Issuu

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

№ 43 (228) | 30 ЖОВТНЯ 2026 | USA, UKRAINE

Їм аплодували Торонто і Париж

Браво, “Елегія”!

ЛІТЕРАТУРНИЙ ВИПУСК

АНДРІЙ ІВАНЮК

ЗА НЕЗ’ЯСОВАНИХ ОБСТАВИН,

або Смерть Омеляна Сеника й Миколи У мене є мрія - прокинутись зранку і побачити в часописі на Сціборського першій шпальті некролог, обрамлений вітаннями та синьожовтими стягами. У тебе така мрія?деяких Нелюд путін довго утеж світлі не проживе. Тому підтримай українське видання та українське радіо, щоб наша мрія стала документів реальністю.

Якщо Вам не байдуже. Підтримайте радіо і газету. Переведіть кошти по ZELLO за номером телефону +17736973923 або за QR кодом Рахунок в Selfreliance - 177162 CHASE BANK - 695785532 Ви можете оформити щомісячний автоматичний перевід для підтримка радіо та газети. А ще Ви можете оформити автоматичну заявку, і ми будемо знімати вказану суму автоматично. Чеки можна висилати на нашу адресу. БУДЕМО ВДЯЧНІ 5050 N. Cumberland Ave., 18-S ЗА ПІДТРИМКУ Norridge, IL 60706. PAYBLE FOR: UKRAINIAN-AMERICAN MEDIA GROUP. РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ

Ваша реклама в газеті і на радіо, це велика підтримка для нас. «СУРМА» СТОР Будемо вдячні2за будь-яку підтримку. SURMA, 5050 N. Cumberland Ave., Ste 18-S, Norridge, IL 60706, uausamedia@gmail.com

ISSN 2832-4676

UA-USA / Події

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

Їм аплодували Торонто і Париж. Анастасія Сович Чикаго, «Сурма»

ьогорічна осінь надовго запам’ятається вихованцям відомої в Чикаго вокальної студії «Елегія» (The Elegy Studio) під керівництвом Світлани Поляк: до списку своїх творчих поїздок з концертами вони додали ще дві справді особливі – у Торонто і Париж. А тепер дня не минає (та що там дня – здається, кожною хвилиною вони все ще перебувають у полоні спогадів), аби не повертатися думками туди, де все було так неймовірно гарно, пісенно, по-дружньому, вражаюче і… відповідально. Саме так – відповідально, адже їхали не просто у приватну мандрівку. Їхали професійно представляти студію, у якій займаються (якщо хочеш виглядати і звучати на сто відсотків, то працювати повинен на двісті – о, цю настанову і цю вимогу свого керівника вони добре знають). Їхали представляти красу пісенних візерунків українського Чикаго, засвідчуючи своїми виступами, що наша пісня не знає кордонів. Їхали представляти, якщо хочете, Україну, бо хоч більшість із них народжені вже в Америці (в українських чи мішаних сім’ях), хоч рідною для них є англійська мова, а природним – американське оточення, мислення і звички, однак українське коріння робить свою генетичну справу. І співати українською – це для них предмет неабиякої гордості. Гордості, яку передає своїм вихованцям засновник і незмінний керівник студії «Елегія» Світлана Поляк.

Браво, “Елегія”!

А тому, коли дивишся на виступи цих дітей, то розумієш, що перед тобою не просто юні артисти, перед тобою – голос України, її пам'ять, її продовження у світі, який географічно є таким далеким від рідної землі, але ніколи не є далеким від української душі. Саме таку особливу місію і виконувала «Елегія» у своїх закордонних поїздках, про які і хочемо розказати. Отже спочатку була Канада, а там – BWV Toronto Ukrainian Festival, найбільший український вулично-культурний фестиваль у Північній Америці, який щороку відбувається в околиці Bloor West Village (від перших букв і назва фестивалю) у Торонто. Його засновником і головою оргкомітету є канадський українець Юрій Клюфас, виконавчим директором – Оксана Василик, а підтримку надає місто та його управа, місцеві партнери та асоціації, зокрема й Конгрес Українців Канади. Про цей фестиваль знає уся Канада, а теле- та радіоефіри масштабно транслюють перебіг трьох фестивальних днів. Вони ж бо завжди стають мега насиченими, адже тут – п’ять сценічних майданчиків, які сповна належать людям мистецтва, традиційний яскравий фестивальний парад, автентична українська кухня, ярмарок вишиванок та різноманітної сувенірної продукції. Словом, територія фестивалю перетворюється на маленьку, але величну у своїй красі Україну. Керівник студії «Елегія» Світлана Поляк розповідає, що потрапити на цей фестиваль було справою нелегкою: бажаючих завжди багато. Однак «Елегії» вдалося. До речі, уже вдруге. Не сумніваюся, що їх тут запам’ятали з минулого року, а тому дали «добро» (кому ж, як не їм – красивим і талановитим?!). Отож, цьогоріч наші юні артисти знову гордо ділилися із фестивальною публікою пісенними привітаннями від Чикаго. Три вокальні ансамблі – «Melody», «Smile» та «NG» – виступали на двох, зокрема й на головній, сценах фестивалю. Бурхливі оплески, вигуки «Браво!» супроводжували кожну пісню. Їх запитували: можете заспівати ще щось, крім уже запропонованого? Делікатно відмовляли, бо те, що належно не відпрацьоване, на суд глядачів не виносять: марку треба тримати! Керівник

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 4

30.10.2026 — № 43 (228)

DOORS OPEN · 6:00 PM CONCERT STARTS · 7:30 PM TABLE RESERVATIONS & QUESTIONS

CALL 773-739-4857

UA-USA / Події

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

ПОЧАТОК / С. 2 студії, а з нею і вихованці, у цьому питанні правильно категоричні. Крім виступів, були на фестивалі цікаві знайомства, яскраві моменти, нові зустрічі, любов у поглядах сотень, тисяч людей, відчуття єдності і неймовірні враження. Зокрема – й власне від Торонто, від міста, у яке, за словами пані Світлани, закохуєшся з першого погляду. А потім було ще одне справжнє диво – Ніагарський водоспад, місце, де природа демонструє свою неймовірну велич, силу і красу. Гуркіт води, безліч прозорих крапель, які з подихом вітру освіжають і твоє обличчя, веселка над водограєм, а в душі – відчуття неймовірного блаженства і відчуття єдності із природою, в якій так багато чистоти і мудрості. Але… Нам пора у Париж. Тактак, у Париж. Туди, де панує витончений смак, де елегантність, де особливий шарм, де запах вершкового круасана до сніданку, де романтика, де повітря наповнене коханням – і до конкретної особи, і просто до світу, просто до життя. Де хочеться, щоб зупинився час. І де відбувся Міжнародний фестиваль-конкурс «SUPERDRIVE in PARIS 2026». Його організатором виступила Асоціація українців «RAZOM». Фестиваль спрямований на популяризацію української культури у Європі та зокрема у Франції (торік це була Іспанія, і декілька із запропонованих фото саме звідти), на творчий обмін та розвиток мистецтва серед молоді і дорослих, а виступи конкурсантів оцінює професійне журі, до складу якого входять міжнародні експерти, музиканти та діячі культури.

ПРОДОВЖЕННЯ / С. 6

30.10.2026 — № 43 (228)

DOLYNKA UKRAINIAN-AMERICAN CONSULTING

ВІДПРАВКА ПОСИЛОК В УКРАЇНУ ТА КРАЇНИ ЄВРОПИ, ЛІТАКОМ ТА МОРЕМ НАШІ ЛОКАЦІЇ: 5050 N Cumberland Ave., Office 21-v, Norridge, IL 60706. З понеділка по п’ятницю з 10.00 до 20.00, в суботу та неділю з 9.00 до 14.00 1590 N Rand Rd., Suite G, Palatine, IL 60074. В понеділок, віторок, четвер і п’ятницю з 14.00 до 19.00, в середу з 10.00 до 19.00 в суботу та неділю з 10.00 до 14.00

ТАКОЖ МИ НАДАЄМО ТАКІ ПОСЛУГИ: • Сертифіковані та нотаріально завірені переклади • Апостиль • Довіреності в Україну (супровід та перевіз дітей, продаж і купівля транспортних засобів, оформлення та отримання пенсії, купівля-продаж майна, банки, управління майном без права відчуження, представлення інтересів та інше) • Підготовка пакету документів для прийняття або відмови від спадкового майна в Україні • Підготовка пакету документів для отримання українського громадянства дітям народженим в США • Запрошення для отримання візи в США

773 600 2727 DOLYNKAFORMS@GMAIL.COM WWW.DOLYNKA.COM DOLYNKA – ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК

ПРОДАЖ КВИТКІВ ПОСЛУГИ ГРОШОВИХ ПЕРЕКАЗІВ ЗА ДОПОМОГОЮ СИСТЕМ

UA-USA / Події

ПОЧАТОК / С. 2-4 Отже «Супердрайв» – це місце, де зустрічаються таланти. Сюди і вирушила наша «Елегія» – ансамбль «Melody» та окремі виконавці, а разом з вихованцями студії на конкурсі побувала піаністка Ольга Кметь зі своїми учнями-інструменталістами. «Супердрайв» виявився особливою сторінкою в історії юних артистів, адже конкуренція була надзвичайно високою. І як же приємно, що планку вдалося витримати: «Melody»стала володарем Гран-прі, а солісти Матвій Думка, Вікторія Ягірська, Анна Андрусяк, Тереза Динька, Ілона Зимак та Ксенія Левкович вибороли перші місця у своїх вікових категоріях. Без перебільшення, цей конкурс – то була чудова можливість заявити про себе перед новою аудиторією, продемонструвати своє мистецтво та гідно представити творчу спільноту Чикаго. А емоції учасників конкурсу в момент оголошення результатів просто зашкалювали, передаючи неймовірну радість і вдячність усім, хто підтримує їх на творчому шляху. Думаю, що перемогою у Парижі вихованців «Елегії» та, безумовно, їхньо-

surma.com.ua

го керівника Світлани Поляк можуть гордитися і вони самі, і їхні батьки, і вся української громада Чикаго, адже такими досягненнями юні виконавці гідно представляють українське мистецтво на міжнародному рівні. Ну і, звичайно, ах Париж!!! Хіба ж тут втримаєшся від отого «ах!», якщо ти у Парижі?! Вперше! У місті, яке є мрією мільйонів! А ти ось гуляєш його вулицями і не можеш надихатися якимось особливим повітрям. І насолоджуєшся усім, що намагаєшся закарбувати у пам’яті. Муніципальний парк Анни Київської. Паризьке метро. Лувр. Знаменита Мона Ліза. Єлисейські поля. Ейфелева вежа. Тріумфальна арка. На вершині Монмартра – Базиліка Сакре-Кер, назва якої перекладається як «базиліка Святого Серця» – мається на увазі Серце Христове. У церкві – ангельський спів монахинь. Далі – центральний торговий центр, з якого видно весь Париж. Затишні кафе з круасанами та гарячим шоколадом. Теплі розмови. Омріяні фото біля Ейфелевої вежі… «Усе це справді назавжди залишиться у наших серцях», – підсумовує і свої відчуття, і враження своїх вихованців керівник студії «Еле-

№ 43 (228) — 30.10.2026

гія» Світлана Поляк. А потім додає: уявляєте, що вони поставили собі за мету ще раз повернутися у Париж! Уявляю і вірю. Адже й самі діти розповідали мені: ми щасливі, ця подорож стала для нас і важливим творчим досвідом, і пригодою, яка була наповнена відкриттями, захопленнями та незрівнянними моментами. Такі подорожі надихають ще більше творити, сміливо мріяти і вірити, що в житті усе можливе, що мрії здійснюються! Що ж, юні друзі! Мрійте, подорожуйте, співайте, і нехай весь світ відкриває свої обійми українським талантам! Браво, «Елегія»!

P.S. Велика подяка засновниці і керівнику вокальної студії «Елегія» (The Elegy Studio) Світлані Поляк за неймовірно велику професійну роботу з юними талантами (а заодно цієї подяки заслуговує і її дочка Віта, яка працює над хореографією в подачі пісень). Вдячність батькам, які підтримують творчий розвиток своїх дітей. А також велика подяка кредитівці «Самопоміч», яка фінансово допомагає нашим творчим колективам здійснювати їхні мрії і є незамінною у творчому розвитку української діаспори Чикаго.

30.10.2026 — № 43 (228)

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

Андрій Іванюк

ЗА НЕЗ’ЯСОВАНИХ ОБСТАВИН,

або Смерть Омеляна Сеника й Миколи Сціборського у світлі деяких документів Автор цього дослідження Андрій Іванюк віднайшов і проаналізував низку документів і свідчень, які стосуються загибелі у 1941 році в Житомирі двох визначних діячів ОУН Омеляна Сеника і Миколи Сціборського. Їхня смерть оповита таємничістю, оскільки до цього часу не з’ясовано замовників вбивства. При цьому деякі історики, які вивчали цю тему, зазначають, що знайти істину складно через брак документів і свідчень про ці події. Натомість А. Іванюк вважає, що відповідних матеріалів достатньо, щоб, принаймні, відтворити атмосферу того часу, у якій був скоєний злочин. У своїй праці він викладає ці матеріали у певній хронологічній послідовності, зрідка поміщаючи свої коментарі. КІЛЬКА СЛІВ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ За нез’ясованих обставин... Коли я читаю цю фразу стосовно Житомирської трагедії 30 серпня 1941 року, у мене одразу виникає низка питань до її авторів: – Чому обставини цієї трагедії не з’ясовані досі? Що вам заважало з’ясувати обставини? – Відсутність документів? Яких документів чи свідчень очевидців вам не вистачає, щоб з’ясувати обставини цієї трагедії? – А може, не в документах чи свідченнях очевидців тут справа, а в чомусь іншому? Наприклад, у браку сумління та принциповості? Чи в намаганні підлаштуватися під ту чи іншу політичну кон’юнктуру, щоб, бува, на цьому ґрунті не виникли бодай якісь неприємності чи незручності? Чи намагання вигородити вбивць шляхом нівелювання свідчень очевидців та їх різнопланове шельмування? Щоб виправдати свої безхребетність, безпринципність та пристосуванство, у хід пускається популярна нині фраза «НЕ НА ЧАСІ». І цією фразою намагаються приховати всю свою мерзоту душ людських.... А коли буде НА ЧАСІ сказати правду, сподобається вона комусь чи ні? Скільки можна брехати? Скільки не продукуй брехню, виправдовуючи її мінливими кон’юнктурними обставинами, вона все одно залишається брехнею, а ті, які продукують її, залишаться в пам’яті народній брехунами попри їхні дипломи істориків та наукові ступені. Події, які передували Житомирській трагедії, та й самі події – роз-

кидані в спогадах очевидців у різних джерелах, як ті різнокольорові камінчики мозаїки. Склавши їх докупи, ми отримаємо цілісну картину. У висвітленні подій того часу я вирішив піти саме таким шляхом. Загалом надав слово очевидцям тих подій. Я лише розклав їхні свідчення в більш-менш хронологічному порядку, доповнивши своїми ремарками. Хай читачі ознайомляться з їхніми думками, а не з інтерпретацією цих думок у суб’єктивному викладі сучасних авторів. Хай ознайомляться та зроблять власні висновки. Граматику й орфографію оригіналів збережено. Маю надію, що читачам буде цікаво й пізнавально. Отже, розпочинаємо. 1. НЕКРОЛОГ У ГАЗЕТІ «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО» З чого почнемо? Мабуть, із некролога, який був опублікований у газеті «Українське Слово» 11 вересня 1941 року (число 12), яка виходила за сприяння ОУН. Тоді редакція газети розміщувалася в Житомирі. Під Києвом Вермахт громив червону армію. У Житомирі діяли націоналісти зі складу Похідних груп ОУН. Омелян Сеник, Микола Сціборський 30 червня ц. р. в Житомирі на розі Гімназійної і Бердичівської вулиць впали від куль диверсанта визначні діячі Українського націоналістичного руху – члени Проводу Українських Націоналістів: Омелян Сеник та Микола Сціборський.

Водночас автор публікує деякі документи, пов’язані із розколом ОУН у 1940 році на «мельниківців» і «бандерівців», який, беззаперечно, мав вплив на перебіг подій у Житомирі під час вбивства О. Сеника і М. Сціборського. Це один із маловивчених уроків нашої історії, який свідчить, що протистояння між українцями не припустиме під час їхньої боротьби за незалежність і соборність України. Без сумніву, брошура стане в нагоді усім, хто цікавиться героїчною і одночасно драматичною історією діяльності ОУН під час Другої світової війни. Адреса для контактів: ariyes@gmail.com Богдан Червак, Голова ОУН

Сторінка газети "Українське Слово", ч. 12, 11 вересня 1941 року, яка виходила тоді в Житомирі за сприяння учасників Похідних груп ОУН.

Омелян Сеник народився в 1891 році у Яворові в Галичині, де здобув там середню освіту. За світової війни служить в Австрійській армії, з повстанням Української Держави й вибухом українсько-польської війни йде до Української Галицької Армії і разом з нею в ранзі сотника проходить увесь її шлях – від боїв з поляками на заході до переможнього походу, об’єднаних під командою Головного Отамана Симона Петлюри Українських армій проти большевиків, на Київ у серпні 1919 р. По закінченню збройних змагань вертається додому на Західні Українські Землі, де під проводом полковника Євгена Коновальця і полковника Андрія Мельника в лавах Української Військової Організації, пізніше Організації Українських Націоналістів, як їх співосновник, віддається національно-визвольній боротьбі проти польської окупації. При кінці двадцятих років є Краєвим Комендантом – УВО – ОУН, пізніше емігрує за кордон, де як чільний член Проводу Українських Націоналістів невтомно працює, організовуючи ви-

звольну боротьбу українського народу проти польських і московських окупантів. Зокрема організує О. Сеник до участи в визвольній акції українську еміграцію за океаном, в південній та північній Америці. Найближчий співпрацівник полковника Євгена Коновальця, Голова ІІ. Великого Збору Українських націоналістів, Омелян Сеник був людиною великого формату, політичного хисту та досвіду, якого сміливо можна назвати душею організації. Микола Сціборський народився в 1899 р. у Житомирі, де закінчив середню освіту у місцевій гімназії. З вибухом революції в 1917 р. молодим юнаком переходить з російської до Української Армії і бере участь у всіх її бойових діях аж до 1920 р., служив він в окремій команді дивізії і досяг рангу підполковника. По закінченні збройної боротьби, перебувши польські табори, виходить на еміграцію, де закінчує свою освіту, осягаючи диплом інженера економіки на Українській Господарчій Академії в Подєбрадах.

30.10.2026 — № 43 (228)

You are invited to a special evening in support of

CHICAGO MAYORAL CANDIDATE

MIKE QUIGLEY Saturday, th November 7 6-8 PM

Eventus Hall

2848 W. Chicago Ave, Chicago IL 60622

With culinary bites & cocktails, live entertainment, and raffles & prizes!

HOSTED BY:

Ukrainians for Mike Quigley for Mayor

TICKETS AT ACTBLUE.COM/DONATE/QUIGLEY117 HOST: $5,000 CO-HOST: $2,500 SPONSOR: $1,000 SUPPORTER: $500 GUEST: $100

FRIEND: $250 ATTENDEE: $25

Paid for by Friends of Mike Quigley. A copy of our report filed with the State Board of Elections is available for purchase from the State Board of Elections, Springfield, IL

Літературний додаток

Стає на чолі Легії Українських Націоналістів, що разом з УВО 1929 р. лягає в основу Організації Українських Націоналістів, в Проводі якої від того часу М. Сціборський займає визначне місце. М. Сціборський був чинний в першій мірі в ділянці теоретично програмової та пропагандивної роботи, його заслугою у великій мірі повстала політична програма організації, є він автором численних науково-публіцистичних робіт та статтей, що друкувалися мало не по всіх частинах світу. Був, це можна сміло сказати, інтелект українського націоналістичного руху. У 22-гу річницю здобуття Українською Армією Києва і перед новим звільненням столиці злочинні стріли вирвали українському народові двох найвизначніших його провідників. Знаємо, хто ховається за душогубами! Над свіжою могилою стоїмо тверді і рішучі і присягаємось досягти того, за що впали сл. п. Сеник і Сціборський. ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ. У вересні 1941 року в числі №1 бюлетеню «Український Націоналіст», який був цілком присвячений Житомирській трагедії 30 серпня 1941 року, серед іншого був розміщений матеріал такого змісту: ПОХОРОНИ св. п. ОМЕЛЯНА СЕНИКА і МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО. (від власного кореспондента) Дня 2 вересня відбулися торжественні похорони жертв житомирського злочину. Тіла впавших перенесено зараз по вбивстві до лічниці, де їх прибрано та зложено на катафалку. В самий день похоронів місце, де находилися тіла упавших героїв було відчинене для відвідин громадянства. Попри домовину стояла почесна варта. Свою останню пошану віддало упавшим чисельно заступлене українське громадянство Житомира, дефілюючи перед їхніми домовинами. Зокрема завважувалось між відвідувачами делегації від районів, як теж і німецьких вояків. На мурах міста вивішено клєпендри (листівки) від Організації Українських Націоналістів. В годині 15.30 прибули три священники в супроводі хору міста Житомира. В лічниці відправлено молебень, а звідси рушив два і пів кільометра довгий похід вулицями міста аж до Собору. В похоронному поході визначилися, поза численно заступленим громадянством м. Житомира, делегації від районів Житомирської области. В поході взяло участь поверх 3000 люда. На чолі ступало 7-ох священників, за ними представники від організацій, в супроводі 50-ти вінців.

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

Могила Омеляна Сеника та Миколи Сціборського за часів Другої світової війни.

В цьому були: делегати від ПУН, від ОУН, від УА (української армії), від Обл. Управління, міста Житомира, жіноцтва, Т-ва «Січ», редакції «Українського Слова»(Жит.), та багато інших. В часі походу співав хор міста Житомира, а в інтервалах грала дута оркестра. Рясний дощ ніяк не перешкоджував в цій жалібній маніфестації. В Соборі відправлено панахиду, після якої виголошено пять прощальних промов. Від духовенства промовляв один з чиннодійствуючих панотців. На вході до Собору розпрощався з Покійниками Голова Обласного Управління Яцинюк, відтак інспектор обласної поліції Захвалинський. Від Проводу ОУН промовляв Ковик, від місцевої ОУН Яцинюк мол. (син гол. Обл. Упр.). Тлінні останки обох Героїв похоронено в окремому гробівці, що його вимуровано коло самого Собору. Поверх гробівця висипано могилу, на верхові якої поставлено дубовий хрест. Могилу покрила безліч вінків і квіти, що з кожним днем зростає. Зауважу, це було 2 вересня 1941 року. Окупований німецькою армією Житомир. У Житомирі керує німецька військова окупаційна адміністрація. І в Житомирі проходить багатотисячна похоронна процесія від одного кінця міста до його центру. Без дозволу німецької окупаційної влади таке було б неможливо. Це щодо німецького сліду в Житомирській трагедії і її нез’ясованих обставин. Жалібні обходи: Українське громадянство вшанувало память житомирських Героїв, як у Краю, так і на чужині. І так: у Львові: – відбулися церковні маніфестації в катедрі св. Юра за св. п. Омеляна Сеника і у прав. Церкві за св. п. Миколу Сціборського при великому здвигові українського громадян-

ства. Церковні маніфестації відбулися теж у Кракові, Празі та Варшаві. У Відні та Берліні відбулися ще й святочні академії. Як бачимо, вбивство у Житомирі двох визначних діячів ОУН Омеляна Сеника та Миколи Сціборського, попри воєнні дії та намагання замовчати це окупаційною цензурою, викликало широкий резонанс як в Україні, так і за кордоном. Що ж це за люди були, смерть яких викликала таке збурення? 2. СПОГАДИ ПРО ОМЕЛЯНА СЕНИКА-ГРИБІВСЬКОГО ТА МИКОЛУ СЦІБОРСЬКОГО 1949 року у видавництві ім. Ольжича вийшла брошура «ЖИТОМИРСЬКА ТРАГЕДІЯ. ПАМ’ЯТИ ТРАГІЧНОЇ СМЕРТИ О. СЕНИКА-ГРИБІВСЬКОГО Й М. СЦІБОРСЬКОГО». У цій брошурі, між іншим, опубліковані спогади Я. Лімницького (Ярослава Барановського, секретаря ПУН, найближчого помічника та довіреної особи полковника Євгена Коновальця) про Омеляна Сеника-Грибівського. Я. Лімницький ОМЕЛЯН СЕНИК-ГРИБІВСЬКИЙ У бурхливих роках 1921-23, по військовій програній та по ліквідації решток української армії по концентраційних таборах та тюрмах, на українських землях виростала нова революційна сила. Загал українського громадянства не мав змоги ще точно знати хто це й що кермує масовим спротивом народу новій, окупантській польській і большевицькій владам, він одначе це відчував, він цим жив, воно стрясало до глибин усе українство та давало віру, що боротьба ще не покінчена, український нарід не здав зброї, а щойно готовиться до нової остаточної розправи. Цілий край палав загравами пожеж маєтків польських панів і колоністів, щораз то у новій місцевості краю лунали стріли, що карали

висланників окупаційної влади, яка убивствами та насильством намагалася зламати волю українського народу та приневолити його до послуху, чулось про щораз то нові зриви залізниць, мостів, державних об’єктів. Займанець безрадно шукав за невидимим противником, а нова українська армія виринала у все іншому місці, щоб відтак знову усунутися з очей ворога. У той же час, я, тоді 17-літній юнак, по масових арештах, що відбулися у зв’язку з відомою противиборчою акцією на західніх українських землях, одержав завдання встановити якнайскорше зв’язок між нашою областю, а тодішньою Краєвою Командою УВО в дуже спішній справі. Та в час виїмкового стану, карних експедицій по цілому краю, при дуже гострій контролі руху, було дуже тяжко продістатися із села до села, а в тім коли не попасти негайно при злолвленні під наглий суд під закидом якогось вбивства, то напевно у тюрму. Усі мої кількадневі намагання зв’язатися з кимось із покликаних чинників організації були даремні і я в переконанні, що люди, за якими я шукаю, певно в тюрмі, або в місці, до якого годі дістатися, повертав назад. Роздумуючи над несповненим дорученням та над цим, щоб щасливо добратися до мойого зверхника та сповістити його про це. Їхав я «забезпечений» прибраними документами, поїздом із Львова на означене місце. Несподівано підходить до мене якийсь незнайомий та починає невинну балачку, а згодом подає мені кличку, із якою я приїхав до Львова. Показується, що він і є саме Мілько, цей, що за ним я розшукував і через нього мав дістати бажаний зв’язок. Через це, що його поліція якраз пошукує, не міг він зо мною стрінутися у Львові. Всежтаки з уваги на важливість справи рішив наздігнати мене при повороті та на підставі опису моєї особи, віднайшов мене в поїзді. Я тим робом повертав уже, сповнивши своє завдання, завдяки якраз тодішньому Мількові, що і серед таких обставин вспів вив’язатися з вимог хвилі, як зрештою і опісля завжди блискуче вив’язувався, що міг я ствердити впродовж кільканадцятьлітньої співпраці. Той момент одначе відновляється все у моїй пам’яті, бо при цій зустрічі якраз я мав нагоду перший раз пізнати того Мілька, з яким довелося мені нераз відтак поруч іти в організаційній праці в обличчі небезпеки життя, серед найтяжчих хвиль, що їх переживала організація, із завжди відважним і до краю відданим, глибоко віруючим у справу, вічно бадьорим і до безмежности дружнім Мільком. Ця перша зустріч пригадує мені теж ці недавні, а так мало знані часи тодішньої боротьби, початків націоналістичного руху, що з горстки відданих революціонерів станув всеукраїнським рухом,

30.10.2026 — № 43 (228)

Дякуємо, що ви є членами нашої Кредитівки

СЕЗОН ПОДАРУНКІВ РОЗПОЧАВСЯ Купуйте зараз, а сплачуйте пізніше! Плани розстрочки на великі покупки, здійснені із кредитною карткою Selfreliance. Оберіть терміни розстрочки на 6, 9 або 12 місяців з низькою фіксованою ставкою.

Розглянемо сценарій:

Плани розстрочки за кредитною карткою. Наприклад: кваліфікована покупка на суму $1,500 зі сталою річною ставкою 6.99% APR матиме щомісячні платежі близько $255 протягом 6 рівних внесків. Загальна сума платежів становитиме приблизно $1,531 (включає близько $31 відсотків). Фактичні витрати можуть відрізнятися залежно від суми покупки та графіка платежів. Можуть застосовуватися штрафи за прострочення. Надання розстрочки залежить від кредитного схвалення та положень Угоди і Розкриття інформації за кредитною карткою Visa. Усі кредитні програми, ставки, умови та положення Selfreliance FCU можуть бути змінені в будь-який час без попереднього повідомлення.

ILLINOIS

Home Oﬃce: 2332 W. Chicago Ave., Chicago, IL 60622 5000 N. Cumberland Ave., Chicago, IL 60656 136 E. Illinois Ave. #100, Palatine, IL 60067 302 E. Army Trail Rd., Bloomingdale, IL 60108 50 W. Dundee Rd., Wheeling, IL 60090

MICHIGAN

26495 Ryan Rd., Warren, MI 48091 11756 Charest St., Hamtramck, MI 48212 7345 Orchard Lake Rd., West Bloomﬁeld, MI 48322

888-222-8571 selfreliance.com

Перейдіть за QR кодом, щоб дізнатися більше!

NEW JERSEY

CONNECTICUT

734 Sandford Ave., Newark, NJ 07106 558 Summit Ave., Jersey City, NJ 07306 60-C N. Jeﬀerson Rd., Whippany, NJ 07981

21 Silas Deane Highway, Wethersﬁeld, CT 06109 270 Broad Street, New Britain, CT 06053 5 Commerce Dr. Cromwell, CT 06416

MINNESOTA

MASSACHUSETTS

11064 Cedar Lake Rd, Minnetonka, MN 55305

103 North Elm Street, Westﬁeld, MA 01085

Літературний додаток

що організував на протязі останнього двадцятиліття українство в цілому світі до боротьби за державність. Одним із цієї першої горстки побіч Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Юліяна Головінського був і Мілько – Омелян Сеник-Грибівський. Історія націоналістичного руху і революційної боротьби українського народу запише своєчасно цей великий труд, революційно-творчу снагу та віру, самозаперечення та жертвенність перших піонерів, що якраз у час найбільшого заломання народу по жорстокій програній, поклали початки могутнього руху і єдиної, всеукраїнської, революційної, державницької організації. Життьовий шлях Омеляна Сеника-Грибівського, це шлях Організації Українських Націоналістів, а його життя є частиною життя організації й націоналістичного руху, бо його ми бачимо усюди, де кипіла праця, де була небезпека, усюди від найбільш дрібної технічної роботи, кінчаючи керівництвом цілої організації, у перших рядах боєвиків на землях і в найглибшій закутині розсіяного по цілім світі українства. У перших рядах теж він віддає життя на жертівнику цієї ідеї і цієї справи, за яку віддали неустрашимо своє життя найбільші Друзі його – сл. п. Вождь Євген Коновалець і Юліян Головінський у вірі, що єдино шлях, що ним прямує ОУН, переможно заве-

surma.com.ua

де український нарід до незалежної, соборної, української держави. Перед нами повне труду життя Омеляна Сеника, цього невтомного українського революціонера-державника. З вибухом першої світової війни, як багато української патріотичної молоді, голоситься Омелян Сеник добровольцем до Легіону УСС. Через обмежену скількість принятих не удається йому дістатися в ряди стрілецтва, але негайно покликують його до австрійської армії. Це було тоді для Омеляна Сеника великим ударом, бо ціле своє юнацьке життя мріяв він про те, щоб боротися під українським прапором. Вже в гімназійних роках, членом тайних учнівських гуртків, бере він активну участь в громадській праці та є одним із провідників молоді у городецькій ділянці Львова, працює там же у «Просвіті» та «Соколі» серед спольщеного міщанства і робітництва. То ж болючим було для нього покидати рідне середовище і друзів та йти в австрійській службі на чужий фронт. Кінчаючи старшинську школу, четарем іде на сербські побоєвища, звідкіля знов же перекидають його в Альпи. Відомий з очайдушности та товариськости, на цих обидвох фронтах проводить уже цілу війну, беручи участь нераз у важких боях, досягаючи ступня поручника.

№ 43 (228) — 30.10.2026

У жовтні 1918 р., коли лише показувалися ознаки розвалу б. австрійської імперії, а Україна переживала бурхливі дні революції, О. Сеник спішить до Львова. Він відчуває, що незабаром рішатиметься доля української державности, в українське вояцтво повинно чим скорше знайтися на українській землі. Із гуртом підстаршин і вояків різними шляхами добивається до Перемишля, відтак до Львова. Це саме незабутні перші дні листопада й О. Сеник ставить уже себе до диспозиції українській владі. Остаточно здійснилися мрії: в рядах українського війська боротися за українську державність. Польський спротив щораз то більше то кріпшав, почалася затяжна війна. О. Сеник безперервно на фронті, у складі ІІІ Корпусу, бере участь у частих боях на жовківському відтинкові аж до відвороту УГА, за Збруч. Відтак ще раз чортківська офензива й знову болючий відворот. За Збручем О. Сеник в ранзі сотника, переходить усі кампанії з’єднаних армій у складі VI Бригади УГА, переживає незабутній похід на Київ. Не судилося одначе святкувати в Києві леліяної в серцях стрілецтва перемоги. Геройська Українська Армія стиснена у відомому чотирикутникові догоряла, а О. Сеник, як і тисячі інших, проходить два рази тиф. Відтак порозуміння уряду ЗУНР з Денікіном, дальше перехід до большевиків. Та серце О. Сеника не могло видержати цих трагічних політичних ситуацій. Він враз зі сотником Ю. Головінським, що кермував тоді ІІ Бригадою ЧУГА, находиться у проводі повстання проти червоних. Вистрілюючи комісарів та звільнив-

шися від большевиків, повстанці одначе у безвихідному положенні, попадають у польський полон. Мабуть кожному відомі сумної слави польські табори українських полонених. Обезсиленому й змореному О. Сеникові удається одначе втекти з табору і так повертає він 1920 р. знову до Львова. Тут доводиться йому побачити вже польське панування і наругу над цим усім, що було йому так дороге, так святе, за що він ціле життя боровся, за що його стрільці і друзі голови свої клали. Дальша боротьба, до загину! Блиснуло думкою і стало його твердим рішенням. З приходом до Львова поринає О. Сеник негайно у вир підпільного революційного життя. Організація «Воля», «К.У.М.», відтак об’єднання усіх підпільних гуртків в Українську Військову Організацію, якої О. Сеник є одним із основників і перших членів. Це початок організації нашої боротьби з Польщею на ЗУЗ. О. Сеник є душею і тілом при підготовці нового діла. Вроджена надзвичайна інтелігенція, бистрота думки, великий такт супроти людей та товариськість, вкінці знання терену та людей, висувають його на одно з перших місць провідного осередку. О. Сеник сповняє довший час функцію зв’язкового при Верховній Команді УВО. У його руках збігаються усі організаційні нитки до краю і закордону, йому приходиться вдержувати зв’язок з українськими громадськими кругами, а все це у підпіллю, не лише скрито від ворога, але й від свойого індеферентного у більшій части громадянства. Ці завдання серед найтяжчих обставин, масових арештів, знаменито пе-

Сlassifieds/ Оголошення ПОДАВАЙТЕ ОГОЛОШЕННЯ ЛЕГКО: ПРОСТО НАДІШЛІТЬ ТЕКСТ У СМС НА НОМЕР 773-818-7712, І МИ ОПУБЛІКУЄМО ЙОГО ДЛЯ ВАС!

РОБОТА ПОТРІБНІ ВОДІЇ CDL НА ПОСТІЙНІ РЕЙСИ CHICAGO – FLORIDA 224-277-4721

ПОЧИНАЮЧИ З 01 СІЧНЯ 2026 року !!! ПРИ НАДСИЛАННІ КОШТІВ ЗА МЕЖІ США ТА ОПЛАТІ ГОТІВКОЮ (CASH) ДО ВСІХ ПЕРЕКАЗІВ, ОКРІМ ОПЛАТИ КАРТКОЮ, ДОДАЄТЬСЯ ДОДАТКОВО 1% ФЕДЕРЕЛЬНОГО ЗБОРУ

ШУКАЄМО МАЙСТРА / СПЕЦІАЛІСТА ПО МЕТАЛУ! У зв’язку з розширенням команди запрошуємо досвідченого фахівця до роботи над якісними та цікавими проєктами. Основні обов’язки: • виготовлення та монтаж металевих дверей • виготовлення перил (у тому числі зі складними декоративними елементами) • збірка та встановлення металевих каркасів • вміння читати рисунки… Вимоги: • впевнене володіння TIG (аргонною зваркою) • висока якість роботи та увага до деталей • досвід у подібних проєктах • відповідальність і вміння самостійно вести роботу Також є можливість працювати на акорд (оплата від виробітку) • стабільний обсяг роботи Локація: Бенсевіль Пишіть у приватні повідомлення 773 319 19 46

Літературний додаток

30.10.2026 — № 43 (228) ремагає О. Сеник, а УВО в той час є могутньою силою та готовиться до всеукраїнського збройного повстання. Тоді ж дістає О. Сеник від сл. п. Євгена Коновальця прізвище Канцлєра, що дійсно відповідало відтак його ролі в організації і вдержалося до останніх днів його життя. В той час відбувається атентат на начальника польської держави Пілсудського, широка саботажева акція, відтак т.зв. противиборча акція, у яких О. Сеник бере активну участь, як керівник і організатор. У цих початкових двох роках удержує Верховна Команда УВО тісний зв’язок із Козачою Радою, а відтак УВО, що діють у Києві. Кількакратно виїзджає нелегально Сеник за кордон, бо саме тоді Верховна Команда, щоб мати кращу змогу кермувати революційною боротьбою на всіх українських землях, переносить своє місце осідку поза межі Польщі. Тоді ж кермує О. Сеник теж фінансовою референтурою Краєвої Команди УВО. Рівночасно присвячує багато уваги нелегальним Українським Високим Школам у Львові. Він є одним із ініціяторів і організаторів цієї важливої, у той час наскрізь революційної, єдиної того рода у світі установи. Удержання цієї визвольної станиці через повних три роки у першій мірі слід завдячувати УВО, що вміла належно оці-

нити культурний відтинок революційної боротьби народу, а зокрема О. Сеникові, який не жалів труду й часу для її розбудови. УВО підготовляла всенароднє збройне повстання, розраховуючи на воєнний конфлікт або зовнішню сприятливу ситуацію. Зовнішня політика не сприяла одначе тим намірам. Перший Ризький договір, відтак рішення т.зв. Ради Амбасадорів, органу всемогутньої тоді антанти закріплювали границі на тілі розчвертованої України, а власні сили не дозволяли на самостійний, успішний почин. Відносини стабілізувалися, а визвольна боротьба народу мусіла перейти на рейки довгого затяжного революційного процесу. Внутрі УВО наростає кріза. Немає однозгідности в оцінці ситуації та в поглядах на дальші шляхи боротьби. Зустрічаються навіть погляди про потребу основної ревізії позицій УВО, про конечність порозуміння з українськими большевиками, що саме почали переживати перші часи НЕП-у та українізації, щоб спільними, мовляв, силами будувати нову Україну, а відтак розрахуватися з Польщею. Другі знову заступають думку, що слід у Польщі використати всі можливості, щоб скріпити тим робом українство, готовлячись до найближчої нагоди. Ці різні погляди на майбутню українську визвольну політику ду-

же обезсилювали УВО, а серед громадянства ширили дезорієнтацію. Цій крізі ставить край сл.п. Євген Коновалець, що зриває з усякими спробами опортуністичних розв’язок національного визволення, заступає концепцію національної революції, видвигає засаду власних сил та постійної, безоглядної боротьби з усіма окупантами українських земель. Приходить зокрема до розриву з групою Петрушевича та партійними кругами ЗУЗ, зосереджуються натомість бойові елементи організації, нав’язується тісний зв’язок з такими ж елементами на СУЗ. У цій еволюції, що її проходить успішно УВО, найбільш помічним Є. Коновальцеві, побіч Ю. Головінського, був О. Сеник. Проводиться реорганізацію цілого організаційного апарату, а УВО почала в краю новий етап своєї діяльности. Одним із передумов дальшої праці було створення ідеологічно-політичної основи та матеріяльної бази для організації, а дальше відповідного запілля національної революції серед приязного чужинецького світа, а передусім серед української еміграції, головно заокеанської. Ці великі завдання полонюють увагу УВО найближчі роки й знову бачимо О. Сеника за чергою у всіх ділянках цієї всесторонньої, невимовно тяжкої у наших обставинах, роботи, завжди невсипущим, незаступним, підбадьорюю-

чим других та безмежно віруючим у слушність нашої справи. На переломі 1924-25 р.р. УВО починає на ЗУЗ вже з новими силами та новими перспективами свою діяльність. Побіч різних бойових актів найбільш голосними у той час були експропріяції, цебто насильні конфіскати польських державних грошей на цілі організації. Хоч самі ці акти маленьке зерно у цілій чинності УВО, то всежтаки створили вони незабутню карту в історії нашого руху своєю очайдушністю і жертвенністю бойовиків, а вкінці великим відгуком і зрозумінням серед українських мас. І тут бачимо О. Сеника, побіч Ю. Головінського і других, одним із перших. Він же організатор, бойовик та сердешний друг соток бойовиків цілого краю, найбільш шанована і люблена постать тодішньої революційної сім’ї. Загально відомою є його постійна турботливість політичними в’язнями та обороною у політичних процесах, для чого помимо усієї своєї організаційної праці мав завжди глибоке зрозуміння та серце. Як найближчий співпрацівник і друг Краєвого Команданта Ю. Головінського, бере участь у численних експропріяціях, сидить кількакратно в тюрмі й вкінці, коли не було у нього вже практичної можливости через здеконспірованість перебувати у рідному краю – 1926 р. виїздить закордон.

Шукаєте надійний автосервіс? Ми ремонтуємо всі марки автомобілів — легкових і комерційних: Mercedes, BMW, Toyota, Honda, Lexus, Maserati, Tesla, Ford, Sprinter — і це лише частина списку!

Повне сервісне обслуговування: • Заміна оливи та фільтрів • Діагностика та ремонт ходової • Розвал-сходження — без виїзду на інше СТО!

• ⚡ Комп’ютерна діагностика, електрика, заміна та програмування модулів: BCM, ECM, ABS, SRS, TCM – навіть Б/У, щоб зекономити ваші кошти!

🚨 ПОСЛУГИ ЕВАКУАТОРА 🤝 Працюємо з усіма страховими компаніями 🛡️ Гарантія на всі види робіт!

Кузовні та зварювальні роботи будь-якої складності: • Відновлення після ДТП • Ремонт після аукціонів • Tesla Model X — регулювання Falcon Wing Doors • Зварювання алюмінію та трейлерів

International Auto And Body Repair

773 - 807 - 3803

Internationalautobodyrepair@gmail.com

3110 River Road River Grove IL 60171

Літературний додаток

Закордоном починається новий етап діяльности О. Сеника. Він негайно по приїзді включається в широку роботу закордонної експозитури УВО. Об’їздить усі осередки еміграційних скупчень та відвідує організаційні клітини, пов’язуючи тісно закордонний апарат з цим ідейним процесом, що його переживала організація на рідних землях. О. Сеник починає видавати і є першим редактором відомого нелегального органу УВО «Сурма». В той час починається найбільш тісна співпраця і дружба зі сл. п. Є. Коновальцем, що і трівала до останніх днів життя Покійного Вождя. На переломі 1928-29 р. виїздить О. Сеник, як делегат УВО, до США. Вже довший час перед цим він перепискою підготовляє грунт для основання співзвучних організацій серед нашої еміграції за Океаном. Він свідомий цього, що кожний українець, де б він не жив, повинен бути втягнений в процес національної революції, а зокрема він здає собі справу з цього, що велику ролю повинна зіграти у визвольній боротьбі українського народу наша числена еміграція в обидвох Америках. Він обзнайомлюється точно з життям і чинністю аналогічних еміграцій інших народів, як литовців, фінів, чехів, поляків та їх діяльністю у час світової війни. Входить у тісний зв’язок у цій

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

справі зокрема з литовцями і хорва- широкі перспективи, а ідейно-політами. Прибувши до США, об’їздить тичне зосередження надає діяльноусі місцевості, проживає наша 1 сти організації6:31 великого Card 5 US offде23.qxp_Layout 2023-06-07 PM розгону. Page 2 еміграція і переводить велику орга- Немалу ролю у цьому переломовоCard 5 US off 23.qxp_Layout 1 2023-06-07 6:31нашої PM Page 2 нізаційну працю, що стає підвалиму етапі організації зіграв О. ною могутнього, українського наці- Сеник, що був одним із цих, що цим оналістичного руху за Океаном та робом двигнули розвиток українматеріяльною базою Руху й діяльно- ської політичної й державницької сти організації через довгі роки на думки семимилевим кроком вперед. рідних землях. За його почином по- Євген Коновалець покличе Сеника в стає націоналістична «Організація члени Проводу Українських НаціоДержавного Відродження України» налістів, в складі якого він остає до (ОДВУ) в США та її орган «Вістник своєї смерти. ОДВУ», відтак «Україна», що згодом У 1929 р. організація на ЗУЗ перетак блискуче розвивається. Він ожи- живає тяжкі часи. З одного боку повлює і посилює діяльність парамілі- силений натиск займанця та масові тарної «Стрілецької Громади», а ма- арешти провідного активу, з другосові віча й числені реферати влива- го боку внутрішні труднощі в зв’язють нової крови в українське життя ку з переорганізацією УВО в ОУН, що нашої мільйонової еміграції у США. у підпольній дійсності було нелегВ міжчасі відбувається 1-й Кон- кою справою та створювало безліч грес Українських Націоналістів. УВО ускладнень. Вимоги дальшої праці навступає в дальший етап свойого ево- казують якнайскорше упорядкуванлюційного процесу. Рух завершує се- ня відносин і сл. п. Вождь висилає на бе ідеологічно і політично. Вислідом українські землі О. Сеника у характепраць конгресу є теж створення Ор- рі члена ПУН та рівночасно Краєвоганізації Українських Націоналістів, го Провідника ОУН на ЗУЗ. Тут пращо виступає як єдина, всеукраїнська, цює Сеник через один рік, наладнуюреволюційна, політична організація, чи внутрішні організаційні справи, що перебирає на себе керівництво ці- намічуючи напрямні дальшої роболою визвольною боротьбою україн- ти та кладучи тим робом основи для ського народу. Підставою для ство- діяльности ОУН на ЗУЗ на найближрення такої організації послужила чі роки. Хоч обставини, серед яких передусім УВО, а відтак другі націо- приходилося йому тоді працювати, налістичні групи, що діяли непов’яза- вповні нелегальне життя через так но. Перед рухом відкриваються нові довгий час, були зокрема для нього невиморно тяжкі, то всежтаки він перемагає усі зв’язані з цим труднощі та вив’язується якнайкраще із дорученого йому завдання. Врешті цькований ляцькою поліцією змушений виїхати знову закордон. По свойому вже другому виїзді 1931 р. закордоном працює вже дальше у ділянках, зв’язаних найтісніше з організаційною роботою на Західніх і Східніх українських землях. Відбуває цілий ряд зустрічей з представниками націоналістичного світу з-під большевицької займанщини, розбудовує широкий помічний апарат для зв’язку між східніми й західніми українськими землями та еміграцією, організовує друк і постачання нелегальної літератури на рідні землі, проходить без числа разів нелегально різні кордони. В міжчасі, в зв’язку з цією роботою, попадає знову на кілька місяців до чеської тюрми, відтак гонений польськими стежними листами у зв’язку з вбивством міністра Пєрацького, попадає на довший час до тюрми у Швайцарії. Через цілий цей час живе нелегально, під прибраним прізвищем, не маючи ні хати, ні постійного місця осідку, завжди одначе при організаційній роботі, завжди охочий до неї та задоволений своїми досягненнями. Від часу свойого першого побуту в США О. Сеник не занехує теж справи української еміграції за Океаном. Він дальше постійно над цією спра-

вою працює, веде переписку, дає інструкції, кермує роботою ОДВУ та різних зв’язкових і мужів довір’я по всіх місцевостях, де живуть українські емігранти. У 1934 р., як делегат ПУН, відвідує вдруге США й перебуває кілька місяців в Канаді, де закріплює другу масову націоналістичну організацію «Українське Національне Об’єднання» (УНО) та «Стрілецьку Громаду». Закладає юнацьку організацію «Молоді Українські Націоналісти» (МУН). Саме в цей час зводить український націоналізм переможний бій з большевизмом, який вспів закріпитися серед української, канадійської еміграції. О. Сеник помагає в заложенні відомого націоналістичного часопису «Новий Шлях» та набуттю власної друкарні в Саскатуні, що творить тверду базу для дальшого розвитку українського націоналістичного руху в Канаді. Повернувши з великими моральними і матеріяльними успіхами для організації, О. Сеник усією енергією дбає про те, щоб добуті позиції не лише не втратити, але їх закріпити й розбудувати. З його ініціятиви виїзджають пізніше до США і Канади, як делегати ПУН, генерал Капустянський і генерал Курманович, що залишають незатерті сліди у процесі відродження та національного усвідомлення цієї вітки українського народу. У 1938 р. їде О. Сеник втретє і востаннє, але вже до Південної Америки, - до Бразилії, Аргентіни, Парагваю й Уругваю. Тут усюди закладає, або вже існуючі націоналістичні організації розбудовує, а саме ОДВУ в Аргентіні, Українське Культурне Товариство в Бразілії, відвідує поодинокі осередки тисячок українських емігрантів та голосить і тут серед диких прерій і пралісів нову віру в націоналістичну Україну. Треба ствердити, що немає ні одного закутка наших робітників-вигнанців, чи селян фермерів, де б не знали Омеляна Сеника-Грибівського, знаменитого промовця, великого суспільника та найближчого приятеля робітника і селянина. Його праця і вклад у цій ділянці організаційних осягів, - це незатертий слід, це незабутня сторінка визвольної боротьби української нації що мобілізувала всі свої сили, до вирішальної боротьби за свою державність. Це єдине в українській історії та в процесі української революції досягнення, було у левиній частині заслугою Омеляна Сеника. Це ж бо він виявив надлюдську енергію, перебуваючи в обох Америках та організуючи й надаючи зміст та тон численним з’їздам, конгресам, масовим маніфестаціям чи демонстраціям у Нью-Йорку, чи других чужинецьких столицях і великих містах з приводу терору окупантів над українським населен-

Отримайте знижку $5 US з промо-кодом 5DOL23 на посилку в Україну до кінц Отримайте знижку $5 US з промо-кодом 5DOL23 на посилку в Україну до кінця 2023 року!

ЗНИЖКА ЗНИЖКА

$5 $5 на посилку в Україну

на посилку в Україну

Промо код Промо код 5DOL23 5DOL23 ДОМУ, ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО

ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО ДОМУ, БЕЗ ДОДАТКОВОЇ БЕЗ ДОДАТКОВОЇОПЛАТИ ОПЛАТИ

Код поширюється на Код поширюється на авіа та морські посилки в Ук морські посилки в Україну Ви можете надіслати п Ви можете надіслати в офісахпосилку агента Meest: в офісах агента Meest:

DOLYNKA UKRAINIAN-AM DOLYNKA UKRAINIAN-AMERICAN CONSULTING CONSULTING 050 N Cumberland Ave., O 050 N Cumberland Ave., Ofﬁce 21-v, Norridge, IL 60706 Norridge, IL 60706 Teл. 773-600-2727 Teл. 773-600-2727 DOLYNKA UA-US PALATIN DOLYNKA UA-US PALATINE 1590 N Rand Rd., Palatine, 1590 N Rand Rd., Palatine, IL 60074 Teл. 773-600-2727 Teл. 773-600-2727

Є питання? Ми радо відповімо! Є питання? Ми радо відповімо!

Онлайн-чат на нашому веб-сайті: ca.me Онлайн-чат на нашому веб-сайті: ca.meest.com Електронна пошта: info.canada@meest. Електронна пошта: info.canada@meest.com Безкоштовний телефон: 1-800-361-7345 Безкоштовний телефон: 1-800-361-7345

Telegram чат: @Meest_Canada_Bot Telegram чат: @Meest_Canada_Bot Виклик кур’єра Виклик кур’єра Більше акцій - в Facebook Прямі повідомлення нашій сторінці Більше акцій - в Facebook Прямі повідомлення на нашій сторінцінау Facebook: facebook.com/MeestCanada facebook.com/MeestCanada facebook.com/MeestCanada а номером телефону за номером телефону facebook.com/MeestCanada

312-404-1923 312-404-1923

звінки дзві та смс нки та смс

Літературний додаток

30.10.2026 — № 43 (228) ням, з приводу паціфікацій, чи побивання політичних в’язнів. Ці ж масові маніфестації розносили широко відомості про Україну, надаючи зовнішній пропаганді організації живого змісту. Якраз у час останнього побуту О. Сеника в Аргентіні, громом приходить до нього вістка про ганебний большевицький злочин у Роттердамі. Йому тяжко дати віру цій вістці, та всежтаки вона хоч страшна і болюча, показується правдивою. Перед О. Сеником виринає далеко на чужині постать його Вождя і Великого Друга, велика жертва найкращого з українців, а рівночаснго його безрадність... Він пам’ятає полковникові останні слова на прощання перед від’їздом: «Канцлєр, їдьте, полагоджуйте справи, та скоро вертайте, бо нас ждуть великі події»... Аж тут не стало того, кому назустріч події йшли, для кого жилося й працювалося. Відчув велику порожнечу... Химерність людської долі та всього життя. Усі думки його спрямувалися до ближче незнаного місця подій. Так, далеко на чужині, віддав О. Сеник останній поклін свойому Вождеві. Та супроти Вождя він мав ще один обов’язок. Це організація! Він же був заступником Вождя та Провідником Вужчого Проводу Українських Націоналістів, який був покликаний Ве-

ликим Покійником для ведення всіх справ ОУН у час якої-небудь перешкоди у веденню справ ним самим. Організація залишилася без провідника, а на його руках залишив теж покійний свою останню волю. О. Сеник вибирається негайно у далеку поворотну дорогу. З поворотом в Европу перебирає О. Сеник керму організації, а рівночасно робить підготовку для здійснення завіщання сл. п. Є. Коновальця. Хоч як тяжкий удар для організації була ненадійна смерть її провідника, то ж О. Сеник не лише хоронить її від потрясень, але робить організацію здібною іти дійсно назустріч подіям. Вужчий Провід, згідно з волею сл. п. Вождя, проголошує Його наступником Андрія Мельника. Відбувся ІІ-й Великий Збір Українських Націоналістів, якого О. Сеник є предсідником і який затверджує волю покійного Вождя. Андрій Мельник стає законним Головою Проводу Українських Націоналістів і Вождем Націоналістичного Руху. Організація зустрічає події в Карпатській Україні, пізніше німецько-польську війну, сконсолідованою і упорядкованою, а рівночасно готовиться до вирішних подій, що визрівають на Сході. Ворожі сили одначе не сплять. Як зі зовні, так внутрі організації снуються пляни на знищення цієї єдиної, політичної сили організо-

ваного українства. Виступає відома диверсія, що зміряє розбити з нутра єдність організації та її обезголовити. О. Сеник, як вже нераз у критичних хвилинах організації, так і тепер стоїть на сторожі її основної лінії й цілости, авторитету провідника та порядку. Він докладає всіх можливих зусиль, аж до самозаперечення, щоб запобігти розколові. Проте не дає зломити себе ніякими рафінованими, провокативними нападами, ані грозьбами відстрашити. Як звичайно вкладає себе цілого у справу, в яку вірить і яку вважає слушною. Німецько-большевицька війна та воєнні ділання на українських землях кличуть ОУН до чину. Хоч як несприятливо укладаються політичні відносини для розгорнення націоналістичної діяльности, О. Сеник невсипущо працює над мобілізацією українських сил у так важкий момент. Відтак, серед найтяжчих обставин, особисто у фронтовій полосі кермує організаційною роботою, щоб усе самому бачити, щоб усе було зроблено найпевніше й найкраще. Його девізою завжди було: організація мусить бути усюди чинною, де йде про українську справу, організація повинна бути здібною й готовою активно приняти кожну ситуацію. Це було законом його всієї діяльности. У Житомирі враз з друзями устійнює найближчі завдання, приїздять

VILLAGE DOCTOR

і виїздять післанці з околиці Житомира, Києва, Хвастова, Бердичева.... У найближчих днях слід сподіватися переходу до Києва.... Та рівночасно працюють і ворожі сили, що заприсяглись братовбивством і руїною починати нове життя. Із за темного вугла, з-заду, падає стріл, щоб зросити гарячою кров’ю О. Сеника Житомирську землю. І О. Сеника не стало між живими, а з його життям відійшло й це, що міг він ще зробити для України. Проте з гордим чолом може станути до звіту, в обличчі Всевишнього, перед своїм Вождем і Другом Полковником та сказати: «Свій обов’язок я сповнив»... І дійсно, сповнив його О. Сеник до краю. Велика, всебічна діяльність Омеляна Сеника, його небуденні організаційні здібності, громадські й товариські вже самі призначили Сеника на одного з моторів всеобіймаючої діяльности організації. Його плідне життя було наповнене відданістю Великого Революціонера Великій Ідеї та відповідальною працею для вимріяної України. Він бадьорий та усміхнений, він своїм великим духом та всеобіймаючим серцем запалював скрізь вогонь Національної Революції, невпинно працюючи над великим ділом Євгена Коновальця, ділом святим: Визволення Української Нації.

2323 W. Chicago Ave. 773 276 8600

МЕДИЧНИЙ ОФІС ДЛЯ ВАШОЇ РОДИНИ В ЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В нас Ви можете зробити всі аналізи крові

Доктор Юрій МЕЛЬНИК, MD.

• • •

на рівень цукру та холестерину печінкові та ниркові проби на рівень вітамінів

Медогляд до школи, спорту, праці. МИ - ЛІЦЕНЗОВАНА КЛІНІКА ДЛЯ ВОДІЇВ CDL.

ми підтримуємо

Доктор Ольга САЛЕЦЬКА, лікар інтегративної медицини.

ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

Не маючи ще змоги сьогодні вшанувати належно пам’яти Омеляна Сеника-Грибівського, як і других наших Героїв Національної Революції, хай же їхнє життя, їхній труд живуть у пам’яті нашій та тим робом воплочуються у дальші чини на шляху до остаточної перемоги. У цій же брошурі Д. Буків згадує про Миколу Сціборського. Д. Буків МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ теоретик українського націоналізму Микола Сціборський – теоретик. Трохи дивне зіставлення. Бо якщо під поняттям «теоретик» треба розуміти кабінетного науковця, далекого й чужого від кипучого життя, то Сціборський ніколи не був теоретиком. Його ім’я було синонімом людини-революціонера, людини, яка стоїть безперервно в самому осередку кипучого життя, щоб опанувати й підчинити його своїй творчій волі. Контемпляція та філософічне, спокійне обсервування життя і його виявів як матеріялу до своїх кабінетних розумувань не були ніколи життєвою метою великого Покійника. Він приглядався життю і його виявам, він студіював пильно кожний відрух великих людських спільнот, націй, але мета цієї обсервації і цих студій не була чисто науково-теоретична, але ділово-практична. Микола Сціборський студіював життя націй, а в першу чергу української нації, не для того, щоб тільки знати, але для того, щоб через знання опанувати це життя. Для нього закони пізнання не були ціллю в собі, але тільки засобом до досягнення певної мети. Сціборський не був теоретиком в повному розумінні цього слова. Тому, якщо хочемо задержати для нього окреслення «теоретик», то обов’язково мусимо долучити до цього окреслення ще й друге поняття – «практик». Теорія і практика це два поняття, які в світі понять виключають себе, але в щоденному житті часто подають собі руку. В душі великих особистостей теорія і практика зливаються часто в надзвичайно щасливу синтезу. Найвищий ступінь такої синтези осягають теорія і практика в особах геніяльних людей. Безперечно, Сціборський не був генієм, але в його особистості було дуже багато геніяльности. Тому в його особі синтеза теорії й практики осягнула великої досконалости. Сціборський був теоретиком українського націоналізму. Але він як політик і революціонер був і виконавцем своїх теорій. Тому дуже тяжко сказати, чи був він більше теоретиком, чи більше практичним діячем-революціонером. Одно правда, що був він одним і другим.

Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріхард Ярий, Степан Федак-молодший. Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 рік.

Але все ж таки, хто знає неспокійне, повне внутрішніх потрясень і творчого напруження життя Покійника, той мусить признати, що теорія в житті Сціборського була тільки прямим засобом до осягнення певної мети в боротьбі за здійснення великого ідеалу Української Нації. Автор «Націократії» це був стратег і полководець в одній особі. Він виставляв відважні стратегічні пляни – він же переводив їх і в життя. Тому якщо ми студіюємо сьогодні Сціборського як теоретика українського націоналізму, то ми бачимо його і як людину-революціонера, бо його теорія була найщирішим випливом його душі спрагненої чину. Сціборський не видумував якихось абстрактних, безкровних теорій, ні, він формулював певні правди, за які він перший боровся і за які і згинув. Ось у такому розумінні будемо говорити про Сціборського як про теоретика українського націоналізму. ІІ Та наші виводи були б неповними, якщо б ми не підчеркнули тут ще однієї сторінки в злуці з темою – Сціборський як теоретик українського націоналізму. Як це ми вище зазначували, теоретиком у повному розумінні цього слова він не був. Він не був ще й тому дійсним теоретиком, бо не все те, що ми означуємо сьогодні поняттям «український націоналізм» зродилось в його душі, в його творчій уяві. Сціборський не творив самий українського націоналізму, він був тільки одним з найтісніших його співтворців. Найбільша заслуга Сціборського може в тому, що він увів найбільше системи й надав найбільше яскравости тим думкам, які злучені в один суцільний світогляд дали українській нації ту велику суспільно-політичну правду, яку ми окреслюємо сьогодні словом «український націоналізм».

Український націоналізм родився і ріс в розгарі революційної праці, тому не приходило майже в думку злити революційні думки українського націоналізму в одну суцільну теорію чи доктрину українського націоналізму. Ця думка прийшла Сціборському й він доклав надзвичайно багато зусиль, щоб перевести її в життя. Останки вільного часу присвячував він на те, щоб вивінувати український націоналістичний рух у власну доктрину, зафіксовану в одній суцільній праці. В цьому бажанні треба в першу чергу шукати причини його найважнішої праці – «Націократія». «Націократія» мала стати для українського націоналістичного руху тим, чим була для фашизму «Доктрина фашизму» Мусоліні, а для націонал-соціялізму «Моя боротьба» Гітлера. Чи це йому вдалося зробити – докаже наше найближче майбутнє. Сьогодні можемо хіба те ствердити, що «Націократія», це найважніша, найповніша й найкраща праця, яку ми тільки маємо дотепер про український націоналізм як світогляд і суспільно-політичний рух. Правда, багато думок з «Націократії» не є оригінальними думками Сціборського, але він і не криється з тим, бо своє завдання не вбачав він у тому, щоб дати українському націоналізмові якнайбільше з власних оригінальних думок, але насвітлити якнайкраще суть українського націоналізму й дати Рухові суцільний кодекс його суспільно-політичного вірую. Він хотів дати Рухові і Біблію, з якої цей Рух черпав би в світлі матерії свій національно-політичний ідеал. Тому тут було цілком байдуже, чи думки, зафіксовані в цій Біблії, є оригінальними думками автора, чи взяті від своїх побратимів, які боролися разом з ним за той самий ідеал. Роля Сціборського була – як ми це вже зазначували –

дати українському націоналістичному рухові суцільну власну доктрину. Бо до нього такої доктрини український націоналістичний рух не мав. «Націоналізм» Донцова це доктрина націоналізму взагалі, як світогляду, який протиставляється всяким інтернаціоналістичним доктринам та світоглядам. Донцов не дав доктрини українського націоналізму, він тільки намагався своїми писаннями витворити в українській нації націоналістичну духовність, підготовляючи цим грунт для майбутнього українського націоналізму. Донцов учив український народ, що тільки ідея нації є двигуном історичного ставання народів. Сціборський, як виразник українського організованого націоналізму, зробив рішучий крок вперед і дав сильний почин для заіснування на українському грунті українського націоналізму. Донцов стояв на чисто теоретичному грунті, Сціборський стояв на службі політичної організації, яка діяла в українській дійсності. Іншими словами, Сціборський влив української крови в загальну теорію нації Донцова. І в цьому історична заслуга Сціборського. Він став свідомо на услуги діючого політичного руху й намагався надати цьому рухові доктринально-ідеологічного оформлення. Тому й «теорії» Сціборського такі близькі до життя і повні крови. Вони ж мали бути тим вічно свіжим джерелом, з якого український націоналістичний рух черпав би всю життєву мудрість. Отже «теорії» автора «Націократії» мали служити чисто практичним цілям. Цих речей не вільно ніколи тратити з очей, бо в противному разі ніколи не оцінимо належно й не зрозуміємо Сціборського як теоретика українського націоналізму. ІІІ В рамцях нашої статті неможливо обзнайомити читача з усіма думками великого націоналіста, якими він збагатив український націоналістичний рух. Це завдання майбутнього життєписця Сціборського. Ми хочемо лише насвітлити кілька думок автора «Націократії», які на нашу думку є найбільш характеристичними для нього й які найкраще дадуть нам змогу заглянути в саму душу Сціборського, як теоретика українського націоналізму. Осереднє місце в доктрині Сціборського займає, як і треба сподіватися, поняття нації. Сціборський, як і взагалі всі націоналістичні рухи, виходить із заложення, що нація як органічна цілісність, а не одиниця, стоїть в основі нашого політичного думання. Український націоналізм, пише Сціборський, «проглядає націю не як механічний збір певної кількости людей, пов’язаних лише спільністю те-

Літературний додаток

30.10.2026 — № 43 (228) риторії, мови й матеріяльних інтересів, але як найвищу форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованости має власний, неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природніх властивостей даної людської спільноти, її моральної єдности та стремління здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріяльні підвалини існування, лише насамперед дух і воля нації, постійно проявлювані в її творчости й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст і характер». («Націократія», стор. 74). Отже в основу поняття нації кладе Сціборський дух і волю. Він не приймає расового поняття нації. «Підставою расової політики, пише він, мусить бути гомогенна (однорідна) структура держави. Проте будування расової структури держави в Україні стрінуло б труднощі з осляду на її гетерогенну (мішану) національну структуру. Історія і етнічні особливості нашого розвитку ускладнюють стисле окреслення української расовости й кажуть шукати головні точки опертя в духовому понятті Української Нації». («За внутрішній імперіялізм», «Пробоєм», липень-серпень 1941).

Приймаємо більшість страхівок РРО.

Свою доктрину Сціборський не копіює, але будує на природніх даних української нації. Тому, хоч і як привабливою не була б теорія раси, то він все ж таки не може прийняти її вповні до своєї доктрини. Повну расову відмежованість, проповідує він лише відносно жидів. Решту національних меншин треба асимілювати, отже не відмежованість, але зближеність, духове перетоплення цих меншин у горнилі української духовости. «Перетопити в собі збиранину народів, що замешкують нашу землю, в спільний український державницький і культурний тип», ось найважніша проблєма, що поставиться перед молодою українською державою. («За внутрішній імперіялізм»). Отже Сціборський розв’язує проблему історичного майбутнього української нації цілком протилежно, як це робить націонал-соціялістична доктрина: наколи націонал-соціялізм іде від чистоти крови до чистоти духа, то Сціборський іде від чистоти духа до чистоти крови. В націонал-соціялістичній доктрині головний критерій це кров, у Сціборського – дух. Це не означає ще, що Сціборський проповідує безграничне мішання всяких народів і рас. Хто пригадає собі хочби його вороже і наскрізь негативне наставлення до москалів, той зрозуміє, що він дуже далекий від та-

ми підтримуємо

ких теорій. Крім цього, коли возьмемо під взгляд його домагання цілковитого расового відмежування від жидів, то змусимо дійти до заключення, що своєю доктриною він стоїть ще блище до расистів, як до їх противників. В кладенні ідеологічних основ для українського націоналізму, він, як холодний спостерігач нашої дійсности, будував свої твердження на фактах, а не на фантазіях і мріях. Української нації, як расової одиниці, не лише що нема ще, але дотепер навіть не поставлено навіть серіозних науково-дослідних основ під простудіювання її расової структури. Зато з чимраз більшою виразністю кристалізується українська духовість, яка по свойому остаточному оформленні буде в стані притягати до себе й найбільш відосередочні сили. Ця духовість, як «величезна потенція», яка вже існує, перетворена в силу «діючу, тверчу», буде одинока в стані завоювати й засимілюватит різнородні народи України. Здобуті духово ці народи, зчасом втопляться і кровно в українському морі. Тоді аж зможемо говорити й про чисторасову політику. Не сміємо ніколи тратити з очей факту, що на українській етнографічній території, побіч приблизно 40 мільйонів українців живе майже 15 мільйонів чужинців! Хоч ці чужонаціональні елементи не живуть

компактними масами, але розсіяні серед українського моря, то всеж-таки їх не можна нехтувати. Тимбільше, що велика частина з них (кругло 8 мільйонів москалів і 2 мільйони поляків) належать до історично ворожих нам націй і ворожих культур, які ще «далеко не вичерпали себе» і тому будуть усіма силами намагатися привернути старий, ворожий нам стан речей. Велика частина цих елементів, яка ще не є так тісно зв’язана з нашими землями, виемігрує, чи в якийсь інший спосіб розлучиться з цими землями, але дуже велика частина останеться. З цієї оставшої частини, велике число буде змосковщених чи спольщених українців, отже кровно близьких нам, тому щонайменше нераціонально було б застосувати супроти них методи непримиримої, безоглядної расової політики, бо така політика внесла б сильний фермент неспокою в молоду, невпорядковану ще державу. Ці елементи мусять втопитися в українському морі, а до цієї мети небезпечно було б йти шляхом расової непримиримости. Річ ясна, що українська держава не повторить блуду з 1918 р., даючи всяким національним меншинам більші або менші культурні автономії, творячи в цей спосіб держави в державі, вона – «пристосовуватиме національні меншини до того стану й до

Літературний додаток

тих вимог держави, які обов’язуватимуть самих українців». («За внутрішній імперіялізм»). Свою окремішність і панівне положення в Україні ці меншини могли задержувати тільки завдяки окупаційним системам їх метрополій, що диспонували для цього численними середниками (державним апаратом, різними засобами духових, культурних і матеріяльних впливів і тд.). Значення цих штучних, сприятливих для національних меншин України, умовин, неминучо підірве під ними грунт і вони залишаться як би «в повітрі». Тоді блеск української культури, збудованої на здорових основах української народньої культури, притягне до себе й ці національні меншини, та заставить їх признати Київ своїм духовим, а згодом і політичним та національним центром. Ця українська культура мусить розвиватися на засадах духової непримиримости й цілковитого розриву з ворожими культурами». Цей процес вимагатиме вложення надзвичайно багато енергії, часу й витривалости, але Українська Нація переборе їх, бо має для цього всі духові дані. Сприймаючи «власну націю за найвищу, абсолютну, ідейну й реальну цінність» Сціборський твердить: «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все це зле, що цю силу й розвиток послаблює». («Націократія»). IV Таке поняття нації може трошки дивно виглядає, як що візьмемо під розвагу те, що ми нація недержавна. Для недержавної нації найвищим ідеалом повинна б бути власна держава. Проте Сціборський кладе наголос не на державу, бо він, як тверезий споглядач, уміє степенувати вартости. Він пише: «Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінности й значінні основи суспільного життя, провадить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціялістичних протидержавних теорій, український націоналізм учить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава». («Націократія, стор. 79.). Але держава не є самоціллю, бо навіть «факт існування нації не конче зумовляється її державною незалежністю». Проте, додає він, «тільки через власну державу нація стає творчим чинником в історії і повноправним господарем своєї власної долі». («Націократія», ст. 79.). «Націоналізм вчить, пише він дальше, що коли нація уяв-

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026 оналіста став «державником та імперіалістом» (там же).

Омелян Сеник із членими редакції "Свобода" та членими Управи Об'єднання Українських Організацій.

ляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава – це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює і збагачує її існування, як рівнож означує її історичну ролю між іншими націями. У націоналістичному світогляді, нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя і людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті». - (Там же, стор. 82.). Отже, наколи нація творить підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава, як «засіб, що забезпечує, удосконалює, і збагачує існування» нації, є найвищою ціллю в житті нації. Тому державу не вільно брати як «відірвану від життя і людей» самоціль, щось що існує побіч або й незалежно від нації, лише як найбільш досконалий інструмент в руках нації. Для нас держава – святе слово. Але бо українська нація існувала й росла і без власної держави. Ця нація жила й творила навіть у неволі вона без держави виборола собі право на власну державу, чи ліпше – на самостійне життя, бо держава кінець-кінців, це самостійне політичне існування нації. Ми навчилися цінити й поважати себе, вірити в свої сили й своє історичне покликання – поза державою, тому хоч кладемо такий сильний наголос на державу, не тратимо ніколи з очей, що нація, а не держава є вартістю в собі. «Український націоналізм, пише Сціборський, хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно – через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність найкраще

здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями». («Націократія», стор. 81.). Але щоб нація могла вповні виконати своє історичне завдання, вона мусить створити могутній інструмент своєї сили: яким може бути лише власна держава. Своя держава, це життєва конечність кожної здорової нації. З другого боку, держава, як вияв політичної волі одної лише нації, мусить охоплювати собою цілість нації, бо нація може всесторонно виявити себе лише тоді, коли всі її складові частини творять одну нерозривну органічну цілість. Цей залізний закон існування нації висловлює Сціборський такими словами: «Життя з його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним, передумовою її здоровля, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування і руїна...» Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування – він протиставить всім політичним групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його програми» (там же, ст. 80). Українська нація як держава, має здійсняти велику культурну й цивілізаторську місію на грані двох світів. Цю місію вона зможе виконати лише як великодержава. Тому нашим життєвим завданням є створити Українську Імперію. Українська імперія – «це життєва конечність для Української Нації, без якої вона не зможе існувати, як історичний суб’єкт». Щоб створити таку імперію, треба в першій мірі перевиховати душу українця, перетворити вщіплений йому штучно комплекс меншовартости в комплекс «володарськости», щоб він із провінці-

V Нація і держава це центральні пункти, довкола яких зосереджується вся увага Сціборського. Нація, як носителька генія України й держава, як найвищий гарант генія – ось ідеал українського націоналізму. Ці вартости не були для нього теоретичними абстракціями, але діючими правдами, за які він боровся, за які й згинув. Бо він знав, і вірив, що життя немає ніякої вартости доти, доки йому не можна жити на волі. Це була може найкраща «теорія» автора «Націократії». Правдивість цієї теорії він засвідчив власним життям. До того Сціборський знав і твердив, що вільне життя не дається, його треба брати силою, його треба здобувати! Це ще одна «теорія» Сціборського. Він не проповідував України як маленької, сірої держави, але його Україна це була Імперія – владарка великих просторів і носителькап великих ідей. А таку Україну можна здобути тільки власною кров’ю та власними жертвами, бо якщо малу державау можна й одержати з ласки інших, то імперію можна тільки здобути власними силами. Але для такого великого діла треба нових великих людей. Тому Українську Імперію Сціборський будував спершу в душі Українського Народу, бо знав, що тільки тоді, коли ця імперія стане ясним образом в душі Української Нації, можна буде приступити до її будови в світі матерії. І тут він також не помилився, бо з історії знаємо, що ніколи раби не будували імперії. Героїзм і дух агресії, дух панування – це характеристика панівних рас. Такою панівною расою була колись українська нація – такою хотів її знова бачити теоретик українського націоналізму сл. п. інж. Микола Сціборський. Тому його ім’я записалося безсмертними буквами не тільки в історію українського націоналістичного руху, але в історії української нації взагалі. Такими запам’ятали Омеляна Сеника-Грибівського та Миколу Сціборського їхні побратими. 3. ШЛЯХ В УКРАЇНУ В СКЛАДІ ПОХІДНОЇ ГРУПИ ОУН ТА ПОДІЇ В ЖИТОМИРІ Розповідає письменник Улас Самчук у книзі «На білому коні». Епізод, свідком якого він став, відбувся в Кракові влітку 13 липня 1941 року. Ось що він згадує: - У неділю, біля десятої, я востаннє відвідав Ольжича на його Зеленій. Як прийдемо до Львова, маємо одразу включитися в роботу редакції. Щоб улегшити перехід Сяну, Ольжич дає нам адресу зв’язкового в Ярославі, що

30.10.2026 — № 43 (228)

Prices effective Oct.28-Nov.3, 2026

Щ о д е н н і с п е ц іа л ь н і п р о п о з и ц ії

each C o u n t r y D e lig h t я й ц я 1 2 c t .

2/ 3 $

3 99 1 99 99 5 $

99 lb

Реберця

Ц в іт н а к а п у с т а

B e e f S te a k п о м ід о р и

69 99 5

lb К а р т о п л я ld a h o

Ч асникова ш инка

G o ld e n o r H o n e y C r is p я б л у к а

lb G ouda сир

4 99 99 1 99 4 $

99 lb

К у р я ч е м 'я с о д л я т а к о

¢ lb

Груш і Б артлетт

М андарини

С алямі

М и знахо дим о ся за адр есо ю : 3 1 4 1 N . T h a tc h e r A v e R iv e r G ro v e IL 6 0 1 7 1 (C u m b e r la n d & B e lm o n t )

Літературний додаток

мав би помогти нам перейти річку. На прощання Ольжич проводить мене до передньої кімнати, і саме в цей час велике, від підлоги до стелі, дзеркало в золоченій рамі, що стояло біля передньої стіни, поволі відділяється, хилиться, падає і розсипається на шматки. Це було тринадцяте число, а до того розбите дзеркало ворожило б нам смертельну невдачу. На цей грюкіт з сусідніх дверей висунулася голова Сціборського, він глянув на розбите дзеркало, похитав докірливо головою і сховався назад. Ми з Ольжичем обмінялися питальними поглядами, без коментарів розпрощалися, і я вийшов. Далі надаю слово Якову Шумелді (у деяких дописах того часу він проходить як Я. Дедалевський): Шумелда Яків (нар. 1914, с. Бушковичі на Посянні – 3 лютого 1993, м. Сан-Франциско, США) – український політичний і культурний діяч, політолог, правник й економіст. Студентський діяч у Празі й Берліні, провідний діяч ОУН (член ПУН), учасник Похідних Груп ОУН, член управи м. Києва (1941). 11 липня 1941 року. ...На другий день ввечорі я був у Ярославі. Висівши з потягу, я вулицями, що роїлися від німецьких військових колон, прийшов на квартирю А.К... Там застав їх обох – Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського. Оба ходили по кімнаті й розмовляли. Заходяче сонце кидало через вікно проміння на обі Постаті. Були убрані по-спортовому. У Миколи Сціборського високі офіцерські чоботи, штани кіннотчика, спортова сорочка та сіра блюза. У моїй уяві це зродило образ, коли Він, як офіцер кінноти, боровся в рядах Української Армії. Може, і в нього була думка про давні часи й новий похід, бо настрій у нього був дуже бадьорий та святочний. Омелян Сеник-Грибівський був у спортових черевиках, спортовій сірій сорочці й темній маринарці. На його устах грала весела усмішка. Дві протилежні фізично Постаті. Сціборський середнього росту, досить щуплої будови тіла, яке знищила довга праця, боротьба та злидні. Гостре, тесане з мармуру обличчя. Людина з найбільше тонким та вигостреним інтелектом. Творець і Апостол Ідеї, що ЇЇ у свойому серці виплекали тисячі українських вояків, які гинули на фронтах, у революційно-підпільній боротьбі, в тюрмах та на засланнях, вірний їх заповіту – творити і боротися! Каменяр та форматор глибинних бажань українського селянина – врости в українську землю й мати її для себе, своїх дітей та свого народу. Виразник волі українського робітника, що хоче вирватися з ярма чужої соціяльної несправедливости, стати госпо-

surma.com.ua

Омелян Сеник перед першою поїздкою в ЗДА в 1930 р.

дарем над українськими металевими колосами та господарити тим, що вирве з пащі чорних та сіро-металевих машин і соків власної крови. Він – духовний Батько творчої української інтелігенції, що вийшла з народу та станула на службу для народу. Він – керівник тих духових працівників, що хочуть всіма силами творити нові духові цінності та підносити власний народ на вищі щаблі духово-культурного та суспільно-політичного життя. Він – душа й серце та духовий провідник тих верств українського народу, які на згарищах духової та матеріяльної руїни хочуть будувати новий величний Український Храм. Омелян Сеник-Грибівський. Висока, струнка й сильна фізично постать, у промінні заходячого сонця Він виглядає, мов вилита зі спижу клясична статуя. Усміх і думка грається на його обличчі. «Немає такого положення, з якого не можна було б знайти розумного виходу й немає такої ситуації, якої не можна було б змайструвати» – це Його життєва засада. «До всього треба тільки розумного аналітичного та тверезого підходу, пляну й знання людської психології» – це ключ до його успіхів в часах підпільника на рідних землях, бесідника та дипломата на еміграції і визначної Особи у Нашому Русі. Два контрасти й одна цілість. Нерозлучні Побратими – Микола Сціборський та Омелян Сеник-Грибівський. Дві людини, що себе доповнюють та творять одну цілість – духовий реформатор та непересічний організатор! .... (стор.42-43; «Житомирська трагедія», видавництво ім. Ольжича, 1949 р.) 12 липня 1941 року Яків Шумелда разом з Омеляном Сеником-Грибівським, Миколою Сціборським та іншими учасниками Похідної групи ОУН у кузовах вантажівок прибули до Львова.

№ 43 (228) — 30.10.2026

Яків Шумелда розповідає далі: - Омелян Сеник-Грибівський став у Львові надзвичайно веселий та жартівливий. Дороге та близьке Йому місто вливало нього струями радість. Це ж західньо-українська столиця, в якій Він провів свої молоді літа та з якою зв’язані тісно його дні підпільної праці на землях. Ми розійшлися на різні квартири. Стрінулися ще раз ввечорі того ж дня. Він тоді сказав: «Андрій намотав справу з шоферами, що мають їхати на Проскурів. Дістанемо документи через Івана Р., від Української Суспільної Опіки на те, що ми є біженці з Хвастова. Їдемо завтра в дальшу дорогу. Зустріч завтра о год. 8-й ранку біля оперного театру». Другого дня в призначеній годині я стрінув Його коло театру. Він дав мені документи, згідно з якими - я походив з Солом’янки, коло Києва та вертаю у свої рідні сторони. Ми зараз пішли на вулицю Вірменську, де стояло два авта. Видряпавшись в середину останнього з них, я застав там відомого поета Ольжича-Кандибу, якого німці пізніше закатували пізніше в конц-лагері у Заксенгавзен 1944 р., визначного підпільного діяча на Лівобережжі під большевицькою окупацією – Пол., який згинув у Харкові від німецьких катів, осінню 1941 р., Доктора Я., розстріляного німцями в Рівному 1943 р. Вітаю П., Андрія Л., П. С. Та Миколу Сціборського. За мною виліз на автомашину Омелян Сеник-Грибівський. Ми посідали на гумових опонах, дошках та лахміттях. Шофер зав’язав задню частину полотняного покривала авта. За хвилину почав гудіти мотор, і автомашина рушила. Вона прискорювала та припинювала біг: оминала якісь другі автомашини, сільські підводи та міські закрути. За містом вона йшла рівною, досить швидкою ходою. Настрій серед присутніх був веселий. Розказували переживання останніх років і жартували. Найбільше уваги звертав на себе зо своїми переживаннями в СССР Пол., який останніх двадцять років проживав в підсовєтській Україні та на північних землях Росії. Він розказував свої переживання та міркування щодо дальшої роботи й боротьби. Серед жвавої розмови дуже скоро минуло 5 годин їзди до Тернополя. Тут зайшла несподівана неприємність: вантажні авта дістали нові спрямовання. Вони мали їхати вже не до Проскурова, а до Чернівець. Нам тим разом не туди була дорога. Ми мали пробитися до Хвастова. Тоді ціла наша група була поділена на дві частини: одна мала вертатися до Львова та старатися пробитися через Броди, Рівне, Новоград-Волинський до Житомира, а друга – через Підволочинська, Проскурів до Хвастова, а з Хвастова в слушний час до Києва. На такий поділ групи вплинули відомості,

що наспіли з района Хвастова. Зв’язковий приніс відомості, що там німці зі своїми попутчиками, перевели численні арешти серед наших людей. Арештований був тоді Кузьмик-Петренко, що розстріляний був разом з групою студентів у Києві 1942 р., Ярослав Перебийніс, який просидів довший час на Монте Люпе в Кракові, а згодом в концентраційних таборах в Німеччині та інші. (стор. 47-48; «Житомирська трагедія», видавництво ім. Ольжича, 1949 р.)... Омелян Сеник та Микола Сціборський змушені були повернутися назад до Львова. Про їхнє там перебування далі згадує Яків Шумелда (Я. Дедалевський): Я не мав часу переживати всіх тих болючих подій, які відбувалися тоді у Львові. Я був завантажений цілоденною роботою. Тому, що вона була спрямована під кутом Центральних і Східніх земель, може, й тому я менше звертав увагу на все, що діялося на місці. Підчас своєї роботи я дуже часто зустрічався у Львові з Миколою Сціборським та Омеляном Сеником-Грибівським. Я черпав від Них поради, що відносилися до розгортання моєї роботи. І я з найбільшою приємністю згадую сьогодні, як найбільші цінності свойого життя літні вечори, коли ми довго і всебічно розглядали різні теоретичні та організаційні питання. Ще досі чую різкий голос Миколи Сціборського, Його логічні та всесторонньо обдумані тези. Ще досі в моїх вухах звучить приємний баритон Омеляна Сеника-Грибівського, ясні, на великому досвіді побудовані думки. Вони Оба вперто працювали над питаннями та постановкою своєї роботи там, куди вони мали виїздити. У них був плян поставити її у всій ширині та використати для неї весь теоретичний і практичний досвід, набутий довгою суспільно-політичною діяльністю. Не довго довелося зустрічатися з ними у Львові. Вони скоро підготовлялися в дорогу. Їх денервувала кількаденна зупинка, що зв’язана була з реєстрацією авта, яким вони мали від’їхати. Зокрема Микола Сціборський дуже денервувався. Для нього кожний дальший день у Львові був невимовною мукою та немилосердним шарпанням нервів. Його кликала кров на рідні простори... Його звала якась сила на широкі українські лани, щоб їм вдруге віддати свої труди і сили. А може Його кликала невблаганна смерть та чорна земля рідної Батьківщини, що хотіла Йому дати у собі приміщення?... Омелян Сеник-Грибівський був більше в ці останні дні у Львові зрівноважений. І Його манив подих широких українських східних просторів. Вони ж відповідали Його розмахові, і на них Він тільки міг щойно вияви-

30.10.2026 — № 43 (228) ти свої зрілі сили. Але, він не виявляв своїх переживань. Навпаки, Він старався їх приховати, щоб заспокоювати свойого Побратима – Миколу. Він Йому говорив: «Не журися, Миколо. Наші там справляться й без нас. Там є поважні сили. Скоро впаде Київ, і ми поїдемо прямо туди». Вкінці все було готове до дороги. Нові біженецькі довідки для них від Суспільної Опіки, в яких написано, що вони з Київщини та, що вертають туди. Авто Суспільної Опіки, зареєстроване перед властями, повезе двох тяжко хворих у їх рідні сторони... У воєнний хаос ніхто не подумає, чи документи цілком правдиві, а зокрема не подумають про це тупоголові, призвичаєні до нормального організованого життя, німці. В останній день липня від’їздили зі Львова. О год. 9-й ранку, чотириособове авто під’їхало на ріг вулиці Академічної. Прощалися з друзями. Я прощав їх у сінях вуглового будинку... Бажав Їм багато успіхів в дорозі та праці. «Прощайте! Кінчіть свою роботу та приїзджайте до нас». - «До побачення в Києві», - сказали Вони, майже оба разом, до мене. Грюкнули двері авта, і Вони поїхали. Я довго ще дивився Їх слідами. Мені на серці було чомусь невимовно сумно... Незрозумілий біль стискав серце. Чорне авто зникло на закруті вулиці, але я довго-довго ще дивився в тому напрямі... ( стор. 49-51; «Житомирська трагедія, видавництво ім. Ольжича, 1949 р.). 4 вересня 1941 року до Львова надійшла трагічна звістка про загибель у Житомирі Омеляна Сеника-Грибівського та Миколи Сціборського. Про це згадує Яків Шумелда (Я. Дедалевський): 4-го вересня прийшла до Львова неймовірна, приголомшуюча вістка. Зміст її: «Вбили Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського. Вони вертали вечором з наради з житомирським громадянством на помешкання. Охорони нашої не було, бо вони її рішуче відкинули. Вбивник – Козій з Галичини». Вбили! Вбили! Вбили! Вбили... все новими й новими відомостями підтверджується страшна вістка. З уст до уст летить – «вбили», «згинули»... Вся українська природа вимовляє своїми грудьми ці, трагічні слова – «згинули», «вбили»! Вбив? Хто вбив?!... німець? поляк? москаль? большевик? румун чи мадяр? Для них Вони були в різний час небезпечні. Вони ж усі з ненавистю ворогів вимовляли слова – Микола Сціборський та Сеник-Грибівський. Ті, коли хотіли панувати на українських землях й покорити остаточно нас, як нарід, мусіли б впершу чергу стріляти Вас Обох! Адже ж з рук ворогів завжди падали найкращі Сини України!

Вбив!... Українець?... Козій з Галичини?... Братовбивство?... Новий злочин Каїна!?. Невже ж на вас могла піднятись українська рука?... На Вас, що все своє життя віддали для українського народу? На Вас, що в службі для свого народу зрезигнули з особистого життя? На Вас, що боротьбою і працею цілого свойого життя двигали ввесь український нарід до волі? На Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівськеого, що стояли знова на найвищому відтинку нової української роботи й боротьби?... Козій! К-о-з-і-й !... Потверджуються відомості... Перед очима лежать чорні рядки на папері, що подають точні, персональні дані, його життя та характеристику. Братовбивство! Каїнський злочин! Братня рука вирвала з українських рядів ТИХ, яких не могла досягти рука ворогів-окупантів! Чергова пляма в нашій історії... Черговий удар, що вийшов з українських рядів! Каїновий злочин, що до сліз стрясає почуваннями й соромом палить українське лице... (стор. 51-52; «Житомирська трагедія, видавництво ім. Ольжича, 1949 р.). У статті «Дух руїни» Д. Кардаш (Олег Кандиба-Ольжич) пише: - Дня 30 серпня 1941 року о год. 19.30 у Житомирі доконано вбивства на особах Омеляна Сеника-Грибівського й інж. Миколи Сціборського. Обидва покійні були членами Проводу Українських Націоналістів, співосновниками Організації Українських Націоналістів і двадцять років працювали як найближчі співробітники наперед сл. п. Євгена Коновальця, а згодом полк. Андрія Мельника. Вбивства доконав Степан Козій, з групи неморальних, безвідповідальних диверсантів.... У ВІДОЗВІ ОУН Олена Теліга зазначає: ...Яка ж рука могла знятися на Бойового Референта УВО і Крайового Команданта Сеника? Кому була потрібна смерть Миколи Сціборського, людини, що займала чолове місце серед інтелектуальної і духової еліти української нації, борця, що став в ряди УВО й ОУН як представник СУ3, надав нашим змаганням правдивий соборницький характер. Ці вбивства – це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що, починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації. Цим разом, особа вбивника документарно знана : це Степан Козій з Любачева. Його вислали диверсанти на зруйновану, спрагнену помічної братерської руки – Східню Україну, щоб він виконав, давно винесений, «присуд смерти». Так несуть бунтівники «ідею націоналізму» на СУЗ і так «будують» Українську Державу

Літературний додаток на терені, де націоналістичний рух чекає велика історична місія. (стор. 135; «Олена Теліга. Збірник.» ред. і прим. О. Жданович; Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977, Детройт - Нью Йорк – Париж). Згадує Михайло Михалевич: Михалевич Михайло (нар. 1906, Київ – пом. 1984, Філадельфія) – український художник-графік, іконописець, театральний декоратор, громадсько-політичний діяч. Восени 1941 року разом із дружиною Ніною Ліндфорс-Михалевич у складі похідних груп ОУН прибув до Києва. Гітлерівці розпочали масовий терор проти мирного населення, у тому числі проти українських націоналістів. Оскільки СД в Києві розшукувало Михайла Михалевича та влаштовувало на нього засідку, він змушений був залишити місто. Житомирський період був трудною пробою для нашої Групи! Тут ми зустрілися з тою реальною дійсністю, яку годі було передбачити в її тодішній неповторності. Перші зустрічі з творчим, надійним активом, теж з людьми, які ще вірили в можливість існування якоїсь «нейтральної хати скраю», в якій можна пересидіти лихоліття, щоб пізніше допасуватися до смаків того, хто переможе... Погрози і загроза підступних «вибриків» вчорашніх друзів й більшовицького підпілля – союзника брутального німця – характеризували атмосферу цього останнього пункту перед брамою Золотоверхого. На Лермонтовській вул. ч. 13 була «домівка» бандерівців. У сусідньому – ч. 15, – до речі, останньому, бо за садибою вже починався парк, в долину аж до Тетерева, якийсь час перебував Ольжич і нас кількох з Празького осередку. Але, як лише пролунали постріли в Сціборського і Сеника, наші «сусіди» зникли, полишавши навіть свої особисті речі... Так само тоді спорожніли кімнати на Михайлівській вулиці, де почувалося цілком безпечне їхнє «автономне» СБ… ...Трагедія 30-го серпня сталася на хіднику Михайлівської вулиці, недалеко від будинку, де діяв Секретаріят Керівництва ОУН в Житомирі. Інж. М. Сціборський і О. Сеник йшли хідником до центру міста, коли двома стрілами ззаду, вбивник, доконавши злочину, кинувся навтіч. Ненароком випадковий німецький старшина його застрілив, коли втікач намагався перелізти через якусь загорожу. Другого вересня біля каплиці, де лежали жертви замаху, зібралася маса народу: делегації житомирських установ, шкіл і товариств, а крім того чисельні групи представників довколишніх містечок і сіл, з вінками від своїх громад і установ. Між ними було багато дітей, молоді і жіноцтва, бо ж чо-

ловіків було мобілізовано і силоміць – «евакуйовано». Обох членів Проводу Українських Націоналістів поховано на шляху до Київа три тижні перед залишенням червоною армією столиці – в надії висмикнутися з німецького оточення, в якому Москва втратила понад 600 тисяч війська!... Тиждень пізніше на могилі поставлено дубового хреста, на таблиці якого я вирізьбив імена похованих. Це вперше в моєму житті я тоді «приклав руку» до нагробників на могилах похованих членів ПУН... (стор. 209-211; «На зов Києва», Видавництво «Новий шлях», Торонто – Нью-Йорк 1985 р.)... Кілька рядків для роздумів. Спробуємо подумати разом. ...На Лермонтовській вул. ч. 13 була «домівка» бандерівців. У сусідньому – ч. 15, – до речі останньому, бо за садибою вже починався парк, в долину аж до Тетерева, якийсь час перебував Ольжич і нас кількох з Празького осередку. Але, як лише пролунали постріли в Сціборського і Сеника, наші «сусіди» зникли, полишавши навіть свої особисті речі... Так само тоді спорожніли кімнати на Михайлівській вулиці, де почувалося цілком безпечне їхнє «автономне» СБ... Отже, бандерівці та мельниківці жили в Житомирі в двох сусідніх будинках. Жили тихо, мирно, ніхто нікого не зачіпав. Аж ось трапилося вбивство «за нез’ясованих обставин» 30 серпня 1941 року. Бандерівці миттю зникли зі своїх помешкань, залишивши навіть особисті речі. Природно виникає питання «Чому?» Що спонукало їх до такої раптової втечі? Трапилася подія величезної ваги, і вони раптово тікають. Порядні люди, якщо в них чисте сумління, так не вчиняють. Логічно було б, якби вони в цій ситуації звернулися до своїх сусідів зі словами співчуття та сказали б про те, що вони до цього не мають жодного відношення. Мали б вчинити так, але вчинили як вчинили, залишивши нащадкам величезні питання щодо мотивації їхнього вчинку. Деякі житомирські історики цей факт пояснюють тим, що бандерівці лише переїхали на іншу квартиру. Їхній запланований переїзд випадково збігся із вбивством Омеляна Сеника й Миколи Сціборського. А хто думає інакше, той є підспівувачем московської пропаганди. Як я правильно зрозумів, у підспівувачі московської пропаганди ці історики записали й учасників Похідних груп ОУН, які в той час були в Житомирі? ...Трагедія 30-го серпня сталася на хіднику Михайлівської вулиці, недалеко від будинку, де діяв Секретаріят Керівництва ОУН в Житомирі. Інж. М. Сціборський і О. Сеник йшли хідником до центру міста, коли дво-

Літературний додаток

ма стрілами ззаду, вбивник, доконавши злочину, кинувся навтіч. Згідно з прийнятою наразі версією, трагедія сталася на розі вулиць, які нині носять назви Велика Бердичівська та Івана Франка. Маємо зважати на те, що місце злочину вказують лише некролог у газеті «Українське Слово», ч. 12, за 11 вересня 1941 року та Михайло Михалевич у книзі «На зов Києва». Можна вибачити можливу допущену неточність, зважаючи на те, що М. Михалевич не був уродженцем Житомира та перебував у Житомирі короткий час. З плином часу в пам’яті могла залишитися промовиста назва житомирської вулиці – Михайлівська. Але на цих протиріччях у визначенні місця вбивства Омеляна Сеника та Миколи Сціборського деякі особи намагаються вибудувати свою версію подій, нівелюючи спогади свідків та очевидців тих подій. 2018 року в Житомирі відзначалися 120-ті роковини від дня народження Миколи Сціборського. У Домі Української Культури проводили урочистий захід, присвячений цій події. Розповідали про життєвий шлях нашого видатного земляка. І ось встає в залі одна пані й починає розповідати про те, що нинішнє розташування могили Омеляна Сеника-Грибівського та Миколи Сціборського не зовсім правильне. Що її покійна нині мама розповідала про те, що вона на власні очі бачила, як більшовики руйнували ту могилу і що та могила була в іншому місці: там, де зараз розташована доріжка, яка веде до Преображенського Кафедрального Собору. Але тут є один нюанс. У Вікіпедії про Миколу Орестовича Сціборського зазначено: ...У квітні 1991 року силами громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 року на цьому місці встановили пам’ятну дошку і хрест. Однак і цю дошку розбили. Володимир Лук’яненко з Коростеня виготовив нову пам’ятну дошку. Її забетонували, встановили варту. Другий момент. 16 березня 2024 року в Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Ольжича проходила презентація книги Богдана Червака «Окупація, або правда про український Київ 1941– 1942 рр.». Після її закінчення до мене підійшла одна пані (можливо, і та сама) та почала розповідати про те, що неправдою є те, що Степана Козія (вбивцю Омеляна Сеника-Грибівського та Миколу Сціборського) убив німецький офіцер. Що нібито його схо-

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026

Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

пили поліцаї. Нібито її маму потім залучили до прибирання приміщення, у якому начебто допитували Степана Козія. І нібито її мама розповідала, що те приміщення було сильно забризкане кров’ю.... Такі свідчення не можна брати до уваги, оскільки це самодіяльність аматорів. Що ми маємо в сухому залишку? За свідченнями Якова Шумелди: 1. 11 липня 1941 року в Ярославі (територія тоді окупованої німцями Польщі) він зустрівся з Омеляном Сеником-Грибівським та Миколою Сціборським. 2. 12 липня 1941 року разом з Омеляном Сеником-Грибівським, Миколою Сціборським та іншими учасниками Похідної групи ОУН у кузовах вантажівок прибули до Львова. 3. 13 липня 1941 року разом з Омеляном Сеником-Грибівським, Миколою Сціборським, Олегом Кандибою-Ольжичем та іншими діячами Похідної групи ОУН у кузовах вантажівок рушили до Хвастова через Проскурів. Але в дорозі вантажівки несподівано змінили маршрут. Діячі ОУН змушені були висадитися в дорозі. Група була поділена на дві частини: одна мала вертатися до Львова та намагатися пробитися через Броди, Рівне, Новоград-Волинський до Житомира, а друга – через Підволочинськ, Проскурів до Хвастова, а з Хвастова в слушний час до Києва. 4. Яків Шумелда, Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський повернулися до Львова. Яків Шумелда згадує: Микола Сціборський дуже денервувався. Для нього кожний дальший день у Львові був невимовною мукою та немилосердним шарпан-

ням нервів. Його кликала кров на рідні простори... Його звала якась сила на широкі українські лани, щоб їм вдруге віддати свої труди і сили. А може, Його кликала невблаганна смерть та чорна земля рідної Батьківщини, що хотіла Йому дати у собі приміщення?... Омелян Сеник-Грибівський був більше в ці останні дні у Львові зрівноважений. І Його манив подих широких українських східних просторів. Вони ж відповідали Його розмахові, і на них Він тільки міг щойно виявити свої зрілі сили. Але, він не виявляв своїх переживань. Навпаки, Він старався їх приховати, щоб заспокоювати свойого Побратима – Миколу. Він Йому говорив: «Не журися, Миколо. Наші там справляться й без нас. Там є поважні сили. Скоро впаде Київ, і ми поїдемо прямо туди». ( стор. 49-51; «Житомирська трагедія», видавництво ім. Ольжича, 1949 р.). 5. 31 липня 1941 року Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський виїхали до Житомира. Яків Шумелда згадує: В останній день липня від’їздили зі Львова. О год. 9-й ранку, чотириособове авто під’їхало на ріг вулиці Академічної. Прощалися з друзями. Я прощав їх у сінях вуглового будинку... Бажав Їм багато успіхів в дорозі та праці. «Прощайте! Кінчіть свою роботу та приїзджайте до нас». «До побачення в Києві», сказали Вони, майже оба разом, до мене. Грюкнули двері авта, і Вони поїхали. Я довго ще дивився Їх слідами. Мені на серці було чомусь невимовно сумно... Незрозумілий біль стискав серце. Чорне авто зникло на закруті вулиці, але я довго-довго ще дивився в тому напрямі... (стор. 49–51; «Жи-

томирська трагедія», видавництво ім. Ольжича, 1949 р.). 6. 4 вересня 1941 року до Львова приходить звістка про вбивство в Житомирі Омеляна Сеника-Грибівського та Миколи Сціборського. Яків Шумелда згадує: ...4-го вересня прийшла до Львова неймовірна, приголомшуюча вістка. Зміст її: «Вбили Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського. Вони вертали вечором з наради з житомирським громадянством на помешкання. Охорони нашої не було, бо вони її рішуче відкинули. Вбивник – Козій з Галичини». Вбили! Вбили! Вбили! Вбили... все новими й новими відомостями підтверджується страшна вістка.... ...Козій! К-о-з-і-й !... Потверджуються відомості... Перед очима лежать чорні рядки на папері, що подають точні, персональні дані, – його життя та характеристику. Братовбивство! Каїнський злочин! Братня рука вирвала з українських рядів ТИХ, яких не могла досягти рука ворогів-окупантів! Чергова пляма в нашій історії... Черговий удар, що вийшов з українських рядів! Каїновий злочин, що до сліз стрясає почуваннями й соромом палить українське лице... (стор. 51-52; «Житомирська трагедія», видавництво ім. Ольжича, 1949 р.). У статті «Дух руїни» Д. Кардаш (Олег Кандиба-Ольжич) пише: ...Дня 30 серпня 1941 року о год. 19.30 у Житомирі доконано вбивства на особах Омеляна Сеника-Грибівського й інж. Миколи Сціборського... ...Вбивства доконав Степан Козій, з групи неморальних, безвідповідальних диверсантів.... У ВІДОЗВІ ОУН Олена Теліга зазначає: ...особа вбивника документарно знана: це Степан Козій з Любачева. Його вислали диверсанти на зруйновану, спрагнену помічної братерської руки – Східню Україну, щоб він виконав, давно винесений, «присуд смерти». Так несуть бунтівники «ідею націоналізму» на СУЗ і так «будують» Українську Державу на терені, де націоналістичний рух чекає велика історична місія. Згадує Михайло Михалевич: ...На Лермонтовській вул. ч. 13 була «домівка» бандерівців. У сусідньому – ч. 15, – до речі останньому, бо за садибою вже починався парк, в долину аж до Тетерева, якийсь час перебував Ольжич і нас кількох з Празького осередку. Але, як лише пролунали постріли в Сціборського і Сеника, наші «сусіди» зникли, полишавши навіть свої особисті речі... Так само тоді спорожніли кімнати на Михайлівській вулиці, де почувалося цілком безпечне їхнє «автономне» СБ... ...Трагедія 30-го серпня сталася на хіднику Михайлівської вулиці,

30.10.2026 — № 43 (228) недалеко від будинку, де діяв Секретаріят Керівництва ОУН в Житомирі. Інж. М. Сціборський і О. Сеник йшли хідником до центру міста, коли двома стрілами ззаду, вбивник, доконавши злочину, кинувся навтіч. Ненароком випадковий німецький старшина його застрілив, коли втікач намагався перелізти через якусь загорожу. (стор. 209-211; «На зов Києва», Видавництво «Новий шлях», Торонто – НьюЙорк 1985 р.) Згідно з прийнятою наразі версією, трагедія сталася на розі вулиць, які нині носять назви Велика Бердичівська та Івана Франка. Маємо зважати на те, що місце злочину вказують лише некролог у газеті «Українське Слово», ч. 12, за 11 вересня 1941 року та Михайло Михалевич у книзі «На зов Києва». Можна вибачити можливу допущену неточність, зважаючи на те, що М. Михалевич не був уродженцем Житомира та перебував у Житомирі короткий час. З плином часу в пам’яті могла залишитися промовиста назва житомирської вулиці – Михайлівська. Але на цих протиріччях у визначенні місця вбивства Омеляна Сеника та Миколи Сціборського деякі особи намагаються вибудувати свою версію подій, нівелюючи спогади свідків та очевидців тих подій.

4. ДЕЩО З ДОКУМЕНТАЛЬНИХ СВІДЧЕНЬ Тепер вашій увазі пропонується кілька цікавих документів тих часів: Косик В. М. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (19411942). Т.2 – Львів – 1998. № 131 Інформація VII відділу Вермахту про політичну ситуацію в Україні щодо загибелі О. Сеника-Грибівського і М. Сціборського та арештів членів ОУН (С. Бандери) 1-30 вересня 1941 р. Донесення VII відділу (армії) за період 1-30.9.1941 2. Політична ситуація. 30 серпня в Житомирі певний прибічник Бандери застрелив двох українських націоналістів, які співпрацювали з органами німецького вермахту. У колах противників Бандери притримуються думки, що йшлося про організовану акцію. Мало місце звернення про надання захисту. Зростає кількість видалень прибічників Бандери з причини їхньої небажаної пропаганди. Хоча в даний час цій справі ще не надається особливої уваги, однак слід мати на увазі, що зі зростанням труднощів у забезпеченні продуктами населення, ознаки яких вже існують, створюється поживний грунт для радикальної пропаганди. На

Літературний додаток жаль, німецькі інстанції своїми заявами щодо майбутньої політики стосовно населення, в яких ситуація змальовується чорною фарбою, постачають противникам постійно все нові агітаційні матеріали. Дійсної протидії цим викривленням з боку німецької контрпропаганди не відмічається. У зв’язку з цим вплив на населення здійснюється в рамках воєнних завдань і в окремих випадках. Цього, однак, недостатньо для боротьби з ворожою пропагандою, тому що з протилежної сторони здійснюються тривалі активні зусилля, що являють собою далекосяжні вимоги і можуть бути розбудовані у програмному відношенні. Українській схильності до політизування і дискутування німецька пропаганда має надати лозунги. Розвивається справа видання українських газет, що відчуває труднощі через нестачу паперу і друкарських машин у маленьких містечках, які могли б забезпечувати навколишні села... № 134 Комунікат ОУН (С. Бандери) про непричетність націоналістів до вбивства О. Сеника -Грибівського та М. Сціборського 7 вересня 1941 р. КОМУНІКАТ ч. 7 Дня 30 серпня 1941 р. загинув бл. п. Сеник Омелян і Сціборський Микола. В зв’язку з цим деякі круги, заінтере-

совані в розбиванні українського національного життя, поширюють вістку, що вони впали від кулі ОУН. До постатей бл. п. Сеника і Сціборського, як і до всієї політичної групи, до якої вони належали, ОУН відноситься негативно, вважаючи її акцію шкідливою для українського народу. Рішуче однак стверджуємо, що ОУН не має нічого спільного з вбивством бл. п. Сеника і Сціборського. ОУН як політична організація в своїй боротьбі не вживає індивідуального терору. Приписування вбивства бл. п. Сціборського і Сеника вважаємо провокацією! № 146 Комунікат ОУН (А. Мельника) про непричетність організації до вбивства О. Сеника-Грибівського і М. Сціборського та звинувачення в тероризмі ОУН (С. Бандери). Не раніше 20 вересня 1941 р. Сурма № 2 20 вересня 1941 р. У зв’язку з каїновим злочином, доконаним членом бандерівської диверсії Степаном Козієм у Житомирі дня 30 серпня ц. р., на особах бл[аженної] п[ам’яті] Омеляна Сеника-Грибівського і Миколи Сціборського, т. зв. «Краєвий провід ОУН» бандеріяди видав наступний «Комунікат ч. 7».

Літературний додаток

Дня 30 серпня 1941 р. загинув бл. п. Сеник Омелян і Сціборський Микола. В зв’язку з цим деякі круги, заінтересовані в розбиванні українського національного життя, поширюють вістку, що вони впали від кулі ОУН. До постатей бл. п. Сеника і Сціборського, як і до всієї політичної групи, до якої вони належали, ОУН відноситься негативно, вважаючи її акцію шкідливою для українського народу. Рішуче однак стверджуємо, що ОУН не має нічого спільного з вбивством бл. п. Сеника і Сціборського. ОУН як політична організація в своїй боротьбі не вживає індивідуального терору. Приписування вбивства бл. п. Сціборського і Сеника вважаємо провокацією! С т в е р д ж у є м о: 1) Це правда, що не має нічого спільного з убивством бл. п. Сеника і Сціборського ОУН, отже, організація, основана сл. п. полк. Євгеном Коновальцем і ведена сьогодні полк. Андрієм Мельником, бо ж не може ОУН вбивати своїх найкращих членів і провідних людей, які її основували, весь час аж до останнього свойого віддиху стояли в її Проводі і готові були за неї життя віддати і віддали. 2) Натомість каїнового злочину в Житомирі, дня 30 серпня ц. р. доконав член бандерівської диверсії, яка кари гідна і злочинна, підшивається під назву ОУН. 3) Бандеріяда не лише вживає індивідуального терору, але примінює його в масових розмірах. Таких каїнових злочинів, як у Житомирі, виконано більше. На підставі переведеного доходження стверджено вже десятки вбивств наших членів бандерівцями: нпр. Куй, Шубський, Гадус, Шульга, брати Пришляки, Федів та інші; десяток членів пропало, й у їх справі ведеться доходження, десятки членів дістало засуди смерті, й були спроби їх виконати; десятки наших членів тероризували бандерівці дулами револьверів і грозили їх застреленням, коли ті не припинять своєї праці. Бандерівці зробили вбивство членів ОУН системою своєї «акції». Тому-то «приписування вбивства» бандеріяди не є «провокацією», лише ствердження дійсности на основі зібраних доказів і матеріялів. Заперечення «проводом» бандеріяди тих фактів і відмежовування себе від тих злочинів свідчить лише про неморальність і неетичність тих, які дають своїм членам наказ, а по виконанні тих наказів відрікаються їх і публічно п’ятнують своїх членів як звичайних кримінальних злочинців. 4) Вкінці стверджуємо, що бандеріяда видала чергові присуди смерти на сорок українських громадян, між якими є й не члени ОУН, і реєстр тих громадян разом із їхніми світлинами бандеріяда вислала по всіх своїх осередках з дорученням при стрічі тих громадян мордувати. А, втім,

surma.com.ua

про це члени бандеріяди говорять у Львові навіть із посторонніми людьми, мовляв: «Інша боротьба була в Генерал-губернаторстві, а інша мусить бути тут», «впаде ще не одна голова», «впаде ще п’ять голов» і т. д. Подаємо це ствердження до прилюдного відома. Постій, дня 7 вересня 1941. Краєва екзекутива ОУН на ЗУЗ С Л А В А У К Р А Ї Н І! ВОЖДЕВІ СЛАВА! Дуже промовисті, ба більше – кричущі приведені документи, які показують, в яких умовах довелося діяти учасникам Похідних груп ОУН та яких розмахів набув станом на вересень 1941 року братовбивчий терор. Закінчилася Друга світова війна. У книзі «Андрій Мельник. Спогади. Документи. Листування» в статті «Андрій Мельник – на тлі історичної доби ХХ століття» на сторінці 12 Голова ОУН (1979 – 2012) Микола Плав’юк згадує: «...У 1967 році, після Першого Конгресу СКВУ, на запрошення М. Лебедя я відвідав його і в розмові поставив, як колишньому діючому Провідникові ОУН СД, запитання про братовбивства. Він підтвердив, що Провід ОУН СД засудив на смерть Я. Барановського та У. Соколовського. Стосовно М. Сціборського та О. Сеника і, врешті, полк. Р. Сушка зазначив, що ця справа не проста, бо виглядає, що виконавцями у ній були большевицька агентура через структури ОУН СД. Одначе головне, що він сказав: «...на жаль, рішення в тих справах часто виносилось поза Проводом ОУН СД». Дуже промовиста цитата. Думайте, розмірковуйте, зіставляйте. 5. З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ. Два фрагменти з «Білої книги ОУН» Існує «Біла книга ОУН», автором якої вважають Миколу Сціборського». Наведу звідти кілька фрагментів. Зокрема про те, як починався бунт, та фрагмент, який опосередковано пояснить фразу Миколи Лебедя: «...справа не проста, бо виглядає, що виконавцями у ній були большевицька агентура через структури ОУН СД» Отже: Фрагмент 1. (Розділ 1) В перших тижнях появи політвязнів, була одержана вістка, що з тюрми звільнився і Бандера-Сірий. На його руки вислав Голова ПУН листа до всіх політвязнів, звільнених із польських тюрем і таборів. В тому листі Вождь вітав їх з нагоди звільнення, висказував жаль, що не має змоги їх відвідати, зустріти кожного зосібна і зазначав, що обставини не дозволяють йому негайно бачитися з Бандерою, але він сподівається, що цю стрічу можна буде зреалізувати в ближчому часі, в якій то цілі вже видано відповідні зарядження. Вождь згадував далі в листі, що

№ 43 (228) — 30.10.2026

знає, що після звільнення з тюрем прагненням вязнів було йти на схід, а не на захід... Але хвилево-несприятливий збіг обставин не сміє їх депрямувати. Після відпочинку й направи здоровля, вони поповнять актив ОУН, де зможуть виявляти себе на користь Рухові. Лист Вождя закінчувався закликом до віри й праці. Згаданий лист, адресований для всіх політвязнів, був зачитаний на одному їхньому зібранні. Як пізніше виявилося, це викликало невдоволення члена Проводу Ріхарда Ярого, що забрав згаданого листа Вождя від Бандери... аж нарешті в половині січня б.р. Бандера приїхав до Вождя... ...Вождь прийняв Бандеру з теплотою й щирістю. Після обговорення низки справ, він заявив, що має на приміті деякі зміни в ПУН, хоче ввести до ПУН декого з нового активу, запропонував Бандері пост у Проводі, з дорученням організаційного реферату й звязкових функцій із окупованими землями. На цю пропозицію Бандера не дав конкретної відповіди. Як пізніше виявилося, вже в тому часі серед гурту теперішніх диверсантів плелася інтрига й підготовлявся «путч». Не знаючи цього, Вождь при прощанні казав Бандері відпочити, передумати його пропозиції й подати в ближчому часі дефінітивну відповідь. Та вже в ближчих тижнях після стрічі Вождя з Бандерою, зачали з’являтися перші познаки розкладової акції в ОУН. Відповідні чинники в ОУН добачували, що в середовищі Бандери снуються якісь тайні пляни, до яких має відношення й Ярий. В дальших тижнях уже виявилося, що Бандера з гуртом інших людей плянують поставити Вождеві якісь домагання, які прозраджують їхній намір оточити Вождя своїми впливами та усунути від нього небажаних їм людей. Вся ця підготова прибирала недвозначний характер внутрі-організаційної диверсії. Сконстатувавши, що в середині Організації відбувається розкладова акція, і що відношення до неї має Бандера – Вождь покликав його на чергове побачення до себе. Бандера приїхав до осідку Вождя й між ними дня 5 квітня б.р. відбулася чергова стріча. Обставини цієї стрічі настільки характерні, що треба передати її перебіг. До покою, де находився Вождь, Бандера ввійшов зо збентеженим виглядом. Ціла його постава виявляла з одного боку бажання поводитися з Вождем остентаційно й демонстративно (він очевидно гадав, що саме так має поводити себе «партнер», за якого вже себе вважав в ту пору...), а з другого боку прозраджувала надзвичайну розгубленість і непевність себе. Карлуратий, з червоними плямами хвилювання на обличчі, з бігаючими очи-

ма – він творив вражаючий контраст із постаттю Вождя, що спокійно дивився на нього. При цій стрічі був присутній член активу ОУН Домет, який протоколував її перебіг. Нижче наводимо цей протокол в цілості: Перебіг розмови між Головою ПУН і членом ОУН Ст. Бандерою. Дня 5 квітня 1940, в 16 годині, між Головою ПУН і членом ОУН Ст. Бандерою, в присутності представника ОУН на Дометенківку, відбулася умовлена зустріч, під час якої Ст. Бандера передав п. Голові два листи, зазначивши, що один із них від нього, а другий від Карбовича, і висловлюючи бажання, щоб п. Голова, перше ніж приступати до розмови, прочитав його листа. Прочитавши листа з доданим до нього залучником, п. Голова запитав: – Чи цей залучник до листа треба вважати за акт, чи за анонімний лист? Б. не зрозумів питання і п. Голова пояснив: – Тут написано, що копію оригіналу й підписи завірив Ст. Бандера, але не наведено, хто саме підписав це письмо. Отже, щоб це письмо могло вважатися за акт, на ньому повинні бути підписи людей, що його підписали. Якщо не навели Ви цих імен у письмі, подайте мені їх усно. Б.- Я осіб подавати не можу. Г.- Але ж я мушу знати, які саме «провідники краю», що тут про них згадується, підписали. Чи підписав Лопатинський? Б.- Та, підписав. Г.- А Сич? Б.- Сич не є провідником. Г.- Сич був призначений розпорядженням Голови Проводу ОУН краєвим провідником українських земель під німецькою зверхністю. Чи він підписав? Б.- Я відмовляюсь говорити на цю тему. Про це сказано в листі. Г.- В листі про це нічого не сказано. Тут говориться про членів краєвих екзекутив. Які саме члени? Чи всі члени? Б.- Та, всі. Себто, перше, коли лист було написано, були не всі, а тепер всі. Але я ще раз зазначую, що відмовляюсь вести розмову в цій площині. Я прошу відповіді, чи Ви згідні зо мною говорити на плятформі цього листа. Для того то я й просив, щоб Ви раніше зазнайомилися зо змістом листа, а вже потім визначили мені побачення. Г.- Алеж мені здається, що проста чемність вимагає, щоб Ви не відмовлялися – коли Ви вже знаходитеся тут і передаєте мені листа безпосередньо в справах, що чекають на моє рішення – від вияснень і щоб я міг довідатися про все від Вас безпосередньо. Для того я й завізвав Вас до цього міста. Б.- Я не для цього приїхав. Г.- Себто, як не для цього? Вам передав Б. Кр. моє завізвання? Б.- Так.

30.10.2026 — № 43 (228)

Літературний додаток

Г.- Отже Ви приїхали внаслідок мого завізвання, чи задля чогось іншого? Б.- Я приїхав для залагодження цієї справи (і при цьому вказав на листа). Г.- Перше, ніж вирішити цю справу, я мушу пригадати нашу попередню розмову в січні 1940 р. Отже, коли Ви відїздили звідци минулого разу, чи Ви отримали від мене якісь особливі вповноваження? Б.- мовчить, потім каже:- Пане Полковнику! Я ще раз повторюю, що я відмовляюся вести розмову в цій площині. Я прошу дати відповідь, чи ви приймаєте розмови цей лист? Г.- Отже я констатую й стверджую, що ніяких повноважень я Вам не давав. Тим часом довідуюсь, що Ви посміли заявити, що призначення мною Сича краєвим провідником недоцільне й неважне. Чи це правда? Б.- Пане Полковнику! Про цю справу я потім зясую на письмі, але тепер прошу відповісти перше на моє питання. Г.- Отже, в якій якості Ви хочете говорити зо мною? Я завізвав до себе члена ОУН Степана Бандеру, але Ви хочете говорити (дивлячись на листа).... як «Керівник діяльності Організації Українських Націоналістів»? Б.- Так, як керівник діяльності Організації Українських Націоналістів. Г.- Устрій ОУН такого не знає. Він знає, як керманича Укр. Нац. Руху й ОУН, тільки Голову Проводу ОУН, до компетенції якого належить призначення провідників країв і теренів, членів Екзекутив і т.д. Чи Ви признаєте й за собою такі прерогативи? Б.- Так, признаю. Г.- Хто Вам їх надав? Б.- Воля організації. Г.- Отже, як Голова Проводу УН я не можу вести з Вами розмови в такій площині. Вільно мені, як Голові ПУНу вести розмову зо Ст. Бандерою тільки як з членом ОУН. Про моє рішення, про яке говориться в письмі, дам знати через представника Дометенківки. Б.- Прошу подати його на письмі. Г.- Про це я пізніше сам вирішу, чи одержите моє рішення на письмі чи усно. Ця розмова відбулася в моїй прияві й автентичність її змісту стверджую своїм підписом. Місце Постою. 5 квітня 1940 року, в 19 годині. Домет в.р.» Листи, про які в протоколі згадується, що їх вручив Вождеві Бандера, були – один від Стецька-Карбовича, а другий – так зв. «акт з дня 10 лютого 1940 року», що був ухвалений диверсантами. Про відношення Стецька-Карбовича до диверсії й його ролю в ній – говоритиметься нижче. В цім місці подається зміст згаданого

surma.com.ua

диверсійного «акту з дня 10 лютого». Складався він з наступних параграфів: 1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів закордоном опинилася в руках людей, що зле сповнюють завдання проводу Української Націоналістичної Революції, не здійснюють її основних напрямних, нехтують націоналістичними методами праці та обовязуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємновідношення й співпраці. 2. Провідний актив Організації Українських Націоналістів, передусім на рідних землях, виступав перед Головою Проводу Українських Націоналістів із ініціятивою зміни цього стану, щоб уможливити здійснення націоналістичних, революційних засад і методів, згідних із актуальними вимогами історичного моменту в цілій діяльності Організації. 3. Одначе всі зусилля перевести це звичайним організаційним порядком були бузуспішні з причин неперебірчивих заходів тих людей, що, прикриваючись волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів, намагаються за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерти сл.п. Вождя Полковника Євгена Коновальця. 4. Добро Української Національної Революції вимагає негайного й основного упорядкування тих справ і видвигнення такого Проводу, що в цей переломовий час відповість свойому завданні. 5. Тому на провідний актив Організації спадає відповідальність і обовязок перебрати ініціятиву та рішення через те, що теперішній Провід Українських Націоналістів, опанований деякими членами, не вивязується з перебраними на себе обовязків і завдань. 6. Свідомі свойого обовязку й історичної відповідальности за чистоту Націоналістичної Ідеї – ми, Провідники та Члени Краєвих Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західніх Землях й УЗ під Німеччиною, та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими кермуємо – віддаємо керму Організації Українських Націоналістів в руки Степана Бандери й тих, яких він покличе. 7. Цей, видвигнений нами, Революційний Провід Організації Українських Націоналістів наділяємо правом та накладаємо на нього обовязок кермувати Українською Національною Революцією. 8. Ждемо рішення Полковника Андрія Мельника, що він і надальше очолює нашу боротьбу. Про нашу правду свідчитиме наша боротьба. (слідують підписи) Постій, 10 лютого 1940 року.»

№ 43 (228) — 30.10.2026

Оцінка змісту «акту з дня 10 лютого» буде зроблена в дальших розділах цієї книги. Тут тільки вказується на такі моменти. «Акт» був переданий Бандерою Вождеві без підписів осіб, які його ухвалили що й дало підставу вождеві назвати його в розмові з Бандерою анонімовий акт. Звертається також увагу, що в параграфі 6-му «акту», диверсанти віддавали керму ОУН в руки Степана Бандери й тих, яких він покличе», а в параграфі 8 заявляли, що.... ждуть рішення Полковника Андрія Мельника, щоб він і «надалі очолював нашу боротьбу». Ця суперечливість свідчить не тільки про невміння диверсантів формулувати свої думки навіть ув актах, які вони вважають «історичними», але й про їхню спробу зробити пресію на Вождеві, саме: поставити його перед доконаний факт узурпації й визнати його формальні прерогативи тільки при умові, коли він фактично віддасть себе в руки Бандери та його гурту. Відчуваючи, що претенсії Бандери на ролю «національного вождя» виглядають занадто карикатурно – диверсанти плянували використати назовні «фірму» Полк. Андрія Мельника, водночас усуваючи його від фактичної керми Рухом. Пересвідчившися по розмові з Бандерою, що його потягнення прибрали форму внутрі-організаційної диверсії, яка у вийняткових умовинах европейського збройного конфлікту загрожувала реалізації завдань Націоналістичного Руху – Вождь вирішив ужити необхідних заходів для її ліквідації. Здійснюючи свій обовязок охорони добра й ладу Організації – він змушений був тому поставити головних спричинників диверсії Бандеру-Сірого й Стецька-Карбовича перед Головний Революційний Трибунал ОУН, щоб ця авторитетна установа видала їхнім учинкам належний присуд. Про це рішення Бандера-Сірий й Стецько-Карбович були офіційно повідомлені членом активу ОУН Дометом у присутності другого члена активу Оршана. При цьому Домет зачитав обом згаданим підсудним наступні листи Вождя: «До Члена ОУН Степана Бандери-Сірого. Підтверджую одержання Вашого письма з дня 5 квітня 1940 року й завірені Вашим підписом копії письма з дня 10 лютого того ж року. Познайомившись з їх змістом, зокрема з точкою 2 Вашого письма, де Ви повідомляєте мене, що перебрали керму Організації Українських Націоналістів, заявляю, що таким чином невідомі особи, імена яких Ви відмовилися мені подати, присвоїли собі компетенції Великого Збору Українських

Націоналістів, а Ви узурпували владу, що прислуговує Голові Проводу Українських Націоналістів. Стверджуючи, що Ви, з яким я звязував свої надії, допустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації Українських Націоналістів, я – як Голова Проводу Українських Націоналістів і керівник Українського Націоналістичного Руху, ставлю Вас перед Головний Революційний Трибунал Організації Українських Націоналістів. Голова Головного Революційного Трибуналу повідомить Вас про місце і час сесії трибуналу. Андрій Мельник Голова Проводу Українських Націоналістів Постій, дня 7 квітня 1940 року». Другий лист був адресований до Стецька-Карбовича, такого змісту: «До члена ОУН Ярослава Стецька-Карбовича. 1. Розглянувши Вашого листа з дня 10 лютого 1940 року, переданого мені членом Організації Українських Націоналістів Степаном Бандерою-Сірим дня 5 квітня 1940 року, звільняю Вас від обовязків Ідеольогічного Референта Проводу Українських Націоналістів. Все діловодство Референтури Ви маєте передати провідникові Вашого терену п. Дометові. 2. Ваш лист, вручений мені дня 5 квітня 1940 року, і низка попередніх Ваших листів з днів 16, 18, 20 і 23 березня того ж року, своїм змістом і наставленням ідуть у розріз із добром Організації Українських Націоналістів, перечать засадам Устрою ОУН і спрямовані на її шкоду. На цій підставі ставлю Вас перед Головний Революційний Трибунал ОУН. Голова Головного Революційного Трибуналу повідомить Вас про місце й час сесії Трибуналу. Андрій Мельник Голова Проводу Українських Націоналістів. Постій, дня 6 квітня 1940 року. Диверсанти на це рішення Вождя відповіли відкритим бунтом. Фрагмент 2 (Розділ 1) Опановання приміщення, де знаходився головний центр диверсантів, було переведено з такою швидкістю, що диверсанти залишили в ньому весь свій архів. Серед архіву й було викрито документальний матеріял про провокативну ролю члена «революційного проводу» Горбового. Після простудійовання матеріялу й усіх висновків, які він давав, Краєва Екзекутива ОУН видала наступний черговий комунікат:

30.10.2026 — № 43 (228) «До Членів Організації Українських Націоналістів! До низки комунікатів виданих Краєвою Екзекутивою ОУН, які попередило слово Вождя в справі розкладової роботи серед частини членства й серед українського громадянства, веденої Бандерою-Яри, подаємо до відома членів Організації наступне: Органи ОУН впали на слід широко закроєної акції т.зв. революційного проводу Яри-Бандера, викриваючи дійсне тло, на якому ці особи розгорнули свою злочинну диверсію в рядах ОУН. Це, що говорив сам факт виступу й низка супровідних явищ навколо «революційного проводу», підтвердилося фактичним матеріялом зібраним органами ОУН. Серед матеріялів на увагу заслуговує та частина матеріялів і звітів, що відноситься до подорожі «делєгата» т.зв. революційного проводу» Ярослава Горбового до Совітів. Ярослав Горбовий, один з найбільш «радикальних» членів групи диверсантів, виїхав в березні ц.р. з дорученням Бандери-Яри на ЗУЗ, щоб поширити там «акцію» згаданого проводу. Як зі звітів органів ОУН і самого ж Ярослава Горбового виходить, пішов він там на «співпрацю» з НКВД, бував у Києві та Москві й протягом двох місяців інформував НКВД про діяльність ОУН та перебірав завдання про-

ми підтримуємо

ти Організації, Проводу Українських Націоналістів і його Голови полк. Андрія Мельника. Із тих же матеріялів і звітів виходить, що Ярослав Горбовий 1) передав НКВД всі відомості про ОУН, які були в посіданні «революційного проводу – 2) усталив з НКВД плян акції проти Проводу Українських Націоналістів. Зокрема представники НКВД запевнили Ярослава Горбового, що вони готовлять великий показовий процес у Львові для компромітації ОУН і її Проводу. Для цього виготовлює і збірає НКВД потрібні матеріяли й буде переводити доказ, що не вони, совєти, вбили сл.п. Вождя Євгена Коновальця. Ярослав Горбовий приїхав назад з дорученням НКВД і мав підготовити зустріч Бандери з представниками НКВД. Несамовитими виглядають ці відомості, що їх оце подаємо, але водночас показують, з яким ворогом маємо до діла, ворогом, що потрапив замотати в свої сіті тих, що у своїй амбіції і анархізмі не вміли поставити собі межі. У Львові одним з керівників відділу боротьби з українським націоналізмом при НКВД, як з тих же матеріялів можна ствердити, є тепер Яценко-Норберт-Валюх. Отой самий, що у Ротердамі вбив сл.п. Вождя Євгена Коновальця. З ним вів переговори Ярослав Горбовий, він-же возив Горбового в Москву і Київ. Він теж приготов-

Літературний додаток ляє у Львові показовий процес проти Націоналістів та буде доказувати, що не НКВД вбило Вождя Українських Націоналістів. Повторилася ця сама історія, що її ми пережили у рр. 1936-8, коли той же Яценко-Валюх через своїх довірених втискався в ряди організації, щоб відтак доконати свого завдання в Ротердамі. Рівночасно у звязку з розкритою акцією НКВД ясним стало, як згинули наші друзі Лопатинський, ті числені націоналісти, що діяли на ЗУЗ, і ті, що їх вислав туди Бандера. Тверде й жорстоке наше життя, Націоналісти, до тяжких завдань готуємося, бо великого й сильного ворога маємо, але є у нас віра, що переможно вийдемо з цього бою, бо велика й чиста Ідея наша. Чуйність Органів ОУН, що розкрила завчасу небезпеку, що грозила розкладом Організації та стихійне відчуття здорової частини членства, що поставила спротив диверсії Яри-Бандери, дають нам віру й певність, що вийдемо переможно, багатші на ще один досвід, із чергової спроби нас знищити. Постій, у вересні 1940. Краєва Екзекутива Організації Українських Націоналістів.»

Прийде час, коли «Біла книга ОУН» буде надрукована та стане надбанням широкого загалу. 6. ГОЛОВНА СПЕЦОПЕРАЦІЯ ХХ СТОЛІТТЯ Дослідженням на цю тему досить серйозно та ґрунтовно займається Ігор Каганець. З його статтями на цю тему можна ознайомитися на сайті «Народний оглядач». Пропоную вам одну з його статей. Ігор Каганець Головна спецоперація ХХ століття Твердження комуністичної пропаганди про те, що ОУН була спеціально зруйнована німецькими спецслужбами, безпідставні. Правдою тут є тільки те, що агент НКВД Ріхард Яри для творення диверсійного «Проекту Бандера» використав «втемну» німецьку військову розвідку (Абвер). Головною метою цього проекту було руйнування політичного і військового союзу між Україною і Німеччиною. Для цього потрібно було наочно продемонструвати німцям, що українці політично ненадійні, тож їх озброювати дуже небезпечно. Демонстрація «ненадійності українців» мала бути яскравою і переконливою. Головним активом Яри для виконання цих завдань була довіра до нього з боку Абверу: саме за його підтримки Ріхард Яри сформував у Піщанах

Літературний додаток

восени 1939 року ядро бандерівської організації. Пізніше, знову скориставшися цією довірою, Яри переконав німецьку військову розвідку у березні–квітні 1941 р. створити батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» у складі полку спеціального призначення Абверу «Бранденбург-800». «Нахтігалем» командували з німецької сторони Ганс-Альбрехт Герцнер і професор Теодор Оберлендер, від бандерівців – Роман Шухевич. На чолі «Роланда» стояв колишній підстаршина УГА і капітан польської армії Євген Побігущий, а від бандерівців – вже згадуваний Ріхард Яри. «Нахтігаль» комплектувався добровольцями тільки з числа бандерівців. Саме Яри проводив переговори з німцями і домігся згоди на створення обох формувань. Пізніше – 5 липня 1941 року – Голова Українського державного правління Ярослав Стецько присвоїв Ріхарду Яри за заслуги в організації Українських збройних сил звання полковника Українських збройних сил. Тобто, з подачі Яри і Стецька, ці два батальйони начебто представляли українську державність – і це також було частиною диверсійного плану НКВД, у чому ми незабаром переконаємось. «Мельниківці засуджували рішення ОУН С. Бандери, керівництво якої на пропозицію німців дало згоду на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, «яких-небудь політичних або військових зобов’язань». Але бандерівцям і не потрібно було ніяких зобов’язань, оскільки вони самі орієнтувалися не на виконання союзницьких зобов’язань, а на те, щоб перехитрити німців і використати їх у власних цілях. Німці про це не знали, оскільки сприймали українських націоналістів як союзників, зацікавлених у спільній боротьбі проти Москви. Що ж стосується Ріхарда Яри, який тоді фактично керував групою Бандери, то його цікавив сам факт офіційного створення українського військового формування. Навіщо? Це стало зрозуміло після визволення Львова. Акт проголошення Української Держави 22 червня 1941 р. нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася німецько-радянська війна. «Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп’як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на «прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу» і з радістю вітало «німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником». За його словами, старше покоління оцінювало німців як «господарчий і дисциплінова-

surma.com.ua

ний народ, що шанує лад і порядок». Щодо молоді, то вона «вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу». ... Всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні «нового ладу» у Європі та в усьому світі. ... Чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського. З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН». Водночас з німецькими військами на територію України вступив і сформований бандерівцями батальйон «Нахтігаль». «Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами». А вже наступного дня, 30 червня, бандерівці приголомшили всіх – і німців, і українців. Вони, абсолютно ні з ким не погоджуючи свої дії, провели у Львові «законодавчі збори західноукраїнських земель», ухвалили «Акт проголошення Української Держави» і створили свій уряд – «Українське державне правління». Збори відбулися за активної участі батальйону «Нахтігаль». Ключові посади в уряді зайняли бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком. На «законодавчі збори» було зібрано від 60 до 100 осіб, збори не були представницькими, їх провели без елементарної процедури. Сам текст Акту був написаний безграмотно, на що звернули увагу різні дослідники. Як зауважив Іван Кедрин, автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, ні елементарних повноважень на таку акцію. ««Акт проголошення» був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією...»». «Прикрим моментом», за словами Кедрина, є й фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку. Бандерівцями відразу ж була розгорнута шалена діяльність, спрямована на організацію підтримки Акту

№ 43 (228) — 30.10.2026

на місцях і проголошення там бандерівської влади. «Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що «владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери». У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають «задержати лад і порядок». Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до «революційного трибуналу» або ж смертна кара. Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіславщині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. «Ті суди, - пише він, - відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті – очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків». За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам «виарештував членів організації і тих суддів». Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ «Громадянам української держави». У ньому крайовий провідник І. Климів («Легенда») повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. У зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон («Нахтігаль») визнавався частиною Українського війська». Як бачимо, дії бандерівців були дуже рішучими і назовні виглядало так, що українці встановлюють свою владу, цілком ігноруючи владу німецьку. Більше того, вони формують свою армію, частиною якої є «Нахтігаль». Тобто цей бойовий підрозділ німецького полку «Бранденбург-800» вже підпорядковується не Вермахту, а організації Степана Бандери. «Цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали критиці з різних бо-

ків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо). А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї?». Авторитетний свідок тогочасних подій генерал-хорунжий В. Петрів зазначав: «Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований». Бандерівець «Ікар» у листі до С. Бандери писав, що «тактика Стецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації». На думку «Ікара», проголошення української держави – це «сміховарте державне будівництво», яке не може створити необхідний «моральний капітал». Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, «коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації. Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов’язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. «в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких «міністрів» - «проголосити» державу у Львові...». Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв’язку з цим говорилося: «Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну». Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася. Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стець-

30.10.2026 — № 43 (228) ко та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави. На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців «політичної анархії» у Львові, прихильників С. Бандери. Враховуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних» (там же). Німці довго умовляли бандерівців відмовитися від безвідповідального Акту 30 червня 1941 р., але ті фанатично стояли на своєму. Це сильно дратувало німецьку сторону, проте вони терпляче сподівалися досягти порозуміння. «Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать «особливі інструкції з українського питання», датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що «територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу». У зв’язку з цим заборонялися будь-які самовільні кон-

фіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військовослужбовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-католицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій» (там же). Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах» (там же). Українські сили розуміли, що внутрішній розбрат ставить під загрозу союз з Німеччиною і веде до національної катастрофи. У листі митрополита Шептицького до Мельника, опублікованому в місцевій пресі від його імені, говорилось: «Шановний пане полковнику! Вся українська громадськість чекає, як на вкрай необ-

Літературний додаток хідну передумову вашої з Бандерою угоди, на припинення дуже шкідливих для української справи суперечок. Неможливо, щоб після більшовицького панування ОУН прийшла б до братозгубчої війни з усіма бідами, що її супроводжують...». Усвідомлюючи серйозність ситуації, вже 6 липня 1941 р. Андрій Мельник звернувся до С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати «під одним проводом». Однак усі зусилля не привели (і не могли привести) до бодай якогось примирення. Умовляння зі сторони німців також нічого не дали. «Протягом липня-серпня 1941 р. в столиці рейху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представниками з приводу чинності згаданого Акту від 30 червня 1941 р. Але вони не дали позитивних вислідів». Головною особою переговорів з німцями був Ріхард Яри – це й пояснює причину «безплідних дискусій». «У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: «...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України – на українських

землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось». Не важко здогадатися, що Яри насправді прагнув не порозуміння між обома сторонами переговорів, а навпаки – повного розриву і ворожнечі. Українській стороні він заявив про закінчене співробітництво тільки тому, що сам цього дуже хотів. Суть його заяви абсурдна, тому що війна тільки почалася і гітлерівці добре розуміли, що всі випробування ще попереду, тож українсько-німецьке співробітництво аж ніяк не могло скінчитись. А про ту брехню, яку Яри наговорив німцям, можна тільки здогадуватися. Схоже на те, що саме тоді німці почали вважати Ріхарда Яри головною перешкодою до співпраці з українцями: «В інформації «Піка» (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що «німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий»». Але це було, скоріше всього, інтуїтивне відчуття – переконливих доказів німці не мали. Екстремальна позиція бандерівців викликала у гітлерівців серйозні сумніви щодо спроможності українців дати лад звільненій від більшовизму Україні. Бандерівці наполягали на чинності Акту від 30 червня і в кожному місті чи селі, визволеному німецькою армією, проголошували

Літературний додаток

свою, бандерівську владу, продовжували терор проти ОУН і «полювання на старих полковників». Миротворчий «план А» Розенберга зазнавав несподіваного і незрозумілого для німців гальмування, тож вони перейшли до «плану Б» – вирішили взяти управління Україною у свої руки. «1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об’єднується у «дистрікт Галичина», який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства. 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії». Зауважимо, що голова окружної партійної організації Еріх Кох був «людиною Бормана», адже Мартін Борман вже з 1938 року керував кадровою політикою НСДАП і тримав гауляйтерів «у залізних рукавицях». 12 травня 1941 року він очолив партійну канцелярію, а 13 травня став секретарем Гітлера. Мартін Борман мав найбільший вплив на Гітлера і користувався його найбільшою довірою. З цього слідує, що Еріх Кох був призначений рейскомісаром України за протекції Мартіна Бормана і виконував його накази. Не дивлячись на утворення рейхскомісаріату, далі тривала підготовка до реалізації стратегічного україно-німецького плану проголошення у Києві союзної Третьому Райху незалежної Української держави. По всій визволеній Україні діяли похідні групи ОУН, сформовані українцями за підтримки Німеччини. «Практична підготовка Похідних груп ОУН під проводом полк. А. Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941 р. На основі теренової екзекутиви ОУН у Німеччині зусиллями сотника Боді та К. Мельника були розгорнуті спеціальні “вишкільні курси” в Берліні, Бремені, Гамбурзі, Бреслау. На території Німеччини, Чехії, Франції, а також на прикордонних із СРСР землях – Посянні, Підляшші, Холмщині – почали формуватися групи активних членів ОУН, готових рушити на Схід». Основна похідна група ОУН під керівництвом Омеляна Сеника мала дістатися Києва і проголосити державність України. Терор проти своїх Як уже зазначалося вище, Омелян Сеник мав бути головою українського уряду: на цю посаду його запропонував Андрій Мельник і ще у 1939 р. погодив його кандидатуру з німцями. Проект Конституції України в тому ж році написав Микола Сціборський. Бандерівці завдали по цих планах нищівний удар: 30 серпня Омелян Сеник і Микола Сціборський були вбиті. «30 серпня 1941 р. у Житомирі внаслідок теракту загинули члени прово-

surma.com.ua

ду ОУН(М), ветерани та провідні теоретики руху О. Сеник та М. Сціборський. Однією з найбільш поширених версій вбивства є організація його СБ ОУН(Б). Лідери мельниківців слідували через місто до Києва, де планували провести переговори з командуванням німецької групи армій «Південь». Неподалік від штаб-квартири ОУН(М) по вул. Михайлівській до них стрімко наблизилася молода людина і пострілами з двох пістолетів «ТТ» ззаду холоднокровно розстріляла свої жертви, однак, втікаючи, була застрілена німецьким офіцером. При вбивці знайшли паспорт на ім’я уродженця Галичини Степана Козія (інколи подається – Кузія). Версія про причетність німців до теракту виглядає непереконливою: вбитим було влаштовано урочистий похорон за участю високих чинів СС, його ж вояки стояли у почесній варті біля домовини... Є твердження, що смертний вирок ветеранам ОУН було винесено «чорним судом» за участю М. Лебедя. Так принаймні свідчив один із керівників СБ ОУН(Б) М. Матвієйко, який назвав і організатора теракту – М. Климишина. Бандерівці одразу ж після вбивства миттєво втекли із Житомира, «лишивши розкидані речі і харчі». Але навіть при цьому не припинялися спроби німців домовитися з бандерівцями. На початку вересня 1941 року Бандера, Яри, Стецько і Стахів знову зустрічаються з представниками німецьких спецслужб. Німці зажадали припинити політичну діяльність і відкласти вирішення питання про український уряд до закінчення війни. Бандерівці не погодились. Остаточно союзницькі стосунки з німцями зіпсувала перша конференція бандерівської ОУН, що підпільно відбулася у середині вересня 1941 р. під керівництвом Миколи Лебедя. На ній Німеччина була проголошена ворогом нарівні з СРСР. Були визначені найближчі завдання: «1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи». «Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув’язнили їх до концтабору Заксенхаузен, де в спеціальному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною». Попри непорозуміння з бандерівцями, українсько-німецька співпраця тривала. Так «5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена «Українська національна рада» (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдуник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього

№ 43 (228) — 30.10.2026

руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні. Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха «Українська національна рада» припинила свою діяльність». Чому райхскомісар Еріх Кох ліквідував українське самоврядування і розпочав репресії проти ОУН? Приводом стало те, що бандерівці, керовані Миколою Лебедем, у глибокому тилу німецької армії готували антинімецьке повстання – і саме в цей час гітлерівці про це дізналися. «25 листопада 1941 р. айнзацкоманда Ц/5, що дислокувалася в Києві, віддала усім постам поліції безпеки і СД, розташованим в Україні, наказ такого змісту: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті Україна, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники». На перший погляд, німецькій окупаційній владі важко було розібратися, які націоналісти належать до ОУН (м), а які до ОУН (б). Тому репресії накрили весь український націоналістичний рух, чим було завдано нищівного удару по україно-німецькому союзу. Проте неадекватна жорсткість щодо України з боку Еріха Коха має переконливіше пояснення. Як пізніше з’ясувалося, Мартін Борман і Еріх Кох були таємними агентами Сталіна і здійснювали саботаж політики Третього Райху щодо України. В цьому їм несвідомо допомагали бандерівці і, тільки вже свідомо, червоні партизани, головним завданням яких були терор проти мирного населення і взаємне нацьковування німецької влади та місцевих націоналістів. Кат України Еріх Кох Маючи покровителем Мартіна Бормана (другу людину після Гітлера), Еріх Кох зруйнував усю східну політику Третього Рейху. Як відомо, він постійно конфліктував з райхсміністром східних окупованих територій Альфредом Розенбергом, генерал-фельдмаршалом Паулем фон Кляйстом, губернатором Дистрикту Галичина Отто Вехтером, генерал-комісаром Генерального округа Білорутенія Вільгельмом Кубе та іншими прихильниками співпраці з місцевими націоналістами. Правління Коха в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Він вважав Україну не національним, а територіальним поняттям, з цієї причини вибрав столицею Райхскомісаріату України місто Рівне, а не Київ. Кох вважав українців «не-

долюдьми» і всіляко поширював ненависть між німцями та українцями. «Відповіддю на букет запитань щодо цієї персони може стати книга австрійця Хуго Манфреда Беєра „Туз Москви у боротьбі розвідок». У ній він стверджує, що Еріха Коха (щонайпізніше 1943 року) завербували радянські спецслужби. Таке ж переконання висловив Степан Мудрик (Мечник)». Проявом саботажу оборони Німеччини з боку Коха стало те, що 25 листопада 1944 року він очолив фольксштурм (народне ополчення) Східної Прусії. До нього Кох зарахував всіх чоловіків, у такий спосіб відмовляючи в поповненні Вермахту і Ваффен-СС. Тобто він начебто збирався захищати Східну Прусію власними силами, не визнаючи армійське і поліцейське начальство. Після закінчення війни переховувався в Німеччині в англійській окупаційній зоні, обробляв садочок і навіть отримував державну допомогу. В 1949-му його вирахували британці, заарештували і видали полякам. «Суд над нацистом розпочався тільки в 1958 році у Варшаві – Коха звинуватили у знищенні 400 тисяч поляків Східної Прусії, але не згадали про його злочини в Україні. Під час процесу нацист заявляв про симпатії до Радянського Союзу і ставив собі в заслугу протидію планам свого шефа Альфреда Розенберга. У1959-му Коха засудили до страти, однак не повісили, як інших високопоставлених нацистів, замінивши вирок на довічне ув’язнення. Решту життя він провів у комфортабельній камері польської тюрми Барчево – з телевізором, бібліотекою і свіжою західною пресою. Помер у листопаді 1986го, у віці 90 років, так і не покараним за свої злочини в Україні. Уряди УРСР та СРСР нібито не вимагали його видачі або засудження». Тобто за свої видатні заслуги кат України Еріх Кох отримав персональний санаторій, де його обслуговували й охороняли до самої смерті. На думку дослідника російського антирадянського руху опору і РОА Володимира Батшева, військовий злочинець Еріх Кох був таємним радянським агентом і виконував директиви Сталіна щодо здійснення терору проти населення окупованої України. А ось що написав Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист, доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія»: «Коли буваю в Рівному (а буваю там часто), то проходжуся біля будинку, де була резиденція «другого Сталіна» – так Коха називали партайґеносе по націонал-соціалістичній партії. І називали недаремно. Адже цей нацистський діяч відзначався винятковою жорстокістю. Хоча, так думається

30.10.2026 — № 43 (228) мені, в цьому іменуванні міг бути й інший, прихований сенс. Може, товариші по партії знали про «другого Сталіна» щось таке, чого не знаємо ми. За трохи більш ніж два роки свого господарювання в Україні Кох встиг лишити кривавий слід. Для нього українці були унтерменші, яких треба просто знищувати... Не дивно, що коли в перші місяці німецької окупації в Україні українські діячі ладні були йти на співпрацю з німцями, сподіваючись на створення Української держави під протекторатом Німеччини, то після призначення Коха рейхкомісаром ці сподівання швидко зникли. Зрештою українські націоналісти взяли курс на збройну боротьбу проти німецьких окупантів. Після падіння нацистської Німеччини Кох опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами СРСР на теренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, за Кохом ніхто не полював. Але у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Наївні англійці передали ката України радянській адміністрації. І тут почалися дива. Коха раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії». Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Поль-

щі». Але ж частина цієї землі відійшла також до СРСР (зараз це Калінінградська область російської федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Але чомусь судили у Польщі. Власне, до суду справа йшла довго – хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише в 1958 році над Кохом почався суд. Під час судового засідання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до СРСР і ставив собі в заслугу те, що… протидіяв створенню Української держави. Зрештою, 9 травня 1959 року Коха засудили до страти. Проте вирок не виконали (подумати тільки!)… через слабке здоров’я засудженого. Якою ж гуманною була комуністична влада! Незважаючи на нібито слабке здоров’я, Кох прожив ще 27 з половиною літ. Помер на дев’яносто першому році життя. Утримувався він у польській в’язниці в Барчево у винятково гуманних умовах. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки із-за кордону. Не тюрма – а комфортабельний будинок для престарілих. Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських злочинців? Є підозри, що Кох був радянським агентом. Але ні довести, ні заперечити цього не можемо.

www.kleynodchicago.com Годинники можна замовити та придбати в Чикаго

+1 224 688 7287

Літературний додаток Багато радянських архівів, які стосуються Другої світової війни, і далі залишаються під замком. Однак логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого» – за що й отримав нагороду у вигляді комфортабельної в’язничної камери. Завдяки таким, як Кох, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше – зі всіма українцями. З допомогою німецьких рук влаштовувалися масові знищення українського населення. На жаль, ця сторінка і далі залишається в тіні. Про неї якщо й говорять, то дуже обережно» (Петро Кралюк. Еріх Кох. До річниці 9 травня (09.05.2012). – Радіо Свобода). На завершення додамо, що багатьох оунівців, знищених бандерівцями або московською агентурою, потім списали на німців. Зокрема, антиукраїнська пропаганда донині переконує, що Сеника і Сціборського убили не бандерівці, а німці. Так само поширювалося твердження, що Коновалець загинув від рук Гестапо – аж поки Судоплатов не заявив, що це його «подвиг». Відомий московський терорист Микола Кузнєцов убивав німецьке керівництво і підкидав «документи», які вказували на ОУН. Мартін Борман – найвидатніший агент Сталіна Історія Мартіна Бормана заслуговує розлого дослідження. Тут тільки

зазначимо, що НКВД завербував Бормана ще на початку 1920-х років, укорінив його в гітлерівський рух і допоміг піднятися на вершину влади. Під час захоплення Берліна 2 травня 1945, перебуваючи в приміщенні Райхсканцелярії, Борман установив радіозв’язок із радянськими військами і негайно був евакуйований до Москви. Потім його неодноразово бачили в Радянському Союзі. На Введенському кладовищі Москви (поруч з Лефортово) знайшли і навіть встигли сфотографувати могильну плиту з написом «Martin Bormann, 1900-1972» (коли ця історія спливла на поверхню, могилу негайно ліквідували). Для розуміння ролі Бормана наведемо цитату з документального фільму «Мартин Борман – советский шпион» (2004) в тій частині, де йдеться про Нюрнберзький процес: «Те, що Борман працював на Кремль, є доведеним фактом (генерал СС Отто Олендорф)... Генерали відверто звинуватили Бормана у співробітництві з радянською розвідкою. Які факти стали основою для таких тверджень? 1. Згідно з твердженнями Герінга та інших керівників, тези Бормана про поневолення і знищення населення на завойованих територіях не виходили від Гітлера. Але саме вони стали планом дій. Вимоги Бормана про застосування найжорстокіших засо-

Літературний додаток

бів щодо слов’янських народів виявилися, на думку Шеленберга, вигідними для радянських керівників. Вони, ці жорстокості, примушували радянський народ перейти до партизанської війни і активного опору. Отже, Борман стимулював партизанську війну і опір радянського населення. 2. У промові Нюрнберзького обвинувача прозвучало, що Борман був ініціатором програми пограбування і знищення євреїв. На думку підсудних, створивши цілу галузь по знищенню євреїв, Борман відволікав на неї дорогоцінні ресурси і воєнні кадри Німеччини. На всі спроби Гімлера донести до Гітлера істинний стан справ з євреями, Борман відповідав рішучим опором. Гітлер так нічого й не знав. Отже, Борман підривав потугу Німеччини, відволікаючи сили на знищення євреїв. 3. Борман не скористався настроями українських націоналістів, готових воювати проти радянської армії. Своїм рішенням він поставив весь український народ перед вибором: поневолення або смерть. Отже, Борман, поневоливши населення, зірвав можливість залучення українських націоналістів на сторону Райху. 4. Постійне стеження службами Бормана за державним і партійним апаратом, чистка кадрів призвели до ослаблення керівництва Райху, а інтриги, організовані Борманом, підривали згуртованість оточення Гітлера. Отже, Борман вів підривну діяльність у верхах Райху. 5. Перелічені вище, а також інші аргументи, наведені на суді нацистами, були, на їхню думку, доказом того, що діяльність Бормана була спрямована проти Німеччини в інтересах Радянського Союзу. Міністр військової промисловості Шпеєр так оцінив роль Бормана: «Вплив Бормана був національним лихом. Союзники повинні оголосити його героєм Радянського союзу». Отже, на думку нацистів, діяльність Бормана – це не найбільший злочин проти людства, а лише національне лихо для Німеччини, підрив її потуги». Доля Ріхарда Яри – творця «Проекту Бандера» У липні 1941 року Ріхард Яри заявив соратникам, що на цьому свою місію вважає закінченою і виїжджає до Відня, а потім у свій маєток у Семерінгу, що в Малих Альпах. Це означало, що механізм диверсії було запущено, зерно розбрату вкорінене, тож далі все мало відбуватися автоматично, за законом росту.16 вересня 1941 року Яри був заарештований гестапо і зобов’язався перебувати під домашнім арештом у Відні до кінця війни. «Про те, чим займався Ярий у роки війни, достовірних відомостей нема. Після окупації Австрії військами антигітлерівської коаліції в 1945 році справу Ярого розглядав австрій-

surma.com.ua

ський народний суд, який він благополучно пройшов, отримав довідку, що є «жертвою нацизму», підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію. Правда, свій маєток у Фалькензее під Берліном він втратив. У той же час в НКВС на нього було заведено розшукову справу як на фашистського пособника. Вона й зараз зберігається в архіві СБУ в Києві, хоча для ознайомлення дослідникам її не видають. За наявними відомостями Ярий був затриманий НКВС у Відні, допитаний і відпущений з умовою повного припинення політичної діяльності. Він проживав у радянській зоні окупації, і його часто бачили на вулицях Вінер-Нойштадта (Wiener Neustadt) з радянськими офіцерами. Це дало підставу оунівцям запідозрити його у співпраці з радянськими спецслужбами. Б. Левицький, свідчення якого наводить у своїй книзі А. Кучерук, згадує, що одного разу радянський військовий патруль затримав його з дружиною на вулиці Відня і доставив до найближчого відділу окупаційної адміністрації. Під час допиту до кімнати зайшов Ярий, який переговорив про щось з радянськими службовцями, і подружжя Левицьких було звільнене. Подібні контакти з Ярим в окупованій Австрії мали й інші особи. Пізніше Ярий оселився в Ґлогніці (Gloggnitz), в садибі площею більше 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер Р. Ярий в лікарні м. Ноекірхен 20.05.1969 року на 71 році життя і був похований на місцевому кладовищі за римсько-католицьким обрядом». 7. ПОЛКОВНИК АНДРІЙ МЕЛЬНИК про Омеляна Сеника-Грибівського та Миколу Сціборського Закінчити цю книжку я хочу словами полковника Андрія Мельника про Омеляна Сеника-Грибівського та Миколу Сціборського. Канцлер – Грибівський Сот. Омелян Сеник У вечірнім сумерку під липами балтійської Оліви, в останніх днях вересня 1938 року, уперше пізнав я Канцлера. На умовленім розі вулиці, в домовленій годині і хвилині, зустрів він нас з дружиною, немов ми знались від ряду літ – легким відслоненням голови і елеґантним поданням руки. З перших слів і поведінки викувалось непересічну індивідуальність відпоручника ПУН, на якого звернення виїхав я перед кількома днями з Краю, щоб згідно з волею Покійного Вождя заступити його у кермі Організації Українських Націоналістів. Обмінявшися вступними привітаннями і чемностями, ми, не гаючи часу,

№ 43 (228) — 30.10.2026

приступили до обговорення справи мойого переїзду з данціґської території до Відня. Щоб оминути несподіванки з боку польського комісаріяту, який був у змозі перетнути мій нелегальний виїзд з Краю навіть у «вільнім місті» Данціґу, порішили ми не зупинятися тут ні одного дня довше, а покористуватися одним з перших літаків німецької лінії Кенігсберг – Берлін, які приземлювались у Данціґу, засадничо не підлягаючи польській контролі. Добуті заходами данціґської нашої станиці документи виявилися задовільними, ми щасливо дістали місце в літаку, і вполудне 1 жовтня утрьох піднялись з аеропорту та після короткої зупинки в Берліні прибули до Відня. Канцлер, який щойно недавно повернувся з місії до південної Америки, на вістку про смерть Вождя, був у курсі всіх поточних справ, скупчуючи в своїх руках цілість їх. Тому на нього припало введення мене в курс тих справ, що забрало нам кілька днів часу. Довелося констатувати, що підготова до другого Великого Збору Українських Націоналістів не переведена уповноважненим настільки, щоб його можна було відбути в найближчих місяцях і на ньому оформити перебрання мною керми Українського Націоналістичного Руху. Супроти цього стало на тому, що в даній ситуації наступить в найближчих днях відповідне проголошення Вужчого Проводу Українських Націоналістів, а остаточне оформлення послідує на II. ВЗУН, якого відбуття мало б бути прискорене. Перші дні перебрання мною аґенд виповнені були гарячковими заходами допомоги Карпатській Україні; туди спрямовані були всі наші сили й засоби, якими розпоряджали ми. Канцлер не вірив, щоб могла вдержатися самостійною Срібна Земля, тим не менше проявив всі зусилля, щоб ця поміч була достатня і своєчасна. І справді, осягнено на Закарпатті те, що до осягнення було можливе в даних обставинах; окуплено наші осяги важкими жертвами, зокрема життям і кров’ю наших бойовиків. Договір Уряду Карпатської України з Проводом Українських Націоналістів, підписаний у Венеції 1939 року, був ділом Канцлера. Його довершенням було закупно реальности в Хусті на Закарпатті і зорганізування нашого осередку там в репрезентаційному домі, який віддав немалі прислуги в часі визвольних змагань 1939 року. Його задушевною ідеєю, якій присвятив він багато уваги і праці, було створення Українського Музею в Швейцарії, куди кількома наворотами виїжджав він, і під час останньої поїздки був на границі арештований на польський донос. Розкол в ОУН переживав він надзвичайно важко, зокрема коли прийшли відомості про побої, а то й вбивства, вчинені тими, що проти-

ставилися ПУН. Довго не міг заспокоїтися він, коли ними викрадено організаційні і його власні гроші з його помешкання в Кракові і коли довідався, що планується ними охоплення його. Все ж таки був він перед походом на рідні землі за якимсь порозумінням з дисидентами і довго з ними переговорював у цім напрямі на Словаччині, у відпочинковій, зорганізованій заходами його і д-ра Чучмана санаторії для звільнених з польських тюрем членів ОУН, по розгромі німцями Польщі. Цілою душею був він відданий Справі; не було у нього ні дня, ні ночі, коли треба було здійснювати раз прийняте рішення. Подивугідною була його працездібність, глибоким було ознайомлення його з кожною ділянкою організаційної діяльности, прекрасне мав знання нашого активу. Для кожного з активу був уважний і дружній; ніс поміч всюди, де тільки цього потреба заходила; опікувався дбайливо молоддю, ставлячись зі зрозумінням до її вимог; його «слабістю» були зв’язки з Краєм, за яких вирядженням доглядав завжди особисто. Не з одним з цих, що в 1940 році відійшли від ОУН, не раз ділився він останнім шматком хліба чи віддавав свою останню сорочку, щоб опісля довідатись, що у відплату за його сердечність – плановано на нього атентати, з яких в останньому став він жертвою в Житомирі. Попри своє велике серце для кожної української людини був Канцлер безпардонний супроти крамольників. Супроти очевидної провини був завжди приклонником системи «ломки», вслід за чим – ні одна провина не проходила не покараною. Сам у Покійного Вождя домагався організаційного суду над собою за те, що в чеські руки, а згодом в польські, попав організаційний архів, який став доказовим матеріялом в процесі Степана Бандери. Був Покійний Канцлер великим, як рідко, знавцем людської душі. Цьому мистецтву, попри прикмети його духа, треба завдячувати його успіхи, зокрема, в його місіях за океаном. І як блискучий промовець, і як симпатичний співбесідник, він полонив слухачів своїм глибоким словом, навіяним своєрідним еспрі, завжди з ноткою гарячого патріотизму, завжди виголошуваним в оксамитнім лагіднім тоні. Головно невсипущій праці Канцлера маємо завдячити, що довгі роки до другої світової війни ОУН могла черпати з матеріальних засобів, зібраних серед жертвенного українського громадянства в ЗДА, в Канаді, Арґентіні і Бразілії. Коли каса ОУН пустіла і коли приходили часи, в яких братія наша чайком в житті пробиватись мусіла, рятував ситуацію Канцлер своїм виїздом

30.10.2026 — № 43 (228)

Літературний додаток

за океан, мобілізуючи в несподівано короткім часі матеріальну поміч в поодиноких осередках українського поселення. Як знаменитий психолог, мав Покійний спеціальний дар з’єднувати людей для ОУН, чи як добродіїв, чи як симпатиків, чи як кандидатів в члени. А вже непомильним був в доборі відповідної людини на певний пост, для певного завдання. Був це всесторонній ум, високої особистої культури, перфектної товариської оглади, милої зовнішности усміхненими очима, які блискавкою прошивали в моменті схвилювання. Був тривким стовпом ОУН, на який кожний завжди міг спертися, в повнім довір’ї і завжди міг на нього числити. Тому Покійний Вождь незвичайно цінив його і тому поставив поруч себе, як праву руку свою. За час моєї трилітньої співпраці з Покійним я зазнав стільки доказів дружнього відношення і зворушуючої відданости для Справи і для моєї особи, що задержав Канцлера на його пості аж до відходу його на рідні землі, літом 1941 року. Персональні зміни, які перевів я тоді і які диктовані були тодішньою внутрішньою ситуацією в ОУН, могли бути кривдними для Канцлера Грибівського. Він у своїй карності не підніс відносно своєї особи ні одного слова завваження. Перед моїми очима момент з нашого останнього прощання при моїм виїзді в Кракові, в червні 1941 року. Канцлер супроводив мене з полк. Р. Сушком до мойого потягу і, подаючи руку, на прощання подивився небуденним поглядом, який зрозумів я щойно пізніше, коли не стало його. Хай високе оцінення на цьому місці його інтуїції і його вичуття в критичнім підході до нашого активу, хай признання його заслуг і його жертвенности Справі аж до самозречення – буде нагородою за вірну службу Батьківщині й ОУН, а моїм висловом вдячности за вірну та дружню нашу співпрацю і висловом мойого вибачення перед ним за кривду, вдіяну йому під кінець життя. Не щадило Провидіння Боже в моїм житті ударів, та одним з найважчих була громова вістка, що не стало в живих Канцлера Грибівського восени 1941 року в Житомирі, бо згинув Борець, який багато дав Україні й який своїми кваліфікаціями ще більше в спромозі був дати їй на всіх постах, включно з постом державного канцлера. Житомирський – Органський Пполк. Микола Сціборський З підполк. Миколою Сціборським зустрінувся я перший раз щойно у Відні, восени 1938 року, де познайомив мене з ним сот. Омелян Сеник. Стрінулися ми віденським звичаєм в ка-

surma.com.ua

варні і провели кілька годин в інтенсивній розмові. Зустріч ця була свого рода «оглядинами». Микола Сціборський пильно студіював кожний вираз мойого лиця, кожний мій рух, він прислухався до кожного мойого слова, обмежуючися до ляконічних відповідей на мої запити. Пронизливий погляд його очей з-поза пенсне, його стриманість, його невимушена свобідна поза, злегка вбік держана голова зі старанною зачіскою, зрештою ціла його укладна постать надавали його появі щось непересічного, небуденного- сказав би я - питомо аристократичного, його одуховлене обличчя зраджувало інтелектуаліста. Сціборський осів нещодавно y Відні, змушений покинути Париж y висліді большевицьких демаршів y французької влади. Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що пред’явив йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутись до них домів, до Житомира, вжили вони всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж, і діпняли свого: французька влада змусила його виїхати з Франції. Та вимушений ви’ізд з Франції зовсім не зломив Миколи Сціборського; большевики не притупили цим гостроти його пера, навпаки зактивізували його ще більше. Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб станути поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського і вияснив чергову спробу большевиків шляхом шантажу й терору примусити мовчати одного з найповажніших противників своїх, незрівняного пропагандиста в самостійницькім таборі. В ділянці пропаганди був Микола Сціборський справдішнім майстром, схоплював зразу суть подій, зокрема ворожих витівок, і peaгував відразу з питомою йому гостротою розуму і легкістю пера, завжди з глибоко продуманим змістом і в блискучій формі чи то газетної статті, чи записки, чи меморандуму, чи окремого реферату- інструкції, чи книжки. Залишив по собі ряд цінних творів з кількох ділянок знання, що стали підставовими для pозбудови націоналістичного світогляду; був головним автором устрою і програми ОУН з часів І i ІІ Великого збору Украінських Націоналістів. Як теоретик українського націоналізму, вже в первопочинах його організованих форм, завжди рішуче відкидав він тодішні модні тоталітарні тенденції, даючи y висліді своїх глибоких праць, з нав’язанням до традицій,

№ 43 (228) — 30.10.2026

питомий український зразок, що його зберігає ОУН незмінним упродовж цілого діяння свойого й який зберігся по нинішній день. Був він людиною всебічної освіти i нечуваної працездібности, його єдиною розвагою і відпочинком була оперна музика. Пригадую, в 1940 році, коли треба було виступити з власним нашим проєктом конституціі української держави, Микола Cціборський піднявся цього завдання. Просив звілънити його на три дні від щоденних обов’язків і продовж трьох днів і ночей виготовив цей проєкт, який виявився конструкційно не гіршим зі всіх дотепер відомих хоч автор його не був юристом, не мав штабу співробітників і опрацював його сам один не продовж років чи місяців, a як сказав я, в 72 години. Виявляв він завжди багато знання та глибоке відчуття дійсности й непомильно давав вірну її оцінку в найбільше складних ситуаціях. Жив акцією i власною роботою; революційний темперамент характеризував його; революція була його стихією. Побіч Грибівського це найкрацшй ораторський талант y нac; дуже скоро віднаходив духовий контакт з авдиторією, передусім коли нею була молодь. Був віртуозом y своїй грі на молодих душах. У своїх плянуваннях і вчинках завжди ставив ставку нa молодь. Якою ж трагедією для нього був Житомир, де прийшлось йому гинути з руки одного з цієї молоді, якою він дорожив, яку він ідеалізував. Дуже важко переживав він внутрішній розкол в ОУН. Був до крайнього обурений, коли один з відкольників відважився прийти до нього, члена ПУН, і запропонувати йому приєднатися до них; у відповідь на цю пропозицію Микола Сціборський показав йому двері. До кінця життя був твердим противником їх i, як пропагандивний референт, перейняв на себе головний тягар завдань протиставитись анархії і внутрішній крамолі. Тому попри Сеника був він їх «ворогом ч. 1» і одним з перших на прицілі їх, що й здійснилося в Житомирській трагедії. Впав нa рідній землі, в родиннім місті, в розгарі революційної акціії і приготувань на достойний наш виступ в столиці України, яка з дня на день дожидала звільнення з большевицького ярма. В останнім листі домагався апробати тексту маніфесту ОУН для святочного проголошення його в Золотоверхім Києві. В поході нашім на схід, не спинився він зі Сеником на західніх землях, хоч в цім напрямі мав доручення, а гнаний гарячим темпераментом до розгортання успішної нашої акції серед революційної стихії, марив про св. Софію, на жаль, не діждавшися цієї вимріяної хвилини.

ОУН зазнала в особі Миколи Сціборського по Роттердамі найбільшої втрати. Не стало одного з найсильніших стовпів, на якому спиралась вона дотепер. Бо ж тим, хто найбільше причинився до зведення в одне річище всіх націоналістичних струмків, хто лев’ячу частинy праці перевів для створення ПУН і ОУН, хто майже в кожну ділянку організаційного життя дав неперевершений вклад, був Микола Сціборський, Голова І Koнгpecy Українських Націоналістів i заступник голови ПУН, Є. Коновальця, з яким єднали його найкращі взаємини за весь час їхньої співпраці i зa яким від ранніх організаційних починів признавав він беззастережно примат ведения. Я втратив в особі Миколи Сціборського найсилънішого і найсовіснішого співробітника великого досвіду, величезного знання, безсумнівноі відданости. Тому на цьому місці належить йому моя вдячність і посмертне для нього визнання виїмкових його заслуг для Украінського Націоналістичного Pyxy, a разом з тим – для Організації Українських Націоналістів. ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ, СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ, ЗЕМЛЯ ПУХОМ ВІРНИМ СИНАМ УКРАЇНИ, ВІДДАНИМ БОРЦЯМ ЗА ЇЇ ВОЛЮ. ГЕРОЯМ СЛАВА! СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери. 2. Бюлетень «Український Націоналіст». число 1, вересень 1941 року. 3. Газета «Українське Слово». 11 вересня 1941 року, число 12. 4. «Дух руїни» 1941 рік/Олег Ольжич (Д. Кардаш). О. Ольжич «Незнаному воякові. Заповідане живим.»- Київ: Фундація імені О. Ольжича, 1994. 5. «ЖИТОМИРСЬКА ТРАГЕДІЯ. ПАМ’ЯТИ ТРАГІЧНОЇ СМЕРТИ О. СЕНИКА-ГРИБІВСЬКОГО Й М. СЦІБОРСЬКОГО». Видавництво ім. Ольжича. 1949 рік. 6. Каганець І. «Головна спецоперація ХХ століття». - Сайт «Народний оглядач». 7. Косик В.М. «Україна у Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (19411942)» Т. 2. - Львів. - 1998 8. «НА ЗОВ КИЄВА. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ У II СВІТОВІЙ ВІЙНІ». Збірник статтей, спогадів і документів. Торонто – Нью-Йорк, Видавництво Новий Шлях, 1985. 9. «Організація Українських Націоналістів. 1929 – 1954, Збірник статтей у 25 – ліття ОУН. - На чужині», 1955. 10. Самчук У. «На білому коні». Вінніпег: Видання Товариства «Волинь». 11. Теліга О. Збірник. - Детройт, Нью-Йорк, Париж: Видання Золотого Хреста в ЗСА, 1977.

30.10.2026 — № 43 (228)

UNIVERSE CARRIER

ми підтримуємо

це логістична компанія, яка за 15 років свого існування, зарекомендувала себе як конкурентоспроможний лідер у сфері перевезень, створений задовольняти запити клієнтів.

Ми використовуємо новітні, високоякісні технології та інноваційне обладнання. Наш відданий персонал та професійні водії надають широкий спектр транспортних і логістичних послуг. Universe Carrier має найбільш розгалужену транспортну мережу, що забезпечує надійну своєчасну доставку товарів (перевозимо через 48 континентальних штатів, Аляску та Канаду).

WWW.UNIVERSECARRIER.COM 14351 WEBER DR, HUNTLEY, IL 60142

Наша формула успіху полягає у спілкуванні, якісному плануванні та сильному бажанні розвивати наш бізнес і відносини з клієнтами через партнерство, покращуючи транспортні рішення та послуги. Ми на 100% підтримуємо своїх водіїв і маємо найновіші та найбезпечніші вантажівки. Використовуючи запатентовану технологію, ми можемо оптимізувати режим обслуговування, який найкраще відповідатиме вашим потребам, і забезпечити активне відстеження кожного відправлення. Ми завжди раді бачити у своїй команді водіїв з досвідом, а також без досвіду, адже у нас є програма тренування, де ви можете швидко навчитись і стати невід’ємною частиною нашої компанії.

Працювати з нами - це зростати щодня!

surma.com.ua

№ 43 (228) — 30.10.2026