ЧИТАЛЬНЯ
Ольга Мігель
КРУК І ЧОРНИЙ МЕТЕЛИК Темна богиня білого снігу Двісті сорок першого року Розсипаної Епохи несподівана звістка, немов гірська лавина посеред степу, вдарила по селу: богиня йде! Мисливці побачили її сьогодні вранці. І в тому, що до вечора паскуда буде тут, ніхто не сумнівався. Вона йшла повільно, зі зміїною грацією, залишаючи за собою чіткий слід на пухкому снігу. Горювати часу не було, тож всім селом негайно кинули жереб. – Така вже моя доля, – важко прошепотів зблідлий Пилар, тримаючи в руці найкоротшу паличку. До чоловіка підбігла молода дружина, яка почала лити сльози. Двоє малих дітей схоже ніяк не розуміли, чому це їхній батько з вологими очима покликав їх до себе та міцно обійняв. – Шкода їх, без годувальника залишаться, – сумно проговорила стара Варіна. – Що поробиш, так жереб випав, – відповів її зять, Намар. – Якщо почнемо перетягувати, то вже ніколи порядку не буде. Щойно Пилар попрощався з родиною, його, не зважаючи на сльози дружини та збентежені погляди дітей, відвели до кімнати в хаті старости, де йому належало чекати приходу богині. Хоч він і обіцяв, що все розуміє, тож не втече, але трьох дужих чоловіків до нього охороною таки приставили. А решта селян, не гаючи часу, заметушилися в погребах та на кухнях, аби якнайкраще все підготувати. Кожен щось смажив, варив та зносив до спільного столу. Тож коли надвечір межу села перетнула богиня, на неї чекав пишний прийом. – Вітаємо вас у Білих Запрудах, – красиво та рівно, з найвищою повагою проговорив староста. На його слова богиня лагідно посміхнулась тонкими сріблястими губами. Селяни завмерли немов заворожені, споглядаючи нічну гостю. Висока худорлява панна випромінювала грацію та велич настільки природно, що здавалось – це сама її суть. Гладеньке білосніжне волосся тягнулося по снігу довгим шлейфом. Ніжними пасмами воно огортало блакитні шати, розписані сріблястими візерунками, які нагадували зміїну луску. Біла шкіра здавалось зробленою з чистого снігу, а великі очі з вертикальними зіницями виблискували променистим сріблом. – Ми безмежно раді приймати вас в нашому селі, – продовжував староста та вклонився сніжній красуні. – Запрошуємо вас до столу та просимо прийняти наше підношення. З цими словами троє дужих чоловіків розступились, відкривши Пилара, який стояв навколішки на холодному снігу. Очі бідолахи дивились на цей самий сніг, в той час як губи невпинно ворушились – напевне, в молитві одному з тисяч нових богів, у якого чоловік вірив. – Дуже дякую за ваше запрошення, – дзвінким сріблом пролунав чистий голос величної панни, на губах якої ґречно засяяла найщиріша посмішка. – А підношень мені не треба, я богиня скромна та невибаглива. – Як це, не треба підношення? – здивовано вигукнув
124
старий Маваній. Всі погляди одразу спрямувалися на нього, немов хтось потягнув голови селян за довгий сталевий ланцюг. – Не буває такого, щоб богині не треба було підношення. Так заведено: який би бог чи богиня не приходили до села, вони поїдають когось з його жителів, щоб потім провести ніч за спільним столом та на ранок вирушити далі, благословивши село. – Відчепися від богині, Маванію! – роздратовано вигукнула дружина Пилара. – Якщо богиня каже, що їй не треба підношення, то й не треба. – Схаменися, жінко, – рявкнув старий. – Не буває винятків. У відповідь селяни загомоніли, наче осиний вулик: – От старий буркотун. – Невже так смерті Пиларової хочеш? – Що він зробив тобі? – Ану замовкніть! Проявить повагу до богині, – люто вигукнув староста, і всі разом стихли. – Просимо до нашого столу, пані, – продовжив чоловік, в той час як дужі молодики відтягли Маванія подалі. – Вельми дякую, – ще раз посміхнулась богиня та граційно пішла… ні, попливла по снігу поперед старости. Селяни рушили слідом. – Бовдури, – загарчав собі під носа Маваній, споглядаючи здалеку за тим, як односельці наливають богині вина, пропонують їй найсмачніші страви. Не треба богині підношення? Як же. За весь його вік ніколи не бувало такого, щоб богині не потрібне було підношення. Лише раз на його пам’яті, ще коли він в іншому селі жив, прийшла колись така «добра» богиня. Її всі, звісно, радо зустріли, ніхто навіть не засумнівався. Але потім… Старий не міг гаяти часу. Поки односельці, немов зачаровані, піклувалися про богиню за столом, Маваній хутко осідлав коня і, не зважаючи на поважний вік, щосили погнав його в ніч. Темне небо було чистим та ясним, тож зорі надійно вказували йому шлях. За годину він прибув до невеличкого містечка. Чоловік знав напевне: нещодавно туди перевели молодого чародія. А він вже точно знатиме, що робити. Будиночок, в якому оселився чарівник, знайти було нескладно – майже кожен в містечку знав, де шукати чаклуна. Тож за кілька хвилин Маваній вже наполегливо стукав, допоки йому не відчинили. У дверях стояв зовсім молодий чорноволосий чоловік. На його стегнах на два вузли було зав’язано блакитний шовковий пояс, який, звисаючи до колін, розвіювався від зимового вітру. – Чим можу допомогти? – ввічливо поцікавився чародій. – Лихо сталося, пане, – вимовив Маваній. – Я з села Білі Запруди, що неподалік. І до нас сьогодні богиня прийшла… – Ох, людоньки, – змучено видихнув юнак, закотивши очі. – Та скільки можна вам пояснювати: ніякі це не боги та не богині, звичайні блудні тіньові духи. Взимку вони, разом з холодами, приходять з півночі, в той час як літні