Page 1

САКСАГАНЬ

ISSN 0869-3390

САКСАГАНЬ

ЛІТЕРАТУРНО ХУДОЖНІЙ І ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ АЛЬМАНАХ

№ 3 4 (89 90) 2014 Видається з червня 1991 року Твори друкуються українською та російською мовами

Головний редактор Андрій ДЮКА Громадська редакційна рада Бєрлін В.М. Стрига Н.В. Баранова Л.О. Ващенко Ю.Г. Валенська О.В. Захарова С.П. Короленко В.П. Мельник О.О. Миколаєнко М.А.(почесний) Найденко І.В. Прохоров А.А. Тіміргалєєва Л.М. Туренко Г.Г. Юрченко О.С.

3-4 2014

ПРОЗА Галина БЛИЗНЕНКО, ОХОТА НА ОДИНОЧЕСТВО .................... 16 Володимир СЕРДЮК, БУДИНОЧОК НА БОЛОТІ ........................ 21 Антон МОСТОВОЙ, ЛОВЧИЙ ......................................................... 40 Полина ОБУХОВА, СВЕТЛОЕ БУДУЩЕЕ ...................................... 55 Марина ГУЛАК, ПРИНЦЕССА САПФИРА .................................... 57 Віталій БЕЗНОСЕНКО, ПІСНІ СОЛОНИХ ДОЩІВ ..................... 61 Юлия ВИНОГРАДОВА, РАССКАЗЫ ............................................... 66 Володимир СОЛОВЙОВ, ДУМА ПРО КРИВОГО РОГА ............... 68 Ольга ВАЛЕНСКАЯ, РАССКАЗЫ ................................................... 107 Петр ПАНКРАТЬЕВ, РАССКАЗЫ .................................................. 112 Святослав ОЛЕЙНИКОВ, ПОТРОШИТЕЛИ СНОВ ................... 127

ПОЕЗІЯ Григорий ТУРЕНКО, ПОСЛЕДНЯЯ ВСТРЕЧА ................................ 3 Неонила АНДРИЕНКО ..................................................................... 10 Валерий ПАУК ................................................................................... 34 Сергей МАКУШЕНКО ....................................................................... 52 Диана ЗАБОЛОТНЯЯ ....................................................................... 54 Полина ОБУХОВА ............................................................................. 54 Маша ПОГОРЄЛА .............................................................................. 56 Игорь КВОЧКА ................................................................................. 122

ПУБЛІЦИСТИКА, КРАЄЗНАВСТВО, КРИТИКА, МИСТЕЦТВО Андрей ДЮКА, ЧЕЛОВЕЧНОСТЬ, ИЛИ РАЗМЫШЛЕНИЕ ОБ ИСКУССТВЕ ........................................................ 2 Светлана ЗАХАРОВА, Поэма “Последняя встреча” ..................... 7 Софья УЧИТЕЛЬ, ИЗ СЕМЕЙНОГО АЛЬБОМА ............................ 27 Светлана ЗАХАРОВА, ПАМЯТИ В. БИЛЕЦКОГО ........................ 50 Ю.ЧЕБАНОВА, ВЕЧІР, ПЕРЕТВОРЕНИЙ НА КАЗКУ .................. 64 ЧЕРВОНОМУ ГІРНИКУ 90! .......................................................... 103 Андрей ДЮКА, ВАЛЬДЕМАР БОУТМЕН ..................................... 105 ЛАНА МАРАНДИНА ....................................................................... 105 Ліна ДРЮМОВА, КОНКУРС «Не погасай, моє світило!» ......... 116 Петро ЧЕГОРКА, ПРО СЕРГІЯ РИЖКОВА .................................. 135 Андрей ДЮКА, ОЛЕГ ВАХИТОВ ................................................... 136


Страница редактора

ЧЕЛОВЕЧНОСТЬ, ИЛИ РАЗМЫШЛЕНИЯ ОБ ИСКУССТВЕ Мне довольно часто в последнее время задают вопрос: зачем сейчас литература, театр, живопись? Да и вообще, нужны ли культура, искусство сегодня? Обычно я, улыбаясь, ухожу от ответа, – ведь он очевиден: все эпохи, все вехи человечества измеряются достижениями культуры. Архитектура, пьесы, романы, стихи, музыка и картины. Баллады, сказания и легенды... Именно благодаря этим плодам людского гения мы можем понять наших предков, приблизиться, прикоснуться к давно прошедшим временам, увидеть исчезнувшие навсегда страны, народы, что давно стерты с лица Земли, ощутить их ' тех, кто жил тогда, переживал, радовался, надеялся и мечтал... Да, именно мечтал! Ведь вся культура существует лишь для одного – сотворить идеал. Создать совершенство красоты, гармонии. Великие поэты и музыканты, художники и драматурги воспевали любовь, вырисовывая в образе, раскрывая в мелодии свои сокровенные желания, вынося на суд зрителя, слушателя, читателя свой идеал красоты, преданности и верности. И неважно, к чему или к кому обращались эти импульсы таланта. В словах, произнесенных любимой женщине, читался образ Родины, матери, того, что хочешь и должен оберегать, защищать, без чего или кого не представляешь свое существование. Так как же без этого дара? Жажды поиска и обретения гармонии? Хоть на миг, хоть на долю секунды! Как же возможно без него обойтись? Мы все, по сути своей человеческой, мечтатели. Мы верим в построение идеального общества, в чистоту любви без пошлости и грубости, в победу добра над злом. Мы просто не можем не верить, хоть даже в тайне от самих себя. И каков бы ни был наш мир сегодня, мы будем продолжать верить в лучшее и жить надеждой. А значит, рериховский лозунг «Красота спасет мир» как никогда актуален. И еще – просвещение, порядочность, милосердие и доброта. Понятия, которые можно назвать одним словом – ЧЕЛОВЕЧНОСТЬ. Глядя на мир вокруг нас, хочется выкрикнуть строку из сонета Вильяма Шекспира: «Ты притупи, о время, когти льва…» Но время не выбирают. Вспомним “серебряный век” поэзии. Романтика'изгоя Блока, путешественника' сказочника Гумилева, рационалиста'философа Пастернака... Их поэзия и проза пропитаны болью и кровью того смутного времени. Легко ли им было? Но они отстояли красоту и гармонию. Пропели свои такие разные куплеты ' и ушли, уверенные, что настанет время, когда их услышат, поймут. Мы, создающие современную культуру, в ответе за день завтрашний. Кто, как не мы, может показать красоту и боль, предательство и преданность? Кто, кроме нас, может прочертить пусть хоть пунктиром, но все же направление к доброму дню завтрашнему? Кто, кроме нас, покажет истинные ценности и идеалы, втирая свои чувства в масло мазков на холсте, вписывая в строки стихов, создавая образы своих героев рассказов и повестей, даруя застывшие под объективом мгновения, в которых хочется быть, остаться навсегда или, наоборот, бежать от них прочь и никогда не возвращаться?.. Нам всем нужно понять, что мы сейчас в ответе за день грядущий, и каким он будет – зависит лишь от нас. Предыдущие поколения сделали, создали, построили – теперь наш черед, эстафетная палочка в наших руках. Невозможно убедить человека быть благородным, честным, как невозможно заставить любить и оберегать тех, кто близок. Все это естественно вплетается в понятие человечности. Все это стоит сказать тем, кто еще может услышать, кто в замешательстве смотрит по сторонам и не поймет, безумство все его окружающее или нормы теперешнего бытия; тем, чьи сердца и души еще не очерствели и не огрубели бесповоротно. Сказать им – наш долг и наш смысл пребывания на этой планете. Сказать так, чтобы нас услышали и нам поверили. Всей своей совестью, всей своей искренностью! Завершу свой монолог строками великого поэта Иосифа Бродского: «И по комнате, точно шаман, кружа, Я наматываю, как клубок, На себя пустоту ее, чтоб душа Знала что'то, что знает Бог». Андрей ДЮКА член Национального союза журналистов Украины фото Максима ГОРБАЦКОГО


3 А здесь – покой и тишина, И дичь в отъезжем поле.

Григорий ТУРЕНКО Фронт выбрал временный постой За близлежащим лесом. И так некстати граф Толстой С газетным интересом!

*

Намек на строки: «Но святой Георгий тронул дважды / Пулею не тронутую грудь». (Николай Гумилев «Память», 1919 г.)

ПОСЛЕДНЯЯ ВСТРЕЧА

2 Но Блок нежданной встрече рад, Зардясь, как цветик маков. Забавен ратный маскарад Двух именитых шпаков*.

Поэма В январе 1917 года военный корреспондент Алексей Толстой встречался на Западном фронте с Александром Блоком, служившим тогда в инженерно-строительной дружине Всероссийского союза земств и городов. Это была их последняя встреча.

1 Забытый Богом уголок – Имперское предместье. Тут гать мостил десятник Блок На самом топком месте. Здесь, подгоняемый войной, Он, поперек Европы, Рыл в мерзлой каше земляной Траншеи и окопы. Мобилизованный пророк, Сроднившийся с дружиной, Не обагрив ни рук, ни строк Своих в крови вражиной. И не подверженный притом Геройскому экстазу, – Понеже грудь его крестом Не «тронута» ни разу *. Идет всемирная война Верстах в семи, не боле,

Поэты в общий узелок Напиханы, как братья. И заключил Толстого Блок В холодные объятья. Давно ль в богемной суете Собачились без фальши? Но нынче времена не те, Чтоб жить, как жили, дальше. Зачем вам, граф, скажите мне, Нужны все эти сводки? Всего важнее на войне Глоток казенной водки. Прошу к нам в роющую рать, Но от меня – ни шагу! Там, в Питере, извольте врать Про личную отвагу. О том, как жутко было сплошь, Но вы не оплошали. И вашу искреннюю ложь Запишут на скрижали. А хлобыстнув тут по одной, По две и три рюмашки – Долой патриотизм квасной И барские замашки! Не все здесь графы и князья, Но минимум – дворяне.


4 И это сбрасывать нельзя Вблизи от поля брани.

в которой автором были нелицеприятно обыграны коллизии собственной жизни.

* Презрительное название военными штатского человека.

Толстым считаться есть резон. И он, чей род неведом, Открыто лезет на рожон, Роднясь с великим дедом.

3 Был гений, как всегда, неправ, Ведь, зная жизнь прескверно, Не ведал он, как будет граф Хулить его посмертно. Как все богемное нутро Вспоров до сердцевины, Он Блока превратит в Пьеро – Вздыхателя Мальвины. Что в «Балаганчике» была Картонной Коломбиной И укрывалась для тепла Бумажной пелериной. Тогда глупышку, от страстей Дрожавшую всем телом, Прельстил любовью шут-злодей, Зовясь Андреем Белым. И, грациозно подведя Бумажного Пегаса, Ее сманил он погодя В театрик Карабаса. Погасла рампа в тыщу вольт. И, словно в ипотеку, Списал предъяву Мейерхольд Серебряному веку*. Привычно графу сочинять Ложь невысокой пробы! Откуда в нем – легко понять – Несоразмерность злобы. Давно ли маялся пострел Бездарным рифмоплетством? А как с тех пор заматерел Фамильным превосходством! * Имеется в виду драма А.Блока «Балаганчик» в постановке Вс. Мейерхольда,

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Пригож, как падший херувим, Заносчив, небездарен, – Давно в столицах стал своим Мелкопоместный барин. Жуир, кутила, “Дон Жуан”, Пристрастный к поэтессам*, И не скрывавший, как гурман, Любви к деликатесам. Пока не очень знаменит, Но крайне эпатажен,– Чего там он присочинит В дежурном репортаже? Приврет для красного словца Про верность и измену, Ловя, как будто на живца, Немыслимую цену. 4 Граф – патриот и русофил, Но пишет слабовато. В том, что он Блока невзлюбил, Бездарность виновата. Хватало все-таки ума Жить, Блоку не переча. И вот – нежданная весьма, Ненужная им встреча. Граф, представлявший в кураже Изрядную мороку, Был мил. Но быть настороже С ним следовало Блоку. * В 1915 году третьей женой Алексея Толстого стала талантливая поэтесса Наталья Крандиевская (1888–1963 гг.). Они расстались в 1935 году.


5 Опасно жить, не помня зла, Мирясь с житейским адом,– Не обминёт тогда стрела, Пропитанная ядом.

Пока еще большевики За всех не порадели, Народу вроде не с руки Погрязнуть в беспределе.

Граф, по просроченным счетам Платя долги не сразу, Еще напишет – тут и там – Романов по заказу!

Такие, стало быть, дела. Но вскоре волей съезда Зараза красная дошла До каждого уезда.

И в каждом сможет, как бретер, Легко затеять склоку: Бессонов, родом из «Сестер», Предназначался Блоку.

Пусть вдрызг проиграна война, Но враг – не под Москвою, И Русь беспутная пьяна Свободой дармовою.

Он думал, судя по всему, Что развенчал кумира, Назначив злую смерть тому В объятьях дезертира.

И Блок, поняв, что от свобод Всем некуда деваться, Решится на неверный ход Под именем «Двенадцать».

Формально – граф, в душе – вассал С душком космополита. Чего он только ни писал! – «Гадюка», «Аэлита»…

А граф на целых двадцать лет Растянет с перестуком** Беспроигрышный свой билет – «Хождение по мукам».

Писал и полную фигню, Под стать тому же «Хлебу», Талант губя свой на корню Эпохе на потребу.

Такие были времена: В поэзии и в прозе Рождалась новая страна Взамен почившей в Бозе.

Писал, бумагу не щадя: Вдруг выйдет ненароком! Граф станет прихвостнем Вождя – Но кто он рядом с Блоком?

Шли миллионы на распыл За обновленье мира, Но у таланта выбор был Почти как у Шекспира.

Так, заурядный прохиндей, Прибившийся к элите, Как за него ты не радей, Чего там не сулите...

* Николай II отрекся от престола 2 (15) марта 1917 года. ** Фрагменты романа «Хождение по мукам» А. Толстой неоднократно переписывал и собственноручно перепечатывал на машинке, приспосабливая к пожеланиям Сталина.

А нынче – посреди войны – Не помыслы благие Беспромедлительно нужны Гореванной России... 5 В последних числах января Семнадцатого года Еще есть выбор у царя* И время – у народа.

6 Вопросом «Быть или не быть?» Задавшись потаённо, Блок понимал: ему не жить Коленопреклонённо. И графу тоже, видит Бог, Жилось порой несладко.


6 Перетерпел, насколько смог, Не изменив повадкам. Не стерегла его хандра, И совесть не терзала. Вот только дописать «Петра» Не вышло до финала. Казалось, вечность впереди, Жизнь удалась – однако Однажды вздох в его груди Сожмет клешнями рака. Случится это в свой черед, Причем, не так, чтоб вскоре:* Намного раньше Блок умрет От непонятной хвори**. Жить не захочет, разгадав Символику простую, Что власть советская – удав, Сглотнувший Русь святую. Неверно понял Гостомысл*** Пророчество видений. Но разгадал их тайный смысл Отчаявшийся гений. И, все святое разлюбя, Блок в гневе очищенья Уморит голодом себя: Танталовы мученья. * Алексей Толстой умер 23 февраля 1945 года в возрасте 62 лет. ** Александр Блок умер 7 августа 1921 года в возрасте 40 лет. *** Легендарный старейшина ильменских словен, призвавший на Русь Рюрика.

7 Поклявшись в дружбе всем святым И разомкнув объятья, Вечор расстались Блок с Толстым, Как истинные братья. Возок полозьями стучал По зимнику пустому. «Да, Блок заметно одичал,– Подумалось Толстому. – Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Чуть что не так – тотчас хамит, Как деревенский малый. Я слышал, он антисемит, – От Бунина, пожалуй. Но не беда – всему свой час В раю и в преисподней. Еще посмотрим, кто из нас Высокоблагородней!» Метель пронзала сотней жал Глазную поволоку. «Да, граф изрядно возмужал,– Хотелось верить Блоку. – Вот только лишнее брюзжит Про всякие погромы. Быть может, он и вправду жид? Есть русские Бостромы?* Талант у графа небольшой, Но, в общем-то, неслабый. Слюбился с родственной душой, – Что в нем находят бабы?!» Кончался день, густела мгла, Храпел денщик в передней. Никто не ведал, что была Та встреча их – последней… 2014 г. * До 17 лет Алексей Толстой носил фамилию отчима – А.А. Бострома, но потом упросил своего якобы настоящего отца Н.А. Толстого узаконить его графом Толстым.


7

Светлана ЗАХАРОВА

Поэма Григория Туренко

«ПОСЛЕДНЯЯ ВСТРЕЧА» (опыт прочтения) В мае 2013 года увидела свет новая поэтическая книга Григория Туренко «Тринадцатый апостол» – поэма об Александре Блоке, многое значившая в творческой судьбе ее автора. И дело не только в том, что он писал ее (с перерывами) более тридцати лет, и не в том, что решился написать о великом русском поэте, выбрав для этого форму сложного литературного жанра, а в том, что поэма стала важной вехой на переломе творческой судьбы известного криворожского литератора. Издав это большое по объему произведение отдельной книгой с прекрасными цветными иллюстрациями замечательной криворожской художницы Татьяны Бобровой, Григорий Туренко объявил, что отныне он все свои творческие усилия сосредоточит на романе “Вне игры”, который пишет уже несколько лет. Отдельные фрагменты из романа печатались в местных изданиях, включая альманахи «Саксагань» и «Символ». И вдруг – поэма «Последняя встреча», повествующая о встрече в прифронтовой полосе Александра Блока с Алексеем Толстым, которая произошла в январе семнадцатого года прошлого века.

Впервые поэма прозвучала в авторском исполнении на декабрьском заседании литературного объединения при альманахе «Саксагань» и была хорошо встречена слушателями. Примечателен тот факт, что в обсуждении, состоявшемся сразу после прочтения «Последней встречи», некоторые криворожские литераторы, знакомые с поэмой «Тринадцатый апостол», высказали свое предположение, что новая поэма вполне могла бы войти в написанную ранее, стать еще одной ее главой. Однако сам автор категорически исключил подобный вариант, считая, что «Последняя встреча» – самостоятельное произведение, которое ни в коем случае нельзя рассматривать в качестве какого-то «дополнения» или «приложения» к поэме «Тринадцатый апостол», хотя он не исключает возможности появления в ней новых глав. Но только таких глав, которые не нарушали бы трехчастотную архитектонику прежней поэмы, не выбивались из границ общего замысла, чего нельзя сказать о «Последней встрече», написанной совсем в ином структурном и смысловом ключе. Поэтому, покончив с рассуждениями на данную тему, перейдем к анализу поэмы «Последняя встреча», в основе которой лежит довольно незначительный частный эпизод – случайная фронтовая встреча двух известных литераторов. Однако, благодаря его творческому переосмыслению поэтом Григорием Туренко, он стал поводом для создания законченного литературного произведения, интересного по форме и содержанию, а также отмеченного печатью зрелого мастерства. Зная уровень творческих задач, которые всегда ставит перед собой Григорий Туренко, легко предположить, что автор решил написать поэму вовсе не ради того, чтобы просто рассказать о неком малоизвестном эпизоде в биографии Александра Блока, связанном, в данном случае, с Алексеем Толстым, с которым они когда-то общались в мире петербургской литературной богемы. Авторский замысел0 наверняка был и шире, и глубже.


8

На мой взгляд, если сразу же определить квинтэссенцию авторского замысла, то здесь без труда просматривается тема «гений и злодейство», или, чуть снижая уровень накала страстей, четко обозначена проблема «талант и зависть», которая явилась в мир не сегодня. Даже пытаясь связать воедино двух таких разных литераторов, какими были А. Блок и А. Толстой, их общей поэтической судьбой, Г. Туренко тут же говорит о тех творческих противоречиях, которые всегда были между ними: Поэты в общий узелок Напиханы, как братья, И заключил Толстого Блок В холодные объятья. Давно ль в богемной суете Собачились без фальши? Но нынче времена не те, Чтоб жить, как жили, дальше. Думается, их случайная встреча в совершенно иных обстоятельствах – это всего лишь «канва жизни», которая послужила Г. Туренко для того, чтобы «исследовать» такую язву мира, такую порочную страсть, как зависть. В свое время Федор Достоевский заставил читателя удостовериться в том, что зависть «груба и пошла», но она проникает и в самую благородную душу. А что уж говорить об Алексее Толстом, никогда особо не отличавшемся благородством души, который прекрасно понимал величие Александра Блока и свою «творческую вторичность» рядом с истинным гением! Григорий Туренко говорит об этом предельно четко и беспощадно: Граф – патриот и русофил, Но пишет слабовато. В том, что он Блока невзлюбил, Бездарность виновата. Малозначительный эпизод из бурной биографии Александра Блока, послуживший первоначальным импульсом для написания Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

поэмы, мог бы стать всего лишь коротким рассказом в стихах, довольно любопытным, но не более того, если бы Григорий Туренко не «развернул» сюжет поэмы в будущее. В котором ровно через год, приветствуя свершившуюся революцию, Блок напишет гениальную поэму «Двенадцать», но вскоре с ужасом поймет свою трагическую ошибку. Расплатой за эту ошибку станет преждевременная смерть Поэта от какой-то таинственной болезни, внезапно поразившей его еще совсем недавно очень здоровый организм. Очень странной болезни, которая наверняка была вызвана «неизлечимыми» противоречиями, возникшими в его «просветлевшем разуме». А вот Алексей Толстой будет жить дальше и переживет А.Блока на двадцать четыре года. Он будет очень много писать и станет знаменитым писателем, обласканным властью, то есть лично Сталиным, неустанно им воспеваемым. Умный и эрудированный А. Толстой будет это делать прямо (роман «Хлеб») и косвенно (незавершенный роман «Петр Первый» и пьесы об Иване Грозном), проводя незамысловатые параллели между Сталиным и этими неординарными личностями из русской истории. Делать иногда весьма талантливо, а чаще – откровенно бездарно, но всегда с одной целью – угодить тирану, перед которым он по-лакейски заискивал и по-рабски трепетал. Григорий Туренко говорит об этом с присущей ему прямотой: «Граф станет прихвостнем Вождя – / Но кто он рядом с Блоком?» В сюжетном плане «Последняя встреча» бегло живописует события всего одного-единственного дня, но мысленно повествование проецируется на два с лишним десятилетия вперед, на которые А.Толстой переживет А. Блока. Автор поэмы приводит несколько бесспорных фактов того, как А.Толстой будет мстить уже мертвому А.Блоку за его талант и за славу, не купленную той ценой, которую заплатил за свое признание «красный граф». Все это написано емко и образно, с предель-


9

ной ясностью, на чьей стороне симпатии автора поэмы «Последняя встреча». Несколько слов о языке поэмы. Сразу же обращает на себя внимание языковая простота повествования, создающая эффект естественной, неподготовленной речи. Замечу, что в данном случае «простота» – это не бедность языка, а его бесспорное стилистическое достоинство. Поэма и читается легко, и так же легко воспринимается «на слух». Монолитность звукового строя достигается не только безупречным соблюдением размера – четырехстопного ямба, но точностью и благозвучностью рифм, среди которых есть интересные находки. По синтаксической структуре поэма также безупречна: синтаксис поэтического текста, не отягощенный сложносочиненными и сложноподчиненными предложениями, а также различными осложненными оборотами, прост и легок. Но, повторюсь, эта «простота» – отнюдь не стилистический примитивизм, а образец, еще раз повторюсь, зрелого мастерства автора поэмы «Последняя встреча». Работая над этой небольшой статьей, я не раз задавала себе вопрос: «Как все это устроено?» Как устроен текст и какую роль в творчестве Г. Туренко играет слово, непременно стилистически окрашенное; что значит для него синтаксическая структура текста; как им наследуется поэтическая традиция в таком сложном жанре как поэма. И всякий раз я понимала, что для того, чтобы ответить на эти и другие вопросы, возникающие при внимательном прочтении небольшой, но емкой поэмы, понадобилось бы пространство диссертационной работы, а не краткой журнальной рецензии. Поэма «Последняя встреча» в достаточной мере являет ее автора: своими достоинствами она обязана не только его бесспорному поэтическому таланту и зрелому мастерству, но и кропотливой работой над словом, без которой не пишутся произведения такого уровня. Осмелюсь сделать еще одно важное, возможно, весьма спорное заявление: так сегодня почти никто не пишет. Это не просто занятие творчеством, без которого автор не

мыслит своего существования, – это его непреодолимая потребность строить повествование на литературном или историческом материале, а далее – условно совмещать точки зрения летописца, литературоведа, повествователя, персонажей, строя все по строгим классическим канонам. Не скрывая «первоисточники», от которых он отталкивается, нередко в той или иной мере цитируя их в поэме, Григорий Туренко очень глубоко переосмысливает используемые документы и привносит их в свой художественный текст уже в собственной интерпретации. При этом автор не подтасовывает факты под избранную им историческую трактовку или эстетическую концепцию. Если же, на чей-то взгляд, автор иногда допускает «большую свободу» вымысла, то ведь истина всегда находится где-то на стыке противоречий, а разные документальные свидетельства зачастую настолько противоречивы, что только так и следует действовать тому, кто не боится ответственности за сказанное и написанное. И еще об одном. При всей «плотности мысли», к которой, несомненно, стремился Григорий Туренко, в поэме «много воздуха». Нет, не пустоты, которую автор не сумел заполнить, а пространства для полета воображения вдумчивого читателя. Это тот самый «воздух стиха», без которого нет настоящей поэзии. Осип Мандельштам, например, считал, что «воздух стиха есть неожиданное». Несомненно, читателю поэмы «Последняя встреча» есть чем «дышать» в пространстве всех ее семи небольших глав, составляющих неразделимое единое целое. Кроме того, читателю есть чем обогатить свою память, потому что поэма содержит в себе немало интересных, но малоизвестных фактов. А еще у читателя имеется прекрасная возможность принять активное участие в переосмыслении текста поэмы, дополняя его собственным воображением, и даже истолковывая его по-своему, если возникнет желание в чем-то не согласиться с авторской позицией.


10

Неонила АНДРИЕНКО

ЛИСА И ВИНОГРАД Не прав был в корне тот, кто объявил: Лисе пришлось расстаться с Виноградом Не потому, что, мол, он зелен был, А рос за неприступною оградой. Помилуйте, для истинной любви Преград в подлyнном мире вовсе нету! Возможно ли Лисичку обвинить, Что ей-то (!) недоступно чувство это?! Кто-кто, а уж она-то на веку Таких страстей пережила немало. Но сколько ни гори и ни воркуй, А все ж душе тепла недоставало. И, как на грех, тут на ее пути Красавец Виноград возник нежданно: С пьянящим взглядом, пылкостью в груди, Ветвями гибкими, изящным юным станом… Да, между ними – пропастью года, Их жизни своим опытом рознятся. Но ведь Любовь… Она-то молода… И Ей всегда не более, чем двадцать… Как Виноград Лисичку обвивал Плетями нежными!.. Какие уговоры Шептала ей узорная листва!.. Любовь?.. Любовь, конечно! Нет и спору! И таяла Лисичка, словно воск, И для Него была на все готова. А «быть иль не быть?» – лишний там вопрос, Где морем чувств полно одно лишь слово! В «Любовь» Лиса весь жар своей души И все свое имущество вложила. А для Него возможность сладко жить Иное означало – лишь «Наживу». Был нежен Виноград с Лисой, пока Ей было чем питать его и нежить Его запросы. Да и то – тоска В его глазах, а страсть – все реже… реже… Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Не сразу раскусить ей удалось Нрав Винограда истинный: кислица! Хоть сахар на словах, да в сердце – злость. А хитрости!.. Куда иной Лисице! Нашла Лисичка силы превозмочь Всю грязь и боль раскрытого обмана. Бежала из объятий лживых прочь – Зализывать в душе и чувствах раны. Да, Виноград был зелен, но удал, И знал уже, как в жизни поживиться. С подобным паразитом связь – беда Не только для доверчивой Лисицы. А в басне той, наоборот, как раз Иной все обозначено манерой. Но к Винограду, что узрит Ваш глаз, Не устремляйтесь с безоглядной верой. Как ни влечет резная красота, Пусть в памяти судьба Лисы хранится, Чтобы и Вам вдруг жертвою не стать Бывалой обольстительной «кислицы». СТРЕЛЫ АМУРА Капель стучит по подоконнику, Глядится солнышко в окно. И яркий лучик его тоненький Летит Амуровой стрелой. И сердце, наповал сражённое, В груди чинит переполох. А говорят, что бережённого Всегда оберегает Бог! Да только, видимо, особый-то Ведет Господь с Амуром счёт. Шалун лукавый с мудрым опытом И связкой стрел через плечо Прекрасно в людях разбирается, Давая крайне редко сбой. Как чутко он распоряжается Их чувствами и их судьбой! И сам Господь отходит в сторону С улыбкой лёгкой на лице, Когда стрела заговорённая Летит в намеченную цель. Амура милостью отмеченный, Познает, не считая лет, Единство душ влюблённых вечное С блаженством райским на земле. Удел подобный — не для избранных: Мишенью каждый может стать, В ком живы чувства неизбывные, Души и сердца чистота.


11 Не прозевать тот миг лишь надобно – Его не просто уловить, – Когда луч солнца, с неба падая, Пронзит Вас стрелами любви!

ДУМА О КАЗАКЕ МАМАЕ Жил казак на белом свете. У него не конь, а ветер. Дом его – широко поле. Все мечты его – о воле Для родного сердцу края. Звали казака Мамаем. Отчего, не знаю точно, Он таким прозваньем сочным Был крещен когда-то Сечью? Объяснить, увы, мне нечем Этот факт. Одним, быть может, – Тем, что не было дороже Для него, милей и краше Украины – мамы нашей, Той, что «найриднишой ненькой» Наш народ нарек давненько. И Отчизна, словно сына, Казака любила сильно. Что ж, он был того достоин: В ратном деле – первый воин. Где Мамай, там бой в порядке: Вражья сила кажет пятки. Был Мамай непобедимым. Тут учесть необходимо, Что лукавством и отвагой Он с любою передрягой Мог шутя справляться. Лихо Находил из бед всех выход. Остра сабля у Мамая, Выстрел промаха не знает, – День и ночь неутомимо Бережет он край родимый. А случится на досуге Взять ему бандуру в руки, То, заслушавшись Мамая, Вся округа замирает От блаженства и восторга – Так Мамай сердца растрогал. Ну, а врежет гопака, Так Мамая-казака Разве кто-то перепляшет? Ни ловчей его, ни краше Средь достойнейших на свете Было не сыскать, поверьте! Он, смекалистый, завзятый, Был примером всем ребятам. А за звучный голос лиры Стал для всех девчат кумиром. Неподкупность, честность, храбрость

Чтили в нем деды и бабы. Скажет слово – всюду радость: Мудрости открылся кладезь. А пошутит – всем веселье, Как в Христово Воскресенье. Не имел он пышной хаты, Был теплом души богатым, Добрым был и непреклонным. И для всех стал эталоном Той казацкой славы вечной, Что и в жизни быстротечной Неразменна и нетленна, Как душа. А тело – бренно. Так что, поздно или рано, Суждено на поле брани Пасть и казаку Мамаю. Только вновь он оживает: Пал один – а встали десять. Вновь по городам и весям Слух несется о Мамае. С ним и люд не унывает. И поют бандуры струны О казацкой славе думы: Чем казачество гордилось, Всё в Мамае воплотилось. Нет, Мамай был не безгрешным. Были слабости, конечно, И ошибки тоже были. Но о них давно забыли. Донесла ж до нас сквозь годы Память светлая народа Быль о казаке Мамае, Что вовек не умирает – Чтоб не знала переводу Суть украинского рода!

МОИМ ДАВНИМ ДРУЗЬЯМ Случайно обнаруженный привет, Дошедший из давно минувших лет, – Лишь несколько совсем обычных строк, Но в каждой – горький для меня упрек, Что, вот, хоть мы и были далеки, И встретиться все было не с руки, Но на перронах ждали поезда, Готовые доставить без труда Туда, где встречи дружеской тепло Печали сердца отогреть могло, Где каждый, слову дружескому рад, Сильнее становился бы стократ… А вот теперь – за давностию лет – Почти затерян старой дружбы след. Приходится уже припоминать И близкие когда-то имена, И канувшие в пропасть суеты Друзей полузабытые черты.


12 Но дружба, предъявившая права, По-видимому, все-таки жива, В душе оставив неизбывный след, Как родничок – на дне глубоких рек. Да только к прежней дружбе путь непрост ' Над жизнями провисший хрупкий мост. С таким трудом дается каждый шаг, А надо торопиться – поспешать: Стократ теперь дороже каждый час, И тает, тает времени запас. И к разбудившим память теням лиц Пробиться нелегко сквозь сеть границ, Через таможни все и все посты, Непроходимость жизненных пустынь, И затянувший, словно омут, быт, И непересекаемость судьбы… Тут «быть иль не быть?» – ранящий вопрос При сочетаньи всех житейских проз. И не поможет тут ничей совет, И душу уж не греет – жжёт привет – Те несколько полузабытых строк – Невыученный жизненный урок, И, как понятно стало лишь теперь, Одна из самых горьких средь потерь. * * * Я забыла хореи и ямбы, Что такое «строфа» и «куплет», И теперь сочиняю упрямо То, чему и названия нет. Просто так получилось сегодня: Строчки сами на волю спешат – О заветном легко и свободно Вам поведать решилась душа. А соседи, суровы и хмуры, Называют нелепым мой стих. Что ж, я с ним не ищу синекуры. И пускай он вершин не достиг, Пусть неправильный он, неумелый, Пусть глубокого смысла в нем нет, Пусть к нему добиралась несмело Слишком много безрадостных лет, Пусть ему не дано быть по нраву Знатокам и ценителям муз – Вопреки наставлениям здравым Я опять рифмоплётством займусь. Я забыла хореи и ямбы, Что такое «строфа» и «куплет», – Все равно сочиняю упрямо То, чему и названия нет! Грамматических правил не помня, Без поэтики крепких основ, Я возьму и устрою сегодня Светлый праздник творенья стихов! Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

* * * Порывом ветра разогнало тучи, Луч яркий по березе заплясал. Канатоходству не был он обучен, Всему, что знает, научился сам. Еще он неумел, зато неведом Ему тот страх, что душу леденит. Скользит он по ветвям дрожащим. Следом За ним листва трепещет и звенит – Звенит серебряными голосами, Сверкающим взметается плащом… Вот на мгновенье луч на месте замер, Прожектором небесным освещен. И вниз – прыжок стремительный без лонжи, Без подстраховки, без оваций, без… А ну-ка, зритель, в безопасной ложе Свой жадный утолявший интерес, Будь ты на его месте – удалось бы В душе ту ж окрыленность ощутить? Нет-нет, не надо! Все попытки брось ты И с силой притяженья не шути! Твой опыт может стать весьма печальным: Тебя к земле притянет в тот же час. А луч владеет драгоценной тайной, Весь притяженью Солнца подчинясь. Непрочность связи солнечной так мнима! Она сильней земных цепей и пут. И это знает луч, неутомимо, Бесстрашно продолжая хрупкий путь. Такое знание не всем дается – Лишь тем, кто, вглубь души своей смотря, На самом ее донце, как в колодце, Увидит прежде отраженье Солнца, А уж потом – воды холодной рябь. * * * Воспоминаний легенький дымок – Над пепелищем тлеющего сердца. И каждый, кто решился и кто смог, Явился к огоньку тому погреться. Обманчивая дымка – как туман. Неясны очертания – как тени. И я могу додумывать сама Приветствия, признанья, объясненья. Вы изменились все… И я не та, Которой вы меня когда-то знали. Скажи мне, маска, кто ты? – Суета… На откружившем жизни карнавале…

* * * Срываются в погоню за ветром облака, Летят, летят – и нету им покоя.


13 В просветах небо синее, как синяя река, И, как река, глубокое такое. Куда же вы несетесь? и как не надоест Метаться между небом и землею? Каким влечет порывом с давно привычных мест И вдаль несет за призрачной мечтою? Что тянет вас на самый на краешек земли? На что так безрассудно загадали? Неужто там найдете, что здесь не обрели, Стремясь в еще неведомые дали? А горизонт обманчив! И сколько ни лети К нему – он все равно не станет ближе… Меня ведь тоже что-то все манит впереди, Но приближенья к цели я не вижу… Вы, может быть, счастливей: вы на подъем легки, И ветер вторит вам победной песней… А у меня нет силы достать до дна реки, – Что ж мне мечтать о глубине небесной?! Моя душа наивна. Никак ей не понять Всю пропасть меж мечтою и меж былью. Реальность жизни держит в своих цепях меня, А у нее – от вдохновенья – крылья! Душа взмывает в выси, а я – наперекор – Стремлюсь стать поустойчивей на ноги… Ах, этот бесконечный, неразрешимый спор, В котором лишь душа права в итоге! Она взметнется к небу! За нею не поспеть Моей телесной бренной оболочке. Ей – мчаться с облаками, победно с ветром петь, Мне – стать лишь тенью стихотворной строчки… * * * Писать стихи… Наверно, не по мне Занятие высокое такое. Но мечется душа моя в огне, И ей уже не суждено покоя. И просятся на чистый лист слова, Которым жить всего лишь до рассвета, И не простит недобрая молва, На этот грех накладывая вето. Язык несовершенен у страстей, Таких земных, таких несовершенных… Но тот, кто до мозга своих костей И до последней капли крови в венах Поэзии живительным теплом Согрет и жив одним ее лишь светом, Каким бы ни был занят ремеслом, Не может разве быть в душе поэтом? Пусть даже непослушная строка Душе не подчиняется пока…

* * * Дается ноша каждому по силам: Кому – блаженство райское с любимым, Кому – давно желанный взлёт карьерный, Кому – ход жизни плавный, равномерный. Мне ж, Господи, и тяжелей, и легче От ноши, что взвалил Ты мне на плечи. О, творчество – мученье и отрада!.. Иной судьбы мне, Господи, не надо! * * * Нельзя войти в ту ж реку дважды? Ох, до чего ж ты неправа, Немилосердная молва! – Пусть опираешься в том даже На древний афоризм. И всё ж Не раз, не дважды, а без счёта – В любой момент, была б охота – Ты в реку Памяти войдёшь. И будет та река,как мёд: И опьянит, и обожжёт, Давнишние растравит раны, Да только, поздно или рано, Сама ж их бережно залечит И обнадёжит: мол, не вечер... Не нужно только верить в ложь, Что, подогнав воспоминанья К иному руслу, пониманье Совсем иное обретёшь. А на незыблемость брюзжать – Пустое дело: наша память Обязана былое с нами Чеканить на свою скрижаль, Песчинку каждую сберечь... И, продолжая дальше течь От родничка-истока – к устью Живой водицею, по сути, Она всю боль души излечит И обнадёжит: мол, не вечер!

КОМАРИНЫЙ УСПЕХ Певец Комар по собственной охоте Тянул верхи на самой высшей ноте И сам душою к люстре воспарял, Объемля сущих всех – за рядом ряд. Неистово рукоплескал весь зал. И, слушая аплодисментов шквал, Комар самодоволен был и горд:


14 Вот, мол, что значит – верно взять аккорд И донести его до всех сердец ! Да кто здесь обеспечил, наконец, Такой вот оглушительный успех?! Сегодня поработал он за всех! Себя уверив, как он здесь всем мил, Комар по залу пуще заюлил. Порхал то там, то сям в парадном фраке, В глаза всем лез. И невдомек бедняге, Что писк его, нелеп и надокучлив, Присутствующих всех вконец измучил. Что, хлопая в ладоши, зритель каждый От Комара избавиться лишь жаждал. Чтоб он – мечтали все здесь, как один – Не действовал на нервы, не зудил, Не приставал бы к ним, не беспокоил… От наглости назойливой… рукою... Отмахивался весь уставший зал. А мнилось Комару – рукоплескал! Добро еще, что никому под руку Не угодил! Хорошую науку Комар мог в одночасье получить: Не лезь, не приставай и не сучи Конечностями, кровь других не пей, Тем самым утверждая свой успех!.. Подобному успеху грош цена, И гибельная суть его ясна: Иной хлопок стать может роковым, Лишив певца и крыл, и головы, Но миру возвращая гармоничность, С которой лишь и воспаряет личность. Да не про всех урок! Куда ни глянь – У Комара обширная родня! «Поаплодировать» им каждый рад – В надежде, что прихлопнет Комара.

КАМЕННЫЙ ГОСТЬ Так каменная поступь тяжела… Так каменная тяжела десница… Так трудно этим каменным ресницам Подняться вверх с окаменевших глаз… Нет, донну Анну ужас не сковал Пред тем, кто был супругом ей когда-то. Но каменные падают слова Суровым приговором шариата На ту, что знала с мужем муки ада, Хотя была ни в чем не виновата, А ныне – безутешная вдова. Не чувствуя отчаянья иль боли, Она глядит в бездушные глаза И думает: «Доколе же?.. Доколе Мне застить свет и путами вязать Меня окаменелой глыбе старой? Ведь я о счастье Небо не молю – Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Покоя б хоть чуть-чуть! Но злобной карой Казнит супруг мой весь окрестный люд, А заодно меня терзает тоже. Ну что за жизнь? И в призраках, похоже, Супруг мой, Командор, все так же лют. Так прочь же от меня, исчадье ада! Ни слов твоих, ни пристального взгляда, Ни всех твоих проклятий не страшусь! Сама проклясть смогу, коль будет надо И коль на грех такой еще решусь! Уйди же прочь, оставь меня в покое!» Но Командор безжалостной рукою Сжимает Анны хрупкое плечо: Что ж, он уйдет. Вот только подытожит Свои счета. Но ту, что всех дороже, Он за собою следом увлечет. Затем он и явился… Боже милый! Неужто Анне изменяют силы? И в склеп дорога с спутником постылым – Единственный из мыслимых исход? Да, чувствует уж Анна, как немеют Ее рука и сердце, и уста… Но вот душа ее окамененью Противится – возвышенна, чиста. Возносит Анна к Небесам молитву, С ней обретает силы, чтобы в битвах Со Злом Добру вовеки не устать. И Командор пред светлой силой этой Невольно отступает. До рассвета Уже недолго. Первых петухов Послышится пророческое пенье, И грозный Командор сам станет тенью, Растает дымкой – да и был таков! Тут Анна улыбнется с облегченьем: Избавилась от тягостных оков! Он все равно в покое не оставит?! Надежною броней душа ей станет: От бед всех, испытаний всех хранит. Пусть Командор является к ней в гости: Неверна его каменная поступь. Душа ж – надежней, крепче, чем гранит.

ИСПОВЕДЬ ГРАФОМАНА Я пишу чересчур длинно, Потому-то и скучно слишком, Да к тому ж – на манер старинный… Никогда не видать мне в книжках Свое имя – чтоб крупным шрифтом (Впрочем, даже и самым мелким): Слишком белою ниткой шиты Мои простенькие поделки.


15 Не услышу отзывов лестных: Рецензентов знакомых нету. Будут мне зато повсеместно Объяснять: не гожусь в поэты! Что поделаешь, коль таланта, На подъем, увы, не хватило! Понимаю, что было надо Выжимать из него все силы. Да силенок немного было В тех стишках моих изначально. И пора уже делать вывод. Получается ж он печальным: Графоманство – пустое дело, За него нет резона браться. Но в душе вот струну задело – Просто спасу нет от вибраций! Как теперь ее успокоить, Отучить от зряшного звона? И душе со струной такою Тоже маяться нет резона… Ах, не ведать бы про стихи мне, По плечу рубить, не по шее… (Впрочем, были и неплохие. Хоть и слабое – утешенье!) Быть бы мне теперь поумнее И забросить занятье это… Нет, взаправду: коль не умею – Что ж напрасно-то лезть в поэты?! Не хочу сочинять!.. Но сами Прут нахально стихи наружу, И не строчками, а пластами Выворачивают мне душу. Не хочу! Ни стихов, ни песен, Ни известности и ни славы! Но футляр для души стал тесен – Слишком режет ей, слишком давит. Графоманство?! Да Бог с ним, ладно! Да пускай уж, раз так невмочь ей! Я краснею, стыжусь, но – надо! – Рифмоплётствую даже ночью. Что ж до книг…Так не всем в поэты... Графоманов, слыхать, поболе Нынче бродит по белу свету – Чтоб душа не зашлась от боли… * * * На дворе осенний холод, небо звездное. Говорят, к морозу это. А в стекло Бьется бабочка ночная, гостья поздняя. И она туда стремится, где светло. Этим холодом нечаянно разбуженной, Не очнувшейся еще от сладких грез, Леденит ей крылья радужные стужей, но Ей не страшен нынче никакой мороз.

Потому что огонек манит и радует, Душу греет летним памятным теплом. И с влеченьем этим просто нету сладу ей: Бьется, бьется о незримое стекло... Знать бы ей, что за преградой этой встретится, Поразмыслить бы о прихотях судьбы! Но бездумно кружит бабочка и мечется, Чтоб себе немножко счастья раздобыть. Ах, напрасны будут все ее старания! – Для всего назначен в жизни точный срок. Вдруг нежданно – тут не угадать заранее – Щелкнет тумблер, и погаснет огонек. Растеряется она, а тьма кромешная Окружит ее со всех сторон стеной. Ни за что не отыскать теперь, конечно, ей В чье стучалась так настойчиво окно! Что ж, бессильно крылья сникнут, тихо сложатся, И осыплется с них нежная пыльца?.. Нет, все бьется в окна бабочка, тревожится, Не сдается до победного конца. Отворю окно, впущу ее, озябшую. Не друзья мы с ней, но все ж и не враги. Залюбуюсь на притихшую и ставшую Абажуру украшеньем дорогим. Оглянуться не успею – словно не была! Прочь метнулась – ведь покой не для таких. И, наверно, невозможно даже требовать, Чтобы в ней порыв возвышенный затих. Где найдет она себе еще пристанище? Над каким окном придется ей кружить? И кому она в морозной дымке тающей В дар уносит «огонек своей души»? Холода минуют: долго ль бесноваться им? Оживет природа стужам всем назло. Снова бабочка с неповторимой грацией Будет к свету пробиваться сквозь стекло… МОТЫЛЕК У мотылька такой короткий век! Вся жизнь его – с рассвета и до ночки. Рождение, стремительный разбег, Полет и смерть – судьба длиной в две строчки. И все ж прекрасна жизнь! – сплошной полет. Прекрасна смерть – в ночи сгореть Икаром. Пусть даже крылья свечка обожжет, А не звезда тысячелетним жаром.


16

Галина БЛИЗНЕНКО

ОХОТА НА ОДИНОЧЕСТВО Гляжу близоруко, Гляжу безнадёжно во мглу. Но я однорука – И, значит, летать не могу В.Долина

Внезапно я проснулась… И вдруг остро почувствовала холод одиночества. Гнетущая тишина в пустой квартире становилась невыносимой. Раньше это был чуть ли ни единственный способ расслабиться, остановить лихорадочный бег мыслей, снять беспокойство и успокоить ум. Теперь же звуки тишины не дают мне спать ночью, а днём – просто жить. Она уже не помогает справляться со страхом одиночества, не примиряет меня с самой собой, не избавляет от терзаний… Зная, что уснуть все равно не удастся, покидаю островок постели и бреду на кухню. Интуиция никогда меня не подводит. Вот и сейчас она нагло вторгается внутрь моего сознания, стуча молоточками по вискам, предупреждая о чем-то важном, судьбоносном и неизбежном в моей жизни. Чтобы избавиться от боли, переключаю мозг на нужную мне волну, зажимаю одиночество в кулак – и чувствую облегчение. Быстро готовлю кофе, наливаю его в две маленькие чашечки, не торопясь, пью обжигающий ароматный напиток и мысленно разговариваю с воображаемым собеседником. Таким образом легче пережить одиночество и избавиться от подступающей депрессии. На минуту закрываю глаза и представляю его – моего мужчину: у него прямой, чуть с горбинкой нос, завораживающий взгляд синих-синих глаз, милая улыбка на чувственных губах и копна каштановых волос с явно заметной проседью на висках. Он говорит мне Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

что-то смешное, и я заливаюсь смехом, подчиняясь его обаянию, душой и сердцем чувствуя, как сильно его люблю. Вот он протягивает руку и нежно гладит мои волосы, касается лица… Я вздрагиваю и открываю глаза, возвращаясь в реальность. – Твой кофе опять остыл, – громко говорю в пустоту. Начинает саднить впадина под правым крылом. Стараясь заглушить инстинкт полёта, подхожу к открытому окну и выглядываю наружу… На улице тяжело дышало хмурое утро. Серый, липкий туман, за ночь поглотив всё вокруг, стелился густой пеленой по рыхлой, холодной земле, облизывая липким языком дома, деревья, сонные трамваи и ослепшие машины. Не было видно даже глупой рекламной вывески на фасаде здания напротив моего окна, которая всегда раздражала меня, крича неоновыми огнями: «Зайдите к нам, и мы исполним все ваши желания!». Это страшно, когда наши желания исполняют глупые люди... Иногда из цепких объятий тумана медленно выплывали едва различимые фигурки прохожих. Натыкаясь на плотную серую стену, они, казалось, растерянно метались в западне, не находя выхода. Было что-то пугающее в этой суматохе, напоминающей нашу повседневную жизнь, где многие не живут, а плывут по течению, зарывшись с головой в монотонное, не приносящее радости существование. Недовольство собой мучает нас бессонными ночами, страдания пожирают наши души, яд сомнений отравляет разум, а инстинкт самосохранения подталкивает искать выход из мира беспросветного одиночества. Мы отказываемся доверять тому, что содержится в нас: чувству авантюризма и слепому безрассудству. А ведь именно они порой являются единственной спасительной соломинкой в этом холодном, странном и безумном мире... Начинался новый день, похожий на тысячи других, таких же безнадежно пустых и унылых… Отхожу от окна и поворачиваюсь к большому старому зеркалу, висящему напротив. На меня с любопытством смотрит не лишённая привлекательности молодая женщина лет 30-35, хотя в её зелёных, с поволокой глазах сквозит заметная усталость... Сбросив с плеч тоненький батистовый халатик, скептически оглядываю своё тело. Оно всё ещё сохраняет девичью стройность. – А ты не так уж плохо выглядишь, – говорю себе. Непослушное крыло выпрямляется над головой. Я глажу мягкие, теплые, трепетные перья, вдыхаю их полынный запах и предаюсь мечтам...


17 В отличие от ангелов, Бог наделил людей одним крылом, и поэтому мы можем летать, только обнявшись друг с другом. Я научилась отрываться от земли и подниматься на небольшую высоту, – но разве это может сравниться с ощущением полета в паре, в обнимку с тем, кого любишь всем сердцем, с кем делишь прелесть каждого дня и волнение каждой ночи, когда, просыпаясь, знаешь, что перед тобой – целая жизнь рядом с любимым?.. Натянув потёртые голубые джинсы и футболку-стрейч, снова прижимаюсь к окну. Напрягая зрение до боли в глазах, всматриваюсь в похожую на овсяный кисель пелену тумана. И вдруг замечаю расплывчатую, как амеба, фигуру человека… Он! Да-да! Это он! Улыбка радости оставляет след на моём лице, а молоточки интуиции учащённым стуком подтверждают правильность выбора. Я уже не сомневаюсь, что это – мужчина, такой же одинокий, бредёт неизвестно куда, не догадываясь, что я веду на него охоту. Душа моя настойчиво твердит, что он именно тот, кого я так долго ждала. Оставалось только пробудить в нем Любовь... Сердце замирает, а потом с семикратной скоростью начинает биться опять. Я почти не дышу, боясь, как бы его стук не выдал меня. Ну что же, охота началась!.. Вылетаю из распахнутого окна и, описав круг в тумане, плавно опускаюсь на землю перед удивленным прохожим, замечая при этом его отрешенный взгляд плюшевого зайчика. Делаю выстрел глазами и …попадаю точно в цель: Он – мой! Молоточки перестают стучать по вискам, и, облегчённо вздохнув, я посылаю мужчине улыбку. Он моментально меняется в лице, его серый, как туман, цвет глаз переходит в зелёный и – о чудо! – загорается невероятно синим оттенком. Мы смотрим друг на друга не мигая, одновременно делая шаги навстречу. Горячими от страсти губами я касаюсь его губ, и огненное пламя нахлынувших чувств поражает нас обоих. Мы стоим, обнявшись, не в силах обуздать его. Вязкий туман постепенно рассеивается, анемичное, без капли краски, облако выпускает из своих объятий огромное янтарное солнце, а на изумрудном небосводе, как символ блаженства, зажигается пёстрая радуга. Окружающий мир начинает переливаться многоцветными полутонами. Я разжимаю кулак, и моё одиночество испаряется с последней дымкой тумана... Наша жизнь приобретает особый смысл, потому что в этом мире на два одиночества стало меньше. Смотрю на своего любимого, вижу за его

левым плечом серебристое упругое крыло и смеюсь от счастья. Мы берёмся за руки, сливаемся в одно целое и, расправив крылья, позабыв обо всём на свете, летим туда, где, по-кошачьи выгнув спину, радуга нежно целует горизонт…

МОЙ ДОМ Утро… Пора вставать. Собака давно проснулась и теперь нагло дышит мне в затылок. Закрываю глаза, пытаясь досмотреть остатки сна... Не хочу подниматься, подушка удушливо мстит За утерянный сон. В ореоле собачьего лая Начинается день… Нет, нет, только не сейчас! Отмахиваюсь от строчек, начинающих копошиться у меня в голове, и ужом выползаю из разостланной прямо на полу постели, сотканной из тополиного пуха. Затем умываюсь, навожу утренний марафет, съедаю на завтрак тарелку одуванчиков, приправленных сиреневым маслом. Собака, проглотив два огромных гибрида огурца с кабачком, заваливается опять спать. Нахалка! Сегодня должны привезти новую мягкую мебель, специально сделанную по моему заказу: круглый диван, круглые кресла, круглый стол. Всё круглое, как мой дом: надоело набивать шишки об острые углы. Так удобнее: нет потолка, нет пола... Вернее, их можно выбирать произвольно: сегодня потолок здесь, завтра – в другом месте – а кажется, ничего не менялось. Ощущение стабильности и комфорта, которых так не хватало прежде. Изюминку добавляют картины, развешанные по всему дому, – это мои творения. Краску я делаю сама из сока лимона, сливочного масла и скорлупы яиц, а чтобы картины казались живыми, добавляю туда порошок радуги и шепотку засушенных капель росы. Этому меня научил мой друг Зелёный – художник, поэт и авантюрист в одном лице. На каждый мой день рождения он дарит мне по одной китайской бабочке из своей знаменитой коллекции. В моём арсенале их уже десять штук, ровно столько, сколько лет мы с ним знакомы. Красота этих созданий с тонкими неоновыми крыльями и сенсорными усиками неописуема. Ещё я сочиняю стихи – это моё хобби. Вернее, это то, чем я живу. Стихи – от слова Стихия. Иногда они так напирают, что становится трудно дышать, и тогда я записываю их на обоях. Харуки Мураками и Хорхе Луис Борхес давно стали моими друзьями, в их книгах я


18 ищу исцеление при первых признаках простуды. Так и живу в полной гармонии с самой собой. Единственная проблема – Собака. Она никак не может привыкнуть к новому дизайну, спит в аквариуме вместе с рыбками. Но им всё до лампочки, а может – притворяются… Разложена гербарием осенним В амбарной книге горсточка стихов, Написанных давно. Скрипят ступени Простуженно под тяжестью шагов... А я, в себя вобрав все злые слухи, Весь бред ночной, всю низменность страстей, Во сне целую тоненькие руки На свет не появившихся детей. Твоих детей.... Навалившуюся на меня Стихию прерывает звонок в дверь. Она, между прочим, тоже круглая. Заносят мебель. Не может быть! Диван и кресла обтянуты кожей грязно-зелёного цвета. Вот придурки! Опять всё перепутали. Неужели болотный цвет похож на голубой? В последнее время развелось много дальтоников. Собака вытягивает удивлённую морду из аквариума и, принюхиваясь, трусит к дивану. Он ей явно понравился. Чёрт с тобой, спи на нём сколько хочешь! – рыбки будут только рады. Кстати, не забыть бы завтра купить им корм. Эти пираньи жрут только сушёные грибы в брикетах. Полдень... Лето слетело с орбит, Скрылось куда-то – и вот: Осень со мной говорит – Только вокруг никого... Опять пошли стихи, но мне некогда их записывать. Меняю обстановку: забиваю большой ржавый гвоздь в потолок. Теперь – это стена. Вешаю на него плащ и туфли из сенной трухи – пусть сохнут. Вчера через дыру в дымоходе дождь залил комнату. Полдня откачивала воду портативным насосом (удалось достать по случаю – пригодился!). Остальные полдня ловила красных лягушек. Их было семь. Видно, занесло дождём. Сейчас они спокойно сидят в трёхлитровой банке, ожидая очередной порции пшённой каши. Терпеть её не могу! А им – нравится! Завтра должны заглянуть на огонёк Антон Дука – редактор журнала «Сага» и Гарик Туленко – известный на всю округу и за её пределами писатель и поэт. Надо будет испечь их любимый слоёный пирог с бузиной и дикими грушами. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Иду на кухню. По пути заглядываю в шкаф, где хранится шагреневая шуба. Ей уже лет сто. Моль пыталась добраться до неё, но моя шуба оказалось ей не по зубам. Ничего, еще столько же лет провисит. Тапочки на моих ногах начинают чихать и отворачивать мыски в стороны. Что-то учуяли. На полу замечаю прозрачные следы. Кажется, я знаю, чьи они. Это Время, беззаботно развалившись в кресле, курит толстую сигару и цедит сквозь соломинку солнечного лучика каштановую тишину, заполнившую мой дом. «Тебе пора» – говорю я Времени, оно нехотя подтягивается к окну, просачивается сквозь открытую форточку и сползает по карнизу вниз, в суету августовского дня. Завтра оно опять бесцеремонно явится ко мне в гости, но я уже привыкла к нему. На то оно и время, чтобы уходить и приходить без предупреждения. Вечер… Намазываю слова на кусочек черного хлеба, как намазывают масло или печеночный паштет, сверху круто посыпаю метафорами и эпитетами, их у меня полная солонка, и приступаю к ужину. Затем заостряю карандаш, прицеливаюсь к строке и с головой погружаюсь в Стихию. Строчки теснятся, наскакивают друг на друга, стекают с цветных обоев откровением: Я в детстве берёзкою тонкой Росла у воды, Смеялась заливисто-звонко, Не зная беды. Мне косы расчёсывал ветер – Мой преданный друг, И к солнцу тянула я ветви Худых своих рук… С улицы слышится возня, смех, потом удар и… брызги разбитого стекла. Стёкла у меня разных оттенков. Мне так нравится. Окно окрысивается пустотой в виде огромной дыры. Вдох – выдох, вдох – выдох…Пытаюсь восстановить кислотно-щелочной баланс. Я уже не сержусь и не очень расстраиваюсь из-за глупой выходки дворовых мальчишек. Зато теперь из кусочков цветного стекла можно складывать мозаику. Интересное занятие – успокаивает нервы. Проверено. Высовываю голову наружу. Там – жизнь. Здесь – моя жизнь. Что ни случается – всё к лучшему. Ветер треплет запоздалый закат прямо над крышей моего дома. Подставляю тазик и собираю закатные пёрышки: авось пригодятся. Вот залетел кенар. Отлично! В большой круглой клетке, стоящей в предполагаемом углу, грустит канарейка – для двоих места будет предостаточно.


19 Почему людей удивляет, как я живу? Им отвратителен вкус нереальности – того, что отличает меня от других. Не люблю стандартов и шаблонов: скучно, нудно, противно. Пытаюсь создать иной мир, иную атмосферу – и вот результат – разбитое окно. Недавно заходил в гости долговязый подросток с длинными грязными волосами, сын моих соседей. Долго сидел на потолке, уставившись в круглый экран телевизора. Не могла же я сказать, что он перепутал пол с потолком! – было бы невежливо. Поставила ему пластинку «Pink Floyd» и разрешила побренчать на гитаре. Он думает, я не знаю, что за глаза его друзья называют меня чокнутой... Когда уходил, выдал: «Кру-у-то, ва-а-ще!» Значит, понравилось! Мне тоже нравится! А вот мастеров придётся вызывать на дом. Пусть перетянут диван и кресла в кожу небесно-голубого цвета с белыми облаками по краям. Будет здорово! Ночь… Отважно тревожит бумагу вальяжность пера… Луну, словно хлеб Бородинский, посыпанный солью, Мне ночь предлагает и тихо идёт со двора, – Ведь я не привыкла садиться к чужому застолью…

Отточенное рыльце карандаша бойко бежит по обоям. Мне никто и ничто не мешает… Снова мутно-молочный туман запорошил глаза Разложивших фанерные тени цветных фонарей. Снова рано вставать и спешить на промозглый вокзал И со стёкол смывать надоевшую мне акварель…

Уже довольно поздно. Пью чай из мелиссы и мяты: улучшает цвет лица. Пол селёдки отдаю Собаке. Она – друг. Через разбитое окно в комнату вползает огромная круглая луна. Она частый гость в моём доме. Разбрасываю по дивану сосновые иголки и шишки хмеля. Это – для хорошего сна. Круглого одеяла, связанного из листьев молодой крапивы, хватает лишь для того, чтобы прикрыть ноги. Собака заваливается рядом. Прогонять — бесполезно... Я глотаю в ночи «седасен» И сливаюсь с покуренной тьмой. Чья-то тень с остывающих стен Чуть скользит по наклонной кривой. Мы ещё не случились, но ты Взял уже эту ночь в оборот. Полустанки земной суеты Нам ещё не наскучили. Вот Замерзает на зимнем ветру Запоздалое «завтра». Но мы… Мы ещё не знакомы. Во рту

Привкус этой безумной зимы. Ни о чём не прошу, не зову, И не знаю, что там, впереди. С хрупким счастьем в холодном зобу Я к твоей припадаю груди Лишь во сне. А пока, наяву, Мы живём, никого не виня, Ты – по эту, мой друг, я по ту – Отдалённую сторону дня. Не кричу, напрягая гортань, Одиноко застыв у окна. Я, наверное, слишком горда, Чтоб довериться случаю. Там, Где ещё не случился рассвет Нашей встречи (ни тут, ни во сне), Я с тобой говорю нараспев О ещё не пришедшей весне, О ещё не случившихся нас, Затуманенной тьме вопреки, И наивность моих полуфраз Выпадает из ритма строки. Мы ещё не случились… Карандаш продолжает безудержный бег, записывая последние строчки. Смотрю на бумажных журавликов над моею головой. Завтра надо будет выпустить их на волю. Скоро осень — пусть улетают… Часы показывают 24:68. Секундная стрелка похожа на скальпель, разрезающий Вечность. Пора спать. Рано утром придётся просеивать свои сны через мелкое сито. Чёрно–белые сны отсеются, цветные – останутся. Потом я приклею их в фотоальбом на память. Сны не должны теряться, они – часть моей жизни.

ПУТЕШЕСТВИЕ ВО ВРЕМЕНИ Бездонная чаша ночи заполнена тишиной. Я не сплю, наблюдая в открытое окно за странными мутациями луны. Огонёк сигареты отмеряет в темноте вялотекущее время. Тихо так, что слышно, как хрустят усталые суставы костлявых веток полуголых деревьев за окном. Там осень – глубокая, промозглая, глухая. Слабый ветерок штопором потрошит небольшие седые тучи, свисающие с края небосвода. Куда-то подевалась Большая Медведица со своим медвежонком, и только звёздная мелочь тяжестью лежит на крышах уснувших домов, из окон которых таращится тьма. Полуслепые фонари выгуливают на поводках трамвайных проводов длинные лохматые тени. Акваторию покоя нарушает бой часов. Потайными дверцами воспоминаний ухожу в про-


20 шлое, не оглядываясь. Там остались те, кого я любила, кому доверяла, кто был частью моей жизни. Иногда кажется, что они просто спрыгнули с поезда, чтобы размять ноги, и вскоре непременно догонят меня на следующем полустанке.

КОГДА ПЛАЧУТ АНГЕЛЫ Когда на небесах плачут ангелы – на цветах появляются слёзы, похожие на капельки крови. Ангелы плачут тогда, когда человек убивает любовь. У того, кто убил любовь, сны очень болезненны. В астральной тюрьме своих снов человек так слаб! Эти сны, как тяжёлая ноша на плечах, становятся невыносимыми… Ты просыпаешься среди ночи в холодном поту. Тебе снилась река из слёз, холодная, как твоё сердце. Только холодное сердце способно убить любовь. Впереди берег раскаянья, но когда ты доплывёшь до него, будет поздно: любовь умерла… Ты стоял на её похоронах, равнодушный к тому, что вокруг перестали петь птицы, а на цветах появились алые капельки слёз. Это плакали ангелы о безвременно ушедшей любви и потерянной душе. Они сменили белые крылья на багровые, чтобы все знали: ангелы скорбят. Потерянная душа – это ты, но сам пока не знаешь этого. Прозрение придёт намного позже, когда с твоей дочкой, ещё совсем юной, случится беда. Какой-то подонок поступит с ней так же, как когда-то поступил ты с той невинной девочкой, безгранично любившей и верившей тебе. Ты был огнём, непоседливым и диким. Она – мотыльком, безрассудно сгоревшим в твоём пламени. Это пламя оставило за собой пепелище. Страдания глубоко ранили хрупкую юную душу. Она не выдержала и совершила финальный поворот в своей судьбе, а ты продолжал жить, в дьявольском восторге наслаждаясь жизнью… И вот теперь, двадцать лет спустя, ты случайно увидел свою дочь, всю в слезах, стоящую у края пропасти. Твоя маленькая девочка была такой одинокой и растерянной, что жалость стрелой пронзила сердце. Бросившись к ней, ты сумел увести её от края и вырвать у раскрывающей ледяные объятия бездны. Она рыдала на твоей груди, выплёскивая наружу боль потери, обмана и предательства, а ты, потрясённый случившимся, молча слушал, и злость на того, кто обманул её, подступала к горлу и не давала дышать. Тогда ты впервые услышал, как плачут ангелы, и терзания заполнили душу. Ты взывал о помощи, Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

понимая, что случившееся – наказание за твоё прошлое. Лицо той девочки начинало выплывать из тумана памяти, и ты испугался, что даже не можешь вспомнить его черты. Ты плакал, а слёзы были очень горячи и жгли кожу. Потерянная душа искала выхода, рвалась к небесам из кромешной тьмы. Ты просил Всевышнего освободить тебя от непосильной ноши, просил прощения у той, чей образ нарисовал туман. И она простила, улетая лёгким облачком ввысь – освобождаясь сама и освобождая тебя. Ангелы услышали твою молитву и спустились с небес, чтобы принять покаяние. На душе стало легче. Ты понял, что именно сейчас так нужен своей дочери, чтобы успокоить, поддержать её, и всю нерастраченную любовь, всю нежность отдать девочке, которая так похожа на ту, другую… Двое шли, обнявшись, по извилистой тропе, отдаляясь от пропасти: прощённая, обновлённая душа и юная девочка. Ангелы летели следом. Их белые крылья были прозрачны и почти незаметны в чистом, пропитанном запахом черёмухи, воздухе.

фото из интернета


21

Володимир СЕРДЮК

БУДИНОЧОК НА БОЛОТІ (етюди голодного 47-го) Може, комусь це здається дивним, а то й взагалі дивацтвом, але той казковий будинок на болоті я бачу щоразу, тільки-но приїду на свою малу батьківщину. Минають роки в подіях, стресах, сподіванні та іноді скупих радощах, яких чомусь так небагато виділила доля, все змінюється, тільки незмінним залишається будинок-марево, на зустріч з яким я прагну дістатися щороку, де б не був і скільки сотень кілометрів не відділяли мене від цього надзвичайно дорогого для мене місця. Ось і зараз я тут, на узвишші, за яким починається болото. За ним пробирається крізь очерети звивиста річка – і знову очерет, а над ними, якщо вдивитися, на високих палях стоїть будиночок-марево. Я вдивляюся в те диво, щедро залите золотом сонячного проміння, вдихаю неповторний аромат різнотрав’я, що якось дивно п’янить, заколисує, – і вже здається, що відкритий вченими-мудрагелями закон про всесвітнє тяжіння при всій своїй сотнями років перевіреній правильності мене не обходить ні з якого боку: я легший за повітря, захочу – і полечу! І я хочу, хочу! В теплому, мов руки матері, вологому повітрі я неквапно лину до того загадкового будиночка на болоті. Боже, який запах! Здається, кожна квітка з тих, що на високих ніжках звелися над зеленим трав’яним килимом, щедро віддає у навколишній простір аромат, яким її наділив Творець. І я починаю розуміти, про що під подихом вітру шепочуть очерети: ну звичайно ж, про вічність! Вслухаюсь,

бо хочеться все зрозуміти до йоти. Та чи ж встигну? Адже вітерець завжди зненацька падає і, причаївшись, лежить тихо-тихо. Тоді замовкають очерети. Але ненадовго. Пригадавши своє віковічне покликання, вітерець знову оживає. Тільки на цей раз в шепоті очеретів я відчуваю неспокій. А, зрозуміло! Вітерець стає вітром і враз приганяє темно-сіру хмару, закриває нею сонце, і важкі дощові краплі вже мережать калюжки між очеретом. Будиночок зникає, і моє серце починає щеміти. Та свідомість підказує: все нормально. Той будиночок є, його не може не бути, адже він існує у твоїй уяві ще з дитинства... Дощова хмаринка за кілька хвилин вилилася, відкрила синь небесного купола, і сонце знову торкнулося землі пружними променями. Щоправда, того загадкового будинку я сьогодні більше не побачу. Так було і в минулі роки. Але потім, у снах, я бачитиму його знову і знову, і наближатимуся до нього, і… А втім, то буде у снах. От тільки невідомо, що було б у моєму бутті, якби не ті сни… Хоч і проходили вони рідко, зате якраз тоді, коли в моє життя блискавкою влучали негаразди і було схоже, що виходу з ситуації абсолютно не видно, що його немає взагалі. Огортав відчай, спонукаючи до усамітнення, а потім – бажання одним махом перекреслити все, поставити на житті коротку, як постріл відчаю, крапку. І все!!! Якраз тоді потужна хвиля споминів переносила мене туди, на малу батьківщину, і я знову бачив будиночок на болоті, і линув до нього, нехай не згорьованим тілом – свідомістю, і досягав заповітного порогу, і засинав біля нього, не сміючи без дозволу доторкнутися до дверей. Повільно спадали хвилини, а разом з ними – відчай. І вже не гупало на спалах серце. Приходила дивна полегкість! А з безвихіддя, в якому тільки що борсалась душа, вбачався вихід, простий і єдино вірний. Аж дивно: ну як я його раніше не бачив? Рука несміло тягнулася до дверей. Хотілося постукати, а ще більше – переступити заповітний поріг, ввійти всередину, туди, звідки в мої груди вливався спокій. Та тоді, коли бажання пересилило ніяковість, чувся голос: - Не квапся: на все свій час. Ти ще не раз потребуватимеш допомоги. Бо на віку – як на довгій ниві. - Хто ти? – шепотів я. Та замість відповіді шелестіли стиглими стеблами очерети, віддаляючись далі і далі. І закінчувався несподіваний сон. А реальність, життєва реальність зі своїми глухими кутами вже зовсім не лякала! І ставало на серці не те що радісно – спокійно. Не на якусь там хвилинку – на довгий час. Той спокій давав можливість глибоко занурюва-


22 тись в життя, не боятися перепон. Врешті-решт, чи не для того живемо, щоб долати оті перепони? Адже виграти у життєвій боротьбі, або хоч прагнення виграти, мабуть, і є сутністю буття. *** Яка радість! – я знову тут, на своїй малій батьківщині, неподалік будиночка на болоті. Нехай лише уві сні. Втім, сумніваюсь, що між сном і реальністю є різниця, – швидше за все, це варіанти буття. Бо чому я так чітко відчуваю, як пружинять під ногами торфяники? Бабут, та й годі! Бачу, як здіймаються над водною гладінню довгоногі кулики, а по віддаленій залізниці гуркотить трудяга-поїзд. Ось він переїжджає міст, під яким між округлими каменями-валунами протікає річка – річка мого дитинства, безштанного, голодного, післявоєнного. Потім, через багато років, політики, дбаючи про свій передвиборчий імідж, назвуть нас дітьми війни. І буде це їм дуже зручно, бо залишиться нас не так і багато, а турботи про нас не обтяжуватимуть бюджет, адже вони не представлятимуть нічого іншого, як красиві, але пустопорожні обіцянки. Та зараз не думалося про майбутнє, адже між тими валунами у дрібчастому джерельці річки снували зграйки невеликих червонястих рибок, що ніяк не хотіли ловитися на саморобний гачок. А дарма! Зварені в бляшанці з-під консервів, вони були б невимовно смачними, і черв’як-голод не нуртував би в животі. Тож я завжди сердився на тих рибок-верховодок, яким би нічого не варто зачепитися за гачок. О, то була б справжня радість! Та рибки не чіплялись… прикро до сліз! - Не плач, шкет, бо он з тебе навіть жаби сміються! – сусідський хлопець-підліток Сашко, підійшовши, побачив, що в мене очі на мокрому місці, і приязно штовхнув у плече. Потім, оглянувши моє рибальське причандалля, додав: – Яка ж дурна риба на таке клюне? Ні гачка, ні поплавка – якісь крученики. Нічого, малий, не плач, зараз ми риби добудемо! Ось, бачиш? – Сашко показав невеличкий продовгуватий предмет. – Знаєш, що це таке? – І, не чекаючи відповіді, з повагою вимовив: – Граната це, шкетеня! Граната! Ф-1! Хоча ти в цих ділах нічого не розумієш. Ладно, підростеш! - Знаю я, знаю, у мого брата таких ось стільки! – я підняв долоню і загнув один палець. - Чотири? – перепитав Сашко. – Цікаво, де знайшов? Треба буде запитати. Добре, пішли! Ми йшли очеретами впродовж звивистого берега річки через торф’яники під кумкання жаб. Так далеко я ще ніколи не забирався. Та поруч з великим і якимось особливо надійним Сашком мені було зовсім не страшно. Нарешті зупинилися. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

- Ну, от! Тут і будемо рибку ловити! Багато і одразу! А ти знімай сорочку! - Чого? – здивувався я, бо сорочка, пошита бабусею зі шматка знайденого парашута, була моєю єдиною одежиною. - А в чому рибу нести будемо? Куди її будемо класти? От тут і пригодиться твоя сорочка. Ми з неї зараз торбинку зробимо, от так, - промовив Сашко, зв’язуючи один з одним рукави моєї одежини. А зв’язавши, додав: - Тепер сиди тихо. А краще – ляж! Бо все може бути! А я з рибою привітаюсь. Сашко махнув рукою, і граната полетіла в воду. - Лежи! Вибух, стовп води – і поверхня річки забіліла від спливлої приглушеної риби. Сашко кинувся у воду. - Складай в сорочку, швидше складай! – крикнув він, викидаючи рибу на берег. - Оце так улов! – туго набита трофеями сорочка у Сашкових руках здалася мені великим мішком. Ми бігли очеретами. За болотом починалися справжні хащі з дерези. І вона колола моє тіло. Але то були дурниці! Головне – он який у нас трофей! Під старою грушею горіло багаття. Навколо – кілька хлопчаків з нашого кутка. Нас чекали. Сашко витрусив рибу з сорочки. - На, одягай, а то на русалку схожий! – дружний сміх хлопців перебив його слова. А я швидко вскочив у вологу, пропахлу рибою сорочку. - Нічого, висохне! – Сашко підбадьорююче посміхнувся до мене – і вже до хлопців: - Давайте швидко чистити рибу! Де казанок? Мишко солі роздобув? Молодець! Сашко вибрав із риб’ячого гурту з десяток найбільших. - Оце бабці Парасці віднесемо. Голодує. Про біду старенької на нашому кутку знав кожен. Загубила хлібні картки. А це було, як смертний вирок. Боже, як хотілося їсти! А наша юшка не поспішала. Та ми звикли терпіти. Зате блаженством були шматки вареної риби, по-братерськи розкладені на листках лопуха, що слугували нам за тарілки! Їли до «нехочу», а потім по черзі сьорбали з казанка гаряче варево. І голод відступав. А ми були від того по-справжньому щасливі. *** Протуктукав, рахуючи стайки рейок, пасажирський потяг. А це означало: час повертатися додому. Інакше влетить від бабусі, ще й як влетить! Та що поробиш – дисципліна! Як казали дорослі, нас


23 восьмеро на бабусиній шиї. Тож якщо без суворості, то виросте з нас казна-що. - Ремінцем їх, ремінцем! – радила бабусі її подруга-ровесниця. - Тоді порядок знатимуть. Та чи то через те, що ніякого ремінця в хаті не було – двоє наших дядьків, бабусиних синів, не повернулися з фронту, і ремінці їхні залишилися невідомо де, чи то через м’який бабусин характер ніяких тілесних покарань до нас, розбишак-безбатченків, не застосовувалося. Але бабуся уміла якось так присоромити, що краще б дала добряче лозини. Чи любили ми бабусю? Мабуть, таки любили. Та й як можна було не любити таку згорьовану втратами, виснажену тяжкою працею перших повоєнних років людину, сумну і ніжну, швидку і завжди заклопотану? Вечорами вона, мов квочка курчат, скликала нас в гурт, наставляла, розповідала різне, і, здавалось, тепло, що струїлося з її синіх очей, нас не тільки зігрівало, а й заспокоювало і усмиряло. Та приходив ранок, і ми, тільки що сумирні курчата, вилітали з гнізда хто куди: на риболовлю, ще кудись, а найчастіше - на залізничну колію. Нерідко з вікон пасажирських потягів разом із сміттям викидали шматочки недоїденого хліба чи навіть консервні банки, пальцем іноді можна було нашкребти залишків смачнючої риби. Або тушонки. Та будьщо, вишкрябане з викинутої банки-жерстянки, ставало святом, про яке потім не один день згадували. Ось така була у нас радість голодного 47-го, повоєнного і незабутнього. Пам’ятаю, траплялися і курйози. Якось підняв я викинутий з вагонного вікна пакунок. Розгорнув, а там шматочок ковбаси і хлібця, та ще невеличка скляна баночка. А в ній щось чорне. Швидко заховав її за пазуху і чкурнув додому. - Бабусю, ось знайшов! Мабуть, це те, чим жінки щоки мажуть? - Де ти взяв? – бабуся здивовано розглядала знахідку. – Знову по коліях бігав, лихо ти моє! Я ж забороняла, ну що ти за дитина така неслухняна! Це ікра, дурнику, чорна ікра. Та я за неї буханку хліба виміняю. А може, крупи. Добре було б крупи. Тоді б з лободою зварила, - міркувала бабуся. *** Я мчав додому. Побіг видолинком і помітив гурт жінок, що стояли біля залізничного переїзду. І чого це вони зібралися? Що трапилося? Цікавість підганяла. Поперед гурту виднілась моя бабуся. Жіноцтво мовчало, напружено вдивляючись в курну дорогу, що пролягла до ближнього села. Глянув і я, та нічого, крім стовпа куряви, не побачив. Тож пішов до бабусі і, притулившись до неї, запитливо подивився на незвично суворе обличчя. Бабуся покла-

ла мені долоню на голову, що означало: стій мовчки, дивись. І я стояв мовчазним стовпчиком. Та через якусь хвилинку весь жіночий гурт видихнув чи викрикнув: «Он, везуть, везуть!» З дорожньої куряви виплив міліціонер на коні. За ним – другий, потім – віз із двома бочками. До воза прив’язані чоловік і жінка. Замикав процесію ще один кінний міліціонер. Жіноцтво загуло відчайдушно обурено. Бабуся підштовхнула мене: «Швидко додому!» Іншим разом я, може, відразу і не послухався б. Та зараз зрозумів: непослух добром не кінчиться. Покрокував до нашого двору. Але то вже був би не я, якби бабусину команду виконав до кінця. Заховавшись в кущах дерези, став спостерігати. Тим часом процесія наближалася. І чим ближче, тим гостріше відчувалось: щось буде! І воно почалося. Не знаю, звідки в руках жінок з’явилися кілки, – невже з собою заздалегідь прихопили? Навіщо? Я ніяк не міг всього того зрозуміти. Тим часом події стрімко розгорталися. Розгніване жіноцтво кинулося до прив’язаних до воза. І відразу загупотіли кілки, а потім вдарили у повітря револьверні постріли: дещо розгублені міліціонери кинулися розганяти жінок від воза: - Припинити самосуд! – до хрипоти кричали правоохоронці. І натовп відступив на кілька кроків. Старший серед міліціонерів витер долонею спітніле обличчя: - Так не можна, жіночки! Цих дітожерів судитимуть за законом. З розлюченої юрби вискочила тітонька Наталка: - Закон – то для людей! – кричала вона. – А ці – нелюди. Знищити їх, як скажених собак! Я злякано дивився на розлючене жіноцтво, на прив’язаних до воза закривавлених чоловіка і жінку – каміння та палиці таки влучили в ціль – і нічого не міг зрозуміти. Що ж так збурило людей? І чому оці, прив’язані, – дітожери? Тим часом міліціонери відтіснили жінок від воза, і процесія рушила далі. Прив’язані важко ступали босими ногами, і чулося буркотіння чоловіка: - Нічого, у нас ще діти будуть. Віз скрипів, рідина з бочки розхлюпувалася, і дорожній пил пурхав під ногами. А жінки не поспішали розходитися. Говорили , говорили… І до мене нарешті дійшло, що й до чого. Навіть зараз, коли від голодного 47-го мене відділяє більше ніж півстоліття, стає моторошно, як згадаю ту страшну процесію, бочку на возі, прив’язаних здичавілих від голоду чоловіка та жінку, яких з одного боку шкода, а з іншого – знову ж таки, шкода, що міліціонери не допустили самосуду над


24 двійкою нелюдів, які вбили і засолили у бочці власних дітей. Казали, щоб самим вижити, врятуватися від голоду. Та їх вчинку немає виправдання. Якось, пригадавши ту страшну трагедію, заснув. І знову мені снився отой будиночок на болоті, перед порогом якого я запитував Того, хто перебував у ньому: «Чому ж трапилося оте лихо?» І чув у відповідь: «Різний буває голод. І фізичний, і духовний. Якщо останній переважає – ти вже не людина. І вчинки твої не будуть людськими. Пам’ятай про це!» Голос змовкав, а в мене до нього було ще стільки запитань! Тому і просив відчайдушно: «Не замовкай, чуєш, не замовкай!». А у відповідь: «А ти міркуй, думай! Думай, і вийдеш на вірний шлях. Ось так!» Я знав, після цього прохання озиватися марно. Та все ж продовжував сидіти, і сувої довгих літ розмотувалися в пам’яті, спалахували віхами подій… Ось гарячим червневим ранком ми йдемо з мамою на станцію по хліб. Вочевидь зараз навряд чи хтось назвав би хлібом темний чотирикутний шматочок, у якому, крім борошна, здебільшого були і висівки, і ще щось незрозуміле. Мабуть, достовірно, що ж то таке, знали лише ті, хто випікав оті буханці, замість справжнього борошна додаючи його в заміс. Але ніхто і не думав розбиратися, що й до чого: голод не дозволяв. Ось ми й прийшли. Біля довжелезної черги, як завжди, крутилися люди зі здичавілими очима, пантруючи того, хто відійде від хлібного віконця і не встигне заховати свій кусень в торбинку. Його відразу ж вихоплювали з рук і гризли трофей, намагаючись відкусити як можна більше. В таких випадках черга змішувалася навколо крадія, і кожен бив, бив, бив, аж поки не лунав свисток патрульного на станції міліціонера, і людське море розтікалося, залишаючи напризволяще тіло злодюжки. Конвейєр вікно-картка-хлібпрацював швидко. І ось мама, притискаючи до грудей хлібну пайку, веде мене вздовж залізничної колії додому. А я канючу: «Мамо, дай шматочок!» І мама раз-по-раз відламує від мізерної пайки частинки і, зітхаючи, простягає мені: - Оце, синку, поки що й досить! Ти ж в сім’ї не один – дома ще двоє зубенятами цокотять від голоду. Мені стає соромно. Та ненадовго. Голод робить свою справу, і я знову починаю канючити шматочок. Такий малесенький-малесенький! І мама здається. Це тепер я розумію, що отим скигленням залишав її без крихти хліба! Прости мене, матінко, якщо чуєш мене на тому світі! А спогади напливають і напливають… Вузенька стежечка збоку залізничної колії веде нас з мамою додому. Попереду – семафор, такий Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

собі дворукий вказівник-розпорядник руху поїздів. За ним – масив дебелого бур’яну – гірчака, названого, мабуть, так за те, що, потрапивши в раціон корови чи кози, робить молоко гірким. Для нас, дітлахів, той гірчак був, як ті джунглі, де і заховатися між високих лапатих стебел було справою однієї миті, і взагалі пограти “у войнушку” було тут миле діло. Відразу за хащами гірчака простяглася балка, за нею – наше чудернацьке, з погляду сучасної людини, поселення – абияк зліплені хатки та землянки з дивними димарями над землею. Мама прискорила ходу. Та й мене не треба було підганяти: на мене чекав друг – великий сірий кіт з собачим ім’ям Сірко. Ох і штучка ж був той Сірко! Але про нього я потім розповім, бо там, попереду, щось трапилося. Жінки, що поверталися зі станції, чомусь зупинилися, скупчилися. Я підбіг до них. Злякано глянув на прим’яті стебла гірчака. На них лежала молода жінка. Сливові очі без руху вдивлялися в небо. Над тілом дзижчали мухи. - Боже, як розпухла! – вимовив хтось. – Куди ж вона, нещасна йшла? Куди тікала від голоду і хто така? Ні документів – нічого! Ой, та ще й з дитиною! Людоньки, а маля живе! Таке голодне, що навіть не плаче! Ось ми тебе, лялечко, погодуємо! – заклопоталися жінки. Напевне, нинішнім мамам дух перехопило б від того, як в ті роки готувалася кукла – жований хліб, замотаний в шматочок полотна. Та в ті повоєнні роки така кукла замінювала і дитяче харчування, і соки, і вітаміни. І нічого – росли діти, виростали! Бачили б ви, з якою невимовною насолодою немовля впилося в ту жовану куклу! Не капризувало – з усіх сил смоктало жованик і поволі засинало. Тітка Шура, наша сусідка, яка тримала немовля, уважно роздивилася малечу. А потім мовила: - У мене вдома троє хлопців. А так хотілося б дочечку! Та стара я вже народжувати. І ні від кого! Одна похоронка замість мого Василя! Так що забираю маленьку собі. І називатиму її відтепер Катрусею! Надвечір ми, дітлахи, збиралися в балці. Там, на схилі, протилежному залізничній колії, росла особлива трава. Ми залюбки «паслися» в ній, вишукуючи кругленькі приплюснуті калачики, що вінчали стебельця. Називали їх кашкою. Назбираєш жменьку – і радо хрумкаєш: пощастило! Щоправда, не завжди хрумкаєш сам. Бо як не відсипати той трав’яний трофей у замурзану долоньку малюка, що днями кружляв біля нас, вважай, дорослих – чотириліток! І ділитися з ним було для нас неписаним законом. Бо саме воно поживи не знайде.


25 Сьогодні мені поталанило – назбирав повнісіньку жменю шапочок! Пригощу малюка – зрадіє! Та малюк не приходив. Дивно! - А де ж Івасик? – запитав я у всезнаючої сусідки Гальки, двоюрідної сестри малюка. - Та нема вже Івасика, помер. Я взяла хлопчика на руки – легенький! І мовчить, мовчить… А бабуся його вже стара, не встає! – Галька заплакала. Мовчки сиділи в траві. І ніхто, крім Гальки, не плакав, бо звикли: щодня хтось помирав від голоду. - Не плач! – врешті почав заспокоювати Галку мій товариш Только. – Івасику тепер добре! Там, на небі, їсти не треба. Літай собі на хмаринці і не думай, щоб його спожити. Івасику тепер добре! – повторився Только і гірко заплакав. І я не втримав сліз. А високо в небі пливли світлі хмаринки – багато-багато! На якій з них наш малюк? Трав’яна кашка висипалася з моєї долоні, і я не став її підбирати. Дивився в небо. І уявляв, як і я отак на хмаринці, без турбот, плинутиму над землею і бачитиму все-все! І не хотітиму їсти… *** - Ой, Боженьку, Дуня, слухай, твою Тетяну на полі спіймали! У міліцію повели! – бабуся Параска випалила ту страшну новину, і наша старенька схопилася за серце. Присіла на ослінчик і злякано видихнула: - А що ж воно буде?! Нікого не вбила, не вкрала – і в міліцію? Та чи ж є правда на цьому світі?! - Чотири качани кукурудзи знайшли у неї за пазухою. Від них ніде не сховаєш, он яких вовкодавів в об’їждчики-сторожі понабирали! – Їх би на фронт – так війна ж закінчилася, відсиділись в тилу. А за кожен качан рік тюрми дають отака ось, подруженько, арифметика, - зітхнула бабуся Параска. - У неї ж чоловік під Сталінградом поліг смертю героя, як написали в похоронці. У неї ж діточки з голоду пухнуть, у неї ж… - причитала моя бабуся. - Якби не діти, то не пішла б вона на те прокляте колгоспне поле. Зроду нічого не крала – і на тобі… Що ж робитимо, дочко, як рятуватимемо Тетянку? – це вже до моєї мами. - Я в райком партії побіжу. Тетяна ж була на залізниці передовиком, грамоти за це має. Повинні врахувати. Ну, я побігла. А ти сиди у дворі, слухай бабусю! – мама запнула волосся і зникла за воротами. А ми сиділи. Мовчки, згорьовано, без слів. Чекали. Повільно за горизонт закочувався сонячний диск. Мами все не було. А тоді, коли нарешті з’явилася, по її зляканих очах ми зрозуміли, що лиха не обійти.

- Дадуть чотири роки таборів, - мовила крізь сльози. – Кажуть, що крадуть у держави лише вороги. І плювати їм, хто там помирає з голоду. Їх те не обходить, вони на спеціальних пайках, а ми… Через нетривалий час був суд. І був вирок: чотири роки позбавлення волі. По року за кожен качан. Халупка, де жила тітка Тетяна, залишилася пустою. Талку і Зіну бабуся забрала до нас. Отак і жили маленькою отаркою. Як не дивно, перезимували. Вечорами, стоячи на колінах перед іконами, бабуся дякувала Богу, що зберіг кожного з нас, просила захистити, спасти і помилувати. І Господь чув: замурзані, рахітичні, одягнуті лише в драні сорочечки до щиколоток, але всі живі! І таки дочекалися, коли на деревах цвіт змінився плодами і гілки ранніх яблунь ваговито й обнадійливо захитали червонобокими шарами, а у величезній чавунній посудині варилася не тільки лобода з кропивою, а й молода картопелька.

Якось зі старшим братом Петром зайшли в хатинку тітки Тетяни. І цікавості ради відкрили невеличку скриню. Там, на поличці, знайшли почесну грамоту, видану колись тітці за ударну працю. З грамоти на нас дивилася вусата пика. Дивилася здивовано, ніби питала: «А ви що, живі?» - Не дочекаєшся! – мовив Петро і накрив грамоту ганчіркою. – Пішли! У нас сьогодні велика робота буде! - А кому ти сказав «не дочекаєшся»? - Тому, хто зверху в грамоті намальований. - Так і на вокзалі такий на портреті. То ж Сталін, вождь! - Дурник ти! – відповів брат. – Все, забудь. Рот на замок! *** Відразу за залізничною колією починалося поле, а за ним – лісосмуга, що тяглася до степового озера, надійно обплутаного загородженням з колючого дроту, вздовж якого високо вгору підіймалися дерев’яні вежі з охоронниками на них. Навіть підхо-


26 дити близько сюди було небезпечно: по занадто цікавих стріляли. «Військовий об’єкт», як його називали наші мами і бабусі, насправді був величезною гусячою фермою. З неї по кілька разів на тиждень машиною-полуторкою вивозили ящики з гелгочучим птаством. - Для району везуть, - казала наша бабуся і зітхала, мовляв, коли вже наїдяться? А мені частенько снився той райком: великийвеликий, волохатий, з черевом, наче печера, що їсть, і їсть, і не наїсться, скільки гусей йому не подавай. І я боявся, що одного разу потраплю йому в хижі лапи, і він проковтне мене, як трісочку. Якось ми сиділи у балці за кущами. Старші хлопці курили соняшникове листя і розповідали різні жахливі історії. Про відьом, про болотного дідька та ще казна про яке диво. І мені спочатку робилося страшно. Так страшно, що я навіть не знав, кого боюся більше. Сидів під кущиком і тремтів. - Не бійся, малий, то все вигадки! – заспокоїв мене старший з хлопців. – Немає ніякого болотного дідька, то ми так, заради сміху! - І райкому немає? А чого ж йому гусей постійно возять? Значить, є? - Що ти верзеш? – здивувався старшак. Тоді я виклав йому своє бачення страху. Почувши мою розповідь, хлопці реготали так, що аж птаство зривалося з гнізд. - Не бійся, дурнику, то ти сам вигадав! - Це треба ж… Ну дає! – сміялося товариство. У той вечір я довідався, що ж воно таке, отой райком, і про тих, хто там працює, і про спец пайки, щоб тамтешній народ з голоду, як ми, не пухнув... *** Ми йшли і йшли. Зустріли кількох братових одноліток. Дивно, приєднавшись до нас, рухалися вперед мовчки. І мені Петро наказав стулити писок. «На діло йдемо!» - пояснив коротко. Зупинилися в кущах перед самим ставком. Брат обережно розсунув гілки. В мереживі дротяного загородження була невеличка дірка. Навряд чи хтось з хлопців проліз би в неї. Зате для мене та дірка була цілком підходяща. І завдання полягало в тому, щоб пролізти на той бік і покласти на воду приманку – кілька кукурудзяних зернин, одягнутих на саморобні гачки. Їх помітять гуси, і, диви, якась заковтне. Тоді треба швидко тягти за дріт, до якого приманка прив’язана, щоб ошелешена птаха не почала бити крилами і не сполохала варту. - Лізь! – брат простягнув мені приманку. – Он бачиш той кущик, а за ним гусей? Бачиш! Там і покладеш. І відразу назад. Та дивись, не хлюпайся у воді. Бо помітять з вежі – і хана! Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Вода була напрочуд тепла. Та я відчував себе, як у лихоманці. Бо помітить вартовий – стрілятиме! Нарешті дійшов до куща. Поклав приманку і повернувся назад. Обережно ступав по імлистому дну. З переляку цокотіли зуби. Та ось, нарешті, рятівна дірка в загороді, і руки хлопців миттєво витягують мене на безпечний бік. Як приємно знову одягти свою сорочечку! Вже й зуби не цокотять. Лежимо, спостерігаємо. Гуси не квапляться підпливати до нашої приманки. І від того на душі стає гірко! Як повільно тягнеться час! І не схоже, що нам пощастить. Тим часом до вежі з вартовим наближається човник. - Васю, обід! – чується з нього. - Давай сюди! – відгукується вартовий і приймає від човняра дебелий казанок. А потривожені гуси тим часом підпливають до нашої приманки. Та клювати не квапляться. Чекаємо, надіємось. І ось, нарешті! Клюнув таки гусак! - Тягни! – ледь чутно шепнув брат товаришу, та той добре знав, що й до чого. Не встиг гусак підняти сполох, як опинився в хлопчачих руках, і ми кинулися далі від загородження. Як добре, що нас надійно приховувала лісосмуга! - Хлопці, живемо! – почувшись в безпеці, вигукнув хтось з гурту. – А ти молодець, шкет! – то вже до мене. І я відчув себе мисливцем. *** Повільно, хвилясто прогинаються очерети під м’ятними струменями вітровію, і знайомий голос знову вчувається у тому заспокійливому шарудінні дебелих стебел. - Пригадуєш? Правильно, згадай ту минувшину, про яку більшість з людей не знають або забули. Тож ти повинен їм розповісти про все. І про малого Івасика, який не дожив до нового врожаю, і про Катрусину матір, і про лють режиму, що кидав людей за грати за качан кукурудзи, і про всевсе: як виживали, рятувались і таки вижили – назло кумиру, якого самі сотворили собі на лихо. Про все розкажи, про все… Далі і далі котить вітер очеретові хвилі. Голос поволі віддаляється, затихає. А по передвечірньому небі пливе безліч хмаринок, багато – ой, як багато з них здаються такими знайомими!

фото из интернета


27

Софья УЧИТЕЛЬ

Заинтересовавшись этой историей, мы с тобой отправимся в путь. - Куда же мы пойдем? – спросишь ты. Уже поздно, скоро ночь... - Пора тебе, однако, узнать, мой мальчик, что бывает и такой путь: к своим мыслям, мечтам, фантазиям. Это не простой и не лёгкий путь. Таким путём нас ведут, например, книги, заставляя задуматься об окружающем мире и о себе в нём; о том, что происходит в собственной душе. Это и есть путь к себе самому. А те, кто не ленив душой, могут даже отправиться в путешествия, не выходя из своего дома.

ИЗ СЕМЕЙНОГО АЛЬБОМА «Знайте же, что ничего нет выше, и сильнее, и здоровее, и полезнее впредь для жизни, как хорошее какое-нибудь воспоминание, и особенно вынесенное ещё из детства, из родительского дома. Вам много говорят про воспитание ваше, а вот какоенибудь этакое прекрасное святое воспоминание, сохраненное с детства, может быть, самое лучшее воспитание и есть. Если много набрать таких воспоминаний с собою в жизнь, то спасён человек на всю жизнь. И даже если и одно только хорошее воспоминание при нас останется в нашем сердце, то и то может послужить когданибудь нам во спасение ». Ф. М. Достоевский

Эти самые удивительные путешествия совершаются по просторам человеческого Духа. Вот и я хочу предложить тебе немного попутешествовать в пространствах наших душ – бабушки и внука. А когда ты немного подрастешь и начнешь самостоятельно путешествовать по бесконечным просторам человеческого Духа, пусть ориентиром тебе будет стихотворение, которое твоя бабушка написала для твоего папы в день, когда ему исполнилось шестнадцать лет.

«И ЖИЗНЬ, И СКАЗКА, И МЕЧТЫ…» Из книжечки С. Учитель г. Кривой Рог, 1995г.

Ты просишь у меня, дружок, как обычно, вечернюю сказку. А мне хочется рассказать одну историю. Сказкой её вряд ли назовешь: ведь в ней всё почти, как в жизни. Но именно в этом неуловимом «почти» и заключается весь смысл.

СИНУ СЕРГЕЮ Что пожелать тебе, сынок, В твои шестнадцать лет? Чтобы теплом людских сердец Ты был всегда согрет, Чтоб был друзьями окружен И их дарил участьем. Ведь человеческий союз И колдовство духовных уз


28 Есть истинное счастье. Что пожелать тебе ещё В твои шестнадцать лет? Чтоб, помышляя о большом, Не шёл по жизни напролом, Не думал только о себе, К себе же был пристрастен Познать себя, Создать себя – О, в этом тоже счастье! Но если… в жизненном бою Ты душу сохранишь свою Возвышенной и ясной, То не покажутся тебе Дерзания напрасны. И будет жизнь твоя – поверь! – Поистине прекрасна. 7 сентября 1977 года Сыну Сергею на его 50-летие Всё, что желала я тебе В твои шестнадцать лет, В судьбе и жизненной борьбе Ты принял, как обет. Не шёл по жизни напролом И был к себе пристрастен, Друзей одаривал теплом, К судьбе их был причастен. Во всех твоих деяньях есть И честь, и благородство. Ты не приемлешь низость, лесть, Душевное уродство. И с братом вровень ты, И нет меж вами превосходства, Непониманья, маяты За право первородства. Шагали смело по земле Товарищи и братья, И корни чувствуя в семье, И жизни распахнув объятья, Которые объяли тех, Кто нам дороже всех на свете, Кто – продолженье наших вех. То – внуки наши. Ваши дети. Так пусть же будут и они Верны отеческим заветам, Шагают смело по земле, Лучась душевным светом. Пусть будут все между собой Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Товарищи и братья, И корни чувствуя в семье, И жизни распахнув объятья. 7 сентября 2011г.

МУЖУ в канун Нового 2013 года Пусть годы не будут нам тяжкою ношею, Пусть только хорошее в жизни витает. С тобою ещё мы не очень изношены. Верь! – многие радости нас ожидают. Исток наших радостей – наша семья. На фоне её, безусловно, сверкает Илья, Сияет Машуня, и высится Дмитрия стать, – Ведь всем нашим внукам талантов не занимать! Верь! – будет в жизни много света, Удач, тепла и доброты. Надеюсь, нам подарит лето Наш Сатанов – наш край мечты. Тяга беззаветная нас не покидает К этому роскошному солнечному краю. Есть ещё чем нам жить, Вдохновляться, дышать. Всё семейство своё Приласкать и обнять Ещё время дано. А коль нам повезёт, То увидим их жизней Дальнейший полёт.


29 ВНУКУ ДМИТРИЮ Мой первый внук, мой внук бесценный! Скажи, а вспоминаешь ты Наш дом, теперь уединенный, Где зрели мысли и мечты, Где зарождалось осознанье Тревожной тайны бытия И чуткость к музыке звучанья И смысла, что слова таят?.. Благословен будь, внук – воитель На ратном подвиге души, И нашу не забыть обитель Твой голос внутренний внуши.

ВНУКУ МАКСИМИЛИАНУ Жил Хоббит в домике своем. Поведал Максик мне о нём, О той борьбе добра и зла, Что в жизни Хоббита была, Что Макса к чтенью так влекла. И Толкиена том толстенный Явил для Макса мир бесценный – Манящий мир иных созданий, Похож на наше Мирозданье, Но всё особое – своё – Придуманное бытиё. И Макса тонкая душа, Всем этим вымыслом дыша, Сама невольно созревает, Взрослеет, сопереживает,

И всех событий кутерьма Для Макса – пища для ума, Которую душа вбирает, Мужает, крепнет, воспаряет, Постичь пытается секрет, Как защитить Добро и Свет, Благополучие и Счастье От злых колец, от всех напастей, Чтобы на жизненном пути Зло победить, добро – спасти! 27 марта 2014 ВНУКУ ДАВИДУ Что ты блестяще одарен, Не может быть двух мнений. Талантлив, светел и умен. И значит, вне сомнений, Пройдет еще немного лет – И ты пожнешь плоды побед. Но не о том веду я речь: Ведь надо Дар взрастить, сберечь. Чтоб этому случиться, Придется потрудиться: И ум, и волю приложить, И мудрость, и терпение. Успех возносит лишь за ТРУД, Дерзанье, вдохновение, Стремление и рвение. Постичь, узнать, преодолеть! Порою – высоко взлететь, Порой – упасть – подняться, Невзгодам не сдаваться. Но у тебя отважный вид, – Недаром назван ты Давид! И в битве с жизнью и судьбой Всегда победа за тобой. 25 августа 2014 года ВНУЧКЕ МАШЕНЬКЕ к подарку (Книга «Мифологические легенды»)

Девочке очень читающей И о прекрасном мечтающей, В мире прекрасных образов С детства всегда живущей, Поведает книга эта О вечном, прекрасном, сущем.


30 Из прошлого – в настоящее К нам, сегодня живущим, Что были далеким будущим Для тех, кто жили тогда, К нам – живущим сегодня, Читающим и мечтающим, Доносится гулкое эхо От тех, что жили тогда. И мы обращаем к звёздам Взоры, мечты, надежды И грезим о тех, кто в будущем Нам на смену придут, О том, чем мы живы сегодня, Будут слагать легенды И к удаленным звездам Свой пролагать маршрут. Годы сменяют годы… Но мысль пробивается вспять, А взор устремляется к небу, И, чтоб пережить невзгоды, Хочешь постичь то, что было, И что возникнет опять. В канун Нового 1997 года

Теперь, в свои восемь, Наверно, едва ли Пришла бы ей мысль Посидеть на рояле. Теперь она судит о том, Что уместно, И где за роялем Отныне ей место. Прекрасное место! Ах! Как мы мечтали Увидеть Наташеньку В дружбе с роялем! – Чтоб эти прекрасные Чуткие руки Рождать научились Волшебные звуки. 2004 год О, как мы мечтали! Вот-вот ей семнадцать, И наши мечты Начинают сбываться, И здесь, в Кривом Роге, Мы видим – поверьте! – Наташино имя В афише концертной. Сентябрь 2013года ВНУКУ ЯКОВУ на его 17-летие

ТРИ ВОЗРАСТА ВНУЧКИ НАТАШИ Лишь здесь, в Кривом Роге, увидишь: Картинно вспорхнула Наташа На край пианино. Задумчив Илья у подножия трона Сестренки – принцессы, достойной короны. А наша принцесса Прелестна, мила, Изящна, воздушна, В ту пору – мала. 2000 год Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Желаем здоровья и многие лета. А сей Колокольчик пришел из Тибета, Чтоб Космоса тайны помочь постигать И музыкой сфер тебе слух услаждать. Желаем тебе, чтоб сложилась судьба, Достойна ума многодумного лба. Пойдешь ты дорогой тернистой и длинной: Верь, нету в Науку иного пути! Но твой колокольчик обвили павлины. Они – талисман твой на этом пути. Одарят они благородством, величьем. Запомни: они для тебя – оберег, Но чтобы тщеславной кичливостью птичьей, Без наших намеков, ты сам пренебрег. Решимости больше, труда и отваги Сейчас приложи на заре юных лет – И станут доступны и магия Праги, И избранный Карлов Университет.


31 Учись вдохновенно и самозабвенно Не ради почета и прочих наград, – Успеха достигнешь тогда несомненно, И каждый Учитель тому будет рад. А пока… Пусть звенит Колокольчик, Напевая мелодию дней – Дней, которые все сольются В вихрь Симфонии жизни твоей. 9 декабря 2014 года P.S. По восточному календарю, у рожденного в год Змеи талисман – Павлин. ДЕТСКИЕ СТИХИ К ПРИЕЗДУ НАТАШИ И ИЛЮШИ ДВОЮРОДНОМУ БРАТУ ТАХТА Года идут… Так редки встречи! Всё будней суетная вязь!.. Но вот судьба Нам дарит вечер И обнажает нашу связь. Я узнаю черты родные, Сижу с тобой лицо в лицо И вспоминаю дни былые, Когда сидела так с отцом. С каким-то трепетом невольным Ловлю фамильные черты, И лики в воздухе витают Всех тех, кому потомок ты. И ты, и я, и наши дети, И внуки наши, И мой внук Всего дороже нам на свете, Сильнее длительных разлук, И убедительней молчанья На протяженье долгих лет Минута редкого свиданья, Открытость душ, Их добрый свет. А после… Памяти отрада. Живым теплом её лучась – Да не утратим эту связь, Презрев условности, преграды, Сквозь будней суетную вязь! 1984 год

Я – свободная тахта! Никакая суета, Никакая теснота Просто неуместны: Всем здесь хватит места. Знайте, что сегодня тут Пиф с собачкою живут; На подушках отдыхают И друг с дружкою играют. По секрету говорят: Очень ждем своих ребят, А ребят все нет и нет… Мы б составили квартет, Затевали б игры наши И с Илюшей, и с Наташей. …………………… А пока Стукнет кто-то в дверь слегка, Настораживаем уши: «Не Наташа ли с Илюшей?» И тотчас бежим встречать. Ах, ошиблись мы опять: Не Наташенька с Илюшей… Навострим получше уши, Чтобы сразу вас узнать, Чтобы выбежать встречать, Чтобы нежно вас лизнуть! Отправляйтесь, что ли, в путь! Ну зачем вам суета Жизни нервной на Галерной, Раз свободна так тахта В нашей спаленке примерной? Здесь вас Пиф с собачкой ждут,


32 Дом наш честно стерегут. Так до встречи! А при том – Опишу для вас наш дом, Ну, и все его приметы: Много места, много света, Много-много детских книжек, Много-много разных нот, В холодильнике всегда Очень вкусная еда. Спросите: «Чего же мало? И чего нам не хватало?» Ох! В домашнем нашем мире Нас, жильцов, всего четыре: Папа, мама, Пиф с собачкой – Вот домашний весь расчет… У дверей – сороконожка, – Но ее не брать же в счет! С вами будет все иначе: Все запрыгает, заскачет, Заиграет, запоет, Заискрится, зацветет, Засверкает, зазвенит, Радостью заполонит.

КРЕСЛО Во мне живут воспоминания. Я жду с Илюшенькой свидания. Я помню, как он здесь сидел И мультики свои смотрел. Как звонко он смеялся, А то и забавлялся, Как было с ним приятно... Я жду его обратно! СОРОКОНОЖКА Пристроившись в передней, Я все гляжу на двери, Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Но в эти дни последние Я верю и не верю… Нет! Все же верю очень И так мечтаю я: Приедут (знаю точно!) Наташа и Илья. Я жду вас осень, зиму, – Осталось ведь немножко! Пока, мои любимые. Я жду! Сороконожка. ПИАНИНО Тихо в комнате пустой, И не слышно песен, смеха... Что за жизнь? – закрытым стой... В прошлом лете – вся утеха. Видно, нужно лета ждать Взаперти, как птичка в клетке. Звуки вырвутся опять, Лишь приедут эти детки. Станут петь, играть, плясать, Бегать и озорничать. Все – веселье и потеха! А пока придется ждать, в одиночестве молчать. Грустно все же, не до смеха... ТЕЛЕВИЗОР Я вздыхаю каждый раз, Если в креслах нету вас, Милые мои детишки, Что на севере сейчас Ходят в театры всякий раз, И еще читают книжки. Только станет потеплей – Приезжайте поскорей! И, вооружившись пультом, Отыщите мульти-пульти. ЖУРНАЛЬНЫЙ СТОЛИК Знайте, как ваш стол вздыхает! Он так часто вспоминает, Как за ним вы рисовали, Дорогие малыши, Разложив бумагу, книжки, краски и карандаши. Как тоскует он без вас! Как вздыхает он подчас!


33 Все его тут утешают – Мол, не надо так тужить: «Не горюй, и не тужи, Подожди еще немножко: Возвратятся наши крошки – Привезут тебе на радость Краски и карандаши». ЛОДЖИЯ Свежим воздухом дышать, Книжки разные читать, В игры разные играть Приглашаю, приглашаю, приглашаю. А сейчас стоит зима, Одинока и сама. Я скучаю, все скучаю... ах, скучаю! Окна настежь распахнуть,

Поиграть и отдохнуть Жарким летом все мечтаю я, мечтаю. В эту пору (знаю я) Возвращается семья, Что холодный Питер К лету покидает. В наши южные края Возвращается семья, Наши пташки прилетают, прилетают. Бег веселых этих ног, Лишь ступивших на порог, Я узнаю, я узнаю, я узнаю. И на звонкий их звонок, Долгожданный их звонок Я объятья раскрываю, раскрываю. Лето. 2000 год.


34 ПЫТАЯСЬ НЕ ПОРВАТЬ Учу дитя предельно осторожно, пытаясь не порвать желаний нить... Добиться послушания несложно, сложнее, добиваясь – не добить.

Валерий ПАУК

2013-12-01

У ВСЕХ БЫВАЕТ У всех в судьбе бывает опечатка. Она шипит и вьется злобой дня. Но нет полезней в жизни отпечатка, чем тот, что от отцовского ремня. 2013-11-29

ВЫБОР Ты снова плачешь! Окна нараспашку. Давай зажгу камин, сложу постель. Зарёванную, милую мордашку не прячь в ладони. Несколько недель?!.. Мое знакомство с Валерием можно назвать совершенно случайным. Когда прочитал несколько стихотворений, честно, не поверил, что они – его: слишком хороши для дебютанта. Позже оказалось, знают поэзию Паука далеко за пределами нашего города. Я узнал, что он получил несколько наград, имел ряд публикаций... Но лучше всего о себе, о своих чувствах, о своей жизни расскажет сам автор своими стихами. Приятного прочтения! Андрей ДЮКА

* * * Не важен опыта запас – реальность неизменна: в ней долог день, в ней вечен час, а жизнь, увы, мгновенна. 2014-10-22

Прости, прости поэта и служаку за преданность к любви не по часам. Мне сложно жить и плыть по зодиаку. Мне нужно верить росам, голосам, чудным приметам. Сбрось свою опалу. Я здесь. Я снова здесь. Я снова твой. Не злись, и выпьем... выпьем по бокалу любви, что пахнет мёдом и травой. Бежать вперёд – на всё веленье божье. Спешу туда, где выстелена гать, где пылкость освещает бездорожье. А выбор – за тобой: «Понять!» «Прогнать!» 26 октября 2013

ПУСТЬ Я пишу на опавшей листве годовые отчёты и сметы. Пусть не юность со мною в родстве И не ярки годов самоцветы,

ВСЕГДА ГОТОВ Всегда готов развеять заблуждения, (срываясь от банальности сего), когда идиотизм чужого мнения не схож с идиотизмом моего.

Пусть цвета унесла седина, Пусть не часты семейные вече – Плачет осень, но в сердце – весна, И до снега, надеюсь, далече.

2013-12-02

21 октября 2013

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


35 ВНУТРИ – ОСЕНЬ Кто я внутри, или что там, внутри? Мира отшельник? удача? тревога? Кто там вальсирует три-раз-два-три? Кто там не верит и верует в Бога? Осень листвой рассыпает слова. Осень всё та же – багряного цвета. Стала чуть больше болеть голова. Стало чуть меньше идей для сюжета. Злиться не надо. Оно ни к чему. Ливни. Ветра… Оголенные нервы... Хочешь, я крепко тебя обниму? Буду не первым, зато самым верным. Осень, тобой наслаждаюсь вполне! Даже листвой, покрывающей лужи. Ты прорастаешь строфою во мне. Грустью – внутри, восхищеньем – снаружи. 15 октября 2013

ДАВАЙ С ТОБОЙ… Давай с тобой дышать. Молчать, забыв слова. Сбиваться, но идти на слабый счастья глас. И жизнью наполнять пустые острова привычек и морщин, корнями вросших в нас. Начнём, закрыв глаза, прощать друг другу сны, в которых мы идём по разным берегам. И пусть слова любви от времени скудны, мы вместе сложим их в заветы, по слогам. Не верь, что есть финал, не верь, что есть края у сказки той, что мы не верили подчас. Она ещё жива. В ней мир, в ней ты и я. Она терпела боль, но выжила для нас. Я вытру пустоту, я высушу углы. Упрячу навсегда подарки бывших дам. Накрою для тебя соблазнами столы, и всё, что было «до», я прошлому отдам. 1 октября 2013

ШЕПЧЕТ ДОЖДЬ ВО МНЕ…. Не лечит время! – Россказни пустые. Не льётся миррой в трещины судьбы. А эти годы ржавые – густые мхи. Ах, если б, да кабы... Да кАбы можно было крикнуть сильно рогатым тварям, блеющим во мне, что презираю их, и так обильно полить их ядом, и спалить в огне. По пеплу, по войне, не видя суши, бежал… бежал… спешил и почему? И почему топтал чужие души? И Господу не верил – почему? Пустую жизнь – засохшими губами…. Седой паук. Уставшие ветра. И только холод странными клубами окутывает «завтра» и «вчера». И шепчет дождь. И что-то давит шею. Ошибся – где? Ошибся. Почему? К Всевышнему претензий не имею: Не он мне должен жизнь, а я – ему. 18 июня 2013 года

ДАВАЙ СОЙДЁМ С УМА… Не ем. Не сплю. Теперь и бреюсь реже. Нет у меня на всё на это сил. Друзья?.. А что друзья? Пока что те же. Но без тебя я даже к ним остыл. Я не живу. Я тлею, забывая, зачем мне жизнь дана. И дальше – как? О, Господи, прости... И ты, родная, прости меня за то, что я дурак.


36 За то, что слеп. А хочешь, выпью море? А хочешь, здесь же стану на карниз и просто, у безумности в фаворе, я смело сигану куда-то вниз? В сугробы, в холод, в глупость неземную... Я не могу, когда не рядом ты! Я так тебя люблю! и так ревную! и так устал от этой пустоты, от стен холодных!.. Душу обжигая, мне не согреться в замке ледяном. Ты посмотри в глаза мои, родная... Давай сойдём с ума и вновь рискнём! 9 апреля 2013

ТЫ НЕ ЖЕНЩИНА... Посвящаю своей жене Я в восторге, что ты мастерица преподать раскалённую стать: страстно выгнуться, сладко пролиться, рьяно душу мою отобрать... Ты не женщина, ты – вереница ярких всплесков, покинувших клеть. Ты позволила счастьем напиться и заставила тело – кипеть! 2 апреля 2013

МНЕ МАЛО ВЫЖИТЬ… Усталость вдруг ударит по загривку. Тревогою опустится на грудь. Поспешно спрятав сладкую наливку – плеснёт сивухи... Но не в этом суть. Когда мозги – как тлеющие раны, Когда блажен*, что страх ещё терпим – так сложно откреститься от нирваны! Так сложно просто быть собой самим! …Проститься, но вернуться непременно. Запутавшись, порвать унынья сеть. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Так сложно в этот миг самозабвенно иную душу нежностью согреть! Мне мало выжить. Это очень скучно. Мне нужно в кровь. Об стену – кулаком... Я не живу в залог, внахлёст, поштучно. Я так хочу, чтоб вдоволь!.. Целиком! Пускай иные бегают от Бога за рыжий блеск на съеденных зубах – мне в жизни нужно: свет, любовь, дорога... и свежий ветер – птицей на устах. *здесь – “счастлив” 19 марта 2013

СТАРЫЙ КОМАНДИР… Обратились часы в годы. Опустились к земле плечи. Отбелились бровей своды. И хотел бы рыдать – Нечем. Я живу на краю где-то. Вспоминаю своё что-то: самоходки – войны цвета, и свирепый оскал Отто... Пережёваны мной слёзы. Почернели вдали танки. Поубавились снов дозы. Позабыты друзья янки. Я пока что ещё кто-то. Ни родных, ни друзей, – Больно.


37 Спи спокойно, моя рота, – Я тебе говорю: «Вольно»! 13.03.2013

ТЫ ТОЛЬКО ПРИДИ… По дну – босиком. По рассвету – одна. Солёная тишь, волосами играя, ложится на веки росинками сна, в забвемнную даль за собой увлекая. Палящая боль закрывает окно в миры, где главенствует счастьем Пальмира. Зовёт бесконечность и тянет на дно, к холодным барханам подводного мира. Печальными мыслями жмётся к груди пленённая страхом усталая птица. Ты только приди. Непременно приди: Не дай мне о волны страданий разбиться! 12.03.2013

ЛЕДИ НОЧЬ Ко мне на грудь ложится леди Ночь. Нежна, капризна, ветрена отчасти. В её глазах вопрос... А я не прочь, а я не прочь поддаться зову страсти! – У лета до рассвета мир украсть, В свеченьи лунном вспыхнуть без оглядки, Познав любовь, напиться чувством всласть. И облачиться в шёлк её загадки. 4 февраля 2013 года

РАССВЕТ ВЕСНЫ Рассвет с прищУром, даль едва окинув, с немыслимою грацией паря, росою наполняя тьмы пучину, неёмко шепчет: - Эй! Вставай, заря! Задумчивые сны, сгибая спины, насупив брови, неохотно так, завидев солнца утренний маяк, с собой уносят мягкие перины.

ХРУСТАЛЬНЫЙ ПЛАЧ В тени весенних тающих ночей стыдливо оголяются луга. Искрится перлом ласковый ручей, расплёскивая в небо жемчуга.

Лишь слышен жизни ход: тик-так! тик-так!

Таёжной песней льётся свиристель. В рассветных бликах нежатся холмы. Кругом слышна не вешняя капель, а нежный плач, хрустальный плач зимы.

ТЫ УЛОВИ, ЗИМА… Листвы прощальный реверанс уж позади. Блуждает грусть хрустальным звоном между строк. Ты погоди, зима, кружиться, погоди! – Позволь допить ушедшей осени глоток.

16 февраля 2013 года

Уже парИт в сосудах, закипая, живая смесь любви. Рассвет течёт. И ангел пробудившегося рая весну благословляет на полёт. 7 января 2013 года

Позволь насытиться волнением души, Беззвучным трепетом любви, пьянящей ум.


38 Ты не спеши, зима, кружиться, не спеши. Ты улови тончайший шлейф осенних дум. 8 декабря 2012 года

Храня тепло певучих слов, я тешусь бликами признаний, и в мир осенних увяданий вливаюсь прелестью тонов. 11 ноября 2012 года

МНЕ ОСТАЁТСЯ ЖИТЬ ПЕЧАЛЬЮ… Ну что ты разошлась в капризах, вьюга? В чём винен пред тобой декабрь седой? Быть может, Князь душевного недуга тебя терзает, или кто иной?

ЗИМА СТУПАЕТ… День остывает, пробирая грудь тревогой. В озябших ворохах теряет цвет листва. Стекает в сумерки тепло, и над дорогой кружит позёмка в переливах волшебства.

Ты заходи. Согрейся. Скинь прохладу. Набрось на плечи взглядов нежных шаль. Прими моей души тепло в награду и пережди, пока уйдёт февраль.

Покрылись изморозью рыжих сосен главы. Косматый ельник в спячке ёжится, и вслед вжимают плечи опустевшие дубравы, и реки встали, ожидая снов черед.

Ты мне нужна, упрямая такая, Как вихрь, как страсть, с характером шальным. Твоим безумным всплескам потакая, я стану, как и ты – неукротим.

Все тропы южные давно уже избиты. Все дни осенние в искрящемся дыму. Зима ступает в окруженьи верной свиты. И я, что послано судьбою, всё приму.

Уже спешишь? Задерживать не смею. Взаимность спит. Вновь расстаёмся мы. Увы, мне остаётся жить своею печалью, от зимы и до зимы. 4 декабря 2012 года

ОСЕННИЙ ЛЕС Боготворю осенний лес, Его застывший дух смолистый, И берег озера скалистый, И свежесть благостных небес. Здесь эхо ластится у ног, устав за день от променада, и пишет шелест листопада златыми литерами слог. Всегда ищу любой предлог, малейший повод для свиданья, для единения дыханья: осенних дней и нежных строк. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

8 ноября 2012 года

МАТЬ – ЗЕМЛЯ… Пронесусь над ночью эхом рьяным. Песней взбудоражу сонный брег. Крыльями взмахну – и полупьяным на равнины выпаду, как снег. Прикоснусь к земле щекой, а сердцем расскажу ей, чем поэт живёт. Опосля хлебну любви, да с перцем: Пусть прожжёт от впадин до высот! Я не буду милую деваху на заре будить. Ещё хмельной, облачусь в крестьянскую рубаху, крикну небесам, что рай земной существует. Вот он! И, стихая, опущусь на корточки, в траву. Ты – как мать моя, земля родная! Я тебе пишу… и тем – живу. 27 октября 2012 года


39 ЖИЗНЬ – ЗИМА… Обними, зима, меня покрепче, Дай послушать молча синь твою! Пусть метель о чем-то грустном шепчет – я из грусти кружево совью! Прокляну в сенях старуху-злобу. Сброшу на пол грузные стихи. В дом к себе пущу метель-зазнобу, Ну, а там – стихи, потом – грехи... Сбрею многодневную щетину. Ложе окуну в палящий зной. Зимний вечер выгоню, как псину. В стельку налакаюсь суетой. Не пойму, мне грустно – от чего же? От чего душа моя нема? А ведь нет ни кружева, ни ложе – Есть мечты, печаль… и жизнь – зима. 22 октября 2012 года

ПОЭТ Среди камней и грязных снежных груд во мне звучат свирелями рассветы. И каждой ночью мне ветра поют о мыслях тех, которые не спеты. Хватаю лист бумаги на ходу. Сжимаю в лихорадке ночь зубами, чтоб утром с утомленными ветрами прочесть, как сон, упавшую звезду. 19 октября 2012 года

НЕ ТОЛЬКО ДЛЯ… Не выбирая борозды, я жеребцом скачу по полю. Без клейм, без плётки, без узды – вихрами бью, вдыхая волю. Для смелых вертится земля и забывает тех, кто сзади.

Хочу прожить не только для… Хочу прожить ещё и ради… 11 октября 2012 года

ТАК ПОКЛОНИТЕСЬ, БОГА РАДИ… Нам не ходить по водной глади. Наш век – подобие зарницы. Так поклонитесь, бога ради, своим летам: они – как птицы... Они, как лекари святые, вершат целебными ветрами. Они попутчики витые. Нам – возле них... Им – вместе с нами... 9 октября 2012 года

ПОСЛЕДНИЙ ЛИСТ… Сорвётся вниз последний лист озябшей птицей. Морозной свежестью души, судьбы страницей. Он напоследок, как артист, взмахнёт крылами. Он по-особому душист. И под ногами ветрами смятую траву накроет шалью, закрыв осеннюю главу, своей печалью... 4 сентября 2012 года

СТРАНИЦЫ ЖИЗНИ Раскрой страницы карт небесных. Там филигранью – наши годы вплелись в созвездья. И восходы трепещут в дымке снов прелестных. Там отпечатки дней тревожных, но всё же нужных нам, и мысли планидой над судьбой зависли, и водопады фраз несложных, и пылких, и неосторожных, столь опьяняющих и лестных... Раскрой страницы карт небесных! 18 августа 2012 года


40

Антон МОСТОВОЙ

Проза Антона Мостового – это не сказка, в привычном ее понимании, это нечто другое. Свободно владеющий литературным языком, автор создает удивительный мир, в который погружает своих героев, а затем наблюдает за ними и описывает развитие событий. Когда действие завершается, Антон выхватывает персонажей, словно рыбок из аквариума, сворачивает мир, аккуратно скручивая его в трубочку. Раскладывает все это богатство по карманам и, улыбнувшись, удаляется. Андрей ДЮКА

ЛОВЧИЙ Черен лопаты больно врезался в бок. ' Гляди'ка, Вашка, не барин ли едет? Заросший густой бородищей по самые глаза, Вашка степенно приложил огромную заскорузлую ладонь ко лбу, вгляделся в пыльную даль и, небрежно сплюнув, отве' тил: ' В сам раз барин, кому ж ещё! И не один, гостей ве' зёт. Вишь, как торопится! Опять гузно себе по колдоби' нам растрясёт, велит водкой растирать. И так бабы от него шарахаются… Вдали, за кромкой зелёного поля, вдоль негустого ель' ничка, в самом деле пылила золочёная карета, трясясь и подпрыгивая на ухабах. Лошади бодро гнули шеи, кучер, вцепившись в поводья, знай щёлкал кнутом да свистал раз' бойничьим свистом. ' Пойдём, что ли? Упредить надо, пусть баньку расто' пят, что ли, по такой жарище да после дороги – самое оно, – ухмыльнулся Вашка в бороду. – Кидай лопату, Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Иган, завтра докопаем, до утра никто не дознается. Всё равно ты мешок забыл, дурень. ' А успеем вперёд кареты? – нахмурился тощий высо' кий Иган, забрасывая лопату комьями земли. ' А то! – Вашка хлопнул в ладони, оторвавшись от разглядывания выкопанной за утро картошки. – Барин всегда через мост ездит. ' Точно. – Иган подобрал пару клубней и сунул за па' зуху. – А потом брод битый час ищет. Надо бы починить мост'то. ' Надо… ' протянул Вашка, вышагивая по полю. – А то перед гостями прям неудобно. И оба, расхохотавшись, двинулись на подворье, кото' рое, тут же стряхнув ленивую кошачью дрёму, всколых' нулось суетой, мельканием белых сарафанов, хлопаньем ставней и тяжёлых дверей, звонким стуком топоров, от' чаянными криками кур, а над всем этим гамом повис на' пряжённый, истошный поросячий визг. Вскоре к резному крыльцу подъехала запыленная ка' рета, и кучер, сумевший, невзирая на ужасную тряску, ка' ким'то чудом раскурить трубочку, визгливо закричал: “Стой, дохлые! Тпру, маму вашу лошадиную!” Угомонив' шаяся дворня с живым интересом взирала, как барин, охая и держась за спину, выбрался из экипажа, отвесил здоро' венного тумака скалящему зубы на яркое солнышко куче' ру, после чего захлопотал вокруг гостя, разминавшего за' тёкшую с дороги спину. Был гость статен, высок изрядно, к тому же усищи носил отменные – до самых плеч, пыш' ные, густо'чёрные, вызвавшие в толпе челяди тихонькое бабье “Ой, батюшки!” Смахнув пыль с горстки медалей, гость, пригнувшись в дверях, прошёл в хоромы. Хотя ка' кие уж тут хоромы! – домишко, даром что двухэтажный, по старому укладу срублен: ни тебе колонн, ни террас с балконами, – сени, горница, спальни да сортир тёплый. Видно было, в диковинку гостю такая обстановка: потро' гал лавку, что вдоль стены стояла, пошатал, прочная ли, поскрипел половицей, схватился за ставень, да так креп' ко, что чуть не выломал, однако тут уже, отдавая после' дние распоряжения, появился и сам барин. Подхватил го' стя под ручку, усадил на поданный стул, принял формен' ный суконный сюртучок, сообщил радостно: “Обедать подадут вот'вот. Челядь у меня старательная”, предло' жил по чарочке. На всю эту суету гость взирал милостиво, оглаживая усищи и рассматриваясь по дому, обстоятельно и доброт' но, словно примерялся, нравится ему здесь или нет. От' кушав, принял любезное предложение барина и удалился наверх отдыхать, попыхивая ароматным табачком. Челядь, вдоволь наглядевшись на нового гостя, пожала плечами, да и вернулась к своим занятиям: было бы на что смот' реть... Вот лет пять назад привёз барин с собой такого, что хоть стой, хоть падай, – огромный, что твой медведь, кожа чёрная, волосами поросший, зыркал злобно, что твой


41 пёс. Так он две недели по двору ходить не мог, всё прихо' дилось любопытных расталкивать. А этот что, разве у нас усами кого удивишь? Эка невидаль! Вечером, когда солнышко вовсю примерялось, как бы ловчее опуститься за лесок, барин по ветхой лесенке (всё некогда заняться, а так глядишь – скоро и рухнет) под' нялся разбудить прикорнувшего усача. Помялся у двери с виноватым видом, прислушиваясь к удалому храпу, скри' вил скорбную рожу, выдохнул, всё равно как перед чар' кой, и шагнул к кровати. ' Никол Вадарович, окажите милость, просыпайтесь. Всхрапнув напоследок, гость приоткрыл глаза, увидал склонившегося барина и, расплывшись в ленивой улыбке, сказал: ' Разморило с дороги, Лартей Тиванович, да и куша' нья у вас, признаться, очень уж сытные, с таких попробуй не задремай, ' благодушно пророкотал, похрустывая шеей спросонку, Никол Вадарович. – Помилуйте, миленький, да на вас лица нет! – вскричал он, заметив скорбную мину разбудившего его Лартея Тивановича. ' Неужто тот прохвост на телеге сбежал с моим скар' бом? Говорил я вам, душенька, не нанимать мужиков на вокзале! ' Да что вы, что вы! Прибыл ваш багаж, часу ещё не прошло. Решил мужичок дорогу спрямить, да и заплутал. Дело привычное. ' Тогда, право, и не знаю, с чего вам беспокоиться, гос' подин землевладелец, ' Никол Вадарович хохотнул, на' девая сюртучок и расправляя гроздь ярких медалей. – Или овёс не всколосился? ' Будет вам! Скажу как есть: по всему выходит, зря вы сюда, к нам, ехали. Пропала жаба, ' барин развёл руками и отступил на шаг, углядев, как встопорщились усищи го' стя – всё равно что шерсть на загривке у какой'нибудь собаки. ' Да как?.. Да что ж?.. Вот уж неприятность! Вы же, государь мой, обещались! ' Увы, ' потупился Лартей Тиванович. – Выходит, об' манулись вы. Но моей в том вины особой нету, ваше вы' сокородие. Дворник этот, Авгила, дурак'дураком, а ви' дать, смекнул, зачем я в город уехал. А может, кто из че' ляди ему растолковал. Есть тут одна девка, она с ним как' то перемигивается, понимают друг друга. ' И что? ' Да что тут… Он как эту жабу чёрную из лесу прита' щил, совсем глупый стал. Раньше и воду носил, и дрова рубил, а как эта уродина у него объявилась – только двор мёл. На все наказы мычит и головой трясёт, не слышит, мол. ' Лартей Тиванович, я не вижу, как нелады с вашим дворником привели к такому положению, ' насупился Ни' кол Вадарович. ' Да как же, ваше высокородие! Из'за него, подлого,

всё и вышло. Два года я эту жабу терпел, хоть она с коня вымахала и шерстью обросла. По утрам, знаете ли, Авги' ла метёт, а жаба за ним по двору прыгает, грохот стоит, аж стены трясутся. Ни слова не говорил я, думал, хоть умом скорбный, так хоть зверушке порадуется. А как вас встречать поехал, то, повторюсь, растолковали дворнику, что барин из'за его жабы из самой столицы специалиста выписал. Интересуется, мол. Никол Вадарович только хмыкнул. ' Да только что он там понял'то, Авгила! ' жалобно вёл дальше Лартей Тиванович. – Да и неясно, что та дев' ка ему наговорила, но только решил с большого ума, что осерчал барин, захотел последней радости лишить. При' едет, дескать, из столицы человек да и отберёт живность, чтоб над бедняком поиздеваться. ' Любят вас тут, государь мой, крестьяне, ' обозлившись, прошипел Никол Вадарович. – Дыму без огня, знаете ли, не бывает. С чего бы мужику такое на барина думать? Лартей Тиванович глянул из'под насупленных бровей: ' Не подумайте чего. Клянусь – ни разу даже сечь никого не велел. Да только такой уж нынче мужик пошёл – всё ему кажется, что помещики супротив него умышля' ют. Вот и Авгила мой: третьего дня вывез жабу свою на речку, камешек ей на шею приладил, да и пустил ко дну. Не доставайся, мол, никому. ' Да уж, поступок решительный. Суровый у вас тут на' род проживает, Лартей Тиванович, суровый. А если решит завтра ваш Авгила, что специалист из города против него, честного дворника, злоумышляет? Что, он меня так же? Камень на шею – и глубину здешних водоёмов измерять? ' Помилуйте, Никол Вадарович, говорю же, дурак он, дворник'то. Я ему уж объяснил, растолковал через девку ту. Он сначала и повеситься хотел, да вовремя его из пет' ли вынули. Теперь вот в лес пошёл. На то место, где жабу свою отыскал. Для вас старается, уразумел уже. Никол Вадарович, постукивая ногой по скрипучему полу, ответил: ' Мне от того не легче. А как ничего не отыщет? Леса' то, поди, тутошние исхожены вдоль и впоперек. Неужели никто до дворника вашего на такое чудо не наткнулся бы, если б их под каждым кустом по десятку сидело? Нет уж, вдругорядь так не пофартит. ' Да что там, Никол Вадарович, ясное дело, в одно рыло ничего не сыщет. Но пусть уж по лесу шатается, чем в петле висит, ' взял Лартей Тиванович дорогого гостя под локоток, ' Идёмте пока поужинаем, на стол уж со' брать должны были, да заодно и подумаем, как нам с вами быть. ' Да что думать, государь мой! – выдернул из мягких объятий локоток Никол Вадарович и грузно потопал по лестничке вниз. – Вы не знаете же, что на карту постав' лено, какая буча из'за вашей жабы поднялась!


42 ' А вы расскажите, Никол Вадарович, расскажите, ' подавая салфетку, улыбался барин. – Может, чего и при' думаем… ' Придумаете, как же! Много вас таких, придумщи' ков. Да и меня, того и гляди, скоро в придумщики запи' шут, ' ворчал, наливая себе вина из запотевшего графин' чика, Никол Вадарович. И, обстоятельно закусывая, рас' сказал. Состоял он в попечителях Императорского Зоологи' ческого сообщества, ради процветания и расширения ко' торого готов был прозакладывать душу. Отучившись в Ес' тественном университете Двойного королевства, вернул' ся в Родную Империю, проникнувшись духом зоологи' ческих испытаний, пропитавшись известным вольнодум' ством королевских учёных, часто ставящих свою науку превыше государственности, лет за десять выхлопотал для своего сообщества зоосад, крыло в Общей библиотеке, кое'какие деньжата на экспедиции и даже кафедру с еже' недельником в Институте изящности. Всё это стоило ему седины, грыжи и нервного дрожания пальцев вечерами после второй чарки. Зоологическое дело пошло неплохо, конечно, как все' гда у нас, не без перегибов. То натуралисты проигрыва' лись в пух, гуляя на казённый счёт в казино Монтильи, вместо того, чтобы выслеживать на камнях этого курорта двухвостого мангуста. То отощавшие от бескормицы и хо' лодов киренийские ящеры откусывали конечности нера' дивым сторожам в зоосаде, да при том прилюдно. То ка' кие'то шутники из числа бестолковых студентов подде' лывали почерка знаменитостей и печатали в еженедель' нике (органе серьёзном, признанном мировой наукой) гад' кие пасквили от лица великих учёных. Одно было неладно: не задалось у Никол Вадаровича на научном поприще, не суждено было сбыться тайной меч' те его – присвоить своё имя какой'нибудь зверушке, им же и открытой. Да что там зверушке! – уж он согласен был и на рыбку, хоть на комарика завалящего. Да всё не выходило. В экспедиции с попечительством было не выр' ваться, а в кабинете сидя, много ли наоткрываешь? Тем более, что всё реже возвращались натуралисты с не ви' данным доселе, исчерпалась мать'земля, видимо, перед упорством сынов своих. Но подвернулся вдруг Николу Ва' даровичу один помещик, рассказал, что на его земле та' кое чудо чудное водится, что никто никогда и не видывал. Выслушал его попечитель Зоологического сообщества, проглядел каталоги и не выдержал – бросил все дела да и укатил сюда, в эту глушь, в поисках огромной чёрной жабы, поросшей густой шерстью. Оно бы и ничего, хоть деньги на экспедицию взяты казённые были, однако поспешил Никол Вадарович, поторопился. Да что уж тут! – не утер' пел. Тиснул в еженедельнике статейку, дескать, зря со' временники списали со счетов среднюю полосу Родной нашей Империи, может, ещё земля родная зверей неви' Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

данных рожать. Так что теперь без жабы было – хоть и не возвращайся. Выслушав, изрядно уже захмелевший Лартей Тивано' вич участливо прослезился и, крепко сжав кулак, провоз' гласил: ' Отыщем, добрейший Никол Вадарович, отыщем! Уж ради вас'то – как не отыскать? Да и виноват я, кругом виноват. Теперь уж самолично возьмусь, а мы, Крепьяко' вы, поверьте, уж как ухватимся, то ни за что не выпустим! Места у нас, сами изволили заметить, кое'где так и вовсе глухомань. Да не то что жабу – тьфу! – мы тут для вас хоть рогатых медведей, хоть однорожца сыщем! Да вот завтра же! Завтра и начнём. А что? Устроим облаву на опушке, здесь недалече, станем, а мужики на нас зверья нагонят. Лес там нехоженый, человеком нетронутый. А значит, и животины там несчитано'немеряно. На том, в изрядном подпитии, и порешили. Никол Вадарович, утомлённый неудачей и тремя графинчиками, после недолгих уговоров согласился на облаву, хоть и из' волил весьма в ней сомневаться. Утром, не успел слегка осунувшийся от тревог и духо' ты Никола Вадарович сойти в горницу, как тут же был взят в оборот буйно'весёлым Лартей Тивановичем, от ко' торого крепко и вкусно тянуло вином. Позавтракать Ни' кол Вадаровичу удалось уже в телеге, по пути к обещан' ной полянке. На облаву, по словам барина, вышло душ сто, хотя очень уж неохотно, но уж если чего в этом лесу и есть, то непременно выбежит как раз на томного и отду' вающегося натуралиста. Вскоре, не успев допить чаю, прибыли на место. От' гоняя вьющихся вокруг комаров, раскурили трубочки. Под толковый табачок как'то само собой вышло и по стакан' чику, благо барин прихватил немалый жбан. Затаились. Проскучав несколько часов, Никол Вадарович почув' ствовал некоторую неуверенность после трети жбана без закуски и улёгся на телегу. Комары исчезли, пригревало солнышко, кругом шумели какие'то деревья (в ботанике господин попечитель был не силён, искренне не понимая, зачем изучать то, что само даже передвигаться не может), но из лесу до самых сумерек так ничего на полянку и не вышло. Ни зверья, ни крестьян'загонщиков. Следующее утро, наступившее для Никол Вадаровича как'то незаметно, вышло весьма тоскливым. Накрапывал дождик, серое небо надвинулось низко'низко, а тучи по нему двигались прямо непристойно быстро. Походив по пустому дому, удивляясь безалаберности барина, оставив' шего гостя без завтрака, да отсутствию челяди (совсем разболтались! в городе бы их быстро уму'разуму обучи' ли!), господин попечитель, надев шляпу, толкнул разбух' шую от сырости дверь и вышел, поёживаясь, на крылеч' ко. Во дворе было людно. Нахмурившись, шумно сопя, мокли под дождиком крестьяне, обступив телегу с огром'


43 ными, измазанными в грязи колёсами, а с неё тихо и заду' шевно вещал что'то заросший по самые глаза мочальной бородой мужик. Никол Вадарович подошёл поближе, бли' зоруко щурясь,– всё не мог разглядеть, что это нагруже' но немалой кучей на телеге, а разглядев, так и охнул. Доб' рая сотня людских голов, прикрытых дерюжкой, и все как одна поросшие короткой зелёной щетиной, словно моло' дой лужок весной. Схватился за сердце, унял дрожь в ко' ленях и прислушался к мужику. ' Отыскали лопаты, значит, и стали с Иганом копать. Не скумекали сразу, я ещё, помню, диву давался, до чего картофель огромный уродил. Когда достали – а оно вот что. Испугались, конечно, лопаты кинули, руки в ноги – и дёру оттудова! Когда ботва эта сама под ноги полезла, куда ни шагни, оступаешься, с Игана даже сапоги стянуло. Не отпускает нас с поля, значит. Смекнули уже, что никуда не денешься, давай выкапывать. Ну и вот, разбирай, что ли, где чьё, – невесело хмыкнул мужик. – Не знаю уж, люди добрые, как оно и что, да только не стоило вчера на эту облаву ходить. Хозяин осерчал. Почувствовав, как что'то подхватило под локоть, Ни' кол Вадарович тонко, по'бабьи вскрикнул. Оглянулся – увидал барина, Лартей Тивановича. ' Пойдёмте в дом, ваше высокородие. Не надо вам на этакое глядеть, ' сказал помещик, увлекая гостя за собой. – Кто ж знал? Пойдёмте, пойдёмте… После поговорим уже, после… Но разговора у них так и не вышло. Барин осоловело прикладывался к стакану и вскоре весьма преуспел, зах' рапев прямо на табурете, умудрившись при том не сва' литься с сей шаткой мебели. Никол Вадарович, ошара' шенный увиденным, присоединяться к Крепьякову не спе' шил, хотя тот весьма старался, вместо ответов потчуя го' стя всё большими и большими порциями крепкого вина. Выждав, господин попечитель снова вышел на двор. Дож' дик прошёл, в глубоких лужах проглядывало умытое сол' нышко. Ужасную телегу успели убрать, но бородатый му' жик крутился возле крылечка, пытаясь высечь огня для глиняной трубочки. Никол Вадарович достал серебряную зажигалку веч' ного пламени, протянул мужику: ' Закуривай, человек. ' Доброе дело, ваше сиятельство, ' прижмурился му' жик, беря в огромную лапищу тоненькую металлическую трубочку зажигалки. – А коли так, может, от щедрот и табачком попотчуете? Отродясь городского не курил. ' Отчего же, ' Никол Вадарович протянул свой кисет. – Да оставь себе, оставь, ' поспешно махнул рукой. – Ты вот что лучше. Расскажи'ка, душенька, кто мог такое звер' ство учинить? Разбойники, может? ' Ваш сиятельство, да какие у нас разбойники! Кого ж тут грабить? – мужик раскурил прогоревшую трубку, крепко затянулся, зашипев табаком, выдохнул в сторон'

ку. – Тут и думать нечего. Хозяин это. Осерчал на нас шибко, вот и решил упредить по'своему. ' Упредить? Разве ж это предупреждение? Столько народу ни за чарку винца положить! ' Я ж говорю, ' пожал плечами мужик. – По'своему упредить. Он у нас добрый, хозяин'то, да, видать, в этот раз не стерпел. ' Что ж за хозяин? Барин ваш вчера безотлучно при мне находился. Или, может, из соседней вотчины? ' Берите выше, ваше сиятельство, ' мужик чинно сплю' нул, отвернувшись. – Разве ж человеку такое под силу? ' Так кто же тогда? – Никол Вадарович пристально вгляделся в серые глаза мужика. ' Хозяин леса, знамо дело, – буркнул крестьянин и враз потерял всякий интерес к беседе. Бегали глазки, то' порщилась мочальная борода, но разговора не ладилось. Увиливал мужик, хитрил, мычал что'то загадочно, да толь' ко ничего больше Никол Вадарович от него не дознался, с чем и удалился в горницу. Попробовал разбудить Крепь' якова, но и в этом не преуспел. Решив выждать, поднялся к себе, распаковал еженедельник, раскрыл на чистой стра' нице, да и задумался. О жабе теперь нечего и помышлять, это и ежу понятно. Да и шиш с ней, с жабой, если вокруг такое творится. Лю' дишек жаль, зря Крепьяков всё'таки их на облаву погнал. Оставить это, да и умотать в столицу? Позор и смешки снести ещё можно. Но вот если дознается кто о случив' шемся, проведает, что он, Доззицов, попечитель Зоологи' ческого сообщества, при сём преступлении присутствовал, то кто знает, чем всё обернётся? Могут и подозрения пасть, вовек потом не отмоешься. Придётся вникать, в меру сил. Да и Хозяин этот. Суеверия, конечно, в глубинке во что только ни верят, но любопытство разбирает. Может, сбу' дется мечта? Тем более что тут не зверь, здесь дичь по' крупнее, сама в руки идёт. Нет, надо вникать, надо. Дознаваться про Хозяина Никол Вадарович шёл в пре' красном уже настроении, что'то даже насвистывая. Но вскоре вынужден был отказаться от своей затеи. Кресть' яне, болтливые в общем, тут же набирали в рот воды, зас' лышав, о ком расспрашивает баринов гость. Разве девка, что вязала веник для хмурого мужика, сидевшего у неё в ногах, обмолвилась – дескать, в слободе люди похрабрее, может, они чего и расскажут, а здесь теперь из народа слова лишнего не вытянешь. Насчёт последнего спорить Никол Вадаровичу было сложно. Оставив расспросы, господин попечитель следующим утром ухитрился растолкать Крепьякова и стребовать с него телегу с лошадьми. Распорядившись, Лартей Тиванович поспешил крепко приложиться к стакану. Видно было, что он из тех, кто почитает запой лучшим средством от насущ' ных проблем, так что толку от него было немного. Подрядив давешнего мужика, что всё ещё ошивался возле крыльца, Никол Вадарович, не уступив робким


44 просьбам, погрузил свой скарб, состоявший из прочных клеток, учёных книг да ещё кое'чего по мелочи, и велел везти в слободу. Прибыв на исходе второго дня и огля' девшись, столичный гость только ахнул. Слобода была – одно название. Три двора, вместо до' мов – землянки. Но забором обнесены. Да не каким'ни' будь – высоким, до груди, белоснежным, штакетина к шта' кетине. Никол Вадарович, подойдя ближе, осмотрелся, но калитки не углядел. Тронул забор, и тот прогнулся под ру' кой, словно молодая поросль. ' Вернуться бы, ваше сиятельство, ' робко подал голос с телеги мужик, боязливо поглядывая на землянки. – Тол' куют, места эти нехорошие. Но было уже поздно. Из ближайшей землянки, потя' гиваясь, выбрался человек, худенький такой заморыш, зев' нул на солнышко и вперил глазищи в гостя. ' Здравствуй, добрый человек, ' крикнул ему Никола Вадарович, отступая на шаг от забора. – Гостей примешь? ' Отчего же не принять, ' ответил человек с простуд' ной хрипотцой. – Городские, небось? – спросил, щурясь на медальки господина попечителя. – Заходи, мил чело' век. И лошадку с телегой заводи, чего там, места хватит. Вытащил из'за пазухи топор и в три удара прорубил в заборе брешь, крикнув мужику на телеге: “Вот сюда заез' жай, не зацепишься!” Никол Вадарович, изумлённо глядя на это разорение, спросил: ' Да зачем же было такую красоту портить? ' Неча, ' ответил человек, пряча топор. – К утру от' растёт. Проходи, барин, в дом, что ли, попотчуем уж, чем богаты. В землянке оказалось тесно, дымно, но удивительно уютно. Земляной пол грел ступни, вкусно пахло щами, пле' тёные из лозы стулья так и манили присесть – до того при' ятственны глазу были изгибы их спинок. Никол Вадаро' вич уселся на лавку под шершавой, поросшей мягким мхом стеной, глядя, как человек собирает на стол, подавая из погребца глиняные горшки с соленьями. ' А ты тут что, один живёшь? – спросил господин по' печитель, приступая к позднему обеду. ' Ишь удумали! ' хмыкнул человек, доставая из'за го' ленища немалых размеров ложку. – Три семьи нас тут. Да ещё приблуд городских парочка. ' И где же все? На работах? ' В лесу, где ещё! Бабы грибов набрать должны, дож' дичек давеча прошёл, небось полные короба притащат. Так что на хозяйстве лишь я да Мартей остались. Никол Вадарович снова осмотрелся: ' Сосед твой, что ли? ' Сосед, сосед. Он в лес давно уже не ходит, всё цве' ток свой мастерит. ' Что же за цветок'то? – поинтересовался Никол Ва' дарович, хрустя огурчиком. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

' Э, барин, долго рассказывать, ' подмигнул человек, выставляя на стол графинчик, хрустальный с виду. – Но слушать скоро. Да под винцо – особенно. Ты как, барин, записывать будешь? Никол Вадарович пожал плечами: ' С чего бы? ' А то прошлым летом приезжал один, из губернии, целый ворох бумаги извёл, наши байки слушая. Да ты, я гляжу, не из таковских. А было всё так… Жил Мартей, не тужил, летом прел, зимой мёрз. Умел он из лозы плести. Да так ловко – хоть весь мир обойди, второго такого не сыщешь. Из столицы приезжали, в нож' ки кланялись, с собой звали, да только где там... Не убол' тали, остался он в слободке. В лес ходил, конечно. Да так знатно ходил, что никто за ним и угнаться не мог. Всё вок' руг знал, где чья тропка, где чья норка, какая белка где орехи припрятала. Медведя на рогатину брал, силки ста' вил. Женился, как время подошло, пошли у них с бабой детишки. Дело известное, шум в землянке, гам стоит це' лыми днями. Хмурится Мартей, да что поделаешь – за' ведено уж так. Терпел'терпел, да и стал в лесу пропадать. Раньше на три дня ходил, а то неделями дома не бывал. Добычу, правда, носил исправно, мехами весь пол высте' лил. Придёт, переночует, горячего похлебает, а утром – смотри ты! – снова утопал. Так и жил. Охотил как'то кабана. Далеко в лес зашёл, две реки перешёл, а кабана не нагонит. Азарт его взял: вишь ты, никто ж от него ещё не уходил, а тут свинья клыкастая! Гнал его, гнал, не заметил, как в тот лес вошёл, по которо' му человеку бродить и нельзя вовсе. Там след и потерял. Бродил, кружил, пока на тропинку вышел, только шаг ступил, как сплелись перед ним кусты, ссохлись, тропу загородили. Вот только что ничего не было – а уже впе' реди тёмный бурелом. Опешил Мартей, подошёл с опас' кой, вдруг слышит из бурелома голос грозный: ' Нельзя тебе дальше. Поворачивай, а не то сгинешь. Век из лесу не выйдешь, корни пустишь, будут с тебя лыко драть. Смекнул Мартей, что к чему, отвечает: ' Пусти меня, Хозяин! Охотник я тутошний, за каба' ном гнался. До того прыткий попался! – уж три дня на' гнать не могу. Потемнел бурелом, ветер поднялся. ' Нет тебе ходу дальше, и никому нет. Поворачивай, охотник. Не про тебя тот кабан. Вдруг позади Мартея кусты как зашуршат! Обернул' ся он, а оттуда кабан лезет. Огромный, что твоя лошадь. Хрюкнул, оземь ударился, и, хочешь – верь, хочешь – не верь, встаёт вместо зверюги девка красная. Тонкая, как лоза, кожа белая, щёки румяные. Обошла Мартея, огля' дела с ног до головы и в бурелом прыгнула. Слышит оттудова Мартей её голос: ' Нельзя, батюшка, его отпускать. А ну как расска'


45 жет, где мы хоронимся? Много людей на поклон потянет' ся, много в лесу заплутают. Кашлянул Мартей в кулак, подбоченился. ' А я теперь, ' говорит, – и сам не уйду. Хозяин, гля' нулась мне дочурка твоя. Выдай замуж. Рассмеялся Хозяин, зашатались дубы вековые от того смеха. ' Неужто не вижу я, что женатый ты? А вторую жену брать не положено, нет такого заведения у нас. И думать забудь, охотник. Возвращайся да живи себе, отпущу я тебя, смелый ты, жаль такого губить. Да только смотри, уж никому не сказывай, где с тобой повстречались. Поплёлся назад Мартей. Запала ему в голову Хозяи' нова дочка, не вышибить. Пить пробовал – не берёт, за' думал из лозы выплести, да всё в руках от тоски рассыпа' лось. Тогда решился он, взял ночью топор да и зарубил бабу свою. Тотчас в лес помчался, к бурелому, стал Хозя' ина выкликать, к дочери свататься. Подумал Хозяин, по' глядел, прикинул: ' Неужто думаешь, что за охотника простого дочь свою выдам? – спрашивает. ' А я не простой охотник, Хозяин, ' кланяется Мар' тей. – Я мастер. Из лозы плету – лучше в мире никто не справится. Ничего на свете такого нет, чего не выплел бы. Коли не веришь, так проверь: загадай, что хочешь, а я уж так сплету, что нигде краше не найдёшь. ' Быть по сему, ' говорит Хозяин. – Сплети'ка ты, мастер, из лозы цветок. Да не простой, а чтобы утром ле' пестки раскрывал, а днём за солнышком поворачивался. Тогда отдам дочь замуж. Кинулся Мартей домой, взялся за работу. Да не зала' дилось дело. Хитрил, мудрил, уж и лето прошло, и осень наступила, а так и не справился мастер. А весною повади' лась Хозяина дочка к его землянке хаживать. Ночью бро' дит вокруг, да смеётся – что речка по камушкам журчит: ' Что, Мартей. Не выходит цветок'то? Хвастался, гро' зился, а сам неумеха. Ха'ха'ха! Только слышал мастер на дворе смех этот, тут же про' сыпался и за работу садился. Да всё без толку. В лес уже и не мыкался: белки засмеют. Из землянки своей и выхо' дить перестал. Всё сидит, надеется такой цветок сплести, чтобы дочку самого Хозяина лесного в жёны заполучить. Пожал плечами Никол Вадарович: сказка – как сказка, и пострашнее слыхивали. Да вот на медных приисках что' то похожее недавно и приключилось. Только странно: вот он, Мартей, мастер, в соседней землянке сидит с цветком своим. А уж дела Хозяина господин попечитель и сам ви' дал: враз столько народу угробить – не шутки, чай. ' А что, добрый человек, сам'то ты Хозяина видал? – осторожно спросил Никол Вадарович. ' Знамо дело, ' бодро ответил слобожанин. – Чего там, у нас тут, почитай, все видывали, на тропинках рас' кланивались.

' И какой он из себя, Хозяин ваш? Страшный небось? ' Куда там! – рассмеялся человек. – Щупленький та' кой, старикашечка, сморщенный, нос пуговкой. Только ко' рой поросший да мох у него вместо бороды. ' Леший, что ли? – удивлённо вскинул бровь Никол Вадарович: очень уж описание подходило. Да и лешие – знакомое дело, сколько их из лесов повытаскивали! Даже врали, будто в Двойном королевстве они в неволе размно' жаются. ' Нет, барин. Лешие у него по струне ходят, через пле' чо оглядываются, ' снова подмигнул человек. – Сказано тебе: Хозяин. И всё тут. ' И не страшно вам жить? Когда по лесу такая не' чисть бродит? ' Да что там, барин, какая же он нечисть? Хозяин – он понимающий! Если что не так – сперва всегда укажет, направит. Конечно, если сильно уж зарваться, то осерча' ет да и накажет, рука у него тяжёлая. А так – живи себе привольно, уклад соблюдай. ' И что за уклад? – заинтересовался Никол Вадаро' вич. – Не шибко ли сложен? ' Да ты, барин, никак к нам перебраться надумал? – захохотал слобожанин. – Уклад прост: не рубить деревь' ев, что знаком отмечены, да землю плугом не трогать, – сказывают, от того Хозяин силу теряет. До позднего вечера выпытывал Никол Вадарович раз' говорчивого слобожанина. Уж вернулись из лесу бабы, от' шумел короткий дождик, засиял месяц на очистившемся небе, а господин попечитель всё не ложился. Взяв лучину, забрался на телегу и открыл еженедельник на чистой стра' нице. Примерился, вздохнул, почесался шумно, вслуши' ваясь в храп, доносящийся из землянок. Сплюнул да и убрал бумагу подальше: рано ещё писать, рано! Снова выйдет, как с пресловутой жабой: сперва проверить на' добно, уточнить, а потом уже радовать Зоологическое со' общество невиданным открытием. А то и того лучше – изловить и привезти с собой. За открытие магического животного всегда тройной премией одаривали. А здесь, по разговорам судя, такое обитает, что и к ордену приставить могут. Значит, надо изловить. Никол Вадарович, не таясь, зажёг нарочно зах' ваченный из города светильничек, осматривая сваленный на телеге скарб. Клетки прихватил добротные, никому не вырваться. Манки, силки, скрадунки, – всего в достатке, как'никак сам попечитель в экспедицию вырядился, са' мое лучшее привёз. Дело за малым – выследить Хозяина и в клетку заса' дить. Миром договориться вряд ли выйдет. Хоть и разу' мен Хозяин, да, по всему видать, умишко у него замше' лый, лесной. Дикий. Добром в город не поедет, упрётся, как и обычный леший, дескать, ему родной овраг милее стен столицы той далёкой. Ну да ничего, и не таких вы' лавливали. Никол Вадарович потянул из саквояжа свёр'


46 точек. Осталось проверить этого Хозяина на божествен' ность, процедура хоть и муторная, но обязательная. Хотя никто из слобожан капища не строил и молитв не бил, но ситуация обязывала. Мало ли – притащишь такого в го' род, а вместо ордена на каторгу укатают! Божки мелкие под охраной нынче, браконьерить не велено. Да и мало их осталось, каждый наперечёт. Умнеет народишко'то, к на' укам тянется, – что ему теперь старые идолы! Никол Ва' дарович расправил треногу, нацепил богоуловитель, раз' вернул агрегат объективом к лесу, подбросил на руке гори' камушек и щёлкнул выключателем. Камушек хоть и ма' хонький, но до утра продержит. Не хотелось такую цен' ность тратить – да что ж делать, не бдеть же до самой зари? Никол Вадарович расстелил на телеге шинель и, умо' стившись, заснул. Сон пришёл беспокойный, то и дело слышался чей'то смешок у самого уха, но господин попе' читель, как человек строгий, гнал наваждение прочь. Разбудил его давешний бородатый мужик. Стоял ря' дом с телегой, мял в руках затасканную шапку. Увидев, что господин попечитель проснулся, завёл тихонечко: ' Может, запрягать велите, ваше сиятельство? Да до' мой поворачивать? Плохие места тут, уж поверьте. Никол Вадарович огладил усы, глянул на мужика: ' Нишкни. На днях поедем. А пока за лошадью гляди. И не суйся без спросу. Дождавшись, пока огорчённый отповедью мужик отой' дёт, кинулся Никол Вадарович к богоуловителю. Открыл приёмник, заглянул осторожненько, улыбнулся: ни следа божественного духа, ну ни малейшего конденсата благо' дати в приёмнике не наблюдалось. Крикнув в землянку, чтобы сообразили позавтракать, господин попечитель за' кинул на плечо увесистый мешок на двух лямках, ещё в городе заботливо уложенный. Вздохнув, отложил шляпу, – нечего по лесу трепать, – натянул высоченные сапоги и, завернув в узел поданный харч, двинулся. Забор за ночь отрос выше прежнего, но так же, как и вчера, мягко по' дался под руками. Насвистывая, Никол Вадарович про' брался через штакетины и бодрым шагом направился в лес. Измученный, еле волоча ноги, с опустевшим мешком, вернулся он поздним вечером. Принял поднесённый сло' бодскими ковшик воды, напился и, не отвечая на вопро' сы, завалился на телегу. День пропал даром. Как Никол Вадарович ни кружил, ни выманивал, какие хитрые при' боры ни пользовал – всё вышло впустую. Хоть бы след углядеть, хоть бы краешек! Прятался Хозяин от городс' кого гостя, не казал личика из дебрей. Уж как звал, как выкликал Никол Вадарович, каких благ ни сулил, на от' крытое место выманивая, – только листва насмешливо шу' мела да стрекотали где'то сороки. Пришлось возвращаться. Отдохнув малость, решил Никол Вадарович взять проводника из местных. Слобод' ские отнекивались, отшучивались, от денег нос воротили. Целый день господин попечитель на них угробил, сказок Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

да баек переслушал без счёту, но никто с ним на поиски не пошёл, упрямились. Дождался утра Никол Вадарович, передремал кое'как, выждал, когда утопают в лес мужики да бабы с детьми, огляделся в опустевшей слободе и полез в ту землянку, где, как говорили, Мартей с цветком возится. Зашёл – и оторопь взяла. Стены, пол, лавки сплошь лозой наруб' ленной завалены, а посреди этого безобразия на столе ка' менном – и впрямь цветок. Как настоящий: серёдка бе' лая, лепестки жёлтые, кажется, на ветру трепещут, и вро' де даже аромат нежный слышно. А на лавке, свернувшись, и сам Мартей нашёлся. Рыдал мужик вголос, как дитя малое. Подошёл к нему Никол Вадарович, склонился, как над умершим. Прошептал тихонечко: ' А что, Мартей, не идёт из головы дочка Хозяинова? Затих Мартей, повернулся на лавке, посыпалась лоза на пол. ' Глумиться никому не попущу, уж будь ты хоть барин, хоть солнце'император! – грозно крикнул. ' Тихо ты, ' фыркнул господин попечитель. – Я по' мочь хочу, дурень. ' Взаправду, что ли? – Мартей поднялся, уставился на гостя. – Неужели ты, мастер, думаешь с цветком со' владать? Хотя у вас в городе, говорят, чего только ни на' придумывали... Я уж и сам собирался в столицу, да всё думал: вдруг завтра выйдет? ' Брось ты эту флору, ' снисходительно улыбнулся Ни' кол Вадарович. – От неё добра ещё никому не было. Луч' ше отведи меня на то место, где с Хозяином виделся. Отступил Мартей, присел опять на лавку, полез заты' лок чесать. ' Не велено мне, барин, людей туда водить. Что Хо' зяин осерчает, то полбеды, а только стыдно мне дочке его на глаза показаться. ' Не стыдись, Мартеюшка, полно тебе, ' присел ря' дом Никол Вадарович. – Ты меня только на место прове' ди, а уж там всё так обернётся, что выбора у девки той лесной не будет. Изловлю Хозяина – он не то что дочку – весь лес тебе в приданое отпишет. ' Не врёшь, барин? – отчаянно сверкнул глазами Мар' тей. – Мне и так пути назад нету, всё едино теперь, хоть в петлю лезть. Ежели проведу – и впрямь изловишь? ' Сказано тебе, изловлю, – значит, изловлю. Веди да' вай! – Никол Вадарович обозлился на недоверчивого му' жика, даже ножкой притопнул: сомневается он, ишь ты! Мартей оробел и, покряхтывая, полез за сапогами. Тягал мужик господина попечителя по лесу добрых два дня. Кружил, плутал, тропки высматривал, считал что'то на пальцах. Злился Никол Вадарович, да что тут поде' лать! – сам попутчика выбирал. Глядишь, и вправду при' ведёт, куда следует. Не раз читал в отчётах своих натура' листов Никол Вадарович, как прорубались они через


47 джунгли, как мучились от жажды в раскалённых пусты' нях, как спешно учились языку чёрных, ровно ночь, або' ригенов, вися на вертелах, под которыми местные тощие стряпухи раздували огонь. Порой и сам в мечтах отправ' лялся в неизведанные и дикие страны высматривать опас' ных зверей не ради самой охоты, а на благо Родной науки. Но чтобы так, бродить в глухомани средней полосы в ком' пании с нечесаным мужиком, попавшим сюда, казалось, прямиком из сказки, всматриваясь в каждый корявый пень?.. Но уже не бросишь, не откажешься. С пустыми руками он в столицу не вернётся. ' Пришли, барин, ' вдруг зашептал Мартей. Вытянул руку, указывая, ' Вон за той полянкой тропка, по ней шагу не ступить, стережёт её Хозяин крепко, уж как я пробрать' ся пробовал – не выходит. ' Хорошо, Мартеюшка, хорошо, ' отдуваясь и выти' рая пот, похвалил мужика Никол Вадарович. – Погоди маленько, сейчас я клеточку для него подготовлю, и сразу двинемся. Господин попечитель вытащил из мешка чёрную коро' бочку, бросил в неё гори'камушек, потряс, ожидая, пока он растворится и заполнит ловчий артефакт силой. ' Ну что, Мартей, готов свататься? – подмигнул му' жику, пряча коробочку в карман. – Ты, как придём, по' малкивай да по сторонам гляди. Я сам управлюсь. По' нял? ' Понял, барин, ' кивнул Мартей и шагнул на тропку. Пройдя по ней, петляющей, десяток шагов, Никол Ва' дарович и впрямь услышал громкий бас, доносящийся из непролазного бурелома впереди. ' Что же ты, Мартей, слово своё нарушил? – укориз' ненно спросил голос. – Теперь тебе ходу отсюда нету, не обессудь. ' Будет тебе пугать, Хозяин, ' обозвался, расправляя усы, Никол Вадарович. – Мужик вот слово своё сдер' жал, цветок тебе выплел, а ты ругаешься, грозишься. ' Как выплел? – удивился голос. – Неужто и впрямь мастер? А ну, покажи'ка, Мартей, не стесняйся. Мартей робко кашлянул, оглядываясь на барина. Гос' подин попечитель вытащил из кармана коробочку, пово' зился с крышкой, протянул в сторону бурелома. ' Гляди, Хозяин. Я тут немного помог, конечно, ну да на дочь твою не претендую. Ты, главное, окажи почёт ма' стерству. ' И впрямь, и впрямь, ' голос едва было слышно за треском сушняка. – Что же это ты меня, ваше благоро' дие, и впрямь за дурака дикого почитаешь? Бурелом дрогнул, закачался, сучья раздвинулись, и на тропинку вышел Хозяин. Росточку действительно невысокого, сморщенный, но' сик махонький, за зелёной бородой почти и не видно. Сгор' бленный, кожа грубая, что твоя кора. Глазищи огромные, круглые, зыркают хитро.

' Ты уж извиняй, Мартей, сам виноват, ' грустно вздох' нул Хозяин, и вмиг мастер обернулся деревом, зашумел листьями – как заплакал. ' А вы, ваше благородие, возвращайтесь, откуда вы там приехали, ' грозно насупив кустистые брови, шагнул вперёд Хозяин. – А то рядом с ним станешь! ' Ой ли? – улыбнулся Никол Вадарович, швыряя ко' робочку под ноги. – А сил'то хватит? Хозяин дёрнулся, вскинул руки, да так и застыл. По' глядел на землю, засопел злобно: ' И что теперь, твоё сиятельство? Кладов я не знаю, да и нет их в лесу. Или соли на хвост насыплешь? Господин попечитель наклонился, подобрал клеть'па' рализатор, прикинул заряд: дней на пять хватит, расход слабенький. Невеликих силёнок Хозяин оказался. Порыл' ся в мешке: где же этот нейтрализатор веса? Вечно куда' то заваливается, – кто ж их таких малюсеньких понаде' лал? Настроение было отличное. В слободу вернётся к зав' трему, а там уж несколько дней – и дома, в Стольногра' де. ' Никак задумал меня из лесу вытащить? – грустно спросил Хозяин, повиснув в воздухе. – Так сразу скажу: не выйдет. На версту отъедем – деревом стану, как пить дать. ' Ничто, ' весело махнул рукой Никола Вадарович, привязывая Хозяина к мешку крепкой верёвкой. Хоть с виду лесной дед и казался небольшим, но на поверку вы' шел очень уж тяжёлым. Нейтрализатор работал исправ' но, и теперь старый пень колыхался на лёгком ветерке. – Распилим, долго ли умеючи… ' Вижу, от своего не отступишь, ' впервые с момента поимки подал голос Хозяин, грустно глядя, как ошалев' ший Вашка запряг лошадь, и телега неспешно потряслась к станции. – Значит, так тому и быть. Недолго мне оста' лось, а человек ты, я смотрю, крепкий. Выдюжишь. ' Чего ты расшумелся, дедушка? – Никол Вадарович степенно разгладил усищи, кашлянул в кулак, откладывая недочитанный номер еженедельника. Надо же, чего учу' дили – часы с башни сперли, пока почётный караул блох ловил. Весь Стольноград на ушах, злодея ищут. – Пого' ди немного, скоро будем дома, там наговоришься. Рас' спрашивать тебя, почитай, только ленивый не побежит. ' Не выпустишь, значит? – обречённо спросил Хозя' ин. ' Извиняй, не могу. Да и чего тебе жаловаться? Кем ты в лесу был? Кто тебя, не считая мужиков, в лицо знал? А теперь весь научный мир сбежится, маги опять же, – они на таких, как ты, падкие. Знаменитым станешь. Балы, развлечения, диспуты... Хозяин фыркнул: ' Глупый ты, ваше благородие, хоть и городской. Гово' рю же – не жить мне нигде, окромя леса. Да ничего, ско' ро сам поймёшь… Узнаешь, как оно… Наказать тебя на'


48 добно, и я уж знаю, как. Силы у меня пока есть, я уж тебе покажу. Взвоешь. Хотя, может, и привыкнешь, есть в тебе кое'что, я уж вижу. ' Чего видишь? – господин попечитель заинтересо' ванно осмотрел клетку. Утечки нету, значит, магия пой' манного экспоната никоим образом не может выйти нару' жу. Врёт небось. ' Я всё вижу, ' ухмыльнулся Хозяин. – Всё, что в лесу есть, всё насквозь просматриваю. Никол Вадарович огляделся. До ближайшего леса было версты три. ' Будет тебе! Где лес, а где мы... ' А вот вижу и всё! – заупрямился Хозяин. – Неда' леко отъехали, дохленькая лошадёнка попалась, еле та' щится. А ты своё получишь. Не сдержать тебе леса, не за'

необходимые замеры были сделаны ещё в пути. Вдохнув дымный воздух города, вслушавшись в его не' смолкающий многоголосый шум, господин попечитель лихо протолкался сквозь вокзальную толпу, привычно ос' тановил извозчика и, бережно погрузив добычу, откинул' ся на потёртую спинку сиденья. Под звонкий цокот ко' пыт он наконец почувствовал себя дома. Впереди его до' жидались триумф и почёт, может быть, даже слава, но сей' час они меркли перед неведомым доселе ощущением пу' тешественника, вернувшегося домой. В родные стены. В те места, где он всегда оставался своим, где всё было на' сквозь знакомо. Где он знал и любил каждый дом, каж' дый камешек, всем телом чувствуя пульс столичной жиз' ни, дыхание сотен тысяч людей. Это было то место, где он из гостя превращался в Хозяина.

переть, как ни старайся. Не выйти тебе будет из стен сто' личных, ни шагу не ступить по земле мягонькой, не услы' шать шума листвы. Город будет твоим домом родным, а ты – его Хозяином, уж коли суждено остаться лесу без оного. ' Не грозись ты, ' зевнул Никол Вадарович, – чудо лесное. Не в сказке, чай. Теперь в дело вступает научный метод. Приедем, исследуем тебя, классифицируем. Да мы под тебя такие гранты получим, каких ещё никому не да' вали. Музей укомплектуем, корпус новый отстроим… Лю' дей наберём… ' Я погляжу, ты и так человек хозяйственный, ' про' шептал лесной дед, но Никол Вадарович не услышал, снова погрузившись в чтение. Хозяин не соврал. Уже садясь в поезд, господин попе' читель обнаружил лёгкое одеревенение, приключившееся с телом лесного деда. Перестали гнуться суставы, засты' ли двумя дуплами огромные глазищи, засохла и отвалива' лась целыми кусками моховая борода. На каменные мос' товые Святохолмска Никол Вадарович выволок из багаж' ного вагона обычное с виду бревно, замшелое и трухля' вое, но сохранность экспоната особо не волновала – все

Четыре года спустя, прибавив изрядно в орденах и по' ясе, Никол Вадарович с неизбывной благосклонностью продолжал лично принимать претендентов на любые по' сты Императорского Зоологического сообщества, подмяв' шего под себя изрядную толику научной мысли Родной Империи. Даже дворники, и те удостаивались аудиенции в скромно обставленном кабинете, где стеснённость об' становки, впрочем, компенсировалась коллекцией чучел настолько редких, что многие из них клеветниками почи' тались и вовсе за выдумку. Вот и сейчас юный соискатель изумлённо разглядывал поросшую чёрной шерстью жабу. Мало того, что в широ' кой пасти виднеются желтоватые клыки, так ещё и рос' том тварь мало не по пояс человеку. Вот уж не хотелось бы участвовать в той экспедиции, что эту амфибию ра' зыскивала! Как, впрочем, и в любой другой. ' Ну что же, ' сказал наконец Никол Вадарович, и соискатель встрепенулся. Уставился преданным взглядом на господина попечителя. Тот степенно отложил личное дело, с которым так долго и обстоятельно знакомился, ог' лядел посетителя тяжёлым взглядом. Соискатель – как со'

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


49 искатель. Молодой, пшеничные усики еле'еле пробива' ются, но успел уже немало. Имя в научных кругах, опять' таки. В суждениях смел, а более того – удивительный та' лант. Прямо'таки удивительный! Просто идеальный кан' дидат на приставление к следующему научному званию. Тут Никол Вадарович тяжко вздохнул. Звание'то Сооб' ществу по ранжиру полагалось, а вот гранты на него по' лучены не были. Крутитесь, дескать, как хотите, госпо' дин попечитель. Изыскивайте средства, а то и сами доп' лачивайте, из личных сбережений, если желаете расши' ряться... Знаем, чьих это рук дело. Завистники. Засели себе в Стольнограде на руководящих постах и крутят род' ной наукой, вертят ею, как хотят. Ну да ничего. И до них руки дотянутся. Никол Вадарович осёкся. Хоть и супротив воли, но надо соискателю отказывать. До поры. Гранты годков че' рез пять рекой потекут, вот вернётся Пятая экстренная с уловом, ассигнациями можно будет дороги устилать, а до тех пор – строжайшая экономия да дисциплина. Соискатель замер, будто предчувствуя нехорошее. С таким бы поаккуратнее надо. Не вываливать же на нео' крепший ум всю правду о родной науке, а то ведь не вы' несет душа, рванётся подальше от всей здешней грязи, а за нею и тело, а там – как знать, где и остановится! С такими талантами – как бы не в Двойном Королевстве при личной лаборатории и десятке ассистентов! Светлы' ми головами разбрасываться тоже нельзя. Не по'хозяйс' ки это. ' Вот что, ' Никол Вадарович сверился с личным де' лом, благо, отложить далеко не успел. – Димитрий Из' майлович. Человек ты умный, опытный, да и талантлив преизрядно. ' Соискатель расцвёл скромною улыбкой. – Но вот достанет ли таланту? – как будто бы усомнился господин попечитель, даже голову склонил. – На этаком посту да при таком звании нужен, сам понимаешь, не про' сто какой человек, а самый лучший человек. Чтобы дело порученное лучше всех знал, чтоб не подвёл нигде. ' Не подведу, ' истово заверил соискатель, еле дож' давшись искомой паузы. – Уж я не подведу. Я, Никол Вадарович, без ложной скромности, в своём деле как раз лучший, никто поспеть не может. Да и в точности никто не превосходит. Ни в Родной, ни в зарубежье. ' Наслышан, ' кивнул господин попечитель, похлопы' вая рукой по личному делу. – Да только хочу и сам убе' диться, что ты, ' снова сверился с бумагою, ' Димитрий Измайлович, и в самом деле кого угодно за пояс заткнёшь. В недолгом молчании Никол Вадарович взглянул в угол скромно обставленного кабинета, где на золочёном поста' менте красовалось трухлявое замшелое бревно. Чуть было не вздрогнул, огладил чёрные усы, кашлянул. Соискатель молчал и выражал готовность. ' Раз ты у нас по описательному делу выдвинулся и им же знаменит, то будет от меня лично такое задание. Вы'

полнишь – в тот же миг назначу на должность, выдам звание и оклад содержания удвою. ' Соискатель нервно сглотнул, мало не зажмурился, гадая, что же такого за' даст господин попечитель. – Сделай'ка мне, голубчик, научное описание цветочка простенького, да вот хотя бы хамомиллы обыкновенной, знаешь же. Да только не про' стое описание, как вы все, ботаники, горазды, на четыре страницы, из которых две – гербарий. Ты мне такое опи' сание дай, чтобы я его как прочёл, так перед глазами бы эта хамомилла встала, прямо как живая. Чтоб я аромат её почуял. Цвет. Лепесточки чтобы… ' Никол Вадарович пошевелил пальцами, словно бы не находя нужных слов. – Ну что, соискатель, справишься? ' Да, господин попечитель, ' задорно блеснули моло' дые глаза. – Так точно! Сей же час приступлю. И недели не пройдёт, как предоставлю… ' Ну ты смотри, не торопись, ' укорил Никол Вадаро' вич и шумно потащил со стола личное дело. Соискатель тут же поднялся, склонился в почтительном поклоне. – Как справишься, не мешкая, ко мне. Всё. Бывай. ' Благодарю вас, ' расслышал господин попечитель сбивчивую речь: небось, этот Димитрий мысленно уже приступил к исполнению. – И недели не пройдёт… ' до' неслось уже от двери. Вот и славно. Будет чем заняться соискателю, пока не найдутся гранты. Никол Вадарович вынул из кармана посеребрённое зеркальце, а к нему ко' робочку с румянами: кожа на лице последнее время как' то посерела, цветом стала – что твой камень, из которого кладут в Новограде стены домов, хоть по самые глаза бо' родой обрастай. Бросил взгляд на трухлявое бревно в углу: почудилось, будто дёрнулось оно, изогнулось насмешли' во. Нет, врёшь, мёртв лесной дед! Надо бы его оттащить всё'таки во двор да приспособить в качестве памятника, но всё некогда, всё хозяйские дела да заботы. За окном привычно шумел город. Звонко цокали под' ковами лошади, забористым матюком приветствовали друг друга извозчики, спешили по своим делам служивые люди, шлялись и болтали зеваки, поглядывая на новый фонтан. Город жил, дышал полной дыма грудью, вбирал сотни лю' дей в день, чтобы пережевать в каменной пасти, прогло' тить вымощенной булыжником глоткой и отправить пря' миком в многоэтажные каменные желудки. Город, где каж' дый, продержавшийся хотя бы пару лет, считал себя хозя' ином. Собственной квартиры, собственной жизни, соб' ственного дела. И только один человек был им – Хозяи' ном собственного города.

рисунок из интернета


50

весне и осени. А значит, он всегда рядом. Где-то рядом …

Светлана ЗАХАРОВА

СВЕТЛОЙ ПАМЯТИ ВЛАДИМИРА БИЛЕЦКОГО Владимир Билецкий на заседаниях «Саксагани» появлялся редко. Строго-подтянутый, молчаливый, он обращал на себя внимание, но не более. Стихов своих почти не читал. И мне, человеку со стороны, трудно сказать, было ли ему неинтересно с нами или оставаться незаметным - это его природная сущность. Скорее второе, чем первое. Родные, близкие ему люди, друзья знают о нем больше. А я могу лишь сказать, что у Владимира Билецкого, «как и у каждого человека, свой подвиг и своя трагедия». Его единственный сборник стихов «У пригорщах смутку» , изданный в 2008 году, остался почти незамеченным, как, впрочем, и многое, что появляется в литературе Криворожья. Такие мы вот, какие-то «несостоявшиеся», что ли, и в этом удивительно похожи друг на друга. Впрочем, сборник представлен в «Саксагани» (2010, № 4, с. 56). Тогда была опубликована вторая часть небольшого очерка – беспристрастный взгляд читателей альманаха на поэзию Владимира Билецкого. Сегодня вниманию читателей в память о поэте предлагается первая часть не опубликованного ранее обзора. Давайте сожжём «мосты обиды пройденных дорог» и вспомним … поэта. Поэт уходит. Поэзия остаётся. Ушел Владимир Билецкий. Ушел и больше не вернется. Но «под синим колоколом дня» звучит его голос. Надо только захотеть его услышать, тем более, что теперь поэт действительно принадлежит уже всем и всему: людям и птицам, земле и небу, Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

* * * … Это только на первый, поверхностный взгляд стихи Владимира Билецкого похожи на откровения тех, кто так же, как и он, пишет о себе и не о себе, о жизни и нежизни. Сразу скажу: в его поэзии обращает на себя внимание личностное – непосредственная естественность и глубина образа, его завершённость, выверенность и точность каждого штриха. Естественность… глубина… завершенность… выверенность… Этот штрих легок и певуч, он и «соткан» как будто из самого воздуха. Стихи только на первый взгляд «напоминают» чьи-то лирические томики – на самом деле отличаются «лица всеобщим отраженьем». Выбор темы, трактовка образа, определение настроения – индивидуальны. Скорее всего, читатель не «вдумался» в поэтические откровения, а ведь многие строки сжигают бумагу, на которой они написаны. Надо полагать, читатель поленился проникнуться душевным состоянием поэта, – а ведь он, автор, не прикрывается словами, не прячет своего смятения, боли, тревоги, радости – чувств, которыми живо его сердце. Просто читатель не «вслушался» в интонацию поэтических строф, не взял автора в свои собеседники, – а ведь Владимир Билецкий давно приглашает всех к задушевному, камерному разговору за литературным столом. Почему? почему не проникся чувствами, не «заболел» стихами? Может быть, не заметил книги на полке, скользнув по ней скучающим взглядом? Хочу, чтоб читатель поверил… поверил поэту – в нем, авторе, живет необоримая тяга достичь линии горизонта … доступного ему горизонта. Хочу, чтоб читатель учился у Билецкого воспринимать радость мира даже через боль, чтоб разделил с по-


51

этом восторг перед работой, перед жизнью, даже если неудач, потерь, потрясений, горечи вокруг нескончаемо много. Хочу, чтоб читатель услышал грустно-покаянную песню поэта, которая льётся через окно… льётся навстречу жизни, каждому дню… Это ведь только на первый взгляд кажется, что все стихи – о несостоявшемся, несбывшемся, неисполнившемся. Нет, стихи дышат жизнью и любовью, они о жизни и о любви… «Прошлое – беспомощно. Его уже нет. Будущее – безжалостно. Его ещё нет». Есть настоящее, и только человеку дано удерживать равновесие между уже и ещё, между прошлым и будущим, наводить переправу, жизнью заполняя бездну, что пролегла между вчера и завтра. Билецкий в сегодняшнее привносит ростки прошлого и семена будущего, взращивая чувства горькие и счастливые, безрадостные и снова – счастливые. … Читатель у Владимира Билецкого должен быть вдумчивым и отзывчивым, таким, который умеет наводить мосты вместо сожженных, соединяя два берега – берег-беду и берег-счастье, а ещё … он должен уметь жить удивлением, на перекрестках жизни выстраивать свою судьбу, «вычерчивая» графики и диаграммы взлетов и падений. …Читатель ещё раздумывает – читать или не читать Билецкого. Знакомо это нежелание слушать, слышать, эта живучая неспособность услышать: «А він байдуже щось жував, Немов слова мої ковтав…» (В.Билецкий). Не про нас ли это? А он «учит» нас молиться: Пробач мені, Боже, що горе я бачу. Хай кожен від мене надію прийме! А он «учит» нас любить: Бажаю чути серця спів, Щоб і сміятись, і ридати.

А он «учит» нас жить: Я наступив на горло страху І вітру поштовхи відчув. Я так пройшов уже півшляху, Але назад не повернув. (А дальше … дальше прочитайте в альманахе за 2010 год отклики – отзывы Виктории Гладырь и Тамары Доценко… прочитайте, чтобы погрузиться вместе с ними «в осень растревоживших нас мыслей».) * * * Поэт уходит. Поэзия остается. Сегодня совсем иначе, чем в 2010 году, проходят сквозь меня строки-признания Владимира Билецкого: Я в біді! Допоможіть! Я з вами поділюся. Я покажу невидимі сліди Туди, де я за вас завжди молюся… Эти строки способны «приучить» душу вздрагивать. Ось і все, що я зумів сказати. Ось і осінь, бачиш, приліта… – и сегодня сквозь меня проходят эти строки, проходят тихо… я молчу. … Владимир Билецкий не умел жалеть себя ради своих стихов, которые рождались благодаря его поэтической вольности или нашептывались ему жизнью (?). «Ось і все, що я зумів сказати…» Всё? Думается, нет. Осталась поэзия, а в ней – ещё много непрочитанного, ещё немало строк, в которые можно окунуться с головой, а лучше – уйти душой и сказать: «Какого поэта мы потеряли…»


52

Сергей МАКУШЕНКО

Я - Макушенко Сергей Николаевич. В творческом Кривом Роге известен как Макар. В 1994 году – учасник группы “ШО”, в 1996 издал сборник поэзии и графики “Бомба для Родины”. В 2001 году – сборник стихов и поэтической прозы “Соло для южного ветра с оркестром”. С 2001 года живу в Феодосии. Но: патриот КрЫвбаса пожизненно. Лидер группы Bratelos Band. Инструктор по парапланерному спорту. Тандем-пилот. * * * Я смотрю с высоты на дороги, Как на руке – нити судьбы. Как бы теперь поцелуем воздушным Доцеловать до звезды! Что ж, нам отпущено время... Сколько их, лет световых, Чтобы пройти во вселенной Путь до сверхновых своих? Быть может, в каждом шаге – легенда, Печать на устах, в моей паузе - страх. Неудержимое, сокровенное, Невыразимое – не в словах. Музыка остается со мною – Так, может, мне больше не петь? Вдруг оказавшись павшей звездою, Ради желаний чужих сгореть? 2002 г. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

* * * Зацелованные уХи Расцветают лепестками. Птицы – песни распевают, Небо – хмурится дождями. Небо плавает по морю, Обволакивает горы, Заползает прямо в сердце И рисует там узоры. Это – новая страница. Прыг с трамплина! – Прямо в сказку: К зацелованным ресницам, В зацелованные глазки. 2002 г. * * * Помнишь ли ту планету, Где звезды, сорвавшись с небес, Притворялись цветами? Где цветы, воспарив за мечтами, Загорались, на призрачном небе? * * * Я ведь – правда! – читаю мысли, Но по собственной глупости верю словам. И от этого даже не грустно, А смешно: почему все так любят обман? Я укрылся в затерянном мире, Потерялся для света и тьмы. Мне мучительно тесно в квартире, Мне мучительно много зимы. Ты бросаешь меня – я не плачу, Я теряю тебя – ну и пусть. Дорогая подруга удача И любимая девушка - грусть. В синем небе - застывшая песня. Всех несказанных слов – не прочесть. Мы не видим их - это возмездие, Мы не ценим того, что мы есть. Без надрыва нет кайфа, нет блюза: Сосчитай, сколько слез, сколько нот! Улетела крылатая муза – Я за нею отправлюсь в полет. Белоснежные снежные тучи Нежно-нежно поглажу рукой. Все нормально: я все же везучий, Если небо осталось со мной... 2005 г.


53 * * * В храме летают совы И летучие мыши. Я влюблен в то, что вижу, Я влюблен в то, что слышу... Тишина многоцветным аккордом воцарилась, подобно зависшей в воздухе птице. Изредка режется шелестом крыльев на две половинки: инь и янь. Дивная мелодия свечного пламени, ласкающего образа. Зазеркалье рядом. Один миг пути. И отважная тень, вызванная неожиданной вспышкой света, стремительно убегает туда. Я вижу, как она бежит по ступеням, тяжело дышит. Вот потаенная комната, Стук сердца отчетливо слышен, Медленно, как лебединое перышко, Спускается мысль - свыше. И каменеет, коснувшись земли... Странно, плывут куда-то Тяжелые корабли, Летят самолеты И кто-то покупает неодиночество Любой ценой... Трубным гласом Кричит пророчество, Время пугает войной. Мир сей вертится Сам вокруг себя, А мне не верится, Что можно жить, не любя... Подымаю голову вверх – и как будто вновь рожденные звезды пронзают насквозь своим светом. Туда бы, к ним... По ступеням бегу, задыхаюсь, За своей тенью бреду, шатаясь... И упираюсь в новую стену. Вот потому и лезу на сцену – Чтоб напоить эту жажду, Вечную жажду жизни. (монастырь Сурб-Хач, 2001 г.) * * * Я боюсь говорить о святости, Став случайно свидетелем тьмы. Вопрошаю опять: кто мы? У пролетающих мимо птиц. Мы – как груды камней без лиц... Но даже камни имеют лица. Каждый камень поет свою песню, Не слетевшую с чьих-то уст. Святый дом - да не будет пуст!

Но только гордые вскинули головы, Крикуны влюблены в свой крик... Свято место – но веет холодом. Все равно: так прекрасен миг! Миг прощания, миг рождения Миллиардов далеких миров. Одиночество откровения Среди тысяч ненужных слов... Только мудрые книги, с проседью, – Как свидетели на суде. А я пишу одинокой осенью Письма той далекой звезде. (монастырь Сурб-Хач, 2001 г.) * * * Братья сны длинными пальцами Бегали по грифу. В лакированных штиблетах Купались ногти. Сменив струны на трубы, Превратив в орган свою скрипку, Паганини стал Бахом. Сентиментально пронзительный Реверанс Влюбился в разноцветную Глубину. Ноты, догоняя друг друга, Врезались в толщу аккорда. И безумно важною мысль показалась, Пришедшая в самом начале: Из абстрактного зеркала глядя сама на себя, В тайну глаза проникнув - скончалась. * * * Я здесь и сейчас, в самом деле, Из снов прорываюсь наружу. Эх, осень-печаль в Коктебеле! Уж лучше бы зимняя стужа – С камином, со свечкой и с кошкой. В волненьи срывая дыханье, Вдруг тень промелькнет у окошка Секретных шагов ожиданье. А крылья мешают в трамваях, Потеют в уютных квартирах... Со мною звезда кочевая И капля волшебного мира. Так сладостно желтые листья Мне шепчут хрустящую песню! На мне – взгляд луны серебристой: В огромной вселенной мы вместе! Нечайно связались друг с другом. Нас держат хрустальные нити. Мы в танце - летаем по кругу, Мы вместе - висим на орбите. 2008 г.


54

Диана ЗАБОЛОТНЯЯ

КНИЖНАЯ ЛЮБОВЬ Персонаж и героиня Моих о любви книг. В их душе есть святыня, В душе свет к ним проник. Ничего не бояться – И взлетать, и парить. Они мне еще снятся, Их хочется в мир впустить. Ведь любовь у них – вечность, Где сердца не стучат. Они есть безупречность, Но их нам не понять. * * * Тебе верна я буду одному, Пусть в жизни твоей роли не играю. Но никогда, наверно, не пойму: Почему тебя я отвергаю? Я читаю книги о любви, В них я ничего не понимаю. А ведь где-то у меня в крови То, что я свободою считаю!

Полина ОБУХОВА

МУЗА Переболев январскую ангину, С трудом февраль и март перестрадав, Стерпев первоапрельскую лавину, Стоит она среди цветов и трав. Она плетёт венок из давних сказок, Надеждой и любовью украшает. Она снимает сотни странных масок, Каноны и запреты нарушает. Никто не подойдёт, никто не спросит, Зачем она плетёт венки доныне. Щекочут ноги утренние росы – Она плетёт венки в своей пустыне.

ВОЙНАЯЮ Как тревожит бессилие ветра, Вся покорность его, тишина, Молчаливость листьев и трепет, Уплывающий в никуда!

Но свобода эта – не моя. Она запретная, она совсем другая! Как золотая клетка журавля, Как пепел с огонька, надежду окончательно сжигая.

По витринам мелькают тени От безвольных и слабых людей. В воздухе - тень перемены. В земле - миллионы костей.

Так что одинок и очень прост У поэта стих, где я играю Серце, у которого вопрос: Почему тебя я отвергаю?

Солнечный свет закрывает Свинец облаков, а вода Капля за каплей стекает, Затопив собой города.

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


55

СВЕТЛОЕ БУДУЩЕЕ Очередное утро. Очередной бессмысленный день. Она устала. Да, как бы смешно это ни звучало, но она действительно устала. И не от жизни, нет… Скорее, от того ужаса, что в ней происходит. Сестра Элис была единственным человеком, что действительно мог её понять. Понять и помочь. Но её уже не вернуть. Она уже почти свыклась с перепалками родителей, происходившими постоянно. Она свыклась с мыслью, что мир погряз в нищете и разрухе. Она смирилась со смертью многих своих друзей и знакомых. Но она так и не смогла смириться с потерей сестры. А виновницей этих страданий была война.

Прошло полгода. Она окончилась, но мало что изменилось. Полуразрушенные дома, вечный смог и правительство, всё так же уверенно утверждающее, что всё в норме, что вскоре экономика стабилизируется. И что самое странное, так это то, что люди верили. Все они верили пустым обещаниям правящей верхушки. Все, но не она. Как можно верить в подобную чушь? А главное, есть ли смысл? Стоило ли людям забивать себе голову такими мелочами, как экономика? Даже в XXII веке люди были далеки от политики. Лишь единицы кричали о никому не нужных вещах - о соборности и единстве. Некоторые из них если и могли завоевать внимание зевак, то ненадолго. Людей совершенно не интересовала жизнь за пределами их зоны комфорта. Так было всегда, и вряд ли что-то изменится в скором будущем. Правительство прекрасно осознавало, что после одной из самых

кровавых войн в истории не стоит слишком волновать массы. Страшные семь лет мрака и звуков автоматной дроби на соседней улице. Ни один фильм ужасов, которые она так любила, не мог сравниться с тем, что творилось в мире. «Политические недоразумения», перерастающие в искреннюю ненависть одной страны к другой, нацизм и многие другие факторы, что буквально через полвека привели к этой самой войне. Той, которую будут помнить дольше, чем любую другую. Анна сидит в своей комнате, пытаясь не слушать ругань родителей и звон битой посуды. Она прекрасно знает, что отец снова пил. И доказательством этого являются осколки бутылки из-под спиртного, что была случайно закинута в её комнату и разбита о стену. Как же ей надоела такая жизнь! Сначала война забрала у неё родную сестру, а сейчас последствия того ада преследовали её ежедневно. Девушка встаёт с кровати и, накинув лёгкую курточку, направляется к прихожей, переступая через осколки стекла. На улице прохладно, но это намного лучше того, что происходит дома. Раньше она часто гуляла здесь с сестрой. По этим самым улочкам, что сейчас казались мертвыми. Она помнила, как могла просто бесконечно бродить мимо домов, спускаться к реке, сидеть в парке с ней. Сейчас же ничего этого нет. И никогда уже не будет. Анна спешит в метро. Никого, как и всегда. Слышится глухой шум поезда где-то вдали. Сердце начинает биться чаще, она чувствует каждой клеточкой тела, что это её поезд. И на него Анна уже не опоздает. Этот поезд… Она наблюдает его здесь уже месяц. Девушка спрыгивает с платформы и всматривается в кромешную тьму. Вскоре поезд вырывается из-за поворота. Анна уверена, что поток света, стремящийся впереди него, – и есть тот самый проход в “светлое будущее”. О нём ещё часто твердили по телевизору, но маленькая Анна не понимала смысла этого громкого и излишне пафосного словосочетания. Она закрывает глаза и, расставив руки в стороны, тихо бормочет что-то едва слышно, слов не разобрать, но последняя фраза звучит достаточно громко: «Элис, я уже рядом».


56

Маша ПОГОРЄЛА

Почуй, як ллється спів пташок у дружнім колі, Як струни грають в стомленій душі. Люби природу – Світ добра й чудес. Про нього дбай ти, Аби він не щез. Сади, дерева, трави, квіти… І пам’ятай: Ми для природи – діти. БЕРЕЗЕНЬ З височини спускається сніжок, На гілля осідає білим листям. Березень, немов художник, у садок На тих сніжинках тихо опустився.

Погоріла Маша, учениця 6го класу КЗШ №78 з Тернівського району. Марія вміє бачити світ навколо себе, змальовувати його в різнобарвних кольорах, створювати символічні образи за допомогою слова, вносити своє філософськи осмислене бачення звичайних, здавалось би, речей та явищ. ТРОЯНДА На світі квітки кращої немає, Прекрасніше троянди я не знаю. Її шипи безжальні й гордовиті, А пелюстки і ніжні, і тендітні. Вона любов свою сховала у листках. Вона приходить у дивах і у казках. І аромат, немов нектар, п’янить, Росинка так беззахисно тремтить. Троянда різною буває: Жовта – серденько звеселяє, А біла – символічна і лірична, Червона – пристрасна й трагічна. Але, якою б квітка не була, Завжди вона чарівна й романтична. СВІТ ДОБРА Й ЧУДЕС Зумій і ти побачити красу навколо себе – Лани безкраї, неба голубінь… Для щастя у житті не так багато треба: Навчися бачити і сам все зрозумій. Побач красу у скошеному полі, Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

До малюнку в нього зроду хист. Срібло розмішавши на палітрі, За картину взявся пейзажист На свіжому весняному повітрі. Йду заметами з чарівних снів… Більше сніг не вабить білизною. Хочу бачить зелені прибій, Хочу я прокинутись з весною. ДІАЛОГ З СОНЯШНИКОМ – Сонце, соняшник маленький, Чому ти не ідеш до неньки? Чому стоїш ти тут у полі Однесенький, скорившись долі? – Тому що ненька рідненька

І без мене світить ясненько, А братики мої, зорі, Співають колискові. – Чому ж ти, миленький,

Чому ж ти, рідненький, Один тут стоїш і сумуєш? А я й не сумую, Бо є в мене друзі, Такі ж, як і я, невеличкі, У них круглі личка.


57

Марина ГУЛАК

ПРИНЦЕССА САПФИРА Отрывок

Глава 1 > Не поймаете! > вопила красивая бело> снежная кошка, ломясь сквозь заросли дремучего леса. > Ну, погоди! Только я доберусь до тебя!> кричал разъяренный волк, гнавшийся за ней. Солнце освещало ветви деревьев, по> крытые тонкой оболочкой льда. Светило вовсю, но ни капельки не пригревало. Была середина зимы. Сугробы, лежавшие у под> ножья деревьев, ослепительно сверкали на солнце. Стояла полная тишина. Все звери попрятались в норы от холода. Лишь сле> ды голодной лисицы, прошедшей тут ут> ром, отчетливо виднелись на белой скатер> ти снега. Внезапно эту тишину прорезал топот ма> леньких лапок, а за ним > больших лап. По> слышалось злобное рычание. На поляну вылетела молоденькая кошечка и резко ос> тановилась. Мгновеньем позже оттуда же выбежал огромный волк. В его расширенных глазах читалась неизмеримая жажда разорвать добычу на части. Не раздумывая, он прыгнул. В тот же миг кошка сорвалась с места. Ее ясные, как небо, голубые глаза бегали туда>сюда, ища

выход. Внезапно в ее голове мелькнула мысль. Резким движением кошка развер> нулась, обогнула преследователя и помча> лась к высокой старой сосне. Быстро вска> рабкалась и плотно прижалась к стволу. Волк, не сразу сообразивший, в чем дело, опомнился только тогда, когда кошка ока> залась в безопасном месте. Завыв от ярос> ти, он помчался к дереву. Но беглянка на> ходилась слишком высоко. Преследова> тель стал рвать кору когтями. Внезапно послышался далекий вой. Волк остановился и прислушался. Снова вой. Это зов. Он в последний раз бросил взгляд на кошку и скрылся за деревом. Белой кошечке казалось, что сердце сей> час выпрыгнет из груди. Этот зверь мог лег> ко растерзать ее своими зубами и когтями. Все>таки опасная штука – территория вол> ков. Но зато получилось. Она забралась туда и даже сумела изловить мышь! Бело> снежная кошка гордо встала на ветке и из> дала королевское “Мя>я>у!” * * * > Где же она?> взволнованно спросила кошка. > Не волнуйся. Возможно, она просто за> держалась на охоте. > Как же не волноваться, Антрацит? Ведь Сапфира – наша единственная дочь. На> следница престола. Я не переживу, если с ней что>нибудь случится. > Ну, тогда я пошел,> промолвил кот. > Куда?> спросила кошка. > Искать эту негодницу. * * * Счастливая и довольная Сапфира воз> вращалась домой, неся в зубах трофей. Награду, так тяжело ей доставшуюся. Бе> лоснежная кошка вдыхала восхититель> ный запах дичи. Как же хочется вонзить зубы в эту нежную, еще теплую плоть! Но нет. Такую дорогую добычу нельзя просто так съесть. Хочется растянуть удоволь> ствие. Вдоволь насладиться своим призом. Возможно, у нее больше никогда не по> явится шанс это повторить.


58

Вдруг кошечка осознала, что смертель> но устала. Ну, конечно, это неудивительно. Сапфира тешила себя мыслью, что скоро за деревьями появится дворец, и можно будет отдохнуть. О нет! Вот досада! Белая кошка только сейчас поняла, что ее шерсть насквозь про> питалась запахом волков. Ну и вонь! Сапфира легла на землю и стала катать> ся по еловым иглам. Вдруг перед ее взором появилась пелена пепельно>серой шерсти. Кошка вздрогнула и быстро поднялась на лапы. «Это же отец! Антрацит! Что он здесь делает?» > Добрый день, юная леди. И что же это вы делаете? Сапфира поняла, что вся в иголках. > Я…ничего…> пробормотала она. > Вернулась с охоты?> догадался отец. > Да. > Давай понесу мышь. Ты, наверное, ус> тала. > Спасибо,> Сапфиру очень удивило это предложение, но она смолчала. Кошка лишь надеялась, что запах полностью стер> ся. Отец двинулся в путь, и кошечка покор> но пошла за ним. Внезапно мышь шлепнулась на землю. Отец резко развернулся. Сапфира подня> ла взгляд и прочитала в глазах отца ярость. > Как посмела?> прорычал он. > Что… > Как посмела забраться на вражескую территорию? > Отец… > Да ты вообще представляешь, насколь> ко это опасно?> продолжал бушевать Ант> рацит.> Не думаешь о себе, так подумай о других. О нас с матерью, о королевстве! Ты же будущая королева, а ведешь себя, как несмышленый котенок. > Я… > Молчать! Идем домой. Но учти: тебя ждет наказание! Отец развернулся и стал быстрым шагом пересекать лес. Сапфира уныло поплелась за ним, волоча хвост по земле. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Вскоре деревья стали редеть, и коты вышли на главную поляну перед дворцом. Дворец представлял собой древнюю высо> кую ель. Это величественное дерево воз> вышалась над всеми деревьями в лесу. Было самым старым. На своем веку оно повидало многое. В нем жили великие ко> роли прошлого. Дерево видело как хоро> шие, так и плохие времена: войны, ссоры, поражения... Или, наоборот, победы.

Вокруг главной ели, и одновременно > королевского дома, находились три по> меньше. Они образовывали некий треу> гольник вокруг дворца. Внутри ствола главной ели была выдолб> лена широкая лестница, венчавшаяся царс> ким залом. Лестница была не прямая. Она завивалась вокруг своей оси. В зале находи> лись три трона, напоминавшие гнездышки, устланные мхом. Сбоку был выход на балкон. В центре поляны находился огромный валун, с которого король проводил совет. По всей территории королевства были разбросаны жилища котов: в дуплах дере> вьев, в заброшенных лисьих и барсучьих норах или в расселинах скал. Глава 2 Сапфиру разбудил холодный завываю> щий ветер, пробирающий до костей. Иног> да даже густой теплый мех не защищает от этой напасти. Кошка поднялась и зевнула. Потом потянула все лапки и уже начала жа> леть, что встала из уютного гнезда. Но не


59

только это было причиной ее разочарова> ния. Вчера ей здорово досталось от роди> телей. Ей на целый месяц запретили ходить дальше поляны. А сейчас придется снова увидеть эти строгие осуждающие взгляды. Ну да ладно. Сапфира не спеша поднялась ко входу царского зала. Обычно именно там Молния с Антрацитом проводят свой утренний час, обсуждая дела королевства. Кошечка прислушалась. Взволнован> ные, приглушенные голоса. «Странно,> по> думала Сапфира.> Неужели опять что>то случилось?» Белая кошка тихо и медленно вошла в зал, до последнего надеясь, что ее не заме> тят. Молния сидела на троне, ее корона красиво поблескивала в лучах восходяще> го солнца. Королева внимательно смотре> ла на Антрацита, наматывающего круги по залу. Сапфира заметила еще дрозда, скром> но сидевшего в стороне. Вдруг уши матери повернулись в сторо> ну дочери, а потом и взгляд потянулся за ними. Потто и Антрацит перестал наматы> вать круги и повернулся к Сапфире. > Подойди, дочка,> промолвил отец.> Есть разговор. Кошечка уже приготовилась услышать замечание по поводу волков, но тут Антра> цит сказал: > У нас беда. Сапфира удивленно открыла рот, но ко> роль взмахом хвоста велел ей молчать и продолжил: > Только что с задания прилетел дрозд. Белая кошка бросила беглый взгляд на птицу. > Прилетел с территории волков. Ты же знаешь, я иногда посылаю шпионов в гос> ти к нашим приятелям. Так вот. Они гото> вят нападение. > Когда?> выдохнула Сапфира. > Точно неизвестно,> пожал плечами отец.> Но скоро. Кошка восхищалась умением Антраци> та сохранять спокойствие в страшных и опасных ситуациях. И хотя каждый король

должен это уметь > прятать свои эмоции в самый дальний уголок, далеко не каждому это дано. Но отец был одним из таких. > Идем>ка, прогуляемся,> предложил Ан> трацит, подозрительно покосившись на окно.> Лишние уши нам не нужны. Отец с дочерью вышли в лес. > А как же мое наказание?> спросила Сапфира. > Забудь, сейчас не до него,> сказал Ант> рацит. Они дошли до неглубокого овражка, в котором протекал небольшой ручеек в теп> лые времена года. Сейчас же он полностью замерз. Отец облюбовал раскидистый ореховый куст и уселся под ним, обернув лапы пуши> стым хвостом. Сапфира последовала его примеру и приготовилась слушать. > Пожалуй, я начну,> проговорил король.> Наше королевство с древних времен на> крыто магическим куполом. Он защищает нас он бед и напастей. Его питают силой три драгоценных камня, вставленные в ко> роны. Короны, в свою очередь, носят трое правителей. Правители одновременно яв> ляются хранителями камней. Но купол не всегда одинаково крепок. Все зависит от числа корон, находящихся в королевстве. Когда трое правителей но> сят три короны на своих головах на терри> тории королевства, магический купол пол> ностью заряжен энергией, защищающей нас. Но стоит вынести камень за пределы – купол слабеет, теряет силу. > Сейчас у нас только две короны,> тихо сказала Сапфира. > Верно. И еще. У каждого из нас троих свой камень. У меня – аквамарин, у твоей матери – изумруд, а у тебя > сапфир. Именно за ним ты отправляешься завтра. Сапфира поперхнулась и закашлялась. > Что!? > Ты уже выросла,> как ни в чем не быва> ло продолжил отец.> Когда наследник тро> на достаточно подрастает, он отправляет> ся в одинокий путь за короной. > В каком смысле одинокий?


60

> Наследник совершает путь один, без чьей>либо помощи. Имеется в виду тот, кто может указать дорогу. Можно повстречать помощь в пути, но брать ее с собой – нет. > Мне страшно, отец,> прошептала Сап> фира. Антрацит прижался к дочери и потерся щекой о ее щеку. > У тебя все получится,> уверенно сказал он.

Глава 3 Утро выдалось пасмурным. Тяжелые се> рые тучи заполонили все небо и закрыли блеклое зимнее солнце. Дул пронизываю> щий ветер. Он грубо ерошил шерсть на ко> шачьих спинах. Сапфира пересекала лес вместе с Мол> нией и Антрацитом. Вчерашний мягкий пу> шистый снег покрылся тонкой оболочкой льда. Приходилось идти очень осторожно, чтоб не поранить нежные подушечки лап. Но иногда все же лед с тихим хрустом ло> мался, и лапы раздирались в кровь. Вскоре коты дошли до границы и оста> новились. > Вот и пришло твое время, дочь,> про> молвил отец. > Даже не верится, что я пойду одна,> ска> зала Сапфира. > Не совсем,> промурлыкала Молния. Кошечка вопрошающе посмотрела на мать. > Сливка!> позвала королева. Сапфира услышала хруст ломающихся веток и подняла глаза вверх. На елке сиде> ла пушистая серая белка. Ее черные глаз> ки внимательно разглядывали белую кош> Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

ку. Спустя миг белочка спрыгнула на зем> лю и тоненьким голоском пропищала: > Принцесса... Сапфира недоуменно глядела то на бе> лочку, то на мать. > Она отправится в путь с тобой,> пояс> нила Молния. Молодой кошке стало смешно. Она по> шевелила усами, пряча ухмылку. > И чем же она мне поможет?> с ирони> ей спросила Сапфира. > Это она на вид простая белка,> нахму> рилась Молния.> Но Сливка обучена враче> ванию и поможет тебе в трудную минуту. > Спасибо,> поблагодарила Сапфира. > А теперь иди, поговори с отцом. Кошечка подошла к Антрациту. Тот си> дел у границы и задумчиво глядел вдаль. > Сапфира,> отец повернул голову к до> чери.> В этом путешествии никто и ничем не может тебе помочь. Разве что коротко рассказать, где пролегает твой путь. Белая кошка навострила ушки. > Иди через территорию волков, но не в обход. Дойди до широкой реки, пересеки ее. Дальше будет лес дремучий, а потом и горы. В горной пещере твоя цель и находится. > Отец, но... Как я найду все это? Как справлюсь с такой сложной задачей? Я же ничего не знаю! > Я не сомневаюсь, что ты справишься,> сказал Антрацит. Тут Сапфира кое>что вспомнила: > Скажи>ка, отец, а как ты догадался, что я была на территории волков?> спросила кошечка. > Когда я взял твою мышь, то почувство> вал запах,> улыбнулся король. > А теперь иди. Возвращайся домой живой и здоро> вой, а главное – с короной. Сапфира попрощалась с матерью, кив> нула отцу и подошла к границе. Она не> сколько долгих мгновений вглядывалась в родной лес, в котором родилась и выросла. Потом собралась, отвернула голову и пере> ступила границу. Теперь только от нее за> висит судьба королевства. рис. Кати Земляной


61

Віталій БЕЗНОСЕНКО

Ніхто тобі не скаже, Де щастя блука наше. Шукай, не сиди – Єдине і найкраще; До щастя іди Крізь розчарувань хащі… * * * Засинаю з думками неспокою. Відчуваю: торкнувся хтось вій – Самота, самота жовтоокая, Я із нею піду в рік новий. Самота, моя подруга вірная, Скільки випито з нею вина! Не люблю, не надіюсь, не вірую… Надірвалась остання струна.

ПІСНІ СОЛОНИХ ДОЩІВ Цикл віршів

ПІСНЯ СОЛОНИХ ДОЩІВ Поділось куди літо? Зів’яли коли квіти? Кохання без меж Розвіяв чому вітер? Лишилось, авжеж, Солоних дощів сито. Просію я через сито Людський глум, Не буду в душі носити Прикрих дум, А буду життю радіти, Як маленькі діти. Згине сум… Нехай інші ворожать, До тебе звернусь, Боже! Спасибі, навчив: Хто впав – підвестись може. Солоних дощів Достатньо мені, Боже…

ЗНОВ БЕЗ ТЕБЕ Приходить день, і знов без тебе. Чекаю марно. Біль не йде. І жовте сонце, синє небо... Та все – не те. Усе – не те. Я у життєві йду турботи, Та тільки знаю, що дарма. Відчути хочу ніжний дотик, Щоб із очей пішла зима. Я пам’ятаю теплі руки В той вечір, що на душу ліг… Непередбачені розлуки – Навіщо Хтось придумав їх? Навіщо Хтось придумав смуток, Який невпинно серце їсть? Ти не приходиш… Ну, чому так? Бо щастя – випадковий гість. Зі мною, мабуть, так і треба. Дорога, вулиця, ріка – Все, що лишилося від тебе… СЕРПЕНЬ. ЛИСТОПАД. ГРУДЕНЬ. Осіння пісня знов шепоче: «Засни, засни, зелена мріє…» А Серпень лагідний – не хоче, Востаннє квітами жевріє;


62

Все намагається зостатись Листком останнім на шипшині, Останнім сонечком награтись. Останнім… Та часи осінні Його тепер не помічають – Авжеж: надмінні, гордовиті. Але чекайте, і відчаєм Невдовзі будете омиті! Вже Грудень інієм лоскоче Долоні осені навмисно. А Листопад ховає очі, Збирає листя, як намисто… ЖИТТЯ НА ДОЛОНЯХ Злітає сніг, злітає сніг З небесної комори. Вкриває згорблений поріг, Вкриває сном суворим. Сідає сніг і – розтає Краплиною в долонях. Життя моє… Буття моє… Забілене безсоння… Кружляє жаль, кружляє біль, До серця припадає… І помилки, як заметіль… Всього не пригадаєш. …Могутній сніг – а розтає. Як схожий він на повінь! Життя моє, буття моє, Що тане на долоні. ВАСИЛЬКИ (легенда) Надвечір’я. В духмяному житі Синьоокий Василько дрімав. Босі ноги, колоссям укриті, Вітерець неслухняний займав. Дивний сон увійшов до хлопчиська: Наче десь, серед ясних ланів, Ходить діва струнка, мов берізка, Розливає, засмучена, спів. Чорні коси нагадують ночі, Срібні зорі припали до них; І зелено>смарагдові очі; Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Ще – вінок із лілей голубих… Сон облишив. Розтануло диво. І прокинувся хлопчик. Його Пригортала до серденька діва – Наяву, наче сина свого. Колисала і пісню співала, Що відома природі самій; Обіймала, в уста цілувала: «Тільки мій… Тільки мій… Тільки мій…» Все знайоме: і очі, і коси, І вінок – наче вийшла зі сну. То затихне, а то заголосить Незнайомую пісню сумну. Пані лагідна, добра, красива, Та холодна, неначебто сніг. Раптом бачить Василько: у діви Просто риб’ячий хвіст замість ніг. То ж русалка! Обійми покинув, Закричав: «Таїна, відпусти!..» Біг Василько. Та голос долинув: «Будеш вічно у житі цвісти…» А уранці примітили діти Квітку, котру ніхто не стрічав. То Василько, росою омитий, Що собою жита уквітчав. БУЗОК (легенда) У оселі старій проживали Донька з матір’ю – бідна сім’я. Щастя зроду на світі не мали, Тільки горе… Доріжка>змія Якось раз привела до хатини Чаклуна, що із багатіїв: «Ось вона, наречена для сина! Господиня, вже й час старостів.» І відтоді вродлива дівчина (По селу розлетілись плітки) Вишивала червоні калини – Готувала хустки, рушники. Та у серце закралася туга: Хто той парубок? доля яка? Буде він їй за милого друга?


63

Чи зародиться іскра палка? І прибігла до сестроньки>річки Та дівчина пізнати життя, Віддала їй улюблену стрічку: «Покажи жениха відбиття…» Теплі хвилі, малюючи постать, Застрибали, неначе чорти. Глибина тихий голос доносить: «Твій жаданий… вдивись до води…» І побачила дівчина змія Із очами холодних крижин, А у пащі вогонь червоніє – Син чаклунський. «Так ось який він?! Ні, не можу себе подолати І загинути в пеклі із ним. Краще вмерти, ніж душу продати Ненажерливим думам сумним. Де дістати великої сили Із нелюбим у шлюбі цвісти?! Земле>ненько, тебе б я просила Врятувати мене від біди!..» І нещасну земля пригорнула. Зникла дівчина, як не було. Тільки люди її не забули, Бо серденько кущем проросло Біля хати матусі старої, Що живе в самоті без подій, Рушники вишиває журбою, Що від доньки лишилися їй. КАЛИНА Калина припала лицем до землі – Безбожно гнітуть сніги. Десь поруч кружляють вітри>ковалі – Нетерплячі вороги. А очі калини зацьковує сон Підступних шалених хмар. Вже крига вуста захопила в полон, На серці – зими тягар. Коса розплелася, бо вкрала стрічки Принизливість хуртовин. За що, запитаєш? Червоні свічки – Провина усіх калин.

* * * До тебе сто шляхів ведуть. Я відшукати намагаюсь Одну>єдину вірну путь, Твій погляд стріти сподіваюсь. До мене шлях один веде, Та ти не йдеш – тримають пута Нових захоплень. А проте, Шляхом до мене біль іде; Цей шлях хоч болем не забуто. ЯБЛУНЕВИЙ ДОЩ Сад квітує яблуневий, Як у нашу мить єднання. Тільки глянеш на дерева – Наче діви в час вінчання! Навесні ми тут блукали, Цвітом яблунь милувались, Нас ніщо не сповіщало: Облетить, мов квіти, радість. Небо вкрила хмара сива, Тінь її лягла між нами. І зійшла до саду злива – Яблунь цвіт пливе струмками. Ми даремно сподівались, Що в душі той цвіт зостався. Як давно ми милувались Садом, котрий уквітчався! РОМАНС РОЗЛУКИ (за мотивами невiдомого автора) У темряві пливу, неначе сяйво Від зоряних крижин. Мій ранок темний і не величавий, Бо я тепер один. Пливу від тебе, шлю свої вітання. Останніх квітів цвіт Припав до ніг твоїх. Одне благання: Мій не шукати слід. На березі далекім – дім високий. Вікно твоє не спить. Кімнатою блукаєш одиноко. В твій дім прийду на мить. Візьму до рук я погляд твій солоний


64

В хвилину гіркоти. Моє обличчя і мої долоні Запам’ятаєш ти. Коли тебе сніги заколисають, Безсоння відберуть, Очей твоїх торкнусь, як світла пам’ять, І знов зберусь у путь. * * * У склі вікна листка долоня схована, Як той метелик зі сльози янтарної. Листок, здається, кимось розмальовано… Завжди тонкій роботі бути марною… Колись мороз на полотні віконному Виводив синім квіти саду райського. Де квіти ті? Миттєвості не соромно Лишати нас з буденністю, не з казкою.

ЛЮБОВ З КРАЇВ СВІТАННЯ ( за мотивами А. Бедичева) Колись удвох ми містом йшли. Слова, мов листя, опадали. Любов з тобою не знайшли, Якщо по правді – й не шукали. Нас ліхтарі кудись вели. Вологим вечір був на дотик. Вуста цілунками цвіли, А цвіт – пустий, з оман коротких. Не помічали ми, на жаль, Своїх думок, бажань і вчинків. Нас надихали на печаль Старі афіші на будинках. І плинув час у синій млі… А десь із квіткою герані, Ледь>ледь торкаючись землі, Любов ішла у край світання… Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

ВЕЧІР, ПЕРЕТВОРЕНИЙ НА КАЗКУ 16.01.2015 року до бібліотеки № 10 були запрошені гості на літературно-мистецьку студію «Культурная среда» на «Творчій кухні», де відбувся творчий вечір криворізької письменниці Т.Меліхової.

До цього моменту я не дуже була знайома з її творчістю, але вечір був побудований так, що навіть ті, хто взагалі не знали Тетяни Євгенівни, могли познайомитися з нею і поринути у її творчий духовний світ. Вечір розпочався зі звернення письменниці до свого читача. І мені це здалося прекрасним, адже у наш час не кожен письменник звертається до своїх читачів. Після кожної прочитаної поезії лунали оплески. Протягом вечора глядачі не тільки могли почути поезії Т.Меліхової, але й могли ознайомитися з надзвичайним захопленням письменниці – психологічним туризмом. Саме цьому захопленню була присвячена книга «Домбайский дневник», яка представлена у документальній розповіді, але у книжці були і поезії, і фото. Знайомство з книгою проходило у нетрадиційній формі. Для початку глядачам були показані фото-матеріали, які коментувала авторка.


65

Кожен з нас міг поринути у ті незвідані краї, у яких побувала письменниця. Показ відеоматеріалу про психологічний туризм дав змогу відчути гармонію з собою та гармонію з природою, якої так не вистачає у буденному житті.

з п’єсою візуально. Найцікавішим було те, що дійових осіб озвучувала не тільки письменниця, але й дитячі голоси, записані на аудіоносіях. В один прекрасний момент, заплющивши очі, я перенеслася у ту чудову казку, де були присутні Поет, Істина, Діти, Велетень та інші. Слухаючи її, відчуваєш, як тебе огортає якась таємничість, яку згодом тобі розтлумачать. І час якось непомітно пролинув. Наприкінці

Глядачі були зачаровані цією казкою, яку можна назвати життя протягом творчості Т.Меліхової. Після цієї казки ми всі перенеслися до іншої чарівної історії. Письменниця представляла свою п’єсу «Путь к Истине», яка була написана за мотивами казки О. Уайльда «Велетень-егоїст» та присвячена самому О. Уайльду. Знайомство з п’єсою проходило у надзвичайному форматі. Через те, що сюжет ніби і дитячий, але смисл дорослий, п’єса була важкою для непідготовленого читача, тому, крім прочитання, глядачі знайомилися

вечора Т. Меліхова роздала свої книги з автографом глядачам. Це був надзвичайний вечір, який представив Т. Меліхову не просто письменницею, але ще й редактором, психологом, філософом і просто чудовою людиною. Треба подякувати також тим людям, без яких цей вечір би не відбувся: А. Бовдуй, Ю. Ващенко, О. Івінській, В. Нємченко. Ю.Чебанова Бібліотекар бібліотеки–філіалу №10 КЗК «Міська бібліотека для дорослих»


66

Юлия ВИНОГРАДОВА

СЧИТАЛОЧКА Раз'два. Сожженные листья делают апрель похожим на август. Сожженные листы делают память похожей на шутку. Жалость, жалость, сожаление: пробелы, пропуски, проблески. Кто сказал, что я – человек? Кожа на запястьях тонка, от касаний остаются следы; кожа на бедрах тоньше в разы – следы останутся от выдохов. Я рисую бисером, я играю – числами. Темнота растекается по венам. Я знаю, что завтра будет ложью. Пальцы скользят, пальцы скользки. Вместо лепестков роз – кленовые листья: я не верю даже себе. Три'четыре. Притворись моим другом. Выход.

* * * * * * Мне надоело доказывать и принимать стороны. Вороны научились сидеть на плече – корми их за это с ладони. А я буду заполнять клеточки, чертить грифельные мосты от строки к строке и каждое утро выворачивать карманы памяти, не находя в них ничего, кроме снов и старых поздравительных открыток.

* * * А когда настанет утро, мы притворимся, будто знаем, куда идем и где делать паузы; притворимся, что знаем, кто мы; что мы вообще что'нибудь знаем о себе. И тогда уж точно идти станет легче; можно будет перепрыгивать ступеньки, не боясь разбить коленки – а ведь в детстве такое частенько случалось; но если не плакать и вовремя приложить подорожник, то все обязательно будет хорошо. Можно даже не сомневаться.

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Нике Она сидела у окна, обгладывая косточки моих снов, и с закрытыми глазами пыталась сосчитать пролетающих мимо птиц, а затем проводила пальцами по теням, отбрасываемым липой на подоконник. Звуки стекали по стенам, по ступеням, постоянно возводили себя в степени, постепенно'поступательно стирали проступки из памятных дат. Постой! Осмелев, смыли с отмелей ладоней страницы разговоров, и молчание золотыми слитками рассыпалось под взъерошенным апрельским небом. Мне бы – не быть на тебя похожей настолько. Несколько поздно разбрасывать камни, как, впрочем, и собирать. Кликаю по пробелу, и пробелы в недосказанном пробуют зацепиться, заполниться – запомниться бы хоть в ком'нибудь стальными отблесками и медными отзвуками. А после – ты ведь помнишь! – слова протяженностью в мили, в которых искренности – миллиметры. Но теперь уж и правда не важна, правда ведь? Все наперед просчитано, прочитано и забыто. Прощай. Увидимся не позже послесловия.


67 * * * Мерзкие занозы в памяти предательски видятся якорем. Даже теперь, когда – сны хлопьями, фразы – клочьями, Слова других слезятся музыкой, Мои – воют степными ветрами. По стенам подъезда ползет тень ливня. На ладонях царапины – я говорю правду: Наши дни оправданий не ищут.

* * * День первый Пустота, коей в сущности и была Джейн, пустота, струящаяся по дверным откосам, имела занятное свойство – заполнять собою пространство, и пустота эта завораживала, захватывала. И пустота эта порождала сны, а сны – страх, и Джейн искренне, до отчаянья, боялась закатов, предпочитая разглядывать их в глазах незнакомцев. И она дышала временем – преимущественно чужим, и тогда дышалось легко, и птицы в снах летели непременно к востоку, и роняли в кленовые рощицы блестящие перья, и ссадины на руках заживали быстрее обычного. Ночное небо шумит громче, говорила она.

День второй Расскажи мне сказку, если помнишь, с чего все начиналось... День третий Shitday, Shitday, Shitday, Shitday, Friday evening, Saturday, Sunday. Говорить правду приятней. И проще, если забить на возможные последствия. Упрости жизнь до схемы, и тебе никогда не будет больно. Разве что непривычно быстро растущая луна слепит глаза по вечерам и намекает на смену сезонов. Да к черту сезоны! – ноябрь на удивление холоден, из'за каждого угла мерещится предновогодняя суматоха. И опять – срезая углы от выходных к выходным. И опять – незнакомый французский голос из колонок – о темноте, и опять – до тошноты красный свет на лестничной площадке. И опять – закаты'закаты' закаты. О да, детка, жизнь короче, чем кажется. * * * Если бы жизнь умела меняться, она бы перекрасила стены своего дома в малиновый и больше никогда не опаздывала на встречи. Если бы жизнь умела меняться, она бы раздала самые занятные случайности самым обычным прохожим. Если бы жизнь умела меняться, она перестала бы задавать риторические вопросы и стряхивать на город тополиный пух, когда лето толком еще и не началось. Если бы жизнь умела меняться, она наверняка стала бы чьей'то чужой.

фото из интернета


68

Володимир СОЛОВЙОВ

ДУМА ПРО КРИВОГО РОГА (закінчення, початок у №1-2 2014) *** В Лубни в’їхали у другій половині дня в супроводі козака міської сторожі. На них ніхто з місцевих не звернув уваги, лише декілька хлопчаків бігли вслід, радісно щось вигукуючи. Їдуть запорожці вулицею, тільки очима зиркають на всі боки. Матінко Божа, після багатоденної одноманітної поїздки по безлюдному степу як добре опинитися в затишному місті! А тут і корчма двері відкрила, немов запрошуючи до себе стомлених вершників. І господар не забарився, вийшов на ганок. Сиві, давно не стрижені пейси спадали до самісіньких плечей худющого, як та жердина, сина Авраама, вдягненого в доволі таки поношений лапсердак. — Панам запорожцям доброго здоров’я! — чоловік на ганку низько вклонився. — Не бажають ясновельможні лицарі завітати до бідного Сруля і скуштувати доброї горілки? То нехай славним панам буде відомо, що ніде більше в Лубнах немає такої горілки, як у Бертковича. Пан Гаркуша може вам підтвердити, — він шанобливо вклонився козаку, що супроводжував запорожців. — Ніколи нам, до пана полковника поспішаємо, — тяжко зітхнув той. З якою б радістю він змінив зараз сідло на широку, вичовгану лавку! Та нічого не вдієш, служба є служба. — То нехай здоровиться панові полковнику і всім його родичам, бо я вам скажу, такого полковника, як у нас, по всій Вкраїні не знайти. — От бісова шельма! І де він тільки ті слова бере? — скупо посміхнувся Зозуля, відпускаючи повід. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Їхали недовго, і вже через деякий час запорожці побачили великий цегляний будинок, критий залізною бляхою, що стояв на пагорбі. — Мабуть, хороми полковника? — поцікавився Рябошапка. — Його, — кивнув головою козак. Невдовзі кавалькада вершників в’їхала в широко відкриті ворота. Забігали, заметушилися слуги, вказуючи, де розміщувати коней. Зачувши багатолюдний гомін, на ганок вийшли двоє: огрядний чолов’яга в сірому козацькому каптані, сам господар будинку, і другий у формі московських драгунів, лице чисто поголене, вуста щільно стулені: невдоволена їхня милість, з-за столу відірвали… А вже курінний Зозуля неквапливо зліз з коня, низько вклонився. — Пане полковнику, від славного війська Запорозького низового і його кошового отамана Петра Калнишевського доброго здоров’я і довгих років. Всміхнувся задоволено полковник у свої пишні вуса, зійшов з ганку. Обнялися старі козаки, тричі розцілувалися. Набундючився драгун, обличчя почервоніло. Як смів цей зарізяка обійти його увагою? — Герасько, Трохиме! — владно крикнув полковник. І в ту ж мить до нього підбігли двоє слуг. — Коней напоїте, потім зерна насиплете, а вас, хлопці, запрошую до людської, переїсте, що Бог послав, відпочиньте з дороги. Зашуміли радісно запорожці: скільки діб не злазили з коней – то чому б і не відпочити, якщо запрошують? — Отдыхать будете в себя, — вмішався в розмову драгун і зневажливо подивився на запорожців. — Знаю я вас, перепьетесь тут как свиньи, потом кнутом из-за стола не выгонишь, пока все не вылакаете. Сказал князь, не задерживаться здесь. — Ти, чоловіче, за язиком слідкуй, — побілів від злості Зозуля. Все може стерпіти козак, але тільки не посмішки над собою. — Свині ті, хто в нашу церкву з чужою свічкою заходить і правила собі встановлює. У нас свої закони, по них і живемо. І князь твій нам не указ. — Больно смелы твои речи, — прошипів драгун, впиваючись колючими очима в Зозулю. — Случайно не путался с Емелькиными ворами на Запорожье? Вижу, похоже на то. Наверное, и письма его подметные читал. А на этот счет указ Императрицы имеется всех подозреваемых в связях с бунтовщиком отправлять в Тайную канцелярию для дознания. Обступили запорожці свого отамана, за шаблі схватилися. Дай, батьку, знак, і від цього набундюченого московіта одні ботфорти залишаться.


69 — Та ви що, хлопці, подуріли? — лубенський полковник улесливо посміхнувся побліднілому драгуну. — Пан капітан прибув до нас із Петербурга з почтом князя, тому він наш гість, а гостей, як у нас прийнято, завжди радо зустрічають. — То гостей, які завітали з чистою душею, так зустрічають, — встряв у розмову Ріг. — А не тих зайд, які в нашій оселі паскудять і правила свої встановлюють. — Ну, погомоніли – і добре. Чого воду в ступі товкти... — сердито промовив полковник. — Наказав Грицько Потьомкін не затримуватись довго, бо повезете не що-небудь, а подарунки для всієї Січі. Він піднявся на ганок і неквапливо відчинив двері, пропускаючи поперед себе московітина. Запорожці його більше не цікавили. А був же полковник хоробрим воїном, подумав Ріг, згадавши один випадок, який трапився декілька років назад. Зійшлися вони тоді у битві з татарами не на життя — на смерть. Ординців було в декілька разів більше. Не одна козацька душа відлетіла на вічний спокій у небо. Полоснув і його тоді татарин по спині шаблюкою, слід на все життя залишив. І невідомо, чим би все скінчилося, якби не наскочили випадково побратими Лубенського полку на чолі зі своїм полковником. Відчайдушний був рубака, одним ударом розвалював татарина до самої сідниці. Здорово вони їх виручили. Що ж тепер з ним сталося? Невже отой пихатий московіт має таку велику силу, що сам поважний полковник запобігає перед ним? Боронь, Боже, козаку так принижуватися, краще вмерти! Не встиг як слід розібратися у своїх думках, слуги покликали обідати. Перехрестилися запорожці на ікони, що висіли в кутку, всілися на лави. Розщедрився полковник — прислав зі свого столу смажене порося та різні напої. Відчував він себе в чомусь винним перед цими славними лицарями, з якими ще недавно пліч-о-пліч боронив Україну. А тепер інші часи настали. Попираються закони, за якими жили з діда-прадіда. Одні миряться з цим, другі — ні. Він змирився. Не життя заставило — Малоросійська колегія, яка тепер велику силу має. Не відають запорожці, які сумні думки рояться в голові полковника. І відати не хочуть. Осушили вони жбан доброї горілки, витягли люльки. Порося те нікуди не дінеться, і до нього черга дійде. Сидять козаки, палять, дим кільцями над столом пливе. Одні тільки слуги метушаться, меди-наливки підносять. Не втримався Ріг, підізвав одного. Дуже вже йому хотілося дізнатися про того московитина, що то за птиця, перед яким полковник голову шанобливо схиляє.

— І ти схилив би, — русявий хлопчина у витертому жупані зажурено посміхнувся. — Тепер, козаче, без москалів тут нічого не освятиться. А цей драгун, капітан Нікітін, – з канцелярії воєводи. І полковник наш вже ніякої сили не має, за нього все там рішають. Ви, мабуть, у себе на Січі зовсім осліпли і оглухли. Козаки, які записані в реєстр, ті ще звуться козаками. А хто не вписаний, як я, той вже холоп. Гірше татарина чи ляха знущаються над нами пани. Вся Вкраїна стогне. Думаю, і до вас скоро Катерина добереться, милість свою покаже. — Не бувати тому, — скипів Ріг, стискуючи кулаки. — Щоб нас, та в холопів… Дніпро швидше назад потече, ніж ми… — Не зарікайся, братику, — слуга похитав головою, — мушкетом гармату не здолаєш. Задумався козак, кріпко задумався. Що він верзе, цей прислужник, хто йому повірить? — Батьку, — звернувся Ріг до курінного, що мовчки вслухався в бесіду, — чи може таке статися? То краще тоді кулю собі в чоло пустити за столом, ніж до такої ганьби дожити. — Все може бути, синку, — Зозуля налив в келих горілки. — Хіба думав Хміль та його полковники зі старшиною в Переяславі, коли клялися на Біблії від усього коша Запорозького та присягали у вірності Московському царю, що той не дотримається свого ж слова не порушувати вольностей козацьких? Та обдурив їх воєвода Бутурлін зі своїми боярами. Не дали вони такої клятви від імені царя. Мовляв, не мають такого права, бо той клянеться тільки одному Богу. Пройшло небагато часу, і порушили москалі угоду, права козацькі попрали. Воєвод своїх всюди в містечках саджають. Селян вільних на кріпаків перетворили. Заварив Богдан кашу густу, довго ще нею будуть на Вкраїні давитися, ой як довго! Невесело пройшов той обід у Лубенського полковника. Не одна кварта горілки була випита запорожцями, та смуток від цього не розвіявся. *** Неквапливо рухається шляхом валка із чотирьох возів у супроводі запорожців. А за погоничів на них – місцеві козаки, яких виділив полковник. Везуть вони на Січ подарунки від самого Потьомкіна. Велика довіра їм виявлена, та тільки чомусь нерадісно на душі. Багато людських страждань довелося побачити за цей час. Раніше чомусь думалося, що гіршого життя, ніж у них, на Правобережжі, ніде немає. Там і ляхи лютують, свою віру насаджуючи, і татари з півдня спокою не дають. Ллється кров християнська з усіх сторін... Та помилялися вони. Тут, на Лівобережжі, під крилом Московії, жити також несолодко. Тільки й втіхи,


70 що ляхи не панують та татарина не видно, зате свої пани від них не кращі. Неначе їх одна мати народила та порозкидала по обидва береги Дніпра. В один із теплих весняних днів під’їхала козацька валка до села, що розкинулося в долині. Гарне місце облюбували собі люди для життя. Поряд ставочок невеличкий, вербами обсаджений. На пагорбі млин крила розставив, немов запрошуючи в гості. Не в одного із козаків защеміло серце від побаченого. Дім рідний згадався. Та де він, той дім? Не від гарного життя більшість із них подалася на Січ. А тут живуть люди… І позаздрили сіромахи, та тільки завчасно. Не радість панувала в цьому затишному куточку землі, а великий смуток. В’їхала валка в село, зупинилася біля майдану. А звідти плач лине, серце розриває. Збилися селяни тісною купою, голови сумно нагнули. Перед ними за столиком два чоловіка в дорогому вбранні про щось жваво розмовляють. Поряд трійко діток заплаканих стоять, а на колінах – чоловік із жінкою. Селянка вже не плаче, а виє, немов вовчиця, в якої мисливці забрали найдорожче. Розпитали запорожці в людей, що тут трапилося, і почули: — Програв їхній пан діточок кріпосних в карти своєму знайомому, от батьки і побиваються. Насупилися козаки, очі гнівом палахкотять. Не стримався Іван Ріг, підійшов до столу. — Не по-християнськи, пане, чиниш. Навіщо дітей з батьками розлучаєш? Зиркнув пан невдоволено на запорожця. — Ти мене ще повчи, сіромахо бездомний, — і знак рукою челяді подав. Всміхнувся Ріг, руку на шаблю поклав. — Підходьте, сучі діти, поміряємося силою. Не наважилися, бо вже вірні побратими Яшко Чуб, Федір Рябошапка, а за ними і Роман Удальцов крізь натовп пробиваються. І окропили б панською кров’ю рідну землю, та мудрий Зозуля не дав. — Не можна, хлопці, — тихо промовив курінний отаман, — валку без перешкод потрібно довезти на Січ. А панів на наш вік хватить, ще поквитаємося. Скривилися козаки, та нічого не вдієш, отаману видніше. — Ось тобі викуп за них, — кинув Ріг на стіл п’ять золотих монет. (Не поскупився Потьомкін, велів видати зі свого кошту тим запорожцям, які приїдуть за дарами). Блиснули жадібно очі у низенького, тлустого нелюда, який виграв три дитячі душі, поспіхом згріб гроші. На дітей навіть не глянув. — Ідіть геть, — махнув рукою. Підповзли до Рога на колінах батько з матір’ю. Руки ловлять, щоб поцілувати. І дітки біля них, неАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

мов куріпки беззахисні, тісно туляться одне до одного. Почервонів запорожець, руку поспіхом відняв і подався вслід за товаришами, що вже сідали на коней. І знову той же безкрайній степ, тільки вже не одноманітно-сірий, а буяє різнокольоровими барвами. Часом зустрінеться на шляху невеличке село, що притулилося в долині. Біля хаток - садочки вишневі, немов молоком облиті... Як же змінилося все навкруги за якийсь тиждень! Світяться радістю очі запорожців: з кожною верстою наближається до них рідне Запоріжжя. Тільки один чомусь їде сумний, з похиленою головою. Не степ розквітлий, що виграє різними барвами, бачить перед собою, а трійко діток, яких намагалися відірвати від батьків. А більшого горя, ніж це, немає на світі, по собі знає. Здається, віддав би все, щоб тільки дізнатися, що сталося з найдорожчими людьми, яких він втратив ще в дитинстві. А може, вони ще живі і страждають в неволі зі своїми співвітчизниками та виглядають його із-за синього моря... Та тільки як дізнатися, куди занесла їх лиха доля? Далеко продають свій ясир прокляті кримчаки, у всі кінці світу. Закрив Ріг очі, намагаючись пригадати обличчя батьків, та все марно. Дуже вже багато років пройшло звідтоді, коли востаннє їх бачив. Тільки й залишився в пам’яті спекотний літній день, веселі голоси женців у полі, і він, мала дитина, бавиться із собакою біля копиці. А потім страшний багатолюдний крик, і тупіт коней, що заглушили все на світі. Ще запам’яталися жіночі теплі руки, що пахли дозрілим зерном, які поспішно накрили його снопом. І більше нічого. Залишився він тоді наодинці з тим псом, який не відходив від нього. Мабуть, той Рябко, чи як там його звали, був з їхнього двору, тому і не залишив одного. Хутір їхній був спалений вщент, людей також не було видно, і він, поблукавши біля рідного подвір’я, пішов знову в поле, до тієї копиці, де востаннє бачив свою неньку. Мабуть, думав своїм дитячим розумом, що мама обов’язково повернеться і забере його. Пам’ятає ще, як той пес приніс звідкись вузлик, в якому був кусень сала і окраєць хліба: не встиг хтось із женців пообідати, татари налетіли... Скільки він там був на тому полі — не пам’ятає. А потім пес той кудись пропав, і він, гнаний голодом, побрів світ за очі, все далі й далі від рідних місць. На якийсь там день поневірянь прибився до чумацької валки, з якою потрапив на Січ... Багато води утекло з тих пір, дуже багато! Так і їхав, поринувши в спомини, поки їх не пе-


71 рервав чийсь радісний крик. Підняв Іван Ріг голову і побачив удалині виблискуючу гладінь Дніпра. *** Подякував кошовий отаман запорожцям за доставлені подарунки, а курінному Зозулі від усього коша, і від себе особисто, ще й п’ять карбованців подарував. Після багатоденної подорожі треба хлопцям відпочити, вина-горілки випити. Вони на це заслужили. Вийшли козаки від Калнишевського, а на подвір’ї вже товариство чекає, майже весь Канівський курінь зібрався. Повів старий Зозуля своїх товаришів в шинок до Свирида Голобокого. В першу чергу треба пом’янути підло вбитого татарами свого побратима. До самого ранку поминали, доки не залишилося в кишенях жодної монети. Заслужив на те Денис Балабан, сміливий був козак, і товариш вірний. Багато добрих справ зробив він для Січі і для всього люду християнського. *** Першим до води спустився настоятель Покровської церкви Іларіон. В старечій руці запорізького священика – великий срібний хрест. Важко ступаючи по піску, він наближається до козацьких човнів, що витягнулися уздовж берега нерівною лінією. За священиком великою юрбою йшли запорожці, наповнюючи ранкову тишу брязкотом зброї та охриплими від сну голосами. Січ проводжала своїх товаришів у похід. Зупинився священик, підняв руку, і зразу навкруги все стихло. Перехрестився Іларіон на схід сонця, став читати молитву. Стоять славні лицарі з непокритими головами, уважно ловлять кожне слово. А слова тієї молитви звернені до Миколи Чудотворця. Щоб відвів він біду на морі від запорізьких чайок. Щоб не бути їм потопленими ні від хвилі високої, ні від ядра бусурманського. А сини християнські вернулися б усі живими й неушкодженими. Підняв священик хрест блискучий, осінив ним чайки. І в ту ж мить гулко відізвався дзвін Покровської церкви. Перехрестили запорожці лоби свої, віддали шану Пресвятій Богородиці та відразу поринули в діла свої мирські. Глянув невдоволено Іларіон на рабів Божих: не встиг ще пономар спуститися з дзвіниці, а вони вже, як мурахи, забігали по березі. Але промовчав. Нехай простить їм Господь, якщо думками вони вже не тут, а в морі. Не на прогулянку йдуть, а на святе діло, душі християнські виручати. А запорожці вже звичною справою займаються. Котять на чайки бочки з сухарями, вареним пшоном та копченим

м’ясом. Інші зброю, порох та ядра для фальконетів підносять. Люблять козаки свої маленькі ковані залізні гармати, розміщені по дві на кожному борті. Надійно вони їм служать в морських походах. Десь там, у синьому морі, ходять грізні турецькі галери, стережуть дальні підступи до могутньої Османської імперії. Стоїть на високім мостику в білосніжному одязі капутан-паша та пильно вдивляється в підзорну трубу: чи не видно де запорожців, цих одвічних ворогів Оттоманської Порти? Грізно дивляться на море своїми жерлами потужні гармати. Не одна запорізька чайка розлетілася в друзки від їх прямого влучання. Багато з них знайшло свій вічний спокій на дні моря. Та козаки зараз про це не думають. Осточортіла довга зима, а ще більше осточортіло сиднем сидіти у напівтемних куренях та жиром обростати. На простір рветься козацька душа, туди, де пахне порохом, де можна помірятися силою з супротивником. Упоралися козаки зі своїми справами, вичікують на гурт старшин, що стоять осторонь. Саме звідти повинен надійти останній перед походом наказ. — З Богом, діти! — подав голос Калнишевський і махнув рукою. Зіштовхнули запорожці чайки на воду, взялися за весла. На передній, де знаходиться сам пан осавул, майорить стяг кошового, — це йому доручено бути в поході наказним отаманом. Все далі й далі віддаляються човни по вузькій протоці від рідного берега. Чи доведеться ще знову побачити його? — Братцы, а я ведь плавать не умею! — Роман Удальцов злякано подивився на товаришів. — Не велика біда, — посміхнувся Рябошапка, налягаючи на весла, — жити захочеш - випливеш. От турка зустрінемо в морі, та він як вліпить нам у борт гостинця зі своїх гармат, тоді, Ромцю, помолися Миколі Угоднику, якщо встигнеш, та хапай першу-ліпшу дошку, яка залишиться від нашої чаєчки, і греби до берега. — Тьфу ты, бабье трепало, — сплюнув Удальцов за борт. — Не смій, бісовий сину, у воду плювати! — сердито крикнув з корми Зозуля і за звичкою потягнувся до ременя, де завжди висіла нагайка.Та згадав, що перед цим залишив її на березі, бо в морі вона ні до чого, і тільки погрозив кулаком: — А тобі, телепню, язика підріжу, коли повернемося, — пообіцяв він Рябошапці, — верзеш казна-що. — Батько, давай сбросим его в воду, а то накаркает нам беду, — усміхнувся Удальцов в свої руді вуса. — І тебе з ним за компанію, — пробурчав старий козак. — Можеш, Романе, плюнути собі в мис-


72 ку з юшкою, то біди великої не буде. А у воду плювати під час походу не смій, то - гріх. Дружно гребуть запорожці, налягаючи на весла. Скоріше б вже Дніпро показався. Там, за вітерцем, якщо буде дути в потрібному напрямі, можна і вітрило напнути. А тут, у цій вузенькій протоці, тільки й поглядай, щоб не зачепити сусідній човен! І коли за одним із поворотів заблищала широка водна поверхня, радісний крик пронісся над запорізькою флотилією. Чолом тобі б’ємо, батечку Дніпро! Давно чекали за довгу зиму зустрічі з тобою - і дочекалися. І не бурчи ти так грізно на своїх порогах: бачить Господь, пливемо не на прогулянку, а карати бусурманів за їх підлі набіги на багатостраждальну Вкраїну. Реве Славута у цьому місці, як звір навіжений. Не один сміливець розпрощався з життям серед велетенських каменів, які стирчать з води. Піниться вода навкруги них. Нелегко, ох нелегко, обігнути цю перешкоду! Швидка течія вириває весла з рук. Загавишся, не встигнеш обминути черговий камінь - і прощайся з життям. Ніхто вже не допоможе, навіть Микола Чудотворець. Та врешті-решт пройшли благополучно страшне місце славні лицарі, підняли щогли. Затріпотіли вітрила, і чайки, випереджаючи одна одну, понеслися до лиману. Зупинили вони свій біг біля самої Тавані. Перегородили тут турки Дніпро за наказом султана залізним ланцюгом. Та хіба знайдуться на світі такі сили, щоб зупинили запорожців? Пристали вони до берега, перенесли по землі на руках до води свої чайки, і знову понеслися вперед. Спасибі тобі, брате-вітру, що дмеш у потрібному напрямі! А вже й лиман залишився за спиною, а в морі козаку шлях чистий, де йому і гуляти не заказано, і доріжки всі показано. Посвіжішало в повітрі, потягло прохолодою. Оділи запорожці свої латані-перелатані каптани з грубої шерсті, шапки гостроверхі ношені-переношені поправили на голові. То турки, коли виходять в море, одягають на себе найкраще вбрання, прикрашене дорогоцінними коштовностями. А їм тут немає перед ким красуватися. Настигне смерть від турецької кулі чи ятагана, то хоч помруть спокійно. Білі жупани з шовкової тканини, сап’янові кольорові чоботи та оксамитові шапки, що залишилися на Січі, не пропадуть. Вірні товариші по куреню і Сорокауст за них замовлять, і пом’януть добряче. А поки потрібно перевірити мушкети та пістолі: чи не вологий буває порох у них? Та й фальконети зайвий раз оглянути не лінуйся . Люблять запорожці свої гармати, дарма, що вони невеличкі, над бортом човна ледь видніються. Проте скільки разів виручали їх з біди, коли зустрічалися з турецькими галерами! — Братцы, вот оно какое, море! — Удальцов заАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

хоплено вдивлявся у неозору водну широчінь, що розкинулася перед ним. — Море, Ромцю, як море. — Ріг з посмішкою дивився на товариша. — Що, ніколи не бачив його? — Не видел. — Ще надивишся. Це, правда, не степ твій широкий уральський, але й тут, братику, воювати можна. Як про мене, тут навіть краще. З коня коли впадеш на землю – заб’єшся добряче, а тут – водичка м’ яка, звалишся за борт – і нічого не відчуєш, — пожартував запорожець. Тільки зітхнув уральський козак. Господи, заступи і помилуй від цього! – мовчки перехрестився. Тихо пливе над водою неквапливий гомін. Легенько погойдуються на хвилях козацькі чайки, що встали на якір. Вітрила на них згорнуті, щогли опущені. Відпочивають запорожці. Шукати зараз турка в морі - все одно, що голку в копиці сіна. Та й сонечко вже скотилося до самої води,час вечеряти. Помолилися козаки Господу-Вседержителю і пресвятій Богородиці, по черзі стали підходити до бочок з сухарями та в’яленою рибою. Суха ложка рота дере, та нічого не вдієш. Запивають нехитру їжу водою. Про горілку навіть думати не сміють. П’яного зразу за борт викинуть. Такий закон. Наверстають своє, коли повернуться на Січ. Тоді пий, душа, – хоч залийся, і ніхто тебе не сміє попрікнути. *** Проснулися запорожці з першими сонячними променями, вмилися морською водичкою. Не почують в морі дзвонів рідної Покровської церкви – не біда. Помоляться на схід сонця. А воно з кожною хвилиною все вище і вище підіймається над водою. Снідають тим, чим і вечеряли. Не встигли після сніданку люльки свої розпалити, коли з головної чайки, на якій майорів стяг кошового отамана, вдарили в барабан, сповіщаючи про небезпеку. А вже й Рябошапка, у якого, за словами курінного отамана, на голові «шапка-бирка, зверху дірка, травою пошита, а вітром підбита» (натякаючи на те, що гіршої одежі, ніж у нього, не було в нікого з товариства: все пропивав бісовий син), тиче пальцем в море. П’яниця із п’яниць, зате зір був – як у степового орла. Придивилися, а на горизонті ледь помітна чорна цятка з’явилася. Швидко забігали руки по вірьовках, підіймають якір, навіть команди не чекають. Та вона й не потрібна. Без неї знають, що в таких випадках робити. Не вперше в морі. А вже й наказний отаман нагадав про себе. — Хлопці! — голос пана осавула далеко чути в ранковій тиші. — Із Божою поміччю вдаримо по


73 турках, але трохи пізніше, коли добре роздивимос,я скільки їх там. Якщо одна галера — нападемо вдень, буде більше — вночі. А тепер – за весла, пани-молодці! Спішити нам нікуди, підождемо, поки сонечко стане в зеніті. Та запорожці про це не гірше від пана-осавула знають. Головне - зараз потрібно пливти так, щоб сонце було у них за спиною, а турку світило прямо в очі. Тоді й підкрадуться якнайближче непоміченими. І оросять бусурманською кров’ю воду морську. Проллється і своя козацька, та про це не думають. Вмерти за віру святу-православну для них не страшно. Думки інші. Турецькі галери, як правило, по одній в море не виходять. Бояться нападу запорожців. Рідко буває, що вирветься одна. Чи то дуже виникла якась невідкладна справа. Чи занадто вже впевнений у собі і своїх грізних гарматах капуданпаша, що знехтував небезпекою... — Братики, одна, — заволав Рябошапка, — їй Богу одна! — Нічого не бачу,— курінний Зозуля протер очі, — зливається все докупи. — Одна, одна! — почулося і на других чайках. Повеселішали запорожці. Поміряємося силою, агарянське плем’я! Побачимо, у кого бог справедливіший. Недовго залишилося чекати. І дочекалися. Спасибі, сонечко, що світиш яскраво і за хмаринку не ховаєшся! Нам - на втіху, ворогам - на погибель... Підпливають запорозькі човни все ближче і ближче до величезного корабля, що спокійно тримається свого курсу. Вітрила на ньому спущені, бо немає попутного вітру. Інша сила забезпечує йому безперебійний хід: невільники, сковані ланцюгами, що сидять за веслами. Не один з них прокляв той день, коли з’явився на світ Божий. Краще бути посадженим на палю, чим попасти на галеру, яку запорожці влучно прозвали каторгою. День і ніч в ланцюгах під наглядом злого турка з гарапником, від удару яким тріскається шкіра на спині. Потерпіть, братове, недовго залишилося вам страждати, виручимо! Вже добре видно, що це грізний шестидесятигарматний корабель. Та дарма: він один - а нас ціла флотилія. Тридцять чайок - це вам, сучі діти, не жарт, ніколи буде й Магомету своєму помолитися, коли візьмемо на абордаж! Нам би ще підійти на якусь сотню метрів ближче непоміченими. Та вже з’явився дим над турецьким кораблем, слідом за ним вдарив грім. Упали перші ворожі ядра далеко за чайками, інші впадуть ближче, коли гармаші пристріляються. — Хлопці, не збивайтеся в купу, не збивайтеся! — подав команду пан осавул. — Беремо турка в круг.

Розбіглися чайки по морю, оточуючи галеру. Ревуть ненажерливі гармати, випльовуючи ядра, вода від них навкруги кипить-піниться. Ось в один човен одночасно потрапило декілька ядер, і він, наповнившись водою, миттєво пішов під воду. Борсаються запорожці у воді, одяг поспіхом з себе знімають. Потерпіть, братове, не можна нам зараз зупиняться! Підберемо пізніше. Кому судилося загинути від кривого ятагана, той в морі не потоне. Іще дві чайки від прямого влучання перевернулися майже одночасно. Та вже запорожці підійшли на відстань, з якої можна влучно стріляти. Б’ють мушкети безперебійно, не зупиняючись ні на мить. Одна частина козаків стріляє, друга заряджає зброю. А тут і фальконети нагадали про себе. Влучно подають невеличкі ядра на палубу галери, що зупинилася. Даремно лютує турецький наглядач, зриваючи шкіру гарапником зі спин невільників. Ніяка вже сила не примусить їх взятися за весла і втікати від переслідування своїх же побратимів. — Добре, діти, добре! На абордаж їх, песиголов… — голос осавула обірвався на півслові: попала турецька куля йому прямо в голову. Почервонів враз сивий оселедець від крові пролитої. — Добре, діти, — прошепотів холонувшими губами старий козак і закрив очі. А дітей зупинити вже ніщо не в змозі. Метнули на ворожий борт довгі вірьовки з гострими залізними гаками на кінцях. І вже найнетерплячіші, затиснувши шаблю в зубах з двома пістолями за ременем, полізли нагору. Гострі у турків шаблі. Немов переспілі кавуни, тріскаються від них козацькі чубаті голови. Та з кожною хвилиною все більше і більше стає запорожців на ворожій палубі. — Це тобі за батька осавула! — змахнув Ріг рукою, і блискуче лезо упало на білосніжний тюрбан найближчого до нього турка. — А це - за розтерзану вами неньку Україну. — Іще одна голова покотилася по палубі. Відчайдушно обороняються турки, знають — милосердя від запорожців не буде. Та і яке там може бути милосердя, коли внизу, під палубою, стогнуть невільники та волають про порятунок! Як давно вони вже не чули рідної мови! Потерпіть, братове, визволимо вас, от тільки з турком упораємося. А їх з кожною хвилиною стає все менше і менше на палубі. Кого вбили, а хто сам вистрибнув у море, рятуючись від гострої козацької шаблі. Б’ється до останнього на капітанському мостику тільки капудан-паша з вірними слугами. Зійшлися з ними Удальцов та Федько Рябошапка. Хрестять вони султанових воїнів, як і належить по христи-


74 янському звичаю, — справа наліво. Як змахнуть раз шабелькою гострою — кров бризне, змахнуть вдруге — голова з плечей покотиться. Верещать турки... О, Аллах, важкий той хрест у невірних!.. Поступово битва стихає. А тепер, пани-братове, оглянемося навкруги. Оглянулися запорожці – і вжахнулися. Багато їх вірних побратимів лежать порубані і постріляні. Встромив турок ніж Данилу Реп’яху в шию, а витягнути не встиг: розрубав його до пояса підоспілий Андрій Шеремет, але й сам не вберігся. Увійшов йому проміж лопаток чужий гострий спис, намертво прибив до палуби. А там, поодаль, Богданко Півень лежить, за ним – Семен Галайда, посічений в капусту. Тільки й впізнали його за чималенькими вусами, що спадали до самого пупа. Простіть нам, братове, що ми живі залишилися, а вас немає з нами. Мертвих одвеземо до матеріСічі і похоронимо в рідну землю. А потім пом’янемо добряче, щоб ваші душі на небесах возрадувалися... Глибоко сидять у воді переповнені чайки. Повертається козацька флотилія до рідних берегів. І вітер дме у потрібному напрямі, вітрило надуває. Тож не потрібно за весла братися. Відпочине стомлене тіло, сил набереться. Тільки чомусь не радісні козацькі обличчя, в очах смуток заліг. Лежать на кормі їх мертві товариші, накриті дорогим турецьким оксамитом. Багато різних коштовностей захопили запорожці на галері. Одного тільки англійського сукна аршинів – не міряно! А ще – золото, срібло... Буде чим поповнити січову скарбницю. Та й самим дещо залишиться. Не з порожніми руками прийдуть до шинку... Та не радує це все багатство чомусь душу: краще б товариші всі живими повернулися... Одні тільки колишні невільники, здається, не помічають глибокого смутку, що панує навкруги. Іще вчора сиділи вони прикованими до дубових лав і під звуки ненависного тулумбаса налягали на весла. І так - з року в рік. Багато хто з них і зістарівся за веслом. Тепер все позаду. Господи, пресвятая діво Марія, чи не сон це? В котрий вже раз обмацують вони тремтячими пальцями шаровари і сорочки запорожців. Воля! Мабуть, немає кращого слова на світі за нього. Вже далеко за спиною залишилася догораюча галера — німий свідок їхніх страждань... Негоже запорожцю довго сумувати! Мертвих не повернеш, а живим треба жити – назло ворогам віри Христової. — А що, братове, зачешеться у султана сьогодні в Стамбулі сідниця, коли дізнається, що коштовності, які везли йому, потрапили в інші руки, — пожартував Іван Ріг. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

— Нехай його, пройдисвіта агарянського, їжак почеше, — почувся чийсь голос. — Ой, товаришочки мої вірні! Таке побачити – то й померти не гріх, — рябий запорожець з перев’язаною головою залився сміхом. І враз посвітлішало на чайках: не від сонячних променів, а від усміхнених облич. — Эх, и отвел я душу сегодня с Рябошапкою на том мостике капитанском! — Удальцов легенько штовхнув кулаком у спину запорожця, який сидів перед ним. — Я-то думал, братцы, что он только водку умеет пить, но ошибся: хорошо рубается хохол, хорошо. Трех турков завалил. Тільки не чує Федько Рябошапка добрих слів про себе, іншим зайнятий. В який уже раз витягує він із широких шароварів (які ще не встиг пропити) невеличку шкіряну торбинку, від якої ще тхне запахом чужого давно не митого тіла, і любується нею. А як вона долоню гріє, ця витерта торбинка, та не так долоню, як душу зігріває. Довго, мабуть, збирав той турок, що першим впав від його шаблі, золоті талери. І недаремно збирав. Найдеться їх гідне місце на Січі. Мабуть, вже всі очі прогледів Свирид Голобокий, виглядаючи запорожців з походу. Любить, шельма, золото, не менше, ніж він, Рябошапка... Всміхнувся козак, губи жадібно облизав. Відтаяла душа від солодких споминів. Торбинку вже не в шаровари — біля серця сховав. Та краще б ти, козаче, викинув її у воду від гріха подалі. Он де і чайка морська в’ється над самісінькою головою, жалібно кигиче, оплакуючи ще живу козацьку душу... *** Січ зустріла козацьку флотилію, що повернулася з походу, дрібним дощем. Здається, сама природа не стрималася від сліз, дивлячись, як виносили з човнів мертві тіла. Ударили козацькі гармати, сповіщаючи про повернення. Не встиг розвіятися дим від пострілів, як задзвеніли дзвони Покровської церкви. Нерадісним вийшло те повернення. Багатьох славних лицарів не дорахуються в куренях. Поклали побратими своїх товаришів у труни (вони були заготовлені про запас і зберігалися в окремому місці), занесли у церкву. Схилили козаки голови мовчки, вслухуючись у слова молитви, яку читав над померлими настоятель Іларіон. Жалібно підспівують йому служки церковні — молоді хлопці. Буде козацька душа незримо до Сорокоуста перебувати на землі серед своїх побратимів, потім відлетить на небо. Закінчилася служба, і траурна процесія поволі направилася на козацьке кладовище. Короткий вік у запорожців! Рідко хто доживає до глибокої старості. Як не загинув у бою за любу неньку Україну та віру Христову, то помер від ран. Біля свіжих могил – найближчі друзі вбитих


75 по куріню на чолі з отаманом. Кошовий Петро Калнишевський зі всією старшиною січовою стоїть окремо. Немає тільки з ними пана осавула, який загинув одним із перших у морському поході. По старому козацькому звичаю, в кожну труну небіжчику поклали його люльку. Бо люлька для запорожця — рідна сестра. І табакерку з тютюном не забули покласти. Щоб і на тім світі курив та зіллям своїм кріпким від себе всяку нечисть відганяв. Не забули і про пляшку з горілкою, щоб не дуже сумував у перші дні. І пістолю під голову поклали, щоб і на тім світі не було від нього спокою всім ворогам Господа Вседержителя і пресвятої Богородиці. А поки що, брати-товариші, прощайте. Нехай вам буде земля пухом. А ми ще погуляємо і на морі, і на суходолі. Та так погуляємо, що здригнеться проклятий султан у свойому Стамбулі. І кримського хана не забудемо. Гарні поминки по вас відбудемо, довго пам’ятати будуть. *** Широко відкрив двері свого шинку Свирид Голобокий. Ласкаво просимо, славні пани-запорожці, давно чекаємо на вас, не дочекаємося! А пани сьогодні багаті, негоже їм в тісноті та задусі сидіти, душа на простір рветься. Викотили бочки з горілкою прямо на вулицю, вибили дубові чопи. Розстелили на землі візантійський оксамит і прямо на ньому рибу в’ялену та м’ясо копчене на шматки ріжуть. Серце кров’ю обливається у Свирида, коли дивиться він, як запорожці з коштовною матерією поводяться. Це ж скільки дукатів чи цехинів Іцик Рабинович відвалив би йому за неї! Та заїкнутися про це навіть не сміє. Боїться. Їм тепер слова супротив не скажи, уб’ють. Бо гульбище влаштували не заради якоїсь забави — справляють поминки по товаришах, загиблих у морському поході. Нічого, він підожде, Бог терплячих любить. Цей оксамит, якщо п’яними не поріжуть собі на онучі, вони через декілька днів самі принесуть йому в шинок. Ось тоді гав не лови. Мідний гріш - і той буде скарбом для козака, в кишені якого, крім люльки, нічого не залишилося. Та це буде потім, а поки що вони багаті. Падають золоті та срібні монети в мідний кухоль Свирида Голобокого, душу зігрівають. Спітнів шинкар, тільки встигає кварти наповнювати. — То дай Бог здоров’я пану! — гнеться Свирид в три погибелі перед останнім гультіпакою, який ще декілька днів тому ходив по Січі майже голий, бо пропився до нитки. Але то було декілька днів назад, а сьогодні він – пан-запорожець, бо має золото в кишені.

*** Солодкий хміль – та гірке похмілля. Воістину так. На третій день поминок Січ сколихнула лиха новина — Федір Рябошапка з Канівського куреня сп’яна убив товариша. Вирвав жмут волосся із сивої голови Остап Зозуля, зачувши цю звістку. Та краще б зарубав його клятий турок на тій галері, аніж дожити до такого дня! Адже це не тільки йому, а всьому куреню ганьба, яку нічим не змиєш, бо немає більшого гріха на Січі, аніж вбивство товариша. Викотив отаман із курінної скарбниці бочку з горілкою і з несамовитою люттю вщент порубав її шаблею. Та хіба вже цим зарадиш горю? Задзвеніли литаври, скликаючи запорожців на майдан. Невдовзі з військової канцелярії вийшли старшини: суддя, писар, осавул, а позаду них — Рябошапка зі зв’язаними руками, в оточенні чотирьох козаків з особистої охорони кошового отамана. Наблизившись до запорожців, старшини розкланялися навсібіч. Тільки один Рябошапка стовбичив нерухомо, низько опустивши голову. — Дозвольте, панове запорожці, слово мовити! — військовий суддя виступив трохи вперед. — Говори! Говори!.. Гамір над майданом поступово влігся, вщух. — Нечуване діло скоїлося, панове, на нашій славній Січі Запорізькій. Учинене лихе вбивство. Яко Каїн убив свого рідного брата Авеля, так і цей козак свого товариша вбив, товариша, який мав би бути йому ріднішим за брата рідного. — Не смій, не смій цього душогуба козаком називати! — покотилися сердиті вигуки. — Ворон йому в полі тепер рідня! Підвів Рябошапка голову. Тужним поглядом окинув вируючий майдан. Зле, ой, зле дивляться на нього запорожці! Як на заклятого ворога. Тяжко стояти одному перед багатотисячною юрбою, серед якої нема жодного співчутливого обличчя. Пошукав очима товаришів по куреню: хай хоч вони простять. Стоять канівці віддалеку на чолі із Зозулею, низько голови опустили, немовби і їх судять. — Прости мені, батьку, і ви, хлопці, простіть, — тихо прошепотів козак безкровними вустами і підняв голову. Кружляв над Січчю степовий орел-крилань, немовби вишукуючи поживу. Кола його були неквапними, плавними. Ворухнув Рябошапка зв’язаними руками — і тільки зараз відчув, як боляче вони занили. — Так що, панове запорожці, яким ваш суд буде цьому Каїну? — військовий суддя вказав на зв’язаного.


76 — В одну могилу живцем закопати з тим, кого він вбив! — вигукнув хтось із натовпу. — Не будемо рушити завіт славетного Байди. — В одну могилу! В одну могилу! — луною покотилося над майданом. Потемнів з обличчя Рябошапка, ше нижче опустив буйну голову. Бо не смерті жахнувся він, ні, а ганьби великої. Умерти на полі борні, у мужньому герці, з шаблею в руках, за віру Христову — це для козака почесний кінець. А от бути похованим заживо — чи може бути ганебніша смерть на Січі? — Так цьому й бути! — військовий суддя рішуче підняв над головою печать. Вирок засудженому, винесений самими запорожцями, приймався. Віднині ім’я цього вбивці назавжди викреслювалося із списків та з пам’яті славного коша Запорізького. — Пане суддя! Панове запорожці! — куріний Зозуля скинув шапку і низько вклонився на всі чотири боки. — Великий гріх скоїв козак, і нема йому пробачення від усіх нас, та давайте зробимо виняток. Скараємо його на шибениці. І поставимо ту шибеницю на роздоріжжі. Щоб і кінний, і піший здалеку її побачив. А угледівши вішальника, кожний задумається, що його може чекати за вбивство товариша. — На шибеницю! На шибеницю! — залунали крики з усіх сторін. Військовий суддя тільки знизав плечима. Рішення приймає не він, а все товариство, як вирішать — так і буде. Побачив куріний отаман, що більшість погодилася з ним, далі повів мову: — Шановні пани-товариші, засудили ми всім кошем до страти цього зарізяку, і правильно зробили. Але ви, мабуть, забули, чи не захотіли згадати ще про одну річ, коли йому може бути дароване життя. Це коли вбивцю погодиться взяти собі в чоловіки якась жінка. Не можемо ж ми покривати забуттям давні дідівські звичаї, бо ж судимо не якогось зайду, а запорожця, що звершив немало добрих справ во славу всього війська Запорізького низового. Рятував курінний отаман свого безпутного козака як тільки міг. І першими про це здогадалися його підопічні. — Вірно! Вірно! — заревів одночасно у п’ятсот горлянок увесь Канівський курінь. — Ай да батько! Он куди повернув! Потерпи, Федько! Шибениця нікуди не втече, краще жінок кликнемо в окрузі! — На шибеницю його! На шибеницю! — чорною хмарою накочувалося з другого боку. Та вже через якусь хвилину тисячами голосів обізвався майдан: — Жінок гукати! Жінок!.. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

І в цих вигуках потонули голоси тих, хто жадав страшного вироку — негайної страти. Більшість козаків на Січі знала худющого, чорного, мов жук, запорожця, що стояв нині перед ними зі скрученими за спиною руками. Знали його як безстрашного рубаку у поєдинках з ворогом і як безкорисливого товариша на козацьких гульбищах. Гуде майдан, як розтривожений рій бджолиний. Один військовий суддя стоїть незворушний. За своє довге перебування на Січі він уже звик, що рішення на майдані змінюється інколи по декілька разів на день. Тож і цього разу йому залишилося тільки підняти угору руку, вимагаючи тиші. І, скоряючись тому велемовному жесту, гул поступово стих. — Панове запорожці! Ваша воля — це й наша воля, отож слухайте таке повеління. Взяти цього козака, поїхати з ним по ближніх паланках та кинути клич: чи згодиться, бува, яка жінка чи дівка узяти цього вбивцю собі за чоловіка? Знайдеться така — значить, на те і воля Божа: бути йому віднині вільним і йти за своєю жінкою у місця, нею вказані. А якщо таких не знайдеться, то тоді нехай зазнає заслуженої кари. Тож не гайте часу. Для супроводу поїдуть його курінний отаман, вісім козаків, яких відбере пан осавул, та кат Ахметка зі своїм помічником. *** До ближньої паланки від Січі декілька верст. Ось туди й поїхала невелика група вершників. Попереду - пан осавул з нерозлучною люлькою-носогрійкою у роті, за ним - козаки. Останніми їдуть два татарина, які виконують на Січі смертельні вироки. У Ахметки біля сідла прив’язаний шматок вірьовки та сокира — знаряддя ката. Не підніметься у запорожця рука страчувати свого товариша, тож і держать цих двох агарянців. Хоч і вихрестилися вони в православну віру, а свинину все рівно не їдять. Отже, які вони християни! — агаряни і є. Мовчки їдуть козаки, не чути ні жартів, ні веселого сміху, який завжди супроводжує їх у дорозі. Немає чому радіти. Невесела їм випала місія. Це ж яку ганьбу треба пережити, щоб не козак жінку вибирав, а вона його! Одні тільки татари щось весело розмовляють на своїй мові, не звертаючи ні на кого уваги. Поглянув Зозуля на свого козака, хотів якось підбадьорити, та тільки тяжко зітхнув. Жаль хлопця, пропаде ні за цапову душу. Це велике щастя потрібно мати, щоб якась молодиця погодилася стати під вінець з чоловіком-убивцею. Сидить Рябошапка на своєму вірному конику, гриву йому розчісує:


77 Ой, коню, мій коню, Де ж ті літа, де ж той час, Як ми слави добували, І як всюди знали нас… Гарний у нього жеребчик, чистокровної породи. Мати його загинула від татарської стріли, залишився лошачок тримісячний. Виростив його, випестив, як мале дитя. Не кінь став — картина! Не гірший, ніж у кошового отамана. Багато давали йому на Січі золота-срібла за нього — не спокусився. Бувало, все спускав у шинку до останньої сорочки, але були дві речі святі для козака, яких не міг пропити: шабля й кінь. Зріднився з ним, наче з братом рідним. Кому тепер він буде служити так вірно, як йому? Не власною долею чомусь переймався, а більше думав про коня. Думки, думки... Не зчувся, як і в село в’їхали. Зупинилися посеред невеликого майдану, на якому стояло декілька чумацьких возів, запряжених волами. Злізли запорожці з коней, люльки повитягували. Один Рябошапка залишився сидіти верхи. — З чим пожалували пани-запорожці? — до козаків, спираючись на костур, наблизився старезний дід, підсліпуватими очима оглянув усіх. — Чолом тобі, батьку, — запорожці низько вклонилися старому. — Жінок та дівок кликнути треба: чи не згодиться бува яка з них взяти цього хлопця собі за чоловіка, — промовив пан осавул, вказуючи на вершника. — Убивця, мабуть? — старий підійшов до Рябошапки, задер сиву голову, щоб краще розгледіти того. — Убивця. — Не закопали живим — то, значить, заслужений козак. Це добре, що не порушуєте старі звичаї, заповідані нашими дідами-прадідами. Ану, пуцвірки, — звернувся він до дітлахів, що крутилися поруч, — пробіжіться селом та гукніть жіночок, щоб ішли сюди. Чкурнули хлопчаки, тільки пилюка слідом закуріла. Через деякий час біля приїжджих січовиків уже зібрався гурт жінок. Прийшли й чоловіки поцікавитися, в чому справа. — Погукали ми вас, молодиці, щоб дізнатися, чи не погодиться яка з вас, незаміжніх, взяти цього козака собі в чоловіки? — вперше в житті пан осавул такі слова промовляє. Незвично старому козаку, який в житті не знав ні однієї жінки, крім матері рідної, виступати в ролі свата, та нічого не вдієш, товариство доручило. — А чому це його жінка повинна вибирати, а не він її? — з натовпу вийшла дебела молодиця. — Мабуть, грішний дуже? — Грішний. — Ну й везіть його далі. Нам такі наречені не

потрібні, правда, бабоньки? Чи, може, хто погодиться? Мовчать жіночки. Є серед них і вдови, і молоді дівчата. Одні з них знудьгувалися за чоловічою ласкою, другі її ще не пізнали. Зиркають крадькома на козака: молодий, гарний. Та, мабуть, вбивця. Це їх інколи возять по селах та пропонують жінкам взяти його за чоловіка. А це ж яка ганьба на віки вічні - жити із вбивцею! Та козаки не перестають дивитися з надією на жіноцтво: чим поганого мужа вам привезли? — стрункий, чорнявий... Обирайте, Євині сестри, собі на втіху, а нам на полегшення. Мертвого вже не воскресиш, а віддавати на мученицьку смерть вірного товариша - також нелегко. Обвів Рябошапка поглядом жіночий натовп і в безсилій люті закусив кучерявий кінчик смолянистого вуса. Краще б його турки тричі посікли-зарубали на тій галері, аніж отакого стидовища зазнати: вибирають тебе, як худобину на Ніжинському ярмарку. Різниця тільки в тому, що в зуби ще не заглядають. — Немає у нас таких, немає! — обізвалося зразу декілька жінок. — Немає - то й немає, неволити не будемо. І тільки в третьому невеликому селі, що розкинулося в долині, із натовпу вийшла невисока жінка. Обличчя її було майже повністю сховане під білою хустиною, видно тільки кінчик носа та тонко стулені вуста. — Я згодна взяти його в чоловіки, — промовила хриплим від хвилювання голосом. Оживилися козаки, радісно зашуміли. — Назови себе! — пан осавул наблизився до жінки. — Настя Бойкова я, з Глушкового хутора. — Добре. А ти, Федько Рябошапка, згоден стати чоловіком оної жінки на прізвище Бойкова Настя? — Хай обличчя покаже, — зиркнув той на жінку, котра могла врятувати йому життя. — Відкрийся! — повелів осавул. Важко зітхнула хуторянка, поволі розв’язала хустину і опустила на плечі. Прикипів Рябошапка чорними очима до тієї, що хотіла стати йому жоною, і збагнув: не від хорошого життя ховала ця Настя своє обличчя. Було воно у неї густо побите-понівечене віспою, а маленький приплюснутий ніс із вернутими ніздрями зайвий раз підтверджував, як інколи жорстоко обходиться природа з людьми. — Овва! — вигукнув хтось із запорожців. — Не інакше, бабонько, як чорти горох молотили на твоєму обличчі! Люблять на Січі жарти. А коли сміються-регочуть, степ навкруги двигтить.


78 — Мовчи, блазню, — тихо прошепотів Зозуля, підносячи кулак під самий ніс веселуну, — жити захочеш - і з кобилою обвінчаєшся. — Ні! Не згоден! — видавив із своїх грудей Рябошапка і низько вклонився жінці. — Спасибі тобі, добра душа, що зглянулася наді мною. Дай, Боже, тобі щастя і долі! Жінка квапливо накинула хустку на голову і в повній тиші покинула майдан. — Простіть, панове-запорожці, і ви, люди слобідські, за мій гріх тяжкий, яким зганьбив нашу рідну матір-Січ. — Рябошапка вклонився на всі чотири сторони. — А розум я не втратив, коли відмовився. Нелюба мені, братове дорогі, та хуторянка. А з немилою вік жити - то краще вже на шибениці висіти. Смагляве лице його злегка поблідніло, смуток оповив очі. Та тримається козак. Умів гуляти достойно, тож достойно і помре. Смерті не боїться, бо від неї все одно не вбережешся. Таке козацьке життя. — Прости і ти нас, брате, — загули-озвалися притихлі запорожці. — Бог тобі суддя, якщо уже сам по добрій волі ідеш із життя. *** Одна біда сама не ходить. Іще тіло Рябошапки не встигло захолонути на шибениці, як на Січ прискакав закривавлений вершник. — Біда, хлопці, татари людей до Перекопу женуть! — І звалився замертво. В погоню помчали два курені: Канівський та Щербинівський. Наздогнали татар наприкінці другого дня. Розташувалися кримчаки біля криниці, навколо якої росло декілька старезних верб, відпочивали перед останнім переходом. Невільники, зв’язані один з одним, сиділи на теплій землі, зажурено схиливши голови. Боліли стерті до крові від довгої дороги ноги, нили спини від татарських канчуків. Туляться до матерів малолітні діти, з острахом поглядають на нападників. Осторонь своїх співвітчизників в оточенні декількох татар сиділи молоді, гарні дівчата. Цей ясир був найцінніший на кримських невільницьких ринках, тому й бережуть їх ординці, не гонять пішки, як інших, везуть на конях. Гарні уруски, і покупці на них ще, слава Аллаху, не перевелися в Кафі. Сидять, бідолахи, на землі, гірко сльози ллють. Рідна матір-Україно, чи доведеться ще тебе побачити, чи згинемо в неволі у чужій стороні, і сліду нашого не залишиться? — Ану тихо мені! — гримнув літній невільник на своїх сусідів і припав вухом до землі. То не стогін пливе над степом. Козацькі коні б’ють його копитами все ближче і ближче. ПідхоАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

пилися татари, а запорожці вже зовсім близько. Попереду батько Нечипоренко на чолі Щербинівського куреня, підвівся на стременах, махнув шаблею. — Кришіть, хлопці, в капусту агарянське плем’я! Швидше блискавки метнулися татари до своїх коней, - спробуй наздожени! Не встигли втекти з десяток людоловів, оточені щільним кільцем запорожців. Зрозуміли татари, що їм не прорватися, і в безсилій люті полонених стали рубати. — Матінко Божа, рятуйте! — линуть зойки над степом і захлинаються в крові. Побачив Ріг, як повисла над русявою дівочою головою крива шабля, вихопив пістолю. Впала прострелена рука, та зброї не випустила. Вишкірив люто татарин зуби, немов вовк, що потрапив у пастку, перехопив шаблю здоровою рукою. Та запорожець його випередив. Всю силу уклав Ріг у цей удар і розсік ординця до пояса. Глянув козак, кого ж він врятував від неминучої смерті, і… пропав. Дивилися знизу на нього широко відкриті карі очі. Ще не зник в них переляк, і рум’янець ще не торкнувся миловидного дівочого обличчя, та козацьке серце забилося чомусь по-іншому. Та, мабуть, хлопче, невчасно ти задивився в ті карії очі і забув про все на світі. Оглянися скоріше, бо смерть твоя вже в спину дихає. Оглянувся, а кривавий татарський ятаган над головою завис. Ледве встиг відхилитися від смертельного удару, гостре лезо тільки кінчиком своїм обличчя торкнулося. Схопився Ріг за голову, а між долонями ліве око на кривавій нитці повисло. Не встиг татарин руку вдруге підняти, як зрубав його підоспілий Чуб. А вже й хлопці показалися з батьком Зозулею на чолі. Допомогли Рогу злізти з коня, посадили на землю. Відірвав Чуб від своєї сорочки рукав, став лице перев’язувати. Та щось не ладиться у нього, сповзає пов’язка, як не крутив її. Із шаблею легше впоратися, ніж із цим клятим рукавом. — Дайте я перев’яжу, — пролунало за спиною. Оглянувся Чуб, а поряд дівчина стоїть, яку врятував товариш, щоки маком червоним палахкотять. — Матінко рідна! — вигукнув він захоплено. — Не перевелися ще у нас на Вкраїні гарні дівчата, чуєш Іванку? А Іванко сидів на землі, боячись поворухнутися. Нестерпно боліла порожня очниця, та він згодний був терпіти все, тільки б відчувати на своєму обличчі ніжний дотик дівочих рук. — Доню, годі тобі з ним возитися! — не витримав Остап Зозуля і зліз з коня. — Для козака немає кращих ліків, ніж цей напій.


79 Він дістав з похідної сумки, притороченої до сідла невелику дерев’яну флягу з горілкою, всипав туди пороху, розколотив і подав запорожцю. — Випий, хлопче, - де й біль твій дінеться! Перехилив козак флягу, ллється вогняна суміш всередину, тільки порох на зубах тріщить. — Їхати на коні зможеш? — Куріний співчутливо дивився на нього. — Зумію. Я, батьку, у Січ, мабуть, зараз не поїду, подамся на зимівник до Перегуди. Жінка його, баба Олена, на травах добре знається, підлікуюся там, потім повернуся. — І то вірно. Опанас Перегуда козак був гарний, і жінка у нього славна, приймуть з радістю. А це передаси йому гостинця від усього нашого куреня. — Зозуля розстібнув шкіряний черес, дістав з нього пригоршню золотих монет, подав Рогу. — Батько, та в мене і в самого цього добра вистачить. Гарну скарбницю ми в турків на галері відбили. — Твоє срібло-золото ще самому знадобиться. — Він хитро всміхнувся, поглядаючи на дівчину, що стояла поряд. — Тебе, доню, як звати буде? — Мар’яна. — Є в тебе серед них близькі? — кивнув курінний на недавніх бранців, відбитих у татар. — Немає. Ми жили на виселках, тата з мамою вбили, хату спалили, я одна була в них. — Вона ледве стримувала сльози. — Тож нікуди тобі, бідній, і податися? — Ні-ку-ди! — Глухі ридання вирвалися з її грудей. — Сльозами, доню, горю не допоможеш. — Зозуля по-батьківськи обняв дівчину за тремтячі плечі. — А скажи, Мар’янко, чи не погодишся ти на зимівнику доглянути цього хлопця, поки в нього рана не заживе? Не тільки я - вся Січ тебе просить. Багато добрих справ зробив цей козак на Вкраїні, його не тільки кримський хан, але й сам султан боїться. — Батько, що ти верзеш? — Ріг здивовано втупився єдиним оком на свого курінного отамана. Чи не перегрів бува той свою голову на сонці? - несе казна що. — Добре. Я згодна. — Дівчина крадькома зиркнула на свого рятівника. — Ну й добре, голубонько, що погодилася. Багато років топче ряст по землі Остап Зозуля. Бачив на своєму віку все: і добре, й погане. Ось і тепер: хіба не зрозуміло, що діється в душі козака, який вперше в житті пізнав, що таке дівочі чари? Та спробуй йому втлумачити, що соромитися тут нічого. Все життя не будеш воювати та їздити на коні з шаблею. Колись потрібно буде і з коня злізти

та до землі повернутися. Щоб рід твій на ній продовжувався від віку до віку. Тому й дівчину з ним посилає. Відчуває стара душа, що врятував той не просто полонянку, а долю свою в ній знайшов. — Гаркушо! — покликав отаман одного з запорожців, що стояв неподалік. — Ану, приведи мені Приступиного коня! — Батьку, його, здається, Ромко Удальцов собі забрав. — Я його заберу, сучиного сина, не питавши... приведи негайно! Незабаром молодий січовик підвів до курінного буланого жеребчика з сідлом на спині. — Їздити верхи вмієш? — звернувся Зозуля до дівчини. — Вмію. — Ну й добре, тоді віднині він твій, бо господаря його вже не воскресиш. Мар’яна спритно стрибнула в сідло, взяла в руки повід. Видно було відразу, що дівчина не вперше сидить на коні. — З Богом, діти, — перехрестив їх Зозуля. — До зимівника шлях не близький, тож не гайте часу. Низький уклін від усіх нас Опанасу Перегуді і його жінці передаси, козаче. — Передам, батьку, і вам щасливо до Коша добратися, — Дивися, Іванку, довго там не байдикуй та повертайся скоріше на Січ! — крикнув навздогін вірний товариш Яшко Чуб. — Повернуся! Нехай тільки рана заживе. Двоє вершників все далі й далі заглиблювалися в степ, якому, здається, не було ні кінця, ні краю. *** Будівлі зимівника вони побачили ще здалеку. Стояв той, оточений високими деревами, ніби казковий острівець серед широкого, безкрайнього степу. Коні, зачувши житло, радісно заіржали, прискорили кроки. — От, Мар’янко, ми й доїхали, — посміхнувся Ріг. — Гарні люди тут живуть: дід Опанас та баба Олена, мої названі батьки. Змалку тут ріс. У них своїх дітей немає, тож був їм за сина. Не доїхавши якусь сотню метрів, запорожець зупинив коня і, не злазячи з нього, приклав долоні до рота. — Пугу! Пугу! Пугу! — тричі прокричав він, вдивляючись у будівлі. — Пугу! Пугу! — через якусь мить донеслося звідти у відповідь. — Козак з лугу! — обізвався запорожець і вже більше не стримував коня, відпустивши повід. — Побий мене, Бог, якщо це не Іванко! — такими словами зустрів приїжджих сухий, ніби тараня


80 дніпровська, старий, що стояв біля воріт. Він був одягнутий у білу полотняну сорочку та широченні, доволі витерті шаровари. Сивий оселедець, що спадав з голови, був декілька разів закручений за ліве вухо. Запорожець зіскочив з коня, допоміг злізти дівчині. — Чолом тобі, батьку, — він низько вклонився старому. — І ти, синашу, будь здоровий. — Перегуда обняв Рога, тричі розцілувався з ним. — А це що таке в тебе? — вказав на пов’язку, що закривавила півголови і частину обличчя. — Татарин шаблею зачепив. — Ну і дурень, істинно тобі глаголю. Голову, Іванку, Господь посадив запорожцю на плечі не для того, щоб підставляти її під бусурманську шаблю, а щоб вона думала, як того нехриста об хитрити і першому ударити. Не той тепер пішов козак, не той! От ми, бувало, зійдемося з ординцями в полі чистім на герці, та як вдарю я його!.. Перегуда заніс над головою руку, мабуть, згадав, як тримав в ній шаблю, і різко опустив донизу. — Добре ж ти людей зустрічаєш! — до воріт підійшла старенька, поправила очіпок на голові. — Замість того, щоб гостей до хати запросити, руками махаєш, як той млин, все ніяк не навоюєшся. — Мовчи, бабо, ти краще поглянь, хто до нас завітав! — Здоровенькі були, мамо! — Ріг підійшов до старенької. — Радий бачити вас живою і здоровою. — Іванку, синку! — сплеснула та руками. — Оце радість так радість. Вони обнялися, поцілувалися. — Думала, помру і не побачу тебе більше. — А що, мамо, зі мною станеться? — Та вже сталося, он де голова перев’язана. — Бо дурний, — встряв у розмову Перегуда, — татарину макітру свою під шаблю підставив. — Нічого, синку, головне - що живий, а рану вилікуємо, трави в мене ще не перевелися. А це що за дівчина з тобою? — Мар’яна. Татари людей в неволю гнали, а ми відбили. Нікуди їй тепер податися. Батьків побили, хату спалили, тож і рішив до вас привезти, думаю, не вигоните. — Іванку, що ти таке верзеш? Чи в нас душі немає, щоб сирітку обідити? Вона підійшла до дівчини, обняла її. Та не втрималась і гірко заплакала. Не стримала сліз і стара, бо таке горе пережила багато років тому назад. — Годі вам! — прикрикнув Перегуда. — Сльозами горю не зарадиш. Ти краще, Олено, йди та приготуй нам вечерю, тільки не юшку якусь, а засмаж качку, та не одну, а дві. А тепер ласкаво проАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

симо вас до оселі. Перегуда відкрив ворота, сплетені з лози, і Ріг, взявши коней за вуздечки, пішов слідом за господарем зимівника. Пройшовши широке подвір’я, поросле моріжком, вони опинилися біля сараю, в якому зазвичай на зимівниках тримали худобу. Біля нього, на двох невеликих стовпцях, вкопаних у землю, прибита колода, з якої звисало декілька залізних ланцюгів. Поряд стояло дерев’яне корито. — Ти дивися, ціла конов’язь, не згнила ще? — здивувався Ріг. — Я ж іще малим був, коли вона тут стояла. — А що з нею станеться? Акація, та ще просмолена, - їй віку не буде! Ти коней поки що напої, потім вівса всиплеш, а я тим часом піду дістану з льоху меду-горілки та старій, може, що допоможу по господарству. Упорався Ріг з кіньми, присів на моріжок під розлогою вишнею, дістав люльку. Незабаром і старий Перегуда з’явився, неквапливо дістав з шароварів і свою носогрійку. Люлька для козака надпередусім: немає хліба — товариші поділяться, скінчився порох — теж у біді не залишать, загубив люльку — засміють. Пливе тютюновий дим над головами і в густому листі дерева губиться. — Батьку, а де це ваша худоба, що не видно її? — В степу хлопці пасуть. — Які хлопці? — Прибилися до нас зі старою торік два сіромахи, кажуть, що брати. Втекли від панів із самої Слобожанщини. Гарні хлопці, роботящі, нехай живуть. Та й нам полегкість у господарстві. Сили вже не ті, Іванку. Раніше, бувало, воза витягував з багнюки замість коня, а тепер тільки тачку й подужаю. А помремо ми з бабою - кому це все дістанеться? Була надія на тебе, що доглянеш та очі перед останньою дорогою закриєш. Та, бачу, Січ міцно тебе тримає, не відпускає від себе. Хоч і давно це було, а добре пам’ятаю, як вперше ти з’явився на Коші. Заїхала якось влітку на Січ чумацька валка. Діло звичне, вони по декілька разів на рік заїжджають. Та цей їхній приїзд чому запам’ятався? Сидів на одному з возів хлопчик років п’яти, босі ноги звісив, ріг коров’ячий з рук не випускає. Митро Журба, він тоді у нас курінним був, і каже: «Оце, хлопці, я вам скажу, настояний козарлюга з цього малюка виросте. Голий, босий, зате з рогом». Так і причепилося до тебе з того дня це прізвисько. А яке воно було в тебе справжнє, один Бог відає. Пам’ятаєш цей день? — Ні, забув. Чомусь відклалося в пам’яті з того далекого дитинства тільки одне: як я грався з собакою в полі біля копиці. Потім - тупіт коней, людські крики і жіночі руки, які накрили мене снопом. — Це ж скільки воно років пройшло з того часу? — Перегуда наморщив чоло. — Мені після Благо-


81 віщення сімдесят шостий пішов. То виходить, Іванку, топчеш ти світ уже десь тридцять років. — А мабуть, що так. — Он як воно життя склалося. Я ж більшу його половину провів серед товариства. Бо в козака яка рідня? Січ — мати та Великий Луг — батько. Думав, і помру там, та вийшло все по іншому. Хворіти почав після того, як півдня пролежав на снігу поранений. От і довелося покинути Кіш. Товариші по куреню допомогли зимівник оцей побудувати. І що ти думаєш, поправлятися я почав серед трав пахучих та меду цілющого. Три колоди з бджолами у мене в саду стоїть. А коли вже сам без допомоги зміг залізти на коня, то й поїхав Олену свою шукати. З одного хутора ми з нею, росли по сусідству, потім і покохали одне одного. Та не судилося нам змолоду бути разом. Зганьбили її татари, коли наскочили на хутір. Мене та більшу частину жителів погнали в неволю, перед самим Перекопом втік, в степу здибав запорожців. А вона знайшла собі притулок в монастирі. Це так потім розказували мені люди з нашої місцевості. Знайшов я її, коли наше життя повернуло вже за полудень. З того часу і живемо разом. Господь нам діток не дав, тож і забрав я тебе з Січі ще хлопцем, думав, за сина будеш. Та бачу, нудьгуєш ти тут, на зимівнику, серед двору, обгородженого тином, рветься твоя душа дитяча на простір. Не було для тебе кращої забави, ніж проскакати на коні широким степом. Тож і одвіз я тебе до славного товариства низового. Попросив кошового, щоб оприділили тебе до січової школи, де навчалися на той час два десятки дітей. Я сам неписьменний. А там гарний був ієромонахнаставник, присланий на Січ з Київської духовної академії, учив дітей не тільки письму, а й іншим наукам. — Так, батьку. Це правда. Отець Федір доброї душі був чоловік, дітей любив, як рідних, і різками рідко коли наказував. Завдяки йому грамоті обучився, читати і писати вмію. Мене потім хотів забрати до себе в помічники писар наш кошовий, та я відмовився. Спочатку був джурою у пана кошового, а коли двадцять років виповнилося, записався до Канівського куреня. — І добре діло зробив. Пером писати - не шаблею махати. Хто тепер у вас курінний отаман? — Батько Зозуля. — Остап! — Він. — Добрий козак. Не раз із ним бував у походах. То, значить, він ще козакує. А я, синку, вже й забув, коли востаннє шаблю брав у руки. — Перегуда тяжко зітхнув. — Нічого, батьку, не журіться, — Ріг обняв старого. — Все життя, як ти казав, шаблею махати не

будеш. Захочеться колись і відпочити у такому затишному місці, як у вас. Щоб вишні та яблуні родили в саду, під вікном квіти майоріли. А за вербами, на вигоні, степ широкий без кінця і краю простягався до самого обрію. — Так що тобі заважає? Місця тут вистачить, живи. — Ні, батьку, рано мені ще шаблю ховати. Рвуть бідну Вкраїну з усіх сторін ляхи та татари. Гірше хижого звіра лютують по наших селах та хуторах людолови. Скільки вже нашого люду за Перекопом в муках конає! Гріх буде великий, коли я шаблю на стіну повішу. — Іванку, Іванку! Скільки ми тих нехристів побили та порубали! А до нас Наливайко, Хміль, Сірко, а вони, як та саранча, ще більше плодяться. Задумався Ріг: і правда, це ж скільки крові християнської пролилося за ці роки на рідній землі! Зібрати воєдино — другий Дніпро потече. — Довго ви там ще будете гомоніти? — на ганок вийшла баба Олена. — Вечеря холоне. — Пішли, Іванку, — Перегуда, крекчучи, піднявся з землі, — вечеря для козака - то святе діло. Та ще коли на столі смажена качка, а біля неї карафка горілки стоїть, то й про Січ свою забудеш. — Ні, батьку, про неї не забуду, а ось про це ледве не забув, — він витягнув з шароварів невеликий шкіряний мішечок, простягнув Перегуді. — Що це? — здивовано запитав той. — Наш курінний гостинець вам передав. — Який ще гостинець? — Перегуда розв’язав мішечок, заглянув всередину. — Невже золоті монети? — вихопилося у нього. — Золоті, — посміхнувся Ріг. — Вам же тепер, я чув, Катерина-цариця жалування присилає на Січ мідними грошима, чи не так? — Мідними. А це султан з нами поділився, коли ми його галеру захопили. — Ні, Іванку, дукати ці та цехіни мені непотрібні. — Перегуда зав’язав мішечок і повернув козакові. — Зимівник, слава Богу, побудував, худобою та птицею обзавівся, живу не гірше інших. Є що на стіл подати, і до столу… — Зозуля образиться за те, що відмовилися. — Погано ж ти, хлопче, знаєш свого курінного, — розсміявся господар зимівника. — Це він посовітував дівчині пожити у нас та доглянути за тобою? — Він. — Я так і подумав, — всміхнувся в сиві вуса старий запорожець. — Це вам придане з Мар’яною дарує Остап від усього куреня. Мабуть, відчула душа мого старого товариша, що полонила тебе дівоча врода. І якщо таке сталося, то пропав козак. Запам’ятай мої слова, синку.


82 Живе Іван Ріг на зимівнику, сил набирається. Вранці тільки прокинеться, а перед ним на столі вже глечик з парним молоком стоїть. Відвик він від цього напою, на Січі іншу рідину п’ють. Та нічого не вдієш, треба пити, щоб не образити добрих людей. Шрам на обличчі заживає не по днях, а по годинах, не так від мазі, приготованої старою, як від присутності дівчини, що допомагає їй. Почервоніє Мар’яна, зустрівшись поглядом з Рогом, сором’язливо опустить очі. Та від баби Олени нічого не приховаєш. Пішла вона якось увечері з Мар’яною доїти корів та й завела розмову: — Тяжко мені, доню, дивитися, як наш козаченько страждає. Бачу, запала ти йому в душу, а відкритися тобі про це не наважиться. Мабуть, соромиться свого знівеченого обличчя. А хіба це головне в житті? Він і до роботи різної привчений з дитячих літ, і в чарку зайвий раз не загляне, як мій старий. Дивись, дівко, не лови гав, а то полетить на свою Січ, шукай потім вітра в полі. — Та він, бабусю, на мене й не дивиться, — зашарілася дівчина. — Дивиться, голубонько, ще і як дивиться! — старенька загадково посміхнулася. На другий день, коли в хаті, крім неї та Рога, не було більше нікого, вона підступилася до запорожця: — Що ж ти, Іванку, дівчину мучиш? Сохне наша горлиця на очах, жаль на неї дивитися. Чи не люба вона тобі? — Мамо, та хіба я їй пара? Вона, як той маків цвіт: любуйся — не налюбуєшся. А я і старіший за неї, та ще й кривий на одне око, - навіщо дівчині життя калічити? Знайде ще собі чоловіка нормального, а не каліку. — Дурний ти, козаче, як подивлюся. До тридцяти років дожив, а розуму не нажив. Дівці двадцять, саме час під вінець ставати. А що кривий на око, біда невелика: з лиця воду не пити. Так що подумай гарненько, такі, як Мар’яна, довго в дівках не засидяться. Варто побачити її якомусь хлопцеві, той довго думати не буде, зашле сватів відразу. Роз’ятрила баба Олена козацьку душу та й вийшла з хати, а Ріг задумався. І дівчину жаль втратити, і освідчитися нелегко. Згадав покійного Рябошапку. Той одного разу розповів, як запаморочила йому голову донька ректора Переяславської духовної семінарії, де він в той час навчався. Вітряна була панночка, не пожаліла молодого семінариста, що освідчився їй у коханні, насміялася з нього. На другий день про те освідчення знала вся семінарія. Сам пан ректор виявив бажання бути присутнім в класі, де «ніжинського віслюка» будуть пригощати «березовою кашею», аби вигнати з грішного тіла неподобні думки. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Скінчилося все тим, що наступної ночі безпутній семінарист побив вікна в будинку пана ректора та й подався на Січ, подалі від мирської спокуси. Добрий був козак, та закінчив життя безславно на шибениці: не захотів жити з нелюбою жінкою, яка намагалася його врятувати. А можливо, винувата була у всьому панночка: не міг він її забути, тому і знаходив втіху у горілці, яка врешті-решт і згубила його... Зітхнув Ріг, згадавши товариша, вийшов надвір, а там старий Перегуда в повітці косу клепає. Дзинь! дзинь! дзинь! дзинь!.. - розноситься по подвір’ю. Добрі трави виросли цього літа після дощів затяжних — косарю по плечі. Рідко хто проходить дві ручки без відпочинку. Підійшов Ріг, сів на колоду. Ліве око чорна пов’язка закриває. Чисто тобі Грицько Нечеса, якого бачив позаторік на Січі. — Скучаєш, хлопче? — Перегуда відклав косу, дістав з кишені люльку. — Мабуть, час уже мені, батьку, сідлати коня, загулявся я у вас. Руки, ноги цілі, а татарина і одним оком побачу. — Добре, синку, кажеш, добре, — старий запорожець зітхнув. — Немає більшої радості для козака, як знову повернутися на рідну Січ, зустрітися з товаришами. Бувало, не раз тут так заболить, — він поклав руку на груди, — що хоч із хати втікай на край світу. Вийду тоді ось на той пагорбок, — він тицьнув пальцем за спину, — і дивлюся в той бік, де наша матір-вольниця стоїть. І що ти думаєш, інколи здається, бачу, як наяву, церкву нашу Покровську, курені і хлопців біля шинку. — Так поїхали, батьку, разом, — стрепенувся Ріг. — Січ провідаєте, і товаришів старих побачите... — Ні, Іванку, я своє вже від’їздив. То раніше кожного року на перше січня зобов’язаний був приїжджати на Січ для обрання кошового та старшини. А тепер уже й не запрошують. Немає більше лицаря Опанаса Перегуди. Віднині для всього низового війська ми, тобто одружені, вже не лицарі, а «сидні» та «баболюби». Презирливіших слів для козака годі, мабуть, і шукати. А якщо подумати, то, може, й правильно так прозивають. Бо лицарю й лицарська честь, йому треба воювати, а не біля жінки пропадати. Отака, Іванку, наша доля козацька. Хтось помре лицарем, а хтось «сиднем». І ображатися начебто ні на кого. Завів сім’ю — тоді надівай хомут на шию і носи його, поки не зітреться. І в Євангелії про це сказано, що неодружений дбає про Господа, одружений — про дружину. — Але ж, батьку, ви самі добровільно наділи на себе цей хомут, ніхто ж не примушував! — Звісно що сам! Землю, синку, Бог сотворив для того, щоб на ній в першу чергу жили люди, а вже потім різне птаство та звірі. І Єву послав Ада-


83 мові не просто для втіхи, а для продовження роду людського. Бо, як сказано в святому писанні, «і пребуде ім’я твоє у блазі, і рід твій, розмножуючись, збільшиться на землі». Так що дивись, Іванку, воля — волею, але й сім’я своє на землі теж потрібно залишити. *** Довго не насмілювався Ріг освідчитися дівчині в своїх почуттях, але допоміг випадок. Попросила його Перегудиха викосити лужок, що розкинувся за байраком. Хлопців-братів, що прибилися до них, на той час вдома не було, поїхали в сусідню паланку до млина. Чоловік також занедужав. Ходив по подвір’ю, тримаючись за поперек. Отож довелося козаку йти одному. Не встиг він вийти за хвіртку, як його окликнула баба Олена. — Зачекай, Іванку! Піду Мар’яні скажу, щоб тобі допомогла, та й веселіше вам буде удвох. Через якусь мить із хати вийшла дівчина, приязно всміхнулася Рогу, взяла граблі, що стояли біля стіни. — Як би дощу не було, — Опанас Перегуда подивився на небо, — щось не подобається мені он та хмара, що суне із заходу, та й ластівки шугають над самою землею, - може, зачекаєте трішки? — Не глиняні, не розкиснуть, — баба Олена непомітно посварила чоловікові пальцем (мовчи, мовляв, знаю, що роблю). Ділянка, на якій Перегуда з року в рік косив сіно, була розташована за глибоким байраком, що тягнувся в глибину степу на декілька кілометрів. Узяв Ріг косу, зачаровано оглянувся навкруги. Як же приємно пахнуть трави запашні, що оточили його з усіх сторін! Раніше чомусь цього не помічав. Може, тому, що більше часу проводив на коні з шаблею в руці. А якщо не на коні, то в морській «чайці», - так і життя проходило. І не думалося, не гадалося, що його може щось змінити. Так, мабуть, би і жив далі, якби не зустрів цю дівчину, яка заполонила всю його душу. Лягають трави рівними покосами, піт на чолі виступив. А вже гримнуло раз, потім вдруге, десь зовсім поряд. Не встиг другу ручку пройти, як перші дощові краплі впали на землю, а потім за ними вдарив грім. — Ховаємося! — схопив Ріг Мар’яну за руку - і бігом до куреня, що стояв неподалік. Збудували його косарі, щоб ховатися від негоди. Затишно там: на землі - товстий шар сіна, сидиш на ньому, ніби на перині у рідної неньки. Пахнуть трави солодко, голова обертом іде... Злякано скрикує Мар’яна від чергового удару грому і все тісніше й тісніше тулиться до запорожця, ніби шукаючи в того порятунку від розбурханої негоди. Обняв Ріг її ... і вперше в свойому житті

поцілував дівчину. А тут і блискавка не забарилася, висвітила на якусь мить ніжне обличчя, а поряд з нею - друге, знівечене татарською шаблею. І пропав козак. Вже не загуляє він зайвий раз з вірними товаришами у шинку Свирида Голобокого.Не буде в дальньому поході безглуздо, як бувало раніше, намотувати на ноги замість онуч коштовний заморський оксамит, здобутий у кримських містах. Заховає він його подалі в дальній кут воза, щоб потім привезти в подарунок молодій дружині, яка чекатиме на нього. Вдарить тоді з досади своєю отаманською палицею по дубовому столу посивілий у боях і походах курінний отаман і замислиться: якими ж то чарами наділив Господь жінку, перед якою не встояв один із найхоробріших його запорожців? *** На зимівнику у Перегуди весела метушня. Іван Ріг з Мар’яною збиралися їхати вінчатися до церкви, що знаходилася у сусідній паланці. Відкрила баба Олена скриню, дістала звідти вишиті кофту і плахту. Багато років тому назад вишила вона те святкове вбрання, перебуваючи в монастирі. Для кого вишивала, і сама достеменно не знала. Скоріше, мабуть, за все, щоб скоротати довгі зимові вечори. І виходить, недарма вишивала. Не довелося їй в дівоцтві стояти в такому вбранні під вінцем, занапастили татари. Обезчещена - кому вона була потрібна? Думала, що й помре в монастирі. Іншої долі для себе й не чекала. Та виходить, що помилилася. Відшукав її Опанас уже на схилі літ, забрав на зимівник. Своїх діток Бог не дав, то нехай ця дівчина буде за доньку. Заплакала Мар’яна, одіваючи не мамин посаг, а разом з нею і баба Олена сльозу зронила. Чи то плакала за своїм скаліченим дівоцтвом, чи просто жаліла сироту, яку не благословить у церкві під вінцем рідна матір. Запріг дід Опанас коней, допоміг дружині залізти на воза, де вже сиділи молоді, та й поїхали степом широким у сусіднє село. — Вінчається раб Божий Іван з рабою Божою Марією. — Старенький священик тягне угору руку, щоб перехрестити рослого запорожця. — Живіть, діти, в мирі і злагоді, шануйте Господа нашого і одне одного. Плодіть і розмножуйте чада свої, щоб заселяли вони землю нашу обездолену. Амінь! Вийшли з церкви Ріг з Мар’яною, обличчя радістю сяють. Віднині і навіки в горі і радості їм бути разом. — А що, Іванку, чи не ікнеться хлопцям на Січі в цю мить, як ти думаєш? — Перегуда лукаво підморгнув запорожцю. — Бог його знає. — Ріг всміхнувся, пригорнув до себе дівчину і поцілував.


84 Та зашарілася від сорому — вперше на людях поцілувалася. — Ну, так щоб і не ікалося. — Господар зимівника підійшов до воза, дістав приховану в сіні глиняну пляшку. — Не можеш потерпіти, — баба Олена осудливо глянула на чоловіка. — Приїдемо в зимівник, сядемо за стіл - тоді і вип’ємо за наших молодих, а біля церкви не смій. То гріх. — Який же це гріх, — Перегуда витягнув дерев’яний чіп, яким була закрита пляшка. — П’ють і в церкві, і на небесі. Він налив горілки в мідний кухоль, подав Рогу: — Випий, Іванку, щоб на Січі ікнулося, і щоб козацькому роду не було переводу, віднині і навіки. Випив запорожець, в Перегуда вже тараню засушену в руки тиче, щоб закусив. Міцна оковита, вигнана із жита в батька Опанаса, відразу в голову вдарила. — А це, дітки, і я вип’ю за вас, дай вам Бог щастя і здоров’я кріпкого, — Перегуда перехрестився на церкву. *** Прокинувся Ріг посеред ночі, обережно повернув голову. А місяць ясний з цікавістю у віконце заглядає: що воно там коїться у маленькій кімнатці? Лежить поряд молода дружина, волосся по подушці розкидавши. Така вже дівоча доля. Рано чи пізно, а доводиться косу ту розплітати. Довго він іще лежав з відкритими очима, милуючись коханою. Пахло в кімнаті любистком та рутою. Ще звечора розкидала баба Олена на долівці те пахуче зілля: нехай його запах супроводжує молодих усе їхнє життя. Минуло два тижні, як Іван обвінчався з Мар’яною. І віриться, і не віриться, що ця гарна дівчина - відтепер його дружина, яка пов’язала свою подальшу долю з ним. А він навіть вночі не знімає чорної пов’язки, що закриває вибите око, соромиться свого скаліченого обличчя. Та Мар’яна, здається, зовсім цього не помічає. Вже немає того смутку на обличчі, як в перші дні. Немов до рідної доньки, ставляться до неї Перегуда з дружиною, і вона їм тим же віддячує. Бабі Олені не дає й відра води в хату внести, коли її Іванка немає вдома, все - сама. І городину встигає прополоти, і птицю нагодувати. Стара Перегудиха не раз бувало б’є поклони перед іконою Пресвятої Богородиці за те, що послала таку помічницю на старості літ. Ріг із хлопцями Назаром і Даньком більше в степу пропадає. У старого Перегуди там цілий табун коней з ранньої весни на пасовиську. Прибилися брати на зимівник, думали, на якийсь Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

час, та так і залишилися тут: де ту кращу долю шукати? А до праці вони звикли. Немає для них милішого заняття на світі, ніж орати землю навесні та вирощувати хліб. Не раз бувало кепкував з них дід Опанас, особливо коли бував напідпитку, що ніколи вони не стануть справжніми лицарями, бо справжнє лицарство живе на Січі, а на зимівниках - лише гречкосії. Він же ним став тільки тому, що старий, та й хвороби обсіли. Та вони на нього не ображалися. Не всім же скакати на коні з шаблею, комусь потрібно і землю обробляти... А Ріг, навпаки, занудьгував. Все частіше і частіше став він поглядати на високу могилу, за якою лежав шлях до рідного Дніпра-Славути. Першим цю переміну в ньому помітив Опанас Перегуда. — Що, Іванку, болить серце за кошем? — співчутливо запитав він. — Болить, батьку. — Так чого ж ти чекаєш? Чи, може, жаль розлучатися з периною та подушкою пуховою? Плюнь на це. Для козака немає кращої постелі, ніж поміст із дощок в курені, а поряд - вірні побратими, і, як співається в тій пісні, «Се козак запорожець, ні об чім не туже: як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже…» Боліло і в мене серце за цим всім, інколи й тепер напоминає про себе. Та вже нічим зарадити йому не зможу. Постарів. А скинути б мені років двадцять - їй Богу, поїхав би з тобою! Ні жінка, ні зимівник, ні воли круторогі та перини пухові не втримали б мене. К бісу все це! Обабився тут повністю, забув, коли вже й на коня сідав. Жінку послав Господь козакові, Іванку, для того, щоб та народила йому сина, який згодом також стане козаком. А потім шабля гостра і коник сірий стануть йому втіхою. Оце і є справжнє життя. Як воно складеться у тебе в подальшому — не знаю, тут вже вирішуй сам, я тобі не суддя. Одне тільки скажу: коли вже поклявся у церкві перед Богом, що в горі і радості будеш разом з дружиною, — дотримуйся цього. Бо негоже запорожцю бути клятвовідступником. Я такої клятви не давав. Не захотіла Олена вінчатися, а чому — того тобі краще не знати. Діждався Ріг вечора, ліг спати з молодою дружиною в клуні на сіні. В хаті задуха, та й мухи зранку спати не дають, а тут благодать. Притулилася до нього дружина розпашілим тілом, а він не знає, як почати розмову про від’їзд, щоб не образити її. — Про що ти думаєш, Іванко? — дівчина поклала голову йому на груди. — На Січ мені, Мар’янко, потрібно з’їздити, — промовив, обіймаючи її.


85 — Коли? — запитала тихо-тихо, ледве стримуючи сльози. — Вранці. Поснідаємо — і поїду, поки сонце не так припікає. Та не побивайся так, голубонько, я тільки хлопців провідаю і повернуся. І як не намагався її заспокоїти, вона ще довго плакала, сховавши лице в подушку. Нерадісною була та ніч. Розривалося і в нього серце від жалю до Мар’яни, та змінити своє рішення вже не міг. Раз надумав їхати, то й поїде, не звик відступатися від наміченого. Пестив жінку, як малу дитину, доки не заснула вона у нього на руці, тихо схлипуючи крізь сон. А коли прокинувся на світанку, Мар’яни поряд вже не було, тільки прим’ята подушка нагадувала про неї. Побачив він її біля невеликої грубки, складеної із каміння, що стояла під навісом. На ній влітку баба Олена варила страви. Пекла йому Мар’яна коржі на дорогу. Сумним видався той ранок на зимівнику. Баба Олена час від часу кінцем фартуха очі витирає, та й у Мар’яни ще сльози не просохли. Один старий Перегуда ходить усміхнений. — Ти ж дивися, сину, — може, вдесяте повторює він запорожцю, — не проговорися там, що одружився. Сам знаєш наші звичаї. Раз узяв собі жінку, то й живи з нею на зимівнику, чи в хуторі, а в курені серед товариства тобі вже місця не буде. — Невелика біда, — всміхнулася баба Олена, — хіба у нас гірше жити? Тільки покосився на неї сердито Перегуда, але стримався: що ти візьмеш з дурної баби, для якої що лицар, що гречкосій чи баболюб — одне і те ж? — Вклонися від мене, — продовжував господар зимівника, — Остапу Зозулі, тобі — вже курінному отаману, а мені — старому товаришу. Денису Ковтуну, Мусію Чобіту, Пилипу Супруну... — Добре, батьку, все зроблю, як сказали. — І матері нашій, пресвятій Покрові, вклонися до самої землі. А ось тобі золотий, — він витягнув з кишені монету і подав запорожцю. — Пом’янете з хлопцями в шинку Опанаса Перегуду, колишнього лицаря і товариша славного Канівського куреня. — Що ти верзеш? — баба Олена уважно подивилася на чоловіка. — Мабуть, ковтнув уже зранку? — по живому поминки відбувати. — Для тебе, може, і живий, а для Січі і всього товариства низового — помер. — Менше в сулію будеш заглядати, то й житимеш ще довго. Тільки всміхнувся Ріг: невже й вони з Мар’яною на старості літ будуть ось так сваритися? Не хочеться про це навіть думати. А зараз вона стоїть поряд

бліда-бліда, очей з нього не зводить. Обняв Іван дружину, міцно поцілував у губи і скочив на свого вірного Мамая. Ударив кінь нетерпляче копитами і виніс вершника за ворота. *** — Ну що, синку, не захотів спокійно жити на зимівнику? чи душа на Січ покликала? — запитав курінний отаман, хитро примруживши очі. Обступили запорожці тісним кільцем свого товариша, який несподівано з’явився в курені, радісно поплескують по плечах. — Покликала, батьку, не міг більше терпіти, — усміхнувся Ріг. — А що я вам, байстрюкам, казав? — Остап Зозуля обвів поглядом запорожців. — Не може такого бути, щоб Іванко Ріг проміняв Запорізький кіш на зимівник та гречкосієм став прозиватися. Почервонів Ріг: як у воду курінний дивиться! Та не наважився признатися, що одружився. — Віднині і навіки, діти, прізвисько йому з сьогоднішнього дня буде нове дано. Тепер він буде прозиватися Кривий Ріг. І це не буде насмішкою, а пам’яттю для всіх, що втратив він око не де-небудь, а в битві з ворогами нашої рідної неньки-України. — Істину кажеш, батьку! — зашуміли запорожці. — Згодні з тобою, нехай він тепер так і прозивається. Мовчить Ріг: проти волі товаришів нічого не скажеш. Як назвуть, так і буде. На Січі свої закони, тут прізвиська не вибирають, а дають. — Ось за це і люблю вас, бісові діти, — Зозуля, не стримавшись, зірвав з голови баранячу папаху і кинув собі під ноги. Навіть влітку не розлучається з нею курінний отаман. Зачепив його під Камінним Бродом шаблею по голові татарський мурза. Того Мамаєвого правнука, мабуть, і кісточки давно в степу зотліли, а пам’ять про себе запорожцю залишив на все життя. Глибокий рубець проліг через усю голову курінного — від лоба до потилиці. У нього, щоправда, тих рубців на тілі — в кота бліх менше. Та тільки чомусь цей турбує найбільше. Влітку в спеку з куреня без папахи не вийде. Болить голова на сонці. Від міцної горілки та заморських наливок не болить, а на сонці болить, що хочеш, те й думай. — Батьку! Чи не здається тобі, що нам пора відвідати Свирида Голобокого та пригостити цього хлопця медом-горілкою? А то він, мабуть, на зимівнику одне молоко тільки й пив. Поглянь, як його рознесло, немов Васюту-писаря! — Яшко Чуб хитро покосився на Рога. Ніхто так не зрадів появі запорожця на Січі, ніж він. Майже одночасно, ще дітьми, потрапили вони до коша, і з тих пір ніколи не розлучалися.


86 Загомоніли радісно запорожці і всім куренем посунули до шинку. Шумить степова вольниця, як розбурхане море. Так вже заведено на Січі: якщо не воюють, то гуляють. А гуляють так, що й на небі чути. Випив Ріг один кухоль горілки, другий, а голова твереза. Задумливо дивиться він на своїх товаришів, а перед очима Мар’яна стоїть заплакана у воротах зимівника. І вже ні музика йому не мила, ні веселі жарти товаришів, за якими він так нудьгував, — інші думки заполонили голову. — Про що задумався, Іванку? — штовхнув його під бік Чуб. — Не п’єш, не їси, сидиш, мов з хреста знятий... — А может, братцы, он женился на той девке, с которой вместе на зимовник уехал? Тогда понятно, что с ним происходит: тоскует козак по бабе. Нашел о ком печалиться, дурья башка! Мы когда на Волге гуляли с Емелькой Пугачем, так у нас этих девок было — пруд пруди… — Не слухай, синку, цього йолопа. — Курінний Зозуля поклав руку на плече Рогу. — Не годиться запорожцю жінку заводити, та вже якщо такий гріх трапився, то живи з нею на зимівнику в мирі і злагоді. Не личить козаку дітей сиротами залишати. Притихли запорожці: краще б ти, батьку, не казав цих слів, не ятрив душу. Кому, як не їм, знати про таку сирітську долю! Багато хто з них так і зістарився на Січі, не зазнавши домашнього затишку. — Не до лиця нам, пани-товариші, в шинку смуток розводити, горілка прокисне, — Яшко Чуб кинув Свириду Голобокому в мідний кухоль декілька золотих монет. — Налий ще нам оковитої, та барана смаженого подай, нехай хлопці гуляють. Гуляють хлопці і горя не знають. Коротка ніч у червні місяці, а ще коротша відстань до страшного лиха, яке підступило під саму браму. Не встигли ще перші сонячні промені освітити бані Запорізької Покрови, як вдарила козацька гармата, сповіщаючи про небезпеку. А слідом за нею відізвався і церковний дзвін, б’ючи на сполох. Висипали запорожці з куренів і завмерли від несподіванки. Почорнів степ за одну ніч, куди не кинь оком. То не чорна хмара впала з неба — царські війська оточили Січ з усіх боків. А вже вдарили і в литаври, скликаючи на нараду. Гуде людське море, обступивши поміст, на якому стоїть козацька старшина на чолі з кошовим Петром Калнишевським. Чекають, що скажуть ті. Та кошовий чомусь мовчить, і вся старшина мовчить, низько опустивши голови. Ніколи ще запорожці не бачили їх такими пригніченими. Нібито стоять не на помості, а на лобному місці, страти дожидаються. Один тільки довбиш старанно виконує свої обов’язки. Не встиг він втретє вдарити в литаври, як їх заглушив чийсь крик. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

— Братове! Зрадила старшина! Скарати всіх на горло! Схопилися запорожці за зброю, а найбільш відчайдушні уже на поміст вдерлися. Немає на Січі страшнішого слова, ніж “зрада”. Лютою смертю карають того, на кого це слово впаде. Та біди на цей раз не сталося. Спираючись на посох, на поміст піднявся архімандрит Володимир Сакальський, який саме напередодні приїхав із Києва. Вклонився владика на всі чотири боки, перехрестився на церкву, що висвічувала своїми банями. — Чада мої возлюблені, — голос архімандрита далеко чути, — послала Катерина-цариця військо своє, щоб зруйнувати нашу матір-Січ. Та Бог їй суддя. Бо, як сказано в святому писанії, «Хто кому зле мірить, тою ж мірою і йому возміриться». Одне прошу вас іменем Господа нашого всевишнього: не дайте пролитися крові християнській. Бо ті москалі, хоч і прийшли до нас зі злом, однієї з нами віри. Тяжко слухати ці слова запорожцям, міцно до болю стискають зуби, щоб не вибухнути лайкою. Що ж вони за лицарі, якщо не можуть захистити свою святиню і провчити, як належить, царських посіпак? Та мовчить багатотисячний натовп. Великою повагою серед усього Війська Запорізького низового користується архімандрит. Сказав би такі слова кошовий чи хтось інший зі старшини, натовп його б розірвав. А вже майдан наповнився стрільцями, яких з кожною миттю ставало все більше і більше. Неохоче розступаються запорожці перед декількома військовими в стрілецьких каптанах, що протискувалися до помосту. Не звикло товариство до непроханих гостей. Будь їхня воля, гнали б москалів до самого Конотопу. Зачекавши, поки гомін на майдані не стихне, літній військовий, мундир якого виблискував позолотою, розвернув цупкий аркуш паперу. — По височайшому указу її імператорської величності… Слова, що промовляв генерал від імені жінки, яку добре знала вся Європа, ніби каміння падало на голови тих, хто ще вчора допомагав цій титулованій персоні своїми ратними подвигами примножувати славу держави. Підступні москалі і слова їхні у вірності до Запоріжжя нічого не варті! Забулося все: і війни з турками, і кримські походи, де було немало пролито козацької крові... Плакали запорожці, не соромлячись сліз. Плакали посивілі в боях і походах отамани і зовсім молоді козаки. Як же жити тепер далі без тебе, Матінко-Січ? Зруйнують твої стіни й укріплення вщент царські слуги, щоб навіть пам’яті про тебе на землі не лишилося…


87 А вже повели кошового Калнишевського Петра. А слідом за ним — Івана Глобу, військового писаря. Тільки Павло Головатий, останній військовий суддя Січі Запорізької, спробував чинити опір. Не захотів добровільно сходити з помосту. Уперся, як бик, своїми міцними ногами в дубові дошки. Силою посадили його царські стрільці у візок і в супроводі офіцера повезли слідом за тими двома. Велика у матінки-цариці імперія, є в ній такі місця, де можна надійно сховати трьох ще зовсім недавно відомих людей в Україні. Тих — сховати, інших — роззброїти і розігнати. А саму назву «Запорізький козак» більше ніде і ніколи під суворою забороною не згадувати. Так Катерина мстилася тим, хто надавав у себе притулок біглим від поміщиків селянам, яких вона перетворила на кріпаків. Мстилася за те, що натерпілася немало страху, поки не спіймали яїцького козака Омеляна Пугачова, в загонах якого воювало чимало запорожців. *** Смуток оповив Січ. Зруйнували її вщент царські війська. На місці куренів — купи дощок та дерев’яного брусу. Одна тільки Покрова сиротливо стоїть на майдані, немов німий свідок страшної неволі. Не посміли москалі зруйнувати храм Господній. Вони та їх посіпаки будуть це робити через півтора століття з багатьма церквами та монастирями по всій колишній імперії. А поки що вони охороняють звалені докупи шаблі, мушкети та пістолі. Тяжко покидати запорожцям рідні місця, в яких прожили не один рік, а тепер їх гонять звідси, як бездомних собак. Залишать вони напризволяще і цвинтар, де знайшли свій останній притулок їхні побратими. І його зруйнують царські слуги, зрівняють з землею, щоб і сліду не лишилося. Бредуть роззброєні січовики ще поки куренями на чолі зі своїми отаманами. Востаннє так ідуть. Незабаром розбредуться вони по всьому білому світу, і тільки сліпі кобзарі ще довго будуть прославляти в своїх піснях славних лицарів. Блиснула за одним із поворотів водна гладінь, і багатотисячна юрба зупинилася. По всьому березі, куди не кинь оком, стояли запорозькі чайки. — Заждались, сестрички! — весело прокричав Роман Удальцов. — Еще погуляем вместе, — і соромливо замовк, наштовхнувшись на осудливі погляди товаришів: знайшов час для жартів... Важко спираючись на костур, із натовпу вийшов найстарший на Січі козак Овсій Підкова, який ходив у походи ще з покійним кошовим Костем Гордієнком, і низько вклонився на всі боки. — Ось, діти, і настав час прощатися. Немає більше над вами ні кошового отамана, ні курінного. Кожний з вас мусить вибрати свою долю. Чув

я, що турецький султан кличе до себе запорожців, обіцяє дати притулок та забути всі кривди, які йому чинилися. Тільки не вірте, діти, турку, то одвічний ворог віри нашої християнської, ідіть краще під крило Московії, як заповідав Хмель. Розділив Дніпро нас з нашими братами, та вірю, що незабаром і ми будемо з ними разом. — Не то, батько, ты говоришь! — викрикнув сердито Удальцов. — Не по царской ли милости Сечь разрушили? Может, Хмель и думал, что делает благое дело для Украины, да, как видим, ошибся. Нельзя верить царским обещаниям, обманут. Стонет от них все Левобережье, а теперь и за Правобережье возьмуться, мы тому пример... — Нічого, синку, підождемо, ми народ терплячий, побачимо, як воно буде далі. — Может, кто и подождет, только не я. Кто, братцы, со мною на Дон, помянуть Емельяна Иваныча, — приставай ко мне! Із натовпу вийшли з півсотні козаків, обступили Романа. Більша ж частина пішла до чайок. — Яшко, ти куди? — здивовано вигукнув Ріг, угледівши серед козаків, що наближалися до чайок, свого вірного товариша по Канівському куреню Яшка Чуба. — Піду я, Іванку, з хлопцями, — запорожець опустив голову. — До турків? — Так. — Ти що, здурів? Пішли зі мною на зимівник до Перегуди! Хату тобі збудуємо, а там, дасть Бог, одружишся, будемо жити поряд. Землі там вільної багато, тільки не лінуйся та обробляй її. — Ні, Іванку, — зітхнув Чуб, — землі і правда навкруги багато, та радості від цього мало. Недарма Січ нашу зруйнували. Були ми, як більмо в оці, всім царям і царицям. Розділять пани оці степи та заплави між собою на вічне володіння, а людей кріпаками зроблять. А султан на своїх землях дозволяє селитися, жити там без всякого утиску, і віру нашу обіцяє не рушити. То, може, і ти підеш з нами, а потім і Мар’яну забереш... — Чужа сторона, друже, ніколи рідною не стане. Там і сонце, мабуть, світить не так, як у нас, і трави в степу пахнуть зовсім по-іншому. Тож залишуся тут, в рідній моїй Україні, а там — що Бог дасть, те й буде. — Ну. тоді, брате, прощавай. — Прощавай і ти, не згадуй лихом. Запорожці обнялися, і Чуб побіг до «чайок», на яких вже сиділи запорожці з веслами в руках. Не багатьом із тих, хто відпливав теплого червневого дня до чужих берегів, доведеться повернутися на батьківщину. За них це зроблять їхні діти через півсотні років. У 1828 році під час російсько-


88 турецької війни запорожці на чолі з кошовим Йосипом Гладким покинуть Османську імперію і перейдуть на бік Росії. Дозволить їм Микола І оселитися на Кубані, де з них буде сформовано Кубанське козаче військо. Але це буде потім. А поки що вони пливли знайомою затокою все далі й далі. І був тоді рік від народження Христа 1775-й. *** Не підганяє Ріг свого вірного Мамая. Яку він звістку принесе на зимівник? Смуток від недавнього прощання з товаришами все ще ятрить душу. Біля сірого, вкритого мохом валуна, з-під якого било джерело, зупинився, напоїв коня, та і сам напився. Трохи відпочивши, знову рушив у дорогу. Шмигнули зовсім поряд у високій траві дві опасисті дрофи. Він тільки провів їх поглядом, стріляти все рівно було ні з чого. Лежить його мушкет і шабля на майдані у величезній купі покинутої зброї під охороною царських солдатів. А ще торік сам Потьомкін приїздив на Січ та від імені Катерини запевняв запорожців у прихильності до них найвищих осіб імперії. Особливо дякував за допомогу у війні з турками. Вже тоді лукавив Грицько Нечеса: знав, чим обернеться та царська милість... Так за спогадами непомітно і до зимівника доїхав. Не встиг він з коня злізти, як у воротах з’явився Опанас Перегуда з нерозлучною люлькою в роті. — Де твій мушкет? — замість привітання запитав він, пильно вдивляючись у Рога. — І шаблі немає! — розпачливо вигукнув господар зимівника і закляк від несподіванки. Було від чого розгубитися старому запорожцю: на козаку, який щойно приїхав із Січі, не було ніякої зброї. — Іванку! — Із хати вискочила Мар’яна, ластівкою метнулася до чоловіка. Обняв Ріг молоду дружину, яка припала йому до грудей, ніжно поцілував у тремтячі вуста. — Ти чого це хлопця у двір не пускаєш? — до воріт поспішала баба Олена. Очіпок на голові у неї збився, і пасма сивого волосся спадали на плечі. — Нехай іде туди, звідки прийшов. — Перегуда сердито з-під лоба позирав на запорожця. — А без мушкета і шаблі на подвір’я не пущу. Прилетів ясний сокіл, порадував усіх! А про те й не подумав, що козаку краще без шароварів приїхати, ніж без шаблі, сорому від того не буде. Чи у вас там, на Січі, вже все по-іншому? — А немає, батьку, більше Січі, і ніколи вже не буде, — Ріг узяв Мамая за вуздечку і повів його на подвір’я. Біля конов’язі зняв сідло. — Як це немає? — Перегуда, незважаючи на похилий вік, підтюпцем підбіг до запорожця, шарАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

пнув того за рукав. — Хіба можна так жартувати? У мене серце ледве не вискочило з грудей. — Ні, батьку Опанасе, не жартую. Зруйнували нашу вольницю царські солдати, курені та інші споруди з землею зрівняли. Одну тільки Покрову залишили, та немає кому туди більше ходити. Розбрелося січове товариство по білому світу кращої долі шукати. — А кошовий куди дивився, старшини? Чи ви всі там перепилися до безтями, що дозволили таку наругу над собою чинити? — Не ображай, батьку! Зуміли б ми постояти за себе, та архімандрит відмовив, гріх, сказав, буде великий, якщо проллємо кров християнську. — Ви б менше попів слухали, а то гріх великий. — перекривив Перегуда запорожця. — А це хіба не гріх, що москалі скоїли? Та які ви після цього лицарі? Свинопаси, ось хто ви, якщо слухалися не кошового свого, а попа! — Не смійте так казати, — Ріг гнівно стиснув кулаки, — а то й до гріха недалеко. — Ти ба, гордість проснулася! А де ж вона була, сучий ти сину, твоя гордість, коли москалі Січ зруйнували? Ось візьму зараз дрина гарного і добряче провчу, щоб знав, як треба берегти лицарську честь. — Перегуда поплював на долоні і посунув на запорожця. — Зовсім з розуму вижив на старості літ, — баба Олена заступила чоловіку дорогу. — А ти, синку, не ображайся, сам знаєш, який у нього характер. За свою Січ ладен душу нечистому продати. — А я і не ображаюся. — Ріг підійшов до Перегуди, обняв його. Спільне горе ще більше зблизило його зі старим запорожцем. Тож нехай, якщо зможе, простить його і все товариство низове за те, що зганьбили лицарську честь, а не загинули у бою, захищаючи рідну матінку-Січ. *** На третю ніч приснився Рогу дивний сон. Стоїть начебто він на березі річки, а на протилежному боці, якраз проти нього, жінка стоїть. Обриси обличчя не розібрати, постать вся ніби туманом оповита. Простягнула вона до нього руки і незнайомим голосом кличе: “Іванку, синку, де ж ти так довго забарився в чужій стороні?” Прокинувся він серед ночі, серце в грудях калатає, і дихати важко. Так і пролежав до світанку з відкритими очима. Вранці встав — все тіло розбите. Вийшов на вулицю, вмився холодною водою із колодязя, думав, легше стане. Та не стало. Розболілася душа, ніщо не миле. Підійшов до тину, за яким простягався неозорий степ з його балками та ярами. Пильно вдивлявся в далечінь єдиним оком, ніби намагаючись розгледіти там щось таке, відоме тільки йому.


89 — Іванку, що ти там виглядаєш? — до нього підійшла Мар’яна, стурбовано подивилася на чоловіка. — Мо’ знову на Січ хочеш податися? Тоді й мене бери з собою. Я тут більше одна не залишуся. — Ні, люба, туди вже вороття немає, як би не хотів цього. Матуся вперше приснилася за стільки років. — І розповів їй про дивний сон. — Мабуть, загулялися ми з тобою на цьому зимівнику, а рідна сторона і покликала до себе. — А може, синку, залишитесь? — підійшов до них Перегуда, який чув розмову. — Будуй собі хату поряд з нами, місця вистачить, і господарюй на здоров’я, та й нам з бабою веселіше буде. — Ні, батьку, поїду. Сон, мабуть, недаремно наснився. Покликала до себе рідна сторона. — Та де вона, та сторона? — скривився Перегуда. — Річка приснилася. І де ти будеш в степу шукати ту річку, назви якої навіть не знаєш? А може, то тобі приснився наш Дніпро, чи Чортомличка, то їх і шукати не потрібно, я тебе туди з закритими очима проведу. — Ні, ці річки поряд із Січчю протікають. А я пам’ятаю, хоч і малий був, що декілька днів ішов степом, поки не потрапив на чумацьку валку, яка і привезла мене на кіш. Отже мусить бути в степу десь і інша річка. Тож на яку першу натраплю, там і залишуся. Може, десь в тій стороні — початок мого роду, тож хай він там і продовжується. *** Не став довго баритися Ріг. Наступного дня, тільки зійшло сонце, вивів він із сараю вірного Мамая та того жеребчика, на якому Мар’яна приїхала з ним на зимівник, виніс сідла. Мар’яна тим часом нехитру їжу в дорогу зібрала. Кусень сала, паляницю запашну та десяток яєчок зварених в торбину поклала. Не в радість їй ці збори, лице сумне, ось-ось розплачеться. Звикла до старих за цей час, мов до рідних, а тепер їхати потрібно Бог зна куди. Але мовчить: чоловіку видиніше, що робить. Подивився Опанас Перегуда, як дівчина торбину з їжею до сідла прив’язувала, сердито сплюнув собі під ноги і пішов під навіс, де стояла підвода, а поряд двоє волів круторогих на соломі боки відлежували. Стусонув їх ногою Перегуда, — мовляв, ночі вам було мало, халамидники, пора і до праці!.. Упираються воли, не хочуть шию свою під ярмо підставляти, знають, чим це скінчиться. — Може б, допоміг? — дід Опанас сердито зиркнув на запорожця. — Чи тобі, як лицарю, негоже возитися з такою худобою? — він єхидно всміхнувся.

Підбіг Ріг, удвох вони швидко упоралися з волами. І яка це його муха зранку вкусила? — Іван здивовано подивився на старого. Злиться, а чого злиться, одному Богу, мабуть, відомо. — Стара, де ти, в чорта, швендяєш? — накинувся дід Опанас на дружину, що саме вилазила з льоху з корзиною картоплі. — Приведи ту теличку, що погуляла перед Різдвом. — Добре, Панасику, — Перегудиха напрочуд швидко метнулася до хліва. Іще більше здивувався Ріг. Щось незрозуміле коїться сьогодні зранку на хуторі. Ніколи не чув раніше, щоб баба Олена так до чоловіка зверталася. Все “старий” та “старий”, а тут — Панасик. Що хочеш, те й думай. Незабаром та вивела із хліва теличку червоної масті, підвела до гарби, в яку були впряжені воли. — На ярмарок, батьку, зібралися? — здивувався Ріг. — Так сьогодні ж не неділя... — На ярмарок, — хмикнув господар зимівника, прив’язуючи теличку до гарби, — а може, тебе, віслюка вавілонського, в дорогу лаштую... — Ой, батьку Панасе, не доводьте до гріха, а то намну я вам боки за віслюка, ой намну! — Хто, ти? — Я. — Ану давай, сучий сину, — Перегуда поспіхом став стягувати з себе свитку. — Я таких, як ти, по десятку бувало клав до купи на Січі. Тільки похитав головою Ріг, дивлячись на худе оголене тіло, одні ребра та шкіра залишилися, — куди з ним боротися! — Людоньки, ви тільки подивіться на цього Іллю Муромця! — сплеснула долонями баба Олена. — Замість того, щоб дітей по-людськи провести в дорогу, боротися надумав. — А як з ним ще поступати, — Перегуда, мов розлючений півник, наскакував на дружину, розмахуючи кулаками. — Зібрався їхати на нове місце і навіть не заїкнувся: допоможіть, люди добрі, чим зможете! Що я, турок поганий, чи татарин нехрещений, чи не спав з ним в одному курені? А що би про мене подумали на Січі, коли б дізналися, що Перегуда пожалів товаришу пару волів з теличкою? Мовчиш, вража баба? Отож бо. Краще мовчи, бо я дуже розгнівався на цього йолопа. Баба Олена тільки посміхалася і все намагалася обняти чоловіка, що не на жарт розходився. — Батьку, так це ви нам спорядили? — здивовано запитав Ріг. — Ні, хану кримському! — Перегуда все ніяк не міг заспокоїтися. Вкотре поправляв ярмо на волах та щось зле бубонів собі під ніс. — Чим же я вам віддячу за все це? — Ріг пригорнув до себе старого січовика, поцілував у дав-


90 но не голену щоку. — І вам, мамо, велике спасибі, — він низько вклонився Перегудисі. — Мар’яночко, а пішли, серденько, до хати: перину візьмеш, подушечки, та й горщики знадобляться на новому місці, поки своїми не розживетеся... — Баба Олена взяла дівчину за руку. Схилила та низько голову, сльози в очах заблищали. Не рідна ненька посаг в дорогу лаштує, а чужа жінка, та й пішла по подвір’ю з низько опущеною головою. Немов не в оселю йде, а на Голгофу піднімається. Зітхнув Ріг, дивлячись на дружину, та й відвернувся. Йому нелегко покидати цих добрих людей, а їй ще тяжче. Звикла до них, мов до рідних. Тільки одному Опанасу Перегуді ніколи сумувати. Приволік до гарби плуга, і про лопату з вилами та відром не забув. Найнеобхідніший інвентар на новому місці. А тут і стара Перегудиха на подвір’ї з периною з’явилася, а за нею - Мар’яна з двома подушками та ковдрою. — А про курочок забули! — сплеснула руками баба Олена. — Як же без них на новому місці? Не по-людськи буде, якщо без птиці поїдете. Вони і яєчко знесуть, і душу зігріють, як не як, живі істоти. Незабаром дві курочки-чубарочки з півником опинилися на гарбі в невеликому, сплетеному з соломи кошику. Воістину Ноїв Ковчег, посміхнувся Ріг, всякої тварі по парі, тільки голубів не вистачає. — Ну, діти, нехай вам Бог помагає на новому місці. — Перегуда підійшов до воріт, широко відкрив їх. Обняла баба Олена жінку і, не стримавшись, залилася слізьми: прикипіла ж до неї за цей час, мов до рідної доньки! — Годі тобі! — гримнув на дружину Перегуда. — Не в Крим проводжаєш. Відірвалася старенька від дівчини, підійшла до Рога. — Іванку, бережи Мар’яну, — тихо прошепотіла крізь сльози, — дитинку вона носить під серцем. — Добре, мамо. М’яко шелестить висока трава під колесами і гнеться до самої землі. Іще довго буде видно той прим’ятий слід в безкрайнім Дикім полі. Плетуться за гарбою прив’язані жеребчики з теличкою, плутаючись ногами у буйному різнотрав’ї. Вискочили із гущавини дві дикі кізочки і зупинилися неподалік, здивовано розглядаючи небачену раніше процесію, що поволі котиться степом. А там і дрофи, ліниво перевалюючись з боку на бік, перебігли шлях перед самою гарбою. Неляканий звір і птиця в цій місцевості, рідко хто проїжджає тут... Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

У невеличкій долині, що трапилася по дорозі, сріблясто зблиснув струмок, і воли, зачувши воду, повернули туди. Напоїв Ріг скотину, відпустив пастися. Невідомо ще скільки їхати, - хай пасуться та сил набираються. — Іванку, то й нам час обідати, сонце он, глянь, куди повернуло. — Звісно, люба, пора. Дістала Мар’яна з гарби вузлик з їжею, розстелила на землі полотняну хустку. Не забула і про птицю, що сиділа в лозяному кошику. Відламала кусень хліба, поклала їм: їжте, бідолашні, несолодко вам в такій тісняві, та що поробиш, потерпіть іще трішки… А сонце пече немилосердно, хоч і перевалило давно вже за полудень. У цю пору все живе, що мешкає в степу, намагається сховатися подалі від пекучих променів. Невгамовні ховрахи, що зранку і до пізнього вечора наповняли степ своїм посвистом, і ті поховалися в свої прохолодні нори. Один тільки шуліка поволі кружляє в піднебессі, пильно оглядаючи землю. Добре лежати на м’якій пахучій траві в тіні під гарбою, та час і в дорогу вирушати. Другого дня подорожі, коли сонце вже зібралося на відпочинок, зблиснула перед ними водяна гладінь. Мар’яна допитливо глянула на чоловіка, немов збираючись про щось його спитати. Та той вже зліз з гарби і, розминаючи затерплі ноги, неспішно пішов уперед. Річка, на яку вони натрапили, була неширокою, не те що рідний йому Дніпро з його грізними порогами. Пологі береги густо заросли високим очеретом. — Це вона, Іванку? — Мар’яна здивовано дивилася на протилежний берег річки. Там, куди не кинь оком, розстилався вкритий рідкою рослинністю степ. Трави на ньому були чахлі, ніби якась невидима сила із землі висмоктала з них усі соки. — Не знаю, — зітхнув Ріг, пильно вдивляючись в далечінь, — нехай буде вона. *** Місце для стоянки Іван довго не вибирав. Яким вітром занесло сюди зерно акації, з якого потім виросло величезне дерево, лише Богові відомо. Ось тут, біля нього, він і надумав збудувати житло. Та й глину, яка вкрай необхідна була для цього, далеко шукати не довелося. Знайшов її в неглибокім байраці неподалік від річки. Тоді й згадав добрим словом старого Перегуду, коли взяв заступ в руки: що б він без нього робив тут, в степу?.. І закипіла робота. Ходить по колу вірний Мамай, копитами глину місить. Незвичне це заняття для козацького коня, понуро голову повісив. Не ображайся, братику, що


91 змусив тебе цим займатися, гідність твою скривдив, вибач мене!.. Підкидає Ріг в те місиво дрібно посічений очерет (краще б, звісно, солому, та де її візьмеш?) і воду з цеберка підливає. Мар’яна теж без діла не сидить. Водить жеребчика по колу та сліпнів від нього відганяє пучком полину. А потім з того місива вони ліплять лампач, якого з кожним днем стає все більше й більше. На сонці він висихає, стає придатним для будівництва. І ось настав довгоочікуваний день, коли, перехрестившись на схід сонця, поклав Ріг на місце майбутньої оселі перший лампач із саману. Минув час. Вже стояла серед степу біля високого розлогого дерева невеличка хатинка, а неподалік від неї - сарай для домашньої худоби та птиці. Щоправда, не було на ньому, як і на оселі, покрівлі. Сухий очерет для неї вони з Мар’яною заготовили, а ось дерева на крокви не було. Так, за працею, непомітно і літо пролетіло. Осінь помітили тільки тоді, коли над ними, тужливо курличучи, пропливли перші журавлині ключі. В один із таких днів вивів Ріг із сараю волів, запряг у гарбу. Ще з вечора надумав проїхати понад річкою далі в степ: може, надибає де на дерево, що пригодне на крокви. — Іванку, може, і я з тобою? — Із хати вийшла Мар’яна, благально подивилася на чоловіка. — Ні, люба, тобі берегтися потрібно, — він подивився на її живіт, що випирав з-під кофтини. — Я вже якось сам упораюся. Поїду. Не може бути, щоб дерево десь не росло. Скоріше б вже хату нашу вкрити та сарай, поки дощі не пішли. А там дивись — сина-козака мені народиш, — він бережно обняв дружину, поцілував у теплу зі сна щоку. — І заживемо ми тут, на цьому хуторці, як у Бога за пазухою. Дивись, як тут гарно! Річечка поряд, землі незайманої — конем не об’їдеш, а що людині для щастя ще потрібно? А вода яка гарна в нашій криниці, що ми з тобою викопали! П’єш - і не нап’єшся. А де вода — там і життя буяє. Може, іще приб’ється до нас із степу якийсь неборака, то нехай будується поряд, місця вистачить, а в гурті і жити веселіше. Він поправив ярмо на волах, і гарба, не поспішаючи, викотилася з подвір’я. Тихо скриплять колеса, підминаючи пожовтілу траву. Ще не скосив її лютий мороз та не вкрили глибокі сніги. Стоїть вона, як і раніше, високою стіною. Подув легенький вітерець, і заколихалося те степове море від краю і до краю, немов хвилі на Дніпрі-Славуті. І привиділося Рогу в ту мить, що це сидить він не на мирній селянській гарбі, а на грізній козацькій чайці серед вірних друзів: курінного батька Зозулі, Яшка Чуба, відважного донця Романа Удальцова… Любі мої побратими, як же вам живеться там, на

чужині? Прихистив вас султан, дозволив оселитися за Дунаєм. Та немає віри йому. Споконвіку Османська імперія була ворогом віри Христової. Мовчить степ. Тільки чому ж тоді так розболілася душа від спогадів? А розболілася тому, що немає більше на світі вірного товариша Чуба. Плюнув він в очі мурзі, коли той намагався умовити його зректися Христа і признати пророка Магомета. На гострій палі скінчив життя своє молоде, на острах всім. Та хіба цим злякаєш запорожців? Схаменувся старий курінний Остап Зозуля, коли зрозумів, яку ж він помилку зробив, довірившись султану. Підбив декілька запорожців для втечі на рідну землю. Спіймали їх яничари темної ночі на березі Дунаю, викололи очі. Довго йшов до рідного Дону Роман Удальцов, та все ж дійшов. Влаштував там бувший запорожець криваві поминки по батькові Пугачу, довго їх ще пам’ятали місцеві воєводи. Та недовго довелося йому гуляти в рідних місцях. Зрубала буйну голову в одному із боїв царська шабля. Жалібно заіржав вірний кінь і обережно переступив стрункими ногами обезголовлене тіло. Викотилися прозорі сльози із оповитих смутком кінських очей і впали на землю. Виросте на тім місці через декілька років кущ дикої калини, і ягоди на ній будуть нестерпно червоні, мов кров’ю налиті. І де вона взялася, та птиця, зразу за думками, - і не помітив. Прийшов в себе від жалібного кигикання, що роздавалося прямо над головою. Глянув, а над ним дика горлиця побивається. А може, то не птиця тужить, а душа когось із вірних побратимів прилетіла з небес його провідати? Живий я, братове, живий, тихо видихнув Ріг і тричі перехрестився, дивлячись у небо... *** Минув рік з тих пір, як Ріг з дружиною оселилися на новому місці. Стоїть під деревом невелика хатина, крита очеретом, а неподалік від неї - сарай. Ранньою весною, коли тільки-но зійшов сніг, попливли в блакитній висоті перші журавлині ключі. В один із таких днів, рано-вранці, опустилися із піднебесся на дах два лелеки і принесли дитинку. Стоїть Ріг над колискою, яку власноруч сплів з лози, а в ній його син лежить. Не бабця-повитуха прийняла маля із черева материнського, а він сам перерізав пуповину кривим козацьким ножем. Рости, синку, здоровим і щасливим, і щоб козацькому роду не було переводу. — Іванку, — до хати увійшла Мар’яна, — там із степу якісь люди йдуть до нас. Він вийшов на подвір’я, підійшов до тину. Степом поволі рухалися двоє. Видно, довго йшли бідолахи, ноги ледве волочать. Коли підійшли ближче,


92 Ріг розгледів хлопця і дівчину, за спинами невеличкі торбинки прилаштовані. — Добрий день вам, — подорожні низько вклонилися. — І ви будьте здорові, — Іван відчинив хвіртку. — Проходьте, люди добрі, перепочиньте з дороги. Хлопець першим, а за ним дівчина, зайшли у двір, несміливо озирнулися по боках. Було їм обом років по двадцять. Лиця змарнілі, постоли на ногах розбиті, - мабуть, не один день довелося йти безлюдним степом. Мар’яна винесла із сіней повний глечик молока, налила в дерев’яну чашку, подала дівчині. — Звідкіля шлях тримаєте? — Ріг із співчуттям дивився на хлопця. — З Решетилівки ми, дядьку, йдемо. — Ну який я тобі дядько! — Ріг посміхнувся у вуса. — Називай мене Іваном. А це жінка моя, кличуть Мар’яною. — А мене Петром охрестили, а її — Ганнусею, — хлопець взяв протягнутий Мар’яною глечик і не відірвався від нього, доки не опорожнив. — Проїжджав я вашу Решетилівку, коли в Лубни їздили із Січі, неблизький світ, — Ріг похитав головою, глянув на дівчину. Та вже сиділа на призьбі, сумно схиливши голову. Біла вишита сорочка на ній потемніла, порвалася на ліктях, спідниця обтріпалася. Та, незважаючи на убогість одягу, було добре помітно її вроду. — І куди ж ви прямуєте, бідолашні? — Мар’яна із співчуттям дивилася на неочікуваних гостей. — Підемо шукати кращої долі. — А в Решетилівці чому не жилося? — запитав Ріг. — Пан у нас там лютує, не приведи Господи, — хлопець гнівно блиснув очима. — Ганнусиних батьків собаками затравив, за те, що в його лісі гриби збирали, а її саму в покоївки хотів взяти, та я завадив. Пустив вночі червоного півня в панські хороми, забрав Ганнусю — і лови вітра в полі! — І правильно зробив, — Ріг обняв хлопця, — за це на Січі тобі б тільки подякували. Довелося мені воювати і з турками, і з татарами, били ми їх і в хвіст, і в гриву. Не чути тепер, щоб були набіги, притихли, сучі діти. А радості від того немає. Друга біда звалилася на Вкраїну — пани. Породила їх Катерина, бодай їй віку не дожити. Та, дякувати Богу, у нас, в степу, цієї пошесті немає, і будемо сподіватися, не буде. Тож, дівчино, не плач, ніхто тебе більше не скривдить. — Іванку, а нехай вони собі хатку будують поряд з нами, — подала голос Мар’яна, — і нам веселіше буде. А поки що поживуть у нас, місця вистачить. — Та хіба ж я проти, — усміхнувся Ріг, — нехай Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

живуть. Їсти в нас є що. Корова, слава Богу, доїться, а м’ясо в степу бігає, лови та стріляй, скільки душа забажає... Сьогодні відпочиньте з дороги, а завтра зранку вибиремо вам місце для хати. А поки що, Мар’янко, обід приготуй нам. Зайця засмаж, а до зайця і качку, ту, що вчора підстрелив. Свято у нас сьогодні, Бог послав сусідів, будемо сподіватися, не останніх. *** Не помилився Ріг, коли запропонував втікачам оселитися поруч. Петро Смолій, незважаючи на молоді роки, хлопець був тямущий. А по столярному ремеслу, то й Рогу не гріх було в нього повчитися. Хату і сарай вони зводили спільно, двома сім’ями. Тут вже не рахувалися з часом, працювали з ранку і до пізнього вечора. Добре, хоч мале народилося спокійної вдачі, рідко коли заплаче, все більше спить. Погодує Мар’яна його, перепеленає — і мерщій на сусіднє подвір’я. Літо швидко пролетить, не встигнеш і озирнутися. Зате скільки було радості, коли поряд з їхньою хатою з’явилася друга оселя! Недаремно, мабуть, кажуть в народі, що ближні сусіди рідніші від далеких родичів. Звели стіни, а коли почали ставити дах, тут вже Петру не було рівних. Мабуть, із сокирою в руках народився хлопець, подумав, усміхаючись, Ріг. А які вікна і двері він зробив! — не гріх і на ярмарку показати. Після Першої Пречистої, коли степ уже не тішив око різнокольоровими барвами різнотрав’я (вигоріли на сонці), відбулося новосілля. Принесла Мар’яна пляшку із свяченою водою, покропила кутки в новій оселі, щоб щастя і добробут не покидали її. — Іване, а давай їм телятко, що знайшлося зимою, подаруємо, — прошепотіла Мар’яна чоловікові на вухо, - а то сарай є, а живності в ньому ніякої. Привів Ріг рябеньку теличку, подав мотузку Ганнусі: — Від нашого подвір’я — вашому. Щоб і у вас згодом молоко було і до молока. Обняла Ганнуся теличку, а в самої - сльози з очей горохом. Не віриться, що в них, крім власної хати, з часом буде і своя корівка. *** Мабуть, таки в добру годину облюбував Ріг місце, де вирішив оселитися. Одного теплого літнього дня, коли він з Петром тільки-но повернувся з млина (їздили аж в сусідню паланку), біля криниці зупинилися два вози, запряжені волами. — Доброго вам здоров’я, — приїжджі низько вклонилися Рогу, що саме вийшов з хати.


93 — І вам взаємно. — Нам би водички попити, — літній, засмаглий до чорноти чоловік дістав з воза цеберко. — Пийте на здоров’я. Водичка у нас добра, без намулу. Вгамували проїжджі спрагу, волів напоїли, присіли під деревом на колоду перепочити. До рідного дому ще їхати та їхати під спекотним сонцем, а тут, в затінку, і дихається легше. — Звідкіля ж ви їдете? — поцікавився Ріг. — З Криму сіль веземо, — відповів старший. — Чумакуємо ми з Миколою вже котрий рік. А цього разу лихо спіткало в дорозі: не помітили, як чіп випав із діжки, вода вся і витекла. Дякувати Богу, що на ваш хутір випадково натрапили. — І далеко ще їхати? — Далеко, під самий Переяслав! — Далеченько ви забралися, — Ріг затримав погляд на волах. Ті стояли з низько опущеними головами, прикривши очі, - теж стомилися, бідолашні. — Якби ж по своїй волі! — літній чумак тяжко зітхнув. — Пан наказав їхати, а вдома жінка хвора лежить, не знаю, чи дочекається... — Дядьку Андрію, ось би нам тут залишитися! Дивіться, скільки тут землі гуляє, міряти - не переміряти, і річка поряд. Хочеш — рибу лови, хочеш — качок та гусей розводь, а головне, що тут панів немає. Скільки верст з вами проїхали — навкруги ні однієї живої душі. — Тобі, Миколо, добре говорити. Живеш один, як те перекотиполе, де переспав, там і хата рідна. А в мене там родина залишилася, як вони без мене будуть одні? — А я б залишився, —парубок зірвав з голови солом’яного бриля, вдарив ним об землю, — де наша не пропадала! — То й залишайся, — посміхнувся Ріг, — будеш третім сусідом, і хату гуртом допоможемо збудувати. — Ну й дива! — почухав потилицю чумак. — А що я пану скажу? Та він з мене три шкури спустить за воза з волами! — Та забирайте їх з собою, — махнув рукою парубок, — а пану скажете, що помер у дорозі, — він безжурно розсміявся. — Бережи тебе Бог, хлопче, може, і справді тут буде краще. А тобі, чоловіче, — він низько вклонився Рогу, — дякую від усього серця за те, що прихистив Миколу. — Щасти і вам, дядьку Андрію, — парубок обняв свого товариша, — доведеться бути в цих краях - навідуйтесь. — А хутір як ваш зветься, щоб знати? — запитав чумак у Рога.

— Та ніяк не зоветься, — стенув той плечима, — хутір - і все. — Без назви не можна. Хто тут перший на цьому місці оселився? — Я. — А прізвище яке в тебе? — На Січі Рогом охрестили. — Значить, і хутір повинен Роговим зватися. Заскрипіли вози, і коротка чумацька валка попрямувала у степ. Не одну версту доведеться їй рухатися в повній самотності, поки не вибереться вона на битий шлях. Пристане там старий переяславець до своїх побратимів-чумаків, що йдуть в рідний бік, і повідає їм про дивний хутір, що виріс посеред степу, і про його гостинних господарів. А вже такої смачної води, як у тамтешній криниці, ніде, мабуть, більше в світі немає. Мовчать засмаглі довговусі дядьки, тільки люльками своїми попихкують немилосердно. Небалакучий цей люд, але слова, почуті від нового попутника, добре запам’ятали. А добра звістка летить по степу швидше за птицю. Тож не одна чумацька валка того літа, що притомилася в дорозі, завертала до хутора перепочити та води свіжої набрати. Справді, добрі люди жили там, сердешні. Кулешем чи юшкою рибною обов’язково пригостять. За головного там колишній запорожець на прізвище Ріг. Видно, був рубака, бо через усю щоку - шрам шабельний, і чорна пов’язка око закриває. Одним словом, кривий. Хто був той перший з чумаків, що дав йому те прізвисько, він вже не пам’ятає. *** Пройшли роки. Невпізнанно змінився хутір. Вже не дві хатинки стояли посеред степу широкого, як було раніше, а добрих три десятки радували око в оточенні вишневих садочків. Посадила вишеньку під своїм вікном… Так співається в народній пісні. Завезли це деревце заїжджі чумаки. Прижилося воно в степу, пустило коріння. А ще тут росла акація: висока, розлога! Вона й оселю захистить від злих вітріввітровіїв, що котяться степом, і затишком служить у літню спеку. Різний люд знайшов собі затишок в цій місцевості. Одні тікали в цей безлюдний степ від лютих панів та їхніх підпанків. Інші, не витримавши тяжкої солдатської муштри в царських військах, теж знаходили тут рятунок. Та найбільше було тут колишніх запорожців, які після зруйнування Січі розбрелися хто-куди по білому світу. Старі помирали, молоді одружувалися, - життя є життя. Бо ж сказано у Святому письмі: “Нехай перебуває ім’я твоє у


94 блазі, а рід твій, розмножуючись, збільшується на землі…” Старші допомагали їм зводити оселі, а потім - обзаводитися всім необхідним. Паслися на густих пасовиськах вівці та корови, а біля хат у пилюці борсалися кури. Діток, що народжувалися в молодих сім’ях, возили хрестити в далеке село Федорівку, де була церква. Щоправда, добиратися до неї доводилося майже півдня, та на це не звертали уваги. Хіба відстань має значення, коли мова йде про святе таїнство новонародженої дитини? За кумів брали ближніх сусідів, а це ще більше здружило людей, яких з кожним роком ставало все більше і більше. По старому звичаю завертають уже не в хутір, а в село до козака Рога, чумацькі валки, щоб перепочити в тіні дерев та вгамувати спрагу чистою, як сльоза, водою з криниці. Сядуть сивовусі дядьки під вишнею-черешнею, дістануть зі своїх широченних шароварів люльки-носогрійки, наб’ють тютюном і повідають тамтешнім мешканцям про життябуття в інших місцевостях, де їм доводилося бувати. Нерадісними були ті оповіді. Роздала тамтешні землі Катерина-цариця поміщикам та вельможам своїм, і селян за ними закріпила навічно. Тільки зітхають вчорашні запорожці та інший люд, слухаючи ті невеселі оповіді. Відчувають серцем, що недовго їм залишається бути вільними, доберуться і до них царські посіпаки. Чухають потилиці дядьки та Катрю-лярву і все її німецьке коріння міцним слівцем поминають. А от діти навіть не здогадуються, чим заклопотані їхні батьки, у них свої турботи. Бігає серед високих трав босонога орава, дерев’яними шаблями голови будякам стинає. — Отримуй, мурза! — кричить десятилітній Яшко Ріг, і вистругана із акації шабля падає на дику рослину. — Хлопці, а цей турок мій! — сопливий нащадок полтавського козака гикнув щось войовниче і поскакав верхи на соняшниковій бадилині доганяти невидимого ворога. Загралися хлопці і не помітили, як під’їхала до них карета в супроводі двох вершників. — Эй, голопузые, — із карети визирнуло кругловиде обличчя, — что это за поселение? Маленькі, заплилі жиром очі з цікавістю розглядали невеличке село. Злякана дітвора збилася докупи і боязливо поглядала на небачене раніше виблискуюче склом диво, запряжене четвіркою баских коней. Чули від старших, що є десь на світі пани, які їздять не на підводах і гарбах, а тільки в каретах. Невже це вони? — Оглохли, анафемы! — люто просичав чоловік, висовуючись із карети. — Плети, наверное, не пробовали… Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

— Рогове село, паночку, — наперед виступило білобрисе хлоп’я, низько вклонилося. — Ну и названия у этих хохлов! — чмихнув чоловік, закриваючи дверці. І покотилася чорна карета, мов та лиха примара, до села, яке навіть не здогадувалося, що за біда наближається до них. Та дитячі ноги прудкішими виявилися за ту примару, вони першими принесли в село страшну звістку: пани їдуть. Вискочили люди із хат, а в душі кожного надія жевріє: може, помилилися діти? Не помилилися. Зупинилися коні посеред вулиці — не селянські коні, панські, в дорогій збруї. Вийшов із карети невисокий пан, уже в роках, деяку мить мовчки постояв, озираючись навкруги, і ліниво махнув рукою супроводжуючим вершникам. Поскакали ті в різні кінці вулиці. — На сходку! Всім на сходку! — лунало по селу. Зітхнули люди. Не ждали, не чекали лиха саме прикотилося четвіркою коней. Раз кличуть, треба йти. Збилися купою перед каретою, шапки зняли. А жінки голови посхиляли, низько-низько! Чи то вже з долею своєю змирилися, чи щоб на пана не дивитися?.. Посміхнувся той лукаво. Зараз, пся крев, він швидко їх до тями приведе, коли почують, з чим той приїхав. Не кваплячись, розгорнув білий цупкий аркуш паперу, підніс до очей. — Царскою милостью, жалуем мы землю, и леса, и воду, а также крестьян, понеже проживаючих в оных степях, на вечное пользование ево высокопревосходительству генералу Набокову Петру Николаевичу за заслуги и отменное служение отечеству… Зойкнула злякано якась жіночка в натовпі: “Господи, спаси і помилуй...” Закінчив пан читати, грізним поглядом обвів вже не вільних людей, а кріпаків. — Отныне верой и правдой будете служить его высокопревосходительству Петру Николаевичу, который проживает в Елисаветграде. Я его управляющий Каминский Богдан Адамович. Мовчить натовп, а що казати: вранці прокинулися ще вільними, а в обід вже ярмо вдягнули. — А теперь вам надо выбрать себе старосту, который будет следить за порядком в этом селе. К следующему нашому приезду, это будет где-то после Рождества Богородицы, ему надобно будет подготовить полную перепись населения. Дабы знать, какой оброк собирать подушно в конце года. Поэтому выбрать старосту надобно такого, кто грамоте обучен. Сопуть чоловіки невдоволено, та тільки сердито зиркають з-під лоба на непроханого гостя. Іч, як


95 лях розкомандувався! Бив їх Хмель, бив, та й на насіння залишив. — Надумали? — нащадок шляхетного роду колишньої Речі Посполитої почав втрачати терпіння. — Нехай Ріг буде, — подав голос Петро Смолій. — Рога хочемо, Рога! — зашумів натовп. — Пусть выйдет сюда! — пан управляючий глянув на сонце. Їхати пора. Поки об’їдеш цей чортовий степ, де й заблукати недовго... Чого доброго, ще й ніч застане. Де тоді той шлях шукати? Вийшов Іван Ріг із натовпу, підійшов до управляючого. А в того і очі полізли на лоба від нечуваного зухвальства. Стоїть перед ним, ясновельможним шляхтичем, хлоп в шапці з облізлої вівці і не думає її скидати. — Шапку долой, быдло! — аж затрусився Камінський і рукою по поясу ковзає, нагайку шукає. — Я тобі не бидло, — скрипнув зубами Ріг, — чуєш, ти, панський вилупку… — Гайдамака, пся крев! — зайшовся криком пан управляючий, вирячивши очі. — Запорю! — він підняв руку з нагайкою. Насупився Іван і не назад, а вперед зробив крок: ану спробуй вдарити, ляше… — Вяжите его! — прохрипів Камінський, опускаючи руку з нагайкою. Підступили до колишнього запорожця двоє гайдуків - ті, що супроводжували карету, та натовп невдоволено загудів. Побліднів генеральський посланець і від лиха подалі, забув і про гонор шляхетний, позадкував до карети. — Отак воно краще буде, — посміхнувся Ріг. — А генералу своєму ти, пане управителю, передай, що скоряємося ми волі царській, але запам’ятай добре: ярмо для вола на коня не одінеш. — В Сибирь пойдешь, заризяка! — крикнув з карети, що від’їхала на безпечну відстань, пан Камінський і, не стримавшись, погрозив нагайкою. — Що ж тепер буде, Іванку? —злякано запитала Мар’яна, тулячись до чоловіка, а в очах - німий докір. — Ну навіщо так з паном повівся? Інші ж чоловіки шапки познімали, і не вмерли… — А нічого не буде, — Ріг обвів поглядом натовп. — Турка ми били? Били. І поганого татарина били, і з ляхами не один раз доводилося зустрічатися в чистім полі - і нічого, вижили. Будемо триматися один одного, то й генерал не страшний. — А про мене, розтуди його в копито, їх краще було б у річку кинути ракам на корм, і кінці у воду. Із натовпу вийшов старий відставний вояка Тихін Шеремет. Багато років вірою і правдою служив він царям. А коли став непридатний по всіх статтях, бо був не один раз калічений-перекалічений в боях і походах, отримав безстрокову відпустку. З медаллю на обшарпаному мундирі і двома

срібними монетами в кишені (подарував полковий командир за те, що вилікував його жеребчика) прибився колишній кірасир одного осіннього вечора до хутора, та так і залишився там. Де її в біса шукати, ту кращу долю? Жив самотньо в землянці, яку сам і викопав. Заробляв на життя тим, що знався на конях та умів їх лікувати. — Ні, дядьку Тихін, — Ріг заперечливо похитав головою, — топити людей — то не по-християнськи буде. — Твоя правда, Іване, топити людей гріх. А от панів — можна. Надивився я в Московії, що вони з нашим братом витворяли, не приведи Господи. А у нас на Вкраїні, думаєш, вони кращі? Хіба не розказували втікачі з лівого берега Дніпра, як вони з людей знущаються? Деякі і про Бога забули. Дітейкріпаків на собак мисливських міняють. — Це ми ще побачимо, — Ріг сердито подивився на старого кірасира. — Вовків боятися — в ліс не ходити, правда, товариство? — Вірно кажеш, Іване, — зашуміли колишні запорожці, — ще не забули, як шаблею та мушкетом володіти. Били ми і татарву, і ляхів гонористих, а от панську кров ще не пускали. Тож цікаво було б подивитися, якого вона в них кольору. Та було їх мало, зовсім мало, десятка півтора-два на весь натовп. Більшість чомусь мовчала, похиливши голови. Що з них візьмеш, зітхнув Ріг, якщо вони, крім коси та плуга, більше нічого в руках не тримали! Сюди б моїх побратимів по Каневському куреню, тоді б побачили, хто в степу господар... Та минув місяць-другий. А село як жило своїм звичайним життям, так і живе. З часом забувся і той раптовий, неочікуваний приїзд сердитого пана-управителя. По правді сказати, не дуже вірилося, що він міг забути свої погрози. Але, мабуть, щось таке трапилося по дорозі з тим шляхтичем і його слугами, що більше ніяких звісток від них не було. Степ хоч і дикий, і малонаселений, але і там панують свої закони. Над усе там шанується воля. А ті, хто зазіхає на неї, часто пропадають безслідно. Та недарма, мабуть, в народі кажуть: «одна біда пройшла, а друга вже у віконце стукає». На день Святого Іллі черга пасти худобу припала на подвір’я Рогів. Вигнав вранці десятилітній Яшко корівок у степ, а за ним нерозлучний Рябко ув’язався. Трави навкруги стоять високі, соковиті, далеко череду і гнати не потрібно. Пасеться вона неподалік села, а пастушок із собакою іншою справою зайняті. Ховрашки за літо жиром заросли, вайлакуваті зробилися. От за ними і полює Рябко. Хто тільки загавився і не встиг в нірку свою заскочити, закінчує життя в собачій пащі.


96 Знає малий, скільки шкоди хлібам приносять ці, на перший погляд, беззахисні звірки, тому і не сварить пса, а допомагає йому відшукувати нірки. Ось так, за полюванням, і півдня пройшло непомітно. Із крайньої хати, що стояла біля високої акації, вийшла молодиця з вузликом у руках і попрямувала в степ. Придивився Яшко: та це ж рідна ненька іде, обід йому, мабуть, несе! Не стримався, побіг назустріч, і Рябко слідом. І ніхто з них не помітив сірої степової гадюки, що беззвучно скрадалася у високій траві. Зойкнув пастушок від різкого болю в нозі, впав на коліна. Підскочив пес, клацнув зубами, і гнучке гадюче тіло, судорожно вигинбаючись, розпалося на дві половини. — Яшко! — Мар’яна підбігла до сина, підхватила на руки. — Що з тобою, любий? І запнулася на півслові, побачивши під ногами розірвану гадюку. — Ой, лишенько! — заточилася жінка і прикусила губу. Червона крапелька повільно скотилася по підборіддю, впала на білі полотняні штани пастушка. Та в наступну мить, оговтавшись, Мар’яна поклала сина на землю і припала пересохлими вустами до маленької, ледве помітної ранки на синовій нозі, і стала відсмоктувати отруту. А кров із прокушеної губи все капала і капала. Врятувала Мар’яна сина, а сама не вбереглася. Не допомогли ні відвари трав, ні різні мазі, які готувала місцева чаклунка, столітня бабця. З кожним днем їй ставало все гірше і гірше. Почорнілий від горя Ріг не відходив від жінки ні на мить. Померла Мар’яна перед світанком, коли прохолодна роса напоїла трави і перші перепілки озвалися в степу. *** Одна тільки радість і залишилася в Рога — підростаючий син. А так би і не знав, як жити далі без Мар’яни. Та час — найкращий лікар: потроху почав оговтуватися. Дякувати Богу, з сина гарний помічник росте. Якось одного недільного дня, ще сонце не встигло високо піднятися, вулицею села пробігли декілька хлопчаків, голосно викрикуючи, що дід Шеремет скликає всіх чоловіків до себе на сходку. Раз кличуть — треба йти. Через якусь годину зібралися біля землянки, де жив старий. — Ану, сороки, киш звідси! — гримнув на двох цікавих жіночок, що наблизилися до чоловічого гурту, Шеремет. — Без вас ніде не освятиться. Почекавши, поки жінки відійдуть, старий відставний кірасир піднявся з колоди, що лежала неподалік його убогого житла, розгладив довгі сиві вуса: Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

— Дозвольте, пани-товариші, слово мовити, — він низько вклонився присутнім. — Кажи, діду, та тільки швидко, — вихопився гострий на язик Петро Смолій, — поки моя Ганнуся не прибігла. Чоловічу справу я не завершив зранку, тепер гризтиме цілий день. Гурт вибухнув реготом. — Про грішне дома вночі будеш думати, — Тихін Шеремет осудливо похитав головою. — Я, як найстарший серед вас, хочу почути, як нам далі жити? — Як жили, так і будемо, — озвався літній чоловік, — хіба у нас гірше за інших? Панів, слава Богу, немає, пшениця та жито родять з року в рік, риба в річці не перевелася — чого ще не вистачає? — А не вистачає, йолопе, в нашому селі кузні. Хіба це діло? — щоб підкувати коня чи зробити якійсь жінці нового рогача, треба їхати в Кам’янку за тридцять верстов. — Правильно гомониш, дядьку Тихоне, — вступив у розмову Ріг. — На Січі що в першу чергу побудували наші предки, коли там оселилися? Спочатку курені, щоб було де жити, потім церкву Пресвятої Покрови — і кузню. Дах у нас над головою є, дасть Бог, і церкву згодом поставимо, а кузню, братове, як хочете, а до зими треба поставити. В Кам’янку не наїздишся… На другий день майже все село зібралося на вигоні. Не для розваг зійшлися, а разом кузню будувати. Тут вже і жінок не цуралися. Кінь походив по колу, зробив заміс глини з дрібно посіченою соломою. А будівельний лампач з того місива вже жіночі та чоловічі руки довершували. Перед самою другою Пречистою робота була завершена. Невеличка, приземкувата будівля, що позирала на село малюсіньким віконцем, віднині стала зватися кузнею. Після свят у циганів, що проїжджали мимо, виміняли за двох коней ковальський міх, наковальню та кувалду з кліщами. По чорний камінь, що, згораючи, дає високу температуру, спорядили дві підводи. Їхати не близький світ — в Самарську паланку. Туди за цим каменем із Січі їздили, пригадав Ріг. Полюбляв він частенько навідуватися у січову кузню, де хазяйнував престарілий запорожець Данило Перепелиця. Бувало, й допомагав тому біля наковальні. Сили вже були не ті у старого січовика, але не здавався, терпляче виконував свою роботу. Був у нього в помічниках Максимко Рудий, був та загув. Дуже вже полюбляв він горілку, а з п’яного яка поміч? Кувалдою два рази вдарить і біжить до діжки з водою. Вигнав його старий. А Рогу порадів. Бачив, що хлопець не від байдикування частенько до нього заглядає. Інші в шинок проклали доріжку, а цей — в кузню. І, мабуть, таки недаремно ходив. Бо за деякий час уже міг


97 молодий запорожець і підкову зробити, і коня підкувати. Тому, коли в селі збудували кузню, голову довго не ламали тутешні чоловіки, кому її довірити. Підручним до себе Ріг узяв Петра Смолія. Скільки років вже пройшло, а добре пам’ятає той день, коли до них з Мар’яною прибилася молода пара, що втекла від панів. Здружився він з Петром, хоч і був він молодший від нього, зате характером схожий. Воля для нього, як і для Рога, була понад усе. Та ще щире розкаяння, що пізно народився і не попав на Січ. Ніхто, мабуть, так не зрадів новій кузні, як чумаки. Раніше в Кам’янку завертали, зайвих тридцять верст робили, а ця недалеко від шляху стоїть. І коваль там має клепку в голові, хоч і кривий на одне око. Розрослося село, наповнилося дітворою, а проїжджий мимо люд все одно за старою звичкою зве його Рогів хутір. Гарне місце облюбував колишній запорожець, коли далекого серпневого дня зупинив тут свою гарбу. Так само несе свої прозорі води Саксагань, в якій жирують пудові соми та безліч іншої риби, а зарослі високим очеретом береги кишать дикими качками. Ось тільки степ змінився. Ще зовсім недавно він був притулком для багатьох, хто рятувався тут від панів та шукав у ньому кращої долі, - та де воно тепер все? Перекроїли його вздовж і впоперек не селянським плугом, а царськими указами. Щедра рука була в Катерини, нічого не жаліла для своїх вірних служак. Одного теплого осіннього дня, коли перші журавлині ключі полинули над землею, в село в’їхали дві карети. Ніхто не зустрічав приїжджих. Вулиця неначе вимерла. — Интересно, почему это не видно ни одной живой души? — Чоловік середніх років з цікавістю роздивлявся навкруги. Він був зодягнутий у плащ з бронзовими застібками, на голові — військовий кашкет. — Говорят, в этой местности нашли пристанище много бывших запорожцев, к которым так благоволил светлейший князь. — Благодари своего дядю, — молода жінка, яка сиділа поряд з військовим, презирливо скривила губи. — Братцу твоему в завещании отписал деревню в Пензенской губернии, а тебе, любимчику, село в этой глуши беспросветной. За всю дорогу, что едем, ни одного городка самого захудалого не встретили, одна степь кругом. Я когда с Катериной и Юрием, ты тогда был у Вильно, первый раз в их Ольховку приехали, нас церковным звоном встречали и все, от старого до малого, с хлебомсолью выходили. А здесь ни одной живой души не видно. Сразу видно, что гайдамаки живут, матушка не зря их осиное гнездо разорила. Говорили, что

они с Емелькой-вором путались. Им барскую кровь пустить - что курицу зарезать. Вобщем ты как хочешь, а моей ноги здесь больше не будет. — Ну зачем ты так, Юленька, — чоловік схилився до жінки і поцілував їй руку. — Во-первых, никто здесь не предупрежден о нашем приезде, поэтому и не встречают. А во-вторых, я и сам не собирался в этих местах задерживаться. Вот сейчас назначу старостой первого встречного мужика на улице - и уедем. Першим зустрічним виявився Тихін Шеремет. Виліз він із землянки своєї на світ Божий кісточки розім’яти, аж раптом біля його халупки дві карети з панами зупинилися. Побачив старий вояка на передній поважного вельможу у військовому кашкеті (може, сам генерал), мимоволі випрямив своє скоцюрблене тіло і - скоріше за звичкою, далася взнаки багаторічна служба - хрипло викрикнув: — Здоров’я бажаю, ваше превосходительство. — О! Да ты, братец, смотрю, был бравым солдатом, и где же служил? — Так точно. Кірасир Київського кірасирського полку. — Смотри-ка , а я в лейб-гвардии конного полка, кавалеристы, значит, мы с тобою. Как твоя фамилия? — Тихін Шеремет. — Ну вот что, Тихон, эти земли и ваше село по завещанию моего покойного дяди, генерала от инфантерии Набокова Петра Николаевича, переходят мне, Григоровичу Борису Владимировичу, в вечное пользование. Тебя же своей милостью назначаю старостою этого села. А впрочем, как оно называется? — Роговим прозивають, — прокашлявся Тихін, ледве стоячи на зомлілих ногах. — Рогове! — ледве не поперхнувся колишній лейб-гвардієць. — Умнее придумать не могли? — Іван Ріг, запорожець, перший тут оселився, тому так і прозвали. І старостою його вже вибрали, коли приїжджав управляючий від вашого дядюшки, а мене звільніть, ваше превосходительство, роки вже не ті, та й грамоті не обучений. — Не знаю, кто сюда приезжал, впервые об этом слышу, а я своего решения не меняю. От меня в скором времени приедет Новиков Григорий Михайлович на постоянное место жительства, вот он и будет управлять этими землями. И вот что, староста, отныне это селение будет прозываться, — він на мить замислився, глянув на жінку, яка все ще сиділа з кислим обличчям, — Юльевка, понял? — Так точно! — виструнчився Шеремет. — Смотри, братец, чтоб был тут порядок во всем, а приедет мой человек - будешь помогать ему.


98 Розвернулися карети, і тільки пилюка слідом здійнялася. Довго ще стояв відставний кірасир, очманіло кліпаючи очима: чи не привиділося йому все це — і дві карети, запряжені баскими кіньми, і поважний генерал (чогось вирішив, що це був саме генерал), який призначив його старостою?.. Постояв ще якусь мить Шеремет, почухав давно не стрижену потилицю: от лихо, так лихо звалилося на його голову, та й пошкандибав до Рога за порадою. Застав його в кузні, саме тільки ладнався обідати. На дерев’яній пласі розгорнута чиста хустка, на ній - скибка хліба, невеликий кусень сала та двійко зварених яєць. — Сідайте, дядьку Тихоне, за компанію, — Ріг підсунув до плахи дерев’яний чурбанець. — Не до їди мені, Іване, — зітхнув старий та й повідав про непроханих гостей, що звалилися, мов сніг на голову, — от прийшов до тебе порадитися. — Не забувають, значить, нас пани, — всміхнувся Ріг, погладжуючи довгі прокурені вуса. — Не забувають, розтуди їх в копито, мене он навіть старостою замість тебе призначили. — То, може, краще було б їх у річці втопити, щоб дорогу до нас забули? — натякнув коваль старому на його слова, сказані декілька місяців назад. — Не допоможе, козаче. Стежку той лях гонористий, що погрожував тобі Сибіром, встиг таки протоптати до нас. І хоч сам згинув десь безслідно, але чорну справу свою зробив. Відчуває душа, що на цей раз ці непрохані гості вже нас не забудуть. — Нічого, пане старосто, збирай громаду, будемо радитися, як нам жити далі. Сильний вовк у кошарі, та ми ж не вівці... *** Посеред вулиці, навпроти хати Онисима Курки, стіл стоїть клишоногий, що його виніс господар. За ним панок у високому картузі з двома писарчуками схилилися. Поряд з ними, переступаючи з ноги на ногу (затікають, капосні), стоїть Тихін Шеремет. Не по своїй волі там стоїть, пан управитель наказав — як старості. — А перепись произвести поименно, яко мужского, тако и женского рода с детьми малыми включительно, дабы знать число душ, нам принадлежащих… Панок відклав бумагу, кивнув своїм помічникам. Білявий писарчук у витертому сюртуці встромив гусяче перо в чорнильницю, повернувся до Шеремета. — Начнем с тебя, пан староста, - він лукаво посміхнувся, — а ты уже поименно назовешь всех остальных.—Да смотри мне, никого не пропусти, у нас за это строго! Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Зітхнув старий вояка. Ось така дяка від матінки-цариці на старості літ за всі рани та болячки, що заробив на багаторічній службі. Не в козацький реєстр заносять, а в інший — підневільний. — Ну, долго ждать? — прикрикнув писарчук. — Или у тебя память отшибло? — Тихін, син Корнія, а по прізвищу Шеремет. Грицько Балабан і жінка його Мотря, і діти їхні: Настя, Одарка, Павло, Микола, Степан... — перераховує староста дітей своїх кумів. Скрипить перо, вписуючи все нові і нові імена. Незвично людям чути, як вголос звучать їх прізвища, відвикли від них. Та й сам староста нерідко запинається, намагаючись пригадати справжнє прізвище, а не вуличне прізвисько того чи іншого чоловіка або жінки. — Іван Ріг і син його Яків. Федір Прокопенко. Одарка Корж. Петро Смолій з сім’єю… Все нові і нові прізвища називає Тихін Шеремет, і все нижче і нижче схиляються голови людей, немов давить на них зверху якась невидима сила. Та не всі так спокійно підставляють свою шию під ярмо. — Іване, — шепче на вухо Рогу колишній січовик Данило Журба, — ми тут з хлопцями вирішили перестріти цих писарчуків біля Ракової балки, місце там глухе - хто їх буде шукати? Як думаєш? — Ні, Даниле, цих будуть шукати. Казав мені Шеремет, а він брехати не буде, що приїздив сюди дуже поважний чин, може, навіть генерал, який призначив його старостою. Якщо ті перші, що були в нас, згинули десь безслідно, то цих знайдуть. Не хочу я, щоб наше село зруйнували. як Січ, а людей побили. Все міняється на цьому світі, казав мій курінний Остап Зозуля, тож поживемо і побачимо… Поїхали непрохані гості, закінчивши свою чорну справу, десь після полудня. Прийшов Ріг до кузні, сів на колоду, що лежала під стіною. Петра Смолія ще не було, та, по правді, і не хотілося, щоб він приходив. Нехай краще в такий день побуде з сім’єю. Разом, може, цю біду, що звалилася зненацька на село, легше перенесуть. А ось він останнім часом все більше був один. Син Яків виріс. і тепер вже не батьківська хата манить до себе, як у дитинстві, а вигін за селом, де збирається молодь. Йому б у такі роки податися на Січ та записатися в один із куренів, а там поганому товариство не навчить. Там вчили одному: як неньку-Вкраїну любити та боронити її. Тільки від кого тепер боронити? Ляхи і татари — вічні вороги віри Христової — притихли, не турбують більше. А москалі, які, мов та саранча ненажерлива, заполоняють все навкруги. По містах та містечках гарні-


99 зони свої розміщають та губернаторів з воєводами призначають. Немає вже козаків — славних лицарів, хто зміг би цю навалу подолати. І козацького реєстру більше не існує. Замість нього пани ввели свій, куди заносять всіх поіменно — від грудного немовляти до столітніх старців. Ось такі невеселі справи, вірні мої побратими, кояться у нас на Вкраїні, а ви подалися за Дунай, і горя там, мабуть, не знаєте. Та дарма, вірю, що відродиться дух козаччини, як не в дітях наших,то у внуках чи правнуках. Бути такого не може, щоб пани та москалі вічно панували тут. — Тату, а з ким це ти розмовляєш? — Із-за кузні вийшов Яків, здивовано подивився на батька. — З собою, синку, з ким іще! — Ріг трішки посунувся на колоді, запрошуючи сідати поряд. Летять роки. Начебто ще зовсім недавно скакав Яшко верхи на соняшниковій бадилині та стинав голови будякам дерев’яною шаблею, а тепер вимахав вище батька. Чув, що з Галею Нечипуруковою частенько його бачили вдвох біля річки, де вечорами збиралася молодь. Дівчина вона видна, та й батьки її люди порядні, роботящі. Прибилися в ці краї з далекої Чернігівщини, втекли від панів на вольні землі. Та де вони тепер, ці вольні землі, одна згадка від них залишилася... — Тату, — Яків поклав руку на плече Рогу, — не хочемо ми з хлопцями жити під панами, вирішили податися на Тамань, там, кажуть, на рибних промислах копійку гарну платять, і ніхто тобою не понукає, сам собі господар. — А як же Галя Нечипурукова, покидаєш її? — Та як ти міг таке подумати? — Яків докірливо подивився на батька. — Обживуся на новому місці, куплю чи збудую хату там, тоді і заберу вас обох, а тут залишатися більше не хочу. — Ні, синку, Бог тобі суддя, а я ці місця не покину. Мама твоя тут похована, та й мої батьки десь в цій стороні, можливо, знайшли свій останній притулок. Тож куди мені їхати від них? А тебе не тримаю, може, справді там буде краще. Тільки запам’ятай одне, синку: як би в тебе життя не склалося, ніколи не забувай про рідну землю, де закопана твоя пуповина. Прізвища свого справжнього, яке пішло від моїх пращурів, не пам’ятаю, рано осиротів. На Січі, куди я прибився дитиною, нарекли Рогом. Тож нехай і надалі сім’я Рогове не загубиться більше на цій землі. *** Та, мабуть, таки загубилося. За десять років, що минули з тих пір, як пішов Яків з товаришами на Тамань, не було жодної звістки від них. Немов згинули безслідно. Довго чекала Галя Нечипурукова

свого нареченого, не дочекалася. Вийшла заміж за вдівця з їхнього ж села. При зустрічах з Рогом соромно опускала очі і намагалася якнайшвидше пройти мимо. А чого соромиться, дурненька, хіба він її осуджує? Та й скільки можна чекати, якщо навіть він, рідний батько, і той віру втратив, що син живий! А життя в селі продовжувалося. Пан полковник, власник земель, рідко коли навідувався до своїх підданих. Може, й частіше б їздив, та боявся залишати свою чарівну Юлечку одну вдома. Життя в Полтаві минало тихо, одноманітно. Та все змінилося в одну мить, коли там на постій став Драгунський полк. І втратив відставний кінногвардієць спокій. Бо добре пам’ятав ті часи, коли сам служив у лейб-гвардії кінному полку. А драгуни від кінногвардійців відрізняються хіба що формою, а за чарівною статтю волочаться всі однаково. Молода дружина у відставного полковника була панночкою вродливою, на неї в місті задивлялися не тільки браві ротмістри та капітани, а навіть юні корнети. Тож ні про які поїздки не могло бути й мови. Думав, що його Юлечка втішиться тим, що назвав село її іменем, а вона навіть чути про нього не хоче. Довелося покластися на управителя, який постійно там жив. Він чоловік тямущий. Справді мав розум у голові. Зметикував, яку користь можуть приносити вівці, якщо їх розводити в цій місцевості. Довго не барився, швиденько метнувся в Полтаву до свого господаря. Благословив пан полковник слугу свого вірного на добру справу, виділив кошти. Дві тисячі голів пригнали селяни з Таврійських степів. За кузнею, в якій незмінно трудився Ріг, збудували кошари. Привільно вівцям у степу:трави соковиті, нетоптані. Швидко набирають вагу ярки та барани. А з першим снігом лагодять селяни сани і везуть овечі туші в найближче місто. Чекають їх там - не дочекаються місцеві купці та лавочники, бо добре знають, яким попитом користується у місцевого люду баранина, привезена з села, що має дивну назву — Рогове. Повіз пан управитель після Богоявлення Господнього своєму господарю в Полтаву кругленьку суму та декілька мерзлих туш. Дуже зрадів пан полковник не так тушам, як асигнаціям. В скрутному становищі останнім часом перебував колишній кінногвардієць. Кохана дружина з тих пір, як у місті зупинився на постій Драгунський полк, ледве не щодня оновлювала свій гардероб. Дістав полковник із шафки графинчик з наливкою, наповнив келих і власноруч підніс своєму вірному слузі: «Смотри, мол, братец, какую честь тебе оказываю». Від такої уваги та випитого вина


100 розімлів у теплі після холодної зимової подорожі пан управитель і, не усвідомлюючи про наслідки, бовкнув, що село, яке належить його превосходительству, тамтешній люд вперто називає по старому — Роговим, а не Юлієвкою, як було велено. Дуже розсердився пан полковник. Тупотів ногами і навіть замахнувся рукою на свого управляючого: як сміє те бидло противитися наказу? Підійшовши до столу, він взяв чистий аркуш паперу і став швидко щось писати. Повернувся управляючий в село, зібрав сходку і зачитав листа, якого написав своїм кріпосним вірний слуга царя і престолу, кавалер орденів Святого Георгія 3-го ступеня та Святого Володимира, відставний полковник лейб-гвардії кінного полку Борис Григорович. «…Чтобы прежнее название, яко оскорбляющее нашу дворянскую честь, не вспоминать, а быть ему нареченным отныне и навеки «Юльевкой», таковым в бумагах прописать, и зваться в дальнейшем…» Та тільки чомусь не прижилася ця назва серед людей, та й в окрузі звали його по-старому. Дізнався в Полтаві про це кавалер двох орденів, сам зібрався їхати в непокірне село, чинити розправу. І таки мабуть би приїхав, та трапилася неочікувана подія. Повернувся колишній кінногвардієць раніше часу з дворянських зборів і застав у сімейному ложі свою чарівну Юлечку з ротмістром, що мешкав по сусідству. Тут вже не про назву села думати доводилося, а про те, як врятувати від ганьби своє та дружини ім’я. Нічого не знав і не відав Ріг про ті пристрасті, що кояться в панському будинку, пов’язані з його прізвищем, і знати не хоче. У нього своє життя. Як і раніше, цілими днями пропадав у кузні. І напарник, все той же незмінний, Петро Смолій. Постаріли обидва, голови немов снігом обсипало. Роки беруть своє. Мідна серга у вусі Рога - і та блиск свій колишній втратила. Тяжко одному в пустій хаті, словом ні з ким перекинутися. А вночі ще тяжче. Сон - і той кудись втікає останнім часом, все частіше і частіше. Відходив душею і серцем біля могили Мар’яни. Сяде біля горбика земляного, що заріс чорнобривцями, і про всі новини сільські розповідає. Хто народився чи хто помер останнім часом... А під кінець поскаржиться, що про Якова вже багато років нічого не знає. Пробач мені, Мар’яночко, що не вберіг нашого синочка. Скотиться скупа сльоза по старечій щоці, заплутається у білих, немов молоком облитих, вусах. Мовчить дружина, тільки одна калина, що посадив поряд з могилою, тихо в отвіт зашелестить листям. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Якось в один із літніх днів прийшла в кузню донька Миколи Рябого, сімнадцятирічна Дуняша, і попрохала перевезти її човном на другий берег річки. Телятко в них пропало. А діти бачили, що ходило воно, капосне, понад берегом, то, може, перепливло на той бік. Зіштовхнув Ріг човен на воду, узявся за весла. Жадібно, на повні груди вдихнув запах річної прохолоди, тяжко зітхнув. Не мчати йому вже більше на стрімких запорозьких чайках з вірними побратимами по Чорному морю в пошуках турецьких галер. А тепер тільки й здатний на те, щоб шукати пропале телятко. Від злості, що підступила до самого серця, наліг на весла так, що навіть кочети в гніздах жалібно заскрипіли. Через деякий час човен м’яко ткнувся носом у протилежний берег. Рідко хто із місцевих перепливав на той бік. Хіба що дітлахи. Для тих ніяких перешкод не існує. Річка хоч і не широка, зате багата на різні несподіванки. Тут і вири траплялися чималенькі, та й соми водилися такі, що качок, мов комаху яку, легко під воду затягували. Люди на тому боці чомусь не селилися. Трави тут рослі чахлі, ніби вологи благодатної ніколи не знали. Та й земля в цій місцевості була якась дивна, з рудуватим відтінком. Довго шукали Ріг з дівчиною телятко, всі яри навколишні облазили — ніде, нічого. — Не було його тут, Дуняшо. Якщо у вир не затягнуло, то лежить, бісове, в хліву, клевер запашний жує. — Дай то Бог. І де він, той камінь, узявся — зразу і не помітив. Тільки коли спіткнувся і мало не впав, глянув під ноги. — Ти диви, — вихопилося у Рога, — що за диво? Перед ним лежав незвичний темно-червоного кольору камінь, завбільшки з кулак. Він нагнувся, взяв його в руку і відразу відчув, який той тяжкий, мов залізний. — Діду Іване, що ви там розглядаєте, може, клад знайшли? — весело крикнула здалеку дівчина. — Тоді цур! — на двох. — Не знаю, Дуняшо, може, й клад, — задумливо промовив Ріг і обережно поклав незвичну знахідку на землю. *** Зима того року видалася лютою. Птиця на льоту замерзала, та й снігу навалило по самі стріхи. Вранці одна турбота - як вибратися з хати та прочистити доріжку до хліва. Дітлахи біля замерзлого віконця збилися, зазирають в шпаринку, що відтаяла від дихання: чи не скінчилася хурделиця? Набридло вже в хаті сидіти.


101 Один тільки Ігнатко в селі не звертає на негоду уваги. Обділив Бог чоловіка розумом, зате душею нагородив доброю. Кожного дня зранку, долаючи снігові замети, спішить він на річку з лопатою та ломом, що відкував йому в кузні Ріг. Гучно тріщить лід під ударами заліза. Спітнів Ігнатко, захекався, а лома з рук не випускає. Віддишеться тільки тоді, коли прорубає та очистить від льоду ополонку. Забурлить темна вода, немов окріп в казані. Широченні, мов лопата, сазани повільно спливають на поверхню. Задихається риба під льодом, а Ігнатко її рятує. Ляже він біля ополонки і з блукаючою посмішкою на давно не голеному обличчі розмовляє з нею. Сива борідка, яка торкається води, вся в мерзлих бурульках, кожушок на ньому латаний-перелатаний, та ще й вітром підбитий, але він холоду не відчуває. Пробивши ще декілька ополонок, він повертається в село. І так йому легко стає на душі, як згадає про рибу, яку врятував від задухи! Усміхнеться, і, мабуть, щасливішої від нього людини на той час не було в окрузі. — Чому без риби ідеш, Божий ти чоловік? — прошамкав беззубим ротом Тихін Шеремет, зустрівши одного разу на вулиці посинілого від холоду Гната, що повертався з річки. — Господь і сотворив її для того, щоб утроба мирська не відала голоду. — Гріх, дідусю, її їсти. То не риба плаває під льодом, а дітки непорочні, що втопилися. Задихаються вони там, на волю просяться. На Тихона Шеремета дивилися ясні, безжурні очі. *** Хуртовина за вікном біситься вже другий день. Лежить Ріг на печі, вкрившись кожухом, а зігрітися не може. Трясе пропасниця — зуб на зуб не попадає. Промерз учора, коли лазив на хлів лагодити стріху, що зірвало вітром. Йому б у його роки внуків няньчити, а не по стрісі лазити. Та не діждеться він внуків вже ніколи. Пропав Яшко безслідно з тих пір, як пішов з хлопцями на Тамань кращої долі шукати. А він все ще топче ряст на землі. Скількох царів пережив! Та запам’яталася найбільше Катерина, що зруйнувала Січ. Згинула й вона, бо немає нічого вічного на землі. А це чув від урядника, що приїздив на тому тижні в село з волості, буцімто на трон сів новий цар Микола перший. Буде, мабуть, ще і другий, а може, й третій, про те одному Богу відомо. Та віриться, що не вічно буде так. Настануть колись кращі часи і для Вкраїни. Відродиться вона і знову стане козацькою державою на чолі з гетьманом, якого сама й вибере.

Добре, лежати на печі, мріяти, але сніг відкидати за нього ніхто не буде. Піднявся Ріг, дістав з припічка валянки, що сушилися там з вечора, одів кожуха. А на вулиці коїться щось неймовірне, закрутило так — світу білого не видно. В народі про це кажуть: відьми весілля справляють. Прочистив доріжку від сінець до хвіртки, а її знову снігом заносить. Відпочив трішки, і тільки взявся за лопату, як здалося, ніби крик чийсь почув, що долинув з поривом вітру. Тремтячою рукою зірвав шапку з голови, приставив долоню до вуха. — Лю-ди, допо-можіть! — Чи то завірюха бавиться з ним, чи справді хтось волає про допомогу? Коли це знов через якусь мить: — Лю-ди! І пропало в сніжній круговерті. Не привиділося, справді жива людина кричить. Він, важко переставляючи ноги в глибокім снігу, пішов до річки: саме звідти долинув крик. На ґринджоли, запряжені волами, натрапив чисто випадково. Тварини стояли в снігу по саме черево. Голови низько опущені, не відреагували навіть на появу чоловіка. Стоять - значить, не прийшов їм ще кінець, подумав Ріг. От коли б лягли в сніг в таку заметіль, то біда. Він підійшов до саней, підняв обмерзле рядно і побачив овечі туші, складені одна на одну. Під ними начебто людина в кожусі скорчилася, жива чи мертва — незрозуміло. — Агов, — поторсав Ріг за кожуха, — хто тут? Туші розсунулися, і невдовзі з-під них виліз чоловік. Борода біла, вуса білі — чи від старості, чи на лютому морозі інеєм покрилися, - піди розберися! — С-спаси Х-христа р-ради, добрий ч-чоловік, ззамерзаю, — по блідому, змарнілому обличчю текли сльози. — Куди тебе нечиста сила понесла? — вилаявся Ріг. — Не міг діждатися, коли розпогодиться? — П-пан з-звелів в м-місто їхати. С-син у н-нього о-дружується, ось т-туші в-везу, — він ледве ворушив промерзлим язиком. — Дурний, видать, у тебе пан, якщо вирядив у таку негоду. — Н-ні, к-коли в-иїхали, день був ясний, а потім як закрутило, світу білого не видно, от і заблукали в степу. — А звідки ж ти їдеш? — З Михайлівки. — З Михайлівки? — здивувався Ріг. — Тебе, чоловіче, точно нечиста сила по степу водила. Місто ж в протилежній стороні знаходиться, а ти сюди прибився. Ну, нічого, зараз завернемо до мене, перечекаєш цю хурделицю, потім я тебе на шлях виведу. — С-свата з-найти потрібно, — ледве видихнув бідолаха.


102 — Якого ще свата? — Ріг уважно подивився на чоловіка: чи той бува з глузду не з’їхав від переляку? Не було тут більше нікого. — З П-павлом ми ї-хали, а к-коли заблукали, він пішов ш-шукати дорогу і не п-повернувся. — Цього ще не вистачало, — вилаявся старий запорожець, — і де ти в біса будеш його шукати? — Не з-знаю. — Не знаю, — перекривив його Ріг, — не почуй я твого волання, мабуть би, вже з архангелами розмовляв, а не зі мною. І давно твій сват покинув тебе? — Давно. — Да, — похитав Ріг головою, — задав ти задачу. Ну, будемо сподіватися, що все обійдеться бла-

гополучно, а поки що забирай воли свої і рушай за мною. Біситься, лютує хурделиця несамовито, що відібрали у неї здобич, снігом колючим жбурляється. Тяжко сопуть воли за спиною, грузнучи в глибокім снігу. Йшли довго, і він було вже злякався, що втратив напрямок і заблукав у цій чортовій імлі, аж раптом перед ним виріс його тин. — Слава Богу, дійшли, — перехрестився Ріг. — В-вік б-буду м-молитися за тебе, чоловіче добрий, не дав згинути душі християнській. — Селянин припав до руки свого рятівника, намагаючись її поцілувати. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

— Чи ти здурів? — відштовхнув його Ріг. — Що я тобі, піп? Ти краще воли відведи у хлів та сіна поклади чималенько, теж скотина настраждалася. Попораєш їх - сам ступай в хату: он як тебе трясе всього! — В-всі н-нутрощі з-змерзлися. — Нічого, відігрієшся. Я грубку звечора добряче натопив, піч іще тепла. Захочеш їсти - картопля в горщику на ослоні стоїть. А я тим часом піду свата твого пошукаю, може, дасть Бог, і знайдеться. Довго ще дивився селянин услід своєму несподіваному рятівнику. Чи не сниться йому все це? Коли, рятуючись від лютого холоду, заліз під овечі туші і вже, втрачаючи свідомість, ледве спромігся прочитати «Отче наш», явився Спаситель в образі чоловіка з чорною пов’язкою на оці і врятував його. А він навіть імені свого рятівника не знає. Ну, нічого, повернеться, тоді й запитає, щоб знати, кого в святці за здравіє записати. Все частіше і частіше зупинявся Ріг, щоб перепочити. Клята негода, коли ж вона скінчиться? Обличчя свого вже не відчував, так посікло його сніжною крупою. Пов’язка на оці збилася, та він вже не звертав на це уваги. Скоріше б знайти того бідолаху, що блукає десь степом, та на теплу піч відігріватися... Що він вийшов до річки, визначив по тому, що снігу тут було менше, ніж у полі. Ополонка, вирубана Ігнатком, була вкрита білою пухнастою ковдрою. Рятував Божий чоловік рибу від задухи. Її може, і врятував, а живу душу занапастив. Тріснув тонкий лід під ногами, і Ріг опинився в крижаній воді. Звело судорогою ноги, мокрий, обважнілий кожух тягнув донизу, та він не здавався. Чорними скоцюрбленими нігтями чіплявся за лід, намагаючись вилізти з чорної безодні, в яку все більше й більше занурювався, та вона його вже не відпустила. Підхопили янголи під руки козацьку душу, вознесли на небо. Зустрінеться там вона зі своїми побратимами, славними лицарями коша Запорізького, возрадується. А Вкраїна заплаче, бо втратила ще одного свого вірного сина. Амінь. 1986 рік

рисунок из интернета


103

Дев’ять десятків непростих літ, щільно насичених бурхливими подіями живого серцебиття міста, його історії, розбудови й розвитку... За ці 90 років – тисячі гарячих

Нам 90! І ми щасливі, що розділити радість святкування поважного ювілею до нас завітали почесні гості, ветерани газети і колишні працівники редакції, добрі друзі й давні шанувальники. На урочистостях у Криворізькому обласному музичному училищі найстарішому міському виданню зичили творчого довголіття, витримки випробуваннями часу і відданих читачів. У свою чергу газета теж підготувала гостям сюрприз – презентувала репринт першого номера газети від 7 грудня 1924 року (!). Цього святкового вечора

репортажів і аналітичних статей, критичних заміток і нарисів про непересічних особистостей, схвальних рецензій і цікавих фотофактів. Скоро майже століття ми працюємо з любов’ю до рідного міста і його людей. Протягом цих миттєвостей-років шпальтами газети промайнула незчисленна галерея портретів наших земляків – гірників і металургів, будівельників і архітекторів, археологів і бухгалтерів, митців і юристів, освітян і медиків, продавців і покупців...

ми приймали поздоровлення й самі вітали тих, кому завдячуємо іменем, іміджем, авторитетом. Естафету привітань розпочав передплатник «ЧГ» із 30-річним стажем – виконуючий обов’язки міського голови – секретар міської ради Сергій Маляренко. Він зізнався, що газета давно стала улюбленою для всіх членів його родини. За багаторічну творчу працю і внесок у розвиток вітчизняної журналістики він нагородив Почесними грамотами Державного комітету телебачення і радіомовлення України відомих у місті журналістів-професіоналів Віталія

ЧЕРВРНОМУ ГІРНИКУ - 90! МАЙЖЕ ЦІЛЕ СТОЛІТТЯ...


104 Ткачука, Володимира Скіданова і Подякою комітету – ветеранам «ЧГ» Євгенії Борщовій і Борису Косигіну, Олену Тарасик. Нагрудними знаками «За заслуги які є зберігачами наших кращих традицій і зразком перед містом» II ступеня були відзначені шановані високого професіоналізму. Також чествували червоногірничани, метри журналістики Володимир подарунками «золотий фонд» редакції – Євгена Бухтіяров і Мотрона Панова. Грамотами міської ради Чубенка, Євгенію Борщову, заслужених журналістів винагородили роботу сумлінних працівників редакції України Бориса Косигіна, Ларису Чухан і Володимира Катерини Мовчан і Сергія Проненка. Штельмаха. З теплими словами вдячності за ретельне ведення Ювілейний вечір видався теплим сімейним святом, літопису Криворіжжя звернувся до газетярів бо людей у залі єднали пережиті разом творчі успіхи депутат Дніпропетровської обласної ради, і негаразди, одна на всіх радість і, на жаль, спільний директор гірничорудного дивізіону «Метінвест смуток від утрати колег. Ми згадали шанобливим холдинг» Микола Іщенко. Він вручив кращим словом тих червоногірничан, з ким ділили у клопотах працівникам «Червоного гірника» Ользі робочі будні. Ми вклонились пам’яті тих, кого уже Скидановій, Валентині Царенко і Лілії Убійко немає поруч з нами... відзнаки Дніпропетровської облдержадміністрації У розпалі свята жартівливими візитівками гостям та обласної ради. Прибув на ювілейний вечір і представили сьогоднішню журналістську братію голова Дніпропетровської організації Національної видання – «писарчуків», чиї імена ви бачите в спілки журналістів України Олексій Ковальчук. кожному номері газети. На сцену піднявся весь Разом з очільницею криворізького осередку спілки колектив редакції: журналісти, верстальники й Людмилою Тіміргалєєвою вони вшанували коректори, бухгалтери й водії, секретар і завгосп, відзнаками Національної спілки журналістів України рекламники й фотокори, щоб з подякою за працю ветеранів «ЧГ» і нинішніх працівників газети: відданість вклонитись своєму головному Володимира Штельмаха, Василя Денисюка, Віталія натхненнику і критику – Читачеві. Ткачука, Миколи Крамаренка, Едуарда Білика, Дорогі криворіжці, ми завжди були і Андрія Трубіцина. залишаємось поряд з вами у найщасливіші і Щедрими побажаннями, подарунками і преміями найважчі дні. Ми щодня вловлюємо серцевий ритм привітали улюблену міську газету гості свята: голова промислового мегаполісу, ділимо з вами проблеми профспілки гірників і металургів Анатолій і радощі, захоплюємось вашими особистими і Макаренко, представник Фонду Олександра Вілкула професійними перемогами – актуально й Олег Жицький, депутат міської ради Сергій Смєлий, оперативно, зрозуміло і всебічно, виважено й представниця депутатів міської ради Юрія Арсеєва цікаво! Залишайтеся з нами й надалі, щоб разом та Юрія Іванова Наталія Трищенко, голова відсвяткувати сторічний ювілей криворізького Криворізької міської профспілкової організації літописця – одного з небагатьох видань«Солідарність» Наталія Патрушева і член міської довгожителів на теренах України. координаційної ради з питань розвитку підприємництва Тетяна Темченко. З колежанським привітом і презентами на сцену піднялись директор ТРК «Рудана» Ірина Некрасова і генеральний директор ТРК «Криворіжжя» Іван Галамасюк. Виконавчий директор БФ «Громадська ініціатива мешканців Кривбасу» Любов Січкар вручила грошові стипендії неординарним трударям пера і фотооб’єктива – Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


105

ЛАНА МАРАНДИНА «Мы читаем и сочиняем стихи не потому, что это красиво. Мы читаем и сочиняем стихи, потому что мы представители человечества, а человечеством движут чувства. Медицина, юриспруденция, бизнес, прикладные науки — все это благородные занятия. И они необходимы, чтобы обеспечивать нам жизнь. Но поэзия, красота, романтика, любовь — это именно то, для чего мы живем.» Джон Китинг (к/ф «Общество мёртвых поэтов»)

ВАЛЬДЕМАР БОУТМЕН «Я НЕ ХОЧУ ПОКАЗЫВАТЬ НЕГАТИВ» Эти слова Вальдемара наиболее точно передают его жизненное кредо. Кто же такой этот Боутмен? Сам Вальдемар не считает себя профессиональным фотографом. Рассказывая о себе, о новых работах, всегда стесняется, считая, что не стоит говорить о нем как о фотохудожнике. «Ведь это мое хобби, – произносит он, – занятие для души!» Истинная правда. Вальдемар просто живет от снимка к снимку, а между ними – проза жизни, работа, приносящая деньги, дающая возможность вновь окунуться в любимое дело. Куда-то поехать, взобраться на никому не известную вершину, дабы запечатлеть кривой цветочек, который без фотографа никто бы никогда не увидел. Вальдемар – неисправимый романтик с фотоаппаратом наготове. Да, безусловно, он прав, говоря о нежелании нести в мир негатив, там его уж и так в избытке. Боутмен дарит добро и красоту. Сам пропитывается ею и делится с нами, живущими в долинах и «бодающими» друг друга время от времени. Глядя на работы фотохудожника, мы на время разжимаем кулаки, протираем запотевшие от выяснения обстоятельств рожки. Улыбаемся, думая о высоком и прекрасном. Спасибо, Вальдемар, обещаю, что когда-нибудь мы тоже станем добрыми, притом навсегда! Честночестно! Андрей ДЮКА

Прочитав цитату, приведенную выше, понимаете, что быть представителем творческой профессии – величайшее счастье. Неважно, кто Вы: художник, поэт, музыкант, танцор, либо представитель другого творчества, – Вы творец и создатель: это счастье! И лишь представитель творческой профессии может подтвердить данную точку зрения. О таком творческом человеке и пойдет речь в этой статье. Лана Марандина - молодой художник из города Кривой Рог. Училась в КНУ на художественно-графическом отделении факультета искусств и в 2012 году получила диплом магистра. Совсем недавно она представила свою первую большую персональную выставку «Меланхолия», где впервые показала свою живопись зрителю, над которой работала 2 года. Анонс выставки гласил: «Автор откроет для зрителя свое видение гармонии душевных состояний, понимания себя и жизни в целом. Она использует в своей работе в основном черный и белый цвет, поскольку для художника отсутствие цвета не станет помехой для сохранения чувственности. Выставка станет глотком свежего воздуха для ценителей искусства. Это тот случай, когда о живописи не стоит говорить ничего, поскольку это нужно только видеть.» И действительно, основное направление художницы – монохромная масляная живопись. Лана Марандина использует в своих работах только два основных цвета – чер-


106 ный и белый.Она убеждена, что не только «Какое чудо – восхищаться в живописи изобилие цвета, но и его полное отсутствие тем, чем в реальности не восхищаешься!», может сделать работу эмоциональной и пе- говорил известный художник Эжен Делакредать чувства зрителю. руа. Глядя на работы Ланы Марандиной, где «Главная моя задача, - говорит художни- зритель найдет знакомые для себя сюжеты, ца, - передать атмосферу картины, так, что- можно разглядеть то, чего в обычной жизбы зритель почувствовал себя присутству- ни не замечаешь, потому что торопливо ющим в ней. Меланхолия – это особая ат- проходишь мимо. На картинах изображена мосфера, то чувство, которое нельзя опи- повседневная жизнь каждого из нас и отсать словами. Я хочу, чтобы вы почувство- дельно взятые из неё моменты. По словам автора, каждая из её картин вали это, глядя на мои работы.» Работы Ланы Марандинойочень эмоцио- была написана с душой и глубокими эмональны. Большинство из них монохромны, циями. По-другому к живописи подходить однако иногда она использует один цвет для нельзя: только любовь к своей работе и к картины, и тогда работа пишется в голубых тому, что ты делаешь, даст желаемый реили охристых тонах, создавая определенное зультат. Лана говорит, что произведение настроение в картине. Таким образом, дан- рождается с идеи. Сначала возникает образ ная палитра передает ту самую «атмосфер- будущей картины, что будет изображено и ность», о которой говорит художница. Вы какой сюжет, после чего начинается поиск не увидите в них ярких красок, их отсут- подходящего материала, чем нередко являствие концентрирует внимание на другом ется фотография. Из нескольких источни– на чувствах художника. Этот необычный ков собирается окончательный вариант карподход к живописи делает её почти графич- тины. Часто картина меняется прямо на ной, картины смотрятся как большие чер- холсте, иногда эти изменения происходят на но-белые фотографии, однако это живопись финишной прямой в работе. «Это и есть то, что называют «творческим процессом», – и современный взгляд на неё. Лана Марандина – художник, которому объясняет Лана. – Идеи приходят внезапно, повезло быть оцененным зарубежным зри- сначала вы задумывали одно, а в последний телем, несколько её картин уже находятся момент к вам может прийти другая, более в частных коллекциях в США и Англии. Дан- интересная задумка. Так происходит у меный факт очень вдохновляет молодого твор- ня.»Работая над картиной, художница всеца на активное продолжение своей работы. ми своими мыслями погружается в неё и с Однако художнице также хотелось бы, что- помощью кисти пытается рассказать истобы её поняли здесь, в родном городе, где она рию, которая там происходит. Именно пои создает свои картины. этому зрители, присутствовавшие на высЧто же касается сюжетов, то Лана отдает тавке, говорили о сильной энергетике и чувпредпочтение городскому пейзажу и месту ственности картин. Эта энергетика передачеловека в нём. Шумная улица, или тихий ется от автора – зрителю, и передает она парк, – в каждом из сюжетов зрителю будет только положительные эмоции художника. Лана Марандина продолжает работать за что зацепиться взглядом. В каждом из пейзажей присутствует стаффаж либо си- над новыми картинами, пытаясь найти нолуэт главного героя картины – человека. По вое направление в своем творчестве. Молословам художницы, все работы имеют своё дой художник всегда находится в состоянии настроение, а такое настроение работам поиска. Главное – не оставлять желание задаёт именно силуэт. Девушка, сидящая в ниматься искусством, ведь, как говорил кафе, либо мама, гуляющая с ребенком, или Пабло Пикассо, «искусство смывает пыль мужчина, выгуливающий свою собаку, – все повседневности с души». они расскажут вам разные истории и создадут разное настроение. Лана пишет картины, в которых отображается современная жизнь шумного города, главная роль в котором всё равно отдаётся человеку. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


107 шел новый учитель истории. Это был офицер – фронтовик Александр Михайлович Сунеев, который прошел через все тяготы войны, дойдя Ольга ВАЛЕНСКАЯ до Берлина. Странно было слушать мальчишкам-шестиклассникам в нетопленном холодном классе рассказ учителя о древнем Вавилоне, о Навуходоносоре - великом правителе, во время царствования которого выстроили дворец на искусственно созданной площадке, поднятой на высоту четырехъярусного сооружения, где на насыпных террасах, покоящихся на сводах, были разбиты висячие сады, позже названные висячими садами Семирамиды и причисленные к “чудесам света”. Стояла напряженная тишина, когда учитель вошел в класс - в офицерской шинели, ИСТОРИЯ ОДНОЙ МЕЧТЫ впервые высокий, подтянутый, с пронзительным взгляОднажды холодным февральским вечером дом серо-зеленых глаз и совсем по-мальчишесВадим Балюк читал газету, по обыкновению ки - с вихрами непослушных иссиня-черных воудобно расположившись на диване. В его ком- лос, в которых уже преждевременно закралась нате было уютно и тепло. А за освещенными седина серебристо-пепельными нитями. окнами квартиры неистовствовал ветер. Он смеВсем ребятам, конечно, хотелось тогда - да тал снежную пыль с крыш высотных домов, рас- это и понятно! - рассказов о небывалых подвикачивающихся замерзших ветвей деревьев, зас- гах и сражениях наших солдат и офицеров на неженных колючих кустарников и гулко виб- фронте, хотелось порасспрашивать о том, что рирующих струн электропроводов, унося с со- ему довелось увидеть и пережить на войне, а не бою в ночь огромное клубящееся облако белой слушать о чудесах сказочного Вавилона. поземки. Казалось, в это трудно поверить, но голос Когда переворачивал последнюю страницу историка так завораживал, что на время все в газеты, ему в глаза бросился заголовок «В чем классе словно забыли о холоде и голоде, увлесекрет Семирамиды?». В крошечной информа- ченные его рассказом, и были едины в порыве ции, размером со спичечный коробок, мелким узнать о том, как он побывал на приеме у божешрифтом сообщалось, что в Ираке начаты ра- ственной Семирамиды – царицы Ассирии, каботы по восстановлению Вавилона – великого кие чувства испытывал и как много удивительи некогда процветавшего города Древнего Во- ного узнал и увидел. Вадиму вспомнилось, как стока, являвшегося библейской легендой. На- с зажженными интересом горящими глазами, замечена также реконструкция знаменитых «ви- таив дыхание, они слушали о его прогулках с сячих садов». Секрет водного орошения этих царицей по высоким уступчатым террасам, где террасных посадок, если не применять совре- произрастали чудеснейшие экзотические деременные технические средства, никто не знает. вья, ароматные травы и цветы... И в связи с этим иракские власти объявили о Рассказ историка был настолько убедительвознаграждении – два миллиона долларов – тому ный, яркий, образный! - почти зримый. И нечеловеку, который сможет открыть секрет по- вольно перед взором у школьника Вадима Балива сказочно-прекрасных садов Семирамиды. люка ощутимо запечатлелись, словно ожившие, Неслучайно заметка заинтересовала и при- олеандры с белыми, желтыми, розовыми, красвлекла внимание Вадима Балюка. В памяти сра- ными и сиреневыми развесистыми соцветиями, зу же возникла картина его «взрослого» детства сочные и мясистые листья гигантских агав, веесорокачетырехлетней давности. рообразные макушки пальм, извилисто-змеевид…Шел октябрь тяжелого послевоенного со- ные ветви обезьяньего дерева, стройные ряды рок шестого года. В школу, где он учился, при-


108 уходящих в небо вечнозеленых кипарисов и не- щий, смешливый голос: «А ты ведь знаешь... большое застенчивое деревцо, обладавшее уни- Знаешь, как это было… Ты ведь жил тогда и кальным свойством – сворачивать свои листоч- помнишь, как и для чего…» ки при малейшем, случайном прикосновении к - С помощью канатов? - не слишком уверенним. А когда учитель поведал о том, чем его уго- но произнес он. щала прекрасная Семирамида и от чего он на- Да, с помощью изолированных канатов, отрез отказался, Вадим ощутил тягостно-ною- ответила она. щее чувство голода в желудке, и непроизвольно Вадим Балюк совершенно ясно осознавал, слезы покатились по его щекам. что ее голос звучит не в телефонной трубке, и Несмотря на то, что они сидели в холодном ответ идет не по проводам, а как бы в затылок. классе и все были до единого голодны, да и Он стоял, боясь пошевелиться и переступить с одежда на многих была с чужого плеча, изно- ноги на ногу: голос сразу же терялся, уходя в шенная, старая и походила далеко не на царс- сторону. Ему показалось, что он однажды уже кие одеяния, все были захвачены этим неимо- так стоял на вытяжку, как подданный перед своверным рассказом, который согревал души, все- ей королевой. И даже пришла мысль, что, возляя надежду на чудо, с которым каждый непре- можно, он когда–то жил в этом древнем городе менно встретится в своей жизни. и занимался чрезвычайно увлекательным и в После урока, на перемене, мальчишки пошли высшей степени полезным делом… покурить за здание школы, в свое укромное Ранним утром следующего дня он поспешно место, где их никто не мог увидеть. И здесь на- вытащил последний лист бумаги из пишущей чалось бурное обсуждение вопроса о том, как машинки, где был напечатан черновой наброже могло случиться, что секрет орошения «ви- сок изобретения, и, уже собираясь на работу, сячих садов» утерян... крайне удивился, не найдя на привычном месте Он снова перечитал заметку. Его глаза по- брюк, но только по прошествии некоторого степенно слипались. Газета выпала из рук. Вы- времени обнаружил, что они одеты на нем. тянувшись на диване, он погрузился в какое-то Он вышел из дому, направляясь привычной странное, необъяснимое состояние сна. Было дорогой в институт. Его охватило волнение, ведь ощущение, напоминающее мираж: все окутано знал, что на роботе коллеги никогда не поверят туманной серо-сизой дымкой, где размыты гра- ему, узнав о разговоре с Семирамидой и как возницы между сновидением и реальностью. И никла идея орошения «висячих садов». Хотя у совсем из ниоткуда перед ним появился, ниспа- него с собою были неопровержимые доказательдая, белый катоновый канат, ведущий куда-то в ства изобретения – формула и к ней чертежи, небо. И где-то в отдалении ему был слышен но все же он отважился выпить сто грамм водприглушенный диалог женских голосов. В под- ки для храбрости и для «поддержания духа». сознании сразу возник вопрос: кто эти женщиКонечно, ему в отделе научных изобретены?.. Не успел он подумать, как услышал: ний о сновидении не поверили, как он и ожи- Это я, Семирамида. Позвони мне по теле- дал, но орошением садов заинтересовались, пофону. советовали все оформить должным образом и - Но как? - растеряно спросил он. документы отослать в Москву. - Набери свои любимые цифры в любых соКак томительно длинны были для Вадима четаниях, - последовал ответ. Балюка часы и дни ожидания известий из МосНеосознанно, как будто в гипнотическом квы! Уже миновал вьюжный февраль, земля отсостоянии, он подошел к телефону и, сам не таяла от зимних холодов и, обласканная солнечпонимая, зачем это делает, перенес его в дру- ным светом, ожила, преобразилась весенним гую комнату, поставив аппарат на письменный цветением бело-розовых садов и выткалась нестол, принялся вращать диск. Сначала ему по- жной зеленью первых появившихся трав и лисказалось это ребяческой игрой или забавой – тьев... заниматься набором последовательной комбиИ вот в один из майских дней он получил нации нечетных цифр. Но тут же после набора радостную весть – официально заверенное авв трубке прозвучал женский слегка вибрирую- торское свидетельство. Держа его в руках, не Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


109 поверил своим глазам, просто сон наяву: в ноСТАРЫЙ ДОМ мере свидетельства были именно те цифры, коИюльская ночь тихо опустилась на землю. В торые он набирал на диске телефона. высокой сини неба звезды неустанно мерцали Окрыленный, он жил надеждой на возрож- серебристым светом. Казалось, что природа и дении садов Семирамиды. Но внезапно его сама земля, устав от дневного зноя и жары, тольизобретение потеряло свою актуальность из-за ко и ждали этой поры, когда ощущается свежее поворота событий в Ираке – прихода к власти дыхание ветра и воздух насыщается ночной проХуссейна и войны, начавшейся в стране. Узнав хладой. об этом, он сразу же вспомнил слова историка Город и все вокруг было охвачено таинственСунеева, о том, что из всех человеческих глу- ной игрой лунного света: и старый дом художпостей самая нечеловечная – это война. ника, возвышающийся на пригорке, и его уютОн почему-то ощутил тоску по несбывшей- ный, весь в цветах и зелени дворик, огражденся школьной мечте. Размышляя, пытался осмыс- ный ажурной решеткой, оплетенной диким вилить: почему путь закрыт? Ему хотелось понять, ноградом. В безмолвии ночи этот опрятный что это – непредвиденное стечение обстоя- дворик, заполненный призрачным лунным сиятельств или ниспосланная неизбежность? Силясь нием, и старый дом, в котором живет художнайти ответ, неожиданно понял для себя одну ник Вадим Озерский, казались сейчас маленьистину, что невозможно возвратить достижения ким островком спокойствия среди суетного океушедших цивилизаций, согласно закону косми- ана городской жизни. ческой неотвратимости, так же, как нельзя войПотоки зеленовато-голубого света, пронити дважды в одну реку. зывая весь двор, струились по листьям деревьНет, это была уже не тоска, а упорное жела- ев, нежно касались травы и сонных цветов, проние не смириться. Он решил, вопреки всему, никали в окна дома художника, где мирно спапойти дальше, не останавливаясь на полпути, ли все его обитатели. Вот только старый дом сделать то, что не мог не сделать… все никак не мог уснуть, тихонько кряхтя и вздыОчарованный тонким лиризмом осени, Ва- хая, он предавался размышлениям о своей долдим ждал ее прихода с таким же чувством радо- гой жизни. стного нетерпения, как ждут первого свидания. А жизнь его - Старика, действительно была Он любил в ней тихий, струящийся солнечный длинной, ему уж давно перевалило за сто лет. свет, спокойную размеренность дней, легкую Сколько воды утекло с тех пор, когда он был грусть дождей, шафран опавших листьев. Осе- выстроен из добротного красного кирпича и, нью легко дышалось и думалось. красуясь своим фасадом, поселился на пригорКак–то поздним осенним вечером, выйдя на ке в старой части города! Чего он только ни балкон покурить, он обдумывал интересную, но навидался за эти прожитые лета! не совсем обычную идею – самому «внедрять» Проходили годы, менялось время, сменялись висячие сады в малых архитектурных формах, и обитатели этого дома. С переездом семьи хуизображая их на холстах. Эта мысль полностью дожника Озерского в старый дом все преобразахватила его, и уже воображение рисовало кар- зилось, теперь здесь воцарилась атмосфера твортины садов Семирамиды, какими они ему ви- чества и духовности. делись в XXІ веке: в Париже, Лондоне, ВашинЗа продолжительные годы Старик приобгтоне, Аахене, Санкт-Петербурге, Иерусалиме рел житейскую мудрость, у него тоже была душа, и Токио… как и у многих живых существ, которая переНезаметно проходили год за годом. Его ув- живала свои горести и радости, мечты и разолечение переросло в жизненную необходимость, чарования. Но главное, чему он научился за сейчас он этим жил и дышал - благодаря той свою жизнь, - умению слышать мысли людей. случайности и газете, что однажды помогли ему Но не зря же говорят, что дом имеет глаза и утвердить в себе великую веру в мечту, дав ей уши! Поэтому Старик хотел понять, что за череальную возможность осуществиться. ловек Озерский, приблизиться к нему, как бы

20.09. – 07.10.2014г.

соприкоснуться, постичь внутренний мир худ ож н и к а .


110 Он тихонечко ворчал, да всё прислушивался солнышке, бормотал Старик, - уж какая достаи приглядывался к деяниям нового хозяина... лась мне честь - называться «Домом художниМолчаливо наблюдая за Озерским, старый ка»! ворчун сильно переживал, чтобы его старость А тем временем семья художника с увлечене потревожили новыми перестройками и оче- нием колдовала над обустройством внутреннередными переделками внутренних помещений го дворика. В глубине небольшого садика выстдома. И, к большому удивлению Старика, ху- роили миниатюрный бассейн, окруженный дедожник словно услышал его молитвы, оставил коративной растительностью, стенки и дно ковсе по-прежнему, ничего не изменяя в строе- торого украшает узор из разноцветной плитки. нии архитектурного ансамбля дома. Чудеса, да Вымощенную камешками дорожку украсили ваи только! – блаженно улыбаясь, подумал старый зонами с цветами ало-пылающей пеларгонии, кодом... торая вела к беседке, утопающей в зеленом плюДом привели в порядок: почистили, помы- ще и увитой мелкими соцветиями крымской ли, побелили потолки и стены, освежили окна розы. и двери, перекрасив их в светлые тона... Дом Посматривая по сторонам обновленного и приобрел новый вид, словно помолодев, сразу преображенного дворика, щурясь от яркого же преобразился, и теперь стоял, довольный солнца, прикрыл один глаз и, причмокнув от собой, подбоченившись. удовольствия, «Да… красота вокруг…», нарасПродолжительное время с интересом Старик пев протягивая слова, произнес Старик. наблюдал, все больше убеждаясь в том, что увНо больше всего приносили радость ему лечение хозяина ландшафтным дизайном неслу- уютные, светлые комнаты с большими окнами, чайно, и ощущал его незримую ностальгию по в которых блуждали золотисто-шафранные лучи старым городским дворикам, которые так лю- солнца, падая на множество живописных побил изображать художник на своих холстах... лотен, украшающих стены дома. Значительную На воротах Озерский вывел красками над- часть в доме занимают картины приобретённой пись «Дом художника». Сразу на входе во двор, живописной коллекции, бережно собранной возле ворот, гостей встречает забавный рыжий Вадимом Озерским. Под мастерскую были откот, вырезанный из дерева, а дальше во дворе ведены две большие комнаты, где мольберт хуможно увидеть живьём пушистых, игривых ко- дожника стоял у окна, а все стены мастерской тят и рядом - отдыхающих, вальяжно развалив- заполнены маринами и крымскими пейзажами. шихся кошек в тени деревьев. За своими питом- Особое чувство любопытства охватило Старицами, кошачьим семейством, нежно и заботли- ка при виде непривычных для него предметов, во ухаживает жена художника. которыми пользовался художник: палитра, маРасположившись во дворике, умиляясь, Ста- стихин, кисти, тюбики с красками, подрамнирик рассуждал, что здесь он словно погружает- ки, холсты и мольберт. Старик любил украдся в иной мир, где встречается с любопытством кой наблюдать за работой художника, который мангуста, взирающего на него осторожно... Вот неторопливо устанавливал подрамник с полотиз-за сочной зелени травы виднеется фигурка ном на мольберт, и далее начиналось таинство изящной саламандры, а рядом на пне стоит над- рождения картины. Озерский брал в руки паменный красавец – петух, и немного в отдале- литру с красками, и смелые, точные мазки лонии возвышается гнездо с белыми аистами над жились на холст. кустами роз... И он на какое-то время забывал Но не всегда художника удовлетворяла его о шуме большого города, отстранялся от по- работа. Нанеся несколько мазков, он отходил вседневных дум, находил забвение в буйстве на небольшое расстояние от холста и вдумчиво живого многоголосия нежного хоровода цве- всматривался в недописанное полотно. Затем тов, в окружении ассиметрично расположенных снова подходил к холсту, воплощая новое цвенезатейливых декоративных скульптур, украша- товое решение, убирая прежние детали: «Чтоющих дворик. И все вокруг здесь дышало спо- то не то… надо покурить…. Подумать…» койствием и негой. Старик, наморщив лоб, напрягся. «Чего ему - Выпала радость одна, – греясь на весеннем неймется? Все чудненько, все ладненько, ну проАльманах “Сакагань” № 3 4 2014


111 сто загляденье! Ну что ему еще не так?» - вор- имный дом художника стал центром притяжечал он, недоумевая. ния творчески одаренных людей, живущих в Озерский подошел и открыл окно, в разду- этом городе. Старик обожал, когда в простормьях наблюдал за кольцами дыма: «А что если ной столовой, за большим овальным столом, попробовать... вот так!». И, загадочно улыба- радушные хозяева принимают своих многочисясь, он стремительно шёл к мольберту, сделав ленных гостей: музыкантов, писателей, художтот нужный последний штрих, который стал фи- ников, поэтов, бардов. И приветливая жена хунальным аккордом картины. И удовлетворенно дожника всех угощает ароматным чаем, домашпроизнес: «Вот сейчас, по-моему, то, что надо!» ними пирогами, вкусными сладостями. Свершилось волшебство. Картина написана. Старик, торжествуя, облегченно вздохнул. Но, очевидно, в жизни старого ворчуна самым необычным, диковинным событием было появление черного полированного ящика на изогнутых, кривых, толстых ножках в гостиной. Сопя, Старик недоверчиво поглядывал на неизвестный предмет, который казался уж слишком ему строгим и высокомерным. «Этого гордеца хозяйка называет странным и непонятным словом – р-о-я-л-ь!». Он, задумавшись, озадачился: “Да, оказия получается… Мне давеча надобно крепко подумать, с какого боку к нему подойти. И как с ним подружиться?». «Значит, жди гостей», размышлял Старик, Как оказалось, мнение о рояле вскоре при- когда в доме хозяйка замешивала тесто для пишлось ему изменить. Это произошло ранним рогов. Уж очень его притягивал этот манящий весенним утром, когда солнце и душистые гроз- запах свежей выпечки. Но особо его увлекала дья сирени заглядывали в распахнутые окна го- атмосфера интересных бесед и споров о творстиной. Жена художника играла на рояле, и честве за круглым столом. оттуда доносились чудесные звуки музыки. СтаУвлекательнейшим занятием для него станорик, напрягая слух, прислушивался к неведомо- вилось наблюдение за реакцией каждого гостя му и дивному звучанию рояля. Он не мог по- во время захватывающих дискуссий и разговонять томление своей души, которая отзывалась ров. Старый ворчун полагал, что в общении в нем то нежностью, то грустью, то порывом людей прежде всего важна искренность. Но мятежности, то ликующей радостью... порой его обуревал гнев, когда он улавливал и Старик, растрогавшись, смахнул слезу и за- слышал ноты фальши, лицемерия и цинизма. думался о магии музыки, которая всколыхнула Тогда он, насупившись, хмурил мохнатые бров нем волну воспоминаний о молодости и про- ви и сердито скрипел сухими половицами. «Дижитой жизни. Теперь звучание рояля стало для вуюсь я людям: неужто разумения у них нету, него необходимым, особо дорогим и желанным. что неправда губит душу?» - серчал Старик. Вот А еще Старик любил, когда долгими осенни- только досадно, что никто его не мог услыми вечерами, удобно расположившись в крес- шать… лах, семья художника читала прозу Грина, ПауЗа воспоминаниями и раздумьями, незаметстовского, Чехова, Бунина, в гостиной потрес- но для себя, старый дом погрузился в сон. А кивал огонь в камине, и хотя за окнами неус- над землею в бледнеющем небе уже рождался танно барабанил дождь, вся комната наполня- рассвет. 12.04. – 27.04.14 г. лась золотистым светом и теплом. В кругу домашней идиллии, под тихое убаюкивающее чтение Озерского, Старик, тихонько посапывая, сладко дремал. фото Игоря КВОЧКИ Почему-то так уж повелось, что гостепри-


112

Петр ПАНКРАТЬЕВ

Родился 2 февраля 1971 года в г. Кривой Рог. Первые попытки творчества (стихи, песни) были проявлены еще в школьные годы. Самый активный творческий период пришелся на 1989-1995 годы (обучение в медицинском институте): сценарии для КВН, стихи, авторская песня. Кульминацией этого периода была постановка пьесы «Монолог». Дальше о творчестве можно было говорить больше как о поиске, попытке познания человека – самого загадочного явления на нашей планете. Поиск распределялся по трем направлениям – медицина, психология, литература. И период до 2012 можно назвать именно так. Это время было более посвящено наработке опыта и накоплению материала. Проведение тренингов личностного роста и индивидуальных консультаций позволили глубоко проникнуть в изучаемую тему. Теперь часть полученного материала передано в виде художественной прозы. Это еще одна попытка достучаться до человека, сделать его лучше, устойчивее и осознаннее в нашем непростом мире. Некоторые произведения художественной прозы и стихотворений размещены на нескольких интернет-ресурсах. НАСТРОЕНИЯ «Настроения» – это подборка миниатюр, объединенных одной идеей. Каждая миниатюра описывает определенные состояния человеческой психики, его переживаний, передает определенное настроение: грусть, радость, удивление, заАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

мешательство и т.д. Главной задачей была попытка дать возможность читателю задуматься над тем, что создает определенную эмоцию, что создает предпосылку для реакций того или иного рода.

ОБРАЗ Странный образ предстал молодому ученику. Непривычный для этих мест образ. Дерево без коры, с кривым стволом и ветками росло на небольшом холме посреди бесконечной степи. Резные листья создавали плотную непроницаемую крону. В тени этого дерева неподвижно сидела маленькая девочка. После нескольких дней перехода по жаркой степи тень от дерева казалась раем. Предвкушая долгожданный отдых, юноша ускорил шаг, но мастер положил руку на плечо молодого ученика, останавливая его. Повинуясь сигналу учителя, юноша остановился. Несколько дней изматывающего путешествия под палящим солнцем днем и ночной пронизывающий холод сделали свое дело – молодой ученик задал вопрос, нарушив договор молчания, взятый перед началом путешествия. Это были первые слова за несколько дней. – Скажите, учитель, почему вы меня останавливаете? Я только хотел поприветствовать эту девочку и спросить разрешения присесть в тени этого дерева. Разве мы за несколько дней перехода не заслужили несколько минут отдыха в прохладе? – Заслужили, – просто ответил мужчина, которого юноша называл мастером. Его лицо было спокойно. Его лицо чем-то походило на эту степь, высушенную солнцем и непрекращающимися ветрами. – Тогда почему вы меня остановили? – Разве тебя не смущает то, что ты видишь? – задал встречный вопрос мастер. – Нет, – ответил ученик. – Хорошо, – учитель едва заметно улыбнулся, – тогда скажи, что же ты видишь? – Холм, дерево, маленькую девочку, – юноша привык к вопросам, которые на первый взгляд могли показаться абсурдными, но впоследствии оказывались очень глубокими, если не сказать - судьбоносными. – Тогда задумайся над тем, что такое реальность. – Вы хотите сказать, – юноша искал подвох в вопросе своего учителя, двойной смысл, – что


113 то, что я вижу - нереально. Тогда можно сказать, что ничто не реально. И вы, и я. – Правильно, – кивнул мастер, – только сейчас не нужно искать в моих словах двойного смысла. Мой вопрос прост. – Это понятно, как и та цель, ради которой мы отправились в это путешествие. – Тогда я повторю свой вопрос, – учитель внимательно посмотрел на своего спутника. – Что ты видишь? – Дерево на холме и маленькую..., – юноша запнулся в тот момент, когда снова повернул голову к оазису. Его взору открывалась бесконечная и безжалостная степь, высушенная раскаленным солнцем и отсутствием дождей. Не было ни дерева, ни холма, ни девочки. Была только пугающая бесконечность. – Что это было? – опомнился ученик. – Мираж? Вы ведь тоже видели? – Не обращай внимания, – учитель снова положил руку на плечо ученика, но уже не останавливая, а подталкивая вперед. – Пойдем. Позже ты все поймешь. ПСИХ – Вы знаете, что у меня шизофрения? – Анатолий внимательно посмотрел на своего собеседника. – В смысле? – на лице Игоря изобразилось искреннее удивление. – В прямом, – к испытывающему взгляду директора добавились озорные искорки какой-то загадочной игры. – Вот уже несколько лет я являюсь клиентом психоневрологического диспансера, то есть состою на учете. – Да-а, – протянул Игорь, – никогда бы не сказал... – Конечно, я же слежу за собой и в случае малейших проявлений прохожу курс терапии. Знаете, как я определяю, что начинается приступ? – Нет. – Вначале появляются голоса, – Анатолий откинулся на спинку своего кожаного директорского кресла и уставился в потолок. – Если ничего не предпринимать, то потом становятся заметными тени. Они особо заметны, когда сгущаются сумерки. В этом нет ничего такого, и с этим можно жить, не обращать внимания. Проблема появляется тогда, когда появляется ощущение постоянного присутствия. Это ощущение начинает проявляться ночью. Как будто черный

человек склоняется над твоей постелью в ожидании того, когда ты уснешь, чтобы потом проникнуть в твои сны. А позже присутствие становится постоянным, и никуда от него не скрыться. А потом… Анатолий замолчал. Было похоже, что он выдерживает паузу, чтобы продолжить свою страшную историю. Но все сроки даже для самой продолжительной паузы давно прошли, а Анатолий все смотрел в потолок, будто разглядывал какой-то образ. Игорю очень хотелось что-то сказать, чтобы прервать неловкое молчание, однако что говорят в подобных случаях, он не знал. – Ладно, не будем об этом, – директор компании и он же новый клиент Игоря резко перевел взгляд на своего собеседника. – Дальше начинаются страшные вещи, о которых вам вряд ли стоит знать. Игорь молча кивнул в ответ. – Извините, что я вас посвятил в это, но иногда хочется поделиться с друзьями своими переживаниями. – Конечно, я понимаю, – Игорь постарался как можно ярче проявить свое сопереживание. Да и как еще можно было отреагировать на подобное заявление, не имеющее никакого отношения к только что проведенным получасовым переговорам? – Я надеюсь, что эта информация дальше вас никуда не просочится, – Анатолий не сводил пронизывающего взгляда со своего собеседника. – Ну конечно! – закивал озадаченный Игорь. – Я - могила. – Вот и хорошо, – Анатолий протянул руку, вставая со своего кресла. – С вами очень приятно работать. – Аналогично, – Игорь ответил на крепкое рукопожатие и спешно ретировался. Яркое солнце и ласковый ветерок встречали Игоря, покинувшего мрачные апартаменты. После нескольких месяцев изнурительных переговоров была заключена очень важная сделка, и Игорю следовало радоваться своему успеху, но покоя не давала странная история, рассказанная новым клиентом, оставляя горький осадок недопонимания. Зачем он это сделал? Правдой ли было то, что ему рассказали, или это был вымысел? Как бы там ни было, а нормальный человек такого бы делать не стал. Так что, получается, что самый значимый клиент Игоря оказался психом?


114

ШАХМАТЫ – Тоша, может, сходим сегодня в клуб? – прокричала Лера из кухни. – Там сегодня новая шоу-программа! – Угу, – ответ Антона был немногословен. Молодой человек склонился над самодельным журнальным столиком. Его разум был поглощен идеей создания нового образа. В руке Антона красовалась еще незаконченная деревянная фигурка. Со стороны этот юноша, небритый и взъерошенный, походил больше на еврейского портного, чем на продвинутого программиста, которым он был в жизни. Хотя, если честно, то быть программистом жизнь заставила. Ведь нужно же было как-то себя обеспечивать! - оплачивать съем своей однокомнатной берлоги, покупать продукты и одежду, одним словом, зарабатывать на хлеб насущный... А вот резьба по дереву – это была страсть. Причем такая страсть, с которой не могло сравниться ничто более. Когда говорят о страсти, то чаще всего подразумевают женщину. Иногда - деньги. Еще реже - другие вещи. В случае с Антоном ни женщины, ни деньги, ни что-либо еще не шло ни в какое сравнение. Да разве можно было сравнивать тот факт, что из небольшого куска древесины через какое-то время появится нечто живое и теплое, имеющее свою историю, с тем, что суетливо и непостоянно? Образ, запечатленный в дереве, был и прекрасным собеседником, и верным другом, который никогда не обманет и не предаст. Вот только это мало кто, кроме него, понимал. – Тоша, ну скоро? – Лера зашла в комнату. – Мы идем или не идем? – Идем, – Антон посмотрел в сторону своей девушки. Именно в сторону, потому что нельзя было сказать, что на нее. Скорее, сквозь нее. Перед его глазами стоял образ будущего творения, который он видел во всем, чего бы ни касался его взгляд. – Тогда собирайся, а то весь в опилках, стружке, – Лера заботливо вынула щепку из черных завитков густых волос своего парня. – Сходи в душ, что ли... – Сейчас, – Антон с любовью посмотрел на незаконченную вещь, – еще одна деталь. – Ладно, я приготовлю пока что-нибудь, – Лера пожала плечами, отправляясь на кухню. – Только не затягивай: программа начнется в восемь вечера. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Мгновенья, секунды, минуты… Вечность. Сознание давно переместилось в ту эпоху, где холодная, как лед, и твердая, как скала, она, величественная и неприступная, гордо стояла возле своего трона. Одержана еще одна великая победа над врагом, и теперь у ее ног - не славный король соседнего королевства, а жалкий раб. Ее подданные раболепно склонили головы. В ее мире король – марионетка. Ее власть - безгранична. Ее слово - закон. Ее империя растет, и скоро-скоро она станет единственным правителем мира. Еще несколько побед над соседями, которых уже не так много осталось. Еще несколько лет отделяют ее от вершины мира. Еще несколько каких-то жалких лет до провозглашения вечной зимы, такой же холодной, как ее взгляд, и белоснежной, как ее кожа... Антон оторвал взгляд от только что законченной фигурки белой шахматной королевы. Это была последняя фигурка из набора шахмат - его последней авторской работы. Два месяца кропотливой работы по вечерам и выходным закончились. Теперь можно и расслабляться. – Ну что, Лера, теперь можно и в клуб! – Антон потянулся, покинув таким образом островок света, существовавший благодаря настольной лампе. Ночь пролила на город самую черную тушь. Тишину в комнате нарушали только настенные часы, негромко чеканя секунды. Половина четвертого. Антон обернулся. На тахте, свернувшись калачиком, спала Лера. Вечерние наряды его и ее были аккуратно развешаны на стуле. Она терпеливо ждала его, пока он работал. Ждала, когда он закончит, стараясь не беспокоить больше. Ждала, что сегодня будет ее вечер. Только в этот раз не получился не только поход в клуб, но и возможный романтический ужин при свечах. Антон поднялся, почесывая затылок. Получается, что он, поддавшись своей страсти, совсем забыл о возлюбленной. Радость от окончания работы омрачилась налетевшей досадой. Молодой человек присел на тахту и нежно поцеловал Леру в щеку. – Какой же ты колючий! – девушка взяла Антона за руку и потянулась. – Прости меня, пожалуйста, – парень склонился над своей только что разбуженной девушкой, – я совсем потерялся во времени. Лера вместо ответа внимательно посмотрела ему в глаза.


115 – Не понимаю, как ты меня такого терпишь? – после небольшой паузы спросил Антон. – Просто я тебя люблю...

ШАХМАТЫ-2 – Долой короля, долой короля, – доносилось со всех сторон, – долой короля! Толпа на площади неистовствовала. Король, облаченный в ветошь, был прикован к площадке перед эшафотом. С минуты на минуту должна была начаться казнь. На площади были сооружены виселица, столб для сжигания и плаха. И только новой королеве была предоставлена великая честь выбрать меру наказания, которая будет применена к старому монарху. Только ее воля могла определить его судьбу. Хотя - какая разница ему, как умирать, долго и мучительно или быстро? Она медлила. Она наслаждалась ревом толпы. Шум и вонь от собирающихся пожирателей зрелищ нарастали: простой люд продолжал прибывать. Го-ро-жа-не – святая простота! Должно заметить, что на площади не было ни одного крестьянина. Все были заняты в поле: страда. И только горожанам хотелось новых впечатлений. А что может более усладить затуманенный разум, чем казнь, и чем более изысканная и изощренная, тем лучше? Ведь, будь на площади одни крестьяне, то вони не было вовсе. Крестьяне следили за собой, в отличие от знати и, тем более, простых горожан. И настроение толпы в отношении прошлого короля было бы несколько иным, если бы чернь была разбавлена крестьянами. Жаль только, весь рабочий народ был занят. Тот на площадке не был злым или несправедливым. Его единственная вина была в том, что он не был тираном. Он пытался решать все вопросы мирным путем, да только толпе была нужна крепкая рука, а не какой-нибудь мямля! Солнце поднялось высоко-высоко! Так же высоко, как высоко восседала новая королева в своем позолоченном кресле на веранде самой высокой башни, воздвигнутой в ее честь. Казнь вот-вот должна была начаться. Одного движения ее пальца было бы достаточно, чтобы привести приговор в исполнение. Однако правительница медлила. То ли полдень разморил ее монаршество, то ли ей хотелось насладиться страданиями ее предшественника, то ли крики беснующейся черни доставляли ей наслаждение, то ли сомнение закралось в глубины ее ле-

дяной души? Теперь никто не узнает об том. Да только промедление это привело к тому, что в звонницу прокрался человек в рубище и начал звонить неистово, что было мочи. Набат подобный звонили только накануне увиденной аль услышанной беды великой, нашествия иродов, либо какого другого горя. Знать, находившаяся неподалеку от королевы, сразу же отреагировала негодованием, служители культа - презрением, чернь - изумлением, а стража - замешательством. Монархине, дабы избежать возможного беспорядка в городе, ничего не оставалось, как отдать приказ лучникам, и через несколько секунд на замершую от изумления площадь приземлилось тело Митяя – городского юродивого, пронзенное дюжиной стрел. Ахнувшая толпа в испуге отступила от мертвого окровавленного тела и далее, все более отдаляясь, вообще покинула площадь. Минут через пять площадь очистилась. Никто не хотел оказаться под гневом богов. Грех великий - убивать их посланников! Страх отречения высших сил был большим, чем страх возможного наказания за неповиновение. Показательную казнь приходилось откладывать, хотя это было крайне опасно … – Тоша, Тоша проснись, – Лера тормошила Антона, – проснись же! – Да, – Антон с трудом открыл глаза, – что случилось? – Ты так стонал! – в голосе Леры звучала тревога. – Тебе что-то приснилось? – Не знаю, – буркнул Антон, – наверное. Не обращай внимания. Лера нежно поцеловала своего избранника в небритую щеку. – Может, тебе заварить крепкого чаю? – Не стоит, – снова буркнул Антон и перевернулся на бок. – Давай будем спать. Вместо ответа Лера обняла своего любимого, уткнувшись ему в шею. Антон никак не отреагировал на ее жест. Он только запустил руку под подушку – ему так было проще заснуть. И там, в пушистой неге, его пальцы коснулись чего-то твердого и холодного. Это была Белая Королева.


116

Ліна ДРЮМОВА методист міського базового Політехнічного коледжу ДВНЗ «Криворізький національний університет»

ПЛЕКАТИ НАЦІОНАЛЬНУ ГОРДІСТЬ І ПАТРІОТИЗМ, РОЗВИВАТИ ТА ПІДТРИМУВАТИ ТАЛАНТИ У МОЛОДІ – ВЕЛІННЯ ЧАСУ Цілеспрямована робота з виховання у молоді відчуття повноцінного господаря своєї країни, відповідального суб’єкта і творця її майбутнього – ось про що слід пам’ятати при розгортанні будь-якого виховного проекту.

Відродження і примноження славних традицій у вихованні – визначальний напрямок навчально-освітньої та позааудиторної діяльності викладацького колективу. Тож доброю традицією вже стала зустріч усіх небайдужих до поАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

етичного слова і чарівних мелодій студентів та викладачів коледжів і технікумів південної частини Кривбасу на літературно-музичному конкурсі «Не погасай, моє світило!». Цей справжній фестиваль творчої молоді проводиться з 2000го року за сприяння Ради директорів вищих навчальних закладів І –ІІ рівнів акредитації південного регіону міста Кривого Рогу та під патронатом директора міського базового Політехнічного коледжу ДВНЗ «Криворізький національний університет» Кулішової Наталії Олексіївни. Протягом чотирнадцяти років захід тримається на плечах талановитих викладачів-філологів, зусилля яких координують методист базового Політехнічного коледжу ДВНЗ «КНУ» Ліна Дрюмова, а також голови міських методичних об’єднань викладачів української мови та літератури Світлана Корнієнко і Любов Сердюк. Кожна зустріч відбувається в теплій, доброзичливій атмосфері, бо об’єднує однодумців, по-

кликаних творити прекрасне силою словесного та музичного мистецтва. Головною метою конкурсу є виявлення та підтримка творчо обдарованої студентської молоді, створення відповідного середовища і пси-


117

хологічно сприятливого клімату для творчості, сприяння розкриттю талантів студентів, підвищення ролі естетичного виховання та прищеплення любові до мистецтва. Тож захід орієнтований на особистість, унікальність, своєрідність кожної людини, на її духовний внутрішній світ і всебічний розвиток. Проникливі слова та чарівні мелодії юних митців переконують, що поезія – це не тільки вірші, як дехто помилково вважає, а музика – це не тільки ноти. Це спосіб світосприйняття та самовираження, а творчість – особливий стан душі, безмежно радісний та незбагненний. «Не погасай, моє світило!» – це дружні зустрічі обдарованої молоді з професійними письменниками та виконавцями авторських поезій і пісень. І зустрічі дуже корисні, адже вони є тісною творчою співпрацею між юними початківцями та зрілими, досвідченими майстрами: бардами – Юрієм Ващенком, Оксаною Зорею, письменниками – Любою Барановою, Володимиром Пікулем, Іваном Найденком та іншими. Поступально міцнішають крила творчості нашого конкурсу, і до журі приходять вже й самі представники талановитої молоді, наприклад, активна учасниця заходу впродовж чотирьох років Вероніка Нємченко. Після закінчення Криворізького медичного коледжу вона продовжує займатися літературою і зараз тісно співпрацює з Оксаною Зорею, виступаючи з нею у співочому дуеті та представляючи свою творчість в освітніх закладах міста. Неоціненними для юних поетів і композиторів є майстер-класи криворізьких митців – членів журі конкурсу: Ващенка Ю.Г., Пікуля В.П., Баранової Л.О., Зорі О.С., Найденка І.В., викладачів регіону Ткаченко Т.В., Проценко В.І., Куценко С.В., Бражнік Л.А., Петриченко І.Б., які власним прикладом доводять, що здатність творити є одним з найважливіших параметрів повноцінного та гармонійного зростання особистості. Не дивно, що для учасників конкурсу «Не погасай, моє світило!» щороку гостинно відчиняє двері світлий храм культурного і духовного життя міста – Криворізьке обласне музичне училище. Директор закладу Ракітянська Людмила Володимирівна та заступник директора Мовчан

Олександр Якович радо зустрічають гостей і створюють чарівну атмосферу творчого єднання. За ініціативи і активної участі викладачів Пікуля В.П. та Углицького О.В. на базі училища працює літературна студія, де студенти наших навчальних закладів можуть отримати творчу пораду, консультацію, літературні знання. Кажуть, що творчість – це «містичний процес, божественне осяяння та дар, яким небо наділяє лише геніїв»; творчість – це вища форма активності і самостійності. Щасливі, просвітлені очі студентів надихають організаторів знову і знову повертатись до цього дійства, яке, безперечно, є стимулом для духовного збагачення та творчого зростання підростаючого покоління. Конкурс доводить, що студентська молодь Криворіжжя мислить естетичними категоріями та прагне мистецтва, творить красу за допомогою слова і музики. Потрібно лише їм повірити й підтримати їх творчі починання. Плекаємо надію, що участь у літературно-музичному конкурсі «Не погасай, моє світило!» додасть молодим талантам натхнення для створення нових шедеврів. Відтак бажаємо їм нових злетів та творчих сил, – кому ж, як не сьогоднішнім студентам, будувати державу завтрашнього дня, дбати про її культуру та духовність!


118 І перше зітхання, і перше кохання Хай вічною нашою буде весною».

Вадим БРИЖ Криворізьке музичне училище *** Прилітав лелека і сідав на стріху, Колискову пісню клекотів він стиха. Клекотів щоранку, опускався низько, А мені щоразу марилась колиска. Виринали мрії в спогадах мінливих Про веселу долю у світах дитинних… Відлетів той бусол в сивому тумані, Залишив у серці незагойну рану. Загубивсь лелечий слід за небокраєм, – Клекіт той щемливий досі душу крає.

ОСІННЯ КАЗКА Останній теплий день осінній Блакитним небом зачарує. Летить прозоре павутиння І справжню казку нам дарує. Дерева, в золото убрані, Стоять, пишаються красою. І квіти осені духмяні Умиті срібною росою. Біляві хмари, наче крила, Летять за птахами у далі. Я б разом з ними полетіла, Та не дають земні печалі... За обрій сонечко сідає, Немов прощається зі мною, Бо, може, завтра день настане, Що зватиметься вже зимою...

Ніна СУШКО Криворізьке музичне училище

Дарина СКОВОРОНСЬКА ВІЧНА ВЕСНА Нарешті тепло завітало у душу І вмить розтопило холодні печалі! Неначе на крилах, я хочу, я мушу У небо злітати, у синїі далі. Ми тільки удвох в цілім світі з тобою, Неначе весною народжені квіти. Тяжінню любові скорились обоє, Щоб, дивлячись в очі, шалено радіти. Ніхто не зруйнує обійми бажані. Як серце співає! як серце кохає! Свідомість потьмарили квіти духмяні... А може, і зорі? О, хто тепер знає! Весна нам дарує червоні тюльпани, Неначе перлинами вишите небо, А місяць червоний, милуючись нами, Висвітлює казку для мене й для тебе. І подихом щастя лунає зітхання: «Навіки ми будемо разом з тобою! Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Коксохімічний технікум КНУ *** Как много в жизни искушений, Как часто мы подвластны им, Как много мук, души забвений И страхов, призрачных, как дым! Но мы должны терпеть всё это, Терпеть и с гордостью молчать – Тогда над нами вспыхнут светом Покой, любовь и благодать. *** Полумрак или ночь? Не понять мне никак. Я сижу и молчу, а часы всё – «тик;так!..» Вспоминаю те дни, когда были вдвоём, И пытаюсь понять: это явь или сон? Это день или ночь? Этот голос внутри Что;то шепчет опять от утра до зари. Этот голос дрожит, заставляя понять, Что люблю я тебя и боюсь потерять...


Тамара ТКАЧЕНКО Ингулецкий техникум КНУ В ХРАМЕ Золотились в небе купола, Ранним утром зорьку привечая. Сила неизвестная вела В храм, впервые душу увлекая. Тихо и прохладно в храме том. Ладан запах свой распространяет... Говорят, что в храме – божий дом, Он от скверны душу очищает... Вот и я: вдруг сердцем прикоснусь – И со мною здесь случится чудо, А наутро светлою проснусь И о благодати ведать буду... Тишина. Ещё пустынен храм, Лишь глаза с икон цепляют взглядом. Кажется, я многое отдам, Чтоб побыть подольше с ними рядом, Чтоб приникнуть к чудо;роднику, Да испить, и тут же исцелиться... Боже мой, я ж на своём веку Толком не научена молиться! Лики – вот они, со стен глядят! Как сказать им, обнажая раны, Что давно, уж много лет назад, Согрешила и живу обманом? Как сказать? Поймут ли и простят? Снимут ли с души моей затменье? Вновь ловлю немой и вечный взгляд, Времени теряя ощущенье...

Ольга ШЕВЦОВА выпускница авиаколледжа ВСЁ УХОДИТ... Просто всё уходит в никуда – Всё, что раньше значило так много. Стёрлись лица, тени, города, В пропасть превратилась к ним дорога.

119 В книге не закончена глава, Но она, увы, под переплётом... Жить хотят все тем, что есть сейчас, – Только у меня не получилось: Я собрать пытаюсь всякий раз То, что так болезненно разбилось. Просто всё уходит в никуда... Что мне жизнь о прошлом напророчит? В книге не дописана глава – Та, что я писала между строчек... *** Не говори мне о любви! – Ты смысла этих слов не знаешь. Скорей от сердца оторви Всё то, что вскоре потеряешь! Ты думал, я больна тобой, И без тебя мир свет теряет? Нет, ни к чему мне эта боль, – Она меня не вдохновляет... Не задирай так гордо нос, – Твой взгляд тебя не украшает, Ты – лишь одна из тех заноз, Что так болит и нарывает. Я тоже не скажу «люблю»: Зачем словами зря бросаться?.. Моя любовь равна нулю, Мне надоело обжигаться! Давай чужими станем вновь, Не то – во лжи своей утонешь. Ты растоптал свою любовь, И обо мне уже не вспомнишь...

Катерина КРАМАРЕВА Строительный колледж

Только память сохранила след. Он не позволяет мне проснуться. Жить пытаюсь тем, чего уж нет, И мечтаю в прошлое вернуться.

ДОЧЕРИ Моя доченька, милый ребёнок, Ночь настала – пора засыпать. Скоро вырастешь ты из пелёнок И отправишься счастье искать.

Сказаны ещё не все слова, Сделана ещё не вся работа,

А пока ты тихонько в кроватке, Обнимая игрушку свою,


Смотришь сны прехорошие сладко, Я тебе тихо песню спою. Я спою колыбельную дочке, Ту, что пела мне мама моя, Недоспавши бессонные ночки И собой согревая меня. Помолюсь за тебя, дорогая, Чтоб все беды прошли стороной, Чтобы ты просыпалась, играя, И мы веселы были с тобой. Будь же счастлива многие лета, И удача пусть – рядом с тобой, Чтобы добрым была человеком, Чтобы мама гордилась тобой.

120 Картини в пам’яті малює І тих людей, яких бракує. Ти їх, звичайно, пам’ятаєш, І як згадаєш – оживаєш. Оживши, думаєш про них: Де зараз рідна та людина? В ясну, погожу, тиху днину Згадати батька, матір можеш, Ще – ту дівчину, що тривожить Твоє юнацьке серце щире, Достойне дружби і довіри... Тому втрачати це не можна, Бо дорога хвилина кожна. Не забувайте найрідніших, Найвідданіших, найцінніших...

Ірина ПЕТРИЧЕНКО Криворізький авіаколедж

Лідія БРАЖНИК Коксохімічний технікум НМетАУ ЖІНКАМ Моя прекрасна, я тебе вітаю І шлю свій щирий і палкий привіт! Любов твоя завжди оберігає, Зігріє серце і розтопить лід. Ти, як земля, і щедра, і прекрасна, Неначе квітка ніжна навесні. В похмурий день ти – наче сонце ясне! І теплий вітерець в осінні дні! Ти – крапелька дощу, що охолодить! Ти – той ковток води, що оживить! Ти – пісня та, що так мене заводить! Ти – музика, яка в мені звучить!

ІЗ ЦИКЛУ «СЕРПНЕВІ СНИ» Яка шалена заметіль! Давно такої не бувало. Летить нестримно звідусіль Холодна снігова навала. Січневий бенефіс зими, Талановита гра морозу, А серед зали – тільки ми, Як на щоці замерзлій сльози. У цілім світі – тільки ми...

Валентина ПРОЦЕНКО Коксохімічний технікум НМетАУ

Інгулецький технікум КНУ

*** Десь занесена снігами моя біла хата, Біля неї на сторожі душі мами й тата. Осідлати хуртовину тільки думка зможе: Попід вікнами майнути, на порозі віддихнути... Поможи їй, Боже!

ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ В житті буває все у нас: Душа вищить, кричить, лютує!

Щедрим квітом зарясніла моя біла хата. Знову подумки вертаюсь

Моя ти рідна, я тебе вітаю! – Дочку і матір, жінку і сестру... Тому що завдяки тобі кохаю! Тому що завдяки тобі живу!

Рустам МАМЕДОВ

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


121 я до мами й тата. Дай же, Боже, їхнім душам миру і покою! – Хай попросять ласки в неба і для нас з тобою. *** Я завжди любила каштани – Легкий холодок у долоні. А ще я любила каштани, Що гріються на осонні...

Євгенія БЕРЕЖНА Криворізький медичний коледж ПЕРЕГОНИ Дуже швидко життя проминає, А роки;ешелони летять В пустоту забуття: хто ж;бо знає, Чом колеса старі гуркотять?

Я завжди любила осінь: Позаду міська задуха, Багрянцем усе розквітло... Люблю милуватись і слухать!

Від дощів, що руйнують залізо? Чи від подиху зимних вітрів? Їм повсюди відкрита віза До лазурних безкраїх морів.

За що я люблю так осінь? За «бабине літо», може? А може, за те, що знаю: Ти, осінь, на мене схожа...

Нищать тишу безлюдні вагони, Колія десь за обрій біжить. А життя – це страшні перегони, Брати участь у них – значить жить.

Дарина БАРАННИК Криворізький медичний коледж НЕ ХОЧУ НЕПРАВДИ... Я не хочу писати неправди слова, Бо в душі закрадається сум. Може, гніваюсь я, – та хіба не права У свободі нав’язливих дум? Я не оди співатиму, ні, – ще не час: Ви зганьбили надбання віків! Все, що прадіди наші зробили для нас, Не дожило до нинішніх днів. Батьківщина сльозами плачів пролилась, Але чомусь не бачить ніхто: Тяжким болем страждання вона пройнялась. Так, напевно, тобі все одно? Підіймися з колін! Я благаю, вставай I невпинно іди до мети! Розірви ці мерзенні кайдани, зламай, Бо повинен змінитися ти! Все ще вірю і марю майбутнім для нас, Бо не хочу життя зруйнувать. Вибирати тобі – тільки знай: плине час, – Не дозволь же його змарнувать!

AGNOSTOS Ти холодний;холодний вітер. Ти туман, що упав на постіль. Ти чаклуєш словами із літер І не кличеш чомусь у гості. Хворі очі твої чарують, Обіймають мене так ніжно, Не лякають і не дратують, Тільки холодом віють сніжним. Ти дарунок чиєїсь долі, Посміхаєшся і кохаєш. Ти крокуєш собі по волі, А у серці тепла не маєш. У кишені – прості акварелі, За душею – ні краплі турботи. Не потрібні тобі моделі: І без них вистачає роботи. Прагнеш завжди чогось нового, Дурнуватих не любиш ессе... Ти не маєш ніби нічого, Але маєш насправді все.


122

Игорь КВОЧКА РОЗЛУКИ ГОДИНИ Кличуть нас дощі за собою, Осінь пише розлуки картини. Не хворію я вже тобою, Хоч і згадую щохвилини. Обіймають холодні алеї, у калюжах купаються зорі. Не дарують білі лілеї Без причини чи злої долі. Не забуду тебе нізащо! В оксамитово;сіре небо Я ховатиму погляд хіба що: дуже важко мені без тебе.

МОЄ СОНЦЕ Моє сонце, ти обіцяло вічно світити мені, ти обіцяло, що грітимеш мене, коли мені буде холодно, ти обіцяло здійснювати мрії... Моє сонце... а може, вже й не моє? Де ти тепер? Де поділися твої обіцянки?.. Лиш тільки тиша, лише порожнеча заполонила мій світ. І вічна ніч з такими далекими, байдужими і холодними зорями, що не гріють і нічого не обіцяють, – але навіть вони добріші й не такі жорстокі. Можливо, їх уже не існує, і тільки світло долинає до нас... Моє сонце, навіщо ти так зі мною? Пригріло, поніжило, а потім обпалило, позбавило крил, скинуло з небес... залишило невиліковні рани;шрами, що залишаються на все життя... Та попри все – я схиляю голову перед тобою! Я дякую тобі за все, моє сонце!

Мне повезло познакомиться с Игорем еще в 1987 году: нас объединяли родные пенаты пединститута. Но быть знакомым и хорошо знать – вещи совершенно разные. Пересекаясь на радио, где Квочка работал диктором, да просто на улице, прогуливаясь возле театра, по Карла Маркса – безусловно, центральному проспекту нашего старого города, мы вспоминали институт, общих знакомых. Говорили о всякой ерунде, прощались, и снова случайно встречались... В первый раз я удивился, когда на одном из концертов услышал выступление Игоря. Манера исполнения, сильные, зрелые тексты, – тогда я впервые воспринял его не просто другом студенческих времен. Уже как барда, сильного поэта. Еще тогда ощутив, что студвесны, концерты восьмедисятых и площадки девяностых – были лишь стартом для него, своеобразным разгоном, чтобы стремительно ворваться в общество творящих и создающих. Но, знаете, всегда работающее понятие «Нет пророка в своем отечестве» зацепило и меня: ведь это – Игорь, рассказывающий свежий анекдот перед парой, прогуливающий скучную лекцию... Вторым моим приятным, неожиданным удивлением оказалось знакомство с Игорем-фотохудожником. Я знал, что он что-то там фотографирует, оцифровывает видео, но увидел работы Квочки сравнительно недавно. И – студенческие годы… импульсивный юнец – центральная фигура любой компании… привычные картинки отступили. Сформировался новый образ – целостной, яркой, талантливой личности. Знаю теперь наверняка: пророки в своем отечестве есть. Один из них – это Игорь Квочка. С радостью вам и представляю его! Андрей ДЮКА

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014


123

ПОСЛЕДНИЙ ДЕНЬ СЕНТЯБРЯ В нем тепла Ты уже не найдешь… Только холод, Туман, Только дождь. Только горечь увядшей Травы, Зеркала серых лужиц… Увы, Этот дождь – Серый дождь – Как черта, Проведенная под сентябрем. Шепчут листья, слетая с куста: «Это значит, мы тоже умрем… Значит, тоже засыплет нас снег – Пожелтевших, Растоптанных, – Всех. Как притих отъезжающий цирк… Мы не верили… Боже! Глупцы… И весну не вернуть – Вот беда! А казалось – мы будем всегда Зеленеть, Веселеть, Просто жить, Словно зелень Вовек не убить… А сегодня – обратный процесс – Засыпает Редеющий лес. И тепла в нем Уже не найдешь – Только дождь, Только дождь, Только Дождь…» * * * Все чаще на исходе ранней осени Уходим мы забытыми дорогами В те уголки, где мы беспечно бросили Под синим небом детство босоногое, Где поутру полынь умыта росами, Где некому узнать, какими стали мы, Где старый дом хватает воздух осени Беспомощными голубыми ставнями…

* * * Есть исключения из правил, Когда прощаются – любя. И край, который ты оставил, – Он не забыл еще тебя. Там скалы – каменная груда, И море – синяя вода. Ты так скорей летел – оттуда. И так теперь горишь – “Туда!” ВОСПОМИНАНИЕ О СОЧИ Последний день. Последний вечер. Совсем немного, чтоб понять, Что о такой же самой встрече Теперь придется лишь мечтать. Мечтать и ждать, Мечтать и верить, Еще тая надежду в то, Что в мире Есть такие двери, Что позовут в закрытый дом. Явиться вдруг, Войти без стука, Чтоб убедиться еще пуще В том, Что материи присуща Такая форма, как разлука. Нас ждут Забытые пороги, Покинутые города, Но раз пройденные дороги Мы вновь проходим Не всегда. И понимаем Мы Едва ли, Что невозможно заменить Все, Что уже мы потеряли, Всем тем, Что можем сохранить. Я не судил об этом строго, Но лето снова показало,


Что, в сущности, Довольно много, – На самом деле – слишком мало. Ведь ветер с быстротою света Куда-то наши дни уносит, Ведь лишь вчера мы ждали лета, И вот – вовсю бушует осень. И желтый лист, С ветвей слетая, Кружа над высохшей рекой Всем нам, Уставшим, Обещает Прохладу, отдых и покой. И кто-то вновь коней пришпорит, А кто – решает наперед, Что синяя страна У моря Еще немного подождет. И смирно спит покорный мерин, Но помни, покидая стремя: С тем, Сколько ты себе отмерил, Быть может, не согласно Время…. * * * Лето устало любить. В воздухе – пепел и пыль. Осень еще не пришла, она только в пути. Черт знает, что за пора! – То ли кошмар, то ли быль, – Мой поезд несется туда, куда мог не идти. Где-то куражится жизнь, Где-то осклабится смерть, Как-то плевать, кто в трясине, а кто на коне… Кто-то сжигает мосты, Кто-то стучит в мою дверь, Кто-то зовет… Только это уже не ко мне. Пламя былого костра Жжет алкоголем в крови. Все. Нам пора уходить. Это фильм – не про нас. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

124 В мутном прицеле утра – Клочья вчерашней любви. Главное – выбрать того, кто исполнит приказ.

САНТЕХНИЧЕСКОЕ Всосав второй стакан и закусив колбаской, Сантехник Коля мне сказал: – Так вот: Ты хочешь жисть понять? А все предельно ясно: Она простая, Как водопровод. И тут же объяснил доходчиво, прилично: – В системе все – как у людей, У нас. И вход туда – один. А вот пути – различны. К примеру: тот – в джакузи, Этот – в унитаз… И вот во весь напор течет река людская, В стремленьях, в боли, в радости, в беде… Но тронет кран рука – И нас распределяют: Кого – на чай с имбирем, А кого – в биде… ТЕЛЕГРАММА… (Афганский вальс) Я вернулся, мама, По взлетке Баграма. Дорога домой – словно тонкая ниточка пульса. Поверь этой длинной такой телеграмме: Я вернулся, родная, Вернулся, Вернулся, Вернулся… Мы прошли перевалы – Руины, обвалы. Мы прошли, но едва ли все самое страшное – в этом. Я кричу по ночам, Это значит, опять Нас огнем поливают дувалы. Это значит, опять лейтенант против банды с одним пистолетом. Молчите,


Трубы и литавры – Никто еще от маршей не проснулся. Им не нужны теперь ни почести, ни лавры. Вот если б крикнуть: «Здравствуй, мама, я вернулся!» Я вернулся, мама. Огонек папиросы В темноте – словно «стингер», на отдых присевший. Знаешь, мам, А ведь я уже взрослый! Даже старый. И чуть-чуть поседевший. Мы уходим, родная, С чужою землею Оставляя сто тысяч надежд И тысячи жизней. Проверь это небо Из РПД, Разрывною, – Оно нашей кровью, как спелое яблоко, брызнет. Я вернулся, мама, «Шереметьево», вечер. Целовали траву, и парили над нею, как птицы. И скупили весь рынок цветов, И раздали цветы первым встречным. И еще понимали: оттуда нельзя возвратиться. Спросите рядового и главкома – Ни первый, ни второй вам лгать не станет. Покуда день – Он еще дома. Дома… А ночью – там, В Афганистане. Молчите, Трубы и литавры – Никто еще от маршей не проснулся. Им не нужны теперь ни почести, ни лавры. Вот если б крикнуть: «Здравствуй, мама, я вернулся!» * * * Кто-то в счастье, А кто-то в беде. Он ждет боли, А ты ждешь добра.

125 Нарисуй мне себя на воде – Мы узнаем, кто был из нас прав.

Я всегда Не любил тишину – Я вхожу в тишину, Словно в склеп. Зажигайте Вторую луну – Мы увидим, кто был из нас слеп. Слышишь – Ветер о звездах поет? Песня – Это натянутость жил… Дайте нам этот маленький ящик из нот, Он расскажет нам, Кто из нас жил. * * * А за сонным окном угасает еще один день, Как ночная свеча, что к рассвету сгорела дотла. Я последний свой стих для тебя написал на воде, Но ты поздно пришла и уже ничего не прочла. Распустила метель голубых шаловливых коней, И не видно за ними уже ни домов, ни дорог. Может, было б легко, если б не было прожитых дней, Что за нашей спиною стоят, как печальный упрек. Если б гаснущий вечер опять не заставил тебя Вспомнить все, на мгновенье оставшись собой… Бродит месяц по небу, чету рваных туч теребя, Словно призрак какой-то ушедшей мечты голубой. Черным вороном ночь поклевала жемчужины звезд, Из немой пустоты дышит мертвенным холодом мрак. Я писал это в дождь, но сегодня ударил мороз. И поэтому все получилось немного не так.


126

* * * А снег идет, такой шальной, И ветерок вздыхает негой, А я, быть может, стану снегом, А может – ветром и травой… ПАМЯТИ ИГОРЯ ТАЛЬКОВА Стоны молитв, Прах погребальных костров. Водка в стакане, Портвейн И засаленный стол. Можете спать: Он ушел. Можете петь: фарисеи сегодня в цене. Вкусите от тела, рабы, и смелее – домой. Участь героев – одна – Умирать на войне, Участь рабов – скулить там, за передовой. Как мало секунд на полет, Как много – на смерть… Как много всех рядом, Кричащих, Мешающих взмыть… Но кто-то стал позади, он тоже с крыльями, Ну-ка, проверь! – Не мы принимали закон – умирать, чтобы жить… Как птица без крыльев, Как рыба без жабр. Как северный ветер навстречу немым голосам… Что ты, это не кровь! Это мечется в умершей роще дикий октябрь, Поднимая листву к небесам. * * * Каштаны, как град, барабанят по крышам, Над городом – осени поздней печать… А если я крикну, Услышишь? Услышишь… Поэтому – лучше я буду молчать.

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

* * * Мы оба понимаем. И молчим. Что говорить? Нужны ль теперь слова? О, да, Пожалуй, в этом ты права – Мы оба понимаем. И молчим. Я поездом сквозь полночь увозим. А позади – Шальных четыре дня. И не забудем их Ни ты, Ни я – Мы понимаем это. И молчим. И только взгляд – Как горький крик в ночи, – Ведь я проеду Только лишь версту И прокляну Немую пустоту… Мы понимаем это. И молчим. И этот день – Он памятью храним, Она его нам сможет возвратить. И в нем Нам Друг без друга не прожить. Мы понимаем это. И молчим. Легко растает папиросный дым, Но памяти, Увы, Дано сберечь И боль разлук, И мимолетность встреч. Мы понимаем это. И молчим.


127 Святослав ОЛЕЙНИКОВ

Студент Днепропетровского национального университета, будущий историк. Увлечения: рок-музыка, режиссура аматорских фильмов, изучение фольклора. В 2012 году – номинант международного конкурса фантастических рассказов «Метафизическая деформация», рассказ «Завтра обещали дождь». Произведения финалистов были опубликованы в отдельном сборнике под названием «Завтра обещали дождь» (издательстве «Эксмо»). В 2013 году – лауреат того же конкурса за рассказ «Небо». Произведения финалистов были выпущены опять отдельным сборником, кроме того, издательство сделало подарок лауреатам: отдельный сборник их произведений, который снова получил название по произведению Святослава - «Вечный двигатель лета». Молодой автор представил цикл рассказов «Вечный двигатель лета» и повесть «Мир в тени Солнца», написанные в традициях жанра космической фантастики. В 2014 году стал номинантом Международного конкурса «Новые писатели-2014» в номинации «проза», жюри оценило его рассказ «Старый друг», жанр - мистический реализм. Произведения финалистов были выпущены отдельным сборником «Звездная пыль» издательством Дикси Пресс в том же году в Москве. Для нового выпуска альманаха «Саксагань» автор предложил 2 повести из цикла рассказов «Ad Astra», жанр – фантастика: «Никому не верь» и «Потрошители снов».

ПОТРОШИТЕЛИ СНОВ – Винт! – воскликнул Ян Микан, в сердцах стукнув кулаком по столу, – Точно, Ригельский Винт! Ну, тот, от которого словно лопасти в голове, помнишь? Генри Каллахан удовлетворенно кивнул, подтверждая.

– Верно. Мы тогда поймали очередных агентов Иллюзиониста, сложное было дело. Парень удалил себе руку, чтобы поставить протез с полостью внутри. – И ему почти удалось проскочить, только выпала дверца тайника, – хмыкнул Ян, посмеиваясь – Вот уж наши повеселились! – А случай с чаларским виски помнишь? – не сдержал улыбки и Генри, - У напарника из носа пар пошел, когда попробовал. – Что чалары делают на совесть, так это самогон, – подвел итоги друг и сладко потянулся, словно прерывая воспоминания об опасных и увлекательных приключениях. Бросил взгляд на часы, подпрыгнул, как ужаленный, и суетливо захлопал по карманам. - Вот это да! Уже девять? Я ведь обещал Монике, что заеду за ней! Так что прости, друг, надо бежать. – Удачи, - тепло улыбнулся Каллахан, - думаю, и я вскоре… – Задержишься на пару минут. Микан – тоже, – безапелляционно завершил фразу раздражительный голос. Друзья с трудом скрыли недовольные гримасы. На пороге их кабинета стоял «горячо любимый и уважаемый» начальник Отдела Безопасности Сириуса Джек Фурри. Подавив тяжкий вздох, напарники устроились поудобнее, настраиваясь на долгую, обстоятельную беседу. Фурри насмешливо приподнял брови, прошелся по кабинету, неторопливо выглянул в окно. Подумал, устроился в кресле и, саркастически хмыкнув, пристально воззрился на подчиненных: - Не мучайтесь, парни. Всего пару слов – и свободны, как ветер. Так что незачем томно вздыхать. - Ну что вы! - ухмыльнулся Ян, выпрямляясь в своем кресле, - Мы во все уши, шеф… Фурри взглянул на парня, и тот мгновенно умолк, покорно ожидая известий. Однако начальник не торопился с новостями. Потер заросшую грубой щетиной щеку, в тонких пальцах появилась марсианская сигара. Щелчок - легко вспыхнул огонек, осветивший худое лицо Джека. Ян с завистью покосился на зажигалку начальника: известный «Заррг» - редкий дизайнерский экземпляр. Покосившись на друга, Генри невольно фыркнул. Всем известно, что Каллахан - страстный коллекционер, а у Джека Фурри имеется одна из особых зажигалок этой марки, коих выпущено всего двенадцать. На железном корпусе красовалась безупречная цветная гравировка – пи-ап-девушка. Почти обнаженная очаровашка гордо восседала на круглой бомбе, на которой ярким пятном выделялся знак радиации. «Номер семь. Атомный Июль». - Как вы уже в курсе, – наконец изрек Фурри, неторопливо выдыхая алый дым, – менее двух лет назад на черном рынке произвела фурор новая игрушка Иллюзиониста, которая - как ни странно называется… - Иллюзии, – не удержался от дополнения неугомонный Ян, – мы уже сталкивались с ними, шеф.


128 Генри тоже кивнул. Все сотрудники ОБС прекрасно знали, кто такой Иллюзионист, подобная личность не могла остаться за пределами их внимания. Большинство сотрудников отдела не верили в существование этого человека, предполагая, что работает группа под определенным псевдонимом, но хватало и таких, кто соглашался с наличием в мире весьма опытного контрабандиста и клялись найти его, во что бы то ни стало. Между собой его называли «ставший призраком при жизни», этот преступник, державший более половины всего спектра услуг на Черном Рынке, был действительно неуловим. А теперь появилась новая угроза… - Вот как? – удовлетворенно хмыкнул Фурри. – Сталкивались, значит? Обычно эта фраза открывала начало дискуссий с обменом информацией, и ребята не стали медлить. - Во-первых, – осторожно начал Генри, – само устройство. По размеру небольшое, похожее на обруч. Создает так называемую Иллюзию - человека или животного, – словом, любого, кого клиент жаждет узреть. - Во-вторых, - подхватил Ян, - не просто создает, а проецирует образ по воспоминаниям заказчика, наделяя чертами яркой личности. И это особенно опасно. - Все верно, – кивнул Фурри, вновь заполоняя комнату алым дымом. – Но что особенно интересно – по последним данным, график продаж на этот товар то чудовищно огромен, то ничтожно мал. И с этим фактом нам необходимо разобраться. - Надо полагать, дело не в потере спроса? - Думаю, понижение продаж – скорее, наша заслуга, - покачал головой шеф, - но дело не только в этом. Есть здесь что-то еще… - Сэр, можно вопрос? – поднял руку Каллахан. – Мне непонятно, с каких это пор Иллюзиями занимается наш Отдел по Борьбе с Наркотиками, а не Отдел Нелегальной Техники? Это ведь их парафия, разве нет? - С тех самых пор, как люди стали убивать своих родственников в надежде на наследство, дабы купить Иллюзию, – жестко и ровно оборвал начальник ОБС, гася остатки сигары в пепельнице. – Началось это несколько месяцев назад, полагаю, первым был эпизод на Ист-Стрип. - Когда женщина продала своего ребенка? Но причем тут Иллюзии? – недоуменно пожал плечами Генри. – Факт торговли людьми - преступление, которое карается… - Мы в курсе, - перебил Фурри, – не обязательно цитировать Кодекс. Продажа ребенка была совершена, чтобы раздобыть деньги на покупку этой адской игрушки Иллюзиониста. Наш отдел сразу не подключился, поскольку полиция пришла к тем же выводам, что и ты сейчас. Ведь тогда еще не было такого спроса на Иллюзию, все списали на нездоровую психику матери. Лишь в ходе расследования выяснилось, что дамочка жить не могла без своего Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

любовника, который ее обчистил и сбежал. И решила вернуть столь милого человека любой ценой. - Вы хотите сказать, - даже приподнялся в изумлении Ян, - что мать продала ребенка на Черном Рынке только ради того, чтобы купить Иллюзию возлюбленного?! - Именно, – кивнул начальник, – это - одержимость, уже не поддающаяся лечению. И подобных фактов много. Когда наши аналитики отметили некую закономерность, а специалисты выяснили причины, многим жертвам уже нельзя было помочь. Люди постепенно сходили с ума, со временем полностью переключаясь на выдуманную реальность, а когда родственники пытались воспрепятствовать, с ними жестоко расправлялись. Знакомая картина? - Последствия употребления любых наркотиков, – мрачно буркнул Ян, - с этим не поспоришь. - Вот-вот, – задумчиво согласился Фурри, барабаня пальцами по столу, - что и требовалось доказать. А посему, ребята, – он тонко улыбнулся, - теперь это - уже ваша забота. Кстати, сейчас спрос на Иллюзии подскочил до небес, и что-то подсказывает мне: на горизонте появился новый дилер. И я хочу, чтобы вы поймали его как можно скорее. Опираясь о стол, шеф медленно поднялся, кивнул сотрудникам и двинулся к двери. В тишине гулким эхом звучали его шаги, и друзья невольно вздрогнули, когда Фурри на пороге обернулся: - Вот что я забыл отметить, так это то, что ты окончательно опоздал к обещанному времени, Ян. *** На улице завывал ветер, небо напоминало угольное полотно - на Омеге-Одри-7 наступил так называемый «Сезон Тяжелых Туч». Действующий первые полгода «Сухой Сезон» был более благосклонен к жителям, теперь же на смену мягкой погоде пришли сильнейший дождь и пасмурные дни. Капли выстукивали по шляпе барабанную дробь, чтобы не замерзнуть, Генри поплотнее запахнул полы плаща. Мрак скромно освещала лишь парочка фонарей, и следователь торопливо зашлепал по лужам, ругаясь каждый раз, когда нога проваливалась в воду по щиколотку. Наконец, достигнув своего авто, с наслаждением заполз внутрь. Мягкое тепло стало разливаться по телу, и Генри с удовольствием сбросил промокший плащ. Закурив, Каллахан по привычке окинул внимательным взглядом окрестности, и только убедившись, что ничего подозрительного не наблюдается, запустил двигатель. Аэрокар плавно взмыл ввысь, выруливая на воздушную трассополосу. С высоты город представал в лучах самых ярких неоновых огней: манящих, дурманящих, зовущих поиграть, выпить и расслабиться. Каждый видел эти отблески по-разному, но суть всегда была одна – опасность. Она таилась в наивной и сладострастной улыбке этого города. В зеркале заднего вида отразилось могучее титаническое тело здания ОБС, которое высилось над горо-


129 дом незримой тенью. Оплот контроля и порядка. Мысли Генри невольно перескочили на особенности Одриполиса. Эти неоновые огни были чемто вроде соблазняющей красотки-убийцы, готовой вонзить нож в сердце расслабившейся жертвы. Эти улицы беспощадны ко всем приезжим, которые не решаются сыграть по-крупному, и многие знали это. Знали, но шли на риск. Игровые кости с веселым стуком падают на стол, обнажая «змеиные глаза»... Манящие огни улыбаются, предлагая уют в их холодном тепле… Ночь, как всегда, разоделась в лучшее неоновое платье для вас, и только для вас. Задержите дыхание и посмотрите вверх. Добро пожаловать в Одриполис. Совсем рядом прошуршал незнакомый аэрокар, и Генри, вздрогнув, заставил себя очнуться от дум. Огляделся, повернул рычаг, и машина неторопливо свернула в жилой квартал, где среди однотипных многоэтажек притаился дом следователя. *** – Ты не промок? Садись, я приготовила ужин. Забросив мокрые вещи в стиральную машину, Генри неторопливо двинулся на ароматный запах, шедший из кухни. Возле плиты уже хлопотала изящная, красивая девушка, и, невольно улыбнувшись, Каллахан приветливо кивнул. Дочь торопливо поставила перед ним исходившую вкусным паром тарелку. – Как прошел день? – поинтересовалась Сара, устраиваясь напротив, – Что новенького? – Да ничего особенного, малыш, – шутливо развел руками Генри, принимаясь за поздний ужин. – Как обычно, много бумажной работы. – А чего тогда ты так долго? – не унималась девушка. – Обычно ведь не задерживаешься до поздней ночи. – Да просто Фурри давал очередной инструктаж, вот и все. Так что не беспокойся, все в порядке. – Генри попытался состроить самую правдивую мину. – Мне еще повезло, а вот Ян утром мне наверняка расскажет, как ему удобно было ночевать на диване в гостиной. – Почему? Опять забыл встретить Монику, как обещал? – Сара весело рассмеялась. – Ага, точно. Хотя диван для него - это роскошь. Думаю, за такое – уже пятое по счету - опоздание парня в лучшем случае ждет подстилка у входной двери. Отец и дочь дружно расхохотались, потом Сара принялась делиться своими новостями. Учеба в университете ей нравилась, было много друзей, и девушка с удовольствием описывала веселые студенческие развлечения. Дождь тихонько барабанил по стеклу, создавая атмосферу уюта и покоя, беседа незаметно перетекла на будущие перспективы юной мисс Каллахан. И оба даже не замечали, как бежит неумолимое время…

- Вставай, а то проспишь! – утренний вопль Сары мог поднять и мертвого, но Генри, уже привычный к такой побудке, лишь лениво что-то пробормотал и продолжал посапывать. Лишь с третьего захода он таки приоткрыл глаза и бросил взгляд на будильник. В следующий миг соню снесло с кровати с не менее привычным ежеутренним воплем: - О, дьявол! Опаздываю! - Не ругайся! – возмущенно укорила Сара, уступая отцу ванную комнату. – Сам знаешь, это до добра не доводит. - Проспать на службу, где начальник – Джек Фурри! - вот что до добра не доводит… – пробормотал Каллахан, стараясь не порезаться во время бритья. – Ведь каждый вечер зарекаюсь лечь пораньше. Ох, черт! - Ну, скажи, что застрял в пробке, – лукаво улыбнулась дочка, - в конце концов, с утра везде заторы. И беги поскорее завтракать, все давно готово. Никаких отговорок! - сурово нахмурилась, подавляя отказ в зародыше. - Опять целый день будешь бегать голодным, я тебя знаю. Хоть утром поешь как следует. - Разве что со ссылкой на пробки могу себе позволить, - хмыкнул Генри, на ходу вытираясь полотенцем. Плюхнувшись на стул, быстренько придвинул тарелку с хлопьями и пакет молока. – Шеф не поверит, конечно, ну, да это уже неважно… Через несколько минут Каллахан пулей вылетел под проливной дождь и, проклиная все на свете, от будильника до двигателя, взял курс к зданию ОБС. Он спешил, как только мог, но в такой дождь было немудрено попасть в аварию, поэтому приходилось соблюдать осторожность. Автоматически переключая скорость, Генри до боли в глазах всматривался в лавирующие аэрокары. Как всегда в минуты гонки, вновь нахлынули воспоминания. Все почти, как несколько лет назад, когда в один миг его жизнь была расколота пополам, а боль страшной утраты выжигала душу… От грустных воспоминаний отвлек посторонний звук - требовательно пищал телефонный звонок по рабочему дисплею. Тряхнув головой, Каллахан нажал кнопку рядом с панелью управления. На экране возникло хмурое лицо Яна. Хватило секунды, чтобы понять, что напарник зол вовсе не из-за личных проблем. Каллахан стиснул зубы, предчувствуя недоброе. - Не советую ехать в ОБС, - быстро оглядевшись по сторонам, торопливо бросил напарник, - Фурри все рвет и мечет. Я уже попал под горячую руку, думаю, стоит мной и ограничиться. - Такое бывает? Чтоб с утра пораньше? – скептически вскинул брови друг, удерживая машину в воздухе. Сейчас поворот к конторе, потом не развернуться. - Сегодня особенный день. Продажи Иллюзий подскочили до небес. Скоро в рай постучат. Так что повод гневаться у шефа есть, другой вопрос: при чем тут мы?


130 - Тоже сматываешься? Давай составлю компанию. - Кинули задание наведаться кое-куда. Имеется наводка, якобы в доме на Старфайр, 5 балуются Иллюзиями. Так что, если не хочешь стать обедом для Фурри, можешь присоединиться. Коль эти штуки так же опасны, как и Ригельский винт, я бы хотел, чтобы ты прикрывал мне спину. Генри кивнул, отбил звонок и потянулся к панели управления: ввести данные нового маршрута… *** Ну, что у нас тут? Напарники уже битый час следили за окнами подозреваемого, но ничего предосудительного пока не наблюдалось. Ни криков, ни шума, ни мелькающих теней за стеклом. Казалось, квартира пуста. Да и дом самый обычный - стандартная многоэтажка, в таких, как правило, селились работники банковской сферы. Погода тоже настроения не прибавляла: холодный ливень уныло отбивал ритм, глухим стуком отдаваясь в ушах следователей. - Дональд Клиз, двадцать пять лет, простой клерк, – заглянул в бумаги Ян, силясь поглубже забиться под навес, - обычный сотрудник, не имеет ни друзей, ни родни, словом, одинок. Стеснителен, предполагается ряд комплексов, не излеченных в детстве. - Психологическая карта? - Точно, – кивнул Микан, - всем сотрудникам банка такие составляют. Посмотри, тут много чего написано, не стоит повторять вслух. Напарник пробежал глазами текст и присвистнул. - Это ведь закрытая информация? М-да… Не устаю удивляться, что наш Фурри все еще занимает свою должность со столь лихими подходами по выколачиванию нужных материалов. Как по мне, его давно могли «подвинуть». Если не Иллюзионист, то мэр. Впрочем, - он бросил взгляд на окна, - не пора ли нам навестить парня? Тут мы точно ничего не высидим. - Давай! – кивнул Ян, и вскоре друзья уже бодро поднимались по истертым множеством ног ступеням. – А насчет Джека ты неправ, - не смолчал-таки Микан, - он хоть и суровый малый, но расчетливый. Сам посуди. В Одриполисе черт знает что творится, статистика смертности зашкаливает, да оно и понятно: молодая колония, все рвутся сюда, – для всяких проходимцев просто рай. Включая Иллюзиониста. А Фурри - несокрушимая стена правосудия, он может быть жестким ко всем: от преступников до подчиненных, включая себя. Но наш шеф – закон. И люди это знают. - В принципе, верно, – согласился Генри, – как бы градоначальник Экхарт не был продажен, ему не сместить Джека, народ такой шаг не одобрит. И не поддержит. - Ну, а какому мэру это будет выгодно? – ухмыльнулся Ян, отряхивая от капель дождя плащ. Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

Следователи добрались до нужного этажа. Гдето за дверью играла приятная музыка, сверху доносились невыразительные возгласы, понять, ссора это или любовная игра, было крайне сложно. Хотя чему удивляться! – здесь, на окраине, борделей больше, чем Квазра в шахтах. И это несмотря на то, что дом вполне приличный… Мысли Каллахана невольно перескочили на Сару, точнее, на ее времяпровождение, и отец невольно нахмурился, опасаясь плохих исходов. «Ей уже двадцать, - устало подумал Генри, – просто прими это, старый ты зануда». - Да, и еще кое-что, – вспомнил Ян, стукнув себя по лбу, – Фурри советовал сделать все по-тихому, без полиции, чтобы даже соседи не знали. Почему - не объяснил, впрочем, желания уточнять у меня как-то не возникало. - Сделаем, – пожал плечами Генри, пинками загоняя свои неуместные мысли в самый дальний угол, - начальнику виднее, наше дело – подчиниться. - Тут ребята из Отдела Нелегальной Техники передали кое-что, – Микан протянул напарнику небольшое устройство, внешне похожее на пульт активации, – это Излучатель Нановолн. По словам Пескова, должен моментально уничтожить Иллюзию. На практике, как сказали, порой барахлит, но в целом работает исправно. Каллахан спрятал прибор в карман и, отряхнув униформу, осторожно нажал кнопку звонка нужной двери. Несколько минут стояла тишина, но как только следователи хотели повторить попытку, послышались быстрые шаги. Щелкнул замок, и на пороге возникла стройная, молодая блондинка, ее обаятельная улыбка излучала тепло и уют. Глаза девушки удивленно расширились, скользнув взглядом по предъявленным удостоверениям, она резко обернулась назад: - Милый, ты ждешь гостей? К нам тут, кажется, из ОБС… Тотчас за ее спиной возник тучный молодой человек. В принципе, Дональд Клиз был довольно привлекательным: темные волосы, карие глаза, открытое лицо, портила картину лишь полнота фигуры. Но при этом держался он весьма раскрепощено, и Генри невольно подумал, что психологические карты либо нагло врут, либо уже совсем устарели, поскольку на представленный им психотип этот парень был явно не похож. Впрочем, делать выводы было еще рано, поэтому, сосредоточившись, следователь перешагнул порог квартиры. Клерк выглядел немного обеспокоенным, но от беседы не отказался. Пока Микан опрашивал подозреваемого, напарник – с разрешения хозяина – бегло осмотрел комнаты. На первый взгляд, все было в порядке: вещи, мебель, посуда на местах, правда, жилье выглядело запущенным, и это слегка резало глаз. Следователь невольно усмехнулся и вернулся в зал, где напарник беседовал с Дональдом. - …И как долго вы женаты?


131 - Где-то с полгода. Да, верно, именно так. - Можете предъявить свидетельство о браке? - Боюсь, нет, - парень явно занервничал, - бумаги остались у меня в сейфе. В кабинете. Так получилось: оформляю аренду нового жилья, и… Странно, зачем при оформлении аренды свидетельство о браке? Каллахан окинул цепким взглядом зал. Два диванчика, большая плазма, Экспресспровод для доставки почты и продуктов. Тумбочка. Генри подошел поближе, чтобы разглядеть разложенные на ней предметы. - Как давно вы работаете клерком? - Более двух лет. Ключи, гало-карты, платежные чипы и гало-удостоверение. Однако не было ни дубликатов, ни других карт – только Клиза. Следователь быстро прошел на кухню. Какая-то мысль не давала покоя, но он никак не мог ее ухватить. - Как давно вы тут проживаете? – доносился голос Яна. - Примерно столько же. Столовые приборы на столе. Тщательно установленные Домашние Операционные Интеллекты, которые выполняли работу по голосовой команде и входили в набор «Умного Дома». «Настолько умного, что способен заменить жену» - невольно всплыла в памяти реклама компаниипроизводителя. Противоречиво, но вполне ожидаемо, ведь комфорт любят все. - И давно проживаете вместе? - Где-то тоже около двух лет, – донесся ответ миссис Клиз. Генри прошел в спальню, внимательно осмотрелся. Что-то было не так… Но что? Его взгляд упал на кровать, и по спине пробежали ледяные мурашки. Вот оно! Кровать! Она односпальная! Он взглянул на прикроватную тумбочку, словно надеялся, что она докажет его правоту. И действительно, нигде не было ни одной галлографии ни со дня свадьбы, ни до нее, ни даже после. Значит…. Мысль казалась невероятной, но проверить было необходимо. Каллахан уверенно вернулся в зал. Напарник уже прощался, чинно извиняясь за вторжение. - Минутку! – прервал его Генри и, игнорируя удивленный взгляд друга, нажал на кнопку нового устройства. Раздался страшный треск, мелькнули едва заметные искры, и… стройная фигурка миссис Клиз развеялась, словно дым. Следователи изумленно уставились на то место, где только что стояла девушка. Столь глубокая имитация жизни потрясла и обезоружила следователей. Но в ту же секунду Дональд взвыл, как раненый зверь, и в ярости бросился на Каллахана. Сцепившись, они покатились по полу, от неожиданности Генри даже не смог оказать сопротивления и теперь лишь пытался оторвать железные пальцы от своего горла. Спохватившись, Микан кинулся на помощь, вдвоем они таки скрутили хозяина квартиры. Парня усадили на диван, тот вырывался, словно безумный. Глаза вы-

лезали из орбит, по щекам текли слезы, с рыком и хрипами несчастный клерк выплевывал одни и те же слова: - Зачем, зачем, зачем?! Верните, верните ее!!! Генри неожиданно отвесил Дональду сильную пощечину, и, захлебнувшись на полуслове, тот умолк. Пользуясь моментом, Микан ловко защелкнул на запястьях мистера Клиз наручники. - Вы… вы… - молодой следователь задыхался, необходимые слова путались. - Вы обвиняетесь в использовании нелегального технологического наркотика, известного как Иллюзия, – жестко отчеканил вместо него Генри, который уже успел прийти в себя после жестокой схватки. Горло нещадно болело, волнами накатывала злость. - Все, что вы скажете, будет использовано против вас. Вы задержаны и будете доставлены в ОБС для допроса. Каллахан рывком поднял арестованного на ноги. Тот уже не сопротивлялся. Вздрагивая всем телом, тупо смотрел в пол, словно пытался найти в узоре ковра ответ на известный только ему вопрос. По пухлым щекам безудержно катились крупные слезы. И, увидев эти несчастные, измученные глаза, друзья почувствовали, как в сердце невольно закрадывается жалость. Жалость и сочувствие к этому неуклюжему и неудачливому в любви парню. *** Каллахан подошел к делу со всей ответственностью. Несмотря на жалость, он понимал, что преступник должен понять: за содеянное надо отвечать, тем более, что эксперимент с Иллюзией крайне опасен для окружающих. - Мистер Дональд Клиз, вы… - Я знаю, что вы хотите сказать, и – нет, я не сожалею ни о чем. – спокойно прервал его арестованный, по-прежнему глядя в пол. - Вы хоть отдаете себе отчет, что из-за вашего нежелания преодолевать эскапизм вам грозит тюремный срок? – удивленно поднял брови Генри. - Жить мечтами, не ведая, повезет ли… или познать хоть что-то, и быть счастливым… хоть немного… - Полгода - достаточный срок. - Это я для вас сказал «полгода», – покачал головой Дональд, – а на самом деле я купил Иллюзию всего лишь семь дней назад. - И кого же создала ваша Иллюзия? – хрипло поинтересовался Ян. – Девушку мы видели, но это вымышленный образ или реальный? Он уже отошел от шока, но все еще ощущал дискомфорт. Генри сконцентрировался несколько быстрее, все-таки он предвидел подобный исход. - Катерина Земнова, – ответил бедняга, – моя сотрудница. А что? - Она жива? - Да, конечно, – изумился Дональд. – А с чего вы взяли …? - Почему же тогда… - вырвалось у Каллахана, -


132 не обратиться к настоящей девушке? Зачем была нужна Иллюзия?! - Почему? – горько изогнулись губы преступника-жертвы. – А вы не догадываетесь? Разве могла красавица полюбить такого, как я? Микан удивленно покачал головой. Похоже, именно Земнова и донесла на влюбленного в нее сотрудника. Скорее всего, парень утомил ее своими ухаживаниями. Или… ревность? Вряд ли. Кроме того, как свидетельствовали отчеты, последние две недели Клиз не показывался на работе, более того, именно после его дежурства была обнаружена крупная недостача денег. Так что срок себе парень уже добавил. - Да, деньги… - судорожно вздохнул клерк в ответ на поставленный вопрос, – я взял их, когда уже совсем не было сил терпеть. Я... На них Иллюзию купил. Вот. - Вас ждет немаленький срок, - вздохнул Генри, - вы хоть отдаете себе отчет… Впрочем, - прервал сам себя, - вижу, ничего вы не отдаете! Но все-таки, если… - Мне уже все равно! – вяло отмахнулся Дональд, – Срок – так срок. Я ни о чем не жалею. Главное – хоть недолго, но я был счастлив. И это длилось бы дольше, если бы не вы, – он зло блеснул глазами. – А сейчас – уже неважно. Все равно я не смогу после того, что было, вернуться к прежней жизни. - Но зачем сразу хвататься за наркотики? Тем более, такой страшный, как Иллюзия?! – не выдержал Ян. - Вы хотя бы пробовали сменить образ жизни на более подвижный, диеты, рекомендации психолога, наконец! Ведь немного усилий, и… - Представьте себе, пробовал! – резко оборвал его Клиз. – Это болезнь, мистер, лечить ее не умеют. Думаю, вы слышали о Квазарской опухоли? Каллахан поперхнулся словами. Он не подал виду, но все его нутро сжалось от холода, который вызвала эта информация. Неужели не было другого выхода для этого, по сути, несчастного молодого парня? Но, с другой стороны, подобное решение – тоже не выход. Иллюзия разрушает сознание, разрушает жизнь, и рано или поздно он лишился бы ее и наложил на себя руки. Хотя при таком раскладе мог бы это сделать и сейчас… Но так хоть познал счастье, получил свою мечту… Возможно, не так уж и вредна эта Иллюзия? Только как же тогда жертвы, трагедии, в которые втянуты другие люди? Замкнутый круг… Он встретился взглядом с Яном и понял, что друг думает о том же. М-да, не всегда преступник вызывает однозначные чувства… - Мне еще повезло, что я не превратился в огромный шар, – монотонно продолжал тем временем клерк, – но разве людям это объяснишь? Разве они могут понять, что ты не обжора, не урод, а просто несчастный человек? Увы, внешность – это определенный канон, а мода - всему приговор. Если она диктует, что только худые и стройные имеют право на уважение и любовь, то так и будет. И плеАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

вать, что такие красавчики не всегда умны и добры, важно, что внешне они красивы. - Вы не правы, - мягко перебил его Каллахан, далеко не все судят по внешности. Просто вам не повезло, такое, увы, бывает. К сожалению, вы запятнали себя кражей, а это усложняет ваше положение. Единственное, чем вы еще можете себе помочь – это оказать содействие следствию. Скажите, где и у кого вы купили Иллюзию? Это зачтется, обещаю. - Нет, - покачал головой арестованный, - не скажу. Об этом – нет. - Потому что надеетесь выйти на свободу и побежать за новой порцией Иллюзии? – усмехнулся Каллахан, нажимая кнопку конвоя. – Ну-ну… Смею вас уверить: когда выйдете на свободу, об этом наркотике все забудут. Гарантирую. Клерк недоверчиво хмыкнул и, покачав головой, вышел за конвойными в коридор. Напарники остались одни и долго молчали, собираясь с мыслями. - Знаешь, - первым нарушил молчание Ян, - сейчас почему-то чувствую себя полной сволочью. Этот парень – не преступник, а жертва. Если бы не его болезнь, я бы иначе оценивал ситуацию. - Так что, надо было подождать, пока Клиз приложит кого-нибудь по голове, чтобы раздобыть денег на новую Иллюзию? – едко усмехнулся Генри, потирая подбородок, - Ведь ее покупают порционно, а не на всю жизнь, правильно? И стоит она немало… Кражу парень уже совершил, хорошо, хоть обошлось без убийства. А ведь Клиз бы убил, если б кто-то вдруг стал между ним и деньгами, поверь. - Да я понимаю, - устало проговорил Микан, - и все-таки… Если подумать, мы могли бы использовать эту Иллюзию во благо. Она и должна использоваться во благо, помогая людям выбраться из сложных ситуаций, депрессий, в конце концов! Главное – правильная доза и патронат психиатра. - Чем помочь? – грустно покачал головой Каллахан, сворачивая на экране своей трубки протокол допроса. – Пойми, эта Иллюзия убивает, отравляет само существование. Взять хотя бы этого парня… - Именно, Генри, именно! – Ян зло стукнул кулаком по столу. – Квазарская опухоль - это ужасно! И он должен был с этим жить, а люди… Ну почему так несправедливо?! - Увы, но факт, – ровно ответил напарник, поднимаясь из-за стола, – в жизни случаются трудные минуты, однако, как бы ни было трудно и тяжело, надо идти вперед. Так было, есть и будет. Иначе мы остались бы в каменном веке. А вот с такими наркотиками и вовсе скоро вымрем. Подумай лучше об этом. Ян саркастически хмыкнул, не соглашаясь с мнением напарника. - И что доложить Фурри? Что ты вот так запросто запихнул подозреваемого за решетку? Без надежных улик? - Не думаю, – возразил Каллахан, набрасывая плащ. – Лучшие улики – собственное признание. Дай


133 мне пару дней, и Дональд запоет соловьем, уж поверь. - Как же, надейся! – сердито бросил Ян и, покидая допросную, громко хлопнул дверью. Генри не винил его. Микан был слишком горяч, все еще верил в идеалы и доброту в сердцах людей, несмотря на то, что нес службу в столь мрачном и ужасном месте, как Одриполис. Это пройдет. Всегда проходит. У людей есть замечательная способность убивать веру в самих себя. *** Прибыв домой, Генри с удивлением отметил, что любимой дочери все еще нет дома. Но только протянул руку к телефону, чтобы набрать известный номер, как на улице послышался шум двигателя. Забеспокоившийся отец выглянул в окно. Очаровательная Сара быстро выскочила из аэрокара, и, быстро поцеловав молодого парня за рулем, поспешила домой. Девушка торопливо влетела в квартиру и, заметив отца, растерянно застыла на пороге. - О, ты дома… уже… прости, а я… - И кто этот счастливчик? – весело поинтересовался Генри. Сара шутливо отмахнулась и, посмеиваясь, прошмыгнула в свою комнату, чтобы переодеться. Отец не стал настаивать на ответе, еще успеется, да и надо бы подумать об ужине. Правда, готовить не хотелось, поэтому Каллахан хитро поинтересовался: - Может, закажем на дом что-нибудь? Или сходим куда? - Нет уж, я и так промокла, папа. – донесся изза двери голос дочери, - Лучше дома. Закажи, как обычно, ладно? Усмехнувшись, хозяин быстро набрал нужный номер в компьютере экспресс-провода и поднес к нему гало-карту. Аппарат мигом управился с суммой, и через несколько минут уже замигал маячок быстрой доставки. Пока Генри доставал любимый фаст-фуд Сары и накрывал на стол, девушка уже появилась на кухне. С улыбкой чмокнула в щеку. - Рада тебя видеть, пап! Как прошел сегодняшний день? Надеюсь, получше, чем вчерашний? - Увы, похуже, – устало вздохнул Каллахан, – уж так карты легли. Знаешь, сегодня удалось задержать парня, который баловался Иллюзией. Честное слово, лучше б он выбрал Ригельский Винт. - Помнится мне, вы тогда искали эту лабораторию почти два месяца. Так чем же лучше? – Сара откусила кусочек пиццы и зажмурилась от удовольствия. - Да не в этом дело, – поморщился Генри, поглощая еду, – тут другое. Рассказ много времени не занял. Дочь слушала очень внимательно, кивала, в особо напряженных местах озабоченно хмурила тонкие брови. Ее кусок пиццы медленно остывал на тарелке. - Ты ешь, ешь, - спохватился отец, - а то тесто,

как резина, будет. Так о чем это я? Ах да, - покачав головой, глотнул апельсинового сока, - о действии Иллюзии. Вот понимаю, что Клиз – преступник и мог бы натворить немало бед, да и уже натворил, а забыть лицо бедолаги попросту не могу. Яна эта история тоже подкосила. Пусть это неправильно и непрофессионально, но… - Его можно понять, - вздохнула Сара, принимаясь за свою порцию, - и тебя тоже. Не казнись так, па. В конце концов, вы – живые люди, со своими эмоциями, все как раз логично. - Логично, – кивнул Генри, – но неправильно. Просто этот случай отличается от всех прочих. Чаще люди выбирают наркотик ради удовольствия, здесь же – для спасения души. А ведь нельзя жить рабом иллюзий. Не для этого нам дарована жизнь. Сара пожала плечами и, дожевывая пиццу, встала налить себе сока. Эта пауза дала возможность Генри вспомнить о новом кавалере дочери, и он аккуратно поинтересовался, кто же подвозил ее вечером. - Знакомый, – лукаво улыбнулась Сара, вновь устраиваясь на свое место, - ты его не знаешь. - Ну, так не откажусь узнать, – Генри усмехнулся, но, вспомнив утреннюю облаву, резко посерьезнел. – Надеюсь, дочка, ты с ним не бродишь по злачным местам? - Конечно же, нет! – возмутилась девушка, – Тебе уже везде злодеи мерещатся! Мы были на вечернем шоу аэрокаров, потом задержались в кафе. Вот и все. - Приличный парень в Одриполисе? – ехидно хмыкнул Каллахан, собирая со стола посуду. - Добро бы так! Так когда же ты планируешь нас познакомить? Сара нахмурилась и с укором посмотрела на отца. Мол, рановато устраивать вечер встреч, вот как-нибудь при случае… - Нет? Ла-адно… – мечтательно протянул Генри. – Тогда попрошу ребят из Отдела Слежки найти его дело в базе. Он еле успел увернуться от мягкого снаряда в виде смятой бумаги и пульнул другим комочком в ответ. Весело смеясь, отец и дочь устроили целое сражение, которое вскоре, разумеется, закончилось перемирием. *** …Генри вел аэрокар, пытаясь удержаться на ночной воздушной трассополосе. С Тяжелых Туч, застилая обзор, лилась плотная стена воды, он изо всех сил сжимал рычаг, стараясь контролировать ситуацию. Ведь рядом судорожно кусала губы его любимая жена Роза, а сзади спала Сара – красавица, вся в мать. Гроза налетела внезапно, но семья рассчитывала добраться до дома раньше, чем разразится буря. Однако, как бы Генри ни старался, они не успели… Резкая вспышка света и дикий скрежет, звук столкновения… Чихнув, внезапно заглох двигатель,


134 аэрокар камнем рухнул в бездну, прямо на улицы мрачного города. От удара отключилась защитная система, подушки безопасности сработали частично, и последнее, что слышал Каллахан – дикий крик Розы… Застонав, Генри открыл глаза, резко сел на кровати. Дыхание сипло вырывалось из груди, по лицу катился крупный пот. Торопливо схватил с тумбочки полотенце. Опять этот кошмар, преследующий его последние годы… Слава Богу, своими воплями не разбудил дочь, бывало, она прибегала к нему в комнату и вырывала из страшного сна. Обычно кошмары не давали ему заснуть до самого утра. Генри совладал с собой и, выровняв дыхание, обессиленно откинулся на подушки. Так, в окружении мрачных мыслей, Каллахан незаметно погрузился в сон. Утром оказалось, что он опять проспал, и сценарий предыдущего дня повторился с точностью до минуты. Кроме одного. Когда, на ходу застегивая рубашку, следователь влетел на кухню, то обнаружил абсолютно спокойную дочь, мирно поедающую хлопья перед плазменным экраном. От неожиданности Генри даже притормозил, удивленно уставившись на Сару. - А ты чего это дома? - Сегодня ведь суббота, пап, – весело хмыкнула Сара, – ты похоже, совсем у нас заработался Генри фыркнул и в растерянности рухнул на стул. Задев столешницу, следователь с трудом удержал равновесие и, тяжко вздохнув, приступил к завтраку. Ночные страхи еще покалывали изнутри, но он старался их игнорировать. Ведь так и не смог смириться с той давней трагедией, когда потерял не только любимую жену, но и часть самого себя. Хорошо, хоть Сару смог вернуть, свою радость, свое сокровище. Как она похожа на мать! И с каждым годом становится все красивее…. Погруженный в грустные мысли, Генри не заметил, как дочь подкралась сзади. Ласково обняла, поцеловала в щеку. От нежного прикосновения стало хоть чуточку, но легче. - Ничего, до вечера найду, чем заняться, - бодро ответил, заливая хлопья молоком, - хотя кажется, что и вечер мне предстоит провести в гордом одиночестве. Или я ошибаюсь? – лукавый взгляд отца не смог обмануть Сару, и она обиженно надула губы: - Опять не позднее, чем в 4 по марсианскому, быть дома? Но это уже не смешно, па-ап! Все резвятся до утра, а я… - Ты знаешь, мое решение в этом вопросе не меняется. Молодой, красивой девушке опасно в Одриполисе, и так каждый день беспокоюсь, как ты и где. Поэтому не будем провоцировать скандал. И накликать беду. Ты согласна, дорогая? Тяжело вздохнув, девушка кивнула и ушла в свою комнату. Хотя ее напрягала такая опека, Сара прекрасно понимала, что отец прав, и спорила больше из чувства противоречия. Генри улыбнулся, глотАльманах “Сакагань” № 3 4 2014

нул кофе и прибавил звук: шел выпуск новостей. Внезапно царапнула знакомая аббревиатура «ОБС», и он весь обратился в слух. - Вчера утром, у себя в квартире, - захлебываясь, вещал репортер, - сотрудниками ОБС был арестован сотрудник банка «Кертис и Ко» Дональд Клиз. Обвиняется в использовании технологических наркотиков, известных как Иллюзия, а также в похищении банковских денег. Следует отметить, это далеко не первый случай использования необычного наркотика, руководство города крайне обеспокоено ситуацией. На экране возникло лицо мэра Одриполиса Рона Экхарта. Генри удивленно приподнял брови. А этотто здесь при чем? - Мы крайне встревожены данным случаем, – аккуратно дозируя привычную улыбку, изрек градоначальник, – и считаем, что ажиотаж вокруг Иллюзии несколько преувеличен. Каллахан от удивления подавился хлопьями и долго, мучительно кашлял, силясь выплюнуть подлые кусочки. Чего-чего, а такого комментария он не ожидал. Из-за кашля следователь пропустил несколько фраз и включил слух, лишь когда мэр уже активно развивал свою мысль. - По мнению экспертов, данный прибор, именуемый Иллюзией, вполне можно расценивать как лекарство, которое помогало бы людям справляться с трудными этапами в жизни. Сейчас рассматривается вопрос о легализации данного продукта, что однозначно пойдет на пользу всем. К сожалению, - продолжил Экхарт, - далеко не все жители Одриполиса согласны с такой позицией, родственники пострадавших от Иллюзии даже организовали протест у стен мэрии. Думаю, нам удастся убедить их в том, что… Генри решительно нажал кнопку, прерывая трансляцию. Слушать дальше разглагольствования мера не было ни малейшего желания, как и всерьез воспринимать этот бред. Интересно, Рона Экхарта подкупили или он сам решил нагреть руки на гигантской прибыли? Словно отвечая на его немой вопрос, тоненько прозвенел звонок прямой связи. Сара вышла из комнаты, чтобы ответить, но Генри успел раньше. На экране возникло лицо мрачного Яна. - Думаю, ты уже видел новости, - не здороваясь, с места в карьер начал напарник, - ситуация требует твоего присутствия. Как, кстати, и любимый шеф. Меня он уже из постели вытащил. - Кто б сомневался, - пробормотал Каллахан, торопливо переодеваясь. - Ладно, кроме шуток. Что там наш арестованный? Есть новости? - Есть, – кивнул Микан, отводя взгляд, – но об этом позже. Первым делом – к Фурри. Я буду в нашем кабинете. До связи.

Продолжение следует


135

Петро ЧЕГОРКА, голова Дніпропетровського осередку Українського товариства охорони птахів

ЗУПИНЕНІ МИТТЄВОСТІ СЕРГІЯ РИЖКОВА Серед моїх залюблених у природу друзів фо> тографують усі. Тих, хто має Божу іскру талан> ту, можна перерахувати на пальцях. Один із них – Сергій Рижков з Кривого Рогу. Птахи стали першим і улюбленим об’єктом його зйомок п’ять років тому. Як тут не згадати знаменитого Чарльза Дарвіна з його сентенцією: «Я почав з задоволенням стежити за життям птахів і у своїй простоті дивувався, як це кожен джентльмен не стає орнітологом»! На перших порах середовищем зйомок було рідне місто і його околиці: Карачунівське водо> сховище, лісосмуги, поля, ставки і навіть техно> генні ландшафти, якими славиться Кривий Ріг. Перші кроки на шляху фотографування перна> тих відкрили Сергію очі на навколишній світ. Він почав помічати, що навіть поряд із багато> поверхівками мешкає немало дивних «го> робців». Так відбулося його знайомство з соро> копутами і горихвістками, сойками і вівчарика> ми, синицями і щигликами. На берегах Інгуль> ця «познайомився» з водолюбами: чаплями, ква> ками, очеретянками. Тільки в межах міста тро> феями молодого фотографа стали біля 50 видів птахів. Захоплення приносило позитивні емоціїі, які зростали, коли вдавалось зробити успішний кадр і поділитися ним із довколишні> ми. Із часом Сергій почав викладати в мережу свої скромні фотороботи і знайомитись із світлинами інших авторів. Для нього відкрився абсолютно новий світ, а рівень багатьох фото> графій просто приголомшував і закликав до творчого пошуку. Наполегливість, ентузіазм, креативність плюс вроджене почуття смаку дало свої результати. У творчій біографії Сер> гія Рижкова — участь у вернісажах «Кривбас> фотоклубу», авторські виставки в Кривому Розі, Дніпропетровську, Харкові, Кіровограді. У 2012 році він переміг у Всеукраїнському конкурсі анімалістичної фотографії PhotoNature>2012 зі світлиною «Шлюбні пригощання одуда», а у

2014>му опублікував фоторепортаж «Царство жовтоносих мартинів» у престижному журналі “National geographic Ukraine”. Першу спробу донести суспільству свої здо> бутки у поліграфічному виконанні Сергій реа> лізував у вигляді плакату «Птахи рідного краю», який став елементом навчального процесу в зак> ладах позашкільної освіти Дніпропетровщини. Потім у подарунок легенді дніпропетровських бьордвотчерів Полу Бредбієру він виготовив авторський альбом “Кулики Дніпропетровської області». У 2014 році Сергій чимало подорожував, ста> ціонарно працював у національних парках Хар> ківщини «Слобожанському» та «Дворічансько> му», відвідав недоторкані куточки Карпат, відкрив для себе дивосвіт природи степового Подніпров’я. До колекції фотографій птахів до> лучилися світлини інших представників фауни, рідкісні рослини,чарівні пейзажі України. Своє> рідним підсумком діяльності молодого фотомай> стра стала книга «Птицы Украины”. В книзі усе авторське – фотографії, тексти, верстка, ди> зайн! Фотографії птахів (їх тут 83 види) допов> нені світлинами типових ландшафтів їх мешкан> ня. Присутні в книзі і знімки інших тварин: ссавців, плазунів, земноводних та рідкісних рос> лин. Усі вони супроводжуються короткими тек> стами та даними про місце і фототехніку, яка застосовувалась. Зрозуміло, що своїм змістом і обсягом книга ще не відповідає своїй назві. Це лише ескіз, ос> нова для подальшої діяльності, заявка на май> бутнє. На останній сторінці книги, підсумову> ючи зроблене, автор звертається до самого себе і читачів: «Одного разу ставши на стежку фо> тоанімалістики, ви, напевно, вже не звернете з неї. Мисливський азарт поєднується з позитив> ними емоціями, які отримуєш, спостерігаючи птахів. Принесені додому трофеї залишаються з вами назавжди у вигляді фотографій, якими в будь>яку хвилину можна поділитися з близьки> ми, друзями або з усім світом. Сама природа дарує натхнення, створює неповторні образи і унікальні сюжети. Фотомисливцю залишається лише зафіксувати їх за допомогою фотоапара> та. Саме через скло видошукача я почав пізна> вати красу і різноманіття рідної природи. Фо> тографія відкрила для мене двері в абсолютно новий світ, який не перестає дивувати й понині”. Без сумніву, попереду у Сергія Рижкова ще багато нових «зупинених миттєвостей», якими він щедро поділиться з усіма шанувальниками природної краси.


136

ОЛЕГ ВАХИТОВ Я знаю Олега очень давно, еще с института. Поэтому писать о нем, казалось, проще простого. Но вот в чем загвоздка: последние лет двадцать мы почти не общались. До меня доходили разговоры о Вахитове-суперрекламщике, разработчике интерьеров баров, офисов, оформителе витрин и вывесок магазинов. Может, все это имело место, а может – нет. Для меня Олег был и остается частью того, в чем-то безумного, прошлого. Романтичного, полного энтузиазма и, казалось, несбыточных мечтаний и идей. Но несколько из таких сумасшедших для того времени замыслов были осуществлены. Например, создание альманаха «Саксагань». Выпуск моего первого сборника рассказов «Благородный рыцарь Яал». И здесь Олег Вахитов сыграл незаменимую, на мой взгляд, роль – художника-оформителя, разработчика стиля. Тогда, в далеком 1990-м году, никто особо не верил, что альманах «увидит свет», Олег – поверил. Обговаривая первый номер, шрифт названия и заголовков (который, к слову сказать, вырисовывался вручную), иллюстрации, мы стояли, вдыхая сигаретный дым в «курилке» гуманитарного корпуса пединститута. Нас слушали другие студенты, улыбались: чем бы ни тешились… Олег рисовал, не требуя гонорара, мы, кажется, вообще этот вопрос не обговаривали. Важен был результат – выпуск первого номера «Саксагани». Да что говорить! Известный Пегас, который до сих пор считается символом нашего альманаха и красуется на всех обложках, – его придумал Вахитов. Так что же мне сказать? Спасибо, Олежка, спасибо, что тогда поверил и помог создать первые выпуски, сделать их яркими, интересными (с точки зрения оформления). Безусловно, с того времени прошло много, много лет. Наше издание представляло на своих страницах ярких, талантливых художников, но Олег Вахитов был и остается первым. С огромным удовольствием представляю одного из «отцов» альманаха «Саксагань» - художника Олега Вахитова. Андрей ДЮКА

Альманах “Сакагань” № 3 4 2014

«САКСАГАНЬ» АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: 50101, Україна, м.Кривий Ріг, пл.Радянська, 1 ЗАСНОВНИК – Виконком Криворізької міської ради Свідоцтво про реєстрацію № 108 ДП-1994

Коректор Iван Найденко Фото на обкладинці Вальдемар Боутмен

Верстка і дизайн альманаха – Андрія Дюка

Рукописи редакцією не рецензуються, а обсягом менш ніж 48 аркушів не повертаються. Автори можуть зустрітись з головним редактором, за домовленістю, в Управлінні культури і туризму міськвиконкому, або при зборах міського літературного об‘єднання у бібліотеці №10 на площі ім.Артема. Контактні телефони 92-51-60, 74-69-38. e-mail: andrey.dyuka@mail.ru

Здано до набору 30.12.2014 р. Підписано до друку 30.04.2015 р. Формат 60х84/1/8.Тираж 400 примірн. Об‘єм 16,0 ум.др.арк.

Ціна вільна.

Поліграфічні роботи виконані на ПП «СТПРЕС» 50025 м. Кривий Ріг, вул. Окружна, 12 Свідоцтво суб ‘єкта видавничої справи ідентифікаційний код 34685287

Саксагань №3-4  

Саксагань №3-4 2014 р.

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you