Ранні роки
1881 р. – один із хвилі жорстоких нападів на євреїв, що прокотилася південними губерніями після вбивства Олександра ІІ, – ще яскравіше показав, наскільки подібні статті віддзеркалювали (а може, й визначали) думки та переконання незаможного християнського населення міста. Те, що вони були здебільшого неписьменними, не означає, що вони не знали чуток, поширюваних «Киевлянином», від тих, хто вмів читати. У звіті про київський погром 1881 р., поданому єврейською громадою Києва, засвідчено, що протягом усього цього триденного розбою юрба волала, що євреї незаконно захопили всю комерцію та торгівлю в місті, – байдуже, громила вона при цьому багаті крамниці на Олександрівській чи вбогі єврейські халупи в нетрях «за канавою»164. Упевненість у тому, що євреї мають на меті «завоювати» Київ і зробити його своїм, була поширена, безперечно, не лише в дворянських чи освічених колах. До речі, той факт, що погроми 1881 та 1882 років обмежувалися здебільшого південними губерніями смуги осілості, наводить на думку, що інтенсивна міграція євреїв до міст на кшталт Києва сприяла виникненню відчуття ворожості у багатьох християн цього регіону. Як не парадоксально, київські євреї постраждали і через те, що відокремилися від решти населення міста, і через те, що просочилися в існуючі структури міста. Критики часто докоряли Києву наявністю окремих єврейських районів – ознакою чисельності та сталості його єврейського населення, але також (і подекуди одночасно) сердито писали про те, що євреї живуть і по всьому місту, навіть у найгарніших його місцях165. Під час подорожі Україною (тоді – Малоросією) приблизно у 1880 р., один француз, прибувши до Києва, дізнався від хазяїна готелю, що це місто складається з трьох частин: Старого та Нового міста (Верхнє місто), Печерська (осередка релігійного життя) та Подолу – єврейського кварталу та промислово-торгового центру міста166. Ні для кого не було секретом, чому певні території міста – припортовий район (Плоска частина та деякі вулиці Подолу) та південний район (Либідська частина) – стали відомі як єврейські квартали: більшість київських євреїв жити саме в цих районах примушував закон. У 1873 р. Поділ називали «другим Бердичевом»167. 164
Материалы для истории антиеврейских погромов в России, под ред. Г. Я. Красного-Адмони (Петроград–Москва: Государственное издательство, 1923), ІІ: 428. 165 «Киевлянин», № 126, 9 июня 1885: 2. 166 «Киевлянин», № 246, 6 ноября 1882: 1; курсив мій. – Н. М. 167 «Киевлянин», № 40, 3 апреля 1873: 1.
76