І люта
собачня спішить
на
заклик
любий,
Зростає хвилею як стій, Стрибає, гавкає і, вищиривши зуби, Радіє здобичі смашній, Всю зграю пущено
-
в кущах і над полями
Лунає дика гавкітня
Й летять
вижлятники
Несеться крик: атю
-
і
доки
з
гончаками,
ганяй!
Якщо кабан упав і тулубом Лежить безсило на землі,
підтятим
Належить падло нам, і ми йому відплатим,
Ганяй, тепер ми
-
королі!
Нашийник нас тепер в покорі не тримає Ані арапники псарів. Хай кожен досхочу кров теплу випиває
І м'ясо рве з усіх боків.
І, мов поденники, завзяті до роботи, Вони напружують всю лють,
Працюють пазурі і гострі зуби, доки Собі шматки не увірвуть, Щоб потім кожен з них, до власної конури Вернувшись з кісткою в зубах І суку стрінувши наїжену й похмуру
З ревнивим огником в очах, Міг пельку показать криваву й ледве ситу,
Щоб гризла падло короля, І, кістку кинувши,
вищать несамовито:
«Ось частка здобичі моя!»