13
Володимир СЕРДЮК
ВЕРЕСНЕВИЙ БУЗОК ОДРАЗУ за парканом із соняшникових стебел починався степ. Кілометрів зо два простилався він своїми балками і ярами – до ближнього хутора, в якому мешкало сімейство Кандиб. Зараз ніч, ні вогника, ні звуку. Мабуть, сторожко сплять собаки-вовкодави, скрутившись бубликом у своїх добротних будах. Добре живеться отим волохатим псиськам! – старий Кандиба не шкодує їм м’яса. При спогаді про м’ясо Микола відчув, як нудотно стиснувся шлунок: від самої осені, крім картопляної юшки та хліба, в ньому нічого не бувало. І невесело посміхнувся – мовляв, мені б отаке життя собаче! Та враз спохмурнів. Пригадав важкий, з-під насуплених брів погляд старого, важкі кулаки його трьох синівздорованів, яких не раз довелося скуштувати. А останній раз – минулого літа, як відстав від своїх одноліток-шахтарчуків, коли прямували парубкувати до дівчат на рудник Перенського... * * * - Будеш восьмим! – сказав десятник, записавши миколине прізвище в товстелезну книгу. – Лопаточником, – ти хлопець дебелий. З разку до вечора в темному череві копальні
до блиску на держаках лопат навантажували вагонетки рудою. Кілька шарів шкіри зійшло на рам’я, аж поки долоні не стали шкарубкими і мозолистими, хоч жар бери – не відчуєш болю. А вечорами копали собі землянку. Простору, щоб усій вісімці не було тісно. І щоб не гірше, ніж інші. А їх, отих землянок, було до біса навколо шахти!.. Житло спорудили. Тепер, що стати справжнім шахтарем, щоб на люди не соромно було показатися, треба було справити одяг. І неабиякий! – смушкову шапку з малиновим або жовтогарячим шликом, жовті або червоні шаровари, хромові чоботи гармошкою, атласний пояс на п’ять-сім обертів, і обов’язково – гармонікухромку – невід’ємний атрибут парубчака-шахтарчука. А ще – вишиту сорочку, кисет для тютюну, а ще... Тільки спільної зарплатні вистачало лише на харчі та на одяг для трьох чоловік. Нічого, чекали. Та ось і настав момент. Вони стояли, задоволено розглядаючи один одного. - Що, козаки, на гулі? – запитав підстаркуватий шахтар Люлько. – А могорич? - Та це ми зараз... Забулькала четвертина, наповнюючи череп’яні кухлі оковитою. - Ех, первачок! – видихнув Люлько, обтираючи рота рукавом. – Ну, щасливої вам дороги, хлопці! Мов на сполох, рипнули гармошки-хромки, піднявши на ноги все селище. - Шахтарі гулять ідуть! – почулося по землянках. Тоді Кривий Ріг був зовсім не схожий на містечко. Не було притаманного кожній волості центру. Житло будували біля шахт. Дорога звідти вела на залізницю. Там, на станціях, завантажувалися вагони, і там, навколо тих станцій, селилися люди. Зв’язку між рудниками, власне, не було. Та люди спілкувалися, і десятки стежин бігли, звиваючись і петляючи, у степ повз великі й малі хутори, через балки та яруги, зарослі полином і чебрецем. * * * ЙШЛИ гулять молоді шахтарчуки. І стежка вела повз Кандибин хутір. І вибігла молодша дочка господаря – золотокоса Парася, подивитися, що то діється в степу, чиї невмілі гармоніки роздирають тишу, що аж собаки захлинають-