Vertiy веселий яр

Веселий Яр: історія, люди, побут

Народознавчі спогади-дослідження

Київ ТОВ "Українська літературна газета" 2017 1

ББК 75.4 (4УКР–4СУМ) В 35

Вертій Олексій В35 Веселий Яр: історія, люди, побут : Народознавчі спогади-дослідження. – Київ: Вид. ТОВ "Українська літературна газета", 2017, – 152 с.

На матеріалах з історії хутора Веселий Яр Роменської округи (Гадяцького району Полтавської області, з 1939 року Липоводолинського району Сумської області) досліджуються національні основи побуту, духовного та громадського укладу життя його мешканців. Видання ілюстроване світлинами, містить архівні дані. Розраховано на дослідників-народознавців, учителів, широке коло читачів.

ББК 75.4 (4УКР–4СУМ)

© Вертій О.І., 2017 © ТОВ "Українська літературна газета", 2017

Веселий Яр: історія, люди, побут

ІЗ ЖИТТЯ НА ХУТОРІ ВЕСЕЛИЙ ЯР

3

Олексій Вертій

П

ершими поселенцями, за спогадами старожилів, на хуторі були, очевидно, Сидір Куць, брати Гаврило і Сергій Варави та родина Федора Голодного. Перейшли вони на ці землі, мабуть, за столипінських часів, бо це були заможні господарі, які мали чимало землі. Сидір Васильович Куць – козак з с.Веприк неподалік Гадяча Полтавської губернії. Гаврило та Сергій Варави і Голодні (Федір із синами Андрієм, Григорієм, Федором та Петром) – були членами спілки (товариства) селян. Селились вони на рівнинних місцевостях над яром, у глибині якого протікала невеличка безіменна річечка, що брала початок з джерельця на землі Голодних. Господарі перегачували її і робили ставки. Один із них так і називався – Варавівський, а другий – Куцівський. Голодні також мали невеличкі ставочки. Обійстя оточували розкішні садки – яблуні, груші, шовковиці і т.д., залишки яких зберігалися ще в 60-70-х роках ХХ ст. Поступово поселення розросталися, утворивши два хутори. Над Варавівським та Куцівським ставками, на землях Варавів та Голодних організувався хутір Гераськів. Складався він із кількох господарств. Поруч із землями Сидора Куця у кінці 20-х – на поч.

30-х років по обидва боки довгого яру, який, як говорять учені, утворився ще в льодовиковий період, організувався хутір Веселий Яр. Гераськів хутір заснували Голодні та Варави, які вийшли на ці землі з Семенівки, тоді Берестівської волості Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині Липоводолинський район, Сумська область), Веселий Яр – переважно з Берестівки, Чернешеви (тепер Беєво), Семенівки, Кімлички, інших навколишніх сіл, хуторів та приїжджі люди. Коли у Гераськовому жили переважно заможні господарі (саме це дає підстави допускати, що вони поселились там у кінці ХІХ – на початку ХХ століть), то у Веселому Яру, окрім Куця – середніх статків. На відміну від Гераськового, де окремі хати і господарські будівлі були дерев’яні та криті не лише соломою, а й залізом, тут переважали саманові (топтані) хати, хліви та інші будівлі, криті переважно соломою. Оскільки в огородах також протікала безіменна річечка і там було багато лози, то її використовували для стелі, стін господарських будівель (хлівів, повіток, курників,тинів). Між розложистих та високих верб хуторяни, кожен проти свого огорода, робили копанки, в яких водилися карасі, в’юни, піскарі та інша дрібна риба. До копанок ходили прати білизну, там могли купатися малі діти, попід огородами стелилися ділянки зелених лук. Принадності та мальовничості краєвиду надавало те, що ряд хат та земельні наділи розміщалися по обидва боки того чи іншого яру, а хати потопали в зелені садків та огородів, що стелилися до річечок з їх луками, копанками, лозою, вербами та калиною. Звичайно, весняної та літньої пори тут завжди було чути щебетання дикого птаства.

4

Веселий Яр: історія, люди, побут

Але за моєї пам’яті (народився ж я 15 грудня 1950 року) від старих хуторів залишилось кілька хат та кілька порослих травою дворищ біля них. З наступом совєтської влади кращих господарів ще в роки колективізації було «розкуркулено». Старожили розповідають, як у одного з Варавів відібрали все, навіть кувадло. Дбайливий господар не міг стерпіти такої наруги і у гніві, захищаючи себе, кинув совєтським активістам: «Не чіпай хоч цього, то – моя кров!». Варавів вивезли на Урал, викинули у глухій тайзі. Здавна добрі майстри, як розповідає онука Тихона Варави, одного з братів Сергія та Гаврила, Лідія Олексіївна Лаврик, кинуті напризволяще, вони не розгубилися. Спочатку викували зброю, з якою полювали на звірів, самі поробили необхідний реманент, освоїли тамтешні місця, побудували хати, обробили землю, завели господарства, насадили садки і зажили новим життям, хоча туга за Україною завжди нагадувала про рідну землю, дорогих їм людей. Скажімо, Гаврило Варава помер десь наприкінці 90-х років ХХ століття і перед смертю просив привезти на його уральську могилу бодай жменьку землі з рідного хутора. Гірка доля спіткала й родину Тихона Варави. Тихін жив у Рябковому і помер ще до організації колгоспів. А от його син Олексій не зміг змиритися із совєтською владою і вийшов з колгоспу. За це Олексія Вараву разом із сусідом Михайлом Омеляновичем Вертієм, земля якого була між Гетьманкою та Черемховим (планок на повороті між Гетьманкою і Рябковим, де було його обійстя, зберігся й досі), також за непокору совєтській владі, ареш­ тували і ув’язнили у сумській тюрмі. Їх дружини пішки ходили до Сум, шукали там своїх чоловіків у тюрмах, але їм відповіли: «Такових здесь не имеется». Там, за тюремними мурами, за якихось таємничих обставин назавжди зникли їх життєві сліди, а сім’ї залишилась на вічні поневіряння, муки й страждання. Висланим же, завдяки їх характерам, працелюбності, життєвій винахідливості, досвіду та мудрості, совєтській владі не вдалося задушити волю до життя, до руху вперед. Уже їх діти і внуки здобули вищу освіту, зайняли гідне місце в суспільстві (хтось став навіть великим воєначальником, здається, генералом) і вже по довгих десятках літ приїжджали хоч раз подивитись на дідівську і прадідівську землю, на милі і рідні їм краї своїх пращурів. Однієї ночі утік десь на Полтавщину від переслідувань та арешту й Сидір Куць. «Розкуркулили» й Голодних. Їх також вивезли на Урал і там взимку викинули з дітьми в тайзі (про долю родини Голодних дивись спогади Антоніни Голодної у «Додатках»). Але в хуторі про них назавжди залишились добрі спогади як про дбайливих і талановитих господарів, працелюбних і благородних людей. Натомість організувався перший комнезам – уособлення безгосподарності, байдужості, недбальства й паразитизму. Комнезам тримався на награбованому у «розкуркулених». Необхідно було дбати про будівлі, корм для тепер уже громадської худоби, але про те ніхто не дбав. Жили «на широку ногу», з піснями, доки вистачило відібраного. Щоб якось порятувати справу, не дати можливості заможнішим хуторянам назавжди зневіритися у більшовицькій владі, в хуторі почали організовувати колгосп. Це був дуже болісний і безрадісний захід. Комнезам не вселяв ніякої віри у майбутнє нового ладу, то ж хуторяни усім своїм єством противилися йому. Супроти їх волі й бажання на очах жорстоко ламався розмірений уклад життя, руйнувалися усталені звичаї, в господарів продовжували відбирати худобу, реманент, ламалась психологія власника, сформована на її основі трудова мораль, хліборобське світосприйняття і світорозуміння, сімейний затишок і добробут. До того ж це робилося на очах, злорадно і насмішкувато. Працелюбність, дбайливість нерідко стали висміюватись з позицій совєтської 5

Олексій Вертій

влади як якийсь ґандж. Навіть худобі, відібраній у господарів, воліли не давати пити, бо ж вона – «куркульська», зпилювали «куркульські» вишні, яблуні і т.д. Уже мої батьки розповідали, як мій дід Федір (див. світлину у «Додатках), батьків батько, доглядаючи в колгоспі відібраних у хуторян, отже уже колгоспних, коней, підгодовував вівсом колишніх своїх. Коли це виявили, його тут же осміяли, намалювавши на нього карикатуру в якійсь там стінній газеті, як на щось зловороже і навіть шкідливе, «в науку» іншим. Звичайно, у вчорашніх господарів-одноосібників таке викликало лише спротив, воно дуже болісно травмувало їх душі, свідомість. Не випадково ж згодом про колгоспний лад, а точніше безладдя, селяни стали говорити: «Гуртове – чортове!» Голод 1933 року також навис над хутором. Як і по інших селах і хуторах совєтські активісти-буксири, часто одурманені владою, забирали не лише Дорога до хутора при під’їзді з Семенівки

Сучасний вигляд на колишні землі Варавів (ліворуч байрака) та Голодних (праворуч байрака, саме про нього згадує у своїх спогадах Антоніна Голодна)

зерно, інші продукти, а й останній одяг, хустки і т.д. Моя мама згадує, як їх попередили про чергову облаву. Батьки, щоб не забрали у них одягу, чимось прикрили і посадили на його її, шестирічну дівчинку, аби вона забавлялась 6

Веселий Яр: історія, люди, побут

і відвертала увагу непроханих гостей. Завдяки цьому й вдалось зберегти для дітей сякий-такий одяг та деяке інше хатнє начиння. Неабиякою підтримкою для сім’ї була корова. На печені буряки накладали м’якин, тобто потерті з пшона відвійки, які прикривали сиром і споживали їх. Додавало сил молоко. Ночами на вікні не згасав вогник. Кожен член сім’ї почергово спостерігав за хлівом, аби ніхто не викрав корову – єдину годувальницю і надію на порятунок від наглої смерті. Але одного разу її було таки викрадено, і батько з великими труднощами, з допомогою інших людей натрапив на її слід, знайшов і відібрав у злодіїв та повернув додому. А ще він ходив на заробітки у Перехрестівку під Ромнами. Там разом з баландою їм видавали крихітні норми хліба. Баланду він з’їдав сам, а щоденні порції хліба зберігав цілий тиждень і потім приносив дітям. Батько ж згадує, що навесні 33-го люди почали пухнути, і Куцівщина

Тут колись був хутір Веселий Яр

вони, діти, збирали пташині яйця, ходили ловити горобців на зруйнованій і осиротілій повітці «розкуркулених» і вивезених на Урал Голодних. Від наглої смерті рятувався хто чим і як міг.

7

Олексій Вертій

Над Варавівським ставком у будівлях «розкуркулених» господарів тепер знаходилася контора і клуб. Сюди ходили на наряд, тобто одержували розпорядження на виконання робіт упродовж дня, тут були комори, крамниця. Од Веселого Яру це знаходилось за 0,5-1 кілометр, тому хутір стали переселяти поближче до колгоспу, тобто до контори і колгоспних господарських будівель над Варавівським та Куцівським ставками. Ще раніше там поселились інші поселенці, хутір злився в одно поселення і зберіг за собою назву Веселий Яр, але з двома кутками. Так він проіснував до кінця 80-х років ХХ ст., аж поки його було зселено зовсім. Від нього залишились лише окремі назви: Куцівщина, коло Тютюнника, Вакуленкове поле. Поскільки Веселий Яр знаходився далеко від великих промислових центрів, то це й зумовило особливості господарської діяльності, матеріальної та духовної культури його мешканців. На широких полях вирощували пшеницю, жито, просо, соняшник, кукурудзу, картоплю, буряки. У раніші часи тут займалися вирощуванням конопель, м’яти, тютюну. Тривалий час була й свиноферма. Після об’єднання колгоспів на території Семенівської сільської Ради хутір став бригадою №5 місцевого колгоспу «Червоний лан». На бригадній фермі також утримували телят, волів, овець та коней. Телят та овець випасували на луках, утримуючи у літніх таборах. Збіжжя від комбайнів звозили кінними бистарками до невеликого току, де перевіювали його на ручних віялках і зберігали у коморах, відібраних у родини Варавів. Бистарки – це довгі, дещо нижчі одного метра конусоподібні ящики, які ставили на возах. З комбайна зерно засипалось у бистарку, а потім на току через спеціальний отвір, який відкривався і закривався прилаштованою в ньому дощечкою-засувом, висипалося на землю. Після цього зерно пересушувалось, віялось і засипалось у комори в засіки на зимове зберігання. Решту ж здавали «в план». Картопля і буряки зберігались у буртах, тобто прямокутних ямах, викопаних у землі. До цих ям з поля на возах звозили буряки і картоплю, наповнюючи їх вище рівня землі. Потім вони накривались соломою і зверху обкладались товстим шаром землі. Щоб коренеплоди і бульби не зігрівались та «дихали», посеред горбика переважно з соломи, робили так званий душник, тобто ставили невеличкий снопик з соломи, обкладаючи його в основі землею, верхня ж частина залишалась стояти, хіба що обв’язаною мотузочкою або соломою для міцності. Часто такі душники ставали приводом для бешкетування малечі, адже діти зривали їх, завдаючи тим самим шкоди врожаю, що зберігався. Звичайно, бешкетників на хуторі було легко виявити, після чого бригадир і батьки давали їм відповідні уроки моральності, іноді й з допомогою дошкульного прутика або тривалого стояння на колінах у вільному куті хати, що вважалося неабиякою ганьбою. Так само, але у довгих траншеях зберігали силос. Полова ж знаходилась у бригадній клуні, солома – на полі у скиртах. Солому й сіно скиртували з допомогою ліватора. Цей пристрій складався з довгих у кілька метрів з’єднаних у формі прямокутника знизу (дно) та з боків невисоких щитів, що нагадували жолоб, і під гострим кутом були закріплені на двох високих брусах. На нижньому щиті на спеціальних зубчатих колесах прилаштовувався транспортер для подачі соломи та сіна наверх. Ліватор приводився в рух приводом, який у свою чергу приводився в рух парою запряжених у нього коней. Їх погоничами, здебільшого, були літні люди або ж підлітки, бо ж ця робота вважалася найлегшою. Солому до ліватора притягали кінними, а пізніше – тракторними, волокушами, які складалися з довгого та товстого поліна і мотузків, що накладалися збоків та зверху на копицю соломи чи сіна. Окрема група з 3-4 чоловік клала 8

Веселий Яр: історія, люди, побут

солому на ліватор, з допомогою транспортера вона подавалась на скирту, де її укладала інша група людей обов’язково по одному по кутах і по кілька вздовж скирти. Усією роботою керував скиртоправ, досвічений у цій справі чоловік. Такими у нас були дід Трохим Демидович Захарченко та молодший за нього Іван Митрофанович Вертій. Кілька сімей мали пасіки. Але найбільшою була колгоспна. Вона налічувала близько ста вуликів. Кажуть, що її основу складали бджолосім’ї «розкуркуленого» Прокопа Захаровича Вертія з Семенівни, двоюрідного брата мого діда Федора. Тут був омшаник, ходити до якого взимку разом з дідом Федором і вслухатися через спеціальну трубочку, яка вставлялася у льоток, у настрій бджолосімей було для мене неабиякою радістю і насолодою. Пасіка – то неодмінна і неповторна частина мого і моїх ровесників життя. Там ми збирали суниці та полуниці, вистежували як вилітав рій, стрімголов біжучи тоді повідомляти чи то дідові Федорові, чи то дідові Петрові Калиниченкові, які пасічникували на тому нехитрому господарстві. А скільки було радості та непередбачуваних пригод у пору медозбору! Усім дітлахам, звичайно, хотілося поласувати свіжим медом. Оскільки багато його з’їсти не могли, то діди-пасічники радили приходити з таки чималеньким окрайцем хліба та ложкою. Тоді вони наливали повну миску меду, і ми, намагаючись не відставати один від одного, швидко спорожняли її. У поспіху, не вберігшися, траплялося вимазували обличчя, ніс, руки, а то й одяг медом. Такої недбалості нам нізащо не дарували бджоли, нападаючи на нас і частуючи своїми жалами. У такому разі дітлахи враз розбігалися по кущах, знаходили порятунок у Куцівському ставку, після чого знову збиралися разом, жваво обговорювали цю архіважливу подію дня, ділилися враженнями від пережитого. Через день-два знову приходили на пасіку з проханням: «Діду, дайте меду!». І все повторювалося знову. У всьому тому було щось своє, неповторне: пасіка невидимою, але відчутною силою, прилучала до світу природи, до його пізнання, на цій основі вона згуртовувала нас у дружний дитячий колектив, даючи йому своєрідне життя. Діди-пасічники видавалися нам у ту пору якимись незвичайно мудрими, благородними і люблячими нас, викликали до себе незвичайну, ледь не як до легендарних героїв, повагу, оточуючи тим самим себе, нас і природу якимось напівбожественним і водночас цілком природним серпанком святості. Не подякувати після того пасічникам за мед, не привітатися з ними шанобливо було немислимим невіглаством, а ще й тоді, коли наше ставлення до них якось природно, ненав’язливо, само по собі у буденних розмовах і взаєминах доповнювалося звичаєвими настановами батьків, старших. Так витворювався дух благородства у взаєминах між дітьми з одного боку, а з другого – між різними поколіннями хуторян. Він непомітно входив у наше повсякденне життя, ставав його суттю, визначав його зміст. Можливо саме тому й сьогодні бентежить душу отой терпкий запах перетрухлого листя й соломи на горищі комірчини пасічників, перемішаний із пахощами квітів, меду та вощини. Бо ж то – частина краси душі наших хуторян, частка душі мого роду й народу, мого неповторного дитинства, що вже ніколи не повернеться. Та цим, зрозуміло, не обмежувався звичаєвий уклад життя Веселого Яру. Він визначався й повсякденною трудовою діяльністю його мешканців. Праця, хоч і тяжка, а часом ще й виснажлива, цінувалася понад усе. Вона сприймалася і розумілася від малого до старого не лише як джерело матеріального достатку, а й як джерело моральної та духовної досконалості кожного. Тому до праці ставились з побожністю, в повазі до неї, на її наслідках виховували дітей.

9

Олексій Вертій

Скажімо, розпочинаючи якусь важливу роботу (сівбу, косовицю сіна, жнива, будівництво хати, вигін худоби на пасовище, випікання хліба і т.д.), молилися Богу, просячи його благословення та примовляючи за того різного роду побажання і застереження. Так само чинили і по закінченні роботи, дякуючи за благополучне її завершення. «Для чого тоді й жить, коли не робить», – казав Степан Андрійович Глянько, знаний як людина статечна і надзвичайно працьовита. У праці приходив землеробський досвід, виявлявся хист господаря. Трохим Демидович Захарченко, наприклад, на своєму огороді завжди мав багаті, куди більші, аніж у колгоспі, врожаї. Досягав цього завдяки того, що починаючи з осені, після звільнення площі від посівів, цілу зиму і весну аж до початку оранки, коров’ячу та свинячу сеч виносив і рівномірно розливав по ній. Те ж само робив і з попелом. Це зумовлювало повільне розставання снігу, відповідні реакції і корисні речовини разом з водою проникали глибоко в землю. Гній вивозив і розкидав його по огороді якраз перед оранкою, щоб він не пересихав і не втрачав поживних речовин. До того ж, орав огород лише тоді, коли земля добре прогрівалася. Добре підготовлений грунт давав сильні сходи, а потім і багатий врожай. До повсякденної праці прилучали з раннього дитинства. Малі діти пасли гусей, овець, допомагали старшим пасти череду корів і то не лише за себе, а й за сусідів, родичів. Коли ж підростали, виконували цю роботу самостійно. Досить часто доросліших дітей наймали як пастухів до гусей та громадської череди, за що господарі вранці, в обід та увечері обов’язково мали пошанувати пастуха, тобто нагодувати його та налагодити торбинку в поле. В додачу в кінці дня, по поверненні з пасовища, платили ще й грішми, або ж, у свою чергу, чимось допомагали батькам найнятого пастуха. Сусіди і родичі такої плати не давали, бо ж у повсякденних турботах допомагали одне одному. Такий спосіб трудового виховання мав свій смисл: 1) діти не пустували без діла вдома; 2) взаємодопомога зміцнювала взаємини між сусідами, родичами, гуртувала хутірську громаду, адже і в дітей, і в дорослих таким чином формувалося та підтримувалося усвідомлення потреби одного в одному, обов’язку і вдячності одного перед іншим, однієї родини перед іншою, а відтак і відповідний моральний клімат у взаєминах різних поколінь та громаді загалом, що також справляло благотворний вплив на утвердження здорових звичаєвих основ їх повсякденного життя; 3) заробивши грошей чи то іншу винагороду за свою працю, пастух-підліток почувався значно дорослішим, відчував свою значимість у сім’ї, адже вносив і свою частку у розв’язання сімейних проблем, фінансових у тому числі (на зароблені таким чином упродовж сезону гроші йому могли купити взуття, щось із одягу, книжки і зошити до початку навчального року в школі і т.д.). Разом з тим він навчався вдумливо і цілеспрямовано розпоряджатися заробленим, цінувати працю батьків, пов’язуючи усе це з матеріальним становищем родини, турботою про неї. Винятково важливе значення таке виховання мало у малозабезпечених, багатодітних сім’ях та сім’ях удів. Неповнолітніх дівчат, найперше, привчали до жіночої праці. Йдучи на колгоспну роботу, матері загадували їм вимастити в хаті глиняну підлогу (у нас її називали долівкою), а потім потрусити її свіжонарваною травою, пильнувати курей аби вони не порпались в огороді тощо. Вони також прали та сушили невеликий легкий одяг, хустини, рушники та інше хатнє начиння. Взимку дівчата учились вишивати хрестиком та гладдю, мережити, кроїти та шити одяг для саморобних ляльок. Підрісши, старші діти виконували й відповідальніші та складніші роботи. Своїм обов’язком вони вже мали нарвати свіжої трави для корови й теляти, пас10

Веселий Яр: історія, люди, побут

ти гусей, доглядати курчат, качок, кролів, нарвати і насікти бур’яну для свиней, сапувати на огороді, допомагати матерям прополювати та вибирати в колгоспі буряки, картоплю, кукурудзу, рвати коноплі і т.д. Окрім того хлопці відповідали за заготівлю дров, з різного сміття та гною у спеціальних формах ліпили «кізяки» (своєрідний торф), які потім сушили на сонці, а взимку спалювали в печі. Тепла і жару від них було зовсім мало, а диму – вдосталь. Однак таке паливо було досить поширеним, адже торфу було зовсім мало, а вугілля, як правило, не було й зовсім. Літнього дня зранку хлопці заготовляли корм для худоби для обідньої підгодівлі, пасли гусей, займалися за дорученням батьків чи то дідусів та бабусь, іншими господарськими справами. Десь опівдні усі збиралися «на острові» (так чомусь називали півострів, який ледь не до середини розділяв Куцівський ставок на дві «вершини»). Там купалися упродовж обіду, іноді відлучаючись на хвилиКуцівський ставок. На острові. Серпень, 1959 р.

Біля Тютюнника

ну-другу аби прив’язати в лісі корову, коли череда поверталася додому або відпустити її на пастівник. Часто таке купання батьки використовували з виховною метою. «Коли не виконаєте всієї роботи, яку вам загадали, то цілий тиждень не 11

Олексій Вертій

пущу на ставок купатися», – попереджав своїх синів Миколу, Дмитра та Олексія їх батько Іван Митрофанович Вертій. Такий виховний прийом, звичайно, завжди діяв у кожній сім’ї досить результативно, адже без будь-якої нав’язливости та жорстокості формував у дітей самоконтроль і почуття самовідповідальності. Тоді ж домовлялися, що після обіду йдемо гуртами по кілька хлопців у ліс заготовляти дрова. Збирали переважно обламане гілля або ж спеціальною довгою ключкою зламували його на стовбурі, спилювали й сухі дерева, розрубували пеньки. Коли ж ішли в лісок, який ріс по підгір’ю за огородами і називався Бовконове (колись там жив чоловік на прізвище Бовкун), то, звичайно не оминали й лисячої нори, а найсміливіші залазили в неї аби перевірити, що там є. На щастя, чи то на той час там не було лисиці, чи то сміливець забирався не так глибоко, все обходилось без пригод і ніхто жодного разу не постраждав. Узимку ходили по дрова з дорослими. По-сусідськи у нас жили уже згадуваний раніше дід Трохим Захарченко з бабою Марфою та її сестрою бабою Лушою (Лукерею) (див. їх світлини у «Додатках»). От найчастіше з бабою Лушою ми й ходили до лісу по дрова. Усі ці заняття також мали свій смисл. Постійного дитячого садка в хуторі не було. Не в кожній сім’ї жили дід і баба, то діти майже на цілий день залишались без догляду старших. Отож, щоб вони не пустували та не робили шкоди, їх займали тією чи іншою посильною роботою. Відтак і батьки були спокійніші за них. Праця непомітно вводила дітей в коло сімейних проблем, привчала їх до вдумливого господарювання в майбутньому, викликала необхідність знати, де береться копійка, уміти витрачати її ощадливо. Вона згуртовувала сім’ю: діти розуміли, якою ціною батьки заробляли хліб і до хліба, що викликало співчуття до них, бажання допомагати у всьому, полегшити їх тяжку працю. Виконана ж робота приводила дітей до усвідомлення того, що вони справляють свій обов’язок перед батьками. «Ти в нас уже справжній хазяїн», – говорили хлопцям. «От і я діждалася хазяєчки, помічниці», – заохочувала мама доньку. Це створювало в сім’ї обстановку взаєморозуміння, послуху, взаємоповаги, проймало батьків почуттям гордості за своїх дітей, а дітей – за своїх батьків. Згуртовувала праця й дорослих. Взаємодопомога – то золоте правило для хуторян. Допомагали один одному в усьому. Коли хтось збудував нову хату, то мазали її усім хутором, так робили й тоді, коли зводили топтану хату. По закінченні роботи справляли гулянку, на яку також зносили, хто що мав, хоча основні продукти й витрати, звичайно, були за господарем. Допомагали, як уже мовилось, пасти череду. Особливо зміцнювали родинні вузи, звичаї добросусідства та побратимства, сінокіс, садіння огородів, роботи по догляду та збиранню врожаю вдома і в колгоспі. Не лише рідні, а й двоюрідні та троюрідні, а то ще й дальші родичі, свати, друзі парубоцьких літ чи то періоду дівування допомагали одні одним громадити сіно, вибирати і закладати до льоху на зиму буряки та картоплю, виконувати вдома ремонтні роботи по господарству. Хто перший закінчував, скажімо, сапувати чи вибирати буряки вдома чи то в колгоспі на ланці, то той заходив до сусідів, родичів, кумів чи то просто друзів та допомагав завершити роботу. Особливу увагу приділяли хворим, вдовам. Ті, кому допомагали, завжди чимось віддячували тим, хто допомагав. Добре пам’ятаю, як мама розповідала таку історію. Батько працював трактористом, то йшов на роботу рано і повертався пізно. Я, старший брат Коля і менша сестра Люба були ще малі. Дідусь і бабуся жили окремо від нас із молодшим сином Павлом та дядиною Галькою. Тож уся робота по господарству і на огороді вдень лягала на плечі мами. Ось, повернувшись в обідню пору з роботи та по12

Веселий Яр: історія, люди, побут

поравшись по господарству, вона пішла на огород аби досапувати недосаповану ділянку. Та коли дійшла до неї, то побачила, що там все уже впорано. «Це баба Марфа, нікому нічого не кажучи, досапувала ділянку до кінця», – подумала мама. Воно так і було, бо ж подібне сусідська баба Марфа робила часто. Закінчивши роботу на своєму огороді, переходила на наш. Ми ж, діти, завжди знали, що наш обов’язок допомогти бабі Марфі пасти череду і наперед самі вираховували на які дні то випадає та зарані готувалися до виконання свого пастушого призначення. Як механізатор, батько одержував «на проценти» чимало зерна і відповідну частку віддавали дідові Трохимові, бабі Марфі та бабі Лукерці. Одним із способів трудової взаємодопомоги було й спільне, разом з сусідами чи родичами, скиртування вдома соломи, сіна, догляд за господарством у часі від’їзду чи то відходу на тривалий період господарів з дому і т.д. Спільно косили та громадили для колгоспної худоби сіно. Чоловіки косили траву, жінки сушили та громадили її. Сім’ями на закріплених ділянках заготовляли сіно для власних корів. Це також було своєрідною школою праці. На цих роботах працювала, як правило, уся сім’я, включаючи й підлітків. Окрім того, що це розвивало почуття відповідальності кожного за належну підготовку до зимівлі, молодь набувала досвіду по виконанню тих чи інших робіт. Батьки вчили синів клепати коси, косити сіно, завбачувати за народними прикметами погоду, відповідно неї організовувати усю роботу по сінозаготівлі. Пам’ятаю, був сонячний день. У дворі досихало сіно. Раптом бабуся наказала усім брати знаряддя і складати його в копички. Нас це здивувало, адже, як нам здавалося, ніщо не віщувало дощу. «Ні, – говорить бабуся, – ви ж чуєте, як тривожно гудуть бджоли, поквапливо повертаючись з поля до вуликів. То так вони віщують дощ і поспішають додому». Справді, ледь ми встигли скласти сіно, як почало нахмарювати, а згодом пішов дощ. Колективна косовиця завжди закінчувалася звичаєм варити польову кашу, кашу «в кожусі». Кожен косар в останній день косовиці брав з собою на сіножать хліб, сало, пшоно, яйця, картоплю, сіль, цибулю, ложки, посуд і таке інше. З гурту виділяли кашовара, що було виявом поваги до його статечності, порядності, охайності у цій справі. Іноді помічниками у нього були діти, які збирали та приносили для вогнища хмиз. Коли каша була готова, казан чи чавун з нею укутували «кожухом», тобто якимось одягом, щоб вона, доки косарі помиють руки та приготуються до трапези, «дійшла», «умліла». П’янкі пахощі, які роздавались навкруги, піднесений настрій косарів створювали святкову обстановку, і це запам’ятовувалось надовго. До каші наливали й по чарці, але скільки я пам’ятаю, у цьому завжди знали міру і п’яних ніколи не було: робота і п’янство ніколи не сумісні – це також звичаї і моральна норма хуторян, яких дотримувалися і в інших сферах життя – сімейних та громадських взаєминах, повсякденному побуті і т.д. Тоді не боролися з п’янством, його просто не допускали, вважали ганебним явищем, засуджували усією громадою його найменші прояви. Це також був звичай, і він передавався з покоління до покоління, і громадська думка тут була визначальною. Слід також зауважити на ще одному звичаї, пов’язаному із заготівлею сіна. Стосується він особи косаря. З ним пов’язувались уявлення про статечність, господаровитість, навіть про рід. Справжніми косарями ставали парубки, які досягли фізичної зрілості, і їм уже під силу була така нелегка робота. Працюючи разом із батьками й дідами, вони виробляли певні навички косіння, набували відповідних знань і досвіду, що було почесно і підносило юнака у власних очах і очах громади. В цей час відбувався своєрідний перехід юнака у стан господаря, що клало початок нового відліку в його житті, 13

Олексій Вертій

нагадуючи про одруження і настання самостійного господарювання або ж перехід обов’язків головного господаря від батька до сина. Хутірські майстри по дереву виконували замовлення на відповідні роботи. Скажімо, дядько Михайло Рожченко та дядько Андрій Потака майстерно виготовляли столи, лави, дивани, для дітей вони робили санки та лижі, чим завжди викликали заслужену повагу до себе. Ці роботи виконувались безкоштовно, за добре слово або якусь там чисто символічну плату, що також привносило у взаємини хуторян тепло, злагоду, взаєморозуміння, взаємоповагу. Основи трудової моралі, трудового життя на хуторі мали, як бачимо, своїм джерелом повсякденні практичні потреби, виходили з них і утверджувались на сформованих від покоління до покоління звичаях цього життя. Саме тому взаємини між мешканцями хутора характеризувалися вишуканим, але ненав’язливим благородством, безкорисливістю, чуйністю, природністю. Звичайно, вони не були у всьому безхмарними та ідеальними. Але будь-які вияви самовиставляння, скнарості, себелюбства, зверхності, лінивства тощо ніколи не знаходили ані найменшої підтримки, навпаки – на кожному кроці вони піддавались рішучому осуду, наряджались на повсюдне невизнання, на недопущення їх впливу на громадські взаємини, руйнацію цих взаємин. Рід, родинні взаємини, родинні цінності – одна з найважливіших підвалин морального і духовного загалом життя Веселого Яру. Мені сьогодні боляче спостерігати і усвідомлювати як європейські та інші чужоземні цінності протиставляються нашим, національно-звичаєвим, коли останні сприймаються як щось безнадійно застаріле, а більше того – як хуторянське, тобто таке, що гальмує духовний поступ нації, отже від нього необхідно якнайшвидше відмовитися і таким чином наздогнати Європу і світ. Болить тому, що в основі таких переконань – незнання ані наших, вироблених народом упродовж віків, ані європейських цінностей. Звісно, Веселий Яр не мав якогось навчального закладу на зразок Сорбонського чи то Гарвардського університетів. Деякий час, і то зовсім короткий, там була лише початкова школа. У хуторі, як і по всій тогочасній Україні, не знали, що таке Рік Свині чи то дискотеки, не відзначали дня Святого Валентина і т.п., однак духовний світ хуторян був настільки змістовний, вишуканий і благородний, що йому міг би позаздрити не один випускник визнаних у світі університетів, бо ж був він глибоко закорінений у духовний світ наших предків, у світ національних звичаїв, національної культури. Біблію мали 1-2 сім’ї, а от збірники народних пісень, казок, твори Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, С.Руданського, М.Коцюбинського та інших українських письменників, особливо взимку, переходили з рук в руки. Довгими зимовими вечорами зачитувались «Кобзарем» Т.Шевченка. Отож, у полоні за модою, за європейськістю, нам слід не протиставляти, а необхідно зіставляти різного роду цінності і робити відповідні висновки, робити так, щоб ці цінності не взаємовиключали, а взаємодоповнювали одні одних. На користь такого твердження говорить, насамперед, той факт, що звичаї того самого родинного життя були не наслідком академічного вишколу чи то виховання якихось гувернантів та гувернанток, а характеризувалися природністю свого змісту, формувалися на підставах природних життєвих потреб, без будь-якої штучності, контролювалися не силою офіційних приписів, а силою природних, вивірених самим життям звичаїв. Своєю вишуканістю та благородством вони ні в чому не поступалися вихованню в західноєвропейських університетах. Більше того, таке виховання у нас було побутовою нормою, обставинами повсякденного життя, які розумілися 14

Веселий Яр: історія, люди, побут

як звичайне, буденне явище, а відтак не мали жодних ознак та виявів демонстративності, кокетства і т.д. Усе відбувалось цілком природно, само по собі, передавалось з покоління в покоління. Так, однією з найбільш значимих родинних цінностей для хуторян була повага до батьків. Ґрунтувалася вона на поцінуванні батьківського життєвого досвіду, послідовному, а досить часто і саможертовному виконанні батьками свого обов’язку перед дітьми та сім’єю в цілому, розумінні цього дітьми та усвідомленні ними тепер уже свого обов’язку перед батьками, тобто вдячності за турботу, співпереживанні та спільному розв’язанні родинних проблем і т.п. Батьків чи дітей, коли вони порушували ці неписані закони, громада піддавала своєму осуду, який проте, поєднувався з дружніми порадами, прагненнями допомогти усвідомити хибність своєї позиції у тому чи іншому випадку, передбачити згубність її наслідків для себе особисто і для сім’ї як зараз, так і в майбутньому. Скажімо, траплялись випадки, коли захмелілий батько (а це було в поодиноких сім’ях) грубо поводився в сім’ї, недбало ставився до дітей. Тоді йому казали: «Покайся, бо ж ти завдав душевного болю своїм дітям, і коли ж не покаєшся, то й на старості літ матимеш від них ту шану, якої заслужив». Або: «А що скажуть про тебе люди? Та й дітям твоїм соромно виходити на люди через те, що в них такий батько. Подумай про це!». На противагу таким його діям і вчинкам у приклад ставили зразкові сім’ї, у яких завжди панували добро, тепло, злагода і благополуччя. Звичайно, такі настанови, така думка громади, як правило, давали свої наслідки. У хуторі, у повоєнні роки жило кілька вдів, яким самотужки довелось виховувати і ставити на ноги своїх дітей. Мешканці хутора по-особливому переймалися їхніми турботами, ніде і ні в чому не даючи знати про це. Оте виняткове почуття поваги, виняткова селянська делікатність – якнайпереконливіший приклад вишуканості та благородства наших національних звичаїв, нашого духовного світу: допомогти, підтримати так, щоб не завдати болю мукам самотності, не дати відчути ущербності своєї долі, полегшити тягар удовиної ноші та бути разом з тим таким, як усі повноправні члени громади. Така увага виявлялась в усьому: у вихованні дітей, лагодженні домашнього реманенту, допомозі в роботі по догляду за огородом чи то виконанні польових робіт на колгоспному полі, у взаємовідвідинах під час свят чи то у довгі зимові вечори сусідів та родичів, дружній пораді як краще зробити ту чи іншу справу. Чоловіки навчали удовиного сина клепати косу, косити, підказували як краще виконати ту чи іншу роботу по ремонту господарських будівель, як налагодити воза чи запрягти коня, давали пораду щодо ведення господарства і т.д. Іноді брали його з собою на роботу і там навчали тій чи іншій справі. Мати такого хлопця, хоч того ніхто не вимагав, віддячувала за науку сина: ділилася розсадою, овочами, фруктами, молоком, молозивом, свіжиною, допомагала сапувати своїм доброзичливцям огород, хлопець пас за них череду тощо. Коли хлопець одружувався, то часто брав свого наставника за весільного батька, що вважалося дуже почесним і благородним, віддячував йому за науку в інший спосіб, завдяки чому між родинами довго, коли не все життя, зберігались теплі та дружні взаємини. І це становило одну з найбільш поціновуваних чеснот, також згуртовувало родини і хуторян. Взаємопідтримка, взаємодопомога – також одна з найвищих родинних цінностей. Про взаємодопомогу в праці вже йшлося вище. Тут лише додамо, що найперше до рідних братів і сестер, дядьків і тіток йшли позичати грошей, якогось реманенту для виконання тих чи інших робіт, ділилися, коли не вистачало у когось 15

Олексій Вертій

навесні, кормом для худоби, спільно виконували роботу по будівництву хат, хлівів, збиранню врожаю і т.д. Важливу роль у цьому відігравали батьки. Хоча вони й жили разом з одним із синів чи з однією з дочок, але завжди допомагали й тим дітям, які мали свої сім’ї і жили окремо, своїми порадами, настановами, коли ж могли, то і фізичною працею. Саме батьки були тією ланкою в роду, яка зв’язувала в один вузол не лише сім’ї їх рідних дітей, а й сім’ї двою- та троюрідних братів та сестер, дядьків і тіток, далеких родичів, що, власне, й зберігало рід як рід. Форми цих зв’язків були різні. Батьки, діди та баби зберігали у своїй пам’яті відомості не про одне попереднє покоління і переказували їх внукам та правнукам. Часто в роду зберігались цінні речі, які також передавалися від одного покоління до іншого. Найчастіше такими речами були скрині, рушники, хустки. Вони переходили у спадок від матері до дочки, а та дочка передавала їх своїй дочці часто як придане, коли та виходила заміж і т.д. Чоловіки зберігали в себе якісь реліквії, які хтось із їхніх предків колись приносив з фронту чи то якихось подорожей. Такими могли бути, скажімо, миски, ложки, люльки, ножі, світлини тощо. У сім’ях, які займалися ремеслом, разом з набутим досвідом передавалося у спадщину і відповідне знаряддя. Так, мій дід по матері Трохим Данилович Фіалка займався шевством і навчив цієї справи свого сина Василя, що вельми знадобилося йому, насамперед, у роки Другої світової війни та повоєнний час. Будучи ще підлітком, у лиху годину він не раз зараджував у біді своїм ровесникам та іншим хуторянам, ремонтуючи взуття. Ті віддячували йому хто чим міг – пшоном, борошном, молоком, а то й окрушиною сала, коли воно траплялося. Усе це було відчутною підтримкою й для сім’ї, особливо за умови відсутності батька, який перебував на фронті в діючій армії. У святкові та вихідні дні ходили в гості. Відвідували не лише рідних батьків, дітей, братів та сестер, а й дядьків, тіток, дідів, бабів, знову ж таки не лише найближчих рідних, а й у другому чи то третьому коліні, сватів. З нетерпінням чекали у гості дочку та зятя, надто ж коли дочка виходила заміж у друге або ж у третє село. Однак завжди гостей приймали з почестями, накривали стіл найсмачнішими напоями та наїдками, які були у сім’ї. І це також мало свій смисл: у такий спосіб виявляли свою повагу і честь гостеві. Навіть тоді, коли жили бідненько, однак на стіл намагалися виставити усе найсмачніше, що зберігалося у господі. Однаково, що у великі свята, що для зятя чи то невістки, особливо у першу пору подружнього життя з донькою або ж сином, що для далекого і давно очікуваного гостя діставали ковбасу, кишку, кендюх, які зберігалися спеціально для такої події. Через таких гостей передавали подарунки і гостинці іншим родичам, особ­ливо коли в них були малі діти чи то літні дідусь та бабуся. Гості приїжджали чи приходили так само не з порожніми руками. Подаровані сорочки, хустки тощо довго зберігалися в родині, нагадуючи про тих, хто їх дарував. Бабусі та дідусі брали з собою внучат на ярмарок чи то храмове свято, де родичі і знайомі обов’язково давали дітям медяників, орішки з маком і медом, бублики, цукерки, яблука, груші і т.д., що для малечі приносило неабияку радість, якою вона потім ділилася вдома з батьками й сусідами. Звичайно, що про таких родичів у них складалося якнайкраще враження, до них вироблялася пошана і повага, що також зміцнювало родинні узи, закладаючи основу для взаємозв’язків молодшого покоління з двою- та троюрідними братами і сестрами, дядьками і тітками, іншими далекими родичами. Дієво впливав на зміцнення родинних зв’язків звичай «носити хлібину». У гості, як правило, ходили з хлібиною. Але «носити хлібину» – звичай особли16

Веселий Яр: історія, люди, побут

вий. Носили її не будь-хто і не будь-коли. Припадав той звичай на другий день Великодня. Він засвідчував вияв поваги і пошани племінників (часом і двою- та троюрідних) до дядька, тітки, дядини. Прибулі гості ставили на стіл чи віддавали в руки господарям свіжо випечену хлібину. Родичі вітали їх, розпитували про батьків, усю рідню, їх здоров’я. Так зав’язувалася невимушена родинна бесіда. Потому гостей саджали на покуті і починалася звичайна гостина з розмовами на різні господарські теми, згадували близьких і далеких, живих і покійних родичів. А на закінчення відвідин та застілля часто оглядали господарство, чоловіки обговорювали свої проблеми, жінки – свої. Виряджаючи гостей, передавали їх батькам, дітям, іншим родичам і знайомим вітання і побажання здоров’я, гостинців, запрошували одні одних приходити в гості, не забувати про родинні зв’язки. Коли одні родичі жили недалеко від інших, то з собою іноді брали і малих дітей, які соромлячись та насторожуючись у незвичних обставинах, вели себе надзвичайно скромно, але за того з головою поринали в атмосферу родинних взаємин, відкриваючи в них багато нового для себе. Неабиякою родинною цінністю були запросини на весілля. У цьому звичаї рід ніби оживав, родинні узи нагадували про себе в усій глибині та багатогранності. Найближчі родичі в обряді весілля завжди були на перших ролях: меншу двоючи троюрідну сестру або племінницю брали за світилку до молодої, так само сестри або дружини братів виконували обов’язки свашок, калашниць, дядько чи хрещений батько правив за кучера у молодого чи молодої. Родичі в третьому, а то й четвертому коліні також знали, що їх запросять на весілля. Тому готувалися до нього заздалегідь, запасаючись подарунками для молодого й молодої. Старі люди розповідали, що в давніші часи, тобто першій половині ХХ ст. ще дотримувалися звичаю саджати родичів, близьких і далеких, за весільним столом на почесному місці поближче до молодих, на покуті. Цим ще раз нагадували про свої родинні зв’язки, виявляли їм честь і повагу, що дуже цінувалося в громаді та сприймалося як настанова молодим дорожити своїм родом, його звичаями. Родичів також перев’язували рушниками, обдаровували хустками чи то іншими подарунками. У такий спосіб відбувалося своєрідне знайомство молодого з родом молодої і навпаки. Предметом особливої уваги молодого були менші сестрички та братики молодої. Молода також зігрівала своєю увагою сестричок та братиків нареченого. Молоді наділяли їх цукерками, іграшками тощо, викликаючи тим самим увагу і повагу до себе, з першого ж дня між ними встановлювались теплі та щирі родинні взаємини, що також сприяло психологічному зближенню обох родин. Не забували й престарілих дідусів та бабусь, їх також наділяли гостинцями, запрошували, коли дозволяло здоров’я, до святкового столу, а на прощання осібно бажали здоров’я та довгих літ життя. Це також сприяло зміцненню взаємин між родинами одружених. Зазвичай після того одні до одних ходили в гості й свати, а на святковий обід з такої нагоди запрошували родичів та сусідів, завдяки чому родинні взаємини розширювались та міцніли. Звичайно, було великою прикрістю, коли шлюб не складався і ці взаємини розпадались. Але члени обох родин не завжди ворогували між собою після того, складалося й так, що вони залишались добрими знайомими і тривалий час зберігали таке знайомство. Доброзичливі родинні взаємини встановлювались і між ятрівками (дружинами братів) та свояками (чоловіками сестер). Понад усе цінували честь роду. Тож цілком закономірно, що найвищу шану віддавали батькам. Називали їх на «Ви» не лише малі діти, а й дорослі сини та дочки, зяті та невістки, які уже мали свої сім’ї. Важливо наголосити на тому, що 17

Олексій Вертій

така повага ґрунтувалась не на сліпій покорі дітей чи то властолюбстві батьків, а на визнанні першими життєвого досвіду останніх, на увазі та повазі до немічності престарілих, почутті обов’язку перед ними, на визнанні та пошануванні їх досвіду. Саме батьки, і старшого, і молодшого поколінь, робили все, щоб взаємини між ними становили основу родинних звичаїв, які й формували розуміння роду і честі. Воно ж було пов’язане, насамперед, з працею, моральною чистотою та пам’яттю про попередні покоління. Тому батьки виховували дітей у пошані до них. Батько й мати перебирали від своїх батьків та матерів, дідів та бабів, а через них і від прадідів та прабабів, передаючи у свою чергу наступним поколінням, моральні принципи не лише взаємин у сім’ї, а й поведінки в громаді, повсякденному бутті. У всьому за приклад ставили дітям старших. Скажімо, у сім’ях міцно трималися розповіді про минуле свого роду, набуті у праці достатки, заслуги перед громадою. Так, моя бабуся Олена, батькова мати, дружина діда Федора, не раз розповідала про родину свого свекра та свекрухи, тобто мого прадіда Андрія та прабабу Пріську. Мали вони п’ятьох синів – Григорія, Павла, Федора, Савку, Максима та дочку Одарку. На той час вони жили не на хуторі Веселий Яр, а в с. Семенівці однією сім’єю навіть тоді, коли Григорій, Павло, Федір і Савка вже були одружені. Авторитет батька в ній був незаперечний. Він визначав коли, що і кому робити. Одна із невісток разом із свекрухою займалися кухнею та іншими домашніми справами, інші весною, літом і восени працювали в полі. У сім’ї жили дружно, не сварилися. Зрозуміло, це не значить, що у всьому і завжди було повне порозуміння, особливо між невістками, але вони могли перекинутися докорами лише в полі і то так, щоб не знали свекор чи свекруха. «Я брав вас не для того, щоб сварились, а для того, щоб робили та дбали про сім’ю і достаток», – настановляв свекор невісток. За таких обставин відповідні вимоги ставились і до синів. Суть їх полягала у тому, щоб і вони вносили у сімейні взаємини взаєморозуміння, уміли усьому давати лад. Завдяки цьому сім’я не знала бідувань, у ній завжди, як кажуть у народі, був хліб і до хліба. Сімейні перекази та розповіді засвідчують, що й брати мого прадіда Андрія Михайло та Захарко також жили в достатках. Прадідові сини Григорій та Павло загинули на війнах. Федора з дружиною Оленою, сином Іваном, тобто моїм батьком, Савку з дружиною Наталкою, сином Олексієм і дочкою Любою прадід Андрій, коли ті вже нажили якісь свої статки, у 20-х роках ХХ ст. відділив від себе, і вони із Семенівни перейшли на Гераськів хутір, де побудували свої хати, господарські будівлі та мали свої земельні наділи. Цікавим з погляду розуміння честі роду є й такий штрих. На хуторі неподалік від діда Трохима та баби Векли Фіалків, батьків моєї мами, жив рідний дядько діда Віктор (його називали Вихтір) з дружиною Лукією. Вони не мали дітей і прийняли за сина осиротілого юнака Трохима Захарченка, який ходив по хуторах і селах та заробляв на прожиття кравецтвом. Трохим одружився, до них перейшла жити сестра дружини Марфи Лукеря. Так вони в злагоді доглянули старих до смерті. Коли ж у ранньому віці померла баба Векла, мама моєї мами, залишивши сиротами мою маму Антоніну та її меншого братика Василя, то родина Захарченків у всьому опікувалася осиротілою сім’єю, насамперед, малими дітьми. Так склалося, що після переселення хутора Захарченки поселилися над Куцівським ставком (колишній х.Гераськів) по-сусідськи із Савкою Вертієм, братом мого діда Федора, дядьком мого батька. Згодом дід Савка з сім’єю переїхав на хутір Товстий, а дід Федір, відділяючи уже мого батька та матір, купив їм обійстя діда Савки. Отже мама, батько і ми, діти, знову стали жити по-сусідськи із Захарчен18

Веселий Яр: історія, люди, побут

ками. Хоча ніяких кровних зв’язків між родинами не було, але жили ми так, як не завжди живуть навіть найближчі кровні родичі. Це була не просто злагода у всьому, це була єдина сім’я. Окрім того, що ми допомагали одні одним, про що вже йшлося раніше, обидва діди Трохими – Фіалка і Захарченко – завжди залишались названими братами, а родичі одних були близькими й дорогими для інших. Такі дружні родинні взаємини зберігалися між родинами упродовж усього життя, навіть тоді, коли дід Трохим Фіалка виїхав до Казахстану, а Веселий Яр і зовсім перестав існувати, бо ж його мешканців переселили в інші села та хутори. Батьки мої переселилися у с. Семенівку, Захарченки переїхали у Новосеменівку (колишній Якошів Яр), кілометрів за три від нас. Однак батьки самі допомагали дідові Трохимові та бабам Марфі і Луші чим могли і нас учили тому. Отож я, мій брат Коля та сестра Люба, навіть тоді, коли вже закінчили вищі навчальні заклади і працювали за призначенням далеко від Семенівки, приїжджаючи до батьків зі своїми дітьми, відвідували престарілих дідуся й бабусь, допомагали їм садити і вибирати огород, заготовляти дрова на зиму і т.д. Ніколи не навідувались до них без гостинців, від них також поверталися з вітаннями батькам та скромними, але дорогими дарунками. Зовсім непомітно, цілком природно ці зв’язки переходили уже в четверте коліно. Дід Трохим помер на восьмому десятку років, баба Лукерка трохи не дожила до 90 літ, а баба Марфа полишила земний світ саме у цьому віці. Ось такою непоказною, буденною була честь роду. Та саме ота непоказність та буденність містили так багато тепла, житейської мудрості, що вони й сьогодні гріють душу і серце, бентежать їх отими ніколи незгасними почуттями високої моральної простоти, взаємної поваги, любові та ще чогось такого дорогого і неповторного, що вже відійшло назавжди і не повернеться ніколи-ніколи. У такому розумінні честі свого роду немає захоплень славою полководців, сяйва орденів і медалей, але є в ньому найвищої проби кришталева чистота народної моралі, життєва мудрість народу, на яких сформувалась увага і повага до людини, усвідомлення свого обов’язку одного перед одним, перед колишніми, теперішніми та майбутніми поколіннями роду, турбота про спадкоємність його звичаїв. Ятрівки (дружини братів) та свояки, шурини (чоловіки сестер) також дорожили честю своїх родів. Коли дівчата виходили заміж, а хлопці одружувались, то одним родом враховувались звичаї іншого роду. За того брались до уваги чесність і працьовитість, моральна чистота, психічне і фізичне здоров’я кількох попередніх поколінь. Навіть коли хлопець чи дівчина були незаможного роду, але мали славу порядних та трудолюбивих людей, то все-таки перевагу надавали не багатству, а моральним, психічним та фізичним якостям. Траплялося так, що батьки розпитували через своїх знайомих чи то далеких родичів з інших сіл про дівчину чи то хлопця, їх батьків та дідів, це коли одне з них було із сусіднього чи то дальшого села. Громадська думка в такому разі мала неабияку вагу для прийняття остаточного рішення: ледарі, п’яниці, схильні до легкої поведінки одержували відмову від статечних сімей і юнак чи дівчина, як правило, дослухалися батьків, бо ж не могли виставляти себе і свою родину на поглум та осуд громаді. Відтак невістка чи зять легко входили в сім’ї свекра та свекрухи, тестя і тещі. Тому і ятрівки та свояки швидко знаходили спільну мову між собою. За того старша невістка відносилась до молодшої з повагою, ділилася досвідом сімейного життя у родині свекрів і т.д. Усе це підтримувало лад у родинах, зміцнювало їх узи, а громада завжди ставила такі взаємини як приклад іншим, що також додавало честі усьому роду, спонукало сім’ї у всьому дотримуватися його звичаїв, примножувати їх. Наприклад, у разі хвороби чи якогось іншого нещастя одна 19

Олексій Вертій

сім’я переймалася турботами іншої, опікувалась, насамперед, престарілими, малими дітьми, переймала на себе турботи по господарству. Пам’ять про померлих також свято зберігалася кількома поколіннями роду. Окрім того, що старші передавали молодим розповіді про добрі справи своїх батьків, дідів та прадідів, про їх заняття кравецтвом, шевством, пасічництвом, садівництвом, про дерева, посаджені ними, передані у спадок рушники, скрині, знаряддя для столярування, про участь у війнах та інших подіях у житті країни, села, хутора і т.д., обов’язком нащадків завжди був догляд за могилами родичів, поминальні обіди у свята та день могилок (так у нас називали поминальний день, який відзначали кожного року). Цвинтар тримали в чистоті, могили заквітчували висадженими щовесни квітами, хрести перев’язували рушниками. На могили клали цукерки, фарбовані яйця, печиво, бублики тощо. Біля них у зазначені дні збирався мало не увесь рід, приносили із собою ковбасу і кендюх, які спеціально заливались смальцем і зберігали до цього дня. Усі разом, а також ті, хто виходив до сусідніх могил обмінювалися гостинцями, ними наділяли, насамперед, малечу. За того примовляли: «Пом’яніть (називали ім’я покійного чи покійної), царство йому (їй) небесне». Тут же згадували добрі діла уже покійних, дякували їм за них. По тому, як доглядали за могилами та шанували предків, також складалася громадська думка про рід. У такий спосіб ще з дитинства дідусі, бабусі, батьки виховували шанобливе ставлення до померлих родичів, десь у глибині душі сповідалися перед ними, часто оплакуючи їх, формували почуття обов’язку перед ними, що також передавалося з покоління в покоління, отже було невимушеним, природним і ґрунтувалося на вироблених народними звичаями моральних, психологічних і духовних загалом цінностях. Звичайно, у сім’ях, які відступалися від звичаїв роду, не шанували їх і не рахувалися з ними, нерідко виникали сварки, нелад брав гору. Скажімо, коли взаємини між молодим подружжям чи то невісткою і свекрухою визначали себелюбство, непоступливість, то батько перебирав усе до своїх рук і суворо карав ворогуючі сторони. Іноді це закінчувалося тим, що невістка залишала сім’ю назавжди, а іноді її рідні батьки наказували повертатись назад до свекрів і коритися їм. З часом життя налагоджувалось, а часто взаємовідчуженість і нерозуміння один одного ставали супутниками життя в родині на досить довгий час, що, звичайно нікому не робило честі і викликало осуд хутірської громади, яка значною мірою сприймала усе те і як вияв неповаги до себе, бо ж розцінювала таку поведінку як своєрідний виклик їй, як небажання рахуватися з її думкою та виробленими нею звичаями громадського співжиття. Моральне та духовне життя також визначалося зформованими громадою звичаями. Під їх суворий контроль потрапляли ті, хто втрачав певну міру за чаркою, міг допустити подружню невірність, ледачі, зухвалі, зарозумілі, задерикуваті, крадії, хто пускав з уст брутальне слівце і т.д. Докір, зневага, обмеження у спілкуванні, заборона брати участь у вечорницях, вулиці, відмова у запросинах на весілля, хрестини, кумуванні тощо – то найвища міра покарання для тих, хто не вмів чи не хотів рахуватися з громадською думкою. Старі люди розповідали, як один ще молодий чоловік працював бригадиром. Потім його звільнили перед жнивами з цієї посади. Гоноровитий, він не зміг переступити через свою самозакоханість, вважав звільнення несправедливим і, затаївши образу на громаду, вирішив дати їй свій виклик: упродовж декількох днів у гарячу жнивну пору не виходив на, тепер уже рядові, роботи в бригаді і шив удома сандалі. Люди запримітили це, і коли він робив найменші спроби по20

Веселий Яр: історія, люди, побут

ставити себе вище громади, йому прямо в очі говорили: «Мовчи! Тобі ото тільки сандалі в жнива шити!» І те, звичайно, діяло на нього, приборкуючи його гонор. Пригадується і такий випадок. Андрій Потака з дружиною Наталкою справляли хрестини одному із своїх дітей. Як зазвичай на них запросили не лише родичів, а й інших хуторян. Застілля було дружним, співали пісень, гомоніли між собою. Та ось один з чоловіків перехилив зайву чарку. Сп’янівши, він зачав бійку. І хоча тут же його втихомирили, однак наступного дня на нього подали колективний позов, справу було передано до суду, який виніс відповідне рішення, а забіяку довго ніхто не запрошував ні на які гуляння. Презирство мешканців хутора переслідувало цього чоловіка ще довгі роки, з ним ніхто не хотів товаришувати, його обминали увагою, не брали кумом і обставини такого взаємовідчуження робили свою добру справу, застерігаючи й інших від подібного. Саме тому такі випадки в хуторі ніколи не повторювалися. Була й інша історія. Парубок Грицько під час гуляння молоді на вулиці дозволив собі в присутності дівчат і хлопців проспівати куплет сороміцької пісеньки. Оскільки це було тихої літньої ночі, то його співи чули і одразу впізнали батьки та мешканці (а тоді часто сім’ями спали прямо у дворі на свіжому повітрі) обох кутків хутора. Звичайно, дівчата і хлопці присоромили парубка, та до того він не зовсім дослухався. Коли ж вулиця розійшлася, і всі повернулися додому, то матері одразу ж стали соромити своїх доньок: «Як ви допустили таке. Та й про тебе подумають, що ти така розпутна як і Грицько, то хто ж з порядних хлопців захоче взяти тебе заміж за себе? Відтак і сидітимеш у дівках, доки посивієш або ж доведеться йти за якогось розпутника, недбайла та негідника!». Як не виправдовувалися тієї ночі дівчата, але порозуміння збоку батьків не знаходили. Вистачило «на горіхи» і хлопцям. Більше того, другого дня, коли Грицько вийшов у бригаду на наряд, чоловіки так взялися його соромити та суворо попереджати, щоб він ніколи більше не допускав подібного, що парубок не витримав такого «виховання», повернувся додому і кілька днів не виходив зі свого двору на люди, боячись ганьби від них. Звичайно, після того ні в кого не виявилося бажання наслідувати «приклад» парубка-невдахи. Отак громада дбала про свою моральну чистоту. Вулиця та досвітки також становили своєрідні форми громадського виховання. Вони зберігали і передавали з покоління в покоління моральні звичаї спілкування молоді, сприяли духовному розвитку особистості кожного юнака чи дівчини на підставах цих звичаїв, готували ґрунт для створення нової молодої сім’ї. В цьому й крилася особлива увага до вулиці та вечорниць: молодь знаходила там собі пару, там вона знаходила джерела задоволення своїх духовних потреб, відчувала тепло і радість взаємин зі своїми ровесниками, адже дівчата і хлопці ділилися зі своїми друзями найсокровеннішим, радилися одне з одним, передавали досвід, набутий, скажімо, у вишиванні та виконанні інших робіт, брали участь у співах, танцях та інших забавах, розкриваючись у них як особистості, мріяли про своє майбутнє і т.д. Увага батьків також була прикута до вулиці та вечорниць. Не втручаючись у те, що там відбувалося, вони непомітно дізнавалися про поведінку парубків і дівчат, насамперед, своїх синів і доньок, моральну і психологічну обстановку на них і, коли це було потрібним, делікатно поправляли її, вчасно давали корисні поради. Досвітки ж проводились, як правило, в Оксани Пархоменко чи то Оксені Зуй, отже і під їх пильним доглядом, щo забезпечувало належний порядок та дотримання молоддю здорових начал у розвагах та взаєминах загалом.

21

Олексій Вертій

Увесь повсякденний уклад життя хуторян виробив особливі форми спілкування й для дорослих. Однією з них були звичаї сусідства. «Родич далеко, а сусіда – близько», – казали в хуторі. Добросусідство – одна з морально-звичаєвих цінностей, яка спрямовувала взаємини не лише сусідів, а й цілого кутка в русло доброзичливості, взаємодопомоги, взаємовиручки, бо ж сусідами називали не лише тих, хто жив безпосередньо поруч, а й тих, хто мешкав через кілька хат. Окрім фізичної допомоги по догляду за огородом та господарством, про що йшлося вище, сусіди позичали один одному гроші, сільськогосподарський реманент, а коли справляли весілля, пострижчини, похорони – то й посуд, ложки, миски, столи, лави. Коли ж запрошували багато гостей, то значна частина заходу проводилась у хаті сусіда: в печі пекли хліб, варили страву, часто наряджали молодих, у хаті сусідів запрошені друзі, далекі знайомі з інших сіл, кутчани та хуторяни, які не були родичами винуватців заходу, відбували застілля. Сусіди допомагали один одному готуватися до того чи іншого заходу. Іноді сусідку наймали за куховарку чи то її помічницю. Чоловіки допомагали виконувати чоловічу роботу: щось тесали, ладнали столи і лави, під час будівництва возили воду, місили заміси і подавали глину тощо. Такі взаємини здружували людей, згладжували колишні непорозуміння. У хуторі по-сусідськи жили дві вдови – Параска Глянько та Оксана Пархоменко. Одного разу вони за щось посварилися, і напру-

Оксана Андріївна Пархоменко (50-і роки ХХ століття) Параска Андріївна Глянько (у центрі) з сином Михайлом та дочкою Катериною. Кінець 40-х – початок 50-х років ХХ століття

жені відносини зберігалися порівняно тривалий час. Та ось у Параски Глянько стало ладнатися на весілля. Чи то виходила заміж дочка, чи то мав одружитися син. Як завжди перед весіллям білили хату, прикрашали її рушниками, у хаті 22

Веселий Яр: історія, люди, побут

усе мили і чистили. На одні руки такої роботи випадало надміру. Відпусток у колгоспі тоді ніхто не брав чи то їх і зовсім не давали, а підготуватися до весілля потрібно не згірше за інших. З молодою, сватами, гостями і всіма запрошеними в такий час рахувалися особливо, щоб ніхто не зробив ані слова закиду у недбальстві, нечистоплотності, недоброзичливості чи чомусь подібному. Отоді Параска якось несподівано з’явилась на порозі Оксаниної хати.

– Оце як хочеш, Оксано, хоч сердься, хоч не сердься, а приходь мазати хату, – чемно попросила сусідку.

– Авжеж. Де ж мені діватися. Прийду, – без будь-якого серця чи докору відповіла Оксана. Другого ж дня обидві мастили крейдою стіни, стелю в хаті Параски. Гніву як і не було. Не випадково ж Оксана Пархоменко зі своїм чоловіком Іваном Охтеменком ще раніше дали прихисток у себе осиротілій Тетяні Наконечній і стали для неї названими батьками. Пригадую ці історії, які не раз згадували жителі Веселого Яру і подумки міркую: скільки вишуканості та благородства, яка мудрість і душевність закладені в таких діях і вчинках оцих виснажених колгоспною працею та удовиною недолею жінок? Куди там рівнятися до них шляхетним панянкам, вихованим поважними дамами в окулярах в інститутах шляхетних дівчат. Їх шляхетність – це вишкіл. Тут же – усе природне, бо ж то – життєвий досвід, життєва мудрість, потреба двох прекрасних, але зболених пережитим душ у теплі, у взаємній підтримці, то – уміння розуміти один одного з півслова, уміння, якого не дасть жодний найвищий вишкіл, адже то – спосіб життя. І Параску Глянько, і Оксану Пархоменко я знав уже бабусями, але добре затямив, як стримано, але глибоко поважали їх у хуторі, у всьому рахувалися з ними. Так виховали і своїх дітей. Про бабу Оксану скажу докладніше дещо далі. А тут нагадаю, що отой Степан Глянько, котрий говорив, що без праці й жити не варто, – син баби Параски. Він працював трактористом з моїм батьком і між них незримо, але відчутно завжди зберігався перейнятий від батьків та матерів порив до чесної, по-господарськи самовідданої праці. Зфальшивити у чомусь, скажімо, під час оранки ґрунту, на посівній чи то у жнива для них було неможливим. Навіть виснажлива колгоспна праця не вбила в їх душах любові до землі, людського сумління, відповідальності перед самим собою. Колись, наприклад, батькові дали наряд переорати ніби-то вимерзлу озимину. Своїм хліборобським чуттям він відчув, що цього робити не слід, що озимина не вимерзла, усіляко доводив агрономам, що вона жива. Йому не йняли віри і наполягали на своєму. Однак він відмовився від такої роботи, сказавши: «Я не можу переорювати це поле, адже для мене переорювати його однаково, що переїхати з плугами через живу людину». Тоді вирішили частину поля переорати і пересіяти, а другу залишити незайманою. У жнива на переораній і пересіяній частині зібрали ледь понад 30 центнерів збіжжя з гектара, на тій, де не пересівали, – понад 70 центнерів з гектара. Такі якості для них – не лише соціальні, а й моральні та психологічні цінності, коріння яких у повсякденному побуті хуторян, в отому високому і чистому духов­ному світі селянських удів, у батьківських хліборобських ідеалах, які вони пронесли з честю в своїх душах і серцях через найжорстокіші життєві випробування і передали їх своїм дітям. Їх зміст завжди визначали увага і повага до людини, до її праці, її мук, страждань, радощів і перемог у двобої зі своєю, часом лихою, долею. І те передалося дітям, які залишилися гідними своїх батьків.

23

Олексій Вертій

Ось ще один приклад. Настала Друга світова війна, а з нею й фашистська окупація. Мою маму, її ровесниць Ганну Глянько (доньку Параски Глянько), Ганну Коваленко, Ганну Стецюру, Антоніну Червону разом з іншими вивезли до Німеччини. Розповідає моя мама Антоніна Трохимівна Вертій: – Батьки наші воювали на фронті і нічого про них не було відомо. На материнські плечі ліг увесь тягар випробувань. А тут і нас, старших, забирають до Німеччини. Зібрали сякі-такі пожитки. У хатах та на подвір’ях розляглись плачі, запанувала туга, всіх охопив невимовний біль: чи дочекаємося повернення додому чи прощаємося назавжди. І ця невідомість ятрила душу і серце кожного. Менший брат Вася, ще підліток, не витримав усього цього. Закривши вуха руками, ридаючи, побіг у ліс невідь-куди. Ридають матері, старенькі бабусі, дідусі, діти. Як рідна мати побивається за мною моя мачуха: «Боже ж, та інших же благословляють на повернення рідні матері, а її ж рідна матінка (вона померла у ранньому віці – О.В.) уже не чує того горя, а чи ж моє благословення матиме таку силу, як рідної мамочки». Прибиті горем, провели за хутір, а там і розлучились. У Ромнах на збірному пункті, в дорозі у товарняку трималися гурту. Прибули до Східної Прусії. На ринку праці, що нічим не відрізнявся від торгівлі рабами, хазяїни розбирали робочу силу. Нас п’ятеро, Ганна Глянько, Ганна Коваленко, Ганна Стецюра, Антоніна Червона і я, були разом. Я закінчила 5 класів і вивчала в школі німецьку мову. Сяк-так по-німецьки пояснювала хазяїнам, які підходили до нас, що ми рідні, з одного села і хочемо, щоб нас не розлучали, щоб нас забрав один хазяїн аби бути разом. На це якось зважали, але таке число робітників їм не потребувалось, і нас залишали. Настав вечір, надходила ніч. Без харчів ми залишалися на цьому торговищі людьми, в чужому краї, серед чужих людей, одні-однісінькі. Страх огортав нас усе сильніше й сильніше. Та ось підійшов якийсь чоловік, але він знову заявив, що така кількість робітниць йому не потрібна. Боязко було залишатись наніч одиноким, але й залишити котрихось із своїх подруг ми не могли. Тоді знову стала пояснювати, що ми рідні, з одного хутора, що просимо взяти усіх разом. Повагавшись, він погодився. То був Ереш Вінц, який мав своє чимале господарство – землю, ферму корів, свиней тощо і жив він на хуторі Нойтаґ. Пізнього вечора нас привезли на його садибу. Подали блискучі миски, позолочені ложки. Зголоднілі, ми сподівалися, що й страви будуть бодай пристойні. Та де там. У миски налили якоїсь рідини з бруквою та ще щось. На тому вечеря й закінчилась. Два роки працювали на сільськогосподарських роботах в Ереша Вінца. З нами разом жили і працювали ще одинадцять дівчат-полячок. За старшого був літній німець, якому в Першу світову війну на фронті відбило пальці. «Rusische schweine (російська свиня)», – погрожував він і бив нас куксами скаліченої руки. Ми не могли того стерпіти і, хоча знали, що нам загрожує концтабір, одного разу відлупцювали його в полі. На щастя, він нікому не поскаржився на нас, і все пройшло благополучно. Годували дуже погано. Тому з полячками, які працювали на фермі, домовились аби вони вигадували якісь способи принести в барак молока, а ми знаходили можливість вибирати з бурти картоплю, варили її і в пазухах приносили до бараку. Крадькома, щоб ніхто не бачив і не здогадався про те, разом з’їдали картоплю та випивали молоко. Так рятувалися від голоду. З часом налагодили зв’язки з іншими нашими хуторянами, які працювали в інших хазяїнів та на заводах чи то фабриках, листувалися з ними. Писав листи Павло Вертій, не знаючи, що вдома уже помер його батько Семен. Іван Корнієнко не втрачав почуття гумору і на чужині за найскладніших обставин. Ще вдома він полюбив Ганну Стецюру, яка тепер була з нами, і писав нам і їй листи. «Галю, – мріяв в одному з них, – як 24

Веселий Яр: історія, люди, побут

доживем до кінця війни і повернемось додому, то обов’язково одружимось і будемо царювати удвох». Судилося їм дожити до кінця війни, та не судилось не лише «царювати», а й побачитися. Івана в останній день війни ненароком застрелив його ж товариш. Прибита горем, втративши на війні й чоловіка, тітка Марфа одержала похоронку й поїхала в останнє і назавжди попрощатися з сином, поховавши його далеко від рідної хати, від рідного краю. Наталка Удовик окрім листів присилала мені дещо з одягу. Відчуття згуртованості підтримувало нас, додавало сил. Так ми пережили два роки в неволі. Настав день визволення. Тікали з неволі також усі разом, ледь не потрапили до концтабору. Та доля посміхнулася нам і тут. Прихопили з собою деякі речі, продукти. Усі п’ятеро рушили додому, потім залазили на вагони поїздів, які їхали на Схід. У лісах з дерев на нас нападали цілі зграї злодіїв, оббирали таких як ми, зовсім беззахисних. На станціях аби не бути затриманими, доводилось злазити з вагонів. Коли паровоз давав гудок, з речами майже на ходу поїзда, знову забирались на вагон і так їхали далі. До всього цього Ганна Глянько тяжко захворіла на тиф. Хвору, разом з її речами на станціях стягували з вагона, а потім на вагон. Так доїхали до Гомеля, потім до Ромна, а це вже за 30-35 кілометрів від рідного Веселого Яру. Тут почувалися як вдома, але один каліка, безногий чоловік, попередив нас, що за нами чатують вуркагани і хочуть обібрати нас. Налякані, ми ледве дістались на Засулля на постоялий двір. Там переночували і зустріли свого земляка Івана Платоновича Охтеменка, який конячиною, запряженою у віз, приїжджав у справах у Ромни. Радості не було меж. Хвору Ганну Глянько та речі поклали на воза, а сами увесь час ішли пішки. І ось Щорс (так за назвою колгоспу називали Новосеменівку). Звідси було видно Веселий Яр. Хвору подругу залишили тут. Мов на крилах дістались рідних домівок. Вдома застала стареньку бабусю Кулину, батькову маму, та двох сестричок Катю і Галю. За два роки вони хоч і підросли, але були ще маленькі і не впізнали мене. Я обнімаю і цілую бабусю, обоє плачемо, хочу обняти, пригорнути і поцілувати Катю і Галю, а вони налякалися і тікають від мене. Я ж у розпачі ніяк не можу перейняти їх. Так тривало кілька хвилин. Брат Вася пас кіз за лісом на Куцівщині і не знав, що я повернулась, вже дома. Хтось переказав матерям на поле, де вони пололи просо, що ми живі, що ми вже повернулися додому. Матері у нестямі кинулись бігти додому. Раділи і плакали водночас. Тітка Мар’я, мати Ганни Коваленко, не відчула як по дорозі загубила чобіт, хтось погубив черевики. У сльозах обнялися з мамою. Прибіг і Вася. Усі плакали, нам не вірилось, що ми живі, що ми знову разом. От лише про батька не чути нічого. Мама нагріла води, викупала мене. Обідали також разом, тільки після цього перепочила. Параска Глянько поїхала за дочкою і привезла її додому. Звістка про наше повернення швидко облетіла не лише Веселий Яр, а й навколишні села та хутори. Одні за одними стали йти до нас батьки та матері інших наших хлопців та дівчат, яких також вивозили до Німеччини. Розповідаємо їм, що про кого знали, де і коли розлучились, з ким листувалися. Ці звістки і радують, і ятрять душі: чи пощастило дітям залишитись живими? де вони зараз? чи повернуться додому? Прийшла мати Тетяни Безлюдної з хутора Воропаї, розпитує чи не зустрічали її дочки, чи жива вона, чи скоро повернеться. Нам якраз доводилось зустрічатись із нею, усе переказуємо мамі, а вона побивається в сльозах, запевняємо, що донька має днями повернутися. На щастя, воно так і сталося. Повернулися до рідного хутора й інші наші хлопці та дівчата, а згодом і більшість батьків, старших братів. Пережите горе, страждання ще більше згуртували та зріднили нас.

25

Олексій Вертій

Удома часто згадуємо розповіді мами, її подруг. Винесені з дитячих літ враження від них постійно доповнювались враженнями від якоїсь незвичайної сили уміння берегти оте все пережите і вистраждане. Воно невидимими силовими лініями пронизувало і досі пронизує будні і свята. Ось бачу, як баба Мар’я Коваленко, з котрою на хуторі жили по-сусідськи, та й не без того, щоб колись не перекинулись словом обурення з якогось приводу, приїхавши з Криму до дочки Гальки в Семенівку разом з нею простують до нас. Ось ми, діти, слухаємо їх розмови і спогади про минуле і до глибини душі переймаємося ними. Геть забулися оті дрібні непорозуміння, а нас єднає щось близьке, дороге, рідне. А ось дядько Степан Глянько завітав до нас. Передає вітання від сестри Ганни, яку доля занесла в с. Андрушівку на Житомирщині, просить маму пригадати ім’я хазяїна, на якого разом працювали в Німеччині, а мене – знайти відповідні документи в сумських архівах для оформлення пенсії. Усе те виконуємо старанно, а пам’ять бентежить до сліз: це вже не ті сімнадцяти-вісімнадцятилітні дівчата, яких вій­ на закинула в далекий чужий край і випробовувала їх там, це – старенькі бабусі, але у взаєминах своїх як святість вони бережуть тепло своєї молодості, яке зігрівало їх у лиху годину. І баба Параска, і тітка Галька, і дядько Степан і нам, дітям, стають ще ближчими, ще дорожчими, ніби разом з їхніми долями війна обпалила і наші душі. А ось уже в Семенівці, куди ми переїхали на постійне проживання, до нас заходить сусід. «Там, – каже, – якась бабуся вийшла з автобуса на зупинці та йде до вас». «Хто б це був? – бідкається мама. – А йди-но зустрічай». Іду. І справді на шляху ще здалека бачу стареньку напівзігнуту бабусю з паличкою і вузликом у руці. Підходжу ближче. «Ви до нас?» – запитую, не називаючи хто я такий. «Авжеж до Вас!», – чи то впізнала вона мене, чи то здогадалась, хто я такий. Уже тепер, зблизька, впізнаю в рисах її обличчя бабу Уляну Стецюру, якої вже давно немає на цьому світі і здогадуюся, що то дочка баби Уляни тітка Галька, котра дівувала разом з мамою і разом з нею була в Німеччині, а оце знайшла час приїхати з Вільшани Недригайлівського району, де жила, аби відвідати подругу своїх юних літ, посестру свого горя і щастя. Біля воріт, впізнавши ще здалеку, її зустрічала мама, уже також напівзгорблена. Обіймаються, цілуються і плачуть як посестри по пережитому. «А хто ж то до вас приїхав? – допитуються сусіди. Тітка Галька розв’язує вузлика, роздає нам гостинці, а мамі подає баночку свіжого меду з своєї пасіки. Бентежний трепет обіймає душу, а на очах змахую непрохану сльозу. Материнська доля ще одною краплею скапує в долі її дітей. Гостює у нас тітка Галька. Разом з тим знову оживають спогади про наше життя на хуторі Веселий Яр. Не раз задумувався: у чому полягає таємниця таких неповторно сильних моральних і духовних узів між людьми? як розгадати і зрозуміти їх загадковість? де криються їх першовитоки? Кожного разу доходив одного й того ж висновку: у повсякденному укладі життя, в його природності. Справді, усе те складалося і відбувалося ніби-то само по собі, природно, підпорядковувалося оцій природності. Таким життям жили всі, і це об’єднувало їх в якусь одну духовну сім’ю, становило її моральну та психологічну основу, бо ж кожен відчував якусь природну потребу в іншому, духовному єднанні з ним. Сформовані самим життям звичаї й ставали тими неписаними законами, за якими жила громада. В одного господаря, наприклад, корова народила телятко. З’явилося молозиво, свіженьке молочко, сир, масло. Обов’язком і справою честі господар вважав поділитися ними з родичами, сусідами, друзями, особливо тими, в кого були 26

Веселий Яр: історія, люди, побут

малі діти, хворі, престарілі. Так само, зарізавши порося, ділилися свіжиною. Оскільки свиней різали у різний час, то й частіше та довше споживали свіже сало та м’ясо, а ближчі родичі та сусіди ділилися ще й ковбасою, спеченими з пшоняною кашею та іншою начинкою кишками. Відомий у селах звичай «свіжини». На його запрошують чоловіків з жінками, печуть кров, смажать сало та м’ясо, тушать картоплю, готують суп та інші страви, що іноді перетворюється у своєрідну гулянку. Був цей звичай і в нас, але в ньому брали участь ті, хто різав порося, допомагав господарям поратися біля печі та ще кілька чоловіків без жінок. Після чарки споживали лише свіжину і одразу розходились, не роблячи ніякої п’янки, бо ж у всьому знали міру, не розтягували це у застілля на довгий час, тому ніхто не впивався, не обтяжував своєю присутністю зайнятих невідкладними справами господарів, в чому також виявлялись увага і повага до них, тонке і глибоке почуття міри у поводженні. Особливим у хуторі був звичай варити кашу або галушки. Робили це влітку. Без будь-якого загаду увечері одна з сімей, що жила на кутку, на узліссі варила великий чавун пшоняної каші з м’ясом та салом або галушки. Така кількість страви значно перевищувала потребу однієї сім’ї. Але в тім-то й справа: така вечеря збирала мало не всіх дітей кутка. Їх завдання полягало у забезпеченні кашоварів хмизом, якого мали вдосталь у лісі. Усі з нетерпінням чекали, коли уже готову кашу накривали «кожухом» аби вона «дійшла», «умліла». Потім, припахлу димком, її накладали у миски, і кожен смакував скільки хотів, а коли тим апетит не задовольнявся, то кожен вільно міг просити добавку. Через день-два таку кашу або ж галушки готувала друга сім’я, а там – третя, четверта і т.д. До галушок малеча сама виготовляла шпички, гостро підстругані палички, на які нахромляли галушки. Добре повечерявши, дякували господарям і розходилися по домівках або ж догулювали у м’яча, цурки чи якісь інші ігри на свіжому повітрі. Зрозуміло, що після того спали богатирським сном. Дієвою формою спілкування, зміцнення родинних взаємозв’язків, добросусідства, громадського укладу життя хуторяни завжди вважали зустрічі та проводи родичів. Скажімо, декого з молоді після війни направили на відбудовчі роботи в Донбас, інші виїхали до Казахстану, ще інших доля закинула у великі міста. Звичайно, вони не забували рідний край, батьків, братів, сестер і приїжджали до них у гості. На вечерю першого чи то другого дня приїзду збиралася уся рідня. Гість обов’язково наділяв усіх подарунками. Часто запрошували й друзів, сусідів, що малось за неабияку честь: бачте, й нас не забувають. За вечерею зав’язувалась невимушена розмова, розпитували один одного про життя-буття, згадували минуле, друзів. Іншого дня гостей запрошували до себе брати, сестри, дядьки, тітки, ті, кого колись здружило дитинство і юність, якісь важкі життєві випробування і т.д. Головне у таких гостинах було те, що один в одному цінували людяність, добро, благородство, ніколи не забували про це. Так само проводили гостей, коли ті вже мали від’їжджати додому. На світлині, яку подаємо тут (див. «Додатки»), зафіксовано такі проводи мого діда Трохима Фіалки з сином Іваном, дочкою Катериною та внучкою Лідою. Історія цих проводів така. Ще до переселення хутора на нове місце дід Трохим та баба Векла жили по сусідству з сім’єю Якова Потаки та своїм дядьком Віктором, який з дружиною узяв за сина Трохима Захарченка, про що вже йшла мова. Звичайно, як колишніх добрих сусідів Якова та Пріську Потаків, їх сина Андрія з дружиною Наталкою (це вона в роки перебування на примусових роботах в Німеччині листувалася з моєю мамою і надіслала їй посилочку з 27

Олексій Вертій

одягом) запросили на ці проводи. Дід Трохим Захарченко й тепер знову жив посусідськи з нами, то як названий брат діда Трохима Фіалки само собою зрозуміло тут був за свого (баба Марфа і баба Луша відвідували, як вони казали, «собраніє» євангелістів у сусідніх Воропаях, то згідно їх правил не могли брати участі у таких заходах, адже там було спиртне). З родиною мого діда товаришували тоді й Михайло та Олександра Тютюнники та Захарко і Явдоха Охтеменки, то вони також завітали до нас. До того ж син Тютюнників Яків – мій хрещений батько, то ж і він з дружиною Настею поповнили ряд гостей. Завітали також подруга маминих дівочих літ моя хрещена Любка Вакуленко з чоловіком Олексієм, колишні і теперішні сусіди Марфа Корнієнко (баба Зінчиха), Мар’я Коваленко, Григорій та Євдокія Вертії, Марфа Вертій з ще зовсім маленьким внуком Олексієм. Отож, коли дід Трохим Фіалка з донькою Катериною, сином Іваном та внучкою Лідою приїхали до нас із Казахстану в гості, то неодмінно зустрічалися з колишніми своїми сусідами та друзями. Тим паче, що на початку 50-х років ХХ століття з Веселого Яру до Казахстану також виїхало кілька родин. Вони, звичайно, просили діда Трохима побувати в їх родичів, передати їм вітання чи то і якісь подарунки та розповісти про повсякденне життя хуторян, за яким дуже скучали, адже звісточки про дорогих їм людей так бентежили душу і серце кожного, воскрешаючи в пам’яті незабутні події з життя на хуторі, його людей. Усе те невидимими силовими лініями ріднило громаду, згуртовувало її. Це почуття зібрало їх і на проводи, коли гості уже мали від’їжджати до Казахстану. Одні хотіли ще раз розпитати гостей про своїх рідних і знайомих, інші пригадували у розмовах минуле, а всі разом – віддавали шану своїй молодості, своїй дружбі, творячи неповторні і ніколи незабутні обставини тепла, побратимства, взаєморозуміння, краси і благородства, що також було однією з ознак духовного життя і звичаїв на хуторі Веселий Яр. Уявлення про красу природно входили в усі вияви життя хуторян: звичаєві, побутові, як це ми бачили, родинні та громадські взаємини, психологію світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, ставлення до природи, відпочинок, виховання дітей і т.д., і т.п. Красиве для них – це, насамперед, природне. Хата, подвір’я, навіть огород, обсаджувались крученими паничами, мальвами, гвоздиками, барвінком, матіолами, півниками, бузком. Кожна садиба потопала у вишнях, яблунях, грушах, сливах. Над дорогою нерідко висаджувались берези, клени, акація, берестки, липи, дуби. Зав­дяки цьому побілена хата і садиба в цілому завжди перебували у гармонії з лісом, ставком, полем, що надавало їм якоїсь загадкової неповторності, а садибам і усьому хуторові – казкової краси і принадності. До всього того, це доповнювалось співом птахів, полями врунистої озимини та ярини. І в пору, коли половіли жита і пшениці, а над ними високо у небі зависав зі своєю нескінченною піснею жайворонок, і тоді, коли дозрілі хліба нагадували золоті килими, розцяцьковані голубими волошками, васильками та сокирками, в душу входило, щось прекрасне, величне, піднесене, збуджувало там найблагородніші почуття, вабило у безкраю далечінь, у бездонні високості неба, невидимою силою зріднювало дітей, дорослих і літніх в єдину родину, а людей і природу в єдиний вільно дихаючий, живий організм. Ця краса переходила в побут. Осокою, іншими травами, перемішаними з чебрецем, застеляли долівку, на стінах, над дверима вішали клечення, ним обрамлювали рамки з родинними світлинами. З ранньої весни до пізньої осені в гле28

Веселий Яр: історія, люди, побут

чику на столі, на підвіконнях стояли у воді квіти – підсніжники, ряска, смолка, горілочка, ромашки, волошки, сокирки, васильки, бузок, бабине літо і т.д. Їх свіжість, пахощі знімали денну втому, млявість, викликану спекою, додавали міцного сну. З квітів дівчата плели вінки і не лише у свята, як-то, скажімо, на Івана Купала, а й у будень, прикрашали голови, а дорослі дівчата поверталися з поля, закосичені квітами. Бувало й так, що їх дарували на день народження, закохані приносили на побачення і дарували одне одному як щось дороге, святе, що їх почуттям надавало тої само краси і святості, бентежило і єднало їх. Квіти висаджували на могилах, які також обсаджували деревами. Усе те прочитувалось не лише як данина пам’яті рідним і близьким. Воно виступало й символом незнищенності краси життя, нерозривного зв’язку людини і світу природи навіть по смерті першої, отже десь у глибинах підсвідомості сприймалося і розумілося як взаємозв’язок добрих і благородних духів, які у такий спосіб нагадували про себе, єднали земний і потойбічний світ в одне ціле. Барви літа, природи, небесний простір і простір полів та лук, загадкова країна лісів формували відповідний психічний склад хуторян: поетичне світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, в яких зберігалися відгомони прадавніх уявлень про людину і світ, а відтак і обожнювання тих чи інших явищ природи, відповідне ставлення до них. Найпереконливішими прикладами того були свято Івана Купала з його переплигуваннями через вогонь чи то кропиву, вінкоплетинами, масовими купаннями та обливанням водою, легендами про цвіт папороті, «погрози» фруктовим деревам на Водохреща, щоб рясно родили влітку, задобрювання грому, коли перед початком дощу у нього просили прощення, благословення на дощ та врожай, прохання Божої ласки і допомоги перед початком важливої роботи, благання у нього дощу у пору спеки, молитовне звертання до місяця, зір, дощу, землі і т.д. Слід наголосити, що ці молитви-благання щоразу творилися кожною особою заново, відповідно обставин, що склалися, і потреб того, хто молився. «Господи, – зверталися під час грому та блискавки, – прости й сохрани. Дай, Боже, дощу на врожай, щоб росла усяка рослинка і тваринка». Бога просили послати усілякі хвороби у нетрі та на болота. З молитвою-подякою зверталися до Сонця по закінченні грозового дощу тощо. Баба Марфа Корнієнко, наприклад, вишіптувала лишаї. За того шептання вона супроводжувала своєрідною молитвою, а вражене місце змазувала смолою із запаленої ліщини. Не молитва, а смола лікувала хворобу. Досі в нашій народознавчій літературі недостатньо приділяється уваги взаємозв’язкам природи і пісні, хоча такий взаємозв’язок – важлива складова нашої національної психології, нашого національного характеру. Веселий Яр не становив винятку в цьому. Природа сама настроювала людей на пісенний лад, сама викликала до життя пісню. Це ще одне свідчення того, що хуторяни також були естетично розвинутими особистостями. Пісня зринала у полі, над ставком, гожої днини поблизу хати десь під вишнями, яблунею чи грушею, на вулиці, де збирався гурт недільного чи то святкового дня, або ввечері у гурті хлопців і дів­ чат, які сходилися на молодіжні гуляння. Буяння зелені, залитої теплим сонцем, пахощі квітів, тепло людських взаємин, свіже вечірнє повітря і мерехтіння зір у високому погідному небі створювали настрій, досить часто паралельний настроям пісенних героїв, у душах накопичувалося піднесення, доконечна потреба вилити душу у слові, у співі. Пісня тоді сама зривалася з уст, її підхоплювали інші і лилася вона над хутором, над ставками, лісом, линула над полями, напов­ 29

Олексій Вертій

нюючи довкілля своєю задушевністю, легкістю й красою, знову повертаючись красою та зачарованою піднесеністю природи до своїх виконавців, облагороджуючи їх душі й серця, їх духовний світ. Під тим зачаруванням знову народжувалось якесь незбагненне тепло, благородство, радість спілкування й життя в цьому світі. Тоді коханий, як місяць зіроньку, зігрівав кохану своїм ніжним словом і першим поцілунком. Тоді ще ближчими ставали сусід сусідові, мама своєму дитяті, а дитя – мамі, батько ж, відчуваючи усе те, затамовував у собі незбагненне й для нього самого, але високе почуття гордості за свою родину, усі разом почували себе дітьми природи, усього цього казкового, пісенно-дивовижного світу краси і благородства. Цікаво, що рушники хутірських вишивальниць служили свого роду ілюстраціями сюжетів та мотивів не лише українських народних пісень, як-то «Несе Галя воду, коромисло гнеться, а за нею Йванко, як барвінок в’ється», «Два голуби воду пили, а два болотили», а й народних уявлень про сім’ю та шлюб. Поетичними символами закоханих, уособленням сімейного щастя або ж його сподівань виступають дівчина і хлопець, козак (іноді на коні) й козачка, пара лелек чи то голубів. Такі рушники вражають композиційною вишуканістю та довершеністю, глибоким поетичним і справді народним психологізмом. Знову візьмемо для прикладу рушники моєї мами (див. «Додатки»). На одному з них – пара лелек. Лелечиха сидить у гнізді. Над нею стоїть лелич, ніжно нахилившись до своєї подруги. Гніздо і самі птахи розміщені на великих яскравих квітах, які з обох боків переходять у квітково-рослинний орнамент, що оповиває їх і трохи не сходиться над їх головами. Усе це навіває враження святості, благородства, природно-божественної краси, яке доповнюється узвичаєним для такого типу робіт квітковим мереживом в основі цієї композиції. Завдяки цьому гніздо і самі птахи оповиті мальовничим орнаментом, нагадують про сім’ю, сімейне гніздо, подружню вірність як джерело родинного щастя. Вони ніби віддаляються від узору і зависають в повітрі, підносячись в небеса, набирають божественної символіки, божественного змісту. Подібною своїм змістом та поетичною піднесеністю до попереднього є й занавіска із зображенням пари голубів у подібному обрамленні (також див. «Додатки»). Але тут цю композицію виносить на перший план не вишитий узор, а мереживо з білих ниток з суцільним рядком літери «Ж» (що можна розшифрувати як «життя»), трьома гармонійно поєднаними рядами ромбів та спрямованими донизу трикутними закінченнями, що переконливо засвідчує прадавню світоглядну основу цього мотиву. Спрямованість же мереживних закінчень донизу знову викликає враження руху голубів з квітами у небесні, божественні високості, що поглиблює й символіку цих образів як уособлення краси, ніжності та вірності у подружньому житті, також оповиваючи їх серпанком святості та вишуканого благородства. Як бачимо, твори хутірських рукодільниць мали не лише декоративне призначення. Вони несли в собі ідею краси, високої моральності, створюючи відповідні обставини у хаті, природно, спокійно, легко і ненав’язливо входили у підсвідомість кожного, хто споглядав їх, формуючи отой дивовижний світ нашої національної духовності, були свого роду оберегами духовної та моральної чистоти в сім’ї як основи її повсякденного буття. Рушниками обрамлювали родинні світлини. У такий спосіб зміст орнаментів спрямовувався в родинне життя, формував здорові його начала, оповивав родину та її звичаї серпанком святості, надавав їм вишуканої простоти та високого благородства, обожнював їх.

30

Веселий Яр: історія, люди, побут

Узвичаєними уявленнями про красу відзначався і одяг, особливо святковий. Юнаки і чоловіки у вихідні та свята одягали вишиті сорочки. Вони мали також вишиті і мережані носові хусточки. Манишка, вузенький воротничок та кінець рукавів сорочки оздоблювались своєрідними меандрами, ромбиками, трикутниками та ламаними лініями, вишитими переважно чорними, червоними та голубими нитками. Особливо барвистий та красивий одяг носили дівчата і жінки. Розкішна корсетка та спідниця гармонували з повними вишитими квітками та узорами рукавами білої сорочки, оздобленої по низу рослинним орнаментом, а іноді ще й білим мереживом. Куповані квітчасті або білі вишивані хустки з рясними китицями обрамлювали обличчя. Дівчата, особливо молода і дружка, прикрашали святковий одяг рясними разками намиста, а до весільного одягу ще додавали й розкішні вишиті або ткані пояси та власної роботи чи то кролевецькі рушники, якими обвивали стан і зав’язували з боку так, що їх кінці звисали ніби плахти. Не лише на весілля, а інколи й у святкові дні, дівчата прикрашали голови вінками та різнобарвними стрічками. Одяг також правив не лише за прикрасу, мав не лише обрядове та суто практичне призначення. Чим барвистішим, красивішим і кроєм, і вишиванням він був, тим заслуженішу увагу і повагу до себе завойовувала дівчина у парубків, хутірської громади, гостей з околишніх сіл, бо ж усе те виказувало багатство, високу моральність, благородність та серйозні погляди на життя. Такий одяг та приготовлений нею посаг характеризували її не лише як вдатну до роботи дівчину, а й як самостійну та розважливу у розумінні свого майбутнього подружнього життя наречену, дбайливу господиню. Уявлення про красу тут переходили у стійкі народні звичаї високої моралі та благородства, які у свою чергу також розцінювались громадою як вияв краси. А все це разом у такому природному поєднанні становило основи повсякденного морального і духовного життя хуторян. Цікаво, що неодружених померлих дівчат та хлопців клали в домовину в такому або подібному одязі, і він ще більше підкреслював трагізм моменту: молодість, буяння краси життя і смерть поєднувались в одне ціле. Літні жінки також готували собі «на смерть» сорочку, оздоблену на білому полотні узорами з яскраво вираженими мотивами печалі та смутку. Очевидно, це символізувало природний перехід людини із земного життя в інший світ. Своєрідність таких уявлень полягала в тому, що в орнаментах вишивок маємо яскраво виражений відгомін стародавніх уявлень про красу життя, пов’язаних з квітками, іншими рослинами, яку людина і по своїй смерті переносить з собою у потойбічний світ, можливо ще й як згадку про рідних, рідний край, світ, у якому вона виросла і прожила усе своє земне життя. Веселоярівці – справді естетично розвинуті особистості. Вони, як бачимо, не лише уміли тонко відчувати красу в природі та житті, а й творили її в собі та нав­ коло себе: у почуттях і переживаннях, у взаєминах, у повсякденному побуті. Однією з таких естетично розвинутих особистостей була й баба Оксана Пархоменко, про яку вже згадувалося раніше. За воєнних і повоєнних лихоліть, злигоднів та виснажливої праці, виховуючи свого єдиного сина Михайла, вона мала благородне та прекрасне серце і таку ж само благородну та прекрасну душу, яка тонко відгукувалась на будь-які вияви краси і потворності у житті, в навколишньому світі. Вдатна рукодільниця баба Оксана знаходила час для вишивання, яким оздоблювала хату і одяг. Кожного літа на її подвір’ї квітували квіти, відганяючи геть невеселі думки і вселяючи сподівання на щось краще. Красу і розраду зна31

Олексій Вертій

ходила у взаєминах із сусідами та іншими хуторянами. Цілком закономірно, що в її хаті, надто ж коли Михайло пішов до війська, дівчата і хлопці збиралися на вечорниці. Пісенна натура, вона й сама передавала пісні молоді. Чимало з них перейняла їх собі від неї й моя мама. Такі вечорниці – своєрідна народна школа, у якій формувався вишуканий і благородний духовний світ не одного покоління хутірської молоді. Тут розвивали та поглиблювали свої естетичні смаки і уподобання вишивальниці, тут навчалися співу й удосконалювали свою майстерність в ньому, тут точилися задушевні бесіди про повсякденне буденне життя, подруги ділилися найсокровеннішим, тут передавались, примножувались і утверджувались здорові народні звичаї взаємин між хлопцями і дівчатами, тут баба Оксана вчила їх житейської мудрості, розважливості, виваженості у всьому, і її життєвий досвід входив у юні душі й серця як взірець духовної досконалості, як щось святе, високе, благородне і водночас просте і земне, що закладало міцні моральні основи майбутнього подружнього життя, сім’ї, повсякденного побуту, краси та піднесеності людських взаємин. Звернімо увагу на те, що усі духовні складники за таких обставин не просто природно поєднувались один з одним, гармонійно доповнювали один одного, вони формувалися один в одному, десь у глибині внутрішнього світу, внутрішніх почуттів та переживань, виливаючись у ніжність та піднесеність, у бентежну і стриману радість, творячи навколо красу і благородство. Візьмемо для прикладу поетичний світ пісень, виконуваних бабою Оксаною Пархоменко (див. «Додатки»), які мені пощастило записати ще в 1970 році, коли я навчався на українському відділенні філологічного факультету Сумського педінституту. Глибинна життєва основа мотивів та образів цих пісень, поетизація людини і світу в них, звичайно, збуджували уяву, викликали відповідні почуття й переживання у виконавців та слухачів, спонукали вдумливо осмислювати ті чи інші явища, оспівані в пісні, наводити паралелі з тим, що доводилося і доводиться відчувати і переживати у взаєминах з юнаком чи то дівчиною, з громадою в цілому, спрямовувати почуте, пережите й осмислене у явища повсякденного життя і на цих підставах формувати своє ставлення до них. Так, образ козака, який ходив до дівчини тайно, з пісні «Ой зійшов місяць та ізвечора рано» сприймався як уособлення того хутірського парубка, якого кохала дівчина. Особисті почуття до свого обранця під час співу наповнювалися загальнонаціональним змістом, обожнювались, бо ж той парубок у світі почуттів та переживань дівчини виступав спадкоємцем козака як воїна і звитяжця, який і у ставленні до коханої залишався таким само лицарем, також ходив ізвечора до дівчини «тайно», тобто оберігаючи від людського поговору святість своїх взаємин з нею. Застерігала молодь від легковажності й пісня «Зелений дубочок на яр похилився». Її героїня, зрадивши коханому, вийшла заміж за іншого. Не знайшов він щастя і з другою. Не судилася доля і з третьою. Туга за щирою любов’ю та сердечною відданістю розвели їх. Козак пішов яром, дів­ ка – долиною. Козак зацвів терном, дівка – калиною. Їх матері впізнали в них своїх дітей. Образи терну і калини в народній пісні символізують трагічну долю закоханих, утверджують думку про неможливість щастя без взаємної любові, що й визначає повчальність їх змісту. Народнопісенний паралелізм бентежить душу, легко бере її у свій полон, він такий близький і зрозумілий хутірським дівчатам і хлопцям, вони мислять ним, адже у світі такої природи, отого терну і отієї калини, проходило усе їх життя. Таке сприйняття і розуміння цих образів формувалось як під впливом цього життя, так і під впливом народних 32

Веселий Яр: історія, люди, побут

пісень, повір’їв, легенд, переказів, мистецтва місцевих вишивальниць і т.д. Грайливість тону інших пісень та частівок оживляли настрої учасників вечорниць, надавали їм бадьорості, молодечого запалу, сприяли багатству і розвит­ ку поетичної замріяності, насолоди, спілкування, красою світу, бентежними переживаннями, святістю думок, закоханості, згуртовували молодь. Досвітки, вечорниці, інші форми дозвілля молоді поєднували в собі таким чином етичне з естетичним, ґрунтувалися на спадкоємності духовних звичаїв хуторян різних поколінь, що й робило їх духовний світ прекрасним, вишуканим, благородним і глибоко змістовним, надавало такого ж самого характеру взаєминам між людьми, повсякденному побутові та життю загалом. Ось такий духовний світ наших хуторян, таким було їх буття. Здається, нічого особливого в них немає, але за того все у них таке особливе. Чому так? А тому, що краса, вишуканість і благородство в тому світі не вважалось чимось особливим, бо ж були вони звичаєм, отже нормою життя кожного від народ­ ження до смерті. Певне, коли комусь із них хтось став би говорити про поезію цих звичаїв, його не зрозуміли б. Не зрозуміли б тому, що цією поезією жили щодень, що вона становила першоджерело їх свідомості, моралі, етики, їх мрій, ставлення одного до іншого, тих чи інших явищ повсякденного буття, до навколишнього світу. Вона – основа спогадів про минуле і взаємозв’язку поколінь, суть сьогодення, устремлінь, мрій і планів на майбутнє. Поезія у житті хуторян – це повсякденні обставини, які щоразу творились ними самими і які щоразу творили їх самих. Ніхто з них, звичайно, нічого не знав про анімізм і фетишизм. Але вони були джерелом їх духовного світу, у якому природа жила таким само життям, як вони самі. Не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось з хуторян полював на дичину. Але добре пам’ятаю, як дикі качки приходили зі ставка разом зі свійськими на подвір’я і, добре підгодувавшись зерном, знову разом зі свійськими поверталися на ставок. І так було упродовж не одного дня, навіть не одного тижня. Господарям і на думку не спадало полохати птахів. Траплялося, що до хутора забігали лосі, і не дай Бог хтось пробував налякати їх, то тут же наражався на осуд сусідів, знайомих. Своєрідна «дружба» була навіть з вовками. Хоча ті частенько й чинили лихо господарям, однак під час зустрічі в лісі, у полі розходились мирно. Нам школярам доводилося ходити до школи за п’ять кілометрів. Ходили повз урочище Черемхове. Взимку попід лісом та під скиртами соломи часто невеличкими зграйками гралися вовки. Це було за якихось 10-20 метрів від нас, ми спокійно спостерігали ті ігри, і вовки ніколи не чіпали нас, бо ж ми знали, так сказати, правила поводження з ними за таких обставин. Обожнювали корів. Весною на пастівень випускали їх з молитвами . З молитвами виносили весною бджіл з омшаника, благали явища природи сприяти врожаю, любовно звертались до яблунь, вишень, груш, тополь, калини, квітів як до живих і собі рівних істот. Важко сказати, коли в уявленнях хуторян стародавній світогляд переходив у нові, сучасні його вияви. Мабуть правильнішим було б сказати, що такого переходу й не було, бо ж стародавні уявлення природно вживалися з новими шарами світогляду, становили одно з їх першоджерел. Вишиті на одязі, рушниках квіти, клечення на Зелену неділю і в буденні дні в хаті, звичайно, мали первісну основу, яка часто відходила на другий план, але давала сильний поштовх до формування на цій основі нових уявлень про красу і благородство, які спрямовувалися, як уже говорилось, у взаємини закоханих, сімейне життя, побут і т.д., формуючи нові світоглядні уявлення, у яких на перший план ви33

Олексій Вертій

ходив звичаєвий зміст, моральні настанови, хоча психологічна їх основа залишалась бути стародавньою, первісною. Винятково важливу роль в організації життєдіяльності Веселого Яру відігравала й громадська думка. Вона визначала поведінку кожного, була свого роду народним правництвом, на підставах якого узгоджувались усі норми і правила співжиття хутірської громади, завдяки чому вона становила природно створений єдиний і злагоджений духовний і соціальний організм. Немає вже Веселого Яру. 15 листопада 1982 року сім’я Олени Гуржій останньою переселилась з нього у Новосеменівку. Його мешканців доля розкидала по різних світах. Залишились лише кілька могилок, які ще нагадують про те, що тут жили люди. Але витворений ними світ несуть нові покоління. Не розгубити б його. Передати б його у спадок майбутньому. Бодай якоюсь мірою виконати таке благородне призначення й покликані сторінки цих спогадів. Олексій Вертій,

доктор філологічних наук, уродженець х. Веселий Яр

34

Веселий Яр: історія, люди, побут

ІЗ СПОГАДІВ АНТОНІНИ АНДРІЇВНОЇ ГОЛОДНОЇ (Гераськів хутір Семенівської сільської Ради Роменської округи) Не знаю як, а на наших хуторах бідноти не було. У кожного земля, коні, корови, комори. Тільки ж достаток той не дармовий був. Як мій батько Андрій Федорович Голодний одділився од свого батька, то йому дістались корова, кобила і латка землі. З того він і почав хазяїнувати. На той час він уже мав п’ятеро дітей. Я – найстарша, а піді мною були Поліна, Надя, Андрій і Васько. Як ділились, то добро кидали на жеребки. Пам’ятаю, кобилу витягла я, з шапки. Тільки-но одділились, як батьки щось затурбувались: «Щось, дітки, наша корівка плаче. Ми її і гладимо, і голубимо, і хлібцем балуємо, а в неї сльози прямо як горох котяться! Мабуть, вона якусь біду чує», – засумував батько. Коли воно так і є. Прийшли у двір сільрадівці, залигали нашу годувальницю та й потягли Антоніна Голодна, авторка спогадів з двору. Затим вивели кобилу. Загнуздали, заарканили – впирається. Боже, як вони її мордували, рот розірвали. Батько аж ридма плакав. Повели на бригаду. А нас вигнали у село Веселе та й поселили у хижку тітки Ферберки. А саму Ферберку – у нашу хату. Потім нас вигнали й звідтіля. Під тин. Підібрав нас материн батько Михайло Аполонович Бойко, та й приютились ми в селі Кімличка. Виганяйлів я гаразд не знаю: якийсь Мартин із Семенівки був, Сліпка, ще якісь люди були, я їх зовсім не знаю. А тоді зібрали всіх нас жужмом, запроторили в товарняк і одвезли в уральську тайгу. Десь біля містечка Сосьва Надеждинського району викинули. Батько казав матері: «Марусю, ти з бідної сім’ї, візьми зі мною розвод, то й сама порятуєшся від каторги, й діток порятуєш». Так мати тільки розплакалась: «Нас, – каже, – сам Бог соєдинив, він нас нехай і розлучить». Пам’ятаю той товарняк, як довгу-предовгу ніч. Темнота, темнота і темнота. Тільки десь у щілині пробивається божий світ. Людей, як оселедців у бочці. Вкладали спати тільки дітей, дорослі спали стоячи – отака тіснява. Викинули серед тайги. Батько з дядьком Грицьком зробили курінь із ялинового гілля та й повпихали нас, дрібноту, туди – там тепліше. Пообнімалися ми в тому барлозі та й скімлимо із голоду та холоду. Мені тоді ще й десяти не було, Наді – 6, а Андрійку та Васькові – одному чотири. а другому два роки. А як уже стало можна з лісоповалу вісточку подать, то батьки й змовились: приїхав до нас з Беївого батьків побратим Харитон Чухліб та й викрав з каторги мого братика Андрійка. А потім до нас приїхала тітка Марфа Михайлівна Бовкун. Вона тепер в Лебедині живе по Береговій вулиці. Ото вона викрала нас усіх: матір і нас четверо. Це під зиму 1933 року було. Добралися ми в Кімличку, а тут такий голод людей косить, що й словами не описати. Дідусь наш ще восени помер. Цілий день тягав плуга, то грижі й виліз35

Олексій Вертій

ли. В страшних муках пішов зі світу чоловік. Ото в ту зиму і пішли ми по наймах та по дитбудинках. А мене підібрав один чоловік і завіз в Сухумі, там, каже, голоду немає. Дівчат з дитбудинку повиганяли. Узнали, що мати жива. То їх і розібрали годувати бездітні люди. А хлопців десь розвезли по казенних домах. Стрілись ми, хоч і не всі, вже дорослими після війни. Я писала листи знайомим, а Надя повернулась з германської каторги та й узнала мою адресу. Вона зовсім неграмотна, то за неї хтось написав листа: «Дорога Тонечка. Це пише твоя сестричка Надя. Мабуть, сам Бог послав, щоб ми докупи зійшлися». В Сухумі із Сибіру перевели дитячий будинок. Ото мама колись приходить додому і плаче: «Я сьогодні таке як Васька бачила, братика твого». Закликали ми того хлопчика до себе, давай розпитувать, хто він і звідки. А що він розкаже, як йому й чотирьох років не було, як в дитбудинок здали. Каже, що їх в дитбудинок здали чотирьох: дві сестрички і братик Андрійко. Виховательки казали, що братик помер, а сестрички знайшли маму. Розповідає отак, аж тут мама на Васильковій шийці родиму пляму побачила. «Тоню, Тоню, це наш Василько». Та й впала на долівку. Ледве одволали сердешну. А Васько обняв мене та плаче аж захлинається: «Не одсилайте мене назад в дитбудинок, порятуйте мене, я хоч один день у вас поживу». Ось так і повернувся він додому. З ним залишився ще один хлопчик – Мишко Бєліков. Він нам померлого Андрійка замінив. Тепер оце до мене в гості їздить його син Сергій Михайлович Бєліков. Ще як їхали ми в Сухумі, до нас прибилася дівчинка з Полтавщини. Пашою звали. Мама казала: це вона нам Полю замінить. Жила вона з нами і до війни, і після. А тоді її паралізувало. Ми її й похоронили. Поля знайшлася вже по війні. Вона на фронті була. Чоловік офіцер. А тепер оце й думаю: за віщо народу нашому таке розтерзання придумано? За віщо його од землі одірвано? За віщо мій батько Андрій Федорович Голодний і мій дядько Григорій Федорович Голодний, хлібороби української землі, лягли голодною смертю на лісоповалах Уралу? Ховала їх самітня і виснажена лісоповалами, голодом і холодом Григорієва жінка Євдокія Голодна. Батько помер першого січня 1933 року, а дядко Григорій – другого. Виконав на один нормодень більше більшовицької каторги, ніж батько. Викопала Євдокія за бараками поселення «Кордон» невеличку яму, поклала в неї двох братів-гречкосіїв, а собі залишила саму печаль і довічну обіду. Посадив мене оце мій Микола в кузов трактора «Шасі» та й повіз у Гераськів хутір, у семенівський колгосп, щоб мені сім тисяч сплатили за хату, за комору, за коня, за корову... Думаю: получу ті сім тисяч та трохи добавлю і куплю Миколі штани, бо воно, знаєте, вже 70 літ, а він щодня на роботі тим трактором пирх та пирх. Ящики там різні перевозить, бочки. З рання й до пізна працює. Приїхала на батьківщину і розревлася. Жодної тобі хатки, жодної душі живої. Розкорчовано, розорано, свиріпою поросло. Один ярок, де ми дітьми гусей пасли, яким був, таким і залишився. Наплакалася я коло того байраку, наревлася... Припирхотіли ми до правління, а там: драсті, чого ви приперлися, як у нашій касі вітер свище? Ви ж знаєте, що в колгоспах зараз боргів більше, ніж у зачучвереної сучки бліх. Торохтіть, бабо, у своєму візку назад у Лебедин. Залізла я знов у оте корито, і попирхотів мій Микола в зворотну путь. Цілих 60 чи 70 кілометрів буде. Насилу ми причукикали додому. Витіг мене чоловік перед ворітьми із тої залізної бодні, а я й ногами не поступлю. Розсупонилась, глянула й перелякалась – вся, як є, в синяках. Оце тобі, бабо, вся й плата, подумалось.

36

Веселий Яр: історія, люди, побут

Світлини родини Голодних

Родина Голодних з хутора Гераськового Семенівської сільської Ради Липоводолинського району Роменської округи (світлина 1927 року)

Андрій та Федір Голодні

Поля Голодна, її чоловік та Тоня Голодна

Марфа Бовкун (у центрі у першому ряду з дівчинкою), яка викрала дітей з більшовицької каторги на Уралі, з рідними

37

Олексій Вертій

*** Ці спогади та світлини передруковуємо з книги Бориса Ткаченка «Під чорним тавром. Історична розвідка про геноцид на Україні і, зокрема, на Лебединщині в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суддею – людською пам’яттю» (Лебедин, 1993). Щиро дякуємо авторові за надану таку можливість. Їх значення полягає не лише в тому, що Антоніна Андріївна повертає з мороку минулого нашим сучасникам одну з сотень і сотень тисяч закатованих юдобільшовицькими фашистами та їх посіпаками і майже забуту родину дбайливих, господаровитих і прекрасних душею українських хліборобів, а й у тому, що вона зберегла у своїй пам’яті, мові, у своєму світосприйнятті і світорозумінні, способі мислення велич, вишуканість та благородство духовного світу свого дідуся і бабусі, свого тата і мами, своїх дядьків та їх дружин, своїх братиків і сестричок, світу, який став рішучим викликом рядових українських селян-хліборобів досі незнаним людству ницості та мізерності озвірілих варварів ХХ століття. Вчитаймося у кожне слово спогадів. То не лише біль і зойк покривдженої душі, то тисячолітні українські світи, то українська невпокора. Все, що оточує людину (земля, тварини, дерева, квіти, трави, сонце, повітря, вода і т.д.), нашими предками сприймалося як кровно споріднене, як один-єдиний рід у різних його виявах. За таких обставин, праця ставала творчістю, джерелом достатку, радості, благородства та злагоди у сім’ї, громаді. Саме тому, як говорить Антоніна Андріївна, «на наших хуторах бідноти не було», «у кожного земля, коні, корови, комори». У тому, що «достаток той не дармовий був» – глибокий смисл: любов до землі, шанобливе, чесне ставлення до неї, праця на ній формувалися у повсякденний звичай, життєву потребу, необхідність, складали основу духов­ ності, усього укладу життя всіх і кожного зокрема. Отож не корова, а корівка Голодних сльозами відповідала на ласку господарів, застерігаючи про біду. Застерігала як рідна, як член родини. Тому-то й батько ридма плакав, коли на його подвір’ї у лютому двобої зійшлися два світи – краси, благородства, з одного боку, і жорстокості та споживацтва з другого, – як мордували і виводили з двору з розірваним ротом кобилу, ніби вирвали на страту когось із сім’ї. Тільки людина великого, вишуканого і благородного світу, зформованого упродовж століть нашими пращурами, на пропозицію чоловіка взяти розвод і тим самим порятувати себе і діток від більшовицької червоної чуми, могла відповісти так, як відповіла Маруся Голодна, дружина Андрія Голодного та мама Антоніни Голодної з Гераськового хутора: «Нас сам Бог соєдинив, він нас нехай і розлучить». Так і зробила: пожертвувала своїм життям, долею дітей в ім’я свого дорогого і єдиного мужа. Пожертвувала, щоб бути разом з ним і полегшити його страждання на його останній дорозі, щоб відійшовши у Царство Духа Наших Предків, передати їм: «Ми не зрадили Вам! Ми йдемо дорогою Ваших мудрих заповітів!». Це справді українська Берегиня-мати, яка прийшла до нас з прадавньої України, з України часів Трипілля і Оріяни, а Борис Іванович, записавши під жорстокими стеженнями КГБ ці спогади, врятував пам’ять про неї, з мільйонів і мільярдів розгублених на роздоріжжях предковічної української історії образів легендарних українських жінок, зберіг її світлий український образ для нині сущих поколінь. Вірю: її дух – незнищенний, він входить у світ сьогоднішніх українських дівчат і хлопців, пробуджується в їх генах, що завдяки йому ми здолаємо зло, яке сіють наші недруги на нашому духовному українському полі. Ось лише один переконливий приклад на користь такого переконання. Читаю в студентській авдиторії спогади Антоніни Андріївни і чую болісний зойк 38

Веселий Яр: історія, люди, побут

студентської душі: «Ой! Не читайте, бо буду плакати!». «Професори!» – сказала із зажурою викладачка-колега, вдивляючись у світлину «розкуркулених» і вивезених на лісоповали Уралу Андрія і Федора Голодних, батька і дядька А.А.Голодної, де вони 1 та 2 січня 1933 року й померли. Професори-хлібороби... Часто без будь-якої офіційної освіти, але з сердечним відчуттям і глибокими знан­нями землі, хліборобського ремесла, з багатим хліборобським досвідом ходили вони коло свого поля, тож і мали хліб і до хліба. Візьмемо, наші сучасники, їхні уроки хліборобської мудрості та громадянської гідності собі на озброєння! І отой Харитон Чухліб, і ота Марфа Бовкун нагадують козацьких матерів і батьків, юнаків і дівчат, які пішки долали страшенні і виснажливі тисячі кілометрів, йдучи з України в Туреччину, щоб визволити з турецької неволі рідну доньку, брата, сестру, кохану, коханого чи побратима, отих Марусь Богуславок, які вирятовували з каторги своїх побратимів-земляків. Отака вона українська історія. Така вона козацька кров: переходить по жилах, у генах з покоління в покоління, озивається покликом свободи і волі через століття. А совєтські сибірські дитбудинки, поселення на уральських лісоповалах нічим не відрізняються від торжищ живими людьми на невільницьких ринках у Кафі чи то від більшовицьких та німецько-фашистських концтаборів у тому ж таки ХХ столітті. Я народився і виріс в тому ж Гераськовому хуторі, де жила й родина Голод­ них, босими ногами топтав ті ж само стежки, якими ходили й вони. Правда, хутір за мого дитинства уже називався Веселий Яр. Тоді ще збереглися дві хати, про які йдеться у спогадах, ярки, уже називали ярками, хати – хатами, навіть маленькі, старі і ветхі. А в Антоніни Андріївни ярок – то байрак, хатина – хижка. Соковито і справді по-українськи. Батьки в неї не безликі радянські колгоспники, а хлібороби української землі, їх одірвали від неї як дітей від материнських грудей, і душа в неї болить не лише за себе, а й за народ наш, за те, що йому придумано таке розтерзання. Це також предковічні українські світи, наш український характер, наш національний уклад життя. Їх не витравила в холодній, чужій уральській тайзі юдобільшовицька сатана у свідомості десятирічної дівчинки Тоні з Гераськового хутора, що в милій її серцю Україні, а потім і в душі цієї жінки-страдниці, вільнолюбивої жінки-козачки, справжньої і великої рядової Українки. Не витравила і ніколи не витравить й у свідомості нації, адже ніколи не було, немає і не буде такої зброї, такої сили, щоб здолала силу нашого Українського Духа! Пам’ятаймо про це! Олексій ВЕРТІЙ,

доктор філологічних наук, уродженець х. Веселий Яр

39

Олексій Вертій

МАТЕРІАЛИ ДО РОДОВОДУ АВТОРА КНИГИ ВЕРТІЯ ОЛЕКСІЯ ІВАНОВИЧА 1. Роменское уездное духовное правление Исповедные ведомости Гавриловской церкви с. Семеновка Гадячского уезда 1760 год. – 1816 год. На 267 листах1 1776 Поселяне с. 8

Іосиф Кирилов Вертій жена его Агафія Іоановна дети ихъ: Анна Агрипина Емелианъ Сидоръ Евдокія (?)

– 52 – 36 – 14 – 13 – 12 – 10 –2

с. 10

Іоанъ Захаріев Вертій жена его Марія Захаръевина дети ихъ: Феодоръ Никита Титъ (?) Агрипина Игнат Никитин Вертий жена его Зеновія Мартынова дети ихъ: Екатерина Татіана Сидоръ

– 49 – 46 – 16 – 10 (?)

– 11 (?)

– (?)

– 32 – 33 – 12 –6 –3

с. 12

Яковъ Иоанновъ Вертий жена его Евдокия Леонтиева дети ихъ: Стефанъ Дорофей Петръ Гордий

– 46 – 40 – 19 – 12 – 11 –5

с. 14

Іоаннъ Стефановъ Кравченко жена его Анна Стефановна дети ихъ: Марфа Акилина Андрей

– 44 – 36 – 15 (?)

– 11 –6

1 ДАСО. – Ф. 960. – Оп.3. – Од. зб.466. «Исповедные ведомости…» становили свого роду перепис населення сіл Семенівка та Червона Слобода (у записах «слобода, именуемая Красная»). Перепис такий проводився періодично, подвірно. У даних зазначалося прізвище ім’я та по-батькові глави сім’ї, його дружини, дітей, невісток, зятів та онуків, їх вік, а також «поселяни» чи «посполиті». Оскільки переписи проводились через 3-4 роки, то склад сім’ї часто повторюється повністю. У зв’язку з тим, що записи іноді зроблено нерозбірливо і їх важко прочитати, у дужках ставимо знак питання як свідчення сумніву у точності відтворення запису.

40

Веселий Яр: історія, люди, побут

1780 Поселяне с. 20

Игнат Никитовъ Вертий жена его Анна Андреевна дети ихъ: Екатерина Татіана Сидоръ

– 38 – 32 – 16 – 10 –4

с. 23

Яковъ Иоановъ Вертий жена его Евдокия Леонтиева дети ихъ: Дорофей Пётръ Андрей

– 50 – 48 (?)

– 16 – 15 –9

1782 с. 30

Iосифъ Кириловъ Вертий жена его Васса Ермолаева дети ихъ: Емелiанъ Феодоръ Карпъ Емелианъ Иосифовъ Вертий жена его Марія Григоріева

– 58 – 49 – 11 –9 –4 – 18 – 17

с. 31

Гавриилъ Яковлевъ Кравченко жена его Меланія Яковлевна дети ихъ: нерозбірливо Даміанъ Петръ

– 40 – 35 –8 –7 –4

с. 33

Іоаннъ Захаріевъ Вертей жена его Матрона Ивановна дети ихъ: Екатерина Татіана Сидоръ

– 40 – 34 – 18 – 12 –6

1783 Посполитые с. 46

Мария Никитина Вертиева, вдова Сынъ ей Сидоръ Никитинъ жена его Дарія Николаевна дети их: Андрей Сидоръ

– 92 (62?)

– 33 – 33 – 15 – 13

с. 49

Яков Иванов Вертей жена его Евдокия Леонтиева дети ихъ: Дорофей Петръ Гордий

– 52 – 44 – 19 – 18 – 12 41

Олексій Вертій

1786 Поселяне с. 59

Иоанъ Захаріев Вертій жена Анна (по-батькові – нероб.) дети ихъ: Агафія Меланія Петръ Ивановъ жена его Марфа Давидовна

– 56 – 55 – 20 – 19 – 21 – 20

Федоръ Иванов жена его Елена Григоріева дочь Меланія

– 26 – 21 –1

Игнат Никитов Вертий жена Матрона Андреевна дети Катерина Феодоръ

– 44 – 39 – 18 – 10

Марія Никитова Вертийня (?), вдова синъ Сидоръ Никитич жена Дарія Николаевна дети Андрей Сидор

– 62 – 36 – 35 – 18 – 16

1788 с. 76

Яков Иоанов Вертий Жена Евдокия Леонтиева Дети ихъ: Григорій Петръ Дорофей Яковлев жена его Любов Григориева дочь Евфросиния

– 57 – 52 – 23 – 17 – 24 – 21 –1

1791 с. 84

Иосиф Кирилов Вертий жена Васса Ермолаева Федор Иосифович

– 66 – 56 – 18

с. 86

Сидор Михайлов Вертий жена Дария Михайлова Андрей Сидоров жена Евдокия (?) сынъ Яковъ (?)

– 41 (?)

– 40 (?)

– 23 – 21 –1

с. 89

Евдокия Леонтиева Вертиева, вдова сыны Григорий Петръ Дорофей Емелиановъ

– 55 – 26 – 20 – 27

42

Веселий Яр: історія, люди, побут

1793 Поселяне с. 109

с. 110

с. 112

Михайло Моисеев Вертий жена Мария Моисеева дети Трофим Татіана

– 30 – 28 – 20 –1

Макар Матвеев Вертий жена его Елена Петровна дети Леонтій Иванъ Катерина Уліана Ефімія

– 28 – 27 –9 –2 – 16 – 13 –6

Игнат Никитов Вертий жена его Матрона Андреевна сынъ ихъ Семёнъ жена его Феодосия Григориевна Ефимъ Григорий Параскева Настасія

– 50 – 48 – 17 – 19 –8 – 2 (чи 1?)

–5 –2

Архипъ Матвеевъ Вертѣй жена Ефимия Григоріева сынъ ихъ Тимофей

– 30 – 28 –3

Касиянъ Матвеевъ жена его Агрипина Илиана (Ільківна?) дети ихъ Феклія (?) Терентій

– 29 – 26 –6 –8

Иоан Захариевъ Вертей жена его Анна Уласовна сынъ ихъ Петръ Ивановъ жена Улияна Давидовна дети ихъ Ефимъ Степанида Ефимия

– 80 – 60 – 40 – 38 –2 –4 –9

Фёдоръ Ивановъ Вертѣй жена его Елена Григориевна дети Иванъ Андрей Евгенія

– 30 – 29 –6 –3 –9

43

Олексій Вертій

с. 135

Никонъ Ивановъ Вертий жена Агафия Яковлева дети Савелий Кондрат Анна Ефимъ Павел Никонов жена Параскева Ивановна дети Самойло Мелания Семёнъ Никоновъ жена Евгенія Матвеева

– 50 (?)

– 48 – 18 – 16 – 15 – 10 – 25 – 22 –4 –1 – 20 – 16

1804–1812 (повторюються ті само сім’ї) 2. Роменское уездное духовное правление Метрическая книга Гавриловской церкви с. Семёновка Гадячского уезда 1790 год – 1849 год На 144 листах2 О родившихся Крещенъ младенець Лев, рожденный законными родителями Наумом Варавой (?) и его женой Меланией При крещении восприемникомъ былъ Емеліан Вертей

с. 1 1790, 18, Февраля

с. 3 1790, 4, Июля

Крещёнъ младенець Андрей, рожденный законними родителями Феодором Вертѣмъ и женою его Еленою При крещении воспреёмникомъ былъ Григорий (прізвище нерозбірливо)

1790, 5, Мая

О браком венчавшихся Козьма Ефимиевъ Литвиненко с Евдокиею Леонтиевою Вертиевой (?)

3. Метрическая книга Данная изъ Гадячского Духовного Правленія Гадячского уезда села Симеоновки въ Гавриловскую церков для записи въ оную родившихся, бракосочетавшихся и умершихъ на 1848 годъ3

с. 1260

с. 1264

О родившихся 1848, Генварь, 30, 31. Марія. Крестьянин графини Строгановой Яковъ Симеоновъ Марюхна (?) и законная жена его Зіновія Василіева, оба православного вероисповеданія. Воспреемники: Крестьяне той же графини Тарасій Саввинъ Левенко и Марія Афанасіева жена Емеліана Вертѣя 1848, Іюлій, 13, 14. Стефанъ. Крестьянинъ графини Строгановой

2 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од. зб. 612. Записи виконано за такими даними: рік, число, місяць, ім’я новонароджених, ім’я та прізвище батьків та кумів (воспреемников), ім’я, по-батькові та прізвище одружених.

3 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од. Зб. 602-612.

44

Веселий Яр: історія, люди, побут

с. 1268

c. 1287

с. 1289

Яковъ Андреевъ Калениченко и законная жена его Агафія Симеонова, оба православного вероисповеданія. Воспреемники: крестьянинъ той же економіи Константинъ Григоріевъ Вертій (можливо брат прапрадіда Омелька) и девица Варвара Михайлова Соляникъ.

1848, Сентябрь, 14, 14. Іоаннъ. Крестьянинъ Графини Строгановой Емелианъ Григориевъ Вертій и законная жена его Марія Афанасієва, оба православного вероисповеданія. Воспреемники: крестьяне той же графини Строгановой Алексей Евдокимовъ Голодный и Елена Антоніова, жена Никиты Голодного. О умерших4 1848, Іюлій, 20, 22. Крестьянинъ графини Строгановой Виктор Вертій, 35 (рідний брат прапрадіда Омелька) 1848, Октябрь, 10, 12. Крестьянка графини Строгановой Феодосія Григоріева Вертійка (?), вдова, 71 Священникъ Иосиф Яновскій Дячёкъ Михаилъ Богославский 4. Роменское Духовное Правление Метрическая книга церквей Гадячского уезда за 1849 год На 1664 листах5 Село Семенівка

с. 1072

О родившихся 1849, Генварь, 2, 2. Гордий. Крестьянинъ графини Строгановой Симеонъ Емелиановъ Вертий и законная жена его Евдокия Трофимова, оба православного вероисповедания. Воспреемники: крестьянинъ той же економии Даниилъ Ивановъ Миркотанъ и Параскева Антонова, жена Левка Оксëмы. Священникъ Иосифъ Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославскій

с. 1074

1849, Февраль, 25, 25. Василий. Крестьянинъ графини Строгановой, уже умерший Виктор Григориевъ Вертѣй и законная жена его Екатерина Трофимова, оба православного вероисповедания. Воспреемники: крестьянинъ той же економии Мартынъ Евдокимовъ Голодный и Варвара Онисимова, жена Исидора Коваленка. Священникъ Иосифъ Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославскій

4 Записи виконано за такими даними: 1) рік, 2) місяць, 3) день смерті, 4) день похорону, 5) соціальний стан, ім’я, по-батькові, прізвище, вік.

5 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од. зб. 603. Записи виконано за такими даними: 1) рік, 2) місяць, 3) день хрещення, 5) ім’я новонародженого, 6) звання (соц. стан), ім’я, по-батькові, прізвище батьків та їх віросповідання, 7) звання (соц. стан), ім’я, по-батькові та прізвище свідків (кумів, воспреемников), 8) хто здійснював таїнство хрещення і 9) рукоположення (підпис) свідків за їх бажанням.

45

Олексій Вертій

с. 1086

О бракосочетавшихся6 1849. Крестьянинъ графини Строгановой Василий Емелиановъ Вертій, православного вероисповедания, первым браком, 23. Крестьянка той же економии Варвара Моисеева, дочь Щербины, православная, 20. По женихе и невесте: крестьяне графини Строгановой Григорий Гордиевъ Коваленко и Никита Емелиановъ Вертий; Моисей Николаевъ Щербина и Моисей Марковъ Мареничъ (?) Священникъ Иосифъ Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославскій 5. Роменское уездное духовное правление. Метрическая книга церквей Гадячского уезда за 1850 год На 1867 листах7 Берестівка

с. 1116

О бракосочетавшихся 1850, Октябрь, 24. Крестьянинъ графини Строгановой Іоаковъ (Іоановъ?) Василіев Фіялка, православного вероисповедания, первым браком, 24 Крестьянка графини Строгановой Васса Бурленкова (?), православного вероисповедания, первым браком, 21 По жениху: Моисей Алексеевъ Шепель и Ефимъ Иосифовъ Фиялка; по невесте: Антоний Кириловъ Иващенко и Гордий Моисеевъ Белокобыла(?) Священникъ Симеонъ Диаконенко

Метрическая книга данная изъ Роменського Духовного Правления Гадячского уезда села Симеоновки в Гавриловскую церковь для записи родившихся, браком сочетавшихся и умершихъ на 1850 годъ

с. 1164

с. 1171

О родившихся 1850, Іюній, 29, 29. Марфа. Крестьянинъ графини Строгановой (?) Ефимовъ Вертий и законная жена его Евгения Яковлева, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьяне графини Строгановой Григорий Григориев Вертий и солдатка Феодосія Иоанова Шіянка 1850, Октябрь, 22, 22. Іоаннъ. Крестьянинъ графини Строгановой Емеліанъ Грігоріевъ Вертій и законная жена его Марія Афанасіева, оба православного вероисповеданія Воспреемники: крестьяне графини Строгановой Алексей Евдокимовъ Голодный и солдатка Анна Василіева Рудничка Священникъ Іосиф Яновскій Дячёкъ Михаил Богославскій

6 Записи виконано за такими даними: 1) рік, 2) місяць, 3) число одруження (вінчання), 4) соціальний стан, ім’я, по-батькові та прізвище нареченого, його віросповідання, який шлюб, вік, 5) соціальний стан, ім’я, по-батькові, віросповідання нареченої, 6) свідки від нареченого та нареченої.

7 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од. зб.604.

46

Веселий Яр: історія, люди, побут

6. Роменское уездное духовное правление Метрическая книга церквей Гадячского уезда за 1851 годъ На 1753 листах8 Метрическая книга Данная изъ Роменского Духовного Правленія Гадячского уезда села Симеоновки въ Гавриловскую церковь для записи родившихся, бракомъ сочетавшихся и умерших на 1851-й годъ с. 1135

с. 1142

с. 1142

с. 1146

О родившихся 1851, Февраль, 20, 20. Евстадий. Крестьянинъ графини Строгановой Василий Емеліановъ Вертій и законная жена его Варвара Моисеева, оба православного вероисповеданія Воспреемники: крестьянинъ той же Графини Константинъ Григоріевъ Вертій и девица Аннелина Емеліанова Вертійка 1851, Октябрь, 19, 19. Іоаннъ. Крестьянинъ графини Строгановой Василий Евдокимовъ Вертий и законная жена его Евгенія Яковлева, оба православного вероисповеданія Воспреемники: крестьянинъ графини Строгановой Григорий Григориевъ Вертій (можливо рідний брат прапрадіда Омелька) и солдатка Феодосія Ивановна Шиянова 1851, Ноябрь, 9, 10. Александръ. Крестьянинъ Графини Строгановой Никита Емелиановъ Вертій и законная жена его Параскева Феодорова, оба православного вероисповеданія Воспреемники: крестьянинъ той же графини Иоанъ Федоровъ Корніенко и девица Маріана Макаріева дочь Вертіева О бракосочетавшихся 1851, Апрель, 29. Крестьянинъ графини Строгановой Алексей Григоріевъ Вертій, православного вероисповеданія, 20 Крестьянка той же графини девица Елисавета Никифорова, дочь Янголя, 19 Воспреемники по жениху и невесте: крестьяне графини Строгановой Пётръ Апполоновъ Коваленко и Алексей Евдокимовъ Голодный, Калинникъ Иоановъ Глущенко и Михаилъ Иліинъ Пощипанный Священникъ Іосифъ Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославский 7. Роменское духовное правленіе. Метрическая книга Гавриловской церкви с. Симеоновки Гадячского уезда за 1850–1857 гг.9 О родившихся 1850, Март, 3, 3. Герасимъ. Крестьянинъ графини Строгановой Филиппъ Васіліевъ Ігнатенко и законная жена его Евдокія Данилова, оба православного вероисповеданія

с.3

8 9

ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од.зб.605. ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од. зб. 591а.

47

Олексій Вертій

Воспреемники: крестьянинъ той же графини Георгий Фомин Корніенко и девица Вера Василіева, дочь Гнатенкова

с. 16

1850, Октябрь, 22, 22. Іоаннъ. Крестьянинъ графини Строгановой Емелианъ Григориевъ Вертrъй и законная жена его Марія Афанасіева, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьянинъ той же графини Алексей Евдокимовъ Голодный и солдатка Анна Василіева Рудничка

с. 63

с. 71

с. 74

с. 74

с. 86

с. 96

1853, Октябрь, 31, 31. Никодимъ. Крестьянинъ Графини Строгановой Никита Емелиановъ Вертий и законная жена его Параскева Феодоровна, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьянинъ Графини Строгановой Касіанъ Феодоровъ Глянько и девица Маріамна Макаріева Вертіева 1854, Май, 19, 19. Елена. Крестьянинъ Графини Строгановой Василий Емелиановъ Вертій и законная жена его Варвара Моисеева, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьянинъ той же графини Константинъ Григоріевъ Вертій и девица Ирина Петрова дочь Семешка 1854, Іюній, 18, 18. Емеліанъ. Крестьянинъ графини Строгановой Пантелемонъ Макаріевъ Вертій и законная жена его Марія Леонтіева, оба православного вероисповеданія Воспреемники: крестьянинъ той же графини Емеліанъ Григоріевъ Вертій и вдова Меланія Николаева Коваленкова 1854, Іюній, 18, 19. Емеліанъ. Крестьянинъ графини Строгановой Симеонъ Емелиановъ Вертий и законная жена его Евдокия Тимофеева, оба православные Воспреемники: крестьянинъ той же графини Даниилъ Иванов Миркотанъ (?) и солдатка Палагія Григоріева Жовтоножкина 1854, Декабрь, 28, 28. Николай. Крестьянинъ граф. Строгановой Емеліанъ Григоріевъ Вертій и законная жена его Васса Ивановна, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьянинъ той же графини Алексій (?) Евдокимовъ Голодный и солдатка Анна Васіліева Рудникова 1855, Іюній, 24, 24. Иоаннъ. Крестьянинъ графини Строгановой Никита Емеліанович Вертій и законная жена его Параскева Феодоровна, оба православные Воспреемники: крестьянинъ той же графини Андрей Макаріевъ Вертiй и Симеона Вертия жена Васса Герасимова Священникъ Иосифъ Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославский Пономарь Иван Богославский

48

Веселий Яр: історія, люди, побут

8. Роменское уездное духовное правление Метрические книги церквей Гадячского уезда за 1854 год На 1407 листах10 Семенівка с. 1195

с. 1203

с. 1204

О родившихся 1854, Февраль, 26, 26. Домникія. Побилетный солдат Герасимъ Гордеев Коваленко и законная жена его Татьяна Петрова, оба православаного вероисповедания Воспреемники: крестьяне той же графини Стефанъ Власовъ Калениченко и девица Евфросинія Яковлева, дочь Калиниченка 1854, Ноябрь, 1, 2. Косьма. Крестьянин графини Строгановой Константин Григоріев Вертій и законная жена его Анастасія Еміліанова, або православного вероисповеданія Воспреемники: крестьяне той же графини Феодор Сергеевъ Совва и девица Іустина Федорова, дочь Грицая 1854, Декабрь, 28, 28. Николай. Крестьянин графини Строгановой Емеліанъ Григоріевъ Вертій и законная жена его Васса Иванова, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьяне той же графини Алексей Евдокимовъ Голодный и солдатка Анна Василева Рудникова Священникъ Иосиф Яновский Дячëкъ Михаилъ Богославский Пономарь Иван Богославский 9. Роменское уездное духовное правление Метрическая книга церквей Гадячского уезда за 1855 г. На 1411 листах11 Берестівка

с. 1283

О бракосочетавшихся 1855, Генварь, 23. Крестьянинъ графа Строганова Аверкій Васильевъ Фіялка, православного вероисповеданія, первым браком, 21 Крестьянка графа Строганова Параскева Іоанова Месенкова (?), православного вероисповедания, первым браком, 20 По жениху: Іоановъ Василиевъ Фіялка, Гавріил Калениченко, Пилипа. По невесте: Григорій Бесага и Феодоръ Оксёменко Священникъ Симеонъ Диаконенко Дячёкъ Никита Яновский

10 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од.зб. 606.

11 ДАСО, – Ф.960. – Оп.3. – Од.зб. 607.

49

Олексій Вертій

Семенівка с. 1295

О родившихся 1855, Іюній, 24, 24. Іоаннъ. Крестьянинъ графа Строганова Никита Емелиановъ Вертій и законная жена его Параскева Феодорова Воспреемники: крестьяне того же графа Андрей Макаріевъ Вертій и Симеона Вертія жена Васса Герасимова Священникъ Иосиф Яновский Дячёкъ Михаилъ Богославский Пономарь Иван Богославский 10. Роменское духовное правление Метрическая книга церквей Гадячского уезда за 1856 годъ На 1507 листахъ12 Берестівка

с. 1256

О родившихся 1856, Ноябрь, 10, 10. Вікторъ. Крестьянинъ графа Строганова Аверкий Васильевъ Феялка и жена Параскева Иванова, оба православного вероисповедания Воспреемники: Феодор Никифоров Нищета и Екатерина Антоновна Хоменкова Священникъ Симеон Діаконенко Діаконъ Григорий Броварникъ Семенівка

с. 1300

О родившихся 1856, Июний, 21, 25. Агрипина. Крестьянинъ графини Строгановой Алексей Григоріевъ Вертій и законная жена его Елизавета Никифорова, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьянинъ графини Строгановой Яковъ Данииловъ Падалка и солдатская дочь девица Мария Даниилова Вертіева Священникъ Петръ Букшованый Дьячокъ Михаилъ Богославский Пономарь Иван Богославский

с. 1302

1856, Август, 12, 12. Мария. Крестьянинъ графа Строганова Василий Емеліановъ Вертій и законная жена его Варвара Моисеева, оба православного вероисповедания Воспреемники: крестьяне того же графа Андрей Фоминъ Вертій и Григорія Коваленкова жена Пелагія Ивановна Священникъ Иосиф Яновский Дьячок Михаилъ Богославский

12 ДАСО. – Ф.960. – Оп.3. – Од.зб. 608.

50

Веселий Яр: історія, люди, побут

11. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церковь с. Берестовки Книги регистрации родившихся, бракосетавшихся и умерших 1858–1866 гг. На 200 листах13 О родившихся 1859, Июль, 30, 31. Евдокія. Крепостн. графини Строгановой Аверкий Васильев Фіялка, жена Параскева Ивановна, правосл. вероисповеданія Воспреемники: Иаков Григориев Нищета и Катерина Хотенкова

с. 26

с. 143

1865, Июнь, 29, 29. Улита. Вр. обяз. Аверкий Васильев Фіялка, жена Параскева Ивановна, правосл. вероисп. Воспреемники: Стефан Фіялка и Евдокия Фиялкина

с. 213

1866, Декабрь, 22, 22. Наталия. Вр. об. Прокофий Васильев Фіалка, жена Мария Иоановна, правосл. вероисп. Воспреемники: Григорий (далі нерозб.), Матрёна Нищетина

Священникъ Симеон Диаконенко 12. Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умерших. Ульяновская церков с. Берестовки. 1858–186614

с. 79(?)

О родившихся 1864, Декабрь, 16. Даниил. Вр. обяз. Аверкий Василиев Фиялка и Параскева Иоановна

13. Полтавской губернии Гадячского уезда. Ульяновская церков с. Берестовки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умерших.

1864, 1868–1874 гг. На 205 листах15

с. 12

с. 21(?)

с. 44(?)

О родившихся 1864, Ноябрь, 13, 13. Степанида. Вр. обяз. Аверкій Васильев Фіалка, крестьянка Параскева Иоановна, оба православные Воспреемники: Гавриіл Лисненко, Марія Фіялкина 1868, Август, 14, 14. Марія. Солдат Иоан Васильев Фиялка, крест. Марія Лаврентиева, оба православные Воспреемники: Иоан Лавриненко, Лукия Калишная 1870, Июнь, 18, 18. Акелина. Вр. обяз. Прокопий Васильев Фиялка, кр. Марія Иоановна, оба православные Воспреемники: Григорий Пасько, Матрона Нищетина

13 ДАСО. – Ф.1185. – Оп. 2. – Арх. № 4.

14 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 4.

15 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 4.

51

Олексій Вертій

с. 62

с. 145

1871, Июль, 31, 31. Мокрина. Кр. соб. Аверкий Васильев Фіалка и жена Параскева Иоановна, оба православные Воспреемники: Филиппъ Тимофеев Спивак и Акелина Стефановна Фиялкина 1874, Март, 4, 5. Герасим. Собственникъ Аверкій Васильев Фіялка и жена его Параскева Иоановна, оба православные Воспреемники: Иаков Григоріев Нещета, Марина Гаврилова Лисненко Священник Симеон Діяконенко

14. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церков с. Берестовки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умерших 1874-1882, 1886-1894 г.г. На 393 листах16 с. 8

О родившихся 1874, Октябрь, 3. Домникия (померла 30 жовтня). Прокофий Васильев Фіалка и законная жена его Марія Иоановна, оба правосл.

с. 31

1876, Іюнь, 24. Иоаннъ. Собств. Прокофий Васильев Фиалка и законная его жена Мария Иоанновна, оба правосл.

с. 65

1878, Октябрь, 26, 27. Параскева. Солдат Иоаннъ Васильев Фиалка, жена Мария Гаврилова, оба православные

с. 90

1880, Февраль, 25, 26. Тарасій. Солдат Иоаннъ Васильев Фиалка, жена Мария Гаврилова, оба православные

с. 108

1881, Июль, 30, 31. Евдокия. Прокофий Васильев Фиалка, его жена Мария Иоановна

с. 129

с. 145

О бракосочетавшихся 1877, Генварь, 16. Села Симеоновки собственникъ Захарий Емелианов Вертий, правосл. вероисп., первым браком, 19 Собственница Евдокия Петрова Падасева, православная, первым браком, 19 Поручители: Собств. Николай Емелианов Вертий (інших погано видно за зшивкою) Священник Симеон Диаконенко 1881, Февраль, 3. Собств. Виктор Аверкіев Фиалка, правосл. вероисп., первым браком, 25 Собствен. Лукія Алексеева Демченкова, правосл., первым браком, 18 Поручители: Собств. Филипп Стеф. Суббота, Дмитрий Никифоров Драганъ, Прокофий Фиалка, Иоанн(?) Фиалка Священникъ Сімеон Диаконенко

16 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 12.

52

Веселий Яр: історія, люди, побут

с. 314

1885, Октябрь, 4. Села Берестовки кр. собств. Даниілъ Аверкіевъ Фіалка, правосл. вероисп., первым браком, 22 Села Апанасовки кр. соб. Акилина Павлова Засухина, правосл. вероисп., первым браком, 16 Поручители: по жениху – села Берестовки ВикторАндрианов qіалка и Михаил Алексеев Демяненко; по невесте – села Апанасовки кр. собств. Силла Ивановъ Омельченко и Михаил Іванов Морене Священникъ Андрей Подгаевскій

(панасівські книги вшиті у берестівські) 15. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церков с. Берестовки Книги регистрации родившихся, браоксочетавшихся и умерших 1883–1889 гг.

с. 101

с. 109

О родившихся 1888, Март, 27, 28. Матрона. Собств. Димитрий (помилково, потрібно Данило) Аверкіев Фіалка, жена его Скелина (Кулина) Павловна, оба правосл. Воспреемники: Собств. Иеремія Романов Вертій, Степанида Аверкиева Фіалка 1888, Июль, 15, 16. Владимир. Собств. Виктор Аверкіев Фіялка, жена его Лукия Александрова, оба православн. Воспреемники: Михаил Алексеевич Демченко, Фекла Филиппова Корніенкова

16. Полтавской губернии Гадячского уезда Гавриловская церков с. Семёновки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умерших 1867–1886 гг. На 316 листах17

с. 5

с. 35

с. 41

О родившихся 1867, Август, 28, 28. Павел. Вр. обяз. Іоан Данилов Кравченко и законная жена его Стефанида Моисеева (?), оба православне Воспреемники: Вр. обяз. Моисей Марков (прізвище нерозб.) и Явдокия Тимофеева (прізвище нерозб.)

1871, Февраль, 14, 15. Афанасій. Вр. обяз. Іоанъ Емеліанов Вертій и законная жена его Александра Логгинова, оба православные Воспреемники: Вр. обяз. Василий Викторов Вертий и Агриппина Алексеева Вертіева 1871, Сентябрь, 17, 17. Вrъра. Унтер офіц. Өеодор Макаріев (?) Вертій и законная жена (ім’я нерозб.) Исидорова, оба правосл.

17 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 5.

53

Олексій Вертій

Воспреемники: Унтер офіцер Павел Емеліановъ Вертій и Ксенія Власіева Семешкова

с. 43

1871, Ноябрь. Марія. Вр. обяз. Илия (нерозб.) Викторов Вертій и законная жена (ім’я і по-батькові – нерозб), оба православные Воспреемники: Вр. Обяз. Иван Емеліановъ Вертій и (далі нерозб.)

с. 47

с. 54

с. 68

с. 73

с. 80

с. 85(?)

с. 102

с. 103

с. 105

54

1872, Май, 6, 6. Ирина. Унтер офицер Павел Емелианов Вертий и законная жена его Екатерина Иванова, оба правосл. Воспреемники: Унтер офицер Иван Павлов Вертій и Марта Моисеева Тютюнникова 1872, Октябрь, 29, 29. Анастасія. Кр. собств. Иван Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, православные Воспреемники: Кр. соб. Василий Викторов Вертий и Агриппина Алексеева Вертиева 1873, Ноябрь, 17, 17. Анна. Собств. Іоаннъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, православные Воспреемники: Собств. Василий Викторов Вертій и Агриппина Алексеева Вертіева 1874, Февраль, 27, 27. Өодоръ. Унтер офиц. Павло Емеліанов Вертій и законная жена его Екатерина Иванова, оба православные Воспреемники: Григорий (по-батькові нерозб.) Коваленко, далі нерозб.

1874, Сентябрь, 7, 7. Іоаннъ. Собств. Николай Емелиановъ Вертій и законная жена его Марія (ім’я нерозб.) Өодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Андрей Даниловъ Рудныкъ и Уліана (ім’я нерозб.) Григоров. Семешкова 1875, Февраль, 6, 6. Сімеонъ. Собств. Иванъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, оба православные Воспреемники: Василий Викторов Вертій и Агриппина Алексеева Курышкова 1876, Іюнь, 2, 2. Өекла. Унтер офицер Павел Емеліановъ Вертій и законная жена его Варвара Воспреемники: Собств. Григорий Онисимов Калиниченко, Маріамна Макарова Коваленкова 1876, Іюль, 24, 24. Христина. Собств. Іоанъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, оба правосл. Воспреемники: Собств. Унтер офіцер Евфремий Викторович Вертій и Анастасія Алекс. (по-батькові нерозб.) Вертіева 1876, Сентябрь, 5, 5. Елизавета. Николай Емелианов Вертій и законная жена его Марія Өодорова, оба православне

Веселий Яр: історія, люди, побут

Воспреемники: Собств. (ім’я нерозб., мабуть, Ілія) Вікторов Вертій і Маріамна Григоріева (?) Семешкова

с. 105

1876, Сентябрь, 11, 11. Өодора. Собств. Іллія Викторов Вертій и законная жена его Анна (?) Никитична (?), оба православные Воспреемники: Собств. Павел Григоріев Вертій, Варвара Викторова Пищаленкова, жена пономаря

с. 120

с. 123

О бракосочетавшихся 1870, Февраль. Врем. Обязанный Иван Емеліанов Вертій, правосл. вероисп., первым браком, 19 Временно обязанная Александра Логгинова Ришнякова, правосл. вероисп., первым браком, 18 Поручители: Павел Григоріев Вертій и Елисей (?) Афанасіевъ Грицай, (нерозб.), Өодор (по-батькові нерозб.) Вертій и (ім’я нерозб.) Голодна 1870, Ноябрь, 8. Вр. обяз. Василий Викторов Вертій, правосл. вероисп., первым браком, 20 Вр. обяз. Анна Михайлова Семешкова, правосл. вероисп., первым браком, 18 Поручители: Вр. обяз. Ілія Викторов Вертій, Павло Прокопіев (?) Вертій, Андрей Михайлов Семешко, Кирикъ Иванов Куришко

с. 125

1871, Май, 14. Вр. обяз. Никита Емелианов Вертій, вдовец по первом браке, правосл. вероисп., 45 Вр. обяз. (далі слово нерозб.) Лукія Назаріева Глянькова, правосл. вероисп., первым браком, 25

Поручители: Вр. обяз. Өодор Григоріев Коваленко и Іван Корніенко; по невесте – вр. обяз. Сімеонъ Евдокимов Бугай, Андрей Васіліев Щербина с. 136

с. 172

с. 195

1873, Ноябрь, 4. Собств. Николай Емеліанов Вертій, правосл. вероисп., первым браком, 19 Собств. Марія Өодорова Ображинова (?), правосл., первым браком, 19 Поручители: Собств. Иван Емеліановъ и Ефремий Викторовъ Вертій; по невесте: Прохор Трофимов Барабаш и Константин (?) Захаріев Корніенко 1881, Ноябрь, 1. Собственникъ Михаилъ Емеліановъ Вертій, правосл. вероисп., первым браком, 20 Собственница Өекла Филиппова Гнатенкова, правосл. вероисп., первым браком, 18 Поручители: по жениху – Собств. Пётръ (?) Пантелемонов Богуславец и Іларіон (?) Гнатенко; по нечесте – Емеліан Яковлев Падалка и Яков Ілліч (?) Назаренко 1886, Февраль, 2. Собственникъ Андрей Емелиановъ Вертий, правосл. вероисп., первым браком, 20

55

Олексій Вертій

Собстенница Евфросиния Герасимова Коваленкова, правосл. вероисп., первым браком, 18 Поручители: по жениху – Собств. Захарій Емеліановъ Вертій и Петр Павлович Вертій; по невесте – Богославский, (інші нерозб.)

с. 229

О умерших 1872, Ноябрь, 20, 22. Вр. обяз. кр. Вдова Параскева Емеліанова Вертіева, 64, натуральн.

с. 234

1873, Іюнь, 16, 18. Собственник Емеліанъ Григоріевъ Вертый, 50, от горячки

с. 239

1874, Май, 3, 5. Унтер офицер Павел Емеліанов Вертій, сын Феодоръ(?), 2 месяца

с. 257

1876, Сентябрь, 16, 18. Никола Емелианов ВертІй, дочь Елисавета

с. 29(?)

1878, Июль, 30, 31. Собств. Петра Викторова Вертія сынъ Емеліанъ, 2

с. 290

1880, Август, 2, 3. Унтер офицера Евфрема Викторова Вертія дочь Іистина, 8 месяцев, от кашлю

с. 298

1881, Март, 25, 26. Собств. Іоанна Емеліанова Вертія сынъ Артемій, 9 месяцев

с. 317

1883, Генварь, 22, 23. Отставной унтер офицер Павел Емеліановъ Вертій, 50, от водянки

с. 317

1883, Генварь, 21, 23. Собств. Івана Емеліанова Вертія дочь Ксенія, 3

17. Полтавской губернии Гадячского уезда Гавриловская церков с. Семеновки Книги регистрации умерших 1883–1890 гг. На 113 листах18 с. 52

1886, Февраль, 5, 6. Собств. Николая Емеліанова Вертія сын Алексей, 3, от скарлатины

с. 52

1886, Февраль, 7, 8. Собств. Николая Емеліанова Вертія сын Алексей, 6, от скарлатины

с. 91

1889, Март, 19, 21. Собственница Анастасия Емеліанова Вертіева, 70, натур.

18 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 24.

56

Веселий Яр: історія, люди, побут

18. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церков с. Берестовки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умерших 1890–1892 гг., 1889 На 183 листах19 с. 34

с. 80

1890, Ноябрь, 7, 8. Евфросинія (померла 24.06.1892 р.). Собств. Данііл Аверкіев Фіялка, жена Акилина Павловна, оба православн. Воспреемники: Андрей Ефимов Ропай, Мария Тарасова Марченкова 1892, Март, 21, 22. Марія. Село Берестовка, крестьянінъ собственник Данііл Аверкіев Фіалка и его законная жена Кулина Павлова, оба православные Воспреемники: крестьяне собств. Терентий Стефановъ Фіалка и Елизавета Яковлева Фіалка Священник Іоаннъ Яновскій Псаломщик Павелъ Терещенко

19. Полтавская губернія. Церковъ Гадячского уезда Книга регистрации родившихся и умерших.

1876-1877, 1879-1881-1882, 1883-1884-1885-1886-1888-1889 На 593 листах20 Семенівка с. 9

с. 12

с. 13

с. 14

О родившихся 1876, Іюнь, 2, 2. Фекла. Унтер офицеръ Павел Емелиановъ Вертій и законная жена его Варвара Никифорова, оба православные Воспреемники: собственникъ Григорій Онисимовъ Калиниченко, Маріанна Макаріева Коваленкова 1876, Іюль, 24, 24. Христина. Іоаннъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логинова, оба православные Воспреемники: Собств. Никифор Евфремий Вертій и Анастасія Алексеева Вертий 1876, Август, 6, 6. Емеліанъ. Собственникъ Петръ Викторовъ Вертій и законная жена его Параскева Василіева, оба православные Воспреемники: Собственникъ Моисей Тихонов Коваленко и Агрипинна Аникимова Коваленкова 1876, Август, 27, 27. Марфа. Поб. унтер офицеръ Евфремий Викторовъ Вертий и законная жена его Дария Иванова, оба православные Воспреемники: Отст. ряд. Аристофан Леонтиев Голодный і Татіана Григоріева Семешкова

19 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 14.

20 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 7.

57

Олексій Вертій

с. 15

с. 15

с. 58

с. 67

с. 112

с. 120

с. 122

с. 124

с. 162

с. 168

58

1876, Сентябрь, 5, 5. Емеліанъ (?). Собственник Николай Емелиановъ Вертій и законная жена его Марія Феодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Илиа Викторовъ Вертій і Татіана Григоріева Семешкова 1876, Сентябрь, 11, 11. Феодора. Собственникъ Илиа Викторовъ Вертій и законная жена его Анна Никитина, оба православные Воспреемники: Собств. Павел Григоріев Вертій и Варвара Викторова Пищаленкова 1877, Сентябрь, 4, 4. Моисей. Собственникъ Павелъ Григориевъ Вертій и законная жена его Пелагія Дорофеева, оба православные Воспреемники: Собств. Илія Викторовъ Вертій и Евдокія Петрова Вертій 1877, Декабрь, 21, 21. Пётръ. Собств. Николай Емелиановъ Вертій и законная жена его Марія Феодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Андрей Данилов Руднык и Агриппина (побатькові нерозб.) Куришкова 1879, Июнь, 5, 6. Феодоръ. Собственник Николай Емеліановъ Вертій и законная жена его Мария Феодорова, оба православные Воспреемники: Унтер офицер Василий Василиевъ (прізвище нерозб.) и Гликерія Симеоновна Литвиненкова 1879, Сентябрь, 11. Сергий. Унтер. оф. Павелъ Емелиановъ Вертій и законная жена его Варвара Стефанова, оба правосл. Воспреемники: Унтер оф. Иван Павлов Вертій и Маріамна Макаріева Вакуленко 1879, Октябрь. Іустина. Унтер. оф. Евфремій Викторовъ Вертій и законная жена его Дарія Ивановна оба правосл. Воспреммники: Николай Емеліанов Вертій и Анисия Евдокимова Голодная 1879, Октябрь, 17, 17. Параскева. Собств. Петръ Викторовъ Вертій и законная жена его Дарія Ивановна, оба правосл. Воспреемники: Ім’я і по-батькові нерозб. Рудник и Мария Василіева Грицаева 1881, Февраль, 27, 27. Евдокія. Собств. Илія Викторовъ Вертій и законная жена его Анна (далі нерозб., див. інші записи), оба правосл. Воспреемники: Сосбтв. Савва (далі нерозб.) Сова и Параскева Павлова Вертій 1881, Іюнь, 25, 25. Пётръ. Унтеръ офіцер Евфрем Викторовъ Вертій и законная жена его Дарія Иванова, оба правосл. Воспреемники: Николай Емеліановъ Вертій и Марія Афанасієва Рудникова

Веселий Яр: історія, люди, побут

с. 194

с. 219

с. 222

с. 226

с. 282

с. 340

с. 425

с. 431

с. 510

О бракосочетавшихся 1881, Ноябрь, 1. Собств. Михаил Емеліановъ Вертій, правосл. вероисп., первым браком, 20 лет Собств. Фекла Филиппова Гнатенкова, 18 лет, правосл., первым бракомъ По жениху: П. Богословец, по невесте: Гнатенко, Падалка О родившихся 1882, Февраль, 1, 1. Анна. Собств. Іоаннъ Емелиановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова Воспреемники: Собств. Трофим Власіев Семешко и Агриппина Алексеева Куришкова Священникъ Михаилъ Голобородько 1882, Март, 14, 15. Алексей (нерозб.). Собств. Николай Емелиановъ Вертій и законная жена его Мария Феодорова, оба правосл. Воспреемники: Собств. Илія Викторовъ Вертій и Агрипина Алексеева Куришкова 1882, Май, 8, 8. Іоаннъ. Унтер офицер Павел Емелианов Вертий и законная жена его Варвара Трофимова, оба православные Воспреемники: Собств. Иван Никитич Вертий, далі нерозб.

1883, Генварь, 26, 26. Іоаннъ. Унтер офицер Захарий Емелиановъ Вертій и законная жена его Євдокія Петрова, оба православные Воспреемники: Собств. Алексей Григориевъ Куць и Мария Афанасіева Рудникова 1884, Генварь, 15, 15. Павел. Собственникъ Іоаннъ Емелиановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, оба православные Воспреемники: Собств. Алексей Григоріев Куць и Агриппина Алексіева Куришкова 1885, Август, 31. Симеонъ. Вр. отпущен. Захарій Емеліановъ Вертій и законная жена его Евдокия Иванова (нерозб., мабуть, Петрова), оба правосл. Воспреемники: Собств. Пётръ Павловъ Вертий и Анастасія (далі нерозб.) Ткаченкова 1885, Октябрь, 28, 28. Стефан. Собств. Иоаннъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логгинова, оба правосл. Воспреемники: Собств. Макарий Космин Глянько и Анастасия Алексеева Ткаченкова О бракосочетавшихся 1886, Февраль, 2. Собств. Андрей Емеліановъ Вертій, правосл. вероисповеданія, первым браком, 20 Собственница Евфросиния Герасимова Коваленкова, правосл. вероисповеданія, первым браком, 18 59

Олексій Вертій

с. 518

с. 520

с. 541

с. 547

с. 554

с. 564

с. 588

По жениху: Собств. Захарій Вертій и Пётръ Вертій. По невесте: Пётръ Богословец и Иванъ Солянинъ Священникъ Михаилъ Голобородько О умершихъ 1886, Генварь, 21, 23. Унтеръ офіцера Евфимия Вертія сынъ Трофимъ – 2 роки 1886, Февраль, 7, 8. Собственника Николая Вертія сынъ Феодоръ – 6 років О родившихся 1888, Март, 28, 28. Марія. Собств. Пётр Викторов Вертій и законная жена его Параскева Василиева, оба православные Воспреемники: Соб. Іоаннъ Евфимов Павленко, Матрона Семёновна Мелешкова 1888, Іюнь, 17, 17. Агриппина. Собств. Андрей Емелианов Вертий и законная жена его Евфросинія Герасимова, оба православные Воспреемники: Собств. Григорий Макаріев Рудникъ, Юліана Антонова Вертіева 1888, Сентябрь, 9, 9. Анна. Собств. Іоаннъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Александра Логинова, оба православные Воспреемники: Собств. Макарии Косминъ Назаренко и Агриппина Алексеева Куришкина 1888, Декабрь, 13, 13. Лука. Собств. Павелъ Іоановъ Кравченко и законная жена его Александра Косьмина, оба правосл. Воспреемники: Собств. Симеон Феодоровъ Кравченко и Маріамна (далі нерозб.) Голодная О умершихъ 1888, Декабрь, 11. Унтер офицера Евфрема Вертія дочь Агриппина – 4 роки

с. 589

1888, Декабрь, 22. Собств. Андрея Вертія дочь Агриппина – 1 рік (на першому році життя)

с. 590

1888, Декабрь, 26, 27. Унтер офіцера Евфрема Вертія дочь Феодора – 15 років Священникъ Михаилъ Голобородько

60

Веселий Яр: історія, люди, побут

20. Полтавской губернии Гадячского уезда Гавриловская церковь с. Семеновки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умершихъ.

1877, 1882, 1885-1889, 1890-1894, 1898-1899 гг. На 312 листах21

с. 20

с. 22

с. 33

с. 58

с. 66

с. 66

с. 133

с. 135

О родившихся 1877, Декабрь, 21, 21. Пётръ (помер 17серпня 1878 р.). Собств. Николай Емелианов Вертий и законная жена его Мария Феодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Андрей Данілов Рудник и Агриппина Алексеева Курышкова 1878, Генварь, 5, 5. Сиклитиния. Иоанъ Емельянов Вертий и законная жена его Александра Лонгинова, оба православные Воспреемники: Собств. Алексей Григориевъ Куцъ и Анастасія Алексеева Вертіева 1878, Іюнь, 24, 24. Хевронія. Собств. Афанасій Василіев Голодный и законная жена его Анна Григориева, оба православные Воспреемники: Собств. Стефан Лукич Корнієнко и Анастасия Артемієва (?) Щербина (таинство совершал св. Мих. Голобородько, пономарь И. Пищаленко) Священникъ Мих. Голобородько 1879, Июнь 6, 7. Феодор. Собтв. Николай Емелиановъ Вертий и законная жена его Марія Феодоровна, оба православные Воспреемники: Унтер офицер Василий Василиевъ Гнатенко (?) и Гликерия Симеонова Литвиненкова 1879, Сентябрь, 11, 11. Сергій. Унтер офицер Павел Емелиановъ Вертий и законная жена его Варвара Стефаніева Воспреемники: Унтер офіцер Иван Павлов Вертій и Мариамна Макаріева Коваленкова 1879, Октябрь, 3, 4. Jистина. Унтер офицер Евфрем Викторов Вертій и законная жена его Дария Ивановна, оба православные Воспреемники: Собств. Николай Емелианов Вертий і (ім’я нерозб.) Євдокимова Голодная (Віктор Вертій і Омелько Вертій – рідні брати по батькові Григорієві) 1882, Февраль, 1, 1. Анна. Собств. Іоаннъ Емеліановъ Вертий и законная жена его Александра Лонгинова, оба православные Воспреемники: Собств. Трофимъ Власіев Семешко и Агриппина Куришкина 1882, Март, 14, 15. Алексей. Собств. Николай Емеліановъ Вертий и законная жена его Мария Феодорова, оба православные

21 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 15.

61

Олексій Вертій

Воспреемники: Илия Викторовъ Вертий и Агриппина Алексеева Куришкина

с. 140

1883, Іюль, 17, 17. Емеліанъ. Унтер офіцер Михаилъ Емелиановъ Вертий и законная жена его Фекла Филиппова, оба православные Воспреемники: Собств. Роман (по-батькові нерозб., мабуть, Симеонов) Вертий и Феодора Григориева Мелешкова

с. 141

с. 188

с. 193

c. 196

с. 246

с. 249

с. 256

с. 262

62

1885, Август, 31, 31. Симеонъ. Вр. отпуск. унтер офицер Захарий Емелиановъ Вертий и законная жена его Евдокия, оба правосл. Воспреемники: Собств. Пётр Павлов Вертий и Анастасія Алексеева Ткаченкова 1899, Генварь, 10, 10. Григорий. Собств. Андрей Емелиановъ Вертий и законная жена его Евфросиния Герасимова, оба православные Воспреемники: Собств. Стефан Павлов Вертий и Jуліана Антоніева Вертіева 1887, Генварь, 25, 25. Ксенія. Унтер офицер Евфрем Викторов Вертий и законная жена его Дария Иванована, оба православные Воспреемники: Николай Емелиановъ Вертий и Мариамна Григориева Вертіева 1887, Март, 18, 18. Кириллъ. Собств. Іоаннъ Емеліанов Вертий и законная жена его Александра Лонгинова, оба православные Воспреемники: Алексей Григоріев Куцъ и Агриппина Алексеева Куришкова 1890, Июль, 26, 26. Марія. Собств. Николай Емелиановъ Вертий и законная жена его Марія Феодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Пётр Павлов Вертий и Зіновія Николаева Барабашева 1890, Сентябрь, 17, 17. Софія. Фельдфебель Михаил Емелиановъ Вертий и законная жена его Фекла Филиппова, оба православные Воспреемники: Собств. Іоаннъ Андреев Голодный и Параскева Павлова Глянькова 1889, Декабрь, 13, 13. Фирсъ. Отставн. унтер офіцер Евфимий Вікторов Вертій и законная жена его Дарія Іоанова, оба православные Воспреемники: Собств. Николай Емелианов Вертий и Мариамна Григориева Вертіева 1889, Февраль, 22, 22. Феодора. Уволен в запас Армии унтер офицеръ Захарій Емеліановъ Вертій и законная жена его Євдокія, оба православные Воспреемники: Собств. Григорий Алексеев Голодный и (ім’я і побатькові заклеено) Семешкова

Веселий Яр: історія, люди, побут

с. 276

с. 283

с. 291

с. 293

с. 301

с. 307

1898, Сентябрь, 7, 7. Іоаннъ. Находящийся в военной службе фельдфебель Михаилъ Емелиановъ Вертій и законная жена его Фекла Филиппова, оба православного вероисповеданія Воспреемники: Иліа Онуфріев Пархоменко и Хевронія Афанасіева Вертій 1887, Іюнь, 21, 21. Агриппина. Отставной унтер офіцер Евфимъ Викторов Вертий и законная жена его Дарія Иванова, оба православного вероисповеданія Воспреемники: (відірваний аркуш) 1887, Ноябрь, 24, 25. Климентъ. Собств. Николай Емеліановъ Вертій и законная жена его Марія Феодорова, оба православные Воспреемники: Собств. Пётръ Павловъ Вертий и (ім’я нерозб.) Николаева Барабашева 1887, Декабрь, 16, 16. Даниілъ. Уволен в запас Армии Захарій Емеліановъ Вертій и законная жена его Євдокія оба православные Воспреемники: Собств. Григорий Алексеев Голодный и Анастасия Иванова Вертіева 1888, Июнь, 17, 17. Агриппина. Собств. Андрей Емеліановъ Вертій и законная жена его Евфросинія Герасимова, оба православные Воспреемники: Сосбтв. Григорий Макаріев Рудник и (далі перервано) 1888, Сентябрь, 9, 9. Анна. Собств. Іоаннъ Емеліановъ Вертій, законная жена его Александра Лонгинова, оба православные Воспреемники: (заклеєно) Макарий Косминъ Назаренко, (заклеєно) Алексеева Куришкова Священникъ Михаилъ Голобородько 21. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церков с. Берестовки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умершихъ 1892–1899 гг. На 283 листах22

с. 273

О умершихъ 1892, Июнь, 24, 25. Кр. собственника Даніила Аверкіева Фіялки дочь Евфросиния – 1 рік Священникъ Іоаннъ Яновскій

22 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 44.

63

Олексій Вертій

22. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церков с. Семёновки Книги регистрации родившихся, бракосочетавшихся и умершихъ 1899–1904 гг. На 251 листах23 с. 2

с. 32

с. 34

с. 49

с. 52

с. 96

с. 110

с. 138

1899, Генварь, 10, 10. Григорий. Собств. Андрей Емеліановъ Вертій и законная жена его Єфросинія Герасимова, оба православные Воспреемники: Собств. Стефан Павлов Вертій и Jуліанна Антоніева Вертіева Священникъ Михаилъ Голобородько съ пономарем Іоанномъ Пищаленкомъ 1900, Апрель, 18, 18. Елена. Собственникъ Павел Іоанов Кравченко и законная жена его Александра Космина, оба православные Воспреемники: Уволен в запас Армии Симеонъ Феодоровъ Кравченко и Маріамна Наумова Калиниченкова 1900, Іюнь, 17, 17. Агриппина. Фельдфебель Михаилъ Емеліановъ Вертій и законная жена его Фекла Филиппова, оба православные Воспреемники: Собств. Илія Ануфріев Пархоменко и Хевронія Афанасіева Вертиева 1901, Генварь, 11, 11. Михаилъ. Собственник Андрей Емеліановъ Вертий и законная жена его Евфросиния Герасимова, оба православные Воспреемники: Собственник Феодор (?) Павлов Вертий и Пелагея Кирилова Коваленкова 1901, Февраль, 14, 14. Феодоръ. Собств. Іоан Николаев Вертій и законная жена его Хевронія Афанасіева, оба православные Воспреемники: Собств. Пётръ Евфремовъ Вертий и Гуманія Филиппова Мелешкова 1902, Октябрь, 15, 15. Параскева. Собств. Павел Іоанов Кравченко и законная жена его Александра Космина, оба православные Воспреемники: Собств. Іоаннъ Григоріев Мелешко и Ксенія Максимова Шаркова 1903, Мартъ, 16, 16. Агафія, Иріна (двійнята – померли того ж року: Ірина – 17 квітня, Гапка – 14 липня, див. стор. 232, 237). Собств. Андрей Емелианов Вертий и законная жена его Евфросиния Герасимова, оба православные Воспреемники: Собственникъ Даниилъ Алексеевъ Куцъ, Надежда Андреева Соляникова, Дарья Косминова Вертіева 1904, Генварь, 22, 22. Григорій. Собств. Іоаннъ Николаев Вертій и законная жена его Хевронія Афанасієва, оба православные

23 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 60.

64

Веселий Яр: історія, люди, побут

Воспреемники: Собств. Пётръ Евфремов Вертий, Jуліанна Филиппова Охтеменкова Є власноручний підпис Пётръ Вертий

Священникъ Михаилъ Голобородько с. 140

с. 185

с. 215

1904, Генварь, 31, 31. Анна. Собств. Пётръ Евфремовъ Вертий и законная жена его Марія Василиева, оба православные Воспреемники: Собств. (ім’я нерозб.) Антоніев Ткаченко і Ксенія Евфремова Вертиева О умершихъ 1899, Ноябрь, 23, 26. Собственника Захарія Емеліанова Вертія жена Евдокія, 38 лет, от родовъ 1902, Мартъ, 9, 10. Собственника Андрея Емеліанова Вертия сынъ Михаилъ, 8 лет, от коклюша 23. Полтавской губернии Гадячского уезда Ульяновская церковъ с. Берестовки Книги регистрации родившихся 1900–1905 гг. На 222 листах24

с. 221

1905, Май, 9, 11. Христина. Солдатъ Герасим Аверкіевъ Фіалка и его законная жена Евфросинія Евфремова, оба православные Воспреемники: Собств. Михаилъ Емеліановъ Суббота и Акилина Макарова Бесага 24. Церкви Гадяцького повіту Полтавської губернії. Покровська церква. Село Семенівна Книга народжених, одружених та померлих за 1905-1912 рр., 1919-1920 рр. На 346 аркушах25

c. 3

О родившихся 1905, Сентябрь, 9, 10. Анна. Собственникъ Фельдфебель Михаилъ Емельяновъ Вертій и законная жена его Фекла Филиппова, оба православне Воспреемники: Собств. Василий Онуфріев Пархоменко и казён. крестьянка Варвара Григоріева Цапенкова Священникъ Михаилъ Голобородько Псаломщикъ Феодор Коропов

Пізніше зроблено такі записи: 1) У графі «Рукоприкладство свидетелей записи по желанию» дописано «Примечание» й іншим чорнилом та почерком за24 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 61.

25 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 126.

65

Олексій Вертій

значено «Шкура продажная»; 2) Метричну довідку видано на гербовій бумазі №1696547. Видано довідку 19/ІІ 27 року. с. 18

с. 28

с. 41

с. 104

с. 113

с. 114

с. 225

с. 234

66

1906, Март, 14, 14. Дарія. Собств. Андрей Емеліановъ Вертій и законная жена его Евфросінія Герасимова, оба православные Воспреемники: Собств. Данііл Алексіев Куц и Феодосія Петрова Вертіева Священникъ Михаилъ Голобородько Пономарь Іоаннъ Пищаленко 1906, Октябрь, 6, 7. Сергій. Крестьянин Іоаннъ Николаевъ Вертій и законная жена его Хевронія Афанасіева, оба православные Воспреемники: Крестьяне Пётръ Евфремовъ Вертий и Параскева (?) Николаева Вертій 1907, Мартъ, 6, 6. Евтихий. Уволен в запас Армии Павел Іоановъ Кравченко и законная жена его Александра Косьмина, оба православные Воспреемники: Уволен в запас армии Игнатий Іоанновъ Войтенко, хутора Шкроботова (?) Коровинец Роменского уезда и Мариамна (побатькові нерозб.) Кравченкова 1909, Август, 12, 12. Максимъ. Крестьянин собств. Андрей Емеліановъ Вертій и законная жена его Евфросинія Герасимова, оба православные Воспреемники: Крест. собств. Захарий Кирилов Соляникъ и Феодосия Петрова Вертіева 1909, Ноябрь, 9, 9. Матрона. Крестьянинъ собственникъ Фирсъ Евфремов Вертий и законная жена его Параскева Петрова, оба православные Воспреемники: Крестьяне собств. Павел Андреев Вертий и Анна Афанасіева Голодна 1909, Ноябрь, 24, 25. Екатерина. Крестьянин собств. Павел Иоановъ Кравченко и законная жена его Александра Косьмина, оба православне Воспреемники: Крестьяне собств. Іоаннъ Григоріевъ Мелешко и Мариамна (по-батькові та прізвище нерозб., мабуть Наумова) Калиниченко О бракосочетавшихся 1907, Іюнь, 11. Крестьянинъ Архип Симеонов Кравченко, правосл. вероисп., первым браком, 18 лет Крестьянка Евфимия Леонтиева Голодна, первым браком, вероисп. православного, 21 рік По жениху: Кр. собств. Іоаннъ (по-батькові нерозб.) Варава, Василий Василіев Гнатенко; по невесте: Крестьяне Іоанна Димитріева Удовика и Іоаннъ Іоакимов Голодный 1909, Генварь, 23. Крестьян. собств. Фирсъ Евфремов Вертий, правосл. вероисп., первым браком, 19

Веселий Яр: історія, люди, побут

Крестьянка, девица Параскева Петрова Бугаёва, правосл., первым браком, 18 По жениху: Кр. собств. Іоанов Антоніев Ткаченко и Іоаннъ Петров Вертий; по невесте: Ермолай Иллиев Петраш и Трофим (нерозб.) Бугай

с. 240

с. 296

с. 298

1910, Февраль, 7. Крестьянинъ Павел Андреев Вертий, православного вероисповеданія, первым браком, 20 лет Крестьянка Евдокія Карпова Давиденкова (з Перетічок), православная, первым браком, 18 лет По жениху: Крестьян. собств. Захарий Кирилов Соляникъ и Пётръ Евфремов Вертий; по невесте крестьян. Николай Сергиев Плахотный і (нерозб.) Давыденкова О умершихъ 1908, Май, 23, 25. Крестьян. собственника Іоанна Николаева Вертия дочь Марфа, 12 лет, от чахотки 1908, Октябрь, 11, 13. Крестьян. Собств. Захария Емелиановъ Вертий, 45 лет Совершилъ погребение Мих. Голобородько 25. Церкви Гадяцького повіту Полтавської губернії. Улянівська церква с. Берестівки Книга народжених, одружених та померлих за 1910–1913 рр., 1916 рік На 369 аркушах26

с. 48

с. 54

с. 254

с. 370

О умершихъ 1910, Іюль, 11, 12. Кр. собственника Герасима Аверкіева Фіалки дочь Евдокія. 2 недели, от родимца Священникъ Николай Савченко Псаломщикъ Александр Левандовскій 1910, Декабрь, 21, 22. Солдата Герасима Аверкіева Фіалки сынъ Кирилъ. 4 года, от восп. легких Священникъ Михаилъ Нечеевичъ О родившихся 1913, Декабрь, 3, 4. Николай. Кр. собств. Герасимъ Аверкіевъ Фіалка и его законная жена Евфросінія Евфремова, оба православные Воспреемники: Сосбтв. Евдоким Евфиміевъ Шматко и девица Серафима Павлова Фесенко (є повторний запис у книзі за 1913-1914 р.р.) О умершихъ 1916, Декабрь, 2, 3. Кр. собственника Герасима Аверкіева Фіалки сынъ Іаковъ (Іоановъ?) – 1 год Священникъ Трифілій Чорбинській

26 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 91.

67

Олексій Вертій

26. Церкви Гадяцького повіту Полтавської губернії. Гаврилівська церква села Семенівки Книга народжених, одружених та померлих за 1912 рік На 62 аркушах27

с. 8

с. 10

с. 27

О родившихся 1912, Март, 24, 24. Матрона. Крестьянинъ Иоаннъ Николаев Вертий и законная жена его Хеврония Афанасіева, оба православные Воспреемники: Крестьяне Пётръ Евфремов Вертий и Параскева Николаева Вертиева 1912, Май, 15, 15. Димитрий. Крестьянин Архип Симеонов Кравченко и законная жена его Евфимія Леонтіева, оба православные Воспреемники: Крестьяне Константин Афанасіев Кравченко и Jистина Леонтиева Варавина 1912, Ноябрь, 10, 10. Виктор. Крестьянин Петр Евфремов Вертий и законная жена его Марія Василіева, оба православные Воспреемники: Крестьяне собств. Матфей Антоніев Ткаченко и Өеодора Данилова Вертиева Священникъ Михаилъ Голобородько Псаломщикъ Емеліанъ Маляренко

27. Церкви Гадяцького повіту Полтавської губернії. Гаврилівська церква села Семенівки Книги народжених, одружених та померлих за 1912–1920 рр. На 295 листах28 (Повторюються записи попередньої книги за 1912 рік)

с. 80

с. 120

с. 135

О родившихся 1913, Август, 10, 10. Лаврентий. Кр. собств. Павло Андреев Вертий и законная жена его Евдокия Карпова, оба православные Воспреемники: Крестьяне Роман (по-батькові нерозб.) Пархоменко и Ольга Евстафіева Вертіева 1914, Ноябрь, 1, 1. Параскева. Крестьянинъ Павелъ Андреевъ Вертий и законная жена его Евдокія Карпова, оба православные Воспреемники: Крестьяне Роман (по-батькові нерозб.) Пархоменко и Ольга Евстахіева О бракосочетавшихся 1914, Май, 26. Крестьянинъ Савва Андреев Вертій, православный, первым браком, 19 Крестьянка Наталія Захаріева Голодная, православная, первым браком, 19. По жениху: Крестьяне Климентий Вертий и Павел Вертий По невесте: Крестьяне Петръ Вертий и Петръ Евфремовъ Вертий

27 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 127.

28 ДАСО. – Ф.1185. – Оп.2. – Арх. № 60.

68

Веселий Яр: історія, люди, побут

с. 152

с. 156

с. 161

с. 162

С. 275

О родившихся 1915, Генварь, 4, 4. Емеліанъ. Крестьянинъ Өеодулъ Іоаннович Кравченко и законная жена его Наталія Елисеева, оба православного вероисповедания Воспреемники: Крест. Архип Симеоновъ Кравченко и Варвара Емелианова Мелешкова 1915, Генварь, 30, 30. Василий. Крест. Архипъ Симеоновъ Кравченко и законная жена его Евфимия Леонтіева, оба православного вероисповеданія Воспреемники: Крест. Іоаннъ Матвеевъ Аксёма и Jистина Леонтиева Варавина 1915, Май, 4, 4. Пелагія. Крестьян. Петръ Евфремовъ Вертий и законная жена его Марія Васіліева, оба православные Воспреемники: Крестьян. Онуфрий Петровъ Вертий и Ксения Евфремова Вертіева 1915, Май, 19, 19. Любов (рано померла, потім після Олексія була друга Люба). Крестьян. Савва Андреевъ Вертий и законная жена его Наталія Захаріева Воспреемники: Крестьяне Онуфрий Петровъ Вертій и Евдокія Захаріева Голодная Священникъ Михаилъ Голобородько Псаломщикъ Емеліанъ Маляренко 1918, Август, 14, 14. Симеонъ. Крестьянинъ Фирсъ Евфремовъ Вертий и законная жена его Параскева Петрова, оба православные Воспреемники: Крестьяне Георгий Петровъ Бугай и Мария Іоаковлева Вертіева Священникъ Василий Базилевич * * *

1. РОДОВІД Вертія Олексія Івановича по лінії батькового (Вертія Івана Федоровича) батька (Вертія Федора Андрійовича) Вертій Григорій (кінець ХУІІІ – поч. ХІХ ст.) – Вертій Омелько Григорович (= 1823) і дружина Вертій Марія Панасівна – Вертій Андрій Омелянович (=1866) і дружина Вертій Єфросинія Герасимівна (= 1825, дівоче прізвище Коваленко) – Вертій Федір Андрійович(1894) і дружина Вертій Олена Павлівна (1900, дівоче прізвище Кравченко) – Вертій Іван Федорович (1921) і дружина Вертій Антоніна Трохимівна (1927, дівоче прізвище Фіалка) – Вертій Олексій Іванович (1950).

69

Олексій Вертій

2. РОДОВІД Вертія Олексія Івановича по лінії батькової (Вертія Івана Федоровича) матері (Вертій Олени Павлівної, дівоче прізвище Кравченко) Кравченко Іван Данилович і дружина Степанида Мусіївна – Кравченко Павло Іванович (1867) і дружина Кравченко Олександра Кузьмівна (дівоче прізвище, мабуть, Переворочай або Калениченко) – Кравченко (Вертій) Олена Павлівна (1900) і чоловік Вертій Федір Андрійович (1894) – Вертій Іван Федорович (1921) і дружина Вертій (Фіалка) Антоніна Трохимівна (1927) – Вертій Олексій Івнович (1950).

3.РОДОВІД Вертія Олексія Івановича по лінії маминого (Фіалки (Вертій) Антоніни Трохимівни) батька (Фіалки Трохима Даниловича) Фіалка Василь (кінець ХУІІІ – поч. ХІХ ст) – Фіалка Оверко Васильович (=1834) і дружина Фіалка Параска Іванівна – Фіалка Данило Оверкович (= 1864) і дружина Фіалка Кулина Павлівна (дівоче Засуха з с.Панасівка) – Фіалка Трохим Данилович (1904) і дружина Фіалка (Рожко (?) Векла Омелянівна (=1904) – Фіалка (Вертій) Антоніна Трохимівна (1927) і чоловік Вертій Іван Федорович (1921) – Вертій Олексій Іванович (1950). РОДОВІД Вертія Олексія Івановича по лінії маминої (Фіалки (Вертій) Антоніни Трохимівної) мами (Рожко (?) Векли Омелянівної) встановити не вдалося.

70

Веселий Яр: історія, люди, побут

ПІСЛЯСЛОВО ДО РОДОВОДУ Найдавніші предки, імена яких довелось встановити на основі матеріалів Державного архіву Сумської області (ДАСО), жили в кінці ХУІІІ – на поч. ХІХ століть. По батьківській лінії це Вертій Григорій. Жив він у с.Семенівка Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Липоводолинський район Сумської області). По материнській лінії – це Фіалка (часто записувалось Фіялка) Василь, який жив у с.Берестівка того ж таки Гадяцького повіту Полтавської губернії. У різний час Берестівка належала майорші Валевниковій та графам Строгановим, Семенівна – графам Головніну та Строгановим. Типові кріпосники ці московські заброди і царські ставленики нещадно експлуатували місцеве українське населення. Висока дитяча смертність (нерідко тоді щомісяця помирало до 10 чи то й більше дітей віком від 5 до 7 років – переконливе свідчення тому. До 70-річного віку доживали одиниці. Навіть церкву вони перетворили у знаряддя приборкання козацького свободолюбства, у засіб суцільної покори й смиренності. Однак вільнолюбивий дух моїх предків і тут пробивав собі дорогу. Вони знаходили можливости та спосіб навчатися грамоти, а служачи у війську, завдяки своїй освіті та складові розуму, здобувались на офіцерські звання та посади (родинний переказ говорить про те, що частина нашого роду називалась по-вуличному Гудзюваті і походила від того, що хтось повернувся з війська офіцером в армійській шинелі з рясними рядами ґудзиків). Відбувши військову повинність, поверталися додому і були, як то кажуть, не останніми в сільській громаді, знали їх як дбайливих господарів, людей, які зберігали незалежний дух навіть у повсякденному сільському житті. Скажімо, син мого прапрадіда Оверка Васильовича Фіалки Гарасим мав молодше офіцерське звання. Звання «фельтфебель» та «унтер-офіцер» мали і в роду Вертіїв. Це – син Віктора Григоровича Вертія Єфрем, сини Омелька Григоровича Вертія Захарко та Михайло. Цікавий і такий факт, який зберіг родинний переказ. У Семенівні жив піп Михайло Голобородько. Кажуть, що він був підступний, злопам’ятний і мстивий. Тим, хто чимось йому не догодив, він мстився особливим чином – їх дітям давав принизливі імена. Справді у метричних книгах Гаврилівської церкви с. Семенівни знаходимо ім’я Пуд, яке він дав одному з новонароджених хлопчиків. Курйозна історія сталася і в родині Єфрема Вікторовича Вертія. Кажуть, що нібито під час різдвяного подвірного обходу Єфрем, не покорившись М.Голобородькові, досить скромно обдарував попа. Останній зауважив це і, коли у Єфрема та його дружини Одарки народився син, священик дав йому ім’я Фірточка. Але Єфрем з тим не погодився і таки змусив «свого духовного пастиря» бути поблажливішим. Під тиском обставин і свого непокірливого прихожанина той назвав новонародженого Фирсом (його родову лінію див. у матеріалах церковних книг). Характерно, що й рідні, двою- та троюрідні брати, сини Єфрема зберегли родинні звичаї непокори та вільнолюбства. Як розповідала мені уліті 2009 року донька Фирсового брата Федора дев’яностотрирічна Палажка з початком колективізації сім’ї батька і дядька 71

Олексій Вертій

Петра Єфремовича (він був грамотним, унтерофіцером і в одній з метричних книг залишив свій власноручний, винятково каліграфічний підпис; див. про це матеріали метричних книг) «розкуркулили» і вони мусили переховуватися і втікати від розправи з села. Ольга Семенівна, Григорій Семенович, Анатолій Семенович Вертії, Катерина Харитонівна Карабут (дівоче прізвище Соляник), Дмитро Петрович Вертій та їх діти є прямими нащадками цієї гілки нашого роду. Окрім Віктора у Григорія Вертія були сини Омелько та, очевидно, Костянтин, Олексій, Григорій, Павло… Сьогодні лише на основі матеріалів Державного архіву Сумської області важко встановити ступінь та достовірність кровних взаємозв’язків декого з них. Але інша гілка роду Григорія Вертія по лінії його сина Омелька вимальовується досить чітко. До того ж, вона підтверджується спогадми та свідченнями їхніх нащадків у 4-5-му поколіннях. Так, достовірно відомо, що Омелько Григорович Вертій мав синів Андрія, Михайла, Захарка, Миколу та Петра. У церковних книгах зустрічаються й інші імена, близькі до цього роду, хоча кровну спорідненість тут також встановити важко, особливо, коли йдеться про жінок (чи то вони доводились їм сестрами, чи то дружинами та невістками). Тут необхідно продовжувати пошуки, уточнення на основі інших джерел. Достеменно ж відомо, що це були сім’ї з достатками, визнанними в селі господарями, за що і поплатилися у роки колективізації. Було розкуркулено Захарка Омеляновича та його синів. Одні втекли десь на Урал чи то в Сибір, а Прокіп Захарович, пославшись на тяжке поранення в роки громадянської війни, ніби то звертався листовоно до Сталіна і зумів усе-таки відстояти себе. Хоча і в нього забрано пасіку, а корову забрано без будь якого реєстру, що дало потім більшовицьким бандитам звинувачувати його у навмисному її переховуванні від влади. Правда, старожили розповідають, що був випадок, коли один з таких активістів, зрозумів до якого насильства його зобов’язали, не витримав того, заліз дома у льох і застрелився з власної рушниці. Не минула лиха доля й Михайла Омеляновича. Він мав добру садибу та своє господарство і жив у місцевості, яка нині називається Рябкове (досі праворуч одразу на повороті в Рябкове зберігся планок, де стояла його хата і було дворище). Як і його сусід Олексій Тихонович Варава, він чи то не вступив до колгоспу, чи то вийшов з нього. До того ж, мав війскові звання «фельдфебель» і «унтерофіцер». За це разом з Олексієм Варавою його забрали до сумської в’язниці, де й безслідно пропали їх сліди. Дружини ходили пішки до Сум, шукали їх там у в’язниці, але їм відповіли: «Таковых здесь не имеется!». Сім’я також розпорошилась у мороці того часу. Залишилося лише одне свідчення. Це – запис у книзі Покровської церкви с. Семенівки Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині Липоводолинський район Сумської області). «Шкура продажная» – коротко гласить він (див.: Церкви Гадяцького повіту Полтавської губернії. Покровська церква села Семенівки. Книга народжених, одружених та померлих за 1905-1912, 1919-1920 рр. // Державний архів Сумської області. Фонд 118, оп. 2, арх. номер 126. – 73 листи, лист 3). Почерк автора запису та його тон засвідчують, що тим автором був якийсь ревний партактивіст або ж енкаведист. Зроблено цей запис значно пізніше від церковного, іншим почерком й іншим чорнилом.

72

Веселий Яр: історія, люди, побут

Онука ж Миколи Омеляновича, донька його сина Івана Мотря вийшла заміж за нащадка козацького роду Цюхів Андрія Цюха з Цюхового хутора, що поблизу Саїв, а мати Мотрі Хівря, тобто дружина Івана Миколайовича Вертія з роду Голодних, нібито була якоюсь родичкою Федора Голодного з Гераськового хутора, про сім’ю якого йдеться в опублікованих вище спогадах Антоніни Голодної. Цей волелюбний дух і невсипущу працьовитість, дбайливість, господаровитість зберели й син Мотрі Іванівної Олександр, доньки Ольга та Люба, передаючи їх своїм дітям Раїсі Синько, Надії Калиниченко, Галині Остапенко, Любі Громико, Тані Миркотан та внукам. Сини Андрія Омеляновича Савка, Федір, Павло, Григорій та донька Одарка також були добрими господарями. Павло та Григорій не повернулися з фронтів Другої світової війни. Донька Павла Параска Павлівна Жук жила у Перетічках, де й померла. Дружина Григорія Оксана з донькою Марією та іншими дітьми жили в Казахстані, куди виїхали ще до війни. Там, у Караганді, жив і Максим з дружиною Параскою Уланівною (до заміжжя Голодна), синами Володимиром, Олексієм та донькою Ольгою (у заміжжі Жильцова). Згодом уся родина переїхала в Україну до Кривого Рогу, де й нині живуть їх онуки та правнуки Сергій та Вадим Жильцови, Олена Миколенко, Світлана Лещенко, їх сестри та діти. Жили і живуть у Семенівні й нащадки Петра Омеляновича Вертія. Він мав синів Семена та Онуфрія (про інших даних знайти не вдалося), Семен мав синів Григорія, Павла (згодом зять Савки Андрійовича та Наталки Захарівної) та доньку Лукерю. Донька Онуфрія Ганна Онуфріївна Вертій насьогодні є найстарішим представником роду Вертіїв і мешкає в Семенівні. Лукеря мала сина Григорія Соляника, а Григорій – доньку Таїсу та сина Віктора. Григорій Семенович – сина Олексія, доньок Катерину (нині живе в Косово), Ольгу та Валентину. Родина Савки Андрійовича та Наталки Захарівної (до заміжжя Голодна є рідною тіткою Парасці Уланівні, дружині Савчиного брата Максима) Вертіїв з Веселого Яру (Гераськового хутора) в першій половині 50-х років ХХ ст. переїхала до хутора Товстий Саївської сільської Ради. Їх син Олексій Савович загинув у роки Другої світової війни (залишилась його донька Ніна Олексіївна, яка нині з сім’єю сина Миколи Сердюка мешкає у с.Бобрик Роменського району Сумської обл., другий син Петро Сердюк з сім’єю живе на Полтавщині). Син Любові Савівни та її чоловіка Павла Семеновича Олексій мешкає у м.Володарці Київської обл., де працював редактором районної газети, а донька Катерина у с.Вільшана Недригайлівського району Сумської обл. Федір Андрійович мав доньку Настю, яка рано померла, синів Івана, Павла та Дмитра. Найстарший син Івана Микола з сім’єю живе в с.Річки Білопільського району (має дві вищі освіти – сільськогосподарську, закінчив Українську сільськогосподарську академію в Київі та педагогічну – закінчив історичний факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка). Має дружину Надію, доньок Тетяну та Людмилу. Олексій, автор цієї книжки, закінчив українське відділення філологічного факультету Сумського педінституту, згодом – аспірантуру Київського педінституту (нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова) і захистив кандидатську дисертацію з історії української літератури. За совєтсько73

Олексій Вертій

го режиму зазнав утисків та переслідувань, звільнявся з роботи в Сумському педінституті. 6 травня 2011 року у Львівському національному університеті ім. І. Я. Франка, вже будучи на пенсії, успішно захистив докторську дисертацію «Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття». Люба має вищу педагогічну освіту і все життя викладала хімію та біологію в Червонослобідській ЗОШ І–ІІІ ступенів Недригайлівського району Сумської обл. Її донька Марина – кандидат філологічних наук, учасник ряду міжнародних наукових конференцій, автор монографії «Українські народні думи: особливості національного характеру і типологія героя» (Тернопіль, 2014). Сини Павла Олександр (живе в Сумах), Олексій (живе в батьківській хаті в Семенівці), Анатолій (мешкає в м.Ромни). Доньки Дмитра Світлана та Олена живуть на Курщині. Лінія Одарки Андріївної Вертій (Піщаленко) розгорталася так: син Микола Костьович Піщаленко – його син Михайло Миколайович Гречаний (помер рано. Був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС), донька Тетяна Гречана (по чоловікові Переворочай) з дітьми, другий син Іван Костьович Піщаленко з синами Анатолієм та Володимиром мешкають в м. Ромни. Усі вони, Піщаленки й Гречані, є прямими нащадками паламаря Гаврилівської церкви с. Семенівки Івана Піщаленка. З роду Данила Кравченка та його дружини Степаниди в Семенівці живе його праправнук Петро Явтухович Кравченко, доньки якого Параска, Галина і Валентина (нині мешкають у Севастополі), його родичі в 4-му чи то 5-му поколінні Антоніна Федулаївна Варава (дівоче прізвище Кравченко).

2015 року, на 93 році життя, відійшла у вічність і Феодосія Федулаївна Сова (Кравченко). Нащадками роду є і Ольга Данилівна Вертій (дівоче прізвище Гончаренко), її доньки Люба, Надія, син Володимир. Решту представників усіх родів доля розкидала в Грузії, Естонії, на Кубані, в Донбасі, Харкові інших містах, селах та країнах. З нащадків Василя Фіалки у Берестівці Липоводолинського району Сумської області на поч. ХХІ століття залишились Ганна Петрівна Юрченко, а в Лебедині Ніна Петрівна Іваненко (нині покійна). Це – доньки Христі Гарасимівної, внучки Гарасима Оверковича Фіалки і правнучки Оверка Васильовича Фіалки. В Гарасима Фіалки ще був син Микола. Окрім Гарасима в Оверка Васильовича Фіалки були сини Данило, Пилип, Віктор. Данило Оверкович і є батько мого діда по мамі Трохима Даниловича Фіалки. В Данила Оверковича, окрім Трохима, були доньки Мотря і Марія. Їх нащадки, (Єрмаченко Ліда Іларіонівна з доньками Людою та Мариною) живуть на Кубані та в Естонії. Ліда Іларіонівна Єрмаченко, здається, донька Мотрі, яка прожила чи то 103, чи то 105 років зі своєю донькою Людою – в м. Пярну, а друга донька Ліди Іларіонівної Марина – в Талліні. На Кубані жила і померла Марія Данилівна Шевченко (дівоче прізвище Фіалка) зі своїм чоловіком Олексієм Шевченком. Їх син Іван Олексійович з сім’єю мешкає у Харкові. В м.Єнакієве жив рідний брат моєї мами Василь Трохимович Фіалка з дружиною Марією, донькою Танею та внучкою Мариною. На поч. 50-х років ХХ століття до Казахстану разом з дружиною Марією, синами Іваном, Григорієм та доньками Катериною і Галиною переїхав мамин батько Трохим 74

Веселий Яр: історія, люди, побут

Данилович Фіалка. Там нині живуть Григорій Фіалка з дружиною Ніною та Катерина Трохимівна Вітригова. Син Григорія Максим Фіалка – мешканець Астани, донька Юлія живе в Німеччині. Доньки Катерини Трохимівної Вітригової Ніна і Світлана мешкають на Кубані у Ставропільському краї, Ліда живе з мамою в Акмолінській області Казахстану. Донька Галини Трохимівної Семеніхіної Валентина й син Валерій живуть на Воронежчині, другий син Геннадій у Новосибірську, найстарший Юрій Семеніхін повернувся в Україну й живе з дружиною Наталкою, синами Андрієм, Артемом і донькою Наталкою – в Конотопі Сумської області. Його сина Артема Семеніхіна обрано міським головою Конотопу. Можливо хтось з нащадків роду продовжить розпочату мною справу і знайде коріння нашого роду ще далі в глибині віків, у нашій козацькій історії, знайде їх сліди чи то сліди їхніх сімей там, куди закинула доля. Благословляю на тому шляху, на ту благородну справу. Олексій ВЕРТІЙ,

доктор філологічних наук 28 березня 2016 року.

75

Олексій Вертій

Карта Роменської округи

76

Веселий Яр: історія, люди, побут

Фрагмент карти Роменської округи (Семенівська сільська Рада)

77

Олексій Вертій

1. Статистика Роменщини № 229 1. Населення округи за попередніми підсумками перепису 1926 р.

2. Список залюднених пунктів округи 1927 рік Липоводолинський р-н Берестівська сільська Рада Рід залюдненост

Веселий Яр (Веселий)

хутір

Віддаленість у верствах Від с.р.

Від райц.

Від окр. центру

6

16

30

Господарств

30

В т.ч. не сел. типу

Населення Чол.

Жінки

Разом

В т.ч. обох родів не селян. типу

87

89

179

-

-

Липоводолинський р-н Семенівська сільська Рада Андрієнків

хутір

3

22

37

9

-

24

26

50

-

Гераськів

хутір

1

24

Гетьманка (Гетьмана)

хутір

1

22

37

22

-

50

65

115

-

35

17

-

41

45

86

-

Дакалів

хутір

2

Довге Плесо

хутір

4

22

35

13

-

40

40

80

-

21

35

11

-

32

34

66

-

Катиків

хутір

2

22

35

16

-

41

49

90

-

Лободовський

хутір

3

22

37

23

-

69

71

140

-

Семенівка

село

0

20

35

355

5

981

973

1954

14

Семенівський

хутір

4

22

37

11

-

32

27

59

-

Сидорове

хутір

1/2

21

35

10

-

28

27

55

-

Чайчине

хутір

1

24

35

19

-

53

57

110

-

Якошів Яр

хутір

2

22

35

15

-

37

44

-

-

-

-

521

5

Разом по сільраді

29 * Сумський обласний державний архів

78

1428 1458

81

-

2886

14

Веселий Яр: історія, люди, побут

Господарства хуторів Веселий Яр та Гераськового (20–40-і роки ХХ ст.) Веселий Яр 20. Фербер Іван 21.Калініченко Єфрем 22. ------ ? ---- Дем’ян 23.Цюпка Василь 24. Куць Сидір 25. Зуй Михайло 26.Голодний Яків 27.Придуха Пилип 28. Тютюнник Михайло 29.Кравець Устим 30. ---- ? --- Тетяна (Безрука) 31. Коваленко Василь 32.Малько Андрій (?)

33.Попикова (?) Наталка 34.Зизина Ганна 35. ------- ? -------36.Коваленко Олексій 37.Олійник Іван 38. Гуржій Сергій

1.Ярошенко Андрій 2.Корнієнко Зіновій 3.Зуй (?)

4.Дмитриченко Савка 5.Фіалка Трохим 6.Потака Яків 7.Стецюра Лахтіон 8.Андрущенко Захарко (?)

9.Осінній Семен 10.Косяк Петро 11.Коваленко Явдоха 12.Цюпка Соломія 13.Фіалка Пилип 14. Клименко (?)

15. Сліпко Касян 16.Педич Левко 17. ----- ? ------18.Шутиця Фанас 19.Фіалка Віктор Гераськів 1. Стрілець Сергій 2. Вертій Савка 3. Вертій Федір 4. Вертій Микола 5. Вертій Іван 6.Удовик Трохим 7. Пархоменко Онисько 8.Голодний Яків 9. Удовик Олексій 10.Варава Гаврило

11.Варава Сергій 12.Голодний Петро 13. Голодний Григорій 14. Голодний (?)

15.Глянько Андрій 16.Червоний Семен 17.Наконечна Тетяна 18.Охтеменко Захарко 19.Охтеменко Іван 20.Таран Секлета

79

Олексій Вертій

Господарства хутора Веселий Яр (кінець 40-х – 70-і роки ХХ ст.)

1. Педич Лукія 2. Гуржій Олена 3.Фіалка Трохим (згодом Придуха Марія) 4.Корнієнко Марфа 5.Сліпко Касян 6. Шутиця Фанас 7.Фіалка Трохим (згодом Куць Яків, потім Зуй Оксеня) 8.Наконечна Тетяна 9. Драган Ілько 10. Вертій Григорій 11. Захарченко Трохим 12.Вертій Савка (згодом Вертій Іван Ф.)

13.Коваленко Мар’я 14.Вертій Федір 15.Стецюра Лахтіон 16.Вертій Микола 17.Вертій Марфа

80

18.Потака Яків 19.Охтеменко Захарко (потім Косенко Данило) 20. Коваленко Ганна 21.Потака Андрій 22.Петраш Настя (потім Тютюнник Яків) 23.Пархоменко Вірка 24.Вакуленко Олексій 25. Цюпка Василь 26.Могилка Іларіон 27.Могилка Полікарп 28.Голодний Іван 29.Таран Секлета (потім Куць Яків) 30.Вертій Іван М.

31. Ткаченко Олексій 32. Тютюнник Яків (згодом Цюпка Уляна) 33.Пархоменко Оксана 34. Глянько Параска

Веселий Яр: історія, люди, побут

Назва розділу на кштал творчість ..............

81

Олексій Вертій

Українські народні пісні, записані 1976 року від мами Вертій Антоніни Трохимівної (1927 року народження)*

Ой там козак жито сіє

* Мелодії пісень розшифрувала Наталія Аркадіївна Філіпенко

82

Веселий Яр: історія, люди, побут

Ой там козак жито сіє, А - й - я - я - я, А він сіє, розсіває, Ох, боже ж мой. А він сіє, розсіває, А-й-я-я-я, На товариша гукає, Ох, боже мой.

– Ой товариш, вірний брате, А - й - я - я – я, Виклич мені дівку з хати, Ох, боже мой.

– Нащо її викликати, А - й - я - я- я.

– Хочу її розпитати Ох, боже мой, Хочу її розпитати, А - й - я - я - я, Чи не била її мати Ох, боже мой. Чи не била, не лаяла, А - й - я - я – я, Щоб з хлопцями не стояла, Ох, боже мой. Щоб з хлопцями не стояла, А - й - я - я – я, Хлопцям правди не казала Ох, боже мой.

83

Олексій Вертій

Гуляв я три роки

84

Веселий Яр: історія, люди, побут

85

Олексій Вертій

Гуляв я три роки Та не знав я ж мороки, До цієї пори. Чорнява ж дівчина Тай не хоче любити, Та хоч ляж та й умри. Пішов я ж до неї Та й став під віконцем, Там сидять старости. Сидять, розмовляють, Та дівчину ж питають: «Та чи підеш, чи ні?» Дівчина ж кивнула Та бровами ж моргнула: «Ой питайте ж старих» Дівчина ж кивнула То бровами моргнула: «Ой питайте ж старих».

86

Старий до старої Та кивнув головою: «Та нехай вона йде». І батько, ж і мати Та согласні віддати, Ну а братіки ж – ні. І батько, і мати Та согласні віддати, Ну а братіки ж – ні. «Брати ж мої милі, Та орли ж сизокрилі, А віддайте ж мене. Брати мої милі, Та орли ж сизокрилі, Ой віддайте ж мене. Там добрії люди, Там жить добре буде, Та піду ж я й сама».

Веселий Яр: історія, люди, побут

Ой світи, місяченьку, ще й ясна зоря Ой світи, місяченьку, ще й ясна зоря, Присвіти доріженьку од села до села, Ще й до того дворика, де живе вдова, Де живе вдова, по світлиці ходить, чеше волоса. Вона чеше-чеше, ще й розчісує, Голубою лєнтою перев’язує, Дівчатам- подруженькам переказує:

– Дівчата-подружечки, кайтесь по мені, Не ходіть на вулицю в чужій стороні, Та й не довіряйтесь козаченькові. Що в козака ум, як на морі шум, Як вітер повіє – ряску розжене, А козак дівчину із ума зведе.

Що у яру широкому Що у яру широкому, Колодязі глибокому, Там Галя та воду брала, З утятами та й розмовляла: – Ой утята, ви лебедята, Візьміть моє дівуваннячко.

– Дівування не приймаємо, Дівування не вертаємо.

– Ой голуби ви сизесенькі, Ой братики ви ріднесенькі, Візьміть ви ключі від мене, Бо тепер я не ключниця, Цьому двору та й розлучниця. Розлучила чужа-чужанина, Іванова та й уся родина.

Дуб дуба перехитує Дуб дуба перехитує, А брат сестру перепитує: – Куди, сестро, вибираєшся? Чи до гори кременистої, Чи до свекрухи норовистої? Вона тобі норови покаже,

Вона тобі правди не скаже. Що ізробиш – вона перероби, Слово скажеш – вона перекаже, Сніп ізв’яжеш – вона перев’яже, Скільки зробиш – вона перевіре, Божитимешся – вона не повіре.

Розкопаю гору та посаджу рожу Розкопаю гору Та посаджу рожу. Посаджу я рожу, Поставлю сторожу. Неповная рожа, Невірна сторожа. Вітер повіває,

Рожу розхиляє. Мати дочку лає, Гулять не пускає. Ой лай, мати, гірше, Докоряй частіше, Щоб моєму серцю Було веселіше.

Повій, вітре, та повій буйний Повій, вітре, та повій буйний, Повій, вітер, вітерок, Та й роздай тоску, Та й роздай печаль Серденятку моєму. Та й моє серце ох і заболіло. Заболіла голова, Заболіла голова.

Бідна моя головонька, Милого домой нема. Десь поїхав, мене кинув Ще й доч-малюточку на руках. А доч-малютку звать Анютка, Неспокойноє дитя, Неспокійна, невгамовна, Не дає з милим гулять.

87

Олексій Вертій

Тече річенька й невеличенька

88

Веселий Яр: історія, люди, побут

89

Олексій Вертій

Тече річенька й не величенька Й схочу – перескочу. Ох оддай мене ж, та моя матінко, Й за кого я схочу. А й оддай мене ж, та моя матінко. За кого я схочу. Як оддавала – приказувала В гостях не бувати: – А як вернешся ж, та моя донечко, То й вижену з хати. Терпіла я год, та терпіла я ж два, Третій не стерпіла, Та перетворилась А й зозуленькою До роду ж летіла. Полем летіла ж, та землю кропила Дрібними сльозами. Гаєм летіла ж Та гілля ламала ж Білими руками. Прилетіла в гай, Гай густесенький,

90

Сіла на калину Та й стала ж кувать Ой розказувать, Як жить на чужині. Сидить матінка Край віконечка, Рушник вишиває. А й стоїть братічок Ох у пороженька, Ружжо заряжає. Стоїть братічок Та й у пороженька, Ружжо заряжає: «Позволь мені, моя матінко, Цю зозулю вбити». «Ой це ж не зозуля, Та це й моя дочка, Ох ненеда ж бити, Бо вона ж кує Та й розказує, Як без роду жити. Бо вона ж кує Та й розказує, Як без роду жити».

Веселий Яр: історія, люди, побут

Надвечір сонце похилилось

91

Олексій Вертій

Надвечір сонце похилилось, Лягають тіні на поля. І чого серце зажурилось, Чого ж так сльози на очах? Чи так журишся за весною, Що вже не чути солов’я. А може журишся за мною, Прошу скорєй забуть мєня. Прошу ж ти, серце, не журися, Не дай натуги у любві. Згадай про перше – схаменися.

92

Нехай гука, а ти – мовчи. Згадай про перше – схаменися. Нехай гука, а ти – мовчи. Нехай гука, нехай питає. А ти мовчи та сліз не лий. А, може, й доля в нас такая, А, може, світ настав такий. Тепер я в світі одинока, Мені вже й нікого любить. А світ великий та веселий, Мені вже й нікого любить.

Веселий Яр: історія, люди, побут

Ой гаю, мій гаю

93

Олексій Вертій

94

Веселий Яр: історія, люди, побут

Ой гаю, мій гаю, Густий непроглядний, Чом на тобі, гаю ж, Ой листячка, ой нема. Ой листячка немає. Вітер не колише. Що брат до сестриці Ой часто пісьма пише. А він пише, пише, У пісьмах питає: «Ой чи привикла, сестро, Ой у чужому краї?». «Хоч я привикла. Хоч я не привикла. Треба привикати, Я в розкошах зросла, Ой треба ж горя знати.

Пусти ж мене, милий, До броду й по воду, Може я побачу Ой кого з свого роду». «Не пущу я, мила, До броду по воду. Бо ти ще, ой, розкажеш Ой про свою ж, ой незгоду». «Піду я, милий, До броду по воду. А й хоч я побачу Ой кого з свого роду. Як будуть питати. Ой я буду ж, ой, мовчати. Як будуть питати ж, Ох я буду ж, ой, мовчати.

95

Олексій Вертій

Їхали козаки із Дону додому

96

Веселий Яр: історія, люди, побут

97

Олексій Вертій

Їхали козаки із Дону додому, Підманули ж Галю, забрали з собою. Ой ти, Галю, Галю ж, молодая, Підманули ж Галю, забрали з собою: «Поїхали з нами, з нами козаками, Краще тобі буде, чим у рідной мами. Ой ти ж, Галю, Галю ж, молодая. Краще тобі ж, чим у рідной мами. З нами козаками мед-горілку пити, У рідної мами ділечко робити. Ой ти ж, Галю, Галю ж молодая, У рідної мами ділечко робити». Галя ж согласилась, на віз посадилась, Та й повезли ж Галю густими лісами. Назбирали хмизу, підпалили сосну.

98

Прив’язали Галю до сосни косами. Ой ти ж, Галю, Галю молодая, Прив’язали Галю до сосни косами. Назбирали хмизу, підпалили сосну. Підпалили сосну із гори донизу. Сосна й догоряє, Галя промовляє ж, Ой хто в лісі чує, хай Галю рятує. Ой ти ж, Галю, Галю, молодая, Ой хто ж в лісі чує, хай Галю рятує. А хто в лісі чує, хай Галю рятує, А хто дочок має, нехай научає. Ой ти ж, Галю, Галю молодая, А хто ж дочок має, нехай научає, Темненької ночі гулять не пускає. Ой ти ж, Галю, Галю молодая, Темненької ночі гулять не пускає.

Веселий Яр: історія, люди, побут

Світи, світи, місяченьку

99

Олексій Вертій

100

Веселий Яр: історія, люди, побут

Світи, світи, місяченьку, присвіти в хатину, Ой там дівка, ой молоденька й колише дитину. Ой там дівка, ой молоденька й колише дитину. Колихала, забавляла, дитина й заснула, Вона його ой потихеньку к серцю пригорнула: «Ой спи, дитино, спи малая, та й не прокидайся, Де ж ми з тобой ой подінемось, що в нас чужа хата? Де ж ми з тобой ой подінемось, що в нас чужа хата? Ой де ж та нивка, ой колосиста, що нас прогодує? Де ж той батько, що цю дитину зодягне, зобує? Ой нема нивки, нема батька, нікому й зобути, Мабуть тобі, моє кароглазе, сиротою бути. Ой ви, дівчата ж молоденькі, по мені покайтесь. З таких літ, як я була, в хлопців не влюбляйтесь, З таких літ же, як я була, в хлопців не влюбляйтесь. Бо ті ж хлопці дуже ж гарні, ще й гарно ласкають, А як прийдеться ой до чого ж топиться пускають. А в тій річці, що я втонула, риба-щука грає. Вона ж грає, ой приграває, собі пару має, А мені ж, ой молоденькій, парочки немає. Гуляй милий, гуляй милий, гуляй нарікайся, А до мене ж, ой молодої, повік не вертайся, А до мене ж, ой молодої, повік не вертайся.

101

Олексій Вертій

Не співай, моя люба дівчино

102

Веселий Яр: історія, люди, побут

103

Олексій Вертій

104

Веселий Яр: історія, люди, побут

«Не співай, моя люба дівчино, Не співай одинока в саду, Бо я ж чую і дуже сумую, Ох до тебе я більш не прийду. Бо я ж чую і дуже сумую, Ох до тебе я більш не прийду. Не прийду ж, моя люба дівчино, А любить тебе й досі люблю. Як я гляну: всі зорі на небі, Осміхнеться до мене одна. Де ж найкраща сидить між другими, То, навєрно, колись була моя». «Як найкраща, нащо ж ти покинув І пішов собі кращу шукать». «Я не кращу шукав, а багатшу, Щоб багатство за придане взять». «Та й роздумався мил чорнобривий, Що із приданим вік горювать, Та й покинув мене одиночку У вишневім саду щебетать. Щебетала я там день і ночку, Щебетала я там не одну, Та все ждала од милого звістки.

Ой чи прийдеться, вернеться він. Та все ждала од милого звістки, Ой чи прийдеться, вернеться він». «Не співай, моя люба дівчино, Не співай одинока в саду, Бо я чую і дуже сумую, А до тебе я більш не прийду. Бо я чую і дуже сумую, А до тебе я більш не прийду. Підхожу я стиха під віконце, Там свєтлая лампа горить. Ой там моя любая дівчина Із другим на кроваті сидить: «А ти дай мені чесноє слово, Чи ти ж можеш без мене прожить?» «А я можу без тебе прожити, Тільки ж муку велику прийму. Тільки ж муку велику прийму. Гроб сирою землею присиплять, Я й крізь землю скажу, що люблю. Гроб сирою землею присиплять, Я й крізь землю скажу, що люблю.

Частівка Шила, шила я платочок Не хватило шовку.

Хотів милий одурить – Не хватило толку.

105

Олексій Вертій

Українські народні пісні, записані 1970 року Вертієм О. І. від Оксани Андріївної Пархоменко (1907 рік народження) Ой зійшов місяць та й ізвечора рано Ой зійшов місяць та й ізвечора рано, Ой да ходив козак до дівчини тайно.

– Ой, козаче, не ходи до мене, Буде слава на тебе й на мене, Ще й на твого коня вороного.

– Що я слави не боюся, Ой з ким люблюся, не наговорюся, Ой з ким зазнаюсь, піду повінчаюсь. Ой да із вінчання та й до шинкарки в гості.

Шинкарочка свою дочку била: – Де ти, сука, вінок загубила? Чи пропила, чи прогайнувала, Чи з хлопцями в карти програла.

– Я не пила, я не гайнувала, І з хлопцями у карти не грала. Їхав козак молоденький Та й зорвав же вінок зелененький, Та й укинув у Дунай глибоченький.

Та столи мої заслані Та столи мої заслані, Та гостоньки мої зазвані, І коли я з вами зойдуся, Всмак горілочки нап’юся. Карала мати, карала, За п’яниченьку оддала, А п’яниченько щодня п’є, Прийде додому, лає-б’є. А ти, донечко, нарікай, У віконечко утікай.

У вишневому садку калина, На вишневому саду зозуля. На тій калині зозуля. На тій калині зозуля, На тій калині рябая. Вона ж не кує, жартує, Та ніхто зозулі не чує. Тільки почула молода, По воду ішла раненько, З водою ішла пізненько.

Не світи місяць, нехай світять зірниці Не світи місяць, нехай світять зірниці, Немає милого, не милі й вечорниці. Вже третя нічка, як милого немає, На четверту ніч коником приїжджає, Дівчину свою словами вговоря: – Дівчино моя, чи скучила за мною? Моє серденько крається за тобою.

– Твоє крається, а моєму байдуже, Ти поїхав з білою кобилою,

106

А я зосталася з малою дитиною. Ти сів, поїхав поміж крутими горами, А я умилась дрібними сльозами.

– Дівчино моя, зеленеє зіллячко, Не буду сватать, прошу на весіллячко.

– Не проси мене, попроси свого роду, Щоб ти женився щомісяця, щогоду. Щоб ти женився – в селі дівчат не стало, Щоб над тобою сонечко не сіяло.

Веселий Яр: історія, люди, побут

Як вийду я на горбочок Як вийду я на горбочок, Стану-гляну на ставочок, Пливе вутят табуночок. Одно одного доганяє, Та все собі пару має. А я дівка молода, красна, Не дав мені Господь щастя, Та й дав мені гірку долю, Та й ту пустив за водою, А я слідом за тобою,

Пливи, доле, до кусточка, До кленового листочка, Та й напишеш по пісьмочку, До батенька одішлемо. Нехай батько не тоскує, Мені вінка не купує. Простояла свій віночок Під кущиком-рокитою З молоденьким Микитою.

Із-за гори вітер повіває Із-за гори вітер повіває, Мати дочки про життя питає: – Спитай, мати, сірого утяти. Сіре утя на морі ночує, Воно ж моє все горенько чує. Перше горе – свекруха лихая,

Друге горе – дитина малая, Третє горе – милий не говоре, Що сам їде у поле орати, Мене бере волів поганяти. Ой гай, воли сірі, половії, Заверніться літа молодії.

Зелений дубочок на яр похилився Зелений дубочок на яр похилився, Молодий козаче, чого зажурився? Чи воли пристали, чи з дороги збився? Воли не пристали, й з дороги не збився, Любив я дівчину та й не оженився, Любив я другую – посватали люди, Мені молодому парочки не буде. Піду до Дунаю, з горя утоплюся.

– Не топися, козаче, бо й душу загубиш, Ходім повінчаємось, якщо вірно любиш.

Пішли ж ми вінчаться – попа нема дома. Якщо твоє нещастя, то нехай тобі і трясця, Як моя недоля – сидітиму дома. Пішов козак яром, дівка – долиною, Зацвів козак терном, дівка – калиною. Козакова мати пішла терну рвати, Та це ж не терночок, це ж мій синочок. Дівчини мати – калини ламати, Та це ж не калина – це ж моя дитина.

Вийду на гору, гляну по морю Вийду на гору, гляну по морю, Сама я бачу, що моє горе. Сама я бачу, чого я плачу: Вже я милого більш не побачу. Буду стояти на цім камінні, Буду терпіти велику муку, А чи не скаже: «Дай, серце, руку». Ждала я ждала, нема нікого, Пролетів сокіл, та й той нічого,

Пролетів орел трошки смутненький, Та і сказав же, де мій миленький. Що твій миленький У чистім полю та й під вербою Схилив головку, стоїть з другою. Ой, боже, боже, за що караєш, Ой, боже, боже, нащо нас мучиш, Таку нас пару вірну розлучиш.

107

Олексій Вертій

Ой ти сад, ти мій сад – Ой ти сад, ти мій сад, Чом не рано цвітеш, осипаєшся, Ой куда милий друг собіраєшся. Ой чи в ход, чи в поход, чи в дороженьку, Заночуй ізо мной одну ноченьку.

– А я рад ночувати всю неділеньку, Так боюсь я людей поговіроньки.

– А я рано встаю поранесеньку,

Розбуджу я тебе поранесеньку: «Уставай, милий. Бо вже світ і зоря. Нам прощаться пора, Бо вже півні поють, барабани б’ють, Вороного коня на наряд ведуть, І сіделечко, і стременечко Заболіло ж моє сердечко. І сіделечко, і стременечко Заболіло ж моє сердечко.

Лугом іду і коня веду – Лугом іду і коня веду, Розлягайся, луже, Сватай мене, козаченько, Люблю тебе дуже. А хоч сватай, хоч не сватай, То так не цурайся,

Щоб та слава не пропала, Що ти женихався.

– Женихався – не сміявся, А тепер же роздумався: Нехай беруть люди.

Стоїть явір над водою Стоїть явір над водою Та там і загинув. На воду схилився. Велів собі висипати На козака незгідонька, Високу могилу. Козак зажурився. Велів собі посадити Не рад явір хилитися – Червону калину. Вода корінь миє. Будуть пташки прилітати Не рад козак журитися, Калиноньку їсти, Так серденько ниє. Будуть вони приносити Як поїхав в Московщину З України вісти. Ой у полі різно два дубочки Ой у полі різно два дубочки А ще гірше, як не сватаному. Схилилися верха до купочки. А ще гірше, як хто кого любить, Там сиділо два голубочки. Що він любить, Вони сиділи, вони пили-їли, та ще й приголубить, Як знялися – різно полетіли, Пригортає, як мати дитину. Крилечками вгору стрепехнули. Мати горне, щоб погодувати. Горе тому, що й не жонатому, Парень горне, щоб її взяти.

108

Веселий Яр: історія, люди, побут

Мати ж, моя мати Мати ж моя, мати. Мати Василина, Нащо рано сина оженила, На третій день Невістку судила. Вирядила мати Сина у солдати, Нелюбу невістку Стадо коней пасти. Вона пасе, пасе, Та ще й напуває, Воронеє стадо Слізьми обливає: – Стадо моє, стадо, Стадо воронеє, Життя моє гіркеє, Та ще й молодеє. А мій же миленький Не довго барився, На восьмом годочку Домой воротився: – Годі тобі, мила, Стадо коней пасти, Та й поїдем, мила, До матері в гості,

А в матрі в гостях Весь двір на помості. Наливає мати Сину вина чарочку, А нелюбій невістці Чемериці дала: – Ой випиймо, жінко, Та й по половинці, Щоб нас поховали В одній домовинці. Поховали сина Та й у ограді, Молоду невістку Під оградою. Посадили синові Суху тополину. Суха тополина, Стала розвиваться, Мати за дітьми Стала побиваться: – Лучче б з вами, діти, Віку доживати, Чим тепер самій Довелось горювати.

Там косарі сіно косять Там косарі сіно косять, Та вони ж косять, Аж кровавий піт ллється. А лежить чумак В холодочку під возом Та й з косариків сміється.

– Та смійся, смійся, Чумаче Макаре, За сміх тобі горе буде. Як прийдуть лютії морози, То ти прийдеш сіна купувати. Та й бере ж чумак Ремінний налигач, Іде сіна купувати:

– Та продай сіна, Хоч і яшної соломи, А я тобі продам соли. Та ідуть воли, Воли круторогії, Та й рогами махають, Та вже на того, Чумака Макара Глибокую яму копають. Ідуть воли, Вогонь ратицями крешуть, Та вже на того Чумака Макара Труну тешуть.

109

Олексій Вертій

Косарі косять, а вітер повіває Косарі косять, а вітер повіває, Шовкова трава на косу налягає, А поміж ними галочка пролітає.

– Галочка, моя галочка чорнесенька, І скажи правду, де моя милесенька.

– Що твоя мила в лузі над водою Умивається холодною водою, Утирається шитою хустиною, Малює брови чорною ожиною. Іде свекруха з довгою лозиною:

110

– Вставай, невістко, бодай же ти не встала, Подій же корови, що од батька нагнала, Ще й ті овечки, що мати дарувала.

– Ой мати, мати, годі цим докоряти, Я твого сина не силувала брати, Я з твоїм сином не ’дин вечір стояла, Твоєму синові всю правду казала: «Не сватай мене, в мене коров немає. В мене корови – личко та чорні брови, В мене овечки – ласкаві словечки».

Веселий Яр: історія, люди, побут

Микола ОХТЕМЕНКО СПОКУТА Історико-фантастичне оповідання Важкий камінь невблаганно тягнув на дно. Цупка мотузка, що ще кілька миттєвостей тому боляче врізалась в напружену шию, наче послабила свої смертельні обійми, але то був лише самообман. Вузли змокли, і руки, які не слухалися свідомості, вже невзмозі були їх розв’язати. Нігті зламувались в останній агонічній спробі врятувати життя. Але у свідомості знову й знову лунали крики жінок, плач дітей та прокльони дідів. Боги!.. Всесильні боги!... Завіщо така жорстока кара? Чому ви відбираєте в мене розум?.. Чому?.. Я – лишень зброя в князівських руках! Я лишень виконував його накази!.. Легені рвалися від натуги. Тіло усіма силами чіплялося за життя. Але він не залишив ані найменшої надії на спасіння. Все було вирішено і зважено. Зроблено останній крок. Назад вороття немає. Остання спроба змученого тіла вилилася в надлюдський крик, що величезними бульками лився із змучених легенів. Далі – спокій, тиша, затьмарення розуму. Остання думка: «Нарешті все, кінець»… *** Він повільно приходив до тями. Спочатку повертався зір, потім – слух і врешті-решт – свідомість. Спочатку було світло. Яскраве світло, яке, здавалося, пронизувало не лише мозок і тіло, а навіть душу. Потім у світлі з’явилися якісь тьмяні плями, що через мить набрали обрисів силуетів. Зір повертався, ось вже чітко бачив перед собою людей в білому, що схилилися над ним, над його тілом. Хоча на обличчях цих людей були пов’язки, за якими він не бачив справжнього виразу, але він бачив очі… В цих очах він не бачив ані тіні співчуття чи заклопотаності його долею. В них світився лише вогонь зацікавленості… Перша думка прийшла після того, як до нього повернувся слух.

– Хто ви? – запитав чоловік у білому.

– Як вас звати? – лунало запитання. Він розумів, що запитання поставлене йому, але, розкривши вуста для відповіді, зрозумів, що не знає, що відповісти. Він не знав, що відповісти. Він не знав, хто він. Він не знав, не пам’ятав свого імені. Взагалі він не знав самого себе. Але ця думка не лякала йго. Десь в глибині свідомості, на самій периферії пам’яті він знав, ні, скоріше відчував, що знання себе, спогади про своє минуле життя не принесуть полегшення. Знання свого минулого лиш кинуть його у вир страждань, мук і докорів сумління. Він ЗНАВ, що його минуле життя сповнене жорстокістю і людським болем. Більше того – він був носієм цієї жорстокості, був причиною того болю. Він відчув у стиснутій руці якийсь предмет. Це було щось мокре і гнучке, немовби гадюка, але занадто грубе і цупке як задля тіла такої тварини. Зусиллям волі він змусив руку піднятися для того, щоб роздивитися і перед його очами з’явився обривок грубого домотканого мотузка. Різка судома пронизала все його тіло, в якому, здавалося, ледь жевріло життя, і перед його поглядом постала картина: Він стоїть на кручі. Під ним розіслалося дзеркало озера. Руки стискають великий кам’яний жорнов, що висить на його набряклій від натуги і болю шиї. Поряд із мотузкою на тонкій шовковій нитці висить невеликий золотий хрестик із зображенням розіп’ятого чоловіка.

111

Олексій Вертій

Останній погляд. Останній подих. Рішучий крок. Водяна прірва стрімко наближається. Крик виривається із грудей.

– А-а-а-а! – протяжне, надлюдське, сповнене жалю, туги і болю пролунало в лікарняному покої Він згадав усе… *** Пізній перехожий неквапно ступав по набережній Дніпра. Величне місто поступово затихало після напруженого трудового дня. Згасали у вікнах вогні. І лише поодинокі перехожі та парочки закоханих подекуди зустрічалися йому. На Київ спускалась коротка літня ніч. Через сяйво неонових реклам та світло вуличних ліхтарів мерехтливим блиском пробивалися зорі, осяваючи своїм віковічним світлом старезну матінку Землю. Перехожий полюбляв ось такі пізні прогулянки. В душі завжди в такі хвилини панував мир і спокій, коли розвіювався чад і можна було дихати на повні легені. Раптом його розвіяну увагу привернув якийсь предмет, що наполовину показався з Дніпрових хвиль і прибився до берега. Перехожий підійшов ближче і, незважаючи на густі сутінки, розгледів тіло якоїсь людини. Не було навіть миті вагання – він кинувся на допомогу. Постраждалий виявився кремезним чолов’ягою, на якому був якийсь дивний одяг і поряд із натільним хрестом висіла цупка мотузка з обірваним на обличчі крайком. На обличчі чоловіка, неначе маска, закам’янів вираз величезної людської туги і внутрішнього душевного болю. Перехожий боязливо доторкнувся до скроні незнайомця і відразу ж з полегшенням відчув тепло людського тіла та ледь відчутний пульс. Придивившись уважніше, він зауважив кволе дихання. Незнайомець був живим. Розуміючи, що гаяти часу нема коли. Перехожий кинувся на пошуки телефону… Карета швидкої примчала навдивовижу швидко. Лікар і санітари діяли рішуче і професійно, без зайвої поспішності і нервувань. Та і що було незвичного: звичайнісінький виклик. Нащасний випадок, або ж спроба самогубства. Звичайнісінький виклик, звичайна робота… *** У відділенні лікарні були здивовані лише одним: незважаючи на місце і обставини, у постраждалого не було ніяких ознак утоплення. Повне фізичне і психічне виснаження – таким був заключний висновок чергового лікаря. І лише згодом хтось із санітарок звернув увагу на одяг – чоловік був одягнений у грубу домоткану білу сорочку і штани із такого ж матеріалу.

– Що ж, – промовив лікр, справді дивний випадок, але попри все дуже схоже на невдалу спробу самогубства. На тілі не виявлено ніяких слідів насильства. Звичайно, рідко зараз зустрінеш людину з такою кількістю шрамів на тілі, але всі вони досить давні. Хоча випадок доволі цікавий. Та, думаю, відповіді на всі питання зможемо отримати лише тоді, коли він прийде до свідомості. Зараз нам залишається лише чекати. З цими словами лікар вийшов із палати, залишивши пацієнта наодинці з медсестрою. Через годину дивний пацієнт почав подавати перші ознаки свідомих дій. Чергова медсестра привела лікаря в той момент, коли незнайомець відкрив очі і вперше осмислено глянув на оточуючих.

– Хто ви? Як вас звати? – запитав лікар.

112

Веселий Яр: історія, люди, побут

Пацієнт зробив спробу відповісти, але тільки розтулив вуста і відразу ж зупинився. В його очах, як в розкритій книзі, прочиталася ціла низка почуттів, гама емоцій. Спочатку це був вираз здивування, потім запитання. Після цього незнайомець ніби пірнув у вир своєї душі. Емоції, що переповнювали його, стрімкою чередою промайнули на обличчі. Здавалося, що всі гріхи і всі страждання людства доторкнулися його єства: біль і сльози, злість і ненависть змінювалися на його чолі з шаленою швидкістю, здивування і огида приходили їм на зміну. Потім незнайомець зусиллям волі підійняв руку до рівня очей і подивився на уривок мотузки, якого стискав у своїй руці. В його очах з’явився вираз повного відчаю, а з грудей вирвася крик надлюдського болю. *** … Я пам’ятав часи, коли ВЕЛИКА матінка РУСЬ, згуртована навколо стольного Кия-града, процвітала в благополуччі. Я пам’ятав часи, коли печеніги і візантійці тремтіли тільки від згадки про великих князів русичів Олега і Святослава. Куди все це поділося?.. Куди поділася була слава і міць державна?.. Я, князівський воєвода київський, звинувачую Великого князя Володимира в нашому занепаді. Кров, крики, прокльони і біль людських страждань не дають мені спокою… …Але все спочатку… Наша Батьківщина процвітала. Наш пісенний, веселий і водночас волелюбний народ не знав ні страху, ні поневірянь. Хоча часто доводилося брати до рук меча або списа, щоб захистити від напасника свою домівку, сім’ю, землю. Наша благодатна, родюча земля завжди слугувала лише нам – своїм дітям. Наша рідна батьківська віра завжди була для нас тим, чим є небо для землі, чим є корінь для дерева. Наші волхви й відуни завжди були носіями прадавнього знання, споконвічної мудрості. Наші князі – вихідці з нашої землі, з нашого народу, завше дослухувалися їхніх порад, дідівської мудрості. Та інші часи прийшли разом з князем Володимиром. Усе рідше і рідше в його покоях з’являлися волхви, а натомість все частіше прислухався він до попів візантійських. Великий князь – опора і надія простого люду, навіть не мислив про зміцнення руської дружини. Натомість прийняв юдейського бога і дав наказ хрестити Велику Русь силою. Чорні дні настали для мого народу. Хто не хотів приймати хрещення, того карали на смерть. Візантійські попи хрестили Русь-матінку хрестом, а я, з тисяцьким Путятою, – вогнем і мечем. В Київі народ говорив: «Хрест спасає!». Так, дійсно хрест спасав того, хто носив його на своїй шиї. Інакше – смерть! Не було пощади ані старому, ані малому. Всі, хто ослухався наказу князівського, підлягали знищенню. Велика Мати Русь, хіба ти знала смертну кару до приходу візантійців, хіба ти зазнавала скільки болю, плачу і кривди від набігів чужинців, як зазнала ти від фанатичної руки жорстокого, свого ж таки, узурпатора Володимира. Так, я був лише зброєю в його жорстоких, немилосердних руках, але я так само нарівні з ним винен у скоєному. Я на власні очі бачив, як страждав за древню віру, за древню мудрість великий волхв Дудик. Йому, незламному й нескореному, християнський єпіскоп Лука своїми власними руками відрізав вуха і ніс. Яким же потрібно бути вирод113

Олексій Вертій

ком, щоб так поглумитися над святою людиною. Двічі виродком потрібно бути, щоб здійснити це, носячи сутану й прикривати свої злодіяння ім’ям Бога! Наша прабатьківська віра завжди відрізнялася людяністю і моральністю.Та візантійці задурманили розум Володимирові і кинули все це в прірву жорстокості і крові, віддали на поругу немилосердному і свавільному заморському божкові. Я знову чую плач і стогін, знову бачу палаючий Київ-град і всю многостраждальну, та все ж величну, Русь. У всьому цьому вбачав я і левову частку своєї провини. Це я вів дружину вбивати і спалювати своїх земляків, співвітчизників, братів і сестер на догоду Володимирові і його юдейському богові. За це горе, за ці страждання я буду проклятий на віки-вічні і весь мій рід від кореня мого. Не маючи більше сили терпіти, носити на душі сей тяжкий, смертельний тягар, я почепив на шию важкий жорновий камінь поряд з хрестом, ім’ям якого і творив усі ці злодіяння, і зробив останній крок в самісіньку прірву озера Ільмен. Та, мабуть, дуже тяжкі гріхи мої, що боги не прийняли моє тіло, а душа не отримала жаданого спокою. І тепер, пройшовши через безодню століть, відчув ще більший тягар гріха, аніж тоді, коли кидався стрімголов у водяну безодню. Мабуть, для мене це і є – с п о к у т а… … в очах незнайомця вираз болю й туги змінився на вираз глибокого жалю і водночас спокою. Він спробував сказати щось, та його слова залишилися невимовленими, бо груди так і не змогли піднятися для ще одного подиху. Так він і відійшов у інший світ з виразом спокою й думками про спокуту. В цей час, ніби насміхаючись над його сповіддю, вдарили лаврські дзвони, згукуючи християн до ранкової молитви… ***

114

Веселий Яр: історія, люди, побут

Рушники, завіска, простирадла, вишиті моєю мамою Вертій Антоніною Трохимівною в 50–70-х роках ХХ століття

115

Олексій Вертій

116

Веселий Яр: історія, люди, побут

117

Олексій Вертій

118

Веселий Яр: історія, люди, побут

119

Олексій Вертій

Пейзажі хутора

120

Веселий Яр: історія, люди, побут

121

Олексій Вертій

Портрети

Вертій Федір Андрійович Захарченко Трохим Демидович Захарченко Марфа Микитівна Мельник Лукеря Микитівна Таран Ганна Максимівна Могилко Іларіон Трохимович Корнієнко Зіновій Юхимович Удовик Степанида Свиридівна

122

Веселий Яр: історія, люди, побут

Потака Наталка Трохимівна Вертій Олексій Савич, 30-і рр. Вертій Олексій Савич, 1941 р. Могилко Володимир Полікарпович Цюх Мотря Іванівна Могилко Катерина Трохимівна Лаврик Лідія Олексіївна Фіалка Григорій Трохимович

123

Олексій Вертій

Сімейні світлини. Вертії (тут і далі читати зліва направо)

Вертій Савка (?) Андрійович та Вертій Григорій (?) Андрійович

Початок ХХ століття. У другому ряду (перший справа у білій сорочці з поясом) Вертій Федір Андрійович. Курси коптильників м’яса.

Вертій Іван Ф. та Вертій Михайло К.

124

Веселий Яр: історія, люди, побут

Зліва направо: Вертій Коля, його мама Вертій Антоніна Трохимівна та бабуся Вертій Олена Павлівна. Кінець 40-х – початок 50-х рр. ХХ ст.

На руках у мами Вертій Антоніни Трохимівни майбутній автор цієї книжки, його брат Коля і бабуся Олена. Початок 50-х рр. ХХ ст.

Зліва направо: Вертій Олексій, Вертій Люба, Вертій Коля

125

Олексій Вертій

Зліва направо: Вертій Володимир Максимович, Вертій Максим Андрійович, Вертій (Голодна) Параска Уланівна, Вертій Олексій Максимович, Жильцова (Вертій) Ольга Максимівна

Кравченко Петро Явтухович, Вертій Іван Федорович, Вертій Любов Савівна, Вертій Павло Семенович.

70-ті рр. ХХ ст.

Перший ряд: Вертій Олексій Максимович, Осіння Харитина Захарівна, Голодний Григорій Уланович, Голодна Катерина Леонтіївна, Вертій Володимир Максимович. Другий ряд: Осінній Іван, Волосяна Горпина Іванівна, Вертій Антоніна Трохимівна, Вертій Іван Федорович. Третій ряд: Вертій Савка Андрійович, Волосяний Захарко Вертій Максим Андрійович, Вертій Ніна Олексіївна, Жильцов Сергій, Вертій Савка Андрійович

126

Веселий Яр: історія, люди, побут

Похорони Вертія Савки Андрійовича Вертій Іван Федорович із правнуком Ростиславом Вертій Олексій Іванович на могилі матері Тараса Шевченка у с. Кирилівка на Черкащині. 2014 р. Вертій Олексій Іванович із японським народознавцем Хіросі Катаокою та поетом Віталієм Крикуненком біля хати батьків Тараса Шевченка в Кирилівці на Черкащині. 2014 р.

127

Олексій Вертій

Сімейні світлини. Фіалки

Фіалка Трохим, Тютюнник Олександра, Тютюнник Михайло

Векла Рожко із сестрою Горпиною Рожко

Шевченко Григорій із дружиною Марією (рідна сестра Фіалки Трохима) та внуками

Родина діда Трохима Фіалки у Казахстані. Перший ряд: Марія Фіалка, Гриша Фіалка, Трохим Фіалка. Другий ряд: Галя Трохимівна, невідомий, Катя Трохимівна, Іван Трохимович

128

Веселий Яр: історія, люди, побут

Фіалка Василь та Вітригов Петро – чоловік Катерини Трохимівни Вітригової (Фіалки)

Вітригова (Фіалка) Катерина Трохимівна з доньками Лідою та Світланою.

1968 р. Марія Фіалка, Таня Фіалка та Василь Фіалка

Родини Трохима Фіалки та Олени Вертій. Перший ряд: Вертій Антоніна Трохимівна, Вітригова Катерина Трохимівна з донькою Лідою, Вертій Олена Павлівна з онукою Любою, Вертій Ганна Григорівна з сином Сашею. Другий ряд: Вертій Олексій Іванович, Фіалка Трохим Данилович, Фіалка Іван Трохимович, Вертій Іван Федорович, Вертій Павло Федорович, Вертій Микола Іванович. Кінець 50-х – початок 60-х рр. ХХ ст.

129

Олексій Вертій

Вертій Антоніна Трохимівна з правнуком Ростиславом Набоком та сестрою Вітриговою Катериною Трохимівною

Вертій Іван Федорович з дружиною Вертій Антоніною Трохимівною та внучкою Мариною

Родина Антоніни Трохимівни Вертій (перший ряд – Семеніхін Артем, Павленко Люба, Семеніхіна Наталка, Вертій Антоніна, другий ряд – Фіалка Григорій, Семеніхін Юрій, Вертій Надія, Вертій Микола).

10-ті роки ХХІ ст.

130

Веселий Яр: історія, люди, побут

Колективні світлини хуторян Куцівський ставок. На острові. Серпень 1959 р.

Вертій Дмитро Федорович, Удовик Григорій Трохимович, Ткаченко Василь Олексійович

Перший ряд: Вертій Дмитро Федорович, Цюпка Микола Васильович. Другий ряд: Глянько Степан Андрійович, Голодний Микола Павлович Фіалка Василь Трохимович, Косяк Олексій Петрович, Вертій Павло Федорович, Могилко Володимир Полікарпович, Коваленко Іван Олексійович. Кінець 40-х – початок 50-х рр. ХХ ст.

131

Олексій Вертій

Калініченко (у шлюбі Вакуленко) Любов Єфремівна, Глянько (у шлюбі Вовк) Галина Андріївна Фіалка Катерина Трохимівна, Червона Марія Семенівна Голодна Любов Яківна, Фіалка Антоніна Трохимівна, Калініченко Любов Єфремівна Червоний Володимир Семенович (зять Тютюнників), його донька Ніна, Червона Лідія Михайлівна (донька Тютюнників), Тютюнник Петро Михайлович (син Тютюнників), Тютюнник Олександра Олександрівна, Тютюнник Михайло Іванович

132

Веселий Яр: історія, люди, побут

Глянько Катерина Андріївна, Фіалка Ганна Трохимівна. Кінець 40-х рр. ХХ ст. Молодь хутора Веселий Яр. Сидять: Удовик Лідія Олексіївна, Голодна Параска Павлівна, Червона Марія Семенівна, Могилко Антоніна Полікарпівна. Стоять: Вертій Марія Іванівна, Фіалка Катерина Трохимівна, Фіалка Галина Трохимівна, Охтеменко Михайло Іванович, Потака Анастасія Яківна, Глянько Катерина Андріївна, Потака Марія Яківна

Початок 50-х рр. ХХ ст. Хлопці: Ткаченко Василь Олексійович, Глянько Степан Андрійович, Коваленко Василь Олексійович, Охтеменко Олексій Захарович. Дівчата: Сліпко Галина Касянівна, Коваленко Марія Василівна, невідома, Гугля Галина Юхимівна, Коваленко Ольга Олексіївна, Вертій Марія Іванівна, Потака Марія Яківна, Сліпко Надія Касянівна Середина 50-х рр. ХХ ст. Петраш Микола, Гуржій Олексій, Ткаченко Іван, Калініченко Микола, Пархоменко Микола

133

Олексій Вертій

Середина 50-х рр. ХХ ст. Глянько Михайло Андрійович, Пархоменко Микола Ониськович, Вертій Микола Іванович, Куць Володимир Якович. Кінець 40-х – початок 50-х рр. ХХ ст. Сидять: Цюпка Микола Васильович, Могилка Микола Іларіонович. Стоять: Голодна Параска Павлівна, Могилка Надія Полікарпівна, Калініченко Катерина Єфремівна, Стецюра Марія Лахтіонівна

На весіллі у Глянько Параски. Лежать: Петраш Микола Тимофійович, Пархоменко Микола Ониськович, Вертій Микола Іванович. Сидять: Невідома з Семенівки, невідома з Беєва, Могилко Антоніна Полікарпівна, Гуржій Олексій Павлович, Калініченко Микола Єфремович, Калініченко Ольга Захарівна, Сліпко Надія Касянівна, Коваленко Євдокія Василівна. Стоять: Петраш Антоніна Тимофіївна, Вертій Ніна Олексіївна, Глянько Михайло Андрійович, Ткаченко Василь Олексійович, Педич Євдокія Левківна, невідомий, Драган Антоніна Трохимівна, Ткаченко Ганна Олексіївна, Потака Марія Яківна, Сліпко Галина Касянівна, Коваленко Ольга Олексіївна

134

Веселий Яр: історія, люди, побут

Брат і сестра Зизини: Микола Олексійович та Марія Олексіївна Вертій Іван Митрофанович із дружиною Ганною Михайлівною та синами Олексієм, Дмитром, Миколою

Перший у першому ряду – Удовик Олексій Трохимович. Перший у третьому ряду – Цюх Андрій Сергійович

135

Олексій Вертій

Наконечна Тетяна Кузьмівна з донькою Вертій Ніною Олексіївною Голодна Антоніна Іванівна Голодний Григорій Іванович Голодна Надія Іванівна

Пархоменко Одарка Ониськівна, Голодна Надія Іванівна

136

Могилко Антоніна Пилипівна, Могилко Уляна Антонівна, Рожченко Катерина Михайлівна (на руках у баби Уляни)

Веселий Яр: історія, люди, побут

Цюпка Василь Іванович із дружиною Мар’єю Коваленко Марія з онуками.

1962 р.

Вертій Ніна Олексіївна, Наконечна Тетяна Кузьмівна, Могилко Антоніна Полікарпівна.

50-ті рр. ХХ ст.

Могилко Надія Полікарпівна, Калініченко Катерина Єфремівна.

20.09.1952 р.

137

Олексій Вертій

Перший ряд: Гришко Галина Іларіонівна, Коваленко Василь Олексійович. Другий ряд: Литвиненко Галина Григорівна, Глянько Степан Андрійович

Корнієнко Марфа та Іван Мануха

Корнієнко Іван Зіновійович (посередині)

Корнієнко Григорій Зіновійович

138

Веселий Яр: історія, люди, побут

Коваленко Олександра Пилипівна, Коваленко Тетяна Іванівна, Коваленко Іван Павлович, Коваленко Петро Іванович, Коваленко Явдоха Іванівна

Проводи гостей у Казахстан. Хутір Веселий Яр. Кінець 50-х – початок 60-х рр. ХХ ст.

139

Олексій Вертій

Вертій Ніна Олексіївна, Таран Ганна Кузьмівна, Таран Іван Максимович, Наконечна Тетяна Кузьмівна, Білоус Галина Прокопівна.

50-ті рр. ХХ ст.

Гуржій Олексій

Молодь хутора Веселий Яр. 50-ті – початок 60-х рр. ХХ ст.

140

Веселий Яр: історія, люди, побут

141

Олексій Вертій

Мужність – одна з чеснот, що дає в небезпеці вершити великі діла. Аристотель

Народився О. І. Вертій 15 грудня 1950 року в дружній та працьовитій родині хліборобів Івана Федоровича та Антоніни Трохимівни Вертіїв на хуторі Веселий Яр Семенівської сільської Ради Липоводолинського району на Сумщині. До утворення в 1939 Вертій О. І. році Сумської області Веселий Яр належав до Гадяцького повіту Полтавської губернії (потім Роменської округи, Гадяцького району Полтавської області). Багата природа, поетичні звичаї рідного краю, пісенна вдача хуторян сформували у хлопчини поетичне світосприйняття, потяг до художнього слова. Сприяла цьому й мама, яка знала й майстерно виконувала українські народні пісні, була вправною вишивальницею. Пізнанню та осмисленню явищ життя, навколишнього світу учив дід Федір. Коли там у школі траплялися якісь негаразди з оцінками, чи то вони були аж надто низькі, він говорив батькові: «Не карай дитину за це, не кричи на нього, бо ж тоді він боятиметься тебе і, замість думати, зіставляти, робити відповідні висновки, буде намагатися догодити тобі, отже не буде мислити самостійно, буде рости і формуватись у повній залежності від тебе. Пояснюй йому чому те чи інше потрібно робити так чи інакше, для чого потрібно вчитися добре. Одразу усього того не осмислить і не зрозуміє. Таке осмислення і розуміння приходитиме до нього поступово, з часом, коли ж цьому учити не будеш, – ніколи! Виросте тоді безпорадним, робитиме жахливі помилки у житті не тому, що так хотітиме, а тому, що не розумітиме істинного змісту і не передбачатиме наслідків того, що робить. Набирайся терпіння і вчи!» Батьки так і робили. Не випадково уже в 3-му класі Семенівської восьмирічної школи Олексій став дописувати до районної газети, згодом брав участь у районних нарадах робсількорів. Коли ж закінчив 8 класів, редактор районної газети В. М. Крисько запропонував йому попрацювати в час літніх канікул на посаді … кореспондента. Очевидно юний журналіст зі своїми обов’язками упорався добре, бо ж наступного літа його знову запросили на цю посаду. Олексій і сам того не зауважував, що за його публікаціями стежать, їх аналізують, роблять відповідні висновки. Одним з перших, хто це робив, був рідний брат діда Федора Савка Андрійович Вертій.

142

Веселий Яр: історія, люди, побут

Тож коли завітав на гостину до діда Савки та його дружини Наталки, розповідає Олексій Іванович, господар закликав мене до своєї кімнати. «Хочу сказати тобі секрет в корні, – мовив він. – Оце ти працюєш в редакції, тебе зауважили, цінують. Це добре. Але пам’ятай: завжди і всюди прислухайся голосу народу. Людина, якою б вона не була, може помилятися, народ – ні! Його думками, його оцінками подій, явищ, людей і керуйся у всьому!» Знав-бо, що говорив старий і бувалий чоловік. Його рідного дядька Михайла Омеляновича Вертія, інших рідних двою- і троюрідних родичів, дбайливих і шанованих у селі господарів, за непокору совєтській владі розкуркулили, пасіку двоюрідного брата Прокопа Захаровича Вертія забрали до колгоспу. Життєві шляхи їх за таємничих обставин безслідно зникли невідь-де: чи то у совєтських катівнях, чи то у пошуках порятунку від «найдемократичнішої» у світі системи, на Кавказі, на Уралі, а П.З.Вертій був змушений переховуватися аж на Соловках. Родинні звичаї, настанови старших, умудрених життєвим досвідом дідусів, бабусь, батьків стали для Олексія дороговказом на все життя. Переконливе свідчення того – його громадянська і життєва позиція. Навіть у студентські роки, коли навчався на філологічному факультеті Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка, учителював у Смілівській 8-річній школі № 2 на Роменщині, коли працював кореспондентом і відповідальним секретарем редакції краснопільської районної газети «Перемога», ніколи і нікому не підлещував, не пристосовувався до власть імущих, як міг захищав інших, відстоював правду. Уже тоді зрозумів істинну сутність юдобільшовицької системи. Відтак уже ніщо не змусило його вступити до комуністичної партії. І хоча в редакції були перспективи сходження по службовій драбині, робити цього не став, бо ж таке сходження було не для нього. Пішов працювати учителем української мови та літератури, організатором позакласної та позашкільної роботи Глинської середньої школи Роменського району Сумської області. Любив дітей, роботу, працював творчо. Наполегливо шукав себе. Прагнув вступити до аспірантури, адже потяг до наукової роботи, закладений в роки навчання на українському відділенні філологічного факультету в.о. проф. Ю. П. Ступаком, доцентами Л. П. Бовою та П. Т. Гавриловим, кликав до глибинних пошуків у царині народознавства та літературознавства. Співпраця, дружні бесіди, дискусії під час роботи в Смілівській восьмирічній № 2 та Глинській середній школах з такими учителями, як Л. О. Завгородня, Г. Андр. Нудьга (племінник Г. Ант. Нудьги), М. Ф. Білик, О. К. Тарасенко, В. І. Лисенко, В. А. Сеник також викликали низку думок, ідей, прагнень, які потребували здійснення на значно вищому науковому рівні. Але то був початок 70-х років ХХ ст., час наступу комуно-московії на все українське, час повсюдного нищення українських історичних, культурних та духовних загалом цінностей. Усе тоді регламентувалось комуністичною Москвою, підганялось під постулати її ідеології, підпорядковувалось і заганялось в її вузькі шовіністичні рамки. Молодому сільському вчителеві зі своїми твердими переконаннями та україноцентричним світоглядом аспірантура, отже і професійні заняття наукою, ставали недоступними. Після випробувань себе в школах, на журналістській роботі вирішив торувати стежку на кафедру української літератури рідного Сумського педінституту. Але й там було далеко не все гаразд. Ю. П. Ступака, який підготував до захисту докторську дисертацію, як свідомого і безкомпромісного українця, відправили на пенсію (для чого на кафедрі української літератури доктор наук, професор!). Усіляко переслідувався за націоналістичні (звичайно, у совєтському розумінні) погляди 143

Олексій Вертій

й П. Т. Гаврилов. До роботи на кафедрі не допускались В. Затуливітер, М. Іллєнко та інші кращі випускники українського відділення. Повсюдно запанувала атмосфера прислужництва, верхоглядства, прихованої, а то й відкритої ворожості до українства. Однак діяти потрібно було й за таких обставин. Олексій Іванович пригадує таку історію. Якось до рук йому потрапила книжка С. Плачинди «Неопалима купина», у якій він натрапив на повість про Феофана Прокоповича. Особливо вразив у ній один епізод. Феофан Прокопович, хоча й був людиною усебічно освіченою, усе-таки прагнув до найглибинніших глибин осягти європейську культуру, науку, теологію. Найбільше приваблювала його багатюща книгозбірня Ватикану. Але православному доступу туди не було. Тоді Феофан Прокопович вирішує формально прийняти католицизм, аби лиш мати можливість працювати у згаданій книгозбірні Ватикану, ширше ознайомитися з різного роду релігійними вченнями, італійською культурою, що було й зроблено. Це наштовхнуло Олексія Івановича на думку вдатися до чогось подібного. Такий крок в умовах переслідувань, утисків і нищення української духовності, неофіційних заборон досліджувати національні вияви цієї духовності йому вдався. За підтримки П. Т. Гаврилова Олексій Іванович влаштовується на посаду старшого лаборанта кафедри української літератури СумДПУ ім. А. С. Макаренка. Шлях до аспірантури відкрито. Але … Недремне око не дрімає. Демонстративно лояльному ставленню Олексія Івановича до влади не вірять. Його перевіряють, запрограмовують кожен крок, аби загнати «на правильну» стежку, зробити з нього служку системи. Щось їх не влаштовує. Одного пізнього вечора, проти ночі, без будь-яких попереджень у часі відсутності Олексія Івановича його речі викидають з кімнати гуртожитку, підлогу в кімнаті фарбують, і він залишається на ву-

Олексій Вертій з кобзарем Олександром Савчуком (Харків) на пасіці Бориса Ткаченка у с. Курган Лебединського району на Сумщині, літо 2009 р.

144

Веселий Яр: історія, люди, побут

лиці. Довелось просити у першої-ліпшої бабусі, аби пустила переночувати. Доб­ ра і чуйна, вона нагодувала свого дивного квартиранта й переночувала його. За таких обставин, працюючи старшим лаборантом кафедри української літератури, маючи мізерну зарплату, про створення сім’ї вести мову не доводилось, хоча вік настійно вимагав цього. Потому обласне радіо замовляє нібито потрібну йому передачу «Кобзарські традиції Сумщини». О. Вертій з радістю підготував її, але ту передачу відкладали та й відкладали на інший час, аж доки й зовсім не зняли з редакційних планів і здали в архів. Іншого разу на науковій конференції в Глухівському педінституті, присвяченій 90-річчю від дня народження О. Довженка, до нього підходить знайомий і каже: «Ви чули, що в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка відраховано одного студента?» За того не було названо ані прізвища того студента, ані причин його відрахування. Запитання більш, ніж дивне. «А хто той студент? І яке я маю до нього відношення, бо ж у мене там зовсім немає знайомих?» – здивувався Олексій Іванович. «Цікавився кобзарством!» – почув у відповідь. Взаємозв’язок і зміст цих двох випадків став зрозумілим: це неофіційна заборона працювати над дисертацією з української усної народної творчості! Тоді порадили зупинитися на темі «Михайло Стельмах і народна творчість». Та згодом виявилося, що й то була запрограмована провокація і також неофіційна заборона. Отож, щоб мати можливість стати вузівським викладачем і науковцем, довелося по-своєму наслідувати Ф.Прокоповича, прийняти виклик, написати і захистити дисертацію «Проблема історизму української радянської прози 50-60-х років (на матеріалах творчості Ю. Яновського, О. Довженка, М. Стельмаха)». Добір авторів, усіляка підтримка наукового керівника проф. П. П. Хропка та членів кафедри української літератури Київського педінституту, де навчався в заочній аспірантурі, полегшували роботу. Дисертація, не без драматичних пригод (захист запрограмовано зірвали і його перенесли на інший час), була усе-таки захищена. Однак О. Вертія навіть після одержання диплома кандидата наук цинічно і демонстративно понад рік тримали на посаді старшого лаборанта, провокували перехід до іншого вишу, щоб таким чином тут звільнити, а там не прийняти на роботу. Олексій Іванович не піддався на ці провокації, а затяжна хвороба і смерть однієї викладачки наприкінці семестру змусили керівництво інституту перевести-таки його на посаду старшого викладача і доручити йому курси лекцій та практичних занять з історії української літератури ХІХ – поч. ХХ ст.ст. Згодом він став доцентом кафедри. На викладацькій посаді молодому вченому стежок також не встеляли лаврами. «Что Вы интересуетесь какими-то черепками, отжитым. Они же не становят никаких ценностей», – тисли у відповідних органах. Іншим разом там само переконували: «А чи варто говорити в лекціях про Валуєвський та Емський циркуляри? Когда это было!» «Коли ми стоїмо на царських, буржуазних позиціях, то, звичайно, не потрібно, коли ж на радянських, комуністичних – потрібно!» – відповів дипломатично. Після того таких запитань не ставили, але будь-які згадки про фольклорно-літературні взаємозв’язки викреслювали навіть в екзаменаційних білетах. Викреслювали питання і про взаємозв’язки української літератури з літературами народів СРСР та зарубіжними літературами, бо ж, мовляв, відомостей про «благотворний» вплив, неодмінно ж передової, революційно-демократичної, російської літератури на творчість українських письменників цілком достатньо. Поза всяким сумнівом, така позиція викладача, та ще й кандидата наук, доцента органам держбезпеки, парткому та керівництву інституту давала 145

Олексій Вертій

безліч підстав для звинувачення у національному чванстві, в буржуазному націоналізмі і т.д. Коли ж додати й відмову вступати до лав комуністичної партії, адже у всьому, як і радив дід Савка, дослухався голосу народу, то антисовєтський, буржуазно-націоналістичний портрет О.Вертія у органах держбезпеки та владних верхах вимальовувався остаточно і досить повно. Такого прощати не могли. Утиски, переслідування, провокації, різного роду «проробки» почастішали. Та цього їм не вистачило. Втручання в особисте життя на кожному кроці, цинічне глузування над його самотністю для органів держбезпеки стало правилом і насолодою. «Я не можу створити з тобою сім’ю. Кожен твій вияв уваги до мене, наші діти мучитимуть мене докорами сумління: я, дружина і мати, доносила на свого чоловіка, батька наших дітей у КГБ. А так жити в сім’ї неможливо», – заявила одна з мужніх і благородних дівчат, з якою Олексій мав одружуватись. Жахливо! Але це справді так, і це повторювалось не один раз! У наслідку три спроби одружитися закінчилися безуспішно. Більше того, знущаючись над самотністю, над його принципами та ідеалами, над його громадянською, національною позицією, над його турботою про справді висококваліфіковані, національно свідомі кадри учителів української мови та літератури, О. Вертія довели до передінфарктного стану і звільнили з посади доцента кафедри української літератури. Про докторантуру за таких обставин, звичайно, не могло бути й мови, хоча з початком перебудови до нього прийшов співробітник КГБ-СБУ і сказав: «Кто считался за каковыми-то пределами сейчас таковым не считается. То была государственная политика. Извините». «Государственная ж политика» спокійнісінько продовжувалась і після того. Свого часу І. Франко, напередодні їх одруження, писав О. Хоружинській, що він тілько й тим щасливий, що ніяка невзгодина не вбгала його в грязь. Олексій Іванович завжди пам’ятав це і завжди дотримувався цього мудрого принципу Великого Каменяра, завжди взорував на нього, адже завжди жив ідеєю, хоча його системно «відсовували» від можливого впливу на людей, зокрема на молодь, бгали в грязь – кагебістсько-компартійну, кар’єрну і т. п., обпльовували з голови до ніг, тероризували, знищили навіть можливість мати сім’ю і хоч трохи зігріту та доглянуту старість, а потім, зобов’язуючи до того й інших, усіляко знущалися над ним, але таки не вбгали в ту грязь. В компартію, згадавши, як мотивував свою відмову вступати в цю грязь сільський учитель, племінник Г. Ант. Нудьги Г. Андріян. Нудьга, тим, що то є велика «честь» і «відповідальність», а він ще не сформував себе таким, щоб взяти їх на себе, як знаємо, відмовився. Коли кагебешники зобов’язували, під час запрограмованого чергування в Київі, у так званій, добровільній народній дружині, «поговорити» зі знайомим, відповів, що не раз говорив з ним і знає його як порядну людину, а відтак випитувати в нього те, чого їм хочеться, не має потреби, що про це їх «доручення»-провокацію розповість йому, що й зробив. Після кількох таких їх спроб у черговій розмові з «ними» наголосив: декабристи були для царського уряду ворогами, для народу – захисниками, сталінські опричники були героями в очах системи, на тлі історії – гнидами. Сьогодні ви робите те само, а як будете дивитися людям в очі, коли все зміниться. Це було десь років за чотири до перебудови. Тоді вони сказали Олексієві Івановичу: «Нам такие не нужны». Можна уявити, яким щасливим відчув себе тоді. А коли розстріляли Чаушеску, прямо на лекції сказав студентам: «І цим те буде!». То була остання лекція в житті. Ніхто в аудиторію не заходив і не виходив, але Олексія Івановича одразу по її закінченні «ці» потягли до ректора, до нього в кабінет з дому привезли зав.кафедрою, наступну лекцію зняли з роз146

Веселий Яр: історія, люди, побут

кладу і відпустили студентів. Правда, ректор говорив: «Алексей Иванович, для чего Вам все это, получаете приличную зарплату, сохраните себя для института». «Живу не лише зарплатою, іншим бути не можу. Сьогодні «збережу» себе для інституту, а завтра буде те саме. В чому моя провина? В тому, що я – українець. Щоб «зберегти» себе за цих обставин, потрібно відмовитися від себе, а цього я не можу зробити», – відповів йому. І Олексія Івановича звільнили з роботи. Понад півроку був безробітним. Цинічно пропонували читати російську мову чужоземним студентам. Замість докторантури – вимушене безробіття. Уже колишні студенти допомагали вижити фінансово. Не зламався, не здався. Пішов працювати рядовим учителем української мови та літератури у звичайну середню школу. За роки роботи в школі написав і видав монографії «Народні джерела творчості Івана Франка» (1998), «Пантелеймон Куліш і народна творчість» (1998), «Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ століття» (2005), у відповідь на заборону вивчати кобзарство упорядкував і видав збірники «Євген Адамцевич. Статті. Спогади. Матеріали» (1999, співупорядник Г. Діброва), «Єгор Мовчан. Статті. Спогади. Матеріали» (1999), підготував до друку і опублікував у журналі «Українська мова та література в школі» посібник «З’ясування народних джерел творчості письменника в школі», який окремою книжкою побачив світ лише у 2009 році. З числа творчих учителів м. Сум та області створив науково-методичну лабораторію «Національні підстави вивчення української мови та літератури в школі». Її учасники видали посібники для вчителів про вивчення творчості І. Багряного, В. Барки, кобзарства, українську пісню в світі. Посібником учительки з Кролевця Г. Ковальчук «Вивчення теми «Числівник» у шкільному курсі української мови» (2002) започаткували серію «Вивчення частин мови в школі». Однак і в цьому, уже в незалежній Україні, знайшли якісь «ізми» і серію заборонили. Як не дивно, але це знайшло негласну підтримку у тодішнього голови сумської «Просвіти» В. Казбана. Чи варто говорити, якої непоправної шкоди завдало це справі формування мовної культури мільйонів учнів в Україні, справі формування їх як національномовних особистостей, справі вивчення української мови в школі та національному відродженню взагалі?! Ось ще один приклад того невігластва державних чиновників, з якими ми чомусь змирилися, не хочемо зауважувати їх, отже разом з ними усіляко гальмуємо наше національне поступування. Такий стан справ неодмінно ж потрібно змінювати в самому корені, бо ж ніякого справжнього національного відродження без цього не буде, і Олексій Іванович докладає, як може, усіх своїх зусиль, як може, протистоїть усім злим силам, усілякій потворності та зраді української національної ідеї. Дієво працював на ниві підготовки науково-педагогічних кадрів. На громадських засадах керував трьома кандидатськими дисертаціями, які було успішно захищено. Підготував одного доктора філологічних наук, професора. Та й після цього деякі з його вихованців та колишніх колег, досягши свого, зайнявши, як то Л.Горболіс, керівні посади, будуючи свою кар’єру, відмовили у поверненні на кафедру української літератури СумДПУ ім. А.С.Макаренка. Як учений О. І. Вертій послідовно формував свою сукупність поглядів на українську літературу як літературу національну та національні особливості літературного поступування. На основі сформованої у своїх роботах, насамперед, монографії «Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ століття» (Суми, 2005), системи таких ознак і понять, як «світовідчуття», «світосприйняття», «світорозуміння», «світовираження», 147

Олексій Вертій

«світоутвердження» героя, «національний тип взаємозв’язків людини і світу», «національний тип героя», «тип національного героя», «картина національного буття», «смислове поле народного світогляду», «смислове поле автора», «смислове поле художнього образу (твору)», усебічного аналізу літературно-естетичних поглядів Т. Шевченка, П. Куліша, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, П. Грабовського, Т. Зіньківського та інших українських письменників він докладно з’ясував національні основи формування, становлення та історичного розвитку вітчизняного письменства 70–90-х років ХІХ ст. Підставами такого формування, становлення та розвитку, на думку дослідника були, насамперед увага і повага до людської особистості, естетизм, вишуканість та благородство поетичного світосприйняття, переростання побутового начала в начало соціально-психологічне, національно своєрідне розуміння і художньо-естетичне потрактування світу героя у тісному взаємозв’язку з морально-етичною проблематикою, становленням української національної ідеї і т.д., джерела яких у народному світогляді, звичаях суспільно-політичного, культурного та духовного життя народу. Дослідник також доводить, що національною своєрідністю українського письменства, насамперед 70–90-х років ХІХ ст., є перевага духовного над матеріальним, поетизація дійсності, які й визначили романтичну піднесеність і наснаженість характерів, обумовили діалектику національного літературного поступування. Підготував докторську дисертацію, яку цинічно не давали можливости захистити. Світлої пам’яти проф. Київського національного університету імені Тараса Шевченка Л. Ф. Дунаєвська тоді сказала Олексію Івановичу: «Ми Вас знаємо. Ви для нас не становите проблем. Подавайте роботу, і ми рекомендуємо до захисту». Але в Олексія Івановича тоді не було грошей навіть на квиток до Київа і назад. До того ж, у спецраді дали чітко знати, що цього не слід робити, адже нічого з того не вийде. В такий спосіб тисли, щоб таки «вбгати в грязь», тобто змусити служити «їм». Радий, що це «їм» не вдалося й досі, що написав і опублікував не те, що хотіли «вони», а те, що мав написати (читай ці роботи в Інтернетбібліотеці «Український центр»). Болить те, що знищили кафедру, позбавили її будь-яких перспектив становлення. Саможертовно відстоюючи свої життєві принципи та ідеали, своє призначення в житті, О. І. Вертій дійшов твердого переконання: однією з причин наших бід і невдач є відсутність в українському суспільстві справжньої національно свідомої провідної верстви. Знакові постаті тої провідної верстви, як то В. Стус, В. Марченко, О. Тихий та інші загинули в совєтських концтаборах, О. Гірник спопелив себе на Шевченковій горі у Каневі, В.Чорновола підступно знищили у розквіті його державотворчої та громадсько-політичної діяльності, І. Дзюба, Б. Горинь, Л. Лук’яненко, В. Яворівський, Д. Павличко, І. Драч, І. Юхновський втратили колишні свої орієнтації та позиції і, рівняючись на політичних кар’єристів та ошуканців українського народу, насамперед, Ю. Тимошенко, підтримуючи їх, фактично пішли проти самих себе, супроти течії загальнонаціонального життя, стали гальмом загальнонаціонального поступування. За цих обставин, вважає Олексій Іванович, українському суспільству необхідно повернутися до своїх первнів, до таких високих постатей, як князь Святослав, І. Мазепа, П. Орлик, І. Виговський, Т. Шевченко, І. Франко, до ідей українського козацтва, січових стрільців, героїв Крут, Холодного Яру, Іловайська, вояків ОУН і УПА, С. Петлюри, С. Бандери, Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Вассияна, М. Міхновського, М. Сціборського, інших теоретиків та ідеологів української 148

Веселий Яр: історія, люди, побут

нації, розвинути ці ідеї, на їх основі формувати національну свідомість та громадянську позицію, життєві принципи та ідеали, розуміння мети, смислу і цінності життя сучасних і прийдешніх поколінь українців, до формування на цих підставах нової, справді національної провідної верстви, яка повела б за собою маси на здійснення насущних завдань сучасного і майбутнього життя нації. Відтак одним з основних напрямків наукової діяльності вченого стала проблема національного самоусвідомлення і самопізнання українців. Їй О. І. Вертій присвятив такі праці, як «Самоздійснення на природних підставах», «Тарас Шевченко в національній свідомости українців». «Духовні виміри української національної ідеї Великого Каменяра», «Іван Франко і національне самоусвідомлення українців», «Незнищенність Духа. Іван Франко в національній свідомості українців» «Готуй нових борців, Холодний Яре!» (звичаї Національно-Визвольних Змагань у споминах Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр»)», «Триптих з історії єврейсько-українських відносин», «Трагічний голос з мороку соціалізму. Проблема етичного вибору в романі Любоша Юріка «Смерть міністра. Ніч перед стратою Владіміра Клементіса», низку публіцистичних виступів, які оприлюднив на сторінках часопису «Дзвін», збірників «Українське літературознавство», «Нагуєвицькі читання», газет «Літературна Україна», «Український простір», «Українська літературна газета», в Інтернеті та інших виданнях. На основі української національної ідеї ґрунтуються його дослідження й з методики вивчення української літератури у вищій та середній школі, з питань національних підстав сучасного українського літературознавства і т.д. Коли ж у 2006 році після повторного вимушеного безробіття О. Вертій поновився на посаді доцента Сумського педуніверситету, йому довелося до виходу на пенсію у 2010 році працювати на інших кафедрах, до того ж на 0,25 чи то 0,5 ставки, а в останні передпенсійні місяці знову залишитись безробітним. І це тоді, коли на основі монографії «Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття» ще у 2005 році була підготовлена до захисту докторська дисертація, яку, за дієвої підтримки Т. Салиги, П. Іванишина, членів кафедр української фольклористики ім. Ф. Колесси та української літератури ім. М. Возняка, уже будучи на пенсії, у 2011 році Олексій Іванович успішно захистив у Львівському національному університеті ім. І. Я. Франка.

22 березня 2012 року на кафедрі української літератури ім. М. Возняка цього ж університету проф. Юрій Бача (Пряшів, Словаччина) в урочистій обстановці вручив йому диплом доктора філологічних наук, що стало знаменною подією в житті вченого. Своїм обов’язком він вважав і вважає підтримку молодого і перспективного вченого з Полтави О.Лук’яненка, який вперше у світовій педагогічній думці обґрунтував принцип родовідповідності (родоцентризму) в системі української національної освіти та виховання, нарядившись на шалений опір бюрократів від педагогіки, інших молодих вчених. Звивистими і крутими стежками йшов О. І. Вертій до правди. Але дійшов до неї. Звивистими і крутими стежками ніс він ім’я свого роду, заповіти своїх прадідів, дідів і батьків. Але проніс їх через усе життя з честю і гідністю, не зрадив їм. Іван ХЛАНТА,

доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України м. Ужгород

149

Олексій Вертій

Зміст

Із життя на хуторі Веселий Яр...................................................... 3 Записи усної народної творчості. Історико-фантастичне оповідання. Вишивки................................ 81 Веселий Яр у світлинах.............................................................119 Звивистими та крутими стежками до правди...............................141

150

Науково-популярне видання

Вертій Олексій Іванович Веселий Яр: історія, люди, побут

Підп. до друку 06.02. 2017 р., Формат 70х1001/16. Папір офс. Гарнітура SchoolBookC. Друк офс. Ум. друк. арк. 12,3. Обл.-вид. арк. 10,1. Тираж 50 пр. Зам. №3074.

Верстку здійснено в навчально-науковому центрі «PR-консалтинг» кафедри журналістики та філології Сумського державного університету вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007, Україна, Тел.: +380-542-33-02-25, +380-542-68-78-50

Віддруковано в ПП «Рута» 10014, Україн а, М. Житомир, вул. Мала Бердичівська, 17 а, Тел. (0412) 47-48-24 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №3671 від 14.01.2010 E-mail: ruta-bond@ukr.net

Вертій, Олексій В35 Веселий Яр: історія, люди, побут : Народознавчі спогади-дослідження. – Київ: Вид. ТОВ "Українська літературна газета", 2017. – 152 с. На матеріалах з історії хутора Веселий Яр Роменської округи (Гадяцького району Полтавської області, з 1939 року Липоводолинського району Сумської області) досліджуються національні основи побуту, духовного та громадського укладу життя його мешканців. Видання ілюстроване світлинами, містить архівні дані. Розраховано на дослідників-народознавців, учителів, широке коло читачів.