(11, 209). Только про любовь к Богу (первая заповедь христианина) ничего не говорится. Потому что прогрессивные «поступові люди» обычно эту заповедь считают «забобоном». У них было шестеро детей, среди которых – Михаил и Ольга (О.Пчилка). Она вспоминала: «Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: «То була мішанина християнства з філософією ХVІІІ віку та якобинства з демократичним цезаризмом… І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, повага до прав людини, відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його… Либонь, ота мішаниця вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру. Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином, «не було розладу морального й боротьби». Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наш батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж у дусі релігійному. Але Михайло зрання, ще в гімназії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумі, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих… Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім’ї між старим і новим поколінням; я не пам’ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання і зневажання – того, що для наших старих було святим…» Перевоспитывать «своих старих» и критиковать их святыни – это не деликатно: они же «свои». А вот с чужими можно не церемониться и настырно развенчивать их святыни в ходе активной пропагандистской деятельности. Как мы помним, Украинка так же деликатно относилась к религиозным переживаниям своей любимицы Ольги Кобылянской, развивая бешеную активность в пропаганде воинствующего атеизма. (Очевидно, семейственность здесь была традицией, идущей еще от Алексея Драгоманова). Пчилка: «Не пам’ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї. Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік». Идиллия да и только. Одна их знакомая вспоминала: «Для свого часу Єлизавета
346
Іванівна Драгоманова, мати відомого вченого, була досить передовою жінкою з революційними настроями. Думаю, що це був вплив її сина Михайла Петровича, якого вона дуже любила». Отец также внес свою лепту в развитие сына, который вспоминал: «Пристрасть до читання і до свого роду політики з дитинства перейшла до мене від батька». А что касается не «наших старих»? Им можно и нужно впаривать «нову думку вільну», приобретенную «ще в ранньому юнацькому віці» при помощи своего незаурядного «аналітичного розуму». «В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю… В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим». Эти ее «Спогади про Михайла Драгоманова» начинались так: «Михайло вродивсь у 1841 році, а я в 1849-му». Следовательно, когда ей было 7 лет, ему – 15. Но, оказывается, пытливый семилетний ребенок был уже в курсе всех гимназических настроений старшего брата. Правда, уследить за ними было нелегко, поскольку эти настроения менялись: «Полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших». Ничего не пишет она и о том, как брат остался в гимназии на второй год. Он вспоминал: «З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве чи хто читав белетристику… На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки «відличним» учеником, тобто маючи в середньому виводі 41\2, був зоставлений на другий рік у класі (5-й), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив «острити» над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il латинське ille. – А! – закричав учитель, – то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0!». Молодого человека интересовала общественная деятельность. От «передовых людей» своего времени он требовал соответствующих
347