що навіть надмірної, – відкритості, а врешті-решт, до «оборони від фортеці», виразно помітної в нещодавніх Ваших, отче, текстах. Мені б хотілося сказати щось більше, але – на відміну від Адама – Ви, отче, у своїх текстах майже не вживаєте слова «я». Тому запитую загалом, а конкретні запитання пролунають пізніше. Звідки, властиво, прийшов Юзеф Тішнер, і ким він є? Ю.Т.: Це ми побачимо наприкінці цієї книжки. Знаєте ту історію, коли то Музикант Звиртала помер, і його душа си вібрала до неба. Як став він перед брамою небесною, то й затарабанив. І тоді з іншого боку озвався голос світого Петра: «Хто?» А Звиртала і рече: «Йо», – а світий Петро: «Шо за йо?» – «Ну, та то йо, Звиртала!» Як станеш перед Великим Судом, і тя спитают: «Хто?», – не будеш казав Яцек, ні філософ, ні редактор, але повіси: «ЙО». Отож, якщо та книжка має бути передвісткою Страшного Суду, то я кажу: ЙО! А звідки я приходжу, то си покаже. – Тож звідки приходить отець професор Юзеф Тішнер? Ю.Т.: З багатьох місць. Мій засадничий краєвид береться з гір і трохи з гомону Дунайця. Інтелектуальний краєвид – з трансцендентальної редукції Гусерля, тобто з того горизонту, в якому можна призупинити чинність усіх переконань і ще раз їх переглянути. Натомість релігійний горизонт – із тих дерев’яних латинських церковець, поміж якими я зростав, – з церковці в Юрґові, церковці в Лопушній. А ще трохи – зі Старого Сонча й тамтешньої францисканської традиції. Щоправда, я бував там рідко, але присутність старосондецьких сестер кларисок, оте свідчення францисканської релігійності й культури, сидить у мені дуже глибоко. Гадаю, що моїм першим лементом після народження – може, окрім крику про їжу, що нас усіх єднає, – був Гімн Сонцю2. Тож давайте залишимося при тій формулі Звиртали: «Йо». А.М.: Коли закінчилася війна, тобі було чотирнадцять років. Пам’ятаєш той день? Ю.Т.: Дуже добре пам’ятаю не стільки день, як мить, коли одна влада відійшла, а іншої ще не було. – А де то було? Ю.Т.: На Підгаллі, в невеликому селі Роґожник між Чорним Дунайцем і Новим Тарґом. У принципі, то було абсолютно спокійне місце. Єдине, що мене вразило під час тієї війни – це винищення євреїв. – У Роґожнику мешкали євреї? Ю.Т.: Вони мешкали в Новому Тарґу. В Лопушній, де ми спершу жили до війни, а потім знову після війни, були, натомість, роми. Зрештою, вони дуже близько зжилися з селом – бодай завдяки тому, щограли на весіллях. Не було жодної напруги чи ворожості. Пам’ятаю, 2
8
Молитва св. Франциска Ассизького. – Прим. ред.