… Тамара ее звали. Царское имя. Вишневые глаза, темные кудри, может, химия, а может, и свои… Красивой лепки руки. Удивительные – маленькие, тонкие, как будто кружевные… Шила она плохо. «Подрубить» могла, но швы всегда были веселые, как ручьи. А вилку Розка носила с собой давно. Вместо ножа. Вилка считалась старинной, оставшейся от барыни, которую когдато спрятали в хате, спасая от погрома. Что-то в этой истории не складывалось. Если погром, то барыня – еврейка. Если в хате, то как она вообще оказалась в селе, если помещиков в степи отродясь не водилось? Я спросила у Розки. Она пожала плечами: «Стырили где-то родственнички… Теперь стыдно. Тебе ж бывает стыдно?» Я кивнула. Мне постоянно бывало стыдно. И совсем не было воли к сопротивлению. Вернее, она была где-то в самом конце, скатанная в малюсенький клубочек, незаметная и невесомая. Такая тихая, что казалась потерянной или даже не существовавшей. Она, эта воля, росла из стыда. И наружу вырывалась сама. Неожиданно и некрасиво. «Я бы тоже могла вилкой… Если бы у меня она была…»

Проза

«Конечно, могла бы», – легко согласилась Розка. После избиения старшекурсниц мотоциклист пришел к нам в подъезд. Теперь это уже надо объяснять. Мы гуляли в подъездах. Осенью, зимой, ранней весной. Пойти было некуда. Пройтись – да. По бульвару, в парк, замерзнуть вусмерть, романтично ловить сапогами снег, мокнуть под дождем… Просто выполнить программу «свидание». А в конце все равно – подъезд. Чугунная батарея, лестница вниз – к черному ходу. Большие окна, заплеванные ступеньки, покрытые газетой, курткой или пылью. Глазки квартир для прямой родительской видимости. Если вы умеете долго целоваться стоя, в вашей жизни точно был подъезд. Мотоциклиста звали Геной. Он курил «Космос». И был, наверное, красивым. Он сказал Розке: «Я пришел, потому что ты победила». «А если бы я проиграла, то что?» Гена пожал плечами. Розка ушла домой. Хлопнула дверью. «Дура, – крикнул ей Гена. – Я больше не приду и больше не попрошу… Сама приползешь». Мне показалось, что так говорят друг другу люди, прожившие вместе не один год. Я думала, что в первый раз должны звучать какие-то другие слова. Я подслушивала и подглядывала. Розка пригласила меня сделать это. Зачем я оправдываюсь сейчас? Перед кем? Кто этот значимый Другой, которому нужно отчитаться в том, что я делала подлость не по зову души, а по разрешению? «Что мне делать?» – спросила Розка. «Выкинь его из головы», – сказала я. Универсальный рецепт гордой девушки. Семейное наследство. Распрямитель спины на все случаи жизни. Если тебе больно, надо сделать вид, что не больно. Главное – гордость и чтобы никто не догадался. С гордостью хорошо выть на Луну. «Как это «выкинь»? – спросила Розка. Я тогда не знала как. И потом не знала. И сейчас. Голова оказалась неожиданно большим местом, где помещается все. Однажды 112

*** В декабре Розка устроила выход в общаге ПТУ. «Пришла и устроила выход, ага», – смеялась она, рассказывая. Я была ей тогда хорошим слушателем. Я не перебивала и не задавала вопросов. Вообще. У меня не было слов, потому что я не знала, что другая жизнь может быть настолько не похожей на ту, про которую писали в книжках. У Гены был день чего-то там… Может быть, победы в мотокроссе. Хотя какой в декабре мотокросс? Именины? 113

Елена Стяжкина РОЗКА

здесь, в Киеве, подумала, что надо начинать мечтать об Альцгеймере. Если не суждено вернуться домой, то пусть будет он. Пусть придет и выкинет из головы все и саму голову тоже. «Не надо, – попросил коллега. – Не надо. С ним еще хуже. Каждый день ты не знаешь, где ты и что ты… Страшно просыпаться. Не тапки ищешь, а себя. А?» Не надо мечтать о том, что ты уже имеешь. Это большое облегчение. И если бы только утром… Это ощущение невозможности, небывалости, в котором от крика до ступора, от желания стать и не двигаться никогда и никуда до резкого рывка, кружения на месте в поисках возможности схватить себя за хвост – как у кошки, как у Уробороса. И еще страх, что неопознанность не закончится никогда, а за ней придет усталость и смирение. И вместо ежедневно наново выучиваемых букв, шагов и смыслов, будет кресло и взгляд, замерший в согласии больше не делать попыток к фокусу. Альцгеймер уже есть. У Одиссея, видимо, он тоже был. Круги ада можно наматывать без Вергилия и никуда особо не спускаясь. Круги ада – в морской волне, лживом пении сирен, в палке, загнанной в единственный глаз циклопа. Чтобы замер чужой взгляд. А свой остался, Одиссей рвался домой, выучивая заново слова и смыслы, чтобы не замереть, глядя на пляжи солнечной Греции, дешевеющие от кризиса и несезона? Он мог быть живым только в Итаке? Живым или царем? И почему Эней сделал себе новый город, а Одиссей, хитроумный, жестокий, лицемерный, не знающий пощады, не смог? На Итаке были терриконы?

Проза

Именины… У нас дома дни рождения принято было называть именинами. Сундук, утка, яйцо, игла. На конце смерть атеистическому воспитанию. Это если спросить: «Почему?» Но детское и семейное – всегда данность. У всех «пешеходы по лужам», у нас – именины. Ангел-хранитель, наверное, смеялся. Что-то все пили. Гена играл на гитаре. На колени ему поочередно взбирались исколотые вилкой старшекурсницы. «Когда на коленях все, это означает, что никто», – сказала Розка. Она выпрыгнула из окна. Розка. Выпрыгнула из окна, втянувшись в «слабо?» или какой-то иной дурацкий спор. Не так. Она сама его и организовала. «Гитара, обжимансы, засосы… Ему в старости даже вспомнить будет не о чем. Понимаешь? А теперь, как бы там ни было, я – навсегда». Как бы там ни было… Да. Третий этаж. Розка планировала приземлиться на ноги, потому что кто-то ей сказал, что Сергей Бубка обычно падает именно с такой высоты. Правда, на мат, спиной и специальной техникой. Но не разбивается же, правда. Еще Розка планировала умереть. «Ты говорила, что я очень красивая… Меня можно было сфотографировать в гробу на память?» Был еще третий вариант: поломаться. Шея, спина, ноги. Разрывы внутренних органов. Инвалидность, паралич, кровать. До смерти ходить под себя. Стареть не как все, а как мука совести. «Все равно я не хотела без него жить. А он без меня – вот…» Все равно я не хотела без него жить. Миллионы людей произносили эту фразу. Девочки чаще, чем мальчики. Но мальчики тоже. Миллионы. Но их нежитье кончалось плохими или хорошими стихами, дебошем в ванной, запертой снаружи, прогулами уроков, кушеткой у психоаналитика, мордобоями, иногда – войнами. Розкина фигура речи завершилась полетом из окна. Нет, я не призываю следовать ее примеру. Я думаю. Я думаю о том, что, может быть, не так уж не могу… Не так уже не могу жить без города, если не ищу третьего или десятого, чтобы наверняка, этажа. Если просто замираю, значит, надеюсь, что и он тоже – не «вот», а не может? Ждет? Она называла свои поломанные ноги «куколками». Гипс был от щиколотки до колена. Тот, кто укладывал Розкины ноги в ловушки, 114

115

Елена Стяжкина РОЗКА

расходных материалов не жалел. Объем талии каждой куколки был таким же, как талия самой Розки. Соединить ноги ни в коленях, ни даже в бедрах Розка не могла. Куколки являли собой абсолютно отдельное архитектурное сооружение, которое вызывало слезы тети Тамары. Иногда мне казалось, что это слезы восторга. Розка с куколками была неподвижной, уязвимой и зависимой. Маленькая Тамара носила маленькую Розку на руках, покачивая в переходе от кровати к туалету. Покачивая и напевая «придет серенький волчок…». Розка не вырывалась, не буйствовала, соглашалась на подгузники из марли, потому что трусы уходящей советской эпохи застревали у щиколотки и не шли наверх, хоть матом их крой, а хоть по-хорошему проси. Беструсая Розка теряла весь свой гонор и послушно открывала рот для творожка с обещанным доктором кальцием для лучшего срастания костей. Гена приходил каждый день. Сначала с мотоциклом. Он проезжал по Челюскинцев, под нашими окнами, сворачивал на Макшоссе или на Гурова, если проезд налево был открыт, там делал обратное движение по 50-летию СССР, поднимался по Театральному проспекту, снова сворачивал на Челюскинцев и с угрожающим «р-р-р-р-р…», иногда поднимаясь на заднем колесе, как на лошади, иногда замедляя ход, прокатывался или проносился опять и опять. Раз по пятнадцать. Потом пришел без мотоцикла. Сел на скамейку возле подъезда, аккуратно поставил рядом ступни, слегка развел колени, чуть наклонился вперед, уперся правым локтем в левую ногу, а подбородком в тыльную сторону ладони и просидел, не поднимая глаз, целый час. Целый час… «Спит он, что ли?» – спросила Розка. Я еще ничего не знала о Родене. А когда узнала, то в каждом его «Мыслителе», подлинном, копированном или украденном, находила только Генку, которого в мыслительном процессе заподозрить было трудно. А потом я находила Генку и в «Поцелуе», и в «Вечном идоле», и в «Поэте и музе». А после Родена Генка настигал меня через Бернини, у которого Плутон похищал Прозерпину, через Гаэтано Челлини, через Джамболонью, через всех голых мужчин,

Проза

зафиксированных в мраморных объятиях уже не с самим собой, но с женщиной, которую им хотелось до полного превращения в крошку. А лица Генкиного я так никогда и не разглядела. *** Что будет, когда меня не будет? Первый или, может быть, второй детский страх, прилепившийся на всю жизнь. Теперь уже без замирания. Теперь уже скорее кроссворд, чем безостановочный полет в пропасть. Взрослые женщины нашей семьи, которых когда-то было принято слушать, научили меня быть готовой к смерти при любом выходе на улицу. «Сбитость машиной» даже там, где машины не ездят – у мусорников, магазинов, на детских площадках, в пешеходных зонах. Надо быть готовой к машине. Чистые волосы, маникюр, белье, колготки без дыр и зацепок. На плече у милиции или спасателей, на столе у патологоанатома надо быть во всеоружии. Надо, чтобы никто не сказал: «Фу, какая грязнуля». «Привести в порядок бумаги», – говорили взрослые мужчины нашей семьи. Откопать из огорода сберегательные книжки, выдать место расположения ордера на квартиру, сообщить, какие стены обклеены облигациями государственного займа индустриализации, достать и положить на видное место страховки… Маникюр и сберкнижка казались моей семье хорошими рекомендациями для святого Петра. И тем не менее… Черновики рассказов, разбросанные по старым университетским конспектам, десятки которых были почти полностью написаны, но потеряны, потеряны в груде бумаг навеки… Еще блокноты с двумя-тремя предложениями, которые когда-то казались мне гениальными. А потом забылись к чертям. Что будет, когда меня не будет? Неотвеченные письма в полупустом ящике электронной почты. Три начатых и погибших под собственной пустотой текста. Две статьи, в которых был смысл, но не было сил, чтобы мысль казалась ясной, простой, но именно этим и удивительной. Разбросанные по рабочему столу папки. Документы, таблицы. Такой среднестатистический набор всезнайки, неспособной понять, зачем все это нужно. 116

117

Елена Стяжкина РОЗКА

Что осталось после Розки? Что осталось после Розки, не дожившей до Интернета, до мобильного телефона. Просто – до телефона? Что осталось? Генка? Кости ее никак не срастались. Но новые гипсы становились чуть меньше и чуть изящнее. «Знакомься, это Маша и Даша», – сказала Розка, когда он через две, а может быть и три, недели наконец-то отважился постучать в дверь, войти и сесть на пол у ее ног. Машу и Дашу сегодня звали бы, наверное, Барби и Кеном. А гипсы были бы покрыты автографами, рисунками и пожеланиями добра и здоровья. И Розка могла бы читать собственные ноги, рассматривать их и показывать самые удачные надписи всем, кто приходил к ней подежурить: покормить... поносить на загривке до туалета, пересадить из кровати в кресло. Но никто из нас не знал, что так можно. Даже Розка не знала. Поэтому Гена глядел на серый, чуть испачканный гипс, на коленки, едва прикрытые розовой ночной рубашкой. …Полный рот слюны и ощущение пересохшего горла. Мои родители-врачи назвали бы это вагоинсулярным кризом. Но я помню острое чувство участия в чем-то запретном, личном, невозможном для советских школьников, не соединенных узами брака. Волжские татары играют на варгане. Казанские называют его кубызом. Не Шуберт, не Шопен, а звук нарастающей любовной тревоги, вибрирующего желания, в котором первая волна не успевает удариться о небесные своды, а потому задыхается под грузом второй, третьей, которые тоже не успевают. Накатывая друг на друга, они образовывают круги, воронки, начиненные пружинами, которые могут выбросить вверх, выбросить и забыть где-нибудь на белом облаке, до следующей волны, которая заберет все, что осталось от полета, и воткнет это избыточное, уже не нужное, в новое кружево все сильнее нарастающей тревоги, не здешней уже, уставшей и предназначенной кому-то другому. В другой истории, в другой жизни, участники которой еще не знают звука кубыза, который волжские татары называют варганом, а когдатошние греки – пением сирен. «Уходи, Аленка, – хрипло сказала Роза. – До унитаза, если что, он сам меня донесет… Уходи», – повторила-простонала она.

Проза

*** Квартира номер пятнадцать – ее, Розкина. Моя была шестнадцатой. После года жизни в Киеве, после тысячекратного повторениянаписания своего нового адреса, очень не быстро, что, в общем, мне свойственно и описывается в семейных хрониках как постоянное неприсутствие в реальной жизни… В общем, после года жизни, я осознала, что не могу жить, не могу, не хочу больше жить здесь и, с настойчивостью унылого маньяка, таки не живу в киевской квартире номер пятнадцать. Но вряд ли поэтому, вряд ли только поэтому она, моя соседка, снова и снова тянет меня к столу, усаживает за компьютер и осторожно заставляет вспоминать историю, которой, в сущности, не было. Не было нашей общей – с тайнами-секретами-ночными разговорами – истории двух взрослеющих девочек. С тех пор, как мы перестали гулять во дворе, звонить в двери с вопросом: «Выйдешь?», кричать под окнами: «Возьми мяч и скакалку», тащить наших отцов печь картошку и жечь «кастрик», с тех пор, как классы наши стали старшими, а лифчики пришлось носить не из приличия, а для укрощения нелепо скачущих при ходьбе грудей, с тех пор, как я вцепилась в несуществующее будущее, где зачем-то был университет, но совсем не было меня… Нет, мы не отдалились, потому что никогда не сближались до полного проникновения. И дистанция эта была не моей. Ее. «А, тебе это будет не интересно», – часто говорила Розка. В этом хитром и спокойном «а-а-а-а» не было ничего унизительного. И тайны острой, которую следовало бы выведать, не было тоже. И угрозы – «не лезь не в свое дело», и родительского – «вырастешь – потом поймешь»… Я не была любопытной. Я не была настойчивой. От меня легко было огораживаться. Но теперь я думаю, что Розка блюла мою чистоту. То, что она принимала за чистоту, и то, что на самом деле было вот этим пресловутым неприсутствием. Я была назначена ею «хорошей девочкой». По-настоящему хорошей. Не задавакой, не хвастуньей, не принцессой цирка, не зазнавшейся богачкой. Она не хотела меня испортить. 118

119

Елена Стяжкина РОЗКА

Наша лестничная площадка в старом, 1937 года, доме с двумя квартирами друг напротив друга была фронтиром, иногда движущейся, иногда устойчивой границей между мирами, которые, по Розкиному мнению, не имели возможности слиться, соединиться, стать целым, пусть разным, но целым. Встречаясь, мы обе попадали в being in between, в бытие между. И если бы были радиолюбителями, то должны были бы еще какое-то время сверять приемники в поисках приемлемой для обеих волны. Но мы не были. «Привет», – говорила Роза, улыбаясь через плечо Генки, который теперь каждый день носил ее на улицу и высаживал как цветок на нашу скамейку перед подъездом. «Привет», – говорила я, заливаясь жаром от стыда, который иногда испытывают соглядатаи. Привет-Привет. С одной ноги сняли гипс. С другой – пока нет. Нужна операция. Аппарат для растяжки. Но, может, и обойдется. Поэтому пока костыли и нужно учиться ходить. Ходить, опираясь на Генкино плечо. Со второй ноги сняли гипс. «Ноги теперь почти ровные, да, Аленка?» Ровные, но слабые. Мелкие, семенящие шаги. Голова кружится, подмышками синяки от костылей. Зато сами костыли – оружие. Лучше, чем вилка. Костылями можно убить. Маленькие шаги. Зато стоять уже почти легко. В училище придется взять академический отпуск. Хорошо, что нам не в армию. И пока только шестнадцать. Но Генке уже восемнадцать. И, значит, весной? Значит, весной… Зато в спортивную роту. В спортивную роту. Как только Розка пошла своими ногами и потерялась где-то с девочками на целую ночь, празднуя свободу передвижения, он ее бросил. Просто больше не пришел. И в спортивную роту его провожала какая-то другая невеста. Девица, отец которой увлекался мотоциклами и имел выходы на ГДР, где можно было доставать или даже просто покупать нужные детали, те, наверное, самые нужные, без которых невозможно проехать по улице Челюскинцев на заднем колесе. Я узнала об этом от тети Тамары, а не от Розки. Тетя Тамара плакала. А Розка – нет. Я никогда не видела, чтобы она плакала.

Проза

*** Человечество слишком хорошего о себе мнения. Может, не человечество, а только его западная, как будто самая прогрессивная часть. И, может быть, не все человечество, а только те, кто говорит и пишет, нанятый великим заговором цивилизации. Теперь я знаю, как это: рассовремениться вмиг, почуять призыв самца, наделенного дубиной АК и бросить к его междуногам яйцеклетку, готовую к размножению. Государственная Принадлежность Нашивок и шевронов самца не имеет значения. Свой, чужой ли – не важно. Безумие войны – ее биология. Биология грубой, воплощенной, открытой, тупой силы, гарантирующей рождение не умного, тонкого и интеллектуального потомства, а особи, способной выжить. Туман первобытности, оказывается, не рассеивался никогда. Тихо лежал в низинах, в шахтных отвалах. Впрочем, в предгорьях и междуречьях Балкан, на пляжах Адриатики, в рабочих кварталах ирландских городов он лежал тоже. Лежит… «Напрасно вы бежали. Война так умножает мужчин. И в количественном, и в качественном смысле. Есть, из чего выбирать. Есть, ради чего жить. Хотя у вас, кажется, есть какой-то муж. Но если он не воин, то вам меня не понять…» Библиотекарша. Фитнесс, страсть к декольте, золотые нити, чтобы лицо оставалось молодым, лигурийское побережье в несезон, невыразительные любовники и одиночество, не скрываемое, потому что мы – приятельницы. Теперь одиночества нет. Есть генерал. Головокружительная карьера. Из прапорщиков сразу в генералы. Она зовет его «генералом песчаных карьеров». Потому что помнит фильм. Он – нет. Не помнит. Может, этот фильм не показывали в Рязани, может быть, он был слишком молод. Плюс работа на стройке – утомительная и монотонная. Не до кино. Библиотекарша надеется родить, и голос ее светится так, как будто в нем тоже – золотые нити. Я слышу их в телефоне, а двадцать тысяч лысых голов, обритых во Франции в 1944, кивают в такт – мелко, немного трусливо и виновато. В том времени, которое никогда не кончается, потому что не имеет линейности, в том, что течет неспешно по своему предназначенному кругу, в том, что застывает в пошлом реверансе и ехидно подмигивает современности, моя библиотекарша не первая и не последняя. 120

121

Елена Стяжкина РОЗКА

Но даже без войны. Даже без войны… Без этого широкого отчаянного жеста, вычесывающего всех вшей цивилизации одной гребенкой… Фрики и карлики, белые слоны, горбуны, бородатые женщины, младенцы-вундеркинды, прорицатели и глотатели шпаг, стекол и флешек, производители странных звуков, мастера, рисующие песком и ветром. Женщины-змеи и мужчины-крокодилы – они бесконечные герои нашей средневековой ярмарки, неизбывные спутники хорошей продажи колбас, брюквы, тюльпанов, селедки, компьютеров, самолетов, «мистралей» и войны. Войны, которую тоже можно хорошо и выгодно продавать. Сейчас Новотроицкое – между. Модное-модное для потеряшек, перебежчиков и социальных сомнамбул – между. Между нами и ими, между своими и чужими, между признанными и как будто не существующими, между записанными и вычеркнутыми. Можно было бы закончить – между жизнью и смертью. Но нет. Со смертью Новотроицкое как раз вместе. Хотя потом мы посмотрим на это по-другому. Потом, после войны, оно будет считаться поселком счастливой судьбы. Таких во Вторую мировую было великое множество. Отшиб – это удача. Два, три шага от столбовой дороги, от трассы, где начинается и кончается фронт. Чуть в стороне, без заводов и банков, без богатств, годных к отжиму. Факт географии, которой чудом не по пути с войной. Там, за поворотом, там, за рекой, за лесом, за оврагом, за райцентром… Там, где в битвах за территории и ресурсы – стратегический и тактический ноль. Смерть прилетает сюда случайно. Компактным «градом», направленным ошибкой наводчика. Минным полем, проросшим убийцами за одну ночь, как у царя Колхиды. Танковым поединком между заскучавшими от перемирия оккупантами, игрушечным, как будто без внутренних потерь. Только с внешними, с внешне летящими снарядами в сторону Троицкого, Еленовки, Доли… Укрывшись от войны ненужностью и бесперспективностью, можно жить, наблюдая, например, погоду. Но унюхать, подслушать, почувствовать, что на завтра назначено умирать и убивать, невозможно. В больших городах, где стоят штабы, бессердечное завтра можно узнать по пружинистой походке оккупантов, по

Проза

лишнему стакану водки, принятой в вечерней увольнительной, по секретному братскому телефону, которому «свой-чужой» сделал предупреждение… Топчусь… Снова плыву этим своим большим гребком, иду окольной дорогой, проявляя не свою ясность, не склонность даже к патологической детализации, а страх признать, что дальше буду тянуть за уши историю этого Розкиного появления, буду опознавать сигналы, называя их судьбоносными знаковыми совпадениями, буду выдумывать то, чего нет, чтобы объяснить себе, почему вот уже который месяц я думаю о ней, не нарочно стертой из памяти хороших двадцать лет назад. *** У войны вкус железа. У войны голос сухой статистики, где убитые теряют имена, становясь двухсотыми, и раненые – теряют, растворяясь в обнадеживающей цифре триста. Перемирие – это осознаваемое горе. Для каждого мертвого появляется время, потому что можно войти в скорбь медленно, вне ежедневного счетчика, похожего на кассовый аппарат, выдающий к оплате чек, который оплатить уже не сможет никто. Плотность беды в перемирии выше. Очевидным становится всякое дипломатическое вранье и бессмысленной – надежда. Война не закрывается на обед. Перемирие – не переучет и не ревизия. Оно – иллюзия подлой тишины, прерываемой внезапными атаками и снайперскими охотами. Перемирие – постоянные похороны, где есть время для имен. Для последних записей в фб, для улыбок, оставшихся только на фото, для улыбок, которых теперь уже не стереть. И в этом всем вдруг – странные попытки нащупать добро… Уравновесить… Вдребезги разбитое зеркало, но цивилизация пытается отразиться хотя бы в осколках. Напрасный труд. Архаика торжествует, потому что «перебить смерть» можно только чудом или уродством. Фрики, белые слоны, предсказатели… Глухой мужчина тридцати лет. Глухой из поселка Н., что находится в прифронтовой зоне… 122

123

Елена Стяжкина РОЗКА

«Н» – любимое название уездных городов. И вот теперь – поселков. Да и нет не говорить, черного и белого не называть. Все – секрет и ничто не тайна. Город – не Господь, но мы не называем имя города всуе. Впрочем, Донецк. Впрочем, Донецк с невозможностью аппетитно цокнуть в конце мы зовем теперь город До. Все иные – «Н». Гарантия умолчания для будущих поколений. Страсть к типичному, явленная через презрение к уникальному. И протоколы безопасности, да. Чтобы никто не узнал, где на самом деле живет глухой мужчина, который чувствует начало бомбежки ногами. Глухой мужчина может и руками, и спиной. Иногда он ложится на землю. Но чаще – нет. Стоит. Ноги слушают дыхание дорог, ритм движущихся гусениц, градовых колес. Если земля говорит ему об опасности, глухой мужчина садится на мотоцикл и с ревом носится по главной улице поселка. Люди послушно уходят в подвалы, потому что в «Н». это совершенно не сложно. Подвал есть в каждом доме – огород, сад и подвал, где рядом с капустой, соленьями и картошкой можно пересидеть и обострение, и зиму, и весну, и даже целую жизнь. Люди уходят в подвал, потому что он ни разу не ошибся. Но в самый первый все, конечно, подумали, что дурак, клоун, и всегда такой был, с рождения – идиот, мычал чтото… Всего три семьи тогда убило. Еще деда одинокого, и тетке из райсовета оторвало ногу. Теперь – верят. Два раза ж учить не надо. И береженого Бог бережет. И вообще… Корреспондент сетует, что глухой мужчина разговаривать с ним не захотел. И его отец не захотел тоже. «На прифронтовых сложно найти собеседника». Поэтому в прошлый раз был гусь. Гусь возле блок-поста уходил в укрытие за пять минут до обстрелов. А в позапрошлый – пес. Пес прятался в окоп и оттуда выл. Пса назвали Ангел, хотя до этого он вполне откликался на любое имя. Теперь – глухой мужчина. И я верю в его существование. В поселке Н. между своими и чужими, между нескончаемым и окончательным, у меня был когда-то глухой знакомец, которого хотела забрать моя соседка Розка. Я помню его маленьким – сначала

Проза

младенцем, потом годовалым молчальником, потом – выбракованным из сада трехлетним красавцем в джинсах, состроченных тетей Тамарой из Розкиной юбки. А отца у него, как и у его бесчисленных братьев и сестер, не было никогда. Только мать по имени Наташа. Розка называла ее безотказной давалкой. Но вот странно: в иерархии важных жизненных ценностей, запланированных в виде будущего, Наташа занимала тогда первое место. Я была школьницей, Розка – птушницей. А она – с настороженным, обиженным взглядом и неуместной, как будто взятой напрокат, как будто постоянно отклеивающейся улыбкой, была матерью. *** После Гены Розка уехала «в село» на два месяца. Потом вернулась, влюбилась, устала и уехала снова. Она пристрастилась к этим отъездам так, как позже или, может быть, в это же время к наркотикам – веселой дури, сонливым таблеткам, сваренной на цыганском поселке «ширке». Промежуточному Розкиному жениху было двенадцать лет. Она раза три с гордостью показывала мне фотографию смазливого мальчишки. Красивого, черноглазого, снятого, наверное, для школьной доски почета – в белой рубашке и пионерском галстуке. Узел, завязанный причудливо, не так, как завязывала его я, запомнился лучше всего. «Мы качаемся на качелях. Он умный и любит физику. Я ни бумбум в физике. Умнею на глазах. Мы качаемся на качелях. Пока не целуемся, не бойся». А звали его Артур. И в имени или в его придумке была попытка вырваться куда-то туда, где были лошади, замки, темные воды Сены, Темзы, шпаги, жвачки и Джо Дассен. Шестнадцать и двенадцать. Такое же, в сущности, окно, в которое уже вылетала моя Розка. В этом возрастном разрыве была безнадежность: «все нельзя» и «все невозможно». Но в нем же сила настоящего. Сила обычного дня, который не кончается, не исчерпывается, но только начинается снова и снова для того, чтобы 124

125

Елена Стяжкина РОЗКА

качаться на качелях и слушать физику, в общем-то похожую на музыку, если бы кто-то взялся ее пересказать. И еще безопасность. Всякую нелепость, которую Артур мог бы сотворить – уход, каприз, «другую девочку», двойку по математике, «я сегодня не выйду» – можно было бы тотчас накрыть пионерским галстуком и под ним торжественно похоронить. Сопляк, молокосос, эксперимент. Качели не были ни мотоциклом, ни тонкой проволокой, ни канатом, Розкиной попе не было и не могло быть на них больно. Она светилась. Мягко улыбалась, замолкала на полуслове, проваливаясь в точно хорошие воспоминания. Не слежавшиеся, не пыльные, не хранимые на черный день – вчерашние и сегодняшние ее воспоминания были светлыми, наверное, смешными, зацепившимися за наше общее – или их с Артуром общее – детство, которое можно было отпустить, а можно было и не отпускать. Боюсь, что там, на стороне пионера Артура, все было по-другому. Знаю, что было по-другому. Одиннадцать и двенадцать – это возраст, на который невозможно смотреть. Нет оптики, линз, микроскопов, очков, глаз нет тоже. Я зажмуриваюсь на своих двенадцати. И теперь – на двенадцати своего сына. Там нет легкости. Вообще нет легкости. Шаг к пропасти и весь вопрос в том, какого она окажется размера. Не принятые всерьез кризисом переходного возраста, не допущенные к настоящей любви, обязанные к наивности, мы переживаем эти элевен-твелв с закрытыми глазами и сбитым дыханием. А иногда и вовсе без него – просто набрав воздуха в грудь, чтобы выдохнуть там, где будет безопасно. Безопасно уже не будет. Но мы выдохнем, конечно, сохранив молчание о том, как взросло, как зрело – может быть, первый и единственный раз зрело, как честно, бескомпромиссно, как подсчитано, измерено и признано негодным было все, связанное с телом, с будущим, с тревогой не стать тем, кем ты действительно себя видишь. Потом мы убедимся, что все не так страшно, что мир является удачной подделкой себя самого, спрятанного в надежном месте. Мир является копией никем никогда не виданного идеала, копией, созданной на скорую руку – криво, небрежно. И, в общемто, он не требует ничего настоящего, соглашаясь на притворство

Проза

и оставляя в стороне, в тени то первое и последнее элевен-твелв, в котором было так остро, так сильно и так, как могло бы быть. Артуром звали первого супруга Екатерины Арагонской. Ему было четырнадцать лет. Ей – шестнадцать. И эти подробности стыдливо умалчивала советская историческая наука, сетуя, однако, что в те стародавние времена возрасты жизни были чуточку иными. Впрочем, на то он и присвоенный первобытными вождями функциональный марксизм, чтобы сетовать и не вдаваться в подробности всяких ничтожных личных жизней, даже если они были столь бурными, что ради брака или немедленного развода создавали государственные церкви и провозглашали себя их главами. Через год Артур, муж Екатерины Арагонской, умер. А она перешла по наследству к Генриху Восьмому, семейная жизнь которого складывалась каждый следующий раз хуже, чем в предыдущий. Собственно, церковь тоже он. Только не ради Екатерины, а против нее. Это только кажется, что возрасты жизни были иными. В городе До сейчас действуют партизаны. Листовки. Надписи, подпольные газеты. Взрывы машин с оружием. Уничтожение радиолокационных станций. «Никогда бы не подумала, что это может происходить в двадцать первом веке», – говорит женщина из города Киева. Оптика неизбежного прогресса – такой же обман зрения, как любой другой, оснащенный техникой способ смотреть на мир. Екатерина Арагонская и ее мальчик Артур, как пишет средневековый хронист, не познали друг друга, а, значит, не стали мужем и женой. Возможно, они качались на качелях, говорили о теософии, обсуждали придворные сплетни и рассматривали в бойницы замка очередную битву, которую потом называли войной. Она не говорила: «Этого не может быть в шестнадцатом веке…» И он не говорил. Всадников Апокалипсиса ждали с минуты на минуту в любой день, месяц или год. И они появлялись то на Косовом поле, то при Пуатье, то при Кресси, а позже на реке Марне, они крутили ручки верденской мясорубки и трубили общий сбор, завидев дымы газовых камер, они вскрывали животы в Сребренице и в Дамаске, в Славянске и Луганске. 126

*** Итальянско-боснийскую писательницу зовут Эльвира. Она говорит: «Сначала я была югославкой. Но хорваткой. Или просто хорваткой. Потом, в начале девяностых, я узнала, что боснийка. Потом была Сребреница, в которой исчезли наши мужчины… Итальянкой я стала потом, а, может быть, и не стала». Она говорит: «Теперь, после Боснии, ты всегда половина и половина. И ты всегда или виновата или не виновата. Между постоянным доказательством невиновности и навязываемой виной ты и существуешь. А больше нигде. Ты все время заполняешь какие-то документы, которые проявляют, должны проявлять твою лояльность. И кто-то оценивает, правду ли ты написала. В эти моменты все остро… В эти моменты ты точно присутствуешь. Ты подозрительна, а, стало быть, нужна. Вовсе другие – ты не здесь и не там. И не будешь больше никогда и нигде. Времена изменяются, изменяешься ты, изменяется язык, который невозможно догнать и понять. Даже если ты вернешься, это уже будешь не ты. И дом, в котором ты жила раньше, уже не будет твоим домом…» «Нет», – говорю я. – «Нет половины и половины». «Ты счастливая. Я запомню и буду завидовать». Я хочу ей сказать, что нечему. Нет половины и половины, потому что нет ничего. Ноль и ноль. Их можно складывать и отнимать до бесконечности. И никому ничего не будет. «Я уже могу вернуться», – говорит Эльвира. – «Там тихо, безопасно. О прошлом в глаза друг другу не смотрят. Там есть пятьдесят квадратных метров, которые моя собственность. Но я не узнаю там ничего. Если думать, что это отрезанное тело, то я не узнаю свое тело…» Я никогда не спрашивала у Розки о том, где она жила до нашей общей лестничной площадки. Где был ее город, ее школа, ее детская площадка, гаражи, стройка, развалины старого общежития? И наш обычно любопытствующий двор – Оля, Надя, Катя, братья Кру127

Елена Стяжкина РОЗКА

Они никуда не делись. И двадцать первый век – не гарантия и не откупные, заплаченные всадникам Апокалипсиса с процентов по вкладам технического прогресса.

Проза

тушкины, дотошные ко всем новеньким, приезжающим или просто переходящим через дорогу, из другого двора, – не приставал к Розке с вопросами. Она не переехала из другого района нашего города До, потому что подруг из прошлой жизни не было даже в упоминаниях. Никого, кроме Наташки, кроме сказанного о ней: «что ты хочешь от вспомогательной школы», – сказанного с болью, а не с брезгливостью, и подхваченного моим жалким отличницким «хочешь, я попробую ее подтянуть»… Никого и ничего, кроме места со странным для советского слуха названием «Новотроицкое». Когда витаминизация пионером-Артуром закончилась, Розка уехала снова, а через месяц вернулась с коляской на низких колесах, такой старинной, что ее можно было снимать в ретро-фильмах. Сказала: «Подарок от барыни». Я не поняла, о коляске она или о Саше – маленьком мальчике с красивым взрослым лицом, замершим в абсолютной сосредоточенности, в такой внутренней собранности, какую редко встретишь среди людей, считающих себя зрелыми. «Цыганча, не иначе… Не признается, дура, кому дала. И среди наших – никто ничего не говорит», – у меня здесь пауза, а у Розки – сразу без перехода: «У твоих знакомый ушник есть?» «Ушника» нашли. Он не считал случай Саши органически безнадежным. Какой-то малый процент, какая глубокая часть сложного аппарата у него работала, но социально… Он так и сказал Розке, что социально семья не вытянет, а потому интернат для слабослышащих как гарантия хоть какой-то реабилитации. «Мамку его хорошо реабилитировали. Спасибо». Розка плюнула врачу под ноги. И мои родители долго замаливали этот ее грех, чтобы потом, в возрасте неизбежной старческой глухоты, им было к кому обратиться. Не пригодилось. Папа и мама теперь тоже в Киеве. И, да, папа плохо слышит. И, нет, не хочет слышать лучше. Все, что ему нужно будет узнать, поймет и так. Он спрашивает: «А скоро домой? Или уже никогда?» У итальянско-боснийской писательницы было и есть время, которое может измениться. А у меня и у моего папы – нет. В августе, через год после бегства, которое потом как-то правильно назовут 128

*** Она совсем не училась в этом своем ПТУ. Махнула рукой на летнюю сессию: «А, ну их. Пусть выгоняют», – и ринулась в лето, лошадей и молчаливого Сашку, которого таскала с собой повсюду, уложив в большую спортивную сумку. Розка сделала в сумке твердое дно и дырки для двух ремней, принадлежавших Халипу. Вадиму. Ее отцу. 129

Елена Стяжкина РОЗКА

для учебников, я поехала на восток. Если не считать сто километров значимым расстоянием, то можно было бы сказать, что я поехала домой. Почти домой. Шпалы пахли углем. Окна поезда были закупорены наглухо. Зато в туалете – старинной конструкции унитаз. Нажми педаль – посмотри в дырку. Из дырки – воздух. Можно смеяться. Родной воздух из толчка, да. И, да, у нас все так. Через вот это вот место. Есть на земле другие люди. У них все чисто, правильно и аристократично. Они едят моллюсков. Носят белые одежды. Живут по заповедям. Они не замирают над дыркой, из которой вдруг резко поднимается воздух, принесенный ветром из старой шахты. Старой, заброшенной шахты, где уголь похож на котят, извалявшихся в саже. Вечером в ста километрах от дома была еще полынь. А потом – на вокзале – дикая ромашка. Я не люблю степь. Она как море. Линия горизонта прорисовывается в бесконечности. Мне неуютно, если взгляд бежит. Бежит, бежит, не может остановиться. Мне кажется, что бегу я сама, а потом падаю и исчезаю. Меня нет, потому что не успеваю, не могу догнать. И туда, за бесконечную линию горизонта, взгляд уходит сам, оставляя меня беспомощной и слепой. Я не люблю степь. Но вот выяснилось, что без нее весь этот год я не дышала. Так что папа прав: слух здесь совершенно ни при чем. И наверное потому, что нам очень повезло и наши мужчины не исчезли в Сребренице города До, нет половины и половины… Есть Нули, которые в приступе социального оптимизма можно считывать как ничью или даже как начало времен… Пока нет половины и половины

Проза

Ремни были частью системы воспитания. Они должны были напоминать Розке о том, что отец есть, что он следит и бдит и, в случае чего, может пустить их в дело. Для битого дела не пригодились ни разу. Зато подошли для Саши. Для безопасности. Он совсем почти не подавал сигналов бедствия. Он производил много опасной тишины, в которой мог захлебнуться, задохнуться, уползти под копыта, пораниться и потеряться. «Не спускай с него глаз!» – кричала Розка тете Тамаре. Та мелко кивала и, недовольно вздыхая, брала Сашу на руки. Но на ипподроме всучить Сашу было некому. Я не знаю, как они там обходились вдвоем, на конюшне. Розка мыла и кормила лошадей. Он лежал в сумке, которую можно было запатентовать как первую аутентичную советскую переноску, в которой солдатский ремень послужил добру, а не злу. Наверное, она все-таки вынимала Сашу из сумки, наверное, показывала «носик», «ушки» и говорила «иго-го, поет лошадка, спи, мышонок, сладко-сладко…». Саша не агукал, не плакал. Иногда мычал. Мне казалось, что он мычит не горлом, а животом. Я не знала, правильно ли это и предлагала срочно ехать к «ушнику». Но Розка принимала мычание как успех. Оно было направленным, осознанным, подтвержденным то Сашиным взглядом, то протянутыми к Розке руками. «Ну, прям подарок, да, Аленка?» Я соглашалась на бегу. Мимоходом. У меня была школа, выпускной класс, репетитор, женихи, подъезд, о котором Розка сказала: «Пока – в полном твоем распоряжении». Я соглашалась на непереход демаркационной линии, на нейтралитет и всякое невмешательство. Так было удобно. С Сашей ли на руках, или без него, Розкин мир был отчетливо другим. Непохожим на тот, который казался мне правильным, он был опасным, непонятным, не слишком чистым и слишком большим. Я соглашалась, Тетя Тамара негодовала. Она бурчала себе под нос при каждом моем легком и ни к чему не обязывающем «Здравствуйте»: «Какое «здрасте»? Одно мордасти. Вытащила ее в город, красавицу мою, Розочку, а она себе на шею ярмо. Мать есть? Есть. Хай мать и возится. Чегой-то моей Розочке горе? Скажи ей, скажи… 130

131

Елена Стяжкина РОЗКА

Бо ж пустое оно все, чужое. Со своим никому вы не нужные, а с чужими? Я-то Наташке скажу. Я так ей скажу, что эта… А ты Розочке…Пусть отдаст, пока не привыкла. Все равно ж сил на дите не хватит, на меня потом повесят. А мне что? Мне Розочка ж только…» Здесь вспыхивает Красное платье и улыбается Джоди Фостер. Сейчас я бы не мучилась, вспоминая, разглядывая и описывая Розку. Я бы сказала, что она похожа на Джоди Фостер. Я бы и ей это хотела сказать. Розка была бы довольна. Мало кому ведомо, какая мисс Фостер в той жизни, которую считает своей. Но на экранную Джоди Розка согласилась бы точно. И красное китайское платье – вышитое цветами и павлинами, резинка на талии, чуть выше колен, воротник-стойка. Мне в нем, наверное, было красиво. Но само платье оказалось несчастливым. В нем у меня не получалось быть самой собой. У меня и в других не получалось, но в этом красном диссонанс был такой ощутимый, что болела кожа. Платье было, а меня совсем нет. Я сгорала от несоответствия своего внутреннего серо-голубого и этого вызывающего, яркого и какого-то окончательно геометрического полотна. Вещами надо было дорожить. Они трудно доставались, дорого стоили, моя мама сбивалась с ног в поисках спекулянток с умеренными ценами и коллекцией чего-то девичьего, а не бабского. Но я отдала его Розке со всей историей. С несчастьем и неудачей. Она обещала его перевоспитать. Мне пришлось поправиться, чтобы объяснить маме, почему я больше никогда не смогу его надеть. Были и другие вещи, тронутые моим малым магическим умишком. Тронутые и отправленные в сторону заколдованных и крайне невезучих. Розка смеялась. Мама сердилась. У меня и сейчас есть крайне невезучие вещи, которые я все пытаюсь перевоспитать сама: вывожу в добрые люди, где точно не будет обид, надеваю в необязательные походы – в магазин или вынести мусор, я нежно стираю и чищу их, пытаясь понравиться своим незлобливым характером. Но нет. Кожа болит по-прежнему, и несчастливые вещи совершенно не собираются себе изменять. Последней школьной осенью я почти не видела Розку, зато часто видела Наташу. Раз в неделю или, может быть, в две она приезжала со своей старшей дочерью, громко плакала, скандалила с тетей

Проза

Тамарой. «Забирай», – кричала тетя Тамара. «Та хай тут поживет, вам хлопцу хлеба жалко? Я вот Розке скажу, какая вы». «Я тебе скажу! Я тебе так скажу, что в тюрьме будешь сидеть». Тетя Тамара замахивалась на нее метлой или тряпкой, старшая, двухгодовалая девочка невозмутимо грызла бублик, а Наташа закрывала лицо руками и начинала рыдать. При появлении Розки все они втроем делали вид, что ничего не было. Наташа послушно изображала хорошую мать для Саши, а тетя Тамара умильно вытирала слезы, комментируя: «Любит мамку сынок, ой любит…» Мое красное платье Розка подарила Наташе. Перед этим позвонила в дверь, вытащила меня на площадку и глухо спросила: «Не обидишься? Мне надо от нее откупиться… Платьем она точно возьмет». *** Последний раз я видела Розку в очередной снятой квартире. Это не конец истории. Еще один окольный путь моей узорчатой или дырявой памяти, где нет ничего линейного, где вторая посылка имени Чарлза Пирса довлеет над сюжетом, над механизмом забывания, над принудительным или сознательно выбранным, я не знаю, процессом строительства собственной удобной и полезной слепоты. Очередная снятая квартира – третья, четвертая или пятая после развода. Очередная квартира, в которую в любой момент могла прийти хозяйка. Прийти, чтобы отменить договор, повысить плату или предложить мне украсить кухню вырезанными из газет снежинками. Все мои хозяйки были прекрасны, поэтому мне удалось забыть их лица, но не причуды. Снежинки из газет. Я вырезала их, стараясь, чтобы плешь Михаила Сергеевича Горбачева попала в середину композиции. Они были огромные – во весь разворот. Я прикрепляла их к обоям маленькими швейными булавками. Хозяйка хотела, чтобы снежинки были размером с бабочку. Мы ссорились, и она грозилась, что в следующем месяце я буду жить на улице и умру под забором. Бесполезно было говорить, что я не сирота и что забор в городе До – явление скорее уникальное, чем типичное. 132

133

Елена Стяжкина РОЗКА

Я уменьшала размеры снежинок. Другая моя хозяйка приходила ко мне «закрывать». Сезон начинался в июне с клубничного варенья. Пенки она считала деликатесом. Делилась ими великодушно. Пенки надо было есть так, чтобы на лице точно фиксировалось и легко считывалось состояние блаженства. Иногда у меня получалось. Но чаще нет. Хозяйка огорчалась. Мое лицо говорило ей о неудаче в варенье и в жизни, это отменяло настоящее и перечеркивало будущее. Хозяйка плакала и называла меня бессовестной садисткой, не способной ради добра и мира на земле надеть дурь на морду. Надеть и поносить. В июне она закрывала вишни и черешни, в июле – сливы и абрикосы, айву и крыжовник, смородину и малину. В августе начиналась солка, в сентябре – закрутки салатов… А третья хозяйка умерла. Она работала где-то на Севере, но хоронить ее было правильно из родного дома. Нас попросили немедленно покинуть жилье на три дня. Немедленно, потому что «покойница не должна видеть, до какого состояния вы довели ее квартиру. Будем сутки мыть». Вещи забрать не разрешили. Мы обязаны были вернуться после похорон и продолжить там жить. Женщину, которая и после смерти не могла видеть беспорядка, звали Лена. В те безмобильные и безинтернетные времена люди звонили друг другу на домашние телефоны. Домашние телефоны – это такие коробочки с цифрами и крутящимся диском. Или с кнопками. И еще длинный-длинный шнур… Некоторые люди могли выйти с телефоном даже на балкон. Все зависело от длины шнура. Друзья звонили мне в эти три дня. Тот, кто снимал трубку в траурной квартире, говорил им: «А Лены больше нет. Она умерла. Хоронить будем из дома…» Кто-то из приятелей с перепугу даже пришел меня провожать, но, к счастью, не узнал. Слезы, пролитые из-за хозяек, потом казались мне пустыми и легкими. Но вот – я снова их жду, живых или мертвых, приходящих в любой момент с криком: «вещи не брать, уйти немедленно, вопросов не задавать». Они снова говорят: «Нет ничего твоего. Ешь, пробуй, глотай… Каково на вкус? Ничего твоего». Они совсем не похожи на Микеланджело, обнажившего всех – святых и не очень – на фреске Страшного суда. Мои призрачные хозяйки

Проза

сделаны по крепким лекалам 1937 года, который мы могли бы давно забыть, если бы помнили. «Никто не будет варить ширку в доме, где живет Аленка. Ясно? Никто!» – это были последние слова Розки. Последние, сказанные перед тем, как я о ней забыла. Оказывается, кроме проблемы последнего дня, существует и проблема последних слов. Тем более, что они вообще могут не совпадать во времени и пространстве. «Ой, надо же ! Год назад мы с Иваном Ивановичем виделись в гостях. И он сказал: «Передайте соль». «Передайте соль», «как дела?», «мать твою так…» – встречаясь с десятками людей, мы каждый день разбрасываем записки со словами, которые однажды будут описаны как наши последние. Хорошо, что все необязательные люди из нашей жизни никогда не соберутся вместе, чтобы сложить прощальное полотно нашего идиотизма. Иначе бедные были бы наши дети… Розка, Оля и Гера. Гера – девочка, и это было ее полным именем. Не знаю, о чем думали ее родители и что читали перед тем, как отправиться в загс, но для дворового слуха имя было невыносимым. Мы называли ее Герасим, а каждого ухажера – из скудоумия и некрепких литературных аллюзий – Муму. Мы встретились случайно на плошади Ленина, имя которой всегда проговаривалось в одно слово, что сразу и навеки отрицало возможность существования каких-то иных, без ленина, площадей. Собирался дождь, в тринадцатом гастрономе был перерыв, я предложила пойти ко мне. Розка кивнула. Зрачки ее чудесных зеленых глаз были узкими, улыбки – случайными, и вся она олицетворяла тихую радость, что при ее характере и темпераменте было похоже на нездоровье. «Идем?» – спросила я. Она покачала головой: «Нет, Алена. Мне к тебе нельзя. У меня СПИД». «СПИД – не гипс. Ходить-то можно…» Она улыбнулась и невероятным усилием воли сконцентрировала взгляд сначала на мне, а потом на Оле и Герасиме. Они фыркнули в ответ, синхронно и презрительно. От меня, вероятно, ожидалась истерика с отшатыванием, всплескиванием руками и вызовом 134

135

Елена Стяжкина РОЗКА

«скорой», которая должна была бы всех нас немедленно продезинфицировать. Оля и Гера меня и таких, как я, не любили. Трудно любить другого человека, если его страх считывается как брезгливость, а молчание – как высокомерие. Наоборот тоже трудно. Мы пили чай. Розка сказала, что умирать она не собирается, потому что только развелась и сдает мужу ту же квартиру, что когда-то сдавала мне. Сказала, что я выручила ее сильно. Потому что платьями и свитерами Наташа тогда отказалась, а требовала только денег. «Целых полтора года, прикинь, я вообще ни о чем не думала. Так что спасибо…» «Это не мне, – сказала я. – Это родителям». Она кивнула: «Ну да…» «Обе, значит, вы разведенки», – хмыкнула Гера, чтобы зафиксировать счет наших равных с Розкой неудач. «Ага», – дружно кивнули мы. А Оля сказала: «Ну, раз все так поровному, можно мы у тебя сварим? Разочек?» Что должна отвечать хорошая, пусть и разведенная женщина с ребенком и высшим образованием на такой чудовищный вопрос, на вопрос с криминальными последствиями в виде тюрьмы и даже лишения родительских прав? Почему я не увидела в вопросе ни угрозы, ни провокации, ни издевательства. Только умиротворенную, тихую Розкину улыбку? Почему я не думала о том, что попустительство – это не невмешательство, а прямое участие? Тогда и потом – почему я думала, что отойти в сторону, предоставить кусочек своей территории, поделиться малостью от собственной свободы – это не самоубийство, растянутое во времени, а что-то принципиально другое. Почему я не понимала, что самоисчезновение – это не мое личное дело, а открытка с приглашением – приди и убей. Я вообще не думала, что нужно сказать «нет». А отрицанию как возможности я не научилась и до сих пор. «Хорошо, – кивнула я. – Приходите…» «Никто не будет варить ширку в доме, где живет Аленка. Ясно? Никто!» – тихо сказала, почти прошипела Розка и посмотрела на меня огорченно: «Ну, разве можно, Аленка? Ну что ж ты делаешь?»

Проза

«Солнышко» у меня так и не вышло. Подъем-переворот – хорош и теперь. Но «солнышко», в котором ясность преодоления и всякая молодецкая удаль – нет. Никак. Вытаскивая Розку на свет Божий, я продолжаю плотно закрывать глаза и уши. «Разве так можно? – были ее последние слова. – Что ж ты делаешь?» Я отвечаю. Отвечаю только теперь, когда держусь за твою руку, когда ищу тебя, выброшенную к Питеру Пену и его не взрослеющим друзьям на острове Где-то-там, когда улыбаюсь тебе, не похожей ни на кого и даже на Джоди Фостер, когда мысленно открываю дверь нашего подъезда, нашего дома, где мы обе больше не живем. *** Могут ли аквариумные рыбки быть положительными героями какой-нибудь саги о преодолении? Выставленные напоказ, подсвеченные специальной лампой, кормленные специальными порошками по расписанию? Если разбить аквариум, то конечно. Какое-то время рыбки будут пытаться жить в луже воды, оказавшейся рядом. Это будет выглядеть очень героически и безнадежно. А потом придет кормилец, соберет их, едва живых, в полиэтиленовый пакет с водой или в литровую банку. Потом он купит им новый аквариум, и рыбки забудут о том, как чуть не умерли от удивления и от того, что привычная среда обитания куда-то исчезла. Если сближать меня и Розку не только лестничной клеткой, а чем-то более рациональным, то мы с ней были рыбками – залюбленными, избалованными, инфантильными девочками, которые, каждая на свой манер, почему-то мечтали о свободе, но покорно возвращались к раздаче кормов, денег и планов на завтра. В планах тети Тамары для Розки было все, весь мир, но только не Саша. В планах моих родителей тоже было все. Но только не весь мир. Поколения их старших все время уезжали, бежали, прятались, меняя города, дома и имена. Папины деды, рассыпанные Первой мировой и революцией по Европе, возвращались на красные стройки, чтобы исчезнуть статистами в громких делах врагов народа, 136

*** «А у нас Гена пришел, – сказала мне тетя Тамара. – Из армии. В отпуск». 137

Елена Стяжкина РОЗКА

погибнуть в гетто или вырваться и раствориться в степи, прикрывшись плохо подделанными паспортами и фамилиями, из которых торчали все авраамовы колени. Мамины тоже – без точных названий и географических привязок, с обмолвками о торговых домах, булочных, электрических работах в Рижском порту, они выбирали исчезновение в шахтных поселках, рудниковых больницах, они не верили, что оседают надолго, даже здесь, где их никто не искал, а потому не мог найти, они легко поднимались и переезжали из городка в городок, называя это карьерой и большим человеческим ростом. Мои родители были первыми, кто не бежал. Но страх перед тем миром, который вспыхивал от любой спички кровавыми побоищами, страх не названный, наверное, даже не осознанный, был фундаментом запрета на свободу моего передвижения. Путешествие по снятым квартирам – наша общая с ними сублимация тайного желания сбежать из города До и упасть в объятия большого и небезопасного мира. «Почему ты не уехала?» – этот вопрос мне потом задавали как комплимент, в котором – признание моей особенности, чудаковости, явного или неявного отличия, способностей, наверное, тоже. «Ну вот теперь ты в Киеве. И здесь столько возможностей. Надо зацепиться. Это шанс» Шанс, да. Я не уехала, потому что кто-то должен оставаться. Кто-то обязательно должен оставаться. В прекрасном, мобильном, постоянно движущемся, легко переезжающем с места на место мире кто-то должен оставаться… Чтобы открыть дверь, полить цветы, вытереть пыль и к праздникам помыть окна. Я не уехала, потому что выполнила план своих родителей. Я согласилась укорениться и назначила аквариум океаном и нашла в нем течения и впадины, населила хищниками и объявила стеклянное дно затонувшей Атлантидой. А потом, много позже моего согласия, случилась война.

Проза

«А Роза что?» «А что? Гонит его, паразитка. Ты скажи ей, а?» Мы открывали двери. Я – свою. Тетя Тамара – свою. Была зима, вечер. Я приехала со сборов по подготовке к республиканской олимпиаде по географии, в которой не собиралась участвовать, потому что предыдущую, областную, выиграла совершенно случайно, в связи с отсутствием достойных конкурентов и самой географии – в числе уроков выпускного класса. Я была победителем, потому что помнила кое-что из прошлого года. Хорошая память – всегда наказание. Поэтому на сборах мы с одним мальчиком усердно изображали из себя двоечников, путающих Тегусигальпу и Антананариву, Гватемалу и Гвинею, муссон и хамсин, овраг и холм. На всякий случай мы сами ставили себе двойки и разрисовывали красным знаком вопроса собственные ответы. Мы готовились к беспроигрышному бегству, и каждый день я придумывала новые варианты нашего общего избавления от грядущих географических побед. «Розочка, – крикнула тетя Тамара. – Тут Аленочка тебе что-то сказать хочет. Выйди….» Розка вышла. Тетя Тамара юркнула в квартиру и закрыла за собой дверь. «Что ты должна мне сказать?» «Чтобы ты не гнала Гену». «А я и не гоню, – усмехнулась Розка. – Невеста ему не дает. Бережет целку. Так он вот пошел по старым адресам…» «Сволочь», – выдохнула я. «Дурак просто, – не согласилась Розка. – Мать в субботу съедет в село. И все у меня будет». В моем тогдашнем амплуа самой модной была песня про гордость. Я могла исполнить ее с любыми словами и на любой мотив. Но глядя на Розку, она вдруг заткнулась. Моя песня. И я вместе с ней. «Причем тут Гена? Ну? Сама подумай? Мое тело – мое дело. Я хочу и я буду. Беречь-то уже нечего». Ну нет. Ну не так. Я хотела бы, чтобы блудный Гена раскаялся, чтобы принес себя и свое двухколесное будущее к Розкиным ногам, чтобы она покапризничала немного, но приняла, чтобы он, утирая слезы счастья, поклялся ей в верности и никогда больше не 138

139

Елена Стяжкина РОЗКА

нарушил данного слова. Тетя Тамара ждала, наверное, примерно того же, что я и. Но у Розки был варган. Хор сирен и тело, которое было назначено единственным источником свободы. Если отдаляться от нашей лестничной площадки на приличное расстояние, то мы не были аквариумными рыбками. Скорее тараканами, выжившими после катастрофы. Детьми, родившимися в бараке, но не имевшими об этом никакого понятия. Мир, явленный нам с голоса угасающего колонизатора-оккупанта-диктатора, казался единственно возможным. Все эти кровати, хрустальные вазы, клятвы юных пионеров, буржуазные фальсификаторы истории, враги, линейки и успехи мелиорации не виделись как колючая проволока и даже как забор. Мы не приближались к границам дозволенного, а просто хаотично перемещались внутри ограниченного помещения, но Розка вдруг обнаружила в нем Сашу, Гену и собственное тело, которое не могло принадлежать никому, кроме нее. Гена писал ей письма из армии. Отвечала ли она, я не знаю. Лучше бы нет. Вернувшись, Гена женился на своей целке, выполнил кандидата в мастера, вошел в сборную области по мотокроссу, выиграл пару кубковых соревнований. Мог бы и больше, но периодически запивал. В запоях или в выходах из них являлся под наши окна, садился на скамейку и думал о чем-то своем, не решаясь ни стучать, ни ломиться, ни вызывать Розку на последний, самый важный разговор. Если он задерживался до утра, тетя Тамара выносила чего-нибудь «от головы» – рассол, квашеную капустку, аспирин или сразу – похмелиться. Иногда тетя Тамара и Гена выпивали на скамейке вместе. По чуть-чуть. Но этого хватало, чтобы начать трудный разговор о Розке, таскающей Сашу по врачам, вдруг влюбившейся в футбол, живущей на конюшне, не желающей учиться и постоянно убегающей в село, которое обозначалось на карте как поселок городского типа. О непослушной Розке, о драгоценной Розке, о самой любимой Розке, ради которой они оба готовы были отдать жизнь. Но не развестись. А Розка смеялась и иногда пользовалась его выходом из запоя, раскаянием и мотоциклом. Гена возил их с Сашей в Новотроицкое

Проза

и привозил обратно. А там – копал картошку, чинил крышу, белил стены, помогал собирать яблоки и даже варил варенье, но с большей охотой – самогон. Самогоном тетя Тамара приторговывала на конечной пяти троллейбусов, разливая его всем желающим из трехлитрового бутыля. Участковому, Розке и Гене она отдавала небольшой процент. *** Война – это не только о победе. Это еще и о возможности выбрать себе смерть. Жизнь, в общем-то, тоже об этом. Но в жизни эту тему можно пропустить: сачкануть, сбежать, научиться уворачиваться от накатывающей дребезжащей тревоги. Отложить, в конце концов. Договориться с «темой» по-хорошему и попробовать не думать. У войны меньше времени, но больше определенности. Когда страх бомбежек становится усталостью – ноющей, не острой, но такой, что плечи уже не расправишь – убежища и подвалы не спасают. Механическое сохранение тела под землей или между толстых несущих стен только добавляет отчаяния. Кажется, что это не закончится никогда. И смысл всего дальнейшего будет определяться только близостью укрытия. И к этому нет ни терпения, ни смирения. Минометная эвтаназия видится как выход. Нет никакого «на миру и смерть красна». Хотя, конечно, она – красна. Еще как красна. Просто хочется больше не бегать, не хватать «тревожный рюкзак» с водой, лекарствами, теплыми вещами, памперсами для взрослых… Хочется замереть, поднять голову к небу и получить свой заслуженный кусок металла, который просвистит утешительное «ну вот и все…». Хотя не все. У войны – огромный выбор разных вариантов – роскошных, не бессмысленных, героических, сильных. Но других, идиотских, пустых, тоже полно. Розкина жизнь стала войной, когда тетя Тамара решила, что Гена – взят, что с Розкой у него почти семья, что не разводится он со своей кралей только из-за малóго, потому что тот инвалид, а кому охота крест на шее всю жизнь тащить? «Хай мать тащит. Сама нагуляла, хай сама и думает, куда его сдать…» 140

141

Елена Стяжкина РОЗКА

Возможно, Гена говорил это тете Тамаре, но, может быть, она придумывала все сама, потому что так было принято: придумать жизнь для детей и строго следить, чтобы ни шагу назад. Наши родители ничего не знали о заградотрядах, но вот поди ж ты… Обходились без знания, по наитию. Так как, скорее всего, обойдемся со своими детьми и мы. Тут затык. Мне надо объяснить Розке, что в момент начала ее войны я уже все понимала. Мне надо написать о своей девочке, которую я не могу назвать дочерью или дочкой, потому что мне не нравятся эти слова. Я слышу в них что-то про пещеры, ящеров, динозавров, квочек, что-то невыносимо искусственное, отчужденное, вынесенное на расстояние вытянутой руки – как на уроке физкультуры. По имени – тоже не могу. Не хочу перебирать ворох защитных прозвищ, каждое их которых имело тайное значение и уходило с ее взрослением или оставалось для нежного возвращения в беспомощность, нашу общую зависимость, соединенность. В первую ночь после роддома я сидела возле манежа и слушала, дышит ли она. И во вторую тоже, и в третью. Я с большим трудом научилась жить, не прислушиваясь к ее сопению. С большим трудом и очень не быстро. И не научилась. С мальчиком, рожденным много позже, случилось то же самое. С тех пор я дышу с перебоями – от носа к носу, от звонка до звонка, от щеки до щеки. Когда я была глупой – школьницей, грезящей о золотой медали, – Саша на руках у Розки казался мне фигурой запечатленного подвига, самоотверженного служения. А иногда символом протеста, брошенного в лицо тете Тамаре, мне и подлому Гене. А еще – в минуты мерзости – заместительной терапией для брошенной и обреченной на безмужнюю, а, значит, бездетную жизнь женщиныРозки. Эти огромные обломки глупости собирать сейчас стыдно. Но как мне было знать, что воздух, выдуваемый из двух малюсеньких ноздрей, может быть единственным источником моего собственного дыхания? У любви нет причин и мотивов. Только время и человек. Саша был Розкиной любовью. Я не знаю, как у них это получилось и чего это ей стоило, но он читал по ее губам и безошибочно делал все, о чем она просила. Впрочем, даже если Розка молчала, он

Проза

угадывал все равно. Говорить не мог, не хотел. Розка говорила, что еще маленький и стесняется. Но руками – сложной грамоте неслышащих – учился с удовольствием. Играл. И Розка училась, играя вместе с ним. Большая коммуна слабослышащих жила в районе Северного автовокзала. Там был завод, детский сад, клуб и множество людей, научившихся жить абсолютно без претензий к миру. Туда переехали мои первые соседи, а потом подтянулась и Роза, чтобы гулять с Сашей и учиться тому, что нигде особо не преподавали. В этом прозрачном, пасторальном воспоминании есть еще одна правда: глухие продавали наркотики. Глухие с Северного и еще цыгане со Стройдетали. И те, и другие дорого брали за свою невидимость, исключенность из победительного мотива о здоровом, красивом советском русском интернационализме… Временами набегала Наташа с тремя или уже четырьмя новыми детьми. Требовала или денег, или «вернуть ребенка». Если денег не было, Розка ехала с Сашей в Новотроицкое, возвращалась одна, бросалась в приключения, добывая выкуп продажей крашеных колготок, унылой и медленной торговлей самогоном, чем-то еще, о чем она не хотела рассказывать. Наши судьбы не были связаны, мы с Розкой были идеальными соседями, которые время от времени обмениваются солью, деньгами и новостями. Соседями, которые пересекаются пунктирно, а потому не претендуют на заполнение пропущенных тем и сюжетов. При случае мы обходились короткими пересказами, но чаще длинными умолчаниями, в которых все и так было понятно. Всякие строгие режимы уязвимы своей повторяемостью, строгим расписанием, правилами, которые должны быть исполнены – кровь из носа. Режим – как поезд. Под его четкость и исполняемость легко подложить бомбу. В то лето я ненадолго вернулась в отчий дом. Наши с Розкой младенцы вместе играли во дворе в обязательное к прогулке нежаркое утреннее время. Моя, освоившая уже не только слова, но и маленькие предложения, болтала с Сашей без умолку. Он снисходительно кивал, насыпал песок для изготовления «сыни» – сырника, подавал ведро, рвал для нее листочки с последнего куста смородины, зажатого теперь между строящимися гаражами. Она поправляла ему кепку и временами обнимала. 142

143

Елена Стяжкина РОЗКА

Иногда они ссорились. Моя демонстративно уходила к горке и ждала, чтобы Саша пришел извиняться. И он приходил. Сюда, в эту картину, хорошо ложится фраза «на небе ни облачка» или что-нибудь про птичек, что-то пасторальное, банальное, относимое к разряду пошлых штампов. Штампов, которыми все без исключения спасаются или пытаются спастись в минуты, когда рушится мир, но признать это не хватает сил. Или наоборот, когда птички, небо, деревья становятся последней и единственной защитой, обещающей неокончательность катастрофы, хрупкую поправимость вдруг исчезнувшей привычной жизни. В дневниках оккупации Второй мировой люди постоянно писали о погоде. Каждый день – о ветре, снеге, температуре, тучах и облаках, о дожде среди дня, о его окончании. Врачи, крестьяне, писатели, артисты, шахтеры, парижские шансонье и амстердамские рыбаки – о погоде. О расстрелах, о голоде, о предательстве, о страхе, о гетто, об отчаянии. И о погоде. «Солнце взошло в пять утра. Был ветер. Днем прекратился». Погода – это Экклезиаст, перетолкованный, переведенный на язык еще одного последнего дня, после которого может наступить еще один – последний. А потом еще и еще. Тетя Тамара, Наташа, ее дети – все они появились во дворе внезапно, нервно, шумно и как-то постановочно. Наш материнский режим – кормить, гулять, спать – по расписанию, – был ловушкой, точкой уязвимости, нашим подготовленным «располохом», из которого некуда было бежать. Некуда и, казалось, что незачем. Наташа изображала слезы, и дальнейший сценарий был всем понятен. Я подумала, что у меня есть деньги. «Если что, у меня есть». «У меня у самой сейчас есть», – усмехнулась Розка. «Конец истории», – торжественно провозгласила тетя Тамара. – «Все. Положим этому безобразию край! Хватит с меня. Мать мучается, дитя страдает, и ты, Розочка, страдаешь… И его тягать туда-сюда хватит. Нашли себе игрушку. Станьте рядом, пусть он выберет. И на том – точка». Розка не шелохнулась. «Наташа, подойди к ней. Рядышком, чтобы вы обе мне были видны», – скомандовала тетя Тамара, будто пытаясь нас всех

Проза

сфотографировать. – Зовите его. Приманивайте. К кому пойдет, тому и достанется». Я понятия не имела, что в нашем дворе ставят Бертольда Брехта. Я вообще тогда не знала о нем. И о Соломоновых притчах не знала тоже. «Сынок, сынок, – надрывно голосила Наташа. – «Сы-ыночек мой…» Саша не слышал слов, обращенных в спину, потому что не видел ни губ говорящего, ни его рук. Они с моей увлеченно делали подкоп под песочницу. Ну, под то, что осталось от песочницы. Тетя Тамара подошла, взяла Сашу за плечи и развернула лицом к зрительному залу. «Сынок, – выла Наташа, протягивая руки. – Сыночек…» Он увидел ее и просиял. Не побежал, но пошел, улыбаясь, в раскрытые объятия. Нещедрый совсем на мимику, предпочитающий не напрягать себя словами и звуками, он просиял и замычал. Много раз я хотела сказать Розке это «замычал». Это подлое, неправдивое, унизительное «замычал». Я хотела сказать это в утешение, чтобы обесценить, обессмыслить эту гадкую картину, созданную тетей Тамарой из любви. Из любви, конечно. Но в правде, которая не часто может быть утешением, было подругому. Саша сказал: «мама», потом еще раз и еще. Не звонко, не так красиво, как говорят артисты. В нос, с тяжелым напряжением связок. Четырехлетний Саша принес свое первое слово в правильный адрес. Он обнял Наташу за ногу и спрятал лицо в складках ее юбки. «Это про другое, Розка, это про другое…», – прошептала я. Она так и не пошевелилась. Наташа и тетя Тамара смотрели на нас торжествующе. На небе ни облачка. Птички. Жара. Солнце в зените. И оглушительная тишина, которая, я теперь знаю, бывает только после бомбежек. Невыносимая, лживая, не облегчительная, застывшая тишина, которая разливается повсюду в краткий миг между смертью и ее осознанием. 144

145

Елена Стяжкина РОЗКА

*** Розка вышла замуж через два месяца, в середине сентября. Могла бы и раньше, но в загсах, которые отделяли женатых от холостых, в те времена было принято давать время на раздумье. На проверку твердости желания стать семьей отводили не меньше тридцати дней. В случае осенних очередей – даже больше. Платье с пышной юбкой, длинное, как у принцессы. Мое, узкое, по фигуре, купленное раз надеванным и проданное надеванным дважды, Розка, рассматривая свадебные фотографии, сочла унылым и слишком простым. Уже была «Бурда» и каталоги «Отто», но за ними нужно было занимать очередь, ждать. Розка спешила, а потому искала фасон платья в иллюстрированных книжках сказок. У меня было много, и чешские народные нравились ей больше всего. «Златовласка», да. Ткань, тесьма, крючки, вместо «молнии», обшитые пуговицы, но лучше кнопки, невидимые и спрятанные в швах, длинные перчатки, фата, хотя в те годы модными считались венки-горшочки… Белые туфли, купленные в магазине «Счастье», где все покупатели были женихами и невестами и обслуживались по специальным талонам, заверенным в загсе. Белый гэдээровский лифчик, белые колготки, которые казались мне излишеством, но Розка их хотела. Мы говорили только об этом. О белом, кружевном, атласном, струящемся, о белом сатиновом и капроновом, о белом тюлевом, вышитом, кожаном… О белом в живых цветах, мужских рубашках, автомобилях «жигули» и «волга». О белой «Чайке» – мечте брачующихся. О белых простынях, наволочках и пододеяльниках, тарелках, чашках, скатертях… Оккупированный Россией город До каждый день сообщает о своей чистоте. Навязчивая эстетика убранных улиц, фотографии хорошо работающих дворников и поливальных машин, картинки высаженных на клумбы цветов, отчеты о вывозе мусора. Каждый день город До кричит о том, что он самый чистый, стерильно чистый, невероятно чистый. Несравнимый и несравниваемый своей чистотой с другими городами. Отмытый до сдирания кожи, подметенный до пустоты, отстиранный до кровавой раны, из которой проглядывает кость.

Проза

Белая… Розку нужно было взять за руку и отвести к врачу. Или к священнику, но, кажется, она была бытовой атеисткой. Нужно было отвести к тому, кому она могла бы поверить. И чтобы тот сказал: «Нет грязи. После изнасилования можно жить. Опыт показывает – можно жить. Можно попробовать забыть, можно, напротив, не забыть, а сосредоточиться на мести. Ничего хорошего в мести нет, но как этап – пусть будет. Не надо белого, ты – чистая. И это всем видно. Не надо столько белого тому, кто сам по себе – свет…» Я не сделала этого. А теперь сама бегаю за ней по большущим ангарам, где лежит конфискованная память, бегаю, прошу взять меня за руку и отвести к врачу. Вместе с городом До, охрипшим от сигналов бедствия, подаваемых причудливым шифром – конвульсиями чистоты. Как звали Розкиного мужа, я не помню. Не знаю. И она сама, думаю, не придавала его имени особого значения. Может быть, он был в нее влюблен. Может быть, просто очарован. Я видела свадебную процессию из окна. Жених был похож на камыш. А Розка – на куколку. Вместе они были не семьей, а икебаной, созданной для красоты и спокойствия. В свадебное путешествие Розка с мужем поехали в Новотроицкое. Когда пророчества прекратятся и языки умолкнут, и знание упразднится, останется только Новотроицкое. Потому что оно не перестает. Кажется так, да, Розка? А мотоцикл случился на нашей улице в начале октября. Старый фокус – рычащий проезд на одном колесе – не сработал. Розка с мужем переехала в ту квартиру, которую я зачем-то населила страхами, тараканами и невозможностью жить. Он нашел ее, конечно. Или она сама отыскалась. Моя мама говорила, что браки совершаются на небесах. Но в загс пойти нужно. Тетя Тамара же доверяла только загсам. «Скажи Розке, как увидишь, что она поблядушка. Скажи, чтоб с мужем жила, а то будет потом как ты – брошенкой. Стыд и срам…. Стыд и срам… А Генка – упырь – не женится на ней никогда. Вот так и передай». Тетя Тамара была маленькой, невысокой. Она ругала меня, глядя снизу вверх. Выходило несерьезно и неловко. Я не могла ей забыть 146

*** Ямочка на щеке уже старше нас с Розкой, видевшихся в последний раз. Чуть-чуть старше. Вчера мы говорили с ней о море, которое я не люблю, а она терпит. О том, как мы плавали с ней, совсем маленькой, «на глубине». «Я все время думаю: почему ты не боялась и почему я не боялась? Целый час плыть… Даже больше». «Ты не помнишь, – сказала я. – Мы сначала научились. «Возьми меня за плечо, если удобно – за два, хочешь, обними за талию или за шею, только не задуши. И если ты не сможешь плыть, то я тебя дотащу сама». Мы научились, помнишь? Останавливаться, лежать на воде, держаться за меня, как за буек…» «Точно. Было», – я услышала, как она улыбнулась в трубку. А потом – без улыбки: «Я помню. Плыть было совсем не страшно. Страшно было думать о том, что ты как Саша из «Востока- Запада»… «Бодров?» «Тот, который сгинул на съемках. Да, Бодров. «Брата» ему не прощу. Но в том фильме он был никакой-хороший, все время тренировался, готовился сбежать. Я все время боялась, что, проплывая свои километры, ты готовишься сбежать…» «Нет. Я худела. Физические упражнения. Калории. А из плохого… Я просто думала о том, что человек должен уметь доплыть до берега. Где бы его ни выбросило, суметь доплыть до берега. Знать, что он сможет. Ну, то есть я. Я смогу…» «Значит, я была права. Все-таки сбежать». Сгинуть – плохое хорошее слово. Сгинуть – это не дать увидеть себя мертвым. Не числиться, не считаться, не участвовать. Кануть. Раствориться во взаимном неинтересе. Или, напротив, стать чашкой Петри для глупых, микроскопических надежд. Откуда я знаю, что Розка умерла? От мамы… Почему-то мимоходом, мельком, скороговоркой мама сказала, что соседи продали квартиру, что тети Тамары больше нет и нет 147

Елена Стяжкина РОЗКА

Бертольда Брехта, но и сказать, что она – сама виновата, не могла тоже. Мне хотелось ее обнять. Но я не умела.

Проза

больше Розки, что, кажется, она, Розка, где-то там умерла, но, может быть, и нет, и это просто слухи, потому что Тамара иногда приезжает на конечную остановку троллейбусов и торгует мелкой редиской, солеными огурцами и синей травой, которую называет реганом. Но спросить у нее про Розку невозможно, потому что – как спросить? Я бывала у родителей редко, потому что у меня случился первый собственный дом. Двухкомнатная квартира на легендарном Северном, который, по всему выходило, притягивал нашу лестничную площадку в порядке очереди, и магические правила этой очереди были известны ему одному. Я была влюблена в стены, во входную дверь, в звонок, напевавший «нич яка мисячна зоряна ясная». Я врастала в кухню, кастрюли, рецепты и ткань для занавесок. Я обнаруживала в себе корень, протискивающийся через бетонные плиты девяти этажей и уходящий в землю моих испуганных предков. Я точно не хотела бежать. Все, что было вне, что было вчера и завтра, все, что могло отвлечь или искусить, считалось теперь несущественным. Я сгинула для всего этого. Исчезла, испарилась, перестала отражаться. Параллельные миры – это не так сложно, если не разбираться. Если не разбираться, то, разжимая руки или объятия, мы не падаем каждый в свою пропасть, мы просто разлетаемся – легко или тяжело, а место расставания становится невидимой границей, отделяющей иное время и иное пространство. В этих иных мирах мы живы и пьем ситро, слушая рык одинокого мотоциклиста. Собирая Розку с момента ее вторжения в мою, ощущаемую абсолютно чужой, жизнь, я достаю детские сказки и юношеские романтические рисунки. Я достаю турник, скакалку, мяч, качели. Другие объяснения мне не подходят. Я называю глухого героя из поселка Н. Сашей, наделяю его Генкиным мотоциклом, потому что никто другой, кроме Генки, не стал бы возиться с мычащим цыганистым парнем, нагулянным многодетной мамкой неизвестно от кого. Я соединяю их в семью, созданную то ли силой, то ли памятью о моей Розе. Моей птице, способной летать без крыльев… Я называю Сашу и Гену ее любовью. Ее единственной, потому что теперь эти мужики – одно, любовью, которая казалась всем, и мне в том 148

149

Елена Стяжкина РОЗКА

числе, бессмысленной, пустой и никого не спасающей… Но вот теперь… Теперь. Я зажмуриваюсь и додумываю Розкино появление до конца. Я говорю спасибо городу До, который милосерден ко мне. Он ни разу мне не приснился – ни улицами, ни цветами, ни автобусной остановкой, ни стенами, которые я так люблю. Он являлся ко мне только картинками в лентах социальных сетей. Искусственными поделками оккупационного треша, готового за небольшие деньги назваться «республикой», «русской землей», «будущим человечества». Металлический привкус оружия, суррогат, синтетические лица и голоса, кричащие с постановочным надрывом. Мой настоящий город До молчит и не приходит. Ни в себя, ни ко мне. Нам нельзя сейчас ни объятий, ни прикосновений, иначе кто растащит нас, оторвет друг от друга? Иногда мне кажется, что Мы не можем обняться, потому что нас – нет. Но невидимая граница наших параллельных миров пока еще стеклянная. Я бьюсь об нее, еще хрупкую и незакаленную, страшной, ночной и темной мыслью, которую при свете дня не подпускаю к себе близко. Окровавленная, рвущая кишки мысль о том, что он может не цокнуть, надолго или навсегда оставшись замороженным, ушедшим в глубокую кому, провалившимся в дыру между мирами первым слогом До. И в крайней точке, где еще возможно думать, но невозможно дышать, я понимаю, что вернусь. Скоро. Когда сбудется хорошее, жданное. Но если нет, если не суждено быть свету, а суждено только долгой неживой зловонной тьме, то вернусь все равно. Кажется, так. Да, Роза? Только я не знаю, и ты не знаешь тоже, что на самом деле означает это «вернусь». Доплыть до берега или все-таки сбежать?

ШКОЛИ ПЕРЕКЛАДУ 9 березня 2016 року у Києві розпочали свою роботу «Школа перекладів з івриту українською мовою»1 та «Школа перекладів з їдишу українською мовою», організовані «Центром досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства» Національного університету «Києво-Могилянська академія». Бажання виправити ситуацію браку якісних сучасних перекладів їдишської та івритської літератури на українську спонукало «Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства» організувати програми для навчання перекладачів. Навчання було орієнтовано на збагачення словникового запасу, розвитку мовленнєвих навичок та оволодіння методиками роботи з текстами для художнього перекладу. Серед учасників Шкіл були мешканці різних міст України та інших держав, із різним рівнем володіння мовами. Учасники програм прослухали тематичні лекції, брали участь у семінарських заняттях, практикувалися перекладати тексти. Програми тривали впродовж 2016 року, зустрічі учасників – двічі на місяць. Нижче представляємо вам результати колективної роботи учасників Шкіл перекладу з івриту та їдишу на українську.

1 За підтримки Ізраїльського культурного центру при посольстві Держави Ізраїль в Україні.

150

Сайєд Кашуа ДИСКУСІЯ Фрагмент з новели «Друга особа однини» – Шуткуєте? – Тарік затягнувся сигаретним димом й закашлявся, коли дізнався від юриста, що вони мають приєднатися до компанії в салоні для участі в дискусії, тему якої обрали місяць тому. – Не хвилюйся, – заспокоїв його юрист, – це будуть буквально п’ять хвилин дискусії, а потім піде балаканина. – Добре, то ж про що має бути дискусія? – поцікавився Тарік. – Ти гадаєш, я знаю? – відповів юрист, і Тарік прикрив рот долонею, щоб його регіт з кабінету не почули гості, які зібралися у вітальні на другому поверсі. – Що це таке, – прогудів голос Саміра, – ви досі курите там внизу? Ми зібралися, щоб обговорити важливі речі. Юрист поклав свою сигарету у попільничку. Тарік поспішив зробити те ж саме, але юрист дав йому знак докурити. Тарік кілька разів глибоко затягнувся, чекаючи, доки юрист розгорне свій подарунковий примірник книги. «Крейзерова Соната?» – прочитав Тарік, вимовляючи так, як йому було зручно. «Ви знаєте, я дійсно заздрю Вам, що Ви маєте час читати». – Не маю, – відповів юрист. Він вже так чекав тієї миті, коли гості заберуться з його дому, і він зможе врешті-решт познайомитись з твором Толстого. Фатен, вчитель з теорії виховання, дружина бухгалтера, пересіла на окрему софу, готуючись вести дискусію. 151

Проза

– Я хочу почати з того, щоб побажати всім доброго вечора, – сказала вона. – Нам дуже приємно бачити всіх тут, і нарешті познайомитись з… – …Таріком, – закінчила за неї дружина юриста. – Так, звичайно, Таріком, вибачте. Темою нашої дискусії сьогодні є націоналістичне виховання й відсутність палестинського наративу в програмі, яку розробило ізраїльське міністерство освіти для арабських громадян держави Ізраїль. Юрист згадав, що це була тема, яку вони вирішили обговорювати минулого разу, коли зустрічалися в домі гінеколога та його дружини. До речі, це була тема докторської дисертації Фатен в Єврейському університеті, над якою вона працювала вже пару-трійку років. Декілька довгих хвилин Фатен розповідала про результати її дослідження й порівнювала програми міністерства для єврейських та арабських початкових шкіл за такими предметами, як Рідна країна, географія, історія та цивільне право. Вона говорила про термінологію, про ідеологію, про її роботу в міністерстві, де, за її словами, колективна історія арабських громадян держави була геть затерта, палестинський наратив розтрощений, а арабських учнів планували силоміць годувати сіоністською версією подій. Всі інші присутні не мали чого додати. Вони виражали свою згоду, мовчки киваючи головами. Вона продовжувала, розповідаючи про навмисне розмиття ідентичності і про культурну, соціальну та моральну кризу в психіці арабського учня, – кризу, причиною якої є безперервне намагання позбавити арабських громадян Ізраїлю їхнього почуття національної належності. Юрист помітив, що всі присутні, особливо чоловіки, виглядали втомленими лекцією на цю дуже знайому їм тему. Раз за разом він підіймався, вибачаючись, та підходив до холодильника, щоб поповнити запаси льоду, який додавали у віскі на цій стадії вечірки. Дві пляшки стояли на столі – одна «Chivas» і одна «Johnnie Walker Black» – два сорти віскі, яким надають перевагу заможні араби. Юрист глянув на годинник так непомітно, як тільки було можливо, й побачив, що дискусія вже триває довше, аніж звичайно. Фатен, озброєна численними фактами та аргументами, ще не випустила пару. Якби ця дискусія була присвячена тому, що передбачалося 152

153

Сайєд Кашуа ДИСКУСІЯ

раніше – культурному діалогу, – вона охолонула б уже багато часу тому. Юрист знав, як знав і кожен із присутніх, що всі вони лише вважалися освіченими людьми. Вони пройшли довгу дорогу, кожен в своїй галузі, але в глибині серця вони знали, що їм бракувало багато у порівнянні з їх єврейськими колегами. Що ж поробиш, якщо всі вони були з першого покоління освічених арабів в Ізраїлі? Що поробиш, якщо їхні батьки, так само як більшість палестинського населення, що залишилась на цій землі після Війни за Незалежність, були селянами, фелахами? Якщо їм і поталанило мати школу в їхньому селі, вони насилу спромоглися отримати середню освіту. Батьки всіх присутніх, хоча й були неосвічені самі, розуміли цінність освіти і зробили все, що могли, аби їхні діти могли з успіхом вчитися в університеті. Кожна арабська мати в Ізраїлі мріяла, аби її син став юристом чи доктором. Арабські студенти, яким вдалося пройти на відповідні факультети, мали такий же почесний статус у своєму середовищі, як кадети академії повітряних сил серед євреїв-ізраїльтян. Але академічні досягнення – це одне, а глибоке знання основ західної культури – це зовсім інше. Ще коли він вчився в школі, юрист постійно соромився своєї необізнаності у сфері сучасної музики, літератури, театру та кінематографу. Як і всі присутні тут, він втішав себе думкою про те, що натомість єврейські студенти були необізнані в арабській культурі, в її співаках, фільмах та п’єсах, але він був змушений визнати, що більшу частину цієї культури, відверто кажучи, не можна назвати мистецтвом. Дійсно, було декілька талановитих музикантів, але щодо театральних п’єс та фільмів, більшість з котрих виходили в Єгипті, – на погляд юриста, тут не було чим пишатися. Юрист був певен, що решта членів їхньої групи також розуміли свою необізнаність, і так само усвідомлювали, що й вони мають якось виправити цей недолік. Якщо вони самі були не в змозі це зробити, вони мали подбати про те, аби у їхніх дітей були для цього всі шанси. Зрештою, рішення знайти змішану школу, відправити своїх дітей вчитися разом з євреями, – міркував собі юрист, – було продиктовано не прагненням до спільних ідеалів або відданістю ідеї мирного співіснування, як це зазначалося у рекламних брошурах і у доповідях філантропів; арабські батьки просто хотіли, щоб

Проза

їхні діти увібрали західну культуру, щоб їхні діти навчилися у євреїв тому, що самі вони не могли дітям дати. Раптом юристу спало на думку, що вони посилають своїх дітей нібито шпигунів у серце чужої культури. Цікаво буде подивитись, з якими ідеями вони повернуться, й чи не повернуться вони як подвійні агенти. Він тряхнув головою, щоб звільнити її від цих думок, і спробував відстежити повороти дискусії, яка перейшла до обговорення програми тієї школи, яку відвідували діти більшості з присутніх. – Нам треба роздивитись справді пильно, які цінності там нав’язуються, – сказала Нілі, дружина гінеколога. – Ото вже весь тиждень мій син ходить по дому й співає «В Рош-аШана, в Рош-аШана». – Що в цьому поганого? – спитав гінеколог, повернувшись до дружини. – Це гарна пісенька. Всі розсміялися, і Антон, який був членом комітету школи, мовив: «Ми працюємо над цим», і додав, що шкільній адміністрації було сказано досить однозначно, що треба посилити палестинський національний аспект шкільного виховання, вплив якого, він визнає, не можна навіть порівнювати з впливом ізраїльського сіоністського наративу. – Це правда, – сказала Нілі. – Я бачу, що діти весь час співають про землю Ізраїлю, про Хануку та Песах, але окрім однієї поеми Махмуда Дарвіша вони не вивчають нічого, що можна було б кваліфікувати як палестинське. Має бути рівність. Це не може так продовжуватись. Нам треба щось робити. – А чому, власне? – спитав Тарік, одразу ж привертаючи погляди всіх присутніх у кімнаті. – Вибачте. Я майже нічого про це не знаю, і в мене поки що немає дітей, але чому саме вони мають посилювати їхній палестинський націоналізм?.. Питання Таріка прозвучало в повній тиші й викликало трохи збентежене здивування. – Як це, чому? – запитала Самір. – Тому що вони палестинці. Дитина має рости з почуттям національної і культурної обізнаності. Подивіться на єврейських дітей: починаючи з шести років вони знають все про війни і добре знають, де вони хочуть проходити армійську службу, коли прийде для цього час. – Так, я знаю, – сказав Тарік трохи сором’язливо, почуваючи себе так, ніби він втручається в обговорення, яке не передбачало 154

Переклад з івриту С. Гурбича 155

Сайєд Кашуа ДИСКУСІЯ

його участі. – Але ж коли ви бачите таких ізраїльських дітей, як ви себе почуваєте? – Погано, – гримнув Самір, отримавши схвальні кивки всіх присутніх. – Тому що вони не вчать дітей про нас. Вони навмисно приховують палестинську частину цієї історії. Вони вивчають ізраїльський наратив, таким, як вони його бачать крізь лінзи сіоністської індустрії. – Так, я розумію це. Але чому треба шанувати будь-яку сторону цієї історії? – продовжував допитуватися Тарік, хоча з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він уже жалкує про свій порив. – Що ви хочете сказати? Це історія нашого народу. Наші корені, наша культура. Діти мають зрозуміти й сприйняти ці речі, інакше як вони будуватимуть власне майбутнє? – Це правда, – відповів Тарік, не бажаючи продовжувати суперечку. – Ви маєте рацію. Юрист знав, що мав на увазі Тарік. Він працював із ним досить довго і шкодував, що Тарік був занадто сором’язливим, аби продовжувати розглядати це питання. – Ви знаєте, – сказав юрист, цитуючи фразу, яку він чув від Таріка, – я також не купуюсь на лозунгина зразок «хто не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього». – Як ми можемо виростити горде покоління, – спитала дружина гінеколога, – якщо ми не навчимо їх пишатися своїми предками, своєю історією, своїм народом? Я цього не розумію. – Я не знаю, – відповів юрист, – мені тільки інколи здається, що нам – не тільки нам як арабам, але всім нам – не дуже-то й є чим пишатися, якщо говорити про наше минуле. – Це дурниця, – сказав гінеколог, набираючи жменю горішків. – Чесно кажучи, мені дивно це чути. Чого людина варта без свого коріння? Це так само як дерево, як воно може рости без сильного коріння? Так само й діти. Так само й нації. – В тому-то й справа, – сказав юрист, посміхаючись і додаючи кожному віскі з льодом, щоб трохи знизити напруження. – Інколи мені здається, що дерево то є дерево, а людина – то людина.

Айман Сиксек ШАРИХАН Глава из книги «В Яфо» Прошла неделя, и мы снова встретились, на том же углу Старого города в Яфо. В этом месте мало кто мог нас увидеть, – а даже и те, кто мог, не знали, кто мы такие. Она пришла уставшая, взъерошенная, прошла как автомат по боковой дорожке к пирсу, то и дело оглядываясь, чтобы убедиться, что я следую за ней. Дорожка начинается у входа в Старый город, где туристов встречают огромные бетонные статуи солдат, и затем как бы случайно уходит в сторону и заканчивается на бесформенной площадке, покрытой песком и щебенкой. Я шел за ней медленно, иногда задерживаясь, чтобы пнуть ногой какой-нибудь валяющийся на дороге камешек, делая вид, будто бесцельно прогуливаюсь. Когда мы, в конце концов, добрались до цели, до задней стороны старой, разваливающейся харчевни, Шарихан протянула ко мне руки и прижала к своей груди. Мы стояли так, обнявшись, несколько долгих минут, целуясь, не обращая внимания на крики рыбаков, которые болтали на скалах под нами, вытаскивая из воды свои сети. – Если бы ты поговорил с ним, – сказала она, – нам не приходилось бы так прятаться. За нашими спинами в вытяжной трубе ресторана шумел вентилятор, донося до нас жаркий и ароматно-острый запах жареных морепродуктов. 156

157

Айман Сиксек ШАРИХАН

– Как думаешь, вдыхать этот запах – зачтется ли за нарушение поста? – шутя спросил я. – Я думаю, мы уже убедились, что соблюдение заповедей – не самая сильная наша сторона, – ответила Шарихан, глядя мимо меня. Она склонила голову мне на плечо, задумчиво поглаживая мои пальцы своими, замерла на несколько минут, а затем отстранилась, развернулась и внимательно осмотрела пространство вокруг нас. Не обнаружив ни единого человека, она вернулась в нишу позади ресторана, прислонилась спиной к стене и начала расстегивать пуговицы на платье. Когда мы снова выбрались в город, мы заметили молодую пару – наших ровесников, – которые шли, обнявшись, по направлению к Кикар Кадумим. Мы следовали за ними, а когда они затерялись, мы молча обменялись взглядами и устроились на нашем привычном месте, с видом на Тель-Авив, где прямо на траве стоят две узкие скамейки, разделенные рядом приземистых ящиков с цветами. Мы болтали, не отрывая взгляда от открывающейся перед нами панорамы с россыпью домов, теснящихся на побережье. Я рассказал ей о церемонии обручения моей сестры, о ее новых нарядах. – Так ты, в конце концов, решил не возвращаться в Яфо? – Не знаю, – вздохнул я. Шарихан молчала, разминая пальцами сорванный пучок травы. – Я чувствую, что еще не уехал, а уже начинаю тосковать. – За Яфо? – спросила она. Я улегся на спину на своей скамейке. Из поля зрения исчезла Шарихан, исчезли ряды Тель-Авивских домов, – я видел только небо, ясное небо, простирающееся в бесконечность. – По сестре, – ответил я. Ближе к полудню мы стали выбираться из Старого города. Туристы с камерами потекли сюда набегающими волнами, возводя глаза к небу перед каждой трещиной в стене и задерживаясь, чтобы бросить монетку флейтисту, играющему изо дня в день возле таблички у входа в город. Один из них, красный от пота мужчина в длинных вельветовых штанах, выглядевший как человек, который не додумался поинтересоваться заранее здешней погодой, остановился и попросил нас указать ему направление к воротам Рамзеса.

Проза

Я объяснил ему, как пройти, и он развернулся к паре людей, которые стояли позади него и, похоже, ожидали указаний. – По-моему – это знак, что нам пора идти, – поторопила меня Шарихан и начала спускаться по широким ступеням к основной дороге. – Я не понимаю этого восторженного отношения людей к воротам Рамзеса, – сказал я, нагоняя ее. – Что ты имеешь в виду? – Эта штука стоит тут уже много лет, и это даже не настоящие ворота. Это имитация, а ворота дворца еще даже не раскопали. – Так и что? Это красиво. Факт, что она привлекает сюда множество туристов. – Это действительно красиво, – ответил я ей. – Но все-таки это имитация, а не настоящие ворота. Конечно, ее установили на том месте, где были настоящие ворота, но эти туристы так тают перед ними, как будто перед ними появился сам Рамзес. – Даже если они и не настоящие, – она повысила голос и, похоже, начала раздражаться, – это самое лучшее приближение к настоящему, которое только возможно в данном случае. Ничего настоящего нынче не существует. Вот эта уродливая имитация – это все, что есть. Она ускорила темп, ее волосы развевались на ветру в такт шагам. Я шел позади нее и с трудом сдерживался от желания прикоснуться к ее кудрям. – Иногда приходится принимать и то, что не является настоящим, – продолжила она, не давая мне вставить слово. – Потому что другой возможности нет, понимаешь? И если всё, что Яфо может предложить тебе, это имитацию ворот вместо оригинала, то ты или приемлешь это, или нет. Не из чего выбирать. Сказав это, она сложила руки на груди, не снижая темпа ходьбы, показывая этим, что обсуждение закончено. В начале улицы, которая вела к нашему кварталу, пятеро парней сидели на тростниковых стульях и курили наргиле, лениво выпуская кольца дыма изо рта. Мы заметили их издалека и постарались увеличить расстояние между собой, когда проходили мимо. С балконов доносились запахи вареного риса, оливкового масла и петрушки, и голоса женщин, зовущих кого-то к столу. Солнце 158

Перевод с иврита С. Гурбича

159

Айман Сиксек ШАРИХАН

освещало верхушки домов и создавало знакомую расслабленную атмосферу ленивого яффского вечера, обычного для конца лета. На тротуарах улиц расположились продавцы овощей, фруктов и пластиковых игрушек, они предлагали прохожим свой товар, разложенный на дребезжащих алюминиевых платформах. Мы шли среди них, наслаждаясь физической близостью, которую дарил нам узкий проход. Шарихан задержалась на мгновение возле прилавка со старыми фарфоровыми куклами, а потом подвела меня к соседнему ларьку, у которого пожилой человек в рыбацкой шапочке предлагал ломтики холодной дыни всем, кто проходил поглядеть на его товар. Мы смотрели, как он гордо похлопывал по своим дыням, которые, по его словам, были куда больше обычных, – каждая отдельно завернута в газету и уложена на свое место в не вполне аккуратную пирамиду. Когда подошла наша очередь, он воткнул тонкие деревянные палочки в два ломтика дыни и подал их нам с улыбкой, выражающей надежду. «Вы же не поститесь, правда?» – уточнил он. Я отрицательно покачал головой, а Шарихан опустила взгляд. Она откусила кусочек, и глаза ее расширились от удивления: таких вкусных дынь, сказала она, ей не приходилось пробовать с начала сезона. Старик-продавец был польщен. Сгорая от любопытства, я поднес кусочек ко рту. – Кто эта принцесса? – старик воткнул палочки в следующий кусочек дыни и подал его очередному покупателю. – Твоя сестра? Я на мгновение взглянул на Шарихан и снова повернулся к продавцу. – Да, – ответил я и ощутил тяжесть кусочков дыни на языке. – Красивая девушка, чтобы не сглазить, – добавил он, но я уже отвернулся, отошел к задней стороне цветочного ларька и незаметно выплюнул дыню на асфальт. Теперь я не смогу поцеловать Шарихан возле подъезда ее дома, когда придет время расставаться, подумал я и ощутил тяжесть в сердце и горький, терпкий привкус во рту.

Ефраїм Кішон ЗУБ ЗА ЗУБ Ця історія почалась, як і будь-яка суттєва історія, із зубного болю. Мій лікар постановив, що в мене діра в одному кореневому зубі, але посеред процедури він припинив свердління й зняв свій білий халат. – Прикро, – сказав лікар, – але мені не варто продовжувати. Я сидів напівлежачи у кріслі та, оскільки мій рот був роззявлений настіж за допомогою маленького пружинного приладу, видав приглушене гарчання. – Мій чистий дохід у цьому році досяг 5670 шекелів за місяць, – пояснив мені лікар і почав повертати свої інструменти до шафи. – Я сплачую найвищий маржинальний податок1 із усіма додаваннями на кожний додатковий шекель, мені не варто… Я замахав руками на знак того, що я за продовження процедури, не дивлячись ні на що. – І вам також не варто, пане, – переконував мене лікар. – Для того, щоб ви мали на руках ті 600 шекелів чистими, які ви повинні будете заплатити мені, вам доведеться заробити 1800 шекелів. Мені ж після всіх податків залишиться лише 200 шекелів. Ці 200 шекелів я планував віддати вчителю водіння моєї дружини. Таким чином, із ваших 1800 шекелів у нього залишиться лише 70 шекелів. – Добре, – сказав я, – але ж це чистими! 1 Маржинальний податок (marginal tax rate) – додатковий податок, який сплачується на кожну одиницю приросту доходу.

160

161

Ефраїм Кішон ЗУБ ЗА ЗУБ

– Вірно, – підтвердив лікар. – Однак, на превеликий жаль, учора наш учитель водіння підвищив плату вдвічі, і зараз він вимагає 140 шекелів чистими за кожне заняття. Отже, щоби сплатити йому ці додаткові 70 шекелів, я зараз змушений підняти вам ціну за процедуру від 1800 до 3600 шекелів. Краще забудьмо… Я виплюнув маленький пружинний апарат із рота, підвівся і прошепотів на вухо лікареві ключове питання цієї країни: – Послухайте, хіба я вимагав від вас квитанцію? – Ні, ви молодець, – відповів лікар. – Але я не хочу неприємностей, я чесно декларую свої доходи. Для мене це справа честі. – Отже, діра у моєму зубі так і залишиться? – Ні. Ви можете заплатити 140 шекелів чистими безпосередньо вчителю водіння моєї дружини. У такому разі і у мене, і в вас усе буде добре. – Хвилиночку, – роздумував я уголос, – а що я скажу, якщо влада викриє по облікових книгах учителя водіння, що за заняття вашої дружини заплатив я? – Скажете, що вона – ваша коханка. – Можна побачити її фото? – Я мав на увазі лише податки й звіти. Я запитав, чи треба продовжувати свердління, і ми домовились на кінець тижня. За цей час я встиг зв’язатися із учителем водіння. Виявилось, що він теж лімітований аж по самісіньку маківку. – Дуже шкода, сказав мені чоловік, – але я не чіпатиму грошей до кінця серпня, тому що кожна копійка додається до мого доходу і податок зростає. Про гроші не може бути й мови. – Можливо, я розрахуюсь за вас із вашим бакалійником? – Йому вже заплатив власник меблевої майстерні, який навчається у мене керувати легковим автомобілем. У мене все організовано, – додав учитель водіння. – Маляр, який навчався водінню мотоцикла у мене, замість оплати пофарбував позавчора квартиру моєї сестри. Рахунок за автомайстерню закривають дві дизайнерки. А співати ви вмієте? – Не зовсім. – Шкода, мені б хотілося навчитися. Може, марки збираєте? – Тільки брелоки для ключів.

Проза

– Це того не варте. Але знаєте що? Розрахуйтесь із нашою нянею за заняття водіння дружини вашого стоматолога. З нянею я легко знайшов спільну мову. Правда, вона спочатку не хотіла вступати зі мною в жодні переговори, – не готова, мовляв, отримувати платіж від сторонніх осіб. Я погодився принести рекомендації від нашого сантехніка, слюсаря, швачки, перукаря, столяра, садівника, електрика, косметолога, сімейного лікаря, адвоката і нічного сторожа, які б одноголосно засвідчили, що я розплачуюсь законно, тільки чеками, виписаними на самого себе, без квитанцій і без затримок. – Ні, я не хочу бути залежною ні від кого, – наполягала няня. – А зуб у вас дуже болить? – Щохвилини дедалі більше. – Тоді подаруйте мені контактні лінзи. – Ну, добре, – погодився я. – Але якщо це помітять в обліковій книзі окуліста, як тоді я це поясню? – Скажете, що я ваша коханка. – Місце зайнято, – відповів я. – Там уже прописана дружина стоматолога. А чи є у вас дощовик? – Так, залишився від молодят із немовлям поверхом вище, – сказала няня. – Тоді я згодна задовольнитися вікендом у Тверії. Це здалось мені підходящим. Правда, потім я дізнався, що можна було б обійтись лише контактними лінзами, вони б легко «спрацювали» для неї, тому що вже якийсь час в Тель-Авіві працюють кілька магазинів оптики, що торгують канцелярським приладдям. Пересічний громадянин купує собі у таких крамницях, наприклад, окуляри, а отримує офіційну квитанцію, в якій ідеться про придбання канцтоварів. Таким чином він звільняється від відрахування маржованого податку керівниками профспілки. У місті є також нові крамнички, які торгують художніми виробами і порцеляновими дрібничками, що видаються за друкарські машинки, а в північному районі є навіть одна масажистка, яка видає чеки на виконання друкарських і копіювальних робіт. Середземномор’я швидко пристосовується до подібного життя. Тож у готелі Тверії я теж не зіткнувся з особливими податковими труднощами. – Так, я маю номер для няні вчителя водіння, – повідомив мені власник готелю, – але про це не по телефону. 162

Переклад з івриту К. Єрофеєвої

ВЛЕТІВ НА ГРЕБІНЕЦЬ Одного з тих дивних тель-авівських вечорів ми сиділи у кав’ярні, де було то затишно, то гамірно, гортали іноземні газети, як увійшов туди низенький чоловічок із розкуйовдженим волоссям, і на шиї в нього висів дерев’яний лоток із крамом. Цей крамар спинився на вході та прочесав аж до глибини кишень пронизливим поглядом відвідувачів кав’ярні, які навіть не здогадувались про небезпеку, що 163

Ефраїм Кішон ЗУБ ЗА ЗУБ

Я спустився до Кінерету і там, у відкритому саду, ми поговорили віч-на-віч. – Ану, подивимось, – гортав господар свій записник. – Перший поверх зайнятий урологом, який прооперував простату мого дядька, поряд з ним оселився власник пральні, а в центральному крилі – наш консультант у справах збору податку. У мене все в обмін на послуги й товари. Брати гроші мені не варто, оскільки податки… – Зрозуміло, – перебив я. – А як я тоді розрахуюсь із вами? Може, помию посуд на кухні? – Місце зайнято, – відповів власник готелю. – Попри це, в мене є ідея: заплатіть моєму зубному лікарю… На цьому коло і замкнулось. Стоматолог господаря готелю відмовився брати гроші, бо й він належав до тієї ж категорії, і тому зажадав від мене або авіаквиток до Уругваю для своєї тещі, або тисячу яєць та десять кілограм солі. І тоді я вже втомився від цієї податкової біганини і вирішив залишитися із зубним болем, допоки не знайду через газету поганенького зубного лікаря з низьким податковим збором. У будь-якому разі можна возвеличити вдалу економіку держави, що не тільки слідкує за відсотками в банках, а й зуміла ліквідувати одвічну хворобу людства і повністю вивести з ужитку кляті гроші як платіжний засіб. Ми повернулися до натурального обміну первісних суспільств, якому надаємо таку перевагу. Ще трішки, і ми повернемося на дерева податкових джунглів країни веселих шахраїв.

Проза

«сунула на них із півночі»2. Я ж прикипів поглядом до крамаря і посунувся вперед на стільці, як у театрі – мені ж бо завжди цікаво спостерігати, як такий крамар «досвідченим оком» обирає тих, кого легко пошити в дурні, і як дратуються «обрані», коли він грає їм на нервах. Аж раптом трапилось щось дивне. Торговець вирячився на мене і пішов прямісінько у мій бік, наче я мотузкою тягнув його. Коли він опинився поруч, я побачив, що в його лотку розкладені гребінці звичайних кольорів. – Гребінці, будь ласка, – сказав він мені. – Гребінці, будь ласка. – Дякую, – кажу. – В мене вже є. – Ну то купіть ще один. – Дякую, зараз мені не треба. – Міцні гребінці. Товар за репарацією3. Гарантія на 2000 розчісувань, беріть. – Ні, дякую. – А спробуйте зламати якийсь. Це неможливо – гребінці міцні, будь ласка. – Слухайте, друже, ви мене не змусите придбати гребінець, скільки не намагайтеся. – А якщо я дам пану добрячого ляпаса? – Перепрошую, я не зрозумів, що ви дасте мені? – Добрячого ляпаса. Ситуація ставала дедалі дивнішою. Крамар стояв переді мною з легким посміхом на тонких губах і приязно підморгував, немовби кажучи: «Життя повне несподіванок, еге ж?» – Та ви збожеволіли! – Це ж чому? – крамар навис наді мною, і з його рота потягло спиртним. – Чи ж нема в цьому логіки? Зважте, пане: як отримаєте від мене добрячого ляпаса, то насамперед вам болітиме, а потім 2 «Небезпека, що сунула на них з півночі» – передбачення пророка Єрміягу (Є 1:14) про напад на Єрусалим. Саме з півночі завжди приходили на землю Ізраїля завойовники-асірійці, вавилоняни, а згодом греки і римляни. Цей вислів став синонімом біди, що насувалася на жителів Єрусалиму та Юдеї. 3 Репарація (лат. reparatio – відновлення) – повне або часткове матеріальне або грошове відшкодування збитку, спричиненого війною, яке здійснюється переможеною країною державі-переможниці.

164

165

Ефраїм Кішон ВЛЕТІВ НА ГРЕБІНЕЦЬ

ще прийдуть поліцейські і буде громадський скандал, оскільки я, вочевидь, присягнуся в суді, що ви облаяли мене арабською, ще й докинули: «Іди до біса, ти смердючий барига!» А потім ви накинулись на мене і я зробив саме те, що зробив, як годиться – у порядку самозахисту. Тож краще вам придбати гребінець. Один такий коштує три шекелі. Гребінці міцні, прошу. – Вам не залякати мене… – Та хто ж каже про залякування, пане. Це суто математичне питання. Якби до вас підійшов якийсь навіжений і змусив вас обирати: заплатити йому три шекелі, чи бути змушеним звернутися до поліції, найняти адвоката, підписати протокол, шукати свідків та ходити на судові засідання – певен, що ви обрали б три шекелі. Чи ж завадить вам те, що за свої гроші ви ще й гребінець міцний отримаєте? Тут мій гість допив із моєї чашки каву і став терпляче чекати на відповідь. Я хотів покликати на допомогу, але чомусь зніяковів. Судячи з крамаревого вигляду, він це чудово розумів. – Нумо трохи ввічливіше, – запинаючись, завважив я. – Ви п’яний, друже. – Гаразд, – сказав крамар, поставив свій лоток на стіл і почав засукувати рукава. – Я вам дивуюсь. Поліція. Скандал. Адвокат. Свідки. Воно того варте? Гребінці дуже міцні, прошу. І тут я відчув, як мені похололо в животі. – Добре, – хутко сказав я. – Вам пощастило, друже, тому що, між іншим, я, власне, хотів придбати такого гребінця. Дайте мені цього червоного… чи, може, жовтого… ні, синього. І так уже я прискіпливо перебирав гребінцями, щоби продемонструвати задираці, що я не поступився його дитячим погрозам, а просто скористався можливістю поповнити запас гребінців. Я навіть заходився нещадно критикувати погану якість його гребінців, проте крамар лише вишкірявся з повним розумінням. Нарешті вибрав зеленого гребінця і заплатив йому з відвертим презирством. – Дякую, – сказав мені той мерзотник. – Якщо панові потрібен буде ще один, то я відвідаю кав’ярню о цій порі. На все добре. За кілька хвилин підійшов до мене офіціант:

Проза

– Крамар, з яким ви говорили, – найбільший нахаба в світі! – сказав він мені. – В нього є звичка, хоч би як це смішно не звучало, погрожувати відвідувачам, що поб’є їх, як вони не куплять у нього гребінець. – Та що ви кажете? – випалив я. – І хто ж купує у нього? – Ніхто, пане. Ви були першим, хто не врізав йому і не викинув геть. Він певне злякався погрожувати вам. – Що?! – випростався я у повний зріст. – Цього мені лише бракувало! Та я б йому кістки перетрощив! Мені просто потрібен був гребінець... Переклад з івриту Семенової Д., Заславської О., Дмитренко Н., Ляхович Л., Лавської О., Єрофеєвої К., Бондаренко О.

І БУВ ВЕЧІР, І БУВ ПОКЕР… Нумо, дітки! Як сидітимете нишком, я розповім вам історію про одного дядечка – назвемо його Зольцбоймом. Ця історія справжнісінька – можете спитати у свого тата. Отож, дядечко Зольцбойм був колись чоловіком скромним та життям своїм задоволеним. Він мав невеличку родину: гарну і віддану дружину, як ваша матінка, і двійко синів-бешкетників – таких як ви, хе-хе. Зольцбойм був маленькою людиною у великій конторі. Він не мав значних грошей, проте родина його не бідувала. Одного вечора навідались до дядечка Зольцбойма гості і задля розваги запропонували йому зіграти в карти. Ви ж, діти, звісно, чули про таку гру, як «покер»? Суд саме нещодавно визнав цю гру поза законом. Але дядечко Зольцбойм сказав: «Що може статися, коли йдеться лише про безневинну дружню гру, чи не так?» Словом, того ж вечора він виграв аж 60 шекелів! А це були чималі для нього гроші. Він зіграв наступного вечора, і далі – щовечора! Здебільшого він вигравав. І життя вбачалось йому в рожевому світлі. Однак тому, хто втрапляє до лап картярського диявола, вже не звільнитися з його пазурів. Дружніх ігор дядечкові Зольцбойму 166

Переклад з івриту Д. Семенової, О. Заславської, Н. Дмитренко, Л. Ляхович, О. Лавської, К. Єрофеєвої, О. Бондаренко,

ЯК ВАМ ТІСТЕЧКА? Відтоді як я придбав один абонемент до філармонії, ми користуємося ним по черзі: колись дружина йде на концерт, колись я 167

Ефраїм Кішон І БУВ ВЕЧІР, І БУВ ПОКЕР…

стало замало, і він пішов до картярського будинку. То лихі місця, дітки, які поліція багато разів закривала, щойно вони з’являлися. Звісно ж, ви читали про це в газетах. Спершу фортуна посміхалася дядечкові Зольцбойму. Йому щастило на такі добрі суми, що він купив своїй маленькій родині велику квартиру і кілька пральних машинок. От тільки його віддана дружина щодень попереджала його: «Дивись, Зольцбойме, кінець буде гірким». А дядечко Зольцбойм лише посміювався: «Де ж таке писано, що в карти треба програвати?» Він не тільки вихвалявся, а й вирішив собі грати на ой які величезні суми. Але ж для цього потрібні грошенята. То ж що зробив дядечко Зольцбойм? Узяв гроші з каси своєї контори: «Потім поверну, – заспокоював сам себе, – ніхто й не помітить». Що було далі, ви, дітки, можете здогадатись. Як котишся вже донизу – спинитися важко. Щовечора, іноді аж до світанку, дядечко Зольцбойм грав не на свої гроші, постійно підіймаючи ставки, аж поки одного дня не підвівся з-за грального столу, блідий та втомлений, і не зрозумів, що став вельми багатою людиною (а слід визнати, що він таки вміє грати в покер!), бо вже за півроку «награв» силу-силенну грошей. Лише гроші, які він узяв із конторської каси, так і не повернув, оскільки на той час він її уже й викупив. А до того ж дядечко придбав собі віллу, дві машини «Тойота» і добре ім’я з-поміж людей. Сьогодні він один із найповажніших людей в країні. Двоє його синів отримують найкращу освіту і все, що забажають. Мораль: облиште мене, діти! Чи то я винен, що ваш тато не грає в покер?

Проза

залишаюсь вдома. Часом міняємось: я відвідую друзів, а вона йде до філармонії. Так вийшло і з останнім концертом сезону, коли я проводив приємний вечір у компанії Векслерів. Я дуже поважаю їх: Гідеон – відомий архітектор, а його дружина, Ілана, – фізик-дослідник в інституті Вейцмана. Тож, ураховуючи це, наша бесіда велася на належному інтелектуальному рівні. Гідеон поділився своїми думками стосовно завдання ракетобудування, що у наші дні зводиться до спроможності кожної країни самостійно виробляти тверде ракетне паливо, хімічна сполука якого гідро-хлоретан… Аж тут Ілана принесла тістечка. Кожен отримав по одному рожевому з жовтим кремом і по два маленькі із шоколадом. Ми їли їх, як годиться – виделочками з кришталевих тарілочок. – Як вам? – запитав Гідеон. – Дуже добре, – відповів я, і ніби легка хмарка промайнула по обличчю господаря. – Це «добре»? – вигукнув Гідеон, дещо ображений. – Це неймовірно, друже мій! – Неймовірно? – перепитав я. – Таких тістечок я зроду не куштував. Крем мрії, справді... Ілана почервоніла аж до кінчиків волосся на своїй інтелектуальній голові і подала каву. Я хотів був повернутися до теми ракет, але побачив у очах Гідеона, що спершу треба підкинути кілька компліментів: – Багато чого я пив у житті, – відзначив я, – але такого вишуканого смаку ще не куштував. – Справді? – запитала Ілана. – Ви перебільшуєте. – Чесне слово! Ця кава надає нового сенсу моєму життю. – Це ж чому? – запитав Гідеон. – Мова надто бідна, аби висловити мої відчуття, – відповів я. – Пірамідальна кава! Світова кава! Космополітична кава! Браво! Можна отримати ще два горнятка? Не сказати, що це була погана кава. То була кава, як усі кави. Кава. Можливо, без насиченого смаку, але кава. Ілана впурхнула з морозивом та фруктовим салатом у гарненьких креманках. – Як морозиво? – запитався Гідеон. 168

Переклад з івриту Д. Семенової, О. Заславської, Н. Дмитренко, Л. Ляхович, О. Лавської, К. Єрофеєвої, О. Бондаренко

ТОВАРИШІ ПО ВИРАЗЦІ Одного разу вночі трапилося мені схопитися зі свого ліжка від шурхоту. Коли я розплющив очі, аби перевірити, то побачив гігантську постать, що ретельно порпалася у моїй шафі при місячному 169

Ефраїм Кішон ЯК ВАМ ТІСТЕЧКА?

– Важлива віха історії людства! – відповів я. – Це вершина кондитерської майстерності, незнана дотепер. Нехай Бог благословить на все життя ту, що зробила це. Роти Векслерів розтягнулись у дурнуватій усмішці. Я ніколи не бачив такого неприхованого прояву ейфорії від задоволення. – А фруктовий салат? – запитав Гідеон. Я не знаю, що на мене найшло. – Цей салат, – бовкнув я, – кислуватий. Навіщо я це сказав – не знаю. Воно зірвалося з язика з непереборною силою, як пророцтво. Ілана здригнулася, наче її штрикнули виделкою в саме серце, і, здавлено ридаючи, вибігла на кухню. Гідеон кинувся за нею. Чверть години тривало напруження. Я відчував, що на кухні відбуваються страшні речі. О вищі сили інституту Вейцмана! Що я накоїв? Гідеон повернувся блідий з почервонілими очима… – Вам зараз краще піти... Я вислизнув звідти, зливаючись зі стінами. Коли дружина повернулася з філармонії, я розповів їй про цей казус. – Бідолашна Ілана, – прошепотіла моя маленька, і її очі наповнились слізьми. – Тільки такий нечема, як ти, не знає, що все купують у магазині, окрім фруктового салату, який вона приготувала власноруч… Через це тепер я не виходжу вечорами з дому. Можливо, за місяць-другий. Я не можу наражати себе на випадкову зустріч із Векслерами. Адже тоді вона тихо підніме на мене свій змучений погляд... О ні-і-і-і!

Проза

світлі. На мить мені здалося, що це, можливо, сам міністр фінансів з’явився, щоб шукати гроші в моєму будинку, але постать розвернулась – і я переконався, що не знайомий з нею особисто. Тільки-но я увімкнув світло в кімнаті, як вона зразу кинулась до мене і почала погрожувати, замахуючись кухонним ножем, який був у її руці: – Мовчи або заріжу тебе, мерзотнику! Де коштовності? На вигляд це було справжнє чудовисько. Його очі палали ненавистю, хижацькі ікла дико поблискували, а широчезні плечі вселяли жах у все довкола, разом зі мною, звісно. Я натягнув ковдру собі на голову і з-під неї пробурмотів у його бік: – Щоб один єврей робив отаке іншому?! – Гарррр! – почулось у відповідь. – Стули свою пельку до біса! Грабіжник знайшов коштовності в коробці з-під сигар, яка лежала в шафі під простирадлами, та сховав у кишеню з тваринним пирханням від задоволення. Потім він знайшов зелені шкарпетки, в яких я відкладав «зелені»4. – Це справді негарно, – пробурмотів я. – Я заощаджував ці гроші, щоб купити за них холодильник. – Гаразд! – заревів здоровань. – Тоді й я куплю за них холодильник, хай тобі грець! Що це за коробка? – Це вас не обходить! Це мої ліки. – Від чого? – Від виразки шлунка. – Від виразки шлунка? – перепитав грабіжник і посунувся на кілька кроків ближче до мене. – Коли ви її отримали? – Шість років тому, у Верхній Галілеї5. – Який діаметр? – Ось такий, – показав я йому на пальцях, – або як два зернятка Дроку6. А пан також її має? Офіційна валюта Сполучених Штатів Америки та деяких інших країн. Географічно-політичний термін, котрий використовували наприкінці періоду Другого Храму; гірський район на території півночі Ізраїлю та півдня Ливану. (Автор має на увазі верхню частину шлунка.) 6 Рід чагарникових або напівчагарникових степових рослин родини бобових. У народній медицині використовують відвар з гілок дроку при черевній водянці, при хворобах печінки, при всіх видах жовтяниці як кровоспинне. 4 5

170

171

Ефраїм Кішон ТОВАРИШІ ПО ВИРАЗЦІ

Грабіжник випрямився і подивився на мене з презирством: – Чи є в мене виразка шлунка, ти питаєш? Вже двадцять один рік, дорогенький. З перфорацією! Що це за ліки? Я не знаю таких. – Скофтігратіноскомітін (Фамотидин). – Як вони діють? – Вони непогані. Ви після вечері? – Авжеж. – Тоді можете спробувати їх. Візьміть одну пігулку. – Ти маєш рацію. Треба спробувати. Це ж, як правило, суто індивідуально, проте чи можу я попросити в тебе півсклянки води? – Я дам вам содової. Це іноді зменшує метеоризм, – сказав я йому і вийшов на кухню. Грабіжник пішов за мною. – Ти знаєш, – сказав він мені, – це вже справді набридло. Моя нервова професія погано впливає на шлунок. Я вже думав про те, що, можливо, все-таки краще було б прооперувати її. – Ти з глузду з’їхав?! – грубо накричав я на нього. – Навіщо поспішати? Для операції завжди є час. Це може бути дуже небезпечно! Смертельно небезпечно! Бери пігулку. – Дякую, – мій гість узяв склянку і простягнув мені кухонний ніж. – Можливо, ти потримаєш його мить? – Будь ласка. – Ну, мені справді цікаво, – сказав після того, як проковтнув пігулку, – хоча я вірю, що лише сувора дієта допомагає. – Облиш! – підмітив я, і ми повернулися до моєї кімнати. – Немає в цьому ніякої логіки. Сьогодні ти їси квашену капусту і почуваєш себе добре, а завтра ти випиваєш склянку молока – і одразу ж відчуваєш підвищену кислотність. – Правільно, правду кажеш, так їй-богу. – Але чому ти стоїш? Присядь, будь ласка. – Дякую. Людина справді трохи стомлюється. Не так вже й легко заходити до квартир через вікна. В тебе є надлишок шлункового соку? – Чи є у мене надлишок шлункового соку, ти питаєш? – посміхнувся я. – 68! – А в мене, – єхидствував мій гість, – 71!

Проза

Я відчув, що жовтію від заздрощів. Як таке можливо, що в нього 71?! Цей показник надзвичайно високий. – Вибач, – сказав я йому з холодом у голосі, – але ти таки можеш показати медичну довідку про свої 71? Він почав шукати по своїх кишенях і нарешті зізнався зніяковіло, що немає в нього ніякої довідки. – Ха-ха! – я розсміявся. – «Немає в нього!» Так кожен може казати, мій пане. А я можу підтвердити свої офіційними результатами. Я вийшов, розбудив свою дружину і попросив ключ від комода, звідки витяг папери. – Читати вмієш? – із сарказмом запитав я свого гостя. – Шлунковий сік – 68. І тут він аж зблід від пекельних заздрощів. – Брехня! – він довго вдивлявся у мій документ. – Тут лише 58! Ти виправив число. Ти знаєш, що це фальсифікація документів?! Ти можеш запросто отримати за це два роки! – Що?! – я скипів. – Щоб я підробив документи? І що це не 68? Слухай, пане, веди себе пристойно в моєму домі, інакше вилетиш звідси на раз-два. Це в мене немає 68? Щоб ти знав, одного разу виявили в мене 73, але лікарі не визнали цей аналіз, тому що робили його під час хамсин7. – Ну, добре, добре, – погодився гість, – я ненавмисно. Ти куриш? – Дякую, мені не можна. І тобі я дивуюся, адже для нас це – отрута. До речі, вибач, що я не можу нічим тебе пригостити, бо ми їмо в ресторані і, на превеликий жаль, про твій візит також не знали, пане… пане… – Йосеф Шпіц, – відрекомендувався гість, і ми тепло потиснули руки один одному. – В тебе болі бувають? – Чи бувають у мене болі, ти питаєш? Іноді я згинаюсь і звиваюсь ось так на землі, – захіхікав я і ліг на землю, скрутившись, щоб показати йому, як мені болить, коли справді болить. – Це ще нічого, – заявив Йосеф. – Коли в мене трапляється напад, я аж на стіни лізу від сильних болів так само. І до вас заліз так. О, а хто обслуговує тебе? 7

172

Сильна спека із сильним вітром.

Переклад з івриту Л. Ляхович, О. Лавської

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ ВІДНОШЕННЯ «На мій превеликий жаль, – сповістив наш господар, інженер Ґлік, і вельми змінився в лиці. – Авіґдор Штоклер-Шейн щойно зателефонував, що не зможе прийти. Цього вечора він відкриває засідання своєї фракції “За моральне відновлення”». Ми полегшено зітхнули – всі гості без винятку. «Якби я знав, що цього поганця також сюди запросили, – процідив крізь зуби Фелікс Зеліґ, – я б залишився вдома». Я і сам не міг приховати своєї відрази до сумнівної особи цього вельможного законодавця. Щоправда, я знайомий з його 8

Медичне страхування в Ізраїлі. 173

Ефраїм Кішон ТОВАРИШІ ПО ВИРАЗЦІ

– Лікарняна каса8. – Облиш це! – Дорікнув мені Йосеф. – Ти платиш ні за що. Злодії, самі лише злодії. Повір мені, вони просто злодії! Я дам тобі адресу мого лікаря. Він відмінний спеціаліст з виразок шлунка та нирок. Нагадай йому, що це я направив тебе, тоді без сумніву він знайде щось також у твоїх нирках. Лікар чудовий. Може, дати тобі записку для нього? Вибач, це твоє… – він повернув мені коштовності і записав кілька рядків на візитівці. – Але наразі, правда, мені час уже йти. – Куди ти біжиш? Залишися ще на кілька хвилин. – Можливо, якось заскочу до тебе при нагоді. Цієї ночі є у мене ще робота. Треба поспішати, бо після опівночі мій шлунок починає здуватися. – То заночуєш у нас! Не будь дитиною, Йосі! Краще розкажи мені, як твій шлунок реагує на бікарбонат соди? – Слухай, це в мене щось фантастичне… лікарі кажуть, що просто… Так ми вели бесіду аж до світанку. Тоді прокинулася моя дружина, приготувала нам дієтичний сніданок. Це тривало до опівдня. А на завтра ми запрошені до нього.

Проза

фізіономією лише з телевізійного екрана, але мені і цього було цілком достатньо. Дебеле обличчя Штоклер-Шейна – обличчя пройдисвіта, а його презирливий погляд – це погляд безсоромного кар’єриста. «Я читала, що він рекордсмен Кнесету за кількістю дорожніх правопорушень, – зауважила Ерна Зеліґ. – Прикриваючись його недоторканістю, два його водії назбирали 201 штраф упродовж року...» Ми віддалилися в куток і теревенили про цього суб’єкта впівголоса. Хтось назвав громадським скандалом те, що саме цього типа призначено головою однієї з найважливіших комісій в апараті влади. «Це був брудний шантаж, – висловив свою точку зору професор Вассерлауф, історик. – Коли його відмовилися призначити головою комісії, то натомість він заснував свою фракцію “За ідейне згуртування”...» Хтось зазначив, що в політиці це людина цілком безхребетна. Торік секретаріат руху хотів замінити його велетенське службове авто на більш економічне, і Штоклер-Шейн негайно почав з’являтися на зборах «Мир нині» і проголошував палкі промови в ім’я «більш реалістичного підходу до палестинського питання». «Зрештою, – запитав я, – замінили йому автомобіль?» «Та де? Адже ти читав, що позавчора він вимагав із трибуни парламенту приєднання Юдеї, Самарії та превентивного бомбування Саудівських нафтових родовищ...» Виявляється, що на останніх виборах поставили його на незаплановане місце. Штоклер-Шейн запропонував себе одночасно до кількох партій: до «Нового комуністичного списку»9, до «Відродження»10 та до Шуламіт Алоні11. Кінець кінцем заснував фракцію «За оновлення погляду» й автоматично перескочив угору в списку кандидатів. Раках (івр. ‫ – )רק’’ח‬акронім івритом від назви партії «Новий комуністичний список». 10 Тхія (івр. ‫ – תחייה‬відродження) – ізраїльська права націоналістична партія. 11 Шуламіт Алоні (1928–2014) – ізраїльська політична діячка. Брала участь у соціалістичному русі. Очолювала власну партію Рац (Рух за громадянські права). 9

174

Хагана (івр. ‫ – הגנה‬оборона) – єврейська партизанська військова організація, заснована 1920 р. в Палестині для захисту єврейських поселенців від арабських нападів. Після виникнення Держави Ізраїль 1948 р. покладена в основу формувань ізраїльської армії. 13 Бригада Цанханім (івр. ‫ – חטיבת הצנחנים‬бригада парашутистів) – ізраїльська елітна високомобільна парашутно-десантна регулярна бригада, що вважається найбільш боєспроможною серед регулярних піхотних бригад. 14 У 1933 році відбувалися збройні сутички. Повстання було придушене англійцями. Арабського лідера Абу Джильда було розстріляно у 1934 році. 15 Маточне молочко – цінний продукт бджільництва, виробляється за допомогою залоз у бджіл-годувальниць і використовується ними для годування личинок. Воно містить незамінні для людини амінокислоти, білки та вітаміни і використовуються в медицині, косметичній промисловості та виробництві біологічно активних добавок. 16 Менахем Бегін (1913–1992) – політичний діяч, сьомий прем’єр-міністр Ізраїлю. 12

175

Ефраїм Кішон ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ ВІДНОШЕННЯ

«А ще він затятий брехун, – прирік Фелікс. – Роками поширював про себе чутки, буцімто служив у Обороні Ізраїлю12 в чині полковника парашутно-десантної бригади13, та самотужки захопив Абу Джильда14. Насправді ж його було усунено з військової розвідки через низький рівень інтелекту». «Його коефіцієнт інтелекту ледве дотягує до дванадцяти, – усміхнулася Ерна. – Розум потужністю в одну кінську силу». «Його послідовники стверджують, що це неправда, – втрутився професор. – Кажуть, що він тільки удавав із себе дурня». «Однак у потрібний момент він аж надто кмітливий. Близько двох тижнів тому, на дебатах щодо скорочення бюджету та затягування поясів, він подав на пленарне засідання особистий законопроект, згідно з яким відтепер народним обранцям безоплатно виділятимуть кишенькові гроші, маточне молочко15 та мацу. Подейкують, що він не надсилає листів, а шле лише самі телеграми, користуючись пільгою, що її надає пошта депутатам Кнесету...» «Підлабузник, – зауважила Ерна презирливо. – Коли Бегін16 закінчив свою останню промову в Кнесеті, Штоклер-Шейн підійшов до його інвалідного візка зі щирими сльозами на очах і урочисто виголосив: “Уперше за всю історію людства доводиться чути таку промову”. Після цього бачили, як в буфеті він аж заходиться від

Проза

сміху разом зі своєю компанією, і називає Бегіна “карлик Айронсайд17”...» Професор висловив своє побоювання, як би невдовзі цього паскудного інтригана не призначили заступником міністра. «Всі побоюються його грубощів, – пояснив професор. – Коли державний контролер попросив у нього пояснень щодо придбання пані Штоклер-Шейн цінних паперів на біржі на мільйон шекелів, цей законодавець відказав, що йому глибоко начхати на контролера...» До нас пристала скульпторка Ґізела Шпіц: «Чи варто витрачати так багацько слів на цього примітива? – спитала вона. – Його секретарка, бідолашна, розповідала мені ще до своєї вагітності, що повісила в своєму кабінеті її улюблений автопортрет. Увійшов Штоклер-Шейн та запитав: “Хто це?” Секретарка відповіла: “Рембрандт”. “Яка гидота, – сказав Штоклер-Шейн. – Поверни це йому”». Ми вибухнули потужним зневажливим реготом. «Судову справу проти нього все ще не завершено, – це Фелікс прохрипів крізь сміх. – Заради Бога, який бруд...» Тобто, згідно з обвинувачувальним висновком, Штоклер-Шейн розплачувався з повіями чеками без покриття, і вони притягли його до суду. «Ще б пак, “представницькі видатки”...» Тут наш господар, інженер Ґлік, метушливо підбіг до нас: «Таки прибуває, – сповістив нам в екстазі. – Лише на кілька хвилин, але Штоклер-Шейн прибуває!» В мене було відчуття, що сили покидають мене, а ноги підкошуються. Я побачив, що решта гостей також виявляють ознаки неабиякого хвилювання. Усе ж таки, бути лицем до лиця з депутатом Кнесету Штоклер-Шейном, одним із центральних владних авторитетів, – не кожного дня припадає така честь. Мені здається, він зустрічався із самим Ніксоном. Мало не щодня ми бачимо його по телевізору. Я кинувся до дзеркала і поправив свою краватку. Айронсайд (англ. іronside – відважний) – герой однойменного серіалу – детектив у інвалідному візку, відомий своєю принциповістю, відвагою та фанатичною відданістю закону. 17

176

177

Ефраїм Кішон ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ ВІДНОШЕННЯ

«Боже, – прошепотіла скульпторка і тремтячими руками розкрила свою пудреницю. – Треба було сьогодні відвідати перукарню...» Професор Вассерлауф обперся об стіну та ухопився за груди, тоді як родина Зеліґ збуджено захопила позицію біля дверей, щоби першими потиснути руку вождю, коли він увійде. Інженер Ґлік поквапився до вікна і позирнув униз, дихаючи зі свистом: «Наближається велике авто, – доповів він охрипло. – Так, це він... Уже вийшли охоронці... А прямо зараз він піднімається сходами...» Дивна слабкість охопила моє єство. Чи слід привітати його кількома теплими словами? Краєчком ока я бачив, що і професор ворушить губами, пошепки зазубрюючи слова імпровізованого вітання. Скульпторка мало не стала навколішки від надмірного збудження й побігла прямо до туалету... Двері відчинилися, і увійшов Штоклер-Шейн. «Дякую, Авіґдоре, – обійняв його інженер Ґлік. – Дякую тобі, що прийшов». Зеліґи при вході посхилялися у низькому уклоні: «Наше шанування, пане полковнику, – прошепотів Фелікс. – Ми отримали величезне задоволення від Вашої промови про мацу на дебатах щодо бюджету». «Я сподіваюсь, – просяяла посмішкою Ерна, – що невдовзі ми матимемо можливість звертатися до вас “шановний пане міністр”»... Вона нерішуче доторкнулася пальцем до рукава цього діяча і почервоніла до кінчиків волосся. Професор намагався пропхатися якнайближче до вождя, однак ноги зрадили його, і він розтягнувся на підлозі на весь зріст. На його щастя, ніхто не звернув на це жодної уваги, тому що всі ми скупчилися навколо Штоклер-Шейна, щоб ухопити кожне слово з його вуст. Скульпторка Шпіц, ледве не ридаючи, благала його погодитись відвідати її студію, хоча б на п’ять хвилин, тоді як я встиг шепнути йому на вухо, щоб йому й на думку не спало сплатити штрафи за дорожні правопорушення. І не лише шепнув, а й збоку таки стиснув його руку: «Пощастило людині, – сказав я поспіхом, – що є в неї така держава... тобто навпаки... щаслива країна... щастя країни...»

Проза

Депутат Кнесету Штоклер-Шейн дивився крізь мене у простір, натягнувши на себе невиразну усмішку. Було очевидно, що він не прислухається до мовців, і подумки перебуває геть в іншому місці. «Ну, товариство, – нарешті промовив він, – можна тут чогось випити?» Інженер Ґлік та Фелікс рвонулися до бару з алкоголем, але зіштовхнулися на льоту та попадали додолу із оглушливим грохотом. Професор тим часом підхопився з килима та міцно прикипів до Штоклер-Шейна: «Я, – запинався історик, – я... я зважую, чи не долучитися... до фракції вашої честі “За внутрішні потреби”»... Штоклер-Шейн не відреагував. Він стомлено підняв чарку на честь господаря. Після цього увійшов один із його помічників та щось прошепотів йому на вухо, і вони вдвох поспішною ходою зійшли до чорного авто та повернулись на засідання фракції «За ідеологічну зрілість». Ми залишилися самі, виснажені пережитим нервуванням, проте немало розчаровані короткістю візиту. Мої коліна ще злегка тремтіли, а серце калатало як бубон. Скульпторка обмахувала своє палаюче обличчя. Фелікс підвівся та обтрусив свої брюки: «Нема чого й казати, – проговорив він. – Гад». Переклад з івриту О. Заславської

178

Іцхок Лейбуш Перец СІМ ЩЕДРИХ РОКІВ Ось історія, яка відбулася в Турбіні1. Був колись у Турбіні носій, звався він Тев’є, і жив у великих злиднях. Одного разу в четвер стоїть він на базарі, запхавши поли одягу під мотузку на боках, і видивляється, може прийде звідкілясь допомога, треба було йому заробити щось на шабес. І стоять довкола крамниці, і кругом порожньо. Ніхто не заходить і не виходить, нікого не видно, прийшов би хтось за товаром, було б що донести. Здіймає він, бідолашний, очі до неба з благанням, щоб йому, не приведи Боже, нічим не затьмарити шабес, а його жінці Серл та діточкам не довелося, хай Бог милує, у шабес голодувати. Молиться він так і відчуває, що хтось смикає його за полу. Він озирається, бачить якогось німчика, зодягненого, ніби він мисливець із лісу: з пір’ям на капелюшку й зеленою нашивкою на курточці. І цей німчик звертається до нього чистою німецькою (яку ми перекладаємо тут єврейською) з такими словами: – Послухай, Тев’є, призначено тобі сім гарних років, сім років щастя, й везіння, й неймовірних прибутків2. Однак від тебе залежить, коли саме ти забажаєш отримати ці гарні роки. Схочеш – і ще сьогодні засяє тобі щастя, і перш ніж зайде сонце, яке стоїть у тебе над головою, ти зможеш скупити увесь Турбін із околицями, але через сім років ти знову станеш бідняком, яким був раніше, а захочеш – тільки наприкінці твоїх днів прийде добрий, благословенний час, і ти підеш із цього світу найбільшим багатієм. 1

Імовірно, йдеться про Туробін Білгорайського повіту Люблінського воєводства (Польща). 2 Алюзія на біблійну розповідь про Йосипа та фараона (Бут. 41). 179

Проза

Це був, виявляється, пророк Еліягу, який, за своєю звичкою, переодягнувся німчиком. Однак Тев’є, який вважав, що це, при всій величезній різниці між ними, звичайний чаклун, відповів йому: – Любий мій німчику, дай ти мені спокій, я – не про тебе хай буде сказано – жебрак, немає в мене нічого на шабес. І немає в мене чим відплатити за твої поради й клопіт. Але оскільки цей німчик не відставав і все повторював йому ті слова і раз, і другий, і третій, то вони вже потрапили до Тев’євої голови, і він відповів: – Знаєш що, любий німчику, якщо ти це всерйоз, а не глузуєш із бідняка і насправді запитуєш мене, то я повинен сказати, що маю звичку радитися зі своєю жінкою Серл у кожній справі, яка мені трапляється, і без неї я не можу дати тобі жодної ясної відповіді. Каже йому цей німчик, що це дуже добре радитися з жінкою, і пропонує йому піти запитати в неї, а він, тобто цей німчик, стоятиме тут і чекатиме на відповідь. Тев’є ще раз озирається довкола, – ніякого заробітку не передбачається, думає він собі – тут нема чого втрачати, можна піти додому запитати. Опускає він поли одягу і крокує за місто, туди, де живе – вже майже в полі, у глиняній хатинці – порозмовляти із Серл, своєю дружиною. Як побачила його Серл у відчинене вікно (це було влітку), то дуже зраділа і вибігла назустріч, вважаючи, що він несе щось для святкування шабесу. Однак Тев’є каже: – Ні, Серл, Всевишній, нехай буде свято Його ім’я, ще не послав мені ніякого заробітку, але натомість прийшов до мене німчик... І він розповідає їй – так, мовляв, і так, – цей німчик каже, що призначено йому сім гарних років, і від нього залежить, коли ці гарні роки мають настати, нині чи перед смертю. Питається в неї: коли? Серл, довго не роздумуючи, відповідає йому: – Іди, любий мій чоловіче, і скажи тому німчику, що хочеш настання цих семи гарних років цієї ж миті. – Чому, Серл? – запитує Тев’є здивовано. – Адже за сім років ми знову станемо бідними людьми, а збіднілій людині все ж таки гірше, ніж простому бідняку. 180

Час пролітає, немов стріла з лука, і сім років швидко промайнули. Як скінчилися вони, приходить той самий німчик до Тев’є сповістити його, що сім років минули, і що сьогодні вночі зникне золото в землі. І те золото, що в хаті, і навіть те, що вони могли сховати у людей... Застає він Тев’є, який стоїть посеред базару, як і сім років тому, так само запхавши поли одягу з боків, і вишукує поглядом заробіток. Каже він йому: «Послухай, Тев’є, сім років минули!» Тев’є йому відповідає: «Піди скажи це моїй дружині Серл, тому що це багатство впродовж усіх сімох років було у неї в руках». Прямують вони удвох за місто, підходять до тієї самої глиняної хатинки в полі і застають Серл перед дверима. І вдягнена вона так само бідно, як і минулого разу, а обличчя її – усміхнене. 181

Іцхок Лейбуш Перец СІМ ЩЕДРИХ РОКІВ

– Не треба, мій любий друже, турбуватися про майбутнє. Поки що бери те, що тобі дається, і кажи: «Благословен Бог кожного дня». Тим більше, потрібні гроші на оплату хедера для дітей. Їх відправили додому, подивись-но, як вони граються у піску. Цього було достатньо, щоб Тев’є побіг назад до німчика з чіткою відповіддю, що він жадає цих сімох гарних років негайно. Німчик йому каже: – Зваж іще раз, Тев’є. Зараз ти людина в силі і в змозі заробити, коли більше, коли менше. Але що буде потім, коли ти постарішаєш, зубожієш і не буде в тебе достатньо сил, щоб працювати? Відповідає Тев’є: – Послухай-но, німчику, так хоче моя жінка Серл – негайно. Поперше, каже вона: «Благословен Бог кожного дня» і наказує не турбуватися наперед. І по-друге, наших дітей відправили з хедера. – Якщо так, – каже йому німчик, – іди додому і, перш ніж увійдеш усередину, ти будеш багатієм! Хоче він усе ж таки перепитати про те, що буде після цих сімох років, але тим часом німчик зник. Іде Тев’є додому. Як зазвичай, ми вже розповідали, виходить за місто, майже в чисте поле. Прямує він до хати, дивиться, як діти за хатою граються у піску, підходить ближче і бачить, що ніякий не пісок вони вигрібають із ямки, а справжнє золото, таки саме чистісіньке золото... Ну, ясна річ, більше нема чого й жадати, вже почалися ті сім років, ті самі сім щасливих років...

Проза

Говорить до неї німчик і повторює те саме – що сім гарних років минули. Відповідає вона, що ніякі гарні роки у них ще й не починалися і що ніколи вони не вважали це золото своєю власністю, бо те, що людина заробляє своїми десяттю пальцями, – то належить їй, а таке несподіване багатство, що приходить не в поті чола, – це тільки річ, надана нам на зберігання, яку Господь віддає в наші руки для розпорядження нею на користь бідного люду... Із цього золота вона брала тільки на оплату навчання, і не більше! Це ж Божа Тора, дозволено за Його Тору сплачувати Його золотом. І якщо в Господа Бога віднині з’явився кращий господар-розпорядник для Його золота, гаразд, нехай Він забере його і передасть іншому! Пророк Еліягу вислухав це і зник. Він переповів усе Небесному Суду, і Небесний Суд ухвалив, що кращого розпорядника і бути не може, і ці сім років не скінчалися для Тев’є і його жінки Серл усі роки їхнього життя. Переклад з їдишу О. Заславської

БЛАГОЧЕСТИВИЙ КІТ Були колись в одному домі три співочі пташечки, та всіх їх трьох, одну за одною – прикінчив кіт. Це був ніякий не звичайний кіт, а кіт із насправді благочестивою душею, який недаремно носив біле вбрання доброго єврея і мав оченята, в яких вигравало небо... Це був побожний кіт, благочестивий кіт! По десять разів на день він робив омовіння... і їв він безшумно, де-небудь осторонь, у закутку... Цілий день робив він перекуси чим-небудь молочним, і лише коли наставала ніч, їв він м’ясо, кошерне мишаче м’ясо... Він не квапився до їжі, як якась огрядна істота. Не хапав і не ковтав, як це робить ненажера; а їв вишукано, ніби граючись... Нехай мишка проживе ще трішечки, ще трішечки... Нехай вона трохи попританцьовує, потремтить, так би мовити, – благочестивий кіт не поспішає... Коли принесли в дім першу співочу пташку, викликала вона відразу співчуття у кота, взяла його за душу. 182

Побили кота... Він прийняв удар терпляче... Кіт побожно покряхтів, помявкав несамовито за гріх... Більш він уже не грішитиме... Розумний кіт бере до тями, за що його побили... Більше він уже не заслужить ніякого биття... Його побили – розуміє кіт – за те, що він засмітив дім пір’ям. Тому що на білій вишиваній скатертині залишилися криваві плями... Такий вирок треба ретельно виконати, тихо і побожно, щоб не літала жодна пір’їна, не впала жодна краплина крові... І – коли придбали другу співочу пташку і залишили в домі, він уже тихо і гарно задушив і проковтнув її разом із пір’ям... 3 Пінхас бен Елеазар – пророк і праведник, первосвященик Скинії зібрання в Шило. Син Елеазара та онук первосвященика Арона.

183

Іцхок Лейбуш Перец БЛАГОЧЕСТИВИЙ КІТ

– Така гарна, – зітхає він, – така маленька, така чарівна пташечка може не отримати прийдешнього світу! – І таки може не отримати! – впевнений кіт: по-перше, миє вона на німецький манір усе тіло у плошці з водою... По-друге, коли саджають її в клітку, то це вже хижак, хоч вона й молода, солодка і гарна співоча пташка... Вона вже більше шанує динаміт, ніж Шульхан-Арух! До того ж сам спів! Так розбещено співати, так посвистувати та дивитися просто в небо, без жодної поваги! Це поривання з клітки до гріховного світу, до вільного повітря, до відчиненого вікна... Чи колись сидів кіт у клітці? Чи колись благочестивий кіт так свистів, так солодко свистів? – А шкода! – плаче благочестиве серце благочестивого кота. – Адже це жива істота, дорога душа, іскра з височини! Сльози навертаються на очі кота: – Це справжнє нещастя, що гріховне тіло таке гарне, ось чому цей світ – такий веселий, злий дух такий сильний... Як може така маленька солодка пташечка протистояти такому жахливому великому злому духу? І що довше вона живе, то більше грішить, то більшою буде кара... Ах! І кіт розпалився святим вогнем, святим вогнем Пінхаса бен Елеазара бен Арона Когена3... І він зістрибнув на стіл, де стояла клітка зі співочою пташкою, і – літає вже по кімнаті пір’я...

Проза

Кота сікли... Лише тепер кіт зрозумів, що йдеться не про пір’я, не про плями крові на скатертині... Секрет у тому, що її не можна вбивати! Треба любити, прощати... Бо чотирма судовими карами4 не покращити грішний світ! Треба наставляти на шлях істини, повчати, сердечно розмовляти! Канарка, грішниця, що розкаялася, може досягти такого рівня, якого найблагочестивіший кіт не досягне! І кіт відчув, як радість зростає в його серці! Геть старі лихі, жорстокі часи! Геть пролиття крові! Милосердя, милосердя і ще раз милосердя... І до третьої канарки він підійшов із милосердям! – Не бійся, – промовив він найніжнішим голосом, який тільки коли-небудь виходив із котячого горла, – ти гріховна, але я не заподію тобі жодного лиха, адже є в мене милосердя до тебе! Я навіть не відчиню твоєї клітки, я навіть не доторкнуся до тебе! Ти мовчиш? – Дуже добре! Замість того, щоб співати зухвалі пісні, краще помовчати! Ти тремтиш? – Ще краще! Тремти, тремти, дитино моя, та не переді мною, а перед Творцем Усесвіту, перед Його возлюбленим ім’ям! Дай Боже, щоб ти такою залишалася – тихою, чистою і тремтячою... Я хочу допомогти тобі тріпотіти! Своєю благочестивою душею я надихатиму тебе на тишу, насолоду та благочестя... Нехай разом із моїм духом віра входить у твоє тіло, богобоязненість у твої кісточки, каяття та жаль у твоє серденятко! І тільки тут кіт відчуває, як це добре – прощати, як відрадно вдихати в іншого дух благочестя і побожності... І зростає найблагочестивіше серце в цьому найблагочестивішому білому коті. Тільки от канарка не може дихати в цьому котячому повітрі – воно було для неї ядухою! Переклад з їдишу О. Заславської 4 Талмуд згадує чотири форми страти, до якої засуджує суд: побиття камінням, спалення, страта мечем і удушення.

184

Шолом-Алейхем ЧЕРЕЗ ЯКИЙСЬ КАРТУЗ Історія на честь Пейсаху, розказана касрилівським євреєм, який гендлює обрізками та курить тонкі папіроски. Передана його-таки власною мовою. – То це для вас незібрана людина? От у нас, тобто в Касрилівці, є один, ви чуєте чи ні, – незібраний на ім’я Шолем-Шахне, тільки звати його звуть Шолем-Шахне Викрутись, – таки через його незібраність, що то вже за спантеличене створіння, це розтелепа, малахольний, спаси й помилуй, Господи! Ой-ой, що поміж нами про походеньки Шолема-Шахне розказують з анекдотами – купа, кажу я вам, купа анекдотів ще й торба! Гріх тільки, що ви лишень похопились, зараз Ерев-Пейсах. Іншого разу я б вам, пані1 Шолом-Алейхем, дав матеріалу, чуєте чи ні, то ви б уже після писали-писали! Одну історію я все ж можу, як хочете, вам розповісти, – ту, що сталася з ШолемомШахне на Ерев-Пейсах, це історія з картузом – аж ніяк не вигадана, реальна історія, сама лише правда, хоч виглядає, як анекдот. Так почав касрилівський торговець обрізками, погладжуючи собі борідку й шию та покурюючи тонкі папіроски, папіроску за папіроскою. Проте мушу визнати, реальна історія, яку розповів мені цей касрилівець, на анекдот таки скидається, і через це я довго вагався, чи передавати її вам чи ні. Втім, подумалось мені: касрилівський 1 Касрилівські мешканці у Шолом-Алейхема часто плутають граматичний рід (пані замість пане).

185

Проза

торговець обрізками не має стосунку ні до літератури, ні до серйозних книг, – то як каже, що так було, слід йому вірити. І тому я подаю вам цю історію саме його власною мовою, не додаючи навіть жодного слова. *** – Сам він, оцей Шолем-Шахне, про якого мова, що його в нас у Касрилівці звуть Шолем-Шахне Викрутись, – маклер, який крутиться, – чуєте чи ні, – серед поміщиків, маклерує їм імєнія2! І м є н і я ! Уявіть собі, це тільки кажуть: і м є н і я! Щось не чути, щоби багато імєній пристроїв Шолем-Шахне. Є про що говорити? Аж нічого. Треться людина між панами, що мають імєнія, і весь час говорить про фольварки, левади, будинки, чорнозьом, молотарки, реманент, ліси, лісоматеріал та інші речі, що мають стосунок до імєній. І ось, чуєте чи ні, зглянувся Господь над нашим Шолемом-Шахне, – вперше, відколи він маклер по імєніях, розрада йому, він таки вимаклерував імєніє! Тобто вимаклерувати, уявіть собі, вимаклерували інші, бо коли довелось ділитися комісійними, виявилось, що, либонь, справжній крутій був не Шолем-Шахне Викрутись, а Драбкін, – маклер по імєніях із Мінської губернії, великий, страшнючий крутій, разом зі своїми двома братами – теж маклерами по імєніях і крутіями. І було, чуєте чи ні, «і заволали»: «Як же так, крутить людина, крутить, ледве викручує, – так приходять й у нього викручують!» Коротко кажучи, чуєте чи ні, Шолем-Шахне не змовчав. І розпочався лемент, стогін, – рабинів суд, свідчення людей, ледве дійшли згоди та поділилися – «борех шепотрані»3! Одержавши трохи грошей, надіслав наш Шолем-Шахне, чуєте чи ні, додому жінці, мабуть, більшу частину – щоб могла вона трохи сплатити борги паршивцям, трохи відігнати злидні, пообшивати дітей до свята, все припасти для Пейсаху, та ж і сам як не як 2 Тут і далі курсивом виділені слова, які в оригінальному тексті наводяться українською чи російською мовами. 3 «Благословенний той, що звільнив мене (від відповідальності)» – традиційна формула, яку промовляє батько на церемонії повноліття сина. Жарт. – здихатися, звільнитися.

186

Екк. 7:1. Тобто в службовому одязі. 6 Ґой – неєврей. 4 5

187

Шолом-Алейхем ЧЕРЕЗ ЯКИЙСЬ КАРТУЗ

людина, хочеться й собі щось купити і принести в свято подарунки жінці, дітям, як годиться. Між тим час не стоїть на місці, один день, другий, от-от, не змигнеш, і Пейсах, – летить Шолем-Шахне, чуєте чи ні, на телеграф і відстукує додому депешу: «єду бєзпрємєнно паску домой» – тобто він їде й буде, хоч би там що, на свято вдома. Тільки легко сказати «єду» та ще й «бєзпрємєнно», коли воно їдиться. Ану спробуйте, вибачте, з цікавості виїхати до нас, тобто до Касрилівки, новим поїздом, який зроблено на благо нам, відчуєте райську насолоду! Та ви вже й онуків відмовите! Тому що до Злодіївки ви ще знаєте, що їдете, а як прибуваєте в Злодіївку, то там пєрєсадкє, тобто ви повинні пересісти на новий поїзд, який зроблено нам на благо, і їхати в Касрилівку. Та спочатку вам треба залишитись стояти на кілька годин згідно з распісанієм, це якщо поїзд не запізнюється, – і коли? Акурат опівночі, коли млосно на серці і хочеться добряче поспати, а нема навіть де голову притулити. Недаремно наші касрилівські мудреці, немов ваш Тев’є, «Краще добре ім’я від оливи хорошої»4 тлумачать як «с вамі добре, а бєз вас лучше». Мудрість ця – що без поїзда було набагато краще, ніж із поїздом. Словом, чуєте чи ні, прибувши з валізкою до Злодіївки, наш Шолем-Шахне, який перед цим уже не спав дві ночі, готовий був страждати пекельними муками, тобто ніч перечекати – що ж робити? – і взявся шукати місце, щоби примоститися. Хто? Що? Нічого! Накурено, запльовано, похмуро, темрява. Ледь знайшов місце голову покласти, але таки нема де її покласти, бо майже всю лавку зайняв якийсь пан «з ґудзиками»5, що розлігся на всю широчінь і задав хропака. Що це за «ґудзик», звідки він і куди їде – він, Шолем-Шахне тобто, не знає. Але бачити бачить, що це має бути великий «ґудзик». Дуже великий «ґудзик»! Далі кашкет розгледів. «Воєнний» кашкет з червоним околишком та кокардою. Чи то «воєнний», чи то поліцейський – хтозна? Звісно, приїхав він із дзвоном, нажрався, нажлуктився, розлігся як у тата на винограднику, й хропе! «Бути ґоєм6 та ще й до того ж ґудзиком, мабуть, таки непогано?» – так собі думає він, Шолем-Шахне тобто, і тут пронизує

Проза

його думка: чи можна сидіти тут, біля цього «ґудзика», чи краще триматись подалі? Хтозна, як на теперішні часи, хто відає, що це за «ґудзик», що за великий начальник? Добре, коли тільки пристав. А що, коли це справник? Або земський начальник? Або ще вищий пан? Або, може, це сам Пуришкевич7, хай зникне ім’я його та сама згадка про нього?.. Хай уже на іншу сторону перейти! І йому, Шолему-Шахне тобто, аж холодно стає від таких думок… Тільки, чуєте чи ні, він знову міркує: хто мені «ґудзик»? Що мені Пуришкевич? Чи він платить за свій квиток прямо з Пуришкевичем? Чи це така справедливість, що одному мають падати всі крихти цього світу, а іншим – нічого?.. Хтось хропе так солодко, чого ж йому, ШолемуШахне, не притулитись хоч на хвилинку? Людина ж лише людина, дві ночі не спала! Бере він, Шолем-Шахне тобто, і сідає скраєчку на лавку, ледве вмощує голову, не поспати, боронь Боже, тільки щоб хоч зловити дрімака. Але пригадується йому, що він їде на Пейсах додому, і Ерев-Пейсах завтра, а що як, не дай Боже, таки проспить і спізниться на поїзд?!. Та ж він така людина, чуєте чи ні, що як западе в голову думка, то вже шукає сторожа станції, знайомого ґоя, Яремою звуть, і робить із ним таку угоду: оскільки він, Шолем-Шахне тобто, трошки розслабиться отут на краєчку лавки, де лежить цей пан начальник, і оскільки він, Шолем-Шахне тобто, вже третю ніч очей не заплющив, боїться він, не дай Боже, щоб не спізнитись на поїзд, отже, якщо засне, повинен він, тобто Ярема, заради Бога, розбудити його, Шолема-Шахне тобто, тому що завтра ввечері в нас свято, тобто Пейсах – «паска» – подає він йому по-ґойському і всовує в руку і каже йому ще раз: «Паска, Ярема, чи ти понімаєш, ґойська голова, наша паска!» Бере, само собою, ґой монету, чуєте чи ні, кладе в кишеню й каже: будьте спокійні, тільки-но оголосять про поїзд, так розбуджу зразу. І він, ШолемШахне тобто, бере і сідає спочатку бочком, а далі повністю; валізку, аби не вкрали, мостить біля себе, і сам теж умощується, що далі, то все краще та вище, наполовину заплющує очі, з думкою, що, звісно, тільки подрімає, не більше. Згодом підгинає ногу, потім другу, – і отак поволеньки засинає, але як же так, думаєте ви, засинає? 7 Володимир Пуришкевич (1870–1920) – праворадикальний політик, депутат Державної думи, один із лідерів чорносотенців.

188

8 З’явитися в єврейському містечку єврею з непокритою головою було неприпустимо.

189

Шолом-Алейхем ЧЕРЕЗ ЯКИЙСЬ КАРТУЗ

По-справжньому! Як Бог заповів: голову закинув, картуз з голови впав на землю, і мій Шолем-Шахне, чуєте чи ні, хропе, аж земля гуде – жива людина, дві ночі не спав, хіба дивно? Заснув – розповів так він сам, Шолем-Шахне тобто, – і сниться йому дивний сон, весь заплутаний: наче їде він, чуєте чи ні, додому, таки на Пейсах, тільки що ж? Не поїздом – на ґойському возі їде він, зі знайомим необрізаним, Іван Злодій його звуть; конячки плентаються ледве-ледве, плутають ноги. Шолем-Шахне, в розпачі, шарпає цього необрізаного за плече: «Шоб тобі хвороба, Іване-серце, як ти плетешся! Забув, Іван Злодій, що от-от у нас Пейсах – паска наша єврейська?» Раз, другий, третій. Необрізаний, зрозуміло, мовчав-мовчав, поки врешті як не шмагоне коняоек, зі смаком, одначе, чуєте чи ні – конячки помчали по дорозі, як чорти, в гору, з гори, фі-фа-фу! Шолем-Шахне аж картуз загубив; за хвилину – самого розтрясло. «Іване-серце, держи коні!» – кричить Шолем-Шахне необрізаному, хапає себе обома руками за голову й плачиться, що картуз загубив. Як може він в’їхати в місто без картуза8? Тільки кричи сьогодні, кричи завтра – необрізаний жене конячок, а конячки мчать. Тільки раптом – тпррру! – стали, зупинились, якраз посеред поля, чуєте чи ні, зупинились. Що ж сталось? Нічогісінько. «Вставай, – каже до нього необрізаний, – вставай, уже час». Що час? Хто час? Не розуміє Шолем-Шахне. Підхоплюється він, протирає очі і хоче йти, але відчуває, що без картуза. Виходить, що сон зовсім не сон, як же він опинився тут? Але невдовзі Шолем-Шахне, чуєте чи ні, приходить до тями, впізнає необрізаного, який зовсім не Іван Злодій, а, бачте, Ярема-сторож! Пригадується йому, що він у Злодіївці на станції, що їде на Пейсах додому, і ще треба йому бігти в касу за квитком, тільки що ж? Нема картуза. Валізка тут, а картуза немає! Де може бути картуз? Шурує руками, мац-мац, і намацує кашкет, не свій, а чий? Що? – кашкет того великого начальника – з червоним околишком і кокардою, чуєте чи ні, – і пашол просто до каси, по квиток тобто. А біля каси давка – голова на голові! Боїться він, Шолем-Шахне тобто, раптом, не дай Боже, всі квитки розкуплять, пхається з валізкою між людьми. Бачать

Проза

червоний околишок із кокардою – і звільняють йому дорогу. «Вам куда, ваше благородіє?» – питає його касир. Дивується Шолем-Шахне, що тут за благородіє? І це його трохи ображає: чому дозволено ґою сміятися з єврея? Каже він йому, Шолем-Шахне касиру тобто, що йому в Касрилівку. Перепитує касир знову і дивиться прямо на околишок і кокарду: «Яким класом, ваше благородіє?» Це, природно, ще більше ображає Шолема-Шахне, й хочеться йому вилаяти касира, таки по-справжньому, як годиться відповісти, – де це чувано! – так, щоб у ґоя і думки не виникало глузувати з єврея. Втім, далі міркує: «Єврей у вигнанні, – чуєте чи ні, – нехай, поступлюся!» І просить дати квиток третього класу. Дивується касир і перепитує знов: який клас? Само собою, Шолем-Шахне вже просто в гніві і вимовляє гранично чітко, як кажуть, «за Рахіль, молодшу дочку твою»9: третій! Касир міркує собі: третій, то третій… Коротко кажучи, отримавши квиток, хапає він, Шолем-Шахне тобто, валізку – і кидається з усіх ніг у самісіньку гущу євреїв і, не будемо порівнювати, ґоїв, шукає вагон третього класу. Люди, які бачать лише околишок із кокардою, зрозуміло, шанобливо поступаються начальству дорогою. Шолем-Шахне навіть дивується, та все ж іде далі та натрапляє на кондуктора з ліхтарем, який виходить із вагона. «Здєсь трєтій клас?» – питає Шолем-Шахне і вже ставить ногу, штурхає валізку. «Здєсь, ваше благородіє!» – відповідає йому кондуктор і не пускає його пройти далі. – «Тут напхано, ваше благородіє, так, що голку не встромити!» І, чуєте чи ні, забирає у Шолема-Шахне валізку і каже йому: «Ідіть зі мною, ваше благородіє, я дам вам місце». «Що за халепа? – думає собі він, Шолем-Шахне тобто, – ваше благородіє та ваше благородіє!» А голова його зайнята лише валізкою, боїться він, щоб через те «ваше благородіє» не залишитись йому, чуєте чи ні, без валізки, – і біжить він за кондуктором із ліхтарем, і кондуктор веде його в вагон другого класу, але вагон другого класу теж вже набитий ущент, голова до голови, голку не встромити. Кондуктор йому: «Ходімте далі, ваше благородіє», знову хапає валізку і простує далі, а Шолем-Шахне – за ним. «Куди веде він мене?» – думає Шолем-Шахне і ламає собі голову: 9

190

Бут. 29:18.

*** – Що було далі, хочете знати? – так касрилівець, що торгує обрізками, з посмішкою закінчив свою розповідь і запалив нову папіроску, тонку, наче соломина. – Що було далі, то вже не важливо. Головне, що в нашого Шолема-Шахне Викрутись через його незібраність був змарнований Пейсах, вирвані обидва сейдери10 у якогось єврея в Злодіївці. Тільки Пейсах це Пейсах – після Пейсаху було набагато 10

Сейдер – пасхальна єврейська трапеза. 191

Шолом-Алейхем ЧЕРЕЗ ЯКИЙСЬ КАРТУЗ

навіть «ваше благородіє»… і під час цієї історії не спускає очей з валізки – це йому найважливіше. І от вони вже у вагоні першого класу! Тут ставить кондуктор валізку, бере под козирьок, уклоняється Шолему-Шахне, а Шолем-Шахне йому, і він, Шолем-Шахне тобто, лишається на самоті. Залишившись самісіньким у цілому вагоні, починає ШолемШахне роздивлятись, чуєте чи ні, на якому він світі: не розуміє він, з якого дива йому раптом така шана: вагон першого класу… под козирьок… ваше благородіє!.. Невже це тому, що він провернув такий гешефт, прилаштував імєніє?.. Була б шана від своїх, євреїв тобто, ще було б зрозуміло. Але ґої! Касир! Кондуктор! Чи не уві сні все це?.. І Шолем-Шахне, чуєте чи ні, тре собі лоба, мимохіть кидає погляд на себе в дзеркало – і лякається до смерті! Він побачив, чуєте чи ні, того великого начальника! Він його впізнав! «Що мені наснилося вночі, і кожної ночі, і цілий рік, хай буде на Яремину голову, і на його руки й ноги! Без клепки в голові цей необрізаний! Йому двадцять разів казали, і заплатили, щоб він розбудив до поїзда мене, Шолема-Шахне, – він іде, холера б його взяла, і піднімає великого начальника, а Шолема-Шахне він залишає лежати на лавці! Ой, лишенько твоїй голові, Шолеме-Шахне, здається, цього року вже справлятимеш ти Пейсах у Злодіївці, а не вдома!»… І не роздумуючи хапає він, Шолем-Шахне тобто, валізку, чуєте чи ні, і – з вагона знову на вокзал, прямо до тієї лавки, де лежить Шолем-Шахне, щоб розбудити його, бо незчуєшся, як може локомотив, не дай Боже, дати свисток і обсвистіти ШолемаШахне з Пейсахом разом! Так воно і сталося: тільки Шолем-Шахне з валізкою вистрибнув із вагона, так і почувся йому, чуєте чи ні, свисток, згодом іще один – і пішло-поїхало, діло швах!

Проза

гірше: по-перше, він, Шолем-Шахне тобто, має жінку, чуєте чи ні, – навіщо мені це вам пояснювати? У вас є жінка, в мене є жінка, в усіх нас жінки, і знаємо ми смак того, що називається жінкою… Можу вам тільки сказати: справжня єврейська жінка в Шолема-Шахне! Взялась вона за нього серйозно. Не мала вона до нього жодної претензії ані за те, що на свято не приїхав додому, ані за червоний околишок з кокардою – ні! Все це вона йому поки що пробачила – згодом уже з ним порахується. Претензію вона мала лише через ту депешу. І не так через депешу, чуєте чи ні, як через слово «бєзпрємєнно». Якого дідька він удумав, що повинен казну збагатити: «бєзпрємєнно єду паску домой»? І взагалі, як може жива людина казати «бєзпрємєнно»? Не допомагали йому жодні виправдання, жодні пояснення. Знущалася вже з нього скільки можна, і загалом не була зовсім неправа: так те виглядало! Але… нічого. На те вона й жінка, щоби знущатися з чоловіка. Усе це, однак, пусте проти того, що він, Шолем-Шахне тобто, одержав від міста, Касрилівки тобто, бо ще до того, як Шолем-Шахне приїхав додому на другий день халемойда11, вже все місто, чуєте чи ні, знало історію з Яремою, і з великим начальником, і з червоним околишком, і з кокардою, і з кондукторським «ваше благородіє» – все-все! Хоч сам він, Шолем-Шахне тобто, кістьми лягав, твердячи, нібито це жартівники вигадали, касрилівські дотепники – що, їм нічого робити, мабуть, не вистачає головного болю? Спізнився ж через те, казав він, що їздив у інший бік оглянути імєніє з лісом. Тільки що за імєніє? Що за ліс? Учорашній день шукав! Усі хапалися за боки! Пальцем на нього тицяли! Інші ж питали: «Як вам почувалося, реб Шолем-Шахне, в кашкеті з червоним околишком і кокардою?» Ще інші бажали знати, чи це справді так добре їхати першим класом, як люди говорять? Хлопчиська-шалапути – ті бігли цілою зграєю за ним позаду, чуєте чи ні, і кричали: «Ваше благородіє! Ваше високоблагородіє! Ваше високо-високоблагородіє!!!» Жартуєте з Касрилівкою? 1913 рік Переклад з їдишу Н. Скуратівської Халемойд – проміжні дні Пейсаху, коли можна працювати, їздити поїздом. 11

192

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ Жёсткий луч снуёт по глазному дну, как прожектор по городу-призраку, пережившему атомную войну. Ну! Мне получить бы скорее выписку и уйти, но он усердно кряхтит – добросовестный мрачный толстяк... Что же он не уймётся никак, что он там надеется выискать – в глубине моей головы? Что не решается высказать? Увы... Я ведь такая старая, такая опытная больная! Давно чудес от науки не жду, все его вопросы заранее знаю. «Нет. Слепых не бывало в нашем роду. Диабетиков и алкоголиков – тоже. По профессии я – художник. Не трагедия. Это, скорее – драма». Но ему понять не дано, что в своей слепоте прижилась я давно. 193

Поезія

Он опять наставляет упрямо прямо мне на глазное дно своё дрянное кино. Почему-то на этот раз – будто с другой стороны моих глаз – возникает большое окно. И на фоне окна – танцующий силуэт. О, нет! Неужели – она?! 1. СКАЧЕТ БАБУШКА Скачет бабушка Мириам по пуховым рыхлым холмам. По залатанным простыням скачет бабушка – стыд и срам! Солнце зимнее в комнату рвётся. Скачет бабушка и смеётся. Ну и ну... В приличной семье – показаться детям в белье! Что за нравы! Внучка раввина... Постыдилась бы старшего сына, ведь мальчишке – девятый год! Если мать себя так ведёт... И не девочка – скоро тридцать. Разве время сейчас резвиться? Революция, голод, война, а она, а она, а она – скачет, руки по-птичьи раскинув, кудри чёрные бьются о спину,

194

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

а рубахи подол кружевной – будто хвост у неё за спиной. Так потешно продёрнут он сквозь разрез её панталон! Видно, тронулась, не иначе... Люди молятся, люди плачут, люди где-то детей своих прячут, неизвестно, кто город взял – а она в панталонах скачет, на кровати устроила бал! Это после такой-то ночи... И сейчас ещё где-то грохочет – а детишки её хохочут: «Наша мама – петух! петух!» Переулок от страха вымер, переулок забыл своё имя, переулок от снега опух, и деревья проснулись седыми, а она, а она тут с детьми своими – да ещё вблизи от окна... Муж её – родовитый коэн. Как он терпит в доме такое?! Вот сломает она кровать – и на чём тогда умирать? На чём детей зачинать? На чём их рожать? Пеленать? А шептаться в доме ночном? Да спать, наконец, на чём? Ничего! У старой кровати лет на сто ещё выдержки хватит. Говорят, она родом из Вены, 195

Поезія

и пружины её вдохновенно – хоть и капельку ржаво – поют. В этот скудный и гордый уют солнце зимнее рвётся потоком, для него не хватает окон, и оно собирает в кокон Мириам, и её ребятню, и беспечную их возню, и пронизанный солнцем насквозь кружевной заштопанный хвост, и щекотных пылинок стаи... Дети скачут и повторяют: «Наша мама – петух! петух! Наша мама – петух! петух!» Их под этот беспечный лепет солнце будто заново лепит, и фруктовый младенческий пух серебрится на заспанных лицах, и дрожат благодарно ресницы – будто мать синевой своих глаз одарила их прямо сейчас. От легчайшего их движенья переплески и отраженья материнской голубизны мельтешат от стены до стены. Прямодушная и простая, легконогая и босая, и живая, живая, живая – Мириам над кроватью взмывает, так что блёстки солнечной пыли – те, что сонно по дому бродили, – 196

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

устремляются, трепеща, вдоль негнущегося луча и встают ореолом над нею, а прошитый солнцем насквозь петушиный бабушкин хвост трепыхается всё смешнее. «Ах, наверное, этот смех – непростительный тяжкий грех! Бог меня за него покарает. Может, кто-то сейчас умирает...» Кто-нибудь умирает всегда. Ты красива, ты молода, ты любима, любима, любима. И почти что невыносима тихих глаз твоих голубизна! Но и ты умереть должна. Остаётся тебе немного... Хохочи – и не бойся Бога, и ногами свой страх топчи – на матраце, на одеяле! «Бог простит, но соседи – едва ли...» Бог простит. И соседи простят – правда, несколько дней спустя. Поспеши, Мириам, поспеши, напоследок детей рассмеши, защити от буханья пушек! Чем ещё их можно отвлечь? Ни конфет у тебя, ни игрушек. Скоро в спальне остынет печь. Нет ни крошки хлеба в буфете. 197

Поезія

Муж ушёл ещё на рассвете неизвестно зачем и куда. Замерзает на кухне вода. Не беда, Мириам, не беда! Может, всё не так уже плохо, ведь осталось немного гороха, снег искрится и солнце светит, а твои красивые дети ничего не запомнят, кроме смеха, дерзко звенящего в доме. Кроме штопаного, смешного кружевного хвоста твоего – ничего. Ничего. Ничего. 2. ЗА ЗАБОРОМ За забором гадают евреи: чей там флаг над ратушей реет? Власть менялась в городе раз пятнадцать... Надо ж знать, кого им теперь бояться! Город в снегу по пояс. После ночного боя метель зализала раны, затянула шрамы. Тихо. Странно... Снег не скрипит. Ни сапог, ни саней, ни копыт. Город делает вид, что спит. Где-то ночи чёрные клочья застряли в кустах. В окнах, будто в замёрзших колодцах – серый страх. 198

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Эта длинная тишина чем-то страшным взорваться должна – и пускай уже к чёрту взорвётся! А тут ещё кто-то смеётся! Неужели это она – Моше-Авраама жена? – Да! И дети её хохочут, будто кто-то их там щекочет! – И с чего это им смешно? – А вам не всё ли равно? Если весело – пусть веселится... – Как бы только на нас на всех не накликал беду этот смех... Спины горбятся, хмурятся лица. А на улице, как назло, слишком празднично, слишком светло. Снег сверкает, иней не сходит с ветвей. – Смотри, красота какая! Ой вэй... И откуда она взялась – эта новая власть? Свалилась на нашу голову... – И так нищета, безработица... – Может, эти о нас «позаботятся», спасут от зимнего голода пистолетом или ножом... – Что ж, поглядим, подождём... – Жаль, что река подо льдом, а то бы прямо отсюда... – Ой, 199

Поезія

только не ной! – Ладно, не буду... За забором спорят евреи – кто страшнее. Деникин? Петлюра? Будённый? Атаман какой-нибудь забубённый? Немцы? Татары? Поляки? – Может, это, конечно, враки... Говорят, Деникин отбил Проскуров. – Нет, скорее всего, Петлюра. – Сам он, вроде бы, ничего – вот только хлопцы его... Всё начинают с погрома! – Скажите, а кто по-другому? Сначала идут бои. Не поймёшь – чужие, свои... Потом – грабежи, аресты, декреты и манифесты, Советы, Рада... – Что делать... такое место! Граница рядом. – Раньше многих граница кормила. Всё возили – от шёлка до мыла... – Надо было не ждать! Надо было раньше отсюда бежать! Умные люди в Нью-Йорке давно! – Это уж что кому суждено. Если тебе положено горе... Вот мать Лейбовича бросили в море: умерла в пути от удара. Я говорила ей: «Сара, сиди уже дома! Здесь, по крайней мере,

200

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

хоть всё знакомо – люди, земля, язык...» Так она поднимала крик! Умерла бы бесплатно в своей постели... – Да. Но дети её преуспели, открыли в Чикаго дело... – Ой, мне уже слушать вас надоело! Лейбович деньги имел на билеты, но как-то все забывают про это... – Ай... Что Жмеринка, что Америка... В Америке тоже не рай. Можно подумать, рогатая их «Свобода» отменила и смерть, и роды! Или там дрова и воду не надо таскать? Не надо работу искать? – Да, но она там хоть есть! А что у меня здесь? – Могилы дедов... – Если что – так деды за мной поедут, а могилы свои побросают. Души и без билетов пускают... Не в Америку – так хоть в Польшу! – Вы считаете, в Польше нас любят больше? – К нам хоть там, хоть там относятся скверно... – Вот это верно! – На хлебе и на воде – можно прожить везде. По мне – хоть Деникин! Мы к любому привыкнем, лишь бы никто не трогал. – Надо молиться Богу – 201

Поезія

пусть он вернёт Советы! – Нет уж, только не это... Они для нас ещё хуже. У сестры расстреляли мужа эти самые ваши Советы, он для них выпускал газету, сильно болел за народ! Ну и вот... Просила его: не лезь! Кто мы здесь? Мы – пришельцы здесь! Пусть бы эти вопросы гои решали между собою. Оставил трое сирот! Младшему скоро год, а самой старшей – двенадцать. – Чего удивляться? Если можно убить царя... – Да, царя расстреляли зря! – Наверное, вас не спросили... – Говорят, что Ленин их из России давно отпустил за деньги большие. Иначе, скажите мне, где берёт он все эти пушки и пулемёты? – Вам, наверное, сладко жилось при царе? – Лично я – не часто бывал при дворе. Не целовался с царём! Но всё же спокойнее было при нём. – Ну да... Ну да... То навет, то погром, то ещё какая-нибудь беда. Забреют ребёнка в солдаты... А главное – мы всегда будем у них виноваты! – Да в нашей дыре что при Ленине, что при царе, что при Петлюре – 202

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

разве что этой дуре, которая там смеётся, неплохо живётся! – Ну уж прямо! У её Моше-Авраама последние несколько лет постоянной работы нет, чудом перебиваются... – Он к братьям не собирается? – А как же! Они там в Бостоне влиятельные персоны! Гладят в китайской прачечной простыни и кальсоны... Обоим сильно за тридцать, но там для того, чтоб жениться, надо иметь капитал. – Ну что, слыхал? Получается, что и здесь свои преимущества есть: не имей ни гроша в кармане, но если имеешь желание – невесту тебе подыщут. И давай, плоди себе нищих – хоть десяток, хоть полтора! – Ладно, мне таки к детям пора... За забором спорят евреи – кто страшнее... Тянут шеи, толкают друг друга локтями, догадками делятся, новостями. – Видно, это снова они... – Господи, сохрани! 203

Поезія

– Не продержатся больше месяца... – И когда уже все перебесятся? – Все – против всех! А тут ещё этот смех. Этот рваный дымящийся шёпот жуть грядущую то ли торопит, то ли силится оттолкнуть. И густая горячая муть – смесь отчаянья со злорадством – тщетно пробует удержаться в почерневших прорубях глаз. – Вот начнётся сейчас, начнётся! – Люди добрые, что вам неймётся, что вы все прицепились к ней? – Потому что ещё страшней от этого смеха! Город снегом зарос, как мехом, пушки смолкли только к утру, а эта – смеётся, смеётся... Почему же сердце от жалости рвётся? – Не к добру это, не к добру... Я ворота покрепче запру! 3. ЧЬЯ ЭТО ТЕНЬ? – Чья это тень на полу? Кто там стоит в углу? Старушка с ребёнка ростом, в платочке пёстром, в каком-то странном пальто... Ты кто? 204

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

– Это я, Мириам, это я, внучка старенькая твоя. – Внучка?.. Господи! Что это – чудо? Появилась в комнате вдруг, ниоткуда... Дай-ка, я хоть халат накину! Чья ты? – Дочка младшего сына. – Ты похожа чуть-чуть на него! Это сон или колдовство? – Я не знаю... Но что с того... – Неужели, Господи, неужели... И она, неловко спрыгнув с постели, делает шаг ко мне. У меня мурашки бегут по спине. – Родненькая моя, бедненькая... Смотри-ка – совсем уже седенькая! Почему ты маленькая такая? – Почему я маленькая? Не знаю. А седая... Потому что немолодая. Мне уже семьдесят лет. Ой, не верится и самой! – А мне тридцати ещё нет! Кто поверит, что это правда? Как же я тебе рада! Дождалась, дождалась-таки внучки! Можно мне тебя взять на ручки? Только плакать-то ни к чему! Дай, покрепче тебя обниму. Почему ты, детка, до этого дня не пыталась найти меня? – Я пыталась, но раньше не получалось. Прости. 205

Поезія

Пыталась, наверное, лет с пяти. Что-то виделось издали, на меня будто солнцем брызгали, мельтешила смутная тень... Но сегодня, должно быть, особый день. Тень росла и плотнела, превратилась в хрупкое тело с кружевным петушиным хвостом. А потом... Ты взглянула – и я во взгляде твоём утонула, захлебнулась голубизной. – Сколько ты пробудешь со мной? – Ничего, ничего не знаю – ни как попала сюда я, ни как отсюда уйду. – Ты ведь дождёшься деда? Он куда-то ушёл ещё до рассвета, а я тут волнуюсь, жду... Слышишь, снова стреляют где-то? Не попал бы в беду! – Ах, да это ж история о часах! Дед решил часы обменять на еду. Его обманут, в подвал заведут, там часы отнимут бандиты, дед домой вернётся избитый, но живой и почти здоровый. Доживёт до сорокового. – И ведь я всю эту ночь не спала! А тут, как назло, задремала... Да я б ему выйти из дому не дала! Не так уж плохи наши дела. Конечно, еды у нас мало, но есть же горох на обед. У других и гороха нет... Подожди! Всего только двадцать лет? 206

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

От чего он умрёт? – От простуды. – Ах, да ты ведь знаешь всё наперёд... Ты ж из будущего? – Оттуда... – Что же это с нами случилось? Может, время с дороги сбилось? Или это Господня милость нам за что-то дана? – Вот досада! – щебечет она. – Вот досада! Это ж надо... Такая гостья – а в доме муки ни горсти, ни хлеба, ни чаю... Может, я тебя... укачаю? Положи головку мне на плечо. Баю-баю... На кухне вода замерзает, а вот тут, на солнышке, горячо. Небо – синее, тополь – в инее. Что ещё... Маленькая моя, бедненькая, почему ты такая бледненькая, почему ты лёгонькая такая? Приникаю к ней, привыкаю. Солнцу зимнему в маленькой комнате тесно, и пружины поют колыбельную песню. На меня удивлённо таращатся дети. И над всем над этим – такой незнакомый покой! – Мы зимой всегда в этой спальне живём. Здесь тепло и уютно. Особенно днём. 207

Поезія

Что поделаешь – надо дрова беречь! Только эту и топим печь. Может, ты останешься ночевать? Твой отец уступил бы тебе кровать. – Ребёнка трогать не стоит. Я как-нибудь сбоку пристроюсь... Кряхтя, опускаюсь на пол рядом с маленьким папой. Он об этом весёлом дне будет часто рассказывать мне. А пока что папа дичится. Я своей рукавицей нос вытираю ему. Сквозь столетнюю тьму, сквозь столетнюю кутерьму улыбаюсь, что-то понять стараюсь, но, видно, уж слишком стара я, чтоб такое понять: мне – семьдесят, папе – пять. – Детка, ты у меня – первая? – Нет, шестая. – Рыбка моя золотая... Я всё думаю, думаю, всё считаю... Сколько лет от тебя до меня, от того до этого дня? – Очень много. Около ста. – Неужели почти что век лежит на земле этот снег, и рвётся в окно этот свет, и ушёл с часами твой дед? Целый век я лицом к лучу на этой кровати скачу? Целый век мы сидим вдвоём? 208

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Боже, сколько же мы живём? Сколько лет мы с тобой беседуем тут? А вдруг и другие придут! – Я бы тоже хотела увидеть их... Давным-давно из всех семерых остались лишь мы с сестрою. У тебя немало праправнуков есть. Но вряд ли кто-то окажется здесь... Обижаться на нас не стоит. Ну, подумай... Ведь папе всего лишь пять! Что он может сейчас понять? Сквозь голод и сквозь войну, сквозь измученную страну, сквозь строй угрюмых времён – что сумеет продёрнуть он, чтоб потом поделиться со мной? Только ветхий хвост кружевной. – Значит, все обо мне забыли... – Ты прошла в этой жизни навылет, проблестела солнечной пылью, ни одной фотографии нет. Но зато оставила цвет, удивительный цвет твоих глаз. Он теперь встречается редко. – До чего же я рада, детка, что хоть ты сюда добралась! Солнцу зимнему тесно в маленькой спальне. И покой её кажется всё прощальней. – Баю-баю... Совсем ещё молодая – старушку-внучку баюкаю... Крошка моя! Голубка моя! Почему ты такая хрупкая? 209

Поезія

Почему ты такая усталая? Целый час, как бабушкой стала я, а самой ещё нет тридцати! Это ж надо! Гостья такая – а в доме ни хлеба, ни чая... Прости, дорогая, прости! Что тебе подарить – не знаю. Ничего подходящего нет. Если хочешь – возьми портрет. Мне на этом портрете шестнадцать. В новой блузке решила сняться... – Ах, как жалко, что он у тебя один! Заберёт себе его старший твой сын. Он погибнет в первый же день войны, а портрет останется у жены. Их семью расстреляют в Бабьем Яру, твой портрет будет ветер носить по двору... – Так возьми моё платье бордовое, оно совсем еще новое! В этом платье стояла я под хупой. Видишь, бархат гладкий какой... Его купили заранее – дядя привёз из Германии. Точно не знаю – сколько, но помню: портниха-полька сказала, что метра два ушло на одни рукава! Смотри, какая подкладка... Шёлк шелестит так сладко! – Уж прости, но снова тебя огорчу: я и платья бордового не получу... Скоро в городе станет совсем тяжело, и детей придётся отправить в село. Этим платьем с хозяйкой расплатятся, 210

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

из него сошьёт она платьица для своих четырёх дочерей. – Ну и ладно! И не жалей! Можешь взять эту скатерть, фишеле, её моя бабушка вышила. – Нет, и скатерть твоя не достанется мне, суждено ей сгнить на илистом дне. В сорок первом году разбомбят пароход, на котором внучка твоя отплывёт от пристани Сталинграда. Но об этом лучше не надо... – Ну, тогда субботний подсвечник возьми. С ним, конечно, много возни: серебро так быстро темнеет! Говорят, что цены этой вещи нет, что у нас в семье она триста лет! Дед покойный гордился ею. Жаль, от чистки узоры затёрлись давно... – Он прекрасен! Но мне им владеть не дано. Тяжело заболеет твой младший сын, и подсвечник снесут в Торгсин. За него заплатят не много, но ребёнку вылечат ногу. Там же сгинут и рюмки пасхальные, и кольцо твоё обручальное. – Так возьми мой молитвенник – и не перечь. Я хотела для дочки его сберечь, но тебе он, пожалуй, нужнее. Вы уж как-то поделитесь с нею... – Ах, молитвенник твой трусоватый зять побоится в доме держать. Он сперва упрячет его в дрова, 211

Поезія

а потом – в том самом, в тридцать седьмом – в печке сожжёт тайком. – Чем ещё я могу поделиться с тобой? Ну, возьми хоть глаз моих цвет голубой! – Очень жаль, но этой голубизне суждено иссякнуть как раз на мне. Хватило её лишь года на три. У зрачков осталось чуть-чуть, посмотри. И озёра твои отчего-то превратились в мои болота... – Как же быть? Ничего больше нет у меня, чтоб осталось на память от этого дня! Может быть, я имя тебе передам? Как молитва звучит оно: «Ми-ри-ам». Его не сжечь, не продать, не отнять... Ну что же не так опять? – С этим именем нашей семье не везёт. Тебя не станет вот-вот. В честь тебя дадут его сразу троим, только не жить и им. Одну утянет на дно река, другую пристрелит фашист, как щенка, а третья случайно в погреб сырой рухнет вниз головой... – Старенькая моя, седенькая, маленькая моя, бедненькая, как же мне будет жалко, если ты уйдёшь без подарка! – Успокойся, бабушка! Лучше скажи: никогда не плавали витражи перед твоими глазами? Не проступали местами 212

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

сквозь них человеческие черты – лбы, подбородки, рты – настойчиво силясь слиться в какие-то странные лица? То ли они из детства, то ли из сна, и ты вот-вот их узнать должна, но они в себя не дают вглядеться. Порою по одному, а часто целой толпою – зависают перед тобою, замереть на секунду не смея, то старея, то молодея, меняясь друг с другом местами, меняясь друг с другом чертами... Не надвигались из пустоты тёмно-синие медленные цветы с ободками лунного цвета? Не проносились кометы, размазывая хвосты? – Детка, о чём это ты? Для чего тебе это? Ты ведь спросила меня неспроста... – Так начиналась моя слепота... – Бог с тобою, нэшумэлэ, что ты такое придумала? – А у кого-нибудь из родни?.. – Господи, сохрани! Слепых не бывало в нашем роду, а я в темноте иголку найду! – Знаю, бабушка, знаю... Но ты ведь совсем молодая. А вдруг я права, и то, что в тебе проросло лишь едва, – во мне расцвело и созрело? Тогда, выходит, я прожила 213

Поезія

то, что ты прожить не успела. Поверь: слепота не так уж страшна, я в неё почти влюблена. В слепоту я входила, как входят в храм. Так светло, так спокойно там! Если горькую роскошь моей слепоты подарила мне, бабушка, именно ты… – Что это? Где ты, майн тайэрэ? Нету... Ой, нету! Растаяла… 4. ЗА ЗАБОРОМ За забором спорят евреи, что глупее: бежать дворами, в сарае спрятаться за дровами, отсидеться в подвале... – Мы такое уже видали... Если станут искать – найдут за пару минут. Город, рухнувший навзничь... Снег, нападавший за ночь, не убран с крыльца. Тишина – тяжелее свинца, тишина – как беззвучный вой. Город замер, как неживой. Что ж, не впервой... Кто поспешно сжигает бумаги, кто лежит без сапог в овраге. Украинец? Еврей? Поляк? Нынче каждый кому-нибудь враг. 214

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Даже если он виноват – всё равно: чей-то муж, чей-то брат. – А матери каково? Обряжать, хоронить его! Сначала – в люльке качала, кормила, мыла в корыте, поучала, женить мечтала, а вы мне тут говорите – «не ной»... – Что-то слишком Бог с матерями строг, и хуже всего – со мной! Вот для чего я жила? Для чего я их родила? Шесть сыновей, пять дочерей... Для червей. – Говорят, что все мы Господни дети, что Господь в любом зачатии – третий. Что ж, давай, продолжай – носи со мной и рожай! Ты сам так устроил жизнь – вот и держись... Руки изгрызи, извозись в грязи, утони в крови, вой, рычи, реви. И когда твой плод разрывает плоть – знай, что он умрёт. Хоть через год, хоть через пять, хоть через семьдесят пять – всем предстоит одно: умирать. Страх, боль, стыд – 215

Поезія

всем этим по горло сыт. А после всего – чтобы рядом не было никого! И глаза твои чтобы закрыла чужая рука, чтобы некому было прийти на твою могилу... Ой, жаль, что замёрзла река: броситься в прорубь – непросто! А летом свесишься с моста, утащит вода – и будто не было никогда! И никто не заметит, что не стало тебя на свете... Неужели Бог так же одинок? Неужели и Богу больно? Если б знать, что он страдает, как каждая мать – я была бы даже довольна... – Тут вы правы, что лучше – летом. Летом можно хоть спрятаться где-то – в лесу, в камышах, в пшенице. Можно в стогах зарыться. Мы однажды неделю скрывались у знакомых на сеновале. А куда убежишь зимой с тремя детьми и женой, которой вот-вот рожать? – Раньше нужно было бежать! – Не хочу никого пугать – но сейчас уже некуда убегать. Надо было ехать в Америку, а не в Каменец и не в Жмеринку. У меня в Бердичеве сваха... Ну, мы решили со страху 216

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

поехать к ней, отсидеться хоть несколько дней... А она заявилась к нам! Говорит, что и там то будённовцы, то петлюровцы! Хватают людей на улице, могут убить для забавы... И нету на них управы! Ни сочувствия, ни защиты... – Ай, в Америке тоже свои бандиты! – Надо было бежать в Америку, когда все отсюда бежали... – Вы мне вашей Америкой уши уже прожужжали! Видно, вас там с букетом в Америке ждали... – Надо было недоедать! Рубаху снять с себя – и продать! – Скажите, когда это мы «доедали»? А жёны помещиков наших – рыдали, что вы им рубаху свою не продали! – Ой вэй! Надо было слушать людей, надо было бежать пешком! – Почему пешком? Быстрее – ползком! И не надо билетов... – И не надо ехидных ваших советов! – Легко сказать «удирать»... А где было деньги брать? Мы тогда ещё всё распродали, когда в Риге учился Гедалье. Думала: стал человеком, когда-нибудь купит аптеку, надеялась – дочку-калеку оставить смогу на него, а он ни с того, ни с сего 217

Поезія

связался с красной шпаной... Иногда заявлялся домой – между каторгой и тюрьмой – тощий, больной... «Помог» дорогой сынок! Теперь окончательно слёг с чахоткой. Вот вы говорите: «не ной»... А что мне делать с сироткой? Кроме меня – она никому не нужна. На кого я оставлю её, безногую? И чем это досадила Богу я, что он так поступает со мной? А вы говорите: «не ной»... – Был бы он Бог как Бог, он бы калеке помог... – Он бы всем нам помог! Если б мог... – Если б он был – ваш Бог... – Да... Где люди – там и беда. Хоть нос задирай, хоть качай права, хоть в Нью-Йорк удирай, хоть в сарай за дрова – а жизнь такова: всё равно страх, а в конце крах. Хоть штопай рядно, хоть форси в шелках – всё одно! После ночи бессонной город, снегом по грудь занесённый, глух и слеп. 218

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Нигде не печётся хлеб, замерзает в вёдрах вода, и не спрятаться никуда. – От новых властей, кроме новых смертей, нечего ждать! – Слышите? Вот, опять! Смеётся... Бедный Моше-Авраам... Наверно, не знает сам, как ему семью прокормить удаётся. Был нарасхват когда-то, но с тех пор, как не стало богатых – кому управляющий нужен? Нам жилось и с богатыми плоховато – без них ещё хуже... Окон выстывшие колодцы, поседевшие космы ветвей. – Слишком тихо... Сейчас начнётся! – И пускай уже поскорей! – Пусть приходит любая власть – у меня больше нечего красть! – Ну, это вы бросьте... Была бы голодная пасть – найдут, что украсть, из забора выдернут гвозди! – У меня, не сойти мне с этого места, утащили однажды тесто – да ещё и с хорошей кастрюлей, как назло... – Что же вы не писали протесты? Вам бы власти кастрюлю вернули... – А вот мне повезло: 219

Поезія

мне самовар они возвратили! Правда, сильно его закоптили, помяли малость... – Ой вэй! Что-то не видно людей... И куда это все подевались? Эта странная тишина – слишком долго длится она, от отчаяния шершава. И вдыхается, как отрава. Не пробить её, не растрясти. Невозможно его снести – это жуткое ожиданье! Будто время прямым попаданьем расстрелял случайный снаряд. Оттого и часы стоят, и на месте солнце зависло, упираясь лучами в окно. Может быть, и солнцу смешно? За забором – тревожно завистлив и жесток простуженный шепоток. К голубому проёму окна устремляются серые лица. Неужели она одна никого, ничего не боится? – Ну не уймётесь никак! Будто она для вас главный враг, хуже любого Корнилова... Чем она так насолила вам? У вас же тут для любого находится доброе слово! Брусилов у вас – «приличный», 220

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Троцкий – «толковый»... А её – на куски разорвать готовы! Смеётся – и что такого? Почему к ней такая злоба? И непонятно, с чего бы! Вдруг прицепились к ней... – Никому она не мешает, просто дура большая... – Да она же всех вас умней! И не дура она никакая, а просто детей своих отвлекает... – Может быть, вообще – святая! – Или сошла с ума... – Господи, что за зима! 5. ПО ШИРОКИМ СЕРЫМ СНЕГАМ По широким серым снегам, по высоким крутым берегам, мрачно голову опустив, приближается к городу тиф. Тиф спокоен и тих, ступни его ног босых не оставляют следов. Мимо серых домов и садов тиф идёт, и покорно-зловеще по лиловым лодыжкам хлещут рваные крылья. И, как порванная струна, трепещет над городом тишина. Тиф не ждёт, чтоб ему открыли, входит сам. Тиф идёт. У него урожайный год. Он застыл у твоих ворот, Мириам, 221

Поезія

он давно этот дом заприметил: так зазывно хохочут дети на втором этаже! Тиф уже поднимается по ступеням угловатой суровой тенью. Поклонись ему, Мириам! Тиф тебя не уступит врачам, тиф тебя не отдаст врагам. Он ощерится – и погром обогнёт боязливо дом. Тиф спасёт тебя от тюрьмы, от голодной долгой зимы. Не стыдиться тебе морщин, не пугаться первых седин, не болеть тебе, не стареть отныне и впредь, не оплакивать, не вдоветь, в общей яме не умереть. Тиф по-своему даже красив, он пугает лишь цветом лиловым. Неведомо почему – Мириам доверяет ему, внемлет каждому слову. «Вот и всё. Наконец ты готова. И бояться не надо: я с тобой до конца буду рядом. Пара суток в бреду – и я тебя уведу из этого ада. На полу, невысокой грядою, совсем ещё молодое, в саване белом 222

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

будет лежать твоё тело между двумя огоньками – оплаканное, омытое любящими руками. С молитвой тебя зароют, украсят могилу плитою, прочтут годичный кадиш. Сорок лет пролежишь – а потом над тобою проложат шоссе голубое. Неужели это не лучше, чем очнуться, как в мусорной куче, полуживой, с простреленной головой, с землёй во рту, в чьей-то крови, в поту, под чужими телами, в кое-как засыпанной яме... Ну, давай, прощайся с детьми, а малышку с собою возьми. Всё равно ей недолго жить суждено. Так давай-ка уж заодно...» Тихо-тихо, на медленных крыльях тифа, вверх по солнечному лучу, прижимая младенца к плечу, улетает от первых седин, улетает от ранних морщин, от старушечьей круглой спины, от голода, от войны, от чёрных расстрельных ям наша бабушка Мириам. 223

Поезія

6. ЗА ЗАБОРОМ Господи, что за зима... Снег, нахлобученный на дома до самых бровей, становится всё тяжелей, всё выше и выше. Что-то ищут на крыше опасливые дымки. Кто-то, глядя из-под руки, быстро дышит. Кто-то, привстав на носки, вытянул шею. На улицу выйти не смеют. А тишина всё мертвее, и бедой откуда-то веет, будто чужим борщом. Чем ещё судьба оглушить нас решила? Кто ещё сегодня ляжет в могилу? Что за шило заменит нам прежнее мыло?.. За забором спорят евреи, что страшнее: пуля, нож, топор или вилы. – Всё равно... Что кому суждено! Лишь бы только сразу убило... – Если б так! А то ведь устроят спектакль, над смертью твоей посмеются. Я бежал бы от всех этих революций 224

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

не в Америку – на Луну! – Ну-ну... Как только устроитесь на Луне – телеграфируйте мне! Может, шифс-карту пришлёте... Американская тётя что-то не шлёт и не шлёт! – Что за народ! Вам бы всё про Америку... – А вам, конечно, про роды... Тем паче, что в ваши годы можно забыть про роды! – Если бы это вас затошнило утром хоть раз, как меня – вы бы этого дня думаю, не забыли даже в могиле! Один на руках орёт, другой внутри шевелится – да так, что живот или поясницу вот-вот прорвёт! И вдобавок боялись бы, что родится или мёртвый, или урод... Вечно болячки, пелёнки, а что его ждёт – твоего ребёнка? – Ну... может, выбьется в люди, доктором будет... – А-а, всё равно! Доктором... адвокатом... бедным... богатым... Своими нам стать не дано. Что в Жмеринке, что в Америке – всё чужое, и брезгуют все тобою. 225

Поезія

Не живём, а дрожим... – Ох, тяжело быть чужим! – А разве «своим» тут лучше? Может, их голод не мучит? Может быть, неевреи по-другому рожать умеют? Может, они не болеют, не стареют, не умирают, родных своих не теряют, в эту вашу Америку не удирают? – Ну, конечно, плохо и гоям, но это совсем другое... Как бы счастлива я была, если б могла эту землю назвать своею! Как бы гордилась ею, как бы любила её! Но всё это не моё... – Так и быть – можешь землю эту любить, можешь ею даже гордиться! Но знай, что и здесь для нас заграница! Везде мы чужие – хоть в Америке, хоть в России... Над снегами низко летит сорока. Пролетела, ветку крылом задела, столкнула снег ненароком, встрепенулась, куда-то вверх подалась... – Всё равно сороке – какая власть! Нет ей дела до красных, до белых, до горестей наших и бед. 226

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Была – и нет. Чем евреем родиться – я уж лучше родился бы птицей. Хорошо быть птицей: лети хоть туда, хоть сюда... – А птице что – не надо кормиться? Или она за птенцов своих не боится? Или нет у неё своего гнезда? Разве сорока – не мать? Что ей в бедах твоих понимать? У неё и своих хватает... – Смотри, красота какая! Всё сверкает, иней на солнце не тает, снег уголками залёг – будто на каждой ветке праздничные салфетки! Ой, и за что же нас Бог одарил такой красотою... Разве мы её стоим? Так и видно, как он своею рукою плёл кружева... – Если останусь жива, я эту землю покину, уеду к друзьям в Палестину – вот только денег добуду... – А вы читали письма оттуда? Жара, малярия, змеи... – Евреи... – Послушайте, вы же злее любой змеи! Я всегда говорила, что хуже всего – свои: прямо в рану тебе полезут ковыряться ржавым железом! – Вам не по вкусу евреи? Другие умнее, добрее? 227

Поезія

Идите к ксёндзу, к мулле... – Господи сохрани! Мне совсем не нравятся и они... Мне тут всё не нравится на земле! – Тогда вам одна дорога – прямо к ангелам, к Богу. – Я и туда не спешу, пока ещё здесь погрешу... – Оставьте в покое Бога! Хоть это не надо трогать... – Ой вэй! Будьте же кто-то умней! Кончайте свою перепалку! – Вам опять кого-нибудь жалко? – Да! Жалко! Жалко себя, жалко людей, жалко зверей, а Бога – ещё сильней! – Был бы на свете ваш Бог – он бы нас уберёг хотя бы от унижений... – Отстаньте от этой блаженной! Что вы, скажите на милость, к старухе втроём прицепились?! Одна вам мешает тем, что всё время вздыхает, другая – тем, что смеётся... Скоро тут разрешение брать придётся у вас у всех и на плач, и на смех. – Никто никому не мешает смеяться! Но только сейчас её смех дурацкий действительно ни к чему. Встречу Моше-Авраама – так вот, прямо в лицо и скажу ему! 228

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

– Совсем очерствел народ... Вам бы, наоборот – посочувствовать ей! Стали хуже зверей. Даже деревья с испугу жмутся друг к другу! Люди вы или кто вы? Несчастную женщину растерзать готовы за то, что с вами тут не стояла, не лезла в чужие дела! Видно, своих вам цуресов мало! – Ну вот – она умерла. И что же? Вам легче стало? – Как это – умерла? – Умерла? – Умерла?! – Только этого не хватало... – Не морочьте голову мне! Час назад я видел её в окне и слыхал, как смеются дети! – Да детей вчера ещё на рассвете увезли куда-то к родне! – Как же тут проехали сани? Смотрите сами: нет следов на снегу! – Поверить никак не могу! Совсем молодая была... – Разве кто-то желал ей зла? Пусть бы себе смеялась... Чего я к ней придиралась? Чем она так мешала нам? – Ладно, хватит! Умереть на своей кровати – это ж роскошь по нынешним временам... – Да, но не в тридцать же лет! – Пойдёмте со мною, сосед. 229

Поезія

Бедный Моше Авраам... Он там остался сам. Я только кастрюлю с огня сниму – и к нему. 7. ЗЕРКАЛО В КОМНАТЕ ПРОХОДНОЙ – Зеркало в комнате проходной завешено шалью. Я не дитя, родной. Может, и дрогну вначале, не увидев в нём ничего. Что с того... Чёрное небо меленьким снегом в окно стучится. Знать бы, что так случится! Не зови меня, не кричи – так не должен плакать мужчина. – Разве это и для мужчины недостаточная причина?.. В доме две поминальные свечи. Всю неделю они меня грели – и вот одна почти что достигла дна. Да и другая... Робко мигают, трепещут. Осиротевшие вещи гладит дрожащий свет. Тень моя на стене растёт, двоится, в замёрзшем ночном окне мерещатся лица. Как смириться 230

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

с тем, что тебя больше нет? Я ведь жил для тебя одной! Возвращаюсь, бывало, домой, от усталости будто немой, а вспомню, что ты со мною, что меня на пороге омоет голубая прохлада твоего родникового взгляда – и откуда берутся силы! Так тяжело рожала, так тяжело носила, ни слёз, ни жалоб, никогда ни о чём не просила... Всё вокруг от твоих ласкающих рук наливалось светом и блеском – каждый коврик, каждый сундук, полочка, занавеска. Пусть свидетелем будет Бог: столько лет – а я привыкнуть к тебе не смог, каждый раз будто видел впервые! Эти твои большие, эти живые, встречающие глаза были моей отрадой... – Правда? – Правда. – Почему же ты раньше мне не сказал об этом? Молчал, будто связанный строгим обетом. Впрочем, я ведь сама молчала... Я весь день по тебе скучала! Когда я люльку качала, когда готовила или стирала – я не жила, 231

Поезія

я всё время тебя ждала. Ты уходил на работу, на молитву в субботу, по разным мужским делам – и меня будто пополам разрывало. Мне тебя всегда было мало, мне тебя всегда не хватало, я ведь тебя ревновала даже к снам! Знаешь... Ночью, бывало, когда меня храп твой будил – я завитки на твоей груди трогала, целовала, шёпотом повторяла: «Он живой. Он рядом. Он мой!» Я ведь, родной, даже твой храп любила, и плечи твои, и затылок, седеющие виски, эти жёсткие завитки! – О чём это ты, о чём? Я навеки каяться обречён! У тебя ведь из-за меня в жизни не было светлого дня... Как же я глупо жил! Возился с добром чужим, чужие деньги считал... В доме собственном нищета, а меня волновали чьи-то счета, доходы, налоги, ссуды... Бегал повсюду! Что ходить далеко: не хватало детям на молоко, а я и не замечал! 232

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Зато, как мальчишка, мечтал наряжать тебя, баловать... А была – продавленная кровать, стол хромой, собачий холод зимой. Но я возвращался домой, и ты мне дверь открывала, улыбалась, кивала, забирала шляпу и трость, будто я долгожданный гость. Я забывал обо всём, казался себе богачом, ничего мне было не надо, кроме этого долгого взгляда! А теперь... Если ты и откроешь мне дверь – то разве только в могилу... – То, что осталось на кладбище, милый – всего лишь тело, а душа моя распрямилась, легко взлетела, как это пламя. Не бойся, я буду с вами. Я подам какой-нибудь знак – пока что не знаю, как. Следи, дорогой, за снами... Не зови меня, не ищи. Язычок поминальной свечи заметался в своём стакане, будто понял, что не дотянет до конца этой ночи, – и смириться не хочет. «Не могу. Не готов. Не сейчас!» Вот почти что погас, 233

Поезія

исчез, но внезапно воскрес, восстал, неподвижный и длинный. – Не надо. Не плачь, любимый. – Почему ты ушла такой молодой? Ты была моим воздухом и водой. Говорил бы я раньше такие слова – может, ты и сейчас была бы жива, была бы со мной! – Что ты, что ты, родной! Я ведь всё это видела, всё понимала, я тебе, как голосу с неба, внимала! Вокруг революции, войны, а мне было так спокойно... Ты мне мужем был и отцом, я не только твоё лицо – каждый твой палец знала. Представляешь? Я ведь тебя ревновала даже к Богу! Если б начать сначала – или прожить ещё хоть немного... Боюсь, я бы снова молчала. – Как я жил, как я жил! Вечно куда-то спешил, дома бывал так мало, а ты тут одна надрывалась – где только силы брала... Чёрт бы побрал их – эти мои дела! – Не ругай себя, дорогой! Никогда не хотела я жизни другой. 234

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Помнишь, как дети корью болели? Ты тогда возле их постели со мной просидел всю ночь, старался утешить, помочь, а сам дрожал от испуга. А потом им полегче стало. Помнишь? Помнишь? Светало, стихала вьюга, мы стояли, прижавшись лбами друг к другу. Утром ты печку топил, а потом побежал и купил всем по пуговке шоколадной. – Ладно... Жил, как умел, а теперь я окаменел. Для чего я на этом свете? – Что ты! Что ты! А наши дети? Забери детей прямо завтра, с утра. Очень скоро вернётся твоя сестра. Отыскала мужа-прохвоста! Это было совсем не просто. Оказалось, подлец в Ливерпуле живёт. Слава Богу, она получила развод. Пусть побудет у вас – а тебе через год сват хорошую девушку привезёт. Она – сирота из Красилова, добрая и красивая. Волосы золотые, ресницы густые. Правда, она... не то чтоб слишком умна... Так ведь и я не умнее! Тебе хорошо будет с нею. 235

Поезія

Может, она для тебя молода, но это, поверь, не беда. Сейчас она где-то служит, нянчит детей у недобрых чужих людей... Будь ей хорошим мужем! – Пусть меня через год паралич разобьёт, пусть навеки закроется рот! Клянусь душою: если имя другое осквернит опустевший твой дом – пусть это имя комом застрянет в моей гортани, застынет льдом, пусть моим словом последним станет! – Не клянись, родной, не клянись... Через год непременно женись! Ты ведь сам не справишься с четверыми. Ну, а имя... Я знаю имя. Зовут её Мириам. – Может, ты ходила к гадалке? – Что ты... Грех! Да и денег жалко. Не хотела тебя беспокоить: ты не веришь во всё такое... Впервые за много лет мне приснился покойный дед. Такой красивый, нарядный... И пришёл он как будто за мной. А потом говорит: «Ладно, 236

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

сначала окна помой, постирай, приготовь еду, а я посижу, подожду... Много снега выпало в этом году, будет трудно копать могилу...» Этот сон от тебя я скрыла. А ещё... Не сказала о самом главном: здесь была наша внучка совсем недавно. Старенькая, больная... Знаю, любимый, знаю: ты считаешь, что это бред. Вот и я так решила... Но нет: потом ещё несколько дней дети спрашивали о ней. Она поиграла с ними. От неё и узнала я имя той, что будет твоей женою – да и всё остальное... – Две свечи догорели почти. Всю неделю они меня как-то грели, обращались ко мне... И вот остались на дне два едва заметных огарка. Но горят высоко и ярко, будто силясь достичь потолка, два восторженных огонька. Поднимаются выше... выше... превращаются в ленту огня... – Милый, ты меня слышишь? – А ты меня слышишь? Мириам, не бросай меня! 237

Поезія

Вот одна внезапно и тихо опустилась... Дочурка, но ты хоть продержись до начала дня! Как они тяжело умирают! Вот и всё. Погасла вторая. А за ней и сам я погас. Где ты, где ты сейчас? – Не знаю, не знаю, милый. Я рая не заслужила, а то бы точно решила, что попала туда. Это не воздух и не вода... Я всегда говорила не очень складно, но попробую, ладно. На земле таких красок нету. С чем бы сравнить мне это... С вечным рассветом? С безмолвной музыкой ветра? Со звёздным днём? С прохладным огнём? Может быть, просто со счастьем? Я проступаю в нём, стала его частью. Не дышу, не хожу, не лечу, а именно – проступаю. Это похоже чуть-чуть... Когда-то в рассветном покое мелькало что-то такое. Не знаю, милый, не знаю... Я назвала б это раем, но рай – только там, где ты. Здесь нет глубины, высоты, начала и края. Всё движется, всё играет, блаженно кружит... 238

Инна Лесовая БАБУШКА МИРИАМ

Вдруг собираются витражи – то узоры, то целые сцены из камней драгоценных. Кометы носятся роем, неведомые цветы выплывают из пустоты. И всё здесь живое, всё говорит со мною – камни, растения, птицы. Появляются странные лица... На ходу меняя черты, они молодеют, стареют, приближаются или реют чуть в стороне, улыбаются мне – будто я узнать их должна. Постепенно, как из тумана, возникают какие-то дальние страны, давние времена. Что-то я вспоминаю... то о Гамбурге, то о Синае... Вся я будто из памяти состою. – Может, ты и правда в раю? – Не знаю, милый, не знаю... Почему ж я тогда скучаю по земле, по пыли её, по золе, почему так скучаю по хлебу её и чаю, по лопухам и фиалкам? Почему мне её так жалко? Вот... подумала о фиалках – и сиреневые цветки замелькали, как мотыльки... 239

Поезія

Как пройдут эти двадцать лет, если даже и времени нет – не знаю пока... Но, надеюсь, здесь легче ждётся. Как огонь, который не жжётся – моя тоска. Тает чёрная струнка дыма. Не упрямься, живи, любимый! Я отныне – твой день вчерашний. Умирать оказалось не страшно, перейдён последний рубеж. Вот тебе и девочка наша на прощанье ручонкой машет... Там в кастрюльке осталась каша – постарайся, милый, поешь. Сентябрь 2017

240

Катерина Сінченко З добірки «НЕ ДИВИСЬ» Катерина Сінченко – поетеса, перекладачка, вивчала літературну творчість у Київському університеті імені Бориса Грінченка. * ми мали білий розкладний столик і чотири стільці, такий комплект легко поміщався у валізку, до комплекту додавались тарілки, скляночки для напоїв, столові прибори для мами, для тата, для братика, усе, аби ходити родиною на пікнік, і телевізор ми мали «рубін», колись телевізор самознищився, ввімкнувся спалахом і згас назавжди, до того по телевізору я дивилась телемагазин, де продавали білий розкладний столик і чотири стільці, такий комплект легко поміщався у валізку, до комплекту додавались тарілки, скляночки для напоїв, столові прибори для мами, для тата, для братика, усе, аби ходити родиною на пікнік, ми постійно грали в бадмінтон, їли яблука та банани, пили оранжевий сік, сміялись, мама уміла вчасно вимкнути телемагазин. * одного разу бабуня винесла на двір маленьких зелених солдатиків а разом з ними і братикову залізницю 241

Поезія

але хіба могла вона знати що викидаючи залізницю нехай і зі зламаними вагончиками тепер до неї ніхто не приїде * не дивись − так ти казала щоразу коли ми заходили до лікарні той маленький хлопчик без штанів (знаєш я звикла бачити хлопчиків у штанях) на підлозі звивався мов вуж хіба голова його була завелика як на вужа і без жовтих цяток ти наказала мені не дивитись а я так хотіла лягти поруч і показати як можна вигнути спину коли ми вийшли з лікарні ти розповіла про його дім і про вікно з якого він випав ти знала що я не дивитимусь більше але не знала що шукатиму за його домом і вікном з якого він випав і стрічкою мірятиму тривалість падіння а потім вдаватиму, що впала і забила голову знаєш скільки разів я не падала я не стала вужем 242

* він був комуністом, якого всі любили «дивіться», – казали вони «яке в нього кепі!» «так, а яка сорочка!» − казали вони «так, яка сорочка!» 243

Катерина Сінченко З ДОБІРКИ «НЕ ДИВИСЬ»

* завтра поїдем до міста, – скаже тітка бо свято підготуйся звечора, − попросить тітка бо виходити рано і я слухняно розкладу на ліжку нову красиву одежу а точніше (за браком такої) почищу стару розгладжу її руками (так мама розгладжує на собі плаття з якірком хоч і не любить плаття) щоб зробилась красивою і розвішу спідничку, кофтинку на спинці стільчика що дідусь приніс із заводу і босоніжки помию разом і поставлю їх поруч ліжка щоби швидше бути на зупинці біля лікарні бо там сьомий автобус і він везе на вокзал і до міста а в місті свято хай навіть подумки але хоч трошки

Поезія

«це все вона!», − казали вони «так, це все вона!» «Слава!» − кричали «Слава! Привіт!» а він ходив на вокзал по фруктові вафлі і називав їх чортами *

біля гастроному старої блакитної будівлі зі складами і ґратами на вікнах я чула як дід проклинає бабу та її матір яка колись навчила бабу торгувати одного недільного ранку баба понесла на базар дідові абрикоси найсолодші найсоковитіші на посілку «все продала і себе продала» − кричав дід аж до самих дверей гастроному але ж про це ніхто не знає і немає тому свідчень «ти курва і мати твоя курва ти себе продала і все на світі продала» − повторював дід а це були лишень абрикоси хоч і найсолодші і найсоковитіші на посілку аж товсті шиї господинь виганяло до неба (а одна із намальованим ротом хотіла носити кісточку у кишені квітчастого халата) аби вкотре зазираючи через хвіртку сказати «Слава! які ти виростив абрикоси найсолодші найсоковитіші на посілку» 244

Катерина Сінченко З ДОБІРКИ «НЕ ДИВИСЬ»

дід кричав а баба йому відповідала догори закидаючи голову «моя мати торгує, а твою уже давно їдять черви в могилі» дід кричав аж пінилось йому на губах я ту піну чула біля дверей гастроному і ґратованих вікон і не знала чи дід лютує від того що баба курва чи від того що продала але ж немає тому свідчень * звинними сходами мов літаками біжить маленький дідуньо стриб манюній на ручки мені і капці його не спадають * заходжу до тітчиної комірки − а там ісус справжнє тобі розп’яття і обличчя таке сіре-сіре не те, що невиспане може, то світло таке а може, і його брак «не бійся», − каже ісус «подивись, яка красива на моєму чолі кров, не бійся, мені не болить, 245

Поезія

бачиш, які красиві краплі» і знову каже: «не бійся. я тут востаннє, а хочеш, погладь мене» * дідусь дістає з комірки поліетиленовий пакет більший за мене − мої іграшки нині вони мої і вічно тарілочки мисочки зелені чарчинки олімпійський ведмедик із лагідними очима з заводу і завод мій завод «у-у-у» завод великий на заводі працює дідусь і дідусь великий я беру тупий ніж і ріжу листя − найулюбленіша забавка − годувати донецьким піском маму братика всіх годувати з листям із листям на зубах не скрипить

246

Аня Хромова ПЕРЕКЛАДИ З ЄГУДИ АМІХАЯ

Аня Хромова – авторка віршів, прози, перекладачка. Народилася 1982 року в Києві. Вчилася в Київській Політехніці на редактора. У роки студентства захопилася поезією, відвідувала літературний гурток «Перехрестя». У час та після закінчення навчання працювала за фахом. 2008 року переїхала з чоловіком до Ізраїлю, до міста Нетанія. Має двох синів. Одна з авторів колективної поетичної збірки «Jazzove Trio» (Київ: Port-Royal, 2005). Одна з авторів антології «АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці: антологія авторського зарубіжжя» (Львів: ЛА «Піраміда», 2010) і «М’якуш: антологія сучасної української смакової поезії» (Харків: Фоліо, 2012), а також «The Frontier: 28 Contemporary Ukrainian Poets. An Anthology» (Glagoslav, 2017) у перекладах А. Кудрявицького. Авторка дитячих книжок «Монетка/A Coin» (Київ, Видавництво «Братське», 2015), «Dino’s Breakfast» (Chimalecha, 2017), «The most tenacious orange pants» (Chimalecha, 2017), «Драконе, киш!» (Ранок, 2017). Переклала з івриту повість у віршах Тірци Атар «Від війни плачуть» (Львів, ВСЛ, 2015). Твори друкувались у періодиці, зокрема альманасі «Київська Русь», журналах «Однокласник» і «Маленька Фея». Лауреатка конкурсів «Поетичні майстерні» (2003), «Неосфера» (2006), «Урбаперехрестя» (2015), фіналістка конкурсу «Dictum» (2014). Співредакторка віртуального літературно-мистецького часопису «Zahid-Shid.Net». 247

Поезія

Єгуда Аміхай (1924–2000) народився в Німеччині, в містечку Вюрцбурґ. Його родина переїхала до підмандатної Палестини у 1935 році, коли Аміхаю було 11 років. Аміхай навчався у релігійній школі в Єрусалимі. Був членом Пальмаху – бойового крила Гаґани, організації самозахисту євреїв у часи Британського мандату. Брав участь у Другій світовій війні у складі британської армії. Потім – у Війні за Незалежність Ізраїлю (1947–49). Загалом за життя Аміхаєві довелося взяти участь у чотирьох війнах. Отримав педагогічну освіту, працював учителем. Вивчав єврейську літературу в Єрусалимському Єврейському університеті. У 1955 році випустив першу збірку віршів «Зараз та інші дні». Остання його збірка «Відкрито закрито відкрито» побачила світ у 1998 році. Аміхай був двічі одружений. Від двох шлюбів мав двох синів і доньку. Помер у 2000 році від раку. За висловом Роберта Альтера, Єгуда Аміхай заслужено є найбільш перекладуваним єврейським поетом після царя Давида.

*** я не був одним із шести мільйонів що загинули у голокості і не був серед тих хто врятувався я не був одним з шести сотень тисяч що вийшли з єгипту але прибув до землі обіцяної з моря я не був серед них але вогонь і дим залишились в мені, стовпи вогню і стовпи диму провадять мене дорогою вдень і вночі, залишився в мені несамовитий пошук аварійних виходів і слабких місць, голизни моєї країни, втечі у слабкість і надію, залишилась в мені жадоба шукати живу воду у тихих розмовах із каменем і у скажених ударах. а потім − мовчання без питань і без відповідей. мене розмололо майже на пил між 248

*** юдейська теологія, тео, тео, в дитинстві я знав хлопчика, якого звали теодор, як герцля1, але мама називала його тео, тео з майданчика, додому, тео, не грай з поганими дітьми, тео тео лог ія ія ія. мені хочеться бога, якого видно і який не бачить, щоб я міг повести його і показати йому те, чого він не бачить. і мені хочеться бога, якого видно і який бачить. мені хочеться бачити як він заплющує очі, ніби дитина, що бавиться у сліпця. мені хочеться бога такого, як вікно: коли я відкриваю його, то бачу небо, не виходячи з будинку, мені хочеться бога такого, як двері, що відкриваються лише назовні, але бог він як двері, що метляються на косяку всередину і назовні, вертаються, крутяться, крутяться2 без початку без кінця3 Теодор Герцль – єврейський громадський і політичний діяч, журналіст, письменник. Основоположник ідеї політичного сіонізму, провісник створення єврейської держави 2 Пор. Екклезіяст 1:6 «Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер…” (пер. І. Огієнка) 1

Рядок з гімну “Володар Всесвіту” (‫)עולם אדון‬ 249

Аня Хромова ПЕРЕКЛАДИ З ЄГУДИ АМІХАЯ

єврейською історією і світовою історією, мов між двома жорнами. сонячний рік і місячний рік то випереджають один одного, то один від одного відстають стрибають і урухомлюють без упину моє життя іноді я падаю у проміжок між ними щоб сховатись або потонути

Поезія

*** світ переповнений пам’яттю і забуттям вони як море і суходіл. часом пам’ять то суходіл, міцний і сущий а часом пам’ять − море що вкриває собою усе і затоплює. тоді забуття стає суходолом рятівним ніби арарат

250

Ия Кива СТИХОТВОРЕНИЯ Поэтесса, переводчица. Родилась в Донецке. Окончила филологический факультет Донецкого национального университета. С 2014 года живет в Киеве. Стихи, рецензии и переводы публиковались в журналах «Студия», «Слово \ Word», «Нева», «Радуга», «Плавучий мост», «Новая Юность», «Новый мир», «Белый ворон», «Лиterrатура», на сайтах Litcentr и Polutona и др. Стихи переводились на польский и литовский языки. Перевела роман Марии Галиной «Автохтоны» на украинский язык (Фолио, 2016). Лауреат ряда международных и украинских поэтических фестивалей. Лауреат литературной премии им. Юрия Каплана (2013). Лонг-лист литературных премий «Белла» (2014) и «Дебют» в номинации «Поэзия» (2015). Участница поэтических чтений «Книжного арсенала», фестиваля поэзии «Киевские лавры», литературного фестиваля в рамках Форума издателей во Львове, фестиваля «Ї» и др. *** не ходи на кладбище, там нет никого живого, только тот, кого схоронили, очень любили, морок, морг, колото-резаные, ножевые, 251

Поезія

в рамочке черной сидит, на тебя глядит глазами большими серыми, твоими на кладбище нет никого, кроме сорок, но о том ни гу-гу, о том никому, тсс... молчок, люди приходят, красят ограды, кому оно надо, доподлинно неизвестно, но время и место красить ограды, и мы никого в живых не оставим за ними приходят безбожные и травяные, пьют, песни поют, ничего святого, жалко их очень, зачем они все такие работящие, мужики настоящие, а вот тоже плачут, буду любить тебя всегда, я не могу иначе, дайте, пожалуйста, смерть, без сдачи третьи приходят, не издают ни звука, смотрят перед собой, шевелят губами, прозвища и имена перебирают, трутся телами о потускневший мрамор, смерть – это то, что опять случилось не с нами месяц проходит, больно, как всему живому, год проходит, больно, как всему живому, пять лет проходят, больно, как всему неживому ***

как убили отца снилось я в окружении вывороченных деревьев мутной воды подступающей к самой пятке балкона второго этажа шаг и обнимет сепия 252

Ия Кива СТИХОТВОРЕНИЯ

и ведь красиво как у Тарковского а по правую руку земля стала горы из дому и не думай то ли ты плот то ли плотник обратная перспектива отче отче для чего ты меня оставил *** а когда пришел черед быть убиенным стали все вокруг говорить по-литовски стали обращаться ко мне Янукас стали призывать мя в родную землю я им боже мой говорил я не литовец я им боже мой говорил это на идиш я им боже мой говорил это на русском я им боже мой говорил на украинском там где Кальмиус впадает в Неман плачет дитятко во костеле

253

КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА1

(Роздуми у семи тезах) Володимир Соломонович Біблер (1918–2000) – російський філософ, творець оригінальної філософської системи діа-логіки, або логіки діалогу культур. Його філософія глибоко вкорінена в традиції класичної німецької філософії ХІХ століття і є результатом її фундаментальної критики. За Біблером, радикальні зміни не лише мислення, а й суспільного життя, які відбулися в ХХ столітті, роблять насущним новий порівняно з класичною раціональністю тип розуму – розуму, який робить своїм началом саме обґрунтування культури, а не науки, на відміну від класичного Науковчення. Біблер послідовно розвиває концепцію культури як діалогу культур: культури різних епох не знімають одна одну на шляху прогресу, проте в мисленні, художньому баченні, громадському бутті сучасної людини вони спілкуються, сперечаються, взаємопередбачають і взаємообґрунтовують одна одну. Саме із цієї точки зору він аналізує гостро сучасні проблеми культури, цивілізації, громадянського суспільства, освіти і т. ін. Ми хочемо в рік ювілею Філософа нагадати про цей напрям думки, тому пропонуємо читачам переклад статті «Культура і освіта». Написана більше ніж 25 років тому, вона досі залишається актуальною. 1. ХХ століття – століття, коли культура зсувається до епіцентру всіх буттєвих, інтелектуальних, соціальних, виробничих, Російське слово «образование» (освіта) буквально означає «формування, надання образу» і за етимоном збігається з німецьким словом “Bildung”. Саме геґелівське поняття Bildung’а Біблер має на увазі. – Прим. ред. 1

254

2 Маю на увазі, що читачам знайомі провідні ідеї «філософської логіки культури»; особливо див.: В. С. Библер. От наукоучения – к логике культуры. М., 1991 та Итоги и замыслы. Конспект философской логики культуры. Вопросы философии. 1993. № 5.

255

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

національних трагедій і відтак – перевизначається. Хоча будь-яка із цих трагедій замішана на неприйнятті культури і невпинно відкладає свій катарсис. 2. Усі такі перипетії буття у культурі, точніше – для ХХ століття – в неможливому, але насущному передодні культури – зосереджуються в особливо-всезагальному р о з у м і, оберненому на самого себе і, таким чином, – на вихідне обґрунтування нескінченного, одвічного буття, «так, ніби…» воно було твором (культури). У цьому осередді зустрічаються та взаємопочинаються – як одночасні – всі культури й, відповідно, – р о з у м и минулих і (можливих) майбутніх культур. Перша та друга тези окреслені тут дуже стисло2, радше – лише названі, як вступ до мого основного роздуму, але – такий вступ, без якого основний текст буде незрозумілим та спустошеним. 3. Це вирішальне перетворення розуму потребує докорінної перебудови всієї системи освіти та всіх її цілей. Якщо у Новий час метою та сенсом школи (наразі йдеться передусім про середню школу) було формування людини о с в і ч е н о ї, то у переддень ХХІ століття сенсом школи є участь у житті «людини культури». 4. Підготовка «людини освіченої» передбачала (і досі передбачає) таке: 4.1. Школа передає (бажано – ефективно та економно, у якнайщільнішій формі) певному індивіду ті знання, вміння та навички, які накопичило та «зняло» (див. Гегель) людство на певний рік, скажімо, на 1994 рік. Ці знання та зафіксовані у них предмети (фізика, історія, математика, біологія, література...) мають бути попередньо перетворені на предмети н а в ч а л ь н і, адаптовані до шкільного сприйняття, перетворені на форму п і д р у ч н и к і в, які можна донести до учня у процесі н а в ч а н н я, в особливому способі спілкування «Вчитель–Учень». Вчитель (і так само учень) мають оволодіти здатністю «перемотати» «наукове незнання» (характерне для науки – в будь-якій її формі) – у самовдоволене знання «як таке», – за

Критика та публіцистика

схемою – «ось що знає та вміє сучасна теорія і практика, у найбільш узагальненому та найбільш анонімному вигляді; найпростіші початки такого знання, вміння і т. ін. ви, учні, і маєте засвоїти, зробити особистим надбанням». 4.2. Усе, що зробили і зуміли люди у минулі віки, – це сходинки до сучасного рівня, до сучасного зрізу людських знань та вмінь; ці справи минулого можуть (і повинні) становити інтерес для цікавості та допитливості сучасних дітей, можуть і повинні мати інтерес евристичний, – щ о б краще і більш свідомо оволодіти знаннями сучасними, найконкретнішими та найрозвиненішими. – Опанувати результат – і – шлях до нього. Але само по собі це – п і д н і ж ж я сучасності та – се, звісно, також корисно – предмет сучасного самовдоволення і гордощі. 4.3. Відповідно до будови науки і практики Нового часу навчальні предмети в школі освіти (зокрема – у школі розвивального навчання3) розміщені мозаїчно, енциклопедично, тобто окремо один від одного, при майже цілковитій відсутності переходів та містків між ними. Існують («а як же інакше?») окремі уроки і педагоги: математики, фізики, гуманітарних «наук» і т. ін. Цим передбачається, що і психологічно (майже фізіологічно) у розумах та в руках учнів існують окремі «відсіки», ділянки д л я математики, д л я фізики, д л я історії... Звичайно, у цих відсіках можливо (для хорошого вчителя) робити п р о х о д и, лази, але ці проходи нічого не змінюють і не повинні змінювати в е н ц и к л о п е д и ч н о с т і всього навчального процесу. 4.4. У школі «людини освіченої» найбільш непроникними відсіки вибудовуються – між так званими «гуманітарними дисциплінами», буцімто вони лише і належать до царини культури, – і – дисциплінами «природничо-науковими» або математичними, які культури не стосуються, і – навіть у найкращих учителів – мають до культури лише «побічне відношення». У предметах гуманітарних – хоч-не-хоч – доводиться (!) допускати або навіть – форсувати спілкування з т в о р а м и культури 3

Напрям теорії освіти й відповідна практика шкільного навчання, повʼязані з дослідженнями Л. В. Занкова, Д. Б. Ельконіна, В. В. Давидова та ін. – Прим. ред. 256

Див.: В. С. Библер. Самостоянье человека. Кемерово, 1993. 257

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

(вірші, романи, живописні полотна, історичні документи тощо), актуалізувати спілкування: автор – читач – автор… У предметах природничо-наукових та математичних спілкування з авторськими творами майже цілком та цілеспрямовано виключається (роль підручника), якщо не зважати на деякі екзотичні винятки (задля імітування цікавості). Хоча у предметах гуманітарних таке спілкування все ж таки мимохіть є смислом «навчального процесу», цей культурний смисл доводиться (бажано?) звести до освітнього значення – до духовного, соціологічного, фізіологічного, морального і т. ін. – пояснення («зведення») феноменів мистецтва чи філософії. За самою ідеєю освіти слід ввести ці «гуманітарні дисципліни» в єдиний освітній ряд (дедалі вище і вище, краще і краще!..). Треба, хоча, втім, не вдається! Але – треба… 4.5. Істотними для ідеї «людини освіченої» є відсіки т е о р і ї т а п р а к т и к и . Це – посудини не сполучені, соціально відокремлені, а необхідні переходи та взаємодії (за схемою «практика – критерій істини», або «не слово, а справа»… або…) здійснюються за суворого соціального контролю, у режимі «управління – підлеглість». У плані переходу від «діяльності самонапрямленої» до діяльності «від... на...» (від людини на предмет) шкільна освіта є значущою як «підготовка до життя», «вгвинчування в майбутню спеціальність», спрямування загальних шкільних (універсально-мозаїчних) знань у вузьку горловину професійної справи – починаючи з Інституту або – позаінститутських спеціалізацій. Утім, сам окремий відсік н а практиці поділяється на майже непроникні відсіки. Це – Праксис у найширшому, проте й у гранично невизначеному сенсі – у сенсі: «Таке життя!..» Або – «Теорія, друже мій, суха, але вік буяє дерево життя». Далі, це практика у Марксовому філософському розумінні: – у сенсі «предметної діяльності», в усіх її поворотах, – відповідно у філософському та політекономічному4. Це – вузько гносеологічне значення практики у схематизмі експерименту – «змінити предмет, щоб зрозуміти, яким він є д о та п о з а зміненням» (на відміну від схеми звичайної діяльності: «пізнати, щоби змінити і використати»). Це, зрештою, ілюстративні досліди на уроках фізики чи хімії, плюс уроки праці або – трудовий заробіток. Усі ці різновиди «практики», змішані докупи, можуть осмислюватися та

Критика та публіцистика

реалізовуватися у «загальноосвітній школі» лише в самодостатній площині виховання, яке м’яко обрамлює реальну навчальну, шкільну справу, і – жорстко їй протиставлене. 4.6. Будь-які спроби запровадити в «навчанні-освіті» певну рівноправність, співпрацю, «рівнодію» Вчитель–Учень лише позбавляє сенсу процес формування «людини освіченої». Сама суть новочасної школи вимагає досить жорсткої вертикалі. В «ідеї освіти» Учитель, по-перше, це – «медіатор» всезагального знання та вміння, який одноосібно, за допомогою Підручника, перемотує всезагальне (точніше – узагальнене, усереднене) наукове надбання – у модальність надбання одиничного і приватного. По-друге, сама будова знань, умінь, навичок, призначених для освітнього засвоєння, має строго вивідний, траєкторний характер, що виключає з предмета розуміння, з його змісту, з його сутності будь-яку тінь, навіть – тінь тіні діалогізму. Істина (навіть у спрощеному та усередненому її вигляді), за визначенням новочасної науки, – позадіалогічна. Звичайно, евристично, методично діалог (гра у рівність) і тут є дуже бажаним; але – у підсумку, в результаті (зі змісту знань) діалог має бути витравлений без залишку. Звісно, добре, коли вчитель хороший, добрий і демократичний, це дуже сприяє процесу навчання, але до змісту засвоєного «матеріалу», до самої предметності всі ці чудові якості вчителя і всі ці необхідні блага співпраці стосунку не мають. Просто-таки, – жодного стосунку. По-третє. Побічні учнівські репліки, «відкриття» та «монстри» мають розглядатися у «школі освіти» як непотрібні, небезпечні (хоч, можливо, гарні...) відгалуження від суті справи, від сутності речей, і вони мають бути – бажано тактовніше і усмішливіше – вирізані з істинного залишку справжніх знань, відрізані від переможного Сходження до дійсно Конкретного. Так само, як мають бути вирізані із цього залишку, або ж осаду – дитячі сперечання і суперечки. Це – знов-таки – річ гарна та психологічно корисна, але істини як такої не стосується. Перпендикуляр – істинне знання, що височіє над дитячим незнанням – має бути неусувним. У двох векторах: вгору – вниз. Тут необхідний один відступ. Поки що я окреслив ідею освіти (у середній школі, тобто на цьому особливому відтинку кривої лінії «сходження») в найідеальнішому та найбільш усередненому вигляді. 258

259

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

Проте від самого початку культури Нового часу ш к о л а (саме як школа) таїла у собі одне дуже істотне, хоча у ХVII–XVIII столітті ще мало помітне, розгалуження. На шкільному перегоні о с в і т а має не абстрактно «перемотувальний» характер, а характер специфічний для завдань школи. Школа Нового часу, долаючи свою частину траєкторії сходження, виконувала двоєдине, а потім – дедалі більш і більш антиномічне завдання. По-перше, школа мала передавати наукові знання не у власне науковій формі (необхідній у контексті розвитку науки), а у формі знань та вмінь, необхідних для кваліфікованого робітника – у його відносинах із машиною (у широкому сенсі слова). Тобто у відносинах із наукою, вже знятою в технології та (або) у системі робітничих навичок – із наукою, з н а ч у щ о ю у виробництві (і в побуті). Зрозуміло, що за такого повороту науковий рівень мав бути «додатково» усередненим та підкреслено анонімним. Звичайно, у русі новочасного виробництва такий (шкільний) рівень знань повсякчас розширювався і поглиблювався. Для виробництва та побуту потрібен був дедалі більш обізнаний і розвинений робітник. І все ж таки у школі «людини освіченої» сам схематизм («наука – тією мірою і у тій формі, у якій вона придатна для Maschinerie») стійко зберігався та відтворювався. По-друге, школа «людини освіченої» від самого початку виконувала і інше завдання, достатньо антиномічне щодо першого. Це – завдання: – підготувати учня до вступу до вишу. Се означало, що школа мала стати першим щаблем для подальшого сходження (десь іще років на п’ять), незважаючи на пристосування до машини – допоки... Зрозуміло, що будова знань для першого завдання і для другого завдання повинна бути цілком відмінною, має бути інакше перенормованою. І – водночас – ці норми, що виключають одна одну, мають збігатися. До початку ХХ століття ця антиномія була прихованою та легко оминалася, скажімо, у розщепленні на гімназію та реальне училище або якимсь іншим шляхом. У ХХ столітті ці завдання, з одного боку, стають дедалі більш розірваними, непримиренними, несумісними, а з іншого боку, кожне із завдань дедалі більше втрачає сенс самé у собі, «зсередини». Трохи – про розщеплення цих завдань. Саме тепер, на початку доби автоматизації та інформатики, на якийсь час (на мою думку,

Критика та публіцистика

досить нетривалий) видається, що у зв’язці «школа – виробництво» від рядового робітника – випускника школи – вже взагалі майже не вимагається щось знати і розуміти (все зроблять машини); від нього вимагається лише самий мінімум прагматичних та неймовірно усереднених знань. У 60–80-ті рр. американська школа будувалася саме у розрахунку на гранично стислий мінімум напівпрактичних знань. Але у 90-ті роки ця надпрагматичність уже відчувається як пастка, як криза. Річ у тім, що разом із розвитком інформатики та автоматики від «рядового робітника» (?) дедалі більше вимагається не бути «при машині» (виробничій або ж – обчислювальній…), а бути п о р я д із цілісним виробництвом, змінювати програму автоматичних систем за самою їхньою сутністю, вимагається здійснювати самонапрямленість своєї діяльності. Але це виключається. Сама побудова «школи освіченої людини» зорієнтована на учня, який добре (культурно) знає, але не здатний культурно н е з н а т и . (Утім, докладніше про це див. п’яту тезу моїх роздумів). З іншого боку, вихідний характер вишів у ХХ столітті настільки змінився (орієнтуючись на логічні начала думки), що вищий навчальний заклад уже не може вдовольнитися тим «матеріалом», що надає йому звичайна середня школа. І – особливо – не може вдовольнитися тим напівфабрикатом, що дає йому квазісучасна школа, налаштована на працю з лічильною машиною. Виш шукає «своїх учнів», іде шляхом Колмогорова, Фізтеха тощо. Але сказане вже – водночас – свідчить не тільки про розщеплення – «на розрив» – двох завдань, а й про їхній внутрішній розбрат, про розрив «у собі»... Школа освіти втрачає своє двоєдине завдання, «ноги розповзаються» (зсередини самого ідеалу «освіченої людини»). Замість двоєдності «править бал» розірвана антиномія. 4.7. Кажучи узагальнено, «школа освіченої людини» будується в орієнтації на розвиток науки і виробництва (та за схемою цього розвитку), «знімаючи» – у школу, у переходи від класу – до класу, від віку – до віку, – цілісний траєкторний процес власне наукового «зняття» (сходження), яке, своєю чергою, «знімає» буття у культурі. Це потрійне «зняття» було – і великою мірою ще залишається – необхідним у пафосі пізнавального розуму, і насамперед у контексті новочасної взаємодії «теорії» та «практики». (Вживаю ці, не зовсім 260

Не розвиватиму далі основні визначення «школи людини освіченої». Про це можна і необхідно ще багато сказати, та наразі перейду до магістральної моєї теми, заради якої я й удався до такого розлогого відступу про підготовку освіченої людини. 5. Тепер, можливо, надто спрощено – заради наочності – розвиваючи протиставлення двох форм «освіти» (про правомірність такого поняття стосовно школи ХХІ століття я ще скажу), сформулюю сенс ШКОЛИ у процесі формування (самоформування) л ю д и н и к у л ь т у р и. 5.1. Школа «людини культурної» передбачає те розуміння чи, хоча б, ту інтуїцію культури, які було окреслено в тезах першій та 261

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

точні поняття, але наразі не до їх уточнення). Далі, це «потрійне зняття» було єдино можливим у соціумі Нового часу, коли вся культура мала змогу безпосередньо впливати на «все життя», лише проходячи через вузьку горловину науки. При цьому «все життя» неминуче розумілося як «усе виробництво» та «вся економіка». Однак і в ці століття (можливо, у ці століття – особливо) реальне життя людини і такі осереддя культури, як мистецтво, філософія, моральнісність.., та й самі вихідні починання і перетворення науки, – ніяк не могли бути втиснені до прокрустового ложа «сходження». Але самі спроби «вмістити…» були необхідними, неминучими у самій побудові шкільної освіти. У протесті проти такого «вміщення» і виростало мистецтво Нового часу. Однак у школу «гуманітарність» втискалася в особливій формі гуманітарного знання (знання?!). Свідомість, породжена всіма цими вміщеннями та зведеннями, неминуче ставала «свідомістю нещасною» (див. Гегель). Але це не інвектива. Якраз у формі «нещасної» свідомість і могла бути продуктивною у мистецтві та філософській думці цієї епохи. У трагедіях і катарсисах культури. І все ж школа «освіченої людини» настійливо (і – дякувати їй!) прагне випрямити літературу чи історію, а головне – психологію людини від 7 до 17 років – у лінійний ряд сходження. Але я відволікаюся від основного (у цих тезах) сюжету. Утім, чи справді відволікаюся? Повернуся все ж таки до безпосередніх тем сьогоднішньої доповіді. Отже, життя і «підготовка до життя» в окресленому тут новочасному контексті передбачає жорсткий поділ на школу та професію.

Критика та публіцистика

другій. – Те тлумачення і ту інтуїцію, які – за моїм припущенням – зосереджують свідомість і вчинки людини ХХ століття у новому смислі розуміння. Вже з настанням семи років свідомість сучасної людини налаштована саме на такий розум. Далі – справа за вчителем, за ш к о л о ю, за цілеспрямованими формами діалогу культур, діалогу логік. Утім, – ще більшою мірою – за тим, як складеться життя. Школа «людини культурної», відповідно до самого буття в культурі, сперечається з ідеєю «зняття» і будує процес навчання (1–11 класи) як одночасне – сучасне – сполучення (діалог) різних форм культури, різних розумів культури, – античного і середньовічного, середньовічного і новочасного, новочасного і сучасного, західного і – східного. 5.2. У школі «людини культури» кожна форма культури – у діалозі з іншою культурою – репрезентована і «передбачається» як щось здатне до нескінченного (спірального) розвитку, заглиблення «у себе», виявлення та формування дедалі нових і нових, але – власних, лише цій культурі притаманних – смислів. Відповідно, передбачається, що весь корпус знань, умінь, навичок, увесь спектр розуміння, властивий певній культурі, не знімається у культурі «вищій», «наступній за порядком», а вступає зі спектром розумінь, притаманних «наступній культурі», у складні, одночасні спілкування (запитання – відповіді – запитання) на межі різних культур. Але все це спілкування культур, увесь спектр запитань – відповідей – запитань здійснюється у ключі проблем і питань сучасних, ХХ століття (напередодні ХХІ) відбувається у свідомості та мисленні молодої особи нашого часу – починаючи від 7 років, здійснюється в осереддях сучасного н е з н а н н я, тобто – для Вчителя – на найвищих висотах сучасного знання та вміння. Це і є – ш к о л а (освіта?) в руслі ідей діалогу культур, а це означає – у руслі ідей культури. 5.3. Але про це я писав і казав уже багато, наразі хотілося б стисло осмислити безпосередньо проблему «культура – освіта». Причому в двох основних проекціях: (1) у плані можливості (або – неможливості) застосувати ідею «освіти» (див. вище докладніше) до пафосу формування «людини культурної» і (2) у плані співвіднесення ідей 262

263

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

гуманітарного мислення (і вужче – освіти) та ідей культури. Але і те, і інше – в оберненні на у ч н я, на ті риси, що можуть бути в ньому сформовані у шкільний спосіб – у шаленому сум’ятті сучасного побуту – як риси «людини культурної». Отже: 6. В ідеї «школи діалогу культур», узагалі в ідеї культури діалогу культур (культур мислення – передусім) під сумнів ставиться сам смисл о с в і т и, тобто особливої системи «перемотування» всезагальних знань і вмінь до голови та рук учня – у найбільш компактній, ущільненій, «знятій» (у підручнику) формі. Але тоді – якою мірою можна взагалі казати (а я весь час кажу) про освіту у процесі формування людини культури? Це – вкрай важливе питання. Звісно, учень у школі культури (тобто – діалогу культур) не повинен сприймати вміння, знання, запитання, відповіді, приміром, античної культури як щось «зняте» і зручно вміщене у сучасне знання та вміння. Він має осягнути античність як щось неперехідне. Звісно, учень повинен (?) власне невміння і нерозуміння, здивування, скажімо, у тих-таки античних класах, у віці 10 років, розуміти і відтворювати у старших класах як щось назавжди значуще, як голос мого дитячого (підліткового... юнацького...) «Я» у моєму д о р о с л о м у внутрішньому міркуванні та дії, у моєму міркуванні та діяльності «разом» з іншими, у спілкуванні «Я» та «іншого Я». Звичайно, у школі діалогу культур передбачається, що учнівські запитання, «монстри», припущення, сумніви, відповіді на запитання Сократа чи Піфагора, не повинні відстригатися і вичищатися із цілісного знання (мислення), а мають поглиблюватися і вкорінюватися, і культурно закріплюватись як моя індивідуальна співучасть в античній чи середньовічній культурі. Причому це стосується і вмінь та методів розв’язання з а д а ч (та самої форми їх «задавання») у ключі тієї ж античності, або середніх віків, або Нового часу. Розв’язання задач, приміром, у ключі «фігурних чисел» (їх додавання та віднімання, множення) належить також закріплювати і поглиблювати та стійко протиставляти найсучаснішим алгебраїчним методам і у 7-му, і в 10-му, і в 11-му класах. Або ж іще. Звичайно, в ідеях формування «людини культурної» переважно зникає Його Величність Підручник – як головний

Критика та публіцистика

«медіатор» між знанням (людства) та незнанням (учня), як основний посередник між учнем і вчителем. Тут – в ідеї культури – здійснюється спілкування учня (слухача, глядача, читача, співавтора) з т в о р о м іншої культури і відповідно5 з автором твору. Не пояснюватиму, що це – зовсім інше коло і тип спілкування. У цьому плані відносини «автор-учитель – читач-учень» мають бути виключені цілком і повністю. Кожен твір – мистецтва, теорії, філософії, етики, релігії – не повчає, не навчає, не напучує (тоді вони зведені нанівець, зникли з поля культури), але – залучає нас до особливого, неповторного світу, який раніше ніде не існував, у якому ми починаємо жити і з яким – уже одивненим – ми починаємо спілкуватися. (Утім, чи будемо ми під час такого спілкування чогось «навчатися» і чомусь «слідувати» – це справа нашого вибору й рішення). Нарешті, – хоча цей момент пронизує все моє протиставлення, – ідея культури, навіть спроектована в школу, зовсім інакше ставить і розв’язує співвідношення «школи і професій», «підготовки до життя» і самого дорослого буття. На цьому трохи зупинюся. Припускаю, що «освіта» (школа) у контексті культури має, передусім, розумітися і будуватися не як «підготовка до життя», а як особливий період самого життя, не менш значущий та одвічний (поки ми живі), ніж усі подальші періоди і ніж дошкільне дитинство. Це, передусім, означає, що школа ХХІ століття, беручи участь у формуванні «людини культурної», особливо різко підкреслює одне, – власне кажучи, загальне – завдання шкільної освіти: «школа готує – наперед, на все життя – того, хто навчаєть-ся, тобто навчає себе», людину, яка може і в найзріліші, і в найпізніші роки – дивуватися, зачудовуватися, «відступати» (на новому витку спіралі) у ситуацію незнання, реалізовувати й розвивати свою здатність навчати і переучувати себе. У дорослому житті ця іпостась «того, хто навчає себе» (якщо школа поставлена відповідним чином), буде ще більш вкорінюватися і відкривати нові та нові свої ресурси, повсякчас (або – періодично) взаємодіючи, спілкуючись з іншими іпостасями дорослої людини – професійно, соціально, фізіологічно, культурно значущими. Проблема «школа – професія» у цьому плані має особливий зріз, проекцію. 5 У рос. орг. со-ответственно, тобто значуща гра зі словом «відповідь». – Прим. пер.

264

6 Посилання на поняття «всезагальної» і «спільної» праці у К. Маркса. – Прим. ред.

265

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

6.1. У ключі дійсно сучасного знання і діяння (тобто – у контексті інформаційної революції, автоматизації, комп’ютеризації і т. ін.) «професіонал», «спеціаліст» різко змінює свої визначення. По-перше, він дедалі меншою мірою має безпосередньо брати участь у (напівфабрикатному) виробництві, він стає поряд із виробництвом, і його основна людська роль – у постійному змінюванні самого характеру і напряму виробництва в цілому, тобто – у постійному переучуванні, перепідготовці, переосмисленні свого теоретичного та практичного багажу. У постійному «самонапрямленні» свого Праксису. Тобто одна з основних особливостей сучасного «професіонала» полягає у розвиненій культурі гальмуватися, затримуватися напередодні діяльності, у момент (це – вже – тривалий особливий час) її – цієї діяльності – переінакшування (переучування). Той, хто «навчає-себе», постає у контексті культури – основною професією (професією?) дорослої людини. По-друге, у столітті, коли культура дедалі більше (хоча і дедалі складніше, трагічніше) зсувається до епіцентру всього життя людини, або ж – просто кажучи – в умовах комп’ютерного перевороту різко і радикально змінюється домінанта спілкування людей. Навіть у сфері безпосереднього виробництва. Це спілкування дедалі більше набуває «всезагально-індивідуального характеру» (використовую визначення, яке я розвинув у інших працях). Маю на увазі таке: замість величезних колективів сумісної праці (завод, фабрика…) силовим полем людського спілкування постає домашнє усамітнення – за комп’ютером, за інформаційнорозпорядчим пультом. Саме тут здійснюється обмін думками і діяльністю з людьми, які просторово віддалені; спілкування через континенти, а головне, – через віки, на порубіжжі культур, тобто в опануванні всезагальної праці за схемою «N (те, що зроблене та осягнене всім людством) + 1 (те, що осягнув, винайшов тільки й виключно Я – цей індивід)6. Думаю, зрозуміло, що сам характер такої праці, такого с п і л к у в а н н я (при вході до власне машинного або автоматичного виробництва) майже цілком збігається із соціумом «Школи» (як ми її розуміємо), зі спілкуванням «навчання» через твір іншої культури, точніше – у цьому творі. Але в такому

Критика та публіцистика

разі це вже не зовсім спілкування за вертикаллю «Вчитель–Учень», але дещо цілком інше (див. усе вищесказане). Таким чином, перетворення самого сенсу «дорослої» діяльності та спілкування зовсім інакше формує зв’язок: «школа – підготовка до життя – життя». Все набуває інших параметрів та вимірів. Життя «напередодні життя» дедалі більше стає одним із всезагальних визначень самого життя. 6.2. Тепер, опісля такого настійливого і тривалого підкреслення відмінностей, повернімося до розуміння зв’язків (та взаємопереходів) ідеї «освіти» та ідеї к у л ь т у р и. Або – знову сформулюємо запитання: якою мірою можливо, попри все сказане вище, говорити про о с в і т у – стосовно сучасної (точніше – майбутньої…) школи? Я все ж вважаю, що цілком можливо і необхідно. Ось із яких причин: 6.3. Тому, що процес розумового розвитку від 7 до 17–18 років є неодмінним процесом дорослішання і – психологічно неминуче усвідомлюватиметься як період «підготовки до життя», як процес о с в і т и7 індивіда. Усі найвишуканіші тонкощі «діалогу культур», усі міжвікові та міжкультурні уроки та «смислові воронки» все ж обов’язково проектуватимуться у послідовність класів, віку, знань, незнань, умінь тощо, у деяке їх «накопичення» та «зняття», тобто – у процес о с в і т и (див. вище його докладніший опис). 6.4. Тому, що сучасна школа, сучасна думка і сучасне життя (90-ті роки ХХ століття) існують реально і проблемно на межі між ідеєю «науконавчання» та – ідеєю «культури». І – так само реально процес сучасного навчання є деяким проектуванням домінанти «людини освіченої» у сферу «людини культурної» і – навпаки – домінанти «людини культурної» у сферу «людини освіченої». Це взаємне проектування пронизує і наукові теорії ХХ століття, і його виробничу діяльність, і соціальні напруження. Я вже не кажу про те, що всі чудові речі, пов’язані із соціумом «індивідуально-всезагальної праці», про які я говорив тільки-но, в нашій країні – ще, якщо так можна визначити, – «плюсквамфутурум»… Та головне в іншому: сенс навчання у школі кінця століття – це і є неперервний діалог, передусім, – новочасної та сучасної домінанти та, відповідно, – 7 В орг. – значуща смислова гра: рос. «образование» тут водночас як «утворення», «формування». – Прим. пер.

266

267

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

домінанти культурної та – освітньої. Самé відношення «школа – професія» або «школа – виш» просякнуте тією самою дихотомією. А оскільки, далі, власне новочасні класи (7 та 8-й) цілком будуються за зразком усередненої (знятої) наукової домінанти, за схемою підручника, а домінанта ця потребує випрямлення всіх накопичених знань та вмінь у траєкторну, висхідну лінію, та оскільки ці класи психологічно є найбільш значущими у сучасній школі, то спокуса освіти (сходження) є просто нездоланною, та, з іншого боку, – її слід повсякчас враховувати, рефлектувати і… долати в освіті (?!) людини культури (!). Можна сказати, що «людина освічена» є – сьогодні – основним Співрозмовником культурної людини. 6.5. У цілісній культурі сучасності існують (як і в кожній історичній культурі) особливі «підкультури», внутрішньо цілісні утворення, способи життя. Однією з таких субкультур є «культура ш к о л и» (навчання). Ця культура – починаючи, щонайменше, від античності, – має власні традиції, власні внутрішні перетворення та переосмислення. «Культура школи» (в усіх її перетвореннях та внутрішніх діалогах) – це особливий і відокремлений період життя, зі своїми доволі жорсткими формами організації, лакунами та осереддями… У сучасній школі саме «школа освіти» (класно-урочна система, вакації, ієрархія «Вчитель–Учень», межа між школою та навколишнім Великим життям…) несе – з найбільшим навантаженням – цю ідею школи «як такої». Нехай у початкових класах це буде «гра в школу», але це така гра, яка перетворює дошкільну гру – на особливий тип діяльності, на особливе обернення «свідомість – мислення – свідомість»… Припускаю, що збереження і укорінення «культури школи» (і – культури шкільної освіти – див. вище) є вкрай суттєвими не лише у «школі культури», але – взагалі у сучасній цілісній культурі, у її внутрішніх життєвих відмінностях і діалогах. Я категорично проти перетворення школи на містерію самодіяльності та на підробку під спонтанну «творчість»… І мистецтво, і наука, і філософія потребують ш к о л и , у найсуворішому і технічному сенсі. Школа культури не меншою, а більшою мірою, ніж інші, має стати школою і в цьому сенсі. У ХХ столітті, напередодні століття ХХІ такі дисциплінарні засади вносить у навчання, передусім, школа Нового часу, школа людини освіченої, причому

Критика та публіцистика

саме в її сперечанні з «людиною культури» (борони Боже – з «людиною розхристаною»). Ось деякі з підстав, які дають змогу стверджувати, що школа культури неодмінно відтворює свого основного Співрозмовника та опонента – школу освіти. Щоправда, тут необхідна одна примітка. За доби «онтологіки культури» сама ідея «людини освіченої» та взаємне відтворення – в єдиній школі – школи культури і школи освіти – передбачають, що сама «людина освічена» розуміється та формується лише в її власній культурній цілісності, тобто як деяке (діалогічне) взаємообернення людини освіченої – людини просвіченої – людини вихованої... Причому ці перетворення як передбачають, так і виключають одне одного. Про це я зараз не говоритиму, цю проблему я докладно розробив у серії доповідей «Ах, яка вихована, освічена, просвічена, культурна людина». Оскільки ці доповіді не надруковано8, додам лише, що ідею «людини освіченої» можна осягнути насамперед – у «Феноменології духу» Гегеля; ідею «людини просвіченої» – у Кантовій «Критиці здатності судження»; ідею «людини вихованої» – у книгах Руссо та романах виховання. Однак питання про те, як це втілити у школі культури, у специфіці освіти (у вузькому розумінні) – це ще необхідно осмислювати і, найголовніше, – здійснювати... 7. Тепер стисло сформулюю заключну тезу моїх роздумів (особливо тих, що розпочато в п’ятій тезі). На мою думку, зсування центру тяжіння у шкільній освіті – до ідеї «людини культурної» аж ніяк не тотожне ідеї «освіти (і мислення) гуманітарного». Думаю, що це твердження є істотним – і за суттю, і тому, що сьогодні ототожнення «школи культури» та «школи гуманітарної освіти» (далі йде ще одне ототожнення – з гуманітарним «вихованням») дуже проситься до розуму, дуже модне і дуже небезпечне. Ось кілька досить стислих міркувань (докладніше щодо цієї теми я вже багато писав і говорив). 8 Нині матеріали до доповідей надруковано, див.: «Ах, какой воспитанный, образованный, просвещенный, культурный человек!…» (Об историческом, личностном и педагогическом споре этих определений) // Библер В. С. Замыслы. М., 2002. – С. 391–446. – Прим. ред.

268

269

Володимир Біблер КУЛЬТУРА І ОСВІТА

7.1. Формування людини культури є цілісним (неподільним) процесом, до якого «дисципліни» природничо-наукові та математика входять так само органічно, як «дисципліни» гуманітарні. Це – не людина культури, якщо вона є навиклою в історії або у літературі, але не увійшла у внутрішнє (неподільне) ядро – смисл – цілісної культури. (До речі, сама гуманітарна – переважно – освіта нині тлумачиться так само вузько – як збільшення кількості дисциплін гуманітарних та як зменшення і послаблення дисциплін, предметів природничо-наукових чи математичних.) Щоб пояснити, що я маю на увазі, коли кажу про «неподільне ядро» цілісної культури, обмежуся одним прикладом. Опанування (сучасною людиною, у сучасному мисленні) античної культури передбачає – передусім – розуміння («занурення» і водночас «одивнення» ідеї ейдосу – внутрішньої форми. Для людини античності зрозуміти – світ, предмет, себе саму – означає космізувати космос у красу «внутрішньої форми», першоіснування. Так будується і антична математика, і антична історія, і антична трагедія, і антична механіка... Навіть сильніше: сама ідея «внутрішньої форми» може бути осягнена лише як неподільна тотожність слова та числа і, далі, як межа макрокосмосу та мікрокосмосу: світу і людини. Окрім того, у цьому неподільному ядрі (ейдосі-акме-архе...) взагалі не існують окремо математика та філологія, вони внутрішньо передбачають одна одну. Сучасний учень, який зрозумів, приміром, грецьку трагедію, – не зрозумів грецької трагедії, якщо не зрозумів... піфагорійської математики, або – геометрії Евкліда, або – «Історії» Геродота... Сказане, звичайно, стосується – з відповідними змінами – культури середньовічної, або – новочасної, або ж взагалі – східної (скажімо, індійської), але в ключі культури сучасної. Думаю, Ейнштейну була потрібна скрипка не більшою мірою – але й не меншою! – ніж Стравінському – математика або Мандельштаму – Ламарк. 7.2. Оскільки культура – це діалог культур, у цьому діалозі (у цілісності культур, що діалогізують) проблема мовлення, мовленнєвих форм та жанрів, їхнє взаємовизначення є проблемою математики, чи фізики, чи біології не меншою мірою, ніж проблемою поезії, чи історії. Інакше кажучи – поза єдиним мовленням, що поєднує й відокремлює математику, фізику, історію різних епох, узагалі не іс-

Критика та публіцистика

нує культурної цілісності. У цьому розумінні можна сказати, ніби полемізуючи із собою, що у культурі все є сферою гуманітарною. І то не у сенсі «дисциплін» або «предметів», але, по-перше, у сенсі домінування мовленнєвих проблем; по-друге – у сенсі вихідних визначень «мікросоціуму (мікрокосмосу) культури»: трагедії – в античності, передусім – в Елладі, «життя-в-окрузі-храму» за середніх віків, романного слова – за Нового часу, ліричного начала (особливої ролі авторства) у культурі сучасній. До речі, сама сутність інформаційної революції та проблема мов (у дуже узагальненій формі) не випадково постала всезагальною проблемою сучасної наукової та виробничої революції. По-третє, основна сфера культури – сфера творів (не «продуктів», не «знарядь») – проникає всі грані мислення і тому є однаково значущою і для мистецтва, і для філософії, і для теорії, хоча саме у мистецтві та у філософії має своє найбільш цілісне втілення. Проте і математика, і фізика (приміром) є феноменами культури постільки, поскільки вони осягаються у ключі творів. Це є особливо значущим у ХХ столітті. Галілей значущий своїми «Діалогами», Ньютон – своїми «Началами»... 7.3. Зведення культури до «чистої гуманітарії» небезпечне також у плані психолого-педагогічному. Якщо у розумі людини розвинений один, власне гуманітарний, «відсік» і деградував, усох «відсік» математичного мислення або первинного бачення п р и р о д и (і як цілісного космосу, і як арсеналу можливих знарядь, і як витоку розщеплення різних природничо-наукових дисциплін), тоді це мислення нездатне до того внутрішньо необхідного діалогізму, що притаманний сучасному мисленню – дії – спілкуванню. Але тоді воно (це мислення) і не гуманітарне. Можливо, провідним продуктивним внутрішнім діалогом (визначенням) сучасного мислення є діалог («тріалог») філософської розумної відначальності – математичної строгості і конструктивності, – гіперболічної художньої уяви. (У сучасному – ХХ ст. – мистецтві таке потрійне сполучення особливо суттєве.) Однак час зупинитися... Так, зупиняючись на трьох крапках, увірву свій роздум на тему «культура і освіта». Переклад С. Копилова 270

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ1 ОЛЕНА ІВАНЧУК Коли розпочався Майдан, я була у відрядженні в Ізраїлі як співробітник посольства України. І все, що відбувалося в Україні, я і мої колеги могли спостерігати лише за допомогою Інтернету. Звісно, ситуація була непроста, тому будь-яких робочих обговорень не було, але, ясна річ, що кожна людина в посольстві переживала. Ще до лютого у нас біля посольства було кілька мітингів, і люди, які тепер є нашими друзями, тоді були нашими опонентами. Це було дуже нелегко – бачити, спостерігати, не демонструючи свою власну позицію. Я пам’ятаю дуже добре ці останні дні – 20-ті числа лютого. У нас знову був мітинг, коли у Києві було найбільше кровопролиття, це були справді тяжкі дні для всіх. Посольство підключилося до допомоги пораненим 22 лютого – це був переламний день. Тоді подзвонив посол і сказав, що ми будемо організовувати тут лікування постраждалих, і доручив мені контактувати з Києвом, шукати тих людей, які потребують допомоги. У мене, звісно, були на той момент на Фейсбуці контакти тих людей, які підтримували події на Майдані. Я одразу почала намагатися зв’язатися з ними, але це виявилося не так просто – знайти тих постраждалих, яких можна було би привезти сюди на лікування. Я зверталась і до своїх давніх знайомих – хто б міг щось порадити. Від них вибудовувався такий ланцюг людей, дотичних до постраждалих. 1 Подані тексти інтерв’ю – фрагмент із книги з робочою назвою «Допомога постраждалим. Майдан. Свідчення» видавництва «Дух і Літера», яка найближчим часом побачить світ. Це один із епізодів міжнародної солідарності з Україною та українцями людей доброї волі з багатьох країн світу: Польщі, Литви, Канади, Америки тощо.

271

Критика та публіцистика

Тобто ви нікого із координаторів на той момент не знали? Шукали їх через друзів? Звісно, потім, аналізуючи те все, що відбулось, я зрозуміла, що то був просто хаос, що справжньої координації на той момент, у 20-х числах лютого, не було і серед українських волонтерів. А коли ви зверталися до друзів і знайомих у Фейсбуці, то це була офіційна пропозиція Посольства про допомогу? Посольство – це державна інституція, вона представляє владу, яка є. Тобто доки ситуація була невизначена, ми не могли відкрито підтримувати ті сили, які в опозиції до влади. А оскільки я є державним службовцем, то мушу або діяти згідно з основною позицією влади? або просто тут не працювати. Не бути державним службовцем, це зрозуміло. Тому мої активні та відкриті дії почалися з того моменту, коли я отримала доручення від посла. Тому що в іншому разі я могла би діяти тільки від себе, висловлювати свою думку. Це доручення відповідало моїм поглядам, я зраділа йому, тому що мені хотілося допомогти тим людям, які постраждали, тож мої особисті погляди і моє доручення збіглись. Я діяла від імені посольства, але і на основі своїх переконань. Ми писали листи й Ользі Богомолець, і офіційним установам. Вона тоді ще не була офіційним представником влади, вона так само була волонтером. Ми адресували їй листи, щоби показати волонтерам серйозність наших намірів. З одного боку, треба було знайти людей, які потребували допомоги, а з іншого – ті місця, де їх могли б лікувати. Бо кожна лікарня має власну спеціалізацію. Почали надходити пропозиції від різних медичних фірм, але вони просили, щоби ми надали інформацію про те, які поранені. А на початку ви взагалі нічого не мали? Так, можливо, були: ім’я, прізвище – більше нічого. Інформації було дуже мало, на якомусь етапі було декілька списків. Уже більш272

Ніхто з тих, хто брав участь в організації цього перельоту поранених, – наприклад, Марина Лисак, яка безпосередньо це робила, – не зміг відповісти на запитання, коли вони 2 Наталія Попова-Соколова – членкиня «волонтерської сотні», ініціаторка польоту до Ізраїлю та збору коштів, одна з ініціаторів створення центру допомоги 51-й окремій механізованій бригаді. 3 Моше Асман – головний рабин України (хасидів Хабад Любавич) Всеукраїнського конгресу юдейських релігійних громад.

273

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

менш конкретна діяльність почалася тоді, коли на мене вийшла Наталія Попова-Соколова2. Наталія була помічником одного народного депутата, який підтримував Майдан. Він був з Волині, вона теж, і вони вирішили допомагати адресно, тим, хто був з Волині. І в неї було два тяжкопоранених хлопця, а також літак, тобто якісь домовленості, що їх могли транспортувати. І ще ситуація була складна із цими волинянами, бо їх відмовлялися брати в інших країнах – у них були дуже складні поранення. Ізраїль славиться медичними досягненнями, тож залишалася надія на Ізраїль. У Наталі були всі необхідні документи, вона їх нам надіслала, ми їх розіслали. В одному госпіталі погодилися взяти тих поранених на лікування. Отже, був госпіталь, готовий брати поранених, був літак, і було двоє поранених. Але той літак міг узяти більше поранених – десять осіб, по-моєму. Звісно, постало питання, що треба заповнити той літак. Ми отримували списки поранених, а потім виявлялося, що цих людей уже десь відправили, деякі, на жаль, не дочекалися відправлення. Вже під час усіх цих подій на Майдані у нас на Фейсбуці була організована така група «Israel supports Ukraine», яка об’єднала всіх цих людей, що довго під Посольством мітингували. І я сказала Наталії Поповій: «От тут є група, зайди в ту групу і спробуй з ними зв’язатися. Можливо, вони допоможуть, і процес піде швидше». І вона з ними здружилася. Ну, і ще в Києві підключилась єврейська громада, допомагав Моше Асман3. У цій громаді були дівчата, які підтримували Майдан, якось так усі зійшлися докупи і разом почали працювати на те, щоб відправити той літак.

Критика та публіцистика

взагалі почули, що є така можливість відправлення поранених у Ізраїль. Вони шукали гроші, все робили, але не знали, звідки ця пропозиція надійшла. Вони просто випадково були в Інституті нейрохірургії, привезли туди ліки, і раптом почули про ідею відправляти поранених за кордон. Так, перша хвиля пішла звідси, це правда. Грошей було дужедуже обмаль. Ми зв’язалися з Асманом, я тоді була на контакті, а потім Наташа, і паралельно ще Аня Жарова, та група «Israel supports Ukraine». А потім дівчата з єврейської громади Києва. І вже на завершальному етапі, коли поранені мали прилетіти, ми отак і познайомилися, по телефону. Ну, справді, це все було неймовірно. Там були якісь проблеми з документами, які вони тоді, вже у повітрі, вирішували. Ми писали купу тих нот до МЗС Ізраїлю, просили допомоги, тому що почали розуміти, що те буде недешево. Тут ще треба згадати одну людину, яка зіграла важливу роль, – Валерія Бабічева. Вона є лікарем тієї лікарні, куди привезли більшість поранених. Було двоє тих тяжкопоранених волинян, їх повезли до лікарні під Єрусалимом. Решта були в іншій лікарні, і потрапили вони в ту лікарню тільки завдяки лікарці Валерії Бабичевій. У нас оплат не було ніяких, гроші були лише на лікування цих поранених волинян А решта восьмеро просто їхали і все, на їхнє лікування були перераховані якісь маленькі, смішні суми, вони були мізерні. Валерія взяла відповідальність на себе: якби не заплатили, то вона мусила б компенсувати вартість лікування особисто. Тобто вона була гарантом навіть на юридичному рівні. Так, вона підписала папери, і більше за всіх ризикувала вона. Лікують тут дуже добре, ставлять на ноги дуже важких пацієнтів. Є досвід цих поранень... Військової медицини. Так. Але це коштує дуже дорого, тому що все одно наші хлопці, які до них приїжджають, для них є туристами, і вони з них таку ціну і беруть. Звісно, потім ми намагалися домовлятись, і були зустрічі 274

Ваші стосунки з місцевими активістами налагодились не одразу? Так, але після того як прийшло усвідомлення, що без участі посольства буде важко вирішувати всі проблеми, особливо фінансові – ми почали налагоджувати контакт. Звісно, на той момент ми один від одного дуже сильно залежали, нам довелося співпрацювати. Потім це переросло в хороші відносини. А те, що ми мали зробити, було справді дуже складне випробування для нас. Волонтери на своєму рівні змогли допомогти хлопцям. Так само і ми намагалися щось зробити, щоб знайти ті великі кошти. Те, що ви почали робити спільну справу, вас поєднало, хоча від початку стосунки були не такими, як хотілося б. Звісно, спочатку ті люди, з якими ми тепер дружимо, стояли у нас під Посольством. 275

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

в лікарнях, у міністерстві, ми писали в МЗС. Нам допомогли, і ціна була менша, але все одно дуже дороге лікування. Але от, що важливо, із тих двох волинських поранених один після лікування на ноги не став, але сидить. А, наскільки я знаю, у нас йому обіцяли, що він буде тільки лежати. Інший ходить, а йому тут цього теж не обіцяли. Я сподіваюся, що це лікування допомогло більше, ніж могло би допомогти лікування в будь-якому іншому місці. Виникали різні питання, хоч я переконана, що ніяких фінансових зловживань не було, всі гроші пішли на лікування. Деякі поранені за тиждень-два поїхали – які були легші, деякі тут довгий час були. Це саме те, за що волонтерам треба сказати велике «дякую» – те, як вони організували, як допомагали. Вони купували все: й телефонами забезпечили, й Інтернетом, і продуктами. Купували абсолютно все, і навіть одяг декому, і культурна програма була. Їх возили, і коли родичі приїжджали, справді щиро всім допомагали, це велика робота. Ми би це не змогли так організувати, у нас просто людей би не вистачило. А вони на себе справді взяли велику місію. А потім було ще 17 осіб, це вже з АТО. Зараз уже, напевне, рік уже ніхто не їде. Я думаю, що основна причина – це вартість лікування.

Критика та публіцистика

І скандували: «Геть усіх». Вони так і дивилися на нас – ми для них були втіленням тієї влади, проти якої вони боролися. Так, але, на щастя, продовження – більш дружнє. На людському рівні виникли зв’язки, а зараз воно перейшло у співпрацю. Власне, завдяки цим подіям відбувається і зближення між країнами. Це те, що називається публічна дипломатія, на рівні суспільства – відчувається зближення. Це був важкий період. Але люди справді жили надією, тому були готові допомогти. МАРИНА ЛЫСАК В моем Майдане был перерыв, когда я улетала на Шри-Ланку, и вернулась я в самый критический момент – 18-го числа, в ночь на 19-е. Конечно, была острая потребность что-то делать, как-то помогать. 19-е число было достаточно мирное, по сравнению с 18-м и 20-м. И мы занимались медикаментами, вещами, едой, которую мы собирали, завозили, развозили. Можете расшифровать «мы»? Наши друзья-квесторы – всё работало при помощи социальных сетей, было несколько автомобилей, мы писали в Фейсбуке. Например, я писала: «Выезжаю в 9:30, маршрут такой-то». Ребятаквесторы обзванивали, выясняли, что, например, нужны медикаменты вот в таких точках, и везли всё туда же: либо на Майдан, либо на Михайловскую, либо прямо в конкретные сотни. Информация о потребностях была в телефоне. Нам звонили знакомые из разных сотен, говорили, что и куда нужно. Ну, и утро 20 февраля началось с того, что все наши квесторские машины, которые есть, нужны срочно на Майдан, потому что скорых не хватает и к скорым недоверие. Утро, конечно, началось с ленты в Фейсбуке, как всегда, и вот – первые расстрелы. У меня даже есть пост за 20 февраля, в 9:33: «Берём пледы в машины, чтобы постелить, чтобы раненым было мягче, и едем на Майдан». 276

А где именно... Мы заезжали через Дом архитектора по улочке Гринченко, которая самая безопасная, открытая, на которую можно было выезжать в любом случае. Мы ехали по Гринченко, в тот момент мне позвонила одна из девочек-координаторов «Евромайдан-SOS» и сказала ехать к отелю «Казацкому», чтобы там забрать раненых. Подъехали туда, как раз к тому временному медпункту, который был в кафе «Вареничная». Когда мы подъехали, раненых уже увезли, и там складывали погибших, как раз возле «Вареничной». Мы хотели пройти в «Казацкий», но тут начали звонить и говорить, что нужны медикаменты. Погибших вы не помогали транспортировать? Нет, потому что мы поехали за медикаментами, что-то нужно было: капельница, кровоостанавливающее и что-то ещё. Минут 15–20 мы, конечно, там находились, когда выносили погибших ребят. Я помню сам момент, когда все выстроились буквой П, когда исполняли гимн. Ну, там было такое стихийное, хаотичное собрание. И уже нашлись ребята, которые стали вывозить погибших, а мы поехали за медикаментами. Этот день был психологически достаточно тяжёлый, потому что продуктами, конечно, уже никто из наших не занимался, мы все переключились на медикаменты. У кого-то несколько раненых умерло прямо в машине, когда везли в больницу. После событий 20 февраля возникла внутренняя потребность заняться медициной, потому что мы понимали, что Киев и киевские больницы просто не готовы к такому количеству раненых, не готовы и с точки зрения перевозки. Хотя потом уже мы узнали, что 20-го было всё достаточно безопасно в больницах. Такой переломный момент был, и 20-го числа наши ребята-квесторы вновь переключились на доставку медикаментов. А откуда средства были?

277

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

У нас было три–четыре машины, которые менялись, которые сразу же ехали туда.

Критика та публіцистика

Тогда Арсений Финберг4 начал сбор на свою карту. Мы вкладывали свои средства, если он просил: « Купите что-то, я верну деньги». Ну, честно, тогда было сложно сосредоточиться, и это не были разумные и стратегически продуманные действия. Я даже помню, мы привезли купленные нами достаточно дорогостоящие медикаменты в Институт нейрохирургии имени Ромоданова как раз тогда, когда они уже были привезены. Здесь моя логистическая натура уже включилась: «Давайте координировать усилия» . В этот же день в Институте нейрохирургии мы услышали, что медкомиссия решает, кого из раненых везти в Чехию. Говорили, что сложных не возьмут, потому что есть проблема транспортировки, и вообще это всё достаточно непросто. Было понятно, чья это инициатива была? Абсолютно нет. Слух был такой. И я написала: «Ребята, мы услышали, что происходит отбор тех, кого везут в Чехию». И этот мой пост в Фейсбуке стал таким маленьким камешком, от которого покатилась лавина. Потому что тут же нашлись мои друзья, которые сказали, что «есть возможность в каких-то больницах брать ожоговых – а знаю ли я ребят, которые пострадали от ожогов». И тут же моя сестра из Германии пишет, что есть конкретно целевой хирург, который связан с определенным направлением, предположим – брюшная полость. Есть ли данные, спрашивают из Германии, какого рода ранения, сколько ребят находится в больницах. Я понимаю, что такой базы данных нет. В том же Институте нейрохирургии мы попытались выяснить, сколько там на данный момент находится пострадавших. Оказалось, что точной цифры никто не знает, потому что часть пострадавших ещё продолжают опасаться преследований и говорят: «Я упал на стройке». Часть из них боится даже медицинского персонала. Мне кажется, что полную картину все стали видеть уже по прошествии какого-то времени. Вот эти 20-е, 21-е, 22 февраля, и дальше – первая неделя была очень сумбурная. 4 Арсеній Фінберг – засновник компанії «Захоплюючий Київ». Під час революції гідності створив волонтерську групу «Ескадрони Добра», яка стала частиною «Волонтерської сотні». Влітку 2014 разом з іншими волонтерами створив центр допомоги вимушеним переселенцям «Фролівська 9–11».

278

А куда был направлен? Из МОЗа в Посольство Украины. Был запрос от Посольства в МОЗ, и они дали список. Посольства Украины в Израиле? Боюсь ошибиться. Кто был инициатором? Я не знаю. Мы имели ответ из МОЗа – количество раненых в больницах, и с этим списком мы начали работать. Нужно было найти родственников этих ребят, потому что не все они были в сознании. Нужно было найти волонтёров, потому что у каждого раненого был свой персональный волонтёр. Нужно было понять, как Андрій Гук – нейрохірург, голова Ради громадської організації «Асоціація медиків Революції гідності». 6 Всеволод Стеблюк – полковник медичної служби, лікар Майдану, заступник керівника медичної служби Штабу національного спротиву. Після Майдану вступив до лав батальйону «Миротворець» як начальник медслужби батальйону. 5

279

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

И возникло желание как-то систематизировать этот хаос. Стало понятно, что практически во всех больницах города находятся пострадавшие; что там есть волонтёры, а среди волонтёров есть координаторы, что в Чехию и Польшу уже отправляют раненых, и что есть список тяжелораненых. Чтобы решить эти вопросы, я иду в Медштаб Майдана. Там мы знакомимся з Яной Когут – одним из координаторов Медштаба Майдана, там же были Андрей Гук5 и Всеволод Стеблюк6 (он потом нас очень много консультировал). По крупицам начинаем собирать базу данных. Как-то нарисовались израильтяне: « Мы хотим помочь, мы хотим принять участие». И здесь появились координаторы из синагоги Бродского, которые сказали, что список тяжёлых и средних раненых уже находится в посольстве Украины в Израиле. И пошёл процесс, нужна была координационная логистическая помощь. Поскольку у меня есть знакомые, есть опыт координации, мы включились вместе с волонтёрами из синагоги Бродского. Получили список, он был направлен из Министерства здравоохранения.

Критика та публіцистика

всё это происходит. И тогда на нас вышла Наталья Попова-Соколова, которая занималась волынскими ребятами. У неё были средства от её доноров на перелёт в Израиль двоих ребят. Тогда совместно с Медштабом Майдана, с Яной Когут, с нашей инициативной группой и с Натальей мы связались с фондом «Родина Майдану». На тот момент они ещё так не назывались, но эта инициативная группа из фонда «Приірпіння» была получателем средств, а уже борд, который принимал решение, был не из одного фонда, а из ряда фондов. На тот момент появилась инициативная группа израильтян, которые очень хотели помочь. И вот: в сухом остатке у нас есть список тяжелораненых, частично с Яной из Медштаба Майдана мы понимаем, кого куда забирают: Польша, Чехия, и в Австрию, помоему, Оля Чуйко уже тогда пыталась кого-то пристроить. Германия была после, через неделю-две. Самые трагические моменты были, когда ребята из списка умирали, и ты понимаешь: активные боевые действия завершены, уже не стреляют, ты пытаешься за эти три-четыре дня что-то сделать, но... Ты же берёшь ответственность на себя: мы могли бы быстрее, мы могли бы что-то сделать. Вот, у нас несколько человек из списка умерли. Дальше в координации со штабом Майдана мы смотрели, кого отправляли в какие страны, параллельно искали госпитали, больницы в Израиле, которые смогут принять. У нас были эпикризы, мы рассылали по больницам, врачи смотрели и говорили, кто готов взять этот случай. Да, но они не очень хотели неуспешных исходов, скажем так. То есть, нужно было найти волонтёров, перевести эпикризы на английский, разослать их, поддерживать контакт со всеми больницами, теребить их, напоминать, что дело срочное, что речь идёт о спасении жизни. Мы старались это делать. Эти все действия вместились в несколько дней. Да. А после того, как была найдена больница, надо было найти хотя бы первичную гарантию оплаты. Большинство больниц шли навстречу, брали меньшую часть оплаты, делали большие скидки, потому что понимали ситуацию. И ещё нужно было найти 280

Ещё и документы. Да, документы пострадавших. Тогда в некоторые страны, в которые нужна была виза, вывозили по загранпаспорту, без визы. Так как нужно было быстро, нам шли навстречу. А вот с Израилем мы попали как раз на тот момент, когда отменили визы. У некоторых ребят вообще не было документов, потому что те сгорели, потерялись, а у некоторых вообще никогда не было загранпаспортов. Да, визу не нужно было ставить, но обязательно нужно было иметь загранпаспорт, чтобы пересечь границу. Некоторых вывозили даже по украинским паспортам – было несколько прецедентов таких. Загранпаспорта тоже делали срочно, мы просто договаривались с волонтёрами, они приезжали, брали сотрудников ОВИРА, привозили их в больницы, фотографировали там раненых, подписывали документы и делали срочно паспорта. Это был огромный кусок работы. За неделю с нашей чудо-группочкой удалось найти первичное финансирование залоговой суммы на ребят, которые отправились в Израиль. Мы много озвучивали в Фейсбуке: есть такая группа тяжелораненых, мы сейчас ищем финансирование, часть уже уехала в Чехию и в Австрию. Параллельно этим занималась «Ініціатива Є+». Наши просьбы рассматривали в Австрии и в Германии, но для многих раненых были критичными несколько дней. Мы писали, что нашли часть средств на самолёт, ищем больницу, которая примет. Больницу, опять же, нашли в Фейсбуке неравнодушные, которые говорят: «Давайте мы посмотрим, давайте, давайте...». Откликнулись врачи? Откликнулись работники больницы, которые брали ответственность на себя. Была Валерия Бабичева, она киевлянка, сама живёт в Израиле, но дочка у неё здесь доучивается в школе, а она там работает в больнице. Когда был Майдан, она брала отпуск, 281

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

транспорт – медицинский самолёт, не обычный ещё на тот момент, потому что некоторые летели в «спинальнике», некоторые – на аппаратах искусственного дыхания. То есть там люди были в смертельній небезпеці, в опасности для жизни. Там это всё спрессовалось – была безумная неделя.

Критика та публіцистика

приезжала сюда, была медиком Майдана. Естественно, для неё это всё очень близко, очень болит, она и откликнулась. Насколько я понимаю, она там подписала документ, что берёт на себя финансовую ответственность за раненых, которых туда привозят. И мы их туда отправили, начали сотрудничать с «Родиною Майдану», которая согласилась заплатить часть требуемой суммы. Вы можете рассказать про вашу маленькую группку более детально? Это мои друзья, которых я знаю достаточно давно, из еврейской комьюнити, остальные девочки – это координаторы больниц, волонтёры, которые лично знали раненых. Я лично не была знакома ни с одним из раненых, я взяла на себя организаторскую функцию, потому что, когда ты погружаешься в личный случай, ты не видишь общей картины, а это мешает некой беспристрастности и, в принципе, логистике. А девочки вели этих раненых, у каждой был один или двое подопечных. Это было несколько больниц? Да, это были и БСП, и 9-я больница, и 12-я, если не ошибаюсь. В БСП у нас были Наташа Воронкова и Таня Тимошенко, Юлиана Литвиненко у нас вела 9-ю больницу. Яна Когут из Медштаба Майдана – мы с ней координировались, чтобы знать, кого мы уже отправили на этот момент, а кого нет. Она добавила в этот список Юрия Белокоза – он не майдановец, он медик, которого ранили, когда он загружал раненых в скорую помощь. Также в этой группе была Наталья Попова-Соколова, которая занималась волынскими ребятами, она сама с Волыни. У нас были ещё Марина Мовлонова, Олена Ганцяк-Каськив из «Ініціативи Є+» – она опекала некоторых раненых. И ещё были ребята из еврейской общины, которые не были связаны непосредственно с ранеными, они связывались с диаспорами, больницами – такая бумажная работа. У нас ещё было, по-моему, 50 переводчиков, которые переводили эпикризы с русского на английский. Это же пакет документов... 282

То есть, вы не обязательно знали друг друга... Мы не знали абсолютное большинство... Отсылали, присылали... Да, это всё была работа онлайн. Это наша небольшая группка, которая была виртуальной, плюс израильтяне – достаточно большая группа. Была Аня Жарова, с которой мы знакомы достаточно давно, она тоже откликнулась на один из моих постов. В Израиле они выросли в настоящее волонтерское движение. И после того, как мы отправили ребят в Израиль, там был момент, растянутый во времени – нужно было решать финансовый вопрос. Уже пошёл процесс, ставили первые диагнозы, считали, сколько это всё стоит. Они лечили в долг, это было в первых случаях... Это была вообще первая отправка. Они взяли какую-то залоговую сумму, чтобы понимать, что есть какие-то гарантии – это одна больница в Иерусалиме. Там с волынскими ребятами помог фонд «Приірпіння», они сделали значительный взнос. Там были тяжелораненые: Артем Запотоцкий и Саша Гуч, у которого, когда туда привезли, сразу нашли вторую пулю, которую не заметили здесь. У волынских было чуть больше гарантий, а во второй больнице (Медцентр Каплана) нужно было договориться. Вот тут уже подключилась и израильская группа. Отбор раненых на отправку был сложный? Отбор был таким: из этого списка забрали, из этого забрали, из этого забрали, из тех, кто остался – снова самых тяжёлых забрали. Вообще это решение принимали, в основном, медики и родственники. Потому что были ребята, которых не отпускали по медицинским соображениям. Был консилиум врачей конкретной больницы, который решал, что раненого невозможно транспортировать... Да, и были ещё такие ситуации, когда родственники не хотели. Волонтёры на тот момент оказывали поддержку, но все решения 283

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Конечно, это пакет документов, которые нужно перевести за день, по 20–30 листов. Эти ребята тоже нашлись через объявление в Фейсбуке, и мы просто делили между ними весь пакет.

Критика та публіцистика

принимали медики и ближайшие родственники, если сам человек не был в состоянии принять решение. Отправили в Израиль, продолжались отправки в другие страны – была уже Австрия с Олей Чуйко7, она активно была на связи. Мне кажется, следующей была Германия. Приехали врачи, сами ходили по больницам и говорили, «кого мы возьмём, кого не возьмём». А какое было ваше место в этой системе? Мы умели решать сложные вопросы за короткий промежуток времени. Финансирование? Ну, финансирование – это сложно, это не быстрый процесс. Быстрый процесс – это перевести эпикризы, выяснить, что, где, поддерживать постоянную связь с врачами, которые получили эпикризы. Это мы жили в таком сконцентрированном времени, а у них обед, выходные дни, праздники, день рождение дочки. А мы звонили и говорили: «У нас на кону человеческая жизнь – пожалуйста, пожалуйста, пожалуйста». То есть важно было быть этими ускорителями событий. Ну, и по вопросу финансирования я взяла на себя миссию связи с фондами. Нашими? Да, нашими – «Родина Майдан», «Відродження» – у них появились программы помощи раненым, и здесь нужно было тоже поддерживать коммуникацию. То есть были совещания, на которые приходили медики и представители фондов, и вот появились волонтёры, которые держали руку на пульсе – это была, по сути, их основная функция. Вот, сейчас нашла записи: Франция, Голландия, США, Канада, Италия, Польша, Чехия, Словакия, Австрия, Германия, – это все страны, которые в то время были так или иначе на связи. Ну, и прямая связь с Израилем. У нас тогда выработалась коалиция с Борей Даневичем8, потому что он обеспечивал юридическую поддержку. Кроме того, что с 7 Ольга Чуйко-Дурбак – голова правління фонду «Міжнародна асоціація підтримки України». 8 Борис Даневич – адвокат, член правління Центру допомоги постражж далим Майдану «Родина Майдан».

284

До какого этапа вы курировали ситуации? До момента, когда не оставалось незакрытых вопросов. В каждом случае это индивидуально, конечно, но я могу сказать, что работали группами. Я не входила в личный контакт с каждым раненым, у нас были волонтёры, прикреплённые к каждому раненому. Сам момент завершения был, когда ребята вернулись, когда были оплачены все счета, подписаны все документы, и мы понимали, что они вернулись в нормальное русло жизни. Мы же не были тогда организованной группой, это была просто инициативная группа неравнодушных граждан. Именно поэтому Роман Чумак – екс-голова правління київського «Астра Банку» («Агропросперіс Банку»). Був убитий в ніч на середу 15 лютого 2017 в селі Старі Петрівці під Києвом. 9

285

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

больницей нужно было договориться, с ней ещё нужно было подписать договор на двух языках, который нужно было вычитать и передать. Была у нас ещё группа работы с банками, у нас появились свои друзья в банковской системе, например, – Рома Чумак9, которым мы звонили и говорили: «Это история для майдановцев, нам нужно либо срочно конвертировать уже имеющиеся средства, либо сделать срочно карточку для раненого». Потом началась реабилитация, но это уже не было таким напряжённым. Сам вот этот момент, когда время было сжато, как пружина, – это было с 20 февраля по 20 марта. Да, это был самый сумасшедший месяц, потому что были основные отправки раненых за рубеж, основные контакты, поддержка, – это было 24 часа, нонстоп. И это не преувеличение: 24 часа в сутки кто-то из команды был на службе, и телефонную трубку брали и в 4 часа утра, и в 5, и в 6 утра. Это не казалось чем-то ненормальным. После 20-го марта совсем тяжёлые были отправлены. И дальше уже мы закрывали и финансовые вопросы... И с Майдана, к сожалению, сместился фокус внимания, потому что начались военные действия. Израиль, Австрия, Германия – вот три страны, с которыми мы сотрудничали глубоко и всесторонне.

Критика та публіцистика

мы могли решить многие вопросы даже быстрее, чем благотворительные организации, фонды, потому что мы не были связаны никакими условностями, сроками. Маленькая мобильная группа. Это было экстренное реагирование на сложившуюся ситуацию, вот так мы себя назвали – группа экстренного реагирования. Финалом я могу назвать тот день, когда мы собрали всех волонтёров и координаторов больниц. Я думаю, что это было в конце марта – начале апреля, когда мы собрались. Там были все-все-все волонтёры, координаторы каждой больницы. Это было в отдельном зале в «Диване», мы там теснились. Встретились для того, чтобы понять, как мы можем друг другу помогать. Потому что до этого у нас просто не было элементарно времени для такой встречи. Вот это, наверно, было логическим финалом. Помогать – это ещё помощь пострадавшим на Майдане? Да, вести майдановцев ещё. Мы обменялись как бы историями успеха – как это работает. Например, на тот момент Таня Тимошенко еще занималась отправкой в Италию. Тогда подсказывали друг другу, как быстрее перевести эпикризы – какие-то совершенно практические вещи. То есть, это была встреча таких групп, которые занимались похожими вопросами. Да, я занималась логистикой, остальные ребята были в поле, работали с конкретными людьми, с родственниками и так далее. А я просто помогла упорядочить этот процесс. Мы собрались и назвали друг друга «Волонтёрская сотня». Позже из неё выросла интернет-платформа, общественная платформа, которая не была никаким образом зарегистрирована, – просто инициативная группа, у которой сейчас ещё есть страница в Фейсбуке, там более 20 тысяч подписчиков. Из «Волонтёрской сотни» спустя какое-то время выросло три организации: фонд «Кожен може», волонтёрская сотня «Україна – світ» (Лена Масорина) и волонтёрская сотня «Добра воля» (Наташа Воронкова), которая сейчас в АТО продолжает этим заниматься. 286

Вы с ними встретились... Возник контакт с «Ініціативою Є+» – опять же в Фейсбуке – с Оксаной Сивак. С Артемом (Миргородским) мы раньше виделись буквально полтора раза в Медштабе Майдана. С этой организацией мы начали работать, когда у нас появились майдановцы, которые уже обращались к ним, были включены в их программы помощи. «Ініціатива Є+» возникла как закрытая группа «Безпечне транспортування поранених» еще во время столкновений на Грушевского, поэтому у них было время для понимания всего. Но они были немного засекреченными тогда, а когда они стали работать открыто как ГО, началось активное взаимодействие? Совершенно верно. Но про эти моменты я сейчас вспоминаю с улыбкой, потому что сейчас у нас системный подход ко всему происходящему, мы понимаем, каким образом нужно выстраивать работу. Тогда это было экстренное реагирование на сложившуюся ситуацию. Один человек никогда не сможет сделать всего. Это синергия – великая вещь. ВАЛЕРИЯ БАБИЧЕВА Валерия Бабичева, Израиль, врач, больница Каплан. Для меня Майдан начался в январе месяце, когда я приехала в отпуск и просто решила посмотреть, что это. В Израиле в основном российское телевидение, украинскими каналами как-то мало пользуются. У меня телевизора нет, в основном вся информация шла через интернет, основные новости – российские. И было показано в новостях, что «студенты избивают милицию», так было преподнесено. Звоню, а моя племянница, студентка юрфака: «Что происходит, где твоя голова? Что ты смотришь, кого ты слушаешь?» И присылает ссылку, я захожу на сайт, новости онлайн украинские – совсем другой ракурс. Я начинаю вникать – ночью, между дежурствами – и 287

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Наложился следующий всплеск с Крымом и так далее. Какое-то время «Відродження» давало средства на майдановцев, помогала и «Ініціатива Є+».

Критика та публіцистика

я вижу разницу в новостях, что это совсем биполярное преподнесение информации, и взгляд мой совсем уже другой. Больница на пятьдесят процентов русскоязычная, все начинают, конечно, хаять Украину и Киев, и я пытаюсь все на каком-то этапе защищать, пробую объяснить, что все не так, как вы это видите. Никакие доводы не проходят, и я замолкаю, на этом все заканчивается. Приезжаю в Киев накануне Нового Года и буквально второготретьего января мне сестра решила показать, что такое Майдан. Мне было интересно, одно дело – картинка в интернете, по телевизору, и другое – в реальности. Мы подошли со стороны ЦУМа, я помню, как боялась перейти эту границу. Там стояли «ежи», и я понимала – я сейчас захожу, и всё меняется. В какую сторону это меняется, я не понимала, но я понимала, что будут изменения. Я была в шоке, потому что это был город внутри города, со своими правилами, которые где-то даже импонировали – всё настолько четко, как часы, работало. И тогда мы стали приносить продукты, лекарства – больше в Дом профсоюзов. С сестрой, она работает в медицинском центре. И в какой-то из вечеров просто спросили: «Вам помощь не нужна?» – «Нам потрібні лікарі». Я говорю: «Я врач». Меня схватили в охапку так. И сразу на третий этаж, распределили на дежурство, когда нужно приходить. Накануне было какое-то письмо еврейских женщин (я не читала его), тех, которые находятся в Украине, по поводу происходящих событий. Поэтому, чтоб избежать лишних разговоров-конфликтов, поначалу не было сказано, что я из Израиля. Потом это и само собой стало ясно, уже начали даже смеяться: «Вас на какие баррикады, первые, вторые? Третьи?», говорю: «Если будет какой-то конфликт, то это втручання Израиля будет. Но, может, именно это и надо». Ощущения были очень интересные. Хоть я и человек советского воспитания, и семья интернациональная, и уважение было с детства к бабушкам-дедушкам, которые пережили эту страшную войну, – все равно, в голове не укладывалось, как можно было в эту войну победить, со щитами против массы оружия. И именно на Майдане я это поняла, когда подходили, независимо от положения социального, и доктору говорили: «Надо, пиши список, мы все принесем». Когда подходили бабушки-пенсионерки, открывали сумки 288

Расскажите о конструкции этих дежурств, как это было устроено. Единственное было условие: смены по восемь-двенадцать часов, кто сколько мог, и чтобы формировались бригады по четыре человека. Просили, чтобы не оставались один на один, то есть ходить именно группами. Все были профессиональные медики в бригаде обязательно или был микс? В нашей бригаде был один фармацевт, один был мальчик из Тернопольского мединститута, и четвертый человек был как бы балансирующий. Вы старались держаться этой бригады? Да. Договаривались, чтоб ваши дежурства были целой бригадой? Преимущественно. И уже когда узнаешь человека, ты видишь – удобно с ним работать или нет, знаешь, что от человека ждать. Причем парень, который был фармацевтом, он был из Ровно, участвовал в Оранжевой революции. В свободные минуты делал экскурс в историю, рассказывал: «Тут было так, тут было так, там были надписи, их сейчас закрыли картинками». Были ситуации, но, в принципе, январь – ничего такого, до Дня соборности Украины. Вы еще в Киеве были? Да. Но тогда уже начались совсем другие события, проблемы для медиков тоже другие. Потому что те, которые нуждались в помощи, боялись ее получать. Если говорили, что нужно поднять на третий этаж, было сопротивление, боялись, что будут везти их в больницу. А в больнице, всем уже было известно, что происходило, когда с одной 289

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

и говорили: «Дитинко, візьми тут з моїх ліків, що треба», – просто слезы наворачивались. Или когда кто-то приносил термос кофечая в эти морозы, которые были в январе. Я снимала шляпу перед народом, потому как все это было сплоченно и все один за другого, действительно, как сжатый кулак все были.

Критика та публіцистика

стороны подъезжает амбуланс – c другой стороны подъезжают УАЗики милиции. И психотерапия имела место. В это время вы не ходили на Грушевского? Ночами мы туда подъезжали, мешки там собрать, помимо медицинских дел было и волонтерское. Шины подвозили, было же такое – фонд «Шины есть, надо брать». Конечно, звук набата, этот запах, наверное, останется у меня в памяти навсегда. Были обморожения, были воспаления легких, простуды. Но опять-таки мой участок был именно сам Майдан. Были все разграничены бригады – кто-то был на Грушевского, кто-то на Европейской, кто-то в промежутке, а наш участок был именно Майдан, сама площадь. Там относительно, на тот момент, было спокойно. Потом один из раненых, уже в Израиле, говорит: «Доктор, я вас помню». Это было интересно. «У меня было воспаление легких, и вы меня ликувалы». Насколько земля тесная… Жизнь на Майдене, целый месяц, сложились связи. Мне пришлось уехать, но я все время была в курсе событий – как и что. А потом вижу в Фейсбуке, ищут человека, который поможет перевести медицинские документы на иврит и на английский с украинского. Я врач, и не считаю, что нужно тратить на это время и деньги – кто-то переведет бесплатно! Это было ночью, утром мне сказали, что со мной свяжется Марина Лысак. А сказал кто? Это был Ариель, израильтянин, который находится в Украине. А почему он знал Марину, и откуда он знал вас? Меня он знал потому, что я ему прислала это сообщение, а между собой они знакомы по Израильскому культурному центру, я эту цепочку, если честно, не до конца знаю. Он не медик, он просто включился в цепочку поиска контактов? Да, когда налаживались контакты, медиков практически не было. Потом подключилась Наталья Воронкова, но это уже было позже, когда мы вплотную начали работать с ранеными. Стал вопрос 290

Этот медицинский борт, он был оплачен? Это был просто частный самолет, он вообще не был предназначен для медпомощи, но это уже не имело никакого значения, ведь для некоторых вопрос стоял о жизни или смерти. Я считаю, что этот человек помог двум раненым остаться в живых, а цена не имеет значения, главное – спасение жизни. И речь шла о том, найдется ли для раненых, чьи выписки мне прислали на просмотр, больница или нет. Естественно, я не могла это сама решать, потому что это не частная лавочка – больница на уровне государственной, нужно было разрешение главврача. Главврач дал добро, и речь поначалу шла о двоих-троих в нашей больнице. Единственное – медицина в Израиле платная, то есть какие-то финансовые обязательства должны были присутствовать в самом начале, но это было минимально. Волонтеры в Киеве собрали сумму и перечислили, но в итоге, вместо двоих-троих в Каплан попало девять человек. Люди уже находились в самолете. Согласование было по другому количеству. А потом: «А давай еще!» – и добавили. Поначалу шли средней тяжести ранения. А за ними тяжелые – за них никто не брался, двое, как оказалось потом, вообще были в сепсисе. С одной стороны, больница, конечно, может принять и девятерых, потому что больница получает в результате конфликта Израиля и Палестины и арабов, которые вследствие этих действий ранены и требуют медицинской помощи, и израильтян. Принять – да, но больнице нужны какие-то гарантии, потому что каждое действие требует затрат, потому сумма выросла в разы. Боюсь даже озвучивать первоначальную стоимость. Оценка здесь и оценка там – две большие разницы, плюс некоторым были нужны операции. Грубая оценка девятерых, ориентировочная – восемьсот пятьдесят тысяч долларов. И мне говорят: «Ты понимаешь, тут нужен гарант, без этого ничего не будет». А я 291

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

об отправке двух раненых в Израиль, они целенаправленно летели в больницу «Хадасса», это в Иерусалиме. Человек, который спонсировал перелет, – у него были еще места в самолете – предложил: «Если вы хотите, то можете дополнить».

Критика та публіцистика

знаю, что они уже в Борисполе, раненые. «А где я найду гаранта?», – а нужно либо сейчас, либо... Главврач говорит: «Хотите выступать гарантом?» И у меня, в принципе, выбора большого нет, я подписываю страховочный чек – пока не будет произведена оплата, он находится в администрации больницы. В случае неуплаты – это основа для любых исков и взысканий этой суммы? Да. Я подписываю это, учитывая, что я – мать-одиночка, у меня умер муж в результате онкологии, я одна в стране, у меня нет никакой помощи. Я подписываю этот чек, потому что пострадавшие должны как можно быстрее получить помощь, с другой стороны, я на каком-то подсознательном уровне поверила людям, c которыми я общалась только по телефону или по Скайпу. В основном это Марина Лысак? В основном это Марина была. Первого раненого привезла волонтер самостоятельно, у него было ранение в руку, ему необходимо было лечение вплоть до пластики костей (реконструкции). Когда на следующий день прибыл самолет со всеми остальными, я на подъеме туда влетаю: «Слава Украине!» Несколько секунд была тишина давящая, и я понимаю, что, наверное, погорячилась. А почему? Потому что часть из них летели первый раз в своей жизни. Четыре человека лежали на носилках, были тяжелые. Внутренняя ситуация была напряженной, непонятной – они знали, что их везут в Израиль, но как, что, почему? Если честно, взгляд у них был затравленный. «Героям слава» – отвечают сквозь зубы. Привезла их Наташа Попова. Один из пострадавших был полковник МВД, медслужбы. Волонтеры приняли участие в его судьбе тоже, потому что этот человек хотя и МВДшник, но в первую очередь он был врачом, и на Майдане во время событий февральских помогал одной и другой стороне. Не оценить этого – было бы неправильно. Оказывая помощь, был сам очень тяжело ранен, пробиты оба легких, пробита диафрагма. 292

293

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Все были огнестрелы, и, по оценке, все были снайперские. В итоге двоих отвозят в Иерусалим, и девятерых я забираю в Каплан. Волонтеры организовали два амбуланса, которые забирали более тяжелых в Иерусалим. Двоих тяжелых в Каплан забираю я амбулансом, а других забирает посольство машинами с волонтерами. В первую очередь нужно было сделать оценку их состояния, чтобы знать, какую помощь кому оказывать, в каком объеме. Три человека попадают в хирургическое (один из них – полковник, пули, скорее всего, все были со смещенным центром тяжести, они поразили оба легких, диафрагму, кишечник и левую долю печени), и три человека попадают в травматологию. Единственное преимущество полковника в том, что его прооперировали вовремя, но образовались свищи в животе. Приняли решение не оперировать его – это бы затянуло его выздоровление и нахождение в больнице. И не факт, когда образовываются свищи, что повторная операция может чем-то помочь. Больница, помимо того, что приняла и взяла ответственность за диагностику и лечение, предоставила помещение на госпитализацию. В Израиле показания на госпитализацию совершенно другие, чем в Украине, есть определенные критерии. Если иностранец приезжает на лечение, на каждую операцию отводится определенное количество дней госпитализации, потом лечение проходит амбулаторно. Но все вошли в положение и понимали, что здесь все держится за счет волонтеров и каких-то пожертвований, которые поступали на счет больницы практически со всего мира. День госпитализации в Израиле – без ничего – стоит тысячу долларов, в реанимации это доходит до четырех тысяч долларов. Любые манипуляции, любой анализ крови – это еще, поэтому больница предоставила раненым помещение бесплатно. С одной стороны – экономия средств, с другой стороны – если, не дай Бог, понадобится какая-то медицинская помощь, чтобы была оперативность. Основные тяжелые больные были в ортопедии, два очень похожих ранения – тазовые сквозные ранения, причем с повреждением мочеточников, то есть молодые мужчины, которые не в состоянии были даже сходить в туалет. Речь шла о том, чтобы каждому сделать минимум по четыре операции, поэтапно. Кроме того, это все было

Критика та публіцистика

инфицировано – сначала надо было чистить, потом делать пластику, – длительный процесс. У одного, который помоложе, были пролежни на пятках. Хотя с 20 февраля до 7 марта – это всего-навсего две недели, но уход правильный напрочь отсутствовал. Но есть объяснение: в украинских больницах медперсонал – это поколение, которое не знало, что такое война, никогда не имело опыта с огнестрелом. Плюс ко всему – огромный наплыв раненых. Помощь была полностью оправдана и необходима, в том состоянии, в котором вы увидели их? Опыт Израиля – военная медицина. Ребята отделались двумя операциями, после первых операций они просто начали вставать, хотя априори они не должны были вообще жить! Потом было вмешательство неких третьих сил: «Через Израиль происходило отмывание денег!» Началось то, что мешало, что выбивало из колеи, на каком-то этапе даже опускались руки. Когда ребят положили в больницу, вдруг нагрянуло неимоверное количество людей, просто пошел поток, и это нужно было остановить. Мне даже пришлось подключать службу безопасности. Охранники, в принципе, не применяют никакой силы, но присутствуют как сила. Это все ребята, которые относятся к службам Израиля, и, если нужно, они, естественно, вызывают подмогу... А вообще в больницах, по сравнению с нашими, достаточно свободный режим для посещения посторонними людьми? Даже чересчур. Я должна была остановить этот поток. Потому что, во-первых, эти люди – больные, и как бы там ни было, больному человеку нужен покой. О’кей, посещения – да, но их должно быть в меру. Кроме того, это мешало персоналу, это мешало медсестрам, которые должны были делать перевязки. Когда заходит медсестра и в палате находится трое раненых и еще человек пятьдесят волонтеров, то это все как бы, конечно, хорошо, но... не могут пятьдесят человек делать что-то полезное одновременно. Каждый хотел принести что-то вкусненькое, домашнее... Но готовилось все в домашних условиях, а в Израиле жарко, и если вынести это на сорок градусов жары, то можно даже нехотя довести до отравления. 294

Нужно было исходить из собранных средств и принимать решения о том, что важнее? Мы балансировали – на каком-то этапе бывало приходило по двадцать, по тридцать долларов всего. Лечение оплачивалось теми средствами, что приходили на счет больницы? Да. Приходили из Украины, приходили из Финляндии, приходили из Америки. Но не было полной суммы очень долго. Потом 295

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Потом уже смеялись с некоторыми – первое мнение обо мне было «мегера», но потом поняли, что все делалось правильно. На каком-то этапе даже просматривались продукты, создавались списки, и этот список передавался каждый раз начальнику смены охраны по пропуску. Вплоть до того, что служба безопасности начала на входе в больницу останавливать. Было такое, что кто-то приехал из Хайфы, то есть за сто километров где-то, привез ребятам бутылку виски – о’кей, спасибо, но они получают лечение! То есть доходило до какого-то такого абсурда, хотя люди вроде бы хотели проявить хорошее отношение. Потом начали появляться «волонтеры» , которые начали накручивать ребят: «Тут вам все делают неправильно, вам здесь ничего не делают, идет просто выкачка денег». С самим раненым после этого говоришь: «Как дела?», – и на тебя такое падает, то ты думаешь: «Боже, откуда?! За что?!» Поначалу мы хотели максимально помочь, вплоть до того, чтобы решить у некоторых ребят проблемы с зубами. Но опять-таки, так как это волонтерские деньги, пожертвования, вынуждены были ограничиться экстренным лечением травм. Помогали не миллионеры, помогали рядовые люди, и я пыталась это донести. И очень неприятно было. Я вообще нейтральный человек, но, да – ты был на Майдане, ты встал в защиту народа, но ты не можешь безоглядно пользоваться всем. Бывало, доходило до абсурда: «Я», и все для меня, и вы мне все обязаны». Хотя были неоднократно разговоры, что, по большому счету, никто никому не обязан. Дети родителям не обязаны, а уж тем более, третья страна, которая здесь ни при чем.

Критика та публіцистика

встал вопрос о том, что основная сумма должна прийти из фонда на территории Киева. В тот момент к каждому раненому была группа волонтеров прикреплена для того, чтобы они дежурили. Вся медицинская информация шла через меня, так как я разговаривала со всеми врачами. У каждого была группа врачей, но всем этим я занималась, потому что стоял вопрос, что делать/не делать, чтобы это было эффективно и, с другой стороны, чтобы не было затрачено много средств. Надо сказать, в этот месяц, когда ребята приехали, у меня в больнице был свободный режим, но я не училась, не работала, а только занималась ранеными. И в больнице я находилась с полседьмого утра до часу ночи. Один «независимый» эксперт сказал: «Мы знаем, как лечить эти травмы». – «Почему же вы их не лечили? Я их видела в самолете, и я их вижу сейчас – их глаза, вижу, что в них появляется надежда на нормальную жизнь. Не просто лежать, в потолок смотреть, а реальную жизнь молодым людям, у которых вся жизнь впереди. Которым нужно растить детей, самим продвигаться в этой жизни». В какой момент стало понятно, что с денежным вопросом все в порядке? В апреле было уже решено. Началось через неделю-десять дней после того, как приехали раненые, и затянулось недели на две. Уже было запланировано, когда состоится первая отправка домой, – где-то в районе 24 марта. Отправляли тех ребят, у которых были более легкие ранения, не было смысла их держать, или давать им какое-то более углубленное лечение, не связанное с ранениями. Было так, что человек, раненный в ногу, вдруг стал требовать пролечить ему геморрой. С одной стороны, я его понимаю. Но в Киеве этим тоже могут заняться, и это будет стоить намного дешевле, а может, и вообще, бесплатно. «Нет, я хочу именно здесь и сейчас!». Должна оговориться, что критерии в израильской медицине абсолютно не схожи с критериями в советской медицине, на которой еще до сих пор построена российская и украинская медицина. Там не спешат делать операцию. Конечно, есть операции, которые необходимо делать, а есть те, которые чем дольше откладывать, тем 296

Но для этого нужно время. Еще для выздоровления, необходимо и какое-то усилие со стороны пациента самого. Например, была ситуация. Один из раненых все время лежит, я говорю: «Почему ты все время лежишь?» – «Я в больнице, я должен лежать». Я говорю: «Вставай, иди!», а он: «Если меня положили в больницу, значит, я должен лежать», – логика, конечно, железная. Физиотерапевты тоже работали с ним... Все эти конфликты, проверки – не понятно, для кого происходили. Может, действительно, они где-то были оправданы, потому что в той суматохе, в том балагане, который был, наверное, можно было ожидать всего и вся. С другой стороны, это была не частная лавочка, это была государственная больница, все было открыто, все было честно. Было это очень неприятно, и на каком-то этапе мы даже руки опускали: « Что дальше делать и как двигаться?» Но когда ты приходишь и видишь людей, которые лежали пластом, а теперь ходят и курят в палате. «Там везде кислород, мы сейчас взлетим тут все!» – «Но мне же очень тяжело с пятого этажа на первый спуститься, покурить». Видишь, что, он ходит, живет и самостоятельно курит, – крылья вырастали. Часть раненых вернулась в Украину в конце марта; но те, которые были хирургические, ортопедические, – требовали наблюдения, лечения медикаментозного. В Украине не справлялись, а так как у нас при больнице есть реабилитационный филиал, мы их перевели туда, и они там были месяца полтора. Из раненых последними выезжали Запотоцкий и Гуч, это был конец июня. Когда они уже начали ходить, стали более мобильными, волонтеры вывозили их на море, на природу, было хорошо. Главное, что ребята живы. Двое из них потом попали в АТО. Один из спинальников говорит, а он с Харьковщины: «Со мной в селе никто не разговаривает». – «Почему?» – «Я прикрепил израильский флаг к своему мотоциклу и езжу по селу – со мной никто не разговаривает». 297

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

лучше – потому что любая операция влечет за собой осложнения. Назначают консервативное лечение, смотрят, как пациенты реагируют.

Критика та публіцистика

Созваниваетесь? Мы переписываемся в Фейсбуке, периодически связь есть какими-то СМС-ками. Но, понятно, что у каждого своя жизнь, и слава Богу. Кто из этих ребят по-прежнему нуждается в помощи? Или их ситуации стали стабильными? Не знаю, как с Вовой Бондаренко, потому что помимо того, что у него была серьезная спинальная травма, он еще и кардиальный больной – у него был инфаркт до ранения, и сочетание это не очень хорошее. Сам он кинооператор, работал на СТБ, снимал, когда его ранили. Остальные чувствуют себя более-менее – я их периодически спрашиваю. Парнишка самый молодой, который был тяжело ранен – может, нужно какое-то участие в его судьбе, потому что он круглый сирота, его воспитывает старший брат. Мы в Израиле отмечали его восемнадцать лет. Артему Запотоцкому помогают, у него серьезная группа поддержки в Украине, за него стояли стеной. Он и сам по себе сильный человек, позитивный. А взаимодействие с украинским посольством? Вышло так, что с посольством мы встретились, когда ребята уже прилетели, тогда они помогали в транспортировке из аэропорта. Там же был начальник службы безопасности посольства – встречал самолет непосредственно. Потом они уже старались: «Что нужно?», то-сё. Они пытались что-то сделать, но в тот момент, когда они могли что-то сделать, они как официальный орган были привязаны к определенным условиям. Иногда можно простым людям сделать больше, чем могут официальные инстанции. Потом Геннадий Алексеевич Надоленко10 много делал с Леной Иванчук11. Были нюансы в плане этих вот неурядиц – с так называемым «отмыванием денег». То есть важно было и на этом уровне иметь поддержку, что у нас не просто частная лавочка, и люди, которые представляли государство Украина, они в курсе происходящего и причастны к этому. Геннадій Надоленко – український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Державі Ізраїль з 29 червня 2010 року. 11 Олена Іванчук – Другий секретар Посольства України в Державі Ізраїль. 10

298

А к вот этой группе ребят родственники приезжали? Нет. По сути, волонтеры создали атмосферу семейной обстановки. Я знаю, что многие все еще в хороших отношениях между собой, они до сих пор на связи. У каждого, конечно, были свои принципы, свои взгляды, – все же люди, но люди с очень хорошей мотивацией, и они достойно держались в создавшейся ситуации. Цель была одна – максимально ребятам помочь. И познакомить их, потому что они, хоть и были все в одно время в одном месте, но не все были знакомы. Опять-таки, кто-то с Восточной Украины, кто-то с Западной, кто-то киевлянин. По-разному они пришли на Майдан, абсолютно разные люди. Надо было бороться с их страхами. Конечно, они быстро адаптировались, но, с другой стороны, не знали, куда возвращаются. Потому что в тот момент истории никто не знал, что будет завтра, не то что через три недели. Как они вернутся? Куда они вернутся? Хотя мы смеялись – есть запасной вариант, – Израиль. Я надеюсь, 299

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Что было дальше, вы и больница Каплан принимали пострадавших на войне? Потом перешли на ребят из СБУ, а потом уже были ребята из АТО – тоже волонтерская инициатива. Все это связанно только с волонтерскими инициативами. Привезли ребят в другие больницы, но часть мы в итоге забирали себе. Моя больница – Каплан, Медицинский центр Каплан, в Реховоте. Я знаю плюсы и минусы своей больницы, потому мне было легче работать. Я знаю, что там могут поддержать, могут обеспечить возможный максимум для ребят. Насколько это получилось – судить, конечно, им. У меня для этого критерий другой – для меня важно, что они живут полноценной жизнью. Понятное дело, в рабочем процессе могли быть какие-то там недостатки. Это жизнь. Сейчас о волонтерах, которые действительно участвовали. Успешность мероприятия заключалась в нескольких аспектах, один из весомых – работа волонтеров. Они помогали, поддерживали ребят, старались их даже где-то побаловать. Всем было тяжело – все работают-учатся, но насколько это было возможно, пытались создать приятные моменты, вечерами кофе-чай попить, поговорить.

Критика та публіцистика

что им было неплохо, старались, чтобы они не участвовали во всех разборках в округе. Это как мозаика: работа волонтеров, работа посольства, работа больницы – все это сообщалось, работало как единый механизм. Ностальгия – прошло два года – кажется, как вчера это было. Время бежит неумолимо. Я думаю, ничего бы не поменяла, если бы вернуть назад время, все бы было точно так же. ВАЛЕРИЯ БАБИЧЕВА Я – Бабичева Валерия Витальевна, родилась в Киеве, всю жизнь прожила в Киеве до отъезда в Израиль, в силу определенных обстоятельств. Я врач, с восемьдесят пятого года в медицине. Терапевт, семейная медицина, там посмотрим. У меня есть дочь, выпускница лицея киевского. Поэтому, невзирая на двенадцать лет жизни в Израиле, я здесь (в Киеве). Даже друзья говорили, когда я улетала: «Ты такая, что без Киева не можешь, через три года вернешься». Это был диагноз. К выпуску на языковой программе мы должны были подготовить на избранную тему рассказ, и я выбрала «Киев», на иврите. Они сидели, заслушавшись: «Как же ты любишь свой город». Когда-то я приехала из отпуска, привезла фотографии, сидели рядом эфиопки молодые, девочки: «Теперь мы понимаем, почему ты все время говоришь: «Киев, Киев». Мы не можем только понять, для нас Израиль после Африки – рай, но тебе что тут делать после вот этого?» К сожалению, жизнь расставляет свои акценты. АННА ЖАРОВА Меня зовут Анна Жарова. Когда начался Майдан в Украине, я была очень далека от этого. В Израиле живу пятнадцать лет, приехала из города Херсона. У меня друзья, знакомые, родственники остались в Украине. И для меня всё ограничивалось тем, чтобы раз в шесть лет приехать в гости. В декабре в Израиле началось некое движение: появилась группа, люди организовывали митинги, несколько митингов, выходили к украинскому посольству. Помню, мне друзья скидывали какие-то 300

…быть причастным. Да, выразить поддержку. Я понимала, что этого недостаточно, хотелось как-то конкретно помочь. И тогда я увидела сообщение от Наташи Соколовой, которая сегодня моя очень-очень близкая подруга. Мы, правда, очень много прошли вместе. Её пост был о том, что нужно перевести деньги раненому Мовчану Вове, я пошла проверять на почту, каким образом можно сделать перевод. Потом увидела ещё одно ее сообщение о том, что ищут клиники в Израиле, для двоих тяжелораненых – Артёма Запотоцкого и Александра Гуча. Я написала, что у меня есть знакомые, которые работают в медицинском туризме, что я могу как-то помочь. Она меня отправила к Валерии Бабичевой, которая представляла больницу Каплан. Валерия была на Майдане зимой, вернулась домой и очень много сделала для того, чтобы первые раненые попали в больницу Каплан – в долг, под ее личную ответственность. 301

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

ссылки про то, что происходит на Майдане, и я бегло просматривала, но не более того. Для меня переломным, самым важным моментом стал день 18 февраля. Это день рождения моей мамы, и как раз в тот день я чуть не забыла её поздравить, потому что зашла в Facebook и стала получать сообщения от своих друзей – замечательных еврейских мальчиков и девочек, с которыми мы работали вместе в лагерях, занимались еврейским образованием. И тут я поняла, что они оказались в центре событий на Майдане, разбирали брусчатку. Для меня это был разрыв шаблонов. Я не понимала, как эти люди решились, очень успешные, почему они пошли туда? Было очень много сообщений – о первых боях, о первых погибших. Это был марафон: три дня без сна, в соцсетях поиск всей информации онлайн-трансляции, стриминги. В Израиле друзья, которых я знала, все прилипли к соцсетям и к интернету в попытках понять, что происходит. Какая-то фантасмагория. Потом – погибшие, «Небесная сотня». Каждый из нас пытался что-то сделать, кто-то вешал себе на аватарку флаг, какие-то очень маленькие символические вещи, которые делали люди здесь, в Израиле, чтобы каким-то образом…

Критика та публіцистика

Под тем постом я также увидела две знакомые фамилии – Марина Лысак (мы когда-то вместе работали в неформальном образовании) и Мария Тишкова12 из Израиля. Я тут же набрала Марину, мы десять лет с ней не разговаривали, не общались: «Марин, чем я могу помочь?». Она мне сказала: «О’кей, Ань, значит, нужно раз-два-три». Были поставлены конкретные задачи, которые нужно было проверить, сделать, написать. И таким образом мы начали с Мариной общаться. Потом меня подключили в оперативную украинскую группу, которая занималась отправкой раненых сюда. Было согласие израильского МИДа принять раненых, потом они ушли на забастовку. В итоге ребята оказались между небом и землёй, потому что в Израиле их никто не ждал. В Израиле лечение очень дорогое. Тогда из списка несколько человек погибло, так и не дождавшись необходимой помощи. Было понятно, что время идёт на часы, на дни. Искали деньги, вся отправка в Израиль была на украинской группе – нашли деньги, нашли спонсоров, и они занимались списками раненых. Я помню тот день, когда мне Марина написала, что через два дня будет медицинский борт, что всё, точно они прилетают. Был целый ряд вещей, которые нужно было срочно сделать. Нужно было все проверить, с больницами договориться, с прессой, подготовить группу волонтёрскую, определить, кто встречает, потому что прилетает борт в Израиль, в незнакомую страну. Десять человек пострадавших и сопровождающий. Нужно было с больницами договориться, с прессой. Нужно было начать. Стало понятно, что денег нет, что на их лечение нужно будет срочно собирать. Была создана группа в Facebook, которая называлась «Israil helps Maydan woundeds». Группа, где собиралась информация по всем раненым и помощи им. За сутки к этой группе присоединилось больше ста человек. И седьмого марта был как раз митинг возле российского посольства. И седьмого марта прилетал борт. Я приехала на этот митинг, не зная практически никого, мы только переписывались с разными 12 Марія Тишкова – менеджер по Росії та країнах СНД лікарні «Хадасса» в Єрусалимі.

302

Сколько было больниц? Две? Да, две. Реховот – это больница Каплан, вторая – «Хадасса» в Иерусалиме. Туда поехало двое – Артём Запотоцкий13 и Александр Гуч14. В больнице Каплан были – я могу перечислить всех, надеюсь, что всех помню, – Александр Шкиль, Вова Бидюк, Владимир Бондаренко, Юрий Белокоз, Роман Пятковский, Андрей Наталенко и Сергей Железняк. Стали поступать задачи. Они прилетели, начались дожди, нужна была тёплая одежда. Мы кинули клич – и принесли одежду. Артем Запотоцький – активіст Майдану, був тяжко поранений кулями у хребет. 14 Олександр «Пегас» Гуч – волонтер, Герой Майдану. 13

303

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

людьми в Facebook. На этом митинге мы все познакомились, просто на ногах, слёту. И вот так прямо незнакомые люди: – О’кей, у тебя есть машина? – Да. – Значит, ты едешь в больницу. А у тебя есть машина? – Да. – О’кей, ты, значит, поедешь. Ты поедешь за врачом, и так далее. И вот так прямо там на митинге мы собрались – группа людей, тут же познакомились, пошли потом в кафе. Ну, это была летучка. Там мы узнали, кого как зовут, после этого распределили обязанности: кто едет в Иерусалим, кто едет в аэропорт, кто едет за врачом, кто в больнице встречает, когда приедут скорые помощи. Мы пришли на митинг в десять утра в пятницу и вернулись домой в шесть утра следующего дня. То есть, в субботу ночью. И встретили борт. Потом стало понятно, что очень большое количество людей хочет, грубо говоря, потрогать героев. Это было очень эмоциональное событие для Израиля, для выходцев из Украины. Все хотели прийти, и поблагодарить, и поддержать, просто невероятная лавина людей, которых тоже нужно было как-то координировать, както организовать. Так у нас возник координационный совет – из той оперативной команды, которая встречала раненых. У нас появились кураторы в больницах, они курировали волонтёров.

Критика та публіцистика

Нужно собирать на их лечение. Ребята, профессионалы, стали снимать ролики про каждого, личные истории рассказывать. А вот, был ещё Трапезун Сергей. Про Сережу был первый ролик, потом про Артёма. А где эти ролики показывали, в соцсетях? Да, это было всё через соцсети. Мы просто написали номер счёта больницы и куда можно было переводить деньги напрямую. Тут, конечно, мы столкнулись с противодействием. Были люди, которые говорили, что мы аферисты; были те, которые писали в своих группах, собирались делать какие-то акции против, приходить в больницу. Это были люди украинского происхождения? СНГ-шного? СНГ-шного, я думаю, те, которые с самого начала выступали против. Как и везде – противостояние одной концепции мира другой. Не дошло до каких-то серьёзных проблем, до конфликта? Нет, мы держались от этого в стороне. Я начала рассказывать, как мы собирали деньги. Помню, этот как раз было на Песах – на Пасху, и мы взяли ребят в церковь, а потом праздновали наш Песах, то есть, такой мультикультурный подход. Вы взяли раненых, которые уже могли перемещаться, да? Да-да, у нас огромная группа людей, волонтёров, они присоединились, помогали перевозить на своих машинах. Я помню Сашу Гуча, с ним была целая проблема, потому что каждые четыре часа нужен был антибиотик. Чтобы его куда-то можно было взять, надо было разрешение врача. И это происходило так: один его привозит, другой забирает потом привозит назад – и далее, как эстафета. Чтобы выполнить режим? Да. Значит, так быстро их состояние улучшилось? Важно понимать, что была разная степень тяжести ранения. Были два человека, которые уже через неделю или две, наверное, вернулись в Украину, и были те, которые вернулись через полгода. 304

Для нашей страны, для Украины, волонтёрское движение, которое возникло более двух лет тому назад, с самого начала Майдана, – это очень необычное явление. Оно чуть-чуть проявилось, может быть, в 2004 году, но не было столь масштабно. У нас в Израиле гражданское общество очень развито. Очень много волонтёров, даже на том уровне, если вы получаете какуюто стипендию в университете от какого-то органа, то обязательно потом должны проволонтёрить. Это даже в определённых организациях прописано. Здесь есть движение – «Неделя хороших дел» . Мы же – наше движение – мы пытаемся выйти на израильтян, вовлечь их в нашу активность. Но, по факту, костяк, который начал заниматься помощью Украине – они все русскоговорящие, выходцы из бывших стран Советского Союза. Для этой категории людей волонтёрство действует не как само собой разумеющееся. Если выходят на митинги, то выходят израильтяне; если идут помогать, большой процент – это именно израильтяне, потому что это в культуре, это в ментальности. Мы же приехали с нашей культурой, с ментальностью бывшего Советского Союза. Кто-то больше, кто-то меньше, но рука помощи у нас всегда очень пассивная. Поэтому Майдан всколыхнул здесь людей. Как и в Украине, люди встали со своих диванов и вышли на митинги к украинскому посольству сначала, потом начали 305

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

И ваши задачи тоже были очень разными в этих случаях? Да, конечно. Была особая форма работы с теми, кто не мог никуда выезжать. Тогда в больницу приезжали волонтёры, накрывали поляны и праздновали вместе с ними Шабат. Такой формат тоже был. Мы думали, что вот сейчас это всё закончится. Мы, конечно, рады, счастливы помогать. Но думали: вот-вот это закончится и можно будет выдохнуть. Но не успели одни вернуться, как нужно было срочно организовывать новый борт уже с двумя ранеными из АТО. Прилетело два человека, и мы как волонтёрская группа помогали посольству. Мы были просто волонтёрской группой, у нас не было даже названия.

Критика та публіцистика

выходить к российскому посольству. Люди встали со своих диванов и пошли в больницы – приносить еду, приносить одежду, давать деньги на благотворительность, что, вообще, не само собой разумеется. Я думаю, это всё за счёт того, что на Майдан вышли друзья друзей, родные, на Майдане были все. И ты понимаешь: о’кей, ты здесь тоже что-то можешь сделать, ты тоже можешь как-то помочь. Там люди смогли. Я до сих пор не могу забыть слова одного из раненых – Артёма Запотоцкого, перед тем, как он улетал домой. С тех пор прошло два года. У него очень серьёзное ранение позвоночника, он до сих пор в инвалидном кресле. Он успешный адвокат, юрист из Луцка. Мы с ним разговаривали перед тем, как он уже улетал, возвращался в Украину, как раз говорили про Майдан, почему он вышел. Не в том плане, сожалеет он или не сожалеет, но он поступил бы ещё раз так же после всего, что ему пришлось пережить, ведь он сегодня, будучи молодым парнем, остался инвалидом. И он сказал: «Я должен был попробовать, потому что я бы не смог смотреть детям в глаза, если бы этого не сделал. Нужно было попробовать». Здесь многие люди, которые вышли, тоже стали очень активны, стали активно помогать, я думаю, с этой же мыслью. Есть очень сильное желание, чтобы это не было впустую – жертвы страшные, «Небесная сотня» . В Израиле тема войны очень близка каждому. Тут нет ни одной семьи, у которой в первом-втором-третьем круге не было бы какойто истории, что кто-то погиб в какой-то войне или во время какойто военной операции. Всегда найдётся история – у друга, или друга друзей, или у родственников есть такая история. Поэтому, когда ты понимаешь, кто враг, и что Украина сама своими силами, не Украина, а люди (!), я даже не говорю про государство, люди пытаются защитить свой дом, то вот этот посыл очень близок израильтянам. Не важно, на каком языке ты говоришь: на русском или на иврите. Дети в Израиле знают, что, когда сирена, нужно ложиться на пол и закрывать голову руками, они знают это уже в возрасте трёхчетырёх лет. Как бы страшно, с одной стороны, ни было, но это встроено в наше сознание, в наши жизни. Вот недавно была такая история: мы с девочкой ехали на поезде в аэропорт отправлять гуманитарную помощь. Напротив нас 306

То есть, это не какое-то особое положение. Да-да, то есть, это о’кей. Так мы здесь живём. Мы знали, требуется лечение, и что в Израиле могут помочь, а в Украине не могут. Всё это привлекало людей. Но я должна сказать, что сегодня, пусть даже после волонтёрского движения, люди устали. Они менее активны. Я говорю про Израиль сейчас. Сейчас кто-то разочаровался, потому что волонтёрство – не психологическая помощь, в нем есть своя мотивация – почему я иду волонтёрить. Я понимаю, что были люди, которые верили в идею. Но из-за политической ситуации в Украине, из-за того, что ничего не меняется, люди тоже опускают руки. Та же коррупция. Но этого, похоже, не было тогда, когда только майдановцам оказывали помощь? Пожалуй, что так. Кажется, в тот момент у многих побеждала высокая, удивительно чистая мотивация. Да, я знаю израильтян, которые в тот момент приезжали и были на Майдане. Это, действительно, было что-то уникальное. Ощущение, что это твоя страна, ты имеешь на неё право и хочешь, чтобы в ней жилось хорошо. В педагогике есть термин «присвоение материала». Мне кажется, происходило присвоение своей страны, потому что это моё, я выйду и буду за это стоять. Скажите, а как личная жизнь, семья, работа? Насколько волонтёрство отнимало время и как это получилось совместить? Оно занимало 90% моего времени, наверно. 307

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

сидел довольно молодой парень без формы, но с автоматом. Тут же солдат отпускают на выходные, и оружие всегда должно быть с собой. Ты можешь быть одет не по форме, но всё равно оружие не оставишь дома, где-то там под замком или в шкафу, в тумбочке. Поэтому иногда можно увидеть молодых парней без формы, но с автоматами. И подругу это очень сильно напрягло. Она пересела ко мне, чувствовала себя крайне некомфортно. Такое мы видим каждый день. С другой стороны, когда мы ехали в Иерусалим, то проезжали каждый раз блокпост, на котором стоят солдаты.

Критика та публіцистика

А как долго это длилось? Активный период? Он продолжается. Я как-то втянулась. Опять же, в результате волонтёрства появилась общественная организация, которая точно так же продолжает делать более системные и в результате более действенные шаги. Что именно приходилось брать на себя волонтёрам? Как Вы строили свою работу? В Израиль ребят привозили именно потому, что ими занимались профессионалы. Мы покрывали вопрос бытовой. Бытовой – организовать телефон и интернет, например, чтобы могли общаться с семьёй, принести килограмм клубники, когда было холодно, принести тёплую одежду. Как широкая группа родственников? То, что обычно делают родственники или друзья, когда человек оказывается в такой ситуации? Да. А финансовая поддержка? Насколько я понимаю, это не только были бытовые нужды, но вы и фандрейзинг делали для оплаты лечения, а это огромные суммы. Да, мы понимали, когда они уже сюда летели, что денег нет, что они прилетают в долг. Мы эту информацию уже знали. Поэтому, как только они прилетели, мы стали собирать личные истории. Записали личные истории каждого, часть из них сняли. Ролики монтировались ночами. Были ребята профессионалы, видео-журналисты, которые пришли, помогли, предоставили помощь. Мы привлекли телевидение на русском языке, оно тоже сняло несколько сюжетов. Была группа ребят переводчиков, волонтёры. Они предложили свою помощь, переводили эти истории на несколько языков, а мы рассылали. Была девочка Диана, которая это взяла на себя. Мы написали текст на иврите и пытались рассылать во все гуманитарные учреждения, на заводы, предприятия – с призывом помочь. Много, конечно, писали в соцсетях, репосты, оставляли информацию. Поэтому люди приходили и напрямую переводили деньги в больницы на общий счёт. При этом девочки – Марина, 308

Была адресная помощь? Да. Те, которые прилетели в больницу Каплан, на них мы как раз искали деньги, потому что они прилетели со вкладом 60 000 долларов. Для нас это тоже огромная школа: мы всему учились на ходу, методом проб и ошибок, мы «стреляли» во все стороны, по всем воробьям – любая идея проверялась методом тыка. Особенность тех людей, которые собрались в Израиле, и почему всё это оказалось успешным, на мой взгляд, потому что люди были профессионалами, абсолютно из разных областей. Допустим, профессиональные переводчики, профессиональные журналисты, профессиональные киношники. Нам было важно донести до людей в Израиле, которые хотели как-то помогать, что любая помощь бесценна. Она равнозначна и бесценна. То есть, нет такого: я хожу в больницу три раза – я больше помогаю, а ты переводишь текст – ты меньше помогаешь. Всякая помощь от людей, разные виды помощи, они складывались в одну копилку. И получался результат совершенно потрясающий, потому что каждый занимался тем, что он мог максимально дать в той или иной сфере. Мы выстраивали волонтёрство, у нас в каждой больнице было по куратору. Это человек, который общался с волонтёрами, который решал все вопросы. Вся информация приходила к нему, он общался с докторами, с медсёстрами. И если возникала какая-то потребность, про это знал куратор, а куратор дальше уже работал с волонтёрами. У нас открылись две группы в Facebook: одна – волонтёры в Благодійний фонд допомоги родинам учасників Майдану. Ігор Єремеєв – український підприємець, Народний депутат Верховної ради України кількох скликань від групи «Воля народу». Помер 13 серпня 2015 внаслідок падіння з коня, від черепно-мозкової травми. 15

309

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

«Муха», Наташа – занимались поиском денег в Украине. В итоге «Фонд громади Приірпіння»15 таки оплатил, дал большую сумму денег, по-моему, если я не ошибаюсь, 389 000 долларов на лечение здесь. Двоих раненых, которые были в иерусалимской «Хадассе», их оплачивал лично меценат – Игорь Еремеев, народный депутат, который погиб16.

Критика та публіцистика

Иерусалиме, другая – волонтёры в центре Каплан. Сегодня мы всё объединили в одну группу, и все волонтёрские проекты проходят через неё. Были кураторы и был координационный совет, на котором оперативно решались все вопросы. И был руководитель, человек, который всё это разруливал. Кто-то отвечал за общую координацию? Да, но он не был спонтанно выбран. Этим человеком была я. По факту. Хорошо, что я спросила, хоть узнала, кто главный волонтёр. Вы так о себе мало говорите, но понимаю, что всё это описание включает вашу активность. Просто я не считаю, что это моя заслуга. Действительно важно, что кто-то зажёг спичку, но вопрос – что дальше. Собралась группа очень активных людей. Сколько приблизительно было таких активных людей? Думаю, человек 20–25. Это большая группа. Да. К ним можно было обратиться за любой помощью. Мы знали: эти перевозят, эти снимают, эти могут написать статьи. В координационном совете собрались люди, которые были внутри этой группы, именно все те, которые умели проявлять инициативу или брать инициативу в свои руки. Самое важное – команда. Координационный совет собирался, мы писали список заданий, задачи, обсуждали какие-то проблемы, раздавали очередные задания, ну, не задания, а список дел, которые нужно было срочно выполнить. В принципе, каждый был на своём месте. Каждый был на своём месте не методом назначений, а спрашивали: кто готов? Я готов. Хочешь? Теперь за это отвечаешь. Вот и всё. Задача была – дать людям как можно больше свободы. У нас есть костяк людей, он уже два года держится. Мы начали помогать именно раненым в АТО. Первая наша помощь гуманитарная, тоже в АТО. Мы собирали деньги, покупали снаряжение. Дальше приняли решение, что наша цель – не военные, за военную составляющую должно отвечать государство. 310

311

ЯК ІЗРАЇЛЬ ПІДТРИМАВ НАС НА МАЙДАНІ

Мы начали помогать детским домам, переселенцам. Запустили проект стажировки украинских врачей в Израиле – ортопедов и хирургов. Они повышают здесь квалификацию, возвращаются в свои госпитали и работают дальше. Мы запустили проект «Листи до неба», это когда детки из детских домов пишут свои пожелания, а мы вкладываем их в Стену Плача, всё снимаем и отправляем им как отчет. Много гуманитарной помощи, каждый месяц выходит от пяти до семи отправок. МАУ нам очень помогает, они с самого начала нам помогали. Мы смогли выйти на них через посольство Украины в Израиле. Должна отметить, что команда посольства очень поддерживает: любая просьба, любая вещь, которая нужна, – они всегда готовы поддержать, найти людей, которые смогут помочь. В итоге мы с МАУ так подружились, что начали проект «Эстафета Добра»: МАУ согласилось каждый месяц доставлять от пяти до семи отправок бесплатно. Тоннами эта помощь уходит, в основном это одежда, игрушки, памперсы и детям, и взрослым, медикаменты, которые можно отправить обычной гуманитарной помощью. Есть удивительная девочка Яна, девушка, которая пришла больше года назад. Сейчас она делает проект «Поддержи детей АТО», детей, которые потеряли своих пап на войне. Находят семьи-кураторы, когда семья в Израиле берёт под свою опеку семью в Украине. Поздравляют с Днём рождения, переписываются, отправляют им посылки. Просто дружат с семьями в Украине и по своим возможностям пытаются им помочь. Особенность нашей организации, нашей команды, людей – в том, что мы видим себя как платформу: любой человек может прийти в любой день, и если эта идея соответствует целям, общим ценностям и находит отклик, то мы большой командой начинаем делать проект. Думаю, Майдан здесь многих разбудил. Разбудил в людях вопрос: «Кто я? Откуда?» У людей появилась активная позиция, желание что-то сделать. Мне кажется, это важно. Многие здесь говорили про это пробуждение: вспомнить, откуда ты. Мы всегда подчёркивали, что мы не израильтяне, что мы выходцы из Украины.

Критика та публіцистика

Было сложно, когда в Украине начались события, потом в Израиле началась военная операция. Я помню эти ощущения, что в двух твоих домах идет война. Можно задать вопросы: почему сегодня ты помогаешь другому государству? почему ты не помогаешь у себя дома? почему тебя заботят раненые в Украине, дети украинские? И какой же ответ? Ответ в том, что, помогая Украине, таким образом я помогаю своей стране. Я вижу это как миссию. Раненый, который был здесь, получил внимание, заботу тех людей, которых он вообще не знал, с которыми встретился в первый раз в больнице, которые приносили ему бульончики, заботились о нём по-настоящему. Когда он возвращается в Украину, то становится агентом… Агентом в хорошем смысле слова. Да, он становится человеком, который рассказывает про Израиль и станет на защиту Израиля, когда будут какие-то антисемитские высказывания и ещё что-то. Я вижу в этом продвижение нашей страны. И думаю, что, когда нам нужна будет помощь, мы сможем на неё рассчитывать. На самом деле настоящие мосты строят не политики, а люди. Они скрепляют связи между двумя государствами, и не только я, многие из нас это чувствуют. О себе: мне 35 лет. В 2000-м году я приехала из Херсона в Израиль, здесь закончила две ступени в университете и колледже менеджмента. У меня двое детей – мальчик и девочка. Мы с мужем познакомились уже в Израиле. Живу в Модиине – это город между Тель-Авивом и Иерусалимом, посередине. Последние десять лет занималась еврейским неформальным образованием и отвечала за программы лагерей, за подготовку ведущих, за разработку разных проектов. Думаю, этот опыт дал мне те возможности, которые я смогла применить в волонтёрском мире.

312

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР: МИСТЕЦТВО, НАУКА, СУСПІЛЬСТВО Так сталося, що з професійних причин (чи, радше, через покликання) мені кілька років тому поталанило прочитати курс лекцій про єврейську мистецьку спадщину, а надто спадщину театральну, в низці єврейських шкіл Києва. Моєю аудиторією були підлітки – покоління жителів столиці, яке ніколи не знало часів без легкодоступного бездротового Інтернету та без мобільного зв’язку; покоління, яке щодня переглядає стільки всесвітніх джерел інформації, скільки, мабуть, не потрапляло до рук їхніх дідусів і бабусь за все життя... Ми багато говорили з учнями про витоки й форми мистецтва; про те, нащо сучасній людині пам’ятати доробок минулого і знати своє коріння; про важливість критичного підходу і неприпустимість забуття. Ковзаючи подумки вздовж часової шкали, ми рано чи пізно неодмінно підходили до двадцятого століття, а отже, і часів Другої світової війни. І нерідко мені доводилося чути на початку розмови на страшну тему: о, знову про Бабин Яр! Скільки можна про це чути! Нам щоразу розказують про те, як нас убивали, може, годі?.. Річ ясна: кожне наступне покоління має що закинути попереднім, і тому навіть катастрофічні події почасти сприймає як такі, що сталися не з ним, і з ним статися не може, тому нащо про це взагалі говорити... Тоді ми робили так: перестрибували зразу в рік 1945-ий, ба навіть 1946-ий, і прямували звідтам у сучасність теренами чверть 313

Критика та публіцистика

століття тому зниклого Радянського Союзу. Ми бачили, як слово «єврейські» у радянській пресі всуціль зникає зі сполучення зі словом «жертви», стирається зі шпальт газет у статтях про катівські масові вбивства у Бабиному Яру. Ось членів Єврейського Антифашистського Комітету ледь не в очі звинувачено у співпраці з нацистами. Ось убито в Мінську Соломона Міхоелса, і це представлено світовій спільноті як нещасний випадок. От страчено Переца Маркіша, а члени його родини ще не знають про це і шлють йому передачі в місце позбавлення волі. От закрито останній в Україні єврейський театр у Чернівцях. Ось – як це робили у середньовічній Європі – в Києві другої половини ХХ століття викрадено камені зі старого єврейського цвинтаря. Тільки за часів Середньовіччя з надгробків мурували стіни, а в часи наших батьків у радянізованій українській столиці з них робили елементи ботсадівського саду каміння... Що більше ми розглядали подібних фактів, то більше вони викликали жваву реакцію, а награну цинічність і нудьгу змінювало природне обурення. У слухачів з’являлося зрозуміле питання: Як це так? Навіщо стирати з пам’яті згадку про тих, у кого насильницьки, страшним чином забрали життя? І тоді мені ставало зрозуміло: часом спроби приховати злочин викликають стільки ж людського протесту, скільки й сам злочин. І ось уже ми, всі разом, перехрипуючи одне одного, говорили про те, як таке забуття взагалі стало можливим і що можна зробити для його подолання. Оговтувалися лише у 1991 році, і хтось із моїх слухачок казав: «Ну, тепер страшне позаду, тепер можна не боятися. Тепер усі про все знають», – і з тими словами ми занурювалися в інформаційний вир ХХІ століття – щоби, певна річ, перевірити всі мої слова і всі наведені мною дані. Подібні бесіди про життя і смерть, пам’ять і забуття під час лекцій про історію і мистецтво відбувалися в мене з учнями й ученицями київських єврейських шкіл кілька років тому. А минулого, 2016-го року в нашій державі та світі відзначали 75-ті роковини моторошних подій у Бабиному Яру. Ледь не вперше з часів закінчення Другої світової війни в Україні на державному рівні говорили про необхідність не лише визнання геноциду, страшний своєю масовістю прояв якого творився колись в окупованому Києві, – однак, уперше інформаційні та мистецькі заходи до роковин катастрофи 314

315

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

людського життя в Бабиному Яру набули такого всеосяжного розмаху. Про пам’ять і забуття заговорили вголос – не в окремо взятих культурно-освітніх установах та ініціативних групах, не на кухнях і не в кулуарах, не в малих спільнотах активістів і любителів старовини. Про цю пам’ять заговорили масово, містяни й гості Києва, школярі й міністри, світські й духовні особи, дослідники й пересічні громадяни. Цією статтею я спробую, коротко порівнюючи досвіди взаємодії суспільства з пам’яттю і травмою Бабиного Яру в попередні роки, розкрити той безпрецедентний культурний шар, який утворився напередодні – у процесі – та внаслідок проведення заходів, приурочених до 75-х роковин розстрілів єврейського населення в окупованому Києві в роки Другої світової війни. Інформаційна підготовка до відзначення пам’яті 75-х роковин масових розстрілів у Бабиному Яру почалася завчасно. Іще у 2015 році, 23 грудня у Кнесеті Ізраїлю виступив Президент України Петро Порошенко. У своїй промові Президент неодноразово зупинився на історії довгих і неоднозначних, але плідних і взаємопроникних стосунках українського та єврейського народів (розшифровку аудіозапису цього виступу ми опублікували замість передмови до 26-го числа альманаху «Єгупець»). Не оминув він увагою і тему Голокосту і трагедії Бабиного Яру. Перед тим, 12 серпня того ж таки 2015 року, було видано указ Президента (№ 471/2015) щодо пам’яті роковин масових розстрілів євреїв. Метою цього указу було – цитую: «увічнення пам’яті про одну з найтрагічніших сторінок Голокосту – масове вбивство євреїв Києва, вшанування жертв злочинів, скоєних нацистами під час окупації столиці України, – мирних жителів усіх національностей, військовополонених, учасників українського визвольного руху», а також «об’єднання зусиль суспільства щодо запобігання повторенню злочинів проти людяності», «єднання народу навколо ідеї побудови в Україні правової європейської держави, здатної захистити всіх своїх громадян» та підтримка «українських та міжнародних громадських ініціатив (...) у зв’язку з 75-ми роковинами від початку трагічних подій у Бабиному Яру». Кабінетові міністрів України було запропоновано провести низку офіційних заходів із цього приводу, а також максимально

Критика та публіцистика

сприяти органам місцевого самоврядування, єврейським організаціям, у тому числі міжнародним, освітнім та культурним ініціативам тощо. Планувалася організація жалобних заходів і тематичних виставок на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» та в культурних просторах міста, міжнародної конференції з подальшою публікацією її матеріалів, низки культурно-мистецьких заходів, друку видань з матеріалами, присвяченими трагедії, а також здійснення пошукової роботи стосовно загиблих у Бабиному Яру та увічнення пам’яті про них. Понад 70 років минуло від часу трагедії, проте виявилося, що досі є необхідність в уточненні меж та зон охорони заповідника Бабин Яр. Також перед Кабінетом міністрів України було поставлено завдання опрацювати питання щодо створення музею історії Бабиного Яру та його розміщення. Однак, окрім заходів, безпосередньо розроблених і скерованих державним апаратом на різних щаблях – починаючи з покладання квітів і закінчуючи тематичними виставками в державних бібліотеках, – було проведено низку недержавних наукових та культурних подій під єдиною назвою – проект «Бабин Яр». Історія Бабиного Яру досі викликає безліч неоднозначних висловлювань, вона є болючою не лише для єврейської спільноти. Серед страчених нацистами у Бабиному Яру було чимало ромів, досі чи не найменш «видимої» частини нашого багатоетнічного суспільства. Дотепер точаться суперечки з приводу того, чи є масовий розстріл ромів у Бабиному Яру «повноцінним» геноцидом. Бачення Бабиного Яру широкою спільнотою і по сьогодні є фрагментарним – і як реального, і як метапростору. Стосується це до певної міри представників громадських ініціатив і державних установ. У тривалої знівельованості історії розстрілів у Бабиному Яру є багато причин: антисемітизм влади і суспільної думки; майже цілковита заборона до обговорення масових розстрілів за радянської доби; «чистки» серед корінних киян; дезінформація та знищення джерел; популістичне ставлення як радянської, так згодом і української влади до Голокосту і трагедії Бабиного Яру зокрема, а також закритість і відгородженість нащадків постраждалих та інших груп населення. Певним чином, відзначення 75-х 316

317

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

роковин єврейської трагедії, київської трагедії стало першою вдалою спробою поєднати безліч різних досвідів і почати налаштування діалогу порозуміння. Одною з цілей сучасного працівника культури, науки й освіти під час роботи з темою трагедії в Бабиному Яру та культури пам’яті в Україні може (ймовірно, навіть мусить) стати донесення до широких верств населення багатошарової інформації стосовно цієї теми. І ймовірно, нині справу Бабиного Яру варто вписувати в ширший контекст – контекст злочинів проти людяності та протидії ним, контекст культури пам’яті, контекст дискримінації та боротьби з нею, говорити про жертв і врятованих, рятівників і колаборантів. Підбираючи матеріали до цієї статті, я помітила, як за останні роки на теренах України зросла кількість програм для напрацювання діалогів порозуміння між різними групами, зокрема тими, чиї інтереси так чи інакше зачепив метапростір Бабиного Яру. В медіапросторі дедалі гучніше лунають голоси, що говорять на незручні теми, звертаючись до різних категорій населення і слугуючи містком між ними: родичів жертв нацистської сваволі і радянських репресій, жертв сучасних проявів шовінізму і їх близьких, шкільної молоді, яка вивчає тему Голокосту в рамках уроків історії, представників мас-медіа, досвідчених науковців і дослідників-початківців, носіїв різних політичних поглядів, представників етнічних та релігійних груп тощо. Одним із майданчиків для обговорення широкої теми Бабиного Яру та обміну баченням людяності й нелюдськості стала якраз 75-та річниця трагедії. Заходи, проведені у величезній кількості і на різних рівнях у Києві 2016 року, утворили надпотужний культурно-науковий гуманітарний процес, майже безпрецедентний для України щодо кількості учасників серед державних і недержавних установ, так і щодо кількості представлених учасниками країн, груп і поглядів. На відкритих дискусійних столах, виставках, конференціях та зустрічах можна було почути голоси митців, науковців, духовних осіб, а також людей, що цікавляться історією народу, з яким ідентифікують себе та міста і країни, де проживають; громадських і правозахисних рухів. Говорили не лише про Катастрофу в її вузькому значенні, а і про побудову громадянського суспільства і, хоч як голосно це не

Критика та публіцистика

звучало – про історію проявів добра і зла у вирі Другої світової війни та поза її межами. Якщо спробувати описати кожен із заходів, проведених восени-взимку 2016 року за темою Голокосту, – не вистачить цілої монографії. Тому, умовно розділивши простір заходів до 75-их роковин знищених у Бабиному Яру на культурно-мистецький і науково-освітній, я спробую описати найбільш вагомі і масштабні проекти. Але не забуваймо, що видиме – лише невеличка частина розмаїтого і великого цілого. МИСТЕЦТВО І КУЛЬТУРА Починаючи з 15 вересня 2016, в Києві можна було відвідати низку виставок та заходів, присвячених збереженню та вшануванню пам’яті загиблих під час розстрілів у Бабиному Яру. Місцями проведення стали як офіційні київські музеї, так і виставкові простори і галереї. Однією з подій і водночас підсумком низки пам’ятних заходів на честь ушанування жертв Бабиного Яру було відкриття віртуальної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії». В першу чергу, від себе можу відзначити несподіване багатство зібраних матеріалів. На жаль, наразі громадяни України ще не звикли до українських та україномовних сайтів із якісним наповненням та зручною навігацією. Під час перегляду матеріалів віртуальної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії» користувача не полишає відчуття перебування на справжній, «живій» інтерактивній виставці. Одна з причин цього в тому, що віртуальний простір є копією/доповнюваною моделлю реального виставкового простору мультимедійної експозиції, що діяла у Музеї історії Києва впродовж 15 вересня – 27 листопада 2016 року, приурочена до 75-ї річниці трагедії. Проект виставки і його онлайн-відбиток було реалізовано Музеєм історії міста Києва та Громадським комітетом «Бабин Яр», за підтримки Українського інституту національної пам’яті, канадської благодійної ініціативи «Українськоєврейська зустріч», Всеукраїнської єврейської ради, Музею «Героїзм та Голокост», Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного, Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ», Національного музею історії 318

319

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

України, Українського центру вивчення історії Голокосту, Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Фундації імені Олега Ольжича. Навіть цей перелік дає змогу зрозуміти глобальність проекту та якісність ресурсів, залучених до створення музею в мережі Інтернет. Віртуальний виставковий простір було відкрито на сайті Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Автором та куратором проекту став історик і етнополітолог Віталій Нахманович, провідний науковий співробітник Музею історії Києва, відповідальний секретар Громадського комітету «Бабин Яр». Питанням щодо розуміння Бабиного Яру, його історії і роботи з пам’яттю про цю колективну трагедію Нахманович присвятив чимало робіт. Неодноразово він наголошував на спорадичності і неупорядкованості простору реального урочища Бабин Яр, говорив про те, що яр, засипаний фактично, було затерто і в колективній свідомості, а пам’ятники, поставлені на території парку силами тієї чи іншої громади, здебільшого лишаються відомими та зрозумілими лише представникам тієї громади. Наприклад, на території місця трагедії наявні радянські пам’ятники та об’єкти забудови цвинтаря часів Союзу. Вони не оснащені табличками з історичним поясненням про спробу знищення слідів злочинницьких дій одного режиму іншим у намаганні приховати таким чином власні злочини. Відсутність коректного пояснення чи мовчазне знищення того, що мало перекрити знищене раніше, на думку Нахмановича, додатково підживлює атмосферу забуття. Врешті-решт, у середовищі дослідників Голокосту черговий раз визріла ідея стосовно інформування широких верств громадян про важку історію місцевості та боротьбу за цю історію. Знову заговорили про створення проекту меморіального парку, який, зберігаючи кожен окремий елемент Бабиного Яру як ілюстрацію культури пам’яті/забуття подій у ньому, від пам’ятників до житлових будинків і телецентру, об’єднував би всі ці об’єкти в єдиний зрозумілий простір. Як наслідок, було проведено міжнародний архітектурний конкурс ідей «Бабин Яр – Дорогожицький некрополь». Мета його була заявлена так: «створення простору для роздумів і усвідомлення виявів

Критика та публіцистика

виняткової нелюдськості й трагічних подій, що сталися тут у минулому, і об’єднання сучасних громадян України будь-якого етнічного походження в дусі взаємної емпатії». Про результати цього конкурсу можна дізнатися на сайті віртуальної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії». У розділі, що розповідає безпосередньо про сам проект, зазначено, що його метою є «створення публічного меморіалного комплексу»; об’єднання на одному просторі «близько 30 скульптурних об’єктів, що увічнюють пам’ять представників різних етнічних та соціальних груп», існуючи при цьому осібно; розподіл території, куди кияни та гості міста можуть приходити вшанувати пам’ять загиблих у шанобливій атмосфері – та тієї, де можна відпочити. Адже відпочинок там, де колись проводили масові розстріли, є однією з проблем Бабиного Яру. Грамотне розмежування має відбутися «засобами ландшафтного дизайну простору, що здатен доносити до відвідувачів (у тому числі людей, не пов’язаних із цим місцем ані особистою, ані родинною пам’яттю) цінність усвідомлення минулого, а також ідеї гуманізму, толерантності, демократії, громадянського суспільства». Окрім огляду проекту меморіального парку, на сайті віртуальної виставки – а радше, цілого музею, зібрано та оброблено неймовірну кількість архівних матеріалів, що стосуються доль у першу чергу загиблого єврейського населення Києва, а також розстріляних ромів, українських націоналістів, радянських підпільників, душевнохворих та інших категорій населення, що підлягали страшному покаранню за свої переконання чи своє єство. Представлено також мапи і плани довоєнного Києва і Києва воєнних часів, матеріали стосовно окупації міста, німецькі плакати та оголошення, статті про життя Києва після трагедії в Бабиному Яру. Складено великий корпус текстів стосовно політики пам’яті про трагічні події в Бабиному Яру – починаючи від перших днів після трагедії і закінчуючи описом офіційних та неофіційних заходів пам’яті у Радянському Союзі та в незалежній Україні. Тут можна дізнатися про перші несанкціоновані мітинги, які стали не лише простором жалоби для киян – а й простором протесту проти радянської системи замовчування. Можна простежити за фотографіями, як змінювалася формозмістова подача страшної сторінки в історії міста у пам’ятниках 320

321

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

різних років. Також є можливість наочно побачити, як змінилися ландшафтні умови, адже на сторінках віртуального музею є місце для фото і креслень проектів забудови Бабиного Яру в різні часи. Ці та інші точки в історії зміни офіційного статусу трагедії і ставлення до неї не так порівнюються між собою, як подаються окремо, так, щоби всі читачі могли зробити висновки кожен для себе. «Подорожуючи» віртуальною виставкою, відвідувачі можуть «замовити» відеоекскурсію і почути про те, які долі приховують у собі малюнки та фотографії на стінах – скажімо, світлини дітей, яких було страчено у Бабиному Яру восени 1941 року. Цим відеоматеріали не обмежуються: велика добірка кінохроніки розповідає нам про Бабин Яр на початку війни і після катастрофи, у роки радянської України і сьогодення, а також про невідривно пов’язану з наслідками приховування великої трагедії нашого міста, єврейського народу і безлічі інших постраждалих груп, – біду, що сталася через недбалість радянської влади, трагедію Куренівську. На додачу до опису турботливо зібраних музейних матеріалів скажу, як казала про Куренівську трагедію моя бабуся, яка пережила жахи Голодомору і всієї Другої світової війни: «То мертві прийшли до живих нагадати про себе». Матимемо надію, що подібне більше не повториться, і приховування великого горя за великою брехнею не призведе до нової біди. На сторінках віртуальної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії» зібрано, окрім візуальних матеріалів та хронік, бази даних про жертв Бабиного Яру і тих небагатьох, хто був порятований із цієї пастки; а також про праведників миру, що ціною власного життя рятували інших. Також можна віртуальною екскурсією обійти всю територію меморіального комплексу Бабин Яр і побачити пам’ятні знаки різних років, прочитати їхні описи – або ж пройтися Куренівкою і Кирилівським лісом, побачити місцеві некрополі і місця, пов’язані з дорогою смерті до Бабиного Яру – проста і зрозуміла навігація музею також дозволяє це. Музей має українську й англійську версії, що зразу робить його не локальним, внутрішньоукраїнським явищем, а подією, історико-культурним явищем міжнародного формату. З 26 вересня до 10 жовтня в A-gallery на території ТРЦ ART MALL було проведено виставку «По обидва боки Бабиного Яру».

Критика та публіцистика

Продюсерами виставки виступили директор Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства Леонід Фінберг та історик, етнограф і кінодокументаліст Олексій Барбарук-Трипільський. Вона відбулася за сприяння Асоціації єврейських організацій та общин України (Ваад, співпрезиденти Андрій Адамовський та Йосиф Зісельс), Центру історії та культури східноєвропейського єврейства, ТРЦ ART MALL (директор Віталій Вайнштейн) та Front Pictures (керівник Таїсія Пода). Ця мультимедійна подія була присвячена не лише трагедії Бабиного Яру, а й висвітлювала історію життя єврейської громади до початку Другої світової війни, а також розповідала про боротьбу членів громади та активістів за збереження пам’яті про жертв геноциду у повоєнні декади замовчування. До проекту також було підготовлено однойменну інформаційну брошуру. «По обидва боки Бабиного Яру» стала нетривіальним явищем, чимось, чого абсолютно не чекаєш від звичайного і зрозумілого слова «виставка». Тисячі документів доби Голокосту, а надто подій у Бабиному Яру, а також подальшої боротьби за пам’ять про Бабин Яр були представлені не звичайним чином, не у вигляді копій під склом – а у вигляді проекцій на стіни галереї. Галерея A-gallery є величезним, складеним із 52 екранів розміром 3,5 на 3,5 метри, мультимедійним простором з площиною 220 квадратних метрів. На цих екранах з найтоншими відтінками кольорів і рухів, під трагічну музику та урочисту дикторську начитку відтворювалися і пересувалися водночас сотні зображень та відео, показуючи життя і смерть, надію і горе, мирне життя і воєнну руїну. Не дивно, що на гостей виставки демонстровані унікальні кадри кінохроніки справляли дуже сильне емоційне враження. Відвідування виставки було рекомендоване як один із заходів для вивчення історії Києва у Другій світовій війні. Додати майже нескінченний ряд із фотографіями загиблих, що нібито летять у безвість; документами, що вирішували їхню долю; візуальною хронікою на тлі палаючого міста – і одразу ж стає зрозуміло, з якої причини під час тематичних уроків історії, коли розглядалася історія Голокосту, учнів різних київських (притому не лише єврейських) навчальних закладів приводили саме сюди. Одним із рефренів виставки стала фраза, яку нині згадують 322

323

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

переважно в дні відзначення закінчення Другої світової війни – «Ніколи знову». Виставка стала не лише інформаційною, а й безпрецедентною арт-подією, що через емоційну, мистецьку складову доносила до відвідувачів не лише масштабність трагедії масових страт, але й неприпустимість замовчування подібних злочинів проти людства і необхідності уникнення людської нетерпимості за будь-якої можливості. Образ Бабиного Яру було показано не лише як масштабну, проте одноразову страшну подію – багато було сказано і показано також про тих людей із активною громадянською позицією, що в шістдесяті роки починали небезпечну боротьбу за право вшановувати пам’ять загиблих і інформувати суспільство про великий злочин проти людства – і про злочин проти людської пам’яті. Її відвідали практично всі високі гості, що в ці траурні дні були у Києві. Також 26 вересня у київській галереї сучасного мистецтва «М17», відомій своїми експозиціями в тому числі і на єврейську тематику, та співпрацею з художниками, чиї архіви робіт зберігаються в Центрі дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства, відбулося відкриття ще одної виставки – «Бабин Яр: історія та долі». Відвідати виставку кияни та гості міста могли до 4 жовтня того ж року. Експоновані матеріали було підготовлено київським Інститутом юдаїки під керівництвом його директорки Юлії Смілянської, за підтримки Меморіального благодійного фонду «Бабин Яр» та Асоціації єврейських організацій та громад (Вааду) України, а також завдяки допомозі Благодійного фонду «Дар», корпорації SigmaBleyzer і Академії мистецтва краси. Дизайнером виставки став Пінхас (Павло) Фішель, знаний сучасний єврейський митець, художник, книжковий графік і скульптор, відомий киянам участю в численних арт-проектах та виставках, а громадянам України взагалі – оформленням музею “Пам’ять єврейського народу і Голокосту в Україні”. Просторові колажні ідеї цього митця, його впізнавана робота з використанням безлічі різних матеріалів, кутів огляду і фактур зробили виставку, гідною за рівнем виставковим просторам та надсучасних музеїв Європи. Виставка була побудована так, щоби наголосити, що трагедія євреїв – це не лише Бабин Яр; окрім можливості переглянути візуаль-

Критика та публіцистика

ну частину та документи, гості мали змогу дізнатися про величезну катастрофу людства з вуст досвідченої відомої науковиці, яка чи не найбільше опікується всім, що стосується юдаїки в Києві і не тільки, Юлії Смілянської. Вона розповідала про розстріли в Бабиному Яру, а також у Дунаївцях на Хмельниччині, у Донецьку, в Дробицьому Яру на Харківщині тощо. Окрім оповідачки-науковиці, гідами виступали також київські школярі та студенти. Це був момент взаємодії людей різного покоління з суспільно свідомою молоддю; простір громадської освіти та самоосвіти для юнаків та дівчат, де вони могли вчитися через навчання інших й вибудовувати свою соціально-політичну позицію, що базувалася б на власних дослідженнях і самотужки знайдених відповідях. Ніколи раніше на теренах сучасної України робота з освітніми закладами та суб’єктами освіти, з «уроками Голокосту» в межах чи то уроків історії України у непрофільних школах, чи єврейської історії у профільних, – не була настільки всеосяжною. Адже підлітки і юнацтво не лише зустрічалися з живими оповідачами у бібліотеках і своїх освітніх закладах – вони самі ставали акторами, мовцями, тими, хто несе знання іншим і говорить із громадськістю на гострі й серйозні історичні теми, актуальні й дотепер. Окрім цього, згадуючи мої ж слова на початку цієї статті, наголошу, що практика, коли на експозиціях, присвячених історії, гідами працюють підлітки і молодь, важлива і з освітньої, і з виховної точки зору. Для забезпечення кваліфікованого рівня проекту було проведено семінари для підготовки молодих гідів, а також заняття для педагогів «Бабин Яр. Уроки трагедії. Спроби осмислення», що оновило інформаційну базу викладачів та поставило перед ними сучасні педагогічні питання. Проект відбувся за підтримки Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації та Управління освіти Шевченківського району міста Києва. Розповідь про події часів Голокосту, яку пропонував простір виставки «Бабин Яр: історія та долі», торкнулася не лише тих територій сучасної України, що на час окупації нацистами входили до складу Радянського Союзу – а й тих, що до 1939 були частиною Польщі, і де під час Другої світової війни також відбувалися масові знищення єврейського населення. Тут люди тривалий час 324

325

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

були змушені перебувати в гетто в нелюдських злиднях, знущаннях, обмежені в елементарних правах, постійному погіршенні умов та поступовому розумінні майже неминучого кінця. Зв’язок між трагічними подіями в різних частинах Європи створював відчуття того, що геноцид – проблема не лише одного народу, в даному разі єврейського, – це велика біда людства, і варто зробити все від нас залежне, щоби люди більш ніколи не втрачали людяності і, пам’ятаючи про загиблих, не творили нових жертв. Виставку було поділено на дві частини, й у другій, «емоційній», відвідувачам пропонувалося поспілкуватися з особистою іс торією – прочитати спогади очевидців про події в Києві у 1941 році, про Куренівську трагедію та мітинги в боротьбі за пам’ять Бабиного Яру, що пройшли у 1961 та 1966. Тут же містились і прижиттєві фотографії життя з архівів людей, розстріляних у Бабиному Яру. Колекцію було вибудовано за хронологічним принципом – від кадрів мирного життя до знімків зруйнованих вулиць, листів до друзів та родичів за межами Києва. І знову нетиповий підхід: замість невеличких клаптиків пожухлого паперу під склом, глядач (бо виставка, великою мірою завдяки роботі художника Пінхаса Фішеля, стала декорацією до театру історії) потрапляв у інсталяцію, де серед застиглих у миті після вибуху клаптів землі летіли, долаючи безліч уявних кілометрів, величезні листи, приковуючи до себе погляд, майже топлячи простір у собі. Далі кожен, хто прийшов, міг уявно, за допомогою експонатів виставки, пройти «три шляхи широкії» – три основні віхи доль, якими йшли кияни 1941 року: фронт, евакуація, виживання в місті за умов окупації. В «окупованій» частині виставки на відвідувачів чекав вузький прохід, за яким лежало незвідане. Змінювався світ Києва історичного, і змінювався простір навколо гостей виставки: підлогу галереї заступала земля. У кінці проходу глядача зустрічала земляна стіна, крізь отвори в якій було видно калейдоскоп облич людей, які загинули в Бабиному Яру. Окрім теми землі – як тієї, за яку точилася боротьба під час Другої світової війни, так і, головно, тієї, що вкрила собою тіла загиблих, в оформленні виставки часто повторювалися залізні лопати – автор цієї ідеї Фішель пояснив, що то образ загарбника, який прийшов сплюндрувати землю і закопати в ній тих, хто на

Критика та публіцистика

ній жив. Окрім театральних прийомів, через які у глядача з часом формувалося стале відчуття присутності у похмурому світі війни, окупації, безправ’я, – був іще й ефект пісенний, ефект рефрену, коли деякі елементи виставки, розтиражовані й розміщені на різних рівнях простору, формували його як нескінченну тужливу пісню з безліччю довгих приспівів. Але стосувалася така рефренізація не лише похмурих сторінок окупованого Києва. По всій території виставки можна було помітити роздруковані фотографії хлопчика Вілі Стадника, якого від страшної смерті в Бабиному Яру свого часу врятували сусіди. Багато про побачене в ті дні на власні очі врятований згодом розказав Юлії Смілянській – своїй дочці. Документи, оголошення, матеріали усної історії, візуальні та письмові, слова пересічних самовидців, жертв, що вижили, їхніх рятівниківправедників світу, простих сучасників та кваліфікованих спеціалістів, повторюване й унікальне, сакральне й просте, багаторазово збільшене і приховане – вибудовували щільну тканину емоційного спогаду, і таким чином доторкнутися до розуміння Катастрофи в Києві могло широке коло громадян. У кінці дороги спогадів гості виставки могли долучитися до символічного ритуалу вшанування пам’яті тих, хто вже не може сказати за себе. За ідеєю Юлії Смілянської, можна було взяти каштан – загальновідомий і досі улюблений, хоч і затверджений за радянської доби, символ Києва – назвати вголос ім’я когось із загиблих, немовби повернувши мовчазній тіні безликої жертви людську особистість, і посадити каштановий плід у землю біля імпровізованого єврейського надгробка, вшановуючи тих, хто впав у землю Бабиного Яру. «Вони намагалися поховати нас, але не знали, що ми – насіння...» 23-го вересня в мережі Інтернет з’явилася афіша ще одної київської виставки до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру – «Пам’ятаємо». Відкрилася вона в галереї «Дукат» і тривала до 29 вересня. Галерея «Дукат» на вулиці Рейтарській широко відома своїми виставками з арт-юдаїки, вона постійно співпрацює з приватними та музейними колекціями і має великий каталог робіт художників – як тих, що творили в минулі десятиліття, так і молодих, але таких, що зарекомендували себе цікавими й нетривіальними працями. Так і експозиція виставки «Пам’ятаємо» була своєрідною і дуже суб’єктивною 326

327

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

в кращому значенні цього слова: наповнена не тільки й не стільки документами і спогадами очевидців, скільки живописними, графічними та літературними алюзіями на тему Трагедії, створеними митцями в різні роки. Починаючи від славетних текстів Іллі Еренбурга, Євгена Євтушенка та Миколи Бажана і закінчуючи графічними роботами Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Художні тексти органічно спліталися змістом із образотворчим мистецтвом і фотографією, створюючи глибокий смисловий коментар до візуального ряду. Творчість Рибачук і Мельниченка, представників монументального мистецтва, була представлена роботами з циклів «Розстріляний звук», «Коли руйнується світ. Бабин Яр». Тема Бабиного Яру, тема загибелі і життя попри все посідає у творчому доробку двох геніальних співавторів особливе місце – інколи здається, що, користуючись різними техніками і матеріалами, від створення величезних голів алтайських шаманів, і до ткання багатометрових гобеленів, митці впродовж усієї своєї творчої кар’єри творили певну візуально-просторову симфонію. Відомий цей тандем, наприклад, грандіозним проектом Стіни і Парку на території Байкового цвинтаря у Києві. Навіть із фотографій нині, на жаль, залитого бетоном витвору помітно силу експресії людського тіла, що руками митців проступила з київських пагорбів. Глибина у багатьох сенсах цього слова, багатошаровість і насиченість, певна міфологічність простору і чистота барв завжди були властиві роботам Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Імовірно, тому їхні роботи, представлені на виставці «Пам’ятаємо», справляли таке сильне враження на відвідувачів. Окрім мистецької штуки названих авторів, виставка об’єднала роботи цілковито різних майстрів. Тут була представлена режисерка, скульпторка і художниця, корінна киянка Юлія Лазаревська, чия творчість завжди містить у собі внутрішнє напруження зовнішньо спокійних полотен і фігур, таємне життя фрагментів, мереживо кутів зору і текстур. На виставці можна було ознайомитися з фрагментами міжжанрового проекту Лазаревської «Без пафосу». Свого часу мисткиня створила з шамоту людські фігури, і комбінувала їхні фото зі світлинами старих двориків Подолу. Схвальна

Критика та публіцистика

реакція глядацького загалу надихнула її на створення повнометражного фільму «Без пафосу», знятого у співпраці з кінооператором Миколою Мандричем, який, на превеликий жаль, нещодавно так несподівано пішов із життя (30 грудня 2016 року). Кінострічку було присвячено киянам, які загинули в Бабиному Яру. Схематичні, проте сповнені якоїсь прадавньої туги скульптури, вставлені у київські ландшафти, виступають ніби Зінґерівськими демонами, які свідчать, що немає більше потреб у демонах, бо не лишилося більше людей. Схоже за емоційною наповненістю відчуття викликають і світлини, зроблені фотографом Ігорем Ґільбо у Львові, Ужгороді та Коломиї – наприклад, знімки з фрагментами давнього єврейського кладовища в Ужгороді чи зі спорожнілими одвірками житлових будинків, на яких залишилися ніші під мезузи, а самих мезуз давно вже нема. Те, що фотографії чорно-білі, а не кольорові, підсилювало їхній вплив на емоції глядача. Ще одне ім’я, яке неможливо не згадати, говорячи про виставку в галереї «Дукат» – ім’я художника Віктора Гукайла, одного з творців концепції та головного оформлювача Дніпровського музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». Віктор Гукайло давно й усебічно працює з відображенням єврейської теми у своїй творчості – починаючи з алегоризації відомих образів з єврейських священних текстів, і закінчуючи участю в розробці й наповненні «єврейського музею» у Дніпрі. Частини експозиції цього надзвичайно цікавого просторового музею і були представлені на виставці – власне, на картинах Гукайла, присвячених скорботному – останньому – шляху євреїв, розстріляних у Бабиному Яру, можна знайти каліграфічні підписи з указанням назви циклу та місця його розміщення у музеї міста Дніпра. На картинах на темному тлі людські постаті, схожі на фігури з театру тіней, упізнавані у своїй плавній схематичності – діти, старші люди, батьки з немовлятами, жінки й чоловіки – скорботно і пригнічено простують туди, звідки – і це так сильно відчувається – не буде вороття. Також на виставці можна було побачити роботи художника та архітектора Юрія Паскевича, проект меморіального комплексу «Бабин Яр» Анатолія Гайдамаки та роботи низки інших митців. 328

329

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

Дізнатися більше про експозицію, «потримати її в руці», наче пожухле листя, можна було завдяки брошурі, випущеній для ознайомлення відвідувачів із матеріалами і концепцією виставки. Строгий стиль і насичений темними барвами дизайн налаштовував на майже містичний настрій. Темою багатьох робіт, не описаних у цій короткій оглядовій статті, була, знову ж таки, дорога. Так, наприклад, художник-монументаліст Анатолій Гайдамака пропонував створити меморіал жертвам Бабиного Яру у вигляді кам’яної холодної дороги, вздовж якої лежали б муляжі валіз та особистих речей, кинутих людьми на шляху туди, де їм уже не знадобляться жодні речі. Куратором виставки виступила відома мистецтвознавиця, авторка низки монографій, у тому числі присвячених і представникам єврейської тематики у живописі, Галина Скляренко. Не оминув тему Голокосту і Національний музей України у Другій світовій війні. Відомі використанням усього виставкового простору для побудови надзвичайно вражаючих, майже живих експозицій із предметів побуту й озброєння, музейні співробітники і тут змогли створити експозицію у властивій їм тривимірній манері, в якій кожен предмет, здавалося, дихав, і кожен ніс на собі слід чиєїсь долі, відбиток чиєїсь пам’яті. Назва виставки – «Смертельний шлях», відкрита вона була в роковини трагічних подій 26 вересня 2016, і працювала аж до 5 грудня того ж року. Тема дороги, останньої путі, була відображена не лише у назві експозиції, а й у структурі арт-інсталяцій, з яких вона складалася. На дальній стіні музейного холу було розміщено авторський художній гобелен Ади Рибачук і Володимира Мельниченка «Бабин Яр. Коли руйнується світ», понад чотири метри заввишки. Інсталяція, що вела від входу у музей до гобелену, мала аналогічну назву, і була оточена грубим камінням автентичної київської бруківки і щебінкою, які ще підкреслювали похмурий темний граніт стін музею і загальний настрій інсталяції. Дорогою стояли немовби застиглі на мить підводи, вантажені особистими речами загиблих та очевидців – релігійними предметами, дрібними монетами й елементами одягу, друкарськими машинками, грамофонами й музичними інструментами, фотокартками і листами до тих, кому вдалося порятуватися в евакуації чи довелося піти на фронт, уривками зі

Критика та публіцистика

статей та книг спогадів. Цей кольоровий, майже ярмарковий поїзд було всуціль вкрито, наче обліплено чорним, напівпрозорим покривалом, – водночас подібним до савану і скорботного одягу, а ще до павутиння величезних хижих павуків, що заплели живих в обійми смерті. Разом уся інсталяція справляла враження надгробка над величезною братською могилою, що продовжує переслідувати нелегким спогадом у часі тих, хто намагається стерти пам’ять про неї. Ще одна мистецька композиція, що була частиною виставки – «Розстріляний звук», назва якої також перегукується з творчістю Мельниченка і Рибачук. У центрі композиції стояло піаніно 32-річної киянки Єлизавети Бріксман-Рєпніної, розстріляної в Бабиному Яру. Цей експонат було передано на виставку Історико-меморіальним музеєм «Героїзм і Голокост» у місті Києві. Стілець перед піаніно також був укритий чорним напівпрозорим покривалом, а над ним висіло панно «The crushed sound» («Розбитий звук») Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, де у властивій митцям манері зображено сумовите обличчя музиканта у дощі з уламків скрипок. Проте піаніно не стояло мовчазним свідком – воно звучало, на ньому зіграв піаніст Даніель Штейн, онук одного з небагатьох євреїв, дивом порятованих від смерті у Києві 1941-го. Серед речей, представлених на виставці, були і пов’язані з боротьбою за правдиве висвітлення трагедії у Бабиному Яру. Вперше музейними засобами була втілена одна із досі незручних історичних тем – геноцид ромів у Бабиному Яру під час нацистської окупації. Не оминули й інших складних питань – питання людяності й подвигу праведників миру (комплекс «Праведники Бабиного Яру») та питання допомоги колаборантів у «остаточному вирішенні єврейського питання». Таким чином, у відвідувачів з’являлося відчуття, що добро і зло, відвага і страх не мають ані національності, ані єдиного визначеного соціального статусу. Документальна частина – об’яви, накази, листування, вирізки з газет тощо – демонструвала розвиток і величезний масштаб розгортання антисемітських акцій у Бабиному Яру. На виставці були представлені і матеріальні й інформаційні свідчення того, що Бабин Яр – це інтернаціональна братська могила, що стала місцем катастрофи різних прошарків цивільного 330

331

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

населення, а також членів підпілля та військовополонених. Однак, хоч відсторонене перерахування загиблих де в чому і відганить цинічним м’ясництвом, найбільшою за чисельністю жертв стала трагедія єврейського народу – за два роки окупації в Києві було знищено близько ста тисяч живих людей, з яких близько двох третин належали до єврейської спільноти. Одним із експонатів виставки стала величезна менора, складена з фотографій людей, чиї долі виром затягло у Бабин Яр. Навколо менори – дрівня. На зрізах деяких березових стовбурів – знову ж таки, фотографії, але на більшості – лише ім’я і дата народження. І таких імен і дат – сотні, коли не тисячі. Дата смерті в цих людей була одна на всіх. За матеріалами виставки «Смертельний шлях» було створено цифрову музейну колекцію – «Україна. Київ. Бабин Яр», присвячену трагедії. У зібранні увазі інтернет-спільноти представлені документи, листи, щоденники, світлини побутового життя, особистих речей киян, хроніки перебігу подій, книги. За якістю подання і каталогізації контенту ця колекція першою в українському музейному інформаційному просторі відповідає європейським і світовим стандартам музейної справи. Знайти колекцію можна на офіційній сторінці Національного музею України у Другій світовій війні, у розділі «Колекції». Робота над подальшим наповненням віртуального виставкового простору постійно триває. Цей огляд був би і близько не повним, якби я не згадала виставку, приурочену до 75-ї річниці трагедії і відкриту чи не найпершою серед інших, 21 травня 2016, у PinchukArtCentre. PinchukArtCentre давно відомий своїми груповими виставками, експонати з яких входять у простір відвідувачів і закликають їх у свій, ставлять одним своїм існуванням незручні питання та створюють цілісний, почасти сюрреалістичний і гротескний, але надреальний світ. Міжнародна групова виставка, присвячена безпосередньо трагедії масових страт у Бабиному Яру, мала назву «Втрата. Спомин про Бабин Яр». Серед учасників виставки були такі митці світового рівня, як Крістіан Болтанскі, Берлінде де Брьойкере та Дженні Хольцер. Монументальна інсталяція паризького художника Крістіана Болтанскі Le Chemin de Babi Yar («Шлях Бабиного Яру», 2016) була

Критика та публіцистика

створена спеціально для виставки «Втрата...». Це вузький коридор, сформований із немов побитих часом металевих коробок. У кінці коридору, подібна до сходу страшного сонця над мертвою планетою, – купа мотлоху, в якій не одразу впізнаєш людський одяг. Коробки пронумеровані випадковими числами і викликають напівпідсвідомі асоціації з номерами, які давали в’язням концтаборів, і номерами небіжчиків у морзі. Ці коробки є нагадуванням про масові вбивства у Бабиному Яру; здається, що в них досі можуть лежати особисті речі тих, чиї документи спалили в них на очах, а тоді стратили і їх самих. Ідея повернення імен тим, хто був стертий, хоча б і після їхньої загибелі, а також теми колабораціїї та, на противагу їй, подвигу праведників світу, багато в чому визначили основні мотиви мистецьких виставок, присвячених роковинам трагедії у Бабиному Яру. Однією з тем, про яку говорить робота Болтанскі, є тема колективної пам’яті і колективного ж забуття. Голокост, геноцид, утрата і знищення пам’яті, особистої і колективної, лишаються головними темами митця, який надає перевагу зображенню порожнечі через похмуре накопичення подібних, немовби навмисне вибудованих в ряд чи скинутих у купу побутових предметів. Натомість його колеги по виставці, Берлінде де Брьойкере та Дженні Хольцер, підняли у своїх просторових творах тему втрати людяності перед обличчям смерті. Американська художниця Джені Хольцер відома, в першу чергу, своїми величезними вуличними інсталяціями з написами світлом по простору міста, і головними об’єктами її інсталяцій завжди є тексти. Тема смерті, абстрагованості за постійного контакту з горем, утилітарності підходу до людської трагедії також присутня в роботах Хольцер. Інсталяція «Lustmord Table» («Стіл смертельної втіхи», 1994, слово Lustmord має німецьке походження) – це композиція з викладених наче за анатомічною класифікацією кісток на дерев’яному столі, схожому на стіл у прозекторській, шинквас у ятці чи робочу поверхню в кімнаті химерного таксидерміста. Ці кістки – символ наслідку насильницького вбивства. Деякі кістки оздоблені смугою сріблястого металу з вирізьбленими на них текстами на тему вбивств на сексуальному ґрунті. У тексті три дійові 332

333

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

особи: жертва, злочинець і спостерігач. Такий прийом одночасно включає відвідувача інсталяції в ненавмисну участь у виставі-натюрморті, а з іншого боку, викликає те саме відчуття відчуження, відстороненості, яке часто охоплює людей під час зіткнення з непояснювано жорстоким і глобальним насиллям. Ця інсталяція початково з’явилася як реакція на повідомлення про звірства конфлікту у колишній Югославії, в якому брали участь американські військові. Центральну частину експозиції оточують кам’яні лави з роботи мисткині 1986 року. На їхніх поверхнях вирізьблені фрагменти текстів (назву роботи – Under a Rock, можна перекласти як «Під каменем»), що робить лави схожими на надгробки. Взагалі, в багатьох народних традиціях лава і труна мали дуже подібне метафоричне значення, і ця метафора стає зрозумілою при погляді на роботу Хольцер. Навколо – бронзові таблички з написами, пофарбованими в різні кольори. Написи присвячені питанням страху, безпеки, влади над іншим, життю і смерті. Назви цих груп робіт – «Living Series» («Серія життя», 1981) та «Survival Series» («Серія виживання», 1984). Бельгійська художниця Берлінде де Брьойкере часто шокує публіку відверто темною емоційністю своїх робіт, створенням немовби ще живих або щойно померлих антропоморфних та ксеноморфних скульптур та інсталяцій. Із воску мисткиня створює тіла, які, здається, страждають від несамовитих тортур, мутують у дерева і незрозумілі неземні форми, або є лише частинами колись живих істот, виставлених на огляд. На виставці, приуроченій до роковин Бабиного Яру, у PinchukArtCentre були представлені її візуальні твори з циклів «Vanwege een Tere Huid III and IV» («Від чутливої шкіри III та IV», 2016) та «Met Tere Huid I-IV» («З чутливою шкірою», 2016). Робота «Penthesilea IV» («Пентесілея IV», 2016) – це реалістично витворена з воску шкіра нібито вбитих тварин, скинута багатьма шарами на металевих піддонах. Схожа ця інсталяція на частину процесу кожум’яцтва чи на те, що людина може зробити з іншою людиною, якщо втратить людську подобу. В контексті вивчення історії та культури пам’яті геноцидів говорити важливо не лише про жертв, а і про злочинців – аби злочин не повторювався. І мистецтво де Брьойкере робить це блискуче і страшно.

Критика та публіцистика

Виставка «Втрата. Спомин про Бабин Яр» була відкрита до 15 січня 2017 року. Окрім мистецької складової, на території PinchukArtCentre восени 2016 проходили круглі столи, кінопокази та читання, трохи більше про які можна буде дізнатися з розділу «Освіта й наука». Нарешті, останньою виставкою, яку я згадаю в «мистецькому» розділі, буде, власне, фотоінсталяція «Проти забуття», влаштована до церемонії вшанування 75-х роковин трагедії безпосередньо в урочищі Бабин Яр, яка тривала з ранку 27 вересня до вечора 1 жовтня. Автором фотоінсталяції був Луїджі Тоскано, фотограф і кінематографіст із Німеччини. На експозиції під відкритим небом було представлено 50 портретів тих, хто вижив у Голокості. Світлини, виставлені вздовж головних доріжок території Меморіального комплексу «Бабин Яр», вибудовували Алею облич, яка вела до центрального майданчика для офіційних церемоній вечора 29-го вересня. Таким чином, фотоінсталяцію побачили знані громадські діячі, керівники урядів та спільнот різних країн, а також безліч містян і гостей Києва. Підтримку в організації виставки «Проти забуття» в Києві надали Міністерство закордонних справ Німеччини, Посольство Німеччини у Києві, Генеральне консульство Федеративної Республіки Німеччина в Донецьку з офісом у Дніпрі, Goethe-Institut, Київська міська адміністрація та Уряд України. З сампочатку концепція виставки включала в себе демонстрацію її в містах різних країн. Упродовж року Луїджі Тоскано було зроблено понад 200 фотопортретів колишніх в’язнів нацизму. Фотограф зустрічався з ними в Німеччині, Україні, Росії, Ізраїлі і США. По один бік стежки під час виставки стояли надруковані на полотнах 1,8х3 метри портрети українських жертв Голокосту – євреїв і остарбайтерів. Навпроти них були розміщені портрети жертв Голокосту з інших країн. Людська доля і необхідність пам’ятати історію стали однією з головних тем фотопроекту, що розташувався наприкінці жовтня обабіч стежин Бабиного Яру. Тоді ж і там же було встановлено окремий пам’ятник ромам, що стали першими жертвами масових розстрілів – «циганська кибитка», побачити який нині можна неподалік виходу зі станції метро «Дорогожичі». 334

ОСВІТА Й НАУКА Даний розділ почну не з опису великих конференцій і друку серйозних монографій – а з освітньої роботи на тій ниві, на якій побувати довелося майже кожному з нас, і з якою надзвичайно складно і цікаво працювати. Ще у 2015 році, як знаємо, Міністерство освіти і науки України рекомендувало навчальним закладам провести 29–30 вересня «Уроки пам’яті трагедії Бабиного Яру та “бабиних ярів” України». Наша держава стала першою серед колишніх держав-членів Радянського Союзу, в якій питання історії Голокосту було включене до державних програм із всесвітньої історії та історії України для загальноосвітніх шкіл, семінарів для викладачів і тем для робіт студентів вищих навчальних закладів. Наприклад, 23 вересня у Міністерстві освіти і науки був проведений педагогічний семінар «Вивчення Голокосту в Україні для формування атмосфери толерантності». Як матеріал для підготовки уроків толерантності у молодшій школі було запропоновано книгу «Уроки Голокосту: мужність, пам’ять, співчуття» (Дніпро, Інститут «Ткума», 2016), а для уроків у середній та старшій школах рекомендувалося використати навчальний посібник Ігоря Щупака «Голокост в Україні: Пошуки відповідей на питання історії» (Дніпропетровськ, 2015). У цьому посібнику можна знайти доробок, що стосується праведників миру, врятованих жертв та взаємодії між народами. Якщо говорити про освіту неформальну, у лекційно-дискусійному форматі, слід обов’язково знову згадати PinchukArtCentre. Тут, окрім уже згаданої вище виставки, було реалізовано програму «Біль пам’яті», що тривала в передостанній літній тиждень, з 15 до 21 серпня 2016 року. Це була серія лекцій, дискусій, зустрічей із письменниками та журналістами, екскурсій та кінопоказів. У залах центру відбулися читання, присвячені Паулю Целану, та обговорення його перекладів українською та російською («Мак і пам’ять: переклади Пауля Целана», 15 серпня), за участі перекладачів його 335

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

29 вересня 2016 року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася церемонія підписання Декларації про намір створити Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр».

Критика та публіцистика

текстів, Петра Рихла та Марка Бєлорусця. Тоді ж було проведено круглий стіл за участі істориків, культурологів, філософів. Про силу і безсилість літератури, її моральне право на існування і самовисловлення після Голокосту, про те, чим сьогодні є пам’ять про Бабин Яр, а також про соціальну амнезію говорили в рамках проекту на круглому столі за участі українсько-німецької письменниці Каті Петровської, російського журналіста Олексія Кузнєцова, режисера Сергія Буковського, перекладачів Марка Бєлорусця і Петра Рихла, поетеси Маріанни Кіяновської та поета Бориса Херсонського, культуролога Тараса Возняка, істориків Андрія Павлишина, Ігоря Щупака, філософа Костянтина Сігова та керівника Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Леоніда Фінберга. Також була лекція літературознавця та блискучого перекладача Ростислава Семківа «Канон сильних жінок: Олена Теліга в українській літературі». У рамках програми, 17 серпня, знаний письменник Олександр Ірванець прочитав лекцію «Спілкування перекладача з Янушем Корчаком» у музеї пам’яті видатного педагога та письменника на вулиці Шовковичній, 25. Під кінець тижня, 19-го серпня, в залах PinchukArtCentre було проведено зустріч із журналістом Олексієм Кузнєцовим, сином автора документального роману “Бабин Яр” Анатолія Кузнєцова; а в суботу, 20 серпня, після екскурсії Бабиним Яром із києвознавицею Юлією Смілянською, у відео-лаунжі центру сучасного мистецтва бажаючі могли переглянути документальну стрічку Сергія Буковського «Назви своє ім’я», а потім долучитися до обговорення фільму на зустрічі з режисером. На завершення програми, ввечері 21 серпня в Бабиному Яру, поруч із пам’ятником “Менора» відбулися читання «Глибини пам’яті». Серед учасників читань були відомі літератори Григорій Фалькович, Маріанна Кіяновська, Ія Ківа, Борис Херсонський, Мирослав Лаюк. Вірші, присвячені темі Голокосту та Бабиного Яру, читалися українською, російською та їдишем; останнє – завдяки викладачці їдишу в Києво-Могилянській академії, Тетяні Батановій. Таким чином, на різних локаціях та майданчиках міста було створено освітній простір для тих, хто цікавиться літературним процесом та висвітленням у ньому найболючіших тем сьогодення. 336

337

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

Окрім заохочення широкої спільноти громадян та гостей міста, питанням не лише 75-ї річниці трагедії, а й темою Бабиного Яру взагалі була зацікавлена і наукова громадськість. Мостом між широкими верствами населення і дослідниками культури пам’яті зазвичай є публічні симпозіуми та конференції, монографії та збірки історичних робіт, які населення сучасної України читає доволі часто у пошуках відповідей на питання стосовно самоідентифікації. З 23 по 29 вересня 2016 року в Києві тривала тижнева програма вшанування пам’яті 75-ї річниці трагедії у Бабиному Яру. Вона включала в себе чотири окремі проекти: студентську конференцію, громадський симпозіум, представлення результатів уже вказаного вище конкурсу з упорядкування території історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» і пам’ятний концерт. Головною метою програми було привернути увагу українців та всесвітнього загалу до історії Бабиного Яру і показати її як важливу частину світового історичного наративу ХХ століття. Програму впродовж двох років розробляли канадський благодійний фонд «Українсько-єврейська зустріч» (UJE) разом зі Світовим єврейським конгресом, Урядом України, Українським інститутом національної пам’яті й понад 30 громадськими організаціями в Україні та за її межами. Концепцію вшанувальних заходів розробив професор Павло Роберт Магочій (Канада). Над розробкою програми з ушанування пам’яті жертв Бабиного Яру професор Магочій працював разом із політологом Адріаном Каратницьким, старшим науковим співробітником Атлантичної ради (США). Молодіжну програму очолив директор українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» доктор Ігор Щупак; модераторкою наукового симпозіуму була старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, доктор Людмила Гриневич; старший науковий співробітник Музею історії Києва Віталій Нахманович, як уже було зазначено, опікувався і надихав конкурс із впорядкування території Бабиного Яру; вшанувальним концертом керував британський оперний співак україно-англійського походження Павло Гунька. Концерт цей відбувся 29 вересня у Київському національному оперному театрі, і залучені до нього були музиканти з усього світу. Серед гучних імен – Гамбурзький симфонічний оркестр та українська хорова капела «Думка»,

Критика та публіцистика

диригентка Баварської державної опери у Мюнхені Оксана Линів. Першим було виконано твір «Kol Nidre» Макса Бруха, який завжди виконується перед єврейським Новим роком. Виконав композицію Борис Роман, канадський віолончеліст українського походження. Після того публіці було представлено кадиш-реквієм «Бабин Яр» Євгена Станковича на вірші Дмитра Павличка та «Німецький реквієм» Йоганнеса Брамса. На відміну від реквієму Станковича, реквієм Брамса не є композицією, що стосувалася б певної релігії. І саме тому він був обраний для заключного акорду. За словами Павла Гуньки, цей музичний захід мав стати не просто концертом із виступом хору чи оркестру, а єдиним драматичним твором, який об’єднав би в собі різні композиції навколо єдиного меседжу, єдиного настрою. Практику ознайомлення загалу з музичною та поетичною культурою підтримала і Київська філармонія. 18 вересня 2016 року в Колонній залі філармонії було реалізовано амбітний і цікавий ізраїльсько-український проект за підтримки посольства держави Ізраїль, асоціації «Знання» (Ізраїль) та Інституту стратегічних досліджень імені Ґолди Меїр. Українські та ізраїльські музиканти виконували симфонічні твори на біблійні сюжети. Музичні твори виконували Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, національна заслужена хорова капела «Думка», провідні вокалістки Ольга Фомічева (сопрано) та Алла Позняк (меццо-сопрано), провідний вокаліст Сергій Пащук (тенор) – з українського боку; а з ізраїльського – знаменитий актор і читець Алекс Анський та піаніст Моріс Чорнорудський, лауреант Республіканського конкурсу піаністів імені Лисенка і випускник Київської консерваторії імені Петра Чайковського. Виконувалися композиції ізраїльського композитора Баруха Берлінера «Авраам» та «Каїн і Авель», написані ним для читця, чоловічого хору та симфонічного оркестру. Також зі сцени пролунав Концерт для фортепіано у трьох частинах («Молитва», «Мрії», «Життя») сучасного класика української музики Мирослава Скорика та вокальний цикл Дмитра Шостаковича «З єврейської народної поезії». Спільними зусиллями Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, а також Києво338

339

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

Могилянської академії, Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства та видавництва «Дух і Літера» було видано книгу «Бабин Яр. Історія і пам’ять» (в англійському та українському варіантах). Редакторами цієї збірки виступили доктор Владислав Гриневич із київського Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та професор Павло Роберт Маґочій із Торонтського університету. У вересні того ж року у видавництві «Дух і Літера» професор Маґочій випустив і презентував у Києво-Могилянській академії книгу “Євреї та українці: тисячоліття співіснування”, написану ним спільно із професором Йохананом Петровським-Штерном у двох варіантах, українському та англійському. Книга «Бабин Яр. Історія і пам’ять» заслуговує на особливу увагу, оскільки команда авторів із України, Канади, Нідерландів, США, Ізраїлю та Франції, що працювала над нею, взаємодіяла з трагедією Бабиного Яру не лише як із конкретною трагічною миттю історії, а як із наративом, розгорнутим у часі. У книзі представлено аналіз документів, газетних статей, приватного листування, літератури, кіно-, скульптурного, живописного та музичного матеріалу, присвячених політиці пам’яті й забуття подій у Бабиному Яру. Багато уваги приділено проблемі знищення свідчень, применшення трагедії або замовчування факту загибелі саме єврейського населення страшної осені в окупованому Києві. Більшість подій, розглянутих у цій книзі, відбулися вже по війні. Окрім статей переважно українських науковців, у книзі представлені автобіографічні есеї Шимона Редліха та Мирослава Мариновича. Презентуючи це видання, Владислав Гриневич сказав: «Ця книга не про смерть, а про життя, а також про боротьбу за пам’ять про Бабин Яр». Щоби розказати про кожну статтю книги і пояснити важливість кожного з авторів, слід було б написати ще одну книгу, тому зупинюся на тому розділі, що, як на мене, чудово підсумовує пройдене і розкриває зону бажаного найближчого розвитку історичних і суспільних студій навколо Бабиного Яру та культури порозуміння. Надзвичайно щиро та проникливо написана у книзі стаття одного з упорядників, Владислава Гриневича – «Бабин Яр після Бабиного Яру», яка подає дослідження внутрішніх документів радянського

Критика та публіцистика

керівництва та архівних статей радянської преси воєнних та повоєнних часів, на прикладі яких показується, як факт геноциду євреїв у Бабиному Яру поступово нівелювався, як набирала сили політика замовчування. Не уникли дослідницького ока й напружені повоєнні українсько-єврейські стосунки і те, як радянська влада продовжувала обмежувати й витискати євреїв з України і Києва. Однак посилення антисемітських настроїв у роки після звільнення Києва помічало й радянське керівництво, про що свідчать цитати з наведених Гриневичем внутрішніх документів. На думку автора статті, це було викликано не тільки нацистською та радянською пропагандою, а й «квартирним питанням»: багато київських помешкань було зруйновано, а ті єврейські оселі, що лишилися, були заселені новими мешканцями, які пережили окупацію в місті. Повернувшись із евакуації, євреї-кияни відчули, що нинішні власники квартир неохоче їх повертають. На цьому ґрунті та внаслідок взаємної недовіри і звинувачень у Києві відбулося чимало конфліктів антисемітського штибу. Однак, на думку автора, загальні антисемітські настрої роздмухувалися і підтримувалися серед українців і владою. Повоєнна Україна, на його думку, була територією відпрацювання моделі політики державного антисемітизму. Окрім виданої збірки статей, автори яких усебічно й ретельно вивчили дискурс навколо Бабиного Яру, восени 2016 наукова спільнота зібралася на дводенний міжнародний науковий симпозіум «Бабин Яр: історія, пам’ять». Симпозіум було проведено в Українському домі за участі науковців з України, Німеччини, Ізраїлю, США, Росії, Білорусі та Нідерландів. Учасниками обговорювалося відображення історії Бабиного Яру у мистецтві, культурі, міжнародному праві та пам’яті. Симпозіум було організовано канадським благодійним фондом «Українсько-єврейська зустріч» у співпраці зі Світовим єврейським конгресом, Урядом України, Українським інститутом національної пам’яті, а також з іншими українськими та єврейськими організаціями і діячами з діаспори. Симпозіум проводився не лише для академічної спільноти, а і для широкої громадськості, в рамках проекту «Бабин Яр». Учасниками симпозіуму стали відомі науковці: Тімоті Снайдер (США), Карел Беркгофф (Нідерланди), Норман Наймарк (США), а також 340

341

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

Шимон Редліх (Ізраїль), який пережив Голокост. Організатором симпозіуму виступила український історик, доктор Людмила Гриневич. Колективу, що витворив міжнародний простір симпозіуму, вдалося представити обговорювану проблему з точки зору різних академічних шкіл і традицій. Тімоті Снайдер, американський історик, професор Єльського університету, автор численних книжок, частина з яких була опублікована українською гуманітарним видавництвом «Дух і Літера», наголосив на масштабності і важливості трагедії Голокосту, а також на тому, що без вивчення її неможливе цілісне вивчення й розуміння історії. Саме його лекція «Бабин Яр і Голокост: спогади про майбутнє» відкривала дводенний симпозіум. Професор Снайдер розповідав про місце України в історії Голокосту й важливість пам’яті про Голокост для майбутнього України і побудови в ній громадянського суспільства, а також про те, що значно важливіше пояснити, що відбулося в Бабиному Яру, ніж що відбулося в Аушвіці. Під час відкриття симпозіуму Перший заступник Міністра культури України Світлана Фоменко зазначила, що трагедія Бабиного Яру є не катастрофою, яка сталася з певним покоління 75 років тому, а частиною історії, яку треба вивчати і з академічної, і з просвітницької точки зору. Лейтмотив Бабиного Яру не як одноразової катастрофи людських життів, а як довготривалої низки подій, поєднаних у різні часи навколо одного місця, лунав іще неодноразово, змінюючи й загальне розуміння самих трагічних подій як таких. Дводенний міжнародний науковий симпозіум «Бабин Яр. Ушанування пам’яті» мав громадське спрямування і проводився не лише для академічної спільноти, а і для широкого кола громадян. Учасниками обговорювалося відображення історії Бабиного Яру у мистецтві, культурі, міжнародному праві та пам’яті. На панельних дискусіях порушувалися, зокрема, питання трактування Голокосту в контексті міжнародного права, стосунки громадянського суспільства і держави в Україні у сфері політики пам’яті, питання колаборації місцевого населення під час масових убивств євреїв і відповідальності за це, презентація трагедії Бабиного Яру в усній історії, літературі, музиці й образотворчому мистецтві. «Ми

Критика та публіцистика

стали платформою для обговорення складних питань, – висловилася докторка Людмила Гриневич, яка організовувала симпозіум. – Ми змогли зламати неприємну традицію з відзначення трагедій як місцевих етнічних драм». Однією з цілей симпозіуму було наголосити на тому, що Бабин Яр – це не лише місце єврейської трагедії, що ця трагедія багатонаціональна, вона стосується людей різних політичних і релігійних переконань, різних поколінь. Також постало розуміння історії Бабиного Яру як історичного простору не лише в дні страшних подій 29–30 вересня 1941 року, а й до кінця війни і по війні, впродовж 70 років знищення відомостей про загиблих. Пам’ять про Бабин Яр була озвучена як пам’ять не лише про жертв масових страт, а і як пам’ять про спротив тоталітарній системі. Історія Бабиного Яру була представлена різними доповідачами в широкому контексті світової історії та політики пам’яті. Голова Асоціації єврейських громадських організацій і общин України Йосиф Зісельс оптимістично відзначив, що сьогодні про Бабин Яр в Україні знають більше і краще, ніж у перші роки української Незалежності, назвавши подібну еволюцію пам’яті одним із головних чинників гуманітарного аспекту європейського майбутнього держави. 29 вересня 2016 стало певною кульмінаційною точкою, центральним вузлом усіх тих культурних і освітніх програм, чиї стежки перетиналися на території метапростору пам’яті про жертв Бабиного Яру. Перед концертом вздовж доріжок, прокладених меморіальними теренами, волонтери роздавали відвідувачам інформаційну брошуру з історичною довідкою про перебіг трагедії. Урочиста церемонія вшанування пам’яті почалася ввечері, але ще зранку пам’ятники Бабиного Яру майже зникали під квітами, що їх принесли на згадку про тих, хто вже не може сказати за себе. Офіційну частину урочистої жалобної церемонії відкривав Петро Порошенко. Він назвав Бабин Яр місцем спільної трагедії євреїв та українців і офіційно оголосив про намір створення Меморіалу Голокосту, адже того ж дня, 29 вересня 2016 року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася церемонія підписання Декларації про намір створити Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». 342

343

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

На церемонії були присутні високі держпосадовці, відомі суспільні та релігійні діячі, поважні іноземні гості. До ініціативної групи зі створення Меморіального центру увійшли головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх, засновник Фонду «Люди майбутнього» співак Святослав Вакарчук, Президент Польщі у 1995–2005 роках Александр Кваснєвський, благодійник Михайло Фрідман, Член Сенату США від штату Коннектикут 1989–2013 років Джозеф Ліберман, бізнесмен і меценат Віктор Пінчук, колишній міністр іноземних справ та Віце-канцлер Німеччини у 1998–2005 роках Йошка Фішер, мер міста Києва Володимир Кличко, голова фонду Меморіального центру «Бабин Яр» Павел Фукс, благодійник Герман Хан, Голова виконавчої ради Єврейського агентства для Ізраїлю Натан Щаранський. Ці відомі громадські діячі взяли на себе зобов’язання розробити план і структуру розбудови Меморіального центру. Планують його відкрити у 2021 році, приурочивши це до 80-х роковин трагедії. Серед офіційних осіб та публічних діячів, що вшанували Київ своєю присутністю на знак солідарності і співчуття, були федеральний Президент Німеччини Йоахім Ґаук, генеральний директор Всесвітнього єврейського конгресу Роберт Зінґер, президент Європейської Ради Дональд Туск та багато інших. Бабин Яр був названий місцем жаху, яке можна дорівняти хіба що до Аушвіцу. Багато сказано було про відповідальність. Адже пам’ятати минуле і не повторювати його у майбутньому – питання відповідальності кожного, воно стосується всіх, від керівників держав і до кожної пересічної людини. Після завершення офіційної частини на майданчику в урочищі Бабин Яр, облаштованому рухомими платформами, лунала сучасна класична музика у виконанні талановитої української молоді; платформи то сягали неба, то ледь не опускалися під сцену, створюючи майже гіпнотичне враження. На сцені Бабиного Яру виступав симфонічний оркестр Національної філармонії. Лунали композиції Леонарда Бернстайна та Джона Вільямса, відомі слухачам за кінострічкою «Список Шиндлера». Також спеціально для виступу на урочистій поминальній церемонії до України приїхав всесвітньо відомий скрипаль Іврі Гітліс.

Критика та публіцистика

Навіть коли музика замовкла і світло вимкнулося – щирість моменту довго не дозволяла людям розійтися. Зі сльозами на очах люди старшого поколіня показували фотографії родичів – переважно загиблих у Бабиному Яру. Говорили про те, як роз’ятрила музика старі незагоєні рани, як здавалися майже живими обличчя тих, хто дивився зі світлин фотопроекту «Проти забуття», як не дозволялося за радянської влади виявляти коли не певну причетність до страчених тут – то бодай якусь громадянську зацікавленість у встановленні історичної справедливості. Це був важливий вечір. І важливий процес – який і досі триває. Процес вивільнення пам’яті, зібрання свідчень, десакралізації мовчання і повернення безголосим тіням – їхнього минулого, а живим – їхнього майбутнього через самоусвідомлення у сучасності. ПІСЛЯСЛОВО Не знаю, чи вдалося цією мозаїчною оглядовою статтею подати повну картину того дискурсу, який витворився внаслідок жаху і приниження, вимушеної хоробрості і вивченої безпорадності. Однак, на щастя, були люди, яким було небайдуже до пам’яті мертвих і живих, які прагнули проголосити імена втрачених, імена забутих, назвати злочинців злочинцями, а рятівників – рятівниками. Рух навколо пам’яті про Бабин Яр став позаетнічним, позадержавним соціально-культурним явищем, територією думок та ідей, майданчиком для самовираження і простором для міркування. «Пам’ять про Бабин Яр» – дискурс не лише стосовно трагедії Бабиного Яру. Це простір, у якому ставляться питання, важливі для стількох багатьох наших сучасників: що є пам’ять і життя, що є смерть, що є особистість, де кінчається страх і починається подвиг, чому люди досі бувають нетерпимі і як подолати цей страшний бар’єр, як не допустити повторення катастрофи ХХ століття, і що, врешті-решт, є таке – людяність особистості?.. Задовго до більшості описаних мною подій, 16 липня 2016 року в Національному музеї історії України у Другій світовій війні

344

345

Олександра Уралова ПАМ’ЯТЬ ПРО БАБИН ЯР

відбулася церемонія подяки за людяність – вручення дипломів «Праведник народів світу» представникам тих українських родин, які рятували євреїв під час Голокосту. Ця подія, імовірно, і є одним зі свідчень поступового руху сучасного суспільства в бік людяності. Бо в тому суспільстві, де добро є зрозумілим і бажаним, жертва – не звинуваченою і не забутою, простір освіти та культури опікується не стільки заучуванням давніх схем, скільки наукою розуміння Іншого, а серед основних цінностей є діалоги порозуміння, – не все ще втрачено.

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ Снилось когда-то давно: в спутанных мокрых ветвях деревьев над головой, чуть пронизанных бедным фонарным светом, слышатся тихие, ритмичные, сухие звуки. Как будто коготь мерно царапает по картону. Иду вдоль стены Печерской лавры. Холодно и сыро. Ночь. Откуда этот странный, тихий звук? Смотрю вверх, и вижу: белая мокрая стена уходит неправдоподобно высоко в муть неба. Вниз, медленно и ритмично ударяясь о штукатурку, падает огромный сухой кленовый лист. Откуда он падает? Почему его не уносит ветер? Это уже не сон. Я сижу между колоннами Большого Зала филармонии, кресла на сцене. Мне хорошо виден маленький плотный человек с усами, в светлом костюме – Гиора Фейдман. Человеческим голосом кларнета плачет, хохочет, пляшет… Горько, ласково, иронично, поет на языке давно сгинувших местечек, гетто. Голосом еврейского мира, которого больше нет. А меня петербургский осенний ветер уносит в мой детский киевский пейзаж, в котором смешаны все времена года, все запахи и краски. Он треплет, этот ветер, мокрые, крошащиеся комья сиреней в ботаническом саду, несет и швыряет в лицо огромные слипшиеся снежинки, настилает бледные вишневые лепестки на асфальт, шевелит истомно пахнущие шапки медуниц на клумбах. А вот подымает в небо и швыряет толпы желтых кленовых листьев, и они, тяжелые от дождя, неуклюжие, бегут по Крещатику, липнут 346

Знаете ли, как наступает в Киеве весна? Сразу. Февраль томит ожиданием, сладковатым привкусом тонких, истекающих капелью сосулек, запахом согревающихся на солнце проталин. В марте все яснее какой-то пульсирующий и потрескивающий звук в стволах голых деревьев. Они напрягают корни и ветви, подрагивают, и вот, каким-то утром выходишь и видишь: все шевелится лопнувшими почками, лезущей отовсюду травой, топорщится желтыми щеточками мать-и-мачехи, одуванчика – готово! И все сразу заполняет эта изобильная, избыточная зелень. Ее так много, что хватило бы еще на три города, она в каждом малейшем промежутке, в каждой щели: между домами, камнями, досками заборов – пар валит от натиска этих соков. И сразу же все зацветает вперемешку – яблони и черемухи, сирень и бузина, вишни и каштаны, что за чем – не успеваешь заметить. Только голову дурманит смесь ароматов и птичьих хоров. И киевлянин делается весь какой-то невесомый, плывущий, как детский воздушный шар, неспешный. Выходят к вечеру прогулять новые летние башмаки по чистым тротуарам, проветрить слежавшиеся под шапками за зиму волосы, посмотреть, показать, что вот: перезимовали! Помню еврейский Киев. Немолодые люди на старинных улицах раскланиваются с моей бабушкой, беседуют на идиш. Я злюсь, что не понимаю. Но слушаю не без гордости – другие тоже не понимают. Лет мне мало, и, как и другим, мне тоже приятно смотреть на носки своих новых легких башмачков. Бабушка в маленькой старомодной шляпке, в сетчатых перчатках. Мы идем покупать крупные черные маслины в гастроном, свежую халу в булочную. Либо вместе 347

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

к троллейбусам, припадают к тротуарам, отрываются и катятся по булыжникам Андреевского спуска, на Подол и – дальше, дальше… Каждую осень эти желтые угловатые толпы сбиваются в гурты и покорно бредут днем и ночью к Сырцу, к Бабьему Яру. Там, в укромной захламленной тиши, ложатся они, год за годом, слой за слоем. Они истлеют до тоненьких скелетов, исчезнут под следующими, которым только еще предстоит зазеленеть.

Мемуаристика

отправляемся в гости к бабушкиным родственникам или друзьям. Там теснота от старых вещей, тяжелых и рыхлых. Пахнет пылью от занавесей с помпончиками, пахнет коржиками с корицей. Любопытно бывать в незнакомых стенах, слушать взрослые гортанные голоса, лакомиться «гефелтэ фиш», «штруделями» с черносливом и орехом. Легко соскочить с одной картинки на другую, от диковинных запахов киевских квартир к привычным – деревенским, кубанским: жаркие ароматы груш, яблок и слив, которые пеклись в летней печке в саду другой бабушки. Они вынимались специальной лопатой из горячей золы, и вялились на солнце во дворе. Потом их высыпáли в старые корзины из лозы, которые плел когда-то мой дед. Раскаленный степной ветер врывается в наш двор, чуть не срывая с расхлябанных ремней старую калитку, ударяется в крону огромной шелковицы и прямо шипит в прохладных листьях, но, так и не остыв, кидается шатать и ломать пирамидальный тополь над хатой. Страшно, что он так скрипит, так опасно клонится к камышовой крыше. Он сломался потом – самый высокий тополь в селе – удачно, не порушив дедовой хаты. Аккуратно лег вдоль, ровно по забору соседей. Спустя недолгое время оставшийся ствол высох, посеребрился от дождей и стоял, постукивая ветками на ветру. Он казался мне молнией, которая воткнулась в землю и замерла. Позже тот еврейский мир, упрямо оживший после Бабьего Яра, не погибший окончательно в страшной войне, вместе с его запахами, старыми стульями и акцентом, отплыл, как глыба льда, в которой застыли мои воспоминания. Отплыл в некое недостижимое, а потому не существующее место – «заграница». Причины понятны – в пору моей школы, в великую застойную эпоху, Киев полнился зловещими слухами о подметных письмах в почтовые ящики с предостережениями евреям, что новая волна погромов их окончательно уничтожит. Газеты и телевизоры лили на наши головы унылые потоки официальной злобы в адрес «сионистского логова», «израильских ястребов», их покровителей за океаном и приспешников внутри советской страны. Обыватель, уже слегка подрасслабившийся с той поры, как перестал ждать «воронку» по 348

Это как-то странно перемешивалось с картинками кубанской повседневности, в которой соседи другой бабушки так же не давали ей покоя мелкими происками на меже огородов, злобной руганью и криками про «жидовку», в этом случае уже про меня. Еще не зная о том, что люди бывают «разной нации», я твердо знала, что жидами называются хорошие, а называют – уроды. Бабушка упрямо игнорировала эти дефиниции. Ее отец, Василий Тимошенко, и мать, Варвара Лозонкова, были «иногородними». А значит – тоже «жидами» здесь, на Кубани, в окружении казаков. Они тоже были гонимы и ненавидимы. Потом, когда я стала старше, она рассказала мне, как ее родители, родом из-под Воронежа, бежали из кубанской станицы от казачьих издевательств в хутор Романовский. Как ее отдали там в земскую школу, а потом забрали, не дав доучиться и года, после погрома, когда прямо в классе была убита молоденькая рыжая учительница. Не без гордости говорила, что ее мама раздавала евреям свои иконы, чтобы пьяная козачня, видя на их окнах эти «обереги», не вламывалась убивать и грабить. Простая, цельная картинка, в которой украинские, кубанские, еврейские цвета, звуки, запахи были соединены в одну композицию, стала расслаиваться, разрываться на фрагменты, и мне остро требовалось понять, какой из них – я. Это было трудно. Мне никогда не было ясно, что значат слова «родина», «корни», «почва» и всякое такое. Я не знаю, где это – родина. Я знаю только 349

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

ночам, снова вернулся в тонус. Кто злорадно поглядывал на «недобитых» и шипел им: «Уезжайте в свой Израиль!» А кто и всерьез упаковывал чемоданы. Мой еврейский город таял на глазах. Подол притих и утратил привычный акцент. Бабушка, после десятка лет лагерей, ссылки, гибели двух ее мужей, в разное время расстрелянных по стандартно абсурдным «приговорам», получила комнату на Чоколовке. Ее соседями, по злой иронии, оказались бывший полицай Жора с жинкой, Феней, кажется. Полицай напивался и грозил убить жидовку, а его жена мелко пакостила на коммунальной кухне.

Мемуаристика

название: Кзыл-Орда. Оно не вызывает у меня щемящего желания побывать там. Скорее наоборот: никогда не оказаться там снова. Почему – совершенно ясно. Мои предки не выбрали это место, чтобы дышать и наполняться этим воздухом, пейзажем. Мама и отец не мечтали связать с ним свою судьбу и мое будущее. Там была неволя, ссылка. Оттуда они бежали, как только это стало возможно. Вместе с другими – немцами, чеченцами, украинцами, евреями, латышами и прочими спецпереселенцами, врагами недобитыми. *** Здесь, в Петербурге, где я живу, повсюду – на стенах, на полках книжных шкафов, во всех закоулках моего дома – живут вместе со мной фрагменты, осколки, приметы Киева. Мамина керамика, акварели Гавриленко, папины рисунки, гравюры Сережи и Антоши Якутовичей, фотографии самых близких людей. Одни из них – далеко, в Киеве, Нью-Йорке, или где-то еще в мире. Другие уже так далеко, что остается только гадать: встречу их там или нет… На книжном шкафу живет старушка с петухом и козой, «беженцы», по определению мамы. Очень давно живут, привезены ею в подарок. Я прежде не задумывалась, что для нее означал этот горестный взгляд куда-то вбок, с опаской, второпях. Это не бомбы с неба – старушка смотрит не в небо, она не вжала голову в плечи. Просто торопится унести ноги и своих петуха с козой подальше отсюда, из этих опасных мест. Может, у нее и не было больше ничего, кроме этих петуха и козы. Никакого скарба. Вообще ничего. Шляпка поверх платочка, какая-то хламида и эта парочка близких, которых она спасает. От чего, откуда – неважно. Она так и будет всегда бежать, она не найдет пристанища. И я ей не защита. Мама – другое дело. На пыльных и тесных полках мастерской им когда-то нечего было опасаться. Разве только маминых котов, которые иногда хулиганили в мастерской. Но, пока она была рядом, им не угрожало исчезнуть совсем. Подумаешь – разбились, или лопнули при обжиге! Или подарены кому-то. Есть глина, глазури, муфельная печь. Вот теперь потерять их означает – потерять навсегда. А мне необходимо, чтобы они так и бежали всегда. Очень понятно теперь, откуда они бегут. Отовсюду. Это ее, мамино переживание 350

351

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

окружающего мира. Внешне быть здесь – со мной, с вами, с Киевом, Парижем, Петербургом, Тель-Авивом, да мало ли с кем? А внутри всегда чувствовать эту зону отчуждения и опасности, непрочности, неукорененности в этом «здесь». Страстное, полное самых сильных эмоций, присутствие и участие в том, с кем она сейчас рядом, и внезапно, по какому-то щелчку, вся, целиком и безраздельно – далеко. А где – Бог весть. Тот же взгляд, но глядящий в нечто, о чем и сама не смогла бы сказать. Наверно. Она говорила, что эта привычка была всегда. Смеялась над собой. У меня есть догадка, довольно робкая, что это и было ее убежищем. Вот это самое свойство: сбежать мгновенно из «здесь» – туда-не-знаю-куда, где, определенно, безопаснее, лучше. Или другое. Порой я подозревала, что у нее имелось всегда такое место, где и живут все эти странные существа – люди, звери, чудовища – не глиняные, а живые. И только она одна могла туда попасть. А потом вернуться обратно и, по ее выражению, «сунуть руки в глину». Вот сейчас я, по-моему, поняла, почему так люблю историю про Голема. Щемяще люблю ее за эту еврейскую тайную мечту о защитнике людей извечно беззащитных, давно потерявших своих воинов, царей и крепости. Вечных беженцев по земле, ничем не защищающей их, охотно раскрывающей им объятия могил. Из этой земли только и можно взять, что кучу глины, привлечь чародейство древних молитв и заклинаний и вызвать к жизни глиняного силача, двигаться которому повелевает мудрый и справедливый рав, вложивший записку с именем в его уста. Сотворив его, больше невозможно его убить. Только остановить до поры. Придут злые враги, и реб Лёв снова воззовет его из неподвижности и черноты пражского Жидовского Нáмести и велит защитить евреев, и пойдут валиться в прах враги под ударами страшной силы кулаков этого истукана. Как же его не любить, он же из глины, будто мама его вылепила. Киев моего детства не был мне «родиной». С того момента, как я помню его, он для меня Город. Именно так, задолго до чтения Булгакова. Это было само собой, просто по контрасту с Новоукраинкой – папиной деревней, из которой меня привезли в плохо памятном возрасте. Из бабиной хаты под «тютиной» – прямо на Кудрявскую, к Якутовичам. Дикое, наверно, было впечатление.

Мемуаристика

И оставалось оно довольно долго. Я не помню подробностей – это понятно. Долго сохранялось чувство ужасной скованности и непричастности к окружающему, это было болезненно. Картинки волшебных празднеств, шумной любви взрослых к нам, детям, чтения книжек вслух – самых лучших и интересных, походы в гости, на елки и дни рождения, вихри самых непривычных впечатлений – все это осталось. А испуг и отчуждение забылись. Якутович-старший, дядя Юра, центр дома на Кудрявской. Очень яркий кадр из длинного прекрасного фильма, который называется «детство на Кудрявской». Мы с Сережей часами играли в придуманные именно им, Сережей, сказочные игры. Вот он сейчас – древний витязь, князь Игорь, в латах, шеломе из папье-маше, с деревянным мечом и картонным щитом, недавно подаренными ему в Новый Год, садится с дружиной на борзых коней и отправляется в поход на врагов. Я, по условиям игры, – его княгиня – должна играть скромную роль зрительницы во время кровавой битвы, в которой Сережа с невообразимой энергией и азартом – и Князь, и дружина, и конь и, натурально, враги. Схватка кончается победой, но Князь тяжело поражен вражеским клинком, падает на поле брани. Мою задачу он объясняет краткими «рабочими» командами, приподнимаясь с ковра на локте и снова принимая картинную позу раненого витязя. А именно: правая рука откинута в сторону, меч торчит подмышкой, левая – на кровоточащей ране на груди, лицо повернуто красиво вбок, глаза закрыты. Я должна «искать мужа среди лежащих тел, найти и оплакивать». Я оплакивать не умею, не знаю древнерусского, дико робею. Он нервничает и, приподымаясь на локте, сердито шипит на меня. И когда я, наконец, подползаю к нему на коленках и пытаюсь изобразить скорбь – убого, как могу, распахивается дверь и входит Якутович-старший. Мгновенно оценив мизансцену, бросается к нам, восклицая: «Кто так оплакивает?! Отойди, я покажу… А ты, кто так умирает?!» Он кладет сына в правильную, выразительную позу павшего героя, потом бросается на колени и со всей страстью древней Княгини, с возвышенной былинной скорбью, громко и красиво рыдает, склоняясь над «телом мужа», «разрывая одежды» и «рвя кудри». И так громко и натурально он играет эту роль, и 352

Думать о Киеве стало больно. Действительные события какимто грубым инструментом взломали механизм времени, и оно разъехалось вкривь и вкось, длинные ленты пружин болтаются в разные стороны, шестеренки обломились и рассыпались с уродливым грохотом. Мы оказались «нигде». Мне очень трудно подобрать точный эпитет к тому, что происходит здесь и сейчас. Я – беженка. Нет, я не трясусь в набитом битком эшелоне, не бреду под обстрелами по заминированным полям, не прячусь в подвалах полуразрушенных домов. Я сижу в своей петербургской квартире. Изувеченная земля, беженцы и погибшие – реальность. Не кадры какого-то кино, где ты знаешь: все убитые – массовка, которая подымется из грязи, смоет грим, получит свои деньги и разойдется пить пиво и водку. Не кинохроника, к которой привыкли те, кто засыпают под телевизорами, а наутро уже не помнят, кто, где и кого вчера разбомбил. Это реальность моей страны, Украины. Это – грязная ежедневная работа другой страны, где я сейчас живу. Стоп, снято! Сквозь муть и сырость вечеров и утр, одним сплошным панорамирующим по уличным толпам, грязному асфальту, обесцвеченным домам, нескончаемым, монотонным, закольцованным кадром тянется бред. Мои сограждане, жители каких-то чужих, неизвестных мне, городов и сел, безмозглым стадом идут и идут убивать моих братьев и умирать на чужой им и родной мне, земле Украины. Все, что мне остается, – ненависть. И еще – 353

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

такой он большой и могучий над худенькой фигуркой Сережки, что я пугаюсь по-настоящему и начинаю реветь. На этот шум из кухни вбегает тетя Ася и бросается его унимать: «Юрочка, перестань, ты перепугал детей, хватит!» Якутович встает, ворча, что мы бездарно играли, тетя Ася утешает меня, а «витязь» мстительно ржет надо мной. Впрочем, на следующий день у нас уже другая игра: Сережа строит из старинных продавленных стульев самолет-биплан, надевает шлем, очки, длинный шарф, сажает меня рядом вторым пилотом, и мы летим над песками Египта. Далеко под нами ковер, на нем бронзовая чернильница-Сфинкс. Упоительный полет! Каждый день – новые приключения!

Мемуаристика

прорастающее откуда-то издалека, но в действительности – изнутри ощущение присутствия Киева здесь, сейчас. Я бежала из Киева много лет назад. Тогда тоже казалось нескончаемым, неизбывным бредом остановившееся время. Нужно было или совсем смириться с бессилием и безнадегой, или – выскочить вон, куда глаза глядят, и просто попытаться выжить. Полгода мне снились лица и улицы, запахи парков, звуки Крещатика и Бессарабки, а потом – все оборвалось. С некоторым удивлением я поняла, что жить не могу больше без сырого, промозглого Петербурга, где каждый солнечный день – нежданный подарок, а тусклое утро приходит тогда, когда уже силы кончаются его ждать. Этот город способен убить человека, выросшего на юге. Но. Он так придуман, так вписан в каменные берега медлительных рек, так восхитительно болен своей неизлечимой депрессией, что невозможно избавиться от постоянной тревоги за него, желания приложиться к нему рукой – согреть или согреться. Для меня открытием оказалась не пышность имперского величия и картинная красота банальных «видов», а печаль и неостановимость его умирания. Я провела почти наедине с ним первые годы, с болью глядя на нищету и разруху некогда великолепных дворов и подъездов, на трупные пятна обваливающихся фасадов, разбитых ступеней «парадных» входов и набережных. Целые дни в почти пустующих анфиладах Зимнего и Михайловского дворцов, в которых никто не мешал смотреть живопись на стенах и живопись в рамах окон. Я не заметила, как вросла в этот прохладный пейзаж, в эту старую, немного подкрашенную акварелью, гравюру. И почти поверила, что это не один из многих областной центр, а абсолютно отдельный, ничему и никому не принадлежащий – остров. Киев, написанный выпукло и ярко, постепенно бледнел и, отдаляясь, становился все больше перовым рисунком на пожелтевшей бумаге. Как отвратительно, когда сбываются самые темные и мрачные предчувствия, подспудные ощущения, навязчивые, как сны. Один такой навязчивый сон был общим у меня и у мамы. У нее – понятно, почему. Ее не могли не преследовать сны о «телячьих вагонах», в которых ее везли в ссылку из Киева, через Москву, через всю 354

Сегодня, сейчас, 13.VII 2016 г. В г. Тихвине Ленинградской области экскаваторами разрывают одно из кладбищ, где похоронены были дети, убитые бомбежками во время немецких налетов. Готовят площадку под строительство коммерческого жилья. Выбрасывают кости в траншею на обочине, засыпают землей. Местным жителям запрещают об этом говорить. Так и вижу, как эти детишки 355

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

страну, невидимую там, снаружи, тянувшуюся бесконечно унылыми пейзажами вдоль железных дорог. Из осени Киева в немилосердную зиму Красноярского края. Потом – пустыню восточного Казахстана. А мне – непонятно откуда это – снилось стояние в тамбуре грязного, полуразвалившегося вагона, сквозь гнилые дощатые стенки и полы которого мелькают черные шпалы, убогий пейзаж вдоль путей. Медленно, очень медленно он тащится, скрежеща и лязгая, мимо моей матери, которая стоит внизу на мокрой насыпи и с ужасом смотрит на меня. И я не успеваю сказать ей, что со мною все в порядке, боюсь пошевелиться, боюсь, что проломится гнилая доска, и я окажусь под колесами вагона. Я постоянно сбегала из Киева. Почти болезненно тянуло куда подальше, от однообразного, привычного житья. В Москву, где полно знакомых, родных людей, где театры, музеи, выставки. В Прибалтийские края, бывшие тогда нашим «Западом». Но, странное дело, в каждой поездке по железной дороге накатывало одно и то же: неотвязное жуткое ощущение, что везде вдоль насыпей, под неглубоким слоем земли, в болотах и лысоватых лесополосах – везде! – зарыты кое-как, на халтуру, безымянные, бесчисленные, забытые Богом и людьми, неоплаканные жители этой страны. Слой за слоем, поколение за поколением, как хлам сухих листьев. И оттого эти пейзажи так тоскливы, и потому эти просторы так неприглядно заброшены и унылы. И полустанки, и маленькие города с дымящими трубами, лозунгами и вождями на плакатах, воротах и стенах, мимо которых тянется поезд, хочется проехать поскорее и навсегда забыть. Но – безнадежно. Никуда это не исчезнет, не изменится, и это както связано с теми – зарытыми и забытыми. Это не было страхом. Это было просто фоном. Как радиоактивность гранита на Петербургских набережных.

Мемуаристика

расселись на ветках окрестных деревьев и смотрят. «Мой маленький ловец стрекоз! Куда в неведомой стране ты нынче забежал?» (Басё). Посреди русского мира, православной страны… Никаких сравнений. Петербург, как вынутый из подарочной бумаги, цельный и строгий, за свои триста с небольшим лет, выложен на плоское блюдо. Весь остальной город, где-то за чертой Обводного канала, ничего общего с ним не имеет. Бездарные высотки и трубы заводов по краям его только острее прочерчивают границу между двумя несовместимыми идеями – императорской и советской. Они так и не примирились. Киев весь сшит из фрагментов, из деталей и лоскутов всех времен его запредельно сложной, трудно датируемой истории. Он одышливо карабкается на высокие горы правого берега и лихо съезжает по склонам, спотыкаясь порой о глубокие овраги и вековые каштаны сплошных парков, притормаживая у средневековых церквей и обломков неизвестных крепостей. Если попытаться выровнять видоискателем какой-то стилистически цельный кусок пейзажа, то это будет парк, а в городской среде вы не найдете малейшего сюжета, где не выламывается из XIX века XXI, или какой-то полусредневековый или барочный силуэт. И все это густо пропитано безликим советским строительством, пряничным послевоенным маскарадом. Вот разве что Липки – постоянство, вальяжность, тишина и уют. Они наверху, на холме, густо закрытые старыми деревьями. Банковско-академический, несколько надменный мирок. В другой стороне – РейтарскиеСтрелецкие- Подвальные. Вкусные домики с химерами, русалками и болотными цветками. Они начинались Золотоворотским садиком, в середине которого торчали коричневатые обломки крепостной стены, на контрфорсах которой держалась когда-то надвратная церковь. Эти остатки, обмолоченные веками, сообщали нам кое-что о секретах древней кладки и внушали гордое чувство принадлежности Истории. Потом их превратили в подобие детского аттракциона. Этот лоскут города примыкает к Софии, от XI века которой остались редкостной красоты мозаики и фрески, влитые в древние стены, снаружи ставшие барочными. Пройдешь по узкому переулочку – и обязательно остановишься у арки Заборовского. Но 356

357

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

и тут торчит отвратительное советское строение на пол-квартала, давит на стену монастыря. А вливается углом этот лоскут в небольшую Львовскую площадь, обстроенную ныне непереносимой «архитектурой», из толп которой едва проглядывают остатки стареньких фасадов. Но всюду господствующий стиль киевского модерна, казавшийся когда-то таким элегантным, немного доморощенный и от этого теплый, домашний. Правда, «господствующим» его можно теперь назвать только с иронией. Когда-то на месте Майдана была площадь Калинина, просторная, обстроенная справа двухтрехэтажными домиками-живопырками, где помещался Союз Художников. Троллейбусы-мыльницы, густо закрашенные и перекрашенные, с пузатыми дерматиновыми сиденьями, раскачиваясь, делали здесь кольцо, чтобы подняться обратно в сторону Львовской. В центре стояла ваза-фонтан. Росли деревья. Теперешняя безалаберная толчея фигур и верхушек подземного мира окружена безобразными, ей-богу, высотками. Что будет со сгоревшим страшилищем Дома профсоюзов? Было бы спасением разбить на его месте сквер с деревьями и цветниками, это дало бы глазу утешение. Торчащие отовсюду высотки, прилепленные там, где когда-то распахивались просторы со склонов, заменившие старенькие милые, кривобокие улочки-ручьи, нивелируют главную вещь в Киевском пейзаже – холмы, подъемы и спуски искривленных дорог, по которым ходили далекие предки. И все же, все же, эта сшитая, лоскутная круговерть, продолжающая создавать себя по своим правилам, остается цельным, единым пространством. Киев не был мне родиной. Киев был моим домом. Это было очень широким для меня понятием. И это было так в реальности. Дом не ограничивался какими-то адресами и квадратными метрами советского жилья. Это была наша «Республика Виа дель Корно», которую придумали наши родители на Кудрявской, в гнезде Якутовичей, так удивительно точно предназначенном быть центром всей нашей общей жизни тогда. Эта улица, этот старый дом на косогоре, смотрящий с крутизны обрыва на широкую даль за Днепром, на холмы и крыши Подола, на небеса, Детинец, Андреевский Собор и «Замок Ричарда», венчающие Андреевский Спуск. Они придумали Республику для собственной игры. Распределили портфели.

Мемуаристика

Президент – Якутович. Тетя Ася, пани президентова, Первая леди. Мой папа получил пост Министра Вооруженных Сил (без армии), мама – Министр по делам Нац. меньшинств, что логично. Министром Гос. безопасности назначили А.И. Губарева, снимавшего полуподвал под квартирой Якутовичей. Г.И. Гавриленко как интеллектуал и эстет – Министр Культуры. А.Г. Данченко, живший на расстоянии, стал Министром без портфеля. Кабинет собирался по вечерам, и его сессии носили полуофициальный характер – обсуждение политики и экономики Республики быстро переходило в бурные дискуссии по вопросам культурной жизни за тети Асиным обильным столом. Снизу поднимался Губарев с кодовой фразой: «Был на акции, кое-что удалось конфисковать!» – и доставал из бокового кармана поллитровку. Потом были украинские песни, тетя Ася садилась иногда за фортепиано, дети «ходили на головах» … Республика жила шумно и радостно. При своей малости и хрупкости, дом был тем местом, которое собирало всех, кто были талантливы, независимы, кто становились с годами подлинно новой культурной генерацией города, страны. В мертвящем воздухе советской нежити они, просто в силу своего темперамента и свободолюбия, создали независимую территорию внутренней свободы. Они обменивались токами тех энергий, которые питали их интеллект, растили их талант, не давали снизить планку профессионализма. Дети воевавшего поколения, сами пройдя оккупацию, бомбежки, голод, репрессии, – они выжили не благодаря, а вопреки «заботе государства». Они не были вырваны из контекста, а расширяли этот контекст, раздвигали собой все рамки и кордоны. Это осознавалось постепенно, ценой жесткого сталкивания с госсистемой, ценой потерь и ушибов. Но для нас – их детей – реальностью была их прекрасная жизнь. А то, что ее окружало, – смешной пародией, ложью, фальшью. Петербург был убежищем – так случилось. Именно Петербург, чье существование было и остается подчеркнуто равнодушным к сегодняшнему дню, холодно-непричастным к агрессивному захвату европейской столицы погибшей Империи беспардонными варварами. Достоинство, с которым город переносил советскую эпоху, помогало вживаться в чужие улицы, мучительный климат и 358

Бывает так: в спешке ищешь какую-то важную вещь, специально отложенную в укромное место (чтобы не потерять), понимаешь, что место начисто забыто, вещь потеряна, приходишь в бешенство от собственного идиотизма и, выпотрошив все полки, ящики и дальние углы, вдруг! – находишь... Нет, не «важную вещь». Находишь старую коробку, набитую детской забытой дребеденью, и пугаешься, будто встречи с призраком или двойником. Начинаешь 359

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

отвыкать от домашнего уютного Киева. Воспоминания тускнели, друзья потихоньку разъезжались в далекие страны. Поездки домой стали торопливы, кратки, не хотелось видеть, как непоправимо меняется город. Уходили люди, которые связывали меня с тем, детским Городом. Киевом Григория Гавриленко. Киевом Параджанова. Киевом Кудрявской улицы – «Виа дель Корно», не тронутой временем, где остался тенью единственный неразрушенный дом – дом Якутовичей. Мы с Сережей водили туда моего сына Давида несколько лет назад. Мне хотелось, чтобы он хоть немного почувствовал дух этого места. Очень печальным оказалось это место. Слева бетонный забор и за ним – что-то чужое и незнакомое. Справа, где были пряничные старые домики и волшебный вид на Поскотинку, на холмы, Детинец, дальше Днепр и небо, теперь – частокол озверело лезущих со склонов диких деревьев, которые скоро, похоже, вовсе сорвутся с цепи и пойдут расти по тротуару и мостовой. А впереди, в изгибе улочки, дом. Было странно, когда я открыла ту же деревянную старую дверь с гармонью разъехавшейся пружины. Тесный подъездик с той же деревянной лестницей наверх. С тем же родным сырым запахом старых панелей и подвала. Даже дверь квартиры на первом этаже не поменяли. Рука потянулась к звонку, он знакомо тявкнул, и я ждала звука быстрых шагов и вопрос тети Аси: «Кто та-ам?» с повышением на последней ноте, но... услышала совершенно незнакомое: «Хто?» Извинилась за невольное хулиганство и выскочила, хлопнув дверью. Потоптавшись вокруг родного дома, мы пошли себе втроем вниз, по заросшей Поскотине, и Сережа шутил, что если повесить на фасаде мемориальные доски всем, кто в этом доме бывал, то стена не выдержит, и дом, наконец, рухнет. Не дай Бог.

Мемуаристика

перебирать эти осколки, лоскутки, дивясь, как они уцелели после всех переездов, ремонтов, перемен, и понимаешь, что эта коробка – клад, случайно не похищенный собой же у себя. Если начать перебирать все маленькие и большие фрагменты города Киева, от детства до сегодня, понимаешь, что память – убежище, коробка с кое-как сваленными «до лучших времен», осколками и лоскутками драгоценных вещей. Собрать их в цельную картинку невозможно – слишком разбросаны во времени и, часто, несовместимы. Но что-то прорастает сквозь все слои и обрывки, соединяет. Для меня это слово САД. Ну да, сад, а еще точнее – просто «Ботаника», как мы называли его и в детстве, и теперь. Он и точно был – мое убежище. Не знаю, не помню, кто привел меня туда. Он был рядом – подняться от дома по Киквидзе, свернуть на Бастионную – и ты там. Когда школа стала противна до непереносимости, понадобилось подходящее место, куда можно без опаски сбежать, где не встретят ни знакомые, ни родственники, где можно гулять до полного насыщения кислородом, либо – до окончательного замерзания (смотря по сезону), а потом, как ни в чем не бывало, вернуться домой к любимым занятиям. И так – пока злобная училка не позвонит и не доложит домашним. Все это теряло значение, как только нога ступала на мокрые, шуршащие дорожки. Прийти надо было рано, когда главные ворота были еще на замке. Это не проблема, был лаз в ограде, который знали все любители покоя и одиночества, тропка, протоптанная между кустами – и ты на воле. У меня не было цели обойти весь Ботанический сад и запомнить все маршруты. Напротив, самым ценным было именно приятное чувство, что все эти «природные зоны» земель, гор, долин, лесов и оврагов так же не имеют пределов, как необъятный простор, распахивающийся со склона над Днепром, покрытого сиренями. И это было хорошо. Это как-то компенсировало душе вечную тоску по странствиям. Тут она получала некий отклик в виде «неизведанных уголков мира», на которые всякий раз можно было набрести наугад, случайно. Торчащие местами таблички с ботаническими латинскими именами только добавляли привкус волнующей новизны незнакомых слов. 360

361

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

По левую руку уныло высилась руина Ионинской церквушки. А еще левее, за завесой плакучих ив – Баальбек розового сада, к которому вели тропы альпийских лугов с гранитными валунами. Путь туда можно было представить себе как странствие сурового рыцаря в скалистых пустошах, внезапно находящего приют за стенами незнакомого замка. Хозяин неведом и невидим. Кто он – коварный чародей, прекрасная дама, а может, святой отшельник? Но кто бы он ни был – удобные скамьи, расставленные вокруг широкого бассейна, являли заботу об усталом путнике. А неисчислимые кусты и деревья роз всех сортов, оттенков и ароматов – сказочное богатство искусного садовника. Зáмок легко дорисовывался воображением, а в появлении хозяев не было нужды. Мы приходили сюда как-то с Григорием Ивановичем Гавриленко. Он привел меня специально, чтобы полюбоваться одним кустом, который он писал дома. Я не знаю, ходил ли он делать рисунки или этюды здесь, прямо в саду, не в этом дело. Для него этот цветок содержал в себе некий смысл, который был значимее его красоты и аромата. Он пытался объяснить мне, что воздух вокруг куста, небо над ним, свет, в котором растворяется и возникает этот лабиринт лепестков, ТАК ЖЕ важны и являются составной частью этого цветка. Наверно, моя попытка пересказа неуклюжа и косноязычна, Г.И. имел свой язык, особые интонации, когда говорил о чем-то существенном. Но мне досталось нечто большее – я видела, этап за этапом, как он писал дома портрет этого куста на фоне небес. Он временами говорил: «Посмотри, как идет роза», – и ждал моей реакции. А что тут можно было сказать? Это был он, тот самый куст, который мы видели в саду. Живая, дышащая светотень, возникновение в солнечном свету и растворение в глубине, в неоглядном просторе чистого киевского неба. Этот портрет погиб потом, много лет спустя. Когда не было уже Григория Ивановича. Холст был подарен им самим Параджанову, был частью великолепного интерьера киевской квартиры. Потом, когда Параджанов был арестован, а квартира на проспекте Победы досталась другим людям, розу увезли вместе с прочими драгоценными вещами. Потом, много лет спустя, я увидела ее в Тбилиси, на стене Параджановского дома на Котэ Месхи. А в один из

Мемуаристика

немногих приездов С. И. в Киев он принес картину в мастерскую папы, в старый флигель в центре Киева, и она оставалась там, покуда не стряслась авария посреди зимы. Потоки горячей воды с верхнего этажа флигеля уничтожили всё, что украшало стены мастерской. Роза погибла. Страшная, непростительная для меня, потеря. Я просила отца отдать ее мне в Петербург, но, по его словам, Параджанов хотел, чтобы она осталась в Киеве, где была написана. Я ищу утешения в надежде, что этот портрет не исчез. Я знаю, верю, он существует где-то там, где мы не можем его увидеть. И сам Григорий Иванович, и тот куст. Если прийти летним днем в розарий САДА, можно его увидеть там, этот куст. Странно, но не могу припомнить ни одного свидания, назначенного мною или мне в этом восхитительном месте. Прогулы уроков с единственной школьной подругой – да, были. Мы не мешали друг другу читать книжки, развалясь на скамейках, болтали о всякой всячине, ели бутерброды, завернутые мамами для школы. Особо приятны были ранние прогулки с отцом. В самом конце зимы, когда становилось тепло и влажно, когда снег серел и вяло сминался под ногами, сразу становясь лужами наших следов, а, кроме нас, больше не было ни единого любителя природы, мы неторопливо, со спокойствием единоличных хозяев, обходили эти угодья. Папа, по своему обыкновению, выдумывал гомерически смешные шуточки по любому поводу, импровизировал какие-то небылицы, например, про лилипутов-казачков, скачущих на лилипутских своих кониках, с сабельками и пиками в зарослях стелющегося «Можжевельника казацкого», высаженного вдоль центральных аллей. Мы тут идем, а они там, невидимые, люто рубятся с карликовыми врагами. Смех доводил до слез и резей в животе, зима заканчивалась, дряблые, из волглой ваты, тучи не казались такими уж мрачными. А главное – весь САД таил невероятные, не ожидаемые сюрпризы. На каждом шагу, за любым поворотом. Идешь, как ни в чем ни бывало, вроде знакомым путем, и вдруг – что это? Впереди, за грядой кустов, не отряхнувших еще остатки снежных комьев, чуть выше на пригорке скопище высоких деревьев, сплошь покрытых чем-то белым, ярко-белым, не снегом, нет – будто лоскутами чистой бумаги… 362

363

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Вначале, сквозь слабый туман, показалось, что кто-то обвязал их бумажными украшениями. Что за глупость?! Бегом продираешься сквозь кустарник ближе, ближе, разглядеть, что за безобразие? И замираешь, не веря глазам. Голые, серебристо-графитные, влажные ветви рослых деревьев покрыты большими, о шести лепестках, белоснежными, холодными, как изморозью прихваченными, цветами – живыми. Целая рощица магнолий… Так рано! Сколько раз видели, ходили мимо и зимой, и летом, и осенью, а в голову не приходило, что здесь, у нас под носом, – такое. Даже слово было сладко выговаривать: магнолии. Другой мир. Чуть позже приходило тепло, сад обновлялся свежей шевелящейся зеленью и ранними дикими цветами. Надо было торопиться туда снова ранними утрами, по прохладе, успеть наслушаться соловьиных хоров. Они не просто пели. Они оглушали и прижимали к земле всей полнотой созвучий и бесконечным многообразием каденций. Нигде, ничего подобного этому оркестру, мне не приходилось слышать. И началось все тоже внезапно. Захотелось уйти в ту сторону сада, которую я еще не знала. Она называлась «Кавказ». Очень ранним, очень тихим утром спускаюсь вниз, вниз, узенькими тропинками в широкую лощину, едва просматривавшуюся сквозь густые заросли голого кустарника. Чем глубже – тем сумрачнее и теснее. Тем гуще запах влажной травы и прелого листа. Тем меньше неба над кронами леса. Тут, внизу, – полная неожиданность. На дне лощины расцвели дикие вишни. Они лежали небольшими густыми облаками почти прозрачных мелких цветов на каких-то дымчато-фиолетовых островах разнотравья. Только приблизившись вплотную, попав в обморочный чад сплошного аромата, присев на корточки, вижу, что вся земля под ними покрыта расцветающими дикими фиалками. И тут, не дав еще дух перевести после такого открытия, падает на меня первое коленце соловьиного посвиста – громко и коротко, и стих, будто ловя собственное эхо. И тут же снова, подлиннее, и в ответ – другой, третий, сотый! Вся эта высокая роща полнится разрастающимся хоралом. Мгновенно все пространство разомкнулось и расширилось бесконечно. Так бывает в сводах готического собора, акустика которого делает стены нематериальными, призрачными, и ты уже не внутри каменных стен, а в

Мемуаристика

сердцевине целой вселенной звука. Это продолжалось неизвестное мне время, пошевелиться не было возможности. Как будто тебя застигли врасплох, в месте, где ты совершенно не должен находиться, оно не для тебя. И, пока все это звучит, полнится запахами, цветами, потоками света, – не шевелись, не дай себя обнаружить, окаменей, иначе, как в жестокой сказке: щелчок – и все исчезнет, как дым… Солнце встало высоко над сомкнутыми ветвями, резко легли блики на траве, мир стал предметнее, теплее. Вслед утихающим аккордам соловьиного диминуэндо лощина заполнялась привычным насекомым жужжанием, поскрипыванием и потрескиванием. Можно было сказать себе «отомри» и потихоньку уходить подобрупоздорову, не нарушив здешнего строго правила. И, окончательно ошарашенная, я ушла из места, называемого «Кавказ». Почему-то мне кажется, что в эту лощину не попасть во второй раз. Первый в жизни полет в самолете был довольно экстремальным. Местá достались в самом хвосте куцого толстенького Ан-10 – изношенного. Стоило ему двинуться ко взлетной полосе, как сразу же всю его тушку затрясло с неким дребезжанием, и в круглом оконце хорошо было видно, как заклепанные листы дюрали на его обшивке стали немножко ходить ходуном. Так его и бил озноб во весь полет местными Украинскими авиалиниями от Киева до ИваноФранковска. Может, мне и стало бы страшно, если бы не переживание восторга первого авиаперелета и, главное, начала настоящего путешествия. В Карпаты! Дюралевая тушка как-то там села в маленьком аэропорту, это не запомнилось. Большая компания киевских людей двинулась в свой путь дальше, вглубь Галичины, к вожделенным горам. «Тени забытых предков» Параджанова, который Якутович делал как художник-постановщик, был уже снят. Не стоит углубляться в анализ фильма как явления киноискусства – все изучено, описано, разобрано на цитаты и растащено эпигонами. Данью высочайшего почтения и самой искренней любви к этому фильму стал выставочный проект в Арсенале, который я успела увидеть в Киеве этой весной. Это событие ошеломило меня удивительно 364

365

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

точным виденьем мощного движения, которое задал этот фильм всей культуре Украины, ее осознанию себя, одновременно вглубь и в перспективу. Сошлись в работе два художника, перенаправившие стрелку компаса для целого поколения современников и создавшие вокруг себя огромное силовое поле, продолжающее до сегодняшнего дня воздействовать на души и умы людей далеко за пределами Украинских Карпат. Якутович был зачинщиком и шерпой. Виа дель Корно, не в полном, правда, составе кабинета (министр культуры Г.И.Гавриленко не принял участия в экспедиции) отправилась встречать Новый год и Рiздво по «Параджановским» местам. К компании примкнули друзья и родственники – художники с женами и без. Дети были только Сережа и я, лет так одиннадцати-двенадцати. Для Сережи это было уже прожитым опытом, ему досталось немало приключений на съемках «Тiней забутих предкiв», куда его брал с собой отец. Для меня же это было захватывающим дух путешествием в дальние страны. Начало пути, все его продолжение, с ночевкой в убогой гостиничке, походом на Косовский рынок за гуслянкою и хлебом, с вечными поисками уборных, которые из-за отсутствия их, как таковых, либо – пытки, которую они собой представляли, назывались у нас «Сигуранца проклятая» – при всей прозаичности, все было сплошным весельем. Тряска в местных автобусах, скверная погода, неудобства дороги – все было нипочем, все обшучивалось и обсмеивалось. Ели гуслянку из деревянных мисок деревянными ложками и вареные яйца с хлебом и сыром в трясущемся автобусе, пели нестройным хором «Червонiї чо-боти – чо-оботи Косiвської ро-ботиро-оботи…», а мир вокруг тем временем был нов. Никаких белых хаток пiд очеретом с плетнями и завалинками. Крепкие дома, как и маленькие стройные церкви из брусьев, крытые тесом, аккуратные виноградники за невысокими изгородями, всходящие все выше и выше по холмам и пригоркам. Но, главное – совершенно непривычно звучащая речь людей, как будто родная украинская, но – непонятная, «западенская», с другими интонациями и музыкой. Автобус из Косова высадил нас поутру почти в горах, отсюда предстоял путь пешком по тропинкам и снежным полянам к дому вдали, на Дземброне, на которую предстояло взойти. Тишина,

Мемуаристика

безветрие, все пространство молочно-белое, холодное, его пределы непонятны в тумане. Мы – вереница веселящихся путешественников с рюкзаками и сумками, тонущие в мягкой, засыпанной снегом, траве прошлого лета. Очень тихо. Так тихо, что неловко хохотать и переговариваться. Впереди взгляд отвоевывает у тумана фрагменты пейзажа с низенькими изгородями в чистом поле, редкими елками – полное безлюдье. С холма впереди раздается внезапное «Слава Iсу!...» – еле видна идущая фигура дядьки в сердаке и шапке. Якутович отзывается: «Навiки слава!» Странно, но каждый звук, откуда бы он ни доносился, слышен отчетливо ясно, эхо гаснет в клубах тумана. Люди обмениваются новостями, Якутович узнает знакомого, потом другого, белая пустота вокруг оказывается населенной, только это не видно. Поднялись к вершине покатой горы, стал виден дом, где нас ждали. Только там, когда мы перевели дух, наконец обнаружили себя Карпаты. Туман как-то враз раздернулся, перед нами стояла тёмносиняя гряда Чорногоры. Облака, живущие в горах по-хозяйски, то прячут, то раскрывают всю необъятную страну вершин и холмов, где покрытую темным зимним лесом, где – ниспадающую мягкими округлыми впадинами долин; неожиданно части пейзажа становятся кулисами каких-то еще более далеких пространств, где царствует солнечный свет или мчатся полки снегопадов, и тебе как будто позволяют подсмотреть из-за занавеса фрагменты неизвестных спектаклей для иных зрителей. И мгновенно задергивают занавес. Карпаты, оказавшиеся явью, а не кадрами фильма Параджанова, стали моими первыми горами. С тех пор и навсегда горы остаются самой большой радостью и потрясением. Дом Витощуков на Дземброне показался огромным. Дiд Василь и баба Килина встретили Якутовичей как родных, а нас, остальных, как достойных гостеприимства – мы друзья пана Юрiя. Незримое присутствие Параджанова, который был здесь паролем, придавало нам значимости, и, хотя каждый встречный заметно разочаровывался тем, что «Сергiй Йосипович не приїхав», это не делало нас гостями «второго сорта», гуцулы были нам рады. Маленькая сухонькая баба Килина быстро распределила всю компанию по комнаткам, все получили теплые постели, сушили 366

367

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

промокшие носки, разгружали рюкзаки и сумки от столичных запасов еды и бутылок к праздничному веселью. Пока хозяйка собирала на стол, а дед Василь, высокий, сухощавый, с седыми усами, наливал в бутылки желтоватую самогонку и развлекал взрослых разговорами и расспросами, мы знакомились с домом, с «садибою», Сережа водил меня по закоулкам и показывал дорожки и тропинки вверх и вниз по горе. Баба Килина показывала пальцем на разные неведомые мне, похожие на музейные экспонаты, предметы и украшения дома, объясняла их назначение и названия. А Якутович тем временем шумно и энергично руководил всем происходящим бедламом. Потом сидели вокруг длинного дощатого стола, на «лавах», покрытых яркими домашними дорожками, пировали, дід Василь обходил всех со штофом горiлки и тостами за гостей. А дом, заполняемый толпой гостей, будто разрастался от печного тепла и голосов. Старое дерево, рушники, ковры, иконы и картинки на стенах, резные свiчники, фотографии, украшенные бумажными цветками, пушистые яркие лiжники, глиняная и деревянная посуда были тем сплошным уютом, добром старой родовой «оселi», где берегут и помнят имена всех живших здесь прежде. Нам с Сережкой надо было срочно гулять, смотреть, что вокруг. Там продолжалась вереница световых и звуковых событий, важнейшим из которых были горы. У них была своя программа действий, и надо было постараться ничего не пропустить. Сережка, в силу ртутной подвижности его натуры, все время тащил меня куда-то показывать и рассказывать про здешнюю жизнь были и небылицы, а хотелось просто глазеть молча, как прилетел и улетел ветер. Как стало тревожно в просторной долине и вдруг – утихло. И перекошенные столбики «вориння» – изгородей пастбища, пустого зимой, озолотились лучами закатного солнца, как побежала маленькая ласка и спряталась в голом кустарнике. И, когда становится тихо, где-то далеко и глухо ворчит поток Черного Черемоша подо льдом. Якутович придумал поход. Раннее утро обещало яркий солнечный день. Время до новогодних хлопот еще оставалось, скорее, скорее, по хорошей погоде отправимся смотреть Карпаты! Дойдем так далеко, как только сможем. Не важно, что мороз, – всем тепло

Мемуаристика

одеться, замотаться шарфами, взять хлеба с сыром и колбасой и в дорогу! Не сидеть же сиднем в хате. Пошли не все, смелыми и не ленивыми оказались человек пять-шесть, и мы с Сережей, конечно. Папа мой, как сейчас помню, в конькобежной шапочке и солнечных очках, нахлобучил на меня ненавистную кроличью ушанку, но что делать – ради похода в горы… Дядя Юра шел впереди, прокладывая путь по глубокому подмерзшему снегу. Глаза слепила белизна, остро искрящаяся на солнце. Холодно и весело, болтовня, хохот. Рядом с главой отряда Александр Иванович Губарев – пан Люциус, министр безопасности Республики и главный фоторепортер. Папа учит меня ступать след в след идущим впереди. Все равно, в башмаки противно набивается снег. Ничего, ерунда в сравнении с грядущими приключениями! Цепочкой вышли на узкую спину длинного хребта, откуда с обеих сторон – горы и леса, как на ладони. В душе торжество альпиниста, покоряющего никому не доступные вершины. И тут нас поймал ураган. Гигантский белый зверь рванул откудато из ущелья, снизу, и сразу накрыл нас, когда мы оказались совсем беззащитны на этом узком хребте. Чего он хотел – заиграть нас, как мышей, до обморока, закопать и похоронить в снегу? Вмиг нас охватил свирепый ветер, воздух стал непроницаемо серым – тучи упали на нас. Их клубы, смешанные с секущим лицо снегом, срывающиеся со склона пласты – казалось, нас унесет сейчас вслед за ними. Куда? Верх и низ, право и лево – эти понятия стерты. Якутович успел выхватить откуда-то несколько длинных жердей – хоть какая-то опора, взрослые сжались вплотную вокруг нас, детей, как пингвины в полярной ночи. Сколько еще продлится это безумие – никто не знал, мы замерзнем, исчезнем! Якутович велел всем двигаться, и, цепляясь один за другого, мы медленно поползли вперед, там есть колыба, он знает, мы пересидим атаку. Нас с Сережей впихнули в низкий косой дверной проем какойто норы, укрытой сугробом. «Колыба» еле вместила всю компанию, которой было уже не до веселья. Избушку трясло, дырявая крыша скрипела. Ненадежное, утлое, но – укрытие. Рассевшись кто где, переводили дух от испуга, от холода. А тот, снаружи, все тряс и рвал с нас дощатое пальтишко, как бандит срывает шубу в подворотне, все пугал свистом и гулом. 368

Застолья наши, сессии Кабинета Министров Республики – о, какие праздники! Нам никогда не запрещали присутствовать и участвовать в этих нескончаемых заседаниях. В пору, когда мы едва видны были из-за края столешницы, рядом с большим накрывалось малое застолье, на низенькой мебели, на белой скатерти, с красивыми тарелками и роскошными блюдами, с маленькими старинными рюмочками из зеленого стекла для лимонада и морса. Какието давно забытые сладости и десерты, которые умела готовить пани Президентова – хворост, муссы и желе, пирожки и пирожные, которые пахли сказкой Гофмана, – наш малый Кабинет был неотделим от большого, мы куролесили и шумели вместе. «Кришталева чара – срiбная креш, пити чи не пити – все умреш!..» К Новогоднему вечеру происходили особо торжественные приготовления. В ближнем лесу срубили красивую смереку и украсили ею хату. Якутовичем владела Главная Задача: в Новый год будем жарить барана! Сами эти слова звучали, как нечто из романа о жизни викингов или пиратов. Дядя Юра волновался, чтобы все было вовремя, и когда все проснулись, оказалось, что он уже послал двух соседских парубков на Смотрыч, к пастухам, за жертвенным 369

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Достали припасы. Еды оказалось немного, заговорили о полярной зимовке и угрозе голодной смерти. Но съели все в момент. Стало теплее – и вернулось чувство юмора. Не помню, как долго мы прижимали к земле пол нашего приюта, но в какой-то момент дядя Юра приналег на заметенную дверку, и вокруг была безмятежная тишина. Ослепительно полыхали блестки под солнцем, стоявшим еще высоко. Куда унесся зверь, так и оставшийся без добычи, – неведомо, мéста в горах много. Мы были свободны. Вечером дом Витощуков грел нас натопленной печью и слушал геройские рассказы о пережитом. Это было сладкой наградой за усталость после борьбы с настоящей стихией – толстые носки бабы Килины, горячий благоуханный ужин, звяканье граненых рюмочек с горiлкой и сияние свечек сквозь слипающиеся веки. «Кришталева чара – срiбнеє дно, пити чи не пити – все одно» … Сон морил, не дожидаясь теплой постели.

Мемуаристика

животным. В доме шла суета, готовили вкуснятину, наводили красоту, а мы с Сережей и его отцом нервно поглядывали в сторону Чорногоры, то проступавшей сквозь тучи дальней непогоды, то прятавшейся в тёмно-синие занавесы. Опасно, погода может помешать гуцулам поспеть с бараном. В это же самое время дядя Юра расчищал от снега место, где должен был печься на углях обреченный. Мы носили дрова, а он строил опоры для вертела. Когда стало видно издали, что парубки, – две еле заметные фигурки в темнеющих извилинах тропы между холмами в низовьях – приближаются с ношей, Якутович зажег костер. Мы суетились в быстро смыкающихся сумерках, языки пламени плясали аркан на углях, на снег сыпались искры, шипели сыроватые поленья и ветки. «Є у мене топiр-топiр, ще й кована бляшка! Не боюсь я того чорта, а нi того ляшка!..» Наступал настоящий языческий праздник. Уже почти стемнело, когда молодики свалили рядом с костром мешок с барашком. Им налили по стакану горiлки, и они принялись помогать дяде Юре разделывать молодую тушу. Смотреть было и страшновато, и весело. Из-под густой шкуры оголилось беззащитное белое тело, его распяли на вертеле, положили над раскаленными углями, по которым бегали юркие пламенные ящерицы, его поливали вином и жиром, посыпали перцем и травами, оно краснело в темноте, благоухало, дымилось, темнело понемногу, а Якутович совершал вокруг него все положенные поварские ритуалы, поворачивая медленно вертел. К ночи стало понятно, что барана принесли поздновато – далекий путь. Шеф-повар отрезал маленькие кусочки мяса на пробу. Нам нравилось, казалось – вкуснее не бывает. Но взрослые ворчали, что баран сырой, пора уже сидеть за столом и провожать старый, надоевший год, веселиться и считать бой курантов, а не мерзнуть на ночном ветру. Президент был непреклонен: баран на углях! Двенадцать пробило, все веселились в хате, издевались над Президентом, который все бегал к костру ворочать вертел. Но мы с Сережкой сохраняли верность великому делу и ждали у кострища, нюхали и снимали пробы, хватая кусочки мяса с дяди Юриного ножа закопченными жирными пальцами. Наконец, когда все были уже веселы до невозможности, когда уже наплясались под 370

371

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

проигрыватель модных танцев и выпили все шампанское, Якутович торжественно внес и положил посреди стола порядочно обглоданную тушку, пахнущую костром, немного почерневшую, но вкусную необычайно. И тут уж началось главное: дiд Василь, одетый в старинный кептарь, узорные капчуры с постолами, заиграл на своей скрипке, которую он держал вертикально на груди, запел вереницу спiванок, залихватских, «сороміцьких» – хулиганских и смешных. Баба Килина, слегка ворча для порядка, плясала с Якутовичем, остальные топотали им вслед гуцульским манером, мы с Сережей драли зубами баранину с костей, и все это снова звучало и кипело так, как будто ожило любимое кино, и оно происходило наяву, и мы были его действующими лицами… Якутович, наверно, именно этого хотел, и у него получилось. Не помню, как я оказалась с бабой Килиной на ее чердаке. На Кубани это называлось «сходить на потолок» – там сушили кукурузу, хранили мешки и корзины с сушеной вишней и кидали все ненужное. Здесь же, в Карпатах, чердак оказался пещерой сокровищ. Всюду – на длинных балках, в сундуках, на лавах вдоль и поперек, накрытые полотном и пахнущие нафталином и травами, лежали и висели восхитительные вещи. Сухонькая Килина снимала покровы, и моим глазам открывались аккуратные ряды вешалок с богато расшитыми сердаками – белыми и черными, от маленьких детских до больших, мужских и женских. Далее – гуни, кожухи, кептари с бисером, серебряными бляшками, отороченные мехами ласки и белки. Отдельно висели запаски всех оттенков шерстяных полосок. Откидывались крышки скринь и обнаруживались сложенные стопками, расшитые сорочки – маленькие, средние, большие, праздничные и яркие, строгие в черной графике орнаментов, совсем старые и ветхие, мерцавшие, как церковные облачения мелкими бисерными россыпями, чуть поблекшими красками старых нитей. Здесь же – громадные шали со слежавшейся бахромой, мужские шапки и широкие гуцульские пояса из «розцяцькованной» толстой кожи, тобiвки – кожаные в заклепках и серебряных накладках со львами, тканые в розах и узорах… У меня кружилась голова от неожиданного великолепия, а баба Килина бережно перекладывала волшебные вещи, рассказывала тихим голосом: все это оставляли

Мемуаристика

по себе давным-давно ушедшие предки ее рода, все они собирают здесь свадебные приданные, от мамы, бабушек, прабабушек, до пра- пра-… С незапамятных времен «до совiтiв». Она отобрала и надела на меня «всi строї» – праздничную сорочку, яркую запаску, выбрала нарядный белый кептарь, капчуры, достала коралловые згарды с дукачами и в конце – роскошную белую шаль в старинных букетах повязала на голову: – «Будеш, як газдиня!». И, гордая результатом, привела меня вниз, покрасоваться. Передохнули пару дней от Ночи Сильвестровой и уехали в Киев все, кроме нас с Сережей. У нас, оставленных на дядю Юру, впереди были новые праздники. Мы простились с добрейшими Витощуками и спустились ниже, в Жабье. В большом старинном селе нас приняла многолюдная семья Сорюков. Я сразу их узнала – те самые люди, которые были участниками трагической сцены в корчме, где Ивана мольфар Юра бьет топориком в лоб, где экран заливают кровавые кони. В их громадном, как мне показалось, доме мы и ночевали, здесь ели кутью ранним утром Сочельника. В Новоукраинке кутью варили рисовую, с изюмом, украшали цветными леденцами. А тут была настоящая – распаренное зерно пшеницы, орехи, мак, мед. Это полагалось есть вместо завтрака натощак. И потом целый день ждать торжественного ужина после первой звезды. А тем временем на просторе Жабьего начиналось главное – Колядки. Начиналось тишиной раннего белого утра. Я стояла одиноко во дворе Сорюковой хаты. Никого вокруг. Якутович, тихо скрипнув дверью, озадаченно остановился передо мной. – Качур, пойдем гулять! И повел меня за собой. По широкой дороге до узенькой тропки в снегу, потом – вниз, не видя тропы. Только с фасада лес казался зеленым. В гуще ровные, улетающие ввысь деревья были донельзя заметены, запеленуты снегом, им было так тесно, что не сбросить с плеч белоснежные пушистые бурки. Только там, где было куда протянуть свободную ветвь, с нее сползал рукав шубы огромным пластом прямо на наши головы. 372

373

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Мы тонули по пояс, не чувствовали, куда надежнее ступить, чтобы не скрыться под снегом совсем. Под легким пухом прятались большие скользкие куски гранита. Тишина гор, помноженная на тишину снега, ни птица не пискнет, ни ветви не пошепчут. Я остановилась, пораженная зрелищем ущелья. Несмотря на почти полную белизну, оно удивило меня ритмом стволов, пересечением ветвей, тем, как с трудом протискиваются сквозь плотную текстуру леса скупые ручейки света – все было именно так, как на гравюре Якутовича к «Теням», в книге. Лист «Дети». Да, там – летнее купание маленьких белых фигур в сетях смерековой чащи. Нет, не важно, что зима, это только сильнее напоминает черно-белую структуру гениального листа. Я ничего не могла сказать, только радовалась открытию. Якутович понял, что мои шерстяные носки, покрывшиеся противным мокрым рафинадом прилипшего снега, уже совсем промокли, и мы стали карабкаться обратно, к теплой хате. Когда показалась первая садиба за заборчиком на окраине, я заметила у окошка крошечную фигурку. По мере того, как мы приближались, становилось видно, что это девочка, как я, лет восьмидевяти, в тоненьком пальтишке, закутанная в платочек, замерзшая до голубизны. Она стоит и поет тихоньким голосом. Колядует. Мы остановились. Я повернулась к дяде Юре. За его запотелыми очками было видно сильное волнение. Так тихо поет – никто же не слышит в хате… Торбочка в синих пальцах пуста. Дядя Юра шатнулся к ней, роясь в кармане, потом остановился, вложил мне в варежку красную бумажку – десятка – прошептал мне: «Отдай ей!» Я взяла, стесняясь ужасно, подошла и протянула девочке. Она растерялась – большие деньги! Поклонилась нам, Якутович схватил меня за руку и повел скорее прочь. Прошли несколько шагов и замерли вновь. На нас выкатили сани, запряженные взмокшей кобыленкой, перегруженные большой компанией не пойми кого – все в масках и ряженые. Козел, Москаль, Жид, Вiдьма, Австріяк – ну все, кому положено. С торбами, скрипкой, штофами горiлки, с песнями и хохотом. Подкатили к той же хате, сваливаясь с саней, пускаясь в пляску, запели, было, колядку нестройно, и вдруг… то ли кто-то кого-то задел неловко, то ли что сказал не то… сцена замедлилась, как в кино, один колядник

Мемуаристика

замахнулся медленно, его кулак ударился о маску другого, этот качнулся, схватился горстью за свою маску Смерти, медленно отвел ее от лица, залитого кровавой юшкой, которая текла всплошную… У меня снова полились красные кони перед глазами… Якутович схватил меня крепко за руку и поволок быстро-быстро к дому. А в дом пришли дети с крылышками, оклеенными цветной фольгой, в коронах – Цари. «Радуйся, ой, радуйся, земле…» Что меня заставляет так подробно вспоминать эту поездку? Якутович, который был так неподготовлен и так готов к любому событию вокруг, полон детской страсти поражаться всякой волнующей красоте, драматичной и внезапной, и растеряться. Готовый постоянно устроить всем нам приключение, празднество. И так естественно вросший в эту гуцульскую природу, сам казавшийся опришком, спустившимся с Чорногоры, который сейчас выхватит топорик с серебряной насечкой и готов хоть смереку рубить, хоть с врагом биться, хоть плясать до упаду. Такой городской, такой интеллектуал и тонкий художник. Могучий внешне, как кам’яниця, и хрупкий внутри, проницаемый… Это путешествие впервые дорисовало мне ощущение Украины. Я любила Киев, единственный для меня город, бывший целой страной. Но тогда, в Карпатах, я увидела, что вся эта горная облачная и лесная жизнь – подлинна. Сердаки и постолы не костюмы, а одежда. Речь людей и звуки реки, спiванки и оленьи крики трембит – настоящая звуковая стихия, как и шум ветра, и треск костра на холме. Я и теперь помню запахи домов, яств, овечьи и сырные, с привкусом дымка, с молочным холодком. Эта короткая жизнь в Карпатах осталась во мне для того, чтобы понимать вмиг, что вокруг меня подлинно, а что – фальшивка, салонная стилизация, казенная подмена Украины «украинской дешевкой». Это было место, где два великих – Параджанов и Якутович, – растворились в этой стихии и воссоздали себя заново в духе Карпат, чтобы создать великое кино. Сережа Якутович, мой дорогой друг, мой брат, украшение моего детства. Я хочу сказать тебе слова радости и гордости: ты есть 374

Как жесткая тонкая корочка снега после короткой оттепели, как молочная страница кальки в старом альбоме покрывает в памяти глубину тех времен. Если удается аккуратно ее приоткрыть – тот мир становится объемным. Иногда, как в детских книжках-вырезках, плоская картинка королевской кухни в «Спящей красавице», выпирает из листа арками и окнами, фигурки можно подвигать, заставить поваренка взбивать белки в миске, служанку – поднимать с полу упавший котелок… Рыцарь возносит свое копье. Мы с Сережей сидим в гостиной под круглым столом, покрытым скатертью с бахромой, как в ложе театра, и слушаем Андерсена на пластинке. Чудесная музыка, «Крибле-крабле-буумс!..» – стóит вспомнить это заклинание, и я там. Вечер, сходятся друзья. Григорий Иванович Гавриленко, оставив на вешалке пальто и кроличью ушанку, греет замерзшие руки у белого кафеля печи. Он в светлой вязаной кофте, белоснежной 375

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

в моем мире, ты во многом создал его. Если в большом кругу Виа дель Корно центром был твой отец, то в моем малом, детском – ты, конечно. О том, какой ты восхитительный художник, будут еще писать и рассуждать искусствоведы, драгоценные листы твоих гравюр станут, я уверена, школой для новых художников. Я вижу тебя рыцарем и мушкетером наших игр. Благородная твоя природа, страстность и преданность делу, за которое ты взялся вот сейчас – до самоотрицания, до последнего надрыва. Легкий и летучий нрав, моментальное перевоплощение в любую маску, но – верность своей сословной и профессиональной сути. Благородная кровь Якутовичей и Павловских отлилась в неподдельный твой аристократизм, одновременно – твердость и упрямство. Я вижу тебя идеальным, но это – не преувеличение. Детская влюбленность, да. Но и влюбленность в тебя, галантного и нежного мужа Оли, терпеливого и преданного отца семьи. И то, что сломало бы втрое сильнейшего, что вызывает ужас и боль, не вызывает жалости к тебе, а только одно желание: взять твои руки в свои и перелить в тебя телесные силы, горячую любящую кровь. Силы твоей души огромны.

Мемуаристика

рубашке, розовощекий, сияющий. Почему он так связан в памяти с этим сказочным заклинанием – потому. Он любил читать нам сказки. Он делал восхитительные картинки гуашью к «Царевне-Лягушке», «Аленушке», «Айболиту». Потом были книжки для детей Хармса. Потом – целая эпоха Хармса в моей жизни. Г. И., если чем увлекался, то взахлеб. Не все разделяли его любовь к Хармсу, как я. Потому, приходя к нам на Киквидзе, он доставал из портфеля папочку машинописных текстов, и мы, двое адептов, удалялись в мою комнату, где Г.И., сам давясь от смеха, читал и перечитывал любимого писателя мне вслух. Позже, когда я взрослела, мы сидели у него на кухне в доме на Левобережной, пили особо вкусный чай, заваренный крепко в настоящем красном глиняном чайнике с плетеной ручкой, налитый в пиалы, ели черный хлеб с сыром, из комнаты звучала музыка, а на кухонном столе были его коллекционные альбомы. Чаще всего мы смотрели китайцев, особо им любимых. Он знал китайское искусство так, будто прожил в Китае века. Г. И. внимательно выслушивал мои рассказы, «философствования», очень серьезно и уважительно спорил, высказывал свои мысли, мы много смеялись. Потом были чтения китайских поэтов или Пушкина. Очевидно, Г.И. пристрастил меня к классической музыке. Мы встречались частенько в магазине пластинок на Крещатике, где девушки знали его и приберегали ему какие-то редкие записи, где я постепенно пополняла свою коллекцию пластинок. Гавриленко остается самой светоносной личностью в числе киевских художников. Больно, что его работ так мало осталось в Украине. Его работа была постоянно направлена к поиску идеального языка в выражении своего понимания мира, была устремлена в глубь времени и к сегодняшнему дню одновременно. Формальные поиски, которые составляли чуть ли не главную часть его изобразительности, были всегда исполнены напряженной работы духа, мысли. Г.И. был часто нетерпим к чему-то в искусстве, просто отодвигал от себя не родные ему явления. Но то, что он любил, – было его страстью, предметом, изучаемым до самых корней. Он очень чутко видел связи между слоями и вершинами 376

377

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

мировой культуры. Он имел эти связи внутри себя и пытался их выразить на бумаге. Самым интересным для него был авангард и самое современное в искусстве, сегодняшний язык и круг идей. Как график, иллюстрировавший книги, он был пронизан литературой, поэзией. Хармс, в его понимании, был самым прямым продолжением Пушкинского словотворения, музыкального строя. На первый взгляд, это звучало экстравагантно, но он так убедительно показывал это в чтении текста. Из современников он особо отличал Геннадия Айги, к рукописным текстам которого он делал перовые рисунки. Однажды я застала Айги у него в гостях. Сидела с ними за столом и слушала удивительные рассказы поэта о его путешествиях, о каких-то мистических переживаниях. Они были очень под стать друг другу – два тихо говорящих, но очень емко выражающих мысль человека. Жизнь этого дома была так же чиста и ясна, как дяди Гришины перовые рисунки. Очень интересны его дружбы. С людьми, ему соприродными, как Айги, А.Лимарев, В. Сильвестров или мой отец. С папой они сиживали в мастерской за рюмочкой, ведя долгие беседы о греках, о Пушкине, скульптуре, философии. Это были родные во всем люди. Но мне довольно мало довелось наблюдать, как он общался с Параджановым. Я знаю от самого Сергея Иосифовича, что Гриша был одним из самых любимых его друзей в Киеве. Но как соединялись эти две, совершенно противоположные, стихии? Параджанов смывал всех вокруг волнами необузданного темперамента, ядовитой иронии, каскадов фантастического бурлеска. Он редко бывал тих и ровен в беседе, как это было свойственно Гавриленко. Однако что-то их крепко связывало между собой. Может быть, понимание уникального дара друг в друге. В общении с Якутовичем, особенно с тетей Асей, их разговоры частенько заканчивались спорами, доходившими до эмоциональных срывов. Это не мешало всю жизнь оставаться любящими, родными людьми, хотя любовь была пронизана доброжелательной иронией. Дружба-влюбленность была с Л.Скирдой. Людмила, человек одаренный не только в поэзии, но в чувстве жизни, неистовая в своей открытости к людям – в увлеченности, восхищении, в доброте и заботе о друзьях, громко и скоро говорящая, осыпающая

Мемуаристика

друзей возвышенными эпитетами, подарками, удовольствиями, самый живой и трепетный человек из тех, кто окружает моего отца уже много лет. Г.И. рисовал ее, она писала стихи о нем. Да, он любил красивых женщин, делал их портреты, галантно ухаживал. Но я не видела в доме никого, кто задерживался дольше застолья. Постоянным мотивом его рисунков и живописных вещей была девушка. Казалось, одна и та же – спокойное лицо, наполненное светом, тело – округлые стройные фигуры в состоянии созерцания, внутренней тишины. Не помню, чтобы он делал экспрессивные, портретные зарисовки, этюды. С особым чувством он говорил о человеческих лицах – людях в метро, в толпе, о том, как красиво разнообразие этих лиц. Как печально, что уезжают евреи – мир вокруг становится беднее. Если принять за точку отсчета его происхождение из провинции, из села, из нищеты и голода, его жизнь долгие годы в подвалах и углах Киева – квартира, жилье появилось только после работы с Миколой Бажаном над книгой в его переводе, Vita Nova, уже в 70-е годы, а мастерскую ему дал СХ незадолго до его смерти, – то эта дистанция, которую он перелетел, казалось бы, единым духом, кажется космической. Странно, художники вне круга друзей часто кажутся не очень-то умными, косноязычными, часто подточенными алкоголем, порою надутыми не вполне обоснованной гордыней. Даже если талантливы по-настоящему. Этот же тихий, блистающий хрустальными стеклами очков, чудесной улыбкой, но страстный и твердый в своих убеждениях человек был поразительно глубоким собеседником, постоянно напряженным мыслителем. Да, несомненно, книжные графики – всегда белая косточка среди прочих коллег. Люди, живущие на берегу океана мировой культуры. *** В знакомой тесной комнате светло. Ровный белый свет. На подоконнике и за стеклом балкона много маленьких цветущих роз в горшках. Против дивана на небольших мольбертах – листы акварелей. Их семь или восемь. Все новые. Знакомые идеи, но в новом повороте – наслоения чистых прозрачных непредметных форм. Возможно, сложение этих чистых цветовых пятен и составляет ровное освещение комнаты. 378

379

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Мы говорим об этих новых листах, и мне спокойно, что здесь, за пределами рутинной жизни, ему хорошо, и он по-прежнему весь в работе. Только тут я осознаю, что и сквозь эти акварели, и его лицо, и окно проглядывает ТОТ свет. Просыпаюсь. Этот сон мне приснился после почти года тоски по умершему Грише Гавриленко. И сон уничтожил эту тоску. С каких пор я его знала – не помню. С тех времен, которые врываются в память вспышками. Скорее – света, запаха, поверхности чего-то… Вот не вытесняется из памяти запах капели в зимнюю оттепель на Кудрявском спуске, где драгоценная сердцевина моего детства; запах чистых сладких сосулек на мятых водостоках, смешанный с угольной копотью из котельных и помоями из подворотен кривых домиков на подпорках… Они все были наши родители – те, у кого были мы, дети, и те, у кого не было, – художники, скульпторы, писатели, актеры молодой поры их жизни. Все они равно пестовали нас, любили и великолепно не замечали нас как равных, рядом с их горячими разговорами, спорами. Во всем этом прекрасном бедламе, каждодневных пирах, танцах до упаду под самую модную музыку, дядя Гриша был точкой светлого постоянства и равновесия. Всегда в белоснежных рубашках или светлых вязаных свитерах, всегда с идеально блестящей красивой выбритой головой, в блестящих хрусталем толстых стекол очках, пахнущий свежестью и немного табаком, с мягким, хрипловатым голосом, вечно готовый от улыбки прыснуть по-детски и расхохотаться. Мы, маленькие, кидались к нему со всех ног на шею, спину, плечи. Он был сильный и ловкий и, первым делом, по очереди проделывал с нами любимую штуку – надо было, сложив ладошки замком, продеть их, согнувшись, назад между коленками, а он хватал крепко за этот замок и выдергивал, как репку, и-ух! – кувырок… После всех трюков были беседы с нами, не помню, о чем, но всегда про самое интересное. Все нас любили, но с Гришей было абсолютно спокойно и очень лично. Что он такое знал про детей, никогда их не имевший – ничего специального, просто не имел для нас отдельного голоса, отдельных тем, отдельного выражения лица – ничего такого, что

Мемуаристика

вызывало бы сомнение в подлинности разговора. И очень много любви. Помню, как мы втроем: Гриша, Сережа Якутович, старше меня на год, и я едем в Ирпень, на какую-то дачу. Немного поезд, и потом, как мы с Сережей, свернувшись калачиками, засыпаем под Гришино чтение нам сказки, кажется, – Мойдодыра. А лет нам 4–5. Я выросла с его картинками. В комнате сына висит маленький петушок. Никто бы, наверно, не признал в нем Гришину руку. Рамочка нарисована прямо на стекле, как на народных картинках. Ласковая надпись внизу. Первый подарок мне. С тех пор каждый год. Они и теперь со мной, его девочки. Я без них не могу. Был еще обязательный подарок на всякий большой праздник – его открытка, чаще всего нарисованная пером на красивом картоне или чудесной бумаге, с красивой каллиграфичной надписью. Все они посылали друг другу свои открытки, но, главным образом, графики. Это трудно представить сейчас, когда по всему миру Интернетом расходятся придуманные кем-то дурацкие картинки с фокусами, всем – одна и та же. Чем старше мы становились, тем отдельнее с каждым он дружил. Раз, когда мне было лет 11–12, мы возвращались от Якутовичей поздним вечером. Была весна. В Киеве это теплый ночной ветер, шум и запах густых садов, ленивая роскошь и беззаботное шарканье по чистым тротуарам. Мы с Гришей, оба любя быструю ходьбу, оставили всех далеко позади и, о чем-то болтая, оказались на Крещатике у нового отеля. Тут он сказал: «Давай пойдем в гости к моей знакомой? Она циркачка!» Не стоит говорить, как скоро я согласилась. Еще бы – впервые в гостиницу, к настоящей цирковой акробатке! Это была Лариса Р., маленькая, говорящая скороговоркой, милая и ловкая в каждом движении. Мы сидели втроем, попивая шампанское – настоящая богема – не знаю, как долго. Все было так естественно, будто я всегда прожигала жизнь в отелях с артистами. В общем, мы оказались у дверей нашей квартиры далеко за полночь, когда мама «ходила по потолку», а папа мирно спал, зная, что я с Гришей. Потом все долго хихикали на тему: «Ему б чего-нибудь попроще бы, а он циркачку полюбил…». Потом Лариса стала нашей 380

381

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

подругой и открыла целую эпоху цирковых знакомых и цирковых премьер. Г. И. с Параджановым помогали ей делать новый уникальный, но никому не нужный в советском цирке, номер. А потом, спустя много лет, мы с Ларисой вспоминали Гришу, гуляя по Парижу, куда она уехала навсегда. Он, естественно, никуда не ездил. Но жил душою и в темах разговоров так, будто нет границ, будто он путешествует в мире по мере надобности, куда захочет. Конечно, все мы выдумывали себе этот запрещенный нам мир, но Гриша то, что любил, знал много лучше и глубже, чем мы. Это не мешало ему заблуждаться в какихто его суждениях о не любимой им части мира. Но эти суждения никогда не бывали враждебными, злыми. Поражали его слова о том, что он любуется лицами людей в метро. Они прекрасны, в них божественное разнообразие и богатство. Вот главная его любовь – китайцы. Он и сам, несомненно, был даос. В его маленькой, очень поздно полученной квартире на левом, скучном берегу Днепра, и одному-то человеку было тесно. Здесь долгие годы была его мастерская. Там была чистота и легкость в воздухе, с запахом красок и табака. Всегда начиналось с просмотра новых работ. Были периоды масляной живописи – пейзажи с соснами, песок и река, сосны на фоне неба. Прекрасное – портрет розового куста в голубом воздухе. Или это были акварели и похожие на них листы, сделанные цветными карандашами, тончайшие лессировки. Удивительные небеса с облаками. Вблизи предметно неразличимые, пульсирующие туманными оттенками цветовых отношений, на расстоянии обретавшие небесную плотность и глубину. Или абстракции, написанные акварельными чистыми прямоугольниками и пятнами. Или девочки, глядящие куда-то сквозь зрителя и поверх всего. Это бывали циклы иллюстраций. Графика на темы Пушкина – пейзажи вокруг Михайловского, вернее, портреты этих пейзажей, если возможно так сказать. То есть не случайно вырванные натурные цитаты, а глубоко пережитые, гармонически сформулированные мысли о них. Листы складывались в кристаллически ясную книжную структуру, оставаясь каждый – музыкальной темой. Серия перовых рисунков к Дантовской «Vita nova», к сонетам

Мемуаристика

Петрарки. Еще великолепные, яркие до удивления, гуаши на темы русских сказок. Мне был подарен белый козленочек, плачущий над болотом с кувшинками. Мы подолгу говорили о работах, о литературе, во имя которой они создавались. Его речь была чиста от украинизмов, как и от любого, даже принятого среди друзей, жаргона. Но легка и гибка, без пафоса и зауми. Я никогда не слышала от него применения слов «творчество» или «искусство» в сочетании с самим собой. Меня мутит, когда я слышу в каком-нибудь интервью фразу «в моем творчестве…». В кругу тех, кого я знаю как художников, это называется «моя работа». Голоса звучали негромко, как бы не желая помешать звучанию этих листов. Потом уходили на кухню, где была трапеза. Всегда был чай, который Гриша заваривал в японском глиняном чайнике с плетеной из рисовой соломы ручкой. Пили из красных глиняных пиал. К чаю всегда был черный хлеб и сыр. Вино. Вот и все, но, ейбогу, ничего вкуснее не бывало на изобильных киевских столах. И тут были главные беседы. Дядя Гриша всегда включал какую-нибудь музыку, у него была большая коллекция пластинок. Он читал что-нибудь. Иногда Пушкина, иногда японцев или китайцев, а чаще всего – Хармса, и он едва сдерживал хриплый хохот, доходя до самых сумасшедших пассажей. Часто листали альбомы с китайской живописью и скульптурой, с его любимым примитивным искусством северных людей Аляски и Чукотки, древних африканцев, или европейским авангардом. Он очень любил позднего Малевича. Как мне было горько, когда уже в Питере я держала в руках эти холсты в запаснике Русского музея, где я вспоминала Гришу, которого больше нет, – а он этого не видел! Или другое: он считал, что лучший музей в Париже – это музей Человека. Попав в Париж, я, в память о нем, первым же ранним утром поехала на Трокадеро. Музей этнографии мира оказался невероятно богат коллекциями, но довольно запущен. Трещины, пыль и паутина в недоступных углах высоких потолков, старые мутноватые витрины. Но, глядя на скульптурки древних алеутов и самоедов, на костюмы Пекинской оперы 18 века, на резную японскую 382

383

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

кость, я узнавала их по Гришиным книгам. А потом, случайно, совсем недалеко от Трокадеро, я набрела на небольшой частный музей искусства Юго-Восточной Азии в роскошном дизайне, супероборудованный, с такой коллекцией, что и не снилась никогда... И в очередной раз стало больно от несправедливости, что он не дожил до свободы ездить и видеть. Мне кажется, он был не просто гостеприимен, он был рад мне всегда. Ни разу на мой вопросительный звонок он не ответил мне отказом или отговоркой. И я часто, часто ездила к нему, возила иногда моих друзей, но чаще пользовалась сама возможностью побыть с Гришей. Однажды мой папа решил, что пора мне готовиться к поступлению в институт. Это значит, что надо заниматься академическим рисунком и нельзя больше пускать это на самотек, так как сама я безалаберна и ленива. Он скоро понял, что, не имея терпения справиться со мной, он может попросить об этом только Гришу. Ну, конечно, тот сразу согласился, а для меня не было ничего более увлекательного и ответственного. Я договорилась с институтской натурщицей, и Гриша приходил к нам пару раз в неделю. Он ставил мне руку и воспитывал глаз, как музыкальный педагог. Сам же он и отец, делали, один за другим, замечательные рисунки. Я так и не стала хорошим рисовальщиком, это досадно, но ни до, ни после я не рисовала с таким удовольствием. Это помогло мне легко поступить в институт. Г. И. с большим интересом относился к моим театральным опусам и рассуждениям, а мне по сей день стыдно, что я не воспользовалась, как следует, его дарами. Вообще, мне кажется, что киевская школа академического рисунка и живописи много потеряла, не дав возможности Г. Гавриленко, Ю. Якутовичу, А. Лимареву, М. Вайнштейну, моему отцу вести свои мастерские в институте. Похоже, высокие традиции старой русской Академии потеряны везде, новые не нажиты. Не стану вдаваться в подробности, здесь не место, но недостаток культуры академического рисунка и живописи лишили многих художников необходимого профессионализма и культуры. Пытаясь вспомнить Гришу в дурном настроении, я понимаю, что не знала его таким. Помню только один день, вернее, полдня,

Мемуаристика

проведенных с ним в каком-то странном состоянии. В то время я жила почти все лето в папиной мастерской неподалеку от Оперного театра, где делала свой первый спектакль. Я мало спала, почти не ела и находилась в не совсем адекватных отношениях с миром. Что-то происходило с моей жизнью такое, что натягивало нервы до последней тонкости, и все происходящее вокруг было остро болезненно. В середине пасмурного дня в мастерскую пришел Гриша. Мы недолго посидели и отправились бродить по городу. Не помню, о чем мы говорили. Некая тревога звенела беззвучно между нами. Я пыталась сбивчиво прятать эту назойливую ноту в какой-то не удающейся, комканной речи, но вдруг заметила, что сам он пронизан той же драмой, что мы в тайном внутреннем резонансе. Мы уже плутали в убогом прибрежном ивняке на левом берегу Днепра, в сыром темнеющем тумане. Меня как-то поразило, почти испугало это его соответствие моему настрою, сама возможность для него переживать открыто нечто такое. Он, очевидно, чувствовал мою нужду в каком-то ответе, но впервые не мог мне его дать, мне показалось, что-то блеснуло сквозь толстое стекло его очков… Казалось бы, приверженность Григория Ивановича к примитивному искусству, Китаю, авангарду не имела ничего общего с академическим реализмом. Это не так. Все поразительное разнообразие его художественного языка, основательность и гармония его мира располагались на плодородном слое подлинного традиционного академизма. Он любил Шишкина и научил меня его любить. Мы вместе ходили в Русский музей, где большие лесистые картины занимали не один зал. Он очень любил А. Иванова, особенно этюды и рисунки. Он считал его вершиной русской академической школы. Какаято особая молитвенная любовь была к Рафаэлю. Не помню случая, чтобы он преминул открыть его альбом. Все эти и другие подобные имена его синодика каким-то особым образом, не явно, но глубоко, влились в его живопись и графику, в их светоносную природу. Он не любил ничего чрезмерного, избыточно эмоционального в изображении. Любя греков и китайцев, не любил Искусство Индии, считая его слишком витальным, плотским, и потому не имеющим неба. Вообще не любил эффектов, лоска, фокусов. В музыке делил душу между барокко и Венской школой и – высоким 384

385

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

модернизмом. Часто ходил на концерты, особенно к друзьям Игорю Блажкову и Валентину Сильвестрову. Но прежде всего был Бах. Он любовно собирал пластинки – мы часто сталкивались в магазине на Крещатике, где у него была «девушка», одна из многих знакомых продавщиц книжных и музыкальных магазинов, где он пополнял свои собрания. В словесном мире его главной радостью был Пушкин. Еще Толстой. Я уже вспоминала о Хармсе – это особая для него часть литературы. Он считал Хармса самым прямым наследником Пушкина за свободу и пластику слова, за внутреннюю свободу. Здесь же, в ряду классиков, для него был важен Хлебников. У него в доме я познакомилась с его другом, высоко им ценимым Геннадием Айги. Книги китайских философов, китайская и японская поэзия, все наполнявшиеся крепким чаем пиалы, неспешная беседа – «…мост, вогнутый, как месяц яшмовый, и несколько друзей, за чашами, повернутых вниз головой…» Гавриленко и Параджанов. Со всеми остальными друзьями той, громадной тогда, колонии разнообразных редкостных лиц все было довольно гармонично и знакомо. Было понятно, что в них все согласно и близко, а что и почему противоречит. С Параджановым же во всем было сплошное противоречие и контраст. Гриша, даже разгорячаясь в споре, никогда не швырялся хлесткими артистичными фразами, был сосредоточен в обдумывании важных для него мыслей, оттого немного поучал и мягко солировал. Сержик сам был всегда солистом, весь – бравада, артистический каскад, гипербола. С полуслова ловя мысль собеседника, стремительно бросал ее в поток собственных парадоксов, словесного карнавала. В общем, он был чем угодно, только не философом. Я не помню, чтобы присутствовала при их разговорах без посторонних. Ужасно жаль, не представляю, как выглядел их диалог. У меня в памяти слова Параджанова, услышанные в Тбилиси, под кустом роз, написанным Гришей. Он сказал, что после Гришиной смерти ему не хочется бывать в Киеве и ходить со скорбным видом на могилу, хотя стыдно, что не простился с ним. В кругу Гришиной любви и забот я выросла, повзрослела и, в конце концов, уехала в Петербург жить совсем другую жизнь. А он,

Мемуаристика

легкоатлет и водный лыжник, вскоре заболел. В зимние каникулы я приехала в Киев и пришла к нему в больницу. Он был бледен побольничному, но очень заинтересован и оживлен. Осталось в памяти его любимое лицо на убогой больничной подушке, на фоне каких-то чужих лиц и блеклых халатов. Расспросы о новом институте, о Питере, обещание обязательно приехать. Я ждала его еще год, пока не услышала по телефону от мамы черную весть. Не хочу об этом говорить. Я не проводила его гроб, не носила роз на его могилу, для меня болезненным и страшным упреком остался его уход. Но всякое воспоминание о нем заставляет меня улыбнуться, согревает и светится. После того сна я знаю, он будет рад мне в той тесной комнате с новыми работами. *** Летом я по-прежнему ездила в деревню на Кубани. В нестерпимую жару можно было прятаться под шатрами дедовых вишен на меже огорода. Перепутанные тонкие ветви касались земли. Под кронами было темновато, душно от густого запаха, смешанного с ароматом темно-зеленой зубровки, растущей густыми султанами тонких, бритвенно острых травин. Туго обернутые сиреневато-серым шелком стволы, кое-где лопается лента, скручивается руликом, а из розоватого мяса выпучиваются виноградины смолы. Прозрачная, драгоценная, она тянется за пальцем тонкой нитью, пока свежа, потом застывает, темнеет и годится для жевания. А ягоды можно снимать ртом, прямо сидя на земле. И вся эта горячая смесь ароматов вызывает полудремотную мечтательность, пока бабушка не позовет обедать или не придет с огромной эмалированной миской собирать вишни. На шею вешается алюминиевый (люминевый, как говорила бабушка) бидончик, подвязанный старыми чулками, поясками от халатов. Лезть на стремянку ввысь по куче вишневых ветвей весело. Сверху уже никакого уюта – ветер раскачивает верхушку, ветви убегают от руки, тянущейся к самым крупным и спелым ягодам, первые из них звонко ударяют о дно бидончика, он быстро наполняется, и надо слезать вниз, высыпáть эту роскошь в таз, который бабушка почему-то называла чашкой. А потом – 386

387

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

снова ввысь, раскачиваться в такт ветру вместе с лестницей, слушать шелковый шум листиков, ловить стеклянные налитые шарики. Потом чашку переносили во двор. Часть высыпалась в большие ведра, которые бабушка возила на базар в Кропоткин. Остальное в тех же чашках ставилось на керогаз для варки варенья. Запах! Можно снимать пенки. Бабушка устраивала мне особое угощение – тугие ромбики пышек, жареных в масле, которыми можно черпать пенки с блюдца, запивая все это парным молоком, принесенным с утра от соседки. Остальные вишни, в несметном количестве, высыпались на железные листы и старые клеенки и вялились на солнце. Ничего не пропадало. В общем, собирать вишни было весело. Не то, что алычу. Ненавидела ее. Деревья в числе два были огромны и росли в другой стороне огорода. Алычи было столько, что она покрывала землю сплошным толстым слоем. Она была оранжеватая и кислая – есть неинтересно. На нее не лазали по лестнице, надо было сидеть на четвереньках и собирать ее с земли. Она быстро коричневела под солнцем, превращаясь в вязкую слякоть под ногами, налипала на подошвы, кололась косточками. Ее запах уже издалека был мне неприятен. Это теперь я понимаю, что из нее можно было варить настоящее ткемали, этого тогда не знали. А варили варенье, которое я не переносила на дух, сушили. Бабушка варила ее долго в воде, превращая в кашицу, которую разливала на подносы и высушивала, потом вешала эти потемневшие шкурки на прищепках на проволоки для белья. Это называлось пастила. Она годилась для компотов, но жевать ее было кисло. На верхушках яблонь к концу июля, после сплошного дождя падающих яблок оставались огромные, золотистые, немного прозрачные плоды белого налива… Если их удавалось снять как-то осторожно, вкуснее ничего не было в мире. Но они срывались ветром, падали и разбивались оземь на куски, искрившиеся мелким бисером мякоти. Постоянным звуковым фоном этих воспоминаний – ветер, сухой и горячий, не дававший покоя деревьям, отрясавший все, что созревало на ветках, обветривавший кусты помидоров на огороде, обжаривавший степным огнем бока роскошных капуст, носивший из стороны в сторону задыхавшихся бабочек.

Мемуаристика

Очень интересно представить себе, как в кубанскую языковую среду попала бабушка Зина. Она приехала в Новоукраинку в середине 50-х познакомиться с внучкой и свахой. Так себе и вижу ее удовольствие от этого звукового карнавала. Бабушка Дуня была не характерна здесь – украинская семья из-под Воронежа говорила очень на русский манер, но с украинским «г» и со множеством украинских оборотов и словечек. Русские слова часто перекручивались на украинский манер. А кругом царило подлинное безобразие. Наряду с почти украинской речью здесь, как на плоскости чашки Петри, размножались какие-то словесные уродцы и мутанты. Песни хором пели украинские: «Розпрягайте, хлопцi, коней», «Ой, на горi та й женцi жнуть», «Стоїть гора високая» и все такое. Танцевали на свадьбах и посиделках лезгинку с приговорами жестокими «кинжал острый в грудь вопьется, по кинжалу кровь прольется». Пекли на свадьбах караваи с жаворонками и фигурные «шишки» для раздачи на память. Главной едой был густой наваристый борщ. Из каких только краев здесь были люди! А баба Зина, с ее профессоро-Хиггинсовским ухом, умела распознать происхождение человека с необычайной точностью. Я, видимо, очень ее повеселила своей речью. Гуляя с ней по селу, ее маленькая внучка, указав на стадион, сообщала: «Гля, бабуня, у худбола гуляють!» Ну, и всякое в таком роде. С утра пораньше я замечала не сразу, что ноги несут меня не вниз, по Дружбы Народов, а вбок по Печерскому мосту, к трамваю «тридцатке», который был, конечно, более удобным местом для чтения книжки, чем класс. Обнаружив это направление, я испытывала облегчение и тихую радость. Объехав в тридцатке кольцо, зная наверно, что родители не пользуются этим трамваем, я спокойно дожидалась часа, когда дома никого уже не было, спускалась вниз по Киквидзе и запирала за собой дверь на пятом этаже. Ставила пластинку на проигрыватель и, встав на одну коленку на сидение стула, замирала, глядя в балконное стекло. Это было широкое окно, открывавшее вход в другой, как бы параллельный, незаконный день. Что происходило в этом дне – очень наполненная, хоть и лишенная событий, жизнь. Бранденбургский концерт, или 388

Как-то утром, очень рано меня разбудил таинственный звук – тонкое дрожание каких-то небесных струн и колокольцев, отчасти не звуковое, а надзвуковое, будто миллионы крошечных полупрозрачных хористов пели что-то чрезвычайно светлое. Я пошла на звук к балкону и обнаружила, что все ветви голых прежде деревьев укрыты мягким, серо-сизым дымком, пухом, с розовеющими коегде бликами. Это были птицы. Покрупнее снегиря, с крошечными клювами и короткими резкими хохолками. Я узнала их! Это были свиристели. Совсем нездешние, жители диких густых лесов, невиданные прежде, тысячами опустились на деревья нашего скверика на Киквидзе. Там, на ветках рябин, их привлекли огромные купы ягод, ярких, подмороженных уже, сладких. Два дня они сидели и тонко звенели на ветках, потом исчезли, унеся в себе все ягоды. Скверик стал еще печальнее и скучнее. Бабушка ездила на базар так рано, что была еще ночь. Изредка она брала меня, маленькую, с собою. Я дремала в переполненном тетками, ведрами и корзинами развалюхе-автобусе, воняющем нещадно бензином. Потом сидела на деревянном прилавке, служа живой рекламой огурцам и белому наливу, грызя яблочко. Но, став взрослее, я оставалась в хате. Хата, саманная уютная утроба которой берегла в себе тишину и запахи бабиной жизни, располагала поспать. Я просыпалась с рассветом, варила борщ, мыла пол и готовила бабе сюрприз. Очень сильным впечатлением осталось одно раннее утро. Солнце еще вставало в лимонном свечении горизонта, все растения были влажны от густой росы. Птицы молчали. Ветра не было. Я прошла в яблоневый сад, где росли овощи и зелень. 389

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

фортепьянная партита сливалась с графикой ветвей прямо за балконными перилами, с фактурами горы, служившей задником этой сцены, музыка совершенно соответствовала сумеречному небу, туману, дождю и моему сердцу. Переживание фантазий и мучительно сладких гармоний было главным содержимым дня. Далее можно было порисовать, полистать любимые альбомы или продолжить книжку. Вечером приходили родители, и раздвоенное русло дня сливалось в общее.

Мемуаристика

Низкое солнце проткнуло световыми шпагами кусты смородины и роз и разглядывало под линзой мозаики капель, покрывавшие воротники капустных кочнов, волнящихся, как наплоенные, по краям, кое-где похожие на кружева, созданные гусеницей или слизнем. Дымчатые баклажаны свисали с кустов, доставая до земли, бодрые перцы обращали к небу собранные в точку, пузырящиеся четвертинки, луковые стрелы увенчаны белыми шарами цветов, круглы, тверды и упруги. Остров петрушки наполнял воздух густым запахом и пушился сизоватыми листиками. А над всем этим могучие стволы укропных зонтов с поспевающими семенами, готовые стать чувственным содержанием малосольных огурцов, которые пока прячут в колючих брыжах листьев свои юношеские прыщики. По мере своего любопытства, солнце передвигало потихоньку блики света на всем этом великолепии, оттенки зеленого вспыхивали то тут, то там алмазными огнями. Не хотелось шевелиться, нарушать грубой рукой эту средневековую живопись, но в какой-то момент в полной тишине зазвучали тревожным топотом копыта коня – вдоль нашего переулка на полном скаку пронесся он с неведомым всадником, неведомо, по какой тревоге или радости. И картина утра была дорисована. Папа родился в этой хате, в этом дворе последним ребенком своих родителей. Старше была сестра, Дуся. После смерти шестерых детей родители воспринимали их жизнь, как нечто священное. А папу баловали как маленького царька. Он же вел вольную и счастливую жизнь степного кубанского пацана – плавал в Кубани, бродил по негустому лесу с коровами, гонял колхозных лошадей в ночное. Вот эти лошади и были его главной страстью. Какие это были кровники – не знаю, но без уздечки и стремян, они носили его по степной воле до изнеможения. Потом он валился в густую траву лицом вверх, а над ним зависал певучий жаворонок, а кругом потенькивали невидные куропатки. И он мог лежать так и переживать сладкое счастье бездумной полноты мира. Небо несло ему фантастические картины облаков, острова небесных морей, а он воображал те далекие страны и моря, о которых читал в книжках. 390

391

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Он пережил последний уничтожительный голодомор 31 года, когда, вместе с сестрой едва выжили до весны, и бабушка уже могла нащипать в огороде первых листиков лебеды и луковых ростков на водяной супчик. Детей вынесли на завалинку к солнцу и прислонили к теплой стене, они уже не держались, даже сидя, на гибких столбиках своих позвоночников и только пучились надутыми животами голодной смерти. Папа запомнил, что мир после полумрака хаты оказался нестерпимо ярким, а потом все вокруг него стало оранжевым. Он был хулиганистый и насмешливый парень, смеялся над послушной и застенчивой сестрой, придумывал всякие штуки, пугал прохожих, любил вареники с вишнями. Он был хорошим учеником в школе и читал запоем, особенно про путешествия. Дед в нем души не чаял, но он-то и был главным насмешником в семье. За столом тихим голосом подкручивал детям какую-то чепуху, сам оставаясь бесстрастным, получал удовольствие от того, как они закатываются смехом. Как он решил стать художником, живя в этой глухой степной деревне? Наверно, какое-то ощущение красоты, щемящее душу. Однажды, как все парни, сделал себе рогатку и опробовал ее в одиночку на лесной поляне. Он стрельнул камешком в какую-то летящую крупную птицу, не веря, что попадет. Но попал. К его ногам упала яркая прекрасная иволга. Глядя на мертвую чудесную птицу, которую он не властен уже был оживить, убитую случайно, «на дурака», он заплакал от стыда и жалости. И выкинул долой рогатку. Потом, позже, поехал в Одессу и поступил случайно на скульптуру. Годы были снова голодные, самый конец войны, родители подкармливали посылками с кукурузной крупой и «макухой» . На каникулы и обратно ездил, за неимением денег, на крышах вагонов, рискуя сорваться. Из дома ему давали с собой несколько поздних, переспелых огурцов, и он, стыдясь, откусывал водянистую жижу с огромными твердыми семечками прямо из торбы, чтобы не видны были рыжие потресканные оболочки громадных снарядов. В Одессе он самозабвенно увлекся балетом, ходил на уроки в класс к педагогу учиться крутить фуэте и взлетать в прыжках. И зарабатывал рубли в массовке оперного миманса с паклевой

Мемуаристика

бородой и алебардой в руке. Но зато слушал волшебную музыку и запоминал кусками арии и увертюры. Киевский дом жил под записи чудных оперных голосов на пластинках. «В сиянье ночи лу-у-нной тебя я увидааал…», «Букет цветов из Пармы…» или страшное «На землеее весь род людской…» Потом он приехал в Киев и обнаружил, что в Художественном институте учат рисунку, пожалуй, похуже, чем у них в Одесском училище. И легко поступил на скульптурный факультет. С тех пор он стал окончательным урбанистом, пижоном, королем рок-нролла, любимцем девушек. Зимой 82-го года я ждала папу в гости. Загодя сдала кровь и получила три законных дня свободы. В то же самое время я ускоренно работала над курсовой композицией и просиживала сутками с макетом. Ночь папиного приезда была люто морозной. Я должна была быть на вокзале очень рано утром, потому не ложилась. Папу ждал горячий обед, я что-то делала за кухонным столом и боролась с дремотой. Дальше провал – и звонок в дверь, который меня разбудил. Я кинулась открывать в лихорадке – папа стоял в темном проеме, замерзший, искрящийся блестками снега на дубленке. Я расплакалась и стала раздевать его, греть руками. Оказалось, что он нашел меня с помощью звонка другу. С.Ю.Юрский уже побывал у меня в этой квартире, и папа, не дождавшийся меня на перроне, догадался позвонить ему по вокзальному телефону в Москву. Получил точный маршрут и нашел меня на Литейном проспекте, в ночи. Следующие три дня мы провели втроем с Санкт-Петербургом. Начали с Эрмитажа, где с особой любовью папы общались с древними греками и римлянами, с камеями в золотой гостиной, маленькими голландцами. Люди в те времена были редкими гостями Зимнего Дворца, нам никто не мешал. Пройдясь по Русскому Музею, поехали по пригородам. Там тоже было пусто, холодные парки, замерзшие каналы, пелены с искрой на деревьях. Мы грелись в Большом Дворце Петергофа, в Камероновой Галерее Царского, тихо переходили из покоев в покои, невольно оглядываясь на двери. Папа начал с того, что не разделяет стремления к войне дворцам и не ненавистен ему 392

393

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

царский чертог. А потом вдруг тихо поделился со мной тем, что меня тоже как-то не вербально беспокоило – назойливым чувством неловкости, что мы забрались в чужой, совершенно не для нас устроенный быт, что хозяева ненадолго удалились в другие комнаты и могут войти и застать нас тут. Сладостное безделье с папой во все эти недолгие дни, смешная болтовня и умные разговоры, полная доверительность и высокое уважение друг к другу. Да, вне всякого сомнения, у меня самый лучший в мире отец. Часто я думаю, что, если бы не отец, я могла бы не выжить, или, по меньшей мере, не остаться в здравом уме во многих обстоятельствах. Отец – моя внутренняя крепость, одна мысль о нем окутывает меня теплым счастливым пледом у камина. Сейчас я доживаю до следующей поездки в Киев, в папин «бункер», мастерскую на Пейзажной Аллее. Я селюсь там, навожу чистоту, устраиваю себе лежанку, готовлю обеды для него, дожидаюсь утром его прихода. Начинается драгоценное время с ним в тишине вдвоем. Он рисует чудесные натюрморты цветными карандашами. Я подглядываю, занимаясь своим делом. Иногда просто смотрю подолгу на его пастели и рисунки на стенах и нахожу все новые фрагменты и сочетания цветов. Каждый раз удивляет все бóльшая свобода его карандаша, простота и утонченность формы, свежесть и красота цветового чувства. Или мы опять болтаем о разных вещах. С ним так чудесно поговорить о книгах, о любимых писателях, беззлобно перемыть кости знакомым и друзьям, вспомнить ушедших, детские времена. Мастерская стала несколько тише, чем в прежние времена, когда на Михайловской, во флигеле был настоящий клуб. Многих привилегированных членов нет больше на свете. Приходил Д.В. Затонский с его большой красивой головой, похожий скорее на швейцарского профессора, чем на киевского. Приходил Д. Д. Лидер, худой и суховатый внешне, но страстно увлеченный и детский в своих театральных фантазиях, и трудно было понять, как он существовал в прокисшем борще тогдашнего театра им. Франко. Приходил нежно любимый мною И. И. Верба, ироничный, сдержанный, галантный и ядовито умный. Он вложил в меня

Мемуаристика

много своей души, он столько добра сделал папе. Вдруг сваливался с неба Параджанов! Он жил давно уже на Котэ Мэсхи в Тбилиси, а здесь, в мастерской, жили его буфеты и стулья из конфискованной квартиры. Или набегали актерские компании из Тбилиси или Вильнюса. И все мы попивали чаи и вино, и царило веселье и доверие. В жаркие летние дни сходились к мангалу во дворе у флигеля. Появлялся Радик Агамян, разжигал огонь, насаживал мясо и овощи на шампуры, дымок от шашлыков разносил по Михайловской ароматы, мутившие разум прохожих. Приходил Рома Балаян с закусками. Величественная Седа Цолаковна приносила кастрюлю с долмой. Собиралась сходка киевлян на армянское застолье. Папа, в клеенчатом фартуке поверх голого торса, отрывался от работы чтобы проконтролировать процесс. Огромная груша-дичка покрывала шатром пирующих. Киев. Будучи человеком античных идеалов, папа постоянно и увлеченно делал портреты и фигуры спортивных знаменитостей. От боксеров и борцов до спринтеров и гимнасток. В мастерской бывали Л. Парадиева, семейство Дерюгиных, очень близко сдружился с В. Борзовым. И многие еще приходили позировать и просто поболтать. Актрисы, балерины – «мои богини, что вы, где вы?..» – чудесная серия небольших бронзовых фигур и портретов осталась от тех времен, а их обожание сохранилось до этих. Большинство его моделей оставались в самых дружеских отношениях с ним, оставались членами папиного клуба. Одной еще из самых притягательных личностей был О.К. Антонов, главный авиаконструктор Украины. Они говорили часами в пору создания портрета, потом Олег Константинович заезжал к нему оторваться от своих трудов, приглашал к себе домой. Я была с папой в его замечательной вилле в пригороде, на роскошных приемах. Мы сиживали в его кабинете, увешанном его живописными холстами. Это были тонко проработанные, очень спокойные и сложные по цвету картины небес с облаками, увиденные там, наверху, из самолета. Были совсем другие люди – военные чины, ветераны. Отец лепил их для заработка, наверное, но успевал разговориться с ними, обаять, и сам проникался к ним живым интересом, получалось 394

395

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

дружить. Он слышал волнующие и откровенные рассказы этих людей об истории. Мне довелось наблюдать и слушать человека по Фамилии Васильев, служившего когда-то в охране Ленина, затем пошедшего в ЧК, НКВД, где он стал кадровым разведчиком. Благодаря внешней восточной красоте – он и в старости оставался статным, высоким красавцем с черными глазами под густой длинной бровью – и знанию языков, он служил в восточных странах. В период начала Второй мировой он выполнял свою тайную работу в Иране. Внезапно, отрывая от дела, его срочно вызвали в Москву. Это был цельный человек, искренне веривший в ценности, которые профанировало его государство. Он явился по вызову и был немедленно арестован и посажен под следствие в тюрьму НКВД. Я впервые и, наверно, единственный раз видела человека, который прошел через Ад. Ему не в чем было сознаваться, но следователи применяли к нему весь свой набор «воздействий». Бросали, замордованного, в одиночку на неизвестный срок, имитировали расстрелы, держали в голоде. Он говорил им о своей неколебимой вере в коммунизм и партию. И в ответ увидел нечто совершенно его потрясшее – палачи откровенно смеялись над его верой и грязно размазывали все те высокие слова, которые были для него святы. Он сказал, что это было последней гранью пытки для него. Дальше стало все безразлично. Когда следователь пообещал ему, что, если он не подпишет показания, сюда привезут его жену и ребенка и на его глазах убьют их, он, слышавший постоянно за стеной страшные крики мучимых соседей по несчастью, сказал: «Убивайте. Не хочу, чтобы они жили с вами на одной земле». Ему прочли приговор тройки – смертная казнь – и снова бросили в одиночку. Потянулось ничем не отмеряемое время. Он сидел на камнях, и его слух и зрение так обострились, что слышны были наималейшие шорохи. В один момент он увидел крошечную тень, шмыгнувшую невдалеке. Понял: мышь, и страшно обрадовался. Стал бросать ей крошки хлеба от своей пайки. Вначале она брала их на безопасном расстоянии, постепенно он это расстояние сокращал. Он ждал каждый раз, дико волнуясь, ее появления. Когда приходила – у него был праздник. Он приучил ее подходить совсем близко, потом брать еду с ладони и счастливо

Мемуаристика

улыбался, когда дрожащие усы мыши касались его пальцев. В один ужасный момент, после часов ожидания он понял, что она больше не придет. Тогда он, впервые в этой тюрьме, заплакал навзрыд. Его почему-то оставили жить. Через некоторое время вернули в профессию. У него не осталось больше иллюзий, только воспоминания молодых лет. В те дни, когда мы сидели в мастерской, он, увешанный всеми наградами старик с манерами британского лорда, преподавал в школе КГБ. Но чувствовалось, что ему не с кем больше разделить свою старую память. Я водила туда моих друзей и сокурсниц. Потом приводила друзей и сокурсников из Питера. Все были приняты папой, все влюблялись в него и любят до сих пор. Потому что к каждому он относится отдельно, лично, никогда не снисходительно, всегда тепло. Папа принял участие в моей подготовке к институту. Немного поучил рисовать, но скоро бросил и позвал Григория Ивановича. Г.И. приходил к нам домой, где мы ставили натурщицу и рисовали втроем. Два таких рисовальщика рядом не могли не сказаться на моих успехах. Папу нервировала моя непонятливость в простейших вещах, а Г.И. мягко, очень доступно и, главное, показательно исправлял мои ошибки, указывал мне важнейшее в школе рисования. Его серебристый, воздушный карандаш, уроки понимания конструкции, воздуха, красота штриха и разнообразие роли линии оставили у меня возможности, много большие, чем требовал вступительный экзамен. До этих занятий я ходила в студию рисования к Елене Ниловне Яблонской, где готовиться к институту собирались все знаменитости Художественной десятилетки. Тетя Лёля была замечательным педагогом с высокой культурой рисунка. Спокойная и выдержанная с оравой СХШатиков, она ставила нам руку и глаз и дала мне первые основы на гипсах и натуре. В это же время я ходила к Майе Сергеевне Григорьевой учиться живописи. Вдвоем с ее дочкой Леной, Доходом, как ее называли друзья, мы писали натюрморт с черепом и сухими гвоздиками в вазе на фоне густо-зеленого бархата и темно-красного шелка. Доход ставила пластинки песенок Вертинского, оперы Чайковского, и мы подмурлыкивали вдвоем, меся кисточками по палитре и болтая. Живопись не стала моей 396

397

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

сильной стороной. Я так и не углубилась в сложную химию теплохолодного, бликов, лессировок. Со мной возились и дядя Ильюша Коган-Шац, и любимый до сего дня Миша Вайнштейн, дело тянулось медленно. Родители отдали меня далее к Вилену Исааковичу Барскому. Это была отдельная веселая полоса жизни в его мастерской старого корпуса в Лавре. Во-первых, туда было приятно приходить – через арку надвратной церкви или другую, в переулке. Широчайшая внутренняя площадь с колокольней в одной стороне и старыми каштанами вокруг обломков Успенской церкви в другой. Колокольня кажется мне самой красивой из тех, что я видела в наших краях. Тут всегда была тишина, легкое позванивание часов, тихие закоулки монастырских корпусов, простор пейзажа, открывающегося из окон мастерских. Вилен Исаакович, которого мы с другими его учениками называли Вилей, высокий, сухощавый, с длинным красивым лицом в длинных золотистых волосах, похожий на Веласкесовских Габсбургов, только фрезы вокруг шеи ему не доставало. Он был страшно ироничен, полон едкого юмора, педантичен во всем. Он давал нам уроки живописи, пересыпая поучения анекдотами и шуточками. Он учил нас полезным опытом копирования из хороших альбомов черно-белых репродукций высокой старой живописи и рисунков больших художников. Учил, прерывая свою работу за огромным холстом. «Красил халтуру», как он говорил. Сам-то он был поклонником самых новых модернистов, и его кумиром тогда был Дюбюффе. И делал он листы рисунков в этом же направлении брютарта, которые нигде не выставлялись. Еще он коллекционировал винил из Америки и Европы с записями лучших новейших джазменов и рокеров. Он берег свои пласты пуще зеницы ока, проигрывал их на редкостном Грюндиге, с болью иногда давал прослушать и дотошно проверял, не появилось ли царапин и пыли. А одним из главных артефактов в мастерской была его палитра. Классического лекального силуэта, с круглой дыркой, отполированная и тщательно смываемая каждый раз, на которую он выдавливал крошечные горошины красок и писал тонкими лессировками. Когда он выглядывал с нею из-за холста в притененном углу мастерской, невольно вспоминался автор Менин на собственной картине. Но палитра эта

Мемуаристика

была сделана им самим в давние времена из фанеры с портретом Друга всех народов, а именно из его уха. Это ухо нетленно сохранилось на лице палитры, было покрыто лаком и тщательно оберегалось Вилей в процессе жизни. Я очень его любила и ценила дружбу с ним, хотя многие считали его занудой. Ну да, он был педант. Но он тоже любил Хармса! И весь был проникнут абсурдизмом, который хорошо чувствовал в окружающей повседневности. В общем, усилиями всех этих чудесных людей я поступила в институт как-то довольно легко, с хорошими оценками. Несмотря на то, что не состояла в комсомоле и аттестат, в сплошных четверках, получила в вечерней очно-заочной школе для рабочих. И это был лучший из всех моих школьных годов. Туда забрала меня мама моей пожизненной школьной подруги Инны Липницкой, когда стало понятно, что из-за моей болтливости по политическим вопросам я могу получить очень плохую характеристику в школе. Сарра Константиновна учила русской литературе забредавших в класс пару-тройку пьяненьких пролетариев, мои нечастые приходы в школу были для нас обеих праздниками интеллекта. Сейчас я сижу за кухонным столом в квартире Сарры Константиновны в Нью-Йорке, куда вчера прилетела спустя каких-нибудь пару месяцев с прошлого раза. Гостеприимная С.К. дает для меня ключи нашему Давиду, и так удачно получается, что я, не доставляя хлопот мальчику и его невесте, соседствую с ними на Wаshington Higds, в остановке метро от их дома, в пятнадцатиминутном расстоянии приятнейшей прогулки по парку Fort Tryon на вершине скалистого берега Гудзона, который венчает уникальный музей Клойстерс в почти первозданном буйном лесу старых деревьев, цветочных садиков, в вальяжно устроенной сети дорожек и каменных ступеней, с миллионами птиц, разбалованных белок, енотов, бегунов и ухоженных собачек. В теплое время я гуляю по этим склонам, смотрю на реку внизу, сижу на скамейках под необъятными деревьями и переживаю гармонию этого великолепия и близости нашего сына. За десять лет, что прошли с момента расставания с Давидом в Школе Искусств в горах вблизи Лос-Анджелеса, куда его пригласили 398

399

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

учиться в его 17 лет, Штаты и Нью-Йорк, куда он переехал в консерваторию, стали третьей родной частью земли. Я, кажется, лучше помню устройство JFK, чем любого аэропорта в РФ, уютно чувствую себя в Даунтауне, люблю депрессивно выглядящее метро, буйный Таймсквер, хорошо знаю Бродвей от дома моего сына до самого низа, до Чайна Тауна. Именно Нью-Йорк соединил мне мой Киев детства с Киевом сегодня. Он вернул мне многих близких, ближайших друзей, переместившихся в разное время сюда и, казалось, потерянных навек. Дорогая моя Инна Липницкая, с которой мы сели за парту в 7 лет, которая одна только и скрашивала мои тошнотворные школьные годы, моя умница, «легкої вдачi», насмешливая и талантливая, созданная, похоже, для того, чтобы облегчать жизнь и украшать ее другим людям – близким, далеким – не важно. Это она показала мне Штаты так широко, как только возможно в трехдневных турах на автобусах, куда она берет меня, работая в этих поездках как организатор и восхитительный гид. Не думаю, что кто-нибудь здесь знает Америку так же хорошо, как она, и способен так же увлекательно о ней рассказать. А потом мы причаливаем в ее большом, удобном по-американски, доме на горах, Stony Point, в Апстэйт НЙ, где треплемся и отдыхаем столько времени, сколько отпускает ей работа. И сквозь картинку Нью-Йорка, порой похожую на кристаллическую решетку, порой так точно узнаваемую по воспоминаниям старого кино, отдающую привкусом литературного хоррора американской готики, проступает снова некий дух Киева. Нет, они не похожи впрямую, если не считать тех кусков города, где ломают старые дома и начинается стройка. Но такие места есть в любом городе, они всюду безалаберны и печальны. Это другое: дух разнеженной свободы и доброжелательности, чувство безопасности в толпе, веселость и готовность к болтовне любого встречного, громкая манера трепа по телефонам и между собой. В прежние, детские времена я помню Киев, заряженный агрессивным хамством, на каждом шагу пробивавшим твою защитную оболочку по любому поводу – одежда, вопрос, недоразумение в очереди в магазине, «нерусская» внешность… Всегда громко и нагло, чтоб тебе стало стыдно перед всем миром. Это советское беспочвенное презрение

Мемуаристика

и беспомощная наглость как-то выветрилась за последние десятилетия, и это, очевидно, один из главных признаков обновления и освобождения киевлян. Красивые девочки и элегантные мальчики ходят в обнимку и обнимаются на улицах, тетки-продавщицы улыбаются, независимо от языка, на котором к ним обращаются, многие болтают по-английски с иностранцами-гостями. В воздухе разлита именно эта самая беззаботность и безопасность, хотя нерв войны и тревоги бьется под кожей. И все время сверлит мысль: дайте им жить, оставьте в покое, это страна, которой суждено стать уютным и благополучным домом для хозяев и гостей – не убивайте Украину! Еще одно роднит для меня Киев с Нью-Йорком – сады, цветущие деревья на улицах, изобилие растущего и цветущего разнообразия. В Киеве оно доминирует, впечатление, что растения позволяют, порой неохотно, существовать твердокаменным соседям, иногда – ломают их и побеждают. В Нью-Йорке наоборот – подчеркнутые заборчиками и решетками, деревья и цветы занимают ровно то пространство, которое им позволено. Но позволено с такой щедростью, вниманием и любовью к ним, что выглядят они так же самоуверенно, как и их архитектурные хозяева. Жильцы домов, соседствующих с Центральным Парком, покупают (!) право ухаживать за маленькими лоскутами земли, где можно посадить и ухаживать за дозволенными растениями. Под каждым домом на старых улицах Вэста или Пятой – нарядные палисадники, в лобби каждого уважающего себя дома главным украшением стоит дизайнерский букет цветов, в больших офисных или жилых домах – обширные рекреации с пальмами, банановыми и орхидейными посадками, иногда с маленькими водопадами. И тоже, как в Киеве, идя по Амстердам-стрит, по Бродвею, попадаешь в совершенно разные миры. Переполненные машинами и автобусами, без единого живого места от магазинных витрин, ресторанов, прачечных и парикмахерских, резко сменяются просторами пустоты, где редко встретишь пенсионерку с собачкой или праздношатающегося хомлесса. Жесткая лощеная архитектура сменяется длинными сетчатыми оградами стадионов и сквериков с играющей шумной школотой. Вдруг попадаешь в зоны сумрачной, британского типа застройки начала прошлого века, в 400

401

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

три-четыре окна фасады в несколько этажей, с отдельными каменными крылечками, украшенными лепниной, раскраской в разные цвета. Да, все они отменно ухожены, основательны, респектабельны. Но ощущение, что город вместил в себя довольно противоречивые фрагменты разного стиля, разных эпох, разного характера населения. И все объединил, всему дает жить по своим правилам. Тут, в Нью-Йорке, три года назад до меня внезапно долетело отголоском от моего сына главное событие в Киеве – Майдан. Он мне сказал с некоторой болью зависти, что вот они там, в Киеве, знают, что нужно делать. «А мы?» – спросил он безнадежно. И я вошла в интернет узнавать о происходящем. Сначала казалось, что это дежавю того, что уже было в 2004-м, что все опять кончится ничем и затянется болотной ряской. Не сразу стало ясно, кто против кого и чего восстает. Страшны были почерневшие стены и дым покрышек. Я даже не сразу сообразила, что ведь это сама я в последние годы, наезжая в Киев, пыталась докричаться до друзей, что Украине грозит та же судьба, что и нам в РФ – диктатура КГБшников, лицемерие и хамское насилие, удушение всех прав и свобод. Они же только смотрели на меня, улыбаясь, и как-то неопределенно пожимали плечами. А я злилась на них, понимая, что это все то же добродушное поверхностное украинское легкомыслие. И вот – на тебе! Тот упрямый напор, единый гнев, с которым люди пошли на Майдан, обнаружили до основания разное устройство украинцев и русских. Эти люди не жили все последние годы под кремлевским прессом, у них нет комплекса неполноценности перед властью, они не утратили, а, напротив, укрепились в чувстве независимости от идеологий и фетишей. Но осознавалось все это постепенно, сквозь страх и даже раздражение. Немногие прямые разговоры с близкими там мало проясняли суть случившегося. Очень сбивали с толку письма друга, полные отчаяния. А я склонна заряжаться эмоциями близких мне людей. Сейчас, многое уже увидев в Киеве и Украине, я продолжаю внутренний диалог с ним, кричавшим мне в письмах о грязном кровавом перевороте, о том, что надо власти проявить жесткость, «умиротворить» зарвавшуюся толпу хамов, «фашистское» хулиганство,

Мемуаристика

погубление Киева, что Янукович предатель именно потому, что не смеет по-настоящему заставить армию осуществить власть. Это не совмещается у меня с тем, что я знаю сама, с тем, что знаю от очень близких и доверенных друзей, само присутствие которых в событиях Майдана не оставляет мне никаких сомнений в качестве этих толп людей. Но поначалу эта именно волна тревоги и вызывала у меня некоторую растерянность, когда я сама пыталась понять, глядя в телекартинке на «Дожде» непрерывный репортаж с площадей и улиц, в который впрямую взрывались осколками в лица протестующих и в камеры журналистов заряженные металлом гранаты, резиновые пули пробивали лица людей и одежду до костей. Слова возмущения тем, что «лучшие из лучших» пошли на Майдан, носят туда еду и кидают бутылки с «молотовым», вызывали оторопь. Наш с мужем друг, ученый-историк, водил нас вокруг Майдана и показал место, где он с женой наливал коктейль в бутылки и подавал их сыну, и на их глазах был убит сокурсник и друг их ребенка по Университету. Лучшие. Мы, встречаясь, говорим отчасти вскользь, я надеюсь, что он понимает мой настрой и сторону, которую я приняла, и поэтому избегаем отсылок к событиям. А я немного малодушничаю задавать прямые вопросы. Хотя абсолютно не скрываю своих настроений. Так как же жить в стране Украина? Как смотреть в глаза поколению, которое пришло на смену нам, которое предпочло свободу, отдавая за нее жизнь? Как ходить по Киеву, где на каждом шагу напоминания о потерях, и болят камни и клочки политой кровью земли. Как жить за спинами тех, кто ложится каждый день в могилы, отбиваясь от русских снарядов и атак бандитов? Что им сказать в оправдание двурушничества и малодушия? Считать, что античная земля Тавриды закономерно оторвана русским ворюгой на оплевание и растоптание крымнашистами с пивными животами – это ли мир русской культуры? Или отрезветь, наконец, и понять, что все это русское величье отчасти подохло добровольно, отчасти было выдумано нашими идеологическими упырями для удобства собственного существования. Просто сопоставить такие две максимы, как Мандельштам, например, и «русский мир» по путину. Совместимо? Сказав: лучшие из лучших, проложить между собою и лучшими черту. Я не в 402

403

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

праве упрекать. Я сама ничего не сделала, чтобы помочь тем, кого убивали на Майдане. Тем, кто идет добровольно и упрямо стоять стеной на Донбассе против фашизма в московском духе. Будь я на поколение младше – стреляла бы вместе с ними. Но это род самооправдания. Те, кто порешительнее меня, не смущаются возрастом. Я просто думаю, что, делая выбор, – а мы неизбежно делаем выбор – мы принимаем на свою совесть, на свою карму все обременения своей стороны. Меня окончательно растряс упрек евреям – почему?! Почему евреи «будут спасать» – от кого? От жизни и смерти братьев? И почему евреи? Не подумалось ли, что сбор «еврейской сотни» – красноречивейшее свидетельство совершенно нового поворота судьбы в Украине? Те, кого уже нет в этой жизни, кого смерть уберегла от испытания русско-украинской войной, тоже ведь там, с ними на Майдане, мы же знаем это. Приезжаю в Киев и вижу с грустным удивлением, что украинцы всё верны себе. Так же добродушны и терпимы к происходящему, не позволяя себе срывать на заезжих «москалях» ужас и боль за страшные раны страны. «Это не они, это Путин виноват. Пусть он сдохнет! А русские встанут за себя, как мы». Аминь, пусть сдохнет. Но – не встанут. В том-то и дело, что не «как мы». Казаки и крiпаки – люди разной природы. Я не пускаюсь в анализ украинской человеческой природы. Я чувствую ее за множество лет, прожитых в Украине, тем током крови, которому причастна. Все то, что казалось мне забытым и посторонним за годы в Петербурге, вернулось и накрыло меня заново. Украинская речь. Ладно – песни. Красивее трудно найти, все уже сказано про это. Удивляет заново язык. Сколько ни вслушиваюсь – не нахожу в нем грубого грязного привеска, какой существует в русском. Вообще нет брутальности, нет привкуса депрессии, язык образен, но мягок; вы замечали, как легко он образует ласкательные формы, не вызывая приторной отрыжки дурновкусия. А есть просто бриллианты поэтизма – вслушайтесь: обрiй, небокрай. Горизонт? Тревожно-жестко ставит предел. Небокрай светел и полон надежд, уносит в даль. Серпанок – не вата тумана, а пронизанный светом тонкий росистый ритм. Рясно. Густо-темное слово, давит немного, рясно отдает стеклянными гроздьями вишен или винограда, дождиком. А гуцульская, детская «чiчка розмаїта» так и поется сама

Мемуаристика

собой. Яркий цветочек годится на ситец. И эти самопоющиеся слова создают тот надземный, ласковый звукоряд, который, видимо, и придает психике украинцев этот прекраснодушный строй. Слушаю целыми днями новости на украинском языке в сети, восстанавливается в памяти лексикон. Но вместе с тем назойливо лезут в уши клишированные прямо с русского обороты, неуклюжие заимствования из других языков. И опасливо думаешь, что разрушение внутренней сути украинства рискует повториться в наше время именно потому, что недостаточно работается язык. Люди стремятся все больше говорить на мовi, это прекрасно. Однако, вспомним, какую страшную руїну нанесла языку русификация советского времени. Смыт, стерт в пыль тонкий культурный слой, наработанный людьми кратковременного Українського Вiдродження. Они возрождали язык в академических работах, в живом полевом общении с носителями мови в разных областях Украины. В том и дело, что утрачена была не только лексическая база языка, ушло из бытования множество конструктивных особенностей построения фразы, устойчивых природных клише, дающих право экстраполировать некие закономерности в современный понятийный инструментарий. И это дело литературы, большой литературы, время которой наступает в Украине. Будем ждать. Эти наблюдения языка Украины неизбежно приводят ко мне мою бабушку Зину. Она тоже работала язык в плеяде того вiдродження. Она знала его до предельной тонкости, собирала слова и обороты, как ученый ботаник семена исчезающих трав, чтобы высадить их вновь на опытных грядках, привить их здоровую генетику современному языку, не дать погибнуть навсегда природному богатству. Я испытываю все более болезненную досаду, что так мало успела пожить с ней на свете, что она досталась мне тогда, когда я не способна еще была воспринять всю благодать общения с ней. Баба Зина же была не столь броским, внешне эффектным человеком, как многие друзья вокруг. Дьявольская жестокость времени и места стерла ее жизнь с листа академического труда, самóй истории страны. Это чудовищная потеря. Она зарабатывала немножко денег, водя экскурсии по Виставцi Передового Досвiду, когда я еще не училась в школе. Летом там 404

405

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

было душно от цветочных запахов, жужжали пчелы и была жара на просторах. Я уже по сто раз успела насмотреться на макет угольной шахты в натуральную величину с пластом антрацита и вагонеткой, на чучело кита с разрезом его внутренних органов и костяка, на космический корабль и гигантских свиней, и бабушка оставляла меня гулять на воле, в аллеях вишен, которые цвели маленькими розами, в розовых садиках, клумбах гигантских Анютиных глазок, глядеть на электровагончики, которые возили посетителей от павильона к павильону, выстроенным в отменно сталинском стиле. Освободившись, она разыскивала меня и вела кормить мороженым, потом к автобусу, чтобы забрать с собой на Чоколовку. Раз как-то мы ждали на остановке, как вдруг бабушка, заметив что-то под скамейкой, сделала охотничий бросок, неожиданный для ее невысокой грузной фигуры, и выхватила из тени огромный белого цвета гриб, плоский, с темно-коричневыми складочками гофре на изнанке шляпы. Я удивилась и стала говорить, что это печериця, поганка, как говаривала баба Дуня, нещадно вырубая тяпкой эти грибы у себя в яблоневом саду. «Да что ты! – воскликнула баба Зина. – Это же Царский гриб! Ты не представляешь, что я сейчас приготовлю, пальчики оближешь!» И с победоносным чувством охотничьей удачи она принесла его на кухню, помыла, порезала на куски и кинула в шипящее масло на сковородку. Спустя десяток минут мы наслаждались вкуснющим жарким с картошечкой, бабушка жмурилась от удовольствия. Всякая бабушка должна готовить внукам вкусное. А моя готовила немыслимое. Казалось, дай ей крокодила или дождевого червя – она приготовит деликатес. Но она делала чудеса из привычных вещей. С углубленным и немного торжественным лицом она занималась готовкой, и после испытания ароматами на столе оказывались какие-нибудь нежные, душистые шары из манной крупы в прозрачном бульоне со специями. Или патиссоны, плотно набитые мясом и прикрытые собственными крышечками, в невозможном соусе. На чужих кухнях царили унылые запахи вареной капусты, лука, жареного в маргарине, прочей неприятной ерунды. Я и сейчас помню запах бабушкиной коммунальной кухни до того, как она принималась мудрить с кастрюльками. Зато потом по дому волнами расходились нездешние ароматы. Все соседи,

Мемуаристика

кроме коммунальной Феньки, обожали бабушку и вечно звали ее в гости. Она пекла потрясающие пироги по-уральски с грибами или рыбой, уложенной кусками поверх прозрачных кружков картофеля. Ммм – мучительные воспоминания… Но главное ее свойство было – притягивать к себе, как магнитом, самых разнообразных людей. И не то, чтобы она как-то особо старалась, подстраивалась под других. Со всеми разговаривала своим обычным, очень хорошим языком интеллектуального, литературного человека. Ни для кого не придумывала чего-то особо простенького или, напротив, повычурнее. Могла лишь легко перейти на хороший украинский, на идиш, на польский, или какой требовалось. Она их знала 14 или 15. Ее постоянным занятием было чтение и книги – единственное, чего в ее комнате было действительно много. А по рассказам ее я понимала, что она была совсем не равнодушна к обстоятельствам быта. Просто все, чем она была окружена когда-то по любви, от мужа до платьев, пропало после обысков и конфискаций. Не так давно я получила из архива СБУ полные копии «дел» на бабушку, ее мужа, Бориса Даниловича Ткаченко, маму. В папке Б.Д. обнаружился список конфискатов при его аресте на Институтской, 24, в доме, стоявшем флигелем, которого уже нет после подрыва Крещетика в 41-м. Читать этот список было как-то стыдно. Но тем, кто рылся в шкафах и столах, было не стыдно перечислять носовые платки, очки, носки, пары брюк. Среди тех вещей, наверно, было любимое бабушкино платье из шелка. Она рассказывала мне, что шелк был такой тоненький и легкий, что она как-то подшутила над домработницей, которая взялась гладить, когда они с Б.Д. собирались куда-то вечером. Платье лежало, готовое к выходу, бабушка взяла его и сжала в ладошке, можно было засунуть комочек в скорлупу грецкого ореха. Домработница, не найдя платья, с ужасом начала оправдываться, а бабушка, прыснув от смеха, разжала кулачок, из него растопорщилось, как розан, шелковое платье. Бабушка уехала из Киева, когда я едва пошла в школу. Тетка Майя получила должность главного инженера по строительству кораблей в Севастополе, они поменяли бабушкину комнату и теткину под Москвой и переехали в коммунальную комнату в морском городе. 406

Когда я училась в школе, был фарфоровый завод. Само название как зефир в сахарной пудре. Пахло скипидаром и красками. Веселые, добродушные люди с маленькими кисточками и стеками. Особое удовольствие – смотреть, как под агатовым штифтиком серо-бурые пятна на фарфоре начинали сиять ярким золотом. Там, на заводе, появились первые циркачи: клоуны, наездницы, акробаты. И среди прочих – портретные миниатюры: Чарли Чаплин, Олег Попов, Марсель Марсо. Марсель Марсо – живой, а не фарфоровый – однажды был с гастролями в Киеве, и мама устроила мне настоящий сеанс волшебства. Она с величайшим трудом достала билеты на его представление. Я была школьницей, маленькой девочкой, и имя Марселя Марсо звучало для меня, как звуки иного мира. Целых два часа я смотрела, не веря в реальность происходящего, как худенький легкий человек, Бип, движется на сцене, не касаясь земли. Бип говорил на понятном языке, не произнося ни звука. И, хотя я много раз видела эти номера по телевизору и в кино, рассматривала фотографии в журналах и книжках, это было чудом – живой, настоящий Бип с его розой – здесь, наяву… После финала, пока публика продолжала овации и кричала «браво», мама, держа меня за руку, прошла по коридору закулисья, что-то объяснив неприступным билетерам, и я со смешанным чувством священного трепета и счастья оказалась у двери 407

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Я бывала там у них. Но мне уже было скучно сидеть дома, а бабушка редко выходила – болела. Я ездила с севастопольскими мальчишками на запретные пляжи с чистыми скалами и прозрачной до дна водой, гуляла по набережной вечерами, шлялась по городу или ездила в Херсонес. Иногда мы проводили там время с папой, который, надо сказать, очень любил бабу Зину. Когда она умерла там, в Севастополе, папа сам ездил в морг, чтобы оказать ее телу последние заботу и внимание, он говорил мне, что это не было в тягость ему, что это для него было почти сыновним делом. Я не ездила проститься с ней, это был канун вступительных экзаменов в институт. Вот теперь она лежит где-то там, куда я не приеду уже никогда. Покуда Крым не вернет себе Украина.

Мемуаристика

гримерки великого Бипа. Там, за дверью, за гримировальным столом сидел сухонький седеющий человек с полустертыми белилами на лице – не тот странный то ли дух, то ли ребенок со сцены, а просто усталый клоун – и удивленно улыбался нам, не понимая, кто мы. Мама заговорила с ним по-английски, потом перешла на русский, но рядом была переводчица. Марсель Марсо услышал от нее имя бабушки Эстер и разулыбался, рассыпался в приветствиях. Мама открыла сумочку и протянула ему сверток, который он осторожно развернул. В его руках оказался фарфоровый Бип с розой. Его двойник, только маленький. Он замер от неожиданности и восхищения, а для меня происходил третий акт представления: два Бипа встретились и смотрят друг на друга одинаково нарисованными на белых лицах глазами. И тут он заговорил. Унять мэтра было невозможно, усталость слетела с него, и оказалось, что безмолвный мим на самом деле неугомонный говорун. Прощаясь у двери гримерки, он, с величайшей галантностью, поцеловал руку маме и – мне! Впервые в моей жизни я получила такой подарок – от Марселя Марсо! Мама с самого начала в Киеве водила меня по театрам. Сперва в кукольный, располагавшийся в бывшей синагоге, где я отчаянно верещала, когда волк пришел дуть на соломенную хатку Наф-Нафа. Потом начались походы в оперы и на балеты. Я в те времена была охвачена рисованием модных красавиц в платьях из журналов, мечтала стать модельером. Мама нашла удачный способ перенаправить мои фантазии в более культурное русло. Однажды, после посещения гастрольного МХАТовского спектакля «Синяя птица», она спросила меня, понравились ли мне костюмы. Я сказала, что так себе. Тогда она сказала, что я сама могу нарисовать такие костюмы и декорации, как мне хотелось бы. Я села с красками-карандашами. И увлеклась не по-детски. С тех пор я занялась чтением драматургии всех доступных мне авторов, изучением стилей и особенностей одежды по разнообразным альбомам живописи и рисованием эскизов. Сначала карандашом и красками. Потом, насмотревшись коллажей Параджанова, подбирала и резала кусочки 408

409

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

тканей и разных других, живых фактур. В какой-то ранний период этой новой болезни мама повела меня в гости к Давиду Боровскому, еще наезжавшему в Киев из Таганки, где он уже работал. Давид Львович очень серьезно отнесся к моим листам, давал какие-то советы и сказал, что мне надо учиться на театральном факультете. Я была рада услышать взрослый вердикт профессионала и еще увлеченнее продолжала рисовать. Это знакомство с Боровским продолжалось много лет. Чем старше я становилась, тем чаще ездила в Москву, звонила Давиду Львовичу и получала приглашения в макетную Таганки, где мы часами разговаривали про театр, про новости, про общих друзей, и откуда я уже прямиком отводилась им в зрительный зал на спектакли или на репетиции. Это стало моим любимым местом в Москве, моим любимым театром. Помню, с каким торжеством я проходила сквозь строй жаждущих попасть на спектакль театралов, и меня впускали по какому-то петушиному слову от Боровского. Но этим дело не ограничилось. Боровский позвонил мне как-то по телефону и предложил делать костюмы к его декорациям в театре Русской Драмы в Киеве – !!! Это была «Бесприданница». Лариса Кадочникова должна была играть премьеру. Она была счастлива. Ее мама, Нина Алисова, сыграла эту роль в фильме Протазанова много лет назад. Теперь Лариса Огудалова переходила в наследство дочери. Мы были уже давно дружны с Ларисой и тогдашним ее мужем, Ильенко. Она была высокая, худая, красивая, и это было так естественно, что она будет в главной роли. Боровский придумал свой белый купеческий пароход и велел мне делать все в стиле Ар Нуво – парижский шик, шляпы, огромные рукава, S-образные силуэты, элегантные визитки и смокинги. Я познакомилась с режиссером Резниковичем и засела делать лист за листом. Давид Львович хвалил эскизы, давал очень точные советы и поправки в сторону обострения формы, уточнения подробностей. Прошел худсовет, на котором все приняли. А потом, после обсуждения, по комнате с эскизами прошлись Резникович с А.Н.Роговцевой, тихо о чем-то говоря. Мне оставалось доделать пару-тройку дополнительных листов и сдавать в пошив. Но тут случилось неожиданное. Резникович придрался к какой-то ерунде, моему опозданию на встречу с

Мемуаристика

ним, сказал мне по телефону, что я веду себя не профессионально и отставил меня от спектакля. А позже приехала ко мне Лариса, вся в слезах, и сообщила, что она тоже отстранена от премьеры – все три первых спектакля будет играть Ада Николаевна… «Теперь ты видишь, почему он забрал у тебя костюмы?! Ну, как Ада надела бы на себя твои платья с «жамбо» и тренами? Она же коротышка! Да и что она сыграет – я же моложе ее, это моя роль!» Боровский услышал про новости и в сильных выражениях сказал, что забрал бы свой макет, если бы его уже не заканчивали в мастерских. Я ничего дурного уже давно не думаю об Аде Николаевне. Но тогда мне, еще старшекласснице, было до такой степени больно, что ее имя я слышать не могла. И Резниковича тоже. Дело в том, что это была уже вторая попытка сделать работу в Русской Драме. Перед тем был опыт с Д.Д.Лидером. Мы были хорошо знакомы по папиной мастерской, Данил Данилович внимательно ко мне относился, смотрел работы. Резникович собирался тогда ставить «Валентина и Валентину» Зорина. Лидер работал над декорациями, а мне поручил сделать эскизы, попробовать. Это было первым восторгом возможности быть театральным художником рядом с мастером – и первым разочарованием. Я сделала эскизы, они понравились. Пьеса не получила «лит», то есть не прошла цензурного фильтра в Киеве. Но с Данилом Даниловичем мы остались на долгие годы друзьями. Мы постоянно встречались с ним и Кирой Николаевной Питоевой, пока я жила в Киеве, он ставил мне 5 на экзамене по профессии в КГХИ, где я должна была стать его студенткой с преддиплома. Но этого не произошло. Пока я еще училась в институте, его уже начали съедать партийные начальники. Они считали его «формалистом», а это был приговор. Они видели в нашем факультете рассадник идейного разложения и вольницы, – и по-своему были правы. Мы занимались драматургией, ломали мозги над режиссерскими решениями, искали какие-то непривычные средства выразительности в эскизах, ставили особо утонченные постановки для живописи. Да и вообще, крайне нагло вели себя в идеологическом ВУЗе – читали вслух не очень или совсем не социалистическо-реалистическую литературу, водили дружбу с сомнительными личностями, диссидентами, 410

411

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

украинистами, иностранцами. Лидер вынужден был уйти из КГХИ. А потом разогнали и наш курс. Позже, когда я училась в Петербурге, я постоянно виделась с ним в мастерской и просто в городе, показывала ему тамошние мои работы и идеи, получала постоянно доброжелательные суждения и советы. Данила Даниловича очень любил и чтил мой питерский мастер, Марк Александрович Смирнов, который аж жмурился от удовольствия, когда говорил об украинском барокко и художниках украинского авангарда. Папа лепил портрет Лидера, они постоянно общались. А сейчас, во все мои приезды, я нежно дружу с Кирой Николаевной и очень люблю ее. В ней отсвет Лидера сочетается с ее собственным обаянием, юмором, высоким вкусом и увлеченностью жизнью. С чего-то вдруг я стала ходить в макетную Оперного Театра – приятельствовала с макетчиком, Славой Каштелянчуком. Он познакомил меня с главным тогда художником, Федором Федоровичем Ниродом, очень маститым и знаменитым, очень пожилым. Прежде я видела только его фотографию в Театральном Музее в Лавре, которая в самое сердце поразила меня красотой молодого тогда, графа – не здешней, не сегодняшней красотой потрясающе вылепленных носа и рта, разреза античных век, бархатом очей, именно очей, темных и мерцающих. В макетной царил хозяин, крупный, грузный, по-стариковски не быстрый, одетый в вязаные кофты, немного одышливый, шаркающий шлепанцами. Седые, чуть вьющиеся волосы окружали то, прекрасное лицо, с прекрасными очами, покрытое только тонкими, паутинными морщинками. Но чем он меня удивил, так это потрясающей добротой, смешливостью и, одновременно, галантностью. Из-под пушистых ресниц проблескивали вполне кавалерские взгляды, голос звучал воркующе-глубокими звуками, мы часами просиживали за чаем, смотрели его эскизы, он ругал театр на чем свет стоит, главного режиссера называл Хлестаковым, смешно передразнивал персонажей-сановников Минкульта, рассказывал анекдоты. Видно было, что его радует наше появление, он по-отечески относится к Славке, заинтересованно – ко мне. Очень живой, очень неофициальный Федор Федорович. Тепло душе вспоминать его.

Мемуаристика

В один прекрасный день он объявил нам, что ему надо срочно разделаться с очередным «Князем Игорем», что ему до смерти надоело с этим возиться и он поручает нам со Славкой сделать эскизы к Половецкому акту, Славке – хоровые, мне достались пляски. Как это было чудесно! Я еще кончала первый курс института, стояла зима, мы засиживались в макетной допоздна, когда ФэФэ уходил домой, разрешая нам, по-королевски, пользоваться его торшоном и итальянскими, французскими и английскими красками и кисточками. Мы из кожи лезли вон, чтобы угодить графу, а он каждый день искренне радовался нашим картинкам, хвалил все, осуществлял наше детское счастье. С нами заключили договоры, приняли наши эскизы, и я впервые отправилась в театральный комбинат к мастерам. Ничего не смысля в конструировании костюмов, я давала какието задачи закройщицам, отбирала ткани, следила за точностью силуэта и деталей украшений. Тетки видели мою желторотость и были снисходительны. Я чувствовала, что им нравятся картинки, а сама старалась принимать во внимание их критику и советы. Все клеилось. К премьере все было готово. Я страшно волновалась, особенно за один костюм – солистки в необъятно широких снизу шароварах из белого газа, которую выносили на огромном блюде. Это была очень рослая чернокосая красавица с птичьими длинными глазами, а ее задачей было станцевать, не запутавшись в штанинах. Но ей костюм самой понравился, и она сделала все блестяще. Нирод поздравил нас. Сияя, мы, гордые своей первой маленькой славой, пили с ним шампанское в макетной, в стороне от официозного банкета. Нирод был наш! Нирод был первый, к кому я пришла, когда меня выгнали из института. Опять была зима. Сказать, что я была огорчена – ничего не сказать. Я с утра заряжалась таблеточкой успокоительного и функционировала ровно. Услышав новость, Ф.Ф. поднял из кресел свое большое тело, развеселился вдруг и воскликнул: «Так мы же с вами коллеги! Меня тоже выперли из института, у меня нет диплома». И рассказал мне страшную историю о пареньке, сокурснике из захолустья, которого пригрели в доме Ниродов, кормили, приодели. Затем в должное время студенты отправились в Ленинград 412

413

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

на практику. По дороге паренек подслушал разговор двух соседей по купе. Один сказал другому, что, мол, красивейшие пейзажи проезжаем – леса, поля. Второй, постарше, ответил, что, ну да, как же – роскошные места, имения графов Ниродов (типа маркиза де Карабаса), богатейшая была семья. Дальше – больше. Венцом темы был эпизод, когда входили в Эрмитаж. На шею Ф.Ф. кинулся старичок-служитель с криком: «Феденька, Федор Федорович, вы ли? Я ведь у вашего батюшки камердинером служил, на ручках нашивал вас, граф!» Нирод, бледнея, постарался унять любящего слугу, но все уже окончательно совершилось. Паренек стукнул в институт телеграммку, что вот такой факт. Скрыл происхождение. А он, и вправду, скрывал. Хотя отец Ф.Ф. умер задолго до революции, но какое это имело значение для классовой борьбы. Как и то, что дядья, все трое, погибли в первом же Цусимском сражении. Еще он рассказал немного отдающую Э.А.По историю про часы. Старинные небольшие часы, английской работы, с репетицией, стояли у изголовья отцовской кровати. Когда граф умер, вскоре было замечено, что стрелка замерла на минуте его кончины. И так больше никто и не смог их починить. Много лет спустя, когда графиня (скрывая происхождение) жила в скромной квартире во Львове, а Ф.Ф. работал уже в Киеве, он, приехав домой, услышал вдруг мелодию боя. Как, мама, починили часы?! И мама рассказала, как однажды в ее дом постучался молодой монах, очень застенчиво извинился и со всякими оговорками объяснил, что он внебрачный сын графа, рожденный от служанки еще до их венчания, не имеет никаких претензий к ней, только хочет увидеть разок брата – и исчезнет совсем. Они сидели, пили чай, как вдруг – раздалась мелодия часов. Они пошли. Нирод тогда просил меня не рассказывать эту историю никому, никто не верит. Но теперь ведь можно, Федор Федорович? Далее, в петербургской Академии Художеств, копая книги в библиотеке, я открыла огромный фолиант из двух томов – Коронационный Сборник. Материалы о коронации Николая II, в фотографиях на каждой странице с золотым обрезом, под папиросной бумагой. Большие групповые снимки чинов армии и флота, чиновников ведомств и дипкорпусов. Я люблю читать фамилии

Мемуаристика

под фотографиями, не знаю, почему. На одной из первых же, среди имен офицеров Кавалергардского корпуса вижу – граф Ф.И.Нирод, полковник. Волнуясь, отсчитываю лицо в ряду, изображение мелкое, ничего не разглядеть толком, кроме кивера с парящим орлом… Бегу звонить в Киев. Федор Федорович разволновался услышанным. «Катенька, это чудо, у нас ведь ни одной карточки папы не осталось – мама все сожгла… Пожалуйста, сделайте мне копию, если можно, дети увидят деда…» Конечно, я пошла в копировальный отдел и заказала общий план и отдельно – портрет с увеличением до узнаваемости. По приезде в Киев пришла к Нироду домой. Была жива еще Эрика Александровна, меня усадили угощать, и Нирод, чуть не плача, принял у меня конверт с фотокопиями. А потом, когда Федор Федорович уже покинул этот мир, я нашла герб шведских рыцарей, баронов Ниродов, на стене Таллиннского Домского Собора. Сейчас у меня на стене висят блюдо и две больших тарелки из английского сервиза Ниродов, которые купила для меня мама у наследников. Сделала мне сюрприз. Из всех учивших нас живописи и рисунку преподавателей института мы больше всего любили Леонтия Филипповича Каштелянчука (чей сын познакомил меня с Ниродом), немолодого, сухощавого, с длинными седыми волосами и гуцульскими вусами. Мягкий, тихо говоривший на хорошем украинском языке, он ласково с нами общался, думал о том, что мы все же не станковисты, имеем свои профессиональные задачи. Постановки, которые он ставил, были с театральным духом. Натурщиц мы выбирали сами, покрасивее, из наших же подружек. Платья надевались исторические, например, – в стиле Модерн, со шляпой в цветах и перьях, с зонтиком в кружевах и тонкими перчатками. Писать было приятно, мы делали у него хорошие работы. Но советы посеместрово валили нам оценки за безыдейность и декаданс, ругали Леонтия Филипповича за то, что он позволяет нам писать темперой, гуашью, акварелью. Он отбивал нас, как мог, в своей мягкой манере, но относились к нему в ректорате плохо. Потом началась травля. У нас на курсе были только три мальчика, если можно их так назвать. 414

415

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Из этих троих двое были перестарки, поступавшие в последний год по возрасту, один – кондовый Копейка, любитель батальной живописи. Другой – суровый Слава, с рубленым лицом, как с памятника чекистам, утверждавший, что он кончал спецучилище КГБ. Только третий, Валера, был выпускник школы с приличной подготовкой. Но сразу, заделавшись комсоргом, стал источать идейный душок. Эти трое, объединившись с одним из педагогов, Кривоносом, что ли, который преподавал на другом курсе, но имел с парнями общую платформу, накатали донос в деканат на Каштелю, как мы его называли, и его начали выпирать из института. Он пришел к нам без лица и сообщил, что больше не работает на курсе. Мы подняли хай и сели писать свою телегу. Мол, Леонтий Филиппович, – заслуженный и уважаемый педагог и художник, замечательный человек, учитель, который один нас по-настоящему учит академизму, что мы возмущены самоуправством отдельных лиц, протестуем, готовы дойти до самого верха в защите учителя от клеветы. Стучать в нашем ВУЗе было нормой, как гвоздиком сморкаться. А вот писать телеги в защиту – это было нежелательной редкостью. Нашу маляву прочли. И приняли Соломоново решение. Курс разрубили на две неравные части – девочек (7) Каштелянчуку, а троих стукачей Кривоносу. Что мы проделали, разрезав мастерскую на две неравные части фанерной перегородкой. И зажили краше прежнего. Коштеля пришел к нам после этого, мерцая слезами радости: «Дiвчатка, та якi ж ви хорошi… А тi (шепотом) пишуть на вас i пишуть!.. Я вже бачу – отакi папки з доносами там…» «Да Леонтий Филиппович, плюньте вы на них, козлов, что они еще умеют? Садитесь лучше, чайку попьем». И начиналось тут у нас чаевание с пирожками и сметанником на круглом столике, нами же и сколоченном из помойной столешницы, покрашенной черной краской, и спиленного нами верха гнутой вешалки. Пилила, как сейчас помню, хрупкая Оксана Декерменджи. И разговоры задушевные, не стесняясь хорошей слышимости за «стенкой». Уют. Магнитофон с «Джизусом Крайстом», книжечки вслух. Красивые натурщицы с веерами. Любимые мои подруги, красавицы, талантливые и соблазнительные, мишени сплетен и предметы зависти, расселились мы теперь по четырем странам света, встречаемся на время, и сразу

Мемуаристика

ясно, что трясет нас одной и той же Киевской лихорадкой, болит одна и та же Украина. Мы валялись на скамейках в Бермудском треугольном скверике на Львовке, с чашечками кофе, разнеженные теплой киевской погодой, запахом сирени. В Бермудский треугольник стекались все сколько-нибудь любопытные персонажи нашей городской фауны. Выдумывали всяческие способы развлечь себя и рассмешить, фантазировали чудесные истории про Киев и нашу жизнь в нем – Киев, конечно, мыслился столицей мира, мы – его главные персоны, наше будущее – устроить самую роскошную праздничную жизнь в этом городе. А то, вдруг, мечтая о худобе, начинали многодневную голодовку на соках и устраивали походы по гастрономам смотреть на еду – называлось «пойти в музей». Вдруг решили все обриться наголо, и по институту поползли темные слухи, что нас повязали менты и постригли по хулиганке. А мы не опровергали. Любили завалиться в номер бани на Постышева, где проводили часа по три, обливая тела сливками, медом с морской солью, ныряя из сауны в бассейн. Потом шли через дорогу к папе во флигель и пили с ним вино и чаи. Жизнь вели праздную. А перед семестровыми обходами закрывались в мастерской на трое-четверо суток, быстро делая все работы по всем трем предметам профессии, успевали в утро оценки расклеить все на обоины и развесить перед носом входящего совета. Спали на подиумах, подстелив драпировки, минут по 15 в сутки, слушали грохот рок-н-ролла, попивая винцо и смоляной крепости чай и кофе с приходившими по ночам с Крещатика друзьями, доходили до галлюцинаций от усталости, но в конце все было тип-топ. Потом – отсыпались, отмывались и погружались в каникулы. За что же нас так ненавидели в деканате, почему так истошно орал на нас ректор, зачем так запугивали, постоянно вызывая на ковер? Ломали, как могли. Но сами же и сломались. В этом смысле пребывание в ЛГИТМиКе тех времен казалось мне поначалу не вполне реальной действительностью. Там был полноценный факультет, сохранявший еще традиции создавшего его Н.П.Акимова, место, где профессора не кидались из-за угла с криком и поблескивающими изо рта клыками. Там на доске объявлений 416

417

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

писали записки с обращением «Господа студенты!» и т.д., там педагоги, запанибрата куря с учениками, кололи анекдоты и подтрунивали друг над другом. Там жили такие фамилии, как Мейерхольд, Гиппиус, Зощенко. Не говоря уж о знаменитых Товстоногове, Кацмане и т.д. Наш факультет жил особняком, наш декан Соллогуб был самым высоким и громким, с лицом Полишинеля, мы называли его Алексей Пасатижевич Плоскогуб и считали, что он пьет по утрам раствор циркуля. Он преподавал макет и театральные виды черчения, и на его лекциях потрясенный студент прижимался к парте под грозным «Раствором циркуля восемнадцать и пять…», потому что знал: в экзаменационном листе чертежа полного формата он не спустит ни сантиметра выносной, не соответствующей госту, толщины. Потому что рояльчик, вырезанный и склеенный из рукодельного картона в масштабе 1:20, должен иметь педали и быть покрыт лаком, соответствующим масштабному же блеску. Научившись всем секретам макетного искусства, одолев требования по жесткости и сопромату у Соллогуба, который проверял прочность картонных конструкций просто: становился башмаком, – мы выдумывали свои рецепты масштабных фактур и эффектов. И глядя в зеркало сцены макетных коробок, испытывали муторное ощущение, что заглянули в живой микромир. Соллогуб считал себя хохлом, и меня как киевлянку, воспринимал сестрой по крови. Я его не разочаровывала, получая за это немалые привилегии, как-то: вторую стипендию (второй ВУЗ) и прикрытие глаза на мелкие огрехи. К тому же, первые три года освобождена была от всяких теоретических занятий и партийных предметов. Таким образом, море свободного времени я проводила на воле, но не тратила впустую. В числе прочего, в процессе вживания в город, я решила пройти по всем театрам (студенческий билет – халява) и отсмотреть все последние спектакли. Что и сделала. Последним был БДТ, где попрежнему властвовал Товстоногов. Я решила напомнить ему наше киевское знакомство и позвонила. Знакомство случилось стараниями С.Ю. Юрского. С этим, обожаемым с детства, человеком мы были связаны через моего дядю, Симона Маркиша, которому он был ближайшим пожизненным другом. Как-то, в очередной наезд Юрского с чтецким концертом,

Мемуаристика

мама взяла меня с собой в Филармонию. Симон жил уже в Венгрии, близко мы Юрского еще не знали. Мама купила огромный букет ландышей и после оваций сказала мне: «Ну, иди к нему за кулисы». Я испугалась, но пошла. От волнения я сбилась с текста, заглянув в дверь гримерки на приглашение, и залепетала дрожащим голосом, что я – внучка Симона... Ой, простите, племянница Маркиша… Он внимательно посмотрел на стушевавшуюся школьницу и любезно воскликнул: «Так заходи!» С тех пор началась дружба с моими родителями и, заодно, со мной. Во все приезды в Киев он бывал у нас на застольных посиделках, у родителей в мастерских. Мы гуляли вдвоем по городу, заходили в Софию, где он наслаждался фресками и мозаиками, ходили по паркам и улочкам, на Булгаковский Андреевский спуск, он делился со мной какими-то ощущениями, вызываемыми пластикой древних настенных фигур, а я тщеславно радовалась тому, что все оборачиваются нам вслед – Юрский! Через некоторое время он стал позировать папе для портрета. Они очень глубоко близки с отцом, на уровне общей для них философии жизни, пристрастий в культуре, человеческих качеств. Голова получилась не просто очень похожей, это была несколько непривычно открытая, внутренняя суть Сергея Юрьевича, не столь уж весельчака и лицедея, каким мы его знаем по экрану, а углубленная в вопросе к себе самому, с некоей горечью – к миру, напряженно думающая личность. В дальнейшем, когда я ездила в Петербург, он и Наташа – его жена, великая и своеобразная актриса Н.М. Тенякова – были внимательны и гостеприимны, Юрский водил меня на спектакли Товстоногова и свои. А в Киеве, в месяц гастролей БДТ, Юрский пришел к папе с идеей сделать портрет Товстоногова. Папа сказал: «Ух ты!» Юрскому удалось затащить Г.А., Гогу, как все его называли, в полуподвал на Ленина. Государь явился со свитой, папа рассказывал, что окружением были Натэла Александровна, августейшая сестра, Лебедев, ее муж, и кто-то еще из знаменитостей. Гога осмотрелся в довольно тесной комнате, пошевелил носом и сказал, что уделит папе какой-то часдва, это очень трудно, дни расписаны по часам, для одного сеанса. Папа сказал, что очень доволен, сделает первую прокладку и будет 418

419

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

работать потом без модели. На том и порешили. Папа подготовился к назначенному дню, сделал черновую прокладку на каркасе, пришел Гога и сел позировать на стуле, установленном на подиуме. Первым делом папа снял с него очки. Ворчал низкими нотами в нос: «Ну, как, Николай Павлович, как я буду без очков, для меня это, как неглиже… Это буду не я». Папа объяснил, что сходство не в очках, что лепить очки – не скульптурное дело, как лепить ветер или дождь. Гога недовольно смирился. Дальше, как обычно у папы, пошли какие-то разговоры, чай – и атмосфера размякла. Г.А. назначил следующий сеанс! А потом еще и еще – вошел во вкус. Спустя неделю-другую он вдруг спустился по лестничке рано утром. «Николай Павлович, я пришел извиниться, сегодня сеанс невозможен – официозная встреча. Завтра в то же время, хорошо?» Папа сказал, что хорошо. Позже пришел Юрский, и папа, между делом, сказал о визите. Юрский просто опешил: «Что? Гога пришел извиниться? Коля! Что ты с ним сделал, признайся!» Папа не сразу понял, в чем здесь эффект. Нормальная воспитанность. Портрет шел к завершению, я приходила в мастерскую посидеть рядом за столиком с мраморной столешницей со стаканом чаю в серебряном подстаканнике. Гога был очень оживлен, без умолку говорил, куря свое вечное Марлборо, рассказывал о своих годах в Тбилиси, шутил смешно, они с папой несли совместную околесицу ради веселья, и было видно, что им вдвоем хорошо. Услышав, что я учусь сценографии, что уже делаю спектакль в Опере (на 2м курсе я получила приглашение сделать балет «Белоснежка и семь гномов»), Г.А. очень удивился и сказал, что у них в ЛГИТМиКе студентам не разрешают брать заказы. «А можно мне посмотреть макет?» Я сказала, что да, конечно. «Ну, я приеду, дайте телефон макетной». В назначенный день я сидела над небольшими переделками в макете после худсовета. Макетная примыкала к служебному крылечку с лесенкой, по которой постоянно с шумом и хлопаньем дверей бегали внутрь и наружу. Я привыкла к постоянному гаму голосов. В какой-то момент я обнаружила совершенно неестественную тишину, наступившую единым мигом. Потом хлопок двери и шаги по ступеням. Дверь открылась и вошел Товстоногов. Я сидела одна,

Мемуаристика

Ф.Ф. и Славки не было. За окнами было ясное молодое лето, шумели старые липы. Гога уселся на стул перед макетом, я включила небольшие софиты и показала все перемены декораций, эскизы костюмов. Он довольно цепко все рассмотрел, задал какие-то вопросы, похоже – одобрил. А потом сказал: «Послушайте, что вы там делаете в этом вашем институте? Приезжайте и переводитесь к нам в ЛГИТМиК, у нас настоящая школа, мастера, а у вас что? Я вам помогу». Я поблагодарила его, но, подумав, что нет смысла менять возможность работать в театре на занудное черчение и сопромат, поняла, что не поеду. И ошиблась. Попрощались, он ушел, еще минуту держалась беззвучная пауза, за которой снова затопали быстрые шаги, захлопали двери, в макетную одна за другой заглядывали перекошенные или вытянутые чьи-то физиономии с возмущенными: «Это ты? Это он к тебе? Товстоногов? Почему?!» «Захотел и пришел…» Позже мы с Ниродом хохотали, обсмаковывая мировое культурное событие, потрясшее Оперный театр. А через год я приехала в Петербург погулять. Позвонила Товстоногову передать привет от папы и немедленно получила приглашение в гости. Квартира в «Дворянском гнезде» на набережной Невы показалась мне бесконечной. Собственно, было две соединенных квартиры двух родственных семей. Натэла Александровна несла бремя ухода за братом и мужем, Народным Артистом. Дом был уставлен подлинным ампиром из карельской березы, горками со старинным фарфором. На маленьком овальном столике был накрыт чайный сервиз музейной красоты с бисквитами и вареньем. Потом, вслед за стуком в дверь, вошел Лебедев в ярко-зеленых кругленьких очках, пролагая себе путь палкой – кот Базилио. Мы тепло поболтали, потом Гога пригласил проехаться с ними к одному знакомому антиквару. Потом мы поехали на Кузнечный рынок, Натэла пошла купить творожку. А мы с Г. А. курили у его знаменитого Мэрса. И тут я совершила большую ошибку. Я сказала о том, что очень благодарна ему за предоставленную Юрскому возможность ставить спектакли, что они мне очень нравятся. «А вам?» Повисла тяжелая пауза, я увидела, как лицо мэтра стало каменным, тяжелые брыла повисли. «Мне? Я, знаете ли, ... не люблю непрофессионализма…» 420

421

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Я сникла, поняв в этот момент, что задела нечто мрачно-сокровенное и болезненное. Затем мы довольно быстро распрощались. Вскоре я узнала гнусные подробности выжимания Юрского из театра и города. Товстоногов, который прежде любил Юрского больше других своих артистов, не защитил его от КГБ и партийных начальников и избавился, собственно. Позвонив Г. А. в первый год учебы, я услышала суховато-официальный тон. Он пригласил меня зайти к нему в театр. В кабинете предложил сесть и спросил, какие у меня вопросы. Я сказала, что хочу посмотреть последние спектакли – он вызвал секретаршу и отдал распоряжения. Но главная моя цель была иная. Я попросила его разрешения посещать его уроки мастерства, мечтая о режиссуре. Он как-то вяло ответил, что мне нужно обратиться к его ассистентке на кафедре и выяснить удобное время. В общем, я поняла, что тогдашний наш прощальный разговор не оставил у него симпатий ко мне. Он сообщил мне, что гипсовая копия портрета стоит в музее театра и просил передать привет Николаю Павловичу. После того мы всякий раз здоровались, сталкиваясь в институте, но никогда больше не встречались специально. Во время второго моего курса в город приехал Юрский. Мы встретились в Европейской за чашкой кофе и обсудили все новости. Я поделилась с ним моим невеселым опытом хождения по театрам, а надо сказать, что мне сильно не понравились спектакли. Невольно вспоминала слова Ф. Г. Раневской о поиске святого искусства. Да, я тоже нашла его. В Большом зале филармонии. Сказала, между прочим, что «Пиквик» в БДТ показался бы скучным совсем, если бы не Басилашвили в роли Джингла. Юрский кивнул понимающе и сказал: «Ну, видишь? А меня все спрашивают, как я, наверно, страдаю, что потерял такой театр. Такой – не жалко». И, хотя еще оставалась горечь от разрыва с родной сценой, было видно, что ему легче там, в Москве, дышится. И, правду сказать, Ленинград тех лет был довольно затхл и провинциален. Я помню этот душок старой кладовки, который все нарастал в моем носу. Киев был безалабернее, шумнее, стал смущать меня своей громкостью голосов и хохота, некоторой аляповатостью уездного архитектурного стиля, но он был живее и теплее. Не только солнечными днями, которых было в избытке.

Мемуаристика

Юрскому я еще и очень признательна за горячее участие в маминой судьбе. Я находилась в Киеве уже третий месяц в 2009 году, когда мама окончательно слегла сразу со всеми обострениями. Ее нужно было подымать и класть в постель, заставлять есть и принимать лекарства, чего она делать не хотела. Было ясно, что в Киеве ей уже никто не в силах помочь, с ее пятого этажа она уже не спустится на землю, в мастерскую, без которой ее жизнь теряла всякий смысл. И тут, совместным мозговым штурмом с друзьями и маминой профессором, которая опекала ее по основной болезни, мы решили, что надо ей перемещаться в Израиль, где есть надежда еще поставить ее на ноги. Она была истощена до скелета, слаба, каждую ночь я ожидала приступа стенокардии, но упряма на свой обычный манер. Я понимала, что разговор со мной кончится непременным скандалом и слезами, и попросила всех, кто скольконибудь авторитетен для нее, потихоньку наводить ее мысль на это решение. Пока не получалось. Приехал Юрский с творческим вечером. Я была на выступлении и увиделась с ним за кулисами. Мы пошли прогуляться, и я объяснила ему суть происходящего. Да, конечно, он собирается завтра приехать повидать ее и обязательно с ней поговорит. Приехал днем, я оставила их наедине и услышала из соседней комнаты его тирады, с напором, как маленькому ребенку, произносимые. Он сказал ей в конце: «Оля, если ты сию же минуту не уедешь лечиться, я никогда к тебе больше не приду!» И мама вдруг тихо ответила: «Хорошо, Сережа, если ты говоришь, что надо, – я согласна». Так и треснула льдина, и поползла медленно в сторону аэропорта Бен-Гурион. Нет, не медленно, надо отдать должное и сотрудникам посольства, которые позволили мне за нее оформить все документы, и, благодаря их же письмам и звонкам, искрометной работе киевских инстанций, бездну которых надо было обойти. Все делалось слету и с большим уважением. Я распродавала работы знакомым и друзьям, которые собирались группами, чтобы унести на память любимые ими вещи по домам. На эти деньги, плюс бесплатные услуги Сохнута, мы быстро, чуть ли не в один месяц собрались и улетели в Бэйтавод, который нашел и подготовил Давид Маркиш вблизи своего дома. Мама улетала в тоске, но в твердой решимости полечиться и вернуться. 422

Нет, я больше не испытывала ни обиды, ни раздражения к Киеву. Я приезжала с любовью и печалью. Печаль... да, немного, но ее хорошо лечила мамина мастерская. Она же была своеобразным клубом. Ее соседи по мастерским, коллеги и единомышленники, ее помощники в те времена, когда она занималась монументальной керамикой, ставшие единственными ее учениками. Друзья, друзья, друзья. Родные и едва знакомые. Киевляне, люди издалека, друзья друзей, знакомые знакомых… «Приемы» и просто посиделки случайно зашедших повидаться – при этом мама, в своей вечной тельняшке, умудрялась продолжать очередную работу, которая ее не отпускала от себя. Потом она притворно ворчала, что вот, опять приходили, отняли время, опять ничего не успела... С тех пор, как она начала ездить за границу, друзей становилось все больше. Ее замечательный дар теплой и легкой болтовни за кофе и угощением в окружении станков, столиков, полочек, полок и стеллажей. А на них, под ними, над всем этим – толпы, компании, нестройные ряды самых отъявленных хулиганов, шалунов, маскарадных масок, фокусников и обольстительниц, пройдох и лицемеров, опасных и прекрасных зверюг и безвредных зверушек… Не важно, что они, по большей части, стояли в пудре глиняной пыли. Это хорошая компания в застолье, потому что они поют, и пляшут, и просто разбойничают. Мне иногда казалось, что они, пока мамы нет в мастерской, несмотря на тесноту, устраивают там страшный кавардак и моментально замирают, где кто был, когда ключ поворачивается в замке. Так оно, наверно, и было, потому что порой какие-то горшки лежали разбитыми на полу. Правда, мама говорила, что это коты. Ну да, ее коты были способны и не на такое. Когда она уже не могла ходить в мастерскую из-за болезни, я бывала там одна. Приезжала, когда мама жила в Петах-Тикве. Все 423

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Невеселое утешение в печали, что она осталась там навсегда, заключается в догадке: ее таким образом унесли отсюда, чтобы она не увидела крови на Майдане, ограбленной, оклеветанной и окровавленной своей Украины. Как я хихикала над ее «нацiональною українською свiдомiстю» и требованием к нам отдать ей Черноморский флот. Ничего смешного. Одна только боль и чувство вины.

Мемуаристика

было иначе. Эти ее ребята уже не скакали и не прыгали. Ни один горшок больше не лежал в осколках. Они выглядели слегка растерянно и явно скучали. Было по-прежнему весело смывать с них пыль – вазы вспыхивали гордыми яркими боками и лепестками, блюда и плакетки возвращали миру позаимствованные у него краски, шуты вежливо улыбались. Но было ясно, что им тут больше не с кем поговорить, и наступает время становиться участниками какой-то другой жизни, с другими людьми, вне привычных стен и полок. Я прощалась с ними, стараясь не смотреть им в глаза, когда закутывала их в бумагу, пузырчатую пленку, упаковывала в коробки и мешки. Я старалась думать о том, что никто из них не треснул, не разбился, не лишился лапы или ноги. Что люди будут и дальше их любить и заботиться о них. Что там, где они теперь поселятся, станет красивее и веселее. Признаюсь, это как-то не очень меня успокаивает. Я скучаю по ним. Конечно, если бы я была не я, а могучий чародей или очень богатый богач (с чего бы вдруг?), я построила бы им большой стеклянный дом в просторном парке и сложным заклинанием, или за очень большие деньги, ну – как-нибудь – собрала бы всех их вместе, чтоб жили себе на воле и веселились всласть все вместе. Может, когданибудь это случится? Причина, по которой села писать эти записки, главная – любовь и благодарность судьбе за ту драгоценную россыпь человеческих личностей, с которыми проходила моя жизнь в Киеве. Многим из них я не успела сказать, как они дороги и важны мне. Тех, кто продолжают жить, я стараюсь видеть всякий раз, наезжая в Киев, НьюЙорк или другие какие места. Уж, во всяком случае, их много больше за пределами Санкт-Петербурга, что печально. Моему сыну не досталось такого житья на Парнасе, как мне. Он родился в Киеве, и город близок ему. А я как бы вернулась. Теперь, когда у меня снова есть вполне официальное право жить в Украине. Кода-то, когда я собиралась уезжать из Киева, пришла к И. И. Вербе. Игорь Иванович, до этого делавший разные усилия помочь мне восстановиться в КГХИ, поговорил со мной, сказал мне, что я правильно делаю, и 424

425

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

спросил: «Знаешь, почему Отец плачет над Блудным Сыном? Моя мысль такая, что он горюет, что сыну пришлось вернуться из трагически не сложившейся жизни в скитаниях. Не возвращайся». Я пообещала. Но, я думаю, он понял бы, что меня вернуло в Киев, и был бы рад. Когда пошла война, я подумала, что мне будет лучше оказаться на стороне тех, на кого напали, а не на стороне напавших. Что бы ни происходило, я готова улететь в Украину, особенно если развернется широко война. И остаться в ней до любого исхода. Уходят мои драгоценные люди. Каким-то мрачным знаком одиночества помечено 23 февраля, день смерти Григория Ивановича Гавриленко. Просто никого не было рядом, чтобы оказать помощь. Да простят меня его наследники, но два дня не поинтересоваться, куда он пропал, собираясь к ним в гости, могли только совсем чужие люди. Теперь даже хорошей выставки не собрать. Весь корпус его наследия хранился у них в чулане, под замками и запретами, пока не очутился где-то в Европе. А Украина потеряла великого художника. Я не простилась с дядей Юрой Якутовичем. Была зима, болел маленький Давид. Это отговорки, мне не хотелось видеть самых любимых людей в гробу. Уход Антоши Якутовича – противоестественный и так и не принятый мною как факт, навсегда связан с дымом и пламенем Майдана, стал в ряду тех, кто отлетели под обстрелом, таких же детей. Помню, когда прилетела с ним проститься на один февральский день, увидела крепость на площади, вокруг которой ходили ребята в камуфляже и касках, с дымками полевых кухонь, с черным, как в преисподнюю, провалом подземного перехода. И все это в нестерпимо ярком солнечном плеске. Тишь, которая не давала ответа: закончилась трагедия или только началось. Еще я не могу не вспомнить В.В. Бегму. Он мельком видел меня в Опере, где лучшей Дивой была его жена, Евгения Мирошниченко, а он работал очередным режиссером. Через какое-то время раздался его звонок. Он представился главным режиссером Театра Оперетты и предложил мне сделать «Фиалку Монмартра». Я, хмыкнув (опереттка – вот еще!), согласилась. С того дня, как я вошла в кабинет к этому вальяжному барину, крупноголовому,

Мемуаристика

мурлыкавшему шелковистым тенором, кидавшему чуть прищуренные сладкие взгляды на всех барышень и дам вокруг, началась моя постоянная работа в этом театре. Какие я там делала декорации, не обученная толком профессии, я вспоминаю не без смущения. Но – работать! Это было постоянным зудом. Бегма был снисходителен к моей неполной профессиональной выучке, но внимателен к идеям. Я переделала там большой классический репертуар Кальманов-Штраусов-Легаров, и как-то раз он зазвал меня в кабинет с крупным предложением: костюмы к мюзиклу «Любовь Яровая» в декорациях Арефьева. Я заржала: революционный канкан в красных чулочках? Он вскипел, и процедил сквозь зубы: «Ну, ты прростудишься. В тюрьме». Потом был суровый разговор про политику, из которого выяснилось, что В.В. не знает толком о репрессиях советского строя. Или прикидывается. Потом несколько смутился моим кратким рассказом о моей семье. На этом Яровая была исчерпана. Он дал мне другую работу. Когда меня выгнали из института, он приобнял меня за плечико и сказал, смеясь: «Ну вот, никто не будет тебя отвлекать. Иди работай!» Порой мы ссорились, порой он отпускал двуслойные шуточки в мой адрес. Но спустя годы выяснилось, что он прикрывал меня от киевского ГБ, которое довольно настойчиво интересовалось мною. Я помнила о нем все годы в Питере, но мы не виделись. Я знала, что после моего отъезда его начали грызть в театре за «отход от традиций жанра», бред какой-то, и, в конце концов, выпихнули из театра по доносам. Когда уже подрос Давид и мы приехали в Киев в августе праздновать мамин юбилей, я зашла к нему в Украинский Дом, где он был начальником в ту пору. Он удивился, обрадовался. Мы поговорили, и я попросила его прийти на день рождения Давида, следовавший за маминым. Он с радостью согласился. У него была уже другая, счастливая семья, мальчик младше моего, и он пообещал прийти вдвоем. Но, кажется, смутился чужой компании и не пришел. Больше мы не встречались. Спустя пару лет я снова решила с ним повидаться. Папа сказал мне, что Бегмы больше нет. Моя постоянная радость в Киеве – Рома Балаян. Еще с тех пор, когда он был студентом Театрального института и ходил в обдрипанном черном пальтишке и старенькой кепке. 426

Я не прощалась с бабой Зиной. Напротив, я будто приближаюсь к ней. Со все возрастающим желанием ее понять и вообразить возможно живее. Что она думала, например, о смене оттепели заморозками с реминисценциями сталинских мотивов. Я достаточно помню то, что касалось ее материализма. Твердого. Огромная страстная заинтересованность в науках и постоянное добывание знаний из 427

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

Каждый день, иногда с пропусками, он спускается в папину мастерскую с какими-нибудь выкрутасами и шуточками и мешками продуктов. Я ворчу, что холодильник полон, есть обед. Он отвечает, что без приносов Палыч его не впускает. Палыч ругается. Он огрызается, что сейчас выкинет все в помойное ведро. Такой ритуал. Потом оба надевают очки и садятся решать кроссворды, обмениваясь репликами о достоинствах интеллекта визави, или типа: «Ну, кто ты такой, режиссеришка…» «Глиномес! Я – инородный артист!» Потом могут попеть дурными голосами. Или Рома устраивает какую-нибудь клоунаду соло. Уходя, по нашим просьбам бисирует подниманием по лестнице полупарализованной походкой старичка с трясущейся одной ногой и волочащейся другой. Смотреть на это невыносимо смешно и жалко до слез. Это даже уже не дружба, это какие-то семейные отношения, и я понимаю, что подолгу они обходиться один без другого не могут. Я без этой парочки впадаю в тоску через два дня после расставания. Вижу их и обретаю чувство полноты всех составляющих внутреннего покоя. Если б не Стрелецкие-Рейтарские, не Подол, не парки и Владимирская горка – можно бы и не выходить из бункера. Все, кого надо, сами приходят. О Балаяне-режиссере написано и сказано достаточно, чтобы мне не пытаться вставлять свои три копейки. Это человек, которым я не устаю любоваться. Его красотой, которая не застыла в самолюбовании, но которая пребывает в немного меняющемся с возрастом, но постоянно готовом к гримасам, смешливом и подвижном качестве чýдного артиста и первозданно естественной личности. У него, как у всех, много говорящих на людях знаменитостей, есть, конечно, и привычные тирады, рассуждения, есть любимые байки, пародии. Но всякий раз он проигрывает их, как будто придумал только что, и я всегда жду насладиться ими, как удачными короткометражками.

Мемуаристика

всех, доступных тогда, источников. Я легко представляю ее у сегодняшнего компьютера в сети, которая стала бы для нее главным пространством активности. Что же касается идей социальных и политических, то, думаю, она старалась держаться распространенной тогда в интеллигенции мысли об извращении практикой верной теории ленинизма. Я была мала еще, чтобы спорить, как потом уже, взрослее, с другими людьми. В семье моих родителей никакие идеологии не культивировались, наоборот, выметались поганой метлой. Очень интересно, что она думала о диссидентах. Роман Корогодский, очевидно, познакомил ее с молодым Василем Стусом. Я помню, как она часто упоминала его, и при имени Вася ее лицо светилось нежностью и гордостью. Они работали вместе над украинским переводом «Галилея» Брехта. Сохранилась большая папка машинописи, листы покрыты вклейками редакторских правок и рукописных бабушкиных уточнений по тексту. И стихи в переводе Стуса. Что она думала о его судьбе, так, на новом извороте советчины, ставшей продолжением тех, недавних еще, украинских судеб людей, украденных кремлевскими и местными людоедами из культуры, науки, из жизни. Как и ее судьбу, стертую с грифельной доски и вытряхнутую в архивное хранение в виде казенной папки с надписью «Дело №». Они работали в стремлении найти сцену, где будут играть Брехта по-украински. Спектакль шел на Таганке с огромным успехом, а местная цензура, судя по письмам Стуса и доброхотов, пытавшихся продвинуть текст к постановке, выкидывала то ли саму пьесу, то ли обоих переводчиков. Не знаю, присматривал ли КГБ за бабушкой. Не исключено. Тогда, да и позже, органы удивляли напряженностью и, порой, нарочитой топорностью своего бдения. Это была очередная полоса посадок и преследований новой генерации интеллигентов. На сей раз, – особо отмеченных украинским языком. Они, по доброй традиции, назывались «буржуазными националистами». Почему буржуазными?! В стране не осталось уже никаких представлений о буржуазности, кроме, разве, рассказов уцелевших стариков о том, какую колбасу продавали в лавках и как чисто было на улицах до 17-го года. Но это слово должно было о многом говорить советскому человеку в плане 428

429

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

страха реставрации проклятого царизма. Народ, по знаку, должен был мгновенно понимать, что отрывают головы врагам, снова заточившим зубы на вечнозеленую республику труда, и не удивляться, за что тащат по тюрьмам и лагерям художников, писателей, физиков и лириков. Скажи спасибо, что не ставят к стенке! Создался уже целый парк ядовитых растений, имена которых произносились с понижением громкости, а звучали из голосов западной пропаганды. Сидели уже Дзюба, Светличный, Заливаха, Горыни, целая вражеская армия в РФ, по республикам; еще немного времени, и станут убивать под видом несчастных случаев, пожаров, бандитского насилия и самоубийств. Скажи спасибо, что массово не ставят к стенке! Стуса посадили, когда они с бабушкой уже были разлучены ее отъездом в Севастополь. Не знаю, что она думала об этом, как горевала… Мое поколение очень хорошо знало о слежке и преследованиях. Но вели мы себя нагло. И уже в детстве почувствовали на себе повышенный интерес инстанций, как вредных насекомых на обоях. Это нас не смущало. Хотелось бравады, и мы, к примеру, дразнили курсовых стукачей тем, что, собравшись в кружок, на разные лады громкости шепота произносили каноном ядовитые имена: «Сахаров, Солженицын, Буковский, Плющ…» и т.д. В компаниях обменивались самиздатом, слушали Галича, разговоры были, если не о Битлз и Дорз, то о политике. Слушали по коробке, сквозь хрипы удушения, голоса вражеских станций. В чем-то это была игра с азартом опасности, в главном, для меня, это было то чувство свободы, которое не допускало возможности фальшивить и прикидываться паинькой. Иногда родители пытались образумить меня словами, что я ставлю их под удар, рискую будущей профессией. Это слабо действовало, потому что они и сами были не слишком осторожны. И стукачи делали свое дело. Ни разу ни папе, ни маме не удалось съездить в тур или к родным за границу. Мы получали от родственников и знакомых письма, показательно склеенные внутри пятнами коричневого конторского клея. Родители не брали заказов на «лукичей» и не часто могли продавать свои работы фонду СХ, а больших госзаказов иного содержания было мало, только «для своих». Папа брал иногда солдатские памятники для областей, помогал друзьям с их заказами. Увлекся ювелирным искусством и

Мемуаристика

стал делать очаровательные украшения из серебра для окружающих дам. Мама же, становясь все известнее, получала приглашения от архитекторов на крупные монументальные работы. О счастье, это был расцвет монументализма, она всюду была нужна для работы в декоративной сфере «искусства для искусства». Я с самой школы имела стойкое отвращение к «пайковым» книгам советской литературы и не читала ни как закалялась сталь, ни как поднималась целина, равно как и пiсень про ленiна и дум про партiю. Под партой всегда лежала какая-нибудь любимая книжка, а на экзаменах языкато отбрехивалась хоть на тройку. Но, рано или поздно, ко мне тоже начались вопросы впрямую. Это были разные такие дядьки, которые вначале прикидывались работниками культуры и вдруг – рраз, и взмахивали красными корочками ксив. Первый большой разговор состоялся моментально, как только я поступила в институт. Красномордый чин интересовался моими отношениями и разговорами с Параджановым. Пережив сильный стресс, я отговорилась от него твердыми «нет» на все вопросы и предложения. Ушла из партбюро института, где он провел со мной рандеву часа на полтора, на ватных ногах. Но этот больше не появился. Другой назначил мне свидание на Крещатике, в нашей кофейне, пообещав, что он принесет заказ от филармонии. Тут он махнул мельком книжечкой и тихо попросил его не обнародовать. Просьба была излишня. Еще бы, здесь, в нашей главной штаб-квартире хипующих сверстников, куда мы являлись по долгу верности нашим компаниям и вообще, чтобы не выпасть из колоды, так бы я и объявила, что привела кэгэбэшника. Быстро выпив с ним по чашке кофе, я увлекла его в ближайшую подворотню в хиповый дворик, где обычно делали привалы в дефиле по Крещатику, с бутылочкой шмурдяка и пачкой американских сигарет с «тучи». Этот дядька все пытался выяснять, не приходил ли к нам какой-либо иностранец. Который, как раз таки приходил, симпатичнейший приятель давно уехавших друзей-англичан, который вскользь упомянул в разговоре Amnеsty international, в силу чего я чувствовала ответственность тихарить его. Сделав вид, что я вообще не понимаю, о ком идет речь, я возмущенно накинулась на него с вопросами, наоборот, про свое исключение из института. Он 430

431

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

как-то растерялся и быстро смял разговор. А один случай был совсем наглый. Мы с папой смотрели в Доме Кино (спасибо Балаяну) новый французcкий фильм с Аленом Делоном. Расстались после, и я села в свой 15 троллейбус. Он был почти пуст, но в дальний конец прошел рослый молодцеватый парень, который посматривал на меня упорно всю дорогу. Вначале было лестно, поскольку он показался довольно смазливым. Потом он подошел вплотную, спустился ногой на ступеньку у дверей и оперся о поручень. «Ну что, понравился фильм?» – спросил он меня почти в самое ухо. Я растерялась и сказала: «Да, а что?» «Да не пугайся, я тебя знаю, кто ты», – и выскочил на остановке. Зачем это было – не знаю. Шутка такая. Все эти эпизоды были скорее комическими, чем опасными. Мне не досталось серьезных неприятностей, кроме выгона из ВУЗа с дипломного курса и невозможности туда восстановиться. Другие в те же самые времена сидели всерьез. И даже умирали. Это время было очередной щелью возможностей, которую мы быстро проскочили. Не давшее плодов в потомках, поколение Серебряного века не стало связующей тканью новых времен с ушедшей культурой. Так же, как расстрелянное поколение их последователей не восстановило этой связи. Теперь, едва распрямив измятые стебли, потянулись новейшие ростки, которые так же методично были затоптаны, чтобы оставить по себе слабые, порой превратно толкуемые, следы. Все закономерно на этих беззаконных просторах. Совершив вековой цикл отрицательной селекции, властная система продолжает наблюдать только за тем, чтобы вовремя выпалывать отдельные вредоносные побеги. Эта система может существовать только на кормовой подстилке рабства. А раб не может быть носителем культуры – строит, что велят. Конструктивные опоры системы тоже мельчают. На смену титанам репрессий пришли вороватые ничтожества, их задача понизить интеллектуальную планку населения до уровня еще нижайшего, чем их. Тем более, что им достались средства массового оглупления и унижения, не снившиеся их предшественникам. И вот все почивает в глубоком покое, как вдруг – жив хохол! Прекрасная возможность, особо не расходуясь на своих, потратить любое количество «чужих», явить миру могущество и блеск оружия.

Мемуаристика

Вынуждена повиниться. Все годы жизни в РФ, да и раньше, бывая в Москве, я регулярно натыкалась на невероятное какое-то чванное и невежественно ехидное отношение к украинцам. К мове, чубам, салу и шароварам. Я не с тем уж нетерпимым гневом кидалась на них, как всегда бросалась с кулаками на слово «жиды». Не раз я в Киеве получала за это прямо в глаза. И утверждения, что нас всех надо бы уничтожить. И обещания, если что, не пожалеть на нас ни ножей, ни пуль. Украинцы, правда, давали и поводы для юмора, лучшего из коего сами же были авторами. Помню ведь, какими старательными исполнителями московской воли были всегда украинские начальники. Порою превосходили эту волю в своем рвении и разрушали украинскую жизнь с мазохистским удовольствием идиотов. Что же случилось с украинцами в 2013 году? А вот: они-то и дали почувствовать, что два десятка лет, прожитых не под кремлевским прессом, Майдан 2004-го, даже относительное самостояние с поворотом на национальное своеобразие – все это в сочетании с действительным отличием от русскости и восстало в них в момент грязной агрессии собственной власти. Не знаю, что последовало бы за бегством Януковича, если бы не война России против Майдана. Гуляя здесь, в Манхеттене, по солнышку, в тиши и удобствах, я с удовольствием забываю о России, в мыслях четче и выпуклее проступает Киев. Я давно уже заметила, что при всех моих тасках в странствия, со все большим удовольствием думаю о поездках туда. Я вновь почувствовала вкус всей этой разнообразной и противоречивой украинской «вдачi». Разнеженность и легкость толпы на улицах, улыбчивость, иронию, мечтательность. Шитую белыми нитками хитроватость и эгоизм. Умение вскипеть моментально и твердо, как кремень, встать и драться за свою страну. Я не верю ни на грош в то, что русские добровольно разожмут зубы на горле страны«сестры». Как и в то, что ими движет желание защититься от чьихто военных и политических посягательств. Смехотворны и жалки эти потуги раздувать щеки на фоне разоренной до потрохов России. Омерзительна вся ложь о каком-то моральном и духовном приоритете – если уж судить по их же, православному счету, то вся эта черная месса во главе с красными попами есть другой вид окурить страну зловонным дымом тупого мракобесия, а под завесой залезть 432

433

Катерина Рапай ДВОЙНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯ

в карман по плечо. Если уж кто и верит еще в Бога, то, видимо, все те же ненавистные хохлы. Украинцам, и верно, надо уходить из-под этой газовой атаки по всем флангам. Мало запретить телевиденье и печать из РФ, придется застраиваться не стеной на границе, а собственной культурой и литературой. Отвечать не пропагандой на пропаганду, что, увы, происходит, а спокойной и достойной правдой на собственном языке. И, понимая, что это неизбежно, думаю, что идея полностью автономного православия – верна. Раньше я опасливо думала о расколе. Теперь судьба РПЦ МП мне абсолютно безразлична. Если украинцами движет вера, и она помогает им устоять, то и церковь должна быть украинской. Готовы ли украинцы к полной замене конструкций прежней системы на сколько-нибудь разумную и прочную? Не уверена, что все пошло бы, как по маслу. Но то, что я увидела как ответ чудовищной подлости РФ, дает право надеяться. Я не стояла на Майдане вместе с моими друзьями и не ездила в АТО с медикаментами и припасами. Смотрю кадры хроники, иногда в который раз слежу за каждой новостью в сети. Вспоминаю рассказы близких мне людей об их опыте противостояния. В мягком киевском воздухе, среди сотен голосов постоянно улавливаю чейнибудь разговор с невидимым собеседником вроде такого, на чистом русском языке: «Да оставьте же нас в покое, зачем нас убивать? Я хотела и хочу жить в Украине, я хочу, чтобы была Украина!..» И ловлю себя на внутреннем движении просить прощения у этой незнакомой киевлянки, и стыжусь моей скованности. Они, если перестать убивать красивых, полных сил мужчин, беззащитных стариков и детей на Донбассе, сами решат для себя, какой должна быть их страна, их жизнь. Нет надежды на страны мира. Западные политики мало чем лучше восточных. На наших глазах пережившая уже большие войны из ничего, большой позор предательства, Европа стоит на той же зыбкой почве, медленно движется к очередному акту предательства. Вспомнить только: Черчилль, коривший глав держав Европы за Мюнхенский договор, отлично знавший цену обоим фюрерам, должен был дождаться 5000 уничтоженных за убийство гауляйтера чехов, чтобы начать действовать решительно. Обоих людоедов можно было осадить еще на подступах к бойне. Теперешнего

Мемуаристика

минифюрера, этого тролля, выкормили сегодняшние брезгливотрусливые его коллеги в Европе и Штатах. Сколько еще позволят убить украинцев, пока, наконец, по-настоящему встанут на защиту европейской страны?! Все ждут, что он наестся украинского сала и остановится. Напрасно ждать от людоедов, что они станут вегетарианцами. Напрасно сами украинцы так чувствительны к каждой новости из Москвы в ожидании малейшего подрагивания стрелки на башне. Много чести столько энергии тратить на жизнь клопов под обоями. Довольно списывать на советское прошлое и недовычищенный московский персонал свою нерасторопность и дурные привычки. РФ не дает забыть о себе и долго еще не даст. Дико опасно виктимное сознание, психология объекта чужой злой воли. На Майдане, в копоти, вспышках «молотова» и взрывах гранат ОМОНа пришло главное осознание этого времени – жить свою жизнь есть трудная, кровавая иногда, работа. Собственный труд. Кровь украинцев, евреев, грузин, русских стекалась в один ручей, теперь она течет по Донецкой земле. Крики про «нацiя понад усе» – выхлоп покрышки без понимания, что нет в Украине отдельно взятой нации, есть народ, в котором каждая грань, шлифуемая войной, имеет свое название, каждый голос, которым вскрикивает последним криком боец на фронте, имеет свой язык, лица, запечатленные на кадрах хроники Аэропорта, Дебальцева, Авдеевки и есть то самое богатство и полнота страны, о которой говорил Гавриленко. Мне легко стало, наконец, самоидентифицироваться, я – жидобандеровка. Для меня совместилась здесь, наконец, расслоившаяся когда-то ткань изображения Украины.

434

Роман Корогодський ДРУГ, АБО ЮХИМІВ ЗАПОВІТ Центру юдаїки Андрій Янчишин передав абсолютно безцінну частину архіву Романа Корогодського. Ми всі ще відкриємо для себе не один чудовий текст пана Романа. Нині ж пропонуємо нашим читачам його спогади про Юхима Левіна, які вперше побачать світ зі сторінок «Єгупця». Про існування величини «Левін» знав ще з 60-х років. Володя Сабатович пропхав у часописі «Дніпро» його статтю – це було на щабель вище, ніж у Києві тоді писали про кіно. Познайомилися пізно – 1976 року. Павло Неборак («Новини кіноекрану») надумав організувати полеміку в часописі з приводу фільму Романа Балаяна «Каштанка». Полемістами мали стати Левін і я. Нас хотіли зіштовхнути лобами (не Павло – начальство), а ми зійшлися на все життя. Фіма (в Оксани − Фімочка), передусім, масштабна особистість, талант, енциклопедист, людина культури. І як критик, як ученийкінознавець (у Києві йому не було й немає рівних); і як генератор ідей – найрізноманітніших: від найглибинніших теорій на ниві кіно до видання альбому слайдів «Тіні забутих предків», до утворення Фонду Сергія Параджанова; і як педагог, якого високо цінували й у Києві, й у Москві, й у Римі, куди його запросили прочитати курс лекцій про поетику Ейзенштейна. У Києві Іван Корнієнко, директор Театрального інституту і завкатедри кінознавства, знав ціну Фімі, зробив його своїм заступником і дав свободу. На катедрі кінознавства не було жодного 435

Мемуаристика

співробітника, хто б не схилявся перед його непересічною особистістю. Про студентів – годі казати. Помер Корнієнко, перейшов Буряк («солодкий Буряк» − іронізував Фіма), й Фіму, цього мудреця, почав витісняти й витіснив наш рідний, доморощений Буряк. Фіма поїхав до Москви, де очолив редакцію теорії та історії кіно в часописі «Искусство кино». Згодом поїхав викладати у ВДІКу, видавати свої книжки та спадщину Віктора Шкловського. Фімине «переселення» згадав як зразок «культурної» політики в колоніальній провінції. З України втікали, витіснялися найталановитіші мистці та вчені: Лесь Курбас, Перец, Айзеншток, Кузякіна, Маркіш, Фефер, Чухрай, Алов, Наумов, Шукшин, Параджанов, Хуцієв. Леонід Биков також хотів утекти від солодких Буряків, Большаків, Левчуків. Не встиг… Родина Юхима Левіна мешкала у Львові, де він навчався в університеті, а потім перевівся до ВДІКу (кіноінституту) і блискуче його скінчив. Так само – аспірантуру. Захистився і переїхав разом з жінкою, кінознавицею Валентиною Сіліною, і дитиною до Києва. Тут молодим спеціалістам дали маленьку квартиру у «хрущобі» поруч зі студією ім. Довженка. Вони були класними редакторами (була така професія). Фіма друкувався в Москві, бо київське кінознавство було вельми і вельми слабеньким (свідомо пишу в тональності piano-pianissimo, щоб нікого не подряпати). Фіма в Москві виявився на своєму місці. Хоч у його листах 70–80 рр. − хмара викривальних історій, аж до анекдотів щодо головного редактора Євгена Суркова, царедворця і просто психічно хворої людини. Зціпивши зуби, Фіма терпів. З настанням пєрєстройки у Фіми відкрилося друге дихання. Він був напередодні особистісного прориву і як учений, педагог, громадський діяч. Смерть обірвала злет. СПІВЧУТЛИВИЙ УЧИТЕЛЬ Фіма – це море ідей. Як тільки ми заприязнилися, він почав думати, як мене «легалізувати». Йшов 1977 рік. − Спілка – це лайно, та в совдепії необхідний офіційний статус. Тобі треба вступити в цю… кучу. У Спілці не пропадеш. 436

*** У моєму архіві зберігаються понад двісті (200!) листів від Фіми, з них добрий десяток – «довженківські». Довженківську тему він вважав найцікавішою в радянському кіно. Хотів залучити мене до розробки теми «епічного кіно» і зробити книжку в Москві спільно. Йому не подобалася моя концепція, і він делікатно (Фіма був 437

Роман Корогодський ДРУГ, АБО ЮХИМІВ ЗАПОВІТ

Знаючи всі мої історії, він розробив цілий сценарій, як просуватися до мети. Це його ідея − писати разом «Бесіди про українське кіно». Я писав про фільми, а Фіма про стилістику, теорію. Ми зробили таких п’ять чи сім подач. Ідея була спопуляризувати бесіди, щоб їх помітили, а потім подати заявку на книжку. «Бесіди» помітили, написав заявку, пішов на «інтимну» бесіду до Машинцева, директора видавництва «Мистецтво», з яким десять років тому разом працювали. Він різко змінився на гірше: змарнів (хворів), став переконаним ретроградом, а був націонал-комуністом. − Я вже казав: спочатку на стіл – рукопис про Левчука, а потім може бути й Леонід Биков, і ваші «Бесіди»… Нічого проти них не маю, але починай з Левчука. Поніс заявку до видавництва «Молодь». − Це не наша тема, не наша література… Отак у Фіми народилась інша ідея: «легалізувати» мене в Москві. Він подав од свого імені заявку на буклет «Леонид Быков», потім показав мою публікацію «Кіно Леоніда Бикова» з «Новин кіноекрану», розповів, який я геніальний (неправда) і на додачу – друг Бикова (правда), що краще за мене ніхто не напише (неправда), і він, тобто я, один зробить буклет о’кейно (правда). У Всесоюзному бюро пропаганди кіномистецтва (Москва) мене ніхто не знав, а Фіму обожнювали. Отже, з’явилася моя брошура за двома підписами, сподобалася, і зразу же вони самі замовили буклет «Константин Степанков». Микола Мащенко, секретар СКУ: «Москва його друкує. Чому ми святіші за Папу Римського?» Описав лише один, перший, епізод, а таких ідей та їхнього втілення було чимало. Друг!

Мемуаристика

напрочуд делікатною людиною!) підказував мені, що з такою думкою, як у мене, нічого не вдасться зробити. Я стояв на своєму. Фіма мав рацію: навіть ним перероблена заявка на книжку «Поэтический мир Александра Довженко» не пройшла. Фіма переживав. Я – ні. Фіма переживав, тому що йшлося про вихід на сталу орбіту совєтського кінознавства, а це – і Спілка, й можливість займатися найширшим тематичним спектром кіно. Я – «скромний» і не хотів улазити в це болото. Фіма зрозумів аж після розмови з Оксаною: − Фімочко, ти й не пробуй агітувати. Романа з місця не посунеш, як пічку в хаті. Хіба що зламати? Шкода – незлий п’єц… Фіма розсміявся і обцілував Оксану. − Дурням таланить! Така в тебе Оксана… *** І ми в той день довідалися, який він самотній… *** За Фімою – сотні порад. Як фахових, так і житейських. Якщо врешті-решт я написав книжку про Довженка – Фімина заслуга: він вимагав книжку ще у 80-х роках. Юрій Володимирович Шевельов – у 90-х, коли, нарешті, стало можливим видання саме такої книжки. І «камерне кіно» (моя ідея) він хотів розкрутити як явище Союзного кіно (звідси – Шкловський, Габрилович). Я ж, навпаки: замкнув у простір України. Аргумент простий: існує камерне кіно у Франції, тоді – Чехословаччині, Швеції, США, Польщі, і там, напевно, існують свої теоретики, яких я не знаю. На жаль! Тому мені ходилося засвітити регіональне явище як фрагмент світового. І Фіма такий погляд сприйняв і щедро допомагав. Книжка не видана, хоча 60% гонорару встиг отримати. Параджанов як ідея – чисто Фімина. Почав з маленької статейки в Костя Родика («Друг читача»). Фіма прочитав: «Зроби книжку»… Я лише розсміявся. Він наполягав – через рік вийшла книжка «Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність». На його вимогу написав книжку про фільм «Тіні забутих предків» (невидана). 438

439

Роман Корогодський ДРУГ, АБО ЮХИМІВ ЗАПОВІТ

Пропала Фімина геніальна ідея – видати АЛЬБОМ слайдів із фільму «Тіні забутих предків», які зберігаються в Іллєнка. Для цього видання написав культурологічну статтю. Фінансувати це унікальне, трьома мовами (українська, російська, англійська), покадрово складене видання мав Фонд Сергія Параджанова, засновником і першим президентом якого був Юхим Самійлович Левін. Мій вступ до Спілки був його ідеєю-фікс. Як Фіма приїздив до Києва, він обов’язково з кимось із секретарів СКУ вів мову щодо мене. Вже не пам’ятаю, хто порадив Фімі дістати для мене рекомендацію fest впливової особи, якій відмовити абсурдно, просто неможливо. − Вайсфельд! Годиться? Фіма розповідав цю історію азартно і з гумором. Для Фіми: сказано – зроблено. Він пішов до Іллі Вайсфельда, друга Ейзенштейна, Довженка, Дзиґи Вертова і Шкловського, найвідомішого кінознавця, теоретика, критика 60-х років, автора найпомітніших книжок, який собі дозволяв писати про Параджанова, коли його ім’я заборонене було, так от, Фіма пішов до Іллі Вайсфельда й розповів про Романа «всех времен и народов», який пропадає в Києві. Прийшов від Фіми лист: мовляв, Вайсфельд дасть рекомендацію – напиши йому листа про себе. Пам’ятаю точно, що десь вставив у листі такі слова: «належу до української інтелігенції». Рекомендацію привіз сам Фіма, й, здається, з Вл. Кузнєцовим, секретарем СКУ, все залагодив: «Мечта идиота сбылась – миллион в кармане» (Ільф-Петров). Ілля Веніамінович відписав доброго листа, й ми багато років листувалися, хоч йому дедалі ставало важче писати – він втрачав зір. Згадую цю історію із сумом як повчальний екзерсис: усі тут названі персонажі – гебреї. Совєтські, але гебреї. Й звернімо увагу: як кожний з них прагне допомогти брат у, своєму одноплеміннику. І допомогли, й допомагають. Чи українці на подібне здатні? Просто самі себе спитаймо. Й щиро дамо відповідь. І замислимося: чому українці такі роз’єднані? Адже їх так само гнали, чавили, вбивали як гебреїв. А, напевно, ще більше мучили, принижували «в

Мемуаристика

своїй хаті», «на нашій не своїй землі». Чому ж ми такі незворушні до національного болю? Чому не тримаємося купно – один за всіх і всі за одного? Чому не квапимося допомогти одне одному? Чому, на втіху ворогів, чубимося, розпорошуємося, і через те всі разом втрачаємо? Чому? Чому? Чому? А Фіма Левін невтомно мені допомагав… Припиняю перераховувати, бо багато сторінок підуть на самі його ідеї, на вчительську допомогу не лише мені, а й доброму десяткові його учнів, серед яких чого варта одна Оля Самолевська. … Фіма відправлявся до Москви, і я прийшов до вагона попрощатися. Там була якась дівчина. − Ви не знайомі? Оля – моя улюблена учениця. Не посміхайся – вона – майбутнє українського кіно, – сказав урочисто Фіма. – Обов’язково її підтримуй. Передбачення збулося: Оля – майстер короткометражного кіно. Її фільми відзначені багатьма преміями міжнародних кінофестивалів. Писав про всі її фільми. ГЕРОЙ-КОХАНЕЦЬ Фіма був мініатюрним чоловіком. Такі трапляються – у вазí «мухи»… Окуляри з грубими шкельцями й тонкою оправою, що носять старенькі бабусі. Завжди акуратний, як хлопчик 8 класу, доглянутий батьками. Ріденькі кіски повилазили. Просто скажемо: непрезентабельний той Фіма. Просто кумедний і суєтний. Але поспілкуйся з ним з півгодинки, й ти в полоні – чарівливий був цей чоловік! Жінки пісали кип’ятком від самóго Фіминого дотику. І тут починалася його слабкість. …Якось ми прийшли до нашої спільної приятельки, до речі, його учениці. Відчиняються двері, ми заходимо, Фіма бац! – на коліна (в новому костюмі), і на колінах рухається до розкішної господині, щоб поцілувати ручку… Господиня в жасі, я – сміюся (але ж актор!). Ледь вона намовила його підвестися – солодко розцілувалися. Потім їли, пили, умлівали, слухали українські народні пісні й романси у самодіяльному виконанні під гітару. І Фіма все цілував її руки і захоплено щось промовляв… 440

СМЕРТЬ Фіма одружується зі своєю колишньою студенткою. Фіма купує кооперативну двокімнатну квартиру. Його нова дружина уявила себе драматургом і письменницею. Фіма став її літагентом. І домробітницею. Фіма помер у віці 43 років – інфаркт. …Ледь виїхав з Києва без квитка – з телеграмою і листом від Спілки. Вранці приїхав до Кіноцентру – туди мають привезти труну. Зібралася вся кіношна Москва. Навіть сліпого Іллю Веніаміновича Вайсфельда привезли. Підійшов і відрекомендувався. Він жваво простягнув руку і довго тримав мою. Нарешті, нетеатрально сказав театральну фразу: «Роман, мы осиротели…» З вуст дев’яностолітнього патріарха совєтського кіно це звучало дивно. Напевно, так треба… Лише згодом зрозумів, що в кіно я став сиротою, і за якийсь час покинув його назавжди. Була глибока осінь. Виїхали пізно – вже сутеніло. Їхали безкінечно довго. Нарешті, цвинтар. Темнота. Зимно. Періщить дощ. Ділянка – на кінці світу. Дісталися мокрі й ледь живі. Знову щось обов’язкове говорили, як і в кіноцентрі, тільки за скороченою програмою. Могильна яма повна води. Труна плаває. Морок. Могильщики почали накидати землю на труну і таки потопили Фіму… Їхали до Москви – вічність. Мовчали. Нарешті, редакція часопису «Искусство кино». Блискучі інтелектуали, яких читав усе 441

Роман Корогодський ДРУГ, АБО ЮХИМІВ ЗАПОВІТ

Емоційна людина той Фімочка! Оксана все хвилювалася, щоб він не потрапив у чергову катавасію. А Фімочка потрапляв, і то «із вогню та й в полум’я» – така його була планида. Ми зналис, й тепер ми дружні з його першою жінкою – Валентиною Сіліною. Гарна, пристойна, мудра. Що Фімочка собі надумав – одному Богу відомо (хоч і мене він посвятив у деякі причини, звичайно ж, суб’єктивні). Коли він зустрівся з новими московськими «реальностями» у спідницях, Фімочка не міг не вдатися до порівняльних рядів, але!.. Психологічна установка перемогала. Він опікувався родиною (жінкою і сином), усе робив для них, аби вони стали на ноги, та… плив у чергові вирії. І як у галицькому романсі: «І от який кінець»…

Мемуаристика

життя, – ось вони поруч. Говорили просто й гарно. Відчував себе серед рідних – безпомильно відчув: вони, направду, любили Фіму. «…Ми стали сиротами». Бодай у цей вечір Валя сиділа зі мною поруч – ми почувалися сиротами. Зник цілий людський світ. Вразило щире слово вдови: − Дякую за все, що ви зробили для Юхима Самійловича. За все, що тут було сказано. Я лише сьогодні, от зараз, збагнула, хто був моїм чоловіком, з ким я жила. Відчув, що я непритомнію. Напевно, забагато випив… МУДРЕЦЬ Людмила Донець, класний кінознавець, журналіст, давня Фімина приятелька й колега (до речі, також витиснута з Києва нашими рідними нездарами) у вступі до публікації уривків зі «Щоденника»1 пише (всі цитати подано мовою оригіналу): «Мы, коллеги по редакции, его очень любили. Наш Фима был человек легкий, остроумный, интеллигентный. Но тихий. Он не говорил повышенным голосом, избегал конфликтов. Была в нем даже какая-то робость. И ничегото мы не знаем о людях, даже близких, ничего»… Наведу кілька уривків зі «Щоденника»: «Катаев сказал, что перечитывал Библию, и торопливо добавил: Как художественное произведение. В этом – он весь. Весь в прошлом, но в каком? В фиктивном!.. Истинное положение дел известно немногим. «Роковые яйца» читали единицы. Но история все расставит по заслугам». «Впервые прочел «Путешествие дилетантов» и задохнулся от радости. …Не стилизация, а воплощение, ясновидение. Та же проблема корней в культуре, традиций. Замечательная трезвость, никаких иллюзий, расчеты с прошлым, стоицизм. Что из того, что нет веры? Есть надежда – вопреки всему. «Надо остаться жить надеждой и любовью…» …в историческое знание входит и вера в это знание, оно есть воодушевление, готовность жить и мыслить, терпеть и страдать, жертвовать и не уклоняться». 1 Искусство кино. – № 4. – С. 121–134. Підготувала публікацію Лариса Прус.

442

Е.Д. Сурков – на той час редактор часопису «Искусство кино». 443

Роман Корогодський ДРУГ, АБО ЮХИМІВ ЗАПОВІТ

«По Фрейду, за приобретение культуры человек расплачивается потерей счастья. Если под ним понимать духовную цельность примитива, нерасчлененность внутреннего мира, однозначность реакций, поведение, обусловленное традицией и средой, невыделенность из коллективного целого, неиндивидуализированное сознание – словом, доличностное состояние сознания, лишенного самоанализа и рефлексии о мире. Это документальное состояние – счастье примитива. Культура отнимает его и заменяет духовной сложностью, дисгармонией, поисками гармонии и всем прочим, что воспринимается как несчастье отчужденного индивида, как вечное беспокойство и напряжение. По Фрейду, далее культура порождает психологическую нищету масс, неудовлетворенность культурой и желание от нее избавиться. Это доказано историей многократно. Все антикультурные движения возникали и развивались в ситуации такой нищеты и неудовлетворенности, тяготения к культуре и вражды к ней. Яркий пример – фашизм. Это не только идеология деклассированности, но и психология люмпенства. Фрейд многократно предвидел фашизм во всех его личинах». «Дико хочется слушать музыку, особенно Шопена и Вагнера, иногда Скрябина. И постоянная жажда писать – но не чужие статьи для журнала, а свое. Ночью просыпаюсь – мучит желание писать, мысли теснятся, тоска охватывает. И сверлит мысль: неправильно живу […]». «…Идет время Булгакова. Надо садиться за работу о нем. Все яснее и опосредованнее, многое обдумано. Почему-то начинаю обдумывать работу о нем, когда мне плохо, тяжко, трудно жить […]». «Визит к Солнцевой. Был у нее впервые. Квартира не изменилась со времен Довженко. Поражает обстановка. Сама Ю[лия] И[пполитовна] произвела двойственное впечатление. С одной стороны, дай Бог каждому из нас такую вдову, с другой – страшный в своем расчетливом фанатизме, ограниченности и терроризме человек. Будем делать подборку к 90-летию А[лександра] П[етровича]. И снова захотелось писать о нем, ужас как захотелось. Часто о нем думаю, хотя, по словам Е[вгения] Д[аниловича]2, если кто и устарел

Мемуаристика

на сегодня, то это А. П. Оно как посмотреть. Непрерывно думаю о Булгакове. Постоянный хоровод: Эйзен, Тарковский, Булгаков, Довженко, Блок». «Бросил бы все и занимался Достоевским и Булгаковым. Кино опротивело, кроме Тарковского, Иоселиани, Феллини. О Достоевском мысли бурей. Множество новых сторон. Хронотоп […]». «83-й год мчится быстро. После сорока каждый год ускоряет бег. Скоро пятьдесят, а ничего, ничего не сделано. Мука». «Воцарившийся раб и есть хам, а воцарившийся хам и есть черт». [Д.С. Мережковский] «Не хочешь опаскудиться – не делай служебную карьеру. Я это понял лет в девятнадцать и выбрал для себя научную». «…Надо, чтобы внутри жило то, ради чего дóлжно выстоять. Царство Божье и человеческое внутри нас». *** …Згадую похорон. Московська земля його відторгала. І скрушно думаю: як така людина була би потрібна нашій культурі! Скільки зела ніс у собі цей культуролог, філософ, якого нам так бракує! Він любив Україну, знав мову, історію, етнопсихологію – був інтелігент галицького замісу. Наше колоніальне минуле – причина втрати. Наше невизначене, туманне сьогодення… І яке майбутнє? Тривожне питання, коли згадуєш про Фіму, Фімине розважання. «Треба, щоб усередині жило те, заради чого мусиш вистояти. Царство Боже і людське всередині нас», − чую Фімин голос як заповіт.

444

Н А Ш І

П У Б Л І К А Ц І Ї

Майор З. Кац, майор М. Талалаевский ОСВЕНЦИМ У центрі юдаїки зберігаються надзвичайно багаті архіви єврейських письменників, «останніх із могікан», котрі вижили після Другої світової війни та ГУЛАГу, який майже всі вони пройшли. В одному з найцікавіших архівів, архіві Матвія Талалаєвського, ми віднайшли його (разом із майором Кацем) кореспонденцію з Освенціму 1945 року. Друкуємо її для наших читачів.

От наших военных корреспондентов Срочно

Подъезжая к Освенциму, мы думали, что попадем во второй Майданек. Ведь до сих пор Майданек был для нас вершиной немецкого изуверства, и трудно было себе представить нечто более страшное, чем эта фабрика смерти. …Но вот по обеим сторонам дороги начинают мелькать бетонные, загнутые кверху столбы, похожие на виселицы; на них натянута колючая проволока и черные провода линий высокого напряжения; через каждые пятьдесят метров видны сторожевые вышки. За двойным частоколом колючей ограды тянутся бесконечные шеренги серо-зеленых бараков. И начинаешь понимать: не Освенцим – второй Майданек, а скорее наоборот: Майданек – бледное подобие Освенцима. Машина бесконечно долго бежит вдоль заборов из колючей проволоки – ординарных, двойных и даже тройных – и по мере 445

Наші публікації

приближения к городу все явственнее чувствуется тошнотворный, удушливый смрад гари. Вот мы и в городе. Достаточно бегло взглянуть на него, чтобы убедиться: соседство с лагерем смерти наложило на Освенцим неискоренимый отпечаток. Глухие улицы, много замурованных окон. В центре – прямоугольная площадь с приземистой ратушей. Два костела, строгих и сумрачных. Все – серо, будто пепел сожженных людей покрыл не только поля, окружающие лагерь, но и старый польский город, одно имя которого вызывает в людях содрогание и ужас. І Когда в 1942 году началось сооружение гигантского комбината уничтожения, Освенцим очутился в центре целой сети лагерей. Общая площадь освенцимских лагерей к моменту бегства немцев из этого района достигла 60 квадратных километров. Более 6,000 построек и сооружений возведены на территории лагеря руками заключенных. На первый взгляд, такие быстрые темпы расширения лагеря кажутся невероятными. Но когда узнаешь, что постоянный контингент заключенных в лагере составлял 200 тысяч, что за пять лет в лагере было уничтожено около шести миллионов человек, перестаешь удивляться неимоверному строительству этого грандиозного комбината смерти. О том, какое большое место занимал Освенцим в гитлеровской системе истребления свободолюбивых народов Европы, свидетельствует хотя бы тот факт, что дважды – летом 1942 и 1943 гг. – Освенцим посетил Гиммлер. Дни его посещения отмечались улучшенным обедом для эсесовской стражи и закладкой новых, усовершенствованных крематориев. Все черты немецкого характера – жестокость и чванство, кровожадность и педантичность – с необыкновенной полнотой сказались в сооружении и в ”работе» освенцимского лагеря. Во всем чувствуется заранее обдуманный и разработанный план. Причем ухищрения немецких строителей шли по двум линиям: обеспечить как можно лучшие условия палачам, и как можно худшие – узникам. Поэтому – заборы не ординарные, а двойные, и обреченные 446

II Строительство штамлагеря началось весной 1940 года. Из района казарм на Заречной окраине Освенцима было выселено все гражданское население. Кирпичные здания казарм начали спешно переоборудовать, надстраивать. Первые партии заключенных состояли из поляков, военных и гражданских, воевавших против гитлеровского «нового порядка» в захваченной немцами Польше. Лагерь разрастался с неимоверной быстротой. Уже в августе 1940 года казарменный погреб-цейхгауз был переоборудован в примитивный крематорий. Сюда свозили тела расстрелянных, замученных пытками, умерших от голода заключенных. Сжигание в печах проходило медленно, и вскоре способ умерщвления, равно как и способ сжигания, перестал удовлетворять немцев. Печи обладали ничтожной, с точки зрения гестаповцев, пропускной способностью. Унтершарфюрер Ульмер разработал проект нового мощного крематория на двенадцать печей. В нижнем этаже крематория, 447

З.Кац, М.Талалаевский ОСВЕНЦИМ

люди были отгорожены от внешнего мира не только колючей проволокой, но и электросетью высокого напряжения; поэтому бараки для узников почти не имеют окон, зато общежития эсэсовцев обставлены мягкой мебелью, и даже каждая сторожевая вышка устроена так, что обеспечивает охраннику не только исправное несение службы, но и полный комфорт. Верхний этаж вышки – сплошь стеклянный. Рядом с турелью пулемета – мощный прожектор; в нижнем этаже – комната отдыха, уборная и даже небольшая электрическая кухня. На случай бомбежки у сторожевых постов сооружены мощные железобетонные колпаки с амбразурами во все стороны. Не рискуя быть раненым осколком, эсэсовец мог следить, чтобы во время бомбежки, в суматохе какой-нибудь заключенный не бежал из лагеря. И немудрено. Освенцим составлял гордость гестапо, недаром он так и назывался: «Штамлагерь», что означало – основной, образцовый лагерь. По его образцу и подобию создавались и Майданек, и Тремблинка, и Янов, и сотня других, более мелких лагерей.

Наші публікації

по плану Ульмера, помещалась газокамера. В конторе мы видели этот проект, аккуратно расчерченный на ватманской бумаге, размноженный на кальке по всем правилам конструкторского искусства. Проект, конечно, был принят, но осуществление его требовало времени, а гестаповцы не могли ждать, – их торопил Гитлер, их подстегивал Гиммлер. Дьявольский план уничтожения миллионов свободолюбивых людей требовал принятия немедленных мер, и уже в июле 1941 года мертвецкая казарменного госпиталя была превращена в газокамеру. Ее испытали на группе польских повстанцев из селения Мисловцы. 3атем в газокамере были удушены 300 пленных командиров Красной Армии. С тех пор в обиход лагеря вошло страшное слово – газование. Между тем со всех концов Европы в Освенцим стали прибывать транспорты с обреченными людьми. Это были и амстердамские евреи, и французские рабочие, и чехословацкие повстанцы, и русские военнопленные. Рядом с лагерем уничтожения гитлеровцы расположили и трудовые лагеря. Сотни тысяч иностранных рабочих, насильно оторванных от родины, строили заводы вооружения, химические агрегаты, металлургические предприятия. Мы видели эти огромные корпуса, сооруженные руками невольников. Лагеря, в которых жили рабочие, немногим отличались от лагерей уничтожения. Те же серо-зеленые бараки, та же колючая проволока, те же сторожевые вышки… Но соседство с фабрикой смерти было выгодно, потому что в любое время немецкая администрация могла обеспечить свои предприятия необходимой рабочей силой из числа узников. Кроме того, перед глазами иностранного рабочего все время стояло устрашающее марево над печами освенцимских крематориев. И люди влачили лямку невыносимого рабского труда под страхом «попасть в камин», – так называли немцы освенцимские печи. Печи эти были сооружены по проекту Ульмера в 1942 году после посещения Гиммлера, на территории самого страшного лагеря – Биркенау, в трех километрах от Освенцима. Вначале были построены три крематория по 12 печей каждый, затем, в 1943 году, был 448

III Над главным входом штамлагеря немцы соорудили ажурную проволочную арку и аршинными накладными буквами написали: «Арбайт махт фрай». Но вот мы входим под эту арку, встречаем узников, которых гитлеровцы при паническом бегстве не успели уничтожить, и нам раскрывается весь циничный и издевательский смысл этого девиза, венчавшего вход в лагерь уничтожения. Обитатели лагеря дополнили этот девиз еще одной строкой и раскрыли его подлинную сущность: Арбайт махт фрай – Инс крематориум айнс, цвай, драй!

Тому, кто не встречал этих изголодавшихся, изможденных, измученных людей, трудно себе представить, до какого состояния 449

З.Кац, М.Талалаевский ОСВЕНЦИМ

воздвигнут самый большой крематорий на 15 печей. Как и проектировалось, газовые камеры находились внизу. Трупы удушенных подавались лифтом наверх, – к печам. Это были не кустарные установки первого крематория, а модернизированные печи из специального муфельного кирпича, спроектированные и выполненные на берлинских заводах известной немецкой фирмы АЭГ. Нагревались печи коксом до температуры 1400 градусов. Согласно указаниям фирмы АЭГ, в печь можно было класть не больше двух трупов. Но эсэсовцы уже в первые дни эксплуатации печей перекрыли их проектную мощность – они клали в каждую печь по три трупа взрослых или по пять детских трупов. Сгорание длилось 20 минут. Однако газовые камеры в течение тех же 20 минут умерщвляли 400–500 человек… И когда трупы не успевали сжигать, их грузили в вагонетки и по узкоколейке отвозили в лес, в специальные рвы и ямы, и там сжигали. Крематории работали день и ночь. Горение в печах было настолько сильным, что пламя вырывалось из трубы на 3–4 метра. Ночью зловещее зарево стояло над Освенцимом, и одуряющий смрад горелого человеческого мяса отравлял воздух всей округи.

Наші публікації

доводили узников Освенцима. Толпа их выглядит пестро, потому что многие из них одеты в полосатые тюремные халаты и штаны. Если кому не хватало каторжного костюма, то в пижаме на спине и в брюки у бедра вшивались квадратные полосатые лоскуты. Кроме того, масляной краской накладывалась красная черта вдоль спины и по шву брюк. Это делалось для того, чтобы узник не мог бежать, чтобы одежда его сразу выдала. Но если бы кому-нибудь из обреченных удалось достать одежду без вшитых лоскутов и красных полос, все равно он был бы обнаружен по номеру, который гестаповцы вытатуировали на левой руке узников, чуть ниже локтя. Нас, офицеров Красной Армии, окружает целая толпа человеческих теней – иначе их назвать нельзя. Вот Гирш Вассерман, еврей из Варшавы. Руки его трясутся, и все заросшее щетиной лицо подергивается от тика. Он пробыл в лагере четыре года, он видел, как погибли его жена и двое детей. Вот итальянец из Рима, Сонико Давиде. Ему 22 года, но он похож на глубокого старика. Вот австриец Карл Лингард. Бывший боец интернациональной бригады, сражавшийся в Испании, он 10 лет томился в концентрационных лагерях и только чудом избег печи. Вот греческий мальчик из Салоник Мозрехия Азри. Ему всего 17 лет, но старческие морщины лежат на его лице. А вот скрюченного старика ведут под руки. Он еле тянет ноги. Это профессор Миклош Айни из Дебрецена. Его только что разыскала жена, которая томилась по соседству, в женском лагере. Крупные слезы текут из-под очков с толстыми стеклами. Профессор настолько ослабел, что не в состоянии говорить. У всех у них на левой руке вытатуированы номера: у одних четырехзначные, у других пятизначные, шестизначные… Доктор Яков Гордон, виленский врач, которого мы встретили в лагерном госпитале, рассказал нам об этой системе номеров. Она была одновременно и регистрацией, и клеймлением узников Освенцима. Люди, обреченные на смерть, нумеровались сериями А, В и так далее в зависимости от принадлежности к той или иной стране или национальности. Но немцы строго следили за тем, чтобы каждая серия номеров не превышала 200 тысяч. Это – на случай, если кому-нибудь из заключенных удастся бежать, тогда номер разоблачит подлинное количество узников. 450

Поляк Евгений Носаль, житель Нового Сонча, пробывший в лагере около четырех лет, на руке которого значится редкостный трехзначный номер 693, рассказал нам, как это происходило. Транспорт приходил на станцию Освенцим, которую, кстати, немцы переименовали в Аушвиц. Затем вагоны подавались по внутренней железной дороге прямо в лагерь Биркенау. Все вещи эсэсовцы приказывали оставлять в вагонах. Потом начиналась сортировка. Ее производил главврач лагеря Менгеле. Садистская жестокость этого человека выделяла его даже из среды самых оголтелых эсэсовцев. Обреченные люди проходили мимо него. Он стоял, полузакрыв пустые, холодные глаза, и только шевелил указательным пальцем вправо и влево, приговаривая при этом? – Ап, ап, ап! Более здоровых ожидали изнурительная работа, бесчисленные издевательства и только потом – газокамера. Те, что послабее, шли прямо с поезда в газокамеру. Если Менгеле был не в духе, он делал одно широкое движение рукой – это означало, что весь транспорт идет «в газ». Людям, обреченным на газование, приказывали раздеться догола. Всем вместе: мужчинам, женщинам, детям. Им говорили, что они направляются в баню. Иногда, в виде особой издевки, даже выдавали мыло. В газокамеру обнаженных людей набивали до отказа, так, что нельзя было повернуться. Потом, так же, как в Майданеке, через особое отверстие сыпали отравляющее вещество «циклон», превращающееся в удушающий газ. В агонии люди корчились и так сплетались друг с другом, что потом зондеркоманде, обслуживавшей крематорий, приходилось отдирать их друг от друга палками и особыми клещами. 451

З.Кац, М.Талалаевский ОСВЕНЦИМ

Однако, даже сложив конечные номера всех серий, мы не могли бы подсчитать, сколько же людей истребили в освенцимском лагере. Целые транспорты с обреченными людьми по специально проложенной ветке направлялись прямо в газокамеру без всякой регистрации. IV

Наші публікації

Трупы удушенных людей отправлялись в печи и ямы для сжигания, их одежда – в огромную дезинфекционную камеру. Затем ее сортировали, раскидывали на специальные стеллажи. Мы были в этом помещении. Страшно смотреть на горы пиджаков, женских платьев, детских курточек, даже конвертов для грудных младенцев. В нескольких местах лагеря мы видели эти огромные склады вещей, оставшихся после уничтожения людей. Вот громадный ров, весь заваленный кастрюлями, кружками, мисками, кувшинами, самым необходимым, что люди брали с собой в последнюю дорогу. Вот тысячи одеял, подушек, перин, книг, ботинок. Каждая вещь вопиет о безвинной гибели человека. Но немцы хладнокровно сортировали эти вещи и отправляли их в «фатерлянд», в Германию. В Майданеке пепел сожженных людей рассыпали по полям как удобрение. В Освенциме поступали так же, но, кроме этого, пеплом утрамбовывали дороги лагеря, построенного на болотистой почве. Страшно подумать: смертники ходили по пеплу своих родных и товарищей… Немцы строго следили за рентабельностью лагеря. Они зарабатывали на каторжном труде живых, отряжая ежедневно рабочие команды по заявкам различных немецких фирм. Три-четыре марки в день получала касса лагеря за труд невольника. Они наживались и на мертвых, продавая пепел сожженных людей. Горсть пепла в глиняной урне – 200 злотых. За такую цену жительница местечка Мыслянице Мария Фиал получила из лагеря прах своего сына, кинооператора Юлия Фиала. Да был ли это в самом деле прах ее сына? Немцы кощунственно надругались даже над памятью замученных ими людей. Они насыпали в урны первую попавшуюся горсть пепла. А в пепле недостатка не было. Спасенные Красной Армией люди разных национальностей, граждане различных стран свидетельствуют об одном: печи работали непрерывно, целые эшелоны сжигались безо всякой регистрации. Русский Алексей Скотарев, пражский профессор Фишер, парижанин Марк Вонами, старик-варшавянин Петр Андрушкевич и десятки других узников Освенцима, спасенные Красной Армией, 452

VI Жизнь в лагере была страшной пыткой. Живые завидовали мертвым. Вся система лагерного режима была направлена к тому, чтобы убить человека духовно раньше, чем наступит его физическая смерть. 453

З.Кац, М.Талалаевский ОСВЕНЦИМ

приводят страшный перечень транспортов, отправленных с вокзала прямо в крематорий. В ноябре 1941 года в лагерь привезли 16 тысяч советских военнопленных. Сожгли. В марте 1943 годы прибыл транспорт цыган – 17 тысяч человек. Их сожгли в течение одних суток. В августе 1943 года 2500 поляков были доставлены из лагеря в Сосновце. Все были брошены в крематорий. Май 1944 года. 1400 чехословацких детей брошены в печи. Июль 1944 годы. 1300 французов удушены и сожжены. Самыми страшными месяцами в лагере были июнь-июль 1944 года. Из Венгрии привезли десятки транспортов: 650 тысяч венгерских евреев… 600 тысяч из них были уничтожены в течение двух месяцев. 28 июня 1944 года эсэсовцы отпраздновали шумной пьянкой. В этот день они побили рекорд – сожгли 24 тысячи трупов, т.е. по тысяче человек в час. После варшавского восстания 1944 года десятки тысяч жителей польской столицы были доставлены в Биркенау. Немцы душили их и сжигали с особой яростью. Они торопились. Фронт стремительно приближался. Они не хотели повторять опыт Майданека, где им не удалось в панике взорвать печи и замести следы. В конце 1944 года все четыре крематория были взорваны. Но это вовсе не значит, что прекратились казни. Гитлеровцы расстреливали тысячи людей и сжигали их тела на кострах в сосновом бору, примыкающем к Биркенау. У громоздких развалин крематория № 4 мы натолкнулись на страшные пепелища. Среди недогоревших бревен лежали три обугленных головы и четыре ступни ног. Здесь немцы сжигали людей до последнего дня существования освенцимского лагеря смерти.

Наші публікації

Существовало множество способов уничтожения. Один из главнейших – непосильный труд. «Капо» – так называли в лагере надсмотрщика – утром получал команду в сто человек и приказ вернуться вечером только с пятьюдесятью. Остальных уничтожить на работе. Приказ этот строго выполнялся. Вечером у лагеря играл оркестр. Изнуренные люди шагали в такт барабану, таща своих мертвых товарищей. На «аппель» – поверку – должны были являться мертвые и живые. Люди проверялись по номерам. За отсутствие какого-нибудь номера карались смертью живые. Кстати, «аппель» был также одним из способов уничтожения. Был случай, когда истощенных, истерзанных людей заставили стоять 72 часа подряд. Это было зимой. Их разули и раздели до пояса. Упавшего тотчас добивали. Был и более утонченный способ: человека ставили к стене и заставляли носом прижимать к ней бумажку. Это требовало огромной физической выносливости. Стоило упасть бумажке, как вслед за ней, пронзенный эсесовской пулей, падал человек. Смертников заставляли заниматься «спортом», устраивали бег по болоту. Упавшего убивали. Чудовищные пытки применялись в лагере политических заключенных. «Вассербункер» – пытка водой. Босого человека ставили по щиколотку в ледяную воду, а сверху, на темя методически падали ледяные капли. Пытка длилась 12 часов. Редко кто ее выдерживал. Имелся «штейнбункер» – пытка стоянием. Четырех человек втискивали в карцер так, что они не могли сделать ни одного движения. Свежий воздух поступал через маленькую щелку. Нередко обезумевшие люди перегрызали друг другу горло. Пытки на колесе. Человека привязывали к колесу и быстро вращали. Пытка нашатырем. В ноздри человека, подвешенного вверх ногами, вливали по капле нашатырный спирт. Были и так называемые научные способы убийства. «Шприц в сердце». Человека привязывали к креслу и делали ему инъекцию фенола прямо в мышцу сердца. При лагере существовала эсесовская «научно-исследовательская лаборатория». Здесь пользовались живыми людьми как 454

VII Мы идем по Освенцимскому лагерю. Недавно выпавший снег запорошил чащи колючих проволочных заграждений, серые, гнетущие шеренги бараков. Но снег не смог прикрыть горы трупов, разбросанных по всему лагерю. Это те, с которыми немцы расправились перед своим бегством из Освенцима. Десять тысяч узников, 455

З.Кац, М.Талалаевский ОСВЕНЦИМ

подопытными кроликами. Впрыскивали людям мочу, керосин и хладнокровно наблюдали, что из этого выйдет. У подопытных людей вызывали заболевание флегмоной и другими злокачественными опухолями. Особым издевательствам подвергались женщины. Их стерилизовали, искусственно оплодотворяли. В клетки матки вводились возбудители страшной болезни – рака. Эсесовская «лаборатория» получала ежемесячно 5 килограммов человеческого мяса для разведения бактерий. Палачи в белых халатах с громкими титулами «докторов» – майор Шмидт, унтерштурмфюрер Каниг, оберштурмфюрер Фриц Кляйн и десятки других хладнокровно делали свое страшное дело. Они убивали крупных ученых из числа узников лагеря и присваивали себе их изобретения и открытия. Заключенный доктор Самуэль из Кельна изобрел способ фотографирования матки. Эсесовский «профессор» Клауберт убил Самуэля и присвоил его изобретение. Профессор Мансфельд под страхом смерти вынужден был писать научную диссертацию для бездарного обершарфюрера Клауберта. Свои жуткие злодеяния немцы старались держать в тайне. Поляк Яшинский в письме к родным вскользь намекнул на существование крематория. В присутствии всех заключенных он был повешен на лагерном плацу за «распространение ложных слухов». Время от времени немцы приглашали в Освенцим журналистов и кинооператоров. Для этого устраивались специальные маскарады. Среди тощих клумб разгуливали заключенные, принаряженные в макинтоши и костюмы своих сожженных товарищей. А когда репортеры уезжали – участников маскарада отправляли в газовые камеры.

Наші публікації

способных двигаться, немцам удалось угнать вглубь Германии. Более трех тысяч искалеченных, изнуренных людей дождались счастливого часа освобождения. Женщины, старики, дети, привезенные сюда со всех концов Европы. Они, пошатываясь, бродят в своих дырявых башмаках, еще не веря своему счастью. Но счастье реально, ощутимо. Вот прибыл красноармейский обоз с продуктами. И впервые за несколько лет люди увидели настоящий хлеб. Как на чудо, глядят они на рис и молоко. Курильщики, прежде чем закурить папиросу, с наслаждением рассматривают ее, как диковину, вдыхая запах табака. Жизнь вернулась к этим людям. Задыхаясь от гнева и жажды мести, они называют имена своих мучителей и палачей. Вот эти имена: Штурмбанфюреры: Гесс, Либехеншель, Беркраус1. Лагерляйтеры Аумайер, Шварц, Гофман, Геслер, Зель, Эстен. Начстройучастков Бишоп, Иотан, Энгелин, Гезар. Главврач Менгеле. Рапортенфюрер Палич. Гесс – планировал газование, Менгеле производил селекцию – отбор людей для сожжения в крематориях. Палич сам убивал. По неполным подсчетам, он лично уничтожил 12 тысяч человек. Это – главари лагеря, ставленники Гитлера и Гиммлера. Но Освенцим обслуживало более двух тысяч немцев. Кто поручил им это страшное дело? Германия. Шесть миллионов людей были истреблены только в Освенциме. И тот, кто хоть один раз вдохнул смрадный воздух этого города рабства и смерти, кто увидел своими глазами эту гигантскую могилу, опутанную колючей проволокой, тот разумом и сердцем поймет и ощутит великую жажду наших воинов поскорее увидеть крушение и гибель гитлеровской Германии.

В данном тексте фамилии приняты в их привычном звучании. Изначальный репортаж Талалаевского содержал фамилии офицеров концлагеря, записанные на слух, а потому не всегда переданные точно. 1

456

Наталія Риндюк ДЕЩО ПРО ЄВРЕЙСЬКУ ЕТНОГРАФІЮ: Спогади учасника експедиції С. А. Ан-ського Більше століття минуло з часів найвідомішої Єврейської етнографічної експедиції під керівництвом С. А. Ан-ського. Про неї та самого Ан-ського написано чимало1. Втім, деякі сторінки ще залишаються майже «білими плямами». І одна з них: як сталося, що перша узагальнююча праця за матеріалами експедиції побачила світ ледве не за 55 років після припинення її роботи? Чому Авром Рехтман стільки років мовчав, перш ніж опублікувати свою «Єврейську етнографію та фольклор»2? Відповідь на це запитання безпосередньо пов’язана зі статтею Іцхака Ґур-Ар’є. І Рехтман, і Ґур-Ар’є3 були учасниками експедиції Ан-ського – перший у 1912–1914 роках, другий – лише 1913 року. Більше того, вони обидва були студентами відкритих 1907 року в Петербурзі Курсів сходознавства. Проте після експедиції їхні долі склалися по-різному. 1 Див., наприклад: Лукин В. От народничества к народу (С. А. Анский – этнограф восточно-европейского еврейства) // Петербургский еврейский университет. Труды по иудаике: «Евреи в России: История и культура». – Вып. 3. – С.-Петербург, 1995. – С. 125–161; Канцедикас А., Сергеева И. Альбом еврейской художественной старины Семена Ан-ского. – Москва: Мосты культуры, 2001; Сергеєва І. Архівна спадщина Семена Анського у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. – Київ: Дух і Літера, 2006; Safran G. Wandering Soul: The Dybbuk’s Creator, S. An-sky. – Harvard University Press, 2010. 2 Рехтман Авром. Йідіше етнографіє ун фолклор. – Буенос-Айрес: ЇВО, 1958. 3 Тоді його звали Іцхак Фікангур (Пікангур).

457

Наші публікації

1915 року Авром Рехтман (1890, Проскурів, Подільська губ. – 1972, Нью-Йорк) через Сибір покинув Російську імперію і за рік оселився в США. Там він відкрив друкарню, публікувався в періодичних виданнях, головним чином з питань етнографії та фольклору (часто користувався псевдонімом Доктор Замлер), 20 років працював над словником гебраїзмів у їдиші, який так і не побачив світ. Частина матеріалів експедиції перебувала в домі батьків Рехтмана в Проскурові, де матеріали загинули під час погрому в роки громадянської війни. З собою до Америки Рехтман взяв лише деякі свої щоденники. Зараз невеликий особистий фонд Аврома Рехтмана зберігається в Інституті єврейських досліджень – ЇВО (Нью-Йорк; фонд RG-677). Іцхак Фікангур (Пікангур) (1890, Російська імперія – 1957, Ізраїль) 1916 року перебрався до Одеси, де вивчав історію у Великій єшиві4 та на історичному факультеті університету, 1922 року поїхав до Дубна, де працював в організації «Тарбут»5. Згодом він емігрував до підмандатної Палестини, змінив ім’я і до кінця життя займався питаннями культури та фольклористики. З собою до Ерец-Ісраель він також узяв деякі свої нотатки та документи. 1953 року Ґур-Ар’є згадує часи експедиції Ан-ського. Він друкує невеличку статтю спогадів та перекладає івритом частину «Програми для збирання єврейської етнографії», яку Ан-ський активно розробляв напередодні експедиції – у квітні–травні 1912 року. За задумом повна Програма мала включати понад 10 тисяч запитань, які розподілялися б за розділами (з численними підрозділами та пунктами) й охоплювали практично всі аспекти єврейського побуту 4 Вища школа юдаїзму. Заснована 1906 року вченим-талмудистом та сіоністським публіцистом Хаїмом Черновіцем (1871, Себеж, Вітебська губ. – 1949, Нью-Йорк). У навчальному плані модернізованої єшиви традиційні талмудичні дисципліни поєднувалися з новітніми науковими дослідженнями, а серед її викладачів були видатний поет, один із творців сучасної івритської літератури Хаїм Нахман Бялик (1873, Волинь – 1934, Відень) – та літературознавець, історик Йосеф Клаузнер (1974, Олькеникі, Віленська губ. – 1958, Тель-Авів). 5 «Тарбут» («Культура») – єврейська культурно-просвітницька організація, яка займалась освітою івритом в країнах Східної Європи до Другої світової війни.

458

Сергеева И., Риндюк Н. Письма Леви-Ицхока Вайнштейна Семену Акимовичу Ан-скому // Judaica Ukrainica. – Vol. 4. – 2015. – С. 137–162. 7 Іцхак Ґур-Ар’є З”Л: Механех, хокер га-фольклор ве-іш га-тарбут, шнатаім ле-мото. – Єрусалим, 1959. 8 Deutsch N. The Jewish Dark Continent. Life and Death in the Russian Pale of Settlement. – Harvard University Press, 2011. – P. 320. 6

459

Наталія Риндюк ДЕЩО ПРО ЄВРЕЙСЬКУ ЕТНОГРАФІЮ

та вірувань («Дитя», «Від хедеру до весілля», «Весілля», «Сімейне життя», «Смерть», «Пости», «Хасиди» та ін.). Наприкінці 1913 – на початку 1914 року Ан-ський з групою молодих співпрацівників, серед яких були й Фікангур та Рехтман, готує до друку скорочений варіант Програми – «Дер менч» («Людина»)6. Саме матеріали цього варіанта були в розпорядженні Ґур-Ар’є. Отже, в 5 номері нової серії журналу «Решумот» з’явився переклад івритом 304 запитань Програми із коротенькою вступною статтею. (Згодом (1959) і стаття, і запитання були передруковані у збірнику, приуроченому до другої річниці з дня смерті Іцхака ҐурАр’є7.) Цікаво, що в цій статті автор з-поміж студентів-учасників експедиції згадує лише себе та свого близького друга Шмуеля Шраєра (Шріру) (1883, Славута – 1944, Тель-Авів) і жодного слова не каже про Рехтмана. Більше того, він пояснює своє рішення надрукувати Програму експедиції тим, що на той час (початок 1950-х років), ймовірно, він єдиний залишився живим з усіх учасників експедиції. Редактором журналу «Решумот» був письменник і публіцист Йоханан Тверський (1900, Шпиків, Подільська губ. – 1967, Тель-Авів). А ще він приятелював з Авромом Рехтманом. Тому й повідомив того про працю Ґур-Ар’є. У відповідь Рехтман написав Тверському лист, в якому просив приятеля поінформувати Ґур-Ар’є, що той не єдиний живий учасник експедиції, до того ж частина Програми була надрукована ще 1914 року, і в Рехтмана самого є два примірники. Також Рехтман хотів би особисто зв’язатися з Ґур-Ар’є і, можливо, обмінятися матеріалами, документами та фотографіями, що збереглися8. А 1958 року в Аргентинському ЇВО вийшла вже згадувана книга спогадів про експедицію – «Єврейська етнографія і фольклор». На той час її автор Авром Рехтман уже дійсно був останнім живим учасником експедиції.

Іцхак Ґур-Ар’є* ЕТНОГРАФІЯ ТА ФОЛЬКЛОР ЖИТТЯ ЛЮДИНИ Багато хто наголошував на недостатній увазі у нас до такої сфери знань, як «народне знання» – фольклор. У народів світу, у найпередовіших з них та набагато молодших від нашого, ця галузь займає поважне місце. В той час як ми – народ із багатим минулим, який упродовж довгого життєвого шляху в Землі Ізраїля та в діаспорі увібрав поряд із власними традиціями ще й звичаї інших народів, хоча, як казали єврейські мудреці: «Кожній річці свій шлях», – навіть наші просвітники ще наприкінці XIX століття ставилися із зневагою до усіх тих майселех та лідлех9, які були «хлібом насущним» для широких верств єврейської вулиці, нашого народу. Майже єдиною людиною, яка ще 50 років тому вважала за потрібне досліджувати єврейський фольклор і вбачала в цьому мету свого життя, був письменник Ш. Раппопорт (1863–1920), відомий за літературним псевдонімом Ан-ський. Ще із самого дитинства прислухався Ан-ський до народних оповідей та пісень і дуже добре знав їх. В юності він почав їх записувати у своїх щоденниках. Вплив народної творчості стає помітним уже у його перших літературних роботах. * 9

460

Перекладено в межах проекту «Школи перекладу». Майселех та лідлех – казочки та пісеньки (їдиш).

10 Шимон (Семен) Дубнов (1869, Мстиславль, Могилівська губ. – 1941, Рига) – історик, публіцист, громадський діяч. 11 Єврейське історико-етнографічне товариство (ЄІЕТ) створене з ініціативи Ш. Дубнова в Петербурзі в 1908 році на базі Історико-етнографічної комісії, заснованої в 1892 році, при Товаристві для поширення просвітництва поміж євреями Росії (ОПЕ). Наприкінці 1920-х років ЄІЕТ закрили, а його бібліотеку, архів та зібрання Єврейського музею передали до різних установ. 12 Ан-ский С. А. Еврейское народное творчество // Пережитое. – Т. 1. – СПб., 1909. – С. 276–314. 13 Залман Рейзен (1887, Койданове, Мінська губ. – 1941?) – журналіст, лінгвіст та історик літератури. 14 Ан-скі Ш. // Рейзен З. Лексікон фун дер їдишер літератур, пресе ун філологіє. – Т. 1. – Вільна, 1928. – Кол. 125–141.

461

Іцхак Ґур-Ар’є ЕТНОГРАФІЯ ТА ФОЛЬКЛОР ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

У 1880-ті роки, захоплений російською революційною діяльністю, Ан-ський приєднався до руху «Ходіння в народ». Кілька років він проводить у селах, спостерігає за звичаями селян, досліджує їхній спосіб життя та занотовує у своїх щоденниках. У 1890-х роках Ан-ський виїжджає до Західної Європи, де поповнює свої знання з фольклору інших народів та публікує важливі статті про них. Після революції 1905 року Ан-ський повертається до Росії. Він знову звертається до єврейського фольклору, зближується з Шимоном Дубновим10, який тоді заснував у Петербурзі Єврейське історико-етнографічне товариство11. Підсумком дослідницької роботи Ан-ського тих років стала велика та важлива стаття «Єврейська народна творчість»12, опублікована в єврейській збірці «Пережитое» (1908). Залман Рейзен13 справедливо зазначив у «Лексиконі єврейської літератури, преси та філології», що на той час це була головна стаття про єврейський фольклор14. У своїй статті Ан-ський за допомогою повчальних прикладів розгортає перед нами основні лінії єврейської народної творчості та доводить, що, на відміну від народної творчості інших народів, у нас духовно-моральне переважує матеріальне, а сильні духом герої перемагають сильних тілом. З цього часу починається новий період творчої діяльності С. Ан-ського. Він публікує цілий ряд статей і розкриває в них приховані скарби народної творчості, яка йде і зникає з цього світу. Він закликає народ збирати матеріал і записувати його. Проте

Наші публікації

Ан-ський не тільки вимагає цього від інших, він і сам активно діє. Він береться за організацію наукової експедиції, яка пройде містами та містечками єврейської смуги осілості в Росії, де ще збереглися традиційні форми життя. Для цього Ан-ському були необхідні: 1) установа чи меценат-філантроп для фінансового забезпечення наукової експедиції; 2) група людей для розроблення методів роботи з матеріалами; 3) збирачі матеріалу. І останнє, але не менш важливе, – дозвіл від влади, щоб ніхто не ставав на заваді роботі експедиції. Багато хто тоді сумнівався в можливості організації експедиції і вважав Ан-ського фантазером та мрійником. Однак мецената Анський знайшов в особі одного із членів родини відомого в Петербурзі барона Гінцбурга15, який узяв на себе витрати експедиції, а відповідних людей – серед учнів Єврейської східної академії, заснованої бароном Давидом Гінцбургом16. Ці люди, які мали єврейську й загальну освіту та були добре знайомі з єврейським життям не тільки із книг, але й з особистого життєвого досвіду, віддавалися науковій справі з юнацьким ентузіазмом і, згідно з планом, заздалегідь розробленим Ан-ським та іншими, складали їдишем детальну анкету про життя людини – від її народження до смерті. Автор цих рядків, а також Ш. Шріра (Ш. Шраєр), благословенна його пам’ять, були одними з укладачів цієї етнографічної анкети та єдиними з учнів, що брали участь у самій експедиції. Цей етнографічний опитувальник, який відображав життя єврея та побут Ідеться про родину барона Горація Осиповича фон Гінцбурга (1833, Звенигородка, Київська губ. – 1909, Петербург), який був щедрим покровителем різноманітних наукових, культурних і просвітницьких установ, підтримував талановитих письменників, художників і музикантів. Його син Володимир фінансував очолювану Ан-ським Єврейську етнографічну експедицію (1912–1914). 16 Ідеться про Курси сходознавства, які стали першим в Російській імперії світським єврейським вищимнавчальним закладом. Засновником курсів і першим ректором був син барона Горація Гінцбурга Давид (1857, Кам’янець-Подільський – 1910, Петербург) – сходознавець, письменник, громадський діяч. Див. також: Бейзер М. Евреи в Петербурге. – Иерусалим, 1990. – Библиотека-Алия № 141. – С. 131–138. 15

462

17 Юлій (Йоель) Енгель (1868, Бердянськ – 1927, Тель-Авів) – музикознавець, фольклорист, композитор, перекладач. Видав три випуски «Єврейських народних пісень» у власній обробці. 18 Соломон Юдовін (1892, Бешенковичі, Вітебська губ. – 1954, Ленінград) – графік, дослідник єврейського народного мистецтва, хранитель та вчений секретар (1923–1928) Єврейського музею. 19 Зиновій (Зусман) Кісельгоф (1878 (?), Веліж, Вітебська губ. – 1939, Ленінград) – музикознавець, фольклорист, педагог, один із засновників Товариства єврейської народної музики (1908). 20 Яша (Йосеф) Хейфец (1901, Вільно – 1987, Лос-Анджелес) – один із найвизначніших скрипалів ХХ ст.

463

Іцхак Ґур-Ар’є ЕТНОГРАФІЯ ТА ФОЛЬКЛОР ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

нашого народу в далекому та недавньому минулому, мав допомогти пригадати забуте тим, хто безпосередньо контактував з народом для збору фольклорного матеріалу, аби допомогти розговорити людей, щоб врятувати фольклорні цінності. Упорядкування та редакція анкети закінчилися, на мою думку, в 1911 році. Експедиція вирушила в путь і діяла з 1912 до 1914 року. Вона відвідала приблизно 66 міст і містечок Волинської та Подільської губерній. Від початку в ній брали участь С. Ан-ський, музикант Ю. Енгель17, художник і фотограф С. Юдовін18 та дослідник-етнограф Ш. Шріра (Шраєр). Пізніше замість Енгеля приїхав з Петербурга народний музикант Кісельгоф19 (який був одним з учителів Яши Хейфеца20) і автор цих рядків прийшов на місце Ш. Шраєра, також приєдналися люди з місцевої інтелігенції. Особливого опису заслуговують сердечні прийоми (підозрілі з огляду на право нашого перебування у прикордонних містечках) у кожному-кожнісінькому пункті, особливо у маленьких містечках: немов цар Соломон – то Ан-ський, – вдягнений у капоту, сидить у бейт-мідраші або у колі хасидів і із запалом розповідає задля вступу якусь історію. Також та особлива наснага від нашої роботи, яка з’являлася у інтелігенції після наших з ними особливих зустрічей та бесід. Експедиція зібрала старі предмети культу та побуту, також важливі рукописи, кількість яких перевищила 800, а ще казки, легенди, пісні, нігуни, яких були сотні і тисячі. До речі, одне з цих оповідань стало основою твору Ан-ського «Між двох світів», або «Дібук» – як назвав його у своєму перекладі Бялик. Знайдені предмети та

Наші публікації

рукописи, а також більшість матеріалу надійшли до Єврейського музею21 Петербурга, де їх мали систематизувати та опрацювати. Зі слів Ан-ського, було зібрано такий багатий і різноманітний матеріал, що його планувалось опублікувати у 40 томах. Але Перша світова війна звела нанівець усі плани та надії. Люди, що займалися зібранням матеріалу, з початком війни виїхали з Петербурга, а сам Ан-ський, який був керівником і духовним лідером експедиції, за дорученням Всеросійського союзу міст22 займався допомогою біженцям. До революції 1917 року Ан-ський багато зробив для єврейських біженців. Внаслідок цієї роботи з’явилася, як відомо, його книга «Зруйнування Галичини»23. У роки революції тодішній голова Тимчасового Уряду Керенський запропонував Ан-ському суспільно-політичну посаду, і Анський не міг тоді повернутися до свого проекту з обробки етнографічного матеріалу. З приходом до влади більшовиків Ан-ський тікає з Росії, оселяється у Вільні та заглиблюється в етнографічну роботу. Звідти він переїхав до Варшави, захворів і раптово помер у листопаді 1920 року. Залман Рейзен писав, що весь матеріал етнографічної експедиції був перевезений до музею Олександра III24, і хто знає, яка його доля? (Як відомо, Ан-ський залишив заповіт, за яким він передає третину матеріалу Єврейському музею у Петрограді, третину до такого ж музею у Вільні та третину до етнографічного музею, який з’явиться в Єрусалимі.) Музей Єврейського історико-етнографічного товариства створений 1916 року в Петрограді. Основу його колекцій склали матеріали етнографічних експедицій Ан-ського. Існував до кінця 1920-х років. 22 Громадська організація, створена в серпні 1914 року в Москві на Всеросійському з’їзді міських голів як Всеросійський союз міст з допомоги хворим та пораненим воїнам. Діяла спільно з аналогічним Всеросійським земським союзом і допомагала державі з евакуацією, розміщенням та лікуванням військовослужбовців. З 1915 року Союз долучився до роботи із постачання армії та надання допомоги біженцям. 23 «Дер юдішер хурбм фун Пойлен, Ґаліціє ун Буковіна». Ця праця була надрукована їдишем у трьох томах в 1920-ті роки, вже після смерті Анського. Пізніше вона вийшла івритом. 24 До 1917 року Російський музей імператора Олександра III (С.-Петербург), зараз – Державний Російський музей. 21

464

Ласкаво прошу/ просимо! (їдиш) – тепле й сердечне привітання, але без шанобливості, часто у звертанні до жінки. 26 Пустощі; порожні (їдиш). 25

465

Іцхак Ґур-Ар’є ЕТНОГРАФІЯ ТА ФОЛЬКЛОР ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Ан-ський ще встиг видати їдишем (і тут я цитую титульний лист) «Першу частину “Єврейської етнографічної програми”, створеної Єврейською етнографічною експедицією імені барона Горація Гінцбурга, яка була укладена Ан-ським разом із групою учнів Єврейської академії в Петрограді». Перша частина складалася лише з 15-ти параграфів, від народження до призиву до армії, з великою передмовою Ан-ського. Михаїл Рабинович бачив це видання на початку приходу до влади більшовиків, коли його ще не встигли надрукувати. Недоліком, який знайшли у ньому, була посвята книги барону Гінцбургу. Мої зусилля знайти цю книгу виявилися марними, і її могли б зовсім забути, якби Рейзен не згадав про неї у вище названому «Лексиконі». Ця етнографічна програма має велику цінність для дослідників єврейського фольклору, тому що вона містить усі поняття та вірування, звичаї та життєвий шлях правовірного єврея в минулому, від народження і до смерті. Тому я як, здається, єдиний, хто залишився живим з експедиції Ан-ського, взяв на себе відповідальність опрацювати матеріал, який відтоді перебуває в моїх руках, і видати цю анкету івритом із додатком тих запитань, цільовою аудиторією яких були, головним чином, східноєвропейські єврейські громади, адже свого часу і опитувальник був націлений виключно на висвітлення побуту євреїв Східної Європи. Перекладати подібну роботу з однієї мови на іншу, як відомо, досить складно. Іноді поняття і відповідне йому слово настільки пов’язані, що неможливо розділити їх. Також слід знати і відмічати походження слова, яке позначає поняття та сталі вирази, що мають кілька значень у єврейському фольклорі, наприклад: «скоцл кумт»25, «пустевкис»26 і т. ін. У таких випадках – вони зустрічаються рідко – я називав предмет так, як булозаведено у мові цього народу. Питання я намагався формулювати звичними і широко вживаними словами.

Наші публікації

Особливу подяку маю виказати моєму товаришу доктору Й. Левінському27, фольклористу, який підбадьорював мене у цій роботі своєю порадою та підтримкою і дав мені скористатися своїм опитувальником «Весілля». У цій праці, яку я називаю «Життя людини», оскільки в ній зібрані запитання, що охоплюють життєвий цикл людини від народження і до самої смерті, своє серце і думки я спрямовую до уряду Ізраїлю, до сіоністського керівництва, до відділів освіти та культури, до меценатів-філантропів та всіх, хто може посприяти організації етнографічної експедиції до тимчасових таборів та інших поселень репатріантів, щоб зібрати та дослідити етнографію і фольклор євреїв. Захотіла доля і дала нам дивовижну можливість ознайомитись з побутом та способом життя нашого народу у діаспорі в десятках країн, коли він зосереджений та зібраний у Державі Ізраїль. Цей кібуц ґалуйот28 поки що продовжує жити своїм життям та згідно зі звичаями країни свого виходу – доки все населення не перемішається та не об’єднається. Зараз це нагода, скористаймося ж нею та не втратьмо її! Переклад з івриту Катерини Драшпуль, примітки Наталії Риндюк

АН-СЬКИЙ – ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ Після революції 1905 року багато єврейської молоді в Росії захопилося революційними закликами, які лунали скрізь. Хоча були й ті, хто палко бажав вивчати Тору. Юнаки з усіх куточків Йом-Тов Левінський (1899, Замбров, Ломжинської губ. – 1973, Їзраїль) – фольклорист, один із засновників товариства «Єда ам» («Знання народу), яке досліджувало фольклор різних єврейських громад. Редагував багатотомну «Сефер га-моадім» («Книга часів») – зібрання календарного єврейського фольклору. 28 Кібуц ґалуйот (іврит) – букв. «зібрання вигнань». 27

466

Ахад га-Ам («Один із народу») (Ушер Гірш Гінцберг; 1856, Сквира – 1927, Тель-Авів) – письменник-публіцист, філософ, лідер духовного сіонізму. 30 Менделе Мойхер-Сфорім (Соломон Рабинович; 1835?, Копись, Мінська губ. – 1917, Одеса) – письменник, засновник нової єврейської класичної літератури. Писав івритом і їдишем. 31 Єгошуа Хоне Равницький (1859, Одеса – 1944, Тель-Авів) – письменник, журналіст, редактор і видавець, представник духовного сіонізму. 32 Менахем Усишкін (1863, Дубровна, Могилівська губ. – 1941, Єрусалим) – сіоністський лідер. 29

467

Іцхак Ґур-Ар’є АН-СЬКИЙ – ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Росії, а серед них і я, вирушили до Одеси, до Великої єшиви послухати Тору та мудрість з вуст «молодого рава» Бялика та професора Йосефа Клаузнера. Ми також були зачаровані іншими відомими людьми Одеси: Ахад га-Амом29, Мойхер-Сфорімом30, Равницьким31, Усишкіним32 та іншими, до яких ми тягнулися як до світла. Про Ан-ського ми майже нічого не чули. Він щойно повернувся з вигнання до Європи. Його діяльність у революційному підпіллі була більшості невідома, а статті з фольклору та етнографії не надто цікавили на тлі актуальних подій, що відбувались тоді в усьому світі загалом, і в єврейському зокрема. У 1910 році, коли розпався союз, Бялик та Клаузнер покинули викладання в Великій єшиві, пішли з ними також кращі учні, гордість закладу, і частина з них переїхала разом до столиці – Петербурга – і вступила на факультет єврейської філософії до Східної академії, заснованої бароном Гінцбургом. З їх числа деякі вчені та письменники наразі проживають в Ізраїлі: Гутман, Галман, Цві Войцлавський, Єгуда Евен Шмуель, Єхезкель Кауфман, Барух Кро та ін. Дуже важко було нам розлучатися з Одесою та її вченими, було не просто пристосовуватися до атмосфери царської столиці та її особливих умов. Але найтяжчою була духовна акліматизація. Дуже вже відрізнялася столиця від фольклорної єврейської гомінкої Одеси з її мудрецями та письменниками, які були засновниками руху за єврейське національне відродження. Петербург не цікавився єврейським життям. Єврейське населення, дуже невелике, було в основній масі відірване від життя свого народу, його національного та культурного досвіду. Навіть письменники та вчені, з якими ми спілкувалися в академії та поза її межами, відрізнялися стилем життя та світоглядом від

Наші публікації

одеської інтелігенції. А дорогі та любі нашим серцям барон Давид Гінцбург та історик Дубнов з доктором Каценельсоном (Букі бен Йоглі)33 не могли заповнити цю прогалину. Але людиною, до якої більшість з нас ставилася з відкритою душею та серцем, не зважаючи на різницю в поглядах, був Ан-ський. Благородне та чесне обличчя, ніжність мрійливих та ясних очей, поведінка та манера розмовляти зачарували наші серця, і як я впевнився потім – усіх, з ким він контактував, незалежно від релігійних, світоглядних або класових відмінностей. Безсумнівно, всі ці особливі духовні якості дозволили йому подолати перешкоди та втілити те, що багатьом здавалося недосяжною мрією, тобто організувати фольклорно-етнографічну експедицію. Як уже згадувалось, повернувшись до Росії після революції 1905 року, Ан-ський присвятив свою діяльність єврейському фольклору. Він написав цілий ряд статей російською мовою про основні принципи єврейської народної творчості та показав за допомогою багатьох повчальних прикладів її цінність та значення. Але Анський не тільки гарно говорив, він ішов «в народ» збирати матеріал. Він енергійно взявся за організацію наукової експедиції, яка мала охопити міста та містечка, де збереглися сліди минулого життя, з метою зібрати матеріал та зберегти його. Ті, хто знав про його наміри, сумнівалися в реальній можливості такої експедиції, але він безстрашно й впевнено крокував назустріч втіленню свого плану, не зважаючи на різні перешкоди, що траплялися на шляху. Він, людина підпілля і революціонер, отримав доступ до вищих ешелонів царської влади та дозвіл від від неї із обіцянкою, що експедиції не будуть перешкоджати в її роботі. Він також зміг знайти мецената – філантропа з відомої в Петербурзі родини барона Гінцбурга, що взяла на себе фінансування цієї експедиції, а тому останню назвали на честь голови сімейства барона Горація Гінцбурга. Відповідних людей, які будуть працювати, прокладати шлях і йти ним, збираючи матеріал, Ан-ський знайшов серед студентів Східної академії, заснованої Давидом Гінцбургом. 33 Єгуда Лейб Каценельсон (1846, Чернігів ‒ 1917, Петроград) ‒ лікар, вчений, письменник.

468

Едельс Шмуель Еліезер бен Єгуда га-Леві (акронім Магарша; 1555, Познань (або 1565, Краків) ‒ 1631, Острог) – рабин, один з визначних коментаторів Талмуду, літургійний поет. 34

469

Іцхак Ґур-Ар’є АН-СЬКИЙ – ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Любов та повага до Ан-ського надихнула людей приєднатися до цієї наукової роботи. За його участі склали етнографічну анкету, і ця анкета та інші матеріали допомагали досліджувати історію Волині та Поділля, дізнаватись про визначних постатей тих місць, адже саме туди спочатку вирушила експедиція, щоб згадати забуте, дати людям можливість розповісти. В тому, що Ан-ський ставився до цієї експедиції як до мети свого життя, я пересвідчився, спостерігаючи його внутрішню готовність та духовну налаштованість на працю. Нас було четверо, хто вирушив у похід влітку 1913 року до Волинської губернії: Ан-ський, автор цих рядків, народний музикант Кісельгоф і фотограф-художник Юдовін. Згідно з планом, розробленим кількома місяцями раніше, кожен з нас мав своє завдання. Ан-ський, який очолював нашу делегацію, відповідав за фольклор та хасидизм. На мені був обов’язок вивчення історичної спадщини тих місць, що пов’язана з місцевими рабинами та людом. Кісельгоф збирав пісні та мелодії, а Юдовін мав фотографувати синагоги та старовинні мацеви, а також рукописи та старі предмети як сакрального, так і побутового вжитку. Кожен з нас вивчав та досліджував зібраний матеріал в бібліотеках та музеях. Але це не йде ні в яке порівняння з Ан-ським. Він сидів місяцями, повністю присвятивши себе всебічному вивченню матеріалу, як студент-відмінник напередодні випускного іспиту. Не меншою була душевна налаштованість: він узщявся до проекту з благоговінням, неначе це був вирішальний крок у його житті. Все це відчувалося в його бесідах з нами, учасниками експедиції, про наші доречні дії та поведінку, коли ми будемо відвідувати міста та містечка. Більше про Ан-ського, про його вплив та ставлення до нього самого ми мали нагоду дізнатися, коли прибули на Волинь. Реб Шлойме, він же Ан-ський, вдягнений у капоту, вів розмови з людьми різного соціального рівня. Пригадуються, наприклад, його бесіди з рабином міста або з ребе, якщо був такий у містечку, або з групою хасидів в бейт-мідраші, чи в Острозі – місті Магарша34 – розмови з ребом Шепселом, з його історіями про місто та про його

Наші публікації

вчених та праведників. Усе це відбувалося з такими відкритістю, відданістю та щирістю, які притаманні небагатьом. Не меншими були вплив Ан-ського на інтелігенцію та повага останньої до нього після розмов та зустрічей з ним. Ці люди, які ставилися спочатку з презирством та глузуванням до «казочок» та «пісеньок», з наснагою взялися нам допомагати. Щодо впливу Ан-ського, то закарбувалися в моїй пам’яті кілька характерних епізодів. У місті Кременець (рідному місті Іцхака Бера Левінзона35), де нас зустріли дуже привітно, у шанованої родини Ландсбергів зберігалася записна книжка, на кшталт щоденника, написаного івритом, одного з членів родини. Він працював урядовим суддею під час розділу Польщі у XVIII столітті. Цей щоденник родина вважала своєї найбільшою коштовністю. Всі наші зусилля отримати його для Історико-етнографічного товариства, очолюваного Шимоном Дубновим, були марними. Ан-ський не міг з цим змиритися, на його прохання ми запросили всю родину та їхніх найближчих друзів на зустріч. Ми також були там. Після схвильованої та мудрої промови Ан-ського ми отримали сімейну реліквію. В той час, коли очі деяких представників родини були сповнені сліз, Ан-ський сяяв від щастя. Ще один епізод у Кременці пов’язаний з родиною Рохелів, відомими в місті сіоністами. Батько та мати знали іврит і дітей своїх виховували в цій мові. Згодом родина переїхала до Ерец-Ісраель, один із синів – Йосеф Авідер (Рохель) – став генералом, головою спеціальних операцій генерального штабу Ізраїлю. Завдяки тісним зв’язкам з цією родиною нам стало відомо, що бабуся знає та співає колискові пісні, з якими колись вкладала спати рава з Опатова. Але проблема була в тому, що ця побожна жінка в жодному разі не погоджувалася співати в присутності чоловіків взагалі та чужих людей, як ми, зокрема. Ан-ський забув про спокій та просив переговорити з нею. Після тієї розмови вона була так зачарована ним, що погодилась заспівати перед жінками та онуками в домі. А ми слухали її, перебуваючи в іншій кімнаті. Як же вона здивувалася та Іцхак Бер Левінзон (акронім Рибал; 1788, Кременець – 1860, Кременець) – «Мендельсон російського єврейства», перший на території Російської імперії діяч єврейського Просвітництва – Гаскали, публіцист. 35

470

Давид бен Шмуель га-Леві (1586, Володимир-Волинський – 1667, Львів) – рабин, один із найвидатніших галахістів (знавців закону) свого часу. Відомий під акронімом Таз – за першими літерами його головної праці «Турей загав». 37 «Шульхан Арух» (букв. «Накритий стіл») – створений у XVI ст. Йосефом Каро кодекс основних положень Усного Закону, головний посібник із практичної галахи. 36

471

Іцхак Ґур-Ар’є АН-СЬКИЙ – ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

засмутилася, коли почула свій голос, який музикант Кісельгоф записав на фоноциліндр так, що вона навіть не відчула. Інший випадок пов’язаний з містом Олика. Це місто було вотчиною магнатів Радзивіллів, із старовинним замком, великим садом та високими вежами, як у фортеці. Магнат зі своєю свитою любив час від часу приїздити до свого замку, особливо влітку. Коли ми туди прибули в липні 1913 року, Радзивілл зі свитою вже облаштувався там. Місто пережило погроми Хмельницького 1648–1649 років та Гонти в 1768 році. З цими подіями було пов’язано багато народних оповідань у різних версіях, де історія Хмельницького перепліталася з історією Гонти, та обидві вони – з палацом Радзивіллів. Наприклад, про Таза36, який написав відомий коментар на «Шульхан Арух»37 – «Турей загав» («Золоті рядки»), розповідають про його втечу під час Хмельниччини з Острогу, де він був рабином після Магарша та заснував там єшиву, до міста Олики. Там він переховувався в палаці Радзивілла та таким чином врятував собі життя. В народній обробці, яка теж існувала, Таз з іншими євреями витримали облогу ворожих сил завдяки старій гарматі, яка була в палаці та вистрелила сама по собі, налякавши ворога та змусивши його втекти. На згадку про те диво встановив Таз спеціальні молитви – сліхот – на 26 нісана. Місцеві жителі розповіли, що та кімната, в якій переховувався Таз, й досі зберігається незмінною з часу його перебування там. Також почули ми багато історій, пов’язаних з падінням Гонти, яке ніби сталося теж біля палацу. Для перевірки звернулися ми до управителя та попросили дозволу завітати до маєтку і зустрітися з ним. Управитель нам не відповів, боячись присутності хазяїна. Але Ан-ський написав листа магнату та попросив про зустріч. Радзивілл одразу ж задовольнив його прохання, і в результаті ми отримали дозвіл відвідувати маєток, і магнат особисто нас супроводжував. І справді, ми знайшли там кімнату, в

Наші публікації

якій, згідно із замковими легендами, переховувався Таз. Знайшли ми й статую Гонти без руки. Також нам передали матеріали про часи Хмельницького та Гонти. Тільки в Острозі, місті Магарша, зазнала поразки сила впливу Ан-ського. Мова йде про камені, які були над входом у будинок Магарша і на яких були вирізьблені слова з Йова 31:32 «Чужинець на вулиці не ночував, я двері свої відчиняв подорожньому»38. Ці слова засвідчували міру його гостинності. Камені знайшли, коли копали фундамент на тому місці, де, за переказами, стояв будинок Магарша. Як святу реліквію камені забрали та зберігали в синагозі, названій на честь Магарша. Ан-ський, який побував в Острозі за кілька місяців до початку експедиції на Волинь у 1913 році, вів перемовини з міськими чиновниками про передачу каменів Магарша до Єврейського історико-етнографічного музею, який ми планували заснувати в Петербурзі. Але йому це не вдалося. Найбільший опір чинила родина багатіїв Зусманів, яка була дуже відомою та впливовою на всій Волині. Ан-ський задіяв мене як нащадка Йони Дер Гутера, одного з цадиків Острога, та як родича сім’ї Зусманів. Він попросив мене виїхати за кілька днів до початку експедиції, щоб переконати Зусманів, але всі мої старання були марними, як не допомогли і зусилля ще однієї людини, вченого з Острогу рава Менделя Бібера, автора книги «Пам’ять про великих Острогу»39, – камені ми так і не отримали. Ан-ський був дуже засмучений. У листі до мене в Острог він додав дошкульне зауваження на нашу адресу. Здається мені, що цей проект Ан-ського унікальний, і нічого подібного немає в нашій історії. Безцінні матеріали, зібрані нами в експедиції: це й старовинні предмети сакрального та побутового вжитку, важливі рукописи, яких нараховувалося близько 800, а ще оповідання та казки, пісні та нігуни, кількість яких сягала сотень і Пер. Івана Огієнка. Менахем Мендель Бібер (1848, Острог – 1923, Острог) – вчитель і керівник школи в Острозі, дослідник історії. У 1906/7 році видав у Бердичеві книгу «Мазкерет лі-ґедоле Остроґа» (російський титул «В память раввинов г. Острога»). 38 39

472

Переклад з івриту Любові Шейнер, примітки Наталії Риндюк

40 Мойсей Акімович Гінсбург (1851, Одеса – 1936, Париж) – щедрий благодійник, член правління Петербурзької єврейської общини. Саме на його кошти на П’ятій лінії Василівського острова був зведений 1911 року будинок № 50, який спочатку призначався для єврейської богадільні, а згодом там облаштувались також різні єврейські установи, в тому числі Курси сходознавства, Єврейське товариство заохочення художників, ЄІЕТ та Єврейський музей. Цікаво, що в народній пам’яті петербурзькі благодійники Гінзбурги, Гінцбурги та Гінсбурги поєднались у збірну постать «барона Гінзбурга» (див. Бейзер М. Евреи в Петербурге. – С. 131), і саме так ‒ «Гінзбург» ‒ по всьому івритському тексту називає Ґур-Ар’є і членів родини Гінцбургів, і Мойсея Гінсбурга.

473

Іцхак Ґур-Ар’є АН-СЬКИЙ – ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

тисяч. За приблизною оцінкою Ан-ського, цього яскравого матеріалу вистачило б на книгу в 40 томах. Усі матеріали зберігалися в музеї в Петербурзі, який був заснований, якщо я не помиляюся, за сприяння відомого в столиці багатія Гінсбурга40 – «японця» (на відміну від дому барона Гінцбурга). Прізвисько «японець» він отримав, коли був підрядником та постачальником російської армії під час Російсько-японської війни та зумів розбагатіти й увійти до найвпливовіших кіл тогочасної Росії. Ми сподівалися класифікувати матеріал, опрацювати його та опублікувати, але завадила Перша світова війна, а потім і більшовицька революція. Коли більшовики захопили владу, Ан-ський втік з Росії до Вільно, де занурився в етнографічну роботу. Звідти переїхав до Варшави, захворів і помер в листопаді 1920 року. Було б бажано увіковічнити пам’ять про Ан-ського в Ізраїлі, заснувавши етнографічний музей, який носитиме його ім’я, подібно до того, як сам Ан-ський усе своє життя беріг у серці думку про Єрусалим. У своєму заповіті він передав третину зібраного етнографічного матеріалу майбутньому етнографічному музею в Єрусалимі.

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ» Серед різних типів, які створює єврейське життя, є такі, що відмирають. Змальовувати живих людей – насолода. Описувати типи, які вмирають, – обов’язок. Вони просяться: малюйте нас, опишіть нас, хай нас не забуде прийдешнє покоління. Шолом-Алейхем

Значення творчості Шолом-Алейхема для єврейської культури важко переоцінити. У розповіді про історію єврейського (їдишиського) театру в Україні мимоволі зауважуєш, що програмними, етапними постановками провідних театральних колективів часто були саме інсценізації творів видатного письменника, який найповніше втілив національний характер, відбив прагнення та здатність єврейського народу до відродження. 1928-го р. у Києві відкрився державний єврейський театр під керівництвом Захарія Віна. Ставлячи перед новоствореним театром амбітне завдання – стати їдишиським культурним центром для єврейського населення міста, – художній керівник наголошував на необхідності ознайомлення глядача з кращими зразками класичної національної драматургії. Перший сезон театр розпочав виставою 474

475

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

«Дер Ойцер» («Скарб») за Шолом-Алейхемом (реж. – З. Він, 1928 р.). Критика позитивно оцінила першу спробу театру, визначивши жанр вистави як «історичний гротеск», а крім того, відзначила «належний художній рівень усього акторського ансамблю». 1930-го року Київський «ГОСЕТ» очолив режисер МХАТу Борис Вершилов. Із приходом нового художнього керівника у театрі визначилися і нові напрямки репертуарної політики – виробничий та героїко-патріотичний. 1934-го театрові було надано статус Всеукраїнського. У цей період змінюється і репертуарна політика театру. Якщо на початку свого перебування на посаді художнього керівника Київського «ГОСЕТу» Б. Вершилов в основному зосереджується на єврейській та російській радянській драматургії, то з середини 1930-х рр. відчутнішим стає його потяг до класичного національного репертуару. На київській єврейській сцені з’являються «Міреле Ефрос» Я. Гордіна, «Дер ерштер їдішер Рекрут» («Перший єврейський рекрут») за І. Аксенфельдом. 1937-го р. на чолі Київського «ГОСЕТу» стає талановитий режисер Наум (Нохем) Лойтер. І першим спектаклем, поставленим Н. Лойтером, була інсценізація повісті Шолом-Алейхема «Стемпеню». Режисер поставив спектакль у м’яких, ніжних тонах, яскраво відобразивши своєрідність шолом-алейхемівського стилю. Головними у виставі були теми митця, що задихається в умовах містечкового оточення, та жінки, яку традиції та вікові устої позбавляють права любити. У ролі «скрипаля від Б-га» Стемпеню з веселої компанії весільних клезморім – натхненного, пристрасного – виступив актор Мойсей Ойбельман. Роль його коханої Рохеле ніжно і проникливо виконала Шева Ейлішева. Окрім виконавців головних ролей, акторським успіхом став образ Фрадл, дружини Стемпеню, в яскравому виконанні Шеви Фінґерової. Її Фрадл – справжня «козир-молодиця» – смілива, різка, діяльна, актриса відмовляється від традиційного трактування своєї героїні як суто негативної. Енергія, мажорні тони образу Фрадл прекрасно відтіняли тендітний, сумний образ Рохеле. Ці два жіночі характери, такі різні та по-своєму привабливі, створювали два «полюси» вистави, між якими борсається бентежна душа Стемпеню.

Мистецтво

Критика відзначала також цікаві і вдалі масові сцени, які показували будні та свята єврейського містечка, були мальовничим тлом, на якому розвивалися стосунки головних героїв. «Я вважаю, що єврейські музиканти – це особливий світ, який заслуговує на більш уважне спостереження, ніж це зроблено у моєму романі», – писав Шолом-Алейхем. Театр прийняв слова автора як керівництво до дії. Особливо запам’ятовувалася початкова сцена весілля, яке проходило традиційно – з капелою музикантів, зі скоморохом-бадхеном (у ролях клезмерів виступали такі талановиті актори, як Лазар Калманович, Гірш Вайсман, Мойсей Теплицький, Ісак Альперович). З моменту прем’єри «Стемпеню» твори Шолом-Алейхема вже не сходили з київської єврейської сцени. Наприкінці 1930-х років готувалося відзначення 80-річного ювілею письменника. 1938-го року світло рампи побачила легендарна вистава Київського «ГОСЕТу» «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник», інсценізація Є. Добрушина та Н. Ойслендера). Для постановки було запрошено Льва Литвинова, режисера Мінського «ГОСЕТу», оформив виставу Є. Кордиш. Про особливості спектаклю пише театральний критик Хаїм Токар: «Цей спектакль ми бачили в нас під час гастролей московського ГОСЕТу. Літературний сценарій, який іде в київському театрі, той же, що і в московському, тих же авторів – Добрушина і Ойслендера. Але спектаклі обох театрів – різні. Творчість ШоломАлейхема така багатогранна, що вона дає змогу майстрам сцени користуватися своїм індивідуальним художнім почерком. Якщо в московському ГОСЕТі «Тев’є» трактований як патетична трагедія, то в київському театрі дана лірично-побутова драма. Якщо в московському ГОСЕТі шолом-алейхемівський текст скоротили, поступившись місцем перед органічно-музикальною тканиною спектаклю, то в київській постановці наголос зроблено на значно ширшому використанні шолом-алейхемівського слова». Новели, що створюють цикл про Тев’є-молочника, Шолом-Алейхем писав протягом кількох десятків років. Тев’є у виконанні одного з найдосвідченіших акторів театру Лазаря Калмановича нібито зійшов зі сторінок шолом-алейхемівської прози. Невтомний трудівник, містечковий філософ, його не в змозі зламати ніякі життєві негаразди. Він – сутність єврейського народу, його символ. «У центрі 476

477

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

спектаклю – заслужений артист УРСР Л. В. Калманович. Ми знаємо його як талановитого майстра, але признаємося, що такого творчого діапазону не чекали. Гадаємо, що тут, звичайно, зіграв велику роль автор. Ось що значить твір великого художнього звучання! У талановитого артиста при ознайомленні з таким матеріалом виростають крила. Калманович-Тев’є – це кремезний дуб, коріння якого глибоко увійшло в землю. Калманович-Тев’є – це дерево, в якого широко розрослося могутнє гілля, таке ж, як і він, – його чудові діти. М’яка людська доброта, теплий гумор, оптимізм людини, яку не зігнули бідування, що, мов із рогу достатку, сипалися на його голову – ось який Калманович-Тев’є!». (Х. Токар) Слова у фіналі: «Допоки душа тримається в тілі, їдь далі, Тев’є!» – у Лазаря Калмановича звучали оптимістично, незважаючи на те, що герой зі своєю родиною і нехитрим скарбом вигнаний з рідної Анатівки, попереду – нескінченні мандри і непевне існування. «Ніжну матір, тиху і добру, яка згинається під тягарем нестерпного життя – такою малює дружину Тев’є – Ґолду артистка Померанц. Цю ж лінію веде і старша дочка Тев’є – Цейтл (артистка Бурсак). Уперту в прагненнях передову жінку своїх днів, подругу революціонера, яка поділяє його долю в царському засланні, переконливо показує артистка Ротенберг. Міцну сильну натуру, яка сміливо рве кайдани релігійних забобонів, незважаючи на ніжну любов до батька, який спочатку суворо відкидає її шлюб з українським хлопцем, талановито зображує артистка Фінґерова (Хава). Добре вдається артистці Томській дитяча жвавість Бейлки. Колоритну фігуру урядника створив артист Альперович. Невеликі ролі Педоцера і м’ясника Лейзер-Вольфа знайшли вдалих виконавців в особах Слонімського і Рубінштейна. Спектакль «Тев’є» – безперечне досягнення театру, на таких спектаклях зростає театр, зростає його культура». Л. Калманович залишався єдиним виконавцем ролі Тев’є, поки влітку 1939 року на гастролях у Ленінграді в актора не стався інфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого виконавця – актора і режисера Абрама Нугера. Ось як він пізніше написав у спогадах про свого старшого товариша: «Про Калмановича слід сказати, що це був актор від соків землі. Не вмів він грати впівголоса,

Мистецтво

впівсили, і завжди був щирий. Нохумце-Хане-Двойрес в «Міреле Ефрос» він грав як Б-г. А Сендер Бланк! Його Сендера Бланка розцілував би сам Шолом-Алейхем!» Сатирична комедія «Сендер Бланк» (реж. А. Нугер, худ. Є. Кордиш) з’являється на сцені Київського «ГОСЕТу» наступного, 1939го року – у ювілейний рік письменника. Інсценізацію роману Шолом-Алейхема «Сендер Бланк та його сімейка» зробив актор театру Мойсей Ойбельман, який також мав неабиякий хист до літератури. Сам автор називав цей свій твір «романом без роману» в тому сенсі, що у ньому відсутня традиційна любовна інтрига. Натомість «у цьому творі Шолом-Алейхем багато сатиричної отрути вилив нa голову єврейської буржуазії, яку він гостро ненавидів. Він роздягнув її донага. І вона постала у всьому своєму огидному «блиску». Шолом-Алейхем часто у своїх творах, де він змальовує звичаї і побут єврейської буржуазії, звертає свій погляд до тих, хто за шматок хліба змушений її обслуговувати. Оцим найманим рабам, які за своїм розумом і етичним началом завжди у автора вищі за панів, автор дає можливість їдко характеризувати своїх владарів. Інсценувальник ввів образи слуг, запозичивши їх з інших творів Шолом-Алейхема. В їхніх репліках малошановна сімейка Бланк вийшла мерзенною, якою вона і є насправді. Режисер Нугер зробив наголос на суспільній сатирі, що є в «Сендері Бланку», і досяг помітного успіху». (Хаїм Токар) Багатій Сендер Бланк оголошує себе невиліковно хворим, щоби перевірити, як поведуться його рідні. І хижа «сімейка» одразу ж круками злетілася ділити спадщину, хоча Сендер помирати і не збирався. Пришкандибала навіть тітонька Добруш, старенька сестра Сендера Бланка, щоб також відтяти свій шматок спадку. Цю гострохарактерну роль майстерно, з великим гумором грала одна з найстаріших актрис театру Софія Ейдельман, яка свого часу була партнеркою по сцені легендарної Естер-Рохл Камінської. «Є в цій п’єсі маленька, майже епізодична роль присяжної плакальщиці. Це неодмінний атрибут містечкового дореволюційного побуту. Її грає артистка Ейдельман. Грає так яскраво, показуючи таку сценічну культуру, що цю фігуру важко забути. Ми зупиняємося на цьому образі тому, що він створений однією з найкультурніших артисток дореволюційного 478

479

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

єврейського театру». (Х. Токар) Яскрава театральність, народний гумор, сатиричні óбрази – ось складові успіху постановки. «Заслужений артист республіки Калманович показав мерзенний образ єврейського буржуа Сендера Бланка – його хамство, жадобу наживи, готовність переступити через сльози, горе, аби задовольнити свою пристрасть до грошей. Яблуко падає недалеко від яблуні. Дочку Сендера – Ревекку грає зі сценічним блиском артистка Ейлішева. Нестримний егоїзм, готовність на всі підлоти, щоб привласнити батьківське добро – така гідна спадкоємиця свого батька Сендера Бланка у виконанні артистки». Сезон 1939–40 рр. Київський Всеукраїнський «ГОСЕТ» зустрічає з новим художнім керівником. До Києва приїздить актор і режисер Мойсей Ґольдблат – визначна особистість у царині єврейського театру. З приходом М. Ґольдблата в театрі настає період творчої стабільності, з ним Київський «ГОСЕТ» пройде весь свій подальший шлях. Першою постановкою нового головного режисера на київській сцені була історична трагедія Самуїла Галкіна «БарКохба» («Син Зірки», худ. Н. Альтман). Мойсей Ґольдблат на сцені Київського «ГОСЕТу» одразу проявив себе і як талановитий актор. 1940 року він виступив у головній ролі Шимена-Елі у виставі «Дер фаркішефтер Шнайдер» («Зачарований кравець») за Шолом-Алейхемом (реж. Л. Литвинов, худ. Н. Альтман). «Київський єврейський театр, вступаючи в нову фазу свого творчого життя, невипадково звернувся до Шолом-Алейхема. Чудесна казка про зачарованого кравця ніби чекала на те, щоб вдруге ожити, в новій якості, одягнувшись в яскраве театральне вбрання. Заслуга інсценувальника цього твору – артиста Київського єврейського театру М. Ойбельмана – полягає в тому, що йому вдалося створити сценічний варіант «Зачарованого кравця», в якому цілком зберігся ідейний зміст шолом-алейхемівського твору <…> Інсценувальник не тільки глибоко відчув тексти ШоломАлейхема, – він багато побачив і зрозумів з підтексту, читаючи, так би мовити, і між рядків. Інсценувальник талановито передав не зовнішність, не «букву», а саму душу цієї надзвичайної казки. Галерея шолом-алейхемівських образів набула закінченого, в розумінні театральному, – вигляду.

Мистецтво

Режисер спектаклю засл. арт. БРСР Л. М. Літвінов видобув з художньої скарбниці творчості Шолом-Алейхема його ліричний гумор, натхненну поетичність і пристрасну думку. <…> Елементи «народної гри», низку умовностей у побудові спектаклю (інтермедії, прекрасна сцена сну), загострені, з елементами гротеску, характеристики деяких образів, ритмічність акторського виконання у спектаклі роблять «Зачарованого кравця» дуже цікавою художньою подією на нашій сцені. Театр своєю цікавою роботою довів, що Шолом-Алейхем – не сміхотливий оповідач, не обмежений побутовий письменник, а проникливий філософ, який уміє художньо узагальнювати життя, пізнаючи його і вивчаючи гострим усеосяжним поглядом людини благородної, щирої і насамперед – розумної. Розумної – у всьому». (Х. Токар. «Шляхом шукань») Своєю акторською грою Мойсей Ґольдблат наблизився до невичерпної теми світового мистецтва – теми «маленької людини». «Сміх крізь сльози» – так колись визначив Шолом-Алейхем особливість свого творчого кредо, і тому жанр вистави – трагікомедія – найбільш точно відповідав суті шолом-алейхемівської прози. Х. Токар зазначає, що «…найяскравішим у цьому спектаклі є образ кравця у виконанні заслуженого артиста РРФСР орденоносця М. Ґольдблата. Київ знає цього артиста з його багаторічної роботи в Московському ГОСЕТі, але в такому творчому розквіті, на такому художньому піднесенні ми бачимо його вперше. В образі кравця Шимона-Елі схрещуються ідейні і стильові тенденції всього спектаклю. Трагічна нотка, яка звучить у вустах артиста, коли він співає пісеньку: «Ти, Шимон-Еля, п’ятдесят років уже бідняк, і бідняком, з Божою допомогою, лишишся», – визначає весь стиль спектаклю і настрій цієї ліричної трагікомедії. Пластичний малюнок образу кравця у виконанні М. Ґольдблата гранично виразний. Артист надзвичайно музикальний і ритмічний, культура слова у нього не залишає бажати нічого кращого. Він глибоко розкриває найтонші душевні переживання свого героя. Все у нього внутрішньо виправдане. Погляньте на Шимона-Елю – Ґольдблата, коли він мріє, як про недосяжний ідеал, про «цибулю з редькою в салі», – в той час, коли 480

481

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

йому доводиться задовольнятися шматком хліба, черствим, наче підошва. Ось він узявся було їсти, та раптом його погляд упав на поснулих голодних дітей. Щось зупинило його рух, вбило бажання… Діти прокинулись. Сантиметром Шімон-Еля – Гольдблат відміряє дітям по шматочку хліба, розраховуючи так, щоб дещо від цього «добра» ще лишилось на вечерю. Зовні це дотепна гумористична сценка, але артист уміє розкрити її глибокий, драматичний зміст, показати глядачеві зворотну сторону медалі. <…> Важко забути монолог у заключній сцені божевілля. Жодного натяку тут немає на «клінічні» вправи, такі традиційні на сцені в аналогічних випадках. Фінальна сцена вражає весь глядацький зал». Рецензент докладно й предметно розбирає не тільки гру провідного актора, хоч якою б талановитою вона не була. Х. Токаря не менше цікавлять і виконавці невеликих другорядних ролей, з яких складається достовірна картина життя-буття єврейського містечка, так точно описаного Шолом-Алейхемом. «Дуже порадував нас акторський колектив, що брав участь у створенні спектаклю. Такої стрункості ансамблю, як у цьому спектаклі, раніше не було на сцені Київського єврейського театру. У цьому спектаклі немає великих ролей, крім центральної постаті кравця Шимона-Елі. Вся трудність полягала в тому, щоби переконливі, узагальнюючі та яскраві образи були створені на матеріалі маленьких ролей. Театр доручив ці «малі» ролі провідним акторам і актрисам. Навряд чи вони мали спочатку бажання займатися «дрібницями», – тепер же, коли відзначена критикою і глядачем перемога ансамблю, і вони, мабуть, прийшли до думки, що можна і треба і в малій ролі бути справжнім художником і творцем. Цю думку достатньо переконливо довели артистки Р. Яцовська, А. Шейнфельд, Є. Томська в талановито поставленому і розіграному епізоді «хедеру». Те ж саме бачимо ми і в сцені «халястра», коли голота веселиться в халупі Шимона-Елі. До ряду значних акторських удач справедливо відносять роботу арт. Л. С. Хейфеца (Хаїм-Хоне): його дивні звички, манера розмовляти, повільний жест – усе це живе втілення давно відмерлого вже в нас типу меламеда, який різками, штурханами втокмачував схоластичну «премудрість» Талмуду і засмічував голови веселої

Мистецтво

голодної дітвори, що тяглася до світла, до повітря, до сонця. Я. Гольман знайшов багато вдалих дрібних штрихів, щоб показати соковитий образ містечкового «скомороха». «Козак-баба», що крутить своїм чоловіком, як трапиться, а сама чимало страждань зазнала у своєму гіркому житті – такою показала засл. арт. УРСР А. Сонц дружину кравця – Ціпе-Бейле-Рейзел. У патріархальному єврейському містечку був дуже поширений тип жінки, яку іронічно називали «тихо-мовчазною». Насправді її рот не закривався ні на мить, розмова з нею була справжньою мукою для того, хто ставав її «співбесідником». Саме такою показала артистка Ейлішева дружину козодоївського меламеда». Вистава «Зачарований кравець» привернула увагу і київської публіки, і театральної спільноти як визначне мистецьке явище на столичному кону. Якщо Мойсей Ґольдблат для свого режисерського дебюту на сцені Київського «ГОСЕТу» обрав масштабну історичну трагедію «Бар-Кохба», в якій показав себе майстром масових сцен та прихильником високого романтизму, то його перша акторська робота Шимона-Елі у «Зачарованому кравці» презентувала його як вправного та гранично щирого виконавця, здатного показати справжню велич «маленької людини». У важкі роки Другої світової війни постановки творів ШоломАлейхема залишалися в репертуарі Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». До середини липня 1941-го р., як і всі інші театри м. Києва, єврейський театр було евакуйовано. Трупа розпалася; зібрати її вдалося тільки 1942 року у м. Джамбулі (Казахстан). В евакуації у Джамбулі базою «ГОСЕТу» стало приміщення Казахського театру. Дві трупи – місцева і єврейська – працювали по черзі. Були відновлені кращі старі вистави, серед яких були і «Тев’ємолочник», і «Зачарований кравець» за Шолом-Алейхемом. Вистави йшли їдишем, але незнання мови аніскільки не заважало глядачам сприймати і розуміти те, що відбувалося на сцені. 1944-го року, після визволення України, була проведена реевакуація Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу». Але у Києві місця єврейському театрові вже не знайшлося. До зведення нової будівлі «ГОСЕТ» було розміщено у м. Чернівці. Сподівалися, що тимчасово, а виявилося – назавжди, до самого закриття. 482

483

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

На осінь 1945-го року планувалося відзначення на державному рівні 20-річчя заснування І Всеукраїнського державного єврейського театру (м. Харків, 1925 р.), і єдиний у повоєнній Україні «ГОСЕТ» запрошують до столиці з кращими виставами. До гастролей «ГОСЕТ» готує нову постановку «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’ємолочник»), виконавцем головної ролі і режисером якої виступив Мойсей Ґольдблат. Вистава відзначалася прекрасним акторським ансамблем. Гастролі тривали понад місяць, і на всіх виставах зал Театру оперети був переповнений. В ознаменування великих заслуг театру, зокрема у роки війни, «ГОСЕТу» було присвоєне ім’я Шолом-Алейхема. Київський глядач переконався, що тяжкі роки війни й евакуації не позбавили «ГОСЕТ» ані акторської майстерності, ані ансамблевих якостей, ані талановитої режисури. Проте після гастролей театрові довелося повертатися до Чернівців. 1946-го р. театр ім. Шолом-Алейхема поставив спектакль за інсценізацією його роману «Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зірки», реж. М. Ґольдблат, худ. Л. Файленбоген, Г. Кеслер). Тема вистави була особливо близькою діячам єврейського театру: тяжкі долі мандрівних артистів, складний шлях до успіху, колючі терни жаданої слави... В ролі Рейзеле виступила Софія Лейман. Ця робота стала тріумфом талановитої артистки, її найкращою роллю. Здатність С. Лейман перевтілюватися, імпровізувати давали глядачеві можливість побачити, як дівчина з бессарабського містечка, дочка кантора, стає видатною співачкою Розалією Співак. На створення образу працювало все: чудові зовнішні та вокальні дані, милозвучна мова, сценічний шарм. Новими гранями у виставі розкрився талант Семена Бідера, який раніше грав переважно негативні ролі – а тут він створив проникливий і темпераментний образ талановитого актора Лео Рафалеско. Яскраво й виразно, соковитими народними барвами змалювала типаж містечкової «примадонни» Брайнделе Козак провідна характерна актриса трупи Шева Фінґерова. Вистава вийшла ліричною та піднесеною. За визначенням глядачів, за всі п’ять років роботи київського «ГОСЕТу» в Чернівцях саме вистава «Мандрівні зорі» стала найвизначнішою подією театрального життя, безперечним успіхом режисера, виконавців і всієї трупи.

Мистецтво

У грудні 1948-го р. театр відкрив сезон новою постановкою шолом-алейхемівського «Сендера Бланка» (реж. А. Нугер). Ця вистава не повторювала довоєнну. В ролі зловісного багатія Сендера Бланка виступив один з провідних акторів «ГОСЕТу» Дмитро Жаботинський. А от у знаковій ролі тітоньки Добруш глядач знову побачив Софію Ейдельман. 1949-го року економічне становище театру різко погіршується – «ГОСЕТу» відмовлено у державній дотації. Театр ім. Шолом-Алейхема з усіх сил намагається вижити, залишитися «на плаву», залучити публіку. Задля цього терміново ставляться нові й нові вистави. Так, протягом 1949 року театром було показано 13 прем’єр! Але збори були не в змозі перекрити навіть витрати на постановки. Наприкінці того ж року театр ставить знамениту комедію Шолом-Алейхема «200 000» («Великий виграш», реж. – М. Гольдблат, худ. – Г. Кеслер, комп. – С. Штернберг). Історія про те, як бідний кравець Шимеле Сорокер раптом одержує 200 тисяч по виграшному білету, втрачає багатство і знову повертається до своїх «ножиць і прасок» – надзвичайно популярний шолом-алейхемівський сюжет для театру. Проте постановка цього шедевру зазвичай ставала певним випробуванням для колективу. Складність полягала у тому, що на тривалий час еталоном постановки означеної п’єси стала вистава Московського «ГОСЕТу» 1923-го р. з яскравими роботами С. Міхоелса, В. Зускіна, С. Ротбаум. Слід зазначити, що дублером Міхоелса-Сорокера тривалий час був випускник студії, а згодом – актор Московського «ГОСЕТу» Мойсей Ґольдблат, натепер – чинний художній керівник Всеукраїнського єврейського театру. Цілком природно, що саме він і виступив у головній ролі кравця, справжню людську натуру якого не може змінити ані багатство, що просто впало на голову, ані його раптова втрата. Тепер, після вбивства Міхоелса, про гротеск і ексцентрику 20-х не йшлося, але вистава була позначена яскравою театральністю, м’яким шолом-алейхемівським гумором. Проте цій веселій виставі судилося зовсім коротке і невеселе життя… У лютому 1950 року комісія Комітету у справах мистецтв ухвалила рішення про закриття Чернівецького державного театру імені Шолом-Алейхема «у зв’язку з нерентабельністю». А завершити історію єврейського театру в Україні судилося також виставі за 484

485

Ірина Мелешкіна ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ НА СЦЕНІ КИЇВСЬКОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО «ГОСЕТУ»

твором Шолом-Алейхема – «Ді блондженде Штерн» («Мандрівні зірки»). В останній вечір у театрі був переаншлаг. Ось як згадує очевидиця закриття театру – Вікторія Горгун, дочка актриси трупи Софії Пемової, про останній спектакль: «Це було взимку 1950 року в Чернівцях. Актори вже знали про закриття театру, але про це якось дізналися і глядачі. Всі квитки на виставу «Мандрівні зірки» були продані, і я пам’ятаю, що навіть проходи були заповнені людьми. Це було страшне, мовчазне прощання. Час був жахливий. Усі єврейські театри були закриті, багато акторів – заарештовані. В залі де-не-де були чутні ледь стримувані ридання. Коли скінчилася вистава, пролунав грім аплодисментів. А потім знову гробове мовчання. Ніхто з глядачів не хотів виходити із зали. Всі довго мовчки стояли. Потім повільно розійшлися по домівках. Актори залишалися в театрі майже до світанку, прощаючись з усім, чим жили, чому присвятили найкращі роки. Всі плакали, і я також сильно плакала, до мене підійшов Мойсей Ісакович Ґольдблат – художній керівник театру, та їдишем сказав мені: «Вікале, не треба плакати», – а в самого очі повні сліз. Ніколи я не зможу забути цей день…» Так, останнім з-поміж єврейських театрів Радянського Союзу завершив свою роботу Київський «ГОСЕТ». На сцені Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу», який в останній період своєї діяльності носив ім’я Шолом-Алейхема, творчість класика єврейської літератури отримала яскраве повнокровне втілення. Вищезазначені вистави переконливо свідчать про це.