— Нічого,— відповіла мала. — Як нічого? ти ж бачила пана? що ти сказала йому? — Я сказала, що я прийшла на гойдалку, і ви прийшли зо мною, що ви тут сидите. — Ну, а він що? — А він каже: «А, сидить? ну, добре, нехай сидить...» Потів взяв і пішов. — Куди пішов? — В курзал. Алла Михайлівна поблідла і глянула наперед себе широко розкритими очима; гнів і розпач одбивався в них. Я послала Лізочку на гойдалку і почала вмовляти Аллу Михайлівну йти додому, але вона не хотіла. Згодом ми почули чиїсь кроки на стежці, закритій від нас кущами, і голос, що мугикав шансонетку: C'est pas de la soupe 5a, C o s t pas de la soupe 5a.
— Іде...— шепнула панночка і раптом випросталась гордо. Справді, з-за кущів вийшов Анатоль і наближався до нас своєю недбалою ходою; порівнявшися з нами, він торкнув рукою свою шапочку, кинув крізь pince-nez невиразний погляд на Аллу Михайлівну і подався далі до брами. Через скілька кроків він знов завів: C'est pas de la soupe 5a, C'est — du — chocolat!. 1 —
вийшов з брами на вулицю і зник у юрбі. Алла Михайлівна схопила мене за руку і здавила так, що я мало не скрикнула. Я глянула на неї: обличчя у неї було таке, що вона от-от мала заридати. — Алло Михайлівно! схаменіться! ходім звідси, ходім! — і я повела її в курзал, в уборну. Там вона впала на канапу і смазматично заридала. Потім зірвалась, ухопила мене за руки і, стискаючи їх та припадаючи до мене, заговорила поміж риданням щось невиразне, як маячіння. — Так... так і треба... Ненавиджу... його... і себе... ой, болить, болить, тут болить...— і вона схопилась за груди. 1
Це не суп, це —шоколад! (франц.).— Ред. 179,