Серія робіт «Такі вони заробітки» - це емпірична документалістика, втілена в живописі, яка хоч ззовні і не виражає гостро критичного відношення до ситуації, прикриваючись скоріш своєю пасторальністю, все ж являється гострим визначенням теми заробітку. Що може бути гостріше іронічної посмішки людини, яка повернулася ввечері після робочого дня в своє житло, присівши на ліжко мимоволі розмірковує про своє життя: раптом дивиться на нього зі сторони і, навіть, якщо й розуміє, що щось не так, все одно усвідомлює, що інакше жити не може.
Такою бачиться серія робіт сумського художника Олега Харча. Це не звичне нам звернення сучасного художника, піднімаючого гостру соціальну тему, а скоріше «голос з народу», що знаходиться в контексті критичного настрою представників художнього середовища. Перед нами як раз зворотній процес, коли людина, керуючись особистим життєвим досвідом, звертається до художньої мови для того щоб констатувати факт існування одного з найскладніших аспектів життя в Україні.
Не менш важливим залишається те, що Олег Харч локалізує настільки наболілу тему заробітку, виділивши її рамками рідної країни. І, хоч будь яку тему можливо звести до абсолюту, в серії робіт «Такі вони заробітки» він не звертається до теми заробітку за кордоном, заробітку «десь там», куди зазвичай виїжджають в пошуках кращого життя. Це не відсторонене питання, а в першу чергу, особиста історія, що знайшла втілення в художній практиці і, ймовірно, цей жест являється більш справедливим по відношенню до глядача – він здатен набагато виразніше розповісти про зачеплену тему, адже в обличчі художника в даному випадку виступає інсайдер, через це глядач навряд чи зможе викрити митця в «натягуванні теми». Це побутові сцени буднів простого робочого, де зображені, слід зауважити, не напружені трудові моменти, а навпаки, ті сцени, за якими скриваються самі тяжкі часи робочого дня, тижня, місяця, року…
Це очікування рідних та близьких, взаємовідношення робочих між собою, відношення до самого себе та своєї роботи. Так, Олег Харч одночасно виступає і головним героєм зображуваних подій, і «голосом за кадром», і збірним образом того робочого, що потонув в щоденному відчутті невдоволення, вічній погоні за заробітками, які наче чорна діра поглинаються завтрашнім днем. Як і коли розірвати цей ланцюг? Можливо і не всі учасники цього безкінечного процесу задаються подібними питаннями, вдовольняючись міркуваннями типу: «якось воно буде», «таке воно життя», «скоро буде краще». В цьому сенсі тема дуже важка і зрозуміло тут одне – всі не можуть бути однаковими, знаходитись на одному рівні розвитку, вести рівний один одному образ життя. Як фаталістично не прозвучить, тяжко повірити в ідеальний світ соціальної рівності, саме тому тема заробітку завжди буде звучати актуально і гостро.
Завжди будуть існувати ті учасники процесу, які не замислюючись над складним положенням, будуть смиренно виконувати щоденні обов’язки перед самими собою, і ті, хто не зможе думати про своє положення, ті хто завжди будуть порівнювати себе з іншими і відчувати гіркоту від безкінечного процесу, наслідуваному від минулих поколінь і поволі передавати його у спадок. Саме через це неможливо не помітити, що в серії Олега Харча тема праці виходить за межі осмислення фізичного напруження людини і переходить в сферу психологічного морального аспекту. «Кожен має право на емоції», говорить Олег Харч. Саме емоції стали приводом для створення даної серії робіт. Це постійно спливаючі нав’язливі деталі про минулу тяжку фізичну працю: чавун, пісок, морська сіль на губах, нестерпне палаюче сонце, бананові ящики, труби, бетон, запалення легенів, дриль, буд майданчик, повернення додому з дивним виснажуючим відчуттям і гривнями в кармані…
Такі вони заробітки Олега Харча. Січень 2013 року, Віра Ганжа.
«Такі вони - заробітки, або як стати р@вликом». Колись. (Нотатки із життя) Якій він є- світ заробітку твого, мабуть одночасно складне й просте запитання..? Ці люди- привиди. Їх мабуть, що вже й мільярд по цілому світі. Хто їх там рахуватиме? Кому потрібен цей людський прошарок? Знаємо про те, що вони є. Жоден зі статків не може бути досягнутий без їх присутності, та безпосередньої участі. Чому ж?! Посередня участь там теж завжди є, а особливо від початку. Але статку все рівно. Він завжди осторонь. У нього ж велич. Та й не буде він дякувати, не стане.... Так, зрідка може десь там, якось вже потисне руку.... Млявенько так ось якось і не надто щиро. Але це так глобалістично та дещо месійно. Щось не про нас це мовиться. Йдемо далі. А скоріше ближче до нашої. Рідній нам українській сорочці. Бо ж вишитій руками матусі чи коханою? Лине тужна мелодія рідненька. Така споглядальна. Пахуча як Весна...... Чому ж це так ...? Кожен же п’ятий українець, це на власній шкіри собі відчув. А які вже ми кмітливі до навчання з географічної науки! Знаємо її достеменно. Заробітки..... Не перше вже покоління. І схоже таки, ми не хочемо покинути це слово на смітник. Десь там, на шляху пройденому нами та пращурами нашими. Мабуть таки прагнемо полишити його й своїм онукам, дітям. Але ж бо йдемо далі. Чи є багато місць, які не мали кого делегувати на цей шлях? У кожного є те право на емоції. В мене так само. Це вони...... Тягучі жили. Мелос труб. Грубий чавун. Його ти пнеш чи він тебе? Через руки до низу. О клятий їдучій аромат сірки!
А чуєш свист? Так то обірвано троса! Це трал. Його так добре підіймали. Там повно було Пікши, Тріски. На губах ця морська сіль привнесена бризками з моря. А за кормою ніч на півроку. Сяяння Північного неба. А ось той архіпелаг, охоплений міцною кригою. Тільки зо три місяці навігації. А це вже інше. Південне марево. Спека +33. Тягучі відра. Норма в десять годин.А ти все п’єш, ту крижану воду та й п’єш. Ніч тримав пляшки у морозильці. Яка там перерва! Побігли. Кімнати чекають на твої руки. Середа не п’ятниця. Не сплачено. Далі буде........ П'ять тон за день. Овочі. Фрукти. Шук. Гамір та броунівська товчія. Ашкелон. Картопля, цибуля, знов картопля, помідори. Їх багато. Сто ящиків треба забрати в араба. Знов картопля. Та не рожева, тепер біла. І часник. Як же вони його вминають. По одному банану не їдять. Не товар. О ця агала - п’ять ящиків з під бананів. Якраз вже до мого підборіддя. Добре що зросту на шостий нема. Поставили б . А ось ця труба аєро космічна. Інша сторіночка. Свистить та дме вітер несамовито. Де це? Та це ж підвал! На горі березень. Не вже!? Всі кахикають. Запалення легень над кожним. Але не здаємося. Бетон ллється та арматура в’яжеться добре так. Комфортабельні не опалювальні вагони на вас чекають після зміни...... Знов спекото. Але дивно -десять метрів. І море. На перерві поки татарва тягатиме обіда, разом 150 чел. Газель привезе. Як раз купаймося. Ніс забитий, може проб'є пилюку. Шкуримо ж..... Знов тягне руки. ГКЛ. Твоя улюблена дриль «Бош». Підспівує. Під стелею жваво розлітаються крилаті вирази. Але ж Ми такі зомбі. Все зачинено. Двері, вікна. Ні дихнути, ні..... Ось він- Його величність- ПАЛАС (маде ін Італі). Його дмемо на стіни. Так, буде краса- на всі 100% прорабам на радість... Та нарешті теплий сон. Бо ж як інакше- бойлерна котельна. А там шибки у спортзалі- музично налаштовані під стукіт зубів. Там по сто- ні. Тільки- нуль п'ять. Я ні. Я пас. Буду краще тут. Ніхто не бачив моє проникання - це Ґуд! Відвертого рожевого кольору спальня. Напроти, божевільно синюшна зала. Повний абзац - скаженіють від хвіолету стіни-мабуть то карма для гостей. Ну а то вже беж. Діточкам. А ось Вам любі, також трішечки морської заспокійливості у коридорчика, до виходу.
Об’єкт - ну тут ся психоделіка пішла у відпочинок! Але ж нам як татарам: - «Наступать- бєзать, отступать тозє бєзать». Нумо до дому, у кишенях трохи грошенят є. До початку Нового Року- сорок вісім годин. А ось, та друга полиця. Колись часи третьої були. Тепер. Покращення.... Під двома матрацами у смужечку, реально засинати тільки о п'ятій ранку. Не штовхнула, тож й проїхав станцію Боромля. Далі буде вже Смордина. Мерщій до дому. Перший дизель. Всі- полюбляють виключно головний вагончик. А вже коли у 35 морозу одному заходити до тролейбусу. То поза орангутанга - гарантована на сім зупинок одразу. Три чашки чаю. Зараз. Скільки тобі років?...........! Та ні, на десять більше. Ну ти як, он зберігся! Двадцять п'ять місяців. Дистанція для митця. Багато, чи мало? А ти їстимеш півжиття консерви? Про що питаннячко? Коли ти десять років не береш до рук, а ні пензля, і не витискаєш фарби з банки. То вже й геть забуваєш пахучий сенс повітря з майстерні. Тому що... А ось вже й твій мозок не продукує жодної рефлексії на події цього життя. Та якось в один день, береш за шкірку, притискаєш себе до теплої стінки. Питання в лоба виголошуєш спорадично собі: -«Хто ти? Ти якийсь заробітчанин? Ти забув про Дух Гоґєна?! І все на що ти спромігся, це кухонна війна?». Тож раптом. Береш олівця. Малюєш дивні, майже порнушні картинки. Тупо їх передираєш безкінечно, ще і ще раз передираєш. Це перша спроба «Систем оф Даун» опісля років забуття..... Аж ось бредеш Бессарабкою і раптом бачиш, чи то вже спостерігаєш, і щось досліджуєш. В того мексиканця, зовсім не опонента Сікейросу, хоча з найменням Д. Ортега. Один Вітя, що з олігархів полюбив раптово високе та сучасне. Ти розумієш: - «А той чувак зміг- зміг таки передати ритм надзвичайно важкої праці. Ці його об‘єкти дійсно.... Величне то поєднане з буденністю пекельної та виснажливої праці на металургійні». Це, просто шокуюче та незабутнє дійство на твоїх очах! Серед тієї ж ночі спати опісля трьох вже не можеш спокійно. Ти робиш спазматичні спроби занотувати тепер вже власні ідеї до зошита. Пере осмислені.
"Such earnings" - solo exhibition of Oleg Kharch_Such earnings KYIV. January 16, in KYiv, the opening of a new personal exhibition of contemporary Ukrainian artist Oleg Kharch. The refuge for the exhibition was the Mystetsky Arsenal art center, famous for its attention to young talents and original themes. The theme of the exhibition, “Such earnings,” permeates the life of both the artist himself and all the people who have to turn around in this world on their own and look for ways to make their life comfortable and comfortable. A feature of the exhibition is a somewhat pastoral, relaxed, muted technical performance. The artist does not shout about the ugly sides of reality, but simply points to them, as if emphasizing: "Each person carries only his cross." And the severity of his fate is logical. Sumy artist Oleg Kharch intentionally shows ordinary life and earnings not somewhere for us, abroad, where there are milk shores and manna from heaven. And in their own country - Ukraine, in far from ideal conditions in which people’s lives pass. People who could achieve more if they had the time to at least think about where they live and whether they are happy with how life has developed. The acuteness of the topic manifests itself in the fact that the characters got used to their role, do not see their life differently, do not think of themselves outside the context of constant work, lack of money and endless everyday problems. Like a goddess who just wakes up from a dream does not go to Olympus, she puts on working overalls, rough shoes, and goes to the factory to create a “healthy product”. The exhibition, designed to awaken consciousness from hibernation, will last until January 26. Eve Istr https://gallerix.org/news/dom/201301/takie-oni-zarabotki-personalnaya-vystavka-olega-xarcha/
https://youtu.be/hua4IQnB52I
https://syg.ma/@oleg-kharchenko/taki-voni-zarobitki