"Сурма" – українська незалежна газета. №82-2024

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

№ 1 82 | 5 СІЧНЯ 2024 | USA, UKRAINE

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

2

ЯЛИНКА

ПАНАС МИРНИЙ

6

МОРОЗЕНКО

ОЛЕНА ПЧІЛКА

18

СОСОНКА

ІВАН ФРАНКО

22

СОЙЧИНЕ КРИЛО

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

30

СВЯТИЙ ВЕЧІР

СЕРГІЙ МЕДВІДЬ

32

ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ ЛІТЕРАТУРНИЙ ВИПУСК SURMA, 5050 N. Cumberland Ave., Ste 18-S, Norridge, IL 60706, uausamedia@gmail.com

БУДЕМО ВДЯЧНІ ЗА ПІДТРИМКУ РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ «СУРМА» ISSN 2832-4676

2

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Ялинка

Михайло Коцюбинський

Н

астав святий вечір. В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову. «Чого батько журяться? – думав він.

– Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?» Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.

– Добридень вам, – удався він до Якима. – Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної... Яким помовчав.

– А що б ви дали? – спитав він перегодом.

– Та вже не будемо торгуватись... Кажіть ціну...

– Три карбованці дасте, – відповів Яким.

– Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель. На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому погляді невимовний смуток.

– Добре, я дам три карбованці, – обізвався чоловік, – але мусите приставити ялинку сьогодні, бо пани ще хотять прибрати її на вечір.

– А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, – сказав Яким. Чоловік глянув на Василька.

– Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко їхати – годину... Завидна завезе, завидна й поверне... Яким подумав і махнув рукою.

– Якось воно буде... містечко не за горами. Чоловік дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, і пішов. Яким трохи повеселішав: за три карбованці можна було викупити від шевця жінчині чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях. Він одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побіг і Василько. В садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то

розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки. Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям... Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг... Василько мало не плакав з жалю. Він бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечі і поніс. Вершечок з ялинки волікся за батьком і лишав на снігу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свіжий пеньок, і дві сльозини скотились йому по щічках. Він не міг бачити того пенька, того місця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, і почав нагортати снігу на пеньок. Незабаром з-під купи снігу не стало видко пенька.

– Васильку, го-ов! а йди сюди! – гукнув з подвір’я батько. Василько побіг до батька.

– Лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снігу не було, – казав Яким, удивляючись у край неба, – наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано... На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Він запріг коней, удяг кожушину і виїхав з двору.

II Повівав холодний вітрець. З краю неба насувались білі, наче молочні, хмари. Разно бігли мишасті коненята. Дорога була слизька, і сани йшли в затоки. На обидва боки від дороги, скільки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою

скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, наближаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними. До лісу якраз половина дороги. Ще півгодини треба було їхати лісом. Василько в’їхав у ліс. Здорові кострубаті дуби грізно стояли в снігових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вітер, ішов сніг... Мокрий сніг бив у лице Василькові, заліплював очі, налазив за комір... Мишасті коні зовсім побіліли, обліплені снігом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очі шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вітру та снігу. Він і не постеріг, що коні звернули з дороги і побігли праворуч. Враз – сани пішли в затоки і вдарились у горбик. Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг. Коні стали. Василько підвівся, обтріпуючись з снігу, підбіг до саней. Старі, трухляві копили зламались, васаг лежав нарізно від санок. Василько обійшов навкруги саней, оглянув їх і мало не заплакав. Запобігти лихові не можна було. «Підожду, може, хто над’їде та дасть мені яку раду», – подумав він, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замітав сніг. Але в лісі було пусто. Тільки вітер гучав межи деревами та сипав сніг, закриваючи білою сіткою далечінь... Василько ступнув кілька ступнів наперед і став, широко розкривши очі з переляку та несподіванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозі. Василько постеріг, що збився з дороги. Що тут робити? Хіба лишити сани з ялинкою в лісі, а самому вертатися з кіньми додому? Василько випріг коні, сів верхи і поїхав назад по дорозі. В лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. «Треба конче знайти дорогу, – подумав Василько. – Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою». Він

повернув коні і поїхав назад. Довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе», – подумав він і повернув уліворуч. В лісі зовсім затемніло. На землі і в повітрі білів сніг та манячили цупкі, замерзлі стовбури дерев, закурених снігом. Василько їхав, а саней не було. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Він заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом, а Василькові згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хаті каганець. На столі стоїть кутя. Батько та дві сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всі такі весели, гомонять, радіють святечку. Хлопці та дівчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радість, не щастя гостює в хаті. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумні-сумні сидять край столу і не їдять вечері. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лісу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; коні знялися з місця і нешвидко побрели по глибокому снігу... Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вікнах блимнув вогонь. Василько зрадів і повернув до хати. То був кущ, обсипаний снігом, і здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз – щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипавсь йому на голову... То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько наважився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! – і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! – відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його в голові. Він в нестямці затяв коней і зник поміж деревами. Василько виїхав на узлісся. За лісом було поле. На полі, край лісу, стояв хрест. Василько побачив хрест і зрадів. «Адже я на дорозі... Се дорога до села, де живе мій дядько... недалеко до села...» Василько виїхав на дорогу... Але що се за вогники блимають під лісом?.. Що се чорне ворушиться на снігу?.. Враз коні жахнулись і сіпнули вбік. «Вовки», – подумав Василько. Він щосили затяв коні і вхопився за гриву...

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

Поранений

ВОЇН потребує

ДОПОМОГИ

Це – Андрій Марунчак. Йому – 31 рік. Він родом із Калуша Івано-Франківської області. Будучи непридатним до служби в армії за станом здоров’я (проблеми зі слухом), все ж отримав повістку на війну.

26 ȓȐȗȕȧ ȕȐȕȭȠȕȤȖȋȖ ȘȖȒț, ȊȖȦȦȟȐ ȕȈ ǯȈȗȖȘȭȏȤȒȖȔț ȕȈȗȘȧȔȒț, ǨȕȌȘȭȑ ȖȚȘȐȔȈȊ ȊȈȎȒȍ ȔȭȕȕȖ-ȊȐȉțȝȖȊȍ ȗȖȘȈȕȍȕȕȧ. DZȖȔț ȈȔȗțȚțȊȈȓȐ ȗȘȈȊț ȘțȒț ȭ ȗȘȈȊț ȕȖȋț. ǹȍȘȑȖȏȕȐȝ ȚȘȈȊȔ ȏȈȏȕȈȓȐ ȖȘȋȈȕȐ ȟȍȘȍȊȕȖȮ ȗȖȘȖȎȕȐȕȐ. ǨȕȌȘȭȑ ȗȍȘȍȕȭș țȎȍ ȌȍșȧȚȒȐ ȖȗȍȘȈȞȭȑ. ȁȖȌȖ șȓțȝț, ȚȖ ȓȭȊȐȔ ȊțȝȖȔ ȝȓȖȗȍȞȤ ȕȍ ȟțȫ țȏȈȋȈȓȭ, ȗȘȈȊȐȔ – ȕȈ 30 ȊȭȌșȖȚȒȭȊ. ǯȈȘȈȏ ǨȕȌȘȭȑ ȗȍȘȍȉțȊȈȫ ț ȓȭȒȈȘȕȭ Ȋ DzȐȫȊȭ. ǶȉȋȖȊȖȘȦȫȚȤșȧ ȔȖȎȓȐȊȭșȚȤ ȏȈȉȘȈȚȐ ȑȖȋȖ ȕȈ ȓȭȒțȊȈȕȕȧ ȭ ȗȘȖȚȍȏțȊȈȕȕȧ ȌȖ ǹȗȖȓțȟȍȕȐȝ ȀȚȈȚȭȊ ǨȔȍȘȐȒȐ. Ǿȍ – ȌȖȊȖȓȭ ȌȖȘȖȋȖȊȈȘȚȭșȕȐȑ ȗȘȖȞȍș. Ǩȓȍ ȘȍȈȓȤȕȐȑ ȭȏ ȕȈȠȖȦ ȏ ȊȈȔȐ ȌȖȗȖȔȖȋȖȦ, ȕȈȠȖȦ ȏ ȊȈȔȐ ȜȭȕȈȕșȖȊȖȦ ȗȭȌȚȘȐȔȒȖȦ. ǻ ȉȈȕȒț «ǹȈȔȖȗȖȔȭȟ» ǪǟǬDzǸǰǺǶ ǸǨǽǻǵǶDz ȏȈ ȕȖȔȍȘȖȔ 190448, ȕȈ ȧȒȐȑ ȊȐ ȔȖȎȍȚȍ șȒȓȈșȚȐ șȊȖȮ ȜȭȕȈȕșȖȊȭ ȗȖȎȍȘȚȊȐ Ǭdzȇ ǨǵǬǸǟȇ ǴǨǸǻǵǿǨDzǨ, Ȍȓȧ ȑȖȋȖ ȗȖȌȈȓȤȠȖȋȖ ȓȭȒțȊȈȕȕȧ ȭ ȗȘȖȚȍȏțȊȈȕȕȧ Ȋ ǹȀǨ. ǩȓȈȋȖȌȭȑȕȭ ȒȖȠȚȐ ȔȖȎȕȈ ȗȍȘȍȊȍșȚȐ ȟȍȘȍȏ șȐșȚȍȔț ZELLO ȕȈ ȕȖȔȍȘ ȚȍȓȍȜȖȕț 773 697 3923 (ȏ ȗȖȏȕȈȟȒȖȦ «Ǭȓȧ ǨȕȌȘȭȧ»). DzȘȭȔ ȚȖȋȖ, Ȋ ǿȐȒȈȋȖ ȋȘȖȠȭ ȔȖȎȕȈ ȏȈȕȍșȚȐ ȌȖ ȖȜȭșț ȒȖȔȗȈȕȭȮ DOLYNKA UA-USA Consulting ȏȈ ȈȌȘȍșȖȦ 5050 N. Cumberland Ave., Norridge, IL 60706, Ȍȍ ȊșȚȈȕȖȊȓȍȕȈ șȗȍȞȭȈȓȤȕȈ șȒȘȐȕȤȒȈ ȗȖ ȏȉȖȘț ȒȖȠȚȭȊ Ȍȓȧ ǨȕȌȘȭȧ ǴȈȘțȕȟȈȒȈ.

ПЕРЕКАЗ ГРОШЕЙ В УКРАЇНУ ТА БУДЬ-ЯКІ ІНШІ КРАЇНИ СВІТУ

ЦІНИ ЗА ПЕРЕКАЗ ГРОШЕЙ В УКРАЇНУ

ljǠǙǑ

džǜǘǑǟǑ

НАШІ ЛОКАЦІЇ: 1 &80%(5/$1' $9( 1255,'*( ,/ NjǪǩ ƾȂǞǮ $0 30 Ǎǯǝ ljǡǠ $0 30

1 5DQG 5G 3DODWLQH ,/

Ворогу – не пробачимо! Бійцеві – допоможемо! Любов і добро творять дива!

ЮЛІЯ СКУЙБІДА 12 РОКІВ ПРАЦЮЄМО ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ. РОЗМОВЛЯЄМО УКРАЇНСЬКОЮ.

СТРАХУВАННЯ АВТО | БУДИНКИ | БІЗНЕСИ | ЖИТТЯ

БЕЗКОШТОВНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ ТА ДОПОМОГА НОВОПРИБУЛИМ ЗІ СТРАХУВАННЯМ АВТОМОБІЛІВ ЗНИЖКА ДО 35% ПРИ ПОЄДНАННІ СТРАХОВИХ ПОЛІСІВ НА АВТО ТА БУДИНКУ СПЕЦІАЛЬНІ ЗНИЖКИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ТА ВОЛОНТЕРІВ

NjǪǩ ƾȂǞǮ $0 30 Ǎǯǝ ljǡǠ $0 30

1702 W. CHICAGO AVE., CHICAGO IL, 60622 370 S. SCHMALE RD., CAROL STREAM IL, 60188

773-600-2727 • www.dolynka.com

773-235-9900 з понеділка по суботу.

3

4

Літературний додаток

Переляканий, без шапки, запорошений снігом, мчався Василько по дорозі назустріч холодному вітрові. За ним навздогін бігли два вовки, вигинаючи сірі хребти... А хуртовина вила, крутила снігом та замітала їх сліди.

III Вирядивши Василька, Яким легенько зітхнув; він продав ялинку за добрі гроші, а грошей було притьмом треба: треба було і чобіт жінці, треба було і на Новий рік дещо купити... Якимові трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдієш, коли біда: ні в віщо вдягнутися, нічого й кусати... Олена поралась коло печі, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею. Ніхто не постеріг, що надворі ішов сніг. Аж дівчатка, бавлячися під вікном, радісно скрикнули: – Сніжок! Сніжок! Пустіть нас, мамо, надвір! Олена та Яким разом глянули в вікно.

– Ой лишенько! Як той бідний Василько приб’ється додому в таку негоду!

– скрикнула Олена. Яким вийшов надвір. Небо заволоклося сніговими хмарами, рвачкий вітер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка біда не лучилась хлопцеві», – подумав він.

– Ну, що? – спитала Олена, як він увійшов до хати.

– Завірюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над’їхати.

surma.com.ua

А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вікно, вибігала надвір і все зітхала та бідкалася. Вже смеркалося, а Василька не було. Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночі! Наче без тих трьох карбованців і не обійшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась і уявляла собі, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину... Серце її обливалося кров’ю, сльози заливали очі. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Він щохвилини виходив надвір, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподіваючись побачити Василька, почути його голос... Люди давно вже вечеряли, а в Якимовій хаті й забули, який сьогодні день. Дівчатка поснули, дожидаючи вечері; старі сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусідин приніс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові з святим вечором!» – проказав він дзвінким голосом, подаючи мисчину в хустці. «А де ж Василько?» – поспитав він перегодом. Олена заголосила. Господи! Всі люди радіють, весело, як бог приказав, зустрічають велике свято. Тільки її побила лиха година, відірвала від неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сіроманцям. Усю ніч сум літав по хаті, шарпав за серце бідних людей та не давав їм спати...

№ 1 (82) — 05.01.2024

IV Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих, і чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво у білу сорочку. Скоро розвиднілось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. Олена намоглася їхати з ним. Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на його. Вони в’їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги...

– Коли б хоч їхав хто, – обізвався Яким, – розпитали б, чи не бачив чого в лісі. Зустріли якогось жидка однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.

– Я бачив зламані сани, а на них ялинку, – сказав той. – Подайтесь лісом управоруч.

– Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! – заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці. Ще здалеку заманячили на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під’їхав до саней. Олена пер-

ша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, – думав він, – Василька з’їли вовки...» Враз щось під’їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.

– Ти звідки взявся тут? – скрикнув Яким.

– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана... Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.

– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким і Олена.

– Та вже ж живий... Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.

– Чи ти не брешеш?!

– Хіба ж я пес – брехати! – обізвався Петро.

– Слава тобі, Господи! – зраділи бідолашні. – Слава тобі, Господи, що він живий! Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на коні, поспішаючи додому. Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька.

– Ми вже думали, що не побачимо тебе, – казали вони. А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі. Листопад 1891, с. Лопат

g o" w w

} } } m ~ m ~ m ~t t } t

:25.(56 &203(16$7,21 *(1(5$/ /,$%,/,7<

¯®¢­Å²¼ ±¢®Æ ¤ ­Å §°®¡Å²¼ ´®²® ­ ²¥«¥´®­ ² ­ ¤Å¸«Å²¼ § ¯®¢­¥­³ ² ¡«¨·ª³ ­ ¬ ­ H PDLO XDXVDPHGLD#JPDLO FRP ¡® ­ ²¥«¥´®­ Рű«¿ ²®£® ¿ª ¬¨ ®²°¨¬ ì® § ¯®¢­¥­³ ´®°¬³ ¬¨ §¢Ó¿¦¥¬®±¿ § ¬¨ ² ¢¨¸«¥¬® ­¥®¡µÅ¤­³ ´®°¬³ ¤«¿ ®¯« ²¨ § ¯Å¤¯¨±ª³ BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB ­®¬¥°Å¢ BBBBB ­®¬¥°Å¢ BBBBB ­®¬¥°Å¢ BBBBBB 1$0( BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB $''5(66 BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB 3+21( BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB

(0$,/ BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB

} r }u t t } tu ~ t

­«¤©« ¨¼À©« ª ¨Â¦®¹§«» ¬«¨¹®¹§«» ¯ ­«¤°©ÂÀ©« °§­ ꮹ§° ©« ° (ZHOLQD :DZU]XWD 1 &XPEHUODQG $YH 7 1RUULGJH ,/ 3K 7H[W UR]DLQVXUDQFH#JPDLO FRP ¬­ ³»À©« ¤ ¬«ª¢¡Â¨§ ¬« ®° «¯° ª¢¡Â¨» ¤ ¤ ¬¥®«©

3$<0(17 Ð 3OHDVH FKHFN RQH &$6+ BBBBBBB &$5' BBBBBBBB &+(&. BBBBBBBB =(//2 BBBBBBBB BBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBBB

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

5

6

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Морозенко Панас Мирний

ОПОВІДАННЯ І – Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє... Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрійка? Вкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати – Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, одігрівати, а хлоп’я ще дужче займається... А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір – Морозенко лютує! – а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо – пальчик болить, а матері друге – Андрійко нездужа! Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі. Було ще не пізно – тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпнула, зняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою. Череп’яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії на дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гнота; пузатий комин заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякий-такий світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні померки... Видно, світ неохочий заглядати в темні пристановища, де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни – полупані, мороз повиступав на їх сизим інеєм; чорні двері розмалював він білими візерунками, а на шибках повимуровував цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками... В кутку під божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ – не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати... А насупроти столу,

між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх і не лежало нічого – пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! – як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні. Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в’їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду! У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, – скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись... «Тільки б через святки!

– дума.– А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покли-

че – може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,– аби через свята!» І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послідне полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула... «Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!» – думала Катря, пораючись біля печі. Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип’ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала...

– Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! – скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип’ятки з очей додолу... Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив: – Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год... Я завтра піду до хрещеного батька посипати... Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо... багато-багато, щоб на всю зиму стало! Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси? А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.

– Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! – крикнула вона йому наздогінці.

– Я на хвилиночку, мамо... Я зараз і вернуся.

Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.

– А що, не я тобі казала: не йди. І куди ти ходив?

– Я за пашнею, мамочко, бігав.

– За чим?

– За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав, – хвалиться син, показуючи матері рукавичку.– Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля – всього насипав Федір!

– І куди ти, сину, підеш по такому холоду?

– Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

– Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом – п’ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозі!

– Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!

– То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи, мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.

– А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? – спитався син, зазираючи матері в очі. Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. «Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!» – подумала вона, ледве здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти: – Не клопочи, сину, про завтрашнє – господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!

– Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти, – скаже, – не ходив; ще сміятися буде.

– Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

Катедра св. Миколая Історія катедри св. Миколая почалася з невеликої групи відважних іммігрантів із Західної України, які почали прибувати на початку 1900-х років. Ці іммігранти покинули Україну, шукаючи кращого та безпечнішого життя в Сполучених Штатах, у той час, коли сама країна була окупована двома імперіями – Австро-Угорщиною та царською Росією. Ранні поселенці обрали за взірець своєї майбутньої церкви знамениту Софію Київську, збудовану у Києві в 1037 році князем Володимиром Великим за часів Київської Русі. Бачення катедри нашими предками полягало в тому, щоб задекларувати свою належність до східної католицької традиції, де св. Миколай є одним із найбільш шанованих святих і водночас є одним з символів їхньої батьківщини. Катедра була побудована іммігрантами для надання духовної, культурної та соціальної підтримки їхніх родин; для того, щоб їхні нащадки та наступні покоління українців продовжували їхню справу. Сьогодні, як і 80 років тому після Другої світової війни, катедра стала притулком і джерелом розради для багатьох нових біженців з України, які шукають миру та стабільності для своїх родин під час війни Росії проти України. Кілька важливих фактів про архітектуру катедри: Побудована компанією M. Ryan Contractors у 1915 році, катедра є шедевром архітектури неовізантійського барокоб заввишки 167 футів. Вона неодноразово визнавалася однією з найкрасивіших будівель Чикаго. Серед унікальних елементів катедри є: • мозаїчні та фрескові ікони 1928 року • мистецькі вітражі, розроблені Мюнхенською студією Чикаго • 13 монументальних мідних куполів (наразі на реставрації), що уособлюють Христа та 12 апостолів • унікальний стилізований український орнамент • вишуканий золотий канделябр, виготовлений в Європі, який містить 486 ламп на дев’яти ярусах і вважається найбільшим у США.

Н

е залишаймося байдужими, допоможімо нашій катедрі зберегти її будівлю, а разом з нею, понад столітню історію української релігійної громади Чикаго для майбутніх поколінь! Долучаймося до збору коштів на: www.esn-cc.org або за QR кодом:

ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО ДОМУ, БЕЗ ДОДАТКОВОЇ ОПЛАТИ

Виклик кур’єра за номером телефону

312-404-1923 дзвінки та смс

ПРИ ПОШКОДЖЕННІ ПЛІВКИ ПЕРЕВІРЯЙТЕ ВМІСТ ПОСИЛКИ

DOLYNKA.com

www.

CHECK THE PARCEL WHEN THE TAPE IS BROKEN

7

8

Літературний додаток

мене слухняний, послухайся мене: не ходи! – І почала голубити Пилипка.

– Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! – упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки. Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого, – а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити – обдурить, аби її заспокоїти. Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її. В його малій голівоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти посипати! І торік він ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сороківку грошей. Шагів з п’ять він випосипав по селу. То ж торік було, тоді він був малим, а тепер... Тепер він дядині скаже, що в їх нічого їсти. Дядина – добра людина, надає йому й хліба, й ковбас. Ото він звеселить матір, як нанесе додому подарунків! «Мати стращає, що я замерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати вибратись, щоб не запримітила мати, а там...»

– Ти б синку, сьогодні віддав Федорові рукавичку, – трохи згодом почала Катря.

– Ну, я сама спорожню та й віднесу назад. Скажу: у нас своя є... Дай сюди рукавичку!

– Так я, мамо, похвалився Федорові, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обід сам йому віддам, а то в брехунах зостануся.

– Ну, добре. Хай і по-твоєму буде! – одказала, зітхнувши, Катря й почала в хаті поратись. Пилипко собі буцім загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Він тепер каявся, що похвалився матері про неї. Не похвалився – мати б нічого не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи Тілько що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій туди рукавичку.

– Сиди там та не писни! – скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого. Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі.

– Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляється!.. Підожди ж ти! І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку. Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: «Де се Пилипко, куди йому дітися? Чи не на печі?» – подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла до полу, зазираючи на піч.

surma.com.ua

– Сину! Де ти? – спитала.

– Гарр... – загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

– Ненечко! Матіночко! Злякалися? – вискочивши з-під полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках. Він усміхався до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і білими, мов жорновки, зубенятами.

– Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! – промовила вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе. Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір’ю. Мати собі раділа. Хай дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе важкими думками. Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі дранички, ще раз поцілувала. Не знать, де й ділася недавня туга, сум та журба гірка.

– Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися, ніж підеш куди не знать за чим! – нагадала знову Катря.

– Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! – обізвався він з докором.

– Чую, чую, моя дитино! Я знаю – ти слухняний, ти послухаєш своєї матері! – палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала її голови. Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрійка за пальчик.

– Та я, мамо, не боюся Морозенка, – одказав Пилипко, – не страшний він мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!

– Ні, сину, і ти бійся його, хай йому всячина! Може б, і Андрійко оборонився, якби знав, коли він нападеться, а то він завжди підходить крадькома. Вкусить та й подався далі!

– То як же від його, мамо, й устерегтися, коли він такий? Ми оце тут поснемо, а він підкрадеться та й покусає.

– Тут не покусає, сину, бо тут тепло. І зуби в його розтануть, як він підкрадеться до нас.

– А де ж він живе? Де його хата? – спитався Пилипко.

– Надворі, сину. Де віхало найстрашніше та холод найлютіший – там його й хата...

– Як же він не змерзне, мамо? Ти кажеш, що він старий, а от не боїться холоду.

– Чого ж йому боятися, коли він й є сам холод. Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Він знає, що таке холод, він бачив не раз і віхало. Непривітне все те,

№ 1 (82) — 05.01.2024

дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде, він не знає,– щоб мало обличчя, не бачив,– а от мати дідуганом Морозенка взиває. Він знає й діда старого, горбатого, з білою бородою і запалими підсліпуватими очима. Отже, то дід добрий – нічого не зашкодить, а от Морозенко, – каже мати, – кусається.

– Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?

– Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що він старий-старий та кремезний... Голова з гору, замість волосся вкрита снігом, а борода сплетена з довгих-предовгих вістряків, що намерзають у ясний день під стріхами. А ніщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострі, тонкі, непримітні; він як кусає ними, то впускає в тіло. Через те воно так і болить та трудить, як він вгородить в його свої зуби!

– І очі є в його, мамо?

– Є, сину! Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як тонкі скалочки з льоду бувають, тільки замісто чоловічків в їх холодні огники світять. Страшні такі очі, крий господи! Як наведе він ними на кого, так наскрізь холодом і прониже!

– А ноги він має? І руки?

– Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки – довжелезні хапала, він ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,– так по всьому світу снігом та холодом і стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,– тоді вже ціле віхало здіймає.

– Нехай йому всячина, який він страшний, мамо! – глибоко зітхнувши, мовив Пилипко.

– Страшний, сину... А найстрашніший малим діткам. Він їх любить кусати, а часом і зовсім собі забирає.

– Я ж, мамо, не малий, мені його нічого боятися.

– Бійся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору. Таких, як ти, він найбільш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвір, то він зараз і почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоці вліпе такого холодного поцілунка, що від його аж шкура побіліє, а потім геть злущиться. То ж, коли він вас в селі недалеко від домівки застукає ; а як – не доведи боже! – де в голому полі або в лісі заскоче, то там вже й душу витягне. Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Завдавши синові такого страху, вона була певна, що він побоїться піти посипати, їй тільки того й треба, щоб він не зірвався в такий холод в таку далеку путь! Їй самій, привичній до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить надвір. А то ж то йому, малому! – без одежі теплої, без чобіт добрих. Хай трохи попомліє душею від страху, а як засне, переспить. Страх минеться, забудуться ті страховища, що душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеться споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина від лихого заміру.

Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкриті очі напрямилися в куток печі, він ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди він дивиться? Що він там вбачає? – Він нікуди не дивиться. Погляд його ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозгаданою марою, як той нерозгаданий страх, що опанував його душу й серце. Що воно, відкіля воно, не питайте! Чутно тільки, як оте страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожній жилочці, озивається в кожному суставі. Отже, назвати його не підбереш слова, піймати й розглядіти не натрапиш часу. Так пробігає блискавиця через наше тіло, незчуєшся, звідки світне, прониже і не знать куди зникне.

– Синочку! Пізно вже... ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб ніщо лихе до тебе сонного не приставало,– мовила Катря, дивлячись на замислене личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши, здавила злегенька за носик. Пилипко усміхнувся, повернувся боком до матері. Тиха дрімота почала його колихати, злегка закриваючи очі. Незабаром після того він заснув. ІІ Приспавши сина, зосталася Катря одна із своїми думками самотніми. Невеселі вони були в неї! Та й кому зійде на думку радість, коли на завтра нічого їсти, нічим в хаті прокурити в люті морози? Як не забивай собі баки іншими гадками, а думка про щоденні потреби скаредного життя верне тебе до його, почне крутити та вертіти коло його,– от як крутяться голуби над пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що незабаром огонь пожре їх захист, оселю: несподіване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та курище розіп’ялося, а під ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполохані з гнізд своїх, над широким полум’ям, в диму та курищі, в гарячім від палу повітрі, поки не посмаляться. Тоді від знемоги опукою падають у жарке вогнище. Чоловік – не птиця, Катря – не голубка. Хоч кругом неї вихорілась пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її знеможену душу, хоч в тому чорному диму й крутились та вертілись її самотні гіркі думи,– та не падали вони на огнище, не смалились і не горіли, а ще більше розпросторювались і гуляли собі по волі – не на безкраїм просторі, а в холодній хатині, б’ючись об сирі стіни, заглядаючи в голі кутки, прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна печія, то синів безпомічний викрик: «Мамочко, їстки хочу! Мамочко, папки! Мамочко, змерз – холодно!» Ну що, справді, дасть вона завтра синові їсти? Чим прокурить черевату піч, щоб обігріти його, малого? Піти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка, скажуть, не хоче робити та в старці пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або дру-

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток Медичні послуги: •

Клінічні лабораторні дослідження, УЗД-дослідження, Рентген, Діагностика порушень сну

КУПОН ЗНИЖКА

20% НА МЕДОГЛЯД

ДЛЯ ВОДІЇВ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ DzțȗȖȕ ȌȭȑșȕȐȑ ȌȖ 31. .202

• Медичний супровід від народження до зрілого віку • Щорічні оздоровчі / профілактичні візити • Лікування хронічних захворювань • Лікування застуди та грипу • DOT-огляд (обстеження CDL водіїв, відповідно до вимог Департаменту Транспортування) • Відмова від паління • Програма схуднення • Превентивна медицина • Шкільна та спортивна медицина • Онлайн консультація лікаря ПОНЕДІЛОК: 10-6 • Здоров’я жінки та чоловіка: огляд гінеколога та андролога ВІВТОРОК: 9-5 • Вітамінні внутрішньовенні СЕРЕДА: 10-7 крапельниці ЧЕТВЕР: зачинено • Ін’єкції: вітамін D та В12 П’ЯТНИЦЯ: 9-3 • Ін’єкції тестостерону СУБОТА: 9-2 Ми розмовляємо українською, польською та англійською НЕДІЛЯ: зачинено

9

10

Літературний додаток

гий. А там же? А далі? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хіба мало високого дерева в лісі, глибоких ополонок на річці? Тільки б, може, нагнулася довга гілка над тілом або зашуміла вода попід льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її сонний покій. А от біля боку лежить її втіха й надія, спочиває її крихітка серця, що вона з таким болем одірвала від свого й пустила на світ окремим життям. Все на світі переживеться й минеться, все замовкне, як і ми самі замовкнемо; все зникне, як тінь та, коли ми очі закриємо, одно зостанеться – воно, наша частка, що зв’язує мертвого з живим, нагадує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через сотні, тисячі віків. Не дай господи, вона перерветься! Через те Катря більше боліла за сина, ніж за себе. Та й чого їй за себе боліти, коли все, що було доброго та живого в душі, так перетрухло та перемліло, такою корою покрилося, що нічому вже проломити її. Чого тільки вона не пережила на своїм віку, не звідала? Десяти літ вона зосталася сиротою, без батька, без матері, в панському дворі. Не на те примостила її доля там, щоб на волі рости, як билина в полі, а щоб підставляти свою спину під нагальну працю, томити свою сирітську голову чужими клопотами, вислухувати докори та нарікання, скоштувати стусана й духопелика від кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалі віддали, щоб знав, як треба коритися кріпацькій долі, а мати сохла та скліла, поки зовсім не зоскліла, покинувши на білому світі одинадцятилітню сироту. Зосталася вона одним одна із Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тітки з матернього боку, та ті за двором жили, а туди заходили тільки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панські індичата, що вона пасла малою, а більше нікого близького не було. Індичата їй найближчі були. Вона з ними росла, ними втішалася. Оце набере в пазуху невеличких індичат та й майне з ними по степу. Старі індики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вітер, степом гуляє, заливається реготом, бо індичата, підскакуючи в пазушині, лоскочуть її попід боками. А як побільшають індичата, почнуть добиратися ростом до старих індиків, то вона почне на їх гукати, свистати,– і знову регоче, коли вони до неї, наче москалі на муштрі, всі разом забелькочуть. Дурниця, дитячі забавки та витребеньки, за які не раз птичниця чесала руки об її спину. Сількісь! Коли та дурниця забавляє нас, тішить, то чом же й не потішитись нею? Хіба не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тільки іншої пори, інших літ... Одно тільки: невеличка Катруся, бавлячись з індичатами, сама себе забавляла, й від її іграшок не було нікому ніякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, і гукала щосили: «Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху індичат,

surma.com.ua

подавиш їх!» А ми, ганяючись за достатком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що від наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрі, чи краще індичатам по степу біля старих індиків бігати, чи в її пазушині пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнішала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: «І чому я довіку не зосталася невеличкою дівчинкою з невеличкими індичатами?!» Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-доля. Минуло їй п’ятнадцять літ. Вона тільки-тільки що стала розпускатися, як та рожева квітка вранці на зорі, стигнути й наливатися, як червонобокі яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повітря допомагали роботі дівоцьких літ. Висока Катря та брава, на лиці, як калина, чорне волосся, наче хміль, кучерями обвиває її голову, карі очі так утішно виглядають з-під довгих вій, загара на обличчі доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах. Раз її вгледів пан – і... Катря від індичат пішла в горничні. Вона не скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь і пити, і їсти, і в чому походити; одно тільки – не було волі! Їй хотілося, як тому вітрові, по степу ганяти, надихатись польового повітря, щоб аж у грудях займалось, нажаритись на сонці палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидіти в чотирьох стінах та хіба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в тіні, куди тільки крізь густе гілля пробивається ясне сонячне проміння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тіні. Чорна загара геть спала з її повного виду – білий він у неї та свіжий, мов пелюсточка з рожевої квітки; волосся від пахучої масті та щоденного вичісування вирівнялось та вигонилось – не стирчить на голові кучерявим хмелем, а гладенько причесане, рівно облягає кругом її білого чола, сама вона ще піднялась, вирівнялась, налилася, немов обточена стала,– очей не одірвеш від неї!.. То все було зокола. А що було на душі в Катрі, що заводилось у її серці? Вона нікому не казала, та її ніхто й не питав. «Яке несподіване щастя випало Катрі! – гомоніли дворові. – Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано – не родись вродливим, а родись щасливим!» – «Брехня! – думала Катря, – через ту вроду не маю я щастя зроду!» Незабаром після того вийшла воля. Все зашуміло кругом, прорвалася гребля людській сподіванці на краще життя. Цілі довгі віки мостили та гатили її, держали в запруді ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту міцну греблю й понеслася широкою течією по селах, хуторах. На дивовижу всім дворовим, винесла та течія і панську горничну Катрю з двору на волю! Кріпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кістка, своя кров! Не обросте вона жиром у розкошах – до свого рідно обізветься! Були, правда, і такі, що казали: «Дурна, дурна Катря та нерозумна!

№ 1 (82) — 05.01.2024

І що б там з нею сталося, якби вона зосталася в дворі? Ні, заманулося свого хліба, волі! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна посидить!» Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотілося волі – й вона попливла за тією бурливою течією, що, знявшись з дворів, понеслася по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: «Хоч гірше, аби інше! Буде нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров’ю впиватися!» Пішла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичів. Не їй, молодій та дізнавшій розкоші, було миритися з тим мозоляним хліборобським життям, до якого прикрутила доля її родичів. Ще поки стояла весна красна, з теплом привітним, з цвітом розкішним, з запашними лугами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячі забавки. А як настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими ночами, з важкою похопливою роботою, то їй стало невміч: удень немилосердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з ніг валяє, а нічка прийде,– хвоста того заячого коротша,– ні виспатися, ні одпочити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в город, де стільки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй чорноземлі, серед підметів та городів, гаразд не зрозуміє городського життя. Байдуже кротові, що поверх його узенької нори привітно сяє ясне сонечко, а в прозорому повітрі літають і радісно щебечуть усякі пташки! Дарма й сонцеві, що в глухих нетрях землі риється якесь сліпороде звір’я: хай собі риється та підпушує землю, на котрій тепло, поєднавшись з світом, зародить таку буйну рослину! Сількісь і пташкам – відкіля береться їх живність: куди оком не скинь, де не приткнись – всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге – тільки знятись та перелетіти! Всякому своя доля: один рук не докладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає! Катрі спершу сподобалось городське життя: хатня робота не важка, зайвого часу чимало і дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров’ї, Катря кидається кожному в очі. Витріщаються підсліпі очі, уздрівши перед собою польову квітку: загра-затіпається порожнє серце, як заманячить перед ним брава дівоча постать. Не дивно, що Катря не мала одбою од улесливих речей та здивованих очей. І москаль серед муштри до неї бровами моргає, і шевчик або кравчик посила їй навздогінці такі солодкомовні привіти, що в неї аж дух спирає в грудях, і блідолиці паничі, стрінувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми очима. А Катря землі під собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко, знизу блискучих котячих очей, а згори бистрих пазурів хижих шулік! То вони біля тебе ворожать: одні крадькома, попідтинню, а другі звисока, ширяючи в безкраїм просторі синього неба. Кожному хочеться жити, кожному треба живитись! Не вбереглася пташка шуліки, як не вбереглася й Катря своєї недолі. В сусід-

ньому дворі такий хороший панич і такими солодкими медяниками годує! Наїлася Катря тих солодких медяників,– аж тепер їй нудно, як про те згадає. Медяників швидко не стало – панич оженився на панночці, де вона служила за горничну, а їй ткнув у жменю дві червоних бумажки; аж у неї у віччі від них почервоніло. Спасибі й за те! Все-таки не з порожніми руками прийдеться в село вертатись. Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що під той час, поховавши чоловіка, одним одна на старості літ зосталася. Спасибі дядині – не прогнала Катрі й, узявши в неї гроші до схову, обіцяла навіть після смерті оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того жменя, а все ж таки свій захист, своє пристановище. І птиця собі гніздечко звиває. Оселилася Катря в селі. Пішов кругом гомін про неї; чутно смішки та пересмішки: корисна в городі з’їжа, он які гладкі відтіля вертаються! Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнітом горя та душею мліла. Все, що було в її серці живого, закам’яніло, все, що було в душі доброго, зотліло! Зосталися горе та сльози та... Пилипко з’явився на втіху! Пилипко її справді втішив. Не було тих любих назвів, щоб вона йому не прикладала, не було тих утішних слів, котрими б вона його не взивала! Вночі не спить, його доглядає, вдень серцем за його мліє, коли робота одірве від його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як біля його. Хай собі довгі язики що хочуть говорять: ротів людям не позамазуєш і слухати – не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в світі втіха й надія! Полюбила й тітка мале внуча. Тихе та втішне, воно стало забавкою старій бабусі. Наперебій одна перед другою хапали вони його на руки, носилися з ним; його забавляючи, самі бавилися. Ото під таким доглядом і ріс Пилипко, піднімався на ноги і став мазуном своїм і чужим. Вздрівши його, чоловік зостановиться, гляне на те пишне панське личенько, ясні блакитні очиці та біле й м’яке, наче льон, волоссячко. «Гарний городський гостинчик, нічого казати!» – подума собі. А жінки аби не спіймали Пилипка, то й з рук не спускають: та вхопить, а друга й свої руки підставляє, щоб перехопити. Зовсім би добре жилося Пилипкові, коли б було чого уволю їсти. А то не вряди-годи приходилось одним сухарем давитись. Ще поки стара бабуся жила, і сяк і так жилося. Катря піде на роботу – тітка з Пилипком дома. Один бог знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м’якої палянички або крайочок булки! А як стара на той світ переставилась, погіршало на сім і Пилипкові, й Катрі. Він сам собі дома голодний та холодний сумує, а вона на чужій роботі серцем за його мліє. Отак не забарилася Катря перебігти прудкою думкою довгу й родючу ниву свого безталання й опинилася знову в холодній хаті, в тісному куточку на печі, рядом із своїм Пилипком, що назавтра збирався йти до хрещеного батька поси-

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

şŝŵŢ ũŝŦŞŰůŪŒ ş şŝŵťŲ ŭŰŧŝŲ ŵŧūŨŝ ũŢšťŴŪūŠū ŪŝşŴŝŪŪż ƶ ƍƋƄƉƋſƈƜƠƉƋ ƐƇƍŽƣƊƎƙƇƋƛ ƉƋſƋƛ

ũť ŠūůŰŒũū ŮŬŢųŔŝŨŔŮůŔş 4,0)&3831-78 ƶ ƎƌƂƓƢŽƈƢƎƏ Ƅ ſƄƜƏƏƜ ƇƍƋſƢ )/+ 8)',2-'-%2 ƶ ƑƐƊƇƓƢƋƊŽƈƙƊŽ ƁƢŽƀƊƋƎƏƅƇŽ ŢŧŠ ,)13(-%0=7-7 8)',2-'-%2 ƶ ƎƌƂƓƢŽƈƢƎƏ ƁƈƜ ƍƋžƋƏƅ ƊŽ ŽƌŽƍŽƏƢ mƕƏƐƔƊŽ ƊƅƍƇŽ| 1)(-'%0 %77-78%28 ƎƂƍƏƅƑƢƇƋſŽƊƅƆ ƉƂƁƅƔƊƅƆ ŽƎƅƎƏƂƊƏ '2% ƶ ƎƂƍƏƅƑƢƇƋſŽƊƅƆ ƌƋƉƢƔƊƅƇ ƉƂƁƎƂƎƏƍƅ

ŞŔŨŹŵŢ Əƅ ŭūŧŔş ũť ŠūůŰŒũū ŮŬŢųŔŝŨŔŮůŔş šŨż ŭūŞūůť ş ũŢšťŴŪŔŦ ŮűŢŭŔ

8YOMIRHSVJ 8VEMRMRK -RWXMXYXI -RG 2 ,EVPIQ 'LMGEKS -PPMRSMW

4 [[[ 88M1IHMGEP7GLSSP GSQ

ŤŝŭŢŒŮůŭūşŝŪŔ ſ -&,)

[[[ MFLI SVK

11

12

Літературний додаток

пати, щоб принести їй і паляницю, і ковбасу, й грошей. «Куди йому йти та й у чому його йти по такому лютому холоду?» – подумала Катря. А як же їй справді назавтра бути? Що вона дасть йому завтра поїсти? Чим вона в хаті прокурить? Чи то свята земля давніше запасів більше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи, може, вона тоді молодша була, щиріше робила, більше заробляла? І знову невсипуща журба захопила її в свої цупкі обіймища, занудила та затрудила материне гаряче серце, заскреблася червоточиною в попеченій від горя душі, важким гнітом навернула ясний розум. Ні, немає розгадки, просвіту не видно!

– Хоч би що продати!.. – І вона позирнула кругом себе. Підсліпий каганчик ледве присвічує з комина, допомагає підсліпим від сліз очам оглядати злиденне добро. Он дірява ряднина чорніє, простяглася під Пилипком замісто постелі. «Кому вона і на що годиться?» Он невеличка подушечка піддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з пуху, та через кілька літ зносилася, що й не пізнати. Пуху в ній, правда, ще багато: якби розскубати та розбити, і на велику б стало. Замість пуху, напірник можна соломою або сінцем набити – і на соломі щасливому добре спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще кожушина вовною вгору, мов вівця, простяглася. Колись за неї двадцять рублів давали. Ще й тепер можна рублів із п’ять зачепити. Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бігати! Хоч би потеплішало швидше, в свитці б можна. Застарчила б кожушину. П’ять рублів – гроші: на них би місяців зо два протягти можна, а там потепліє. Хіба однести шинкареві в заставу! А може, там ще що знайдеться? – Каганець почав примеркати: останнє світло в ньому вигорало. По кутках печі стовпились морок та чорна темнота. Катря провела рукою по черені, чи не налапає, бува, ще чого, про віщо вона, може, забула. Мозоляна рука черкнулася об суху глину й загарчала. «Ні, не забула, не помилилась, нічого більше немає!» – подумала вона і глянула на Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-під себе дру-

surma.com.ua

гий край ряднини і вкрила нею сина, поцілувавши його в заплющені очі. Нагорілий гніт блиснув, зашкварчав, сиза іскорка стрільнула вгору і згасла... В хаті зробилося темно, як у домовині. Катря підвелася, встала й почала спускатися з печі на піл, з полу додолу. Ось вона босими ногами почовпала по холодній долівці прямо до стола. Вхопившись руками за край його, вона звела очі в темний куток. Там нічогісінько не видно. Сількісь: вона знає, що там стоїть образ. Перепочивши край стола, вона одступила ступнів зо два назад і почала хреститись. Міцно зцупивши пучку, вона ще міцніше почала накладати нею то на лоб, то на груди, то на плечі, чутно було глухе постукування серед темноти, а більше нічого. Аж ось почулось важке зітхання, наче дух випирався з тіла. «Господи, боже мій!» – роздався глухий голос у темноті, мов виривався з-під землі. Ще трохи згодом щось посунулось, наче впало. То Катря опустилась навколішки й замолилася вголос: – Господи! Я не вчена тобі молитись, я не зугарна тебе святим словом просити... Я не за себе... Не на мене ти зглянься – зглянься на його... Дай мені пораду в моїм горі... Пошли мені розум добути, чого не стає нам! А ти, мати божа, царице небесна! Заступнице наша! Напути його на все добре, захисти його від усього лихого; від холоду й від голоду, від хвороби та болісті, від наглої смерті! Далі вона, припавши головою до холодної долівки, замовкла. Вся постать у неї тремтіла, голова трусилася, сльози рясно-рясно посипались з закритих очей. Хоч зарані заходилася Катря висипати ними на Новий рік своє щастя, а все-таки трохи полегшало на душі, як вона нешвидко підвелася з землі. Хоч туга серце, наче в жмені, давила, та не різала його своїми гострими острогами! Поточуючись, наче чмелена, почопала Катря назад до полу й подралася з полу на піч. Помацки налапавши сина, вона обережно перехрестила його і на край подушки рядом з його кучерявою головонькою схилила свою задурену голову. Чорна, непроглядна темнота стояла кругом. Надворі ревла сердита буря, стугоніла в стіни, стрибала по оселі, вила в димарі, гуркотіла у вікна. Катря не дослухалася. Натомлена важкими думками го-

№ 1 (82) — 05.01.2024

лова не здужала з дослуханням справлятись, натруджене болістю серце забажало спочинку. Незабаром обгорнуло Катрю німе забуття, захитала дрімота, а міцний сон прикрив її своїм спокоєм. ІІІ Бралося далеко за північ. Позасипали люди по своїх теплих захистах; спить-дрімає земля під глибоким снігом; знемігся вітер, утомилося й віхало, затихло. Не сплять тілько зорі в далекому небі, та не спить той старий дідуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Білим інеєм чіпляється він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу, дише в повітрі таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився, сердитий, немилосердно давить, колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на їй снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою. Глухий бренькіт від того йде понад землею, розпросторюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу – стукається об кожну деревину. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіроманці. Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє, тілько сніги виблискують трохи та глупіють зорі в високому небі... Аж ось виплив з-за гори Волосожар і почав виблискувати своїми зірочками, немов танцював перед світом. У той саме час злегенька скрипнули сінешні двері в Катриній хаті й замовкли. Трохи згодом рипнули й подвірні, випускаючи Пилипка надвір. Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним плат-ком, у шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з сіней та й полинув прямо з села на ліс... Серце його, як у невеличкої пташки, стукало, билось, дух затинався в грудях; а малі ноженята, байдуже про непомірні чоботи, своє робили: він ними швидко чекрижив все вперед та вперед. І який він радий, що прокинувся зарані, який веселий, що мати не чула, як він встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так і звернутися, щоб мати ще спала. Він би багаті приноси положив на столі, а сам приліг біля неї. Он уже й світ бовваніє надворі, білуваті смуги пробиваються крізь намерзлі шибки в хату. Він вдає, що спить, а мати вже проснулась. «Синочку! пора вставати», – шепоче вона йому тихо. А він, мов не чує, ще дужче зажмурює свої очиці, потягається, наче й геть-то розіспався. «Бач, як міцно заснув, – дивується мати. – Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь, – каже вона, злізаючи з печі. – А то де взялось?!» – скрикнула мати, вгледівши на столі хліб та ковбаси. А він схопився, визирає з-за комина та давай реготати. «А що, мамо, злякався я вашого Морозенка?! Що, злякався?» І він миттю плигнув з печі на піл, з полу додолу. Мати його підхопила, пригорнула до себе. «От якби-то так сталося!» – запобігає вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги, поспішаючи до лісу. Ось він вибіг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить ліс,

притрушений інієм зверху та прикритий снігом, наче страшенна біла гора, бовваніє він здалека... Подихнуло на Пилипка вільним холодним повітрям, ущипнуло за ніс: аж покотилися сльози з очей, і невеличкі крижинки зразу на віях повисли.

– Та ну, не страши: не боюсь я тебе!

– промовив Пилипко, струшуючи рукою крижинки з очей. – То тільки мати лякала. – І він не пішов, а побіг підтюпцем. Ось він добіг уже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь Пилипкові, темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною, закутаною снігом головою... Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б’ється, дух запинається в грудях. Він зостановився.

– Морозе, Морозеночку, – замолився він тихо. – Пусти мене до хрещеного батька. Я тільки до його одного піду посипати і, що випосипаю, віддам тобі половину. Недалеко від його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.

– Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе – і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.

– Пу-гу-гу-у-у! – застогнав пугач серед лісу, а Пилипкові здалося, що то загукав Морозенко: – Не пущу!

– Бач, який ти лихий та недобрий!.– почав докоряти Пилипко.– І що б тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим протопити в хаті. Пусти, голубчику!

– Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! – знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лісі роздалася.

– То ти тільки вмієш реготати? – скрикнув Пилипко. – Так не боюсь я тебе! – і, піднявши кулачата вгору, він подався вперед. Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб’я і, міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й потурбується про твої недостатки. Не встерігся знічев’я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як накрив

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

13

14

Літературний додаток

його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лісу, де він збився з шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив Пилипко, скільки разів приходилося йому падати й набирати снігу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь! Сніг він отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його підганяє. Ліс перед ним мов вироста; він давно вже вскочив у його і повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опік, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі рученята та й знову підтюпцем далі.

0сь він вибрався на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона, чиста та біла, лежить собі, відпочиває під холодним снігом, і тільки зірочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими іскорками. Де се він? Куди забрів? Скілько разів доводилося літом бродить йому по лісу, а він не припам’ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхів’ями, пообтикав невеличкі полянки поміж деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває. Певно, се його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?

– Сісти лишень тут і собі та відпочити, – промовив голосно Пилипко. – Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину. Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому. «Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо обпертись»,

surma.com.ua

– подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини. Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха...

– Відпочину та й знову піду, хоч світом доб’юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч спершу було наче страшно. А тепер... ні! не боюсь... не страшний. Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все перед ним освітилось. Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а рученята; та ноженята, наче волос, тоненькі.

– Годі нам спочивать! – гомоніли. – Швидко світ буде, дідусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! – І почали ставати одна до другої спиною. – Разом! – хтось гукнув. Руки посплітались, задні посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись, піднімаючи задніх, – і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило! «Та й проворні які», – подумав Пилипко.

– Буде! погрілись! – хтось крикнув. – Давай танцювати, нашого гостя дивувати! – Якого? – хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присів у нас на пеньку одпочити. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Якби-то нам жениха... Невеличкого, малого, Хлоп’яточка молодого! «Дивись, ще й глузують!» – думав Пилипко. А вони кругом його, як той рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.

ǝǒǗǘǍǙǍ Ǐ ǐǍǔǒǟDŽ ǟǍ ǚǍ

773-818-7712

uausamedia@gmail.com

№ 1 (82) — 05.01.2024

– Шкода, що немає музики! – знову чує Пилипко. – Де в гаспида подівся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п’яниця, буде рутити! Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка, заспівали: Вставай, вставай, п’яниченьку! Годі тобі спати. Заграй ти нам на скрипоньці, Дай потанцювати. Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на ввесь рот позіхаючи та ногою голову почухуючи.

– Прочумайся, п’янице! Ач, як розіспався! – кричать до його сніжинки.

– П’янице! – огризнувся цвіркун. – Який я п’яниця? Ви мене напували, чи що? А від чого ж спиш?

– Від чого? Сон найшов!

– Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!

– У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя, то там такого гостей зібралося, що й протовпитись ніяк. Цілу ніченьку гуляли. Музика тне, а всі танцюють.

– От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.

– А плата буде?

– Буде.

– Яка.

– З інею водиця цупка.

– Подавіться ви нею! – скрикнув цвіркун, сплюнувши.

– Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!

– Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться вже, буду грати. І, надимаючись, він почав: Цвірінь, цвірінь! Якби теплий черінь Та гаряче просо, То спав би я й досі! А тут мені холодно, Жити мені голодно. Бух! Піти надіти кожух. І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.

– Дивись, які тут дива! – промовив чи подумав Пилипко.

– Ще й не такі побачиш! – хтось до його обізвавсь. Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв: Се наше Віхало йде Та музики за собою веде! – скрикнули разом сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі голенькі хлоп’ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку, почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі зіп’явшись на

пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині надималося, гуло, деренчало; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з інеєм крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче стовп, підіймалася вгору. Віхало! Віхало! Наше любе Віхало! Прийди ти до нас Звеселити нам час! – все кругом пищало, верещало, гуло. Аж ось з’явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів’я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.

– Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився, – товстим хриплим голосом загукало Віхало. Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору, і той стовп підвели під Віхало.

– Ху-у! заморився! – сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну.

– Гу-гу-у-у! – загуло Віхало, і все кругом його закрутилося. У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише. Засни, засни, мій синочку, Малая дитино! – чує він, наче крізь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.– Чого ж воно тісно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? – плутається в Пилипковій голові.– Се ти, дідугане Морозе? Се твої лихі вчинки?

– На щастя, на здоров’я, на Новий рік!.. Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітило в очах, і він побачив дідугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цілим оберемком білого снігу, довга, як помело, борода виплетена з товстих вістряків криги; товсті настовбурчені брови густо покриті білим інеем, а сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо схилився він над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько біле, покійне і, світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зітхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм... Вже білий світ носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червоні стовпи. Стоять вони на краю неба, піднялися високо вгору, буяють своїм червоним світом, пророкують людям щось лихе на сьогодні... На щастя, на здоров’я, на Новий рік!

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

15

16

Літературний додаток

Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю, – почулося Катрі крізь сон. Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка. Вона миттю стрибнула з печі додолу й побачила табун посипальників, що товпились біля порога.

– Ви не бачили Пилипка? – питає.

– Ні... – поторопіли ті.

– Боже ж мій, боже! – вдарилася в телеси Катря. – Він таки не злякався, не послухався – пішов! Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навісна, помчалася з хати. Хлопчики постояли трохи і, здивовані, пішли собі далі, – А куди се? Куди се так швидко? – гукали до неї з дворів селяни, дивуючись, що Катря так зарані й так прудко біжить улицею. Не дослухалася вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого перед собою, окрім одного Пилипка.

– Пилипку!.. Сину мій!.. Синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?.. – гукала вона на бігу, думаючи, що це гукання раніш від неї добіжить до сина, подасть йому звістку, як побивається за ним його мати. Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин нестямний лемент.

surma.com.ua

Не донявши гуком, вона надолужала бігом. Аж мерзла земля гула під нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала ні на що. Хіба вона дише для себе? Хіба серце б’ється для неї? Хіба не все одно, коли те й друге стане, як його на світі не стане? І чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрілою б вона пустилася навздогінці, рябцем би впала, де його спіткала, сизим орлом підхопила на свої крила і миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано літати. Хай же одбувають за все ноги! І Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високі кучугури снігу і, викарабкавшись, знову неслася далі та далі. От вона вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої ноги. Катря як вкопана стала. «Невже се Пилипчин слідочок? Збилось уночі з шляху?» – вдарило Катрі в голову. «Та невже ж то, господи?»

– скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по сліду. «А може, воно далі й на шлях натрапило? Піду по сліду», – подумала Катря і, наче п’яна, хитаючись, тихо поплелася свіжим снігом у гущавину лісу. Ясне сонце почало підніматися десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених іне-

№ 1 (82) — 05.01.2024

єм гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеем білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загусло, ані ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне. Хто втерпів би не зостановиться, щоб налюбуватися тією чарівною красою? Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на світі. Вона тієї чарівничої краси не примічає та й не бачить. Вона вбачає тільки свіжий слід по снігу і боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він поверне, їй навіть не западає в голову, до чого він доведе: вона тільки одного бажає – швидше, хутчіше знайти свого Пилипка! Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини. Ні, не в кущ він пішов, а повернув поза кущем. Чмелена Катря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни. Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до дерева головою.

– Пилипку!.. Синочку мій! – нестямно скрикнула Катря і вхопилася за його.

Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тіло! У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим мозком та там і заколіла. Опукою повалилася Катря біля сина та вже більше й не підводилась. В неї од нестямки розірвалося серце. На третій тільки день кинулись селяни шукати Катрю і знайшли її, вже задубілу, біля мерзлого сина.

– Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всі оці дні такі стовпи ставило, – мовив старий дід, оглядаючи холодні трупи.

– Шкода молодої сили – подавив мороз.

– Та й краще! – одказав Катрин близький сусіда, високий та сухий, наче дошка, чоловік. – Не задавив би мороз, то голод догриз!

– А хлопчик? Яка то була втішна дитина! – знову каже дід.

– Не жалкуйте, діду, малого: раніше вмерло, менше горя знатиме! – знай одно товче Катрин сусіда. Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?

1885

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

17

18

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Сосонка Олена Пчілка

Н

едалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим із сім’єю; було в нього четверо дітей, найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ. Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням! Недалеко від Максимової хати була одна сосонка така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й немаленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні. Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мовби ще кращою здається поміж смутних товаришок. Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам: – А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі кращих, як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична! Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже: – Че-че-че! Чекай, чекай!.. А чого чекати – не каже... Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж. Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг. І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на ґринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою. Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти Нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене – зеленіє...

Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря та й гукає: – Чи се ви, куме Максиме?

– Та я ж, – каже Максим. От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала. Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив. Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться: – Все, – каже, – справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада – завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на Новий рік дома побути! Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувати у їх у дворі.

– Вам, куме, – каже нянька, – вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку, – сьогодні ж вбиратимуть.

Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть? Що то за диво таке буде!..» Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів! Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти – чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані... Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?.. А сосонка стоїть, сяє – як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона!

– От, – каже, – моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили! Та недовго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати із сосонки й покраси. Все, все поздіймали ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці... Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?! Се була правда – за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї.

Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошику маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха? Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив. Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває! Дививсь, дививсь Івась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, отото здивуються наші! – думає Івась. – Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п’ять, – чи в хуторі таке бачили?» Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку?

– Та можна, – каже, – нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна! Як то було сосонці слухати отаке?! Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке зі сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..

– Подивіться, – каже берізка, – які на ній ланцюжки рожеві!

– Ет, – цвірінькнув снігирчик, – не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі кращого, як воля! Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим. Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!..

05.01.2024 — № 1 (82)

Літературний додаток

19

20

Літературний додаток

А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути... Одного дня Іван і каже батькові: – Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла! А батько одказує: – Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть. Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує. Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй: – Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай! «Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка. А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів. Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому... Перше всього ймення йому перемінено: був він Івась, а то став уже

surma.com.ua

«Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в ycіx. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав... А другого разу горнична за ножі набила...

– Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже! Іде Івась: уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що осьось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.. Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить,

№ 1 (82) — 05.01.2024

аж іти тяжко. Мете... Ох, Боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що... Може, воно недалеко від дому, а може, – зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась, – що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мpіє... Перше злякався, думав, що вовк; коли ні: то дерево... Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому. Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати: – Цитьте, – каже, – діти, мовби щось плаче, чи що!

– Та то вітер у комені, – каже батько.

– Та ні, бо таки не вітер... Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають: – Що се таке?.. Звідкіля се він? А він ледве промовляє за слізьми: – Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють ycі... Я не можу!

Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!..

– Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі.

– Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.. Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дaє!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто – саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з ґринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита!

– Спасибі тобі, сосонко! – каже Івась. – Адже якби не ти, то я був би замерз!

– А бач, – каже сосонка, – а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна, – а ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь! Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм: – Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..

УВАГА! МЕДИЧНІ ФАХІВЦІ!

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

Golden

Beauty

Nourishing Pumpkin Facial LED Light Therapy Facial Vacuum massage Pressotherapy Body Wrap UItrasonic cavitation Oxygen Mask Facial Deep Pore Cleansing Wood Theraphy

By Hrystyna Klym

goldenbe auty.com

Eyelash Lifting Facial massage Far Infrared Sauna Chemical Peels Microneedling Custom Fatial Radio FPT Waxing

21

22

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Сойчине крило Іван Франко

І

з записок відлюдка. Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично. Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пісні, сола... Декламація, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срібная криш...» Наближається північ. Починає бити дванадцята. Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Бам... бам... бам... Числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук... Діти, діти! Та що балакати! І я там був, мід-вино пив. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься Новим роком. І до мене простягалися теплі руки, сміялися блискучі очі, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою життя те, що було лише конвенціональною брехнею... Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Та сим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років. Поперед усього до чорта меланхолію! Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко. Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф мойого нового світогляду, нової життєвої норми. А ся норма — старе Горацієве: Aequam servare mentem!* Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати. Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium paupertatis*, яке сам собі виставляє чоловік. Без зайвої байдужності і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, огляд-

но, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужеві. Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя! Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям. Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі! Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого. Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини — конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю. Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою й гармонією. Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі. Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й, ска-

зати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості. І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в каварні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям є своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити. Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний — їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя. Вірю — або не вірю, а так собі. Приємно колисатися в такій надії, мов у гамаці. А на столику вся холодна кухня. І яблука, і помаранчі, і фіги. І кілька бутельок вина. Самі добірні марки. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неї й празник не празник і Новий рік не Новий рік. Помилився, хлопче! Минулося моє гречане. Тепер «вона» вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк або й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію. Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. Маю подвійну приємність: укладаючи точку за точкою, смакую в думках кожду з них, а потім, переміняючи їх, любуюся новими комбінаціями в виконанні. Перша точка: Россінієва увертюра до «Вільгельма Телля», виконана на фісгармонії. Моя улюблена композиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні — вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, порозцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер «Neue deutsche Rundschau», а властиво Уайльдову статтю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім — ах, а яка тепер година? Сьома! Ну, до дванадцятої на все се буде час. Іще переглянемо свіжі ілюстрації — і «Jugend», і «Liberum veto», і «Артистичний вісник». Дбають добрі люди за нас, грішних, щоб ми не нудьгували. А коли нічого не знайдемо в тій купі паперу, то у нас іще інша розкіш на сьогодні прилагоджена — цілий гарнітур нових валків до фонографу з піснями і розмовами різних знаменитостей. Послухаю, як із парламентарної трибуни гримить Жорес, як у крузі приятелів розмовляє Габріель д’Аннунціо про потребу плекання краси серед мас народних, як зі сцени палить словами Елеонора Дузе в ролі Джіоконди і як цвіркоче в своїм салоні Клео де Мерод. Правда, бажалось би... Та ні, ні, ні! Нічого не бажаю. Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти і йтимуть рука в руку з можністю виконання. Отже, потім почне бити дванадцята година, і тоді... Дзінь-дзінь-дзінь! А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розуміється, нікого не приймаю. Хто має право сьогодні вдиратися до мене, і заколочувати мені мій порядок, і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нічиєї кривди осягнених радощів? Тихі кроки в салоні.

— Се ти, Йвасю?

— Я.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене? Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Моє ім’я і прізвище — і Львів. Щастя, що нема нікого другого, що називався б так само,

05.01.2024 — № 1 (82) як я. А правда, і «д-р» напереді. А проте видно, що пише хтось... Та що се? Марка російська і штемпель Порт-Артур! Із Порт-Артура? Се що за диво? Хто там, у Порт-Артурі, може мати інтерес до мене? Кому там, у Порт-Артурі, цікаво доносити мені щось? А може, то не до мене? Може, яка помилка? Може, всередині є друга коверта і лист призначений для передачі комусь іншому? Розкрити коверту і переконатися — се була би найпростіша річ. Та ні. Нехай іще хвильку полежить. Ось тут передо мною. Запечатаний лист на твоє ім’я, з невідомого місця, писаний невідомою тобі рукою,— се все-таки якась тайна, містерія, загадка. Люблю такі містерії, бо моє життя тепер не має ніяких. Моє життя — як проста, широка, вигідна, гарними деревами висаджена алея, що веде... Тьфу! Що се я? З якої речі буду сьогодні згадувати про те, що пишається на кінці тої алеї, на кінці кождої життєвої дороги, чи вона проста алея, чи крута, камениста та вибоїста стежка? Лишімо се, воно нас не мине, а самохіть літати туди нема ніякої потреби. Але лист! Що в ньому може бути так багато напаковано? Кореспонденція до газети, чи дневник якогось полководця, чи якісь урядові донесення, чи розпорядок остатньої волі якого землячка, загнаного долею аж на край світу та застуканого там війною? Адресовано, очевидно, жіночою рукою, але се не значить нічого. Такі жіночі адреси криють не раз дуже мужеські інтереси. Щось тверде всередині. За грубістю верств паперу годі домацатися, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета... Ну, відчинимо та й побачимо. Де ножиці? А може, не відчиняти? Може, сей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по відчиненні стратить увесь свій чар, зробиться коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затруять моє життя, знівечать мою твердиню, а щонайменше збентежать і розворушать моє нинішнє свято? Адже такий здоровий пакет паперу — то, певно, не голий папір. Скілько там слів написано! І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим! Я здавна боюся всяких листів і сам не пишу їх, хіба дуже рідко, в урядових або ділових справах. Кождий лист — се бомба. Може показатися іноді, що се шоколадова бомба, але з верхнього вигляду ніхто не може пізнати, чи та бомба не наладована мелінітом і чи не розірве тебе в найближчій хвилі. Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі... Стій! Се нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Стій! Не руш його! Якби я тепер узяв і, не розпечатавши, кинув його в огонь? Він згорів би і поніс би всі свої тайники в безмірний простір, назад туди, відки прийшов. А я лишився б з утаєним у душі почуттям іще одної нерозв’язаної загадки — та й годі. Нерозв’язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу — все те приємні почуття. Розв’язана може зранити або вбити. Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким певним у своїй твердині за

заборолами своєї філософії, серед башт своєї самоти — і боюся отсього паперового гостя. Навіть коли б се була бомба, кинена злобною рукою, то що вона мені зробить? Особисто мене не трафить, а постороннього, дорогого і любого мені не знищить, бо нікого такого, здається, на всім світі у мене нема! А коли так, то чого мені боятися її? Але чого ж тремтить моя рука, держачи ножиці? Чого стискається серце якимось тривожним прочуттям? Так і є! Се якийсь фатальний лист! Без виразного наказу моєї волі, якимось механічним відрухом рука відчинила його. Тонесенький пасочок з краю відкроєний. Загадка відкрита — і коли у тебе є ще який арсенал оружжя против мене, доле, коли ти якраз сьогодні, перед Новим роком, із другого кінця світу, з далекого Порт-Артура, навела ворожі батереї на мене, то стріляй! Поборемося! Лист відчинений! * Лист. Не жадна кореспонденція. Нема окремої коверти і ніякої передачі. Значить — до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт-Артура в вересні, — якраз чверть року пройшло. Міг би сей пакетик оповісти дещо, як то йому було перебиратися через японську облогу. Але хто пише? Підпис: «Твоя Сойка». Що се значить? Ніякої Сойки — боже мій! І сойчине крило в листі!.. Та невже би? Невже вона, та, яку я від трьох літ споминаю між помершими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?.. Мої руки тремтять ще дужче, як уперед. У грудях ще більший неспокій, голова крутиться. Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її? Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги? А втім — є ще рада. В огонь з отсим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю. Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хіба ти здобувся б на те, щоб тепер, зараз спалити сей лист, її писання, не прочитавши його? Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення. * «Чи тямиш мене? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Чи тямиш мене? Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями,

Літературний додаток мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була. Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідний ліс, якого нема другого на світі? Се не був ліс, се я була. Чи тямиш мене? Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу? До неї сходилися всі лісові дороги, як артерії до серця, а з неї виходив лад, і порядок, і сильна воля на всі окраїни лісу. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини. Лунали голосні, різкі, з золотого серця пливучі мужеські слова і ще голосніші, дзвінкіші сміхи і співи дівчини-пестійки. Тямиш її? Се я була. Чи тямиш мене? Тямиш ту поляну, де ми уперве здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене? А я розреготалася, побачивши твоє зачудування. А ти був у простій блузі, підперезаний ременем, блідий іще від недавно відсидженої тюрми, з утомленим, помарнілим лицем, з крисатим капелюхом, насуненим на чоло. А почувши мій регіт, ти стрепенувся нараз, і зняв капелюх, і наблизився, і почав звинятися, що без дозволу ходиш по лісі, але тобі веліли лікарі... а ти тілько що вчора приїхав... і власне мав намір представитися таткові... і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою... і тямиш мою маму... і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався... і не сподівався застати вас таким Німродом. А я подала тобі руку, і ти поцілував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що се у тебе гарячка, і просила тебе провести мене додому... А ти запитав, що я застрілила, і я показала тобі готура, і ти здивувався, відки тут узявся готур, і заявив, що ти прожив у тім лісі всю свою молодість, і ночував тут не раз з кіньми, і вештався скрізь по лісі ранками й вечорами і ніколи не видав ані не чував готура. А я сміючися сказала, що се задля мене завелися тут готури, зваблені моїм сміхом і моїм свистом, і що я чарівниця і прошу тебе берегтися мене. Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Се я була! О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі не-

23

затерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?» * Годі читати! Сього занадто! Чи ти ворона, що дереш горло своїм ненастанним: «чи тямиш? чи тямиш?» І сама знаєш, що тямлю. Та, мабуть, не знаєш, як тямлю. Гарнесенько зібрав усі спомини, як кісточки зі спаленого покійника, зложив їх у штучно точену урну з карнеолю і поставив далеко в куток свойого серця». Нехай стоїть, нехай буде як оздоба, а не як завада в житті. А ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос і витягаєш ту урну з глибокого закутка душі, відчиняєш і перебираєш кісточку за кісточкою, одіваєш її м’ясом і шкірою, наливаєш кров’ю і соками і надихаєш своїм огняним, демонським духом. І ще й регочешся, мов упириця, і показуєш мені ті постаті, і верещиш при кождій своє ненависне: «Чи тямиш мене? Се я була!» Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм житті зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вкладав усе своє життя, всю свою душу в кождий свій погляд, у кожде своє слово до тебе, а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичне вражіння! Женщино, комедіантко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміхи, і сльози — все комедія, все роля, все ошука! Та годі! Я! тепер expertus Robertus*. Тепер ти дармо граєш передо мною свою ролю, бо я знаю, яка її ціна й яка її вартість. Тепер я міцніше узброєний на твої стріли. Тепер я й сам сиджу за естетичними заборолами, що, мов шліфована сталь, відкидають від себе всі кулі та гранати фальшивих слів, і сліз, і сміхів. Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кождий момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдужно здвигну раменами, І де ти плакатимеш, я засміюся І скажу: «Ні, дитино! Се не так! Тут іще того й того треба до осягнення повної ілюзії». І де ти впадеш у пафос, там я скривлю уста і скажу: «Тфі, се вже зовсім злий смак!» Говори собі! Пиши собі! А я почитаю далі. * «Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене! Тямиш, як я з руського Хоми перехрестила тебе на італійського Томассо, а сього здрібнила на Томассіно, а сього вкоротила на Массіно? І як ти тоді сердився на мене за те, що я протягом одної години, між трьома серіями поцілуїв і пестощів, тричі перехрестила тебе? Ти все сердився на мене. Твоя любов виявлялася головно сердитістю. Була немов мимовільна, силувана концесія для твоєї пророцької чи апостольської гідності.

24

Літературний додаток

Ха, ха, ха! Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? Як ти не говорив, а благовістив, не кланявся, а снисходив? І се дразнило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з п’єдесталу — іронією, кпинами, сміхом, жартами. А коли сі способи не помагали, бо в тебе в душі були заборола перебутого терпіння, то я пустила в діло інші способи — сердечність, щирість і, нарешті, остатній, найсильніший — свою любов. І ти не міг опертися їй, і я побідила. А ти, почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що було в твоїй натурі,— сердився на мене, на себе самого, бурчав — і плив за течією. Тямиш се все, Массіно мій? А проте не сердься, навіть тепер не сердься, коли нас розлучили отсі три роки небачення. Не докоряй мені комедіантством! Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хіба ж я могла інакше? Ти любиш цвіти, правда? А приглядався ти їм коли уважно? Пробував вникнути в їх душу, в їх психологію? Ти вчений, вдумливий чоловік, ти повинен би частенько робити се. Хіба ж ти не знаєш, що цвіт — се кокетерія ростини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те тілько й роблять, що кокетують, грають ролю, б’ють на ефект — а все в одній цілі. Ти знаєш у якій. Вони дразнять наш зір своїми пишними кольорами, лоскочуть наш дотик незрівняною ніжністю своїх листочків та чашечок, бентежать наш нюх різнородністю та розкішними комбінаціями запахів, яких наша мова не в силі назвати, а наша наука укласифікувати. Але їм іще сього мало. Вони не задоволяються нашими змислами, заходять у нашу душу, глибоко торкають наше естетичне почуття нечуваним багатством та різнородністю рисунка, грацією своєї цілості, принадністю та таємничістю своїх рухів. Адже геліотроп повертає свою головку за сонцем! Адже інші цвіти соромливо стуляють свої чашки вдень, щоб сонце не виссало з них пахощів, і розхиляють їх аж вечором. Вдумайся в їх психологію, Массіно, і докори їм, що вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба вони можуть інакше? Хіба ж женщини можуть інакше? Те, що вам, твердшим, тупішим, видається кокетерією, комедією, се у них найінтимніший, несвідомий вияв їх натури, се у них таке просте, і конечне, і неминуче, як дихання легкими і ходження ногами. Не сердься на мене, Массіно мій! Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися і розпуститися і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі. І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазисом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці? Ти сам говорив мені се тоді. А тепер, по трьох роках розлуки, що скажеш? Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло? А ти ж як хотів? Щоб одно лише твоє щастя зробило виїмок із усього на світі і не минуло ніколи? Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно,

surma.com.ua

в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому винна, що інший за шість неділь упорався зо мною краще? Се я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся по щирості перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого супокою, свого егоїзму. І я відчула се. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти, поганий егоїсте й сибарите! Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і, коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш іще не так, не так відчути її! Та проте, Массіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння...» * Кінець речення замазаний, букви розплилися — чи води накапано, чи сліз? А може, її й правда? Може, вона під впливом свойого темпераменту, своєї крові, своєї вдачі робила так, як мусила і не могла інакше? Ха, ха, ха! Я, освічений чоловік, матеріаліст і детермініст, і ставлю таке питання! Я вірю, що в природі ані один атом не порушається інакше, як під впливом неминучої конечності, і я смію ще сумніватися, щоб людина могла поступати не так, як мусить? Не так, як тягне її вічний, неохибний, хоч у сьому разі безмірно скомплікований, паралелограм сил! Се тілько ми, глупі і тупі, не розуміючи законів того скомплікованого паралелограма, не добачаючи всіх тих сил, що складаються на його результат, плещемо про вольну волю, про злу волю або самоволю людини. І плачемо, коли рух по перекутні того паралелограма перейде через наше глупе, невидюще, егоїстичне серце і скалічить або бодай болюче торкне його. Каже, що вона перетерпіла багато... Каже, що могла б на мене нарікати, що я не зробив нічогісінько, щоб задержати її, прикувати її до себе. Що я колисався в колисці сибаритства та егоїзму, поки вона розливала передо мною коштовні пахощі своєї першої любові... Се — гм — се... се таке, що не сьогодні слід про се думати. Се може затруїти чоловікові не лише передвечір Нового року, але навіть розкоші раю. Ні, про се годі думати. Чоловік не може доходити кождій колоді кінця, а то «і umrze i nie będzie umiał w to ugodzić»*, як казав колись Кохановський. А ми читаймо далі! Може, там щось веселіше буде. * «Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо? З моєї намови. Я хотіла мати тебе близько себе.

№ 1 (82) — 05.01.2024

Я щоранку зі стрільбою на плечі прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добрий день крізь вікно. І щоранку ота сойка, що гніздилася на смереці проти самого вікна, своїм скрекотом упереджала тебе про мій прихід. Я зразу полюбила її. Вона була немов моя повірниця, моя служка. Задля неї я щадила весь сойчиний рід у лісі, бо боялася, щоб, стріляючи, не застрелити її. Тямиш, як ми не раз обнявшися перед хатою сиділи мовчки, в щасливім забутті, і дивилися на спокійне порання сеї сойки в гнізді? Як вона, вичистивши гніздо, сідала в ньому і тихими розумними очима цікаво дивилася на нас, презабавно зазираючи понад краєчок гнізда та повертаючи головку? Її очі мали якийсь магічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цілував палкіше, пригортав мене до серця сильніше, і з твоїх уст лилися слова, що були для мене, мов роса для зв’яленої квітки. В таких хвилях мені здавалося, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величний світ, повний чудес і невиданої пишноти. А потім я почала ревнувати тебе до сеї сойки. Тихо, в глибині душі, я почувала глуху заздрість до неї. Мені здавалося, що ти не мене любив, а її. Її веселий скрекіт будив тебе щоранку; її тихе порання в гнізді оживлювало тебе; цікавий погляд її очей наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавиділа її, як свою суперницю. Не смійся з мене, Массіно! Се правда. Я з часом дійшла до того, що голос сойки — не лише сеї, але всякої взагалі — псував мені гумор, робив мене злою і сердитою. Я чула, що не зможу терпіти її обік себе. І я вбила її. Одного ранку я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе. Та ні! Ледве я наблизилася на яких п’ятдесят кроків до твоєї хати, ледве моя зелена сукня показалася на стежці серед сірих дубових пнів, а вже моя суперниця почула мій прихід, побачила мене, вискочила з гнізда і, скачучи по гілляці над самим твоїм вікном та злорадно — так мені бачилося — тріпочучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом: — Кре, кре, кре, кре, кре! І в тій хвилі я побачила, як ізсередини твоя рука відсуває вікно. Вона збудила тебе, а не я! Ні, я не могла стерпіти сього! Я зайшла смерічками за вугол твоєї хати, підвела стрільбу до ока, і, поки навісна сойка все ще скрекотала, сидячи на гілці, я вицілила. Гукнув вистріл, сипнуло вгору дрібненьке пір’я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз. Ти вибіг із хати. Ти був увесь блідий. Побачивши мене, ти не всміхнувся, не простяг мені, як звичайно, обох рук, тілько з якимось докором у голосі запитав: — Манюсю, а се що таке? Ти забила нашу сойку? А в мене в хвилі вистрілу вже зайшла реакція в душі. Мої руки дрожали. Я вхопила мертву пташину і почала цілувати її закровавлену головку. Потім розплакалася.

Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і цілував мої уста, і вцитькував мене? А того-таки й не допитався, за що я забила сойку. А на обід ми з’їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка — то наша розлучниця. Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура. А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе. Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Затріпочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тліє ще під попелом байдужності та розчарувань! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини! Розворуш його серце, щоб забилося невимовною тугою, запали в його очах блискучі іскри, щоб горіли, як дорогі брильянти, і потім угаси їх слізьми, мов перлами та пишними кришталями! Та коли він, зворушений, запитає тебе: «А де ж ти бувала? А що ж ти чувала?» — то мовчи! мовчи!» * Впадаєте в сантиментальність, шановна пані! Вона шкодить вам. Поетичні вислови та сльозоточиві фрази не до лиця вам. Того писання ще груба пачка. Вже восьма вибила. Як воно все таке саме, то зачинає бути нудне. Не варто було й трудитися писати таку пустомельщину. Все се, коли сказати вам по правді, панно Маню, ані крихти не зворушує мене. Бо все се слова, фразеологія. Правдивого чуття в тім нема, от що. А я занадто старий воробець, щоб дав зловити себе на полову. Ваша історія з сойкою зовсім не до речі приточена. І містику якусь із тим крилом ви не до речі підпускаєте. Се малим дітям та старим пряхам до лиця, а не нам із вами, панно Маню. Почитаю ще троха далі. Коли й там таке саме, то покину. Не буду дочитувати. Або лишу на завтра, або зараз кину в огонь. Не цікаво. А от валки повставляю до фонографа, послухаю Габріеля д’Аннунціо, або Дузе, або красуню Клео: Се буде зовсім інша забава, ніж нудне сантиментальне балакання тої авантурниці з Порт-Артура! Ну лише, що там далі пише? «Я знаю, Массіно, ти не любиш сентиментальності. І тебе вже знудило отсе балакання без змісту. І ти питаєш себе: чого вона хоче? Чого чіпляється? І чи довіку думає натуркувати мені голову своїми катеринковими: чи тямиш? чи знаєш?» * Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною і, укладаючи свої фрази, рівночасно своїми ящірчачими очима слідила кождий

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82) рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушиться в моїй душі.

Allen Respekt!* Се також талант. Чи, може, яка інша сила? А може, лише привичка, віртуозівство? Ну, та читаймо далі, побачимо, чи вміє вона промовляти й іншим тоном, бо се, очевидно, заповідає її остатня рефлексія. * «Отже, почну щось інше. Почну таке, чого ти найменше надієшся. Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько тут буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе. Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, ні, я вірна йому, так, як була вірна сімом його попередникам. Але йому не довго жити. В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень. Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист. Коли тоска занадто давить серце, я хоч на папері сміюся до тебе. Коли жорстока дійсність кліщами шарпає за душу, я нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастя і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій. І я верну до тебе. Тілько вмре Микола Федорович,— а він неминуче вмре, не сьогодні, то завтра,— я зараз рушаю з сього пекла. Сідаю на першу-ліпшу китайську джонку, в темну ніч, у супроводі хоч китайців, хоч самих чортів пускаюся на мо-

ре і пливу, лечу, мчуся — хоч на дно моря, хоч до тебе, Массіно мій! Я не спекулюю ні на що, не надіюся нічого від тебе, не хочу каптувати тебе для себе. Мені байдуже, чи ти приймеш мене, чи ти привітаєш мене, чи відіпхнеш мене. Байдуже. Я хочу лише побачити тебе, ще раз стиснути твою руку. А потім — байдуже. Бачиш, яка я фантастка, романтичка. Ти сказав би: глупа сойка! Принаймні з сього погляду не змінилася за сих три роки, що ми не бачилися. Микола Федорович застогнав. Спішу до нього!..» * «Ти віриш у силу сповіді? Колись маленькою я була дуже побожна. Моя мама була побожна і мене виховувала в тім дусі. І я почувала дивну полекшу в молитві і дивну розкіш у сповіді. Потім прийшла весела вільнодумна молодість. Батько був вільнодумець і своїми жартами, дотепами, а далі й доказами розвіяв мою дитячу віру. А потім прийшла буря, що вхопила мене, мов листок, відірваний від гілки, і покотила далеко по світі, аж занесла сюди, на край світу. І весь сей час, хоч як мені не раз приходилося болюче, важко, страшно, я не молилася, не сповідалася. Не почувала потреби. Серце запеклося і не м’якло ані разу. Аж тепер... Ніч. Тихо, ясно. Осінні пахощі ллються крізь відчинене вікно разом із теплом ночі. Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі світла та час від часу пересуваються величезні

світляні стовпи — се рефлектори слідять, чи не підкрадається японець. Мій хорий спить важким, напівмертвим сном. Над ним плаче тінь його далекої матері. Я свобідна. В тій самій кімнатці, відділена лише параваником від його ліжка, сиджу при світлі лампи і пишу. Розмовляю з тобою, Массіно мій. Тулюся до тебе, як бідна, нещасна сирота, що приблукалася з далекого світу і вся терпить безліччю перебутого терпіння. Тулюся до тебе, і мені якось м’яко робиться на душі. Чую присутність якоїсь вищої, доброї сили над собою. Тямиш той чудовий уступ у Біблії: степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови. Гуркотів грім, та в громі не було Єгови. Свистів вітер, та в вітрі не було Єгови. Гуло землетрясіння, та в землетрясінні не було Єгови. Та коли прояснилося, і засяло сонце, і повіяв легесенький легіт понад цвітами — глянь, і в подуві того леготу був Єгова. Отак і я тепер, в одну з рідких для мене хвиль тиші та супочинку, чую Щось таке, мов той містичний легіт. Душа відчиняється, мов квітка, що в часі бурі стулила була свої барвисті листочки. Почуваю потребу висповідатися. Поділитися з кимось усіми своїми пригодами, всіми своїми злочинами, всім своїм терпінням. Массіно, любий мій, єдиний на світі, кого я правдиво і беззавітно любила і досі люблю, прошу тебе, слухай моєї сповіді! Не прошу в тебе милосердя для себе. Не прошу в тебе розгрішення для своїх гріхів. Нічого не прошу, лише вислухай моєї сповіді. А потім суди або не суди мене, як знаєш!»

ăúĀîđýāċúøù ĀôāĂþĀîý ЧАРІВНИЙ ГЛЕЧИК

* Femina — animal clericale*. Хто то сказав сю сентенцію? І не помилився. Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття. А се, розуміється, поперед усього чорні ряси. Містерії, тайни, сакраменти — отсе їх життєвий елемент. Се невідхильна потреба їх природи. Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її. Чи ж не з женщиною трапилося перше чудо? До неї заговорив вуж. Коли б не було церкви з сакраментами, женщини витворили б її. Недаром у первіснім християнстві роля женщини така визначна, як не була в первопочинах жадної іншої релігії. Коли суспільність почне емансипуватися від клерикалізму, женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть ЇЇ в сутінь сповідальниці. Недаром дочки Дюма, виховані в атеїзмі, в старшім віці повступали до монастиря. Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів.

ПРАЦЮЄ ДОСТАВКА Uber Eats

ВИ МОЖЕТЕ СМАЧНО ПОЇСТИ В НАШОМУ ЗАТИШНОМУ РЕСТОРАНІ ТА ЗАМОВИТИ ЇЖУ ДО СВОГО СТОЛУ 773-286-8855 СВІЖІ САЛАТИ ПЕРШІ СТРАВИ: чанахи, бульйон, солянка, борщ, грибна зупа ДРУГІ СТРАВИ: чебуреки, деруни, печеня, налисники, голубці, галушки, пельмені, більше 10 видів вареників, свинина, яловичина, курка, риба І тільки у нас можна спробувати справжній банош з бринзою та шкварками Спеціальні ціни на комплексні обіди: понеділок-п’ятниця, від 11.00 ранку до 1.00 по обіді. ДЛЯ ГАРНОГО НАСТРОЮ: налисники з маком, налисники з сиром, вареники з вишнею, сирники, та багато іншого. СПЕЦІАЛЬНЕ МЕНЮ ДЛЯ ВОДІЇВ ТА ДЛЯ ТИХ ХТО ХОЧЕ П’ЯТЬ ДНІВ НА ТИЖДЕНЬ МАТИ СМАЧНУ ЇЖУ ЯК У МАМИ: всього за $99 ви маєте пакет на тиждень: 5 сніданків, 5 перших страв, 5 основних страв з гарнірами і салатами

НАША АДРЕСА: 6354 W. Irving Park Rd., Chicago, IL 60634 773-286-8855

Пон.-Четв.: 11.00 -20:00 П’ятн.-Cуб.: 11.00-21.00 Нед.: 11.00-17.00

25

26

Літературний додаток

Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів. Ну, та годі! Що се я в антифемінізм забігаю? Нехай би почули се наші фанатики поступовства, тото би мені було! Чоловік найменше розуміє жарту в таких речах, які найменше розуміє. А ми все-таки послухаймо сповіді нашої сойки з Порт-Артура! * «Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту! Тямиш її, Массіно? У мене вона досі мов жива в пам’яті. Татко від’їхав до Львова і мав вернути пізно вночі. Ти по цілоденній праці над якоюсь книжкою в своїй лісовій хатчині надвечір прийшов до нас. Ми пили чай — я, ти і пан Генрись, молодий татків практикант, принятий місяць перед тим. Тямиш його? Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві... Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні... Тямиш його, Массіно? О, я думаю, що добре тямиш і тямитимеш до самої смерті. Ми пили чай на веранді. Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонівся весь і з подякою відсунув склянку. А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготалася, реготалася, як шалена. О, я багато реготалася того вечора, дуже багато. Занадто багато. Я знала, чого регочуся, але не знала, що се остатній мій регіт. Не знала, що прийде по ньому. Ти оповідав про свій ранішній грибозбір. Потім свою розмову з селянином, якого ти здибав у лісі. Потім перейшов загалом на положення селян, на відносини до них управи камеральних дібр. Ти розвивав передо мною свій улюблений план перенесення камеральних дібр під заряд краю, закладання на тих добрах вільних хліборобських спілок при участі селян і інтелігентів, ступневого викуплювання панських дібр і парцеляції їх таким спілкам, ступневого розбивання теперішніх сіл на групи фільварків, удержуваних такими спілками. Іншим разом я так любила слухати тих твоїх реформаторських планів. Чи ти й досі ще носишся з ними? Але тоді мені було не до спілок, і не до фільварків, і не до грибів, і не до лісових кар. У мене перед очима миготіли, мерещилися та іскрилися чарівним блиском інші, широкі, чудові світи. Світи, про які тобі й не снилося, бідний мій Массіно. Світи, повні невимовної розкоші, вольної волі, палкого кохання. Я вже кілька день носила їх у своїм серці, леліяла і берегла, як свої найсвятіші свято-

surma.com.ua

щі, і пильнувала, як ока в голові пильнувала, щоб не зрадитися з тим своїм скарбом перед тобою. Щоб навіть надмірний блиск моїх очей не зрадив перед тобою те, що там горіло, та ясніло, та іскрилося в моїй душі. Я напустила на себе поважний вид і почала питати тебе, як же ти думаєш зробити те, щоб перетягти ті камеральні добра під краєву управу? А ти почав толкувати мені про потребу агітації серед народних мас, про організацію великої людової партії, про виборення виборчої реформи. А мені, слухаючи твоїх виводів, було так смішно, так смішно!.. Ти весь думками й душею буяв у будущому, в громадській праці, в службі загалові, а не знав, що діється ось тут коло тебе. Твої очі спочивали на мені з такою певністю, з такою любов’ю і вірою, а мені було смішно, смішно, що ти такий сліпий, такий добрий, такий легковірний, як дитина! Генрись посидів троха і сказав, що мусить іти лагодити коні, бо ще сьогодні мусить поїхати до сусіднього села передати якісь розпорядження тамошньому лісничому. Відходячи, він ані не глянув на мене. Ми лишилися обоє. Я споважніла. Ми мовчали хвилину. Ліс довкола нашого дому помалу тонув у нічній темряві. Сова загукала на дупластім дубі, і ти стрепенувся.

— Гарна птиця,— сказав ти по хвилі,— а коли отак загукає, то чогось поневолі на серці моторошно робиться.

— Наче щось живе вмирає,— додала я, і по мені також пройшов мороз при тих словах.

— Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання.

— І з людської любові,— докинула я сантиментально. А мені було так смішно, так смішно!..

— І знає чоловік,— промовив ти по хвилині, коли сова обізвалася ще раз,— що се ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташка, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.

— А ти певний, що за сею штукою не криється якась тенденція? — запитала я.

— Яка ж тут може бути тенденція?

— Ну, а може, справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?

— Га, га, га!—засміявся ти.— Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?

— Нашою любов’ю. Може, він завидує їй.

— Гм... як на демона, то се можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.

— Яке?

— Саму нашу любов. її силу... її щирість. Оту одвертість, що не допускає найменшої тіні між нами. Ти сказав се з таким дитячим довір’ям, з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм.

— І ти, Массіно, так віриш мені? — запитала я.

— Хіба ж можна не вірити тобі? Не вірити отсьому?.. І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста. В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.

— Се Генрись збирається їхати,— сказала я мимоходом.

№ 1 (82) — 05.01.2024

— Нехай собі їде. Ніч місячна,— сказав ти, держачи мене в своїх обіймах. Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів.

— Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут. І я вибігла з веранди до салону, звідтам до свого покою і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сміх. Я залилася п’яним, божевільним реготом.

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массіно! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха! Чи довго ти чекав? Ся хвилинка протяглася троха довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно! Від тої хвилинки ми не бачилися й досі». * «Мій бідний, глупий, недогадливий Массіно!» А ти то, багата, мудра, догадлива Маріє, великого щастя доскочила? Адже скроплюєш сльозами отсі картки! Стаєш мені як жива перед очима в тій остатній хвилі нашого бачення. Веранда густо обросла диким виноградом. У однім куті простий дощаний столик. На ньому лампа. Ти з одного боку сидиш на кріслі, я з другого. Генрись тілько що пішов. Ти регочешся вслід йому.

— Манюсю,— говорю я,— ти дуже весела сьогодні.

— Так, дуже весела, дуже весела! Ха, ха, ха!

— А не можна знати, чого ти така весела?

— Мабуть, перед сльозами.

— Що ти, люба! Відки тобі до сліз, пташино моя? І я беру твою руку і стискаю її. Ти встаєш і приступаєш до мене. Легенько виймаєш свою руку з моєї, кладеш мені обі руки на плечі і поважно, тихо дивишся мені в лице. В тім моменті й тепер стоїш мов жива мені перед очима. На тобі перкальова сукня, червона з білими круглими цятками. На шиї золота брошка з опалом. У волоссі металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною. Мої очі спочивають на твоїх грудях, що злегка хвилюють під сукнею. Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять.

— Любиш мене, Массіно? — запитуєш ти тихо.

— Дитя моє, ти ж знаєш, як я люблю тебе! Я беру одну твою руку і тулю її до уст. Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітхання підіймає твої груди. А я сиджу і любуюся тобою.

— Любиш мене, Массіно? — по хвилевій мовчанці знов запитуєш ти.

— Манюсю моя! І я обіймаю рукою твою талію і пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтіти. Твій віддих прискорюється, руки тремтять на моїх плечах.

— Та невже ж се правда, Массіно? — запитуєш ти.— Невже ти любиш мене?

— Як же маю тобі се доказати?

— Як маєш доказати? — звільна, немов з розчаруванням, повторяєш ти, і твій зір понад мою голову блудить десь у далечині. — Як маєш доказати? Хіба ж я знаю?

— Щастя — се факт, який не потребує доказу,— мовив я, не випускаючи тебе. — Я щасливий.

— Ти щасливий,— повторила ти якось бездушно, мов луна. А потім, обертаючи до мене очі, в яких раптом запалали якісь таємні іскри, ти запитала: — А що таке щастя? Я глядів на тебе. Мені було так любо глядіти на тебе, впиватися твоєю красою. Се було моє щастя. Давати в тій хвилі філософічну дефініцію щастя видалося мені профанацією сеї райської хвилі. Ти перша перервала її своїм сміхом. Із подвір’я забряжчав дзвінок. Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидів на веранді, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях розкоші, дожидаючи тебе. Дурень, дурень! Засліплений, егоїстичний дурень! І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе? Адже ж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе. О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка, а я ще й горджуся тим убитим трупом! Маню, Маню, чи можеш ти дарувати мені непростимий гріх тої хвилі? * «Чи тямиш ту сукню, що я в ній була вбрана того вечора? Червону в круглі білі цятки. Вона в мене досі. Я бережу її, як святість, як найдорожчу пам’ятку. Вона нагадує мені ті остатні хвилі, пробуті з тобою. Буває так, що, дивлячися сама на себе, згадуючи свої пригоди, я починаю сумніватися, чи се я сама, чи, може, моя душа ввійшла в якесь інше, чуже тіло. В таких хвилях та сукня дає мені живий доказ моєї тотожності. Я цілую її і мочу сльозами. А знаєш чому? У мене в голові повстала і, мов цвях, сидить думка, що в тій самій сукні я маю знов появитися перед тобою. Ось чому я бережу її, як святість. Вона для мене жива запорука кращої будущини. Бідні ми сотворіння з нашими святощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед літами зів’яла квітка, стара книга на давно забутій мові — а піди ж ти! Прикипить наше серце до такої бездушної річі, настелить на неї наша уява все найкраще і найстрашніше, що має наша природа,— і ми носимося з тою річчю, бережемо її, терпимо, і б’ємося, і вмираємо за неї! А глянути збоку, нечутливими очима і невіруючим серцем—тілько засмієшся або плюнеш і відвернешся!» * «Як я сміялася, як я сміялася, сідаючи на візок біля Генрися! Голос дзвоника — се був наш умовлений сигнал. Я спакувала свої річі вже за дня і потайно передала йому. Він мав їх у себе на возику. В своїм покою я лише написала таткові карточку: «Па, татусю! Їду на пару день до тітки до Городка. Дуже просила. Не турбуйтеся мною». Положила йому на бюрко і вийшла. Ані хмариночки жалю не було в душі. О, пізніше, аж геть пізніше прийшла вона, але вже не хмариночка, а порядна осін-

05.01.2024 — № 1 (82) ня хмара, що затяглася на триденну — що я кажу! — на трилітню сльоту! Як я сміялася, виїжджаючи з рідної хати! Серце аж підскакувало, в грудях тріпалося щось, мов пташина, що виривається з клітки. Я горячо стискала Генрися, що мав обі руки заняті, одною держачи віжки, а другою батіг. Я стискала його, цілувала, гризла з радості його рам’я, мало не кусала його дівоче-невинне лице. Гей, якби я була знала в тій хвилі те, про що дізналася троха пізніше! Гей, якби я була знала! Ми заїхали до Городка на одинадцяту. Саме пора була. Я зараз метнулася до знайомого жида, де звичайно ночували люди з нашого села. Сказала жидові, що приїхала сама (не раз так приїжджала) і маю побути пару день у тітки. Чи не ночує в нього хто з нашого села, що завів би коні й візок назад до татка? І овшім, зараз знайшовся такий чоловік із нашого села. Я ще й тут написала таткові карточку і передала тим чоловіком. Дала йому корону. Втішився неборака, бо мав завтра пішки вертати три милі і тратити робучий день. Обіцявся, що, лише попасе коні, зараз поїде додому, щоб ранісінько бути на місці. Зорудувавши все, я побігла на двірець залізниці. Була крайня пора. Вже йшли сигнали, що поїзд рушив із Каменоброду. Ще пару мінут, і ми обоє з Генрисем сиділи в окремім купе другої класи і всею силою пари гнали до Кракова. Між нами все було уложене. Генрись мав у Кракові родичів. Його батько — маючий купець, визначний краківський міщанин, що власне купив село з показним шматом лісу і для того й сина дав на лісову практику. Батько хоче віддати йому се село в заряд і буде дуже рад бачити сина відразу жонатим. Візьмемо шлюб у Мар’яцькім костелі і по кількох днях гайда на село. Чудова підгальська околиця. Розташуємося, розгосподарюємося і зараз спровадимо до себе таточка. Ой, як гарно буде! Генрись навмисно не хотів наперед говорити таткові нічого. Ми знали, що татко не спротивиться моїй волі, а бачачи мене щасливою з Генрисем, і сам буде щасливий. От такі плани снували ми до самого Кракова, переплітаючи їх рясними поцілуями, пестощами, реготом та поважними розмовами. Генрись умів оповідати забавні анекдоти і, коли лише бачив хмарку задуми на моїм чолі, зараз починав якесь веселе оповідання, щоб розсмішити мене. В Кракові нас зустріла перша несподіванка. На двірці дожидав нас пан Зигмунт — Генрись казав, що се завідатель дому його батька. Що се за уряд такий, я не могла зрозуміти, та й не до того мені було. То був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом. Я відразу почула до нього антипатію. Але Генрись привітався з ним як з добрим, любим знайомим і розмовляв щось довго. Я сиділа в їдальні і снідала. Потім прийшов до мене Генрись і сказав, що його батьки виїхали до Варшави і веліли й нам зараз же їхати туди. Там у них

велика фамілія, і там має відбутися наше весілля. Пересидимо лише сей день у Кракові в готелі, бо їх власний дім виорендував на пару місяців пан граф Стенжицький для якихось заграничних гостей. Се все сказав йому пан Зигмунт. До мене він не зближався, завваживши, мабуть, що я глянула на нього тим оком, що на пса. «А на ніч,— мовив далі Генрись, цілуючи мене в руку,— поїдемо далі. Пан Зигмунт вистарає нам паспорти, і завтра повітаємо наших у Варшаві». Я була, невважаючи на втому, така щаслива і така весела, що навіть не пробувала розмірковувати ті історії. Я віддалася Генрисеві в розпалі своєї пристрасті, і мені байдуже було, де брати шлюб, у Кракові чи в Варшаві. Ми поїхали до готелю. Я лягла спати. Генрись вийшов кудись. Прийшов аж на обід. Пообідали, попестилися, і Генрись знов пішов кудись. Казав, що має ще деякі інтереси полагодити. Вернув надвечір. Паспорти для нас були вже готові, властиво один для нього «з жінкою». Я кинулась йому на шию і почала пристрасно цілувати його, побачивши урядово затверджену ту свою титулятуру. Ми заплатили в готелі, поїхали на залізницю і за чверть години мчалися поспішним поїздом до Варшави». * Генрись, Генрись! Якось я мало тямлю його.. Так собі, молокосос. Не любив глянути просто в очі. І хто б його подумав, що він... А, правда! Старий лісничий поїхав був із дочкою до Львова. Два дні гостювали. Приїхали втрійці, привезли отого Генрися. Старий дуже тішився, що знайшов такого гарного практиканта. Хлопець хоч до рани приложи. З дуже доброго дому. Має укінчену лісову школу. Свідоцтва дуже гарні. За плату не торгувався, бо казав, що має деяку поміч із дому, а бажає тілько практики. Справді випрактикував гарно! Старий любив його, як свою дитину. Держав у себе в лісничівці. Водив із собою по лісі. Не мав, здається, перед ним ніякого секрету. Цікава річ, що, коли щезла донька, і тиждень по її від’їзді не було відомості від неї, і тітка з Городка на запитання відповіла, що Манюся зовсім не була у неї, і всякі пошукування через поліцію і жандармерію не дали ніякої вказівки, крім тої, що Манюся і Генрись разом поїхали до Кракова, і коли показалося, що Генрись у Кракові не мав ніякої рідні і нікому не був відомий,— коли показало[ся] все те, старий мов і зовсім забув про Генрися, жалував за дочкою, але не робив ніяких дальших старань, щоб віднайти її, а швидко й зовсім замовк, перестав говорити і видатися з людьми, поки в початку зими не спочив у могилі. Ну, ну, цікаво, чим-то покаже себе той Генрись! * «Чи ти віриш у сни, Массіно? Чи снилося тобі коли таке, що ти злякався чогось і втікаєш? А за тобою погоня. Якісь вороги, якісь скажені собаки, якісь дикі звірі. Женуть щодуху, з різних боків. Ти біжиш із усеї сили, швидше, швидше, а вони за тобою. А з боків усе нові. Ось і спереду забігають. Ти вбік скачеш і знов біжиш. Рад би летіти, а тут у тебе ноги слабнуть, робляться мов олов’яні. Щось немов хапає за

Літературний додаток них. Ти падеш, а під тобою земля провалюється. Ти летиш, летиш униз і все ще чуєш за собою погоню. Секунда, друга, третя, а кожда довга, як вічність, а страшна, як пекло. Ти ждеш, що ось-ось розіб’єшся о щось тверде — і прокидаєшся. Ти весь мокрий від поту, серце б’ється швидко, дух у груді заперло, ти весь тремтиш і ще не знаєш, що се було перед хвилею, сон чи ява? Чи переживав ти коли такий сон, Массіно? А тепер подумай собі, що такий сон з усіми його страховищами я переживаю отсе вже три роки. Не секунди, а тижні, місяці, роки. А в них кожда година здібна вбити живу душу. А я жию і, як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі. Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чого-будь. У хвилинах, коли до мене вертала рефлексія і застанова, я все мала почуття, що кручуся, мов билина в вітрі, і лечу кудись, лечу в якусь безодню, сама не знаю, що там на дні і чи далеко те дно. Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності. Ще в остатніх місяцях ось тут, у Порт-Артурі, порадувала мене стрічею з одним солдатом, що був родом із Томашева і часто бував на заробітках у Галичині і знав мого покійного батька. Порадувала мене доля стрічею з ним тілько на те, щоб я з його уст дізналася, що мій батько три місяці по моїй утеці вмер і до смерті вважав мене злодійкою. Мене, Массіної Мене, горду, чисту, чесну і непорочну тоді! Богом кленуся тобі, соколе мій, коли й до тебе дійшли такі слухи, що я, втікаючи, обікрала свойого батька, не вір тому! Богом кленуся тобі, я нічогісінько не знала про те, що його обікрадено. Аж геть пізніше дізналася... Чи ж ти міг би припустити, щоб я тоді, в тій хвилі, коли розсталася з тобою, могла була побігти просто до таткової канцелярії, розламати його бюрко, виняти ключі до вертгаймівки і забрати з неї скарбові гроші?.. Як бачиш, і того загробного батькового підозріння не ощадила мені доля! А я все те витерпіла, Массіно! І навіть... мої адоратори , кажуть, що й досі виглядаю непогано. Правда, вони тут, під японськими кулями та гранатами, не дуже перебирчиві». * «Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод. На докладне оповідання не стало б мені ані паперу, ані часу, ані сили. Торкнуся тілько злегка наболілих струн, бо, вигравши повний їх концерт, можна б одуріти». * «Через російську границю переїхали ми без клопоту. Я троха боялася, та показалося, що не було чого. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, сей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад. Зараз по виїзді з першої стації за границею до нашого купе ввійшов Зигмунт. Я здивувалася. Я не знала, що він їде з нами. Але

27

ще дужче здивувалася, коли він зачав поводитися з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший з підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то льокая, не то економа, кланявся нам низько і силкувався говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечі, щипав його в лице, як дівчину. Я зразу визвірилася на нього, та се було йому байдуже. Потім сказала Генрисеві навмисно так, щоб він почув: «Віддали сю льокайську душу!» Та вони оба лише розсміялися на сі слова, і Зигмунт лишився далі в купе. Тоді я зо злості заплакала. Генрись заговорив до нього щось, здавалося, по-польськи, але так, що я нічогісінько не зрозуміла, і він, відповівши таким самим жаргоном, вийшов із нашого купе і не показувався більше.

— Генрисю! — скрикнула я по його відході, тулячися до свого милого і вся тремтячи зі зворушення.— Хто сей чоловік? Я боюся його. Чого він хоче від нас? І як він сміє говорити з тобою так, як зі своїм слугою?

— Але ж, дитино! — заспокоював мене Генрись. — Се мій вуйко, брат моєї мами. Дуже маючий обиватель із Любельського. Бездітний чоловік.

— Чому ж ти не сказав мені сього швидше? Пощо ти представляв мені його як завідателя свого дому? Генрись зачервонівся, та зараз же сказав: — Бачиш, Манюсю, він у Австрії чимось скомпрометований і був там і сьогодні за паспортом нашого управителя. Я так мало знала світу, Массіно! Виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідних людей. У моїй душі щось бунтувалося проти Генрисевих слів, але уста не вміли відповісти нічого. Своїми жартами та поцілуями він заспокоїв мене. Я лягла на софку в купе і заснула і прокинулася аж тоді, як ми в’їхали на варшавський дворець. Ми заїхали до готелю. Заночували я й Генрись у однім покою, а Зигмунт у сусіднім. Рано снідали разом. Потім оба вони вийшли, велівши мені сидіти в покою і не виходити нікуди. Я дістала якусь книжку і взялася читати. В полудне прийшов Генрись. Ми пообідали якось мовчки, бо він був дуже втомлений. На мої питання відповідав коротко і неначе нерадо. По обіді вийшов, не кажучи, куди йде. Вернув аж пізно вночі. Мені здавалося, що був троха п’яний. На мої питання не відповідав нічого. Швидко заснув. Зигмунта того і пару дальших днів я не бачила. Другого дня знов те саме. Третього знов. На питання, коли ж підемо до родичів, Генрись усміхався якось дивно, жартував якось дико, цинічно або відмовчувався, мов і не чув нічого. Я плакала цілими днями. Різні фантастичні думки приходили мені в голову: телеграфувати до тата, піти на поліцію і допитатися самій до Генрисевих родичів. Але я була немов зламана непевністю. Боялася вийти на вулицю. Боялася всіх у готелі і звичайно сиділа замкнувшися. Одного вечора, пізно вже, прийшов Зигмунт і припровадив Генрися п’яного до безтями.

— Боже мій! — скрикнула я. — Вуйцю, що йому таке? Зигмунт зареготався.

28

Літературний додаток

— Що я вам за вуйцьо? От постеліть тому хлопчиськові. Бачите, як струбився. Генрись кинувся на софу і захріп відразу.

— Ви не вуйцьо? Хто ж ви такий?

— Я такий самий, як і ваш Генрись.

— Такий самий?.. Що се має значити? Який же він?

— Такий, як я.

— Хто ви такі?

— Хіба ж він не казав вам того? Держить вас досі в дитячій невинності? Ге, ге, ге! Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту. Я витріщила на нього очі. Він розреготався і зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені. Я вся поблідла. Хотіла кричати, та щось у горлі здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повіситися. Та Зигмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсім непритомну». * «Два тижні я лежала хора. Генрись уже не лишав мене вдень, але сидів при мені, пильнував мене. Тепер уже не грав зі мною комедії, говорив по щирості. Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку. У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань. Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зигмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодійським жаргоном, ділилися здобичею і знов розходилися. Зигмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий. З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи, де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали». Я знала се, МассіноІ Моя душа бунтувалася, та проте мої уста всміхалися. Я чим далі, тим більше підлягала якійсь магічній, демонській силі Зигмунта. В міру того, як ми жили разом, Генрись якось блід і затирався в моїй душі. Виявлялася вся його нікчемність, і я не звертала на нього ніякої уваги. Зигмунта я боялася, але його сила, інтелігенція й енергія імпонувала мені. Тямлю, се було в Дорпаті. Генрися вхопили на гарячім і арештували. Я сиділа в готелі, коли до мене прибіг Зигмунт.

— Панно Маню, одягайтеся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну! Я витріщила на нього очі з німим запитанням.

— Не глядіть на мене, як теля на нові ворота! — гримнув він остро. — Генрись арештований. Поки ще сидить в участку і не відданий до тюрми, ви можете вирятувати його.

— Я?

— Так. Ось вам 50 рублів. Се для пристава. І просіть, щоб вас запровадив до поліцмей-

surma.com.ua

стера, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: особисто! А живо! За десять мінут я сиділа в дорожці... За годину Генрись був на волі. Адже догадуєшся, якою ціною? Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але знов Зигмунт відрятував мене. Він, очевидно, відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий інший знаряд своєї волі». * «Наша тура по російських містах потяглася довго. На весну ми злетіли до Одеси. Тут мій Генрись пропав. Зигмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і, небагато питаючи, зав’язали в мішок і кинули в море. А я думаю, що швидше він сам спрятав його. В остатніх часах він чимраз дужче сердився на нього.

— Ну, Маню,— заявив мені одного вечора,— ти тепер моя. Я видивилася на нього з тривогою, але чула себе до тої міри в його власті, що не посміла противитися.

— Той молокосос не варт був одного волоска з твоєї пишної коси,— мовив він, притискаючи мене до себе. — Я тобі покажу, як любить муж. Дивна річ. До тої хвилі, коли Зигмунт являвся передо мною як ватажок, як комендант, окружений тайною, і недоступністю, і якимось німбом неминучого фаталізму, доти його постать заслоняла всю мою душу, і мені іноді здавалося, що я могла б полюбити його. Але тепер, коли він показався передо мною як мужчина, негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними привичками та манерами, я по кількох днях почула до нього погорду, обридження, а далі смертельну ненависть. За те, що він силкувався показувати мені свою любов, переслідував, мучив мене нею. І в міру того, як я гордувала ним, ненавиділа його, знущалася над ним, він усе м’як та м’як, запалювався дужчою пристрастю до мене, тратив свою волю й силу.

— Маню, — кричав не раз у п’янім стані, коли ми були самі,— ти доведеш мене до того, що я тобі й собі зроблю конець.

— Овва,— відповідала я, здвигаючи плечима,— про себе мені байдуже, а про тебе ще більше. В Нижнім Новгороді в часі весняної ярмарки його арештували на значній крадежі. Він не признався до мене, і мене не чіпали. Я мала дещо грошей і перший раз почула себе свобідною. Та я була вже зламана, приборкана своїм дотеперішнім життям. Що з собою робити? Куди податися? Я не знала. Вертати додому? До кого? Пощо?.. Я взяла білет і поїхала до Москви. Чого — й сама не тямила. Думка була, що там знайду десь якесь місце, де зможу притулитися. По дорозі, в залізничім вагоні зо мною познайомився молодий залізничий інженер, що їхав до Іркутська, а відси мав їхати далі, за Байкал, до будови залізниці. Ми розговорилися — і швидко зговорилися. Він був чоловік нежонатий, ішов на добру плату в далекі, некультурні краї. Я небагато й надумувалася, коли він предложив мені їхати з собою.

№ 1 (82) — 05.01.2024

Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирності, делікатності та вирозумілості я ще не стрічала у мужчини. Від першої хвилі знайомості я говорила з ним свобідно, як із старим добрим знайомим. Він услугував мені, упереджав мої бажання, дбав за всі дрібниці в дорозі і на кватирі, як добра мати. Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини. Та швидко мені довелося пожалкувати, як вони пропадають,— як скоро і як глибоко падають! Ми зупинилися в Іркутську. Зразу на тиждень, поки не надійдуть інструкції з Петербурга. Та минув тиждень, минув другий, ба місяць і два місяці, інструкція не приходила. Пенсію мойому Володі платили, і то дуже гарну, а роботи не було ніякої, веліли ждати. Ось тут я пізнала його з іншого боку. Свої медові дні ми пережили швидко, а потім він зачав нудитися зо мною. Ми переговорили все, що могло цікавити його, та швидко обоє наткнулися на такі теми, про які не хотілося говорити. Книжок не було, товариства не було. На світі сніги, морози, метелиця. Швидко мій Володя почав виходити по обіді з дому і вертати аж вечір п’яний. Зразу соромився того, але потім перестав і перепрошати мене. В п’янім стані він робився зрештою дуже милий. Жартував, сміявся, оповідав анекдоти. Тілько по невчасі я дізналася, що в тім стані до нього присідається ще одна відьма — карти. В п’янім стані його опановувала пристрасть грача, і тоді він готов був програти все, що мав. Запізно я дізналася про сю його хибу — аж тоді, коли він програв... мене саму. Се так було. До Іркутська приїхав десь із далекої Сибірі багатий золотопромисловець Свєтлов. Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми. Побачивши мене з Володею десь у якімось товаристві і розвідавши, що я не шлюбна жінка, він почав міркувати, як дістати мене в свої руки. Швидко він розвідав Володину вдачу, підпоїв його, завабив до карт і обіграв із усіх грошей. Розпаленому програною позичив невеличку суму грошей. Володя знов програв. Свєтлов позичив йому ще раз — знов програв мій Володя. Тоді Свєтлов запропонував Володі грати на мене: коли Володя виграє, пропадають усі позички Свєтлова, а як виграє Свєтлов, то бере собі мене. Розуміється, Свєтлов виграв». * «Тямлю, як нині, ту сцену, Массіно! Ніч. Надворі фуга, вітер виє. Я сиджу при лампі за якоюсь роботою і жду на Володю. Стукання. Входять. Не сам Володя, а ще якісь грубі голоси. Я так і завмерла зо страху. Якесь нещастя! Входить Володя, а за ним велетень у медвежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом. А за ним поліцмейстер і кілька ще якихось панів.

Я встала і обернулася лицем до них. Володя підходить до мене нетвердим кроком. У нього сльози на очах.

— Манюсю,— мовить і уриває. Потім узяв обі мої руки в свої долоні, поцілував їх, а потім замахнув ними і вдарив себе з усеї сили по щоках — раз, другий, третій...

— Манюсю, я підлий, я негідний! Я програв тебе в карти. Отсьому... Никанору Ферапонтовичу програв: І показав на велетня, що, розтягнувши своє лице вшир якимось нечувано широким усміхом, підійшов один крок ближче до мене.

— Так-с! Ми мали честь і приємність, — промовив він, кланяючися незграбно.

— Чого ж, панове, хочете від мене? — запитала я ледве чутно зі зворушення.

— Манюсю, забудь мене, підлого! — благав ридаючи Володя. — Не варт я тебе! Одного пальчика твого не варт. Наплюй на мене! Відвернися від мене! Я не твій, а ти не моя.

— Дуже просимо вашої милості,— говорив до мене всміхаючися рудий велетень. — У нас вам, Марія Карловна, добре буде. Я чоловік хрещений і до вашої милості, сказати вам, усею душею і всім серцем.

— Але ж я вас не знаю і не хочу! — скрикнула я до нього.

— Познайомимося, Марія Карловна, се діло недовге. І охота прийде. Милості просимо не гаяти часу, бо завтра нам треба в дорогу. Пакуночки свої, що вам потрібно, звольте забрати. Тут у мене й повіз на вулиці.

— Ні, пане! — мовила я рішучо. — Я не розумію того всього і прошу вас дати мені й мойому мужеві спокій.

— Милості просимо, Маріє Карлівно, — мовив незрушеним солодким тоном Свєтлов,— не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних. Ось мій кум, його високоблагородіє пан поліцмейстер, може в разі потреби поговорити з вами троха інакше. Поліцмейстер, що досі держався якось у тіні за велетенською фігурою Свєтлова, виступив наперед і запитав мене коротко: — Ви знали Зигмунта Зембецького? Знали, правда? Не перечите. Він тут у нас у острозі, і ми можемо поставити вам його до очей. І коли не хочете завтра сидіти в острозі разом із ним, то не робіть комедії і слухайте Никанора Ферапонтовича. Се вам моя рада і мій розказ... На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри, я з Никанором Ферапонтовичем їхала вже на схід, далеко на схід, у безмежні снігові простори Сибірі». * «Микола Федорович конає. Перед моїми вікнами тілько що луснула японська бомба і знесла півдаху з будинку. Ані одної шибки цілої не лишила. Що то буде далі? Щось немов стоїть за моїми плечима, і торкає за руку, і шепче: — Швидше! Швидше! Кінчи! Куди швидше? До якого кінця гонить мене невмолима доля? Чи під бомбу, чи на дно моря, чи до якоїсь таємної фірточки, якою ще сьогодні, ще завтра можу висмикнутися

05.01.2024 — № 1 (82) на вольний світ, на кращу будущину, а післязавтра вже не можна буде? Массіно мій! Я ні про що не думаю, лише про тебе. Думка про тебе додає мені сили і певності серед отсього пекельного життя. Чи що роблю, чи куди ходжу, все мені здається: се лише для одної цілі здале, щоб вернути туди, до рідного краю, і побачити його. А яке буде наше бачення після всього... всього того, що ось тут стоїть, як ряди мерців, на отих картках? Дарма! Не думаю про се. Швидше, швидше до кінця, будь він собі який хоче!» * «Никанор Ферапонтович був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер. Боже мій, коли подумаю про ті три місяці, проведені з ним... Та ні! Пощо тобі моїх вражінь, моїх гірких досвідів, оплаканих кровавими слізьми? Швидше, швидше до кінця! Весною коло самого Красноярська, коли ми обоє їхали на якийсь його завод, на нас напали бродяги. Мабуть, довго засідалися на нього. Мабуть, візник був у змові з ними. Досить: їдемо лісовою просікою, нараз — гов! Коні стають, і до нас з усіх боків тиснуться страшні, кудлаті обличчя, блискотять ножі, револьвери... Никанор Ферапонтович боронився. Був страшенно сильний. Та з самого початку борні один бродяга ввіпхнув йому свій ніж між лопатки. Він рванувся, і ніж лишився в тілі. Доки ніж був у тілі, доти Никанор Ферапонтович боронився. Кидав напасників, як снопи, ламав їм ноги копняками своїх здоровенних чобіт. Та коли бродяга підсунувся ззаду і вирвав ніж із рани, Никанор Ферапонтович швидко ослаб і покотився додолу. Мучили його страшенно... Знущалися над ним, поки не сконав. Я сиділа в повозі, як труп, і гляділа на се труп’ячими очима. Потім ми поїхали. Хто такий? На козлі сидів інший візник, а обік мене в футрі Никанора Ферапонтовича... Зигмунт.

— Цілий місяць полюємо на тебе,— сказав він коротко. — Ну, богу дякувати, нарешті спіймали. На лісовій поляні була нарада. Боже мій, які лиця! Які фігури! Які голоси! Ділили добичу. За мене зчинилася бійка. Зигмунт доказував, що я його жінка, але там, у сибірських лісах, сей доказ не мав ніякої ваги. Я дісталася ватажкові. Його звали коротко «Сашка», але хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже. Мені здається, що він був жид. Зигмунт покинув ватагу, шепнувши мені на відхіднім: — Не бійся. По двох тижнях ватагу в її лісовій криївці обскочили три роти солдат. Сашку на місці повісили. Інших позаковували. Мене взяв капітан. Зигмунта, що припровадив їх туди, закували разом з іншими.

Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишився страшним виплодом ночі». * «Переводжу дух. Згадую... Оте, що тепер прийшло, майже рік, се було найтяжче, найстрашніше з усього, що я зазнала в житті. Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова. У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?.. Капітан раз у раз пив, а в п’янім виді бив нас обох, не розбираючи. Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі. Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал утопитися та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було з ким...» * «Страшна була ніч. Бомбардування сильніше, як коли-будь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох. Микола Федорович умер. Ховають його з парадою. Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев’язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!.. Китаєць говорить мені: — Ся ніч — почта поїхав. Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого. Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе. Адже побачимося... як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра — симптом божевілля? Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення. Твоя Сойка». * І се має бути правда? Ні, ніколи! Глупа, романтична дівчина повидумувала щоб... * Та що се я? Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами! Цілу годину просидів, сам, себе не тямлячи. І. плачучи. Що се зо мною діється? Новорічна година наближається. Чи такто я надіявся зустрічати її? Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки! Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

Літературний додаток «До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю! А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас. __ До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється! Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила! Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море? Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя! * Дзінь-дзінь-дзінь! Дзвоник у передпокої! В сю пору? Що се таке? Телеграма?

29

Івась, мабуть, спить уже? Та ні. Чую, відмикає. Якийсь гомін! Що се? Xтo се? До мене? В таку пору?.. Кроки в салоні.

— Се ти, Йвасю? Я, прошу пана.

— Ти ще не спав?

— Ні, прошу пана. Читав досі.

— Що там таке?

— Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.

— Пані? Стара? Молода?

— Не знаю. Завельонована. Я перепрошав — не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками...

— Проси! В лютім 1905 _______________________ * Зберегти рівновагу духу! (лат.) — Ред. * Свідоцтво вбожества (лат.).— Ред. * Досвідчений Роберт (лат.).— Ред. * І вмре і не зуміє в це поцілити (польськ.).— Ред. * Повна пошана! (нім.) — Ред. * Жінка — клерикальна істота (лат.).— Ред.

• Frameless Showers • Framed & Sliding Glass Enclosures • Reverse Painted Glass Kitchen Backsplashes • Glass Enclosed Wine Cellars • Glass Railings • Mirrors & Glass Designs

Art Stass, Inc. 1024 North Ave Des Plaines, 60016 Phone: 847-341-2777 Fax: 847-635-1573 www.artstass.com

30

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Святий вечір Василь Стефаник

С

иня як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.

– А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі діти, та в’єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.

– Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головою я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.

– А ноги ніц не стухають?

– Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати. Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.

– Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все

поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатися не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім стуленім вертепі.

– Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.

– Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привидитьси, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.

– Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте непранку, та най на вас сорочку натягну.

– Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якийсь казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як тепліше в шкіру.

– Ви вже розум вістаріли, таже не мете на різдво у такі нендзі сидіти! Натягав на маму сорочку.

– Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє,– коби борше.

– Та й я того, синку, кажу, коби борше.

– Та свєткуйте здорові.

– Йди, йди, бо то панцька служба. Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.

– Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов’ю ті, синку, на все добре. І рукою благословила. Легонечко ковтала головою в стіну, як би з радості, що сина доброго має.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.

– Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію. Хрестилася синіми руками.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.

– Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш. Шепотіла молитви.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. Ще того свєт-вечера вони нам вечерю лагодили.

– Я, сирітки, віб’ю поклони за вашу маму. Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била. Дуже богато мисочок люди поназносили. Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті. Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенькотіли.

– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечера не заколідує, такого великого вечера, лиш ти бабі колідуєш. В руках держала плящину з горівкою.

– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси. Пила.

– Як би не він, та й би ні аж навесні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила. Пила.

– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже: Нова радість стала, яка не бувала: Над вертепом звізда ясна світу засіяла... Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.

– Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої, мому Митрові: Вінчую тебе щєстєм, здоров’єм, повій, Повіяв вітер, похилив явір стихенька. Верещала, як би з неї хто паси дер.

– Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой ні! Я не твоя вже ґаздиня... Пила.

– Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту. Пила.

– Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу, та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе. Пила.

– А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в бога не доступиш. Напилася.

– Але-м, старий, п’яна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си зрадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д’ хаті дідівських куснів не волочить! Випила решту.

– А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу... Гатила головою в стіну, як скажена.

– Лиш таки отак, най креперує торба громацька.

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

31

KMS DISTRIBUTING, INC. ÍÀØÀ Ì²Ñ²ß ÏÎËßÃÀª  ÒÎÌÓ, ÙÎÁ ÄÎÏÎÌÎÃÒÈ ÍÀØÈÌ Ê˲ªÍÒÀÌ ÏÐÈÄÁÀÒÈ ÓÏÀÊÎÂÎ×Ͳ ÌÀÒÅвÀËÈ, ÏÐÎÏÎÍÓÞ×È ÍÀÉØÈÐØÈÉ ÀÑÎÐÒÈÌÅÍÒ ßʲÑÍÈÕ ÏÐÎÄÓÊÒ²Â, }Ȫ ¢ · ¡ §¯µ Ƽ ȼ ·µ £ Ȫ ȷ ʉ Ǐ Ȫ µ ¢Ⱥ ¡ ¡© £Ȫ ¨· ¤ ×ÓÄÎÂÅ ÎÁÑËÓÃÎÂÓÂÀÍÍß ÒÀ ØÂÈÄÊÓ ÄÎÑÒÀÂÊÓ. Ⱥ • Понад 1000 розмірів картонних коробок

• Поліетиленові мішки різних розмірів

• Картонні коробки друковані під замовлення з логотипом вашої компанії

• Папір білий та коричневий в рулоні

• Прозора, кольорова і друкована клейка стрічка (Scotch tape) під замовлення з логотипом вашої компанії

• Гофрокартон листовий та в рулоні • Пінопластові вироби для упаковки •

• Плівка для обгортання піддону (Stretch Film) • Різновидні конверти (паперові, поліетиленові, пластикові, бандерольні)

Виготовлення індивідуальної брендової упаковки на замовлення

Весь необхідний для Вашої компанії упаковочний матеріал Ви зможете замовити на нашій сторінці: www.kmsdistributing.com, або зателефонувати на номер: 847-630-7502

• Та багато інших товарів...

s ȵ ¤¢ ·ȳ Ĭ §ȧ ȵ ¤¢ ·ȳ }Ȫ ¡ §¯µ Ƽ ȼ Ȫ ȷ Ⱥ s ȥ

Відкрийте для себе світ краси! Ми з радістю запрошуємо вас до European Med Beauty Family Clinic – салон, де ваша краса стає мистецтвом. Наша команда висококваліфікованих фахівців піклується про вашу красу. З нами ви можете бути впевнені, що отримаєте передові процедури та індивідуальний підхід до ваших потреб.

Ми пропонуємо:

387 Shuman Boulevard suite 203w, Naperville, IL, USA medbeautyclinic23@gmail.com

773-326-5809

Semaglutide injections for Weight Loss, Botox, Dermal fillers, IV vitamins Infusion, Vitamin B12 & Vitamin D injections, Plasma Injections, Microneedling with Exosomes, PRX-T33 Chemical Peel, Permanent Makeup, Fibroblast, Massage Therapy, Laser Hair Removal.

32

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

Точка неповернення Сергій Медвідь

Батьки їли кислий виноград, а оскомина була у дітей (стародавня притча)».

Д

оженемо, переженемо, збільшимо, зменшимо, посадимо, звільнимо і переможемо. Ось такий, чи майже такий перелік зобов’язань, які беруть на себе чи не всі партії, які приймають участь у виборах до Верховної Ради України. Саме це, мабуть, і спонукає говорити, що наступний парламент мало чим буде відрізнятись від попереднього. Програми партій настільки близькі, що дочитавши її до кінця, забуваєш від якої вона партії. І це не дивно адже поле діяльності у всіх одне - Україна і її жителі. Можливо коли б програма передбачала розписаний по деталях план чи механізм оцього – «покращення вже сьогодні», тоді б ми побачили справжню глибину партійної геніальності, а так з усього сказаного виборці чітко розуміють лише – «звільнимо і посадимо» чи «посадимо і звільнимо». Ось по цій межі мабуть і будуть розділятися голоси. Так уже вийшло, що Україна з перших днів своєї незалежності поринула у вир змін. Постійні політичні дискусії між владою і опозицією починають втомлювати суспільство і викликати апатію, як до одних так і до інших. Відсутність конкретних економічних пропозицій і підміна їх лише політичними звинуваченнями, викликає тривогу за майбутнє Всі розвинені країни борються з економічною кризою, а ми уже двадцять років з політичною. Світ будує, а ми ділимо і руйнуємо. Країни об’єднуються між собою для вирішення економічних завдань, а ми роз’єднуємось по політичних. Невже ми ще не можемо зрозуміти, що сьогодні світом керують не політичні, а економічні закони і особливо всередині держави. А у нас людина тільки потрапила в депутати і уже кожне своє інтерв’ю розпочинає: «Ми, політики...». Яка може бути політика на рівні області, району, в сільраді? У суспільстві має бути економічна, а не політична дискусія, але складається враження, що в країні відсутня економічна наука, як така. Спочатку з’являється політичний лозунг, а потім одне з поперед іншого економічні обґрунтування, з’являється інший лозунг і зразу ж - нові обґрунтування. Можливо, врешті решт, обійдемось без політичних лозунгів, без іноземних радників, а просто по-державному подумаємо як жити далі, і не тільки тим хто при владі, а й простим жителям України. У 1991 році був опублікований відкритий лист до Президента Радянського Союзу М.С. Горбачова який підписали тридцять визначних учених світової еко-

номіки, серед яких чотири лауреати Нобелівської премії в області економіки. В цьому листі учені закликали Президента зберегти суспільну власність на землю і формувати державний бюджет за рахунок орендної плати за користування землею і природними ресурсами. Вони писали: «...існує небезпека, що Ваша країна запозичує у нас такі риси економіки, які заважають західним країнам процвітати в тій мірі, в якій вони могли б. Зокрема, є побоювання, що ви можете піти по нашій дорозі, дозволивши приватному сектору привласнювати велику частину земельної ренти. Важливо, щоб земельна рента була збережена як джерело державного доходу…» У своєму листі, визначні економісти світу наголошували, що приватна власність на землі сільськогосподарського призначення та привласнення приватним сектором земельної ренти, буде заважати західним країнам рухатись вперед. А що ж ми, як же влада незалежної України відреагувала на ці застереження і пропозиції? У мене на столі лежать декілька документів які докорінно змінили устрій і взагалі, майбутнє України. Це – укази президента Л.Д. Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року та «Про порядок паювання земель переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям» від 8 серпня 1995 року. Чи була така необхідність у цих указах? І чому вони з’явились тоді, коли президент лише на короткий термін отримав право видавати укази, які були на рівні законів? Якщо на друге запитання нам не відповість ніхто, окрім тієї людини яка підписувала ці укази, то на перше ми спробуємо пошукати відповідь. Майже усе інформаційне і методичне забезпечення цих указів було викладене у двотомних підручниках які перевидавалися українською мовою декілька разів і були тим дороговказом по якому до сьогоднішнього дня проводиться земельна реформа. Що з’явилось перше - чи укази, чи ці підручники достеменно не відомо, хоча деякі аргументи говорять про те, що першими були підручники. Що ж це за підручники? Ось переді мною лежить одне із видань: ПАЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ ПОСІБНИК Видання четверте, виправлене та доповнене

Січень 2000 р. Проект паювання сільськогосподарських земель в Україні Київ, Україна Контракт ЕРЕ-0014-1-00-5064-00, Трудовий Договір № 4 Агентство США з міжнародного розвитку Вашингтон у співпраці з Міністерством аграрної політики, Державним комітетом по земельних ресурсах та Урядом України Підрядник RONKO Consulting Corporation 2301 M Street, N. Y., Suite 400 Washington, D. C. 20037 USA Ось саме по таких посібниках, які пишуть нам заокеанські хлопці в перервах між кавою, ми проводимо земельну реформу і живемо уже 24 роки. Звичайно досвід у проведенні подібних реформ у них є, чого тільки варта їхня власна земельна реформа. Ось як про неї згадує Джеймс Мейс: “Приблизно сто років тому, коли моя рідна Оклахома готувалась стати штатом, індіанцям, що усе ще проживали на цій території, виділили ділянки землі у приватну власність. Це було для індіанців зовсім нове поняття. Намагалися захистити їхнє право на те, чого вони не розуміли. Однак згодом термін обмежень на продаж землі минув, і це дало поштовх творчості особливої категорії підприємців, котрі відкрито, часто з гордістю називали себе «рвачами». Йдеться про людей, які заробляли гроші нечесним шляхом, часто використовуючи зв’язки в політичних колах. Пригадується особливо «яскравий» епізод, коли термін обмежень минув для певної категорії, був відправлений особливий потяг у місця поселення індіанців, і їх привезли у моє рідне місто Мускогі, тут для них організували вечірку, що тривала всю ніч і де їм запропонували в необмеженій кількості віскі та сигари. У ході цього свята власники земельних ділянок розставалися зі своєю власністю за такі «щедрі» суми, як 10 доларів і навіть менше. В наступні роки багато хто з них були змушені жити з родичами у повній убогості.» * Книга «День і вічність Джеймса Мейса» ЗАТ «Українська прес – група» К., 2005 Чи не тому наша, тодішня влада, звернулася саме до цієї країни у якої уже був досвід проведення подібних реформ, чи можливо вони самі нам запропонували ще й виділили гроші на це? Автори посібника розглядають усі сторони земельної реформи, особливо, врахову-

ючи, що ми не індіанці та і часи уже не ті, детально акцентують увагу на пошуку і підготовці однодумців у проведенні цієї реформи. Я зупинюсь лише на деяких деталях: «Досвід інформаційної роботи з населенням переконливо свідчить про те, що безпосередня участь неформальних лідерів у реструктуризації КСП дозволяє не тільки інтенсифікувати самі зміни, але й запобігти можливим конфліктним ситуаціям, а у випадку їх виникнення знайти розумний компроміс. Для цього необхідно виявити неформальних лідерів з самого початку і заручитися їх підтримкою. Інформаційна робота з неформальними лідерами повинна забезпечити залучення неформальних лідерів до процесу реструктуризації господарства (створення ними власних підприємств (селянських фермерських господарств – СФГ) або розширення діючих». ст.29 Як тут не провести аналогію з висловлюванням ще з одного «доброзичливця» Роберта Купера, помічника міністра оборони Великобританії, який в свої книзі «Постмодернова держава і світовий порядок» писав: «…сьогодні на реверанси про права людини можна не звертати уваги, а покидьків серед місцевого населення завжди можна знайти, і вони будуть повідомляти з екрану, що це свідомий вибір їх народу. Із за цього їм дозволять називатися губернаторами, міністрами, президентами. Там, де можна обійтись фінансуванням виборів, можна обійтись без окупації. Нехай електорат сам собі вибере лідерів, які будуть плавно вистроювати країну в схему піраміди, на тому рівні де їм буде указано. Так і мороки менше, і витрат. Принцип самообслуговування. А щоб все виглядало пристойно, прийдеться садити на трон лідерів із місцевих політбомжів. Раби не повинні відчувати себе такими, тоді і за свободу не будуть боротись. Це і забезпечить стабільність і надійність системи. Поменше вівчарок, колючої проволоки, охоронців, тоді і менше буде заперечень – все добровільно…» Бачите - все як у старі, добрі часи, тільки замість віскі і сигар право самим прийняти участь у «дерибані». Або ж, головне виявити бажаючих на цьому заробити, а потім назначати їх лідерами. В спеціальній літературі таких людей називають ще «агентами впливу»*. І вже вони будуть нести в маси і доказувати, що розпаювання і продаж Україною земель сільськогосподарського призначення це є світле майбутнє для народу. *(Агент впливу – особа яка використовується для проведення таємного впливу на державних чиновників, засоби масової інформації або активну частину населен-

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

33

We speak

POLISH

2575 American Lane

Mówimy po Polsku!

ELK GROVE VILLAGE

The freshest meats, sausage and deli products — at wholesale prices!

All products kept below 40 degrees for freshness

Wholesale

STORE NOW OPEN TO PUBLIC

Specialty groceries

GREAT deals on:

Delta Ln 2575

Busse Rd

Willow Creek

Supreme Dr

Thor ndale Ave Thorn dale A ve

York Rd

N Ellis St

Eastern Ave

United Ln

Devon Ave

American Lane

We are excited to announce we are Now Offering Our premium meats, sausage, deli and smoked fish products at wholesale prices. Directly to the public — At our NEW Retail Storefront.We invite you to our walk-in cooler to see the freshness and prices for yourself!

Specialty Sausages and Meats: Large selection of Smoked Sausages, Hams, Bacon, Pork Loins, Pork Butts and more!

Pre-sliced Deli Meats and Sausages Also Available!

Fresh Meat Counter Baby Back Ribs, Hams, Loins, Bacon, Polish Sausage Italian Sausage, and more!

Smoked Fish Smoked trout and our famous smoked salmon are now available – fresh and directly from the source.

STORE HOURS Sunday: Closed Monday: Closed Tuesday: 9am–5pm

Wednesday: 9am–5pm Thursday: 9am–5pm

Friday: 8am–5pm Saturday: 7am–1pm

847-787-0210 | northstarfoods.com

FOLLOW & LIKE US!

For over 40 years Northstar Foods has been producing only the finest meats, specialty sausages and smoked fish for the restaurant and grocery store industries. The essence starts in our kitchen with the finest and freshest raw materials with our unique blend of traditional herbs and spices.

Welcome

to taste and quality at great prices!

STOP IN

TODAY!

34

Літературний додаток

ня в інтересах і для досягнення цілей які переслідує іноземна держава. Ноорман Полмар., Томас Б. Аллен « Энциклопедия шпионажа » М., « Крон-прес », 1999.) Але повернемося до листа - застереження визначних економістів. Після написання цього листа пройшло більше двадцяти років, і що ж ми бачимо? У країнах з розвиненою економікою, які ще вчора показували приклад економічної стабільності сьогодні починаються прояви людської непокори, заворушення. Населення Європи і США різко старіє, починають виходити на пенсію ті, хто народився в 50-х роках минулого століття, а саме тоді був пік народжуваності, значить зараз відбудеться пік виходу на пенсію. Соціальні програми тріщать по швах, а пенсійні фонди лихорадить. В той же час автоматизація і комп’ютеризація виробництва не обіцяє збільшення робочих місць, а монополізація ринку створює умови, коли прибутки направляються в кишені лише декількох сотень родин. Населення усіх країн шукає нові способи для виживання. Те що земля і надра повинні працювати на все населення яке проживає на даній території зрозуміли уже більшість. Саме у «відновленні балансу в розподілі національного багатства» вбачає майбутнє американців їх президент Барак Обама. На даний час американський уряд уже скупив у державну власність більше 50% сільськогосподарських угідь, і далі продовжує скуповувати. А в таких країнах як Китай, Японія, Ізраїль,Голландія, Данія майже вся земля в руках держави і сільськогосподарське виробництво у них високоефективне. І земля збережена, і продуктів удосталь. А в Англії 90% земель у Пенсійному фонді, який надає землю в оренду під виробництво сільськогосподарської продукції і саме кошти отримані від оренди є основним наповнювачем пенсійних забезпечень. У Бельгії, Франції держава володіє 60-65% землі і здає її в оренду. У Німеччині, після обєднання східної та західної її частин Федеральний уряд обрав шлях довготермінової оренди земель державної власності замість її продажі. А якщо сказати простіше то капіталістична Західна Німеччина після обєднання з соціалістичною Східною Німеччиною, де землі сільськогосподарського призначення були у власності держави. дуже зраділа і «кляті капіталісти» не стали паювати ці землі і виставляти на продаж, а залишили у власності усього німецького народу. До того ж, німці вважають, що кожен громадянин Німеччини, при бажанні стати фермером, може прийти до держави і взяти землю у оренду під виробництво. А у нас це можливо??? В даний час латифундисти видавлюють останніх фермерів, а про те щоб створити нове фермерське господарство уже і ніхто не мислить. До чого приводить продаж земель сільськогосподарського призначення ми можемо побачити на прикладі Аргентини. Після другої світової війни ця країна, практично годувала всю Європу і була ві-

surma.com.ua

дома як «житниця світу». Великої рогатої худоби було достатньо, щоб прогодувати свою країну і інший континент. Сьогодні населення Аргентини голодує, країна стоїть на межі дефолту. Що ж трапилось? Адже Аргентина так і залишилась «житницею світу», але після впровадження земельного ринку, декілька транснаціональних компаній скупили сотні тисяч гектарів сільськогосподарських земель, і тепер родючі поля огороджені, і знаходяться під охороною, а весь зібраний урожай вивозиться за кордон більш платоспроможним клієнтам, так як в самій Аргентині безробітний, бідний житель не може дозволити собі купити вирощену на їхніх полях продукцію по таких цінах. Щось подібне може статися і з Україною та її жителями. Щорічні високі врожаї все менше і менше відбиваються на статках простих жителів України. А ріст валового внутрішнього продукту перетворюється лише в статистичний показник, який може збільшуватись і тоді коли прибуток отримують лише декілька десятків сімей, а всі інші знаходяться за межею бідності. Керівництво різних держав негаразди всередині своїх країн пояснюють глобалізацією, падінням ринку та інше. Але за усіма цими негараздами саме і стоять питання, куди направлені кошти від використання природних ресурсів тієї чи іншої країни – місцевим громадам чи великому капіталу. І як би нам не пояснювали, що економічні негаразди - це вплив зовнішніх факторів, я не можу не погодитись з Джорджем Соросом який говорив: «Головною причиною злиднів і бідності у всьому світі є неефективне державне управління… на глобалізацію не потрібно звалювати вину за нееффективне державне управління». Але дане попередження керівництвом більшості держав не сприймається, значно легше знайти винуватця негараздів десь на стороні, ніж зізнатися у своїй некомпетентності. На даний час перед усім світом стають все нові і нові виклики. Експерти попереджають, що коли настане глобальне потепління й підніметься рівень світового океану, кількість землі, придатної для життя й обробітку, катастрофічно падатиме, що приведе до перенаселення і військових конфліктів. Економічна криза набирає обертів, і це не стихійне явище, це - закономірний процес сучасних економічних відносин. Світовий ліберальний проект терпить крах. Ми стоїмо на порозі нової цивілізаційної епохи. А українці замість того щоб в цей складний час захищати державність і незалежність, викидають на ринок свою територію – землі сільськогосподарського призначення. У України саме зараз є можливість, відмовившись від цієї злочинної авантюри, стати центром нового економічного розвитку та показати усьому світу приклад вирішення економічних проблем за рахунок внутрішніх резервів, а не за рахунок кредитів МВФ які лише прискорюють падіння країни у прірву.

№ 1 (82) — 05.01.2024

Так, згідно статистичних даних: сільськогосподарські угіддя України займають 41,7 млн. га, або 69,1%, загальної земельної площі, У загальній площі сільськогосподарських угідь площа ріллі становить 34 млн. га, або ж 56,7% від території України. Звідси - на одного жителя України, а їх у нас уже 45,6 млн. чоловік, припадає, сільськогосподарських угідь – 91,4 сотки, або ж 0,91 гектара, і відповідно ріллі – 74,6 сотки, що становить 0,75 гектара. Для порівняння – Англія – 0,1 га ріллі на одного жителя, Німеччина – 0,14 га, Італія – 0,15 га, Франція – 0,31 га, Польща – 0,34 га. Конституція України і безпосередньо стаття 13 підтверджує, що земля її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Тобто, кожен громадянин України за час свого життя має право отримувати орендну плату за свій, майже гектар сільськогосподарських земель. Куди тим французам чи навіть полякам до нас. Мені можуть заперечити, що землі сільськогосподарського призначення розпайовані і належать лише частині громадян України. Так, я знаю, розпайовані між 12,5% жителів України. Я уже про це писав і у своїх статтях, і у книгах – «Сценарий для Украины» та «Батьки, діти, реформи і Ми!». Але давайте трохи відійдемо від цього і уявимо, що статтю 13 Конституції України ніхто не відміняв, і ніхто не прирівнював себе до Бога та не ділив (розпайовував), по іноземних рекомендаціях те, до створення чого ніхто з присутніх не приклав ніяких зусиль. Мабуть було б дивно бачити, що кожен пасажир електрички виходячи на своїй станції відривав і забирав з собою сидіння на якому він просидів декілька годин. А от із землею сільськогосподарського призначення виходить так вчиняти можна. Олег Бахматюк, керівник агрохолдингу «Укрлендфармінг», який орендує близько 500 тис. га с-г земель у інтервю, Економічній правді 28 жовтня 2011 року, говорить: «Я націлюю свою команду на те, що через два-три роки в Україні оренда землі буде така, як в Європі, тобто 300 доларів за гектар». І це справедливо – 300 доларів для агрохолдингів, 300 доларів для іноземних компаній (а вони орендують більше 12 млн. га), 30 доларів для вітчизняних фермерів які мають в оренді до 1 тисячі гектарів, можливо по 100 доларів для тих у кого в оренді до 5 тисяч, ну і так далі. Я не стверджую, що саме така орендна плата має бути в залежності від обсягів орендованої землі, але коли б платили, навіть середню орендну плату, то у бюджет України щорічно надходило б до 8 мільярдів доларів, що становить більше 60 мільярдів гривень, або майже 20% бюджету України. Ось так без корупції і кредитів МВФ. І кожна громада знала б скільки надійде у

бюджет їхнього населеного пункту у цьому році, на наступний рік і так далі. Тоді б і бюджет формувався знизу. І не стояв би голова сільської ради з протягнутою рукою цілий рік випрошуючи дві машини асфальту, а разом би зі своїми депутатами і односельцями планував, як ремонтувати чи будувати школу, лікарню, спортзал, як розвивати село чи допомогти пенсіонерам. І так на рівні району, області, країни. Тоді б і виборці підходили більш відповідально при голосуванні за депутатів у місцеві органи влади. А депутати Верховної Ради займалися б законотворчою роботою, а не «дерибанили» бюджет. Це є один із шляхів подолання корупції і панування демократії. Ми дуже добре навчилися говорити про європейські закони і демократію, в той же час використовуючи середньоазіатські традиції та родинні зв’язки в державних структурах. Якось довелось бути присутнім на одній зустрічі кандидата в депутати з жителями села, де директор школи уклінно дякував за подарований школі музичний центр, вартістю 4 тисячі гривень і говорив, що нарешті в школі буде своя музика. Неприємно було на все це дивитись, знаючи, що у громади цього села три тисячі гектарів сільськогосподарських угідь, а це 5 мільйонів гривень. Навіть якщо по європейських мірках – 30% віддати до центрального бюджету, то в розпорядженні громади залишається 3,5 мільйонів гривень. І ось громада, яка може мати такий бюджет лише від оренди землі, радіє подарунку за 4 тисячі гривень і обіцяє голосувати за кандидата. В той же час, в теленовинах показували, як інший кандидат в депутати, розповідав жителям села, що якщо його підтримають, то він «виб’є» гроші на дитсадок, а якщо ні - то їхні діти залишаться без дитсадка. Ось так іде боротьба за голоси і звідси починається корупція. І тільки бюджет який буде формуватися і розподілятися знизу вверх, а не зверху вниз дасть в значній мірі можливість зменшити корупцію, а народу відчути себе господарем. Партії ідучи на вибори у своїх програмах пишуть, що знизять податки, збільшать пенсії і зарплати бюджетникам, піднімуть соціальні видатки і т.п., одним словом забезпечать усі забаганки виборців, аби за них голосували. З позиції дешевої виборчої реклами, можливо і правильно, з позиції економіки і конкретного стану справ у державі – повна профанація. Ось коли усі передвиборчі лозунги будуть економічно обґрунтовані, а автори стануть нести відповідальність за їх виконання, лише тоді ми почнемо рухатись уперед, а не скочуватись назад у нікуди. Україні потрібні державні люди, а не політикани. Раніше я уже писав, що у нас 14 мільйонів працюючих і майже стільки ж пенсіонерів. І з кожним наступним роком, в зв’язку з високою народжуваністю у 194864 роках, а тепер з виходом тих людей на пенсію, кількість пенсіонерів буде збільшуватись, а кількість працюючих зменшуватись. До того ж, почне повертатись додому, щоб доживати віку, частина тих,

05.01.2024 — № 1 (82) хто сьогодні працює за кордоном. Поряд з цим необхідно враховувати, що людина, яка працює в бюджетній сфері, уже отримує зарплату з бюджету, звідти ж і йдуть її пенсійні відрахування. А скільки ж у нас головних наповнювачів бюджету, тих хто виробляє товари з доданою вартістю? Чи багато їх? І що для цього робиться щоб їх було більше? За рахунок чого ми надалі маємо формувати бюджет і наповнювати Пенсійний фонд? Ситуація дуже складна, і замість того щоб усім шукати механізм, як зменшити цю загрозу, ми займаємось популізмом і викидаємо на торги останній стратегічний запас наданий Богом у розпорядження жителів України це - землі сільськогосподарського призначення, плата за оренду яких уже сьогодні могла б давати у бюджет до 20%, що фактично, а не на словах дало б можливість зменшити податки для бізнесу і одночасно збільшити соціальні видатки уникаючи різних корупційних схем. А якщо наші наступні покоління навіть і не захочуть займатися сільським господарством, а усю землю здадуть іноземцям в оренду, то це щорічно буде давати більше 12 мільярдів доларів, або ж третя частина бюджету нашої держави і це тільки від орендної плати за землю сільськогосподарського призначення? А якщо ще врахувати плату за використання інших природних ресурсів? Тобто Україна, одна з небагатьох країн світу, природні ресурси якої створюють такий запас міцності, як для жителів так і для самої незалежної держави, який дасть змогу вистояти проти будь яких економічних криз. Взагалі алгоритми української ментальності вражають. Дозволили все розпродати, приватизувати, а тепер швиденько стають у чергу за пенсіями. До кого? Хто вам зі своєї кишені має платити пенсії? Ваші діти. Саме на їхні плечі ляжуть ваше пенсійне забезпечення і борги МВФ. Пенсійна реформа, де задіяні лише ті, хто працює, і пенсіонери, не має майбутнього. І, якщо не ввести додаткового чинника, то нас очікує найстрашніше, що може бути, — конфлікт поколінь. Тому, щоб цього не допустити, Пенсійний Фонд повинен мати стабільні додаткові надходження, які дали б змогу зменшити податковий тиск тих, хто працює, і гарантувати забезпечення пенсіонерів. Якщо озирнутися на двадцять років, які прожила Україна, виникає думка: чи міг бути інший розвиток і чи це єдиний шлях для нас? Часто, буваючи в кабінетах влади, можна почути: «Як людина я з тобою погоджуюся, але як держслужбовець мушу робити навпаки». Якій же державі служать ці люди, що для того, аби вчинити «по-державному», мають знищити цю країну, поламати життя і долі людей? Але все це ми сприймаємо як належне, адже саме наше покоління всі ці двадцять років «розбудовувало» Україну, отримувало нагороди, звання, голосувало, рахувало бюлетені. І саме тому в сьогоднішній грі у пенсійну реформу нам пропонують лише дві команди — ті, хто працює, і пенсіонери,

а, якщо сказати точніше, — діти і батьки. Старше покоління своїм беззубим ротом з’їло все, що мало належати нащадкам, а тепер тягарем висне на шиї тих, хто тільки спинається на ноги. Їм би радіти життю, працювати, створювати сім’ї, ростити дітей, а вони мають робити непосильні відрахування від заробітної плати на армію пенсіонерів, котра щорічно збільшуватиметься. Мені можуть заперечити, що молоді пропонують накопичувальну систему пенсійного забезпечення. Але прості підрахунки показують, що, якщо з пенсійного фонду забрати надходження тих, кому ще немає 35 років, і спрямувати їх на накопичувальні рахунки, то дефіцит фонду ще більше зросте. Чи не так? Нам кажуть, що тіньовий фонд заробітної плати становить 145 мільярдів гривень і, якщо це все легалізувати, то до пенсійного фонду додатково надійде 45 мільярдів, тоді всі питання й вирішаться. Ось на цих розрахунках і вибудовується пенсійна політика — легалізація і ще раз легалізація. А якщо там немає цих 145 мільярдів? А якщо з таким підходом припинять існування й ті підприємства, які ледь животіють? Тому постає логічне запитання, чи будуть мати право сьогоднішні і завтрашні пенсіонери, моральне право, через рікдва, коли Пенсійний фонд буде напів пустий, а кредити перестануть давати, вимагати пенсії? Мабудь ні. І за що? Адже саме ці покоління привели Україну до зубожіння. І це буде справедливо. Поставте це запитання молодому поколінню і ви почуєте відповідь. Чи розуміють українці, що вони втратять коли запрацює ринок земель с-г призначення? Я думаю, що розуміють. Як свідчать результати проведеного Центром Разумкова загальнонаціонального опитування, яке було проведено з 28 січня по 2 лютого 2012 року у всіх регіонах України, щодо ставлення громадян до земельної реформи - то більшість українців (60,7%) переконані, що питання про введення вільного ринку с - г земель має бути винесене на референдум. Але навіть знаючи, що земельна реформа розроблена іноземними фахівцями і не несе українцям нічого доброго, депутати Верховної Ради голосують за проект закону «Про ринок земель….», прикриваючись тим, що продаж буде тільки для своїх і лише по 100 гектарів. Ну так по трішки лише для кума, свата, брата, і уже вони будуть щорічно отримувати по 300 доларів з гектара, а можливо і більше за здачу цієї землі в оренду. Ну, а у кого немає грошей, але він дуже хоче працювати на землі той може орендувати у того ж кума чи свата або ж взяти кредит на 49 років, і якщо не встигне за своє життя виплати, то передасть це ярмо дітям щоб «дякували». Якась у нас особлива любов до земель с-г призначення і особливо у тих, хто «особисто» хоче дуже на ній «працювати». І депутати все роблять, щоб допомогти ось цим «працівникам» придбати землю у власність, незважаючи на те, що земля і по Конституції і по законах Божим має належати усім

Літературний додаток жителям, які проживають на ній сьогодні і будуть проживати завтра. Представники влади, та всі ті хто причетний і розпочинав цю злочинну «реформу», спішать, за будь яку ціну, пустити землю с-г призначення України з молотка з молотка, щоб ніхто, і ніколи не зміг повернутися до цього питання та не запитав – А як все це розпочалося, і хто за цим стояв? Адже, якщо повернутися до витоків земельної реформи в Україні, то спливе багато «заслужених» призвіщ яким майбутні покоління зможуть інкримінувати злочинні дії, а Україна узнає своїх героїв які розвалили не тільки сільське господарство але і в цілому усю Україну. Навіть іноземні радники, які ратували за впровадження земельної реформи, не могли стриматися від негативної оцінки діяльності влади у заповзятому розвалі колективних сільськогосподарських підприємств. Ось, що про це говорив, у 1995 році, радник міністра с-г України Роберт Уолкер: «…По самих скромних підрахунках 90% колективним господарствам, держава не платить по контрактах по пів року і більше. В результаті у сільгосппідприємств не має оборотних коштів і вони не можуть купити запчастини і обладнання, видати працівникам зарплати. Три четверті з них не в спромозі отримати кредити». (ж-л «Бизнес – Эксклюзив» № 4, 1995 р.) Свідомо розвалене сільське господарство, зникають з карти цілі населені пункти. Що ще мають принести в жертву мільйони, щоб задовольнити жадобу сотень? Ось, що пише Тім Ланг, Головний консультант уряду Великобританії по питаннях продовольчої безпеки, професор. кафедри продовольчої політики Кембріджского Університету: «Я щиро співчуваю Україні. Після століть насильницької колонізації зараз вона збирається добровільно роздягтися перед Заходом. Можна говорити, що для України добре залучати інвестиції багатих країн, що продуктивність сільськогосподарського сектора виросте, але на мій погляд, – це нічний кошмар, просто розфарбований яскравими кольорами.»

(Also in Europe: the impact of EU agrofuel policies in Central and Eastern Europe (co-funded by the European Commission) // http://www.europafrica. info/file_download/15/The+Impact+of+ EU+agrofuel+policies+in+Central+and+ Eastern+Europe_April+2012_FINAL.pdf) А профессор Мартін Ларго і доктор Неіл Равенскрофт (міжнародні експерти видання The Ecologist, Великобританія) так бачать питання ринку сільськогосподарчських земель в Україні: «Світовий банк особливо сприяє комерціалізації та введенню ринкових відносин в земельних питаннях для країн, що мають значний природний потенціал. При цьому місцеві традиційні системи землеволодіння та землекористування всілякими шляхами оголошуються «неефективними», «відсталими», не кажучи про те, що вони, звичайно ж, фінансово

35

цими інституціями не підтримуються. Після того як місцеві системи країн-мішеней визнані неефективними за визначенням, впроваджується інша парадигма, вже вигідна розвиненим країнам. Парадигма, в корені відрізняється від традиційних систем землеробства, керувалися звичаєм, відповідальністю, самообмеженням, повагою і любов’ю до землі. Ця нова парадигма, крім усього іншого, викорінює глибокі культурні та духовні зв”язки людей із землею. ... Будь-яка поважаюча себе країна побачила б у таких діях однозначне посягання на свою національну безпеку». «У відповідь на чисельні міжнародні скандали Світовий Банк спішно розробив і зараз активно впроваджує «сім принципів відповідального інвестування», намагаючись зробити економічний захоплення землі, іменований «великими інвестиціями в сільськогосподарські землі», більш соціально прийнятним. На жаль, основне завдання Світового Банку при впровадженні цих добровільних принципів - зниження ризиків для інвесторів, оскільки в будь-якому випадку це дуже ризиковані інвестиції. Практично в будь-якій країні, де такі інвестиції вже розвинені, виникає негативна соціальна реакція, що переростає дуже скоро в глобальний рух. Всі обіцянки про «виграшною для всіх» стратегії, як показує практика, виконати просто нереально. Стратегія обіцяє прозорість і належне управління, повага з боку іноземних інвесторів прав місцевих громад і т. д., Але це нездійсненно, коли місцеві уряди самі їх не поважають. І загалом правильні слова про створення кваліфікованих робочих місць та передачі технологій стають марними, оскільки це зовсім не ті проблеми, які треба вирішувати місцевому сільському господарству. У країнах Африки та Латинської Америки, першими зазнали неоколонізації і випробували вже повною мірою на собі її наслідки, в «виграшну для всіх стратегію», звичайно ж, ніхто не вірить».

(Also in Europe: the impact of EU agrofuel policies in Central and Eastern Europe (co-funded by the European Commission)// http://www.europafrica.info/file_ download/15/The+Impact+of+EU+agrof uel+policies+in+Central+and+Eastern+E urope_April+2012_FINAL.pdf) «При цьому ніхто не ставить під сумнів, що інвестиції в сільське господарство необхідні. Однак більш важливими питаннями є: які типи інвестицій потрібні? На користь кого будуть розподілятися їх вигоди і як це позначиться на бідності та рівні розвитку сільських районів? Європейські дослідники Центру прав людини та глобальної справедливості пишуть: «…місцеві дрібні фермери потребують інфраструктури (дороги і об’єкти зберігання), більш широкого доступу до фінансових ресурсів, вони повинні мати можливість створювати кооперативи, а також поліпшувати свої переговорні позиції на ринках, отримуючи більш повну інформацію про ціни. А чого місцеві фермери,

36

Літературний додаток

безумовно, не потребують - це в придбанні великими інвесторами їхніх земель, з благословення урядів, які позбавляють їх засоби до існування, самого важливого активу, який вони мають. Ігнорування цієї реальності може мати дуже серйозні наслідки. Безземельні селяни - це явище, яке систематично пов’язано з недостатнім харчуванням, неконтрольованої міграцією в міста і повним занепадом рівня життя в сільських районах. Навіть коли обіцянки дані на найвищому рівні і закріплені законодавчо, існує величезний розрив між зобов’язаннями, прийнятими на папері і їх ефективною реалізацією. Урок з минулого досвіду інших країн показує: законодавчі гарантії, що місцеві громади будуть повністю захищені, мати будь-які пріоритети, з ними будуть проводитися консультації: переговори і спільно виробляється стратегія, робочі місця будуть збережені і т. д., - після продажу землі майже ніколи не дотримуються».

(Foreign Land Deals and Human Rights: Case Studies on Agricultural and Biofuel Investment. Center for Human Rights and Global Justice/ http://www.chrgj.org/ projects/docs/landreport.pdf) А чи є достатньо аргументів у тих хто пропонує ввести ринок земель сільськогосподарського призначення? Ні не має! Усі їхні аргументи лежать лише в одній площині - земля товар за який можна отримати гроші. Але чи це так? «Господня земля, і все, що на ній, населення і мешканці її…» (Псалом 24). Хто сказав, що українська земля це товар? Чому одне покоління має вирішувати і продати те шо належить не їм, а створене Богом і дано лише у користування усім тим хто жив, живе і житиме на території України? Чому б’ючи перед образами поклони, а потім вставши з колін, ми йдемо торгувати тим, що не належить нам? Всі ці роки нам нав’язували, що розпаювання необхідне, тому що тільки власник може ефективно обробляти землю. Ми мовчки погодилися з цим, визнавши, що в нас немає спеціалістів і сільськогосподарської науки, й сьогодні майже всі спеціалісти та науковці залишилися без роботи. А тепер нам ті самі «реформатори» твердять, що землю слід продавати тому, що ті власники земельних наділів, які були раніше, вже старі, помирають, то хай хоч на старості скористаються грішми, отриманими за Матінку-Землю. І вже тільки нові власники, які скуплять десятки тисяч гектарів, сидячи на Канарах, зможуть їх ефективно обробляти. Таке враження, що українці ніколи не вміли обробляти землі й тільки зараз уже нові власники їх цьому зможуть навчити. Виходить, у нас досі взагалі не було сільськогосподарської науки, навчальних закладів, котрі готували спеціалістів для сільського господарства, самих спеціалістів та високих урожаїв, якщо за новою «теорією» врожаї мають підніматися тільки залежно від власності на землю. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що держави, мешканці яких не аналізують того,

surma.com.ua

що відбувається, а лише спостерігають, як шматують їхню Батьківщину, і стають у чергу, щоб визбирати крихти, не можуть довго залишатися незалежними. Як так сталося, що українці які завжди в легендах, піснях, віршах і в повсякденному житті говорили «Мати – Земля» сьогодні відрікаються від неї і виставляють її на торги бажаючи отримати жалюгідні зелені папірці? То чи не тому за роки незалежності у нас стільки негараздів, що ми втратили цінності, продаємо те, що святе, а владу обираємо не державну, а комерційну, для якої Україна є склад, товари з якого можна вигідно продати, а самі жителі України лише небажані свідки. У 1995 році, Ернст Ульріх фон Вайнзеккер, Ейморі Блок Ловинс і Хантер Ловинс представили доповідь Римському клубу «Фактор чотири. Подвоєння багатств, дворазова економія ресурсів», в якій пропонували деякі нові рішення старих проблем, що підстерігають людство на шляху до сталого розвитку. У своїй доповіді автори дуже скептично поставилися до теорії ринків які сьогодні постійно нав’язують суспільству: «Призначення ринків – бути ефективними, а не достатніми; жадними, а не справедливими. Ринки ніколи не ставили собі за мету досягнення спільності або цілісності, краси або справедливості, стійкості або духовності. Якщо ринки і роблять щось хороше для китів або дикої природи, Бога або Матері Землі, або наших онуків, то це чисто випадково. Ринки, якщо їм дозволити нормально працювати, дуже добре досягають поставлених перед ними цілей, але ці цілі далекі від загального призначення людини» То чому б українцям не почати вивчати і при міняти ті методи, які пропонували вчені у своєму листі до Горбачова, де в основі розвитку держави лежать моральні принципи, а не ринкова продажність. Щоб вилікувати суспільство, досягти справедливості і відновити відношення до Землі, насамперед, необхідно переосмислити наші стосунки до Творця, оцінити наші власні дії, та як це вплине на майбутнє наших нащадків.

Військові теоретики поділяють сучасні війни, які швидше за все будуть вестись у першій чверті 21 століття, на контактні (четвертого покоління) із застосуванням звичайної зброї та безконтактні (шостого покоління). Головне завдання війни шостого покоління - знищення безконтактним способом економічного потенціалу будь-якої країни на будь-якій відстані. З цим важко не погодитись, як із тим, що з часом знеціниться не лише ядерна зброя (п’яте покоління), бо це війна на самознищення, а й звичайні збройні сили. До того ж війни шостого покоління уже ведуться. Не обов’язково у цій війні високоточна зброя повинна мати форму: це можуть бути політичні інтриги, дезінформація, змови монополістів, штучні фінансові потрясіння за допомогою валютних мані-

№ 1 (82) — 05.01.2024

пуляцій, підштовхування влади на хибні рішення тощо. Сюди так само належить бездіяльність тієї само влади, чи навпаки – злочинна діяльність. Виходячи з цього, можна без перебільшення сказати, що в Україні є всі ознаки війни шостого покоління. Хто ж наш ворог? Важко відповісти, бо в одних це бажання бачити Україну залежною і підконтрольною, в інших – ще один плацдарм, або просто жадоба наживи. Але всі вони в одному блоці знищення України як держави. Та замість того, щоб вникнути і розібратися, що ж відбувалося в Україні у дев’яностих роках минулого століття і звідки виникла так звана «земельна реформа», ми вперто будемо йти до кінця, щоб не тільки завершити цю реформу, але й пройти точку неповернення. А депутати справно будуть давити на кнопки для втілення своїх самих заповітних мрій. Але не потрібно робити вигляд, що ті що давлять на кнопки не розуміють, що вони голосують не за ринок землі, а за продажу держави. То ж необхідно пам’ятати, що кожен голос за продажу земель с-г призначення - це крадіжка 50 мільйонів доларів щорічно у українського народу кожним, хто за це голосує. І якщо уже через 10 років українці виставлять рахунок тим, хто за це голосував, чи їх родинам, то це буде відповідно 500 мільйонів доларів з кожного. І так буде. Чому б нам, щоб мати і достойні пенсії і чесно дивитися в очі нащадкам, не створити умови щоб повернути землю сільськогосподарського призначення суспільству? Необхідно зняти Україну з «міжнародних торгів» і тільки держава повинна виступити єдиним покупцем земель сільськогосподарського призначення. Ні, я не пропоную її відібрати у тих хто отримав земельні паї у власність. Сьогодні у нас в країні створилася така ситуація, що всі заборгували всім. Держава дала 100 млрд. гривень з бюджету (точніше наші гроші), на рефінансування банків, з яких на даний час не повернуто ще 70 млрд. гривень, - допомагає будівельникам, списує борг у 24 млрд. теплокомуненерго і т.п. Водночас люди заборгували за банківські кредити, хочуть купити у будівельників квартири, навчати своїх дітей, онуків у навчальних закладах, мають великі борги перед ЖЕКами, то чому б нам не провести взаємозалік і не прирівняти державний земельний акт до векселя, який можна погасити здавши лише державі? Боржник розраховується з банком, а банк, передаючи державний акт державі, розраховується за свої борги перед державою. Здавши державний акт – вексель, у навчальний заклад бабуся зможе заплатити онукові за навчання. А хто захоче і надалі віддавати землю в оренду - нехай віддає. Орендар за державну частину землі буде платити орендну плату в державу, а за іншу -власнику земельного паю. І нехай орендують землю і виконують екологічні закони України ті, хто її орендував і не бояться, що не зможуть її викупити. Краще на ті гроші, що мали витратити на купівлю землі, придбають нової вітчиз-

няної техніки чи візьмуть її у лізинг, чим допоможуть нашим машинобудівникам, а можливо віддадуть свої державні акти за ту-таки техніку, а завод погасить ними свої податкові зобов’язання перед державою. Я не кажу, що це - єдине правильне рішення, але якщо ми - незалежна держава і хочемо нею залишитися, якщо ми хочемо знизити податки і одночасно збільшити надходження до бюджету - ми повинні шукати і знаходити рішення. Людина повинна бути поближче до природи, лише спираючись на землю двома ногами, вона стає стійкішою до життєвих негараздів – у неї з’являється природній захист. Адже не обов’язково, що життя в селі - це лише робота в полі. На даний час науково-технічні досягнення дають можливість зменшити кількість працюючих у сільському господарстві. До сільського населеного пункту необхідно підходити, як до місця проживання, який формує сильну цивілізацію майбутнього і який створює власний захист від різних криз, які періодично будуть трясти цей світ. Якщо на сімейній фермі син працює поряд з батьком, онук з дідом, то це сама вища і надійна форма виховання. Затишний притулок для дітей, під час їх становлення і пізнання світу, завжди був і залишається важливим чинником у вихованні. Не тільки стабільна робота створює безпечне середовище, але й оточення, дитячий садок, школа, церква також мають значний вплив на це. Варто відзначити, що в суспільстві, де переважає увага до сімейних відносин і виховання дітей, безпечне середовище завжди зберігається і передається наступним поколінням. А в тому суспільстві, де сімейні відносини і виховання дітей приносяться в жертву грошовій економіці, цього, як правило, не відбувається. Хвороби сучасного суспільства – самітність, безлади, вандалізм, алкоголізм, наркоманія і пов’язана з цим злочинність – є наслідком байдужості влади до таких факторів, як любов, сім`я, діти, а звідси і майбутнє країни. Наші діти і онуки вірять нам вони навіть не можуть допустити, що ми уже їх зрадили дозволивши розпродати Україну, а разом з цим і їх майбутнє. Нещодавно на телевізійному політичних шоу у одного з постійних там експертів запитали, чому наші діти тікають за кордон і що необхідно робити щоб цього не відбувалося? На що вчений муж відповів, що в цьому нічого страшного не має на їх місце в нашу країну приїде молодь з інших країн. Я цю відповідь згадав коли прочитав, в Інтернеті, як в Німеччині один німецький пенсіонер зробив в автобусі зауваження, про погану поведінку, хлопцям не європейської зовнішності за, що ті вибили пенсіонеру зуби. Вставляючи зуби німець мабуть жалкував, що відпустив своїх дітей на роботу за океан. Але їх діти якщо і їдуть за кордон то на високооплачувані посади і серйозні контракти, а наші прибиральницями, різноробочими та доглядачами пенсіонерів – людьми третього сорту. І тільки тому, що їхні батьки, на

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82) їхній батьківщині не змогли створити їм робочі місця відповідно до їхніх здібностей і покликань. Тож нехай старше покоління і розраховує на «достойні» пенсії, які їм «вділять», як тому німцю, хлопці, що приїдуть з теплих країн на місце нашої молоді яка втече за кордон. Тому тим хто йде в депутати, тим хто знаходиться при владі та й усім жителям України, не потрібно забувати, що стаття 5 Конституції України стверджує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому хочу нагадати притчу про злочинних винарів, яку розповів Ісус Христос первосвященникам і фарисеям: «Був господар один. Насадив виноградник він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, - і віддав його винарям, та й пішов. Коли ж надійшов час плодів, він до винарів послав рабів своїх, щоб прийняти плоди свої. Винарі ж рабів його похапали, і одного побили, а другого замордували, а іншого вкаменували. Знов послав він інших рабів, більше як перших, - та й їм учинили те саме. Нарешті послав до них сина свого і сказав: «Посоромляться сина мого». Але винарі як побачили сина міркувати собі стали: «Це спадкоємець, ходімо, замордуймо його, - і заберемо його спадщину!» І, схопивши його, вони вивели за виноградник його та й убили. Ото ж як прибуде той власник винограднику, що зробить він тим винарям?» Первосвященники і фарисеї кажуть Ісусу: «Злочинців погубить жорстоко, ви-

ноградник віддасть іншим винарям, що будуть плоди віддавати йому своєчасно». Ісус промовляє до них: «Чи ви не читали ніколи в Писанні: «Камінь, що його будівничі відкинули, - той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших! Тому кажу вам, що від вас Царство Боже відійметься, і дасться народові, що плоди його буде приносити. І хто впаде на цей камінь – розіб’ється, а на кого він сам упаде – то розчавить його». (Євангелія від святого Матвія, 21) Лев Миколайович Толстой в своїй сповіді: «В чому моя віра?» пише: «…По вченню Христа, як винарі, які жили в саду, не ними обробленому, повинні розуміти і відчувати, що вони в неоплатному боргу перед господарем, так і люди повинні розуміти і відчувати, що від дня народження і до смерті, вони завжди в неоплатному боргу перед кимось, перед тими хто жив до них, хто живе зараз і має жити в майбутньому, і перед тим, що було і є і буде початком всього. Як винарі які або забули, або не хочуть знати того, що їм переданий сад обкопаний, огороджений, з викопаним колодязем і що хтось уже попрацював до них і тому також чекає від них роботи; так само і люди які живуть тільки особистими інтересами, забули чи хочуть забути все те, що зроблено раніше до їх народження і робиться за весь період їхнього життя і тому від них чекають віддачі; вони хочуть забути, що усі блага життя, якими вони користуються їм дані і даються лише тому, що вони мають пе-

редаватись або віддаватись. Ця поправка погляду на життя і є наріжним каменем вчення Христа, як він і сказав в кінці своєї притчі. Саме передаватись і віддаватись, а не ділитись і привласнюватись.» Колись Сенека у одному із своїх моральних листів до Луцилія наголошував: «Чи могло ще якесь покоління бути щасливішим від того, давнього? Разом утішалися дарами природи. Вона ж гойно постачала ними всіх – дбайлива матір, опікунка. Люд володів тими багатствами безпечно, спокійно. То чому б мені не назвати найзаможнішими те поріддя смертних, серед якого годі найти вбогого? У той прекрасний лад увірвалася захланність, і жадаючи бодай що-небудь зробити лише своїм, усе зробила чужим: полишивши неосяжний достаток, загнала себе в тісноту. То вона захланність, привела з собою нестатки: зажадавши для себе багато, втратила все. Хай вона тепер силкується надолужити втрачене, хай ниву приточує до ниви, зганяючи з неї сусіда чи то кривдою, чи підступом, хай прирівнює свої орні землі до обширу цілих провінцій, хай для далеких мандрівок їй служать просторища власних володінь, - ніщо вже не поверне нас, хоч за обрій женімо свої межі, до того, від чого ми відійшли!» А що ж ми? Що зараз з нами відбувається? Жителі України все більше і більше нагадують парашутистів, яким на висоті двох тисяч метрів замість парашутів повішали рюкзаки, і давши в руки якийсь шнурок, розказують, що якщо потягнути

37

за цей шнурок, то «парашут» розкриється. І ми вперто смикаємо за цей шнурок, достеменно знаючи, що у нас за спиною. Нам здається, що світ занадто складний і нам не під силу зрозуміти все, що відбувається. Але це не так, світ навкруг нас простіший ніж нам здається. Нам краще сказати, що це складно і ми не можемо вникнути в це та щось змінити. Нам комфортніше в позі ображеного і ошуканого. Світ занадто поганий для нас несправедливо обійдених і незаслужено недооцінених. А що ми робимо для того, щоб щось поміняти на краще? Ми ніяк не можемо зрозуміти, що держави, жителі яких не аналізують того, що відбувається, а лише спостерігають, як шматують їхню Батьківщину та стають у чергу, щоб підібрати крихти, не можуть довго залишатися незалежними. Що заважає нам – громадянам України, переоцінити свої вчинки і щоб ніколи не перейти точку неповернення почати жити та діяти так, щоб не було соромно перед нащадками? Серпень, 2012 року. Сергій Медвідь, кандидат с-г наук, академік Інженерної Академії України видавництво "Консоль" Вінниця - 2012 рік.

NORTH SUBURBAN PHARMACY УКРАЇНСЬКОМОВНА АПТЕКА Безкоштовна доставка Консультація щодо лікарського призначення Допомога з вибором Medicare part D В наявності українські трави, настойки та олії, а також деякі ліки без рецепту Швидке та дружнє обслуговування гарантовано Приймаємо всі види страхувань, включаючи державну допомогу та Medicare

4954 OAKTON ST., PHONE: 847.674.0707 SKOKIE, IL 60077 FAX: 847.674.0808

38

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

,% - - % - # ( ) !' '* * ' % * ' '* ) % ) ' '* * ( * ' * * ' * ' * * '* ' &* "* ' * ! &* * &* '( * ' & * * * ' &* * * * ' # & * &* ' ' * *' $

,- - # -( (-% - " - % & -

) ' * * ' * &* & &* * ' * ' * * * * ( ' ) ' * * ' * &* &* ( % * & * ' & * * * ) $ &* &* &* ' * *

,- - % ,- $ ( - * ) ! - +-$ $'

= = $ = = (!' = = " '!$ = = = /=543.-<21+=54=5 ;7309:=/= =-4= = 68,47+=7+= 3.-<2;=/= =* **=-4= = = = (# &" $ = = ! = ) = %&&! = = = /=543.-<21+=54=5 ;7309:=/= =* **=-4= = 68,47+=7+=3.-<2;=/= =-4= = %= " '!$ = = ' = &%SP '=( ! H'S = =

Літературний додаток

05.01.2024 — № 1 (82)

UNIVERSE CARRIER

UNIVERSE CARRIER

це логістична компанія, яка за 12 років свого існування, зарекомендувала себе як конкурентоспроможний лідер у сфері перевезень, створений задовольняти запити клієнтів.

Ми використовуємо новітні, високоякісні технології та інноваційне обладнання. Наш відданий персонал та професійні водії надають широкий спектр транспортних і логістичних послуг.

Universe Carrier має найбільш розгалужену транспортну мережу, що забезпечує надійну своєчасну доставку товарів (перевозимо через 48 континентальних штатів, Аляску та Канаду).

WWW.UNIVERSECARRIER.COM 14351 WEBER DR, HUNTLEY, IL 60142

Наша формула успіху полягає у спілкуванні, якісному плануванні та сильному бажанні розвивати наш бізнес і відносини з клієнтами через партнерство, покращуючи транспортні рішення та послуги. Ми на 100% підтримуємо своїх водіїв і маємо найновіші та найбезпечніші вантажівки. Використовуючи запатентовану технологію, ми можемо оптимізувати режим обслуговування, який найкраще відповідатиме вашим потребам, і забезпечити активне відстеження кожного відправлення. Ми завжди раді бачити у своїй команді водіїв з досвідом, а також без досвіду, адже у нас є програма тренування, де ви можете швидко навчитись і стати невід’ємною частиною нашої компанії.

Працювати з нами - це зростати щодня!

39

40

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 1 (82) — 05.01.2024

СПЕЦІАЛІСТ ЩО ПРАЦЮЄ ДЛЯ ВАС

НАТАЛЯ АСЕВЕДО КУПІВЛЯ ТА ПЕРЕФІНАНСУВАННЯ ЖИТЛА ВСЕ НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ МОЖЛИВИМ ! ДЗВОНІТЬ ДО НАС З ПИТАНЬ КУПІВЛІ НЕРУХОМОСТІ ТА ОТРИМАЄТЕ ВСІ ВІДПОВІДІ В ОДНОМУ ОФІСІ

БЕЗКОШТОВНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ ПО ТЕЛЕФОНУ

773-368-0123

• Індивідуальний підбір фінансування • Федеральні позики • Низькі відсотки • Позики під ремонт • Перефінансування з CASH OUT • Перефінансування без додаткових коштів NO CLOSING COST • Можливе 100% фінансування

Solution Financial Mortgage Company (NMLS ID 267469)

www.gosfmc.com

Наша адреса: УКРАЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ 1706 W. CHICAGO AVE., CHICAGO, IL 60622 Tel.: 773-109-1950 Fax: 847-834-0106 nacevedo@gosfmc.com NMLS ID:232240

AN ILLINOIS RESIDENTIAL MORTGAGE LICENSEE

РОЗМОВЛЯЄМО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ