Зібрання творів у 12 томах. Том 7 (1 частина)

— Корнію, бійтеся бога, та заведіть матір до нас, що ви думаєте з нею? — загомоніла зненацька якась маленька чорнява жіночка, убрана по-міщанськи. Вона побачила з свого вікна, як зомліла Іваниха, і ото прибігла дати рятунок. Вона була жінкою сторожа, мешкала на тому-таки дворі і тепер, не маючи що робити, сиділа по цілих днях край віконця та дивилася, що робилось на дворі. Іваниху знала вона давно, та й шкода їй стало старої, що так убивається.

— Се ви, бвдокіє? здоровії — озвався Корній.— То поможіть, спасибі вам, я заведу їх до вас. Іваниха тим часом вернулась до чуття, глянула на сина спершу немов непритомно, потім одразу все пригадала.

— От тепер же я пропала! Сину мій, сину єдиний!.. Ой, нема ж мене живеї! Ой, нема ж меї дитинойки! Корній з Євдокією взяли її, ридаючу, попід руки і завели до хати, де мешкала Євдокія. Там Іваниха сіла на стілець, припала головою до стола і заголосила так, що аш сторож вибіг з канцелярії, почувши той голос.

— А господи мій! а що ж то тут такоє? Се ви, Іванихо!..— сторож став, задумався і хитав журливо головою. В канцелярії рипнули дверима. Сторож кинувся.

— Цитьте-но, цитьте, Іванихо! Вже-бо нічого не поможеться. А то тут, знаєте... пани... ще хто нахопиться, буде й мені, й вам. Годі-те, годі. А боже мій! Іваниха потроху втихла неначе. Але тільки підвелася, глянула на сина і знов заголосила.

— Корнію,— озвалася Євдокія,— ви б, може, вийшли собі на який час з хати, не завдавали жалю матері, та й сами розвеселились би з чужими людьми.

— Еге ж! розвеселюся, певне! — мовпв Корній, однак вийшов з хати. Вийшов Корній з двору за ворота, став, прихилився до стовпа, дивиться абикуди, нічого не бачить, нічого не чує, ні на що не зважає. Думає сумні свої думи, що вже забраний він та завданий, що вже його воля парубоцька поламана. Думає він, як то мати тепера сама з немилими пасинками зостанеться, хто її, бідпу, тепер порятує від напасного вітчима. Та ще він гадає про тую дівчину, що мав її взяти, та вже тепер те весілля в туман повилося, а за шість років хтозна-що трапитись може... Опанували його думки, як морок осінній, і просвітку 114