"Сурма" – українська незалежна газета. №175-2025 by SurmaNewspaper

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА

ВИХОДИТЬ ЩОТИЖНЯ

№ 42 (175) | 17 ЖОВТНЯ 2025 | USA, UKRAINE

ТРОЇСТІ МУЗИКИ

ЛІТЕРАТУРНИЙ ВИПУСК

Хто винен Андрій Чайковський ▶ стор. 12

Мишка Богдан Лепкий

У мене є мрія - прокинутись зранку і побачити в часописі на 20 першій шпальті некролог, обрамлений вітаннями ▶тастор. синьожовтими стягами. У тебе теж така мрія? Нелюд путін довго не проживе. Тому підтримай українське видання та українське радіо, щоб наша мрія стала реальністю.

Украдений син

Андрій Чайковський ▶ стор. 22

Якщо Вам не байдуже. Підтримайте радіо і газету. Переведіть кошти по ZELLO за номером телефону +17736973923 або за QR кодом Юрій Федькович Рахунок в Selfreliance - 177162 ▶ стор. 32 CHASE BANK - 695785532

Люба-згуба

з водограєм пісень – до людей, з допомогою – до України

Ви можете оформити щомісячний автоматичний перевід для підтримка радіо та газети. А ще Ви можете оформити автоматичну заявку, і ми будемо знімати вказану суму автоматично. Чеки можна висилати на нашу адресу. БУДЕМО ВДЯЧНІ 5050 N. Cumberland Ave., 18-S ЗА ПІДТРИМКУ Norridge, IL 60706. PAYBLE FOR: UKRAINIAN-AMERICAN MEDIA GROUP. РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ

СТОР. 2 це велика підтримка Ваша реклама в газеті і на радіо, для нас. «СУРМА» Будемо вдячні за будь-яку підтримку. SURMA, 5050 N. Cumberland Ave., Ste 18-S, Norridge, IL 60706, uausamedia@gmail.com

ISSN 2832-4676

Літературний додаток

Руслана Романюк, Чикаго, «Сурма»

кщо ви, шановні читачі, приходили на українські фестивалі, які відбувалися у наших громадах і цього року, і торік, і позаторік (зрештою, й добрий десяток років тому), то просто-таки не могли не помітити цих енергійних, забавних і безумовно талановитих легінів. Вони завжди переступають поріг кожного фестивального подвір’я у солом’яних брилях, у красивих вишиванках, у розшитих українськими взорами кептарях – як таких не помітиш?! І як не почуєш, якщо в руках кожного – облюбований музичний інструмент, а вкупі взяті вони дарують таку енергетику народної музики і пісні, що вмить забуваєш, де ти: у Чикаго, чи десь там, в українських Карпатах, де виходить на берег неспокійної річки чарівна Марічка; чи у безмежних українських степах, де впав у бою козак молодий і дівчина затужила; чи в українських пралісах, де всюди буйно квітне черемшина, а кому пощастить, то може й чар-зілля – червону руту – відшукати… Скільки їх, пречудових українських пісень, знають троїсті музики, які взяли для свого маленького колективу назву «Водограй», – не злічити. Але на наших фестивалях вони практично не виходять на сцену – там виконавців, зазвичай, вистачає. Вони ж відразу ідуть, так би мовити, в маси. І як тільки починають награвати українські мелодії чи наспівувати добре знані і улюблені пісні, то довкола одразу збирається гурт охочих не лишень послухати, але й разом із музиками поспівати. А могли би, як і більшість, – сісти недільної днини за фестивальним столиком і смакувати шашликами чи варениками. Але ж ні! Хоч позаду у кожного – напружений робочий тиждень

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

Троїсті музики:

з водограєм пісень – до людей, з допомогою – до України

(повірте, що з далекою від музики роботою), однак вони не можуть собі дозволити втратити можливість додати доброго настрою фестивальному люду і – це тепер є для них найголовнішим – доєднатися до допомоги Україні: з того часу, як почалася війна, до бубна завжди прикріплена торбинка із написом «Збір на ЗСУ». І музики сер-

дечно вдячні кожному, хто кидає до неї хоч б долар… Ось чому я давно задумала написати до газети про них, про цих енергійних і завзятих легінів у солом’яних брилях, в розшитих взорами кептарях. Отож знайомтеся: троїсті музики – духовик (саксофон, кларнет, сопілки) Роман Панько, акордеоніст Михайло

Стрієшин і бубніст Андрій Іванців. Ми домовилися про зустріч і я не сумнівалася, що спілкуватися з ними буде не менш приємно, аніж слухати їхню музику і їхній спів. Але аж ніяк не сподівалася, що ця зустріч подарує мені віртуальну мандрівку у мою юність. І що фото одного із музик, як потім з’ясується, було у мене вдома, на Прикарпатті, ще з кінця 80-х років, коли ми навіть не підозрювали про існування одне одного. Першою зав’язалася наша розмова з Романом Паньком, який проживає в Америці уже 28 років (за другим приїздом. Чому так? Про це – далі). Він – корінний львів’янин. І професійний музикант. Тому що якось інакше, аніж як у парі з музикою, його життя скластися, напевно, не могло. Гени! Лишень штрихами Роман розповідає наступне. У маминій родині дідів рідний брат закінчив філіал Львівської консерваторії. Бабуся співала в Перемишлі у хорі «Просвіти», чим дуже пишалася. Брати по батьковій лінії (і рідні, і двоюрідні) – музиканти. Батько також був музикантом – скрипалем-самоуком, а дід свого часу продав поле і купив малому Миронові ще й акордеон, на якому той також навчився грати самотужки – мав добрий слух, також допомогли кілька приватних уроків у знайомих музикантів. Скільки ж потім, у гурті з такими самими завзятими, весіль відіграв – родина статистики не вела, але рахунок точно ішов на сотні, а мо’, й через тисячу перевалив би. Отож і Романові стелилася дорога до музичної школи. Тому що музику він дуже любив. Дуже! Пригадує: колись у Львові популярними були осінні ярмарки, куди з усіх районів області звозили для продажу дари поля, а разом з господарями завжди приїжджала художня самодіяльність із розмаїтими концертами. То він, ще геть малим, пильнував, аби не пропустити отой ярмарок: звісно ж, його не цікавили торгові ряди з капустою чи морквою, а от сцена, на яку, як правило, перетворювався кузов вантажівки з відкинутими бортами і застелений килимом… Там відбувалася магія. Особливо, коли до виступу запрошувалися троїсті музики. Готовий був слухати їх годинами… Як і духові оркестри, які, починаючи від весни, щонеділі звеселяли люд у львівських парках мелодійними валь-

17.10.2025 — № 42 (175)

Літературний додаток

Protez Foundation прийняв на протезування нову групу воїнів – уже 26-ту

Літературний додаток

сами, бадьорими польками і розважливими полонезами. Навчаючись у музичній школі, співав у знаменитому хорі «Дударик». Тоді ж, опановуючи скрипку, захопився ще й духовими інструментами і в музичне училище поступив як кларнетист. Потім став перед вибором – консерваторія чи армія? Вибрав… армію, бо не сумнівався, що музика допоможе йому служити. А майже два роки в армійських оркестрах – це була більша практика, ніж на студентській лаві, ще й, як любить жартувати Роман, без екзаменів з історії партії і наукового комунізму (мову ж бо ведемо про 80-ті, а отже радянські, роки). Але Львів – то є Львів. Він завжди був національно гоноровий. А тому тут працювали колективи, репертуар яких, попри радянщину, ряснів українською музикою і українськими піснями. І з багатьма із них була пов’язана творча доля Романа Панька. Він був навіть за крок від роботи у «Ритмах Карпат», які згодом стали знаменитою «Ватрою» Ігора Білозіра. Але йому, тоді ще студенту музучилища, поставили умову, щоб перевівся на заочну форму навчання, бо репетиції, концерти, гастролі потребували часу. Однак він прагнув доброї фахової освіти, тому відмовився. А репетицій і концертів хлопцеві вистачало і в стінах училища, і, до прикладу, у вокально-інструментальному ансамблі «Серпанок» при клубі Гагаріна, який свого часу був навіть учасником популярної телевізійної програми «Сонячні кларнети». Тут я мушу зробити уточнення для покоління, яке не знає, про що йдеться. Отож передача «Сонячні кларнети» – це була свого роду предтеча нинішніх «Х-факторів» та іже з ними, з тією лиш різницею, що вона не відкривала таланти, але запрошувала на зйомки талановитих людей, талановиті колективи і популяризувала їхню творчість на всю Україну. .З не меншим захопленням згадує Роман свій післяармійський період життя, коли пощастило працювати в оркестровій групі танцювального ансамблю «Мрія», а потім – у школі, в музичній студії; згадує виступи із ка-

surma.com.ua

пелою бандуристів, до якої його загітували сестра Дана (професійна баяністка) з чоловіком. Скажете: а що тут такого, чому пощастило? Робота як робота, жодних тобі знаменитих імен поруч, жодних знаменитих сценічних майданчиків… Ех, нічого ви не розумієте. А для нього все, пов’язане з музикою і з можливістю реалізувати себе, як музиканта, завжди було неймовірним щастям. Тішився кожним концертом зі своїми колективами. Тішився за ту радість в очах глядачів, яку викликали вони своїми виступами. Тішився, коли гурти весільних музик запрошу-

№ 42 (175) — 17.10.2025

вали його до своєї компанії. Зрештою, найпершим (ще у далекому дитинстві) був гурт, у якому грав батько і брав попри себе малого Ромка (і з бубном, і зі скрипкою) – спочатку на поправини (наступний день після весілля), а потім і на саме весілля. І Роман донині пам’ятає, як від радості не чув землі під ногами і як заробив перших 5 рублів – для пацана то були страшно великі гроші. А діялося це все ще тоді, коли весільна музика була, так би мовити, живою – без синтезаторів і без всіляких сучасних систем, які дозволяють одному музиканту цілий оркестр замінити. А тому весілля для музиканта-народника – то була добра школа для вдосконалення майстерності, для комунікації з людьми, для уміння догодити музикою і піснею найвибагливішому гостю. Згодом у Львові відкрили ресторан «Дністер». І йому запропонували місце у вокально-інструментальному ансамблі. Правда, сказали, що потребують клавішника, і Роман купив клавіші «YAMAHA», потративши для цього суму, за яку – скажемо для порівняння – можна було придбати автівку «Жигулі». Але чого не зробиш заради музики?! Головне, що жодного разу він про це не пошкодував. Грати в ресторанному ансамблі – це було круто. Оскільки ж тоді (йдеться знову-таки про кінець

80-х) у Львові бували делегації з різних радянських республік і з багатьох дружніх європейських держав, то музиканти розучували до їх приїзду міжнародну, так би мовити, класику: тут тобі і грузинська «Суліко», і угорський «Чардаш», і грецькі «Сіртакі» (чи ж міг подумати, що колись це знадобиться йому на іншому краю світу?!). А гостей своїх вони, звичайно ж, вражали мелодійними українськими творами. Талановиті були люди! Бо тільки такі могли замахнутися на студійний запис великого вінілового диску. І коли у 1988 році знаменита радянська фірма «Мелодія» випустила платівку «Заспіваймо пісню веселеньку» із назвою їхнього колективу – «Львів» – на обкладинці, то вона вмить розійшлася серед поціновувачів гарної музики: на одному боці платівки були народні пісні, на іншому – авторські, народжені в колективі. А ще через рік Львівське телебачення відзняло про колектив «Львів» цілий музичний фільм – «Веселі мініатюри» – і вони почувалися справжніми зірками. Тим часом підоспіло проголошення незалежності України. До Львова приїжджало багато діаспорян. Бували у «Дністрі». Чули їхні пісні. І запросили на виступи до Америки. Ось так ансамбль «Веселий Львів» і потрапив до Сполучених Штатів. Об’їздили з кон-

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175)

СПЕЦІАЛІСТ ЩО ПРАЦЮЄ ДЛЯ ВАС

НАТАЛЯ АСЕВЕДО КУПІВЛЯ ТА ПЕРЕФІНАНСУВАННЯ ЖИТЛА ВСЕ НЕМОЖЛИВЕ СТАЄ МОЖЛИВИМ ! ДЗВОНІТЬ ДО НАС З ПИТАНЬ КУПІВЛІ НЕРУХОМОСТІ ТА ОТРИМАЄТЕ ВСІ ВІДПОВІДІ В ОДНОМУ ОФІСІ

БЕЗКОШТОВНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ ПО ТЕЛЕФОНУ

773-368-0123

• Індивідуальний підбір фінансування • Федеральні позики • Низькі відсотки • Позики під ремонт • Перефінансування з CASH OUT • Перефінансування без додаткових коштів NO CLOSING COST • Можливе 100% фінансування

Solution Financial Mortgage Company (NMLS ID 267469)

www.gosfmc.com

Наша адреса: УКРАЇНСЬКА ОКОЛИЦЯ 1706 W. CHICAGO AVE., CHICAGO, IL 60622 Tel.: 773-109-1950 Fax: 847-834-0106 nacevedo@gosfmc.com NMLS ID:232240

AN ILLINOIS RESIDENTIAL MORTGAGE LICENSEE

РОЗМОВЛЯЄМО УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Літературний додаток

цертами тридцять п’ять міст і… повернулися додому. Не дивуйтеся: тоді, на початку 90-х, ще не було (чи взагалі не було) таким актуальним приїхати у Штати і всякими правдами-неправдами залишитися тут. Зрештою, у житті на все повинен прийти свій час. І для Романа Панька він настав – другий приїзд до Америки. Аби сьогодні фіксувати – уже двадцять вісім років тут. Аби починати (зрештою, і продовжувати) роботу, далеку від музики, але у вільний час таки знайти себе у творчих колективах. Бо справжній музикант – це, скажу вам, не професія. Це – діагноз. У хорошому сенсі слова… Таку ж «хворобу» має і Михайло Стрієшин. «Моє музичне минуле в Україні – не таке насичене і бурхливе, як у Романа, – каже, – лиш любов’ю до музики, й особливо до народної, ми, мабуть, схожі«. Та не «мабуть», а справді схожі. Бо люблять її. І залишаються їй вірними навіть попри американську робітничу буденщину, якій віддають себе більшість українських чоловіків. Михайло – із Тернопілля. Так-так, із того пречудового українського краю, уродженці якого претендують на першість за їх кількістю у Чикаго. Із того краю, де поважно котить свої води старий Дністер, де тернопільські каштани нічим не поступаються київським, а чутливі до краси люди помічають, як квіти і зорі зводять у житті мости кохання… Відчуваєте, скільки музики у цих слова (вони ж бо і взяті із пісень про цей край)? Тому й не дивно, що тут завжди було багато охочих займатися музикою. Серед них і Михайло. Тато дуже хотів, щоби він грав на скрипці, бо і в їхньому роду були скрипалі-самоуки. «Але з перших же занять у музичній школі я відчув, що скрипка – то не моє», – згадує Михайло. А от до баяна прикипів якось відразу. Займався серйозно. Стимулу додавали і відчуття внутрішнього задоволення від занять, і концерти, й аплодисменти. Особливо ж на всіляких шкільних заходах, коли на тебе і на твою музику дівчата озираються: знаєте, як ти від цього виростаєш у власних очах?! Професійне навчання продовжив у Теребовлянському вищому училищі культури. А далі – все просто: армія, робота художнім керівником у будинку культури, вміння імпровізувати (опанував ще й акордеон), коли треба допомогти із музичним супроводом будь-якому колективу… Ну і весілля – уже згадана вище супершкола для музиканта, яка не дає дипломів, зате дає добрі навички і неймовірну практику. Майже 20 років тому Стрієшини приїхали до Америки. Михайло пішов на контракторку. На життя не нарікав. Але все частіше ділився з дружиною сокровенним: «Музика тягне…». Почав шукати поміж музикантів акордеон і згодом таки купив його. А Галя розуміла і не заперечувала. Більше того, навіть співала з першими колек-

surma.com.ua

тивами, до яких приєднався чоловік, на фестивалях в українській громаді. Бо музика – то, знаєте, магія, яка в душах чутливих людей переростає у водограй пісень та емоцій… Андрій Іванців у колективі – єдиний, хто не має професійної музичної освіти, але уявити собі троїстих музик без бубна – просто нереально. Його, на відміну від інших музичних інструментів, не потрібно настроювати, зате він настроює всіх. Тому що бубен – це ритм, це динаміка, це темп, це драйв… І найперше бубніст повинен усе це відчувати внутрішніми фібрами своєї душі і свого слуху. Що для Андрія абсолютно не було проблемою: коли він народився, бубон уже стояв у кутку кімнати, адже бубністами були і батько, і обидва стрийки. Тому і він ще читати-писати не вмів, а ритми на бубні уже відбивав. У школі займався в духовому оркестрі, трохи вивчав баян у музичній школі, та все ж найбільше задоволення отримував, коли брав до рук бубон: здавалося, у заданому ним ритмі крутиться навіть земля. А що вже казати про людей! Гурт народних музик був особливою складовою успішної забави на проводах до армії, на весіллях (потім на котромусь із них, на Тернопіллі, він перетнеться навіть з Віктором Павліком), в суботу і в неділю – на танцях у сільському клубі. Й Андрій зі своїм бубном став причетним до того з 15 років. Ох і життя було – молоде, насичене, красиве, двадцяти чотирьох годин у добі виявлялося замало. Нині згадує: вранці у понеділок мама будить до школи, а він лиш недавно із весілля прийшов і єдине, про що може думати, – коли ж висплюся? Але й минулося все, ніби сон. Змінилися часи, змінилися обставини, навіть місце проживання змінилося – народ-

№ 42 (175) — 17.10.2025

жений на Тернопільщині, проживши якийсь час у Івано-Франківську, майже двадцять років Андрій Іванців мешкає уже в Чикаго. Гадаєте, почавши із контракторки і продовживши роботу шоферуванням (останніх чотири роки – на траках), він забув про бубон? Помиляєтеся. Навіть дуже помиляєтеся. Спочатку у вихідні дні були зустрічі із земляками на танцях під церквою на Washtenaw, що в українській околиці; потім – прохання до учасників гурту, який супроводжував ці танцювальні вечори, чи можна з ними поспівати; потім – знайомство із Михайлом Стрієшиним, а трошки пізніше – з Романом Паньком, з іншими музикантами; і вже через якихось півроку після приїзду до Америки він разом із новими друзями зіграв на дні народження своєї сестри у кафе «Шоколад». Бубон для Андрія зробив Ігор Галянтій, про якого дізнався на тих же танцях під церквою, а оздобу для шкіряної частини інструмента замовив у професійного художника і не пожалів трьох сотень доларів за зображений на інструменті український краєвид – ліс, гори і мальовничий водоспад. Водограй. Слово, що навіває приємні спогади про рідний край, згодом і стало назвою колективу, який сьогодні добре відомий у творчих колах Чикаго. Тепер цей бубон троїсті музики зберігають як раритет, як пам’ятку про початок їхньої спільної творчої діяльності. Бо через якийсь час Андрій сам зробив собі інший бубен – менший і зручніший. І хоч на котромусь із перших відіграних у Чикаго весіль він узяв був до рук гітару, однак швидко відмовився від такого «перепрофілювання», бо сказав тоді і каже нині: «Бубон – то моє!» «І взагалі музика – то також моє, – продовжує свої одкровення. – Буває, так наробишся за тиждень, що

сил, здається, вже нема, але вихідних чекаєш не для відпочинку, а для того, що маєш щастя іти з колегами-музикантами на якусь забаву. Тому що музика заряджає і відновлює сили на наступний робочий тиждень. Тому що музика дає відчуття того, що ти живеш…» Отож до Америки кожен із моїх нинішніх співрозмовників приїхав у різний час. Але, попри основну роботу, вони не могли бути і жити без музики. Працювали з різними людьми і з різними гуртами: із вдячністю згадують ансамблі «Джерело», «Обрій», «Мрія», «Карпатські зорі», «Черемшина», духовий оркестр «Беркут», український біг-бенд; із вдячністю говорять про музикантів і вокалістів, з якими зводила доля, – Василь Пик, Михайло і Тарас Демберецькі, Михайло Колода, Андрій Чуйко, Володимир Литвин, Василь Петрованчук, Ігор Кравець, Ярослав Шепта, Тарас Корецький, Ігор Галянтій, Ігор Хитрий, Роман Хитрий (на жаль, уже покійний), Михайло Ленчишин, Богдан Кисіль (також уже покійний), Богдан Скавінський, Роман Белезюк, Михайло Вачко, Іван Остапчук, Іван Снігур, Віктор Ільницький, Ольга Винничук, Ярослав Бондар, Ольга Гуменюк, Ольга Монастирська, Роман Сидорук, Орест Коцький, Павло Червінський, Тетяна Кулинич… Мої співрозмовники заздалегідь просять вибачення, якщо когось не згадали, бо талановитих українців у Чикаго завжди було (і зараз є) багато, а тому цей перелік може бути у кілька разів більшим. Попри те, що хтось повернувся до України, а хтось і нині знаходить застосування своїм талантам і захопленню свого життя, зайнявши творчу нішу в українському мистецькому просторі Чикаго. А Роман Панько, Михайло Стрієшин та Андрій Іванців свій перший виступ утрьох, правда у збірному оркестрі з іншими музикантами, мали ще у 2009 році – на фестивалі у парафії святого Йосифа Обручника, а кількома днями пізніше – в українській околиці, де українські дні відбувалися у Сміт-парку. Тоді ж і вирішили вдатися до меншого за формою, зате більш мобільного гурту, і стали колективом троїстих музик з гарною і мелодійною назвою «Водограй». Де їх можна побачити і почути? Про українські фестивалі я вже сказала: щороку і практично у всіх парафіях. Численні творчі зустрічі в українських громадах, різного плану приватні вечірки, ювілейні свята чи просто дні народження – і там вони бувають, бо жива народна музика завжди привертає увагу і завжди цінується. Кілька разів допомагали із супроводом СУМівському хору і навіть на виступах танцювального колективу «Громовиця». Був період, коли у Чикаго проходили концерти «Різдвяний зорепад» (може, пригадуєш, читачу, – організатори орендували для цього актову

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175)

Життя без болю

У Global Clinic ми пропонуємо професійні медичні послуги, найсучасніші технології лікування та доступні ціни, що є найкращим вибором лікування болю в нашій клініці.

Контролювання болю

Ми пропонуємо фізіотерапії, терапевтичний масаж з голковколюванням, вправляння дисків, лазерні терапії, блокади та зцілення власною плазмою.

Наш офіс працює для вас Понеділок - П’ятниця з 9:00 до 20:00 Субота з 9:00 до 15:00

8565 W. Dempster St. Niles, IL 60714

(847) 299-7000

Літературний додаток

залу школи Шопена), на які приїжджали українські зірки – до прикладу, Ніна Матвієнко, Лілія Сандулеса, Ніна Шестакова, Дзідзьо, Анатолій Матвійчук, Дмитро і Назарій Яремчуки… І наш «Водограй» завжди працював, так би мовити, на розігріві, налаштовуючи зал на приємний перегляд концертів. На запрошення Українського Національного музею троїсті музики неодноразово брали участь в обмінних концертах з ком’юніті різних національностей, які функціонують у Чикаго, в народознавчих акціях, що їх організовував Музей (зокрема, з приємністю згадують і мають чудові фото зі свята Івана Купала у Round Lake). Чули наш «Водограй» і на Navy Pier – котрогось року УККА організовував там Українські дні. Співали і в американському барі, де працює знайома українка, якось запропонувавши хлопцям: а чом би й ні? Нехай послухають американці (і не тільки) нашу чудову музику. А Різдво? Українська колядка під супровід троїстих музик, з якою «Водограй» іде до друзів, до знайомих, до всіх, хто їх запрошує, – то також зворушливі моменти їхнього творчого життя. І, певна річ, весілля: вони ж бо – українські західняки, і в минулому усі троє – весільні музиканти, отож весільну обрядовість добре знають. Ще й жартують про себе: є артисти заслужені, є народні, а ми – міжнародні… І пояснюють: бували весілля чисто українські, а бували мішані, то вони, на яке би не потрапляли, будь-яке замовлення гостей виконували (отут і пригодилася Романові музична практика із зустрічей іноземних делегацій у львівському ресторані «Дністер»), потішаючи їх не лишень українськими, але й польськими, вірменськими, молдавськими, грузинськими, грецькими, мексиканськими чи італійськими мелодіями. А ще – своїми, себто народженими в колективі: тут і полька, яку написав Роман Панько, й інша інструменталка, навіть уже відома, але по-своєму інтерпретована саме під колектив троїстих музик. Для цього на перших порах вони регулярно збиралися на репетиції, тепер уже стали настільки зіграними, що розуміють один одного навіть з по-

surma.com.ua

гляду, а музику відчувають із заданої тональності та з першого акорду. Свої корективи у творче життя «Водограю» внесла спочатку пандемія коронавірусу, коли всілякі масові заходи були під забороною (а в котрийсь рік до «корони» мали 36 (!) весіль, крім всіляких інших зустрічей і фестивалів – уявляєте?!), а тепер – війна, коли відчувається, що люди хочуть менше гучних забав. І саме тепер свою участь в будь-яких івентах троїсті музики використовують як можливість допомагати Україні. Пригадують, що вперше зробили це ще у 2014 році: на українських днях у Сміт-парку засновник благодійної організації Help Heroes of Ukraine Ігор Терлецький виписав їм чек на одну тисячу доларів, і хлопці, через посередництво УККА, передали ці гроші до України. З того часу багато разів кошти, зібрані на парафіяльних фестивалях, віддавали у відповідні церковні громади, а ті своєю чергою відправляли українськими захисниками. Купляли РЕБи, докладали фінанси різним волонтерським організаціям (як, наприклад, «Опришки Довбуша») на придбання нашим бійцям необхідної амуніції. Передавали гроші волонтерам, які закуповували подарунки для дітей загиблих воїнів. Знайомі і родичі з України писали: ви казали, що можете допомогти із дронами… І вони допомагали. І найвищими від всіляких нагород вважають прості Подяки, які отримували за свою допомогу від військових частин звідти, з политої кров’ю рідної землі. Хоч робили це не для подяки. Робили і роблять тому, що сповідують єдино правиль-

№ 42 (175) — 17.10.2025

не як на нинішній час правило життя: або ти на фронті, або ти – для фронту. І коли на українських фестивалях у Чикаго зустрічають поранених воїнів, які перебувають тут на лікуванні і протезуванні, то вважають за велику честь привітатися з ними, обнятися, сфотографуватися, поспівати разом і фінансово їм допомогти. Ось такий він, гурт троїстих музик «Водограй». Ось такі вони, мої сьогоднішні візаві – Роман Панько, Михайло Стрієшин та Андрій Іванців, розмова з якими виявилася не менш приємною, теплою і світлою, ніж їхня музика і їхній спів. А яким чином вони подарували мені віртуальну мандрівку у мою юність (пригадуєте, я про це сказала на початку статті)? Слухайте, це була справді несподіванка... Так от. Саме у той момент, коли Роман Панько згадував про свою участь у складі вокально-інструментального ансамблю ресторану «Дністер», я дозволила собі перебити його цікаву розповідь невинною реплікою: мовляв, у цьому колективі працював мій однокурсник із факультету журналістики Львівського університету, і в мене навіть є великий вініловий диск пісень ВІА «Львів» із його дарчим написом… «А хто ваш однокурсник?» – запитав Роман. «Зеновій Кметь», – я відразу зрозуміла, що зараз відбудеться щось абсолютно неймовірне. І відбулося. Роман виніс із сусідньої кімнати такий же диск і показав на головній світлині обкладинки: оце – ваш однокурсник, а оце – я (третій парубок зліва); саме тоді ми і працювали разом у ансамблі. «Значить, із цим фото на платівці ви були у мене вдома, на Прикарпат-

ті, ще з кінця 80-х років, коли ми й не підозрювали про існування одне одного?» «Так і є, – усміхнувся мій співрозмовник і продовжив: – А ви знаєте, що Зеник також проживає в Америці, і що ми доволі часто спілкуємося по телефону? Він також не проминає нагоди популяризувати українську культуру, правда, у Філадельфії. Хочете, просто зараз йому зателефоную?» І зателефонував. І відбулася до щему сердечна розмова-спогад про роки навчання, про хвилювання перед іспитами та заліками у головному корпусі університету (тоді факультет журналістики розташовувався саме там), про наш випускний у кафе «Скнилівок», про однокурсників і викладачів, багатьох із яких, на жаль, уже нема – 33 роки минуло від закінчення універу. І відбулася констатація факту – як же розкидала доля людей країнами і материками, і як це важливо – скрізь, попри рутину, попри буденщину, знаходити у житті те, що дає поживу для душі, що, як засвідчує моя нинішня розповідь, дозволяє українцям навіть далеко від дому залишатися українцями – зі своїм словом, своєю мовою, своєю піснею, зі своїми традиціями, яких не відбере і не знищить ніхто. Бо виграють вони водограєм – тим чистим струменем води, у якому нуртує невидима сила отчої землі. І її дарує кожному, хто його слухає, гурт троїстих музик – троє легінів, які з водограєм пісень ідуть до людей, а з допомогою – до України.

17.10.2025 — № 42 (175)

Літературний додаток Prices effective Oct.15-21, 2025

750 Ml.

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

17.10.2025 — № 42 (175)

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

Хто винен Я

ввійшов до судової зали саме тоді, як предводитель суду заложив берет на голову і проголосив засуд: «В імені його величества цісаря суд окружний признає Степана Припоня винним у крадіжці і засуджує його на важку в’язницю протягом одного року...» Обжалуваний засуд прийняв, і предводитель сказав йому таке: — Ти непоправний злодій. Замість чесно працювати, — бо ти здоровий хлоп, — ти крадеш. Пам’ятай, що як ще раз украдеш щонайменшого, то підеш, як налоговий злодій, перед присяжних суддів, а тоді дістанеш п’ять років важкої в’язниці. Степан вислухав цю науку, начеб його похвалили. Він байдуже усміхнувся, а відтак уклонився судові і сказав: — Дзенькую... Я придивився до нього ближче. Це був кремезний парубійко яких двадцяти п’яти років. Лице гладко виголене, з підкрученим угору вусиком. Волосся чорне, як смола. Очі чорні та розумні. Дивився ними на світ, начеб у нього на сумлінні не було ніякого гріха. Вдивляюся в те обличчя і не помічаю ніякого збочення, як це у злочинців помітити можна, ні одної рисочки, котра б указувала на те, що то небезпечний чоловік для людства. Навпаки, якби не арештантська сірячина, думав би, що це парубійко, якому радять люди женитися, а він вагається, котру брати... За кілька днів опісля робили в мене в городі арештанти з місцевої в’язниці. У цій партії був і Припонь Степан. Двоє арештантів напинали якраз колючий дріт на паркан. — Що це поможе? — каже один арештант. — Такий дріт злодія не спинить... Мене раз притиснув шандар до такого паркана з колючим дротом. Здавалося: ось-ось піймає за комір... Господи, як махну через дріт, мов птиця, далебі! А шандар став, як теля перед новими воротами. Я йому ще язик показав та й дав ногам знати... — А він не стріляв? — питає другий арештант. — Ба, коли невільно... він мене ще не впіймав, і я йому не втікав, то невільно стріляти. — А я тобі кажу, — каже Припонь, — що ти нісенітниці говориш. Певно, що на нашого брата-злодія такий дріт — то нічого. Але я хотів би бачити такого нешануючого своєї честі злодія, котрий ішов би до чужого садка яблука красти... Така крадіжка — то для дітваків, а для них колючого дро-

Андрій Чайковський

ту вистачить, і через нього, певно, не полізуть. — Хіба ж між злодіями є гонорні люди? — питає арештант-газда, що відбував кару за те, що переломив комусь руку. — Певно, є їх більше, як між вами, славетними газдами-дуками, — каже Припонь. — Порядний злодій не скривдить та не ошукає свого товариша, додержить слова без присяги, в біді йому поможе, не псує йому зарібку, не зрадить... І межі йому не переоре. У нас, злодіїв, є свій закон і своя честь... Дехто став сміятися. — Якого чорта смієшся?! Хіба ж ти це розумієш? Зломив комусь руку і хоче рівнятися з порядними злодіями! — А ти, Припонь, то вже злодій порядний, з діда-прадіда, — каже дозорець. — Це ні. Мій батько багач був: у соломі спав та постолом куліш сьорбав... Припонь сперся на заступ й каже до мене: — Ви, пане, книжки пишете. Я одну вашу книжку читав у казні. Коли б я вам розказав свою історію, було б з чого книжку писати... — Ну, розкажіть мені свою історію, я попробую написати книжку. — Перш усього ви мені не «викайте», бо це мені не належиться... я арештант, не звик до того. — Хай буде й так. А де ж ти читати навчився? — А де ж би? В академії, в криміналі в Станіславі сидів. — Вже і в Станіславі сидів? — Сидів двома наворотами. — За крадіжку теж? — Різно бувало... — Я рад послухати твоєї історії... — Візьміть мене де-небудь набік до іншої роботи, — каже стиха, — нащо ці дурники мають слухати? Вони й так цього не розуміють. — То ходи і викорчуй мені он цю стару черешню, — кажу. Припонь узяв заступ і сокиру, і ми пішли в другий кінець городу. Припонь вийняв з-за пазухи тютюн і папірці, скрутив умить цигарку і закурив. — Моя мама була з бойків[1] — почав своє оповідання, обкопуючи черешню. — В голодний рік зайшла, ще малою дівчинкою, з своїм батьком до одного багатого шляхетського села близько Самбора. Батько незадовго вмер, а вона пішла в найми до одного багатого шляхтича-дуки. Як вона виросла на дівчину, то казали люди, що дуже гарна вдалася. А в того шляхтича був синок-одинак... ну, догадайтеся, що було далі.

Мама, бувало, розказуючи про це, плаче та присягається, що панич її силою взяв... Та пощо це я говорю? Пощо тривожу кості моєї бідної мами? Ех, не вірте, пане, я собі так жартував, щоб ви у книжку написали... Він завзято копав землю. — Про мене — пишіть або й ні. Але мені так накипіло під серцем, мушу перед кимсь виговоритися. Ви не раз бороните в суді таких, як я, а може, ще й гірших. Вам добре знати, що нашого брата-злодія не раз доводить до того... Не раз би подумати над тим, хто тому винен? Чи він сам, чи ті богомольці, що його до того довели? Ось я злодій, кримінальник, усі мене бояться, ніхто в хату не впустить, а в мене сумління таке чисте, як у малої дитини. Бо я ніколи бідного не скривдив, я не одному бідоласі поміг, — так мені, боже, здоров’я дай! Ви з мене, може, й посмієтеся, як з того цигана, що зловили його на крадіжці коняки, а він клявся, що хотів через рів перескочити, а там паслася кобила, він на неї впав, а кобила налякалася і погналась з ним до лісу... Послухайте моєї історії, а тоді скажіть самі, чи не правду я кажу... Що моїй бідній мамі було потім робити? Сирота, всіма покинута... Де їй було шукати права і правди? Вона жалілася перед господинею, а та її ще й вилаяла. «Ти сяка-така, заволоко, ти мені хлопця звела, він не з таких, я його гарно й побожно виховала». Пожалілась вона й перед господарем, а він лиш засміявся і каже: «Ти повинна собі за честь вважати, що багацький син, та ще й шляхтич, з тобою заходився, з таким опудалом». А коли вже приходилося мамі родити, то багачі прогнали її з хати і дали їй відчіпного десятку. Пішла мама з плачем... Прийдеться родити під плотом. На прощання ще її ґаздиня вилаяла: «Ти, приблудо, хату-сь мені споганила, хлопця звела» Зібрала мама свою мізерію і пішла між бідноту. Змилувалася над нею якась стара повитуха, і там вона мене на світ привела. Бабуся радила мамі, щоб мене дала де-небудь на виховання, а сама пішла до євреїв за мамку. Та мама й чути про це не хотіла, не хотіла зі мною розставатися і дати мене на чужі руки, де мені зробили б амінь. Бідувала зі мною, як могла, горювала та заробляла, сорому наїлася, а не дала мене з рук. І я виховався між телятами та поросятами в смороді та гною. Відтак, як я підріс, то пас людям гуси, опісля корови, а мама прала, пряла, ходила в поле жати... Усе село нази-

вало її бойчихою, а мене бойчуком. Обоє ми були людськими попихачами. Мама була покірна, нікого не зачіпала, не сварилася, нікого не проклинала, молилась богу і мене цьому вчила. Я зносив терпеливо, кожному був радий послужити, кожному вступався з дороги... Ми з мамою дуже любилися. Таких приятелів других на світі не знайдеш. Бог вислухав нашу молитву і наша доля поправилася. Одному старому господареві померла жінка, дітей у нього не було. Отож він уговорив маму до себе на службу, щоб доглядала його мізерії. Старий добрий був чоловік, але терпів на дихавицю, і ламало у нього в кістках. Перший раз у житті було нам добре. Я вже не пас чужих корів, лише його дві корови, двоє телят. Мама оглядала все, мов своє власне. Він справив мені нову одежину, і я почував себе дуже щасливим. Тоді захотілося мені печеного льоду. Бачив я, як людські діти ходили до школи, і мені захотілося вчитися теж. Скільки разів я просив маму, щоб мене у школу повела, а вона, сердешна, все своє, те саме: «Куди, тобі, Степане, до школи! Ти сирота, бідний, заробляй на кусень хліба, а науку залиши багатим...», — і мама плаче, плаче... Та я таки випросив, виблагав, що мама згодилася посилати мене зимою до школи. І наш старий господар згодився, не противився. «Чому не має йти, — каже, — хлопець цікавий, а знати письмо, то йому в світі може придатися». Ну, піду до школи! Немає мені ні їди, ні спання, ходжу, як не по цім світі, а все про школу думаю. Я мав п’ятнадцять крейцарів, які заробив собі у єврея, пасучи його корову, решту додала мама і попрохала того-таки єврея, щоб купив у Самборі для мене букварець. Того дня, як він

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175)

РЕКЛАМА В ГАЗЕТІ ТА НА

773-818-7712

uausamedia@gmail.com

Чому обирають нас?

Індивідуальний підхід

Kожен план лікування створюється під ваші потреби

Комплексні послуги Mедицина, ортопедія, естетика

Сучасні технології Tочність, безпека та ефективність

Досвідчена команда Чйність і турбота на кожному кроці

Kожен план лікування створюється під ваші потреби

WELLNESS MEDICAL CENTER

Чому обирають нас? Наші напрямки: Сімейна медицина Індивідуальний підхід

Kожен лікування Гостріплан та хронічні захворювання створюється під ваші потреби Депресія та тривожні розлади

WELLNESS CENTER ТравмиMEDICAL та ушкодження

Комплексні послуги Ваше здоров’я — наша турбота Ваше здоров’я — наша турбота Жіноче та геріатричне здоров’я Комплексні послуги Чому обирають Mедицина, ортопедія,нас? Все, що потрібно для здоров’я та Все, щоУЗД, потрібно здоров’я аналізи,для контроль ваги та Mедицина, ортопедія, естетика впевненості — в одному місці. впевненості — в одному місці. естетика Ортопедія Індивідуальний підхід Сучасні технології Kожен лікування Tочність, безпека Сучасні технології Болі вплан суглобах і та м’язах Tочність, безпека та ефективність

Досвідчена Запис за команда телефоном Чйність і турбота на кожному 847-375-9711 кроці

створюється під ваші потреби ефективність Болі в спині Ін’єкції в суглоби

Комплексні послуги Стероїдні ін’єкції, PRP Досвідчена команда Mедицина, ортопедія,

(ін’єкції збагаченої плазми), Запис заі турбота телефоном естетика Чйність на кожному

Гіалуронова кислота Чому обирають нас? кроці 847-375-9711 Переломи, розтягнення

WELLNESS MEDICAL CENTER Ваше здоров’я — наша турбота Все, що потрібно для здоров’я та впевненості — в одному місці.

WELLNESS MEDICAL CENTER Ваше здоров’я — наша турбота Все, що потрібно для здоров’я та Запис за телефоном впевненості — в одному місці. ми підтримуємо 847-375-9711

Сучасні технології Tочність, безпека та

Урологія Індивідуальний підхід ефективність

Hаша адреса 8937 W Golf Rd, Niles, IL 60714

E-mail/Web info@wellmedcenters.com www.wellmedcenter.us Warm and Welcoming Atmosphere

Warm and Welcoming Atmosphere

We ensure that our patients feel cared for and We ensure that our patients feel cared for and confident in their wellness journey with us. confident in their wellness journey with us.

Kожен план лікування Проблеми з сечовидільною створюється під ваші потреби Hаша адреса системою Чому обирають нас? Зниження лібідо, простатит, команда 8937Досвідчена W Golf Rd, Niles, IL 60714 обстеження послуги Комплексні Чйність і турбота на кожному Mедицина, ортопедія, кроці E-mail/Web Естетика та волосся Індивідуальний підхід естетика Kожен план лікування Ботокс, філери, пілінги, info@wellmedcenters.comлазери створюється під ваші потреби Мікронідлінг, мезотерапія, www.wellmedcenter.us Сучасні технології Warm and Welcoming Atmosphere догляд за шкірою Tочність, безпека We ensure that our patientsта feel cared for and Комплексні послуги Лікування випадіння волосся: confident in their wellness journey with us.PRP, ефективність вітамінні коктейлі, стимуляція ростy Mедицина, ортопедія, естетика

WELLNESS MEDICAL CENTER

Hаша адреса WELLNESS MEDICAL CENTER 8937 W Golf Rd, Niles, IL 60714

Запис за телефоном Ваше здоров’я — наша турбота 847-375-9711 E-mail/Web Все, що потрібно для здоров’я та впевненості — в одному місці. info@wellmedcenters.com

WELLNESS MEDICAL www.wellmedcenter.us WELLNESS MEDICAL CENTER CENTER Hаша адреса Ваше здоров’я — наша турбота

Д-р Олена Гордон, MDВсе, Д-р Гордон, 8937 W Олена Golf Rd, Niles, ILздоров’я 60714 MD що потрібно для та

Досвідчена команда Сучасні технології Чйність і турбота на кожному Tочність, безпека та кроці

впевненості — в одному місці.

E-mail/Web Запис за телефоном

info@wellmedcenters.com 847-375-9711 www.wellmedcenter.us

WEL MED CEN

Д-р О

WEL MED

Літературний додаток

поїхав до міста і мав купити книжку, я аж розболівся. Боліла у мене страшно голова, і я дрижав мов у пропасниці. Яка ця книжка буде? Увечері привіз книжку. Вона була зверху червона, що аж за очі хапало, і всередині ще й фарбою смерділо, новісінька! Перший раз я оглядав її при світлі каганця. Трохи мені очі не повилазили, так хотів відгадати, що ті всі значки є і як вони називаються. Обгорнув книжку в хустину і поклав під голову. Довго мені не спалося. Я все про школу думав, а опісля вона мені снилася. В голові стукотіло молотом. На другий день мама вшила мені з полотна торбину таку, що влізалася книжка та ще й кусник хліба і зубець часнику. Я аж горів з нетерплячки, коли то вже поведе мене мама до школи. Мама прибрала мене чистенько, причесала мої кучері, взяла за руку й повела до школи. Я, йдучи, ступав гордовито, начеб який князь. Інші школярі стрічали нас з насмішками, а дехто крикнув за мною: «Бойчук!» Та я на це не зважав. «Я теж буду таким школярем, як і ти». Який я був у тій хвилі щасливий! Прийшли ми в школу. Мама привітала вчителя, а я стояв, мов укопаний, придивляючись цікаво до всього. В школі, мов у вулику, гуде, бо наука ще не розпочалася. — Прохаю ласки пана вчителя, — каже мама, а голос у неї дрижить, — прохаю і мого Степанка записати, хай би й воно вчилося... — Як його записати? — Та вже ж Степан... — А батько його як? Мама спаленіла вся і сльози з очей капнули. Од того й мені соромно стало, бо в цій хвилі в школі стало тихо, мов маком посіяв. Школярі наставили вуха і вп’ялили в мене очі, мов шпильками мене колють. Хоч не дивлюся на них, а чую їхні колючі погляди на собі. — Батька у нього немає, — прошепотіла мама. Я почув, як у неї, небоги, дух заперло. — Так треба записати на вас, — як же ви називаєтеся? — Марта Припонь. — Так і запишемо? Ти, Степанику, сідай собі он там. А книжка в тебе є? Як спитав про книжку, то я зараз не той став. Увесь мій сором кудись подівся. Я радів, що можу новою книжкою повеличатися, і зараз вийняв її з торбини і показав учителеві. Мама поцілувала вчителя в руку та просила, щоб вважав на сироту, і обіцяла за мою науку заплатити так, як і інші платять. Тоді були не такі школи, як тепер, і кожне платило за свою дитину вчителеві окремо. Мама пішла додому, а я остався. Мені було лячно самому. Була хвиля, що хотів утекти. Розпочалася наука молитвою. Опіс-

surma.com.ua

ля вчитель писав крейдою на таблиці, а ми це розпізнавали в книжці. Я розумів усе. І ходив я до школи цілий тиждень. Я найкраще знав за всіх, і вчитель похвалив мене перед усіма. Та я не міг не зауважити, що школярі мене обминали. Коли я поза наукою наближався до якого гуртка, то вони зараз розходилися. Не гадаю, щоб це із заздрості, що я найкраще за них усіх знаю, лише то були гордощі. От, мовляв, ми, шляхетські, багацькі діти, а ти бойчук та зайда, що й батька свого не маєш. Тоді і я став їх сторонитися. Вони бавляться, а я сідаю на своє місце та в книжку дивлюся. Тоді хлопці стали мені докучати. Шарпали за вуха, за волосся тягали, щипали мене та штуркали. Я зносив усе терпеливо. Аж раз один збиточник схопив з-перед мене мою книжку. Я скочив за ним, щоб одібрати. Книжка пішла по руках і її подерли на шматки. Я бачив, як листки з моєї гарної книжки розліталися. Хлопці зі страшним вереском рвали їх на шматки. То вже не волосся й не вуха. Мене взяла страшна лють. Я став усіх кулачити і, мов навіжений, став розбивати моїм ворогам носи, що аж кров потекла. Я справді не знаю, що зі мною тоді сталося. Я ще нікого дотепер не вдарив. Мені плакати хотілося, коли бачив, що хлопці іноді відривали молодим горобчикам голівки. На те ввійшов учитель. Я, заливаючись сльозами, розказав учителеві, яку мені шкоду та кривду зробили збиточники. — Мусите йому книжку відкупити, а за це я вас ще й покараю. — Узяв прута й вибив збиточників по черзі. — Завтра щоб мені гроші принесли на нову книжку, а то ще бити буду. Я не міг вгамувати плачу. То була перша моя справа, яку мені по правді розсудили... Вдома я розказав мамі про свою пригоду. — Сироті все так на світі буває, — каже мама та й заплакала. На другий день, замість принести гроші, прийшли батьки-шляхтичі покараних синочків. — Як воно так може бути, пане вчителю? Нашим шляхетським дітям носи порозбивали, а ви їх за це ще й покарали? Як воно? Через такого-то свинопаса щоб наші діти терпіли? То ми платимо на школу, а не він. Він тут не сміє бути! Або його собі держіть і йдіть собі геть, а ні, то проженіть його зараз. Про це ми вже на раді громадській поговоримо. Вчитель виправдовувався, та це нічого не помогло. Вони стояли на одному: «або — або». Нічого було робити. Вчитель залежав од їхньої ласки. По школі прикликав мене вчитель до себе, погладив по голівці та й каже: — Ти чув, Степанику, що тут говорилося?.. Не можна тобі більше тут

№ 42 (175) — 17.10.2025

показуватися, бо нас обидвох проженуть... Жаль мені тебе, хлопчино, та я не можу тобі нічого помогти. Я чув, як мені кров ударила до голови, в ушах зашуміло, в очах стали скакати іскорки, і я ледве не впав — так мені голова закрутилася. Я вийшов зі школи запамороченим. Іду, й мені здається, що мої ноги в землю грузнуть. Зайшов у тісну вулицю, а тоді з усіх боків наскочили на мене ті самі збиточники та давай мене бити. Здорово мене вибили, а я навіть не оборонявся. Мене інше горе побило не так. Я, мов той мученик, приймав удари, і глумления та лайку, я навіть не скрикнув. Те, що мене стрінуло в школі, боліло дужче, як ті побої. Прийшов додому подряпаний до крові і з синяками на тілі. Не мав сили словечка промовити. Мама лише руками сплеснула. Вона плакала, обмиваючи мої рани... Все скінчилося. Моя гарненька червона книжка пошарпана на шматочки, зі школи прогнали та ще й вибили... Я з того занедужав. Лежав у гарячці і марив. З того дізналася мама про все. Вона пішла до вчителя і дізналася решту. Вчитель радив піти до префекта й пожалітися. Та з того нічого не вийшло. Префект сказав мамі таке: «Якого чорта полізла з бахуром між шляхетські діти? Тепер тобі відхочеться філософії». Так розсудили багачі мою справу. З весною погнав я корів пасти. Тепер мені була лиха година. Пастушки стали ще більше глумитися наді мною. Прозвали філософом. На науку поклав я хрестик. Мені тоді і не снилося, що навчуся письма аж у криміналі... Ті глумления дратували мене, начеб хто незагоєну фану ножем дряпав. Жалівся я перед мамою, а вона мені одне і те ж: «Пам’ятай, сину, що сирота ніде в світі правди не знайде. Терпи та й годі». І я терпів, страшно терпів... Одного дня я побачив, як шляхетські хлопці били прутами гусят. Стара гуска кричала, гусак скакав та кусав, поки не дістав прутом по голові, аж впав, а вони били та й били. На вулиці не було нікого. Тоді я став на них кричати, хоч не знав, чиї то гусята. — Що ви робите, шибеники, я все скажу! Тоді вони повтікали, залишаючи побитих гусенят на вулиці. Я погнав корів додому. Аж приходить за мною громадський поліцай, префект прислав, щоб зараз іти до канцелярії. Я гадав, що буду свідчити за ці гусята, та й кажу мамі, як воно було. Але мама боялася чогось іншого і таки не пустила мене самого. Приходимо, а префект каже: — Ти, драбуго, ти будеш людських гусят убивати?

Я забув язика в роті. Дивлюсь, а ці ледарі, що били гусят, стоять собі в канцелярії та лиш підсміхаються. — Я гусят не бив, — кажу крізь сльози, — то вони били. — Неправда! — закричали тамті, — ти сам їх побив! — То ти будеш ще на шляхетських дітей набріхувати? — каже сердито префект. — Шельмо! Дай йому зараз п’ятнадцять різок, — каже до поліцая. Тоді вступилася за мною мама: — То вони брешуть, він не винен, не дам своєї дитини катувати, не дам! — А диви! І ця заволока має тут щось пащекувати і уряд ображати? їй у першу чергу вліпити десять різок, щоб попам’ятала! Поліцай та асесори схопили маму, розпростерли на лавці і били тим прутом, що для мене був призначений. Мама пручалася, плакала, кричала, просилася, та нічого не помогло. А мені за кожним ударом неначеб серце ножем різав. Я рвався рятувати маму, та мене держав один за руку, мов кліщами, я навіть не міг його вкусити. Мама зомліла і впала з лави на землю. Її зливали водою. При цих словах Припоневі задрижав голос. Перестав копати землю, обтер сльозу рукавом арештантської сорочки. Потім поклали й мене на лавку. Я кричав щосили. Та зараз по першім ударі, коли прут врізався в моє тіло, сталося щось неждане. До канцелярії влетів задиханий старий шляхтич. — Не бий! — крикнув і вхопив поліцая за руку. — Хлопець нічого не винен! Я стояв у садку за яблунькою і бачив, як ті драбуги ганяли за гусенятами, а хлопець кричав на них, і поки я в справу вмішався, вони повтікали. Де ті драбуги? А тих драбугів уже не було. — Пане префекте, — каже, — чи ви маєте бога в серці? Як можна так сироту кривдити, не розібравши справи як слід! Фе! Жінку скатували і хлопця хотіли теж! Фе, встидайтеся! — Хто ж це знав? — звинявся префект. — Тамті посвідчили, і я присудив. — Тепер тамтих прикажіть випарити! — кричав старий. — Не можу цього зробити, бо то шляхетські діти, і можуть їхні батьки заплатити шкоду. — За брехню, за брехню їх покарайте! — кричав старий, аж задихався. — Не можу, хай їх батьки покарають, не я. А то були префектові свояки. — Ще раз кажу: фе! Ганьба! Просіть бога, щоб вам вибачив той гріх і не карав вас на ваших дітях. Фе! Ганьба! Старий вийшов і луснув спересердя дверима. За той час мама очуняла. Збита до крові, зіллята водою, з розкуйовдженим волоссям, вона підвелася з землі, стогнучи, взяла мене за руку, і ми

17.10.2025 — № 42 (175) поволоклися додому. Мама плакала. Але вона не голосила, як це сільські баби роблять. Плакала тихо, а сльози котились горохом. Та кожна сльоза пекла мене, мов розтоплене олово... І я плакав теж. Мене палила та кривда, та несправедливість, яку нам багачі заподіяли. Прийшли ми додому, і мама збиралася йти до суду. Але наш господар відраджував: — Підеш, небого, то гніздо шершнів зрушиш. Вони тобі цього не вибачать, хоч із села тікай. Відлежала мама цілий тиждень. Не то, що її побили, та ще й добре пом’яли, поки поклали на лаву. Я ходив мов запаморочений. Мами було мені невимовно жаль, бо я її дуже любив. Усе, що я тоді почув од префекта, вбилося клином у мій мозок. Я пізнав, що лиш у кого є багаті батьки, може добре і безпечно жити. А бідним людям немає що їсти, та й ще напасть на гладкій дорозі вчепиться. Але правда повинна бути для всіх однакова, як для багачів, так і для бідних, бо правди за гроші не продають, як буханець хліба. Мене й маму вибили ні за що, а якщо треба вибити багацьких синів, хоч вони й заслужили, то вже не можна, бо вони мають чим викупитися. О! Це мене пекло та боліло ще більше, тому що я був безсилий за свою кривду постояти. Мама говорила мені не раз, хто є мій батько. Я його добре знав. Фі, фі, багач на все село! Оженився з багачкою, у них діти, мов панята, а я пастушок чужої худоби... Мені мама наказувала обминати його. Та мені прийшло на гадку, що він мені поможе, пожаліє та постоїть за мене. Мама мені говорила, що я його кров. Чому ж не попробувати? Я задумав пожалітися перед ним, як мене скривдили. Так вибачати не можна. Пішов би й сам до суду, та не знаю куди... Пішов я до тата. Приходжу у двір, роздивляюся. Всюди гарненько і чисто. Він порався коло плуга під остріжком. Приступаю і хочу поцілувати йому руку. Він як мене пізнав, то начеб свій смертельний гріх побачив. Почервонів мов буряк, шарпнув руку та як крикне: «Марш! Не смій мені порога переступити!» Я страшно налякався, аж задерев’янів, що не міг з місця зрушити. А він верещить: марш та й марш! А бачу, що боїться до мене, дітвака, приступити. А далі свиснув на собаку і затравив мене. Аж тоді я отямився і став тікати. Собака схопив мене за ногу та боляче вкусив. Я впав на землю. А він, нелюд, прикликав наймита і наказав мене перекинути через пліт. Та наймит мав більше серця, як він. Усе село знало, чий я син. Наймит узяв мене обережно на руки і переніс за перелаз на вулицю та й каже: «Не приходь сюди більше, небоже, бо він може тебе вбити».

Я прийшов додому заплаканий, з собачою раною на нозі, а ще з більшою в серці на рідного батька. Мама підвелася з постелі. Я їй усе розповів. Я дуже жалкував, що її не послухав... — Побий його, господи! Свою дитину собакою затравив... З того часу настала в мені велика переміна. Досі я зносив усе терпеливо. Мені здавалося, що так мусить бути, щоб багачі над нами панували, а ми повинні їм покірно служити аж до смерті. Тепер моя душа збунтувалася. Треба себе боронити, а коли ніде нам права шукати, так зробімо самі собі право. Лише я не вирішив ще, як це зробити. Моя нога загоїлася, і я пішов пасти корів. Одного разу дивлюся: йде мій батько вулицею. Я хотів його обминути і відскочив набік, за плотом сховався, поки не пройде. Та в тій хвилі хтось кинув на нього грудкою землі. А він прямо до мене. Я навтікача. Він розлютився і став за мною гнатись, поки мене не впіймав. Ах, бив мене, бив! «Ти, — каже, — будеш за мною камінням кидати?» Я не міг слова промовити, так налякався. Вибив мене, викулакував і кинув у бур’ян. Я ледве підвівся, ледве зайшов до хати. Мамі я нічого й не говорив, бо й так вона мені нічого не поможе, а лише журитися буде та плакати. Я сам собі поможу. Я надумав батька підпалити. З побоїв я вилизався незадовго. Моя думка вертілася мені в голові. Я лиш вагався, щоб на тім інші невинні люди не потерпіли. Треба виждати такої днини, як не буде вітру. Я бачив раз пожар у селі, і люди говорили: велике щастя, що не було вітру. Та ще треба підождати до осені, коли хліб з поля звезе, хай би цілком пішов з димом та в людей шматок хліба жебрав. Як палити, то палити. З того часу я тікав від людей мов дикий. Мені здавалося, хто на мене погляне, то відгадає мою думку і мене зрадить. Але при тім я нічим не видав себе і робив свою роботу як завжди. Прийшла осінь, і я вижидав такої темної, спокійної, без вітру, ночі. І діждався. Надворі було темно і тихо. Тепер пора. Я знав, що мене вб’ють, як при тому піймають, та я не боявся, лише мами було мені жаль. Того вечора я весь час пересидів біля мами. Я тулився до неї, обнімав, а вона гладила мене по голівці та пестила. Серце мені говорило, що це востаннє... Мені зробилося невимовно жаль, і я став вагатися. Вже хотів мамі признатися у своєму замислі. Та ні! Мама певно мене не пустила б, а я мусив так зробити. Перед моїми очима пересувалися всі злидні і зневаги та кривди. Я бачив, як мою книжку багацькі діти дерли, я бачив, як мою маму клали на лаву та били... Все, все! А те все через того батька-багача, бо коли б він її до того не привів, того всього не було б.

Літературний додаток — Йди вже, дитино, спати, — каже мама і поцілувала мене сердечно в голову. То був останній поцілунок на моїй голові... Припонь став і важко задумався. Я помітив знову сльозу на його обличчі. Відтак він махнув рукою і говорив далі: — Думаєте, що мене тоді моє сумління остерігало, щоб цього не робити? Ні, мене перло до того, на що я рішився. Я мусив зробити собі сам право, коли у людей не міг його знайти. Навіть тепер я за тим не жалкую. Як уже всі позасинали, я зліз потихеньку з моєї лежанки і вийшов з хати. Знаєте, пане, коли я пізніше вибирався красти, то не раз у мене серце билося з тривоги. А тоді я йшов як до буденної роботи. Йшов запалити батька, бо на ньому треба було мені помститися в першу чергу. Пішов я городами, поки не закрався під батькову стодолу. У мене було клоччя і сірники. Я чиркнув, підпалив клоччя і встромив під стріху та чекав, поки не розгориться. Того було мені мало, і я підпалив так само у другому місці. Пішов би ще й під хату та під стайню, але боявся собаки. Потім я вскочив у бур’ян і пішов нишком попід плоти, городами, став серед села під вербою і дивлюся. Горить гарно. Полум’я йде вгору, мов свічка. Вже вогонь і на хату перекинувся, поки люди посхоплювалися. Настав рейвах. Вартові вдарили у дзвони, а я собі нічого. Стою під вербою і дивлюся, бо мене ніхто не бачить. Стояв я так з годину, потім вуличками закрався до хати, де всі спали і дзвонів не чули, отворив потихеньку двері, заліз на лежанку й заснув. Аж тут над ранком чую перед хатою крик. Я прокинувся і вдразу пригадав собі, що то, прийшли до мене. Дивлюся, стоїть гурт людей, а з ними шандар. Усі кричать: «Давайте його сюди, того клятого бойчука, ми їм тут зробимо празник». Я знав, що мене вб’ють, але від того не було мені лячно, я боявся лише, щоб моєї мами не чіпали. Шандар узяв мене за руку. — Ти підпалив? — питає. Я міг не признатися, бо мене ніхто не бачив. Та я подумав собі так: хай мій тато знає, що то я підпалив за мою кривду. — Я, — кажу. — Хто тебе до того намовив? — Ніхто не намовив, хіба моя кривда. Він мені батьком, а він мене травив собакою і без причини бив. — Може, тебе до того мама намовила? — Мама? Коли б я був мамі це сказав, була б мене певно не пустила. Вона мені все наказувала, щоб я нікому не перечив, бо я бідний, а вони всі багаті. Мені дивно стало, як можуть люди мою маму у цьому підозрювати. Люди кинулися на мене, та шандар мене не дав.

— Ні, панове, — каже, — йому не мусить волос з голови впасти: я його до суду поведу. І повів мене, і я не мав змоги з мамою попрощатися, бо її тоді не було дома. Виходимо за село. Так гарно сонце зійшло, небо таке погідне, ні однієї хмаринки. Павутиння стелиться по стерні білими пасмами, мов пряжа. Люди женуть товар пасти і придивляються до мене. Мені так весело на серці. Я й забув, куди мене ведуть. На дорозі за селом каже до мене шандар: — Закую тебе в ланцюжки, бо ти від мене втечеш. Дивлюсь йому весело у вічі й кажу: — Ні, пане, я не втечу, — куди ж мені тікати? Верну до села, то мене шляхтичі вб’ють певно. Став мене шандар ще раз випитувати, як воно було, і я розказав йому все дочиста. Зараз при першій корчмі купив мені шандар молока й калач, бо я справді був голодний. Мене стали судити. То була моя перша розправа. Страх як на мене насідав прокурор! Він ворожив мені, що я буду дуже небезпечним чоловіком, коли ще такий малий, а вже знаю, що таке помста, бо в суді розказав усе дочиста, і з паперів громадських таке вичитали, що моя мама вказувала, хто мій батько. Ну, він трохи вгадав, який я буду, але не сказав ні словечка про те, що мене до такого привело. Мені дали лиш два місяці арешту, бо я тоді ще не мав чотирнадцять років. Посадили мене в казні зі старими злодіями. Вони спершу знущалися наді мною, а опісля дали мені спокій. Я їм послужував, був веселий і дотепний. Вони, пізнавши мене, почали мене вчити свого ремесла. — Тобі, — кажуть, — неминуче коні красти. Таким, як ти, немає що робити між тими «порядними» людьми, тобі місце між нами, дійдеш до великого, і не буде тобі кривди. Я мусив показувати, що мені це подобається, хоч це мене гидило. На таке ремесло, як красти, не було в мене охоти. Та я не смів того сказати, щоб часом не побили. Підпалив я, бо мені зробили кривду, але чужого я не рушу, бо мама все мене навчала, що це гріх. І я міркував собі, що як вийду з арешту, то підемо з мамою геть з того багацького села. Станемо на службу у якогось пана на фільварку і будемо там разом з мамою мешкати. Буду служити за пастуха, опісля за парубка, а коли я вже вийду з війська, то вже буду удержувати маму при собі до смерті. Може, дороблюся та яку хатину собі куплю. Більше я собі нічого не бажав і радів тою думкою, як найбільшим щастям. Так я собі міркував, а воно не так склалося... По двох місяцях мене випустили. Вже зима була. Я в легкій одежині, в

Літературний додаток

якій привезли мене восени, не мав грошика за душею, а шматок арештантського хліба вже з’їв. Такий я голодний мов собака. Вертаю прямо до мами. Але вдень небезпечно мені йти, і я чекав, коли смерклося. Перш за все, хоч спішно мені було до мами, я хотів налюбуватися згарищем мого батенька. Я радів, що й він тепер мерзне, а може й голодний. Та ба! Багачеві й дитину чорт заколише! Дивлюсь, а на тім місці стоїть нова хата, краща від старої. Так само стайня та стодола. Це дуже вразило. Даремна моя робота була, даремно я два місяці сидів у тюрмі. Та рахунок між нами ще не скінчений: він мусить прийти до дідівської торби так, як я тепер. Пішов я до мами. Застукав до дверей. Якась стара бабуся відчинила. Мені тьохнуло в серці якесь болюче передчуття... Увійшов я в хату. Бабуся засвітила каганець. Старий лежав на постелі, мами не було. Я привітався і поцілував старого в руку. — То ти, Степане? — Та я, а де ж мама? — Вже її не побачиш, — каже старий, її — вже тиждень, як її поховали... З туги вмерла та й з того, що не дали їй багачі селом пройти, та й префект погрожував, що її з села проженуть, бо вона нетутешня. Мене мов обухом по голові вдарив. Я став страшенно плакати. Бабуся дала мені їсти. — Покажете мені завтра, дідусю, де моя мама похована? — Її могила направо від хреста Петра Кульчицького, прямо під самим плотом. Я з тобою не піду, бо я нездужаю, кісток не зберу. Але тобі теж, небоже, небезпечно, щоб тебе в селі побачили. Шляхтичі погрожують, що тебе вб’ють, як лише в селі покажешся. Кажуть, що кара на два місяці, то не є кара. Я ліг спати на лаві, на тій самій лаві, де востаннє мене покійна мама поцілувала... Плакав ще довго, поки мене сон не зломив, і я заснув. Як лише засіріло, встав з лежанки, — дідусь ще спав, і я не Хотів його будити. Вийшов потихеньку і подався на кладовище. Там було повно снігу, але я знайшов відразу хрест Петра Кульчицького. Ось тут десь лежить та, яку я найбільше любив. Пішов направо від хреста і припав до якоїсь замерзлої могилки. Чи то була могила мами, не знаю, але вона, певно, почула мій плач... Чого ми так терпимо, мамо? Чого, чого?! Через людей-звірів, буцімто християн, — а як їм далеко до того! У них, хто не багач, той собака, якого можна копати та бити досхочу, можна жити з його праці. Тепер мені спало на думку, щоб де-небудь переховатися, хоч би в лісі, вночі вийти непомітно до села і підпалити батенька знову. Мене взяло таке завзяття, що, певно, був би це зробив, тільки

surma.com.ua

що в мене не було сірників, ні клоччя. Та він від мене не втече, подумав я собі, а коли краще розживеться, то буде для нього болючіше. Я махнув рукою і пішов у світ. Нічого мені було тут робити. Ішов я від села до села за жебраним хлібом. Було й таке, що мене гонили з хати мов неробу, дармоїда, волоцюгу. Та я був би де-небудь найнявся, але хто мене прийме? Яка тепер робота на селі? Я мерз, голодував, ночував не раз під скиртою сіна в полі; аж по якімсь часі стрінув я сліпого діда з лірою, що плівся додому, а по дорозі втік од нього проводир. Пристав я до нього, він мене нагодував хлібом. Чого я у тій моїй мандрівці навчився — то брехати. До того часу я говорив усе правду. Мама мені твердила, що все треба правду казати. Тепер я мусив брехати. Питають мене, звідкіля я, куди йду. Ну, скажу я: підпалив і вертаюся з криміналу, то мене собаками затравлять, і певно з голоду здохну. Красти я ще тоді не міг зважитися. Тож треба було брехати, щоб кусень хліба вижебрати. Я видумував такі всілякі історії, що опісля в них сам повірив, так я вмів складно розказувати. Мене гризло сумління, що душа моєї мами на мене сердиться, але годі було інакше робити. Пішли ми з дідом до Гошева. То, знаєте, резиденція усіх дідів-лірників. Там мій хазяїн мав свою хатину. Там перечекали ми до весни. А з весною у дідів велика робота. Пішли ми по храмах, чудотворних місцях, по кальваріях. Куди я не ходив, чого я не надивився! Мені у діда було добре, бо заробляють чимало й добре їдять, але мені надокучила така волокита, таке циганське життя, погань і ті воші, що моє тіло гризли. У мами я все мав чисту сорочку. А як діди п’ють! Тільки я не хотів пити, бо покійниця мама все мене навчала, що горілка ніколи до доброго не доведе. Я покинув діда і пішов за наймита до одного багача-дуки. Господар був незлий чоловік, але його жіночка, а ще більше синочок-одинак, — то таке зіллячко, що здалека пахне. Служила там наймичка, дівчина рівного зі мною віку. Я помітив, що синок мого хазяїна на неї взявся, і я вирішив пильнувати її. Я пам’ятав, як з моєю мамою було, і вважав своїм обов’язком не дати її скривдити. І одного разу я підслухав, як її той негідник піймав у стодолі — і давай підмовляти на лихе. Вона, сердешна, просить. «Ви, — каже, — багацький син, а я сирота, ви мене опозорите, а опісля мене зі служби проженуть, — і де я тоді дінуся?» Я так заслухався, що мені привиділось, ніби то моя мама перед шляхетським паничем випрошується. І справді такий самий мав бути кінець, бо я чув, як він перевернув її на солому і заткав рота. Тоді я ввійшов до стодоли в саму пору.

№ 42 (175) — 17.10.2025

— Не гріх тобі, ледаре, — кажу, — бідну сироту кривдити? Ти й так з нею не оженишся. А панич схопився з землі та й до мене. — Тобі зась, — каже, — чого тут носа соваєш? — і луснув мене по пиці. Мене взяла злість. Ех, як лусну його по морді, як не впіймаю за боже пошиття та й кулаком! Тоді він прямо до мамунці скаржитись на мене. Як мамунця побачила покривавлену пику свого синочка, то такого наробила вереску, що господи! Я думаю собі: чи йти мені на вечерю в хату, чи ні? Таки піду. Говори ти своє, а я своє скажу, а тоді побачимо, чия візьме. Прийшов я до хати. Вже й ґазда є, а ґаздиня до мене присікується, мов собака. Я розказав своє. Якось трохи замовкла, і ми повечеряли. Але за ніч таки порадилися ґазди між собою, і мене зі служби прогнали. Мене старий розрахував і таки обірвав мені дещо з моєї плати буцімто тому, що я не добув року. Ех, багачі, багачі! Одним ви всі миром мазані. Забрав я свої пожитки і пішов з села. Мене та бідна дівчина вивела за ворота і заплакала на прощання. Я її застерігав, щоб обминала його і ніколи не оставалась з ним на самоті. Вже мені на язиці було сказати, що і з моєю мамою таке трапилось, але не сказав нічого. Став дощ накрапати, а я не зважаю і мандрую далі. Десь би мені переночувати. Здибав я під лісом якусь корчмину, гадаю вступити туди, бо голод я відчував. Я згадав, що в таких корчмах, далеко від села, злодії та розбишаки ховаються. Мені стало смішно, — чого розбишак боятися? Хіба ж у мене що є? Входжу і кажу до корчмаря, щоб дав мені дечого поїсти. А він зараз: — Гроші в тебе є? — А тобі на диявола моїх грошей, хіба в тебе їх немає? Який же ти був би корчмар, щоб грошей у тебе не було? — Так я собі жартую з ним. — Задарма у мене нічого немає, йди собі до чорта. Я став злий, бо в животі аж корчить. — Я не гадаю наперед платити, як не бачу, за що, — і бренькнув у кишені грішми. Дивлюся, а за столом сидить декілька людей-обірванців. «Еге ж, думаю, це, певно, якісь такі, котрих багачі бояться». Сів я при столі теж і жду, поки шинкарка не принесе мені їсти. Один з тих зачинає до мене цікаво придивлятися. Якийсь знайомий, думаю собі, десь я його бачив, і придивляюся до нього теж. — А ти, Степане, куди? — питає мене відразу. — Еге ж! То ти, певно, Максим будеш, чи так? То був один з тих, що я з ними сидів у Самборі під млином. Я таки зрадів, що знайшов знайомого, та й розповів йому все дочиста з того часу, як

я вийшов з криміналу. Тоді принесла мені шинкарка їсти, і я їв та й розказував. — Ну, у діда то ще півбіди, — каже, — але чого ти, дурний, між багачів пхався? Мало тобі їх було? — Надокучило волочитися. — Дурний ти, приставай до нас, заживемо весело. Багачів доволі на світі, а коней ще більше. Ну, шинкарю, чого довго даєш на себе ждати? Давай хлопцеві чарку горілки! Зараз з’явилася передо мною горілка, хліб, масло, сир, а Максим добавив ще й ковбаси. Мені запаморочило голову. — Лягай на поді спати, виспися добре, а завтра вечером до роботи, ти проворний, і з тебе буде добрий коновод. Поліз я на вишки в сіно і заснув мов мертвий. Збудили мене перед заходом сонця, і Максим зілляв мені холодної води на голову. Од того мені прояснилося в голові і перестала вона у мене боліти. Максим із своїми компаньйонами повів мене до лісу і тут сказав, що і як мені робити. Він пояснив, як то добре коні красти, лиш треба бути проворним і тверезим при роботі. Тої ночі повели мене на пробу до панського двора. Я трішки лякався, а не так лякався, як мені було соромно, що на таке пускаюся. Але Максим не переставав мене умовляти та приговорювати, та нагадувати ті кривди, яких я зазнав від багачів. Переконував мене, що це нічого злого, що не дамо багачам надто потовстіти. З голоду вони не поздихають так, як бідні люди здихають. Розумний у біса той Максим, усі штуки злодійські знав добре. У тім дворі були собаки, і ми чули, як вони бігали і гавкали. Та Максим знайшов на них спосіб. Як ми йшли сюди, зайшли на громадське стервисько і викопали здохлу коняку. Максим випоров з неї тельбухи, і хоч вони вже смерділи, забрав їх з собою. Ті тельбухи кинув він між собак. Собаки зараз замовкли, стали їх рвати і заволокли геть далеко. Тоді я переліз через пліт і відчинив ворота. Ввійшли всі на подвір’я та зараз до стайні. Вона була закладена впоперек дрючком і замкнена на колодку. Максим витяг скобель, мов порошину, і ми пішли між коні. Ми тоді привели дев’ятеро панських коней, мов золото. Вивели за ворота, я замкнув ворота і знову переліз через пліт. Мене підсадили на коня. Де тоді була двірська служба, не знаю. Либонь, гаряче їм було спати у стайні, і вони пішли де-небудь у холодок, а все оставили на псів. Мусив їм пан гарненько за це подякувати!.. — Держись добре гриви, — каже Максим, — бо, як упадеш, битиму. Ми гнали так аж до ранку. Тепер були в лісі. Завели коней у гущавину, поприв’язували, а самі пішли якнайдалі та лягли спати. Мені така робо-

17.10.2025 — № 42 (175)

Літературний додаток

та подобалася. Колись-то я поведу їх до мого батенька в гості... В мені прокинулася охота до помсти, і я аж повеселішав від такої думки. — Ти ще не дуже радій, — каже Максим, — бо сьогоднішня робота лише до половини зроблена. Як завтра коней ніхто не знайде, то вони вже наші. — А що ж коням може статися, хіба їх вовки поїдять? — питаю. — Можуть їх знайти за слідом і забрати. Ми випили горілки і поїли, що було в торбині, та полягали спати. Вечором пішли ми до коней. Вони, сердеги, з голоду всі гілляки пообгризали. Ми їх попасли на якомусь панському лані, напоїли та й у дорогу. Заїхали ми горами аж на Венгри. Максим мав там своїх «блатів» і зараз продав. Добре ми заробили і по правді поділилися. З Венгрів ми не вернулись з порожніми руками — знову повезло у дворі вкрасти. Тоді я впився перший раз вином; А потім, то вже йшло мені як по маслу. Одна робота за другою, я до того привик і з тим зжився, бо справді під рукою Максима можна було багато навчитися. — А де ж той твій славний учитель? — питаю. — Досиджує своє в Станіславі, якраз за рік вийде. — Ти не гадаєш покинути те погане ремесло? — питаю я.

Приймаємо більшість страхівок РРО.

surma.com.ua

— Воно зовсім не погане, а таке, як кожне інше ремесло! А хіба воно краще людей споювати шинкарям і з найбіднішого тягти грошики? Або позичати грошей бідакам у скрутний час на великий процент, або використовувати бідноту за малу Плату при важкій роботі й жити її соками і кров’ю? Тільки така крадіжка йде багачам на пожиток, а моє ремесло їм іде на шкоду. Тому вони так на нас гулюкають, мов на вовків. Ну, скажіть, чи не правду я кажу? Та ви підождіть, я ще всього не договорив. Гуляв я по світу, попався кілька разів, посидів. Ну, воно у кожному інтересі так буває, що заробіток і втрата йдуть навперемінно, чергуються. Дався я взнаки й моєму татунцеві дорогому... Два рази вивів я у нього коней, — а добрі він коні мав, — раз розбив комору і забрав своє придане, цебто посаг, та ще раз підпалив. Я не маю звичаю підпалювати, — бо яка з того користь, що піде з димом те, за що можна гроші взяти? Але тут було інше діло: я хотів і мушу довести до того, що він піде між старців, і його діти будуть такими дідами, як і я. Чому ми не маємо бути рівними, як ми діти одного батька? А найважніше те, що мене ні разу не зловили у таточка... Припонь став гатити сокирою корінь старої деревини, начеб справді рубав ненависного батька.

ми підтримуємо

№ 42 (175) — 17.10.2025

— Ну, — кажу, — ти з батьком маєш свої порахунки, бо тебе справді скривдив, — але що тобі інші люди винні? — Хіба пан не чули, як я розказував? Що було б сьогодні з мене, коли б не кидали мені колод перед ноги? Я був би підучився чогось при війську, а не в криміналі, був би десь служив, оженився, маму при собі держав та відплатився їй за те, що вона через мене нагорювалася; вона була б мені дітей няньчила, і більше для щастя мені не було б треба... Я був би чужої стеблини не рушив. А так я попалив за собою всі мости, і мені вороття немає. А хто мене до того довів? Чи не багачі, не те, якесь кляте, через них видумане право, що діти одного батька не мають бути рівні, що одні панята, а інші байстрюки під плотом! А що я злого тим іншим зробив, за що мене гонили, мов скажену собаку, і кривдили всі, — і що я їм злого зробив? Хіба ж я не чоловік і не маю права на життя, як і вони? Вони пошкодували мені світла й науки, і я мусив аж у криміналі навчитися того, чого був би навчився в школі між дітьми. О, я там багато дечого навчився! Знаю читати та писати, рахувати, навчився столярської роботи. При тих словах, що в голосі виглядали на іронію, він заспокоївся, а то говорив ті жалі таким якимсь ніжним голосом, начеб справді мала дитина або вдарена собака жалілася, що їй кривду зробили.

— За це, що мене багачі на таку добру дорогу справили, треба їм віддячити... — То будеш у криміналі гнити все? — Чого ж усе? Раз не вдасться, а п’ять разів удасться. Для нас, злодіїв, кримінал — то так, як для хлібороба градобиття. Щороку град не б’є. — Прийде час, що і в тобі озветься сумління. — Моє сумління не спить, я бідних не кривджу. Повірте, мені, що я раз одному конокрадові ребро зломив за те, що в бідного мужика вкрав пару конят. Мусив їх другої ночі сам відвести, бо погрозив, що скличу наш злодійський трибунал, а він страшніший, як той цісарський. У нас немає іншої кари, як смерть або каліцтво. Той шельма не мав сумління, бо в того мужика було всього три морги земельки і аж п’ятеро діток. Я лише багачам боки пристругую, щоб надто не грубіли та не подушилися салом своїм. Та жарт набік, але скажіть мені, скажіть по правді, хто тому винен, що я став тим, чим я тепер є? Припонь, не чекаючи відповіді од мене, натиснув з усієї сили і повалив на землю викорчувану черешню. Я не знав, як йому відповісти. [1] Бойки — верховинці з Самбірського округу (прим. автора).

17.10.2025 — № 42 (175)

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

Мишка Богдан Лепкий

ула собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик. В самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне. Ніхто з людей не заглядав туди. О, люди, — це дуже цікаві сотворіння! Мишка боялася людей. Коли на хаті не видно було ані одного чобота, ні одної висувала головку, зиркала направо йналіво, і скоренько, ренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну і двері. Шу-усть! — і вже на подвір'ї. Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля стайні, мов гора, і румигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею,— нікого! Бігла на поле. Там стрічалася з своїми сестрами, із міста. Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики | волокли за собою. Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй.

Їм, просто, пропадай! Ніде ні крушннлося. Совісті нема на тую муку дивитики хліба, ні одної крупинки, нічого. Госпося. Я ж — мати. Я вам цього, спасителько диня, як крає хліб, то над тарілкою, а крає моя, во віки не забуду. Я вам гроші в сутак тонко, що руку крізь краянку видно. Як боту принесу, так мені боже дай спокійпряче із стола, то кришки на долоню згорно сконати, що принесу...» тає і дитині до рота несе, щоб з голоду не А господиня: вмерло... кажуть, війна. Люди людей мор«Мої корови тільки молока дають, що дують, не мають часу працювати на хліб...» кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Card 5 US off 23.qxp_Layout 1 2023-06-07 6:31 PM Page 2 А наша мишка на те до них: Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не «У моїх господарів не те. Єсть чим помаємо що пити. Спитайте в наших сусіживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це дів. Може продадуть; вони на гроші лане з голоду, а так із привички, щоб подисі і рідного батька продали б, а в нас нема «Не говори, сестричко! — перебива- що продавати, хоч і хотіли б». витися на світ, бо у норі скучно. Все з тиОтримайте знижку USвамз промо-кодом 5DOL23 на Не посилку доЯккінця року! почула, то так мишки.— говори, в боУкраїну нам ми дітьми, та й з тими дітьми.$5 Такі не- ють городські мишка2023 тую розмову слухняні, пищать, а на мені шкура терп- млісно стає. Ми вже й забули, як сало ви- їй соромно зробилося, не за себе, а за гоне, щоб господар не вчув. О, мій господар глядає». сподиню, що чим скорше побігла до нори. Мишці жаль голодних городянок, водуже страшний. Його всі бояться. Колись, «Добре, що діти сплять, а то ще б наКод поширюється на авіа та ту двох кабанів забив. Такі здорові каба- на важко зітхає і говорить дальше. вчилися брехати, як люди. І як цим людям морськівізок, посилки в таку Україну ни, а він їх порізав. Сало повісив у димарі, «А коли вже добре навантажить язик на брехню повергається? Погакоптить. А м'ясо їдять. Добре їдять. Вночі то господар випроваджає його полевою ні люди. Одні з голоду гинуть, а другі паВи можете надіслати приходять якісь чужі люди, і він їм про- доріжкою під ліс, а сам вертає в хату. Тиче пір у ящикпосилку ховають. Хіба ж папір важнідає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під жінці гроші під ніс і каже: «Що, гарно пахший від життя. в офісах агента Meest: Але я їм!» ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як нуть? Х-ха-ха! От бачиш, і війна на щось І в маленькій мишачій голові зродиціле село спить, перед хату заїжджає ві- придасться. Перше ми за рік не заробили лася велика ідея. Знищити, поторощити DOLYNKA UKRAINIAN-AMERICAN зок. Злазить двоє людей і з хати виносять стільки, що тепер за місяць. Розбагатіємо». цей папір, що його кривдою людською чуCONSULTING наяйця, посилку в Україну І ховає гроші у ящик під ліжко. В цьо- ти, поганий папір. м'ясо, масло, крупу і сало. Таке чут050 N Cumberland Ave., припала Ofﬁce 21-v, му ящику стояли колись гранати, а тепер ке сало, що аж в носі вертить...» Вона до деревляного ящика гроші. Ще трохи і ящик цей тяжко буде і гризла, і гризла, і гризла. Зразу ящик, а Norridge, IL 60706 замкнути, так їх багато». там і гроші. Працювала цілу ніч. В дниTeл. 773-600-2727 «А господиня? — питають цікаві миш- ну відпочивала, а на ніч дальше до робоки. Так кілька діб, аж не було що гризти. DOLYNKA UA-USти.PALATINE «Господиня ходить тепер, як паня. Які Одної днини каже господар до своєї N Rand Palatine, IL 60074праці. У мене ніхто не у неї сорочки, які кружева1590 — пфу! Паху-Rd.,жінки: «Я чоловік чим милом вимивається; Teл. 773-600-2727 сміє дармувати. Гроші також. Їх треба пуГородські миші вірити не хочуть. «Па- стити в рух. Купимо за них кілька свинок, хучим милом вимивається, а наша вмидвоє-троє телят, підгодуємо, продамо і куЄ питання? Ми радо відповімо! вається слізьми...» пимо нових, і знов продамо, поки не буОнлайн-чатдоволі, на нашому Наговорившися мишка веб-сайті: вер- демоca.meest.com мати тільки грошей, що в банку. Бог тає домів. знає, коли буде друга війна». Електронна пошта: info.canada@meest.com Перетиснеться крізь двері, як тінь майКахикаючи і постогнуючи, бо був товне попідБезкоштовний стіну і шу-сть! дотелефон: нори. Тільки стий, як годований кабан, поліз під ліж1-800-361-7345 хвостик іноді визирає. Але й хвостика ні- ко. Добув ящик, відчинив і... очі йому пішTelegram хто не бачить, бо дечат: там @Meest_Canada_Bot тепер людям за- ли а стовп, брови підлізли вгору, волосглядати під ліжко. ся дубом стало. Більше акцій - в Facebook у Facebook: Їм неПрямі до того.повідомлення на нашій сторінці «Погризли, погризли, погризли!» «Що? Де? Коли? — питалася жінка. facebook.com/MeestCanada facebook.com/MeestCanada *** «О, дивися! О!» Раз якось вертає наша мишка і чує — І вона теж встромила ніс у ящик: в хаті чужим духом пахне. «А-а-а»! Знялася на задні лапки — заглядає. «Це ти тому винна, це ти!» Перше побачила великі черевики на «Всьому я винна, всьому я...» — пладеревляних підошвах, а там обшарпана кала жінка. спідниця, а вище полатана сорочка, а ще А господар кричав: «Я не раз говорив, вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та що треба нам кота, великого, здорового кості, лиш ці червоні, заплакані очі. кота, а ти ложки молока жалувала для йо«Це одна з тих із міста,— погадала со- го: ти! ти! ти!» бі мишка.— Вони приходять без нічого і І кинувся на неї з кулаками. відходять з нічим. Побачимо». Але мишка не чекала, що дальше буде; А жінка говорила, мовби за трумною моргнула на дітей, і вони шнурочком виішла: бігли крізь відчинені двері на поле. Кра«Змилосердіться, господине, дивіть! ще там, ніж у такій хаті. Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хвора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напи-

ЗНИЖКА

Промо код

5DOL23 ЗАБИРАЄМО ПОСИЛКИ З ВАШОГО ДОМУ, БЕЗ ДОДАТКОВОЇ ОПЛАТИ

Виклик кур’єра за номером телефону

312-404-1923 дзвінки та смс

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175)

Чекаєм� ва� � наші� пекарн�! Свіжий український хліб, ковбаси, випічка, торти, українська кухня, великий вибір українських продуктів 20% знижкa кожного вівторка

Приймаєм� �амовленн� н� торт� т� вип�к� дл� будь-яки� ока�і� 2445 N Harlem Ave, Chicago, Illinois, 60707 Euro Homemade Bakery and Deli

773 637 3772

Bласники українці!

Години роботи: Понеділок - п’ятниця: з 8:00 ранку до 8:00 вечора. Субота: з 7 ранку до 7 вечра.

VILLAGE DOCTOR

2323 W. Chicago Ave. 773 276 8600

МЕДИЧНИЙ ОФІС ДЛЯ ВАШОЇ РОДИНИ В ЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В нас Ви можете зробити всі аналізи крові

Доктор Юрій МЕЛЬНИК, MD.

• • •

на рівень цукру та холестерину печінкові та ниркові проби на рівень вітамінів

Медогляд до школи, спорту, праці. МИ - ЛІЦЕНЗОВАНА КЛІНІКА ДЛЯ ВОДІЇВ CDL.

ми підтримуємо

Доктор Ольга САЛЕЦЬКА, лікар інтегративної медицини.

ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

Украдений син Андрій Чайковський

Історичне оповідання з останніх років Запорозької Січі 1 Одного літнього ранку 1773 року їхав степом, поміж річками Удаєм і Хоролом, сотник самарської паланки Ничипір Заруба із сином Остапом. Видно, мандрували здалека всю ніч, бо коні дуже знемоглися, постогнували важко та приставали на ходу. — Вже недовго нашого горювання,— казав Заруба до свого гнідого, гладячи його пестливо по шиї,— водицю знайдемо і зможеш досхочу викачатися по м’якенькій траві. Кінь неначе зрозумів козачу мову, бо почав весело порскати і зривати вершки степових квітів. У дорозі кілька разів коні приставали, козаки будилися з дрімоти — всю ніч куняли, сидячи в сідлах. — Чи далеко, тату, ще до тої Січі? — Різно буває, сину. Як людина весела туди їде, то час минає блискавкою. Коли ж твоє серце смуток гнітить, то час слимаком лізе, дорога вдесятеро продовжується. — Так нам не зараз до Січі добитися... — Нам однаково, сину, коли. Від горя не втечеш. Запорожжя, його земля, Січ-мати...— казав у задумі наче сам про себе Заруба.— Все це — наше. Польські королі, а опісля московські царі забезпечили всі ці великі простори землі за нами. Ті землі ділили кошові батьки між козацтво. Дістав і я землю. Обробив її, одружився, завів господарство, пасіку, придбав чимало скоту, табун гарних коней. Думав там свої старі кості скласти, а тобі гарне майно залишити. Так що ж! Прийшли московські комісари, привели якихсь балканських зайдів і, не питаючись мене, почали мою землю паювати. Я не давався. Тоді прийшли царські команди, вибили впень моїх козаків, убили твою маму, та ти знаєш це — ми обидва з життям утекли. Старий спинився. Обидва засумувались і замовкли. Заруба помітив ураз у степу кущ. — Вже не довго нашої муки. Геть на обрію, де той кущ із землі виростає, починається якась балка. Там знайдемо воду. А її тепер найбільше треба. Остап дивився під руку в те місце, що батько показував, і зараз на серці повеселішало. — Тату, на Січі заживемо. Найдемо там волю, товариство. Підемо в похід, на невірних... Заруба усміхнувся болюче.

— Ти, сину, говориш те, чого від старих людей та сліпих кобзарів наслухався. Ті щасливі часи давно минулися. Москалі прогнали із Запорожжя волю, січове товариство забили в диби. Кажеш: бої з невірними... Я, сину, вже не підійму шаблі ні на турка, ні на татарина. В них, сину, більше серця до нашої справи, ніж у москалів. На Запорожжі, біля Січі, москалі поставили свою фортецю. Там стоїть їх військова залога. Звідтіля наслухають, що на Січі говорять, зорять за нами, що ми робимо. В Січі аж кишить від московських шпигів. Що ті зачують або побачать, те зараз аж у Петербурзі гомоном відзивається... — І старшина це може терпіти? — питав здивовано Остап. — Старшина залякана, боїться за свої маєтки; сидить тихо та лише тим обороняє козацтво, що раз у раз посилає депутатів-столичників до Петербурга з чолобитною цариці й подарунками для великого й малого. А треба тобі, сину, знати, що московський чиновник пажерливий, мов те молоде ластів’я в гнізді. Це ненаїсні жеруни, то діряві міхи, яких не напхаєш, хоч би й сам туди поліз. Вивезене туди українське майно топиться в їх дірявих кишенях. За це нам дають улесливі слова, доки піднесений їм подарунок не згине в їх кишенях. Тим-то, сину, не сподівайся гараздів на Січі. Що з нами ще станеться, годі вгадати. — Мені здається, тату, що на Січі буде багато таких покривджених, як і ми. Зберемо ватагу сміливців і помстимо нашу кривду. — Правда, таких там цілі сотні, але досі вони нічого не зробили...

— Може, не було доброго проводу... Заруба на це не сказав нічого. Замовк і Остап. Тим часом на сході зарожевіло небо, нічна степова живина замовкла, пробудилися пани дня. Великий орел, мов корабель по синьому морю, плив повагом під блакитним небом. За ним летів шуліка, зірвалося до лету стадо диких голубів та куропаток. Із високих піднебесних просторів почувся крюкіт журавлів. З-перед коней зірвалося стадо диких кіз і пропало у високій траві. Степ ожив. — Тату, як тут гарно! — вирвалося Остапові. — Гарно, сину! Гарна наша Україна. Саме в тому наше нещастя, бо через те на неї всяка погань руку простягає. Коли б тут замість тієї краси та були скелі й каміння, ніхто б на них не полакомився... Ознаки балки росли на очах. Виростали дерева. А соколине око старого козака помітило дим, що виходив з-поміж дерев. — Тут є й якесь людське житло,— сказав він,— поспішаймо. 2 Балка виринала щораз виразніше. Коли приїхали над самий її берег, помітили, що з-під скелі випливало джерело чистої води. Коні подалися відразу туди й нахилилися до зимної води. Обидва почали їх на силу відривати від води. — Ще б до нашого лиха треба, щоб нам і коні послабли. — Я захопив у мішок трохи ячменю для коней. — Давай його коням, хай поїдять трохи. Тоді вже можна буде пустити їх до води.

Остап пов’язав мішечки з ячменем коням на голови, а тоді й сам напився води. — Нам би, тату, попоїсти треба. — Треба, та не з наших припасів. Заховаємо сухарі та кашу на чорну годину. А як тут є людське житло, то за гроші дістанемо харчів. Коні напилися і подорожні пустилися вниз балки, ведучи коні за поводи. Ішли туди, звідкіля доходив до них чад диму. Надибали щось чи хату, чи землянку, бо половина тієї садиби ховалася під високою скелею. З димаря виходив грубими клубами густий дим, а ізсередини заходили сюди пахощі печеного м’яса. З недалекої гущавини чути було порскання коней. Козаки поприпинали свої коні до дерева. — Остапе, залитися при конях, та не розсідлуй їх, доки я не вернусь. Не знати, на якого свата натрапимо. Старий подався до господи. Спереду були лише одні двері, що вели до сіней. Одначе теж визирало віконце з оболонкою. Зайшов у темнуваті сіни. Натрапив тут на кремезного татарина в кінчастій баранячій шапці й запитав, куди заходити до хати. Татарин замегекав щось і показав на двері. Заруба дощупався засуву, ввійшов усередину й обкинув оком кімнату при тьмавому світлі крізь забруджену оболонку. В печі горів великий вогонь. Двоє дівчат, білява й чорнява, пекли над вогнем на рожнах великі кусні м’яса, яке поливали топленим салом, що скапувало на вогонь. За столом сиділи чотири чоловіки, одягнені по-московському. Перед ними на столі стояла пляшка з горілкою, збанок із медом, миска зі сметаною та великий буханець хліба. Розмовляли з собою по-московському. Часто зачіпали словами дівчат. Білява дивилася в бік москалів із неспокоєм, видко, їх лякалася. Чорнява ж на кожне зачіпне слово насуплювала брови й затискала губи, немов відгрожуючись. Заруба привітався козацьким звичаєм: — Здорові були, добрі люди! Москалі поглянули в той бік і відповіли на привітання. Заруба сів при другому столі на лаві. Ввійшла в шинок шинкарка, широкоплеча, кремезна молодиця яких сорока літ. Станула серед хати і, взявшися під боки, спитала: — А чого тобі, козаче? — А чого люди до господи заходять? Давай їсти та кухоль меду. Шинкарка обернулася до дівчат і щось тихо заговорила. Зараз одна пішла до сіней і принесла дерев’яне

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175)

UNIVERSE CARRIER

ми підтримуємо

це логістична компанія, яка за 15 років свого існування, зарекомендувала себе як конкурентоспроможний лідер у сфері перевезень, створений задовольняти запити клієнтів.

Ми використовуємо новітні, високоякісні технології та інноваційне обладнання. Наш відданий персонал та професійні водії надають широкий спектр транспортних і логістичних послуг. Universe Carrier має найбільш розгалужену транспортну мережу, що забезпечує надійну своєчасну доставку товарів (перевозимо через 48 континентальних штатів, Аляску та Канаду).

WWW.UNIVERSECARRIER.COM 14351 WEBER DR, HUNTLEY, IL 60142

Наша формула успіху полягає у спілкуванні, якісному плануванні та сильному бажанні розвивати наш бізнес і відносини з клієнтами через партнерство, покращуючи транспортні рішення та послуги. Ми на 100% підтримуємо своїх водіїв і маємо найновіші та найбезпечніші вантажівки. Використовуючи запатентовану технологію, ми можемо оптимізувати режим обслуговування, який найкраще відповідатиме вашим потребам, і забезпечити активне відстеження кожного відправлення. Ми завжди раді бачити у своїй команді водіїв з досвідом, а також без досвіду, адже у нас є програма тренування, де ви можете швидко навчитись і стати невід’ємною частиною нашої компанії.

Працювати з нами - це зростати щодня!

Літературний додаток

коритце, куди поклала спечене м’ясо. Шинкарка почала м’ясо паювати та накладати на дерев’яні миски, які дівчата ставили на столі перед московських гостей. Поклали миску й перед Зарубу. — Мені дві,— сказав Заруба, бо там надворі мій товариш, теж голодний,— і взяв миску з м’ясом і шматок хліба та подався надвір. — Стій, козаче,— крикнула шинкарка, заступаючи йому дорогу,— перше гроші. Заруба потряс кишенею. Забряжчало золото. — Пожди,— сказав сердито,— біда тебе не візьме, коли почекаєш, заки я вернуся. Гарні в тебе гості бувають, коли так за гроші боїшся. Остап почав заїдати, що йому приніс батько, а старий вернувся до господи. На столі перед ним стояв уже кухоль із медом. Попоївши, Остап голосно заспівав чистим, гарним голосом. Москалі почали наслухувати. — Хто там так гарно співає? — спитала шинкарка. — Це мій син,— відповів Заруба. — От, співак! — прихвалювали москалі.— Його б до царського хору в Петербурзі... — Не буде він у царському хорі співати,— відрубав старий. — Ходи, козаче, ближче до нас,— припрошували москалі,— побалакаємо. — Не мені з вами товариство,— відрубав Заруба.— Коли схочу меду, сам собі поставлю. Гей, шинкарко,— ще один кухлик... Чорнява дівчина кинулась, та шинкарка придержала її своїм зором на місці. Непомітно порозумілася з москалями й пішла сама по мед. У міру того, як Заруба принесений мед випивав, почував, що сон його морить. Очі йому злипались, на голову находила морока, потім уже нічого не тямив — схилив голову на стіл і заснув мертвецьким сном. Москалі пошепотіли між собою, і один із них вийшов надвір та почав кликати: — Остапе, земляче, батько тебе кличе. Остап пішов у шинок. Батько хропів, сперши голову на столі. — Тату, що з вами? Нам їхати! — і почав його тягти за рукав жупана. Старий того не чув. Упав на лаву і спав далі. Тепер сталося щось таке, чого Остап не сподівався. Його схопили ззаду сильні, мов кліщі, пальці й скрутили йому руки назад. Він пручався щосили, кричав, кликав батька, та той і не ворухнувся. Йому вдалося вирвати одну руку, і нею вгатив москаля у висок, аж вивернув його на землю, але його схопили знову, зв’язали руки позаду, рот заткали ганчіркою. — Якого чорта кричиш? Повеземо тебе в Пітер, віддамо до царського хору — паном будеш.

surma.com.ua

Остап проклинав у душі і москалів, і той Пітер. Лежав зв’язаний на лаві й мусив дивитися, як його батькові перетрушують кишені й беруть усе, що знайшли. Так само обчистили й Остапа, попаювали між себе пограбовані гроші, а частину виплатили шинкарці’, що сварилася з ними і правила для себе більше. Остапа вивели надвір, привели козацькі коні, на одного з них посадили Остапа та перев’язали його ноги мотузком попід живіт коневі. При Остапі залишилося двоє розбишак,— вони пігнали у степ. Два інші пригнали згодом. Остап увесь час думав про батька, що з ним сталося. Йому ввижалася чота козаків, що ось-ось наскочить та й відіб’є його. Але козаків не було. Харцизи гнали з ним на північ, як окаянні, оминаючи обережно українські оселі. 3 Заруба очуняв уже пізно ввечір. Побачив себе у степу в траві. Не міг зрозуміти, що з ним сталося і звідкіля він тут узявся. В голові в нього страшно шуміло, в ухах дзвони дзвонили. Згодом почав нагадувати: шинок у балці, москалі, кремезна шинкарка, дівчата. Дівчата подавали мед москалям, а йому сама шинкарка подавала. Напевно всипала йому до меду якоїсь насонниці, бо ж неможливо, щоб дві чарки так його запаморочили до безтями. Встав на ноги й почув, як світ із ним вертиться. Оглянувся довкруги — ні одної ознаки, де він. По балці — ні сліду. Широкий степ безкраїй, і то під ніч. При ньому ніякої зброї: все забрали — навіть малий ножик у кишені. Нічим би й ціпка вирубати, щоб від собак обігнатися. Пішов степом навмання... Вже сонце зайшло, як побачив високу могилу. Коли їхав із Остапом до балки, жодної могили не стрічав. Значить, він ішов тепер у протилежний бік. Та все якось на могилі веселіше буде. Пішов дальше. Потім виліз на могилу й почав роздивлятися. Та западала чорна ніч, нічогісінько не було видко. Сів на могилі й так передрімав до ранку. Над ранком побачив вершки дерев балки. Було ще дуже рано, що лиш засіріло. Та зараз нагадав собі Остапа. Що ті московські чорти з парубком зробили? Чей же не вбили, коли й його залишили живим. У балці певно щось довідається. Коли не від тої шинкарки, то від дівчат. Пустився просто на балку. Вже нема чого їхати на Січ. Треба рятувати сина. Він же йому один залишився... Прийшов під двері господи. Там було тихо. Всі ще спали. Заруба застукав до вікна раз і другий. Хтось усередині заворушився. Відчинилися двері до сіней із хати. Потім сінешні двері відчинилися, й на порозі станула заспана та чорнява дівчина, що її вчора бачив у господі.

№ 42 (175) — 17.10.2025

— Здорова, дівчино! — привітав її Заруба. Вона поклала палець на губу, щоб голосно не говорив. — Не сподівалася я тебе, козаче, тут побачити... Гадала, що тебе ті москалиська вб’ють... Вчора твого сина повезли кудись... Говорили щось про якийсь царський хор у столиці. — А що це, дівчино, за клятий шинок, де гостей дурманом напувають та грабують із усього та ще в степу на поталу вовкам кидають? — Добре ще, як покинуть у степу та живим лишають. А то частенько, як напоять зіллям, то можна спати до судного дня... Тут перепродують крадене та пограбоване майно. Тут та відьма гарем завела. Скуповує від татар та різних харцизів молоді дівчата та молодиці й торгує ними з усякими пройдисвітами. А як котра не хоче утратити жіночої честі, то над нею страшно знущається той без’язикий татарин. Немилосердно побиває, голодом морить... Дівчина говорила шепотом, заєдно оглядаючись, чи хто її не підслухує. — Батеньку, добродію мій, заберіть мене з цього пекла — буду вам до смерті дякувати. — Бідна дитино,— відказав Заруба,— чи ти не бачиш, що в мене ні зброї, ні коня. Як же я тобі поможу? — Коні тут найдуться, а зброя...— і вона взяла Зарубу за руку й тихо повела його в тьмаву господу та вказала на замкнуті двері. — Там зброї доволі,— шепнула на вухо. — Невже? Заруба підпер двері плічми, пустив засув, і двері відскочили. Зарубі очі загоріли вогнем. Вибрав шаблю, два пістолі, довгий татарський ганджар. Шаблю припняв, а пістолі й ганджар заткнув за пояс. На стіні — порохівниці й мішечки з кулями. Все те Заруба забрав, вийшов на світло й налаштував пістолі. — Тепер, батьку, я виведу два осідлані коні. Втікаймо, куди очі понесуть. — Так не можна, це не по-козацьки. Я мушу з тою відьмою розмовитися, де ті харцизи мого сина повезли. Підступив під двері другої кімнати й застукав сильно кулаком у двері. — Принеси, дівчино, якого доброго мотуза, та живо. Дівчина скочила до сіней. Заруба не переставав стукати у двері. — Хто там гримає? — почувся грубий голос шинкарки. — Гість. Хочу випити чарку меду. — Чорт тебе так рано носить...— кричала сердито. — Авжеж чорт, коли москалі коня мені вкрали... Двері нагально відчинилися, і в них показалася шинкарка, люта-прелюта. Пізнала Зарубу. — Ти знову тут? — крикнула. — Тут, бо тобі ще за вчорашній мед не заплатив.

— Геть мені звідсіля, а то не вийдеш живий! — крикнула й почала тупотіти ногами. Заруба побачив у її руках гострий ніж, що вона його добула з-за пояса. Прискочив до неї і вдарив кулаком у висок так, що шинкарка, приголомшена, заточилась і впала на землю. Він її як стій ізв’язав мотузом і поклав на лаві. — Кажи, відьмо, де мій син? — крикнув, вийнявши ганджар і приклавши їй до горла.— Не скажеш, то твоя смерть тут відразу. Дівчина не могла на все те дивитися й вийшла до сіней. їй і в голові не містилося, щоб хтось був сильніший від її пані, що не присмирнів би від погляду її страшних очей. Шинкарка отямилась і закричала диким голосом: — Мустафа! На той голос вибіг із другої кімнати, із ножем у руках, той татарин, якого вчора Заруба стрінув у сінях. Побачивши свою паню зв’язану на лаві, видав із себе якийсь звірячий голос і з відкритим ротом кинувся з ножем на Зарубу. Та Заруба сподівався нападу: відскочив набік і різнув татарина по шиї ганджаром. Голова татарина скотилася на землю. До хати вскочила дівчина й затетеріла. Шинкарка, побачивши свого слугу неживим, зверещала не своїм голосом. Тепер її остання надія пропала. Вона знала, що її жде. Поблідла, мов полотно. — А тепер уже скажеш, де моя дитина? — говорив Заруба. — Не знаю. Я з ними не їхала... — Вона бреше,— крикнула дівчина.— Вона була з тими харцизами у змові. І гроші забрала від них за свій хмільний мед. Вона добре знає, куди його повезли. Це її знайомі. Не раз у неї награбоване добро й піймані дівчата продавали. Шинкарка обкинула дівчину гадючим поглядом. — Мовчи, гадюко! — кричала шинкарка,— а то я дам тебе якому харцизові на поталу — згинеш, як-от собака... Заруба засміявся. — А ти, небого, не знаєш, що я тебе живою не випущу з рук? — І взяв її сильною рукою під руку, підвів на ноги й поволік надвір під розлогого, галузистого бука. — Куди ти мене тягнеш? — крикнула залякана шинкарка. — До люципера в гості. — Не вбивай мене... Я дам за себе окуп... У мене грошей доволі... — Набутих із людської кривди. На них іще людські сльози блищать. — Ти, чоловіче, мене повісити хочеш? — зверещала. — Побачиш. Підтягнув бабу під бука, засилив на шию петлю, другий кінець закинув на гілляку й підтяг угору. Баба повисла.

17.10.2025 — № 42 (175) — Тепер, дитино, приклич мені всі твої нещасні посестри. Я їм хочу щось сказати. Де вони? Дівчина відчинила двері від льоху й покликала дівчат, що виходили. — Слухайте, діти,— казав Заруба,— ваш кат висить на гілляці, а її помічник зарізаний. Ви всі вільні. Можете йти, куди вам любо. Та моя рада, щоб ви нікуди не розходилися. Лишайтесь тут, а я або сам прийду, або пришлю когось, що вас виведе звідсіля до якоїсь людської оселі. Я вас тепер не можу забрати, бо їду далеко. Чорнява дівчина не відступала Заруби ні на крок. Винайшла таку хвилину, ідо могла з ним поговорити сама. — Коли ви мене, батьку, маєте тут залишити, то краще вбийте мене на місці... — Скажи мені, дівчино, хто ти і звідкіля ти? — Я шляхтянка. З Поділля. Мене забрали татари. Мій батько заможний... — Я даю тобі козацьке слово, що незабаром приїду сюди, заберу тебе та допоможу добитися до своїх. Слова козацького не зломлю. А тепер дай мені якого коня. Мені час їхати. Сама знаєш, що з тобою мені тепер ніяково возитися. Дівчина не перечила більше. Пішла й вивела гарного осідланого коня. На дорогу дала Зарубі гаманець із грішми. — Не соромтеся брати. Це ті гроші, що чарівниці від вас у паю дісталися. Це ваші гроші. А в мішку знайдете трохи харчів на дорогу... 4 Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розв’язали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє, й почав погоджуватися із своєю долею. — Куди ви мене везете? — У Пітер, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся, і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили. — А що з батьком? Певно, його вбили, а може, та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?! — Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо — не раз його вживали: воно не вбиває, лише присипляє. Остап заспокоївся; десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати. — Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує. Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербурга за-

хриплу німоту? За це їх по головці не погладять... — Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали. — Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною, мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербурга без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків, любить,— вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете. Москалі чухали потилиці. Остап пізнав, що тепер має перевагу над москалями. Вони відразу зм’якли, а він говорив дальше: — Мені їсти хочеться; ніхто мене не спитав, чи я не голодний, а тут іще і співати кажуть. — А чом же ти не сказав, що голодний? — виправдувався один. — Аж казати треба? Самі не знаєте, що людина, коли не поїсть у свій час, то згине? — Заспокійся, молодий чоловіче: почне вечоріти, станемо на нічліг, а тоді і вечерю зваримо. Остап домагався, щоб його як стій нагодували. Тим-то валка спинилася, москалі розсідлали коні, поприпинали на припонах, розвели ватру й почали варити, повиймавши із своїх мішків усякої всячини. Остапові давали щонайкращі шматки. Коли наївся, захопив два кожухи, не питаючися, чиї вони, один постелив на землі, другим укрився й незабаром заснув твердим сном. Уранці його розбудили, дали їсти й зараз подалися в дорогу. Як заїхали в Московщину, почали вступати до московських осель. Остап мав нагоду придивитися до москалів та порівняти їх самих і їх життя до українців. Вразило його, що в Московщині все сумне, похмуре, одягнене в брудні ганчірки, в чоловіків — червоні заялозені сорочки поверх штанів, не кращі дівчата та молодиці. І пісня така якась дивна, ні сумна, ні весела — не така, як в Україні. Лежачи не раз у часі нічлігу в московській хаті на лаві під вікном, він повертався з боку на бік, не міг заснути: не було чим дихати, блощиці лазили по всьому тілі, кусали до крові. Придивившися до тієї московської нечистоти, Остап не міг їсти того, що йому давали. Їв тільки яйця. Як уже приїхали до Петербурга, Остап був марний, виснажений. До того в дорозі обдерся, із нього звисало саме ганчір’я. Таким не можна було йому стати перед директором хору, тим-то й повели його в парню, обмили з болота, вимастили, обстригли й оголили, одягли в свіже білля й одежу, дали кілька днів відпочити і щойно тоді повели до директора.

Літературний додаток Директор не міг налюбуватися Остаповим голосом. Москалям заплатив за такий набуток добрі гроші, а Остапа, не питаючись, звідкіля він, чи добровільно приїхав, чи ні, почали зараз учити початків співу та музики. Царський хор славний був із добору співаків та доброго вишколу. Найбільше тут було українців. Пізнати це було по їх мові. Остапові тут не подобалося. Мусив ламати собі язика до московської мови. А землячки з України, що були з ним у хорі, хоч не могли наламати своєї мови до московщини, береглись, щоб по-українському не говорити. Остапа примістили з іншими хористами у крилі царської палати й мучили пробами від ранку до ночі. Боячись, щоб не втік, директор казав його пильнувати, нікуди не пускати. Північне мрячне підсоння відбивалося погано на настроях Остапа. Все тут не таке, як в Україні. Ні сонця, ні неба. Заєдно сірі облаки, духота. Він не розумів, як тут люди живуть! Думав, що сам тут марно загине, і йому бувало на душі дуже важко. Науку співу присвоював собі скоро. Незабаром став між першими співаками: його назначили до тих вибраних, що їх кликали в покої цариці співати на великі свята. Цариця звернула на Остапа свою увагу. Раз після виступу хору перед нею підійшла до нього, погладила попід бороду, подивилась йому в очі і спитала: — Відки, хлопче? — З України, козак. — Ти вже тут довго? — Цього літа зловили мене якісь кацапи й на силу сюди привезли. Від цих сміливих слів, та ще висловлених поукраїнськи, всі, що були коло цариці, зжахнулись. Директор люто поглянув на Остапа, що спокійно дивився цариці в очі. А цариця, якій сподобався і вродливий парубок, і його голос, ласкаво питала дальше: — А ти ще не знаєш по-русски? — Не знаю, і, либонь, ніколи не навчуся. Тяжко. Та й мова мені не подобається. Наша, українська, краща. З знову всі з переляку затетеріли. Директор то блід, то червонів. А цариця розсміялася від цих простих відповідей парубка. — Степовик! — сказала до свого фельдмаршала Потьомкіна,— не зараз освоїться... — Освоїться, ваша царська величносте,— впевняв царицю її любчик,— ми про це подбаємо. Остап скипів, а тим часом цариця відійшла з Потьомкіним дальше. «Оце тота панія,— подумав,— що нашим козакам нашу землю відбирає та зайдам роздає. А той позолочений пан—то Грицько Нечоса. Її назвав народ сучою дочкою, а як його називати будуть? Як могло січове товариство таку людину прийняти у своє товари-

ство та вписувати в курінь! Не розумію! Недурно казав батько, що зледащіла наша січова старшина...» Такі думки страшно його бентежили та злючою гадюкою під саме серце всисалися та кров із нього смоктали. Душа бунтувалась від таких думок. Вони затроювали йому життя, і він почав на очах нидіти. 5 Із вітром у перегони гнав сотник Заруба на північ. Стежив за слідами, які ще де-небудь залишили прокляті москалі, втікаючи із його вкраденим сином. Здавалося йому, що їх певно здогонить, а що їх лише чотири, то знав, що дасть собі з ними раду. Надвечір того дня помітив, що його кінь такої дороги не видержить, доведеться йти пішки. Та він дійде, в Петербурзі сина відшукає — він певне в царському хорі, там Заруба його найде. Та нагадалася одна небезпека. Кілька днів перед тим він зарубав царського урядовця, а опісля вигубив царських драгунів. Про це вже в Петербурзі знають, і за ним певне шукають. І на Січ певно вже прийшов наказ арештувати його, коли там з’явиться, та відставити до Глухова, де тоді сиділа московська головна команда. За ним певно вже по всій Україні слідкують, а він сам пхається в те шершеняче гніздо, де його ждуть муки. Чи не краще б завернутися, не перти проти рожна. Головою муру не проб’єш. Та тут обізвалося батьківське серце. Як же так залишити рідну дитину москалям на поталу? Це був би страшний гріх, який нелегко спокутувати на тому світі. Бо ж пропадала чиста душа козацька. Там її викривлять, зроблять із козака московського перевертня, виховають на вовка, що опісля забуде про своє гніздо і своїх братів-козаків роздиратиме. Хлопець молодий, без життєвого досвіду, не видержить спокуси... Чи мало вже москалі наробили таких яничарів із українців? Правда, його, Зарубу, можуть піймати, тоді він пропаде. Але з чистим сумлінням піде на той світ... Так міркував собі батько, їдучи вже ходою. Сонце бралося заходити. Кінь щораз-то постогнував і приставав. Треба було припочити. Опинився над берегом якоїсь річки. Розсідлав коня й пустив його пастися. Назбирав сухої верболози й розпалив багаття. Та нічого було йому варити. Шукав по кишенях і нащупав гаманець із золотом, яке йому дівчина передала при від’їзді. «От золото,— думав,— яке мені ця добряча шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу, одного сухаря за це не добудеш». Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його пов’язала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сиру, ци-

Літературний додаток

булю і добрий шматок печеного м’яса. Кинувся на все це, мов голодний вовк. «Цього стане на чотири дні. Добра дівчина... Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй повернутися. Та не знаю, чи сам вернуся». Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком і вмить заснув. Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидва набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос: — Не стріляйте, батьку, це я. Чорнобрива дівчина! Заруба виразно побачив у сірім тумані її зариси. Заіржали обидва коні, дівчина прискочила до багаття. — От я вас таки здогонила, батьку! Тепер уже мене у степ не проженете. — Це ти, панночко? Я б ніколи не сподівався тебе тут стрінути. Він іще більше дивувався, коли з коня зіскочив молодий козак і впав на землю біля ніг Заруби. Здавалося — зімлів. Заруба взяв дівчину на руки, поклав на свою лежанку та прикрив кобеняком... — Бідна дитина, знесилилася... Набрав хмизу й розвів вогонь. — Коли вже така Божа воля, то я тебе не кину. Хоч ти й шляхтянка, та таки хрещена душа. — Коли я під вашою рукою, то нічого мені боятися. Знаю, що ви постоїте за мене, не дасте бідній сиротині кривди заподіяти. — Не бійся, дитино, життям своїм за тебе заступлюся. І не стямився, як дівчина підвелася, схопила його за руку й сильно поцілувала. Із її очей покотилися сльози, кілька з них упало на грубу руку козака. — А тепер, дитино, бери ось трохи хліба та м’яса, що ти мені дала в торбу, та лягай ось тут та проспися. Незадовго треба буде нам їхати далі. — Припасів доволі набрала я. Там усе при сідлі прив’язане,— казала дівчина вже крізь сон. Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку. «Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За

surma.com.ua

нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще по дорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати». Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою. Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби: — Добрий день, батеньку! — Добрий день, доню. Поїла б що-небудь. Там іще дещо залишилося. — Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербурга стане... — Знаєш, дитино... мені годі буде брати тебе до Петербурга. Збочимо з дороги — я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сім’ї, щоб тобою попіклувалася. Дівчина затурбувалася. — Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час? — А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки.— Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть... — Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись? Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тим-то й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербурга,— може, вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами як ваш чура або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа... Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я — панська дитина, шляхтянка, тим-то й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк. Заруба здивовано дивився на дівчину. — Бачу, що ти козир-дівка, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої... — Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича; виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника. Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали.

№ 42 (175) — 17.10.2025

Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хоч би й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може, його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку, остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Так само хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли, було, який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без’язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки, і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ... Коли почали сідлати коні, дівчині впала шапка з голови. Заруба тоді помітив, що її коси обрізані ножем, та й то так недоладно, що зараз можна було пізнати, що на тій гарній голівці пишалася недавно буйна дівоча коса. Незабаром пустилися в дорогу. Заруба почав своїй товаришці розказувати про свої пригоди з москалями та про те, чому він мусив утікати. Дівчина слухала його уважливо. — Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви самі цього не зможете зробити... Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відганяйте. Я однаково побіжу за вами на край світу... — Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі... Добре. Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова нам допоможе.

6 Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли в’їхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей. Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербурга з чолобитною до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусили гладко говорити, знати в Петербурзі входи та переходи. Таких людей у січовому товаристві багато не було, тим-то майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа; столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір та й ніколи вже не побачити України. До таких столичників вибирали з року на рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити — ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Не раз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це не раз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв: — Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе. У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять років не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Не довіряв уже нікому... — Слухай, Маріє,— сказав нишком до дівчини,— я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запам’ятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти — мій син Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки. Я вже сам говоритиму за нас обох, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.

17.10.2025 — № 42 (175) Тим часом козаки приходили до вогню й обступили їх довкруги. — Здорові були, люди добрі! — вітали їх, гріючи руки до вогню. — Здорові будьте, спасибі за слово добре. Звідкіля Бог провадить, та куди їдете? — Перше скажи нам ти, звідкіля ти мандруєш із цим парубком. — Не з гаразду ми мандруємо. Дістав я двадцять п’ять років тому з Коша грамоту на землю під хутір. Мав я трохи грошенят: заснував хутір, загосподарився як-так, став посполитим, одружився, сім’ю завів. Та ось навесну приїхав у мій хутір царський комісар, оглянув із усіх боків мій хутір, усе моє добро та й каже до мене по-московському: «Ти, хахол, забирайся звідсіля, бо твій хутір цариця-государиня кому іншому призначила. З весною щоб по тобі й духу тут не було, а то все відберемо й тебе — в Сибір за непослушаніє». — Моя стара в плач, діти теж; я подумав хвилинку та й кажу: «Цитьте, ще так зле не буде. Як так можна моє забирати? Я ще щось на таке та видумаю». — Так успокоюю своїх, хоч і сам не вірю, щоб моя стара голова щось путнього могла на таке видумати. Аж нагадав я собі, що від старих людей чував,— до москаля без грошей не приступай. Взяв я кілька золотих та й кажу до нього: «Помилуйте, вашмосте, не виганяйте мене, не губіть»,— суну йому гроші та й кажу ще: «Поступіть, будь ласка, до нас перекусити що-небудь». — Узяв москаль гроші, навіть не подякував та й не рахував, що йому даю, і зайшов до хати. А жінка йому то цього, то того, а москаль уплітає, аж за вухом тріщить, та п’є, мов той смок. А далі каже до мене: «Ну, козаче, ще тобі продовжу на один рік, а опісля хутір не твій». — Гадаю собі, і це добре: за рік або москаль здохне, або я вмру, або всіх москалів чума витре, а я за той час поїду до цариці та прохатиму, щоб той указ перемінила та лишила мене в спокою... Тепер уже, панове-запорожці, знаєте, чого я у столицю їду. Запорожці прийняли Зарубу за балакучого дурника... — Знаєш, чоловіче добрий, не проклинай ти того комісара, а молись Богу, щоб він довго прожив на світі та й щоб його не так скоро послали на Сибір. Ти йому щороку всунь у руку і спокій матимеш. Їдь здоров додому, у столиці із своєю справою не виїзди, щоб її не попсував. Ще таке буде, що твого добрячого комісара покарають за те, що так довго із справою зволікає, а тебе проженуть. З іншими паланчанами ті чортові комісари не люблять довго церемонитись — відразу приводять нових балканських переселенців, а тебе кулаком у спину... Заруба вдав здивованого та наляканого.

— Хіба ж так можна? — Можна. Знаєш, що дурня і в церкві б’ють. А коли ти думаєш у цариці що-небудь випросити, то ти дитина — не козак. Ось наші столичники рік у рік їздять до того клятого Петербурга та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з візерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісарові. Заруба подумав хвилину і сказав: — Ні, я таки поїду. Що буде, те й буде. Не люблю я з дороги вертатися. Та от, панове, коли ваша ласка, то дозвольте мені до вас пристати, бо й дороги добре не знаю і московська поведенція мені чужа. — Про мене,— сказав найстарший із ватагиgt;— коли хочеш, приставай до нас. Хліба-солі не пожалуємо, але тобі ні в чому не поможемо. Заруба рад був, що ніхто його не пізнав та що безпечніше буде йому їхати в чужий, незнайомий край. Козаки розвели великий вогонь, добули з возів харчі, кухонну посуду й почали варити вечерю. По вечері розставили сторожу й полягали спати. Коли вже в таборі затихло, хтось присунувся до Заруби й заговорив шепотом: — Даремне ти, Ничипоре, переді мною ховаєшся та дурника з себе робиш. Я таки впізнав тебе відразу, хоч ми вже давно не бачили один одного. — І я тепер тебе пізнаю, Струче. Яке це для мене щастя, що ми стрінулися! Ти мудра голова, бувалий чоловік — не в одному мені порадиш. — Відгадую, що твоя справа не така дурна, як ти її козакам розказав. Оповідж мені по правді, якого чорта ти лізеш у Петербург. — Ти добре відгадав,— відповів Заруба і розказав йому всю свою пригоду... — Яке твоє щастя, що ти до Січі не доїхав. Був би ти там так довго, доки не прийшло б письмо-наказ від губернатора, щоб бунтаря Зарубу Ничипора, як на Січі з’явиться, впіймати й передати до московського ретрашменту, а звідтіля відставити до Глухова. Тоді б краще тобі на світ не родитись. Ти кажеш, що сина твого піймали і в Петербург повезли. А цей парубок, що з тобою, хто він? — Це дуже складна історія. Я опісля тобі розповім. А ти думаєш, що старшина допустила б, щоб мене, старого січового товариша самарського куреня, видати ворогам на муки? Струк задумався. — Наша старшина годить тепер Москві. За те зазнає від Москви різних ласк — ось, напр(иклад), що не дає козацтву вибирати за козацьким законом

Літературний додаток щороку старшину, а урядує вже кілька років. Коли б не те, то товариство давно б її прогнало... А московські агенти поширюють між козацтвом чутки, що це старшина до вибору не допускає. Це давні московські способи — все і всюди заводити сварку між старшиною й козацтвом. Це все на те, щоб нас знищити. Гетьманщину вже Москва проковтнула, тепер на Запорожжя час... Замовкли обидва, над тим самим думаючи. Перший відозвався Заруба. — І немає на це способу? Чи справді наше козацтво так уже зледащіло? Міркую, що якби так усі злучилися, вхопили за зброю, то не лише із Запорожжя прогнали б Москву, а й Гетьманщину б відбили! — На це треба, щоб Господь післав нам другого Сагайдачного або другого Богдана! — А ось Богдан з’єднався з Москвою в Переяславі! — сказав Заруба. — Богдан тоді не міг інакше. Царські агенти так підбили козацьку чернь одновірством з Москвою, що все верещало, що хоче під православного царя, і коли б був Богдан тому противився, йому було б не з маком. Одні робили це за царські гроші, другі з намови. Та він старався забезпечити нам свободу в умові, тільки що Москва нас зрадила й відбирала нам наші права одне по однім, поки нас зовсім не взяла під свій чобіт. Тепер нам дуже тяжко з-під того чобота визволитися. Москва вбилася в силу, а ми ослабли, мусимо... — Що, вступитися? Але ж у нас іще кипуча сила живе! Я, Їй-Богу, не розумію, чого Москва хоче від нас? Ми ж не пхаємося до неї, то вона до нас лізе, землю відбирає та ще за собою тих балканських зайдів волочить. Хіба для неї кращі ті зайди, ніж ми, козаки? Вона ж і так усі діри затикає нами! — Коли мене послухаєш, я тобі поясню. — Як не слухати! — Козацтво, особливо запорозьке, жило досі добичництвом. Жило майже так, як кочовики. Ми переносилися з місця на місце, не вміли добути з нашої землі того, чого нам до життя було треба,— хліба. Ми все це або брали в інших силою, або купували за ті гроші, які на інших здобули. Наші набіги на турецькі та татарські землі й ті грабунки мали колись вагу, бо ж ми відплачували невірним за те, що вони у християнських землях заподіяли. Ми стали Хрестовим Чином, як багато таких чинів повстало на Заході. Та згодом магометани уговкались, ослабли, перестали нас чіпати, і вже не було причини їм відплачуватися. Тепер треба було наше добичницьке життя перемінити на хліборобське, або, як кажуть, треба було шаблі на леміш перекувати. Пізнала це наша січова старшина. Із коша давали грамоти козакам на землю, хто лише хотів. Поділили запорозьку землю на паланки. Оселі з козацьким населенням зростали. За яких сто ро-

ків ми могли б заселити все Запорожжя здоровим роботящим українським населенням. Та Москва цього налякалася. Буде Запорожжя одноцілою державою з Січчю як столицею, заселеною одноцілим українським народом, осілим на своїй землі, тоді нелегко буде Москві такий край поневолити. Отоді давай цю одноцілу землю діравити, латати оселями чужими, які певно не підуть із нами проти Москви, а будуть помагати Москві нас приборкувати. Москва ж їм дала землю й помогла розростись, а не ми. Ми тепер Москві не потрібні. При нашій помочі, нашою кров’ю загорнула такі простори землі під своє панування, приборкала турка і татарина — нащо їй нас тепер? Струк замовк, а потім додав: — Одним із випробуваних Москвою засобів ослабити й побороти нас, це (було) — юдити і цькувати козацтво проти старшини. Робить вона те саме й тепер. — Як мені Господь поможе визволити сина, я пошукаю собі десь таку безпечну закутину, куди московське око не сягає; там збиратиму покривджених сміливців і ходитиму скрізь по запорозьких землях загонами та нищити всі московські станиці, постої й посілості тих балканських зайдів. Може, це їх відстрашить, що не будуть до нас пхатися. Хай їх Москва забирає над Волгу. У нас далі дійде до того, що москаль краще поводитися буде з жидом, ніж з нами... Заки Струк на це відповів — почало світати. Давні товариші розійшлися. 7 Від тої днини козак Іван Дорош мандрував із козацькою валкою столичників до Петербурга. Петербург у тому часі не був іще зовсім готовий. Але вже засипали розлогі болота, болотнисту Неву присилували плисти між двома кам’яними берегами, перекинули через неї великий міст, витичили широкі вулиці та майдани й повибудовували кілька великих урядових будинків — між ними займала перше місце Петропавловська кріпость-в’язниця, а далі царська палата, касарні, міністерства, арсенал, величавий собор і церкви, присвячені різним святцям; за містом — багато заїздів, базари, крамниці. Українські столичники станули в кількох заїздах. Струк порадив Зарубі, щоб пошукав собі якийсь окремий заїзд, бо туди, де він опинився, міг приїхати хтось із України та пізнати його. Заки ще запорожці пішли за своїми справами, Струк ходив із Зарубою й показував йому все, що варто було бачити. Коли прийшли на Невський проспект, Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився. Заруба цього не зрозумів. Тоді Струк йому вияснив: — Кілько разів я йду цим проспектом понад берегом цієї ріки, мушу пом’янути душі тих замучених наших

Літературний додаток

братів-козаків, що працювали на цих страшних болотах і віддали Богу свої душі. Кілько тут славних наших лицарів у тому болоті втопилося! Кілько їх загинуло під батогами з голоду та холоду!.. Дивись на ті рівні кам’яні береги. Тут немає стільки каменів, скільки козацького народу при будові тої клятої столиці заморили... Прийшли під собор. — Тут щонеділі і свята царський хор співає. Той хор, приміщений поки що в крилі царської палати, приходить цією вулицею до собору, і тут ти можеш побачити сина. Тільки не зрадь себе перед часом, а перше справу добре обдумай. Та як маєш гроші, то все можна зробити. Між москалями за гроші й рідну маму купиш. На гроші тут дуже ласі, бо ніхто з царських урядовців не знає, коли треба буде в Сибір мандрувати, а в Сибіру гроші теж потрібні. Обійшли царську палату. Всі проходи були обставлені військом. Пішли на другий кінець міста між заїзди, і тут Заруба примістився: заплатив за хату, харчі, стайню й пашу для коней на цілий місяць згори. Так йому радив зробити Струк. — Раджу тобі, щоб ви обидва зараз попередягалися за міщан або купців, щоб не звертати на себе уваги поліції. — А що таке поліція? — Багато би про це говорити. Поліція — це сторожа не сторожа, військо не військо. Це така царська установа, що все мусить знати, скрізь свій ніс устромити, все чути, що люди говорять, все бачити і про все, що дізнаються, доносити своїй владі. А коли б щось довідалася про високих урядовців, міністрів, генералів, то навіть про це має повідомити «світлішого», а він із усім цим — просто до цариці. Ось що таке поліція. Її стерегтися треба, як чорта або чуми... — То їх тут, певно, дуже багато! — докинув Заруба. — На кожному кроці. Вони в мундирах або й так. Переодягаються за міщан, за купців, за ремісників, як їм треба, ходять скрізь, хрещений нарід спокушують, мов ті дияволи, тягнуть за язик, щоб хто з чим вибалакався, пишуть доноси, арештують, мучать, під шибеницю виводять або на Сибір. — А хто ж підглядає та підслухує тих усіх великих панів, тих міністрів, як ти кажеш? — Теж поліція. Все — поліція. Поліція в Московщині — це те саме, що хребет та кості в коня. Без них кінь не міг би на ногах стояти та козака на собі носити. Тут собі люди потихоньку жартують, що поліція думає за саму царицю і колись і її на Сибір виправить... Перейшли з кіньми на нову квартиру. Заруба присів кінець столу й задумався. Потім ударив руками по столі й сказав: — Нічого вже моя стара голова не видумає.

surma.com.ua

— Лишіть це, батьку, на опісля. Тепер ідіть н місто та купіть міщанське вбрання, для себе й для мене. Тільки не купуйте будь-яке, щоб нас тут мали за нізащо. Не шкодуйте грошей, це нам у пригоді стане. Старий пішов і вернувся з оберемком міщанського одягу та двох нових кожухів. А дівчина купила ниток, голок та ножички. — Підстрижіть мене, батьку,— самі кажете, що волосся недоладно обтяте ножем... А в найближчу неділю пішли обидвоє під царську палату слідкувати за хористами, коли йтимуть до собору співати. Перед палатою був великий рух. Заїздили й від’їздили карети генералів та міністрів. Наостанку заїхала золочена карета по царицю, запряжена шестірнею. Дівчина задивилася на ті дива й забула про все. Заруба сіпнув її за рукав. — Не туди ми попали, туди хористів не пускають. Ходім на друге крило. Та даремно там дожидали — хористи відійшли до собору раніше. — Хіба почекаємо, аж вертатимуться? — А чому б не піти й нам до собору? І тут побачили, як церковна прислуга не пускала у двері собору людей, бідно одягнених. Тепер нагадав собі, як Марія дораджувала, щоб не купувати якого-небудь убрання... У соборі не починали служби — чекали на царицю. Нарешті почувся великий шум. Наші подорожні стали собі збоку, щоб усе бачити. Цариця йшла гордо наперед, за нею йшли пажі та несли довгий хвіст її спідниці. Довкруги дами, генерали, міністри — і «світліший», що її ніколи не відступався. Тепер загримів хор. Заруба слухав і зараз пізнав голос свого Остапа... Серце з радощів голосно забило. Та водночас почав заходити в голову, як би дати йому знати про те, що він приїхав за ним до Петербурга. Знав добре, що його не допустять до нього, а як дізнаються, що він — Остапів батько, то сильно його пильнуватимуть. Архиєрейська служба скінчилася. Люди почали виходити зараз по цариці та її прибічниках — до того нікого з церкви не випускали. Тим часом хористи повиходили іншим виходом. — Знову спізнилися! — сказав Заруба. — Нічого такого не сталося. На другу неділю вийдемо раніше та вже не будемо ходити довкруги палати, де нас не треба. Так і зробили. Пильнували під самим собором. Хористи вийшли із своєї домівки. Бистре око Марусі зараз помітило Остапа — йшов у парі ще з одним. Сіпнула старого за рукав. — Дивіться, батьку, туди — в п’ятому ряді від переду. Заруба глипнув у той бік і пізнав сина.

№ 42 (175) — 17.10.2025

— Так, так, це — він. Але який же він марний став! Якби по тяжкій недузі... Зблизилися обоє до того місця, куди хористи переходили. Заруба старався звернути на себе увагу Остапа — сильно закашляв. Та це нічого не помогло. — Даремно, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе. Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця побачив московського міщанина в довгому халаті. — А хай тобі всячина! — сказав з пересердям.— Що з мене вийшло — аж сором! — Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала.— І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала. — Отже, знайте: ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я — ваш син Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом хоч би до царського хору, тим-то ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петербурзі, тимто ви платите тепер, та що ще дасте, аби лише мене добре вчили та на доброго співака вивели. Москалі гроші люблять і певно мене приймуть, хоч би мій голос і не підходив до царського хору. Опісля, виходячи, ви знову дайте москалеві в руку та просіть, щоб під вечір пустили мене до заїзду по ті дрібниці, що ми привезли з собою. Кажіть, що ще один вузлик із грішми передасте через мене, бо вам дуже хочеться, щоб ваш синочок вивчився на великого чоловіка, щоб не потребував бути простим міщанином. Він певно повірить, бо знає, що в Україні є такі дурні, які на силу між панів пхаються. Решту то я вже сама зроблю. А ви під вечір подбайте ще за одного коня з сідлом і ще за одно міщанське вбрання та й будьте готові. Заруба зрадів. — Сам Бог мені тебе післав, доню. Без тебе я б нічого не видумав та ще в яку халепу попав. Пішли обидвоє до домівки хористів. Спершу воротар не хотів їх пустити досередини. Але старий всунув йому срібного рубля в руку, і зараз двері відчинилися. Пішли просто до директора. Заруба розказав усе так, як його Марія навчила, та ще побренькував гаманцем із золотими рублями, поки вони не опинилися у глибокій кишені директора. Він став дуже ласкавий, зараз прикликав свого підручного й казав пробувати голос Марії. — Ну, голос іще слабкий, тонкий, та згодом виробиться. Він іще не перейшов на чоловічий. Та це прийде, я його приймаю. Тепер другий гаманець із рублями підсунув Заруба.

— Поки що не взяв більше з собою. Та коли ваше високородіє зволите пустити Максима під вечір до мене на заїзд, то я передам іще. Не зараз я буду тут, то краще вже відразу. Максим привіз дещо з собою, то хай би забрав собі. — Добре, може піти. Сьогодні неділя, науки немає. — Бувай здоров, Максиме,— сказав Заруба,— слухай у всьому панів, учися пильно, щоб я мав на старі роки з тебе потіху. А коли ти вийдеш у люди, то не забувай твого рідного батька, що допоміг вийти тобі в пани. Старий буцімто просльозився, обняв Максима й вийшов та зараз купив коня і привів його до заїзду. З господарем розплатився і сказав, що таки сьогодні мусить вертатися додому. Марію повели між новиків. Вона розглядалася за Остапом, та його тут не було. Пішли до великих сіней, де хористи проходжувалися, й помітила тут Остапа. Почала в нього вперто вдивлятися, поки таки не звернув на неї увагу. Нагадував собі, що десь те личко бачив, та не міг нагадати, де. Марія дала йому очима знати, що має йому щось сказати, і він пішов за нею на кінець сіней, де нікого не було. — Остапе, батько тебе здоровить. Будь готовий... Остап задеревів, що слова не міг був промовити. Коли отямився й оглянувся за Марією, її вже тут не було. Зате побачив її за обідом. Хористи вказували на неї, на новика з «Хахландії», і підсміхалися. А по обіді пішла зараз до директора і пригадалася, що їй би піти до заїзду та поприносити свою мізерію, та й принести... решту грошей, що батько мав передати. Директор саме збирався покластися по обіді спати, та натяк на гроші його витверезив. — Добре, Максиме, я дам тобі зараз дозвіл. — Та ще, ваше високородіє, будьте ласкаві виправити зі мною ще когось, щоб мені поміг усе забрати. Та ще, ваше високородіє, я буду вертатися з грішми — не доведи Господи якої напасті, а ще я й дороги добре не знаю, то було б дуже погано, і батько б мені цього не вибачив... Директор подумав і згодився післати з Максимом слугу. — Слугу? — сказала Марія ображено.— Я, міщанський син — і мав би йти зі слугою? Ніколи. Краще я не піду... Директорові стало шкода обіцяних грошей. — А кого ж тобі дам? — Хай би котрийсь із хористів пішов... Директор ізнову задумався. — Добре, напишу пропуск для тебе та ще для одного, лише не забаріться. Написав на шматку сірого паперу пропуск для двох хористів, не незвавши їх по імені.

17.10.2025 — № 42 (175) Марія вхопила цидулку, поцілувала директора в руку й вибігла до сіней шукати за Остапом. Проходячи біля нього, сказала наказово: — Візьми свою кирею і йди зараз за мною. Остап послухав і за малу хвилину вже стояв біля Марії, готовий у дорогу. — Ходім! Двері відчинилися, воротар сховав собі цидулку, а вони вискочили на вулицю. Вела Марія. Заруба ждав Марії дуже нетерпляче: ану ж дівчину пізнали та ще до в’язниці запроторили! Але три коні таки держав напоготові; купив припасів на дорогу й нав’ючив усе на коні. Почало темніти, як Марія вбігла в хату з Остапом. Заруба дуже зрадів і взяв сина в обійми. Аж схлипнув. — Дитино моя, не сподівався я тебе так швидко побачити... Якийсь час стояли обидва, обнявшись. — Не час тепер на обійми,— сказала Марія.— Переодягнись, Остапе, в міщанське — зараз їдемо. — А знай, Остапе, що все це завдячуємо цій бравій дівчині... — Дівчині? — сказав здивований Остап, дивлячись на Марію. — Говорите й робите, мов малі діти,— говорила сердито Марія.— Нам земля під ногами горить, за нами певно буде погоня, а вам на розмови збирається. Зараз до роботи! Старий пішов із Марією до коней, Остап скидав із себе вбрання царського хориста й надягав міщанське, яке батько купив йому в місті. — Сину! Ми готові. В дорогу! Посідали на коні. Господар заїзду з поклоном виводив їх із дому. 8 Директор царського хору любив після доброго обіду добре проспатися. В тому часі ніхто не мав до нього доступу. Так було й того дня. Вже було пізно, коли він пробудився. Нагадав собі зараз, що молодий Дорош мав принести від батька гроші, і йому було пильно щошвидше дістати їх у руки. Казав слузі покликати Максима Дороша. Слуга довго не вертався, та нарешті звістив, що хлопець іще не вернувся з міста. — Розпитай зараз,— гримнув на слугу,— котрий із хористів ходив із молодим Дорошем до міста, і хай зараз до мене приходить. Знову довго слуга не вертався, аж прийшов сказати, що ходив Остап Зарубенко, і теж іще не вернувся. — Зрада! — крикнув директор.— Одурили мене! Та чорт бери того якогось Дороша. Але за Зарубенка заплатила казна великі гроші, і це треба буде казні звернути. Почав ходити по хаті, не знаючи, що йому робити. Біда! Ще як що до чого, у Сибір попаде! Гроші пусте: Дорош лишив досить — буде з чого заплатити

та ще й самому йому лишиться. Але ж на Зарубенка сама цариця увагу звернула... Що йому сказати, коли про нього вона зволить спитати?.. Та зараз нагадав собі свого приятеля Акакієва, петербурзького поліцмайстра. Не одну чарку разом випили — він тепер певно не відмовить своєї помочі, порятує його в біді. Схопився й подався до поліцмайстра. — Коли це щойно сьогодні ввечір трапилося, то я вишлю за ними погоню на перекладних конях: до позавтра їх певно здогонять і приведуть. Поліцмайстер казав собі описати втікачів, того міщанина з Полтави та його сина Максима. Про третього не питав, бо він певно переодягнувся, втікаючи з ними. Зараз прикликав до себе свого підручного й видав йому наказ: — Старого можеш і вбити, як того буде треба, а обох молодих піймати і привести цілих. Візьмеш п’ять із собою, буде з тебе. Та насамперед підеш віднайти той заїзд, де вони тут гостювали. Поліцисти порозбігалися на розшуки, ганялися до ранку і нічого не знайшли. Ніхто нічого не видав, не чував. Господар заїзду, де стояв Заруба, присягався, що таких людей у нього ніколи не було. «Куди ж би вони могли поїхати,— думав собі поліцмайстер, стукаючи собі пальцем по чолі,— як не у Хахландію? А туди — один шлях...» І він наказав підручному спрямувати погоню на шлях, що вів в Україну. *** Поки втікачі виїхали з міста, їхали поволі, щоб не звертати на себе уваги поліції. Щойно за містом пустилися скоком. Аж тепер у дорозі Заруба розказав синові, хто та дівчина. — Вір мені, сину, що без цієї дівчини я був би нічого не видумав і нічого не зробив. Вона своїм розумцем водила мене за собою, як котика за стеблом. У всьому я її слухав, бо від того дурману, що ним мене ті шельми там, у балці, напоїли, я геть чисто утратив глузди. До того подумати, що вона — шляхтянка, а така нам щира. — Шляхтянка? — здивувався Остап. — То що, що шляхтянка, але ж я з того самого народу, що й ви, козаки, і тієї самої віри, тим самим духом живемо; всім нам рідна мати — Україна. Мої предки билися за Україну в козацькому війську, мій дід воював із покійним полковником Богуном. Той великий лицар був і мого діда полюбив. Дід не вертався вже додому, осівся хутором під Винницею, і його добро перейшло на мойого батька. Живе ж мій батько в селі Погожому коло Винниці. А як я попала сюди, то ви вже знаєте, і це — правда.

Літературний додаток — Чом же ти мені того всього раніше не сказала? — спитав Заруба. — Бо ви б мене були завели до Винниці, і я б не могла була зробити того, що зробила...— і кинула якимсь напівлукавим оком на Остапа. Усі засміялися. Відтепер Остап не відступав уже від Марії. Перший нічліг випав їм яких дванадцять миль від Петербурга під голим небом. До московських сіл незручно було їм поступати, щоб москалі їх не піймали. Так було і другого вечора. Надворі потискав мороз, треба було розвести вогонь. Вже повечеряли, поклалися спати, та Марія, лежачи на кожусі, почула далекий тупіт коней. — Так буде, як я казала: за нами — погоня. — То не один кінь, а більше їх буде! — сказав Остап. — Буде п’ятеро або шестеро. Марія як стій придушила полум’я, але залишила під рукою сухого хмизу та трави, щоб, коли треба буде, можна до жару прикласти та засвітити. — Придивіться, діти, до пістоль. Маємо їх шість і дві шаблі. Не робіть нічого, поки я не почну перший,— сказав Заруба, почуваючи, що в ньому відозвалася запорозька душа. Тупіт зближався. Погоня, здається, не бачила їх, бо полум’я погасло. Поліцисти кричали навмання, зближаючись до коней: — Стійте, бо стріляємо! — Ми тут,— крикнув Заруба,— ми не втікаємо. Чого хочете від спокійних подорожніх? Поліцисти пішли за голосом просто на них. Умить Заруба почислив: було їх п’ятеро, шостий лишився при конях. — Зараз вам покажемо, прокляті хахли, чого ми від вас хочемо! — То скажіть зараз, ми готові вас слухати! Замість відповіді старий поліцист підніс угору ланцюги та побрякнув ними. У ту мить Заруба вихопив із-під поли шаблю, і старший не стямився, як голова його скотилася вниз. Остап зробив те саме з другим. Поліцисти того не сподівалися. Тепер Марія прицілилася з пістолі й поцілила третього москаля в самі груди. Заруба почав рубати ще тих двох, як Остап підбіг до шостого, що держав коні за поводи, і скалічив йому руку. — Сюди до мене! — кричав Остап. Підбігла Марія. Він передав їй шестеро коней, а москаля із зраненою рукою приволік до вогню. Заруба підпалив ватру. — Скажи мені, голубчику, хто вас післав нас здоганяти? — Поліція... Післав нас поліцмайстер здогонити вас і привести в кайданах вас двох, а старого можна було й убити. Перев’яжіть мені руку й пустіть. А ви, сякі-такі, не втечете — піде друга погоня.

— Не вийдеш ти від нас живий, щоб другу погоню на нас спровадив.— Заруба рубнув його по шиї.— А нам, діти, не можна тут довше залишатись. Шукаймо іншого місця. Тепер нам повелося, та як буде далі, Господь знає. Сідлаймо коні — і в дорогу! Московські коні заберемо теж, і зброю. Воно придасться. А де Марія? — Пильнує московських коней. — Маріє, з кіньми сюди! Марія привела шестеро добрих коней. Перешукали сідла, забрали, що було нав’ючене. — На ці коні нав’ючимо пашу для коней і те, що знайдемо для себе. Над вечір другого дня надибали в полі велику шопу, загороджену плотом із трьох боків. Тут, мабуть, складали сіно — трохи його ще залишилося. — Місце для нас наче вибране,— сказав Остап,— є де захиститися, є чим запалити та погодувати коні. Завели коні в шопу, розсідлали, поставили при сіні. — Тепер ви обидва лягайте спати, а я пильнуватиму,— сказала Марія,— якось від мене сон відійшов зовсім. Син і батько полягали й зараз поснули. Марія розвела невеликий вогонь — так, щоб лише можна було погріти руки та побачити, якби яка небезпека зближалася. Коли трохи проспалися, присилували Марію лягти, щоб хоч трохи відпочила. — Золота дівчина,— шептав старий Заруба до сина.— Дай тобі, Боже, таку дружину собі знайти... — Нащо мені знаходити,— відповів весело Остап,— коли я вже її найшов! Аби лише добитися до якого українського села — зараз підемо до церкви та повінчаємось. — А як вона не схоче? На те з-під кожуха відізвалася Марія: — Схоче. Пощо ж би їй було світами ганятися, коли б вона була Остапа не полюбила від першого погляду там, у балці?.. — Ну, вір же тут жінці,— сказав весело старий.— Вдає, що буцім спить, а вона підслухує, що про неї говорять. — Розумна людина ніколи не затикає вух, коли про неї люди говорять — зле чи добре. Вона вискочила з-під кожуха, обняла Остапа за шию та сильно поцілувала. — От, дивіться, добрі люди: під моїм сторожким оком уже змовилися, а я й не помітив... 9 На сході зарожевіло небо. Земля примерзла. Десь у якомусь селі співали півні. Виїхали із шопи й пігнали вперед. Так їхали з дня на день. Ночували найбільше в лісі, бо без вогню було тепер неможливо. Вся їх турбота була — щоб не попасти на яку московську військову частину.

Літературний додаток

Старого козака обсіли чорні гадки. Пам’ятав слова Струка, що на січове товариство нема вже що покладатися. На цю думку бунтувалася його козацька душа. Не можна так опускати рук. Хай буде, що буде, а він, Заруба, так легенько не вкладе своєї голови під московське ярмо. Всю дорогу над цим думав, не говорячи про це ні з сином, ні з Марією. «Їм тепер рожевий світ перед очима, пощо їм найкращі хвилини молодого життя затроювати такими турботами. Прийде час, самі пізнають». Усім уже хотілося добитися до України, між своїх людей, де не треба ховатися по нетрях, мов тим диким звірятам. Хоч і її тепер присіла ненаситна Москва, що задурманила людям голову чадом православного одновірства, а все ж — свої люди. Нарешті добралися до Гетьманщини. Вже була зима. Сніги вкрили землю білою плахтою. Потічки та річки позамерзали. Тепер уже годі було ночувати під голим небом. Заруба впрошувався на ніч до селянських хат. І тут сум обрав собі осідок. Цариця скрізь заводила кріпацтво. Московські пани над простим народом страшно знущалися. А козацтво москалі перемінювали в московське військо, перетворювали козаків у пікінерів, драгунів та чорт знає, як там вони називаються. Та ще коли б дозволили бодай у рідній землі служити, а то тисячами висилали в чужі краї воювати, забирати чужу землю для Москви. З ким було заговорив Заруба, старався пригадати, чим ми були й чи заслужили собі бути тим, що з нас Москва поробила, старався прикликати на пам’ять славну бувальщину. Люди пам’ятали старі часи, але ж усі були якісь залякані. Заки було хто скаже яке слово, то оглядається, чи його хто не підслухує. Замовкли козацькі думи та пісні. Москалі порозганяли кобзарів, щоб своїми думами не нагадували колишньої слави, щоб Україна заснула вічним сном аж до судного дня... Різдво відсвяткували в якомусь закинутому селі, й тут, у невеличкій сільській церковці, повінчалися Остап із Марією. — А тепер, діти, коли ми заїдемо в самарську паланку, я хочу поїхати в наше село, провідати старі кути; може, доведеться мені віднайти могилу дружини та помолитися на ній за її замучену душу... — Небезпечно, тату, вам туди пускатися. Там вас пізнають, піймають та москалям оддадуть,— відраджувала Марія. — Як же ти гадаєш, доню, щоб я від цього відмовився? Я довше не видержу — не матиму спокою, поки її могили не відшукаю. — Я не кажу, щоб не їхати,— але не самому їхати, а добрати собі ватагу бравих козаків. А ми знайдемо в Україні багато таких, що їх Москва з теплого кубельця прогнала. Та передусім нам

surma.com.ua

відпочити треба в якомусь безпечному місці, зібрати товариство, а тоді з Богом! — Де ж є для нас таке безпечне місце, де б нам відпочити?.. — Ви, тату, забули про нашу балку. В її печері безпечно три сотні козаків поміститься, враз із кіньми та припасами. Ми там іще й гроші знайдемо. Ключ від льоху, де гроші шинкарка ховала, в мене схований, ніхто про нього не знає. Довго довелося блукати по степу, заки відшукали балку. Тут не було нікого. Колишній шинок був зруйнований. Передня стіна враз із поламаними дверима лежала на землі. Видко було, що приятелі тут не гостювали. Марія пішла з запаленою скипкою туди, де колись жила шинкарка з без’язиким слугою. З-під печі випорпала довгий залізний ключ. — Ходіть за мною! В однім заглибі, засипанім землею, прочистили місце до захованих дверей. їх відомкнула Марія залізним ключем. Перед ними були східці до льоху. — З цією роботою ми маємо доволі часу,— сказав Заруба.— Тепер треба забезпечити печеру перед морозом та непроханими гістьми. Марія найшла десь у смітті заржавілу сокиру. Почалася гаряча робота. Незабаром можна вже було коні забезпечити та самим сяк-так приміститися. Почалося в балці нове життя. Остап часто виїжджав в околицю і збирав козаків, що їх така сама доля стрінула, як і Зарубів. Старий їх переглядав, гуртував, учив воєнного порядку. На цьому зійшов великий піст, надходила весна. Сніг танув і зникав, рушили потічки із шматками поламаного льоду. Показувала травичка із землі свої стебельця. З-поміж неї вихиляли свої жовті, білі та червоні голівки квіти, всміхалися до ясного сонця, раділи новим життям. З півдня налітали ластівки, бузьки, дикі гуси, журавлі, жайворонки. Заруба скликав свою сотню. — Хлопці, нам час спробувати щастя. За три дні рушаємо. Оглянь кожний свою зброю, впорядкуй коням копита. Наше гасло — кара москалям! Не забувайте, що й москалі, й їх зайди з нашими дідами та бабусями, з нашими дітьми робили! Треба нам їх відстрашити, щоб до нас не лізли. — Смерть нашим ворогам! — гукнули в один голос козаки. *** Третього дня надвечір виїхала з балки сотня під проводом самого Заруби. Йшла просто на Нову Сербію. Заруба хотів почати від того місця, де стояв його хутір. Над ранком заїхали в густий ліс, що ріс недалеко його села, і тут перестояли цілий день, чекаючи ночі. Кожний козак приладив собі віхоть сухої трави до підпалу. Заруба розділив свою сотню на три частини. Пішли в село із трьох сторін відразу і в трьох сторонах запалили

№ 42 (175) — 17.10.2025

стріхи. Із хат виходили заспані серби. Настав крик та голосіння. Козаки крикнули умовлене гасло й погнали вихром селом, рубаючи шаблями, кого попало. Довкруги хат лежали трупи та ранені. — Не пхайтеся в чуже,— кричали козаки,— то ніхто вас не буде чіпатися! Зібралися на майдані, щоб коні та люди відпочили. Хутори горіли. На світі валка запала в ліс і попрямувала до своєї балки. 10 Наскоки на Нову Сербію повторялися до половини літа. По-кожному такому наскоку щораз більше борців приходило, можна було вже нападати на три руки відразу. Між балканськими поселенцями настав великий переполох. Сподівалися тут кращого, ніж було в них під турком, а опинилися відразу бездомними серед чужих їм українських людей. Пішли скарги до губернії. Тут страшно лютували й посилали звіти до Петербурга. А саме в тому часі була козацька депутація столичників. Вже близько рік виходжували ноги по різних московських достойниках, та не добули дозволу станути перед царицею. За великі гостинці їх годували обіцянками, а як гостинців не стало, то говорити не захотіли. І тоді саме надійшло зловісне письмо губернії про бунт, про нищення поселенців ватагою Ничипора Заруби, що несподівано нападає на оселі, грабує населення, палить і всіх вибиває впень. Наслідки всього цього такі, що поселенців мусить казна годувати, деякі втікають до Молдавії і скрізь говорять, що Росія їх ошукала, і ті, що вже мандрували в Україну, починають вертатися. Запорозькі депутати про все це не знали. Вони явилися саме в Потьомкіна по відповідь, яку обіцяв їм дати перед їх від’їздом додому. «Світліший», побачивши їх, позеленів зі злості й почав їх на привітання лаяти по-московськи,— мовляв, вони приїздять сюди шпигувати, а самі в себе наказують робити бунти, щоб царицю змусити до уступок. Столичники поглядали один по одному допитливо, не знаючи, в чому справа. — Вибачте, світліший, ми про ніщо не знаємо. Вже близько рік, як ми в Петербурзі, на відповідь чекаємо... — Відповідь наша така: тих розбишак-запорожців розженемо на чотири вітри, Січ зруйнуємо, що й знаку по ній не лишиться. Я сам подбаю, щоб такий наказ государиня видала своїм військам. Козаки отетеріли. Такого вони не сподівалися. Полковник Пилип Чубатий закипів гнівом. — Світліший — ви тут, у столиці, а на Запорожжі — ти козак Грицько Нечоса, товариш. За нашим козацьким законом такий товариш, що козацтво зраджує та погибіль на нього наводить, підлягає карі смерті. Такого закопують жи-

вого в землі як зрадника. Уважай, товаришу, щоб коли запорожцям у руки не попався! Потьомкіна аж підкинуло від такого зухвальства. — Арештувати — у в’язницю з ним, а відтак — на Сибір! Чубатий не злякався, вдарив по шаблі рукою і сказав: — Я посол, ніхто не сміє мене доторкнутися. Потьомкін поблід. — Варта! — закричав як не свій. Тоді виступив суддя Головатий: — Заспокійся, світліший; коли полковник провинився, то ми його нашим, козацьким, судом судитимемо. Тут не має ніхто права нас судити. — Мовчати! — заверещав не своїм голосом Потьомкін. Тепер виступив сотник Горішний і, звертаючись до Чубатого, сказав: — Не турбуйся, товаришу. Як поїдеш у Сибір, то світліший дасть того коня, що торік вижебрав собі в нашого кошового. В цю мить з’явилося в залі кількох гвардійців із офіцером. — Тих трьох,— сказав, показуючи на Чубатого, Головатого й Горішного,— в кайдани й у в’язницю аж до дальшого розпорядку. А ви всі геть, щоб і духу по вас не було, а то всім — Сибір! — А незабаром і ти, світліший, до нас туди завітаєш, коли государиня зволить тебе туди післати,— зауважив Горішний, віддаючи офіцерові свою шаблю. А Чубатий, віддаючи свою шаблю, звернувся до своїх товаришів: — Поклоніться від мене січовому товариству, матері-Січі і скажіть, що Москва все нас обдурювала, все нас зраджувала і не сподіватися нам від неї добра! Запорозькі депутати не залишили своїх товаришів без допомоги. Вийшовши від Потьомкіна, пішли до інших впливових людей, що недолюблювали того новоспеченого князя. Ті люди пішли до цариці й з’ясували їй, що Потьомкін згаряча попсував справу: бо коли дійсно в столиці вирішено зруйнувати Січ, то не треба було того розголошувати, а то козаки заздалегідь приготовляться до оборони. А вже арештування депутатів, то хіба нечувана ніде в світі річ — увесь світ на Росію буде ремствувати. За два дні вся депутація запорозька від’їздила з тим самим, із чим приїхала. Тільки вже без того добра, що привезла сюди москалям. 11 Заки прийшли накази із столиці до губернії, як присмирити бунт, ватаги Заруби мали доволі часу погуляти по Новій Сербії. Вони руйнували все по дорозі, а коли стрінули які відділи московського війська, то нищили їх, забираючи коні й зброю. Нарешті прийшов наказ винищити ті загони військом. Москалям здавалося, що на це досить буде одного дра-

Літературний додаток

17.10.2025 — № 42 (175) гунського полку. Перешукали всю Нову Сербію, не стрінувши нікого. Заруба із своєю ватагою ховався в лісі; він знав, що туди підуть за ним драгуни,— того тільки чекав. Казав поробити засіки та вовчі доли, по всіх стежках, доріжках та переходах понакидувати зрубаного дерева. Драгуни розвинулися в довгу лаву, щоб якнайбільше лісу загорнути. Дрібні козацькі піші чоти заступали їм дорогу й по короткій мушкетній стрілянині уступали, втікаючи. Драгуни пускалися за ними в погоню — на свою загибіль. Задні частини напирали на передні, а ті падали в рови, а тоді козаки виростали наче з-під землі. Стріляли з мушкетів, перевертали на них підрубані дерева. А кому вдалося втекти з тої халепи, то — аби показався на краю лісу — падав від козацької кулі. Коли в губернії про це довідалися, то з люті мало не показилися. Пішов наказ: усіх офіцерів того полку розстріляти. Та розстрілювати не було кого — ні один живим не залишився. *** Рішено на ватагу післати більше війська. В губернії боялися, що з цього може спалахнути великий вогонь, бо ходили чутки, що Польща хоче заманити до себе козаків, що навіть висилає на запорозькі землі своїх емісарів. Генерал Зарубаєв дістав наказ узяти дві дивізії з артилерією й рушити в похід,

при чому — полонених не брати, а все вибивати. Заруба такого не сподівався. Гадав, що по попереднім розгромі Москва не зважиться їх зачіпати, що переселенці налякаються й перестануть пхатися. Не сподіваючися лиха, робив свою роботу дальше. Аж тут одного ранку дали Зарубі знати, що Москва його оточила з усіх боків. У котрий лише бік козацькі стежі пустилися, натрапляли на московські частини. Заруба як стій скликав своїх старших і наказав ударити на південну стіну московську — тудою буде найближче сховатися в балці, а там можна довго оборонятися, поки москалі не вистріляють усю муніцію; тоді можна буде вискочити і пробитися крізь московський обруч. Генерал Зарубаєв неначе відгадав козацьку думку: коли, мовляв, козаки мають якийсь схов, то певне на півдні, й туди схочуть пройти. Він казав своїм частинам ті місця зміцнити й поставити там гармату. Заруба вдарив у той бік усією силою. Як лише козаки вибилися з лісу, московські піхотинці розступилися і на козаків гримнули гармати. — Назад до лісу! — впав наказ Заруби. Лягло багато козаків. Інші як стій завернули й подалися вмить на схід. Там не було такого опору, і заки москалі поспішили туди з підмогою, козаки вже

вийшли з лісу й, забираючи із собою ранених, помчали у степ. Між раненими був і Заруба. Мушкетна куля поцілила його у груди, і він повалився з коня. Надлетів Остап. Козаки подали йому на коня раненого батька. — Держіться, тату, мене за шию. Ми втечемо. Втікали щосили. Із грудей отамана стікала кров. Остап гнав вихром, за ним поспішали товариші. Нарешті добігли до балки. Зняли старого з коня. До нього припала Марія. Вона була бліда, мов полотно, але рука в неї не затремтіла, коли перев’язувала рану. Видко було, що з отамана життя відходить. Він був іще при пам’яті. З трудом підніс руку й поклав її на голову Марії. — Боже тебе благослови, доню,— прошепотів.— Прощайте, діточки, любіть одне одного... Немає вам що робити в цьому московському пеклі. Чимдуж тікайте за Дніпро... Я зле робив, що карав сербів. Усьому ж були винні москалі... Ще гірше те, що своєю помстою я став проти задумів козацької старшини та й кидав їм у їх праці колоди під ноги... Не робіть так... Свою владу треба слухати, а не йти проти неї. Хотів ще щось говорити, але сили не стало. Закашлявся — і козацька душа полетіла на той світ. Заплакали козаки за своїм отаманом і почали копати яму під розлогим кле-

ном у балці. Остап закрив очі батькові, прикрив тіло червоною китайкою. Поклали отамана в глибоку могилу, засипали землею. Коли вже станула висока могила, а на ній дубовий хрест, козаки заспівали: Рости, рости, та клен-древо, рости вгору високо поховали пана-отамана в сиру землю глибоко. Остап скликав козаків. — Панове товариство! Не стало нашого отамана, а ми без його проводу не дамо собі ради. Не встоїмось перед московською силою. Незабаром вони нас винюшать і вигублять. Моя рада така: не чекаймо на них! Послухаймо останніх слів отамана; не кидаймо колод під ноги нашій козацькій старшині. Вона й так страждає тяжко від московської неволі. їдьмо за Дніпро. Так радив покійний батько. Така наша козацька доля. Я виїжджаю сьогодні ввечір із дружиною. Прощайте, товариші, не згадуйте лихим словом. — Прощай, брате Остапе,— щаслива тобі дорога! При ньому стояла Марія. — Де ж ми дінемося, Марусе? — До батька нам дорога, Остапе. До села Погожого. На хутір. Там нас приймуть щирим серцем... Кінець.

Шукаєте надійний автосервіс? Ми ремонтуємо всі марки автомобілів — легкових і комерційних: Mercedes, BMW, Toyota, Honda, Lexus, Maserati, Tesla, Ford, Sprinter — і це лише частина списку!

Повне сервісне обслуговування: • Заміна оливи та фільтрів • Діагностика та ремонт ходової • Розвал-сходження — без виїзду на інше СТО!

• ⚡ Комп’ютерна діагностика, електрика, заміна та програмування модулів: BCM, ECM, ABS, SRS, TCM – навіть Б/У, щоб зекономити ваші кошти!

🚨 ПОСЛУГИ ЕВАКУАТОРА 🤝 Працюємо з усіма страховими компаніями 🛡️ Гарантія на всі види робіт!

Кузовні та зварювальні роботи будь-якої складності: • Відновлення після ДТП • Ремонт після аукціонів • Tesla Model X — регулювання Falcon Wing Doors • Зварювання алюмінію та трейлерів

International Auto And Body Repair

773 - 807 - 3803

Internationalautobodyrepair@gmail.com

3110 River Road River Grove IL 60171

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

Люба-згуба Юрій Федькович

ПОВІСТЬ

I Нічо так чоловікові віку вже не укоротає, як та люба´. [1] Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму... У нашім селі, знаєте, чинять два храми в рік — один на зимні Николи, [2] а другий на весні. Зимні Николи, як здорові знаєте, припадають серед Пилипівки: скрипку не можна навіть зачепити, а за танець і не говорім таки нічо; бо якби панотець узнали, то би й до церкви не пустили, не то що. А парубкам та дівкам що за храм без музики? — Але нащо вам казати, коли самі здорові знаєте. От тому ж тото [3] сидять собі наші леґіні [4] та дівки на зимні Николи красненько дома та до-зирають хати, а стариня сама собі здоровенька храмує. Як же зато дасть Бог дочекати весних [5] Николів, то вже стариня сидить дома, а молодіж пускають у храм. От тому ж тото назвали у нас зимній храм чесний, а весняний красний. Та й недурно його так і прозвали, — хто хоче видіти охоту та красу, то най лиш приходить до нас у красний храм. Скучно йому чей не буде, бо цілі молоді гори тут вам зляжуть, як би їх ві-тер змів. Але що вам казати, коли навіть і з лядського боку [6] леґіні приходять. А хороші тоті галицькі леґіні, хороші! Лиш стань та дивися. Від нас знов ходжують аж до шістьох сіл на храми — ходять до Сергіїв, у Плоску, до Тораків, до Киселиців, у Дестинець і у Довго-поле, — ба декотрі ходять аж у Шипіт або тяр [7] аж у Молдовицю. [8] Та й ніщо уже й казати, скрізь нас так красно та чесно при-ймають, що дай Боже лиш усім добрим людям так! Ми знов за то-то стараємось, аби й їх так повеличати, як вони до нас прийдуть, або ще й ліпше; бо Сторонець, [9] знаєте, перше село на всі буко-винські гуцули, та ми не хотіли б сорому набратися, а ми — паруб-ки — вже й тілько ні. Тому тото мій брат, бувало, — він був старшим парубком у селі, — скоро прийде неділя перед красним храмом, скличе з церкви всіх леґіні в до себе та дає їм порядок: ти, Федоре, каже, підеш з тими против довгопільців, а ти, Андрію, знов з тими підеш мені встріть дехтинецьким, і так далі, — так вам уже розпаює красно, що дру-гий і з письма так не удав би, поки світа. А сам уже старається про базар: базарисько в нас страх велике, то він як накаже підпару-бочні, так його й обтичуть молодими смерічками [10] та всіля-ким бростом, [11] що аж

любо дивитись, а стежечки вам почи-нять, стежечки! — хоть най царівна проходжаеться, не сором. Жидів з оковитими [12] горівками позаповідає вам аж з Виж-ниці, а музику заповість вам місяцем уже наперед аж зо самої Глиниці [13] або тяр аж із Сочави, що як вам потягнуть смиками, то серденько лиш як на ниточці дриґає. От дасть Бог діждати й храму. Парубки вже знають свою служ-бу: ще до опівночі повстають, повибричуються, поприбираються, як лицарі, плоски [14] в дзьобні, [15] колачі в бесаги, [16] посі-дають собі на гарні сідлані коники та гайда зустрічати сторонсь-ке парубоцтво, як уже там від брата розказ мали. А брат вам убереться в кармазин, кресаню [17] з полами насу-не на чоло, порошниці, удвоє через плечі, так і сіяють: а пістолет аж четверо засадить за ремінь та й стане собі кінець суток, [18] як навертається д´ церкві, аби тут сторонських парубків ще раз та ще краще привітати. Коло брата стоять чотири післанці для його нотріби, два знов післанці стоять кіньми з сього і з того боку села, аби дати знати, як буде надходити славне парубоцтво, а два післанці стоять на цвинтарних дверях з мальованими фляшками, аби частувати ко-ждого та кождого парубка, котрий ступить через поріг. Така вже, бачите, у нас установа. А ще вам скажу, що тоті чотири післанці, що стоять з братом, називаються стрільці; бо вони мають таку службу, що скоро яка сторонська дівка надійде, так вони їй зараз на віват мають стріляти, відтак [19] відводять її два аж у цвин-тар, а тут чекає вже моя старша сестра та веде у церкву святу, де знов середуща сестра жде, аби її красно де постановити. Кінець села, чути, стріляють; се вже йдуть парубки. Музика там стоїть з одним післанцем, а друга з другим, — бо ми, бувало, усігди [20] по дві музиці кличемо, — зачинають відгравати на пригіст; [21] а жид, що стоїть з двома непочатими барилками при брато-ві, то лиш усміхається, клятий, бо знає, що так і з порожніми бер-беницями [22] верне домів! [23] Приїдуть парубки. Брат їм клониться, вітає мальованими пор-ційками та й провадить у Божий дім. Тут аж чи не сім попів а во-сьмий диякон

соборну службу правлять. Господи! — а дяків таки й не рахуй, такого понасходилося, та як вам разом усіма заспіва-ють, то аж якось страх слухати. Церква в нас красна дуже та убрана: образи святі всі під золо-том та під сріблом, лиш затілько хіба, що тісно, — таки тісно, що в храму лиш стариня та дівчата входяться всередину, а парубки хі-ба що світло постановлять та служби віддадуть, відтак мусять виходити надвір та чекати водосвятія; але леґіні, коби здорові, не конче й журяться про се, — де б вже мав правду дівати! — вони зроблять вам дорогу від церкви аж на гостинець [24] та чатують, як яка дівка приходить. Господи! — то ж то вже єї обзирають з усіх боків! — от так лиш нас тут єнорал [25] на муйштрунку [26] обзи-рає. Приїхали парубки перед церкву. Зараз скочили підпарубочі, що вже напоготові так і стояли, та повідбирали парубкам коні; бо у нас, знаєте, така вже поведінка, що в яку-небудь оруду — най буде храм, най буде старощення, [27] най буде весілля, най буде таки і простий танець, — так мусять підпарубочі ватажним парубкам ко-ней пазити. [28] Якби який флекев [29] сього не пантрував, [30] то й приймили б його парубки ніколи в парубки. Чи скажете, мо-же, що се діло не добре? Ой ні, се таки так має бути! Віддавши парубки коні та скінчивши діло в церкві, стали собі по цвинтарі проходжатись, а цвинтар у нас великий! — вітаються одні з одними, пізнаються, сміються, жартують, розказують одні другим, як там в них діється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватав-

ся, хто побрав, — от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловік, кажуть, мусить чимось жу-ритися на сім світі — от так і наші парубки. А й я журився страх: одно — що вус той дідьчий не хотів рости, а друге — Корочукова Аксенія казала, що прийде на храм, та й не прийшла. І брат мій не був конче при волі, — знати, що також очі-кував когось, та нема. Аж тут, дивлюся, їдуть сутками два паруб-ки, один рижим, а другий карим, а самі по-убирані, що краще й не може бути на світі, — пави, та й тілько. — Бадіко, [31] — кажу я та й справляю на гостинець, — адіть! [32] — Гей! — крикнув мій брат та аж стрепенувся. — Де ж, варе, [33] так приварилися? — А сам кинувся до свого коня, що з другими кі-ньми парубоцькими стояв у пастівниці сідланий готовий. Другі парубки то ж само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрічати. Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися коли не більше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи, — якби мій фудульний [34] брат знав, що я вам отеє оповідаю, то, бігме, [35] ще б в лице мені дав, — а віддавши колачі, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлітали й другі леґіні, що з братом у ватазі були, і по-клонилися гостям, віддавши колачі. Але доки що куди, доки під-парубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятіє, а люди зачали помалу з церкви виходити. Парубки зараз і цуп! — зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають, — що тото, бачите, парубоцький накорінок [36] може! Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши єї з усіх боків, і спереду, і ззаду, — Боже мене прости. А Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! — а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти нади-витись. Вийшла одна — не ступає вам здрібна, ні! — хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга — так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя — упхала лице в рукав, ні-би вона соромить-

17.10.2025 — № 42 (175) ся, а тут так нищечком і дивиться на нас; ви-йшла четверта — та вам на парубків моргає, аж таки проситься, — що тут мати-збоку її товкмачить, щоби сором у лиці мала, — але де ж там! За нею вийшла п'ята: як зарегочеться! — а тітка йде ззаду та як її упече палицею по спині! Парубки в сміх-такого реготу на-робили, що аж панотець петропопа [37] мусили з вівтаря крізь віконце пальцем намаху-вати, щоби ми тихо були, — а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата: — А то, — каже, — не йдемо, Іванчику? Лишень що брат кинув на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви — дівка? — ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царі-вочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана: чоботи червоні, сорочка рантухова, [38] опинка [39] волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! — може, на яких кі-лькасот левів [40] срібних. Але все тото фрашки, — подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка [41] сховається, а біль-ше не маю вам що й казати. Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки, гей зненаро-ку, по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: — Ходіть-бо, ходіть же! — а рученька в її, мов лелі-єнька. Ілашко аж нестямився. — А чия се? — питає. — Та се моя нерва сестра, — каже брат, се моєї яблоницької [42] тітки донька. Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попід руки і повели на базар, а брат моргнув на парубків, та ну ж усіма й собі на базар за дівка-ми. Най вони там здоровенькі розшабашовуються, [43] а я вам тим часом розкажу про Ілаша. Був се старший парубок довгопільський, [44] син старої Хоро-цованихи, шо за еї казали, що вона свої сороківці ділеткою міряє. Чи се правда, чи неправда, не знаю вам уповісти, бо вона мені своїми сороківцями не хвалилася, але тілько знаю, що понад неї не знайшлося багача на всі наші гори, — а мала вона двох синів: одного Ілаша, що ми за него говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько їх давно помер, а кажуть, що ходжував з Добошем, зрештою, чи ходив, чи не ходив, а сини славні раз мав — один кращий та гарніший від другого. Ми змаленьку зналися, бо нені ваші щось були собі таки не чу-жі та й дуже обі навиділися, але ніхто вже так не любився, як мій брат з Ілашем, а я знов з Василем, — люди нам, бувало, дивуються. Але ж бо й не було щирої душі понад мого Васильчика. Ні він без мене, покойний, бувало, нічо не орудує, ні я без його; ми навіть і одної днини у парубки уписалися, так то'то [45] ми собі добре жили.

Ми з Василем були собі ровесники, а наші брати то само, лиш що наші брати були чи не шістьма годами старші від нас, от тому й не випадало нам межи старші парубки пхатися; за тото стали ми собі оба, май, [46] упосліди та дивимося, як виходять дівки, ніби тото й ми вже страх як розуміємо, що по чому, а вус ледве що гаразд і засіявся, — але де б, як тот каже, біда ділася? Лишень, ба-чите, шо ми гаразд розморгалися до дівчат, аж тут виходить Ка-лина. Господи, як мій Василь не почервоніє, як мене не вхватить за руку, а відтак як не задрожить! — аж я переполошився. — А се що тобі, Василю, такого? — питаю. — Та нічо, — каже, — тихо! — А сам як видивиться на неї! — таки би єї очима їв. — А що, може, не красну маю сестру? — запитав я його жартуючи. Він мені на се ані слова, але потяг боржій на базар. II На базарі — от звичайно на базарі. Одна музика грає по однім кінці, а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з по-вними терхами [47] та з усіляким судником; дівки поставали громадками та свої речі правлять, хто їх там зна що; — от звичай-но дівки, а парубки поставали та лагодяться на танець. Танець завів Ілаш з Калиною, а парубки кождий собі по дівці та гай [48] за Ілашем, так і розносяться! А топірці [49] не літають, ні! — аж за очі ловлять, так блищаться в сонці, а днинку дав Бог таку ясну та веселу, що люди аж помолоділи. А дівочки вам не розпусні, ні! — навіть і ні в той бік, що мами ззаду дивляться та лиш собі на носі карбують, кілько би тото донечці кулаків дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму, — а храм у нас ведеться через цілих три дні, то назбирається кулаків тих май-май! [50] Але дівочки не журяться, — добре, що матірки тут нічо не кажуть, а дома — хто там видітиме, як та й що. Так собі дівочки. А брат з ватажними парубками так звивають-ся, та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гу-ля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам — справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте, і сміється, і говорить, і моргаеться подеколи з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо леґінь не знає вже годі та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав, — ну, пропав, та й доста того, — се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми. Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє, — він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи

Літературний додаток таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить. — Та йди-бо та гуляй, — кажу я, — чогось осторопів? Ади, онде сто-їть Маріка (моя середуща сестра), — ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла, — вона через цілий тиждень так і ра-дується, що з тобою гулятиме. — Е, що мені там до твоєї сестри, — воркнув Василь. — Най собі гу-ляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде. — Ото ж бо й ти файно [51] наговорив! — чекай, скажу я Марії, не бійся. Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: «та кажи, мені бай-дуже». — Юрію, а ходи-но сюда! — закликав мій брат, стоячи та чудуючи-ся, що за танці Ілаш з Калиною виводять, — таки аж землі не дося-гають. Доста того, що глиницькі цигани самі вже казали: «Ми вже, — кажуть, — по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи». А Ілашко ще дужче, гей неса-мовитий! А не веселий, ні! — гей ніби вже знав, що він оце востан-нє у нас на краснім храму гуляє. Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба-згуба, шепче душеч-ка, а Калинка слухає та от що; прилипла, як мід, до леґіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не прихо-дила. Але то, — чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, Бог би її побив... Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про до-лю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! — от біжу ліп-ше д братові. — Що казатимете, бадічко? — Іди, — шепнув мені брат в ухо, — та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора. — Зараз, — кажу та й скочив домів, — наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви. — Нене, — кажу, — бадіка просили, щоби стіл лагодили. — Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить. Я взаводи до брата: — Стіл уже давно готовий, бадічко, — чи скажете казати музикам, аби стали? — Кажи, — але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то иай же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отче-нашу утихли. — Гай, гай! — кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте,

свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала, — та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшо-го боявся, — а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські [52] обичаї ще чисто утрималися, — коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів. Богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься, — і ко-ртіло. У нас справа швидка: з креса [53] та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш. Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем'я ще інак було. Ох, ох, милий Боже! — ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить! У нас на храмах обирають старосту, як би й на весіллі. У нас то-гді був один чоловік, Ферик називався, за храмського старосту. От і прийшов та й став просити до столу, — а тото [54] вже таки гаразд пізно було. Так собі парубоцтво здорове погуляло — і ні в той бік, [55] що сонечко вже потало у Чорногору, [56] аби там нашому панові Добошеві поклонитися та його у красний храм до нас запросити. Чогось бариться ще любчик наш, — але прийде він колись, хіба би тоту Чорногору вітер уже роздув. А доки він при-йде — то ми хіба ходім з Богом, та просимо й вас, пани мої чесні, будьте ласкаві на хліб, на сіль та на що Бог дав та добрі люде прилагодили. Не гордуйте, прошу; хоть у нас великі приправи не найдете, то найдете чисте серце та щиру думку, — а хоть тота дум-ка трохи бистра, як ті вітрове в наших горах, то нічо тото не шкодить; ліпше так — міркую, — як би ми ходили замлілі та бездушні, як ті ваші міщани, що щиру думку та нітвісти, [57] май, що мал-пують, а тут би раді чоловіка в ложці води утопити; ми не так: ми вас хіба у мідку солоденькім утопимо, а бити вас, бігме, не мемо, [58] — най вас Господь б'є ласкою своєю та усім добром, а ви знов будьте добрі на нас, та не цурайтеся нас, простих гуцулів, ані на-шого столу. Просимо, будьте ласкаві! Музики пішли уперед, за ними повели мої сестри та дівки з се-стриної ватаги сторонських дівок. Відтак пішли другі музики, а за ними рушили парубки, — насамперед мій брат вів Ілаша, і так далі провадив кождий парубок з братової ватаги усе по два сто-ронські парубки, як тото вже у нас установа. А я свого Василька ледве відшукав по базарі, — стояв собі, сердешний, під явором та мнув шириньку [59] у руках, аж тут я зирк на його — а він плаче! — А се, Василю, якої? — писнув я. — А чи тобі лиш хто що не казав? — Не казав, — каже, а сам ще дужче.

Літературний додаток

— Я це не розумію, — кажу. — Може, я тобі чим прогрішив, та тобі так банно? [60] Коли що було, братчику, то вибачай, я це, бігме, не хотячи, — цить же, не плач! Він лиш на мене подивився, а далі промовив: — Ти мені, Юрійку, нічо не винен. — Так чого ж плачеш? Гей, якби Марічка виділа, що такий леґінь, мосьпане, плаче, тото ж би сміялася, — а хто ж бо таке видів? Трафив я на лік: як опарений, кинувся мій Василько, обтерся боржій та й ухватив мене за руку. — Ходім! — каже. — Отак, то що інше, — кажу я, — так, але [61] ходім. Та й пішли. — Лиш не сади мене коло... — Коло кого? — питаю. — Та коло — Калини, чи як її там звете. — Та хоть би й рад посадити, то не посаджу, — кажу, — бо коло неї Ілаш сидітиме. — Ілаш? — заскреготав мій товариш зубами та й більше нічого не говорив через цілий вечір: ти б казав, що хтось його замовив. В хаті, звичайно, — як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить; куда обернешся — столи аж вгинаються; по тім боці за столом сидять дівки, як ті квіти у грядочці, а по сім боці коло столу сидить знов славне парубоцтво та щебече собі, як дрозди. На стільці против столів сидять музики та заводять, як то зви-чайно перед вечерею, якоїсь волоської [62] туги, що аж сердень-ко топиться, а коло печі пораються неня аж з трьома кухарками та ладять страву. Ілаш сидить против Калини, я свого Василя посадив против Марії, а сам пішов братові помагати; бо брат, знаєте, не мав при столі сидіти, але за гості старатися, — така вже в нас, бачите, пове-дінка. Помирилися, помолилися щиро Богу небесному, староста по-клав на стіл аж шість мисок великих грітої з медом горілки та став частувати, я знов з братом крою колачі, неня подали страву на стіл, парубки чаркують порційками — аж любо, а дівок силою засипають, котра не хоче випити. Бесіда мила, козацька; брат та ватажні парубки гостеньків усе демнають, [63] усе просять, ненька такі раді, що аж Богу святому моляться, а Ілаш топиться таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине, дивлячись на його. Лиш Василь як сидить, так сидить собі невеселий. Що сестра його займає, що другі дівчата зачіпають, — бо понад Василя, знаєте, не було кращого парубка на цілу Буковину, — що таки неня, та брат, та я приговорюємо, — годі! — та й роби з ним що хоч. Але — дивлюся я — сестра лиш ув'яла. Я кинувся до неї: — Сестро, а вам що?.. Прибігли і неня.

surma.com.ua

— Я бо тобі не казала, Маріє, аби ти тілько не гуляла? Боже мій! — з тими дівками; як вони не хочуть мене слухати! — Та Марія, — кажу, — і кроку вам сьогодня не зробила в танці. Чо-го-бо й ви ще від неї хочете? А дайте ж покій дівчині. Неня аж зажурилися. — Так чого ж? — кажуть. — Чи не з очей лишень? Одокіє! А заведи-ко сестру до комори та постели, най трошки ляже, може, їй легше буде. Одокія (старша) узяла сестру попід силу [64] та веде в кліть, [65] а я кинувся вперед, аби боржій кліть відомкнути та посте-лити. III От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] та на-крила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67] — Юрію, а де ти? — Осьде, бадічко! — відзиваюся я та й біжу в хороми. — А подивись-ко, де Василь дівся, — каже брат, — я й ні в тот бік, як він вийшов з хати. Я кинувся на двір — нема, у пасіку — нема: аж дивлюся у пастів-ник — а він коня собі лагодить. — А це якої знов, Василю? — Та от такої, що хочу їхати домів. — Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив? — От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому. — Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе до-дому пустив, та ще й самого. Не пускаю! — кажу. А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути. В мене діло бувало, горить: загадав — та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці — як стояв, так і стоїть. — Ходи в хату, Васильку, — яв [69] я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою [70] з ним і тілько не вдію. — Ану ж, ходім, — кажу. — Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сього-дня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки! — Чекай, — каже, — зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно. — Так же ходімо у сад, — кажу я йому, — там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату. — Ходім! — каже, та й пішли. Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, [71] а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка. — Отут, — каже Василь, — сядьмо собі. — Добре, — кажу, та й посідали.

№ 42 (175) — 17.10.2025

Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуля-ють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими лю-дьми, — не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журли-ві були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потя-гає за співанками — Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати. — Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? — питаю я по-часові. — А цить же, — каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасі-ки. — Братчику, любчику, голубчику! — став хтось усередині казати. — Дай мені яку пораду, бо гину. — Та годі ж бо, Ілашу, годі! — обізвався мій брат. — Порада тобі го-това: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно — хоть би в моїх сестер таке! А дівка — як сам знаєш; та до того тобі така гос-по-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю ско-ро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію. Ілаш аж підскочив та братові поза шию: — Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів. — Та годі бо, годі! — каже брат, — бо ще мене задушиш. — Та коли ж бо не маю брата понад тебе, — каже Ілаш, — та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав? — За тото, — перебив його брат, — дам я свою одну сестру за Васи-ля; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже при-язно сьогодня дивилася. — Але що даш?! — питає Ілаш весело. — Чому ні? — каже брат. — Дай руку! — Осьде й рука, й слово, що дам. — Ходім же пити слово! [72] — каже Ілаш. — Ходім. Та й пішли. А Василь як вам засміється! — Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху. — А чув? — питає мене. — Чув. — Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити. — Добре, — кажу, — ходім! — взялися та й пішли. IV Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випрово-джав тітку аж против Устєрік, [73] та та-

кож вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру [74] дзьоблинку мицькову [75] та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарува-вся крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою [76] багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми. Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з ве-ликої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко — от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та — от як тото вже дівкам заряд [77] — регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну [78] сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, [79] ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, — от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки — ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ні-хто не знає чого, а приповістися [80] і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала. — Що вам, сестричко? — питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»). — Ви щось від того храму як не свої стали, — чи вам лиш хто що не ка-зав? Таже маєте нащось братів претці, [81] Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо. — Нічо, братчику, — сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: — От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе від-відати... Василя... — а се доказала вам уже насилу, та й сховала го-ловку в джергу. [82] Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі. — Іду, — кажу, — коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сест-ричко, не переказуєте в Довгополе? Сестра лиш на мене подивилася. Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися... вийшов з пасіки, не допитуючися далі. Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрі-мали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане. — Може, тобі чого треба, Юрію? — запитав по часі.

17.10.2025 — № 42 (175) — Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати [83] за Василя. — Про мене — каже брат, погадавши часок. — Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?.. — Горілка буде, — кажу, — коби гроші, а колачів я маю пару своїх. Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця. — На, — каже, — та возьмеш по дорозі око [84] горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів. Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу. Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости. — Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, — наповідає [85] брат. — Ходом та й назад! Я пасунув брови: «Що мене, — гадаю собі, — миють бадіка хлоп-цем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сі-ється, — гм!» Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже: — А котрим ти конем їдеш, хло!? [86] — А котрим же їхав би? Рижим! — Дай рижому покій, — каже брат, — він недавно з дороги, бери мого. Не треба мені се було двічі казати, — як скочу! На мліг [87] ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана. Увійшов я в хату. — Я вже готовий, бадічко, — чи кажете йти? — Іди, йди! — каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й бо-рше. — Гай, гай! [88] — кажу я. — Оставайте, бадічко, здорові. Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком у-стріть [89] мене: — Ілаш з Василем, бадічко! — Де!? — крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з ха-ти. — Адіть, бадіко, адіть — онде, право [90] Кодоманки. Та й у куч-мах [91] — не видите? Адіть! Брат аж плеснув у долоні: — Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати. — А самий такий рад! Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці диви-лися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого. — Слихом слихати, Видом видати, —

А пана-молодого вітати Щастєм, здоровлєм, Розумом добрим, Ласкою господньою. Дружиною надобною! Най тобі, брате, чи, — хочу казати, пане-молодий, Бог дає І з роси, І з води, І а усеї лободи! А пречиста діва За столом сіла, А за нею добрі люди — Тобі доленьку судять; Як золото, ясна, Як весна, красна, Як хліб, добра, Усему світові вподобна. Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі. Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися. — Дякувать тобі, братчику! — тілько й бесіди з його. — Та годі вже, брате, годі! — стали бадіка казати. — Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя не-ня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні [92] посватав, — що? — Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, — каже Ілаш. — А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! — та й знов братові поза шию. — От і не говорив би таке, — каже брат, — та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? [93] От любить, та й пов'язала, — ходім д хаті! Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову. — Як же, пане піддружбо? [94] — жартую я до його. — Я тобі вкло-нився, а ти мені ані слова, — що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий — я лишень що хотів до те-бе на Довгополе їхати. — Чого? — перетяв Василь. — От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю? — Я, страшний? Та хоть би й так — що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо... — Бо що? — став я питати. — Може, мені в лице далі? — Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці? — Так? — Так!

Літературний додаток — Ну, добре, що знаю, — кажу я. — Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися. — А сам умовк. Більше я до його не промо-вив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсер-дити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, — крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а гово-рити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, — та й то відповім йому на його запитання, — розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так — знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава. V Повходили в хату. Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, — такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; най-миття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горі-лку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, — не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити. От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, — от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було. «Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму: — Абрамку, а спите ви? — Гм? — Чи спите ви? — кажу. — Сплю. — Встаньте та дайте горілки. — А багато? — Пів відра. — А нащо тобі аж пів відра? — Мені жінка злягла та мені треба. — І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану. — Але встаньте, коли я вас прошу. — Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди! — Ей, Господи, бо'з вами! — Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, ка-жу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, — ну! — Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете. — Що хлоп св...я — рохкає, що Бог дасть — то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану».

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево бе-реться: — Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98] Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде. — Дайте, Дувидку, — кажу, — дайте, та вам колись ще якоїсь при-повім. Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А ме-ні стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, — нема тото, як молоді літа! Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити: — Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на ве-сілля у післанці. Я приймаю колачі та й дивлюся на брата: — Як ви кажете, бадічко? — І овшем, [100] — каже брат, — позволю, — чому ні! От лиха воля минула й до решти; та коли б то — але ще й тої уті-хи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу: — А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли? — Пістолета? — крикнув Василь, схопившися з місця, — ану пока-жи! — Ану-ко, покажи! — повторив і Ілаш. Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине. — Ади! — кажу до Василя. — А набиті? — питає. — Не набиті, — кажу, — або чому? — Так нащо ж мені їх показуєш? — рік Василь, сівши собі знов, як сидів. — Спряч [102] їх собі! «Зійшов з розуму, та й годі!» — гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися. — Адіть, — кажу, — що за мудрота! Лиш ножів іще не маю. — Я тобі подарую свої ножі, — обізвався Василь, — мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку. — А ти нащо ножів збавлявсь би? — обізвався мій брат до Василя. А відтак каже до мене: — Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш. — Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться — так згло-далися. — Ну, про мене! — каже брат. — Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

Літературний додаток

— Бігме, бадічко, цілий згарець [104] вам скошу, — кажу я. А са-мий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був. — Ну, ну! — каже брат. — Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай он-де вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [105] був за горіл-кою, — де би!? [106] — Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався. Всі в сміх. А я й кажу: — Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі по-гуляє та мідку вип'є. — Може, й пива? — накинув Василь. — Пива? — кажу я. — А хто ж бояре пивом частує? — Не знаю, — утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати. Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [107] роблять — що більше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола. А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила. Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже! VI В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче ро-бити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [108] закладати, ба пересипати, ба одно, ба дру-ге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем мах-нув. В четвер увечір кажуть неня до нас: — Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [109] такому лю-бому товаришу послужити. — Або ви не їдете, ненько? — питає брат. — Поїхала би, синку, з радної душі, — кажуть мама, — але гей не бізую, [110] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще мо-лоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,— ні-ні, любчику, ні! Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижо-го. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої но-ві ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у ве-

surma.com.ua

сіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, — ти б казав, наукірки. [111] — А готовий ти, Юрію? — питає брат з хати. — Готовий, — кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді. — А пороху узяв? — питає брат. — Узяв, сто набоїв. Доста буде? — Доста, — каже брат. — Але флейтухи [112] мені не забудь, госпо-дарю, щоби не так, як оногди! — О, вже не забуду! — кажу. — Мене, знай, ще й сьогодня в'язи бо-лять, як тоді накрутили. — Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні. — Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені: — Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля. — Най вас Бог благословить та й веселить! — кажуть неня, пере-хрестивши нас. — Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [113] уже снилось! А ягоди — ка-жуть, що то кров. — Ет, сон — мара! — каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами: — А ждіть же, — каже, — таже ви колачі забули взяти! Брат на мене викрикнув: — Уже до чого твоя голова, — каже, — служить, то, бігме, не знаю. Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені: — Там найдеш, — каже, — у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же! — Гай, гай! — кажу та й поїхав. Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення — не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруй-те, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про да-вні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [114] що годі його буде й до гробної дошки забути. Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [115] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду. Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому: — Осьде прислала тобі Марія ширинку. Він лиш усміхнувся та й заток [116] її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», — гадаю я собі та й

№ 42 (175) — 17.10.2025

від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [117] що в мені кипіло. От приостав тро-хи конем та й кличе мене: — Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити. — Кажи! — кажу. — Не гнівайся, брате, — зачав він мені казати, — що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [118] та най таки й в тугу не вда-ється. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й про-стила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний! А подумавши годинку, [119] каже: — Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся — не гні-вайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас... — А тобі хіба хреста?.. Схаменися! — Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати... — Кажи, — кажу. — Чи Калина любить діправди [120] мого брата? — Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б? — А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають? — І так може бути, — кажу, — чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний. — Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить. — Не любить, але таки в нім топиться, — потакую я. Де я тоді ро-зум мав? Також не знаю. — Топить, топить, — повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [121] повалився. — Що тобі, Василю? — став я питати. — Чи тобі що не лихо? — А чого ж би мені лихо, — мені добре, дуже добре. — Так чого-сь так почорнів відразу? — От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів. А від так знов каже: — Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею. — Або з твоєю кресанею що? — питаю я. — Чи не потер лиш де ко-гути? [122] У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та то-му я його й питав. — Ні! — каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить. — А покажи-ко мені твою кресаню, — став він мені по часові каза-ти, — най виджу, чи ми однакі голови маємо. Я йому й подав.

— Однакі, — каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. — Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі. — А ніби й я так не зробив би? — кажу. Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік? — А чули, — став Василь на парубків покликати, що в боярах бу-ли, — чули, як ми з Юрієм помінялися? — Як там, як? — стали гуртом питати. — От так, — каже Василь, — що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули? — Хіба що так! — стали другі парубки сміятися. — На старощення їдуть, а за відумерщину говорять. — Ближче д' хресту, як д' Різдву, — каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [123] мене та су-мував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе: — Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе. От так переїхали ми майже цілу дорогу. VII Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, — дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим при-ймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина — тільки в неї і дітей. Горілка стоїть перебоями — куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де помісти-тися на обійстю, [124] — бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці. За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого по-садили з братом та боярами коло неї; музики грають — було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [125] Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікна-ми та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшо-го дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, — але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадві-р'я, — аж гори відзиваються, таке [126] гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! — аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

17.10.2025 — № 42 (175) Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса. — Веселитеся, діточки, — питають, ідучи попри нас, — веселите? — Благословіть, отче! — каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав. — А чого ж бо ти, серце? — стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: — З веселими веселися — не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті — все то Бог дав людям, не хто. — Правда, панотче, що Бог! — утяв Василь, а сам так і повеселів. — Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати. Може б, панотець були дечого, май, [127] сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ні-як було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любо-го на руки та понесли за стіл, — такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними пове-черяти; такі се в нас панотчик не горделиві були — не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужика-ми, жили. Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали — так і дзвонять, сиплючись по ка-мінню, — а Василь каже до мене: — Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих ви-водити надвір гуляти. Скоро вийдуть — стрільмо ж два набої на-раз, нехай буде братчикові мому да на славу! — Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз? — З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю. — Та чого тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! [128] А тут староста, чути, вже й просить з-за стола. Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! — раз і дру-гий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь — мені: ні пари з уст, а кров так косицями [129] і грає — геть мені мою рантухову [130] сорочку оббризкала. Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня — та до Василя: ні ру-шиться — куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра пере-дала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, [131] моя сест-ричка, як сю ширинку коциками [132] угорськими та леліточка-ми [133] дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла. Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтіка-ли куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а паруб-ки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе. Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні — пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці [134] в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві. Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хі-ба каміння-не плакало, а решта всі. Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи. — Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! — аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться. І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щиро-го товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми сер-це ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: [135] як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся... На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеть-ся стара мати! — А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас соки-рою загачу, як у псів, та й сама страчуся! І на се як зарує, [136] як припаде до своїх синів, як стане цілу-вати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!? Німці пошваркотіли, почичиркали [137] та й потеклися. — Течіться, як та вода по камінню течеться! — клене стара: — а над моїми синами не діждете збиткуватися. Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: Ілаша — коло церкви, а мого Василька — за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та на-

Літературний додаток молила панотця, аби й його з братом укупі хо-вали, — не помагало. — Най ваш син, — кажуть панотець, — уже на сім світі покуту при-ймає, — може, Господь його за тото на тім світі простить. А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам кра-сна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Гос-подь милосердний добрий: вій нам усім батько — погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий. Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе. — Най, — каже, — мені видиться, що мої сини при мені. — А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж запла-чуть! Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади [138] переказували. От попрощалися та й до-їхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було! На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею й шириньку, тоту кріваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хо-тів я їй дати, але як стала покойна просити: — Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати, — дай мені тоту шириньку, дай, дай! От і дав. Носила вонаїї на серденьку, аж до гробу взяла. — Братчику! — каже вона мені на саму Пречисту раненько, — здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васи-льчика здоймав. От і здоймив, та — поклав уже мертву. — Сестричко, сестриченько моя єдина! — сплакав я; — чи ж тобі не жаль твого братчика от-так сиротою на цьому світу лишати?... Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Ва-сильчика... 1862 р. [1] — Люба´ — любов, кохання. [2] — Через те, що храм тягнеться декілька днів (річне свято, як ось Великдень — Великодні святки, Різдво — Різдв'яні святки), то й Гуцули вживають тут множини. [3] — Редуплікована (здвоєна) форма — то. [4] — Парубки (мадяр.). [5] — Весняних. [6] — Лядський бік — Галичина, волоський бік — Буковина; Галичан дражнять іще буковинські гуцули Сусиками тому, що вони вітаються словами: «Слава Ісусу Христу», а такого вітання буковинці не знають. [7] — Навіть (ром.). [8] — Все це села вижницького повіту на Буковині; Шипіт і Молдовиця належали перед війною до кімполюнзького повіта.

[9] — Сторонець-Путивлів — місце вродження Федьковича. [10] — Те, що по моск. — піхта. [11] — Зелене, май. [12] — Aqua vitae. [13] — Глиниця — село під Черпівцями, заселене осілими Циганами, дуже добрими музиками. [14] — Пласката (деревляна) пляшка. [15] — Дзьобня, дзьобенька — гарна вовняна торбинка, яку носять на крайках почерез плечі. [16] — Мішки на дорогу, їх буває два; звисають вони зверха на коневі по обох боках. [17] — Широкий повстяний (чорний) гуцульський бриль. [18] — Вузька доріжка, вуличка. [19] — Опісля. [20] — Завсігди. [21] — Гостям на привітання. [22] — Бочечка на бриндзю. [23] — Додому. [24] — Битий шлях, звичайно: мурований. [25] — Ґенерал. [26] — Оглядини (нім. Musterung) [27] — Сватання. [28] — Доглядати (ром.). [29] — Парубок (ром.). [30] — Дозирав, доглядав. [31] — Старшого брата звуль у сім'ї бадікою та ще й йому викають. [32] — Скорочене: а дивіть! [33] — Таки. [34] — Гордовитий (ром.), фудулія — гордощі (fiducia). [35] — Їй-Богу. [36] — Покоління. [37] — Протопіп. [38] — З білого полотна (нім. Reintuch). [39] — Гуцулки носять замісць спідниці дві опинки: одну зпереду, другу — ззаду. [40] — Ринський, дві короні (ром. Leu). [41] — Довбуш — гуцульський герой, опришок, який жив при кінці XVIII ст. й займався нападами на багачів та панів. Зібрані з них гроші віддавав бідним. Польський уряд не міг собі з ним дати ради й визначив на його голову велику нагороду. Тільки за зрадою Дзвінки, жінки, до якої занадився Довбуш, польському урядові вдалося Довбуша дістати у свої руки. Про нього й досі ходить проміж Гуцулами багато леґенд (як про Кармелюка), співають пісні, й ім'я його кожний Гуцул вимовляє з великою пошаною. [42] — Яблониця — село недалеко Сторонця. [43] — Укладаються, готовляться. [44] — Довгополе — село в горах. [45] — Дуже. [46] — Трохи — ром. слово, вживається при другому ступні прикметника, н. пр., май гарний — гарніщий (трохи гарніщий), а часто й без значіння, для скріплення попереднього слова.

Літературний додаток

[47] — На цьому місці: бочечки. [48] — Давай, далі. [49] — Ціпок із держаком у формі сокири, багато цяткований ріжним намистечком. [50] — Багато. [51] — Гарно (нім. fein). [52] — українські. [53] — З рушниці (кріс — креса або кріса). [54] — Те, що звичайно кажеться: воно, це. [55] — Не звертає увани. [56] — Найвища гора, а власне група гір у східних (гуцульських) Карпатах — народ оповідає, що там похований Довбуш, але не вмер, а тільки спить і колись прокинеться і пімститься за всі кривди Гуцулів на кривдниках. [57] — Не знати, що. [58] — У гірських діялєктах форми: му, меш, ме... ставляться й перед дієсловом, із яким творять будучий час. [59] — Хусточка. [60] — Тужно, сумно; банувати — тужити, сумувати. [61] — «Але» в похвальному розумінню — так — то як слід, так — то я розумію. [62] — Ромунські (волоські) пісні дуже сумні, протяжливі (дойни). [63] — Принукують, припрошують (ром.). [64] — Попід пахи. [65] — В комірку.

surma.com.ua

[66] — Постілка. [67] — Сіни. [68] — Коштівав, пробував. [69] — Почав (яти, йму). [70] — Лайкою, дошкулюванням (ром.), фричити — лаяти, дошкулювати. [71] — Обгороджена (ром.). [72] — Слово — змова, неофіціяльні заручини, слово пити — запивати після заручин на доказ, що ті, що змовилися, додержать слова, та ще з радощів, щось як могорич. [73] — Село на Гуцульщині. [74] — Штудерну. [75] — З вовни молодих ягнят; мицька — вовна молодих ягнят. [76] — Стьожкою. [77] — Як у них заряджено, який звичай. [78] — З грубого полотна. [79] — Фалди. [80] — Зрадитися. [81] — Таки (поль). [82] — Грубе покривало з овечої вовни, зішите з ліжників (вузьких килимів), — домашньої роботи. [83] — Вивідатися. [84] — Міра, більша за літру. [85] — Напоминає. [86] — Гуцули часто називний відмінок скорочують, наприклад: бра! (брате), Пе! (Петре), Пала! (Палажко), хло! (хлопче) і т. д. [87] — На миг (польськ.). [88] — Добре, добре (знак згоди).

№ 42 (175) — 17.10.2025

[89] — Мені назустріч. [90] — Просто, напроти. [91] — Волохата шапка з кожуха. [92] — Не у свойому селі. [93] — Свідомий, хиба я що про те знаю. [94] — Молодчий дружко (дружба) на весіллі. [95] — Тільки, вже (ром.). [96] — Доловешки. [97] — У коршмі. [98] — Дувидку-серце, дай же йому доброї горілки (жид.). [99] — Здвоєна форма — отсей, отсесь. [100] — навпаки, у значінню згоди (поль.). [101] — Недавно. [102] — Сховай. [103] — Ланцюжки. [104] — Вогнива. [104] — Випалене (згарище) поле. [105] — Заки (поль.). [106] — Де ж таки! [107] — Жарти, штучки, фокуси. [108] — Тини (вориннє). [109] — До того ж. [110] — Не почуваю сил, не можу (ром.). [111] — Наперекір, навмисне. [112] — Клептух (пиж). [113] — Суниці. [114] — Життя, існування (ром., народн. етимол.). [115] — Джерело (старе укр. слово). [116] — Заткнув.

[117] — Наскрізь пройшло, зворушило. [118] — Не відказує, не жаліється. [119] — Хвилинку. [120] — Направду, справді. [121] — Гуцульське сідло (дерев'яне). [122] — Півні, тут півняче пір'я, яке затикають за кресані, побіч пав'ячого. [123] — О-плече, побіч (ром.). [124] — В оселі, в садибі. [125] — Вижниця — місто на Буковині, на кордоні з Галичиною. [126] — Так сильно, так дуже, так багато. [127] — Більше. [128] — Заряджай (нім. laden) [129] — Квітками, закосичитися — заквітчатися. [130] — З білого тонкого полотна. [131] — Невже, дійсно (ром.). [132] — Груба волічка. [133] — Металічні бляшечки — жовтенькі або як срібло; їх нашивають на узорах на Буковині. [134] — Нова форма двійні: двоє очей. [135] — Щадничої каси (Sparkasse). [136] — Заридає голосно. [137] — Ономатопеїчні слова на німецьку мову; є ще в Федьковича слово: чварснути (Три як рідні брати). [138] — Трьома паворотами.

www.kleynodchicago.com Годинники можна замовити та придбати в Чикаго

+1 224 688 7287

17.10.2025 — № 42 (175)

Тут може бути і Ваша візитка

7463 W Forest Preserve Chicago, IL 60634 Ave, Chicago, IL 60634

Володимир Пошпур Ваш майбутній REALTOR® (312) 772-5858 poshpur.com poshpur@gmail.com

Допоможу Вам знайти житло Вашої Мрії

Володимир ПИНДУС

Професійний тренер Спортсмен, пауерліфтер, богатир. Найсильніша людина Прикарпаття.

- Схуднення - Набір мязевої маси - Програми харчування - Підліткові/дитячі тренування - Підготовка до змагань.

872- 888-9495

Розмістіть свою візитку всього за $25 – і про вас дізнаються 5 000 читачів одразу!

Real Estate Company

Реклама, яка працює просто і вигідно. Пишіть нам: uausamedia@gmail.com

Літературний додаток

surma.com.ua

№ 42 (175) — 17.10.2025

DOLYNKA UKRAINIAN-AMERICAN CONSULTING

ВІДПРАВКА ПОСИЛОК В УКРАЇНУ ТА КРАЇНИ ЄВРОПИ, ЛІТАКОМ ТА МОРЕМ НАШІ ЛОКАЦІЇ: 5050 N Cumberland Ave., Office 21-v, Norridge, IL 60706. З понеділка по п’ятницю з 10.00 до 20.00, в суботу та неділю з 9.00 до 14.00 1590 N Rand Rd., Suite G, Palatine, IL 60074. В понеділок, віторок, четвер і п’ятницю з 14.00 до 19.00, в середу з 10.00 до 19.00, в суботу та неділю з 10.00 до 14.00

ТАКОЖ МИ НАДАЄМО ТАКІ ПОСЛУГИ: • Сертифіковані та нотаріально завірені переклади • Апостиль • Довіреності в Україну (супровід та перевіз дітей, продаж і купівля транспортних засобів, оформлення та отримання пенсії, купівля-продаж майна, банки, управління майном без права відчуження, представлення інтересів та інше) • Підготовка пакету документів для прийняття або відмови від спадкового майна в Україні • Підготовка пакету документів для отримання українського громадянства дітям народженим в США • Запрошення для отримання візи в США

ПРОДАЖ КВИТКІВ

Новий офіс

2331 W Chicago Ave

ПОСЛУГИ ГРОШОВИХ ПЕРЕКАЗІВ ЗА ДОПОМОГОЮ СИСТЕМ

Навпроти Selfreliance Federal Credit Union З понеділка по п’ятницю з 14.00 до 20.00, в суботу та неділю з 9.00 до 14.00

773 600 2727 DOLYNKAFORMS@GMAIL.COM WWW.DOLYNKA.COM

DOLYNKA – ОФІЦІЙНИЙ ПРЕДСТАВНИК