– тобто конструктивістична бганка пелюсток починає "кущитися" зверху вниз у межах холодних бронзово-сірих тонів і напівтонів. Ми ніби відчуваємо, як "Той, що у скелі сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю" 65. Тут не слід шукати якихось проявів безпредметності, навпаки – чистий чуттєвий символізм пелюсткових форм у дотичності один до одного узгоджує світобачення майстра зі світобаченням великої поетеси. Безперечним є те, що Олексій Макаренко шукав у драмі-феєрії Лесі Українки сюжетність, виявляючи відверте зацікавлення драматичною колізією, де міфологічна (і в той же час життєва) історія не тільки переказана словами, але й відображена дійством. Проте час від часу у майстра народної творчості виникає бажання віднаходити власні образи без зовнішнього впливу на його асоціативне мислення, ось чому ми можемо побачити у його доробку образи, які не спираються на якусь сюжетну драматичну дію. Значимість чистого платковізму у цих розписах абсолютно не змінюється, а лише у деякій мірі зміщується від драматичної подієвості до портретного позування з властивим лише Олексію Макаренку ліризмом і міфологізмом. Але тут неприховані елементи емоційності й поетичної схвильованості ("Польова царівна", 1991р.), виваженої самозакоханості ("Виринає", 1984 р.) і навіть щиросердного істеричного сміху ("Водяник", 1981) співзвучні з пластичними думками майстра розпису, які хоч віддалено стривожені тонким і в той же час глибинним словом Лесі Українки, але бажають, "не лишаючи світу трьох вимірів", йти у світ сучасної міфологізації й фольклоризації, де макаренковій пелюстці як основному чиннику образомислення і міфотворення випадає нагода бути усталеною медитативною формою, опертям якої є перш за все людиноподібність з прямим натяком на манери поведінки, характерними лише тваринному світу. Тут мається на увазі образ Водяника, який своєю позою сидіння нагадує жабу на круглому листку річкової білої лілеї. У цьому творі поруч зі світлоносністю барв пелюсток активну роль для передачі внутрішнього стану міфообразу відіграє динаміка ліній самої композиції. Їх примхливість і водночас химерність вибудовують не лише контури образу володаря сумнівно сумирної і загадкової стихії багновища, але й народжують сильну звукову хвилю крику-сміху, бажанням якого є втрутитися у рабську терпимість і "мовчанку" самого життя. А це вже сміливий крок до проблем сьогодення. Темне тло твору сприймається глядачем просторово,
63
65
там же, С. 270