И о «тюрьме народов» – ему же: «Дурна людська натура, отже ми, українці, родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і – сумуємо, немов за добром!» При кажущихся различиях, Украинка и ее брат были непоколебимо уверены в одном: Россия перед Украиной в долгу. Например, в письме Кривинюку (февраль 1903 года) встречаем такие расчеты: «Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам «вертати своє». Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, «Революционная Россия» видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді і убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки «старшим братам» – ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть «податків крови» для терористичного руху, – коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити «обрусению», хоч би й революційному». Что украинские революционеры активно участвовали в политическом терроре, это чистая правда. Но и при всем желании Россия никогда не смогла бы удовлетворить всех украинцев: ибо одни требовали «забрати Босфор», а другие (Желябов, Кибальчич и пр.) убивали царя и его министров. И сегодня Россия не может удовлетворить всех украинцев. Следовательно: она будет в долгу вечно. Зачастую трудно понять не только нескольких, но даже и одного украинца. Например, Украинку. Так, в конце 1902 года она писала вполне в духе пролетарского интернационализма и обещала: «Виведу можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з «чорним» або «сірим», та не з «білим». А через пару месяцев, в начале 1903 года заявляла уже нечто противоположнное: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Яке нам діло, що «Искра» свариться з «Революционною Россиею»? Не наше діло їх мирити, поки вони нас не вибрали на третейських суддів. Чому, власне, маємо мирити ми, українці, а не поляки, не жиди і т. д.?» А как же «пролетарии всех стран, соедииняйтесь»? Так есть ли все-таки общие интересы у «черні
176
української» и русской? Очевидно, Украинке было трудно совмещать пролетарский интернационализм с украинским национализмом. В ее мировоззрении они объединялись только одним: это были безбожный интернационализм и безбожный национализм.
*** С Россией было все ясно: «Голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны». А как же Украина? Оказывается, еще хуже. Поэтому племянница жаловалась дяде-эмигранту всеми доступными ей способами: Гімн. До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься… І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати, До тебе, моя ти Україно мила, кохана, Моя безталанная мати!
Колискова. Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько! Лихо не спить… Леле, дитинонько! Жить – сльози лить.
Сонет. Мету вказала буйній хвилі в морі, – До тебе обертаюсь я, сумна: Скажи мені, фантазіє дивна, Як помогти в безмірнім людськім горі? …Фантазіє! Порадь. Як жити нещасливим!
Рондо. Вільні співи, гучні, голосні, В ріднім краї я чути бажаю, – Чую скрізь голосіння сумні! Ох, невже в тобі, рідний мій краю, Тільки й чуються вільні пісні – У сні?
177