20 років потому і далі... by Собчук Валентин

Валентин Собчук

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Видавництво «ПРОМЕТЕЙ» Київ 2019

УДК ББК Собчук В.М.

ISBN 996 8477 01 04

Валентин Собчук. «20 років потому і далі…». Вибрані товори, 2021. Твори друкуються в авторській редакції Видавництво «Прометей»

ISBN 996 8477 01 04

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Крізь призму 20 років і далі… У минуле з сучасного дня захотілося поглянути з висоти 40 років творчої діяльності. Саме тоді почали з’являтися мої замітки в районній газеті «Колос» на Волині. А вже через п’ять років, 10 вересня 1986 року, поставлено редакційну печатку в трудовій книжці у Кам’янському (тоді Дніпродзержинськ). Щодо перших публічних творів, то вони вийшли в світ ще задовго до роботи в газетах — на стовпах в моєму рідному селі. Сатиричні фейлетончики, написані від руки, ще й з кумедними карикатурами, висміювали дуже модних сільських стиляг, які не давали людям спокою серед ночі своїми піснями на штиб: «А ми всю ночь баклуші бйом…» Причому одного з співаків після цих фейлетончиків, розклеєних на стовпах, так і прозвали Баклушею. Згодом перо сатирика я час від часу відточував і в моїй першій газеті «Дзержинець», часописі «Думка», де був редактром до 1995. На шість років про сатричний «пензель» довелося забути в юридичній газеті «Закон і Бізнес». У 2001, коли переїхав з Дніпра до Києва, на посаду заступника головного редактора в журналі БіП («Бізнес і Політика»), знову знадобилися сатиричні здібності. У збірці опубліковано низку фейлетонів та сатиричних історій, датованих 2001 2002 роками, котрі публікувалися у згадуваному часописі, а ще в книжках «самвидаву». Адже свобода слова в Україні йшла теринистим шляхом, свого часу навіть тих, хто мав друкарські машинки вдома були під наглядом КДБ. До Помаранчевої революції гості з цього відомства навідувалися і в нашу, столичну редакцію «БіП». Також Вашій увазі пропонується добірка інших творів різних періодів, зокрема багато разів друковану пацифістську повість про будні сержанта в совковій армії. Автор

Валентин СОБЧУК

2013

ЯК ТОВАРИШ СУХОВ ЛЕДЬ НЕ ЗАДИХНУВСЯ В ЦИСТЕРНІ Навіть не віриться, що ми раніше могли жити без реклами. Епоха купи продай тисне звідусіль, особливо, через телеекрани. Як вам ролик, де якийсь “парняга”, задерши нюхало, каже, що одні п`ють пиво аби підкреслити свій статус, а дехто, щоб виглядати розумнішим... І це ж треба таке вигадати! Так можна сказати: а коньяк дудлять, щоб відчути себе на коні, чи вершником без голови... А, взагалі, реклама спиртного стала настільки масовою, наче в країні почався алкогольний геноцид. — «Ну ви гонете!..— Не гонемо, а переганяємо…» — щасливо всміхається чолов’яга, рекламуючи оковиту, наче якийсь еліксир довголіття… Отже, продовжимо тему рекламних шедеврів, від яких в гробах перевертаються всі класики літератури: “Перший крок можна зробити ногою, або рукою!..невже хтось ходить догори дригом.”, або: “думай головою, що буде над головою — а чим же іще?.. невже вухами? Схоже, ними й думали рекламісти, вигадавши цю “туфтологію” для пропаганди покрівельних матеріалів. Непервершені перли трапляються й в газетних оголошеннях: “Здійснюємо реєстрацію та ліквідацію юридичних і фізичних осіб». А як шматують рекламою фільми — навіть сто разів бачене “Біле сонце в пустелі”, і то якось затьмарювали рекламою ледь не півгодини. В результаті Сухову довелося паритися в пекельній пітьмі цистерни з під нафти цілих 7 хвилин 29 секунд, але чим могли йому зарадити телеглядачі, які теж виявилися заручниками рекламного “шлакоблоку”— та бувало й гірше. Пригадуєте час, коли цікаві епізоди телесеріалів переривали гігієнічні прокладки з крильцями й мало не вилітали з екрану до вашої кімнати, і падав бутерброд у дідуся фронтовика. І закипав він гнівом: йому не збагнути, чому по телевізору прокладки називають” Ангелами”! До чого країна котиться!!!— кричав він” Але що дідусь, коли навіть чиновники з державного комітету телебачення і радіо теж публічно обурювалися, що розхвалювання гігієнічних прокладок ледь не поголовно виводило людей із рівноваги й загрожувало здоров’ю

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

нації, що реклама в нас нахабна, цинічна, непорядна, продажна. Словом, аморальна, як повія. Мовляв, створюється враження, що нас тільки секс цікавить, а до іншого немає діла... Так, ми вже не та країна, в котрій нема сексу. Навпаки, одна радість залишилась... Радість сексу. 2005

АНГЕЛИ ЧИ ДЕМОНИ? Якось зайшов у столичний антиквар шоп, і прямо за порогом — свят свят!!! Мене зустріли чорні ангели, а, може, й демони… На мить закляк на місці, й думав уже виходити, але цікавість взяла гору.Тож розглядаю їх, себто два підсвічники з чорними крилами. Питаю продавця, що за істоти, він лише посміхається. Глянув на ціну — ого!.. І одвисла щелепа — по 900 тисяч гривень кожний! — Ці підсвічники часом не літають? — питаю продавця, він знову посміхається. — З якого ж вони металу, може, якось марсіанського? —З бронзи, — відповідає. Да уж! ... А чи не продаються вони з мармуровими колонами, на яких стоять? — Ні, але якщо будете брати відразу два підсвічники, то можна й з колонами… — От якби ці колони були з палацу імператора Нерона,— кажу, посміхаючись, тоді б узяв, й надувши для важливості щоки, йду розглядати інші речі. За мною цокотить по кахельній плитці, наче підкована кізка, продавчиня, і неспроста, бо ціни на старі речі — космічні. Якась скляна ваза, розмальована квітками — 15 тисяч гривень, інша — тридцять! Найдешеве, що побачив тут, був келих із кольорового скла, і той за п’ять тисяч! Невже хтось купить цей келих, в якому, можливо, топив своє горе якийсь Плюшкін. Дивно виходить, стара скляна ваза коштує дорожче старої автівки! Однак цю вазу може зачепити кіт хвостом, чи ненароком сам любитель древності — й нема. Дивна ця штука антикваріат, але ж і багата в нас країна, коли такі ціни на старі речі.

Валентин СОБЧУК

2013

ДЗЕН ДЗЮН ЧИ ДЗЮН ДЗЕН — Був такий китайський філософ,— якось сказав мені Хома Блуд, депутат Верхньої думи від партії Окунів, коли бідкався проблемами, — кажеш, тяжко живеться, а кому зараз легко?— а ти розслабся, як казав китайський філософ Дзюн Дзен, чи Дзен Дзюн… І я посміхаюсь, бо знаю, що дзен — це школа життя китайських мудреців, але мене інтригує, хто такий Дзюн, що про нього наплете Хома — він університетів не закінчував, а у парламент потрапив в обоймі з такими, як і сам скоробагатьками, що були двійочниками, а стали законотворцями. Але в неосвіченості Хоми була якась «неубієвамая» мудрість, тож слухаю далі, чекаючи, що він зморозить: —Так от, як казав Дзен Дзюн чи Дзюн Дзен, треба розслабитися й сісти в позіі лотоса на березі річки, або з вудкою, во!..і сидіти собі спокійно, доки не попливуть трупи ворогів… —А їх у мене немає…— посміхаюся, пригадуючи, що це сказав Конфуцій… —То попливуть мої… 2018

ОДЕСЬКІ ПЕРЛИ Вони усюди: на оголошеннях типу здається квартира разом з хазяйкою, навіть привокзальний фонтан вас подивує і розтягне в посмішці губи, бо в них гарячі посейдони освіжаються... От демократія! Cхотілося намочити “пейси”: заліз у фонтан — і море по коліна... А скільки веселих перлів у розмовах одеситів! Наприклад, коли запитав, “а пляж звідси далеко?”, то почув: — Атвєт — нєт... рядом, но туда, как в Жмєринку чєрез Вапнярку, єдьтє лучще трамваєм на Зєрновую, он там ширє... — А коли познайомився ближче, то мій візаві, назвавшись “чемпіоном уємбілдона”, розповів, як недавно в Адєсу приїздив Жванєцкій: — Он за сталом бил мьортвий, а я жівой, всє стулья паламалі... — Так буянілі? — Шо ви, ат хохата...

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

А за ранковою кавою таким перлам подивувався, що й досі з посмішкою згадую цю балачку між двома аборіГєнами: — Виєхал к мосту на Перєсипє, а там нутрії стаят і зуби скалят, і так смортят, будто мєня дожидаюцца, но я праєхал міма, я їх нє баюсь... “І шо то за звір такий? Може одеська чупакабра? — майнуло в голові, — і дослухаюсь далі… — Я тожє нутрій ігнорю, нікада нє пью за рульом, і што ані могут мнє сделать?... “Мать моя Тереза, мабуть, вчора ці адєсіти добряче ковтнули,— але причому тут нутрії, іншим бєлочкі ввижаються, а їм водяні щурі біля мосту... Але згодом мені розтлумачили, що нутріями називають автопатрульних, бо вони “с внутрєнніх органов”... А коли був на Привозі, де можна купити все — від кільки до хряща акули, то потішився цілою низкою чисто одеських перлів:

*** — Пакупайтє свєжую камабалу, она єщьо падмігіваєт… — А увас єсть дакумєнти на рибу? — Справка о состояніі здаровя, ілі свідєтельство о смєрті?

*** — Хаччу купіть у вас арбуз, но баюсь, што нє данєсу — Не бойтесь, я так взвєшу, што данєсьотє

*** — Аткуда ми прибілі? Какіє прибілі? Адні расходи

*** — Ви слихалі, моя тьоща отдала Богу душу… — А шо у нєйо било?.. — Ой, я вас умоляю… — Шо у нєйо било… камод и двє тумбачкі!

*** — Ізя, помніш, когда тєбе било плохо, я сварила суп? Нєт, Розочка, ти сначала сваріла суп, а потом мне было плохо!

Валентин СОБЧУК

«Перли» на товарах й ололошеннях: На яскравих чоловічих трусах напис: «ТУ 134, а свою нє разу».

З оголошень на стінах «Продавец арбузов щелчком пальца может опрєдєлять не пустая ли у вас голова». «Ешь, молись, делай брови». «Купите ручную белочку, или она придет к вам сама» 2020

ЯК МИ ОДЯГАЛИ ШАПКУ НА КАБАНА (бувальщина) Дорога була рівною, як стріла, та позаяк перед Різдвом трапляються всілякі дива, а то й містерії, ми теж їх пережили, хоч не швидко гнали нашого автопегаса, бо сніжило в фари, одак і нас спіткала пригода. Несподівано з гущавини лісу, що підступав до «варшавки» з обох боків, прямо під машину кинулася вервечка якихось дикобразів, як видалося в першу мить, а в другу почулося: «Бемц!», але наш кормчий втримав баранку. — Йома йо, кабана завалили, — вигукнув він і спинив автівку. — Шо робити? — вихопилося в мене. — Як шо!!! вполювали свіжину!!! — зрадів Вовчик, поїдемо до мого доброго знайомого пана Яцека, він сьогодні, холера ясна, справляє Різдво… Але водій Андрій не оцінив ні жарту, ні можливої «добичі»: — Ага, придумали, а як нас спинять менти та пришиють браконьєрство, хто відслюнявить на штраф?.. — Та шо ти бздиш, посадимо кабана на сидіння, одягнемо шапку, буде як пасажир. — А чию шапку, — чомусь спитав я? — Ну твою канєшно, в тебе ж найбільша макітра. — Слухай, в кабана довгі вуха, давай натягнемо, Вовчик твого капелюха. — Харе зубоскалити, — невдоволено обізвався Андрій. — Придумали тоже, кабана посадити на сидіння!!! І не пили ж сьогодні!.. А таке верзете.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

— Та не дрейф, як зупинять менти, скажемо шо дикий кабан це наш кореш Панас. А як будуть чіплятися, я розіграю сцену: Панас, Панас, шо ти напився, як свиня, будь чєлавєком, вставай, покажи своє справжнє ліцо. А тоді ше й хрюкну по кабанячому — менти одразу стануть на лижі… Вовчику таки вдалося розсмішити супер серйозного Андрія, й він погодився завернути на місце, де збили кабана. Згодом світло фар вихопило кремезну тушу кабанюри. На якусь мить навіть в мене прокинувся мисливський інстинкт, і я прихопив про всяк випадок монтировку, знаючи, що ранений кабан може піти в атаку. І от настав вирішальний час. Не вимикаючи фар, підходимо до збитого рила. Але стався форсмажор. Як тільки залишилося кілька кроків, кабан звівся на ноги й вишкірив ікла, наче посміхаючись, «а ну, хто з вас найсміливіший, шкутильгайте сюди», читалося в його оскалі… Ми стали, як стовпи, не вистачало на лобах лише ліхтарів, але вони здавалося й так світилися від нашого подиву в очах. Кабан же не став довго міркувати, що діяти, а обтрусившись, почвалав у ліс. — Да!!!— хором вигукнули ми, а Вовчик весело додав: — А най його шляк трафить, але я помітив ми проїхали село Козлиничі 2, а шо як вполюємо ше й козла… 2015

ХМАРОГОНИ Несподівано довкілля посутеніло, сонце поглинули хмари, й, здалося, от от і наскочать татари. А згори полив такий сильний дощ, мов у небі прорвало греблю. —Такі хмари, мов перед Ноєвим потопом,— мовив Потап. —Не ний, Ною,— відказав Остап,— який тримав за пазухою пляшку, котра спітніла від чекання, шкодуючи що непогода зіпсувала таку ідилію, адже вони з Потапом запланували пікнік біля найстатрішого в Ірпені дуба, але ж така злива... Але товариш Потап був невблаганним, мовляв, ніякий дощ, і навіть потоп немає бути їм на перешкоді: —Дубові, Остапе, 700 років стукнуло, а ти не разу біля нього не надзюрив, і от результат — він засох, і його спиляли…

Валентин СОБЧУК

— Причому тут я?.. —А при тому, що не любиш природу нашу мать… — Гаразд їдемо,— невдоволено мовив Остап, почувши від Потапа, що він уміє розганяти хмари, з усмішкою відказав: — Е, ми стільки не вип’ємо… І хлопці натиснули на педалі своїх двоколісних «ленроверів», а що робити, не вертатися ж додому такими мокрими, наче валялися в калюжі, та ще й з пляшкою за пазухою, котру відразу конфіскує дружина Остапа. — Ти ж не з глини, щоб боятися дощу,— підбадьорював товариша Потап, завертаючи вбік Податкового університету, де в лісопарку ріс партіарх дубового царства. Дорогою в Остапа вже не домінувало бажання пошвидше ковтнути вогняної акви, а прагнулося подивитися, як розганятиме хмари Потап. Міркуючи, а що, коли йому це вдасться, адже його друг — з гоголівських країв, й може розумівся на відьмацтві. Бо як не крути, а Потап був не таким, як всі: зовсім невибагливий до комфорту, а жив у такому Вавилоні, де б інший відкинув роги й копита… Так називали садибу одного місцевого поліглота Петра, він навіть оволодів давньогрецькою мовою, не те що перший міністр Азіров, який не міг вивчити й державної, а що казати про економіку… Однак хоч Петро й знав іноземні мови та перекладами заробляв на життя, сьогодення особливими зарабітками не тішило. Навпаки таким, як він від ума було одне горе. Доводилося жити в бідності й деколи навіть на багатті готувати їжу, як закривали газовий кран. Зате він давав притулок у своїй хатці рукавичці багатьом жертвам Богеми. І хоч там було кілька ліжок та мешкало біля десятка душ, а дехто навіть — на даху. Потап же сам змайстрував якесь химерне ложе зі старих дверей, схоже до середньовічної катапульти — здавалося, от от хтось вилізе з під неї й дасть копняка. І ззовні й зсередини садиба, густо асена, як Вавилон, нагадувала зону особливого режиму, тільки в ній відбували покарання не за скоєні злочини, а навпаки, — за інтелект й широку ерудицію. Так життя мстило інтелігентам, бо вони не хотіли до нього пристосовуватися, як колишні двійочники з трійочниками, які вибилися в бізнесмени й депутати. Тож час від часу в Вавилоні проживав різний люд — журналісти й письменники, просто пройдисвіти, як от Маразм

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Іванович, дядько похилого віку, який збирав милостиню під церквою, незрозуміло для чого, вдягаючи на голову жіночу хустку — чи так шифрувався, чи давив на жалість, прикидаючись бабуньою. Хтозна… Про це він нікому не зізнавався, бо, взагалі, поселився в сараї, де навіть не було вікон, й де Маразм Іванович був схожим на колгоспне теля. А ще до Вавилону якимось вітром занесло чи то індуського, чи ромальського піїта, який жив по сусідству в окремому будинку й добре вивчив українську мову, на відміну від першого міністра Азірова. Нерідко коли цей піїт отримував пенсію, то ввечері заходив у гості до Вавилону, а вже зранку питав: — Хлопці, ви не бачили мого жакєта, шо не бачили?.. О, мій жакєт!.. там була пенсія. О, девел!( чорт)… Невдовзі хлопці стояли біля пня під найстарішого ірпінського дуба, котрий був заввишки два метри й нагадував велетенську діжку.. —Старий, ти бачиш як високо спиляли патріарха. — Шоб це значило?— замислився Остап. —Готують п’єдестал дубовий… —Й для кого таке щастя?.. —Не Лєніну ж стояти на дубовому пеньку, знайдуть героїв… — Я би поставив тут найбільшого катюгу лісу із бензопилкою в руках. — О, то в Ірпені їх дофіга… — То всіх — на пень!.. За хвилину другу хлопці знайшли прихисток під зеленими парасолями молодих дерев, і першим тостом, виголошеним Потапом, були такі слова: — Щоб вони жили на таку зарплату, як ми!..— і за хвилину дощ послабшав. — Потапе, ти, й справді, якийсь калдун, і вмієш відганяти хмари,— здивувався Остап, як там вас звуть?.. мольфарами, чи гонихмарниками?.. — Нє, старий, ми звемо себе хмарогонами, бо не «гонимо, а переганяємо» —Кого перганяємо? .. —Звісно ж не Зеленого змія, як в тій довбаній рекламі, а товстолобих товстстосумів, які схожі на ненажерливих динозаврів…

Валентин СОБЧУК

Коли чарки напововнили втретє, Потап урочисто промовив: — А щоб наші чиновники їздили не «мерсами», а на велосипедах з сонячними батареями!!! І це пролунало так магічно, що дощ несподівано вщух... Мабуть, сама природа знала що це нереально, й вирішила виконати бажання хлопців, вгамувавши хмари. 2012

ЧАС У КИШЕНІ На морі трапляється різне, то воно лагідне, мов дитя, а то характер покаже, й таку хвилю погонить, що, здається, занесе в гості до султана. І хоч море ніколи не збиткувалося наді мною, все ж забрало мобільник — хіба я знав, що воно буває таким підступним, коли роздягнувся на березі, й роззявивши рота, милувався силою та зухвалістю шторму. Шорти з теніскою не втонули, а от телефон плавати не вмів. І все! Прощайте рідні й близькі, поговоримо, коли приїду. І тут я вперше відчув, наскільки ми приручені до цієї маленької штучки, без якої важко ступити й крок, оскільки вона забирає частину нашої пам’яті — я не знав жодного номера, все пам’ятав мобільник, якого вже не було. Хоч кричи SOS! А ще я залишився без часу, оскільки звик до годинника на телефоні. Однак через кілька годин я подивився на цей вибрик долі по філософськи, відчувши, що позбувся якоїсь прив’язі, як пес ланцюга. Ніхто мене не турбував, і я на всі «зябра» дихав вітром нової свободи — спілкувався з сонцем, а ввечері з місяцем. За їх рухом і час визначав, коли лінь було спитати котра година в людей. Та завтра з цією розкішшю треба було прощатися: без годинника можна запізнитися на потяг, а при моєму бюджеті це було б катастрофою. Мало того, ніхто не знав, чому я не відповідаю на телефонні дзвінки, а тут ще й не приїхав... Згодом пішов на невеличкий ринок купувати годинник. Вибір був невеликий — настінні з «кукушкою», або ж просто будильники. Я взяв останній, такий щоб помістився в кишеню. Цілий день відчував, що ношу з собою куранти, особливо коли питали котра година, і я діставав будильник, щоб відповісти. Ніколи в житті не бачив стільки здивування: одні сприймали мене за «чумачечого», інші за перегрітого на сонці.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

2013

У ВАГОНІ З МІЛЬЙОНЕРАМИ Раніше зустрічався з товстосумами на прес конференціях або в Верховній раді, де їх — найбільше. А тут відразу цілий вагон мільйонерів! Причому непростих, а точніше дуже простих. Однак, вмощуючись на боковушку своєї плацкарти про це не здогадувався, адже їхав із Сімферополя до Києва, а люди, які побували на морі, всі однакові — у шортах і тенісках, веселі й привітні. І все ж мої сусіди, а вони в переважній більшості були жінками, незважаючи на юного отрока, як тільки рушив потяг, відразу мене спантеличили: —Да, атдахнулі харашо,— озвалася до своєї подруги одна блондинка, котра так засмагла, аж стала схожою на Гайтану,— адно пєчальна — хахлам не хватаєт нашєва парадка, вєзде многа мусора! —Ну хахли привиклі пад сєбя гадіть … Я сидів, як в рот води набрав — вони що, не здогадувалися, хто з ними їде? Подаю голос, знайомимося, мої сусідки посміхаються, коли запитую: чому вони нас ображають. —Ну, ви ж на нас тожє гаварітє бульбаши, а нащот бєспарядка, так ета ж правда, нє хватаєт вам нашєва бацьки… Погоджуюсь, однак їхнього бацьку раджу тримати в себе, ми всі посміхаємось, і кожен мовчки думає про своє. Щоб якось розрядити ситуацію, починаю розмову про улюблені страви, адже ніщо так не зближує людей, як стіл, а за його відсутності — розмови про нього. Мої сусідки захоплюються нашими варениками, також борщем, бо в ньому — всього багато, мовляв, недаремно «хахли такіє здаравенниє», й дивляться на мене. Я кажу, що не всі такі, як я, а вони, сміючись: —Ну да, єсть єшчо пахожієна Клічко… Цікавлюся їхніми найулюбленішими стравами, з’ясувалося, усі вони з картоплі, як от деруни. Хи, так і крохмаль може посипатись… Ну, якщо деруни й в нас — у великій пошані, то що таке колдуни, не знав, може, хоч вони не з бульби? Однак колдуни, незважаючи на таку інтригуючу назву, це теж своєрідні деруни, тільки начинені фаршем. Воістину картопля в Білорусії претендує на державний символ!.. Згодом говоримо про життя буття. У принципі білоруси на нього не скаржилися, однак сказали, що жити доводиться економно, хоча

Валентин СОБЧУК

комуналка й транспорт в них дешевші, а ціни на продукти майже такі самі,але вони натуральні, не те що в нас хімічать ковбаси на соєвих бобах. А от медицина хоч і безкоштовна, але з порожніми кишенями до лікарні краще не йти. Згодом я поцікавився їхніми доходами, й був вражений — вони всі були мільйонерами! Бо найменша зарплата в Білорусії складала понад мільйон рублів. Я навіть попросив, щоб мені показали їхні гроші, думаючи побачити на них зайчиків чи оленів. Однак на купюрах — ніякого зоопарку! Навпаки вигляд банкнот нагадував дизайн євро, та найбільше мене подивувало, що тисяча білоруських рублів вартувала одній гривні!І я за наш червінець купив на згадку аж десять тисяч їхніх рублів — у моїй жмені опинилося кілька десятків банкнот, починаючи від ста рублів, за яких не купиш навіть коробку сірників! Тож розглядаючи їхні купюри, кажу своїм сусідам, що в жодній країні немає такої підходящої назви грошей, як білоруські рублі, бо скільки дерев треба вирубати, щоб надрукувати мільйони рубчиків комусь одному на зарплату. Однак мої сусідки цим не переймаються, кажучи, що дерев у них багато, особливо дубів…

2013

ОРДЕН У ФУТЛЯРІ Колись ордени носили на грудях, і своїми героями пишалися співвітчизники. Та в епоху масового споживацтва більшість кавалерів орденів наче соромляться їх показувати. Адже серед них є такі, що купили їх і тримають в кабінетах своїх офісів на видному місці в футлярах, котрі нагадують домовини марнославства.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

2002–2013

ПОМІЧНИК КНОПКОДАВА Сім чи вісім років не бачив Сковородька, відтоді як він пішов з журналу “Навігатор”, в якому я публікував статті про “житіє” премудрих піскарів. І раптом, в парламентському фойє, засвітилася знайома лисина, ще мить і лукава усмішка до кутніх зубів сяє на обличчі Володьки. Обіймаємося й чоломкаємось, як круті; він коле мене в щоку цапиною борідкою, поплескуючи по плечі долонею, мов веслом. Міцний вовкулака... — Володька, скільки літ, скільки зим...ти зовсім не змінивсь, старина. — І не тільки тілесно, в душі теж без “ізмєн”... — І жінки так само люблять? — Ше й як! Але хіба їх можна задовольнити? От вчора, ночував в однієї феї, старався, як Камасутра, а зранку навіть кавою не почастувала. Знаєш шо, не долюбиш — погано, перестараєшся — теж... — Звісно, золота середина потрібна скрізь. — Нє, жінці не вгодиш, як там сказав Арістотель, “жєнщіна, ето іспорчєнний мужчіна...” — Ну, ти загнув... — Правда, правда, підростеш, поймеш. Вони зараз шукають не кохання, а спонсорів, точніше, вони хочуть і того, й іншого. Період журналу “Радянська жінка” минув, а який був час. Ти береш пляшку, а вона тебе жде з чимось смачненьким, душевні були стосунки... — Володь, неспроста говорять, що безплатне кохання придумали кацапи... — Е, шо ти тямиш!.. Хіба гроші сумісні зі справжніми почуттями. В Америці, друже, в ресторані або “кахфе”, як, сказав би колишній спікерп Іван джан, кожен платить сам за себе. Тут причини глибші. Де зараз жінка може нормально заробити? Хіба на панелі. І хоч кажуть, політика в нас, як повія, але, бачиш, серед депутатів, як не члєни партій, так скоробагатьки, ну трапляються серед нардепів жінки, але Вітренко в розрахунок не берем... — Слухай, а шо ти тут робиш? — Бач, підпираю колону.

Валентин СОБЧУК

— Та я серйозно. — Відразу видно, шо ти у парламенті вперше. А я вже тут пережив не одного спікера... — Так ти, значить, парламентський кореспондент... — Не хватало... І Сковородько підвів мене до книжкової полиці в фойє. — Бачиш, он моя лежить... — Хто? — Фу, який ти вульгарний! Книжка! — Нова? А ні... У тебе шо, творчий застій? — Ти наче з дуба рухнув, хіба не знаєш про нашу книговидавничу кризу, ці бісові алігатори, чи, як кажуть львів`яни, лігархи бояться поезії, наче вогню, щоб не дай Боже, новий Шевченко не народився, або Махно, кстаті, Нестор Іванович теж був поетом…пішли прогуляємось. І ми почали підійматися мармуровими східцями, встеленими зеленим килимом на другий поверх, і Сковородько мало не кожному зустрічному депутату кивав головою. — Невже ти їх усіх знаєш? — Звичайно, ні. Я їх так озадачіваю, хай хоч трохи пошамрають мізками — шо за кєнт з ними здоровається. Перед парламентським залом у фойє, який звуть кулуарами — броунівський рух депутатів, журналістів, помічників депутатів, просто пройдисвітів і довгоногих повій. Оголошено перерву. — Бачиш, скільки камер, цих однооких циклопів телепростору, що ковтають у себе всіляку бєлєберду, — скрушно каже Володька, — котру потім присмажують на телестудіях і кидають нам, як наживку, а ми ковтаємо її та віримо, що коли їх оберуть знову, то нарешті полльється манна небесна — і чіпляють вони нам макарони на вуха від виборів до виборів... Ой!.. ти бачив, як он це чудовисько ледь не стало своїм копитом на ногу. Здається, цей гібрид, тю, нардеп — колишній директор племзаводу, чи шахти. Інтєрєсно, як він у парламентське крісло влазить? Знаєш, тут в кулуарах буває, як в тісному автобусі, можна зустріти й зятя Кучми й прочіх скоробагатьків!.. Усі вони тусуються тут, перетворивши парламент на біржу. — О, слухай, ти ше не бував у “бухвєті”, х ххе , а це ж найкраще місце... У буфеті теж було людно.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

— Це ж треба, як зголодніли, — бубнить Володька, ось так і в пеклі стоятимуть в черзі, незважаючи на гаманці. — І за чим вони там стоятимуть? — За гарячою смолою... — Володь, це хто на цьому світі полюбляв оковиту, на тому питиме смолу?.. — Е, дивлячись, за чиї гроші випивати, якщо за нечесно нажиті, то да. Бач, он друг Павла, Мєгафонов, стоїть, а он дон Педро і прочіє преступнікі й чрєвоугоднікі. Все ж приємно бачити їх в черзі. Он Біляшов переминається, мабуть, пиріжків хоче. Слухай двійочником був, а став бізнесменом і купив мандат. — Зараз час двійочників і торговців азіятів...— кажу. — Але ж, старий, скільки серед нас цих азіятів по духу й діяннях, да!.. орда пройшлася Україною — от і чингісханять вони й досі та деруть хабарі, адже й саме слово хабар пішло від ординців … Нарешті, ми почали замовляти страви. — Ти шо, став вегетаріанцем, — дивується Володька з того, що я взяв так багато салатів. — Та ні, — кажу, — просто вони тут дешеві, приємно, шо хоч в буфеті законотворців не деруть три шкури. — А все через те, що нема контролю на цих ненаситних глитаїв, а чому? Бо риба гниє з голови... Після чарки Володьку понесло на лірику. Він пригадав свій роман у відрядженні з синьоокою Шурою, як вона носила йому в ліжко гарячі бутерброди, а ще зачитав рядки, як він впевнений, безсмертної поеми про безкорисливу Шуру: “Я готовий стояти під твоїм вікном, як солдат гомік перед Мавзолеєм...” — Володь, ти що, на сюрреалізм перейшов? — Сам такий!.. Перед тим, як піти в ложу преси слухати сесійне засідання, ще раз запитав Сковородька, де він працює? На що він з усмішкою відповів: — Я ж тобі казав підпираю в парламенті колони демократії, а якщо чесно, набридло работать, подався в політику, поки що дійшов до помічника кнопкодава... — Кнопкодава?.. — Ти шо, не знаєш, як називають нардепів, і до речі, нє зря. От мій

Валентин СОБЧУК

кнопкодав, з`являється тут раз на тиждень, коли треба голосувати, посидить пару годин, потисне кнопки “за”, “проти”, “утримався», пошепчеться в кулуарах, і знову поїхав на своїй дорогій чортопхайці займатися бізнесом — все, більш ні слова про політику! Ти ж знаєш, язик — мій враг… 2002

КОРУПЦІЯ Йшла Корупція в капелюшку невидимці. Йшла селами і містами, коридорами влади й закапелками установ, часом знімаючи капелюшок. Ну, самі розумієте: щоб туди поклали “падаяніє на прапітаніє”, адже у наших чиновників тільки хати великі, а зарплати маленькі. У такі моменти корупція ставала зримою. Європа з переляку зеленіла й кричала: “Ви найкорумпованіша країна в світі!” І навіть президент наш виходив із себе, а то й вистрибував, як охоронець з лімузина, і обурювався, мовляв, розвели тут, понімаєш, казна що! А от колишній генпрокурор Потебенько Корупцію не зустрів жодного разу. Щасливчик! Стільки років відпрацювати в прокуратурі й жодного разу не зіткнутись з цією дамою?! Може, коли вона дефілювала, генпрокурор, як Феміда, зав’язував очі? Навряд. Просто він упевнений: якщо йому не вдалося підібрати відповідний термін у вітчизняній юридичній теорії, то і на практиці нічого такого не може бути. Мовляв, морочать його світлу макітру. А Потебенько знає, хто видумав корупцію. Журналісти! А йому, бачите, — сьорбай… Та не даремно гнівався Михайло Олексійович. Проводжаючи Потебенька на заслужений відпочинок, гарант подякував йому “за принципову державну позицію” і навіть орден Ярослава Мудрого 4 ступеня вручив. Бо, у нас мудро, дуже мудро не помічати Корупцію.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

2002

СЕРП І ПОСТОЛИ Побачив одного разу по телевізору Олександр Ткаченко, як на Черкащині люди вийшли в поле з серпами. І мабуть, дуже обурився, що розпався серпасто молоткастий Союз. І виступив нардеп Ткаченко у парламенті з полум’яною промовою, мовляв, до чого дожились, люди вже серпами пшеницю збирають. І згадалися гнівні рядки Шевченка: “На панщині пшеницю жала”. Але ми ж не кріпаки, напевно подумав нардеп Луценко. І дійсно, в Дніпропетровську ракети будують і політику, а на Черкащині немає комбайнів. І якось в гарячий липневий день сплів Луценко постоли й вручив їх президентові, коли той прийшов до Верховної Ради. Оскільки президент не любив парлемент і відвідував дуже рідко, тож на цю оказію прибули подивитись навіть іноземні делегації, а тут йому вручають постоли... — Вот із зис? — запитували спантеличені іноземці. — Та це постоли, такі солом’яні тапочки, депутат Луценко хоче, щоб президент йшов у них в Європу, — пояснювали їм. — Та по чки! Сколко нужно фремя штоби дой ті до Европи! — дивувалися іноземці. — Як мінімум, сторіччя, — жартували у відповідь. — Он шь то, Дункан Маклауд? (пригадуєте фільм про мисливців за головами, де безсмертним у фіналі повинен залишитися один) — Що ви, ні, адже безголових у нас і так вистачає.

Валентин СОБЧУК

2002

БЛЯХАDМУХА Пам`ятаєте, як наші солдати ходили в бюстгальтерах? Причому тут голуба гвардія Моісєєва. Я на повному серйозі. Бюстгальтерами називались паски без блях. Бачите, бляхи із зірками Союзу здали на металобрухт. На нові не вистачало коштів? “Не коштів, а клепок “,— сказав мені якось один знайомий, розповівши таку історію. Поки, після проголошення незалежності України, наші “генералісімуси” шили собі нові, завбільшки з аеродроми кашкети, та чухали кирзяками за вухами, думаючи як розмістити на армійській блясі тризуб: зубами догори, на бік — чи на полицю, один київський патріот запропонував їм свій малюнок — тризуб в обрамлені дубового вінка. Мовляв, вінок — це вам— ворогам! Усім сподобалося. Він взяв і запатентував малюнок, щоб не пропав цей скорбний труд. Але ж для наших полководців і людське життя нічого не варте, а тут плати за якийсь малюнок на блясі. Тож, не довго думаючи, почали запатентований малюнок безкоштовно карбувати на бляхах. Але автор був не якимось там Стецьком — взяв і подав на військових до суду, і почались тяжби... — І шо, через це солдати стільки часу ходили в бюстгальтерах?.. Невже не могли вигадати інший малюнок? — питаю знайомого. — Хіба не знаєш, яка у наших військових, бляха муха, творча фантазія. Згадай, як в Артемівську на артискладах орудували газовими різаками прапорщики, щоб заробити на металобрухті, — ледь ціле місто не спалили. Брр! Краще не згадувати. Нашу армію, старий, якщо комусь і треба боятися, так це нам.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

2001

НАШЕСТЯ КРОКОДИЛІВ Два дні Іван Давидович думав, як перехитрити самого себе — на халяву “засвітити” свій новий ресторан. —«А що, як запрошу до себе журналістів, влаштую вечерю на сто доларів, а вони розтрублять про мій ресторанчик на все місто... Реклама — торгівлі мама!.. Хе, а ресторанчик назву “Зубатий Крокодил”. Ха ха, та які з них крокодайли, як кажуть американці, знали б вони, хто кого їсть у Києві! Але, чим би дитя не тішилось”… — посміхався Іван Давидович, старий ресторанний зубр, автор книжки”Флєйта піщєвод”. Через кілька днів йому намалювали крокодила, який жер заголовки відомих газет. Картиною він залишився вдоволений. Потім Іван Давидович взявся складати страви. О, тут головне не перестаратися, бо ці журнальори можуть на фуршеті, ого го! скільки з’їсти. З кілограма винограду він зробить сто. Як? Понаколює виноградини на пластикові шпажки і наштрикає в кавуни нарізані човниками… Зубочистками попроколює тоненькі, з цигарковий папір, шматочки м’яса, сиру і ковбаси, напої поналиває на самі денця бокалів. “Хоч не буря в стакані, зате” … — хотів пригадати якусь мудрість та не згадав — і кинув риб`ячу голову котові. Потім Іван Давидович розіслав запрошення: “У вас звірячий апетит? Приходьте. Чекаємо разом із крокодилом!” Я прийшов одним із перших. Господар начеб зрадів, багатозначно запитавши: “А Павла Івановича не буде?”, себто шефа моєї газети. — Він не голодний, — вихопилось у мене. Бачу, Іван Давидович зніяковів. — Я мав на увазі, що він вже пообідав, — кажу абищо. А потім додаю: — А що це у вас за драбини на стелі? Символи поламаних кар’єр? — Та ні, — вже сміється Іван Давидович, — просто інтер’єр. І раптом витріщається на двері байдужими, як в риби хек, очима. Там з’явився розкручений та ще більше покручений “премудрий піскар” Мусій Бублик. — Тут зубаті алігатори збираються! — гукнув Бублик з порога й так засміявся, мов випустив чортиків з табакерки, а поглядом шаснув на стіл, потім під стіл, тоді під спідницю гарненькій офіціантці, яка ледь не випустила з рук курочку гриль.

Валентин СОБЧУК

— Тут, а де ж їм ще бути! — радісно відказує господар генделика “Зубатий крокодил”. І раптом — у дверях дірка, вибачте, зірка телеекрану, ведуча телепрограми “Моя горизонтальна позиція” чаплеподібна Мая Кондратюк. Тільки но переступила вона поріг, як зайшли Анжела Пупсик та Вікторія Вовк, на тоненьких, наче козиних ніжках. Іван Давидович сяє, мов Дніпрогес, а тут ще й двоє поетес завітало. Компліменти сипляться, як з торби груші, що забув думати про гроші. — Можна починати, от тільки ще заждемо хвильку Івана Івановича… Та ждали годину. Я надщипував виноград і ледь стримався, щоб не поколоти господаря шпажками з бутербродів. А що б його штрикало зубочисткою в печінці!.. Але він посміхався і розказував про своє нужденне життя в епоху недорозвинутого соціалізму … Розповідаючи, як йому було тяжко, особливо, перед Новим Роком! “Місць нема — бажаючих тьма, просто якийсь штурм Сапун гори. Швейцари відкривали двері не більш як на ширину ступні...” — І тут з’являється Іван Іванович. “Радий вас бачити, — знову сяє Іван Давидович— а швейцар заходиться допомагати знімати верхній одяг. Це ж треба, він шкутильгав. Мабуть, прищемили ногу в ті часи, про які розповідав Іван Давидович, коли ресторанів було мало, а грошей багато, коли політикою торгували тільки “члєни КПСС”, точніше їх боси. А потім сталася трагедія — людям дали свободу, якою найбільше скористалися людці з крокодилячими устремліннями. От і зараз Іван Давидович лив крокодилячі сльози, згадуючи минуле, коли пообідати можна було за карбованець два. А от щоб перекусити в його генделику декому не вистачить і зарплати, і це при тому, що офіціантам він платить об`їдками, а то й копняками. Але хіба він у цьому винен? Звичайно, — ні! Винні крокодили, які розплодилися повсюди, вони, як запевняють вчені, є прямими нащадками ненажерливих динозаврів.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

2001

ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ Іду вулицею містечка в приватному секторі. Бачу, як за парканом цілуються з молодим вітром різнокольорові мальви, як спалахнув пурпуровим полум’ям, наче вибухнув від щастя, величезний кущ троянд, як вишні хизуються рубіновими намистами плодів, як щедра шовковиця сипле на траву сині грона плодів, і раптом чую лемент, такий безутішний!.. Аж мороз — до п’ят! І пригадалися роки дитячі, як у рідному селі лементували бабусі, коли хтось помирав чи траплялась інша біда. З кожним кроком лемент все ближчає, вже чути й слова: — Я ж тєбя ва атщє, я ж тєбя!..— крізь схлипування і завивання чується одне й те саме, наче заїло пластинку, а тоді раптом, — я ж тєбя далжна апутать цєпямі!.. Ого! Кого це хочуть закайданити: доньку, чоловіка, палкого коханця? Прискорюю крок, лемент лунає за скособоченим парканом, за яким біліє вже похилого віку хата. Заглядаю туди. Біля ганку розпатлана жінка, вік якої на око не визначиш, одним словом, вже баба. Вона шалено потрясає собачим нашийником, мов зняла його з власної шиї. Раптом нагинається до собачої будки, й схлипуючи, волає: — Я ж тєбя Рекс, за твой пабєг, ватщє далжна апутать цє пямі!.. 2001

ЕЛЕКТРИЧКА Якщо ви не їздите в електричках з передмістя Києва на роботу — ви щасливчик. Я по особливому це відчув, коли після робочого дня, в час пік, запросив до себе в гості знайомого. Як кажуть, люди у нас звикають до всього, та Андрій був не з таких, ще на платформі, глянувши на переповнені вагони, знизав плечима, посміхнувшись: “Це що, остарбайтерів з 42 року везуть?!... шнєлє, шнєлє, айн цвайн драйн...” Кажу йому, що за такий “комфорт” ще й оплату за проїзд постійно підвищують, зараз квиток коштує, як на маршрутне таксі, а розклад руху, трясця їм в шпали, змінюють мало не щодня. Ще веселіше було в вагоні, точніше в тамбурі, де Андрієві довелося стояти на одній нозі, зважаючи на його модні ластоподібні шузи, такі

Валентин СОБЧУК

довгоносі, як в Буратіно, аж захотілось запитати щось про папу Карла, але йому зараз не до сміхунчиків. — Жіночко, моя голова, вам що, — полиця!.. та не трясіть своєю корзиною! ви шо, хочете мені поставити на голову? — обурюється він. — Та ні, між ноги! — Мені!?. ви шо, тьотя… — Собі, але в мене між ногами хтось стоїть... А з другого кутка вже чується: — Дядьку, куди прете, ви шо з яйцями їдете?!. — А по вашому — я їх оставив вдома?!. Після цих реплік мені пригадалась розповідь сусідки — одного разу її так затисли в тамбурі, що вона не змогла нормально розігнутись ні коли вийшла з вагона, ні в метро, ні на роботі, аж хтось з колег пожартував: “скажітє мужу пусть памєняєт позу”. Однак електрички не завжди схожі на «скотовози», інколи вони стають театрами на колесах… Ось в дверях постає жіночка, яку ви бачили, здається, пів року тому і знову чуєте, як вона жалібним голосом кигиче, що в неї вчора згоріла хата, що нема чим годувати дітей, що “сільрада дала їй 10 кілограмів пшона, сусідка — ось пальто”… Вона так переконливо розповідає, що рука сама тягнеться до гаманця. Слідом за бабусею ідуть трусити монети молоді здоровані. Розривається на грудях баян, на гітарі ледь не лускають струни, знову лине пісня про маму. Так і хочеться запитати:” Хлопці, коли ж буде про батьку?”— Після них починають агітацію ходячі магазини. Ось постає перед вашим носом чоловік, обвішаний як патронташем, липучками для мух і гучним єфрейторським голосом пропонує вам леза для гоління і пастки для тарганів. Коробейники наперебій демонструють підозріло дешеві товари: китайські щипці, якісь супер склорізи, панацею від усіх болячок, окрім словесного поносу, в`єтнамську “Зірочку”, китайський чай, і стільки китайської всякої всячини, що здається електричка їде з Пекіну.Перегодом пристрасті коробейників вщухають, можна й перепочити… — Пакайтєсь! Ісус прийдьот скоро, — поріг вагона переступає молодий сектант з палаючим, як стріха, поглядом, вигукуючи, — пакайтєсь в грєхах, грєхамі єсть непаслушаніє властям! Непаслушаніє Міністерству абразаванія! Завість! Стяжатєьство! Захват мєжи сасєда! Захват мєжи сасєдкі!..

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Він так довго перелічує гріхи, що молоді хлопці грозяться викинути його з вагона. Але тим часом електричка заходить на перон, на якому ви знову чуєте голос сектанта: “Па кайтєсь!.. — А пішов би ти, — каже, виходячи з електрички якийсь чолов`яга з лантухом на спині, — під Адміністрацію президента чи Верховну Раду, а то знайшов місце... 2002

ПРЕЗЕНТАЦІЯ Столичному журналістові не звикати до фуршетів. Серед київських вакул пера, саме вакул, бо є журналісти, які перами орудують, наче молотами, не пишуть, а клепають, є прошарок фуршетологів, таких собі фахівців, котрі заздалегідь знають, як кажуть львів’яни, “пляни” проведення застіль. Асами вважаються ті фуршетологи, що вміють з ролі зовсім незваних гостей переходити в категорію шановних. Чули б ви, як вони вішають на вуха присутніх довгі спагеті з кетчупом тостів та промов. Але поганий той фуршетолог, котрий не вміє після гульки винести кілька пляшок з собою. Якось один із таких фахівців підбив мене піти з ним за компанію: — Ти тільки прикинь, якийсь Ліберман презентуватиме коньяк “Пегас”... — Істинно коняча, тю, коньячна назва... — Отож!.. Презентація відбувалася в столичному Будинку Кіно, який щойно зализав рани після партійного форуму кількох інвалідів законотворчої праці, що повторно висували себе в нардепи. Висування було гарячим, з палкими промовами й мордоплясом. На сцені пообривали мікрофони, а одному із висуванців навіть ліхтар засвітили під оком, мабуть, щоб добре бачив курс партії. Однак, презентація, на котру ми йшли, драматизму не обіцяла. Тож на воротах, в червоних чоботях, зустрів нас, схожий на пивну діжку, Ліберман. Він потис нам руки своїми липкими пальцями, ховаючи в шельмуватій посмішці якісь хитрі бісики, й запросив до зали. Перегодом кілька телекамер, розчепіривши триноги поміж подряпаними стільцями кінозалу, дурнувато вирячились на порожню

Валентин СОБЧУК

сцену. За кілька хвилин почалося “кіно”, але без німців. Ліберман надав слово начальникові дистрибуції, худющому, мов штангенциркуль, хлопцеві. Той ліпив слова, як перший раз вареники. З його промови можна було втямити, що коньяк цей наче болгарський, але українського розливу. Після цих слів журналісти почали посміхатися, вишкірюючи зуби, мов справжні акули пера. Тож прийшлось втрутитися Ліберманові, який ще більше спантеличив публіку. Мовляв, в Україні, якщо вона вступить до Євросоюзу, взагалі, не залишиться жодної марки коньяку окрім “Пегаса”, бо тільки він відповідає євростандартам, все інше тягне хіба що на бренді. — А от “Пегас”!— І Лібермана понесло на копитах фантазії ,— Ми для нього знайшли в горах Болгарії столітню бочку коньячного спирту, купили за шалені гроші. Ви тільки, уявіть в кожній пляшці нашого коньяку дрімає крапелька столітньої історії, двадцять тисяч пляшок вже розлито...— і Ліберман задер догори гачкуватого носа. — То ви піпеткою закапували спирт в пляшки, чи шо “?— сміється хтось із журналістів. Та Ліберман, мов і не чує, й розповідає про купажування, рецептуру розроблену, начеб одним відомим болгарським конячих, тю — коньячних справ майстром. — Ви самі переконаєтеся, який аромат, який букет пахощів в “Пегасі...” І він почав розповідати, як треба цей коньяк нюхати, що він пахне лілеєю, жасмином, тютюном, полином, і казна чим. Ліберман так довго розповідав як треба нюхати коньяк, аж мій знайомий не витерпів: — Та скільки його нюхати! А пити можна?!. 2002

СОБАЧИЙ БАТЬКО — Альо, це швидка допомога? Негайно приїжджайте... — Що сталось? — Мабуть, інфаркт. Лежить під ванною, язик на підлозі. Хто на підлозі? Та приїжджайте скоріш... — Незабаром бригада найдосвідченіших ветеринарних лікарів столиці мчала вечірніми вулицями міста, “Мяу! Мяу!..”— голосила сирена на автомашині, їдучи до хворого пса по кличці Песо. Собак у

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Івана Івановича Долдонського, якщо не рахувати його та Песо, було ще троє: Гульден, Бакс, Фунтік, словом, не клички, а пункт обміну валюти. Що ж, це закономірно, оскільки найдужче в світі Долдонський любив собак і валюту. Любов до валюти він, зрозуміло, приховував, як і її саму, щоб не поцупили, й бувало видавав зарплату такими пожовклими купюрами, наче викопав їх десь з під землі, а от до собак постійно демонстрував свою небайдужість, і навіть влаштував поминальний обід по наглій смерті свого чотириногого улюбленця. До речі, Долдонського також хтось бачив на четвереньках, коли він добре заливав за комір. — Отже, шановні, вчора ми поховали Песо, у нього стався інсульт,— сказав Долдонський трагічним голосом, змахнувши скупу сльозу, що впала у “чарку вівчарку” й ледь не закипіла, аж захотілось запитати чи не було на похоронах собаки духового оркестру. Але Долдонський так насупився, що всі подумали: ще мить і він завиє. Однак, Долдонський твердим голосом продовжив, — а як ставили моєму бідоласі Песо капєльніцу, він так тяпнув мене за руку!.. І Долдонський потряс забинтованою рукою, й став у позу пораненого героя, як мінімум Грюнвальдскої битви: — Він був для нас справжнім членом сім`ї, ми так його любили!.. “От якби цієї любові трохи людям”, — зітхали підлеглі, які вже другий місяць чекали поки цей собачий батько видасть їм зарплату. 2002

КОЗЛИ Ніколи не думав, що побачу їх в такій величезній кількості у столиці, особливо, в центральних установах. Недаремно казав мій знайомий: “інколи складається враження, що до Києва поз`їжджались ті, хто не зміг знайти роботи вдома”. От і вчора зустрівся з одним чиновником — такий козел! Мабуть, батько його був козлом і дід, а прадід, щонайменше, цапом. Ніколи не міг собі уявити, що козли можуть пастися на столичних газонах! Інша річ, на нашій капусті. Але в даному випадку, хочу розповісти про справжніх козлів. Якось гостював у свого товариша на Відрадному. Цікавий район столиці, неподалік від центру, та ще й із лінією швидкісного трамвая, так от, як каже мій товариш, цей район,

Валентин СОБЧУК

як розповідав йому дідусь, герой партизанського “ополчєнія”, був село селом, навіть з водоймами, в яких плавали карасі й “вуточки”. Тож хлопці на гачок інколи ловили їх — кльово було. А зараз на Відрадному — сухо, асфальт, багатоповерхівки та доблесний інститут авіації, на який казали КІІГА— іга га, це як спогад про конячу, точніше, селянську епоху Відрадного. Цю абревіатуру розшифровують так: “Києвскій інстітут інжєнєров гражданской авіаціі.” Українською мовою вуз називали КІІЦА (Київський інститут інженерів цивільної авіації), ще й зараз висить на зупинці вивіска КІІЦА! Ах, ти ж, моя киця! Тепер абревіатуру змінили на нову — НАУ (Національний авіаційний університет). Га га — відтепрер по котячому. Пам`ятаю, мій племінник, коли я питав, як каже киця, казав:”нау!.”. Мабуть, буде студентом цього університету. Отже, сидимо ми з товаришем за пляшкою — раденькі, що дурненькі... Запиваємо томатним соком, закусуємо по телевізору ананасами й різними витребеньками. І тут... Ні фіга собі! За вікном таке намалювалось!.. З боку приватного сектора, як з казки, під гуртожитки НАУ пошкандибали козли, барани, кози, словом, плем`я рогате. Я такі роги бачив лише на малюнках. Які це були роги! Грізні, мов кинджали, і закручені, мов кренделі, а в кізок тоненькі, мов коси. Плем`я рогате йшло й пощипувало молоду травичку провесні біля гуртожитків авіаторів. Невдовзі з`явилося кілька собак, мабуть, вони були пастухами й родичами: усі руді. І дід рудий і баба, і батько теж, тільки, хто розбереться, де в них батько, а де син. А втім, баба з ціпком згодом таки з`являється, мабуть, остання із Могікан, себто представниця епохи, коли Відрадне було селом. Схвильовано звертаюся до товариша: — Нє, ну, якби сам не побачив, ніколи б не повірив, що в одному з прицентрових районів Києва водиться стільки козлів! — Е, друже, Київ — це і велике село й місто одразу, і тут можна таке побачити!.. Дівчат з синім волоссям, а хлопців, розцяцькованих залізячками, й навіть з підшипниками в носах! — Серйозно. Ну, якби біля тім`ячка їх начепили, то можна зрозуміти, що вже — капут— шаріки за роліки закотились, а от на носі! Для чого? Шоб виглядати крутими? — Ну да, вони кажуть, шо так протестують проти нашої поганої дійсності. Та ну їх! Давай краще з`їздимо на Борщагівку за пивом.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Ми вийшли на вулицю, яка дихнула на нас провільглою прохолодою березня, аж здалося, берізки істерично розметали коси — хочемо тепла, гарячих обіймів і спонсорів. Зате троє маленьких китаянок, які йшли поперед нами, почувалися нівроку, про щось щебетали, тільки й чулось “Хай— цай”, може, вони щось казали про чай? — Дивись, які вони малюпусінькі, дитячий розмір одежі... — Та й, мабуть, троє їдять менше, як моя одна дружина, — каже знайомий і гигоче, як молодий ішак. Китаянки аж озираються й несподівано зникають за поворотом. А за поворотом, що було за поворотом... Четверо старих козлів, з тих, що паслись під гуртожитками, гнались за “малолєткою” козою, явно з такими ж смердючими намірами, як і самі. Перехожі регочуть, замість того, щоб якось вплинути. Але кізка не дурна, тікає, тікає, а тоді спиняється — і як тільки безсоромний старий козел стане в позу, вона раз та й побігла — чотири ноги!.. Але так їм козлам і треба, бородами, ледь асфальту не дістають, а такі збочені!.. Цікаво, що й собаки бігли собі збоку й не втручалися, хоч би гавкали песиголовці. А де ж баба? А ось і вона з дебелим києм, аж пригадалися брати — Кий, Щек і Хорив з сестрою Либіддю. Скоріше, бабуню! Козли вже встигли загнати кізку в якийсь порожній павільйон, от от і згвалтують. Незабаром, в ньому зникла і баба, за хвилину почулося: лусь! лусь! Але ніхто чомусь з павільйону не виходив. Ні козли, ні бабуня. Чим все закінчилося, не знаю, оскільки під`їхав наш рогатий транспорт, брат трамвая, тролейбус.

Валентин СОБЧУК

2001

З ЯБЛУНЕЮ ДО ЄВРОПИ (бувальщина) Знайомий попрохав допомогти зустріти тітку, мовляв, це справжнє стихійне лихо, її вже навіть не пускають на літак, бо останній, котрим летіла, ледь знявся в повітря. — Що, така важелезна?!. — Побачиш… І от ми на вокзалі. Потяг, що мав прибути з Мінська до Києва затримувався, тож зайшли в буфетик, Андрій взяв по чарці. Я все допитувався про тітку, уявляючи її завбільшки з бегемотиху. Андрій невдоволено сопів, і з кожною хвилиною наближення потяга все помітніше нервував. Нарешті, з гучномовця оголосили прибуття “залізного змія”. І от ми біля 13 вагону, з якого на перон почали вивантажуватися велетенські валізи, тюки з ковдрами, тазики, що гриміли, мов шаманські бубни, а в величезній сумці — кущики полуниці, викопаної разом із землею. Насамкінець подали з десяток держаків для лопат та граблів, якими я ледь не навернув Андрія по шиї. — А от і тьотя! — криво посміхнувшись, показує він на худорляву жіночку, що сходила з підніжки вагона, тримаючи в руках, ви думаєте, — що?.. Двометрову яблуню, на корені котрої було примотано з пів відра землі. Зовнішній вигляд тітки мало що говорив за її вік — можливо, десь за шістдесят, на мить вона зупинилася на підніжці, й хоч була в темних окулярах, навіть з— під них було видно як тітка примружилась, мов прицілилась і, здавалось, зараз дістане маузер й скомандує — “шикуйсь!” А втім, валізи й пакунки вже стояли шеренгою на пероні, розтягнувшись на кілька метрів. Довелося замовляти носія з візком, щоб довезти до багажки усі ці скарби, якими були наверблюжені ці клунки, які ми тягли в руках і на тітчиному бацьковозику, по нашому кравчучці, бо все добро не помістилося на візку носія. — І це ж треба до такого додуматись, щоб влітку, в таку спеку, везти яблуню! пошепки кажу знайомому, — куди, ти казав, вона їде? — У гості до доньки, в Бєлград, але її потяг вранці...

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

— Цирк на дроті!.. У них там що, в Європі немає яблунь і держаків для лопат?!. Скажи, а як би вони їздили на возах, вона б взяла ще й дишло?.. — У цьому немає жодного сумніву... — Слухай, невже вони так бідно живуть, що треба перти туди цю трахомудію. — Зовсім ні, це забезпечена професорська сім`я, просто в тьоті такий менталітет...

2 А менталітет у тітки був ще той... Бідний Андрій казав, що в нього вже почав рости верблюжий горб від перетягування тітчиних речей. Адже яблуню, на якій було з пів відра землі, а корінь їй в дишло!.. держаки для лопат, а також бацькавозик з якимось лантухом довелося тягти на квартиру, тітка вирішила зекономити на сплаті за багаж, але це ще пів біди. Виявляється, вона о десятій годині вечора згадала, що забула в вагоні ще один клунок, й поривалась йти за ним серед ночі. — І што ж у вас там такого цєнного, тьотя?!— саркастично посміхаючись, запитував знайомий, поглядаючи на вікно, за яким йшов дощ, і, мов бугай, ревіла гроза. — Андрюша, у мєня всьо ценноє, нє псіхуй, я пайду сама. А тітці то було 70, Андрій аж закривав очі, уявляючи картину, як вона сама, в грозу, спікаючись об шпали, шукає мінський потяг на резервній колії, тож довелось іти з нею. Невдовзі вони знову біля 13 вагону, і от мокрий та злий Андрій кладе на плече мішок — і раптом в його спину впиваються голки… від несподіванки він стає в позу, наче, чекаючи з заду копняка й крізь біль шепоче: — Тьотя, в мєшкє што, — йожикі?!! — Крижовнік!.. Андрюша... Кущ агрусу, викопаний разом з коренем і землею, ледь не приріс голками до спини Андрія, доки він ніс його до метро, а коли поставив на підлогу мішок, викорчовуючи колючки агрусу з піджака, наче його били кактусами папуаси, підійшов міліціянт. Страж порядку поцікавився, що в лантуху? — “Аґрус?! І куда ви з ним їдете?.. в Бєлград?”... запала пауза — вокзальний міляціянт довго розглядав тітку та Андрія, і вперше в житті не знав що сказати.”

Валентин СОБЧУК

2007

ПРИЇХАЛИ КАНАДІЙЦІ Цікаво, шо можна робити в таких, мало не по лікоть рукавицях, може вони — для їхніх сантехніків, і на фіга їх подарував мені дядько? Але ж, він у нас вперше, а родичів мало не пів села. Мабуть, для всіх нормальних подарунків не вистачило, он татові перепала бейсболка, що ж пастиме в ній корову. Більше семи десятиліть пройшло, як батько дядька Стіва, рідного брата моєї бабусі, покинув Україну, або Край, як вони кажуть. Пам’ятаю, як бабуся розповідала, що її брат кликав до себе, писав, що у їхньому лісі яєць дикої птиці більше, ніж у нас на огороді картоплі, але що ж, бабуся не поїхала. А родина брата нажила там чималих статків, врешті, “скрізь по світах українці живуть добре, окрім України”, якось сказав дядько Стів, коли хтось з родичів скаржився на життя. Як кажуть, промовка про вовка, а він вже на порозі, себто дядько Стів з дружиною. Вчора він тільки приїхав, але зупинився на постій в інших родичів, але ще ввечері, незважаючи на втому, пообіцяв прийти вранці. Що ж, вміють тримати слово фермери культиватори. Культиваторами в них називають землеробів. Дядько був великим культиватором, бо мав кілька тисяч гектарів землі. — Що не виспались? — посміхаюсь до нього, коли він почав позіхати, — мабуть, хвилювались, це ж перша ніч на батьківській землі... — Так, пугано спав, — і зиркнувши на дружину посміхнувся, — Мері не давала. Як то у вас кажуть — хро хрокала. — Храпіла, — ледь стримую сміх... — Ага, а ще не давали спокою субаки, і чого вони у вас так гавкають серед ночі?.. в нас би їм на вуха хвосте понакручавали. А ше не спалось, бо дуже хутів дуждатись ранку, щоб пубачити вешні. Батько казав, шо вуни файно цвітуть в Краю, жалко, шо зара не пора — літо. А ше довго сміявся в подушку з Миколиного толета, чи, як ве кажете, нужника, бо ж в ньому треба сидіти, як півньові! — і дядько вишкірює міцні, як у коняки, зуби, не зважаючи на свої шістдесят з гачечком, а тоді додає, — то я сказав Миколі, шо куплю йому таке пластікове крісло, шоб можна було в нужникові сісти. А він гуворить, шо зимою буде холудно... І дядько червоніє, як “томатос” (так він називає помідори) і заходиться

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

заливистим сміхом, аж його дружина Мері, така собі нівроку, зі струнким станом тіточка, закочуючи під лоба очі, схожі на темні оливки, вигукує: “ О, май Гат!..”Оте “май Гат!” (мій Боже) вона повторювала дуже часто, коли дивувалась, або щось не розуміла, а українською мовою вона не розуміла майже нічого. Не встиг затихнути сміх, і щоб якось заскородити цю тему, бо вже пора сідати до столу, тато каже: — Миколай правий, в нас і справді буває дуже зимно!.. Але дядько Стів знову пирскає сміхом: — То я йому куплю таке крісло, шоб з нужника заносити до хати... Що ж, гумору анклові (дядькові) не позичати (це у нас родинне), хх хи, але тоді йому доведеться купити багато таких крісел, в тому числі, й нам. А тим часом на поріг виходить мама й запрошує всіх до хати: дядька, сватів, родичів і сусідів. Раптом за порогом дружина анкла, Мері, сплескує руками: “О, май Гат!..” Вона вражена таким багатством на столі, який ледь стояв на чотирьох ніжках. — І шо то ми маємо всьо з`їсти? — дивується анкл, знімаючи на відеокамеру страви, — О о!.. Можє лопнути кєшка, а вже сівши до столу, додає. — В нас так нема, в нас поставлять на кухні в великих мєсках кілько страв, і потім кожен підходить накладає субі в тарілку та їсть. То ве багаччі, як ме. В нас в середньому за годену руботи платять двайцять долярів, то в вас, як глянути на стіл, можє сто? — Хіба шо за місяць, і то буває, шо не долярами, а дулярами, — сміється брат. — О май, Гат! — знову закочує під лоба очі Мері, невже щось уторопала? Тим часом на лівому й правому фланзі стола обережно подзвонюють пляшки, усіх попередили, щоб чаркувалися тихенько, бо канадійці взагалі не вживали спиртного. Але сват Мишко після другої стопки не витерпів: — То візьміть но трохи, спробуйте, добра горілка, у вас такої нема... — В нас є всьо... — Нє, такої нема... — Ну то й шо, як спробую, шо мені з того буде? Сьодні спробую мало, завтра захочиця більше, і туді стану дурним... — Та нічого вам не станиця, — спробуйте невгаває Мишко, не зважаючи на мамине: “свате, вітчепіцця від чоловіка”.

Валентин СОБЧУК

— Ага, не станиця, ви думаєте як знещували індіанців? Алкоголем… Після цих слів запала пауза, аж навіть Мишко на хвильку задумався, і, щоб якось розрядити ситуацію, питаю дядька за господарство. — А, сіємо збіжжє для худоби, а дешо продаємо, маю десь більше триста гулів худоби на мнєсо, та шє трохи зарублєємо на пилорамі. — Шо маєте свій ліс? — запитує хтось з гостей. — А маю невелечкий, десь на шістдесят гектарів, але там дерива не рубаю, то шоб онуки бавились, там — всякі хаткє, шоб гудувати звіра. А дериво мені привозять... — Да а а, — задумливо тягне батько. — Чого гувориш “да», — посміхається анкл,— кажи — “так” або “єс”... — Які ви там грамотні, — вигукує Мишко, — то може візьмете нас на руботу... — Нє! Не візьму... — А чуго, чуго? — дивується сват. — Ме свуїх не берем, — каже дядько, а тоді зрозумівши, що спантеличив Мишка, посміхається, — Ве багато їсте... В нас на руботу треба мало людей, в нас всьо машени, троки (трактори). — А а, — розуміюче знизує плечима сват, а його жінка забирає від нього чарку: — Всьо, хватить, більше йому не наливайте... Але чоловіки й так почали виходити на перекур. Дядько прохає мене пройтись з ним і дружиною по селу, щоб познімати на відеокамеру. — О, то шо, весь ваш гурод... — Шо маленький?.. — Нє, ти б побачив мого гурода — трохи більший як ота клюмба, і то я зесепав землю в щите, шоб не стуяти раком, а ве убрубляєте город руками?.. — В основному, мама. — О, май Гат! — невже Мері зрозуміла про що ми говоримо. — Але, ме так не садемо гурода, — у вас тут на гуроді, як на базарі, є всьо: гуркє, картопля, гарбузи… ме як сіємо поле, то збіжжєм, а під хатою маємо пару грєдок томатусів, петрушкі, а так — всьо в квітках... — А як там у вас погода? — В нас літом — жарко, а зимою десь, як у вас в Сибірі, — дивно, що навіть в Канаді дядько знає про Сибір.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

— То ви живете на півночі?.. — Так, а шо то таке клаповухе, — дядько показує на лопух, — в нас такого нема, а хто його їсть? Ніхто? — дядько дуже дивується, знімаючи з плеча відеокамеру. Але його ще більше вражає лелече гніздо на стовпі... — О май Гат, енджел! — я зрозумів, що Мері порівняла лелеку з ангелом. Ти ба, не пила нічого з градусом, а побачила на стовпі ангела, всміхаюсь про себе, а дядько дуже дивується чого цей птах так непрактично збудував на електричному стовпі своє гніздо. 2003

АФОРИЗМИ ВІД СЕРАФИМОВИЧА Звісно, що світ рятує добро, але й сміх і народна мудрість також, особливо в скрутних ситуаціях. Інколи саме гумор підказує, як не стати вдруге на старі граблі. Василь Серафимович Пікулик, маючи значний життєвий досвід, знає веселі поради на всі випадки життя. Читайте і мотайте на вус: Кактус — це глибоко розчарований в житті огірок. Шукай миру в собі, а не ворогів коло себе. В порожній голові вітер ніколи не буває попутнім. Жаби не тонуть. Мовчи голосніше. Головне не скільки випити, а з ким. Скільки вовка гне годуй — другом не стане. Командувати будеш удома. Щоб рука мила руку — треба в неї щось покласти. Дехто йде в депутати, щоб вийти з народу. Не робіть дурниць — це привілей начальства. Давайте піднімемо тост за любов, а хто не може, за дружбу.

Валентин СОБЧУК

Хто не працює, той вдало одружився. Жінка буває беззахисною, коли в вас добре з нею складаються стосунки. Бідність не лікується — доведено безкоштовною медициною. На питання, кого ви більше любите — блондинок чи брюнеток, справжній чоловік повинен відповідати: «Так!». Кохання — безмежне щастя на обмежений час. Що прокурору хабар— адвокату гонорар! Для кожної зробленої дурості знайдеться бажаючий її повторити. Де совок — там і сміття. Одні ковтають образу, інші — кривдника ... Носоріг погано бачить, але, при йоговазі, це не його біда ... Чим більше у людини проблем — тим менше потрібно для щастя.

СМІШИНКИ Й АФОРИЗМИ НЕВІДОМИХ АВТОРІВ Завойовники й розумники зажди намагаються змінити життя всього світу, але ніколи не задумуються, як змінитися самим. Від кохання до ненависті— один шлюб. Справжньому барабанщику — все по барабану. На піонерському значку Ленін горить у пеклі. Інколи доброта до добра не доводить. Найважче в житті носити порожній гаманець. Найбільше світла від книжок було на вогнях інквізиції. Підкованого важко взути. Любов зла, але не не настільки, як на це сподівається козел. Прийшла любов — прощайте гроші.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

«Я за тобою готова поїхати на край світту… І навіть у Сибір, але шубу краще купити сьогодні». Гарний мужчина повинен бути, як казка, з хорошим кінцем. Він такий скарб для всіх, аж хочеться його закопати.

РОТА № 9 повість 1 «І дим Вітчизни нам солодкий», — Вадим зрозумів це на чужині, в маленькому гірському містечку. Бо саме там звернув увагу, як він стелився землею, бродив, наче сіроманець, вузенькими вулицями, заповзав у кожний закапелок, проникав у душу, в`їдався в очі, намагаючись витиснути сльозу співчуття щодо своєї гіркої долі, і невдоволений повз собі далі, хапаючись за стіни, обіймаючи панібратськи стовпи й ліхтарі, що подекуди світилися жовтими квартами пива. Саме таким запам’ятався цей перший дим чужини новоспеченому сержантові Вадимові Задорожному, на незвично безлюдних, принишклих в осінньому надвечір`ї вулицях. Та ще більшою пусткою повіяло за містом, бо понад дорогою височіли лише солом’яні піраміди. Вадим був у захопленні: «Який у них порядок, навіть солому навчилися в’язати тюками й складати «пірамідами». І йому хотілося взнати про цю країну якомога більше, хоча хлопці їхали не на екскурсію, а, можливо, війну… На другий день новоприбулих сержантів вишикують біля полкової котельні на фоні величезної купи вугільного брикету, схожої на могилу чорних буднів. Ця картина не вселяла ніякого патріотизму, особливо нахабні пики «дідів», які, почувши, що новачків направляли в дев’яту роту, криво посміхаючись, вигукували: «Асил, сєржанти, асил!», мовляв, в десантну роту потрапили. «До чого тут десантники, в мотострілецькому полку? — дивувався Вадим, а ще тривожило це невідоме слово «асил», особливо, як дізнався, що узбецькою воно означало «вішайтесь», — і чого їх лякали дев’ятою ротою?..»

Валентин СОБЧУК

Згодом Вадим це зрозуміє, коли стане в стрій, і лейтенант заволає: «Смірна аа!!!». Мамо рідна! скільки агресії було в цій команді. За мить, карбуючи впевнений крок, аж поскрипували дошки старої підлоги, до шеренги сержантів підійде командир роти, старлей Бамбук. Він грізно наїжачить вуса й, вилупившись на стрій, мов окунь, гаркне: «Здра жла!» … «Гав гав здрав!» — приблизно так пролунає в відповідь солдатське різноголосся. —Ви далжни сразу понять, што сдєсь не учєбка, — наставлятиме ротний, — сдєсь Це Ге Ве (Центральна група військ)…Тєпєрь на плєчах у вас будєт нє только галава, но і каска… Тєпєрь будєтє спать савтаматамі і научітєсь любіть родіну вакопах, і гдє прідьотся. Понялі?! На днях прібудєт малодоє папалнєніє, бєрітє сразу за хамут… Сєржант, как вас по фаміліі, Бах? Ваєнная фамілія, можна сказать, артілєрістская… Чєво ви вєщьмєшок бросілі?!. Сєгодня мєшок— завтра аружіє, апатом што!?. Но янє пазволю!. Запомнітє, вєщьмєшок— ето тожє вашє ліцо… Астальноє раскажєт прапарщік Глупов і видаст паложенає давольствіє… «Давольствіє» складалося з кількох пар онуч, кальсонів з начосом та бруска мила, до якого не вистачало хіба що мотузки, бо запах був таким термоядерним, аж не хотілося жити, як і вказармі, що знаходилася в старому двоповерховому будинку. Дві кімнати вній займатиме дев’ята рота, де і поселяться сержанти, чекаючи напоповнення новобранців. Ще довечора Вадим матиме нагоду познайомитися з цим «геніальним» витвором розвинyтого соціалізму — «совєцькою» казармою, де розміщуватиметься увесь піхотний батальйон. Причому, всі бійці підрозділу чомусь будуть розміщені надругому поверсі, мабуть, так було задумано полковими «генералісимусами», щоб вразі нападу, коли ворог ломанеться наперший поверх — він буде порожній, аот надругому нападників чекатимуть піхотинці й мінометники, зенітники та спеціальний взвод станкових гранатометів. О, як би тоді не поздоровилося агресору, коли б усі бійці батальйону гахнули разом поньому!.. Так собі весело міркував Вадим, придивляючись, де знаходиться їхня «ружкомната», й невдовзі знайде її за решіткою, від котрої повіяло могильним холодом. Вадим подумав: десь там на нього зачекався

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

автомат, але сьогодні його бачити не хотілося. Натомість він згадає, як хотілося взяти справжню зброю до рук у дитинстві, щоб потім похвалитися хлопцям, особливо старшим, через що він погоджувався відрами чистити картоплю прикордонникам, аби дали потримати автомат. Згодом він піде східцями вниз, де знайде ленінську кімнату. В ній було порожньо — лише вождь пролетаріату, зліплений з кольорового скла, виглядав, наче побитий, видаючи матеріал свого портрету, породжений зі скляної «мозаїки», себто битого пляшкового скла, котре назбирали на смітниках. А ще Вадим здивується, побачивши вленкімнаті, химерний ящик під замком, мов там закрили пса. Задорожний довго не міг утямити, що це за чудасія. «Не собачу ж будку поставили в ленкімнаті», — міркував він, — та уважно придивившись, збагнув, що вящику, мов арештанта, закрили телевізор. Та найбільший подив у нього викличе канцелярія. Згодом Вадим дізнається, канцелярія була не лише генштабом роти, де строчили офіцерам конспекти писарюги, які мали певні привілеї й були поза солдатською муштрою, а своєрідним музеєм чудернацьких речей, створених «дємбєлямі» з всілякого мотлоху, котрий знаходили натериторії містечка. Так вони зварганили диван з автомобільних сидінь, вкотрого аж випирали пружини, ніби попереджаючи, що готові вп’ястися в сідниці всім, хто схоче зненацька захопити ротну канцелярію.Аще в канцелярії був «трон» із дубового пенька, накотрому любив возсідати старлей Бамбук, випиляні з артилерійських гільз вази й попільнички, і навіть гільзокухлики, з котрих можна було хильнути хіба що смоли— так страшновиглядали ці «сосуди» … А от вспальному «распалажєнії», цьому солдатському домі з однією навсіх кімнатою та вікном, стояли, рахітично розставивши металеві ніжки, двоярусні ліжка з благенькими ковдрами та з такими твердючими подушками, що з ними можна було йти ватаку. Ще одним солдатським благом була тумбочка— одна надвох, аот табуретку мав кожен. І слугували вони не лише для сидіння, ай за гардероби. Під табуретки ставилися чоботи, азверху конвертом складалися уніформи. Щодо інших зручностей, аточніше незручностей — вони знаходилися надворі. Навіть дерев’яний сортир був один наувесь полк. Отже, якщо хтось дуже швидко біг по території, це викликало мимовільну посмішку: припекло!

Валентин СОБЧУК

Уцьому полку все було якесь химерне, навіть їдальня знаходилася вколишній конюшні. Може, тому й апетит уній прокидався конячий, та найбільше Вадима дивувало, що донеї треба було ходити зі своїми ложками, їх носили у спеціальних ящичках днювальні. Уперші дні Вадим не міг збагнути: «Невже тут разом з обідом з’їдають і ложки? — та згодом утямив: їх тут крали, наче вони були зі срібла, ане алюмінію. Можливо, через це посуд у їдальні був дуже важкий, як пудові гирі, й «бронебійними» чайниками або черпаками можна було відбитися навіть від несподіваного нападу хрестоносців.

2 Уже кілька днів сержанти очікували слонів, так називали в полку молодих солдатів. І хоч самі сержанти були «зеленими», позаяк ще не нюхали пороху, а закінчили лише сержантські «учєбки», все ж удекого вже чесалися руки, щоб покомандувати. Вадим же навпаки побоювався нового етапу служби. Згадуючи, «учєбку», де хоч і ганяли до сьомого поту, але там кожен відповідав за самого себе. Атут, як повчав ротний: «У вас нє далжно бить нічєво лічнаво, дажє мислєй, кромє лічнава састава». Вадим ще не знав, як жити без «мислєй», адже саме вони були його накращими друзями й привели до інституту, однак з другого курсу його забрали в армію, як і багато інших студентів, коли почалася війна в Афгані. Аще Вадима лякало, що ротний часто повторював: «Сразу бєрєте сланов за хобат», бо він ніяк не міг уявити солдатів в подобі слонів. І от якось одного ранку прибули «слони». Вадима відразу здивувала їхня однаковість, і тоді він збагнув, чому так прозивають салаг. Адже стрижені під бубон, в однаковій уніформі, вони були «на адно ліцьо», як казали на слов`ян узбеки, яким теж було важко розпізнати росіян чи українців. А дев`яту роту прибув ще той Вавилон! Більшість «совєцкіх» рекрутів «забрили» на службу переважно з азійських степів та гір Кавказу. Відтак у дев`ятій роті були: узбеки, киргизи, туркмени, таджики, казахи, чеченці, грузин, росіянин, дагестанці, вірмени, кабардинці, карачаєвці, українці, білоруси, та в одній особі молдаванин, й добре що один, адже гумору вцьому підрозділі виявилося й так забагато…

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

—Такс, нє забилі чєво вас учіл? — запитав ротний сержантів, які чекали команди, щоб зайнятися стройовою муштрою із новобранцями. —Штоби бралі за хамут, — відповів сержант Бах. —А как ето? — не втримався Вадим. —Хе, і чєму ятєбя учіл. — А ну сержант Бах пакажітє етаму нєдараслю, как надо брать за хамут. І той зробивши нелюдський вираз обличчя, наче мав кинутися вштикову атаку, пішов дострою молодих бійців і заволав щосили: —Ану, ахламони!!! cтроіцца!. І солдати, почувши таку озвірілу команду, відразу вишикувалися, дивилячись насвоїх командирів, якна пришельців з пекла. —Ай да малдєц сєржант Бах, будєш харошим замком, — так називали заступників командирів взводів. Отже, курс молодого бійця вдев’ятій роті відразу почався з процесу затуркування. «Бєсталачі, бєсталковиє люді!», — такими й іншими «любезностями» виховували офіцери солдатів, особливо наплацу під час муштри, не замислюючись, щолише батогом бійців патріотівне виховати. Хоча серед молодих солдатів у девятій роті були особливі екземплярчики, як от рядовий Наріпов з величезною й плескатою, як подушка, головою, котра могла б служити генієві людства. Однак він, мабуть, ображений, що з ним так поводяться, почне прикидатися таким дурником, якого не бачила дивізія, й на всі запитання офіцерів відповідати: «нє панімай па рускі». Запитують щось зі Статуту перед тим, як іти в караул, а він: «нє є па ні ма ай!» Та найбільше смішило, що на автомат він казав «йоптамат», насіль — «сол», ана стіл — «столь», хоч йому багато разів товкмачили, як правильно говорити. Тайому легше з себе було вдавати мавпу, котра не розуміє російської мови.Однак, незважаючи на це, йому довірили зброю, причому найбільш убивчу, крупнокаліберний ПК. Дивні тоді були часи «совєцької імперії», коли в солдати брали всіх, навіть таких бійців, що до кінця служби так і не змогли навчитися ходити стройовим, як Наріпов, якому ротний не раз погрожував: «Как бацну тєбя па кумпалу прікладам, вєдь дажє абєзьяну лєгчє научіть»… За таку обдарованість до солдатської служби Наріпова прозвуть Маймуном (узбецькою, мавпа).

Валентин СОБЧУК

Солдатські будні в підрозділі, куди потрапив Вадим на початку вісімдесятих, незважаючи, що полк Вадима знаходився в європейській країні нагадували Кам’яний вік, особливо казарма. У спальному приміщенні, де розмістився взвод Задорожного, не було навіть буржуйки аж до Нового року. В кутку, оббитому жерстю, де колись вона стояла, чорнів лише отвір для димоходу, вкотрому інколи, наче поранений, стогнав вітер. Як цей куток хотілося обкласти камінням і розвести, як у печері, вогнище. «Спасєніє утапающіх — дєло рук саміх утопающіх», — цим «рогатим» висловом відповідав на скарги щодо холоду ротний. І в холодні зимові ночі солдати спали в шинелях під ковдрами, щоб їх не стягували вночі. Але поцупити могли не тільки шинельку, а й чоботи, паски, пілотки й навіть онучі. У дев’ятій роті завелися такі спритні злодюги, які могли б «обчистити» будь яку армію світу. Окрім холоду, була ще одна велика халепа. За парканом знаходилася товарна станція, де солдати часто розвантажували брикети, спочатку скидаючи вручну, щоб потім можна було зачепити лопатою. Це була справжня каторга, кам`яно вугільний період служби, коли солдатів посилали розвантажувати вагони з вугіллям, а потім їм доводилося мерзнути в казармі, й не скористатися розвантажувним паливом. Та одного разу Маймун знайшов десь на звалищі стару буржуйку, котру любив кочегарити. Щоправда, була вона не буржуйського ґатунку, бо гріла, доки горіла — та вугілля не бракувало. Через багато років Маймун згадуватиметься Вадимові на рубежі двох вогнів — вогню життя й вогню смерті, котрим люди постійно стверджують свої пріоритети. «У чому ж причина вічного мілітаризму»? — не раз міркував Задорожний, коли не зважаючи на супер досягнення технічного прогресу, усвіті ведуться постійні війни. — Може корінь цих війн — в печерному прагматизмі мисливця, який живе в людській підсвідомості?». Але тоді в голові сержанта Задорожного таких думок ще не було, бо йомудоведеться постійно «бути на чєку» в очікуванні ворога.Але той ворог, який жив всередині кожного солдата та офіцера, виявився не менш страшним за очікуваного.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

3 Ех, як не хотілося щодня, ошостій ранку, чути одне і теж: «Р рота па дйом!!!», інколи ця команда лунала й раніше, коли до казарми навідувався командир роти: нечутний, наче тигр, підступний, мов гієна. Горе тому днювальному, який задрімав наварті що було хронічною хворобою, позаяк їх так ганяли, не даючи часу навідпочинок, що вони могли заснути в будьяку хвилину, особливо вранці. А длястарлея Бамбука це була особлива потіха, коли можна було напасти насвоїх солдатів, як наворогів. Тож інколи замість команди: «Падйом!», чулося: «Бабах!», наче десь розірвалася граната, і днювальний розпластувався вспальному приміщенні, інколи разом з тумбочкою, адеколи окремо, коли вона, скочуючись східцями, гриміла бубном аж допершого поверху — тоді починалася «війна». Наодягання виділялося тридцять секунд, якщо запізнювалися — знову роздягалися й стрибали вліжка, натягуючи на себе ковдри, лежали напружинені, мов будильники, чекаючи, коли знову «прокукурікає», контужений командиром днювальний: «Р рота па адйом!» І знову, мов ошпарені, вискакували з двоярусних ліжок, натягуючи однострої, й ледь не наголову чоботи, вибігаючи вкоридор шикуватись, де стояв за дверима із секундоміром ротний, похитуючись, як заведений наключ іграшковий когут. Після паузи він повторював: «Сла абая падйомная сіла, ат бой!», і знову слідувала команда: «Па а дйом!». Коли ротному набридали ці ранкові «маньоври», усі шикувались вкоридорі й щодуху горлали: «здрай жлай…». Черговий сержант, як завжди доповідав: —Проісшествій нє случалось! — але ротний ніколи цьому не вірив, ана цей раз вибухнув гнівом, як бомбвоз: —Как нє случілось?! Днєвальний Таджиддінов так храпєл! аж слишно било за аградой! вас же маглі захватіть дєсантнікі НАТО і пєрєрєзать как баранов! Через мить, помітивши на дверях кілька темних плям від вакси, у ротного знову зривало дах, він хапав нещасного днювального за вухо й товк лицем у двері. — Чьорниє, как твоє нємитоє рило… Нада снять таблічку і напісать: нє «Спальноє распалаженіє», а кішлак. Тєпєрь всє на зарядку. Бальниє храмиє єсть? Ну, тагда інваліди — за уборку памєщєній… і штоби нє пилінкі!.

Валентин СОБЧУК

Після цього бійці дев’ятої роти, як завше, голяка допояса, не дивлячись на погоду, вибігли з прапорщиком Глуповим намотувати круги навколо полку, віджиматись від асфальту накулаках, деякі кавказці наносах… Після вмивання, перед сніданком, «концерт» продовжував той же соліст з трьома зірочками напогонах, себто Бамбук, командир дев’ятої роти.Казали він дуже чекав капітанської зірки, через що роту називали десантною, бо в намаганні вислужитися перед начальством він знущався над солдатами, як надвійськово полоненими. —Відітє лі, таваріщі байци, пака ви там занімалісь зарядкой наші, храмиє і бальниє воіни ігралісь в спальних распалаженіях в вайнушки, кідалі друг в друга цвєточнимі гаршкамі! — Насправді ж симулянтів «бомбив» ротний. Особливо дісталося рядовому Кабишєву, якого Бамбук називав ходячим салом. — В слєдующій раз, кто нє сможєт вийті на фіззарядку — пусть палзьот, как тарантас. Да, Кабишєв, будєшь тарантасом» ?.. Однак Вадимові нацей раз було не досміху: ввечері його викликав напоєдинок якийсь Джумабек з третьої роти: Задорожний довго не приймав внього наряд у полковій їдальні, бо залишилося багато немитого посуду. По суті, це був перший серйозний виклик, якщо не рахувати конфліктів з чеченцями зі свого відділення, але вони, відчувши тверду руку й характер Вадима, навіть подружилися. Чеченці в дев’ятій роті були міцними горішками, і з самого серця Чечні, Грозного, а найміцнішими Лахан, Шамсуддін і Ваха. Власне, вони першими й підтримали Вадима: «Таваріщ сержант, ми вас падстрахуєм… — рішуче сказав Лахан Салтукієв, на що Вадим, посміхнувшись, сказав: «Нохчі ву!», що означало «Ти — чечен!». Взагалі, ці слова були своєрідним паролем, його вимовляли чеченці з особливою гордістю, коли шукали земляків, питаючи: «Нохчі ву?» Джумабек прийшов з`ясовувати стосунки не сам, а зі «стадом», але він, мабуть, не очікував, що з Вадимом будуть чеченці, з якими рахувалися всі, незважаючи на те, що вони були в меншості… Місце для мордобою вибрали далеко за казармами, біля величезної купи піску. І хоч з Вадимом прийшло всього троє чеченців, «стадо» Джумабека поводилося досить стримано, лише час від часу хтось сердито примовляв: «Асил! асил! кофір!..» (вішайся! невірний). За хвилину другу хлопці зняли бушлати, Джумабек був дебелим, справжній батир, як Вадим, десь під сто дев’яно на зріст.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

І отостання хвилина перед сутичкою… Лахан радить бити першим: «В шнобєль єго зарядітє!» І все ж Вадим, незважаючи, що в дитинстві часто чубився з хлопцями, позаяк ріс без батька, і йому не раз перепадало від дурної сили вуличних лоботрясів, через що він рано навчився захищатися—та бити першим так і не звик. От і в цьому поєдинку Вадим одразу отримав удар, та ухилившись від наступного, почав активний захист — і хлопці «затанцювали» в дикому мордоплясі. Вадим зрозумівши, що має справу з досвідченим бійцем, беріг сили, бо знав: в поєдинку важливо не втратити дихальний ритм, бо як забракне повітря — все… Тож обороняючись, очікував доки першим «здохне» Джумабек. І згодом той почав втрачати «дихалку», тоді Вадим пішов у наступ, і за мить наніс такий сильний удар, як з гаубиці, поваливши супротивника на пісок — «Так єму! таваріщ сєржант»! — почув від групи підтримки, але Джумабек швидко встав на ноги, миттєво зняв паска, й зі свистом розтинаючи повітря, кинувся наВадима, який розстібаючи свого, ледь захистився рукою, отримавши сильний удар бляхою в передпліччя. Такий поворот бою його не знітив, адже вюності доводилося відбивати й удари штахетами, тож пригнувшись під посвистом бляхи, як лев, кинувся на Джумабека, й перехопивши його пасок, так лусьнув межи очі, наче булавою Ілля Муромець. «Накдаун, накдаун! Хароший махач! ай… харошій махач!» — раділи чеченці, й аж самі почісували кулаки, та Джумабекове «стадо» хутко розійшлося. Але це була не остання бійка: Вадимові, ще не раз доводилося відстоювати свою гідність, і не лише власну, бо в їхньому полку всі жили в очікуванні нападу страшного ворога, шануючи культ сили, котра їх спонукала до ще страшнішої ворожнечі між собою.

4 Команда: «Трєвога! Общій сбор!» — ввірвалася в казарму, як завжди несподівано. Сирени — в агонії, брязкіт у «ружкомнатах», водії бетеерів біжать до гаражів. Та в першу чергу рота хапається не за автомати, а виносить матраци з ліжок, витягує з горища намети й дерев`яні щити для них, і навіть буржуйки зі спальних приміщень, ящики з сухпаєм і патронами, вантажачи все в бетеери. Згодом увесь полк буде на марші: танки й грізні «шилки», схожі на «катюши» зенітно ракетні установки, бетеери й командирські бердееми — усе це «бр і рр», нагусеницях і колесах, витягнеться в одну колону — залізну гримучу змію ЦГВ.

Валентин СОБЧУК

І невдовзі ця змія почне кусатися. Один бетеер, не послухавшись керма молодого водія, протаранить паркан мирних жителів і заїде прямо на поріг чийогось дому, намотавши на баштовий кулемет кущ винограду, білизну й жіночі панталони. Важко уявити, який переляк пережила від такого несподіваного візиту чеська родина, аВадим, проїжджаючи повз протаранений паркану, вже не сумнівався, що їдуть на війну. «От тільки з ким воюватимемо?— мучився в здогадах,— до Афгану з Чехії далеко, близько лише до німецького кордону…». Таким же тривожним, як його думки, був і ранок: на колючому вітрі металося віття дерев, здавалося, що дерева від холоду хотіли побігти вслід за колоною. Задорожному, як і решті сержантів, не випадало нічого іншого, як оглядати довкілля й підставляти груди цьому крижаному вітрові, це був обов’язок сержанта, під час руху колони сидіти на башті, а не всередині бетеера. І все ж, снігова крупа, що сікла обличчя Вадима, не пригнічувала його настрою, схожого до радості визволителя, котру він увібрав з радянських кінофільмів. Позаяк це був перший його марш наголові (башті) залізної колони, Задорожного переймали героїчні відчуття: «От якби зараз його побачила мама, а краще дівчата з інститутського курсу». Тож думки, куди їдуть, і на яку війну інколи змішувалися з радісними очікуваннями, щоє можливість нарешті показати себе героєм, бо в совковому просторі саме військові були найшановнішими людьми, а військовий героїзм прищеплювали всюди, навіть у колгоспах… Та доїхати до місця, де можна було нарешті проявити себе, в Задорожного не складалося — поламається його бетеер, і це тоді, коли весь полк їхав воювати, їм довелося мерзнути на узбіччі дороги. — Што ж, інваліди, ждітє тєхпомащі, а ти Еманшапієв, нєбось толька на ішаках єзділ!. Прасі Аллаха, штоб завйол машину, — кине ротний, залишивши відділення з прапорщиком Глуповим. Однак Аллах не допоміг Еманшапієву, й хоч їм пообіцяли прислати буксир, цього дня він так і не прибув. Однак цією обставиною зовсім не переймався прапорщик Глупов: «Служба нікада нє стаіт намєстє, дажє кагда салдат спіт, ана ідьот», — філософствував він, й виставив, не зрозуміло длячого, аж два пости вздовж дороги, мабуть, щоб відповідати прізвищу Глупов. Згодом розвели багаття, що запалахкотіло над шляхом, наче в снігову пустелю спустилося сонце, запахло розігрітою кашею

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

вбляшанках, і мабуть десь в полях облизувалися вовки.А ще на вечерю всіх порадував десерт, котрий підказав знайти прапорщик Глупов, хоча коли він сказав, що під снігом можна знайти яблука й горіхи, всі подумали, мабуть, це якась його чергова «глупість», як його улюблена фраза : «Ану расчітайсь, как в рєстаранє, на первоє, втароє, трєтєє…», наче в ресторани приходили замовляти кашу з компотом… І все ж, на цей раз Глупов не шуткував: солдати дійсно знайшли, прикриті опалим листям і снігом, яблука та горіхи. Фруктові дерева вздовж доріг були тут не рідкістю, наче в Чехії так боролися з голодом, щоб він не відчувався ні вмісті, ні поза його межами. Найбільше цьому дивувалися узбеки, які раніше не бачили снігу, а тим більше яблук під ним. Та все ж після несподіваного десерту, ніч не порадувала нікого. У бетеері було, наче в могилі— і казармою стане поле, в якому постелили матраци, й закуталися з головою ковдрами, зігріваючись власним духом і полум`ям вогню. Ця холоднюча ніч просто неба, в обіймах з автоматом, була найдовшою в житті Вадима, він не раз прокидатиметься, жахаючись, що над головою немає стелі, і тоді йому здавалося, що й зорі тремтіли від холоду, а гарячі іскри багаття потріскували в пітьмі сухими скриками якоїсь приреченості. Не в одного солдата горітимуть чоботи в цю ніч… «Боже, чому я не народився в шубі, або полярним ведмедем», — верзлося від холоду Вадимові, і він, щоб зігрітися, вирішив пройтися, переступаючи криваві язики полум’я, розбудив вартового Турсунова, в якого вже диміли підошви, й наказав підкинути дрів. Згодом Вадим йшов узбіччям дороги, дослухаючись до поскрипування снігу, й намагався збагнути, що нагадують йому ці звуки, адже незважаючи на мороз, він завше любив, як скрипить сніг — за мить його зігрів радісний здогад, що ця музика снігу нагадує йому скрип весел у білому морі зими, тихому й безмежному… Несподівано посеред цього білого моря зими затріпотіли вогники. «Невже вовки?» З несподіванки Вадим зупиняється, пильно вдивляючись у пітьму, але вогники миготіли на одній лінії. «Значить, не сіроманці…». Перемагаючи страх, Вадим пішов доцих вогників, що вабили його, мов сяючі вікна таємного міста. І отв темряві завиднілися темні скелети

Валентин СОБЧУК

дерев, котрі наче грілися в місячному світлі. Вадим йшов далі, а зупинився, коли побачив засніжену огорожу й великі чорні ворота. Намить його здолав страх — він стояв, мов стовп, й пильно приглядався до загадкових вогників, та за хвилину другу, мов заворожений, пішов на їх свічення. І от з темряви виділилися хрести, не було жодного сумніву — це кладовище, й над могилами пломеніють свічки, але чому не гаснуть? І від цього Вадимові знову стає моторошно, та все ж він йде в бік огорожі, й раптом пригадується варта в «учєбці», що знаходилася в Чернівцях. Уперший караул йому випало піти напост, котрий називали Могилою, бо межував зі старим чернівецьким цвинтарем. Вадим так і не дізнався, що охороняв на кладовищі, але точно не покійників.Відтак «ваєнная тайна» цієї дивної варти не раз пригадувалася в житті, як і те, коли, десь за північ, почувся людський голос, й, здалося, хтось підійшов до колючої огорожі. Вадим з переляку взявся за автомат, й звівши затвор, вигукнув: «Стой, кто ідьот?!.», й не дочекавшись відповіді збирався пальнути — танесподівано почув: «Мені вже все одно синок, стріляй». У цих словах прозвучала така смертельна туга, що Вадим на мить закам’янів. Потім з’ясувалося, з ним хотів просто поговорити, вбитий горем батько, який оплакував свіжу могилу сина, загиблого в Афгані… І от Вадим вже підійшов до самої огорожі чеського цвинтаря, й нарешті побачив, чому не гаснули свічки, вони були в спеціальних ліхтариках — на мить пломінці свічок, наче застигли між землею і небом світлим полем, від котрого віяло вічністю і спокоєм. Вадим зрозумів: свічки, запалені на різдвяні свята, були поминальними, й він знову з сумом подумав: проти кого вони їдуть воювати.

5 Вранці прибув буксир, й відділення сіло на колеса, однак бетеер з холодним двигуном був схожим на домовину, і Вадим знову згадував нічний похід на чеське кладовище й тривожився— куди їдуть. А їхати довелося довго, і навіть зупинятися наузбіччі дороги й розпалювати багаття, бо від холоду взалізному нутрі бойової машини, здавалося, замерзала й кров. І хоч хлопці не раз питали впрапорщика Глупова про місце дислокації, але він, як завше, приховуючи посмішку під маленькими, як уфюрера вусиками, лише казав: «Ваєнная тайна…»

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Та по обіді Вадим нарадість побачить контури військового полігону, котрий називали Любавою. Така мила жіноча назва, без сумніву, була найбезглуздішою в світі, адже на Любаві пахло порохом, а не любов’ю. Хоча, можливо, колись тут була палка любовна історія, раз так цю землю назвали чехи, бо й в Дніпропетровську є район, названий Амуром, де начеб крутила шури мури сама Катерина II. Однак, командир дев’ятої роти, старлей Бамбук, ніколи не переймався такими «мєлачамі», зате частенько наспівував під час стрільб одні й ті ж слова: «Адіночним льожа заряжай — і стрєляй, салдат, стрєляй, стрєляй, стрєляй…» Мабуть, цей мотивчик ротний вигадав сам, позаяк його «шнягер» не мав логічного завершення. Здавалося, що й зараз, коли він зустрів відділення, яке приїхало на буксирі, наспіває: «Адіночним льожа заряжай…» — Однак Бамбук, криво посміхнувшись, вигукнув: — О! При палзлі! ваєнаплєнниє! — вслєдующій раз паєдєтє наішаках! Та він ще більше розлютився, коли відділення вишикувалося строєм, і він, перевіряючи зовнішній вигляд бійців, побачив, як удекого з солдатів біля багаття постраждали чоботи, аж халяви нагадували грамофони. —М да, такімі башмакамі самавари раздувать, анє ваєвать… штож, пішітє дамой пісьма, пусть присилают новиє… ілі снімайтє уврагов, — це був натяк, щоб чоботи цупили в сусідніх підрозділах… А шчас устраівайтє сєбє жиліщє, а можєт вам панравілось спать на снєгу? Жиліщєм» мав стати старий, постріляний іскрами намет. Його каркас ще ріс у лісі, там і спилювалися три кілки. Два з них зв`язувалися хрестом, на котрий напинали чотири кінці простеленого на землі намету, а центральний кілок встромляли в маківку, тоді двоє солдатів навколішках залазили в нього і і здіймали догори, інші ж прибивали тканину цвяхами, до знятих із бетеера дерев`яних щитів. Тоді солдати йшли до лісу за «меблями», щоб з колод та дрючків, облаштували «ложе», на котре настилали матраци й клали подушки. Найкозирнішим в такій «юрті» було місце неподалік буржуйки. Але бувало, якщо дев’яту роту «десантували» вночі серед поля чи лісу, то бійці не встигали зробити нормальний поміст для матраців, і на всіх місця не вистачало, декомудоводилосяспати сидячи на бачку, в котрому носили кашу. Таке «щастя» не раз випадатиме на долю Вані

Валентин СОБЧУК

Безгрішного, який був не вовчої натури, щоб боротися за своє місце. Безгрішний повністю відповідав своєму прізвищу, бо якщо в армії у солдатів не було грошей, то його важко було запідозрити навіть в найменших гріхах. Однак саме через незлу вдачу, над котрою часто кепкували в роті, одного разу станеться конфлікт, але не під час цих навчань, де нічні стрільби так всіх вимотають, що солдати нагадуватимуть «філінів», а не людей. Але якщо сови мали затишок в дуплах, то постріляні іскрами намети, через дірки котрих було видно зблиски зірок, не могли дати бійцям нормального відпочинку, хіба що буржуйка вважалася тут райською розкішшю. Та найбільше дошкуляло те, що тільки солдати стулять очі, одягнутій взуті у мокрі чоботи, так здавалося тепліше, чулося: «Па а дйом!», — і знову виходили в темну зимову ніч й брали холодну зброю, хоча хотілося на плечі взяти буржуйку. І знову всіх чекав полігон, і ніч прошита до самого дна червоними розривнитками трасерів і спалахами ракет, котрі вихоплювали довкілля з темряви мертво білими світлом, аж від цього ставало не по собі. Та солдати не мали страху, бо воювали з мішенями, не підозрюючи, що вони були тінями війни. І от Вадим зайняв позицію на вогневому рубежі, сніг вже розтав під іншими солдатськими животами, тож сира земля не була такою холодною. Вдалині, мов очі голодних вовків, світилися вогняними цятками мішені. У них треба було влучити з автомата, на мушці котрого біліла фосфорна насадка. Вадим знав, що перед пострілом має стати одним цілим зі своїм «калашем», бо як казав ротний: «Аружіє, как і жєнщіна, любіт нєжноє абращєніє». Та команда «агонь» чомусь не лунала, й Вадим, наче весло, затис під рукою приклад, і згадалося, як ще в дитинстві зробив перший постріл. Тоді в селі, майже кожен другий хлопчак мав самопала. Такий собі, витесаний з дерева пістоль, до котрого кріпилося дуло, заклепана з одного кінця трубка, де збоку пропилювалася дірочка, це був своєрідний запальник, куди набивалася сірка. Власне, й «пороховий заряд» добувався з сірників, котрі кришилися об край трубки. Тоді сірка засипалася в дуло самопала, а замість куль додавалися нарізані цвяшки. Такий пістоль був дуже небезпечним, адже від пострілу могло рознести трубку, але це не лякало хлопців, які прагнули стрельнути найгучніше. Тож, коли Вадим

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

стріляв вперше, то добряче набив дуло сіркою, і цей постріл запам`ятався не лише йому — хтось із старших хлопців, посміхаючись, сказав: «Ану, салага, попадеш в цей нужник за парканом?». І Вадим, мабуть, влучив, бо за мить рипнули двері вбиральні, звідти вискочив дядько, й підтримуючи рукою штани, заволав: «Ах! ви засранці! та я вам гади! — вуха на спини закручу у у!…». Несподівано спогади перервав командир роти: — Ти там нє уснул, Задорожний? — Вадим у відповідь пожартував: — Таваріщ старший лєйтєнант, пачєму по аганькам стрєляєм, нєужелі так глазамі будут свєтіть врагі? — Я тєбя паумнічаю. Сматрі мнє, штоби твой Гогашвілі каво нєбудь нє гогнул, ти жє знаєш как он крутіт ствалом!.. Автомат був неслухняним у руках тбіліського джигіта, особливо, коли треба було стріляти на ходу й перезаряджатися. Після кожного невдалого пострілу Гогашвілі знічено повертався до офіцера, який йшов збоку, мимовільно направляючи на нього гаряче дуло. — Пряма кіллєр какой то, а нє салдат, бєсталачь, сматрі толька вперьод!.. — не раз скаженів лейтенант Жутін, який, зазвичай, йшов поруч зі стрільцями. Та на цей раз все обійшлося, і Гогашвілі навіть кілька разів попав у мішень. Рота вчилася стріляти не лише з автоматів, а й зі снайперських гвинтівок, кулеметів, гранатометів. Хто не стріляв з гранатомета, той не знає, що таке шайтан труба. Лейтенант Жутін, будучи «жуткім шутніком», якось пожартував над рядовим Таджидіновим, коли той вперше поклав на плече гранатомет, Жутін порадив, щоб він міцніше стиснув зуби, коли стрілятиме, а рот, навпаки, треба було тримати відкритим. Після цього пострілу Таджидінова так заціпило, що, мабуть, у його голові заграв симфонічний оркестр, іМоцарт поставши з могили вдарив по цимбалах. Оглушений боєць, кинувши зброю, вигукнув: «Шайтан труба!», що означало чортова труба. Після цієї події лейтенанта Жутіна узбеки прозвуть шайтан агою. 6 Повість про дев`яту роту буде неповною, якщо не згадати за чоботи лейтенанта Жутіна, що сяяли, мов дзеркало, особливо, коли він загравав до жіночок, посміхаючись з під таких чорних вусиків, наче намазаних гуталіном — майже всі полкові леді були до нього не

Валентин СОБЧУК

байдужими. Чоботи такої такої роботи, як в Жутіна, зустрічалися зазвичай лише в офіцерів цариці полів — піхоти! І то не у всіх полках: позаяк такі «сапажіща» міг виготовити далеко не кожен умілець, а точніше перелицювати з формених чобіт. І ця технологія була досить химерною: гарячою праскою обкатувались на спеціальній заготовці наваксовані безліч разів халяви, котрим надавалася форма за характером господаря чобіт. Відтак у Жутіна чоботи мали форму пляшок з під шампанського, у лейтенанта Циганкова — зпід портвейну, прапорщика Глупова — чекушки, у ротного чоботи були без змін, як в унтєр пришібєєва, а от чоботи замполіта Пікінера важко з чим порівняти — їх наче виплюнув верблюд. А ще в Жутіна був великий, мов шерємєтєвський аеродром, кашкет. Навіть зірки на жутінських погонах були гаптовані золотистими нитками, як у генерала. У душі Жутін вже давно почувався генералом, бо його дідусь був козирним тузом у Москві, через що всі закривали очі на форму його онука. Окрім цього, Жутін вирізнявся з поміж усіх ще й тим, бо, як ніхто, міг натріскати солдата по чакрі без слідів побоїв: знав «прийомчікі» карате, котрими «рихтував» бійців із свого взводу навіть на полковому огляді. — Што ета ви сєбе пазваляєтє, лєйтєнант! — бувало дорікне хтось з начальства. —Да вот, варатнічок растьогнут, заправляю… Да, таваріщ рядовой? —Так точно… Спробував би солдат поскаржитися. Правда, одного разу хтось із солдатів пригрозить Жутіну особістами, але Жутін не розгубився: — Тав варіщ салдат, я жє тєбя нє біл. Всє віділі, што я о тєбя спаткнулся фанаріком… Ліхтар, котрим він інколи «спіткався» об солдатів, був трохи меншим, як на стовпі. Ех, душа в чоботах… Однак Жутін не любив солдатської муштри, підготовок до стройових оглядів, ротний на цьому мав звих. Скажімо, відлетіла бирка з підсумка для набоїв, ротний скаженів, наче автомат без цієї дерев`яшки не міг стріляти. «Салдат бєз біркі — што ачко бєз диркі! Бірка ета ваш паспорт…» — не раз повчав ротний. Ех, паспорт

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

дерев’яний… На щастя, Жутін не був таким пришилепкуватим, як старлей Бамбук, а навіть любив щось утнути, й одного разу «підірвав» політзаняття. У совєцькі часи солдатам завжди «талдичили» про політику партії, навіть на полігонах, чи в лісі, де не було ні парт, ні стільців. Але ніщо не могло зірвати політзанять, тож якщо знаходилися в лісі, то за аудиторію слугувала лісова галявина, за лави — спиляні колоди, за парти — коліна, на яких солдати записували в зошитах лекцію замполіта Пікінера, який щось гундосив собі під ніс, перебираючи заяложені конспекти — його майже ніхто не чув: солдати дрімали з відкритими очима, до замполіта дослухався хіба що дятел, який наче піонер, барабанив по сухому стовбуру. «І і» … — в наступну мить тільки й мовив Пікінер, бо ззаду, як бабахнуло!!! Навіть Кабишєв не зміг би так стрельнути після кількох порцій гороху. Замполіт з переляку подався головою вперед, зачепивши гіляку, що, вигнувшись луком, підстрелила йому кашкета, котрий приземлився в калюжі, мов парашут. — Ха ха, Лімпопо, іспугался!.. — так Жутін називав замполіта. — Правєрка баєвой бдітельності, па приказу камандіра роти, — засміявся Жутін, прошепотівши йому на вухо, — можєт, Шура с капит твашх хоть грязь атпала? —Замполіт не любив мити ніг. — У тєбя што, бля! башня заклініла? — ледь не загавкав Пікінер, метнувши поглядом сірих очей на Жутіна, наче ножем поцілив. Варто зазначити, що замполіт метав ножі, наче факір. Це було видно навіть на дверях ротної канцелярії, покоцаних лезом. У лісі ж замполіт мало не щодня мучив дерева, кидаючи в них свої тесаки, котрі носив за халявою, Вадим навіть якось подумав: чи бува предки Пікінера не були розбійниками. «Сматрі, баєц, как нада» … — завжди хвалився замполіт, коли з далекої відстані влучав у беззахисного дуба чи граба. «Да, сколька б дєрєвьєв упалі в лєсу, будь ані живимі», — якось з цього приводу зауважив командир роти Бамбук. 7 У першій половині 1983 року дев’ята рота, як і вся армія, жила в постійному очікуванні війни, й мало не щомісяця її підіймали по команді тривога, пакували в бетеери та везли невідомо куди. Інколи

Валентин СОБЧУК

їхали по п’ять і десять годин, не зважаючи на холод і на те, що дуже хотілося вийти до вітру, але терпіли, згадуючи слова ротного: «У солдата ЦГВ всьо далжно бить желєзноє — і яйца, і сіла духа…» І якщо на виїздах, зважаючи на важкі польові умови й тривожне очікування, а раптом доведеться стріляти в одному окопі, ротний з офіцерами не були такими злими, то в полку, від нічого робити, завжди воювали з солдатами. Горе тому сержантові, який був старшим по роті, коли чергував Бамбук — наряд тоді повністю втрачав боєздатність і від перевтоми спіткався на ходу: Бамбук тримав днювальних у постійному стресі, несподівано з’являючись серед ночі, як дідько з білою серветкою в руках, та з якоюсь потойбічною усмішкою воскреслого солдата Першої світової війни. Бо хіба личило черговому по полку лазити з серветкою по закапелках, в пошукахбруду, котрим він любив «папудріть» днювальних. У такі моменти Вадимові здавалося, що ротний був сином двірника, і не тільки він, а й більшість офіцерів, які заставляли солдатів зі швабрами проводити більше часу, як на військових заняттях. Швабрами вбивали вільний час, бо офіцерам ліньки було напружувати півкулі, щоб, наприклад, розповідати про великі походи й тактику бою Олександра Македонського чи інших доблесних полководців, або влаштувати якісь змагання, котрі б вимагали постійних тренувань. Простіше було — швабру в зуби, відро на голову й зубною щіткою драїти туалет. І все! немає вільного часу в солдата, як і його також, бо такі приниження не могли в нього викликати нічого іншого, окрім ненависті до служби! Часом, ця ненависть мала нелюдські вияви агресії, коли солдати звіріли й вбивали один одного. І хоч Ваня Безгрішний був уже черпаком (відслужив один рік), та ніколи не виявляв своєї зверхності типу: «Ану, пачість мнєсапагі», все ж, своєю незлою вдачею чомусь дратував однокашників, бо не був такими, як вони. Одного разу коли батальйон замерзав в холодному полі, невідомо в якій місцевості під кордоном Германії, трапилася така подія… Було під вечір, котрий нікого не радував, бо наряд на польовій кухні в черговий раз напартачив, й підгоріла каша виповнювала морозне повітря духом паленої комори, в котрій згоріло зерно. Одне лише радувало — привезли пошту, й Вадимові був лист від мами. Він

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

жадібно читав цей білий аркушик біля смолоскипу, котрі були розвішані скрізь по табору. Смолоскипи були схожими до цвіту польових маків, полум’яні пелюстки котрих, хоч і пахнули соляркою, все ж нагадували тепле літо й жито, і річку, й личко коханої дівчини, яка чомусь не писала, а от мама повідомляла, що вдома все добре, його менший братик Руслан мріє стати військовим. І Вадим, посміхнувшись, подумав, коли повернеться до рідної домівки, то розповість йому якою армія є насправді, й сховавши в нагрудну кишеню біля серця мамин лист, він завше їх там носив, Вадим вирішив пройтися до мінометників, там він товаришував зі своїм земляком Славком. Вадим завше заздрив товаришеві, що в нього толковий командир, хоча й на прізвище Баранов. У мінометників завжди було тепло, бо мали, схожу на пічку, буржуйку, котру брали з собою на полігон. А ще в мінометників не бракувало харчів, особливо хліба, котрий смажили в цинкових ящиках з під патронів на армійському комбіжирі, схожому на парафін, добре що до нього не добавляли ще й машинних мастил. І все ж яким був смачним цей смажений хліб, наче спечена мамою паска— за всі роки служби в Вадима не було кращого бажання, як насолодитисяпідсмаженимина вогні окрайцями, замість тої вічної бурди з перлової чи пшоняної крупи. Тож йдучи до мінометників, Задорожний вже відчував запах хрумкого хліба, як раптом праворуч почув крик і матюччя, Вадим почав наближатися в цей бік й побачив, як двоє били одного — і йому в голову вдарила кров, миттєво згадалося, як ще в юності двоє п’яних придурків, один з яких недавно «дембильнувся» з армії, причепилися до нього, й ні з того, ні з сього, мабуть, зганяючи злість, котру не змогли виплеснути, коли служили, почали гамселити Вадима. Він не мав тоді сили протистояти значно старшим й сильнішим дибілам, й заливався кров’ю, що юшила з носа, закривав очі маленькими кулачками, і невідомо що було б далі, коли б не проходив якийсь дядько, який не побоявся його захистити, бо знав цих балбесів. І все ж, накачані по самі очі самогоном придурки, ще довго не могли вгамувати свою лють, й далі лупили по боках, а дядько закривав його обличчя та вмовляв їх припинити. Вадим згадував, коли підріс, що хотів їм поститися й виношував плани, перестріти їх по одному й віддубасити штахетою, але щось його стримувало, бо Вадим не любив бити першим, та невдовзі доля сама пред’явила рахунок його

Валентин СОБЧУК

кривдникам.Через кілька років одного із них, Вовку, знайдуть мертвим, із застромленою між штахетами головою, іншого, Колю, покалічать у п’яній бійці. «Зла сила завжди знайде ще злішу, й хто носитиме її в серці, рано чи пізно буде покараний», — через багато років зауважить собі Вадим, а тоді кинеться на допомогу невідомо кому. Та виявиться того, кого били, він знав, це був Ваня Безгрішний. — Ану, ахламони абалдуєвічі, рєзка разбєжалісь! — попереджувальним пострілом пролунали слова Вадима. — Ха ха, так і ти хочєш заработать, шшас палучішь! — і двоє «чєбурєків» кинулися на Вадима, та не на того напали, бо Задорожного вчили рукопашному бою, а вони були «мазутою», (танкістами), і хоч їх було двоє, але за якусь мить обоє получили в пики, а при наступній атаці, коли одному з нападників Вадим вклеїв в вухо, їх запал битися взагалі згас, мабуть, вони пожалкували, що не знаходяться в танку. Та несподівано підбігло ще двоє корешів «мазути», і тут Вадимові довелося непереливки, й він, знявши паска, відбивався ним, як вітряк, доки на допомогу не підоспів Ваха Вараєв, боєць з його відділення, який був найкращим боксером в полку — і «мазута» відразу капітулювала. На ранковому огляді в строю було веселіше від звичайного, бо двома «фарами» його освітлював Ваня Безгрішний, а ротний все допитувався, хто Безгрішному поставив «асвєщєніє пад глазамі». Бамбук мав своєрідне ставлення до дисципліни, тримаючи її в кулаці, й щоб час від часу спускати пар, завжди влаштовував боксерські бої між солдатами — й рукавиці їздили з ними повсюди. От і цього ранку він наказав їх винести днювальному, і незадовго той стояв перед ним з двома парами рукавиць, наче секундант перед дуеллю, коли ротний розпинав Безгрішного, що той не має бійцівської злості й ганьбить роту своїми «фарами». Та нарешті вивідавши, що Безгрішного побили танкісти, несподівано став таким сердитим, наче ці бланші вліпили йому. І Бамбук не вигадав нічого кращого, як почати урок рукопашного бою, вручивши Безгрішному рукавиці, а його поєдинщиком назвав сержанта Задорожного. У Вадима на якусь мить аж задерев’яніли ноги: «Вчора він Безгрішного захищав, а тепер має бити?» — майнуло в голові, але ротний був невблаганним. І коли хлопці, роздягнуті до пояса, стали один проти одного, Вадим, дивлячись на запухлі від синців й потемнілої під очима крові

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Безгрішного та на його незлу посмішку, зробив крок назад… —Стаять, — озвірів ротний, — начінайтє бой, а то па трі наряда внє очєрєді… Вадим зрозумів що виходу немає, і нарешті зробив свій перший удар в житті, нанісши його в плече Безгрішного, від чого той наче здивувався, а ротний розлютився ще більше й наказував Вадимові бити сильніше, і Вадим, роблячи вигляд бійцівської злості, й відкриваючи себе для ударів, почав атакувати Ваню, а той навіть став агресивно відбиватися: — Сматрітє, — радів ротний, — ножкі тонєнькіє, а жить та хочєтся — мачі єго Ваня!.. Вадим, щоб підтримати Безгрішного, все більше відкривав свої «тили», спеціально підставляючись ударам, й несподівано, коли хотів щось відказати на зауваження ротного, отримав сильний боковий удар прямо в щелепу. — Ай да Ваня, маладєц, — радів ротний. Вадим вже в наступну мить машинально наніс свій гаубичний удар по корпусу Вані Безгрішного— й той упав. Але після нокдауну бій продовжиться, й Вадим вже більше не підставлявся Вані, бо в того наливалися бійцівською люттю очі, й він ставав таким, як усі… «І чому в нашому війську вбивають усі ті добрі начала, які прищеплюють в школі й родинах, й солдатові краще бути агресивним, ніж людяним? Мабуть, ніякі реформи не допоможуть позбутися цієї недуги, доки християнські заповіді не увійдуть в армійські статути. Але в якому військовому статуті напишуть: не убий…», — розмірковував Вадим після поєдинку з Безгрішним.

8 Однак від нелегкої солдатської служби рятувала посмішка, а курйозів в дев’ятій роті вистачало, через що повість названа «Рота №9», бо її будні нагадували чехівську «Палату № 6», де лікували душевно хворих. От тільки в дев’ятій роті головним лікарем був старлей Бамбук, який нагадував Івана Грозного й постійно грозився солдатам, як в тій пісні: «Я убю тєбя, лодачнік», все ж рота вважалася взірцевою. незважаючи що в ній були такі «ахламони», як рядовий Макухін. Цей воїн міг би позмагатися у своїй винахідливості навіть з розвідниками Абверу, бо своїми жалісними словами: «У вас хлєбушка нє найдьотся?», міг розжалобити кого завгодно, тільки не прапорщика Глупова.

Валентин СОБЧУК

Якось одного ранку, коли бійці обурювалися, що вранці: «Кашя, в абєд — кашя, на ужін — кашя! вах!» — Макухін вирушив на полювання, оббиваючи пороги квартир гарнізонного містечка. І от стукає він у двері — на поріг виходить господарка квартири. — У вас хлєбушка нє найдьотся? ... — жалісно так питає. Жінка виносить хлібину. — А калбаскі? І несподівано ці слова почув прапорщик Глупов й вибіг на поріг із піною на щоках, він якраз голився, і що побачив? Свого солдата Макухіна! — Ах ти ж паразіт, так вот чєво ти не ходішь на завтракі!. І понеслись триповерхові матюки, і Макухін скотився з четвертого поверху колобком, аж загавкали всі полкові собаки, а начальник караулу ледь не скомандував: «В ружйо!.» А ще в дев’ятій орудувала кримінальна парочка — Бабуїн з Аганесяном, злодюги, яких не бачила дивізія. Бабуїн був другою «мавпою» в роті після Маймуна, тільки ще й злодійкуватою, бо від нього та його дружка треба було ховати скромне солдатське жалування в такі місця, що потім ці гроші важко було знайти самому. Якось Бабуїна навіть спіймають на крадіжці офіцерської каші під час польових занять. Тоді ротний перед усім строєм одягне Бабуїнові на голову казанок, й накаже не знімати його до команди відбій, призначивши днювальним. Однак це його не зупинить, й одного разу, коли їхатимуть на польові навчання, Бабуїн з Аганесяном примудряться обчистити запас офіцерських харчів. Однак старлей Бамбук, не зважаючи, що був схожим на Івана Гроз ного, й грозився убити кожного з них поодинці, так і не виб’є з них зіз нання, куди вони діли стільки продуктів, адже колона лише вночі зупи нялася на перекур, і вони не могли «загнати» крадене чехам. Але «впороти» ящик тушонки й згущонки за одну ніч, мабуть, не зміг би й ведмідь, а бійці дев’ятої роти Бабуїн з Аганесяном— змогли! Мабуть, вони розділили трапезу з земляками під час перекуру, коли зупинилася колона, й офіцери міцно спали. Ще одним колоритним бійцем був Зійоратов, який народився в Афганістані, й навіть КДБ не знало, як він опинився в Союзі, де вперше, як він казав, побачив себе у дзеркалі й дізнався, що таке

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

постіль. Цей невеличкий на зріст з вічною хитринкою в очах напівтаджик і напівафганець був найкращим ротним снайпером, за що його прозвали Душманом. Якось вночі рота прибуде на навчання в чисте поле, а точніше, в нечисте, якщо зважити скільки раз на цьому полігоні лютувала зброя. Та оскільки солдати приїхали не бетеерами, то це радувало, адже не доведеться знову стріляти по ночах й мерзнути в окопах, очікуючи війни. Тим паче, було літо, однак з облаштуванням табору виникли проблеми, бо для наметів потрібні кілки, на котрі вони напиналися, а знайти їх в полі, та ще й серед ночі, було неможливо. Отже, на нічліг влаштовувалися, не звикати, просто неба, щоправда офіцерський намет натягли на «скєлєт», так у роті називали розкладний металевий каркас. І хоч надворі стояло літо, але після дощу в Чехії часто буває прохолодно —найбільше за теплом, мабуть, сумував Зійоратов, котрому небеса цієї ночі пошлють подарунок — він надибає на полігоні невеличку баньку. Після відбою, коли захропуть всі офіцери, все таджицьке земляцтво піде паритися. Причому наче спеціально для них хтось залишив кілька відер вугілля. Та коли після команди підйом таджики стануть у стрій, ротний несподівано остовпіє— навіть звичної тіні усмішки не було найого цегляному фейсі: —Ви аткуда салдатікі, с Афрікі, што лі? ..— загорлає, мов кантужений. — Нєт с бані, — відповість Зійоратов під сміх бійців, бо таджикибули схожими на сажотрусів. Мабуть, банька була дуже старою й коптила, мов кузня. Та відправивши таджиків під три чорти й три наряди «внє очєрєді», старлей Бамбук, заінтригує солдатів, що скоро тут з`являться німецькі танки, мовляв, «Нам прєдстоіт історічєская місія». «Нємєцкіє танкі» !? — перепитували бійці, але ротний нічого більш не пояснюватиме, атільки посміхатиметься в свої пишні вуса. І дійсно, під вечір, на полігон посунули «тигри» й «пантери» та інша машинерія зі свастикою, що павучилась на броні. Солдати дивилися на цей парад німецьких машин, наче вони виїхали з кінофільму. А техніка й справді була кіношною, на полігоні мали зніматися батальні сцени Другої світової війни. Так от в чому полягала «історічєская місія» … І Вадимові, й не тільки йому, чи не вперше за всю службу, коли прозвучала команда відбій, захотілося, щоб швидше

Валентин СОБЧУК

настав ранок, аби повоювати в новому кінофільмі. І от він настав, але ротний чомусь прийде з косою, та ще й не з одною. — Кто умєєт касіть? — грізно спитає він. — Какой жє салдат нє умєєт касіть, — посміхнеться сержант Бах. — Да нє в етам смислє, ета ви можєтє всє, Яринич, дєржі!.. Розжалуваний ротним в солдати, колишній молодший сержант Яринич був на зріст два метри три сантиметри, вручена ротним коса, була в його руках, мов клюшка, тож косити йому доведеться, як кажуть, раком. Інші дві коси дісталися також «улюбленцям» командира, Кабишєву та Бабуїну, коса Бабуїна була вищою за нього. — Нє абрєжь сєбє нос, хатя нє мєшало би єво укаратіть, — вишкіриться ротний, наче бобер. Решті солдатів Бамбук поставить дитяче завдання, мовляв, уявіть себе кавалеристами Будьоного і «палкамі рубайтє зєльоную наволочь.» І пішла рота воювати з будякамита бур’янами шаблями палиць, проливаючи зелену кров. Яринич, зігнувшись в три погибелі, так вимахував косою, мов шукав нею шайбу. У Бабуїна з Кабишєвим коси забрали, вони уміли косити лише під хворих. «Камєнний вєк! Папуаси!» — презирливо, як завше, скривиться замполіт Пікінер, дивлячись на солдатів у бур’янах, які «косили» їх у такий незвичний спосіб. Три дні рота боролася з бур’янами, а слава дісталась не їй, на кінозйомки приїдуть інші солдати, які воюватимуть з «німцями». Щоправда, Бабуїн помститься за роту — вкраде в кіношників «Шмайсер». Автомат виявиться дерев’яним, у цих кіношників навіть каски німецьких вояків були картонними. Однак, раз у рік, як кажуть, і палиця стріляє. На другий день «Шмайсер» у Бабуїна відбере ротний, і зненацька підійшовши до Кабишєва, тицьне ним у його тлустий живіт: «Пу у ух!!! Іспугался? Пачьом кілаграм сальца?». Деревяним «шмайсером» ротний гратиметься кілька днів, аж доки не «стрельне» ним об солдатську голову, добре, наші каски не з картону. Начиїй же касці розлетівся надрузки «Шмайсер»? Це вже інша історія… Після війни з бур’янами рота отримає нове завдання: регулювати дорожній рух на шляху просування дивізійної колони. Бути

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

регулювальником — кльово. Бувало, цілий день стоїш в очікуванні дивізії — і жодної противної пики. От тільки залишаєшся без сніданку й обіду, а то й вечері, та інколи солдатів, які стовбичили на перехрестях доріг, пригощали жителі чеських містечок. Це було зворушливо, буває підбіжить якесь дівча: «Камарад, камарад» … — і дає зісвоєї долоньки печиво чи бутерброд, згадував Вадим Задорожний, слухаючи настанови ротного. — Ваєнний рєгуліровщік— ето всьо равно, што маяк у маряков, — в такі хвилини ротний задирав вуса, мов Кайзер. Він дуже пишався, що цю справу довіряли, як правило, його бійцям. — Нє апазорьтєсь пєрєд дівізієй — дєржітє морду кірпічом, грудь калачом!!! І ротний, вирячивши очі, показував «как дєржать морду кірпічом» — у цей момент, мабуть, сам дідько злякався б його несамовитого виразу. А втім солдати в ролі регулювальників були й так страшними, наче повилазили з окопів війни: за плечима автомати, на пасках багнети, підсумки для набоїв і гранат, наплечники, саперні лопати, в руках саморобні жезли, а на головах білі каски, з мальованими власноруч кривобокими червоними зірками. У такому вигляді, з автоматом без патронів, стояв Вадим на дорозі в якомусь невеличкому містечкові з дивною назвою Бардашовіце, наче охороняв його, дивуючись: «На дідька їм видали саперні лопати, не окопуватися ж ними на асфальті» … І хоч сільське містечко звалося Бардашовіце, але бардаком тут і не пахло, навіть від «дома для бідлов», як назвали чехи корівник, що стояв неподалік, коли Вадим запитав, чи це бува не готель. Вадима завжди викликали подив чеські села схожі на містечка, із заасфальтованими вулицями, сквериками, клумбами, магазинчиками, затишними кафе — таким був і цей населений пункт. Неподалік знаходилася кав`ярня, і його дуже здивувало те, що він побачив за вікном, як чепурненькі бабусі відпочивали за кухлем пива, хіба можна було таке уявити в нашому селі?!. А в неподалік, в кафешці через дорогу, комуністи з комсомольцями, теж за пивом, проводили збори, без усіляких там трибун і президій… У чеських містах і містечках текло якесь неквапне життя, навіть саме слово швидко, по їхньому— «рихле», звучало дляВадима вуповільненому контексті. Усовдепії навпаки була система вічного

Валентин СОБЧУК

поспіху, в якій усіх чавили, особливо дорогою нароботу впереповненому транспорті. Тут все було по іншому, навіть те, що в нас називали перекуром, в них — сватчиною, коли замість того, щоб труїтися цигарковим димом, чехи підзаряжалися бутербродами. Вони ніколи не квапилися коли щось робили, дбаючи, насамперед за якість, аще були завжди усміхнені. А от в рідному селі Вадима навіть гаптовані на килимках олені, котрі модно було вішати над ліжками, й то зображувалися з настороженими очима, наче ті олені приглядалися— чи з лісу не вийде шпигун. Отже Вадим, наперехресті доріг, наче охороняв добробут цієї благодатної країни, думаючи, коли ж такі часи настануть на його Батьківщині, й коли вже нарешті проїде військова колона. Незабаром на дорозі загув двигун — з за повороту вискочив, блимнувши лобовим склом, полковий «бобик». «Мабуть, їде перевірка», — миттєво стрельнула думка в голові Задорожного йвін швиденькозастібнувся на всі ґудзики й зробив, як учив ротний, «морду кірпічом». Однак це була не перевірка, Вадима забрали на інше, зовсім безлюдне перехрестя, де на нього, як ворог, напав сон. І хоч він мужньо, протягом кількох годин боровся з ним, і щоб йому не скоритися викопав саперною лопаткою яму на узбіччі, думаючи, а раптом щось знайде, сон взяв своє, щоправда не відразу. «А що, як трохи присяду, може, за його пост забули, адже пройшло більше, як пів дня, аколони немає». І Вадим вмощується на траву, що поюначому задерла зелені чубчики. За хвилину другу йому вже захотілося прилягти, й він зняв каску, думаючи, що назалізяці не задрімає…» Але таки закімарив, і навіть побачив уві сні, як на нього повзла здоровенна біла черепаха, схожа на його каску з червоною зіркою, і ця біла черепаха була такою великою, мов танк, і все повзла й повзла на нього, а Вадим не міг ступити й кроку, щоб втекти — і раптом щось обпекло шию. Та коли вінрозплющив очі, йому відразу захотілося сховатися в ямі, котру викопав на узбіччі, — надним схилився полковник з лозиною вруці. Полковник сміявся: — Ето ж нада, баєц, да чєво дадумался — снял сапагі да виставіл на дарогє, вмєста сєбя што лі?.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

—Вінават, таваріщ палковнік… це ж треба, коли я роззувся? — майне у Вадима. — Вот ти спал, сержант, а єслі б єхалі нємци?!. — Сказав би ще монголо татари, — всміхається про себе Вадим. — Нє надєйся, што ето тєбє сайдьот с рук… І як не дивно, Вадимові це зійшло. До вух ротного донесли, що на перехресті спав хтось високий на зріст. Найвищим у роті був Яринич. Ротний не став з’ясовувати, як усе відбувалося насправді. Підійшов до Яринича з дерев’яним «Шмайсером»: — Рукі па швам! Апозоріл всєх, нє спал, гаварішь, вон морда красная, будта кірпіч, значіт абгарєла на солнцє, кагда дрихнул. Малчать! А то я шчас, калі ласка, скажу по бєларускі пару ласкавих слов, думаєш, нє умєю, вєдь ето всьо равно, што пяний хахол разговаріваєт па рускі. Та Яринич, несподівано засміявся, чим ще більше розлютив ротного. — Да! унізіть тєбя трудна, двухмєтрового дурака…» — І після цих слів ротний тріснув Яринича дерев’яним «Шмайсером» по касці, що була на його півкулях… Яринич не став виправдовуватися, бо також спав на ре гулюванні, боявся, щоб ротний не одягнув боксерських рукавиць.

9 Чомусь в дев’ятій роті офіцери дуже любили влаштовувати бої з уявним ворогом, під час котрих насолоджуватися необмеженою владою над солдатами. — На нас наступаєт нєвідімий враг! — кричав, мов навіжений, під час однієї з таких «воєн» старлей Бамбук, наче його довбонули дрючком, а за мить заволав ще голосніше. — Гази и!!! Ця команда означала хімічну атаку, за кілька хвилин треба було упакувати себе в гумовий комбінезон й одягти противогаз, в яких солдати були схожими на стадо слоників. За кілька годин хімічної атаки, від котрої б уже здох цілий полк, але не дев’ята рота, противогази, здавалося, приросли до облич, і Вадим, подумав: «Може саме тому молодих солдатів в їхньому полку називають слонами, адже противогаз тут був найпопулярнішим інструментом виховання…». Вадим не раз бачив, як вцих «намордниках» співали стройові пісні салаги, і йому також не раз доводилося співати улюблену стройову пісню Бамбука: «Наші дєди славнииє пабєди, вот кто наші дєди…»

Валентин СОБЧУК

І в такі моменти Вадим з гіркотою жалкував, що слони мудріші за людей, бо не знущаються над своїми. А от люди збиткуються над усіма, й навіть над могутніми вуханями, приручаючи їх до тюремної неволі зоопарків. А в давнину слонів використовували замість танків, як от, непримиренний ворог Риму, полководець Карфагену, Ганібал. Він навіть перевів слонів через засніжені Альпи, щоб завдати римлянам несподіваного удару, та після довготривалого переходу, коли вимерло пів війська, як тільки Ганібал подолав гори, слони простягли ноги… Їм не потрібна була війна, бо ці велети в тваринному світі, наче сповідували принцип: «Не убий». Маючи вагову перевагу над усіма звірами, слони не пожирають живих істот, щоб насититися. Цим гігантам, як не дивно, вистачає рослинної їжі. Однак люди царем звірів визнали не слона, а хижакалева, бо й самим властиві хижацькі інстинкти. На замордованих Ганібалом слонів, наразі були схожі хлопці з дев’ятої роти. І старлей Бамбук від цього просто «тащився», й зробивши коротку паузу, знову присідав навпочіпки, закривав очі, і як на обличчі з’являлася хвиля дикого екстазу, вигукував щодуху: «Гази и и!!!…» Несподівано «на лінії фронту» з’явився лейтенант Жутін, який ступав, мов чапля, та примовляв: «Так страєвім ходіт Наріпов». Підійшовши до розкарячкуватого ротного, Жутін щось йому сказав, і той знявши кашкета, котрого любив одягати козирком на потилицю, на зразок безкозирки, насвистав улюблену мелодію: «Наші жони — пушкі заряжони, вот кто наші жони…». Потім, поправивши портупею, втупився таким колючим поглядом у дуба, мовби перед ним постав гітлерівець. Тоді махнув рукою і скомандував: «А тбой!.» Однак відпочинок буде нетривалим. Невдовзі солдати, нав’ючені наплечниками, і вже схожі на верблюдів, йшли лісовими стежками та знемагали від спраги й паркого, мов у лазні, повітря, та фляги були порожніми. — Ей ви, із солнєчнаво Ташкєнта, пачєму так уміраєтє ат жари, вот што значіт — нєрускіє, — дошкулятиме замполіт Пікінер, дурнувато всміхаючись відстаючому відділенню. — Ета толька нашєму брату всє нєвзгоди па плєчу… «Па плєчу! Ні, щоб якось підбадьорити, а не принижувати», — хотів дорікнути йому Задорожний та стримався, бо за такі слова відразу б потрапив на «мушку» самодурства офіцерів.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Несподівано на лісовій дорозі, котрою йшли бійці, постав завал, наче недавно цю ділянку бомбила, ворожа авіація, бо дерева, що впали, повністю перекрили хід. Але цій обставині старлей Бамбук дуже зрадів: — Ану дєсантнікі, дєвятай!.. на штурм прєпятсвія — бєгом! — і ледь не вихопивши свого «нагана», Бамбук, як орангутан, стрибнув на повалені дерева й згодом сидів на одній з гіляк, дивлячись, як рота долає перешкоду, але не всім солдатам вдалося спритно пройти крізь неї. Між гілок зачепились наплечниками Безгрішний і Гогашвілі. — Качать іх! — вигукнув ротний, п’яніючи від такої потіхи, й солдати почали розгойдувати розлогу крону. Гілки боляче шмагали сердег, але Безгрішний таки вирветься з цього полону, а Гогашвілі застрягне.Ротний й далі потішатиметься тавигукуватиме: «Качать!!!» І солдати, шаленіючи, розгойдуватимуть крону, що навсібіч лупитиме гілками Гогашвілі, доки він не схопиться за око й несамовито закричить. На щастя, око залишиться цілим. — А што ви думалі, на войнє будєт лєгчє? На вайнє, как на вайнє, — повчав ротний, мов чекав війни все життя, бо інакше не міг стати героєм, адже любити ближнього набагато важче, ніж ненавидіти. Через що старлей Бамбук не раз, очевидно, після сварок з дружиною, ночував у казармі й влаштовував усім такі чорні дні, котрі не могли наснитися в найстрашнішому сні… Однак невдовзі війна, котру так довго чекав Бамбук, настане. Вже більше години солдати готувалися до бою. Від нічого робити замполіт Пікінер похвалявся перед Жутіним новим тесаком, показуючи гарно оздоблене руків’я. Несподівано Вадимові подумалося: скільки віків та епох люди витончено оздоблюють знаряддя смерті, золотом та сріблом — шаблі й мечі, котрими здобувалося лицарство в холоднокровних вбивствах і війнах?!. І чим більше крові було на руках лицаря, тим він вважався славнішим. А наметі цих героїв було одне — самозвеличення, тому і коні їхні, що стали бронзовими, й досі топчуться по трупах. Бо на шляху до їхньої слави — ріки пролитої крові. Можливо, й фюрера ніколи не було б, адже його батьки хотіли, щоб він став чиновником, та він спробувавши себе в живописі, не зміг добитися в мистецтві слави. Перша світова війна війна стала початком його кар’єри,хоча дослужився Гітлер лише до єфрейтора, та згодом вічно жива героїка воєн перетворила його на фюрера.

Валентин СОБЧУК

Парадоксально, що людство пережило стільки жахіть війни, проникнувши в космос й приручивши на службу прогресу цифрові технології, й досі не може подолати монстрів мілітаризму, котрих плекає з дитинства, купуючи своїм дітям іграшкову зброю… І раптом довкілля зірвалося від бомб та снарядів — міжнародні навчання «Щит 84» розпочалися. Від кривавих вибухів чорними фонтанами здиблювалася земля, гарматні жерла випльовували з залізного нутра шматки вогняного сонця, що вбивало все на своєму шляху. І от нарешті — атака… «Танки, пєхота, агонь, артілєрія» … й агонія вмираючої трави, що намотувалася на танкові гусениці й виповнювала повітря духом страшного сінокосу. Солдати наступають «цепью», і хоч їхніми противниками була фанерна рать мішеней, що підіймались в окопах ледь не в людський зріст, все одно якийсь страх пронизував тіло, адже патрони були бойовими, й хтось ненароком міг пальнути в спину, бо ланцюг наступаючих сильно розтягнувся. І от залунало: «Ур ра!..» — й постала зелена лава «ворогів» … На мить Вадимові здалося, що мішені ожили й пішли в рукопашну, він навіть побачив перекошене люттю лице ворога й зблиск багнета, націлений в серце, і треба було бити першим, та не здіймалася рука… «Задорожний! што стал, как абалдуй», — почув у наступну мить голос ротного, і видиво ворога щезло, лише мішені незворушно підставляли фанерні груди на розтерзання куль. «Харашо стрєляєт пєхота, только щепкі лєтят», — сказав бровастий генерал, схожий на сову. У генерала струменіли цівками крові червоні лампаси — чим більше солдатів може послати на смерть офіцер, тим «ширє лямпаси» якось сказав рядовий Турсунов. І от закінчився ще один навчальний бій, і добре, що після нього всі залишилися переможцями, а переможеними були тільки мішені. Ротний навіть хвалив своїх бійців, які ділилися водою з фляг, а хтось окрайцем хліба, котрий чеченською називали «бепіком», а узбецькою — «нан». А біля САУ, самохідних гармат, що стояли неподалік задерши в небо свої жерла, хтось смажив на вогні хліб, і цей запах ріднив солдатські серця духом радісних відчуттів життя, коли люди ще не знали війн. Вадим вкотре подумав: «Як мало людині треба для щастя. Але чому біля цих смертоносних чудовиськ, гармат на гусеничному

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

ходу, на котрі витрачено цілу купу грошей, доводиться крадькома смажити хліб, хіба людині потрібно воювати за своє щастя один з одним? І не міг тоді здогадуватися Вадим, що після розвалу Союзу ці солдати, які брали участь в навчальному бою «Щит 84», стануть колись ворогами, особливо, з так з так званим, старшим братом. І що спонукає «старших братів» до спалаху такої агресії і? А, власне, чого доброго могли навчити в дев’ятій роті батьків, тих, хто зараз воює, а ще давніше, їх предків, сто й п`ятсот років потому, адже «старші брати» все життя займалися завоюваннями.

10 Немає милішого для солдата слова, як «дємбєль! чи «дембіл», як його ще вимовляли «чорнобривці»… Вадим же застав цю радісну мить у шпиталі, куди потрапив невдозі після навчань — далася взнаки рана від осколка гранати, що спочатку присохла, а згодом почала ятритися на нозі, котру ротний радив припалити гарячою головешкою з багаття. Але Вадим не погодився на цю інквізиторську хірургію, й терпів доки міг. Та згодом він навіть був радий, що доля пов`язала його з цим шпиталем, що знаходився в монастирі міста Яромєж. Адже про нього він знав з історії, яка оповідала про найромантичніше й трагічне кохання всіх часів до найчарівнішої жінки Європи, Єлизавети Гальшки Острозької. Адже ми знаємо небагато прикладів, коли б князь, як от Дмитро Сангушко, усі свої привілеї кинув під ноги коханій, з якою втік до Чехії. Й оскільки був проголошений польським «крулем» злочинцем, то незадовго його по звірячому закатували в місті Яромєж. Вадим жалкував: «Ех, якби зумів прорватися крізь товщу віків до цього міста зі своїм «калашем», тоді б визволив князя від від розправи озвірилих ляхів, й можливо б тоді не відбулася страта Северина Наливайка… Багато дослідників вважають, що він був сином Сангушка від ЄлизаветиГальшки Острозької. Згадуючи цю історію, й не раз оглядаючи з вікон шпиталю чепурненьке місто Яромєж, яке вкривала першою позолотою осінь, Вадим жалкував, що не може пройтися його вулицями та піти до могили, де похований князь. Але він дав собі слово повернутися до цього міста й цієї історії, як скине солдатську шинель... У наступну мить Задорожний з посмішкою згадував, як вони підмітали всю дорогу, коли останній раз їхали з полігона, причепивши до машин віники. Це була давня традиція бійців ЦГВ (Центральна група

Валентин СОБЧУК

військ), котра дуже не подобалася старлею Бамбуку. Тож як тільки приїхали в полк, ротний наказав зняти ці віники, й оскільки ніхто не зізнавався чия це була ідея, підійшов з цими березовими драпаками до рядового Яринича, який був найвищим у роті, через що коротконогий Бамбук сприймав його за громовідвід, тож і на цей раз зігнав свою злість на ньому, попаривши тими віниками Яринича по вухах. Також Вадимові згадувався дембельський цвинтар з прибитими на деревах хрестами зі своєрідними некрологами, на котрих солдати писали власні імена, сповіщаючи в якому полку та коли «похоронили» два роки свого життя. Інколи на цих хрестах були прибиті чиїсь чоботи або ж хімзахисний комбез. Вадим, не став вішати на цьому моторошному цвинтарі на деревах свого хреста, думаючи, якби можна було — він би повісив свого автомата, щоб він задерев’янів назавжди. А ще з сумом міркував: «Чому держава саме у вісімнадцятирічному віці забирає до війська вчорашніх школярів. Мабуть, з них найлегше виховувати покірну владі біомасу, яка зазнавши принижень від батьків командирів, на «гражданці» тільки й думатиме, аби ця влада знову не взула її в кирзяки». Бо й навіть процес демобілізації в полку, де служив Вадим, не те що не пах урочистістю, а нагадував своєрідну трагікомедію. Де в головній ролі був майор Юданов, схожий на справжнього штабного щура, а точніше бобра, бо два великі передні зуби постійно були над верхньою губою, ніби він намагався ними когось гризнути зненацька. Тож бувало, коли до начштаба Юданова приходили з військовими квитками сержанти, щоб проштампувати дембелів, фейс його бронзовів, як напам’ятнику Невідомому солдату, тоді він чавунним голосом питав: — Чьо нада? — Да вот білєти праштампавать. — Ну, давай, шчас, только найду капито (печатку). Ну, гдє ставіть? Сдєсь, гаварішь? І майор, поставивши печатки в військових квитках, починав штампувати самого сержанта — в лоб чи спину, куди попаде… — Ну вот, теперь ти настаящій дембєль, дажє без ваєєнаго білєта відна. Дух казарми ще довго переслідуватиме Вадима, навіть на самих мирних роботах йому доведеться мати справу з людьми, контужених

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

армією, причому нерідко вони займатимуть начальницькі посади в офісах компаній та установ, бо народжені повзати пролізуть усюди, а, тим паче, коли вони вміють повзати по пластунськи… Усе життя після дембелю Вадима переслідуватиме страшний сон, наче його знову забрали служити в дев`яту роту, і він не раз пригадуватиме своїх однокашників, думаючи, де вони зараз. Дивна людська пам’ять, навіть через тридцять років, коли вже не згадувалися імена всіх бійців дев`ятої роти, обличчя зовсім не стерлися з пам’яті. І нерідко уві сні Вадимове відділення стояло таким же молодим в строю, як тоді у 1984 році, але він уже не вів солдатів стріляти, а в ботанічний сад у Києві, котрий так любив, як цвів бузок. — Ти чого, синок? — якось схвильовано спитала мама, коли побачила на щоці Вадима непрохану сльозу, коли він знову повертався з дев’ятої роти у сні. 1984–2014рр.

Валентин СОБЧУК

Ліричне й історичне СНІГОВА ФОРТЕЦЯ Зима 2012 розпочалася за календарем, вже першого грудня забілів сніг, а разом з першими опадами пожвавилися розмови про кінець світу, який мав би статися в 21 числі. Одні робили запаси сірників та солі, туалетного паперу й мила, а найпереляканіші купували нірки вбункерах. Тим часом зима все більше виявляласвій непередбачуваний норов: снігу намело стільки, що в столиці падали дерева, деякі автошляхи були паралізовані на сто кілометрів, а ще в багатьох домівках настав справжній кінець світла, що тривав довгий час. Однак вже 17 грудня, напередодні святого Миколая зима ненадовго заспокоїлася, крізь хмари пробилося сонце, і білосніжний покров зими ожив у всій величчі, спалахнувши раніше невидимими іскринками. І мені чомусь згадалася снігова зима з далекого дитинства, якій ми завжди були раді. Ех, втрачена радість зими, як би я хотів, щоб вона повернулася хоч на мить. І чому ми так любили цю не дуже привітну пору року? Мабуть, тому що взимку можна було вигадати стільки розваг: адже саме тоді нам давала крила будь яка гірка, з якої ми летіли навіть на животах, підстеливши під себе якийсь шматок фанерки, а що вже витворяли на козі*, сідлаючи її по двоє троє, та розганяючи з гори по льодяній доріжці до космічної швидкості… Та одного разу наш старший поводир Сашко задумав збудувати зі снігу фортецю—ми всі загорілися цим бажанням. Місце для неї обрали саме підходяще — старий кар’єр, з якого колись брали землю, тож снігу в його заглибинах залягло на кілька метрів у висоту. Діждавшись відлиги, взялися до діла. Спочатку зліпили перший бастіон, поливаючи снігові блоки водою, які скрижаніли. А потім від нього прорили потаємний тунель, в кінці якого викопали снігову печеру. У ній ми збиралися з парафіновими свічками, й старші хлопці розповідали нам різні бувальщини. Не відчуваючи холоду, часом сиділи там дуже довго, доки вартовий у крижаному бастіоні не помічав когось на території нашої фортеці, і якщо то були чиїсь батьки, ми гасили свічки й тамували подихи, щоб не видати нашого снігового сховища, в якому ми почувалися героями й кожен із нас мріяв про подвиги. І як ми раділи,

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

коли нас не знаходили! Як мало тоді треба було для радості, і скільки багато потрібно сьогодні, однак нізащо не купити цього відчуття, яке було таким чистим, як той сніг, що палахкотів проти місяця іскрами, які й сьогодні гріють душу.

ТУМАН Молочний ранок... Туман залив село і, здається, приніс запах трав і квіток лугових. Чи то, може, корови топчуть траву, випускаючи з неї дух? Їх ведуть на мотузках. Корів у тумані не видно, тільки сіріють боки, мов човни. Йду на луки. Сіно, складене у стіжках, що схожі на курені. Здається, в них хтось живе — тумани над ними струмують, як з димарів над хатами. У видолинку туман причаївся, біліє, наче плесо ставка. Як він вабить до себе! Іду. Вже сонце, золота копиця, встало, скрізь розіслало проміння золоту солому, і почав здійматися туман і застигати прозорими серпанками а то й струмками над луками, над видолинком мов спустилась із неба хмаринка й застигла у розпачі. Поспішаю туди, хоча знаю, коли я прийду, то цього не буде, розтане вона, як кульбаба від подиху. Але поспішаю із завмиранням у серці. Як на побачення йду. Вже туман почав випадати росою мені на лице, наче сльози чиїсь і згадалось неприродньо біле, як цей туман, волосся твоє.

ЛЕГЕНДИ СТАРОГО ПОДОЛУ Вони й нині живуть у переказах, як от річка привид, що тече під землею. У її глибинах і досі нуртують струмки, що колись виходили на поверхню цілющими джерелами, а один ручай возз’єднувався навіть з Йорданськими водами. Є така легенда про загублений срібний ковшик на ріці Йордан київським купцем, який знайшов його, на велике здивування, повернувшись з Святої землі в ручаї на Подолі. Можливо, Йорданські висоти нагадують про цей переказ і досі, а фонтан Самсона про колишні цілющі кринички, одна з яких зберіглася й донині в Флорівському монастирі... У давнину тут було ще більше храмів, й чимало католицьких, як от на місці Житнього ринку, що знаходився на кордоні магістратських і Замкових земель. Останні здіймаються над Подолом природніми

Валентин СОБЧУК

валами й досі. Цими землями, як і замком на горі, що знаходився над яром напроти історичного музею, володіли “посполиті” й шляхтичі . Магістратські за Магдебурзьким правом належали киянам. Біля фонтану Самсона знаходилася й сама магістратура й гостинний двір. А скільки легенд було про київських відьом, які найбільше куражились в небі, де тепер траса фунікулера, виписуючи мертві петлі на мітлах та ще й голяка. Навіть Гоголь писав, що на київських ринках всі жінки — відьми. Мені це згадалося, як одна пані сьогодні хотіла втюхати кілограмчик сала за 350 грн. А ще дуже здивувався, як вийшов з нього, побачивши екскурсовода зі здоровенною котярою на повідку, наче з роману Булгакова, хотілося запитати:” Як пройти до Лисої гори?” . Булгакоаа надихали київські фурії надихали особливо. І хтозна, чи не причетні вони до того, що тричі на землю падав купол на купецькому храмі Миколи Притиска. Хоча цьому й були природні причини, як от пожежа в 1811 році, коли згоріло більше тисячі будинків й чи не всі тротуари Подолу, які тоді були дерев’яними... Сьогодні Поділ має іншу біду — тиск забудовників, на його унікальну архітектуру, й чимало будинків нагадує сліпих привідів, з вирваними вікнами. В Європі архітектуру минулих епох бережуть, як скарб, ми ж звикли руйнувати, а хто не шанує минулого, той і не матиме гідно майбутнього. Усе ж Поділ ще зберіг свою унікальність в оточені Старокиївських гір, овіяних таємницями, як от Щекавиця, на котрій стримить радіовежа, й де за легендою була могила Віщого Олега, яку так ніхто і не знайшов, зате багато разів показували приїжджим. 2020

ЩО В ІМЕНІ ТВОЄМУ — КИЇВ? Ще в стінах школи нам переповідали поширену літописцем легенду, що назва столиці пішла від князя Кия. Але таких назв у Європі близько 60. А в Польщі вони навіть зустрічаються в назві сіл, як от Киї, Кияни, Києво, навіть на теренах Малої Азії згадуються в історичних хроніках подібні назви поселень. Невже князь Кий міг всіх їх заснувати? Інша річ, що він таки справді заклав ще один Києвець на Дунаї. Але то інша історія, яка свідчить про військову могуть князя Кия, адже його покликав на службу візантійський імператор Юстиніан.

20 РОКІВ ПОТОМУ І ДАЛІ…

Щоправда Кия візантійці називали Хільбудієм, і він заснував на Дунаї фортецю, назвавши в пам’ять про свій град Києвцем. Ось як писав про нього Прокопій Кесарійський: «На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор, призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істри (Дунаю) наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, що там жили, не переходили річку. Справа в тім, що варвари, що жили по Істру — ґуни, анти і слов’яни, часто робили такі переходи, завдаючи римлянам непоправну шкоду... Через три роки після свого прибуття Хільбудій перейшов ріку з невеликим загоном, слов’яни ж виступили проти нього всі поголовно. Битва була жорстокою, полягло багато римлян, у тому числі i їхній начальник Хільбудій» Отже Кий Хільбудій не втримав цей форпост, й можливо там і загинув, бо похований був в Константинополі, про що свідчить надгробна плита, датована 559 роком. Але чому його називали Хільбудієм, а не Києм, та й власне чому Києм, і чи була це одна й та сама людина. Щодо назви Хільбудія, то деякі дослідники, покладаючись на санскрит, розшифровують її, як старійшина роду (хіль рід, будій старійшина). А от звідки пішла назва Кий, швидше за все це було прізвисько князя від поселення, котре назвали через розташування великої переправи через Дніпро. Опори древнього мосту, можливо, їх було кілька спиралась на киї, які забивали в дно ще взимку, пробиваючи ополонки. Потім, як описують дослідники, до київ прив’язували човни, на яких стелили дошки. Такий плавучий міст на човнах, прив’язаний до човнів, легко розбирався на зиму або коли наближався ворог. Від Києвої переправи міг отримати й прізвисько князь, адже й королям давали прізвиська, як от володаря франків називали Молотом, який ним добре володів у бою. А от як насправді називався князь: Хільбудієм чи Києм, годі знайти в письмових джерелах, крім автора «Повісті временних літ» та згадки в візантійській хроніці. Але те, що існував такий могутній князь, немає сумнівів. Про це свідчить археологічний матеріал, і знахідки від поселень трипільської культури, датовані четвертим тисячоліттям до нашої ери, римські монети 2 3 століть від Різдва Христового, що яскраво переконують, що град Кия був великим центром торгівлі, який в письмових джерелах іноземців мав також назви Самбатас, Амадока, Куара.

Валентин СОБЧУК

ЗМІСТ ЯК ТОВАРИШ СУХОВ ЛЕДЬ НЕ ЗАДИХНУВСЯ В ЦИСТЕРНІ . . . . . . . .4 АНГЕЛИ ЧИ ДЕМОНИ? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5 ДЗЕН ДЗЮН ЧИ ДЗЮН ДЗЕН . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6 ОДЕСЬКІ ПЕРЛИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6 ЯК МИ ОДЯГАЛИ ШАПКУ НА КАБАНА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8 ХМАРОГОНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9 ЧАС У КИШЕНІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12 У ВАГОНІ З МІЛЬЙОНЕРАМИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13 ОРДЕН У ФУТЛЯРІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14 ПОМІЧНИК КНОПКОДАВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .15 КОРУПЦІЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18 СЕРП І ПОСТОЛИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19 БЛЯХА МУХА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .20 НАШЕСТЯ КРОКОДИЛІВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21 ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23 ЕЛЕКТРИЧКА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23 ПРЕЗЕНТАЦІЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25 СОБАЧИЙ БАТЬКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .26 КОЗЛИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27 З ЯБЛУНЕЮ ДО ЄВРОПИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .30 ПРИЇХАЛИ КАНАДІЙЦІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .32 АФОРИЗМИ ВІД СЕРАФИМОВИЧА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .35 СМІШИНКИ Й АФОРИЗМИ НЕВІДОМИХ АВТОРІВ . . . . . . . . . . . . . . .36 РОТА № 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .37 СНІГОВА ФОРТЕЦЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .70 ТУМАН . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .71 ЛЕГЕНДИ СТАРОГО ПОДОЛУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .71 ЩО В ІМЕНІ ТВОЄМУ — КИЇВ? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .72