Issuu on Google+


I Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть - зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.


Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко. Аж ось послав їм господь, - уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось - уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, - дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки. Ото, було, молодицi й жарту-


ють: - А що, - кажуть, - ваша дочка, Горпино? Вона й почне: - Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив - не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами - шукає мене! - Розумна, розумна зросла, - кажуть. - Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть! А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!


II Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-


панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде - там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани - аби рука досягла); то й кажуть було: "Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужиків треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!" А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм


- то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш! Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшиться малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки - нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли: - Чому не йдеш?


- В мене дитина нездужає, - каже вона плачучи. - Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається - кричить. Пан iще гiрш розгнiвався: - Геть ту дитину! - гукнув, - геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись! Звелiв десятнику додому однести. - Ой, паночку, голубчику! - бла-


гає його Горпина плачуща. - Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина! - Неси, неси, - каже десятнику, а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути. Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло. III Як уже вона там робила сей день, - увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило: - Дитинко моя! Донечко! Чи ви


ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як? - Та годi побиватись, дочко, каже старий свекор, - дякувати господовi, втихла трохи. Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, - нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. "Нехай хоч воно вiдпочине - не мучиться", - думає. Як дала їй, дитина зараз i втих-


ла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: "На панщину!" Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи. Як там її лаяли, як на неї сварились - i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить… Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, - дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.


IV - Тату! - крикнула. - А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрiмав. Мала спить i досi. Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий iзнов задрiмав. - Свiтла! Свiтла дайте! - скрикнула. - Тату! Свiтла! Старий викресав огню. "Що се з нею подiялося?" - думає, та як засвiтив, глянув, так i прикипiв на мiсцi. Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина. - Дочко, - промовив старий, - дочко!


- А що, - одмовляє, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не кричить! А далi як заплаче, як затужить, - де тi й сльози беруться! Так i ллються струменем. Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чує, i не одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж занедужав. Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квiтками пахучими та зiллям. - Горпино, - кажуть, - дай дитину. Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона


стоїть - дивиться. Люди до неї говорять - не чує, не слухає. Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу. Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день хо-


дить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? "А се, каже, - для моєї дитинки". Взимку то все плаче: "Нема макiвок! Чим менi донечку рятувати!" Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, - тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмi-


хається, як дитина… А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно.


Вовчок - Горпина