Валентин Собчук "Фрески"

Валентин Собчук

ФРЕСКИ

Видавництво «ПРОМЕТЕЙ» Київ 2019

УДК ББК Собчук В.М.

ISBN 978 966 267 1

ISBN 978 966 267 1

© В.М. Собчук, 2019

ФРЕСКИ

3

Книга «Фрески» — це поетичні малюнки по живій штукатурці почуттів, якщо в древніх храмах вони відтворюють лики й події Святого Письма, то поетичні фрески Валентина Собчука, філософічні й споглядальні. В них розкриваються неповторні миттєвості життя, які автор ще й відтворює на світлинах, багато з яких публікувалися на його сторінці в мережі ФБ. У даній збірці, виданої з нагоди 55 річчя автора, до Вашої уваги нові вірші й добірки з попередніх книжок, повість про студентські роки, і розділ захоплюючих есе, рецензуючи котрі, журналіст і поет Ігор Швець зауважив: Тебе чекають Кримські гори, Серпанок на крутих стежках, З глибин віків озветься Троя На українських берегах. І Луцький замок таємничий Постане в мареві століть. В минуле шепотом покличе, Щоб ожила чарівна мить… Творам поета, як зазначають інші рецензенти, властива емоційна напруга, непересічне бачення світу, внутрішній драматизм, наснаженість думкою і чуттям, метафорична густота письма, барвність, зримість, життєвість, глибина. Олесь Нечай, літературознавець

4

Валентин СОБЧУК

Н.Ю.

Первоцвіти Вони перші пелюстками крил зрушать снігу холодну печаль і мости крижані разом із сонцем, і подивляться першими ніжно в очі весни, долаючи страх і зневіру. І надія воскресне повсюди — серцях і коріннях, і торкнеться десниця Творця промінням усього — найменшої стебелини… Знов народиться нове життя, й літо в колос вбереться, і зернина вже вкотре наповниться златом земного буття й стане борошном снігу в хлібині… Все, як завше, триватиме в колі одвічнім, у центрі котрого пелюстка життя… Та коли в серці щем, і тривога у ньому вбиватиме мрію — Ваші очі згадаю, що мов ті первоцвіти з під холодних снігів вселяють у серці надію.

ФРЕСКИ

Провесінь Тане цукром усюди сніг, з крижаних кришталів дзвенять краплі щомиті, і прозоряться вікна глибиною озер, перший пагін на клумбі п’є мед сонця в зеніті… Просинається все й мироточить: пахнуть стіни на сонці, теплий вітер міксує чаклунські коктейлі — оживає усе: навіть дихає кожна билинка, і паркан свою молодість згадує, марячи лісом… Наче тісто земля на стежках молодої чекає трави. Оживає усе… В цвіт відходять сніги ручаями в саду, й кожна брунька сповита чеканням, і в коріннях нуртує кров весни живодайна...

5

6

Валентин СОБЧУК

Лелеки Їм під силу долати більше десяти тисяч кілометрів, без компасів і навігацій в безмежному небі. Лелеки летять тисячоліття з Африки, над морями й континентами, летять безупинно, і приносять на стомлених крилах весну в Гостомель, обравши саме це містечко з усього Приірпіня за свій другий дім, де є близько десяти їх гнізд. У 2018 році вони прилетіли, коли зима ще в другій половині березня не хотіла відступати. «Лелеки, лелеки, де ваша вітчизна? Де ваша вітчизна — скажіть?»... — У відповідь тиша довкола, й лелека, мов янгол, мовчить

ФРЕСКИ

у полі схололім, нежданих снігах, на стомлених крилах — лиш неба блакить, що вчило терпіти і жити й любити його безкінечність у дні… І згодом в гнізді клекоче їх скерцо, весна оживає, відходять сніги… І хоче зігріти їх сонце і поле, світлішають люди, як діти немов. І я повертаюсь в щасливе дитинство, питаючи подумки знов: «Де ваша вітчизна, лелеки, за морем далеко? На озері Чад? Чи тут, на землі?..» І чую немовби у радіснім скерцо: «Ось тут — де гніздо, де стали на крила, і ти на Землі, як на Небі живи… Бо в ірій не візьмеш на крила нічого, крім чистого серця свого…» І над гніздом клекотало їх скерцо —і янгол всміхався в мені.

*** І тут, поміж дзеркал пливучих, між берегів в зеленій брості, Перевізник міста4слон, До Ірпеня запрошує у гості. А поруч — он, малий місток зове всіх на узлісся, Що у зелених бризках, Й в бруньках розкрилених врочисто. Й вже виповз вужик з під землі, Верткий, як час, і вічний, як течія у річці

7

8

Валентин СОБЧУК

Легенда про Сірінкс Зірки в суцвіттях... у садах... на вулицях — повсюди… У фіміамі пахощів земних — бузкові грона, що увібрали райдуги тони і присмерк волошкових вечорів, й зорі відтінки таємничі... І скандинави згадують в цей час легенду про Іріс —

ФРЕСКИ

Богиню райдуги, що сотворила це квітуче Диво, щоб неспокійні вікінги тримались рідних берегів і милувались у розмаї квітучим таїнством Сірінкс, як називали елліни річкову німфу та Зорі вістунку, якою так замилувався Пан, Бог лісу і лугів, бо серед своїх німф не бачив він таких чарівних грацій, тож втративши дар мови, забув що Бог і біг щодуху за Сірінкс. «Та щастя не у тому, щоб його впіймати, його безсмертну радість треба в серці відчувати», — так думала Сірінкс, коли від Пана утікала, й чим далі бігла — все більше розквітала на берегах усіх та на Землі, щоб Пан міг всюди нею милуватись, й не бігав більш за щастям світом, а шукав в бузковім цвіті п’ять заповітних пелюсток, і дослухався серцем до її квітучої весни, умів терпіти довгі зими, коли вона безлиста, щоб мати радість зустрічі завжди, як наставатиме весна барвиста.

9

10

Валентин СОБЧУК

Тріумфальна арка весни На узліссі, у цвіті, духом трепетним і невідомим вабить дихати до забуття черемшина4весна, аж летіти з птахами в вир зелений хотілось, від повітря схмелілого і від співу. А вгорі квітло небо бузком, як у горах далеких і недоступних, і дорога у дві золоті колії в далеч вабила ще невідому. Але арка квітуча спиняла мене, огортаючи цвітом, як вітром пахучим світів невідомих, і наче тихенько зронила: «Ти куди? Не спіши, зупинись і послухай весну. Вона скрізь... тільки ти відкрий душу для неї…»

ФРЕСКИ

11

Гостомельські вишні Якщо в Петриківці не вродять вишні, їх намалюють художники… А от у Гостомелі вишні — завжди пишні, як на орнаментах Петриківського розпису. Гостомельскі вишні, хвала Всевишньому, зовуть під парканом церкви, такі соковиті, як уста милої, і як солодкий гріх, тож, отче Петре, простіть мене грішного, що цей колорит в рубінових згустках дівочим намистом так вабить до юних літ...

Вчора В саду заграва пломеніє, і вечір заблукав між листям, де багряніє кущ троянд, чекаючи з роси намиста. Та дощ обходить стороною, у спраглому чеканні літо сумує за небес водою, і тчеться світло через сито хмарин наляканих грозою, що зріє десь у високості... Хай буде дощ й квітує літо…

28 червня 2018 року

12

Валентин СОБЧУК

*** Манливий час, і витончене до нестями тче павучок мереживо казкове, щоби впіймати світ, котрий такий несправедливий, і зависає у його тенетах крилата фея літа, що надихала скрипку цвіркуна, який виповнював всю ніч собою та всі усюди, й була та пісня безмежніша за ніч, й невидиме маленьке серце цвіркунове — великим, як любов без меж....

ФРЕСКИ

13

На ірпінській набережній На тапчані, як на човні, я мандрував рікою, й далі пливли мої думки бурхливо, як хвиля моря, що колись вкривала Приірпіння й Київ, а ще раніш Тетіса океану, що аж до Африки доходив, куди птахи летять у вирій, лелеки особливо, і думав я чому летять вони до цього континенту, з якого вийшли перші люди, й чому в поетів немає часу на рибалку. Бо вічні вони шукачі, як не слідів давніх морів, так Трої у степах Ольвійських, або ж плетуть вінки барвисті з миттєвостей для Муз…

15.08.2018 р.

В глибинах роси Глибокі роси на покосах, в траві мій слід, мов од човна, згадалися так Ваші коси, що світять сонцем, аж до дна глибин таємних... Де берег в вічному чеканні поміж живого срібла течії, у прагненні щемливого єднання стежок, що пролягли в мої нездійснені бажання… про світ і світло в чистих росах і трави що не ляжуть у покоси, а будуть завше в літі зеленіти й рости колоссям золотим…

14

Валентин СОБЧУК

Осіння пастораль Сяє гай куполами із міді і злата, вабить барвами, мов чародій, поміж дерев в позолочених латах йде Гай Юлій Цезар у Рим. Іду й радію до того війська, тамую подих від магічних див листків кленових трепетом пройнятих між золотим розп'яттям яворів... Скрізь килими сьогодні під ногами, іду, як римлянин, в полоні рим, хмелить повітря до нестями, мов п'ю із падолисту ром. І бачу над старим окопом вісь часу у корі4кольчузі — прадуб здіймається високо

ФРЕСКИ

15

і сипле жолуді із неба вже п'ять століть в правічний ліс, який сьогодні, як ніколи, цвів в сяйві молодих беріз, й на вітрі листя скрізь металось, й горіло пломінцями свіч, і зграєю жар4птиць так поривалось над стихлими стежками ввись

**** Збирав я роси на світанку, як в пригорщах трави світились діаманти галактик зблисками далеких зір, як у краплинах всесвіт мерехтів, і зрів в глибинах грім дощів у росах, і заплітав в зелені коси лісу осіннє золото Зефір*. І мліло небо на ріці, туман хмаринами між берегами плив, шукаючи єдину сутність в небі й на землі, бо він також колись водою з небес в цю річку упаде. А я ішов, вмиваючись росою, настояній на зорях, і відчував немов зі мною сьогодні юність моя йде. * Зефір4західний вітер

16

Валентин СОБЧУК

У горіховім човні Я плив у Грецію на половинці грецького горіха, хоч не було води, я гріб, як на галері, шукаючи сліди Великого Гомера, плив у думках повз Спарту і Афіни, і заховалися в столі химери, і сонце усміхалося мені. Зевс4Громовержець десь відпочивав на лаврах аж до літа, і арфу лаштував Орфей осінню, й бриніло листя за вікном, на струнах павутиння грало проміння сонячне. Я плив в Афіни... Світили клени вікнами, як в Парфеноні, а я все плив — учора та сьогодні. Яка це благодать, коли горіховий човен усе твоє добро вміщає, й відчути щастя там, де нас немає…

ФРЕСКИ

17

Біля прадуба В позолоті ірпінські діброви, шерех листя на стежці, наче йде хтось до мене, я на мить завмираю в чекані, та мене першим листям черленим вабить прадуб п’ятсотирічний, пропонує послухати вітер, що у кроні шумить, аж скриплять корабельними щоглами віти, ще зелені, як літо, яке наче спинилось в дубовім гаю угорі, і здалося на мить: якорі лодій часу, мабуть, у дубовім корінні, й стійкому терпінні стояти у спокої без суєти, бо ж древніші за царства дуби, що відходять у небуття… І вирують мої почуття — прихиляюсь до дерева, як до живого… Бачу клени у сонячних ризах йдуть до мене, й наче просять на прощу у храм…

29 09. 2018 р.

18

Валентин СОБЧУК

Чари осіннього лісу Повітря осіннє, немовби з казок щемливим завмиранням кличе до стежок, де листя в першій позолоті шелестить, й ворожить на грибах осінній дух. І ти ідеш між добрим і поганим царством, і стежку губиш у далеких хащах, і знову вибираєш, між добром і злом, що замасковане у лжегрибах, які на цьому пні у жовтих капелюшках ще небезпечніші за самураїв,бо кожен гриб тут, наче гроб, чи потенційний кілер. І ти обходиш пень, що видається замком з потойбіччя, і далі йдеш й від пахощів осінніх танеш, і забуваєш на якому світі, коли знаходиш їх, і б’єш поклони перед кожним дивом на біленькій ніжці, і до корзини трепетно кладеш, і ліс тебе не випускає довго, і манить усе далі, щоб ти знайшов у ньому те, що в сивій давнині утратив, коли виходив з нього.

ФРЕСКИ

19

2 І знов пора ця дивна… Коли вони виходять з під землі, по ночах виростаючи, чекаючи тебе уранці тим спогадом за першу ніч солодку, і ваблять капелюшками своїми, котрі так хочеться поцілувати, як її в уста. І ти цілуєш дорогу цю мить, п`ючи хмільне повітря осені, настояне на золотих дощах у першім падолисті, що марить шелестінням хвилі океану. І дивні почуття від тої музики й повітря лісового, що заспокоює, як добра мати… І от під деревом ти бачиш, царя сезону, біляка* з сімейством. Й радієш, мов зустрів тут те, чого шукав давно, і почуття, мов крила, розпирають груди, як тоді, коли ти під ялинкою на Новий рік знаходив подарунки.

18.09.2013 р.

20

Валентин СОБЧУК

*** Бродив я у шпитальній пущі в Ірпені, поміж корінням вільх у дивному сплетінні, нагадувало воно лапи птахів доісторичних, і чув кікімори сміх гомеричний. А на корі дерев читав таємні знаки, у соснах слухав моря шум, що тут було у давнину. Бучанки плин, малесенької річки, тут меж берегів відлунював у голосі колись великих вод поміж камінням, що оживало в течії. Кора гадала по руці про мій життєвий шлях, й з варяг у греки золотий листок плив човником із осені у літо.

2019 р.

ФРЕСКИ

Цвіли сніги

21

22

Валентин СОБЧУК

*** Вчора так сніг божественно ліпив, що все ставало неповторно чистим, неначе сам Господь цей світ по новому творив уже без Єви та Адама. Дерева марили колонами в палаці Парфенона, богинями забутими в садах біліли яблуні і вишні, мов цвіли від снігу, що вдягнув в одежі білі все довкілля, і думалося: «Мушу, у ці одежі білі одягнути душу…»

25 лютого 2017 р.

**** Люблю, як сніг іде пухнастий, білі метелики немов із брам відчинених небесних роями линуть в сірість знов. І простір всюди оживає, у видиві цьому леткому мов тиха музика лунає десь за порогом твого дому. Бо ці сніжинки несуть радість, як крильця ангелів малих торкаються лиць таємниче, що хочеться любити всіх.

15.02 2017 р.

ФРЕСКИ

23

*** Слід у небі, мов стежка засніжена, по якій ніби ангели сходили до церкви, що на горі. і дерева зоряним пилом сипали і з засніжених віт угорі. а стежка в небі все ширшала, як хвиля у морі без берегів, я ішов і радів, сам не знаю чому, мов на стежці небесній когось я зустрів…

*** Білі береги річки Ірпінь, і чисті наче полотно, Пегасе мій, ти на Парнас* полинь, де стіни мовчазні й без пам’яті про тих, хто тут творив, де лиш герої із «Незнайки» розбрелись між паркових алей, де з Музами колись ходили Рильський, Загребельний, і Олійник з «Піснею про матір», і Гончар, і Стельмах і багато інших велетів літератури, яким у цьому парку місця не знайшлось...

* Парнас, так колись в Ірпені називали Будинок творчості письменників

24

Валентин СОБЧУК

На Різдво 2019 року В білих ризах пречистого снігу Все довкілля зодягнуте знов Розпромінилось серце із сонцем, Бо довкола панує Любов, Будить в душах чуття невідомі, В Божій ласці зове до церков. Богородиця з нами радіє, Немовля пеленаючи й простір, Всесвіт срібло нам сіє із неба, І на кожній билиночці сяє Промінь зірки різдвяний для тебе...

Йордань Вода все бачить й пам'ятає, як і небесний наш Творець, в краплині пульс земний триває, і Слово, що сказав Отець з небес на Водохрещу оживає...

*** Все було, наче в сні, я скакав на коні, і ти сіла в сідло до мене, кінь галопом нас ніс у замріяний ліс, що крилом чарував зеленим. І беріз оберіг кликав нас поріг, кликав нас на поріг до себе… На галявині я зупинив коня, і пив мед з твоїх уст солодких, у шовковій траві ми щасливі були, і ти ніжна, мов квітка весною…

ФРЕСКИ

*** Тануть млосно сніги, пахне проліском вечір, місяць палить солому, за нашим вікном сяйво його пломениться… Скло, немовби кришталь, в самоцвітах тремких — чи то сльозах вогнів... Ми з тобою удвох — повний келих вином, ти не кажеш вже «ні»… І метелики свіч поривались у ніч, яка нас роздягала в солодкій безодні…

**** Якби не ліс, то ніби у пустелі я почувався цього ранку, в холодній і німій і чистій, як біле полотно… Засніжені гілки, схожі на крила, скрізь поривалися до неба… Я теж летів усім єством до тебе, птахом із вирію летів, що зграю загубив… Летів крізь цю пустелю білу, і лиш одного прагнув, щоб ніч та не розтала, коли в твоїх обіймах крила виростали…

25

26

Валентин СОБЧУК

*** У моєї любові темна, як ніч коса, очі зелені, медові уста, коли ми кохаємось, коли вона, мов ріка, і в кожній жилці пульсує весна… Однак все це сон: насправді в моєї любові русяве волосся, очі сірі, то сині, як море, то глибокі, як небо, в якому блискавки і гроза. Після грози завше — дощ, що зрошує сад з уцілілим яблуком, на котре спокусилася Єва, що приходить до мене в4ві сні.

*** Цвіли акації, і ми цвіли з тобою на березі високому ріки... Мліли серця, як в молодості мліли — в солодку далеч знов ми вдвох пливли. Зозуля нам кувала довгі роки, і соловей від щастя завмирав, і пестили волосся ніжно руки, й, здавалося, я так ще не кохав, щоб так під цвітом, коли у білім світі — духмяне торжество небес й землі, коли акації, мов наречені, і нам співають солов`ї.

ФРЕСКИ

*** Ніч метеликом ніжним прилетіла до нас, несподівано так і неждано, ах, як крилами вона тремтіла на вустах, на очах, і рожевий, і синій пилок осипався з крилець тих. І метелик, — не впіймана ніч, вгору, в небо, у місячні глинища відлітав і знову вертав, бо як тіло твоє цвіло: білі лілії я зривав, не зірвав у тих водах нічних безберегих, без дна і без дня, бо тих лілій не можна вдень рвати, як і тебе кохати

27

28

Валентин СОБЧУК

*** Вже озера — холодні та все кличуть до себе, очерет ще зелений, вабить плесо вужа, що притих міх галуззям і чекає тепла. Та вагітне дощами і захмарене небо — скоро осінь… Знов осінь між нами… І на глинистій кручі, як у світлому храмі, і тоненька берізка, немов біла свіча… Осінь йде не стежками… А із неба таки… Дивись вгору, кохана, відлітають птахи... А де наші висоти?.. Прагне в вирій душа, прагне з ними вертатись — і завжди до весни, де застигли в чекані із дитинства стежки

ФРЕСКИ

Золото стежок

29

30

Валентин СОБЧУК

Вона Спала Ольвія сонцем утомлена, долітав шелест хвиль із лиману — лиш вона, лиш вона усамітнена виглядала когось із туману. На агорі* вона з ним зустрілася, він з купцями Мілету приплив, і дивився на неї закохано наче вічність її вже любив... І хоч їй більше тисячі — над лиманом спливло стільки літ!.. Начеб вчора волосся їй розплітав і хітона стелив. Вечір пахне духмяними травами, вітер шепче усе про любов, небо квітне новими загравами, і я кваплюсь до неї знов…

20.07.2011 р.

*агора — центральна площа

ФРЕСКИ

31

Стріла Наконечник стріли ми сьогодні знайшли на руїнах фортечного валу, і згадалося враз, як на Ольвію йшли у нестримну навалу. Наконечники стріл — вістря смерті і тьми, скільки їх тут в землі, — скільки?!. Наче з скіфами ми на Ольвію йшли, а тепер шукаєм уламки. Вже нема ворогів на стінах її — лише трави задивлені в небо, а життя і сьогодні, мов вістрям стріли, націлилось в тебе.

17.07.2011

32

Валентин СОБЧУК

Йшло невидиме військо Ніч оксамитові шовки над нашим табором стелила... На древнє місто йшли полки, сторожа навіть не сурмила. не вартував ніхто воріт, ні грізних стін ні бастіонів, а військо йшло, як тінь, як тьма, і тануло на стінах. Лиш Ольвію щитом черленим із неба місяць захищав, і усіх тих, хто пішов в небо, і Ольвію охороняв. І місту древньому сьогодні вже не потрібна оборона, а лиш любов тих вічно юних, хто був в істфаківських загонах.

Чому? М. Максимову, ольвійському Гомеру. Серце крає спустошений степ — не ворогами на цей раз, сонце розгнівалося мов, що тут забули про богів, і вівтарі покриті пилом. І я питаю себе знов: чому я в цім степу — чому? Де навіть вигорів полин, й від розпачу лиман зітхає:

ФРЕСКИ

33

знесиленої хвилі плин вже колискову не співає у Нижньому затопленому місті, бо так змалів і так змілів. Та ввечері все оживе, й багаття наше запалає, і під гітарний передзвін, пісня прогонить з душі сум, і дасть мені Пегаса крила: побачу я, як скаче скіф з гречанко в сідлі щасливий. І звуки ліри десь на агорі почую я такі щемливі, і Аполлона тінь і місто на горі з імли віків побачу — і ллється знов вино та кров в жертовники богів, і Геродот йде Ольвією босий, і я немовби з ним шукаю щастя у Щасливій*. І зрозумію я тоді — чому я тут, чому я тут, бо Одіссей мій батько був, а Ольвія — мама.

18. О7. 2012 р.

(* З грецької мови Ольвія означає «щаслива»)

34

Валентин СОБЧУК

Море Я знову з тобою, й нічого що ніч, і трохи штормить, і каміння слизьке — я поринаю у твій неспокій, радіючи, мов Одіссей, що вернувся до рідного берега… І хвиля мене обіймає, ніжить і пестить, наче в колисці — привіт, мамо!.. Я знову приїхав, я буду з тобою — не плач! І хвилю солону ковтаю, радіючи, як вперше, п’янію від музики хвиль, яка гуде в моїй крові, що така ж солона, як море.

17.08.2012 р.

ФРЕСКИ

Безмежжя Море і небо, небо і море — злилися на небокраї — синій простір безмежжя!.. Він вселяє віру, що й в нас немає кінця. Але ти хочеш побачити лінію, де море відділяється від неба, і вдивляєшся в горизонт, радієш, що побачила хмарки, схожі до засніжених вершин Гімалаїв. І мені здалося, от4от і постане якесь древнє місто, і вітер доносить пахощі кипарисів, і срібним намистом краплі спадають із твого волосся, цієї розкішної хвилі на твоїх плечах, що так само збуджує серце, як море, бо ж це ти відкрила його мені. А так би я тішився річками малими й великими чи озерами синьоокими, а тепер тільки думаю про море, і скрізь його мені не вистачає, як і тебе…

35

36

Валентин СОБЧУК

Коктебель голубими вершинами небо підпирає, яке над Карадаг* – горою, наче завмирає, де скеля схожа на Драконів хвіст, який вже спить мільйони літ, відколи до неба море поривалось у вулканічному вогні, що вивергав із глибини ці скелі, де кам’яними ручаями потоки лав застигли до сьогодні. А в гротах Чорної гори стривожено і досі хвиля б’ється, мов зранене крило… Зате у бухті Сердоліковій, як в казці! А на вершині Король із Королевою*, мов скам’яніли від краси. і хоч на скелях жодного деревця, ти все одно чомусь радієш, немов бити біля гори — від створення першооснови світу. І катер набирає швидкість до Золотих воріт*, що не підвладні руйнуванню, де вітер віє вічністю для тебе. *Карадаг*—з тюркської Чорна гора. *Король із Королевою — так називають скелі. *Золотих воріт — аркоподібна скеля, через яку проходять невеликі судна, тут побувало багато митців і романтиків, і навіть Олександр Пушкін.

ФРЕСКИ

37

2 Але не тільки Карадаг Вас подивує в Коктебелі, де море спить на вулканічнім дні, й де неповторний колір хвилі — Поета стежка зачарує, у травні особливо, коли розквітнуть схили Єнишар4гори, де на вершині кам’яна плита*, мов книга, яку читатимеш душею, іще йдучи до неї стежкою, дивуючись цим краєвидам, які Господь, немов створив саме тобі, і камінець*, який нестимеш на вершину, немовби, оживе в твоїй руці.

15.08.2010

* Поета стежка — по ній, в вінку з полину любив ходити Максиміліан Волошин, який побував в багатьох країнах світу, але для життя обрав Коктебель.. * Кам’яна плита — могила М. Волошина. * Камінець — замість квітів на свою могилу Поет заповідав приносити камінці.

38

Валентин СОБЧУК

Аmore* Amore, як море, що пристрасне, мов люди, в кипінні хвиль,в шаленстві бурі. Життя пішло з води і в воду піде... Тому, мабуть, солоне море, мов сльози радості і горя. Аmore, аmо... Все ж любов є вічною, як всесвіт, й знов заставить серце хвилюватись... А на далекій пристані, у сні, Вона іде, мов по воді,і я спішу до неї!.. І тону в її очах глибоких, наче море... Аmore, аmо... * Аmore — італійською мовою — любов 5.07.2007 р.

Медитації Amore аmо, море амо, мамо — я тебе люблю, кожен подих і дотик до мене, твою глибину, й пісню хвиль: amore amo, море амо... Аmore у моєму серці. Аmore, аmо… * Аморе (італійською — любов)

ФРЕСКИ

39

**** Очаківські кручі, колишні моря береги. І не знайти там слід ноги коли воно в цих берегах кипіло, коли народжувалося в ньому житіє й Amore, amo — з кореня любові, коли шуміли хвилі лиш до зір, і безкінечний космос дивувавсь новій стихії, в котрій смертне життя виходило на береги, й з глини Творець ліпив першу людину, а потім амфору, в котру б лилася кров лозини винограду в жертву богам Олімпу*…

2 Очаківські кручі, позолочені, з глини, нагадують сонячні стіни уявного замку з юності, в котрому очікував свою принцесу, яка жила на сусідній вулиці…

29/08/2017 р

*В античні часи в Очакові та його околицях і острові Березань були поселення еллінів.

40

Валентин СОБЧУК

На пляжі Цей кінь з піску і на піску по хвилях ледь не біг, і шумно дихав на увесь берег, розпластувався в хвилі його пухнастий хвіст, пісок крізь пальці, немов через клепсидру тік мільйони років та в мій вік, і у пустелі, що прийшли в міста з піском в поєднані бетону, й розплавлений в вогні пісок у склі вікон, що так нагадують прозорість вод і про пісок у Мезозойську еру та моря, що вже поснули біля гір й вкрилися лісом, що інколи шумить, чекаючи немовби на солону хвилю.

ФРЕСКИ

41

Куяльник Сьогодні засвіт розбудили чайки. Такий зчинили галас, мов повернулися знов чумаки по гальс* в Куяльник, себто сіль, або ж причалити мав корабель до берега, що став4горою, з дивною назвою Жеваха, котра над озером4лиманом фортечною стіною височіє, колишнім берегом морським, який піщаною косою Пересип від’єднав від моря, що стало озером у цьому місці на радість чумакам, які тут брали сіль, а сьогодні — цілющу глину оздоровниця сучасна. І хоч давно пішло вже море звідси, все ж шумить, як в мушлі вітер в кронах диких маслин сьогодні вранці, димом полин сивіє тут на дні сухому... І згадуються дні минулі, коли на березі шукав її сліди, а потім степом мчав до моря на коні, щоб сісти на галеру... Так чайки вранці нагадали весел скрип, й солоний вітер предківські шляхи у морі…

10 серпня 2018 р.

*гальс — сіль грецькою мовою

42

Валентин СОБЧУК

Хвилі небесні У небі хвилі постали над містом — барвисті й такі неземні, Таємничим сповнені змістом, який не розкрити мені... Від чого радію… і сам не знаю… Мов на березі моря стою, немов жар4птицю ось4ось упіймаю що полетіла в юність мою…

*** Ключі від раю в білих пелюстках шукав сьогодні, дихаючи фіміамом, що у дзвіночках цих так серце чарував в цнотливій білосніжності серед октав пташиних, а травень квітував сузір'ями бузків, і знову духмянів над світом, і лебедино так конвалія цвіла, й чомусь ввижався скіф, що випустив стрілу у діву, коли у пальцях тонкий стан стебла її стискав…

6.09.2018 р.

ФРЕСКИ

Вербовий пух роєм сніжинок...

1 Яка божественна пора, початок літа, коли так хочеться за місто до води, а в нас у Ірпені чотири озера і річка, назву якої носить місто, місто4ріка однак… Я знов сьогодні вранці переїхав «пойму», що біля шлюзу, співоче поле своєрідне, бо там не затихають жайвори ніколи, а потім милувався берегами і ніжився в воді. Згодом піднявсь на пагорб, що на узліссі, у портал сосновий, де лавочка мов човен чарівний, й симфонії пташині слухав і зозулі голос, а ще не міг надихатись живицею сосни, на сонці розімлілій, та пагонами, що немов свічки, під куполом небесним духмяніли... О, милий наш Ірпінь, невже тебе спіткає доля, коли ліси переростуть в бетонні джунглі, і ляже плитка на стежки, і не почуємо ми більш голос зозулі.

2 Вербовий пух роєм сніжинок на березі ріки кружляв, а на узліссі всі відтінки п’янких смарагдів я ввібрав. Сосновий дух тут, наче ладан, пронизував мене усього, й птахи хмеліли мов від нього, я дякував за день цей Богу, за неповторну мить оцю, за сніг вербовий коло річки, за спів пташиний, мов в раю.

43

44

Валентин СОБЧУК

Одісея есеїв

ФРЕСКИ

45

Любов імператриці Воскресала весна після Великодня…Оживали дерева в трепеті зелених листочків, паморочилося повітря від абрикосового цвіту, що рожево всміхалося до всіх. Я милувався смарагдовим довкіллям, що набирало зеленої сили біля Китаєвої гори в Голосієво. Позаду лишився Троїцький собор Покровського монастиря й могила преподобної Досифеї. Я йшов до її печери східцями, де колись ступала імператриця Єлизавета Петрівна. Саме для неї тут колись проклали ці сходи на гору. Наразі вони оновлені, а от поручні — такі древні, аж сиплеться порохно, наче вони були з 1744 року й пам’ятали царицю. Пройшовши десь з половину шляху крутого підйому зупинився, щоб перепочити, поглянувши на дзеркала ставків, що оточували Китаєву гору, уявляючи, де тут могла знаходитися давньоруська фортеця, власне й сама назва Китай гора тюркською мовою означає фортеця гора. Також побутує легенда, що Китаєво постало на місці давнього поселення Куява, про що нагадують могильні кургани в яких похованні дружинники княжої доби. За мить згадалися слова знайомої, котра називає Голосієво київським Афоном, бо тут, в лісових пущах, усамітнювалися для молитви великі подвижники й допомагали людям своїми молитвами, що навіть цариця всія Русі, Єлизавета, тут побувала. Біля голосіївських преподобних, Досифеї та Аліпії, рятувалися від недуг багато людей, й хоч їх вже давно немає серед нас, а вони й досі допомагають. Пророче сказано, якщо спасешся сам, то біля тебе спасеться тисяча. Біля могили Досифеї та її печерній келії я шукаю миру в душі, до неї моляться також за благополуччя сімей. Хоча сама преподобна змушена була все життя переховуватися від своєї родини й видавати себе за чоловіка, заможні дворяни Тяпкіни самі хотіли влаштувати благополучне життя доньки, та вона хотіла служити тільки Спасителю й втекла з дому, й змушена була видавати себе за чоловіка, не показуючи свого лиця, зазвичай спілкувалася з людьми через маленьке віконце печери. Молитовний подвиг і самозречення від усього мирського відкрили в Досифеї дар ясновидіння. В печерній темряві вона бачила долі людей й давала поради. Хліб і вода, свічка — ось всі земні блага святої протягом двадцяти років в печерах Китаєвої гори, останні роки життя Досифея провела в Дальніх печерах Лаври.

46

Валентин СОБЧУК

Слава про подвиги святої дійшла й до царського двору. У 1744 році Досифею відвідала імператриця Єлизавета, наймолодша донька Петра Першого, котра закохалася в співака придворного хору Олексія Розума, простого козака з села Леміші на Чернігівщині. Пристрасне кохання красуні імператриці стало справжнім ренесансом для України. І якщо її батько, Петро Перший, вогнем і мечем нищив українські вольності, донька відродила не тільки козаччину, а й сприяла зміцненню тодішньої України. Про глибину почуттів цариці до козака Розума свідчить і те, що вона відвідала батьківщину коханого, це ж треба, яка між ними була любов, що той наважився попрохати побувати в рідному селі, коли б інший соромився й згадувати про своє походження. Імператриця познайомилася з мамою коханого й відвідала Козелець, куди з села Лемеші переїхала родина Олексія Розума. А під час перебування в Києві в захоплені мовила: «Полюби мене, Боже, в Царстві Небесному Твоєму, як я люблю народ сей доброзичливий і незлобивий…». Любов до України навіть вплинула на моду в царському дворі, на балах імператриця вдягала гетьманські наряди. Після візиту Єлизавети в Києві постав Маріїнський палац, Андріївська церква за проектами Франческо Растреллі. Понад 20 років тривав ренесанс гетьманської України за часів Єлизавети. «Воістину любов всесильна! Інколи могутніша за подвиги героїв у війнах! А яку силу має віра! —І уявляю, як у печеру на Китаєвій горі до смиренної молитвениці Досифеї підіймається сама цариця. Про що вона запитувала в преподобної?» — міркую подумки, запалюючи свічку. Печерні коридори й келії біліють в мороці, як сніг. Здавалося йшов не підземеллям, а в снігових лабіринтах, шукаючи келію подвижниці Христової, коли знайшов, провів у підземній обителі кілька годин, тут дозволяється побути тривалий час наодинці й навіть присісти на глиняній долівці келії. Я тоді намагався уявити почуття печерних затворників, які довгими роками не виходили з підземель. За якусь годину другу відчув, як мене покидають суєтні турботи, несподівано виникло бажання залишитися в печері до ранку, й це бажання, на диво, мене, не покидає й досі. Та лякає самотність. А великим молитвеникам самотність відкривала нові обрії пізнання, що й сильні миру сього приходили до них за порадами. Вийшовши з печери відчуваю, яка це благодать — Світ Божий і весна, коли оживає найменша билинка, й згадалися слова: для Бога не існує мертвих, і що чим більше забереш від благ свого тіла — тим більше збагатиш душу…

ФРЕСКИ

47

У княжому граді Володимир Великий і Ярослав Мудрий, князі династії Мономаховичів: Мстислав Ізяславович, Данило і Василько Романовичі зустрінуть вас тут у бронзовій задумі, а ще галицький князь Ярослав Осмомисл.

З Володимира4 Волинського починав великий шлях державця, першого й останнього короля України4Русі, син Романа Мстиславовича Данило. Я знову повернувся в княжий град, що на моїй батьківщині. Сурмила осінь в небі, відкритому в ірій для пташиних зграй, золотом сяяли дерева, бриніли на сонці струни Бабиного літа… Я дослухався до цієї мелодії з королем України Русі Данилом Галицьким,й, здавалося, що тільки він міг чути цю мелодію та голос кожної людини в гамірному місті, яким колись княжив, а тепер залишився в ньому назавжди на бронзовому престолі пам’ятника, зосереджено вдивляючись у далечінь. І вчувався в осінній тиші дзвін мечів харалужних, себто мечів з Чорного лугу, які виплавлялися з волинської болотної руди, з якими ходив у переможні виправи з Володимира в Дике поле проти половців батько Данила, Роман Мстиславович. І мечі ці й досі дзвенять в народних

48

Валентин СОБЧУК

сказаннях і «Слові о полку Ігоревім». Символічно, що два мечі є символом на дороговказі міста. В уяві постає княже військо, що виходить з древнього граду, на кілометри розтягуються бойові ряди, скриплять обози, на яких зброя і весь добробут воїнів, що йдуть у далекий похід, і в князя також все добро наразі вмістилося на возі, і він, як усі, ризикує залишитися навіки в чужих степах. Але воїни ступають рішуче й продовжують йти до сьогодні, тільки вже на іншого ворога в степи Донбасу, незважаючи на час і смерть… Сьогодні Володимир, як символ єдності, возносить з колони княжий вінець. Він об’єднав з Червоною Руссю (назва утворена від червенських градів, себто красивих і могутніх поселень давньої Волині) землі від Карпат до степів Сарматії. Король Данило був щитом земель руських від ординських зазіхань й ще у юності взяв участь у битві на Калці, де отримав поранення. Князь був надміру хоробрим й любив вести військо в бій у авангарді, а ще мав неабиякий дипломатичний хист і гарну вроду. Все життя Данило прагнув рушити в Хрестовий похід з сусідніми державами проти Орди, та не судилося. Однак у боротьбі з ординцями загартував він Україну Русь, зупинивши монголо татарське нашестя до Європи. Пам’ятник королю Данилу встановлено в дуже символічному місці — біля автостанції, що знаходиться в центрі древнього міста. Тут король зустрічає всіх, хто прибуває до граду Володимира Великого, який раніше називався Ладомиром. Із західного боку автостанції височіє вал древнього граду, за ним — Успенський собор, закладений Даниловим дідом, Мстиславом Ізяславовичем. Зведено храм у 1156 році, в якому розміщена родова усипальниця князів Мстиславовичів, де поховано брата короля Данила, князя Василька, засновника собору Великого князя Київського Мстислава Із`яславовича. Йду під древнім фортечним валом у парк,

ФРЕСКИ

49

сьогодні він нагадує високий берег, помережаний стежками нагору. У давнину на валу чатували воїни, поглядаючи з заборол твердині, такої величної, що навіть угорський король Андрій зауважив, що таких фортець не бачив і в землях німецьких. Переступаю річечку Смоч, що за сотню другу кроків впадає у річку Лугу. Колись Смоч була захисницею дитинця ( фортеці), тепер її маленьке русло, мов зблискує загубленим мечем поміж скульптурними князями у затишному парку в узбережжі тихоплинної Луги, де струменять два цілющі джерела в альтанках неподалік пантеону князів. Там найпочесніше місце займає Володимир Великий, який возз’єднав волинські землі, як і багато інших теренів Київської Русі — від Києва до Новгорода. Князь заснував неподалік міста на свою честь зимову резиденцію й монастир, який діє на Святій горі села Зимно й до сьогодні, а ще пода рував обителі вінчальну ікону Богородиці, що збереглася до наших днів і допомагає людям зцілювати очі. Поруч колони Володимира — пам’ятник двом його синам Всеволоду і Ярославу, а було їх у нього два надцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк, двоє вже згадуваних, Свято слав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. Були в князя й доньки, але історія запам’ятала тільки синів. Дивлюся на Все волода і Ярослава, що стоять на одному постаменті поруч батька, Великого князя Володимира.

50

Валентин СОБЧУК

У житті їм не часто доводилося бути разом, а тут — вони завжди поруч, хоча в житті Ярослав Володимирович мав багато претензій до батька і навіть відмовився з Новгорода платити данину, ображений, що Володимир Великий своїм наступником хотів зробити улюбленого сина Бориса. А ще гнів підігрівали затаєні образи, почуті від його матері, полоцької княгині Рогнеди, котру Володимир пошлюбив силоміць. Так він відімстив їй за зневагу, бо коли сватався до неї, то вона відмовила, мовивши, що не хоче роззувати в першу ніч сина рабині, натякаючи, що матір’ю Володимира Святославовича була древлянська княжна Малуша, яку полонила княгиня Ольга, коли підкорила древлян, які помстилася за вбитого ними свого чоловіка, варязького князя Ігоря. Ображений відмовою Рогнеди Володимир здобув Полоцьк, великий град у землях Білої Русі, убив полоцького князя Рогволда та всю його родину, взявши за дружину його доньку Рогнеду, яка мала бути жінкою брата Володимира, Ярополка Святославовича. І хоч Рогнеда затамувала помсту на все життя, й навіть хотіла убити князя, коли він заснув, та ангел хранитель відвів своєю десницею цей роковий удар. Рогнеда народила Володимиру четверо синів і троє доньок. Та вочевидь мати Ярослава розповідала йому про свої образи на батька. Тож коли Ярослав княжив у Новгороді, то разом з варягами збирався піти в похід на Київ. Та Володимир Великий помер, і син не рушив проти батька, та меч за Київ довелося схрестити з братом Святополком в кількох найкривавіших битвах, одна з найтрагічніших січей між братами за київський престол відбулася на Волині біля Хрубешова, тоді Ярослав зазнав поразки… Дивлюсь на князя Всеволода, першого князя Володимира Волинського, думаючи, як мало відомо про його життєвий шлях, і то лише зі скандинавської легенди, як Вісвальд сватався до шведської княгині Сігрід Гордої. Та вона, запросивши всіх кавалерів на банкет, закрила двері палацу й підпалила його — в тому вогні загубився слід Всеволода. У вогні згоріла й пристрасна любов князя Осмомисла, пам’ятник якого стоїть поруч його тезки — Ярослава Мудрого. Галицького князя Ярослава теж вважали мудрим, як «осьм», вісім мужів, чому й назвали Осмомислом, і хоч він ніколи не ступав по волинській землі, зате був вірним союзником. Тому й такий величний престол на його пам’ятнику, на якому він тримає меча, яким звоював велич і славу Галицького князівства, а от особистого щастя здобути не міг.

ФРЕСКИ

51

Свавільні галицькі бояри, які багатіли від продажу солі, що була на вагу золота в той час, а також торгових шляхів, спалили посеред Галича на вогні його улюблену Настю, яку він узяв в законні дружини, вигнавши нелюбу доньку Юрія Довгорукого Предславу. Причиною спалення улюбленої жінки Осмомисла було свавілля бояр, які в такий спосіб хотіли приручити князя, тож Настю звинуватили в чаклунстві, і могутній князь не зміг її врятувати, бо й самого бояри захопили в полон, та ще й змусили відректись від коханої. Ярославу Мудрому, як і його тезці, галицькому мудрецю Осмомислу, в житті також було нелегко, бо довелося воювати з братами за батьківський престол. І найнебезпечнішим з них був Святополк, який за легендою убивши Бориса і Гліба, з допомогою свого тестя, польського короля Болеслава Хороброго, захопив київський престол. Три битви зі Святополком за стольний град витримав Ярослав. Тисячоліття тому, у 1018 році, коли Ярослав виступив з об’єднаним військом новгородців і варягів проти Святополка у волинські землі на березі Західного Бугу біля Хрубешова, то був розбитий вщент, й ледь втік з кількома дружинниками, діставшись Новгорода. Ярослав настільки глибоко переживав поразку, що хотів піти в Швецію, наче за покликом голосу крові своєї матері, яка, мабуть, була зі шведських княгинь. Однак новгородці, боячись помсти Святополка, не пустили Ярослава й пообіцяли зібрати ще більше військо й піти з ним на Київ.1019 року було зібране нове військо, причому на його оснащення був проведений загальний збір коштів у розмірі 4 кун (шкірок куниць) з мужів, по 10 гривень із старійшин і по 18 гривень з бояр. Святополк виявився не готовий до протистояння й відразу втік до печенігів, поступившись київським престолом Ярославу. У тому ж році Святополк виступив проти нього, схрестивши мечі в битві на річці Альті. І переміг Ярослав Святополка остаточно, й Київ за його княжіння озветься дзвонами новозбудованої Софії та нових церков, і будуть розбиті печеніги, й на честь перемоги постануть у стольному граді Золоті Ворота й Благовіщенська церква на них. Русь отримає нові закони, книжна мудрість стане в великій пошані. І творцями цієї мудрості були мої земляки, літописці школи Володимира Волинського. Уявляю поруч з ними своїх предків, та в пам’яті постають мої однокласники зі школи, що знаходиться за 20 кілометрів від княжого

52

Валентин СОБЧУК

граду... У наступний момент міркую, якою дорогою розкішшю тоді були книги, котрі могли мати лише князі, боярська знать і духовенство, все ж грамотність на той час була не рідкістю. Про це свідчить артефакт, знайдений у Холмі (Хелмі), на крейдяній плиті хтось із купців чи дружинників, перебуваючи в ув’язнені за якусь провину, надряпав слова з проханням, щоб сказали про нього князеві, бо сидить у темниці вже рік. Мабуть, ця плита була поза межами його темниці, й він написав свій меседж, коли його випускали на свіже повітря. На площі перед Успенським собором в лицарських обладунках всіх зустрічає засновник цього храму, Великий князь Київський Мстислав Ізяславович. Не може не подивува ти також освіченість самих волинських літо писців, які переписували для церковної бібліотеки книги на трьох мовах: слов’янській, грецькій, латинській, а ще створи ли Волинській літопис, частина котрого увійшла в «Повість минулих літ». Володимир Волинську школу в 1097 році приїжджав інспектувати сам Нестор Літописець. Можливо десь тут ступала і його нога, міркую, зупинившись на площі перед Успенським собором, де наче на раду зійшлися князі — їхніх пам’ятників тут більше, як у Києві. Зрештою, київський престол тримали син і внук князя Мстислава Із`яславовича, та й Володимир Волинський після ординського нашестя на певний час став центром Русі.

ФРЕСКИ

53

І починаю пригадувати гілку княжого роду, що пішла від Володимира Мономаха, який народився від улюбленого сина Ярослава Мудрого, Всеволода, від котрого пішли князі волинські: Ізяслав, Мстислав, Роман, Данило. Постать Ізяслава Мстиславовича тут найвеличніша. Мстислав був останнім князем Києва з династії Мономаховичів, після котрого в полум’ї князівських міжусобиць почали захоплювати й грабувати стольний град, не тільки ординці, а руські князі. І першим нападником на Київ був син Юрія Довгорукого (засновника Москви) Андрій Боголюбський, до речі, теж нащадок Володимира Мономаха, але напівкровок, бо в жилах Боголюбського текла половецька кров його матері. У 1169 році військо Андрія Боголюбського здобуло Київ і вчинило нечувані звірства, вбиваючи навіть калік, навіть кочівники були милосерднішими. Після Києва Боголюбський рушив на Волинь й взяв у облогу Луцьк, та не здобув його, й мало не поплатився життям під фортечними стінами, та врятував вірний кінь, а так би й залишився на Волині у володіннях свого конкурента за київський престол, князя Мстислава Ізяславовича. А волинський князь і сьогодні готовий дати відсіч усім нападникам бронзовим мечем, з яким стоїть біля закладеного ним собору в Володимирі Волинському. Дивлюсь на шолом Мстислава і пригадую, як у дитинстві мама казала: «Ти б хоч якийсь шоломок одягнув», маючи на увазі шапку. Неспроста це закарбувалося в пам’яті мами та моїх земляків, що називали шапки «шоломками», бо слово й через століття може озватися голосами предків. Дивлюсь на пам’ятники князям з династії Мономаховичів, що майже два сторіччя утримували волинські престоли: переді мною, на соборній площі, вже другий пам’ятник королю Данилу, його скульптурний образ тут «молодший», як перед автостанцією, поруч нього його брат, князь Василько з луком і соколом на плечі, їхня мати Анна з іконою. При Данилові і Василькові Романовичах майже нанівець були зведені усобиці в Галицько Волинській державі, кордони котрої окреслили територію сучасної України. Шукаю поміж них пам’ятник їхнього батька — Романа Мстиславовича, але його немає на церковній площі, хоча княжив у місті 18 років. Щоправда знаходжу його бронзове зображення на соборній стіні.

54

Валентин СОБЧУК

На барельєфі повідо мляться, що тут молився перший самодержець Во линсько Галицької держави князь Роман, про якого складено чи не найбільше билин, як буй тур Роман ходив в Дике поле на полов ців й тримав у страхові пле мена ятвягів, щоб не чинили напади на волинські міста, як рятував Візантію від половецького нашестя, як Папа Римський хотів йому вручити королівську корону, але він відповів, що йому не потрібен меч святого Петра, бо має свій. На сьогодні не відомо, де точно поховано князя Романа, можливо в Галичі, а можливо й в Воло димирі Волинському. Але достеменно відомо, що тіло князя викупили в поляків, коли Великий князь Роман загинув у Завихвості під час облоги Любліна. А от його сина, короля Данила, в 1264 році поховано в Холмі (Хелмі), новій сто лиці Волинсько Галицького князівства, соборі Різдва Богородиці. Та не зберігся сей храм до наших днів, як і могила короля, але маємо пам’я тати, що подвижницьке життя короля Данила окреслило карту земель сучасної України. Несподівано чомусь починаю пригадувати тривалість земних шляхів великих князів: Володимир Великий прожив 56 років, Роман Мстиславович — 53, Данило Галицький —63, Ярослав Мудрий — 76. «Середня тривалість життя у середньовіччі була короткою — 30 35 років, не вміли тоді лікувати багатьох недуг, та й люди часто гинули від епідемій і війн. А що, як тоді по іншому протікав час й корот ке життя насправді було значно довшим? Але герої не знають смерті, й живуть тисячоліття», — зауважую, йдучи до древнього собору, в якому молилися волинські князі.

ФРЕСКИ

55

56

Валентин СОБЧУК

Помста древнього жертовника (До «купола» Сторожової гори)

ФРЕСКИ

57

З мене завжди дивуються знайомі: чому я так люблю збирати каміння, причому не самоцвіти чи діаманти, а «булижники революції». Все ж це, як і відомий вислів «час збирати каміння», немає стосунку до мого захоплення, бо воно на якомусь підсвідомому рівні: я вмію слухати каміння, як музику. Особливо скелі, й чути, як вони озиваються ехом моря навіть у Карпатах, адже на багатьох гірських хребтах колись були рифи давніх морів. Тому радію, коли знаходжу на стежці якийсь сланцевий мінерал, припускаючи, скільки йому мільйонів літ, чи зустрічаю уламок граніту, котрий кладу на клумбі, щоб нагадував гірську скелю. А до морських камінців в мене особлива любов. І вдома у мене є такі, що нагадують магічні амулети, як от камінці зеленої яшми, котру збирав на пляжі в Коктебелі, де трапляються й маленькі уламки сердоліків. На узбережжі Веселівської бухти, (12 кілометрів на захід від Судака), знаходив камінці навіть у подобі людських черепів і стопи, інколи таких великих розмірів, наче то були скам’янілі сліди велетнів. А втім, читаючи про історію цього краю, я знав, що тут жили незвичайні люди — таври. І гірський масив Караул Оби був їхньою природною фортецею, коли вони протистояли греко римській окупації. Природа тут наче сама подбала, щоб корінний народ мав захист на цій горі, до вершин котрої такі небезпечні стежки над прірвами — аж паморочиться голова. Один необережний крок — і ти здобич птахів… Сьогоднішнього ранку збираюся втретє піти стежками древніх таврів до самої вершини Караул Оби, і вже вкотре намагаюся знайти найкращі слова для змалювання цього краю, про який писав в есеї «У пошуках раю». Однак сьогодні зрозумів, що відкрилася нова тема, бо дізнався від місцевих, що на вершині гори бувтаврійський жертовник, де можна себе відчути напівбогом. Однак мене застерегли: самому туди ходити не варто, але кого з собою взяти серед незнайомих людей? Та втішаю себе, що коли знайомився з Караул Обою вперше, не знав навіть де починається стежка до її долин: Пекла та Раю, все ж знайшов їх. Сьогодні теж піду в ці долини, а поки стою на древніх стінах фортеці в Кутлаській бухті на схилах якої розташований пансіонат «Маріаніда», де зупинився. Фортеці понад дві тисячі років! Учені припускають, що твердиня охороняла порт Афінеон, як в нього заходили купецькі кораблі, що курсували з Боспорського царства. Але сліди фортеці загубилися в століттях, навіть Кутласька бухта втратила свою назву й

58

Валентин СОБЧУК

називається Веселівською, а від твердині лишилися самі стіни викладені з гірської породи, подекуди завтовшки до трьох метрів! А ще тут, на 70 и метровій висоті, перехоплює дух урвище, і, здається, що небо впало у синє море, й божественно мироточать ялівці, наче вітер віє із раю. Сьогодні вирушаю до вершини Караул Оби, що видається кам’яним куполом гори. Спускаюся від фортеці на берег моря, беру легкий сніданок і «Мохіто».У кафешці зустрічаюся з двома маргіналами, один з яких просить, щоб у «Мохіто» плеснули більше горілки, ніж «Спрайту», його «корєшок» застерігає, « хочєшь, штоб снова тяпнул сабака», а той, посміхаючись, показує усім, де його куснув пес — в нюхало! «Це ж як треба було набратися! Мабуть, лазив на четвереньках, що собаки сприйняли його за песиголовця», — посміхаюся подумки, думаючи, що з такими в гори не ходять. Після сніданку й «Мохіто» ніжусь у морі, й не обсихаючи йду узбережжям, дивуючись творчості пляжників, котрих тут небагато — це ще одна перевага Веселівської, в давнину Кутласької бухти. Особливо виділяється на піску «собор каміння», такого різного за формою — круглого, й плаского, наче плитка з підлоги античного храму богів. Несподівано за великий, мов череп велетня камінь, спікається хлопчак, і розпластується прямо переді мною, а тоді рвучко встає й витирає з коліна кров. На мить спиняюся, думаючи, погана прикмета, адже йду в гори, де багато стежок над прірвами, й чомусь згадуються легенди про жорстокість таврів, людські жертвоприношення. «Але ж людські жертвоприношення в давні часи були властиві всім народам», — виправдовую таврів, дивлячись як хлопець витирає з коліна кров й бадьоро встає та біжить. Це додає мені впевненості, тож повертаю на гірську стежку. Невдовзі дивуюсь, що її стережуть з касовим апаратом дядьки контролери заповідної Караул Оби, наче акцентуючи увагу на походженні назви гори, що означає Сторожова. «Дійсно, як з такою назвою бути без сторожів»... — посміхаюсь. Отримавши квиток перепустку до Пекла і Раю й до кам’яного купола гори, радісно прямую стежкою, милуюсь скелею «Топор», на вершині котрої чорніє скелет засохлої сосни, як нагадування про спекотне літо 2012 року, що вгамувалося аж у другій половині серпня. Стежка все вище звивається вгору, все більше викликають захоплення ялівці, які вже зростають прямо з каміння, чіпляючись за них коріннями, наче орлиними кігтями. Яка життєдайна сила! Навіть жменьки води тут немає, а вони Божою росою живуть. Воістину райські дерева!

ФРЕСКИ

59

І знову віє неземними пахощами ялівців… Оживають кам’яні брили й, здається, на мить розплющують повіки, за якими синіє море. Усе ближче підходжу до вершини Сторожової гори, скелі то наступають на стежку, то розступаються. І от я біля Райських воріт, як називають прохід між двома кам’яними стінами, однак за ними — долина Пекло. Згадується, як хтось казав, що пекло має багато рівнів болю та відчаю, але, мабуть, найстрашнішою там є абсолютна самотність. У цьому ж Пеклі панує подив, а не страх. Підходжу до скель, які називають Кондиціонерами, з щілин віє холодом безодня. За кількадесят кроків скеля, здається, зрушить з місця, й от от і посунеться додолу, та її наче утримує кам’яний «горішок», затиснутий між двома глибами. Уламки брил нагадують кам’яні престоли напроти скель, що як стіни поруйнованого замку постали над урвищем. Сідаю на один з них і слухаю музику каміння, музику спокою, величі й вічності, міркуючи, що таке Рай, мабуть, це сад, де панує вічний спокій. Відкриваю наплічник, дістаю пляшечку й на сонці милуюсь рубіновим кольором місцевого «Бастардо», зволожуючи вуста поцілунком виноградної лози. За мить в уяві постає картина, як мене беруть у полон таври й збираються принести в жертву богині Діві на кам’яному «куполі» гори, що височіє над долиною Пекла, куди я маю сьогодні дістатися. Та раптом з’являється сама Діва, богиня гір, посміхається й зблискує сонцем на

60

Валентин СОБЧУК

білому одязі золота фібула, яку хочеться розстібнути, і я тягнусь до неї, відчуваючи солодку хвилю в грудях. Богиня гір, мов розчиняється в мені, й шепоче, що мені треба буде тут залишитися навічно, і я погоджуюся. Біжу до мого улюбленого плато, а зі мною богиня Діва, так схожа на мою першу любов, серце заповнює трепетне почуття, але не те, що збурює кров, коли так хочеться поринути в обійми коханої. Це почуття якесь загадкове і невідоме. «В Раю всі стають братами і сестрами одної статі, там світло без темряви, а любов без пристрасті, там люди не знають смерті...»— чую в душі голос богині. За мить, як в казці, постає Царський пляж із овальним дзеркалом моря, до котрого повзе кам’яна рептилія мису Капчик. В його надрах знаходяться знамениті дегустаційні зали, закладені Голіциним, які можливо відвідував останній цар російської імперії Микола Другий, через що й пляж назвали Царським, над яким вдалині здіймається кам’яна піраміда гори Сокіл. Здається, до неї зовсім близько, але насправді до двадцяти кілометрів. Тішу себе думкою, що до «купола» Караул Оби значно ближче й вирушаю до жертовника богині Діви, з якою наче поріднився. До «купола» гори, що так магічно вабить до себе, потрапити непросто, знаю, що можна східцями таврів через Адамове ложе, та обираю Мавп`ячу драбину, посміхаючись, що це більш природно, якщо зважити на Дарвіна та еволюцію. Мавп`ячу драбину утворила сама ненька природа з коренів ялівців,на ній дійсно почуваєшся мавпою, коли карабкаєшся вгору… І от я в долині Раю — кам’яній чаші Сторожової гори, що зеленіє ялівцевим гаєм і дзвенить струнами невидимих цикад. Сонячна соната наповнює душу незбагненною радістю, і знову відчуваю поруч з собою богиню Діву. Хочу зірвати якісь дивні квіти, щоб сплести разом з нею вінок, присідаю в траві, з якої злітають зблискуючи прозорими крильцями бабки, наче вони летять у слід Діви, яка показує мені долину Рай, де було поселення таврів. Як вони тут жили, між стінами гір в ялівцевому гаю? Мабуть, споглядали з гірських вершин, як боги, за навколишньою красою. Але їх вигнали з Раю, й навік перестало битися серце джерела прісної води, котре вони засипали, як покидали долину. Іду кам’янистою стежкою, що петляє між ялівців вгору, де знаходиться магічна вершина Караул Оби, котру називають «піком космосу», де були таврійські жертовники, а в печерах — сховища скарбів. Чим

ФРЕСКИ

61

вище, тим ялівців меншає, натомість все частіше зустрічаються фісташкові дерева, теж з кам’яною волею до життя: коренева система котрих сягає до 15 метрів в глибину і 40 — в ширину ! І от виходжу до місця, де виступ у скелі нагадує кам’яний трон — почуваюся королем, який ніколи не знав війни й жив у гармонії з усім світом. Несподівано помічаю скелю, що роззявила рота маленькою печеркою — її отвір нагадує літеру О. А в тім, хоч і досі живі легенди, що таври в цих горах ховали скарби, однак в їхніх дольменах (кам’яних могильних ящиках) знаходять здебільшого скляні буси. Отже, таври не тремтіли над золотом, як скіфи, хоча здобувати його могли під час нападів на грецькі чи римські кораблі. Та ці думки уриваються, знову постає образ богині Діви в білих одежах, на які спадає хвиля волосся. Вона веде мене на сонячну галявину, де всохлі ялівці нагадують казкові істоти, перелесників і навіть аспидів. У наступну мить Діва манить в Адамове ложе, ущелину, повиту плющем. В Адамовому ложі зустрічаюся з екскурсантами, симпатична жіночка каже: «В етам ущельє таври гулєвалі…», їхній провідник заперечує, й дивується, що йду на вершину сам, мовляв, це ж гори, не дай Бог щось трапиться, хто допоможе? Але я не сам, а з Дівою в уяві. Тож на «купол» гори наче злетів. Стою зачарований красою, почуваюся богом в центрі світу. Діва здіймається в небо, хмар кою біліє її плаття, кличе мене до себе, в якусь мить відчуваю, як від емоцій розпирає груди й рос туть крила, але залишаюся на вершині, що була жертовником таврів, з якого пішли в засвіти їхні жертви. Так от чому тут так тягне в небо! Ця думка на мить насторожує, але в наступний момент кричу Агов!!! Мій голос відлунює далеко в горах, зі мною на скелях наче перегукуються таври. Мабуть, вони були моїми предками. На куполі Сторожової гори народився сюжет цього вірша:

62

Валентин СОБЧУК

На вершині гори я кричу: а4гов!!! І мій голос відлунює в небі, і літає душа над величчю скель, й повернутись мов хоче до себе— до первинного відчуття, коли ми були дітьми природи, коли щастям п’яніли від сонця і моря, і стежини, що в гори веде до небес, і наповнює серце натхненням, коли радість така неземна, і велика, як море… Ці незабутні почуття ра дості, коли на землі почувався ніби в Раю, залишилися назавше. І я завжди повертаюся до вершини Сторожової гори, як тисне суєта. А от тоді, як з неї сходив, несподівано затремтіли ноги й закра лася думка: і чого було туди лізти? А потім взагалі вийшов з ладу мій внут рішній компас: я дезорієн тувався, й довго не міг знайти потрібну стежку: куди не зайду — скрізь прірви, а ще навіювала страх велика суха сосна, котру бачив повсюди, куди не поверну. Суха сосна здавалася кам’яною, як скелі, і куди не повертав скрізь була вона. Та коли знову побачив образ Діви, яка знову спустилася з неба, почув людські голоси, яким зрадів, як Робінзон, дізнавшись, як пройти до Веселого. Тоді я дуже здивувався, що так довго петляв навколо стежки, що тоді видалася золотою.

18.08.2012 р. (с. Веселе, заказник Караул Оба)

ФРЕСКИ

На горах Кия

63

64

Валентин СОБЧУК

Дитинка, або Киїнка, гора на якій хочеться виліпити глиняного чоловічка Хоч би як би втома не валила з ніг, коли є час, приходжу сюди — на гору Киїнку, або Дитинку, щоб скинути камінь з душі, й відходить втома, а заряд енергії отримую надовго. Вчора я також вирушив до Дитинки, до якої веде мальовнича вулиця Пейзажної алеї, де в її кінці Вас зустріне сам князь Святослав Хоробрий. Символічно, що він стоїть на околиці древнього граду, в якому бував мало, присвятивши життя звитяжним походам на Візантію. Гори Києва — особливі, а точніше гори князя Кия, до речі, реальної, а не міфічної постаті, на відміну від Хорива і Щека. Прикметно, що одного із шести титанів, перших богів Еллади, називали Кеєм, який був богом небесної осі, та й врешті кий може стати матеріалом для осі колеса чи опори для стіни. На горах Кия, а мо й раніше Кея, починалася земля Руська — тут була її земна вісь. Через що в мене завжди викликає особливе піднесення в душі, як світиться земним сонцем глина Замкової гори за будь якої погоди над урочищем Гончарі, й хочеться з тої глини виліпити самого себе, або ж маленького чоловічка, який би розповів, як тут усе було в часи волхвів і князів, й про те, як на Дитинці благословляли новонароджених дітей. А втім рідновіри й досі збираються на горах Кия разом та біля Перуна неподалік історичного музею, й щонеділі запалюють ритуальні вогнища на глиняних і кам’яних жертовниках і справляють обряди. Один кам’яний жертовник — на Замковій горі, на яку ще кажуть Хоревиця, глиняний — на горі Дитинка, її ще називають Киїнка, яку я люблю настільки, наче там жив. На Дитинці знаходиться астрологічний центр Києва, і можливо віконце в астральні світи, бо тут неймовірна енергетика, особливо відчутна митцям, через що художники встановили тут загадковий знак ОМ, звук втілений в образі, за повір’ям коли стати в центр бетонних кілець, і вимовити ОМ, то можна відчути себе в центрі гармонії, котра посприяє здійснити Заповітне Бажання. Якщо Рим знаходиться на семи пагорбах, в Києві їх значно більше, одних тільки назв Лиса Гора є кілька, також неспроста про київських відьом ходять легенди й існувало прислів’я, що найбільше відьом серед продавчинь київських ринків. Можливо, ці легенди подіяли на Михайла Булгакова, адже він жив на Андріївському узвозі неподалік гір Кия. Тож в романі «Майстер і Маргарита» — багато містичних персонажів і подій.

ФРЕСКИ

65

Висота гір над рівнем Дніпра Загалом Київ розташований у межах аж трьох орфографічних областей: Придніпровської височини, Поліської та Придніпровської низовин. Вони утворилися внаслідок хвилювання древнього океану Тетіс, котрий коли здіймалася поверхня внаслідок руху й тертя тектонічних плит ставав морем, Чорне й Азовське моря — його «дзеркала». Карпатські гори — колишнє дно океану й моря Тетіс, де тривало мільйони років життя морської фауни й флори. Гірські хребти поставали на рифах про що свідчать численні знахідки морських молюсків на скелях. У Києві давнє море не мало такого продуктивного життя, його вода зійшла раніше, влившись в Дніпро й малі притокові річки, залишивши глиняні гори, колишні береги давніх водойм. Найбільшою висотою виділяється Печерськ, та через велику площу слово «гора» тут не прижилося, хоча саме тут, у районі вулиці Шовковичної, найбільша висота — 196,8 метра над рівнем Дніпра. Такі ж висоти, до 200 метрів, фіксуються на інших Київських горах, як от на Бусовій горі, де розкинувся ботанічний сад Національної академії наук України, найвища точка гори — 188,8 метри. Практично така сама заввишки (187,7 метрів) Старокиївська гора, а точніше — її північно східна частина — Михайлівська, на котрій здіймається до неба золотими куполами Михайлівський собор. Трохи нижча (185,1 метра) північна частина Старокиївської гори — Дитинець, де було укріплене місто київських князів від Кия — до Володимира. Там розташовано Національний музей історії України. За Андріївським узвозом — відріг Старокиївської: Андріївська гора (167,7 метрів заввишки). Колись вона сполучалася із Замковою, та Андріївський узвіз їх розділив. Трохи нижче від замку Річарда можна побачити пагорб. Це Уздихальниця, піднятися на неї можна дерев’яними східцями з Андріївського узвозу й пройти до Замкової гори. Саме звідти відкривається чудовий краєвид на Поділ і Дніпро. Хоча гори Кия не можна порівняти з високими скелями Карпат чи Кавказу, але на них особлива благодать, однак є гори на котрих відбуваються негативні події, й на котрі краще не ходити.

66

Валентин СОБЧУК

Яка з Лисих гір Києва — найлисіша? Інколи можна почути суперечку, як про місцезнаходження Лисої гори, так і легенди про її містичну силу, що здатна скинути з себе будь які споруди, навіть замок. В дійсності так і сталося. Однак спочатку спробуємо знайти Лисі гори на карті. Однакз такою назвою позначено тільки одну гору, якраз напроти метро «Видубичі». В урочищі Лиса гора — кілька ярів, зокрема: Русалчин і Відьмин. На цій горі відбувалося й продовжуються містичні явища, про що буде розповідь. Але спочатку повідомлю про інші Лисі гори, що знайшли собі місце на Замковій горі, а також на Щекавиці. До Замкової гори ведуть східці з Андріївського узвозу, минулі епохи закріпили кілька назв за нею: Хоревиця, Юрковиця та Киселівка. Хоревиця найдавніша назва, за припущенням Нестора Літописця, на ній жив князь Хорив, а трохи далі — Щек. Щекавицю легко знайти по радіовежі, що є своєрідним маяком для орієнтації на Подолі. Колись на місці радіовежі була церква Всіх святих, зруйнована в 30 х роках, Гору Щекавицю, називали ще Похоронною або містом мертвих, бо у 18 столітті тут діяло центральне кладовище Києва. Некрополь закрила більшовицька влада. Також гора має назву Олегівська, бо за легендою на ній вжалила змія Віщого Олега. За переказом на цій горі князя Олега й поховали. Точного місця так ніхто й не знайшов, вважається що вона була на місці старої обсерваторії. Зате на Щекавиці знайдено сліди поселень античних часів, а також римські монети. Але повернемося до Лисих гір, точніше до визначення, котра з них найлисіша, тобто головніша. За думкою краєзнавців, на Лисій гірці Замкової гори відьми й відьмаки збиралися, щоб обмінюватися знаннями, а от на Лисці біля Видубич, так ще називають цю гору — нечиста сила зліталась на шабаші, про що побутує безліч байок: хтось бачив на мітлі колишнього градоначальника Льоню Космоса, а хтось свою тещу. Однак в реальності про Лису гору на Видубичах негативної інформації зафіксовано значно більше, ніж подібних переказів. Тож зробимо екскурс до цих гір.

ФРЕСКИ

67

Що приховує Лиса гора на Видубичах у своїх підземеллях? На цьому пагорбі дійсно чимало підземних тунелів, начебто до 1,5 кілометрів. Підземелля на цій горі стали могилою для сотень людей ще за часів монголо татарського вторгнення, під час котрого сотні киян сховалися в печерах, тоді хан Батий, щоб не шукати їх в підземних лабіринтах, наказав закласти виходи камінням, тим самим поховавши живцем багато людей, стогони котрих наче б чути до цього часу. А ще, коли за часів Петра Першого, на Лисій горі було споруджено оборонний форпост з підземними тунелями, тут відбувалося багато містичних подій з солдатами. У роки Другої Світової війни тут розміщувалися гітлерівські танкісти. До нашого часу дійшли записи про аномальні події, що відбувалися тут:деякі фашистські вояки несподівано вчиняли суїциди, інші божеволіли. У радянські часи, коли тут розміщувалася військова частина, теж траплялося чимало загадкових явищ: то вартовий починав стріляти від страху, втрачаючи здоровий глузд від містичних видінь і потойбічних звуків, то хтось з солдатів, пішовши в підземні тунелі не повернувся, а пошукова група в 70 х роках минулого століття взагалі, наче розчинилася в часі й пропала без вісті. Є свідчення, що з цим навіть розбирались у КДБ, але чекісти не придумали нічого ліпшого, як замурувати вхід до тунелю. Про лабіринти Лисої гори на Видубичах побутують легенди, що там знаходяться портали в потойбіччя, і навіть підземне місто. Є також перекази, що колись в підземеллях знаходили таємничі знаки на кам'яних плитах, схожі на ієрогліфи, які залишили волхви, які тут жили й зберігали свої скарби. Лиса гора також була лобним місцем — тут на шибеницях страчували засуджених, тож неспроста Лисою горою на Видубичах лякали дітей. Знавці біоенергетики також стверджують, що на цій горі вирують потужні потоки енергії, навіть вбивчої сили, через що тут часто трапляються випадки самогубств, а свого часу навіть приїжджали тібетські монахи, коли Китай воював з Тібетом, після їхнього візиту через кілька днів помер Ден Сяо Пін. Тож Лису гору на Видубичах не рекомендую вам для прогулянок.

68

Валентин СОБЧУК

Таємниці Замкової гори Лиса гора на Замковій є значно безпечнішим місцем для прогулянок, бо її сила тут наче приглушується великим нашаруванням епох, хоча саме ця гора кілька разів скидала із себе замок, і можливо, заміський терем князя Кия, є припущення, що він міг там бути. Але якщо про це немає точних підтверджень, то про литовський замок є писемні свідчення, що він тут постав у 14 столітті, коли після вирішальної битви з ординцями й перемогою литовсько руського війська на Синіх Водах, коли Київ відійшов до володінь литовського князівства, зведено замок. Тоді Поділ перетворився на центр міста, а на горі здіймався величний замок і тереми вельмож. На Замковій горі було чотири церкви, Троїцька проіснувала до тридцятих років 20 століття й була знищена атеїстичною владою. Литовський замок на горі зруйнували в середньовіччі, і хоч згодом його відбудували й ще більш укріпили, в ньому було аж 15 веж, Лиса гора скинула в небуття і цей замок — в 1651 році його спалили козаки після поразки під Берестечком, коли замок належав Адаму Киселю, київському каштеляну і православному депутату польського сейму, який вів миротворчу політику в сеймі під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. До речі, похований Адам Кисіль, який вважається першим дипломатом України в Успенській церкві мого рідного Нововолинська, там нині діє монастир (Низкиничі).

ФРЕСКИ

69

Все ж замок на Замковій горі, яку ще називали Киселівкою, більш ніхто не відбудовував, Лиса гора знову стала лисою, на ній тривалий час знаходилися городи киян, але в 1816 році Фролівський монастир на Замковій горі відкрив кладовище, де є поховання знатних киян, серед них була також могила винахідника прокату рейок. Та кладовище на Лисій горі також зазнало руйнації, й сьогодні знаходиться в плачевному стані, лякаючи понівеченими могилами всіх, хто тут прогулюється. На Замковій горі сьогодні проводять давні обряди старовіри, тут встановлено їхній жертовник. Приходять сюди й прихильники нечистої сили й вчиняють тут свої мракобісся. Так і живе Замкова гора — з жертовником давніх богів, чуючи молитви до Перуна і Велеса,й терпить прихильників темних сил. Все ж панорамні краєвиди на давній Київ, котрі відкриваються з Замкової гори, особливо з плато її пригірку, Уздихальниці, варті того, щоб тут побувати.

Чи був Батий на Батиєвій горі? Ще одна гора на якій мені довелося побувати на початку 2000 го року — Батиєва. Вирушив туди у вечірній час, коли Київ постав з її плато, як на долоні, в сяйві нічних вогнів, велике місто розчинилося в темряві й стало невидимим, тільки безліч вогнів внизу світилися якимось своїм, незалежним від людей життям, і гора здавалося в облозі багать невидимого війська. І якщо гора вражала панорамністю, то на вулиці, чи то Радісній чи Щасливій, я не зустрів ні радості ні щастя від побаченого— натомість покинуті будинки, з обірваними дротами стовпи, що нагадували шибениці, а ще хатки з пічним опаленням, і навіть якісь напівземлянки. У таку глухомань гори мене вело зацікавлення: хотів зміркувати, де могли стояти намети війська хана Батия, котрий чекав під час облоги Києва ключі від міста. Та згодом дізнався, що Батиєва гора не лежала на шляху просування ординців, бо наступали вони з інших напрямків, а гора ще до Батия називалася Батієва могила, було таке слов’янське ім’я Бат, що означилося в слові батько.

70

Валентин СОБЧУК

Лебедина зграя — і лід ламає На озерному дзеркалі — видиво з видив, мов з чарівності снів ця елегія біла, немов в ірії бачу ангельські крила незабутнім і трепетним дивом із див… Вони будуть у небі, недосяжні, як зорі. Вони будуть на морі, й чи знов прилетять? Як і ти, я не знаю чи повернешся знову в той квітень на берег… Та сьогодні до мене прийшла благодать: насолоджуюсь лебедів вальсом на плесі озернім — і блакить ллється з неба і сонце голубить їх крила теплом, і спиняються люди, здивовані всюди, і у спокої їхнім тамують печаль...

ФРЕСКИ

71

1 Ці рядки зринули після зустрічі з лебединою зграєю й згодом вилилися в маленьку повість, яку пропоную Вашій увазі Якось одного погожого дня в кінці вересня, коли був на озері, з очерету випливли лебеді, мов під нечутну музику, і парами, як у вальсі, закружляли поміж легких хмарин, що купалися в озері. Лебединий вальс вірності… І лунала музика в серці, й згадувалася перша любов, і перші поцілунки. І радісна мить хвилювала душу. І думалося, що наше життя — теж мить в безмежному океані вічності, що лебеді, як ніхто, вміють цінувати життєві миттєвості в своїй вірності. І віяло від них правічним спокоєм, і небесною чистотою біліли крила… Потім я багато разів приходив на озеро, адже вони дуже рідко прилітають сюди. Тим паче, лебедину зграю разом на одній водоймі зустрінеш тільки восени: влітку на одному плесі живе тільки одна пара лебедів, бо в час виведення потомства вони дуже агресивні й не терплять ніякого сусідства, а то й вступають у поєдинки за територію чи самку, і навіть топлять один одного. А от під час перельоту восени завжди збираються в зграї, і дикі качки линуть до їх величного спокою, як і люди, які стали приїжджати на озеро з усіх околиць, щоб побути в окрилені лебединої гармонії. Та коли вдарили перші морози, захвилювалося все містечко, бо озеро скляніло, воду брав в полон лід, на якому вмерзали шматочки хліба, перетворюючись на камінці, здавалося, що якогось ранку закам’яніє від морозу й лебедина зграя разом із дикими качками…

2 Крига все більше сковувала озеро, що протягом півтора місяця було осінньою казкою Гостомеля, коли 8 лебединих пар не покидали водойми, я був у розпачі, як і багато гостомельців, які радилися в соцмережах, як допомогти лебединій зграї, що не летіла до теплого раю. І берег ніколи не бачив ще стільки хліба й зерна, яке приносили їм звідусіль. Та озеро все більше скляніло…

— Попереду холодна ніч, але безстрашні птиці знову ламатимуть лід, скажу Вам, крила в птахів дуже сильні, ударом крила лебідь може зламати й руку, а коли лебедина зграя в польоті, то попереду її вожак

72

Валентин СОБЧУК

створює такий аеродинамічний потік, що всім легше за ним летіти, причому летять лебеді без приземлень до тисячі кілометрів, а сідають тільки на воду, як і злітають з неї. А які висоти беруть — до восьми тисяч метрів! як реактивні літаки! Вище за них може зринути гриф — до десяти кеме! Вчені голови й досі не розгадали, як лебеді справляються з браком кисню в небі протягом десяти годин, і як вони на такій висоті орієнтуються в просторі — ділиться зі мною думками літній чоловік з татуйованим якорем на зап’ясті, схожий на капітана дальнього плавання, подаючи руку для знайомства: — Леонід, мене ще називають Морячком…

— Я думав, найвище літають лелеки…

— Ні, їх висота — до трьох тисяч метрів, зате літають на найдальші відстані — понад десять тисяч кілометрів долають. Лебеді зазвичай летять на Чорне море, але без приземлень, до 10 годин проводять у польоті.

— Але ж чому так довго не летять? Озеро замерзає...

— Хтозна… Думаю з вожаком зграя вже визначилася, бачите, як махають крилами — міряються силою… Мабуть, завтра полетять…

— А як затримаються до сильних морозів?

— Тоді треба буде викликати рятувальників, які в таких випадках звільняють птахів з крижаного полону, й поранених птиць відправляють у притулок, найближчий знаходиться на колишній садибі Яника в Межигір’ї, там є незамерзаючі плеса. Дивні птахи, не можуть без води, наче доводять нам, що вода це життя. Я теж 42 роки ходив по морях океанах, й хоч скільки років пройшло, сумую за великою водою…— Леонід Морячок подає на прощання руку, в нього такий міцний потиск, наче він вилитий з чавуну, як корабельний якір, що красувався в нього на руці, а було йому, як дізнався пізніше, 74 роки, — вже йдучи від озера Морячок озирнувся до мене й сказав.

— Не журись, лебеді полетять…

ФРЕСКИ

73

3 І дійсно, наступного ранку птахи знялися в небо й зробили прощальний круг над озером. Все навкруги спорожніло, й озеро нагадувало розбите вікно. Та за годину лебеді повернулися, й змішалися радість і сум. Знову хвилювалися люди, як вони зимуватимуть. Але наступного дня лебеді вдруге стали на крило, і містечко зітхнуло з полегшенням. Та через деякий час на плесо повернувся одинокий лебідь, і забіліли на плесі крила вітрилами кораблика, який велично протистояв замерзаючій воді, і повіяло таким неймовірним спокоєм від того одинокого лебедя, що він не впав у відчай, хоч не зміг здійнятися в небо разом з усіма. Дивлячись на білосніжні крила, тільки тепер відчув, яку силу приховує спокій! Також зрозумів — чому лебеді так затрималися з відльотом, бо очікували, коли одужає їх брат. І подумалося: як багатьом людям не вистачає такої підтримки. І написалися вже інші рядки: Ніч сковує плесо скляними оковами, рана болить під крилом, а лід підступає все ближче й все менше живої води, й сном зимовим усе завмирає… Боже, цієї ночі ти від нас його забереш? Боже, невже і я не здіймуся у небо як Ти за своїми прийдеш?... жовтень 2018 року

74

Валентин СОБЧУК

Повінчані з небом Яка пташка не любить дерева, яке для них є домом і годувальником, котре вони оспівують з верховіть. А от жайворонок обожнює небо, й гніздо своє звиває прямо в полі, щоб завжди бути під небесним куполом. Хоча стільки часу проводить у вишині, коли повертається до нас у березні — з Африки чи Індії, бо ж такими маленькими крильцями міряє далекі світи, а повсякчас оспівує небо, і нас наближає до нього. Тільки поле дихне першим теплом, тільки зблисне, настояна на зорях весняна роса, яка його живить, а він вже будить сонце й лине з піснею до ранкової зорі, наповнюючи простір і душу незбагненою радістю. Невтомні співці неба, мов повінчані з ним, адже соловей співає у верховіттях дерев, а жайворонок — у польоті… Якось у тихе надвечір’я початку червня, коли вже лопух одягнув зеленого капелюха, і наче гоноровий ковбой очікував когось на узбіччі польової дороги, я вирушив до лісу, щоб дізнатися — чи співають ще птахи, адже в цьому місяці вони починають закладати потомство, причому, жайворонок з березня по жовтень встигає поставити на крило два, а то й три виводки, які вони висиджують удвох — і тут вони неперевершені серед птахів!.. Незважаючи що був червень, місяць пташиної тиші, коли вони в’ють гнізда, ліс таки порадував мене співом, а поле незабутньою жайворонковою піснею, а я думав вони співають лише вранці. Хоча почувши жайворонкову пісню, довго не міг збагнути звідки вона лине, вже й долоню прикладав до очей і все дивився в небо, але не бачив тремтливого вітрячка жайворонкових крилець. Тоді я почав приглядатися навкруги. На узбіччі дороги ще стриміли поломаними списами торішні стебла бур’янів, чиїм насінням годуються жайворонки, а городи вже зеленіли першими грядками, де поралися жінки, і їхню працю ніби оспівував жайворонок. Але де ж він сам?. І нарешті таки побачив — жайворонок співав на грудці землі, такий же сірий, як і наша годувальниця, і згадалися невтомні мамині руки, її добре серце й щира пісня. Несподівано жайворонок здійнявся в повітря й з піснею полинув у синє безмежжя, звідки линув срібним дзвіночком райський спів. Незадовго жайворонок співав на сухій бадилині, наче для мене, я не втримуюсь, щоб не вигукнути: «Браво!!!», а жінка, яка була схожою на мою маму, спершись на сапку, довго дивилася в небо, наче шукала там свою стежку.

ФРЕСКИ

75

Гриби в окопах Як добре вирватись з обіймів суєти, та ще й в такий чарівний час, коли в повітрі букети осінніх пахощів, а на стежках кланяються гриби й знімають свої капелюшки. Принаймні, переді мною, бо не полюю за ними, як всі, а наче йду на гостину. Тому гриби зустрічаються мені ще на початку лісу, де ніхто на них не зважає, бо всі квапляться в нетрі, щоб зайти подалі й загребти побільше. А я, побачивши біля стежки, де пройшло чимало людей звабливі капелюшки, тільки посміхаюсь, і зі мною, здається, й вони. Особливо до мене привітні моховики в порепаних «картузиках». Вони часто трапляються на моєму шляху й наче підказують куди йти. Прямую на шепіт опалого листя, проходжу біля лісової груші, жалкуючи, небагато людей знають, що корисні не лише її плоди, а й гілки, заварюючи котрі можна вилікувати багато недуг, позаяк вони позбавляють організм від солей. А скільки користі від соснових пагонів, хвої і молодих шишечок, з яких роблять варення. А ось і глід рясніє вогниками плодів, а неподалік червоніють якісь загадкові кущі таким пізнім і яскравим цвітом, що, здається, зараз з’явиться золотокоса Осінь. Незабаром виходжу на світлу галявину, вітаюся з дубами, дослухаюся, як шумить морською хвилею у верховіттях сосон вітер, обіймаю, наче сестер берізки… І от знову запахло грибами, але бачу лише панів мухоморів, що червоніють світлофорами й попереджують: стережися поганок, але я нагинаюся за сироїжками, дивуючись, як їм вдається бути такими барвистими. І от крихка парасолька в мої долоні, дихаю її ароматом, вирішуючи, що сироїжок брати не буду, раптом знайду більш солідні грибочки. Хоча в цьому сезоні не міг похвалитися великою здобиччю, все ж сподіваюсь натрапити на сюрприз. Та сюрпризи в мій кошик не квапиться, і я чомусь завертаю до окопів, їх дуже багато в ірпінському лісі: тут проходила лінія оборони столиці. Наразі окопи нагадують висохлі русла річок, і я зупиняюсь на одному з «берегів», відчуваючи, як свистять кулі й впиваються в дерева, що заховали свої серця під кольчугою кори… Згодом розглядаю велику яму посеред окопу, думаючи, це бліндаж, чи вирва від бомби, й мов чую команду: «Вогонь!!!» І ці слова довго не виходять з моєї голови, йду по дну окопу. Раптом пострілом озвалася суха гілка, приглядаюсь

76

Валентин СОБЧУК

довкола, бачу якогось дядька, що розглядає мене, мов «шпіона», а тоді зникає в хащах. Жалкую, що більшість людей під час тихого полювання якісь насторожені, наче неандертальці на полюванні. Знову спускаюся на дно окопу, й за кількадесят кроків завмираю, мов укопаний: «Мама мія і папа римський!!!» — Скільки ходив до лісу, а такого дива ніколи не бачив. Увесь окопний бруствер вкрили опеньки! Куди не ступлю — «опять опята», як казав мій армійський друг Ігор, коли ми шукали гриби в чеських лісах, де їх було багато, але й там не бачив такої кількості. Звісно, я не зміг забрати всі опеньки з собою, але зовсім з того не журився — дістанеться ще комусь, може, тому дядькові, що розглядав мене, мов «шпіона». Через кілька днів ліс знову мене здивував, коли навідався до окопів, але в іншому місці, знайшовши ще більшу рать опеньків… «За що така милість?», — запитував себе подумки. «За те, що вмієш скрізь побачити диво », — мов прошелестіли віковічні дерева…

17.10.2013 р.

ФРЕСКИ

77

У полоні трьох мавок феєрія

1 Цього ранку ліс, як ніколи, був сповнений чаром цвітіння й замріяності... Від ніжності завмирали дикі груші, вплітаючи в зелені коси весни пелюсткові фантазії разом із вітром. Раніше Олесь не помічав, що в лісі є так багато диких груш, тепер в цвітінні вони звернули на себе увагу, наче то були й не груші, а дівчата в весільних платтях. Та Олесь ще більше дивувався черемусі, з якою, здавалося, хотіли обійнятися всі дерева, вони так млосно духм`яніли, що все навколо хмеліло, особливо птахи, які аж заливалися від радісних пісень — і тулились гілки до гілок… Олесь настільки захопився цією феєрією, що навіть не знав куди йшов, наче очманів від черемухового дурману. Несподівано біля нього озвалася зозуля, і вперше в житті він побачив зблизька цю загадкову птаху, яка пророчить тривалість віку, й почув як десь близько закувала ще одна. «Ого ! Такого ще не було, щоб дві одразу!..» — здивувався, та наступна мить вражає ще більше, бо над самою головою пролітають дві зозулі, й він захоплено милується їхніми сріблястими крилами, дякуючи за приємну несподіванку. І от зозулі розчиняються в лісових нетрях, однак він чує їхні голоси та йде на них, мов заворожений, ніби стежками безсмертя, бо вже й збився з ліку скільки років йому накували. Невдовзі Олесь виходить на незнайому галявину, яку обступили віковічні сосни, поміж них проглядаються темні кольчуги дубів, а посередині квітує розлога груша, але її аромат забиває дух черемухи, котра біліє звідусіль і кличе в свої обійми. І несподівано з цього черемухового нестриму вийшли три дівчини… Олесь розгубився: можливо, це намарилося від черемухового цвіту, однак дівчата йшли в його бік — одна краще другої, він довго не міг збагнути, котра з них найгарніша. Одна була світлокоса — очі, мов сині озера, в іншої така мила посмішка на устах, від якої не можна було відвести погляду, третя дівчина вражала осіннім кольором волосся...

— Ну то що, вподобав котрусь із нас?— несподівано запитали дівчата, ставши неподалік.

78

Валентин СОБЧУК

— Від здивування він утратив не лише дар мови, а зніяковів, бо не міг сказати, яка з них найкраща.

— Ми так і знали, ти, як усі хлопці захоплюєшся кожною спідничкою й хочеш володіти усіма, — засміялися дівчата, а тоді всі троє поглянули на Олеся, й він утратив свідомість…

2 Прокинувся на знайомій галявині, але груша вже не цвіла, а рясніла золотими плодами, такими ж округлими, як жіночі принади. Олесеві згадалося, що в дитинстві він дуже любив казку про золоті груші, які стерегли троє братів — невже дитячі вподобання стали реальністю? І він встав зі свого ложа, встеленого пахучими травами, щоб спробувати ці золоті груші на смак, бо ще з дитинства мріяв про це. Та тільки підійшов до груші — несподівано вийшли троє дівчат.

— А він нічого, — сказала темнокоса красуня, відразу пішов до груші, але ти їх, Олесь, не чіпай, бо навік залишишся з нами… Він був здивований, що дівчата знали його ім`я… «Але що значило: навік залишишся з нами, невже потрапив у полон, чи це йому сниться?» — І він щипнув себе за руку.

— Та сниться, це тобі, сниться, ти ж хотів побачити мавку, от тепер і зустрівся одразу з трьома, — сміються дівчата, — однак Олесь відчуває біль, й не може збагнути, що з ним коїться…

— Давай знайомитися, козаче, — каже дівчина з волоссям, як осінь і першою кладе в його долоню ніжні пальці, що він знову ледь не втратив свідомість, — Ія…— яке дивне ім’я тільки й встиг подумати, як підійшла світлокоса дівчина й проказала: — Лада, — і так глянула на Олеся, її очі були, мов глибоке вечірнє небо, в якому от от і засяють зірки, — аж він подумав, мабуть, вона найгарніша з усіх трьох мавок…

— Та в наступну мить, до самої глибини душі, куди він боявся зазирати, пройняла карими очима темнокоса Тая, і він завагався знову, котра з них найкраща, а дівчата лише посміхалися.

— Але, ти маєш вподобати тільки одну з нас, інакше будеш в нашому полоні навік. — застерегла Тая.

—З такими дівчатами хоч до кінця світу, — відповів весело.

— Ні, лише з одною, — наголосила золотокоса Ія, — сьогодні ти

ФРЕСКИ

79

будеш з Таєю, але перед тим маєш наловити риби, тільки зважай, там багато русалок, ти можеш їх роздивлятися здалеку — тільки не глянь комусь в очі, бо пропадеш!.. І дівчата дали зелені сіті й показали стежку до озера.

3 Олеся завжди вабили лісові озера, бо в лісах вони були особливі, загублені поміж дерев, далекі від людей, нагадували вони таємні дзеркала, за якими жили русалки. Тож як тільки зблиснула вода — з душі спав важкий камінь, і він знову став самим собою, особливо зігрівала думка про ніч із Таєю, а ще міркував, яку з дівчат обрав би сам, однак знову вагався, бо йому однаково подобалися різні дівчата, навіть фарбовані «каштанки». Мабуть, так чоловіків влаштувала природа — перебувати в постійному захопленні жіночою красою, що продовжувався людський рід… І от він вже милується озером разом із небом, яке синіло в ньому поглядом красуні й причепурювало кучері хмаринок. Олесь неквапно роздягається на зеленому березі й з сітями заходить у воду. На диво його проймають ті ж самі почуття, як в дитинстві, як ловив коло берега рибу, витоптуючи з очерету. Закинув нехитру снасть і потягнув на себе, й радісно забилося серце й, затріпотіли хвостиками впіймані золоті карасики, а поміж них завмерла щука, прикинувшись неживою, він бере її першою, подивувавшись:«Це ж треба, знову піймав ту саму рибу, як тоді, в дитинстві, коли прийшов до ставка зі своєю, власноруч сплетеною снастю. У наступну мить щось голосно сплеснуло на воді, наче на поверхню зринув велетенський сом. Олесь злякано озирнувся й побачив русалок, які пливли до нього, й наче магнітом притягували до себе. Але він знав — їм не можна дивитися в очі… Однак він не міг стриматися, щоб не поглянути на них, але останню мить перед його очима з’явилася темнокоса мавка Тая, він відвертається від русалок, й кидає сітку в воду, з якої вислизає впіймана риба. Русалки сміялися на весь ліс, аж той сміх холодним лоскотом пройшовся тілом, і наче хтось поруч прошепотів: «вони можуть залоскотати й сміхом — втікай!». І Сашко стрімголов вискочив з води й побіг лісовою стежкою увесь час стримуючи себе, щоб не озирнутися, все ж, думаючи, що скажуть дівчата, коли побачать його без риби.

80

Валентин СОБЧУК

4 —А ти молодець, — сказала Тая, знайшов в собі сили побороти чари русалок, не журися за здобич, головне, прийшов сам, — і сяйнувши великими, мов озера, очима, дівчина поманила в глибину лісу… Навкруги знову все зацвіло: мліли від ніжності дикі груші, й ліс полонила пахощами черемуха, дихаючи солодкою радістю весни. Олесь із сумом подумки зауважив: «Як мало радів цій природній ідилії, весняному лісу й вітру, а скільки разів намагався піти лісовими стежками зі своєю коханою, та їй завжди щось заважало. І от тепер він з Таєю, такою природною та жаданою…»

— Це твоя мрія, — ніби хтось прошепотів поруч… А Тая йшла, ніби царівна, й темне, як ніч волосся, спадало на плечі, й здіймало в душі таку ж темну й солодку хвилю нестримного бажання, коли вперше в житті цілувався зі своєю дівчиною. І на цей раз все було, як тоді — вперше… У Таї так само трепетно билося серце й здіймалися груди, як обіймалися, і такими ж вологими та палкими були уста, коли лягли в траву.

—Я люблю під дубом, — несподівано проказала Тая, й підхопившись на свої чарівні ніжки побігла в глибину лісу. Олесь біг за нею, як за найдорожчою миттю життя, і знову думав: «Мабуть, це сон?..» Тая ж так прудко бігла, що він віддав би все на світі, тільки б вона спинилася й ще раз поцілувала. І вона ніби почула його, й чекала коло розлогого дуба, котрий посеред інших дерев виглядав царем, а Тая, притискаючись до його кори, стояла, ніби царівна, усміхнена й загадкова. І вони знову злилися в обіймах, він цілував її медові уста —й в оксамитовій траві вони були щасливими, мов ніколи, й був незабутній вечір, і сяяли зірками очі коханої…

5 Іншого вечора Олесь ходив до лісу з Ладою, і розплітав світле, як місячне сяйво волосся, й хоч ніч була обом радісною, але вранці він чомусь почав сумувати за дружиною. Ще більш сумно було, коли зустрічався з золотокосою Ією, й Олесь почав розуміти, що не зможе обрати найкращої серед дівчат, в кожній була солодка таїна… Але він не

ФРЕСКИ

81

хотів їх розгадувати й залишитися без мрій, тож почав тривожитися, що навіки залишиться в полоні мавок. І хоча дівчата подарували трепетні ночі, все ж, розумів: це лиш солодкі, мов черешні, мрії, а йому вже хотілося хліба, хай і черствого…

— Коханий, — несподівано почув голос дружини, — й прокинувся радий, як ніколи, розглядаючи свою благовірну, ліплячи її образ з трьох мавок, думаючи, чи варто їй розповідати про свій сон.

—А ходімо сьогодні до лісу, — запропонував натомість, прагнучи продовження сну, і, на його здивування, дружина погодилася…

(5. 05. 2013, Ірпінь)

82

Валентин СОБЧУК

Етюди

ФРЕСКИ

83

Розгублений берег В Ірпінь ріці цвітуть купави, жовтогарячі, як літо, спрагле за дощами. Між берегами пливуть хмари, і хочеться затримати їх над Ірпенем найдовше. І зеленіє життєрадісно очерет, ніби шепочеться з хмарами про таємну змову — довгождані дощі. Спиняюся під улюбленою вербою на пляжі біля Будинку творчості, на який насувається асфальт і плитка. Понівечений берег чекає нової долі від «цивілізаторів плиточників». Несподівано на плесі річки випливає, мов з казки, качина сімейка. Від них мені завжди віє правічним спокоєм, особливо від пухнастих каченят, що нагадують вербові котики й весну на початку цвітіння перед Великоднем. Качина сімейка пливе у мій бік, ніби шукає прихистку коло мене, я кличу їх на берег, й шкодую що не маю з собою жодної крихти хліба. Але за мить другу каченята зникають з поля зору. Та за якусь хвилину біля мене почав шелестіти очерет й тремтіти зеленими верхівками. «А що, як поповзла змія. Чи вужик, а може й полоз, мій знайомий хвалився що бачив недавно», — і я вдивляюсь в зелену завісу очерету, чекаючи на продовження таємничої сцени. Та несподівано з очерету виходить пухнастий виводок, їхня мамка, мабуть, ще дуже молода, бо невеличка. Качина сімейка зупиняється, вийшовши з очерету й роздивляються навкруги малі каченята, мабуть, вперше ступили на цей берег, я ледь встигаю їх сфотографувати, бо качина мамка подає сигнал тривоги: «кря!», й всі каченята один за одним прямують перевальцем, як матроси, за нею, й так само несподівано зникають в очереті, як і з'явились, але більш їх не видно, навіть у річці, хоч я довго виглядаю... Наступного дня тільки й згадую цих каченят, наче вони просилися їх приручити, й сам берег річки виглядав розгубленим й просив мене про це. Завтра візьму багато хліба й знову піду до річки. Здавалося б, і що тут такого… та гріє душу це пухнасте диво, котре, можливо й справді чекає мене…

84

Валентин СОБЧУК

Троянда пізно розцвіла Зранку листя літає зграями пташок, що зриваються із дерев і летять до теплих вікон. На вулиці панує осіння волога — нічні дощі заплуталися в падолисті, віє духом грибів зусібіч, а розчулена троянда з мокрими пелюстками плаче, що так пізно розцвіла, і згадалися твої листи, такі ж трепетні, як в юності, хоч пройшло вже понад тридцять років, але вони такі ж очікувані й бажані, хоч поміж нами тисяча кілометрів і вже почалося нове століття. Дивлюсь на розчулену троянду з мокрими пелюстками і згадую твої листи, вони здаються ціннішими навіть за наші зустрічі в юності. «Почуття, що живуть в слові між двома небайдужими серцями, чи матимуть вони вічне життя?» —запитую в заплаканої троянди та осінніх гілок, що подекуди салютують жовтогарячими феєрверками на тлі згасання листопаду. Та берези — ще в золоті, мов дівчата чекають, коли листя з усіх дерев знову кружлятиме вулицями міста й продовжиться золоте весілля осені. Але кілька днів сонце за хмарами, вечір настає рано, але берези світяться надією… Та сьогодні, як і вчора після п’ятої години, небо стало схожим на темну шапку монаха й покрило собою довкілля, й ліхтарі на стовпах світили приречено, наче з шибениць, і виокремлювалися з темряви будинки, мов кораблі, що стали на якір.

ФРЕСКИ

85

Повінчані з небом Яка пташка не любить дерева, яке для них є домом і годувальником, котре вони оспівують з верховіть. А от жайворонок обожнює небо, й гніздо своє звиває прямо в полі, щоб завжди бути під небесним куполом. Хоча стільки часу проводить у вишині, коли повертається до нас у березні — з Африки чи Індії, бо ж такими маленькими крильцями міряє далекі світи, а повсякчас оспівує небо, і нас наближає до нього. Тільки поле дихне першим теплом, тільки зблисне, настояна на зорях весняна роса, яка його живить, а він вже будить сонце й лине з піснею до ранкової зорі, наповнюючи простір і душу незбагненою радістю. Невтомні співці неба, мов повінчані з ним, адже соловей співає у верховіттях дерев, а жайворонок — у польоті, ы не тільки весною… Якось у тихе надвечір’я початку червня, коли вже лопух одягнув зеленого капелюха, і наче гоноровий ковбой очікував когось на узбіччі польової дороги, я вирушив до лісу, щоб дізнатися — чи співають ще птахи, адже в цьому місяці вони починають закладати потомство, при чому, жайворонок з березня по жовтень встигає поставити на крило два, а то й три виводки, які вони висиджують удвох — і тут вони неперевер шені серед птахів! Отже, ліс, незважаючи що був червень, таки пораду вав мене пташиним співом, а поле незабутньою жайворонковою піс нею, а я думав вони співають лише вранці. Хоча почувши жайворонко ву пісню, довго не міг збагнути звідки вона лине, вже долоню прикладав до очей і все дивився в небо, але не бачив тремтливого вітрячка жайво ронкових крилець. Тоді я почав приглядатися навкруги. На узбіччі доро ги ще стриміли поломаними списами торішні стебла бур’янів, чиїм насінням годуються жайворонки, а городи вже зеленіли першими гряд ками, де поралися жінки, і їхню працю ніби оспівував жайворонок. Але де ж він сам?. І нарешті таки побачив — жайворонок співав на грудці землі, такий же сірий, як і наша годувальниця, і згадалися невтомні мамині руки, її добре серце й щира пісня. Несподівано жайворонок здій нявся в повітря й з піснею полинув у синє безмежжя, звідки линув сріб ним дзвіночком райський спів. Незадовго жайворонок співав на сухій бадилині, наче для мене, я не втримуюсь, щоб не вигукнути: «Браво!!!», а жінка, яка була схожою на мою маму, спершись на сапку, довго диви лася в небо, наче шукала там свою стежку.

3.06. 2012 р. (Ірпінь)

86

Валентин СОБЧУК

Купаюся з падолистом 7 листопада 2011 року був для мене особливим днем, бо вирішив закрити купальний сезон після теплої осені, бо аж до середини жовтня по кілька разів на тиждень бував на озері. Однак цей день видався холодним, як і вода, та неприємним, мов спогад про більшовицьку революцію. Але знаю, що саме зараз озеро значно чистіше від літнього, бо ж неспроста кажуть, що холодна вода вбиває навіть демонів. І все ж погода не радувала: небо насупилося хмарами — і жодного промінця. Сіро та сиро на плесі водойми, яку називають БКЗ від назви цегельного заводу. До речі, кар’єри для цих виробництв породили в Ірпені аж три озера. Вагаюся: купатися чи не купатися? Хоча до цього дня без роздумів стрибав із берега. Але сьогодні чомусь відлякує вербове листя, що впало на воду й наче тремтить од страху, і ці високі береги, й пустельна безлюдність, і чорні плями від вогнищ, що нагадують тіні з потойбіччя… І раптом на серці веселіє, бо узрів, як на молодих берізках листя світилося золотом осені, й мені відразу теплішає на душі. Швидко роздягаюсь, стаю на камінь, що виступає з берега лисим черепом і поринаю в воду, на котрій тремтить вербове листя — у ух!!! Перехоплює дух, а тіло пронизує зима!!! Пливу в стилі батерфляй і трохи заздрю метеликам, які вже в зимовій сплячці. Коли виходжу на берег, відчуваю як тілом розливається тепла хвиля, хочеться, щоб це повторилося знову. І я ще раз поринаю в падолист на воді — зі мною, здається, вже купаються голі верби, крони яких віддзеркалює плесо.

7.10. 2011 р. (Ірпінь)

ФРЕСКИ

87

Юс великий повість Він йшов високий і дебелий, у мештах 46 розміру, йшов прямо на нього, й насмішливо дивився на конспект. Страх проймав з голови до п’ят, і от він взяв зошита, й побачивши, що завдання не виконано, вхопив за вухо та підняв зі стільця на глум всієї аудиторії, примовивши старослов’янською зі звичним наспівом: «Ю ус ве ли кий, і юс ма лий!.. А ну марш до дошки відмінювати кирилицею іменники!..». І це було найстрашніше, бо він сьогодні не підготувався до заняття… І від цієї думки Богдан просинається, на підлогу падає книжка «Старослов’янська мова». У кімнаті всі спали. Лише вітерець, найшовши шпаринку в заклеєному паперовою стрічкою вікні награв, наче на саксофоні, тиху мелодію. Богдан увімкнув на тумбочці нічник, який називали «лампочкою Ілліча». Оскільки цей прилад був без абажура, темрява, сахнувшись яскравого світла, сховалася під ліжка; було під ранок, хлопці спали, «акі младєнци», лише час від часу хтось посапував носом. За мить Богдан надибав капці, щоб вийти до туалету, «лампочка Ілліча» світила несамовито, «як би її вгамувати, щоб не розбудила хлопців?» — і Богдан не придумав спросоння нічого кращого, як кинути на неї чиюсь майку ; навшпиньках пройшовши між ліжками, тихо відкрив двері й тінню прослизнув у коридор. Вийшовши з туалету, подався через кухню до своєї кімнати, але на мить зупинився коло вікна: світало, з неба до Богдана посміхався молодик — місяць, згадалися усміхнені уста Лесі, під серцем ворухнулася тепла хвиля й завмерла, бо в наступну мить несподівано почув: «Горить, йосип босий, горить!!!» На своє здивування Богдан зрозумів, що волає Петроній, й поквапився до своєї кімнати, думаючи, що ж там трапилося. Та лише відкрив двері — в обличчя війнуло паленим, а біля «лампочки Ілліча» стояв Петроній, схожий на Івана Грозного, очі світилися фарами, а ще він бойовим прапором здіймав почорнілу посередині майку, з якої Богдан хотів зробити абажур.

— Друже, ти спаплюжив мою майку!.. — Петроній, приплющивши одне око, так поглянув крізь пропалену дірку, наче хотів побачити Богдана зсередини. Проснулася решта спудеїв, їх в кімнаті було ще двоє, є нагода познайомитися.

88

Валентин СОБЧУК

Найстаршим серед них був Василь (він же Василевс), який завжди читав перед сном книжку Леся Мартовича «Забобон», причому, другий рік поспіль — чи книга була нецікава, чи навпаки — дуже йому подобалася, але він не квапився з нею розлучатися, і ніхто не знав,чому. Василевсом його називали Богдан з Петронієм на кшталт візантійського імператора. Оскільки в кімнаті 808 проживало двоє поетів, то мало не кожен мешканець восьмого поверху отримав від них «псевдоніми». Продовжуючи знайомство з Василевсом, зауважу, що він вступив до інституту після армії, мав трудовий стаж і, можливо, через це не дуже активно гриз граніт філологічних наук, зате брав участь мало не у всіх змаганнях, захищаючи спортивну честь філологів. І Василевс мав неабиякі здібності: міг на руках пройтися коридором, крутити на турніку «сонце», от тільки дівчатам крутити голови не вмів. У його карих очах завжди грала весела іскорка, що видавала його добродушність, якою інколи користувалися недоброзичливці; а ще він був легким на підйом, якщо треба було пособити в господарських питаннях (таких сьогодні важко знайти). А проблем у новому гуртожитку було чимало, як от із карнизами для штор, через що Василевс привіз із дому дрельку, з якою пройшов ледь не всі поверхи: мало не кожного вечора дівчата прохали допомогти, і він нікому не відмовляв… Тепер настав час познайомитися з найвидатнішим «римлянином» кімнати 808 — Петронієм, позаяк саме він найвправніше римував, і навіть твір на вступних іспитах до інституту написав віршами, а ще талан Петронія помітила обласна «молодіжна», надрукувавши його поему. Цей симпатичний, з русявим чубом і вдумливими очима хлоп’яга, як і Василевс, служив у війську, а ще мав розряд токаря фрезерувальника. Так от, наш герой вирізнявся з — поміж інших ще й тим, бо мав незвичний, як для поета, хобіт, перепрошую, хобі радіотехніка. Нерідко в вільний час він виймав із тумбочки свою подругу «Світлану», розплітав її різнокольорові коси, які нагадували тонкі дротики, й чаклував з відкруткою чи паяльником у залізних нутрощах. Так у муках творчості — паяльником і каніфоллю — писалася ще одна поема, а точніше —світломузика, яку Петроній назвав «Світланою». І от, коли вже здавалося, все було готове й всі чекали урочистого моменту, «Світлана» знову

ФРЕСКИ

89

капризувала й вимагала якихось нових штучок дрючок, купівля котрих відкладалася до наступної стипендії. Однак Петроній і не думав відступати, здавалося, що і цієї ранньої пори дістане «Світлану» й встромить у неї паяльник, але він, солодко позіхаючи, промовив: — А шо, братіє, після сьогоднішньої оказії цілком слушна нагода дати нове псевдо нашому палієві? Пропоную — Нерон!

— Е, це дуже небезпечно, бо ж Нерон спалив Рим, — озивається Василевс, — раптом Богдан підпалить гуртожиток. І хіба ти забув, що саме Нерон засудив поета Петронія на страту за його «Сатирикон»? Однак Петронія не засмучувала лиха доля римського піїта, і він, посміхаючись, запитав: — А шо з цього приводу думає Мільольонта? Так охрестили третього співмешканця кімнати 808 ( Melolontha melolontha— латинською хрущ). Андрій навчався на біологічному, й не зрозуміло, як затесався до кімнати філологів — якось він мав необережність назвати латиною хруща, в той час як Петроній роздавав псевдоніми. Мало хто знав що означає Мільольонта, найбільше думали, що його так прозвали, бо колись круто «залетів». Звісно, Андрієві не подобалося його псевдо, і коли його так називали, нерідко вдавав із себе глухого. От і зараз не квапився з відповіддю, а розглядав свій садочок на підвіконні, де росли кактуси й зеленіла інша кімнатна рослинність, що навіть плелася ліанами над ліжком любителя ботаніки Мільольонти. Ця кімнатна фауна дуже дивувала хлопців, які вперше заходили до 808 ої, бо майже всі запитували: «У вас шо, живе дівчина?»

—Так, живе, — якось пожартував Петроній, відповідаючи одному першокурснику, якого прозивали Піонером.

— А той і справді повірив і здивовано перепитав: І де ж вона спить? У шафі, юначе! — вишкірився Петроній. Однак з дівчатами в Мільольонти не складалося, точніше з одною, яку звали чарівним іменем Соломія, в яку він закохався по самі окуляри, однак його почуття виявилося нерозділеним, від чого він дуже страждав. Вчора він також ходив на побачення до своєї «мальвіни», і вона знову розбила йому серце.

90

Валентин СОБЧУК

Петроній майже ніколи не упускав нагоди, щоб «поспівчувати» з цього приводу, наразі виявився слушний момент, оскільки не почув відповіді на своє запитання, то постукавши обережно ручкою в скельця Андрієвих окулярів, й почувши: «Ти шо, здурів!», мовив: Слухай,Мільольонто, ти б кинув свої страсті мордасті, а то потрапиш в дурдом, поглянь, на кого ти схожий, скоро висохнеш, як бадиляка, й станеш схожим на городнє опудало. Зніми з очей рожеве пенсне, поглянь навколо себе, скільки на філфаці гарненьких дівчат!.. Переважна більшість — на кожного по сім вісім, навіть трапляються групи, коли в них всього по одному представнику чоловічої статі, а ти одержимий одною, котра тебе, як казала моя бабця, має в тюті, краще переводься до нас — на філологічний. Твої страждання, юначе, небезпечні не лише для тебе, а й суспільства, бо такі, як ти, стають безхребетними підкаблучниками, які все життя тільки те й роблять, що бігають на цирлях, аби задовольнити примхи своїх «солох», забуваючи про високе покликання мужчини. Тільки взаємне кохання може породити повноцінне подружжя й щасливих дітей!.. І сенс в тому, щоб знайти свою половинку, яка б тебе кохала… Богдан, за визначенням Петронія — «довгов’язий отрок з грецьким профілем і чорними крильцями брів», не втручався в розмову, бо думав про свою Лесю, дивуючись, що багато разів хотів написати про неї поему, але окрім кількох рядків нічого не виходило: Очі твої — сині озера, Волосся темне, мовби ніч. Саме чорні коси й небесно сині очі зачаровували Богдана — не часто зустрінеш таких незвичайних красунь…

— Чи не дівоча краса перетворює нас на підкаблучників? — несподівано вихопилося в Богдана.

— О, ще одна жертва страстів мордастів! Друже, згадай наших предків — козаків, хіба вони сохли за бабами? Невже і ти хочеш стати підкаблучником і рабом своєї майбутньої «солохи»?

— Да, ще Олександр Сергійович Пушкін писав: «Чем менше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей», — задумливо мовив Василевс.

ФРЕСКИ

91

Після цих слів усі втрачають інтерес до цієї теми, а Петроній запитує: — І який кошмар наснився Нерону, шо він ледь не пустив червоного півня? Богдан коротко оповідає сон…

— Да, «Старослов’янська мова» для першокурсника, як шапка Мономаха, — зітхає Василевс.

— А шо таке юс великий?— цікавиться Мільольонта.

— Ащє хотящє знати, то переходь на філфак, може і в тебе стане великий юс…— загадково посміхається Петроній.

— Та я серйозно… Несподівано в коридорі залунало: — Чайник!!!

— Значить, пора вставати, — кладучи під подушку «Забобон» Леся Мартовича, позіхає Василевс.

— О, сема година, — похопився Мільольонта.

— Ти б ше сказав — двайцята хвилина, — коли ти вже навчишся по нашому говорити? — Іронізує Петроній, натякаючи на галицьку говірку Андрія… Згодом гуртожиток спорожнів, усі поспішали на заняття — парами й поодинці, спудеї 808 ої кімнати пішли квартетом через поле колишнього летовища, оскільки рогатий транспорт (тролейбуси) був у вранішній час надто переповнений, то чимало студентів добиралися «пішкарусами» до іншої зупинки, що знаходилася біля залізничного вокзалу. Однак це був хоч і значно коротший шлях до альма матер, але не дуже безпечний, бо на коліях незрушною стіною стояли вагони, нерідко дуже непривітного вигляду, на цей раз — навіть цистерни зі смолою.

— І який дідько їх сюди припер?— розлючено кинув Петроній…

—О, не дай Боже нам повторити долю Анни Карєніної, — зітхнув Мільольонта, пригинаючись, щоб перелазити між колесами.

— Ти шо, юначе, зібрався повзти по — пластунськи?— озвався Василевс, —можна ж зверху між вагонами… Нарешті перешкода подолана, й Петроній, озирнувшись у бік залізничного полотна, посміхнувся своїми медовими вустами, промовивши: — Шкода, шо поміж нас нема диверсантів підривників…

92

Валентин СОБЧУК

2 Перегодом після свята «Мир Труд Май», Петроній з Богданом пріли у пивному погрібку на одній із центральних вулиць Луцька. І хоч черга за хмільним напоєм була довгою, обох зігрівала думка, що вони завчасно розстаралися квитками на «автобіс», вони так називали цей транспорт тому, бо через тисняву в салонах пасажири змушені були душити один одного. Окрім цього, черги на міжміських автостанціях у вихідні теж були ледь не мавзолейними, інколи їх доводилося займати її з п’ятої години ранку, щоб після суботніх занять по обіді вирватися додому. І це в часи планової економіки було таке транспортне кріпацтво! Однак хлопці вже не переймалися цим, а радісно очікували своєї черги за пивцем.

— Слухай, друже, я ж тобі забув сказати: я купив такого здоровенного ляща, наче весло… При згадці за ляща Богдан посміхається, бо згадує одного молодого викладача віршника, який відкрив у інституті літературну студію, і якого вони з Петронієм охрестили Лящем, бо він якось читаючи свого вірша про ставок, так увійшов в образ, показуючи, як лящ ляснув по воді хвостом, що вліпив собі ляпаса, й так звучно, аж витріщив очі, мов окунь. Це було настільки несподівано, що хлопці відразу прозвали вчителя віршування Лящем, хоча він був схожим на «хіпаря» — худорлявого, бородатого й патлатого, ще й з жіночим хвостиком на потилиці, скріпленим гумкою. Він якось не вписувався в жоден портрет поетів, яких штудіювали хлопці в інституті. Зате Лящ непогано знався на поезії, усіх цих оксюморонах, епіфорах і синекдохах, й деколи таке оксюморонив у своїх критичних «шпильках» про творчість студійців, що не раз хотілося, аби він знову дав собі ляпаса. Богданові закортіло поговорити про літстудію із Петронієм, але несподівано почув знайомий голос: — Шановні пани добродії, будьте ласкаві, пропустіть інваліда… Хлопці повертаються і бачать у дверях Мітьку Царя в темних окулярах й з ціпком, яким він, наче сліпий, намацує дорогу. Богдан ледь не вигукнув від несподіванки: «Мітька, шо з тобою трапилося?», але Петроній смикає його за руку і пошепки каже: «цс с!». Тим часом черга розступилася, пропускаючи Мітьку з «кульбакою», якою він цокає об підлогу, наче копитцем. Богдан не може повірити, що то йде

ФРЕСКИ

93

Мітька Цар, який вчора такий веселенький зазирнув до них, питаючи, чи не бачили його синю куртку, котру довго не могли знайти, бо вона стала білою, оскільки Мітька Цар, не вписуючись у повороти, повитирав нею ледь не всі стіни гуртожитку, мовби наглядно втілюючи в життя прислів’я: «Спина в глині — видно хлопець, що з Волині». Коли Мітька Цар вийшов з пивбару, Петроній, посміхаючись, сказав, що він ще й не таке чудив. Перегодом хлопці запакували до «ридикюля», де відпочивав в'ялений лящ, трилітровий бутель пива і пішли центральною вулицею, яка духмяніла весною: зеленими язичками клейких листочків сонячний мед пили дерева, і лише в завулках хмарилися високі ялини, жалкуючи, що не можуть зацвісти так, як вишні — ніжно і млосно… Центральна вулиця міста за часів розвинутого «ізму» не була багатою на «злачні завєдєнія». На ній знаходилося кілька кафе та лише один ресторан, однак він був хлопцям не по кишені, хіба можна було завітати в забігайлівку, яку називали «Стійлом Пегаса», де за філіжанкою кави за «кафедрами» стоячих столиків збиралася творча братія міста. Однак вони пішли до своєї доброї знайомої «Пельменної», де за карбованець з копійками за кухлем пива чи склянкою вина можна було скуштувати пельменчиків під оцет чи сметанку, і в хлопців вже котилася слинка. Та поглянувши в вікно, хлопці сконфузилися — вгледіли двох тлустих доцентів, які цмулили винце, наче шукаючи в ньому істину, й Богдан з Петронієм вирішили не псувати їм «трапезу», а вдовольнилися гарячими біляшиками на автостанції й сіли в «автобіс». Отже, хлопці вирушили з Луцька в ще невідомий для Богдана край мавок і русалок, лісів і озер. Неспроста кажуть: де немає асфальту, там закінчується місто. І хлопці вже далеко від’їхали від нього, споглядаючи чарівні краєвиди Полісся: їх кликали до себе стежки віковічних лісів, у яких панували сосни, що похитувалися вгорі зеленими острівцями крон, інколи з`являлися ялинові гаї, від яких віяло готикою середньовіччя, колонами біліли берези. Богдан найбільше дивувався лелечим поселенням, що не гніздо, то нова архітектоніка: на деревах вони нагадували човники з білими вітрилами крил, а на старих хатніх дахах гнізда видавалися колисками, й згадувалося повір’я про те, що малих дітей приносять лелеки; зовсім дивними виглядали лелечі гнізда на електричних стовпах, споруджені прямо під дротами. У цьому краї навіть стовпи були окрилені, наче

94

Валентин СОБЧУК

природа нагадувала, щоб люди не забували: вона —мати цього світу. Несподівано Богдан аж припав до вікна: побачив у порожньому гнізді зелене крило молодого жита чи трави: цієї весни, а може й минулої, до нього не повернулися лелеки, мабуть, не витримали крила важкого перельоту, адже лелекам доводиться долати відстані між цілими континентами, і Богдан уявив як з Африки летить лелеча зграя, дивуючись, як вони з року в рік без усіляких приладів і мап знаходять цю небесну стежку, що пов’язує їх із гніздами… Через кілька годин хлопці були в райцентрі, в якому раєм і не пахло, натомість колгоспною кріпаччиною: стояла довжелезна черга до бочки з квасом, наче ця бочка була на увесь район, а ще люди терпляче очікували, щоб купити молодої капусти. Аж якийсь літній чолов’яга не витримав й, підбігши наперед, схопив капустину, за мить підкинув у руці, вирвав лист, і приклавши до чола, несамовито вигукнув: «Давлєніє!.. Давлєніє!.. Вашу мать!..», мовляв, капуста знімає тиск. Це був якийсь місцевий ідіот, і як сказав Петроній: «кожне село має свого придурка, а в містах їх ще більше»… Оскільки цьому райцентру, повторюсь ще раз, було далеко до раю, то хлопцям довелося розраховувати лише на фортуну, щоб добратися до хутірця Петронія, бо «автобіса», як повідомили на автостанції, сьогодні вже не буде, і наші герої «окалачівалі груші» в очікуванні попутного транспорту. Але це не засмучувало Богдана, особливо після того, як Петроній дістав з «ридикюля» пивце у трилітровій банці, чим викликав неабияку заздрість аборигенів, бо в ці часи пиво було великим дефіцитом, й надто в таких, віддалених від облцентру населених пунктах. Хлопці примостилися на трапезу в старому паркові, закладеному з панських часів шляхтою. Старі алеї радо зустріли хлопців пахощами молодих листочків дерев і кущів, і лише князі — дуби були безлистими, й голими кронами, наче корінням вростали в небо, на одній з них, закинувши до неба голову, клекотів лелека: «Кла кла кла!!!» — розліталося довкруж й бентежило серця, адже лелека співав пісню своїй коханій. І хоч пісня була без слів і зрозуміла лише птахам, зачепила за душу й хлопців. Богдан подумав про свою синьооку Лесю, адже він також, як цей лелека, чомусь не міг освідчитися їй на словах у коханні, але як клекотіло серце, коли її бачив. Згадалися засніжені Карпати, де познайомився з Лесею вперше.

ФРЕСКИ

95

Під час зимових канікул студенти різних факультетів, які займалися в спортивних секціях, поїхали на лижну турбазу, щоб тренуватися. Початок січня був безсніжним, й коли вони йшли по Луцьку з лижами до автостанції, на студентів дивилися так, наче вони впали з дуба, принаймні їх тренер, бо навіть Богдан не дуже вірив, що десь може бути сніг. Однак коли автобус перетнув один із карпатських хребтів, усі зраділи першому побаченому снігу так, наче здали сесію, особливо Леся, яка сиділа поруч Богдана: «Боже, які пухнасті!.. — вигукнула вона й так глянула на нього, аж в хлопця стрепенулося серце й, здавалося, потрапило в її долоні, які вона прикладала до вікна, на яке білим роєм летіли сніжинки й танули на склі, лишаючи струмочки, що утворювали загадкові знаки, схожі на ієрогліфи. Їхня турбаза знаходилася біля підніжжя гори Пікуй поблизу дивного закарпатського села, дерев’яні будиночки якого були схожими на казкові тереми, а ще тут пахло смерековим димом, він струменів над хатами сірими пасмами, й наче вплітався у хмари. На турбазі кожного вечора була дискотека, і Богдан уперше під час танцю випадково торкнувся Лесиних грудей, і вона, посміхнувшись, аж на щічках утворилися миловидні ямочки, так загадково поглянула на нього, що він, коли проводжав її до дівочого вагончика, наважився її обійняти. О, яке це було трепетне відчуття! Все єство Богдана пойнялося солодким вогнем, і як хотілося її поцілувати, але він не наважився, а так і стояв під високою смерекою, пригортаючи дівчину до своїх грудей, доки вона не поцілувала його в щічку, прошепотівши: «Пішли…»

— Друже, ти шо так набурмосився, озвався Петроній, — наче тобі знову приснився юс великий і завтра екзамен із старослов’янської мови. Дивись, скільки ше в нас пива, а скільки див чекає в поліських джунглях, а які в нас дівчата — кров з молоком!.. там тобі і мавки, і русалки, і навіть хіврі є, — зареготав Петроній, наче молодий рисак.

— Хіба світ зійшовся на твоїй Лесі?!. Запитав він і налив пивця, нарізаючи шматочки в’яленого ляща, від якого пахло великою рікою, де він, очевидно, був спійманий. Перегодом Петроній почав згадувати за свої пригоди з однією кралею під час практики на збиранні картоплі: в часи розвинутого «ізму» спудеїв посилали на місяць, а той більше, в колгоспи збирати бульбу. В ті часи навіть вища освіта була тісно пов’язана, як серп і молот, з колгоспами, а тих, хто не бажав гнути поперек на ланах, могли відрахувати з інституту.

96

Валентин СОБЧУК

Амурна історія Петронія нагадала Богданові про власну, коли вони влітку їздили на заробітки в одне мальовниче село на Київщині скиртувати солому. І якось після трудового дня, скупавшись у ставку, хлопці пішли до сільського «клюбу» на дискотеку, місцеві дівчата запримітили симпатичних парубків, і в перший же вечір вони проводили їх додому. Однієї миті, коли зорі на небі були яскравішими, ніж раніше, Богдан узяв за руку нову знайому, котра збиралася цього літа поїхати вчитися до Києва та мріяла про столичного принца, за якого, мабуть, сприйняла Богдана: дівчина першою так палко його поцілувала, що згодом обоє лежали на городній межі, що пахла зім’ятою травою. Богдан пестив ніжно — тремтливе дівоче тіло, розплітаючи чорну, як рілля в цих полях, Любину косу, гаряче цілував її уста, а вона солодко шепотіла: «не нада… ах, не нада…», й Богдан не наважився, хоч не раз проводжав її додому, однак їх обійми вже не були такими пристрасними, особливо після того, як за ним погнався з вилами її батько, вискочивши з за паркану, наче дикун із лісових нетрів. Однак ця історія зовсім не засмучувала Богдана, оскільки йому не довелося завоювати серце дівчини — вона обрала його сама, й він вкотре подумав: чому так виходить, що найдорожчими почуттями є ті, за котрі доводиться страждати й боротися?.. Десь за півгодини хлопцям пощастило піймати попутній транспорт на копитах — добродушний дядько зголосився їх підвезти до мосту на своїй кобилі, хлопці зраділи й цьому, бо все таки наверстають півдороги до Петронієвого обійстя. Торішнє сіно на возі пахло минулим літом, від нього віяло новими літніми канікулами і свободою…

3 Богдан йшов коридором гуртожитку, наче шпигун, й, здавалося, тримав у кишені пістоля, але насправді стискав у пальцях ключа: боявся, аби не загубити — настільки дорогим він був для нього: ключа від ленінської кімнати дістав по великому блату Петроній, і то лише на вечір. Тож він намагався пройти до ленкімнати якомога непоміченим, однак неподалік почув дівочий безтурботний сміх, і Богдан аж сахнувся, наче згори на нього лийнули водою, й стрімко повернув у закуток. Згодом коридор спорожнів, і він нарешті підійшов до заповітних дверей, однак ключ не дуже слухався, від розпуки Богдан аж

ФРЕСКИ

97

прикусив губи, але в наступну мить замок жалібно скреготнув, озвавшись якимось ржавим звуком підземелля — двері відчинилися й він зайшов, а точніше заскочив до темної кімнати, мов за ним хтось гнався. Клацає вимикач і хлопець бачить над диваном картину «Сосновй лєс», здивувавшись чому немає портрета Леніна, мабуть, хтось замінив його Шишкіним, тож в ленкімнаті ніщо не нагадувало про вождя; глянувши на годинник, вимкнув світло, радісно подумавши, що до приходу Лесі лишилося п'ятнадцять хвилин. За вікном вечоріло, в будинках радісно засвічувалися шибки, лише вікно в ленкімнаті було загадково темним. За хвилину другу Богдан згадує гостини на батьківщині Петронія, як гасали на «їжакові». Його друг так вправно почувався за кермом, незважаючи на поліське бездоріжжя, де замість твердої дороги — піски, що «мациклєт» в його руках був послушним, мов кінь. Богдан знову відчув як у голову впиваються голочки сосон, адже їздили здебільшого «партизанськими» стежками: Петроній жив серед віковічного лісу на хуторі, де було лише кілька хат, поміж якими самотній колодязний журавель скрипучо радів кожному, хто підходив до нього й діставав з колодязної пітьми на білий світ водичку, наче його самого витягуючи з небуття. А ще незвично було жити в садибі без парканів, на цьому хуторі взагалі не було огорож, довкола лише ліс, здавалося, от от і в гості навідається лось, або дикий кабан. А як було дивно, що прямо в садку в невеликій копанці можна було упіймати карасиків чи іншу рибенцію, котру Петроній запускав сюди з мілководних рівчаків, що сонно снувалися між меліоративними полями й лісом. Хлопці також топтали під берегом карасиків в очереті, витягуючи їх кловнею, та ловилися більше в’юни, на яких Петроній казав «солідні, мов доценти». Та найбільш зворушливою була поїздка на мальовниче озеро Шені, воно знаходилося в безлюдному місці й де навіть водилися чорнокрилі лелеки. Озеро наче оберігало первісність природи магічним змістом своєї назви. Хоча про походження назви озера Богдан почув і жартівливу легенду: «Якось хлопець повіз кохану в саму глибину чарівного лісу, де було озеро, що так і манило кожного роздягтися й поринути в обійми хвиль або коханої. Та хлопець даремно сподівався на палкі почуття — дівчина йому відповіла: «Ше ні…». Потім це повторилося з іншими,

98

Валентин СОБЧУК

наче це було якесь зачароване русалками місце, тож згодом озеро назвали Шені… Таку легенду не дивно було почути від хлопців, які «причащалися» на березі «самограєм», вони також щедро почастували Петронія з Богданом. Оскільки тутешні люди були гостинними, то дорогою до хутора хлопців зупиняли кілька разів, щоб «зняти пробу». Богдан був здивований: чому саме в кущах «трапезують» дядьки? Петроній пояснив: оскільки самогоноваріння заборонене, то його земляки гонять «самограйчик» у лісі. О, поліський самогон, м’який та підступний, як хтось сказав: «добре п’ється за столом, а бере за селом». У наступну мить хлопець проганяє спогади, на мить включивши світло, що вихопило з темряви кімнатні меблі й картину «Сосновий лєс», яка наче демонструвала, що ці меблі були зроблені із деревини зображеного лісу. Поглянувши на годинник, Богдан стривожився: Леся спізнювалася. На дивані вже не сиділося, і хлопець починає нервово ходити по кімнаті, заспокоюючи себе, що це властиво дівчатам. Однак несподівано згадуються Лесині слова: «Чи зміг би ти за мене віддати життя?». Богдан і досі був під враженням від почутого: сам би ніколи до цього не додумався, бо як у коханої про таке питати? Але це ще нічого порівняно з тим, коли в неї вихопилося, як він запізнився на побачення: «От Василь прилетів би на крилах». Значить, в неї був якийсь Василь, хоча вона сказала, що так пожартувала. І Богдан повірив, бо в цей вечір її поцілунки були такими палкими, як ніколи, що сьогодні він навіть надумав зважитися на Це… І хоч йому вже давно хотілося близькості, та його непокоїло, що буде після Цього, адже у нього Це мало б статися вперше. Однак Ця подія йому уявлялася як найсвітліша мить, і аж ніяк не думалося що вона має статися в ленкімнаті, адже мріяв про єдину кохану на все життя, хоча із прочитаних романів знав, що від любові до ненависті — один крок, але ж зараз інший час, і думалося, що саме він і Леся створені для спільного щастя! Тож відчував серцем, що саме сьогодні може настати той вирішальний день. Однак Леся не квапилася… Ох, ці очікування, здається, немає більшої муки — «прийде не прийде» — шуміло в голові. Нарешті в коридорі почулися поквапливі кроки, і в унісон з ними забилося його серце, й, здавалося, на весь коридор. Він упізнав би цокіт її каблучків на самій велелюдній вулиці!

ФРЕСКИ

99

Таки прийшла!.. І темна кімната оживає весняним вітром, який заплутався у її волоссі, тихим сміхом і шепотом: «Ну, Богданчику, дай хоч зніму плаща»… А він поринув у її волосся, що пахло весною, мов у річку, підняв на руки й кружляв по кімнаті, вона щасливо сміялася, а він боявся поставити її на підлогу, бо не відчував її під собою. А коли вони обіймалися, зрадливо співали пружини старого дивана, і коли, здавалося, от от — і вони обоє поринуть у солодкі води, наче в те загадкове озеро Шені, Леся несподівано прошепотіла: «Зачекай» і попрохала розповісти про перше кохання. Богдан тоді сказав, що вона — його перша любов, хоча й досі не міг забути, як щоліта очікував на дівчину, яка приїздила на канікули до їхнього села. Тоді він вилазив на високу вишню, щоб вона побачила, який він сміливий, і зривав найсолодші вишні, бо тільки на вершку вони були такими. Потім вони разом їли ці аж темно рубінові й чимось магічно спокусливі ягоди та цілувалися в саду. Однак Богданові не хотілося про це розповідати Лесі, й вона, ніби дякуючи за мовчання, ніжно пригорнулася до нього — в уяві знову постало озеро, білі пелюстки цнотливих лілій, які тремтіли на воді, а Лесине волосся ще дужче запахло весною, руки опускалися все нижче й нижче, у грудях гула велика ріка що прагнула влитися в те заповітне озеро, і Леся також чекала цієї миті, однак — о нещастя — приставши з дивана, Богдан зачепив ліктем вимикач — і в кімнаті спалахнуло світло, несподівано хтось підійшов до засклених дверей і поторсав за ручку: «А шо ви тут робите?!!» — почулося по той бік, і Богдан впізнав знайомий голос. Леся знітилася, та хлопець її заспокоїв, сказавши, що це Мітька Цар.

— Цар?— дівчина посміхнулась, — це що, його прізвище?

—Так би мовити, бажання, через що його так і прозвали, у нас на поверсі — такі чудотворці!.. Навіть є Кіндрат Імператор. А тим часом, Мітька коло дверей не вгавав: —То шо ви там, конспекти пишете — з трудів Енгельса чи Маркса?

— Ні, читаємо Антидюрінг, — посміхаючись, промовив Бодан і вийшов до Мітьки, зрозумівши що той не відстане.

— О, друзяко! — зрадів той, коли вийшов Богдан, намагаючись зазирнути за двері та обійняти Богдана, який закрив їх собою. — А я от шкандибаю собі темним коридором, а тут бац — засвітилися двері, ну я ж не знав, шо ви там пишете конспекти, — і Мітька загадково посміхається… Я ж вашу вісімсот восьму поважаю, у вас усі пацани

100

Валентин СОБЧУК

нормальні, окрім одного дендрофіла Мільольонти, мда!.. і хто його до вас поселив?.. слухай, у нас на поверсі сьогодні таке творилося, таке!.. ввечері буде розбір польотів… І Мітька пішов, похитуючись як боцман на палубі, а Богдан похапцем відкрив двері й наче пірнув у темряву кімнати, де Леся так пахла весною. Однак вже на порозі несподівано почув: — Богданчику, включи світло, — і ці слова так боляче його різонули, ніби ножем, — невже все скінчилося?!. І хлопець відчуває, як тепла хвиля, що до цієї миті так солодко прагнула вирватися з тіла, почала крижаніти, і він уперше в житті так неохоче натискає вимикач. Леся вже стояла біля столу й поквапливо порпалася в сумочці, з усього було видно — збиралася йти, а Богдан шукав слова, щоб її затримати, та не знаходив, і відчай ще дужче полонив серце, та коли дівчина, поклавши до сумочки дзеркальце, так ніжно поглянула на нього небесно синіми волошками, поправляючи чорну хвилю шовкового волосся, яке ще й досі пахло весняним вітром, на душі в Богдана потеплішало.

— Богданчику, вже пізно, а мені ще треба підготуватися до практичних занять, — і дівчина одягнула плащ, підперезавшись поясом, ніби підкресливши свій чарівний стан, і Богдан подумав, що ніколи зустрічав такої гарної дівчини. І знову не знайшов слів, щоб сказати їй про це, натомість запитав: — Коли зустрінемося?..

— Скоро, Богданчику, скоро…

4 На кухні одного з блоків восьмого поверху йшов «розбір польотів», оскільки саме ця кімната була найбільшою, то слугувала за актову залу, інколи тут мірялися силою. От і сьогодні на кухні почубилася Дуліби. Назвою одного з волинських племен, яке жило в басейні Західного Бугу, прозвали двох хлопців Толіка й Мирона, оскільки хтось вичитав, що дуліби були дуже кремезними й сильними. Толік з Мироном теж були велетнями, окрім природи, цьому посприяла й далека від аскетизму юність, оскільки в Толіка батько був директором м’ясокомбінату, а в Мирона — головою колгоспу. Тож хлопці були добре годовані, дурна сила так і перла з них, і не раз, «під градусом»,

ФРЕСКИ

101

вони намагалися з’ясувати, хто з них міцніший, від чого майно їхнього блоку ставало інвалідним: двері — кособокими й «безрукими», а стільці — «безногими». Тож староста гуртожитку Антон Зальот, або просто Тоха, навідався до хлопців, щоб зробити чергове «китайське попередження».

— Хлопці, я вам серйозно кажу — буде зальот (він часто повторював це слово, тому його так прозвали). Про бійку чула комендант, і сказала, що більше не буде терпіти, це значить, що когось можуть виселити з гуртожитку, а я не можу більше прикривати ваш блок, — й довготелесий худющий Тоха, який був схожим на «кузнєчіка», ступив крок уперед, блиснувши на світлі своїми окулярами, наче з під них посипалися іскри злості. Толік з Мироном мовчки пішли до своєї кімнати, й ніхто не наважився їх зупинити.

— І шо ти пропонуєш ?— філософськи зауважив Петроній, вийшовши на середину кухні.

— Ну, не знаю! На цей раз я прикрию ваш блок, але якшо буде повторний зальот, я вже нічого не зможу, ви ж якось самі повинні вплинути на Дулібів.

— Угу, вплинути, — посміхнувся Петроній, — пропоную висєчь їх розгамі — хто виконає цю місію? — І Петроній, іронічно посміхаючись, підніс догори старого віника, який мав би стати знаряддям покарання. Вітька Макарон, прозваний так за надмірне «чрєвоугодіє» і любов до цього продукту, аж вирячив й так свої витрішкуваті очі, коли всі глянули на нього, знічено сказав: — Хлопці, ви шо?.. жартуєте?..та вони любому карк скрутять…

— Нам не до жартів, — серйозно промовив Петроній. Позаяк Вітька Макарон був першокурсником й не дуже кмітливим на розум, а з плеяди тих, хто при вступі, як сказав на посвяті в студенти декан філфаку, написав у заяві «прошу принять на фелологический факультет», тобто був справжнім «фєлолухом», то не одразу здогадався, що його розігрують. А в тім цей жарт чим далі, тим більше ставав схожим на серйозний намір, оскільки Петроній надав такого суворого виразу обличчю, що, здавалося, зараз сам піде до кімнати Дулібів, спустить цим здорованям штани й всипле старим віником «березової каші».

102

Валентин СОБЧУК

Богдан ледь стримувався, аби не розсміятися з цієї інтермедії, думаючи: як органічно відповідав Петроній своєму псевдо, адже в будь якій ситуації вмів блискавично зіронізувати, як його римський тезка. Якось імператор Нерон вдав, що мертвий, аби почути що про нього думають насправді. Замість улесливої промови над тілом «покійного» тільки Петроній сказав правду, мовляв, радий, що той ніколи вже не писатиме своїх паскудних вір шів і не братиме до рук ліри, за що Нерон йому згодом помститься. Оскільки виховна година, яку проводив староста гуртожитку, почала втрачати здоровий глузд, а навпаки все більше обростала жартами, Тоха Зальот спересердя сказав: — Хлопці, я бачу, знову буде зальот, піняйте на себе, я вам більше не помічник…

— Ну, тоді ми скажемо, що нам потрібен новий староста, — іронічно зауважив Петроній, коли за Тохою зачинилися двері. Згодом усі розійшлися, на кухні залишилися тільки двоє.

— Ну шо, друже, недаремно брав ключика до ленкімнати?— цікавиться Петроній.

— Богдан, відводячи очі, промовив: — Дякую, все було класно.

— Я дуже радий, тепер ти справжній мужчина! — Петроній замріяно посміхнувся, — та все ж, хоч у тебе таке свято — все одно, треба трішки покумекати над випуском стінгазети, сам розумієш — тиснуть обставини. Всі хочуть чогось оригінального. Слухай, я зараз — до клозету, а ти сходи за нею, вона під моїм ліжком… І Петроній це вимовив у такому тоні, наче під ліжком у нього лежала сама Муза, а не в трубочку скручена стіннівка. У кімнаті було тихо, Мільольонта наче спав, лише Василевс наминав сало, о, він обожнював його, й не раз казав, що «сало нас завжди спасало», й навіть їв його на ніч, і це при тому, що мав жилавий і спортивний торс і виграв не одне змагання. Побачивши Богдана, запросив перекусити, але Богдан сьогодні взагалі забув, що існує їжа — він жив і дихав кожною миттю того побачення з Лесею в ленкімнаті.

— Хлопці, і шо, трясця його мамі, означає той юс великий?— несподівано озвався Мільольонта, й навіть сів на ліжку, одягнувши «пенсне», чекаючи відповіді.

— Не кажи! — категорично вимовив Василевс, як виросте вус тоді й взнаєш шо таке юс, або коли відгадаєш одну загадку зі

ФРЕСКИ

103

старослов’янської мови — що в буквальному розуміні означає растєкашєся мисію по дрєву.

— Ну, мислію по дрєву, це ж просто — багато думати…

— Не зовсім, доргенький, я ж сказав не мислію по дрєву, а миссю.

— Миссю? Шо це має значити?

— Отже, не відгадав — миссю, юначе, наші предки називали білку, і кому, як не тобі біологу ботаніку знати, як білка спритно бігає по деревах, її не легко впіймати, як і зрозуміти «кучеряву» думку. За мить до кімнати увійшов Петроній.

— Тебе, бляха — муха,тільки посилати за бабунею з косою…

— О, знову будете швендяти уночі, — невдоволено озвався Василевс, дістаючи з під подушки книжку Леся Мартовича «Забобон». На кухні хлопці розгорнули «папірус» з ватману, який мав стати стінгазетою. На ньому в одному з куточків було приклеєно трохи текстів й картинка з деревами.

— Бачиш, уже дещо зроблено, навіть є поетична добірка.

— До речі, як тобі мій новий вірш? … А люди теж коріння мають, Воно напевно у землі, І в небі тому де витають Дитинства твого журавлі. Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай, мов Київська Софія, Стоїть у позолоті крон…

— Чудово! Ти його написав після нашої мандрівки рідними стежками?..

— Друже, ти знаєш, скільки метафор і образів в мене тоді народилося? Слухай, на природі мій Пегас завжди літає на крилах, тільки за суєтою і хатніми клопотами він змушений простоювати, а от коли хтось у мене гостює, тоді я кидаю всі роботи й веду Пегаса на зелені пасовища.

— І, мабуть, за нього служить залізний кінь «Иж юпитер».

— Ти правий, мотоцикл теж чудове знаряддя для споглядання. А тепер ось про що хотів би попросити: позаяк вірші вже є, ти напиши

104

Валентин СОБЧУК

якесь коротке оповідання чи етюд, в тебе ж непогано виходить, тим паче, попереду — вихідні, як ти на це? Богдан не знав що відповісти, бо наче й досі знаходився з Лесею в ленкімнаті, але оговтавшись, сказав, що спробує, й почав міркувати над сюжетами. Та окрім Лесі нічого не йшло на розум. Однак несподівано згадалася їхня поїздка на лижну базу в Карпати, як тренер, котрий був не от «міра сєго», під час лижних пробіжок завів їх в такі нетрі, що вони довго блукали засніженим лісом: часом їм траплялися дерева, повалені буревієм, деякі були тріснуті посередині, наче в них влучили снаряди, інші стояли ніби в королівських коронах, на них були схожі на лініях зламів жовті, наче позолочені, стовбури; не раз вони мчалися з крутих гірських спусків, мов летіли в небо, бо туман закривав його і був схожим на хмари. Інколи вони втрачали надію що повернуться на базу, а ні в кого не було навіть сірничка, щоб підпалити багаття й зігрітися в цій холодній пустелі. Не рятував від холоду й ліс: день був провільглим, тож, здавалося, й дерева, вкриті білими шапками снігу, щулилися від холоду. Однак Богдана зігрівали Лесині погляди й він щоразу підбадьорював дівчину, що от от — і вони знайдуть дорогу. І, дійсно, він першим побачив село. Богдан тоді був героєм не лише в Лесиних очах. До села вони спустилися на лижах вже під вечір. Як потім з’ясувалося, заблукали вони серйозно, і добре що до темряви знайшли село, причому, у Львівській області, а база, з якої прийшли, знаходилася в Закарпатті, за кілька десятків кілометрів. У сільраді їх розподілили на нічліг — Богдана із Лесею й ще кількома дівчатами відправили до мольфара Івана Смереки, спитавши, чи вони не бояться таких людей. Мовляв, дід вміє намовляти гадюк, щоб вони ссали молоко з корів тих газд, які чимось йому нашкодили, але Богдана з Лесею після таких тривалих поневірянь вже ніщо не могло злякати, щоправда, Богданові згадалися «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, і той мольфар Юрко, який умів накликати дощ, і Богдан радів, що нарешті зможе дізнатися, чи дійсно таке можливе. Старий мольфар привітно зустрів гостей, поцікавившись, хто їх прислав, пригостив усіх, щоб не застудилися, теплим вином з калини, вечерею. А ще на радість Богдана сказав, що вони з Лесею схожі, як брат і сестра, а потім чомусь глибокодумно всім зауважив, що головне в житті — навчитися вміти любити, бо інакше жінка матиме лише половинку чоловіка, або навпаки… Тоді ніхто так і не зрозумів значення

ФРЕСКИ

105

цих слів, а Богдан довго не наважувався запитати у нього, чи вміє він накликати дощ, та коли насмілився, почув: «Людина схожа до Бога й навіть не здогадується скільки вона може, — мовив мольфар, — однак сенс в тому, щоб не хизуватися своєю силою на заздрість іншим…» Так коротко Богдан розповів Петронієві цю історію, про яку хотів написати.

— Спробуй, — відповів той… Уночі Богданові наснився засніжений ліс, і наче вони з Лесею знову шукали дорогу —та віхола знялася до небес, і якась схожа на Лесю дівчина кружляла поміж дерев у білому платі, й ніби інший торкав її стан у танці над землею, доки вітер холодною рукою не рознімав їх, й вони перетворювалися на прозорий серпанок, який поглинала віхола…

5 Потяг «Київ Луцьк» зупинився на сонному пероні, який за хвилину ожив людським потоком, заскрипів коліщатками валіз… З важкою сумкою вийшов і Богдан. «Ех, як давно тут не був », — вдихнувши на повні груди відчув, що в рідних краях і повітря свіжіше, ніби воно йшло від самого горизонту. А ще здивувався: незважаючи на осінь, з привокзального скверу пахло пролісками, і цей весняний аромат заповнював усю околицю, здавалося, що от от — і зацвіте стара крислата яблуня, яка не один десяток років була господинею привокзальної площі. «Звідки ж цей дух весни, звідки? — п’яніючи від несподіваного аромату, запитував себе Богдан, — мабуть, опале листя на перших приморозках згадувало про літо», — сумно подумав він, ставлячи сумку в багажне відділення, й за мить радіючи, що незабаром піде вулицями улюбленого міста. Однак надворі ще були ранкові сутінки, й Богдан вирішив прогулятися привокзальною площею, на якій навіть сірі п’ятиповерхові будинки здавалися рідними, недаремно кажуть, в краю, де народився —твій кармічний щит. І згадався вірш Петронія про те що люди теж коріння мають, яке в рідній землі, і Богдан вже вкотре дивується, як пророче передбачив свою долю друг : Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай мов Київська Софія Стоїть у позолоті крон…

106

Валентин СОБЧУК

Після вузу Петроній назавжди вернувся вчителювати в рідне село, хоч мав цікаві пропозиції розпочати викладацьку кар’єру в міст. А от Богдан поїздив світом, і все ж де б не був — тягнуло до рідного коріння, хоча й не було в його краях садів Семіраміди чи інших чудес, однак для нього там було щось значно дорожче. І Богдан згадав своє село... Не зважаючи на ранню пору, біля вокзалу вже торгували газетами — Богдан пишається з того, що його улюблене місто таке інтелектуальне. Незважаючи що Луцьк найменший за кількістю жителів серед обласних центрів, тут випускається багато газет, чимало книжкових видавництв, а скільки поетів і письменників, як хтось пожартував, ледь не на кожному квадратному метрі! Згодом Богдан в однієї бабусі купує великий букет хризантем, сподіваючись: а раптом зустріне її, Лесю, адже вона живе в цьому місті. Вона любила ці квіти й казала що хризантеми пахнуть опалим листям, і Богдан вдихає цей гіркувато щемкий запах, згадуючи її, а ще пісню: Час рікою пливе, як зустрів я тебе, Як зустрів я тебе, моя пташко Довго, довго дививсь, марно очі трудив, А впізнати тебе було важко Ти висока, струнка, в тебе руса коса, В тебе очі сумні, не веселі, І уста вже не ті, не солодкі такі, Скажи, хто цілував їх без мене?.. Та зустрітися, як у пісні, їм не судилося — хіба сьогодні. І Богдан знову радіє, а ще думає: непогано було б поснідати й збадьоритися кавусею, згадуючи, які тут, в одному з привокзальних кафе були смачні чебуреки, але поки що воно зачинене, тож прийшлося йти у вокзальний буфетик, пригадуючи як з цього вокзалу їх відправляли потягом до війська. Тоді йшла війна в Афганістані, тож до армії брали навіть студентів. Причому, як за часів царизму, брили лоби. Ох, як тоді йому було соромно ходити вулицями міста, й хіба він міг подумати, що колись бубноголові стануть модними. Йому й сьогодні здавалося — коли його такого лисого побачила Леся, то, мабуть, розлюбила, бо відгукнулася всього на один лист написаний їй з війська…

ФРЕСКИ

107

Невдовзі на площі загув транспорт, сиплячи з під дротів іскри, забрязкали дверима тролейбуси, і Богдан згадує як тоді, коли поспішали до інституту, доводилося їх штурмувати, щоб хоч однією ногою залізти до салону. Сьогодні ж у тролейбусі — повний комфорт. Богдан сідає біля вікна, згодом вглядається в знайому вулицю, помічаючи що на ній вже немає зеленої тополиної стіни, біля якої він любив прогулюватися, ось зблиснув, наче айсберг, великими вікнами басейн, де тренувався з Василевсом на секції плавання. Невдовзі засірів старий корпус колишнього педінституту, котрий має незвичних сусідів — з одного боку через дорогу обласний слідчий ізолятор, з іншого — пивзавод і борошномельний комбінат, повітря над його альмаматер зажди пахнуло хлібом. А ще в цьому райончику й досі ростуть старі й високі ясени, мережана кора яких — ніби кольчуга. Місто славилося своїм чи не найбільшим на Волині ясеновим царством, інколи зустрічалися такі династії — з одного кореня п’ять дерев! Тож коли Богдан десь бачив ясена, часто згадував Луцьк. Згодом тролейбус зупиняється в центрі, розглядаючи таку рідну міську площу з величним собором і монастирем, келії котрого колись служили за студентські аудиторії, театр і такий зворушливий пам’ятник Лесі Українці, котрий ніби промовляв словами Мавки: «Я маю в серці те що не вмирає». Постоявши трохи на площі, з надією зустріти когось знайомого, чомусь про себе зауважує: в давнину це була околиця Луцька, а центр був там, де сьогодні фортеця, та йде до старого міста. Вже вкотре милується старими будинками, що пережили стільки епох, у декотрих з них — саморобні високі дерев’яні східці до порогів, подекуди такі оригінальні, одні навіть нагадують якийсь химерний трон, начеб тут сидить невидимий Домовик, що є королем цього кварталу. А ще Богдан зауважує, що такі високі пороги зводили неспроста, адже колись місто було дуже водним, навіть ще до сьогодні збереглася приказка про Луцьк, що тут скрізь була вода, а посередині біда, однак в його історії міста — чимало й світлих сторінок. І він намагається уявити місто, коли воно було молодим, близько тисячі років тому, й засновувалося на острові, що омивався двома річками — Стирем і Глушцем. З історії він знає що тоді в середмісті знаходилося кілька островів, і він уявляє квітучі духмяні луки, сповнені співом птахів, сплесками великої риби, думаючи, що саме луки привабили своєю красою засновників міста, яке й назву отримало від луків — Лучеськ,

108

Валентин СОБЧУК

хоча більшість істориків вважає, що вона пішла від річки Стир, котра тут вигинає своє русло, мов лук. Однак це можна побачити з висоти пташиного польоту, й оскільки в давнину літальним апаратом міг бути хіба що Змій Горинич, в Богдана ця версія викликала посмішку, тим паче, що місто омивалося двома річками і знаходилося на острові. Пов’язуючи назву міста Лучеськ з луками, він дивувався, що й інше древнє місто краю, як от Володимир — Волинський, яке було однією із перших столиць Волинсько Галицького князівства теж «похрещене» цим словом, а точніше — з річкою Лугою. У наступну мить Богданові хочеться якнайшвидше потрапити в старе місто, в котрому, як йому здавалося, він колись жив і не раз вирушав у походи з князем Любартом. І він пришвидшує кроки і вже не так пильно приглядається до перехожих у сподіванні зустріти знайомих, перегодом зупиняється коло Братської Хресто Воздвиженської церкви і вкотре відчуває, як тут віє якимось особливим духом — відваги й патріотизму, адже після підписання в 1596 році Брестської унії шляхта з новою силою почала тиснути на православ’я, чому протистояли члени Братства. Нелегко тоді було братчикам, адже в Луцьку один за одним з’являлися католицькі монастирі: домініканців, боніфаторів, кармелітів, єзуїтів, бригіток, шаріток, тринітаріїв та інших орденів. І Богдан думає, що навіть до сьогодні збереглося близько десяти монастирських приміщень, до одного з них він квапиться прийти якнайшвидше, адже саме в ньому трапилася найстрашніша трагедія в історії міста, про яку він ще в студентські роки почув від одного літнього чоловіка, й потім не раз шукав у обласному архіві про неї матеріали, та нічого не зміг знайти, оскільки влада засекретила її за сімома замками. Невдовзі тиха вуличка привела його до старого монастиря, який раніше належав ордену бригіток і кілька разів горів. У 1845 році через пожежу, що виникла тут, зайнялося ціле місто, оскільки монахині не відчинили воріт міщанам, які хотіли там загасити вогонь. Після цього монастир закрили й переобладнали під окружну в’язницю. У 1941 році, за часів розгулу сталінських репресій, тюрма була переповнена, а на початку війни тюремні опричники з песиголовцями НКВС вивели усіх в’язнів на подвір’я, вчинивши масовий розстріл із застосуванням гранат. Очевидці згадують про цю страшну картину, коли шматки людських тіл повисали на тюремних мурах. Розстрілювали навіть чотирнадцятилітніх — загинуло майже три тисячі чоловік!.. Вижило

ФРЕСКИ

109

лише кілька десятків в’язнів, котрі залишилися під тілами вбитих. І Богдан кладе букет хризантем до обеліску, думаючи, чому в стінах колишньої в’язниці й досі немає музею, й про те, що це місце надто трагічне: кілька разів тут горів монастир, а потім — масова страта людей, якої місто не знало за всю майже тисячолітню історію, й він знову квапиться тихими вуличками старого міста, вдивляючись у довкілля. Погляд, як магнітом, приваблює велична В’їзна вежа замку Любарта, яка тривалий час час була символом влади Волинського князівства, та сьогодні вона не уявлялася грізною військовою спорудою, а загадковою пірамідою. І Богдан вкотре хоче уявити Лучеськ Великий, як його називали в добу розквіту, коли все місто було суцільною фортецею, з Верхнім замком Любарта і Окольним, в якому було аж вісім веж, а всіх разом — одинадцять. Дорогу до замків перекривали оборонні вали й рови, наповнені водою, саме місто було своєрідним островом і знаходилося в дворіччі, в ньому було чимало мостів і переправ, які розбиралися на час облоги, Богдан завжди дивувався що одна з річок, Глушець, протікала десь через Старий ринок, і там, де сьогодні шумлять торгові ряди, можливо, колись плавали човни. Несподівано дзвонить мобільний телефон. На радість Богдан упізнає голос Петронія.

— Привіт, друже, — чує в слухавці, — вибач, що давно не телефонував, все суєта суєт, а сьогодні так захотілося почути твій голос…

— Це, мабуть,тому що я в Луцьку.

— Он як!.. Я радий за тебе, слухай, а ти ше не забув, шо таке юс великий? І Богдан посміхається, пригадуючи, як цим інтригували Мільольонту, можливо, він і до сьогодні не знає що це була літера старослов’янської абетки.

— Ні, не забув, а ти знаєш як називали Луцьк у давнину?

— Звичайно ж, Лучеськ Великий. Слухай, недавно вичитав, що коли в місті князювали литовці, дуже дешевими були продукти, хліб коштував 0,2 гроша, курка півтора, не те шо сьогодні ! А от звичайний пес дворянин аж 150 грошей, за нього можна було купити двох коней чи отару овець, а за мисливську собаку — чотирьох рисаків чи дві

110

Валентин СОБЧУК

отари. Хи, а скільки зараз собацюр бомжують на міських вулицях… А ще, друже, прочитав, коли Луцький замок належав російській короні, то його продали на цеглу, однак спасли курячі яйця? Ти не смійся, правду кажу, просто ще за часів Любарта їх клали в розчин, тож коли почали довбати стіни, то зрозуміли — легше спекти нову цеглу. Богданові й собі захотілося щось розповісти про історію улюбленого міста: — Друже, а чи відомо тобі, що Луцьку фортецю, коли вона ще була дерев`яною, брав у шеститижневу облогу син засновника Москви Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський. Тільки уяви, за тисячу кілометрів прийшов з військом! Значить, дуже привабливим і красивим було тоді місто.

— А, про цю історію я знаю, — продовжує Петроній, — тоді лучани дали добру відсіч, ледь не позбувся життя Андрій Боголюбський — врятував вірний кінь, котрий сам не вижив і був похований із почестями, начеб на березі Стиру була могила того коня… Після цих слів Богдан побачив як із за рогу будинку вийшла жінка, чорнокоса й струнка, і щось аж тьохнуло в серці: «а що, коли це вона?» І Богдан каже Петронієві, що зателефонує пізніше, та йде слідом за жінкою, що так схожа на Лесю. Стан так само чарівно підперезував пояс плаща — талія, як у скрипки, і йшла вона так само, як Леся, наче царівна — самовпевнено та граційно. Певний час Богдан вагається наздоганяти її чи ні, але вона прямувала в бік фортеці, тож він вирішив йти слідом. І от чорною лускою бруківки з легкого туману випливла древня площа, над якою панувала В’їзна вежа замку з короною зубчиків, а ліворуч холодно поблискував куполами, наче шоломами, колишній костьол єзуїтів Петра і Павла, а ще перемовлявся з вітром одинокий ясен богатир неподалік замкових воріт, начеб найдревніший в Україні, біля якого любила бувати Леся Українка. Богдан на мить зупиняється на древній площі, думаючи скільки століть вона пам’ятає, скільки подій могла б розповісти, однак лише старий ясен озивався шумом хвилі на вітрі й сипав на брук золоті червінці осені. А ще Богдан вкотре з сумом подумав: із кожним роком чимало історичних будівель Луцька перетворюються на істеричних старців, з перекошеними вікнами, а той зі стінами що світяться ребрами дранки, й навіть перед замком Любарта будинок Пузин, які були фундаторами Братства, в такому вигляді, наче його не ремонтували з 17 го століття. Усе це

ФРЕСКИ

111

швидко промайнуло в голові Богдана, коли він йшов за жінкою, так схожою на Лесю, все вагаючись, коли її наздогнати. Але вона пішла до замку, і за масивними дверима В’їзної вежі він почув як зацокали її каблучки, о, як цей стук підборів був схожий на Лесин! У нього вже не було сумнівів, що це вона, і серце знову забилося в унісон стуку її каблучків —Богдан пришвидшує кроки. Однак на вході дорогу перекриває гурт людей, але він бачить куди вона пішла — до картинної галереї, і він вирішив спинитися: зачепила розповідь екскурсовода, високого юнака з палким поглядом і вусами, кольору соломи. Він розповідав про історію замку, коли той називався Верхнім,то на його невеликій території знаходився княжий палац, кафедральний собор Івана Богослова, будинок єпископів, дві з трьох веж, заклав Любарт, третю — Вітовт, а збудований він на місці давньоруського дитинця, й спорудили його не одразу, до цього доклали зусиль князі Любарт, Вітовт і Свидригайло. З теплотою в голосі екскурсовод оповідає про князя Любарта, який був одружений на волинській княжні, що він дуже полюбив місто Лучеськ і цей край, і навіть прийняв православ’я, отримавши друге ім’я Дмитрій Любарт, а ще першим заклав мурований замок. Лучани любили князя. Любарту постійно доводилося воювати, оскільки на князівство часто нападали: з півдня татари, з заходу — поляки й угорці. Однак князю Любарту вдалося суттєво розширити свої володіння, і з удільного князя він став правителем Володимиро Галицької держави й переніс столицю з Володимира до Лучеська. Мужній князь до кінця своїх літ не покидав меча і помер у поході на 83 році. Богдан знав, що поховали князя Любарта в замковому кафедральному соборі Івана Богослова. Сьогодні собор розкопаний, в ньому можна побувати, а ще в підземній крипті (некрополі). А от останки князя з поховання в соборі втрачено, й Богдан вкотре шкодує, що князю Любарту немає величного пам’ятника, от коли б його спорудили на площі перед замком. Згодом екскурсія відійшла від підвалин княжого палацу в глибину замку, й Богдан подумав, а чи не зайти йому до картинної галереї куди пішла жінка, схожа на Лесю, але вирішив зачекати. Екскурсовод уже розповідав про іншого литовського князя — Вітовта, який прийшов після Любарта і теж полюбив Лучеськ, зробивши його своєю улюбленою резиденцією. І хоч за часів Вітовта кордони Великого Литовського князівства розширилися від Балтійського до Чорного

112

Валентин СОБЧУК

морів, і князівство стало, по суті, державою, й чи не найбільшою в Європі, однак не всі визнавали його самодержцем. Це було однією з причин, коли Вітовт наважився до рішучого кроку — зібрати в Луцькому замку монархів усієї Європи, де, окрім власної коронації, запланував обговорення питань спільної стратегії боротьби з Османською Портою, проблеми в стосунках між православними й католиками. І цей, по суті, перший в історії Європи дипломатичний саміт, відбувся в 1429 році. Королі та найвищі представники найбільших держав зібралися в Лучеську, враховуючи їхню челядь, прибуло п'ятнадцять тисяч чоловік, і це при тому що в місті проживало всього п’ять тисяч. Такого зібрання не знав не лише Лучеськ, а також Європа. З’їзд тривав два тижні, щодня на банкетах випивалося до семисот діжок меду й пива, а вже скільки було з’їдено волів, лосів, зубрів, курей і гусей — точно ніхто не знає, бо цифрами з багатьма нулями в ті часи оперували хіба що великі математики. Розповівши про це, екскурсовод посміхнувся в солом’яний вус. Однак на цьому з’їзді Вітовта не коронували, начеб красі корони, яку привезли з Риму, позаздрив польський «круль» Ягайло, є переказ що цю корону порубали на шматки й повезли по різних країнах. Вітовт збиратиметься провчити гонорового шляхтича, однак передчасно помре. І першим у наступ піде «круль» Ягайло, причому, проти свого брата Свидригайла, який пообіцяв зрівняти православних з правами католиків. У липні 1431 року Луцька фортеця буде в облозі, її захищав чотиритисячний гарнізон на чолі з воєводою Юршею Русином. Оборонці протистояли в кілька раз більшому війську поляків, більше місяця тривала жорстока битва за фортецю, і вона вистояла — польський «круль» пішов на перемир’я. «Історія знає чимало випадків несхитності оборонців Луцької твердині» — після цих слів екскурсовода Богдана наче пронизало струмом: з картинної галереї вийшла жінка, схожа на Лесю. І от він знов чує знайомий цокіт каблучків, ще мить — і бачить ці небесно сині, як озера Волині, очі… Та перед ним була не Леся, а юна дівчина, так схожа на неї. «А що як вона її донька?», — майнуло в голові, але він не наважився про це запитати, а тільки стояв і слухав цокіт її підборів, наче стукіт годинника, що повертав стрілки в юність…

З фотолітопису автора

ЗМІСТ Цвіли сніги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21 Золото стежок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .29 Одісея есеїв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .44 Помста древнього жертовника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .56 На горах Кия . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .63 Лебедина зграя — і лід ламає . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .70 Етюди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .82 Юс великий . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .87

Видавництво «Прометей» Київ Свідоцтво про реєстрацію серія ДК №5212 від 19.09. 2016 р. Книга друкується в авторській редакції. Фото з авторського архіву та вільного доступу Інтернет Підписано до друку 5.04. 2019 р.