130
Якщо такі критично налаштовані мислителі, як Дельоз і Деріда, займалися тонкою деконструкцією категорій автентичности й присутности, зняттям бі нарних опозицій чи трансцендентного позначника, то їхнім завданням насамперед було розхитування й трансформування притаманної для французького інтелектуального поля залежности західноевропей ської культури від доксичних, риґідних академічних інституцій, що підпорядковувались ідеологічним апаратам влади. Натомість, некритичне «псевдо морфозне» (О. Шпенглер) перенесення їхніх та ин ших «постструктуралістських» ідей, сукупно зі складним специфічним концептуальним апаратом, на університетський ґрунт Сполучених Штатів або Східної Европи призвів до бурхливого перенаправ лення інтенцій French Theory у домінантну сьогодні версію «культуралізму» в дусі неоліберального ін дивідуалізму. У царині етики, моралі та політичної філософії поширилися ідеї «Критики цинічного розуму» Пе тера Слотердайка, який вирізняє на руїнах безсилої та порожньої ідеалістичности просвітницьких ідео логій «просвітлену хибну» та «поновлену нещас ну» – самоіронізуючу, хитромудру і всезнаючу – постмодерну свідомість. Якщо традиційні ідеології вводять в оману, то – знову ж таки традиційно – вва жалося, що ілюзію можна викрити, лишень просві тивши себе та инших щодо прихованих механізмів їхньої дії та впливу. Проте цинічний розум не відає таких революційних просвітлень, він більше не є невинною жертвою, іграшкою хибної свідомости, а добре усвідомлює природу своїх вчинків і слів, тим не менше продовжуючи жити і діяти «так, ніби нічого не сталося». Тері Іглтон прокоментував інте лектуальну операцію нівелювання ідеології у Сло тердайка як поступове конструювання нового ідео логічного суб’єкта епохи постмодернізму: «Спочат ку несумісність запроваджується поміж тим, що робиться в суспільстві, й тим, що воно про це гово
рить; відтак, це перформативне протиріччя раціо налізовано; наступний крок полягає в тому, що ра ціоналізація іронічно стає самоусвідомленою; й нарешті саме самоіронізування починає слугува ти ідеологічним цілям». Постмодернізм перетворився на прагматичне вчення, що стимулює цинічний та ігровий потен ціал особистости, котра ставиться до оточуючих людей й до навколишнього світу як до проєкту досягнення особистого успіху, до ситуативних пар тнерів у сферах бізнесу або на спортивному (інте лектуальному) майданчику. Ми вже побіжно зазначали, що в такому суспільстві зникають ритуа ли переходу, ініціації. Індивід назавжди залишаєть ся істеричним і примхливим підлітком у погоні за задоволеннями, Нарцисом, що еґоїстично любить тільки себе, позаяк вихід до «справжнього» иншого індивіда неможливий. Отак трагічно справджують ся слова Бодрійяра про «неможливий обмін»: навіть розповідаючи про свою нібито любов до партнера, ближнього, дітей, собак та пролетарів я, тим самим, ще більше люблю самого себе. Я – «справжній», що проблематично сказати про иншого. І так далі. Больтанскі та Шіапело доводять, що вирішальна для постмодерністської теорії критика категорії присутности та «справжности» сприяла остаточній перемозі неолібералізму упродовж 1980-90-х років: «Набагато дієвішим, з точки зору безкінечного на копичення, було замовчування проблеми, що люди переконують самі себе в тому, ніби відтепер все навколо є нічим иншим, як симулякром, що істинна справжність віднині вигнана зі світу або що праг нення до дійсного – це лишень ілюзія». Світ, у яко му фікція і симулякр, які не мають жодної иншої опозиції, окрім иншої фікції та симулякру, ризикує втратити саму онтологічну сутність фікції і тієї іма жинативної сфери, до якої будь-яка культура зазви чай відносить різноманітні ілюзії, утопії, віртуаль