Issuu on Google+


Îáðàç Ìàòåð³ Áîæî¿ ç Äèòÿòêîì ²ñóñ (Õóä. Ãàíñ Çàöêà (1859-1949), Àâñòð³ÿ)


3(74) 2012 РЕЛІГІЙНИЙ ЖУРНАЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ РОДИНИ Заснований у 2000 році Засновник: Релігійне видавництво “Добра книжка” Періодичність: раз у два місяці Реєстраційне свідоцтво КВ № 5359. Індекс: 23979 Головний редактор Роман БРЕЗІЦЬКИЙ Редакційна колегія: єп. Станіслав ПАДЕВСЬКИЙ єп. Маркіян ТРОФИМ’ЯК єп. Роман ДАНИЛЯК Неоніла СТЕФУРАК

ЗМІСТ 1. Освячені в істині Наталя Назар Блаженний Василій Величковський: “дванадцятий” ісповідник Матері Божої ....................... 2 2. Досконалість серця о. Теофан Гето Духовна боротьба ............................................................... 4 3. Пізнання істини Микола Бердяєв Про гідність християнства і негідність християн (зак.) .. 7 4. Дорога пізнання Я був атеїстом ................................................................................ 11

Відповідальний секретар

5. Історія Церкви

Йосиф ВОРОБЕЦЬ

Віктор Заславський Чому і як виникла Унія? ................................... 13

Літературний редактор Ольга ЛОЗА

6. Голос Марії

Оксана ПРИЙМАК-ВАСЮТА

Nuccio Quattrocchi

Обкладинка Богдан СОЙКА Технічний редактор Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Ольга КОВАЛИШИН

© Релігійне видавництво “Добра книжка”, 2012 Адреса редакції: вул. Б. Хмельницького, 35/3а, м. Львів, 79019 тел.: (032) 261-55-74, факс: (032) 261-55-74 e-mail: gbook@ukrpost.ua web: www.gbook.lviv.ua Магазин: вул. Куліша, 22/3а, м. Львів, 79058 тел.: (032) 272-69-72 Друк: ПП “Добрий друк”, ЕДРПОУ 35444562, Свідоцтво СВС ДК №3096, тел. (032) 220-15-76 Наклад: 2000 примірників.

Молитва і навернення ................................... 19 о. Євгеній Сьпйолек Наші серця .................................................... 20 о. Євгеній Сьпйолек Прив’язані до землі ....................................... 21 7. Путь правди Роман Минуле, теперішнє, майбутнє ....................................... 23 8. Поетична сторінка Наталя Крісман Майдани наших душ чекають воскресань! ....... 28 9. Світло любові Йосиф Воробець Меджуґор’є очима українців .................................. 30 До уваги читачів нашого часопису! Віднедавна Ви маєте змогу прочитати або завантажити усі номери нашого журналу з 2000 року в інтернеті за адресою www.gbook.lviv.ua А також, просимо Вас надсилати до редакції поштою або на електронну скриньку gbook@ ukrpost.ua якісні світлини ікон, образів, парафіяльних храмів, дітей (рубрика “Діти України”) і т.д., найкращі будуть надруковані на сторінках часопису.


ОСВЯЧЕНІ В ІСТИНІ

Блаженний Василій Величковський: “дванадцятий” ісповідник Матері Божої (1.06.1903-30.06.1973)

Бл. Василій Величковський

Після ексгумації останків, трумна під дією повітря до вечора зтрухлявіла, окрім кількох елементів – експонатів для музею, а його тіло залишилось нетлінним. Це була красномовна промова Небесного Отця про Свого вірного сина, який переніс усе жахіття безбожної системи, але своєї віри та Христової Церкви не зрікся. Його чернече та священиче покликання розвивалося в побожній християнській родині. Батько був священиком, мати – дочкою священика. Вступивши в Чин Найсвятішого Ізбавителя плекав глибоку набожність до Матері Божої Неустанної Помочі, найбільше цю набожність привила йому мама, яка

№3(74), 2012 2

під час місій у селі, які давали Отці Василіяни, посвятила сина Покрову Матері Божої. Василь Величковський завжди був вдячній ненці за християнське виховання. Уже як священик та чернець-редемпторист він напише: “Благословенна будь, мамо, що жертвувала за нарід сина-дитину”. Він помер для світа, але не загинув для Бога і народу. Він живе і житиме, і дає життя міліонам, бо він, Твій син, Місіонар Ісуса і Марії, Редемпторист». Господь кликав його до різних служінь: місіонар на Волині, ігумен монастиря в Тернополі, «капелан» для ув’язнених протягом десятирічного терміну відбування каторги (1945-1955), Єпископ Катакомбної УГКЦ (архієрейські свячення прийняв таємно у московському готелі з рук Митрополита Йосифа Сліпого 1963 року). Він завжди залишався вірним у подертих шкарпетках і мокрих порваних чоботах у люті сорокоградусні сибірські морози, ніколи не проклинаючи, а завжди благословляючи навіть тих, хто спричинив його страждання. Вдруге Владику Величковського арештували 1969 року. Основним звинуваченням було те, що у помешканні, де проживав Єпископ, знайдено рукопис книги “Історія Чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі”. Під час трирічного ув’язнення в м. Комунарськ (Луганщина) праведник зазнавав особливо нелюдських туртур: катування електрострумом, психотропні ін’єкції. Після звільнення у 1972 році Владиці дали документи особливого взірця, які, по суті, засвідчували вигнання Владики з терен СРСР, без права повернення. Він відвідав свою сестру в Югославії і на запрошення Митрополита Максима Германюка поїхав до Канади. Там і спочив 30 червня 1973 року. Боже Провидіння покерувало так, щоб земля червоного клена, Канада, в яку були спрямовані потоки першої хвилі мігрантів з України ще наприкінці ХІХ століття, схоронила нетлінні останки цього мученика за віру (храм Св. Йосифа, м. Вінніпег). Канадо, ти отримала нового місіонара, вуста якого замовкли, але нетлінне тіло і дух промовляє і пробуджує зі

Дiти Непорочної


ОСВЯЧЕНІ В ІСТИНІ сну секуляризму не лише українців, які в пошуках добробуту забувають про пошук Небесного Царства (“Шукайте насамперед Царства Небесного, а все решта вам додасться”, – каже Христос), але й людей інших національностей. Зібрано чимало свідчень про чудесне заступництво Владики, тілесні і духовні зцілення. Та й інакше бути не може, бо святі не вмирають, вони діють, як і діяли за життя – силою Божественної Вічної Любові. Якось на каторзі один співв’язень побачив у Владики вервицю і дуже здивувався. Молитву на вервиці Василій Величковський дуже цінував і всіх заохочував молитися на ній з довірою до Богородиці. А ця, на каторзі в його руках, була з нитки і «намистин», зроблених з чорного тюремного хліба, подібного своїми властивостями до глини… Мрією автора було те, щоб книга про чудотворну ікону побачила світ і була гімном-прославою Пресвятої Богородиці. Мрія здійснилася після його відходу до Неба. У вступі до книги Бл. Василь Величковський написав: “Гляжу на Твою Чудотворну ікону, моя Мати, слухаю Тебе, думаю про історію Твоєї ікони, про те, що інші написали, і пишу для Божої Слави і Твоєї, для спасіння душ рідного народу, і молюся. … Молюся, думаю і пишу, і цей маленький труд складаю до Твоїх стіп, як ювілейний подарунок вдячності за мій нарід, за твій нарід, о Моя Мати. ТВІЙ СИН”. Є одна цікава деталь. У книзі Владика Василь написав окремий розділ під назвою “Божа Мати Неустанної Помочі приготувала своїм поклонникам архієреям вінець ісповідників”. У цьому розділі подано імена одинадцяти Архієреїв УГКЦ, які у своєму пастирському служінні виявили себе правдивими шанувальниками Пресвятої Богородиці й поширювали Марійську побожність серед своєї пастви. Список розпочинався Митрополитом Андреєм Шептицьким, а завершував рідним братом Митрополита – Климентієм Шептицьким. Хронологія подій… Дванадцятим мав би бути він – Василій Величковський. Чому не вписане його ім’я, є очевидно, але легко уявити, що тоді, коли писав імена своїх попередників, мабуть, мав ще одну мрію, яка пронизувала його життя – бути вірним сином Марії. Він докладав зусилля, щоб ця мрія здійснилася, а свідченням цього стало те, що Богородиця також наділа на його голову вінець ісповідників. Нехай заповіт Владики допоможе і нам наполегливо йти до здійснення наших справжніх мрій і найважливішої мети:

Дiти Непорочної

На титульній сторінці антикомуністичного журналу – світлина Владики Василя Величковського з повідомленням про його арешт у 1969 р.

“...я до Вас взиваю – любіть Божу Матір, Пресвяту Богородицю. Не забувайте кожного дня вранці і ввечорі молитися! Коли ввійдете в яку прикрість, нещастя, коли починаєте якесь важне діло-завдання – до Богородиці вдавайтесь, моліться, моліться, моліться! Пресвята Богородиця помагала нашим козакам перемагати татар, турків і всіх ворогів. Так і Вам допоможе Божа Матір у всіх справах Ваших перемагати всі труднощі й виходити переможно по шляху рідного народу і св. Церкви його. Пречиста Діва завжди поможе Вам, щоб сповнилося все аж до останнього Вашого віддиху. Амінь!” (З промови Блаженного Василія Величковського. 24.08.1972 р.Б., Канада). (У Львові діє музей бл. Василя Величковського, де Владика проживав та служив Богові в часи тотального безбожництва: Пл. Соборна 11, 3. Години праці: 1100- 1600 (Вт. - Сб.). Наталя Назар

№3(74), 2012 3


ДОСКОНАЛІСТЬ СЕРЦЯ

ÄÓÕÎÂÍÀ ÁÎÐÎÒÜÁÀ Òîìó, ùî áîðîòüáà íàøà íå ïðîòè êðîâè ³ ïëîò³, à ïðîòè íà÷àë, ïðîòè âëàñòåé, ïðîòè ïðàâèòåë³â öüîãî ñâ³òó òåìðÿâè, ïðîòè äóõ³â çëîáè â ï³äíåáåñíèõ ïðîñòîðàõ (Åô. 6:12 ) Що таке духовна боротьба і як її провадити? Читаючи Святу Євангелію, ми можемо зустріти цитати, де говориться, що Царство Небесне здобувається силою, тобто тільки той, хто докладає зусилля, зможе його здобути. Без зусиль, праці над собою, духовної боротьби людина не може нічого осягнути. Сам Господь учить нас цього, (Див. Мт. 4, 1-11 ). Якщо Спаситель провадив боротьбу з сатаною, то ми тим більше повинні боротись і завжди пам’ятати про цю внутрішню боротьбу. Уже сама назва “духовна боротьба”, вказує на те, що це не є щось зовнішнє, а відбувається в душі на рівні думок, почуттів, бажань, бо там, усередині, є корінь всілякого гріха. “З серця людини виходить те, що її осквернює”, – сказав Ісус (Мр. 7, 20-23). У невидимій боротьбі йдеться найбільше про наші думки. Як млин постійно крутиться і щось меле, так і наш розум постійно працює, щось “перемелюючи”. Це можуть бути думки добрі та святі або погані та грішні. Святі Отці кажуть, що існує три види думок, котрі навідують: це думки, що походять від Бога; думки, що походять від злих духів; думки, що є плодом нашої розумової праці. Щоби правильно визначити, звідки виходить конкретна думка, потрібно мати хоч

№3(74), 2012 4

невеличкий досвід духовного життя, а ліпше знайти для себе духовного провідника, котрий може допомогти правильно розрізняти думки. Один з найвідоміших подвижників благочестя – святий Ісихій Єрусалимський – стверджує, що кожному християнинові потрібно завжди зважати на чотири речі: покору, увагу, спротив грішним думкам і молитву. Покору – тому що наші супротивники – горді демони – бояться покірної людини. Оповідають історію про одного стар ця, котрий виганяв біса. Біс сперечався зі старцем, що перевершує того і в пості, і в чуваннях, однак не має покори, тому змушений вийти з одержимої людини. Покора уподібнює нас Самому Спасителю, який

говорив: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний Серцем” (Мт. 11, 29). Ми також повинні постійно бути уважними до своїх думок, бажань і почуттів, інакше кажучи, до свого серця, в якому деколи можемо зауважити справжню “печеру розбійників” з найбридкіших і найгидкіших пристрастей і пожадань. Якщо ми не контролюємо того, що робиться в нашій душі, це зло легко входить у наш духовний світ, захоплює розум і проростає злими вчинками. Якщо ми змогли зауважити погану думку, відразу її легко відкинути. Більше проблем, якщо вона через нашу неуважність уже пустила коріння. Можемо порівняти це з каменем, котрий почав котитися з гори: легше зупинити його на початку, ніж тоді, коли набере

Дiти Непорочної


ДОСКОНАЛІСТЬ СЕРЦЯ вже розгону і спричинить цілий обвал. Спротив – щоб зауважити злу думку, мати змогу відразу з гнівом й огидою її відкинути. Молитву – щоб не надіятись на свої сили в цій боротьбі, а завжди з вірою і покорою кликати на поміч Ісуса, Матір Божу, свого Ангела-Хоронителя чи Святого-заступника. Без такої допомоги ми не зможемо цієї боротьби до кінця збагнути, не те що її успішно провадити. “Без Мене ж ви нічого чинити не зможете” – сказав Ісус (Йо. 15, 5). Наскільки наша молитва уважна, глибока і зумовлена усвідомленням власної гріховності, настільки більшу силу і витривалість у духовній боротьбі вона нам дає. Через молитву найбільше можемо пізнати те, що діється в нашій душі. Духовна боротьба дуже нелегка і сповнена небезпек, потребує від людини великих зусиль і витривалості. Звичайно, все добре потребує зусиль. Погляньмо, скільки енергії, часу і таланту витрачають люди, щоб здобути щось матеріальне, тлінне і тимчасове, а в духовній боротьбі здобувається щось незрівнянно цінніше і вічне – спасіння власної душі. У наш час, як ніколи, відчувається брак духовних провідників. Як можна провадити духовне життя, не маючи досвідченого порадника? Щоби відповісти на це та інші запитання, що стосуються духовного проводу, то слід звернутися до витоків християнської традиції. Уже на її початках можемо зауважити перші вияви духовного проводу.

Дiти Непорочної

Сам Господь був і залишається найбільшим духовним провідником. Він постійно перебував зі Своїми учнями, навчав їх, відповідав на запитання, допомагав розв’язувати різноманітні проблеми, картав їх, коли вони того заслуговували, а найголовніше – молився за них, деколи цілими ночами. Пізніше Апостоли мали своїх учнів, ті – своїх, і так по сьогодні християнство живе духом першого Учителя.

Подібний процес відбувся і в монашестві: святі старці-подвижники передавали свій досвід іншим, щоби ті, зберігши і збагативши його, донесли майбутнім поколінням. Завдяки цьому існує монаша Святоотцівська традиція. Траплялися поодинокі особи, яких безпосередньо провадив Святий Дух, однак це є радше винятком. Шлях таких людей особливо важ кий та небезпечний, і не

Господи, куди йдеш? Худ. Аннібале Карраччі (1560-1609). Нац. галерея. Лондон

№3(74), 2012 5


ДОСКОНАЛІСТЬ СЕРЦЯ всім був би під силу, тим більше в наш час. Більш-менш кожен, хто має особистий досвід і є на певному рівні духовного життя, міг би з допомогою Божою провадити іншу людину, звичайно, якщо вона цього бажає і відчуває таку потребу. На жаль, сьогодні справді відчувається брак духовних провідників. Можна закінчити вищі студії, досконало знати психологію і богослов’є внутрішнього життя, вважати себе великим духівником, а насправді ним не бути. Сьогодні трапляється багато таких “провідників”. Митрополит Антоній Сурожський добре розкриває проблему сучасних провідників: “Старцями можуть бути лише за благодаттю Божою – це харизматичне явище, це дар, і навчитись бути старцем неможливо, як неможливо навчитись геніальності. Святі Отці у своїх творах радять бути дуже уважними у виборі духовного провідника, тому що можна собі нашкодити. Майже наш сучасник, свт. Іґнатій Брянчанінов, говорить: “Марна слава і самовпевненість люблять повчати і давати настанови. Вони не турбуються про цінність своєї поради, не думають, що мож на завдати невиліковної рани нерозумною порадою, яку сприйме недосвідчений початківець... Ліпше показати, що нічого не знаєш, ніж запропонувати знання, шкідливе для душі. Остерігаймося великої біди – перетворити легковірного початківця з раба Божого в раба людського!”. Усе ж таки, що робити людині, котра бажає впевнено і правильно прямувати до своєї мети – до Бога?

№3(74), 2012 6

Насамперед потрібно звертатись до Спасителя, Котрий сказав: “Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мт. 7,7). Певно, що Він не залишить того, хто щиро Його шукає, покаже, якими засобами користуватися в своєму духовному житті, не дозволить заблукати і піти на погибель, укаже відповідного духовного провідника, але потрібно молитись багато і наполегливо в цьому наміренні. Якщо навіть не знайдемо людини, в руки котрої змогли б довірити свою душу, не варто впадати у відчай. Маємо ве личезну духовну скарбницю – твори Святих Отців, однак потрібно читати не все підряд, а вибираючи, відповідно до свого духовного рівня і конкретних потреб, починаючи від простіших творів аж до високодуховних – містичних. Особливо рекомендується читати твори святих подвижників – наших сучасників, серед котрих такі велетні духа, як св. Теофан Затворник, Старець Силуан Афонський, Ігумен Нікон... Однак обов’язково треба час від часу якомусь духовному повіряти свої думки, відчуття і переживання, шукати поради в розв’язуванні своїх проблем. Найголовніше – якомога щиріше і покірніше жити – у відношенні до Бога і ближніх, без осудження, нарікання і самооправдання, терпеливо зносити всі скорботи і страждання, з вдячністю приймаючи їх з Божої руки. Так здобувається сила духу. І, можливо, колись, з ласки Божої, ви самі отримаєте дар провадити, станете для когось другом, порадником і наставником в його духовному житті.

На завершення подаю декілька висловів Отців Східної Церкви про духовну боротьбу: “Падаючи і встаючи, при цьому собі лише докоряючи, а не комусь іншому, – будеш мати спокій, падіннями премудро здобуваючи собі перемогу” (Григорій Синаїт, ХІV ст.). “Тим, хто бореться з гріхом, Господь дає не тільки прощення, але й благодать Святого Духа, Який радує душу, та дає їй глибокий і солодкий мир” (прп. Силуан Афонський, ХХ ст.)/ “Як не можливо жити, не дихаючи, так неможливо без смирення і безнастанного моління до Христа навчитися невидимої боротьби з думками і вмілого переслідування їх та подолання” (прп. Ісихій Єрусалимський, V ст.). “Якщо ти бажаєш перемогти ворогів своїх якнайшвидше і якнайлегше, потрібно тобі, брате, вести боротьбу зі всіма пристрастями своїми безнастанно і мужньо” (Никодим Святогорець, ХVIII ст.). “Умовляю тебе, возлюби трудність і важкість, які неминуче супроводжують внутрішню боротьбу нашу, якщо не бажаєш, щоби тебе завжди долали. Чим сильніше возлюбиш ти цю трудність і безжалісне самоутвердження в подвигах, тим швидшу і повнішу отримаєш ти перемогу над собою та над тим, що в тобі протидіє всілякому добру” (Никодим Святогорець, XVIII ст.). о. Теофан Гето

Дiти Непорочної


ПІЗНАННЯ ІСТИНИ

ÏÐΠòÄͲÑÒÜ ÕÐÈÑÒÈßÍÑÒÂÀ ² ÍÅòÄͲÑÒÜ ÕÐÈÑÒÈßÍ Закінчення, початок у №2,2012

V Люди нашого часу, далекі від християнства, часто вважають, що християнська Церква повинна складатися з осіб досконалих, святих, і засуджують Церкву за те, що в ній багато людей недосконалих, грішних, багато поганих християн. Утім так вважати можуть лише ті, хто не розуміє природи Церкви, її сутності. Церква існує насамперед для грішників, для недосконалих, для тих, хто гине. Церква завжди опускається в грішний світ і діє серед стихій світу, занурених у гріх. Церква є небесна за своїм походженням і вічна в основі своїй, але діє вона на землі, в часі, а не у високості, віддалік від грішного світу, що корчиться в муках, тож і повинна насамперед допомагати цьому світові, спасати його для життя вічного, підіймати до Неба. Сутність християнства – у злуці вічності і тимчасовості, Неба і землі, Божественного і людського, а не у відриві від тимчасового, земного, людського. Тимчасове, людське потрібно не заперечувати і відкидати, а просвітлювати і преображати. Послідовники релігійної течії, яка виникла в перші століття християнства і мала назву «монтанізм», стверджували, що Церква повинна складатися лише з людей досконалих, святих, а грішні й недосконалі мають бути від неї відлучені. Для монтаністів Церква була об’єднанням людей, котрі отримали особливі дари Святого Духа. Відтак більша частина грішного християнського люду опинялася поза Церквою. Час спростував і відкинув хибні переконання монтаністів, а правдива церковна свідомість утвердила думку про те, що Церква покликана спасати грішників. Так, святі були і залишаються опорою Церкви, але не тільки зі святих складається Церква, до неї належить людство усіх рівнів своєї досконалості – людство, яке спасається від гріхів. Церква на землі є Церквою воюючою, а не прославленою, бо змагається зі злом і гріхом. Перебуваючи на землі, Христос спілкувався з митарями і грішниками, і фарисеї засуджували Його за це. Однак Церква Христова, як і Христос, не може співіснувати лише з доско-

Дiти Непорочної

Микола Олександрович Бердяєв 6 березня 1874 – †24 березня 1948

налими і чистими, вона насамперед має спасати тих, котрі гинуть. Християнство, що визнавало би лише чистих і досконалих, було би християнством фарисейським. Співчуття, терпеливість, милосердя до ближніх з усіма їхніми вадами і гріхами є змістом християнської любові, покликанням християнської досконалості. Засудження християнства за той земний бруд, що прилип до Церкви на її історичному шляху, є фарисейством. Та й хіба ті, хто засуджує, досконалі та чисті ? Монтанізм – це приклад облудного максималізму в християнстві. Проте такий максималізм має

№3(74), 2012 7


ПІЗНАННЯ ІСТИНИ нехристиянську природу, це облудний моралізм, і облуда його полягає в тому, що максимальні вимоги людина ставить не до себе, а до інших. Вона засуджує інших за те, що ті не проявили максимальної досконалості, святості, чистоти – сама ж ані максимальної досконалості, ані святості, ані чистоти не має наміру проявити. Люди, котрі справді досягали максимальної досконалості і святості, зазвичай, не засуджували інших, а ставилися до них з розумінням і співчуттям. Максимальні вимоги треба ставити насамперед до себе, а не до інших. Максимальні вимоги до інших – це переважно фарисейство і брехня. Християнство – це релігія любові, воно поєднує в собі суворість, строгість, максимальну вимогливість насамперед до себе, з розумінням, милосердям і співчуттям до ближніх. Ті ж, хто засуджує християнство через гріхи християн, навіть не намагаються високі вимоги християнства ставити до себе. Вони засуджують християнство лише для того, щоб виказати свою ворожість до християнства і виправдати свою зраду йому. Вони прикриваються облудним моралізмом. Під цим оглядом християнство дуже відрізняється від «толстовства», яке можна назвати відстороненим моралізмом. Л. Толстой суттєво і суворо критикує так зване історичне християнство, і його критика часто справедлива. Він стверджує, що християнство сповідували як відсторонене вчення, яке не втілювали у життя, бо не виконували заповіти Христа. Особисто для нього християнство обмежувалось моральним ученням Христа, Христовими заповідями, однак уся втаємничена, містична сутність християнства була йому незрозуміла, навіть огидна. Він був переконаний, що все залежить від істинної свідомості і що легко втілити те, що усвідомлено. Якщо усвідомити істинний закон життя, закон Господаря життя, тобто Бога, то цього має бути достатньо, щоб втілити його в життя. Л. Толстой не визнавав свободи людини і не відчував зла, закладеного в глибині людської природи. Зло для нього завжди було наслідком облудної свідомості, неправильного розуміння життя. Він вважав, що корінь зла – у свідомості, а не у свободі, тому для перемоги над злом не потрібно Божої допомоги, Божої ласки – достатньо змінити свідомість людини. Для Л. Толстого Ісус Христос не був Спасителем, Він був великим учителем життя, речником

№3(74), 2012 8

моральних заповідей, життєвих правил. Л. Толстому здавалося, що втілити християнство в життя легко, що легше жити відповідно до закону любові, аніж відповідно до закону ненависті – так, як живе світ. Що це просто, зручно і розумно. Він каже, що Христос учив не робити дурниць. Християнство не втілювалось у життя, заповіді Христа не виконувались, бо заважало облудне богословське вчення, яке всю увагу зосереджувало на особі Христа, на здійсненому Ним Спасінні й на ласці Божій. Це було запереченням церковного християнства. Л. Толстой не помилявся, коли вимагав щирого ставлення до християнства, закликав втілювати заповіді Христа в життя, але дуже помилявся, вважаючи, що здійснити це легко, що для цього потрібна лише правдива свідомість і що це можна зробити без Христа Спасителя, без ласки Святого Духа. Л. Толстой легко вимагав від людей максималізму у здійсненні заповідей Божих, впадаючи в облудний моральний максималізм. Однак сам ніяк не міг утілити в життя вчення, яке сповідував, і лише перед смертю наважився піти з родини, щоб стати мандрівним філософом на кілька днів. Учення Л. Толстого і його життєвий шлях дуже показові в контексті нашої розмови. Л. Толстой засуджував не християнство, яке було до нього – він засуджував аморальність більшості людей за те, що вони не відмовляються від маєтків, не займаються фізичною працею, їдять м’ясо, курять тощо. Утім у своєму житті здійснити моральний максималізм він не міг. Любов для нього перетворилась на моральний закон і джерело звинувачень. Так, у його словах була велика критична правда, він багато правдивого сказав про гріхи християнського світу, гріхи християн. Він справедливо викривав нехристиянський характер суспільства і культури. Однак самого християнства не розгледів за християнами, не побачив його через гріхи, вади і розбещеність християн. Гордість розуму завадила йому стати християнином внутрішньо, в серце своє він не прийняв Христа, Христос залишився для нього поверхневим учителем життя. Так, Лев Толстой був геніальною людиною. І великими були його пошуки Божої Правди на землі. Проте скільки людей, не володіючи ні його геніальністю, ні його спрагою Божої Правди, засуджують разом з християнами і саме християнство, не прагнучи до досконалості, не переймаючись пошуками сенсу життя.

Дiти Непорочної


ПІЗНАННЯ ІСТИНИ VІ Було би невірно думати, що легко здійснити заповіти Христа і що християнство неправдива релігія, бо християни з недбалістю ставились до виконання її заповітів. Утім ще більшою помилкою була би думка про те, що не треба навіть намагатися втілити християнство в усій повноті життя, не треба прагнути до досконалості, бо первородний гріх ніколи не дозволить нам піднятися до досконалості Небесного Отця. Навпаки щомиті свого життя християнин повинен прагнути Царства Божого і святої досконалості. Усе життя християнина має відбуватися під цим знаком. Шукайте насамперед Царства Божого, а все інше вам додасться. Не можна паралізувати устремління до досконалості, Правди Божої, Царства Божого на тій підставі, що людська природа гріховна і досконалість на землі недосяжна. Людина повинна втілювати в життя Божу правду, незважаючи на те, чи здійсниться правда в повноті її життя. Нехай не багатьом вдається втілити Христову правду, нехай осягнення Божої правди триває лише одну годину людського життя, вона все одно має здійснюватись. Якщо постійні докори в тому, що люди не втілюють християнство в життя переростають у заперечення самого християнства, і це є облудою, то не меншою облудою є відкидання Христової правди на тій підставі, що вона все одно нездійсненна. Істинним шляхом є намагання здійснити Божу правду і віднайти Царство Боже, не засуджуючи інших людей, ближніх своїх. Для християнства розпочинаються нові часи, коли поверхнево ставитися до своєї віри, обмежуючись обрядовим благочестям, буде неможливо. Доведеться серйозно поставитися до здійснення християнства у всій повноті життя, захищати віру собою, своїм життям, своєю вірністю Христу і Його заповітам – любов’ю, що протистоїть злу світу. У Православній Церкві зараз відбувається відбір найкращих, найщиріших, найпалкіших, найвідданіших послідовників Христа. Від неї відпадають ті, котрі були лише поверхневими, побутовими православними, хто не розумів ані сенсу своєї віри, ані те, до чого вона зобов’язує. Можна сказати, що завершується період змішування християнства з поганством і надходять часи чистішого християнства. Християнство було дуже спотворене тим, що стало панівною, державною релігією. Церкву спокушав меч кесаря, караючи ним тих, чия віра

Дiти Непорочної

була інакшою, не узгоджувалась з панівною вірою. Через це у свідомості багатьох людей християнство вже не було релігією Хреста, утвердився образ християнина-переслідувача, а не переслідуваного. І більше того, для багатьох християнство було лише освяченням побуту поганського, без істинного преображення і просвітлення. Проте наближаються часи, коли християнство знову піддають переслідуванням, тож від християн вимагається більше мужності та самовідданості, більше цілісності й усвідомленості у сповідуванні своєї віри. Наближаються часи, коли християни не будуть спокусою на шляху до християнства. VІІ Християнська віра закликає нас шукати насамперед Царства Божого і Божественної досконалості. Однак християнська віра – це не мрійлива утопія чи облудний максималізм. Християнство реалістичне, святі отці завжди закликали до духовної тверезості. Християнська свідомість бачить усі труднощі на шляху досконалого життя, тож радить іти від внутрішнього до зовнішнього, а не навпаки. Жодним зовнішнім, насильницьким шляхом неможливо досягнути досконалого життя – ні особистого, ні суспільного – тільки шляхом внутрішнього духовного переродження. Однак внутрішнє духовне переродження є справою особистої свободи і Божої ласки, присилувати до нього неможливо. Досконалих християн і досконале християнське суспільство шляхом насилля створити неможливо. Має бути правдива, реальна переміна душ людей і народів. Те, що люди називають себе християнами, і навіть те, що вони сповідують християнську віру, цілком не означає, що вони досягли досконалого життя. Досягнення християнської досконалості є безперервним і нелегким завданням. Лише небагатьом подвижникам вдається піднятися на вершину досконалого християнського життя. Заперечення християнства, яке базується на недосконалості та гріховності християн, насправді є незнанням і нерозумінням первородного гріха. Той, хто усвідомлює наслідки первородного гріха, розуміє, що негідність християн може тільки підтвердити, а не заперечити гідність християнства. Християнство – це релігія спасіння, воно провіщає істину про те, що світ повен зла і що людина грішна. Існує чимало вчень, які переконують, що досконалого життя можна досягти без реальної

№3(74), 2012 9


ПІЗНАННЯ ІСТИНИ перемоги над злом. Утім християнство вимагає реальної, духовної перемоги над злом, духовного преображення, воно радикальніше за інші вчення і вимагає більшого. Найгіршим в історії християнства було те, що зовнішні декларації християнства насправді християнськими не були. Немає нічого огиднішого за брехню, облуду, фальш. Саме це породжує протест, бунт. Держава називалася християнською, носила символи і знаки християнства, але насправді християнською не була. Це ж можна сказати і про християнський побут, мистецтво і науку, господарювання і законодавство, про цілу християнську культуру. Все називало себе християнським, але цій назві не відповідало реальне просвітлення і преображення. Християнством виправдовували навіть експлуатацію людини людиною в соціальному житті, захищали багатих і сильних світу цього. Старозавітна поганська людина, повна пристрастей гріховних, жила в християнському світі й була покликана до християнського облаштування життя. Церква внутрішньо впливала на цю людину, але насильно перемогти її старозавітну гріховну природу не могла. Це процес внутрішній, прихований, для чужого ока непомітний. Царство Боже приходить непомітно. У християнському світі назбиралося чимало облуди та брехні, умовностей і марнослів’я. Це не могло не викликати протесту. Однак бунт проти християнства і заперечення християнства нерідко були тільки прихованим бажанням узгодити зовнішнє з внутрішнім. Якщо всередині немає християнства, то і зовні його не повинно бути. Якщо держава, суспільство, культура внутрішньо не християнські, не треба називати їх християнськими, тобто прикидатися і брехати. Відраза до брехні й любов до правди – ось те, що було привабливим у цьому протесті. Утім поруч із правдивістю і щирістю, з протестом проти облуди і брехні з’явилася нова брехня, нова облуда. На тій підставі, що і люди, і суспільство були тільки поверхнево, облудно християнськими, виникло переконання, що саме християнство є облудою, оманою, тож зло людське почали вважати злом самого християнства. І при цьому вважали себе досконалішими, такими, що сповідують істинне світовідчуття. Так замість облуди християнської виникла облуда антихристиянська. Опоненти християнства переконані, що вони досконаліші за християн, більш просвітлені та глибше знають

№3(74), 2012 10

істину. Хоч насправді це люди, які спокусилися світом і зреклися Істини, бо прийняли не Істину, а спотворення її. Вони гірші за християн, бо втратили відчуття гріха. Ніцше палко відкидав християнство, бо бачив лише зовні звироднілих християн, а от самого християнства не бачив і не розумів. Так, криза християнського світу стрясає його до першооснов. Християнство зовнішнє, облудне, марнославне завершує своє існування. Поєднання обрядовості з поганською облудою життя стає неможливим. Надходять часи правдивого реалізму, коли відкриваються первісні реалії життя і спадають усі зовнішні покрови, коли душам людським відкриваються таємниці смерті і життя. Умовності зовнішнього буття, політичних і державних форм, умовності зовнішньої моралі, відсторонені ідеологічні теорії – все це поступово втрачає своє значення. Людська душа хоче проникнути в глибини життя, хоче пізнати найважливіше і найсуттєвіше, жити істиною і правдою. Після стількох потрясінь нарешті приходять у світ душі, котрі прагнуть нічим не прикритої і не спотвореної правди. Людина втомилася від брехні, від умовностей, від зовнішніх знаків і форм, що замінили істинні реалії життя. Душа людська хоче побачити Істину християнства без посередництва облуди, яку внесли в неї християни, наблизитися до самого Христа. Через християн забули про Христа, тож не бачать Його. Християнське відродження буде насамперед наверненням до Христа, до звільненої від людських пристосувань і перекручень Христової Істини. Усвідомлення нездоланності первородного гріха не повинно впливати на усвідомлення людиною своєї відповідальності за справу Христову у світі та блокувати енергію служіння цій справі. Реальне втілення християнства, Христової Правди і заповітів Христа здається іноді людям непосильним, нездійсненним завданням. Проте власне християнство навчає, що тільки людськими зусиллями його неможливо здійснити. Те, що неможливе для людини, можливе для Бога. Кожен, хто вірує в Христа, знає, що він не сам, що з ним Христос і що Правду Христову він покликаний втілювати в життя разом з Христом, своїм Спасителем. Микола Бердяєв Переклад з російської Неоніли Стефурак. Перекладено за виданнями: Варшава, «Добро»,1928; Париж, «YMCA-Press», 1928

Дiти Непорочної


ДОРОГА ПІЗНАННЯ

ß ÁÓ ÀÒůÑÒÎÌ ß çíàâ, ùî ïîìèðàþ. “Õîò³ëîñÿ á ïîìåðòè òàê ñïîê³éíî, ÿê ²âàí Ïàâëî ²²”. Çà æèòòÿ â³í äëÿ ìåíå í³÷îãî íå îçíà÷àâ. Був передріздвяний вечір 2005 року. Вдень з мене витекло два повних пакети крові. Я знав, що помираю. Цієї ночі я хотів побути на самоті. Я попрощався з рідними й сказав їм: “Хотілося б померти так спокійно, як Іван Павло ІІ”. У квітні я спостерігав його прекрасну смерть перед очима цілого світу, й вона залишила незабутнє враження. Тепер, помираючи, я не думав про те, що за життя Іван Павло ІІ нічого для мене не означав, хіба що десь у душі я відчував гордість, що мій краянин обіймає такий високий пост у Ватикані. Тепер я перебував у своїй кімнаті. Зізнаюсь, що дуже боявся смерті, а вона стояла уже за два кроки від мене. Зі страху я почав промовляти знані мені молитви Отче наш, Радуйся, Маріє, Вірую та Ангеле Господній. Той же страх зумовив те, що в помислах я звернувся до Івана Павла ІІ, щоб у цю мить, мить смерті, я зумів знайти такий же спокій, з яким помирав він. Я не знаю, як це трапилось, але як тільки я про це подумав, почав подумки з ним розмовляти, начеб він був тут, поряд зі мною... Я не знаю, скільки це тривало. Скільки потрібно часу, щоби, не кваплячись, у довірливій атмосфері й безпечних почуттях розповісти про семидесятиліття свого безбожного життя? Я продовжував розповідати, допоки не відчув спокій і заснув.

Дiти Непорочної

Уранці я прийшов на сніданок, що викликало остовпіння в усієї моєї родини. Я виздоровів. І до цього дня я здоровий – як може лише бути здоровим у міру натренований, загартований чоловік мого віку. Я працюю й надалі. Лікар сказав, що це чудо. Моя дружина сказала те ж саме. Розуміння чуда мені було незнайомим, і тоді я не називав того, що трапилося, чудом. Адже я був атеїстом, переконаним комуністом, що твердо тримався на ногах. Я добре знав також і те, що з раком простати, у стадії, в якій він був у мене, є тільки один вихід – смерть. А я, незважаючи ні на що, вижив й влаштувався на відповідальну роботу, зберігаючи в серці таємницю мого зцілення. Скажете, що зі мною трапилось щось надзвичайне? Я з цим погоджуюсь. Однак це лише прекрасний фінал моєї хвороби, гідний подиву, якщо зважати на усеньке моє життя до цього...

Я народився в 1934 році у багатій побожній родині. Під час війни мені виповнилося сім років, і я прокрадався до розташованого неподалік табора, аби віднести полоненим деяку допомогу (це свідчить про мою хоробрість). Моя дорога мама навчила мене деякими молитвам, які я читав з любові до неї. Одна з моїх старших сестер співпрацювала з підпільною польською армією АК, а друга – вийшла заміж за високопоставленого державного чиновника. Саме вона після маминої смерті після завершення війни забрала мене від батька й віддала в дитбудинок. Дитбудинком завідувало комуністичне Робітниче Товариство Друзів Дітей, яке не визнавало релігії. Післявоєнний час у нашій країні пов’язаний з ідейною боротьбою з Богом і нашою незалежністю. У дитбудинку з мене зробили активного члена комуністичного Союзу Польської Молоді (СПМ).

№3(74), 2012 11


ДОРОГА ПІЗНАННЯ Моїй сестрі з АК вдалось лише таємно організувати мою Першу Сповідь і Причастя. Після екзаменів на атестат зрілості мене скерували до військової партійної школи, а через рік мені довірили керівну посаду в СПМ. Я розпочав діяльність у Бещадах проти “банд”, які боролись за незалежність Польщі. Мені й самому дивно, наскільки виразно я пригадую, як колись зірвав з шиї однієї жінки досить великого хреста й кинув його у відкриту піч. Ми відбирали у людей землю для колгоспів й зі сміхом брали на буксир жінок, котрі, намагаючись захистити землю своїх батьків, лягали під колеса тракторів зі святими образами в руках. Очевидно, я подавав великі надії, якщо мене відрядили навчатись у Радянський Союз. Я провів там чотири роки, але не запитуйте, де й чому я вчився. Я показав себе з найкращого боку. Я вмію переносити голод і холод, як загартований і досвідчений десантник. Повернувшись, я став директором виховного центру для дітей. Я переконливо ламав їхнє сумління. Кожний противник комуністичної системи, а також кожний католик були для мене ворогами. Пізніше, працюючи у СПМ, а згодом у виконкомі ПОРП, я відкрито висміював Католицьку Церкву й скидав хрести. Папа Римський був для мене нікчемою. Коли він приїжджав у паломництво на Батьківщину, якось я стояв так близько до нього, що отримав від нього медальйон. Оскільки для мене він не був цінним, я віддав його приятелю, вірному католику. У 2004 році мені поставили діагноз: рак простати. Я не хотів йти до лікарні. Коли врешті-решт син силоміць туди мене завіз, хірург сказав, що якби я тягнув ще

№3(74), 2012 12

три хвилини, у мене тріснув би міхур. Потім була хіміотерапія, пелюшки, памперси... Й так увесь рік, аж до цього пам’ятного дня перед Різдвом. Слід зауважити, що під час хвороби я з великим зацікавленням, дивним і мені самому, спостерігав страждання і смерть Івана Павла ІІ. Проте з цього зацікавлення нічого не випливало аж до пам’ятного передріздвяного дня 2005 року, коли я зцілився.

Ñòðàõ ñìåðò³ çóìîâèâ òå, ùî â ïîìèñëàõ ÿ çâåðíóâñÿ äî ²âàíà Ïàâëà ²². Óðàíö³ ÿ ïðèéøîâ íà ñí³äàíîê, ùî âèêëèêàëî îñòîâï³ííÿ â óñ³º¿ ì ðîäèíè. Коли через деякий час нас навідав священик з різдвяним візитом, ми сказали йому про моє зцілення. Однак було ще зарано, щоби говорити про зміни в духовному житті й про документування цього чуда. Не кажіть мені, що у житті бувають лише випадковості. Я глибоко переконаний, що добрий Бог бачить кожний наш крок. Це підтверджує подальший хід подій. У першу неділю Різдвяного Посту 2006 року о п’ятнадцять хвилин на сьому я спускався ліфтом нашого будинку, щоби йти на роботу. Я, підстаркуватий, трохи зношений чоловік, з відкритою пачкою сигарет у руці. Раптом у ліфт увійшла монахиня, котра йшла на Утреню. Я бачив її вперше в житті. Ми були у ліфті вдвох. Я привітав її словами “Слава Ісусу Христу” і ні з того, ні з сього сказав: “Сестро, а ви знаєте, що мене зцілив Іван Павло ІІ?”

Потім ми хвильку розмовляли у дворі, і я їй сказав: “Однак я насправді жив абияк”. Проте вона сказала, що слід описати звершене чудо й надіслати до Кракова. Я був готовий це зробити й повідомив їй свою адресу, і на цьому ми розійшлись, кожен – у своєму напрямку. Вона потім сказала, що перебувала під таким сильним враженням, що відразу й забула, де я живу, але шкодувала лише про те, що не запитала, чи був я у священика на сповіді. Наступного дня ми несподівано зустрілись перед моїм домом, й так розпочалась моя підготовка до сповіді й прийняття Причастя після п’ятидесятилітньої перерви. Це було друге чудо Івана Павла ІІ, ще дивніше, ніж моє фізичне зцілення. Під час Різдвяної Служби Божої 2006 року ми разом з дружиною прийняли Святе Причастя. Вона не приймала його 36 років. Відтоді я постійно сповідаюсь раз на місяць і щонеділі стараюсь бути на Службі Божій. Я не розлучаюся з Розарієм, і, буває, протягом дня прочитую всі чотири його частини. У моїй сумці, з якою ходжу на роботу, відтепер лежать не тільки бутерброди, але й молитовник, з якого я молюся за будь-якої нагоди. Я молюся щоденно: вранці, в автобусі, в трамваї, перед сном. Я ніколи не забуду, як мене вразили слова Бога в Літургії, коли я готувався до сповіді: Бог звертається до мене особисто! І я дуже часто звертаюсь до Івана Павла І і завжди отримую від нього допомогу. Хочу ще додати, що я сам ціле своє життя старався допомагати людям, бо розумів їхні нужди. Новонавернений атеїст Переклад з рос. Г. Скірської (“Любите друг друга”, №1 (14), 2012)

Дiти Непорочної


ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ

ЧОМУ І ЯК ВИНИКЛА УНІЯ? Дружба і незгода людей і конфесій При витоках Унії стояли двоє талановитих людей, які мали велике бажання зробити добру справу. Незгода між ними поклала початок незгоді в Руській Церкві. Мрії двох друзів Князь Василь Острозький, нащадок давнього князівського роду, син славетного полководця і гетьмана Констянтина Івановича Острозького, успадкував не тільки “фамільний” герб, а ще й величезні багатства. За його підтримки з місцевої школи виросла славетна Острозька Академія. Православні богослови, вчителі, філософи злітались сюди, як мухи на мед, а музиканти і художники створили при дворі князя Василя потужний мистецький осередок. У 1575 році князь засновує в своєму замку друкарню, де вийшли в світ “Буквар”, “Острозька Біблія” та інші книги, внесок яких в духовне життя православного і руського світу важко переоцінити. У часи, коли письменність серед священиків була низькою, а шкіл було небагато, князь-меценат став для Церкви справжнім рятівником. Більше того, Острозький не обмежувався простими пожертвами: він активно цікавився церковним життям, підтримував Церкву морально і матеріально і сам, з власної ініціативи, розпочав кілька важливих для Церкви проектів. Не дивує, що сучасники називали його “начальником православ’я”. Сам князь цього титулу не цурався і не був проти того, щоб позакидати православним єпископам різні ідеї щодо церковного життя. Адам Потій був берестейським каштеляном – керівником середньої ланки. Це була людина благочестива, високоосвічена, розсудлива, схильна до письменництва. Перейшов через довгі духовні пошуки, цікавився протестантизмом, потім захопився православ’ям. Отже, Потій мав з чим порівнювати становище Української Православної Церкви. Річ у тім, що в протестантів великий наголос робили на освіту, читання Біблії (яку спеціально для цього перекладали національними мовами), церковні школи. Римо-католики запозичили в них увагу до шкільництва, і єзуїтські

Дiти Непорочної

Василь Костянтин Острозький 1526-1608

школи стали запорукою зміцнення Католицької Церкви. Крім того, сильною стороною католиків була чітка ієрархія на чолі зі сильним керівником – Папою Римським, який мав широкі повноваження та справді дбав про свою Церкву (зокрема поява Ордену Єзуїтів і тридентські реформи швидко зміцнили Церкву після недавньої кризи, що призвела до Реформації). Якщо Папа про свою Церкву дбав, і турбота його неодноразово скріплювала Церкву, то Константинопольський Патріарх, невільник турків без жодних реальних повноважень, нічого не міг зробити для того, щоб якось допомогти своїм духовним чадам. Та й не хотів. Навпаки, патріарші посланники, з’являючись на наших теренах, вимагали від монастирів та єпископств чималі пожертви. Могли,

№3(74), 2012 13


ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ не моргнувши оком та пригрозивши відсутністю патріаршого благословіння, забрати з монастиря чи собору кілька книг. Крім того, обравши нового Митрополита, треба було вирядити його в Константинополь за благословенням Патріарха – і не безкоштовним. Результатом слабкості патріарха було і те, що місцеві володарі (на відміну від Патріарха, мали гроші, вплив в суспільстві, і бажання брати активнішу участь в церковних справах (зокрема керувати церковним життям на своїй землі) перетворювались на фактичних господарів Церкви. Називалось це правом патронату. Претендували на керуючу роль в Церкві і братства – своєрідні об’єднання парафіян, які дбали свою церкву, а також про матеріальний і моральний стан свого духовенства. Через те, що саме в великих містах знаходились єпископські кафедри, між єпископом і братчиками могли виникнути старі, як світ, конфлікти через владу: єпископ хотів мати владу над церквами та церковними школами (що ж це за начальник, якщо він не має контролю над підлеглими), а члени братств – бути вільними від єпископської влади (як відомо, чим менше начальства, тим легше). У кого було більше грошей – той у цих конфліктах і перемагав.

Останньою краплею став візит Патріарха Ієремії у 1589 році, під час якого він надав право Ставропігії Львівському братству. Тепер Львівське братство підкорювалось лише Патріарху (тобто нікому), мало право судити священика та контролювати єпископа. Мотиви Патріарха були прості: братчики піднесли йому чималий хабар. Такі ж права в цей період часу отримали інші братства в великих і багатих містах, наприклад, у Вільні. Шок після від’їзду Патріарха тривав довго. Тільки через рік Митрополит скликав у Бресті Синод на тему “що робити?” Саме тоді вперше в колі єпископів пролунала думка, що ліпше вже піти під начало більш адекватного та впливового Римського Папи, ніж бути під таким Патріархом. Потій спостерігав за цими подіями, вони спонукали його до підтримки ініціативи єпископів. Він ділився своїми думками з князем Острозьким – а приятелювали вони вже давно. За келихом вина біля каміну вони багато говорили про церковні негаразди, необхідні реформи, про розвиток науки та відкриття шкіл. А коли у 1593 році Потій вирішив стати на шлях служіння Богові й був обраний Володимирським Єписко-

Загальний вигляд ансамблю Острозького замку

№3(74), 2012 14

Дiти Непорочної


ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ пом, обидва відчули, що прийшов час діяти. Для Потія князь був меценатом, здатним допомогти Церкві, а Потій для князя – однодумцем, здатним підтримати княжі церковні проекти. Одним з таких проектів стала ідея єднання Православної Церкви з Римом. Ідея об’єднання з Римом з’явилася в Острозького та Потія не тільки у зв’язку з впливом єзуїтських проповідників і загальній ідеї про церковну єдність. Головною причиною було те, що перебувати під омофором Константинополя (чи якогось іншого східного Патріарха) означало довести Церкву до остаточного занепаду. Слабкий та байдужий до своїх підданих Патріарх не міг принести Церкві нічого доброго. Від слів до дій Почувши про плани Єпископів, князь Острозький (не без старань з боку Потія) вирішує приєднатись до цієї справи. Він надсилає другові свої міркування про те, на яких умовах слід приєднуватись до Риму. Він писав, що, приєднуючись до Католицької Церкви, православні Єпископи і священики мають зберігати східний обряд, за це отримають від короля й уряду численні привілеї, яких перед тим не мали, а також заступництво влади від зазіхань поляків. Була там мова і про запровадження шкіл. Однак три пункти викликали в Єпископів запитання: “треба переписатись з патріархами, щоб і вони схилились до Унії”; “слід послати волохів до Москви, щоб і вони погодились на Унію”; “також потрібно зробити виправлення деяких речей у церквах наших, особливо стосовно людських вигадок”. Ідея схилити до Унії східних Патріархів була утопією чистої води, а консервативне російське духовенство навіть за читання латинських книг могло спровадити людину на дибу. Щодо ж «людських вигадок», то, очевидно, на князя тут трохи вплинули протестанти, які саме так називали Передання, тобто, церковні традиції, що складались за часів Отців Церкви. Відомо, що Острозький захоплювався протестантським ученням... Потій, який любив православні традиції та був реалістом, відповів князю:

Дiти Непорочної

Митрополит Іпатій Потій 1541-1613

“Східна Церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити. У Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля”. Іпатій Потій очікував на реакцію князя, але Василь-Констянтин Острозький про зміни в унійному проекті не говорив і до короля не писав. Тому Потій став діяти самостійно: в січні 1595 року всі ієрархи Київської Митрополії разом з архімандритами великих монастирів зібрались, виявили готовність до переходу під владу Папи та почали переговори з папським нунцієм самотужки. Єпископи уклали тридцять три пункти про права Руської Церкви після переходу в унію, про припинення наруги з боку латинників. Чітко було прописано, які католицькі догмати православні приймають (верховенство Папи й існування Чистилища), а що зі східної теології лишають (догмат про сходження Святого Духа). Окремо була прописана непохитність східного обряду і календаря, а також – вихід руського духовенства з-під контролю світських можновладців, обов’язкове

№3(74), 2012 15


ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ підпорядкування братств, шкіл і друкарень єпископській владі. Укладені “тридцять три артикули Унії“ показали папському нунцію, і той погодився. Тепер залишались тільки формальності: офіційно облобизатись з Папою, а потім зібрати Собор у себе і проголосити об’єднання Церков. Потій (якому в цих переговорах належала ініціатива) на радощах розповів про свої успіхи князю. Проте замість того, щоб привітати приятеля з успіхом, князь несподівано розлютився на Потія, відмовився погоджуватись з єпископськими артикулами Унії та взагалі різко змінив ставлення до єднання з Римом. Скільки Потій не просив давнього друга передумати (якось навіть на колінах), все було марно: Василь-Костянтин Острозький, один з ініціаторів та ідеологів Унії, в одну мить перетворився на її головного ворога. Що саме не сподобалось князеві в унійному проекті? По-перше, в “артикулах” не було трьох князівських пунктів про згоду з Царгородом, Москвою і молдаванами, а також про “усунення людських вигадок”. По-друге, там були пункти про звільнення Церкви з-під контролю шляхти і братчиків. Можливо, для князя принциповим питанням могла бути згода Царгородського Патріарха, глобальний характер Унії чи “протестантська” реформа обрядів. А ще право патронату не подобалося Єпископам, зате подобалося д шляхті та силь братствам, які не хотіли з всесильних володарів Церкви перетворитись на простих парафіян! Від сварок до розколу Слово багатого князя Острозького важило в очах багатьох міщан і шляхтичів більше за слова єпископів та митрополита. Не всі міщани зі шляхтою читали твір Потія, не всі розуміли теологічні тонкощі і мало-хто хотів відмовлятись від влади над Єпископами та можливості управляти Церквою. Потій з колегами-єпископами опинились у скрутному становищі. У них було два шляхи: або навіки перетворитись на маріонеток князя і шляхти, або ловити момент і діяти швидко. Єпископи обрали останнє: вони вирушили до Риму, де Папа прийняв їх з великими почестями та затвердив “артикули”, навіть залишив непорушним православний “Символ Віри” і не вставив туди західне

№3(74), 2012 16

“філіокве”1. Дев’ятого жовтня в Бресті, в соборній церкві св. Миколая Митрополит Київський скликав Собор, на якому була проголошена Унія. Очолював Собор Київський Митрополит Михайло Рогоза, хоча його ідейним натхненником був Іпатій Потій. Того дня в Бресті був і Костянтин Острозький із Патріаршим Екзархом Никифором, грецьким Архімандритом Кирилом Лукарисом, військом і гарматами. Львівський Владика Гедеон Балабан, славний розбійницькими наїздами на монастирі, також пристав до князя. На сам собор князь не поїхав і разом з прихильниками був у будинку місцевого кальвініста. У присутності князя, який не хотів ані йти на собор, ані висловлювати Єпископам свій протест, вірних йому Єпископів та протестантів Екзарх Никифор проголосив анатему тих, хто прийняв Унію. Фактично, цей антиуніатський “собор” проводив сам князь, бо Никифор не знав слов’янської мови. Однак для князя це не було важливим. Тепер він відчував себе головним і єдиним захисником православ’я, тому вважав необхідним вести боротьбу з Унією всіма можливими засобами – тим більше що братства і шляхта його підтримали. Князь дав Ґедеону Балабану військо, з яким той обходив терени Київської Митрополії та ставив вірних собі священиків. Викладачі з Острозької академії почали писати памфлети проти Унії. А коли вибухнуло повстання Северина Наливайка, повстанці грабували і розорювали маєтки уніатських владик. Навряд чи тут обійшлось без князя, адже брат Северина, Даміан Наливайко, був ректором Острозької Академії. Відтак незгода двох друзів перетворилася у незгоду між Єпископами, Церквами, парафіянами. Небажання поступитись своїми амбіціями спричинило те, що церковна Унія не об’єднала Русь-Україну, а навпаки спричинила церковний розкол. Так само посварились Рим і Константинополь у 1054 році. Теж саме, на жаль, нерідко відбувається і тепер... Віктор Заславський 1

Більшість греко-католиків сприймає догмат про походження Св. Духа від Отця і Сина, але читання Символу Віри офіційно дозволяється як з цією вставкою, так і без неї.

Дiти Непорочної


IJÒÈ ÓÊÐÀ¯ÍÈ

Âåñ³ëëÿ Ðîñòèñëàâà òà ²ðèíè (ì. Ñòðèé, Ëüâ³âñüêà îáë.)

Ìàëåíüêèé Äìèòðèê ç ßíîâà

Íàçàð Ïàäþêà, 3 ð., ì. Ëüâ³â

17


Îáðàç Ìàòåð³ Áîæî¿ ç Äèòÿòêîì ²ñóñ (Õóä. Ãàíñ Çàöêà (1859-1949), Àâñòð³ÿ)


Îáðàç Ìàòåð³ Áîæî¿ – Ãîäóâàëüíèö³ ç Äèòÿòêîì ²ñóñ íà çåëåí³é ïîäóøö³ (Õóä. Àíäðåà Ñîëàð³î (1460-1524), ²òàë³ÿ)


IJÒÈ ÓÊÐÀ¯ÍÈ Â ÌÅÄÆÓ¥ÎÐ’ª

Ïàëîìíèöüêà ãðóïà ç Ãàëè÷èíè â Ìåäæó´îð’º, êâ³òåíü 2012 ð.

Çóñòð³÷ óêðà¿íñüêèõ ïàëîìíèê³â ç â³ç³îíåðêîþ ³öêîþ â Ìåäæó´îð’º, 2012 ð.

18


ГОЛОС МАРІЇ

МОЛИТВА І НАВЕРНЕННЯ “Дорогі діти! Також і сьогодні з радістю прагну уділити вам Своє Материнське благословення і закликати вас до молитви. Нехай молитва стане для вас потребою, щоб ви щоденно зростали у святості. Більше працюйте над своїм наверненням, бо, любі діти, ви ще далеко. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик” (25 березня 2012 року). *** ���Безумний не знає, дурень того не розуміє”, – сказано про це у псалмі (92,7). Брак розуму, про котрий тут іде мова, стосується людини, яка не зважає на Бога; людини, яка не розуміє ні діл Божих, ні Божих замислів; людини, яка в усьому керується своїми інтересами. Наука і техніка дійшли до таких досягнень, котрі донедавна просто не сприймали, медицина зробила величезний поступ, можливості пізнання і засоби людських знань є доступними завдяки інформаційним засобам, але, якщо мова йде про мудрість, то змінилося небагато. Чи потрібно цьому дивуватися? Напевно, це не здивує нікого, хто хоча би трішки знає Біблію. Ми бачили упадок марксизму, але його вже заступив інший божок і переріс його: тут йтиме мова про консумпціонізм (споживацтво), котрий усе спроваджує до споживання, підпорядковуючи все цим двом універсальним божкам, які доповнюють один одного, у думці, ідеї, котра проголошується в релігії глобалізації. Де поділася людина, створена за образом Божим, християнин, який визнає

Дiти Непорочної

Паломники з Львівщини на горі Кріжевач у Меджуґор’є, 2012 р.

Ім’я Ісуса, щоби в Ньому стати дитиною Бога Отця? Нехай молитва стане для вас потребою, аби ви щодня зростали у святості, напоминає нам Марія. Це заохочення не вважають “потребою”, запровадженою через консумпціонізм. Власне, це єдина річ, яка може конкретно і насправді перемінити наше життя та життя інших людей як тут, на землі, так і у вічності. Ось правдива потреба людини: молитва, молитва щоденна, щоб ми могли переживати поклик до святості та зростати. Кожний християнин є покликаний до святості, а якщо говорити ще загальніше – кожна людина. Святість – це не абстракція, це не галюцинація, бо не відірвана від людини, від її природи, святість виявляється у тому, що природа людська стає піднесеною й осягає план Божий. Ісус Христос показав нам

обожествлення людини і відкрив нам доступ до нього. Молитва іде в парі з наверненням, і це не якась дія, яку здійснюється “час від часу”, бо також не залежить тільки від нас. Навернення – це також і ласка, це дар Божий, окрім того, що необхідне наше “так”, наша згода. Навернення – це дорога, яка тягнеться через усе наше життя і живиться Таїнствами, слуханням Слова Божого. “Покайтеся, і віруйте в Євангелію!” (Мк. 1, 15). Навернення виражається у наших міжлюдських стосунках, воно є щоденним вибором і рішенням, осяює наші очікування та надії, потішає нас у терпінні, оздоровлює наші рани... Навернення – це зростання у Христі, що одночасно дозволяє, аби Він зростав у нас, у кожному з нас. Потрібно прокинутися зі сну, з одеревеніння смерті, котра укривається під виглядом ефективної

№3(74), 2012 19


ГОЛОС МАРІЇ зосередженості. Незабаром Пасха, дозвольмо, аби сповнилося у нас воскресіння у Христі. Якщо не тепер, то коли? Nuccio Quattrocchi Послання Мир’яні від 2 березня 2012 року “Любі діти, через безмежну Божу Любов Я приходжу до вас і постійно запрошую вас припасти в обійми Мого Сина. Материнським Серцем прошу вас, але й пригадую, Мої діти, що на першому місці повинна бути турбота про тих, які не пізнали Мого Сина. Не допустіть, щоб Вони, дивлячись на вас і ваше життя, не захотіли Його пізнати. Просіть Святого Духа, щоб Мій Син знайшов у вас Свій образ. Моліться, щоб в цей час темноти й безнадії, ви могли стати апостолами Божественного Світла. Цей час – час спокус. З вервицею в руках і любов’ю в серці йдіть зі Мною. Я веду вас до воскресіння у Моєму Синові. Моліться за тих, кого Мій Син обрав, щоб жили через Нього і в Ньому – Первосвященику. Дякую вам”. НАШІ СЕРЦЯ “Дорогі діти! Також і нині взиваю вас до молитви і нехай ваше серце, любі діти, відкриється на Бога, як квітка на тепло сонця. Я – з вами і заступаюся за всіх вас. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик” (25 квітня 2012 року). *** Матінко наша і Царице Миру, дякуємо Тобі, що ми – Твої дорогі діти! Говориш про це з глибини Материнського Серця, переповненого любов’ю до наших остиглих сердець. Через ці слова Ти

№3(74), 2012 20

переливаєш Свою любов у наші серця. Твоя Материнська любов оживляє наші серця, зворушує їх, спричинює зріст нашої віри, надії. Твоє звернення, “дорогі діти” виводить нас з остиглості та втоми; воскресає нас із ситуацій, паралізованих егоїзмом, пихою та сирітством. “Також і нині взиваю вас до молитви”. Матінко, Ти виховуєш нас, Матінко, Ти ставиш вимоги, Ти знаєш стан нашої душі та відаєш, як нам допомогти. Прагну відповідати на Твої заклики до молитви. Визнаю, що вона є даром, аби жити у повноті, аби жити духовно, аби міцніше вірити, аби жертовно любити. Прагну відповісти на Твій заклик до молитви у конкретних ситуаціях і щодо конкретних людей, коли буде відсутнє світло, коли прийдуть сумніви, коли буду слабкий фізично, коли буду хворим, коли прийде спокуса. Буду молитися, коли недобре слово буде на кінчику язика, коли полюдськи буде все зрозуміло, коли призвичаєння затьмарить очі серця, коли злі нахили дадуть про себе чути, коли важкі люди навколо, коли п’яний чоловік, коли чуєш прокляття, галас, авантюри, брехню. Буду молитися під час збурення і несправедливості. Прагну молитися, Матінко! Оживлений Твоїм закликом до молитви, буду волати: “Господи, прости! Господи, рятуй! Господи, благослови! Христе, прийди з підтримкою! Твоє конання, повне любові, нехай огорне нас! Агнче Божий, Ти, що згладжуєш гріхи світу, – уповаю на Тебе! Бла гослови! Уділи миру, прийди, незважаючи на замкнене серце, обдаруй миром! Прагну молитися! Відкриваю Святе

Письмо. Зосереджуюся. Дякую за ласку молитви, бо переходжу від ментальності світу до Царства Божого, життя в таємниці виноградного дерева. Взиваєш мене, Матінко, до молитви! Тепер, у травні, почитаючи Тебе, вбираємо в себе багатства життя Твоєї душі. Учимося від Тебе вшановувати Бога і дякуємо Йому за архиділо, яким Тебе сотворив. Заступайся за нас перед Богом, аби ми щораз глибше молилися, духовно зростали і згідно з молитвою поступали. Беру також до рук вервицю і разом Іваном Павлом ІІ починаю молитися. Кланяюся Ісусові й Тобі. Благословенна Ти у кожному Таїнстві. Благословенний Ісус, втілений, народжений. Благословенний тесля з Назарета. Благословенний плід життя Твого, Який ходив по дорогах Галилеї, Юдеї, Самарії, міст і сіл. Посвячую Йому свою Вітчизну, народ, який пробуджується, дітей, молодь, родини. Благословенний Ісус у Жертві Служби Божої та адорації. Заношу до Його Стіп в освяченій Гостії (Частичці) мучених, опутаних, хворих, спаралізованих, нетверезих, заляканих, помираючих людей. Свята Маріє, Мати Божа, Царице Миру, молися за нас, аби наші серця відкрилися Богові на любов і провидіння Отця, на Слово Господа, на Найсвятішу Жертву за наші душі, на благословення Милосердного Господа, на білий і червоний струмінь Святого Духа, Його міць і любов. Нехай вогняні язики щедро спливають. “Нехай Дух Твій зійде і відновить обличчя землі, цієї землі”. Царице Миру, Царице Світу, молися за нас, аби ми, як квіти, були спраглі тепла, світла і дощу.

Дiти Непорочної


ГОЛОС МАРІЇ болю Моєму Материнському Серцю. Діти Мої, великою буде Моя радість, коли побачу, що приймаєте Мої слова і прагнете Мене наслідувати. Не бійтеся. Ви не самі. Подайте Мені свої руки, і Я провадитиму вас. Не забувайте про своїх пастирів. Моліться, щоб вони думками завжди були з Моїм Сином, Який покликав їх свідчити про Нього. Дякую вам”.

Паломники з Львівщини на горі Подбрдо у Меджуґор’є, 2012 р.

Ісусе Христе, Переможцю смерті, пекла і сатани, Переможцю нашого гріха і недолі нашої! Ти воскрес наприкінці ночі, як сонце, яке сходить для Марії Маґдалини, невіст, апостолів і для нас. Виходимо з ночі, незнання, блудів, побиття, оглушення фальшивими дзвінками. Молися за нас, грішних, про прагнення Бога, Його любов, Його тепло, життя вічне. Волаємо ми, прив’ялі квіти, за себе і цілий світ. “Я є з вами”. Дякуємо Тобі, Матінко, за Твою присутність. Наші долоні у Твоїх руках. Наші серця біля Твого Непорочного Серця. Огорнені Твоєю опікою, дякуємо і кличемо: “Під Твою милість...”. “Заступаюся за вас усіх”. Матінко Божа з Вечерника, в Духу Святому розмолена, Царице Миру, Матінко кожного з нас, у час перед П’ятидесятницею молися про Духа Святого для нас. Улюбленице Духа Святого, заступайся за нас усіх, аби ми молилися на тому самому місці

Дiти Непорочної

спільно, аби ми були Церквою, одним тілом і одним духом. “Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”. Твій заклик і наша відповідь – це правдива зустріч дітей зі своєю Мамою. Царице Миру, дякуємо за Твій прихід, закликання нас до молитви, повчання і Твоє заступництво за нас перед Богом. Амінь. о. Євгеній Сьпйолек Послання Мир’яні від 2 квітня 2012 року “Любі діти! Як Цариця Миру прагну вам, Моїм дітям, дарувати мир. Правдивий мир, який походить з Божественного Серця Мого Сина. Як Матір, прошу, щоб у ваших серцях запанувала мудрість, покора та доброта, щоб запанував Мир, щоб запанував Мій Син. Коли Мій Син стане володарем ваших сердець, ви зможете помагати іншим Його пізнати. Коли Небесний Мир оволодіє вами, то пізнають Його також і ті, що шукають Його на хибних дорогах, чим завдають

ПРИВ’ЯЗАНІ ДО ЗЕМЛІ Дорогі діти! Також і нині взиваю вас до навернення і святості. Бог прагне дати вам радість і мир через молитву, але ви, дітоньки, ще є далеко. Ви прив’язані до землі і справ земних. Задля цього взиваю вас знову відкрити свої серця і споглянути на Бога і справи Божі, і тоді радість та мир запанують у ваших серцях. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик (25 травня 2012 року). *** Дорогі діти! Також і нині... Під час мого першого паломництва до Меджуґор’я внутрішньо був переконаний, що Матір Божа правдиво об’являється. Однак переживав труднощі у розумінні послань. Вони мені видавалися дуже простими і такими, що повторюються. Особливо у порівнянні зі статтями чи книжками. Через деякий час, якось після повернення, мене осінило: Матір Божа є Мамою. Жодна мама не виховує своїх дітей через виголошення рефератів, конференцій чи організування сімпозіумів. Виховує через присутність і короткі повчання, які вимовлює з любов’ю і сердечним піклуванням незліченну кількість разів. Чинить це терпеливо впродовж багатьох

№3(74), 2012 21


ГОЛОС МАРІЇ років. Так само чинить і Цариця Миру щодо нас, Своїх дітей. В останньому посланні Цариця Миру в черговий раз взиває нас до навернення і святості. Кожний з нас, а тим більше Її дитя, знаходиться у певній життєвій та духовній ситуації. Хтось відійшов від Бога, хтось інший вагається. Хтось пасе свині, як син марнотравний, хтось уже повертається, але є ще дуже слабким. Вихід зі стану болю. Приходять знеохочення, навернення, упадки. У серці пригноблення, смуток. Сатана охороняє свої плацдарми, дошкуляє і подразнює. Вірую, ходжу до церкви, але в останній час не хватає часу на молитву. Колись відмовляв три Таїнства Вервиці, тепер тільки одне, під час якого засипаю від перевтоми. Книга Святого Письма покрита порохом. Не читаю послань, бо щораз менше часу і сили. Забуваємо, що під час молитви відпочиваємо, повертається Мир Божий, повертається світло, здоров’я. Свята Маріє, Ти, що взиваєш мене до навернення і святості, дякую Тобі за піднесення, за пробудження, за пересторогу. Переглядаю послання, а в них: “Живіть у смиренні посланнями, які вам даю” (27.02.1986). У червні урочистість Божого Тіла. Відновлюю, якщо це можливо, часту, не лише недільну, участь у Службі Божій. Відновлюю адорацію... Мушу подбати про себе, про свою душу, про святість. Неможливо жити без радості та миру. Можливо саме тому діти щораз частіше поза домом, а чоловік щораз частіше п’є пиво, бо у нас сумно і неспокійно. Справи матеріальні переважають над духовними. Хто нам допоможе? Бог прагне

№3(74), 2012 22

дати вам радість і мир через молитву. Бог Отець у притчі, яку розказав Господь Ісус Христос (Лк. 15, 11-32), очікує з даром прощення, радості та миру. Тому навертатися – це повертатися. Повертатися з далекої країни пожадливості тіла, очей і гордині життя (1 Йо. 2, 16). Повертатися з інформаційного шуму до тиші серця, аби почути стукіт: “От, стою при дверях і стукаю” (Од. 3, 20). Повертатися до Десяти Заповідей Божих, до Святих Таїнств. Перестати говорити: “Можу висповідатися у лісі; не мушу ходити до церкви, можу помолитися на галявині. Я є віруючим, але не практикуючим. Виглядає трішки так, як в одному анекдоті: жінка плаче перед сусідкою, що чоловік знову напився. Сусідка її потішає, щоб не переживала, бо її чоловік стверджує, що не є п’ющим, оскільки постійно цього не практикує. Повертаємося до шанобливості у відношеннях з Богом, стаємо у правді... “Але ви, дітоньки, ще далеко, бо прив’язані до землі та справ земних”, – говорить нам Матір Божа. Наситили землю, світ гріхом, компромісами. Освоїлися з гріхом і дияволом... “О ні! Інші так, але тільки не я!” – скажу з обуренням. Проте, коли так вникнути у сім головних гріхів... А ми хіба не закривали очі на зло у родині та Вітчизні? Мало бути по-новому і в достатку, на свободі, але без Бога, без честі, з розводами, контрацепцією, згідно серіалів. Натомість позостав нам встид, почуття вини, страх, втрата волі. Царице Миру, дякуємо за Твоє запевнення: “Бог прагне дати вам радість і мир через молитву” і разом з бл. Іваном Павлом ІІ волаємо: “Нехай зійде Твій Дух

і відновить обличчя землі, цієї землі!” “Відкрийте ваші серця і спогляньте на Бога і справи Божі”. Царице Миру, Мати Божа з Вечерника, в Дусі Святому розмолена, послушні Твоєму повчанню, взиваємо: “Духу Святий Сотворителю, відкрий мої очі, щоб бачили; відкрий мої вуха, щоб чули; серце, щоб відчувало. Духу Святий Оживителю, прийди!” У червні погляньмо на Бога і справи Божі через Серце Господа Ісуса в лоні Матері Діви, через Духа Святого утворене, палаюче вогнище любові, терпеливе і великого милосердя, джерело життя і святості. А радість і мир запанують у наших серцях! о. Євгеній Сьпйолек Послання Мир’яні від 2 травень 2012 року “Любі діти! З Материнською любов’ю прошу вас, подайте Мені свої руки, дозвольте Мені провадити вас. Я, як ваша Матір, прагну захоронити вас від неспокою, розпачу і вічного засуду. Мій Син Своєю смертю на Хресті показав, як дуже вас любить, жертвувався задля вас і ваших гріхів. Не відкидайте Його Жертви і не відновлюйте Його терпінь вашими гріхами. Не закривайте собі брами до раю. Мої діти, не марнуйте часу. Не має нічого важливішого від єдности в Моєму Сині. Допоможу вам, тому що Отець Небесний посилає Мене для того, щоби ми могли разом показати дорогу ласки і спасіння всім тим, які Його не знають. Не робіть закам’янілими ваших сердець. Довіртеся Мені і адоруйте Мого Сина. Мої дітоньки, не можете бути без пастирів. Нехай щоденно будуть у ваших молитвах. Дякую Вам!”

Дiти Непорочної


ПУТЬ ПРАВДИ

ÌÈÍÓËÅ, ÒÅÏÅвШͪ, ÌÀÉÁÓÒͪ

Колись скоріше або пізніше кожного з нас чекає той час, що називається смертю. Час, коли тіло помирає, а ми живемо далі, хочемо ми цього чи не хочемо, знаємо ми це чи не знаємо. Хто знає або вірить, що є життя після смерті тіла, той щось та робить у цьому житті, щоб якось бути виправданим там, а хто не вірить – тому є потім набагато важче. І ось підходить уже цей час залишення нашого тіла. У цьому житті кожен з нас комусь помагає і нам помагають. Коли нам важко – є друзі, батьки, рідні, діти, які завжди можуть прийти на допомогу; священики, які також помагають. Завжди хтось є, на кого ми можемо покластися у цьому житті. А чи зможуть всі вони мені допомогти тоді, коли я вийду з тіла, чи знають і чи вірять вони, що я живий і бачу їх, чи знають вони потреби мої у цей час. І тоді я побачив скільки часу, енергії та праці на землі я тратив попусту, я побачив, що ті, що мене посправжньому любили, вони печаляться про свою втрату, тобто втрату мене, що мене більше не побачать, що як будуть жити без моєї присутності – і мало, дуже мало переймаються моїм справжнім, істинним становищем, в якому я знаходжуся, моїми істинними бажаннями і відчуттями, які в мене є на той час. І тоді я зрозумів, що мені бракувало, я зрозумів, що те, що шукав на землі, не мало тепер жодного значення.

Дiти Непорочної

Я зрозумів, що на землі, в тілі, мені потрібно було шукати Того, хто є живий, Того, кому віддана вся влада на Небі та землі, Того, хто може захистити, дати мир і спокій, Того, хто мене любить, ким би я не був і щоб не робив, Того єдиного, хто може мене привести до нашого Батька, Того, що все віддав, навіть життя, щоб я мав життя вічне біля Нього. Я ж на землі покладався на свої діла, а не на віру в Нього, як мого Спасителя, що Він мені поможе, тільки Він один, коли я вийду з тіла. І побачив я, що через незнання самого себе я робив діла, які не були безкорисними, а завжди мали якийсь інтерес, в ділах був присутній егоїзм для мене і, роблячи ці діла, я немовби себе звеличував в очах Бога. Я ходив до храму, сповідався, причащався, ходив на святі місця, постив, чував, ходив на Хресну Дорогу в Страдч, ходив до хворих, помагав бідним, давав пожертви, проповідував Слово Боже – усе це я робив і багато більше, але я побачив, що все це роблено або з обов’язку, або зі страху. Я мав сердечний жаль, коли бачив бідного, хворого, немічного того, хто просить, але серце моє відверталось від того або й зневажало, хто не належить до моєї конфесії чи домінації, до багатого, до злодія, до тих, хто має нетрадиційну орієнтацію, до жінок вільної поведінки, до тих, хто не робить так, як я. І до багатьох інших. Живучи на землі, я шукав храми, святі місця, молитви, різні поклоніння, але не шукав найважливішого. Я

№3(74), 2012 23


ПУТЬ ПРАВДИ не шукав мого Бога – Ісуса Христа. Я не шукав Його як Спасителя і Відкупителя. Я не розумів, що Він дав Свій храм для того, щоб той, хто проповідує в храмі, привів мене до Ісуса, щоб перебуваючи на святих місцях, я міг переживати відчуття тої людини, з яким це місце пов’язане, щоб молячись, я спілкувався з Живим і щоб молитва йшла від розуму і серця, щоб перебуваючи на Хресній Дорозі, я зміг побачити і знайти ту велику любов Його до кожного з нас, а знайшовши і побачивши ту любов, захотів ставати на Нього подібним. А не шукаючи Ісуса Христа, я не міг знайти і Батька нашого, я не міг пізнати Того, Хто нас створив, дав нам життя і все для життя, а не знайшовши я не міг серцем дякувати Батькові за все, що Він нам дав, а особливо, що дав Ісуса, щоб до Нього Він міг нас привести. Я надіявся на всі ті речі і цінив їх, які мали привести мене до Бога, але я не дякував Богові за всі ті речі, які Він дав, щоб я прийшов до Нього. Я загордився від того, що в мене ці речі є і я в них перебуваю, але я перебував в речах, які Він дав, але не в Ньому. Після смерті нашого тіла і виходу духа, кожного очікує той дух, який відповідає нашій морально-етичній природі. Дух кожної помираючої людини, залишаючи тіло, притягується (скажу по-російськи для повнішого розуміння) “родственными его нравственной природе духами” і змішуються з ними. Так духи похітливої і неосвяченої природи притягуються подібними духами і вступають в область, де є вічна ніч, ті хто любить добро, хочуть спілкування з чистими і світлими створіннями, притягуються небесними посланцями і направляються до світла слави, вверх. Духи людей тоді відчувають різні відчуття, змішуючись з рівними по своїй внутрішній природі, пристрастям, бажанням духів. Починається тоді наша нова форма існування. І тут я зрозумів наступне: я мало дав любові кожній людині на цій землі, але це можу надолужити в Небі. Ми дуже мало знаємо про зв’язок між цими двома світами. Якщо б тільки ми могли якось зрозуміти, поки ще перебуваємо в нашому смертному тілі, що кожен наш день, день за днем ми будуємо для вічності, якби ми це зрозуміли, то наше життя захотіли би змінити. Кожне добре слово, кожна благородна думка, кожний безкорисливий поступок буде колоною вічної краси в майбутньому житті. Ми не можемо бути егоїстами і не люблячими в одному житті і бути добрими і люблячими в другому. Цих два життя дуже близько зв’язані, одне являється продовженням другого. Все залежить від нас, все залежить від нашого бажання, все залежить від нашої віри в Його слова, бо коли ми виходимо з тіла, до нас приступають ті істоти, на яких ми похожі серцем. Якщо ми любимо і добрі, і думаємо при вишнє, про Небо, про стосунки, які там є, про люблячого Батька і Ісуса Спасителя, про те, що нам

№3(74), 2012 24

треба бути такими, як Вони і хотіти бути з Ними – до нас приступають Божі Ангели. Коли в нас цього немає, хоча є діла, але ми відчуваємо неприязнь один до одного, не можемо пробачити і примиритися, заздримо, не прощаємо, радіємо, що людина покарана (навіть якщо це справедливо), зневажаємо, ставимо себе вище від іншого, гніваємося, і коли помираємо в такому стані, то до нас приступають ангели Сатани і забирають нас до свого царства. Вони мають на нас права, бо коли людина помирає, немає нічого скритого і людина бачить себе такою, якою вона є насправді. Людина не розуміє ні природи гріха, ні повноти Благодаті і Відкуплення. Тисячі причин не дають небесному світлу осяяти людський рід, рід який іде шляхом смерті. Але наступає час, коли людина в більшій мірі зрозуміє реальність вічності, коли увага буде більше звернена на істину внутрішнього життя, коли людина захоче пізнавати дороги свого серця і, осяяна світлом небесним, побачить, скільки змій в її серці та в яке лахміття вона вдягнена. Нам потрібно зрозуміти, що немає іншої дороги до Неба, тільки Христос Спаситель, Христос Викупитель. Треба остерігатись сумніву, що Христос не є Спаситель, в це треба твердо вірити, відкидаючи всякий сумнів, а якщо повіримо до кінця, то як будемо відноситись до того діла, яке Він робив, а як зрозуміємо всю цінність викупу, чи не буде серце дякувати Богові безперестанку. Уявімо, що нас засуджено до страти, а наш товариш взяв всю вину на себе і замість нас пішов в тюрму і на страту, віддавши своє життя за нас. Ми ж, залишившись жити, заводимо сім’ю, їмо, п’ємо, радіємо, святкуємо і це все завдяки товаришеві. І при згадці товариша, чи не навернуться в нас на очі сльози і чи серце наше не віддасть йому велику подяку. Те саме зробив Ісус, тільки відкупив Він нас від смерті душі і дав життя вічне. То чи наповнюється наше серце безмовною, великою, щирою незбагненною подякою цією Жертвою хвали. Ось так всі, відкуплені на Небі, щомиті схиляють свої коліна і співають серцем вічну хвалу своєму Спасителеві. Чи розуміємо ми цінність цієї Жертви, принесеної за нас, чи віримо ми, що Він це зробив з великої любові до кожного з нас, чи віримо, що ми відкуплені і чи хочемо ми бути похожі на Нього в любові до кожної людини на цій землі, чи зможемо ми без цієї святої віри після закінчення нашого земного життя надіятись прийти туди, де чиста любов ллється від серця до серця, тобто місце, яке називається Небесами. І тут я зрозумів силу і важливість кожного слова, сказаного Ісусом, коли Він був на землі. Я зрозумів, що все минеться, все згорить, але Слово Його залишиться повік. І якщо Він говорив не судити, а прощати, шукати миру, не зневажати і багато ще чого, а в основі цього це любов до Отця, до Ісуса, один до одного і до себе – і якщо в нас цього немає – щоб ми не робили в цьому

Дiти Непорочної


ПУТЬ ПРАВДИ світі, хоч би ми і проповідували 24 години на добу, чи перебували в храмі 24 години, чи були на святих містях, чи на Хресній Дорозі, чи говорили мовами, чи бісів виганяли, чи все своє майно віддали і навіть тіло своє віддали на смерть, коли у нас немає цієї любові – після смерті ми попадаємо до таких, якими і ми є насправді, нас зустрічають ті, на кого ми подібні по своїй внутрішній природі, по природі нашого серця, духом, який у нас є, в якому ми перебуваємо на даний час смерті тіла. Це закон. Він не порушний. Тому, залишаючи світ, Ісус дав нам Свою нову стару заповідь – любіть один одного, як Я вас полюбив. Я також побачив, що перебуваючи в тілі я говорив і думав, що прощаю, але серце моє не давало тепла тій людині, а якщо не відчував тепла, бажання добра, співчуття, співпереживання до людини, то насправді не було і прощення. Я себе обманював. І зрозумів я, що все залежить від нашого вибору, від наших знань і від наших бажань, від нашої віри в слова Ісуса, а Його слова – це слова Батька. Я побачив у собі заздрість, неприязнь, зверхність, свою значимість, гнівливість, непримиримість, страх, і багато іншого по відношенню до інших людей і тоді переді мною постав вибір: залишатися таким, як я є, тобто судити один одного, обмовляти, ненавидіти, бажати зла, радіти, коли людина щось тратить чи хотіти бути таким, як Він – добрим, милосердним, лагідним, завжди прощати, бажати добра, благословляти своїх ворогів. І я сказав щиро і твердо: “Ісусе, я хочу бути подібним на Тебе, хочу, щоб моє серце було таким як Твоє, хочу прощати, не судити, бути милосердним, хочу завжди бути з Тобою. І якщо це буде справді наше істинне бажання і воно буде тверде і ми не будемо від нього відступати, то Бог не може не діяти, бо Він пов’язаний з нами законом Своєї власної Волі, а Воля Його в цьому і полягає, щоб ми були подібні на Нього. Але і Сатана не буде сидіти осторонь, він буде прикладати всі свої зусилля, посилати цілі полчища демонів, щоб нами володіти, щоб ми не могли вийти з-під його контролю, щоб ми далі судили, зневажали, вважали себе вищими, не прощали, не шукали миру, не бажали добра, робили різні діла і підсовує нам думку, що ділами можна оправдатись. Сатана не хоче, щоб ми жили Вірою, Святою великою Вірою в Слова нашого Господа Ісуса Христа, вірою в те, що Він живий, вірою в те, що Він Єдиний, кому належить всяка влада на Небі і на землі, вірою в те, що в Нього ключі від раю і пекла, вірою в те, що Він любить і бажає добра кожному хто жив, живе і буде жити на цій землі, вірою в те, що кожне коліно приклониться перед Ним, вірою, що немає нікого іншого на Небі і на землі, хто привів би нас до Отця, вірою в те, що Він є наш Господь і Володар і, не виконуючи Його Волі та наказів, ми будемо покарані, вірою в те, що після смерті тільки Він Один може мені допомогти пройти через морок і вернутись до дому свого, вірою в те, що якщо і прогрішив проти Нього і проти ближнього, та повинен

Дiти Непорочної

шукати прощення в Нього і шукати миру з ближнім, хто б він не був, вірою в те, що один Він не мав гріха, перебуваючи в плоті, вірою в те, що Він нас викупив від смерті Своєю Кров’ю. І тоді захотів я зрозуміти, а що ж це означає не мати гріха. Може це, коли я не краду, слухаю батька і матір, не посягаю на чуже, ходжу в храм, молюся, відвідую хворих, помагаю нужденним, ходжу кожний день на Хресну Дорогу та інші речі. Чи маю я тоді гріх, чи не маю? І виглядає в моєму розумінні, що я безгрішний, чуть не святий. Але Бог сказав: “Подивись, коли ти це все виконував, на своє серце”. І побачив я, що багато речей я робив з обов’язку або зі страху. І побачив я, що не будувався мій дім на Небесах, бо не було в цих ділах духа любові і безкорисливості. Я стояв перед Богом голий і пристиджений, а якщо і була на мені одежа моїх діл, то вся вона булла брудною,заплямленою, а не очищена Кров’ю Ісусовою. А в чому ж різниця в крові Авеля та Ісуса? Обоє були праведними, але кров Авеля взивала про помсту, справедливу помсту, а Кров Ісуса взивала про прощення і помилування тих, хто Йому робив боляче, Серце Ісусове було наповнене великим теплом, добротою, прощенням до тих людей, які Його мучили, не розуміючи, що роблять. І побачив я, що серце моє не наповнене тим, чим наповнене Серце Господа мого, більше того, я навіть і не хотів бути обмитий Його Кров’ю, не хотів бути зсередини таким, як Ісус, не розумів цінності Духа Його Серця і Крові, особисто пролитої задля мене, а не розуміючи всього цього, як я міг серцем дякувати Отцю за Ісуса, Того, хто хоче, щоб я мав життя вічне на Небі, разом з Ними. Я зрозумів, що я не цінував і не розумів, що таке вічність. Так, саме ��ічність! Уявімо собі, що нас тут, на землі, щось нестерпно болить. Ми можемо прийняти таблетки або піти на операцію, нам можуть дати знеболююче, і біль пройде. А тепер уявіть собі, що цей біль буде супроводжувати вас цілу вічність, але підсилений в тисячу разів і не буде проходити. Це дуже страшно. Захотів я зрозуміти слова Ісуса: “Хто не їстиме Мого Тіла і не питиме Моєї Крові, не буде мати життя вічного”. І тоді я побачив себе з двох частин, а саме: тіла і внутрішнього чоловіка. Внутрішній чоловік живе без тіла, бо це є дух, душа, розум, наш інтелект, розуміння, любов і інші таланти. Тіло ж без внутрішнього чоловіка не може жити. Тіло не має розуму, інтелекту, любові, воно створене з пороху і після відходу духа з тіла жити не може. І побачив я, що є дві їжі. Перша їжа – це те, що їсть тіло. В тіло входить хліб, вино, м’ясо і інше, частина перетворюється на енергію, частина виходить з тіла, як відходи. Тіло помирає і все, що воно їло, перетворюється на прах . Але що споживає внутрішній чоловік, наш розум, наш дух і розум? Чи може розум їсти хліб і вино, м’ясо та інші продукти. І що ж виходить? Напочатку було Слово. І Слово було – Бог і Слово стало Тілом.

№3(74), 2012 25


ПУТЬ ПРАВДИ Їжте Тіло Моє. Хто не буде їсти Тіла, той не буде мати життя вічного. Зрозумів я, що повинен їсти Його Слова. Але чому слухаючи і промовляючи Його Слово, я не надаю йому значення, а ще більше того – не вірю цьому слову. Чому воно проходить повз вуха мої? Бо коли воно проходить повз мене, то я його серйозно не приймаю, і їжі Його, тобто Слова, не приймаю, а якщо не приймаю Слова, то і не їм і не насичений, а голодний помираю, не знаючи, що помираю. Якщо наш розум не наповнений Його Словом, якщо ми всерйоз як Закон не приймали Його Слова, якщо ми відхилимо Його Слово як не потрібне нам, якщо ми не віримо в це Його Слово, тоді життя наше на землі проходить за якимось іншим словом, не Його, розум наш наповнений другою їжею, не Його, в нашому розумі не має місця для Його Тіла, Його їжі, Його Слова. Щоб попало в наш розум Його Слово, нам треба звільнити його від того, що там є, тобто від слова цього світу, від того, що ми чуємо, бачимо, відчуваємо, і наповнити цей розум Його Словом та іти у світ наповнені не своїм розумінням, а Його Словом і діяти не за своїм бажанням і розумінням, не за своєю волею. Коли ми весь час будемо наповнювати наш розум Його Словом і будемо старатися співдіяти з цим Словом, то з часом Ісус дасть нам вже Свій розум і бачити ми будемо так все, як бачить Він. Тіло ж, не маючи розуму, не може сприймати Слово, тому встановлений обряд чи традиція служить лишень для того, щоб привести самого внутрішнього чоловіка до пізнання внутрішнього Ісуса, Його Любові та Сили Його Духа. Ми ж, виконавши обряд, заспокоюємось, вважаючи, що сповнили щось велике і достойне, і з чистим серцем, і щирим розумінням відходимо, думаючи, що всеціло славили Його Волю. Але якщо ми Його не шукаємо, якщо не хочемо спізнати, який Він є, якщо ми не налагоджуємо безпосередній зв’язок з Ним, якщо Він в нас не на першому місці, якщо ми хочемо Йому дати вкінці, якщо ми щиро не хочемо бути таким, як Він, то все, що ми зараз робимо, не буде мати для нас жодного значення там, і те, на що ми покладалися, в одну мить згорить, більше того, ми будемо відчувати, що провели життя безцільно. Що ж означає: пити Кров Його. Все, що входить в тіло, виходить з нього. А що робиться з розумом, коли в нього входить побачене. Одного разу, будучи на Літургії, я стояв в куті храму і побачив ангелів. Не бачив я їх видимими очима, а очима душі. Але не це найголовніше, а цінність полягала в тому, що дано бачити, що вони відчували, коли Ісуса вели на смерть, на Голгофту. Коли Ісуса бичували, знущались над Ним, все Небо замовкло, на кожному обличчі Ангелів було вираження болю за Нього, кожен готовий був кинутись на допомогу. Коли Ісус впав під Хрестом, тоді все Небо, всі ангели кинулись, щоб Йому допомогти, вони не могли на це дивитися, вони просили в Бога, щоб Бог дозволив заступитися і помогти Ісусові. Один із сильних Ангелів міг це все зруйнувати. Але

№3(74), 2012 26

всі розуміли, що Ісус має це все проходити один, без допомоги Неба і ангелів, Сам. Скільки болю, тепла, любові було на Хресті в Серці нашого Бога, жодної ненависті, злорадства, бажання помсти тим, хто Йому спричинив біль. Всі ангели стояли заціпенілі, з великим розумінням, з бажанням кинутись на допомогу. Я був з ними. Всі ці відчуття і відкрите Серце Ісуса були мені показані, я плакав, нічого і нікого біля мене тоді не існувало. Будучи на Літургії, я побачив ту Велику Жертву, яку Ісус приніс Сам, не по обов’язку, не по правилу, а через Свою велику, незбагненну і незрозумілу Любов до мене і до кожного жителя землі, коли б він не народився. Я ще довго залишався під цим враженням, не міг заспокоїтись, побачивши ту глибину, висоту та велич тієї Його Любові, бо не міг навіть собі того уявити. І тоді я побачив, як ходив до храму на Літургію. Я дивився на людей і просив за свої проблеми. Я гордився, що був у храмі і причащався, і сповідався, серце у мене було спокійне від того, що я був на Літургії, сповнив свій обов’язок, обряд, традицію. Я всюди бачив там себе, але не бачив Його (Ісуса). І зрозумів тоді я велику істину. Ні заповіді, ні дії мої, ні пророки, ні мученики не могли змінити мого серця. Я виконував всі правила і обов’язки, і тільки після того, як побачив Ісуса справжнього, такого який Він є – серце моє розм’якло, ніщо не могло його злякати, як бачення Христа Розп’ятого. І я зрозумів план Бога: тільки через хрест, через жертву Ісусові, через бачення Його Любові, терпіння і добра нам, через влиття в наш розум розуміння цінності цієї Крові, тепла цього Серця, коли ми цьому всьому дозволимо ввійти в наш розум, коли ми з цієї чаші вип’ємо, наше серце не витримує тої затверділості і починає ставати м’ягким, теплим, таким, як у Бога. І немає в нас іншої дороги, щоб ми полюбили наших ворогів так, як Він. І приходить такий час, коли з нашого серця поступово починає виходити тепло, доброта, прощення до кожної людини: будь то вбивця, насильник, злодій, багач, чорний, білий, жовтий, грубий, худий, жебрак чи мільярдер, бо коли нам Бог дасть це відчуття, то ми не можемо бажати жодній людині зла, не хочемо про неї говорити погано, не хочемо судити (бо не бачимо серця цієї людини), не хочемо обмовляти, хочемо, щоб ця людина зрозуміла, як вона шкодить собі і навколишнім, скільки болі вона спричиняє як тим людям, що її люблять, так і ангелам Божим та Ісусу. А якщо і якась неприязнь виллється з нашого серця на людину чи щось інше смертоносне для душі нашої, то дивимося на Хресті на Того, хто на ньому розп’ятий і просимо з криком в душі пробачення в Нього, що не можемо бути таким, як Він, і просимо Його забрати з тіла ту колючку, яка не дає нам наблизитися до Нього. А коли ми щиро каємось і просимо прощення, то Він нас пробачає, бо і ми щиро пробачаємо нашим винуватцям.

Дiти Непорочної


ПУТЬ ПРАВДИ Тому, хто не буде їсти і пити Тіло і Крові Ісусової, не буде мати життя вічного. Пильнуймо, щоб наш розум не поклонявся божкам і ідолам, і щоб нас ніхто не обманув. Хотів я знати, що саме цінне для мене тут, на землі, і до чого мені треба йти, повзти чи бігти. І побачив я, що якщо я не знайду у своєму серці любов до Батька, до Ісуса і до ближнього свого, якщо своєму ближньому не буду давати серцем тепла, прощати серцем, якщо буду заздрити серцем, вивищуватись серцем, якщо не буду шукати Того, що на Небі, то я нічого не досягнув, нічого не знайшов, а безцільно провів своє життя і в кінці кінців не зможу попасти туди, де панує любов, мир, терпеливість, доброта, лагідність, негнівливість, прощення і повага один до одного. Радість Є радість від того, що маєш дітей, будинок, гроші, машину, добру жінку, роботу, храм, спільноту, що ти посадив дерево, збудував будинок, виростив синів. Не знаю, як кожна людина, але мені завжди чогось бракувало. Несвідомо розуміла душа моя, що їй Когось бракує, хотіла вона спілкування з Кимось. Є земні бажання, насолоди. Є чисті та добрі (так як ми вважаємо), є людські пориви до чогось, але є і інше. Є радість бути поряд з Христом, любити Христа більше, ніж будинок, дітей, гроші та все видиме, любити Його Слово, жити Ним і в Ньому. Як велика земна любов робить лице людини сяючим і покращує її характер, так Божественна Любов підвищує і прославляє Того, Хто любить до того часу, поки не тільки лице, але і вся людина почне світитися світлом, яке наповнює її серце. Іншими словами, зрозумівши, що зробив для неї Ісус, в серце людини входить велика повага і почитання до Нього, і цінності її міняються. Все, що вона колись цінувала в цьому світі, стає нічим у порівнянні з тим, що зробив для неї Ісус. І тоді серце людське наповнюється великою повагою і подякою до Нього, нашого Батька, і тоді вже не тіло поклоняється і б’є поклони, а серце людини виривається, щоб подякувати Богові за те, що Він спас душу і дав життя вічне. Якщо ми в цьому житті знайдемо те відчуття, яке називається теплом або любов’ю, бажанням добра кожній людині на цій землі, то це і є та радість небесна, яка, знаю, буде там помножена в сотні разів, там, де думка твоя виконується раптово, де не має печалі, болі, хвороби, смерті, розпуки, розчар��вання, сліз, ночі, а тільки світло і радість, любов і мир, спокій вічний. Амінь. Як було б добре, як би на землі був небесний устрій збудування нашого внутрішнього чоловіка. Як було б добре, якби не було дрібних конфесій, заздрості і суперництва в Церквах. На Небі немає конфесій, немає ворожих доктрин, немає звинувачення і єресей одних християн проти інших. Немає створення одних конфесій на руїнах або падінні інших. Але є одне велике братство, де голова – Христос, а камінь будівництва – Любов.

Дiти Непорочної

Коли наше земне життя закінчиться, ми зігнемося від стида коли згадаємо, як часто в земному житті ми говорили брату-християнину: “Встань збоку, я більш святіший від тебе”. Є рівень досконалості, який встановлений для нас Спасителем, і ми повинні хотіти його досягти, навіть якщо для цього потрібне все моє життя не тільки на землі, але і на Небі. На Небі є багато радощів, але прихід на Небо дорогих нам тут, на землі, людей не можуть замінити нам найвищу радість, яка б вона не була. Дуже сильно і пристрасно зв’язані наші серця. Марія – Мати Ісуса Хто така Марія, як нам до Неї ставитися, що ми можемо побачити в Ній? Сказані були мені Нею такі слова: “Ні на кого і ні на що не нарікай. В усьому слухай Сина Мого. Тоді будеш під Моїм Покровом”. Я не міг зрозуміти, чому я не повинен нарікати, якщо стільки всього, на мою думку, поганого робиться в цьому світі. І тут Бог відкрив мені велику смиренність до Божого Слова і Божої Волі та велике милосердя, терпеливість, віру і надію цієї Жінки. Дано мені бачити Серце цієї Жінки: Її біль, коли фізично розпинали Сина Її у плоті невинного Бога. Вона розуміла, що має статися так, а не інакше, але як Мати не могла перенести цього болю, не могла на Хрест дивитися зі спокоєм, Серце Її не могло змиритися з втратою найдорожчого Їй Тіла на землі.Але разом з тим не мала в Собі Вона ненависті до тих, хто хотів Його смерті і тих, хто над Ним знущався. Словами земними усе це: ні біль, ні любов і тепло Ісусове, ні те, що робилося в душі Марії, не можна передати. Це можна лише знати, якщо буде нам в тій чи іншій мірі показане або пережите. Ніщо і ніхто не міг порушити почуття Марії до ворогів Її Сина, Серце Її плакало від болю, що завдавався Ісусові. Вона співстраждала разом з Ним. Його біль став Її болем. Але все було прийнято з Її боку зі смиренням, в якому була Воля Отця. Той, хто любить Ісуса, і кого Ісус любить, той, хто приходить на Голгофту не тільки подивитись, як розпинають Бога, а хто хоче пізнати Його, хто хоче побачити Його Серце, хто переживає за Нього і разом з Ним, в кого болить душа, тому Ісус дає Марію як Матір. Він хоче, щоб ми вчилися у Неї Її ненарікання, Її милосердя, Її терпеливості, Її негнівливості, Її незлобливості та багато іншого. Він хоче, щоб ми так, як і Вона колись, прийняли Боже Слово і Божу Волю, щоб ми вірили Богові всім нашим серцем і розумом, щоб ми надіялися на Нього і навчилися любити так, як і Він. Не кожному дається Марія як Матір, а тільки тим, кого любить Ісус і хто приходить на Голгофту не заради того, щоб бути там лише присутнім. Роман (Далі буде)

№3(74), 2012 27


ПОЕТИЧНА СТОРІНКА

МАЙДАНИ НАШИХ ДУШ ЧЕКАЮТЬ ВОСКРЕСАНЬ! Святкує світ. А чи ще прагне істин? Лежать у сховку розбрату ножі. Новий виток. Ми знову на межі. Чи вдасться нам це море переплисти?! До світла, правди, волі! Допоки тут – Не варто зазирати За грані ті, людині незбагнені. Допоки кров тече по наших венах Ми рвемо ґрати Облуд потворних і йдемо крізь темінь На Вищий Суд. Осердя душ Гартуєм у звитягах. Нехай ніщо не вищербить душі В боях за правду! Хай весни дощі Омиють стяги Від кривавих стигм, лише війни ножів Уже не руш! Новий виток Ідемо ми давно уже наосліп, Збиваючись щораз на манівці, Не знаєм, що чекає нас в кінці, І милостей у Бога вже не просим. Новий виток. Ми знову на межі Між світлом і пітьмою, видно прірву. Коли себе з лещат зневіри вирвем – Пройдем усі життєві віражі. Новий виток. А поки що – журба, Хоч досі маєм відгомін традицій. Анумо витягай з душі по нитці Проміння світле, вбий в собі раба! Неси хреста, неси без нарікань, Вмивай цей світ в джерелах світлоносних, І дух, що досі в небо не підносивсь, Здійметься ввись, здолає болю грань. І скільки б не послав Господь терпінь – Дійди аж до найвищої вершини, Лиш не зречись у собі ти Людини, Як не зрікався людства Божий Cин!

№3(74), 2012 28

У сяйві зір Втопім свою журбу, В нас вибір є – до світла, правди, волі! Прийшла пора у руки брати долю, Лише не будь Рабом, ні тим, хто дух людський неволить, У себе вір! Зрікаймось пут, Які скували душу, Любім цей світ – найбільша це потреба! Сліпих душею Татко наш із Неба Вже не відпустить – Пробачить всім, прийме усіх до Cебе... Та док’ ми тут – Несімо світло-суть! Основа А ти знаєш – що є в нас основою? Що є сенсом Господнього промислу? Кожен день нас усіх проскановують – Наші думи, бажання і помисли. Залишається грань незбагненою Поміж світлом і тінню одвічними, Наша кров, протікаючи венами, Нам життя по краплині відлічує.

Дiти Непорочної


ПОЕТИЧНА СТОРІНКА Стерто грані між днями і ночами, Між гріхом, що вростає у праведне. Що нам зорі ясні напророчили? Постелили б собі, якщо знали би... В цьому світі, зневірою зморені, Йдем наосліп крутими стежинами, І душа, мов землиця незорана, Прагне трішки зігрітись... Людиною. І нічого у цім дивовижного, Бо єдиною, всім зрозумілою, Є любов, що даруємо ближньому – Мова Бога і Всесвіту цілого! Майдани наших душ чекають воскресань! Майдани наших доль, Майдани наших мрій... Втомились від неволь, чекаємо прозрінь. Стежками одкровень не ходимо давно, Темніє білий день, видніє прірви дно. Помножені страхи обіймами зневір, Уроки власних хиб не знані до сих пір, На карті “білих плям” не видно вже межі, Знекровлена земля, знов гострить хтось ножі. Розчавлені серця лещатами оман, Зрікаємось Творця, попереду туман. Забуто шлях прощень, зсудомлена душа Народу, що сліпцем блука по манівцях... Крізь терня і біду, віки поневірянь Майдани наших душ чекають воскресань!

Не зречись! Отерплі душі, втиснуті у мушлях Страху, злоби, зневіри і олжі Стоять і нині знову на межі Між світлом і пітьмою незворушно. Куди піти? Кому себе продать? В чиї обійми ввіритись довіку? В людській подобі жить чи, мов каліка, Лиш подумки недолю проклинать? Потреба ідеалу не даремна! В бою за нього варто полягти, Волошками у полі прорости Чи променем розтяти царство темне. І хто б нас не купляв за гріш нікчемний, Чи знову не присилував зректись Землі своєї й мови – не зречись! Потреба ідеалу не даремна! То ж хай народ наш, повний безнадій, Зіщулений у макову зернину, Воскресне духом, встане за Вкраїну Й господарем відчується на ній! Із небуття, із попелу і тліну, Оспівана поетами в віршах, Нехай постане Вільна Україна, За котрою стужилась так душа! Ходім до світла! У всіх є власні життя арени, Хоча й людині так незбагнені. Ніхто не знає, що там за рогом – Чи зустріч з чортом, чи милість Бога? Не бачать очі справжньої суті – Бо зір душевний в панцир закутий. Не знає серце, кого полюбить – Чи світлу душу, чи ту, що згубить? То шлях до пекла встеляють квіти, Зло любить маску добра носити, Слова лукаві щиро лунають... Чому так в світі? Ніхто не знає. Що б не чекало нас там за рогом, Які б не були з терня дороги – В ім’я любові, життя заради Ходім до світла, жадаймо правди! Наталя Крісман Ілістрації Оксани Шевців-Мазур

Дiти Непорочної

№3(74), 2012 29


СВІТЛО ЛЮБОВІ

МЕДЖУҐОР’Є ОЧИМА УКРАЇНЦІВ

До Меджуґор’я наша невелика паломницька група виїжджала зі Львова тридцятого березня. Надворі було холодно і непривітно. По дорозі в автобусі ми почали ближче знайомитися один з одним, бо спільна вервиця невидимими узами з’єднувала нас в одне ціле. Серед нас були і такі, які в Меджуґор’є уже побували, але кожний їхав туди з якоюсь своєю таємною мрією і надією, хоча ніхто достеменно не знав, що саме там нас очікує. Меджуґор’є зустріло нас весною і теплом. Нас швидко поселили в готелі п. Анґеліни, ми повечеряли і невеличкою групою пішли на гору Подбрдо, місце першого об’явлення Марії шістьом дітям у далекому 1981 році. Пішли насамперед на те святе місце, щоб поклонитися Матері Божій і попросити в Неї благословення на прощу... Провадив нас Станіслав Вільчек, бо він уже втретє відвідував Меджуґор’є і добре знав там усі святі місця. Сучасне Меджуґор’є – це вже не глухе гірське село, тепер це красиве місто, з готелями і магазинами... Постійна присутність Матері Божої принесла розвиток і процвітання Меджуґор’ю. Ми йшли по польовій дорозі на Подбрдо, молячись на вервиці. Уже вечоріло. Гора Подбрдо вже була освітлена маленькими ліхтарями, які віночком огортали її. Підніматися на вершину гори не просто, тому що вона з суцільного каменю, але ми, незважаючи на усі труднощі, нарешті підійшли до фігури Марії з білого каменю. Біля огорожі вже були паломники з Італії, ми поклякали на цьому святому місці перед Царицею Миру і кожен у своєму серці, не порушуючи тиші, почав молитися: “Ісусе, величаю Тебе нині разом з Царицею Миру, Яку Ти послав до нас в ці неспокійні часи. Нехай буде прославлена та

№3(74), 2012 30

мить, коли Ти, о Маріє, сказала: “Я – Цариця Миру. Мене присилає Мій Син, щоб Я допомогла вам”. Ісусе, будь улюблений через Марію, яка нині промовляє до нас у Твоє Ім’я і неустанно взиває всіх, аби відкрили свої серця і прийняли Твій Мир. Ісусе, Царю Миру, поклоняюся Тобі разом з Марією, Царицею Миру. Нехай буде улюблена та мить, коли Ти об’явилася з великим Хрестом і, плачучи, промовила: “Мир, мир, мир! Тільки мир! Мир поміж Богом і людьми і мир поміж людьми! Постіть і моліться, бо постом і молитвою можна стримати навіть війни!” Дякую Тобі, Ісусе, що послав Царицю Пророків, аби заповіла нам мир, котрий від Тебе походить, і вказала на наслідки Твого Миру, а саме: навернення і поєднання через молитву і піст. Дякую Тобі, Ісусе, що в цих часах Ти допустив, аби Марія засівала зерна миру поміж людьми. Улюблюю Тебе і благословляю з усіма, хто відкрив свої серця на Її Материнський заклик й отримав дар миру, молячись і постячись, сповідаючись і беручи участь у Службі Божій. Ісусе, люблю та величаю Тебе разом з Царицею Миру й усіма, хто відкрив своє серце на заклик до миру!” А далі просили про благословення Матінки Божої для себе, своїх родин, цілої групи, всієї України, щоб наша проща стала плідною... Недалеко від місця першого об’явлення Марії стоїть дерев’яний хрест із Розіп’ятим Ісусом. Уже в темноті підходимо до нього, цілуємо та знову стаємо на коліна, благаючи: “Ісусе, клякаю перед Тобою і дякую Тобі за надію, яку Ти дав мені через Марію, Царицю Миру, на ці часи. Знаю, що навернення – це дорога миру, але часто не маю сили, як і багато інших, аби навернутися. Це ласка, яку Ти тільки можеш дати. Дякую Тобі, що сьогодні всім нам поможеш, аби ми навернулися і осягнули дороги, які провадять до миру. Очисти мене і цей світ ласкою навернення, аби моє найглибше прагнення було в Тобі сповнене, щоб я був вільний від усього, що загрожує миру. Зміцни Свою Церкву, аби Вона стала проповідницею миру... Ісусе, Царю Миру, нехай за заступництвом Марії сплине на нас Твій мир, нехай запанує у кожному серці та кожній родині, спільноті та Церкві, на цілому світі. Зціли нас від усіх тривог, зціли наші рани, які зародилися

Дiти Непорочної


СВІТЛО ЛЮБОВІ внаслідок неспокою у родині, спільноті, Церкві та світі. Доторкнися Своєю ласкою до кожного неспокійного серця й уділи нам примирення за посередництвом Цариці Миру. Віднови світ і Церкву! Нехай поцілуються справедливість і мир за заступництвом Твоєї та нашої Матері, Цариці Миру! Благослови нас, наші родини, нашу Церкву, священиків, єпископів та цілу Україну!” Спускалися з гори уже вночі. Перед нами відкривалася чудесна панорама міста. Ціле Меджуґор’є потопало у вогнях, а в наші серця входив тихий Божий Мир... У неділю погода була похмурою, трохи дощило. Я дуже хотів побувати на могилі о. Славка Барбарича та біля пам’ятника Воскреслому Ісусові (скульптор Андрій Ядич). Незважаючи на дощик та ранковий холод, біля пам’ятника Воскреслому Ісусові стояла група людей. Усі підходили до фігури Спасителя, ставали на ослінчик і намагалися приставити хустинку до лівої ноги Ісуса, звідки час від часу витікає миро. Щодо самої фігури Ісуса, яку скульптор Андрій Ядич із Словенії зробив у сучасному модерністичному стилі, то якби такий пам’ятник поставили біля будь-якої церкви у Львові, то дісталося би і тому художнику, і тому священику... Однак тут, у Меджуґор’ї, на все дивляться очима живої віри, тому думки і поступки людей звернені тільки на суть, а не лише на зовнішню форму, бо віра у Воскресіння Боголюдини, Сина Божого, і нині творить свої маленькі чуда. Загалом, у Меджуґор’ї скрізь панує особливе делікатне ставлення людини до людини. У цьому ми мали можливість ще раз переконатися другого квітня (понеділок) під час об’явлення Матері Божої візіонерці Мир’яні біля фігурки Марії з Синім Хрестом (підніжжя гори Подбрдо). О четвертій годині ночі ми були на місці об’явлення, але там уже італійці зі священиком відмовляли вервичку, співали дуже гарні релігійні пісні. Я зайняв місце на горі, щоб можна було сфотографувати все, що відбуватиметься під час об’явлення. Десь біля сьомої почало світати. З кожною хвилиною прибувало щораз більше людей. Кого тут тільки не було. Здавалося, що з усіх континентів Землі всі тут зібралися лише заради того, щоб побачити Марію. Прочани кладуть свої листи з проханнями до Матері Божої біля фігурки з Хрестом. Десь о пів на дев’яту в супроводі охорони прийшла Мир’яна, і все навколо завмерло. Мир’яна почала молитися, і через якусь мить її обличчя проясніло, засяяло якоюсь неповторною щасливою усмішкою. Одночасно її голова відкинулася дещо назад у духовному екстазі. Очі Мир’яни вдивлялися вгору, немовби щось поглинали, по щоках текли сльози. Усі зрозуміли, що Пресвята Діва Марія є реально присутня посеред усіх нас. З першої хвилини об’явлення я, як й інші прочани, відчував це, бо з голови до самих ніг мене пронизало тепло, отож я більше не відчував холоду.

Дiти Непорочної

Проте присутність Марії не для всіх була радістю. Для людей, опанованих злим духом, це виявилося нестерпною мукою: вони жахливо кричали, падали на землю, били головами об камінь... Однак ніщо не могло зупинити, перешкодити тому почуттю, яке обіймало усіх, породжуючи у наших серцях відчуття, що Марія любить нас усіх особливою ніжною Материнською Любов’ю... Нарешті об’явлення завершується, Мир’яна повертається до свого звичайного природного стану, і десятитисячний натовп людей, наче за чиєюсь командою, піднімає догори руки з білими хустинками і починає ними помахувати, прощаючись зі своєю Небесною Матір’ю. Це особливе видовище, бо в усіх на очах стояли сльози радості та ще чогось такого, що не в змозі описати людською мовою. Через деякий час зачитують послання Матері Божої різними мовами. Ось що тоді передала через Мир’яну Діва Марія: “Дітоньки, як Цариця Миру прагну дарувати вам мир, Мої дітки, мир правдивий, який сходить зі Серця Мого Божественного Сина. Як Мати, Я молюсь, щоб у ваших серцях панували мудрість, покора та доброта, щоб там міг панувати Мир, щоб там панував Мій Син. Коли Мій Син стане Володарем ваших сердець, ви зможете допомогти іншим пізнати Його. Коли Божий Мир опанує вас – цей мир впізнають ті, хто шукає його в невідповідних місцях, і цим ранить Моє Материнське Серце. Дітки, якою ж великою буде Моя радість, коли Я побачу, що ви приймаєте Мої слова і прагнете йти за Мною. Не бійтеся, ви не самі. Дайте Мені свою руку і Я провадитиму вас. Не забувайте про ваших пастирів. Моліться, щоб своїми думками вони завжди були поруч з Моїм Сином, Який покликав їх свідчити про Нього. Дякую”. Мир’яна покидає місце об’явлень, і всі розходяться. Ми повернулися до свого готелю з незабутніми враженнями від почутого і побаченого, але це був тільки початок. Щодня наш духовний провідник о. Петро служив зранку Службу Божу в нашому обряді, а ввечері

Служба Божа в паломницькому центрі у Меджуґор’є

№3(74), 2012 31


СВІТЛО ЛЮБОВІ ми йшли до церкви ап. Якова, де брали участь у другій Службі Божій у римо-католицькому обряді та відмовляли загальну вервичку, тобто Радісні та Страсні Таїнства до Богослужіння і Славні Таїнства після нього. Третього квітня ми зустрічалися з візіонеркою Віцкою. Її недаремно називають Усмішкою Меджуґор’я. Перед нами у духовному центрі стояла Віцка, дуже скромна жінка. Вона розповідала про об’явлення Матері Божої, про Її духовну науку, яка базується на п’яти камінчиках Давида, а саме: кожна людина насамперед повинна повністю відкрити своє серце Ісусові, щоб Спаситель міг увійти до нього зі Своєю ласкою, миром та любов’ю. А далі: щоденна молитва на вервиці, як наймогутніша зброя проти сатани; щоденне читання хоча би однієї глави зі Святого Письма, щоб Слово Боже могло увійти в наше серце і прорости в ньому. Служба Божа має стати центром нашого духовного життя. Ми повинні старатися приймати Євхаристійного Ісуса Христа кожної Літургії, бо Пресвята Євхаристія – це живе єднання з Сином Марії. Без Пресвятої Євхаристії люди не зможуть пізнати Божої Волі та перемогти зло. Свята Тайна Покаяння. Сповідь також повинна стати нашою частою духовною практикою, бо через неї ми дозволяємо Ісусові входити до наших сердець та даємо місце Богові та Його діючій силі – любові. Ми повинні сповідатися хоча би раз на місяць. Піст також є могутньою зброєю проти зла. Марія неодноразово наголошувала, що постом і молитвою ми можемо зупинити навіть війну. Віцка ще говорила, що Марія просить молитися за молодь у цілому світі та за священиків. Якось Марія сказала візіонерам: “Коли перед вами постане вибір іти до Мене на об’явлення чи йти на Службу Божу, то ви, без сумніву, повинні йти на Богослужіння. Головна тут не Я, а Ісус. Я хочу, щоб ви були постійно з Моїм Сином...”. Цих п’ять духовних засад Марія просить виконувати всіх, щоби помогти Їй урятувати світ. Вони – це лише початок нашого духовного життя, нашого сходження на дорозі до Бога. Накінець, Віцка виявила бажання сфотографуватися разом з нами, українцями. Вона сказала так: “А тепер, мої українці, підійдіть до мене”. Це був справжній подарунок долі, бо Віцка дуже натерпілася від “гарячих проявів поваги” зі сторони різних прочан. Їй два рази поламали ключицю, а одного разу якийсь “ревнивець” умудрився відрізати у Віцки на голові пучок волосся. Правда, українці виявилися делікатними людьми і все обійшлося дружніми потисками рук та поцілунками в щоку. На прощання Віцка всіх нас поблагословила і сказала, що буде молитися за нас до Богородиці. Після зустрічі з Віцкою ми поїхали до спільноти в Ченаколо, де мали зустріч із двома бувшими наркоманами. Цю спільноту заснувала італійська монахиня,

№3(74), 2012 32

Могила отця Славка Барбарича, Меджуґор’є

“мама Ельвіра”, як її тут усі любовно називають. Ця маленька на зріст, але дуже сильна у вірі монахиня, зуміла не лише організувати цю спільноту, але, щонайголовніше, через повернення до фізичної праці на землі, до молитви серцем, покаяння, заставила повірити в себе колишніх алкоголіків, наркоманів, що вони потрібні Богові та людям. Воістину жива віра в Бога творить чуда навіть з такими “опущеними та пропащими”, як дехто вважає, людьми. Ми поверталися в Меджуґор’є з тихою радістю на серці за тих людей, за маму Ельвіру; всі наші особисті проблеми, сімейні та родинні негаразди не здавалися такими вже безнадійними, бо тут, у цій спільноті, ми ще раз переконалися, що ревна молитва з наполегливою працею можуть творити чуда, треба тільки зуміти вистояти у випробуваннях долі, треба цілковито покластися на Бога. У середу, о четвертій годині ночі, наша невеличка група пішла на гору Подбрдо. Біля неї ми розділилися на дві групи. Одна група з шести прочан пішла відразу ж на вершину, на місце першого об’явлення Марії, а я, оскільки ще не встиг був пройти всі п’ятнадцять стацій Вервиці на Подбрдо, розпочав своє розважання внизу гори. Було дуже темно, і я пригадав собі, як Марія розважала про прихід Месії до Свого народу, не знаючи, що Небо уже давно вибрало Її, Діву з Міста квітів. Вона у Своєму смиренні та скромності таємно мріяла і просила Бога, щоб Він обдарував Її ласкою прислуговувати тій Жінці, яка народить Сина Божого. Несподівано темряву кімнати осяяло небесне світло, і перед нею став Архангел Гавриїл, який оповістив Їй благу вість. У цю мить неземна радість пронизила Серце і все тіло Марії... Від тієї миті ця радість постійно перебувала у Серці Цариці Миру. Щоб по-особливому вшанувати цю мить Божого

Дiти Непорочної


СВІТЛО ЛЮБОВІ Втілення, необхідно двадцять чотири рази відмовити Отче наш... Богородице Діво. Слава: І нині: І сльози каяття, і сльози подяки самі полилися з серця та очей. І так тривало до Славних Таїнств. По дорозі до ІІ-ої стації Вервиці відмовляв Богородице Діво... Розважаючи над другим Таїнством, коли Марія прибула в м. Юди до своєї тітки св. Єлизавети, мені захотілося разом зі Святою поклонитися та адорувати Ісусові у першому Кивоті світу – Непорочному Лоні Діви Марії. Св. Єлизаветі випала велика честь: першій з-поміж людей віддати честь Спасителеві та провести першу адорацію у світі, а мені так хотілося, щоб Ісус був щасливим у моєму серці та серцях усіх членів нашої групи. А щоб Спасителеві було добре у наших серцях (як це пояснив мені один Божий чоловік зі Львова), необхідно навчитися у серці своєму дякувати Йому, поклонятися та прославляти Його. На VI-ій стації Вервиці, коли Ісус страждав у Гефсиманському саду, чомусь до серця прийшла дивна думка: чи розуміємо ми Любов нашого Бога? Уже дещо знаємо про Відкуплення, Його Муку, але чи знаємо щось про почуття Його Серця? Замість відповіді ліпше промовити у своєму серці коротеньку стару молитву декілька разів: “Вірую, Ісусе, в Твою Любов до мене... У Твою безмірну Любов. Знаю, що Ти полюбив мене Любов’ю вічною...” А Христос так хоче, щоб ми всі стали другими Ісусами. Звичайно, що про те, що відбувається з людиною на Подбрдо, коли вона перебуває сам на сам з Богом у нічній тиші, важко описати, це треба просто пережити. Завершивши відмовляти вервицю по стаціях, іду до Матінки Божої з Синім Хрестом, щоб по-особливому вшанувати Її десять євангельських чеснот. Біля Марії з Синім Хрестом починаю відмовляти старовинну вервицю. Можливо, комусь буде цікавою історія про Синій Хрест біля Подбрдо. Ще у далекому 1981 році, коли міліція оточила гору Подбрдо, як і колись у Радянському Союзі Грушів, щоб люди не могли приходити на місце об’явлень Марії, діти-візіонери заховалися на цій горі від арешту. Тоді Матінка Божа позначила місця сховку для дітей маленькими синіми хрестиками. На пам’ять про це згодом поставили фігуру Матері Божої з великим Синім Хрестом. Десь на шостому десятку вервиці несподівано чую голоси, які поступово наближаються. Впізнаю молитву “Богородице Діво” українською мовою. Це Іра та Орися завершують свою Вервицю на Подбрдо, підходять до Синього Хреста, а за ними Оля з Галею, Стас, Степан і Володя. Оля з Малехова пропонує проспівати один десяток вервиці до Богородиці. Усі радо погоджуються, але я ще прошу, щоб після кожного “Богородице Діво” ми додавали молитву: “Свята Маріє, Мати Божа найчистіша, молися за нас, грішних, тепер і в годині смерті нашої. Амінь”. Коли ми проспівали перше “Богородице Діво” і додали цю молитовку для вшанування чесноти чистоти

Дiти Непорочної

Діви Марії, Галя несподівано при словах “молися за нас, грішних”, додала ще “і за нашу Україну”. У цю мить на всіх зійшла якась особлива ласка так, що ми всі зрозуміли, що хоче від нас Небо і чого навчила нас у Меджуґор’ї Марія. Починало вже світати, і наша маленька група поверталася до готелю, ділячись своїми враженнями і почуттями від побаченого і пережитого на Подбрдо. Після обіду ціла наша група разом з о. Петром пішла на Хресну Дорогу, на гору Кріжевач (висота 520 м над рівнем моря). Це було наше перше сходження на Кріжевач по Хресній Дорозі. Сама гора дуже стрімка і складається із суцільного каменю. На вершині гори є великий білий Хрест, збудований у 1933 році на честь тисячу дев’ятсотої річниці Муки Господньої. На Хресній Дорозі відмовляємо текст Страдецької Хресної Дороги, яку Ісус Христос дав с. Йосифі Менендес у Страсний тиждень. Позаяк уночі на Подбрдо, з ласки Божої, я пережив духовне випробування і пізнання справжньої сили покаянної молитви, то й на Хресній Дорозі ми зі Стасом вирішили піти окремо від групи. Що можна сказати про цю незвичайну Хресну Дорогу на Кріжевачі? Її треба просто побачити, пройти і пережити серцем усе те, що вона породжує... Унизу, біля гори, роблю загальний намір: “Ісусе, Царю Пророків, Ти є Дорогою, Правдою і Життям. У

Фігура Матері Божої з Синім Хрестом біля підніжжя гори Подбрдо, Меджуґор’є

№3(74), 2012 33


СВІТЛО ЛЮБОВІ Твоє Ім’я прошу Отця в Дусі Святому, разом з Марією, Царицею Миру, аби Ти мене поблагословив на цю Хресну Дорогу, зцілив, провадив й освятив. Освяти наші сім’ї, родини, Церкву, священиків і Україну. Нехай Твій добрий Дух обдарує нас натхненням, нехай відновить нас і цілий світ, нехай нас охороняє і провадить Твоєю Дорогою Любові, Миру та Надії...” Далі йдемо до І-ої стації, щоб у тиші серця заглибитися в кожне слово Ісуса, щоб наша молитва дійшла до Неба. Так, крок за кроком, долаючи стрімкий підйом, виходимо на вершину гори, завершуючи Хресну Дорогу. На самій вершині є пам’ятна табличка на камені, де у двохтисячному році 24 листопада, після Хресної Дороги для семидесяти осіб з парафії, помер о. Славко Барбарич, невтомний місіонер меджуґорських об’явлень Марії. Для нас, українців, які знають про Меджуґор’є, о. Славко Барбарич значить дуже багато, бо саме через візіонерів та його серце і руки Марію почули у світі й в Україні. Через о. Славка Барбарича Марія навчила багатьох християн по-новому переглянути своє життя, вирватися з полону буденності та рутини матеріального життя, відчути у своєму серці духовну радість і мир... Коли візіонери запитали у Матері Божої, де тепер перебуває душа о. Славка, то отримали таку відповідь: “Дорогі діти! Сьогодні, коли Небо є так близько від вас, особливо взиваю вас до молитви так, аби ви через молитву помістили Бога на першому місці. Дорогі діти, нині Я є біля вас і благословляю кожного з вас Своїм Материнським благословенням, щоб ви мали любов і силу для всіх людей, яких зустрічаєте у дочасному житті, та щоб ви могли давати любов Божу. Тішуся з вами і прагну вам сказати, що ваш брат Славко народився для Неба і заступається за вас...” (25 листопада 2000 року.). Ми подякували Матері Божій за о. Славка, який так багато зробив для навернення зранених людських сердець, і підійшли до великого пам’ятного білого Хреста. Тут, біля стіп цього Хреста, в основу якого в 1933 році заклали частичку від Животворящого Хреста Ісуса, відмовляємо коротеньку адорацію: “Глибоке єднання Ісусового Серця з Отцем Небесним на Хресті, поклоняюся тобі, величаю тебе, люблю тебе, благоговію та прославляю тебе!” Далі без поспіху та з повагою робимо на собі знак Святого Хреста, промовляючи: “Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”. З допомогою цих слів кожен християнин стверджує, що він твердо вірить в Отця, і Сина, і Святого Духа; безмежно довіряє Отцю, і Сину, і Святому Духові; цілим серцем любить Отця, і Сина, і Святого Духа. Якщо цей святий знак Хреста є добре виконаний, то він набагато цінніший, ніж будь-яке вшанування. Просимо в Отця Небесного, щоб український народ був завжди міццю та мудрістю Свя-

№3(74), 2012 34

того Хреста! Далі розважаємо з книжечки о. Славка Барбарича “Величання Святого Хреста”, ��ро те, як Син Людський став чоловіком і заплатив Своєю Кров’ю, аби ми стали Дітьми Божими; повернув нам втрачене синівство і відкрив Двері Царства Божого... Після Хресної Дороги й адорації Святого Хреста на Кріжевачі починаєш усвідомлювати, якою дорогою є кожна секунда перебування з Марією тут, у Меджуґор’ї, як важливо не загубити її... Увечері ми від’їжджали з Меджуґор’я з радістю і смутком у серцях. У дорозі я попросив наших прочан поділитися своїми враженнями про прощу. Ось деякі з них . Галя: “До Меджуґор’я я їхала звичайною людиною: ходила до церкви, вірила в Бога, молилася, жила поряд з Богом. Тепер, коли я їду назад, коли відчула і пережила все особисто, коли побачила тих людей, яких мені послала Матінка Божа і через яких Вона мені відкрила, що любить мене і завжди подає руку допомоги, я відчула в собі переміну. Тут, у Меджуґор’є, через Тайну Сповіді завдяки о. Петру я побачила себе з іншої сторони. Я змінилася, бо впустила у своє серце Ісуса. Тут я зустріла с. Терезу, побачила її добрі очі, а серцем відчула, як може по-божому жити людина”. Оля: “У Меджуґор’ї я зрозуміла, скільки, на жаль, ми втрачаємо багато часу. Яка велика таємниця божої Любові?! Щоб зрозуміти об’яву Матінки Божої, треба тут побувати, усе це відчути і пережити серцем”. Люба: “У Меджуґор’ї я побачила живу віру”. Марія: “Це особливе місце, де можна пізнати себе”. Оксана: “У Меджуґор’ї відчувається жива присутність Божа і Марії”. Роксолана: “Тут я пережила очищення серця, хочу ще раз сюди приїхати. Звідси понесемо місію переміни сердець у нашу країну”. Наталія: “Меджуґор’є – це те місце, де ти усвідомлюєш саму суть гріха. Є якість речі, вчинки, на які ти просто не зважаєш, не усвідомлюєш, що це гріх. Сюди я би радила приїхати кожному, набратися духовної сили й очиститися, стати Христовою дитиною”. Йосиф Воробець ПАЛОМНИЦТВО з Гал-Круїзом ІЗРАЇЛЬ – 750 $ (12.09) МЕДЖУГОР’Є – 280 Є (07.08; 30.08; 04.10) ФАТІМА – 585 Є (21.09) ЛЮРД – 495 Є (08.10) ВАТИКАН – 395 Є (06.07; 13.08; 15.09; 21.09) ЧЕНСТОХОВА – 135 Є (13.08; 15.09; 21.09) Контактні телефони 0672773425 – ЛЮБОМИРА 0678117168 – МАР’ЯНА

Дiти Непорочної


Îáðàç Ìàòåð³ Áîæî¿ ç Äèòÿòêîì ²ñóñ (Õóä. Ãàíñ Çàöêà (1859-1949), Àâñòð³ÿ) Äî óâàãè ÷èòà÷³â íàøîãî ÷àñîïèñó! Óñ³ íîìåðè íàøîãî æóðíàëó ç 2000 ðîêó â ³íòåðíåò³ çà àäðåñîþ www.gbook.lviv.ua. Òàêîæ, ïðîñèìî Âàñ íàäñèëàòè äî ðåäàêö³¿ ïîøòîþ àáî íà åëåêòðîííó ñêðèíüêó gbook@ukrpost.ua ÿê³ñí³ ñâ³òëèíè ³êîí, îáðàç³â, ïàðàô³ÿëüíèõ õðàì³â, ä³òåé (ðóáðèêà “Ä³òè Óêðà¿íè”) ³ ò.ä., íàéêðàù³ áóäóòü íàäðóêîâàí³ íà ñòîð³íêàõ ÷àñîïèñó. Íà 4-é ñò. îáêë.: ×óäîòâîðíà ³êîíà Êîõàâèíñüêî¿ Ìàòåð³ Áîæî¿ Äîáðî¿ Äîðîãè. Õóä. Âàñèëü ßðåìèí, ì. ßí³â (²âàíî-Ôðàíêîâå), Ëüâ³âñüêà îáë., äåðåâî, 2012 ð. Ïåðåäðóêè ³ ïåðåêëàäè äîçâîëåíî ïîäàâàòè ç âêàç³âêîþ íà äæåðåëî. Ðåäàêö³ÿ ìຠïðàâî ñêîðî÷óâàòè òà ðåäàãóâàòè íàä³ñëàí³ ìàòåð³àëè, ðóêîïèñè òà ôîòîìàòåð³àëè íå ïîâåðòàº.



jurn2012_3