FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ ______________________________________________________________________________________
ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ «ПАТРІОТ» В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Антіпов О.С., аспірант Антіпов О.С. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ «ПАТРІОТ» В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. // ФУНДАМЕНТАЛЬНЫЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ИССЛЕДОВАНИЯ В ПРАКТИКАХ ВЕДУЩИХ НАУЧНЫХ ШКОЛ. – 2014. – № 4; URL: fund-issled-intern.esrae.ru/4-51
У статті представлено потрактування понять «лексико-семантичне поле», «художня публіцистика» в сучасному мовознавстві та літературознавстві, феномена «патріотизм» у лексикографічних джерелах помежів’я ХІХ – ХХ ст. На матеріалі письменницької публіцистики П. Грабовського, Б. Грінченка, М. Драгоманова, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, В. Самійленка, Лесі Українки, І. Франка здійснено дослідження лексико-семантичного поля «патріот», визначено семеми, що є складниками поняття «патріот», та семи, якими письменники збагатили досліджуване поле. Ключові слова: лексико-семантичне поле, мікрополе, лексема, семема, сема, синонім, антонім, патріот, патріотизм, художня публіцистика. Вступ. Доба кінця ХІХ – початку ХХ століть становить собою окремий і самобутній етап розвитку не лише українства, а й європейської культури. Цей період позначений кардинальними суспільними змінами, національними й духовними пошуками тощо. Культурно-історична атмосфера в Україні 106
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
розвивалася в руслі народництва, провідними діячами були В. Барвінський, М. Василько, А. Вахнянин, А. Волошин, Ю. Жаткович, Ф. Заревич, К. Климович, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький, В. Шашкевич та ін. Помежів’я століть для України, що тоді знаходилася у складі АвстроУгорської та Російської імперій, означало розвиток української національної ідеї, суть якої полягала в боротьбі українців за створення, формування та зміцнення української держави та державності; об’єднанні всіх етнічних українських земель в єдину соборну державу; формуванні демократичної європейської правової держави; утвердженні національної свідомості, вихованні патріотів України, готових до захисту своєї Батьківщини, поваги до національної та народної символіки, української мови, культурних цінностей, історичної спадщини тощо. Складниками української національної ідеї історики вважають державність, соборність, патріотизм, жертовність, любов до Батьківщини, готовність до захисту її інтересів [4, с. 256]. Патріотизм як соціальний феномен. Явище патріотизму тісно пов’язане з поняттям державності. Воно є предметом дослідження багатьох наукових галузей. У філософській, психологічній, лінгвістичній, педагогічній літературі розкрито суть патріотизму, його конкретно-історичний характер, ознаки прояву. До ідеї патріотизму, любові до держави, народу і його традицій зверталися у своїх працях стародавні філософи (Конфуцій, Платон, Аристотель та ін.), мислителі епохи Відродження (Н. Макіавеллі та ін.), Нового часу (К. Гельвецій, Д. Локк, І. Кант та ін.). Ідея патріотичного виховання громадян будь-якої держави була і є однією з фундаментальних проблем в історії філософії та педагогіки. Професор німецької комунікативної філософії К. Апель уважає, що людина будь-якого етносу не здатна зберегти власну ідентичність без патріотизму [3]. Тому цілком природним є дослідження патріотизму в тісному зв’язку з національною ідеєю, національним характером, менталітетом. Кардинальні суспільно-політичні зміни, що відбулися в Україні в кінці ХІХ – початку ХХ ст., свідчили про потужний патріотичний потенціал українського народу. Це зазвичай відбувається в кризові й перехідні етапи розвитку суспільства. Провідною темою, активно розроблюваною в літературі цього періоду, є шлях, яким рухатися країні далі. Патріотизм як соціальний феномен – це аспект життя суспільства, що є джерелом його існування та прогресу. Важливим чинником розвитку громади є самостійна, незалежна, самодостатня держава, а головним об’єктом патріотизму 107
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
виступає громадянин, який розуміє свою роль у розвитку країни і значення країни в його житті. Художня публіцистика як репрезентант національно-патріотичного дискурсу. Головним джерелом висвітлення проблеми патріотизму була й залишається література, зокрема художня публіцистика, що покликана формувати громадську думку. В Україні вона посідала особливе місце в духовному житті нації. В. Здоровега пояснює це щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю народу, який був позбавлений «протягом століть власної державності». За таких умов українська нація «своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та публічному слові…» [18, с. 225]. І. Франко свого часу назвав публіцистику кузнею, «в котрій виковуються добрі великі і тривкі громадські діла» [45, с. 394]. Поняття «публіцистика» позначене поліваріантністю тлумачень і широкою сферою функціонування: у науці й філософії (національносвітоглядна публіцистика), літературі (письменницька публіцистика), журналістська публіцистика (телебачення, радіо, газети). Художню (письменницьку) публіцистику розглядають на перетині власне публіцистики та художньої літератури. Зберігаючи змістовноструктурні та функціональні ознаки публіцистики, письменники наділяють свої публіцистичні твори окремими властивостями художньої літератури, і саме це дає підстави називати їх публіцистику «художньою». Публіцистика письменника є складником його творчості загалом, оскільки вони нерідко суголосні за проблемно-тематичним змістом, за характером майстерності, також їх ріднить цілеспрямованість авторського пафосу. На відміну від звичайної журналістської, у художній публіцистиці інакше відбувається процес типізації, у ній життєвий факт перетворюється на художній [17, с. 24–26]. Отже, художня публіцистика – це текст, що звернений до представників етносу з метою виховного й просвітницького впливу на громадську думку й формування національно-зорієнтованої особистості та у якому автор за допомогою широкого спектра аналітичних, мовностилістичних, образних засобів розкриває актуальні питання, найголовніші події, факти реальної дійсності певного періоду національно-політичного та суспільно-культурного життя. Незважаючи на те, що серед науковців і досі точаться суперечки щодо визначення жанрів художньої публіцистики, загальновизнаними серед них на сьогодні є нарис, фейлетон (Ю. Ковалів, С. Корнілов, В. Теремок, Л. Тімофєєва 108
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
та ін.), памфлет, есе (А. Бобков, О. Галич, В. Здоровега, В. Шкляр, І. Михайлин та ін.). Однак, спираючись на роботи вчених-літературознавців (В. Галич, Н. Заверталюк, В. Пустовіт та ін.), ми вбачаємо за доцільне зарахувати до складу письменницької публіцистики публіцистичну статтю та лист. Провідними мотивами письменницької публіцистики помежів’я ХІХ – початку ХХ ст. були націєтворчий рух, відстоювання національної ідеї, формування почуття патріотизму та проблема розв’язання мовного питання, адже «мова виступає фантомом, який, імовірно, ніколи не втратить провідного становища, незважаючи на те, що саме національна мова небезпечно вразлива, найчутливіша, невралгічна, у прямому значенні слова, сфера діяльності» [7, с. 74]. Феномен українського патріотизму в письменницькій публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Досвід українського національного відродження, що став міцним набутком і в ХХ ст., наочно показав, що наша нація могла формуватися та розвиватися навіть за складних умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Українська культура, незважаючи на утиски та обмеження з боку російської, австрійської та угорської влади, на помежів’ї ХІХ – ХХ ст. відігравала важливу роль у збереженні основних рис української нації, формуванні української еліти, української національної ідеї. Вона, все глибше проникаючи у народні маси й руйнуючи стіну між інтелігентом-патріотом і народом, яскраво проявлялася в історії, фольклорі, творах мистецтва і якнайкраще була репрезентована в публіцистичних працях найталановитіших постатей української літератури, як-от: П. Грабовського, Б. Грінченка, М. Драгоманова, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, В. Самійленка, Лесі Українки, І. Франка та ін. Провідними темами творчості письменниківпубліцистів стають роздуми про долю Батьківщини, пристрасні заклики до соціального оновлення та возз’єднання українства, активні проповіді нескореності народу, обстоювання права на вирішення долі своєї нації, підтримка народу в його боротьбі за краще майбутнє, шанування мови, культури, звичаїв, традицій, національної гідності, гордості, любові до існування на своїй землі. З огляду на опрацьований матеріал ми доходимо висновку, що публіцистичний доробок письменників дозволяє значно розширити дефініції понять «патріот» та «патріотизм», що були зафіксовані в лексикографічних джерелах кінця ХІХ – початку ХХ ст. (В. Доманіцького, Ф. Брокгауза та І. Єфрона). Так, лексема «патріот» у художній публіцистиці письменників 109
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
потрактована крізь призму патріота Батьківщини, патріота нації, борцяпатріота: 1) Патріот Батьківщини – це «цивілізований чоловік <…>, який мусить дбати про завтра, про ближнє й дальше будуще своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави…» [47, с. 315]; той, хто «…готовий служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя» [41, с. 12]; хто «цікавиться громадськими й політичними справами і бажає вчитися й розуміти їх» [39, с. 488]; «свідомий Українець, <…> що зостається на вкраїнсько-руському грунті, не зрікається своєї народности і працюе їй на користь і добро» [14, c. 89]; «щирі прихильники рідного краю, які ладні віддати життя за нього та пройняті болем та жалем великим» [12, с. 129]; «натури індивідуалістичні, які виробили українську національну свідомість і самі йдуть, і направляють інших на правильний шлях розвитку країни» [12, с. 77]; «хто як може та здужає, в його рідній батьківщині, усуваючи геть ті лихі обставини, що женуть його – «із края в край тімаху» (край спритний, моторний, – прим. О. А.)» [11, с. 64–65]; молодь, «яка любить Україну, її минуле, мову народу» [46, с. 201]. 2) Патріот нації – це людина, яка «любить свій народ, тішиться його поступом, співчуває його стражданням» [38], «повертає свої великі сили на працю заради рідного народу, <…> пройнята українським національним ідеалом та готова покласти свою голову заради нього» [38], та «пробуджує почуття національної гідності, формує історичну та політичну свідомість українців, визначає національні інтереси й пріоритети, зберігає національну ідентичність та консолідує націю» [38]; «свідомий Українець, який дбає про соціально-економічний лад й добробут народний» [14, с. 87, 88]; «улюблений син свого народу та рідного краю, що додержується своєї постаті та який не збився з пантелику, <…> має на меті практичну діяльність, а не самі теоретичні поривання» [12, с. 112]; «земляк, <…> який працює коло свого народу, на місці, поліпшуючи добробут, хто як може та здужає, в його рідній батьківщині» [11, с. 64]; це той, хто «с большой пользой отдает силы своему народу <…> и поднимает голос в защиту слабейших и угнетенных» [23, с. 28, 121]; громадянин, який «визволяє народ із занепаду, в якому він конає, та виводить на простий шлях» [27, с. 289]; «освічений провідець українолюбства, який <…> цілком віддається на користь народу, з якого сам вийшов, на щастя того краю, де родився і виріс» [27, с. 287]. 3) Борець-патріот – це «син України, у кого видно правдивий талант, любов до рідного народу та його слова, та бажання його розвою» [44, с. 360– 110
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
361]; особистість, «свідома своєї духовної і матеріальної сили, свідома того, що може щось зробити, що її голос має у других якусь вагу» [37]; громадянин, який «готовий кинутися в бій в обороні дорогої для нього ідеї» [23, с. 35]. Письменники-публіцисти розширили й межі дефініції «патріотизм» на помежів’ї століть і потрактовували лексему як «безмірну любов до країни, яка палає життям» [27, с. 278], «поважне, глибоко відчутне народолюбство, що виявляє себе не словами, а працею» [42, с. 405], «виборювання для себе політичної самостійності» [43, с. 280], «здатність віддатися затяжній праці серед народу, службі його буденним інтересам» [40]. У сучасному мовознавстві традиційною є думка, що займенник першої особи однини я вказує на присутність автора в тексті та «відзначається найбільшим семантичним потенціалом для передавання суб’єктних значень» [32, с. 45]. Його першочергово пов’язують з особою мовця (того, хто говорить), що дозволяє йому виконувати функцію засобу вираження автора тексту [48, с. 531]. Особовий займенник множини ми традиційно вказує на множинну кількість мовців, або на групу осіб, серед яких він може знаходитися. Проте, займенник ми може використовуватися і для позначення однієї особи – я. Найчастіше це простежується в текстах публіцистичного дискурсу [26, с. 17]. У художній публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. часто зустрічаємо займенники І ос. одн. і мн. у контекстах, де представлено феномен патріотизму: «…Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!» [27, с. 290]; «Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну „заяву», а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючої сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в інтересах її» [35, с. 19]; «…Безвірність одбивається і на нашій національній інтелігенції, і оце є те зло, що з ним мусимо ми з усієї сили боротися» [12, с. 55]; «…Знов мусимо виступати за волю, зробивши це завданням всього життя, ми, недосвідчена молодь…» [35, с. 11], «…Ми люди гуманні й пам’ятаємо, що живемо в двадцятому віці. Крім того, ми не нападаємо на незгодних з нами, а тільки визволяємо їх з їхнього заблуду. І тому ми постановили боротися з ними словом. Так, ми кинемо їм у обличчя гаряче слово, яке зразу онімить їх думки» [30, с. 255]; «З оцими трьома тезами („самостійність української нації”, „Конституція” та „добробут народний”, – прим. О. А.) <…> ми повинні виступати перед людьми і єднатися з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно виступати, зможемо гуртом здобути собі людські 111
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
права» [12, с. 112–113]. Наведені контексти дозволяють зробити висновок, що й самі письменники були дієвими патріотами своєї країни. Лексико-семантичне поле у науковому дискурсі. Дослідження феномена патріотизму та лексеми «патріот», їх репрезентації в письменницькій публіцистиці, на нашу думку, доцільно здійснювати в межах лексико-семантичного поля (ЛСП) як складника мовної картини світу, що в європейському мовознавстві залишається актуальним. У цьому контексті слушною буде теза: «Field-theory has a long tradition in European linguistics <…> the terminology is extremely confusing» [1, с. 151–152]. ЛСП – поняття містке, у ньому широко представлені явища синонімії, антонімії, воно розкриває співвідношення слова та поняття. Об’єднання слів у ЛСП можливе лише «за наявності спільних значеннєвих сем, що забезпечують семантико-смислові зв’язки в межах утвореної одиниці» [16, с. 25]. У сучасному мовознавстві ЛСП представлене як сукупність мовних одиниць, переважно лексичних, об’єднаних спільністю змісту, одним поняттям, функціональною подібністю позначуваних явищ [15, с. 131]; парадигмальне об’єднання одиниць певної частини мови за спільністю інтегрального компонента значення [31, с. 327]; засіб об’єктивного представлення семантики тексту в лексиці, що, відбиваючи об’єктивну реальність, є неоднозначною лінгвістичною одиницею, такою, яка часто залежить від дотримуваної дослідником загальної лінгвістичної концепції, або від конкретної наукової мети [28, с. 14]. Загальновизнаним у науковому дискурсі є твердження про поділ ЛСП на ядро (денотат), центр (сигніфікат) та периферію (конотат). «Центр – периферія» здатна відобразити основний словниковий фонд мови. Ядро поля – це його ім’я, що репрезентоване лексемою або групою лексем-понять, які виражають найважливіші ознаки поля, на базі яких здійснюється впорядкування всіх його елементів. Як правило, ядро поля представлене лексемою з найбільш узагальненим потрактуванням, що зазначена всіма словниками [33, с. 12]. Центр поля – це своєрідний семантичний мінімум, репрезентований найуживанішими словами з їх антонімічними, синонімічними та іншими відношеннями, що мають інтегральне, загальне з ядром і між собою, значення (Б. Булгарова, Н. Іваненко, О. Селіванова та ін.). Периферія поля, елементи якої зазвичай перебувають у зв’язку з іншими полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цілісність мовної системи, – це найвіддаленіші від ядра поля слова, для яких характерна значно менша 112
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
частотність уживання та стилістична забарвленість значення, що деталізують, конкретизують основне значення поля та містять оказіональні значення, образні переосмислення (Б. Булгарова, З. Вердієва, Л. Лисиченко, О. Селіванова та ін.). За допомогою семантико-логічного критерію, в основі якого лежить запропонований Ш. Баллі принцип ідентифікації [5, с. 128–168], у середині ЛСП учені (О. Бондаренко, С. Моісеєва, І. Чумак та ін.) виділяють мікрополя. Суть цього принципу зведений до відшукування слова-ідентифікатора, що виражає поняття, ідею в найбільш загальній формі. Мікрополя є меншими за обсягом сукупностями лексичних одиниць та являють собою змістовний, логічний підклас ЛСП. Це ієрархічно організоване семантичне об’єднання, елементи якого пов’язані за інтегральною ознакою, що виражена його домінантою. Аби визначити загальне значення слова, потрібно звернутися до лексикографічних джерел, і загальне, що є в слові, називають «основним (елементарним) значенням». Н. Батрин стверджує, що сукупність основного значення лексичної одиниці складає набір елементарних смислів – сем [6, с. 81]. На думку вченої, інваріантні значення, як складники ЛСП, що пов’язують у складі мови всі слова, мають спільні семи. Сему в сучасному мовознавстві розуміють як «мінімальну семантичну одиницю двосторонніх мовних знаків – морфем і слів, елементарне лексичне чи граматичне значення, яке є складовим елементом плану змісту цих одиниць» [36, с. 575]. У лінгвістичній літературі поряд із терміном «сема» вживають синоніми «маркер», «елементарний смисл (сенс)», «семантичний множник» та ін. Семантичну структуру конкретного слова становить впорядкований набір конкретних сем, які у складі одиниці мови мають неоднакове структурне й функціональне навантаження. Учені-семасіологи стверджують, що категорійна сема (або класема) несе найбільш узагальнену частиномовну ознаку, що характеризує предметність, ознаку, кількість, дію [29, с. 249] та виражає спорідненість головних ознак серії денотата одного класу. Поряд із семою в семасіології на порядок вище стоїть поняття семеми, що являє собою мовну одиницю плану змісту, співвідносну з морфемою (мінімальною одиницею плану вираження) і становить сукупність компонентів її значення (сем) [10, с. 247]. Їй надано статус мовного інваріанта, що розширює значення за рахунок позамовного смислу або функціональної складності [31, с. 642]. Структура семеми будується за ієрархічним
113
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
принципом, її складниками виступають семи, що відображають загальні категоріальні ознаки та властивості [49, с. 437]. Лексико-семантичне поле «патріот як такий» в українській художній публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. ЛСП «патріот», що змодельоване на основі письменницької публіцистики кінця ХІХ – початку ХХ ст., складається з ядра поля, що представлене однойменною лексемою патріот та спільнокореневою із нею – патріотизм. З огляду на опрацьований матеріал ми вважаємо за доцільне до ядра поля зарахувати й словосполучення бути патріотом, оскільки цей феномен широко представлений у досліджуваній художній публіцистиці як здатність відчувати любов до своєї країни, ставити її інтереси вище за власні та, відповідно, захищати їх. У межах ЛСП «патріот» ми виділили епітети, які безпосередньо у своїй семантичній структурі містять оцінку-характеристику внутрішньопсихологічних якостей особистості. У сучасному мовознавстві традиційною є думка, що досліджувати в тексті художні означення як одну з його істотних ознак доцільно в межах семантичного поля. Такого підходу у своїх роботах дотримуються М. Братусь, Л. Дяченко-Лисенко, С. Єрмоленко, В. Красавіна, Н. Сидяченко, Л. Шутова та ін. У системі епітетів відображено стиль епохи, літературного напрямку, письменника, вони допомагають акцентувати увагу на певному явищі з-поміж інших, точніше передають думку, надають мові образності, емоційності та виразності. Учені звертають увагу на те, що епітет виконує функцію означення або обставини в реченні, його вживають не обов’язково в переносному значенні. О. Селіванова стверджує, що епітет «у широкому розумінні є не лише метафорою чи метонімією, а й будь-яким емоційно-оціночним й експресивним атрибутом» [31, с. 153]. І. Кочан називає епітет лексико-семантичним тропом, завдяки якому «автор виражає своє ставлення до оточуючого» [24, с. 106]. Так, у публіцистичній спадщині письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. ядерні лексеми патріот, патріотизм означені прикметниками український, справжній, правдивий, діяльний, єдиний, наш щиро народовський, щирий та ін., які вживані авторами з різною частотою та емоційним забарвленням. Найпоширенішою є епітетна характеристика український, яку в тогочасних контекстах зустрічаємо і з позитивним забарвленням, як-от: «…Українські націонали, українські патріоти – не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла прикладати» [12, с. 39]; «І ота любов та оте почування і дають йому право говорити <…> як український патріот» [12, с. 81]; «…Д. Концевич <…> полюбив усе українське і вкінці зробився навіть 114
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
палким українським патріотом» [11, с. 54]; «…Коли ми піднімемо вгору наш робочий простолюд, <…> то виявимо сим <…> правдивий діяльний патріотизм…» [12, с. 108], і з негативним: «Затягти до якої роботи, хоч би й тільки кабінетної, нашого „вкраїнського патріота» досить таки важкенько» [12, с. 42], «…Деякі українські патріоти <…> усвоїли собі манєру рішати всі трудні справи <…> „по глазомѣру, <…> тобто вхопити чорта за роги» [14, с. 3]; «Кожен з нас, розвиваючись як український націонал <…>, і ставши до діла, буде тягти „не в один гуж» як давно вже сказав український патріот» [12, 50–51]. Досліджений матеріал засвідчує, що найчастіше публіцисти в значенні ‘український’ використовують присвійний займенник наш, що вказує на належність першій особі. За функціонально-семантичним критерієм прикметниковий займенник наш, як і власне-прикметник, у реченні виконує «типову прикметникову формально-синтаксичну функцію приіменникового другорядного члена речення» [9, с. 162]. Займенниковий прикметник наш – узагальнене значення осіб, близьких мовцеві за родинною, територіальною та національною ознакою – має споріднену із прикметником український семантику: виражає ознаку предмета та виступає, відповідно, епітетною характеристикою лексеми патріот. Найчастіше контексти із займенником наш забарвлені пейоративно: «Мови своєї патріот наш не сказати, щоб не знав, але так знає, що написати не може» [12, с. 42–43]; «…Перед нашими патріотами справа популярної літератури стоїть більше пекучою, ніж перед другими. А тимчасом справа ся дуже занедбана…» [14, с. 115–116]; «…Історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно – pardon! добровільно – взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу» [35, с. 13]. Питання патріотизму, розвитку української національної справи порушені у полеміці двох українських мислителів та активних громадських діячі Б. Грінченка та М. Драгоманова, що розгорнулася у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань початку 90-х років ХІХ ст. Публіцисти на сторінках «Діалогів…» лексеми патріот, патріотизм означують індивідуально-авторськими епітетними характеристиками переважно із негативним забарвленням: етнографічний патріотизм, галушечний патріотизм, галушковий патріот, патентований патріот. У публіцистичних творах досліджуваного періоду трапляються контексти, побудовані на основі антитези, у яких лексему патріотизм означено епітетами з протилежним забарвленням: «Наш голосний, 115
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм, мусить уступати місце поважному, але глибоко відчутному народолюбству» [42, с. 406]; «Історичних українських традицій ніяких – замість них або московський патріотизм, або нічого не вартий хисткий та мінливий лібералізм, або просто ніщо...» [12, с. 47–48]. Під синонімією в сучасному мовознавстві розуміють «збіг мовних одиниць у їхньому основному значенні і збереження різниці між ними в значеннєвих відтінках і стилістичному забарвленні» [15, с. 154]. Потрапляючи в контекст, синонім втрачає деякі компоненти словникового значення і може набувати компонентів значення свого словникового аналога [8]. Так синонім стає контекстуальним, що на відміну від загальномовних синонімів, «нейтралізація семантичних відмінностей відбувається в межах лише якогось одного конкретного контексту або ситуації» [35, с. 586]. Опрацьований матеріал засвідчує, що до центру ЛСП «патріот», окрім денотата, входить низка синонімічних йому утворень. Найуживанішими серед них є іменники: - українець: «Українська нація має такі самі права, як і всі інші нації. Тим коли хто-небудь буде однімати в неї яке-небудь право як у нації, то свідомий українець мусить запротестувати проти сього…» [12, с. 81]; «…Земська управа закликає всіх щирих українців і всіх тих, у кого б’ється серце любовою до рідної мови, складати жертви на збудування пам’ятника великому майстрові рідного слова» [27, с. 278]; «Будьмо українцями думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами» [12, с. 134–135]; - народолюбець: «Уже з самої любові до рідного краю та до рідного народу мусять українські народолюбці з усієї сили дбати про те, щоб підняти наш робочий простолюд <…> з його економічного занепаду і поставити його в таке економічне становище, щоб він міг уживати свій час не на саму щоденну важку працю за шматок хліба, а й освічуватись, виробляючи в собі національне самопізнання» [12, с. 107]; «Та сама творча сила поривала і щирих народолюбців до рідного слова, наструнчувала їх до праці, допомагала виконувати свої мистецькі завдання» [27, с. 279]; «Спершу бралися до діла, прикладали рук до рідного слова, поодинокі народолюбці» [27, с. 279]; - націонал: «…Як українські націонали мусимо ми дбати і про инший соціально-економичний лад. Без політичної волі неможлива єсть річ боротися за свої наційні права и виборювати їх» [14, с. 88];
116
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
- син (український, народу): «…Сини і брати наші, що там, на Далекому Сході, за нас б’ються, боронячи честь нашої держави» [30, с. 233]; «Україна вислала найенергійніших, високоталановитих своїх синів у боротьбу з абсолютизмом» [39, с. 490]; - борець: «…Лицарські постаті невтомних та щирих борців за рідний край <…> працюють, б’ються з усієї сили, і тільки їх великодушним учинкам мусимо дякувати за все те, що вже маємо» [12, с. 41]; «Але ж було не менше борців, що змагались, наприклад, і серед непереглядних степів приволзьких <…> при помочі національних ідеалів; всі ці люди не строїли в кабінетах теорій, а пішли просто „в народ», несучи книжки, і живе слово» [35, с. 21]; - земляк: «…Поділяючи програму витоків радикалізму європейського, я закликаю і буду закликать земляків в тому напрямку до праці на грунті українському, коло народу українського, в мові українській» [11, с. 51]; - мужик: «…Після того, як інтелігенція наша помаскалилась і тільки мужик зостався справді українцем…» [12, с. 137]; «…Мужик буде байдужим <…> до всякого патріотизму, опріч того патріотизму, що велить обороняти свою хату, одежу, їжу, як їх видимо хто однімає» [12, с. 108]; - конституціоналіст: «Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого діла нам треба конституції і що кожен свідомий русин-українець повинен бути конституціоналістом» [12, с. 112]. Ядерна лексема патріотизм у публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. теж має низку синонімів, як-от: народолюбство, (українське етнографічне) почуття, змагання (до національної незалежності), боротьба. Наприклад, «Все, що може виходити в громадських справах з етнографичнонаціонального почуття – се змагання до національної незалежности» [14, с. 17]; «Ті, хто сидів на Україні, або рідко з неї виходив, – як перші українські писателі ХІХ ст., ті могли більше задержати в себе українського етнографічного почуття…» [14, с. 15]; «З прихильністю до лиха меншого брата і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права» [27, с. 287]; «…Потрохи почала зростати вільна думка, спершу ховаючись по закутках, а дедалі все більше та більше виявляючись на світ Божий. І, нарешті, зросла до того, що цілі громадські маси обняло одне могутнє почуття, одне палке поривання розбити, розвалити смердючі стіни» [12, с. 52–53]. 117
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
Антоніми в українській мові посідають важливе місце серед виражальних засобів мови та відіграють значну стилістичну роль через можливість створювати контрастну характеристику образів, понять, предметів і явищ. Антоніми належать до списку стилістичних засобів і через їх внутрішній значеннєвий потенціал. Поряд із загальномовними антонімами в антонімічні зв’язки в певних контекстах можуть вступати й слова, які зазвичай не мають протилежних значень. Таке протиставлення відбувається лише в індивідуальноавторському використанні слів «з метою більшої виразності й точності передачі думок автора, для посилення експресії в описі протилежних явищ» [25, с. 10]. Такі антоніми називають мовленнєвими, або контекстуальними – це слова, що вступають в антонімічні відносини лише в певному контексті, доволі поширеними вони є в публіцистичному стилі. Поза таким контекстом слова можуть позначати абсолютно різні поняття, що не дають можливості об’єднати їх в антонімічні пари. Опрацьований матеріал засвідчує, що ядерна лексема патріот має низку антонімічних утворень у письменницькій публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст., які входить до ядерної зони ЛСП: - зрадник (ренегат): «Зрадником, ренегатом можна назвати таку людину, що, бувши українцем пересвідченнями своїми, потім перекинувся в московський табір. Се справді зрадники і ренегати» [12, с. 120]; «Куліш від часу „Мальованої Гайдамаччини» та „Истории воссоединения» з батька і пророка зробився ренегатом» [39, с. 474]; «Кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів – не є тільки звичайна відміна в пересвідченнях, а є справжня цілковита зрада» [12, с. 40]; - інтелігенція (українська, байдужа): «Що ж робить інтелігенція в сей час? <…> або нічого не робить, а тільки „заживає життя», або змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієм – так уже нам судилося: москалями статися» [12, с. 38]; «Інтелігенти йшли в народ для себе, для очищення свого сумління, і заразом для пропаганди ідей далеких, вищих понад розуміння народу» [40]; «…Бідний, неосвічений український селянин не може дати собі ради, а байдужа інтелігенція не поспішається подати руки „меншому братові», бо їй нестане почину, вона чекає, поки „німець» покаже стежку» [23, с. 17]; - кивоп’яти: «В наш час партія кивоп’ятів надзвичайно зростає. Рідний край не може навіть усіх їх містити, і багато з їх опинились аж за кордоном. <…> Я бачив людей, що зроду не могли поставити ногу в першу позицію, а 118
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
проте вони в потребі пречудово кивали п’ятами. <…> Причину я бачу тепер у тім, що в усіх цих людей їх душа в п’ятах. <…> Треба в нас дарувати людності недоторканість п’ят, принаймні тим громадянам, які поспішають у свій час ними накивати…» [30, с. 229–230]; - мудрак: «І тепер ще є чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік…» [27, с. 279]; - картяр: «Не диво, що брак вищих духових змагань попихав молодіж до розпусти та гри у карти <…>. Молодіж цілі ночі проводила за картами» [39, с. 478], «Молодіж, знеохочена безконечними і безплідними суперечками про мову, без світлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти» [23, с. 43]. Ядерна лексема патріотизм також вступає в антонімічні зв’язки – ренегатство (зрада), наприклад: «Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона (Христина Алчевська, – прим. О. А.) свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. <…> Її вчинок був – ренегатство, зрада» [12, с. 39–40]; «…В Харкові знайшлося стільки перевертнів, що забажали славити ренегатство, <…> хто звав себе досі українським патріотом і працював (хоча і по-московському) в літературі начебто задля вкраїнської ідеї» [12, с. 41]. Мікрополе «патріот як такий». Зібраний матеріал дає підстави в середині ЛСП «патріот» виділити три мікрополя, які є меншими за обсягом сукупностями лексичних одиниць, об’єднаних спільністю змісту: «патріот як такий» (відповідно, патріотизм як такий), «псевдопатріот» (псевдопатріотизм) та «антипатріот» (антипатріотизм). Основна увага в цій розвідці зосереджена на моделюванні найрепрезентативнішого мікрополя «патріот як такий», складником якого виступає семема як одне із значень мовної одиниці, або «віртуальне значення лексеми» [31, с. 642]. На основі залучених лексикографічних джерел помежів’я ХІХ – ХХ ст. було визначено дефініцію поняття «патріот»: «той, хто любить вітчину – свій край, своіх людей» [13, с. 88–89], що дає підстави виділити принаймні три семеми у межах мікрополя «патріот як такий»: «хто любить свою Вітчизну», «хто любить свій край» та «хто любить своїх людей». У практичному словнику синонімів української мови за редакцією С. Караванського зафіксовано, що синонімами до слова держава виступають лексеми «країна», «край», «земля» [20, с. 84]. Тому межі семеми «хто любить 119
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
свою Вітчизну» доцільно розширити синонімічним рядом держава – країна – край. У семемі «хто любить свою Вітчизну (край)» ми виділили такі семи: 1) ‘виявляти любов до Батьківщини’ (до держави): «Чимало довелось мені блукати по світах, <…> чи побачу хоч ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами» [11, с. 52]; «Проте я люблю і рідний край у широкому розумінні слова, коли в тому рідному краї не тісно іншим, ще ріднішим для людей країнам; люблю й свою найближчу країну, коли вона не дуже багато видає з себе перевертнів» [30, с. 239]; «Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи» [27, с. 289]; «…Українець з роду <…> любить свій рідний край таким, який він є тепер, хоче сумувати його горем, боліти його ранами так само, як і радіти його радощами» [12, с. 80–81]; 2) ‘допомагати Україні’: «Перед Вами, молоді товариші, велика історична задача – допомогти Україні в тяжких переломних хвилях…» [42, с. 404]; 3) ‘бути вдячним Україні’: «Перед Вами стоїть задача і обов’язок – віддячити Україні за все те духовне й матеріальне добро, яке вона досі давала вам» [42, с. 404]; 4) ‘прислужуватися рідному краю’ (працювати на користь країни): «…Почуття громадянського обов’язку потягло мене до діяльної роботи на користь краєві» [30, с. 240]; «…Кортіло знайти якийсь спасенний спосіб на щастя рідного краю» [30, с. 239]; «…Моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким прислужитися тобі, мій рідний краю!» [27, с. 289]. Отже, виділені семи, що є складниками семеми «хто любить свою Вітчизну (край)», характеризують патріота як людину, яка не відділяє себе від держави та є не байдужою до її долі. Свого часу історик та один із ідеологів патріотизму М. Карамзін виділив 3 різновиди любові до Батьківщини: фізичну, моральну та політичну. Так, фізичну вчений пояснював як таку, що відчуває людина, яка любить місце свого народження та виховання [21, с. 194–203]. Любов до Вітчизни починається з любові до малої Батьківщини – місця, де людина народилася та проживає. Залежно від особистого сприймання, від інтелектуального розвитку й глибини самовідданості, межі батьківщини можуть поширюватися від власного будинку до обласних масштабів. У науковому дискурсі панує думка, що в змісті феномена патріотизму одним зі складників є шанування 120
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
місця власного народження і місця постійного мешкання як своєї батьківщини, любов і турбота про це територіальне формування та поважання місцевих традицій [2]. Рідна земля (територія, край, місто) в пам’яті кожного українця постає в багатстві та красі своєї природи. Письменники-публіцисти означеного періоду зверталися у своїй творчості до теми любові до малої Батьківщини. Так, складниками семеми «хто любить свій край», що виділена зі значення лексеми патріот в кінці ХІХ – початку ХХ ст., є такі семи: 1) ‘виявляти любов до рідного краю’ (до малої Батьківщини, рідного міста): «А проте я люблю Київ. <…> Яка дрібна причина патріотизму!» [30, с. 234]; 2) ‘прихильник до рідного краю’: «…Коли інтелігенція розжеврює братовбивчу війну, <…> кождого прихильника до рідного краю <…> проймають болем та жалем великим» [12, с. 128-129]; «Аж надто часто противники не вміли чи не хотіли <…> добачити гарячого серця, що болить над сумним станом рідного краю» [39, с. 484]. У межах семеми «хто любить своїх людей» ми виділили такі семи: 1) ‘вияв любові й пошани до народу’: «…Почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу…» [47, с. 345]; «…Людина має щирий замір робити добро, ощасливити людей» [30, с. 239]; «Козача кров батьків <…> прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу…» [27, с. 287]; «…Серед ганку показався слабкий та сивенький, скарючений недолею дідусь, <…> тільки серце билось любов’ю до люду» [11, с. 95]; 2) ‘працювати на користь народу’: «…Народовці не вороги своєму народові, а добрі українсько-руські патріоти, і серед них є люди, що працюють часом з надзвичайною щирістю на користь рідному народові» [12, с. 127]; «Яко українці ви повинні працювати коло народу українського, – то перша умова поступу; але пам’ятайте: зміст вашої праці мусе бути загальнолюдським…» [11, с. 47]; «…Коли хочемо визволитись з національної неволі, то мусимо працювати на користь темного народу, пригніченого лихою долею…» [12, с. 71]; 3) ‘боронити громадські інтереси’: «Ви знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей <…>; на них же лежить і прилюдна боротьба за нашу, українську, справу» [35, с. 11]; «…Бідніший клас народу, який обстоює і 121
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра» [23, с. 53]. У науковому дискурсі феномен патріотизму розглядають як любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу (В. Скуратівський та ін.), що дає підстави в межах мікрополя «патріот як такий» виділити додаткову семему – «хто служить Батьківщині та боронить Вітчизну од загибелі», яка широко представлена в письменницькій публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Її складниками є такі семи: 1) ‘відстоювати державність’: «Українське плем’я <…>, що жило своїм державним життям… виявляло таку дужість, що чужу державність переробляли на свою, боролися проти заходів знищення, отже відстоювали свою нещасливу борню за свою державність» [12, с. 74]; «…Наші діди билися з ворожею силою за правду та волю» [27, с. 289]; «…Ламання прав української нації було ґвалтом, насильством, і нація мусила протестувати проти цього і протестувала» [12, с. 88]; «Нам, як українським патріотам, <…> протестуючи проти однімання в принципі у нас права на політичну самостійність, ми <…> бажали б, щоб наші вороги не забували сієї правди» [12, с. 77]; 2) ‘працювати на користь держави’: «…Думки закуйовдились в моїй голові і ще більше поривали мої руки до роботи. Солодким трунком веселили вони моє серце, пахощами рідних квітів п’янили мою душу <…>…Зачарований та сп’янілий, я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!» [27, с. 290]; «…Робітників же, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, – тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає» [35, с. 11]. Письменники-публіцисти у своїй творчості порушували питання вияву патріотизму у відданості своїй праці на благо України та її громадян. У їхній компетенції було обстоювати українську державність через друковане слово, пропагування української мови, літератури. З огляду на опрацьований матеріал ми виділяємо семему «патріот своєї справи» як складник значення лексеми патріот, що не був представлений у лексикографічних джерелах кінця ХІХ – початку ХХ ст. Складниками семеми «патріот своєї справи» виступають такі семи, як: 1) ‘письменники’: «Багато такі митці-письменники допомагали кожному народові розвинути його мову і тим високо підносили його угору 122
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
серед інших народів, бо найбільше усього славиться і шанується поміж людьми той народ, у якого його мова широко розвинута і збагачена творами всякого письменства» [27, с. 272–273]; «…Всім щирим прихильникам до рідного діла можна радити скрізь і завсігди пропагувати думку про широку – і для народу – українсько-руську літературу…» [12, с. 141]; «…Як завелося поміж людьми письменство, то воно ще більше допомогло їм розвинути свою мову, бо поміж людьми виявились такі митці, що все своє життя присвятили на те діло» [27, с. 272]; «…Ми, українці, маємо у себе <…> Тараса Григоровича Шевченка, що своїми славетними віршами <…> високо підняв угору свою рідну мову» [27, с. 273]; «…Котляревський любив свій народ та свій край і свідомо почав писати по-вкраїнському, <…> був український патріот» [12, с. 57]; «Робітників біля нашої літератури красної ще є (хоч і то не гурт), робітників же, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням всього життя…» [35, с. 11]; 2) ‘науковці’: «По деяким ознакам можна думати, що „українофілами» зве д. Вартовий ученіших Українців, котрі сидять на професорських та учительских місцях, та літераторів. Звісно, захвалювати ми їх не станемо, та тілько й згодитись н д. Вартовим, що вони безплодні або навіть шкодливі для українства, ніяк не можемо <…>. Вони не пишуть нічого по українському, а все по московському, але ж усе-таки наукові праці їх поясняють і українську мову, українську історію, народнє життя, і всякий Українець мусить бути їм вдячний…» [14, с. 40]; 3) ‘публіцисти’: «Удар, який заборонив українське слово в Росії, викинув за границю кількох високо талановитих і широко освічених людей <…>, вони не потонули в морі російської науки й публіцистики, але винесли українське слово на широку європейську арену і, присвятивши свої сили науковій і публіцистичній праці на українській мові, <…> привчили європейську і спеціально російську публіку прислухуватися аргументам та бажанням українців» [39, с. 483]; «Як український публіцист, я (М. Драгоманов, – прим. О. А.) неміг зоставити без уваги такі розмови, тимпаче, що вони зводили певних галичан на фальшиву дорогу» [14, с. 47]. У науковому дискурсі не існує єдиного підходу до визначення поняття «цінності». Цій проблемі приділяють увагу філософи, соціологи, економісти, педагоги, психологи, що свідчить про складність і багатогранність цього поняття. Традиційною є думка, що цінності слід поділяти на матеріальні та духовні, при цьому духовні – визначають духовний розвиток індивіда, групи чи суспільства. Так, учений А. Здравомислов світ цінностей потрактовував як 123
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
«світ культури в широкому розумінні слова; це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її прихильність до тих оцінок, у яких виявляється міра духовного багатства особистості» [19, с. 127]. Думки вчених збігаються на тому, що одним із складників духовних цінностей суспільства є громадянські або національні цінності, які в житті суспільства відіграють роль особливих інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад і, виступаючи у формі ціннісних настанов, орієнтацій, соціально-політичних ідеалів, ідей, утворюють духовно-ціннісне ядро національної самосвідомості. Такі цінності формуються в процесі історичного розвитку нації, її культури, на їх засадах ґрунтуються моральні пріоритети українського народу, як-от: добро, справедливість, гідність, гуманізм, працелюбність, дружба, любов, вірність і патріотизм (М. Боришевський, О. Вишневський, С. Возняк, В. Карлова, Ю. Сурмін та ін.). Одним із проявів феномена українського патріотизму завжди було шанування народного життя. П. Грабовський свого часу писав, що, полюбивши все українське, вкінці можна навіть «зробитися палким українським патріотом» [11, с. 54]. Історична пам’ять, народні звичаї та традиції, національна символіка, державотворча політична свідомість формують загальнонаціональний суспільний ідеал, єдину національну ідею та свідомість українських громадян. Опрацювавши художню публіцистику помежів’я ХІХ – ХХ ст., ми дійшли висновку, що в межах мікрополя «патріот як такий» доцільно було виділити семему «хто шанує українські цінності», складниками якої виступають такі семи: 1) ‘виявляти любов до рідної мови’: «…Творча сила поривала і щирих народолюбців до рідного слова, наструнчувала їх до праці, допомагала виконувати свої мистецькі завдання» [27, с. 279]; «…Які радощі несподівано отеплять твої груди, коли несподівано долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук любої мови…» [11, с. 52]; 2) ‘виявляти любов до українського фольклору’: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя…» [11, с. 52]. У цьому контексті слушною буде думка академіка М. Сумцова, який зазначав, що уже на початку ХХ ст. українці високо цінували народну пісню, в яку входять «всі кращі наділи народу: кохання молоді, бойові заклики войовників, тихомовні співи матері над колискою, гучне та бучне весілля, плач сироти та жалісливі старечі співи… В давні часи пісня і казка носились над кожною людиною і часто допомагали їй 124
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
як в горі, так і в радості» [34, с. 1]. В українській пісні відтворений світогляд народу, його морально-етичні та естетичні цінності, багатовіковий досвід нації. 3) ‘виявляти любов до державної атрибутики’: «…Радикали, виступивши рішуче проти „нової ери», вирятували честь українського прапору і в Галичині, і в Росії…» [14, с. 95]; Висновок. Отже, в межах мікрополя «патріот як такий» денотат представлений і як борець за правду та волю, якому не байдужа ситуація в Україні, і як член української громади, готовий служити й на користь малої Батьківщини. У художній публіцистиці справжній патріот репрезентований як людина, яка має бажання й здатна захищати права знедоленого народу та покращувати його добробут. Письменники своїм публіцистичним словом зробили вагомий внесок у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу, особливо в роки національно-визвольного руху. Своєю діяльністю вони указували на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу, стаючи на позиції демократичного націоналізму, при цьому їх світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму та демократизму. Література: 1. Lipka L. An outline of English lexicology : lexical structure, word semantics, and word-formation / Leonhard Lipka. – 2. ed. – Tübingen : Niemeyer, 1992. 2. Анікіна Т. О. Патріотичне виховання майбутніх учителів музики засобами художнього краєзнавства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук : спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Т. О. Анікіна. – К., 1993. – 16 с. 3. Апель К. О. Спрямування англо-американського «комунітаризму» в світлі дискурсивної етики [Текст] / К. О. Апель / Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підруч. – К.: Лібра, 1999. – С. 372–394. 4. Бакалець О. А. Історія України з найдавніших часів до початку ХХІ століття: Навч. посіб. – Львів: «Магнолія», 2010. – 573 с. 5. Балли Ш. Французская стилистика / Ш. Балли. – М. : Иностр. литературара, 1961. – 304 с. 6. Батрин Н. Мотивація семантичного поля [Текст] / Наталія Батрин // Наукові виклади. – 2008. – №2. – С. 80–83. 7. Бернік Ф. Культурна ідентичність в епоху глобалізації: Небезпека та перспективи [Текст] / Ф. Бернік // Слово і час. – 2005. – № 12. – С. 73–78.
125
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
8. Винокур Т. Г. Синонимия и контекст [Текст] / Т. Г. Винокур // Вопросы культуры речи. – Вып. 5. – М. : Наука, 1964. – С. 20–44. 9. Вихованець I. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті [Монографія] / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с. 10. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 360 с. 11. Грабовський П. А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2 (Упоряд. і приміт. В. Ф. Святовця). – К.: Дніпро, 1985. – 343 с. 12. Грінченко Б. Д. Діалоги про українську національну справу / Б. Д. Грінченко, М. П. Драгоманов ; упоряд. А. Жуковський. – К. : б.в., 1994. – 286 с. 13. Доманіцький В. Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів. Склав В. Доманіцький. У Киіві, року 1906. – 128 с. 14. Драгоманов М. П. Листи на Hаддніпpянську Укpаїну / М. Драгоманів. – [Київ] : [Видавн. Т-во «Кpиниця»; Дpук. М. Заїздного], 1917. – 123 с. 15. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова : Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За редакцією С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с. 16. Жилко Ф. Т. Про семантичні поля української мови [Текст] / Ф. Т. Жилко // Українська мова і література в школі. – 1971. – №12. – С. 25–32. 17. Заверталюк Н. І. Письменницька публіцистика в Україні 20-х – 70-х рр. ХХ ст. Проблеми. Жанри. Майстерність. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. філол. наук : спец. 10.01.02 «Українська література» / Н. І. Заверталюк. – К., 1992. – 32 с. 18. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с. 19. Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности / А. Г. Здравомыслов. – М. : Политиздат, 1986. – 223 с. 20. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. Київ. «Українська книга», 2000. – 480 с. 21. Карамзин Н. М. О любви к Отечеству и народной гордости / Сост., предисл. А. Ю. Минакова, примеч., именной указ. С. В. Хатунцева и Н. Н. Лупаревой / Отв. ред. О. А. Платонов. – М. : Институт русской цивилизации, 2013. – 736 с. 22. Коцюбинський М. Твори в семи томах. – К. : Наук. думка, 1975. – Т. 7. – 415 с. 23. Коцюбинський М. Твори в семи томах. – К. : Наук. думка, 1975. – Т. 4. – 387 с. 24. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: [Навч. посіб] / І. М. Кочан. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – 423с.
126
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
25. Лісничий Д. В. Дендроніми у поетичних текстах першої половини ХХ ст. (семантичний і функціональний аспекти) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.02.01 «Українська мова» / Д. В. Лісничий. – К., 2007. – 25 с. 26. Матвійчук Т. П. Займенникова реалізація текстових категорій : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.02.01 «Українська мова» / Т. П. Матвійчук. – К., 2010. – 25 с. 27. Мирний П. І. Зібрання творів у семи томах. – Т. 7. – К., 1971. – 663 с. 28. Нікітіна Ф. О. Виділення, визначення лексико-семантичних полів [Текст] / Ф. О. Нікітіна // Мовознавство. – 1981. – №1. – С. 11–15. 29. Попова З. Д. Общее языкознание. Учебное пособие / З. Д. Попова, И. А. Стернин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ACT: Восток-Запад, 2007. – 408 с. 30. Самійленко В. І. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади / Вступ. ст., упоряд. і приміт. М. Г. Чорнопиского; Ред. тому П. І. Орлик. – К.: Наук. думка, 1990. – 608 с. 31. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2011. – 844 с. 32. Синиця І. А. Функціонально-семантичні особливості займенника я у російськомовних текстах М. Максимовича, М. Костомарова, П. Житецького / Ірина Синиця // Культура слова. – 2005. – Вип. 65. – С. 45–48. 33. Строченко Л. В. Лексико-семантичне поле «коштовне каміння» в англійській мові та мовленні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.02.04 «Германські мови» / Л. В. Строченко. – Одеса, 2008. – 24 с. 34. Сумцов М. Вага і краса української поезії. – Х., 1910. 35. Українка, Леся. Зібрання творів : у 12 т. – К. : Наук. думка, 1975–1979. – Т. 8. – Літературно-критичні та публіцистичні статті. – 1977. – 319 с. 36. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с. 37. Франко І. Я. Ukraina irredenta [Електронний ресурс] / І. Я. Франко. Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/franko/mosaic/31.html 38. Франко І. Я. З кінцем року [Електронний ресурс] / І. Я. Франко. Режим доступу: http://ukr-lit.net/franko/1336-publitsistichni-tvori/1015-mizhsvoyimi.html?start=1 39. Франко І. Я. З останніх десятиліть ХІХ віку / І. Я. Франко. – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 41. – К., 1984. – С. 471–529. 40. Франко І. Я. Коли не по конях, так хоч по оглоблях [Електронний ресурс] / І. Я. Франко. Режим доступу: http://ukr-lit.net/franko/1336publitsistichni-tvori/1015-mizh-svoyimi.html?start=3
127
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
41. Франко І. Я. Література, її завдання і найважніші ціхи / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 26. – К., 1980. – С. 5–14. 42. Франко І. Я. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 45. – К., 1986. – С. 401–409. 43. Франко І. Я. Поза межами можливого / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 45. – К., 1986. – С. 276–285. 44. Франко І. Я. Принципи і безпринципність / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 34. – К., 1981. – С. 360–365. 45. Франко І. Я. Твори в 20-ти томах / І. Я. Франко. – К., 1950. – Т. 2. – 1950. – С. 394. 46. Франко І. Я. Українські «народовці» і радикали / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 28. – К., 1980. – С. 196–206. 47. Франко І. Я. Що таке поступ? / І. Я. Франко – Зібрання творів: У 50 т. – Т. 45. – К., 1986. – С. 300–348. 48. Шведова Н. Ю. Русская грамматика. Т. 1: Фонетика. Фонология. Ударение. Интонация. Словообразование. Морфология / Н. Ю. Шведова (гл. ред.). – М.: Наука, 1980. – 788 с. 49. Языкознание. Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – 2-е изд. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1998. – 685 с. References: 1. Lipka L. An outline of English lexicology: lexical structure, word semantics, and word-formation / Leonhard Lipka. – 2. ed. – Tübingen : Niemeyer, 1992. 2. Anikina T. O. Patriotychne vyhowanny maybutnih uchetyliv musyky zasobamy hudozhnogo kraeznavstva: avtoref. na zdobyttya nauk. styppennya kand. ped. nauk: spets. 13.00.01. «Zagalna pedagogika ta istoriya pedagogiky» / T. O. Anikina. – K., 1993. – 16 s. 3. Apel K. O. Spryamuwannya anglo-amerykanskogo «komunitaryzmu» v svitli dyskursyvnoi etyky [Tekst ] / K. O. Apel / Ermolenko A. M. Komunikatyvna praktychna filosofiya: Pidruch. – K.: Libra, 1999. – S. 372–394. 4. Bakalez O. A. Istoriya Ukrayiny z naidavnishyh chasiv do pochatku XXI stolittya: Navch. posib. – Lviv «Magnoliya», 2010. – 573 s. 5. Balli Sh. Franzuskaya stilistika / Sh. Balli. – M.: Inostr. literature, 1961. – 304 s. 6. Batryn N. Motyvaziya semantychnogo polya [Tekst] / Nataliya Batryn // Naukowi vklady. – 2008. – №2. – S. 80– 83. 7. Bernik F. Kulturna edentychnist v epohu globalizatsii: Nebezpeka ta perspektyvy [Tekst] / F. Bernik // Slovo I chas. – 2005. – №12. – S. 73–78. 8. Vinokur T. G. Sinonimiya I kontekst [Tekst] / T. G. Vinokur// Voprosy kultury rechi. – Vyp. 5. – M.: Nauka, 1964. – S. 20–44.
128
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
9. Vyhovanez I. R. Chastyny movy v semantyko-gramantychnomu aspekti [Monografiya ] / I. R. Vyhovanez. – K.: Nauk. dumka, 1988. – 256 s. 10. Ganych D. I., Oliynyk I. S. Slovnyk lingvistychnyh terminiv. – K.: Vytchya shkola, 1985. – 360 s. 11. Grabovskyi P. A. Vybrani tvory: V 2-h t. – T. 2 (Uporyad. i prymit. V. F. Svyatovzya). – K.: Dnipro, 1985. – 343 s. 12. Grinchenko B. D. Dialogy pro ukrainsku nacionalnu spravu / B. D. Grinchenko, M. P. Dragomanov; uporyad. A. Zhukovskyi. – K.: b.v., 1994. – 286 s. 13. Domanickyi V. Slovaryk. Poyasnennya chuzhych ta ne duzhe zrozumilyh sliv. Sklav V. Domanickyi. U Kievi, 1906. – 128 s. 14. Dragomanov M. P. Lysty na Naddnipryansku Ukrainu / M. Dragomanov. – [Kyiv] : [Vydavn. T-vo «Krynycya» ; Druk M. Zaizdnogo], 1917. – 123 s. 15. Ermolenko S. Y., Bybyk S. P., Todor O. G. Ukrainska mova: Korotkyi tlumachnyi slovnyk lingvistychnyh terminiv / Za redakcieyu S. Y. Ermolenko. – K.: Lybid, 2001. – 224 s. 16. Zhylko F. T. Pro semantychni polya ukrainskoi movy [Tekst] / F. T. Zhylko // Ukrainskamova i literatura v shkoli. – 1971. – №12. – S. 25–32. 17. Zavertalyuk N. I. Pysmennycka publicystyka v Ukraini 20-h-70-h rr. XX st. Problemy. Zhanry. Mayisternist.: avtorev. dys. na zdobuttya nauk. stupenya dokt. filol. nauk: spec. 10.01.02 «Ukrainska literature» / N. I. Zavertalyuk. – K., 1992. – 32 s. 18. Zdorovega V. Y. Teoriya i metodyka zhurnalistskoyi tvorchosti: Pidrychnyk. – 2-ge vyd., pererob. i dopov. – Lviv: PAIS, - 2004. – 268. 19. Zdravomyslov A. G. Potrebnosti. Interesy. Tsennosti / A. G. Zdravomyslov. – M.: Politizdat, 1986. – 223s. 20. Karavanskyi S. Praktychnyi slovnyk synonimiv ukrainskoi movy. Kyiv. «Ukrainska knyga», 2001. – 480 s. 21. Karamzin M. N. O lyubvi k Otechestvu i narodnoy gordosti / Sost., predisl. A. Y. Minakova, primech., imennoy ukaz. S. V. Hatunceva i N. N. Luparevoy / Otv. red. O. A. Platonov. – M.: Institut russkoy tsyvilizacyi, 2013. – 736 s. 22. Kotsyubynskyi M. Tvory v semy tomah. – K.: Nauk. dumka, 1975. – T. 7. – 415 s. 23. Kotsyubynskyi M. M. Tvory v semy tomah. – K.: Naukova dumka. – T. 4. – 387 s.
129
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
24. Kochan I. M. Lingvistychnyi analiz tekstu: [Navch. posib.] / I. M. Kochan. – 2-ge vyd., pererob. i dop. – K.: Znannya, 2008. – 423 s. 25. Lisnychyi D. V. Dendronimy u poetychnyh tekstah pershoi polovyny XX st. (semantychnyi i funktsionalnyi aspekty ): avtoref. dys. na zdobuttya nauk. stupenya kand. filol. nauk: spets. 10.02.01 «Ukrainska mova» / D. V. Lisnychyi. – K., 2007. – 25 s. 26. Matviychuk T. P. Zaymennykova realizatsiya tekstovyh kategoriy: avtoref. dys. Na zdobuttya nauk. stupenya kand. filol. nauk: 10.02.01 «Ukrainska mova» / T. P. Matviychuk. – K., 2010. – 25 s. 27. Myrnyi P. I. Zibrannya tvoriv v semy tomah. – T. 7. – K., 1971. – 663 s. 28. Nikitinina F. O. Vydilennya, vyznachennya leksyko-semantychnyh poliv [Tekst] / F. O. Nikitina // Movoznavstvo. – 1981. - № 1. – 11-15 s. 29. Popova Z. D. Obtcheye yazykoznanie. Uchebnoe posobie / Z. D. Popova, I. A. Sternin. – 2-e izd., pererab. i dop. – M.: AST: Vostok-Zapad, 2007. – 408 s. 30. Samiylenko V. I. Poetychni tvory. Prozovi tvory. Dramatychni tvory. Perespivy ta pereklady. Statti ta spogady / Vstup. st., uporyad. i prymit. M. G. Chornopyskogo; Red. Tomu P. I. Orlyk. – K.: Nauk. dumka, 1990. – 608 s. 31. Selivanova O. O. Lingvistychna entsyklopediya / O. O. Selivanova. – Poltava: Dovkillya-K., 2011. – 844 s. 32. Synytsya I. A. Funktsionalno-semantychni osoblyvosti zaymennyka y u rosiyskomovnyh tekstah M. Maksymovycha, M. Kostomarova, P. Zhytetskogo / Iryna Synytsya // Kultura slova. – 2005. – Vyp. 65. – S. 45-48. 33. Strochenko L. V. Leksyko-semantychne pole “ koshtovne kaminnya” v angliyskiy movi ta movlenni: avtoref. dys. na zdobuttya nauk. stupennya kand. filol. nauk: 10.02.04 “ Germanski movy” / L. V. Strochenko. – Odesa, 2008. – 24 s. 34. Sumtsov M. Vaga i krasa ukrainskoi poezii. – X., 1910. 35. Ukrainka, Lesya. Zibrannya tvoriv: u 12 t. – K.: Nauk. dumka, 19751979. – T. 8. – Literaturno-krytychni ta publitsystychni statti. – 1977. – 319 s. 36. Ukrainska mova: Entsyclopediya / Redkol.: Rusanivskyi V. M. (spivgolova), Taranenko O. O. (spivgolovy), M. P. Zyablyuk ta in. – K.: Vyd-vo “ Ukr. entsykl. im. M. P. Bazhana, 2004. – 824 s. 37. Franko I. Y. Ukraina irredenta [Elektronnyi resurs] / I. Y. Franko. Rezhym dostupu: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/franko/mosaic/31.html
130
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
38. Franko I. Y. Z kintsem roku [Elektronnyi resurs] / I. Y. Franko. Rezhym dostupu: http://ukr-lit.net/franko/1336-publitsistichni-tvori/1015-mizhsvoyimi.html?start=1 39. Franko I. Y. Z ostannih desyatylit XIX viku / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 41. – K., 1984. – S. 471–529. 40. Franko I. Y. Koly ne po konyah, tak hoch po ogloblyah [Elektronnyi resurs] / I. Y. Franko. Rezhym dostupu: http://ukr-lit.net/franko/1336publitsistichni-tvori/1015-mizh-svoyimi.html?start=3 41. Franko I. Y. Literatura, ii zavdannya i naivazhnishi tsihy / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 26. – K., 1980. – S. 5–14. 42. Franko I. Y. Odvertyi lyst do gal[ytskoi] ukrainskoi molodezhi / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 45. – K., 1986. – S. 401–409. 43. Franko I. Y. Poza mezhamy mozhlyvogo / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 45. – K., 1986. – S. 276–285. 44. Franko I. Y. Pryntsypy i bezpryntsypnist / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 34. – K., 1981. – S. 360–365. 45. Franko I. Y. Tvory v 20-ty tomah / I. Y. Franko. – K., 1950. – T. 2. – 1950. – S. 394. 46. Franko I. Y. Ukrainski “ narodovtsi” i radykaly / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 28. – K., 1980. – S. 196–206. 47. Franko I. Y. Tcho take postup? / I. Y. Franko. – Zibrannya tvoriv: U 50 t. – T. 45. – K., 1986. – S. 300–348. 48. Shvedova N. U. Russkaya gramatika. T. 1: Fonetika. Fonologiya. Udarenie. Intonatsyya. Slovoobrazovanie. Morfologiya / N. U. Shvedova (gl. red.). – M.: Nauka, 1980. – 788 s. 49. Bolshoi entsyklopedicheskiy slovar / Gl. red. V. N. Yartseva. – 2-e izd. – M: Bolshaya Rossiyskaya entsyklopediya, 1998. – 685 s.
Антипов О. С. Лексико-семантическое поле «патриот» в украинском художественный публицистике конца ХIХ - начала ХХ ст. В статье рассматривается вопрос о толковании лексико-семантического поля, художественной публицистики в современном языкознании и литературоведении, феномена «патриотизм» в лексикографических источниках конца ХІХ – начало ХХ вв. На основе писательской публицистики П. Грабовського, Б. Гринченко, М. Драгоманова, М. Коцюбинского, Панаса Мирного, В. Самийленко, Леси Украинки, И. Франко совершено исследование 131
FUNDAMENTAL AND APPLIED RESEARCHES IN PRACTICE OF LEADING SCIENTIFIC SCHOOLS, 2014 (4)
лексико-семантического поля «патриот», определено семемы – составляющие понятия «патриот», и семы, которыми писатель расширил исследуемое поле. Ключевые слова: лексико-семантическое поле, микрополе, лексема, семема, сема, синоним, антоним, патриот, патриотизм, художественная публицистика. Antipov O. S. Lexical-semantic field of "Patriots" in Ukrainian art publicism in late nineteenth - early twentieth century. There is represented the explanation of such definitions in the article as «lexical and semantic field», «art publicistic» in modern lexicology, phenomenon «patriotism» in the lexical-graphical sources on the border of the XIX – XX centuries. On the basis of the P. Hrabovskiy, B. Hrinchenko, M. Drahomanov, M. Kotsiubynskiy, Panas Myrniy, V. Samiylenko, Lesia Ukrainka, I. Franko writer’s publicity were made the researches of the lexical and semantic field «patriot», defined sememes which are the components of the definition «patriot», and semes which writers used in order to enrich the field they investigated. Key words: lexical and semantic field, micro-field, lexema, semema, sema, synonym, antonym, patriot, patriotism, art publicistic. Reviewer: V. Pustovit, Doctor of Philology, Professor.
132