Альманах "Дрогобицький книгознай" (2009) by Drohobyczer Zeitung

УДК 002.2(477):7.01(477)(08) ББК 76.11(4УКР)+85.03(4УКР)Я43 С56

C56

Сов’як П., Дрогобицький книгознай. Випуск І. – Дрогобич: Посвіт, 2009. – 104 с.

В альманасі розповідаєтсья про долю книг і долю людей – творців цих книг. Про любов до книжки яка виділяла і виділяє із сірого загалу справжніх особистостей. Автор подає різні сюжети, історії, але всі вони відбуваються навколо одного міста, яке називається Дрогобич. Тому альманах має назву “Дрогобицький книгознай”

ББК 76.11(4УКР)+85.03(4УКР)Я43

Замість передмови Будь-яка справа починається із задуму, який може бути здійсненним або ж навпаки – видатися нереалістичним, до того ж, як фізично, так і матеріально надто «затратним». Народна приказка гласить: «Громада – великий чоловік, і все – їй під силу». Знаючи, що ще за радянської влади в нашому місті існувало численне Товариство книголюбів, а нині у Дрогобичі мешкають багато пошановувачів книг, декотрі з яких навіть мають великі за обсягом і багаті за тематикою власні книгозбірні, я вирішив видати колективний альманах «Дрогобицький книголюб». Щиро сподівався, що результат колективного творіння стане очевидним, адже це – справа для загального добра. Як кажуть, із кожного по нитці й буде сорочка. На початку 1990-х років було розроблено, надруковано й роздано всім охочим спеціальний питальник, в якому запропоновано подавати всякі цікавинки із власного життя, які б стосувалися їхніх бібліотек чи історії наявних у них книг. Минав час, нагадування не діяли, обіцянки ставали дедалі солодшими. Віз був і далі там. Усупереч прогнозам, ніхто так і не відгукнувся. Набридло звертатися… Отож, вирішив сам узятися за реалізацію власного проекту. Як мовиться, казав пан, а мусів сам. Бо деколи буває, що один у полі – воїн, який може втрутитися в поєдинок і змінити результат. Отак, на зло усім обіцяльникам, і з’явилося це творіння – плід творчої діяльності такого собі самітника. Шановні читачі, перед вами перший випуск альманаху, до речі, вже готовий і другий. Ви можете знайти в ньому помилки, неточності, звинуватити автора в егоїзмі, але пам’ятайте, що критикувати – легше, ніж самому перти плуга. Попри те, в альманасі знайдете багато повчального, краєзнавчого матеріалу, бо виданий він на славу нашого міста – Дрогобича. Автор

Мій шлях до книг Хто тільки не писав статей про книги. А скільки ще буде їх написано, бо це одвічна й ніколи не вичерпна тема. Як закоханий, який хоче оповісти про почуття, що сповнили його душу, так людина, віддана книзі, прагне поділитися враженнями, думками щодо прочитаного й радощами від цікавих знахідок та гіркотою втрат через змарновані сподівання й час. Допоки буде книга – будуть книгознаї та книголюби й їхні одкровення. Безумовно, будуть і ті, хто зацікавиться їхніми сповідями, словесними мудруваннями, оповідками, розповідями про душевні муки. Кожен, пізнаючи світ довкола себе, поринає і в неповторний світ книг, сповнений відкриттями, незабутніми зустрічами й ознайомленням із життям та діяльністю книгознаїв минулого й сучасного, громадськими та особистими бібліотеками, що мимоволі спонукає до роздумів над значенням книжок у житті людини зокрема й народу загалом. Знання, здобуті під час освоєння довкілля, щоразу поглиблюються, довколишнє середовище постійно змінюється, а межі його розширюються, що іноді випереджає й саме відкриття у світі книг. Трапляється й навпаки – відкриття книг випереджають життєвий досвід. Такі перегони посідають у моїй пам’яті особливе місце ще з дитинства. Вперше здобувши знання через книгу, відчув нестримну жадобу нових. Обсяг знань із кожним днем збільшувався, а досвід поглиблювався. Я йшов, як колись малий Тарасик Шевченко, до стовпів, що підпирають небо. Кожна вершина відкривала нові й дедалі більші можливості, бо за одним горизонтом йшов інший, і так без кінця. Відколи себе пам’ятаю (певно, з дворічного віку), завжди перебував в оточенні книг. У чотири роки свідомо зацікавився книжками із сімейної бібліотеки. З великим зацікавленням оглядав їх. Мою увагу привертали не лише малюнки, а й обкладинки, декотрі з яких були в шкіряних оправах. Цікавився і великими за розміром книгами, які не міг зрушити з місця, бо були надто важкі. Одразу ж помітив, що букви в них різні. Згодом довідався, що одні з них – слов’янські, старослов’янські, латинські, готичні. У п’ятирічному віці почав читати казки. Отож, я дуже швидко освоїв сімейне книгосховище. Щоби вповні втамувати дитячу цікавість, відвідував сільську бібліотеку. Хіба можна не згадати першу вчительку Оксану Онуфріївну Іваненко (Дякович), яка доклала так багато зусиль, аби виховати мене свідомим українцем?! Це вона нам, дітвакам, читала українські казочки в ті часи, коли треба було говорити, читати й співати тільки про Сталіна. Народилася Оксана Дякович 1 вересня 1902 року в селі Ріпчицях на Дрогобиччині. Батько, заможний селянин, хотів, аби дочка була високоосвіченою.

Тому віддав її на навчання до жіночої виділової школи у Дрогобичі з польською мовою навчання, потім – у приватну жіночу вчительську семінарію сестер-василіянок. У 1920-х рр. співала в хорі «Дрогобицький Боян». Після того, як вийшла заміж за директора школи Василя Ільковича Іваненка, котрий був родом із села Довгого, вчителює у школі, яку побудував її чоловік у Зимівках, що поблизу Орова. За німецької окупації працює вчителькою молодших класів у Лішні, де чоловік теж директорує. У 1958 р. вийшла на пенсію. Мешкала Фото 1953 р. в Дрогобичі. Померла 21 червня 1991 року. На жаль, їхня сімейна вчительська бібліотека пропала, із неї не вціліло жодної книги. Так у час сталінського режиму нищили українську книгу. Не відала моя вчителька, що зерна добра, любові до книжки, свого народу, посіяні нею, впадуть на родючу ниву й проростуть у її вихованцях добрими сходами із добірними плодами. Не знала й про те, що один із її учнів за стільки літ згадає про неї не злим, тихим словом. Навчаючись у 8-му класі Дрогобицької середньої школи №1, з допомогою батька навчився добре читати по-польськи. Прочитав практично всі книги, написані цією мовою, що були доступні в той час. З огляду на те, що вони були не лише в бібліотеках, але їх мали і знайомі, можна тільки уявити, який великий багаж знань довелося освоїти юнацькій душі. Багато книг мав мій шкільний товариш, однокласник і навіть родич Ігор Сусюк, згодом – редактор трускавецької газети «Франкова криниця», заслужений журналіст України. Він прославився як книголюб-колекціонер, бо мав добрий смак у доборі книг. Навчаючись у 8-10-х класах, зібрав добротну книгозбірню, у якій було багато українських видань до 1939 року. Кожен учитель запам’ятовується чимось своїм, неповторним: хтось – особливою, тільки йому притаманною зовнішністю, добродушністю, а дехто – тим, що любив принизити, обізвати. Фото 1960 р. А ось вчителька української мови та літератури Лідія Степанівна Корчинська закарбувалася у пам’яті тим, що давала дітям прочитати книжку з власної бібліотеки, здебільшого – Ігорю Сусюкові, який мав письменницькі задатки. Той, своєю чергою, давав книжки друзям. Дійшло до того, що ми, учні 8-10 класів, уже тоді прочитали «Чорні хмари» Івана Нечуя-Левицького та дошкульні співо-

мовки Степана Руданського. Наведемо кілька штрихів із біографії Лідії Степанівни Корчинської, щоб ближче познайомити читачів із цією особистістю. Народилася 1925 року в селі Війтівцях Летичівського району Кам’янець-Подільської області у скромній хатині Степана Корчинського. У той час важко було здобути освіту, тому писати й читати навчилася самотужки, серед дітей. Відразу пішла до другого класу школи, але цілий рік не вчилася, бо довелося бавити вчительську дитину. Навчання у школі розпочала лише в третьому класі, але була здібною ученицею, тому труднощів із вивченням навчальних предметів у неї не виникало. Закінчила сім класів у рідному селі. Згодом навчалася (8-9 класи) у сусідній Буцні Волковинецького району. Під час війни навчання у школі проводилися Фото 1960 р. нерегулярно. На цьому її наука закінчилася. Дуже швидко Лідію Корчинську вивезли в Німеччину на роботу, де працювала два роки. Повернулася додому. В січні 1945 року було оголошено про перший післявоєнний набір до Дрогобицького дворічного вчительського інституту. Після літньої настановної сесії всіх студентів відправили по домівках, доручивши завдання агітувати вступати до навчального закладу. Приймали без іспитів усіх охочих, які закінчили 8-9 класів. Отож Лідія Корчинська наважилася і собі спробувати. Щоправда, аби вступити до вчительського інституту, треба було заповнити декілька анкет й подати чимало довідок. Нелегко було в той час потрапити до Дрогобича мешканцю сходу. Він мав мати дозвіл і спеціальну перепустку, позаяк Західна Україна перебувала на режимному становищі. З вересня 1945 року Лідія Корчинська стала студенткою Дрогобицького дворічного вчительського інституту. Після закінчення, від 1948 р. до 1973 р. працювала вчителькою української мови та літератури в середній школі №1, одночасно заочно навчаючись уже в Дрогобицькому педінституті. У СШ №1 спочатку обіймала посаду бібліотекаря. Лідія Степанівна дуже любила читати книжки. Якось влітку 2000 р. вона зізналася мені: «Я виросла з книгою в руках. Навіть корів пасла із книгою». Упродовж 1973-1981 рр. працювала вчителькою української мови та літератури у школі №15. Через провину книголюбів рідко згадуємо про людей, які були посередниками між книгою і читачем. Якраз серед них і були гонорові проводирі країною книг. Однією з таких була моя вчителька Лідія Степанівна Корчинська, яка посідає почесне місце в когорті книголюбів. Зі шкільних років я зберіг чимало книг, куплених за власні заощадження. Усі вони – мої безцінні скарби, найбільшим із-поміж яких є книга, яку знайшов

серед шкільної макулатури. Якраз на ній видніється печатка – «Бібліотека приватної коед. гімназії ім. І. Франка в Дрогобичі». До 1944 р. це була відома гімназія, що належала товариству «Рідна школа». Її книжкові скарби було знищено ще в часи «визволення» 1939 року. Їх спіткала така сама доля і в 1944 р. Книжки як буржуазний і націоналістичний непотріб кинули в піч. Книжки польською мовою знищували поступово. Деякі з них дочекалися своєї черги аж у 1958 р. Після війни гімназія стала середньою школою №1 ім. І.Франка. Ми, учні, дуже пишалися, що навчалися в такій школі, бо нас ще вчили гімназійні викладачі: Савел Володимирович Ясеницький, Мар’ян Михайлович Гавдяк та інші, які були досвідченими педагогами й вміли дисциплінувати школярів. Пригадую, як неодноразово після уроків поспішав, аби встигнути побувати в книжкових крамницях, що були розташовані в центрі міста. Я був постійним читачем Дрогобицької обласної бібліотеки (зараз міської), що на вулиці А.Міцкевича. Мені, сільському хлопчині, годі було й мріяти записатися до неї. Але допомогли вчителі, вже згадані Лідія Степанівна Корчинська та директор Богдан Григорович Русавський. Подалі від людського ока в бібліотеці знаходилися залишки зі старих фондів. Це були переважно книжки польською мовою. Траплялися серед них і українською, видані ще до 1939 року. Вони були зі всякими печатками та штампами, найбільше – зі словом «Проверено». Щоправда, їх не видавали читачам. Іноді бібліотекар дозволяла, щоби учень сам підібрав собі книжку. Користаючи з нагоди, поспішав до старих книг, щоби хоч погортати. Потім, узявши стос книжок, звертав увагу на обкладинки інших праць чи творів, намагаючись вгадати, що в них. Невдовзі чимдуж біг додому, щоби ввечері якнайшвидше прочитати всі книги, а наступного дня знову прибігти до заманливих стелажів та полиць. Як годиться в таких випадках, книги треба було повертати. А книжка, яка завжди під рукою, яку можна відкрити будь-коли, – це щось зовсім інше. Саме так і виникає поняття «власна книга». Таку книжку можна читати багато разів і щоразу відкривати для себе щось нове або принаймні, перечитуючи добре відомий текст, розуміти його по-іншому. Так у книзі натрапляємо на безодні, до яких досягаємо не відразу, іноді аж за багато років.

Читаючи роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», спочатку звертав увагу лише на перебіг подій, а потім уже зосереджувався на художніх образах, наприклад на сході сонця. Навіть вставав вранці, щоби перевірити й переконатися в спостережливості письменника-природолюба, прагнучи побачити й відчути те, що й він. Незабаром не тільки цей роман, але й інші твори Панаса Мирного відкривали для мене нові й нові глибини. Його творчість додавала мені, як камертон, снаги на все життя. Саме у творах Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького я пізнав красу рідної мови, простої й водночас витонченої, багатогранної за своїми формами. Про Івана Франка годі й казати. Чого вартий галичанин, який не читав його творів? А тим більші я, його земляк із села Лішні. З творчою особистістю І.Франка познайомився ще в ранньому дитинстві. У моїх родичів із Лішні збереглися спогади про дивовижного краянина. А коли довідався, що він вчився з моїм прадідом Василем Сов’яком, бував у його хаті, ходив тими самими стежками, що і я, Іван Франко ще більше став мені близьким. Якраз І.Франко й допоміг мені вступити до Дрогобицького педінституту на загальнонауковий факультет, спеціальність – «Історія». Коли складав вступний іспит із української мови та літератури, трапився цікавий випадок. Не випадок, а справжнє диво! І треба ж таке: витягнув білет, а в ньому перше питання: «Біографія Івана Франка». Заметушився: як починати, про що оповідати? Традиційно біографію слід починати з дати, місця народження і так далі. Але це вже всім набридло. Вирішив бути оригінальним і почав: «Я, Петро Сов’як, народився у селі Лішні». Такі слова одразу привернули увагу членів комісії. Позаяк Лішня сусідує з Нагуєвичами, де народився Іван Франко, мої односельці й рідні чимало знали про цю велику людину. І почав я розповідати всілякі билиці й небилиці, найрізноманітніші плітки, які доводилося чути. Відповідав найдовше. Члени комісії безперестанно просили продовжувати й продовжувати. Уже згодом про все, що розповів, написав у трускавецькій газеті «Франкова криниця» за 5 вересня 1990 р. у статті під заголовком «Страшний був збиточник». Великим відкриттям для мене стали «гіркі» оповідання Стефана Коваліва – також земляка, уродженця села Брониці. У Лішні на Новому Селі (Задвірне) жив його родич Михайло Ковалів, який працював учителем лішнянської школи. В дитинстві я пас корів недалеко від його хати. Знаючи, що люблю книги, він давав мені дещо прочитати із творів свого стрийка. Пригадую, як плакав над долею безправних хлопів-бориславських ріпників. Невдовзі познайомився й із творчістю інших українських класиків. Читав і твори російських письменників: Льва Толстого, Олександра Купріна, Антона Чехова, Івана Тургенєва, Миколи Гоголя, Григорія Данилевського. Із новітніх – Олексія Толстого, Максима Горького, Михайла Шолохова. Так, закінчуючи 10-й клас у 1960 році, перечитав усю російську класику – повні

зібрання, том за томом. Кілька разів намагався читати твори Федора Достоєвського і ніяк не міг подужати. Не йшло та й годі. Напевно, не дозрів. Коли проходив військову службу, знову взявся читати творчий доробок цього письменника, але й далі нічого не виходило. Якось у 1970 р. перемовився словом зі своїм земляком, лікарем у Трускавці, теж книголюбом і знавцем слов’янських літератур Василем Стецівим. Слово за словом, і почали розмову про книги, зокрема про Федора Достоєвського. Довелося зізнатися, що нічого з його творів не читав. Василь мене скартав, промовивши: «Людина, яка не читала Достоєвського, не може вважати себе інтелігентом. А ти ж – майбутній учитель!» Я тоді якраз навчався на п’ятому курсі Івано-Франківського педінституту. Мені й не личило таке незнання. Тому зарікся, що би не було, прочитати твори російського письменника. До цього мене ще й підштовхнув один знайомий, який зізнався, що у нього виникло непорозуміння з другою половинкою, адже неприпустимо, щоби дружина радянського лікаря ходила до церкви. Якось я запитав у його дружини, чи це правда. Вона підтвердила слова чоловіка й оповіла таке. Її батько – комуніст, свого часу був секретарем райкому партії. Дід також – високопосадовець у Білорусії. Обидва – атеїсти. Колись нарубали дров і не покаялися. Але, прочитавши твори Ф.Достоєвського, жінка навернулася і почала ревно відмолювати гріхи своїх батьків. Довгий був мій шлях до пізнання творчості Федора Достоєвського. Але прийшов час, і я все ж таки подужав… Після того настав «рік «Алёши», рік Грушеньки» і насамкінець – «рік Івана Карамазова». Твір «Брати Карамазови» перечитував безліч разів. Внаслідок таких читань придбав багатотомне видання: Ф.М.Достоевский. Собрание сочинений в 12 томах. – Москва: Издательство «Правда», Библиотека «Огонёк», 1982. Таким чином власних книжок ставало все більше й більше. Збирання книг, яке розпочалося випадково, стало систематичним явищем тоді, коли з’явилися власні кошти. Важко зараз вилити на папір, як і за яких обставин кожна із книг потрапила в мою бібліотеку. Але всі вони навіюють щемкі спогади про дитинство, юність, військову службу та навчання в інституті. Ось беру в руки книгу «Избранные сочинения Стефана Цвейга» (Державне видавництво художньої літератури, Київ, 1957 р.). А на ній – дарчий напис: «На пам’ять шкільній товаришці Михаць Дарії від Сусюка Ігоря в день восьмого березня, 8.ІІІ. 1958 року». Трохи розповім про її історію. Якось, ще навчаючись у дев’ятому класі, зустрів однокласницю Дарію Михаць, яка була дуже гарною дівчиною, може, навіть і найгарнішою на всю школу, вчилася на відмінно, відзначалася мудрістю і розважливістю, а в її товаристві всім хлопцям було приємно перебувати. Зараз Дарія – відомий лікар-окуліст у м.Львові. І ось між нами виникла розмова. Дарія попросила мене:

Михаць Дарія, фото 1958 р.

- Петре, передай цю книжку Ігореві. Я виконав її прохання. Віддав Ігореві, а той мені у відповідь: – За кого вона мене має. Подарунок є подарунком. Це її справа, що з книгою зробити. – Але ж вона вирішила ї ї повернути! – зі здивуванням відповідаю. – Треба було це зробити відразу, а тепер… не візьму, – категорично заявив Ігор. Повертаю книгу знову Дарці, переказую його слова й чую: – Тепер, Петре, вирішуй сам, що з нею робити, бо я не прийму. – Але тоді прийняла? – Це було тоді.

Так книжка залишилася в мене. Безперечно, я її відразу прочитав. Найбільше враження на мене, юнака, зробила повість «Амок». Мій шлях до доброї книги був довгим. Довелося на ньому скоштувати всього. Але не все відразу. Про це детальніше йтиметься в інших розвідках.

Тільки про одну книжку Кожна сім’я, в якій люблять читати, зберігає ті книги, що мають найбільшу цінність. Вони стають своєрідними реліквіями, оберегами родинної пам’яті, гордістю сім’ї та роду. Особисто я маю з десяток таких книжок, але мова йтиме лише про одну. Це – «Записки четаря» (спомини 1918-1919 рр.), що побачили світ у Львові 1931 р. у кооперативному видавництві «Червона калина». Автор цієї невеличкої книжечки, що налічує сто сторінок, – Ілько Калічак. Чому вона для мене надзвичайно дорога? Бо сам автор – рідний брат моєї бабусі Анни Калічак, уродженки с.Снятинки, яка вийшла заміж за Павла Сов’яка з Лішні – мого дідуся по матері. У 1932 р. Ілько Калічак під час чергових відвідин рідного села, в тому числі й Лішні (проживав у той час у м.Брно, Чехословаччина), подарував цю книжку рідній сестрі. Тоді мій дідусь Павло Сов’як мав досить величеньку, як для селянина, бібліотеку, бо кохався в книжках. Ілько Калічак часто дарував українські видання, які привозив, як казали в той час, «із Чех». Дідусь назбирав понад сотню подарованих Ільком книжок. Та в час більшовицьких гонінь української книжки дідусеву бібліотеку розділили на дві частини та заховали. Найбільше книг, покладених у ящик, було закопано в стайні під жолобом. Другу частину книг – у стодолі на тоці. Після смерті Сталіна, в 1955 р. дідусь відкопав ці сховки. Книжки у стайні пропали. Настільки просочилися гноївкою, зчорніли, спорохнявіли, що розсипалися в руках. Я, онук, став свідком цього видовища. Книжок на тоці взагалі не було виявлено. Вони або повністю за одинадцять років зігнили, або дідусь ніяк не міг натрапити на те місце, де їх було сховано, або книги забрали, коли дідуся розкуркулили. У 1950 р. стодолу та всі господарські будівлі було розібрано на будівельний матеріал для колгоспу. Можливо, й тоді зникли книжки.

Із дідусевої домашньої бібліотеки вціліли тільки дві книжки, з-поміж них і та, про яку йде мова. Отож, зазначена книга для мене подвійно дорога, бо це єдина праця, яка залишилася із бібліотеки мого дідуся Павла Сов’яка. Тепер трохи й про самого автора цієї «трепетної» для мене книжки. Народився Ілько Калічак 29 липня 1897 р. у с. Снятинці на Дрогобиччині в сім’ї, як тоді казали, ґазди на ціле село Дмитра Калічака, в якій був наймолодшою дитиною. Тому, що Ілько був наймолодшим, батьки ним дуже тішилися. Початкову освіту здобув у рідному селі. Четвертий клас закінчив у 1910 р. у школі м.Дрогобича, що була на Зварицькому передмісті. Цього ж таки року продовжує навчання в державній Дрогобицькій гімназії ім. Франца Йосифа. У березні 1917 р. юнака було мобілізовано до австрійської армії. Як свідомий українець скоро вступив у ряди УСС, згодом – в УГА. Свої враження від побаченого описав у згаданій книжці споминів «Записки четаря». Сам текст праці читається легко, й видно, що автор не позбавлений письменницького хисту. Присвячена книга світлій пам’яті четаря Михайла Семйоника, який народився 1895 р. у Бані Котівській Дрогобицького повіту, а помер 23 травня 1923 р. у Штернбергу (Моравія). У передмові до видання І.Калічак зазначив: «Написав я ці спомини на побажання покійного четаря М.Семйоника, сповнюючи його волю, а свій обов’язок. При тому щиро дякую колишньому поручникові Івану Вовкові та бувшому четареві Окопному за їхні поради та пояснення. Зокрема дякую хорунжому А.Шкваркові за допомогу при викінчуванні рукопису. Автор. Берно в січні 1929 р.». Ілько Калічак як очевидець і учасник тогочасних подій правдиво описує ситуацію, що склалася у Дрогобичі напередодні листопадового перевороту 1918 р. і появи на історичній арені Західно-Української Народної Республіки. Книга наповнена багатьма захопливими фактами. З болем у серці автор описує, як у перших числах листопада 1918 р. «на Захід у Польщу пробивався 90-й полк», сформований із полонених польської національності. Українці жодного разу навіть не спробували роззброїти бронепоїзд, наповнений усяким начинням. Кожний загін думав, що це зробить інший. Так бронепоїзд минув Ходорів, Стрий, Дрогобич, Самбір та Хирів. Цікаво й те, що той самий бронепоїзд у травні 1919 р. через Дрогобич прибув на Схід. Автор також описує хід більшовицького повстання проти ЗУНРу та навіть свою участь у ньому. Закінчується розповідь описом перебування на хирівському фронті.

Ількові Калічаку довелося пережити багацько і добряче скуштувати плодів невдач і поразок. І врешті-решт він опинився на еміграції в Чехословаччині. Там здобув вищу освіту й до самої смерті працював викладачем у чеській гімназії м.Брна, де одружився із чешкою Стефою, яка народила йому доньку Любу. Помер несподівано напередодні Другої світової війни в Брні. Годиться відзначити, що ця книжка одержала друге життя – у скороченому варіанті її було передруковано у великому за обсягом збірнику дрогобичанина В’ячеслава Цвєткова «Літопис Голготи України» (том 5, Львів, «Сполом», 2003 р., с. 788-810). Ілько Калічак – відомий педагог, спортовець, журналіст, ба й навіть письменник, який друкував свої твори під псевдонімом Ілько Снятинський. Його статті й дописи появлялися в різноманітних українських, польських, чеських часописах міжвоєнного періоду. Автор неодмінно відгукувався на найактуальніші проблеми сучасності. Так, коли у пресі з’явилися статті з нагоди відзначення десятиріччя повстання, що відбулося у Дрогобичі в квітні 1919 р., він як очевидець тих подій не міг мовчати. У газеті «Діло» від 11 липня 1929 року було опубліковано його статтю «Дрогобицький бунт». У 1930 р. у Львові Ілько Калічак також видав накладом «Сокола-Батька», першу книгу з історії українського еміграційного спорту під назвою «Руханка і спорт української еміграції в ЧСР» У праці на основі власного досвіду автор подає вичерпні матеріали про розвиток спорту в таборах для інтернованих українських військовиків у роки після Першої світової війни на землях Чехословаччини. І.Калічак і сам брав активну участь в українському спортивному русі. Так, на зборах українських соколів 4 квітня 1925 р. у м.Брні за його пропозицією було ухвалено заснувати гурток «Український Сокіл». Старостою гуртка став М.Дараган, а начальником – Ілько Калічак. Також у рідному селі він підтримував сокільську дружину, надаючи їй як допомогу спортивний інвентар. Перебував у добрих стосунках із «Соколом-Батьком» у Львові. Постійним супутником Ілька Калічака був фотоапарат, тому на Батьківщині зробив безліч знімків. Але всі вони, як і книжки, родинний архів села Снятинки, пропали під час комуністичного сабашу. Тільки в Лішні в родинному архіві автора цих рядків дещо вціліло – дві згадані книжки та близько десятка фотографій. Можливо, в місті Брні зберігається більше праць, але їх ще треба там віднайти. Ілько Калічак несподівано помер у віці понад 40 років від сонячного удару. Вічний спочинок знайшов на чужині – у Брні. Багато планів залишилися нездійсненними, багато задумів пішло в небуття…

Тернистий шлях української енциклопедичної науки (рецензія) До написання цієї розлогої статті мене спонукала поява книжки «Нариси з історії світової енциклопедичної справи» Наталії Черниш, яку рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, котрі навчаються за спеціальністю «Видавнича справа та редагування». Книжка побачила світ у Києві у видавництві «Наша культура і наука» в 2009 році. Саме видавництво має цікаву назву, хоча слово «наша» кожен розуміє по-своєму. Кожний автор, який працює над книгою, ставить собі запитання: чи доцільно її видавати, який ідеологічний та виховний вплив вона матиме, що нового вноситеме книжка в обіг науково-популярної літератури? Часто керівники видавництв, спонсори ставлять автора в певні межі. Так, наприклад, у провінційному Дрогобичі з’являється російською мовою оригінальна книжка з народної медицини місцевого автора, що було незвичним явищем для міста Західної України. Самого автора не можна запідозрити в непатріотизмі. Під час зустрічі він пояснив, що «доброчинець» щедро заплатив і першою та основною його вимогою було видати книгу лише російською мовою. Не знаємо, чи в зміст «Нарисів» Н.Черниш втручався хтось збоку, проте сама авторка вважає, що всесвіт крутиться довкола Москви, що більшість людства сприймає дійсність і минувшину крізь призму «великаво русского мышления». Як видно з анотації, автор «Нарисів» дослідила основні етапи становлення та розвитку енциклопедичної справи у світі. У книзі подано ґрунтовні відомості про найавторитетніші енциклопедії різних країн – «Британіку», «Американу», «Большую Советскую Энциклопедию, «Большую Российскую Энциклопедию», оригінальні довідкові праці видавничих фірм «Ларусс» і «Ф.А. Брокгауз». Висвітлено історичний шлях формування енциклопедій як особливого типу видань, починаючи від давніх довідкових праць. Відзначено французьких енциклопедистів – Д.Дідро і Ж.Д’Аламбера (1751-1780), а також німців, британців. Детально написано про здобутки російської енциклопедичної науки царської Росії. Ніби все дуже добре. Але аж хочеться вигукнути: «Українська енциклопедична наука є чи ні? Яке місце вона посідає у світовій?» А то виходить, що є надзвичайно прогресивний Захід, який задає тон світовому розвитку, та Схід (розумій: російська наукова енциклопедична думка), яка хоч копіює Захід, але вносить елементи новизни, пристосовані до Східної Європи. Тим часом виходить, що у центрі Європи – велика пустка. Нічого не сказано в книзі про розвиток польської енциклопедичної науки, яка свого часу випереджувала російську.

Хочеться лише нагадати про багатотомний «Географічний словник Королівства Польського» (Варшава, 1880-1902 рр.) – унікальне краєзнавче видання світового масштабу. Кожен із 15-ти томів цього видання, мав більше тисячі сторінок, а останній том складався із двох книг. Ця енциклопедія-довідник є неоціненним джерелом вивчення історії, географії Центрально-Східної Європи. Хтось подумає: «Дуже похвально, що нариси хоч вийшли українською мовою». Безперечно, що так. Проте маємо досить прикладів, коли українська мова й вишиванка не були свідченням ні патріотизму, ні тим більше любові до Батьківщини. Навіть М.С.Хрущов одягав вишиванку. І що з того? Скільки комуністів носили вишиванки і навіть зараз їх носять! Скільки депутатів Верховної Ради ними лише прикриваються! Найбільше надокучають «свої», які хоч і говорять по-українськи, але своїми вчинками догоджають Москві. Для них вишиванка, українська мова – це лише маскувальні засоби. Після Другої світової війни директор нафтопереробного заводу №1 товариш Мельник, безперечно, комуніст, бо не комуніст не міг обіймати таку відповідальну посаду, також носив вишиванку й у будні, й у свята. Крім того, спілкувався українською мовою. Насправді вишиванки він боявся як вогню, але носив її, бо до того його зобов’язувала компартія. Перший секретар дрогобицького обкому партії Олексенко навіть видав йому спеціальне «разрешеніє» (дозвіл) на те, щоби той одягнув вишиванку. У документі було вказано: «Разрешено ходить в украинской рубашке и изъясняться на украинском языке с целью привлечения доверия у местного населения и выявления буржуазных националистов». Отож, комуніст володів таким собі ханським ярликом, якби його в тому ж таки націоналізмі випадково запідозрили працівники НКВД. Маємо ще й наочний приклад антиукраїнських писань писаки Бузини та багатьох-багатьох інших. Найбільшими досягненнями кожного народу не за документом чи етнічною самоідентифікацією, а за Божим задумом є досконале знання рідної мови, виплекане почуття власної гідності, окремішності, неповторності. Якщо вони розмиваються зовнішніми чинниками, об’єктивними чи суб’єктивними, такий народ приречений на асиміляцію і зникнення. Саме таке я й вичитав у згаданій книжці. Кожен український студент, та й взагалі молодь, долучившись до світової енциклопедичної науки хоча би через «Нариси», почуватиметься обділеним, меншовартнішим, а російську енциклопедичну науку сприйматиме як еталон довершеності. Таким чином його національну самосвідомість буде потоптано. Видання енциклопедії – це найвища культурна планка, яку повинна досягти інтелігенція; вияв і показник цивілізованості кожної нації, яка дозріла до того, щоби мати таку книгу. Енциклопедія – це своєрідний атестат зрілості народу. Проте енциклопедію можуть мати естонці, навіть ісландці, а в українців це – суцільний біль, боротьба за існування з чужинцями, сусідами і своїми манкур-

тами, які роблять усе, щоб енциклопедична наука в Україні не розвивалася, щоб утримувати її на найнижчому щаблі розвитку. Це також боротьба зі своїми «підтанцьовувачами» чужинцям, які вдають, що вони знають «язикі», і дуже радіють, що через них долучаються до світових досягнень. Такі дивляться на світ і на самих себе не через власну призму, а через «світову». Вважають себе частиною того процесу, адже їм дозволено вносити хоча би мізерну дещицю в цей набуток. Проте, як би там не було, українська енциклопедична наука має давні корені, хоча і пробивалися вони на Божий світ усупереч атавістичній проросійській інерції. Перші праці енциклопедичного характеру з’явилися ще в Київській Русі як законо-правові збірники. З 13 століття на Русі почали укладати словники незрозумілих слів – азбуковники. В 1627 р. у Києві письменник і друкар Памва Беринда видав перший друкований азбуковник «Лексіконъ словеноросскій и именъ тлъкованіє». А хіба не заслуговує на увагу величезна праця, перша у світі енциклопедія з пасічництва «Записки про бджільництво» Петра Прокоповича? Автор почав над нею працювати ще в 1803 р. Нарешті в 1838 р. 12 книг цієї праці були готові. Але ні в Москві, ні в Петербурзі не хотіли її надрукувати. Як виявилося, в Російській імперії швидше можна було пробити головою стіну, ніж отримати дозвіл на друкування книг «малоросійським нарєчієм». Тоді автор вдався до крайності. Закупив друкарське приладдя і вирішив сам без цензури видати працю у власній друкарні. Після цього почалося цькування автора, проводилися найрізноманітніші перевірки. Водночас діяв принцип «кнута і пряника»: у 1842 р. Петра Прокоповича нагороджено орденом Святого Володимира IV ступеня за корисну працю у бджільництві. У таких штучно створених умовах у 1850 р. він помирає. Після його смерті написана українською мовою праця автора, яка налічувала, як уже згадувалося, 12 книг, пропала. З інших джерел дізнаємося, що Петро Прокопович ще й упорядкував 20-томник із бджільництва, також написаний українською мовою, якого спіткала така ж сама доля. Це вам не якісь там скарби Полуботка, а вартісні праці. Може, десь у Росії за сімома замками творіння (енциклопедії) Петра Прокоповича чекають на свого відкривача. Сьогодні слід розпалювати в молоді жагу до знань, пізнання свого, рідного, а також всіляко підтримувати ініціативу щодо видання енциклопедичних праць і заохочувати до нових наукових пошуків. Ось у чому полягає основне завдання педагога, викладача вищої школи. Харківське товариство поширення в народі грамотності видало російською мовою «Народную энциклопедию научных и прикладных знаний». По суті це було перше видання в Україні, в якому було використано поняття «енциклопедія». У той час, коли росіяни копіювали німців, французів, поляків, російськомовним здавалося, що Ф.А.Броктауз – їхній «рускій человек», їхнє велике досягнення. Коли в Російській імперії українську мову заборонили, передовим

українцям залишалося лише мріяти, що щось схоже на енциклопедію може бути видано українською мовою. Однак революція в Росії 1917 р. докорінно змінила ситуацію. Появилася власна держава і власна Академія наук. Виник і задум надрукувати власні енциклопедії. Дещо було зроблено, але московським шовіністам це не подобалося. У 1920-х – на початку 1930-х рр. у Радянській Україні в період українізації почалося масове укладання всяких термінологічних, галузевих словників. Деякі з них навіть побачили світ. Але згодом їх заборонили, частину взагалі було знищено. Сучасні дослідники дотепер не можуть точно визначити їхню кількість. Називаються різні цифри, навіть – 60. Ось яким багатством ми володіли! Але хто має довести це нашій молоді? Хто має розповісти їм, як українська енциклопедична наука, мов крізь терни, попри штучні перешкоди, знищення і заборони, заявляла про своє існування? До того ж, деякі із втрачених книг навіть мали назву «Енциклопедія». У міжвоєнний час польської окупації на поч. 1930-х рр. у Львові виходить тритомна «Українська загальна енциклопедія». Хіба це не світове досягнення, коли без жодних державних субсидій і допомог уярмлений і бездержавний народ спромігся видати таку книгу. Появилося вона у двох формах – як «тритомник» і «в зошитах». Навіть у такому провінційному місті, як Дрогобич, що розташований на крайньому заході українських земель, на поч. 1930-х рр. виходив музично-публіцистичний журнал «Боян», що містив матеріали «Малої музичної енциклопедії». Найвпливовіші культурно-освітні діячі Дрогобиччини о. Северин Сапрун та Володимир Сольчаник взялися до важкої і ризикованої праці – видання журналу «Боян». Перше число побачило світ у червні 1929 р. Але найголовніше, що журнал упродовж 1930 р. друкує матеріали з «Малої музичної енциклопедії», де, крім пояснень музичних термінів, подано короткі нариси про українських композиторів та музикантів (М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Вахнянина, А.Веделя, М.Вербицького, О.Вересая та інших. Готував до друку «ММЕ» Станіслав Людкевич. Планувалося її розширення та навіть видання окремою книжкою. Так горстка інтелігентів хотіла видати першу галузеву «Музичну енциклопедію» Хоча вона була й мала, проте існувала. Готувалася вона поневоленими українцями панської Польщі без жодної підтримки держави. Тоді про таке видання навіть ніхто й не мріяв. Проте справжні патріоти невтомно працювали для свого народу. Такий би приклад наслідувати! Адже є ще про що написати, треба тільки бути патріотом і мати витримку, аби «ритися» в архівах. Смерть Сталіна в 1953 р., відзначення 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954 р.), так звана хрущовська відлига вплинули на культурно-мистецьке життя України. Ці події сколихнули українську інтелігенцію, яка з ентузіазмом взялася до роботи. Тоді було створено та здійснено широкомасштабні

проекти, видано різні енциклопедичні книги. У 1959-1965 рр. вийшла «Українська радянська енциклопедія» (УРЕ) в 17 томах. Вона також, як і усе українське, народжувалася в муках. Наприклад, до першого її видання Григорій Кочур, який щойно повернувся з інтинського заслання, написав понад сотню статей. Але усі матеріали вийшли без зазначення автора. Крім того, до них ще й внесли зміни та переробили на свій лад, бо багато інформації, які подав Григорій Кочур, аж ніяк не можна було публікувати в той час. До прикладу, статті, присвячені загальновідомим класикам світової літератури (Ф.Кафка, Д.Кардуччі, С.Кленович, Я.Кохановський, М.Метерлінк, Д.Леопарді, Ф.Містраль, В.Незвал, Ф.Прешерн, М.Р.Рільке, Сапфо, Л.Стафф, Л.Стерн, У.Уїтмен, У.Фолкнер, К.Чапек, П.Й.Шафарик, Ц.К.Норвід та ін.); нариси про менш відомих закордонних літераторів, пов’язаних певним чином із Україною, наприклад, про чеську перекладачку української літератури Марію Марчанову; статті про репресованих і ще в той час не введених до активного літературного обігу Кочурових побратимів – М.Зерова, М.Драй-Хмару, Є.Плужника, П.Филиповича; нарешті, статті про Кочурових сучасників, визначних перекладачів Бориса Тена й Миколу Лукаша. У книзі подано і статтю про переклад як загальномистецьке явище. Головна редакція УРЕ також випустила у світ низку галузевих та інших українських енциклопедичних видань, зокрема «Історію українського мистецтва» в 6 томах (1966-1981) та ціла низка енциклопедичних словників, серед них тритомник «Український Енциклопедичний словник» (1964-1967 Із листопада 1975 р. розпочато випуск другого видання Української радянської енциклопедії українською і російською мовами. В Києві в 1961-1965 рр. виходить «Дитяча енциклопедія» (10 томів), переклад із російської, а в 1971-1978 рр. – друге видання в 12 томах. А якої наруги зазнала Шевченківська енциклопедія? Була й така, але ніяк з’явитися на світ не могла. Чи могла собі дозволити таке «провінція», коли персональної енциклопедії не мали тоді ще ні О.Пушкін, ні М.Лермонтов, ні жоден російський письменник. У середині 1970-х рр. «Шевченківську енциклопедію» для зниження статусу перейменовано за вказівкою «згори» на «Шевченківський словник». Том перший, хоч доволі «обскубаний» і переінакшений, вийшов у 1976 р., а том другий – наступного року. Це – універсальне довідкове видання про Т.Г.Шевченка, в якому подано близько тисячі ілюстрацій, зокрема 63 ілюстраційні таблиці на вклейках, з яких 20 – кольорові. З авторами книги, як і з самим виданням, творилися дива. І про те, до речі, треба повідати студентській молоді. Григорій Кочур, виключений тоді зі Спілки письменників, відсидівши до того у сталінських таборах за «націоналізм», написав низку статей для зазначеного вище видання. Позаяк письменник перебував у статусі орвелівської «не особи» – людини, якої, на думку влади, не лише нема, а й ніколи не було й не буде, його статті надруковано без зазначення автора.

А як «народжувалася» «Українська літературна енциклопедія», яка мала вийти в п’яти томах? І про це варто нагадати студентам. З’явилися друком перші томи УЛЕ (1-й том: літери А – Г, 1988 р.; 2-й том: літери Д – К, 1990 р.; 3-й том: літери К – Н, 1995 р.). Наступні томи не вийшли внаслідок системної кризи українського книговидавництва упродовж перших років незалежності. Склалася цікава ситуація, що ніби гальмом для появи наступних томів стала незалежна Україна. Хай би поцікавилися молоді дослідники й вивели на чисту воду всіх гальмівників! Навіть у час горбачовської відлиги й у роки незалежності заповнення численних «білих плям», насправді – кривавих, вирваних із «живого тіла» української літератури тоталітарним режимом, навіть не було розпочато. Імена М.Хвильового і В.Винниченка все ще вважалися «сумнівними». А.Любченко з О.Бургардтом залишалися «прислужниками фашистів», тому бути згаданими взагалі не могли. Ідеологічні «мастодонти» чулися і ще чуються в силі. У рецензії на перший том УЛЕ вже згаданий Григорій Кочур у статті «Таки потрібен додатковий том», опублікованій 14 грудня 1989 року в «Літературній Україні», називає низку імен літераторів, які не увійшли до енциклопедії переважно з ідеологічних міркувань, але мусили би потрапити до додаткового тому. Де ж тоді було літературним ортодоксам до додаткового тому, коли навіть не вийшли заплановані. Забули письменники про свою енциклопедію, хоч багато з них дослужилися до високих посад, стали депутатами Верховної Ради, головами різних комісій, а деякі здобули статус багатіїв. Таким уже не до книг… Зараз би здався Григорій Кочур, щоби розбурхати застійне «болото». Я, автор цих рядків, надіслав поштою й особисто передав у руки Федору Погребеннику понад тридцять біографій літераторів Галичини (зокрема Дрогобиччини, Стрийщини), яких не завадило би згадати в Українській літературній енциклопедії, з-поміж них навіть «капезеушників». Він тоді входив до редакційної колегії, і був у ній не останньою особою. Але, як виявилося, всі вони були не на часі. Сам Федір Погребенник, галичанин, який відвідував малу батьківщину, Трускавець, Карпати, де поповнював власну колекцію з філокартії тощо, у приватних розмовах був дуже обережним. Йому здавалося, що за кожним його кроком стежать, записують усе, що говорить. Федора Погребенника навіть у нас називали «переляканим гуцулом». У ті важкі роки там наверху, в Києві, були такі самі перелякані професори, академіки, які боялися власної тіні. Вони жили лише одним днем, задовольнялися достатком і не ризикували, бо мали що втрачати. Хіба в такий «задушливий» час могла розвиватися енциклопедична наука?! А те, що все ж таки появлялося, було винятком. У 1989 р. у Києві виходить «Географічна енциклопедія України». Невже ви гадаєте, що вона появилася за помахом чарівної палички? Хай би творчі люди описали всі метаморфози, які відбувалися довкола її видання. Та, попри те, що «куца» й «нещасне, вона все ж таки вийшла.

Така ж доля спіткала енциклопедію «Мистецтво України». Перший том (літери А – В) було підготовлено до друку в 1991 р., але він вийшов аж у 1995 р. Наступні томи так і не з’явилися. Камені спотикання, нездоланні пороги й рифи, колючі терни, трутизна, обмови – все було на шляху утвердження української енциклопедичної науки. Про це має добре знати Наталія Черниш, якій варто би написати про увесь процес становлення енциклопедичної науки в Україні, яка все ж таки відігравала хоч і дуже малу, але важливу роль у розвитку світової енциклопедичної науки. А 26-ти томна «Історія міст і сіл УРСР» (1967-1974) – це що не енциклопедія? Це справжня краєзнавча енциклопедія. Чи є щось подібне у світовій практиці? Чи може чимось схожим похвалитися та ж таки Росія, на яку так оглядається наш малорос? Хіба це не досягнення світової енциклопедичної науки? Авторка «Нарисів» Наталія Черниш про те забула, як і про все українське. Прикро, що я, колишній учитель (зараз пенсіонер), змушений про це нагадувати. На початку 1970-х років стався черговий погром усього українського, коли Петра Шелеста на чолі ЦК КПУ замінив Володимир Щербицький, секретарем ЦК із ідеології став Валентин Маланчук, а КГБ УРСР очолив генерал Віталій Федорчук. Після того було не до енциклопедій. Студенти, наша молодь про все це повинні знати. Хочеться навести промовистий приклад, якою сильною є промосковська інерція. Мені, як завучу, доводилося часто бувати на уроках. Під час відвідин уроку української мови в 6-му класі, на якому вивчали тему «Прислівник», я став свідком прикрої ситуації. Для закріплення матеріалу вчителька назвала низку іменників, від яких діти повинні були утворити прикметники. Як на диво, першим у переліку педагог назвала іменник Москва, далі – Запоріжжя та ін. Нема ніякої крамоли в тому, що було перелічено різні столиці. Але за що такі преференції Москві? Коли запитав вчительку про це, вона показала мені якусь методичку, видану, якщо не помиляюся, 1998 року, де справді слово «Москва» в переліку стояло першим. Ось вам і нова матір «городов русскіх». На мою думку, науковим установам, університетам, академіям уже давно треба взятися за видання власної «Великої енциклопедії». Її можна назвати й «Україніана». Невже така мрія – нездійсненна, чи, як кажуть наші малороси-боягузи, ще не на часі!? А український студент мав би знати, що енциклопедична наука в Україні таки розвивалася. Так, у Мюнхені (Німеччина) у 1971 р. у видавництві «Дніпрова хвиля» появляється «Мала українська музична енциклопедія» під редакцією О.Залеського. А який показовий, повчальний та гідний наслідування факт видання енциклопедії Володимира Кубійовича. Чого варті були зусилля людей, які у несприятливих умовах творили Україну, коли її ще офіційно не було. У повоєнній Європі особи, які не мали грошей, навіть харчів, щоби вижити, створили 11 томів енциклопедії. А згодом із неї постала канад-

ська «Енциклопедія українознавства», яка навіть сьогодні є найкращим науковим ресурсом. А чи відомо щось відомій панії Черниш про «Українську Малу Енциклопедію» професора Євгена Онацького, книжка перша «Літери А-Б», що появилася в 1957 р. у м. Буенос Айресі, накладом адміністратури Української Автокефальної Православної церкви в Аргентині? А сам її автор, людина яку поважали не тільки в Італії, а й в Європи, не кажучи вже про українську діаспору. Це надзвичайно оригінальне видання, появилося в 16-ти крижках (1957-1967). Автор вважав, що матеріали мають бути висвітлені в дусі християнської моралі та української духовності. Це одна з найкращих гуманітарних енциклопедій у світі. Проте, його ім’я, як і його енциклопедія залишаються невідомими на Батьківщині, і це завдячуючи таким «дослідникам» як шановна пані, і розуміється таке ж Міністерство освіти, яек рекомендувало її книжку студентам. Зрозуміло, що про «Великі» енциклопедії опубліковано багато статей, тому про них легше писати. Про українську енциклопедичну науку не написано нічого не тому, що вона – така «бідна», а тому, що цю ділянку взагалі не досліджено. У цьому випадку треба бути першопрохідцем. Починати комусь все ж таки треба. Соромно, що ще ніхто не взявся за цю справу в державі, якій вже виповнилося 18 років. А це тому, що сама держава ще не стала українською. Неукраїнці, всякі «підлизайки», «підтанцьовувачі» та малороси роблять усе, аби зупинити розвиток української енциклопедичної науки. Тепер це набуло форм банкрутства видавництв, ринку, поділу майна, рейдерства та позбавлення українських видавництв і книгарень власних приміщень. Навіть колектив видавництва «Українська енциклопедія» «виїдають» із будинку. Де ж тут до творчості, коли саме видавництво погрузло в боротьбі за фізичне існування в паперових та судових тяганинах. Дійшло до того, що інтелігенція взялася за відстоювання інтересів видавництва «Українська енциклопедія». 24 листопада 2009 р. у Києві перед будинком №51-А на вул. Б.Хмельницького відбулася акція «Живий ланцюг на захист «Української енциклопедії». Український музикант, диригент Національної опери Іван Гамкало, один із учасників акції, сказав: «Нема нації без енциклопедії». Отож, дожилися ми до того, що у власній державі українцям треба відстоювати «зганьблені» права, бо неукраїнська влада топчеться по всьому українському, відбувається поступове знищення того, що українське. І то не лише в столиці України. Безперечно, авторка «Нарисів» Наталія Черниш добре знає про наведені вище факти. Але це не зачіпає її за живе, бо вона не переймається болями нашого народу, вважає, що український корабель тоне й інстинкт власного малоросійського виживання і пристосуванства бере верх. Та найбільша біда в тому, що цей інстинкт прививається українському студентству.

Свою книгу авторка закінчує цікавим висновком: «Так само, як для Російської імперії початку ХХ ст., для нинішньої Російської Федерації нова енциклопедія, поряд із гербом, прапором та гимном, стала одним із важливих символів держави, адже засвідчила її піклування про національне енциклопедичне книговидання – невід’ємну складову духовного, наукового та культурного життя». Вдумаймося в ці слова! Від них стає не так страшно, як сумно. Але ж ми, українці?! Нас, що, нема?! 10.10.2009 р.

Іван Калинович – визначний український бібліофіл та видавець Бориславсько-дрогобицький період Безперечно, така постать, як Іван Калинович, не могла пройти повз увагу всіляких дослідників. Щоправда, особисто мені не доводилося читати про нього жодних статей чи досліджень. Проте життя і творчість цієї особистості варті справжньої повноцінної монографії. Насамперед Іван Титович Калинович (1884-1927) – видатний український бібліофіл. Без нього не може обійтися жодний науковець, який досліджує історію книги, преси. Але, як видно, обходяться. Водночас він – відомий журналіст, перекладач, видавець та громадсько-політичний діяч початку ХХ століття. Після закінчення однорічної практики при окружній дирекції пошт у Львові Іван Калинович у 1908 р. отримав посаду поштового урядника в Бориславі. Влітку того ж року побував у Брюсселі, де закінчив тримісячні курси при Міжнародному бібліографічному інституті, що в майбутньому відіграло вирішальну роль у визначенні його уподобань та посвяті себе бібліографії. В Бориславі в 1910 р. Іван Калинович одружився з Євгенією Барчинською, батьки якої володіли «посілостями» в Беневі біля Золочева. В тому місті народилися його донька Надія-Євгенія та син Мирон-Тарас. Нічого нема в світі випадкового, бо сама випадковість – це закономірність збігу обставин та уподобань. Так трапилося, що двоюрідна сестра мого батька Леонора Фрайт, уродженка с.Лішні, вийшла заміж в Австралії за Ореста Барчинського, уродженця м.Золочева. Отож, у родині Барчинських зберігалися й деякі матеріали, що стосувалися Івана Калиновича, які моя тітка надіслала в Україну. Попри нелегку роботу, Іван Калинович активно долучився до громадсько-культурного життя Борислава та Тустанович, де проживав зі сім’єю. Так, у 1911 р. у читальні «Просвіти» у Тустановичах він виголосив доповідь «Маркіян Шашкевич та його значення для відродження Галицької України». Навесні 1912 р. у «Руському касині» зробив огляд української літератури за 1911 рік. Насправді це було фахове дослідження усіх українських книжок, що вийшли за той рік. У Бориславі у 1917 р. написав бібліографічний огляд «Український літературний рух у 1916 році», з яким у квітні 1917 р. виступив у Народному домі в Дрогобичі перед сотнею слухачів. Велике зацікавлення світовою літературою спонукало І.Калиновича видавати її. Так виник задум створити видавництво «Всесвітньої бібліотеки». Ще в 19111912 рр. було надруковано перші переклади Івана Калиновича новел польських письменниць Б.Сіхульської («Неділя», 1911 р., №№24, 48; 1912 р., №6) та М.Род-

зевич («Руслан», 1912 р., №12). Окремими виданнями надруковано збірки перекладених ним новел С.Жеромського «Табу», а також літературно-критичний нарис про письменника. Щоби розпочати широкомасштабну видавничу справу, треба було, насамперед, заручитися підтримкою грошовитих та авторитетних осіб. Іван Калинович зумів переконати в економічній вигоді друкування книжок найбільших українських нафтових багачів, зокрема начальника християнської гміни Олександра Хомінського, греко-католицького пароха Борислава Ромуальда Коростеньського, греко-католицького вікарія Івана Ліщинського. Водночас він звернувся за підтримкою і до найбільшого літературного авторитету – Івана Франка. Той повірив молодому романтику й таким чином сприяв підвищенню іміджу видавництва. З утворенням ЗУНРу в листопаді 1918 року І.Калинович бере активну участь у громадсько-політичному житті, обіймає високі адміністративні й урядові посади: начальника дрогобицької пошти, секретаря повітової управи Української Національної Ради у Дрогобичі, члена військової комісії, секретаря Державного нафтового секретаріату, редактора газети «Дрогобицький листок», депутата Української Національної Ради ЗУНР, члена делегації ЗУНР для участі у Трудовому конгресі в Києві. Слід відзначити, що в той час Іван Калинович проживав у Дрогобичі. На початку травня 1919 р. він покидає місто. Перед Першою світовою війною у Дрогобичі працювало чотири книжкові магазини, які належали жидам. На Великому Ринку їх налічувалося три. З них найбільший належав Людвіку Герстману, другий – Якубу Пільпелю, третій – Мозесу Шехнеру, четвертий, що був розташований на вул. А.Міцкевича, – Розеншейну. Їх часто відвідував великий книголюб із Борислава Іван Калинович. Українська книга в цих крамницях була великою рідкістю. Власники крамниць не знали української літератури, тому рекламували польську, німецьку, ба й навіть російську. Українська книга лежала на полицях так собі – заради реклами й толерантності, тим самим засвідчуючи, що в місті ніби ще живе якийсь народ, але його мовою ніхто нічого не читає, навіть він сам. У крамницях більшість із україномовних книг не продавали, бо власники спеціально завищували ціну, щоби таким чином відлякати учня, студента, вчителя і звичайнісінького книголюба. Бо якщо їх би розкупили, то їхнє місце треба було би заповнити іншими книжками. А власникам ой як не хотілося цього робити, та ще й забивати собі голову цим «непотребом». Бо як зникне українська книга, то з нею зникне і толерантність. Українською книгою торгував «Український паперовий базар», що був розташований на вул.Стрийській у Народному домі, та хоч із скрипом Розеншейн. Іван Калинович, завітавши до крамниці, завжди оглядав літературу, що там була, ознайомлювався з новинками, проте купував тільки українську. Він, тоді ще молодий, енергійний, часто вступав у суперечку з визначними жидами. Якось оптом купив усі українські книги, «оголивши» таким чином повністю

жидівські крамниці від толерантності. Іван Калинович дарував книжки «Просвітам» у Тустановичах, Губичах, Попелях та Бориславі. Тож, він був ще й доброчинцем, українським меценатом, яких у той час було обмаль. Ситуація з українською книгою в Бориславі була ще гіршою. На вул.Панській знаходилися дві книжкові «Книгарні». Одна належала Н.Г.Блоху, друга – Еті Ландесману (Геімбергу). Іван Калинович, торгуючись із жидами, потрапляв у кумедні ситуації. Згодом посвячує себе повністю бібліографії. Його книгознавчі статті, повідомлення було опубліковано в різноманітних часописах Західної України. Видавництво І.Калиновича «Всесвітня бібліотека» ще певний час під його керівництвом продовжує існувати. Так, у 1924 р. видавництво було розташоване на вул. Бенівській у Золочеві, де й проживав сам видавець. Постійними покупцями новоствореного видавництва стали: із Тустанович – Петро Когут, Степан Петруняк, Теодор Монастирський, Іван Витвицький, Богдан Дідик; із Борислава – інженер Филип Левицький, коваль Іван Кулинич, начальник поштового уряду Юліан Гамерський та службовці: Степан Щурко, Іван Рудницький, Дионізій Михальський і Рузя Прокопів, із Бані Котівської – робітник Прокіп Клим’юк, начальник громади Дмитро Семеник, згодом новий начальник Ілько Мінів; із Губич – Євстахій Кузан. Серед передплатників «Всесвітньої бібліотеки» – відомі особистості: міністр, професор, доктор Іван Горбачевський, адвокат із Дрогобича Антін Горбачевський, адвокат, четар УСС Володимир Старосольський, крайовий адвокат із Дрогобича Михайло Терлецький, Михайло Угрин-Безгрішний із Пресової квартири УСС, катехит із Дрогобича о. Теодор Попель, Михайло Гайворонський із УСС, парох Лядського Великого о.Володимир Плашовецький, парох с. Стригайців о. Микола Семенович, парох Вижниці о.Теодор Семанюк, гімназійний професор із Перемишля Василь Сабат, парох Городка о. Ігнатій Погорецький, парох Яблінки біля Солотвина о.Нестор Рудницький, народний учитель із Буковини Кость Кракалій, Тарас Франко, а також різні наукові товариства Галичини. Хіба могла така горстка передплатників втримати видавництво? Безперечно, що ні. Якраз тут і проявив свій хист Іван Калинович в індивідуальному підході до жертводавців та переконанні їх створити видавничу акційну спілку, що і було зроблено. До дирекції видавництва входили Євстахій Сасик, о. Дмитро Бахівський, Петро Ільків, Іван Калинович, доктор Гринь Терлецький. Усі видавничі кошти зберігалися на рахунку у промисловому банку Борислава і видавалися чи перераховувалися за підписом Петра Ільківа й Івана Калиновича. Видавництво запрацювало. Так, повість В.Короленка «Без язика» вийшла накладом 5 тисяч примірників, Д.Донцова «Українська державна думка Європа» – 2 тисячі примірників. За пропозицією Є.Сасика видавництво звертається до всіх членів із проханням за допомогою нових внесків долучитися до збільшення фондів та залучення

нових членів. У серпні 1918 р. на засіданні ради видавництва були присутні запрошені Ян (Іван) Нев’ядомський (власник пекарні в Дрогобичі), Михайло Тицяк, дрогобицький інженер Володимир Дидинський та інші поважні громадяни. Дирекція робить усе, щоби книжка стала доступною, а українське населення – більш читабельним. Так, 14 вересня 1918 р. вона ухвалила продати Науковому товариству Т.Шевченка у Львові 3 тисячі примірників повісті «Без язика» зі знижкою 35,5%. Станом на 5 жовтня 1918 р. видавництво налічувало вже 63 члени спілки. Від початку існування воно видало в друкарні НТШ у Львові 16 випусків, об’єднані в 10 книжок. Серед них були переклади з німецької, французької, російської та грецької мов. Дрогобицько-бориславський період у житті та діяльності Івана Калиновича був надзвичайно плідним, насиченим і відіграв важливу роль в українському книгодрукуванні та бібліофільстві. Є в кого повчитися. Та одна біда – учнів мало!

Із раритетів книгаря Панька Василевського Пантелеймон Василевський – доволі знана у Дрогобичі особистість, тому не подаватимемо детально його біографії, хоча деякі штрихи з життєвого шляху все ж таки згадаємо. Але спершу – про його захоплення, яких у нього ой як багато. Він – книголюб, філокартист, нумізмат, філателіст, літописець, політолог, історик… Розповімо дещо про захоплення Пантелеймона Василевського книгою. Ще від раннього дитинства П.Василевський не випускав книжки з рук. Привила любов до читання його мати, яка щоразу давала синові прочитати казочку чи іншу книжкову цікавинку. Велику роль у вихованні Панька відіграв «Кобзар» Т.Шевченка, який батьки як найціннішу сімейну реліквію забрали із собою, помандрувавши на Північ до берегів Білого моря. Пантелеймон Василевський народився на Проскурівщині (зараз Хмельниччина). Сім’ю як куркульську було виселено в 1930 році в Архангельську область. Там загинули його батько й брат, мати втекла із заслання. А малого Панька напіввикрав, напіввикупив родич. «Кобзар» не загубився, а помандрував разом із Паньком, який беріг його як найдорожчу річ. Після возз’єднання сім’ї мати й малий Василевський блукали усіма просторами безмежної Росії. Тоді було не до книжок, але «Кобзар» завжди був поруч. Навіть у такий скрутний час мама все ж купувала синові цікаву новеньку книжку. Із 1937 р. сім’я постійно проживає у м. Єйську на Кубані, позаяк вітчим Панька працював фельдшером у залізничній амбулаторії. У цьому місті хлопцеві вдалося закінчити середню школу №5. Мешкаючи на Кубані, Панько зацікавився українською літературою і почав збирати рідкісні книги українською мовою, в тому числі словники. В Україні після скасування політики українізації їх спалювали. Проте на Кубані книги нікому не були потрібні, за винятком Пантелеймона Василевського. До початку війни в його книгозбірні назбиралося понад трьох сотень раритетів. Чимало книг вимінював у товаришів, знайомих, деякі купував у букіністичних книгарнях Краснодара. Вони тоді коштували копійки. Взимку 1938 р. у Краснодарі купив «Російсько-український словник» (видання четверте) О.Ізюмова, яке випустило «Державне видавництво України» (Харків, 1930 р., Київ). Хлопця привабила округла, велика та двомовна печатка – зовні українською, а всередині російською мовами. Подаємо текст українською: «Єйська районова спілка сільськогосподарських колгоспів – Райколгоспспілка». Посередині печатки було розміщено емблему – водій трактора ХТЗ під промінням п’ятикутної зірки, охопленої вінком із пшеничного колосся. Уклав словник відомий у 1920-х рр. український лексиколог-мовознавець, упорядник ще кількох двомовних словників Овсій Ізюмов (1898-1937). Видання було надруковано у друкарні-літографії

ДВУ-УАН (Української академії наук) у Києві на Печерську. Наклад – 40 тисяч примірників по 900 сторінок. Як зазначає П.Василевський у статті «Словник – мученик і реліквія», надрукованій у «Дрогобицькому колекціонері» (ч.4, 1993 р.), відсутні абревіатури: ВКП(б) – КП(б)У. Зате є слово «кацап» із поясненням його значення – лайливість супроти росіян. Яка крамола на той час! Доля словника, як і його автора та всіх українських книг, – нелегка. Автора розстріляли. Українські книги спалили. Не дивно, що сьогодні словник О.Ізюмова, витвір петлюрівця-націоналіста, – неабиякий раритет, надзвичайна рідкість. На початку війни Пантелеймона Василевського було мобілізовано до радянської армії. На фронті над Міусом поранений потрапив у полон. У липні 1942 р., втікши, дістався до Єйська, де були батьки. На місці будинку застав велику руїну, яка поглинула і його книгозбірню. Матір, шукаючи рештки домашніх речей, видобула з десяток книжок, серед яких були словники: «Російсько-український словничок», що вийшов у 1920 р. в Одесі, «Московсько-український словник», виданий у 1922 р. харківським видавництвом «Рух», та, о дивина, «Словник» Овсія Ізюмова. Щоправда, «Кобзар» Тараса Шевченка пропав. Уже згодом П.Василевський назбирав понад десяток «Кобзарів» різних років видання. Але той перший, найрідніший, залишив у його серці неповторні відчуття, а у пам’яті – щемкі спогади. Пантелеймон Василевський пройшов сувору школу життя. Його, студента Чернівецького університету, активного члена ОУН, липневої ночі 1948 р. заарештувало УМГБ. Проголошено вирок – 25 років ув’язнення і стільки ж у таборі. Якось у таборі на Колимі виникла суперечка між українськими інтелектуалами з приводу русизмів в українській мові. У розмову втрутився й Пантелеймон Василевський. Його аргументи нікого не переконали. Тоді П.Василевський попросив, щоби мати вислала словники. Так «Російсько-український словник» О.Ізюмова опинився на Колимі. Безперечно, його було вилучено. Проте Пантелеймону Василевському вдалося обдурити коменданта тюрми, чи той просто «зм’як», і книжка опинилася в його руках. Основним зберігачем врятованого словника був Євген Кравчук – колишній науковець Львівського музею українського мистецтва. Він мав надійний сховок для кількох українських книг. Відтак безліч земляків читали словник, який слугував їм довідником із рідної мови, спонукав до роздумів, мовних порівнянь тощо. Із другої половини 1954 р. почали звільняти в’язнів-«малоліток» – вісімнадцятирічних юнаків, а також інвалідів. До когорти останніх і потрапив Пантелеймон Василевський. За традицією, яка панувала в таборах, друзі, прощаючись, завжди дарували один одному на пам’ять якусь річ, бодай саморобний мундштук чи ґудзик. Пантелеймон Василевський 24 вересня 1954 року подарував Мирославові Сим-

чичу, своєму другові, сотнику УПА, людині особливої відваги й патріотичного завзяття, словник О.Ізюмова з дарчим написом. Нового власника спіткала мученицька доля. Його уперше було звільнено аж у 1963 році. Оселившись у Запоріжжі, звів омріяне сімейне гніздечко. Того ж року в Україну повернувся і вже згаданий словник. Перелічимо основні пункти його невільничої географії: Колима з Магаданом, Хабаровськ, Іркутська область, Красноярськ, табори Уралу, закриті тюрми Москви (Красная Пресня), табори Мордовії… І скрізь словник – супутник неволі, який неодноразово відбирали наглядачі, котрі вигукували: «Нє положено». Однак на них усіх діяли магічні слова: «Це ж ваш «словарь», російський, і уклав його також ваш Ізюмов…» Так словник знову і знову повертався до Симчича. Останній власник книги пережив ще дві судимості, після третьої його остаточно було звільнено аж у 1985 р. Сьогодні Мирослав Симчич називає «Словник» своєю реліквією. І він має рацію. Не забуваймо, що словник О.Ізюмова був і досі є «найчистішим» від різного московськомовного мотлоху. А чого лише вартий «Словник українсько-московський» Віктора Дубровського (практичний підручник для вивчення української мови). Вдумаймося лише в таку цифру: вісім тисяч московських виразів та приказок, перекладених українською мовою! Це ж просто унікальний екземпляр. Йому насправді ціни нема. Словник вийшов у світ у 1909 році. А чи не назріла потреба його перевидати? Однак у нас до цього руки не доходять. Такий раритет у Дрогобичі! А чи є схожий у Львові, Києві? Пантелеймон Василевський мав понад півсотні словників. Лише про них можна написати окрему розвідку.

Незгасний книжковий пломінь Де ж починається любов до книги? Коли і як вперше припаде до серця отой згусток розуму, сфокусований на папері? У кожного – свій шлях, проте є й такі, які навіть і не ступили на нього. Хтось мав мудрих батьків і вчителів чи розумних сусідів і друзів, які, давши в руки книжку, вміло провадили у світ знань. А хтось і сам звернув свій погляд на книжку. Особисто мені першу книжку приніс не хто-небудь, а Святий Миколай. Як уже повелося в галицьких родинах, це були «Казки». Невже поганий приклад? Та ба, сьогодні Святому Миколаю не до книжок, він має інші клопоти. Пригадую, як малим хлопчиною ходив до лішнянської церкви, яка була розташована недалеко від нашої хати. Роззявивши рота від зацікавлення, дивився на товстелезні книги молитов, які читав дяк Михайло Сов’як, до речі, наш родич. Як я тоді хотів бодай би зазирнути до них! Інколи мені навіть це вдавалося. Траплялося це на Великодні свята. Йдучи за людьми до плащаниці, я крадькома позирав на книги. Якось паламар Микола Сов’як, який мешкав на Новосівці (присілок Лішні біля церкви), покликав до себе й сказав: «Хочеш глянути? Дивися, які букви! То церковні. Вчися, хлопчику, і зможеш читати». Недарма в народі кажуть: як новонароджена дитина вперше вхопиться за мішок, то буде тяжко гарувати; за скриню – буде панувати й жити багато; за мамину пазуху чи спідницю – буде мамин синочок, такий собі «мамій». Але у прикметах нічого не сказано про книжку. Не знаю, за що вхопися я, але з книжкою ознайомився швидше, ніж почав говорити. У нашій хаті в «покої» стояла спеціальна книжкова шафа. Більше книжок, ніж у нас ні в кого не бачив. Переважно мали 2-3 книжки, придбані під час відпустів. Ось і вся бібліотека. Наш сусід Володимир Ходичник, брат якого Миронко кохався в книжках, мав багато всіляких брошурок, позаяк працював на добре оплачуваній роботі й міг дозволити купити собі щось для душі. У вересні 1939 р. його та інших лішнян розстріляли польські жовніри. Зосталися нікому не потрібні брошурки. Під час колективізації в 1947 р. на подвір’ї Ходачників зруйнували шпихлір і знайшли під уламками книги, які одразу ж спалили. Чимало різних книг, порваних брошурок також мав Дмитро Лупак, якого за куркульство було засуджено, а жінку вивезено до Сибіру. Їхній син Іван, як говорили, «викінчував якісь високі школи у Дрогобичі та Львові». Ці книжкові скарби також були в занедбаному шпихлірі. Їх розтягували діти, а ґаздині використовували для розпалювання вогню в печах. Потреба читати в декого закладена на генетичному рівні. Насамперед це стосується тих родин, у яких любов до книжки плекали упродовж багатьох поколінь. Із роду Сов’яків для потреб церкви рекрутувалися дяки, паламарі,

дзвонарі, голови церковних братств, церковні прислужники та навіть священики, художники, тому в нашій родині панував культ книги. Люди старшого покоління радянського чи навіть дорадянського виховання звикли читати, бо їм привили любов до книжки. Пригадую, як, навчаючись у лішнянській школі, вчителька початкових класів Оксана Онуфріївна Іваненко дала нам, дітвакам, книжку з казками, аби кожен прочитав вдома. Погортати її, переглянути ілюстрації – це було щастя, більше понад усі бажання. Добре, коли дитині трапиться вихователька в садочку чи вчителька, яка вміло підбере ключик до дитячого серденька й зацікавить її читанням! На жаль, зараз таких мало. Під час навчання у СШ №1 м. Дрогобича завідувачем шкільної бібліотеки була Марія Ілечко, яка часто роздавала учням кожного класу книги для читання. Кожен вибирав, хто яку хотів. Певно, вона мала якийсь необлікований резерв, бо не записувала тих, кому позичала книжки, тільки – кількість розданих у кожному класі. Інколи недисципліновані читачі, на жаль, не повертали книжок. Можливо, завідувачка підбирала щось краще зі шкільної макулатури, тобто таким чином вводила книжки в новий обіг. Вчителька української мови та літератури Лідія Корчинська книжки зі своєї бібліотеки довірила кільком учням. Так, навчаючись у 8-му класі, у 1957 р. завдяки їй я прочитав «Чорні хмари» І.Нечуя-Левицького і подивився на цього письменника із зовсім іншого погляду, ніж подавала тогочасна критика. Твори на громадянську тематику Лідія Корчинська довірила Ігорю Сусюку, а той давав їх читати решті учням із класу. Нині інший час. Байдужі бібліотекарі та педагоги мало звертають увагу на книгу. Вчителі української мови та літератури навчають тільки «зчитувати» інформацію, а не насолоджуватися багатством і милозвучністю мови, самим художнім твором, його стилістикою. Пригадую, як ми вчили напам’ять уривок із твору М.Коцюбинського «Ідуть дощі, холодні осінні тумани клубочуться…» Лідія Корчинська практикувала заучування таких уривків. Певно, вчителька не тільки знала українську літературу, але й вникала в тонкощі мовлення. Хто із вчителів звернув увагу на опис сходу сонця в І.Нечуя-Левицького, який мало що не сягав двох сторінок? А яка ж у нього соковита мова? Якось у перші роки незалежності України крізь двері снятинської школи почув, як вчитель української мови та літератури на уроці читала вірші російською мовою. Коли запитав, чому російською, педагог, не соромлячись, відповіла: «Діти дуже люблять Єсеніна». Між нами виникла суперечка, але ніякі переконання на неї не впливали – діти люблять і край! Колись їй у душу закинули не ту жаринку, такого собі троянського коня, якого вона передає учням, як заяложену естафету. Де ж їй знати, що існує щемлива лірика про кохання у Володимира Сосюри, Олександра Олеся та навіть того ж таки Т.Шевченка – маю на увазі твір «Великомученице, кумо». Але для того, щоби бути добре обізнаним, треба такі вірші віднайти, підібрати, словом, плідно попрацювати. А коли

творчість таких письменників, як Єсенін, розрекламована, та ще й є під руками його твори, то й затрати для вчителя менші й діти нібито задоволені. Учениці 5-9 класів часто ведуть «Зошити друзів», у яких записують вірші про кохання, пісні, побажання, цитати тощо. Трапляється й «похабщина» та неприхована еротика. Дівчатка одна від одної переписують і, як губка, вбирають усе те, що там написано. У таких зошитах більшість записів зроблено російською мовою. Скільки не намагався переконати молодих вчителів української мови та літератури (адже самі недавно вели такі) самим укласти такий зошит із гарно підібраного матеріалу й розповсюдити серед дівчаток, адже українська лірика ніжніша, в ній міститься багато моральних настанов. Та марно! Проте такі російською мовою все ж таки хтось із дорослих укладає, та ще й підкидає. Отож, у таких, на перший погляд, «невинних» зошитах прихована велика політика. Проте зі снятинських вчителів ніхто навіть і пальцем не поворухнув, аби щось зробити в цьому напрямку. Виходить, що хлопчиків та дівчаток виховує хтось інший, а виховний процес відданий на поталу нашим недоброзичливцям. Люди старшого покоління звикли читати. Вони хочуть тримати в руках книжку, їм бракує тактильних відчуттів від дотику до сторінок, естетичного задоволення від ілюстрацій і гравюр. А молодь зараз перебуває у віртуальному світі, «зависає» в Інтернеті. За радянської влади у Дрогобичі працювали такі відомі книгарні (крім кіосків), як «Каменяр», «Знання», «Мистецтво», «Воєнна книга», та ще й недалеко від райвиконкому – районна книгарня «Книги». В перші роки незалежності, на хвилі національного відродження, в місті виникають ще й нові книгарні. Так, наприкінці 1997 року на площі Ринок відкрилася «Українська книгарня». В ті часи зіткнулися дві стихії мислення: стара національно свідома і «до костей» патріотична та стара проросійська, продукт колоніалізму, яким ніби все одно, але хай буде так, як до того. Космополітична потроху брала верх: крамниці відкривалися під різними назвами будь-якими мовами, тільки не українською. Їхні власники – це такі собі Мартини Бурулі, котрі зі шкіри лізли, аби тільки не було видно, якого вони походження, звідки їхнє коріння. У такій ситуації у народі кажуть: коли «заграничне», то й поліно величне. Втім частково тими власниками були і люди, коріння яких губиться за тридев’ять земель. Як у галичан кажуть, не знати, де їм пупець різався. «Приємним» дисонансом у цьому «параді назв» стало відкриття на площі Ринок у нашому місті «Української книгарні» відомої дрогобицької видавничої фірми «Відродження». Не міг натішитися цією назвою дрогобичанин М.Пеленський, який опублікував у «Віснику Дрогобиччини» статтю про цю неоднозначну подію. Та й дрогобичанам це було до вподоби. Нова книгарня поступово нарощувала сили, здобувала вдячного покупця й читача, на противагу бульварно-порнографічній макулатурі, чи то пак чтиву на один раз, якою заполонили місцевий внутрішній ринок «брати зі сходу», так звані нові інтервенти. Хоча вони й іноземні

книговидавці, але почуваються, як до незалежності, немов у себе вдома. Невдовзі нове видавництво відкрило ще одну крамницю «Книги» на вул. Лесі Українки, а навпроти біжниці – кіоск, в Трускавці – павільйон. Було чим пишатися. У нових книгарнях були не лише книги дрогобицького видавництва «Відродження», але й праці на історичну, політичну, краєзнавчу, народознавчу тематику, що завжди знадобляться і батькам, і учням, і студентам, та й взагалі всім, хто вболіває «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ». Обов’язком кожного національно свідомого українця-патріота було користувалися послугами книгарень. Тішилися дрогобичани новим патріотичним поривом лише кілька років. Друга хвиля грошовитої, низькопробної, космополітичної стихії назв знову захлиснула Дрогобич, як і всю Західну Україну. Книгарні видавництва «Відродження» зникли. Як не прикро стверджувати, малі починання завжди мають шанс перерости у великі діяння, а ті, за якими стоять гучні назви, як за чиїмось помахом чарівної палички, часто йдуть у небуття. Аж хочеться вигукнути: «Коли опиниться ця паличка в руках українців, яка би спрямувала діяння у правильне русло». Не щастить у всьому тому, що має назву Україна та українське. Майже всі назви ресторанів «Україна», яких було чимало за СРСР (мало не в кожному місті), зникли якраз у часи незалежності України, в тому числі і в Дрогобичі. Банк «Україна» чомусь збанкрутував. Недобудований авіаносець «Україна» було продано Китаю. Хіба в цьому ланцюзі нещасть могла вціліти «Українська книгарня» в Дрогобичі? Можемо посилатися на жорстку конкуренцію, штучні борги, підступність недругів, брак чарівної палички тощо. Якщо патріоти вже взялися щось відроджувати і в ньому сумніваються, то не треба було брати святу назву, щоби потім недруги з неї знущалися. А як уже дали таку задля патріотичного позерства, то треба чесно й уперто відстоювати святу марку. А чого лишень вартували в радянські часи «тупцьовки» колекціонерів біля міського Будинку культури! Хоч і відбувалися вони під пильним оком КГБ, бо така всевидюща організація мусила знати все, що там відбувається. Проте тут з-під поли можна було побачити все і, безперечно, купити чи обміняти. З-під поли та з халяви під сімома замками секретності продавали та обмінювали старі книжки, видані до 1945 року, оті крихти українського націоналізму, які ще не встигло вилучити та знищити КГБ. Такі обміни відбувалися поза їхнім пильним оком, бо всякий підозрілий зайда між колекціонерами «вибриковувався». Постачальником таких раритетів і «розповсюджувачем» націоналізму був Стефан Гунчак із с.Нежухова, що на Стрийщині, на якого книгознаї чекали, як на Святого Миколая. Щоправда, пошановувачів книжкових рідкостей було вже й не так багато. Насамперед це – Любомир Сікора, Богдан Процишин, Євген Бориславський, Ярослав Левкут, Зиновій Буга, Михайло Шалата, Зеновій Філіпов, Ярослав Ольховий, Мирослав Дутко, Петро Сов’як, Петро Бобик. Були й інші, які не хотіли засвітитися між «колекціонерами»: посада, членство

в КПРС не дозволяли. Проте були галицькі комуністи, директори шкіл, такі як Ковальчин родом із села Болеховць, Богдан Процишин, які не могли обійтися без дрогобицької «тупцьовки». Щоправда, були ще й такі, які й зараз не хочуть, щоби їхні прізвища фігурували. Траплялися й цікаві випадки, коли діти серед макулатури знаходили прижиттєві твори І.Франка, С.Коваліва, видання «Просвіти». Та це вже були не діти, адже розуміли цінність книги, рятували її від знищення. Усвідомлювали й те, що за неї можна вторгувати якийсь гріш. Згодом такі обживалися на «тупцьовці» і ставали такими собі колекціонерами. Так підростала зміна старим книголюбам. Якось повз мої руки пройшла збірка поезій Богдана-Ігоря Антонича «Три перстені». Її було продано за 5 крб. Тоді це була велика сума, адже найдешевше фруктове морозиво у паперовому стаканчику коштувало 7 копійок, а молочне – 9 копійок. Потім цю збірку ще кілька разів перепродували, і щоразу ціна зростала. Я дуже хотів мати збірку поезій цього поета. Все ж таки в 1972 р. роздобув її аж за 100 крб. За такі гроші в той час можна було придбати стародрук, а я віддав за Антонича. Це був багатогранний поет, який повністю змінив моє ставлення до віршів. Від того часу я збагнув, що поезія може бути інакшою, а образи – фантастичними. За цю книжку віддав немалі гроші. В той час вчитель за місяць заробляв ледве 160 крб. Але для книголюба вони – ніщо, порівнюючи з «книжковим» азартом. Дотепер ця збірочка мені дорога, зігріває серце неземним теплом і навіює приємні спомини. Це вам не віртуальний Інтернет. Аж ніяк книжку не можна оцінити грошовим еквівалентом. Для кожного власника вона має свою цінність, яка визначається тим, чим вона йому дорога. Це – індивідуальне оцінювання її вартості. Кожна книжка – це пам’ятка про певну епоху, джерело достовірності інформації. Важливим також є й естетичне сприйняття як у музиці, так і в живописі, скульптурі. До того ж, якість старих книжок, навіть часів німецької окупації, значно вища від якості сучасних книжок. І папір кращий, який за стільки років не почорнів. А ілюстрації, зокрема графіка всіх українських видавництв Західної України до 1944 р., вражають своєю довершеністю. А чого варта кольорова літографія видань 19 століття, під час виготовлення якої для кожного кольору використовували окремий відбиток. Діти також приносили багато цікавих книжок, які знаходили серед макулатури. Більшість із них було надруковано польською та німецькою мовами. Щоправда, часи помінялися, і їх ніхто вже не читав. Проте діти звертали увагу на рік видання, адже чим давніша книжка, тим легше її продати. Траплялися видання 1800-х рр., навіть церковні стародруки. Якось дітлахи принесли книжку з історії Польщі Длугоша, видану в 1700-х рр., та інші рідкісні праці. Тоді мені вдалося купити перші видання польською мовою поета Яна Кохановського, зокрема його збірку «Згода», видану в Кракові, яка згодом опинилася в Любомира Сікори.

Як не прикро, зараз в Україні втрачена культура домашніх бібліотек. До приходу російських більшовиків на Західну Україну в 1944 р. рівень культурного розвитку будь-якого господаря визначався за його бібліотекою. Якщо це був член товариства «Просвіта», то він був уже змушений тримати планку вище. Недарма тоді казали: покажи мені, що читаєш, і я скажу, хто ти. Тому-то за більшовиків давні спадкові бібліотеки, та ще й книги на «нєпонятном язикє» викликали підозри й були одним із приводів для звинувачень. Частенько їх кидали до печі. На жаль, сьогодні символом достатку, показником значущості людини в суспільстві стала наявність автомобіля, облаштування інтер’єру, архітектурних форм. Щоправда, цінність антикварної книги поміж книголюбами й далі продовжує зростати. Хоча вже давно старі книжки не появляються на дрогобицькій «тупцьовці», адже на такі вже нема попиту, та й сама «тупцьовка» ледве хіріє. Сходяться книголюби за домовленістю, де попало. Хочеш щось краще придбати чи поміняти, купити із книжок, приїжджай до Львова! Не перевелися й зараз книголюби. Старші дозбирують те, що не встигли дозбирати ще за радянської влади. Тоді було видано дуже цікаву багатотомну серію «Вершини світового письменства». Мати такі книги – було престижно. Зібрати всі випуски серії «Мудрість народна», яку було започатковано ще наприкінці 1960-х років видавництвом «Дніпро», вважалося серед книголюбів мало не подвигом. Ці ошатні книжечки малого формату були доволі дешевими. Так, збірник третій «Польські прислів’я та приказки» (упорядник – Іван Дзюба) коштував лишень 20 копійок. Для пошановувачів українського мистецтва великою перевагою було мати всі випуски «Нарисів українського мистецтва» видавництва «Мистецтво» таких авторів, як П.О.Білецький (1981 р.), Д.В.Степовик (1982 р.), В.А.Овсійчук (1985), Б.Б.Лобановський (1989 р.) та ін. «Енциклопедії» празького видавництва «Артія» мали лише витончені книголюби, бо треба було докласти багато зусиль, щоби їх дістати. В обміні вони кодувалися і кодуються дуже високо. Багато людей на згадку про молодість колекціонували та колекціонують зібрання творів, передплатні видання, які пам’ятають із дитинства. Досить високим серед книголюбів залишається попит на книжки, які не було перевидано. Так, вибрані твори С.Коваліва, нашого земляка, уродженця с.Брониці, взагалі не можна роздобути. Вони як вийшли ще в далеких 1950-х роках, так і від того часу їх жодного разу не було перевидано. До рідкісних також належать наукові видання, такі, як, наприклад, серії «Литературные памятники» і «Бібліотеки античної літератури», що містять інформацію, яку важко знайти в Інтернеті. За кожною придбаною річчю книголюба стоїть непосильна пошукова праця. Для того, щоб укомплектувати зібрання, дехто витрачає майже все життя. Часто навіть за такий тривалий час підібрати книги для колекції в повному обсязі так і не вдається. Але книголюб не та людина, яка опускає руки. Він завжди надіється, що все ж таки колись з’явиться синя птиця, і йому вдасться придбати те, чого бракує в його підбірці.

Військова періодика часів визвольних змагань (1915-1920 рр.) Часописи, присвячені історії збройної боротьби українського народу Перші відвідини Софії Венгринович у Самборі наприкінці 1970-х рр. запам’яталися надовго. Крізь привітність зустрічі проглядувався не тільки інтерес до свіжого знайомого, з яким можна порозмовляти, обмінятися думками, але й відчувалося запитання: «Хто ти, незнайомець? Який твій інтелектуальний рівень? Чому цікавишся старовиною?» Зустріч відбулася в часи, коли старими книгами ніхто не цікавився, тільки КГБ. Щоправда, «зведення мостів» відбувалося досить швидко. Виявляється, С.Венгринович знала лішнянського священика Григорія Канду, котрий був парохом у рідному селі до 1944 р. До речі, він хрестив мене. Неодноразово сімейство Венгриновичів гостювало в Лішні. Наявність спільних знайомих дуже допомогла в швидкому зближенні. Отож, скоро відчув приємність вже відпрацьованого ритуалу, який завершився кульмінацією знайомства – захопливим показом книжкових багатств. Під час цього дійства не відчувалося навіть натяку на страх показати першому зустрічному свої книжкові скарби. А показати було що! Всі книжки були гарно поскладані. Софія Венгринович передавала мені їх одна за одною для ознайомлення, а заодно, аби перевірити, чи хоч трохи в них розбираюся, чи чув про таких авторів. Гортаю, оглядаю, дещо записую, а час біжить, уже й пора повертатися до Дрогобича. Мушу сказати про важливу деталь у моїх пошуках. Того часу я, молодий парубок, власник двох мотоциклів, гасав по всьому Підкарпатті, але для таких пошукових відвідин завжди приїжджав автобусом. Це тоді так спрацьовував інстинкт самозбереження, щоби легше було замести сліди й не потрапити в тенета всевидющого і всезнаючого КГБ. Вважав, що мотоцикл з номерами для таких мандрівок не підходить. Уже під час перших відвідин натрапив на стареньку папку, а в ній було акуратно поскладано старі газети. Відразу звернув увагу, що більшість із них були саморобного, примітивного друку, папір – різний, деякі були навіть в учнівських зошитах. Від подиву аж дух звело. Ось якби за тим скарбом мене «застукали»! Тоді би від напасті не відхрестився. Переважно це були часописи українських січових стрільців 1915-1920 років. Безперечно, всі вони мали надзвичайно велику наукову цінність, адже

їхній колишній власник Степан Венгринович (чоловік Софії), підхорунжий УГА, дуже цінував їх. Насамперед я швиденько їх оглянув. Зробив деякі записи, бо розумів, що другого такого випадку може й не бути. Щоправда, коли за кілька тижнів навідався для детального опрацювання, папки вже не було. Не було й багато іншого, що встиг оглянути під час перших оглядин. Почув такі слова: «Приходили… Шукали… Забрали…» Після такого прикрого випадку почувався мало що не винуватим. Однак відчуження з боку С.Венгринович не відчув, тому наші стосунки й надалі розвивалися. Минуло чимало часу. Почав вивершувати свої книгознавчі розвідки. Дійшов висновку, що треба хоч кількома словами згадати і про стрілецьку періодику. Розпочав пошуки своїх записів. 11 липня 1999 року мені все ж таки вдалося віднайти їх. Вони виявилися надто скупими, але важливими. Про деякі часописи було записано більш детальні відомості. Отож, намагатимуся якнайбільш детально вилити всю інформацію на папір. Щоби мої записані дані не загубилися у стосі паперів і не пропали навічно для прийдешніх поколінь, вирішив запустити їх в обіг. Тим самим прагнув привернути увагу збирачів, науковців та дослідників до ще однієї зовсім невідомої теми. Влітку 1915 року в м.Львові під редакцією Ф.Федорцева почав виходити стрілецький місячник «Шляхи» для сприяння згуртуванню розрізнених стрілецьких частин. Редакція докладала багато зусиль, щоб усунути різні перешкоди, які створювала австрійська влада. В ідеології часопису простежуються державотворчі та національні ідеологеми. «Шляхи» з’явилися за сприяння і при допомозі Пресової квартири УСС. У часописі було надруковано праці стрілецьких літописців, новелістів та поетів. Між іншим, на його сторінках вперше появилися статті четаря Василя Кучабського та матеріали з історії УСС Василя Дзвіковського. У часописі публікували матеріали Романа Купчинського, Миколи Голубця та дописували молоді поети й письменники, такі, як Л.Лепкий, В.Бобинський, А.Лотоцький, А.Баб’юк, І.Балюк, М.Заклинський, Р.Кузьмович та Юрій Шкрумеляк. Пресовим референтом у бригаді УСС працював молодий тоді письменник А.Баб’юк (Ірчан). У коші УСС у Пісочній також плідно працював М.Угрин-Безгрішний, який у 1918 р. видав перше число літературного збірника «Червона калина». Як зазначено на його титульній сторінці, це був: «…поважний та гумористично-сатиричний січовий орган, виходить в коші українського січового війська. Видає гурток УСС». При тісній співпраці М.Угрина-Безгрішного, А.Лотоцького, Ю.Шкрумеляка, В.Огоновського і Ткачука появляються кілька чисел «Вісника Пресової квартири УСС», сатиричний журнал «Самопал» та «Самохотник» із карикатурами художника Куриласа. Часописи друкували на шапірографі.

В цей неспокійний час виходить ще й часопис «Стрілець». Перші числа було надруковано в Стрию. Зокрема, в одній із частин часопису був заклик М.Ірчана щодо припинення агітації проти УСС «Схаменіться, будьте люди!» («Стрілець», ч. 19, с. 4-5, м.Стрий, 1919 р.). Згодом редакція опинилася на Великій Україні в м.Кам’янці. Серед дописувачів були М.Ірчан, Євген Заблікевич, О.Назарук. Зокрема, в ч. 94 (1919 р.) надруковано статтю «Зі споминів сотника СС Євгена Зиблікевича» та «Рік моєї праці на Великій Україні» О.Назарука (ч. 95, 1919 р.). Часопис «Стрілець», що побачив світ 1 жовтня 1919 року, виходив тричі на тиждень і коштував 8 гривень. Був органом Начальної команди Галицької Армії. Деякий час виходив «Стрілець» ще й у Станіславові, в якому в 6-10 числах за 1919 р. було опубліковано статтю Івана Косинина «Третій напад монголів на Київ» про навалу більшовиків під проводом Муравйова. На декотрих часописах нема жодних вихідних даних, тобто ні номера, ні дати появи, ні місця, де виходить. До таких належать «Стрілецький щит» та «ОКО» – ілюстрований український часопис, що виходив щотижнево в 1918 р. В іншому тижневику «Воля» за 1919 р. читаємо, що його появі завдячуємо відповідальному редактору Володимиру Мурському. У містечку Коломиї Український Січовий Союз видавав газету «Січовий голос». У примірнику, що побачив світ у падолисті 1919 р., зазначено, що редакція розташована на вул. Т.Шевченка, ч. 36. У часописі «Січовий стрілець», який видавала Тимчасова Головна Рада галицьких, буковинських і угорських українців, також вказано адресу: м.Київ, Вознесенський спуск, духовна семінарія, І курінь січових стрільців. Досить продуктивним щодо різноманітності тематики матеріалів був часопис «Стрілецька думка». Спочатку редакція була розташована на станції Кривин. Щоправда, у числі №5 за 14 травня 1919 р. написано, що редакція розташована вже на станції Здолбунів. У зв’язку з тривалими військовими діями і частими переїздами, місце розташування редакції постійно мінялося. Скоро «Стрілецька думка» опинилася в Староконстантинові. В часописі часто було надруковано праці О.Думина, Михайла Матчака (обидва представляли Дрогобиччину), патріотичні вірші Олекси Бабія («Марш стрільців», ч. 50, с. 2). Часопис привертає увагу ще й з огляду на різні гасла. Так у перших числах натрапляємо на такий заклик: «До зброї за рідну Вкраїну, землю та волю!» У числі 43, яке побачило світ 4 вересня 1919 р., надруковано інші заклики: «А ми тую червону Калину піднімемо!», «Україна мусить бути Самостійною народною республікою». Також тут зазначено, що ціна одного примірника – 6 гривень, а для стрільців – 3 гривні. Із числа 45 довідуємося, що за редакцію відповідає хорунжий Степан Рудик. Газета виходила тиражем до 1000 примірників. Восени 1919 р. у Староконстантинові було надруковано ще й «Стрілецький календар» на 1920

рік, в якому вміщено низку цікавих статей, серед яких – «Коротка історія січових стрільців» Я.Греха. Серед усього «багатства» старої папки я також знайшов газету «Україна» (перша нова часопись на землях висвободжених Галицької України). Виходила принагідно – Жовква, 16 листопада 1918 р., ч. 2. Натрапив і на часопис «Український прапор»: жовтень, 1919 р., Відень, редактор – Степан Баран. У папці також було кілька чисел «Січових вістей» за 1919 р. та «Бомба» за 1916 р. З останнього я переписав уривок вірша: Північ. Меркнуть ясні зорі. Місяць скрився поза хмари. А на землю, в сон сповиту, Злізли з неба духи-мари. Безперечно, траплялися й інші видання, але для їхнього опрацювання потрібен був час, який було згаяно. На деякий часописах вигоріли барви. Низька якість паперу також відіграла свою роль. Деякі сторінки пожовкли, інші потемніли, а декотрі навіть кришилися. Годиться згадати і стрілецький «Перелом», в якому працювали Гриць Стецюк, Іван Кревецький, Лев Лепкий, Роман Купчинський, Бобинський, Заклинський. На початку 1920 р. був закритий більшовиками. Ймовірно, замість нього 17 березня 1920 р. почав виходити «Червоний стрілець» під редакцією Козоріза. Хтось подумає: «Що таке газета!?» Інший іронічно зауважить: «Ну і цінність – газета!» Але не будьмо такими зірвиголовами, не проходьмо повз книжкові крамниці! Звертаймо увагу на новизну, маймо мудрість, і тоді будемо духовно багатшими! Гаяння часу призводить до каяття: чому не зайшов, не запитав, не записав, не відписав, не зберіг, не передав, не подарував?.. Отож, шановні друзі – книголюби й колекціонери, не сидіть склавши руки, а поспішайте, бо часу обмаль!

Українська преса часів німецької окупації Дивно, що в Україні, попри існування в багатьох університетах факультетів журналістики, ніхто ще не взявся висвітлювати тему української преси часів німецької окупації. Правда, ніколи не може бути односторонньою. Ще Лєнін визначив її межі, які були регламентовані газетою «Правда». Сама назва свідчила про те, що в ній має бути опубліковано лише правдиві матеріали. Ми й досі залишилися на рівні лєнінської правди. Проте в спеціальних сховищах донині зберігаються потріпані, розкомплектовані поодинокі номери іншої преси, іншої правди, яку чомусь заховали від читача, а більшість таких примірників знищили. Чому серед дослідників не знайшовся хтось відважний, який би взявся за цю невдячну справу – за пошуки «справжньої» правди. Можна дійти висновку, що одні бояться націоналізму, другі – антисемітизму, а треті – інших ізмів, бо тим газетам, журналам приліпили такі ярлики. Мені ні разу не потрапляла на очі жодна розвідка чи стаття на згадану тему. А українська преса часів німецької окупації таки існувала не тільки в Галичині, але й на Закарпатті, Буковині, в Закерзонській зоні. Українські газети виходили в Празі та навіть у Берліні. Не кажу вже й про те, що їх масово видавали на Східній Україні. З них можемо багато почерпнути з культурно-мистецького життя того періоду. Натрапимо також на краєзнавчі матеріали, спогади про пережите в часи комуністичного владарювання, оповідання, вірші тощо. Я ніколи не ставив перед собою завдання всебічно дослідити цю незорану ділянку в історії української преси. Та чи під силу це звичайному сільському вчителеві, позбавленому доступу до архівів, сховищ? Але дещо може й такий. У Дрогобичі на горищі однієї кам’яниці, в якій знаходилася редакція місцевої газети «Вільне слово» (згодом «Дрогобицьке слово»), що виходила під час німецької окупації, було знайдено підбірку різних газет того періоду. Всі вони опинилися в колекціонерів. Отож, у 1970-х роках мені вдалося їх частково переглянути й навіть зробити деякі виписки. У газетах було опубліковано статті лише інформативного змісту. Якось, переглядаючи їх, вирішив поділитися своїми записами із загалом, аби читач довідався, в яких містах і які виходили газети, аби заохотити колекціонерів розшукати їх, укомплектувати підбірки і в майбутньому перевидати бодай би мізерним тиражем тільки для спеціалістів. Безперечно, що основним центром появи газет і журналів стає місто Львів. Тут би й львів’янам карти в руки. В жовтні 1941 року у Львові починає виходити новий популярний український тижневик «Рідна земля». Крім політично-інформаційних матеріалів, у часописі надруковано оповідання та статті на культурно-мистецькі теми. Також створено спеціальну сторінку для обговорення питань, що стосуються хліборобства, подано ілюстрації. Видає тижневик укра-

їнське видавництво часописів і журналів для Галичини. Редакція розташована на вул.Зіморовича, 15. Також у Львові виходять «Українські щоденні вісті», «Львівські вісті». На початку квітня 1942 року у Львові засновано ще й окреме господарське видавництво, яке від 1 травня почало видавати такі часописи. Зокрема, щотижня виходить практичний часопис для хліборобів «Сільський господар», двічі в місяць – «Господарсько-кооперативний часопис», місячник «Український пасічник» та «Українська школа». Газета «Голос Підкарпаття» – популярний український тижневик для Дрогобиччини, Самбірщини та Стрийщини, виходив у Львові з 1941 року на восьми сторінках, відповідальний редактор Осип Боднарович. Це той самий Боднаро-

вич, який у міжвоєнний час був видавцем і редактором двотижневика «Назустріч». Часопис мав окремі сторінки «На воєнних фронтах» та «Хліборобську сторінку». У ній часто друкуються оповідання Юліяна Тарновича «Данилко», «Весілля в стодолі», «Окаянний», «Земля пробуджується», «Пайок» та інші. Розуміється, подаються й уроки німецької мови. Зрідка, але зустрічаємо вірші М.Зоряна, замальовки етнографічного характеру як «Народна підляська ноша» Богдана Даниловича та «Хрестини на Підляшші» Олександри Яворської (ч. 5, 1943 р.). З часопису довідуємося , що 1 березня 1943 року у Генерал Губернаторстві пройшов перепис населення, у ньому не було графи віросповідування, а лише національність. Видання зазначило, як відомо, в Галичині за Польщі греко-католиків вважали українцями, а римо-католиків – поляками. За переписом 1931 року у трьох східно-галицьких воєводствах греко-католиків було 3 млн. 256 тис. 300 осіб, з них українцями вважали себе 2 млн. 824 тис. і 100 осіб. Різниця разюча! Водночас на Холмщині і Підляшші (Люблінське воєводство) де проживало 210 тис і 100 осіб православних, українцями записалося лише 73 тис. 700 осіб. Інші виявилися православними поляками. Привертає увагу цікава розвідочка «Йорданське водосвяття у Львові 1789 р.» о.Романа Луканя. Виявляється у Львові цього року була надрукована в Піллєрівській друкарні брошурка під такою назвою. Збереглося її тільки три примірника в бібліотеці Оссолінських, Василіянській і в проф. В.Щурата.

З часопису стало відомо, що у Кракові в 1940 і 1941 рр. вийшов друком «Український правопис», який упорядковував д-р Н.Зілинський. У 1943 р. вийшло третє видання цього правопису. Перед тим під управою д-ра Володимира Кубійовича була створена спеціальна комісія з мовознавців, педагогів, педагогів, журналістів, правопис узгоджено із попередніми виданнями, внесено зміни. Упорядником був Зілинський і в Українському видавництві у Кракові в січні 1943 року побачив світ. Редакція також проводила літературні конкурси. Так влітку 1942 року пройшов пожнивний (тобто після жнив) конкурс на найкраще оповідання про працю вчителів і шкільну молодь в час жнив. Редакція отримала кільканадцять оповідань та нарисів. Перше місце отримало оповідання «Самітня нива» Володимира Бондарука, вчителя в Незвиськах коло Городинки (сучасна Івано-Франківська область). Із часопису дізнаємося, що у Коломиї уже 16 літ існує Український національний музей «Гуцульщина ім. о. Йосафата Кобринського, який користується визнанням. Майже за два роки його відвідало 22 тис. 66 осіб, серед них 11720 молоді та 3970 селян. (ч. 16, від 13 грудня 1942 р.). Торкається він й життя на Східній Україні. У 1942 році у Дніпропетровську було засновано січеславську капелу бандуристів. Протягом першого року існування 20 співаків-бандуристів дали 117 концертів, їх відвідало 45 тис. осіб. У Павлограді живе бабуся Марія Чорнобривцева, яка має 112 років, а в с. Межиріччя Мотря Лелека – 104 роки. Вік встановлено з оповідки. Вийшла вона заміж у 22 роки, мати 18 дітей, із яких у 1943 році жило двоє. Вона здорова, добре бачить. У 60-річному віці народила останню доньку, яка живе й тепер. Коли їй було 80 років пряла при місяці. Також у тому селі живе Оришка Шаптала, яка має 105 років , її онука – 51 рік. Ось, що можна довідатися із старих газет! Ще одним осередком розвитку української преси стало місто Краків, яке опинилося в зоні української окупації ще в 1939 році. На Різдвяні свята 1940 р. у цьому місті вийшло перше число українського часопису «Краківські вісті», які з 1941 року стали щоденним виданням. Для молоді виходять місячники «Дорога», для шкільної дітвори «Малі друзі». Також появилися і релігійні місячники – «Місіонар» та «Воскресення». Від першого листопада 1942 р. двічі на місяць виходить «Вісник» – який своє завдання вбачає інформувати промислові і торгівельні підприємства про їхню працю та взагалі розвиток господарсько-економічного життя. Також заходами УЦК у Кракові з кінця 1942 року почав виходити ремісничий журнал під назвою «Ремесло», який мав 16 сторінок. «Ілюстровані вісті» – місячник, перше число якого вийшло у травні 1940 року в Кракові. У цьому номері надруковано: «З Великодніх споминів» Б.Лепкого та його вірш «Біля плащаниці», поезія «Три дні» Б.Жученка, розвідка

Євгена Пеленського «Многогранність Шевченка». Часопис виходив за редакцією Л.Хом’яка. «Наші дні» – український ілюстрований щомісячний журнал для сім’ї, який спочатку друкували у «Видавництві українських часописів і журналів для Галичини». Але, починаючи від числа 4 (березень 1942 р.), його друкує «Українське видавництво» (Краків – Львів). Саме від цього числа журнал виходить під редакцією відомого журналіста, колишнього довголітнього редактора газети «Діло», доктора Івана Німчука. Навколо журналу об’єдналися такі відомі інтелектуали, як М.Іванейко, І.Свєнціцький, Юрій Косач, Святослав Гординський. Редакція знаходилася у Львові на вул.Калінського, а адміністрація – на Курковій,21. Появляються газети і в більших містах Галичини. Перше число дрогобицької газети «Вільне слово» як органу Української Національної Ради Дрогобиччини появилося у м.Дрогобичі 5 липня 1941 року під гаслом: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Спочатку редакція знаходилася в головній друкарні м.Дрогобича на вул. Стрийській,5. Коли вийшло друге число, редакція вже була на вул. Т.Шевченка,3. Спершу відповідальним редактором став Іван Кобилецький, досить знана особистість у місті, друг Івана Франка, а головним редактором – Кость Кузик. Від №37 відповідальним редактором був Михайло Бараник. Під назвою «Вільне слово» вийшло 103 числа газети. Від 11 березня 1942 р. видання перейменовано на «Дрогобицьке слово». До цікавих заміток належить репортаж «По Україні» Л.Задніпрянського з продовженням аж у дев’ятьох номерах. Закінчення було опубліковано 2 березня 1942 року. В числах від №1 до №20 надруковано перелік «В’язнів Самбірської тюрми», совєтського владарювання, до якого увійшли 1715 осіб. Виходять і краєзнавчі статті. Зокрема, в «Дрогобицькому слові» (ч. 33 від 18 березня 1942 р.) надруковано статтю відомого письменника, професора І.Филипчака «Самбірська гімназія». У ній стисло подано історію навчального закладу від 1701 р., який був тоді єзуїтською колегією. В 1773 р. міська влада взяла колегію під свою опіку. В 1817 р. заклад перейменовано на цісарсько-королівську гімназію. В замітці також подано перелік відомих випускників. У «Дрогобицькому слові» (числа 40, 41 від 3-6 квітня 1942 року) заслуговує на увагу стаття Костя Дудика «Їде, їде Зельман», написана на основі гаївок та веснянок Дрогобиччини та Самбірщини. На сторінках газети свої господарські поради давав Володимир Сов’як із Лішні, відомий виховник «Хліборобської молоді» в селі та повіті. Зокрема, у числі 34 за 1942 рік опубліковано величеньку статтю «Я заощадити картоплю при садженні». У м. Стрию 18 липня 1941 року почала виходити газета «Стрийські вісти» – орган міської і районної управи Стрийщини. Відповідальним редактором був М.Приймак. 3 липня 1941 року в м.Самборі почали виходити «Самбірські вісті» (тижневик) – орган самбірської округи. Перше число переважно було присвячене

історії визвольних змагань та організаційним питанням. Це число «оживлює» натхненна патріотизмом програмова стаття «Щасть Боже!». Самбірська газета стала третьою у колишній Дрогобицькій області. Редактором був відомий український письменник, педагог Іван Филипчак (1871-1945) – людина поважного віку, якому було майже 71 рік. Був знаний як письменник – автор повістей «Кульчицький – герой Відня», «За Сян», «Дмитро Детько», «Над Калкою», «Сила волі», «Будівничий держави», «Анна Ярославна – королева Франції» та краєзнавчих нарисів. Редакція порушувала актуальні теми: «За віднову нашого національного організму», «Про більшовицьку школу на наших теренах» (із продовженням), «Національна безхребетність», «Старосамбірські партизани» та багато інших. Блоками друкували матеріали добірок «Місцева хроніка», «Шпитальна хроніка». Наприклад, було повідомлено, що 17 серпня 1941 року відбувся великий похід на спільну наддністрянську могилу 117-ти жертв, закатованих енкаведистами в червні 1941 року. З ініціативи редактора Івана Филипчака часто публікували критичні матеріали: «Прогулька по місті», «Підсовітський гумор», «Як Гриць Білоус «родіну» захищав». А лікар Л.Казаневич подавав факти мародерства у Самбірській тюрмі в червні 1941 року. Перу І.Филипчака належать цікаві публікації, зокрема: «З моїх споминів про І.Франка», стаття на історичну тему «Ми і німці». Заголовки публікацій говорять самі за себе. Довго «Самбірським вістям» не судилося проіснувати. Двадцять восьмого грудня 1941 року газета припинила виходити. З приходом совітів 4 листопада 1944 року Івана Филипчака було заарештовано енкаведистами. Йому пригадали низку статей, зокрема «Слава Богу, що скінчилося веселе і щасливе життя», і засудили на 15 років позбавлення волі, на 5 років заборонили листуватися. Проте 21 жовтня 1945 року в Тайшетській в’язниці суворого режиму холодної Іркутської області (Сибір) закінчилося його життя. Тіло спочило в невідомій могилі. Далеко в Українських Карпатах у м.Турці виходив часопис «Турчанські вісті», який появився як орган Українського повітового комітету Самбірської округи. Вийшло всього 25 чисел. 14 рудня часопис припинив своє існування. Причина занепаду газети – це насамперед економічна та фінансова скрута, пов’язана з низькою спроможністю бойків купувати газету. Наклад часопису становив заледве 1 тис. примірників. За готівку розходилося не більше 500. Та, попри те, «Турчанські вісті» значно посприяли піднесенню національної свідомості українців, на відміну від інших часописів, які взагалі не доходили в той край через віддаленість редакцій. Невідомо, чи видання в майбутньому відновило своє існування. У зв’язку з тим, що налагодилося культурно-мистецьке життя у Львові, стабілізувалося економічне становище, населення краю змогло отримувати львівські часописи. Багато регіональних видань припинило діяльність. З тієї причини

вже не виходили «Золочівське слово» (м.Золочів), «Чортківський «Тризуб», «Чортківська думка» (м.Чортків), «Стрийські вісті» та багато інших. 5 квітня 1942 року до коломийського (м.Коломия) півтижневика «Воля Покуття» появився безкоштовний додаток (перше число) «Українська школа» – двотижневик, що виходив під редакцією Івана Герасимовича і був присвячений школі й вчителеві. Подиву гідний факт, що така важлива ділянка українського життя в такий важкий час також отримала свою трибуну. Це сталося завдяки зусиллям і праці редактора, колишнього редактора «Рідної школи» І.Герасимовича, який гідно стояв і продовжував стояти на сторожі рідної школи. Дивно, чому часопис появився так пізно, коли дозвіл влади було видано ще 21 квітня 1941 року? Й чому вийшов у Коломиї, а не у Львові, духовному центрі України? Звідси випливає, що провінція не завжди пасе задніх, а в багатьох сферах може бути провідною і варта наслідування. Окрім уже згаданих, у Галичині виходило багато інших часописів. Важливими центрами видавничої справи стали Тернопіль та Станіславів. У м. Тернополі виходив «Тернопільський голос», а в Станіславові – «Станіславівське слово». У м.Рівному на Волині від половини вересня 1941 року виходив два рази на тиждень часопис «Волинь». Його видавцем і керманичем від 1-го до 23-го числа був волинський політик Степан Скрипник, а з 24-го – українське видавництво «Волинь». Редагувала часопис колегія під проводом відомого письменника Уласа Самчука. Якщо брати до уваги 22-26 числа, впадає в очі, що часопис видавали на сторінках великого розміру. Вигляд видання – чепурний, а зміст – надзвичайно цікавий і різноманітний. У рубриці «Українське життя» детально подано огляд найважливіших подій із усіх областей України, а майстерні фейлетони просто приковують увагу читача. У часописі «Волинь» (ч. 3 (31) за 1942 р.) у статті «Карти на стіл…» розкрито важливі питання церковного життя в Україні. Від жовтня 1941 року в м.Рівному (Волинь) виходить ще й дитячий часопис «Орленя». Видає його колишній посол Степан Скрипник, а редагує П.Зінченко. Місячник доволі великий за обсягом – налічує 32 сторінки квадратного формату. Ціна одного числа – 2,50 крб. Матеріали, опубліковані в часописі, – повчальні, націоналістичного спрямування, різноманітні за тематикою. Окрім гарних віршів та оповідань, маємо ще й політичні огляди та рубрики: літературну, природничу, географічну, історичну, «На допомогу юному технікові», ігри та розваги. Часопис загалом було укладено з врахуванням особливостей дитячої психології; до кожної статті подано ілюстрацію або ж фото. За своїм спрямуванням «Орленя» було орієнтоване на дітей середнього шкільного віку.

Також на Волині в м.Кременці два рази на тиждень виходить «Крем’янецький вісник», який скоро припинив своє існування. Але на початку 1942 року знову почав виходити під редакцією І.Трачука. У м.Костополі (Волинь) виходять «Костопільські вісті». В березні 1942 року там появляється перший часопис для жіноцтва «Українка». Це – єдиний український двотижневик для жіноцтва в Рейхскомісаріаті України, з яким співпрацювала жіноча служба. У м.Ковелі 21 лютого 1942 року виходить тижневик «Ковельські вісті». Редакція знаходилася на вул.Головній, ч. 386, за яку відповідав О.І.Муравський. Із 1943 року у м.Холмі виходить тижневик «Холмська земля», як орган українців Холмщини та Підляшшя. Під редакцією А.Коломийця у м.Дубні виходить двотижневик для українських дітей «Школярик» накладом 8 тисяч примірників. У м.Сарнах – тижневик «Голос Сарненщини». В м.Луцьку – «Український голос», у м.Житомирі – «Голос Волині». Але на тому ужинок Волині не завершувався. У Східній Україні в часи німецької окупації виходять багато часописів, в яких подано найважливіші новини. У них висвітлено вісті та зауваження до щоденного життя того краю, де їх розповсюджують. Також у часописах було опубліковано всякі оголошення, церковні вісті, театральні рецензії, описано культурно-мистецьке життя українців. Та найважливіше те, що у виданнях часто надибуємо на публікації про злочини комуно-більшовицького режиму. Ось чому часописи «небезпечні» й дотепер перебувають під сімома замками. А декотрі повністю знищені, хіба що, можливо, вціліли в архівах Німеччини. Але й там «наші» перевернули все догори ногами. Серед газет хочеться відзначити: «Нове українське слово» (м.Київ), «Голос Полтавщини» (м.Полтава), «Дзвін» (м.Кривий Ріг), «Уманський голос» (м.Умань), «Голос Дніпра» (м.Херсон), «Голос Криму» (м.Сімферополь), «Дніпрова хвиля» (м.Кременчук), «Нова доба» (м.Бердичів), «Вільна Україна» в Січеславі (м.Дніпропетровськ), «Визволення» (м.Конотоп, газета виходила три рази на тиждень), «Українські вісті» у Голті (м.Первомайськ), приєднаному до Трансністрії (Румунія) та інші. В м.Києві на початках німецької окупації вийшли чотири числа літературно-мистецького тижневика «Літаври». Останнє четверте число було присвячено українським письменникам – жертвам більшовизму. Німецькі окупанти розгромили редакцію, а членів редколегії розстріляли в Бабиному Яру, з-поміж них і видатну поетесу Олену Телігу. Як ми вже згадували, в Києві виходить «Нове українське слово». Л.Задніпрянський у репортажі «По Україні», що був надрукований у дрогобицькій газеті «Вільне слово» (№26 від 2 березня 1942 року), зазначає: «В Києві розмовляють по-російськи, навіть у редакції «Нового українського слова» майже всі співробітники розмовляють між собою тільки по-російськи. Ці ж самі співробітники української газети, які на початку до редакції

ввійшли як найщиріші українці, довели до того, що «Останні вісті» тепер виходять російською мовою». Водночас автор запитує: «Як же на це дивиться відповідальний редактор Штепа?» І сам відповідає: «Дивиться крізь пальці, бо сам добре української мови не знає і говорить якоюсь мішаниною!» Ми навели цитату, аби проілюструвати, що в Києві не було ані найменших проявів українського патріотизму. У проскурівській газеті «Український голос» (м.Проскурів, зараз Хмельницький) було опубліковано чимало статей світоглядного характеру, зокрема: «Жиди і релігія», «Вічні свідки нашого права», «Культурна політика більшовиків і український культурний процес» С.Николишина, сатиричні образки «З минулого» Олександра Потапенка. В газеті також культивується пам’ять національного геройства, про що свідчать стаття й оригінальний вірш А.Задуми «Їх не забуде Україна», які надруковано в номері за 23 листопада 1941 року. Зазначені публікації присвячено полеглим героїчною смертю борцям за волю України біля містечка Базар у 1921 році. Безперечно, в газеті було надруковано статті та поезії, приурочені й до інших історичних подій. З часопису довідуємося про працю національного театру в Староконстантинові та про школи в Проскурові й окрузі. В числі 15 за 1941 р. навіть опубліковано «Малу енциклопедію гумориста». У м.Кривому Розі під редакцією поета Михайла Пронченка виходить часопис «Дзвін». У грудні 1941 року членами редколегії видано співаник «Тризуб». А один із співзасновників часопису І.Потапенко підготував збірку новел із більшовицького життя. У газеті зазначено, що в місті плідно працювали театр ім.І.Котляревського, хор та капела бандуристів. У Донбасі, в околицях річки Дінця, знаходиться велике промислове місто Бахмут (за радянської влади Артемівськ). У 1942 році в ньому проживали 200 тис. мешканців. Позаяк місто було розташоване на східних рубежах України, воно було піддано великим московським впливам. Хоч українці становили більшість населення Донбасу, проте внаслідок тривалого впливу московітської сили, спрямованої проти всього українського, мешканці повважали видавати місцеву газету «Бахмутский вестник» російською мовою. Газета виходила двічі на тиждень (середа і субота). Як видавець підписує її майор Фрайтер фон Цобель. Із 15 числа в газеті з’являються і статті українською мовою. Із україномовної статті, опублікованої в 15 числі, довідуємося, що в Бахмуті згоріла велика міська бібліотека, що була розташована в будинку театру. Також згоріли цінні експонати бахмутського музею, підпалені більшовиками. Врятовано 200 тис. книжок. У м. Костянтинівці, що також на Донбасі, виходить газета «Костянтинівські вісті», видана місцевою комендатурою під редакцією А.Цимбала. Переглядаючи два числа – ч. 4 від 23 січня 1942 р. та ч. 7 від 13 лютого, – можемо собі уявити, яким було це видання. Зі змісту стає зрозуміло, що місто зазнало великих мате-

ріальних і людських втрат під час бойових дій. Згідно з поданою інформацією в згаданих числах, 1 грудня 1941 року почав працювати місцевий радіовузол, що обслуговував понад тисячу радіоточок. А з 15 січня 1942 року в районі відновився навчальний процес у 27 початкових та 12 середніх школах. Навчання проводилося лише українською мовою. При тутешньому Палаці культури діє драматичний гурток, до якого входять 20 осіб, котрі підготували виставу «Сватання на Гончарівці». У місті почали діяти духовий оркестр, балет та вокальна група театру. З газети довідуємося, що редакції видання дуже бракує паперу. Тому, з огляду на це, на другій сторінці числа 4 надруковано заклик до громадян складати папір на газету. А в числі 7 вже висловлено подяку декотрим мешканцям міста за наданий папір. Слід відзначити, що біля назви газети видніється національний символ – тризуб. «Дніпропетровська газета» – щоденний офіційний орган м.Дніпропетровська. Відповідальний за її випуск – унтер-офіцер Тейхмюллер. Головний редактор Є.Савченко також публікує варті уваги матеріали. Зокрема, в газеті від 13 грудня 1941 року надруковано спомин «За що катували?..» про долю вченого, професора Степана Рудницького, котрий у 1927 році виїхав із Праги на професуру до українського університету в Харкові, скоро був заарештований, ув’язнений, подальша доля якого невідома. З газет, виданих навесні 1942 року, дізнаємося, що в Дніпропетровську працює український музично-драматичний театр. Для того, щоби якнайбільше глядачів ознайомилися із діяльністю театралів, у перших числах березня 1942 року в навколишні села виїжджає група артистів для показу вистав із відповідно підібраним репертуаром, близьким селянинові за духом, зокрема «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм». Друга група акторів залишилася в місті, щоби робота театру тривала. В м.Кіровограді (колишній Єлисаветград) виходить газета «Український голос». У статтях, опублікованих у виданні, йдеться про те, що в місті було зруйновано 8 храмів, усіх священиків більшовики арештували, багатьох заслано до Сибіру, де чимало з них й померли (єпископ П.Колосів, священики Купчерський, Романівський, Ковалів та інші). Церкви пограбовано, забрано всі срібні хрести, ризи, ікони. Чотири церкви, що їх більшовики залишили, опоганені та напівзруйновані. У м.Харкові в 1941-1943 рр. видавалася щоденна газета «Нова Україна». Більшість членів редакції були тредими незалежниками, через це деякі з них були арештовані гестапом і зникли в темницях рейху. До харківського щоденника «Нова Україна» часто дописував Аркадій Любченко (1899-1945) – відомий український письменник, член і незмінний секретар ВАПЛІТЕ, близький друг Миколи Хвильового, який дивом врятувався від лабет НКВД. У цьому часописі знайдемо багато цікавої інформації, а для мешканців Харкова ще й приголомшливої. У числах 17-34 1942 року було опубліко-

вано статтю про роль жидів в Україні. З неї можна почерпнути, що, наприклад, на Харківщині до війни працювали близько 250 адвокатів, із них 215 – жиди. Так, у харківській конторі Державного банку до війни працювали 800 службовців, лише 30 відсотків із них були не жиди. У трестах та всяких господарських організаціях була аналогічна ситуація. Наприклад, у тресті «Гіподросталь» 80 відсотків апарату становили жиди. У м.Житомирі, крім уже згадуваного «Голосу Волині», з 1941 року виходила ще й щоденна газета «Українське слово». В числі 4 від 14 серпня 1941 року члени редколегії та дописувачі намагаються виполювати більшовицький бур’ян, зокрема виступають за чистоту української мови. Так, у статті «Пожалійте сиротину та не вводьте в славу» автор М.Всегоренко дорікає громадянам за спотворення української мови русизмами. В газеті знаходимо вістки про відкриття шкіл, інститутів. Привертає увагу стаття «Повернення до церкви», в якій зазначено, що в Житомирі до війни заледве животіла лише одна церква. В цій самій газеті від 11 вересня 1941 року надруковано статтю «Відбудування церков», в якій йшлося, як із запалом люди взялися за ремонт та упорядкування храмів, знищених або перетворених на клуби та крамниці. Так на Житомирщині сьогодні відкрито 54 церкви, з них у самому Житомирі – 6. Щоби кожна парафія мала свого священика, було взято на облік аж 82 священики, хоча заявок надійшло 106. Підібрано церковний інвентар. Тому вже розпочали діяти іконостасна та іконописна майстерні. Заплановано відкриття ливарні дзвонів. У м.Кам’янці на Поділлі також виходить двічі на тиждень часопис «Подолянин». Це ще не повний перелік українських видань, що виходили за часів німецької окупації. У кожному з них подано корисну інформацію, яка не втратила вартості й сьогодні. Часописи пригодилися би і сучасним дослідникам, історикам, краєзнавцям, мистецтвознавцям, етнографам, політологам. Так, у часописі «Уманський голос» зазначено, що за більшовицького владарювання не залишилося жодної діючої церкви. Годиться сказати і про наклад декотрих українських видань: «Нове українське слово» (м.Київ) – 50 тис. примірників, «Волинь» (м.Рівне) – 25 тис., «Український голос» (м.Луцьк) – 15 тис., «Єлисаветградські вісті» (м.Єлисаветград) – 30 тис., «Маріюпільська газета» (м.Маріуполь) – 4 тис. Тираж згаданих часописів наведено станом на жовтень 1942 року. За більшовицького панування у м.Проскурові основну газету було надруковано тиражем усього 6 тис. примірників, яку комуністи «розпихали» з великими труднощами. Так, у березні 1942 року проскурівський «Український голос» мав наклад 13 тис. примірників, які всі без винятку було продано. У самому Проскурові було продано 5 тис. примірників. Станом на березень 1942 року на окупованих німцями українських землях виходило 5 німецьких часописів і 120 часописів рідною мовою звільнених народів.

Слід згадати, що в м.Берліні виходив часопис «Голос», який згодом припинив своє існування. Проте після двомісячної перерви з березня 1942 року знову почав виходити під редакцією відомого поета Богдана Кравціва для українців Німеччини. У Берліні, у видавництві української газети «Голос» у 1943 році виходять ще й такі часописи: «Українець» – щотижнева газета для українських робітників із Сходу та «Вісті» – щотижневий часопис для українських робітників із Генеральної губернії включно з Галичиною. У столиці Фінляндії Гельсінкі у 1943 р. почав виходити український літографований часопис «Українець у Фінляндії». Видавало його Інформаційне Бюро для Фінляндії таСкандинавії. Водночас у Гельсінкі існує і добре працює Комітет Допомоги українським полоненим із радянської армії. Досить жваву діяльність вело українське видавництво у м.Празі «Пробоєм», що видавало тижневик «Наступ» та літературний місячник «Пробоєм». У числі 2 місячника «Пробоєм» (Прага) за 1942 рік опубліковано цікаву статтю Н.Немирича про наукові установи в Києві. У ній зазначено, що в місті перед війною було 20 вищих навчальних закладів, 34 науково-дослідні інститути, Академія наук, до складу якої входило ще понад 20 науково-дослідних інститутів. Покидаючи Київ, більшовики знищили багато установ, а наукових працівників евакували. Ті, що залишилися, взялися за відновлення науки. На чолі Української академії наук стоїть президія, а її головою став вчений-хімік, академік О.Плотніков – всебічно освічена людина. Хоча за походженням був росіянином, проте щиро співпрацював із українцями. До складу президії увійшли: філологи Володимир Чудінов і Микола Грунський, професор Микола Шматько та доктор технічних наук Панько. Також у Київському університеті ім.Т.Шевченка відновився навчальний процес, зокрема на трьох факультетах: історично-філологічному, природничо-математичному й юридичному, що мали 48 кафедр. Ректором став історик, професор Кость Штепа, проректором – відомий філолог, професор Олександр Грузинський. Самостійно працював медичний інститут, директором якого був професор, доктор О.Лазуренко. Бібліотека інституту вціліла й нараховувала 250 тис. томів книг. Натомість ветеринарний інститут спалено. Працювали лише його клініки. Сільськогосподарський інститут мав 4 факультети й 32 кафедри. З наукового складу залишилися 8 професорів, 12 доцентів, 5 асистентів і 5 лекторів. Директором став професор Юрків. Лісогосподарський інститут мав 4 факультети. Головний будинок інституту, дослідні установи, майно згоріли. Вціліли тільки три будинки. З професорсько-викладацького складу залишилися: 6 професорів, 12 доцентів, 8 асистентів, 6 лаборантів. Також вдалося відкрити політехнічний інститут із 5 факультетами на чолі з ректором – відомим економістом, професором Миколою Величківським. Тим часом педагогічний інститут також відновив свою діяльність. Директором став

Завіткевич. У Києві відкрито 10 музеїв, Українську книжкову палату, яку очолює відомий бібліограф Віра Шпілевич. Ця стаття в жодному разі не претендує на вичерпність теми. Насправді це – нагадування, що існує ще дотепер невідомий пласт української культури, який треба досліджувати, незважаючи на небажання й опір певних когорт осіб. Зрозуміло, що комуністи, українофоби, космополіти, російські шовіністи придеруться навіть до безневинної спроби, бо, бачте, для них працівники редакцій і дописувачі до таких газет – колаборанти, «пособнікі фашістов». Не забуваймо, що в Україні чимало газет виходило російською мовою, в яких було подано багато вичерпної інформації з життя нашої країни. Тому такі видання також варті уваги.

Примітка Упродовж тривалого часу цю статтю в різних варіантах (публіцистичному, інформативному, науковому) було запропоновано для опублікування редакторам різноманітних українських часописів, наукових збірників та навіть націоналістичних видань. Але у жодному з них її не було надруковано. Отож бачимо, якою сильною й надалі є атавістична інерція московського маховика, що навіть у незалежній Україні «патріоти», «націоналісти» продовжують оглядатися на Москву, запитуючи: «Як же вона це сприйме?» Найбільше дивує, що статтю відмовилися друкувати на Західній Україні, у патріотичному Львові. Тоді що вже казати про Східну Україну та золотоверхий Київ, куди також її було надіслано. Добре, що хоч самому можна видати статтю. 05.10.1997 р.

Тарас Шевченко в українській пресі 1942 року Щороку з нагоди відзначення Шевченківських роковин знані люди – отой творчий локомотив українського народу – нагадують простим смертним про великого сина українського народу. Засоби масової інформації рясніють численними статтями про нашого генія слова. І не дивина, що в галицьких часописах по дволітній, а в часописах України по 22-літній більшовицькій неволі публікують так багато матеріалів про Тараса Шевченка. Бо хіба ті кілька пустих фраз, якими більшовики характеризували його як «настоящего революціонера», можна вважати віддзеркаленням того, що кожний свідомий українець заховав у закутках свого серця для цього великого пророка?! У «Краківських вістях» (ч. 48, 1942 р.) появилася велика за обсягом стаття Є.Ю.Пеленського «Шевченко і Галичина», в якій автор подав низку фактів, що свідчать про зацікавлення Галичини Кобзарем. У статті В.Дорошенка «Шевченкова освіта» зазначено, що як спогади сучасників, так і самі твори поета засвідчують, що він був високоосвіченою людиною, міг дорівнятися до інтелігентів того часу й став відомим тільки завдяки наполегливій праці над собою. У «Львівських вістях» вийшла велика за обсягом стаття М.Голубця про Шевченка-художника. Тим часом у берлінському «Голосі» було опубліковано статті «Шевченко творить Гамалію» Павла Зайцева, «Пошана до поета» Павла Богацького та «Поетова провесна» Юрія Косача. Останній детально описав 1836 р. у житті Тараса Шевченка, коли його зоря слави почала лише сходити, й тоді ще ніхто не міг передбачити величі поета. У числі 16 «Волі Покуття» виходить стаття «Т.Г.Шевченко про жидів». За словами автора статті, Шевченко ставиться до них як до експлуататорів, як до нації, яка прагне заволодіти світом і споконвіку живе, як паразит, задовольняючи свої потреби за рахунок здорового організму. В «Українському голосі», органі Окружної управи м.Проскуріва, опубліковано статтю доктора Василя Сімовича «Життя Т.Г.Шевченка». Автор статті «Шевченко без маски» у «Волині» Р.Млиновецький представляє дійсне обличчя Шевченка, знімаючи огидні маски, що їх старалися вороги українського народу та недоумкуваті більшовицькі діячі приписати поетові, щоби таким чином використати його авторитет, повагу, ім’я для популяризації власних ідей. Завдяки таким шевченколюбам, як відповідальний редактор дрогобицької газети «Вільне слово» та її головний редактор Кость Кузик, навесні в цій же газеті появилася низка цікавих й актуальних статей, присвячених Т.Шевченкові. Та й узагалі №29 цієї газети від 9 березня майже повністю заповнений статтями про Великого Кобзаря. Зокрема, в ньому можна прочитати статті «Сьогочасність Шевченкового культу» Л.Гранички; «Вага і сила Шевченкового слова», яку спеціально для «Вільного слова» написав Володимир Дорошенко – директор бібліотеки НТШ у Львові; ідилістичний образок Ірини Мар-

чук із життя 13-літнього Тарасика. Також привертає увагу стаття «Як виглядав Шевченко», подана за професором І.Раковським, та вірш «Найбільша тайна» Олеся Бабія. Починаючи від 11 березня, у газеті «Вільне слово» надруковано передрук у скороченому варіанті праці професора М.Грінченка «Шевченко і музика» («Державне видавництво «Мистецтво», 1941 р.) під назвою «Шевченко і музична культура». Уродженець Дрогобича Володимир Левинський також написав статтю «Франко про Шевченка» у №34 тієї ж газети від 20 березня 1942 р. Л.Граничка у статті «Як працював Т.Шевченко», яка вийшла у дрогобицькій газеті «Вільне слово» у №37 від 27 березня 1942 р., полемізує з відомим радянським дослідником української літератури І.Айзенштоком. Саме цей дослідник написав у 1940 р. працю під заголовком «Як працював Шевченко», що вийшла окремою книжечкою на 169 сторінках у видавництві «Радянський письменник». Айзеншток розвіяв легенду про нібито «малу» освіту поета й довів, що Тарас Шевченко прочитав більше творів, ніж будь-який наш патентований «інтелігент». Проте він змушений був, за словами дослідника, писати в дусі совєтських учених. Загальновідомо, що в СРСР «вся українська література виходила як підголосок московських письменників». Про це мусив добре пам’ятати Айзеншток. Тому, цитуючи Шевченкові слова із «Заповіту» про «сім’ю вольну, нову», з огляду на московські вимоги, додає таке пояснення: «Тут є примітивний, але чітко усвідомлений інтернаціоналізм». На завершення, аналізуючи працю Айзенштока, Л.Гриничка стверджує, що «на славленій деким «вільній» совєтській Україні аж ніяк не було місця на дійсну українську науку. Наука – це шукання правди, а не поширення брехні!» У цій самій газеті маємо можливість ознайомитися із жмутиком спогадів із недавнього минулого під назвою «Культ Шевченка в Дрогобиччині» доктора Гриня Кузіва. Стаття сповнена місцевим краєзнавством і витоками патріотизму. В ній подано відомості, як у Дрогобичі зародилося відзначення Шевченкових роковин. Приклад подала студентська молодь із Дрогобицької гімназії, яка ще в 1891 році вперше організувала й провела Шевченкове свято. Відтоді це стало щорічною традицією. Програма святкувань завжди передбачала відчит, який виголошував один із найкращих студентів. Між іншим, під час навчання в гімназії такий відчит про Шевченка зробив Василь Стефаник, згодом славний український письменник. Спочатку студентським хором диригував Анатоль Луцик, потім – Модест Горницький, Михайло Волошин. Для такої імпрези, безперечно, був ще потрібний портрет Шевченка. На весь Дрогобич такий мали родичі покійного редактора «Газети Наддністрянської» Солецького. Портрет намалював художник Остафін. Родина Солецького радо позичала його студентам для святкування. Згодом студентська молодь почала використовувати ще й Шевченкове погруддя, позичаючи його в магістраті. Подамо коротку історичну довідку.

У 1896 р. було викінчено нову будівлю гімназії (зараз головний корпус педуніверситету). Згідно з планом, фасад будівлі мали прикрашати погруддя п’ятьох славних, чи пак заслужених, людей. Їх планували встановити в спеціальних нішах. Отож серед погрудь мало бути й погруддя Тараса Шевченка. Цьому посприяв тодішній бурмістр – українець Ксенофонт Охримович. Однак горе-причини взяли верх, і Шевченкове місце посів хтось інший, звичайно, не українець, «а наш Тарас, – як пише Г.Кузів, – пішов удруге на заслання, тим разом між магістратське лахміття» («Вільне слово», №40-41, с. 5). У 1897 р. для відзначення Шевченкових роковин доклали багато зусиль о.Антін Рудницький та суддя Володимир Бойко. Багато цікавої інформації можна почерпнути з газет, що виходили в підневільній фашистами Україні. Як бачимо, українська преса в неспокійний воєнний час гідно вшановувала Тараса Шевченка, виявляючи таким чином гаряче почуття патріотизму. 09.03.2009 р.

Прага – важливий український книговидавничий центру час Другої світової війни Внаслідок воєнних дій на початку Другої світової війни майже всі старі українські видавництва в Галичині змушені були зупинити видавничу діяльність. Проте на еміграції виникли нові: «Українське видавництво» в Кракові, «Пробоєм», «Видавництво Ю.Тищенка» та «Колос» у Празі. Видавництво «Колос» було засноване ще в 1938 році в Ужгороді, але встигло видати там лише одну брошурку Ф.Потушняка «Земля». Також почало друкувати спогади С.Черкасенка та не встигло їх докінчити внаслідок воєнних лихоліть. Наприкінці 1940 року видавництво «Колос» відновило свою діяльність, видавши брошурку Юрія Сірого «Леся Українка» (Прага, 24 стор.). Появилася вона з нагоди 70-річчя від дня народження великої поетки. Про цю визначну подію не вийшло жодної поважної праці знову ж таки через війну. Як зазначає Ю.Сірий, недужа письменниця вірить, що «щастя здобувається тільки боротьбою». Водночас має бути сильна воля до перемоги, бо «лежачим краю рідного немає». В «Оргії» співець Антей вбиває арфою артистку Нерісу за те, що та танцювала перед ворогом. На початку 1942 року у видавництві «Колос» і видавництві Юрія Тищенка в Празі появилася цікава праця І.Острогірського «Страхіття большевицької влади в Україні» (32 стор.). Сама назва говорить за себе. Автор пише про сваволю генсека КП(б) України Л.Кагановича, який проводив завзяту боротьбу проти української народної опозиції всередині компартії України так званим шумкізмом. У 1933 році колишнього парткома освіти України Олександра Шумського і його однодумців (Михайла Полоза, Петро Сологуба, Михайла Ялового, братів Христових, Карла Саврича-Максимовича, Романа Кузьму-Турянського, Федю Бея, Павла Ладана, Орського та багатьох інших відомих українців) було розстріляно в московській Луб’янці. Михайла Волобуєва за його сміливий і об’єктивний виступ проти грабунку України розстріляло ГПУ буз суду. В той час (1932-1934 рр.) було репресовано близько 40 тисяч жертв таких обвинувачень – західноукраїнських емігрантів із Польщі (галичан, волинян, холмців). Одних було розстріляно, інших вивезено на Схід, Північ. Також автор пише про трагедію Миколи Скрипника, Миколи Хвильового, який відважився на гасло: «Геть від Москви, орієнтація на Європу!» Словом, описує, як українська інтелігенція стала об’єктом масового знищення. Було вбито Юрія Кропивницького, сина письменника М.Коцюбинського – Юрка, Андрія Ніковського, проф. Сергія Єфремова, Йосипа Гермайзе, Людмилу Старицьку-Черняхівську, голову українського уряду Боднаренка, а також довголітнього народного комісара фінансів СРСР – людину, яка витворила особливу совєтську

фінансову систему, що давала змогу фінансувати всі п’ятирічки та різні більшовицької дурощі, колишнього прихильника Шумського. Жертвою надуманих звинувачень став заступник наркома хліборобства СРСР, галичанин Федь Конар Палащук. Наприкінці 1932 року його було розстріляно, а з ним ще тридцять п’ять осіб – переважно українців. У постанові ГПУ зазначено, що за саботаж та за те, що пан Палащук переоцінював коней у хліборобстві й недооцінював трактор і МТСи. Насправді загинув за наказом державного прокурора СРСР Акулова, який одружився з його дружиною. Згодом Вишенський наказав розстріляти і самого Акулова. До травня 1942 року видавництво видало 15 книжок, з-поміж яких на увагу заслуговують твори Леоніда Мосендза, повість із волинського життя «Полум’яний вихор» Василя Кархута, перевидані історичні оповідання А.Кащенка та декотрі нові видання «радянських письменників» («Мина Мазайло» П.Куліша і «Чотири шаблі» Ю.Яновського). Леонід Мосендз народився 1897 року в Могилеві над Дністром. Власні твори публікував у львівському «Віснику», чернівецькій «Самостійній думці» та в празькому «Пробоєм». Колишній український вояк пізнав життя не тільки з мудрих книг, але й із суворої життєвої дійсності, яка навчала, що на кожному кроці треба боротися за виживання, а перемогу здобуває той, хто має не тільки пружне тіло, але й також негнучку волю, метку думку та лицарське завзяття. Похвально, що видавництво «Колос» у важкі часи перевидало ліричну драму «Вічний корабель» (Прага, 1940 р., 34 стор.), оповідання «Помста» (1941 р., 158 стор.), повість «Засів» (друге видання, 1941 р., 96 стор.). Автор вважає ідею відплати за найвагоміший стимул для життя. Та відплата повинна бути спрямована не лише «проти» противника, але, до того ж, завжди «вище», так, як сокіл, птах високого лету, що б’є завжди згори й лише згори. Мосендзів голландець Гане ван Лоос мандрує на вічному кораблі в пошуках в далині миру, правди й волі, не розуміючи, що цих скарбів треба шукати насамперед у самому собі. Краще вмерти для Батьківщини, ніж для неї, гниючи, жити. Герої Мосендзових оповідань – це реальні люди. Вони розуміють, що за сили кермують людським життям, не бояться суворих життєвих законів і не соромляться своїх вчинків. Серед них зустрічаємо чужих лицарів, Пап Римських, половецьких ханів, мудреця Григорія Сковороду та українських вояків. Усі ці герої не падають духом, не стають на бік ворога чи туди, куди вітер повіє. Семирічний Ніно з «Засіву» не дозволяє батькам себе «нагинати», бо бачить, що вони – гнучкі лози, а він не таким хоче бути. Можна засумніватися, як стверджує Л.Граничка в дрогобицькому «Вільному слові» від 13 квітня 1942 р., «щодо мудрості Ніна, з огляду на його вік, та кожен мусить визнати, що Мосендзові

новели зручно збудовані, майже всі зосереджені коло однієї ідеї, тому роблять на читача сильне враження». Окрім уже згаданих книг, видавництво «Колос» надрукувало твори А.Кащенка: «Запорозька слава» (1941 р., 80 стор.), «Зруйноване гніздо» (1941 р.), «В запалі боротьби» (історична повість, 1941 р., 220 стор.); А.Животка – «Острожчина – осередок Подоння» (1942 р.); М.Чирського – «Емаль» (поезії, 1941 р., 40 стор.). У Кам’янці-Подільському на 41-му році життя помер Микола Чирський. Це була надзвичайно цікава постать в українському культурному житті. Його життєвий шлях – своєрідний пригодницький роман. Учасник українських визвольних змагань, емігрант, студент закордонних вищих навчальних закладів, керівник «Летючої естради» на Закарпатті, знову емігрант. Наприкінці життя – керівник театру і співробітник «Подолянина» в рідному Кам’янці-Подільському. Його фахові рецензії з театрального життя можна прочитати в різних газетах. М.Чирський навіть писав драматичні твори, зокрема «Андрій Карабут», «Отаман Пісня» та «П’яний рейд». Його єдина збірка поезій, видана, як вінок на його могилу, свідчить, що і в цій ділянці Чирський добре володів пером. Як мало знаємо про своїх видатних особистостей! Є над чим працювати, але кому? У видавництві Юрія Тищенка в Празі 1942 року появився надзвичайно цікавий підручник із топоніміки доктора Ярослава Рудницького «Українські місцеві назви». Празьке видавництво «Пробоєм» відзначалося своєю продуктивністю. Хочеться виділити окремі книжки, що побачили світ у 1940-1941 рр. Це: Олександр Олесь – «Княжа Україна», Кн. ХІІІ, друге видання, 1940 р. (174 стор.) «Бабусина пригода» (п’єска для дітей) (1941 р., 16 стор.); Кость Вагилевич – «Вірші» (1941 р., 112 стор.); Галя Мазуренко – «Снігоцвіти» (поезії, 1941 р., 48 стор.); Федір Дутко – «Отаман Крук» (1941 р., 88 стор.); Юліан-Редько Крук-Мазепинець – «Дурні діти» (повість із повоєнних часів на західноукраїнських землях) (1941 р., 176 стор.); Ярослав Рудницький – «Як говорити по-літературному?» (1941 р., 104 стор.); Микола Андрусяк – «Етапи розвитку української нації» (1941 р., 16 стор.), «Назва «Україна» («країна» чи «окраїна») (1941 р., 16 стор.); Петро Олійник – «День 22 січня 1919 р.» (1941 р., 22 стор.); Петро Олійник – «Листопадовий зрив» (Повстання Української держави на західноукраїнських землях в листопаді 1918 року) (1941 р., 20 стор.); Петро Олійник «Лихоліття Холмщини і Підляшшя. Шлях культурно-національного розвою Холмщини і Підляшшя в останніх двох століттях» (1941 р., 112 стор.); проф. Євген Онацький «Українська дипломатична місія в Італії» (1941 р., 22 стор.); альманах «Наступ» (ідеологічно-історичний збірник, 1941 р., 134 стор.). Перелік цікавих і так потрібних книжок на цьому не завершується. А хіба можна не згадати «Огневу пробу»

(Українська політика й стратегія в добі зимового походу 1919-1920 рр.) І.Мазепи (Прага, 1941 р., видавництво «Пробоєм», 104 стор.). У 1941 р. у книгозбірні «Пробоєм» (ч. 15) появляється добірка віршів «Україна непоборна» (112 стор.) Костя Вагилевича. Обкладинку цього видання оформляв художник М.Бутович. У такий буремний час, коли книжок українською мовою було дуже мало, поява кожної тішила читача. Вірші К.Вагилевича – надзвичайно мелодійні, декотрі аж просяться, аби їх проспівати. В них знайдемо дуже багато повчального, актуального й для нашого сьогодення. На завершення наведемо кінцівку сонета «Провідники». Думаємо, що читач догадався, кого мав на увазі поет. Безперечно, що провідників нації, яких зараз розвелося ще більше: Нема пшона, де впихачів багато, Де много кухарок – нема що в рот, Де сім няньок – дитина там горбата… Де сто вождів – пропащий там народ. Хто на чужі звика обіцянки і сили, Тому лиш крок до власної могили. Ця стаття не претендує на всеохопність і повноту поданої інформації. Швидше за все, це намагання зробити спробу «книговидавничого» узагальнення в Празі, тим самим привернувши увагу інших дослідників, у яких є більші можливості та доступ до видань.

Українська періодика Західної Європи у післявоєнні роки Друга світова війна розкидала мільйони українців по усіх-усюдах. Багато з них через різні причини опинилися в Німеччині. Так, наприкінці 1947 року їх там нараховувалося 135 тис., зокрема в американській зоні – 85 тис., англійській – 40 тис., французькій – 10 тис. Це була лише незначна кількість, бо совєтська окупаційна влада більшість встигла депортувати. Після війни, особливо в американській зоні, хлипнувши свіжого повітря свободи, свідомі українці, насамперед галичани, подбали про своє культурно-мистецьке життя. Вагомими були плоди їхньої діяльності, особливо творчі здобутки в пресі, у той час, коли тодішнє життя проходило під кутом зору харчової картки. Що ж ми, українці, на рідній землі знаємо про емігрантську пресу Західної Європи в післявоєнні роки? Та практично нічого! Цікаво, що ж викладають студентам-журналістам тепер уже в незалежній Україні? Чи то я відстаю від всеукраїнського розвитку, чи руку на пульсі часу не вмію тримати, але ніякої розвідки або ж якоїсь невеличкої статті про пресу хоча би на теренах Німеччини згаданого періоду я не зміг роздобути. Проте мені, наполегливому колекціонеру, все ж таки якісь крихти та й перепадали. Ті мізерні крихти, які якимось чином зуміли з Європи «пробитися» на Батьківщину. Що б ми не говорили, але найреальнішим виявом духовно-культурної праці української еміграції є преса, отой згусток самопожертви в ім’я вищих, не меркантильних інтересів. Від того часу багато води спливло в Чорне море. Рани загоїлися, біль минув, заощадження розвіялися, а преса як матеріалізована думка наших нещасть, невдач і незначних перемог залишилася. І тепер ми, переглядаючи пожовклі газети, журнали, можемо для власного «я» дещо почерпнути, дечого повчитися. А тим людям, які самовіддано працювали, можемо лише позаздрити. Після війни «Українська книгарня» і видавництво видають перший на теренах Великої Британії тижневик «Українська думка». Своєю чергою, в 1947 році в американській зоні Німеччини виходили такі часописи: «Неділя» – в Ашаффенбурзі, «Час» – у Фюрті, «Українські вісті» – в Ульмі, «На чужині» – в Фільсбібурзі, «Наше життя» – в Авгсбурзі, «Українська трибуна» – в Мюнхені, гумористичний часопис «Комар – Їжак» – теж у цьому місті. Тижневик «Час» видавався у повоєнні роки у західно-німецькому м.Фюрті – видавець Роман Ільницький, уродженець Борщівщини, що на Тернопіллі. Якраз другого жовтня 1945 року у цьому баварському місті появляється його перше число. Часопис видавався близько чотирьох років, аж до 1949 р., наклад доходив 100 тис. примірників.

Мюнхен став важливим культурним осередком української еміграції. У цьому місті виходив два рази на тиждень ще й журнал сатири, гумору та карикатури «Лис Микита» під редакцією М.Дициловича. В Авгсбурзі – ілюстрований тижневик «Пу-гу!» та інші. Деякі з цих часописів мали додатки літературного, кооперативно-господарського, професійного, виховного й іншого спрямування. Тон українським газетам на чужині у цей нелегкий час завдавало п’ять досвідчених публіцистів: Іван Багряний («Українські вісті», Новий Ульм), Роман Ільницький («Час», Фюрт), Павло Котович («Наше слово» – «Наше життя», Авгсбург), Генадій Которович («Неділя», Ашаффенбург), Зенон Пеленський («Українська трибуна», Мюнхен), Володимир Стахів («Сучасна Україна», Мюнхен). Загалом, за підрахунками Романа Ільницького, протягом 1945 р. українці за кордоном видавали 42 назви газет та бюлетнів, багато з яких видавалися за допомогою друкованої машинки, в циклостилі та неперіодично. Згодом їх кількість зросла майже в десять разів. Виходили ще й такі видання, як: «Арка» (література, мистецтво, критика), «Дзвін» (релігійно-суспільний журнал), «Звено» (література і критика), «Літературно-науковий вісник», «Літаври» (література і критика), «МУР» (Мистецький український рух). До 1948 року побачило світ лише три числа цього надзвичайно цікавого журналу. «Арка» – літературно-мистецький еміграційний журнал. Виходив у Мюнхені (1946-1948) за редакцією В.Домонтовича (В.Петрова) та Юрія Шереха (Шевельова) і вважався офіційною трибуною МУРу. В ньому друкували твори І.Багряного, Докії Гуменної, Ю.Косача, Л.Полтави, В.Лесича, В.Барки. Також було опубліковано критичні статті та мистецькі огляди. Культурно-просвітницька робота членів редколегії та дописувачів часопису посприяла розвитку українського модерністського дискурсу. А хіба можна не згадати такі видання, як «Проблема» – журнал національно-державної думки, «Світання» (літературний альманах), «Орлик» та багато інших. Хіба могли виходити такі часописи в зоні окупації совєтськими військами? А яке розмаїття календарів! Це – кишеньковий календарець «СХС», «Кишеньковий календарець Української трибуни», «Календарець-записник», «Рідне слово» – календар-альманах на ювілейний 1948 рік» (Авгсбург), «Календар Лиса Микити». Про це останнє гумористичне й не лише дитяче видання годиться сказати трохи більше. На 1949 рік його зредагував і гарно проілюстрував ЕКО (криптонім – Едуард Козак, художник із Галичини, (Стрийщина)) та Гуцалюк. На кожен місяць подано цікаві гасла: січень – «Якось то буде»; лютий – «Маємо час»; березень – «Моя хата скраю»; квітень – «Ти сюди, я туди»; травень – «Побачимо!»; червень – «О-го-го!»; липень – «Ще так не було, щоб

якось не було!»; серпень – «Наплювать!»; вересень – «Коби знаття!»; жовтень – «Забув!»; листопад – «Спізнився!»; грудень – «Пропало!». Назагал видання цікаве і налічує 78 сторінок. Переді мною – «Народний календар на рік Божий 1949», який зредагував Теодор Курпіта, що побачив світ у Парижі накладом о. Степана Хабурського, а мистецьке оформлення здійснив М.Михалевич. Треба відзначити, що Т.Курпіта у всіх українських виданнях насамперед виступає як поет-мислитель. Водночас пише пародійні твори під різними псевдонімами. Часто виступає як публіцист-літописець своєї доби. Для прикладу наведемо статтю «Душпастирська обслуга українців» (народний календар на 1949 рік). Після грошової реформи в червні 1949 року для розвитку українського пресово-видавничого руху в Німеччині настали надто несприятливі часи. Щоправда, завдяки наполегливості видавців такі часописи, як «Неділя», «Час», «Українські вісті», «Українська трибуна», «Комар» і «Пу-гу!», продовжили своє існування. У такий скрутний час навіть були започатковані й інші видання: «Христос – наша сила», «Богословський вісник» та пластове видання «Молоде життя». Проте, масовий виїзд українців у Канаду, США, Австралію, а насправді втеча від московських агентів, які просто викрадали свідомих українців призвела, що до кінця1949 року припинило свою працю понад 300 українських емігрантських видань. Усі тогочасні видання надзвичайно цікаві та повчальні. До них дописували відомі українські письменники й громадські діячі, зокрема корифей української белетристичної прози Улас Самчук. Уривки з його роману «Сонце з Заходу» побачили світ у «Літературнім зошиті» (ч.1) і «Часі» (1947 р., ч. 1-2). Поезію Святослава Гординського, майстерного перекладача і послідовника свого духовного вчителя Миколи Зерова, було опубліковано у всіх виданнях української еміграції. Його віршована повість «Оксана» (уривки див. збірник «МУР» (ч. 3) і «Арка» (ч. 5)) належить до найкращих ліро-епічних творів українського неокласицизму. Своєю чергою Леонід Мосендз публікує уривки з морально-ідилічної поеми «Легенди» в журналі «Звено» (ч. 1-2). У всіх українських виданнях Західної Європи також друкують твори Юрій Косач, Іван Керницький, Андрій Гарасевич (1917-1947 рр.), Вадим Лесич, І.Качуровський, Н.Щербин, Михайло Бажанський, який подає висококультурні зразки мемуарної прози: «Спогад про Срібну Землю» («Неділя», 1947 р., ч. 72-79), «Людина і вир» (збірник МУР, ч. 3). Цікавими є численні мистецьки досконалі твори В.Домонтовича, історична новела «Пімста» («Заграва», ч. 2), «Приборканий гайдамака» («Похід», 1947 р., ч. 1). Чільно представлено в емігрантських виданнях Тодося Осьмачку, Ігоря Костецького, Олексу Ізарського – його повість про дитинство «Ранок» (уривки у «Світанні» (ч. 6) і «Часі» (ч. 18, 1947 р.)) імпонує вишуканою тонкістю, психо-

логічним аналізом; Івана Багряного, Докію Гуменну, Василя Чапленка, Леоніда Лимана, Олега Зуєвського, Юрія Чорного, Ганну Черінь, Олекси Гай-Головка, Леоніда Полтаву, Василя Барку, Ждана Крицю, Порфірія Горотака і багатьох інших. Тогочасний літературний процес на еміграції досить змістовно проаналізував Володимир Державин у статті «Три роки літературного життя на еміграції», опублікованій у «Народному календарі на рік Божий 1949» (стор. 157). Зокрема, він у згаданій статті пише: «Не підлягає сумніву, що наш літературний процес здатний повновартісно розгортатись і в суто еміграційних умовинах» (стор. 172). Отож, ми вже і не такі бідні, дещо усе ж таки наші батьки залишили в спадок. Нам треба зробити лише одне: добре пошукати, поритися у старих документах, віднайти й дати в обіг. Адже цілий пласт української культури лежить десь там, на Заході, в архівах, ніколи ніким не вивчений і не знаний на Батьківщині. Проте ніхто краще не охарактеризував творчих можливостей українського літературного процесу і взагалі усього культуро-мистецького життя, ніж це зробив Юрій Клен у своїх глибоких і слушних «Думках на дозвіллі» («Українські вісті», 1947 р., ч. 84): «Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток із твердим ложем, де провізорично прихилили свої голови… Ми – люди без імени й держави, без громадської приналежности. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому – явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями, ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співаків, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся би на це?» 01.01.2002 р., с.Старе Село Дрогобицького району Львівської області

Українське книжкове видавництво у Кракові Мало хто знає про існування такого. Воно розвивалося під час німецької займанщини 1940-1944 рр. і зробило дуже багато для підвищення культурного рівня українства і національної свідомості саме там, де її не було. Після четвертого поділу Польщі в 1939 році німці окупували землі Лемківщини й Холмщини. В цьому краї не було жодної української школи, ба й навіть свідомої інтелігенції. Лише в поодиноких селах, таких, як Бонарівка на Ряшівщині. Лемківщину як засіб проти ополячення використали москвофіли. А Холмську землю поляки так «добили», що її мешканці стали православними поляками. Восени 1939 року на тих землях опинилося дуже багато інтелігенції, яка втекла від більшовизму. Якраз і вона з великим запалом приступила до роботи в усіх сферах культурно-мистецького, освітнього та економічного життя. Тоді на згаданих землях уже восени 1939 року постало аж 900 українських шкіл. Якраз у той час був відчутним великий голод українського друкованого слова. В нових українських школах не було жодного українського підручника. Новостворені українські громадські організації відкрили бібліотеки, але без книжок. Український провід мусив хоч якось зарадити такому інтелектуальному лихові. Тому засновує кооперативне видавництво «Українське видавництво» в Кракові. Вже в перші дні січня 1940 року воно почало видавати періодичний часопис «Краківські вісті». Також взялося за видання книжок, чого вимагало саме життя, а саме шкільних підручників та книжок для українського села. За півтора року, тобто станом на 1 січня 1942 року, видавництво видало близько 90 книг, не враховуючи портретів, мап і кількох десятків мистецьких поштових листівок. Нараховуємо 23 книги, призначені для української школи, 9 – для педагогічно-освітніх закладів, серед яких відзначимо «Праця вчителя в школі» Івана Герасимовича, присвячена методиці викладання в народних школах. Найбільше, аж 37 книг, вийшло у так званій народній бібліотеці. Переважно вони були призначені для українських мас, для яких треба було перевидати давні твори, а також видати нові. На найвіддаленіший захід українських земель поляки не впускали українську книжку, а галицький край піддали тотальній полонізації. В давнину територія, на якій домінувала українська мова, сягала річки Вісли. Ба й навіть у Кракові в час, коли жив і творив історик Ян Длугош, руська мова переважала. В серії «Давнє й сучасне» появилося 20 книжечок. Деякі з них стали настільки популярними, що доводилося перевидавати їх другим та навіть третім виданням. Чимало книг видавництво випустило для дітей. У серії «Моя книжечка» побачило світ 26 чисел. Це були здебільшого казки й оповідання. Для старшої вікової категорії молоді вийшло 15 чисел бібліотеки «Дороги».

Дорослі читачі отримали найменше. Вони мусили вдовольнитися кількома історичними повістями та лише декількома числами «Літературної бібліотеки». Вийшли друком і твори новітніх письменників: три збірки новел Р.Єндика, збірка поезій покійного Богдана-Ігоря Антонича, новели Марка Черемшини, гуморески Остапа Вишні, повість І.Винницької «Христина» та оповідання В.Островського «Зайшло сонце в Холмі». Книг, які стосувалися сільського господарства, вийшло 12 випусків. Серед них – популярні праці про годівлю кріликів, курей; вирощування цукрових буряків; садівництво; пасічництво; виробництво овочевих вин. Крім того, було видано портрети визначних українських діячів, образки святих, українську символіку, поштові листівки як допоміжні матеріали для вчителів під час вивчення краєзнавства. У згаданому видавництві вийшли стінна мапа українських земель, яку опрацювали професор В.Кубійович та М.Кулицький, і мала мапа Лемківщини й Посяння тих самих авторів. Коротко розповімо лише про деякі книги видавництва, але не тому, що вони чимось відзначаються з-поміж інших, а тому, що є під руками. В 1941 р. побачили світ «Наше письменство» (Короткий огляд української літератури від найдавніших часів) (196 сторінок) Богдана Лепкого та «Українське письменство» (Популярний нарис для молоді і самоосвіти; «До Котляревського») (136 сторінок) Богдана Романенчука. Перша вийшла як 4 число до «Літературної бібліотеки», друга – як 34 число до «Народної бібліотеки». Покійний Богдан Лепкий ще перед Першою світовою війною написав історію української давнішої літератури. Тоді він, як «молодомузівець», дивився на стару літературу оком поета, якого цікавили насамперед мистецькі засоби окремих авторів. Згаданий огляд Богдана Лепкого аналізує письменство найновішої, вже нашої доби. Крім того, працю добре проілюстровано. Автор написав огляд на схилі літ, в якому охарактеризував письменників досить об’єктивно. У 1942 році побачили світ ще й два великі календарі: «Календар «Українського видавництва» (Краків, 134 стор.) і календар «За народ» (Львів, 256 стор.). Українське громадянство Галичини внаслідок більшовицької окупації опинилося без будь-якого довідкового матеріалу. Цю прогалину деякою мірою заповнювали згадані два календарі. Матеріал краківського видання розподілено таким чином: 1) календарна частина, в якій подано адреси українських установ, статистичні відомості про українців; 2) літопис України; 3) літературно-наукова частина; 4) всячина; 5) практичні поради; 6) пом’яник. Досить багато написано про Холмщину та Лемківщину, досі найбільш забутих українських земель. Матеріал у львівському календарі розміщено за усталеною традицією: 1) календарна частина; 2) «За народ»; 3) господарство; 4) дитяча сторінка; 5)

довідник та оголошення. У рубриці «За народ» опубліковано різні статті, нариси, вірші. Зі статей варто виділити «Короткий огляд українського письменства» В.Радзикевича, «Коротка історія українського війська». Подано кілька віршів замордованих поетів із України: Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Дмитра Фальківського, Григорія Чупринки та інших. Словом, незважаючи на воєнні лихоліття, економічну скруту, «Українське видавництво» у Кракові за час свого існування виконувало й виконало благородну місію.

Дрогобицькі календарі та книгарні часів німецької окупації Після втечі більшовиків у 1941 р. у Дрогобичі настав великий книжковий голод. Це трапилося з двох причин. Перша: за тимчасового дворічного (1939-1941 рр.) владарювання Дрогобич, як і всю Західну Україну, заполонила совєтська ідеологічно-пропагандистська література, яку ніхто не читав. Друга – релігійність населення, а також практичні потреби сільського господарювання. Відомо, що селяни планують сільськогосподарські роботи за церковними святами. Тому не дивно, що майже у кожному місті, з-поміж них і у Дрогобичі, почали виходити власні календарі. Інших видань не було зовсім. У Дрогобичі у жовтні 1941 р. появився «Сільський господар». А наприкінці року вийшли ще два нові «Календарі-скоромножники» з 20 та 62 сторінками, укладу й накладу селян із с.Орового – Г.Ямельницького, Ф.Іванкова, Ф.Федоровича. Незважаючи на те, що у Дрогобичі були дуже багаті люди, проте для них багатство слугувало знаряддям для накопичення ще більшого багатства. Злиденні селяни краще розуміли, що таке дружба, супряга та громада, тому і взялися за добру справу. За це їм честь і слава на заздрість іншим. Ось у кого треба вчитися, з кого брати приклад. Недарма в народі кажуть: до міста йдуть по гроші, а до села – по розум. Ми абсолютно нічого не знаємо про селян із Орового (зараз Сколівського району). Можливо, живуть ще їхні діти, які могли би заповнити прогалини в їхніх біографіях. А вони варті того! Наприкінці 1941 р. з’явився настінний календар книгарень Романа Іваницького й «Нашої доби» – «Календарець для Дрогобицької округи на 1941-1942 рр.». Його можна було придбати в книгарні Р.Іваницького на вул.Стрийській,8. «Календарець» привертає увагу гарним дереворитом роботи молодого художника Т.Козбура. До того ж, у календарі є сторінка, присвячена сільському господарству, де вказано квадри (фази) місяця, якої не мають інші українські календарі, що вийшли в 1941 р. Слід зазначити, що зазначені календарі продавали в українських книгарнях Дрогобича. Станом на кінець січня 1942 року в нашому місті було чотири книгарні: дві українські Романа Іваницького на вул. Стрийській,8 і «Наша доба» на площі Ринок. Також діяли дві німецькі. Одна з них – на вул. А.Міцкевича, друга – на площі Ринок. У 1943 р. на площі Ринок відкрив книжкову крамницю ще й Богдан П’юрко – диригент «Дрогобицького Бояну». Згадані крамниці забезпечували населення міста та округи найновішими виданнями німецьких та українських видавництв. Окрім книжок, у них можна було придбати українські та німецькі газети й журнали. У зв’язку з проголошенням 1942 р. Роком Лесі Українки, у місцевій газеті «Вільне слово» (№23 від 29 лютого 1942 р.) було зазначено, що твори великої поетки можна придбати в книгарнях Дрогобича. Насамперед це – томи I, IV, V і VI (драматичні), ціна одного тому – 5 золотих, оправлені по 8 золотих; «Вибрані поезії» – 2,50

зол.; окремі твори – «У пущі», «Касандра», «Оргія». Крім того – цікава книжка для шкільних читалень Н.Антоненка «За духа нації. Леся Українка: життя і творчість» (ціна – 2 зол.) та «Поклін Лесі Українці» (інсценізації, реферати) (ціна – 1,80 зол.). Тільки в книгарні Івана Іваницького можна було придбати майже всі календарі, які появилися на окупованих німцями територіях. У м.Дубні накладом видавництва «Лад» вийшов кишеньковий календарець «До світла» на 1942 рік. Він відразу ж з’явився у згаданій книгарні. «За народ» – так називався великий книжковий 260-сторінковий календар на 1942 рік, що видало «Українське видавництво» у Львові (вул.Паркова, ч. 10). Він також оперативно з’явився й у книгарні Романа Іваницького. Це було багате змістовно та гарно ілюстроване видання. Українське видавництво «Волинь» на початку 1942 року започаткувало видання серії брошур, що виходили під назвою «Бібліотека антикомуніста». Станом на кінець 1942 року появилися 12 перших брошур, зокрема: «Жиди та їхні роля на Сході Європи», «Історія боротьби проти жидівського комунізму», «Гете – найбільший поет світу», «Правда про українську минувшину». Їх усіх продавали у книгарні Іваницького. Тільки у вже згаданій нами книгарні можна було придбати шість поетичних збірок відомого поета Богдана Кравціва. У 1941 р. у Берліні вийшла і його шоста збірка «Під чужими зорями». Обкладинку до неї виготовив відомий графік Роберт Лісовський. До збірки ввійшли витончено різьблені восьмивірші – октави. Книжка мала 62 сторінки і була густо всіяна рідковживаними словами та неологізмами. У книгарні Романа Іваницького також можна було придбати чи хоча би погортати майже усі часописи, що появлялися в Галичині та поза її межами. Як тільки-но у Берліні після двомісячної перерви з березня 1942 року знову почав виходити під редакцією поета Богдана Кравціва часопис «Голос», призначений для українців Німеччини, видання одразу ж урізноманітнило пресу книгарні Р.Іваницького. Судячи з наявності великих книжкових скарбів у книгарні, можна стверджувати, що її власник Роман Іваницький – тонкий знавець української книги і її популяризатор. Він не тільки книголюб, збирач, накопичувач, бібліофіл, але й чудовий книгознай. Про нього знаємо дуже мало. Лише те, що в 1944 р. утік від совєтів на Захід, потім переїхав до США, де й помер. Про те, як у Дрогобичі «любили» книгу, засвідчує факт, який оприлюднила газета «Вільне слово». Зокрема, в ч. 21 було опубліковано оголошення «Чия власність?», в якій йшлося про знайдені книжки під мостом. А вже в числі 23 від 23 лютого 1942 р. зазначено, що власник знайшовся. Ним виявилася книгарня «Наша доба» в Дрогобичі. Книжки викрали з поїзда злодії. Але коли переконалися, що то лише … книжки, виявилися настільки «чесними», що не знищили їх, а підкинули під міст недалеко від Стебника для справжніх книголюбів. 01.04.1990 р.

Чи є у світі ще більш нещасна книжка за українську? Так історично склалося, що українську книжку недолюблювали наші найближчі сусіди – поляки та росіяни. Вони завжди ставилися до неї упереджено як до перешкоди на шляху їхнього утвердження й розвитку. Під час Першої світової війни галичани вперше зіткнулися з масовим нищенням української книжки російськими владоможцями. В 1915 р. Галичиною пронісся справжній інтелектуальний смерч, який виривав із корінням, вискубував до голизни українську книгу. Так, тоді сходили з глузду «ревнітєлі рускаво язика», які боролися за його чистоту, а українську мову вважали зіпсутим варіантом російської мови. Тому, щоби не псувала «велікій язик», її «кальоним желєзом» випікали навіки, аби надалі не змогла прорости жодним відростком. «Єрессю» вважали українську книжку, отим не потрібним зерном, яке могло би прорости у заблуканих душах. А щоб того не сталося, горіли бібліотеки «Просвіти», українських громадських установ та навіть приватні підбірки вчителів, гімназистів, навіть священиків. Також горіли церковні книги, які вважали єретичними з погляду московського православ’я. З допомогою російських чиновників тоді верх взяли батюшки-«москвофіли», які нищили старі книги як уніатські й неканонічні. Так поводилися російсько-царські власті під час «освобождєнія Галіцкой Русі», яка, за їхніми словами, тільки й те робила, що прагнула возз’єднатися з «Велікой Руссю». Траплялися поодинокі випадки, коли свідомі офіцери (можливо, з «хохлів») рятували українські книги, перешкоджали їх знищенню, а інколи й самі ними цікавилися, запитуючи себе: «А чому ж ці книжки так масово знищують?» Свідомі офіцери брали книги до рук і могли їх легко прочитати – букви ж, як російські! А прочитавши, самі ставали на їхній захист. У селі Липовиця, що недалеко від містечка Долини (Івано-Франківська область), парохом був о.Іллярій Паньківський. Під час Першої світової війни (1914 р.) серед російських військовиків він був популярний як запеклий мазепинець. Багатьом із них захотілося побачити живого мазепинця. Самого ж Мазепи вже давно нема, а тут, у Карпатах, один загубився, вцілів. Особливо славився серед кубанських козаків. Своїми оповідями про козаччину розкладав російську армію. Багато козаків ходили до церкви, аби послухати Службу Божу на «малоросійськом наречії». Вони не могли собі уявити, що церковний спів, молитви могли лунати більш зрозумілою для них мовою. І коли прибули офіцери, щоби «сжечь это мазепинство», то кубанський козак В’ячеслав Пилипович Паначовний зі станиці Андронковської, хорунжий першого полку полтавського кошового отамана Сидора Білого, не дав їм цього зробити. Він якраз квартирував у «батюшкі» й під його впливом став мазепинцем. Про це мені оповідала ще в 1984 р. донька о.Ілларія – Софія Паньківська 1904 р. н., після одруження – Венгринович.

У селі Лішня, що на Дрогобиччині, існувало москвофільське товариство ім.М.Качковського, а при ньому й бібліотека з книгами на «рускім язике», виданими в Санкт-Петербурзі, Москві. Але серед них траплялися й книжки «Просвіти» українською мовою, твори Івана Франка як місцевого поета, «Кобзар» Тараса Шевченка та деякі видання товариства «Сільський господар» (усього – 55 штук). Їх усіх у 1915 році було спалено. Москвофільський (православний) батюшка о. Полієвк Григорович Кміт провів ревізію у читальні та церкві і визначив, що слід знищити. Із відновленням австрійського владарювання у 1916 році у лішнянській москвофільській читальні, хоч зі скрипом, але знову появилися українські книжки. Із виникненням ЗУНР у селі стався справжній сплеск відродження, який мав настільки великий вплив, що товариство ім.Качковського мало не припинило свого існування через вибуття членів. Врятував його прихід польських військ у 1919 році. У травні 1919 р. польські жовніри спалили всі українські книжки (70), навіть ті, що дивом збереглися від всевидючого ока московського батюшки. Щоправда, жодної книжки російською мовою ніхто навіть пальцем не торкнувся. Видання таких міст, як Санкт-Петербург, Москва, на поляків також впливали магічно. Подібний смерч, тепер уже польський, у 1919-1920 рр. пронісся не тільки Галичиною, але й Волинню, Холмщиною, Підляшшям, Лемківщиною. Польські шовіністи теж вважали українську книгу загрозою для існування польської єдиної держави. В той час горіли не тільки бібліотеки, але й дерев’яні церкви, найбільше – на Холмщині, Підляшші, Волині, зрозуміло, разом із книгами, архівами, церковними записами. До того ж, Польська держава на «своїх» землях вживала щодо українського населення втихомирювальних заходів, які деякі з них називали пацифікацією. Українська книга вважалася одним із чинників вияву духу «гайдамаччини», символом нескоримості, тому їй найбільше перепадало. Траплялися навіть спроби введення латинського алфавіту, зокрема на Лемківщині, бо, бачте, навіть українські букви «муляли» їм очі. Під час пацифікації у с.Уличне (Дрогобиччина) загін польських прикордонників завітав до о. Данила Бодревича на парохію. За час перебування вояків парафія перетворилася на справжню руїну. З домашньої бібліотеки пропало 132 книжки. Їх ніхто не вилучав, ніхто не складав протоколу чи опису. Вони просто зникли. Про це мені оповідав син священика Орест Бодревич. Тим часом у читальні «Просвіти» у горішньому кінці села було знищено майно, лавки, стільці, столи, портрети Тараса Шевченка, Івана Франка та українських гетьманів. Усіх членів горішнянської «Просвіти» добряче побито. В хатах проведено обшук. «Підозрілі» книги, зокрема з печатками «Просвіти», вилучено. Побито й голову «Просвіти» Ортинського, а бібліотеку тутешньої читальні забрано. Пацифікація торкнулася майже всіх сіл Дрогобиччини. Щоправда, ніхто з пацифікаторів не навідався до москво-

фільських читалень ім.М.Качковського. Польські шовіністи, де тільки могли, всіляко шкодили українській культурі, а книги явно, приховано, випадково чи нібито внаслідок стихійного лиха (вогню, блискавки) знищували. Наведемо ще такий приклад. У міжвоєнний час у м.Ярославі існувала польська гімназія, яку називали першою. Її директором був Вацлав Нартовський. У гімназії також навчалися й українці, бо де ж їм було подітися, коли української не було. Там для них було відкрито українську бібліотеку, яка дуже дратувала директора. Цей «освітянин», який сіяв розумне, вічне в дитячих серцях, був переконаний, що їх можна засівати тільки польською мовою і польськими книгами, а українські зовсім для того не годяться. В 1937 р. було навмисно підсунуто шафи з українськими книгами до печі. І почалося звичне в історії явище: книжку за книжкою, замість полін, кидали в піч. Палили день, два, місяць і таки спалили. Шафи також було спалено, бо нібито вони пройнялися українським духом. Так бібліотека щезла. Як пише український часопис «Світ», вчинок пана директора було розцінено як «довуд визшосці культуральней на кресах», ще однією перемогою в напрямку «зніщеня єще єднего гнізда вивротовей роботи» і таким собі досягненням в обкультурненні «зцічі кресової» (дикунів східних). Нелегке становище української книжки в міжвоєнний час вдало проілюстрував у своєму вірші «Ода до книжки», надрукованому в журналі «Світ» (ч. 14, стор. 6), Галактіон Чіпка: Українська книжка рідна Місяць твій прийшов нарешті. Довго ти томилась бідна В книгарняному арешті. Довго з тебе на бенкеті Готували миші страви. Хоч об’їджена в дві треті, Ти таки діждалась слави. В тобі є незламна віра, Сонце, мряки, дощ і грози, І любов до краю щира, Є і сміх, і гнів, і сльози.

Книжка рідна! В нас до тебе Почування ще не згасло. І з душевної потреби Купимо тебе (на масло).

Не знаємо, чи це справжнє прізвище автора, чи хтось ховався під ним, але він правдиво відтворив гноблення української книжки в цій зогнилій та протухлій польською зверхністю атмосфері. Навіть самі українці через необізнаність не дуже цікавилися нею. Якби цей автор не написав більше нічого, крім згаданого вірша, він все одно вартий би був того, щоби його пошанувати й не забувати.

Візитка картка кубанського козака Паначовного.

Дрогобицьке видавництво «Бескид» У час горбачовської «гласності», коли ентузіазм досяг найвищої вершини і здавалося, що можна було перевернути гори, виникають різні офіційні та неофіційні об’єднання, які провадили певну ділянку роботи. Навколо Товариства української мови, згодом «Просвіти» гуртуються найкращі особистості краю. На такому національному піднесенні в грудні 1990 року виникає просвітянське товариство «Бескид». А вже 28 лютого 1991 р. було офіційно зареєстроване Дрогобицькою районною радою. Згідно зі статутом, товариство видає літературу національного відродження, а також часопис «Провісник». Насправді це був чудовий задум на рівні районної організації «Просвіти» створити власне видавництво, і в час національного відродження через друковане слово повернути народові його історичну пам’ять. Уже 6 січня 1991 року на Святвечір виходить перше число часопису «Провісник», на сторінках якого упродовж трьох років публікують не тільки статті на просвітянську тематику, але й краєзнавчі матеріали. Також у виданні оприлюднюють ті історичні події, які раніше замовчували. До Великодніх свят було видано першу книжку – збірку «Свято гаївок». Директором видавництва став Петро Пупін, уродженець с.Болехівців, який відповідав за організаційну роботу. Наприкінці вересня 1992 р. було здано до друку перший том книги «Дрогобиччина – земля Івана Франка», що вперше побачив світ далеко за океаном у Нью-Йорку ще в 1973 році. На Батьківщині про книгу взагалі нічого не знали. У згаданому виданні, як і в інших регіональних збірниках української діаспори, описано історію України, подано незаперечні свідчення очевидців переважно про події міжвоєнних 20-30-х років минулого століття та відтворено незламний дух нації. Наприкінці 1992 р. це перевидання почали друкувати. Навесні 1993 р. воно з’явилося на світ Божий. Друкувати довелося аж у Білорусії – у м.Барановичах, на тутешній укрупненій типографії. Директори українських друкарень ще не були морально готові видавати таку книгу через її зміст. Хоча Україна вже була незалежною державою, але над нею й досі витав «привид комунізму». Керівництво білоруських друкарень теж не відзначалося відвагою. Але за сприяння директора барановицької друкарні – щирого українця, і завдяки тому, що ніхто в типографії не вникав у зміст книжкової продукції українською мовою, було легше приспати «дракона комунізму». Книга має 856 сторінок. Вийшла накладом 8 тисяч примірників. Але навіть цей наклад виявився занадто малим для Дрогобиччини, бо видання стало настільною книгою мало не для кожної сім’ї.

Згодом з’являються «Місто в Підгір’ї» Михайла Шалати, «Королівське вільне місто Дрогобич» Венедикта Площанського (перевидання 1867 року). Перші книги були переважно краєзнавчі. Згодом тематика розширюється, і виходять книжки, присвячені національній ідеї та її провідникам: «Український націоналізм», «Україна», «Симон Петлюра», «Московські вбивці Бандери перед судом». Згадане видавництво не цурається й інших тем. Читачеві пропонують і працю А.Горохович (з Канади) «Плекаймо в дитині і розум, і душу». На церковну тему було видано унікальну книжку «Три українські церковні унії» і «Вірую». Ось і весь ужинок видавництва. Проте він засвідчує, що просвітяни непосильно працювали й досягали успіхів. Як бачимо, результати їхньої праці в нас на руках. Нові життєві реалії призвели до занепаду видавництва. Але з’являються інші: «Відродження», «Коло», «Сурма», «Швидкодрук» та інші. Можна «списувати» занепад видавництва на брак коштів. Але коли хочеться пса вдарити, то завжди палиця знай-

деться. Жертводавці, хай їм грець, не завжди готові пожертвувати, бо їх душить мамона. Отож, видавничу справу треба так провадити, аби обходитися без них. Зароблені гроші від реалізації однієї книжкової продукції мають йти на видання наступної. Однак для цього треба мати «чисті руки» і непогасиме бажання творити добро.

Пам’ятаймо про київський «Друкар» та особистостей, які його видавали! Сучасний інтелігентний українець навіть не може осмислити те, до чого дійшла інтелектуальна думка в Україні в час визвольних змагань 1917 року. Йому залишається лише позаздрити тогочасникам. Йдеться про появу та плідну працю над виданням «Друкар» (літопис українського письменства), перше число якого вийшло у серпні 1917 року. Це був справжній вияв бурхливого національно-культурного відродження, яке охоплювало всі сфери українського буття. Часопис став першим критичним та бібліографічним виданням в Україні. Як каже мій знайомий-бібліофіл: «То було щось!» Він вважав, що насамперед слід зареєструвати виробничу продукцію. В часописі було опубліковано надзвичайно вартісні огляди С.Паночині. Заслуговують особливої уваги розділи «Нові видання», надіслані до редакції «Книгаря», «Критика та бібліографія», статті В.Модзалевського, В.Міяковського та К.Широцького. За увесь період існування видання до березня 1920 року побачило світ 31 число, серед яких були декотрі спарені, а останнє число вийшло як три випуски вкупі. Це свідчило, що настали нелегкі часи. За час функціонування «Книгаря» відбулася кількаразова зміна влади. Незважаючи на короткотривалий час існування, видання стало справжньою трибуною патріотично налаштованої інтелігенції, яка з великим завзяттям взялася до справи. Першим редактором «Книгаря» став відомий український громадський діяч, письменник, маляр, видавець Василь Королів-Старий (1878-1941 рр.). Це була всебічно обдарована людина, патріот, ім’я якого більшовицький режим викреслив «навічно». Останнє потрійне число редагував уже Микола Зеров (1890-1937 рр.). На його долю випало редагувати «Книгар» у найважчий час: у Києві двічі побували совєти, а між ними – денікінці. Видання «Книгар» – зразок неможливого в неможливому світі, такий собі вибух із іншого світу. Зараз навіть розрізнені номери вважаються чимось неможливим, а про повні комплекти годі навіть і мріяти.

Чи є така газета в найбільшій бібліотеці світу? Куди тільки доля не завела наших галичан під час Першої світової війни. Багато з них пройшли довгий та тернистий шлях, перш ніж повернутися в рідну домівку. У 1962 році мені випала нагода познайомитися з одним страждальцем. Відпочиваючи на р.Бистриці, я, тоді ще молодий хлопець, розговорився зі старшим чоловіком, який проживав у Дорожеві, що біля Дрогобича. Від того часу багато води спливло. Прізвище мого співбесідника забув. Проте газету, яку мені подарував, як доказ достовірності його оповідей зберігаю як рідкісну й дорогу пам’ятку. Вона насправді рідкісна, адже надрукована тиражем усього 200 примірників. Вийшла в Барнаулі в 1925 році й мала досить цікаву назву – «Алтайский голос заключённого»! Я маю якраз перший номер газети. Кілька слів про мого випадкового знайомого. Війна. Фронт. Російський полон. Революція. Хурделиця громадянської війни заколесила чоловіка неосяжними просторами Сибіру. Якось злочинець-росіянин втягнув його в аферу для прикриття, заспокоюючи: «Тобі нічого не буде! Ти – підданий чужої держави». Усе закінчилося трагічно – потрапив до в’язниці в місті Барнаулі. Щоправда, скоро його було звільнено як іноземного підданого. Проте додому повернутися не дозволили. Тільки в 1939 році під час так званого «визволення Західної України» страждалець дістався до рідної оселі. Від того часу чоловік і мав згадану газету. Можливо, мав ще багато цікавих речей, але тоді мені було не до них і тим більше не до його оповідань. Коротко про саму газету. Перша сторінка цього видання повністю присвячена вождю світового пролетаріату. Починається вона з передовиці «В.И.Ленин», «Думки і заповіти Леніна» та вірша «Почивший вождь» А.Мойсеєва. Щодо часу появи газети, то все зрозуміло, адже з’явилася 21 січня 1925 року – якраз до першої річниці від дня смерті великого революціонера. Як видно із субтитрів, це «двотижнева газета політики, літератури і громадського життя, присвячена потребам і інтересам в’язнів». Редактор та видавець – «Учебно-воспитательная часть алтгубисправтруддома». На другій сторінці опубліковано статтю «Два за три», в якій проаналізовано новий виправно-трудовий кодекс, який передбачав для в’язня можливість зарахування замість двох днів трьох за умови доброї праці. Також надруковано досить велику за обсягом та критичну рецензію на писану від руки газету «Бийский заключённый №2», в якій подано цікаву цифру (за даними засудженого): за 8 місяців ІТД зареєстровано 115 випадків поранень, завданих під час бійок та різанини між в’язнями.

На третій сторінці можна прочитати вірш «Досрочник», автор якого виступив під псевдонімом Кабардинець. Також надруковано «Маленький фейлетон». На четвертій сторінці подано рубрики: «Нам пишуть», «Наш гумор», «Хроніка». Зокрема, в «Хроніці» натрапляємо на цікаві дані, що стосуються кількості в’язнів у Барнаулі та їхньої зайнятості. У грудні 1924 р. у майстернях ІТД працювали: майстри, підмайстри та учні. Подаємо їхню кількість, згідно з розподілом: столярня – 9 майстрів, 3 підмайстри, 17 учнів; шевська – 9 майстрів, 4 підмайстри, 10 учнів; слюсарня – 9 майстрів, 2 підмайстри, 9 учнів; пімокатня – 15 майстрів, 9 підмайстрів, 15 учнів; друкарня – 3 майстри, 3 підмайстри, 7 учнів. Цікавим є той факт, що в цій тюрмі завідувачем навчально-виховної частини був товариш Бойко. Відрадно, що в такі нелегкі часи наші земляки, маю на увазі пана Бойка, працювали для задоволення потреб читачів, ба й навіть видавали газету. Якби ті давні бойки стали в пригоді нам, карпатським бойкам, щоби хоча би в одній із тюрем України відкрити схоже видання.

Про що оповіли печатки на двох книгах Така, на перший погляд, проста річ, як печатка чи штамп на книжці, не якась забаганка власника, а юридичний символ, що засвідчує приналежність її тій чи іншій особі, установі, товариству. Часто вони розкривають перед нами свої таємниці, вносять доповнення та корективи у громадсько-культурне життя міста, села, краю. Мова йтиме про дві такі печатки, що загубилися серед книг моєї бібліотеки. Гортаю постарілу від часу книжку професора Мстислава Фармаковського «Акварель, её техника, реставрация и консервация» (Ленінград, 1950 р.). Вона побачила світ завдяки такій поважній установі, як «Государственный русский музей», накладом усього лише 5 тисяч примірників та обсягом 261 сторінка. Насправді це – рідкісне видання, яке серед художників має великий попит; перша ґрунтовна праця з історії акварельної техніки, зберігання акварелей та їх відновлення. У цій царині згадана книжка потрібна не лише мистецтвознавцям, але й художникам. У праці розкрито історію виникнення й розвитку акварельного живопису від найдавніших часів аж до 1950-х років. Автор творив і завершив її у буремні воєнні роки, зокрема під час облоги Ленінграда. Але не це найважливіше. Книжка більше зацікавить читача своїм поздовжнім чорнильним штампом, на якому написано російською мовою: «Дрогобычское областное производственно-творческое кооперативное товарищество работников изобразительного искусства «УКООП «Художник» та №2249. Це засвідчує, що в Дрогобичі в часи існування області діяла своєрідна та спеціалізована бібліотека із книгами для художників та митців. Про неї сьогодні ніхто не знає. Тільки книжка з печаткою доносить нам вістку, якої ніколи не чули. У Дрогобичі як бачимо, також існувало «Товариство працівників образотворчого мистецтва». Сьогодні важко знайти членів товариства, які б дожили дотепер. Я маю ще одне видання – «Вибрані твори» М.В.Гоголя «Держлітвидава України», яке вийшло в 1948 р. обсягом 516 сторінок. Переклад із російської здійснили А.Хуторян та К.Шмиговський. На книжці є округла печатка, в центрі якої написано: «м. Дрогобич», по колу – «Сільськогосподарська артіль ім. газети «Радянська Україна» та №384. Як бачимо, артіль мала власну бібліотеку. Після війни мій батько Володимир Сов’як деякий час працював у згаданій артілі, де позичав українські книжки. Так одна з них опинилася в його домашній бібліотеці. Давно вже нема артілі, як і самої радянської влади, та книжка збереглася, а на ній печатка – вістка з тих часів, свідок існування артілі, що мала свою бібліотеку. Всього лише дві печатки, а скільки інформації ми з них почерпнули.

Доля і недоля однієї української книжки Серед безлічі українських книжок, що все ж таки побачили світ в роки радянського владарювання найшанованішої тоді країни світу, справжніх книжок, як кажуть, до душі, було обмаль. Що з того, що книжок багато, а читати нічого? Але траплялися винятки, коли книга з’являлася, мов із другого світу, блискавицею обпалювала небо, спопеляла нетлінну душу, зчиняла великий переполох і зникала. До таких належить унікальна книжка-альбом «Українські писанки» Ераста Біняшевського (1928-1996 рр.).

Хто ж він такий, отой чолов’яга, який відважився на таку блискавицю? Ераст Біняшевський був ученим, доктором наук, працював заступником директора в Київському інституті квантової медицини. Але Бог дав йому чутливе до краси серце. Його захопленням стали писанки, які тоді навіть не було досліджено. Тим часом Е.Біняшевський упродовж десятиліть усі літні відпустки присвячував тільки їм – обходив села, змальовував орнаменти та збирав народні шедеври. Отож, виникненню окремого виду декоративного мистецтва – художнього розпису писанок – завдячуємо натхненній праці відданого колекціонера.

Творчий набуток упорядкував, але видати його – зась! Нарешті настала хрущовська відлига. Якраз тоді, в 1968 році, в київському видавництві «Мистецтво» і вийшла друком згадана книжка. Наклад у 6 тисяч примірників виявився мізерним. Де тільки книжка не з’являлася, її одразу купували. У Дрогобичі в спеціалізованій книгарні «Мистецтво», що на площі В. Леніна, 120 примірників видання було розкуплено за один день. Але те, що книга стала популярною, а звістка про неї дійшла аж до закордону, не сподобалося можновладцям, котрі вбачали в тому щось недобре. Про книжку всюди говорили. Писанка стала символом України. Передмову до книги було написано аж шістьма мовами. Через популярність книги автора-колекціонера почали цькувати. Він став «невиїзним», а книжку в 1972 р. заборонили як «ідеологічно шкідливу» та почали повсюдно вилучати з бібліотек. За тогочасними законами, тільки за її зберігання вдома можна було потрапити до «Йванової хати» (в’язниці) аж на 8 років. Ось така вона – українська книга, що пробивається крізь терни до зірок. А коли до них уже й рукою дістати, наша книга стає для когось небезпечною.

ГУЦУЛЬЩИНА

Козлики

ПІВНІЧНА БУКОВИНА

Косиці

Вітрячок

ПОЛТАВЩИНА

Трикути

Дзвіночки

ПОКУТТЯ

Сторчова рожа

Кучері з гребінцями

Деревця

Забута знахідка (м. Самбір) Не знаю, що привело мене в домівку Віри Бандрівської-Гірняк, яка проживала в Самборі при дрогобицькому шляху. Зустріч відбулася наприкінці 1970-х років. Тоді з молодечим запалом цікавився товариством «Бойківщина», шукав непересічних особистостей, дещо записував. Із Вірою Бандрівською-Гірняк ми познайомилися випадково, навіть листувалися. Якось наполіг, щоби пані Бандрівська написала свої спогади про брата-письменника – Дмитра Григоровича Бандрівського. Тоді мені бракувало часу, щоби пересиджувати в Самборі й самому записувати, ставити запитання, слухати, уточнювати… Щоправда, пані Бандрівська не тільки виконала моє прохання, але й вислала поштою написані спогади. Поклавши їх у папку, я й забув про них. Аж у 2009 році, переглядаючи матеріали, що були в одній із папок, натрапив на них. Читаючи спогади, ніхто би й не здогадався, хто їх написав і про кого. Отож я їх наново переписав, поправив і дещо уточнив. Віра Бандрівська писала про своїх родичів, не уточнюючи хто є хто, тому читач нічого не зрозумів би з написаного. Жінка навіть не підписала спогадів. Я довго згадував, хто ж їхній автор. Жодного разу навіть не згадала прізвища брата – просто брат і все! Тому доводилося звіряти з джерелами. А тоді все було під руками: сімейні фотографії, книжки брата, газети, в яких йшлося про нього. Але я й не думав писати про брата Віри Бандрівської-Гірняк. Його слід у моїх пошуках був так собі – між іншим. Та минули роки, і я вирішив оту загублену й забуту, а згодом наново віднайдену згадочку опублікувати. Можливо, у майбутньому вона комусь стане у пригоді. Дмитро Бандрівський (23.12.1897 – 03.07.1983) – український письменник, поет, мовознавець, фольклорист. Народився в селі Городищі (тепер Самбірського району Львівської області). 1918 р. закінчив гімназію, 1931 р. – Львівський університет. До 1939 року працював приватним учителем. Від 1940 р. до 1963 р. (з перервою в час війни) був науковим співробітником відділу мовознавства в Інституті суспільних наук. Кандидатську дисертацію «Говори Підбузького району Дрогобицької області у зв’язку з говорами сусідніх районів» захистив у 1956 році. Автор цілої низки праць із діалектології. Член Спілки письменників від 1950 року. У літературі проявися як поет, видавши збірку віршів «На ясний шлях». Велику кількість поезій Дмитра Бандрівського надруковано в різних галицьких виданнях. Автор повістей «Це було недавно» (1951 р.), «Записки незнайомого» (1966 р.), «В краю орлів» (1967 р.), «Дві ясні зірниці» (1972 р.), «Записки учителя «Під синіми горами» (1955 р., 1977 р.), присвячені життю І.Франка та його родині, «Сонячні сліди» (1980 р.) та інші. Помер у рідному селі, похований у Львові на Личаківському кладовищі. 06.06.2010 р.

Спогади Віри Бандрівської-Гірняк Приємними спогадами ділилася зі мною мама про маленького Дмитрунька, якого в селі Городищі, що на Самбірщині, тільки й так називали. Тітки, а їх було аж чотири, дуже любили малого Дмитра. Всі хотіли його купати, підстригати, одягати. Як ішли кудись, то брали хлопця з собою. Найбільше любила його тітка Марійка. Бувало, візьме малого на одну руку, а в другу – коновку, і так двоє йшли по воду. Часто читала йому дитячі книжечки, оповідала казки та всякі сільські історії. Ще малим Дмитро відзначався добротою і лагідністю, яка супроводжувала його крізь усе життя. Як усі діти, які жили в селі, мусили пасти гусей, свиней і корів, так і він робив це з великим задоволенням. Мав добру пам’ять, тому, ще не ходячи до школи, навчився добре рахувати, читати й навіть говорити по-єврейськи. Часто батьки посилали сина до склепу (крамниці), власником якого був єврей. Дмитрунько прислуховувався до його мови і скоро вивчив її. Коли приходив до склепу, то вже говорив єврейською, що подобалося й тішило жидів. Вони дивувалися, прицмокували й проповідували, що з хлопця, коли виросте, буде велика людина. Якось дідусь, який безмежно любив внука, дав Дмитру кілька грейцарів, щоби той купив собі чогось смачненького поласувати. Дмитрунько купив булочку і трохи ковбаси, яка дуже йому посмакувала, бо в той скрутний час рідко їли такі продукти. Хоча ковбаса так манила своїм запахом, що не можна було стриматися, однак хлопець не з’їв усього, а приніс частину наїдку дідусеві, який тоді нездужав. Дідусь аж заплакав від радості. Потім часто повторював: «Росте добра дитина, і добре йому буде жити між людьми». З великим смутком батьки проводжали дев’ятирічного Дмитра в міську самбірську школу. Так він пішов із-під рідної стріхи у світ широкий. Вчився дуже добре, згодом продовжив навчання в Самбірській гімназії. У 1926 році Дмитрунько вступив до Львівського університету на філологічний факультет. Бувало, коли заходив до нас, а це було рідко, бо постійно вчився, то ніколи не пересиджував у хаті, а завжди був на свіжому повітрі, з людьми. Дмитро у 1938-1939 рр. часто водив мене, маленьку дівчинку, Самбором, оповідав про минувшину, старовинні речі, нашу землю – Бойківщину, повчав, що треба любити рідний край і шанувати старовину. Також ми відвідували музей. У 1939 році, коли мала вибухнути німецько-польська війна, тривала мобілізація. Люди були дуже налякані. Декотрі втікали світ за очі, ховали власне майно де хто міг. Пригадую, як Дмитрунько приїхав до Самбора до своєї сестри і привіз мішки, чимось наповнені. Запитали хлопця: «Що це таке?» Той відповів: «Це мій маєток – книжки». Пригадую, як моя мама запитала Дмитра: «Чому ти так багато вчишся». А він на те: «Я немовби той багач, котрий має і ще більше хоче мати. А зрештою, ще дуже мало знаю». Дмитро був переконаний, що найбільше

багатство – це знання і доброта людська. Коли після війни більшовики зруйнували музей у Самборі, він навіть повірити не міг у те, що таке може трапитися. Але коли переконався, то сказав: «Від більшовиків можна всього сподіватися. Невже вони не розуміють, що це спадщина наших предків, це наша пам’ять!? Більшовики б’ють у найболючіше місце». У 1956 році Дмитро приїхав у Бориню Турківського району, аби зібрати дані про морфологічні особливості тутешніх говірок. Усі записи згодом ввійшли до його наукових праць та кандидатської дисертації. Ми якраз тоді проживали в місті Турці. Якось зайшла до інспектора ЦСУ, який оповів: «Знаєш, Дмитрунь зі Львова приїхав. Ось зайшов до голови виконкому». Я була дуже рада, що зустріла Дмитра. Згодом завітав до нашої хати й каже: «Ти, Вірусю, не турбуйся! Я так, як той подорожній, тільки на хвильку, бо нема часу». І справді це була вже післяобідня пора. А Дмитру слід було вже їхати в села для запису матеріалів. Ми тоді жили біля шляху, що на вул.В.Лєніна, яким мав їхати мій брат. Пам’ятаю, як над’їхала якась підвода, Дмитро сів і поїхав у Дністрик, Боберку та інші села. Невдовзі приходить Дмитрунько до нас у полотняних мештах та солом’яному брилі, хоча мав шкіряне взуття і добротний львівський капелюх. Тоді він здався мені таким бідним і нещасним, що я мало не заплакала. Розпитую: «Що сталося?» Дмитрунько відповів: «Не вбрання – окраса людини, а навпаки – людина прикрашає одяг. Попросили мене, і я віддав свій одяг. Добре, що хоча би щось дали взамін, а то мало босий не поїхав». Отака пригода трапилася з ним. До чого доводить добре серце! Харчі, солодощі роздав дітям у селах, а сам голодний залишився. Мама розказували мені такий випадок. Це було ще за польських часів. Ми тоді мешкали в Стебнику. У нас здохла корова – наша єдина годувальниця. В той час якраз приїхав Дмитрунько. Заспокоював нас як міг. Згодом поїхав додому – в Городище. За деякий час із Городища привели корову до нас. Усі ми дуже зраділи, а сусіди дивувалися, що така добра братова, яка послухала свого сина. Тоді було нелегко поділитися добром. У 1961 році мою сім’ю спіткало нещастя: сусідський хлопець вибив синові каменем око. Ми були в розпачі. Поїхала до брата до Львова, бо тільки він міг вислухати й розрадити. Почувши про все, що сталося, сказав: «Коли в тебе трапилося нещастя, то подумай, що у когось ще більша біда, що хтось не бачить зовсім білого світу. Побачиш, що все буде гаразд!» І так сталося. Мій син виріс, здобув вищу освіту і дає собі раду. З болем у серці згадую, як робили операцію на оці у Львові. Мій брат у таку важку хвилину завжди підтримував мене й всіляко допомагав. Навіть щодня приходив до сина, приносив свіженького розсолу, щоби скоріше видужував. Мої діти дуже поважали й любили Дмитра. Ми, як і вся родина, пишалися, що маємо такого чуйного й доброго родича. Дмитро щороку надсилав нам

вітальні ластівки, ніколи нікого не забував. Під час зустрічей завжди розпитував про тих, з ким не міг зустрітися. Слід відзначити, що Дмитро дуже любив рідне село Городище. Не тільки любив на словах, але й допомагав односельцям матеріально. Добре знав, хто чого потребував: один – доброго слова, інший – тютюну файного, а комусь і гроші давав. До Дмитра їхали, йшли за порадою всі знайомі й незнайомі городищани. Дмитрунько ніколи нікому не відмовив. Пригадую, коли брат відзначав сімдесятиріччя, до нього з’їхалися майже всі його шанувальники, письменники, поети, вчені, друзі, рідні й близькі. Під час святкового вечора Ірина Вільде подарувала Дмитру гарний вишитий рушник (він знаходиться в музеї в Києві), розклала його і сказала: «Дорогий Дмитре Григоровичу, хай цей рушник буде пам’яткою доброти і стелить вам дорогу до незгасної творчості!» Це був чудовий святковий вечір. Усі жартували, весело співали. Найбільше звучало галицьких, бойківських, лемківських та місцевих пісень. Кілька разів співали: «А я хлопець з-під Самбора…» Коли запитала Дмитра, чи він щасливий, відповів, що так, але, за його словами, дорога до цього щастя була нелегкою. Тоді сказала брату: «Що в житті важко здобуваємо, тим дорожчим воно для нас є». Дмитро від радості мене поцілував. У Львові часто до нього заходила. Брат завжди оповідав про різних осіб, яких навіть не знала. Стверджував, що всі люди – добрі, треба лише вміти ту доброту в них розкрити і посвятитися їм. Тоді віддадуть тобі сторицею. Крім уже згаданого відзначення 70-річчя Дмитра у Львові, в 1967 році в районному Будинку культури в Самборі також відбувся вечір, приурочений до ювілейної дати. На свято завітали поети, початківці-письменники, журналісти, які писали статті в газеті «Червоний прапор» та альманасі «Літературний Дністер». На честь ювіляра відбувся гарний концерт. Наступного дня вся родина поїхала в Городище, де в клубі пройшла тепла зустріч із мешканцями села. На відзначенні вісімдесятиріччя Дмитрунька, на жаль, мені не вдалося побувати, бо занедужала. Згодом приїхала до нього й побажала всього найкращого, подарувавши великі печені пироги з картоплею. Він так зрадів, аж заплакав. Це нагадало йому про дитинство, коли їв такі самі пироги, тільки що були з темного борошна, а мої – з білого. Довго ми тоді гомоніли… Минали роки. Хоча Дмитро вже був стареньким, але усмішка не згасала на його устах, а в серці не маліла доброта. Часто повторював: «Коли помру, прошу написати на плиті моєї могили:

Робити добре всім – Найвища ціль моя. І цілі поза цим В житті не знаю я». Перед смертю Дмитрунько дуже хотів поїхати в рідне село Городище. Приїхали брати, син і донька й відвезли його до села. За тиждень Дмитро помер. Як кажуть, де народився, там хочеться і померти. Ось і обірвалася рідна ниточка, згасла наша зірниця, що все життя світила нам і людям. Не буде вже до кого поїхати на розраду… Коли дізналася, що Дмитро відійшов у Вічність, одразу приїхала й до його стіп поклала букет червоних троянд. Це був перший букет… На похорон прибули багато односельчан та мешканців сусідніх сіл. Якби прокинувся, зрадів би, що стільки людей прийшли до нього, щоби попрощатися. Усі говорили про нього тільки хороше. Пригадували, як нікого ніколи не забував і завжди рятував. Дай, Боже, щоби на похороні кожного, хто помре, ось так тепло відгукувалися про покійного люди. Поховали Дмитрунька на Личаківському кладовищі у Львові і на надмогильній плиті написали вже згадані заповітні слова. Часто їжджу до Львова, аби покласти квіти на могилу брата, подумки порозмовляти з ним й згадати нашу зірницю.

До 20-річчя виходу першого числа часопису «Тустань» Горбачовська відлига в СРСР спричинила великі зміни у свідомості людей, їхньому мисленні. Розв’язалися язики, масово з’явилися інакодумці, хоча такі були завжди, щоправда, більшість із них сиділи за ґратами. Особливо зактивізувалася Західна Україна, в тому числі Дрогобич і Трускавець. З’являється «неформальна», позацензурна, самвидавська преса. Не знаємо, в кого першого зародилася думка видавати часопис «Тустань», але основним ініціатором і натхненником став молодий викладач історії Дрогобицького державного педуніверситету ім.І.Франка В’ячеслав Умнов. Часопис планували видавати чотири рази в рік. Так, на початку грудня 1989 року вийшло перше число літературно-мистецького часопису «Тустань», хоча самі підготовчі роботи велися понад рік. Усе «впиралося» в автуру. З нею ой як тоді було важко. Ще важче було ламати стереотипи, позбуватися страху перед тоталітарною машиною. Як сказав Василь Симоненко: «Душа прагне звершень, а тіло боїться…» Щоправда, людей, душа яких хотіла звершень, було мало. Такі здебільшого ще й боялися за своє тіло, тому й «не висовувалися». Недарма у зверненні редколегії у першому числі було зазначено: «Наша мета – вирвати особистість, неординарність, самобутність і неповторність душі митця з-під гніту офіціозності, цензури, ідеологічного пресингу». Спершу здавалося, що легко вдасться зрушити з місця справу. В дрогобицькому краю було багато творчих особистостей. Тому В.Умнов звернувся до членів редколегії: «Хлопці, шукайте творчих людей, таких, що, з огляду на існування цензури, писали «в шухляди». Хай витягують добро, будемо публікувати!» Особисто я знав добрий десяток таких людей, які мені свого часу довіряли, виливали душу, читали власні вірші, прозові замальовки. І що ви думаєте: хтось відважився дати!? Та чорта лисого! Вийшов справжній пшик не тільки в мене, але й в інших. Їхня душа виявилася «куцою». Вони – мов ті зайці, які наставили піввуха з-за куща і знову в кущі. Лише обіцяли… «Якщо б ми на них чекали, то часопис так би і не з’явився». Хоча від того часу минуло вже понад двадцять років, проте такі і дотепер нічого не видали. Їхня творчість стала неактуальною. І вони це зрозуміли. Їхня тодішня відвага в творчості, бо дозволяли все ж таки дещо читати друзям, була, як їхня душа, – піввуха з-за кущів. Але тоді для них, для нас це було мало не самопожертвою. Бо вони писали не на замовлення влади, партії, не за гроші, квартири, а за покликом хоч боязливої, але все-таки душі. Такі, нарікаючи на тоталітаризм, цензуру, страх, якраз і стали закладниками самоцензури й параноїчного страху. Ми чекали «творінь, на які би сам автор не споглядав зверхньо, а дивовижив знизу догори. При такій самокритичності і вимогливості до самого себе

редакція друк обіцяла». Чи зависокі вимоги було поставлено, чи тому, що треба було вказати власне прізвище і таким чином «засвітитися», але надходжень майже не було. Тоді В.Умнов звернувся до членів редколегії: «Хлопці, пишіть самі!» І хлопці взялися за перо, в тому числі й автор цих рядків. Письменниками не народжуються, ними стають. Так і більшість із нас, з огляду на обов’язок і вимушені обставини, ними і стали. Хоча вже ніби й склалася редколегія, проте, коли в часописі слід було вказати її склад, багато відмовилися назвати власне прізвище. Треба зазначити, що з-поміж членів творчого гурту були й члени компартії. Дехто обіймав високі посади, тому й не хотів ризикувати. Отож, редколегія сформувалася в такому складі: В’ячеслав Умнов, Андрій Грущак, Олег Баган, Руслан Щуплакевич, Богдан Червак, Петро Сов’як, Євген Мельник. Саме ці хлопці взялися за перо. Відповідальним секретарем видання був Віктор Бурлаков. Члени редколегії засідали раз у тиждень у Трускавці на вул.Т.Шевченка,31, у приміщенні червоного кутка, трускавецького ЖЕКу, в будинку, що був розташований недалеко від кафе «Лісова пісня». У першому числі часопису було надруковано поезії Руслана Щуплакевича, В’ячеслава Умнова, Ореста Стронського (лікар за фахом); новели «Страта» Андрія Грущака; «Один день у пеклі» Євгена Мельника; «Образки» Богдана Червака. Також опубліковано розвідки: «Страсна моя путь» (про Василя Стуса) Олега Багана, «Не вмре його пісня» (про Станіслава Людкевича) Романа Сов’яка (1938-2007), «Мойсей галицького малярства» (про художника Кирила Устияновича) Богдана Процишина. Позаяк видання готували видати до новорічних свят, до часопису ввійшли і народознавчі розвідки «Андрію, Андрію, конопельки сію…» Петра Сов’яка та «Трохи інакше про коляду» Ярослава Ольхового. Крім того, було надруковано обробки колядок «Над Вифлиємом зірка сяє», записаної на Тернопільщині, та «В Вифлиємі» Романа Сов’яка. Часопис гарно проілюструвала вчителька малювання однієї з дрогобицьких шкіл Марія Роман, також творча особистість, яка цікавилася вишивками й мала добротну колекцію їх. Щоб урізноманітнити тематику часопису, Петро Сов’як підготував ще й гумористичну сторінку «Торба сміху». Ось і увесь ужинок, на який спромоглася невеличка творча громада, затративши багато сил, праці та часу. У першому числі було 32 сторінки тексту дрібним шрифтом. Поява такого видання здійняла розголос серед творчої інтелігенції. Про нього навіть заговорило радіо «Свобода». Були й відгуки української діаспори. Зокрема, 31 липня 1990 року надійшов лист із Мюнхена (Німеччина) від доктора філософії, відомого поета та перекладача Ігоря Качуровського з побажаннями успіхів і всіх гараздів. Він запропонував ще й ніде не надрукований власний вірш «Марія». Це був перший вірш І.Качуровського, опублікований на його

Батьківщині в часописі «Тустань» (№3 за 1990 рік). Теж відгукнулися й почали співпрацювати відомий археолог і поет Борис Мозолевський та Василь Коростильов із міста Гуляйполя Запорізької області. Зокрема, в часописі «Тустань» (ч. 3 за 1990 рік) було надруковано твір Б.Мозолевського «Смерть Івана Сірка», приурочений до 310-ї річниці від дня смерті кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Було опубліковано й дуже актуальний його вірш «Гучних революцій потомки!», який був пересторогою «братії сліпій». У третьому числі було надруковано дві статі В.Коростильова – «Якою мовою говорили в Київській Русі?» та «До походження самоназви «Україна». Василь Коростильов народився у 1946 році, походив із селян. У 1972 році закінчив мовно-літературний факультет Запорізького педінституту. У мовознавчому гуртку професора Самійленка був старостою. Зазнав переслідувань у час гонінь на українську інтелігенцію в 1962 році. Вступити до аспірантури не вдалося. Від того часу працював учителем. Кістяк часопису сформували молоді викладачі Дрогобицького державного педінституту ім.І.Франка: В’ячеслав Умнов, Олег Баган, Богдан Червак, Євген Мельник; педагоги – Андрій Грущак, Петро Сов’як, Марія Роман. Активними прихильниками часопису стали: доцент мистецтвознавства, композитор Роман Сов’як; композитор та диригент дрогобицького хору «Бескид» Степан Стельмащук, який навіть запропонував цілу підбірку обробок народних пісень (близько сорока), що мала вийти окремою брошуркою. Поява такої праці повинна була стати мало що не явищем в українській музиці, першим нотним, позацензурним виданням в Україні. Не з провини редакції вона загубилася в Прибалтиці, де в той час виходили часопис «Тустань» та інші самвидавські видання Західної України. Діяльність редколегії і дописувачів часопису підтримував прекрасний педагог, викладач Дрогобицького державного педінституту Мар’ян Демський (1934-1995). Це була відважна, неординарна особистість із революційними поглядами, пристрасний книголюб, непосида в усьому, веселун. Умів влучно висловитися. Був активним громадським діячем. Тому його поради надихали членів редколегії до праці. У другому та третьому числах часопису продовжують публікувати свої праці вже названі вище члени редакційної колегії. До них долучаються й інші, зокрема заступник головного лікаря Дрогобицької районної лікарні Михайло Петрик, котрий дебютував віршем «Діалог», до якого написала музику дрогобичанка, відомий бард Лілія Кобільник, виконавши пісню на фестивалі української пісні «Червона рута» у Чернівцях у вересні 1989 року. У часописі було опубліковано й поезії Андрія Парубія (м.Львів), Лесі Луців (м.Дрогобич), Івана Шила (м.Трускавець), Олега Дорожовця (м.Дрогобич), Богдана Башака (м.Дрогобич). У «Тустані» також надруковано краєзнавчі розвідки та «лікбезівські» праці, зокрема: «Про найдавніші сторінки з історії Старого Самбора» Мирос-

лава Гаврилюка (1928-2008 рр.); «Наукове товариство ім.Т.Шевченка» Мар’яна Демського; «Справжній винахідник променів ікс» Миколи Васька; «Як українці перебирали владу в Дрогобичі в 1918 р.» Романа Пастуха; «Скільки потрібно революцій?» Олега Багана; «Малюємо писанку» Марії Роман. У часописі й надалі популярною залишається гумористична сторінка «Торба сміху», яку готували Є.Мельник та Р.Пастух. Не забули члени редколегії і про найменших читачів. Так, із третього числа започатковано ще й сторінку для дітей: «Від серця до серця – мости калинові». Упродовж усього існування часопису склад редколегії залишався незмінним. За тим винятком, що з другого числа повноправним членом стала Марія Роман, а з третього – Роман Пастух. Третє і, як не прикро, останнє число часопису побачило світ восени 1990 року. Можна стверджувати, що поява такого часопису була цікавою й оригінальною сторінкою в історії української літератури й відіграла велику роль у формуванні нової суспільної думки. Навколо часопису було об’єднано та згуртовано нові, «свіжі» та «живі» сили; справжній творчий потенціал підгірського регіону; людей не закомплексованих, не збайдужілих; тих, хто мав хвилини щастя в боротьбі (Леся Українка); тих, у кого горіла свічечка власного творчого непоборного «я», яке не побоялися винести на суд громадськості. Час показав, що згадані в цій статті люди стали відомими особистостями – письменниками, піснярами, літературознавцями, політиками не тільки регіонального рівня, але й всеукраїнського. Отож, поява такого часопису виправдала всі сподівання. 18.01.2009 р.

Екслібриси Петра Сидорчука Петро Сидорчук – доцент Дрогобицького державного педуніверситету ім.І.Франка, фізик, науковець, кандидат фізико-математичних наук, культурно-громадський діяч. Народився 13 травня 1943 року в с.Пустомитах Локачівського району (зараз Горохівського району) в родині землеробів. Хлопець змалку мав нахил до малювання, виготовляв вироби з дерева й металу (сам змайстрував собі лижі, вирізав шахові фігури). Така здібність передалася хлопцю на генетичному рівні, оскільки дідусь, батько та вуйки були майстрами на всі руки. Юнак настільки полюбив цю справу, що мав намір вступити до художнього закладу. Мрію не вдалося здійснити. Але на дозвіллі Петро Сидорчук для задоволення спраглої душі продовжує малювати, різьбити, вирізати. Наприкінці 1970-х років він виготовляє книжкові знаки в техніці лінорит для викладачів Дрогобицького педінституту О.Яцківа, Р.Сов’яка, М.Андрухіва та громадян Польщі – Т.Яняка, Т.Беруса, Бенедикта Нєвчика, прадідусь якого Франтішек Нєвчик був власником Краєвої фабрики музичних інструментів у Львові, заснованої у 1885 р. Усі його нащадки стали чудовими

майстрами з виготовлення та ремонту музичних інструментів. Наприкінці 1980-х років національне пробудження українців спонукало Петра Сидорчука взяти активну участь у цих процесах і спричинило потребу в використанні художній вмінь майстра. Зокрема, йому було доручено розробити емблему Дрогобицького міського товариства рідної мови та його прапора. У 1989 р. виготовив екслібрис для голови товариства дрогобицьких книголюбів Петра Бобика. Також виготовляє екслібриси (ліногравюри) для різних громадських організацій Дрогобича, зокрема Товариства української мови ім.Т.Шевченка, Союзу українок, Марійського товариства, хорового товариства «Безкид» тощо.

Екслібрис «Іван Гель за ґратами» Кожний книжковий знак має свою історію. Часто символи, зображені на ньому, стають визначальнми для подальшої долі як книжок, на яких наклеєні, так і їхніх власників. У 1973 році у Кракові (Польща) вийшло унікальне видання «Стефан Войцеховський – вірші, Тирс Венгринович – екслібриси». Воно і справді унікальне, адже наклад становить усього лише 99 примірників, 33 із яких – нумеровані та з підписами авторів. Видав його гурток любителів екслібрису в Кракові. Як на диво, тоді такий існував у Польщі. У невеличкій брошурі надруковано 9 віршів С.Войцеховського й до них, відповідно, 9 екслібрисів. Сьогодні важко сказати, що з’явилося швидше – екслібриси і до них вірші чи навпаки. Перший екслібрис, що відкриває видання, – самого художника і вірш, присвячений йому. Другий за порядком стосується нашого краянина Івана Геля. До речі, Тирс Венгринович народився в Дрогобичі. На цьому книжковому знаку видніється україномовний напис: «Книгозбірня Івана Геля Тершаківця». Він цікавий як із погляду символіки, зображеної на ньому (сова, серце, ланцюг, меч, ґрати), так і його історії. Якраз через ґрати він став відомим, як «Гель за ґратами». Вірш присвячено І.Гелю, називається «Бібліофіл», написаний у Любліні в 1971 році. У вірші йшлося (передаю прозою), що в давнину пергаментові книжки були дуже дорогими, тому їх приковували залізними ланцюгами, щоби таким чином вберегти від злодіїв. Зараз книжки з’являються мільйонами й ланцюгів для них не вистачить, тільки книжковий знак може вказати на справжнього власника. Хай ці ґрати, меч і таємні знаки оберігають книгозбірню і змусять тих, хто позичив і забув віддати, все ж таки повернути їх власникові!

Тепер кілька слів і про самого винуватця. Іван Гель народився 17 липня 1937 р. у с.Кліцко (тепер Городоцького району) Львівської області. Змалку відзначався норовистим характером. У 1952 році його відрахували із 10-го класу Комарнівської середньої школи за привселюдну відмову вступити в комсомол. У 1954 році в Самборі закінчив вечірню школу для працюючої молоді. Потім була військова служба в армії. Упродовж 1960-1965 рр. навчався на вечірньому відділенні історичного факультету Львівського університету. У 1965 році за виготовлення і розповсюдження самвидаву Івана Геля було заарештовано, а навесні 1966 р. засуджено на три роки позбавлення волі у таборах суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. Після звільнення оселився у сестри в місті Самборі. В той час вчащав до Софії Венгринович – незрячої літньої жінки, чоловік якої був репресованим священиком, помер на Алтаї. У хаті зберігалася унікальна бібліотека, що стала джерелом для поглиблення знань з історії України тощо. Під впливом цієї книгозбірні став затятим бібліофілом. На той час припадає й виготовлення екслібрису сином Софії – Тирсом Венгриновичем, який проживав у Кракові. У 1972 році Івана Геля заарештовано вдруге. Під час обшуку в нього знайшли книжки з печатками Стефана Венгриновича (чоловіка Софії) та його батька Володимира Венгриновича і, безперечно, злощасний екслібрис. Сліди привели до Софії Венгринович. Ось як вона згадувала про це: «Що я тоді пережила, аж страшно казати! Це щось нагадувало 1947 рік, коли нас вивозили в Сибір. Усе в хаті перевернули, багато книжок, фотографій, старих документів забрали. Дещо, щоби себе не обтяжувати, спалили під хатою. Найбільше дісталося за екслібрис. Від кагебістів почула про якусь наліпку «Гель за ґратами». І про те, що він наперед знав, що його заарештують. До того й, певно, готувався, бо ж замовив собі такий малюнок. Стверджували, що я і мої книжки зробили його ненависником радянської влади, що була винна, бо познайомила його із сином. У нього цей екслібрис вилучили, як і всю «націоналістичну» літературу, в тому числі й ті, які йому подарувала й навіть позичила. Крім того, совєтське КГБ сповістило польському КГБ. Там мого сина мало не позбавили роботи. У нього також вилучили «гайдамацькі» книжки українською мовою». Тоді Львівський обласний суд оголосив Гелеві вирок – десятирічне ув’язнення у таборах особливого режиму й п’ять років заслання. Як добре, що якраз перед обшуком вона подарувала мені згадану брошуру та ще й із №1. Син свого часу передав її матері. Ось так у мене з’явилася така реліквія. На початку 1990-х років, коли Іван Гель уже працював заступником голови Львівської обласної ради, ми випадково зустрілися у Трускавці. Згадали давню знайому Софію Венгринович, рукопис зі спогадами її чоловіка «Добровільно» і, звичайно ж, екслібрис «Гель за ґратами». Іван Гель поскаржився, що не має, а я, своєю чергою, похвалився, що маю екслібрис, який став для мене справжньою реліквією.

Незабутня зустріч із Марією Когут Якось дрогобичанка Марія-Магдалена Воробець (1900-1999 рр.), яка проживала на вул.Стрийській, показала мені альманах, виданий із нагоди Лисенківського крайового конкурсу хорів у Львові 1942 р. Жінка застерегла: «Нікому не кажи, що бачив, бо через нього можна «загудіти» до Сибіру!» Хоча вже був 1969 рік, але люди ще не могли оговтатися від страхіть сталінізму. Літня жінка, яка упродовж багатьох років працювала вчителькою, добре розуміючи, яку велику роль відіграє книжка у вихованні молоді, й усвідомлюючи, яким сильним є зв’язок поколінь, завжди оповідала мені цікаві історії й давала читати різноманітні книги. Не скажу, що вона позбулася страху, а швидше за все верх взяло розуміння, що не треба ховати знання, а слід посіяти їх, тому й відважилася на такий вчинок. Марія Воробець розповіла мені про знайомих хористів, диригентів, з якими вдалося познайомитися на згаданому вище конкурсі. Позаяк альманах було добре проілюстровано, оповідати було про що, адже кожна ілюстрація навіювала спогад. Зокрема, оповіла й про диригентку Анну Когут, яка була мало не єдиною жінкою серед великої когорти самодіяльних диригентів. Про неї також багато розповідала пані Олена Гец зі Стрия, яка дала навіть її адресу. Отож і я захотів познайомитися з цією дивовижною жінкою. Улітку 1971 р. під час відвідин друзів, з якими служив в армії в м. Баку, – Ігоря П’єха зі с.Базаринців біля Збаража, Василя Рибака із Лановецького району, Дмитра Парія – Вишневецького району, завітав ще й у с.Терпилівку Підволочиського району до Анни Когут. Це вже була не молода, але дуже активна жінка, яка керувала самодіяльним хором у селі. Народилася Анна Когут у с.Терпилівка 1899 року. Її батько – Володимир Герасимович – був священиком. Після закінчення середньої школи (1920-1925 рр.) здобула вищу освіту у Празі за спеціальністю «Філологія». Там брала участь в українському хорі, який навіть на фестивалі «Празька весна» 1925 р. посів перше місце. «Любов до рідної пісні – це моє друге «я»!» – часто повторювала Анна Когут. Її батько також був закоханий у народну пісню, тому й любов передалася доньці. Після навчання у Празі відразу повернулася в рідне село, де відразу організувала хор. Від 1926 р. працювала в повітовому гуртку «Рідна школа» в Збаражі. Мусимо згадати й про батька, який мав великий вплив на формування світогляду доньки. Це – відомий етнограф і письменник. Писав оповідання та п’єси, багато перекладав із польської, російської, чеської та німецької мов. Дружив та листувався з чеським етнографом Францішком Ржегожем. Під його впливом і сам зацікавився народознавством, зібрав етнографічні матеріали про

с.Крехів. Також листувався з багатьма відомими людьми Галичини, мав чудову бібліотеку. Донька багато почерпнула від батька. Анна Когут на чолі чоловічого хору з Косова брала участь у Лисенківському конкурсі (Львів, 1942 р.), посівши друге місце серед містечкових хорів. Познайомившись із жінкою, мене вразила її пристрасна відданість народній пісні та національній ідеї, для утвердження якої працювала упродовж усього життя. Працювала не за гроші, посаду чи грамоту, а просто інакше не могла. Хоровий спів також вважала одним із чинників національної ідентичності. Неодноразово повторювала: «Людина, яка любить українську народну пісню, бере участь у хорі, ніколи не буде бур’яном, бо спів ушляхетнює людину, вивищує її». В радянські часи не так уже й легко було дотримуватися цього правила, але їй вдавалося. Хочеться відзначити щирість та відвертість Анни Когут у розмові. Вона не закривалася в собі, а працювала з молоддю й довіряла їй. Побачивши в мені молодого інтелігента, який чимось цікавиться, але сам не знає конкретно чим, відразу «розкусила» недовченого представника радянської інтелігенції й взялася за моє виховання. У співбесіднику одразу могла визначити, чим він дихає. При першій зустрічі довірилася мені, багато оповіла, ще більше показала. Маю на увазі безліч листів, фотографій, листівок і, звичайно ж, книжок. Треба зазначити, що жінка повсюди підтримувала лад, у хаті було чисто та охайно. Картаю себе, що тоді мало та уривчасто занотовував сказане жінкою, опустив чимало деталей, отож, тепер доводиться із крихт щось ліпити. Анна Когут так мені довірилася, що хотіла подарувати всю бібліотеку. Але в той час мені було не до того. Навіть на пам’ятку не взяв собі жодної дрібнички. Не раз думав, що хтось із її односельців мусив би написати про неї значно більше. Така постать варта того!

Патріарх українських словників Кожен має книги, які найбільше цінує. До таких у моїй бібліотеці належить «Словарь української мови» Бориса Грінченка, що побачив світ у 1907-1909 роках. Придбав його в Степана Гунчака зі с.Нежухова (Стрийщина) у 1970-х роках. Цінна для мене книга не тому, що дістав її дорогою ціною, а за значущістю для українства, адже вона відіграла чи не найбільшу роль у становленні української мови. Постать самого укладача словника – багатогранна. Вона є мірилом самодостатності українців як нації і народу. Проте плоди діяльності Бориса Грінченка пішли йому не на користь. Чимало українців, як не прикро про це казати, нічого не знають про цю насправді визначну особистість. Його прізвища нема у списку сотні найвеличніших українців, котрий уклав свого часу телеканал «Інтер» (2007-2008 рр.), здійснюючи проект «Великі українці». До речі, тоді проголосували 1 млн. 621 тис. мешканців України. Як не дивно, Володимир Даль, упорядник «Толкового словаря живого великорусского язика, – на 24-й позиції. Ось такі ми є ниці: далі дивимося на світ крізь російську призму. Отак нам «забембали мізки» московські емісари. До речі, Борис Грінченко – не тільки укладач словника, а ще й талановитий письменник і поет. Літературні псевдоніми – П.Вартовий, Б.Вільхівський, Василь Чайченко, Гринко, Гримач, Перекотиполе, Яворенко та інші. З-під його пера вийшла ціла серія підручників – від «Букваря» до найрізноманітніших читанок, граматик, які відіграли велику роль у вивченні української мови. До того ж, Борис Грінченко – фольклорист, етнограф, бібліограф, який прославився своїми працями «Из уст народа, (малороссийские рассказы, сказки…)» (1900 р.), «Думи кобзарські» та ін. Він ще й успішний видавець. Зокрема, видав до сотні книжок загальним накладом до 300 тисяч примірників. Борис Грінченко – редактор першої щоденної української газети «Громадська думка», журналу «Нова громада»; визначний громадський діяч, який у стольному граді Києві організував товариство «Просвіта». Навіть не перелічити всього того, до чого він доклав зусилля і для чого застосував невичерпні можливості розуму. «Словник» Бориса Грінченка настільки ж вагомий для української культури, як і словник Володимира Даля для російської або Самуїла Богуміла Лінде для польської. А ми, «моголи», його забули, чужого навчаємося, а своє, певно, тоді будемо знати, коли «німець нас научить». У 1980 році я позичив його Ярославу Ольховому, бо той працював над топонімікою Дрогобиччини, тому для нього словник виявився корисним посібником. Неодноразово п.Ярослав казав: «Завжди в нього заглядаю». Повсякчас йому нагадую, що час би вже його й повернути. Пан Ольховий виправдовується, що після того, як оселився в новій квартирі, словник загубився серед книг, тому не може його віднайти. Часто мене потішає: «При нагоді й сам знайдеться!» Надворі вже 2009 рік, а словник чомусь і не думає віднайтися.

Невідомі видання «Кобзаря» Якось на початку 1980-х років, я навідався до пані Чеслави Топольницької, яка проживала на вул.Бориславській, що у Дрогобичі. Її чоловіка москалі замордували в 1941 р. Згодом вийшла заміж за Константина Лоєцького, який був 1882 р.н. А народився він в с.Старі Монастирища Липовецького уєзду Київської губернії, зараз Черкаська область. Другий чоловік п.Чеслави виявився для мене справжньою знахідкою і надзвичайно цікавою людиною. Він ніколи нічого не приховував, оповідав усе як було. Згадував Голодомор. Також як у часи німецької окупації його жінку Олену Шабадаш, кровну киянку, справжню українську патріотку, розстріляли німці в 1941 р. у Бабиному Яру. Як його репресували совєти за те, що за часів німецької окупації переховував українських патріотів. У 1944 р. його справу вів слідчий Сибірцев. З огляду на те, що німці розстріляли дружину, військовий трибунал замінив смертну кару на 20 років позбавлення волі у таборах суворого режиму. Покарання відбував у Темняковських таборах Мордовії, зокрема в таборі №14. Оповідав також про громадянську війну, в якій брав участь. Його можна було побачити на груповій фотографії, на якій був навіть Симон Петлюра. Розповідав і про різних людей, з якими довелося зустрічатися, спілкуватися тощо. Свого часу проживав у Будинку письменників, писав вірші, друкував їх. Міг упродовж годин оповідати про усіх знайомих йому письменників, їхні характери, уподобання, родинні драми, особисті та сімейні стосунки. Теж розповідав про зруйнування Києва в 1941 р. більшовиками, які висадили в повітря Хрещатик та віковічні святині українського народу. Але все почуте детально не досліджував, бо прийшов тоді, аби записати спогад про Голодомор. Інше тоді було побічним матеріалом. Проте дещо таки вдалося занотувати – те, що стало для мене несподіванкою. Оповідав про власну бібліотеку, про роль Тараса Шевченка у формуванні його свідомості, зокрема «Кобзаря». Оповідач якось мене здивував, заявивши: «Ви знаєте, що «Кобзар» також був репресований! Не Шевченко, а його книга!» У 1931 р., здається, у Харкові (пишу в Харкові, бо тоді не занотував де саме) вийшов «Кобзар», який проілюстрував Василь Седляр, уродженець Полтавщини. Ілюстрації, згідно з висновком тих, які про все знали, не вписалися в методику соціалістичної дійсності, тому книгу було вилучено з усіх бібліотек та інших місць, до яких могли дістатися чекісти. Тоді В.Седляр разом із видавництвом підготував нове видання «Кобзаря», але вже із кольоровими ілюстраціями, яке мало бути розповсюджене за кордоном, зокрема в Західній Україні. Цей «Кобзар» було перевидано в 1933 р. десятитисячним тиражем. Проте згаданий «Кобзар» заборонили і знищили ще в друкарні. Усіх: його видавців, упорядників текстів і самого художника – у 1936 р.

було заарештовано й ув’язнено. Деяких навіть стратили, зокрема авторів передмови і післямови Андрія Річицького та Івана Миронця. «Кобзар» 1931 року видання у Лоєцького, як на диво, уцілів. Мав навіть нагоду його погортати та оглянути опальні ілюстрації. Дивно, що книга збереглася, бо чекісти під час обшуків з несамовитою люттю вилучали її та знищували. За зберігання такого «Кобзаря» можна було заплатити життям. «Кобзар» 1933 року видання, який було знищено в друкарні, у нього також вцілів. Лоєцький зізнався, що за умови втаємничення цього факту друзі все ж таки подарували йому цю книжку. Можливо, хтось із працівників друкарні виніс «Кобзаря», а може, й за інших обставин його вдалося зберегти? Подальша доля «Кобзарів» Лоєцького мені не відома. Книголюбам варто би було їх віднайти й перевидати. Таку справу повинні зробити патріоти, бо на керманичів держави надій мало. Ось яке трагічне наше книгознавство! Є над чим задуматися, чи не так? І самі «східняки» мали би вже прозріти. Але прозріває той, кому відкриваються очі. А хто їх має відкрити, коли сам сліпець не дуже зацікавлений у тому. Краще бути незрячим, бо коли очі не бачать, тоді й серце не болить.

Людина-«книгоїд» До таких людей належав наш краянин із Стрийщини Ярослав Голуб-Огородник. Про нього знаємо мало, проте слід знати більше. Ярослав Голуб-Огородник народився у 1924 р. у селі Довгому Стрийського району. Середню освіту здобув у Стрию. На початку Другої світової війни брав участь у боях під Бродами (1944 р.) у складі дивізії «Галичина». Після війни емігрував до Німеччини, де продовжив навчання. Належав до особистої охорони Степана Бандери. У 1949 р. переїхав до США (Детройт), працював на заводі Форда. Упродовж усього життя – понад сорок років – колекціонував книжки. Місцеві українці (галичани) називали його «книгоїдом», а американці – bookman. Його книгозбірня налічувала близько 50 тисяч книг різними мовами з історії, філософії, економіки, релігії, політики, мистецтва, мовознавства. Серед них – словники, підручники, художня література, цінні періодичні видання, по кілька комплектів енциклопедій «Британіка» та «Американа», факсимільні перевидання рідкісних книг, надзвичайно цінні ілюстровані альбоми, старі видання та багато фотографій. Після смерті Ярослава Голуба-Огородника у 1998 р. його дружина передала книгозбірню Львівському університету. Так він в іншому вимірі повернувся на рідну землю, яка його знає, пам’ятає і вшановує. 1998 р.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК А Айзеншток І. 53 Андрусяк Микола 57 Андрухів М. 89 Антонич Богдан-Ігор 64

В Вагилевич Кость 57, 58 Василевський Панько 27, 28, 29 Васько Микола 88 Величківський Микола 50 Венгринови Тирс 91 Венгринович Володимир 92 Венгринович Софія 36, 92 Венгринович Стефан 37 Винницька І. 64 Витвицький Іван 25 Вишня Остап 64 Вільде Ірина 83 Вовк Іван 12 Войцеховський Стефан 91 Волобуєв Михайло 55 Волошин Михайло 53 Воробець Марія-Мигдалена 93 Всегоренко М. 49

Б Бабій Олекса 38, 53 Баган Олег 86, 87, 88 Багряний Іван 60, 62 Бажанський Михайло 61 Бандера Степан 97 Бандрівська-Гірняк Віра 80 Бандрівський Дмитро 80 Баран Степан 39 Бараник Михайло 43 Барка Василь 60, 62 Барчинська Євгенія 16 Барчинський Орест 16 Бахівський Дмитро 25 Башак Богдан 87 Бей Федір 55 Беринда Памва 16 Берус Т. 89 Білий Сидор 68 Біняшевський Ераст 78 Блох Н.Г. 25 Бобик Петро 33, 90 Богацький Павло 52 Боднарович Осип 41 Бодревич Данило 69 Бодревич Орест 69 Бойко Володимир 54 Бондарук Володимир 42 Буга Зеновій 33 Бутович М. 58

Г Гавдяк Мар’ян 7 Гай-Головка Олекса 62 Гамкало Іван 21 Гель Іван 91, 92 Герасимович Володимир 93 Герасимович Іван 45, 63 Гермайзе Йосип 55 Гец Олена 93 Голуб-Огородник Ярослав 97 Гординський Святослав 43 Горницький Модест 53 Горотак Порфірій 62 Горохович А. 73 Граничка Л. 52, 53, 56 Грех Я. 39 Грінченко Борис 95 Грузинський Олександр 50

І Іваненко (Дякович) Оксана 4, 31 Іваненко Василь 5 Іваницький Роман 66, 67 Іванків Ф. 66 Ізарський Олекса 61 Ізюмов Овсій 27, 28, 29 Ілечко Марія 31 Ільків Петро 25 Ільницький Роман 59, 60 Ірчан М. 38

Грунський Микола 50 Грущак Андрій 86 Гуменна Докія 60, 62 Гунчак Стефан 33, 95 Гуцалюк 60 Д Данилович Богдан 41 Дараган М. 13 Демський Мар’ян 87, 88 Державин Володимир 62 Дидинський Володимир 26 Дицилович М. 60 Дідик Богдан 25 Длугош Ян 63 Домонтович В. 60 Дорожовець Олег 87 Дорошенко Володимир 52 Достоєвський Федір 9 Дудик Кость 43 Дудко Мирослав 33 Дутко Федір 57

К Казаневич Л. 44 Калинович Іван 23, 24, 25 Калічак Анна 11 Калічак Ілько 11, 12, 13 Канда Григорій 36 Кархут Василь 56 Качуровський Ігор 61, 86 Кащенко А. 56, 57 Керницький Іван 61 Клен Юрій 62 Кміт Полієвк 69 Кобилецький Іван 43 Кобільник Лілія 87 Ковалів Михайло 8 Ковалів Стефан 8, 34, 35 Когут Анна 93 Козак Едуард 60 Козбур Т. 66 Коломиєць А. 46 Королів-Старий Василь 74 Коростильов В. 87 Корчинська Лідія 5, 6, 7, 31 Корчинський Степан 6 Косач Юрій 43, 52, 60, 61 Косинин Іван 38 Костецький Ігор 61 Котович Павло 60

Є Єндик Р. 64 Єфремов Сергій 55 Ж Жученко Б. 42 З Заблікевич Євген 38 Задніпрянський Л. 46 Задума М. 47 Зайцев Павло 52 Зеров Микола 61 Зілинський 42 Зінченко П. 45 Зорян М. 41 Зуєвський Олег 62

Которович Геннадій 60 Кочур Григорій 18, 19 Кравців Богдан 50, 67 Кравчук Євген 28 Кракалій Кость 25 Кревецький Іван 39 Криця Ждан 62 Кропивницький Юрій 55 Кубійович Володимир 20, 42, 64 Кузан Євстахій 25 Кузів Гринь 53, 54 Кузів Кость 52 Кузьмович Р. 37 Кулицький М. 64 Куліш П. 56 Купчинський Роман 37, 39 Курилас 37 Курпіта Теодор 61 Л Ладан Павло 55 Лазуренко О. 50 Ландесман Еті 25 Левицький Филип 25 Левкут Ярослав 33 Лелека Мотря 42 Лепкий Богдан 42, 65 Лепкий Лев 39 Лесич Вадим 60, 61 Лінде Самуїл Богуміл 95 Ліщинський Іван 24 Лоєцький Константин 96, 97 Лукань Роман 41 Лупак Дмитро 30 Луців Леся 87 Любченко Аркадій 48 М Мазепа І. 57 Мазуренко Галина 57

Маланчук Валентин 20 Марчук Ірина 52 Матчак Михайло 38 Мельник Євген 86, 88 Мирний Панас 8 Михалевич М. 61 Михальський Дионізій 25 Михаць Дарія 9 Міяковський В. 74 Модзалевський В. 74 Мозолевський Б. 87 Монастирський Теодор 25 Мосендз Леонід 56, 61 Муравський О. 46 Мурський Володимир 38 Н Назарук О. 38 Нартовський Вацлав 70 Немирич Н. 50 Нечуй-Левицький І. 5, 8 Нєвчик Бенедикт 89 Нєвчик Франтішек 89 Николишин С. 47 Німчук Іван 43 О Олесь Олександр 57 Олійник Петро 57 Ольховий Ярослав 33, 86, 95 Онацький Євген 21, 57 Остафін 53 Островський В. 64 Острогірський І. 55 Осьмачка Тодось 61, 65 Охримович Ксенофонт 54 П П’єх Ігор 93 Палащук Федь 56 Паначовний В’ячеслав 68

100

Паночині С. 74 Паньківська Софія 68 Паньківський Ілярій 68 Парій Дмитро 93 Парубій Андрій 87 Пастух Роман 88 Пеленський Євген 43, 52 Пеленський Зенон 60 Петлюра Симон 96 Петрик Михайло 87 Петруняк Степан 25 Пільпель Якуб 24 Плашовецький Володимир 25 Плотніков О. 50 Площанський Венедикт 73 Погребенник Федір 19 Полоз Михайло 55 Полтава П. 60, 62 Попель Теодор 25 Потапенко Олександр 47 Потушняк Ф. 55 Приймак М. 43 Прокопів Рузя 25 Прокопович Петро 16 Процишин Богдан 33, 34 Процишин Богдан 86 Пупін Петро 72 Пюрко Богдан 66 Р Радзикевич В. 65 Редько Юліан 57 Рибак Василь 93 Річицький Андрій 97 Роман Марія 87, 88 Романенчук Богдан 64 Рудик Степан 38 Рудницький Антін 54 Рудницький Іван 25 Рудницький Степан 48

Рудницький Ярослав 57 Русавський Богдан 7 С Савченко Є. 48 Сапрун Северин 17 Сасик Євстахій 25 Свєнціцький І. 43 Седляр Василь 96 Семанюк Теодор 25 Семенович Микола 25 Сидорчук Петро 89, 90 Симоненко Василь 85 Симчич Мирослав 28, 29 Сікора Любомир 33, 34 Сімович Василь 52 Сірий Юрій 55 Скрипник Микола 55 Скрипник Степан 45 Сов’як Василь 8 Сов’як Володимир 43, 77 Сов’як Микола 30 Сов’як Михайло 30 Сов’як Павло 11, 12 Сов’як Петро 8, 33, 86, 87 Сов’як Роман 86, 87, 89 Солецький 53 Сологуб Петро 55 Сольчаник Володимир 17 Старицька Людмила 55 Стахів Володимир 60 Стельмащук Степан 87 Стефаник Василь 53 Стеців Василь 9 Стронський Орест 86 Сусюк Ігор 5, 9, 31 Т Тарнович Юліан 41 Теліга Олена 46

101

Терлецький Михайло 25 Тицяк Михайло 26 Тищенко Юрій 55, 57 Топольницька Чеслава 96 Трачук І. 46 У Українка Леся 66, 67, 88 Умнов Вячеслав 85, 86 Ф Фальківський Дмитро 65 Фармаковський Станіслав 77 Федорович Ф. 66 Федорцев Ф. 37 Федорчук Віталій 20 Филипчак Іван 43, 44 Філіпов Зеновій 25 Фрайт Леонора 23 Франко Іван 8, 24, 69 Франко Тарас 25 Х Хабурський Степан 61 Хвильовий Микола 48, 55, 65 Ходачник Володимир 30 Хом’як Л. 43 Хуторян А. 77 Ц Цвейт Стефан 9 Цвєтков Вячеслав 13 Цимбал А. 47 Ч Чапленко Василь 62 Червак Богдан 86 Черінь Ганна 62 Черкасенко С. 55 Черниш Наталія 14, 20, 21

Чирський М. 57 Чіпка Галактіон 70 Чорний Юрій 62 Чорнобривцева Марія 42 Чудінов Володимир 50 Чупринка Григорій 65 Ш Шабадаш Олена 96 Шалата Михайло 33, 73 Шаптала Оришка 42 Шевченко Тарас 3, 18, 26, 28, 31, 52, 53, 69, 96 Шелест Петро 20 Шехнер Мозес 24 Шило Іван 87 Широцький К. 74 Шматько Микола 50 Шмиговський К. 77 Шпілевич Віра 51 Штепа Кость 50 Шумський Олександр 55 Щ Щербин Н. 61 Щербинський Володимир 20 Щуплакевич Руслан 86 Я Яворська Олександра 41 Яловий Михайло 55 Ямельницький Г. 66 Яновський Юрій 56 Яняк Т. 89 Ясеницький Савел 7 Яцків О. 89

102

ЗМІСТ Замість передмови ................................................................................................... 3 Мій шлях до книг ....................................................................................................... 4 Тільки про одну книжку.......................................................................................... 11 Тернистий шлях української енциклопедичної науки (рецензія) ...... 14 Іван Калинович – визначний український бібліофіл та видавець ....... 23 Бориславсько-дрогобицький період ............................................................... 23 Із раритетів книгаря Панька Василевського ................................................. 27 Незгасний книжковий пломінь ........................................................................... 30 Військова періодика часів визвольних змагань (1915-1920 рр.) ........ 36 Українська преса часів німецької окупації .................................................... 40 Тарас Шевченко в українській пресі 1942 року ........................................... 52 Прага – важливий український книговидавничий центр у час Другої світової війни ....................................................................... 55 Українська періодика Західної Європи у післявоєнні роки ................... 59 Українське книжкове видавництво у Кракові .............................................. 63 Дрогобицькі календарі та книгарні часів німецької окупації ............... 66 Чи є у світі ще більш нещасна книжка за українську?............................... 68 Дрогобицьке видавництво «Бескид» ............................................................... 72 Пам’ятаймо про київський «Друкар» та особистостей, які його видавали! ................................................................. 74 Чи є така газета в найбільшій бібліотеці світу? ............................................ 75 Про що оповіли печатки на двох книгах......................................................... 77 Доля і недоля однієї української книжки ....................................................... 78 Забута знахідка ........................................................................................................... 80 Спогади Віри Бандрівської-Гірняк ..................................................................... 81 До 20-річчя виходу першого числа часопису «Тустань» ......................... 85 Екслібриси Петра Сидорчука ............................................................................... 89 Екслібрис «Іван Гель за ґратами» ........................................................................ 91 Незабутня зустріч із Марією Когут .................................................................... 93 Патріарх українських словників ......................................................................... 95 Невідомі видання «Кобзаря» ................................................................................ 96 Людина-«книгоїд» ...................................................................................................... 97

103

Науково-популярне видання

Петро СОВ’ЯК

ДРОГОБИЦЬКИЙ КНИГОЗНАЙ Випуск І

Редагування Ірина Михаць Макетування Олег Лазебний Набір Ірина Михаць Надія Сов’як

Підписано до друку 14.07.2009 р. Гарнітура Minion Pro (TT). Формат 50х70 1/8. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 7,44. Зам. № 550 Наклад 100 прим. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р. Друк ПП «ПОСВІТ» Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76. E-mail: posvit-druk@ukr.net