– Господь нас учить правди і любові, Ми всі брати – у радості й журбі.. Спинітеся, не треба злоби, люди!.. – У відповідь звірячий рик з імли: – Ти що, берешся захищать Іуду? Чи ж не жиди Ісуса розп’яли?! – І по руці, що ревно всіх хрестила!.. Упали: хрест і пастир теж – на брук... Сурма Господня в небі просурмила Хвалу кінцю важких стражденних мук. І дзвін озвався вірі в обороні, І похлинувсь погром у тому дзвоні...
ТРИ ЦВИНТАРІ Мале моє містечко. І цвинтарі малі. Їх три. Аж три? Занадто для мудрості моєї: На цім от православні лежать в сирій землі, Там – римського обряду, на третім – іудеї. Всі три – немов сусіди у загорожі меж. На це мале містечко чи ж одного не досить? Коли пліч-о-пліч люди, дивились в небо те ж, Пили з криниць тих самих, в одних купались росах. Пройшли над ними війни, погроми-громи, – гей, Чи ж мало пережито у радості та скруті? Тепер лежать осібно поляк та іудей, Осібно українець – і все ж навіки скуті, – Тим, що єднало перше, що не загине, ні, Тим, що росло й міцніло у днів бездонних тлумі. І тут і там могили, печальні та сумні, І тут і там дерева схилилися в задумі:
Олександр Лізен ТРИ ВІРШІ | 161