F8_

PRYLUKY. FORTRESS

СЕРПЕНЬ

8

2016

ПРИЛУКИ ФОРТЕЦЯ

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

1

СЕРПЕНЬ

8

2016

ПРИЛУКИ ФОРТЕЦЯ

PRYLUKY. FORTRESS

ПРИЛУКИ ФОРТЕЦЯ Краєзнавчий часопис Виходить з травня 2008 року

Редактор Ігор Павлюченко Редколегія: Ольга Лукаш, Олена Клочко, Дмитро Павленко, Марія Зінченко, Олександр Лозовий, Артем Аніщенко, Катерина Аніщенко, Віктор Моренець, Тетяна Фудерер, Юрій Скиба, Орися Григоренко, Ольга Ковалевська Дизайн і верстка: Володимир Шостак Адреса редакції: вул. Константинівська, 138, м. Прилуки, Чернігівська область, 17500 www.facebook.com/Pryluky.Fortress При підготовці журналу використані архіви авторів Передрук матеріалів – тільки з дозволу редакції Тираж — 1000. Ціна договірна Періодичність виходу — 2 рази на рік Друк — «2Print» вул. Cаксаганського, 12б, оф. 46, м. Київ тел. +38 044 246 63 26 Виходить з травня 2008 року Свідоцтво про реєстрацію друкованого засобу масової інформації ЧГ №40756Р від 21.03.2008 р. Редакція часопису залишає право автору на власну інтерпретацію у заданій темі 2

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

8

Серпень 2016

ЗМІСТ Передмова. Вітальне слово Людмили Супруненко.............................3 НАШІ ЮВІЛЕЇ Олександр Лазаревський. Полк Прилуцький Стрільники 1716 р........4 Дмитро Павленко. Кому належала земля в Стрільниках і Лісових Сорочинцях ......................................................................................4 Віктор Моренець. Антон Кожушко — Лицар ордена Залізного хреста армії Української Народної Республіки....................................12 Василь Колошенко. Я — щаслива людина.............................................13 Катерина Аніщенко. Стрільники — моє рідне село..........................14 Юрій Скиба. Цілюще різнобарв’я. Літо в Стрільниках.......................18 РІКА ЧАСУ Ольга Лукаш. Домонтовичі. Збери сину всю родину......................22 УСПІШНА ПРИЛУЧЧИНА Катерина Аніщенко. Господарювати на землі................................... 30 ТРАДИЦІЇ Олександр Лозовий. Культура жита........................................................ 36 Роман Зінченко: «Ми відтворюємо устрій Запорізької Січі, переносимо лад, традиції в сучасність»............................................... 38 ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ Ольга Ковалевська. Василь Маслов та унікальні фотоматеріали з його архіву.......................................................................................................42 Життя селян Приудайського краю початку ХХ століття на світлинах Василя Маслова...........................................................................52 КНИЖКОВИЙ СВІТ Валентина Тарасенко. З любов’ю до рідного краю......................... 54 ПЕРСОНА Олена Клочко. Повернення з небуття.....................................................56 ПОДІЯ Орися Григоренко. «Мрій-Дім». Перший ювілей................................ 64 СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ Лунниця................................................................................................................71 Грошовий обіг доби середньовіччя...........................................................72 Монети Ольвії....................................................................................................75

1 сторінка обкладинки: Фото Андрія Івановича Домонтовича

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

Дорогі земляки! У мене перехоплює подих. Це ж яка глибина років!? Це ж скільки сторінок людського життя перегорнулося за три сторіччя у мальовничих Стрільниках?! Скільки звершено справ?! Якими цілющими і життєрадісними були Стрільницькі криниці з джерельною водою, що зростили стільки славних стрільничан, що роз’їхалися по всьому світу і продовжують славити своїми добрими справами рідну землю. Не перестаю захоплюватися вихідцями із села, які розуміються у солов’їній пісні, у лелечому клекоті, які з дитинства увібрали в себе аромат материнки й чебрецю, ромашки і липи, які обросили босі ноги у споришевих росах, зустріли не один світанок у полі і запам’ятали на все життя терпкий присмак калини. Я знаю, як росте трава. Я бачила, як сходить сонце. Я воду із струмка пила, В долонях сонце принесла І посадила на віконце. Бо я з живого джерела. Бо я — з села. Я сьогодні таким людям признаюсь у безмірній любові до них і зичу одного: хай їхнє село, невеличке, непомітне серед м’яти і кропиви, живе вічно і зберігає для них стежки, якими ходили вони і їхні батьки; старенькі хатки, які дивляться на вулицю малими очима, похилені яблуні, що дарують смак незабутнього дитинства. Бо це найбільший скарб у їхньому житті! Людмила Супруненко

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

3

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ В СТРІЛЬНИКАХ І ЛІСОВИХ СОРОЧИНЦЯХ

Одним із напрямків реформ 60-х років ХІХ ст. в Російській імперії було реформування земельних відносин, зокрема, встановлення меж земельних ділянок, що часто-густо навіть не були підтверджені документально. Цей процес розпочався ще у 1860 році, коли в імперії почали створюватися губернські «Межові палати», а вже пізніше на рівні повітів були створені повітові межові комісії. В обов’язок цих органів входило визначення реальних меж земельних ділянок, встановлення справжніх власників та полюбовне розмежування між ними земель. Для сучасного краєзнавства документи напрацьовані згаданими землевпорядними органами кінця ХІХ ст. є дуже цінними і містять цілий пласт інформації, саме про власників земель того чи іншого населеного пункту. Адже як показує практика, в більшості сіл така інформація поширювалася за принципом «одна баба казала»: був такий пан та інший, в того стільки сотень десятин, а в того стільки, а як було насправді, невідомо. І звичайно документів з цього приводу, так би мовити, у широкому вжитку взагалі немає. Як виняток із загальної ситуації, описаної вище, варто вважати так звані «Алфавіти дач генерально-

4

го та спеціального межування Полтавської губернії», що зберігаються в РДАДА (Російський державний архів давніх актів) у фонді № 1354. Де, зокрема, в описі під № 385 зберігається «Алфавіт Прилуцького повіту». Цей документ дає нам змогу ознайомитися й з власниками земель Стрільників та Лісових Сорочинців. Як ми можемо переконатися, серед власників тих

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

земель було чимало різного люду, однак переважно зустрічаються відомі прізвища: Горленків, Домонтовичів, Милорадовичів тощо. Безперечно, ці документи потребують ґрунтовного аналізу та співвідношення з ситуацією на місцях, а також скорішого введення цих документів до наукового обігу. Дмитро Павленко

КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

5

⁄⁄⁄ КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ

6

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

7

⁄⁄⁄ КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ

8

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

9

⁄⁄⁄ КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ

10

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

КОМУ НАЛЕЖАЛА ЗЕМЛЯ ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

11

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

АНТОН КОЖУШКО – ЛИЦАР ОРДЕНА ЗАЛІЗНОГО ХРЕСТА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ Поручник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР

Народився 13 квітня 1894 року в с. Стрільники Прилуцького повіту Полтавської губернії. Охрещений 14 квітня в церкві Вознесіння Господнього в с. Радьківка того ж повіту. Батько — Іван Васильович; мати — Марія Кузьмівна (дівоче прізвище — Омельченко). 28 грудня 1914 року мобілізований до російської армії, служив у 52-му Віленському полку. До українського війська вступив 15 липня 1917 року, служив у 10-му українському полку, перейменованому із 610-го піхотного Мезенського полку, «стоявшего на Південно-Західному фронті». Обіймав посаду начальника кулеметної команди в ранзі поручника. 20 лютого 1918-го демобілізований, повернувся додому. «12 жовтня 1918 року витримав іспит за комерційну школу (7 класів) в м. Прилуках і тоді ж записався на студії до Київського комерційного інституту, але вчитися не довелося по причині настання політичних подій на Україні». Під час мобілізації у Києві старшин при гетьмані призначений до штабу

Старшини 1-ї Запорозької стрілецької бригади 1-ї Запорозької дивізії. 1. Командир бригади полковник Іван Дубовий. 2. Начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії підполковник Іван Савосько. 3. Кулеметник поручник Кожушко (згодом інженер). 4. Сотник Микола Рогальський (Мазепинськии курінь). 5. Командир Мазепинського куреня Генріх Романовський. 6. Помічник командира Мазепинського куреня сотник Осьмак. 7. Начальник постачання 1-ї Запорозької бригади. 8. Поручник Петро Іващенко. 9. Сотник Дмитро Федорів (Республіканський курінь). 10. Хорунжий Василь Заяць, командир Республіканського куреня. 11. Сотник Лугиня, командир сотні Наливайківського куреня. 12. Сотник Чуб, командир сотні Наливайківського куреня. 13. Сотник Клим Андрущенко, командир Наливайківського куреня. 14. Сотник Микола Письменний, начальник штабу Наливайківського куреня. Вздовж стіни стоять старшини Наливайківського куреня. Вадовиці, Польща, 20 квітня 1921 р.

12

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

10-ї пішої дивізії. Пізніше потрапив до 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. На початку травня 1919-го перевівся до Запорізької дивізії, в Наливайківський полк, де служив до 1 листопада 1920 року командиром пішої сотні, а з 1 листопада 1920-го до травня 1921 року — командиром кулеметної команди. «За час перебування у названому полку приймав участь у походах і боях проти комуністів, монархістів-денікінців», учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного Хреста. Потім до 25 серпня того ж року перебував при штабі 1-ї стрілецької бригади (командир якої полковник Іван Дубовий родом із с. Галиця Ніжинського повіту) командиром півсотні польової варти. 25 серпня 1921 року з дозволу Військо-

Церква святого Вознесіння. с. Радьківка. 2016

вого Міністерства вибрався з табору і 1 вересня прибув до Чехо-Словацької Республіки. 10 листопада того ж року записаний на Zemedelski odbor pri Vys. Uceni v Praze (землеробські курси). 3 листопада 1921-го записався на лекції філософічного факультету Українського Вільного Університету у Празі на зимовий 1921–1922 років семестр. 23 травня 1922-го подав заяву про вступ до деканату Української Господарської Академії в Подєбрадах. Не зарахований до складу студентів. 16 січня того ж року стає дійсним членом Українського Громадського Комітету в Чехо-Словацькій Республіці. В Празі жив у районі Жижків, по вулиці Подєбрадова, 20. Існують відомості, що Антон Кожушко здобув вищу освіту і став інженером. Віктор Моренець

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

В. Колошенко, М. Міль, Ю. Гагарін

Василь Колошенко

«Я — щаслива людина»

«Я щаслива людина» — так назвав свої спогади легендарний льотчик-випробувач і Герой колишнього Радянського Союзу — Колошенко Василь Петрович. Василь Колошенко народився в селі Стрільники Прилуцького району в родині, як писав він, чистій своїми помислами й справами. «Все моє раннє дитинство, — згадував Колошенко, — було зігріте любов’ю моїх батьків, чотирьох старших братів і двох сестер. Ніхто в сім’ї не курив, не вживав спиртних напоїв, ніхто не лаявся.» Василь Колошенко — учасник Великої Віт­чизняної війни. Звання Героя він отримав уже у повоєнний час за випробову-

В. Колошенко з дочкою Тамарою та зятем Миколою, 2010

вання літаків, а особливо гвинтокрилів, літав — виконував надскладні польоти на літаках і гвинтокрилах вдень і в полярні ночі в Арктиці та Антарктиді — в районі Північного полюса та на Південному полюсі відносної недосяжності. На гвинтокрилах виконував особливі завдання в тропіках та субтропіках Індії. Проводив випробовування гвинтокрилів Мі-4, Мі-8, рятував людей в Гімалаях — найвищих горах на планеті. Вперше проводив випробовування гвинтокрила в екваторіальній зоні — в Індонезії, в країнах Близького Сходу, в гірській місцевості при ліквідації лісових пожеж у Франції, випробовування з використання гвинтокрилів в горах Швейцарії, літав в Японії та інших країнах. Тестував гвинтокрили в тайзі і тундрі, в джунглях та пустелі, виконував складні та відповідальні завдання країни. Колошенко встановив 15 світових авіаційних рекордів (один з них — другим пілотом) в 1961 році — рекорд швидкості

В. Колошенко, Ю. Гагарін

(другим пілотом) на гвинтокрилі Мі-6, в 1962 році — 3 рекорди швидкості на гвинтокрилі Мі-6, в 1964 році — 2 рекорди швидкості і дальності на гвинтокрилі Мі-8, в 1965 році рекорд по підйому вантажу на гвинтокрилі Мі-10к, в 1969 році — 8 рекордів по підйому вантажу на гвинтокрилі В-12. Після 1980 року був на пенсії, жив у Мос­ кві, у 2011 році переїхав до Швейцарії у місто Жемольє, де і закінчив свій земний шлях 17 лютого 2015 року. У Стрільниках на його честь названо вулицю.

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

13

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

СТРІЛЬНИКИ – моє рідне село

Малесеньке і самобутнє українське село Стрільники… Сьогодні воно ювіляр. Переступає 300-літній рубіж… Переживало часи розквітів, злетів, пам’ятає революції, війни, голод, відродження і… Сьогодні ще пульсує життя у Стрільниках, ще прилітають до людських осель і гніздяться тут ластівки і лелеки, цвітуть квіти у квітниках, на городах у господинь в’яжуться огірочки і картопля, кавуни, гарбузи і дині, ще подекуди по дорозі бігають кури і гуси, стережуть оселі стрільничан Рябки і Найди, ще можна почути — і це вселяє таку надію- дитячий сміх. А завдячуючи щиросердній родині Супруненків — Людмилі Миколаївні та Миколі Івановичу,

14

звучать святі молитви із красивого храму Іоана Богослова, що став справжньою візитівкою села. Й чотири кутки, де колись вирувало, буяло повнокровне життя, чекають на своє нове воскресіння: Загребля, Калянівка, Село і Вигін… Якось вже й не віриться, що це все стало тільки пам’яттю, спогадами і цим нарисом… «Стрільники»… за 300 літню історію багато тут переспівано пісень, пролито сліз і поту, виплекано мрій і втілено прагнень.

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Великий світ відкрився тут і мені… Перші мої спогади переплетені із звуками колискових пісень моєї бабусі і мами та з цюканням сокири і мелодією фуганка і рубанка, зуханням пилки — село 60-70-ті будувалося. І ми будували нову хату… Толока… Усім кутком ліпили, мазали, штукатурили. Купали в глині господарів — на добро і дос­ таток. А після толоки для всіх накривали столи, музики брали в руки інструменти і свято клекотіло до пізнього вечора. Дущі чисті, відкриті, раділи одне одному. Ось саме ця щирість у всьому переливалась і в моє серце. У Стрільниках особливе повітря, настояне на цілющому зіл­ лі приудайських лук і заплав, на запахах хвої, липи, черемшини, конвалії і ромен-зілля, грибів і підсніжників, рясту і любистку, а ще молодої городини і молока, стиглої пшениці і яблук. Земля така легка для обробітку… І білі від снігу взимку і від піску влітку дороги. Люди стрільницькі теж особ­ ливі. Звичайно, вони є типовими представниками української нації і епохи, але є щось особливе, що відрізняло їх у всі часи, щось глибинно-таємниче, якась філософія мудрості буття. Це трударі і воїни, які в усі часи відстоювали землю свою, боролися з нападниками і творили красу навколо. Вони виборювали Незалежність України в 20-ті роки ХХ-го столітя і стали героями України, як Кожушко Антон Іванович. А в роки Другої Світової війни більше 200 стрільничан пішло на фронт і 83 із них залишилися навічно на полі брані і стали світлою пам’яттю і золотими літерами вписані на меморіалі біля церкви. Не обійшла стрільничан і афганська війна: гідно виконував, як тоді говорили, інтернаціональний обов’язок у горах Афганістану Котеленець Сергій Андрійович. 29 грудня 1979 року Вітебську десантну дивізію, де він служив, підняли по тривозі, погрузили в літаки і техніку, і живу силу, і відправили в афганське пекло. А зараз на захисті

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄ дружина Маруся Палієнко — найкращою ткалею, на всіх ткала рядна візерунчасті, рушники. Уже їх онук — Михайло Степанович Палієнко став на все село і на все довкілля майстром, що виготовляв граблі, кісся, сапи, коси. І рівних йому в цьому не було. Мистецтво бджолярства у Стрільниках успішно освоїв і розвивав Геєць Яків Кирилович. Він навчив багатьох премудростям спілкування з бджолами, аби завжди був гарний взяток, аби меду було в достатку. А що вже казати за теслю Ми-

Колоша Іван Йосипович — голова Стрільницької сільради, 1940

незалежності України, цілісності її кордонів, у зоні бойових дій ( так званому АТО) знаходиться Півоваров Сергій Володимирович. Багато стрільничан розлетілося по світу: хто поїхав на заробітки, по кращу долю, хто присвятив себе науці, одержав вищу освіту і всі працюють у різних галузях народного господарства. Це шановані люди: Гиба Анатолій Григорович, Вертелецький Володимир Григорович, Чорномаз Лідія Павлівна, Кожушко Ніна Володимирівна, Кожушко Ольга Миколаївна, Кальян Олександр Володимирович. Багато вийшло із Стрільників і відомих далеко за межами України

Уродженець с. Стрільники Колоша Й. Ф. — викладач Київського кадетського корпусу

людей. Серед них і Герой Радянського Союзу, льотчик-випробовувач — Колошенко Василь Петрович. РЕМЕСЛО Стрільничани — вправні теслі, ремісники, рибалки, ткалі, вишивальниці, лікарі і знахарі. Моя пам’ять зафіксувала імена цікавих, самобутніх стрільничан, вони вже пішли у вічність, забравши з собою і вміння свої, але я хочу воскресити хоч частково їх світлі постаті, щоб знали всі, що то були за умільці, сподвижники, не ледарі, а трударі… Ніхто не вмів бути таким умілим чоботарем, як дід Павло Поночовський, так його кликали по вуличному, ім’я ж його — Павло Федорович Кожушко. Всі Стрільники, Сорочинці, радьківчани і навіть прилучани шили в нього взуття. У нас і досі стоять ялові чоботи, такої роботи, що не пропускали води весною і восени, і ноги не замерзають у них взимку. А дружина Павла Федоровича — Явдоха Потапівна була на все село знана швея. Останнім ковалем у Стрільниках був дід Степан Омельченко. Він був добрим і сильним, коли ми маленькими прибігали в кузню, він показував, як треба роздувати міх, як гнути залізо, як його калити. Це незабутні враження про людську натхненну працю. А навчився він ремесла ковальського у Палієнка Івана. У селі його всі так і звали Коваль, бо найкращим в районі ковалем був Іван Палієнко, а його

Зустріч з армії, 1953

колу Михайловича Кожушка — чи не в кожній хаті і досі стоять зроблені ним вікна і двері. Щоб зимою не мерзли ноги — вся челядь бігла до діда Демида. Демид Йосипович Колоша — веселий і дотепний-тільки він умів шити такі теплі валянці, що їм і зносу не було: хоч до танців, а хоч до роботи! Умів робити човни, а дружина його Домаха Олексіївна ткала дуже красиві рядна. Новицький Іван Кіндртаович — покрівельник. Зробити таку міцну крівлю, щоб не промокла від дощу, не знесло бурею, не намело під стріху снігу взимку — він умів найкраще. «На всі руки майстер», так казали в селі про Гибу Івана Григоровича — по вуличному його звали Головенко — розумна він був людина, умів працювати: теслював,

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

15

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

Після толоки

столярував, читав книги. Вчитися робити ятері, невід, сільця чи рибальські сіті всі йшли до Пухи Василя Михайловича та Колоші Івана Йосиповича. Іван Колоша — це мій дід по мамі. Я його не знаю, він не прийшов з війни. Мама розповідала, що він був дуже освіченим, працював у Стрільниках головою сільської Ради, писав вірші, (правда, зошит десь під війну згубився) і вмів дуже швидко і якісно плести брилі із соломи, робити дітям різні іграшки із дерева, майстрував санчата (він дуже любив дітей), плів постоли, вирізав ложки. А Олексій Йосипович Колоша — майстрував дівчатам гребінці і прядки. Це були такі мистецькі речі, що як тільки йому вистачало терпіння! У Стрільниках жінки вміли і любили гарно одягатися — місцева швея Пуха Тетяна Йосипівна та Олександра Петрівна Свистун лише для найкращих модниць шили сукні, сіднички й блузочки із штапелю і ситцю. А які смачні страви вміли готувати у Стрільниках! У кожної господині — власні рецепти вареників, борщів, капусняку! А які короваї пекли до свят! А моя бабуся Вертелецька Анастасія Захарівна зберігала рецепти національної кухні. Вона ще й нас частувала смачною квашею — по тих часах — це справжній делакітесний напій з житньої муки і калини. Я пишаюся своїм батьком — Горбань Олександром Петровичем Його природа щедро обдарувала і красою. і статтю, і розумом, і працьовитими. руками, і люблячим та щирим серцем. Скільки він землі виорав, хліба накосив. Побудував господарство, хату, хлів, літню кухню. В його золотих руках майстра фуганок, рубанок і кельма,

16

здавалося, танцювали. І в Стрільниках, і в Сорочинцях, в Малій Дівиці і в інших селах він копав людям криниці. І сьогодні вода в тих криницях цілюща і чиста. Він навчився самотужки будівельній справі: на чий хлів у селі не глянь — збудовано його руками. А ще він навчився грати на гармошці, на балалайці, на домрі, вмів робити

Стрільницькі музики, 1965

свистки є верболозу, плів корзини, був пічником. Ільченко Лисовета Потапівна важалася в селі найкращою вишивальницею. Рушники, картини, килими і килимки — то всі прикраси були вишиті її руками. Вона не дочекалася з війни трьох своїх синів — і всі мрії свої, жалі і материнську любов вишивала на тонкому полотні.

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЛІКАРІ І ЗНАХАРІ У Стрільниках були свої лікарі, костоправи, були ті, хто вмів замовляти пристріт, переляк, виливати порчу, ворожили та розумілися на цілющому зіллі. Баба Дем’яниха — ходила завжди в темному одязі, до неї несли діток, вона шептала від переляку. Кожушко Ганна Сергіївна, Логвин Тихон Іванович біли чудовими костоправами. А про Білку Наталію ( Баба Більчиха) довго ходили перекази по селу: вона шептала від усіх хвороб, але найкраще знала від гадюки. Кажуть, що на її похорон у двір злізлося стільки гадюк — люди говорили, що то вони прощалися. У Стрільниках усі знали діда Трохима — Омельченка Трохима Івановича — він був ветеринаром, який славився на все довкілля своїм умінням лікувати корів, телят, коней, собак. Свистун Федось Михайлович — запам’ятався не тільки як тесля, що вмів працювати з деревом, як великий скульптор, а й ще як найкращий рибалка, казали, що риба сама пливла йому до рук. ВЧИТЕЛІ Школу в Стрільниках збудували перед війною. Найпершим учителем був Бахмут Йовтух Григорович. Про нього залишилися гарні спогади як

Стрільницькі парубки

про вимогливого і принципового педагога. За багато років, поки у Стрільниках функціонувала школа, працювало тут цілий ряд хороших, відданих своїй справі вчителів. Моя розповідь про вчителя, який став моїм першим наставником на широкій освітянській дорозі, якій я теж присвятила життя. Це Іван Іванович Коробко. Він воював на фронті захищав нашу землю від нацистської навали, мав бойові нагороди. Його прислали в стрільницьку школу і він все життя своє присвятив святій справі — навчанню стрільницьких сільських дітлахів. Скільки ж гарних і розумних людей вийшло під керівництвом Івана Івановича із стін цієї затишної, невеличкої і такої значимої для усіх нас школи! Лікарі, юристи, вчителі, інженери, і навіть спортсмени — його учні: Кальян Олександр Володимирович, Кожушко Ольга Миколаївна, Корнієнко Ніна Олексіївна,

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

Кожушко Микола Олексійович і ще цілий ряд стрільницьких юнаків і дівчат, що здобули вищу освіту і стали нашою гордістю. Іван Іванович намагався долучати стрільничан до культури: організував сільський хор, театральний гурток, ансамбль народних інструментів. Найактивнішими учасниками цих аматорських колективів були Ведмідський Григорій Юхимович, Логвин Іван Тихонович, Чорномаз Павло Петрович, Горбань Олександр Петрович та Ольга Іванівна, Корнієнко Онисія Григорівна, Свистун Марія Яківна, Свистун Олександр Іванович, Вертелецький Іван і його донька Марія, Кожушко Олександра Павлівна, Аландаренко Ольга Василівна, Музиченко Яків Пилипович, Музиченко Володимир Михайлович, Ведмідська Марія Юхимівна, Гиба Іван Григорович, Коробко Марія Іванівна і ще ціла когорта небайдужих і талановитих стрільницьких людей. ТРАДИЦІЇ Стрільничани шанували свята. Великдень, Різдво, Вознесіння (на Вознесіння у Стрільниках храмове свято, адже Стрільники належали до приходу храму Вознесіння Господнього, що у Радьківці). Святкували, ходячи до церкви. Знали колядки, щедрівки, купальські пісні. А моя бабуся Ганна Захарівна найкраще в селі знала весільний обряд, коли яке мовиться слово, яка співається пісня і мене до цього призвичаїла. Ото зимовими вечорами під мелодію завірюхи заходилися ми з ба-

Стрільничани

Футбольна команда Стрільників, 1960-ті роки

бусею на печі зустрічати молодого, проводжати молоду, переспівувати за свашок, дружок і світилок, віншувати свекруху і тещу. А моя матуся вчила мене і всіх моїх подруг з нашого кутка Загребля танцювати «Краков’яка», «Галоп», «Гречаники» «Польку» і звичайно «Вальс». А ще я дякую своїм односельчанам за те, що вони в усі легкі і нелегкі часи залишилися вірними святій православній традиції: у кожній хаті у Стрільниках залишилися на покуті ікони у вишиваних рушниках, вишивані картини на стінах і вишивані сорочки у скринях. ЛЕГЕНДИ Майже у кожному селі є свої легенди. У Стрільниках теж до сьогодні живе щира віра в те, що десь на згині Удаю, де Баронова канава, затонув корабель із золотом. Багатьох мрійників запалила ця легенда на пошуки, але жоден з них так і не знайшов золота. Все, що віддає земля таким шукачам минувшини, це жіночі прикраси черняхівської доби, елементи побутового реманенту, кілька царських монет і дуже багато залишків зброї. Вістря скіфських стріл, і особливо рясно родять патрони і снаряди 2-ї світової. Іноді трапляються гвинтівки. Все це рани від війни, наступу німців у 1941. МРІЇ Я мрію, щоб моє село залишилося на карті України, щоб воно розвивалося. Щоб приїздили до нас нові молоді люди, організовували тут еко-поселення, повернули життя ставкам і озерам, зберегли Удай. У Стрільниках багато лелечих гнізд і є збудована небайдужими людьми церква. І це вселяє у мені віру у нове відродження мого рідного села. Катерина Аніщенко (Горбань)

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

17

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ Горошок мишачий

ЦІЛЮЩЕ РІЗНОБАРВ’Я

ЛІТО В СТРІЛЬНИКАХ

Коров’як

Шановні читачі чергового номеру журналу «Прилуки. Фортеця»! Ви, напевно, в кожному матеріалі журналу сподіваєтесь на відкриття маловідомої інформації про нашу малу батьківщину — Прилуччину. Я вас запрошую в мандрівку околицями села Стрільники.

18

Наша подорож буде в розмаїття рослин. Саме до цієї частини живої природи, яка здається нам такою буденною, звичною, але прискіпливий погляд розкриє нам багато таємниць. Ще з дитинства ми знаємо, що рослини дають нам їжу ( вони основне і єдине джерело початку харчових ланцюгів) і впливають на хімічний склад атмосфери, змінюючи співвідношення кисню і вуглецю. А тепер запитайте себе: «Що я ще знаю про довкілля цих живих організмів?» Отже, рослини впливають на утворення грунтів, існують в певних угрупуваннях ( рослини боліт, луків, лісів), реагують на кількість вологи, періодичність опадів, температуру і наше до них ставлення. Саме наше ставлення до рослин визначає їх долю, оте Шекспірівське — «бути, чи не бути?».

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

Іван-да-Мар’я

Перше знайомство з рослинністю Стрільників у мене відбулося в далеких шістдесятих роках. Старший брат Віталій запросив мене до справжньої казки. В довгу передвесняну відлигу ми, перейшовши річку Удай з боку села Товкачівка (річка була під кригою), потрапили до соснового лісу під Стрільниками, де на проталинах, сподіваючись на майбутню весну, раділи сонячній днині підсніжники. В той час їх було багато. Сьогодні підсніжник білосніжний вже занесений до Червоної книги України. В багатьох лісах Прилуччини він зник через наше прагнення до насолоди прекрасним, адже це перші квіти весни, якими хочеться полюбуватися не в лісі, а обов’язково на домашньому столі, дивлячись на тендітні букетики. Цій рослині не поталанило, вона починає квітувати в переддень 8 Березня. Підприємливі бабусі і жінки продають їх на кожному розі центральної частини Прилук, а де-хто везе й до Києва. Якщо купують — треба нищити, адже попит породжує пропозицію. Напевне, онукам будемо показувати

В’язель

листівки та зображення квітів весни на картинках. Я свій матеріал назвав «Цілюще різнобарв’я», маючи на увазі, що рослини нас зцілюють, як духовно, так і фізично. Скарбом заплавних приудайських лісів села Стрільники є ведмежа цибуля — черемша. Це рання весняна рослина, яка має високі харчові, дієтичні та вітамінні якості. А саме це веде до тотального знищення ареалу цих рослин в околицях села. Який вихід? Висадіть черемшу вдома, дайте їх зацвісти чудовими білосніжними квітами і вже через рік-два з декількох рослин матимете декілька квадратних метрів молодих рослин. Ви їх зможете подарувати знайомим, друзям, вводячи рослину в культуру на присадибній ділянках — це збереже рослини в дикій природі. Так можна зберегти біорізноманіття практично всіх весняних рослин, які знаходяться під загрозою. Чому їх варто зберігати? Наведемо, як приклад, декілька червонокнижних рослин

з околиць Стрільників: первоцвіт весняний має заспокійливу дію, потогінну, спазмолітину, сечогінну; Сон чорніючий має снотворну дію, протизапальну, антисептичну, бактерицидну, фунгіцидну; а яка гарна медуниця в затінених куточках вашого саду, за вітамінним складом Валер’яна

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

19

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

Дзвіночки збірні

Герань лучна

Щавель кінський

вона перевищує, навіть, лимони, чом би її не використовувати для весняних салатів?

В українських народних назвах відображається або романтична сутність рослини, або її прикладне значення для людини: материнка, коров’як, подорожник, болиголов, мати-й-мачуха, барвінок, Іван-да-Мар’я…

властивостей окремих рослин, а решту спробуйте відшукати самі.

Представлені фотографій, які зроблені на околицях села в липні місяці, будуть спонукати вас виконати інтерактивне завдання. Ми наведемо приклади лікувальних

Пижмо звичайне — напій з квіткових кошиків збуджує апетит, посилює секрецію травних залоз, підвищує артеріальний тиск.

Шановні читачі, ще декілька зауважень. Околиці Стрільників, як напевне всіх сіл Прилуччини, ба, навіть України, бажано відвідувати регулярно з інтервалом 2-3 тижні, і ви їх щоразу будете бачити в інших кольорах, бо рослинні угрупування з плином часу змінюють одне одного.

Берізка польова

20

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Деревій звичайний — сік свіжих листків та суцвіть має виражену фітонцидну дію, а також гемостатичну і спазмолітичну.

Гірчак рожевий та Іван-чай (в центрі)

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

Іван-чай

Живокіст польовий

Дивина жовта

Валер’яна лікарська — заспокійливо діє на нервову систему, застосовується при неврозах серцево-судинної системи, спазмах шлунку і кишок, посилює жовчовиділення.

Дивина скіпетровидна (коров’як) — має знеболюючу, обволікаючу, відхаркувальну дію.

що самолікування не завжди дає позитивний результат.

Лопух великий — реп’яхова олія — засіб від випадіння волосся, корінь лопуха — регулює обмін речовин при подагрі, цукровому діабеті, застосовується при жовчокам’яній і ниркокам’яній хворобі.

Більш детальну інформацію про цілющі властивості рослин, та їх дозування при використанні, ви знайдете в інтернеті, довідниках про лікарські рослини та довідниках з фітотерапії. Я користуюсь довідником з фітотерапії Ф. І. Мамчура, Київ, «Здоров’я» 1986 рік, але пам’ятайте,

Купина неопалима

Деревій

Я бажаю вам успіхів у пізнанні різнобарв’я рослин, біорізноманіття завжди дає нам нові враження і спонукає до глибшого пізнання природи. Запрошуємо вас до села Стрільники. Воно цікаве в усі пори року. Юрій Скиба

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

Звіробій

21

⁄ ⁄⁄ ⁄⁄ ⁄ НАШІ РІКА ЧАСУ ЮВІЛЕЇ

Домонтовичі Aндрій Іванович Домонтович

Збери, сину, всю родину, і близькую, і далекую, і вбогую, і багатую (Народна пісня)

22

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

»»» Домонтовичі «««

РІКА ЧАСУ ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

Лісові Сорочинці 1905 рік

Близько п’ятисот років на теренах України відома родина Домонтовичів. Існує декілька гілок роду Домонтовичів — українська, закавказька, фінська, російська. Українська гілка бере початок від Івана Михайловича Домонтовича. Кілька відгалужень з родового дерева цьо…нібито були відгалуженням князівського роду…

Кожен рід має свій історичний портрет, детально виписаний роками і віками, немов талановитим художником. В історичній палітрі інколи віднаходяться такі фарби і відтінки, які можна побачити лише завдяки зусиллям уяви, фантазії та непереборного бажання довідатися про життя тих людей, котрі тебе цікавлять, і спробувати збагнути, в першу чергу, а не засуджувати і виносити вирок на відстані часу.

го роду квітували й на Прилуччині. Існує кілька версій походження роду Домонтовичів. За однією з них — родоначальником роду був князь Довмонт — Тимофій Псковський, який мав литовське коріння. За іншою версією Домонтовичі нібито були відгалуженням князівського роду Глинських. Проте більшість джерел вказують на Івана Михайловича Домонтовича як на першого відомого представника роду. Земне життя цього чоловіка (р.н.невід. — 1683) співпало з роками діяльності таких відомих діячів Запорозької Січі й Гетьманщини, як Іван Виговський, Іван Сірко,

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

23

⁄ ⁄⁄ ⁄⁄ ⁄ НАШІ РІКА ЧАСУ ЮВІЛЕЇ

»»» Домонтовичі «««

Петро Дорошенко, Іван Сулима, Яків Барабаш, Богдан Хмельницький, Іван Брюховецький та інших. Відомостей про Івана Домонтовича збереглося небагато. Обіймав посаду сотника Слабинської сотні Чернігівського полку, був чернігівським полковим суддею, чернігівським городовим отаманом, за гетьманів Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича добився уряду генерального судді. Належав він до промосковської партії козацької старшини, відзначався багатством та впливовістю. Щоправда, мав гріх за душею через численні наклепи, які доносив до московського уряду. Неодноразово виконував неприємні обов’язки супроводу українських старшин до московського полону. Свого часу отримав добру, як на той час, освіту і вирізнявся тим серед сучасників. Був відомий як меценат, оскільки у 1680 році своїм коштом збудував собор Святого Миколая у Крупицькому Микільському монастирі. «Вересня місяця… Іван Домонтович, суддя генеральний, помер, [той],

24

котрий збудував кам’яну церкву в монастирі Батуринському, де і покладений на лівому боці біля стовпа», — записав про нього у своєму щоденнику крупицький ігумен Дмитро Туптало. …мав гріх за душею через численні наклепи… Протягом XVIII–XІX століть нащадки Івана Домонтовича стали дворянським родом, який був внесений до родословної книги Чернігівської губернії та «Общего гербовника Российской империи». Були серед них і генерали, і сенатори. Поет і полковник Василь Домонтович у 1859 році був учасником взяття у полон борця за визволення народів Кавказу Шаміля. Олексій Іванович Домонтович у 1878 році на запрошення Насер ед-Дін-шаха прибув до Ірану. Там за ініціативи перського правителя Олексій Домонтович організував Перську козацьку бригаду, що стала найбільш боєздатною частиною перської армії. Цікаво, що відома

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

українська письменниця Наталена Королева теж походить з роду Домонтовичів. Народилася Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена, — це повне ім’я письменниці, — 3 березня 1888 року. Мати Наталени Марі-Клара де Кастро Лачерда померла при пологах. Дівчинку спочатку виховувала рідна бабуся Теофіла з прадавнього литовсько-українського роду Домонтовичів, яка жила в своєму маєтку в селі Великі Борки на Волині, а згодом, після її смерті, маленьку Наталену відвіз до Іспанії брат матері Еугеніо, офіцер королівської гвардії. Подальша доля письменниці тісно переплітається з історією нашого краю, оскільки була вона дружиною українського письменника Короліва Старого, який народився в Ладані. Ще однією жінкою, уродженою Домонтович, яка додала неабиякого колориту до історичного родинного портрету, була Олександра Колонтай — перша у світі жінка-міністр і жінка-дипломат. Більше ста років Домонтовичі про-

»»» Домонтовичі «««

живали в селі Лісові Сорочинці. Село вело свою історії ще з 1629 р., коли перший його поселенець Василь Сороча, одержав земельний наділ від Густинського монастиря. За Гетьманщини Лісові Сорочинці входили до складу полкової сотні Прилуцького полку як вільне військове поселення, «до ратуші Прилуцької прислушаюче». З XVIII ст. там мав свій маєток мировий суддя Прилуцького повіту Андрій Іванович Домонтович. Про історію родини Домонтовичів я вперше почула від Георгія Федоровича Гайдая. З любов’ю і гордістю переповідав Георгій Федорович про власний рід, коріння якого перепліталися зі славним козацьким родом Горленків, з дворянськими родами Домонтовичів і Пультроків. Справжнім відкриттям для мене було знайомство зі спогадами Надії Яківни Андріяшевої, доньки відомого прилуцького лікаря Якова Миколайовича Андріяшева, яка з 15 років жила з мамою в родині Домонтовичів. З

великою теплотою згадувала вона родину Домонтовичів: «У самому серці України, недалеко від міста Прилуки потопало у зелені садів, оточене садами і щедрими нивами, село Лісові Сорочинці. На його околиці біля невеликого ставка з плакучими вербами та стрункими тополями на берегах стояв увесь у заростях бузку будинок. Будинок Домонтовичів зовсім не був схожий на панські покої: велика хата з двома бовдурами під солом’яною стріхою. В цьому тихому куточку жила родина Домонтовичів. До будинку, за тінистою алеєю прилягав великий фруктовий сад у більшій своїй частині посаджений господарем садиби Андрієм Івановичем Домонтовичем. Зразу за будинком тягнулися дві широкі алеї. На тій, …на ньому облаштували колесо для лелеки… що з півночі, влаштували гойдалки і в свята на них гойдалася молодь. Біля ставка та старого колодязя була облаштована сцена, на якій

РІКА ЧАСУ ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

грали самодіяльні актори. За лісом простягався великий дубовий парк, названий Пастовнем. Вузькі покручені стежки виводили з нього на широкий мальовничий луг, укритий м’якою соковитою травою. А за ним світився сріблом великий березовий гай. Далі йшли поля і нескінченні ліси. Понад дорогою шуміли осокори, один із дубів, біля самих воріт, був зрізаний, на ньому облаштували колесо для лелеки. Клуня на горбі за новим ставком була вражаючих розмірів. На північ та південь відчинялись величезні ворота і всередині був тік, і коли молотили, то чути було далеко. А під височезною стріхою водилася диво-сова, що ловила мишей». Андрій Іванович Домонтович був мировим суддею в Прилуках. Це був гідний представник передової інтелігенції. Вихованець університету святого Володимира, член Київської громади, що дбала про піднесення культури народу. Мав надію виховати добрих, розум-

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

25

⁄ ⁄⁄ ⁄⁄ ⁄ НАШІ РІКА ЧАСУ ЮВІЛЕЇ

»»» Домонтовичі «««

них дітей. У 1884 році одружився, взявши собі за дружину вчительку родом зі Стасівщини. Привіз її до себе у Лісові Сорочинці. Жили вони у великій злагоді і любові. Андрій Іванович свій вільний час віддавав господарству, особливо садівництву. Він був талановитим садоводом-експериментатором. На декількох гектарах землі створив чудовий сад, в якому вирощував кращі сорти яблук, груш, персиків. Розпочинав насаджувати дерева ще зі своїм батьком Іваном Степановичем. Слід сказати про велике розмаїття численних сортів фруктових дерев та ягід у Сорочинцях. На галявині між дубами і коморами росло багато яблунь, груш, порічок, малини, суниць, біля погребу росли чудові астраханки. В старому саду також росли груші із чудернацькою назвою «Бере Фонтан». Восени від запаху «антонівки» забивало дух. У квітні 1902 р. Андрій Іванович помер від сухот, залишивши велику сім’ю: жінку та одинадцять дітей,

26

із яких старшому було 16 років, а молодшому — 2 місяці. Всі турботи по веденню господарства взяла на себе вдова Андрія Івановича — Ганна Людвигівна Домонтович. Вона була людиною великої внутрішньої краси, твердих переконань. Походила Ганна Домонтович із давнього козацького роду. По лінії матері вела свій родовід від прилуцького полковника Лазаря Горленка. Батько Ганни Людвигівни був відомим військовим хірургом. Жінка поділяла погляди свого чоловіка, підтримувала всі його починання. Скрізь приносила з собою життєрадісність, завжди була гостинна, привітна, володіла надзвичайною життєвою енергією, …втілення поміркованості, «золотої середини»… мужньо переносила всі негаразди, які посилала їй доля. Залишилася вдовою у 38 років, поховала чоловіка згідно його заповіту, біля молодого саду, посадженого ним. Вона витягла на собі господарство

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

і вивела у люди 11 дітей. Закінчила гімназію Таїсії Федоренко, а потім певний час вчителювала в ній. На прохання селян Ганна Людвигівнана Домонтович фінансувала будівництво чотирикласної школи, а по завершенню будівництва разом із доньками Любов’ю Андріївна та Марією Андріївною, навчали дітей. Кажуть, що яблуня — символ цілісності й розумності земних бажань і тілесних прагнень. Вона — втілення поміркованості, «золотої середини». Тому і «яблуко від яблуні далеко не падає». А значне відхилення у бік породжує «яблуко розбрату» або «яблуко спокуси». Діти роду Домонтовичів, а їх в родині народилося одинадцятеро: Володимир, Дмитро, Сергій, Іван, Микола, Євген, Василь, Любов, Маша, Катя, Михайло пізнали й солодкий смак спокуси владою, грошима, й гіркий присмак розбрату. За роки Першої світової війни та національно-визвольних змагань значна частина дворян та поміщиків, особливо серед чо-

»»» Домонтовичі «««

РІКА ЧАСУ ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

Валентина Олександрівеа Домонтович

ловіків, загинула або емігрувала, відтак їхні маєтки стали об’єктом пограбування «революційно налаштованими масами». Не оминула ця доля і родину Домонтовичів. Закінчився період їхнього господарювання, прийшов час відчуження з діда-прадіда чудової землі з лісами, садами, полями, пасовищами. У 1920-ті роки не стало ні екіпажу, ні іншого транспорту, крім возу та саней; було зруйновано саж, клуню. Загін для худоби перетворився на грядки з овочами. Кошара за погребом теж була зруйнована. На місці мисливського будиночку лежали купи сміття та цегли. Недовго над могилами Андрія Івановича, його маленької доні Галі та баби Килини, що дожила до ста років і була похована за заповітом сина, шепотіла за загорожею молодого саду «Рощиця». Вирубали також і Пастовень, і дивний сад — гордість українських садоводів. Натомість стали розводити кормові культури для худоби. Переорали мальовничий луг, де колись ставили гойдалки і гуляла молодь села. Не

вберегло від руйнування садиби й клопотання Прилуцького окрвиконкому ВУЦВК від 17 серпня 1926 року про залишення Євгену Домонтовичу, командиру 12-ї боигади РККА, маєтку і усіх будівель. По-різному склалася доля молодих Домонтовичів. Володимир Андрійович навчався в університеті святого Володимира на медично…і дивний сад — гордість українських садоводів… му факультеті. Після закінчення навчального закладу працював у військовому шпиталі. Василь Домонтович навчався у Київському кадетському корпусі, з якого його було виключено через участь у революційних подіях. Після того з великими труднощами йому вдалося вступити до Київського політехнічного інституту. Дмитро був хворобливою дитиною, через що полишив навчання у Прилуцькій чоловічій гімназії. Пізніше займався садівництвом. Доки міг, токарював,

мав золоті руки. Допомагав сільській молоді готуватися до навчання. Наприкінці весни 1918 року Миколу Андрійовича Домонтовича призначили прилуцьким повітовим старостою. Хлібороби-власники, підбурювані московськими більшовиками, селяни хотіли повністю забрати землю у поміщиків. Під час однієї зі сходок сільської громади, де вирішувалося питання розподілу панської землі, з’явилася підвода з партизанами під орудою Дмитра Причини для знищення «кубла», в якому нібито мав бути й «його благородіє староста». Ось як Любов Андріївна Домонтович описувала ті події в Лісових Сорочинцях: «Я працювала в 1917–1918 рр. вчителькою в земській школі, вела 1–4 класи. Навесні 1918 р. в Малій Дівиці з’явився загін Причини. У квітні того року він раптово зробив напад у Лісових Сорочинцях на моїх братів з криком: «убити всіх і закопати!». Над життям членів родини нависла небезпека, а ще й до того назрівали внутрішні непорозуміння.

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

27

⁄ ⁄⁄ ⁄⁄ ⁄ НАШІ РІКА ЧАСУ ЮВІЛЕЇ

»»» Домонтовичі «««

Хата в Лісових Сорочинцях, де жив Є. Домонтович

Кожен шукав свій шлях у тому новому і незрозумілому житті. Євген Андрійович в 1904–1911 рр. навчався у Полтавському кадетському корпусі, потім протягом 1911–1912 рр. — у Київському юнкерському училищі. В чині штабс-капітана брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений Георгіївським хрестом, а 1917 р. перейшов на бік більшовицької влади. Родина на певний час втратила з ним зв’язок. Ганна Людвигівна передплачувала тогочасну газету «Киевская мысль» і через неї дала оголошення: «Хто знає про поручика Євгена Андрійовича Домонтовича?». Невдовзі їй прислали відповідь якогось полковника Звенигородського полку: «Євген Андрійович перейшов до більшовиків». Після цього Євген довго не з’являвся вдома. Ставлення родини до цього його вчинку було неоднозначне. Пізніше стало відомо, що він воював проти української армії, боровся з повстанським рухом на Поділлі у 1920–1923 роках, пізніше придушував рух

28

опору в Середній Азії. Служив у лавах РККА до 1930 року. Мав нагороди від радянської влади, зокрема, орден В. Леніна. Після демобілізації жив у Лісових Сорочинцях. В останні роки життя Євген Андрійович Домонтович часто виступав і перед військовими, і перед учнями, і перед селянами-земляками, розповідаючи про свій життєвий шлях, про події і людей, з якими зустрічався протягом життя. Один з таких виступів був у Прилуцькій серед…Ставлення родини до цього його вчинку було неоднозначне… ній школі №1 перед військовими. Євген Андрійович залишив власноруч написані спогади. Писали й про нього. Один із українських журналістів Анатолій Бондаренко після спілкування з ним написав повість «На світанні». 81-річного полковника артилерії у відставці, безпартійного колгоспного сторожа, було поховано в рідній землі,

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

яка простила йому гріхи, мирські і духовні падіння, прийняла його у своє лоно таким, яким він був. Брати Павло, Іван та Микола підтримували гетьмана Павла Скоропадського (власника маєтку в с. Тростянець Прилуцького повіту і чималої нерухомості у самому місті). У результаті антигетьманського повстання у листопаді 1918 року до влади в Україні прийшла Директорія Української Народної Республіки. Павло та Іван Домонтовичі залишили рідне село і перебралися до Прилук, де мешкали в самотній хатині на вулиці Береговій. Там топили грубку, а продукти їм доставляли із Лісових Сорочинців. Після недовгого переховування вирішили пробиватися до «білих». Павло загинув, а Івану вдалося емігрувати за кордон. Сергій Андрійович теж виїхав за кордон, залишивши дружину і дочку Катю в Лісових Сорочинцях. Існують свідчення, що потім вони жили і померли у Парижі. У вирі жахливих подій

»»» Домонтовичі «««

РІКА ЧАСУ ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

1970 р. Є. Домонтович, племінниця Наталія Поспелова, дружина Валентина, Катерина Гайдай з донькою Танею

Георгій Гайдай і Євген Домонтович, 1970 р

ХХ ст. було вбито Василя Домонтович. Натомість Микола Андрійович перебрався на Кубань, де працював агрономом. Ось така вона, історія роду прилуцької гілки Домонтовичів, кожне покоління якого прокладало мости через різні епохи та імперії, переборюючи випробування долі, тримаючись родового кореня. На …прокладало мости через різні епохи та імперії, переборюючи випробування долі, тримаючись родового кореня… прикладі родини Домонтовичів можна прослідкувати цілу епоху, те, як історичні події впливали на людей, формували їх світогляд, вихором закручували долі, посилаючи під час непрості випробування, які під силу подолати лише тим, хто тримався свого родового кореня. Ольга Лукаш

Софія Домонтович

P. S. Історією роду Домонтовичів зацікавилася родина Супруненків. Людмила Миколаївна та Микола Іванович дослідили архівні документи, які їм люб’язно надала із власних архівів дружина родича Домонтовичів — історика і краєзнавця Гайдая Георгія Федоровича — Катерина Миколаївна. По старовинних фотографіях реконструювали панський ставок.

Я вирішив прислухатися до цієї підказки, до цього голосу з минулого, і ми продовжили розчищати далі. І під кінець третього тижня відкрилися джерела — і пішла вода! Сьогодні в Панському ставку вода ключова— чиста і цілюща. Чи це не доказ того, що ніщо не зникає, крім марного.

Цікаву історію розповів Микола Іванович про те, як одного разу, коли саме розчищався панський став, йому приснився дуже значимий і пророчий сон: — Копаємо вже тиждень, копаємо і другий, а води все нема та й нема, — каже Микола Іванович. — Я вже почав сумніватися в правильності свого рішення і в можливості успішно завершити почату справу. Аж раптом мені сниться, що приходить до мене Андрій Домонтович, саме такий, як я його бачив на фото, і каже: «Миколо, копай, вода буде». №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

29

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

УСПІШНА ПРИЛУЧЧИНА

Господарювати на землі

За покликом серця і долі Людмила Миколаївна Супруненко працювала вчителькою. В школі її пам’ятають як доброго фахівця. Професія вчителя їй подобалась, то ж працювала з повною віддачою. Колишні учні згадують її уроки, які перетворювались на уроки життя. Мабуть, і далі б працювала вчителем, але трагічна подія в сім’ї – смерть чоловіка Івана Анатолійовича Супруненка – змінила все її життя 30

Відомий господарник, Заслужений працівник сільського господарства України пішов з життя у розквіті сил і на злеті здійснення задумів. Його однодумці і послідовники співчували вдові, підтримували в горі і запропонували …виявилося, цій доброзичливій, але відповідальній і вольовій жінці така задача під силу… Людмилі Миколаївні продовжити справу чоловіка. Адже щойно був утворений, але до кінця не сформований, сільськогосподарський промисловий конгломерат, який вимагав невідкладно вирішувати безліч питань. Довго думати було ніколи, і вона взяла на себе вели-

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

чезну відповідальність і за підприємство, і за людей. Так у 2002 році народилося агропромислове об’єднання ім. Івана Супруненка. Народилося на його традиціях, на його підходах до кожної справи, на його планах на майбутнє. Адже залишив він після себе найцінніше — колектив, який став рушійною силою у своїх наступних досягненнях. Проблем вистачало, і вони лягли на тендітні жіночі плечі, вимагаючи невідкладних, іноді безкомпромісних рішень. Як виявилося, цій доброзичливій, але відповідальній і вольовій жінці така задача під силу. Вона заслужила повагу людей і довела, що немає такої роботи, з якою вона б не впоралася.

За короткий час спільно з колективом, який відразу прийшов на поміч, з готовністю підтримував кожну ініціативу і кожне починання Людмили Миколаївни, їй вдалося модернізувати хлібозавод, розширити асортимент продукції, забезпечити підприємство власним житом, а потім і пшеницею, налагодити виробництво власного цукру, олії, меду, інших продуктів, необхідних для випічки «живого», без хімічних добавок хліба і хлібобулочних виробів, асортимент яких на сьогоднішній день складає майже 90 видів. Нині агропромислове об’єднання ім. І. Супруненка нарощує темпи виробництва і досягло повного замкненого циклу. На полях, не дивлячись на кукурудзяний бум, вирощуються овес, ячмінь, горох, гречка, жито, пшениця, буряк. Наявність такого асортименту базового корму спонукало розвивати тваринницьку ферму. Відкрили свій комбікормовий цех і стали вирощувати свиней, велику рогату худобу, курей, овець, страусів. В результаті отримали власну високоякісну продукцію: молоко, м’ясо. Як же не подумати про влас-

ну переробку? Таким чином був створений молочний цех, який виробляє широкий асортимент молочної продукції: твердий сир, м’які сири, різноманітні йогурти, закваски, масло, сметану, ряжанку. А в поточному році відкрили і ковбасний цех, в асортименті якого …продукція випускається без консервантів та інших шкідливих добавок… до 20 видів ковбас, шинки, баликів. Але найголовнішим досягненням у цій справі є те, що продукція випускається без консервантів та інших шкідливих добавок. Вони просто не потрібні. Адже власна сировина прямо з ферми свіжою доставляється на переробку і тут же відправляється на прилавки крамниць. Висока якість продукції виробництва Агропромислового об’єднання ім. І. Супруненка користується попитом серед прилучан, постачається в міста і села Чернігівської, Київської, Полтавської, Сумської та Черкаської областей. Таким чином підприємство формує культуру споживача, який хоче

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

31

Іван Анатолійович з сином Миколою на святі жнив

вживати екологічно чисту продукцію вітчизняного виробника. За кожним з названих досягнень стоять справжні фахівці сьогоднішнього дня, люди творчі, відповідальні і знаючі. Нині в об’єднанні налічується більше 65 спеціалістів з вищою освітою та понад 75 із середньою спеціальною освітою. Всі вони працюють самовіддано і творчо, чому сприяє приклад відданої своїй справі Людмили Миколаївни. Головний агроном Мусієнко К. Г., заступник по транспорту Самусько А. В., головний інженер Джевага М. О., заступник по реалізації Луполенко Н.О., головний фінансист Придатченко Н. М., зав виробництвом Головенець Л. М,

32

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

головний зоотехнік Ляшенко В.О., управляючі Козиний С.О, Самусько В.В., Івахненко С.В. — це колектив керівників, який сформувала Людмила Супруненко і який є прикладом для наслідування молодим працівникам підприємства у ставленні до праці. Успіх будь-якої справи залежить від її розвитку, здатності прийма…започаткували нову справу, відкривши торгівельний центр… ти виклики часу і конкурентного середовища. Бажання спробувати нове завжди сповнене ризику. Але той, хто має добрі наміри і бажання робити добро для людей, прире-

чений на успіх. Так, налагодивши стабільну роботу на виробництві, Людмила Миколаївна разом із сином Миколою Івановичем започаткували нову справу, відкривши торгівельний центр «Людмила». Даний центр об’єднує в собі продовольчий магазин, який реалізовує продукцію підприємства, готель, ресторан «Білий рояль» та дитяче кафе «Катруся». Зробивши ставку на високий рівень обслуговування і якісні натуральні продукти при виготовленні страв, родина Супруненків знову досягла успіху. Вже кілька років ресторан «Білий Рояль» користується популярністю серед прилучан і гостей міста, які люблять вишукану атмосферу та смачну кухню.

А кафе «Катруся», з ексклюзивними кондитерськими виробами, одразу стало улюбленим місцем проведення дитячих свят. Також Супруненки відомі в Прилуках і Прилуцькому районі як благодійники. Школи, дитячі садочки, сільські будинки культури і колективи художньої самодіяльності міста і району неодноразово зверталися за допомогою і отримували її.

Світлини надані фотостудією «Майстер“ імені В. С. Яковенка

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

33

34

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Нині виконавчим директором Агропромислового об’єднання працює син Людмили Миколаївни — Микола Іванович Супруненко. Він самостійно управляє розгалуженим виробництвом, вирішує найвідповідальніші завдання. Усвідомивши, що обрана справа вимагає віддачі всіх сил і часу, син був поряд, коли Людмилі Миколаївні задля вирішення виробничих питань доводилось часом ночувати на хлібозаводі, коли, зокрема, створювали нові печі або запускали нові види продукції… Незважаючи на напружений робочий графік, Микола Іванович знайшов можливість дати відповідь на декілька важливих, на нашу думку, запитань. –– Чи престижно сьогодні працювати в сільському господарстві? Я думаю, що працювати на землі, розбудовувати рідне село в усі часи було і є престижно. Ми – аграрна країна. Наше найбільше багатство – земля. А роботящих земля поважає, вона платить сторицею. Сьогодні українське село потребує надзвичайної підтримки. Йому не вистачає молодих рук, за-

НАШІ ЮВІЛЕЇ ⁄⁄⁄

пальної енергії, сміливих планів. То чому шукати щастя десь, коли в тебе під ногами земля твого діда-прадіда? Тільки не потрібно йти до неї з амбітними планами, бо селянин завжди міряв свої статки не грішми, а хлібом. –– Які у Вас захоплення у вільний час? Для душі ми утримуємо автомобільний музей, в якому цілий ряд автомобілів, реставрованих руками працівників хлібозаводу. З Миргорода завезли коней-скакунів Орловської породи. Це теж для душі. При тому маємо всю амуніцію для коней: сани, тачан…чому шукати щастя десь, коли в тебе під ногами земля твого діда-прадіда… ку, вози, карету. А останнім часом для душі додалася ще одна справа – глибоке вивчення історії села. Династія Домонтовичів, яка проживала в селі Лісові Сорочинці, справила глибоке враження. Вони доклали багато зусиль у розбудову села. Залишили після себе такий вагомий спогад, що не хочеться спасувати перед їхньою пам’яттю.

–– Чи є майбутнє в українського села? –– Звичайно, є. Я в це вірю, бо в Україні ще не перевелися справжні хлібороби, які уміють поле засіяти, коня запрягти, трактор завести і вставати разом із сонцем. Саме вони з мозолястими руками та щирими відкритими душами і утримують село, розбудовують його і свято бережуть пам'ять про своїх предків. Сьогоднішні досягнення Агропромислового об’єднання імені І. Супруненка – яскравий показник того, що навіть в такій складній сучасній економічній ситуації в країні можна досягати успіху. Робота на таких підприємствах — престижна. Люди, працюючи, відчувають себе соціально захищеними і розуміють з власного досвіду, що таке європейські стандарти життя та праці. А головне — вони вірять в те, що Україна може бути і буде успішною! За такими господарями, які люблять і шанують рідну землю – майбутнє! Катерина Аніщенко

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

35

⁄ ⁄⁄ ⁄⁄ ⁄ НАШІ ТРАДИЦІЇ ЮВІЛЕЇ

КУЛЬТУРА

ЖИТА Давно всім відомий вислів, що село було колискою націй. Українців, у крайньому разі, цей вислів стосується особливо, бо в умовах сотень років бездержавності, саме український селянин ревно беріг рідну мову, древні звичаї, творив особливу і неповторну народну культуру.

Українська еліта то ополячувалась, то зрусифіковувався, а селянин зберігав і примножував своє, рідне: створив 600–700 тисяч народних пісень, тисячі народних казок і легенд, виробив глибокі моральні цінності, зберіг і примножив обряди, сімейні традиції. Саме створена українським селянином народна культура і породила українську літературу, музику, живопис, архітектуру, які неможливо сплутати з творінням інших народів. Вчені мужі давно довели, що побут, звичаї і, врешті-решт, культура народжувалась на основі господарської діяльності людини. Більше того, деякі вчені стверджують, що стержнем звичаїв, побуту і традицій був основний вид діяльності людини. Так на основі пшениці появилися культури Єгипту, Передньої Азії, Південної Європи. Китай, Південно-Східна Азія — ​це «культура рису».

36

Культура доколумбової Америки — ​ це «культура кукурудзи і картоплі». Україна, в тому числі і Прилуччина, відносилась до народів «культури жита». Сьогодні, споглядаючи на поля Прилуччини, можна побачити величезні площі кукурудзи, сої, соняшника, зустрічаються великі масиви пшениці, а от посівів жита потрібно ще і пошукати. Однак якихось 100 років тому було зовсім не так. За подвірними описами Прилуцького повіту 1900 року, можна говорити, що селянство повіту, не дивлячись на ріст товарно-грошових відносин, віддавало перевагу житу, а не пшениці, яка коштувала дорожче. Ось як засівалася земля Прилуччини 1900 року: Жито  59982 десятини Овес  38718 десятин Гречка  12114 десятин Ячмінь  8940 десятин Просо  6416 десятин Кукурудза  156 десятин Пшениця: Ярова  1089 десятин Пшениця: Озима  7287 десятин Горох  1523 десятини Картопля  5156 десятин Льон  1190 десятин Олійні культури  4830 десятин Тютюн  5341 десятини Сіностепове  15823 десятини

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Наведені свідчення приводять до висновку, що селяни Прилуччини були, мабуть, найбільше консервативні у веденні сільського господарства Полтавської губернії, та і серед повітів лісостепової зони інших губерній. Коли Україна ставала основним поставником пшениці у Європу і вся степова, і лісостепова зона засівалися переважно озимою пшеницею, на Прилуччині перевага надавалася вівсу, гречці і житу. Жито і гречка залишалися основним у харчовому раціоні прилучан, бо більшість урожаю картоплі перероблялося на спирт, а майже половина урожаю озимої пшениці вивозилося за межі повіту. Оскільки посіви жита майже у 60 разів перевищували посівні площі озимої пшениці, прилучани отримували прибуток, в основному, за рахунок продажу вівса, ячменю та тютюну, носії якого зросли з 1895 по 1900 роки у два рази. Селяни Прилуччини 1900 року продавали за межі повіту 54,7% вирощуваного вівса, 28,5% ячменю, 49% озимої і 21% ярої пшениці, майже 20% гороху і проса, більше 30% льону і більше третини олійних культур. На початку минулого століття, поряд із житом, гречкою, горохом і просом, у харчовий раціон прилучан увійшла і картопля, хоча ще

ТРАДИЦІЇ ⁄⁄⁄ у середині XIX століття її ніхто не смакував. Сьогодні важко уявити, але 169–170 років тому її вирощування відбувалося з примусу держави. Справа в тому, що у 1830–32 роках на Полтавщині, в тому числі і на Прилуччині, був дуже великий неврожай. Це привело до голоду 1833 року. Його не можна порівнювати із штучним голодомором 1933 року, однак і тоді багато людей померли голодною смертю. Особливо була високою дитяча смертність, що привело до значного уповільнення росту населення повіту на декілька десятиліть. Згадані неурожаї і голод привернули увагу уряду. 8 лютого 1841 року було «высочайше повелено» розпочати розведення картоплі у садибах поміщиків і селянських господарствах. Для заохочення селян до вирощування «этого овоща» була виділена сума у 25 тисяч рублів на 3 роки «для раздачи наград всем, кто займется его разведением». Через рік у дворян повітів уряд вимагав свідчення, хто з них прис­ тупив до «посеву сего овоща»? Виявилося, що дворяни Пирятинського, Хорольського, Кременчуцького і Переяславського повітів проігнорували наказ уряду, а от у Прилуцькому розведенням картоплі почали займатися поміщики О. Ріттер, М. Величко, С. Александрович, Г. Данилевський, О. Дубинський. Отже Прилуччина першою почала займатися картоплярством з 1842 року 20 століття.

Кукурудза, яка сьогодні займає абсолютну більшість посівних площ Прилуччини, на початку минулого століття займала територію всього у 156 десятин. Вона в основному використовувалась для тваринництва та власних потреб. Площі її посівів зросли лише у середині минулого століття. У середині 19 століття Прилуччина була одним із найбільших постачальників простого тютюну в Україні. Ще починаючи з 1803 року тютюн почали продавати за межі України, однак, як пишуть документи, у «сравнительно малом количестве». Вирощували переважно три сорти: варгінський, амофорський і бакун. У кінці століття 140 поселень повіту займались вирощенням тютюну на площі до 3000 десятин. На 1900 рік із Прилук по залізниці відправлено 500 тисяч пудів сухого тютюну. Особливим попитом славився амофорський тютюн із Срібного, «который добротою своею отличается, и покупщики, приезжающие сюда ежегодно из Московской и Владимирской губернии, платят за него гораздо дороже, нежели за такой же в других местах». При колгоспах, тютюн на Прилуччині вирощували до кінця 1960-х років, а сьогодні, лише окремі господарі засаджують ним по декілька соток. Вирощування згаданих культур вимагало величезних зусиль, особ­ ливо у питанні обробітку землі.

Прилучани і в цьому питанні були консервативніші, ніж селяни інших повітів Полтавщини. Уже в кінці 18 століття основною тяговою силою в Україні були коні, а на Прилуччині воли, як і сотні років тому. Лише на кінець 19 століття коні витіснили волів, хоча ще в 1980-х роках у колгоспі «10-річчя жовтня» села Жовтневе була пара волів для різних підсобних робіт на фермі. Прилуччина була відома, як повіт дуже розвиненого тваринництва. Сьогодні, дивлячись на пусті покинуті колгоспні ферми та на малочисельні домашні стада, важко уявити, що 100 років тому наша земля годувала, крім людей, ще і десятки тисяч тварин. Одних лише овець утримували близько 70 тисяч голів. Ріст поголів’я великої рогатої худоби та коней у Прилуцькому повіті у другій половині 19 століття Рік 1862 1869 1873 1883 1900

Число голів ВРХ (дорослого) 21 831 33 335 45 607 42 607 45 013

Число коней 4 737 8 993 20 302 ? 32 141

Такого поголів’я скоту Прилуччина не мала навіть у роки так званого розвинутого соціалізму, а про сьогодення цієї галузі на Прилуччині і говорити соромно. Багато змінилося у житті селян Прилуччини за останні 100 років. Колективізація забрала у селян землю, а деколективізація забрала і роботу. Сьогоднішній селянин у переважній більшості, втратив любов та інтерес до роботи на землі, втрачає традиції. Однак, останні роки прослідковується тенденція, що дає надію на збереження селянства. Збільшує­ ться кількість людей, які самі обробляють власні паї, і якщо таким людям допомагає держава, то село Прилуччини має шанс. Олександр Лозовий

««« Краєзнавчі праці Олександра Лозового №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

37

⁄⁄⁄ ТРАДИЦІЇ ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ З милим і на край світу

Роман ЗІНЧЕНКО:

Зінченко Роман — ​к урінний отаман ПМГО «Прилуцький козацький курінь ім. Івана Сірка», голова відокремленого підрозділу молодіжного клубу «Джура», учасник АТО. Зінченко Марія — ​ представник ПМГО «Прилуцький козацький курінь ім. Івана Сірка», фахівець з патріотичного виховання Прилуцької автошколи ТСОУ, волонтер ГО «Учасники АТО «ЩИТ».

«Ми відтворюємо устрій Запорозької Січі, переносимо лад, традиції в сучасність.»

Гартування козака

38

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Роман Зінченко: «Починав я зі східних єдиноборств, з 13 до 20 років займався Айкідо. Одного разу Катерина Олександрівна Аніщенко запросила мене прийняти участь у постановці, потрібно було зіграти козака та відтворити бойове дійство, яке являло собою козацькі елементи бойового гопака. На наступний день всі м’язи боліли від кріпатури. Мене здивувало, наскільки наш гопак складніший та результативніший за східні практики. Сама вправа «повзунець» потребує не аби якої фізичної підготовки, для цього потрібно в присяді випрямляти ноги і триматися, не хитаючись, хоча б одну хвилину. Це зацікавило мене, і на одному з тренувань з Айкідо під час ритуальної частини, коли я заплющив очі, в мене в думках був Іван Сірко, найвидатніший характерник, який надихнув мене займатись нашими бойовими мистецтвами, популяризувати українську культуру та звичаї. Після того я почав вивчати історію козацтва, характерництва і, як виявилось, запорозькі козаки зробили вагомий внесок в творення державності. Ми зібралися з однодумцями: Андрій Сікалов, Артем Аніщенко (всього близько п’ятнадцяти дорослих чоловіків) та почали обговорювати подальші дії, вчили елементи народного гопака та відтворювали їх в бойовому стилі, носили вишиванки, вистригли чуби, приймали участь у відзначенні народних та державних свят.

Курінь ім. Івана Сірка — учасник фестивалю Перунів Полк

Свято Купала наближається

Так і з’явилась громадська організація «Козацький курінь імені Івана Сірка» — ​ц е було у 2009 році. «Козацтво — ​ц е спосіб життя. Ми відтворюємо устрій Запорозької Січі, переносимо лад, традиції в сучасність. Прикладом цього є козацьке коло, де всі рівні, почуті, де кожен висловлює свою думку, щоб прийти до спільного рішення. Пріоритетами нашої роботи є вольні та морально-психологічні основи». Марія Зінченко: «Для мене сучасний козак — ​ц е патріот своєї Батьківщини, захисник рідного краю, людина, яка відповідає за свої вчинки і слова. Це герой, в якому поєднані характер, сила, мужність та міць. Це борець за ідею та справедливість». Роман Зінченко: «Перший наш показовий виступ був навесні 2009 року на Миколин ярмарок, це було щось нове, цікаве та видовищне для нашого міста. З 2010 року ми почали займатися з дітьми, так як за ними майбутнє України. Важливо було виховати у них воїнів, дати зрозуміти, що вони є вільні, допомогти перебороти свої страхи, розвивати навички характерництва, а також фізично загартувати. Ми даємо дітям відчуття свободи, однією з таких практик є «жива», тобто вони психологічно переборюють себе, витісняють свої страхи, концентрують свою увагу, реакцію. Допомагаємо ввімкнути власні приховані здібності.

Ми у Холодному Яру

Урок гартування від козака Сашка Семенка

Курінь в місті козацької слави в Конотопі

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

39

⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

Курінь ім. І. Сірка — учасник шоу «Україна має талант»

Юрій Кудряшов та Микола Григоренко на Січі у Манжосівці

Вихованці куреня стають набагато сильнішими за своїх однолітків. Діти проявляють інтерес до історії козацтва, рідного краю, цікавляться видатними діячами історії. Ми разом відвідуємо визначні місця Прилуччини та області, відзначаємо визначні історичні події. Після такого юні козаки розуміють про значення їхніх предків в творенні Української держави, свою роль в суспільстві».

Світлина з отцем Петром, Вознесенська церква с. Радьківка

Козацьке коло

Козацька витривалість

40

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Марія Зінченко: «У дітей формується національна свідомість, з кожною поїздкою до історичного місця діти розуміють, хто вони, ким були їхні предки, за що вони боролись. Ми виховуємо у них патріотів своєї Батьківщини, вчимо цінувати та шанувати українські звичаї та традиції». Роман Зінченко: «Вже п’ятий рік поспіль поблизу с. Манжосівка на території Прилуцької Січі Пресвятої Богородиці Покрови ми проводимо козацький вишкільний табір, метою якого є патріотичне виховання дітей. Наша мета — ​ дати знання з правил виживання в природі, навчити розпалювати вогнище, орієнтуватися на місцевості, надавати першу медичну допомогу. Устрій у таборі організовуємо подібно до устрою Січі. Виконання гімну, ранкові вправи, благоустрій побуту, проводимо козацьке коло, де підводимо підсумки дня, обговорюємо цікаві теми та співаємо українські патріотичні пісні. Цілодобово охороняємо табір. Кожен рік діти

Біля пам’ятного знаку козацькій Малодівицькій сотні Прилуцького полку

Козачата у Вознесенській церкві у селі Радьківка

На фестивалі

проходять споконвічні козацькі посвяти: їзда на конях, проходження по розпеченому вугіллю, стрільба з лука та з різних видів зброї, орієнтування на місцевості, вміння володіти козацькою зброєю (ціп, булава, нагайка, серпи, шаблі). До організації занять в таборі запрошуємо цікаві особистості: Юрій Скиба — ​к ерівник клубу «Екоспектр», молодіжний клуб «Повстанець», учасників АТО, гурт «МаМай» народний фольклорний ансамбль «Горлиця», театр вогню та світла «Агній». Перший рік було 10 учасників. З кожним роком кількість учасників табору зростає. В цьому році табір пройшов у дві зміни. Після такого вишколу вони отримують колосальний досвід, який знадобиться у майбутньому. Урок природознавства від Юрія Скиби

Марія Зінченко: «Для мене Україна майбутнього — ​це самостійна, вільна, незалежна держава. Бо ми маємо все для того, щоб бути процвітаючою державою, і саме наші вихованці — ​це цвіт нації, майбутнє та надія». Роман Зінченко: «Для мене Україна через 10 років — ​ц е держава, де керуючі посади займають лише ідейні, патріотичні люди, зацікавлені в процвітанні країни, з військом, з яким рахуються всі країни, коли кожна людина відчуває себе складовою частиною міцного ланцюга під назвою Україна»! Підготував Ігор Павлюченко

Козацький гарт

Юний козак

Посвята у козаки

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

41

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Василь Маслов ТА УНІКАЛЬНІ ФОТОМАТЕРІАЛИ З ЙОГО АРХІВУ Замислюючись над історичною долею свого народу, щоразу доходиш висновку, що для усвідомлення свого «Я», свого місця в історії людства, ми мусимо напевно знати: чиї ми діти, якого роду-племені, звідки походить наше коріння. На жаль, відтворення тієї невидимої ниті, що пов’язує численні покоління в єдине ціле, є важкою, а іноді й майже безрезультатною справою. Відтак, діяльність кожного небайдужого дослідника нашої минувшини заслуговує на нашу вдячність та уважне ставлення до його доробку. Надзвичайно цікавою людиною, вченим, збирачем української старовини та організатором музейної справи, а до того ж й відомим прилуччанином був Василь Іванович Маслов. Сторінки його біографії та діяльності вже висвітлювалися часописом «Прилуки. Фортеця» (Див. номер 2 за 2008 рік — О. К. ), однак окремі аспекти його життя, творчості та діянь, й надалі привертають увагу сучасних дослідників. Навряд чи хлопчик з невеличкого містечка Ічня, який народився 21 грудня 1884 р. у родині Івана Васильовича Маслова, купця 2-ї гільдії, та Ганни Никифорівни Олександренко, охрещений наступного ж дня у місцевій Преображенській церкві, міг знати, яку роль у житті свого краю відвела йому доля. Здобувши середню освіту у стінах Прилуцької гімназії, яку він закінчив 1903 року з золотою медаллю, Василь вступив на перший курс історико-філологічного факультету Московського університету. Згодом він перевівся до Київського університету св. Володимира, який і закінчив у 1909 р. з дипломом 1-го ступеню, отримавши золоту медаль за конкурсний твір. Вже з 1-го січня 1910 р. дипломований фахівець був затверджений штатним стипендіатом при Київському університеті для підготовки до професорського звання по кафедрі російської мови та літератури. У 1914 р. В. Маслов з успіхом склав магістерські іспити і протягом 1915–1920 років працював приват-доцентом у Київському університеті, а з 1917 р. — ще й на Київських Вищих жіночих курсах. Між іншим, окрім читання лекцій та проведення практичних

І. Айвазовський (?). Морський пейзаж. Фото з архіву В. Маслова.

42

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

Зображення Війська Донського осавула з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

занять зі студентами та курсистками, Василь Іванович також встигав викладати російську мову у кількох київських гімназіях. Враховуючи той факт, що В. Маслов знав не лише російську та українську мови, а ще й польську, французьку, грецьку й латину, керівництво навчальних закладів часто використовувало його для заміни викладачів з цих дисциплін, особливо в буремні революційні часи. Саме неспокій та труднощі останніх змусили Василя покинути Київ та переїхати до Прилук, де в родинному колі завжди можна було знайти розуміння та підтримку. До того ж, як виявилося пізніше, у Прилуках йому вдалося реалізувати не лише свої наукові та педагогічні здібності, але й знання з психології, фотографії, переплетення книг і, нарешті, хист до етнографії та музейної справи. Як свідчить автобіографія вченого, у Прилуках він пропрацював з осені 1920 р. по 1930 р., викладаючи на Вищих педагогічних курсах, що згодом були перетворені на Педагогічний технікум, та очолюючи Прилуцький окружний музей (1927–1930 рр.). Саме на посаді директора місцевого музею Василь Іванович зумів проявити усі свої найкращі якості та реалізувати щире прагнення служити своєму народу. В. Маслову випало жити у непростий час. Часто він був змушений по-різному засвідчувати в численних анкетах свою національність («русский» або «украинец»), по-різному зазначати чи відверто приховувати своє «соціальне походження», писати праці на замовлення (див. монографію «Побут сталінських шахтарів» (К., 1934), побоюю№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

43

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Зображення українського сотника з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

чись за своє життя та життя членів родини, нищити своє листування, щоденникові записи, результати своєї багаторічної діяльності на ниві дослідження етнографії, історії та культури свого краю. На щастя, чимало матеріалів з його експедицій, планових пошуків та раптових знахідок вдалося зберегти та зосередити у фондах міського музею, який він очолював протягом чотирьох років. Недарма вважається, що Прилуцький краєзнавчий музей за 1927–1930 роки перетворився на один з найкращих тогочасних закладів такого рівня. Відомо, що основу мистецької збірки музею становила приватна колекція витворів мистецтва родини Ґалаганів, яку започаткував Григорій Павлович Ґалаган. Цей громадський діяч, меценат та колекціонер був відомим українофілом, приятелем Т. Шевченка, що частково впливало на характер формування його збірки. Цікаво, що ще наприкінці ХІХ ст. до зібрання Ґалаганів була приєднана колекція родинних портретів їхніх родичів Розумовських-Дараганів з маєтку Покорщина, що поблизу Козельця. Протягом 1919–1927 років ця колекція портретів розміщувалася у музеї «Поміщицька садиба ХІХ століття», який містився у палаці Ґалаганів у Сокиринцях. Очоливши Прилуцький окружний музей і прагнучи сконцентрувати під його дахом найкращі мистецькі колекції краю, Василь Іванович на ста підводах перевіз майно та експонати сокиринської колекції до Прилук, де їх від 1930 р. було розміщено у приміщенні Стрітенського собору, який на той час виконував функцію музею. Тут колекція перебувала з до 1953 р.

44

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

Зображення донського станичного козака з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

На жаль, у 1953 р. під певними бюрократичними приводами зібрання прилуцького музею, зокрема колекцію Ґалаганів, було розформовано і його найкраща та найцінніша частина була відправлена до обласного історичного музею у Чернігові. Там колекція перебувала до 1983 р. З 1984 р. її мистецьку частину було переведено до новоствореного Чернігівського обласного художнього музею, який вже за часів незалежності дістав ім’я Григорія Ґалагана. Нині ґалаганівська колекція з Сокиринців, до якої входить збірка портретів XVII–XVIII ст. Ґалаганів, Розумовських, Дараганів, Маркевичів, Ламсдорфів, народні картини (типу «Козак Мамай»), полотна українських та російських художників ХІХ ст., твори західноєвропейського живопису та графіки, становить основу обласного художнього музею. Сумлінно підходячи до виконання своїх обов’язків директора музею, а також реалізуючи свій хист фотографа-документаліста, Василь Іванович ретельно здійснював фотофіксацію колишніх поміщицьких садиб, пам’яток церковної архітектури, експонатів, що надходили до музею. Завдяки цьому, нині в особовому фонді В. Маслова, що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, а також серед документів та матеріалів колишніх Інституту матеріальної культури, Київського Археологічного комітету АН УРСР, зберігаються цінні фотодокументи, які зображають пам’ятки історії та культури Прилуцького краю з Тростянця, Яготина, Сокиринців, Дігтярів, Линовиці, Густині, Вейсбахівки, Березової Рудки, Згуровки, Петровки, Ічні та інших міст, містечок та сіл. №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

45

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Зображення литовського селянина з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

Серед цих матеріалів вдалося відшукати й цікаву підбірку фотографій так званих народних картин з анотаціями. Фотографії були зроблені В. Масловим на початку 1931 р., коли він формально вже не був директором музею, а працював на посаді наукового співробітника фольклорно-етнографічної комісії Академії наук УРСР. Однак, користуючись офіційним дорученням, виданим йому Всеукраїнським Археологічним комітетом Української академії наук на фотографування пам’яток старовини на Прилуччині ще у 1927 р., він продовжував свою справу. Очевидно, побоюючись за долю певних експонатів Прилуцького музею, і водночас, розуміючи їхню історичну та мистецьку цінність, Василь Іванович цілеспрямовано робив фотофіксацію експонатів колишньої ґалаганівської колекції, яка на той час була частиною фондового зібрання музею. Картини, про які йдеться, були написані у ХІХ ст. і являли собою зображення осавула Війська Донського, два типи донських козаків, малоросійського сотника, два різних зображення литовського селянина, зображення писаря запорозького війська, простого козака, а також унікальну народну картину під умовною назвою «Ми козаки люди вільні». Анотації під фотографіями, зроблені рукою В. Маслова, засвідчували належність полотен до колекції Г. Ґалагана з Сокиринців, їхній розмір, наявні в картині написи, інвентарні номери. Цінність цих фото полягає у тому, що вони представляють собою цікавий матеріал для етнографічних, іконографічних та мистецтвознавчих досліджень сучасних вчених, бо репрезентують рідкісні

46

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

Зображення донського козака з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

зображення представників української сотенної старшини, етнографічні типи донських та українських низових і городових козаків XVIII ст., простих селян, до того ж, не українських, а литовських (!). Подібних оригінальних зображень, створених у XVIII ст. чи на початку ХІХ ст., збереглося дуже мало. Цілком можливо, що ці полотна мали певний стосунок до «Сборника этнографических материалов, касающихся Малороссии», а отже, їх можна розглядати як чудовий ілюстративний матеріал до діяльності самого Григорія Павловича Ґалагана, який 1873 р. був обраний головою Південно-Західного відділу Російського географічного товарис­ тва — першої легальної структури, яка займалася українознавством і готувала видання збірника. Нині згадані вище картини, які колись належали Г. Ґалагану, а потім зберігались у Прилуцькому музеї, перебувають в експозиції Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського. Серед інших цікавих фотографій з київського архіву Василя Маслова варто назвати фотокопію чудотворної ікони Ржавенської Богоматері з церкви св. Трійці с. Іржавець. Цей образ цінний тим, що, за переказом, був скопійований з ікони, що перебував у Софійському соборі Константинополя і належав пензлю самого євангеліста Луки. Згодом ікона потрапила в Україну завдяки запорозьким козакам, які привезли її як трофей з чергового військового походу проти Османської імперії. Наприкінці ХІХ ст. копію цієї ікони замовив для своєї колекції Василь Васильович Тарновський. Однак, як засвідчує запис Василя Маслова, зроблений олівцем на №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

47

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Зображення литовського селянина з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

звороті фотографії, фотографу-художнику Барчевському, якому було замовлено цю роботу, це довгий час не вдавалося зробити: не виходило «спіймати» погляд Богородиці. Нині ікона є втраченою. Увагу В. Маслова також привернула картина, що перебувала у родині прилуччанки М. І. Ковалевської. Це був морський пейзаж, виконаний олійними фарбами на полотні та розміщений у позолоченій рамі. Власники полотна вважали його оригінальним твором І. Айвазовського. Очевидно саме з цієї причини Василь Іванович у 1928 р. зробив його фото. На жаль, провести відповідні сучасні дослідження цього твору і встановити його автентичність неможливо, бо картина не виявлена серед експонатів місцевого музею, а отже вважається втраченою. У 1930 р. В. Маслова зацікавила копія іншої картин, яка перебувала у приватних руках і належала Євгенії Петрівні Базилевській. Власниця картини була свого часу відомою особою не лише у Прилуках, але й у Києві, бо належала до акторської трупи Миколи Садовського. У 1918 р. Євгенія Петрівна створила у місті аматорський театр, де свою першу роль зіграв інший відомий прилуччанин — Микола Яковченко. Є. Базилевська, а також її рідна сестра Ольга Петрівна Кашевська, якій перейшла у спадок картина, стверджували, що це була копія полотна відомого іспанського художника Бартоломе Естебана Мурилльо (1617–1682) під назвою «Христос, що поранив палець терновим вінцем». Прізвище художника, який виконав

48

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

Зображення українського писаря з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

цю копію, на фотографії зазначено не було. Очевидно, що й обидві власниці його не знали. Чи була ця картина 1930 р. передана до музею, чи В. Маслов зробив фото полотна з дозволу останньої власниці, з архівних матеріалів не зрозуміло. Можливо відомості про це зберігаються у фондах музею, або серед матеріалів родинних архівів самих Є. Базилевської та О. Кашевської, що ще мають встановити місцеві краєзнавці. Повертаючись до справи фотофіксації музейних експонатів, яку здійснював В. Маслов, зазначимо, що під час свого березневого приїзду до Прилук у 1931 р., він не лише цілеспрямовано знімав експонати колишньої колекції Г. Ґалагана. Крім вже описаних картин кінця XVIII — початку XIX ст., ним також було відзнято полотно, датоване 1853 р., яке приписували пензлю Л. Ф. Лагоріо (1827–1905). Картина називалася «Рештки палацу К. Г. Розумовського в Батурині». Приписування авторства картини саме цьому художнику виглядає дещо сумнівним, бо в біографії відомого мариніста та учня самого І. Айвазовського, людини, яка більшу частину свого творчого часу провела закордоном, відсутні факти, які засвідчували хоча б тимчасове перебування його на Чернігівщині, а тим більше написання полотна з такою назвою. Подальшу долю цієї картини та її справжнього виконавця поки визначити не вдалося. Натомість аналіз іншої фотографії, зробленої В. Масловим у свій приїзд 1931 р. і підписаної ним, як «портрет невідомого», призвів до встановлення як особи самого портретованого — ним був Григорій Ґалаган, так й №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

49

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

Народна картина «Ми козаки люди вільні» з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

авторства полотна — ним був російський художник В. Серебряков, який виконав портрет у 1843 р. Нині цей великий за розмірами портрет займає своє почесне місце в експозиції Чернігівського обласного художнього музею ім. Г. Ґалагана. Окрему групу фотоматеріалів, створених Василем Масловим на початку ХХ ст., а також протягом 1930–1950-х років, становлять фотографії краєвидів хутора князя Безбородька, маєтку Закревських (с. Березова Рудка), маєтку князів Кочубеїв (с. Згуровка) (палац та колекція творів мистецтва загинули під першої революції 1905–1907 рр.), руїн маєтку Лівена (с. Петровка), речей з палацу та колекції де Бальменів (с. Линовиці), а також церкви з Линовиць, церкви та ікони з с. Іржавець, краєвидів містечка Ічні, де одне з особливих місць займали фотографії спиртового заводу, який колись належав родині Маслових, краєвидів Прилук, їхніх архітектурних пам’яток і типів міських мешканців та багато інших. Аналіз та дослідження інформативних можливостей цих фотодокументів можуть стати дуже корисними історикам, краєзнавцям та музейникам у відтворенні втраченої культурної спадщини, а також усім місцевим мешканцям, яким небайдужа минувщина своїх сел та містечок, залишки матеріальної та духовної культури свого краю. Таким чином, створені Василем Івановичем Масловим унікальні фотографії Прилуччини, її архітектурних та мистецьких скарбів, становлять на сьогодні величезну наукову цінність. Збірка виявлених фотоматеріалів одночасно може

50

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

Невідомий художник. Рештки палацу К. Г. Розумовського в Батурині з ґалаганівської колекції Прилуцького музею. Фото з архіву В. Маслова.

виступати як окремим предметом дослідження сучасних науковців, так і змістовним ілюстративним матеріалом для демонстрації матеріальних втрат колишньої музейної колекції Прилуцького краєзнавчого музею, архітектурної та мистецької спадщини краю загалом. Сам же Василь Іванович Маслов — невтомний дослідник та охоронець культурної спадщини приудайського краю у пам’яті прилуччан назавжди залишиться простою людиною з велосипедом та фотоапаратом на тренозі, з яким його часто бачили місцеві мешканці під час його численних подорожей. Відтепер постать дослідника, увічнена у бронзі скульптором Олегом Радзєвичем та архітектором Костянтином Івановим, кожного дня радо зустрічає відвідувачів Прилуцького краєзнавчого музею, директором та невтомним співробітником якого він подумки залишався до кінця свого життя.

Ольга Ковалевська

Олена Клочко біля пам’ятника Василю Маслову №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

51

⁄⁄⁄ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ

В. І. МАСЛОВ З ФОТОАПАРАТОМ

52

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ ⁄⁄⁄

ЖИТТЯ СЕЛЯН ПРИУДАЙСЬКОГО КРАЮ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ НА СВІТЛИНАХ ВАСИЛЯ МАСЛОВА З АРХІВУ РОДИНИ КЛОЧКО

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

53

Бібліотечне краєзнавство

З ЛЮБОВ’Ю ⁄⁄⁄ НАШІ ЮВІЛЕЇ

ДО РІДНОГО КРАЮ

«Велика-бо користь буває людині од учення книжного…», — ​писав у свій час Нестор-Літописець і порівнював книги з ріками, що наповнюють Всесвіт своєю мудрістю. Домівками цих чудодійних рік завжди була бібліотека — ​ храм Книги, Духовності, Культури, Життя… Бібліотеки ніколи не існували самі по собі, відокремлено, а завжди були, є і будуть частиною цивілізованого суспільства. На сьогодні Прилуцька централізована бібліотечна система об’єднує 42 бібліотеки, з них 40 розташовано в сільській місцевості. У соціальній інфраструктурі сучасного села бібліотеки Прилуцького району посідають особливе місце — ​а дже це центри культури, краєзнавства, інформації в багатьох глибинах району. Чим же живе сільська бібліотека сьогодні? Які її пріоритети? Ці питання все більше постають у сучасному світі, коли відбуваються глобальні зміни в інформаційному просторі, в розвитку держав і України у тому числі. Чи потрібна бібліотека в селі?.. Без перебільшення — ​так! Адже у більшості сіл

54

району бібліотеки — ​майже єдині культурні центри для громади. Питання в іншому — ​я к вижити сільській бібліотеці?.. На сьогодні так склалося, що доля сільської бібліотеки цілком залежить від підтримки місцевих владних структур. І дуже добре, коли влада розуміє значення бібліотек для розвитку громад. Сільська бібліотека сьогодні не …книгозбірня багато що може зробити для сільського мешканця… може похвалитися широким спектром технічних послуг сучасного світу — ​с канерами, комп’ютерми, доступом до інтернет-мережі… Але книгозбірня багато що може зробити для сільського мешканця — ​підібрати потрібну літературу, познайомити з відомими митцями свого краю, організувати дозвілля. Одним із пріоритетних напрямків сучасних сільських бібліотек, як і центральної бібліотеки, є краєзнавча робота. Зацікавлення читачів до подій минулого спонукає бібліотекарів до пошукової діяльності. Головне завдання — ​вивчення історії свого села, відродження імен визначних діячів краю, збирання легенд, переказів, спогадів старожилів, карбування історії в Книзі Життя.

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

У результаті такої копіткої праці фонди бібліотек поповнюються спочатку копіями архівних документів, фотографіями, спогадами старожилів, а далі з’являються книги, які вже давно відомі за межами Прилуччини. Зокрема бібліотекарі Прилуцької ЦБС першими в області почали видавати краєзнавчі розвідки немалими для сучасного книговидання тиражами і за кількістю виданих книг мають пальму першості на Чернігівщині. Світ побачили такі книги: «Мій рідний край, моя земля Прилуцька» 2-ва видання, «Очевидці голодомору свідчать», «Нам є що Володимир Латуіль і Тетяна Печена

КНИЖКОВИЙ СВІТ ⁄⁄⁄ Микола Марченко і Іван Забіяка

згадати», «Легенди Прилуцького краю»; бібліографічні довідники: «Художники Прилуцького краю», «Літературна Прилуччина», «Звеличені працею», «За мужність і відвагу». В цьому році започатковано новий проект «Стара фотографія»… За підтримки Івковецької сільської ради бібліотекар с. Голубівка Анатолій Суховерський видав розвідку «Голубівка», художньо-документальні видання «Джерела нашої пам’яті», «На зламі», «Дорога без кінця», «Таємниці Голубових поселень», «Протистояння». Краєзнавчих видань було б іще більше, але проблеми з фінансуванням обмежують політ творчої думки. Тому зібраний матеріал книги про вишивальниць «Прилуччина на полотні», які створювали «Рушник єднання Прилуцького району» чекає на свого благодійника-видавця… Постійною і кропіткою є праця

зі збирання фактографічних, письмових, інформаційних, народознавчих матеріалів. Тематичні теки, народознавчі куточки, краєзнавчі

Валентина Тарасенко і Віктор Моренець

Олександр Лозовий

…було б іще більше, але проблеми з фінансуванням обмежують політ… фонди і картотеки стають справжнім літописом населених пунктів Прилуччини. Майже в кожній бібліотеці створені міні-музеї народознавства. У практику роботи бібліотек Прилуччини давно ввійшло створення прес-досьє, які присвячені відомим людям Прилуччини: «Микола Сердюк — ​фотокореспондент», «Георгій Гайдай», «Борис Харитонов», «Дмитро Іванов», «Василь Гузій», «Микола Турківський», «Борислав Степанюк», «Родина Ткаченків», «Любов Забашта» та багато ін.

Безумовно, одним із найкращих засобів популяризації краєзнавчої літератури є проведення різноманітних масових заходів. Так у різний час гостями «Книжкової світлиці» були поети, історики, краєзнавці Станіслав Шевченко, Іван Забіяка, Віктор Моренець, Ростислав Мартинюк, Володимир Пащенко, Олександр Лозовий, Володимир Латуіль, Микола Марченко та багато інших цікавих особистостей. І на цьому ми не зупиняємось — ​ адже масова робота — ​можливість познайомити читача з цікавими неординарними постатями, що творять нашу історію. Ця робота, книги, видані бібліотеками, як найкращий приклад того, що бібліотека — ​це не пережиток минулого, (адже як культура може стати пережитком?!), а необхідність цивілізації! Адже ми так хочемо жити в гарній процвітаючій країні, ми так віримо в її успішне майбутнє, ми хочемо, щоб наші діти мали гарну освіту і були справжніми особистостями! Ми віримо — ​з а бібліотекою майбутнє! За сучасною, за модерновою бібліотекою, такою, що є у Європі — ​з інтернетом, комп’ютерами, електронними фондами. Бібліотекою, що є центром культурного єднання громади, України, нації!.. Адже бібліотека — ​це острівець духовності — ​не стане бібліотеки — ​помре не лише минуле, але й майбутнє буде під питанням… Валентина Тарасенко

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

55

⁄⁄⁄ ПЕРСОНА

Треба погодитися з твердженням, що найцікавіші та захоплюючі сторінки історії для будь-якої людини пов’язані з рідним краєм, його видатними людьми. Іноді зовсім несподівано з небуття повертаються до нас імена наших земляків, несправедливо забутих батьківщиною. І кожне подібне відкриття збагачує духовну скарбницю нашої землі, розгортає обрії свідомості, примушує замислитися над споконвічними питаннями буття. Розкидала доля прилуччан по всьому світу та по-різному складалося їхнє життя. Хтось там, на чужині, здобув славу, відзначився творчими доробками, одначе за певних обставин так і залишився невідомим на батьківщині.

Василь Завітневич

ПОВЕРНЕННЯ

З НЕБУТТЯ 56

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ПЕРСОНА ⁄⁄⁄

Світлини зліва направо: Василь Завітневич, 1975 р., Нью-Йорк Обкладинка книги Тараса Миронюка Василь Завітневич — український церковний диригент США Київ, 2011 Василь Завітневич, с. Замістя, молоді роки

Понад тридцять років пройшло від часу, коли Василь Завітневич (1899–1983) закінчив своє земне життя та поверненням пам’яті про нього до рідної землі, до Прилук. Коротко про наукові здобутки Василя Прокоповича: професор Київського педагогічного інституту, правознавець, співробітник Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), автор публікації документів про життя А. Тесленка, укладач граматики української мови для середніх шкіл, автор багатьох літературознавчих статей. Працював у ВУАН юрисконсультом, був членом Комісії по

виучуванню звичаєвого права. Викладав на підготовчих курсах робітфаку Київського сільськогосподарського інституту, у Київському вечірньому університеті, керував 7-ю філією Державних курсів українізації. У 40-ві роки ХХ ст. виїхав в еміграцію, до Німеччини, а потім до США. Там диригував хором Собору Св. Володимира у Нью-Йорку, викладав і деякий час виконував обов’язки директора Науково-богословського інституту Св. Софії УПЦ. І все ж таки серед розмаїть захоплень та наукових досліджень Василя Прокоповича головним

була музика. Значні досягнення в царині мистецтва були для нього оповиті враженнями дитинства, живилися спогадами про рідну землю — Чернігівщину. Класик світової літератури, Й. В. фон Гете, стверджував, що зрозуміти душу митця можна тільки за умові відвідання батьківщини поета, тому перенесемося подумки у Прилуки кінця ХІХ ст. Кожне передмістя міста, кожна слобода були своєрідними та неповторними: свої місцеві пісні, свої маленькі свята, перекази глибокої старовини, та й свої гастрономічні прихильності теж.

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

57

⁄⁄⁄ ПЕРСОНА

Наприклад, у нашій окрузі уперше почали вирощувати картоплю і, відповідно, споживати її на Замісті. Це здавна козацьке поселення і було батьківщиною Завітневичів. Славилося передмістя своїм волелюбним корінням: у ХVIII ст. тут розташовувався Замістянський курінь Прилуцького полку. За свідченням Олександра Лазаревского, «Замостье — поселение, известное уже с 1618 г., когда оно называлось Гущинцами. Судя по месторасположению Замостья и близости его к Прилукам, можно предположить, что это поселение возникло, как защитное место для жителей Прилук, на случай нападения татар».

58

У 90-х роках позаминулого століття мальовничі пейзажі Замістя оберігав від пекучого сонця Удай, чим притягував багатьох прилуччан. Окрім цього, окрасою передмістя була і садиба Закревських, котра розташувалася на високому березі річки, усе передгір’я якої, займав парк. Сам маєток був укритий густими кронами старих дерев. У панських покоях зберігалися родинні портрети пензля Т. Г. Шевченка та інші твори мистецтва, привезені з родового гнізда у Березовій Рудці. На початку ХХ ст. в Замісті активно діяло власне земське початко-

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ве однокласне училище, де осягали ази наук і хлопчики, і дівчатка. Швидше за все, саме тут отримав початкову освіту майбутній музикант Василь Завітневич. Канонізація видатного церковного діяча, талановитого поета і полум’яного оратора Іоасафа Гор­ ленка, чиє життя безпосередньо було пов’язане з цими місцями, підштовхнула громадськість Замістя до увічнення пам’яті Святителя храмом-пам’ятником, що став для мешканців навколишніх сіл центром паломництва. Свідком цієї видатної події був і 14-річний Василь Завітневич.

ПЕРСОНА ⁄⁄⁄

Світлини згори донизу, зліва направо: Параска Завітневич — мати В. Завітневича з онуками Василь Завітневич, с. Замістя молоді роки Село Замістя. Церква Святителя Іосафа. Фото Черненка, початок XIX ст. Церковний хор с. Замістя, яким керував В. Завітневич 1920-і роки

Науковці стверджують, що географічні особливості місцевості, накладаючись на перші роки життя дитини, багато в чому визначать його характер і подальшу долю. У Замості напрочуд дивно переплелися дух старовини, що зберігався у фольклорних образах, музиці, церковних традиціях, і нові віяння, які виходили зі стін прилуцької гімназії, місцевих театрів, земства, де не лише проходили громадські збори, але й улаштовувалися музичні вечори для інтелігенції міста, випускні бали гімназистів та інші культурні заходи. Сім’я Завітневичів була великою

— шість дівчаток і єдиний син — Василь. За розповідями внучатих племінниць Василя Прокоповича Оксани Олексіївни Хотиної і Алли Олексіївни Панчук, у Праскеви Завітневич досягли зрілого віку лише три доньки: Марія, Анастасія і Ольга, інші померли у юному віці. У пам’яті прилуцьких родичів В. Завітневича збереглися спогади про членів родини. Так, матір Василя була у багатьох відношеннях надзвичайною жінкою, наділеною даром передбачення. Батько займався господарством, що було досить складною справою, бо усієї придатної землі на все Замістя було

лише 846 десятин, а розташованих тут домогосподарств — 244 (інформація за 1910 р.). Навіть за рівних умов на кожну сім’ю приходилося лише по три з половиною десятини — на все про все. Довелося Прокопу Завітневичу шукати заробіток в іншому місці — сплавляти ліс по Десні і Дніпру. Цей фах і нині залишається ризикованим та небезпечним. Травми були звичайною справою. Саме через це батько пішов з життя досить рано, у 1910 р., залишивши родину без засобів існування завдяки яким Василь мав можливість навчатися у Прилуцькій чоловічої гімназії.

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

59

⁄⁄⁄ ПЕРСОНА

Листи із Америки рідним У небагатій родині, що втратила годувальника, і залишилися лише самі жінки: немолода мати і старші сестри, саме на їхні плечі припала турбота про пошук коштів на продовження освіти для Василя. Василь-гімназист самостійно опанував музичну грамоту, вивчив правила ведення церковних служб. І ось він вже регент церковного хору Замістя. Це була перша перемога молодої людини над обставинами, яка забезпечила йому входження до середовища творчих, шукаючих людей. Тут, на Прилуччині, вперше були почуті Василем Прокопо-

60

вичем народні обрядові пісні, які потім увійшли до його 11-томної збірки. Її другий том — твори, виключно зібрані у нашій місцевості. Для нашого сучасника це у повному значенні дарунок долі, можливість доторкнутися до витоків прилуцької давнини, відчути подих століть, що оживають у пісні. Ми схиляємо голову перед великими досягненнями фольклориста, чиї надбання безпосередньо пов’язані з Прилуччиною. Ми повертаємо пам’ять про людину, яка збирала та прагнула передати прийдешнім поколінням унікальні пісенні твори, які нині часто-густо знищують-

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ся естрадною попсою, реперами й іншими постмодерністами від музики. Можливо, збираючись колядувати або щедрувати, сучасна молодь хоч двічі на рік звернеться до свого, рідного, такого, що дійшло до нас з глибини віків — творчості і мудрості прабатьків. Освіту В. П. Завітневич отримав ґрунтовну, про що свідчать посади, які він обімав у своєму подальшому житті. Про його життєвий шлях на чужині — тема окремої публікації, яка розповість про найкращі риси душі Завітневича — людяність, самопожертву, безкорисне служіння мистецтву, а головне — про муж-

ПЕРСОНА ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

61

⁄⁄⁄ ПЕРСОНА

Із музичної спадщини Василя Завітневича

ність та оптимізм у подоланні труднощів і негараздів. У післявоєнні роки всякий зв’язок жителів СРСР з тими, хто мешкав за кордоном був під прицілом підвищеної уваги з боку спецслужб. Відомості про себе і матеріальну допомогу Завітневич передавав до Прилук через треті- четверті руки. Його листи до родини бдайливо зберігала родина племінниці Ніни. Їх перша публікація на сторінках нашого журналу — додатковий штрих до характеристики особи знаменитого диригента. Прилуки, Замістя, рідна земля дитинства — вони завжди жили

62

в серці Василя Прокоповича, про що свідчать написані ним рядки рідним, з якими так і не довелося зустрітися. Його ангелом-охоронцем у чужій стороні була друга дружина, Галина, що зуміла, як колись в юності його сестри, узяти на свої плечі турботу про побут, надавши можливість чоловікові віддаватися творчості. Повернення імені Василя Завітневича більше, ніж через 30 років після смерті — закономірність долі, адже своїм життям і творчістю він довів, що безкорисливе служіння мистецтву обов’язково знайде шанування у земляків і поціновувачів

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

музики. Поверненню імені Василя Завітневича науковому і культурному життю України ми зобов’язані зусиллям Тараса Миронюка. Його книга підкреслила, що почате Тарасом Васильовичем дослідження, вимагає продовження. Ниточка роду не увірвалася, а спадкоємці, що живуть в Прилуках, своїми спогадами і збереженими документами доповнять фундаментальну працю Т. Миронюка «Василь Завітневич — український церковний диригент США». Олена Клочко

ПЕРСОНА ⁄⁄⁄

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

63

⁄⁄⁄ ПОДІЯ

«МРІЙ-ДІМ» ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ ва й Мукачево — через Київ і Полтаву, Херсон та Одесу — і до Дніпропетровська й Харкова. Ба, навіть простягається за кордон, у Польщу та Грузію.

Театральний фестиваль «МрійДім» — це подія, що стосується не лише Прилук. Це цілий мистецький світ, географія якого обіймає всю Україну від Льво•

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ..? •

Катерина та Артемій Аніщенки

мене вже було з «півдівки», у класі дев’ятому-десятому вчилася, і на перших курсах студентства також. Іноді навіть стояла за кулісами, суфлером. Батьки не просто по молодості театром забавлялися, а за покликом сімейних традицій, так би мовити, — адже навіть мій дід грав колись молодого веселого Тимоша у п’єсі «На перші гулі» по Степану Васильченку. І навіть пізніше, коли я мамі відправляла на канікули своїх дівчат, а моя сестра — своїх дітей, мама влаштовувала дітям театр у своєму дворі. Всі наші та сусідські діти грали в ньому. Ставилися лави, скликалися дорослі з усього кутка, були частування: городина, вареники чи випічка. Стрільничани так раділи, що їхні діти грають ролі у справжньому театрі! Так ми поставили свого часу і «Пана Коцького» і казку «Дід та баба» тощо…

Розповідає Катерина Аніщенко, одна із головних організаторів фестивалю:

Сергій Радченко

Сергій Корнієнко

дитячий театр на дворі у бабусі Олі

— Для мене мрія про театр народилася в рідних Стрільниках. За молодості моїх батьків, коли керував театром у селі учитель Коробко Іван Іванович, вони разом з односельчанами акторствували. Пам’ятаю з розмов, що любили найбільше класику, бачила як старанно готували свої ролі. Адже раз у рік театр давав нову виставу. Також колектив, завантажившись разом з декораціями та костюмами у кузов машини, їздив на гастролі в різні села, — пам’ятаю Жовтневе, Первомайське… — А віку якого були батьки, коли грали у театрі, — ще поки діти маленькі? — Ні-ні, я вже була немаленькою, •

Первоцвіт Про Федота Стрільця

А ПОТІМ БУВ «ПЕРВОЦВІТ», ЯКОМУ НИНІ ВЖЕ 20 РОКІВ •

Саме з нього і вийшли перші професіонали театральної справи- актори: Сергій Радченко, Валерія Котеленець і режисери: Артемій Аніщенко, Сергій Корнієнко, театрознавець Юлія Сікалова , кінопродюсер Богдана Григорян. Для них театр став професією.

Юлія Носко та Ярослав Полотненко

64

І от коли Артемій, повернувся в Прилуки і закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого,

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ми вирішили, що Прилукам потрібно мати свій унікальний театральний фестиваль. Так і народився «Мрій дім». Насправді фестиваль «Мрій-Дім» є для нас платформою для здійснення все тієї ж давньої мрії про професійний Муніципальний театр імені Миколи Яковченка. Щоб він працював, як і майже сто років тому, повноцінно, давав якісні вистави і прищеплював прилучанам

ПОДІЯ ⁄⁄⁄ — Просто театр давно вже став для нас сімейним процесом. Адже і наші донечки Валерія та Богдана професії собі вибрали мистецькі: перша — акторство, друга — кіновиробництво. Вони просто-таки з перших хвилин максимально вкладаються в оранізацію «Мрій-Дому». Та й батько мій, Юрій Петрович, колись, тягнучи частини декорацій центром Прилук, казав жартома знайомому, що в сина театральним завгоспом підробляє. Він не застав «Мрій-Дому». Та я вірю, що він продовжує підтримувати мене з іншого кращого світу. А ще нас виручає моя мама Ганна Олексіївна. Оскільки на кожному фестивалі є гості, харчування та поселення яких відбувається тільки за рахунок глядачів, котрі купили квитки, а це невеликі гроші, то мама в домі, який вони з батьком побудували, приймає як учасників фестивалю, так і журі вже п’ять літ поспіль. Вона їх харчує, а вони її ніжно називають «мамою Анею» і дуже хвалять її смачнющі домашні страви. Доречі, вже є ті гості, хто просяться на період фестивалю жити тільки у мами. Напевне, все це і робить «Мрій-Дім» найдомашнішим фестивалем в Україні.

гарний театральний смак. Аби його колективом були не ті люди, які прибігають на репетиції увечері, стомлені після основного робочого дня, а щоб приходили сюди зранку, мали змогу відточувати свою майстерність весь день і отримували за це сталу заробітну платню. Щоб прилучани звикли бачити якісний театр на сцені щотижня, щоб були справжні театральні сезони, повноцінні гастролі та радість від роботи. — Наша підготовка до кожного з п’яти «Мрій-Домів» — це завжди спроба знайти ідеї якнайсвіжіші, якнайцікавіші, по-новому вражаючі. І втілені мрії щоразу виправдовують сподівання, — зізнається Артемій Аніщенко, директор Прилуцького міського Будинку культури, господар фестивалю, режисер. — Нині з упевненістю можна сказати одне — п’ятий фестиваль найбільш відповідає своїй назві, бо для багатьох учасників він став уже театральним домом. — А це не тому, що його веде в основному велика творча родина Артемія Аніщенка? Адже на закритті фестивалю цього року ти дякував не тільки адмінкоманді, а також Ганні Олексіївній Аніщенко — своїй матері.

Ігор Курган, генеральний директор ПМБК у 2012 році.

У Прилуках все склалось так, щоб цей фестиваль «Мрій Дім» народився. Меценат Юрій Коптєв, театральна родина Аніщенків, дух Яковченка і… наявність героїв комедії «За двома зайцями» у тодішній владі. Про останнє окремо, не пустили «Швейка» в МБК. За два роки «Швейк» (з Бенюком і Хостікоєвим) тріумфально відбув номер, а Галахвастова вигнали із влади. Щось таке є в тому «Швейку» таємниче. Мабуть таки добро перемагає. Р. Недашківська, Ю. Коптєв, Д. Джапарідзе, С. Немсадзе

••• — Говорячи про ювілейний фестиваль, я не можу не згадати попередні — з чого це почалося і на кому тримається, — наполягає Юлія Сікалова, одна із основних організаторів, а також «вічний волонтер» усіх цікавих театральних починань у Прилуках. — Найпотужнішим, звісно, був перший «Мрій-Дім» у 2012-му році, адже, по-перше, він з’явився наперекір тодішній владі, яка нам не дозволила навіть провести його у приміщенні міського Будинку культури. А це була така величезна подія — меценат Юрій Коптєв разом із його представником - Генеральним директором ПМБК Ігорем Курганом, готувалися подарувати місту самого «Швейка» — геніальну виставу, яку глядачі отримали б безкоштовно! Були запрошені такі легенди як Богдан Бенюк, Наталія Сумська,

Анатолій Хостікоєв — Народні артисти України, провідні актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, — і довелося мрію видозмінити, бо декорації не вмістилися на невеличкій сцені Центру творчості дітей та юнацтва… Але гастролі все ж не було зірвано. Завдяки директорові ЦТДЮ Тетяні Михайлівні Савченко — трійця геніальних акторів виступила із захоплюючим творчим вечором та з етюдами із різних вистав. Звісно, був аншлаг, люди не вірили, що можуть доторкнутися до тих, кого раніше бачили, хіба що з екрана телевізора, — і таку радість можна було б подарувати більшій кількості глядачів, якби все відбувалося в МБК.

Вистава «Швейк»

Театр рук «Дотик»

Юлія Сікалова

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

65

⁄⁄⁄ ПОДІЯ

ВІДКРИТТЯ І ПЕРША «НІЧ» ЧЕРНІГІВЧАН ТА АНДРІЯ БАКІРОВА •

Орися Григоренко «Мрій-Дім» Фестивалю — 5 років, театру «Первоцвіт» — 20 Прилуцький край повен талановитих мрійників. Завдяки їм у цьому північно-східному куточку Вкраїни народжуються справжні дива. Бо як кожний добрий господар чи завзята господиня хочуть максимально покращити свій дім, так само й Артемій та Катерина Аніщенки беруться до втілення у життя по-справжньому великих творчих проектів. Насправді традиція креативу жива й глибока в народах віддавна. Іще від прадавніх молодіжних забав, святкувань Різдва, коляди, щедрувань, засівань та побажань, бо вони звісно потребували хоч мінімальної режисури й акторської гри. ZлатоМіsто

— Виставу «Ніч перед Різдвом» Чернігівського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка ми (прилуцький колектив акторів — прим авт.) бачимо не вперше, і від того нам безмежно хотілося показати її прилуцькому глядачеві, — захоплено розповідає Катерина Аніщенко. — Це коли з першої ж ноти на початку виста-

ви просто широко відкриваєш очі, кожної хвилини, з кожною сценою наповнюєшся все більшою гордістю за свою Україну, свої традиції, народ, одяг, людські стосунки, за велич культури нам залишеної і незламність внутрішню, нами успадковану від предків-козаків, — і дійство просто заворожує.

••• лікати, бо вони рідко піднімають голову, задумуються про себе, про життя. Про те, що у нації має бути здоров’я не тільки фізичне, але і здоров’я духовне. Адже і «МрійДім» націлений на це, і я неймовірно радий, що в Прилуках існує такий фестиваль, який долучає місцевого глядача до сучасної творчості. Одне прошу організаторів: як би не важко було його утримувати, не кидайте цього проекту, бо він має величезний потенціал, — кажу по праву, бо наш колектив був на багатьох фестивалях та конкурсах по Україні й за кордоном. І тут рівень не нижчий, ніж наприклад у Ґданську чи Єгипті.

— Судячи з реакції глядача і щовиставних аншлагів Ви, Андрію, вгадали потреби публіки, що тягнеться до модернових шоу-вистав — стверджую в розмові з Андрієм Бакіровим. — Справа в тому, що наскільки б не важко було ламати стереотипи, ми мусимо це робити. Бо навіщо показувати людям те, що вони бачили уже сотню разів? Класика теж має бути сучасною, бо театр залежить від часу і всьому свій час. Головне — любов до того українського, на основі якого працюєш. І любов до глядача, який не може лише думати про ціни на газ, і про біду навколо. Людей потрібно відво•

«ТЕАТР СУЧАСНОГО ДІАЛОГУ» ТА «ZЛАТОМІSТО» ІРИНИ ГАРЕЦЬ •

«Ніч перед Різдвом» у постановці Андрія Бакірова

— Полтавчани давали непересічну постановку «ZлатоМіsто» — противалю «Мрій-Дім» із Катериною Аніщенко. — Це вистава монологів, я б сказала, — монологів про АТО, про нинішню ситуацію у зв’язку з конфліктом, який влада називає анти-терористичною операцією, а ми — війною на Сході України. Це

про звичайних українців, філософію їх буття, їхнє бачення життя… І грають у цій виставі звичайні молоді полтавчани, і вони самі брали інтерв’ю у біженців, що нині проживають в «ZлатоМіsті». Разом із режисером їх опрацьовували і готували постановку.

•••

П’ятий, вперед!

66

— Ви піднімаєте у своїх монологах питання проблемні та провокативні, більш того, робите це на камерній сцені, у безпосередній близькості до глядача, розміщуючи акторів буквально на сусідніх стільцях із глядачем. Це не змушує часом людей ховатися у «кокони», лякатися, вискакувати знервованими геть із залу..? — виясняю в розмові з режисером Іриною Гарець.

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

— Аж ніяк, адже вистава пройнята в першу чергу ідеєю потреби миру та об’єднання громади. Це насправді дуже актуальна соціальна проблема в Україні за умов нинішньої війни. І кожний показ нашого «Театру сучасного діалогу» — це поширення правдивої чесної інформації про людей, яких прийняла до себе Полтава. Тут не можна казати

ПОДІЯ ⁄⁄⁄ про фантазію драматурга, про заданий вектор, в якому потрібно висвітлити дані журналістові, чи короткозору подачу деяких політичних сил, бо це —однозначно документальний матеріал. І ще важливо те, що ми з глядачами обговорюємо почуте й побачене і

намагаємося шукати шляхи вирішення проблем. Іноді ми знаходимо однодумців, деколи хтось змінює, а хтось заріплює свою позицію, щодо людей, які вимушено покинули домівки та залишилися на території України, — а хтось просто отримує інформацію…

Нагородження кращих «Мрійдомівська» дружба

•

ЛЬВІВ’ЯНИ СТВЕРДЖУЮТЬ: «ДАЙ СЕРЦЮ ВОЛЮ — ЗАВЕДЕ В НЕВОЛЮ» •

— Акторський курс Львівського національного університету ім. І. Франка та їхнй художній керівник Олег Стефан для фестивалю «Мрій-Дім» уже є своєрідною візитівкою, — каже організатор «Мрій-Дому» та адміністратор МБК, Леся Правдивець. — Їхній формат камерної сцени дуже захоплює глядача. Що б не показували , як уже жартують, то всі з ними сміються, а якщо плачуть, то і публіка не стримає сліз. — Саме так, бо львів’яни як уже грають, то віддаються грі уповні, — погоджується Катерина Аніщенко. — Вони дуже глибоко осмислюють кожне своє слово. Завдяки своєму вчителю Олегу Стефану

Ірина Чужинова, театрознавець, заступник головного редактора журналу "Український театр", голова ГО "Театральна платформа"

Що таке гарний фестиваль? Це фестиваль, протягом якого проживаєш маленьке, окреме, цікаве життя. На такому фестивалі у тебе неодмінно з’являються нові приятелі, інколи навіть «творчі родичі»– себто люди із такою ж «групою крові», як і в тебе, і відповідно ваші візії майбутнього театру завжди співпадають. «Мрій Дім» саме такий – гарний фестиваль, що

вже виробили власну манеру роботи. Драматургію завше беруть складну й маловідому, — у кожній із їхніх вистав, чи то «Байки Езопа», чи «Сніг у Флоренції», чи «Великий льох» вчувається глибоко народне сприйняття матеріалу, через фольклорну основу, через непростих персонажів. У постановці «Дай серцю волю…» вони взяли головним проблемного героя, заздрісного, недоброго, із претензійністю до чужого щастя. І повели до того, що дай лиш серцю волю в гніві, ненависті, бажанні помсти, то воно неодмінно заведе в неволю. Тож глядач мусить думати, щоб бути добрішим і що не варто давати волю негативним емоціям…

його робить справжня театральна сім’я. Робить самовіддано, із шаленим запалом та величезною любов’ю до свого міста. Для повноти характеристики обов’язково зауважу, що для багатьох учасників «Мрій Дім» ставав першим у їх професійному житті фестивалем. А це гігантська відповідальність, яка не кожному до снаги. Про фестиваль «Мрій Дім» чули у Києві, Львові, Харкові, Чернігові, Черкасах, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Дніпропетровську – і вже навіть у Варшаві та Кельні. Особисто мені хотілося, аби про цей форум було більше чутно у рідних Прилуках. Особливо – у владних кабінетах. Адже фестиваль «Мрій Дім» – це не пустопорожній галас під фанфари в антуражі повітряних кульок. Він уже давно став візитівкою Прилук. Хоча не шкодить нашому здоров’ю і рекомендований навіть дітям – можливо, навіть їм найпершим.

Майстер-клас від Аліни Костюкової

тренінг від Василя Сидорка

творча майстерня О. Стефана «Дай серцю волю» журі 1-го Мрій-Дому

«Апломб» на закритті

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

67

⁄⁄⁄ ПОДІЯ ••• Отже, юному «Мрій-Дім» фесту поки лише п’ять років, — та на нього свою виставу «Циліндр» цьогоріч привозив відомий Народний

артист України — Давид Бабаєв, а після зізнавався, що давно не зустрічав такого розумного та неймовірно чуттєвого глядача. •

«ЦИЛІНДР» ВІД КИЯН, МАЙСТЕРНІ ДАВИДА БАБАЄВА •

Надія фестивалю Олег Савченко

«ЦИЛІНДР» Давида Бабаєва

— Це був саме той класичний професійний театр, який потрібний глядачеві невтаємниченому в тонкоеміційні театральні справи. — каже Юлія Сікалова. — Постановка цікава, технічно дуже правильна і люди дуже гарно її сприймали. Комедійність. Легкість. На таких хороших виставах можна підіймати театр, захоплювати глядача, розповсюджючи запрошення через профкоми підприємств. Щоб працівники, відвідавши театр, відпочили, подивившись якісний продукт, — отримали задоволення і захотіли прийти до театру ще. Хай на завершення постановки підіймаються вже серйозні теми, і вона пронизана сарказмом, але

від неї не здригаєшся, вона не лізе в глибини людської свідомості, совісті, чогось важкого й неприємного, — і це ідеально підійшло прилуцькому глядачеві. А от молодих прилучан захопила вистава Національного академічного театру ім. Л. Українки «Ігри на задньому дворі», яку ми привозили в 2015 році. І це при тому, що вона була про зґвалтування, з ненормативною лексикою, взята із жорстокої життєвої ситуації. Але молодь уважно стежила за перебігом подій на сцені, а в кінці, стоячи, зі сльозами на очах, оваціями дякувала акторам. І цього року вже молодь цікавилася, коли почне роботу фестиваль.

Тетяна Киценко,

нації, інструмент її самоствердження та самопрезентації. Щоправда, аби зрозуміти, хто ти і чого дійсно вартий, важливо співвідносити себе із загальним контекстом: тож маємо стежити за тим, що відбувається в інших містах, країнах. Для цього або багато подорожують, або запрошують до себе людей, які окреслять загальну картину, розкажуть про останні тенденції. Це ще одна функція «МрійДому» та МБК: позначити сучасні культурні тренди, зацікавити, залучити до співучасті та дискусії місцевий культурний прошарок і просто прилучан. Вважаю, це прекрасно, коли продавчиня тьотя Маша (нехай випадково!) прийде на сучасну театральну постановку. Нехай в перший раз нічого не зрозуміє, проте буде обурюватися цілий рік. А оскільки все ж таки зачепило, наступного року прийде знову — та одного разу, може, вдасться до сенсу, замислиться. І це якраз потрібний результат: чим більше в країні людей, що вміють думати, тим більше у нас шансів хоча б щось змінити на краще.

режисерська майстерня Дмитра Гусакова

блокбастер «У пошуках героя» за п’єсою Т.Киценко

драматургиня, кураторка театральних проектів, членкиня правління ГО «Театральна платформа» Майстер клас Євгена Тищука з біомеханіки цирковова студія Менестрелі

68

Кожне місто має певні особливості, об'єкти, заходи, з якими воно пов'язане у свідомості людей. Особисто у мене Прилуки асоціюються з МБК та фестивалем «МрійДім». І те, й інше має безпосереднє відношення до культури — і це дуже позитивно, бо означає, тут вона є. Адже від тварин нас відрізняє саме наявність культури. Це предмет гордості кожної гідної

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

ПОДІЯ ⁄⁄⁄

«ПРО ПОЗАВИСТАВНІ Й ЗАКУЛІСНІ РЕЧІ, ВЕСЕЛОЩІ ТА НАСЛІДКИ •

Артемій Аніщенко, директор: Організаторам, зазвичай, найбільше подобаються фестивальні закулісні речі. Наприклад, вечори «КолоКави», «тусовки» мрійдомівців з живою музикою. Ми запрошували прилуцький рок-гурт «Не ждали», етно-гурт «Мамай», майстер-клас із ходуль давав театр вогню та світла «Агній». Але найяскравіший спогад з «Колокави» 2013 року, коли на фестиваль приїхав театр імені Г. Оріставі з міста Горі (Грузія). Катерина їм влаштувала справжній майстер-клас з українських традиційних забав, а вони натомість виспівували грузинських пісень під гітару. Леся Правдивець, адміністратор: Був випадок, що довелось після усіх вистав і майстер-класів чекати цілу годину Артемія, який проводжав поважних гостей. І тоді, признатися чесно, я просто насолоджувалася спокоєм: невелика сцена, багато акторів та всіх-усіх в одному місці, бігти нікуди не треба, хвилюватися нічим не треба, і ми всі мило спілкуємося, — хто веде бесіду, хто сміється, хто танцює, хто стрибає, хто дрімає на сцені долі, — це були найкращі відеокадри, відзняті мною на фестивалі. Юлія Сікалова, куратор: Мене дуже тішить здатність нашої команди творчо вивертати на краще будь-які невдачі. Наприклад, на відеоконкурс «Кіноліфт» не змогли приїхати молоді відеооператори й режисери з Борислава і ми влаштовували з ними веселий телеміст. Щовечора надсилали їм завдання, а потім виносили екран та проектор у фойє МБК дивилися їхні відеоролики. А ще цього року мене захопив виступ циркового дуету «Miracle», що приїхав на закриття завдяки підтримці міжнародного благодійного фонду Viktor Кее Foundation, аби запрезентувати великий благодійний концерт Віктора Кі — приукраїнсько-грузинське КОЛОКАВИ

лучанина, артиста цирку «Дю Солей». Він хоче присвятити свій виступ і все майбутнє шоу Олександру Грузіну, засновнику циркової студії «Удай», в якій Віктор робив свої перші кроки в мистецтво. Аня Олексієнко, дизайнер: мені завжди з великим теплом згадуються соціальні проекти-супутники «Мрій-Дому». Тобто ті події, які фестиваль створював для дітей, котрі не можуть потрапити на основну програму. Майстер-класи для дітей сиріт із шкіл-інтернатів міста й району, виступи для вихованців Прилуцької ВТК і дітей, які в період фестивалю проходили лікування в стаціонарі дитячої лікарні. Це незабутні враження, коли ти бачиш, як очі цих дітей починають світитися і негаразди відступають. Яна Голуб, волонтерка: Для моїх вихованців, учасників театру вогню та світла «Агній» надзвичайно цікавим був майстер-клас «Біомеханіка за методикою В.Мейєрхольда» від головного режисера закарпатського театру драми і комедії Євгена Тищука. Участь могли взяти не лише мрій-домівці, а й актори театрів міста. Основні методики акторської біомеханіки побудовані на вправах із палицями: утримання рівноваги, підкидання, вистукування ритму, тощо. Ціль — чіткість рухів, відсутність емоцій, рівна робота з палицею, незалежно від того, чи в ручі її утримуєш, чи на коліні, бо головне — зосередити на цьому своє тіло і зусилля, не відволікаючись ні на що. А отримувати ці знання від чудового майстра – це дійсно цінно. В знак вдячності, ми навчили пана Євгена ходити на метрових ходулях. Дарина Роскокоха, учасниця: Костюкова Аліна, актриса із Києва, давала бажаючим майстер-клас — як треба себе вести акторові перед камерою, на крупному, загальному, середньому плані. У ході цього проекту учасники обговорювали між собою, які проблеми бентежать кожного з них. Мені сподобалось, що дехто навіть мусив поговорити з Аліною наче з психологом, — і вона у свою чергу щиро розповідала про себе, свій досвід та фобії…

Ігор Павлюченко Мрій Дім 5 років Ювілей і ювілейний — словотворення, що нагадують про швидкий плин часу. Згадуються особистості: Коптєв, Бенюк, Недашківська, Мойсеєв, Жежера, Курган, Мінаков, Коваленко, Аніщенки, Корнієнко, Липківська, Підлужна, Киценко, Чужинова, Стефан, Бабаєв, Загурська, Каліни, Кобзар, Шевченко Юрон, Сова, і «той, що пройшов крізь вогонь» — Лінартович. Вистави: київський «Швейк», чернігівська «Ніч перед Різдвом», «Пальне» із Горі, Львів, Полтава, Одеса, Харків, Хмельницький… А ще молода енергія і дружнє спілкування.

Мрійдомівці і вихованці Прилуцької ВТК

Мрійдомівці в школі інтернаті

Аня Куриленко, 4 роки, циркова студія «Удай»

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

69

⁄⁄⁄ ПОДІЯ •••

Валерія Котеленець (гран-прі I Всеукраїнського фестивалю «Мрій-Дім», студентка акторського курсу Олега Стефана ЛНУ ім. І. Франка)

«Мрій Дім» для мене еквівалентний словам: шанс, старт, шлях. Він став для мене переворотом, моїм маленьким життєвим переворотом. Там я уже спробувала відчути, що є театр і спробувала на смак, що є свобода, горіння, краса, радість зустрічі і гіркота прощання з людьми, які за чотири дні стали тобі близькими, рідними. Це були дні плідної роботи, важкої праці над собою в першу чергу. І вони принесли прекрасні плоди. Це мій початок, мій старт, мій перший свідомий крок і вибір. Фестиваль подарував мені людей, які прикрасили, наповнили і змінили моє життя. Відкрили мені двері в цей казковий чарівний світ, новий і багатий на любов, красу, справжність. Світ, що має назву — «Театр». І найголовніше — це був шанс зустріти вчителя. І там, де було страшно, невідомо і незнано, стає цікаво і вільно, бо вже впродовж чотирьох років він веде мене за руку, і я йду за ним. Я зустріла тут споріднену душу, однодумця і брата по театру. Команда Мрій Дому — це міцний і надійний фундамент. А кожен учасник — це будівничий, що власними силами будує собі шлях. А разом ми створюємо величезний дім з надійним дахом, дврима, вікнами, що називається «Театр». А ще «Мрій Дім» — це для мене приклад! Приклад віри! Приклад непереборного бажання роботи і відданості тому, що так любиш і без чого не уявляєш своє життя. «Мрій Дім» — це шанс зустрітися з собою, зі своїми силами. Це добра перевірка нас самих.»

70

На п’ятому, ювілейному «Мрій-Домі», був стартапнутий проект фотолабораторії «Вікно», під час роботи якого куратор Аліна Іванова та інші майстри фото навчали молоде покоління візуалістів працювати з камерами, театрально репортерствувати, давати гарні кадри і перемогти у конкурсі найкращої фестивальної світлини. В ході цього паралельного проекту відбувся також показ фільму «Довженко починається, або Сашко — реформатор» художньо-публіцистичний фільм українського виробництва, що одержав головний приз міжнародного кінофестивалю в Дамаску. Євген та Олексій Каліни радо ділилися з молодими учасниками фотолабораторії "Вікно" досвідом роботи у великому кінематографі. Весело оповідали про зйомки презентованого фільму, про перші кроки в кіномистецтві режисера Олександра Довженка. — Лесю, ти порівняно нова людина в організаторській команді «Мрій-Дому» — що тобі уже дав цей фестиваль? — На це питання, напевно, відповідь кожного разу мала б бути різна. Але насправді фестиваль переспрямував

моє життя. Спонукав мене до навчання на професію організатора театральної справи. Бо на момент знайомства з «Мрій-Домом», я навчалася у Агроколеджі, на факультеті далекому від мистецького. У дні проведення другого фестивалю я прийшла на неймовірні вистави професійних театрів як глядач, перейнялася цим чудовим світом і раптом зрозуміла, що мені шалено цікаво дізнатися, що ж робиться за кулісами, як це все організовується, про що вони там спілкуються, куди ідуть після вистав. І завдяки цьому інтересу до театру, з яким під час доскладання заліку звернулася до моєї викладачки з української мови та літератури Катерини Олександрівни, а вона — у свою чергу — направила мене до директора фестивалю Артемія Аніщенка, — я познайомилася з чудовою командою, акторами і режисерами, балетмейстерами і драматургами… Пізнала ті театральні реалії, до яких так несподівано для себе потягнулася. Орися Григоренко «Фантазія» на рідній сцені

Леся Правдивець

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

Закриття сезону 2015

СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ ⁄⁄⁄

Лунниця

Лунниця — один з найдавніших оберегів жінок, який є втіленням культу Місяця, родючості і жіночого начала. Культ місяця пов'язаний з культом родючості. Асоціювалась з жінкою, землею. Оберіг захищав від злих духів, зурочення, захищав від недуг. Лунниця була одночасно і жіночою прикрасою. У всіх найдавніших землеробських народів лунниця є символом продовження роду. Знайдена на вигоні біля Стрільників лунниця з виїмчастими емалями належить до Київської археологічної культури IV-V століття нашої ери, носії якої є предками давніх слов’ян. Вони жили в напівземлянках біля водоймищ. Вирощували просо, жито, рідше пшеницю, ячмінь. Розводили велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, коней. Були риболовами і мисливцями, ремесло представлено залізоробним і ковальським виробництвом, а також ювелірними виробами. Київська культура мала тісні зв’язки з іншою археологічною культурою — Черняхівською — II–IV століття н.е., створеною різними народами: даками, сарматами, готами, скіфами, венедами. Носії згаданої культури торгували з римськими колоніями. «Предмети, які всупереч своїй первісній функції довгий час пролежали в землі або воді, стають археологічним культурним надбанням. З моменту, коли їх викопано, починається їхня новітня історія». Уривок з епіграфу взятий Оксаною Забужко для «Музею покинутих секретів» з виставки «Добробут культури. Реставрація археологічних скарбів у державних музеях Берліна», що проходила у Берліні навесні 2009 року найкраще вербально ілюструє нашу знахідку, даючи нові смисли в розумінні минулого, сучасного і майбутнього. Підготував Ігор Павлюченко

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

71

⁄⁄⁄ СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ

Грошовий обіг матеріалами в Україні (зазнахідок на Густинській ярмарковій площі) доби середньовіччя XVI-XVIII ст. Нумізматичні пам’ятки XVI‒ XVIII ст. служать цінним джерелом для вивчення економічної та політичної історії України. Цікавим місцем виявлення монет різних часів слід вважати Густинський Свято-Троїцький монастир та ярмаркову площу навколо нього, де з 1600 р. по 1920-ті рр. щорічно проходили ярмарки. Безліч монет, піднятих на полях навколо монастиря, дають змогу чітко схарактеризувати грошовий обіг того часу. Впродовж XVI‒XVIII ст. грошовий ринок України насамперед послуговувався монетними засобами тих держав, до складу яких входили українські землі. Монети ханів з династії Гіреїв, що карбувалися з 1440 р. до 1783 р., здебільшого були в обігу на кримському півострові, проте з чумаками та козаками потрапляли й на Наддніпрянщину. Головним номіналом ханських монет були невеликі срібні, а пізніше білонні монети — «акче». Монети містили на одному боці титули та ім’я хана, на іншому — тамгу Гіреїв, місце і рік карбування (фото 1).

72

З XVI ст. у грошовому обігу України почали з’являтися турецькі монети. Головними монетними номіналами Османської імперії були срібні «акче», мідні мангри та золоті алтуни. Про знахідки останніх на Прилуччині невідомо. Монети містили легенди з ім’ям і титулами султанів, символами

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

мусульманської віри, місцем і роком карбування. Характерною особливістю турецьких монет є «тугра» — складна монограма з літер імені й титулу султана. Головним ареалом поширення турецьких монет був Крим і степові райони України. Проте турецькі монети використовували й у грошовому

1. Гірейські монети XVII століття

СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ ⁄⁄⁄ обігу Центральної та Правобережної України (фото 2). Наприкінці XVI — на початку XVII ст. за часів польського короля Сигізмунда III (1587–1632) карбувалися динарії, подвійні динарії, соліди, гроші, півтораки (1,5 гроша), крейцери, трояки, шостаки, орти (8 грошів), напівталяри, таляри та золоті дукати. Проте на українських землях вищі за номіналом від орта монети Речі Посполитої становлять велику рідкість. Натомість дрібні та середні номінали коронного та литовського карбування, особливо з 20-х рр. XVII ст., стали масовою монетою в Україні. Найбільш вживані номінали тут отримували свої назви. Соліди називалися шелягами, гроші — осьмаками (бо дорівнювали 8 литовським динарі ям), півтораки — «чехами», монета в 3 гроші — шах, у 6 грошей — шостак. Уведені в 1614 році за зразком німецьких драйпелькерів півтораки, стали чи не найбільш вживаним номіналом в Україні, і продовжували залиша-

тися в обігу впродовж XVII ст. і навіть у XVIII ст. Півтораки мали зображення чотирьохпольного гербового щита, під яким позначалася цифра 3 на одному боці та держава з традиційною цифрою 24 (1/24 таляра), на другому. Навкруги відповідні легенди (фото 3). У другій чверті XVII ст. (до 1654 р.) у грошовому обігу України крім польсько-литовських, ходила велика кількість монет бранденбургсько-пруської держави, а також дрібні білонові монети прибалтійських володінь Швеції. У відібраних Швецією у Речі Посполитої прибалтійських містах Ризі та Ельбінгу карбувалися монети від імені шведських королів Густава II Адольфа (1621–1632), Христини (1632–1654), Карла X Густава (1654–1660) і Карла XI (1660–1697). Шведсько-прибалтійське карбування репрезентоване солідами (шилінгами) та драйпелькерами. Соліди, карбовані у величезних кількостях, були подібні до польсько-литовських. Вони містили

монограму відповідного володаря під короною та гербове зображення міста Риги (два ключика), Лівонії (лівонський гриф) або Ельбінгу (два хрестика), навкруги монети — легенди з назвою номіналу, ім’ям і титулами монархів, дату. Подібними до польських півтораків були й шведсько-прибалтійські драйпелькери, але замість польсько-литовського гербу містили шведський герб та відповідні легенди (фото 4). Значну групу серед українських знахідок другої чверті XVII ст. становили прусько-бранденбурзькі монети, здебільшого репрезентовані солідами і драйпелькерами. Воні були карбовані за такою самою системою, що й польсько-литовські монети, але зі своїми гербовими зображеннями і легендами. Активно надходили на українські землі й золоті дукати, насамперед, Голландської республіки, Іспанських Нідерландів, Угорщини, німецьких володінь (фото 5–6). У XVII ст. з початком національ-

2. Срібні «акче», 16 ст

3. Монети Сигизмунда ІІІ 1587–1632 рр

5. Монети бранденбургсько-пруської держави

4. Монети прибалтійських володінь Швеції

6. Золотий голландський дукат 18 ст №8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

73

⁄⁄⁄ СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ но-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в 1648 році у грошовому обігу Україні з’явилася велика кількість мідних імітацій солідів польсько-литовської держави, шведських володінь у Прибалтиці та Прусії. У меншій кількості імітувалися півтораки польського короля Сигізмунда III. У містечку Лисянці на Черкащині у період гетьманування Петра Дорошенка (1666–1676) було створено «монетний двір», який випускав у великій кількості мідні імітації солідів Яна Казимира (1648–1669). Здійснювалося також карбування срібних польських півтора грошів і трояків досить високої якості, але в обмеженій кількості. У першій чверті XVIII ст. на території України також імітувалася мідна монета Петра I, карбувалася полушка зразка 1718–1722 рр., мідні копійки і п’ятак 1727–1730 рр. Можливо за цім випуском стояв уряд гетьмана Данила Апостола (1727–1734) (фото 7). З ім’ям Івана Мазепи пов’язують масові підробки срібних копійок —

«чешуек» Петра I. Окреме місьце займають монети Московської держави, викарбовані спеціально для козацького війська. За пропозицією гетьмана Івана Самойловича у 1675 році московський уряд з метою вилучення іноземної монети дозволив випуск особливої монети для Гетьманщини. Монети повинні були карбуватися на зразок польського чеха — півторака у місті Путивлі. Однак тоді виробництво монет не було розпочате. Лише у 1686–1687 рр. чехі були викарбовані на монетному дворі у м. Севську (нині — Орловська область Російської Федерації). Севські чехи замість щита з польсько-литовськими гербами містили зображення московського двоголового орла, навкруги містилися ініціали (латиною) імен і титулів царів Івана і Петра. На другому боці, як і на сигізмундових чехах, було зображено державу, містився текст легенди з позначенням міста карбування — Севська і року. Севські чехи призначалися для обігу в Україні. Але, зважаючи

7. Бронзові імітації копійок Петра І — імітації мідних полушок зразка 1718–1722 рр

на низьку якість севських чехів, що були майже мідними, населення відмовлялося їх приймати. У різних місцях виникли небезпечні заворушення і московський уряд був змушений у 1687 році видати указ про заборону і вилучення севських чехів. Нині севські чехи становлять величезну рідкість (фото 8). У другій половині XVII ст. мідний солід Яна Казиміра став однією з найпопулярніших монет в Україні. Для покриття державних боргів у 1659 р. польський уряд за пропозицією орендатора краківського монетного двору італійця Тита Лівія Боратіні вдався до масового карбування мідних шелягів (за ім’ям ініціатора карбування названих у XIX ст. «боратинками»). Боратинки карбовано у 1659–1666 рр. на коронних (польських) і литовських монетних дворах. Вони мали профільний портрет короля на одному боці й польського орла (на польському) чи литовську погоню (на литовських) — на другому. Навкруги відповідні легенди (фото 9).

10. Тимф Яна Казимира 1663

8. Севський чех

11. Мідні монети Петра І

9. Боратинки Яна Казимира 1659-1666 рр

74

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

12. Петровські срібні копійки (чешуйки) 1700-1718 рр

СКАРБИ ЗЕМЛІ ПРИЛУЦЬКОЇ ⁄⁄⁄ У 1663–1666 рр. на пропозицію орендатора королівських монетних дворів Андрія Тимфа та його брата Фоми Тимфа у Львові, Бидгощі й Кракові здійснювалося карбування монети нової номінальної вартості — «злотувка», названих за прізвищами авторів проекту — тифами. Формально тимфи цінувалися у 30 польських грошів, але фактично, містили срібла лише на 12–13 грошів, а в обігу ходили за курсом 18 грошів. Населення України неохоче приймало такі монети (фото 10). Упродовж XVII ст., а особливо після 1654 р., на Україну посилилося надходження російських монет, представлених переважно срібними копійками Михайла Федоровича (1613–1645), Олексія Михайловича (1645–1676), Федора Олексійовича (1676–1682) і Петра I (1682–1721). У 1655 р. почалося карбування мідних дротяних копійок за масою та зовнішнім оформлення подібних до срібних. Карбування необмеженої кількості мідних

копійок, номінально зрівняних зі срібними, призвело до їх знецінення, зростання цін та дезорганізації економіки. У червні 1662 р. у Москві відбулося повстання спрямоване проти мідних копійок («мідний бунт»). Значне невдоволення мідними копійками відзначалося й в Україні. У 1663 р. мідні гроші були викуплені у населення з розрахунком за 1 срібну копійку 100 мідних. При аналізі грошового обігу Гетьманщини дослідники часто цитують слова козацького літописця Самійла Величка, який писав, що Петро I: «Після Полтавської баталії зі шведом вивів і вигубив з усієї малої Росії старовічну польську монету, тобто леви, орлянки, чвертки, півталярки, орти, тимфи, шостаки, шаги, чехи, осьмаки і лядські, лишилася тільки пам’ятка талярів та червоних, а натомість наповнив малу Росію мідною і срібною, дротяною і твердою, виданою красним кунштом монетою» (фото 11-12). За царювання Катерини (1762

— 1796) надзвичайно збільшився випуск мідної монети в Росії, що відбилося на ситуації в українських землях. Відомо чимало скарбів, які складалися з мідних російських монет. З метою запобігання вивезення срібної монети на кримський бік указом імператриці Катерини II від 7 липня 1764 р. щорічне жалування запорізьким козакам, повинно було виплачуватися мідною монетою, а не срібною монетою, як це було раніше. Це погіршило торгівлю запоріжців з Кримом, оскільки татари не бажали продавати свій товар за мідні гроші. Перелічені вище грошові засоби не охоплюють усього комплексу монет, які перебували в обігу, проте відбивають основні напрямки розвитку грошового обігу України ранньомодерного часу і є чудовим джерелом для реконструкції політичних та економічних процесів у нашій історії. Геннадій Щисловський

Монети Ольвії Грошовий обіг на південній території сучасної України зароджується в епоху переселення сюди греків із Малої Азії та розвитку торгових відносин між ними й іншим грецьким світом, а також місцевими скіфськими племенами. Перші з них мали вигляд «стріл» — їх поява пов`язана з поширенням культу древньогрецького бога Аполлона Лікаря, атрибутами якого були лук та стріли.

Монета “дельфін” VI — IV в.в до н.е. Знайдена поблизу села Ряшки Прилуцького району

Монета “стрілка” кінець VII–VI в.в до н.е. Знайдена поблизу села Маціївка Прилуцького району

Тривалий час “стріли” та “дельфіни” паралельно використовувалися на грошовому ринку. Мідь, з якої вони виготовлялися, завозили з інших грецьких колоній, насамперед, з Істрії та Аполлонії. Література:

Дещо пізніше — у третій чверті VI ст. — розпочалося виробництво грошових знаків у формі рибок або дельфінів. Саме тому їх і називали “дельфінами”, і спочатку вони мали характер вотивних дарів на честь бога Аполлона Дельфінія. Найдавніші ольвійські грошові знаки були виготовлені задовго до появи монет у стародавніх Греції та Римі.

«Нумизматика античного Причерноморья», К. 1988г.; Скуднола В. Н. «Монеты — стрелки Изольды» — СГЭ, 1956г.; Граков Б. Н. «Техника изготовления металических наконечников стрел у скифов и сарматов», ТСА РАНИОН, 1930г.

Підготував Геннадій Щисловський

№8 Серпень 2016 ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ

75

⁄⁄⁄ КОРОТКО ПРО АВТОРІВ Ігор ПАВЛЮЧЕНКО — редактор часопису «Прилуки. Фортеця» з часу виходу першого журналу в 2008 році. Ольга КОВАЛЕВСЬКА — доктор історичних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. Наукові зацікавлення: історія України XVII-XVIII ст., історіографія історії України ХІХ — ХХ ст., біографістика, іконографія та спеціальні історичні дисципліни, візуальна історія. Основні праці: Іван Мазепа у запитаннях та відповідях (К., 2008); Гетьман (Т. І. Шляхи; Т. ІІ Осмислення, К., 2009); Збірник «Мазепа»: спроба реконструкції видавничого проекту 1939−1949 рр. / НАН України; Інститут історії України; Музей-архів ім. Д. Антоновича УВАН у США (К., 2011); Іконографія Івана Мазепи в образотворчому мистецтві ХХ — початку ХХІ ст. (К., 2013); Зображення крізь віки: іконографія козацької старшини XVIІ–XVIII ст. (К., 2014). Орися ГРИГОРЕНКО — голова Прилуцького міського осередку ВУТ «Просвіта» ім.ТГ,Шевченка, фотограф креативної студії «Terra Orynka» (facebook.com/terraorynka).

Олена КЛОЧКО — автор книги «Василь Александренко», ініціатор та співавтор методичних видань «Мировая література конца 19 века. Русская література 20 века. Сборник статей» та «Світова література 19-20 століття», автор численних публікацій з краєзнавчої тематики в місцевих виданнях. Олександр ЛОЗОВИЙ — педагог, краєзнавець, автор праць з історії Прилуччини;: «На Чернечому полі. Сторінки історії села Жовтневе», «Заборонена пам’ять. Свідчення очевидців колективізації та Голодомору на Прилуччині», «Перлина Гнилицького степу», «Мала Дівиця. Історія села» Ольга ЛУКАШ — бібліотекар, автор книги «Таємниці прилуцьких вулиць», публікувалась на сторінках місцевих періодичних видань, газет «День», «Сіверщина», «Скарбниця» Юрій СКИБА — науковий керівник МГО «Екоспектр», викладач природничих дисциплін Прилуцького гуманітарнопедагогічного коледжу ім. І. Я. Франка. Валентина ТАРАСЕНКО — директор Прилуцької районної

централізованої бібліотечної системи. Катерина АНІЩЕНКО — головний режисер прилуцького міського Будинку культури, режисер народного студентського театру «Первоцвіт» Прилуцького агроколеджу. Віктор МОРЕНЕЦЬ — автор досліджень з історії національних визвольних змагань; основні праці: «Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність» / 2012р., «Ічнянці в Армії УНР» (в співавторстві з Віталієм Шевченком) / 2013р., «Земля, полита кров’ю» / 2013р., «Невідома спадщина» / 2014р., «Чернігівський процес» / 2014р., «Сім спогадів визвольної війни» / 2015р., «”Просвіта” Інкогніта» / 2015р., «”Подєбрадський полк” Армії УНР» (в співавторстві з Романом Ковалем) / 2015р., «Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках» / 2016р. Дмитро ПАВЛЕНКО — дослідник історії Варвинщини, має публікації в місцевій пресі і журналі «Сіверянський літопис». Геннадій ЩИСЛОВСЬКИЙ — викладач культурології й історії Прилуцького медичного училища, дослідник історії рідного краю.

⁄⁄⁄ PRYLUKY. FORTRESS 8. This new issue of «Pryluky. Fortress» is dedicated to the history of the Pruluky district, the land on the banks of the river Udai, with its old history and centuries-long traditions. The anniversary of the village of Strilnyky, its history, people and nature, the famous kin of Domontovyches, whose life was connected with Lisovi Sorochyntsi, is covered in an article by Olena

76

Lukash. Obscure episodes from the lives of famous personalities Vasyl Zavitnevych and Vasyl Maslov are dealt with in articles by Olena Klochko and Olha Kovalevska. Who are they, present-day Kozaks? — the story under the Traditions header will tell us. It also tells about the culture of rye of Oleksandr Lozovyi, about the controbution of the village to the preservation of Ukraine. «Mriy-Dim» Dream-House

ПРИЛУКИ.ФОРТЕЦЯ №8 Серпень 2016

theatre festival celebrates its first big birthday, discussed under the Theatre header. The Treasures of the Pryluky Land tells about the lesserknown facts of the ancient history of our land. The journal opens with a foreword by Ludmyla Suprunenko, an agrarian, telling about the enterprise led by her and her son Mykola, the art of farming — under the header Pryluky District Success Stories.

В МАЙБУТНЬОМУ МУЗЕЇ СЕЛА

МЕМОРІАЛЬНІ І ПАМ’ЯТНІ ЗНАКИ

ПАМ’ЯТЬ СТОЛІТЬ СЕЛА ЛІСОВІ СОРОЧИНЦІ У БЛАГОДІЙНИХ ПРОЕКТАХ РОДИНИ СУПРУНЕНКІВ СВІТЛИНИ СЕРПНЯ 2016 РОКУ

www.facebook.com/Pryluky.Fortress