Page 1


2

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

У когорті наших славних краян, які уславили Срібну Землю своїм талантом, працею, збагатили її спортивну славу був і відомий футболіст, тренер, рекордсмен щодо кількості зіграних офіційних матчів за закарпатські команди майстрів — ФК «Говерла» Ужгород і ФК «Карпати» Мукачево, екс-голова комітету ветеранів ФФЗ Ю. І. Чирков. Юрій Іванович був і залишається у  числі найактивніших, найпослідовніших, найсамовідданіших, найавторитетніших та  справжнім патріотом у  великій футбольній родині Закарпаття. Багато наших уболівальників ще й нині згадують той чудовий ФК «Говерла» зразка 70-х років ХХ–го століття та його незмінного капітана Юрія Івановича Чиркова. Як данина пам’яті про легенду закарпатського футболу Ю. І. Чиркова журналіст В. Гаджега та  літописець королівського спорту М. Лозюк підготували книжку з символічною назвою «Капітан «Говерли». Федерація футболу Закарпатя, ФК «Говерла» Ужгород


ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ В. Гаджега М. Лозюк

На знімку фрагмент з історичного товариського матчу між «срібними» призерами чемпіонату СРСР футбольного сезону-1972 — ФК «Динамо» Київ та «срібними» призерами чемпіонату країни у ІІ-ій лізі серед українських команд класу «А» — ФК «Говерла» Ужгород. Капітани команд киян змс СРСР Євген Рудаков (у центрі) та господарів Юрій Чирков (у полосатій футболці) проводять традиційне передматчеве вітання. Нагадаємо, що 40 років із гаком партнери Ю. Чиркова обіграли команду-гранд із принизливим, до того ж «сухим» рахунком 4:0.

Капітан «Говерли» Ужгород–2014


4

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Шановні читачі! Дорогі друзі! Кажуть, аби взнати добре людину, треба з’їсти з ним пуд солі. Та пуду солі я з цією напрочуд чудовою та поряднішою людиною не з’їв, але він для мене став чи не кращим цімбором на цьому білому світі. Познайомилися з ним приблизно 30 років тому. Де? Звичайно, що на футбольному полі. Зі стадіону йшли додому разом — я на площу Корятовича, а він жив трохи далі — на вулиці Хмельницького. Розговорилися. Про що? Та про що можуть говорити чоловіки. Звичайно, про футбол. Я зізнався йому, що плекаю надію на Закарпатському телерадіокомітеті створити футбольну команду й назвати її «Журналіст» Ужгород. І поцікався у нього чи не хоче він бодай двічі на тиждень проводити з нами тренування. Так екс-капітан ужгородської «Говерли», а відтак тренер цієї футбольної дружини Ю. І. Чирков став і наставником, і гравцем новоствореної команди мас-медіа. Керівництво облтелерадіокомітету, зокрема Д. Воробець та  А. Дудич разом із профспілковим комітетом закупили два комплекти форми, бутси, м’ячі. Через два роки підопічні журналісти–футболісти Юрія Чиркова стали «міцним горішком» у чемпіонаті Ужгорода (брали участь 12 команд — Авт.), а далі — «середнячком», а через 5 років на центральному полі ужгородського стадіону «Авангард» гравці ФК «Журналіст» з рук міського голови Е. Поповича отримували золоті медалі. Одна з них дісталася й нашому наставнику. Щойно йому вручили «золото», як 30 дужих чоловічих рук підхопили свого навчителя і той щасливий злетів над головами пишучої братії. А вся команда та її щасливі прихильники поспішили на «третій тайм». Святкував Юрій Іванович з командою «Журналіст» перемогу і на турнірі у 1991 році, коли вся спортивна громадськість краю відзначала 90-річчя від початку славного шляху закарпатського футболу. А  тоді до  закарпатських журналістів приїхали команди з Угорщини, Словаччини, Чехії, Польщі, Києва та Москви. У фінальному матчі, який відбувся на ужгородському стадіоні «Авангард», зустрілися дві кращі команди на турнірі: ФК «Журналіст» Ужгород та збірна команда журналістів із Братислави та Кошиць. Гра завершилася перемогою господарів — 3:2. Вирішальний третій гол у ворота гостей провів граючий тренер Ю. І. Чирков. А мимоволі згадується і святкування 100-річчя від «дня народження» закарпатського футболу. У рамках цієї події відбувся і товариський матч між ветеранами київського «Динамо» та  Закарпаття. В  одному із епізодів кияни


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

5

у карному майданчику порушили правила і арбітр ФІФА В. Онуфер призначив пенальті. До м’яча підійшов капітан команди господарів Ю. Чирков і пробив… Після гри голкіпер киян Є. Рудаков, простягнувши Юрію руку, сказав: «Юра, скажу відверто: такі хльосткі удари, як ти пробив мені — не беруться. Браво!!!» … Торік (2013 р.) з Юрієм Івановичем їхав на його шикарному авто, яке йому мила дружина Марійка з ріднею подарувала на 65-річчя від дня народження, на  дебютний турнір у  його честь, який організували вдячні земляки, котрі добре ще пам’ятають, коли їх односельчанин виступав за місцеву «королівську» команду «Локомотив», що грала на першість краю. Цього року знову був у Королеві. Сумно. Сумно через те, що довелося їхати без «винуватця» спортивного заходу. Та й турнір уже називається по іншому — «Меморіал пам‘яті Ю. Чиркову»… Юрій Іванович Чирков, як футболіст. Нема в області й донині такого гравця, аби за закарпатські!!! команди майстрів зіграв 471 календарний поєдинок (до уваги не беруться матчі зіграні ним на Кубок СРСР, УРСР та у складі збірної команди України (клас «Б» — В. Г.). Рубіж «450 офіційних матчі» перетнув лише один гравець «Говерли» О. Когутич. Словом, Ю. Чирков має одні з найпочесніших досягнень у кар’єрі гравця — це довголіття та стабільність. Ю. І. Чирков, як капітан команди на футбольному газоні був вправним диригентом свого футбольного оркестру. До речі, а кому ж довіряють капітанську пов’язку? Кажуть, що капітан — це посередник між тренером і командою, провідник його настанов під час гри. Також важливо, щоб капітан команди був популярним серед її вболівальників, мав з ними добрі стосунки і був серед них певною мірою харизматичною фігурою. Важливими якостями для капітана є самоконтроль і самодисципліна, рішучість і витривалість, здатність налагоджувати і підтримувати добрі стосунки з людьми, і при цьому бути розсудливим. Ці риси були притаманні Ю. І. Чиркову. Ю. І. Чирков, як тренер команд майстрів та дитячий наставник майбутніх віртуозів шкіряного м’яча. Який він був? На це запитання, шановний читачу, знайдете відповідь, як прочитаєте книжку від «корочки до корочки». А від себе скажу — слова Тренер і Людина, якщо мова йде про Ю. І. Чиркова, то потрібно писати лише з великої літери. Бо він дійсно таким був і залишиться не тільки у моїй пам’яті, але й усіх тих, хто його знав, з ким він грав футбол, кого вчив цьому непростому ремеслу, кого любив і його любили, з ким плекав надії на  завтрашній світлий і щасливий день. Та це уже повинні зробити його молодші колеги, учні, діти, внуки, які його просто обожнювали… В. Гаджега, голова асоціації спортивних журналістів Закарпаття


6

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Закарпатський «король» футболу із Королева Казкова місцина здавна чарувала своєю красою кожного, хто хоч раз побував тут. З нею пов’язано багато цікавого й головне, що тут з діда прадіда живуть напрочуд гарні люди. Як стверджують архівні дані, наприкінці XII ст. на городищі був побудований дерев’яний королівський мисливський будиночок, від якого Королево отримало свою назву. Стіни похмурого замку та його руїни говорять про давню та цікаву історію поселення, що розкинулося на берегах найбільшої річки краю — Тиси. Тут з діда-прадіда проживають трудолюбиві землероби й виноградарі, ремісники й залізничники. Власне у  такій працьовитій сім’ї Чиркових — помічника машиніста паравоза з місцевого залізничного депо Івана Олексійовича й домогосподарки Василини Ільківни — 22 грудня 1947 року народився хлопчик, якого нарекли Юрчиком. Це була друга дитина в родині. Троє дітей. Старший Євген, середульший Юра та найменшенька донечка Алла. Вже з самого раннього дитинства дітям доводилося спостерігати не лише за важкою щоденною роботою батьків, які мали власне господарство: землю, виноградник, худобу, але й самим вносити свою посильну дитячу лепту у добробут сім’ї, допомагаючи дорослим. Босоноге дитинство, робота по господарству… і футбол, футбол, футбол для хлопців у вільний від роботи, а пізніше і школи час. А грати обидва брати почали з тих пір, як навчилися самостійно ходити. Вони босоніж по стернянці бігали за  худобою і ганяли до  нестями м’яча, а  ввечері, коли приходили додому, — ноги посічені до крові, кров’яні рани, десь і з’являлися сльози від болю, але на наступний день все повторювалося знову і знову. Так згадує далеке дитинство справжній патріот свого краю, якого не раз і не два запрошували в елітні футбольні команди УРСР та СРСР, але він, як кажуть, від дзвінка до дзвінка виступав спочатку за рідну сільську команду «Локомотив», відтак виноградівський «Пластмасовик», а далі виключно за команди майстрів рідного Закарпаття — ФК «Говерла» («Верховина») Ужгород та ФК «Карпати» («Приладист») Мукачево. Хіба що виняток становлять роки (1966‑1968 рр.), коли Юрій Іванович три роки і чотири місяці проходив дійсну військову службу у Казахстані, правильніше грав за одну з місцевих армійських команд у Карагандинській області — ФК «Ястреб»


7

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

Приозерськ. У її складі закарпатець у 1968 році став бронзовим призером чемпіонату Карагандинської області (Див. стор. 19). Також виноградівець захищав кольори збірної команди дивізії, карагандинського «Шахтаря», а  у  кінці 60-х років минулого століття встиг пограти і за команду Вищої ліги чемпіонату СРСР — СКА Одеса, правда, лише за резервістів. А у складі «основи» із закарпатців був Федір Варга з Чопа, який від Юри старший майже на два роки. Він, до речі, й нині працює дитячим тренером в ОДЮСШ.

Батько Ю. І. Чиркова Іван Олексійович працював помічником машиніста паравоза і напрочуд був азартним уболівальником місцевої команди «Локомотив», що виступала у чемпіонаті Закарпаття. А коли за цю команду почали грати спочатку старший син Євген, а потім і молодший Юра, то він навіть на тренування приходив.

Мати Юрія Івановича Василина Ільківна була домогосподаркою. Але не завжди могла дати раду і у городі, і у саду, і у хліві, то й просила синів допомогти, бодай прополоти грядки чи жуки позбирати на картопляному лані. Сини були слухняними дітьми. Вони не цуралися ніякої роботи, але коли чули стукіт м’яча, то вони уже були там. 1958 р. Футбольна команда «Локомотив» Королево. Стоять (зліва направо): В. Андреняк, П. Купар, В. Моргентал, В. Литка, М. Лемак, Й. Балаж, М. Ківежді, М. Міговк, В. Таркані, І. Чейпеш. Присіли (зліва направо): І. Сочка, Ю. Пилипчук та старший брат Ю. Чиркова — Євген..


8

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

«Легенда Королівського футболу» Шановний читачу! Давайте перенесемося з вами у 2012 рік. Недільний день 7 жовтня. Саме цієї осінньої пори один із авторів цих рядків (В. Г.) разом із Ю. Чирковим приїхали в його рідне Королево. Тут уже було чимало безпосередніх учасників турніру, ветеранів спорту, активістів, школярів, почесних гостей з Виноградова та Ужгорода. А подія знакова: відзначення 100-річчя місцевого футболу та 80-річчя з дня заснування тамтешнього ФК «Локомотив», за який свого часу грав і наш герой книги. Святкування розпочалося із розіграшу Кубка між командами-ветеранів Королева й Виноградова. Гра завершилася внічию, а  ось післяматчеві пенальті точніше пробили гості з райцентру. До цієї неординарної події місцевий літописець спорту, керівник фізичного виховання та спорту Карпатського інституту підприємництва М. Ю. Лозюк видав цікаву брошурку під символічною назвою «Королю спорту» у Королеві — 100» (на фото зліва). Витяг із цієї книжки, до  того  ж у  ній кілька сторінок присвячено й Ю. І. Чиркову, пропонуємо вашій увазі (стиль збережено): «Перші спогади про футбол у  селищі відносяться до  1912 року, коли тут був створений перший СК КШК, який культивував окремі види спорту, а також і футбол. Широкого розмаху «гра мільйонів» на Виноградівщині набула після Першої Світової війни, коли Срібна Земля відійшла під юрисдикцію 1954 р. ФК «Локомотив» Королево. Стоять зліва направо (1-ряд): Йосип Йокоб, Степан Попович, Іван Щетінін (адміністратор команди), Михайло Ківежді, Павло Міговка, Михайло Чейпеш, Юрій Пилипчук. Середній ряд: Михайло Ліхтей, Михайло Таркані, Михайло Міговка, Павло Іванига, Йосип Моргентал. Нижній ряд: Василь Таркані, Іван Йокоб та Василь Савка.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

9

Чехословацької республіки. До відновлених довоєнних клубів, зокрема Севлюшського (Виноградівського) НШЕ та Королівського КШК додалися НТК («Нодьсевлюші торна клуб»), Чеський військовий Чек і ТЄ «Сокіл”(«Теловіховна єднота «Сокіл»). Організаторами НТК були заможні євреї — переважно власники продовольчих та промислових магазинів, а також адвокати. У 1932 р. на базі НТК був створений єврейський клуб «Маккабі». На початку 30-х років місцеві залізничники створили свій СК «Железнічар», а  також власними силами побудували футбольне поле. Молодий колектив після спортивного королівського клубу (КШК) грав другу скрипку, а з встановленням угорської влади на базі цих команд була створена нова, яку назвали «МАВ» Королево, яка досить успішно виступала у першості Угорщини серед команд третьої ліги. Минуло понад 70 років з того часу, а люди пам’ятають ту команду і згадують Михайла Міговку, Йосипа Головача (в майбутньому працюватиме помічником єпископа Семедія), Карла Раца, Юлія Іванча, Юрія Пилипчука, Стефана Фанту, братів Бейлу та  Олександра Гочіїв, Іштвана Гулачі, Яноша Гомбоша та інших. У міжвоєнний період помітну роль у розвитку футболу в окрузі відігравала команда села Вилок. Разом із «НШЕ Бескид» та  двома королівськими командами вона була незмінним учасником першостей Підкарпатської Русі. Суперниками королівчан були команди з Кошице,

2012 рік. На знімку ветерани футболу Королева (зліва направо): Антон Кріштоф, Орест Дудар, Іван Чейпеш та Василь Рекеці.


10

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Берегова, Севлюша, Мішкольца, Ніредьгази, Дебрецена, Чопа, Хуста, Солотвина. Після війни в Королеві було створено команду «Локомотив», яка успішно виступала у першості Львівського відділку залізниці та чемпіонаті області. У ній кращими гравцями були Ю. Пилипчук, С. Попович, В. Савка, Й. Йокоб, П. і М. Міговки, П. Іванига. На початку 60-х років до команди вливається велика група талановитої молоді. Футболки «Локомотива» одягли Василь Копча, Іван Чейпеш, Михайло Лемак, Олександр Лендєл, Іван Сочка, Василь Мінча, Степан Фізі. Невдовзі до них приєдналися два Юрії — Фізі й легенда крайового футболу Чирков. Останній у майбутньому гратиме у складі збірної УРСР, а  також входитиме до  символічного списку «33 кращі футболісти УРСР». Під час урочистої частини свята відбулося нагородження кращих із кращих. Виступаючи на ньому голова ради президентів футбольних клубів Закарпаття І. Бушко сказав: «Історія Королева десь нагадує історію Виноградова. У силу різних причин деякий час тут не було своєї футбольної команди, а необхідна для тренувань й ігор інфраструктура занепала. Та завдяки зусиллям ініціативної громади, підприємців футбольна слава Королева поволі почала відроджуватися. Нещодавно тут відкрили новий спортивний майданчик зі штучним покриттям, реконструюється головний стадіон — усе це сприяє тому, щоб майстерність місцевих футболістів постійно вдосконалювалася. А ізюминкою на урочистостях було опитування односельчан Чиркова, яких попросили назвати прізвище кращого футболіста за 100-річну історію місцевого футболу. Усі, немов зговорилися, вигукнули: «Юрій Іванович Чирков». Йому і був вручений гарний приз–відзнаку. На ньому золотими літерами виведено: «Легенда королівського футболу».

Нагороди, цінні призи ветеранам футболу Королева вручив Голова ради президентів футбольних клубів Закарпаття Іван Бушко (на світлині справа).


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

11

Ю. Чирков: «Футбол для мене — це щось більше від улюбленої роботи і навіть хобі» Нині всі розуміють, що без кмітливих, майстерних диспетчерів у сучасному футболі не можна розраховувати на серйозні перемоги. Більшість наших команд мріє про такого диспетчера, який умів би з глибини атаки найраціональніше будувати наступ своїх партнерів. Таким в ужгородській команді майстрів у 70-ті роки був півзахисник і беззмінний капітан Ю. Чирков — футболіст № 1. Капітан не на сезон чи турнір, а на роки. Гравець номер один не за призначенням тренерів, а за характером і покликанням. Справжній лідер і диригент на полі та за його межами. Не так вже й багато таких капітанів, а відтак і тренерів. Його авторитет — незаперечний, загальнолюдські якості — безсумнівні. Саме під його проводом ужгородська «Говерла» в 1972 році виборола срібні медалі першості СРСР у  Другій лізі серед українських команд класу «А», а в 1973 та 1974 рр. ставала четвертою командою в Україні. Ще років 15 тому, спостерігаючи за  нев’янучою майстерністю стрункого, як і в молоді роки, гравця у матчах ветеранів, де він був граючим тренером, розуміємо, яким футбольним талантом наділила його матінка-природа. Юрій Іванович — людина комунікабельна (таких серед друзів ще називають «душею компанії”). Будучи тренером чи то команди майстрів, чи дитячої, він швидко знаходив шлях до сердець усіх своїх підопічних, знав, коли і кого потрібно підбадьорити, а з кого й суворо спитати. Але й останнє він робив із посмішкою, так, щоб не образити гравця, тим паче дитину, котра тільки опановує перші ази футбольної майстерності. Наша довідка: Юрій Іванович Чирков народився 22 грудня 1947 року в селищі залізничників Королеві. Ще хлопчиком упіймав за хвіст футбольного птаха успіху: талант учня місцевої середньої школи «засвітив» селище, а відтак район й Закарпаття. Своїм був юнак не тільки серед ровесників, але й набагато старших односельчан. Уже 12-річним юнаком почав стукати в двері місцевого ФК «Локомотив» Королево. А через рік він став гравцем місцевого дублюючого складу, в 16 почав виступати за «основу» залізничників, що брала участь у чемпіонаті Закарпаття (Вища ліга). Після закінчення місцевої школи перспективного хлопця запросили захищати честь районної команди «Пластмасовик» (Виноградів), яка, до речі, в 1965 році виборола срібні медалі


12

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

в чемпіонаті краю, а ось у фінальному матчі на кубок Закарпаття з «сухим» результатом 2:0 обіграла свалявський «Авангард». Матч відбувся на  нейтральному полі в смт. Перечин. Словом, 17-річний Юрій у складі «Пластмасовика» здобув свій перший серйозний спортивний приз. У цій команді разом із ним грали два Василі — Скунць та Розгоні, котрі пізніше з Чирковим захищатимуть кольори ужгородської «Говерли». 1966 рік — дебют у команді майстрів — ужгородській «Верховині», за яку в цьому ж сезоні зіграв 19 календарних ігор і став автором одного голу. Після І-го кола сезону–66 Ю. Чиркова призвали на дійсну військову службу, яку він проходив у далекому Казахстані. Тут захищав кольори ФК «Ястреб» Приозерськ, що грала у чемпіонаті Карагандинської області. У 1968 році у її складі став бронзовим призером крайового чемпіонату. Цього року переїхав в одеський СКА, де грав за резервістів (армійці Одеси тоді грали у Вищій лізі чемпіонату СРСР — Авт.). 1969 р. — гравець мукачівських «Карпат». Прізвище Ю. Чиркова цього ж року, згідно з опитуванням спортивної громадськості та журналістів міста над Латорицею, разом із М. Тимчаком значилося у символічному списку «10 кращих спортсменів Мукачева». У 1970 році році Ю. Чирков значиться в символічному списку «33-и кращі гравці України», котрий щороку затверджувала ФФ УРСР. Цього ж року виноградівець став членом збірної УРСР (клас «Б», Українська зона). Разом із ним до її складу також увійшли гравці мукачівських «Карпат» В. Медвідь, І. Качур, І. Вернер та М. Тимчак. 1971‑1980 рр. — майже 10 років Ю. І. Чирков захищав кольори ФК «Говерла» Ужгород. 1972 рік — капітан ФК «Говерла» Ужгород Ю. І. Чирков у складі команди став срібним призером першості СРСР серед українських команд класу «А». У цьому ж році його прізвище під № 29 значилося у символічному традиційному списку «Кращі футболісти України». Крім нього, тут знаходимо ще трьох закарпатців: під № 33 голкіпер чемпіонів СРСР (ФК «Зоря» Ворошиловград) М. Форкаш із Виноградівщини, а також двоє ужгородців — Й. Бордаш і М. Русин (кращий голеадор «Говерли»). 1990 рік — головний тренер ужгородського «Закарпаття». Команда у цей період виступала в 2-й лізі (Західна перехідна зона) першості СРСР. А помічником в Юрія Івановича був Михайло Ловска, теж свого часу капітан ужгородської команди майстрів. 1991 р. — У складі ФК «Журналіст» Ужгород Ю. І. Чирков став переможцем міжнародного турніру, присвячений 90-річчю закарпатського футболу. 1992 рік  —  начальник команди «Закарпаття» Ужгород. Тренерами команди у цей час були С. Войтко й В. Грушко. 1994‑1998 рр. — працював у сусідній Угорщині. Тренував одну з команд міста Ніредьгаза, що виступала в чемпіонаті Саболч-Сатмарської області.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

13

1999 рік —  Юрій Іванович працює дитячим тренером у  Перечинській ДЮСШ. 2000‑2004 рр. — Ю. Чирков готував майбутню футбольну зміну в ДЮСШ № 1. У 2001 р. його та вихованці О. Філіпа вибороли перше місце в першості України серед ровесників (1984 р. н.). За цю команду виступав і майбутній чемпіон світової Універсіади, екс-форвард ФК «Закарпаття», мсмк М. Бобаль-мол. Більшість вихованців Чиркова нині грають у  багатьох командах майстрів. У символічному списку «Кращі дитячі тренери Закарпаття» прізвище Юрія Чиркова значилося кілька разів. 26 серпня 2011 році на оновленому ужгородському стадіоні «Спартак» відбувся товариський матч між ветеранами «Динамо» Київ та збірною ветеранів Закарпаття. Команду господарів до гри готували Ю. Чирков та голова Ужгородської міської федерації футболу В. Русин, а киян — А. Біба й Є. Котельников. Гостей на поле вивів «залізний капітан» ФК «Динамо», легендарний В. Турянчик із Мукачева, а господарів — очільник області О. Ледида. Майже 10 останніх років Юрій Іванович разом зі своєю привітною дружиною Марійкою працював у власному магазині, де можна придбати спортивний інвентар на будь-який смак. З героєм книги Ю. І. Чирковим автор знайомий більше 30 літ. Отож, його спортивну біографію вивчив, як мовиться, на зубок. А про футбол, про його

1991 рік. Ужгород. Стадіон «Авангард». Юрій Чирков (справа присів) з відомим футболістом та дитячим тренером Матвієм Бобалем– старшим. На передньому плані — майбутній чемпіон світової Універсіади, майстер спорту України міжнародного класу Матвій Бобаль–мол.


14

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

партнерів, про життейські справи з ним завжди вів мову при зустрічах. Вони в основному і лягли в основу при написанні цього монологу-інтерв’ю. —  Юрію Івановичу, Ваші перші кроки на футбольному газоні. З чого все почалося? До речі, ваші батьки не були проти вашого захоплення? —  Покійний батько не грав у футбол, але, на відміну від матері, ніколи не був проти, щоб я займався цим видом спорту. До того ж, мій старший брат Євген, котрий працював у королівському депо, паралельно виступав за місцевий ФК «Локомотив». Команда була учасником чемпіонату області, а також паралельно грала на першість Львівського відділку залізниці. Я пригадую, що у чемпіонаті та першості області виступало більше 10 команд, які мали назву «Локомотив». Брат, до речі, на відміну від мене, був лівшею. Потім навчався в  Харківському залізнично-транспортному інституті й виступав за  команду цього «вишу». У 1962‑1964 роках я  теж грав за  королівський «Локомотив», правда, за юнаків. Мати, звісно, завжди боялася, щоб мене не травмували, а також інколи гнівалася, що по господарству стільки роботи, а я майже цілими днями з іншими дітьми пропадаю на галявинах із м’ячем. Та який там м’яч — гумійова лопта. —  Юрію Івановичу, зазвичай спортсмени розповідають, що шлях до великого спорту розпочинали зі спортивної секції, куди їх приводили батьки, старші брати, сестри чи друзі. А як було у вас? Чому ви обрали саме футбол, а не інший вид спорту? – (Сміється). Село і спортивна секція. Город, винниця, сад, корова і сільське пасло, де ми і ганяли лопту. А чому я обрав саме футбол, а не інший вид спорту? Бо інакше не міг. Як не могли й інші мої ровесники. Адже ми проживали на селі, де було два «спортивні заклади» — це «Чайна», де чоловіки та хлопці «різалися» у дурака або «ловили» рибу за допомогою доміно, а другий — це футбольне поле за селом, а далі — сільське пасло. Ми з нетерпінням чекали чергової гри улюбленої команди. До храму футбольного мистецтва поспішали практично усі жителі Королева, аби на кілька годин забути про важке життя повоєнного десятиліття. Надивившись на дорослих гравців, ми наступного дня, після уроків, влаштовували справжні баталії. Грали вулиця на вулицю, клас на клас, нижній кінець села на верхній. І це при тому, що не мали жодного спортивного майданчика і якоїсь там форми, ані м’ячів — одна чи дві гумійові лопти на село. Грали в тих топанках (черевики — діал.), що й до школи нас батьки відправляли зранку. Частіше звертали увагу не на синці, а на дірки в єдиних штанцях чи розірвану підошву. Адже вдома, коли збиралися вечеряти, частенько перепадало від батьків. —  Кілька слів про свого першого наставника. Що цінного перейняли від нього, адже після завершення футбольної кар’єри Ви теж працювали тренером у команді майстрів, а також навчали дітей азам цієї гри в ужгородській СДЮШОР управління у справах молоді та спорту ОДА і Перечинській ДЮСШ.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

15

—  Першим своїм тренером вважаю Степана Фізі, який разом з моїм батьком працював у депо й паралельно тренував місцеву команду, як основний склад так і резервістів. А  перейняв я  від нього найперше любов до  футболу, відданість та  наполегливість. До  речі, він теж у  минулому був непоганим гравцем. Чимало доклав зусиль, аби «зліпити» з мене гравця ще один тренер нашої сільскої команди Михайло Петрович Міговк. Тепер його син є моїм кращим цімбором. А Михайло Петрович, як мені відомо, був багато літ капітаном місцевого ФК «Локомотив». Був толератною людиною і напрочуд добре розбирався у футболі, хоча і не мав ніяких спеціальних шкіл». У 1965 році Ю. Чирков закінчував місцеву середню школу і паралельно виступав за виноградівський «Пластмасовик», який у той час грав у чемпіонаті Закарпаття. Цього року була проведена реорганізація в обласному футбольному господарстві. Замість однієї центральної зони 24 команди були розподілені на дві групи за територіальним принципом по 12 команд. Виноградівці виступали у групі «Б» і зайняли друге місце. Фінальний турнір, який відбувся у листопаді, склали по три кращі команди з груп: три мукачівські — «Приладист», «Кіровець» та «Локомотив», а також свалявський «Авангард», берегівський «Меблевик» і виноградівський «Пластмасовик». Команда Ю. Чиркова обіграла мукачівців (2:1), берегівчан (4:1) і свалявчан (1:0). А поступилися виноградівці майбутньому чемпіону з мінімальним рахунком 0:1. Срібна медаль була вручена і Ю. Чиркову з Королева. На цих змаганнях був присутній і головний тренер ужгородської «Верховини» М. М. Михалина, який і запросив молодого і перспективного виноградівця до своєї команди. Мені було всього 18 років із гаком, — говорить мій співрозмовник Юрій Чирков. Батько, подумавши, сказав, що він не проти, аби я йшов в Ужгород, але останнє слово за мамою. Тоді я зрозумів, що мені Ужгорода не бачити, як і своїх вух. Я добре знав маму, яка до футболу відносилася, як мокре горить. Тому знову звернувся до  батька, який, вислухавши мене, сказав, що поговорить з мамою. А коли до нас завітали Михайло Михалина з першим секретарем Виноградівського райкому партії Платоном Левчуком й щось там говорили з батьками то  зрозумів, що мене відпустять до обласного центру. Так і сталося. Правда, коли уже їхав, то мати майже годину наказувала, щоб був чемним, чесним і слухався тренера. А Михалину попросила, щоб той приглядав за мною, бо я далі від Виноградова ще ніколи ніде не був. А чому запросили в ужгородську «Верховину»? На це запитання відповів сам М. Михалина: «Напередодні чемпіонату федерація футболу УРСР прийняла рішення, згідно якого в команді можуть грати тільки 5 гравців, вік яких перевищує 23 роки. Це безглузде рішення не одній молодій людині поставило доленосне питання, а що далі робити?! Звісно ж, що у 23‑27 років — це розквіт таланту кожного футболіста. Йому ще грати та грати, а тут чиєсь необдумане, необґрунтоване положення перекреслило багатьом обдарованим


16

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

хлопцям «розкритися» до кінця. Через цей «пасквалій» змушені були піти з команди досвідчені П. Ортутай, С. Сербайло, Ю. Приймак, Г. Куля, С. Грицьо, В. Мелеш, Я. Габовда. Їхня майстерність ой як ще могла послужити команді. А у клуб крім мене були запрошені ужгородці Є. Ортутай, С. Войтко, Т. Берта, Й. Вагань, берегівчани О. Сабо, А. Белені, з Мукачева М. Штець і В. Грубчак, а з Довгого прийшов взагалі юний І. Шопа. Ми з ним на перших порах і проживали в одній кімнаті. Файний хлопець. Кілька разів за нами зранку заїжджав граючий тренер І. Пажо, аби показати нам найкоротшу дорогу до  стадіону «Авангард». Ми з Іваном Юрійовичем на тренування їздии на його легендарному мотоциклі «Кіровець»…

1966 рік. Першою командою майстрів для Ю. І. Чиркова стала ужгородська «Верховина» футбольного сезону-66 (головний тренер, екс-капітан ФК «Динамо» Київ, змс СРСР М. М. Михалина (стоїть зліва). У цей час за головну команду краю виступали: воротарі — Андрій Гаваші (36 ігор) і Євген Ортутай (6), захисники — Степан Войтко (32), Василь Матолчі (33), Василь Радик-мол. (зіграв 17 матчів і забив 1 гол), Василь Ладані (34 і 2), Адальберт Берта (35), Адальберт Белені (35 і 1), Стефан Решко (16), Юрій Чирков (19 і 1), Микола Іванчов (27 і 5), Йосип Вагань (35 і 2), форварди — Михайло Масинець (32 і 17), Іван Пажо (22 і 2), Олександр Данилаш (14 і 1), Василь Скунць (5 і 1), Олександр Сабов (8 і 2), Михайло Штець (20 і 2), Василь Грубчак (11), Іван Шопа (5 і 1), Борис Миронов (8). Це фото було зроблене після завершення першого кола, коли Юрій Іванович уже був у місті Білозерськ Карагандинської області, що у Казахстані, де проходив дійсну військову службу.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1966 рік. Перші уроки у команді майстрів

17

На перших організаційних зборах команди, — мовить далі Юрій Іванович, — було розглянуто чимало питань. Було обрано капітана команди. Ним став уродженець Радванки Йосип Вагань, який зі мною разом грав за ужгородців протягом 5 футбольних сезонів. Йосип грав у захисті. Був чіпким стопером і мав авторитет серед своїх партнерів. Крім того, був чудовим гірськолижником. На жаль, лижі його і «забрали» на інший світ. Ще й сьогодні пам’ятаю розповідь А. Гаваші (у 1966 році був основним воротарем ФК «Верховина» — В. Г.), який розповів про трагедію, що сталася в Ужку на гірськолижній трасі. «Це було 11 листопада 2002 року, — говорив Андрій Андрійович. Цей день для Йосипа став роковим. Випадково на великій швидкості його вдарив бугель, що обламався. Удар був настільки серйозним, що незабаром людини не стало. А наступного дня ми всією командою збиралися до  нього на  ювілей  —  12 листопада йому виповнилося  б 55 років. Та, на жаль, прийшли на похорон. Це був перший гравець легендарної «Говерли–72», який відійшов у потойбічний світ. Сумно. — Життя — це складна штука, а люта смерть — не вибирає. Забирає найкращих. До речі, Юрію Івановичу, ви сказали, що у сезоні–66 ви грали з А. Гаваші, який від вас набагато старший. Іван Пажо теж не з молодих був. —  Практично кістяк команди складали 19‑20 річні хлопці, а ветеранами були справді лише Андрій Гаваші та Іван Пажо, які є ровесниками. Останній, до речі, у 1966 році був уже граючим тренером. Пізніше ми кілька років разом працювали наставниками у ФК «Говерла». З найбільш відомих гравців зі мною тоді грав мій ровесник Стефан Решко, котрий пізніше стане змс СРСР і виступатиме за одеський «Чорноморець», київське «Динамо» та збірну СРСР, стане бронзовим призером Олімпіади–76. У розпалі сезону Юрій Чирков залишив «Верховину». Разом із ним із неї пішов Олександр Данилаш, якого теж призвали на  дійсну військову службу і він опинився у СКА Львів, а Василь Скунць перебрався до кіровоградської «Зірки». Молодий Чирков, поклавши у  свою армійську валізу роман М. Шолохова «Піднята цілина», відправився у  далекий і невіданий Казахстан.


18

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Місто–міраж Приозерськ —  Юрію Івановичу, ваші партнери по ужгородській «Говерлі» військову службу в основному проходили у Львові, Києві, Одесі та Москві, а вас «занесло» у пустиню. Хто ж відправив вас піднімати цілину? —  Керівництво. Про це ніколи нікому не  розповідав. Нехай цей відрізок мого життя залишиться зі мною. Бач, мені пропонували їхати у Львів чи у Київ, а я хотів грати вдома — у Мукачеві (сміється). Але ж кажуть, що добре усміхається той, хто це робить останнім. Словом, я поїхав у невідані краї. Поїхав туди, де люблять їздити лише спортсмени-екстремали, а не футболісти. — Конкретніше можете розповісти про місто, де служили, грали й за рідним краєм тужили? —  Місто Приозерськ, що у  Карагандинській області, має менше років, як мені та  й тобі. Воно було засноване у  1956 році. Мені тоді було 9 років, а тобі — один. Це військове містечко було закритим для сторонніх. До  нього можна було потрапити лише при наявності спеціальних пропусків. Щодо природи. Її тут нема. Лісу нема, сільгоспугідь — теж, а також велика кількість безхмарних днів і мало дощів. Був тут такий маршал Нєдєлдін, який про цей «казковий край» писав так: «Це дуже суворий пустельний район, необжитий, непридатний навіть для випасу отар. Кам’яниста безплідна і безводна пустеля. Але Приозерськ можна буде прив’язати до озера Балхаш. У ньому прісна вода, хоча її пити без очищення неможливо». А ще тут скрипучі морози взимку і «сахарська» температура влітку. Тренуватися, тим паче грати офіційні матчі тут — це злочин і покарання. Місто запам’яталося ще й тим, що тут дуже багато пам’ятників і двогорбих верблюдів (на  фото зверху). Із звірів тут найбільше, мабуть, вовків, лисиць та корсаків. Зі шкури останніх тут шиють шапки. Водяться тут рисі, медведі, багато плазунів. … Пам’ятаю, до нас приїхав місцевий вокально-інструментальний ансамбль. Його назва символічна «Запретная зона». А в одній з пісень про Приозерськ були такі слова: місто–міраж, місто–солдат, місто– привид. І це не випадково, бо тут був і є один із найбільших полігонів


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

19

протиповітряних сил (ПВО) СРСР, а тепер — Росії (Російська Федерація взяла в оренду у Казахстана цей полігон ПВО та космодром «Байконур» до 2050 р. — Авт.). —  Як там гралося? —  Армійська наша команда називалася «Ястреб». Чому? Тут на полігоні я бачив лише військові літаки та різну грізну бойову техніку ПВО, а у небі кружляли яструби («Яструби»– казахстанські яструби — не найвідоміше прізвисько збірної Казахстану, про яку практично нічого не знають у Європі — Авт.). Грали ми у чемпіонаті Карагандинської області. Крім мене, тут було і кілька українців. Це Борис Волощук.

1968 рік. На знімку бронзові призери чемпіонату Карагандинської області — гравці ФК «Ястреб». Юрій Чирков у другому ряду (третій зліва).


20

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Він у нас був головним тренером. А при команді ще був Микола Ющенко. Він виконував обов’язки начальника та  адміністратора команди. З українців був ще Демчук. Але найбільше було росіян  —  це брати Захарови, Яковлєв, Шведков, Сотников та  грузин Задамшвілі. Правда, зі мною служив твій колега Іван Тегза з Хуста, який зараз працює в обласній прокуратурі. — Що найбільш запам’яталося? —  Згадати є про що. Адже тут, починаючи від клімату, фауни, флори та самих казахів-кочівників, не так як у нас на Закарпатті. Пам’ятаю, як водій ГАЗ-66, який віз нас із військового аеродрому до місця призначення, (сміється) чомусь цей аеродром назвали «Камбала», розповів, що Приозерськ  —  це адміністративний центр полігону Сари-Шаган і він є закритим військовим містечком, де проживає приблизно 13 тисяч чоловік. А ось до обласного центру більше 550 кілометрів. — Знаю, що кочівницьке життя не для Вас. Не любите також міняти роботу чи футбольні клуби. Ви є справжнім патріотом свого краю. І цим багато що сказано. А, можливо, це не так? —  Немов у воду дивишся, коли це говориш. У 1966 році, коли грав за ужгородців, то ми їхали у турне: Херсон, Севастополь, Керч. До останнього міста від Ужгорода майже 1500 кілометрів Ми тоді у  дорозі були 10 днів. Спочатку провели календарний матч у  Херсоні. Там переночували, відпочили й поїхали у  Севастополь, де теж відіграли офіційний матч, а звідти поїхали у Керч. Відстань так не відчувалася, як, скажімо, коли у Карагандинській області наша команда їхала до міста, яке бувло за  Карагандою ще 500 кеме. Взагалі, якщо порівняти Карагандинську область, яка має таку саму кількість населення, як Закарпаття, однак за територією майже така, як Україна без Криму (430 тис. кв. км.). Але їхати потягом чи на «шараповському» автобусі по території України й по казахстанській пустелі — важко навіть порівняти. Щодо кочівницького життя. Пам’ятаю як сьогодні. Уже грав за мукачівські «Карпати», коли до мого батька приїхало керівництво з Ворошиловоградського тепловозобудівного заводу та «ходаки-селекціонери» із місцевої «Зорі». Спочатку переконували мене, але я конкретно їм нічого не міг сказати, адже все залежало від батьків. Крім того, я аж ніяк не горів бажанням кудись їхати з області, тим паче, що я потрапив в «основу» мукачівських «Карпат». Потім взялися за  батька, з яким і приїхали у  Мукачево. Нарешті сказали, що у сусідньому Харкові навчається старший брат Євген і грає за команду рідного «вишу». Але я чемно їх з батьком провів на залізничний вокзал «Мукачево», де взяв для них квитки до  Королева, а у «Чайній» купив «Столичну», мінералку, бужену пікницю, хліб, кілька помідорів і посадив їх в електричку до Батєва, де вони звісно пересіли на іншу, яка й доставила їх до рідного мого селища.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1969 рік.

21

«Перехід Чиркова в Одесу «коштував» йому дорого: зайві 4 місяці ще наминав солдатську кашу» —  Юрію Івановичу, яка була причина, що ви дійсну військову службу проходили не два роки, як ваші ровесники, а довелося жити за суворим армійським сценарієм ще 4 місяці? Хто не служив в армії, повірте, той собі навіть не уявляє що то таке? —  Є така приказка: «Як собі постелиш, так і виспишся». Словом, хотів, як краще, а вийшло, як завжди. Я під час армійської служби грав не лише за команду нашого гарнізону, але й виступав за збірну команду округу, а також карагандинський «Шахтар», який грав у тій же лізі, що й ужгородська «Говерла», правда, в іншій зоні (у той час у СРСР було 9 зон — Авт.). А ще грав безпосередньо за наш дивізіон ПВО. А команда називалася просто «Майданчик-14». Їх у  цьому містечку було більше 20 і практично було стільки  ж футбольних команд. Нас призвали восени 1966 року, отже у листопаді 1969 року я повинен був демобілізуватися. Але у 1967 році була прийнята відповідна постанова, згідно якої термін служби солдатам і сержантам скоротили на рік, тобто до 2 років на суходолі та 3 у морфлоті. Я повинен був піти на дембль у листопаді 1968 року. Але не так сталося, як гадалося. Якось у Караганді, де я грав календарний матч у складі місцевого «Шахтаря», до мене підійшов начальник команди «Ястреб» Микола Ющенко і сказав, що мною цікавляться товариші з Одеського військового округу й мають намір запросити до одеського СКА. До дембеля залишалося кілька місяців, але я й гадки не мав, що мене разом зі своїм призовом не відправлять додому. Я зрадів через інше, що нарешті вирвуся з цього пустинного краю й пограю за український клуб, тим паче, що він виступає в елітному дивізіоні. Я згодився і поїхав. Зі мною в Одесі підписали контракт до кінця року. Я грав в основному за резервістів СКА. За «основу» не відіграв жодного матчу. На дембель пішов мій призов. А мене чомусь не відпускають. Кажуть, що буцімто на гравців, які є у резерві армійців СКА Наказ Міністра оборони СРСР А. А. Гречка не поширюється. Однак, мабуть, через те, що армійці «вилетіли» з Вищої ліги мене у кінці березня нарешті відправили на дембель. … Та  Юрію у  парадній формі довелося не  довго красуватися вулицями рідного селища. Першими по його душу прийшли з мукачівської команди


22

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Ужгородський стадіон «Авангард». Одним із кращих бомбардирів мукачівських «Карпат-69» був Микола Тимчак (справа у темній футболці під № 10).

«Карпати», яка грала у тій же лізі, що й попередня його ужгородська «Верховина». Довго роздумувати не довелося, адже у команді через два тижні уже розпочинався навчально-тренувальний процес. Коли Ю. Чирков прибув у розташування команди, то дізнався, що у ній не все гаразд. Річ у тім, що керівництво міста було незадоволене виступом своєї команди й проводило серйозну рокіровку не лише серед гравців, але й тренерського складу. Головний тренер Василь Зубак та його помічники Микола Теллінгер й мс СРСР Іван Осуський залишили команду. Натомість був запрошений новий наставник на пост головного тренера. Ним став відомий фахівець, мс СРСР Федір Ванзел, котрий собі в помічники залишив Миколу Телінгера. У колективі крім розсудливого і врівноваженого півзахисника Юрія Чиркова також з’явилося кілька молодих виконавців, котрі на думку наставників повинні були посилити всі лінії. Місце у воротах зайняв надійний Віктор Грушко, в захисті почав грати перспективний Василь Медвідь, який своєю надійною грою міг «зцементувати» дії лінії захисту, у нападі — швидкий і чіпкий М. Тимчак. Мукачівці, як і ужгородці, потрапили до першої зони. На загальних зборах команди було вирішено кілька нагальних проблем, у  т. ч.  футболісти обрали собі капітана. Гравці зі стажем своїм «отаманом» на полі бачили Е. Горвата, інші надали перевагу молодому Ю. Чиркову. Авторитет останнього виявився незаперечним, але кілька разів капітанську пов’язку одягав і ветеран клубу, 31-річний Е. Горват. — Юрію Івановичу, як капітан команди, будь ласка, проаналізуйте виступ мукачівців у футбольному сезоні-69. —  По–перше, головний тренер Ф. Ванзел, який свого часу грав за такі команди-гранди, як ЦСКА Москва, «Динамо» Мінськ та  «Шахтар» Донецьк, тренувальний процес поставив на високий рівень, де не було другорядних завдань. Все було підпорядковане одній меті — змістовній та результативній грі. Він любив повторювати: «Буде гра, буде і результат». Першість СРСР серед команд класу «Б» (в українській зоні грали 42 команди у двох групах: ужгородці та мукачівці потрапили в 1-шу — Авт.) стартувала 19 квітня. Перші дві ігри ми провели в рідних стінах: одна — перемога і одна нічия. На перший раз непогано. Але наскільки команда була підготовлена до футбольної марафонської дистанції повинні були відповісти виїзні матчі. Турне до Херсона, Бердичева й Первомайська було успішним, а результати


23

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

перевершили всі наші сподівання — 6 очок із 6 можливих. Наступні три домашні матчі теж провели вдало, записавши до свого активу ще п’ять очок. І уже коли команда майже працювала як годинниковий механізм, прийшло розчарування. На виїзді ми програли поспіль 2 поєдинки, правда, один матч виграли, а вдома, як на зло, три матчі — три нічиї. Навіть з головним нашим конкурентом (сміється) — ужгородською «Верховиною» «у рідних стінах» вдома розійшлися, як кажуть, як «у  морі кораблі» (0:0). Словом, 1-ше коло ми завершили на 5–му місці у турнірній таблиці. Якщо порівняти з відповідним періодом минулого року, коли мукачівці перебували у так званій «золотій» серединці (14-те місце з 22-х команд), то ми мали просто чудовий прогрес. Але, як кажуть, апетит приходить під час їжі, і перед командою було поставлене завдання поборотися за один із комплектів нагород. Словом, були зроблені відповідні висновки, а команда додала обертів й опинилася серед лідируючої трійки. Навіть в Ужгороді перемогли господарів із мінімальним рахунком 1:0. — Але, Юрію Івановичу, головні ж матчі були попереду. Як їх провели мукачівці? — Якщо по правді, то на цей раз нам її величність Фортуна не усміхнулася. Річ у тім, що по три кращі команди з двох українських зон у фінальному турнірі в одне коло, що пройшов у Івано-Франківську, назвали з–поміж себе переможця у класі «Б» першості СРСР. Ми два матчі з п’ятьох виграли, стільки ж програли і один із горлівським «Шахтарем» звели внічию (0:0) й посіли почесне високе четверте місце серед 42 команд. Безперечно, це був великий крок уперед у порівнянні з минулим роком, коли «Карпати» в зональному турнірі зайняли лише 14 місце, а в підсумку — 29. — Про те, що мукачівці цей сезон провели нарівні, говорить і той факт, що 4 гравців із міста над Латорицею у  1970 році були включені до  збірної команду СРСР (клас «Б»): Ю. Чирков, В. Медвідь, І. Качур та М. Тимчак. І все ж, Юрію Івановичу, а хто з ваших партнерів вніс найбільшу лепту у досягення «Карпат» сезону–69?

На вістрі атаки кращий бомбардир ФК «Карпати» Мукачево Микола Русин, який у домашньому поєдинку з гірниками з Красного Луча відзначився «хет-триком».


24

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

—  Кістяк команди: воротар Віктор Дубіно (зіграв 32 ігри, пропустив 18 голів) захисники — Адальберт Керекеші (26 ігор), Михайло Тирканич (24), Іван Кіш (19), Василь Медвідь (37), Павло Біловарі (38), півзахисники — Еміл Горват (39 ігор і 3 м’ячі), Іван Качур (34 і 2), Василь Голиш (21), Степан Гудас (27 і 1), форварди — Степан Руснак (39 і 11), Іван Вернер (36 і 2), Тиберій Токар (26 і 1), Микола Русин (29 і 6), Микола Тимчак (32 і 9), Степан Шебештін (34 і 3), Ласло Скунць (28 і 2), Василь Розгоні (35 і 3), Юлій Грубчак (34 і 1). І, звичайно, Ю. Чирков, який відіграв 38 матчів і став автором одного м’яча. Крім того, відразу 5 гравців «Карпат» за підсумками сезону ввійшли до символічного списку «33 кращі футболісти України»: Ю. Чирков, В. Медвідь, І. Качур, І. Вернер та М. Тимчак. —  У 1969 році Ви теж грали за збірну України, до якої входили гравці з команд класу «Б» (Українська зона). Що найбільше запам’яталося? —  Товариські матчі з відомими командами. Скажімо, в Миколаєві зіграли з першою збірною СРСР і виграли з рахунком 2:1. У Новій Каховці провели також товариський поєдинок із багаторазовими чемпіонами СРСР — московськими спартаківцями. На цей раз поступилися супернику (2:3). Тоді з нашої команди забрали М. Соколовського в запорізьке «Торпедо», закарпатця І. Секеча — у вінницьку «Ниву», мене з воротарем І. Ковачем запросили у львівські «Карпати». Іван пішов, а я — ні. За мною в Ужгород приїжджав наш земляк, екс-воротар «Карпат» Ю. Сусла. —  Невже не хотіли пограти у команді, яка у цей період виступала у 1-ій лізі, а мукачівці — у 2–ій. До того ж, льв’яни у 1969 р. виграли Кубок СРСР? —  Я все це знав. Знав і про те, що команду тренує наш земляк Е. Юст, а  за  команду виступають ще троє закарпатців: Я. Габовда з Мукачівщини, І. Герег із Хуста та ужгородець П. Андрейчик. Тим більше, що мій цімбора Іван Ковач теж поїхав до Львова. Уже важко зараз говорити про те, а чому я не опинився у кращому клубі Західної України? По–перше, можливо боявся, що буду у запасі, а по–друге, кочівницьке життя — це не для мене. 1969 рік. Мукачево. гравці «Карпат» перед поїздкою вирішили зробити фото на пам’ять (стоять справа наліво): Е. Йовбак, В. Турянчик, Ю. Чирков, С. Варга, М. Русин, А. Керекеші, В. Кабахідзе, М. Туряниця, І. Качур, прізвище невідоме, Е. Горват, В. Медвідь, П. Біловарі (присіли): водій команди, М. Теллінгер, Й. Шпеник, В. Скунць, І. Кіш, прізвище невідоме, М. Тимчак, І. Мущинка.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1970 рік. Пани чубляться, а в холопiв лоби тріщать

25

І знову новий розділ розпочинаю з перетурбацій у футбольному господарстві, що надумала зробити федерація футболу на цей раз Радянського Союзу. У зв’язку з тим, що наступного року, тобто 1971 року, клас «Б» повинен був ліквідуватися, тому відбувалося різке скорочення учасників. Через те  в  першості очікувалась безкомпромісна, гостра боротьба за  «місце під сонцем». Турнір пройшов у двох зонах по 14 команд. Згідно положення, сім кращих із них виходили до фіналу з усіма набраними очками, однак із клубами своєї зони вже не грали. Ужгородці й мукачівці, як і торік, потрапили в першу зону. У складах команд відбулися кардинальні зміни, особливо у «Верховині», яка просто провалила минулорічний футбольний сезон. Завершили виступи за ужгородців І. Диковець, С. Мадяр, Й. Хома, Є. Ортутай, до інших колективів подалися В. Теллінгер, М. Масинець та  Й. Вагань. Поповнення також було солідним. Під прапори «Верховини» було запрошено вихованців закарпатської школи футболу, що грали за інші команди: воротаря І. Ковача з полтавського «Будівельника», В. Пінковського з львівського СКА, Т. Пфайфера — з тернопільського «Авангарду», А. Беленя — з жданівського «Металурга», Т. Берту — з чернівецької «Буковини». Вже в ході сезону з мукачівських «Карпат» до «Верховини» перейшов М. Штець. —  Юрію Івановичу, а яка ситуація склалася у ваших «Карпат»? — Це нововедення всесоюзної федерації теж залихоманило мукачівців, хоча у нас на той час була, як тоді говорили «комсомольсько-молодіжний колектив». Але у нашому заявочному листку уже не значилися минулорічні «карпатівці» Ю. Фіцай, М. Тирканич, І. Барлі, В. Голиш, Т. Токар, І. Вернер, В. Розгоні, А. Бечай та В. Решко, а під час змагань в Ужгород, як уже згадував, перебрався М. Штець. Правда, до нас прийшли досвідчені виконавці. Серед них і «залізний капітан» київського «Динамо» змс СРСР Василь Турянчик, мс СРСР Степан Варга, що виступав за московський ЦСКА, Олександр Сівак, Вахтанг Кабахідзе, Степан Гегечкорія, Іван Кушнір та інші. Перед нами, як і ужгородцями, було поставлено єдине завдання — боротися за вихід до класу «А». Як відомо, ужгородці впевнено розпочали футбольний марафон і після шести турів навіть очолили турнірну таблицю. Однак невдачі на виїзді не дозволили їм виграти груповий зональний турнір. У підсумку ужгородцям удалося «закріпитися» на третій сходинці турнірної таблиці, а нам — лише на шостій.


26

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Витяг із книги Василя Гаджеги «Закарпаття —  футбольне ельдорадо»: «Не можемо не сказати бодай тезисно про календарні матчі земляків, котрі завжди проходили цікаво й у  безкомпромісній боротьбі, а  також при аншлагах на стадіонах. Так було і 21 червня 1970 року. Мукачево. Стадіон «Авангард». 12 тисяч глядачів. «Верховина»— «Карпати» — 0:1. Але перед цим матчем відбувся товариський поєдинок між ветеранами Мукачева та Ужгорода. Перемогли господарі з «сухим» рахунком 3:0. Отож, календарний поєдинок був аж занадто принциповим. Посудіть самі. До цього часу команди в офіційних матчах зіграли 9 поєдинків. У кожної команди по три перемоги, стільки ж нічиїх і програшів. Різниця забитих і пропущених м’ячів — 8:8! Словом, коментарі, як мовиться, тут зайві. Нагадаємо і склад обох команд: «Верховина»: воротар — Іван Ковач, польові гравці — Степан Товт, Василь Матолчі, Степан Войтко, Ласло Ладані, Карло Кіш, Тиберій Берті, Володимир Пінковський, Степан Грицьо, Роман Надала та Адальберт Лецо. «Карпати»: воротар — Олександр Сівак, польові гравці — Серго Гегечкорія, Василь Медвідь, Володимир Кабахідзе, Юрій Чирков, Степан Шебештін, Микола Русин, Микола Тимчак, Степан Варга. «Уже в дебюті поєдинку рахунок міг відкрити Микола Русин, а через кілька хвилин ужгородців врятувала бокова стійка після кинджального удару Степана Варги. Однак, фортуна таки усміхнулася гостям. Єдиний і вирішальний гол у матчі забив ужгородець Ласло Ладані. Кращим гравцям поєдинку Івану Ковачу та Володимиру Кабахідзе, а також Юрію Чиркову були вручені пам’ятні призи». —  Юрію Івановичу, але попереду був ще фінальний турнір. Як його провели закарпатські команди? Скажу відразу, що до  заліку бралися результати ігор із командами І-ої зони, ужгородці з 34-ма очками були на 4-ій позиції, а ми з 29 очками — на 9–ій.

Ужгородський стадіон «Авангард», коли на ньому грали футболісти ужгородської «Говерли», завжди збирав аншлаг. Виняток не склав і міжнародний товариський поєдинок між господарями та відомою у минулому німецькою командою БСГ «Заксенрінг» Цвіккау.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

27

Та ми на відміну від ужгородців завершальні змагання провели просто блискуче, не програвши жодної гри (8 перемог і 6 нічиїх), а в підсумку — високе 5-те місце. Ужгородці ж навпаки, увесь свій попередній багаж, як говорять, «розгубили» своєю бездарною грою у фінальному турнірі (4 виграші, 8 поразок і 2 нічиї). Словом, якщо ми у фінальних іграх набрали 22 очки, то ужгородці лише 10. Як тут не згадати нашу рідну закарпатську мудрість: «Батіг лускає–таки вкінці». До того ж, приємно назвати ще один факт: бомбардир нашої команди М. Русин зі своїми 24 точними пострілами став кращим голеадором першості СРСР серед команд класу «Б». Запам’ятався і домашній поєдинок із командою «Шахтар» з Красного Луча, що на Ворошиловоградщині. До цього часу ми в основному вигравали з рахунками 1:0 та  2:0, рідше  —  2:1. А  у  цьому поєдинку нам вдалося організувати покер, тобто у  ворота суперників забили чотири голи. Але чи не найбільш цікавим фактом став той, що наш форвард і кращий бомбардир команди Микола Русин відзначився хет-триком. Цього року, — згадує Юрій Іванович, — чи не вперше був проведений експеримент. До  нас напросилася німецька команда «Мотор» зіграти контрольний матч зі збірною Закарпаття, яка була укомплектована в основному з провідних гравців ужгородської «Верховини» та мукачівських «Карпат». Це був напрочуд цікавий матч, згадує партнер по команді Юрія Івановича — Степан Войтко. По–перше, каже Степан Федорович, БСГ «Заксенрінг» Цвіккау завжди був «міцним горішком» у  чемпіонаті НДР. У  1950 році команда навіть стала чемпіоном своєї країни. А  у  1960-х роках «Мотор Цвіккау» двічі поспіль брав участь у Кубку володарів Кубка. У 1963/1964 рр. команда дійшла

1970 рік. Після завершення товариського поєдинку його учасники вирішили сфотографуватися на пам’ять. Ужгородці у полосатій формі. Стоять зліва направо: 1. Василь Ладані; 4. Степан Товт; 7. Степан Грицьо; 8. Василь Матолчі; 10. Юрій Чирков; 13. Михайло Штець. Присіли: 3. воротар Іван Ковач; 4. Степан Варга; 5. Томаш Пфайфер; 6. Степан Войтко. 7. Володимир Пінковський.


28

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

до 1/8 фіналу. Правда, на цьому етапі вона поступилася грізному «МТК Хунгарія» Будапешт. На виїзді, у столиці Угорщини, вони програли господарям з рахункому 2:0, а вдома виграли від суперників з мінімальним результатом 1:0. А у 1967/1968 рр. німцям дорогу «перейшли» футболісти московського «Торпедо». До речі, за торпедівців свого часу (1953 рік) грав ужгородець, мс СРСР З. Бреньо, котрий і нині проживає в обласному центрі, неподалік ужгородського стадіону «Спартак». Ми з німцями у 1970 році грали на ужгородському стадіоні «Авангард». Як кажуть, не було де впасти яблуку. Діти, як круки, «обліпили» крони дерев, які росли поруч з футбольним полем. Цей принциповий поєдинок ми виграли з рахунком 3:2. Правда, на  жаль, — каже далі захисник «Говерли», —  уже не пам’ятаю, хто з моїх цімборів забивав голи. Але сам поєдинок був напрочуд напруженим і принциповим. Німці прагнули бодай встановити нічийний результат. Скажу відверто, особливо добре цю гру провів наш голкіпер Іван Ковач, а також гравці середньої лінії на чолі з капітаном закарпатців Чирковим. Правда, німці непогано провели так званий третій тайм. Серед них були і такі, які нічим не поступалися нашим хлопцям. Після цього історичного матчу пройшло 5 років. У 1975/1976 рр. «Мотор Цвіккау» пробився до півфіналу Кубка володарів кубків, обігравши на своєму шляху такі відомі команди, як афінський «Панатінаїкос» (0:0 та  2:0) італійську «Фіорентину» (по  пенальті) та  «Селтік» Глазго, правда, поступився переможцю кубка «Андерлехту». Цей факт навів не  випадково, аби ще раз наголосити на тому, що у 70-х роках в області можна було укомплектувати команду з одних закарпатців, яка могла би достойно виступати і в  елітному дивізіоні чемпіонату СРСР. А  її кістяк склав би ФК «Говерла». До речі, із закарпатців за  німецькі клуби багато років виступав партнер Ю. Чиркова В. Пасулька (на  знімку справа), який у  1988 році у  складі збірної СРСР став срібним призером чемпіонату Європи. А зліва ще один екс-партнер Чиркова по  ужгородській «Говерлі Аттіла Зан, котрий нині працює дитячим тренером в Ужгородській районній ДЮСШ


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1971 рік. Місцевий партійний катаклізм

29

Якщо не Федерації мутять воду у  футбольному господарстві, то це інколи намагаються зробити державні мужі, які не відають, що кращі команди вимірюються не місцем розташування, а за спортивним принципом. Так сталося на Закарпатті і на цей раз. Мукачівська команда, яка фінішувала торік п’ятою, а  «Верховина»  —  сьомою, чомусь саме «Карпат» позбавили статусу команди майстрів. Це, безумовно, як вважають тепер уже колишні спортивні функціонери, не  відбулося без закулісних махінацій обласного партійного керівництва, яке тоді вирішило, що честь Закарпаття серед команд майстрів повинен вирішувати футбольний клуб не із райцентру, а головного міста краю. А як думає з цього приводу капітан команди мукачівських «Карпат» Юрій Чирков? —  Уже ніяк. Тепер можна лише думати-гадати, а що сталося б, якби мукачівці, а не ужгородці захищали честь рідної Срібної Землі. А втім, у державі пройшла серйозна реконструкція футбольного господарства. Було анульовано клас «Б», а  чемпіонат та  першість країни пройшов у трьох лігах: Вищій, Першій та Другій. Закарпаттю було надано право виставити команду в другому дивізіоні першості СРСР. 11 січня 1971 року на  організаційних зборах ужгородської команди, яка з цього року представляла область у класі «А» (2-а ліга), крім мене сиділи учорашні «карпатівці»: Степан Варга, Іван Качур, Василь Медвідь, Віктор Дубіно та два Миколи — Русин і Тимчак, У зв’язку з тим, що область отримала місце в 2–ій лізі першості СРСР, було чимало пропозицій з боку журналістів, уболівальників, а також керівників окремих спортивних організацій щодо доцільності перейменування назви команди. Пропозиції й побажання були широко обговорені на загальних зборах футбольної команди майстрів, обласної федерації футболу, на зустрічі журналістів із керівництвом команди. Було вирішено назвати команду «Говерла» Ужгород. Капітаном команди був обраний відомий гравець, мс СРСР Т. Пфайфер, а його бойовим заступником Ю. Чирков. — Юрію Івановичу, як дебютували ужгородці у  цьому сезоні?


30

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Треба сказати, що з Мукачева було запрошено не тільки сімох гравців, але й Василя Турянчика, який став не лише головним тренером, але й начальником команди. Не  хотів би говорити про те, на якому рівні проводився тренувальний процес, бо відповідь на це болюче питання дали самі результати календарних ігор. Наша нова футбольна дружина під багатообіцяючою назвою, на жаль, стартувала вкрай слабо. Уже у дебютному матчі, до того ж на своєму полі, ужгородці зіграли внічию з ФК «Локомотив» Донецьк (0:0). А перший гол нам вдалося забити у ворота суперників лише у 5–му турі, а першій Вікторії раділи тільки у  8-му турі. Словом, ми в  першому колі вдома провели 12 ігор (три виграші, стільки  ж матчів програли і 6 поєдинків звели внічию). На виїзних матчах картина вкрай була плачевною (із 13 ігор лише в одній здобули перемогу, у 4-ох іграх судді зафіксували нічиї, а аж у 8–ох — поразки. У підсумку ми опинилися на 24 місці серед 26 команд. Тоді обласне керівництво не знайшло іншого виходу із такої складної ситуації, як змінити тренерський склад. Пост старшого тренера «Говерли» замість В. Турянчика зайняв Д. Товт, а у помічники до себе Дезидерій Людвігович взяв відомого у минулому футболіста Івана Пажа. До нього на цій посаді працював Б. Вейг. А  начальником команди було призначено відомого арбітра всесоюзної категорії із футболу Олександра Мальця. Через деякий час стан справ у команді значно поліпшився. У підсумковій турнірній таблиці ми «розквартирувалися» на 20 «поверсі» і, слава Богу, не опинилися за бортом всесоюзних змагань. А ось як прокоментував виступ «Говерли» начальник команди О. Малець. Його стаття була вміщена у газеті «Закарпатська правда» (20 листопада 1971 рік) і називалася так: «Говерла» на порозі другого сезону». —  Хочу відразу заперечити скептикам. 20-те місце для нашого колективу  —  почесне. І ось чому. Насамперед слід відзначити, що «Говерла» вперше пробує свої сили в класі «А». Відомо також, що колектив сформувався з футболістів, які раніше виступали в різних командах. Ще одне: на  початку сезону, як відомо, у  підготовці команди, її виступах були певні зриви. Досить сказати, що у  18 перших іграх ужгородці здобули лише 10 очок. Такий старт не  міг не  позначитись на  психологічному настрої колективу. І його керівникам довелося докласти чимало зусиль, аби подолати цей бар’єр. Мало-помалу колектив здобував упевненість, від матчу до  матчу відчувалася все більша зіграність гравців. У  цьому важливу роль відіграв і фактор стабільності складу команди. Адже за весь сезон із «Говерли» вибуло лише кілька гравців. Результати проведеної роботи  —  очевидні. Вже в  наступних 32 іграх «Говерла» набрала 35 очок. 20-те місце, —  резюмував фахівець, —  непоганий результат


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

31

на перший раз. А ось у наступному сезоні від команди та її керівників можна зажадати куди більшого». Цю статтю шановного Олександра Олександровича, —  каже Юрій Іванович, —  теж хочу прокоментувати. Коли говорив Олександр Малець останні слова, то  немов у  воду дивився. Річ у  тім, що після завершення футбольного марафону ми зіграли кілька міжнародних товариських зустрічей і практично всі провели нарівні. З футбольним клубом «Земплін» Михайловці (ЧССР) провели два матчі. Один ми виграли з рахунком 2:0, а другий звели внічию (2:2). Чотири голи у  ворота суперників провели Микола Тимчак, Степан Варга, Микола Русин, а  у  другому поєдинку зрівняв результат Михайло Масинець. Одна перемога та  одна нічия були зафіксовані і у  двох матчах проти угорського ФК «Спартакус» Ніредьгаза  —  5:1 та 0:0. Тут свої бомбардирські здібності теж продемонстрував наш Микола Русин, який «відвантажив» угорцям аж три голи. По одному м’ячу на  свій рахунок записали Микола Тимчак та  Степан Варга. І лише словацькому колективу, що виступав у  класі «А», —  команді ВСС Кошіце, яка теж побувала в  Ужгороді, вдалося здобути перемогу. Гості у першій половині двічі відзначилися. Замість того, щоб забити голи, мої партнери перевірили на міцніть поперечину та стійку. Правда, у другому таймі ми не лише забили гол-престижу, але й зрівняли рахунок. Та словаки під завісу гри забили нам вирішальний гол. Давно не  бачив, аби так могли радіти футболісти. Вони були настільки щасливі, ніби виграли найпрестижніший кубок Старого світу — Кубок європейських чемпіонів. —  А товариські поєдинки грали з українськими клубами? — Звичайно. Мабуть, найчастіше з динамівцями Києва, прикарпатцями та буковинцями. Річ у тім, що саме у цих командах, по–перше, завжди грало багато наших хлопців, а також працювали тренерами закарпатці Михайло Михалина, Іштван Шандор, Еренст Юст, Йосип Беца, Юрій Сусла, Михайло Коман… Цього року найбільш резонним був товариський матч між нами та київськими динамівцями. Цей принциповий поєдинок завершився внічию — 1:1. У нашій команді гол провів Іван Качур, а у киян — Віталій Хмельницький. Не обійшлося без серії одинадцятиметрових ударів. Тут свою майстерність продемонстрував голкіпер-велет Євген Рудаков. Він із п’яти ударів «з точки» два парирував, а один замість нього зробила попероечина. Недарма у  нього прізвисько «восьминіг». Звичайно, по  пенальті ми цей товариський поєдинок програли. Але це не  головне. Головне — дружба!


32

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1972 рік. «Говерла» підкорила не лише Говерлу, але й ФК «Динамо» Київ Хотів би цей розділ розпочати з витягу матеріалу під заголовком «Справжнє відкриття минулого сезону — ужгородська «Говерла», який видрукувала центральна газета «Радянський спорт»: «Молода команда повністю укомплектована місцевими футболістами, яким дороге ім’я свого колективу, міста, краю. Тому друге місце «Говерли»  — не тільки заслужений успіх, а й серйозна заявка на майбутнє». Так! Це сталося пам’ятного 1972 року, коли футболісти ужгородської «Говерли» вперше за майже півстолітній період домоглися такого вагомого результату. А кував цю перемогу, як пише один із «енциклопедистів» українського футболу Леонід Каневський у своїй документальній повісті «Футбол: київське «Динамо» святкує ювілей» («Спортивна

На знімку: команда майстрів ФК «Говерла» Ужгород-70 зі своїм капітаном (справа) мс СРСР Томашем Пфайфером. За ним — воротар Михайло Квак, Іван Качур, Василь Медвідь, Василь Матолчі, Федір Варга, Степан Войтко, Михайло Масинець, Юрій Чирков, Карло Домокош, мс СРСР Степан Варга.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

33

газета» за 6 вересня 1977 року), один із «найкращих вихованців закарпатського футболу першого «київського призову». Його «коронкою» був сильний удар із-за меж штрафного майданчика. Часто воротарі не встигали й руху зробити, як м’яч опинявся в сітці». Так, це був форвард київського «Динамо» Дезидерій Товт, який у 50-ті роки зіграв за цей прославлений клуб 85 поєдинків і забив у ворота суперників 24 голи». Крім того, Дезидерій Товт у  1950 році став кращим бомбардиром киян, провівши у ворота суперників 10 голів. А тепер разом з «Говерлою» зразка-72 запрошуємо вас, шановний читачу, на гору Говерла. Наш шлях проляже через багато обласних центрів і міст України. Поїхали! А  екскурсоводом та  гідом–перекладачем у нас буде герой книги, капітан «срібних» хлопців із Срібної Землі Юрій Чирков. —  Дебютний матч із «хіміками» з Сіверськодонецька, який ми провели на рідному стадіоні «Авангард» 2 квітня, — почав свою екскурсію Юрій Іванович, —  вийшов, на  жаль, холостим (0:0), хоча «розмочити» рахунок мали можливість уже на 12-й хвилині, коли у межах штрафного майданчика гостей м’ячем заволодів наш нападник Русин і наніс сильний удар по воротах. Та голкіпер у карколомному стрибку врятував свою команду від вірного голу. Буквально через чотири дні ми приймали футболістів харківського «Маяка» і отримали першу перемогу з мінімальним рахунком 1:0. Ще через чотири дні з аналогічним результатом обіграли й гірників з Кадіївки. Двічі поспіль відзначився той же Микола Русин. Четвертий домашній поєдинок із армійцями Луцька ми провели, як кажуть, на  одному диханні й «відвантажили» гостям, серед яких були мукачівці Василь Грубчак та Карло Кіш, чотири «сухенькі» м’ячі. А далі (сміється), — веде далі свою екскурсію на гору Говерлу Ю. Чирков, —  нам дорогу перебігла кішка, і ми наступні три матчі програли (два на виїзді — гравцям Рівного та Хмельницького, звели внічию з майбутнім переможцем першості — івано–франківським «Спартаком», а також умудрилися «у рідних стінах» отримати фіаско від буковинців (1:2). 11 травня у рамках 9-го туру на ужгородському стадіоні «Авангард» ми приймали авангардівців Севастополя. Але перед цим, як казав вище, в останніх чотирьох матчах ми набрали лише одне очко з 8 можливих й опинилися вже у  середині турнірної таблиці. Тому будь-що потрібно було активізуватися й знову братися за своє звичне діло й грати, як мовиться, у  свій футбол. І хлопці заграли. Цьому свідченням є рахунок матчу із кримчанами. Перший гол вони собі забили самі, а потім два голи на  свій рахунок записав Томаш Пфайфер. Наприкінці матчу реальну можливість збільшити результат мав Олександр Поллак, але з пенальті потрапив, як кажуть, «у молоко». Теж із «сухим» рахунком, правда 2:0, обіграли ще одну команду з кримського півострова — сімферопольську


34

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

«Таврію». Автором першого голу став Микола Русин, а другий (на знімку справа) Йосип Бордаш сильним прицільним ударом з «точки» зняв павутиння у  самісінькій «дев’ятці». Наступні три матчі провели на  виїзді. У  них набрали половину запланованих очок. А ось вдома ми продемонстрували хорошу гру і всі поєдинки виграли. Першим суперником був ФК «Фрунзенець» Суми. Мені вдалося забити гол, який вивявився єдиним і доленосним. А полтавський «Будівельник» та СК «Чернігів» переграли з однаковим результатом 2:1. Запам’ятався домашній матч й із «будівельниками» з Тернополя, який ми виграли з розгромним рахунком 5:1. Дублем відзначився М. Русин, по одному разу — С. Варга та В. Мелеш, а ось із пенальті на цей раз точно пробив О. Поллак. Після першого кола ми з 25 очками закріпилися на  десятому місці. Правда, друге коло ми провели, як кажуть, на одному диханні. Про перебіг подій на футбольному полі детально не буду говорити, але скажу, що уже за два місяці до завершення першості ми опинилися у шістці найсильніших. Чому ж не позмагатися за одне з призових місць?, якось у розмові з нами сказав наш наставник Деже-бачі. До того ж, як кажуть, ви спіймали свою гру й чудово почуваєтеся на зеленому газоні, як у рідних стінах, так і в гостях. В інтерв’ю («Закарпатська правда», 15 листопада, 1972 рік) після завершення першості Д. Товт скаже: «Перше коло розіграшу провели без несподіваних як зльотів, так і падінь. У середині літа «Говерла» вже

«Рубіновий кубок» у кращого голеадора команди Миколи Русина. З ним поруч стоять: зліва — Володимир Пінковський та справа — Степан Войтко.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

35

На знімку: Срібний призер першості СРСР серед команд класу «А» — ужгородська «Говерла» (стоять зліва направо): тренер Іван Пажо, капітан команди Юрій Чирков, Йосип Бордаш, Іван Качур, Василь Стецьо, Іван Ковач, Віктор Грушко, Василь Мелеш, Степан Гаджа, Йосип Вагань, головний тренер Дезидерій Товт, начальник команди Олександр Малець, (присіли): адміністратор команди Іван Мущинка, Микола Русин, Степан Войтко, Микола Іванчев, Володимир Пінковський, Іван Вернер, Степан Варга, Василь Медвідь.

виглядала згуртованим, монолітним колективом. Особливо радували творчою, індивідуальною й різноманітною грою такі футболісти, як Ю. Чирков, Й. Бордаш та С. Варга. Якщо б скласти графік поєдинків протягом нинішнього сезону, то крива досягнень команди йшла би увесь час угору. Переломним моментом були останні 14 зустрічей розіграшу. Саме на цьому етапі вдалося подолати нелегкий психологічний бар’єр чужого поля. У чотирьох домашній іграх закарпатці набрали максимум очок — 8. Це дало їм можливість відразу переміститися з десятого місця на четверте. Граючи здебільшого на виїзді, команда з 28 можливих очок набрала 24, програвши останню зустріч у  Вінниці. Та й на це були об’єктивні причини: два провідні гравці через хворобу не брали участі у матчі». ТРІУМФ УЖГОРОДЦІВ У РІДНИХ СТІНАХ Ще за два тури до завершення футбольного марафону івано-франківці практично забезпечили собі


36

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

перше місце. Багато уболівальників ще не встигли зайняти свої місця, коли на  табло спалахнула цифра «1». На  першій хвилині гри, скориставшись передачею у штрафний майданчик гостей, форвард господарів М. Русин відкрив рахунок у матчі лідерів: «Говерла» Ужгород–«Спартак» Івано-Франківськ. У другому таймі ужгородці порадували своїх прихильників цілою серією красивих комбінацій, одна з яких на  26-й хвилині за вершилася взяттям воріт майбутніх переможців. Гол у свій актив записав В. Мелеш. «ГОВЕРЛА» — СРІБНИЙ ПРИЗЕР. БРАВО!!! У футбольному сезоні -’72 закарпатці довели, що ужгородська команда майстрів — одна з найкращих в Україні. За винятком окремих зустрічей на виїзді, закарпатці демонстрували комбінаційну і вольову, осмислену й технічно зрілу гру. Глядачам імпонувала рівна гра вороторя В. Грушка, зосередженість у складних ігрових ситуаціях захисників С. Гаджі, С. Войтка та  О. Поллака, відточена до  автоматизму техніка й творчість хавбеків капітана команди Ю. Чиркова та В. Медвідя, гарматні удари з дальніх відстаней Й. Бордоша, висока активність і культура в  грі М. Русина, В. Пінковського, мс СРСР С. Варги та мс СРСР Т. Пфайфера.

Витяг із газетного матеріалу («Закарпатська правда»), що вийшла наступного дня після матчу. Юрій Іванович Чирков стоїть справа. П’ятим стоїть футболіст київського «Динамо» Стефан Решко, який разом із Юрієм Івановичем дебютував у 1966 році в ужгородській «Верховині».


37 КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

Історія зустрічей ужгородської «Говерли» з київським «Динамо» бере початок ще з післявоєнних років минулого століття. Не було такого року, щоб команди між собою не зустрічалися. Ці матчі були в основному товариськими або матчамиспарингами. Особливо облюбили собі Срібну Землю кияни на початку 70-х років, коли ужгородська команда входила у десятку кращих футбольних колективів Республіки, а більше 20 вихованців закарпатської школи футболу грали за провідні клуби Радянського Союзу: Ференц Медвідь та Стефан Решко («Динамо» Київ), Золтан Мілес («Локомотив» Москва), Степан Варга, Іштван Секеч (ЦСКА Москва), Габор Вайда, Іван Герег, Янош Габовда, Іван Шопа («Карпати» Львів), Габор Качур, Федір Варга (СКА Одеса), Олександр Поллак («Металіст» Харків), Михайло Форкаш («Зоря» Ворошиловград), Михайло Штуллер (СКА Київ) та багато інших. На світлині капітан «Говерли» Юрій Чирков (присів перший зліва).


38

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

—  А як відбулося саме вручення срібних нагород? — Трохи нас підвів осінній дощ. Але не дивлячись на  негоду, суботнього дня 18 листопада численні уболівальники прийшли на ужгородський стадіон «Авангард», аби поздоровити нас з вагомою перемогою. А  срібні медалі, дипломи і вимпели нам вручив відповідальний секретар Федерації футболу УРСР Борис Шмигельський. Крім того, всі гравці, що провели 50 і більше відсотків матчів, були удостоєні значків «Кандидат у майстри спорту СРСР». Це — В. Грушко, О. Поллак, С. Гаджа, І. Качур, В. Медвідь, С. Войтко, Й. Бордаш, В. Пінковський, В. Мелеш, М. Русин. — І, звичайно, Чирков… — А я що рижий? (сміється). — Ні. Ви — срібний. — Вася, хотів би сказати про інше. І це, до речі, цікавий факт. Не думаю, що серед українських гравців є такі, котрі б таких значків у своїй колекції мали 5. А ось мій цімбора Володя Піня має. Пропозиція. Хто має таких 5 значків пора давати і один, де буде виведено «Майстер спорту СРСР». Це було би справедливо. — А ще маєте ось такі родзинки? — Звичайно. Річ у тім, за результативністю щодо забитих голів протягом сезону наша команда стала рекордсменом, провівши у ворота суперників найбільше (70) м’ячів. Нам був вручений приз республіканської газети «Молодь України» за найбільшу кількість забитих голів — Рубіновий кубок. А ще однією родзинкою можна вважати товариський матч між усрібленою «Говерлою» та ветеранами, котрі в минулому прославляли ужгородські команди «Спартак» і «Верховину», київське «Динамо» й інші відомі футбольні колективи. Футболки ветеранів одягли змс СРСР М. Михалина, В. Турянчик, мсмк СРСР Ф. Медвідь, мс СРСР З. Бреньо, а  також класні гравці А. Гаваші, І. Пажо, І. Диковець та інші. Усі вони, і це похвально, старалися довести, що ще є порох у порохівницях. Та, як не круть, як не верть, перемогла молодість, завзятість і монолітність «срібної» команди ужгородців сезону–’72–4:2. ОСТАННІЙ АКОРД СЕЗОНУ-72, АБО «СРІБНИЙ» МАТЧ СРІБНИХ ПРИЗЕРІВ («Говерла» Ужгород—«Динамо» Київ — 4:0) —  Юрію Івановичу, з київськими динамівцями ви грали майже щороку. Але цей товариський історичний матч між срібними призерами першості країни серед українських команд другої ліги класу «А»  —  ужгородською «Говерлою» та  срібним призером чемпіонату СРСР (Вища ліга) — київським «Динамо» став знаковим. Кілька слів, будь ласка, про нього. —  У складі «Динамо» Київ на  поле вийшли: Є. Рудаков, В. Дамін, В. Соснихін, В. Матвієнко, С. Решко, А. Трошкін, В. Мунтян, М. Хоменко,


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

39

В. Колотов, В. Веремеєв та О. Блохін.Словом, на полі був бойовий склад киян. А  4 з них були членами збірної СРСР (Рудаков, Блохін, Мунтян і Колотов). За мною, як капітаном команди, вибігли: В. Грушко, С. Войтко, С. Гаджа, Й. Вагань, В. Медвідь, Й. Бордаш, В. Пінковський, М. Русин, В. Мелеш та М. Іванчов. Уже із самого початку гри ми заволоділи ініціативою. Вже на  13-й хвилині прославленому Рудакову довелося продемонструвати неабиякі вміння і майстерність аби втримати ворота «сухими». Та через хвилину м’яч усе ж таки опинився в обіймах сітки гостей. Відзначився наполегливий наш форвард М. Русин, який скористався непорозумінням між голкіпером і захисниками киян. Буквально через 4 хвилини уже Й. Бордаш подвоює рахунок. А  на  33-й хвилині після сольного проходу М. Русина рахунок став 3:0 на нашу користь. У другому таймі активізувалися кияни. В. Мунтян, В. Колотов та  О. Блохін все частіше і частіше почали турбувати нашого В. Грушка, але наші захисники та брамкар діяли холоднокровно та чітко. На 71-й хвилині нам вдалася непогана контратака, яка завершилася 4–им голом у ворота столичних динамівців. М’яч на свій рахунок записав В. Мелеш. До речі, на традиційній післяматчевій прес-конференції прославлений футболіст «Динамо» наш земляк М. Коман скаже: «Рахунок трохи несподіваний. Однак, приємно, що ужгородці значно «подорослішали». Тренери й команда на правильному шляху відродження хороших традицій закарпатського футболу». Словом, закарпатці впевнено перемогли одну з найавторитетніших та найтитулованіших команд не тільки України, СРСР, але й Європи. Що не кажіть, а футбольний сезон-’72 став чи не найбільшим тріумфом в історії закарпатського футболу. Ех, так би завжди! Після завершення футбольного сезону–72 відбулося урочисте нагородження ужгородців срібними нагородами і фото на пам’ять (присіли зліва направо): Т. Пфайфер, В, Пінковський, М. Русин, С. Варга, С. Войтко, В. Медвідь (стоять): О. Малець, І. Мущинка, О. Поллак, С. Гаджа, В. Грушко, І. Качур, В. Мелеш, Й. Бордаш, Ю. Чирков, І. Пажо та Д, Товт.


40

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1973 рік. Рекорд та покер Миколи Русина

—  Юрію Івановичу з якої інформації розпочнемо аналізувати футбольний сезон-73? —  З приємної. Ми нашого форварда М. Русина називали між собою «Мюллером». Він чимось змахував на німецького форварда. Наш Микола, як і Герд Мюллер (один із кращих бомбардирів світу: за німецьку «Баварію» та збірну ФРН забив 460 голів — В. Г.), коли атакували суперники, не любив відходити назад. До речі, як мені відомо через це його головний тренер «Говерли» М. Михалина у 1975 році й «попросив» із команди. Правильніше, Русин сам пішов, бо не хотів аби на ньому Михалина експериментував. Але Микола нападаючим був, як кажуть, від Бога. Він у 1973 р. встановив своєрідний рекорд, провівши за команду майстрів найбільшу кількість голів за один футбольний сезон — 28! — У цьому році федерації футболу не піднесли ніяких «сюрпризів» для команд? —  Вони ж без цього не можуть. У 1973-му році було запроваджено нове правило: якщо протягом 90 хвилин гра завершилася внічию, то її не фіксують, а визначають переможця за допомогою пробиття серії пенальті, однак нараховують переможцю не двоє очок, а лише одне. До цьогорічного футбольного сезону ми готувалися вдома. З минулорічного «срібного» складу вибули до лав Радянської Армії воротар В. Дубіно та захисник О. Поллак виявив бажання виступати за харківський «Металіст», на тренерську роботу перейшов Т. Пфайфер. Нове поповнення в складі склали голкіпер І. Ковач, який повернувся з львівських «Карпат», захисник Й. Вагань, форвард, вихованець Ужгородської ДЮСШ О. Пахомов, В. Стецьо з перечинського «Лісівника» та ужгородець С. Селменський.

31 березня 1973 року. Ужгород. Стадіон «Авангард». Календарний матч: «Говерла» Ужгород–«Металург» Жданов — 4:0. Справа капітан господарів Юрій Чирков. До речі, за жданівську команду свого часу гратиме син відомого футболіста Івана Диковця — Іван.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

41

У нас щороку федерація футболу УРСР проводила весняний кубок «Пролісок» за участю команд майстрів, котрі проводили навчально-тренувальні збори у нашому краї. На цей раз ми стали його володарями. У фінальному поєдинку ми зустрілися з кадіївським «Шахтарем». Основний час завершився бойовою нічиєю (2:2), а післяматчеві пенальті точніше пробили ми (6:5). Автором одного голу став і я. —  Юрію Івановичу, а як пройшов старт у новому сезоні? — Як на мене, вдалим його важко назвати, хоча три домашні ігри виграли й навіть очолили турнірну таблицю. До того ж, різниця забитих й пропущених м’ячів була вражаюча — 8:1. Особливо був врожайним дебютний матч із жданівським «Новатором». Ми його виграли з результатом 4:0. Два голи забив Й. Бордаш, по одному — М. Русин та В. Мелеш. Та із виїзду ми повернулися з пустим багажем. Взагалі у першому колі ми пасували перед господарями і у підсумку набрали лише 4 очки, а у підсумку після першого кола у нашому активі було 26 очок з 44 можливих. До того ж, у двох матчах, що завершилися внічию, ми пробили післяматчеві удари гірше за своїх суперників і втратили ще два важливі очки. Якби цього не сталося, то ми могли повторити минулорічний успіх. Початок другого кола теж став для нас провальним, особливо виїзне турне за маршрутом Жданов-Донецьк-Макіївка (дві поразки й одна нічия — загальний рахунок 1:6). Та ця поїздка, на жаль, для команди стала фатальною в тому плані, що намітилася тенденція до її розвалу. На виїзні ігри чомусь не поїхав старший тренер Д. Товт, а голкіпер В. Грушко самовільно залишив команду й поїхав у Харків, інші гравці почали ігнорувати елементарну дисципліну. Одна відрада, як сказав начальник команди О. Малець, що добре на виїзді зіграв на місці лівого захисника молодий С. Селменський. Непогано зарекомендували себе І. Фляшко, Ф. Ньорба та О. Рудай. Зовсім змінилася картина у середині другого кола. Ми знову, як і торік, стали претендентами на один із комплектів медалей. Однак, поразка в останньому турі у Житомирі з рахунком 0:2 перекреслила наші надії, і ми задовольнилися лише престижним четвертим місцем. — А як гралося тоді у кубкових матчах? —  Наша команда грала в основному на Кубок УРСР. У 1973 році ми в 1/16 фіналу з рахунками 2:0 та 1:0 двічі обіграли харківський «Металіст». У чвертьфіналі ми вийшли на переможця у нашій лізі — «Таврію» Сімферополь і програли обидва матчі (1:3 і 0:1).

На знімку глядачів вітає капітан команди «Говерла» Ужгород Юрій Чирков (на фото справа).


42

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1974 рік. Голкіпер І. Ковач — автор голу

—  Юрію Івановичу, попередній розділ ми розпочали інформацією про Миколу Русина, а цю? —  Хотів сказати кілька слів про голкіпера Івана Ковача. Річ у тім, що свого часу воротарем у нашій «Верховині» й «Динамо» Київ воротарем був Гаваші, з яким мені навіть довелося грати за ужгородців у 1966 році. Андрій Андрійович був не  лише вправним воротарем, але й забивним форвардом. Навіть в одному із сезонів став кращим бомбардиром «Верховина». А у сезоні-74 голом відзначився, правда, з пенальті й наш воротар Іван Ковач. —  Як команда грала у цьому футбольному сезоні? — Ніколи не любив виносити сміття з хати. Але цього року команду лихоманило. І не  випадково 4 жовтня, після нашої домашньої гри з «Зіркою» Кіровоград (1:1), відбулося засідання облспорткомітету, де було розглянуто стан справ у команді. Як наслідок з посади тренера було усунено Д. Товта, а натомість тренерський штаб знову очолив М. Михалина. Після цього ми значно додали в грі й фінішували 5–ми, хоча, як стверджують фахівці, команда знову могла поборотися за медалі, але й на цей раз Фортуна нам не усміхнулася. До речі, ми набрали таку саму кількість очок, як і команди, що посіли 4-те та  3-тє місця, але різниця забитих і пропущених м’ячів у нас була гірша. Словом, в останні роки нам завжди не вистачало отого одного кроку, аби бути серед команд–призерів. Знову, як і торік, кращим бомбардиром «Говерли» став М. Русин. Остання календарна гра ужгородської «Говерли» у сезоні-74. Капітан команди Ю. Чирков (справа), простягаючи квіти та вручаючи футбольний м’яч із афтографами гравців та тренерів «Говерли», сказав Пінковському: «Володимире Івановичу, Ви не лише великий футболіст, але й напрочуд хороша людина. Спасибі за чудові роки, які ми всі разом провели з Вами. Нехай на Вашїй життєвій стежині зустрічаються лише гарні й надійні люди!


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1975 рік.

43

Ю. Чирков: «Минуло 10 літ, як із Решком дебютували у «Верховині-66» —  Юрію Івановичу, свого часу О. Блохін про С. Решка сказав: «Мені подобалася манера гри Стефана, — мовив володар «Золотого м’яча», —  точна, непомітна, без зайвої жорстокості, а  тим більше, грубості, він «обплітав» нападника тонким мереживом фінтів і обманних прийомів, що форварду не  вдавалося вибратися з «павутини». За зовнішньою делікатністю, інтелігентністю стояли все  ж непоступливість, справжній бійцівський характер». А  як би ви охарактеризували свого колишнього партнера по  ужгородській «Верховині-66»? —  До цих слів, що сказав Олег Володимирович, важко щось додати. Проти Стефана я грав в основному у товариських матчах, але знаю одне, що він як на полі, так і у повсякденному житті був завжди толерантною і ввічливою людиною. Йому судді жодного разу не показали червону картку у грі. А це про щось–таки говорить. А у 1975 році Стефан Решко у складі команди прославленого тренера В. Лобановського разом із своїми партнерами зібрав цілий букет нагород: Суперкубок УЄФА, Кубок володарів Кубків, чемпіонський титул СРСР, а  також здобули кришталевий Кубок. А після завершення сезону кияни знову завітали до нас, аби разом провести товариський матч. Ніяк не могли нам забути сезон-72, коли ми від них виграли 4:0. На цей раз ми розійшлися мирно — 0:0. Зате третій тайм, який ми провели за «круглим» столом, виграла її величність дружба. А тепер кияни нашій команді на власному полі забивають стільки скільки захочуть. На цьому акцентував увагу не випадково. Цим самим ще раз хочу довести окремим скептикам, що «Говерла» 70–80-х років була команда європейського ґатунку. Чому? Бо у ній виключно грали вихованці закарпатської школи футболу. А тепер? Інколи на газон виходить склад «Говерли», у якому жодного закарпатця. Заробітчанство легіонерів і патріотизм місцевих виконавців — це два протилежні полюси. Ще про один факт хотів би розповісти. Річ у тім, що мені довелося грати в одній команді не лише із Стефаном Решком, а й його старшим братом Володимиром. Ми з ним разом захищали кольори мукачівських «Карпат» зразка 1969 року. А ось у 1992 році я працював у тренерському


44

На світлині два брати Решки — змс СРСР Стефан (справа) та Володимир із славного футбольного села Ключарки, що на Мукачівщині.

На фото внизу: на вістрі атаки Петро Решко (справа з м’ячем).

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

штабі ужгородського «Закарпаття». Цього року у нашу команду прийшов ще один Решко. На  цей раз Петро. Як з’ясувалося  —  це син Володимира і племінник Стефана Решка. Півазахисник відразу вписався у  футбольний ансамбль і став гравцем «основи», провівши за  ужгородців у (сезон–92) 25 календарних ігор із 26 запланованих. До того ж відзначився і голом. — А щодо участі «Говерли» у  першості СРСР серед команд другої ліги класу «А»? — Скажу відразу, що коли ми готувалися до  чергового сезону серед команд другого ешелону першості Радянського Союзу, перед нами було поставлене серйозне завдання: поборотися за вихід у першу лігу. Нас залишили Степан Селменський, Петро Андрейчик, Іван Фляшко, на  запрошення керівництва сімферопольської «Таврії» у цю команду перейшов талановитий вихованець закарпатської школи футболу Костянтин Лобанов. Прийшло, звісно, й нове поповнення  —  це твої земляки, зокрема Іван Квак із Довгого, однофамілець і тезка Василь Гаджега з Іршави, Іван Цицика з Ужгорода та  Степан Шебі з Берегова, а  також Мирослав Кабацій з Нового Давидкова. Правда, перше коло у нас «клеїлось» із скрипом. Мало того, що були програні всі виїзні матчі й не було забито жодного м’яча, ми умудрилися у  трьох іграх із шести поступитися гостям вдома. І дві чортові дюжини: 13 очок і 13 місце у  турнірній таблиці із 17 команд. Обласне керівництво знову взялося за  тренерів нашої команди. Зі своїх постів були усунені


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

45

Михайло Михалина та Олександр Малець, а на тренерському містку продовжив справу своїх попередників Ладислав Калуя. З ним мені пізніше довелося разом працювати в ужгородській ДЮСШ, правда, він був директором, а я дитячим тренером. Щодо другої половини першості, то вона була багатообіцяючою. Ми здобули принципові перемоги у Севастополі, Херсоні, Житомирі, а також нормальну гру продемонстрували у «рідних стінах». Із 7 календарних ігор ми 5 виграли і 2 звели внічию. Знову у цьому році одним голом відзначився наш воротар І. Ковач. — До речі, а цього року Ви «розписалися» у воротах суперників? — Практично я у кожному сезоні у середньому забивав по 1–2 голи. У цьому році став автором двох м’ячів, а у попередніх трьох я щосезону по тричі заставляв суперників розпочинати гру з центра поля. А взагалі за закарпатські команди майстрів я відіграв 471 календарний матч і провів у ворота суперників 22 голи. — Непогано. Перед цим Ви говорили, що Михалина відрахував з команди Миколу Русина, бо він не бажав виконувати його вказівки? —  Русин його вказівки сприйняв, як забаганки, бо й справді, весь час і атакувати, а потім відходити назад, то обов’язки гравців центру, тобто мене й тих хто грає у півзахисті. Та цього року команду залишила ціла плеяда класних гравців. За Русином пішли також Василь Мелеш, Микола Тимчак та Володимир Пінковський. До речі, цього року вони ще встигли зі мною пограти у кількох міжнародних зустрічах. А Микола Русин у матчі проти збірної угорського міста Ніредьгаза умудрився відзначитися хет-триком. Забивний форвард був. До речі, кілька ігор за нашу команду провів ще один рекордсмен щодо зіграних ігор у Вищій лізі — це Володимир Плоскіна, який повернувся з київського «Динамо». Але невдовзі він пов’язав свою футбольну кар’єру з одеським «Чорноморцем», за який відіграв по-моєму 10 сезонів і вісім із них був капітаном «моряків». До речі, Володя односельчанин самого «залізного капітана» київського «Динамо» Василя Турянчика. Доля людини — це її життєвий шлях. Скільки на ньому Ю. Чирков зустрів хороших і надійних друзів, порадників, однодумців. Скажімо, М. Іваниця (зліва) зізнається, що Юрій Івановичем для нього був і вчителем, і порадником, і колегою і великим та справжнім цімбором. В. Турянчик (справа) у ФК «Динамо» Київ був «хвилерізом», капітаном команди і диригентом футбольного оркестру. Практично ці самі функції у «Говерлі» виконував і Ю. Чирков. Правда, останній ще був і чудовим розігруючим.


46

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1976 рік. Хет–трик Ю. Чиркова у міжнародних матчах

—  Юрію Івановичу, що ви скажете про цей заголовок? —  Не відповідає дійсності. Я ніколи не відзначався хет-триком навіть у товариських матчах. —  Але є таке поняття, як журналіський домисел, аби заінтригувати читача. —  Зрозумів. Тоді я–таки три голи забив, правда у трьох міжнародних товариських матчах. Перший — у ворота ФК «Олімпія» Сату-Маре Румунія (2:1, ще один гол забив І. Улинець), другий — ФК «Вашаш» Кішвард (2:0, подвоїв результат О. Пахомов). З таким же рахунком ми переграли і словацький ФК «Земплін» Міхаловці (авторами голів став П. Токарєв і я). —  З хет-триком розібралися, а тепер поговоримо про першість СРСР. Як було на полях України у рік Олімпіади? —  Саме, у зв’язку з підготовкою до Ігор у Монреалі чемпіонат СРСР зробили експериментальним. Протягом року були розіграні практично два чемпіонати країни — весняний та осінній. Після весняного склад Вищої ліги залишився незмінним, а  обмін двома клубами між елітною та  першою лігами провели за підсумками осінніх змагань. Щодо 2–ої ліги, де грала наша «Говерла», то там було 6 зон (по 20 команд у кожній). Клуби з України грали у 6–ій, яка одночасно слугувала й чемпіонатом УРСР серед команд майстрів 2-гої ліги. Ми чи не вперше за останні 6 років свої перші календарні ігри провели в  гостях і вкрай невдало: 3 ігри  —  3 поразки, а  різниця забитих і пропущених м’ячів просто вражаюча — 0:6. У 3–ох домашніх матчах теж розчарували своїх уболівальників. Що сталося з командою? Над цією дилемою ламали голову і тренерський склад, який очолив І. Шандор, і самі ми. Як на мене, причина крилася у тому, що відразу 6 гравців «основи» залишили команду, а  молоді ще не  встигли набрати відповідної ігрової практики. Була відсутня лінія нападу. У практиці нашого клубу ще не було такого факту, аби захисник став кращим бомбардиром. Мова йде про В. Грубчака. Правда, як і позаторік, непогано виступили у Кубку України і дійшли до чвертьфіналу. На виїзді на цій стадії не змогли здолати ФК «Шахтар» Горлівка (0:2). До речі, кривдники закарпатців у фіналі, до того ж на своєму полі з аналогічним рахунком поступилися володарям престижного трофею футбольного сезону-76 — київським армійцям.


47

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

Кажуть, що світлина може розповісти більше, ніж тисяча слів. Знімки теж вміють говорити про найважливіше, найпотаємніше, а незначні моменти можуть бути найціннішими. Коли візьмеш у  руки світлину, то уява переносить тебе у той час, коли було зроблене те чи інше фото. Кажуть, що Фотографія — це життя, яке на мить зупинилося, і воно ніколи не повториться. Тримаючи в руках фото, кожен із нас може розповідати про свою сторінку з життя цілими годинами. Ю. Чиркова оточувало багато різних людей. Вони приходили і йшли, залишаючи по собі якісь сліди. Вони вчили його чогось, а він вчив їх. Він брав і віддавав. Він любив і його любили. Він падав і піднімався. Він радів дітям і внукам, а вони щебетали біля доброго батька й дбайливого дідуся. Він жив. Старі фотографії — це ностальгія за вчорашнім днем. Вони немов повертаюсь тебе в минуле. Спогади вже не гріють. Вони просто є. Як і минуле…

У 90-х роках минулого століття Юрій Чирков кількпа років поспіль працював тренером за кордоном, зокрема у селі Нірмедьєш, де готував місцеву команду. У 1994 році на запрошення бирова села сюди приїхав світова футбольна зірка Ференц Пушкаш (на фото у центрі), який вручає капітану команди Степану Товту сувенір. Справа тренер місцевого футбольного клубу ужгородець Юрій Чирков.


48

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Юрій Чирков (на знімку зліва) у парі із знаним в області дитячим тренером, «Заслуженим працівником фізичної культури і спорту України» Олександром Івановичем Філіпом (справа) підготували чимало класних гравців, які сьогодні не лише виступають за провідні команди України та Срібної Землі, але й чимало з них пішли стезею свооїх наставників, ставши тренерами. Ці два знімки, що внизу, переносять нас у сусідню Угорщину, де юні закарпатці чи не щороку брали участь у міжнародних дитячих турнірах. Звідти вони, як правило, поверталися з нагородами різного ґатунку. (Фото з архіву О. І. Філіпа)


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

49

Це фото уже зроблене на закарпатській землі. До Ю. І. Чиркова (справа) та О. І. Філіпа (другий зліва) приїхали зі своїми вихованцями колеги з сусідньої Угорщини на традиційний дитячий турнір, присвячений пам’яті першому змс СРСР на Західній Україні, екс-капітану київського «Динамо» та тренеру ФК «Верховина» Ужгород М. М. Михалині. До речі, саме Михайло Михайлович запросив ще тоді Юру Чиркова (1966 рік) до ужгородської команди майстрів.

Прізвище Ю. Чиркова, як дитячого наставника ужгородської СДЮШОР із футболу управління у справах молоді та спорту облдержадміністрації, кілька разів значилося у традиційному символічному списку «10 кращих тренерів краю». На знімку начальник управління фізичного виховання і спорту ОДА І. М. Митровцій (справа) нагороджує черговою відзнакою Ю. І. Чиркова.


50

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

2004 р. Ужгородський стадіон «Авангард». Збірна команда ветеранів «Говерла». Справа стоїть 57-річний граючий тренер Ю. Чирков зі своїми молодшими партнерами (стоять зліва направо): С. Селменський, К. Кулик, Й. Микуланинець, воротар В. Васютик, І. Шанта, І. Погоріляк, (присіли): М. Фанта, Н. Саркісян, Т. Тулайдан, А. Понечевний, В. Зубанич і В. Вакула.

2011 р. Ужгородський стадіон «Спартак». Ветерани закарпатського футболу перед початком товариської гри між збірними командами «Динамо» Київ (тренер А. Біба) та Закарпаття (тренер Ю. Чирков). На знімку (зліва направо): Ю, Чирков, О. Рудай, С. Сербайло, В. Турянчик, І. Пажо та екс-лікар ФК «Говерла» Л. Варга.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

51

З сімейного альбому Чиркових


52

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

53


54

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

2012 рік. Центр Ужгорода. Привітати свого товариша і екс–капітана ФК «Говерла-72» Ужгород Юрія Чиркова з 65-річчям (у центрі) прийшли його колишні партнери — захисник ужгородців С. Войтко (зліва) та форвард М. Тимчак. Не забули про свого капітана–ювіляра Ю. Чиркова (фото внизу) і захисник «Говерли-72» С. Гаджа (у центрі) та кращий бомбардир ужгородців М. Русин.

55


56

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

2013 рік. Королево. З головним трофеєм «винуватець» свого І-го турніру з міні-футболу серед школярів та ветеранів Ю. В. Чирков.

2013 рік. Королево. Односельчани і екс-партнери по ФК «Говерла» Ужгород С. Чейпеш (зліва) та Ю. Чирков


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

2013 рік. Королево. Найрідніші — брат і сестра Чиркови.

57


2013 рік. Королево. І–й турнір з футболу серед школярів та ветеранів, присвячений капітану команди «Говерла» Ужгород Ю. І. Чиркову (четвертий зліва в останньому ряді) зі своїми односельчанами та учасниками спортивного заходу.

58 ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ


59 КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

2014 рік. На знімку В. Гаджеги: Мікрорайон Ужгорода Доманинці. У народі кажуть: Людина живе до тих пір, поки про нього пам’ятають». На кладовище, де вічним сном спочивають партнери по ФК «Говерла» та друзі (Ю. Чирков, В. Пінковський, І. Ковач, М. Форкаш та В. Онуфер) прийшли ще раз пом’янути (зліва направо): А. Гаваші, М. Іваниця, О. Філіп, М. Тимчак, О. Рудай, Т. Пфайфер.


60

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

2014 рік. Королево. Дебютнйй турнір з футболу пам’яті гранду закарпатського футболу Юрію Івановичу Чиркову. Односельчани також відкрили споривний майланчик і назвали йогь у честь свого славного земляка.

27 вересня 2014 р. Сел. Королево. Цього дня тут відбувся дебютний «Меморіал пам’яті екс-капітану ужгородської «Говерли» Юрію Івановичу Чиркову з футболу серед школярів та ветеранів. На знімку один із меценатів турніру Є. В. Ярина нагороджує переможців та призерів кубками, медалями та цінними призами.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

61

27 вересня 2014 р. Сел. Королево. Переможці Першого турніру пам’яті Ю. Чиркову серед школярів — команда місцевої десятирічки, а також срібні призери серед ветеранів (внизу) — ФК «Радванка» Ужгород


2014 рік. На світлині переможці І-го «Меморіалу пам’яті капітана ГК «Говерла» Ужгород Ю. І. Чиркова» (стоять зліва направо) седищний голова Павло Іваніга, Іван Чейпеш, Микола Мурович, Йосип Ожват, Степан Чулей, Віктор Попович, депутати Виноградівської райради Микола Гріга та Іван Зеленяк, заступник селищного голови Павло Фабріка, Іван Зеленяк, Тарас Задорожний (присіли): В. Свереняк, екс-гравець ФК «Говерла» Ужгород та народний депутат України Сергій Чейпеш, Юрій Калабіра, Володимир Агій та Іван Свереняк.

62 ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1977 рік. Добре слово від ФФУ

63

У звіті Федерації футболу УРСР було відзначено: ФК «Металіст» Харків (ст. тренер Є. Лемешко), ФК «Зірка» Кіровоград (О. Расторгуєв), ФК «Говерла» Ужгород (І. Шандор) також показали цікавий, змістовний футбол. Усі команди, що очолили турнірну таблицю, об’єднує одна риса — добре налагоджений тренувальний процес із урахуванням сучасних методів і вимог». —  Юрію Івановичу, після такого висновку, гадаю, що Ви теж продовжите свій коментар у такому дусі? — Скажу більше. Гарне повідомлення прийшло з Москви та Києва. З пов’язкою капітана команди юніорської збірної СРСР ужгородець М. Бобаль на чемпіонаті Європи, що проходив у країні басків — м. Барселона, де виборов бронзову нагороду, а футболісти мукачівського «Приладиста» стали чемпіонами УРСР серед КФК. А наша команда вкотре зупинилася за крок до медалей, хоча футбольний сезон цього року приніс чимало несподіванок. Але в цілому його підсумок можна вважати досить закономірним. Враховуючи минулорічні помилки під час навчально-тренувального процесу до сезону-76, керівники команди на цей раз значно підсилили склад колективу, особливо передню ланку. У команді з’явилися захисник В. Щербей із Жденієва, що на Воловеччині, півзахисник з Ужгорода І. Шангін та голкіпер І, Стойка, а також 5 форвардів — В. Полевщиков із Сум, М. Сех зі Хмельницького, Л. Ірчишин, новодавидківець Й. Микуланинець та Ф. Розгоні. Як результат — перші три домашні офіційні ігри — три перемоги. Перші три виїзні матчі — три поразки. Ось із такою нестабільністю й дійшли ми до турнірного екватора. У підсумку — лише 10 місце із 23 команд. І все ж прогрес уже був відчутний, якщо порівняти з минулим роком. Велику лепту щодо підготовки гравців вніс і учорашній форвард С. Варга, який допомагав нашому наставнику І. Шандору. Особливо після проміжного фінішу команда заграла значно краще. Про це свідчить і кількість набраних очок — 30 проти 25 у першому колі. До того ж, закарпатці вдома втратили тільки одне очко, а  на  виїздах добивалися майже 50 відсоткового позитивного результату. У підсумку — шоста сходинка турнірної таблиці з 23 команд. —  У 1977 році колишня ваша команда з Мукачева стала чемпіоном УРСР серед КФК. Гадаю, що товариський матч із ними провели? —  Такого року не було, щоб два-три товариські матчі не проводили. Чи то у рамках підготовки до нового сезону, чи просто для того, аби знову зустрітися й пограти, а відтак поговорити по душам за фужером іскристого шампанського чи гарного закарпатського вина та боґрашем…


64

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1978 рік. Микуланинець і Бобаль на «Переправі» здобули «золото»

Молоді партнери Юрія Чиркова по «Говерлі», 19-річні Матвій Бобаль із Ужгорода та Йосип Микуланинець із Нового Давидкова, які виступали за збірну України (U-19), у цьому році взяли участь у першому всесоюзному турнірі «Переправа». У фіналі українці зустрілися зі збірною Москви. Основний час завершився, а на табло одні нулі. Ще два тайми по  10 хвилин. І знову «сухий» рахунок». Пенальті краще пробили українці і стали переможцями престижного турніру. Цей розділ розпочав з такого факту не випадково, адже разом із Микуланинцем та  Бобалем Юрій Іванович грав не  лише у  складі «Говерли», але й за збірні командиветеранів Ужгорода та області, а також багато літ усі троє працювали дитячими тренерами в  обласному центрі, а  новодавидківець продовжує готувати юних чаклунів «гри мільйонів» і тепер. А ось щодо першості СРСР (Друга ліга, клас «А”), де виступала й ужгородська «Говерла», її капітан розпочав з проблем, які мали місце напередодні старту. «Забігаючи наперед скажу, — мовить Юрій Іванович, — цей футбольний сезон для нас був важким. По-перше, завжди важко відстояти своє високе місце, зайняте в попередньому році, а ще важче його покращити. Тим паче, коли з року в рік у складі команди проходять великі перитурбації. Не  став винятком і цей рік. Голкіпер Сергій Страшненко перейшов у ворошиловоградську «Зорю», Степан Шебі — у «Чорноморець», Василь Щербей  —  у  львівські «Карпати», Іван Поллак — у львівську армійську команду, а Микола Сех повернувся в рідні пенати — хмельницьке «Поділля». Висловлюючись футбольною термінологією «повісили бутси на гвіздок» Володимир Якубик та Василь Грабчак. Натомість були запрошені нові виконавці. Ними стали Юра Ціпле зі Солотвина та Саша Легерда з Мукачева. Стартувала команда, як ніколи невдало, хоча головний наставник Іштван Шандор напередодні першості переконував пишучу братію, що команда має всі шанси цього сезону навіть поборотися за  один із комплектів медалей. Але не так сталося, як гадалося. У перших календарних матчах ми здобули лише одне очко з восьми можливих. Це явно не той фундамент на якому можна «збудувати» високе турнірне місце. Після цього нападника Сашу Пахомова із лінії нападу «вдітягли» до захисних редутів, а місце у  воротах знову зайняв досвідчений голкіпер Іван Ковач. Також


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

65

повернувся в команду «фігаро» Микола Сех та Степан Шебі. Тільки дві перемоги за  тур до  завершення першого кола дали нам можливість вибратися з небезпечної зони й «розквартируватися» на  16 місці серед 23 команд. У другому колі — майже аналогічна ситуація, правда, кінцівку ми провели просто блискуче, що й дало команді опинитися, як мовиться, в «золотій» серединці. Але скажу відверто, ми її вимучили. До того ж, чотирьом команда програли обидва заплановані матчі, як вдома, так і на виїзді. Це переможцям харківському «Металісту», криворізькому «Кривбасу», житомирському «Спартаку» та херсонському «Кристалу». — Невже «Говерла-78» з досвідченим тренером Іштваном Шандором не могла провести на хорошому рівні першість і в підсумки бодай зайняти те місце, що і в попередньому році? — Важко відповісти на це запитання. Тим паче, що у нас у 1978 році був непоганий склад. «Кістяк» команди, які зі мною відіграли більше 40 календарних матчів — це в основному гравці середньої лінії — Саша Пахомов, Іван Улинець та Сергій Семушин. Захист і напад у нас шкутильгав. Навіть, як уже згадував, Іштван Дьєрдєвич Пахомова з лінії нападу перевів у захист. Саша блискуче справився зі своїми обов’язками на задньому рубежі, однак, як кажуть, один у полі не воїн.

1978 рік. ФК «Говерла» Ужгород. Стоять зліва направо: тренер, мс СРСР Степан Варга, адміністратор команди Степан Селменський, Василь Іванов, Йосип Вамоші, Юрій Пономаренко, Олександр Легерда, Іван Улинець, Федір Розгоні, Сергій Семушин, мс СРСР Олександр Поллак, Олександр Пахомов, Степан Стойка, головний тренер, мс СРСР Іштван Шандор, лікар команди Людвіг Варга. Присіли: Юрій Чирков, Юрій Дудаш, Юрій Ціпле, Костянтин Лобанов, Аттіла Зан, Олександр Рудай, Степан Рущак, Леонід Іришин.


66

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1979 рік Ю. Чирков — граючий тренер

32-річний півзахисник Ю. Чирков ще торік думав про завершення своєї футбольної кар’єри, однак досвідчений наставник Іштван Шандор, якось у розмові зі своїм капітаном сказав: «Юра, ти маєш ще такий потенціал, що можеш грати мінімум два-три роки. Без тебе команда просто розсиплеться. А знайти такого авторитетного і досвідченого гравця та лідера, як ти, повір, тепер дуже важко». При цій розмові Іштван Дьєрдєвич запропонував Юрію Іновичу продовжити грати за команду й паралельно стати його помічником. Гра у полі й проведення самостійно тренування партнерів допоможе тобі у  майбутньому стати непоганим наставником команд чи дитячим тренером, — резюмував І. Шандор. Перед цим Юрій на самоті довго розмірковував, а що робитиме після того, як завершить виступати у команді майстрів? Це питання переслідувало його скрізь. А тут така слушна порада від компетентного фахівця. На першому тренуванні всі гравці «Говерли» вишикувались в один ряд і головний тренер після привітання сказав: «Юрій Чирков від сьогодні ваше місце не серед усіх гравців команди, а біля мене. Ви призначені керівництвом команди другим тренером, тобто моїм помічником». — Юрію Івановичу, знову атакую запитанням співрозмовника. Як вам вдавалося поєднувати посади гравця і тренера? — Я просто, як і дотепер, продовжив добросовісно виконувати свої функції гравця. Просто на мене більше почали звертати увагу мої колеги і вони старалися не відставати від мене. Таким чином, своїм особистим прикладом на тренуваннях, а відтак на полі, а не словом, я почав свою тренерську діяльність. Спочатку мені ніяково було підказувати своїм партнерам, як потрібно виконувати ту чи іншу вправу, або як розпорядитися м’ячем у тій чи іншій ситуації. Але Іштван Дьєрдєвич завжди мене підтримував і казав футболістам: «Учіться грати футбол, коли поруч з вами Юра Чирков. Те, що він уміє, ні в якому підручнику не знайдете». А сама першість, як завжди, розпочалася з організаційних питань. Перш за все, потрібно було укомплектувати команду. Тим паче, що на «заслужений відпочинок» пішли І. Стойка, О. Рудай, М. Сех та Ю. Бенедек. А поповнили склад «Говерли» цікаві виконавці. І. Шопа, з яким я дебютував в ужгородській команді майстрів («Верховина») у 1966 році, повернувся із миколаївського «Суднобудівника», Е. Леврінц прийшов до нас з Береговаіз Берегова, А. Ділай з Іршави, Т. Корпонай з Ракошина, М. Кабацій з Нового Давидкова. У ході перших ігор в команду також були зараховані Михайло Іваниця зі Ставного Великоберезнянського району, який згодом


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

67

стане моїм хорошим другом і разом чимало літ тренуватимемо команди. Також футболку «Говерли» одягнув Віктор Пасулька з Ільниці, який згодом стане не лише футбольною «зіркою», але й справжнім метром тренерського ремесла. Ще про одного новачка нашої команди хочеться зупинитися конкретно, бо це мова йде про мого односельчанина Степана Чейпеша. Я багато раз спостерігав за грою цього обдарованого старшокласника Королевської середньої школи, коли він виступав за місцевий «Локомотив», за який свого часу грав і я. Ми тоді з Іштваном Шандором організували товариський матч між чемпіоном області — перечинським «Лісівником» та  збірною області. За  останню команду виступали кращі гравці футбольних клубів, що брали участь у чемпіонаті та першості Закарпаття. Серед них був і мій односельчанин Сергій Чейпеш. У цій грі він відзначився двома забитими м’ячами. Зустріч закінчилася з рахунком 4:3 на користь збірної області. Після гри я і запросив свого односельчанина до команди, який відіграв за головну команду краю три футбольні сезони. А потім була серйозна травма, яка змусила його залишити великий футбол. Сергій після закінчення навчання в Ужгородському Державному університеті, залікувавши травму, продовжив футбольну кар’єру в чемпіонаті області, граючи за команду «Керамік» Виноградів. Я гордий за Сергія й тому, що його виборці у 1994 році обрали депутатом Верховної ради України. Але він, скажімо, минулого року (2013 р.) ми з тобою були на турнірі у Королеві, то Сергій Чейпеш спочатку відсудив матч між школярами, а  потім одягнув футболку ветеранів селища і відзначився навіть голом у ворота ветеранів Виноградова. А сам старт, —  веде далі мову Юрій Іванович, —  у  першості чимось був схожим на  минулорічний: виграші чергувалися з поразками, до  того  ж других все ставало більше. Після такого стану, як правило керівництво області шукає крайніх. Як це найчастіше буває головним винуватцем бід став старший тренер Іштван Шандор, хоча скажу відверто, мені дуже іпонував цей серйозний і енергійний наставник. (І. Шандор від Ю. Чиркова старшим був лише на 4 роки — Авт.). Замість нього запросили зт УРСР Е. І. Кеслера, який перед цим працював наставником львівської армійської команди. Я залишився другим тренером. Команда грала непогано, а ось очків було обмаль. Річ у тім, що чогось не вистачало, аби команда доводила матчі до логічного завершення. А більшість із них завершувалися внічию. У турнірній таблиці ми стали лідерами по нічийним результатам (19 із 44 ігор). Ще дві команди, які від нас відстали по цьому показнику, а це «Кривбас» Кривий Ріг і «Торпедо» Луцьк мали у своєму активі по 16 нічиїх. А найбільшою проблемою у команді на цей раз була центральна лінія. Тоді Кеслер звернувся до мене, щоб я знову одягнув футболку. Нічого не залишилося робити, як знову виходити на зелений газон. Мій «дебют» відбувся в Сумах. І він був вдалим. Ми виграли у  місцевого «Фрунзенця» з рахунком 3:2. Приємно, що третій


68

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

гол у ворота суперників провів мій односельчанин С. Чейпеш. Цікавий факт. В «основі» ФК «Говерла» грали по два гравці з одного села. Я з Чейпешом із Королева, а Іван Улинець і В. Пасулька були уродженцями Ільниці. А взагалі тоді з Іршавщини за «Говерлу» грало відразу 4 гравців. Крім уже названих Улинця й Пасульки зі мною грали Ділай та Шопа. Якщо перше коло ми завершили на 19 місці серед 23 команд, то фінішували на 16-му. У 1979 році за команду я відіграв 16 календарних поєдинків і відзначився голом у ворота луцького «Торпедо». Мій односельчанин С. Чейпеш відіграв 11 офіційних ігор і став автором двох голів. А лідером щодо кількості зіграних календарних матчів стали захисники, капітан команди С. Семушин (44 ігри й один гол) та О. Пахомов (41 і 3), а півзахисник А. Зан із Чопа 39 разів виходив у складі «Говерли» на зелений газон протягом сезону-79. А кращими бомбардирами команди стали К. Лобанов та Е. Леврінц, які забили у ворота суперників по 6 м’ячів. До речі, у  цьому футбольному сезоні начальником команди у  нас був П. Фітас, який згодом довгий час працюватиме головою облради ФСТ «Колос», а відтак цією організацією буде керувати мій партнер по мукачівських «Карпатах» та ужгородській «Говерлі» Микола Тимчак.

Ця історична фотографія (ФК «Говерла—79») — це немов ностальгія за молодістю, за кращими роками й друзями. Вона дорога для Ю. Чиркова (стоїть у третьому ряді — останній справа) і через те, що він на цьому знімку не лише гравець, але й граючий тренер і капітан команди. Такі навантаження у нього будуть і у наступному році. Саме у рік Олімпіади у Москві він і завершить свою футбольну кар’єру.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

1980 рік

69

Ю. Чирков: «Я у «Говерлі» залишив частинку свого серця» Для 33-річного ветерана ужгородської «Говерли» цей сезон став фінальним акордом його футбольної кар’єри у команді майстрів. «Мені було дуже сумно, що все закінчилося, — говорив свого часу Юрій Іванович, — адже за ужгородську команду виступав більше 10 років. Але я щасливий через те, що був частинкою цього клубу і тут залишив частинку свого серця. Нехай я і не буду тут більше знаходитися, але як і раніше докладатиму всі зусилля для розвитку цього клубу, й надалі пропагувати серед дітей «гру мільйонів». До того ж, вирішив продовжити працювати у футбольній галузі, навчаючи дітей азам футбольного ремесла. — Юрію Івановичу, а чим запам’ятався Вам 1980-й рік? — Найперше, позивні сезону-80, що були позолочені променем олімпійських надій (у 1980 році у Москві проходили Олімпійські літні ігри — Авт.), на Закарпатті пролунали рано — вже 25 лютого. Саме у цей день був даний старт змаганням на Кубок СРСР у 8 зонах. Третя проходила в Ужгороді. У дебютному матчі на місцевому стадіоні «Авангард», відбувся принциповий матч 1/8 фіналу Кубка СРСР між київськими динамівцями та дніпропетровським «Дніпром», який завершився переконливою перемогою перших — 3:0. Дебютний гол у ворота дніпропетровців провів Олександр Бойко. У середині другого тайму міг відзначитися Олег Блохін, однак голкіпер «Дніпра» в карколомному кидку вибив м’яч прямо на Вадима Євтушенка. Той свого шансу не упустив. А третій гол у ворота дніпропетровців забив Володимир Безсонов, котрий з глибини свого поля зробив рейд через центр поля і сильним ударом із метрів 15 «розстріляв» ворота «Дніпра». Це один із багатьох матчів, які того року побачили на ужгородських стадіонах уболівальники міста над Ужем. Київські динамівці обіграли всіх своїх суперників: «Ністру» (Кишинів) — 3:0, «Карпати» (Львів) — 1:0, «Локомотив» (Москва) — 4:0, а також «Спартак» (Івано-Франківськ) — 2:0. Набравши 10 очок із десяти можливих зайняли перше місце. До речі, кияни у півфіналі Кубка СРСР програли тбіліським одноклубникам (1:2), а почесний трофей дістався футболістам донецького «Шахтаря», які у головному матчі року з аналогічним рахунком обіграли кривдників киян. — Що найбільш врізалося у пам’ять, слідкуючи за перебігом кубкових поєдинків в Ужгороді?


70

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Перш за все, усі матчі були принциповими й кожна команда демонструвала хорошу гру. Скажу відверто, що тоді чемпіонат СРСР батром (цілком — діал.) можна було прирівняти до нинішнього чемпіонату Європи. Але найбільше врізалося у пам’ять те, що в «основі» львівської команди «Карпати» у той період перебувала половина закарпатців: мс СРСР Василь Щербей, Іван Буловчак, Йосиф Микуланинець, Василь Рац, Матвій Бобаль, Тиберій Корпонай. До того ж, очолював тренерський штаб прикарпатців теж закарпатець, зт трьох республік Іштван Секеч. Ось такої. А нинішній «Говерлі» в «основі» жодного закарпатця. Інколи на полі з’являється воротар Олександр Надь. А в історичному 1972 році у нашій «Говерлі» був один легіонер — це воротар Віктор Дубіно, який по–моєму із Черкас. А тепер у «Говерлі» — половина легіонерів взагалі із інших країн світу. Вони грають, як мокре горить, бо крім грошей у них нема іншого важеля заохочення. А у нас був. Бо за кожним гравцем з трибун спостерігали сотні близьких і рідних людей, починаючи від мами чи тата, завершуючи односельчанами й друзями. Патріотизм — це любов та відповідальність. Любов до своєї рідної команди, міста, краю, нарешті близьких людей. Ми тоді завжди грали на піднесенні, а чужинці, як я вже говорив, грають, як мокре горить. Словом, тоді футбол був народним, а нині він переріс у заробітчанство. — Юрію Івановичу, по–моєму у 1980 році динамівці Києва в Ужгороді також провели свої дебютні ігри чемпіонату СРСР? —  Так. Кияни в Ужгороді провели перші два календарні поєдинки проти московського ЦСКА та ленінградського «Зеніту». Перший матч вони виграли з «сухим» рахунком 3:0, а у другому з ленінградцями розійшлися мирно — 2:2. —  Тепер давайте поговоримо про ваші справи й у цілому про «Говерлу» зразка 1980 року. З чого б розпочали? —  Команди другого змагалися в 9 зонах. Представники нашої республіки, як і торік, виступали в окремій, правда, тепер уже без молдавської команди. Скажу відверто, напередодні у наставників «Говерли» настрій був далеко не оптимістичним. Значні зміни в команді не віщували нічого приємного, а поповнення мало кого тішило. До того ж, «Говерла» залишилася без воротаря і в пожежному порядку із Ужгородського машинобудівного заводу запросили Володимира Герасимова. Напередодні футбольного сезону-80 в Івано-франківське «Прикарпаття» перейшли Юрій Ціпле та Андрій Ділай, а Михайло Іваниця та Віктор Пасулька були призвані на дійсну військову службу, де й продовжили писати свої футбольні біографії. Натомість в  ужгородську команду були зараховані Олександр Чечура зі Сваляви та Іван Гнівко з Ільниці. А завдання перед колективом були поставлені серйозні — увійти в першу шістку. Ще раз хочу наголосити, що у ті часи було зовсім інше ставлення до гри. Ми з півслова розумілися як на полі так і поза ним. Можливо буду неправий, але на мою думку, наш футбол був якіснішим від нинішнього. Цілком ймовірно, причиною цьому було те, що в команді тоді грали всі закарпатці, у них було більше патріотизму, відповідальності за результат. Коли поверталися додому після невдалих ігор частенько на ужгородській вулиці


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

71

Корзо змушені були пояснювати власним уболівальникам про причини невдачі. А коли перемагали — разом раділи здобутій вікторії. Та стартові виступи, а ми з волі календаря аж сім поєдинків провела у «рідних стінах», у наших уболівальників розвіяли примари скептицизму. Молодь при нашій допомозі зуміла вдало вписатись у футбольний ансамбль, а дехто із них навіть настільки «осмілів», що почував себе на полі не гірше за досвідчених А. Зана чи О. Пахомова. А Е. Леврінц чи, скажімо, інший вчорашній новачок І. Гнівко або Ю. Гада стали лідерами атаки. Все це відкрило одну привабливу сторінку роботи наставників. Той, хто роками слідкує за  виступами ужгородської команди, відзначить, що у  сезоні-80 в команді поняття «ветеран» і «новачок» цілком відносне — на поле ми виходили, як партнери, колеги по команді, а лідером міг стати кожен гравець. А ним здебільшого ставав той, хто вніс найбільшу лепту у перемогу команди. Правильність такого підходу до справи підтверджує сміливе рішення гравців і наставників: за часті порушення спортивного режиму відрахували з команди, безперечно, здібного форварда Олександра Л. (Ю. Чирков не захотів називати повністю прізвище свого колишнього партнера по команді — Авт.). Всупереч прогнозам, відсутність його в команді на виступах колективу не позначилася. Більше того, авторів голів серед ужгородців побільшало. І результат не забарився. Скажімо, ми сезон розпочали з чотирьох перемог, що дозволило нам на один тур навіть очолити турнірну таблицю. Але в наступних іграх ми грали з перемінним успіхом. Почали чергуватися перемоги з поразками та нічиїми, однак впевнено себе почувала серед лідерів 5–ої зони. Після шостого туру ми перебували на третій позиції у турнірній таблиці. Ми із шести ігор чотири виграли, одну програли й одну звели внічию. Хоча здобуток на перший раз і непоганий, та ми чомусь далі почали проводити матчі вкрай нерівно. Особливо ми підвели своїх уболівальників у другому колі, коли з виїзного турне, де зіграли поспіль 9 календарних поєдинків, повернулися з нульовим багажем. Це була для нас справді чорна смуга. І хоч наш наставник Е. Кеслер та керівництво клубу, аби підсилити команду, у пожежному порядку запросили досвідченого М. Бобаля, воротаря Е. Майороші, а також молодих гравців Р. Оліяра, Ю. Мальцева та М. Бурча. Я тоді зробив для себе той самий висновок, як і два роки тому, коли хотів завершити кар’єру. Тепер подумав ось про що: якщо 21-річний Матвій Бобаль уже досвідчений футболіст (М. Бобаль устиг пограти за збірну молодіжну команду СРСР, київське «Динамо» та львівські «Карпати» — Авт.), то мені 33-річному таки пора, як кажуть, вішати бутси на гвіздок. —  Але ви не випадали із ансамблю команди. Про це свідчать і кількість зіграних вами календарних ігор у цьому сезоні. —  Але уже і не грав, як кажуть «першу скрипку» у ньому. Хоча я відіграв за «основу» 33 ігри, до того ж забив два голи. Однак, більше від мене зіграли відразу 8 моїх партнерів  —  це воротар Е. Майороші (38 матчів), захисники  —  М. Кабацій (зіграв 42 матчі та  забив два голи), О. Пахомов (38 і 1),


72

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

С. Семушин (38), С. Шебі (39), півзахисники — І. Гнівко (37 і 2), В. Дерун (34), А. Зан (42 і 8), форвард Е. Леврінц (40 і 2). Я, звичайно, міг ще грати, але я не хотів, аби мені, скажімо, через два чи у кращому випадку три роки пальцем показали на двері. Якби був воротарем — інша справа. —  Після завершення футбольної кар’єри куди повела життєва стежина капітана «Говерли»? —  Пропозицій було чимало. Як правило, футболістів після завершення кар’єри у команді майстрів залюбки брали у різні колективи, особливо у ті, де були свої футбольні команди. Тому що на рівні чемпіонатів області чи міста ми були фаворитами. Згодом хлопці, із якими грав виступали за команди ужгородських, мукачівських, берегівських підприємств і установ. Скажімо, М. Русин ще років 15 грав за ужгородський «Автомобіліст», Й. Вагань — за ФК «Радванка», Т. Пфайфер, Ф. Варга, І. Ковач, Е. Горват, С. Селменський зайнялися суддівським ремеслом, я, С. Войтко, В. Пінковський стали тренерами команд майстрів, а також працювали у ДЮСШ з майбутніми майстрами «шкіряного м’яча. Але всі ми разом часто грали за збірні команди ветеранів Закарпаття, Ужгорода, Мукачева і, звісно, рідний ФК «Говерла».

Ю. Чирков був вправним футболістом і завжди грав наполегливо, азартно, демонструючи завидну витривалість, боровся за кожний м’яч, своєю енергією і жадобою до перемоги надихав команду. Не випадково його обрали капітаном. Юрій Іванович міг у центрі поля обвести поспіль двох–трьох суперників і пробити точно по воротах чи віддати пас своєму партнерові, котрий перебував у більш зручній позиції. Та у цьому випадку (на фото вгорі) суперник його зустрів не по-спортивному. І як наслідок — серйозне пошкодження (на знімку зліва) й лікування та вболівання за рідну команду.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

73

Ю. Чирков за команди ветеранів провів стільки ігор, як за всі команди майстрів Після завершення футбольної кар’єри Юрій Іванович більше чверть століття ще виступав за різні команди на першість України серед КФК, ветеранів, у  чемпіонаті обласного центру та  брав активну участь у  багатьох різних футбольних турнріах. Особливу увагу ветеранському футболу Юрій Іванович приділяв після того, як його обрали головою комітету ветеранського футболу при Федерації футболу Закарпаття (головою був А. А. Гаваші). —  Юрію Івановичу, однією з пам’ятних дат в  історії футболу Закарпаття став успіх на всеукраїнському рівні ужгородського ФК «Говерла». Взагалі ця команда у 1971‑1974 рр. входила до 10 кращих клубів УРСР. З чого все почалося? І кількома словами про турнір «Єдність», що був присвячений 40-річчю створення «Говерли», який пройшов 2 липня 2011 року на  ужгородському стадіоні «Спартак» до якого Ви мали пряме відношення.. —  Трохи історії. На  Закарпатті у  1970 році після певної реорганізації у  футбольному господарстві СРСР було вирішено об’єднати дві кращі команди області  —  «Верховину» Ужгород та  «Карпати»

1977 рік. Мукачівський ФК «Приладист» став чемпіоном УРСР серед КФК. Цей тріумф мукачівсців «вилився» у товариський матч між ужгородською «Говерлою» та «Приладистом». У другому ряді третій злііва (біла футболка) капітан ужгородців Ю. Чирков. Справа стоїть М. Русин.


74

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Мукачево й створити одну потужну. На щастя, всі причетні до  цього відкинули амбіції й зробили все можливе, щоб футбол області вийшов на новий рівень розвитку. Команда отримала назву «Говерла». Тренерами було призначено змс СРСР Василя Турянчика та Берталона Вейга. Адміністратором став Іван Мущинка. З Мукачева крім мене до Ужгорода перейшли Іван Качур, Микол Русин, Василь Медвідь, Степан Варга, Микола Тимчак, Іван Вернер. Ужгород представляли два Степани — Гаджа й Войтко, Володимир Пінковський, Василь Матолчі, Томаш Пфайфер, Євген Ортутай, Микола Іванчев, Тіберій Берта, Федір Варга, Карло Кіш. Гравцями команди також стали Карло Домокош, Валерій Грачов із Хуста. Після першого кола «Говерлу» очолили О. Малець, Д. Товт, І. Пажо. У команді з’явився лікар Л. Варга, чий вклад у підготовку гравців важко переоцінити. У міжсезоння в  команді з’явилися Й. Вагань, Й. Бордаш, В. Мелеш, О. Полак, Віктор Грушко, І. Ковач, В. Стецьо, М. Квак. Сезон 1972 ми провели на  одному диханні й здобули срібні нагороди.. Команда до кінця вела боротьбу за вихід до І ліги з івано-франківським «Спартаком». «Спартак» був сильною командою, але ще сильнішими вони виявилися в закулісній боротьбі. Як би там не було, але золоті медалі отримали івано-франківці, срібні медалі прикрасили груди футболістам ужгородської «Говерли-72» (на фото внизу. Юрій Чирков стоїть третій справа). Перед новим сезоном з’явилися Леонід Іришин із Ужгорода, Юрій Бенедек із Берегова, Атілла Зан із Виноградівщини, Костянтин Лобанов


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

75

із Чопа. І в цьому сезоні «Говерла» стала четвертою командою ліги. Чудові показники — друге і двічі четверте місця серед 27 команд України. На той час вище Ужгорода грали тільки «Динамо» (К.), «Шахтар» (Д.), «Карпати» (Львів), «Зоря» (Луганськ), «Дніпро» (Дн.), «Металург» (З.). Тобто можна припустити, що у  1972‑1974 роках футбольна команда «Говерла» (Ужгород) стабільно входила до  десятки кращих команд України всіх трьох ліг. Не дарма Грушка й Бордаша запросили в «Металіст», мене «сватали» до  луганської «Зорі», яка тільки-но виграла золоті медалі чемпіонів СРСР. Також у провідних команда СРСР хотіли бачити Василя Мелеша, Івана Ковача, Йосипа Ваганя, Костянтина Лобанова, Карла Кіша та інших. Усі команди 2-ої ліги чесно визнавали, що вони їдуть в Ужгород у якості туристів і не більше. Тоді забрати в місті над Ужем очки було нереально. Уболівальники обожнювали нашу команду. Стадіони були завжди набиті вщерть. Окремі сиділи на деревах, бо на трибуні не було жодного місця. Про силу «Говерли» свідчить той факт, що «Динамо» (Київ) у 1971 році зміг зіграти в Ужгороді тільки внічию (1:1), а наприкінці 1972 року, як уже згадував вище, поступився нам із розгромним рахунком (4:0). А сам турнір «Єдність» зібрав 4 команди: дві ужгородські та збірну Мукачева й Хуста. В урочистостях з нагоди відкриття турніру разом зі мною взяли участь ветерани славетної команди: тренери Василь Турянчик, Іван Пажо, лікар Людвіг Варга, гравці Федір Варга, Олександр Рудай, Василь Мелеш, три Миколи — Тимчак, Русин та Теллінгер, чотири Степани — Войтко, Гаджа, Селменський та Сербайло. Хвилиною мовчання учасники турніру й гості вшанували пам’ять тих, хто не дожив до цієї дати. Першими на  майданчик вийшли команди «Спартак» Ужгород та збірна Хуста. Перемогу з рахунком 3:1 святкували наші гості. В іншому поєдинку зустрілися збірні команди Ужгорода та Мукачева. Доволі впевнену перемогу теж отримали гості, до  того  ж з аналогічним результатом (3:1). У  господарів виділялися досвідчені Й. Микуланинець, І. Ковач, В. Мартиненко, а  у  мукачівців як завжди в  ударі були О. Переста, О. Ремез, Іван Фізер та М. Товт. У матчі за третє місце збірна ветеранів Ужгорода поступилася ФК «Спартак» до того ж із «сухим» рахунком 5:0. Фінальна гра була досить принциповою. Хустини забили два м’ячі, однак мукачівці до  перерви встигли зрівняти результат. У другому таймі уболівальники так і не побачили голів. А ось пенальті точніше пробили мукачівці й здобули дебютний кубок «Єдність». Я від імені нашої команди керівнику області Олександру Ледиді та представникам Мукачева, Ужгорода, Хуста вручив м’ячі із автографами моїх партнерів, які захищали кольори «Говерли» 1971‑1974 рр.


76

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Ю. Чирков: «Тренерську роботу мені піднесло саме життя» Після завершення футбольної кар’єри перед Юрієм Чирковим не стояло дилемне запитання: «А куди далі піти працювати?». Йому майбутню роботу обрала сама доля. Відомий мукачівський фахівець, екс гравець московської армійської команди, мінського «Динамо», донецького «Шахтаря» та ужгородського «Спартака» Федір Ванзел у 1981 році очолив тренерський штаб ужгородської команди. Він вирішив до себе у помічники не брати досвідчених тренерів із Мукачева чи Ужгорода, а зупинив свій вибір на учорашньому капітанові місцевої команди Ю. Чиркову. І не прогадав. Згодом Федір Федорович про свого помічника скаже: «Мені в Юрові подобалося все: ставлення до роботи і до гравців, дисципліна й знання своєї справи, пунктуальність і вміння знайти спільну мову навіть з тими, хто час від часу любив порушувати режим. Словом, мені на помічника тоді повезло». З Юрієм Івановичем після того, як він завершив свою футбольну кар’єру, наша співпраця з ним лише починалася. Він став граючим тренером у  команді «Журналіст» Ужгород ми разом із ним у  ній відіграли не менше, як він у командах майстрів — мукачівських «Карпатах» та ужгородській «Говерлі». Звичайно, піком ФК «Журналіст» став 1991 рік, коли вся спортивна громадськість відзначала 90-річчя від «дня народження» закарпатського футболу. Цого ж року цій історичній даті було присвячено чимало цікавих спортивних заходів. Серед них чи не найбільше виділявся міжнародний турнір з футболу серед пишучої братії. Саме положення про турнір, який підготовив разом із головним редактором обласної газети «Закарпатська правда» С. Вашем підписав сам президент ФФУ В. Банников. До Ужгорода приїхали команди журналістів з Будапешта та Братислави, Відня та Кракова, Бухареста та Праги, Москви та Києва, Львова і, звичайно, ФК «Журналіст» Ужгород. Стикові матчі проходили у селищі Середнє та  селі Заставне, що на  Берегівщині, у  Мукачеві та  Ужгороді. А фінальний поєдинок між ужгородцями та командою журналістів з Братислави відбувся на  центральному полі стадіону «Авангард». Фортуна усміхнулася підопічним Ю. Чиркова, де капітаном команди був автор цих рядків. Після завершення матчу мені довелося дати інтерв’ю своєму ж колезі з обласного телебачення, відомому споривному коментатору І. Кузьмі (на фото на наступній сторінці). —  Юрію Івановичу, Ви працювали з дорослими й дитячими командами. Де важче було? —  Однозначно, важче працювати з дітьми. Ти їх вчиш не тільки опановувати ази футбольної майстерності, але й допомагаєш правильно


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

77

розібратися в тій чи іншій ситуації. Учиш їх усього того, що й учитель у  школі, а, можливо, й більше. Дітям потрібно привити такі риси характеру, як витривалість, стриманість емоцій, вміння давати правильну оцінку тій чи іншій ситуації, нарешті, бути справжнім гравцем, а не розпускати, як кажуть, «нюні». Одним словом, дитячий тренер не  тільки готує футболіста, але й формує зі свого малого підопічного справжнього чоловіка й громадянина країни. —  Юрію Івановичу, Ваше життєве кредо. —  Кожна людина повинна в  чомусь самоутвердитися, досягти найвищої для себе «стелі». Зрозуміло: для мене — це гра у футбол, а відтак тренерська робота з дітьми. Тепер опанував професію продавця-консультанта з продажу спортивного інвентарю. Вважаю, що у  будь-якій діяльності людина повинна мати міцний фундамент, професійне вміння, до якого завжди можна додавати по цеглині. —  Що для Вас головніше: гра чи результат? —  Якщо буде гра, буде й результат. Рахунок може бути випадковим. Але якщо команда демонструватиме стабільну гру, результат обов’язково буде. —  Ви, крім ужгородської команди, грали і в інших командах майстрів. Де було краще й легше? —  Якщо ти професіонал, то за яку б команду не виступав, всюди потрібно грати, як велить серце. Бо коли виходиш на поле, на тебе розраховує, в першу чергу, тренер, керівництво клубу й прискіпливі уболівальники, котрих дуже важко обманути, якщо вони бачили твою хорошу гру в попередніх поєдинках. —  Ви комунікабельний і привітний чоловік. Мали багато друзів у командах, за які виступали, а як зараз? —  За характером я людина м’яка, і тому явних недругів у мене практично нема. А  ось друзів  —  не  можу пройти містом 200‑300 метрів, аби когось із них не зустріти. Справжніх друзів теж чимало. Скажімо, Євген Дерев’яга з Миколаєва, котрий заснував відомий клуб бомбардирів 2-ої ліги першості СРСР, запросив мене на своє 50-річчя. У мене і зараз є чимало колишніх друзів по  команді, з якими дружимо сім’ями, проводимо разом вихідні дні на природі та в колі сім’ї… —  Футбольні знаменитості. Кого б Ви назвали в першу чергу?


78

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

На цих двох знімках фотомайстри Микола Скалига та Василь Товт зафіксували Ю. І. Чиркова під час тренування своєї команди. Для нього завжди головним завданням під час тренувань було: створити такий футбольнирй ансамбль, щоб у ньому не було виконавця, який фальшивить. Всі повинні розуміти один другого з півслова.

—  Важко відразу відповісти. Але коли тренував одну з футбольних команд у сусідній Угорщині (м. Ніредьгаза), котра виступала в чемпіонаті Саболч-Сатмарської області, то президент нашого клубу, який балотувався в угорський парламент, запросив на гру та тренування всесвітньовідомого гравця збірної Угорщини та Іспанії Ф. Пушкаша. Був особисто знайомий з кількома колишніми гравцями збірної Угорщини, переможцями Олімпіади та срібними призерами чемпіонату світу. Із вітчизняних футболістів назвав би весь склад «Динамо» Київ проти яких довелося не раз грати, правда, тільки в товариських матчах, а також із командами 2-ої ліги, які згодом виступали в елітному дивізіоні чемпіонату СРСР.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

79

Ю. Чирков (у середньому ряді — перший зліва) та його команда «Закарпаття» сезону 1994/1995 рр.: воротарі — В. Васютик (зіграв 34 ігри й пропустив 47 м’ячів), Р. Кішпешта (8 і –12), В. Овсієнко (5 і –3), захисники — Ф. Батрин (1), О. Гармонюк (11), С. Гозда (27 ігор і 2 м’ячі), О. Драган (10), І. Ковач (5), О. Когутич (36 і 5), І. Коштура (18 і 2), С. Мазур (21 і 4), В. Піньковський (38 і 4), С. Поврознюк (13), С. Романенко (10), В. Стецьо (11), І. Цьома (11), півзахисники — М. Баб’як (21 і 2), Я. Бобиляк (21 і 2), І. Бучок (3), О. Воронов (6), В. Воротеляк (11 і 3), С. Зверєв (11), В. Зубанич (18), І. Курильцьо (2), А. Міщенко (25 і 1), В. Павлат (5), В. Пилип (7 і 1), Р. Плиска (3), П. Пруць (21 і 3), П. Решко (13), Ю. Соломка (21), форварди — А. Барон (33 і 1), М. Бегені (2), І. Блінов (5), О. Борисюк (4), В. Варга (6), Я. Гунтей (28 і 3), Г. Замрій (21 і 5), І. Котьо (9), М Кручаниця (11), В. Мухлинін (12 і 1), М. Сомик (25 і 1), С. Федурця (1), М. Шукаль (3). Президент ФК «Закарпаття» Ужгород М. Логойда (до грудня 1994 р.). Головний тренер — Юрій Чирков. Тренер — Михайло Іваниця. Капітан і кращий бомбардир команди О. Когутич.

—  І останнє запитання. Які, на вашу думку, основні фактори успішних виступів нинішнього ФК «Говерла». Ужгородський клуб, у якому нині грає від сили один-два вихованці закарпатської школи футболу охрестили «ліфтом»: то входить до елітного дивізіону України, то із тріском із нього вилітає. Що потрібно зробити аби цього не було? —  Кілька слів про той період, коли сам грав за ужгородців. Основними факторами успішних виступів ужгородської «Говерли» у 70-х — на початку 80-х рр. ХХ-го століття було те, що у нашій команді понад 90 відсотків гравців були вихованцями крайового футболу, а на ігри «Говерли» ходило стільки людей, що всіх не міг вмістити стадіон «Авангард». Ось якби тепер сповна спрацьовували ці два фактори, то наша «Говерла» нині боролась би не  тільки за  збереження прописки у  Прем’єр-лізі України, а  принаймні — за місце в першій десятці провідних футбольних команд.


80

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

1991 рік. Склад команди «Закарпаття» Ужгород: воротарі — І. Андреєв (зіграв 28 ігор і пропустив 28 м’ячів), В. Васютик (17 і –28), В. Ситало (9 і –8), захисники — В. Сурков (провів 3 гри), В. Вачіля (42), Т. Тулайдан (45), О. Когутич (зіграв 48 ігор і 7 забив м’ячів), Ю. Якубик (49 і 3), С. Присташ (33 і 1), півзахисники — О. Долгош (45), А. Тиводар (42 і 2), І. Курильцьо (41 і 14), Т. Гумеров (47 і 8), А. Міщенко (28), О. Мирний (3), форварди — М. Кондря (47 і 11), мс СРСР М. Русин (18), О. Яворів (46 і 7), С. Циганков (23 і 4), О. Губані (40), В. Мигович (17), С. Майсак (13), І. Меланич (10) І. Лукач (9 і 2), В. Гуменяк (7), В. Мокан (4) та І. Пфайфер (1). Капітан та кращий бомбардир команди — І. Курильцьо (14 м’ячів). Президент команди — Володимир Фленько. Головний тренер — Степан Войтко. Тренер — Юрій Чирков. 1994 рік. Чернівці. Першість України серед ветеранів. Збірна команда ветеранів Ужгорода (Стоять зліва направо): тренер О. Філіп, І. Погоріляк. З. Галайда, Н. Саркісян, М. Фанта, Й. Микуланинець, К. Кулик, Ю. Чирков, М. Русин (присіли): М. Тимчак, В. Мартиненко, В. Вакула, Ю. Товт, В. Зубанич і голкіпер М. Форкаш.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

81

Наука перемагати від Д. Товта Головний наставник Д. Товт до свого капітана команди Юрія Чиркова відносився, як батько до  сина. Чому? Вони обоє обожнювали один другого. Д. Товт Ю. Чиркова любив через те, що він був не лише чудовим футболістом і капітаном команди, але й хорошою людиною. А той у свою чергу цінував свого наставника Д. Товт, бо той був справжнім майстром своєї справи й напрочуд людяною й об’єктивною людиною. Енциклопедист українського футболу Л. Каневський у документальній повісті «Футбол: київське «Динамо» святкує ювілей» («Спортивна газета» за 6 вересня 1977 р.), писав: «Д. Товт був одним із найкращих вихованців закарпатського футболу першого «київського призову». Його «коронкою» був сильний удар із-за меж штрафного майданчика. Часто воротарі не встигали й руху зробити, як м’яч опинявся в сітці». Так, це мова йде про одного з найобдарованіших закарпатських футболістів, форварда київського «Динамо» та ужгородських команд СК «Русь» та «Спартак», а  пізніше головного тренера ужгородської «Говерли» зразка 1972 року Д. Товта, який у 50-ті роки зіграв за «Динамо» 85 матчів і став автором 24 голів. А в 1972 р. під його керівництвом «Говерла» вперше виборола «срібні» медалі першості СРСР у 2–ій лізі серед українських команд класу «А» (найвище досягення у радянському футболі). Наша довідка: Дезидерій Людвігович Товт народився 4 вересня 1920 року в Ужгороді. Як стверджують ті, хто добре знав його, він щедро був обдарованим від природи. У 15 літ Деже, як його люб’язно прозвали уболівальники, уже грав за юнацький склад СК «Русь» Ужгород (відома, як команда «літаючих учителів»). У 17 років Д. Товт став гравцем «основи» СК «Русь», у якій провів 9 футбольних сезонів. Кілька років був її капітаном. У 1945 році в складі збірної команди Закарпаття з футболу став чемпіоном І-ої повоєнної Спартакіади УРСР (м. Київ). У 1945 році, після того, як СК «Русь» була розформована, він свою футбольну кар’єру пов’язав із ужгородським «Динамо», а ще через рік став повноцінним членом новоствореного ФК «Спартак» Ужгород, якому віддав багато літ і сил, як і гравець, так і тренер. Практично був незмінним капітаном цього прославленого футбольного колективу.


82

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Д. Товт —  один із засновників команди майстрів «Спартак» Ужгород, яка вже у своєму дебютному футбольному сезоні виборола звання чемпіонів України серед КФК. А у 1946 р. він став героєм одного з найсенсаційніших матчів в країні. Мало кому відомий за межами області ФК «Спартак» Ужгород із рахунком 4:3 виграв матч 1/8 фіналу Кубка СРСР в однієї з кращих команд того часу — ФК «Динамо» Ленінград. Про бомбардирські здібності Д. Товта говорить і той факт, що 12 серпня 1947 р. у матчі з ФК «Більшовик» Запоріжжя він оформив покер. У кінці 1948 р. Д. Товта запросили до ФК «Динамо». 3 футбольні сезони (1950‑1952 рр.) Д. Товт виступав за ФК «Динамо» Київ (85 ігор і 23 голи). Кращий бомбардиром киян став у сезоні-1950 р. (11 голів). У 1952 році він повернувся у  рідний Ужгород, де продовжив виступати за місцевий «Спартак» і разом із ним у 1953 році вдруге став чемпіоном України серед КФК. Д. Товт серед 100 кращих бомбардирів українських команд класу «Б» (з 41 м’ячем він на 72 позиції). А кращі показники лише Ю. Грубчака (54 голи і 27 місце) та І. Секеча (53 і 29). Д. Л. Товт був головою ФФЗ, а також йому присвоєне почесне звання «Почесний громадянин міста Ужгорода», як і Й. Сабо. До цих двох великих футболістів на такий почесний титул претендує і Юрій Іванович Чирков. На жаль, що уже посмертно. Останні роки життя Д. Л. Товт із сім’єю проживав у Будапешті. Не стало великого Тренера і напрочуд гарної Людини 10 липня 2002 р. В області з ініціативи автора книги проводиться турнір, присвячений Д. Товту. Скажімо, у вересні 2010 р. пройшов черговий турнір пам’яті Д. Товту із футболу серед дітенй, якому у цьому році виповнилося б 90 років. Призи та кубки кращим гравцям турніру підготували управління у справах молоді й спорту ОДА та власники магазину спортивного одягу й інвентаря сім’я Чиркових.

2010 р. Ужгород. СК «Юність». У першому ряді (зліва) вдова Д. Товта Георгіна Йосифівна, її внучка Крістіна з перехілним кубком Д. Л. Товта та донька Клара. У другому ряді (зліва) екскапітан ФК «Верховина» Ужгород В. Радик-мол. та інші родичі Д. Товта.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

83

І. Пажо — партнер по команді «Верховина-66» та колега по тренерському цеху у ФК «Говерла»:

«Чирков був завжди корисним на футбольному полі»

Невисокий на зріст, коренастий, витривалий та  наполегливий Іван Пажо був не  тільки футболістом-універсалом, котрий міг успішно грати на всіх позиціях, крім, звичайно, у воротах. Свого часу у складі баскетбольної команди ужгородського «Спартака», яка виступала на першість УРСР, був чемпіоном області (1952 рік), а через рік — чемпіоном Ужгорода з боксу (1953 рік) серед своєї вагової категорії. Однак ужгородець не став ані баскетболістом, ані боксером, зате став хорошим футболістом й тренером. Лише за ужгородські команди «Спартак» (”Верховина”) зіграв 228 матчів і входить до символічного «Клубу ім. Чиркова». Наша довідка: Іван Юрійович Пажо народився 10 грудня 1935 року в Ужгороді. Півзахисник. Ще навчаючись у ужгородській ЗОШ N1, виступав за різні дитячі та юнацькі команди. Перший тренер — З. Дьєрфі-ст. 16–річним юнаком почав грати за ФК «Спартак-2» Ужгород, а в 1954 році — за «основу». 1955‑1957 рр. — гравець львівської команди ОБО. 1956 р. — у складі збірної команди ПрикВО І. Пажо став володарем Кубка Збройних Сил СРСР. 1957‑1958 рр. — гравець ФК «Колгоспник» Полтава. 1958‑1968 рр. — захищає кольори ужгородського «Спартака» (до 1961 року), а відтак — «Верховини». 1969‑1971 та 1983‑1991 рр. — інструктор облспорткомітету. 1971‑1976 рр. — тренер ФК «Говерла». 1976‑1980 рр. — інструктор ДСТ «Трудові резерви». 1980‑1983 рр. — тренер ужгородської «Говерли». 1987‑1988 рр. — гол. тренер ФК «Закарпаття» Ужгород. 1991‑1999 рр. — секретар Федерації футболу Закарпаття. З 1999 року І. Пажо на  заслуженому відпочинку, однак із футболом не поривав принаймні ще 5 років: він інспектував матчі на першість України серед КФК, а також працював інструктором на ужгородському стадіоні «Авангард». Іван Пажо — футболіст завидного спортивного довголіття, котрий усе своє свідоме життя пов’язав із футболом. Нині Іван Юрійович із сім’єю проживає у рідному Ужгороді.


84

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Диктор-інформатор по стадіону:

«Ворота «Говерли» захищає Іван Ковач; у брамці ФК «Закарпаття» Іван Ковач-мол. Наша довідка: Іван Іванович Ковач народився 3 червня 1947 року у селі Доманинці (нині мікрорайон Ужгорода). Воротар. У 19-років ужгородець дебютував за команду майстрів — полтавський «Колос», який у той час виступав серед команд Другої ліги (клас «Б»). Цього ж року став основним голкіпером клубу і відіграв за полтавчан 37 матчів. У 1967 році Іван Ковач теж продовжив захищати кольори полтавського «Колоса». Новий сезон ця команда розпочала з новим головним тренером. На цей раз біля керма команди став В. Аксьонов, який щойно закінчив кар’єру футболіста. З молодих гравців найбільше запам’ятався Г. Лисенчук, який зараз працює головним тренером збірної України з футзалу та наш В. Якубик. Дебют команди був досить вдалим. Після 7 турів в її активі було 10 очок і вона перебувала серед лідерів. Однак наступні матчі в Кадіївці й Комунарську полтавчани провели невдало і після 1-го кола команда опинилася у «золотій серединці», а завершила сезон на 11 місці. 1968‑1969 рр. — ужгородець виступав за полтавський клуб «Зірка», який був учасником чемпіонату УРСР серед КФК. У 1970 р. одягнув футболку ужгородської «Верховини» (36 ігор, а наступного року І. Ковач провів у складі резервістів ФК «Карпати» Львів (Вища ліга). Свій перший матч за «основу» прикарпатців провів 8 квітня 1972 року проти ЦСКА Москва. У 1972 році прізвище Івана Ковача знову знаходимо у заявочному листку ужгородської «Говерли». Протягом чотирьох сезонів (1972‑1975 рр.) за рідну команду відіграв 91 матч, а всього за команди майстрів — 161.. Після завершення футбольної кар’єри у командах майстрів ще багато років виступав за ужгородські клуби, що грали на першість області та у чемпіонаті обласного центру. Не стало І. І. Ковача 26 квітня 2010 року. Похований на цвинтарі у Доманинцях, де і й його колишні великі цімбори Ю. Чирков, В. Пінковський та М. Форкаш. Його син Іван (16 січня 1980 р. н.) теж пішов стежиною батька. Голкіпером був (1998‑2002 рр.) у команді майстрів — ужгородському «Закарпатті». Відтак три сезони (2003‑2005 рр.) відіграв за празький ФК «Вікторія–Жижков» (1-ша та Вища ліги чемпіонату Чехії). Ще два роки (2006‑2007 рр.) І. Ковач-мол. провів у  складі ФК «Богеміанс» Прага.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

85

С. Войтко: колега по команді «Говерла» та партнер по тренерському ремеслу:

«Ми з Юрою не лише разом грали, але й були тренерами ФК «Говерла»

Наша довідка: Степан Федорович Войтко народився 7 травня 1947 року в Ужгороді. Правий захисник. Футболом почав цікавитися з раннього дитинства, а ось серйозно займатися почав з 10–річного віку. Першим тренером у нього був знаний фахівець З. Дьєрфі. У 1963 р. у складі юнацької збірної області С. Войтко став володарем кубка «Дружба». У 1964 році в  місті Алушті в  складі збірної юнаків області (1946‑1947 р. н.) брав участь у чемпіонаті України серед колективів добровільно-спортивного товариства «Спартак». У 1966 році разом із Ю. Чирковим почали грати за  команду майстрів класу «Б» — ужгородську «Верховину». Під час армійської служби захищав кольори смоленської «Іскри», яка тоді виступала на першість СРСР у класі «Б». У 1968 році Степан повернувся до рідного міста і знову одягнув футболку ужгородської команди, котра вже називалася «Говерла», і не «знімав» її підряд 5 футбольних сезонів. Начальник команди О. Малець в одному з інтерв’ю скаже про Войтка так: «Це справжній патріот своєї команди. Своєю активністю, енергією він доводить іншим, що можна, особливо у відповідальних матчах, грати через «не можу». У 1972 р. у складі ужгородців став срібним призером чемпіонату СРСР у 2–ій лізі серед українських команд класу «А». З 1973 р. Степан Федорович на тренерській роботі. Однак, продовжує виступати за місцевий ФК «Взуттєвик», котрий грав у чемпіонаті Ужгорода. Цікавий факт. «Взуттєвикии» вирішили взяти участь у розіграші Кубка області. Вигравши кілька поспіль матчів від команд, що виступали навіть у Вищій лізі чемпіонату області, попали у  фінал, де обіграли футболістів кольчинського «Урожаю», який він згодом буде сам тренувати. Певний період працював дитячим тренером в ужгородській СДЮШОР. 1983 р. — тренер ФК «Закарпаття», а у 1991 р. — став головним. Певний період Степан Федорович був наставником ФК «Карпати» Мукачево, а відтак більше 10 років працював тренером в м. Матесалка (Угорщина). У даний час Степан Федорович із родиною проживає у рідному місті над Ужем.


86

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Капітан «Говерли-72» О. Поллак:

«Юра Чирков був професіонал у всьому: і на футбольному і по життю» Наша довідка: Олександр Олександрович Поллак народився 24 травня 1944 року у Берегові. Там же захопився футболом. У 16–річному віці потрапив у поле зору тренерів київського «Динамо» і був запрошений до дублюючого складу. Але етнічному угорцю, який розмовляв лише рідною мовою, вкрай було складно адаптуватися і Олександр вирішив поїхати додому. Повернувшись в Берегово, грав за місцевий «Меблевик», який виступав на першість області. У 1961 році молодого, міцного захисника примітили тренери черкаського «Колгоспника», які проводили збори на Закарпатті й запросили у свій колектив. У черкаській команді майстрів Поллак провів три роки, набираючись досвіду, як ігрового, так і життєвого. Поступово вивчив російську мову, що так само було важнливо для подальшої кар’єри. У 1964 році, захисник перейшов у бєлгородський «Спартак», де відіграв 2 сезони, після чого «перебрався» до  миколаївського «Суднобудівника». Ця команда в 1966 р. отримала право виступати у 2-ій групі класу «А». Виступаючи за  «Суднобудівник», Поллак своєю грою привернув увагу тренерів донецького «Шахтаря». Дебютував берегівчанин за гірників 6 квітня 1968 року у  поєдинку «Шахтар»  —  «Зеніт» (0: 2). Цього  ж року Поллак за підсумками сезону був включений в список «33 кращі футболісти УРСР». У 1971 р. берегівчанин продовжив футбольну кар’єру в  «Говерлі», а  наступного року в  її складі став срібним призером чемпіонату СРСР (українська зона, 2-а група, клас «А»). У 1973 р. Поллака запросили у ФК «Металіст» Харків, а через рік став його капітаном. У 1976 році 32-річний ветеран команди, як і Ю Чирков, вирішив завершити активну ігрову кар’єру. За команди майстрів О. Поллак відіграв 334 ігри, однак, автору матеріалу не вдалося знайти ту кількість матчів, які берегівчанин провів за черкаський «Колгоспник» (1961‑1963 рр., клас «Б»). Після того, як «повісив бутси на цвях», О. Поллак працював на одному з підприємств Харкова, потім — дитячим тренером, а нині відповідає за оренду спортивних споруд на стадіоні місцевого заводу «Турбоатом».


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

87

С. Варга, партнер по «Говерлі» й тренерському ремеслу:

«З ким, з ким, а з Чирковим у розвідку пішов би» «Я тоді це казав і нині повторюю, що з ким, з ким, а з Юрієм Чирковим завжди би пішов у розвідку. Чому? Бо він не тільки честь віддавати знав, а дехто й цього не навчився, а й був справжнім капітаном, як на футбольному газоні, так і поза ним. А цим сказано все». Наша довідка: Степан Адальбертович Варга народився 7 квітня 1942 року у Мукачеві. Перші тренери — В. Брижак і В. Гайлик. Мс СРСР. Форвард. Арбітр республіканської категорії. 1960 рік — гравець ФК «Шахтар» Березинка, яка в своєму дебютному році стала бронзовим призером чемпіонату та  фіналістом кубка області. Наступного року тренери ужгородської «Верховини» запросили 19-річного перспективного мукачівця до  головної команди краю. Уже у дебютному для себе сезоні він серед форвардів зіграв найбільше календарних матчів — 31 із 34 запланованих і провів у ворота суперників 5 м’ячів. Навіть його земляк Ф. Медвідь, нехай йому земля буде пухом, провів на 5 поєдинків менше. 1962 р. — гравець ФК «Молдова» Кишинів (Вища ліга). Військову службу проходив у  львівській армійській команді СКА. У 1965 р. у її складі закарпатці С. Варга, І. Лендєл, Т. Пфайфер й І. Шандор стали переможцями першості УРСР (клас «Б»). Наступні роки мукачівець виступав за московське ЦСКА. Уже в дебютному для себе сезоні він разом із земляком І. Секечем стали кращими бомбардирами команди, провівши у ворота суперників по 11 м’ячів. 1965‑1967 рр. — член олімпійської збірної СРСР (18 ігор і 8 голів). З 1968 року закарпатці Ст. Варга та  І. Секеч захищали кольори одеського «Чорноморця». Вперше С. Варга та Ю. Чирков одягли однакові футболки у 1970 р., коли захищали кольори ФК «Карпати» Мукачево. Вони тут були ключовими гравцями, як і у ФК «Говерла», за яку провели разом ще 5 сезонів, а також були її тренерами. Степан Адальбертович після завершення футбольної кар’єри, як і його товариш Юрій Іванович, понад 20 років працювали дитячими тренерами, Варга — у рідному Мукачеві, Чирков — в Ужгороді.


88

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Й. Бордаш, партнер по «Говерлі» та справжній дружбан:

«Ніколи не чув, аби про Юру хтось мовив погане слово» Наша довідка: Йосип Йосипович Бордаш народився 14 березня 1949 року в селі Косино, що на Берегівщині. Атакуючий центральний півзахисник. Кандидат у майстри спорту. 1963 рік — грає за дубль місцевої команди «Колос», яка в ті часи виступала на першість Закарпаття, а через три роки грає в її «основи». Перший тренер М. Бреєв. 1968 рік —, відразу після завершення місцевої десятирічки юнака запросили до команди майстрів — ФК «Буковина» Чернівці, яка виступала на першість СРСР серед українських команд класу «Б». 1969‑1970 рр. —  проходив дійсну військову службу у  Львові, де виступав за місцеву армійську команду СКА. 1971 рік — гравець вінницького «Локомотива». 1972 рік  —  виступає за  ужгородську «Говерлу». У  її складі став «срібним» призером першості колишнього СРСР серед українських команд класу «А». 1973 рік — одягнув футболку ФК «Металіст» Харків, який в 1974 році не лише у підсумковій турнірній таблиці зайняв друге місце у 6-ій українській зоні (Друга ліга), але у фінальному турнірі, де грали по дві кращі команди з кожної зони, зуміли зайняти третє місце і знову повернутися в Першу національну лігу. Разом із Йосипом за харків’ян грав і берегівчанин мс СРСР О. Поллак. 1974 рік  —  Й. Бордаш, як центральний півзахисник під № 1 був включений до списку «22 кращі футболісти УРСР (2-га ліга)». У ньому також значилися ще троє закарпатців: С. Решко під № 1 («Динамо» Київ), Федір Чорба під № 2 («Карпати» Львів) та Микола Русин під № 2 («Говерла» Ужгород). У цьому ж році Й. Бордаш із 10 голами став кращим бомбардиром харківського «Металіста». Після закінчення футбольної кар’єри ще кілька років виступав за місцеві команди, як на першість області, так і міста. Й. Бордаш разом із Ю. Чирковим, М. Русином, С. Войтком, М. Тимчаком, В. Пінковським довгі роки грали за  збірні команди ветеранів Ужгорода, Закарпаття та «Говерли». У даний час Й. Бордаш із сім’єю проживає в Ужгороді.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

89

М. Русин: кращий бомбардир за всю історію обласого футболу:

«Юра адресував мені такі ювелірні паси, що гріх було не забивати голи» Кращий форвард краю за всю історію закарпатського футболу М. Русин добре знав пріоритет голу, байдуже як забитого: ногою чи головою, рукою, як скажімо, це вмів філігранно робити славнозвісний Д. Марадона, чи, даруйте, сідницею. Головне аби оте «маленьке чудо», що називається голом, створити для отих примхливих і вимогливих уболівальників. І М. Русин це робив із великим задоволенням. Бувало, що за матч забивав по два, три, а то й чотири голи. Як сам зізнається мій, він відчував нутром, де йому бути в той чи інший момент. І він саме там опинявся, і саме в потрібну хвилину, і саме тоді, коли м’яч, мов магнітом тягнуло до його ноги. Бив сильно й прицільно. Наносив удари з будь-якої відстані. Завершував атаки в повітрі і на землі, виконував майстерно «ножниці» й непогано грав головою. Він нею не тільки грав, але й думав на полі. Бо класний футболіст, тим паче форвард, повинен, як отой шахіст, прогнозувати три-чотири ходи наперед. Наша довідка: Микола Іванович Русин народився 14 жовтня 1947 року в Мукачеві. Першим тренером у нього був наставник Мукачівської ДЮСШ «Локомотив» В. Гайлик. 1966–1968 — служба в армії (м. Овруч). Тут виступав за збірну дивізії, що грала в чемпіонаті Житомирщини. 1969‑1970 рр. — разом із Ю. Чирковим він захищав кольори ФК «Карпати» Мукачево. 1971‑1975 рр. — гравець ФК «Говерла». У 1972 р. у її складі став «срібним» призером чемпіонату СРСР серед українських команд, 2-а група, клас «А». У 1973 р. став рекордсменом сезону серед українських команд класу «А», провівши у ворота суперників 24 голи. У 1974 році його прізвище було у символічному списку «22 кращі футболісти України». Після завершення футбольної кар’єри він багато років виступав за ФК «Автомобіліст» Ужгород та за збірну ветеранів області. У 2001 році разом з Чирковим грав у товариському матчі проти ветеранів «Динамо» Київ. Нині зі сім’єю проживає у місті над Ужем. Його син — мс СРСР М. Русин-мол. у складі юнацької збірної команди СРСР був чемпіоном світу й бронзовим призером Європи.


90

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

мс СРСР Т. Пфайфер, партнер по ФК «Говерла», колега по тренерському ремеслу:

«Капітан команди — це кращий гравець. Юра таким і був» На футбольному полі цей гравець завжди демонстрував високий технічний вишкіл і швидкість. Незважаючи на скромні фізичні дані, ніколи не оминав гострої боротьби за м’яча. Форвард, якого не кожен захисник міг затримати без порушення правил. Футбол полюбив його за артистизм. Словом, футбольний естет. Наша довідка: Томаш Йосипович Пфайфер народився 27 вересня 1942 року в Ужгороді. Він чи єдиний футболіст на Україні, який має два такі високі звання, як мс СРСР (1964 рік) та арбітр всесоюзної категорії. Правий крайній нападник. Виступав у  1962 та  1970‑1972 рр. за  ФК «Верховина» («Говерла» Ужгород); 1963–1968рр. — СКА Львів; 1965 рік — СКА Одеса; 1969 р. — ФК «Авангард» Тернопіль. У 1962‑1964 рр. був членом збірної УРСР (клас «Б»). Про ужгородця мої колеги з прес-служби ФК «СКА–Карпати» Львів писали: «Про цього футболіста, який у роки слави львівського армійського клубу, вважався торпедою не до заблокування, радісно відзивались симпатики футболу, які шумною компанією відвідували затишний стадіон СКА. Складалось враження, що цей «мізерний» віртуоз копаного м’яча спеціально прибув до Львова, аби надихати місцевих вболівальників до черпання позитивної енергії. Томаш виходив на поле, демонстрував дивовижну техніку володіння шкіряної кулі, вдавався у запеклі рейди, а своїми фінтами заплутував найгрізніші оборонні редути команди-суперника і неодноразово змушував воротарів вкидувати м’яча колегам із … нападу, аби ті розпочинали гру з центра поля. До речі, з того «золотого» складу окрім Пфайфера на лідируючих позиціях у Львові перебували футболісти із Закарпаття: І. Вагнер, уже згадуваний Т. Пфайфер, І. Секеч, С. Варга, А. Шандор та І. Лендєл… славне покоління, яке 1965 року вознесло львівський футбол на «золоту вершину». Усі вони стали мс СРСР.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

91

Універсальний форвард Т. Пфайфер після Львова радував серця рідних ужгородських цінителів футболу. А у 1972 році він разом уже із названим мс СРСР С. Варгою, а ще Ю. Чирковим, С. Гаджою, М. Русином, Степаном Войтком, Й. Ваганем, В. Медвідем, В. Пінковським, І. Ковачем стали «срібними» призерами чемпіонату СРСР серед українських команд (клас «А»). «Говерла» зразка 1972 року могла бути міцним середнячком навіть серед команд елітного дивізіону. Скажімо, після завершення футбольного марафону, ужгородці зіграли товариський поєдинок з багаторазовими чемпіонами та володарями Кубка СРСР — ФК «Динамо» Київ. Цей матч, як звісно, завершився повним розгромом команди-гранда вітчизняного футболу. Господарі чотири рази змушували киян, а у їх складі були «зірки» вітчизняного футболу (О. Блохін, Є. Рудаков, В. Веремеєв, С. Решко, В. Соснихін, А. Трошкін, В. Мунтян, В. Колотов) розпочинати гру з центра поля. Після завершення футбольної кар’єри працював арбітром, тренером команди майстрів, дитячим наставником у СДЮШОР із футболу управління у справах молоді й спорту ОДА. І нині у свої 70 з гаком років його можна зустріти на вулицях міста над Ужем. Завжди елегантний, підтягнутий, а при зустрічах на його вустах з’являється привітна усмішка. Його два сини (на фото) — Томаш (зліва) та  Іштван (справа) теж пішли стежиною батька  —  обидва стали гравцями високого ґатунку, обидва свого часу, як і їх батько, захищали кольори славної ужгородської команди «Говерла», а  також мукачівських «Карпат» бедевлянського «Беркута» та команд майстрів Словаччини та Угорщини.

Одне з кращих тріо ужгородських суддів на чолі з арбітром всесоюзної категорії, мс СРСР Т. Пфайфером (у центрі) та лайнсменом ФІФА С. Селменським (зліва) та арбітром республіканської категорії Ф. Варгою (справа).


92

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Ровесники Надійність, непоступливість, холоднокровність, вміння швидко зорієнтуватися у складній ситуації  —  ці риси були притаманні стоперу історичної «срібної» команди «Говерла–72» Й. Ваганю. Можливо, його гра не  виділялася, такими яскравими барвами, як партнерів по  середній та передній лініях Ю. Чиркова, мс СРСР Т. Пфайфера, Ст. Варги чи М. Русина, але від цього вона не  була менш корисною для команди, і не  залишилася без відзнаки спеціалістів, тренерів, палких уболівальників його таланту. Наша довідка: Йосип Іванович Вагань народився 12 листопада 1947 року (його майбутній партнер по ужгородській «Говерлі» Ю. І. Чирков — рівно через 40 днів — В. Г.) у мікрорайоні Радванка (м. Ужгород). Лівий та центральний захисник. Закінчив ужгородську ЗОШ № 7, де опісля довгий період вчителював. Як і Ю. Чирков певний період був капітаном команди. Перший тренер  —  В. Гажо, який теж був уродженцем Радванки. Старшокласником надавав перевагу лижному спорту. Навіть входив у склад юнацької збірної УРСР зі стрибків із трампліна. Та у 17 років, після того, як пішов працювати на ужгородський завод ДЕЗНО, захопився футболом і цьому виду спорту присвятив свої найкращі роки. У 1966 році Йосипа, як і Ю. Чиркова, головний тренер місцевої «Верховини» М. Михалина запросив до своєї команди. Разом із ними вперше одягли футболки головної команди краю С. Решко із Мукачівщини, І. Шопа з Довгого, В. Грубчак із Мукачева, М. Іванчев зі Сваляви, Т. Берта з Чопа, А. Белені з Берегова та С. Тудовші з Тячева. У 1970 році Й. Вагань грав за ФК «Суднобудівник» Миколаїв, а відтак знову повернувся до рідної команди з якою у 1972 р. став срібним призером, правда, уже у  складі ужгородської «Говерли», яка грала у першості СРСР (2-а ліга, клас «А»). 1974‑1976 рр. — тренер ФК «Говерла». 1977‑2002 рр. — учитель фізичного виховання у рідній ЗОШ № 7. Він створив на  базі цього навчального закладу кілька хороших футбольних команд, з якими виступав на  першість обласного центру та області серед школярів. Кубки, які зберігаються у школі і нагадують про тріумфальні перемоги підопічних Й. Ваганя. Відійшов Йосип Вагань у вічність 11 листопада 2002 року, не доживши до свого ювілею — 55 річчя — одного дня.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

93

М. Тимчак: «З Чирковим грав і у Мукачеві, і в Ужгороді, і за ветеранів» Наша довідка: Микола Юрійович Тимчак народився 11 листопада 1947 р. у Великому Бичкові, що на  Рахівщині. Батько Юрій Юрійович працював робітником місцевого лісохімкомбінату ім. І. Локоти, а мати Юлія Олексіївна була домогосподаркою. У 14 років уже грав за резервістів місцевої команди «Хімік», яка виступала у чемпіонаті області, а в 17 — за «основу». 1968 р. — гравець ФК «Картонник» Рахів, і в цьому ж році разом із двома Степанами  —  Гудасом та  Руснаком дебютує у  мукачівських «Карпатах», які грали у  першості СРСР (клас «Б», українська зона). І що приємно — у дебютному році став кращим бомбардиром команди майстрів (15 голів) і був нагороджений спеціальним призом. 1969 рік  —  його прізвище разом із Ю. Чирковим, І. Качуром, В. Медвідем знаходимо у символічному списку «33-и кращі гравці УРСР». 1968‑1970 рр. — М. Тимчак, Ю. Чирков, І. Вернер, В. Медвідь, І. Качур та І. Диковець — члени збірної УРСР (клас «Б»). У 1969 р. М. Тимчак та Ю. Чирков, згідно опитування спортивної громадськості та  журналістів міста над Латорицею, ввійшли до символічного списку «10 кращих спортсменів Мукачева–69». 1971 р. — М. Ю. Тимчак гравець ФК «Говерла» Ужгород. У цьому ж році він закінчив Львівський зооветеринарний інститут і призивається на один рік на дійсну військову службу, точніше у СКА Луцьк. За армійців він грав разом із мукачівцем В. Грубчаком та берегівчанином К. Кішем. Після демобілізації Микола Юрійович ще два сезони разом із Ю. Чирковим відіграв за ужгородську «Говерлу». Певний період працював за своєю спеціальністю на різних посадах в облуправлінні сільського господарства облвиконкому. З 1990 р. — по сьогодні — М. Ю. Тимчак очолює облраду ФСТ «Колос», а також в. о. директора НСБ «Закарпаття» Берегово. Свою футбольну молодість та зрілість він згадує і зараз, коли разом із колишніми майстрами шкіряного м’яча вибігає на  зелені газони стадіонів у складі ветеранів ужгородської «Говерли» та ФК «Динамо» Ужгород.


94

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

С. Гаджа: «Ех, яким він хлопцем був» Наша довідка: Степан Гаджа народився 17 вересня 1948 року у Виноградові. Захисник. Арбітр республіканської категорії. Спортивну кар’єру розпочав у  виноградівській юнацькій команді «Пластмасовик», а 18–літнім юнаком уже вибігав на зелений газон у складі «основи». До речі, у цій команді свого часу грав і Юрій Чирков. 1968 рік — армійську строкову службу проходив у Прикарпатському військовому окрузі, виступаючи за збірну цього з’єднання. Саме у її складі став чемпіоном ЗС СРСР. Також кілька ігор провів у складі СКА Львів. З 1970 р. виноградівець виступав у складі ужгородської «Верховини» («Говерла»). У 1972 р. у складі ФК «Говерла» Ужгород став срібним призером першості СРСР у 2-ій лізі серед команд УРСР (клас «А»). Наступного року Степан виявив бажання продовжити свою футбольну біографію в чернівецькій «Буковині», а відтак — харківському «Металістові». У 1974 р. після важкої травми С. Гаджа вимушений був залишити великий футбол і перекваліфікуватися на арбітра. З листопада 1975 по 2001 рр. працював провідним спеціалістом у ВАТ «Ужгородська взуттєва фабрика». Нині Степан Гаджа на «заслуженому відпочинку». Разом із сім’єю проживає в Ужгороді. 1972 рік. Ужгород. Стадіон «Авангард». Історична товариська гра між «срібними» призерами чемпіонату СРСР (Вища ліга) — «Динамо» Київ «Говерла» Ужгород («срібний» призер першості СРСР серед українських команд (клас «А»). На передньому плані відчайдушну боротьбу за м’яч ведуть володар «Золотого м’яча»киянин О. Блохін та надійний стопер ужгородців С. Гаджа. На задньому плані зліва В. Медвідь, а справа від нього — В. Веремеєв.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

95

Захисник, який став кращим голеадором Цей факт стався у 1975 році, коли Іван Качур із Нового Давидкова грав за  чернівецьку «Буковину». Захисник І. Качур став кращим бомбардиром буковинців, провівши протягом сезону-75 голів. Форварди Володимир Стоян та  Янош Габовда на  свій рахунок записали лише по шість м’ячів. Наша довідка: Іван Васильович Качур народився 31 червня 1945 року у селі Н. Давидково, що на Мукачівщині. Захисник. Першим тренером у нього був місцевий учитель фізвиховання З. В. Горват. Перше серйозне змагання — першість області серед школярів 1945 р. н., що проходило у місті Хуст у 1960 році. Збірна Мукачівщини, яку тренував мс СРСР з велоспорту Гейза Мезев, виборола бронзові нагороди. Дев’ятикласником І. Качура взяли грати за «основу» місцевого ФК «Колос», який виступав у чемпіонаті Закарпаття. Під час проходження дійсної військової служби у Хмельницькому (1964‑1967 рр.) грав за  команди Залізної дивізії та  Прикарпатського військового округу. У 1967 році мукачівця запросили до  хмельницького «Динамо» (клас» Б», І-ша зона), де вже грав ще один закарпатець із Довгого Іван Шопа. 1968‑1969 рр. — гравець мукачівських «Карпат». 1970‑1973 рр. — разом зі Ю. Чирковим І. Качур захищав кольори ФК «Говерла» Ужгород. 1974‑1975 рр. — одягнув футболку ФК «Буковина» Чернівці, який виступав у  тій  же зоні, що й ужгородська «Говерла». До  речі, за  цей колектив грав і його брат Гаврило, а також їх земляк із сусіднього села Ключарки Янош Габовда. Обидва закарпатці були мс СРСР. На запрошення великого любителя футболу, голови колгоспу «100-річчя Леніна» (с. Кольчино) Михайла Федоровича Ганчева Іван Качур разом із своїм братом Йосипом захищали кольори місцевої команди «Урожай». Протягом чотирьох років у  її складі новодавидківці ставали чемпіонами та  срібними призерами чемпіонату Закарпаття, а  також двічі вибороли четверті місця у  чемпіонаті УРСР серед КФК (у чотирьох зонах брали участь 60 команд — В. Г.). Іван Качур із родиною нині проживає у рідному місті Мукачево.


96

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

В. Пінковський: партнер по «Говерлі» та колега по СДЮШОР:

«Ми з Юрою на роботу їздили лише на біціклях» Наша довідка: Володимир Іванович Пінковський народився 9 листопада 1945 року в Ужгороді. 5-разовий кандидат у майстри спорту СРСР. Півзахисник. Навчався в ужгородській ЗОШ № 2. З шестирічного віку почав грати у футбол, а із 7 займався в ужгородській ДЮСШ. Перший тренер — В. В. Федак. Уже 14–річним юнаком пробував свої сили в  «дублі» ФК «Спартак» Ужгород. 1961 рік — гравець другої юнацької збірної команди СРСР. 17–річного Володимира зараховують до «основи» місцевої «Верховини». Відігравши три футбольні сезони, його призивають на дійсну військову службу. 1964‑1969 рр. —  захищає кольори СКА Львів. Разом із ним грали й кілька закарпатців: Т. Пфайфер, А. Шандор, О. Данилаш, В. Медвідь, С. Мадяр — гол. тренер ужгородець Е. Кеслер. У 1970 р. В. Пінковський повертається в рідну свою команду ужгородську «Говерлу», а  з мукачівських «Карпат» прийшли відразу 5 провідних гравців (М. Русин, М. Тимчак, І. Качур, В. Медвідь та Ю. Чирков). Саме ці гравці, а ще мс СРСР С. Варга та Т. Пфайфер, С. Гаджа, С. Войтко, В. Мелеш та Й. Бордаш у 1972 році вибороли «срібні» медалі першості СРСР у  2-ій лізі серед українських команд класу «А». Цього року капітану «Говерли» Ю. Чиркову був вручений ще один гарний трофей — це Рубіновий кубок, яким колектив нагородила республіканська газета «Молодь України» за найбільшу кількість забитих голів протягом футбольного марафону–72. В. Пінковський входить у символічний «Клуб ім. Чиркова». За рідну ужгородську команду Володимир Іванович провів 270 календарних ігор. Після завершення футбольної кар’єри та Львівського Державного інституту фізичної культури, він разом зі своїми партнерами по  ужгородській команді майстрів Ю. Чирковим, О. Філіпом, трьома Степанами — Сербайлом, Грицьом, Асталошем, Т. Пфайфером й Л. Калуєм більше три десятки літ працювали дитячими тренерами ужгородської СДЮШОР із футболу. Не стало великого футболіста та дитячого тренера В. І. Пінковського 9 лютого 2014 р. Похований він, як і його великий цімбора Ю. І. Чирков та голкіпер «Говерли І. І. Ковач та ще один воротар із Виноградівщини, мс СРСР М. Форкаш на  кладовищі у  мікрорайоні Ужгорода  —  Доманинці. Вічна їм пам’ять…


97

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

І. Вернер: «Грати поруч із Чирковим — одне задоволення Наша довідка: Іван Іванович Вернер народився 2 лютого 1951 року у Мукачеві. Закінчив місцеву середню школу № 2. Навчався у місцевій ДЮСШ. Перший наставник Золтан Золтанович Оварі. У 1968 та 1969 р. грав за мукачівські «Карпати» і паралельно виступав за збірну команду УРСР серед 17-річних, де головним тренером був колишній ексгравець київського «Динамо», заслужений майстер спорту СРСР та  заслужений тренер УРСР Володимир Іванович Щанов. У  1969 році юні українці зайняли третє місце у  престижному Всесоюзному турнірі Кубок «Надія», фінальні ігри якого проходили у Сочі. У матчі за бронзові нагороди українці переграли сильну команду з Грузинської РСР. Цього  ж року Іван Вернер став членом збірної команди України (Українська зона, клас «Б»). Разом із ним до неї також ввійшли гравці мукачівських «Карпат» Василь Медвідь, Юрій Чирков, Іван Качур та Микола Тимчак. Наступного року виступав за  збірну юнацьку команду СРСР. У  її складі провів єдиний поєдинок проти ровесників із Фінляндії. Гра завершилася бойовою нічиєю — 1:1. 1970 р. — виступав за львівський СКА, де головним тренером був мс СРСР та зт УРСР Ернест Кеслер із Ужгорода, а начальником команди — змс СРСР і зт Російської Федерації мукачівець Йосип Беца. Цього року за  армійців Львова виступало відразу восьмеро закарпатців: Степан Гаджа, Йосиф Бордаш, Карло Домокош, Вільгельм Теллінгер, Федір Ньорба, Василь Біров, Василь Манді. Також був членом збірної команди Збройних Сил СРСР. 1971‑1974 рр. —  гравець ужгородської команди майстрів «Говерла». У 1972 році у складі ужгородської «Говерли» став срібним призером чемпіонат СРСР (клас «А», українська зона). Входив у символічний список «33 кращі гравці України». Після завершення футбольної кар’єри Іван Вернер виступав за місцеві команди, що грали на першість області та у чемпіонаті Мукачева. У даний час І. І. Вернер із родиною проживає у рідному місті над Латорицею.


98

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

В. Медвідь із Ю. Чирковим 6 років «робили погоду» у центрі поля В. Медвідь із славного футбольного села Нове Давидково. Я свого часу склав символічний список збірної команди «Колос» Н. Давидково у складі яких виключно лише … «косолапі», яка могла би достойно виступати принаймні у нинішній 1-ій лізі першості України. Це славнозвісний мсмк Ф. Медвідь, мс СРСР В. Медвідь, В. Медвідь та його син Олександр, М. Медвідь… І цей список можна продовжити. Наша довідка: Василь Михайлович Медвідь народився 6 лютого 1947 року у  селі Нове Давидково, що на  Мукаачівщині. Півзахисник. У  шкільні роки виступав за  місцеву команду «Колос», спочатку грав у складі резервістів, а з 18 років — за «основу». 1967‑1968 рр. — гравець першолігової команди СКА Львів. У ній разом із новодавидківцем грали і три ужгородці — Томаш Пфайфер, Володимир Пінковський та Петро Андрейчик. 1969‑1970 рр. —  В. Медвідь виступає за  рідний футбольний клуб «Карпати» Мукачево. За команду відіграв 73 календарні поєдинки. Більше від нього зіграли лише капітан команди Еміл Горват та його великий цімбора Юрій Чирков. До  речі, Василю Михайловичу у  1970 році довелося вибігати на зелений газон у складі мукачівців з грандом вітчизняного футболу В. Ю. Турянчиком, який роком раніше закінчив свої виступи за прославлений ФК «Динамо» Київ. Василь Медвідь ще шість років разом відіграв з Юрієм Чирковим у головній команді краю — ФК «Говерла» Ужгород. Разом із ним та М. Тимчаком, І. Качуром та І. Вернером були у складі збірної команди України (клас «Б»), а також входив у символічний список «33 кращі гравці України». Всього за команди майстрів В. Медвідь відіграв 268 календарних поєдинків і входить у клуб почесних гвардійців, як ім. Ю. Чиркова так й ім. О. Пахомова (до нього входять гравці-закарпатці, які за команди майстрів відіграли 200 і більше офіційних ігор). 1976‑1980 рр. —  ці 5 років новодавидківець провів в  одній із кращих команд Закарпаття  —  «Урожай» Кольчино, де головою правління місцевого колгоспу «100-річчя Леніна» був пристрасний любитель футболу і взагалі спорту Михайло Федорович Ганчев. У 1977 році кольчинці разом із колишньою командою В. Медвідя» («Приладист» Мукачево) виступали у  чемпіонатах України серед команд колективів фізкультури


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

99

(КФК) та Закарпаття (Вища ліга). Серед команд колективів УРСР вони стали бронзовими призерами, а  на  місцевому рівні стали чемпіонами. Мало того, вони на фініші випередили своїх переслідувачів на вісім очок — вишківський «Колос», на 10 очок відразу дві команди — мукачівський «Приладист» та новодавидківський «Колос» та на 11 очок «міцний горішок» — рідну команду М. Тимчака та І. Яремчука — «Хімік» В. Бичків. Через два роки кольчинці знову повторили свій успіх, вигравши золоті медалі чемпіонату Срібної Землі. А як грали кольчинці у 70-х роках минулого століття? У  моєму архіві залишилися склади ФК «Урожай» сезону 1977 р.: Адальберт Керекеш, Микола Машіка, Іван Кощак, Іван Чечур, Павло Біловарі, Йосип Качур, Іван Качур, Василь Медвідь, Юрій Репинець, В. Яворський, Василь Тафар, Іван Барді, Дмитро Денько, Микола Чопоці, Іван Папп, Василь Железняк, Людвіг Папп, Степан Гудас, Петро Булеца, Михайло Кіраль. Капітан команди — Павло Біловарі, тренер — Микола Теллінгер 1979 р.: Павло Біловарі, Олександр Легерда, Іван Качур, Василь Іванов, Іван Кощак, Адальберт Керекеш, Юрій Шаповалов, Василь Козик, Тренери: Василь Напуда, Омелян Йовбак та  граючий тренер Василь Медвідь. У 1981 році В. Медвідь одягнув футболку тієї команди, з якої почав робити свої перші кроки у великий футбол — ФК «Колос» Нове Давидково. І цього ж року він із своїми односельчанами знову, як і два роки тому, завоювали чемпіонський обласний титул. Після завершення футбольної кар’єри В. Медвідь ще багато літ виступав за збірну команду ветеранів Мукачева. Футбольною стежиною батька пішов і його син Олександр. 19 лютого 2008 року В. М. Медвідя не стало.

В. Медвідь (справа) однаково добре міг відіграти, як у центрі, у нападі та і допомогти своїм партнерам по захисту.

Мить — ти чудова. Політ В. Медвідя (у центрі).


100

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Від гравця команди майстрів до народного депутата Сергій Чейпеш закінчив середню школу у Королеві  —  рідному селищі Ю. Чиркова. Вони, звичайно, не знали один одного до тих пір, поки їх не «поцімборував» його величність футбол. Юрій Іванович уже завершував кар’єру гравця і у ФК «Говерла» був граючим тренером, коли у команду приїхав його земляк С. Чейпеш. До цього часу хлопець захищав кольори місцевих команд «Локомотив» Королево та «Керамік» Виноградів Наша довідка: Сергій Іванович Чейпеш народився 12 листопада 1961 р. у  невеличкому селі Веряця, що на  Виноградівщині. У  шкільні роки займався багатьма видами спорту, що були доступні сільському юнакові, але найбільше любив із цімборами ганяти лопту. Цікавий факт. У 1979 р. граючий тренер королівського «Локомотива» І. Міговка у Мукачеві підійшов до тренера збірної СРСР Ігнатьєва, яка тут проводила товариський матч із збірною Угорщини, і запропонував переглянути свого підопічного С. Чейпеша. Та щось не вийшло. Річ у тім, що керівники збірної не змогли побачити юнака в грі, і на цьому все закінчилося. Жаль. Футбол футболом, але Сергій ніколи і не забував про науку ніколи. Над усе любив фізику, а також мав неабиякі успіхи з природно-математичних предметів. Свого часу працював інженером-технологом СКТБ на  Виноградівському промкомбінаті (1984‑1985 рр.). Був народним депутатом України 2-го скликання. 1987–1993 — зав. фільмотекою Виноградівського райвідділу народної освіти, а відтак працює учителем трудового навчання у рідному селі й Веряцькій неповній середній школі. С. Чейпеш і нині грає за команди ветеранів Виноградова, а також тренує команду села Веряця, яка виступає в першості Виноградівського району. Закінчив УжДУ (фізичний факультет (1979‑1984 рр.). Разом із дружиною Наталією Романівною (1969 р. н.) виховують донечку.

1992 рік. Резервісти ФК «Керамік» Виноградів (тренер С. Чейпеш — стоїть третій справа) — чемпіони Закарпаття серед дублюючих складів.


КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

101

Майстер гола Свого часу В. Мелеш мені зізнався, що він «зірок» із футбольного Олімпу не знімав, однак на футбольному газоні завжди вирізнявся старанністю, наполегливістю, а  ще завжди був націлений на ворота суперників. Тому часто ходив у ранзі кращих голеадорів команди за яку виступав. Наша довідка: Василь Йосипович Мелеш народився 8 січня 1946 року в Сваляві. Форвард. Першим йогог тренером був відомий місцевий фахівець Йосип Іванович Софілканич. До  речі, він виховав цілу плеяду класних футболістів, як-от: В. Пфайфера, В. Кулю, Г. Петрушевича, Є. Губанія, Й. Фенцика та багатьох інших. Свою футбольну кар’єру В. Мелеш розпочав 18–річним юнаком у місцевій команді «Авангард» Свалява, яка грала в чемпіонаті краю. 1965‑1971 рр. —  майже шість років захищав кольори армійської команди СКА «Дефа» (Постдам) — Група Радянських військ у Німецькій Демократичній Республіці, котра виступала на першість НДР. На початку 1972 року Василь Мелеша запросили до львівських «Карпат», які виступали серед елітних команд СРСР. До нового сезону він готувався ще з трьома закарпатцями — воротарями Іваном Ковачем та  Габором Вайдою, а  також захисником Іваном Герегом. Якщо Ковач за прикарпатців зіграв 5 офіційних матчів й повернувся до  ужгородської «Говерли», то  свалявчанин так жодного разу і не одягнув футболку «основи» львівських «Карпат». 1972‑1974 рр. —  гравець ФК «Говерла» Ужгород. У  1972 році у  її складі став срібним призером чемпіонату СРСР серед команд класу «А» (українська зона). За  ужгородську «Говерлу» провів три футбольні сезони (1972‑1975 рр.). Хоча футбольний сезон–72 свалявчанин розпочинав у львівських «Карпатах», однак йому за ужгородців вдалося провести у ворота суперників 10 голів. У 1973 році В. Мелеш став єдиним гравцем у «Говерлі», котрий протягом цього року зіграв всі календарні поєдинки (44). У 1972 та 1973 рр. Василь Йосипович поспіль двічі був другим у команді щодо кількості забитих м’ячів. А кращими бомбардиром, звичайно був невтомний Микола Русин.


102

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Клуб імені Юрія Чиркова

До цього символічного списку входять футболісти, які за закарпатські команди майстрів провели найбільше календарних матчів — ФК «Говерла» Ужгород («Спартак», «Верховина» та  «Закарпаття»), ФК «Карпати» Мукачево («Приладист»), ФК «Взуттєвик» Хуст та ФК «Беркут» Бедевля. Юрій Іванович за ужгородську та мукачівську команди (1966‑1980 рр.) відіграв 471 календарний поєдинок (до уваги не беруться офіційні матчі, які гравці провели на  Кубок СРСР та  УРСР, України, у  складі різних збірних команд тощо). Як бачимо, рекорд Ю. І. Чиркова до нині ще не побито, а пройшло більше півстоліття з того часу, коли на  Закарпатті з’явилася перша команда майстрів. У  1946 році ужгородський ФК «Спартак» (тренер Берталон Вейг) здобув золоті медалі у чемпіонаті УРСР серед команд колективів фізкультури, а з наступного року закарпатці уже виступали серед команд майстрів. Cимволічний «Клуб імені Чиркова»: №  п/п

Прізвище та ім’я футболіста

Ігри

№  п/п

Прізвище та ім’я футболіста

Ігри

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Чирков Юрій Когутич Олександр Ловска Михайло Пахомов Олександр Мартиненко Василь Касперський Ярослав Пінковський Володимир Васютик Володимир Лендєл Антон Асталош Степан Ковач Віктор Міщенко Андрій Пажо Іван Бундаш Мирослав Зубанич Віктор Русин Микола Вагань Йосип Медвідь Василь Гей Віктор Качур Іван Лукач Іван

471 457 361 355 351 312 270 266 264 260 259 258 253 250 249 243 242 241 234 234 230

22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42

Якубик Юрій Лобанов Костянтин Улинець Іван Шебі Степан Микуляк Владислав Кабацій Мирослав Білічка Рудольф Липко Тиберій Матолчі Василь Леврінц Елемір Ковтун Михайло Надь Ігор Зан Аттіла Тимчак Микола Ладані Василь Сергій Шебі Радик Василь Варга Степан Курильцьо Іван Микуланинець Йосип Грицьо Степан

225 219 219 218 205 204 203 202 201 200 198 193 187 183 182 181 180 179 177 168 167


103

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ» №  п/п

Прізвище та ім’я футболіста

Ігри

№  п/п

Прізвище та ім’я футболіста

Ігри

43

Четін Віктор

166

78

Овсієнко Володимир

110

44

Коман Володимир

164

79

Біловарі Павло

110

45

Бабенко Дмитро

162

80

Товт Степан

109

46

Білак Іван

159

81

Карібов Вахтанг

108

47

Решко Мирослав

159

82

Грабар Олександр

108

48

Напуда Олексій

158

83

Мечей Золтан

108

49

Войтко Степан

158

84

Гурка Михайло

108

50

Касперський Ярослав

157

85

Калинов Борис

107

51

Пфайфер Томаш

156

86

Теллінгер Микола

107

52

Попінчак Золтан

150

87

Пфайфер Вільгельм

107

53

Гаджа Степан

150

88

Майороші Елемір

106

54

Гаваші Андрій

150

89

Шебештін Степан

105

55

Ковач Іван

149

90

Вернер Іван

104

56

Бенедек Юрій

147

91

Митровський Микола

103

57

Калуя Ладислав

142

92

Скунць Василь

103

58

Корпонай Тиберій

130

93

Горват Степан

103

59

Рудай Олександр

129

94

Варга Федір

102

60

Варга Людвіг

125

95

Надь Олександр

102

61

Іваниця Михайло

124

96

Чижевський Олександр

101

62

Масинець Михайло

123

97

Егерварі Йосип

101

63

Диковець Іван

121

98

Калинич Дмитро

100

64

Липко Тиберій

120

99

Ціпле Юрій

100

65

Семушин Сергій

119

100

...Розгоні Федір

99

66

Прудкий Олександр

118

101

Кіш Карло

98

67

Горват Еміл

118

102

Бордаш Йосип

64

68

Ціцей Ернест

117

103

Поллак Олександр

60

69

Савко Володимир

117

104

Шангін Іван

58

70

Рущак Володимир

116

105

Фляшко Іван

48

71

Мелеш Василь

115

106

Гаджега Василь

47

72

Зубак Василь

114

107

Квак Михайло

45

73

Барон Антон

114

108

Кучінка Василь

43

74

Романчук Андрій

112

109

Турянчик Василь

42

75

Ціцей Арношт

111

110

Чейпеш Сергій

40

76

Погоріляк Іван

111

111

Селменський Степан

38

77

Решко Петро

111

112

Бобаль Матвій

20


104

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

Закарпатський корифей На 66-му році життя зупинилося серце видатного закарпатського футболіста і тренера Ю. І. Чиркова. Півзахисника, капітана команди, який уособлював собою цілу епоху, залишив своєю грою найяскравіший слід в історії крайово футболу. Не стало рекордсмена щодо відіграних ігор за місцеві команди майстрів і, можливо, скоро й не знайдеться справжнього патріота Срібної Землі, який би бодай наблизився до його рекорду. Про таких кажуть, що вони народжуються раз у сто років. Гравців такого калібру в історії закарпатського футболу знайдеться небагато. Ю. Чирков для Закарпаття таке ж явище, як, скажімо, Лобановський, Блохін та Шевченко для України, Пушкаш та Кочіш для Угорщини, з якими не раз і не два зустрічався Ю. І. Чирков та один із авторів (В. Г.) цих рядків, Пеле та Гарінча для Бразилії, Марадона для Аргентини, Платіні та Копа для Франції, Беккенбауер та Мюллер для Німеччини, Кройф та Гулліт для Голландії, Ейсебіо для Португалії, Чарльстон та Мур для Англії… Ю. Чирков — справжній приклад вірного і чесного служіння великій грі, кумир мільйонів, гравець, на грі якого виросло не одне покоління королівців, виноградівців, закарпатців, якого наслідували, у якого вчилися. Стояли ми на кладовищі. Це був 40-й день після похорону Юри. Хтось із присутніх сказав: «Лише на цьому кладовищі «спочивають» наші три колишні партнери: Володя Пінковський, Ваня Ковач, а вони до себе ще й Юру «забрали». Сумно. А ось неподалік могила арбітра ФІФА В. Онуфера й чудового воротаря, чемпіона СРСР у складі ворошиловоградської «Зорі» (1972 р.) М. Форкаша. А ще з тренерського складу Іван Юрійович Пажо. Правда, давненько його не бачили. Відвідати б його. Таке воно життя. Вчорашні зірки закарпатських команд майстрів згасають (зі складу «Говерли-72» серед нас уже нема: тренера Д. Л. Товта, начальника команди О. Малеця, В. Пінковського, Й. Ваганя, І. Ковача, В. Медвідя, Ю. Чиркова, а нові ніяк не засвітяться. Хоча час від часу і поблискують…

2014 рік. Травень. Кладовище у Доманинцях. Біля могили Ю. І. Чиркова його колишні партнери (справа наліво): мс СРСР Т. Пфайфер, М. Русин, С. Войтко, М. Тимчак, О. Рудай, а на передньому плані його вихованець, тренер ФК «Говерла» М. Іваниця.


105

КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

Розминка для сірої речовини КРОСВОРД: «Ю. ЧИРКОВ —  КАПІТАН УЖГОРОДСЬКОЇ «ГОВЕРЛИ» По горизонталі: 5. Голкіпер ужгородської «Верховини» та київського «Динамо».6. Назва футбольної армійської команди з Мукачева. 9. Олімпійський вид спорту 14. ФК із польського міста Краков. 17. Партнер Чиркова ФК «Карпати» Мукачево та  «Говерла» Ужгород. 18. Назва сільського ФСТ, яке очолює екс-форвард і партнер Ю. Чиркова по  командах «Карпати» та  «Говерла» М. Тимчак. 19. Тайм у боксі. 20. мс СРСР, партнер Ю. Чиркова по ФК «Говерла». 25. Назва ФК Португалії (27-разовий чемпіон країни). 26. Срібний призер світової Універсіади, мсмк, один із тренерів ФК «Говерла». 27. Партнер Ю. Чиркова по ФК «Говерла». 30. Переможець. 31. Головний тренер ФК «Баранинці».32. Інформатор на стадіоні. По вертикалі: 1. Прізвище 3-разового чемпіона та володаря Кубка УРСР серед команд КФК у складі ужгородського «Спартака». 2. Квиток на футбольний матч. 3. У боксі — взаємне захоплювання суперників у процесі бою, що є порушенням правил. 4. Якого ФК був капітаном Ю. Чирков? 7. Районний центр Львівщини, де свого часу грав ужгородець В’яч. Пінковський. 8. Форвард ФК «Закарпаття» із Берегова. 10. Колишня назва ФК «Говерла». 11. ФК «Зірка» з міста … 15. Голкіпер і партнер Ю. Чиркова по ФК «Говерла». 16. Товариш і партнер Ю. Чиркова по ФК «Говерла». 21. Капітан ФК «Закарпаття» у 90-х роках ХХ-го ст. 22. Перший суддя всесоюзної категорії на Закарпатті з футболу. 23. Один із екс-тренерів ФК «Закарпаття». 24. ФК «Говерла» з міста… 28. Прізвище керівника обласного управління у справах молоді та спорту ОДА. 29. Назва провідного французького ФК (6-разовий чемпіон країни). ***

Відповіді на кросворд: «Ю. Чирков — капітан «Говерли» По горизонталі: 5. Гаваші. 6. «Легіон». 9. Фехтування. 14. «Вісла». 17. Качур. 18. «Колос. 19. Раунд. 20. Варга 25. «Порту» 26. Бундаш. 27. Гаджа. 30. Тріумфатор. 31. Бисага. 32. Диктор. По вертикалі: 1. Калинич. 2. Білет. 3. Клінч. 4. «Говерла» 7. Стрий. 8. Барон. 10. «Закарпаття». 11. Кіровоград. 15. Дубіно. 16. Бордаш. 21. Когутич. 22. Куруц. 23. Таран. 24. Ужгород. 28. Ерфан. 29. «Бордо».


106

ЗМІСТ

ЛЕГЕНДИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

zz Шановні читачі................................................................................................................4–5 zz Закарпатський «король» футболу з Королева.............................................................6–7 zz «Легенда Королівського футболу»..............................................................................8–10 zz Ю. Чирков: «Футбол для мене — це щось більше від улюбленої роботи і навіть хобі» . .................................................................................................11‑16 zz Перші укроки у команді майстрів....................................................................................17 zz Місто-міраж Приозерськ............................................................................................ 18‑20 zz 1969 рік. Перехід Чиркова в Одесу «коштував йому дорого: зайві 4 місяці ще наминав солдатську кашу............................................................. 21‑24 zz 1970 рік. Пани чубляться, а в холопів чуби тріщать................................................ 25‑27 zz 1971 рік. Місцевий партійний катаклізм.................................................................... 28‑31 zz 1972рік. «Говерла» підкорила не лише Говерлу, але й «Динамо» Київ................. 32‑39 zz 1973 рік. Рекорд та покер Миколи Русина................................................................ 40‑41 zz 1974 рік. Голкіпер І. Ковач — автор голу.........................................................................42 zz 1975 рік. Ю. Чирков: «Минуло 10 років, як з Решком дебютували у «Верховині–66»............................................................. 43‑45 zz 1976 рік. Хет-трик Юрія Чиркова у міжнародних матчах...............................................46 zz Кажуть, що світлина може розповісти більше, ніж тисяча слів............................... 47‑62 zz 1977 рік. Добре слово від ФФУ........................................................................................63 zz 1978 рік. Микуланинець і Бобаль на «Переправі» здобули золото........................ 64‑65 zz 1979 рік. Ю. Чирков — граючий тренер.................................................................... 66‑68 zz 1980 рік. Ю. Чирков: «У «Говерлі» я залишив частинку свого серця»................... 69‑72 zz Ю. Чирков за команди ветеранів провів стільки ігор, як за команди майстрів.............................................................................................. 73‑75 zz Ю. Чирков: «Тренерську роботу мені піднесло саме життя».................................. 76‑80 zz Наука перемагати від Д. Товта.................................................................................. 81‑82 zz І. Пажо: «Чирков був завжди корисним на футбольному полі»....................................83 zz Ворота «Говерли» захищав І. Ковач...............................................................................84 zz С. Войтко: «Ми з Юрою не лише разом грали, апе й були тренерами у ФК «Говерла»...........................................................................85 zz О. Поллак: «Юра Чирков був професіоналом у всьому…»..........................................86 zz С. Варга: «З ким, з ким, а з Чирковим у розвідку пішов би».........................................87 zz Й. Бордаш:«Ніколи не чув, аби про Юру хтось мовив погане слово»..........................88 zz М. Русин: «Юра адресував мені такі ювелірні паси, що гріх було не забивати»...............................................................................................89 zz мс СРСР Т. Пфайфер:«Капітан команди — це кращий гравець. Юра таким і був»........................................................................................................ 90‑91 zz Ровесники.........................................................................................................................92 zz М. Тимчак: «З Чирковим грав і у Мукачеві, і в Ужгороді, і за ветеранів»......................93 zz С. Гаджа: «Ех, яким він хлопцем був»............................................................................94 zz Захисник, який став кращим голеадором.......................................................................95 zz І. Вернер: «Грати поруч із Чирковим — одне задоволення».........................................97 zz В. Медвідь із Чирковим 6 років «робили погоду» у центрі поля............................. 98‑99 zz Від гравця команди майстрів до народного депутата.................................................100 zz Майстер голу................................................................................................................. 101 zz Клуб імені Юрія Чиркова ...................................................................................... 102‑103 zz Закарпатський корифей.................................................................................................104 zz Кросворд.........................................................................................................................105 zz Зміст ...............................................................................................................................106 zz І про авторів....................................................................................................................108


107 КАПІТАН «ГОВЕРЛИ»

«Ніхто не забутий, ніщо — не забуто». Цей військовий вислів використав не випадково. Адже свого часу ці сивочолі ветерани футбольного Закарпаття виходили на «поле бою» проти суперників аби своєю грою захистити честь свого колективу, села, міста, району, області, країни. Федерація футболу Закарпаття (президент, депутат облради Михайло Ланьо) все робить для того, щоб про колишніх гравців, котрі прославляли наш край далеко за його межами, піклувалися, оточували їх повагою та любов’ю. Вони цього заслужили! На знімку (зліва направо): Василь Козик, Іван Шіц, Степан Сербайло, Володимир Пінковський, Еміл Горват,Томаш Пфайфер, Іван Диковець,, Юрій Чирков, Матвій Бобаль, Степан Селменський, Михайло Ланьо, Андрій Гаваші, Василь Турянчик, Микола Тимчак, Федір Варга, Кароль Сойка, Еміл Майороші та Павло Буркало.


Оргкомітет та родина Чиркових щиро вдячні за допомогу у проведенні І–го Меморіалу Ю. Чиркова та виданні цієї книги Федерації футболу Закарпаття, І. та О. Шуфричам, уродженцю Королева, а нині мешканцю Києва І. Гризі, виноградівцю Є. Ярині, а також колишнім колегам, друзям й учням Ю. І. Чиркова С. Войтку, родині Решків, Ю. Садварію, М. Тимчаку, В. Вакулі, В. Сливканичу, В. Гісему, В.Макару та іншим.

І про авторів

Наша довідка: В. М. Гаджега народився 9 січня 1955 р. в с.  Кам’янське, що на Іршавщині. 1973‑1975 рр. — армійська служба. 1976‑1981 рр  — навчання на  ф-ті журналістики ЛДУ ім. І. Франка. Тут же закінчив спецкурси при ЛДУ (спеціальність — спорторганізатор). 1981‑1993 рр. —  редактор облтелерадіокомітету, де організував ФК «Журналіст» Ужгород. 1999 та 2001 рр. — організатор святкування 100-річчя від дня народження Кротона й 100-річчя закарпатського футболу. 1993‑2003 рр. — зав. відділом г-ти «Новини Закарпаття». 1997‑2005 рр. —  прес-аташе ФК «Закарпаття» (нині — «Говерла»). З 2004 р. —  заст., а  відтак в. о. голови облради ФСТ «Колос», спеціаліст облуправління фізвиховання і спорту МОНУ, директор ОДЮСШ ФСТ «Спартак», прес-секретар облвідділення НОКУ. Нагороджений Почесними грамотами ОДА, облради, ФФУ, НОКУ, був номінантом конкурсу «Кращий закарпатець — 2001 р.» З 1998 року — голова асоціації АСЖЗ. Автор більше 200 різних друкованих видань. У 2009 та 2011 рр. визнавався кращим спортивним журналістом України за версією НОКУ.

Верстка і дизайн: В. Громіш.

Наша довідка: М. Ю. Лозюк народився 8 липня 1961 року у с.  Стричава, що на  Великоберезнянщині.Середню освіту отримав у  райцентрі, а  відтак один рік попрацював у  мебельному лісокомбінаті. 1979‑1981 рр. —  проходив дійсну військову службу на Далекому Сході. 1982‑1987 рр. навчання на  математичному факультеті УжДУ. Тут почав серйозно займатися гирьовим спортом у  відомого тренера, мс СРСР С. П. Гавацка. До речі, з цього виду спорту був навіть чемпіоном області. 2011 рік  —  підготував на  видав навчально-методичний посібник «Фізична культура як спосіб життя та  поради з силового тренування майбутнім спортсменам». 2012 рік  —  автор книги «Королю спорту» у Королеві — 100». З 1996 р. підопічні М. Лозюка з бодібілдінгу брали участь в обласних і всеукраїнських змаганнях. Нині працює керівником фізвиховання та  спорту у  Карпатському інституті підприємництва ВНЗ Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», паралельно очолює Хустську міськрайонну федерацію бодібілдінгу, а  також є активним учасником різних змагань серед ветеранів.

Наклад: 500 прим.

Капітан «Говерли» (Черков) 2014  
Капітан «Говерли» (Черков) 2014  
Advertisement