DASEIN
16
Європейський словник філософій
Відтоді питання про existentia буде зміщено до питань про causa, і спадкоємницею цієї традиції, через Суареса, Ляйбніца та Вольфа, стане Кантова «Критика чистого розуму»: «привілейований» вимір, що належить людському існуванню (тією мірою, якою людина стає «суб’єктом» та «особистістю») у свободі, як ratio essendi морального закону, тематизуватиметься тільки під рубрикою каузальності, причиновості («Критика чистого розуму», Трансцендентальна діалектика, Третя антиномія) – звідки також вирішальна роль питання причиновості в дебатах між Кантом та Юмом. Для Суареса ex-sistere насправді означає extra causas sistere «триматися поза причинами» і навіть «ставити себе поза причинами», як про це йдеться в Disputationes metaphysicae: (...) existentia nihil aliud est quam illud esse, quo formaliter et immediate entitas aliqua constituitur extra causas suas... (…) екзистенція є не чим іншим, як тим буттям, завдяки якому формально та безпосередньо конституюється певне суще, поза своїми причинами… Disp. XXXI, 4, 6. Так само й для Євстафія Св Павла (Summa philosophiae, IV, 37), «існує/екзистує» (existit) така «річ, [про яку] кажуть, що вона перебуває в акті чи поза своїми причинами» (res [quae] dicitur esse actu sive extra suas causas), і ця річ «починає існувати тільки тоді, коли силою причин починає рух назовні» ([res] incipit existere cumvirtute causarum foras prodit). Тож існувати/екзистувати – означає виходити поза межі власної «лакуни» – каузальної лакуни, що виштовхує [певну річ] назовні; це означає звільнитися від своїх причин, але цим водночас підтвердити їхню захисну владу. Тож відтоді доля слова existentia розвивалася в контексті понять дійсності (actualité), осмислюючись у світлі дихотомій causa/effectus та potentia/actus, як це відбувається у Вольфа, де existentia дорівнює actualitas (Philosophia prima sive Ontologia, § 174). Ще більше збагачення латинського словника, пов’язаного зі словом existere, – що вже був досить багатим, як ми бачили, із похідними existentia, existentitas і existentialitas, – належить Ляйбніцу. У своїх 24-х «Метафізичних тезах», латиною, гідною Єрмолая Варвара (пор. «Теодицея», ст. 87), він впроваджує дієприкметник теперішнього часу фактитиву дієслова existere – existentificans [тобто екзистентуючий], а також дезидератив existiturire. Напевно, не можемо тлумачити фразу Omne possibile existiturire як таку, що означає «все можливе існуватиме в майбутньому» (фр. переклад – М. Фішан), адже автор De libertate поміж іншим твердив, що розглядав «ті з можливих речей, які не існують, не існуватимуть та ніколи не існували». Сенс цієї думки полягає радше в тому, що будь-що можливе є «доступним майбутньому» (futurible), допустимим, здійснéнним, здатним бути зреалізованим – якщо тільки інші так само можливі речі не завадять йому в цій реалізації. Ляйбніц зовсім не стверджує, що будь-що можливе існує через реалізацію в майбутньому (хіба що тільки віртуально); радше він думає, що нереальне, але здійснéнне може – і хоче – презентувати себе саме як щось здійснéнне чи здатне існувати (existentiable), тобто таке, що може бути покликане до існування (existentifiable). Коментуючи цей Ляйбніцевий гапакс [слово, яке зустрічається лише один раз], Гайдеґґер пише: Die Existenz selbst ist solchen Wesens, daß sie das Mögen ihrer selbst herausfordert «Суть самої екзистенції полягає в тому, що вона викликає бажання та можливість самої себе» (Nietzsche II, S. 447; фр. пер. II, p. 358). Інші автори також зближатимуть те місце, що його Ляйбніц зарезервував слову existere у своїх роздумах про статус можливого, з формуванням майбутнього в класичній грецькій, яке народилося з давньої форми дезидеративу теперішнього часу та мало, на відміну від латини, утворений належним чином інфінітив майбутнього часу (див.: A. Meillet, Aperçu d’une histoire de la langue grecque, p. 38). Ляйбніц також у межах словника каузальності та принципу раціональної підстави (ratio seu causa) – максимально радикалізуючи те, що в Середньовіччі перебувало в інкубаційному стані – довів до логічного кінця й узасаднив насичення словника існування/екзистенції словником дієвості (efficience), відповідно до власного тлумачення субстанції як «Буття, що здатне діяти» (Principes de la nature et de la grâce [Принципи природи та благодаті], art. 1). Від Кандида Аріянина та Марія Вікторина до Суареса та Ляйбніца, через Рихарда Сен-Вікторського, латинська філософічна культура зуміла відкрити ключову спекулятивну інтригу в лексиці ex(s)istentia, аж до вичерпання поля його лексичних варіацій. Від Суаресової позапричинової existentia до Ляйбніцевої «екзистентифікації» як перетлумаченої екзистенції в аспекті дії, і далі до Кантового питання про Kausalität der Ursache «каузальність причини» (Kritik der reinen Vernunft, B 561), через своєрідну таємничу генеалогію, утверджувалася історія проблем, які сприйме Кантова критична філософія, щоб передати їх німецькому ідеалізмові. (b) Хоч якими були різні тлумачення латинського слова existentia, треба пам’ятати про досить істотну, хоча й делікатну, дистанцію між латинським existentia та французьким existence. На складності передавання