бюрократичні папери і різні обмеження, які не те що не допомагають, а навпаки, стримують розвиток сучасної культури в Україні. В цій історії, можливо, є велика утопія, але немає досконалого рецепту. Тому не варто й дивуватися, чому людей іноді більше тягне до ностальгії за минулим, ніж до впровадження на практиці модернізації суспільства. Так само це привід задуматися і про компетенцію. Чи може кожен давати дійсно корисний рецепт, здатний привести суспільство до процвітання?! Або для цього необхідні певні знання і склад розуму?! Велика частина досягнень в інфраструктурі сучасного мистецтва в Україні — це все результат особистих ініціатив. Поступово ситуація змінюється на краще, але Україні потрібен ривок вперед, який залежить тільки від здатності аналізувати і знаходити кращий рецепт. А вміння роздавати команди і складати гасла в цій справі не допоможе. О. Х. Роздуми про рецепт є невипадковими. Адже невідомо, який саме рецепт потрібен кожному, щоб повірити в певну утопію: переконлива стратегія реформ або харизматичний лідер та яскрава агітаційна компанія. А може, перше і друге одночасно. Тому, зокрема, проект задає питання: чи здатне сучасне суспільство розгледіти ефективну стратегію, якщо навіть раптом хтось зможе її запропонувати, чи сьогодні довіра та популярність — це завжди результат маніпулятивних технологій, штучних махінацій із суспільною думкою? З цією тематикою працюють Дарина Кольцова, Вінні Реунов, Лілія Чавага, Євген Аксененко. Сьогодні сумнів викликає навіть те, що за кожним із користувачів та контактерів у інтернеті існує справжня людина, не кажучи вже про її людські параметри та якості. Прагнення усвідомити, що відбувається із ідентичністю в умовах технологічного прогресу, чітко помітне в проектах та роботах Олексія Буістова, Ганни Надуди, Оксани Чепелик, Єгора Зігури, Ігоря Коновалова, Мар’яни Гончаренко. Але крім ідентичності непевність викликає взагалі майбутнє. Можливо, про порятунок перед новим рубіконом суспільних перетворень потрібно подумати вже зараз?! Цей вимір проблем представлений у роботах Степана Рябченка, Олексія Золотарьова, Оксани Курчанової, Яни Бистрової, Дмитра Толкачова, Юрія Сивирина,. В той же час не варто відкидати, що утопія — це також мрія, і, мріючи про майбутнє, не обов’язково потрібно відчувати загрозу та думати про негативний досвід, особливо зважаючи на те, що думки часто матеріалізуються, навіть коли ми цього не очікуємо. Рефлексія на цю тему — в роботах Олександра Клименка, Василя Рябченка, Тетяни Малиновської, Валерії Тарасенко, Тетяни Русецької, Олександра Ляпіна, Павла Керестея. А. С. В Україні зараз є очевидним прагнення вирватися до принципово нового і кращого життя. І тут проблема рецепта стоїть особливо гостро, тому що саме рецепт або модель суспільного розвитку стає основною причиною суперечок і конфліктів. Хоча є й інша сторона: чи готове суспільство не стільки до утопії, скільки до рятівного плану, якщо мало тих, хто може дочитати до кінця навіть довгий текст, не кажучи вже про те, як зі спілкування людей зникає проникливе і осмислене сприйняття. Цей аспект в проекті розкривають, на мій погляд, роботи Павла Макова, Олександра Животкова, Влади Ралко, Зої Орлової, Антона Логова, Романа Михайлова, У цих суспільних умовах продуманий маніфест або програма дій часто стають нерозбірливими, незрозумілими для більшості, натомість найкраще зчитуються короткі, але гучні гасла. Тому одне з питань, які ставить проект: наскільки кожен здатний усвідомлювати суть утопічних рецептів, які йому пропонують?
7