– Ні – не купила, – кажу. – Невже сама сотворила? – Не сама – мені мій бухгалтер допомагав. – Виходить, я його недооцінювала. Думала, він зануда. А ти, бач, правильний вибір зробила, – несподівано каже подруга. Кому, як не мені, знати, що вона мого чоловіка добрим словом зроду не жалувала і взагалі терпіти не могла. – Та не вибирала я його, – кажу. – Вибирають тоді, коли немає почуття, а я сходу — по самісінькі вуха... Знаєш, він у мене такий розумний, у нього в голові комп’ютер. – Ой, ні – про комп’ютер не треба. Мій вже скоро задимить. Повіриш, Томмі коло нього і снідає, і вечеряє, і... А я про шведа – ні слова. Затялась. І взагалі, на своїх психологічних вправах поставила хрест, щоб бува чого не вийшло. Посиділи довгенько. Не одне горнятко кави випили. Позгадували, позітхали, пошушукалися, навіть порюмсали – відвели душу перед розлукою. На завершення запитую: – Коли рушаєте? – Ет, – відмахується Варочка. – Не питай – сама скажу. В душу я лізти не стала, бо відчула, що там і без мене шкребе. Розставалися ми того вечора з подругою так, ніби перед війною, навіть почоломкалися, чого раніше ніколи не робили, бо ні я, ні вона не любили «лобизанія» між жінками, а як бачили чоловіків, які виціловуються нехай і на сцені, то відверталися і нищечком спльовували. Додому я прийшла того вечора пізненько і, зазирнувши одним оком до кімнати, переконалася, що мій геній продавлює останню пружину на дивані. Бігцем шмигнула до кухні. Заторохкала горщиками, натякаючи, що підсолоджу свій прогул смачною, нехай і запізнілою вечерею. Щойно пузатенькі карасики обсмажилися з одного боку і нашатковані огірки та помідори утворили салатну масу, чекаючи заправки, шандарахнув телефонний дзвінок. На ходу витираючи руки, я помчала до вітальні і схопила слухавку. – Їдь до мене! – почула я Вароччин голос, від якого шпиляло струмом високої напруги – Та ти що?!
78 | Проза