"Сурма" – українська незалежна газета. №225-2026

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

№ 40 (225) | 9 ЖОВТНЯ 2026 | USA, UKRAINE

Мирна зрада та зрадливий мир ▶ стор. 2

Ювілей церкви, яка любов’ю єднає покоління

Свято врожаю, соняшники та Бієнале у У мене є мрія - прокинутись зранку і побачити в часописі на Веве: НЕБО… ПРОСТО першій шпальті некролог, обрамлений вітаннями та синьожовтими стягами. У тебе теж така мрія? Нелюд НЕБА? ▶ стор. 26путін довго не проживе. Тому підтримай українське видання та українське радіо, щоб наша мрія стала реальністю.

Якщо Вам не байдуже. Підтримайте радіо і газету. Переведіть кошти по ZELLO за номером телефону народжувалася +17736973923 або за QRЯк кодом УПА: історія однієї Рахунок в Selfreliance - 177162 CHASE BANK - 695785532дати ▶ стор. 34 Ви можете оформити щомісячний автоматичний перевід для підтримка радіо та газети. А ще Ви можете оформити автоматичну заявку, і ми будемо знімати вказану суму автоматично. Чеки можна висилати на нашу адресу. БУДЕМО ВДЯЧНІ 5050 N. Cumberland Ave., 18-S ЗА ПІДТРИМКУ Norridge, IL 60706. PAYBLE FOR: UKRAINIAN-AMERICAN MEDIA GROUP. РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ

Ваша реклама в СТОР газеті і на 18 радіо, це велика підтримка для нас. «СУРМА» Будемо вдячні за будь-яку підтримку. SURMA, 5050 N. Cumberland Ave., Ste 18-S, Norridge, IL 60706, uausamedia@gmail.com

ISSN 2832-4676

2

Політика / Геополітика

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Мирна зрада та зрадливий мир «П

Назар Мухачов Київ Головний редактор газети «Сурма»

ривид бродить по Європі – привид комунізму» – писав у далекому 1848 році Карл Маркс. І поблукати «інтернаціональному привиду» довелось багато – від початків Французької революції 1789-го і аж до Жовтневої революції 1917-го. При цьому і за Французькою революцією, і за Марксом-Енгельсом, і за «Весною народів» 1848-49, і за леніним-троцьким-сталіним стояли все ті ж сили, які так активно старались матеріалізувати «привид комунізму». Після його «матеріалізації» в межах срср десятки мільйонів українців було вбито, закатовано голодом, репресовано. Комуністична лівацька нелюдська ідеологія, яку так вперто відкидали морально здорові народи включно з нами, українцями, мала свої «архітекторів», планувальників, ресурси для реалізації планів. Так, знадобилось багато часу, але результату було досягнуто. Теперішня війна проти України також планувалась не один день. Двостороння інформаційна «розкачка» війни московії проти нас почалась з часу нашого ядерного роззброєння. Холоднокровно аналізуючи те, що зараз розпалюють між українцями та поляками, я добре розумію, що ймовірність кровопролиття років через 1520, є досить високою. Аналогічну карту розігрують угорці, подібно до гієни, очікуючи розвалу України. В цій статті я хочу зосередитись на іншому сценарії – громадянської війни в Україні. Можливо, для когось це буде несподіваним, проте логіка та аналіз мені показують підготовку саме такого сценарію як одного із можливих. Це не означає, що «чорні архітектори» вважають його ключовим, але щонайменше – одним із альтернативних. Привид громадянської війни бродить Україною принаймні з 2004-го – з часу штучного політтехнологічного розколу між Заходом та Сходом України. Політтехнологічний розкол з 2004 року розрісся світоглядно та інформаційно, пустив свої метастази та став необхідним елементом для анексії Криму і початку війни на Донбасі в 2014 році. Проте саме в 2014 році ще перед нападом рф, громадянська війна була більш ніж ймовірною. Янукович втікав із Києва до Харкова, де 22 лютого 2014 року відбувся з’їзд депутатів південно-східних регіонів України, Криму та Севастополя. Покійний нині Кер-

нес, після наїзду на нього з боку Коломойського (мотиви якого на той час є достеменно невідомими) в останній момент перед з’їздом відмовився підтримувати Януковича. З’їзд депутатів повинен був ухвалити відповідну резолюцію щодо «фашистів в Києві» (ага, на чолі з Арсенієм Кулявлобенком, перепрошую – Яценюком, Турчиновом, Порошенком, Кличком) та звернутись по допомогу до путіна. Так мала початись громадянська війна в 2014 році. І тоді ймовірність цього була вкрай високою. На щастя, тоді цього не відбулось, проте сценарій нікуди не зник. І що путін, що міжнародні паразити меншого масштабу готові поживитись Україною у випадку внутрішньої війни. І як же це пов’язано із нашим часом? Прямо і безпосередньо. В основі кожної громадянської війни необхідною передумовою є розкол між людьми. Сучасна історія України є підручником з реалізації «розділяй і володарюй». І, власне, питання «війни / мирних перемовин» є ще одним із критеріїв для розколу. Україномовний інформаційний простір вкрай збудився та розколовся після заяв депутатів ВР Гетманцева, Гончаренка та мера Харкова Терехова щодо завершення війни та досягнення миру. Утім дві крайні реакції на «мирні пропозиції» пролягали від криків ненависті та закликів до СБУ розібратись із зрадниками, до слів підтримки з огляду на реалії. До того ж ці всі обговорення ще й збіглися в часі із виступом московського царя на Валдаї. Окремим акцентом хочі зазначити, що соцмережевий срач, здійнятий зеленими експертами та загалом підконтрольним Зеленському інформаційним пулом, зосередився не на обговоренні озвучених тез, а на тотальному обливанні брудом тих, хто посмів це озвучити. Як людина, життя і робота якої безпосередньо пов’язані із інформаційною та світоглядною війнами, я дуже добре розумію такі підміни понять. Перенесення уваги із сказаного на особу того, хто говорить. При цьому я пишу ці рядки, взагалі не маючи жодних ілюзій чи симпатій щодо промовців, але добре розуміючи, що насправді відбувається. Кожен із трьох «мирних» спікерів – Гетманцев, Терехов, Гончаренко – мають свій кут зору та свої мотиви, проте певні речі їх таки об’єднують. Гетманцев очолює Комітет Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики, а також є водночас секретарем Національної ради з відновлення України від наслідків війни. На відміну від більшості зелених слуг неукраїнського народу у Верховній Раді, Гетманцев не є безграмотною трускавецькою мавпою, яка за що-

місячні конвертики із вічнозеленими натискає потрібні кнопки, а володіє досить високим рівнем інтелекту. Інше питання, що Гетманцев не є українцем і ніколи не працював в інтересах українського народу. Але, відповідаючи у Верховній Раді за всі фінанси, податки та митницю, а також будучи секретарем Нацради з відновлення, він дуже добре розуміє реальну статистику та той стан справ, який ми маємо в економіці вже зараз. При цьому на оцінці масштабів катастрофи якось не акцентують увагу, переважно звужуючись на окремих показниках. Коли на кінець 2026-го року вилазить «діра» бюджету, розміром 27-30 млрд доларів, а початковий план доходів під час ухвалення закону про бюджет на 2026 рік становив 2,90 трлн грн, то це вже сигнал про повну катастрофу! При цьому початкову планку надходжень на 2026 рік суттєво підняли завдяки врахуванню масштабної міжнародної макрофінансової допомоги (зокрема, позики від ЄС), проте насправді це не доходи. І попри збільшення західної допомоги в кінці року отримали «діру» в 27-30 млрд дол., що мінімально дорівнює 1,2 трлн гривень. Тобто «геніальні» планувальники в Кабміні, попри на західну допомогу та кредити (які треба буде віддавати!!!), отримали діру, розміром близько 40% від всіх запланованих доходів на початок 2026 року. Додайте до цього закриття великого і середнього бізнесу, руйнування складів та логістики, знищення металургійного сектору та блокування вивезення зерна (дві основні складові заведення валюти в Україну), очікування надважкої зими – і висновок стає дуже невтішним. При цьому Данило Гетманцев протягом 2006–2012 років працював помічником-консультантом народного депутата Володимира Сівковича (у 4-му, 5-му та 6-му скликаннях ВРУ). Сівкович згодом став заступником секретаря РНБО за часів Януковича, а після Революції Гідності втік до Росії. СБУ та Держбюро розслідувань (ДБР) офіційно звинувачують Сівковича в дер-

жавній зраді та створенні «кротоферми» – мережі агентів ФСБ в Україні. Тому підозри щодо мотивації Гетманцева мають реальні підстави. Проте знайдіть мені бодай когось не токсичного із числа зелених слуг неукраїнського народу у ВР чи на інших високих посадах? І знову ж таки, особа спікера сама собою не змінює зміст сказаного. Навіть промови путіна, при всій його демонічності та паразитичній кровавості, слід ретельно аналізувати на предмет сказаного. Терехов – нинішній мер Харкова, який належав до оточення нині покійного Геннадія Кернеса – кримінального авторитета, українофоба, члена Партії регіонів. Нинішній Харків є фактично фронтовим містом і серед усіх міст-мільйонників на своїй шкірі найбільше відчуває криваве дихання війни. Впродовж років повномаштабної війни нам завжди акцентували увагу на обстрілах Києва, прильотах на Західну Україну чи по великих містах, проте якщо ми говоримо про Харків – то він все перелічене відчуває щоденно. Мер Харкова, до якого я ставлюсь вкрай негативно, володіє всією інформацією щодо реального стану справ, ушкоджень, руйнувань, загиблих та поранених мешканців міста. У нього є свої політичні інтереси та плани, які тісно переплетені із перефарбованими залишками нині забороненого опзж. І це потрібно усвідомлювати. Проте, знову ж таки, це не може заперечити тези Терехова щодо руйнувань, подальших прогнозів розвитку подій та потреб у мирному врегулюванні. Олексій Гончаренко – найбільш неоднозначний із цієї трійці. Будучи депутатом від ЄС Порошенка, яка загалом постаралась осідлати націоналістичні наративи, категорично не будучи націоналістами, колись був депутатом від Партії регіонів. Після скандальних заяв Гончаренка було виключено з фракції Порошенка, але сам Порошенко, до речі, утримався від особистої критики в бік колишнього соратника. Зараз Гончаренко ще й є головою Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, яка розглядає зокрема і питання свавілля та злочинів ТЦК і поліції.

3

09.10.2026 — № 40 (225)

DOLYNKA UKRAINIAN-AMERICAN CONSULTING

ВІДПРАВКА ПОСИЛОК В УКРАЇНУ ТА КРАЇНИ ЄВРОПИ, ЛІТАКОМ ТА МОРЕМ НАШІ ЛОКАЦІЇ: 5050 N Cumberland Ave., Office 21-v, Norridge, IL 60706. З понеділка по п’ятницю з 10.00 до 20.00, в суботу та неділю з 9.00 до 14.00 1590 N Rand Rd., Suite G, Palatine, IL 60074. В понеділок, віторок, четвер і п’ятницю з 14.00 до 19.00, в середу з 10.00 до 19.00 в суботу та неділю з 10.00 до 14.00

ТАКОЖ МИ НАДАЄМО ТАКІ ПОСЛУГИ: • Сертифіковані та нотаріально завірені переклади • Апостиль • Довіреності в Україну (супровід та перевіз дітей, продаж і купівля транспортних засобів, оформлення та отримання пенсії, купівля-продаж майна, банки, управління майном без права відчуження, представлення інтересів та інше) • Підготовка пакету документів для прийняття або відмови від спадкового майна в Україні • Підготовка пакету документів для отримання українського громадянства дітям народженим в США • Запрошення для отримання візи в США

773 600 2727 DOLYNKAFORMS@GMAIL.COM WWW.DOLYNKA.COM DOLYNKA – ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК

ПРОДАЖ КВИТКІВ ПОСЛУГИ ГРОШОВИХ ПЕРЕКАЗІВ ЗА ДОПОМОГОЮ СИСТЕМ

4

Політика / Геополітика

Після того як я постраждав від злочинних дій поліції та тцкунів, інформацію про злочини проти мене була передана юристам пана Гончаренка, він навіть зробив анонс про розгляд мого питання на офіційних ресурсах і… потім жодного продовження. Поки була інформаційна хвиля – одна реакція, далі – … realpolitic дрібноукраїнського масштабу. Але при всьому вищезазначеному, слова Гончаренка, як на мене, більш за сказане іншими заслуговують на ретельний аналіз та обговорення. В силу гостроти піднятих проблем, аргументованості та наявності конкретних пропозицій. Натомість в інформаційне поле запущені персоналізовані хвилі ненависті, завдання яких не допустити обговорення порушеної проблематики. Болючої, трагічної, кривавої. До прикладу, Гончаренко пропонує «поступки щодо НАТО та безпеки»: обговорення нейтрального статусу України та фактична фіксація лінії фронту по поточній межі (без негайного повернення окупованих територій військовим шляхом). Трагічність ситуації полягає в тому, що саме Порошенко під час фактичної війни вніс до Конституції «курс в НАТО», при тому що сама Конституція забороняє внесення змін під час війни, а держави НАТО не збирались приймати Україну до свого складу. А зараз – збираються? Що відбувається в НАТО? Яка позиція щодо статусу України в США, Німеччини, Франції чи тієї ж Польщі? А якщо війна рф проти України завершиться, а США проти Китаю – почнеться, то чи буде вигідним нам в той час вступ в НАТО? Невідомо, все залежатиме від обставин. Проте відомими та публічними є негативні позиції членів НАТО, а також те, що доки триває війна, нас туди не приймуть. На відміну від ЄС, який нам економічно є невигідним, я завжди наголошував, що вступ в НАТО нам був дуже потрібним. Проте зараз треба дивитись на ситуацію комплексно, цілісно. Щодо фіксації лінії фронту (без негайного повернення військовим шляхом) – а ми зараз здатні повернути окуповані території? Що таке перемога? Замороження по лінії фронту? Кордони 2022-го? Кордони 1991-го без Криму або з ним? А за роки повномасштабної війни Зеленський оприлюднив бодай один документик із чіткою фіксацією визначень чи стратегій? Генерал Валерій Залужний, до прикладу, неодноразово заявляв про виснажливий характер війни та неможливість досягти швидкої воєнної перемоги на полі бою жодною зі сторін, детально аргументуючи цю позицію як під час перебування на посаді Головнокомандувача ЗСУ, так і після переходу на дипломатичну службу. За словами колишнього Головкома ЗСУ, жодна зі сторін не здатна досягти своїх ключових цілей суто військовим шляхом. Початковий план росії повністю провалився, проте

surma.com.ua

вона не збирається капітулювати; водночас для України деокупація всіх територій військовим шляхом на поточному етапі є вкрай складною. Коли Зеленський говорить про Конституцію та непоступливість щодо територій, то мене завжди охоплює лють та роздратування від глупоти людей, що здатні в такі аргументи від Зе вірити. Про який захист української землі може говорити людина, яка вночі під час карантину виставила всю українську землю і надра на розпродаж, всупереч 13-14 статтям Конституції? Зробивши це у співпраці із слугами Порошенка з ЄС та слугами Пінчука з «Голосу». Від ЄС, до речі, Гончаренко був єдиним, хто проголосував проти. Серед інших тез Гончаренка: - зняття санкцій в обмін на деескалацію. Україна має виступити за часткове зняття міжнародних санкцій із рф. Взамін росія має припинити далекобійні удари по українських портах, інфраструктурі, школах та лікарнях. Добре це чи погано – залежатиме від деталей, які є невідомими. Диявол завжди ховається в деталях. Проте коли зелені пропагандисти обурюються таким фразам, то в мене виникає питання: а як щодо листів Арахамії, глави президентської фракції у ВР, на захист Романа Абрамовича та зняття санкцій із нього в парламенти Великої Британії та США? А як щодо Михайла Подоляка, радника Зеленського, який зараз пішов у ФІДЕ (міжнародну шахову федерацію) працювати віцепрезидентом у підсанкційного Тимура Турлова, при цьому Українська федерація шахів Подоляка ні на що не уповноважувала?! - звуження зони боїв, гуманітарні та культурні компроміси – щодо вільного використання російської мови та функціонування російської православної церкви в Україні (а вони зараз не використовуються і не функціонують?!); - нова роль України. Перетворення держави з «щита Європи» на «перехрестя», де сходяться економічні інтереси світових гравців (включаючи Китай та країни Заливу), які інвестуватимуть у відбудову. Кожна із тез є болючою, потребує окремого аналізу та обговорення. І так само кожна із тез стає предметом політичних спекуляцій. До прикладу, якби в 2022 році Зеленський раз і назавжди заборонив моспархат в Україні, хто б тоді міг щось заперечити? Чому цього не було зроблено? Що особисто говорили Зеленський, Єрмак, Стефанчук? В якій церкві Олена Зеленська разом з Андрієм Єрмаком хрестили доньку Чернишова? Двоє з трьох, до речі, вже мають кримінальні підозри… Коли «зелені» говорять про захист української мови, непоступливість та українську ідентичність, то цензурних коментарів не залишається. А якщо згадати те, що зараз на Закарапатті фактично закладають міну сповільненої

№ 40 (225) — 09.10.2026

дії із угорською мовою, на вимогу «хорошого» прем’єра Мадяра, який прийшов після промосковського Орбана, то брехня україномовних коментаторів стає очевидною. Реальність є дуже страшною. Катастрофічною. Проте дивитись на неї треба усвідомлено та із широко розплющеними очима. Розуміючи, що професійні брехуни та маніпулятори із різних політичних таборів будуть вводити в оману, формувати потрібне їм сприйняття задля отримання своєї вигоди. Завдання українського народу – вижити. Ставити болючі питання при цьому – критично необхідно. Заборонених питань зараз бути не може, адже без перебільшення є загроза самому існуванню українців як нації. Існуючі тренди ведуть до погіршення ситуації. А що буде, якщо вони триватимуть ще 3 місяці? Що буде з енергетикою, теплом, водопостачанням, економікою, бусифікацією, сзч-шниками, корупцією тощо? А якщо пів року? Рік? Півтора? Скільки у нас ресурсу стійкості? Чи можемо ми змінити негативні тренди, не навівши порядок в Києві? Не притягнувши до відповідальності злочинців? Непоступливість територіями та апеляція до Конституції від Зеленського не повинна затьмарювати факт свідомого провалу підготовки до війни в 2022!!! А саме через цей провал пролились набагато більші ріки крові, ніж могло б бути, та було окуповано левову частку територій, що зараз під контролем путінської армії. Проте в цьому місці я хочу повернутись до початку статті. До привиду громадянської війни, який бродить Україною. Серед противників заяв Гончаренка є щирі українці, які остерігаються, що мир з московитами – це переслідування інакомислячих, вбивства, фільтрації та концтабори. Проте є серед них і «ура-патріоти», яким вигідне продовження війни – зокрема через можливість заробляти криваві гроші, мародерити, зберегти свій статус у владі та / або суспільстві, «рєшать вапроси» як, до прикладу, на плівках операцій «Мідас», «Карфаген», «Феміда» тощо. Вже давно сформувався цілий клас, якому вигідна війна, і при цьому закінчення війни може стати для них не просто втратою кривавого заробітку, а й початком притягнення до кримінальної відповідальності. Серед прихильників заяв Гончаренка є «ждуни», які є прихильниками «рускава міра», хочуть капітуляції та повернення назад в фсбшно-модифікований срср. Проте серед прихильників тез, озвучених Гончаренком, є і величезна кількість тверезомислячих українців, які бачать та особисто відчувають ту прірву, у якій ми вже давно летимо. І в якій зелена влада кожного дня проводить днопоглиблювальні роботи. Політтехнологічна маніпуляція для розколу українців на дві партії – «за мир» і «за війну» – чергова диявольська фарисейська технологія. Для

отруєння та одурення кожного українця застосовується своя порція пропаганди. До речі, в своїй брехливій пропаганді путін також каже, що воює заради миру. Які результати матиме капітуляція перед путіним? Знищення українців. Які результати матиме війна до останнього українця? Знищення українців. Чи має сенс Україна без українського народу? Для мене – ні. Чи потрібен мир – так, безумовно. Але який – питання. Диявол ховається в деталях. Народ вже ділять на тих, хто захищатиме владу Зеленського, прощаючи їй гріхи в обмін на пафосну войовничість (боневтік), і на тих, хто захоче її знищити через зраду та всі інші злочини проти українців. Прихильники капітуляційного миру можуть спровокувати початок внутрішньої війни та розвалу України. Прихильники «війни до останнього українці» спотворили ідеї перемоги, будівництва України Майбутнього різними вступами в НАТО (куди нас не хочуть приймати), кордонами 1991 року та членством в ЄС. При цьому свідомо або несвідомо ігноруючи той факт, що при теперішній ситуації в кремлі та теперішньому московському царьку досягнути цього не вдасться. Чи можемо ми саме зараз добитись знищення путіна, «Лебединого озера» на московських телеекранах чи взагалі аналогів революції 1917-го, внаслідок чого московська імперія розпадеться? Думаю, що ні. Принаймні не бачу для цього жодних передумов. Включно із головною передумовою – наведенням ладу в Києві. Який можливий максимальний результат зараз? Що робити? Чи можу я відповідати на це питання, якщо воно від мене взагалі не залежить? В нинішніх умовах і взагалі з часу перемоги президента Трампа в США, Україні треба було всіма силами продавлювати замороження конфлікту по лінії фронту, без юридичної відмови від територій. Із апелюванням до Будапештського меморандуму, прагненням максимального залучення інших держав, ООН, створенням «сірих зон» під спільним міжнародним контролем тощо. Але навіть у цьому фрагменті відповідей є купа деталей, які залежать від обставин і в яких може заховатись диявол. Проте саме Зеленський тоді унеможливив такий варіант, а зараз – умови погіршились. І стратегічна ініціатива в руках путіна, а попереду вкрай важка зима. Українцям критично потрібен мир. Для того, щоб вижити. Але при цьому треба враховувати все вищезазначене. Простих рішень не існує. Кожен із можливих варіантів є болючим.

5

09.10.2026 — № 40 (225)

к о н и д у б й и н Омрiя ! х а в о м у х и н д i на виг

ВИГІДНІ ПРОПОЗИЦІЇ ДЛЯ ТИХ, ХТО КУПУЄ ЖИТЛО ВПЕРШЕ

3%

ПЕРШИЙ ВНЕСОК1

1 Іпотечні кредити з початковим внеском від 3% (зі співвідношенням суми кредиту до вартості майна, або LTV, до 97%) доступні лише для односімейних житлових об'єктів, при умові проживання там самого власника. Кредити з особливими характеристиками, такими як іпотека з регульованою ставкою (ARM), іпотека з великим остаточним платежем (balloon mortgage) тощо, — виключені.Для кредитів із початковим внеском менше 20% вимагається приватне іпотечне страхування (PMI). Наприклад, іпотека на купівлю житла сумою $300 000 терміном на 30 років із фіксованою ставкою та показником LTV 97% має річну відсоткову ставку (APR) 6,531% та графік погашення з 360 щомісячних платежів у розмірі приблизно $1 969,72, що включає PMI. Сума щомісячного платежу не включає податки на нерухомість, страхові внески власників житла та збори асоціації власників житла (HOA); фактичний платіж буде більшим у разі врахування цих витрат. Рішення залежить від схвалення заявки. APR базується на оцінці індивідуальної кредитоспроможності та наших стандартах андеррайтингу. Усі кредитні програми, ставки, терміни та умови Selfreliance FCU можуть бути змінені в будь-який час без попереднього повідомлення.

2 Іпотечні кредити з початковим внеском від 10% (до 90% LTV) без обов’язкового приватного іпотечного страхування (PMI)3 доступні лише для тих, хто купує житло вперше, а саме, приватний будинок на одну родину або будинок розміром до 4 квартир при умові проживання там самого власника. Наприклад, 15-річна іпотека на покупку з фіксованою ставкою на суму 100 000 доларів США з LTV 90% матиме річну відсоткову ставку 5.604%, а графік погашення становитиме 180 щомісячних платежів у розмірі приблизно $811. Сума місячного платежу не включає будь-які податки на майно, страхові внески власників житла та комісію асоціації власників житла (HOA); фактична оплата буде більшою, якщо такі елементи включені. Заявка схвалюється за умови кваліфікації. Річна процентна ставка базується на оцінці індивідуальної кредитоспроможності, зайнятості та/або типу нерухомості та наших стандартах андеррайтингу. Усі кредитні програми Selfreliance FCU, ставки та умови можуть бути змінені в будь-який час без попередження. 3 Приватне іпотечне страхування (PMI) — це тип іпотечного страхування, який вам може знадобитися при купівлі нерухомості, якщо ви берете звичайний кредит із початковим внеском менше 20 відсотків від вартості покупки. 4 Одноразове безкоштовне коригування відсоткової ставки доступне для іпотечних позик, які відповідають умовам, оформлених 8 лютого 2024 року або пізніше. Ця пропозиція може завершитися будь-коли. Можуть застосовуватися обмеження щодо типу нерухомості та статусу заселення. Щоб скористатися пропозицією, ви не повинні мати заборгованості перед кредитівкою «Самопоміч» на момент подання запиту. Безкоштовне коригування відсотків – це одноразова модифікація без оплати для нових позик, що відповідають умовам. За будь-які подальші модифікації стягуватиметься стандартна плата.

Запишіться на прийом

10%

ПЕРШИЙ ВНЕСОК2

без PMI³ (приватне іпотечне страхування) ВІЗЬМІТЬ ПОЗИКУ НА НЕРУХОМІСТЬ ЗАРАЗ ТА АВТОМАТИЧНО ОТРИМАЙТЕ МОЖЛИВІСТЬ БЕЗКОШТОВНОГО КОРИГУВАННЯ ВІДСОТКІВ У МАЙБУТНЬОМУ4 Переваги коригування відсотків: • Не потрібна довідка про доходи • Жодних витрат на закриття угоди (Сlosing Сosts) • Не потрібно змінювати період амортизації • Заощадження коштів

Проконсультуйтеся з нашими іпотечними спеціалістами вже сьогодні

888-222-8571 | selfreliance.com

6

Війна / Політика

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Провал у захисті українського неба: винуватих знову немає? Юрій Касьянов Київ, «Сурма»

У

Києві встановили 12 автономних турелей з кулеметами Browning 50-го калібру (12,7 мм) для боротьби з шахедами. Повідомляється про перші збиття ворожих дронів. Це чудова новина. Проте, виникає питання, чому цього не було зроблено заздалегідь? Чому заздалегідь не купувались снаряди для гармат F-16? Чому заздалегідь не розроблялися і не закуповувались дрони-перехоплювачі (в які я не вірю)? Чому заздалегідь не створювались ЗРК малої дальності? Зараз вал повідомлень про зміцнення системи ППО направлені насамперед на те, щоб заспокоїти людей, перебити негатив від очевидного, чергового про@бу влади – вибачте, по-іншому назвати неготовність до масованого застосування реактивних шахедів неможливо. І винних, як завжди, немає – ті самі люди, які повинні були б бути відсторонені від ухвалення рішень, тепер зайняті авральним захистом неба, яке вони не захистили вчора.

Проте, повернімося до роботизованих турелей. Це дійсно набагато кращий варіант проти шахедів всіх типів, ніж прості турелі мобільних груп. Точний електричний привід, компенсація віддачі, оптика, в тому числі нічна, система автозахоплення і супроводу цілі, балістичний калькулятор і фізичний захист оператора, який керує туреллю дистанційно – це великі переваги. Проте я б не казав про «штучний інтелект», за яким ховається будь-яка автоматизація процесів. Це суто маркетинг. Кулі від 50 калібру летать далеко, і можуть бути небезпечними навіть на дальності більше 5 кілометрів, проте ефективна прицільна дальність стрільби – 1,5 км, а ефективна стеля ураження – трохи більше 1 км. Тож дрони, які летять високо, браунінгу недоступні, як і дрони, які летять дуже низько, бо час реакції знижується до кількох секунд, і є великі ризики випадкового ураження будівель і інших цивільних об’єктів. Максимальна площа, яку може теоритично прикрити один браунінг за умови, що ворожі дрони летять нижче одного кілометра і вище 100 метрів – 7,07 кв. км.

www.kleynodchicago.com Годинники можна замовити та придбати в Чикаго

+1 224 688 7287

браунінги мобільних груп, і тепер кумулятивний ефект невігластва б'є по наших мостах, дата-центрах, локомотивах, а файєрпоінти б'ються головою в ППО москви, яке легко долали наші «Списи». Змінити ситуацію можуть декілька правильних управлінських рішень. Але ж хто їх ухвалить?

***

Площа Києва – приблизно 839 квадратних кілометрів, тож потрібно не 12 турелей, а 120 турелей, які потрібно розміщувати вище будівель. Проте це грубий теоретичний розрахунок, бо, наприклад, для прикриття одного тільки Північного мосту, з урахуванням його протяжності і конструкції, потрібно десь 6-8 кулеметних турелей. Найбільший недолік таких турелей – це відсутність інтегрованого радіолокатора. Оператор, безумовно, отримує інформацію про напрямок руху ворожих цілей, проте основний і єдиний канал наведення – оптичний, тож коли реактивний дрон атакує ціль з пікірування з висоти більше 1,5 км, у оператора може не бути інформації і часу для реагування на загрозу. Він просто не буди вчасно знати, в яку частину неба наводити турель. Росіяни після отримання досвіду бойового застосування «старих» ракетно-гарматних «Панцирів», де, до речі, є радіолокатори виявлення цілей і наведення на ціль, крім оптичного каналу, відмовилися від артилерійського озброєння, створивши суто ракетний ЗРК «Панцир-СМД-Е», якими зараз заставлена вся москва. Вартість ракети «Гвоздь» цього нового «Панциря» всього 10–20 тис. доларів, тому що вона не має дороговартісної головки самонаведення, жодного там ШІ, а керується суто локатором в автоматичному режимі. Ця система демонструє високу ефективність проти українськіх дронів, проте ми постійно винаходимо наш особливий «український велосипед». Українські дрони намагаються атакувати москву. Їх збивають. Збивають переважно ЗРК малої дальності «Панцир», з яких в нас довгий час прийнято було глузувати. Тривалий час тисячі файєрпоінтів намагалися «пробити» ППО москви, на що було витрачено близько 800 млн доларів, а долетів до москви тільки один – 4 травня 2026 року. Тривалий час в нас воліли не помічати розвиток технологій, роблячи ставку на примітивні «пісюни» і

Стосовно «зради» Гончаренка, Гетманцева і Терехова, то я б назвав їх «гострою реакцією на стрес», викликаною безкарними російськими повітряними атаками і безпорадністю нашої ППО. Масовані атаки реактивних шахедів і бандеролей проґавили, балістику по москві знову відклали на невизначений термін, п'ятдесят відсотків ресурсу F-16 спалили в протидії ворожим дронам, п'ятдесят відсотків наших складів і логістичних центрів спалив ворог. Ось і з'являються панічні заяви з двох таборів – і справа, і зліва. Але що насправді відбувається? Влада вкотре демонструє неспроможність навіть вчасно розпізнати загрозу і заздалегідь до неї підготуватися: тільки зараз ідуть розмови про нові швидкісні дрони-перехоплювачі, про якісь ракети ППО проти дронів – нарешті, але це не точно, про необхідність наносити удари по москві – але нічим. І це все на тлі ударів по мостах через Дніпро і паралічу логістики викликає законне обурення людей. Влада вкотре домонструє своє повне фіаско в військово-технічних питаннях, попри всі потужні заяви і обіцянки, і трильйони гривень, влитих в придворні компанії. Люди втомилися від корупції в вищих ешелонах влади і від катастрофічних наслідків дилетантських рішень матерів і дядьків дронів в військово-технічної сфері. І ось на цьому тлі з'являються заяви «за мир». Чи розв’язує мир всі ці проблеми? Ні. Бо такий «мир», в позиції слабкого і битого нам буде дуже дорого коштувати і відкриє шлях до повної окупації України. Нам потрібна зміна влади через законні, демократичні процедури. Будь-яка влада не свята, навіть під час жорсткої війни, і ця вже точно і давно себе вичерпала. Тільки нова влада на основі постулатів правди, чесності, відповідальності, професіоналізму і консолідації всіх верств населення і політикуму може врятувати Україну. Не «мир», якій дорівнює капітуляції, а вибори – як шлях до перемоги. Про автора: Юрій Касьянов – офіцер ЗСУ. Радіоінженер, спеціаліст з аеророзвідки. Займається виробництвом дронів та БпЛА для української армії та безпосередньо аеророзвідкою, заснував громадське дослідно-конструкторське бюро безпілотної авіації «Matrix-UAV».

7

09.10.2026 — № 40 (225)

Prices effective Oct.7-13, 2026

8

Війна

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

«Були за 800 метрів від першого „орка“»: знищити дві ворожі БМП артилеристу «Тріумфу» допоміг перший «Мавік» Антон Печерський Кореспондент АрміяInform

«Мавік» для коригування вогню артилерійської батареї Владислав на позивний «Тріумф» разом із побратимом «Балу» вперше підняв у червні 2022 року на Миколаївщині. Відтоді застосування розвідувальних БПЛА для коригування вогню стало звичною практикою в бойовій роботі артилеристів, але водночас ворожі дрони-розвідники й ударні безпілотники кардинально трансформували застосування артилерії на полі бою. Напередодні Дня захисників і захисниць України командир дивізіону 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта майор Владислав на позивний «Тріумф» розповів АрміяInform про роль дружніх та ворожих дронів у бойовій роботі артилерістів та про те, чому жодні безпілотники не зможуть замінити «бога війни». «ПРОЙШОВ УСІ ЛАНКИ» Нині майор Владислав із позивним «Тріумф» командує артилерійським дивізіоном 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. До цієї посади він пройшов шлях через навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та службу в 59-й бригаді, де обіймав посади командира взводу, командира батареї, а згодом – старшого помічника у відділенні об’єднаної вогневої підтримки. Після закінчення академії у 2020 році Владислав за розподілом потрапив на Бахмутський напрямок, у район проведення Операції об’єднаних сил. Згадуючи першу ротацію, артилерист насамперед говорить про те, як рідко тоді доводилося відкривати вогонь, адже бойові дії поступово вщухали, а конфлікт ще можна було врегулювати шляхом переговорів. – Я у Збройних Силах України з 2016 року. Навчався в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, а у 2020 році за розподілом потрапив до 59-ї бригади. На той час вона була окремою мотопіхотною бригадою, а нині – окрема штурмова бригада безпілотних систем. У квітні 2026 року я подав документи й перевівся до 40-ї окремої артилерійської бригади на посаду командира дивізіону. Пройшов усі ланки військової служби: був командиром взводу, командиром батареї, старшим офіцером, старшим помічником у відділенні об’єднаної вог-

невої підтримки. Щойно в липні прибув до бригади, як ми відразу зайшли на дев’ять місяців на Бахмутський напрямок. «ДРОНИ ЗМІНИЛИ ВСЕ» Порівнюючи період проведення Операції об’єднаних сил із нинішньою війною, Владислав насамперед говорить про розвиток розвідувальних безпілотників та ударних дронів. Розвідувальні «крила» для ведення розвідки й коригування вогню використовували й раніше. Натомість масове поширення баражуючих боєприпасів, дронів-бомберів і FPV-дронів стало однією з новацій широкомасштабного вторгнення. Ударні БПЛА не стали масовими одразу після лютого 2022 року, однак їхня присутність на полі бою поступово зростала, суттєво впливаючи на бойову роботу артилеристів. З часом, особливо з 2025 року, ворожі дрони стали однією з головних небезпек для українських гармашів. – Дрони змінили все. Артилерією ти не зможеш працювати, коли літає FPVдрон. Ти сидиш у норі й чекаєш, поки він перестане гудіти та пролетить повз позицію. Бо якщо він нас виявить, то будуть бити ударними FPV, не рахуючи їхню кількість до застосування, щоб знищити озброєння. Розвідувальні «крила» були й раніше, але ударних FPV і ударних «крил», як, наприклад, «Молнія», тоді не було. Спочатку з’явилися «Ланцети», а вже пізніше – FPV, коптери та ударні «крила». Це було десь наприкінці 2023-го – на початку 2024 року. Тоді вони ще не були масовими, звісно, але вже з’являлися, особливо «Ланцети». Пізніше з’явилися коптери, а потім прийшли «Молнії» – це вже десь кінець 2024-го – початок 2025 року, – розповідає він. «АРТИЛЕРІЯ НІКОЛИ НЕ ВТРАТИТЬ СВОГО ЗНАЧЕННЯ» Однак, попри поширення безпілотників та їхній значний вплив на перебіг бойових дій, Владислав переконаний, що артилерія не втратить свого значення. Адже на полі бою є чимало ситуацій, коли жоден БПЛА не здатний виконати те, на що спроможний артилерійський снаряд калібру 155 мм. – Артилерія, мабуть, ніколи не втратить свого значення. Вона щодня доводить, що є «богом війни», як часто кажуть. Артилерія завжди потрібна, наприклад, щоб відбити штурм противника на техніці. Саме артилерія відкриває вогонь по цій техніці. І навіть якщо снаряд упаде просто в районі цілі, противник уже не почуватиметься так упевнено. Тому артилерія потрібна.

Вона була потрібна завжди, потрібна зараз і буде потрібною надалі. На звичайний снаряд не впливає РЕБ, і це одна з головних переваг артилерії. Щоправда, є керовані снаряди, на які РЕБ уже може впливати. Але зі звичайними снарядами засоби радіоелектронної боротьби нічого зробити не зможуть. Також, якщо хмарно або дощить, дрон може не полетіти, а снаряд полетить і долетить до цілі. Звісно, щоб прицільно стріляти з артилерії, теж потрібно підняти дрон, який буде «підсвічувати» ціль. Але за потреби й без дронів артилерія може і стріляти, і влучати, – пояснює «Тріумф». «МИ БУЛИ ЗА 800 МЕТРІВ ВІД ПЕРШОГО „ОРКА“» Утім розвідувальні БПЛА сьогодні вкрай необхідні артилеристам. Про першу стрільбу з коригуванням за допомогою «Мавіка» Владислав згадує як про надзвичайно важливий досвід, який суттєво вплинув на його уявлення про можливості та влучність артилерії. У червні 2022 року на Миколаївщину, де на той час «Тріумф» командував батареєю, приїхав його друг-доброволець із позивним «Балу». Він привіз «Мавік» і запропонував попрацювати разом із батареєю. – Пам’ятаю свій перший такий вихід, коли ми обороняли Миколаївщину. Тоді до мене приїхав «Балу», привіз «Мавік» і запитав: «Можна попрацювати з вашою артилерією?» Я кажу: «Звісно, можна, давай спробуємо». Це був червень 2022 року. Я вже не пам’ятаю, біля якого населеного пункту. Ми тоді були за 800 метрів від першого «орка». Звідти підняли «Мавік». Антен у нас тоді не було, сиділи просто в посадці. І почали уражати ціль моєю артилерією. Тоді в мене була трофейна Д-30, російська, – розповідає артилерист.

Той політ, пригадує Владислав, тривав лише близько 10–15 хвилин, але результат виявився вражаючим. Навіть цього короткого часу вистачило, щоб перевірити інформацію про розташування російської техніки. – Вдалося знищити дві БМП. Нам тоді зі штабу казали, що вони вже знищені, але з «Мавіка» ми побачили, що це було не так. Було видно, як БМП змінювали одна одну: Багато слідів накату було. Снарядів, правда, ми тоді витратили багато. По першій цілі – десь 12, плюс-мінус, точно вже не пам’ятаю. По другій – трохи менше: здається, п’ять чи сім. Але влучили тоді в самі БМП! – згадує «Тріумф». Цікаво, що знищити ворожу техніку тоді вдалося за допомогою самої ж російської зброї – трофейних гармат Д-30, захоплених раніше на позиціях противника. Загалом таких гармат було шість, із яких справними виявилися три. – росіяни хотіли стріляти з тих Д-30 по місту й під’їхали дуже близько. Їх виявила наша «пташка». Артилерійський дивізіон 59-ї бригади розгорнув Д-20 і накрив російську батарею Д-30. Потім наші побратими поїхали й забрали гармати як трофейні, – розповідає майор. «ЗАРАЗ Я ОБРАВ БИ ПРИЧІПНУ» За роки служби Владислав працював із кількома артилерійськими системами. Першою для нього як командира взводу стала самохідна артилерійська установка 2С1 «Гвоздика». Згодом він командував батареєю, працював як з причіпними гарматами Д-30 «ТРОФЕНИМИ», так і з самохідною артилерійською установкою 2С1 «Гвоздика» та коригував вогонь різних артилерійських систем.

Війна

09.10.2026 — № 40 (225) Цей досвід дає артилеристу змогу порівнювати тактико-технічні характеристики артилерійських систем та оцінювати їхню ефективність в умовах сучасного поля бою, де можливість прихованого розміщення й маскування гармати має не менше значення, ніж її калібр чи дальність стрільби. – На 2С1 я працював із початку служби в бригаді, з 2020 року. Був командиром взводу, потім – командиром батареї. Коли перейшов на посаду старшого помічника з об’єднаної вогневої підтримки, працював 2С1 «Гвоздика», Д-30, Д-20, М777 – «трьома сокирами», і з 2С7 «Піоном». Раніше я сказав би, що краще обирати самохідну гармату через її маневреність: швидко розгорнувся, відстрілявся – і поїхав із вогневої позиції. До 2022 року, та й навіть у 2022–2023 роках, можна було так працювати. А зараз я обрав би причіпну. Її закопав – і вона стоїть, працює. Самохідну артилерію зараз важко заховати, а причіпна менша, її легше замаскувати. Особливо зручні М777, адже, як порівняти з іншими гарматами, вони мають меншу вагу та габарити, – пояснює офіцер. «ПОКИ ТУ ГАРМАТУ ВИСТАВИШ, ТО ПОСИВІЄШ» Зміна поглядів на артилерійські системи пов’язана і зі зміною умов облаштування вогневих позицій. Владислав пам’ятає часи, коли його розрахунок міг виїхати на відкриту місцевість, викона-

Приймаємо більшість страхівок РРО.

ти бойове завдання й одразу рушити далі. Згодом, коли лінія фронту стабілізувалася, артилеристи почали облаштовувати укриття для техніки. З роками цю роботу довелося посилювати через постійне зростання кількості безпілотників над позиціями. – Закопувати гармати ми почали не відразу. У 2022 році просто виїжджали в поле й працювали звідти – із соняшникового чи будь-якого іншого. На 2С1 «Гвоздика» так і працювали. Десь на початку 2023 року фронт зупинився, і тоді ми почали трохи закопувати самохідки – для безпеки особового складу та щоб не втратити гармату. Закопували й уже працювали зі стаціонарної позиції. У 2023 році це ще було не так глибоко, як зараз. А тепер ми маскуємося і закопуємося значно ретельніше, бо дронів дуже багато. Артилерія противника зараз не така небезпечна, як FPV-дрони. Раніше артилерією туди-сюди перекидалися, а зараз такого вже немає. Виявив ціль – і чекаєш, поки небо буде чистим або хоча б перестане гудіти. Коли треба виставити гармату на вогневу позицію, то поки ту гармату виставиш – посивієш. А коли вже виставив, тільки тоді видихаєш. У мене є хлопці, які стежать за FPV-дронами за трансляціями: коли вони активніші, коли їх менше, а коли – дуже багато. Вони визначають проміжки, коли можна заїхати. Іноді такий проміжок триває дві, три години. За цей час треба подолати 50–70 кілометрів, заїхати на вог-

ми підтримуємо

неву позицію, поставити «Богдану», а тягач має встигнути поїхати далеко від неї. Усе це треба зробити буквально за дві-три години, – розповідає командир. «ПОТРІБНО БАГАТО ДАЛЕКОБІЙНИХ СНАРЯДІВ» У квітні 2026 року Владислав став командиром дивізіону. Раніше, очолюючи батарею, він міг частіше особисто бувати на вогневих позиціях. Тепер до безпосередньої бойової роботи додалася відповідальність за значно більшу кількість особового складу та управління всім підрозділом. Офіцер не приховує, що йому бракує тієї безпосередньої роботи біля гармат, до якої він звик. Він також пояснює, чому на новій посаді навіть поїздку до розрахунку доводиться ретельно планувати. – Коли я був командиром батареї, у мене було 60 людей. Зараз їх більше, а отже, і відповідальності ще більше. Скажу чесно: як командир дивізіону я хотів би повернутися на посаду командира батареї, бо там трохи простіше. Командир батареї сам виконує вогневі завдання, більше часу проводить на вогневих позиціях. Командир дивізіону зараз уже не може собі цього дозволити. Раніше я міг просто заїхати на позицію, подивитися, як там хлопці. Тепер для цього треба вибирати час, усе спланувати. Бо якщо з командиром дивізіону щось станеться, це вже втрата керування цілим організмом, – пояснює артилерист.

9

Описуючи складність бойової роботи, Владислав порівнює український досвід із досвідом армій країн-партнерів. Передусім йдеться про умови, у яких артилеристам доводиться розміщувати гармати під загрозою постійного спостереження та ударів ворожих безпілотників. – Мабуть, жодна країна в таких умовах ще не воювала. Вони можуть поставити гармату посеред поля чи серед пісків, відстрілятися і просто покинути позицію, бо в них сильна підтримка з повітря. А в наших умовах насамперед потрібно багато далекобійних снарядів. Артилерія відтягується назад, бо утворюється «кілзона». Противник створює її для нас, ми – для противника, передусім FPV-дронами. Тому, я думаю, потрібні передусім далекобійні снаряди: щоб поставити гармату за 18 кілометрів чи далі й працювати відносно спокійно. Саме відносно, бо FPV-дрони треба ще збивати. У нас зараз немає такої колосальної переваги у FPV-дронах, як у противника. Якщо стояти дуже близько, він може підняти на одну артилерійську систему три, чотири чи п’ять дронів. А якщо дізнається, що це ще й натовська зброя, туди полетить усе, що в нього є, – підсумовує Владислав. Джерело: АрміяInform (https://armyinform.com. ua/2026/10/01/buly-za-800-metrivvid-pershogo-orka-znyshhyty-dvivorozhi-bmp-artylerystu-triumfudopomig-pershyj-mavik/)

10

Війна

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Мир та перемога – що за цим стоїть? Сергій Медвідь, Вінниця, «Сурма»

Я

кось так професійно український народ починають ділити на тих, хто немовби за мир, і тих, хто проти, і оскільки це не випадково, і тут відчувається уміла рука сценариста, то хочеться цю тему розкрити детальніше. Адже саме слово – «Мир», як і «Перемога», «Щастя», чи «Успіх» – це лише гасла, але дуже важливо, що за цим стоїть. Я також обома руками за «Мир», але я знаю, що якщо завтра ми вийдемо на вулицю із гаслами – «Ми за мир», і будемо там ходити з ранку до вечора, то нічого не зміниться, тому що росія і путін не хочуть миру. Бо путін і його оточення живуть, лише поки йде війна. А наше хотіння – то лише наше хотіння. Але уявімо, що все-таки мир на умовах путіна настав. Віддали Донбас, створили новий кордон, російська мова є другою державною, свободу цер-

кві, кількість ЗСУ лише у межах дозволених путіним, ну і т. д. Підписали з путіним якись папірець, і все – ми помирилися і мир настав. Репарацій немає, зовнішньої фінансової допомоги на відбудову немає. А хто дасть? У вас там був конфлікт і ви уже помирилися, то чого хтось має втручатися і бути на чиємусь боці? Все, то лише ваші внутрішні проблеми і не більше. Якось так. Чи як? Звичайно, ще варто згадати ті країни, які по-справжньому за нас уболівали і допомагали. Там до влади прийдуть проросійські сили – і почнуть-

ся суди над тими, хто нам допомагав у тяжкі хвилини. І усіх будуть звинувачувати у тому, що вони влізли у конфлікт між двома братськими народами, які нарешті самі і помирилися. Та і ще невідомо, чи не буде вимоги від путіна, щоб ще більше укріпити «братські узи» і підтвердити той «мир», то тих, хто захищав Україну, вислати на Соловки… Тому, шановні популісти за просто «Мир», ви покажіть дорожню карту: як дійти до цього миру за умови, що ворог його не бажає. Та дайте розрахунки й програму, за якою має розвиватися Україна після

ось такого «миру» на путінських умовах. Який має бути політичний устрій, чи буде діяти Конституція України і яка, чи так і залишиться на паузі? Як має відновлюватися демографія, виробництво, армія? Звідки мають отримувати пенсії пенсіонери та інваліди війни? І взагалі, поговорімо не лише про мир, але і про те, якою країна має бути після миру. І це питання не лише до тих, хто сьогодні надів на себе мантію «голубів миру», а і до усіх українців, а особливо до тих, хто очікує виборів і збирається йти у владу. Може, уже досить цих пустопорожніх балачок і популізму у боротьбі за мир на голубому екрані? Покажіть свої знання, наміри та розкажіть нам, українцям, із розрахунками, як ми маємо жити після настання миру. Адже нас не варто закликати до миру. Ми не починали цієї війни і ми усі хочемо миру. І не просто миру як гасла, а справжнього Миру, у якому хочеться жити та почувати себе щасливим. Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.

Шукаєте надійний автосервіс? Ми ремонтуємо всі марки автомобілів — легкових і комерційних: Mercedes, BMW, Toyota, Honda, Lexus, Maserati, Tesla, Ford, Sprinter — і це лише частина списку!

Повне сервісне обслуговування: • Заміна оливи та фільтрів • Діагностика та ремонт ходової • Розвал-сходження — без виїзду на інше СТО!

• ⚡ Комп’ютерна діагностика, електрика, заміна та програмування модулів: BCM, ECM, ABS, SRS, TCM – навіть Б/У, щоб зекономити ваші кошти!

🚨 ПОСЛУГИ ЕВАКУАТОРА 🤝 Працюємо з усіма страховими компаніями 🛡️ Гарантія на всі види робіт!

Кузовні та зварювальні роботи будь-якої складності: • Відновлення після ДТП • Ремонт після аукціонів • Tesla Model X — регулювання Falcon Wing Doors • Зварювання алюмінію та трейлерів

International Auto And Body Repair

773 - 807 - 3803

Internationalautobodyrepair@gmail.com

3110 River Road River Grove IL 60171

Політика

09.10.2026 — № 40 (225)

11

Від Поклонської до Арбузова:

хто з колишніх громадян України був у складі Держдуми рф

К

олишній віцепрем'єр та голова НБУ часів Януковича, втікач Сергій Арбузов став депутатом російської Держдуми. Після виборів у вересні він обійняв посаду заступника голови комітету з енергетики та отримав мандат від партії «Справедлива росія». Разом з Арбузовим до Держдуми рф IX скликання потрапив, зокрема, заступник міністра МВС часів Януковича Дмитро Ворона, колишні депутатки окупованих міськрад у Мелітополі, Криму та інші. Всього за останні десять років депутатами російської Держдуми були 25 потенційних колаборантів з України, з них 13 – обрані цьогоріч. «Слово і діло» дослідило, хто з колишніх українських громадян входив до складу Держдуми рф за з 2016 по 2026 рік та ким вони були до переходу на бік окупанта. Деталі – на інфографіці.

ВИБОРИ ДО ДЕРЖДУМИ РФ2026: ДЕПУТАТАМИ СТАЛИ 13 КОЛИШНІХ УКРАЇНЦІВ У рф цьогоріч обрали депутатів до Держдуми дев’ятого скликання. Голосування відбувалося з 18 по 20 вересня, зокрема незаконно і на окупованих територіях України. У МЗС України попере-

дили – результати цих виборів, як і всіх інших попередніх незаконних, офіційно не визнають. Найбільше голосів, як і очікувалося, здобула правляча пропутінська «Єдина росія». Якщо вірити російській ЦВК, то вона отримала 349 із 450 місць. Серед російських депутатів, які цьогоріч потрапили до Держдуми, значаться 13 колишніх громадян України, які свого часу перейшли на бік країни-агресорки. А всього за останніх десять років до складу парламенту окупанта входили 25 колишніх громадяни України. Найбільш помітна постать серед нових російських депутатів – колишній голова Національного банку України (2010–2012), перший віцепрем’єр-міністр України (2012-2014). В.о. прем’єр-міністра України (2014), фігурант антикорупційних розслідувань та член так званої сім’ї Януковича Сергій Арбузов. У вересні 2026 року він став першим заступником голови комітету Держдуми рф з енергетики, отримавши мандат депутата Держдуми IX скликання від партії «Справедлива росія». Арбузов був першим номером у регіональній групі партії, до якої вона віднесла окуповані території Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, а також Крим і Севастополь. Арбузов втік до росії після Революції Гідності. З 2014 року він перебуває в розшуку МВС України як підозрюваний у привласненні, розтраті або заволодінні майном в особливо великих розмірах. У 2017 році Генеральна прокуратура заочно повідомила про підозру Арбузова у кримінальній справі про розтрату в особливо великих розмірах. У 2020му ВАКС заочно відправив під варту Арбузова у справі про розтрату 220 млн грн. А у 2025 році президент Володимир Зеленський ввів у дію рішення РНБО про санкції проти Арбузова, які також передбачали блокування активів. Також до складу парламенту країни-окупанта цьогоріч увійшов ексзаступник міністра МВС України часів Януковича (2009-2011), ексзаступник міністра юстиції України (2012), колишній очільник Держреєстру України (2013-2014) Дмитро Ворона. У 2019 році він отримав ро-

сійське громадянство, у 2022-му Ворону призначили так званим сенатором рф – представником виконавчого органу влади окупованої території Запорізької області. У 2023 році СБУ оголосила Вороні підозру в пособництві рф, а вже у 2024му суд заочно визнав Дмитра Ворону винним в державній зраді, пособництві державі-агресору, порушенні законів та звичаїв війни. Крім Арбузова і Ворони цьогоріч депутатами російської Держдуми стали наступні громадяни: Галина Данильченко – колишня депутатка Мелітопольської міськради, яка має обвинувальний вирок українського суду, Яніна Павленко – колишня депутатка ВР АР Крим (очільниця окупаційної адміністрації Ялти) директорка «Нового Світу», яка також сає обвинувальний вирок. Разом з ними – ексвійськовослужбовець ЗСУ (1987-1995), колишній депутат ВР АР Крим Олексій Тіхоміров (має підозру в Україні), колишній працівник виконкому Краснодонської міськради Іван Санаєв (має підозру в Україні), ексначальник Північної виправної колонії №90 у Херсоні Євген Соболєв (має обвинувальний вироу українського суду). Також у Держдумі рф – луганський підприємець Денис Колесников, працівник вугільної промисловості Донеччини Сергій Макаров, ще один працівник промисловості Віктор Ніколаєнко, колишня перша заступниця голови «Херсонської обласної думи» Олена Дмитрук, житель Луганська Ян Лещенко та житель Донецька Сергій Добровольський. Всім чотирьом в Україні заочно оголошено про підозру. ГРОМАДЯНИ З УКРАЇНИ У ДЕРЖДУМІ РФ ДО 2026 РОКУ Колишня прокурорка з України Наталія Поклонська, яка у 2014 році стала самопроголошеною прокуроркою Криму, була депутаткою Державної думи рф VII скликання від «Єдиної росії» з 5 жовтня 2016 року до 12 жовтня 2021 року. До анексії півострова Поклонська працювала в органах прокуратури в АР Крим, а з 2012 року – на посаді старшого прокурора Генеральної прокуратури України у Києві. У березні 2014 вона виїхала з Києва до окупованого Сімферополя, де від так званого глави Криму Сергія Аксьонова отримала «призначення» прокуроркою Криму. На цій посаді вона пробула з 2014 по 2016 рік, перж ніж стати депутаткою Держдуми рф VII скликання. В Україні Поклонській оголошено підозру за кількома статтями Кримінального кодексу, зокрема у державній зраді, створенні злочинної організації та порушенні законів і звичаїв війни через її активну участь в анексії Криму в 2014 році, де вона виконувала обов’язки

окупаційного «прокурора». Українськими правоохоронцями Поклонська оголошена у розшук та внесена до санкційних списків. Зазначимо, що наприкінці жовтня 2025 року Поклонська офіційно змінила ім’я та за документами стала Радведою. За її словами, причинною зміни імені стали нібито переслідування. До складу російської Держдуми з 2016 по 2021 рік (VII скликання) входили ще низка колишніх громадян України: кримський політик, проросійський активіст Андрій Козенко (має підозру в Україні), депутатка ВР АР Крим, а після окупації – депутатка «Держради Криму», голова комітету з культури Світлана Савченко (має обвинувальний вирок в Україні), заступник голови «Ради міністрів Криму», який в Україні працював помічником народного депутата, Руслан Бальбек, кримський підприємець, проросійський активіст, який на шляху до Держдуми став учасником «самооборони Криму» та депутатом «Держради Криму» Павло Шперов. З 2016 по 2016 рік російським депутатом був колишній військовослужбовець ЗСУ (1993-2002) та підприємець Михайло Шеремет, який до депутатського крісла у Думі встиг побути першим заступником голови «Ради міністрів Криму». В Україні йому оголошена підозра. З 2016 по 2026 рік (VII та VIII скликання) депутатом Держдуми рф був колишній депутат з Криму, перший заступник голови «Держради Криму» Костянтин Бахарєв (має обвинувальний вирок українського суду). Такий же термін у Держдумі країни-агресорки провів Дмитро Бєлік – колишній в.о. голови Севастопольської міської держадміністрації під окупаційною владою (має підозру в Україні). У 2021-2022 році депутатом у рф працював Олексій Черняк, який в Україні обіймав посаду депутата АР Крим, а після окупації був депутатом так званої «Держради Криму». Черняк також має підозру в Україні. З 2021 року і переобрана у 2026 році депутаткою Держдуми рф (VIII-IX скликання) є Тетяна Лобач (працювала в Україні головою Балаклійської міськради) та колишній кримський підприємець Леонід Бабашов. Ще один кримський підприємець Юрій Нестеренко входив до складу Держдуми рф з 2023 року, його також переобрали у 2026 році. Всі троє мають підозри в Україні, обвинувальні акти щодо них вже передані до суду. Джерело: «Слово і діло» (https://www.slovoidilo. ua/2026/10/05/infografika/ polityka/poklonskoyi-arbuzova-xtokolyshnix-hromadyan-ukrayiny-buvskladi-derzhdumy-rf)

12

Політика / Війна

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Запізніла справедливість: COVID-19 Владислав Смірнов Київ, «Сурма»

Н

априкінці вересня 2026 року українське суспільство отримало офіційну юридичну відповідь на питання, яке висіло в повітрі ще з часів перших локдаунів. Інформаційний простір сколихнула новина: «Карантинні обмеження були незаконними: КСУ скасував ключову норму часів COVID-19». Проте за цим гучним заголовком ховається набагато глибша і драматичніша історія про межі влади, правовий нігілізм та ціну, яку заплатив український бізнес за антиконституційні експерименти уряду. Це рішення Конституційного Суду України (КСУ) від 29 вересня 2026 року стосується не просто медичних протоколів чи маскового режиму. Воно препарує один із наймасштабніших прецедентів перевищення повноважень виконавчою владою в новітній історії України. Нам варто згадати весну 2020 року, коли уряд зупиняє транспорт, закриває бізнес, забороняє прогулянки в пар-

ках і обмежує базові свободи мільйонів громадян. На що спирався Кабінет Міністрів, запроваджуючи ці драконівські заходи? Не на спеціальний закон, ухвалений Верховною Радою після публічних дебатів. Влада пішла найлегшим шляхом, використавши стару законодавчу шпарину – припис частини четвертої статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (документ 2000 року). Ця норма формально дозволяла уряду під час карантину самостійно встановлювати «тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб». Спираючись на це одне речення, Кабмін роками штампував постанови (на кшталт сумнозвісної №392), керуючи країною в «ручному» режимі. З погляду конституційного права відбулася тиха узурпація: орган виконавчої влади (який має лише виконувати закони) перебрав на себе функції законодавчої влади (парламенту), одноосібно вирішуючи, кому можна працювати, а кому – ні. 29 вересня 2026 року КСУ поставив крапку в цій історії, визнавши згадану норму закону неконституційною. Судді підтвердили фундаментальний принцип демократичної держави, закладений у Конституції: базові конституційні права та свободи громадян (право

на підприємницьку діяльність, свободу пересування, мирні зібрання) можуть бути обмежені виключно законами. Закон має ухвалювати Верховна Рада. І саме в цьому законі мають бути чітко прописані підстави, мета, обсяг та способи обмежень. Кабінет Міністрів не має жодного права самостійно придумувати ці заборони, його місія – лише розробити механізм виконання того, за що проголосували депутати. Фактично, вищий орган конституційної юрисдикції визнав: уряд роками діяв за межами своїх конституційних повноважень, а фундамент, на якому будувалися локдауни, був юридично нікчемним. Здавалося б, справедливість відновлено. Логічним наслідком такого рішення мала б стати відповідальність посадовців та компенсація збитків усім, хто постраждав від незаконних обмежень. Але тут українська правова реальність демонструє свій найцинічніший бік. Для підприємців, чиї бізнеси збанкрутували через примусові закриття, і для громадян, які сплачували космічні штрафи, це рішення КСУ не несе жодних фінансових чи компенсаційних наслідків. Юридичний нюанс полягає в тому, що рішення Конституційного Суду не поширюється на минулі події. Воно скасовує неконституційну норму лише з моменту ухвалення (з 29 вересня 2026 року). Усі правовідносини, штрафи та збитки, які виникли у 2020–2022 роках, залишаються в минулому. Бізнес не може прийти до суду з цим рішенням КСУ і вимагати від держави відшкодування за місяці простою. Держава фактично сказала: «Так, ми діяли неконституційно, але гроші вам ніхто не поверне». Урядовці, які підписували ці постанови, не понесуть кримінальної відповідальності, адже формально вони керувалися законом, який на той момент вважався чинним, поки КСУ не визнав інше.

ВИСНОВОК: ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ МАЙБУТНІХ КРИЗ Чи був це злочин? У кримінально-правовому сенсі – ні, адже тюремних вироків за це не передбачено. Але з погляду державного управління – це був колосальний експеримент над економікою та громадянськими свободами, проведений із грубим нехтуванням Основного Закону. Головний, і по суті єдиний, практичний наслідок рішення КСУ – превентивний. Це залізобетонний запобіжник на майбутнє. Якщо завтра країна зіткнеться з новою епідемією чи схожою кризою (поза межами режиму воєнного стану, який регулюється інакше), Кабінет Міністрів більше не зможе одноосібно «вимкнути» країну звичайною постановою. Їм доведеться йти до парламенту, обґрунтовувати кожен крок, проводити дебати та ухвалювати закони. Цей прецедент дорого коштував українському суспільству. Але він назавжди зафіксував правило: навіть найблагородніша мета (захист здоров’я) не дає виконавчій владі права ламати Конституцію і перетворювати державу на ручний механізм заборон. Теж саме колись чекає і на рішення запровадити військовий стан замість стану війни… Коли війна закінчиться, українські суди, Конституційний Суд та Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) будуть завалені позовами, які розкриють усі юридичні компроміси сьогоднішнього дня. Про автора: Владислав Смірнов – публіцист, провідний аналітик експертно-аналітичного центру.

SENIOR ACCOUNTANT – PM Logistics Corp

ПОЧИНАЮЧИ З 01 СІЧНЯ 2026 року !!! ПРИ НАДСИЛАННІ КОШТІВ ЗА МЕЖІ США ТА ОПЛАТІ ГОТІВКОЮ (CASH) ДО ВСІХ ПЕРЕКАЗІВ, ОКРІМ ОПЛАТИ КАРТКОЮ, ДОДАЄТЬСЯ ДОДАТКОВО 1% ФЕДЕРЕЛЬНОГО ЗБОРУ

Palatine, IL. Permanent, full-time. $91,957/yr. Bach. deg. in Accounting, Finance, Economics or related field req'd. 24 mos. exp. as Accountant/ Sr. Accountant in logistics req'd. Exp. supervising bookkeepers/accountants req'd. Must know QuickBooks, TurboTax, Super Dispatch, triumphpay.com, bill.com, echecks.com. Ukrainian & Russian lang. req'd. Resume: pidvinskyim@gmail.com

Політика

09.10.2026 — № 40 (225)

Костянтин Корсун Експерт з кібербезпеки Київ, «Сурма»

Н

айпотужніший лідер видав нову порцію обіцянок: «багато балістичних ракет вже цієї осені» та «розробку супутникової системи, схожої на Starlink» Усі попередні схожого характеру обіцянки так і залишилися видаванням бажаного за дійсне, але ж то було у минулому медіа-сезоні, час видавати нові яскраві скетчі. Спочатку: чому в Україні неможливо створити нічого навіть віддалено схожого на Starlink: для цього потрібно виводити власні супутники на навколоземну орбіту. В Україні для цього немає ані супутників, ані ракет, ані космодромів, ані грошей на все це. А розробка ракети космічного класу – це приблизно так вдесятеро складніше, ніж розробка балістичної ракети. А у нас і з балістичними поки все ніяк. До речі, сосія має і супутники, і ракети, і космодроми. Але теж все ніяк – розпіарений «Рассвєт» має вельми сумні перспективи (я про це якось писав). А, скажімо, Велика Британія – також має і супутники, і ракети, і космодроми. І хоча брити набагато

13

Зеленський обіцяє «багато балістики» і український «стралінк»? попереду лаптєй у прагненні «стати Старлінком» – все одно ані вже давно працюючі проєкти OnwWeb чи Eutelsat так і не стали конкурентами «Старлінку». Бо «розробка супутникової системи, схожої на Starlink» – це не просто про ракети, супутники та космодроми. Це набагато складніше – навіть для наших просунутих та технологічно розвинутих «європейських партнерів». Тому у міндічів-зеленських та юних мілф-інженерок немає навіть 0,001% шансу наблизитися до реалізації настільки ресурсо- та науково-місткого проєкту, як Starlink. Єдине, що вони могли б – це малювати презентації та відчайдушно дзюрити в очі, розраховуючи на виключно недумаючу публіку без найменшого уявлення про інженерію та впровадження технологій. І придумали цю темку не вони: у світі є безліч прикладів, коли так звані мілтек-стартапи залучали десятки й сотні мільйонів доларів, які зрештою були пролюблені, а такі успішні (на папері) компанії тихо розчиня-

лися у небутті. Martin Aircraft залучила 50 мільйонів австралійських доларів у китайської Kuang-Chi Science, але прототип заявленого «персонального реактивного ранця» – так і не досяг обіцяних параметрів, після чого проєкт закрили, а залишки майна розпродали на аукціоні за безцінь. Британська Torquing Group залучила 2,3 млн фунтів на розробку «нанодрону» ZANO. Але компанію ліквідували після того, як з’ясувалося, що у них ніколи не було навіть прототипу. Американська Vector Space Systems обіцяла інвесторам створити надлегкі ракети для виведення на орбіту мікросупутників. Під ці обіцянки залучили $100 млн. Усі гроші витратили, але обіцяна ракета так і не полетіла. І таких прикладів ще багато. Ну тобто обіцяти, брати наперед гроші, але зрештою видавати лише потужне ніхуа – це давно відомий стиль ведення подібного «бізнесу». Це називається «стартап-філософія», яку так полюбляв Міша Федоров: fake it till you make it. З першою частиною цього гасла у стартаперів в Україні все гаразд, але геть погано з другою. І якщо для стартап-бізнесів провал проєкту – це лише втрата чужих грошей, ну максимум кримінальна справа про шахрайство, то для сучасної Україні – це фактор виживання людей в умовах щоденних бомбардувань та смертей. Але сучасним остапам бендерам пофіг на смерті, на руйнування, на горе – вони зі сміхуйочками та мерчем намагаються намахати пересічних громадян обіцянками «закрити небо над росією», «3000 ракет на москву», «українська балістика до кінця осені 2026», «розробка аналога Старлінку» – причому кожен рік майже одне й те саме,

лише з новими датами та деталями. У нас часто можна почути, що «неможливо змінити владу під час війни». Навіть якщо ця влада – виключно брехуни, крадії, корупціонери та кончені покидьки. Які абсолютно нездатні захистити свій народ – тому що вже багато років не виражають його інтереси та повністю втратили свою легітимність. Але я переконаний, що українці просто дозволяють усе це. Готові ще трошки потерпіти, повірити у нові обіцянки, дати відвертим шахраям ще один шанс. Нас поки що не довели до стадії «відчай». «Брак мотивації» це називається. Коли у Непалі у вересні 2025-го ця мотивація сягнула критичних значень – люди ганяли міністрів підсрачниками по вулицях. Буквально. А потім обрали тимчасовий уряд країни голосуванням у незахищеному месенджері Discord. І на зараз вже провели нормальні вибори. От що значить мотивація. Коли у 2014 році президент України втік за кордон – не існувало жодного законного способу усунути його з посади та обрати нового президента. Але мотивація була надвисокою, і зрештою усе воно якось розв’язалося – і цілком собі легітимно. Тому чинна в Україні брехунська влада корупціонерів-імпотентів тримається не на якійсь там «відсутності правових механізмів» – а лише та виключно на терплячості суспільства. Бо якщо припече по-справжньому – рішення «а як саме усунути мародерів від влади» якось самі собою швидко знайдуться. Не маю у цьому найменшого сумніву. «Просто треба ще трошки потерпіти» (с)

14

Війна / Суспільство

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Коли говорять гармати… Анатолій Матвійчук Київ, «Сурма»

В

ічна латинська мудрість обпалює свідомість гіркотою: inter arma silent leges (Серед зброї закони мовчать). Пізніше ця фраза набула більш витонченої форми – коли говорять гармати, музи мовчать. Можна сказати, що ця фраза правильна, але неточна, бо вимагає деякого розшифрування. Бо йдеться не про те мовчання, коли змовкають голоси або порожніє ефір. Суть полягає в тому, що в такі важкі часи з інфопростору зникають ті тонкі мистецькі або інтелектуальні камертони, які не дозволяють суспільству, як єдиному злагодженому орекстру, звалитися в хаос. Подих хаосу починає відчуватися не тоді, коли заговорили гармати і змовкли музи. А тоді, коли починається індоктринація інфопростору, а згодом і самої свідомості. Тобто певні алгоритми дій або актуальні ідеї стають настільки жорсткими, що людина починає вважати їх єдиноможливими. Але, зробивши певні ідеї або погляди визначальними для себе, людина ніби будує свою власну металеву клітку і зачиняється в ній ізсередини. Здавна ця властивість

свідомості сприймалася людством як вирок Митцю і беззаперечна капітуляція духу перед матеріальними загрозами чи спокусами. І, здавалося б, що важить крихке слово поета чи витончена, багатозвучна гармонія композитора у часи, коли земля стогне від розривів, а нація затиснута в лещата виживання? Мистецтво і культура тоді здаються багатьом якоюсь легковажною розкішшю, яка не має жодного значення перед реальними загрозами сьогодення. Скажу, як думаю. Справжня катастрофа епохи ховається глибше за воєнне протистояння. Найстрашніше «мовчання муз» – це не фізична тиша, а «ампутація сенсів». Тоді перед творцем постає одвічна, немов Голгофа, дилема: або покірно йти у фарватері державної політики, як улюблена режисерка рейху Лєні Ріфеншталь, де замість творчості – брязкіт казенних литаврів і чорно-білі транспаранти, або, як Еріх Кестнер, сховатися під псевдонімом у тісні кути «езопової мови», де правда розчиняється у каламуті натяків та іносказань. І перший, і другий шлях – це форми внутрішнього творчого суїциду, це поразка духу, яка відбувається ще до того, як замовхнуть гармати. Але є ще один вихід – як Еріх Марія Ре-

марк: покинути охоплену божевіллям країну, але залишитися вірним обраним ідеалам. Тож, мистецька альтернатива не вичерпується лише двома ментальними напрямами. Існує третій шлях – шлях метафізичного спротиву, де митець стає охоронцем вічності в епоху тимчасового осліплення чи безумства. Бо зберігати в собі залишки здорового глузду і не стати зболеною особистістю, що здатна лише рефлексувати на завданий біль, – це надзвичайно важке завдання. А отже, подумалось про те, чи можливе в нашу епоху було б існування Гомера, який був ахейцем (греком), але з однаковою неупередженістю змальовував героїзм як греків, так і троянців. Гомер ніде не романтизує війну. Він з однаковим трагізмом описує смерть як грецьких, так і троянських юнаків, показуючи горе їхніх батьків та дружин. Кульмінацією «Іліади» є зустріч старого троянського царя Пріама та вбивці його сина, Ахілла. У цій сцені вони разом плачуть над долею людини перед обличчям смерті, що остаточно стирає ментальну ворожнечу між ними… Гомер явно відповідає духові нашого часу, але попри це не втрачає своєї вічної актуальності. І до нього треба буде повертатися, коли менше болітиме… Справжній творець, пропускаючи через своє серце трагедію рідного народу, не має права зациклюватися виключно на прагматиці обслуговування поточного моменту. Як би його до цього не спонукали політична кон’юнктура і не спокушали численні державні премії чи нагороди. Його призначення – стояти понад часом. Не орієнтуючись на думку офіційного істеблішменту держави. Його зір має сягати далі географічних кордонів і військових звітів. Бо саме в такі часи, де можна відстояти дрібку землі, можливо остаточно програти битву за людину. Якщо у горнилі війни суспільство і держава дозволяє

викорінити в собі справедливість, людиноцентричність, милосердя, віру в добро й перетворюється на жорстоку машину воєнної ненависті і терору, то що ж тоді рятувати? Бо те, що виглядає доцільним у найважчі часи країни, може стати для когось звичним і в мирні часи. Звідси виростає найголовніше застереження епохи, її найвищий етичний момент: перемагаючи зовнішнього Дракона, у певний момент самим перетворитися на такого ж Дракона, виправдовуючи свої злочини благородною метою. Бо зло має підступну властивість передаватися через ментальну взаємодію з ворогом, воно вплітається у вишиванки і мундири, нашіптуючи право на безжальну помсту без меж і на жорстокість без жодних пояснень. У цій точці екзистенційного роздоріжжя слово і музика можуть бути важливим рятівним камертоном. Митець не має права ставати зброєю – він має бути тим, хто зберігає в собі той «янгольський голос», який здатний нагадувати людині про її небесне походження. Тому поезія зобов’язана оберігати душевну високість, втирати сльозу безвинного, освітлювати темряву обпалених душ і нести світло незнищенної любові. Бо якщо в жорстокій битві за виживання ми втратимо совість і людяність, то сама наша перемога обернеться духовною пустелею, де вже не буде кому і заради кого жити. Я знаю, чому я це говорю. Бо маю в своєму доробку поетичний спектакль «Слово – Зброя». Але під суто пропагандистською назвою ховається голос живої душі, яка опинилася сам на сам із війною – жахливою трагедією ХХІ століття. Інакшої назви не могло б і бути сьогодні. Але зміст залишається прерогативою творця. Я пам’ятаю особисто і чув це від інших, що більшість бойових командирів говорять артистам, які приїздять із концертами на передову – не треба нам патріотичних гасел і мотивуючих пісень. Дайте людям красу чистої лірики, дайте потужний струмінь українського гумору, щоб відволіктися від страшного сьогодення, дайте людям ковток живої води, щоб утамувати духовну спрагу і знайти сили для подальшої віри у щось світле, заради чого варто жити і вмирати… Не знаю, чи чути цей слабкий голос, коли довкола вибухають бомби і ракети. Можливо, все це лише мої особисті думки – і не більше! І як сказано, усе це «не на часі»? Утім, як вони виглядатимуть, хороші часи? Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.

09.10.2026 — № 40 (225)

TRUCK DOT SIGNS (ВИРІЗАНІ, ДРУКОВАНІ, МАГНІТНІ, ТЕКСТИЛЬНІ)

FLEET GRAPHICS (БРЕНДУВАННЯ ТРАКІВ, ТРЕЙЛЕРІВ, ВЕНІВ ТА ІНШИХ КОМЕРЦІЙНИХ АВТО)

CLOTHING BRANDING (МАЙКИ, ФУТБОЛКИ, ПОЛО, СВІТШОТИ, ТОЛСТОВКИ, ХУДІ, ЖИЛЕТКИ, КЕПКИ, КУРТКИ, СВІТЛОВІДБИВАЮЧИЙ СПЕЦОДЯГ)

WIDE FORMAT PRINTING (ДРУК НА ВІНІЛІ, ПЕРФОРАЦІЇ БАНЕРІ, КАНВІ, ФОТОШПАЛЕРИ)

DIGITAL PRINTING (ВІЗИТКИ, ФЛАЄРИ, БРОШУРИ, ВІНІЛОВІ СТІКЕРИ, )

@vectorgraphicstudio Vector Graphic Studio, Inc. vector_graphic_studio 1351 Industrial Dr. Unit G, Itasca, IL 60143 vectorgraphicstudio.us

224-676-2470

15

16

Е

Міжнародна політика / Економіка

поха, коли уряди могли вдавати, ніби торгівля стосується комерції, а геополітика – влади, і ці речі існують ледь не самі по собі, добігає кінця. Протягом останніх років мита, експортний контроль, санкції, критично важливі мінерали та ланцюги постачання перетворилися на інструменти державної політики, які найбільші економіки світу застосовують у дедалі гострішій боротьбі за міжнародний порядок, контроль над ринками і торговельними шляхами. Цей процес отримав назву геоекономіка – використання економічних інструментів для досягнення політичних і стратегічних цілей. Так, економіка завжди була частиною геополітики, але нині, за умов монопольного або у кращому разі олігопольного контролю над основними виробництвами і матеріалами, протоками і портами, масштаб змінюється. Ми живемо у світі, який дедалі виразніше розколюється під впливом стратегічного суперництва США і Китаю, неконтрольованої руйнівної агресії Росії, системної демографічної кризи, яка не торкнулася хіба що Африки та Індії. За цих умов постає питання: яку стратегію виживання і розвитку в умовах зовнішніх загроз безпеці мають обирати держави, які відчувають дефіцит ресурсів, скорочення і старіння населення, агресивну політику сусідів? Японія є одним із прикладів спроби пробігти між краплями дощу, коли, намагаючись вистояти, уряд країни вдається до дуже різних форм економічної державної політики, маневруючи між власними інтересами і тиском з боку США, РФ, Китаю. Поглянемо для початку на творців сучасного безладу. Китай вправно використовує свої унікальні виробничі можливості й доступ до свого величезного ринку як важіль політичного й економічного впливу. Пекін ніколи не віддавав економічне планування на волю ринкових сил. Його п’ятирічні плани та промислова політика спрямовані не лише на зростання, а й на здобуття стратегічних переваг, зокрема на формування в Азії такого економічного порядку, який здатен обмежити самостійність країн, залежних від Китаю. Однак економічний примус аж ніяк не є монополією Китаю. Сполучені Штати також розширюють власний арсенал примусових засобів, особливо після повернення президента США Дональда Трампа до влади у січні 2025 року. І хоча Вашингтон, попри дедалі більшу залежність від мит і санкцій, усе ще підтримує модель економіки, де провідну роль відіграють ринкові сили та приватні компанії, на зовнішніх ринках діють політичні засоби. Адміністрація Трампа дедалі частіше також розглядає доступ до американського споживчого ринку як геополітичний важіль, і має рацію: у США модель зростання заснована на споживанні.

№ 40 (225) — 09.10.2026

Як не стати заручником США чи Китаю: японський рецепт економічної безпеки Затиснута між цими двома гігантами, Японія намагається дотримуватися третього підходу – забезпечення економічної безпеки в умовах помірного зростання і збереження гармонійного розвитку суспільства. На відміну від дедалі більшого покладання Сполучених Штатів на мита чи керованої державою китайської моделі економічного зростання, японський підхід наголошує на тісній співпраці уряду та приватного сектору. Токіо визнає, що бізнес не здатен самотужки долати сучасні геополітичні ризики. Його стратегія покликана зберегти участь країни в міжнародній економіці й водночас посилити стійкість усередині держави та за її межами. Це означає вибіркову диверсифікацію ланцюгів постачання критичних матеріалів та продовольства без спроби цілковитого роз’єднання торговельних зв’язків з політичних міркувань. Це також означає підтримку багатосторонніх торговельних механізмів, як-от Всеосяжна та прогресивна угода про Транстихоокеанське партнерство і Регіональне всеосяжне економічне партнерство, а також угод Японії про економічне партнерство з Європейським Союзом. Японія також інвестує в інфраструктуру та взаємопов’язаність у Південно-Східній Азії та Індії, пропонуючи альтернативи китайській ініціативі «Один пояс, один шлях». Токіо зміцнює партнерство зі США, Австралією та Індією у сфері критично важливих мінералів, щоб зменшити залежність від Китаю. У галузі передових технологій Японія залучила Taiwan Semiconductor Manufacturing Co. до будівництва напівпровідникових заводів у Кумамото і водночас вкладає значні кошти в Rapidus – японський проєкт із виробництва чипів наступного покоління всередині країни. Корпорація Kioxia спільно з SanDisk інвестує 1,8 трлн єн у будівництво нового виробничого комплексу на своєму заводі в місті Кітакамі (префектура Івате). Запуск виробництва заплановано на 2029 рік. На нових потужностях масово виготовлятимуть сучасні мікросхеми пам’яті, щоб задовольнити стрімке зростання світового попиту на інфраструктуру для штучного інтелекту. Зверніть увагу – це саме той продукт, дефіцит якого виник у зв’язку з будівництвом нескінченних дата-центрів. Значна частина тягаря цієї стратегічної перебудови лягає на компанії. Корпоративні ради директорів, колись порівняно відокремлені від зовнішньої політики, стають передовою геоекономічного суперництва. Упродовж де-

сятиліть транснаціональні компанії оптимізували ланцюги постачання задля ефективності, нижчих витрат і доставки «точно вчасно», часто недооцінюючи геополітичні ризики. Тепер Вашингтон і Пекін змушують їх поряд із прибутковістю зважати на стійкість і національну безпеку, прораховувати всі потенційні вузькі місця у регіонах імовірних конфліктів. Підхід Японії зумовлений частково політикою Китаю, а частково діями Сполучених Штатів, які прагнуть перебудувати світову економіку кожен під себе. Хоч би як незграбно реалізовували окремі частини цієї стратегії, фундаментальний консенсус у Вашингтоні виходить за межі однієї адміністрації: економічні відносини у сферах торгівлі, технологій, критично важливих мінералів і безпеки дедалі більше мають узгоджуватися між країнами зі спільними стратегічними інтересами. Вашингтон ледь не формально вимагає від країн визначитись – з ким вони збираються будувати майбутнє. Це нагадує історичну битву при Секігахарі, коли армії Заходу і Сходу зійшлися, щоб визначити, хто стане одноосібним правителем Японії. Попри стратегічну перевагу буквально за всіма показниками, армія Заходу програла тому, що командувач армії Сходу просто домовився з членами коаліції суперника, і вони перейшли на його бік у критичний момент. Для таких союзників США, як Японія, конкуренція глобальних інтересів створює складну потребу балансувати. Токіо прагне мати місце за столом переговорів, коли Сполучені Штати формують новий економічний порядок. Проте Японія не може дозволити собі без потреби провокувати сусідів. Від географії не втечеш: Китай, Росія та Північна Корея є загрозою безпеці всієї Східної Азії, і запобіжники, на яких досі тримався баланс, зникають. Це особливо важливо, оскільки, якщо дивитися лише на TSMC, NVIDIA та ASML, серйозно недооцінюються стратегічні позиції Японії. Японські виробники мають близько 90% або більше деяких категорій напівпровідникового обладнання, тоді як японські фірми також посідають надзвичайно сильні позиції в напівпровідникових матеріалах та промислових роботах. Серед компаній, які варто розмістити на карті стратегічних виробництв, FANUC, Kawasaki, Mitsubishi Electric – промислові роботи, SUMCO – кремнієві пластини; SR – фоторезисти та напівпровідникові матеріали; Disco – обладнання для різання та шліфуван-

ня пластин; Advantest – тестування напівпровідників; THK, Nidec та інші – високоточна механіка тощо. Перелік далеко не вичерпний. Отже, геоекономічна стратегія Японії має узгоджувати пріоритети США з власними національними інтересами і при цьому балансувати їх з регіональними викликами. Вона повинна зберігати стратегічну автономію і від Вашингтона, і від Пекіна, водночас сприяючи формуванню більш багатополярної азійської економіки, яка обмежуватиме здатність Китаю використовувати торгівлю та інвестиції як інструмент політичного тиску. Для цього необхідно зміцнювати відносини з Індією та Південно-Східною Азією, які можуть слугувати економічною противагою. Це означає поглиблювати зв’язки з Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією, а також міцніше закріплювати Європейський Союз в економічній і безпековій архітектурі Індо-Тихоокеанського регіону. Японія також може сприяти прагненню Америки відродити внутрішню промисловість, не жертвуючи власними економічними інтересами. Післявоєнний світ глобалізації без перешкод зникає. На його місці постає суворіший ландшафт конкурентних економічних блоків, захищених технологій і диверсифікованих ланцюгів постачання. Для Японії виклик полягає не у виборі між ізоляцією та залежністю, як колись, а в тому, щоб збудувати стійкий багатополярний економічний порядок, у якому середні держави збережуть простір для маневру. За достатньої зосередженості й наполегливості можна подолати навіть, здавалося б, непрохідну перешкоду. У нову епоху геоекономіки Японії та іншим середнім державам знадобиться саме таке поєднання стійкості, цілеспрямованості й стратегічної волі. Автор: Сергій Корсунський – Надзвичайний і Повноважний Посол України Джерело: «Дзеркало тижня» (https://zn.ua/ukr/WORLD/jak-nestati-zaruchnikom-ssha-chi-kitajujaponskij-retsept-ekonomichnojibezpeki.html)

09.10.2026 — № 40 (225)

17

18

UA-USA / Події

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Ювілей церкви, яка любов’ю єднає покоління Руслана Романюк Чикаго, «Сурма»

У

такі моменти завжди думаєш: як непомітно спливає час. Не просто хвилини і не просто дні, але й місяці, роки, десятиліття. Спливає, забираючи із собою усе радісне і сумне, усе тривожне і обнадійливе, усе гірке і втішне. Але залишає спомини. Залишає пам’ять. Залишає й зміцнює віру і любов. Тим паче, якщо з віри і любові усе починалося. Як, наприклад, церква Святої Покрови, що на Washtenaw avenue у Чикаго. Її історія бере свій початок з далекого 1951 року: у церковну громаду об’єдналися люди, які приїхали в Америку з України і шукали тут родинного тепла, потребували Господньої опіки і помочі, хотіли зберегти свою віру, свою мову, культуру і живитися любов’ю до отчої землі. У цьому їм допомогла церква. Не просто споруда, до якої можна було прийти й помолитися, а той дух віри, надії і любові, який запанув тут з першим промовленим «Отче наш», з першим сердечним «Пресвятая Богородице, спаси нас». З тих пір минуло 75 літ. Хтось відходив у засвіти, хтось змінював місце проживання, переступали поріг храму нові парафіяни і прихожани, одружувалися наречені, хрестили своїх дітей молоді батьки – словом, парафія жила і живе, залишаючись місцем особливої сили, особливої любові, особливих родинних відчуттів. Було їх багато у стінах храму і минулих вихідних – тут відзначали 75-літ-

ній ювілей церкви, настоятелем у якій останніх десять років служить отець Анатолій Басараб. На Святій Літургії линули щирі молитви, які разом з парафіянами засилали до неба поважні і завжди бажані гості храму – священники з інших парафій. Приємними були хвилини вручення нагород: Грамоту подяки і признання заслуг від Вікаріату Української Православної Церкви в США і Канаді отримав для парафії її голова Володимир Діденко, а отець Анатолій відзначив подячними грамотами цілий ряд найбільш активних в житті церкви парафіян. Дві особливі нагороди – ордени Чортківської міської ради «За заслуги перед громадою» отримали Віктор Москалюк та Сергій Коник – невтомні волонтери, які у нинішній непростий для України час організовують збір коштів та відправлення різним бригадам таких потрібних на фронті автомобілів. Жертовність для допомоги Україні та її захисникам – це, серед іншого, важлива характеристика церкви Святої Покрови. Церковна громада тут не надто численна, але, як про неї кажуть, з великим серцем. Тому церква часто запрошує до себе українських захисників, які перебувають в Америці на лікуванні і протезуванні. Й на нинішніх ювілейних урочистостях вони також були – підопічні благодійного фонду PROTEZ FOUNDATION. Сиділи поруч з іншими не просто як особливі гості, а як рідні по духу люди. Приймали слова вдячності за Україну і за боротьбу. Своєю присутністю, своїми історіями, своїми незламними долями додавали впевненості: хтось – на

фронті, хтось – для фронту, а спільними зусиллями – до такої бажаної і такої вистражданої перемоги. Ось такими щирими, родинними, з відчуттям дружної громади і були ювілейні торжества у церкві Святої Покрови, майстерно зіткані у душевний і духовний візерунок свята його ведучими – Соломією Басарб, Галиною Кубишин та Дмитром Цвинтарним. Дбайливі господині парафії подбали про смачне частування. Творчі люди української громади – Ірина Ільчишин, Анастасія Руснак, Володи-

мир Окілко, Юрій Яремчук, вокальна студія «Барвисток» (керівник Тетяна Бариляк), юний музикант Іоан Гриценко – подарували присутнім чудові мистецькі номери. Приємними моментами зустрічі стали пісен-

ні виступи священників і привітання для отців-іменинників. Харизматична і мегаенергійна Оксана Сташинська провела розіграш лотереї, кошти від якої (за придбання лотерейних квитків) передали на рахунок фонду

09.10.2026 — № 40 (225)

PROTEZ FOUNDATION. Теплі привітання звучали від консула Владислава Струкова, від голови парафіяльної ради церкви Святого Апостола Андрія

Первозваного (місто Блумінгдейл) Івана Яреська, від члена ради директорів кредитівки «Самопоміч» Романа Яцківського (щира вдячність кре-

UA-USA / Події

19

20

UA-USA / Події

дитівці за щедрий подарунок на ювілей церкви і за головний приз лотереї – iPad). Співачка Ольга Цвинтарна, яка свою пісенну стезю у Чикаго розпочинала саме у цій парафії, а сьогодні виходить на сцену разом із сином Дмитром, подарувала отцю Анатолію власну творчу роботу – Покрову-Богородицю на полотні. Церковний секретар, знавець і хранителька історії церкви Тетяна Шевченко справді зі знанням справи прокоментувала змістовний фотофільм про 75-річну історію собору. А коли стали до фото пані Тетяна, її мама, дочка Ірина з чоловіком, онуки (до слова, таланови-

surma.com.ua

та Катруся порадувала усіх чарівним співом), а отже – чотири покоління однієї родини, то це якраз і було свідченням того, як єднає церква усіх своїх дітей – від старійшин роду до онуків-правнуків, як прокладає між поколіннями мости віри, надії і любові. І робить це Собор Святої Покрови уже 75 літ. І робитиме й надалі. Тому ювілейне свято своєї церкви, своєї парафії тут закінчили чудовими словами, які, гадаю, пасують і до завершення цієї газетної публікації: «Дякуємо тим, хто був перед нами. Дякуємо тим, хто є з нами. І благослови, Господи, тих, хто буде після нас».

№ 40 (225) — 09.10.2026

09.10.2026 — № 40 (225)

21

22

Культура

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Софія Лук’яненко: «де ходила – там і співала та закохалася саме в народну пісню»

Т

Ольга Дубовик Київ, «Сурма»

алановита молодь – найбільша цінність нації. Нам є ким пишатися з проєкцією на майбутнє Української культури. До уваги небайдужих – Софія Лук’яненко – молода співачка, яка ще тринадцятирічною створила пісню «Синку, повернися», присвячену материнським очікуванням у жорстокому часі війни, а 2019 року взяла участь у фестивалі «Червона рута» в Чернівцях та отримала відзнаку журі за виконання власної авторської пісні «Катерина» на слова Тараса Шевченка. Нині – студентка четвертого курсу кафедри «Народний спів» Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Родом з Тарасівки на Київщині. Брала участь у багатьох всеукраїнських вокальних конкурсах і фестивалях та здобувала призові місця, що стало важливими сходинками професійного зростання. Зокрема, 2018 року заспівала на Всеукраїнському конкурсі «Соловейко України», а відтак виборола третє місце та була особливо відзначена його організатором світлої пам’яті Мар’яном Гаденком. «ХОЧУ ПРОСЛАВЛЯТИ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ» – Софіє, а з чого починався спів у Вашій долі? – Дорослі завжди вважали мене веселою й артистичною: збирала книжечки на стільці, вдавала, що то барабани чи фортепіано, і давала постійні «концерти» бабусям-дідусям, – пригадує Софія свій шлях. – Слухали залюбки. Де ходила – там і співала. Батьки зрозуміли, що пісня – то моє, і спрямували на вишкіл до Тарасівського будинку культури. Саме там, у студії «Нота» мене з п’ятирічного віку упродовж 12 років навчала співати Олена Самолюк – наразі солістка Національного академічного хору ім. Г. Верьовки. Звісно, виконували й естрадні пісні, але Олена Віталіївна самовіддано любила і любить народні, і нам також прищеплювала любов до української народної пісні. Напевне, завдяки їй я з часом глибоко закохалася саме в народну пісню. У моїй родині взагалі всі – люди творчі: і бабуся Ольга співала в хорі Будинку культури, і мама Олена. Я років до 15 виконувала переважно естрадні тво-

ри, але зрештою «загорілася» українською народною піснею, захотілося її глибше пізнати. Народилося устремління більше показати молодим співвітчизникам давню українську пісню такою, як вона є, щоб дівчата й хлопці нею захоплювались так само, як я. КОЖЕН ДЕНЬ В АКАДЕМІЇ – ЦІННИЙ – За якими критеріями обирали вищий навчальний заклад, адже це часто є доленосним кроком? – Перед випуском зі школи замислилася: куди рушати далі? Спільно з батьками вирішили: Академія мистецтв імені Павла Чубинського мені пасує найбільш. Вступила. І дуже щаслива, що потрапила на навчання до Заслуженої артистки України, викладачки кафедри «Мистецтво співу», художньої керівниці дівочого ансамблю української народної пісні «Роксола-

на» Людмили Придіус. За чотири роки Людмила Олексіївна стала для мене рідною людиною. Неймовірно радію, що навчаюся під її творчим крилом, адже розкрила та зробила мій голос сильнішим, відкрила в мені багато нового. Якби мала іншого викладача, я би на сцені точно не була такою, якою є зараз. Дуже цінно. Не втомлююсь дякувати за внесок, який вже здійснила і далі здійснюватиме моя поважна викладачка. Обожнюю співати в ансамблі «Роксолана» і захоплююсь самовідданістю Людмили Олексіївни: скільки пісень встигаємо вивчити, скільки даємо концертів! До душі, коли бачу, як підіймаємо людям настрій, дух. На другому курсі я почала співати також спільно з оркестром, яким керує Сергій Григорович Омельченко. Теж вдало співпрацюємо. Відтоді як 2023 року я вступила до Академії, зустріла тут чимало твор-

чих, чудових людей, друзів. Всі – як рідні. Багато хто мене підтримував у різні моменти, розділяв мою радість. Є особистості, чиєю творчістю захо-

Культура

09.10.2026 — № 40 (225) плююсь. Подобається атмосфера в колективі та самовідданість викладачів: затишно і приємно навчатися. Також люблю мій курс: тримаємося одне одного. Знайшла нових друзів. Для мене кожен день в Академії цікавий. МУЗИКА ДОПОМАГАЄ ВИСТОЯТИ – Загальновідомо, що студентство – один з найкращих періодів життя. Хоча для сучасного юного покоління українців ця чудова пора кардинально

зіпсована віроломною війною московитів проти України. Як особисто Вам вдається долати виклики сьогодення? – Як і кожному українцю, мені наразі непросто. Але допомагає вистояти музика. Шукаю способи, якими я могла б допомогти своїй крані. Наприклад, розвиваючи рідну культуру. Намагаюся це робити. Хоча то не найбільша допомога, але хочу, щоб українська культура стояла, щоб люди співали наші пісні, щоб їх знала молодь. Хочу прославляти українську

пісню. І щоб Україну чув весь світ і все людство. – У Вашому виконанні чарівно звучать такі відомі українські пісні як «Сік землі». А оту Вашу авторську пісню «Синку, повернися» чути не доводилося. Чи часто виконуєте її? – Насправді я є авторкою й інших власних пісень. «Синку, повернися» я написала ще до початку повномасштабного вторгнення. Це пісня про війну і материнські болючі відчуття. Створила її для всіх матерів, які чека-

VILLAGE DOCTOR

ють своїх синів із війни, моляться за них і мріють лише про одне: щоб їхні діти повернулися додому живими. Вже у 13 років ця тема була для мене дуже болючою. Чому? Я не можу достеменно пояснити, але відчувала, що мені потрібно написати саме цю пісню і донести через неї свої емоції. Наразі я не виконую «Синку, повернися», тому що через повномасштабну війну та ще складнішу ситуацію в нашій країні ця пісня стала для мене ще більш болючою. Мені важко її співати емоційно, адже тепер її зміст відчувається ще гостріше. Це складна й болюча пісня для всіх нас, тому нині не можу її виконувати. Високо ціную увагу глядачів, які захоплюються моїм тембром, голосом, артистизмом. Приємно, коли позитивно оцінюють і професіонали, і незнайомі люди з різних областей України та інших куточків світу. Однак, якщо мені сказали комплімент, то це не означає , що зупинюсь у розвитку. Ціную і дякую за добрі відгуки, але рухаюсь далі. Яка моя головна мрія? Щоб настав справедливий мир в Україні. Щоб всі українці були щасливі. Щоб мій спів лікував людей, приносив їм насолоду. І щоб кожен відчував українську пісню так само, як відчуваю її я. Ольга Дубовик, світлини з особистої колекції Софії Лук’яненко

2323 W. Chicago Ave. 773 276 8600

МЕДИЧНИЙ ОФІС ДЛЯ ВАШОЇ РОДИНИ В ЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В нас Ви можете зробити всі аналізи крові

Доктор Юрій МЕЛЬНИК, MD.

• • •

23

на рівень цукру та холестерину печінкові та ниркові проби на рівень вітамінів

Медогляд до школи, спорту, праці. МИ - ЛІЦЕНЗОВАНА КЛІНІКА ДЛЯ ВОДІЇВ CDL.

ми підтримуємо

Доктор Ольга САЛЕЦЬКА, лікар інтегративної медицини.

ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ

24

Історія / Суспільство

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Історія в коробці: як діаспора зберігає українську ідентичність Як у Празі освітяни з п’яти країн опанували методику викладання через захопливе дослідження Ольга Танасійчук

С

уботній ранок у європейському місті. Замість того, щоб спати після довгого навчального тижня в місцевій школі, грати у відеоігри чи йти на футбольне тренування, сотні українських дітей беруть наплічники і вирушають до своїх освітніх осередків. Для їхніх батьків це спроба втримати невидиму нитку, що пов’язує родину з домом. Для вчителів – щотижневий виклик: як за дві-три години навчити дитину не лише читати й писати рідною мовою, а й розуміти, хто вона є. Особливо складно з історією. Класичний шкільний підхід із датами, параграфами та контурними картами в умовах еміграції часто програє боротьбу за дитячу увагу. Щоб змінити цю парадигму, у Празі українські вчителі – представники діаспорних шкіл та освітніх ініціатив із п’яти країн Європи – на кілька днів самі стали учнями. Вони зібралися на другий курс менторської програми «Корені та крила: історія, яка об’єднує», аби перетворити вивчення минулого з нудного обов’язку на захопливе дослідження. МУЗЕЙ У КЛАСІ ТА «ІСТОРИЧНА РОЗПАКОВКА» Сучасні діти живуть у світі інтерактиву, де інформація споживається через дотик, свайп та візуальний досвід. Змусити їх просто слухати лекцію про Трипільську культуру, коли за вікном вирує інше життя, – завдання майже безнадійне. Саме тому в основі празького навчання лежить не теорія, а конкретний прикладний інструмент – методика освітнього проєкту «Спогади в коробках», який розробила координаторка освітніх проєктів Фундації Пилипа Орлика Наталя Омельчук. Шлях до створення цієї програми був довгим і пролягав через особисті випробування війною, евакуацію та пошук нових сенсів за кордоном. «Перші подібні уроки я проводила ще 10 років тому в Києві. Відтоді пройшла великий шлях, намагаючись зрозуміти, як цікаво познайомити учнів 5–6 класів з історією. Я випробовувала різні підходи й активно залучала музейну педагогіку. Будувала заняття так, щоб музей ставав освітнім простором, учні – дослідниками, а експонати – джерелом знань. Моє завдання як учителя полягало в тому, щоб зрозуміти, як адап-

тувати цей підхід до шкільної програми, скільки занять можна проводити поза межами класу, виводити учнів за межі підручників – у музейну експозицію – і вже там вивчати історію України», – пояснює експертка. Однак повномасштабне вторгнення внесло свої корективи, змусивши багатьох освітян рятувати власні життя. Для Наталі Омельчук переїзд до Польщі став не лише питанням безпеки, а й викликом для її фахового покликання. Відрив від звичного середовища часто ламає людей, змушуючи забути про власні професійні амбіції заради базового виживання. Але для освітянки саме робота стала тим якорем, який допоміг втриматися. «У 2022 році, після того як ми виїхали з окупації на Київщині, я опинилася в Польщі. Для мене було важливо зберегти себе. Адже це, мабуть, найскладніше під час вимушеного переїзду – не втратити себе і свою професійну ідентичність. Мені пощастило зустрітися з професоркою Наталією Старченко. Ми говорили про важливість подібної ініціативи, і я почала думати над тим, як її реалізувати. У 2022–2023 роках, поки я була в Польщі, я створила проєкт у тому вигляді, в якому він існує сьогодні. З’явилися назва, формат, робочі зошити. Я розуміла: можна багато розповідати, але не менш важливо давати учням простір для творчості та власної роботи. У «Спогадах в коробках» кожен учень має коробку з навчальними матеріалами. Туди ж він складає все, що напрацьовує протягом року, зокрема під час відвідування музеїв. Є також блокнот, у якому можна замальовувати експонати. Багато дітей люблять малювати, їм це цікаво й захопливо. А згодом вони шукають щось подібне в інтернеті або відвідують інші музеї», – ділиться розробниця програми. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ: ВІДІЙТИ ВІД МЕНШОВАРТОСТІ Масштабування проєкту відбулося завдяки усвідомленню простої математичної та кадрової істини: один талановитий вчитель може змінити життя десятка дітей, але якщо він навчить інших вчителів – ефект примножиться сотнею. Партнерство з Фундацією Пи-

липа Орлика дало змогу вивести ініціативу на міжнародний рівень, створивши майданчик для обміну досвідом. Освітяни, які приїжджають на сесії до Праги, проходять інтенсивне занурення. Вони не просто слухають лекції про те, як треба викладати, а буквально проживають досвід своїх майбутніх учнів. Такий підхід руйнує академічну стіну між лектором і слухачем, дозволяючи на практиці відчути, які інструменти працюють, а які – ні. «Минулого року ми почали співпрацю з Фундацією Пилипа Орлика. Програмна директорка Ярина Ясеневич запитала мене, чи можна адаптувати мій польський досвід для Чехії. Я зрозуміла, що самостійно можу працювати лише з однією групою – 10–12 дітей. Якщо ж залучити 10–12 вчителів, вони зможуть передати цей досвід значно більшій кількості учнів. Так виникла ідея програми підтримки для педагогів. Протягом року ми проводимо чотири офлайн-зустрічі в Празі. Це триденні навчання, які поєднують лекції з розбором методики та практичну роботу. Вчителі проходять усі етапи так, як згодом працюватимуть зі своїми учнями. Це важливо для мене, адже я хочу, щоб вони самі відчули, як усе відбувається на практиці. Так вони можуть краще підготуватися до роботи у власному класі. Умови в усіх різні: хтось має власне приміщення, хтось орендує його на весь тиждень, а хтось – лише на дві години. В останньому випадку, наприклад, немає можливості залишати там свої матеріали. Це також виклики, з якими стикаються вчителі», – зазначає пані Наталя. Окремою цінністю програми є її матеріальне забезпечення, яке знімає з плечей педагогів-ентузіастів тягар пошуку наочності. Відчути історію на дотик допомагають сучасні технології, які стають містком між сивою давниною та інноваційним сьогоденням. «Кожна органі-

зація, яка пройшла відбір і бере участь у програмі, отримує матеріали для дослідження. Окрім індивідуального набору для учня – зошита, блокнота, атласу та всього необхідного для навчання, – я окремо розробила базовий комплект для вчителя з предметами для дослідження. Це репліки та стилізовані копії історичних артефактів. Ми також використовуємо 3D-друк. Наприклад, маємо мізинський браслет і трипільський біноклеподібний посуд, які виготовили з дозволу Національного музею історії України. Ми також вчимо дітей берегти культурну спадщину. Все, що знаходять у землі, має бути передане до відповідних установ», – розповідає розробниця. Питання адаптації українського матеріалу до умов закордоння – одне з найгостріших. В Україні діти мають десятки годин на детальне вивчення дат і битв. У суботній школі Відня чи Праги час вимірюється хвилинами. Тут неможливо гнатися за обсягом, тому на перший план виходить якість та концептуальність знань. Більше того, бюрократична машина вітчизняної освіти часто залишається неповороткою: школи мають проходити складні верифікації, на які у волонтерських ініціатив за кордоном просто немає ні ресурсу, ні часу. Саме тому програма «Корені та крила» орієнтується не на формальні вимоги чиновників, а на реальні потреби дитини. Ключовий меседж, який вчителі мають донести школярам, – це не ізольованість українського минулого, а його глибока інтегрованість у загальноєвропейські процеси. Це протиотрута від комплексу меншовартості, який століттями нав’язувала імперія. «Я писала програму, спираючись на модельну програму для учнів 5 класу загальноосвітніх шкіл в Україні. Водночас усвідомлювала, що розраховані на 35 навчальних годин програми в Україні не завжди вдається повністю реалізувати за відведений час... Якщо ж говорити про закордонні, діаспорні, суботні та недільні школи, то там найчастіше лише один день на тиждень відводять на українську мову, історію, математику чи місцеву мову – не більше трьох-чотирьох годин. Тобто часу значно менше. Тому, формуючи програму, я обирала теми, які вважаю найбільш значущими для дитини. Важливо показати

09.10.2026 — № 40 (225) взаємозв’язок України з історією Європи: що Україна завжди була частиною європейського простору, у чому ми були подібні, у чому відрізнялися та які процеси тут відбувалися. Діти в школах також вивчають історію країни, у якій живуть. Тому ми говоримо про те, як доповнити ці знання українською історією. Насамперед програма розрахована на закордонні школи та освітні осередки, зокрема суботні й недільні... Водночас це радше позашкільна освіта, адже не всі суботні та недільні школи мають можливість видавати українські документи про освіту. Не всі співпрацюють із Міжнародною українською школою. Зараз МУШ реформується, і школи мають пройти верифікацію Міністерства освіти і науки України... Чи всі вони до цього готові й мають достатньо ресурсу? Будемо відверті – ні. Для нас не має значення, чи пройшла школа верифікацію. Я розумію, що в кожній із них навчаються діти. І якщо вчителі готові вкладати свій час і знання в те, щоб разом із ними вивчати історію України, ми, звісно, підтримаємо таку організацію», – констатує Наталя Омельчук. ЧОМУ ПРАГА І ЩО РОБИТИ З ШАЛЕНИМ ЗАПИТОМ Логістичне забезпечення такого проєкту за кордоном – це завжди складна головоломка. Принцип персоналізації, закладений у мето-

дику, не дозволяє оптимізувати витрати шляхом створення «однієї коробки на клас». Ця безкомпромісність гарантує якість залучення кожного окремого школяра, а вирішення матеріальних питань частково бере на себе фундація. «Ні, тут дуже важливо, щоб коробка кожного учня була індивідуальною. Це обов’язкова умова «Спогадів у коробках», бо кожен самостійно організовує її та працює з матеріалами. Фундація покриває певну кількість навчальних матеріалів для кожної організації. Також є можливість замовити необхідну кількість коробок і отримати їх, наприклад, «Новою поштою» або через інших перевізників», – пояснює експертка. Вибір місця проведення – столиці Чехії – не був випадковістю чи виключно логістичним компромісом. Прага історично є одним із найпотужніших центрів української еміграції. Місто, яке століття тому прихистило Український вільний університет, Українську господарську академію та цілу плеяду нашої інтелігенції, яка рятувалася від більшовиків, сьогодні знову стає точкою зборки для тих, хто зберігає націю за кордоном. Це символічний зв’язок поколінь емігрантів, чий спадок, на жаль, досі залишається білою плямою для багатьох українців. Величезний конкурс на участь у проєкті став найкращим індикатором того, наскільки вітчизняна система осві-

Історія / Суспільство ти потребує свіжих рішень. Педагоги буквально благають про інструменти, які допоможуть їм втримати увагу покоління, що формується у смартфонах і травмах міграції. «Минулого року ми планували взяти 6–8 організацій, у результаті взяли 8. Цього року хотіли максимально 10. Отримали 55 заявок, з яких відібрали 22. Важливою умовою є участь двох людей від однієї організації – для того, щоб забезпечити сталість проєкту... Фундація має меморандум про співпрацю з Міністерством закордонних справ... Ми передали інформацію до Департаменту світового українства при МЗС, визначили, до яких посольств її рекомендуємо надсилати і які країни готові запросити до Праги. Пройшовши вже один рік, маємо партнерів і розуміння, де можемо це проводити та як має виглядати музей. У Празі ми працюємо у співпраці з Українським інститутом. Тут є прекрасна культурна, історична та інтелектуальна спадщина української діаспори Другої та Третьої хвиль, яка, на жаль, недооцінена в Україні й недостатньо досліджена. І це теж важливий елемент. Тож, попри те, що це європейська група, ми вирішили продовжувати саме в Празі. Нам тут комфортно. Прага досить близька до всіх інших країн і, на мою думку, незаслужено стоїть у тіні Варшави. Коли ми визначилися з учасниками, велика кількість заявок на-

25

дійшла з Польщі – найбільша після Чехії. Але ми не запросили жодної польської організації. Бо я не мала уявлення, як одну організацію взяти, а іншу – ні... Тому зараз ми шукаємо можливість зробити окрему польську групу. Я дуже сподіваюся, що трохи згодом у нас буде можливість запросити польські організації», – ділиться планами пані Наталя. Сотні українських шкіл, розкиданих від Лісабона до Варшави, щодня стикаються з одним і тим самим фундаментальним викликом. Йдеться не про нестачу парт чи підручників. Справжня проблема полягає в конкуренції за дитячий інтерес та емоційну прив’язку до країни, яку багато з цих дітей залишили ще зовсім малими, або ж узагалі народилися вже за її межами. І відповідь на цей запит криється не в сухих лекціях, а у вмінні зробити минуле живим, відчутним і, головне, своїм. «В першу чергу є запит на матеріали, методику і на те, як за обмеженого часу дати дітям великий обсяг інформації. І, з іншого боку, як зацікавити дітей ходити на історію, коли для багатьох із них цей предмет з різних причин виглядає як щось сумне», – резюмує Наталя Омельчук. Джерело: Укрінформ (https://www.ukrinform.ua/ rubric-diaspora/4168044-istoria-vkorobci-ak-diaspora-zberigaeukrainsku-identicnist.html)

26

С

Культура

Ольга Смольницька Швейцарія «Сурма»

учасне мистецтво часто готує нові сюрпризи. Начебто здається, що важко вигадати щось нове. Але виявляється, справжній фантазії немає меж. Особливо це помітно зараз, восени. Золота осінь – і свято врожаю, яке широко відзначають у Швейцарії. Спостерігаючи це святкування, ми бачимо схожість із нашими традиціями. .Це не лише численні гарбузи різних кольорів, із гордістю складені в магазинах і біля них. Це не лише інші овочі та фрукти, композиції, букети, фото знаменитих виноградників. Це й виставки витворів мистецтва. .Варта уваги подія – виставка Images Vevey. Це бієнале візуальних мистецтв, яке відбувається вже вдесяте. Пов’язане, на перший погляд, із містом Веве, у кантоні де Во, це свято стало широко відомим. Сюди з’їжджаються з усіх усюд. Чуються французька, англійська, німецька, італійська, українська та інші мови. Кожні два роки – дійство, яке не схоже на попередні. Це й новинки сучасності, і вміння подивитися по-іншому на буденне, і пам’ять про людей – від простих до відомих. А головне – мистецтво. Images – дослівно «зображення». Переважно в ці зображення входить жанр фотографії. Але насправді все це набагато ширше, бо ми бачимо і малюнки, і відео, і ще багато чого. Неможливо перелічити всіх митців і всі витвори, але зупинімося на тих, які найбільше вразили. .Стільки об’єктів неможливо подивитися за один раз. Причина і в кількості (їх безліч), і в тому, які насичені експозиції. Адже найчастіше ці арт-об’єкти розташовуються не лише в музеях чи галереях, але й у звичайних приміщеннях, на подвір’ях і просто – на вулиці. Буквально кожний крок – новинка. .Починаймо від вокзалу. Ми бачимо величезні щити, на яких – фото. Часто це – зображення людей, але головне – природа. Люди на природі, стиль натюр. Тут частий мотив «Аліси в Дивокраї» (до речі, ця казка Льюїса Керролла популярна у Швейцарії, і можна часто побачити книжки британського класика): дитина на тлі величезних квітів і дерев, височезної трави. І просто – доросла людина на тлі гігантських ландшафтів. Це й старий поважний швейцарець, який із гідністю нібито запрошує до себе. І дівчинка у кріслі, яке стоїть просто неба, у заростях і квітах, які сягають неба. Або

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Свято врожаю, соняшники та Бієнале у Веве: НЕБО… ПРОСТО НЕБА?

група людей. Або просто соняшники – золоті, святкові, знову ж таки до небес. Зрозуміло, що це монтаж та інші трюки, але – як чудово! І як приємно бачити символ, спільний з нашим, – соняшники. .Рушаймо до міста, середньовічними вулицями. Можна слідувати за картою бієнале, а можна й за власною інтуїцією. Чинимо і так, і так, бо кожний крок пропонує нове.

.Чи буває небо на землі? Виявляється – буває. Ми проходимо вулицею й раптом бачимо ліворуч на будинку, де відбуваються культурні заходи… небо. Точніше, це панорама на полотні. Виглядає, нібито гігантський квадратний шматок блакитного неба з білими хмарами спустився на землю. Цікаво, чи всередині теж небо? Але там – інша виставка, не менш цікава. Акрилові картини сучасних митців

(переважно абстракції, які нагадують світання і присмерки, а ще – глибоке темно-синє небо), постійна експозиція – авангардні скульптури, від птахів до оригінально складених камінців… А ще бачимо відчинені двері з інформацією про виставку і майстер-клас. Швейцарський художник Арман Крессманн (Armin Kressmann) працює чорною тушшю. На столі розкладено альбоми, папір, картон, фарби, пензлі,

Культура

09.10.2026 — № 40 (225) туш… Помітно, що митець серйозно працює. Навколо на стінах – серія його замальовок, шкіців, причому це часто – портрети, зокрема й моментальні, у тому числі гостей, його знайомих.... Буквально кількома штрихами він може вхопити сутність. Це й техніка, і талант. Художник – майстер скетчів, кроків (ескізів – французькою croquis). До речі, працює він не пером чи пензлем, а особливим дерев’яним інструментом. Туш треба набирати з банки, і малювати або писати таким предметом важко. У цьому я переконалася, коли художник раптом запропонував мені помалювати. Набираючи туш на дерево, схоже на калам, я зобразила місцевий пейзаж. Афіша художника з автографом і його малюнок-портрет – пам’ять про ці незвичні відвідини. Ми спілкувалися французькою мовою, але справжнє мистецтво, особливо образотворче, навіть не потребує слів. Головне – розуміння. .Також варто зайти на подвір’я іншого будинку, як ми потрапляємо нібито в минуле. Наприклад, бачимо ретро-машину. І водночас – афішу про виставку інших художників. Цього разу – серія сучасних фото, а в куті складено безліч різних… ґудзиків. Вони складені за певною системою і навіть являють собою композицією. Узагалі саме у Швейцарії, де таке розвинуте мистецтво колажу, починаєш його розуміти. У цьому переконуємося, побачивши гігантський – на всю стіну величезного будинку – чорно-білий фотоколаж, який настільки величезний, що не може вміститися цілком в об’єктив. Тому пізнаємо шедевр частинами. Тут зображені різні покоління людей, у тому числі діти. Бачимо минуле, але є кадри, які нагадують сучасні. Вражає фантазія – як можна було логічно і оригінально розмістити ці світлини. .Тут люблять жанр ретро. Водночас є багато сучасного. Наприклад, на узбережжі озера (le lac Léman) – щити з цілою родинною історією. Це сімейна пара протягом років, і фото – від чорно-білих до кольорових. Чоловік і дружина, часто усміхнені. Гармонійне подружжя – то на тлі будинку, то в машині, то на тлі снігу… Нам махають руками, наче запрошуючи. Далі жінка – сама, з нею з’являється онук-підліток. До речі, під кожною серією фото підписано рік, коли вони були зроблені. .Поряд – інша виставка, пов’язана з хатніми улюбленцями. Це собаки і кішки фотохудожниці, причому зняті… як люди. Вони то дивляться на присмерк, то інакше споглядають природу, причому кожна тварина – індивідуальність. .Якщо пройти далі, то знову ж таки на березі озера видно іншу фотоекспозицію, оригінально озаголовлену – про холодильник. На чорно-білих

світлинах в особливих ракурсах показано кухню, вміст холодильника, безлад та ін. Узагалі цього року багато експозицій так чи інакше стосуються проблем побуту, сучасного життя. .Ще біля озера на нас чекає замок де ль Аль (Château de l’Aile). Побудований у неоґотичному стилі, він належить до ХІХ століття. Сьогодні його двері відчинені. Проходимо під аркою до чарівного парку, де багато тисів, барвінку, інших рослин. Просто неба – виставка на пташину тематику. Одразу впадає у вічі поєднання жовтого і блакитного, синього. Адже часті персонажі цих кольорових світлин – синиці. У самому замку наостанок можна помилуватися вишуканою ліпниною, .Якщо пройти до міста, то в одній зі старовинних будівель можна побачити кольорові фото та відео різних заходів і постатей (у темній кімнаті), проте це оформлено й іншим перформансом. Можна помилуватися старовинними меблями (у тому числі трельяжами) – явно французькі; побачити себе у не менш старовинному, вишуканому дзеркалі, споглядати мармур і мозаїку, і все це – у сонці, майже у мансарді. І закритий простір (темна кімната), і відкритість. Відчути себе художниками в мансарді, згадати класику ХІХ століття. .Треба йти далі. Уже знайомі нам музеї. Наприклад, Музей Єніш. Унизу

– фотовиставки художників із різних країн, причому впадає у вічі будинок, до стелі, оформлений начебто графіті, але водночас і продуманими малюнками. У такому будинку хочеться жити. Якщо ж пройти вгору, до зал, де зазвичай виставляють роботи знаменитих митців минулого, то тут вражають сучасні пейзажі на гірську тематику (а якщо відступити, то на кожній картині побачимо… око!), гігантський об’єкт, подібний до лампи (у формі гриба), який світиться і обертається, а в наступній залі – карусель із лебедями (згадуються і Лицар Лебедя Льоенґрін, і «Дикі лебеді» Андерсена…) та іншими казковими персонажами, причому вона крутиться! І все це – під особливу заворожувальну музику. .А в коридорі, який веде до цих витворів фантазії, є раніше не бачені нами картини. Наприклад, тут є своя Оранта (твір так і називається). Дівчина заглиблено молиться, по-особливому склавши руки. .Також інший знаний нам музей – історичний. Постійні експозиції поєднуються в ньому з новими. Ми бачимо як відео свята винограду (на якому діти танцюють у костюмах круків та інших птахів, а підсвітка сцени малює візерунок пойя і «дезальп», тобто відповідно до підйому і спуску корів із альпійських пасовиськ), макети замків, так і нові фото. Відомі нам експонати – швейцарські національ-

27

ні костюми різних епох. У тому числі це вбрання виноградарів, які можна побачити й на чорно-білих фото. Проходимо до залів. Дзеркало алхіміка, в якому бачимо себе – опукле скло у великій рамі, стилем показу нагадує маньєризм. Під склом – експонати різних століть, у тому числі старовинна Біблія, поряд із якою – меч. .І водночас – багато виставок бієнале. Це й екрани з відео, і фільми в кімнаті зі старовинними клавікордами, скринею, іншими вишуканими речами. Ми сідаємо у зручні атласні крісла. І перед нами на екрані – уривки зі знаменитих фільмів. Цікаво, що екран побудовано як ширму, розділену на «квадрати», і в кожній «чарунці» миготить уривок із конкретного фільму. Усе це – одночасно! Тут і «Сніданок у Тіффані» з Одрі Хепберн (тут дуже люблять цю актрису, її обличчя можна побачити і на фото, і на листівках), і «400 ударів» (особливо епізоди з читанням хлопчиком Бальзака), і фільми з Жаном Ґабеном та іншими зірками. А за нами – фотоколаж із портретами знаменитих кіноартистів, у тому числі – Одрі Хепберн. Можна розслабитись і насолоджуватися фільмами. А якщо пройти вгору, то побачимо… горище. Уперше воно доступне для відвідувачів! У темряві – експонати старовини, а в залі можна сісти і дивитися відео на сучасні теми. .Звичайно, у місті є виставки, не пов’язані з бієнале. Наприклад, ми змогли побачити атрибути Гелловіну: у вітринах уже зараз є різні гарбузи – від жовтогарячих до білих, – іграшки на тему потойбічного, мітли (адже відьми літають на мітлі), маски і, звичайно, гострі чудернацькі капелюхи. Павутиння, кумедні та харизматичні іграшки, оригінальне розміщення цих предметів – усе це додає таємничості. Переддень Дня Всіх Святих – 31 жовтня (а 1 листопада – Ніч Усіх Святих), але вересень уже змушує замислитися над цим святом, яке насправді має глибоке коріння – від кельтського до власне християнського і означає й пам’ять, у тому числі про предків. .Надзвичайно багаті виставки, які точно не на один раз. Хочеться пізнавати і далі вдивлятися. Тут і перегуки із сучасністю (у тому числі катастрофами), і відсилка до минулого, і боротьба за права, і повернення до традиційних сімейних цінностей, і природа, і вміння комбінувати, і бачення великого в малому, і навпаки. Різні художники. І швейцарці, і з інших країн. І несподівано спільні з нами символи. Аналітик матеріалів – Олена Смольницька Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)

28

Суспільство / Історія

Сергій Чаплигін Львів, «Сурма»

Від редакції: Народ – «на родах» заснований. В основі народу лежать роди, поєднані спільною кров'ю. В основі родів лежить сім'я. Саме тому вороги так атакують «інститут сім'ї», зокрема зі світоглядної та ціннісної точок зору.

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Походження сім’ї. Антропологічні та історичні витоки

С

учасна людина часто уявляє сім’ю як щось самоочевидне і вічне: батько, мати та діти. Ця нуклеарна модель здається нам природною нормою. Однак антропологія та історія свідчать про протилежне. Сім’я – це не біологічна константа, закладена в генах, а соціокультурний конструкт, який змінювався залежно від епохи, клімату, економічного способу життя та світогляду конкретного народу. Універсальної «природної» форми сім’ї просто не існує. ВІД ТВАРИННОГО СВІТУ ДО ЛЮДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У тваринному світі ми майже не знаходимо тієї стабільної моногамної пари, яку сучасна людина часто вважає «природною». Поведінка приматів і багатьох ссавців демонструє широкий спектр стратегій. У горил домінує гаремна система: один сильний самець утримує групу самок. У шимпанзе поширений проміскуїтет – статеві стосунки з багатьма партнерами без тривалих парних зв’язків. У деяких видів існують тимчасові союзи або матріархальні групи, де самки утворюють основу соціальної структури, а самці залишаються периферійними. Навіть у тих видів, де трапляється моногамія, вона рідко є довічною і часто має чітко утилітарний характер – продовження роду та захист потомства чи території. Людина успадкувала ці біологічні механізми: статевий потяг, інстинкт захисту потомства, конкуренцію за партнерів. Однак вона не отримала готової «сімейної програми». Біологія дає лише сирий матеріал. А те, що перетворює цей матеріал на стійку соціальну інституцію, – це вже культура. Вирішальним кроком тут став момент заборони інцесту. Ця норма, яка існує в тій чи іншій формі майже в усіх відомих людських суспільствах, стала справжнім переходом від природи до культури. Французький антрополог Клод Леві-Стросс («Елементарні структури спорідненості») показав, що заборона інцесту – це не просто моральна заборона, а фундаментальний соціальний механізм. Вона змушує людей шукати партнерів поза своєю найближчою групою. Замість того, щоб залишатися в замкненому колі

кровних родичів, індивіди починають укладати союзи з іншими родами. Так виникає система обміну (часто обміну жінками), альянсів між групами та складна мережа спорідненості. Саме через цю заборону з’являється не просто пара, а справжня сім’я як соціальний інститут. Вона більше не є лише біологічним об’єднанням для розмноження. Вона стає способом створення порядку, розподілу ролей, передачі майна, знань і статусу, а також механізмом, що пов’язує окрему людину з ширшою спільнотою. Культура тут не просто «додається» до природи – вона її радикально трансформує. Біологічні інстинкти каналізуються, обмежуються і набувають символічного значення. З цього моменту для людини більше не існує «чистої» природи. Навіть найпростіші біологічні акти (їжа, сон, секс, народження, смерть) назавжди стають ритуалами, затиснутими в рамки символічних значень. Ці перші структури спорідненості створили саму матрицю людського мислення, побудовану на бінарних опозиціях: своє/чуже, дозволене/заборонене, природа/культура. Сім'я стала першим простором, де людина навчилася оперувати символами та знаками. Індивід більше не належить собі – він є елементом великого тексту свого роду і племені. Завдяки забороні інцесту та примусовому обміну, біологічне спарювання перетворюється на правовий інститут шлюбу, а генетичне потомство на систему соціальної спорідненості. Цей перехід пояснює, чому людські форми сім’ї такі різноманітні. Там, де культура підкреслює патрілінійність, ми бачимо сильну владу батька і пе-

редачу імені та майна по чоловічій лінії. Там, де домінує матрілінійність, акцент зміщується на лінію матері. У деяких суспільствах існують складні системи класифікаційної спорідненості, де терміни «брат» чи «дядько» охоплюють цілі категорії людей. Усе це не відхилення від якоїсь «природної норми», а різні культурні відповіді на одну й ту саму біологічну основу. Таким чином, сім’я народжується не в природі, а на межі природи і культури. Вона починається там, де біологічний потяг підпорядковується соціальному закону, а індивід стає частиною системи, більшої за нього самого. Саме цей момент (перехід від тваринної стратегії виживання до людської системи порядку, обміну і спадкоємності) і становить справжнє походження сім’ї. СПРОСТУВАННЯ ПОПУЛЯРНИХ МІФІВ У XIX столітті, коли європейська наука активно шукала універсальні закони розвитку суспільства, з’явилися кілька впливових теорій походження сім’ї. Найвідомішою серед них стала схема, яку сформулювали американський антрополог, етнограф і соціолог. Льюїс Морган («Стародавнє суспільство або дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації», 1877) і німецький підприємець, політичний діяч, філософ, історик, публіцист, один з основоположників марксизму Фрідріх Енгельс («Походження родини, приватної власности і держави», 1884). Згідно з нею, людство нібито пройшло через стадії «групового шлюбу» і матріархату, а моногамна сім’я виникла лише з появою приват-

ної власності. Моногамний союз, за цією логікою, був потрібен передусім для того, щоб забезпечити спадкування майна по чоловічій лінії і закріпити владу чоловіка. Ця теорія мала потужний ідеологічний заряд. Вона дозволяла бачити в історії прогресивний рух від «примітивних» форм до «вищих» і водночас критикувати буржуазну сім’ю як продукт класових відносин. Однак подальші антропологічні дослідження значною мірою спростували її основні положення. По-перше, універсального матріархату як стадії суспільного розвитку не існувало. Були (і досі існують) суспільства з матрілінійною системою спорідненості, де походження і спадкування йдуть по лінії матері. Але це не означає, що в них панували жінки. Влада часто залишалася в руках чоловіків – братів матері або дядьків по материнській лінії. Матрілінійність, матрілокальність (коли після весілля чоловік переходить жити в дім або общину дружини) і матріархат – це цілком різні речі. Справжнього «золотого віку жіночого панування» історія не зафіксувала. По-друге, «груповий шлюб» як регулярна соціальна практика також виявився радше теоретичною конструкцією, ніж реальністю. У більшості відомих суспільств існували чіткі правила шлюбних союзів, навіть якщо вони відрізнялися від європейської моногамії. Полігінія (багатоженство), поліандрія (багатомужність) чи серійна моногамія (де людина має лише одного партнера одночасно, але змінює кількох протягом життя через розлучення чи овдовіння, що, власне, є нормою і для сучасного західного світу), мали та мають свої суворі норми і обмеження. Хаос «вільних стосунків» майже ніде не був соціальною нормою. По-третє, економічний фактор, хоча й важливий, не був єдиним і навіть не головним. Сім’я формувалася не стільки як інструмент контролю над власністю, скільки як спосіб створення символічного порядку. Культ предків, передача імені, статусу, ритуалів і знань, підтримка колективної ідентичності – усе це відігравало не меншу, а часто й більшу роль, ніж питання спадкування майна. У багатьох традиційних суспільствах земля і худоба вважалися не особистою власністю, а надбанням роду, і саме рід, а не окремий чоловік, визначав правила передачі. Сучасна антропологія показує, що форми сім’ї завжди були надзвичайно різноманітними. У деяких африканських і океанійських народів домінували матрілінійні системи. У більшості індоєвропейських, близькосхідних і східноазійських суспільств – патрілінійні. Існували складні класифікаційні системи спорідненості, де терміни «батько», «брат» чи «дядько»

09.10.2026 — № 40 (225) охоплювали цілі категорії людей. Ця різноманітність свідчить: сім’я – не продукт одного економічного закону, а результат взаємодії біології, культури, екології та історичних обставин. Отже, популярний міф про лінійний прогрес від «дикого» групового шлюбу через матріархат до «цивілізованої» моногамії не витримує критики. Насправді історія сім’ї це історія постійних варіацій і адаптацій. І саме ця складність, а не спрощена схема, дозволяє краще зрозуміти, чому сучасна нуклеарна сім’я є лише однією з багатьох можливих форм (і далеко не найдавнішою). РОЗШИРЕНА СІМ’Я ЯК ІСТОРИЧНА НОРМА У переважній більшості доіндустріальних суспільств справжньою нормою була не маленька нуклеарна одиниця, а розширена (екстенсивна) сім’я. Вона об’єднувала кілька поколінь під одним дахом або в межах одного господарства: дідусів і бабусь, батьків, дітей, дядьків, тіток, швагрів, а часто й залежних людей (слуг, прийомних родичів чи клієнтів). Така структура була не випадковістю і не «відсталістю», а необхідною умовою виживання в аграрному та традиційному світі. У суспільствах, де основним джерелом існування були земля, худоба чи спільна праця, одна пара з дітьми просто не могла впоратися з усіма викликами. Потрібна була постійна взаємодопомога: під час посіву і жнив, у хворобі, у старості, при захисті майна чи території. Розширена сім’я забезпечувала розподіл праці за віком і статтю, накопичення досвіду і передачу навичок від старших до молодших. Діти росли не в ізоляції, а в оточенні багатьох дорослих, які виконували різні ролі вихователів і наставників. Особливо чітко ця модель проявлялася в індоєвропейських традиціях. Тут сім’я була переважно патрілінійною: походження, ім’я і майно передавалися по чоловічій лінії, а влада зосереджувалася в руках старшого чоловіка – батька або діда. Існував культ предків, який надавав сім’ї релігійного виміру. Предки вважалися не просто померлими, а присутніми членами роду, від яких залежало благополуччя живих. Ієрархія всередині сім’ї була чіткою і легітимною: старші мали авторитет, молодші обов’язок послуху і турботи. Відповідальність за продовження роду лежала на всіх дорослих чоловіках, а не лише на батьках конкретної дитини. Важливо підкреслити, що розширена сім’я ніколи не існувала як ізольована одиниця. Вона органічно входила до складу більших структур – роду (клану), племені, сільської громади чи феодального ліньяжу. Рід визначав правила шлюбу, спадкування, кровної помсти і взаємодопомоги. Люди-

на відчувала себе не окремим індивідом, а частиною довгого ланцюга, що тягнувся від предків у майбутнє до нащадків. На цьому тлі нуклеарна сім’я (матір, батько та неповнолітні діти, які живуть окремо від інших родичів) виглядає історично відносно новим і досить крихким явищем. Вона почала масово поширюватися лише з урбанізацією, промисловою революцією та розвитком ринкової економіки. Коли виробництво вийшло з дому на фабрику, а держава взяла на себе частину функцій захисту і соціального забезпечення, велика родина стала менш необхідною, оскільки у місті маленька сім’я могла вижити самостійно, ціною втрати багатьох традиційних опор. У традиційному світі нуклеарна сім’я була б надто вразливою. Без підтримки родичів важко було б обробляти землю, виховувати дітей, доглядати хворих і старих, захищатися від зовнішніх загроз. Саме тому розширена модель протягом тисячоліть залишалася не просто поширеною, а необхідною нормою. Розуміння цього факту змінює погляд на сучасність. Те, що сьогодні здається «традиційною сім’єю» (ізольована пара з однією-двома дітьми), насправді є продуктом модерну. Справжня історична норма була іншою: багатопоколінною, колективістською, глибоко вплетеною в тканину роду і громади. І саме ця форма протягом більшої частини людської історії забезпечувала стабільність, безперервність і культурну спадкоємність. СІМ’Я ЯК ОСНОВНА КЛІТИНА СУСПІЛЬСТВА У традиційних суспільствах сім’я виконувала роль справжньої «основної клітини» – не в метафоричному, а в найглибшому сенсі цього слова. Вона була первинним і найважливішим осередком, через який проходили всі ключові процеси життя спільноти: біологічні, культурні, соціальні та релігійні. Без міцної сім’ї суспільство втрачало свою внутрішню структуру і здатність відтворювати себе в часі. Біологічна функція була найбільш очевидною, але далеко не єдиною. Сім’я забезпечувала продовження роду, захист і виховання дітей у перші, найуразливіші роки життя. Проте навіть ця функція ніколи не зводилася лише до фізичного розмноження. Народження дитини вважалося подією, що стосується всього роду, а не лише батьків. Дитина з’являлася на світ уже як частина великого ланцюга, і її життя одразу впліталося в існуючі зв’язки обов’язків і очікувань. Культурна функція була не менш важливою. Саме в сім’ї дитина опановувала мову, засвоювала міфи, казки, звичаї, моральні норми та практичні навички. Тут передавався світогляд – уявлення про світ, про добро і зло, про

Суспільство / Історія місце людини в космосі. Старші покоління виступали живими носіями пам’яті. Через щоденне спілкування, спільну працю і ритуали культура не просто «викладалася», а втілювалася в життя. Сім’я була першою і найефективнішою школою. Соціальна функція полягала у вихованні почуття приналежності та відповідальності. Людина змалку вчилася, що вона не є ізольованим індивідом, а частиною більшого цілого. Вона мала обов’язки перед батьками, братами і сестрами, дядьками, тітками, старшими і молодшими. Ієрархія всередині сім’ї готувала до ієрархії в ширшому суспільстві. Повага до старших, турбота про слабших, готовність захищати честь роду – усе це формувалося саме тут. Сім’я була мікрокосмом соціального порядку. Релігійна та символічна функція надавала всьому цьому глибини. У багатьох традиційних культурах існував культ предків. Померлі не зникали безслідно – вони залишалися членами сім’ї, від яких залежало благополуччя живих. Через ритуали, молитви, спільні трапези і пам’ять про предків сім’я підтримувала зв’язок між світами. Це створювало потужне відчуття безперервності: людина відчувала себе не випадковою істотою, а ланкою в довгому ланцюгу, що тягнеться з глибини минулого в майбутнє. Саме ця багатовимірна роль робила сім’ю незамінною. Вона забезпечувала не лише фізичне виживання, а й смислову основу існування. Людина знала, хто вона є, звідки прийшла і що має передати далі. Це давало глибоке відчуття стабільності і сенсу, якого сучасний індивід часто позбавлений. Коли сім’я втрачає ці функції, коли біологічне продовження роду стає індивідуальним «вибором», культурна передача переходить до школи і медіа, соціальна відповідальність розмивається, а зв’язок із предками зникає – тоді суспільство починає втрачати свою внутрішню тканину. Сім’я перестає бути клітиною і перетворюється на тимчасовий контракт. І саме тому відновлення розуміння сім’ї як справжньої основної клітини суспільства залишається одним із ключових завдань будь-якого серйозного осмислення сучасної кризи. ЧОМУ РОЗУМІННЯ ПОХОДЖЕННЯ СІМ’Ї ВАЖЛИВЕ СЬОГОДНІ Коли ми усвідомлюємо, що сучасна нуклеарна сім’я – це не вічна і не «природна» норма, а історично відносно коротка і досить крихка модель, багато сучасних проблем починають виглядати інакше. Низька народжуваність, масова самотність, криза довіри в стосунках, відчуття порожнечі і відсутність глибшого сенсу – усе це корениться не в тому, що ми «відійшли від природи».

29

Природа ніколи не давала нам готової моногамної сім’ї. Проблема в тому, що ми радикально відірвалися від органічних, колективістських структур, які протягом тисячоліть підтримували людські спільноти і надавали життю внутрішню опору. Сучасна людина часто опиняється між двома крайнощами. З одного боку – ліберальний індивідуалізм, який зводить сім’ю до тимчасового емоційного і сексуального контракту двох автономних індивідів. У цій логіці сім’я існує лише доти, доки приносить задоволення, і легко розпадається, щойно з’являються труднощі. З іншого боку – ностальгійний фундаменталізм, який намагається захистити і реставрувати буржуазну модель XIX століття, вважаючи її «традиційною». Але ця модель сама вже була продуктом модерну – індивідуалізованою, приватизованою і значною мірою відірваною від ширшого роду. Тому глибоке розуміння справжнього походження сім’ї дозволяє нам уникнути обох цих пасток. Воно показує, що історична норма була іншою: розширеною, ієрархічною, багатопоколіннєвою і глибоко вплетеною в тканину спільноти. Сім’я існувала не для комфорту окремої людини, а для того, щоб перетворювати біологічне виживання на осмислене культурне існування. Вона забезпечувала зв’язок між минулим і майбутнім, між індивідом і колективом, між природою і культурою. Саме тому сьогодні так важливо повертатися до цього розуміння. Воно відкриває шлях не до сліпої реставрації минулого, а до творчого відновлення. Йдеться про відродження сильних міжпоколіннєвих зв’язків, чіткіших і взаємно доповнювальних ролей чоловіка і жінки, органічної інтеграції сім’ї в ширшу спільноту і збереження культурної різноманітності різних народів. Сім’я знову може стати місцем, де передаються не лише гени, а й цінності, пам’ять, відповідальність і відчуття приналежності. У світі, який дедалі більше атомізує людину, перетворює її на мобільного споживача і розриває зв’язки між поколіннями, повернення до глибинного розуміння походження сім’ї може стати одним із ключів до цивілізаційного відродження. Без міцної, вкоріненої в традиції сім’ї суспільство втрачає здатність відтворювати себе не лише демографічно, а й духовно. І навпаки, там, де сім’я знову усвідомлюється як основна клітина, з’являється шанс відновити те, що було втрачено: безперервність, сенс і справжню людську спільноту. Джерело: Король Данило (https://www.koroldanylo.com.ua/ news/poxodzennia_simyi_ antropologicni_ta_istoricni_vitoki)

30

Політика

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Справжній штруксовий піджак Майкл Мишкало

Ц

ю машину бачили всі. Місто маленьке, людей небагато, вулиць ще менше – і тут на дорозі машина з розряду «що це таке?». Велика, як баржа, низької посадки, як болід Формули-1 – і, звичайно ж, чорного кольору. Таке чудо техніки, а точніше останнє слово німецького автопрому, відразу кидається у вічі й викликає легкий дисонанс, бо воно тут справді чуже. Звичайно, побачити такий автомобіль десь у Монако, Лас-Веґасі чи Макао біля казино – це нормально. Це ж не просто машина як засіб пересування – це символ багатства, символ престижу і влади, яку дають шалені гроші. Тільки от на вулицях маленького міста Галичини це вульгарний символ не просто легких, а дурних грошей (той, хто гарував, навіть маючи такі гроші, купувати таку машину не буде) і марнославства. Так, марнославства, і це далеко не українська риса характеру – це з розряду старих людських гріхів, про що писав ще Вільям Теккерей у своєму найвідомішому романі «Ярмарок марнославства».

ми підтримуємо

Проблема такого показного багатства не тільки в тому, що у нас в країні війна, стільки горя й біди, варто відкрити інтернет чи ті ж соціальні мережі, й буквально скрізь ви бачите заклики про допомогу – треба купити пікап чи автомайстерню (про дрони я промовчу) для тих же військових. Очевидно, що такий дорожезний транспортний засіб – це не є необхідність, це надлишок. Проблема ще й у тому, що це демонстрація, наочний приклад для них, для молодих, для тих, у кого ще не розвинуте критичне мислення: дивіться,

дітки, як треба жити – ось це справжнє життя. Для цього не потрібно багато і наполегливо вчитися, важко працювати, є сотні легших шляхів. Недаремно через колцентри пройшли тисячі молодих людей, які чудово знали, що це за «робота», адже вони фактично грабували людей. Яка в них була моральна планка, хто слугував їм за приклад? Вони бачили ці потоки дорогих автомобілів, ці пафосні ресторани, ці магазини, які продають товари розкоші – модний одяг, взуття, прикраси, годинники, телефони, і це під час війни. Молодь стає активними споживачами реклами, особливо в інтернеті. Цифрові платформи Instagram, TikTok і Snapchat, які не говорять і не кричать, а нав’язують як гіпноз думку: ти – це марка твого автомобіля, ти – це бренд твого взуття, чи одягу, годинника, телефону, ти повинен купити це, бо це «преміум фешн бренд», ти маєш відвідати цей концерт, матч, прем’єру фільму, виставу, побачити Венецію, Лондон, Париж, відпочити на цьому курорті влітку чи взимку. Я не проти нерівності, яку породжують гроші. Пам’ятаю часи, коли всі були «рівні і бідні», і це була велика брехня. Спеціальні санаторії, магазини, лікарні, квартири і цілі будинки з «покращеним плануванням», продукти, яких ми, прості смертні, ніколи не їли, та навіть автомобілі. «Звичайний» інженер, слюсар, сантехнік чи нафтовик міг купити собі, відстоявши в черзі, «москвич», «запорожець» чи «жигулі», але не «волгу». «Володарі» життя тих років – не лікар, вчитель, металург чи комбайнер, а завмаг, завгар, завбази, товарознавець, таксист, кельнер, бармен. В наш час у тебе є гроші й бажання – ти взяв і купив, нікого не просив і не благав, не принижувався, не дістав «по блату» чи з-під прилавка. Питання тільки, де ти гроші ці взяв. Байдуже, як ти їх заробив – головою, руками, ногами чи кулаками, буквально як Кличко чи Усик. Ти їх заробив, а не «отримав», скориставшись службовим становищем, не вкрав у людей чи в держави. Хочеш бути таким

багатим, як Стів Джобс чи Ілон Маск, – думай, працюй, створюй і ризикуй; хочеш приватний літак, як у Криштіану Роналду, – грай у футбол, танцюй, співай чи знімайся в кіно – прояви себе; у тебе є ідеї – то працюй, важко працюй – і буде результат. Якщо такі гроші й таке багатство, вся ця розкіш напоказ, то звідки воно, де ці заводи, де ці безкрайні поля і сади, де ці революційні ідеї, звідки всі ці капітали, якщо це не корупція і не кримінал? Я розумію, що таке предмети розкоші та статусні речі – ціла індустрія працює і процвітає на цьому віками. У цьому є сенс і є логіка, особливо, якщо це професійний спорт, шоубізнес, кіно, телебачення, рекламний бізнес, де велике значення має візуальний ефект, де треба демонструвати машини, квартири, костюми і плаття. Олександр Волков, перший український баскетболіст, який перебрався грати в НБА, розповідав (інтерв’ю в газеті), що отримав догану, бо купив щось у дешевому магазині. На його заперечення, що там таке ж, як у дорогому магазині, тільки дешевше, йому пояснили, що він повинен показувати, що в нього є гроші, і тратити їх – адже він представляє не себе, а НБА, а це доводить, що вони багаті, значить успішні, тому квитки на матчі такі дорогі. Білл Ґейтс, який носить дешевий годинник Swatch, чи Воррен Баффет, який їздить на машині, якій «триста років», не повинні нікому доводити, що вони справді заможні. У часи дефіциту всього і вся, коли я ходив у школу в середині 1970х, справжній темно-синій штруксовий піджак мого однокласника (прислала цьотка з Детройта) був як ще недавно айфон – статусна річ, а може, і більше. Бо тепер купити смартфон – це питання грошей, а тоді купити таке було неможливо, його не було навіть у фарцовщиків, тільки з часом вони це вже мали і продавали. Ті, хто прийдуть нам на зміну, ті молоді, які настільки прагнуть легких грошей, що йдуть на обман, на злочин (про кого розказує преса) і навіть на зраду Батьківщини (згадайте про підпали машин військових, теракти – пішли на це заради грошей, які обіцяло ФСБ) брали за приклад тих, хто показував їм – не словами, а діями – як треба жити красиво і легко, не думаючи, що за все потрібно платити. За все – питання ціни і питання часу. У тому ж інтернеті тьма історій і прикладів успішних людей, все показано і розказано, як важко, як шляхом втрат, помилок, поразок і перемог вони стали успішними і відомими на весь світ. Але для цього потрібно трошки часу і уваги, необхідно думати. Простіше дивитися коротке відео. Джерело: «Збруч» (https://zbruc.eu/node/125480)

Наука

09.10.2026 — № 40 (225)

31

Давні предки людини досягли зросту сучасних людей майже 1,5 мільйона років тому

Д

авні предки людей, парантропи Бойса, могли виростати до 181 сантиметра та важити до сімдесяти п’яти кілограмів – такі оцінки палеоантропологи зробили, вивчаючи сліди віком 1,43 мільйона років, знайдені у Кенії. Оскільки відбитки кількох великих особин були розташовані в одному напрямку та не накладалися, науковці припустили, що вони належали дорослим самцям, які пересувалися разом. Знахідка свідчить, що парантропи могли бути щонайменше на 20 сантиметрів вищими, ніж вважалося раніше, а також може вказувати на особливості їхньої соціальної структури – кілька дорослих самців рухалися в групі або принаймні терпіли присутність один одного. Дослідження опублікували у журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.

Художнє зображення парантропів, які жили на території Африки 2,7-1,4 мільйона років тому. JOHN BAVARO FINE ART / SCIENCE PHOTO LIBRARY

Як оцінили зріст давніх предків людей? Науковці досліджували викопні сліди: 21 відбиток, залишений на стоянці GaJi10 у формації Кообі-Фора поблизу озера Туркана. Перші сліди на цій ділянці знайшли ще у 1978 році, але розкопки 2016 і 2023 років суттєво розширили поверхню дослідження. За висновками авторів, сліди належали щонайменше вісьмом особинам і п’ять послідовностей відбитків утворювали доріжки. Дослідники створили тривимірні моделі відбитків і порівняли їх із відомими слідами сучасних людей та ранніх гомінінів. Майже всі знахідки відрізнялися від людських менш вираженим поздовжнім склепінням стопи й сильніше відведеним великим пальцем, а в одному відбитку кут його відхилення сягав майже 40 градусів. Водночас за будовою стопи сліди найбільше нагадували відбитки, які раніше приписували паратропу Бойса (Paranthropus boisei) – найбільшому з парантропів, а за формою нагадували сліди австралопітека афарського (Australopithecus afarensis) із Лаетолі. За розрахунками авторів, якщо сліди справді належали парантропу Бойса, зріст семи досліджених особин становив від 130,6 до 180,9 сантиметра. Раніше вважалося, що середній зріст цих гомінінів становив лише 131,1 сантиметра, а найбільша відома особина була лише 161,3 сантиметра заввишки. Масу власників слідів оцінили у 39,8-74,6 кілограма, маса шести із семи особин перевищувала максимальну середню оцінку для парантропа Бойса, а дві були важчими за будь-яку особину цього виду, відому за скелетними рештками. Дослідники при-

Відбитки давніх предків людини, які приписали парантропам. Kay Behrensmeyer / Smithsonian

пустили, що великі особини могли бути дорослими самцями, тоді як менші сліди належали самицям або молодим гомінінам. Водночас автори не виключають, що відбитки залишили представники іншого виду – людини прямоходячої (Homo erectus). Раніше дослідження уже вказували на імовірне співіснування цього виду з парантропами. У такому випадку зріст власників слідів був приблизно 155-181 сантиметр, а маса – 55-80 кілограмів, у верхніх межах відомого для H. erectus діапазону. Проте тоді незвичайна форма стопи означала б, що цей вид мав значно більшу різноманітність у будові тіла, ніж вважалося раніше. Автор: Марія Довга Джерело: nauka.ua (https://nauka.ua/news/davnipredki-lyudini-dosyagli-zrostu-suchasnih-lyudejmajzhe-15-miljona-rokiv-tomu)

32

Спорт

Михайло Яровенко Буча, «Сурма»

НЕ НАЙКРАЩЕ ФУТБОЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ Збірна України невдало завершила жовтневу частину виступів у Лізі націй. Після перемоги над Угорщиною та нічиєї з Грузією команда зазнала двох поразок поспіль – спочатку «синьо-жовті» поступилися Північній Ірландії з рахунком 0:3, а через кілька днів програли Угорщині – 1:2. У матчі проти Північної Ірландії українці пропустили вже на дев’ятій хвилині. Після подачі з кутового у штрафному майданчику виникла серія рикошетів, а Кейрон Браун опинився першим на м’ячі та з близької відстані відкрив рахунок. На 22-й хвилині господарі подвоїли перевагу. Кіран Моррісон подав із правого флангу, а Айзек Прайс виграв боротьбу в Іллі Забарного та ударом головою відправив м’яч у ворота Дмитра Різника. Україна могла повернутися до гри ще до перерви. На 26-й хвилині Едуард Сарапій завдав удару у напрямку верхнього кута, однак воротар Північної Ірландії зумів відбити м’яч на кутовий. У другому таймі українці також мали нагоду скоротити відставання: після подачі Очеретька Миколі Матвієнку не вистачило зовсім трохи, щоб замкнути передачу. Натомість на 61-й хвилині Північна Ірландія забила втретє. Різник невдало зіграв на виході, після чого м’яч пройшов між ногами українського голкіпера. Фінальний свисток зафіксував розгромну перемогу північноірландців – 3:0. Через кілька днів на збірну України чекав ще один матч – цього разу проти Угорщини. «Синьо-жовті» активно розпочали зустріч і вже на другій хвилині могли відкрити рахунок. Віктор Циганков вивів на удар Матвія Пономаренка, однак форвард не зумів скористатися моментом. Ще одну нагоду Україна отримала на сьомій хвилині. Ігор Краснопір увірвався до штрафного майданчика з правого флангу, проте у боротьбі із захисником утратив контроль над м’ячем. Найближче до гола українці були на 12-й хвилині. Олег Очеретько пробив здалеку, після чого м’яч влучив у поперечину. Віктор Циганков намагався зіграти на добиванні, але угорський воротар випередив суперника. Пономаренко ще раз міг забити в першому таймі. На 19-й хвилині нападник спробував п’ятою скоригувати політ м’яча, однак удар виявився неточним. До перерви команди так і не відкрили рахунок. При цьому Україна мала перевагу за ударами – 6:1, а в площину воріт суперника українці влучили один раз. Після перерви першою забила Угорщина. На сьомій хвилині другого тайму Мілан Віталіш розрізною передачею знайшов Мілана Тота, який пробив низом поміж ніг Анатолію Трубіну. Україна не припиня-

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Огляд спортивних новин тижня.

Прощальний матч Мессі, провал України у Лізі націй та оновлена назва київського Палацу спорту

ла спроб відігратися й зрештою досягла свого наприкінці зустрічі. Після подачі з кутового Роман Яремчук виграв верхову боротьбу та ударом головою відновив рівновагу – 1:1. Однак насолоджуватися нічиєю українцям довелося недовго. Практично одразу після пропущеного гола угорці організували нову атаку. Раймунд Тот пройшов правим флангом і виконав передачу до штрафного майданчика, де Марк Чінгер виявився першим на м’ячі та вдруге вразив ворота Трубіна. Поразка від Угорщини стала для України другою поспіль у жовтневому відрізку Ліги націй. Після чотирьох проведених матчів команда має в активі одну перемогу, одну нічию та дві поразки. Такий результат опустив українську збірну на третю позицію у своїй групі. Це місце дозволяє залишитися в Лізі B у наступному розіграші, але водночас позбавляє прямої можливості боротися за підвищення до Ліги A. Угорщина наразі посідає другу сходинку, яка дає право зіграти у плейофі за вихід до елітного дивізіону. Попри невдалий жовтневий цикл, Україна ще не втратила шансів піднятися до Ліги A. Для цього «синьо-жовтим» необхідно максимально успішно провести два заключні матчі групового етапу. Наступну гру команда проведе 14 листопада проти Північної Ірландії. Початок зустрічі запланований на 21:45. Завершить виступи у групі Україна матчем проти Грузії. МЕССІ ПОПРОЩАВСЯ ЗІ ЗБІРНОЮ АРГЕНТИНИ Ліонель Мессі зіграв свій останній матч у складі збірної Аргентини. У ніч на середу, 7 жовтня, аргентинська команда на домашньому стадіоні «Монументаль» у Буенос-Айресі зустрілася з Беніном у товариському поєдинку. Про завершення виступів за національну команду Мессі оголосив після чемпіонату світу 2026 року. Аргентина дісталася фіналу турніру, де поступилася Іспанії, після чого 39-річний футболіст вирішив завершити міжнародну кар’єру. Водночас Мессі захотів провести ще один матч у футболці збірної, щоб попрощатися з уболівальниками. Останнім суперником аргентинця став Бенін. Інтерес до зустрічі виявився величезним: усі 85 тисяч квитків на «Монументаль» розкупили приблизно за півтори години. На трибунах «Монументаля» зібралися члени родини Мессі, а також легендарні представники попередніх поколінь аргентинського футболу, серед яких були учасники чемпіонських складів 1978 та 1986 років. На стадіоні також перебували партнери Мессі по збірній, разом із якими він грав у двох останніх фіналах чемпіонатів світу. Сам футболіст не приховував емоцій ще до початку зустрі-

чився голом, зробив дві результативні передачі та допоміг Аргентині завершити прощальний вечір перемогою.

чі. Під час виходу на розминку Мессі було помітно схвильованим. Окрему церемонію організували безпосередньо перед стартовим свистком. Капітан збірної Беніну вручив Мессі пам’ятний подарунок та емблему своєї команди. На футбольному полі аргентинець також продемонстрував, що його прощання буде особливим. Мессі взяв безпосередню участь у всіх трьох голах господарів. Спочатку капітан Аргентини віддав результативну передачу на Ніколаса Отаменді. Для Мессі та захисника цей матч став черговою сторінкою їхньої спільної історії – вони виступали разом за національну команду протягом 17 років. Згодом Мессі записав до свого активу ще один асист, цього разу допомігши відзначитися одному з молодих гравців збірної – півзахиснику Ніко Пасу. А остаточну крапку в матчі поставив уже сам Мессі. Аргентинець реалізував пенальті, довівши свій показник до 126 голів за національну команду. Після завершення зустрічі на честь легендарного футболіста відбулася масштабна церемонія. Партнери по збірній підкидали Мессі в повітря, а трибуни проводжали капітана оваціями. Для святкового концерту також запросили аргентинську співачку Соледад Пасторутті. Після фінального свистка Мессі звернувся до вболівальників та не приховував своїх емоцій. «Важко говорити. Зараз у моїй голові дуже багато емоцій. Перше, про кого я думаю, – мій батько», – сказав він після матчу. Футболіст також зізнався, що йому складно усвідомлювати завершення багаторічної історії зі збірною. «Мені було неймовірно приємно одягати цю футболку протягом усього цього часу – понад 20 років. Усвідомлення того, що я більше не зможу повернутися сюди, дуже болісне. Але, клянуся, я хотів би продовжувати це робити й надалі, адже Аргентина – найкраще, що може з вами трапитися». Отже, Мессі завершив виступи за збірну Аргентини з 126 забитими м’ячами. Його останній матч у національній команді вийшов символічним: капітан відзна-

КИЇВСЬКИЙ ПАЛАЦ СПОРТУ МОЖУТЬ НАЗВАТИ НА ЧЕСТЬ ЛЕГЕНДАРНОГО ТРЕНЕРА ІГОРЯ ТУРЧИНА 6 жовтня під час Генеральної асамблеї Національного олімпійського комітету України учасники підтримали ініціативу щодо присвоєння київському Палацу спорту імені легендарного тренера Ігоря Турчина. Ідею висунув президент Федерації гандболу України Андрій Мельник. Її підтримали учасники Генеральної асамблеї НОК України. Міністр молоді та спорту України Матвій Бідний також заявив, що сприятиме реалізації цього рішення. За словами Мельника, перейменування Палацу спорту на честь Турчина є важливою подією для українського спорту. Він наголосив, що тренер зробив вагомий внесок не лише у розвиток українського та радянського гандболу, а й суттєво вплинув на цей вид спорту у світі. «Це велике визнання, бо 33 роки подія не могла відбутися, щоб Палац спорту назвали іменем Турчина», – зазначив Мельник. Цього року виповнюється 90 років від дня народження видатного наставника. Київський Палац спорту має особливе значення у його кар’єрі, адже саме тут проводив домашні матчі київський «Спартак», який Турчин очолював із 1969 року. Під керівництвом фахівця київський «Спартак» 20 разів вигравав чемпіонат срср та 13 разів ставав володарем Кубка європейських чемпіонів. Команда фактично стала основою жіночої збірної срср, яка під керівництвом Турчина здобула три олімпійські медалі: золоті нагороди на Іграх 1976 та 1980 років і бронзову медаль Олімпіади-1988. На чемпіонатах світу збірна срср також п’ять разів піднімалася на п’єдестал. Команда Турчина ставала чемпіоном світу у 1982 та 1986 роках, здобувала срібло у 1975 і 1978 роках та бронзу у 1973му. У 1976 році Турчина визнали найкращим тренером світу. За роки роботи він підготував 20 олімпійських чемпіонів та 20 чемпіонів світу. Його досягнення згодом внесли до Книги рекордів Гіннеса. Ігор Турчин помер у 1993 році під час матчу Кубка європейських чемпіонів. На момент смерті він залишався одним із найтитулованіших тренерів в історії гандболу. За словами Мельника, ідею назвати Палац спорту на честь Турчина намагалися реалізувати ще від моменту смерті тренера. Тепер ініціатива отримала офіційну підтримку НОК України. Фото: Instagram/leomessi

Літературна сторінка

09.10.2026 — № 40 (225)

Лідія Підвисоцька, ІваноФранківськ, «Сурма»

Р

анок… Початок нового дня… Година пік… У вкрай переповненому міському автобусі – людно і тісно. Як кажуть, ніде яблуку впасти. «Вагітний» автобус крекче і стогне, рухаючись своїм звиклим щоденним маршрутом. На кожній зупинці у важких пологах випускає потрохи по кілька чоловік. Але не має від того ніякого полегшення, бо натомість приймає в своє лоно нових пасажирів, які нечемно огризаючись на стусани та штовханці своїх «друзів по нещастю», вперто протискуються в середину автобуса. Автобусу важко… Йому жарко… Від гарячого дихання пасажирів пітніють його великі очі-вікна, і автобус майже нічого не бачачи перед собою, наосліп, автоматично рухається вперед. Пасажири теж стогнуть, відчуваючи на власній шкірі всі «вигоди та задоволення» оселедців в бочці. Тісно притиснуті одне до одного, вони не мають змоги навіть переступити з ноги на ногу, щоб хоч на мить відірватися від гарячого тіла свого сусіда. Кожен міцно стискає в руках чи то сумку, чи ребристий дипломат, що жорстоко хижо вгризається просто в тіло або самому власнику, або його сусіду. Люди стиха, крізь стиснені уста лаються, очікуючи нетерпляче на свою рятівну потрібну зупинку. Та деякий час вони змушені рухатися саме так, в нестерпній, пекельній тісняві та незручності, аж до Приладобудівного заводу, де завжди виходить багато людей… З неприємним скреготом широко розчинилися всі троє дверей, і з них горошинами посипалися просто на тротуар спітнілі пожмакані люди, які широкою повноводною рікою ринули прямісінько до високих заводських воріт. В спорожнілий автобус відразу ввірвався потік свіжого повітря і полегшив страждання тих, що ще залишилися. Разом з приємною рятівною ранковою свіжістю в автобус зайшли нові пасажири – високий стрункий військовий і маленький хлопчик, десь, від сили, п’яти-шестирічний, видно, синок, бо на їхніх спітнілих лицях дві пари синіх веселих очей однаково усміхалися з-під довгих чорних вій, а над верхньою губою в обох темніла маленька родима плямочка, яка більше пасувала б кокетливій дамочці. Але і на лицях представників сильної статі ті родимі плямки виглядали дуже симпатично і надавали їм якогось милого неповторного чоловічого шарму… Побачивши хлопчика, кілька пасажирів по інерції різко рвонулися звільнити місце дитині, яка поряд з своїм височенним батьком здавалась особливо маленькою і якоюсь безпорадною, що мимоволі викликало співчуття і бажання допомогти, захистити його від чогось незрозумілого… Незрозумілого, бо в спорожнілому

МИ – ЧОЛОВІКИ! (Бувальщина)

автобусі, коло власного татуся хлопчику явно нічого не загрожувало. Першою схопилася із свого місця огрядна молодиця з великим кошиком, який вона зручно розмістила на своїх округлих колінах. – Сідайте, сідайте з дитиною, – заметушилася, звільняючи місце, – ось тут, біля вікна йому буде зручно. За жінкою встали ще двоє, також пропонуючи військовому сісти. – Ні, ні, не турбуйтеся, – заперечливо махнув головою новий пасажир, – не треба. Ми – чоловіки, і ми повинні стояти! Правда, синку? – подивився з висоти свого росту на білявий чубчик. Синок зустрів таке рішення свого батька явно без ентузіазму, але слухняно кивнув головою. Сісти йому дуже хотілося… Це було очевидно, але він, як стійкий олов’яний солдатик, виструнчився і легенько притулився до батькових ніг. Люди в автобусі розгубилися. Зазвичай пасажири з дітьми вперто протискуються до сидячих місць, наполегливо, а то й нахабнувато вимагають їх звільнення для своїх чад. А тут… Поведінка військового була незрозумілою, щоб не сказати дивною. Автобус завмер від подиву і вже з цікавістю чекав, що ж буде далі. Водій автобуса вів свою машину обережно, вміло, трохи хизуючись, хвацько обминаючи численні ями, та вибоїни на асфальті, вибирав рівніші ділянки дороги, але все-таки автобус хитало і трусило, мов у пропасниці. Разом з автобусом трусився і хлопчик, що міцно вчепився в батькові штани. Йому було страшенно незручно, він хотів сісти, але ж батькове «Ми – чоловіки» примушувало його терпіти. Час від часу він зводив свою біляву голівку, запитально дивився на батька, та, зустрівши спокійний твердий погляд батькових очей, мовчки стояв, не промовивши ні слова. Нарешті не витримав. – Тату, – на весь, вже трохи спорожнілий автобус пролунав дзвінкий голосок, – Ми – чоловіки? – Чоловіки, синку, – спокійне ствердження у відповідь. – І ми повинні стояти? – І ми повинні стояти. На деякий час малий заспокоївся, тільки міцніше вчепився в батькові ноги маленькими пальчиками. Люди стиха перемовлялися між собою. Симпатії розділилися. Дехто вже відверто співчував малому, а дехто, сприймаючи обурення у відповідь від своїх опонентів, підтримував батька. – Якийсь садист, а не батько, – лютувала тихо огрядна жінка, що першою зірвалася з місця. – Дитя ще занадто мале, щоб стояти, – підтримала її сусідка, вичепурена і розмальована дівиця, – воно ж впасти може.

– Але, мабуть, батько знає, що робить, – несміливо обізвався сивий поважний чоловік і відразу злякано присів, бо звідусіль на нього посипалося обурення і ремствування. В автобусі завирували пристрасті. – Дитина має право сидіти! Чомусь є спеціальні місця для дітей та інвалідів… – Чи не занадто часто ми згадуємо про права, а ось про обов’язки чомусь забуваємо... – Виховуємо із своїх дітей егоїстів… – Тепличних рослин… – Але ж і батькові – незручно: і самому триматися, і малого підтримувати. – Для чого ця показуха? Кому вона потрібна? – Показуха? Ви, шановний, все ж добирайте слова! Кому потрібна? Та, насамперед, дитині, а заодно, і нам з вами. – Таке скажете… Ні малий, ні його батько, здавалося, того всього не чули… Малий знову підводив біляву голівку із зворушливим закучерявленим чубчиком і вперто допитувався: – Тату, ми – чоловіки? – Чоловіки, синку. – І ми повинні стояти?

33

– Так! – незворушно звучало у відповідь. Автобус завмер… Люди, затамувавши 1 202 Card 5 US off 23.qxp_Layout подихи, з цікавістю поглядали на дивну Card 5 US off 23.qxp_Layout 1 2023-06-07 пару і з нетерпінням чекали на черговий діалог: – Ми чоловіки, тату? – Чоловіки, сину. – І ми повинні стояти? – Так! Ми повинні стояти. Автобус поволі порожнів, звільнялися сидіння, вже можна було вільно сісти, не потривоживши нікого, але два справжні чоловіки продовжували стояти, виструнчившись, немов на почесній варті. Нарешті милосердна зупинка звільнила малого від мук… Батько зійшов по східцях перший і з тротуару, простягнув обидві руки до сина, лаштуючись йому допомогти. Але малий, посміхнувшись, вперто мотнув білявою голівкою, легенько відштовхнув батькові руки і самостійно спритно вистрибнув з автобуса. Як і годиться всім справжнім чоловікам… На тротуарі батьківське серце все ж не витримало. Військовий підхопив сина, свого справжнього чоловіка, на руки і поніс мимо автобуса, який вже від’їжджав від зупинки. Малий притулився до батькового плеча і синьооко усміхнувся людям, що прикипіли до вікон автобуса. Вони мовчки проводжали захопленими поглядами двох справжніх чоловіків – великого і маленького…

Отримайте знижку $5 US Отримайте знижку $5 US з пром

ЗНИЖКА ЗНИЖКА

$5 $5 на посилку в Укр

на посилку в Україну

Промо код Промо код 5DOL23 5DOL23 ДОМ ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО

ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО ДОМУ, БЕЗ ДОДАТКОВОЇ БЕЗ ДОДАТКОВОЇОПЛАТИ ОПЛАТИ

Виклик кур’єра Виклик кур’єра Більше акцій - в Faceb Більше акцій - в Facebook facebook.com/MeestCa за номером телефону за номером телефону facebook.com/MeestCanada

312-404-1923 312-404-1923 дзвінки дзві та смс нки та смс

34

Історія / Суспільство

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026

Як народжувалася УПА:

Віктор Іщенко Київ, «Сурма»

14

жовтня в історії України закріпилося як день постання Української повстанської армії. Цю дату ми знаємо передусім як символічну, адже сама УПА не виникла за один день, не була створена одним наказом і не з’явилася на порожньому місці. Її формування було тривалим процесом, у якому переплелися досвід попередніх визвольних змагань, діяльність українського підпілля, самоорганізація населення Волині й Полісся, поява перших збройних відділів та поступове усвідомлення необхідності власної української армії. Саме тому історія 14 жовтня цікава не лише як дата в календарі. Вона дозволяє побачити, як у надзвичайно складних умовах український визвольний рух переходив від підпільної роботи до створення організованої військової сили. У 1942 році української держави не існувало. Українські землі були поділені між окупаційними режимами, а Друга світова війна перетворила їх на територію масштабного протистояння. Німецька окупаційна адміністрація розглядала Україну передусім як джерело ресурсів і робочої сили, тоді як радянська система, яка повернулася сюди згодом, не визнавала самого права українців на власний державний розвиток. У цих умовах українське підпілля дедалі виразніше приходило до висновку, що розраховувати на чужі армії у боротьбі за власну державність немає сенсу. Це рішення про створення УПА не виникло раптово. Його передумови сформувалися ще після поразки Української революції 1917–1921 років, коли боротьба за державність перейшла в інші форми. Українська військова організація, Організація українських націоналістів та різні підпільні середовища зберігали ідею самостійної держави тоді, коли українці не мали ані власної армії, ані державного апарату. УПА стала одним із наймасштабніших проявів цієї тривалої традиції. Однак тут починається найцікавіше. Першою структурою, яка використала назву «Українська повстанська армія» в роки Другої світової війни, були не відділи ОУН(б), а формування Тараса Боровця, відомого як Бульба. Його «Поліська Січ», створена ще 1941 року, після демобілізації була відновлена навесні 1942-го вже як антинацистське повстанське формування і отримала назву Українська повстанська армія. Вона діяла на Поліссі та мала власну організаційну й політичну лінію. Отже, говорити про УПА як про

історія однієї дати

структуру, яка одного дня була просто створена ОУН(б), було б надмірним спрощенням. На Волині та Поліссі одночасно існували різні українські збройні середовища, які прагнули створити силу, здатну діяти самостійно. Вони могли мати дещо різні політичні погляди, по-різному уявляти майбутню державу й навіть конфліктувати між собою, але сама поява цих формувань свідчила про важливу зміну: український визвольний рух дедалі більше переходив до практики збройної боротьби. Окрему і значну роль у цьому процесі відіграла ОУН(б). Уже в жовтні 1942 року її керівництво створило комісію для розроблення плану розбудови збройних сил, а в грудні було представлено відповідний проєкт. Паралельно на Волині та Поліссі формувалися боївки, вишкільні групи й перші постійні повстанські відділи. Тобто майбутня армія спочатку існувала не як готова організація, а як мережа людей, командирів і локальних підрозділів, які поступово набували військової форми. Саме тому наступний 1943 рік став переломним. 7 лютого сотня Григорія Перегіняка атакувала німецький гарнізон у Володимирці на Рівненщині. Цей бій традиційно вважають першим боєм УПА проти німців, хоча самі повстанські відділи на той момент ще не всюди використовували назву «Українська повстанська армія». Як зазначає історик Іван Патриляк, перші акції українського націоналістичного підпілля проти німців відбувалися ще влітку 1942 року, тобто до появи сформованої УПА. У лютому 1943 року Третя конференція ОУН(б) затвердила курс на розгортання широкої збройної боротьби проти німецької окупації. Навесні за збройними відділами ОУН(б) закріпилася назва «Українська повстанська армія»,

а Дмитро Клячківський, відомий під псевдонімом «Клим Савур», очолив процес їх консолідації. Відтак те, що впродовж 1942 року було мережею підпільних і повстанських ініціатив, протягом 1943-го почало перетворюватися на цілісну військову структуру. Цей процес не був простим об’єднанням усіх українських збройних сил. Між різними середовищами існували серйозні політичні суперечності. Формування Боровця та ОУН(б) так і не стали єдиною армією, а влітку 1943 року протистояння завершилося роззброєнням частини сил Боровця, після чого його формування отримало назву Українська народно-революційна армія. Водночас УПА швидко набувала рис справжньої армії. Створювалися командні структури, військові округи, штаби, розвідувальні, вишкільні, організаційні та тилові підрозділи. Восени 1943 року було створено Головну команду УПА та Головний військовий штаб, до роботи в якому залучили, зокрема, військових фахівців із досвідом служби в арміях Української Народної Республіки та інших арміях. Наприкінці 1943 року структура УПА вже значно більше нагадувала регулярне військо, хоча воно й залишалося підпільною повстанською армією. Тому 14 жовтня 1942 року варто розуміти не як момент, коли хтось одного дня «створив УПА», а як дату, якою український визвольний рух позначив початок нового етапу боротьби. У 1947 році Українська Головна Визвольна Рада офіційно закріпила її як день постання УПА, пов’язавши цю дату також із традицією Покрови, яка в українській історичній пам’яті давно була пов’язана з військовим захистом і козацтвом. Нація починає боротьбу тоді, коли має для цього готову державну ма-

шину. Іноді спочатку виникає усвідомлення власного права на державу, потім – організація, здатна це право захищати, і лише згодом історія створює політичні умови для його реалізації. Тож УПА не була одномоментним витвором і не була безпомилковою структурою. Її історія містить складні рішення, внутрішні конфлікти, трагічні сторінки та проблеми, які й сьогодні залишаються предметом історичних дискусій. Але ці обставини не скасовують головного: у роки, коли українці не мали власної держави, частина суспільства створила збройну силу, яка ставила українську державність не як абстрактне гасло, а як конкретну політичну мету. Саме тому 14 жовтня варто фіксувати й пам’ятати не лише як дату. За нею стоїть довгий процес – від перших підпільних груп і локальних загонів до армії з командуванням, штабами, розвідкою, вишколом і власною політичною програмою. Історія виникнення УПА показує не стільки момент народження певної організації, скільки момент, коли українці дедалі виразніше почали брати відповідальність за власну боротьбу у власні руки. Для українського визвольного руху державність ніколи не була лише питанням кордонів чи політичних інституцій – ішлося передусім про здатність самої нації бути суб’єктом власної історії. Степан Бандера сформулював це без зайвої складності: «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою». Зовнішні обставини можуть сприяти державотворенню, союзники можуть допомагати, а історія може створювати сприятливі моменти, але ніхто не може взяти на себе відповідальність за існування іншої нації. Дмитро Донцов називав державність «формою національної волі» – тобто не готовою конструкцією, яку можна отримати й надалі сприймати як даність, а політичним виявом здатності народу організувати себе і захистити власні інтереси. У цьому сенсі поява УПА була важливою не тільки військовою подією: українці, які не мали власної держави, намагалися створити силу, що мала захищати право на неї. І, мабуть, саме тут проходить найважливіша межа між народом як населенням певної території та нацією як спільнотою, яка усвідомлює себе відповідальною за власну долю. І готова за це боротись.

35

09.10.2026 — № 40 (225)

UNIVERSE CARRIER

UNIVERSE CARRIER

ми підтримуємо

це логістична компанія, яка за 15 років свого існування, зарекомендувала себе як конкурентоспроможний лідер у сфері перевезень, створений задовольняти запити клієнтів.

Ми використовуємо новітні, високоякісні технології та інноваційне обладнання. Наш відданий персонал та професійні водії надають широкий спектр транспортних і логістичних послуг. Universe Carrier має найбільш розгалужену транспортну мережу, що забезпечує надійну своєчасну доставку товарів (перевозимо через 48 континентальних штатів, Аляску та Канаду).

WWW.UNIVERSECARRIER.COM 14351 WEBER DR, HUNTLEY, IL 60142

Наша формула успіху полягає у спілкуванні, якісному плануванні та сильному бажанні розвивати наш бізнес і відносини з клієнтами через партнерство, покращуючи транспортні рішення та послуги. Ми на 100% підтримуємо своїх водіїв і маємо найновіші та найбезпечніші вантажівки. Використовуючи запатентовану технологію, ми можемо оптимізувати режим обслуговування, який найкраще відповідатиме вашим потребам, і забезпечити активне відстеження кожного відправлення. Ми завжди раді бачити у своїй команді водіїв з досвідом, а також без досвіду, адже у нас є програма тренування, де ви можете швидко навчитись і стати невід’ємною частиною нашої компанії.

Працювати з нами - це зростати щодня!

36

surma.com.ua

№ 40 (225) — 09.10.2026