"Сурма" – українська незалежна газета. №3-2022 by SurmaNewspaper

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

№ 1 | 15 ЧЕРВНЯ 2022 | USA, UKRAINE

ЗБЕРІГАЄМО

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО!!!

UA Radio

Звернення до українців ▶ стор. 3

Історичний шанс для України ▶ стор. 9

Chicago

SURMA, 5050 N. Cumberland Ave., Ste 18-S, Norridge, IL 60706, uausamedia@gmail.com

Геополітичний простір України ▶ стор. 10

ISSN 2832-4676

№ 1 — 15.06.2022

Щирі вітання, дорога Українська Громадо!

ене звати Володимир Долинка. Я – власник бізнесів Dolynka-Ukrainian American Consulting,Inc. та UkrainianAmerican Media Group, Inc. У цей нелегкий час повномасштабної війни росії проти України наша велика українська громада Чикаго опинилася перед важкою інформаційною загрозою – залишитись без україномовного радіо та друкованої газети! Коли мені стало про це відомо, я вирішив докласти всіх зусиль для того, щоб створити нове українське радіо та нову українську газету в Чикаго. Зусиллями багатьох добрих людей радіо «UA CHICAGO» з 2 травня уже виходить в ефір на хвилі 1240 АМ (зранку – з 10.00 до 11.00, увечері – з 17.00 до 19.00). Зараз – це єдине радіо в штаті Іллінойс та на Середньому Заході США, що виходить в ефір українською мовою з понеділка до п’ятниці. Друга частина нашої важливої інформаційної роботи, над яким я і моя команда зараз працюємо, – це відродження газети «СУРМА», перший випуск якої Ви зараз тримаєте в руках. Газету «Сурма” ми плануємо видавати в Чикаго з подальшим розповсюдженням в інших штатах США, в Канаді, згодом – друком в Європі та в Україні. Назву видання ми обрали не випадково. Газету «СУРМА» створила Українська Військова Організація (УВО) ще 1 січня 1927 року. Головним редактором газети став тоді Володимир Мартинець, а серед співредакторів та засновників були такі визначні постаті як Євген Коновалець, Омелян Сеник, Річард (Ріко) Ярий, Сидір Чучман, Роман Сушко та інші. Пізніше газета «Сурма» стала виданням ОУН і, що дуже важливо, навіть після розколу ОУН на ОУН(б) та ОУН(м) обидві частини організації продовжили видання газети. Цей момент має особливий символізм для українців, адже зачіпає часи, коли українські патріоти розколотої ОУН знайшли сили бути єдиними та продовжувати видавати легендарну газету. У наш час, на превеликий жаль, історія України стала свого роду «підручником» з реалізації принципу «розділяй та владарюй». Але, на мою думку, ми можемо і мусимо зробити все, щоб це змінити!

Тому я і моя команда відновили видавництво газети «Сурма» у час повномасштабної війни України зі споконвічним ворогом – московією. У цей період історії України та надскладних випробувань для українського народу, у нашому Чикаго відбувається багато суспільно-важливих заходів на підтримку України. Їх організовують та проводять духовенство, місцева влада, волонтерські та громадські організації. Але ці події дуже часто залишаються поза увагою української спільноти в США та в Україні. Наша потужна, активна та впливова громада, що налічує понад 400 тисяч людей, не мала жодного щотижневого друкованого видання українською мовою. Значна частина подій, якими живе громада, майже ніде не висвітлюється, хіба що в публікаціях на Facebook та в Instagram. Наша мета – щотижня випускати друковане видання тиражем 15-20 тисяч примірників із розповсюдженням від Мілвокі та Медісон (Вісконсин) до Шампейн і Спрингфілд (Іллінойс), від Чикаго до Рокфорд (Іллінойс). Також ми будемо надсилати газети до українських громад в Сент Луїс (Міссурі), Міннеаполіс (Міннесота), Детройт (Мічиган), Клівленд (Огайо), Вашингтон (Округ Колумбія), Індіанаполіс (Індіана), Сан-Франциско (Каліфорнія), Х’юстон (Техас) та Торонто (Канада). Українська культура, мова, віра – незламні, доки ми РАЗОМ! РАЗОМ ми переможемо! РАЗОМ ми будемо допомагати нашій Батьківщині утвердитися на світовій арені! Так само РАЗОМ ми мусимо допомагати Україні в інформаційній війні, яка сягає далеко за межі географічних кордонів України, росії та Європи. Саме інформація (новини, ЗМІ) формує світогляд людей. Вона здатна їх згуртувати, донести правду та об’єднати для протидії московській пропаганді, яка є надзвичайно сильною і в США. Наявність українських ЗМІ, контент яких матиме по-справжньому україноцентричний характер, є надзвичайно важливим для нашого гуртування, для того, щоб ми, українці в діаспорі, не розчинились поміж інших народів, а навпаки, щоб ми гордо заявляли про себе!

Для того, щоб наше молоде покоління зберігало культурний та ментальний зв’язок із Україною. Для того, щоб ми якісно та успішно могли протидіяти пропаганді ворогів України! Місія радіо «UA CHICAGO» та газети «СУРМА» – говорити правду та об’єднувати! Із таким же девізом я самовіддано працюю для української громади останніх 20 років. Взявшись за реалізацію українського радіо та української газети, звертаюсь до Вас за допомогою, адже системна робота потребує матеріального забезпечення та фінансової підтримки. На старті реалізації проектів я самостійно, з коштів власного бізнесу, оплачую роботу працівників, ефірний час, студійне приміщення, друк газети та усі супутні витрати на технічне забезпечення функціонування цих ЗМІ. Надалі на все це будуть потрібні значні затрати. Тому Ваша фінансова, інформаційна або будь-яка інша підтримка стане безцінним внеском у розвиток нашої громади та в майбутнє українського слова в інформаційному просторі Чикаго та США. Згуртувавшись нашою великою громадою, ми здатні зберегти та підняти на високий якісний україноцентричний рівень наші ЗМІ! Адже нас, українців в Чикаго є понад 400 тисяч, тому навіть ваша незначна регулярна фінансова участь в забезпеченні газети та радіо є дуже важливою! Я переконаний: усі ми мріємо почути звістку про перемогу України над рашистами та про мир на нашій багатостраждальній батьківській землі. І вдвічі приємніше буде почути чи прочитати цю звістку рідною українською мовою, а не тільки дізнатися про неї з іншомовних джерел. У той час, коли військові в Україні роблять усе можливе, щоб зберегти нашу українську ідентичність ціною власного життя, ми в Америці цю ідентичність повинні також зберігати та утверджувати. Зокрема і силою друкованого і мовленого Слова. Слава Україні!

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

З повагою та вірою у подальшу співпрацю Volodymyr Dolynka

UA Radio

Chicago

UA-USA

15.06.2022 — № 1

Шановні співвітчизники! 110-й день Україна бореться з повномасштабним вторгненням російських військ. Підступний ворог продовжує наступ у Луганській, Донецькій, Харківській областях, важкі бої йдуть у Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях. Майже щодня відбуваються ракетні удари по житлових будинках, об’єктах критичної інфраструктури України. Зокрема, під час нещодавного ракетного обстрілу міста Чортків (Тернопільська область) були пошкоджені школа, дітсадочок, магазини, житлові будинки та постраждали цивільні особи. Найбільш трагічна ситуація складається у місті Сєвєродонецьк, для захоплення якого російські окупанти зосередили найбільші свої сили. Не зважаючи на перевагу ворога у живий силі, техніці, артилерії українська армія, війська територіальної оборони, іноземні добровольці героїчно захищають нашу Батьківщину на усій лінії фронті. Війна з підступним ворогом продовжується і в інформаційному просторі. І в цій війні ми впевнено перемагаємо. Ви бачите, що Росія, як і будь-яка тоталітарна держава, намагається приховати від своїх громадян й усього світу правду про злочини російських воєнних. Закривається доступ до соціальних мереж, обмежується свобода слова. Водночас Україна активно використовує можливості сучасних ЗМІ. Командою МЗС та інших наших колег розроблені і працюють ресурси war.ukraine.ua, Ukraine.ua, які 24/7 дають об’єктивну інформацію. Просимо поширювати її серед своїх знайомих і друзів. Також просимо робити все можливе, щоб світ не забував про Україну: продовжувати волонтерську діяльність, брати участь у громадських акціях на підтримку України, поширювати відомості про можливі шляхи надання допомоги Україні серед своїх американських друзів та знайомих тощо. Багато з вас, шановні співвітчизники, вже долучилися до справи надання матеріальної, технічної, фінансової допомоги Україні, за що ми усім вам вдячні. Просимо вас не зупинятися, оскільки Україна і надалі потребуватиме різноманітної допомоги від наших земляків за кордоном. Продукти харчування, медичні препарати, засоби захисту для військових і, звичайно, гроші, є пріоритетними напрямками такої допомоги. Зокрема, закликаємо вас робити пожертви на рахунок платформи для збору благодійних внесків UNITED24 на підтримку України (https://u24.gov.ua/). Усі кошти будуть надходити на рахунки Національного банку України, прив’язані до ключових міністерств:

міністерства оборони, міністерства охорони здоров’я, міністерства інфраструктури. На дипломатичному фронті міністерство закордонних справ України і закордонні дипломатичні установи України роблять усе можливе для згуртування світової спільноти навколо боротьби з російськими окупантами. Так, із перших хвилин війни Генеральне консульство України в Чикаго розпочало роботу з місцевими органами влади, місцевими громадами, бізнесом та різними асоціаціями, виробниками продуктів харчування, засобів індивідуального захисту для військових із метою отримання та направлення в Україну необхідної допомоги. Ми продовжуємо роботи зі згуртування української громади консульського округу установи з метою максимально ефективного надання допомоги нашому війську та громадянам. Окремо хочу розповісти про роботу нашої установи у воєнний час. Генеральне консульство України в Чикаго продовжує виконувати одну зі своїх основних функцій – надання нашим співвітчизникам консульських послуг. Враховуючи введення воєнного стану в Україні та з метою забезпечення консульської допомоги громадянам України, Генеральне консульство України в Чикаго продовжує працювати в особливому режимі. Із 13 червня 2022 року Генеральне консульство України в Чикаго переходить на новий графік роботи. Зокрема, прийом громадян України, іноземців та осіб без громадянства буде здійснюватися за таким графіком: ПОНЕДІЛОК — 09.00 – 13.00 та 15.00 – 17.00 ВІВТОРОК — 09.00 – 13.00 СЕРЕДА — 09.00 – 13.00 та 15.00 – 17.00 ЧЕТВЕР — 09.00 – 13.00 П’ЯТНИЦЯ — 09.00 – 13.00 та 15.00 – 17.00.

У суботу та неділю консульський прийом буде проводиться виключно в разі існування реальної загрози життю та здоров’ю громадян України або виникнення інших позаштатних ситуацій, що загрожують громадянам України на території США. Окрім того, з метою зменшення черги та часу очікування на консульський прийом, Генеральне консульство України в Чикаго відновлює прийом громадян за умови попереднього запису в «онлайн черзі». Водночас у період із 13 червня до 8 липня 2022 року до розгляду будуть прийматися клопотання про вчинення консульських дій від усіх громадян, незалежно від попередньої реєстрації за умови наявності вільного «слоту» з таких питань: • продовження терміну дії паспорта громадянина України для виїзду за кордон; • внесення до паспорта громадянина України для виїзду за кордон даних про дітей; • витребування документів з України; • постановки на консульський облік; • залишення на постійне перебування за кордоном; • отримання довідки про відсутність судимості на території України; • набуття громадянства України за народженням. Після 8 липня 2022 року прийом громадян з усіх питань буде здійснюватися виключно за умови попередньої реєстрації в «онлайн черзі».

2. Вносити дані про малолітніх дітей (які не мають власного паспортного документа) до паспорта громадянина України для виїзду за кордон їхніх батьків/законних представників. Для продовження терміну дії паспорта потрібно подати паспорт громадянина України для виїзду за кордон та відповідну заяву (заповнюється в приміщенні Генерального консульства). Документи приймаються не раніше, ніж за три місяці до дати закінчення паспорта. Для внесення даних про дітей потрібно подати: • паспорт громадянина України для виїзду за кордон заявника; • заяву (заповнюється в приміщенні Генерального консульства); • свідоцтво про народження дитини; • дві фотокартки дитини розміром 3,5 Х 4,5 сантиметрів, зображення на яких відповідає вимогам, що пред’являються до фотокарток, що подаються для оформлення або обміну паспортних документів, затверджених наказом МВС від 18 жовтня 2019 року №875; • документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника (свідоцтво про народження або рішення суду). Документи, видані компетентними органами США, подаються після засвідчення штампом «Апостиль» та з перекладом українською мовою, засвідченим нотаріально. Консультації з будь-яких консульських питань Ви можете отримати за контактними телефонами 312-642-43-88, 312-536-94-18 (телефон гарячої лінія, використовується лише в екстренних випадках) або направити запит на електронні адреси gc_usc@mfa.gov.ua або consukrchicago@gmail.com.

Також із метою спрощення отримання необхідної інформації на сторінці Генерального консульства України в Чикаго в соціальній мережі Facebook була створена директорія «Консульські питання». Крім того, на час дії надзвичайноІ пам’ятайте, якщо ми разом – ми го періоду Генеральне консульство обов’язково переможемо! може: 1. Продовжувати термін дії паСлава Україні! спорта громадянина України для Героям Слава! виїзду за кордон (у разі завершення З повагою терміну його дії) на термін, що не пеГенеральне консульство ревищує п’ять років (з моменту закінУкраїни в Чикаго чення терміну дії паспорта).

Історія

«С

урма» – підпільна газета українських націоналістів, які воювали за незалежну суверенну Україну в арміях УНР, Січових Стрільців, гетьмана Скоропадського, Директорії. Газету “Сурма” було створено як орган Української Військової Організації (УВО), одним із ініціаторів та головою якої був Євген Коновалець, який є легендарною постаттю в українській історії. Розпочався випуск газети 1 січня 1927 року, переважно вона друкувалась раз на місяць. У період 1927-1928 років виходила друком у Берліні, а впродовж 1928-1934 років у Каунасі. Також у цей період тираж газети кількістю близько 10 тисяч примірників підпільно розповсюджувався на Західній Україні.

Головним редактором “Сурми” був Володимир Мартинець – борець за українську незалежність, журналіст і публіцист. Він зазначав, що потреба створення власного органу преси УВО “Сурма” виникла тоді, коли Галичиною почали розповсюджувати “Українського революціонера” – видання Західноукраїнської національно-революційної організації (ЗУНРО), що була створена у 1926 році за підтримки Євгена Петрушевича й більшовицького уряду. В газеті “Український революціонер” відбувалася агітація за боротьбу з польськими окупантами та приєднання західноукраїнських земель до Радянської України. У цьому часописі висвітлювались ідеї та завдання ЗУНРО, заклики до боротьби. Водночас ці заклики були спрямовані на противагу поширенню впливів УВО, яка боролась за незалежну Україну. Такі інформаційні дії збивали з пантелику громадськість – у людей виникала плутанина з організаціями, хто і за що бореться. Тривалий час початок друку “Сурми” переносився, адже в європейських друкарнях не було можливості друкувати часопис українською мовою. Українські патріоти, які вимушено перебували за межами України, від-

№ 1 — 15.06.2022

Газета «Сурма»: історія та відновлення чували гостру потребу в наявності свого друкованого ЗМІ. Разом із заснуванням Організації Українських Націоналістів (ОУН) видання почало спеціалізуватися на військовій тематиці. Редакторами газети були видатні українські політичні діячі: Євген Коновалець, Роман Сушко, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Сидір Чучман. Редакція у цьому складі зробила епохальний внесок до української політичної публіцистики. Так за описом професора й історика Нестора Мизака, Євген Коновалець писав у часопис на ідеологічно-програмні теми, його сподвижник з років визвольної боротьби сотник Ріко Ярий – виступав з військової проблематики, Сидір Чучман – із політичних питань, Омелян Сеник – писав на теми визвольної боротьби інших народів. Сам же Володимир Мартинець вів рубрику хроніки бойових дій УВО. Цікаво, що всі вищезазначені діячі почергово займалися доставкою газети, контролювали її розповсюдження на місцях. На кожній титульній сторінці газета містила незмінне гасло: “Передавайте з рук до рук, з хати до хати! Ховайте “Сурму” перед ворогами, бо це нелеґальний орган”. У “Сурмі” увага зосереджувалася на ролі армії в національній революції. Зокрема у статті “Армія і революція” порушувалося питання ролі армії у визвольній боротьбі. Редакція брала до уваги гіркий досвід попередніх поколінь у визвольній боротьбі. “Сурма” закликала молодь вчитися у польській армії військової справи, “пам’ятати, що вони ідуть служити в армію своїх окупантів, яка утримується податками українських селян, і коли трапиться нагода повернути зброю проти польських гнобителів”. Також у газеті намагалися пояснити громадськості причини польської пацифікації західноукраїнських сіл, що робилося з метою протидії та винищенню підпілля УВО. В історію “Сурма” увійшла завдяки унікальним матеріалам про масові заворушення українських селян у Ліському повіті (нині Польща), та збройну боротьбу селян на Поліссі, які були подавлені розстрілами та повішанням селян. Окрім цього “Сурма” займалася вихованням людей: у газеті публікувалися матеріали, присвячені боротьбі з вживанням алкоголю та курінням. В аналітичному форматі людям наводилися факти, скільки східні галичани пропивають і прокурюють грошей на рік і скільки купують книг або передплачують газет. Водночас пояснювалося, що горілчаною і тютюновою монополією спекулювали усі держави, щоб панувати над українським народом, адже “п’яним

людом керувати легше”. Серед унікальних матеріалів “Сурми” також містилися розповіді про стан політв’язнів у польських тюрмах. Окремо часопис присвячував увагу проблемам освіти, зокрема закриттю українськомовних шкіл або переведенню їх на двомовну форму навчання. Також чи не в кожному випуску в “Сурмі” друкували вірші українських авторів – відомих і не дуже – задля підняття морального духу та підготовки до боротьби за волю українського народу.

У 30-ті роки “Сурма” була активним гравцем політичної арени світового українства. Редакція доставляла їм свої видання, друкувала їхні відгуки на статті і повідомлення в рубриці “Листи з Америки”. У них ішлося про те, як українці світу солідаризувалися з боротьбою УВО, ОУН та збирали кошти на підтримку і розвиток національно-визвольної боротьби. Українська діаспора на заклик УВО розгорнула акції протесту проти насильства польської влади на окупованих землях, писала скарги і меморандуми до Ліги націй. Окремі статті “Сурми” адресувалися саме українській діаспорі в Америці. Так редакція намагалася долучити до активнішої співпраці українську громаду, зокрема в США. Щоб українці за кордоном створювали в себе осередки організації, проводили періодичні збірки грошей на підтримання боротьби. Із 1930 року почали видавати “Додаток до “Сурми” для заокеанських українців”. Щодо практичного боку розповсюдження “Сурми”: як і приписано підпільному виданню, поширення тиражу мало чимало труднощів на своєму шляху, але завзятість завжди перемагала ворожу систему. Транспортування газети на Галичину супроводжувалося постійним ризиком бути пійманими чеською, польською та румунською поліціями. Щоб не викрити місце друку, із Каунаса почергово висилали поштові пакунки до кількох пунктів за кордоном: до Данціга (Ґданськ), Берліна і Праги. Було розроблено чимало маршрутів, за якими “Сурма” доїжджала до своїх читачів. Наприклад, на Закарпаття “Сурму” висилали великими пакунками на адреси знайомих гуцулів, які

приносили їх до умовлених колиб і там закопували. Через деякий час до місця прибували зв’язкові з Польщі і забирали їх. Упродовж трьох років друку “Сурми” вона жодного разу не потрапила до рук польської поліції. Після поділу ОУН назву “Сурма” для своїх видань використовували і ОУН(б) – “бандерівці”, і ОУН(м) – “мельниківці”. У період після Другої Світової війни місячник “Сурма” виходив у Мюнхені (1949-1954) під редактурою Степана Ленкавського. Це видання “Сурми” було відновлено ЗЧ ОУН до 20-ти річчя заснування ОУН. Власну газету з такою ж назвою у 1980-х роках видавала ОУН (м). Новий місячник ОУН(б) із назвою “Сурма” представ перед читацькою аудиторією 28 лютого 1949-го: “Відзначуючи нашу пов’язаність з революційним поколінням наших найближчих попередників – з Українською Військовою Організацією – відновлюємо видання того підпільного органу, що безпосередньо перед заснуванням ОУН кинув був посів ідей українського революційного націоналізму”. У газеті виходили друком політичні аналізи і ідеологічні статті, також у ній задокументовувалися підпільні операції ОУН в Україні. Фактично газета “Сурма” відіграла значну роль в становленні ідеології українського націоналізму та формуванні світогляду цілої маси українців, нащадки яких змогли досягнути Незалежної України в 1991 році!

Саме тому ми ухвалили рішення про випуск газети “Сурма” в Чикаго США та в Україні! Адже саме в умовах повномасштабної війни проти споконвічного ворога – Московії, в умовах наявності потужних внутрішніх ворогів України – кланово-олігархічної системи, в умовах переходу глобалізованого світу до дуже важких часів, Український Народ та Україна потребують свого україноцентричного ЗМІ! І головним завданням цього ЗМІ ми бачимо гуртування українців як в діаспорі, так і в Україні, заради того, щоб ми всі разом змогли повністю реалізувати ті завдання, які ставили перед собою Євген Коновалець разом із побратимами – створення незалежної суверенної сильної України як самостійного суб’єкта міжнародної політики та геополітичного лідера!

Постать

15.06.2022 — № 1

Євген Коновалець: військова звитяга і талант дипломата на сторожі української державності 14 ЧЕРВНЯ УКРАЇНА ВІДЗНАЧАЛА 131 РІЧНИЦЮ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕПОХАЛЬНОЇ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, БОРЦЯ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ВИДАТНОГО ПОЛКОВОДЦЯ АРМІЇ УНР, ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ, ЗАСНОВНИКА ТА СПІВРЕДАКТОРА ГАЗЕТИ «СУРМА» ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ. ЙОГО ВНЕСОК ДО РОЗБУДОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НЕМОЖЛИВО ОЦІНИТИ В ПОВНОМУ ОБСЯЗІ, А ВІДДАНІСТЬ ІДЕЇ ТА СПРАВІ Є ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ СУЧАСНИКАМИ.

народної школи в рідному селі. Мати Марія походила з українського священичого роду Венгриновських. Вона разом із чоловіком також займалася освітянським ремеслом: у цій же школі вона викладала шиття, медицину та правила гігієни. Не дивно, що перші три класи освіти Євген Коновалець отримав у школі, де працювали його батьки. У дитинстві на світогляд майбутнього борця за українську незалежність вплинули батькові брати: отець Володимир Коновалець та отець Орест Коновалець. За даними дослідників, вони були активними учасниками суспільних егендарний полководець процесів українства, намагалися народився 14 червня 1891 нести громадськості просвіту та року в селі Зашкові неподалік самоусвідомлення. Львова. Пращури Коновальця були Наступні кроки в освіченості Євпредставниками духовенства, а вже ген Коновалець зробив в українській батько Євгена Михайло Коновалець Академічній гімназії у Львові. Наука змінив рясу священика на освітян- йому вдавалася. За спогадами Остапа ську стежину — він був директором Грицая, «був більш, ніж другий у

Є. Коновалець із батьком

клясі» — і, зокрема, багато читав. Цікаво, що саме тоді в гімназії викладав один із головних пропагандистів «тіловиховання» в Галичині та засновників спортивного товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, який згуртував навколо себе активну молодь. Під його керівництвом Коновалець зацікавився літературою норвезького драматурга Генріка Ібсена, у творах якого він зацікавився «боротьбою вищої одиниці з громадою, … людьми, що шукали чогось нового». Згодом Коновалець згадував ті часи так: «три найважливіші моменти моєї молодості це: професор Боберський, акт Мирослава Січинського та знайомство з наддніпрянською еміграцією». Після складання іспиту на атестат зрілості Євген стає активістом у громадському житті. Зокрема він обіймає посаду секретаря філії «Просвіти» у Львові, займається просвітницькою роботою в рідному Зашкові й селах довкола, відкриває хати-читальні, осередки «Просвіти» і товариства «Сокіл-батько». На цьому освітня стежина Коновальця продовжується: він записується на студії права до Львівського університету, паралельно пройшовши повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Водночас працює в лавах Студентського союзу, товариства «Січ», пише статті в часопис «Молода Україна», який базувався на національно-патріотичних позиціях, та в інші газети й журнали. Долучається до боротьби за відкриття українського університету у Львові. Тоді ж Коновальця вперше заарештовують як активіста молодіжної фракції Української національно-демократичної партії, що виступала за українізацію вищої освіти в Галичині. «ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕКОНАНЬ ЗАДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ МАЛОРОСІВ НЕ МІНЯЮ» У молоді роки Євген Коновалець ще не планував будувати військову кар’єру. Історики вважають, що якби не Перша світова війна, його розум і душа обрали б вчителювання або адвокатуру. У 1912 році Коновальця призвали на військову службу в австрійську армію. Відслуживши рік у старшинській школі у Львові, він зі ступенем четаря («лейтенанта») повертається до «цивіля» закінчувати перервані студії. Із початком Першої світової починає формуватися український Легіон Січових Стрільців, тож Коновалець подає рапорт туди. Але йому відмовили: на той час

Є. Коновалець

австрійський уряд побоювався створення масових українізованих збройних сил, тож із стартових 18 тисяч запитів на вступ українських добровольців схвалили лише дві тисячі. Нова зустріч із Січовими Стрільцями в Коновальця відбулася в серпні 1915 року: разом вони протистояли росіянам у битві на горі Маківка. У цьому ж бою він потрапив до російського полону і на два роки опинився в Чорному Яру, таборі для полонених під Царициним. Коновалець як офіцер мав право вільно пересуватися між таборами: так він познайомився з багатьма полоненими. Серед них був майбутній друг і соратник по боротьбі, його права рука Андрій Мельник. Тоді ж разом із Андрієм Мельником та іншими полоненими галицькими старшинами Іваном Чмолою, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком, Федем Черником, Коновалець розгорнув у таборах широку організаційну та пропагандистську роботу серед полонених-українців. Новий етап визвольної діяльності Коновальця припав на революційні події лютого 1917 року, коли Російська імперія затріщала по швах. Коновалець разом із побратимами вирушили на підмогу до Києва. Уже там він долучився до створення легендарного Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. На перших порах Коновалець навіть не претендував на жодні керівні посади – організатором і командиром куреня від початку формування вважався сотник Василь Дідушок. Але Дідушку не вдалося налагодити дисципліну в підрозділі і в січні 1918 року Стрілецька Рада призначила командиром Куреня УСС Євгена Коновальця. Відтоді Січові Стрільці вважаються одним із найбільш мотивованих, дисциплінованих і професійних бойових підрозділів Армії УНР. Саме вони відіграли вирішальну роль у придушенні

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 6

Історія

ПОЧАТОК / С. 5 більшовицького заколоту на заводі «Арсенал», прикрили відхід наших частин на початку лютого 1918-го і першими за місяць звільнили Київ. Роль Січових Стрільців в Українській революції Євген Коновалець бачив так: «...національний легіон на службі законного, народом визнаного, національного уряду, без огляду на характер державного устрою та соціально-політичного законодавства, що його провадив би у життя той національний уряд». Тому, не прийнявши спочатку Гетьманат Скоропадського (він знав про можливий переворот іще за два тижні до нього і попереджав про це Грушевського – але поважний професор тоді не надав значення цим словам), лише в серпні 1918-го присягнув новій владі за умови, що вона стоятиме на державницьких позиціях. Скоропадський відправив Січових Стрільців до Білої Церкви. До речі, наприкінці 1918 року, до Коновальця звертаються галичани з проханням підтримати їх у боротьбі

Місце вибуху, де загинув Є. Коновалець

№ 1 — 15.06.2022 з поляками за український Львів. Але Коновалець обрав залишитися в Києві, переконуючи земляків, що «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ». Він гаряче підтримав Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року і союз Армії УНР та УГА. Наприкінці 1919 року Дієва армія УНР, змучена втратами та епідемією тифу, опинилася в «трикутнику смерті». Стрілецька Рада ухвалила рішення про саморозпуск Січових Стрільців і вільний вибір кожним подальшого шляху: частина бійців приєдналася до Першого зимового походу під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, частина повернулася додому в Галичину чи потрапила до таборів для інтернованих. У такому таборі в Луцьку опиняється і полковник Коновалець. Там, до речі, користуючись можливістю вільного спілкування з інтернованими в різних таборах, він пропонує Петлюрі ще один проект: зібрати військо із числа українських бійців, які опинилися за кордоном – в Італії, Німеччині, Польщі. І починає пра-

цювати над його реалізацією. Але союз Петлюри з поляками і перехід Галичини під протекторат Польщі зруйнував залишки порозуміння між УНР та ЗУНР. Україна залишилася розділеною між двома окупантами: більшовиками та поляками. «УМІННЯ СТАВИТИ ВИЩЕ ДОБРО НАЦІЇ І ОРГАНІЗАЦІЇ НАД СВОЮ ОСОБУ» Звістку про союз Петлюри з поляками Коновалець зустрів у Празі. Для нього вже тоді було зрозуміло, що відкрита боротьба практично програна, але водночас він, як ніхто усвідомлював, що вона має тривати. У серпні 1920 року постала Військова Організація (пізніше вона змінить назву на Українська Військова Організація – УВО), через рік її офіційно очолив Євген Коновалець. Саме на її базі згодом заснували часопис «Сурма». Спочатку УВО мала дві мети: підтримку зв’язків з українськими військовими командирами, які опинилися в еміграції, та створення підпільної агентурної мережі (переважно на теренах Галичини) для

продовження боротьби радикальними методами. Головним об’єктом протидії активістів УВО стала польська влада, яка на підконтрольних землях вела жорстку політику пацифікації та дискримінації українського населення. У 1921 році члени УВО здійснили замах на маршала Польщі Юзефа Пілсудського, а в 1924 році – замах на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Також відбувалися напади на державні установи з метою експропріації грошей на потреби боротьби. Усі знову заговорили про українців і «українське питання». Водночас за короткий проміжок часу в УВО з’явилася розширена агентурна мережа, яка протидіяла Польщі на міжнародному рівні. Особливо тісною була співпраця з Литвою, яка теж потерпала від територіальних зазіхань Польщі: в Каунасі, який тоді був столицею Литви і де друкувалася «Сурма», діяло постійне представництво УВО. Така співпраця Литви та УВО мала користь для обох сторін. Так, у 1925 році завдяки розвідданим

Історія

15.06.2022 — № 1 групи УВО у Ґданську литовцям, які воювали з поляками, вдалося переправити до себе два підводні човни, куплені в Німеччині: маючи інформацію про розташування польських морських сил, литовські моряки успішно доправили субмарини до литовського порту. 1926 року литовське командування отримало від УВО інформацію про дислокацію польських військ на польсько-литовському кордоні, які свідчили про плани поляків напасти на Литву. Євген Коновалець попередив про це британський та німецький уряди, відвернувши військовий конфлікт. УВО натомість отримувало дипломатичну підтримку литовської влади – контакти, документи, фінансову допомогу. До речі, сам Коновалець теж мав литовський паспорт – українського громадянства він отримати не міг, а польського чи радянського не хотів принципово. Окрім військової та суспільно-політичної діяльності Коновалець ввійшов в історію як видатний український дипломат. Його міжнародні контакти були вкрай широкими і стосувалися вони не лише колишніх бойових побратимів, які опинилися за кордоном. УВО мало зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Англії та Японії. Спочатку Коновалець навіть намагався налагодити контакти з радянським урядом у Харкові з метою підтримки УВО, але це тривало дуже короткий час. Польська розвідка відзначала, що підпільна мережа УВО тягнеться «від Барселони до Москви». У 1926 році по всьому світу, де тільки не були представники української діаспори, почали виникати націоналістичні організації. Саме Євген Коновалець із майстерністю знаходити спільну мову з різними людьми в 1929 році об’єднав їх в Організацію Українських Націоналістів, бойовим ядром якої стала УВО. «…Уміння ставити вище добро Нації і Організації над свою особу; супроти ворогів – безоглядність; супроти громади – усвідомлення про потребу гідної боротьби за волю. В Організації – щирість, не плазунство, а критика – для добра Організації, а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на українських землях…», – казав Коновалець. Ці слова та беззаперечний авторитет полковника, який визнавали і ветерани визвольних змагань, і молоді борці, змогли майже десятиліття, як магніт, утримувати організацію від внутрішніх конфліктів та протиріч, зумовлених різницею поглядів, які існували, з одного боку, між поколіннями, з іншого – різним досвідом життя в діаспорі та на окупованих територіях.

Стрілецька рада в Празі

Не лише активна боротьба Коновальця, а і його беззаперечний талант об’єднувати світ навколо українців і українців по всьому світу, зумовила не одну спробу замаху на його життя. Зрештою смерть Коновальця у травні 1938 року поклала початок міжусобицям у середовищі ще донедавна об’єднаних людей: за два роки конфлікти та протиріччя стали настільки непримиренними, що це призвело не лише до розколу в середовищі ОУН, але й до кривавої боротьби між собою. Історики досі сперечаються, чи була бодай одна можливість запобігти вбивству Євгена Коновальця? Відомий дослідник життя державного діяча Іван Хома переконаний, що це було практично неможливо. Сталін бачив вплив Коновальця на українське середовище і розумів, що якщо й почнеться якийсь рух за Україну, то за цим стоятимуть саме люди Коновальця. Тому полковник був особистим ворогом диктатора і завдання щодо його ліквідації було поставлене органам ГПУ ще в 1930 році. «Коли ти точно є в розробці радянських спецслужб, то рано чи пізно, але це завдання буде виконано. Інше питання – коли і в який спосіб?», – переконаний історик. Та й сам провідник ОУН визнавав, що «якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить».

Кілька разів Коновальцю вдалося уникнути замахів. Але його підловили на бажанні поширити агентурну сітку ОУН і на радянську Україну. Розмірковуючи про це, Коновалець навіть не міг уявити, наскільки «під ковпаком» перебуває кожен громадянин УРСР. А особливо ті, хто мав найменше відношення до української боротьби. Тому, коли на нього вийшов давній знайомий, колишній січовий стрілець, галичанин Василь Хом’як, із інформацією про існування українського націоналістичного підпілля на підрадянській території, полковнику й на думку не спало, що він – давно завербований агент радянських спецслужб і це – пастка. Операція тривала кілька років, протягом яких Коновальцю передавали фіктивні документи, листівки, пресу та інші «докази» існування такого підпілля. Листування між Коновальцем та Хом’яком завершилося приїздом за кордон «його племінника», який представився як Павло Валюх, моряк радянського закордонного флоту, який має можливість без підозр бувати за кордоном, а тому може бути зв’язковим. Насправді під іменем Валюха ховався агент НКВД (а пізніше – керівник розвідувально-диверсійного управління НКВД СРСР, генерал КГБ) Павло Судоплатов. Він справляв враження амбітної і щирої людини, чудово розмовляв українсь-

кою, тож невдовзі в ОУН його признали своїм і дали ймення «Петрусь» та «Вельмуд» (було іще кілька різних псевдо). «Петрусь» почав регулярно зустрічатися з Коновальцем, передавати інформацію, обговорювати плани. На останню зустріч в ресторані готелю «Атланта» 23 травня 1938 року «Вельмуд» прийшов із бомбою, виготовленою у Москві, замаскованою під коробку шоколадних цукерок з українським орнаментом. Радянська система не змогла передбачити, що справа Коновальця вже настільки глибоко засіла по всьому світу в українських діаспорах, що рано чи пізно прийде час і їхня катівня рухне на користь Незалежної України. Його мрією, якій він присвятив усе життя, була вільна Самостійна Соборна Українська Держава. Він і сам був уособленням цієї соборності, природженим організатором і дипломатом. Нашому поколінню варто брати приклад з Євгена Михайловича. На час, коли Україна знову бореться за свою Незалежність із Московією, нам як нащадкам Коновальця необхідно брати приклад згуртованості та відданості ідеї збереження нашої державності. За матеріалами Українського інституту національної пам’яті Підготувала: Діана Царук, «Сурма»

№ 1 — 15.06.2022

Україноцентризм

15.06.2022 — № 1

Війна та історичний шанс для України Назар Мухачов, Київ Редактор «Сурма»

24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ РОЗПОЧАВСЯ ПОВНОМАСШТАБНИЙ НАПАД РОСІЇ НА УКРАЇНУ. ЯК НА МЕНЕ, ТО ВІН РОЗПОЧАВСЯ НА 2 ДНІ РАНІШЕ — 22.02.2022 — ІЗ ВИЗНАННЯ ПУТІНОМ “ЛДНР” І ПОЧАТКУ РУХУ ВІЙСЬК.

поконвічний ворог України пішов із великою війною, орди вбивць та ґвалтівників, підкріплені озброєнням, ринулись вбивати, ґвалтувати та знищувати українців як Народ та Україну як Державу. Перший тиждень війни основна частина країн Заходу “зачудовано” спостерігали, висловлюючи “глибоке занепокоєння”. За винятком Великої Британії, Польщі та країн Балтії. Особливо — Великої Британії. Саме британські аналітики та військові експерти першими попередили Україну про повномасштабний напад, саме британський Королівський Об’єднаний інститут оборонних досліджень 15 лютого опублікував деталізований, відвертий і навіть жорсткий аналітичний звіт під назвою «The Plot to Destroy Ukraine»/«План знищення України». І тільки британці були впевнені, що Україна витримає удар. Київ не впаде під навалою орди, запланований московитами бліцкриг буде провалено. Зусиллями українського патріотичного суспільства, всупереч провалу (чи саботажу!) підготовки до можливого нападу, московська армія зазнала великих втрат — бліцкриг було провалено. Україна розпочала завершальний етап боротьби за справжню Незалежність! Чому пишу “справжню”? Тому що українці поки ще не мали своєї держави! Починаючи з 1991 року, Україною керували колишні компартійці, які під час двох каденцій Леоніда Кучми тісно переплелись із криміналітетом, збагатились під час так званої “прихватизації” (фактично — викрадення частин національного багатства політико-економічними методами), та утворили кланово-олігархічну систему управління Україною. Спрощено — олігархат. Зважаючи на природу появи олігархату — “чужих” там бути не могло. “Чужих” просто не підпустили б до тотального дерибану. Олігархи, заволодівши частками національного багатства, на отримані кошти почали створювати нові різновиди “бізнес-проектів” — партії та ЗМІ. Партії, наповнені їхніми людьми, повинні були дати владу, подальший доступ

до національного багатства та бюджетних потоків. ЗМІ, особливо телеканали, повинні були формувати світогляд середньостатистичного українця в потрібному напрямку, популяризовувати “потрібних” лідерів, зомбувати та одурювати. Українці зараз дуже сильно насміхаються із зомбованої вати на московії — і справді, “кісельовщина” та “скабєєвщина” головного мозку там дуже поширене явище. Це наслідок інформаційної обробки, що впала на певний ментальний ґрунт. Українці ментально зовсім інші, ніж московити, які навіть не є слов’янами. Але і нас добряче зазомбували “українські” ЗМІ, серед власників яких, за випадковим збігом обставин, відсутні етнічні українці. Чому акцентую на цьому увагу? Бо ми мусимо очиститись від ворожого навіювання. Зомбування, яким нас також обробляли дуже сильно і впродовж тривалого часу! Це одне із завдань, що стоять перед нами. Московська армія, якій тривалий час створювали грізний образ 2-ої армії світу, зламала зуби в Україні. Хоча більшості Заходу (і не тільки) здавалось, що їх чекатиме перемога військовим шляхом. Український героїзм, жертовність та самоорганізація зламали ворожі плани! Олігархічна система здавалась і здається майже всесильною. Але це не так. І саме тому олігархи повністю притихли під час війни, розуміючи, що хвиля патріотичного піднесення може знести і їх, разом із їхньою владою, грошима та прислужниками. Знести так, як морська хвиля зносить замок з піску під час припливу. 23 лютого 2022 року ми мали некомпетентне політичне керівництво країни, яке, як і попередники, продовжувало обслуговувати інтереси кланово-олігархічної системи управління Україною. Відкрию “великий секрет” для тих, хто одурений “красивими відосиками” Зеленського чи заспокійливими гламурно-солодкоголосими побрехеньками Арестовича, — олігархічна система та компетентність політичної влади після 24 лютого не змінились! Держава як була керована ворожими силами, так і залишилась. Національне багатство як було розкрадене, так і залишилось. Корупціонери як сиділи на “рибних” посадах, так і сидять. І пересаджувати їх в тюрму поки ніхто не збирається! Розпродаж землі і надр як відбувався, так і відбувається, навіть більше — цей розпродаж нам ще й виставляють як велике досягнення! І це в умовах, коли вже цілий світ голосно говорить про продовольчу кризу!

Проте внаслідок повномасштабного нападу кремлівської орди відбувся небачений підйом українського суспільства, котре стрімко почало трансформовуватись! Не було би щастя та нещастя помогло! Кремлівське пуйло допомогло основній частині відірватись від штучної ментальної прив’язки до москви. І не тільки допомогло відірватись, а ще й підняло людей на оборону країни! Відбулось усвідомлення московського імперіалізму як одного з абсолютних, екзистенційних ворогів, тобто таких, що несуть загрозу самому існуванню України. І попри всі зусилля ворогів, зокрема і представників влади, щодо збереження ментальної “малоросійщини” — вона вже відмерла. Так, колишні носії брехливих ідей “братніх народів” ще можуть відчувати фантомні болі за колишніми міфами, але те, що було відсічено, вже не проросте! Звільнення від ворожого світоглядного міфу “масковскава міра”, який лежить в основі всієї концепції московського імперіалізму, було однією з ключових передумов для початку будівництва ідеології нової країни. Якою вона повинна бути? За що ми боремось? Заради якої України проливається українська кров?

вильно” інформувати через свої ЗМІ. Але ключовим в даному випадку є власність як першопричина, яка дала їм такі можливості. Політика — концентрована економіка. Україна Майбутнього, яка зараз народжується у важкій боротьбі та завдяки великому героїзму і самопожертві українців, повинна бути побудована на іншому принципі. Влада і власність в Україні повинні належати українцям та захищати інтереси всього українського народу. І попри всю важкість, велику пролиту українську кров, саме зараз з’явилося вікно можливостей для побудови такої України. Ключовою передумовою для цього є патріотичне піднесення українців! На міжнародній арені Україна з моменту вторгнення займає ключові інформаційні позиції, що також створює для нас важливі передумови до подальшого розвитку. Окрім цього саме зараз, під час повномасштабної війни в України з’явилась колосальна геополітична перспектива. І локомотивом цієї перспективи є Велика Британія. Мова йде про створення Балто-Чорноморської конфедерації у партнерстві з Великою Британією (насамперед!), країнами Скандинавії, США. Саме Балто-Чорноморський союз дає Україні та іншим країнам-учасникам

Я впевнений, що не заради олігархічної! Не заради розграбованої олігархами та їхніми прислужниками, не заради розпроданої транснаціональному капіталу! А заради України Майбутнього, яка буде принципово іншою! Головними елементами політики є влада та власність. До 24 лютого і після ми мали державу у якій власність (національне багатство) було розділене між групами олігархічних кланів, які використовуючи гроші, отримані від використання українського багатства, змогли українців “очолити” через свої партії та “пра-

величезні можливості — як військово-політичні, так й економічні! Нам дуже сильно пропагують ЄС — Європейський Союз, проте Велика Британія не просто так покинула це утворення. І власне поведінка Німеччини та Франції в питанні війни росії проти України є для нас дуже показовою, адже саме ці дві країни є ядром ЄС та грають там перші скрипки. Окрім того, угода про асоціацію з ЄС містить економічну частину, яка спрямована проти українських національних інтересів. Фактично

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 10

Україноцентризм

№ 1 — 15.06.2022

Геополітичний простір України: зовнішній і внутрішній вимір

ПОЧАТОК / С. 9 економічна частина тієї угоди робить Україну об’єктом, а не суб’єктом економічної політики. Об’єктом, ресурсом. Основою економіки завжди є виробництво високої доданої вартості. У той час, як нас зробили постачальником сировини — ресурсу, водночас зробивши нас ринком збуту для своєї продукції. Додам навіть ще один, доволі цинічний та болючий висновок: у такій економічній моделі співпраці навіть люди стали ресурсом для чужих економік. Усередині держави українці також стали ресурсом, але для олігархів. Вмикнув лампочку в туалеті — платиш Ахметову, запалив газову конфорку — Фірташу, купив у супермаркеті курячого м’яса, обколотого різними гормонами та антибіотиками, — платиш Косюку чи Бахматюку. Війна відкрила вікно можливостей для того, щоб цей стан змінити. Українці повинні створити самі себе. Зробити себе Суб’єктом, господарем на своїй землі, справжнім власником і національного багатства і своєї держави. Перемога на полях війни є лише одним із необхідних для цього компонентів. Необхідно також ліквідувати кланово-олігархічну систему управління, адже при її збереженні всі досягнення від перемоги над московією будуть нульовими. Ми вже в 2014 році стали свідками того, як жертовність Небесної Сотні, героїзм добровольців та волонтерів, що стали на захист України після анексії Криму та початку війни на Донбасі, були використані олігархічною системою. І, на превеликий український жаль та біль, та сама система залишилась незмінною до цього часу. Ключова думка до якої я зараз підводжу шановних читачів – озвучена ще у 6 столітті до н.е. Сунь Цзи, видатним китайським стратегом і мислителем. Без перемоги над внутрішнім ворогом, неможливо перемогти зовнішнього. Як це зробити в умовах повномасштабної війни дуже важке питання. Проте від відповіді на нього залежить Українська Перемога. Реалізувати все вищесказане зможе справжня українська еліта, яка народжується в горнилі боротьби проти всіх ворогів України. Саме ця еліта, опершись на українське патріотичне суспільство, і буде локомотивом змін. Зряча сила еліти повинна повести сліпу силу народу на зустріч Українському Сонцю. Джохар Дудаєв, герой чеченського народу та видатний друг українського, казав, що русизм згине тоді, коли зійде Українське Сонце. Так і буде, брати-українці! Віримо і діємо! Слава Україні!

Петро Масляк, Київ «Сурма»

ростір і час – дві взаємопов’язані форми існування матерії. Кожен із нас, будь-який об’єкт чи країна постійно перебувають у тому чи іншому просторовому і часовому вимірах. Ось і я, професор Масляк, в цей вечірній час сиджу за комп’ютером у своїй київській квартирі. А вдень я був в іншому просторі і часі, працюючи зі студентами-міжнародниками. Упродовж одного дня я декілька разів змінював власне розміщення, пересуваючись із одного місця до іншого. Чи впливав цей простір і моє місцезнаходження в ньому на мене? Безумовно. Я навіть поводився по-різному в різний час і в різному довкіллі. Просторово-територіальне довкілля впливало на мене і я впливав на нього. Дехто взагалі вважає, мабуть, небезпідставно, що людину формує її довкілля. Якщо кожну людину формує довкілля, то як воно впливає на буття цілої нації? Що є довкіллям нації та країни? Свого часу Наполеон, за яким постійно ходило два писарі, які занотовували все, що він казав, відмітили маловідомий вираз цього генія: географія – це доля. Коротко і правдиво. Думаю, кожен погодиться з тим, що його доля була б іншою, якби він народився не в Україні, а, скажімо, в США, Німеччині, Сомалі, Іраці, Секторі Газа або Чечні. І доля б України, безумовно, була б не такою як нині, якби вона «стриміла» на мапі там, де Болівія, Шрі Ланка чи Сьєра Леоне. І не треба тут жодних Нострадамуса чи Ванги з їхніми пророцтвами, які дуже зручно побудовані так, що їх можна вивертати як дишло (куди повернеш, туди і вийшло). До речі, щодоГлоби. Нещодавно я надибав радянський журнал 1990 року випуску. Там «десять пророцтв від Глоби». Жодне з них не справдилося! Такий маразм. Розквіт Радянського Союзу до 2000 року, правління Горбачова в цей же час й інші дурниці такого ж штибу. Географічне положення країни і людей в ній детерміноване, або, простіше кажучи, є чітко визначеним. Може і хотів би я бути німцем, турком чи мексиканцем, але нічого тут не вийде. Навіть у цих країнах я є українцем. Бо таким мене сформувало українське довкілля. Я – українець, за яким, на відміну від білоруса, словака чи естонця стоять тіні величезної кількості переважно безіменних героїв й антигероїв, заглибленої в тисячоліття славної і не дуже історії. Як би не хотіли словаки, фіни чи нідерландці, але в них немає ні Святослава Хороброго, ні

Байди Вишневецького, ні Сагайдачного, ні Хмельницького, ні Сірка, ні Мазепи, ні Коновальця, ні Бандери, ні Засядька, ні Кибальчича, ні Кондратюка, ні Сікорського, ні Корольова, ні Глушка, ні Челомея, ні Яримовича, ні Янгеля, ні Лозино-Лозинського. Їх і ще тисячі героїв виростила українська земля, українська мати, українське довкілля. І тут нічого не вдієш. Наприклад, у білорусів чи словаків взагалі нічого подібного немає і бути не може. Таке вже в них довкілля. А тепер про зовнішній і внутрішній геополітичний простір України. Без всякої там чортівні провидців, а лише ґрунтуючись на «голих» наукових фактах, які не можна спростувати, бо вони річ доволі вперта. Впродовж останніх століть Україна і в принципі не могла бути незалежною державою. Геополітика як наука стверджує, на основі аналізу історичних подій, що жодна держава не може витримати навіть двосторонній зовнішній геополітичний тиск. Через це протягом ХХ століття Німеччина, воюючи на два фронти, обидва рази гарантовано програла війну. Не могла не програти саме за наукою геополітикою. А Україна століттями існувала в лещатах нездоланного тристороннього геополітичного тиску: з північного заходу (Польща), північного сходу (Росія), півдня (Туреччина). Але ось наприкінці ХVІІІ століття зійшов нанівець геополітичний тиск з боку Туреччини. У середині ХХ століття те ж трапилося і з геополітичним тиском з боку Польщі. Не треба бути Нострадамусом чи Вангою, щоб передбачити вичерпання такого тиску у ХХІ столітті з боку Росії. І це не зважаючи на агресію останньої проти України в 2014-2022 рр. Це лише прискорило закономірні геостратегічні процеси в Євразії. Тому і розпад Росії є одночасно розквітом України. В цей час неодмінно розпростається стиснута століттями і життєвими обставинами «пружина» української геополітичної експансії. Хоче цього хтось, чи ні. Тут уже нічого не вдієш. Такі простір укупі з часом. Історія з географією. І Лєнін, і Сталін, і Гітлер десятками мільйонів знищували українців, але врешті-решт прийшли до того, що наша країна і нація є незнищенною. Бо на них лежить місія, яку вони поки що не усвідомлюють. Просто ще не прийшов наш час. Але він вже не за горами. І коли простір і час з’єднають-

ся в Україні, вона стане визначати долю не лише свою, але і свого довкілля. Простір і час покличуть до подвигів чергового Святослава Хороброго чи Степана Бандеру, безкорисливих героїв, багатством яких на час влаштованої підступними ворогами загибелі був лише скромний одяг на них. Не прийшов ще час ні Святослава Хороброго, ні Степана Бандери. До початку чергової російсько-української війни 2014-го, а тепер і розширення її масштабів у 2022-му ці герої героїчної доби могли знайти себе хіба що торгуючи на ринку. Хіба не так? Є український простір, але не настав ще український час. Але він уже не за горами.

Я сказав, що є український простір, але який він нині — внутрішній геополітичний простір України? Для аналітиків не секрет, що він є вкрай здеформованим, викривленим, алогічним, нонсенсним. Ось вам неспростовні приклади-факти того, як внутрішній геополітичний простір України, викривлений зовнішніми геополітичними впливами з боку Росії, руйнує психіку українців. І однією з причин нинішньої російської агресії є те, що Україна стала створювати власний геополітичний простір, відмінний від російського. У Росії нині просто неправдоподібно велика кількість серійних маніяків-убивць. Водночас в Україні донині чомусь ніхто не звертав уваги, що їх немає в Галичині, де панує греко-католицька церква. Випадково це, чи ні? Безпричинних явищ, як відомо, у світі не існує. Чим геополітичне поле Росії відрізняється від такого у західній частині України? Ану, аналітики, до роботи! Щось я ніде не зустрічав, навіть у «обтяжених науковими званнями» професійних психологів і психіатрів пояснення цього феноменального явища. А причина, по-моєму, дуже проста. У Галичині першими в часі перейменували всі вулиці, зруйнували всі пам’ятники кремлівським вампірам, гіперсерійним убивцям Лєніну, Косіору, Постишеву і сотням іншим. Ось уявіть собі на хвилинку душевний стан людини зі

Україноцентризм

15.06.2022 — № 1 слабкою психікою (до 30 відсотків населення), яка живе на вулиці Лєніна, бачить йому пам’ятник у центрі свого міста чи села. Що відбувається в такої людини на рівні підсвідомості? Ця людина читала, бачила по телевізору, що Лєнін «хворий на всю голову» сифілітик, який особисто віддавав накази розстрілювати заручників. Він знає, що ця людина наказувала вбивати навіть дітей, яких ловили на вулицях. Це він, а не Гітлер, придумав концтабори і створив злочинну імперію, де було «просто так» замордовано десятки мільйонів людей. І ось такому серійному вбивці стоять тисячі пам’ятників. Зрештою у психічно слабкої людини в такому пострадянському довкіллі виникає дуже небезпечний психологічний злам. Якщо серійному вбивці Лєніну стоять пам’ятники, то може і мені поставлять, якщо я замордую «хоча б» 30-100 людей. Що це не маячня говорять конкретні факти. Відомий душогуб Онопрієнко намалював на карті України сатанинську пентаграму (червону зірку), їздив по її променях і вбивав людей. Просто так? Ні, не просто так! Розгадка цього явища, до якої так і не дійшла міліція, саме в червоній зірці. На ній в Онопрієнка і «поїхав дах». Я знаю одного академіка-лікаря, який провів дуже цікаве дослідження за власною ініціативою і виявив підвищений рівень психічних захворювань людей, які живуть на вулицях,

названих іменами кремлівських серійних вбивць-вампірів. Ще до їхнього нинішнього перейменування. А тепер про інші абсолютно алогічні об’єкти нашого внутрішнього геополітичного поля, які створюють небезпечно абсурдне довкілля нашого існування. Скрізь у нас по містах і селах (окрім Галичини) бовваніють церкви і каплички так званої Української православної церкви Московського патріархату. Нині вона «перефарбувалася» і оголосила «незалежність» від Москви. Три місяці війни з Московією чекала і лише після цього «прозріла». За чисельністю УПЦ «колишнього» Московського патріархату переважають всі інші конфесії разом узяті. Схильні до аналізу люди вже давно помітили, що ця церква 30 років як злодій ховалася зі своїм патріархатом, офіційно іменуючись Українською православною церквою. І не випадково. Будь-хто, в кого в голові більше за одну клепку, скаже вам, що в Україні, тим паче в Києві, Московський патріархат це повний абсурд, нонсенс, або, кажучи по-простому, дурня собача. Хто такий патріарх? Ану до словників! Це найдавніший, найстарший, першопристольний. І ось люди вчать у школі, що Москва виникла лише через 200 років після того, як хрестили киян. Отже в Москві Київський патріархат можливий, а в Києві Московський це суцільна брех-

ня, лукавство і обдурювання «глупих хахлов». Більшість людей у нас про це і не думає. Але ж є ще й підсвідомість. А це страшна річ. І ось ця підсвідомість підстерігала людей зі слабкою психікою не лише на вулиці Лєніна, але й у церкві так званої Української православної церкви Московського патріархату. Бо ж ця церква суцільний обман і лукавство. А хто такий Лукавий? Сатана! Помолиться людина сто разів у сатанинській церкві, а потім виходить на вулиці українських міст, тримаючи в одній руці ікону, а в іншій портрет гіперсерійного вбивці Сталіна. Хіба не так? Сотні, якщо не тисячі фактів підтверджують сказане мною. Внутрішній геополітичний простір України продовжує демонізуватися платними агентами Москви. Встановлено пам’ятник Кобзону, якого навіть на історичну батьківщину Ізраїль не пускали, вважаючи бандитом, споруджено пам’ятник Катерині ІІ, повії, яка прославилася найстрашнішими збоченнями. В Одесі донині бовваніє пам’ятник Суворову, в Києві — бандиту і терористу Щорсу, українофобу Ватутіну, літературному злодієві Паніковському. У Полтаві донині стримить пам’ятник ще одному сифілітику і серійному вбивці Петру І. Все це один із чинників, який деформує геополітичний простір країни.

І ми після цього ще дивуємося, чому так погано живемо, будучи найбагатшою на ресурси країною Європи. Криза у нас не в економіці чи політиці, вона у нашій голові. У нас, за часів панування Росії в усіх формах її прояву, по всій території було цілеспрямовано встановлено тисячі пам’ятників катам української нації. А справжнім героям України пам’ятників донині обмаль. Героям нашої держави і нації в усіх сферах життя. Тому у США на мисі Канаверал встановлений пам’ятник Юрію Кондратюку, а в Києві немає. І лише на вимогу посольства США київська влада перейменувала вулицю, де розташовується посольство цієї країни з неадекватної назви “Танкова” на вулицю Ігоря Сікорського, який є гордістю не лише нашої нації, але й американської. Допоки ми усвідомлено, системно й систематично не почнемо формувати зовнішнє і внутрішнє геополітичне поле України, очищуючи його від Лукавого, сподіватися на краще зовсім не випадає. Про автора: Петро Масляк — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник.

UKRAINIAN – AMERICAN MEDIA GROUP, Inc.

Óêðà¿íñüêå ðàä³î 1240AM Online 24/7

Якщо Вам не байдуже. Підтримайте радіо і газету. Переведіть кошти по ZELLO за номером телефону +17736973923 або за кодом

З понеділка по п’ятницю з 10 АМ до 11 АМ та з 5 PM до 7 PM

А ми тую червону калину підіймемо А ми тую славну Україну, розвеселимо!

Новини Полiтика Аналiтика Культура Завжди цiкавi гостi

5050 North Cumberland Avenue, Suite 18-S, Norridge, IL 60706 www.radiouachicago.com uausamedia@gmail.com Phone: (773) 697 3923

Рахунок в Selfreliance 177162 Áóäüìî ðàçîì, âñòàíîâ³òü äîäàòîê! Ñëóõàéòå óêðà¿íñüêå 24/7

Війна

№ 1 — 15.06.2022

Війна до Перемоги Сергій Соколов, Київ «Сурма»

ВІЙНА – ЦЕ ПРОДОВЖЕННЯ ПОЛІТИКИ. НАМ ТАК КАЖУТЬ. АЛЕ МИ СЬОГОДНІ ПОГОВОРИМО ПРО ЛЮДЕЙ НА ВІЙНІ, ДО ВІЙНИ І ПОЗА ВІЙНОЮ.

існя «Батько наш Бандера», що лунала останні півроку перед Великою війною, стала ще одним лакмусовим папірцем, що вчергове відділяв нас від ненаситного окупанта. Із лютого 2014 року сталося багато подій, яких тут не перерахувати, але відмітимо захоплення орками півострова Крим і частини Донецької та Луганської областей, а також неодноразове бажання неукраїнської влади в Україні всунути квазі-утворення в лоно нашої держави; Іловайський котел із численними жертвами; безкінечну кацапську пропаганду про «розпятих мальчиків»; низку непотрібних політичних поступок перед окупантом від деяких державних «мужів»; але водночас неймовірну жагу українців в Україні і по всьому світу активно запускати патріотичні наративи, демонструвати єдність нації, підіймати наше слово максимально високо! … А тим часом, в (умовному) тилу, в українських містах, утворювалися підрозділи територіальної оборони, які складалися з вмотивованих людей, що усвідомлювали важливість військової підготовки перед прийдешньою великою війною. Заради справедливості треба зазначити, що більшість із тих, хто був дотичний до війни (АТОшники й інші військові та волонтери), а також частина усвідомлених патріотів, націоналісти й інші україноцентристи, частина істориків і просвітників українського слова ясно усвідомлювали настання таких подій; дехто з них активно готувався. .Із 2017-го я також долучився до цього руху: ми проходили тренування по вихідних, добові виїзні навчання, пару разів на рік проводилися військові збори, також виїжджали на полігони, де брали участь у стрільбах (на жаль, не так часто і не з усього, що ми бачили). .Паралельно з цим, а саме з 2016 року, я почав займатися волонтерською, а згодом і просвітницькою діяльністю. Спочатку допомагав військовим волонтерам, а далі в складі волонтерської спільноти «Криївка Вільних» долучився до гуманітарної допомоги дітям Донецької та Луганської областей: збирали речі, одяг, взуття, іграшки й інше для молодого покоління українців і відправляли їх до місцевих волонтерів. Кілька разів

їздили до них. Цікавий факт: дорослі на Донбасі більше схилялися до окупанта або займали нейтральну позицію, але з дітьми можна було працювати і налаштовувати їх на шлях істинний. Так, перебуваючи з візитом в одного з волонтерів в Донецькій області, який влаштував у себе на великому подвір’ї дитячий патріотичний клуб, побачили, що діти ходять до нього із задоволенням, а деякі з батьків навіть не можуть себе пересилити і переступити поріг! Так магічно на них впливала українська символіка. А в деяких містечках Луганської області, куди ми робили візит з просвітницькою метою і розповідали, зокрема, про небезпеку зброї, чули від місцевих дітей: «Ми таке бачили», «Таке батько додому приніс», «Я таке брав до рук» та інше подібне. Це сьогодні є звичною картиною по всій Україні, а тоді це насторожувало навіть бувалих військових. … У рік до війни я активно займався організацією ТрО в одному з районів Києва: знаходив інструкторів (з тактичної підготовки, тактичної медицини, топографії, зв’язку), а також можливості для відповідних тренувань. Заодно обійшов ТрО інших районів, познайомився з побратимами і кілька разів у нас видавалась цікава співпраця, за що я їм вдячний. Тоді усім казав, що ми не повинні бути розбитими по районах, ми містяни – в нашому випадку кияни, а в цілому – українці; і ми маємо взаємодіяти, ділитися досвідом, тобто розширити наш світогляд. І це все з урахуванням того, що держава не виділяла жодної копійки

на створення матеріальної бази, школи підготовки, баз тренувань тощо, все трималося на ентузіазмі. Тут треба зазначити, що я завжди давав можливість побратимам проявляти свої таланти, здібності й імпровізувати. І саме це врятувало нашу дієздатність в один складний момент. Навіть без моєї участі вони відродили діяльність нашого підрозділу, за що я окремо вдячний їм. … Обговорювали ми й те, що кордон із московією ніхто не скасовував, наміри кацапів (захопити весь світ) залишалися ті самі, їхня внутрішня рабська сутність, що має в основі любов до свого феодала і ненависть до вільного світу, нікуди не поділася. Тож може ми й не знали, коли станеться війна, не знали характеру і масштабу можливих воєнних дій, але готувалися до цього. Ну а коли була остаточно поглинута Білорусь (після того, як протестувальники замість того, щоб зносити голови церберам диктатора лукашенка, кілька місяців носили їм квіточки – окрема «подяка» тим «протестувальникам»), то для окупанта відкрилася справжня можливість для військового нападу, «всього лиш» додаткові 500 кілометрів фронту. … Повернемося до організації ТрО. Не можу не виокремити того факту, як деякі персони з близького середовища встромляли палки в колеса нашого процесу. Зокрема відмітився той, при кому задовго до цього група, з якою він проводив заняття з тактичної підготовки в районі, розпалася. Він сказав, що закінчив із цим всім. Утім, далі спочатку несвідомо, а потім свідомо вибивав фундамент із-під ніг вже нашої сформованої групи, зокре-

Зліва направо: волонтер і просвітник Соколов Сергій; Капелан; представник Республіки Суринам, що підтримала Україну в ООН у війні проти московії, справжній бандерівець пан Джейсон Хок Мен Чой; відданний справі Панцер; найвідоміший кобзар і бандурист сучасності Тарас Компаніченко. В руках прапори Республіки Суринам та України; плакат з цитатами Степана Бандери мові Суринаму; українська бандура. Фотографує дипломат і суспільний діяч Юрій Косенко.

ма налаштовував інших у групі проти мене, намагався відлучати людей. Натомість нічого не створював. Тобто навіть не конкурував. Тут я відійду від загальної теми і розкажу історію з мого життя. Одного разу я з групою таких же студентів відвідав Скандинавію. На поромі рухалися з фінського міста Турку до шведського Стокгольма. За годину до прибуття ми вийшли на палубу: там стояв настільки густий туман, що без перебільшення на кілька метрів нічого не було видно. Але при сходженні на берег яскраво світило сонце. Виявляється, в тій акваторії курсували пороми двох компаній, одна з яких використовує спеціальні “пушки”, які розганяють туман. Дороге задоволення. Але для клієнта був зроблений максимальний комфорт. Конкуренція народжує якість! А він і не створював конкуренцію, а з іншого боку так і не зрозумів, що міг стати великим лідером, якби сказав наступне: «Я закінчив. Але тим, хто продовжує цей шлях, я завжди прийду на допомогу, направлятиму вас і буду скеровувати в конструктивне русло». Але, на жаль, він так і не доріс до рівня співпраці і взаємодії. На жаль. Бо раніше я був про нього набагато кращої думки. Але попри вищесказане, ми все витримали і в результаті привели біля сотні людей (різного рівня підготовки) в районний підрозділ територіальної оборони. Багато це чи мало? Звичайно мало, але ці люди хоча б не робили «дитячих помилок» зі зброєю, знали, як з нею поводитися, знали куди і з ким ставати пліч-о-пліч і захищати батьківщину. Всі вони задіяні в підрозділах ТрО, ДФТГ як волонтери, кілька людей долучилися до лав ЗСУ, себто всі додали конструктив для загальної справи, і це головне! А о 5 ранку 24 лютого я прокинувся від дзвінка побратима з Лівого берега про ракетні обстріли за Броварами. Війна почалась! Я відразу сповістив усіх, кого тільки міг, дехто був уже в курсі, тривожні валізи були готові у більшості, про це ми домовлялися задовго до цього. Сховати і вивезти свої сім’ї (це ми обговорили на підсумкових річних зборах у грудні), заправити машини, кинути якомога більше грошей на рахунки мобільних, взяти всі необхідні речі і гайда на точку збору. Перший тиждень війни був найважчий: зашкалений адреналін, стоптані в мозолі ноги, сон годину на добу, імовірність зустріти ДРГ на кожному кроці. Водночас треба правильно організувати процес, зібрати тисячу добровольців до купи… І це все під ракетними обстрілами й сиренами. На наших очах уночі ракетним ударом було підірвано нафтобазу у Глевасі… Продовження буде…

Війна

15.06.2022 — № 1 ЯК ОКУПОВАНИЙ ГЕНІЧЕСЬК ПЕРЕТВОРИВСЯ ІЗ ПЕРСПЕКТИВНОГО МІСТА В ДЕПРЕСИВНИЙ РЕГІОН?

ісля початку вторгнення російських військ життя багатьох жителів України змінилося, особливо в тих, які залишилися на окупованих територіях. Одним із таких на Херсонщині є Генічеськ. Це невелике курортне місто на узбережжі Азовського моря, яке через російську окупацію та війну перетворюється на «безлюдний острів». Переслідування проукраїнських активістів, порожні пляжі, інформаційна блокада, відсутність роботи і туманні перспективи регіону. Що на початку літа відбувається в Генічеську та як місто продовжує жити в окупації проекту «Радіо Свобода» «Новини Приазов’я» погодився розповісти один з місцевих жителів, який просить не розкривати його ім’я та прізвище з міркувань безпеки.

«Знищують все українське»

ких, звісно, відпускають, через якийсь Разом із цим, зазначає він, на час, а інші люди так і зникають без- «підприємців тиснуть» – окупаційна слідно», – уточнив генічанин. влада вимагає, щоб товари в магазинах відпускалися тільки в рублях. «ЗНИЩЕННЯ ВСЬОГО Тому зараз цінники на товарах дуУКРАЇНСЬКОГО» блюються у двох валютах. Ціни на Чоловік каже, що після фізичної продукти, особливо ті, що з Криму, «зачистки», окупаційна влада почала виросли. інтелектуальну «зачистку». Насам«Якщо порівнювати з довоєнним перед це стосується знищення періодом, то ціни стали вищі. Деякі української символіки – окупанти позиції подорожчали у 2–3 рази. Тапознімали всі державні прапори кож можу сказати з особистого досвіУкраїни. ду, що російські товари поступаються Як стверджує чоловік, «окупанти українським в якості», – наголосив нав’язують населенню свою ідеоло- житель Генічеська. гію, відзначають російські свята, Що стосується палива на автозавивішують «триколори», встановили правках, то купити його в Генічеську пам’ятник Леніну, відключили мов- тепер можна виключно за рублі. лення українських радіо- та телекаЗа словами нашого співрозмовниналів, займаються відновленням ко- ка, зняти гроші в банкоматах Генічемуністичних символів». ська зараз неможливо. Єдиний спосіб «Окупанти хочуть показати кар- витратити гроші з картки – це купи«ТИСНУТЬ НА КРИМСЬКОтинку по російському телебаченню, ти щось у магазинах. ТАТАРСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ» що тут усе добре і всі задоволенні, але «Моя мама, вона пенсіонерка, стаПерший день війни можна вважа- це не так. Місцеве населення у своїй більно отримує пенсію на карту. Але ти першим днем окупації Генічеська. більшості абсолютно точно не підтри- потрібно розуміти, що коли в місті неСаме 24 лютого в місто заїхала війсь- мує окупантів», – запевняє чоловік. має інтернету, то термінали не працюкова техніка окупантів. Протягом лютого-березня російські військові майже нічого не робили. Місто жило за українським законодавством, на адміністративних будівлях висіли українські прапори. Але поступово ситуація почала погіршуватись. «Деяких людей забирали. З ними там проводять «спілкування», когось забирають на довгий термін. Їх вивозять на так званий «підвал», це до місцевого училища №17 (ВПУ-17)», – розповів наш співрозмовник. За його словами, окупанти «тиснуть на кримськотатарське населення», що проживає в Новоолексіївці. Це єдине місце, окрім окупованого Криму, де компактно живе цей народ. ПОСТУПОВИЙ ПЕРЕХІД НА ють. Тобто, витратити гроші з картки «Кожного тижня чутно розповіді РУБЛІ взагалі неможливо», – пояснив чоловік. про те, що десь когось викрали або Житель Генічеська каже, що ситупровели обшук. Навіть іноді з вико- ація з продуктами від початку окупації ПРОБЛЕМИ З МОБІЛЬНИМ ристанням військової техніки та вій- покращилась – більшість товарів вез- ЗВ’ЯЗКОМ ськових зі стрільбою. Причому не уть із окупованого Криму. Головною Мобільний зв’язок у Генічеську тільки чоловіків викрадають, але та- валютою в місті залишається все ж відсутній із 30 травня, тоді ж почаликож і жінок. З ними не панькаються українська гривня, а «перехід на рублі ся проблеми з інтернетом. Окупаційй також «на підвал» вивозять. Дея- відбувається поступово». на «місцева влада» стверджує, що «зв’язок відключили українські мобільні оператори». Єдиним способом отримати інформацію і поспілкуватися з родичами та друзями з підконтрольних владі України територій залишаються місцеві інтернет-провайдери. «Український мобільний зв’язок відсутній, окупанти хочуть, щоб ми переходили на російських операторів, навіть сім-карти почали продавати. Інтернет є тільки, якщо встановити VPN. Поки що так отримуємо якусь свіжу інформацію, новини, а іншого способу немає. Без VPN не працює Facebook, Instagram і деякі банківські

програми. Знову стали доступні соціальні мережі, які вже давно в Україні заборонили: «ВКонтакте» та «Однокласники». Мабуть, російські окупанти не хочуть, щоб доступ до інформації був обмежений. І тільки той, який їм потрібний. Кажуть, що інтернет із Криму підключений, а не з української магістралі», – додав житель Генічеська.

ПОРОЖНІ ПЛЯЖІ ТА ВІДСУТНІСТЬ РОБОТИ Для Генічеська туристичний сезон – це дуже суттєва частина економіки міста, яка дає людям можливість заробити гроші на весь рік. Відсутність сезону ставить під загрозу подальше виживання значної частини населення регіону. «Точно можна сказати, що курортного сезону в Приазов’ї не буде. Та і як його проводити? Якщо кожен день над Генічеськом пролітають гвинтокрили та літаки? Тому підприємці не готуються до сезону. І як взагалі буде розвиватися регіон, наразі мені не дуже зрозуміло», – каже чоловік. Із роботою ситуація не краща, додає він. Роботи немає, підприємства не працюють. Більшість населення перебивається невеличкими підробітками. «З роботою все дуже погано. Майже всі місцеві підприємства, яких і так було не дуже багато, зараз не працюють. На полях роботи також немає. Фермери не мають великого бажання співпрацювати з окупантами. І більшість людей живуть на залишки коштів або на пенсію», – пояснив генічанин.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити. Автор: Дмитро Шеремет Фото: Дмитро Шеремет Джерело: “Радіо Свобода” (https:// www.radiosvoboda.org/a/novynypryazovya-henichesk-okupatsiyarosiyi/31891298.html).

Політика

№ 1 — 15.06.2022

Концептуальне майбутнє України Юрій Ситник, Львів «Сурма»

«СТРАТЕГІЯ БЕЗ ТАКТИКИ — ЦЕ НАЙПОВІЛЬНІШИЙ ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ. ТАКТИКА БЕЗ СТРАТЕГІЇ — ЦЕ ПРОСТО МЕТУШНЯ ПЕРЕД ПОРАЗКОЮ» СУНЬ ЦЗИ, ДАВНЬОКИТАЙСЬКИЙ СТРАТЕГ Й МИСЛИТЕЛЬ (543-495 РР. ДО Р. ХР.)

и є в України стратегія? Видається, що немає, адже кожна стратегія передбачає візію так званого «ідеального майбутнього», акцептованого тими, для кого воно планується. Давайте поглянемо на кілька державних стратегічних документів України. Один із них відомий під назвою «Національна економічна стратегія на період до 2030 року», затверджений постановою Кабміну від 3 березня 2021 р. № 179, який жодним чином не можна вважати стратегією держави з огляду на три речі: 1. Самим текстом постанови зазначено, що «заходи щодо реалізації визначених Стратегією шляхів досяг� нення стратегічних цілей і відповідних завдань державної економічної політики включаються до планів діяльності Кабінету Міністрів України». Тобто йдеться про стратегію державної економічної політики, а не держави як такої. 2. Державна економічна політика, навіть якщо її ототожнити з державою, жодним чином не охоплює інші аспекти останньої. 3. Стратегія передбачає досягнення мети. Мета, визначена цим документом, а саме «створення можливостей для українців як громадян, українців як підприємців та інвесторів» видається дуже розмитою і не конкретною. Дещо ближча до поняття стратегієї Державна Стратегія регіонального розвитку на 2021-2027 рр., яка є «основним планувальним документом для реалізації секторальних стратегій розвитку, координації державної політики у різних сферах, досягнення ефективності використання державних ресурсів у територіальних громадах та регіонах в інтересах людини, єдності держави, сталого розвитку історичних населених місць та збереження традиційного характеру історичного середовища, збереження навколишнього природного середовища та сталого використання природних ресурсів для нинішнього та майбутніх поколінь українців». За задумом, Стратегія регіонального розвитку «визначає генераль-

ний вектор сталого розвитку регіонів та розроблена відповідно до Цілей сталого розвитку України до 2030 року». Здавалося б – саме те! Але тут слід зауважити, що появу цієї Стратегії обумовило закінчення терміну дії попередньої, затвердженої 6 серпня 2014 р. та розрахованої на період до 2020-го, в якій було зазначено, що документ приймається «з урахуванням впливу таких світових тенденцій просторового розвитку, яких не уникнути Україні: • урбанізація, депопуляція села, зміна системи розселення; • загальна відкритість світу щодо руху робочої сили, що впливає на відтік за межі країни як найбільш інтелектуальних, так і найменш кваліфікованих робочих кадрів; • фінансово-економічна криза, обмеженість ресурсів (насамперед водних), зростання світової потреби у продовольстві, орієнтація на території, які є найбільшими виробниками продовольства». Ця «приреченість» формулювання «не уникнути» видається вельми дивною, оскільки стратегії розробляються, зокрема, для запобігання негативних сценаріїв. Наприклад, у документі під назвою «Спільна аграрна політика ЄС до 2020 р.: продукти харчування, природні ресурси і сільські території – майбутні завдання» було окреслено три цілі аграрної політики на 2014-2020 рр.: життєздатне виробництво продовольства; стале використання природних ресурсів і пом‘якшення наслідків зміни клімату; збалансований територіальний розвиток. Останній передбачає розвиток насамперед сільської місцевості. Бюджет, який виділила САП ЄС на програму

2014-2020 рр. становив 386,9 млрд євро, з яких 89,9 млрд – це кошти на заходи сільського розвитку! Як бачимо, Європа, на яку так публічно орієнтується українська влада, виділяє значні кошти на підтримку села, а не мириться з його депопуляцією! Натомість наші «стратеги», замість протидіяти зазначеним негативним тенденціям, приймають їх, як даність. Ба більше, зазначаючи у новій Стратегії регіонального розвитку, що «не відбулося реальної конвертації нових можливостей для розвитку територіальних громад та регіонів у кращу якість життя людини незалежно від місця її проживання», її творці стверджують, що «реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні на засадах децентралізації, яка успішно реалізується з 2015 року, створила нові можливості для розвитку територіальних громад», а «бюджетна децентралізація спричинила суттєвий перерозподіл бюджетних ресурсів на користь місцевого самоврядування». Ці твердження є глибоко маніпулятивні. Наприклад, із 73 так званих територіальних громад Львівщини, низка яких, до речі, створена з порушенням Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування через недотримання принципу «добровільності», у 2021 році лише 8 були фінансово спроможними! Зрештою, про якість наших стратегічних документів можна судити по безпековій сфері. Стратегія національної безпеки України – це документ, прийняття якого передбачене Законом України «Про національну

безпеку України» від 21 червня 2018 року, на четвертому році війни з Московією (автор, заради історичної справедливості, саме так називатиме державу зі вкреденою назвою «росія», похідною від Русі), війни, названої АТО, а згодом ООС. Цей документ мав визначати «актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України» як «основу для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки». У Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020, серед пріоритетів зазначено «відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України», а серед загроз національній безпеці названо «збереження загрози військового вторгнення» Московії. Що було конкретно зроблено для реалізації цих пріоритетів і заради уникнення загроз? За результатами можна стверджувати, що нічого насправді ефективного. Тут слід зауважити, що будь-яка стратегія без аналізу та звіту про її виконання є лише папірцем! Жодного аналізу та висновків щодо виконання згаданих автором Стратегій немає. Натомість одні стратегічні документи замінюються іншими, часто гіршої якості. Наприклад, 16 лютого 2022 р., за тиждень до московського вторгнення, про яке іноземні розвідки та керівники держав, включно з президентом США Байденом, попереджали нашу владу ще за кілька місяців, з’являється Стратегія забезпечення державної (!) безпеки, підпи-

Політика

15.06.2022 — № 1 сана Керівником Офісу Президента України А. Єрмаком. Ознайомившись із текстом документа, ви не знайдете там жодного слова про можливе повномасштабне вторгнення московитських військ і про заходи щодо протидії цьому, вже для багатьох очевидному, сценарію. Чи є в України стратегія щодо війни з Московією? Ні, на жаль немає, тому що … немає війни! Адже в Конституції України чітко розмежовано поняття «війни» та «воєнного стану». Відтак, зі сторони Московії, за лукавим визначенням кремлівських ідеологів, відбувається якась «спецоперація по демілітаризації та денацифікації України», а зі сторони України – протидія «військовій агресії». Якщо немає війни, то відсутня й її стратегія. А тепер давайте ще раз прочитаємо висловлювання Сунь Цзи, винесене в епіграф цієї публікації... Критикуючи – пропонуй, чи не так? Але, перш ніж пропонувати вирішення проблеми відсутності у держави Україна власної стратегії, що неминуче робить її заручником стратегій чужинецьких, потрібно зазначити й деякі позитивні аспекти. Розкритикувавши державну Стратегію регіонального розвитку на

найомтесь, це «Ракета» і «Марков». Це, звісно, позивні — своїх справжніх імен хлопці воліють не називати. Ми зустрілись в одному з прифронтових сіл на Харківщині — там вони квартирують, звідти виїздять на операції. У вільний час тренуються самі і діляться досвідом із побратимами по зброї. Обидва — українці за походженням, ветерани французького Іноземного легіону. Вони мали усі можливості будувати своє майбутнє у заможній та ситій Європі, але з початком російського вторгнення повернулися на Батьківщину, щоб стати на її захист.

— Після вибуху російсько-української війни ЗМІ облетіло повідомлення, що вояки Іноземного легіону українського походження із дозволу свого керівництва готуються їхати в Україну, щоб допомогти ЗСУ зупинити нападника. Їм, начебто, навіть дозволяють брати із собою необхідне спорядження та зброю. Це правда?

«Марков»: — Була така історія, проте це виявилось неправдою. Чиста качка. Ми вже колишні легіонери, люди цивільні, тому й приїхали. А так ніхто б нікого не відпустив. Військовий НАТО ніколи не братиме участі (у цій війні — Ред.). Це буде відразу скандал, могло б дійти і до Третьої світової. Можна хіба звільнитися чи дезертирувати, але тоді вже точно без зброї та спорядження. «Ракета»: — Це було пов’язано з оголошенням президента про ство-

2021-2027 рр., все ж таки варто відзначити і певний позитив цього документу, що полягає у появі відповідних обласних стратегій. Працюючи над містобудівною концепцію «Великий Львів», опублікованою у форматі книги восени 2022 року, ми вивчали відповідну Стратегію розвитку Львівської області, в якій, на відміну від «загальноукраїнського» документа, комплексно та доволі конкретно прописано бачення розвитку регіону в контексті людського ресурсу (освіта, охорона здоров‘я, культура тощо), економіки, інновацій, інфраструктури, екології та інших сфер життєстійкості – концепції, що сьогодні виходить на перший план, оскільки про жоден сталий розвиток вже говорити не доводиться. З огляду на те, що повномасштабне збройне вторгнення московитів миттєво зруйнувало всі регіональні стратегії, оскільки останні були орієнтовані саме на сталий розвиток в умовах певної стабільності, надзвичайно гостро постало питання візії майбутнього та орієнтирів, за якими ми могли би звіряти вірність обраного шляху. Тому сьогодні доцільно говорити про концептуальний підхід. Концепція, за визначенням, – це система поглядів на те чи інше явище

чи процес, і водночас спосіб їхнього розуміння й тлумачення; провідна ідея теорії, головний задум або принцип різних видів діяльності. На останньому засіданні клубу «Великий Львів», де зі співавторами одноіменної концепції та її симпатиками обговорюємо різні проблеми й аспекти сучасності, ми проаналізували окремі положення та тези робочої версії Концепції соціально-економічної адаптації Львівщини до умов воєнного стану і стратегічних напрямів економічного відродження на післявоєнний період. Незважаючи на деякі зауваження щодо структури документу та визначених ним пріоритетів, саме такий концептуальний підхід, під час тотальної нестабільності та ризиків, вбачається найбільш ефективним у часі війни, а відтак невизначеності. У робочій версії Концепції зазначено: «Війна стала масштабним структурним шоком як для економіки України, так і для кожного регіону держави. Неможливо спрогнозувати терміни і наслідки військової агресії, водночас стратегічні цілі держави й окремих регіонів потребують корегування відповідно до умов воєнного часу і післявоєнної відбудови».

Не розкриваючи деталі документу, слід наголосити на правильності підходу, який полягає у наступному: класифікації та визначенні місця кожної області у «воєнній» системі координат; формулюванні завдань регіону, з огляду на таке позиціювання та динаміку змін; концептуальному баченні економічної адаптації у воєнний період і післявоєнному відновленні економіки; проблемно-орієнтованому аналізі; забезпеченні життєстійкості тощо. Якщо кожна область концептуально адаптує свої стратегії до воєнних реалій, як це намагаються зробити автори львівської Концепції, такі напрацювання можна покласти в основу нової (реальної!) стратегії України. Основна відмінність і перевага концептуального підходу до регіонального «стратеготворення», у порівнянні з довоєнним, полягає в тому, що областям (зокрема частково чи повністю окупованим) не буде «накидатися» зверху невідомо ким сформована візія проблем і шляхів їхнього вирішення. Натомість, центральна влада отримає бачення ситуації з середини, що дасть їй змогу змоделювати концептуальне майбутнє України, в якому буде не лише перемога над ворогом, а й наступний розквіт держави!

Французький легіонер: «Всі останні операції, навіть в Афганістані, у порівнянні з війною в Україні — це дитячий садочок» заглохне із закінченням війни. Якщо це можна буде продовжити, це буде тільки на користь державі.

— Чи багато іноземців за вашими даними чи спостереженнями приїхало із закордону аби нам допомогти?

«Ракета»: — В нашій невеличкій групі із нами приїхав один європеєць. Він також з Іноземного легіону, ми служили раніше разом. Це було його рішення й бажання, ніхто його сюди не тягнув. Також ми працювали з різними групами, в складі яких були американці, грузини, канадці, ті ж таки французи. Тобто ми особисто знаємо чоловік двадцять.

Добровольці «Ракета» (ліворуч) і «Марков» (праворуч). (Фото: Роман Малко/Український тиждень)

— Хто ці люди? Ті, які люблять війну, чи хочуть допомогти українцям з ідейних міркувань? Що їх мотивує їхати сюди?

«Марков»: — Я думаю, все так, як ви кажете. Це люди, які якусь значну рення Іноземного легіону в Україні. «Ракета»: — Не зв’язану із ЗСУ, але частину свого життя займалися війТоді, очевидно, й виникло таке непо- як окремий механізм більш пов’яза- ною, армією і, можливо, брали участь розуміння: мовляв, французький Іно- ний з армією — звичайно. Це було б в якихось конфліктах. Але зараз у них земний легіон начебто заїжджатиме дуже доцільно. Тому що це збільшить з’явилась така можливість побачити з операцією в Україну. Але такого не кількість іноземних спеціалістів, які справжню війну — таку, якою вона буде. Таке взагалі неможливо було б воюватимуть за нашу країну і зміц- була під час Другої світової. Тому зробити. нить структуру нашої армії. Як на що всі останні операції, навіть в — Чи доцільно створити в Україні на мене, це було б чудово. У принципі, постійній основі таку структуру, як фран- такий проект вже запущено і я маю ПРОДОВЖЕННЯ / С. 16 надію, що він буде розвиватися й не цузький Іноземний легіон?

Інтерв’ю

ПОЧАТОК / С. 15 Афганістані, у порівнянні з війною в Україні — це дитячий садочок.

— У чому ж полягає відмінність? Чим відрізняються ті війни від цієї?

«Марков»: — Масовість, помпезність... «Ракета»: — Розмахом. Це війна машин. Артилерія, атаки з повітря — вони дуже сильно змінюють війну. Якщо говорити про наш досвід в Африці, там операції проводяться зовсім інакше. Артилерії немає, небезпеки зовсім інші. Вони на рівень нижчі (не всюди звичайно, але загалом), там набагато безпечніше, ніж тут.

№ 1 — 15.06.2022 — Ви маєте досвід співпраці з різними народами. Це правда, що українці доволі хороші воїни? Кого б ви ще відзначили, як достойних, вартих поваги воїнів?

гато корисних тактик й адаптувалися загалом саме до цієї війни. Тому що війна буває різна. І тут зовсім інші тактики. Про частину з того, що ми вміє«Ракета»: — Якщо брати воїнський мо робити, тут можна навіть не згадудух, то одні з найкращих, із ким ми вати, тому що воно взагалі не спрацює. могли працювати, це українці. Зви- Ми постійно адаптуємося. Для нас все чайно, менталітет всіх слов’янських нове. І треба бути завжди уважними й народів більш-менш схожий, тому не думати про те, що ми відслужили, виділити якусь одну націю досить усе вміємо, зараз приїдемо та задамо важко. Я, мабуть, не зможу дати од- жару. Ні. Такого не буває. Постійно нозначну відповідь на це запитання. треба адаптуватися.

спеціальністю, або йти у зовсім іншу галузь та робити те, що хочеться.

«Ракета»: — Ні. Ми окрема група, добровольчий загін. Працюємо із ЗСУ.

їх (окупантів — Ред.) за межі наших кордонів. Хоча, є й інший варіант: вони залишаються тут, тимчасово припиняються військові дії й періодично, кожні п’ять, вісім, десять років це повторюється та повторюється. Але якщо дивитися на всі війни, які РФ вела, то максимально тривалі військові операції з їхньої сторони, це, якщо я не помиляюсь, від шести до восьми місяців з їхньою перемогою. А все, що після цього — то вже поразка. Тобто статистика свідчить, що вони не марафонці, на довгій дистанції не тримаються. І це може зіграти нам на користь. Але потрібно, щоб ухвалювалися правильні рішення. І я маю надію, що ми зможемо остаточно позбутися цієї зарази, витіснити її і з Криму, і з ОРДЛО, тобто повернути всі кордони нашої держави, які були у нас до 2014 року.

— З однієї армійської реальності ви потрапили у зовсім іншу. Чого вам сьогодні бракує в українській армії, якщо спиратися на ваш досвід, здобутий в армії країни НАТО? Що нам потрібно розвивати й на — У Сирії та Афганістані також менший чому зосередити увагу: на підготовці, на масштаб? Там застосовується й арти- технічному забезпеченні, у роботі? «Ракета»: — Основна проблема — лерія, і авіація...

«Ракета»: — Звичайно. Просто тут все було сконцентровано в дуже короткому проміжку часу і на одній території. «Марков»: — Ну і рівень підготовки сирійських військових чи бойовиків, навіть тих, хто використовують артилерію, і російських кадровиків дуже відрізняється. Навіть зважаючи на те, які втрати сьогодні понесла Росія, не треба думати, що там сидять дурники. Є й «м’ясо», проте є і багато людей, які знають, як воювати. Навіть якщо противник недостойний, його не варто недооцінювати. Хто недооцінює ворога, заздалегідь програв.

— Чому тоді у росіян стільки втрат?

«Марков»: — Тому що, на мою думку, нападати завжди набагато важче, ніж оборонятися. Такі міста, як Київ чи Харків, дуже важко взяти, тому що будуть дуже великі втрати. Що ми й бачимо. «Ракета»: — Подивіться, які важкі бої точаться іноді за звичайне село. А вони від початку були націлені на великі міста. Хоча було ясно, що нічого такого не вийде.

— Чимало військових аналітиків прогнозували, що Росія, маючи за спиною досвід Грозного, не буде намагатися штурмувати мегаполіси в лоб, а оточуватиме їх і братиме через виснаження. Чому російські стратеги не враховують помилки свого минулого? «Ракета»: — Є декілька можливих причин. Як на мене, це пов’язано з режимом, який вибудовувався навколо цього бункерного чоловіка, а також із донесеннями, які до нього доходили. Тобто картина не відповідала дійсності. У Путіна була певна інформація, й він будував усю тактику наступу саме на цих донесеннях, які були неправдиві. Навіть дивлячись на ідеологію, яка була закладена під час наступу у перші дні, можна зрозуміти, що й солдати не очікували спротиву з боку нашої держави. Проте він стався. «Марков»: — Те, про що ми раніше говорили: недооцінка ворога і призвела до таких величезних втрат. А вони нас завжди недооцінювали.

«Ракета»: — Побачимо. Якщо ще матимемо запал, то звичайно будемо. Але кожну справу треба доводити до кінця. І цю війну ми також доведемо до кінця. Знаємо, за ким буде перемога, й все буде так, як має бути.

— А можна детальніше про перемогу?

«Ракета»: — Звичайно, небажано

— Ви числитесь в українському Іно- залишати цю заразу у здоровому організмі. Хочеться повністю витіснити земному легіоні?

— Я знав багато людей, які хотіли потрапити у французький Іноземний легіон, але справжніх легіонерів побачив лише зараз. Як вам це вдалося? Чому ви поце великі труднощі з координацією. далися в Легіон?

Тому що зараз таких малих добровольчих загонів та груп дуже багато, і скласти все це в один робочий механізм дуже важко. Зусилля треба докладати саме до створення єдиного організму, який працюватиме більш злагоджено. Зараз вже видно, порівняно із початком війни, наскільки краще спрацьовуються такі малі групи разом з ЗСУ та іншими структурами, але потрібен ще більший упор на координацію.

— Ви будете продовжувати військову кар’єру після війни?

«Ракета»: — Основну роль зіграв, мабуть, дух авантюризму. Але взагалі, я пішов туди на спір. Посперечався, що вступлю. Поїхав та вступив. Відпрацював контракт і приїхав сюди. Все дуже просто. «Марков»: — Мене підштовхнула армійська романтика. Я спочатку, як стукнуло вісімнадцять років, пішов в українську армію. У ті часи, а це був 2012 рік, українська армія була зовсім іншого рівня й мене це дуже розча— Який досвід ви передаєте україн- рувало. Я дізнався про Легіон із фільму «Легіонер» з Ван Дамом. Це ським колегам? «Марков»: — Медицина. Більшість розпалило інтерес, я зібрався і поїхав. країн НАТО працюють, а зараз і Фінансова сторона також зіграла — А у нас вистачить на все це сили? українська армія починає працювати, роль, не без цього. Рідні спочатку не «Ракета»: — Хороше питання… за американською системою SAFE- вірили в цю затію, але я їм довів — — Вже кілька місяців нам розповідаMARCHE-RYAN. Нічого нового, вона мені все вдалося. ють, що дають зброю, везуть гаубиці, працює ще з часів Афганістану, якщо — У Легіоні також є позивні, як в бронетехніку, боєприпаси, дрони, але я не помиляюсь, а може й раніше. В українській армії, чи там обмежуються особливого позитиву по лінії фронту для ній все дуже просто, але ефективно. зміною прізвищ? нас не видно. Іноді навіть навпаки. Нам Більшість наших бійців починають «Марков»: — Позивних немає вза- замало тієї зброї? Що потрібно, щоб певикористовувати цю систему, проте галі. реломити ситуацію? ще є нюанси. Тому треба дещо повто«Ракета»: — Прізвище змінюєть«Ракета»: — Просто треба, щоб порювати й нагадувати. ся тільки на перших порах. Це біль- тік постачання не припинявся. На все «Ракета»: — Якщо є час між опе- ше данина традиції та процедура. потрібен час. Навіть для того, щоб раціями, ми намагаємося поглибити Перший невеликий період людина користуватися цією зброєю, яка надзнання наших бійців, але сюди ми служить не під своїм прізвищем, а ходить, потрібні фахівці. Для того, приїхали для того, щоб воювати за потім обов’язково мусить його по- щоб вони опанували її та могли занашу державу і беремо участь в опе- вертати. стосовувати її професійно, їх потрібно раціях разом з усіма добровольцями — А чому обов’язково? навчити. Для цього треба хоча б та військовими. «Марков»: — Можна й не поверта- декілька тижнів. Врешті, «подарун— Чи траплялись на цій війні якісь ти, проте бюрократія вимагає зміни ки» Заходу, які наразі надійшли, вже застосовуються. особливі випадки, чого раніше не було? прізвища назад. «Ракета»: — Сама поїздка, від пер«Ракета»: — Для того, щоб не по— Чи бувають моменти, коли навіть шого дня, це для нас зовсім не те, до вертати, потрібна дуже серйозна при- загартованого легіонера, все ж накривачого ми звикли. Якщо говорити про чина. ють емоції. Коли бачиш, скажімо, що вооперації, учасниками яких ми були — — Тобто сховатися в Легіоні не вдасться? рог натворив із твоїми земляками довтут теж на порядок вище по склад«Марков»: — Там від початку не кола Києва? ності, ніж те, що ми робили під час вийде сховатися. Інтерпол, багато пе«Ракета»: — Ми налаштовані на служби у Легіоні. ревірок. роботу. Й емоції від неї відволікають. — Де вам доводилось працювати на — А продовжити контракт у Легіоні й, Про те, щоб розслабитись, чи про відцій війні? відповідно, будувати кар’єру далі вам не починок можна буде думати після «Ракета»: — На початку здебіль- хотілося? закінчення бойових дій. Поки що трешого в Київській області. «Ракета»: — Звичайно, така мож- ба концентруватися на перемозі й на — В Україні ви багато чому навчилися ливість є і багато хто її використовує. тому, як її здобути найефективніше Але ми бачили легіон саме як школу. та найшвидше. для себе? «Ракета»: — Звичайно. Навіть не Як хорошу базу, яка дає дуже багато Автор: Роман Малко дивлячись на нове озброєння, яке ми можливостей, які треба правильно Джерело: “Український тиждень” для себе відкрили (його тут багато на- використати й вже далі будувати своє (https://tyzhden.ua/Society/255050) справді) ми ще й почерпнули дуже ба- життя: або працювати за військовою

15.06.2022 — № 1

Україноцентризм / Геополітика

№ 1 — 15.06.2022

Форум у Давосі-2022: український погляд Анатолій Якименко, Вінниця «Сурма»

дея відмовитись від ідей також є ідеєю, а нові соціальні утопії приховані під масками доктрин, концептів, ініціатив чи трендів свідчать про те, що ідеї не зникають з нашого життя, а це означає, що так само зберігають небезпеку помилок, трагедій і простого обману. Спроба постмодерну відмовитись від великої ідеї виходить зі свідомого небажання сприйняття витоків та намірів ідеї. Ідея витікає з індивідуального і походить із сумління людини. Тільки так можливий збіг із замислом Творця. Сумлінність ідеї перевіряється колективним сприйняттям її на емоційно-чуттєвому рівні, те, що називається серцями тисяч та мільйонів. Це і є демократія. Демократія – це не народження ідеї масами і тим більше це не сума думок чи бажань великої кількості людей. Маси не створюють ідей, тому що колективне сумління придатне лише перевіряти ідеї на трансцендентність. Демонізувавши харизму лідера і наділивши правом на «ідеї» всіх, Західна цивілізація пішла манівцями постмодерну. Постмодерн від повідальний за знеособлене управління групою осіб, які власні приховані задуми просувають за допомогою права на висловлення думки будь-коли і будь-ким, що сьогодні чомусь називається демократією. Наприклад, ми не знаємо звідки взялася і хто конкретно висунув ідею ринку землі в Україні. З цією ідеєю жодна політична сила не йшла на вибори, але раптом парламентська більшість демонструє небачену впертість на забезпечення реалізації права громадян на продаж земельного паю. Громадян ніхто не чув і не бачив на вуличних акціях протесту як до виборів, так і після, але ці громадяни раптово висловилися на телекамеру чи на круглих столах проведених в акурат перед ухваленням відповідного закону. Тобто немає ідеї ринку землі, немає авторів ідеї. Є лише бажання «простих громадян», і це бажання представляється нам як колективне сумління, що висунуло нову ідею. Аналогічну картину ми спостерігаємо з примусовим щепленням та постійними локдаунами – коли ідея колективної безпеки не має авторства, але вона вперто і брутально реалізується, демонтуючи, ні багато ні мало, основи цивілізації. Доктрина інклюзивного капіталізму Клауса Шваба та ініціатива Маріани Маццукато інклюзивного зростання чи підприємницької держави спря-

мовані на подолання кризи капіталізму сформовані в надрах Давосу так само мало мають спільного з ідеями, оскільки всі ці люди говорять не те, що відчуває серце, але те, що прорахував розум і за що платять. Загалом ініціатива Шваба мала б називатися утилізаційним капіталізмом, тому що її – відібрати капітал у незапланованих бенефіціарів глобалізації. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ Капіталу для підтримання норми прибутку, стійкості і сталості була потрібна «ідея». Такою ідеєю (технологією) стала глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної, культурної інтеграції та універсалізації. Фактично технологія глобалізації замінила промислові інновації. Останні вбив модерн, віра у розум та наукоцентричність, як би парадоксально це не звучало. Річ у тому, що інновації передує винахід, в основі якого лежить інтуїція. Атеїзм та агностицизм модерну поступово вбивали трансцендентне, а з ним й інтуїцію. В результаті капіталізм остаточно став екстенсивним та ресурсозалежним. Одним із основних ресурсів глобалізації стала дешева робоча сила. Однак на відміну від нафти та газу полювання за дешевими працівниками мало серйозну побічну дію для капіталу, причім, куди небезпечнішу, ніж фіатні гроші та споживче кредитування. Ідеться про вимушене постачання технологій, засобів виробництва та підвищення освітнього рівня країн інтегрованих у світові економічні процеси. Ресурси, основані на людській бідності, неосвіченості, приреченості з одного боку вичерпувалися, а з іншого – створили конкуренцію за природні ресурси. Приклад із Китаєм є яскравим. Логічно, що за таких обставин може виникнути тільки одна «ідея»: всі, хто випадково покращив свої матеріальні статки в епоху глобальної економіки, мають включити до своїх витрат утримання бідних. У цьому і є суть інклюзивного

капіталізму. Інклюзія точно не по- творчого потенціалу у такий собі соширюється на засновників доктрини. ціальний перегній, дуже потрібний, до речі, живлення інших народів. ІніціаCOVID-19 тива української делегації у Давосі Каталізатором перегляду глобалі- розібрати Україну по регіонах для інстичного «консенсусу» стала пан- теграції її ресурсів у вертикально-індемія. З’ясувалося, що інтегрованість тегровані промислові кластери єврота уніфікація – це взаємозалежність, пейської індустрії є абсолютно логічале не взаємовиручка і працює це все ною для чужорідних українцям еліт, лише в економіці та й те в односто- які представляють нас на подібного ронньому напрямку. А якщо німцям роду форумах. Україні насправді попотрібно віддати маски та кисневі трібна інклюзивність, але інклюзивконцентратори італійцям, то тоді світ ність плавильного котла – коли енеруже не глобальний, а національний і гія та ідея залучають потрібне і прикожен стає сам за себе. датне для виплавлення нового соМабуть, для того, щоб якось уник- ціального зразку. Більш стійкого і нути незручних запитань та прихова- більш якісного. Але цього не можливо ти першопочаткові наміри глобаліза- досягнути без національних лідерів, ції – експлуатувати бідних під шир- ідеї яких виходять із сумління. мою солідарності – оголошено кінець епохи глобалізму. Насправді гло- ВИСНОВКИ балізм залишається, але для країн Форум у Давосі показав, що наукоелітного клубу, і полягатиме у техно- центричність модерну дала початок логічній взаємоінтегрованості. Для капіталізму через винаходи та іннодругорядних країн відведена роль ваційність, але постмодерн як проресурсної бази для споживання. довження модерну звели капіталізм до екстенсивної системи залежної від ІНКЛЮЗИВНІСТЬ ресурсів заточеної на прибуток. НеіІдея інклюзивності – центральна новаційний характер економіки не ідея постмодерну. Її мета – включен- лише вичерпав ресурси, але і створив ня всього і всіх за ради спорідненості. правильну людину загрозою суспільСпорідненість потрібна для досягнен- ства й економіки. Доктрина інклюня миру та стійкості системи. Хиба зивного капіталізму Шваба є курсом європейської інклюзивності у відмо- на деградацію і дебілізацію людини, ві від волі – здатності проявляти зу- яка за задумом тримачів смислів має силля для відокремлення добра від обнулити індивіда, з одного боку зрозла. Це сталося після остаточної втра- бити його зручним для використання, ти елітами зв’язку з трансцендент- а з іншого перевести його в початконим, що призвело до атрофії сумлін- ву позицію для розвитку та зростання. ня. Логічним у такому випадку стала Незгодні підлягатимуть соціальній концепція множинності істини та то- маргіналізації та утилізації. тального включення. Все сказане дає підстави зробити Ідея включення активно пропагу- висновок про необхідність перегляду валася в українському медійному про- прибутку як головного критерію сторі у місцевому контексті проросій- ефективності використання капіталу ськими політичними силами та екс- чого не можна зробити в рамках фіпертами. Українцям пропонувалося зикалістичного світогляду. не просто включити в себе російські наративи та чужі культурні зразки, а Про автора: Анатолій Якименко – перемішати добро зі злом. Фактично мислитель, медичний експерт, автор йшлося про інклюзивність компостної ютуб-каналу TRIGGER MMA (https:// ями – коли створювалися умови гнитbit.ly/3mLZ437) тя для перероблення людського та

UA-USA / Економіка

15.06.2022 — № 1

Перспективи бізнесу вантажоперевезень Алла Лопаткіна, Чикаго, Аналітична група Nortia Logistics «Сурма»

ередній захід Сполучених Штатів Америки, як і саме місто Чикаго, завжди були важливими стратегічними транспортними вузлами. Саме тут розташовані сполучення всіх головних залізничних ліній і один із найбільших вантажних аеропортів світу. Чикаго також має одне з найбільших зосереджень транспортних компаній і дистриб’юторських центрів, які обслуговують логістичну індустрію. Станом на початок 2021 р. в штаті Іллінойс налічувалося понад 50 000 транспортних фірм (без врахування тих, які мають представництва у штаті, але є зареєстрованими поза Іллінойсом), a у всій країні кількість перевізників становить вражаючі 1 893 569 компаній. Окрім того 2021-й був найврожайнішим щодо реєстрації нових перевізників по всіх Сполучених Штатах. Загалом у 2021 році було зареєстровано 109 340 транспортних фірм. Для порівняння: у 2018-му було зареєстровано 43 953 фірми, а у 2020му — 59 538. Транспортна індустрія Сполучених Штатів щоденно перевозить близько 50 мільйонів тонн вантажів, вартість яких перевищує $ 53 мільярди. Транспортний сегмент американської економіки завжди був привабливим вихідцям зі Східної Європи і, зокрема з України. Чикаго є домівкою великої діаспори українців у Сполучених Штатах, тому, звісно, і кількість наших людей, які працюють у транспортній індустрії є пропорційно вищою, ніж в інших штатах чи регіонах США. У нашій рубриці ми спробуємо переглянути новини логістичної та транс-

портної індустрії, проаналізувати ситуацію на ринку, опираючись на історичні дані й аналіз фахівців із економічної аналітики, а також надати можливість малим і новим фірмам набути знання і розуміння індустрії, поділитись досвідом від наявних успішних перевізників, відповісти на запитання із залученням спеціалістів у галузях бухгалтерії, безпеки, страхування і фінансування. Оглядаючись на останні декілька років від початку Ковідної пандемії наприкінці 2019 року, ми бачимо, що криза, яка досить сильно зашкодила іншим секторам економіки, надала транспортному сектору досить великий стимул, зокрема високі рейти оплат і значно підвищений попит на послуги. Ще в недалекому 2018-му транспортна індустрія перебувала в досить важкому стані з рекордними кількостями перевізників, які закрилися або оголосили банкрутство впродовж 18-го і 19-го років. Бум транспортних перевезень у 20-му та 21-му роках був кульмінацією поєднання багатьох факторів, таких як порушення у звичайних імпортно-експортних відносинах, закриття або часткове закриття багатьох виробництв, пересунення роздрібної торгівлі у цифровий простір із фізичних магазинів і торговельних центрів, а також дії американського уряду, які полегшили фінансування малих бізнесів, запровадивши «ковідні» позики і виплати. У момент, коли вже здавалося, що пандемія позаду й економіка почне повертатися в більш стабільне русло, а ринок вантажоперевезень почне повільне сходження з пікових цін до більш обґрунтованих рівнів, ми стали свідками жахливої загарбницької війни зі сторони Росії. Шокові хвилі цієї трагедії порушили і без того крихкий

баланс каналів постачання у світовій економіці, спричинили невпевненість на ринках і штовхнули світ в бік економічної рецесії і подальшої інфляції. Все більше аналітиків схиляються до того, що транспортні перевезення у найближчому майбутньому переживатимуть одну з найбільших криз останнього часу. Брак попиту на перевезення разом із високими цінами на паливо найімовірніше приведуть до різкого скорочення кількості як малих, так і великих перевізників. Особливо постраждають ті, чий бізнес базувався на так званих «Spot Rates». Тобто перевізники без гарантованих контрактів із виробниками або дистриб’юторами і ті, в кого недостатні готівкові резерви і є великий обсяг кредитних заборгованостей. Більшість компаній створених у 2020-2021 роках є так званими мікрокомпаніями розміром до 6 вантажівок. Власники таких компаній здебільшого колишні водії і їхній стартовий капітал був отриманий за рахунок «Ковідних компенсацій» або інших форм схожого кредитування. Компанії розмірами від 1 до 6 вантажівок займають 70% загальної кількості перевізників на ринку Сполучених Штатів. На жаль, саме ці компанії піддадуться найбільшому впливу в періоди економічного спаду. Наразі аналітики транспортного ринку погоджуються в тому, що, незважаючи на спад цін на перевезення і перші ознаки перенасичення ринку фірмами перевізниками, ще зарано стверджувати з впевненістю чи ринок входить у рецесію, чи це всього-на-всього свого роду повітряна яма на шляху стабільного зросту. Наступні декілька місяців ми повинні уважно спостерігати за факторами, які будуть визначними щодо напрямку ринку і економіки загалом:

• замовлення на закупівлю і продаж нових тягачів категорії 8; • міграція або навіть закриття мікроперевізників у великій кількості; • ціни на вживані тягачі і начепи; • об’єми експорту вживаних траків. Наступні декілька місяців дадуть нам чіткіше розуміння, в якому циклі ринку ми перебуваємо. Саме впродовж цього періоду компанії перевізники повинні визначитися з їхньою тактикою щодо потенційних змін у транспортному середовищі і підготуватись до майбутнього. На жаль, для малих компаній і фірм-початківців вибір буде невеликим, якщо ринок зміниться в негативну сторону: • знайти притулок у більших компаніях і працювати як незалежні суб-контрактори; • залишатися на ринку і працювати настільки довго, наскільки можливо; • продати майно і влаштуватися водіями в інших перевізників; • повністю вийти з бізнесу. Що можуть зробити невеликі перевізники щоб оцінити їхні шанси на виживання і бути як найбільш приготованими до будь-яких змін в ринку? Деякими з найголовніших факторів у виживанні є збільшення готівкових резервів, покращення технічного стану свого обладнання, мінімалізація видатків і покращення ефективності роботи водночас з визначенням детальної коштовної бази оперування, тобто перевізник повинен чітко знати повний обсяг його видатків, пов’язаних із провадженням бізнесу. Саме цим факторам і складнощами з їхнім визначенням та імплементації ми присвятимо наступних видання нашої рубрики в газеті «Сурма».

Економіка

БУДУЮЧИ НОВУ УКРАЇНУ, ВАЖЛИВО НЕ ЗБУДУВАТИ ТУТ РОСІЇ.

врокомісія готова дати нам кошти, але в обмін на реформи та під суворим наглядом. Вочевидь не так уряд переможців уявляв собі відбудову… Давайте на секунду виринемо з океану патріотизму та спробуємо чесно відповісти на запитання: чи дійсно щось принципово зміниться у нашій державі після перемоги? Якщо ви переконані, що так, то ось вам іще одне: чому ж не було принципових змін ані після Помаранчевої революції, ані після Революції Гідності? Згуртованість, альтруїзм і прагнення єдиної суспільно значущої мети, вся ця «наша сила в єдності» дуже швидко розчиняються в буденності. Згуртованість змінюється клановістю, альтруїзм — егоїзмом, і вже у кожного своя мета, особиста. Тому доволі дивним є невдоволення влади тим, що гроші нам даватимуть не просто так, а під суворим контролем і на жорстких умовах. Якщо чесно, то після десятиліть повальної та безкарної корупції, при таких судовій владі та правоохоронній системі, які абсолютно дискредитували себе, довіри до нас небагато. Так, ми всіх здивували, змусили про себе говорити і захоплюватися нами. Так, президент проявив сміливість і мужність, але це не торкнулося ротацій у його команді. Натомість ті, хто виділяє нам гроші, добре знають, що до воєнних звитяг Україна в основному славилася корупцією. Тож цілком зрозуміле бажання Єврокомісії виділяти кошти на відбудову України порційно, в обмін на реформи, по 500 мільйонів за раз і не більше, водночас прив’язуючи наступні транші до виконання попередніх завдань. Незрозуміло тільки, як ми із цим впораємося. Згадайте виконання будь-якої угоди про підтримку з МВФ, де фінансування виділяється за аналогічним принципом. Для нас виклик просто виконати угоду. Ми беремо перший транш (бо це найпростіше), потім шантажем чи сльозами вичавлюємо з МВФ другий транш, а як пощастить, то ще й третій, і все. Підписуємо нову угоду, бо строки старої завершилися. Не знаю, чи рейтингує МВФ країни за обсягами сплаченої комісії за неотримані транші, але ми у такому рейтингу були б лідерами. У самій же країні в цей час завжди точилася непроста, часом на межі здорового глузду, дискусія про рівень зовнішнього управління. Вкрай рідко хтось справді розуміє, що пункти в меморандумах — це процес перемовин, і часто ми самі ж туди вписуємо щось, навіть не прикинувши, чи здатні це «щось» виконати. Ні, тут більшість впевнена, що очільники міжнародних фінансових організацій ночами не сплять, хочуть керувати Україною,

№ 1 — 15.06.2022

Великі гроші і ще більший клопіт сповільняти її розвиток, перетворювати на сировинний придаток, красти її землю, людей тощо. Коротше, суцільна глобальна змова проти нас. Насправді, якби не вкрай низька ефективність нашого управлінського апарату вкупі із надзвичайно високими корупційними ризиками, про жодне зовнішнє управління не йшлося б ніколи. Та й будемо відверті, не Сорос зробив із нас слаборозвинений сировинний придаток. А люди, що дають нам гроші (і це їхнє право), елементарно не впевнені, що ці гроші використають за призначенням або ж узагалі використають (є ж і такі у нас приклади). Не випадково країни-донори більш прихильні до ідеї співпраці із місцевою владою, а не з центральною. Вони розуміють, що проконтролювати кошти, що стікаються в один величезний котел, значно важче, ніж фінансування, виділене на відбудову міста чи області. Для нас такий варіант також був би ідеальним, але з інших причин. Поставивши у пряму фінансову залежність від центральної влади всю країну, ми ризикуємо відбудувати тут не нову Україну, а нинішню Росію, де лише центральна влада вирішує, яким бізнесам жити, а яким помирати, де від лояльності місцевих лідерів до вождя напряму залежить розвиток цілих регіонів, де медіа або на службі у царя, або у вигнанні та жебрацтві. Не для того ми воюємо з РФ, щоб на неї перетворитися. На жаль, акумулювання величезних грошей на відбудову на рівні ОП — значний ризик саме цього сценарію. Утім, згадаймо, з чого починалися всі спічі наших урядовців про майбутнє відновлення: ми маємо самі вирішувати, самі розпоряджатися грошима, нам потрібні гроші напряму в бюджет і якомога більше, а контролю давайте поменше. Одразу видно, що люди собі навіть уявити не можуть ті 500 млрд

євро, у які оцінила нашу відбудову Єврокомісія. Із довоєнним бюджетом ми могли б на ці гроші жити 15 років. Тож цілком логічно, що власники цих грошей хочуть їх контролювати. Наш героїзм у боротьбі з РФ нічого не змінив: нам не довіряють, і це виправдано. Бо поки одні перемагають і на передовій, і в тилах, інші не дочекаються, коли вже на тій перемозі можна нажитися. Плани відновлення України кинулися писати всі, хто має руки. Нацрадою відновлення опікується особисто Єрмак — заслужений економіст України. У групи експертів при Нацраді набрали півтори тисячі (і це не поетичне перебільшення) осіб. Ну щоб розмити відповідальність за напрацювання максимально. Ці 23 робочі групи з реформування всього на світі — відповідь на слова Урсули фон дер Ляєн про те, що нам треба зосередитися на адміністративній спроможності, боротьбі з корупцією, незалежності судової системи та верховенстві закону. Відразу видно, що зосередилися та довели адміністративну спроможність. Готуватиме наш експертний батальйон комплексний План відновлення від наслідків війни. При цьому Офіс президента вже місяць як видав на-гора свій План економічного відновлення України. А Мінекономрозвитку свій. І не лише вони. Але ж то були не комплексні плани, а тепер буде комплексний. І якісний, як і все, що робить натовп ноунеймів. У групі з розвитку фінансових ринків там, наприклад, фінансист із світовим ім’ям — Микола Тищенко. При цьому жоден із творців нової України й досі не знайшов часу ані на осмислення основних причин, які не давали нашій економіці розвиватися до війни, ані на формування моделі тієї економіки, яка дозволила б нам вибратися не просто із післявоєнних злиднів, а й із групи країн, що розвиваються. Бо можна, з одного

боку, витратити сотні мільярдів євро на відбудову інфраструктури, давши досвідченим «великим будівельникам» напиляти на цьому десятки мільярдів, а з іншого — розробити якісні регіональні інвестиційні проекти та покласти частину відбудови інфраструктури на плечі інвесторів, одночасно і відновлюючи, і розвиваючи населені пункти. Можна влити десятки мільярдів у розбудову індустріальних парків, а можна масштабувати концепцію на рівень держави і забезпечити привабливі умови роботи не в окремих ареалах існування, а у всій країні. Можна вливати фінансування у «пріоритетні галузі економіки», підрощуючи нових олігархів і підтримуючи наш сировинний курс розвитку, а можна, нарешті, змінити пріоритети, надаючи підтримку виключно високотехнологічним виробникам товарів із високою доданою вартістю і високим рівнем локалізації. Можна спалити мільярди на програми, плани, стратегії (потрібне підкреслити) повернення мігрантів, а можна зосередитися на створенні фінансових інвестиційних інструментів для них, а робочу силу залучити із третіх країн. Загалом, можна нарешті створити здоровий фінсектор із нормальними біржами, адекватним регулятором, широким набором інструментів, власним арбітражем, а можна покластися на Тищенка і отримати «котлєту». Та хоч би на який шлях ми стали, фон дер Ляєн має рацію: без якісної реформи судової та правоохоронної систем, без реформи Антимонопольного комітету ми зайдемо в глухий кут. Пів трильйона євро — великі гроші, але, по-перше, сума залежатиме від нашої вправності, а по-друге, все одно буде розтягнута на десять років. З огляду на наш попередній досвід нам чверть століття знадобиться для їхнього освоєння. Тож варто будувати країну, в яку захочуть вкладати кошти

Економіка

15.06.2022 — № 1 не лише політики, а й бізнесмени. А у нас і раніше з інвесторами було не дуже через корупцію у владі та судах, а тепер до цих ризиків додається ще й перманентна воєнна загроза та всі ризики, пов’язані із втратою половини ВВП. І теоретично ми могли би бути цікавими як територія потенційного швидкого зростання будь-чого, але ми маємо гарантувати їм безпеку, не лише фізичну, але й фінансову. У нас же досі «рєшашки» на всіх рівнях. Починаючи з магазів, які продають «гуманітарні» броніки, та митниці, де після скасування мита «справжні патріоти» почали брати собі в кишеню по 1000 баксів за контейнер, і закінчуючи ОП, де вже давно поділили, хто які «потоки відновлення» очолить. Тому так, трохи зовнішнього управління і дрібка європейської бюрократії нам не завадять. При цьому ми маємо все ж концептуально визначитися із вектором нашого розвитку і не сліпо погоджуватися на перші-ліпші рецепти, а чітко зрозуміти, які реформи (крім судової, правоохоронної та антимонопольної) нам дійсно потрібні передусім. А ще не зайве звузити число відповідальних за успішність цієї співпраці на сотні мільярдів. І якщо настільки незамінний Єрмак, то хай буде Єрмак, але він один. Щоб точно знати, на кому вся відповідальність. Бо ми пам’ятаємо, як з роками зростала кількість підписів під меморандумами з МВФ (там скоро вже керівники департаментів будуть підмахувати), і відповідальних за провали вже не знайти. Кого про що не спитай, у відповідь почуєш: «Ми свою частину виконали, це все вони...». Ми маємо точно знати, хто персонально відповідає за цю співпрацю, бо за всіх позитивів обміну грошей на реформи це довгий і складний шлях, на якому важко тримати темп і дуже легко скотитися в окозамилювання. Згадаймо, скільки всякого законодавчого мотлоху ми наприймали, прикриваючись вимогами МВФ. Так то були квіточки порівняно з тим, що на нас чекає. Так, у перспективі та при грамотному кураторстві ми дійсно можемо і корисні реформи здійснити, і безпрецедентний обсяг грошей на відновлення отримати. Єврокомісія говорить, що основний принцип, за яким виділятимуться кошти, — зроби краще, ніж було. Ми щиро сподіваємося, що принаймні тут, в Україні, є розуміння, що планка якості майбутніх змін має бути значно вищою, ніж наше «було». Автор: Юлія Самаєва Джерело: ZN.UA (https://zn.ua/ukr/ macrolevel/veliki-hroshi-i-shchebilshij-klopit.html)

НАСКІЛЬКИ ПОТУЖНИМ ПОШТОВХОМ ДО ЗМІН СТАНЕ ПОТОЧНА КРИЗА?

прилюднені нещодавно дані щодо товарної та географічної структури української зовнішньої торгівлі у квітні стали промовистою ілюстрацією того, яку ціну вітчизняна економіка платить за попередні десятиліття сировинної деформації. Найбільші втрати виявилися саме у виробників продукції з найменшою доданою вартістю та рівнем переробки. І причина не стільки в тому, що заблоковано традиційний морський маршрут сировинного експорту, як у тому, що для збуту сировини набагато більше значення мають витрати на транспортування до споживача. Адже тонна продукції коштує незрівнянно менше, аніж у виробів із більшою доданою вартістю, тож зміна транспорту суттєво знижує доцільність її виробництва. Дедалі виразнішим стає й інший факт, на який “Тиждень” неодноразово звертав увагу до війни: потреба в нашій сировині, особливо продовольчій, у світі аж ніяк не менша, аніж потреба України у її збуті. Не дарма коло країн, які активно переймаються відновленням вивезення продовольства з України, уже набагато ширше від тих, які підтримують нашу державу в умовах російської агресії. Окрім західних держав та міжнародних організацій, до вирішення цього питання долучились і арабські країни, і Китай, МЗС якого закликало до припинення бойових дій для безперешкодного відновлення аграрного експорту. А це свідчить, що політика більш рішучого захисту внутрішнього ринку промислової продукції та/або узалежнення доступу до нього виробників з інших держав з аналогічним відкриттям їхніх ринків для українських готових виробів — не лише можлива, а й критично необхідна умова розвитку вітчизняної економіки після війни. МІЖ ЄВРОПОЮ ТА АЗІЄЮ Після короткочасного позитивного балансу зовнішньої торгівлі в березні, коли на тлі первинного шоку від війни експорт з України на $0,9 млрд перевищив імпорт, у квітні розпочалося повернення до її традиційного дефіциту. Закупівлі закордоном, попри обмеження на некритичний імпорт, перевищили продажі української продукції на $0,2 млрд. І стрімке знецінення гривні, яке триває, свідчить, що в травні цей показник буде ще більшим. І не через наростання проблем з експортом (він навіть зріс на символічні 0,8% порівняно з березневим — до $2,67 млрд), а внаслідок більш стрімкого зростання імпорту (на 63,3% порівняно з берез-нем — до $2,87 млрд).

Як війна вплинула на зовнішню торгівлю України

Причому найбільш красномовна тут ситуація у торгівлі з країнами Азії, з якою, особливо її східною частиною, до війни ми мали вкрай невигідну, фактично колоніальну структуру двосторонньої торгівлі. Україна постачала майже виключно сировину, тоді як звідти надходила промислова продукція з високою доданою вартістю. І абсолютно домінувала продукція машинобудування. В умовах війни наш експорт до Азії стрімко обвалився (у квітні 2022го до $0,2 млрд проти $1,9 млрд минулого року). Причому майже 30% із цих обсягів ($57,6 млн) становили постачання до двох чорноморських сусідів України — Туреччини та Грузії. Натомість до Китаю реалізація української продукції зменшилася взагалі мало не у 20 разів (до $43,5 млн порівняно із $840,2 млн рік тому), до Індії — майже в 7 разів ($29,3 млн проти $199,2 млн відповідно). Проте імпорт готової продукції звідти до України зменшився заледве у 1,5–2 рази, пропорційно до зменшення ввозу товарів загалом. Наприклад, із Китаю — з $650 млн до $330 млн, з Туреччини — з $227,5 млн до $130 млн, з Індії –з $74,3 млн до $51,5 млн, з Кореї — з $53,9 млн до $31 млн. Загалом із країн Азії у квітні надійшло продукції на $0,66 млрд порівняно із $1,3 млрд за цей самий час торік. Левову частку також завжди постачали морем, однак у випадку готової промислової продукції зміна логістичних ланцюжків через європейські порти й далі залізничним чи автотранспортом відбувається набагато швидше. Натомість основним ринком збуту українських товарів у квітні стали країни ЄС та інші європейські держави, які до Союзу не належать. На тлі

обвалу всього українського експорту, збут до країн ЄС навіть дещо зріс ($2,17 млрд у квітні 2022 року порівняно з $2,14 млрд у квітні торік), і наразі на цей ринок припадає вже понад 80% усього українського вивозу товарів. А щодо сусідніх із Україною європейських країн, як у межах Союзу, так і поза ним, відбулося стрімке, часто кратне збільшення продажів українських товарів. До Польщі показники зросли з $411,3 млн торік до $572 млн, до Румунії — зі $153 млн до $274 млн, до Словаччини — з $70,2 млн до $203 млн, до Молдови — з $67,7 до $116 млн. Не виключено, що частина із цього експорту потім реекспортується до інших країн, однак яка саме, наразі залишається незрозумілим. Понад те, із ЄС ще й було сформоване відчутний профіцит двосторонньої торгівлі на нашу користь. Імпорт товарів звідти становив у квітні лише $1,6 млрд і зменшився порівняно з тим самим періодом минулого року майже в півтора рази. А 24 травня Рада ЄС затвердила рішення, що протягом одного року ввізне мито на весь український експорт до ЄС не сплачуватиметься. Призупинення чинних мит, включно з антидемпінговими, та квот поширюватиметься як на промислову продукцію, так і на сільськогосподарську продукцію. Тож із другої половини року можна очікувати подальшого зростання постачань. Тим більше, що переорієнтація українського експорту на ЄС супроводжувалася різким збільшенням у його структурі саме продукції з вищою доданою вартістю, яка значно менше порівняно із сировинними товарами вразлива до вартості, а отже, і вибору транспорту.

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 22

Економіка

ПОЧАТОК / С. 21 РЕГІОНАЛЬНИЙ ЗРІЗ ЕКСПОРТУ ТОВАРІВ У БЕРЕЗНІ 2022 ТА 2021 РОКІВ, $ МЛН

Розрахунки автора за даними Держстату СТРУКТУРНІ ЗМІНИ Коли йдеться про двократний обвал українського експорту, важливо брати до уваги, що це відбулося головним чином за рахунок трьох груп товарів: необроблених чорних металів (з $1054 млн у квітні 2021-го до $255 млн у квітні 2022-го), зерна (з $848,7 млн до $268 млн) та руди (з $651 млн до $379 млн). Причому оскільки це відбулося всупереч значному, а то й стрімкому підвищенню цін на більшість сировини на світовому ринку, то зменшення в тоннах є ще більшим. І для критично залежного до війни від виручки за відповідну сировинну й напівсировинну продукцію валютного ринку це дуже потужний удар, який дедалі більше відчуває уся країна. Проте щодо низки раніше значно менших за обсягами груп товарів, переважно промислових, подібного обвалу не відбулося. А по деяких й узагалі збереглися чи й зросли обсяги продажів. Попри припинення публікації даних про промислове виробництво Держстатом, огляди ситуації в економіці від НБУ свідчать, що

№ 1 — 15.06.2022 в харчовій промисловості підприємства на Заході країни працюють на повну потужність, а у звільнених регіонах центральної України активно відновлюють виробництво. Релокація потужностей на захід країни сприяла пожвавленню низки виробництв, включно із легкою та машинобудівною промисловістю. І в даних Державної митної служби це отримує підтвердження в показниках експорту відповідних виробів. У квітні значно збільшилися продажі закордон продукції деревообробної ($181 млн проти $169,5 млн) та плодоовочеконсервної промисловості ($18,9 млн проти $12,1 млн), різноманітних приладів ($9,5 млн проти $9,1 млн), килимів ($2,4 млн проти $2 млн). Майже на довоєнному рівні обсяги продажів закордон українського одягу ($34,8 млн у квітні 2022 проти $35,1 млн у квітні 2021-го). Електротехнічної та електронної продукції було експортовано на $252,5 млн порівняно з $280,2 млн у квітні 2021-го. В інших галузях ситуація дещо гірша, однак втрати експорту непорівнювані з тими, що спостерігаються по зерну чи металургійній продукції. Наприклад, вивіз м’яса зменшився лише з $87 млн до $80 млн, меблів — з $93,8 млн до $71,2 млн, машин та механізмів — зі $145,2 млн до $109,3 млн, виробів із чорних металів — з $92,3 млн до $68,6 млн, колісного транспорту — із $16 млн до $12,1 млн, фармацевтичних товарів — з $24 млн до $17,2 млн, взуття — з $16,5 млн до $10,9 млн, парфумерно-косметичних засобів — з $10,2 млн до $8 млн, спортивних товарів — з $9,9 млн до $8 млн. Більше половини від довоєнних обсягів вивозу зберегли також виробники олії ($274 млн проти $535,4 млн), скловиробів ($13,8 млн проти $21,8 млн у квітні минулого року), паперово-картонної продукції ($23,4 млн проти $38 млн), цукру та виробів із нього ($12,1 млн проти $19,6 млн). Як бачимо, йдеться про продукцію із зазвичай значно більшою доданою вартістю і глибиною переробки. Натомість серед сировинної продукції, обсяги експорту якої зросли, можна назвати хіба насіння олійних ($123,5 млн проти $74 млн у квітні торік). ПОЗБУТИСЯ НЕОБАЧНОСТІ Минулого року “Тиждень” привернув увагу до процесу економічного розламу України. З одного боку постає сировинний Південь, зорієнтований на постачання зерна, руди, олії та необроблених чорних металів морським шляхом, переважно до країн Азії та Африки. З другого боку, на Півночі переважала, а то й домінувала торгівля з ЄС і була незрівнянно вищою частка промислової продукції або продовольства з вищою доданою вартістю. Ми відзначили загрози від

такого сценарію як для економічного розвитку країни, так і для окремих залежних від сировинного експорту регіонів. Російське вторгнення й непевні перспективи повноцінного відновлення морської торгівлі увиразнили наявність такого розламу та важких економічних наслідків для регіонів так званого Півдня. Зокрема оприлюднені дані Держстату свідчать, що в березні, коли ситуація в економіці, особливо для експортерів, була найскладнішою, обсяги вивозу товарів із багатьох регіонів країни перевищували 60–70% від показників аналогічного місяця минулого року. А в більшості західних областей цей показник навіть значно зріс. Закономірно, що дуже значні втрати експорту були зафіксовані в регіонах, на території яких у березні тривали бойові дії, як от Київська, Запорізька та Миколаївська, і особливо Чернігівська, Харківська та Сумська області. А з Донецької, Луганської та Херсонської експорт фактично припинився зовсім. Проте так само очевидно, що саме надмірна залежність від вивозу одноманітної сировини призвела до обвального скорочення експорту в регіонах на кшталт Черкащини чи Кіровоградщини, де, попри відсутність бойових дій, було зафіксовано скорочення експорту більш ніж удвічі– втричі. Імовірно, цей фактор відігравав важливу роль в обвалі експорту

також і в інших залежних від сировини областях, проте в частині з них це почасти «маскувалося» ефектом бойових дій. Цього разу проблема для сировинних регіонів була спровокована позаекономічним тригером, яким стала російська інтервенція та блокування портів. Однак так само великої шкоди в майбутньому можуть завдавати й інші фактори, як от зміна кон’юнктури на ринках відповідних сировинних товарів. Тому так важливо зробити ширші висновки з нинішньої кризи сировинного експорту з України. А програма повоєнного відновлення України має передбачати не лише вже анонсовану диверсифікацію транспортної інфраструктури у європейському напрямку. Дуже важлива і структурна перебудова економіки як усієї країни, так і особливо сировинних регіонів Півдня та Центру через зниження їхньої залежності від експорту непереробленої сировини. Врешті, окрім російського флоту, на шляху з українських та й загалом чорноморських портів до споживачів є ще чимало вузьких горловин, труднощі з проходженням яких здатні, за нинішньої структури нашої економіки, викликати потужні економічні потрясіння. Автор: Олександр Крамар Джерело: “Український тиждень” (https://tyzhden.ua/Economics/255069)

WE REPAIR ц МИ РЕМОНТУЄМО Phones телефони Tablets планшети Computers комп’ютери LapTops ноутбуки Game Consoles ігрові приставки Game Controllers ігрові контролери iWatches and etc та інше ...

!!!FREE DIAGNOSTIC!!! Cracked Screen ? Slow Performance ? Hardware Failure ? Infected by Viruses ? Accidental Damage ?

YOU NAME IT... WE'LL DIAGNOSE IT FOR *FREE* IN STORE most iphone repairs might be done in like an hour any iPhone LCD or SCREEN repair will be ﬁxed in 15 - 20 min

You won't ﬁnd better prices for your favorite devices Ви не знайдете кращих цін на свої улюблені пристрої.

15.06.2022 — № 1

Інтерв’ю

• Frameless Showers • Framed & Sliding Glass Enclosures • Reverse Painted Glass Kitchen Backsplashes • Glass Enclosed Wine Cellars • Glass Railings • Mirrors & Glass Designs

Art Stass, Inc. 1024 North Ave Des Plaines, 60016 Phone: 847-341-2777 Fax: 847-635-1573 E-mail: zory@artstass.com www.artstass.com

Освіта

№ 1 — 15.06.2022

Батьки і діти

«Підросте, то зрозуміє». Якраз і не зрозуміє, а буде вимагати, всіма способами добиватися того, що хоче, і не реагуватиме вже на слова. То хіба це любов? Це вже скалічена доля дитини. Бо і в подальНадія Красоткіна, людину світлою. Любов і доброта до людей, до шому житті вона буде вимагати, а не працювати, Ковель природи, до всього світу – це сьогодні дуже важ- ображатиметься на весь світ і буде нещасною. «Сурма» ливо. І хоч це не зовсім легко закласти в душу дитини, та треба прагнути до цього, адже це наші ЛЮБІТЬ СВОЄ ДИТЯ! айбільше щастя для батьків – це їхні діти. рідні діти і вони повинні вирости щасливими. А ЛЮБІТЬ БЕЗМЕЖНО, Усміхнені личка сина та донечки, веселі діти вбирають в себе все: і хороше, і погане, тому УЧІТЬ, ХВАЛІТЬ, ПІДТРИМУЙТЕ ЗАВЖДИ. очі, радість, нові відкриття, запальні ігри… треба розкривати перед ними переваги хорошого, В ДОРОСЛИЙ СВІТ ЗАВОДЬТЕ ОБЕРЕЖНО, І серце батька та матері наповнюється щастям, світлого, прекрасного і вони зрозуміють, потягБО СВІТ СКЛАДНИЙ, БАГАТО В НІМ БІДИ. радістю і гордістю за свою дитину. Заради дітей нуться до нього, як весняні квіти до сонця. ми готові на все. Батьки їх вчать, виховують, хоІ В СВІТІ ЦІМ ДИТИНА МУСИТЬ ЖИТИ чуть виростити своїх дітей щасливими, мудрими, І ДОБРОЮ ТА МУДРОЮ РОСТИ. добрими, світлими і успішними. І від того, якими БО У ЖИТТІ НЕ ЗАВЖДИ ЛИШЕ КВІТИ, ми виховаємо своїх дітей, залежить їхнє та й наше А Й КОЛЮЧКИ… ЇХ ТРЕБА ОБІЙТИ… майбутнє. І, на перший погляд, це все просто й усім зрозуміло. Але тут треба докласти величезних зусиль, адже виховання – це важка, постійна І найголовніше – це виховати дітей люблячиробота без вихідних і відпусток. А часто втома не ми, навчити їх любити все і всіх навколо себе: своїх дає можливості посидіти з дитиною за книжкою батьків, братиків і сестричок, вміти про них турбчи грою, або просто лінь, яка іноді нападає, чи уватися, бути ввічливими і добрими, допомагати серце не лежить до цього… Дитина підходить, щоб в усьому. Щоб душа в дитини була легкою, як птапоспілкуватися, а батьки зайняті своїми справами шечка. Бо що таке любов? Це увага, повага, турбоі відсилають від себе дитя. Син чи донька просить та, захист, терпіння… маму і тата на прогулянку в ліс чи в парк, а їм ніколи, вони йдуть на застілля… Та, запам’ятайте, щоб ОБНІМІТЬ ДИТИНУ, ПРИГОРНІТЬ ДО СЕБЕ, виростити щасливих, здорових, добрих і успішних ЛЮБОВ ДО ДІТЕЙ ПОДАРУЙТЕ КРИЛА, ЩОБ ЛЕТІЛА В НЕБО. дітей, треба докласти багато зусиль, мудрості, терЛюбов батьків до власних дітей – найбільше ЇЙ ЧИТАЙТЕ КАЗКУ, РОЗКАЖІТЬ ПРО ДИВО, піння, любові, старання і щирості, а іноді принести диво, вона не має меж, безкрая. Але на все треба ПРИНЕСІТЬ ЇЙ РАДІСТЬ, ЩОБ БУЛА ЩАСЛИВА. в жертву свої справи й інтереси та побути з дітьми. дивитися розумно. Іноді любов до дітей полягає у І навіть тоді, діти виростають не зовсім такі, якими вседозволеності і виконанні батьками будь-яких ПОВЕДІТЬ У ПОЛЕ СТЕЖКОЮ В’ЮНКОЮ, б ми хотіли їх бачити. Бо вони часто краще бачать дитячих забаганок. А це приводить до того, що диЩОБ ВОНА ВПИВАЛАСЬ НІЖНОЮ КРАСОЮ. наші з вами дії, а не прислухаються до правильних тина виростає капризною, неадекватною, бо звикає ЗАВЕДІТЬ ЗА РУКУ В ЧАРІВНЕ ДОВКІЛЛЯ, слів. Тому й поширене у нас таке прислів’я: «Які до того, що бажане має бути відразу й обов’язково ЛИШ НЕ ДОПУСКАЙТЕ ЗЛОБИ І СВАВІЛЛЯ. мама й татко, таке й дитятко» або «Який кущ, така в цю ж мить. Тому така любов не приносить для диДОБРОТОЮ СЕРЦЕ ВМІЙТЕ ПІДКОРИТИ, й хворостина, які батьки, така й дитина»… Ось тут тини нічого хорошого, бо виросте вона не доброю ЩОБ ДИТИНІ СВІТЛО ЗАХОТІЛОСЬ ЖИТИ. і виникають перші труднощі і непорозуміння між і не мудрою, не турботливою й уважною, а жорстобатьками і дітьми. А треба, щоб у сім’ї завжди було кою, цинічною, а для дитини – це біда та і батькам ЇЙ НАПОВНІТЬ ДУШУ ЛАСКОЮ СВЯТОЮ, взаєморозуміння між дорослими і дітьми. горе. Хоч вони люблять своє дитя безмежно і готові ЩЕДРІСТЮ, ЛЮБОВ’Ю, ЩИРІСТЮ ЛЮДСЬКОЮ. зірку зняти з неба, щоб воно було щасливе, а вихоПРИГОРНІТЬ ДИТИНУ, НІЖНО ПОЦІЛУЙТЕ – дить зовсім навпаки, калічать долю. Любити дітей БАТЬКИ І ДІТИ – ЦЕ ЛЮБОВ І СЛЬОЗИ, ЦЕ НАЙБІЛЬШЕ ДИВО І ЙОГО ЦІНУЙТЕ. треба! І не треба знімати зірки, хай вони сяють для ЦЕ ВІЧНЕ ЩАСТЯ І ОДВІЧНИЙ БІЛЬ. І ПРО ВСЕ НЕ СВІТІ РОЗКАЖІТЬ ТЕРПЛЯЧЕ, всіх, але навчіть дитину самій це робити для вас… ЦЕ — СОНЦЕ І ТЕПЛО, СНІГИ Й МОРОЗИ, МАЙТЕ ДО ДИТИНИ СЕРДЕНЬКО ГАРЯЧЕ. Тому й виховувати треба так, щоб дитина розуміла МЕД НА ВУСТА Й НА ВІЧНІ РАНИ СІЛЬ. змалечку, що добре, а що погано, що можна, а чого ЗАХИСТІТЬ ДИТИНУ СЕРЦЕМ І РУКАМИ… ЯК НА ТРОЯНДІ — КОЛЮЧКИ І КВІТИ, – ні, як себе поводити вдома і в громадських місцях… ВИРОСТЕ Ж ТАК ШВИДКО І НЕ БУДЕ З ВАМИ… І тут слово відіграє визначальну роль. Дитину треба ТАК І В ЖИТТІ Є РАДІСТЬ І ПЕЧАЛЬ. ТОЖ ЛЮБІТЬ ДИТИНУ, ПРИГОРНІТЬ ДО СЕБЕ, переконувати, вчити слухати, виконувати правила ВИСОКІ МРІЇ Й ДУЖЕ РІЗНІ ДІТИ... ПОДАРУЙТЕ КРИЛА, ПРИХИЛІТЬ ЇЙ НЕБА… та розуміти заборони. І вже не пройде фраза:

ЧОМУСЬ ТАКЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ, НА ЖАЛЬ. ВСІМ ХОЧЕТЬСЯ ВСЕ МАТИ В ІДЕАЛІ, ПРИЧОМУ ВОДНОЧАС І БЕЗ ЗУСИЛЬ. ЩОБ ЩАСТЯ БЕЗ ТРУДА І БЕЗ ПЕЧАЛІ ПЛИВЛО САМЕ У РУКИ ЗВІДУСІЛЬ. ТА У ЖИТТІ ТАКОГО НЕ БУВАЄ Й ЗАПАМ’ЯТАТИ ТРЕБА В ЧОМУ РІЧ: ЗОРЯ ЩАСЛИВА ЛИШ ТОДІ ЗАСЯЄ, ЯКЩО ТРУДИТИСЬ БУДЕШ ДЕНЬ І НІЧ. А ДІТИ — ЦЕ І ЩАСТЯ, І ТУРБОТА, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І ТРИВОГА ТЕЖ. БЕЗ ВІДПОЧИНКУ Й ВИХІДНИХ РОБОТА, ЛЮБОВ ТАКА, ЯКА НЕ МАЄ МЕЖ!

Наш світ дуже швидко змінюється, наука летить вперед і робить нові відкриття, змінюються погляди людей на все та й на саме життя… Але все ж незмінними залишаються одвічні людські цінності: доброта, людяність, милосердя, чуйність, щирість, щедрість й ота свята любов, яка робить

Культура

15.06.2022 — № 1

Ольга Смольницька, (Швейцарія) «Сурма»

ШВЕЙЦАРІЯ, НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД, — КРАЇНА КОНТРАСТІВ, АЛЕ ВОДНОЧАС І ГАРМОНІЇ. У МОЄМУ СПРИЙНЯТТІ ЦЕ КРАЇНА РОЗУМНОГО І, ЗВИЧАЙНО, МИЛОСЕРДЯ.

була вражена не лише природою, архітектурою, особливою енергетикою Швейцарії та самими людьми – надзвичайними в доброті та інтелекті, – але й тим, як особливо в цій країні подається культурне життя. Тут нескінченно хочеться пізнавати прекрасне, чудово вписане в реальність. Хочеться навчатися. Наприклад, я не уявляла, що у Швейцарії стільки виставок, причому довготривалих і на різний смак. У цьому переконалася ще раз, нещодавно.

Пауль Клее з дружиною Лілі та котом Бімбо

Мені завжди цікаво подивитись і те, як оформлені експозиції, оскільки працюю провідним науковим співробітником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського та зробила не одну виставку.

«Мозаїка»

Виставка Пауля Клее: від абстракції до правди Отже, свій ювілейний день народження я відзначила, відвідавши Берн – виставку в Центрі Пауля Клее (Zentrum Paul Klee). Експозиція була надзвичайно насиченою, тому зосереджуся на найбільш яскравих моментах. Із величезних (у всю стіну) щитів із інформацією про художника я дізналася таке. Пауль Клее – Стрілець за гороскопом, народився 18 грудня 1879 р., а вмер у 1940-му, не доживши до 61. Виставка цього митця недарма у столиці Швейцарії, бо художник народився в кантоні Берн. А не стало Клее в Локарно-Муральто. Цей митець – швейцарець, але провів життя також у Німеччині, Італії, Франції, Єгипті та інших країнах. Відомо, що в мирний і навіть щасливий час він прийняв німецьке громадянство, але вже перед смертю просив змінити на швейцарське. Отже, він народився та вмер швейцарцем. Його творчість бунтівна, але сам автор прагнув миру і до нацизму мав мирне життя, навіть академічне. Наприклад, відомо, що спочатку Клее щастило з виставками, також він умів організовуватися з іншими художниками і навіть викладав як професор Дюссельдорфської художньої академії в 1931 р. Але в 1933 р. нацисти позбавили його права викладати. Тоді Пауль Клее повернувся до Берна. Як інші творці, Клее був обдарований не лише в живописі. Наприклад, він виріс у родині вчителя музики і співачки, мав музичні здібності та спочатку серйозно розмірковував про те, щоб стати музикантом. Але перемогла любов до образотворчого мистецтва. У цьому Клее нагадав мені Лесю Українку, яка – щоправда, через трагічні обставини здоров’я –

була змушена відмовитись од музичної кар’єри, сублімувавши свої переживання у слові. Як Леся Українка стала письменницею, так і Пауль Клее міг би присвятити себе літературі, бо відомі його афоризми, зокрема щоденник, позначений особливим стилем. Етнічний німець, Клее страждав як із боку нацистів, так і з боку інших, тому що багато хто не змовляючись сприймав його як потенційного ворога через походження. Швейцарія добре пам’ятає власну історію та сьогодні не повторює чужих помилок. 1933 р. нацисти оголосили творчість Пауля Клее «дегенеративною» (відомо, що цей вирок отримали й інші митці), прирікши його твори на вилучення (1937). Відбулася виставка «Дегенеративне мистецтво», де були й роботи Клее. Треба сказати, що для багатьох така «боротьба» з мистецтвом стала шоком, несподіванкою. Ясно, що Клее прагнув гармонії (яку бачив по-своєму), але в нацистській Німеччині вже не міг її знайти. Від мирного, навіть благополучного життя, позначеного відкриванням нових течій у мистецтві, спрагою пізнавати і творити, відбувся несподіваний перехід до дисгармонії. У творчості 30-х років уже відчувається виснаженість – не таланту (який розвивався), а, мабуть, душі. Від оптимізму – песимізм. Адже реальність, яка оточувала Клее, не була раціональною. Він бачив дві світові війни (а ще був учасником Першої світової) та інші жахіття, бачив загибель колег із мистецтва і те, що дедалі меншає творців його напрямку. Нервові переживання не минули дарма: наприкінці життя у Клее розвивалася склеродермія. Про це я прочитала на щитах із докладною інформацією про цього ху-

Зворотня сторона картини «Мозаїка»

дожника. Але песимізму не лишається, бо вражає працелюбність митця і тішить те, що врешті він міг мати свої виставки в Німеччині, Франції, США та ін. За рік до смерті він іще був продуктивним. Відома кількість робіт – 1 253 твори на рік. Скажу банальність: Клее треба розуміти. Його графіка і живопис дуже архетипові та мають подвійне (якщо не потрійне) дно. Скажімо, одна з робіт нагадала мені карту Таро «Повішений». Підпис, навпаки, означав: «Той, хто не впав». Але чому постать буквально повішена вниз головою? Чи це впалий янгол? Дуже багато трактувань. Інші малюнки, начебто прості, нагадують примітивізм на білому папері. Але особливі ракурси фігур і вдавана простота викликають бажання вчитатись у зміст. Або на вході до виставки – дуже сильна робота: мозаїка, що нагадує… навіть українські рушники. А наші витинанки? Є над чим подумати. Сильне враження і від самого шедевру, і від орамкованого вивороту. Сама виставка була просто величезна, але роботи справили на мене таке враження, що я не раз поверталася до улюблених шедеврів і довго простоювала перед ними. Зайвий раз переконуюся в тому, що жодна репродукція не відтворить енергетики оригіналів. Виставка була оформлена так зручно, що відвідувачі не відчували втоми. Скоріше – насиченість і бажання далі пізнавати. Утомившись, можна було присісти (але роззувшись) на цілій конструкції з кубічних пуфиків різного кольору – знову ж таки композиції, яка наслідувала Клее. Надавалась увага й арт-терапії:

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 26

Культура

ПОЧАТОК / С. 25 пропонувалося скласти власну композицію з різноманітних кубиків – у стилі Клее. Процес і результат відображалися на екрані. Я теж доклала руку до такої творчості. А далі – знову література: пропонувалося з розрізаних табличок (німецькомовних підписів до картин Клее) скласти власну розповідь. Треба сказати, що й ця пропозиція була популярна, тобто долучилася не лише я. Біля кожного кубічного об’єкта зі світлинами та інформацією про віхи життя художника, його родину та музу (про останню – докладніше далі). Фото й тексти супроводжувались аудіогідами німецькою мовою, зробленими у формі найперших телефонів. Узявши слухавку, можна було ознайомитися з лекцією про Клее, що я й зробила. В іншому залі демонстрували фільм про проект «Діти курують Клее» («Children Curanting Klee»). Педагог пояснював учням про те, як із розрізаних шматочків зробити витвір мистецтва. Неподалік була й виставка дитячих робіт, від образотворчих до письменницьких, яка викликала в мене позитивні емоції. Особливо зацікавив будинок Клее – точніше, реконструкція (можна було подивитися фільм про це житло, яке досі є). Вікна відчинені, як і двері, тому можна було не лише зазирнути, а й зайти. Почуваючись героїнею казок братів Ґрімм, я ступила за поріг. У цій кімнатці – фото, справжня шафа художника, його картини, а ще – пензлі, фарби та інше приладдя. Самі стіни – білі, наче іграшкові, проте всередині – життя. Пауль Клее показує відсутність дешевого епатажу, бо його творчість – щира та позначена тривалою підготовкою, освітою, а ще, безперечно, ограненим талантом. Коли я стояла біля картин та інших об’єктів, то відчувала добру енергетику цих, на перший погляд, позначених логіки робіт. Але я розуміла ідею та власну

Муза Клее – Карла Ґрош

№ 1 — 15.06.2022 логіку митця. Наприклад, його мозаїки, до яких митець раз у раз повертався, мають не лише особливу кольорову гаму, а й гармонію (недарма Клее міг стати музикантом). Але взагалі ця виставка негласно була присвячена музі Пауля Клее – Карлі Ґрош (Karla Grosch), яка загинула у 28-річному віці. Можна простежити її долю, хоча інформації небагато. Карла була гімнасткою і танцюристкою (балериною), причому навчалась експресіоністського танцю. Спочатку в Німеччині, як відомо з історії, ніщо не віщувало біди. Карла Ґрош на ранніх фото виставки – спортивна нордична білявка, з класичними рисами обличчя, волелюбна і життєрадісна. Вона то всміхається в компанії, то демонструє акробатичну вправу, сідаючи на шпагат (згадуються фільми з Марікою Рьокк). Подружжя Клее (він і його дружина Лілі) фактично вдочерили сироту, яка стала їм справжнім другом і навіть діловою партнеркою. Відомо, що певний час у Карли були стосунки із сином Клее Феліксом Клее, але не склалися. Далі, коли нацистська кампанія дедалі розгорталася, Карла з нареченим Францом Айхінґером емігрувала в Палестину. Спочатку жінці подобається земля обітована, у листах фройляйн Ґрош порівнює цю природу з красотами казок «Тисяча і однієї ночі». Але далі – трагізм: Карла потонула, купаючись біля Тель-Авіва. Франца змогли врятувати, а вагітну жінку – ні. Карла Ґрош і є мистецтвом Клее – прагненням свободи. На картинах Клее – імпліцитно образ Карли. Що таке втратити близьку людину для митця, знає тільки сам митець. Карлу і Клее об’єднала і професійна сфера, бо художник викладав у художній школі Баухауз (у Дессау), а Карла була вчителькою гімнастики. Тандем нагадував культуру античності та Відродження, бо вважалося: потрібна гармонія душі та тіла. Добре почуваючись, роблячи вправи на повітрі, учні краще опановували об-

Моя творчість із написів Клее

разотворче мистецтво. Тоді процвітали гасла здорового способу життя. Узагалі Баухауз об’єднав багатьох митців, зокрема подружжя Кандинських. Художники спілкувалися тісним колом. Від Карли залишився і її кіт Бімбо, який фактично надихав Клее на творчість і сам став предметом його пошуків. (Художник узагалі обожнював котів). На виставці я бачила численні світлини, де білий Бімбо – то в лісі, то сфотографований із їжаком, то в інших іпостасях. (Зазначу, що Клее працював і з фотоколажами та взагалі був різноманітним). Але це ще не все: на стінах Центру – теж кіт! То білий, то чорний. То йде, то вказує лапкою на аудіогід – мовляв, можна взяти слухавку. Тобто це й естетично, і пов’язано з художником, і навіть кумедно, і – зрозуміло. Функціональний кіт. Те, що стільки людей мистецтва любили кішок, нам відомо (від Гофмана до Гемінґвея), але про цю рису Пауля Клее я дізналася вперше. Хто ж такий Пауль Клее? Сюрреаліст? Примітивіст? Кубіст? Абстракціоніст? Винахідник нового стилю? Усе разом. Але навряд чи він еклектик. Адже важлива його еволюція, треба знати про навчання та оточення художника. Я не уявляла, що виставка Клее викличе асоціації з українським мистецтвом – народним і авторським, але не класичним, а 20-х років, пори експериментів. Німеччина багато

Особисті речі в будинку Клее

чого навчила інших, зокрема в річищі експресіонізму. Тому стає зрозумілою стилістика плакатів, фільмів та іншого мистецтва того періоду. На останнє зазначу, що у Швейцарії Клее популярний навіть у місцях, де начебто немає зв’язку з цим художником. Наприклад, його стиль – у сучасних ювелірних прикрасах, біжутерії, декоративно-прикладному мистецтві. І, звичайно, треба дивитися ці роботи лише наживо. Лише так можна зрозуміти техніку, яскравість барв і головне – ідею. Ця виставка – ще один приклад (яких у Швейцарії безліч) того, як із мінімуму можна здобути максимум. Але, звичайно, шляхом розумної та ретельної підготовки, планування та застосування власних сильних сторін. Швейцарці вміють пишатися Клее (хоча це елітарне мистецтво, а, отже, не кожному близьке) і грамотно презентувати Клее. Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філологічних наук, письменниця, відомий перекладач, лауреат багатьох літературних премій, старший науковий співробітник Музею імені Максима Рильського у Києві. З початком війни пані Ольга разом з матір’ю змушені були рятуватись із окупованої московською армією Бучі. Дякуючи Творцю та допомозі добрих людей – все вдалось. І зі Швейцарії, яка прийняла Ольгу та Олену Смольницьких, ми отримали цей перший репортаж.

UA-USA

15.06.2022 — № 1 Мар’ян Костюк, Чикаго «Сурма»

онад сто днів ми продовжуємо боротьбу проти рашизму. За цей час, я впевнений, вам, як і мені, вдалося побувати на численних мітингах/протестах солідарності, відвідати різні заходи присвячені нашій країні. Словом, здається, подій настільки багато, що годі все встигнути. І це мене найбільше тішить. Автоматично вмикається відчуття радості, гордості і такої необхідної саме тепер мотивації. Ми українці – неймовірна нація! Сильна, яскрава, винахідлива та неабияк свободолюбива. Сьогодні хочу поділитися з вами ще одним прикладом того, як кілька різних людей можуть об‘єднатися і зробити щось варте не тільки уваги, а відверто кажучи – захоплення! 4 червня, в суботу, в районі Палатайн відбулася перша виставка-аукціон, організована Кирило-Мефодіївською спільнотою при церкві св. Йосифа Обручника (Камберленд) «Мистецтво – це також зброя». Варто зазначити, що ця молода й ініціативна

Благодійна виставка-аукціон: «Мистецтво – це також зброя» команда від початку повномасштабного вторгнення повністю зайнялася організацією різного штибу івентів. На рахунку спільноти щонайменше з десяток різних заходів, які згуртували та додали неабиякої мотивації нашій діаспорі надалі активно стояти міцним тилом для нашої країни. На цьому дійстві було абсолютно все для того, щоб максимально легко можна було відчути себе серед своїх. Невимушена атмосфера, смачні напої й апетайзери, жива музика та, найголовніше, мистецтво. Кожен із присутніх зміг познайомитися з творчістю талановитих українських митців із нашої діаспори та безпосередньо з України, які представили понад 20 картин, чимало виробів ручної роботи та інших приємних сюрпризів. Пізніше відбувся аукціон, на якому будь-хто з присутніх міг придбати якусь річ і зробити свій матеріальний внесок до наближення нашої довгоочікуваної перемоги.

«Над цією ідеєю працювало дуже багато різних людей із нашої команди, а також інші волонтери та спонсори, які радо підтримали нашу ініціативу. За що ми щиро вдячні всім і кожному, хто прийшов на наш захід як гість чи співорганізатор і долучився до спільного блага. Всі наші ідеї, акції і волонтерство мають спільну й найважливішу ціль – максимально допомогти нашим воїнам і наблизити перемогу», – піділилася зі мною своїми думками одна з головних організаторок Ірина Остафійчук.

– Пані Ірино, скажіть, будь ласка, якщо не вдасться продати всі лоти, як ви та команда плануєте їх реалізувати?

– Наша команда дуже оптимістично налаштована і це найголовніше! Звісно, ми не виключаємо, що таке може статися, але це не означає, що КМС не організує ще одного аукціону. Все попереду!

– Яка головна ціль цього івенту?

– Як я вже говорила, наша мета –

незмінна: бути максимально корисними та забезпечити наше військо всім необхідним. Залучити якомога більше людей, щоб вони і всі ми в той чи інший спосіб могли матеріально підтримати нашу країну тепер і в майбутньому. Ще одна із важливих цілей для нас – донести нашим співвітчизникам, що мистецтво – це ще один вид зброї, який має і повинен, особливо тепер, допомагати нашим воїнам! Ми маємо досвід у проведенні різних заходів. Це щось нове, але я дуже задоволена, що всі ми так активно й наполегливо втілюємо наші плани в життя. Я пишаюся нашою КМС! Надзвичайно приємно, що молода спільнота КМС, як і чимало інших організацій та фондів всіляко намагаються залучити та привернути увагу різних людей до того, що війна продовжується і нам потрібно продовжувати боротися. Щиро заохочую та запрошую вас приєднуватись і підтримувати подібні ініціативи. Адже саме наша винахідливість і завзятість, про яку йшлося вище, неабияк мотивує стояти на своєму «пості» і наближати нашу Перемогу! Слава Україні!

UA-USA

Мар’ян Костюк, Чикаго «Сурма»

№ 1 — 15.06.2022

Червона Рута

инулих вихідних, 11-12 червня, в Чикаго відбувся славнозвісний фестиваль «Червона рута». Без перебільшень, наша діаспора з нетерпінням чекала на повернення цієї літньої події. Ще до початку пандемії та повномасштабної війни в Україні, з року в рік існувала традиція, що кожна парафія з Чиказького деканату проводить фестиваль, а точніше, як в народі кажуть: фестини. Після тривалої паузи в два роки, парафія Непорочного зачаття УГКЦ в Палатайн, провела фестиваль під назвою «Червона рута». Святкова програма була неабияк насиченою. Глядачі на власні очі могли побачити неймовірно-колоритні номери різних танцювальних шкіл, підспівувати численним виконавцям, зокрема зірковому гурту «Тріода» та смакувати різними домашніми делікатесами, приготованими парафіяльною спільнотою. За словами організаторів, тільки в перший день кількість гостей перевищила 1 500 людей, що неабияк тішить.

За різними оцінками, фестиваль у Палатайн відвідали понад 3 000 людей (кількість може бути ще більшою). Важливу роль у цьому заході відіграли представники СУМу, які вважаються невід’ємною частиною парафії. Їхнє гасло «Бог і Україна» говорить саме за себе. На фестивалі СУМівці помолилися разом із усією громадою та гостями свята, а також провели загальні збори. Спілкуючись із гостями свята, можна було почути чимало різних думок. Відчувалося, що люди сумували за проведенням таких дійств. Поділилась своїми думками з нашим виданням пані Оля Вітяк, яка вже не вперше буває на схожих фестинах. «Мені дуже сподобалась цьогорічна «Червона рута». Я, як і всі ми, дуже скучила за такими фестивалями, на яких завжди збираються тисячі людей. Найбільше мені подобається атмосфера свята. Немає нічого зайвого. Здається, всі розуміють, що, незважаючи на те, що ми тут добре і весело проводимо час, всі виручені кошти від продажі ваучерів, які були заро-

Мар’ян Костюк, Чикаго «Сурма»

Смерть. Чи боїшся ти смерті?

обачивши заголовок такої статті, чимало з вас, напевно, подумає, що це якийсь невдалий жарт або реклама. Насправді, ні одне, ні друге. Це тема нової тусовки на якій збирається молодь з усього Чикаго. Івент, який щиро рекомендую вам відвідати називається «Кава зі священиком». Забігаючи і руйнуючи наперед всі стереотипи про церкву і священиків, які вже понад рік щомісяця кавують разом із молоддю, подаю вам унікальну можливість на власні очі переконатися в цьому. Цей проект має на меті створити сприятливе середовище, в якому молоді люди віком 21-35 років можуть послухати науку від душпастиря і спеціаліста в тій чи іншій галузі (наприклад, психолога), зустрітися з друзями або привести їх та поділитися своїми думками й переживаннями щодо тем, які найбільше подобаються.

Із власного досвіду щиро рекомендую відвідати цей захід. Особливо, якщо ви скептично ставитесь до священика, який сидить навпроти вас і цмулить каву; або маєте упереджене ставлення до церкви і тих, хто до неї ходить! Ідіть і подивіться. Направду, нічого не втрачаєте. Навпаки, маєте можливість переконатися і пережити щось нове в своєму житті.

ПОДІЯ ВІДБУДЕТЬСЯ 18-ГО ЧЕРВНЯ (В СУБОТУ). ЧАС ПРОВЕДЕННЯ — 6PM. ЛОКАЦІЯ — 8624 WHITE OAK AVE, MUNSTER IN, 46321 ДОПОВІДАЧІ: О. ЯРОСЛАВ МЕНДЮК ТА ТЕТ’ЯНА ФЕНИН. ВІК — 21–35 р. Чекаємо на тебе! Приходь і приводь друзів!

блені на фестивалі йдуть на потреби нашої армії. До слова, кожен із ваучерів, яких тут зібралося чимало, анонсував, що 50 або навіть 100 відсотків виручених коштів підуть на армію. Це не можете не тішити. Пишаємось, що в нас такі класні та щедрі

люди, які роблять все можливе для нашої спільної мети». Як заведено в нашій чиказькій діаспорі, «Червона рута» завжди відкриває калейдоскоп інших фестивалів, які ми дуже сподіваємось неодмінно відбудуться. Щиро заохочую вас відвідувати такі заходи та підтримувати схожі ініціативи, бо разом Ми незламні!

15.06.2022 — № 1

СПЕЦІАЛІСТ ЩО ПРАЦЮЄ ДЛЯ ВАС

НАТАЛЯ АСЕВЕДО КУПІВЛЯ ТА ПЕРЕФІНАНСУВАННЯ ЖИТЛА ВСЕ НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ МОЖЛИВИМ ! ДЗВОНІТЬ ДО НАС З ПИТАНЬ КУПІВЛІ НЕРУХОМОСТІ ТА ОТРИМАЄТЕ ВСІ ВІДПОВІДІ В ОДНОМУ ОФІСІ

БЕЗКОШТОВНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ ПО ТЕЛЕФОНУ

773-368-0123 • Федеральні позики • Індивідуальний підбір фінансування • Низькі відсотки • Позики під ремонт • Перефінансування з CASH OUT • Перефінансування без додаткових коштів NO CLOSING COST • Можливе 100% фінансування www.gosfmc.com Solution Financial Mortgage Company (NMLS ID 267469) Наша адреса: УКРАЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ 1706 W. CHICAGO AVE., CHICAGO, IL 60622 Tel.: 773-109-1950 Fax: 847-834-0106 nacevedo@gosfmc.com NMLS ID:232240

AN ILLINOIS RESIDENTIAL MORTGAGE LICENSEE

РОЗМОВЛЯЄМО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

UA-USA

№ 1 — 15.06.2022

Олена Корендій, Лілія Семко «Сурма»

ЗУСТРІЧ – СЛОВО ПРОСТЕ ДОСИТЬ ТА ЯК ЇЙ БАГАТО НАШ ГОСПОДЬ, ЯК СОТВОРИТЕЛЬ, ЗУМІВ СЕНСУ ДАТИ… ІЗ 3 ДО 5 ЧЕРВНЯ В ПАРАФІЇ ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ В МІСТІ ПАРМА (ШТАТ ОГАЙО), США ВІДБУЛАСЯ IV ВСЕАМЕРИКАНСЬКА МОЛОДІЖНА ПРОЩА.

андемія коронавірусу внесла свої корективи у щорічний графік її проведення. Цієї нагоди зустрітися українці в Америці чекали три роки. Місце зустрічі є унікальним і незмінним. Адже ця парафія крім того, що має мальовничу місцевість, розташована рівновідаленно від найбільших міст, у яких мешкають українці. Цьогоріч найчисельніше були представлені такі штати як Іллінойс, Огайо, Нью-Йорк, Мічиган і Пенсильванія. Великою радістю для прочан була присутність митрополита Філадельфійського Бориса Гудзяка, єпископа Пармської єпархії Богдана Данила та єпископа Стемфордського Павла Хомницького. Війна торкнулася серця кожного українця, тому тема “Христос – наша надія, захист і зцілення” знайшла місце в душі кожного прочанина. Протягом трьох днів кожен мав нагоду почути цікаві доповіді трьох владик. Були розкриті такі теми: «Національність: дар чи покарання? Війна духовна і фізична», « Ісус у джинсах. На що надіятись молоді?» і «Зцілення глибоких

душевних ран». Після кожної доповіді владики, неочікувано для багатьох, відверто відповідали на питання на розкриття їхньої особистості. Програма прощі була дуже насиченою. Прочани мали змогу приступити до Святої тайни сповіді, брати участь в Літургії та спільних молитвах, розважанні над Святим Письмом. Митрополит, владики й отці ініціювали особистісні розмови з прочанами, розділяли переживання кожного, своїм добрим словом та порадами втихомирювали бурі людських сердець. Спортивні ігри, змагання, вікторина, культурно-мистецька програма, відпочи-

нок із піснею навколо спільної ватри посприяли активному знайомству і невимушеній атмосфері на прощі, охопили інтереси всіх вікових категорій. Прочани були приємно вражені гостинністю і щедрістю місцевих парафіян, які радо приймали їх у своїх оселях. Любителям відпочинку на природі допомагали облаштувати наметове містечко, готували їжу і докладали зусиль для комфортного перебування молоді. Багато людей задовольнили свої духовні потреби: хтось прагнув духовного очищення та вдосконалення, зміцнення віри; хтось шукав благодаті і благословення перед

важливими подіями в житті, хтось фізичного й духовного зцілення. Усі ці наміри об’єднувало одне – людина прагне свого Творця, свого Бога. Саме в таких цілях, бодай, на якийсь час кожен зрікся звиклого ритму життя , покинув все і пішов за Ним. Відчуття страху бути неприйнятим іншими, страху перед викликами суспільства, страху невідомості, страху, спричиненого війною – робить нас вразливими. Ця проща показала багатьом, що з Богом цей страх зникає. Митрополит Борис закликає нас до безстрашності, бо «Безстрашність – початок Вічності».

UA-USA

15.06.2022 — № 1

Help Razom: два континенти – одна перемога Наталія Баранчан, Чикаго «Сурма»

то ми і як ви можете долучитись? За тисячі миль від нас, тут, в Америці, війна в Україні – це так само ваша війна, як і моя, бо перемога – це не лише тріумф хороброї нації проти наляканого тирана, а й переважання наших найзаповітніших ідеалів демократії та свободи над страхом і гнобленням. І якщо це не визначає нас як американців, що ще коли-небудь буде? Саме це питання призвело до створення “Help Razom” – некомерційної організації, яка починалася як чат-група між декількома друзями, а тепер переросла в спільноту тисяч, які борються за те, щоб дати Україні та свободі шанс на боротьбу проти путіна та його деспотії. У співпраці з іншими організаціями “Help Razom” отримує, сортує та відправляє допомогу, яку надсилають приватні особи та комерційні установи з усієї Америки – від Каліфорнії до Нью-Йорку, східне та західне узбережжя з хабом у Чикаго – нашому рідному місті. Із початку війни, завдяки величезній підтримці таких людей, як ви, ми відправили понад 370 000 фунтів вантажів, зокрема тактичну та госпітальну медицину, а також гуманітарну допомогу широкого спектру. Ми надсилаємо все: від ковдр та вологих серветок до парамедичних рюкзаків, індивідуальних аптечок,

дронів і наколінників. Лише тактичної медицини для передової було надіслано на суму понад чверть мільйона доларів. Крім того, “Help Razom” за величезної підтримки наших партнерів, спорядила понад 4 200 військовослужбовців повним комплектом захисного спорядження. Наразі наші представники полетіли в Україну та заснували там громадську організацію, щоб мати повний контроль над логістичними процесами, від бенефактора до бенефіціара з прозорою системою розподілу допомоги. Надання детальних звітів є одним із основополжних пунктів нашої

роботи, і ми робимо все для того щоб наші донори знали на що і куди саме йдуть їх внески. Отож, як ви можете допомогти? Розповсюдте інформацію про нас та нашу роботу, зробіть репост у соціальних мережах, аби більше людей були обізнані зі списком цивільних та військових потреб, приходьте допомагати фізично на склад, пожертвуйте одну каву на тиждень для нас, оформивши регулярну підписку на нашому сайті. Ми віримо в перемогу, віримо що світло переборить темряву, віримо в ЗСУ та всіх, хто допомагає Україні. Слава героям!

Війна

№ 1 — 15.06.2022

Ненависть як рятівна межа Роман Коваль, Київ письменник, «Сурма»

розмов із “абонентами” було з півтора-два десятка. І скрізь – однакова відповідь: лють і зневага до українців. У такий спосіб чемному нашому блогеру оли у 2008-му я готував вдалося показати великим планом обкнигу вояцьких спогадів личчя молодої Росії, яка йде на зміну “Так творилося Українське каґебістській Росії Путіна. Що сказати, військо”, мене вразило українське достойна “зміна”! Дякуємо росіянам, диво пробудження в 1917 р. на тем- що вони своїми ж руками – і брудниній-претемній Ямпільщині, у самому ми язиками! – прокладають між нами куточку української землі, на кордоні ментальний кордон, якого раніше так з Румунією. Наш народ тоді вже був бракувало! Ще недавно москалі казамайже асимільований москалями. ли нам: “Да што нам дєліть? Ми же Інтелігенція українська вже не вірила, братья”. Тепер не те, тепер між нашищо можна пробудити етнографічну ми народами – надійний кордон, замасу до державного буття. Але загу- повнений крокодилами і піраньями. ркотіли в Петрограді громи Лютневої Його вже не перейти. Нам уже ніколи революції і села, які ще в березні 1917 не обійнятися і не привітатися. Збулар. плакали-ридали за російським ся моя давня мрія! Було б добре, щоб царем, села, у яких уже не співали цей відеоролик чемного блогера поукраїнських пісень (бо забули їх), стійно демонстрували в українських раптом рішуче потягнулися до свого. школах – замість уроку російської З натовпу вчорашніх малоросів ніби мови. за помахом палички якогось доброго Україна мілітарна переможе! чарівника виросли козацькі сотні і Смерть Росії! курені, що на краю української землі запекло боролися за свою національ- СЕРЕД РУЇНИ І МОГИЛ ну державу. Ми всі знаємо про злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, БОРОЛИСЯ І СПІВАЛИ Маріуполі… Чи таке масове душогубУКРАЇНСЬКИХ ПІСЕНЬ ство російські кати скоїли в Україні Диво з див: селяни, які лише кіль- вперше? ка тижнів перед тим уперше почули Прочитайте уривок зі свідчень слово “Україна”, засвоїли його, стали полковника Армії УНР Якова Гальназивати себе українцями, та ще й чевського, опубліковані у 1923 році гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, в ч. 1 варшавської газети “Трибуна та ще й стріляючи в бік тих, хто не України” (передруковані у книжці хотів нас на нашій землі! І все ж зали- “Яків Орел-Гальчевський: боротьба шалося чимало й тих, хто братався з та філософія боротьби”). москалями, повторював за ними, що ми на фронті їли з одного казанка, що нас “одна вош їла”. І 70 років, у добу СРСР, затиралася межа між українцями і москалями, мовляв, це ж те саме. Москва русифікувала український народ. І в добу Української держави смертельна для нас русифікація продовжилася. І тільки війна, яка почалася 2014 року, призупинила цей процес, українізація почала набирати сили. І оці перші місяці повномасштабної війни 2022-го повернули наше національне обличчя. Путін хотів завоювати Україну і включити її в “русскій мір”, а вийшло навпаки – взаємна ненависть українців і росіян відновила рятівну стіну від “русского міра”. Ось характерний приклад. Нещодавно подивився на ютубі відео: чемний український хлопець ініціював відеозв’язок із молодими громадянами РФ. Юні росіяни, як тільки бачили за спиною блогера наш державний прапор, буквально звіріли, ображали його матюками, а він продовжував чемну розмову, запитував, чому вони так реагують на його до них вітання. І знову на нього громадяни РФ виливали образи й матюки. Таких

“…У м. Літині розстріляно 240 осіб – переважно селян і селянок та 82 місцевих міщан, – свідчив Яків Гальчевський. – Перед розстрілом п’яні червоноармійці пов’язали нещасних 82 колючим дротом, лікоть до ліктя, а руки – на спину, оточили колом і повели за місто під лемент, зойки й ґвалти тисячного натовпу людей всякого віку. Жодним чином не могли розігнати людей... за містом постріляли свої жертви і багатьох ще напівживих – присипали землею. Серед глядачів – родичів – збожеволіло скільканадцять чоловік; божеволіли і нещасні жертви, чекаючи черги, бо звичайно розстрілювали по двоє над ямою. Так само розстріляно в м. Хмельнику (Хмільнику. – Ред.) 430 душ, в Лятичеві (Летичеві. – Ред.) 60 родин, в м. Барі 150 душ, з них 30 учителів і учительок. В м. Жмеринці 645 душ, і в той час, коли я збирав ці відомости, – розстріляли ще тили. В Винниці – 1 452 чоловіка. В с. Багринівцях, крім розстріляних в 1921 році 51 чоловіка, цієї осени розстріляно 85. Розстрілюють, як зазначено, без суда і слідства. Перш як розстріляти жінку або дівчину, чекісти зґвалтовують її. Наприклад, дружину козака Василя Сензюка наспіх зґвалтували, перед розстрілом вона відкусила палець одному москалеві. В с. Багринівцях розстріляли одну жінку з с. Добової Літинського повіту, а її однорічну дитину вдарили об мур так, що мозки викотились, а труп дитини кинули на труп матері. В с. Літинецькому Майдані жінку Олену Куш-

ніренкову порубано разом з 2-літнім сином на руках. При розстрілах і викачуванню зброї люде десятками падали непритомні. В с. Брусленові Літинського повіту одна баба, коли член опертройки ставив вимоги до селян, сказала: «Він цего не зробить, тільки, чуєте, лякає». Той, почувши це, підійшов до правого крила заложників, де стояли два вчителі Дроздовські й студент Місюра, вихопив нагана і постріляв всіх трьох, крикнувши: «Вот как я лякаю!» В Могилівськім повіті розстріляно одної інтелігенції 400 осіб. В Женишковецькій волості було арештовано 900 душ, серед яких, між иншим, співаків українського національного хору, і розстріляно з них 600. В Деражнянській волості розстріляно 250 душ. В Ново-Ушицькім повіті розстріляно інтелігенції і свідомих заможніщих селян 850 чоловіка. Зустрічав я людей, котрі казали, що таке саме діється і на Київщині, і на Волині, і на Херсонщині. (…) Нині на Україні відбувається крівава трагедія. Чи остання, чи передостання це її дія – трудно сказати”. За ці страшні злочини Росія не була покарана, світ навіть не знав про них. Тепер же – завдяки інтернету – весь світ знає про державну політику геноциду проти України, яку здійснює демонічна Москва. Є надія, що цього разу Росія не мине кари. Але для цього її треба перемогти. Тож побажаймо нашим ЗСУ і добробатам історичної перемоги!

Війна

15.06.2022 — № 1 Максим Селюзкін, Київ «Сурма» Фото: ukrnationalism.com

квітня в м. Малині на Житомирщині перейменували 33 вулиці, зокрема Ватутіна, Суворова та Нахімова. 26 квітня “Пушкін у с. Пушкіно на Закарпатті упив ниська вина та й впав”. Тепер ще треба повернути селу власну назву – Новий Вербовець. 26 квітня в м. Володимирі Волинської області демонтовано пам’ятник радянським прикордонникам. 27 квітня харківський міський голова Ігор Терехов заявив, що перейменує всі вулиці, пов’язані з Росією. Варто було б дерусифікувати і самого Терехова! 28 квітня демонтовано пам’ятник організаторові Голодомору Володимирові Затонському в його рідному с. Лисець на Хмельниччині. 28 квітня на сесії Хмельницької міської ради вулицю Чехова перейменували на вулицю Юрія Руфа. У Мукачеві завершено дерусифікацію. Це перша громада на Закарпатті, яка закінчила цей процес. У Мукачівській міській територіальній громаді перейменували 79 вулиць, які називалися іменами радянських або російських діячів. 28 квітня в Конотопі демонтували Пушкіна. При цьому йому відірвали голову. 29 квітня у Вінниці зняли Максима Горького, хоч він і опирався. 30 квітня в Чернігові на Валу уневажнено Пушкіна. Це зробили бійці 119-ї бригади територіальної оборони. Після цього погруддя Пушкіна передали до історичного музею. Жаль! Треба було розбити, щоб часом не повернувся! 30 квітня в Черкасах на постаменті пам’ятника Богданові Хмельницькому випалили текст про “возз’єднання з Росією”. 1 травня в Одесі поблизу міської ради зняли табличку “слава русскому оружию”. 2 травня в м. Красилові, що на Хмельниччині, маленький тракторець міських служб знищив пам’ятник чекістам. 3 травня в Рівному не стало погруддя російського диверсанта Миколи Кузнєцова. У цей же день у Стрию демонтували статую радянського солдата. 3 травня Верховна Рада України заборонила діяльність проросійських партій. Цього ж дня міський голова Конотопа Артем Семеніхін заборонив діяльність УПЦ МП. За кілька днів це саме сталося і в Броварах під Києвом. 3 травня в м. Дніпрі знято стелу на честь маршала Жукова. 4 травня с. Великі Ком’яти Виноградівської ОТГ на Закарпатті сказали

Україна: самоочищення Ватутіну: “Йди гет, фрасе!” І він слухняно пішов. 4 травня в Переяславі демонтували фрагмент меморіального знака, створеного до 300-річчя Переяславської ради. Зараз залишилося тільки зображення обличчя Богдана Хмельницького. А монумент, поставлений з нагоди нашого 300-літнього рабства? Нехай стоїть? 4 травня в м. Сваляві на Закарпатті знесено два монументи радянським солдатам. 5 травня у Вінниці розібрали меморіал Слави. Прибрали чотириметрових будьонівця, червоногвардійця та червоноармійця. Також знято меморіальну дошку Пушкіну. 5 травня у Хмельницькому на меморіалі ліквідовано табличку, яка прославляла маршала Жукова та генерала Ватутіна. 6 травня в с. Заріччі, що біля курортної Яремчі, нарешті “скасовано” погруддя Руднєва. А вулицю Руднєва перейменовано на Степана Бандери. 7 травня в Рівному з фасаду лялькового театру скинули хлопчика в будьонівці, а в м. Коростені на Житомирщині добрі люди знесли пам’ятник комсомольцям. Організовувала свято душі ГО “Молодь Північного краю”, бо “влада 8 років ігнорувала декомунізацію”. Мер Коростеня Володимир Москаленко назвав це знесення комсомольців “варварством” і повідомив про відкриття кримінального провадження. Чи не час СБУ взятися за розслідування проросійської діяльності мера Москаленка? 7 травня – день рішучої санації на Закарпатті: ліквідовано пам’ятники герою Совєтського Союзу Валі Котику та російському солдатові в с. Довгому, без жалю збито з ніг бетонну атеїстку Зою Космодем’янську, яка причаїлася біля церкви в с. Броньці на Закарпатті, а в с. Приборжавському не стало бетонно-задумливого Максима Горького. У цей день у м. Новгороді-Сіверському розібрано совєтські пропагандистські мозаїки. 8 травня в Делятині на Прикарпатті не стало погрудь Пушкіна та червоного комісара Руднєва. 9 травня в селищі Славському на Львівщині демонтовано російських солдатів, а в с-щі Делятині на Прикарпатті не стало меморіальної дошки зі словами “вірним синам радянського народу”. 10 травня у м. Дніпрі без жалю попрощалися з пам’ятником комсомольцям і знаком на честь 50-ліття жовтневого перевороту. У цей день у м. Самборі Львівської області зруйновано пам’ятник московському солдату Жиліну, а в с. Поляниці Яблуницької ОТГ на Прикарпатті – стелу із зобра-

женням російських солдатів. І м. Дунаївці на Хмельниччині теж не спали – зняли меморіальну дошку червоногвардійцям на вулиці Тараса Шевченка. А в с. Ціпки на Полтавщині не стало погруддя Ватутіна. 10 травня в с. Соколівці Жашківської громади на Черкащині біля меморіалу в центрі села демонтовано три серпи та молоти. Почалася процедура зняття з обліку як культурної пам’ятки облудного монумента “Три сестри” в Чернігівській області – “дружба народів” згоріла під бомбардуваннями України. 11 травня в с. Нових Петрівцях під Києвом пішов в небуття пам’ятник Ватутіну. 11 травня в м. Ніжині без сліз розпрощалися з пам’ятником радянським міліціонерам, яких убили українські селяни під час викрадення в них зерна. За даними Вадима Позднякова, за 11 діб травня його соратники ліквідували 51 об’єкт, пов’язаний з нашим колоніальним минулим. 12 травня Дніпровська міськрада дерусифікувала ще майже два десятки вулиць міста. Вже немає в місті вулиць Башкирської, Іжевської, Костромської, Кубанської, Мурманської, Муромської, Пензенської, Сибірської, Уральської, Гагринської, Ватутіна, Баженова, Дежньова, Гвардійської. А є вулиці Брилів Шлях, Шинкарська, Мамаєва Балка, Балакліївська, Мереф’янська, Войцехова Балка, Старий Вал, Перевіз, Національної гвардії та інші. У Харкові Московський район перейменовано на Салтівський. 12 травня на мапі м. Кропивницького з’явилися вулиці Чорнобаївська, Героїв Маріуполя, Святослава Хороброго… Понад двадцять вулиць та провулків у Кропивницькому, назви яких пов’язані з Росією чи історією комуністичного руху, тепер мають українські імена. Нема вже вулиць Алтайської, Байкальської, Воронезької, Новгородської, Тульської, Саратовської, Волкова, Водоп’янова, Дворцова, Інтернаціональної, Толстого, Пушкіна, Ушакова, Халтуріна, Радищева, Генерала Родімцева… Натомість з’явилися вулиці Бородянська, Ірпінська, Гостомельська, Волноваська, Бучанська, Миколи Садовського, отамана Гордієнка, Євгена Коновальця. 13 травня з вхідних воріт до парку “Олександрія” у м. Білій Церкві прибрано погруддя Олександрові Пушкіну. 13 травня проспект Суворова (головний у м. Ізмаїлі) перейменовано на проспект Незалежності, а вулиця

Московська тепер має назву Захисників України. 13 травня в м. Коростені “скасували” монументи більшовицьким діячам – Миколі Щорсу та Миколі Островському. Депутат Київради Трубіцин похвалився тим, що вдалося вберегти пам’ятник україножеру Михайлові Булгакову в Києві. Трубіцин заманіфестував свої погляди. Чи відреагує СБУ? 15 травня, селище Новий Яричів, Львівщина. Пішов у небуття пам’ятник московському солдатові. 16 травня у Кривому Розі ліквідовано монумент Якову Вєсніку, більшовикові-сталіністу. 17 травня в с. Рідківці на Буковині брутально зруйновано бетонного радянського солдата-окупанта. 17 травня в с. Мануйлівці рішенням виконкому Козельщинської селищної ради Кременчуцького району припинено роботу музею Максима Горького, соратника Сталіна. 17 травня у Коростені на площі перед залізничним вокзалом зруйновано пам’ятник комуністам залізничникам. Це приклад для інших: не демонтувати і дбайливо зберігати огидні пам’ятники московським холуям, а без жалю руйнувати їх! 18 травня у Львові “декомунізували” 6 радянських зірок на фасаді будинків по вул. Городоцька та вул. Ярослава Мудрого. 18 травня у сел. Кегичівці на Харківщині демонтовано пам’ятник Максимові Горькому, який безцільно бовванів біля залізничного вокзалу. Забрали і постамент. Тепер тут лише клумба з квітками. Ніби і не було ворожбита. Хороший приклад для громад, які розташовані значно західніше. 19 травня у Харкові скинули з високого п’єдесталу Олександра Невського. Герой Московщини розвалився при падінні. 19 травня розпочала роботу топонімічна комісія м. Ватутіне на Черкащині. Планується перейменувати місто, а також 61 вулицю в громаді, школу імені Ватутіна та демонтувати погруддя Ватутіну і Горькому. У Переяславі нарешті ухвалили рішення про демонтаж пам’ятника на честь так званого “возз’єднання з Росією”. За місяць мають демонтувати. Треба було війни, щоб Україна взялася себе очищати.

Культура

№ 1 — 15.06.2022

Мандри в історію української Америки Автор: Марія Климчак

озвольте бути вашим екскурсоводом та запросити вас у маленьку мандрівку вулицями Українського села із зупинками біля найголовніших будинків, куди ви, при нагоді, неодмінно завітаєте з друзями. Насамперед – коротко про історію Чикаго. «Urbis in Horto» – так величаємо Чикаго, що в перекладі з латинської мови означає «місто в саду». Насправді, з висоти пташиного лету воно нагадує прекрасну лілію на березі озера Мічиган. Своїй назві місто завдячує індіанському племені потоватомі, які жили в цій місцевості і називали її «shikaakwa», у перекладі «дика цибуля». Особливого шарму вимові додали французькі поселенці. Згодом до них приєдналися й інші народи, назвавши Чикаго «містом вітрів», «містом широких плечей», послуговуючись фразою «I Will» («я зможу»), яка стала крилатою для всіх поколінь емігрантів та своєрідним девізом. ПРО ЩО РОЗПОВІДАЄ ЦИФРОВА ХРОНОЛОГІЯ У 1674 році французький єзуїт Жак Маркетті засновує місіонерський пост на місці сучасного Чикаго. Перші родини поселилися в 1779 році, а у 1823 році вже нараховувалося 250 осіб. У 1837 році Чикаго отримує статус міста, а через три роки досягає численності більше, ніж 4 тис. мешканців. Маючи вигідне географічне положення між заходом і сходом США, стає головним центром залізничних артерій між Східним і Західним узбережжям із 30-тисячним населенням. У 1871 значна частина міста згоріла під час пожежі. І хто знає, можливо серед тих, хто заново відбудовували місто, були українці. З ІСТОРІЇ ПЕРШИХ ЕМІГРАНТІВ Канадський бібліограф Андрій Григорович свою хронологію українців на американському материку починає з Івана Богдана з Коломиї. Тесля був серед тих, хто 1 жовтня 1608 року на кораблі «Марія-Маргареттa» прибули з Лондона до порту Джеймстаун (штат Вірджинія) освоювати новий світ. Український Конгресовий Комітет у 1976 році з нагоди 100-річчя українського поселення в Америці та 200-річчя США видав марку, на якій зображено коломийського Колумба, будівничого кораблів та організатора першої фабрики скла в м. Джеймстаун. Доказом того, що українці з’явилися в Америці на території колишніх

англійських володінь після 1658 року, є прізвища – Микола Оріх, Петро Луг, Антін Самбір, Яків Шийка, Матей Гора. В армії Джорджа Вашингтона також були українці – Іван Мох, Петро Полин, Іван Оттаман. Залишилися напівлегенди про невтомного мандрівника 60-70-х років ХІХ сторіччя, одного з перших емігрантів з Київщини – отця Агапія Гончаренка. Заслуговує уваги життя героя громадянської війни, бригадного командира Івана Турчина на прізвисько «відважний козак», відомого з подвигів в армії Лінкольна. У 1887 році до Сан-Франциско прибув Микола Судзиловський, народжений у Могилеві у родині судового урядовця, яка мала маєток у селі Фастів, Мстиславського повіту. У 1892 він же як д-р Руссель переїздить на Гавайські острови, отримує американське громадянство. У 1900-му під ім’ям Каука Лукіні Судзиловський був обраний Президентом Сенату Гавайських островів. Завдяки йому було ухвалено закон, який дозволив переселення 365 українських робітників із Каліфорнії на Гаваї. Він був власником кавової плантації, займався також лікарською практикою, став засновником Гавайського медичного товариства та Гавайської партії самоврядування, яка виступала проти приєднання Гаваїв до США. За антиамериканську діяльність Судзиловського позбавлено американського громадянства. Першим емігрантом із Західної України в США вважають Івана Макогона зі Заліщиків, що в Галичині, який прибув у 1860-х рр. і поселився в Колорадо. Перша хвиля еміграції українців починається у 1870-х роках і закінчується в 1914 році. Більшість із них називали себе русинами – «Ruthenians», походили зі західних земель, що були під Австро-Угорщиною. Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського, у його праці «Українська імміграція у Злучених Державах», яка з’явилася в 1914 р., до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів-українців, а за 1899-1909 рр. – понад 280 тис., тобто, з природним приростом у 1910 р. українців, галичан і закарпатців було близько 470 000. Від загальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р. лише греко-католиків близько 500 000. У статті графа Леливи, поданій у Русько-Американському календарі, з 1897 року читаємо: «На величезній просторині Сполучених Держав, від Нью-Йорка до Сан-Франциска, від Ріо-Гранде до джерел Міссурі, живуть до 200 тисяч русинів». Найбільші

українські скупчення були тоді в східних штатах, приблизно дві третини жили в Пенсильванії, Нью-Йорку й Нью-Джерсі. У 1914 р. на території цих трьох штатів розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій. У 1910 році о. Понятишин, будучи директором друкарні газети «Свобода», активно працює над тим, щоб емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання. У 14-му числі «Свободи» (1910 р.) він доказує, що через назву «Ruthenian» американці відрізняють нашу народність від московської. «Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства», – розмірковує автор. Відомо, що при переписі населення у США в 1920 році радили записуватися українцями, але тільки в 1930 році при допомозі УНС та політичної організації «Об’єднання» урядом США на офіційних листах перепису було внесено до графи народності – українську.

Через кілька років його товариш П. Янович закінчить адвокатську школу, а в 1913 році ще троє українців стають лікарями – М. Корба, К. Паздрій, Мирослав Сіменович. Окремої розповіді вимагають історії окремих парафій та українців, які були першими, а ми, більш, ніж через 100 років, наздоганяємо час, позначений феноменом збереження своєї ідентичності на чужині. Українські церкви, як пам’ятки архітектури, – на карті Чикаго. Їх вибрали американці. Про що я б розповіла тим людям, які вперше завітали на поріг наших святинь? Насамперед, про тисячоліття християнства на українській землі, плекання традицій найкрасивішого в світі обряду, про князів та працьовитий народ, розсіяний світами, про покликання української церкви бути місіонером у США і не тільки. А оскільки американцям цікаво оглянути внутрішній інтер’єр – про іконостас і розписи, про митців і засновників парафій, про архітекторів українського довкілля. Усі ці історії ще попеУКРАЇНЦІ В ЧИКАГО реду! Читайте та підтримуйте новий У часопису «Новий час» (The New український часопис “Сурма”! Time – безпартійний народний часоРозпочинаємо наш екскурс в пис, Чикаго, 1935 р., № 9) знаходимо історію української Америки. цікаве повідомлення д-ра Скегара про те, що першим українцем у Чи- ДУМА ПРО СМІЛИВОГО каго був Антон Байсюра, закарпатець, КОЗАКА ІВАНА ТУРЧИНА що приїхав сюди з Гаваїв у 1874 році. Іван Турчин (12.24.1822-6.19.1901) Поселився у південній частині міста, ввійшов в американську історію як у районі вулиць Cагреnter та Fry. герой Громадянської війни США Коли у 1891 р. інший краянин Петро (1861-1865 рр.) Джон Базиль Турчин. Вінярський прибув до Чикаго, то осе- Перед його іменем впродовж усього лився у його будинку. Через кілька життя незмінним залишався титул р о к і в б у л о з а с н о в а н о п е р ш у «козак». угро-руську церкву, яка була на вулиЖиття цього козака засвідчує вірці 4300 S. Seeley St. Єдиним свяще- ність волелюбній нації та прадідівсьником, який доїжджав із сусіднього ким традиціям захищати свободу. Він штату Індіана, м. Витинг (Whiting), вистояв перед вітрами та бурями був о. Іван Паркуда. У червні 1903 воєн, донісши світові вістку про край року було засновано першу парафію, козацький. а через два роки збудовано першу Етимологія слова козак сягає греко-католицьку церкву святої Марії своїм коренем у глиб віків. Наукове в Чикаго за адресою: 4949 S. Seeley видання з історії козацтва «Україна Av. Це пояснюється припливом емі- - козацька держава» подає: «Козак» грантів та пов’язується з переїздом із термін тюркського походження, заПенсильванії до Чикаго у 1891 році позичений українцями від південних одного з найсвідоміших українців сусідів. У широкому розумінні «копершої хвилі еміграції Володимира зак» - це вільна людина, шукач приСіменовича (1859-1932), громадсько- год, бурлака. Водночас цей термін го діяча, родом із Бучача. З його іме- застосовувався для означення принем пов’язуємо початки культур- кордонника, вартового вершника, но-просвітницького життя українсь- найманого воїна, степового розбійкої Америки. Прибувши у 1887-му до ника, добувача». Наш герой насамСША, був редактором тижневика перед був людиною вільною. «Америка» в Шенандоа (ПА), органіКозацький син та онук Іван Турчин затором кооперативних крамниць у (справжнє прізвище Турчанинов) наПенсильванії, активним діячем родився в 1822 році на донській землі. Українського Народного Союзу. У З дитинства жадібно слухав розповіді 1893 році він закінчив медичний ко- старожилів про Січ Запорізьку, куди ледж у Чикаго і був першим україн- сходились донці з запорожцями і раським лікарем у США. зом йшли в походи проти татар і турків,

Культура

15.06.2022 — № 1 захищаючи українські землі від нищівних руйнувань, разом боролися проти шляхетської Польщі. Пригадував, як дід оповідав про Булавінське повстання 1705-1707 рр. Це була війна донських і запорізьких козаків проти московської експансії на козацькі землі Дону, за збереження козацьких вольностей. Бойові дії велися в основному на території земель Війська Донського – від річки Айдару до Азовського моря. У повстанні брали участь більшість станиць Війська Донського та близько 5 тисяч запорізьких козаків (із загальної кількості січовиків на Запоріжжі 10-12 тисяч). В результаті поразки у війні донське козацтво втратило всі свої вольності і перетворилося на «служилое сословие» – допоміжні війська при царській армії, що виконували розвідувальні та поліцейські функції. Іваном керувало бажання якнайшвидше опанувати військову науку та прислужитися рідній землі. Він стає кадетом І-го кадетського корпусу військового училища в Петербурзі, згодом студентом військової класичної гімназії в Новочеркаську. В 1842 р. закінчує Михайлівське артилерійське училище і як козацький офіцер відбуває на службу в Донську козачу гвардію. В 1853 році після закінчення військової академії перед тридцятирічним офіцером генерального штабу відкривалася військова карє’ра. Загартований в бойових походах, зокрема в придушенні Угорської ревoлюції (1848-1849) та Кримській війні (1853-1856), Іван Турчин вирішує подати прохання про відставку. Небажання служити в царській армії бyло рівносильним зраді. Іван не міг змиритися з узаконеним в Росії рабством, яким було кріпацтво, зi становищем козацьких полків та репресіями імператора, скерованими на захоплення чужих земель. Разом зі своєю дружиною Надією, донською козачкою,що була сестрою однополчанина Євгенія Григор’єва, Іван Турчин покидає Росію в 1856 році. Після кількох місяців перебування в Німеччині, Франції та Англії, козацький полковник стає політичним емігрантом і в серпні 1856 року прибуває до Америки. Першим містом, де знайшовся притулок молодому подружжю, була Філадельфія. Через листування Турчина з приятелем Герценим, який перебував в Лондоні, відомо, що з 1847 року за ним велося таємне слідство царських псів на чолі з графом Бекендорфом. Їм вдалося вийти на слід приналежності Івана Турчина до Донського козачого політичного руху, ціль якого була повна самостійність Дону. Раптове зникнення одного з найкращих офіцерів викликало потік різних здогадок, проте тільки сам Турчин знав ціну розплати – це довічна еміграція. Через три роки в листі до Герцена він напише про те, що розчарований відсутністю справжньої

свободи в Республіці Америці, яка є «раєм для багатих і де за гроші відмиваються найважчі гріхи...Одночасно дякує Америці за те, що допомогла подолати в ньому амбіції вельможі та стати в один ряд зі звичайними смертними людьми.» У 90-х роках ХІХ століття на вулицях Чикаго перехожі зупинялися, щоби послухати гри на скрипці, яку виконував красивий із сивиною джентльмен, заробляючи собі на хліб. Кидаючи скромні пожертви виконавцеві, ніхто і не здогадувався, що перед ними жива легенда громадянської війни, сподвижник Абрагама Лінкольна. Це його в 1865 році це місто зустрічало як національного героя. Влаштувавши парад на його честь, городяни подарували іменну шаблю козакові Джону Базилю Турчину. Газета «Chicago Tribune» мала за честь писати про відважного вояка-журналіста, який друкувався в чикагській пресі ще з 1859 року. Допомагав освоїтись на новій землі емігрантам Джордж Б. Мак-Кіллен, американський капітан Генерального штабу, урожденець Ілліною. Ще в 1856 році в Білорусі Іван Турчин служив начальником штабу окремого гвардійського корпусу, дислокованому на західних, окупованих Росією, землях. Американський військовий міністр Джеферсон Девіс відрядив у Росію військово-технічну місію, у складі якої був ветеран війни між США і Мексикою (1846-1848), згодом віце-президент та головний інженер Іллінойської центральної залізної дороги Мак-Кіллен. Досконале володіння Іваном англійською мовою допомогло знайти приятеля в далекій Америці. З ним торував шлях американським мріям. Іван закінчив у Філадельфії трирічне вище інженерне училище, Надія – дворічне медичне училище. Переїхавши до Чикаго, Іван почав працювати завідувачем технічним відділом Іллінойської центральної залізної дороги, Надія – лікарем у міській лікарні. В країні було неспокійно, в повітрі пахло війною між Північчю і Півднем. Вже тоді Турчин писав про права і свободи чорношкірому населенню, зацікавивши своїми поглядами конгресмена штату Ілліной Абрагама Лінкольна. Особисте знайомство відбулося між ними у Спрінфілді, столиці Ілліною, в 1860 році. Під час виступу майбутнього президента представники Півдня вчинили бійку, під час якої Турчин, ризикуючи життям, допоміг Лінкольну втекти через вікно. Лінкольн побажав козакові-емігрантові в разі війни застосувати свої військові навички на користь свободолюбивої Америки. Війна почалася в 1861 році. Іван Турчин добровільно вступає до армії Півночі. Його призначають команди-

ром 19 полку добровольців-іллінойців, який нараховував 1000 офіцерів та солдат. Переважно це були вчорашні робітники залізниці, фермери, шахтарі. Найперше завдання поставити належний стройовий вишкіл у війську було здійснено козацьким бригадиром за кілька місяців. Військова муштра, польові марші, бойова тактика Івана Турчина стають основою практичного керівництва Північної армії. Він складає посібник настанов для бойових занять командирам, редагує газету, де у своїх дописах, вказує на помилки командування та бійців, не забуваючи при цьому про успіхи та подяки героям. Не маючи власного досвіду ведення війни, американське командування впроваджувало турчиновський на всьому фронті: дії піхоти в розгорненому ланцюгу, штиковий бій, дії мобільних кавалерійських частин, концентрація піхоти й артилерії на головних станціях та стратегічних позиціях, будівництво укріплень в місцях складів із боєприпасами та продуктами харчування і нарешті телефооний зв’язок. Наприкінці 1861 року Турчин стає командиром бригади в армії генерала Карлоса Бюела. Зимою 1862 року полк в складі дивізії здійснює марш на південь країни – в Північну Алабаму. Добре підготовлена кавалерія Південної армії зустріла противника несподіваними атаками. Для протидії конфедератам Турчин виставляє засідки в місцях ймовірної появи ворога, а сам із захопленого паротяга та залізничних платформ робить бронепоїзд, який здійснює рейди в тил «південних». Бригада Турчина однією з перших набирає чорношкірих новобраців, а військовий польовий шпиталь очолює лікар Надін Турчин. Коли одного дня приступ малярії прикував командира до ліжка, мужня козачка повела бійців в бій. Із книги про історію Чикаго від найдавніших часів до теперішніх (A.T.Andreas:»History of Chicago from

earliest period to the present time» Vol.2, p.181,1885) довідуємося про громадянські подвиги бойового подружжя. Так у першій половині вересня 1861 року поїзд, у якому їхали солдати і офіцери 19-го Іллінойського добровільного піхотного полку, переїзджаючи міст на ріці Потомак поблизу містечка Гюрон, штат Індіана, потерпів аварію. Кілька вагонів впали з моста в ріку. Полковник Турчин разом із дружиною й іншими військовими, чиї вагони уціліли, кинулися рятувати солдат. Великий героїзм та жертовність, проявлені жінкою, її присутність на фронті викликали захоплення в американському суспільстві. Мер містечка Гален – Роберт Брант помістив у пресі подяку рятівникам, де, зокрема, згадував про Надін: «Ця відважна жінка проявила чудо героїзму. Вона стояла в ріці, витягувала убитих і ранених із водяного гробу, розірвала на куски свій одяг, щоби перев’язати рани воїнам. Своєю поведінкою пані Турчин засвідчила, що вона є вірною бойовою подругою свого чоловіка-командира, який веде за собою в бій хоробрих синів штату Ілліной.» У жорнах війни перемелювались жорстокість, помста, кров, смерть. За поведінку та вчинки солдатів відповідальність ніс командир. Військово-польовий трибунал звинуватив Турчина в жорстокості та протизаконних діях щодо мирного населення в містечку Афіни в штаті Алабама. Судді, серед яких було немало прихильників політики Півдня, не могли пробачити Турчину того, що, незважаючи на заборону приймати в армію кольорове населення, він вводив їх до складу бригади. Спровокований інцидент був справою рук заздрісних успіхам козака офіцерів. Рішенням суду за непослушність та невиконання офіцерських обов’язків Івана Турчина звільняють з армії. Після публікації цієї справи у пресі, американська газета «Chicago Tribune» 7 липня 1862 року писала: «Більш здравомислячого, досвідченого офіцера, доблесного і хороброго, як полковник Турчин, немає в Північній Армії сьогодні.» Знаючи про те, що полковник Турчин персонально відзначився в одному з боїв в районі Чикаго, городяни організували зустріч героєві в будинку міського театру Чиказької опери. Тим часом Надін Турчин шукає правди в президента США Абрагама Лінкольна. Вислухавши її, президент не лише скасував рішення суду, але й призначив Івана бригадним генералом, наказавши негайно повернутися на фронт і прийняти командування армійською бригадою. Американська військова мемуаристика зберігає цікаві матеріали про перемоги дивізії під командуванням

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 36

Культура

№ 1 — 15.06.2022

ПОЧАТОК / С. 35 Турчина під Гантсвілем, Чикамога, Чатануга, на гірському хребті Місіонери-Рідж та знаменитий «марш до океану». Мистецтво перемагати ворога, здобувати волю Вітчизні даровано Іванові Турчинові самим Богом. Президент Лінкольн запропонував ген. Джону Базилю Турчину пост військового міністра. Здоров’я не дозволяло прийняти цю пропозицію, як і наступну, вже від президента США Гранта, обійняти пост інспектора армії США. Єдине прохання мав генерал – це дозвіл на доступ і користування усіма американськими архівами. Йому вдалося зібрати та написати трьохтомну історію Громадянської війни в США (1861-1865). З-під його пера також вийшли книги « Military ramblers» («Військові поневіряння») та «The campaign and battle of Chattonooga» («Війна та битва під Чатануга»). Генерал Турчин із дружиною кілька років прожили в Чикаго, в околиці Кенвуд. Він працював у головному управлінні Центральної Іллінойської залізниці. На цей час припадає перша хвиля еміграції з країн східної Європи. Турчинови спричинилися до заснування містечка Радом на півдні Ілліною. Першими поселенцями були польські родини. Їм генерал допоміг побудувати костел і шко-

лу. Особисто брав участь у благодійних концертах, які мали великий успіх. Жив дуже скромно, у маленькому будинку в містечку Енн, підробляючи на життя віртуозною грою на скрипці на вулицях Чикаго. Невеликі гонорари від продажі книжок надходили дуже рідко. Коли до Вашингтона дійшли чутки, що національний герой живе в бідності, Конгрес призначив йому щомісячну пенсію у розмірі $50 (п’ятдесяти доларів). Туга за Батьківщиною з роками кроїла серце. Після двох місяців важкої хвороби, він помер у лікарні на руках своєї дружини. В офіційному повідомленні американського військового міністерства зазначалося: «18 липня 1901 року у віці 79 років помер генерал Турчин, хоробрий козак великої армії республіки США». Згідно волі покійного та за розпорядженням президента США, ген. Джона Базиля Турчина поховано на американському національному цвинтарі у місті Моан Ситі на півдні штату Ілліной. Поруч із ним поховано дружину Надію Турчин, яка пережила свого чоловіка на три роки. Із почуттям виконаного обов’язку перед Америкою і перед власною совістю вони залишили цей світ. Історичні дослідження минулого Америки набувають особливого значення в наш час, оскільки висвітлюють досвід попередніх поколінь еміграції.

P.S. Одного разу до Українського Національного Музею в Чикаго, де авторка статті працює кураторкою, завітав гість з України. “Його зацікавлення історією українських емігрантів було таким великим, що я зрозуміла, що маю гарного слухача і поділилася власними розвідками, розповівши про славного козака Івана Турчина...

отримала на електронну пошту листа від добродія Миколи Проданчука: «Шановна пані Маріє, як я і обіцяв, дякуючи Вашій історичні розвідці, художник Андрій Холоменюк створив картину (розмір 2×2 метри) «Президент Абрахам Лінкольн та Козак Іван Турчин. В’їзд в Чикаго після перемоги Збройних сил півночі».

UKRAINIAN – AMERICAN MEDIA GROUP, Inc.

Óêðà¿íñüêå ðàä³î 1240AM Online 24/7

З понеділка по п’ятницю з 10 АМ до 11 АМ та з 5 PM до 7 PM

А ми тую червону калину підіймемо А ми тую славну Україну, розвеселимо!

Новини Полiтика Аналiтика Культура Завжди цiкавi гостi

5050 North Cumberland Avenue, Suite 18-S, Norridge, IL 60706 www.radiouachicago.com uausamedia@gmail.com Phone: (773) 697 3923

Рахунок в Selfreliance 177162 Áóäüìî ðàçîì, âñòàíîâ³òü äîäàòîê! Ñëóõàéòå óêðà¿íñüêå 24/7

Діаспора

15.06.2022 — № 1

елика війна, яку росія розпочала проти України 24 лютого, має багато вимірів. Один із головних – знищення не просто нашої держави, а українства, українськості. Української ідентичності як такої. Тому так важливо продовжувати зберігати її та розвивати. І національне мистецтво в цьому – одна з основ. Тож пропонуємо три сюжети, які так чи інакше поєднують в собі два елементи – тему українських біженців у Латвії та українське образотворче мистецтво. МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО У ТЕХНІЦІ МУРАНСЬКОЇ СМАЛЬТИ Наприкінці зими сумних новин було багато. Одна з них прийшла 28 лютого, коли стало відомо, що напередодні під час запеклого бою з російськими окупантами під Києвом згорів Іванківський музей, у якому було приблизно 25 картин народної художниці Марії Примаченко. Ця новина дуже засмутила ризького художника-мозаїста Вадима Верника, який давно був знайомий із самобутніми роботами українки та ще тоді подумки відзначив, як гармонійно її живопис міг би бути перекладений мовою мозаїки. Тож у нього виникла ідея зробити колекцію мозаїчних реплік-парафраз на основі картин Примаченко і подарувати їх українському музею, який неодмінно буде відроджений. Верник взявся за справу і залучив до роботи керівників ризьких галерей Bazar’t і Happy Art Museum – Інесе Дроне та Галину Максимову. Підтримку проекту висловив – як приватна особа – громадський діяч, політик Андріс Бачкус (його мати – українка, родом із Маріуполя). Також важливою постаттю в проєкті стала українська біженка Марія Зенькова. Вона – киянка, викладачка Київської академії декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну ім. М.Бойчука. В середині березня Марія переїхала до Риги, де уже працює за спеціальністю у Латвійській академії мистецтв. До того ж вона як куратор встигла ор-

Як можна поєднати біженство з художньою творчістю ганізувати спільну латвійсько-українську виставку «Karš un miers/ Війна і мир», яка відбувалася у згаданій вище галереї Bazar’t, а зараз готує нову виставку на вересень.

Але повернемося до проекту пам’яті Марії Примаченко. Його суть – у створенні художніх реплік у техніці мозаїки з муранської смальти на основі картин української художниці. Їх відібрала Зенькова, ескізи мозаїк підготував Верник. За його словами, наразі планується 60 мозаїк розміром 25×25, на кожну з яких піде щонайменше 600 елементів із «каменів», тобто «муранської смальти» – спеціально виробленого кольорового, непрозорого скла. Також буде одна більша мозаїка – 50х70 (не менше 5 тис. елементів). Проект відбудеться у форматі безкоштовної «відкритої майстерні», яка діятиме у галереї Bazar’t у ризькому торговому центрі «Молс». Із 6 червня відкрився набір учасників. Усі охочі можуть зареєструватися на сторінці «Відкритої майстерні» у Фейсбуці. Там міститься і програма супутніх заходів – це, насамперед, лекції про художній світ Примаченко, а також творчі дискусії. Для створення кожної з мозаїк сформують робочі групи. І кожен, хто поклав бодай один «камінь» у спільну картину, вважатиметься її співавтором. Завершити проект планується 18 серпня, до дня Риги. Тоді ж відбудеть-

ся виставка готових мозаїк у центрі міста. Після цього створена колекція попрямує до України, до того самого спаленого музею, де зберігалися роботи Марії Примаченко. Варто зауважити, що нещодавно стало відомо, що частина шедеврів з Іванківського музею, зокрема деякі роботи Примаченко, не згоріли. Їх встигли сховати, а потім, ризикуючи життям під російським обстрілом, врятувати від пожежі. Хоча все одно залишається присмак суму – вогонь знищив роботи відомої української вишивальниці, ткалі іванківського краю Ганни Верес.

крема для галеристки та письменниці, яка пише казки, Габріели Каб’єр. Перед тим, як продовжити оповідь, треба розказати про неї. Взагалі-то від народження вона мала подвійне ім’я – Ольга-Габріела. Що стало результатом компромісу для бабусь із двох боків родини – польської та російської. А прізвище Каб’єр – від чоловіка, в сім’ї якого також малося польське коріння, ну й, звісно, французьке. Тому для їхньої родини, яка раніше мешкала в росії, властива була саме католицька віра. У 2008 році сімейство Каб’єр, батьки та дві доньки, переїхали до Латвії, яка стаЖОВТО-БЛАКИТНА ВЕСЕЛКА, ла для них своєю, і вони для неї – таЯКА ЗАХИСТИТЬ ВІД РАКЕТ кож. Після 24 лютого, як почалося У перших числах березня в Ризі повномасштабне вторгнення росії в розпочинав роботу Центр допомоги Україну, в Латвію почали прибувати українським біженцям. Це був від ПРОДОВЖЕННЯ / С. 37 повідальний день для багатьох, зо-

Діаспора

ПОЧАТОК / С. 37 українські біженці. Каб’єр тоді прийшла до ризького архієпископа Збігнєва Станкевича з питанням, як разом можна допомогти українським художникам і українським дітям, що прибувають до Латвії. Після їхньої розмови Збігнєв звернувся до спільноти з проханням допомогти з мистецькими матеріалами – папером, олівцями, пензликами, полотнами, а також приміщенням, де б могли працювати художники. Втім дорослі митці – то потім. А найперше – діти. Коли Габріела з однодумцями, завантажившись папером, олівцями, пастеллю, прийшли у щойно відкритий центр для біженців, вони мали не тільки художню мету, але й терапевтичну. Треба було допомогти дітям, які пережили стрес після вторгнення, бомбардувань, довгої біженської дороги. Каб’єр пригадує, що спершу діточки не квапилися брати олівця до рук. Потім потроху взялися, але за книжки-розмальовки. І лише з часом, повертаючись до нормального мирного життя, заходилися малювати своє: рідний дім, сім’ю. А ще – тварин, передусім своїх домашніх. Також були малюнки на тему подорожей та природи. І звісно – війни, до якої вони підійшли так близько в такому ранньому віці. Габріела розказала, як вона порадила одній дівчинці намалювати місто. І та зобразила будинки з веселкою згори. Але не звичайною, а двоколірною – блакитно-жовтою. Над ними – ракети. «Чому в тебе така райдуга?» – запитала галеристка. «Тому що вона більше не дозволить ракетам руйнувати моє місто. Моя країна мене захистить». Так виник клуб «Дитячий Майданчик», яким взялися керувати ризький художник Антон Глотов, а також художниця, що переїхала з Києва, Агнеса Локшина. Вони попрацювали з пів тисячі українських дітей. Це була не художня студія, а саме

№ 1 — 15.06.2022

клуб, у якому хлопчики та дівчата розкривали себе, а також отримували посттравматичну терапію. Виставка дитячих малюнків, оформлена з вигадкою і смаком, урочисто відкрилася в день миру, 8 травня, у трьох кімнатах Недільної школи Кафедрального собору Святого Єкаба. Далі вона переїде у Посольство Франції в Ризі – до національного свята, Дня взяття Бастилії (14 липня).

Планується також показати виставку за кордоном. Найближча домовленість – із Лондоном, де показ може відбутися вже у вересні. Також тривають переговори з представниками Франції, Італії, Німеччини. За кордон виставка відправиться в оновленому і більш вражаючому варіанті. Зараз Каб’єр підбирає важкі, драматичні, трагічні світлини з війни, зокрема з присутністю дітей та їхніх іграшок. Із них галеристка створить «Коридор жаху», яким відвідувачі проходитимуть на саму виставку. Що ж до дорослих художників з-поміж українських біженців, то їхня виставка відкриється в Ризі наприкінці червня – на початку липня. За словами Габріели, у ній візьмуть участь десять митців. Галеристка поки що не стала розкривати деталі. Сказала тільки, що там є вражаюча, щемлива картина художниці, якій пощастило вижити в Маріуполі та вибратися з нього.

СПІЛЬНА ОСНОВА: БІБЛІОТЕКА, ПРАЛЬНЯ І ПРОРОЩЕНИЙ СОНЯШНИК Якось у фейсбук-групі українців у Латвії з’явився запит: «Підкажіть, будь ласка, де в Ризі неподалік від центру є пральня, бажано подешевше?». Уже за кілька хвилин з’явилася чітка відповідь: «Культурний центр Common Ground, Андрейостас, 27. Їхати 5-м трамваєм. Пральня – безкоштовно». Я не раз заходив у Common Ground, завжди був вражений його різноманітністю, продуманістю, теплою атмосферою, але чомусь саме цей спогад, такий невибагливий і суто технологічний, запам’ятався найбільше – як найхарактерніший. І символічний – швидка, чиста і справді корисна допомога. Є в латвійській столиці така чудова команда, близько 15 завзятих професіоналів – молодих та енергійних. Із 2018 року вони почали проводити Ризьку міжнародну бієнале сучасного мистецтва (RIBOCA). Відповідно цього року готувалися до чергової III бієнале, яка мала відкритися в липні. Але війна все змінила. Вже 25 лютого, на другий її день війни росії проти України, було заявлено, що RIBOCA-team відкладає свою без-

посередню роботу та починає допомагати українським біженцям. Так з’явилася ідея центру для українських біженців Common Ground (буквально – «спільна земля», але це сталий вираз, який має кілька тлумачень – «точки дотику», «спільна основа»). На його початку стояли Ієва Ірбіня, Інесса Дабола, Анастасія Блохіна й інші члени команди RIBOCA. «Коли відбувається такий жах, така війна, ми не могли займатися чимось іншим, – поділилась Блохіна. – Дай боже, наступного року все ж зможемо провести нашу чергову бієнале. А поки що…». Із чого все починалося?.. Покинуті індустріальні будівлі часто використовують у мистецькому світі для різноманітних культурних центрів, заходів, перформансів. От і Друга RIBOCA проходила в Андрейсале, портовому районі Риги на північ від центру. Саме тут і спеціально для Common Ground організаторам була виділена старовинна будівля колишньої залізничної станції, введеної у дію у 1895 році, розміром у 900 кв. м. Приміщення надане за символічну плату та поки що до кінця року. Місцеві підприємства допомогли з обладнанням, будівельними матеріалами.

Діаспора

15.06.2022 — № 1 За допомоги волонтерської сотні та на пожертви містян лише за кілька тижнів дім був приведений до ладу, наповнений усім потрібним та зміг прийняти українських біженців. Common Ground відчинений з 11.00 до 19.00 усі дні, крім неділі. Тут є бібліотека з комп’ютерами, ігрові кімнати для дітей різних вікових категорій, кімнати тиші, кабінети для консультацій, зал для медитації та йоги, місце для проведення заходів. Що важливо – безкоштовні магази-

ни: з одягом, іграшками, білизною. Є також дитячі коляски, ліжка, переноски. І скільки біженці, переважно біженки, не забирають, постійно з’являється все нове і нове. Небайдужі люди приносять і приносять. І – ледве не забувся – як обіцяно на початку розділу, тут є також чотири пральні машини. Вечорами, особливо у вікенд – культурна програма, концерти, творчі зустрічі. До особливих дат, народних свят – окремі заходи. Наприклад

до Великодня Леся та Олена Сапужак, дружина і дочка пароха місцевої парафії УГКЦ, провели цикл майстер-класів з писанкарства. Взагалі про мистецтво тут не забувають. На стінах – дбайливо підібрані картини сучасних латвійських художників. От якраз тепер, як наближаються три місяці з відкриття Common Ground’а, організатори мінятимуть експозицію. (Цим займається портал Arterritory.com). А ще організатори проростили розсаду

соняшника. Він зростає. З нетерпінням чекаємо, коли зацвіте. Наш український соняшник у гостинному латвійському Common Ground, себто на «спільній землі». Автор: Олег Кудрін Фото: Олег Кудрін Джерело: Укрінформ (https://www. ukrinform.ua/rubric-diaspora/ 3504006-ukrainskij-misteckij-sonasnikna-latvijskij-zemli.html)

ÇÀÌÎÂËÅÍÍß ÎÃÎËÎØÅÍÜ Â ÃÀÇÅÒІ ÑÓÐÌÀ РУБРИКА “CLASSIFIED”

773-697-3923 РОЗМІР 1/18 сторінки 773-697-3923 uausamedia@gmail.com $25/за випуск, 4 рази мінімум Оплата: готівка, чек, кредитна карта, зелло.