У ГЛИБИНАХ РОСИ

Валентин Собчук

У глибинах роси Видання здійснено за підтримки депутатів ІМР 8 скликання Дениса Лавровського, Євгенії Ковтун

Видавництво «ПРОМЕТЕЙ» Київ 2021

УДК ББК Собчук В.М.

ISBN976 617 517 004

У книзі публікуються дві збірки. Поетична: «У глибинах роси» й історична — «Між літами і днесь» (між минулим і сучасним). В поетичному доробку ліричні миттєвості життя, де ви знайдете чимало приємних вражень і багато «золота осені». Шанувальники історії відкриють для себе нові пізнавальні пласти історії княжої доби.

Видавництво «Прометей» Київ, 2021

ISBN ISBN976 617 517 004

© В.М. Собчук, 2021

У глибинах роси

Первоцвіти Вони перші пелюстками крил зрушать снігу холодну печаль і мости крижані зламають із сонцем, і подивляться першими ніжно в очі весни, долаючи страх і зневіру. І надія воскресне повсюди — серцях і коріннях, і торкнеться десниця Творця промінням усього — найменшої стебелини… Знов народиться нове життя й літо в колос вбереться, і зернина вже вкотре наповниться златом земного буття й стане борошном снігу в хлібині… Все, як завше, триватиме в колі одвічнім, у центрі котрого пелюстка життя… Та коли в серці щем, і тривога у ньому вбиватиме мрію, Ваші очі згадаю, що мов ті первоцвіти з під холодних снігів вселяють у серці надію.

3

4

Валентин СОБЧУК

Лелеки Їм під силу подолати більше десяти тисяч кілометрів, без компасів і навігацій в безмежному небі. Лелеки летять тисячоліття з Африки, над морями й континентами, летять безупинно, і приносять на стомлених крилах весну в Гостомель, обравши саме це містечко з усього Приірпіня за свій другий дім, де є близько десяти їх гнізд.

«Лелеки, лелеки, де ваша вітчизна? Де ваша вітчизна — скажіть?»... — У відповідь тиша довкола, й лелека, мов янгол, мовчить у полі схололім, нежданих снігах, на стомлених крилах — лиш неба блакить, що вчило терпіти і жити й любити його безкінечність у дні… І згодом в гнізді клекоче їх скерцо, весна оживає, відходять сніги… І хоче зігріти їх сонце і поле, світлішають люди, як діти немов. І я повертаюсь в щасливе дитинство, питаючи подумки знов: «Де ваша вітчизна, лелеки, за морем далеко? На озері Чад? Чи тут, на землі?..» І чую немовби у радіснім скерцо: «Ось тут — де гніздо, де стали на крила, і ти на Землі, як на Небі живи… Бо в ірій не візьмеш на крила нічого, крім чистого серця свого…» І над гніздом клекотало їх скерцо — і янгол всміхався в мені.

У глибинах роси

5

*** Відкривають вже очі дерева, ще весна наречена одна, ще не в тисячах ликів й зелені приміряє десь плаття сама… У коріннях неспокій усюди, кожна гілка прощається з сном, відкриває повіки пелюсток, ледь зігріті небесним теплом. Але буде скрізь сонця багато, і весілля весни, як завжди, у пелюстках почнеться крилато, і воскреснуть знов наші сади…

10.03. 2020

*** Радію пелюстковій казці у таємницях ніжності весни, що капризує інколи, мов жінка, в зимові повертаючи світи… Але сьогодні на узліссі вона чекала між зелених крил, жагою сповнених, в пташинім суголоссі, у трепетному мреві див… А вечір млів у тисячах відтінків, між сонечок кульбаб, що бігли в очерети золоті, а я хотів, хотів піти до тебе із вечором весняним у душі…

2018, Ірпінь, узлісся біля залізничного мосту

6

Валентин СОБЧУК

*** А вулиці, немов в вінчальних платтях, такі пахучі, мовби фіміам, Неділя Вербна вже не за горами, й природа скрізь, немов відкритий храм, і на душі спокійно — Ава Отче! Великдень наближається до нас, і слово проситься пророче ти завжди з нами Отче наш...

*** Квітуча груша не дає спокою, не так той цвіт за стільки літ, а що озвалася струною у серці пісня й невідомий світ наповнює мене весною. І дослухаюсь я до струн бджолиних, їх більше сотні може й дві, шукаю ліру в стовбурі старому, вона ж дзвенить в мені... Дзвенить так високо, немов із неба лине мелодія її, тобі я подарую пісню, ти тільки ввечері прийди, згадай з бентежною весною, як місяць високо стояв, як обіймались під вербою і зорі падали у став, й в очах твоїх світились зорі, із вітром гралося волосся, «додому ти просилася, а я тебе не відпускав…».

23. 04. 2020

У глибинах роси

7

*** Цвіли акації, і ми цвіли з тобою на березі високому ріки... Мліли серця, як в молодості мліли — в солодку далеч знов ми вдвох пливли. Зозуля нам кувала довгі роки, і соловей від щастя завмирав, і пестили волосся ніжно руки, й, здавалося, я так ще не кохав, щоб так під цвітом, коли у білім світі — духмяне торжество небес й землі, коли акації, мов наречені, і нам співають солов`ї.

*** Я за вишневим цвітом полював, а вечір небо малював вишнево, й світом весняним дихала земля, сережками вербовими та зовсім юним листям, витьохкував десь соловей… Над озером і містом цвіла заграва, жар птицями у вишині тремтіла, багряним шовком на воді, у неповторності вогнів палахкотіла, про інші виміри й світи, здавалось, говорила...

24.04. 2020

8

Валентин СОБЧУК

*** У древнім Гостомелі — на вулицях маки, і в поле ромашки зовуть, освячують простір лелеки крилаті, троянди до неба ростуть, а квіти довкола такі дивовижні, захоплюють погляд і душу, мелодія тиха, мов лине між ними, спинитися мушу, бо хочу почути її в пелюстках, а маки палають, немовби щось знають, що не відомо мені, у зернях ховають свої таємниці, а поруч траву розплітала коса... *Неспроста дикі маки називають відюками, ще в давнину вважалося що макові зерня все бачать, особливо злі помисли, тому посвячений мак розсівали по кутках хати від зурочень

*** На кладці зеленій я знову сьогодні, яку мені стелить верба, з мольбертів купави малюють у водах тремких віддзеркалень дива, у лузі вже колос налився жагою, в задумі кропиви стіна, а квіти довкола цвітуть, як веселки, і кожна свій має секрет, шукав іван чаю між трав неозорих й зібрав із промінням букет, тобі подарую, хай буде із нами цей літа і лугу сонет...

У глибинах роси

9

*** Цвіте у всі вікна до другого поверху, як ніжність бентежна — ясмин... Згадались всі весни з початками літа, коли ти цвіла наче він...* Коли наші руки не знали розлуки, єднались серця в унісон, у хвилі солодкі, нестямно глибокі, у ніч безберегу пірнали разом....

*** Розмай після зливи такий особливий, що й в очереті цвіте. Вигранює сонце в росі діаманти, і стежка до лісу росте, де квітнуть суниці, неначе зірниці, й розкрились грибниці в траві, здійнявся над лугом полин срібноликий, а на узліссі синіє люпин. О дивний розмаю, в зеленій скарбниці чого лиш не має твоїй... Із поля чийогось прийшли навіть маки на вал залізниці старий, аж повняться полум’ям макові чаші, і спогад, як хлопчик, біжить в далечінь. А завтра, мабуть, із дощем прийде червень, бо хмари так линуть до річки Ірпінь...

30.05. 2020

10

Валентин СОБЧУК

*** А на Парнасі* знову дощ, хоч вчора було сонце, але вологий простір знову кликав до обійстя, де поміж сосон творилася література України, й де Загребельний написав своє велике «Диво», про князя Ярослава й першим відкрив замовчуваний пласт величної історії Русі, який приховували московити. Бував тут і Джон Стейнбек, великий мандрівник і Нобелівський геній, який тут випив пляшечку кефіру з чорним хлібом, дивуючись, як можна у Будинку творчості, в такому Вавилоні літописців, не втратити натхнення й самобутність. Згадалося, як я колись приїхав на Парнас у гості до поета видатного Мовчана Павла, як разом ми ходили до ріки, і меч здавалося звивався золотий в руці у нього, й в ногах тремтіло потороччя... Сьогодні мало тут письменників бувають, але зірчасті кахлі на ганках будиночків митців ще пам’ятають їх сліди, хоча немає викарбуваних слів бодай хоч на одній плиті, зате ідуть в майбутнє трубадури з бляхи, і Нестор думає, із дерева поставши, про меркантильний час. Але тут на Парнасі є дивовиж багато для душі, як от з кишеньками каштан, в яких можна сховать для білочки горіхи, а чи записочку для Музи, є клен з опаленим човном немовби, який нагадує, що люди все таки пішли з води. А дощ іде собі і поглина вологою збензинений автівками наш простір, в якому набираються зеленої жаги листочки... *Парнасом називали пагорб, де розташовано ірпінський Будинок творчості

14.05. 2020 р.

11

У глибинах роси

*** Лелека гуляв біля селради, поважно й без парасолі, а ми були раді, що він поруч з нами, а не в гнізді. Іриси ніжно цвіли під ногами й раділи лелеці також разом з нами, й Гостомель вкривавсь живодайним дощем. А за вікном мого кабінету каштанові свічі біліли врочисто й здіймався собором каштан. Шептало до неба листя молитву, у мокрій траві причаївся туман...

29. 05.2020, Гостомель

*** Я милувався мальвами немов тобою, барвистим дивом в пелюстках, та згадував, як ніжною була ти і п’янкою, як вітер в сонячних степах… Неначе мальва дика ружа, — цвітеш у моїх споминах і досі, хоча між нами осінь, і срібло вже давно в твоїй косі.

*** Цей день був яскравим, хоч трішечки сонним, у хмарах далеко блукали дощі, на вулиці квіти, немов грамофони, аж музика линула у душі. Хоч квіти мовчали, немов про щось знали, і не журились, що літо пройде, бо хто може квітнуть, той завжди воскресне, і не страшний йому холод зими…

12

Валентин СОБЧУК

*** В Бучанському парку — завжди дивовижно, де повінчались дерева й вода, там почуваєшся трохи Адамом в райськім саду, де і Єва блука. А крізь цей рай до озера плине, так симфонічно, по кам’яних плитах нот, срібний струмочок, в якому незримо, всім виплітаютть русалки вінок. Навіть із «Пісні... сюди Лісової» дядечко Лев на спочинок забрів, звіри з казок на алеях чатують, в мармурі білому цар їх стоїть... Як тут у спокої все торжествує, й камінь алейний хоче ожить, і оживає в богинях і мавках, навіть у звірах, яких вже нема, срібний струмок усе не вгаває, хоче сказати про те, що не знаєм, лиш таємниче дерева мовчать... Та шелестить вода у запрудах, наче листає хтось сторінки, і прокидається птах в моїх грудях, і до глибин лине синіх ріки...

13

У глибинах роси

Веселковий дощ Неначе повела бровою й манила в далеч за собою, і кольоровим ставав світ, в обіймах світла дивовижно у небо погляд мій летів — та хмара знову наступала, неначе ти кудись втікала, та я чекав... І знову небо розквітало, хоч плакало дощем росою, та повнилась красою барвиста мить у вишині, і почувалося мені, немов після причастя... Прийду сьогодні я до тебе з веселкою удвох...

*** Соняшник виглянув з за паркану і на вулиці стало світліше, здається, люди до нього вітаються: «добрий день», а він посміхається бажає успіхів і добра, й всього світлого, що ми забуваємо бажати один одному, хоч сам нічого не має, але цвіте від щастя... Гостомель (29.08. 2020 р)

14

Валентин СОБЧУК

У глибинах роси 1 І зір небесних далечінь у росах зблискує магічно, тремтить в краплині глибочінь, і Всесвіту душа, чи вічність, немов тихесенько сплакнула, що ми не вірим в безкінечність душі своєї, що заснула.

2 Збирав я роси на світанку у пригорщах трави, в долонях ранку, у яких Всесвіт мерехтів та зрів в краплинах грім дощів, і заплітав в зелені коси лісу осіннє золото Зефір*. Тонуло небо на ріці, туман хмаринами між берегами плив, шукаючи єдину сутність в небі й на землі, бо все одно колись дощами з небес в цю річку упаде, а я ішов, вмиваючись росою, настояній на зорях, і відчував немов зі мною сьогодні юність моя йде.

У глибинах роси

15

*Зефір — західний вітер

3 Глибокі роси на покосах… а я іду по серце у траві, згадалися так Ваші коси, що світять сонцем аж до дна глибин таємних, де берег в вічному чеканні поміж живого срібла течії, у прагненні щемливого єднання стежок, що пролягли в мої нездійснені бажання про світ у світлих чистих росах, і трави що не ляжуть у покоси, а будуть завше в літі зеленіти й рости колоссям золотим…

16

Валентин СОБЧУК

Осіннє золото Що в літі для нас було непримітне Виповнює осінь змістом новим, Багряним, рожевим і золотим… І на долонях листочків Листи свої пише — І полум’ям їх огоротає святим… А слів і не треба, все творить Всевишній, до неба здіймається Світлий вогонь. Отак і горів би я з листям черленим, І марив із кленом про зорі й політ. Та осінь на скронях вже інеєм дише, І сяє листок, як сонячний міт. * міт?знак

У глибинах роси

І знову осінь 1 Осінній парк, немов іконостас, і в храм відкриті двері, і пломінці свічок, мов золотисті крильця… І на порозі, на порозі там, стояв осінній день і мед розлив, бо лив усім по вінця... Та суму дивного наплив занепокоїв серце, хоч листя жмуток золотий, у мене під ногами сяяв, бо розумію — це є тлін, і золото те стане не моїм, як і колись ця осінь... І в храм зайшов, лик Богоматері з дитям мені прошепотів: «Не бійся тліну, а гріхів, то спокій дня, що золотом світивсь, в душі у тебе буде вічно».

2 На багряних ковчегах і стругах осінь, осінь кружляла по лугу, по річковому плесу річковому, на кленовому листі й вербовому, то палала, мов римська флотилія, то сміялася золотом Скіфії:

17

18

Валентин СОБЧУК

все проходить, спливає минає, лише осінь, тільки знову осінь золотом світів нетлінних сяє й куполами церков у імлі — не шукайте скарбів на землі.

*** З листком осіннім в першій позолоті, і оксамитовим теплом, завмерли струни бабиного літа, мелодії чекає все кругом, як трепетно озветься перша скрипка, на вітрі у зажуреній вербі, однак не гасне літа дрібка та посміхається собі у берегах в траві зеленій, й побігти кличе босоніж, аж наближається до мене, відкривши брами, старий ліс, що так замріяно дивився у сонячно осінню вись. А вісь планети на листочку, з метеликом жадала барв, й, здавалось, в кожному куточку, у лісі хтось мене чекав....

У глибинах роси

*** Дорога, колії, перон... А клени в сяйві, наче хтось намалював, як світло з вікон сонячного міста, в яке ще не доїхав мій вагон. Та осінь подарує його всім, хто серцем світлий, і над златом не тремтів, той завжди буде в радісному місті…

Блакить на річку пролилась Після захмарення пухкого, Крилом у водах лебединим На плесі хмара здійнялась, І сурма сонця золотого Засяяла в діброві, в листі. На павутині, між дерев, Намисто зблиснуло роси, І клен, мов вогнегривий лев, Вслухався мовчки в голоси, Що линули від лугу, А я ішов немов за плугом Із часу княжої Русі, І борозною листя золотого Стелилась стежка, І стежки усі сліди Пригадували предків…

19

20

Валентин СОБЧУК

*** Блакитний день... дощу чекає осінь, а листя позолоти далебі, а я гриби шукаю в росах, дереворити бачу на корі, стежками йду у ліс глибоко, немов по берегу з піском, де ваблять колонади сосон, а ліс неначе храм богів, і почуваюся тут Ахіллесом, який після Троянської війни ожив. Велично тут, поміж дерев високих, де зовсім інший світ, як на асфальті, і з кожним моїм кроком, мов постає історія планети. Я бачу папороть, що була древом, в пісках — глибини світові, причаєні у світанковім мреві, як поставало все з імли, як твердь з піщинки розросталась, дерева по Землі ішли, і таємниця в них зосталась, як в храмах серед них мені...

*** Зріє виноград біля криниці на подвір’ї в мами, і зірниці, мабуть, сняться цій воді, і згадалася мені в пшениці стежечка у полі золота, як коса у мами була довга, і усмішка, як троянди цвіт, із якою я пішов у світ…

У глибинах роси

*** Сяє гай куполами із міді і злата, вабить барвами, мов чародій, поміж дерев в позолочених латах йде Гай Юлій Цезар у Рим. Іду й радію до того війська, тамую подих від магічних див, листків кленових трепетом пройнятих, між золотим розп’яттям яворів... Скрізь килими сьогодні під ногами, іду, як римлянин в полоні рим, хмелить повітря до нестями, мов п’ю із падолисту ром. І бачу над старим окопом вісь часу у корі кольчузі — прадуб здіймається високо і сипле жолуді із неба вже п’ять століть в правічний ліс, який сьогодні, як ніколи, цвів в сяйві молодих беріз, й на вітрі листя скрізь металось, горіло пломінцями свіч, і зграєю жар птиць так поривалось над стихлими стежками ввись

21

22

Валентин СОБЧУК

*** До кого озвуться квітучі дзвіночки, де вовчії ягоди дивляться в слід? Шукав після дощику в лісі грибочки, побачив, як яструб збирався в політ. Дуби у кольчугах стояли незрушно, мов виглядали когось на стежках, шукав я грибочки, знайшов дивний спокій, хоч радісно линув у лісі чийсь сміх... Повз мурашині проходив держави і відчував себе крихітним в них, у далеч вони немов стежечку ткали, де у пісках загубився спориш...

*** Між черлених дубів — оксамитова тиша, спокій з древності наче до землі мене кличе, де коріння глибоко тримають основу і суть… Скільки влад та імперій між дубами змінилось, а вони все до неба ростуть... І тримається світ у долонях зелених, які осінь у барви одягне свої, й золотими скарбами, у рубінах й порфирах, між дерев заясніє — і палаци незримі відкриє тобі...

23

У глибинах роси

*** Стають золотоверхими дерева, а в клена стільки кольорів! Палітра ціла на листку!.. Я зупинився і радів, що знову осінь золота... Щасливі згадував літа, і посміхалась осінь з днів минулих, стелила килимами з листя і кликала, мов до обійстя в ліс, що в сяйві молодих беріз бринів, і довго я бродив між сяйва трепетного див... Поміж багряних спалахів гілок звивалась стежка, мов струмок, й текла у казку...

Осінь над окопами Акварелі дощу мальовничі у жовтні, навіть пень в почуттях... І крилатий листок випурхує в простір і багряно означує день, у якому проснулись осини і симфонію творять осінню мені. Рукоплещуть листочки, як діти маленькі, потрапляю із ними у юність на мить, обіймаю дерева, як друзів нежданих, і до прадуба йду, як фортеці століть, над окопом двох війн світових. І запалює клен поминальную свічку, стелить ліс килими на забуті окопні рови, у яких увесь ліс, наче в висохлих руслах річок. Відчуваю, як в них зачаїлась тривога й неспокій, де солдатські серця злетіли у вирій колись, і Всевишнього молять вернутися знову в цю осінь, й щоб назавжди скінчився той бій, у якому немає кінця, але він неодмінно настане, все од віри й надії в добро, і багряно вітрила осінь в лісі здіймає, і пливу я під ними в дощі...

31.10. 2020

24

Валентин СОБЧУК

*** З густих туманів пішов дощик, Біліють лебеді, як сніг, На озері завмерло небо, І очерет з вітром принишк. Гостомель в золоті стежок Чекає в гості сонця, До неба в’юниться димок Десь над багаттям, і думок У вирій не пускає осінь…

*** Вчора так сніг божественно ліпив, що все ставало неповторно чистим, Здавалося, що сам Господь цей світ по новому творив, уже без Єви та Адама… Дерева марили колонами в палаці Парфенону, Богинями забутими в садах біліли яблуні, а вишні, мов цвіли від снігу, що одягнув в одежі білі все довкілля, і думалося: «Мушу, у ці одежі білі одягнути душу…»

25 лютого 2017 р.

*** Люблю, як сніг іде пухнастий, білі метелики немов, із брам відчинених небесних роями линуть в сірість знов. І простір всюди оживає, у видиві цьому леткому, мов тиха музика лунає десь за порогом твого дому. Бо ці сніжинки несуть радість, як крильця ангелів малих торкаються лиць таємниче, що хочеться любити всіх.

12 січня 2017

У глибинах роси

Чари осіннього лісу

1 Повітря осіннє, немовби з казок щемливим завмиранням кличе до стежок, де листя в першій позолоті шелестить й ворожить на грибах осінній дух. А ти ідеш між добрим і поганим царством і стежку губиш у далеких хащах, і знову вибираєш між добром і злом, що замасковане у лжегрибах, які на цьому пні у жовтих капелюшках ще небезпечніші за самураїв, бо кожен гриб тут, наче гроб, чи потенційний кілер. І ти обходиш пень, що видається замком з потойбіччя, і далі йдеш, від пахощів осінніх танеш, і забуваєш на якому світі, коли знаходиш їх, і б’єш поклони перед кожним дивом на біленькій ніжці та до корзини трепетно кладеш. А ліс тебе не випускає довго, все далі манить, щоб ти знайшов у ньому те, що в сивій давнині утратив, коли виходив з нього..

2 Яка пора ця дивна!.. Коли вони виходять з під землі, по ночах виростаючи, чекаючи тебе уранці тим спогадом за першу ніч солодку, і ваблять капелюшками своїми, котрі так хочеться поцілувати, як її в уста. І ти цілуєш дорогу цю мить, п`ючи хмільне повітря осені, настояне на золотих дощах у першім падолисті, що марить шелестінням хвилі.

25

26

Валентин СОБЧУК

І музика та дивна й повітря лісове так заспокоює, як добра мама… І от під деревом ти бачиш, царя сезону, біляка з сімейством, й радієш мов зустрів тут те, чого шукав усе життя, і почуття, мов крила, розпирають груди, як тоді, коли ти під ялинкою на Новий рік знаходив подарунки..

У чекані снігу Дивлюсь я у небо, а снігу нема, із вітром весняним сьогодні зима. Дерева проснулись, в Карпатах ведмідь десь бродить у хащах чи йде до села… І кажуть в новинах таку дивину — прокинулись проліски, мов на весну… Мені ж так згадалось, як сніг колись йшов, як душу мою огортала любов, як ніжні пелюстки у серці я грів, як їх на порозі тобі подарив, а сніг той із неба у небо летів...

24 грудня 2019

У глибинах роси

Мій лук із виноградної лози Мій лук із виноградної лози дзвенить не тятивою, а струною в степи він скіфські кличе до лиману, де Ольвії підвалини старі ще пам’ятають, як із винограду лилось вино у амфори й на вівтарі казково всемогутнім Зевсу й Аполлону, і їм вклонявся Геродот на пагорбах ольвійських, який історію писав всесвітню, й також торкався до лози, що сонцем наливалась в винограді. О, мудрість Божої лози!... твоєї б гнучкості та сили, яка і камінь обійде чи обійме, коли він їй дорогу закриває…

27

28

Валентин СОБЧУК

*** Як по теплому дощику й дзеркалу до горизонту? по лиманській воді і солі, й заграві, лінії між небом й землею ідеш... А повітря солоне, поруч дихає море, тужать чайки за великими водами і чекають на повернення їх. Вабить дзеркало водне до крайнеба, линуть спогади, мов кораблі в океани земні і небесні, на яких ми колись припливли, адже море у кожного в крові, і солона, як море кров... Куяльник (18 липня 2020)

На руїнах Трої * (цикл віршів) Чому? М. Максимову* Серце крає спустошений степ — не ворогами на цей раз, сонце розгнівалося мов, що тут забули про богів, і вівтарі покриті пилом. І я питаю себе знов: чому я в цім степу — чому? Де навіть вигорів полин й від розпачу лиман зітхає: знесиленої хвилі плин вже колискову не співає у Нижньому затопленому місті, бо так змалів і так змілів. Та ввечері все оживе й багаття наше запалає, і під гітарний передзвін

У глибинах роси

29

пісня прогонить з душі сум, і дасть мені Пегаса крила: побачу я, як скаче скіф з гречанко в сідлі щасливий. І звуки ліри десь на агорі почую я такі щемливі, і Аполлона тінь, і місто на горі з імли віків побачу, як ллється знов вино та кров в жертовники богів, і Геродот йде Ольвією босий, і я немовби з ним шукаю щастя у Щасливій*. І зрозумію я тоді — чому я тут, чому я тут, бо Одіссей мій батько був, а Ольвія — мама. * Є історичні версії, що Ольвія (Миколаївська область в околицях села Парутино) могла постати на руїнах Трої. Древнє місто?держава було на пагорбах Південно?Бузького лиману, на розкопках котрого брав участь протягом трьох експедицій. Відвідував місто батько історії Геродот. Ольвія найбільше підходить по ландшафту до опису в Гомеровій «Ілліаді», тоді як у начеб розкопаній Трої на горі Гісарлик в Туреччині Генріхом Шліманом, навіть немає чорнозему й трьох пагорбів. Можливо образ міста троянців був у ліричним узагальненням автора, а Ольвія була його частиною. *Михайло Максимов — викладач, культуролог, луганський бард, який оспівував експедиції в Ольвії і саму історію міста. Похований в Ірпені. (* З грецької мови Ольвія означає Щаслива) 18. О7. 2012 р.

30

Валентин СОБЧУК

Вона Спала Ольвія сонцем утомлена, долітав шелест хвиль із лиману — лиш вона, лиш вона усамітнена виглядала когось із туману. На агорі* вона з ним зустрілася, він з купцями Мілету приплив, і дивився на неї закохано, наче вічність її вже любив... І хоч їй більше тисячі над лиманом спливло стільки літ!.. Начеб вчора волосся їй розплітав і хітона стелив. Знову пахне духмяними травами, вітер шепче усе про любов, небо квітне новими загравами, і я кваплюсь до неї знов… *агора — центральна площа 20.07.2011 р.

У глибинах роси

31

Стріла Наконечник стріли ми сьогодні знайшли, на руїнах фортечного валу, і згадалося враз, як на Ольвію йшли у нестримну навалу. Наконечники стріл — вістря смерті і тьми, скільки їх тут в землі, — скільки?!. Наче з скіфами ми на Ольвію йшли, а тепер шукаєм уламки. Вже нема ворогів на стінах її — лише трави задивлені в небо, а життя і сьогодні, мов вістрям стріли, націлилось в тебе.

17.07.2011

32

Валентин СОБЧУК

Йшло невидиме військо Ніч оксамитові шовки над нашим табором стелила... На древнє місто йшли полки, сторожа навіть не сурмила. не вартував ніхто воріт, ні грізних стін, ні бастіонів, а військо йшло, як тінь, як тьма, і тануло на стінах. Лиш Ольвію щитом черленим із неба місяць захищав, і усіх тих, хто пішов в небо, і Ольвію охороняв. І місту древньому сьогодні вже не потрібна оборона, а лиш любов тих вічно юних, хто був в істфаківських загонах.

У глибинах роси

Вітри минулих мандрів

33

34

Валентин СОБЧУК

Безмежжя Море і небо, небо і море злилися на небокраї — синій простір безмежжя!.. Він вселяє віру, що й в нас немає кінця. Але ти хочеш побачити лінію, де море відділяється від неба, і вдивляєшся в горизонт, радієш, що побачила хмарки, схожі до засніжених вершин Гімалаїв. І мені здалося, от от і постане якесь древнє місто, і вітер доносить пахощі кипарисів, і срібним намистом краплі спадають із твого волосся, цієї розкішної хвилі на твоїх плечах, що так само збуджує серце, як море, бо ж це ти відкрила його мені. А так би я тішився річками малими й великими чи озерами синьоокими, а тепер тільки думаю про море, і скрізь його мені не вистачає, як і тебе…

У глибинах роси

35

Караул8оба* На вершині гори я кричу: агов!!! І мій голос відлунює в небі, і літає душа над величчю скель, і мов стежку шукає до себе до первинного відчуття, коли ми були дітьми природи, коли нас надихали — небо, море і гори… І нічого було не треба у суєтнім бутті, окрім стежки, що в гори веде до небес і наповнює серце натхненням, коли радість така неземна, і велика, як море. Караул?Оба — з тюрської мови Сторожова гора, гірський масив за містом Судаком, що був природною фортецею найдревнішого народу Криму — таврів.

23.08.2012 р.

36

Валентин СОБЧУК

Коктебель 1 Голубими вершинами небо підпирає, яке над Карадаг горою*, наче завмирає, де скеля схожа на Драконів хвіст, який вже спить мільйони літ, коли до неба земна твердь здіймалась в вулканічному вогні, що вивергав із глибини ці скелі, де кам’яними ручаями потоки лав завмерли… А в гротах Чорної гори сплять хвилі, темної води і досі… Зате у бухті Сердоліковій, як в казці! І вабить на вершинах Король із Королевою*, мов скам’янілі від краси. і хоч на скелях жодного деревця, ти все одно чомусь радієш, немовби ти біля гори — від створення першооснови світу. І катер набирає швидкість до Золотих воріт*, що не підвладні руйнуванню, де вітер віє вічністю з вулкан гори…

У глибинах роси

37

2 Але не тільки Карадаг Вас подивує в Коктебелі, де море спить на вулканічнім дні, й де неповторний колір хвилі — Поета стежка зачарує, у травні особливо, коли розквітнуть схили Янишар гори, де на вершині кам’яна плита*, мов книга, яку читатимеш душею, іще йдучи до неї стежкою, дивуючись цим краєвидам, які Господь, немов створив саме для тебе, і камінець*, який нестимеш на вершину, немовби, оживе в твоїй руці. * Карадаг* — з тюркської Чорна гора, єдина вулканічна гора в Україні, що виникли, коли не було Кримського півострова — 173 мільйонів років тому. Це дивовижна геологічна поема творення земної тверді. *Король із Королевою — скелі карадазького масиву. * Золотих воріт — аркоподібна скеля, через яку проходять невеликі судна, тут побувало багато митців і романтиків, і навіть Олександр Пушкін. * Поета стежка — по ній, в вінку з полину любив ходити Максиміліан Волошин, який побував в багатьох країнах світу, але для життя обрав Коктебель. *Кам’яна плита — могила М. Волошина. * Камінець — замість квітів на свою могилу Поет заповідав приносити камінці.

38

Валентин СОБЧУК

Вогонь і вода Коли вони в абсолютному спокої, від цього на душі стає теж спокійно і велично. Бо вогонь заграви, завжди — диво, в ньому і барви світанку з бузковими відтінками, й рожевий цвіт небесних садів. Вогонь і вода... Дві стихії, які не бувають разом... Хто сильніший з них? Очевидно вода, бо може загасити полум`я, тож і спокій також має більшу силу, яка схожа до величі Тихого океану. Але вогонь і вода не можуть бути разом, хіба коли сонце купається в озері, котре в Ірпені, в районі БКЗ, особливе. Власне, тут два живих дзеркала в глиняних чашах кар`єрів, і вода тут особлива, смарагдова — від кольору глини, все ж чиста і з прохолодними струмками, які так і прориваються з глибини й лоскочуть русалками ноги під час купання. Зараз важко здогадатися, що ці озера породили кар`єри, й що колись маленькі озерця були коло вокзалу, й ще далі... Але про це знають тільки старожили, однак і їм не відомо, скільки мільйонів цеглин виготовлено з глини цих озер, скільки будинків, як кораблів, постало на вулицях Києва та Ірпеня з цієї глини, яку заповнила прозора, наче вікна вода…

У глибинах роси

Між берегів В тремкому дзеркалі води заграва пломеніє маком, то квітне садом і бузкове тче світанкове мрево… Малиновий вогонь у водах далеким містом вабить в небі... Вода мовчить, хоч усе знає… Мовчу і я, немов краплинка тану, й у вікні озернім хочу побачити себе в в епохах, що спливли у Лету, та яким великим було море давнє, високі береги котрого в висохлих долинах, в яких до мене й досі лине його солона хвиля, яку приносить вітер із країв далеких і степів сарматських…

*** Бродив я у шпитальній пущі в Ірпені поміж високих вільх у дивному сплетінні, кігті птахів доісторичних нагадувало їх коріння, і чув кікімори сміх гомеричний... А на корі дерев читав таємні знаки, у соснах слухав моря шум, що в давнину було... Бучанки плин, малесенької річки, відлунював між берегів шумом колись великих вод поміж камінням, що оживало в течії... Кора гадала по руці про мій життєвий шлях, й з варяг у греки золотий листок плив з осені у літо.

39

40

Валентин СОБЧУК

«Раз, раз, два три!» Долинало до стін древнього монастиря з військової частини, що була поруч. Подумалось: люди освоїли космос, відкрили найтонші матерії, які дозволяють на маленьких флешках розміщати цілі бібліотеки, але йдуть століттями роки, а вони й досі на плацу, як в першому класі, рахують кроки, й не прагнуть вивчати зміст Святого Письма, витрачаючи шалені кошти на озброєння проти самих себе.

У місті Володимира Коли навколо все імла вкривала — озера в небі враз постали!.. І синьооко глянули з за хмар, щоб не лякало душу й зір, немов вулканами димів ранкове небо... Я знову повертавсь до себе на предківські стежки... Дорога поміж пагорбів стелилася до рідного села... Дорога пагориста, мовби хвилі, нагадувала про великі води на Волині, що були давніше, як престоли княжі в Ладомирі*, де чув сьогодні дзвонів голоси по літургії Божій, немов у княжий град вернувся князь Великий Володимир...

У глибинах роси

41

І знову сонячним став світ, а небо неповторно навкруги цвіло захмарними садами на срібних і прозорих островах. І янгольськими крилами ставали хмари, і озивалася весною в душі до Вседержителя любов... А в сивих неба полинах летіли коні, пливли дельфіни й кораблі, то тіні й попіл, і вогонь враз покривали небо знов... Я дякував щасливий Богу, що бачив безтілесий світ, за межами звичних орбіт: у хмарах обриси вершин, і вічності таємний плин, що струменів в стежках які із валу княжого текли на часу вічний млин Ладомир* — так в дохристиянську епоху називався Володимир?Волинський, перейменований Великим князем? хрестителем Русі

42

Валентин СОБЧУК

Поліський Афон Земля древлянська, древня, як дерева, яких вже на землі цій не було, та в молодих лісах новий літопис, в урочищі Кип’яче* творить джерело, яке не спить донині, й світло води несе поміж камінням, де небо у озерах світлої води, що тіло й душу до основ покличе, і во Христі озветься дзвін в монастирях, і підеш ти, як вперше на молитву до ікон, на камені тобі відкриється Афон, і Святий Дух торкнеться серця, який є Радість Радостей, коли ти посміхнешся, як дитя, й замислишся нарешті, як радість цю неждану зберегти, як в суєті гонитві її плекати у молитві. * Кип`яче, лісове урочище поблизу селища Чоповичі, за 20 км від Коростеня, де в монастирі на честь ікони Афонської Богородиці є багато каменів, привезених зі Святої гори.

Між літами і днесь

Між літами і днесь

фрески

43

44

Валентин СОБЧУК

«Дитинка» гори Кия У карантинний час, коли закрито багато закладів: театр споглядання природи й історії — завжди відкритий. Особливо він цікавий у Києві. Мене завжди, до найбільших глибин уявлення про світотворення, вражають глиняні пагорби Києва, та й сама глина, по суті, є тістом історії, на якому замішано стільки культур і народів. Археологами встановлено, що на київських горах, і біля них, жили люди в часи, коли ще не споруджувалися єгипетські піраміди. Відомий археолог Вікентій Хвойка наштовхнувся на перші відкриття трипільської культури саме в Києві, і ці знахідки були уламками глиняного посуду, як і більшість з відкритого культурного пласту народу, назва котрого не відома, але культуру котрого назвали Трипільською, від села на Київщині, де було знайдено залишки першого найбільшого поселення. Більшість вцілілих атрефактів — з глини, уламки посуду, глиняні біноклі, людиноподібні статуетки. Неспроста є легенда про створення Богом першої людини з глини... Раніше гора Дитинка була укріпленим бастіоном, що складав єдине ціле з фортечним передмістям давньоруського Києва. Є перекази. що тут збиралися волхви, благословляли в світ новонароджених. На цій горі — потужна енергетика світлого позитиву, через що митці тут встановили знак ОМ (три бетонні кільця, що втілюють магічний звук в даному образі), а рідновіри й досі збираються біля спорудженого ними жертовника (він на світлині) й славлять забутих богів... Якщо у вас виникне бажання побувати на Дитинці, то від станції метро Золотих воріт прямуйте по Пейзажній алеї до пам’ятгника Святослава Хороброго, а далі треба повернути праворуч...

Між літами і днесь

45

Що в імені твоєму — Київ? Ще в стінах школи нам переповідали поширену літописцем легенду, що назва столиці пішла від князя Кия. Але таких назв у Європі близько 60. А в Польщі вони навіть зустрічаються в назві сіл, як от Киї, Кияни, Києво, навіть на теренах Малої Азії згадуються в історичних хроніках подібні назви поселень. Невже князь Кий міг всіх їх заснувати? Інша річ, що він таки справді заклав ще один Києвець на Дунаї. Але то інша історія, яка свідчить про військову могуть князя Кия, адже його покликав на службу візантійський імператор Юстиніан. Щоправда Кия візантійці називали Хільбудієм, і він заснував на Дунаї фортецю, назвавши в пам’ять про свій град Києвцем. Ось як писав про нього Прокопій Кесарійський: «На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор, призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істри (Дунаю) наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, що там жили, не переходили річку. Справа в тім, що варвари, що жили по Істру — ґуни, анти і слов’яни, часто робили такі переходи, завдаючи римлянам непоправну шкоду... Через три роки після свого прибуття Хільбудій перейшов ріку з невеликим загоном, слов’яни ж виступили проти нього всі поголовно. Битва була жорстокою, полягло багато римлян, у тому числі i їхній начальник Хільбудій»

46

Валентин СОБЧУК

Однак Кий Хільбудій не втримав цей форпост, й можливо там і загинув, бо похований був в Константинополі, про що свідчить надгробна плита, датована 559 роком. Але чому його називали Хільбудієм, а не Києм, та й власне чому Києм, і чи була це одна й та сама людина. Щодо назви Хільбудія, то деякі дослідники, покладаючись на санскрит, розшифровують її, як старійшина роду (хіль рід, будій старійшина). А от звідки пішла назва Кий, швидше за все це було прізвисько князя від поселення, котре назвали через розташування великої переправи через Дніпро. Опори древнього мосту, можливо, їх було кілька спиралась на киї, які забивали в дно ще взимку, пробиваючи ополонки. Потім, як описують дослідники, до київ прив’язували човни, на яких стелили дошки. Такий плавучий міст на човнах, прив’язаний до човнів, легко розбирався на зиму або коли наближався ворог. Від Києвої переправи міг отримати й прізвисько князь, адже й королям давали прізвиська, як от володаря франків називали Молотом, який ним добре володів у бою. А от як насправді називався князь: Хільбудієм чи Києм, годі знайти в письмових джерелах, крім автора «Повісті временних літ» та згадки в візантійській хроніці. Але те, що існував такий могутній князь, немає сумнівів. Про це свідчить археологічний матеріал, і знахідки від поселень трипільської культури, датовані четвертим тисячоліттям до нашої ери, римські монети 2 3 століть від Різдва Христового, що яскраво переконують, що град Кия був великим центром торгівлі, який в письмових джерелах іноземців мав також назви Самбатас, Амадока, Куара.

Між літами і днесь

47

Слідом Аскольда Київ магічний і феєричний у переддень вихідних, в сяєві клени ваблять міфічно до призабутих алей, до Десятинної церкви підвалин, де Володимира слід во Христі, в гори до Кия, де Перуна Громоворжця досі легенди живі... І на коні Святослава зустрів я, брами мені відкривались століть, а на жертовнику рідновірів — в попелі бачив смуток богів... Рідне усе це було до нестями, наче я жив тут колись вже давно, на Візантію ходив із полками Аскольда, мріяв з мечів кувати хрести...

PS У візантійських хроніках та інших джерела згадується облога Аскольдом Константинополя за утиски й страту руських купців, які не доплатили данину. Імператор Михаїл позбавив їх життя й ледь не позбувся його сам, якби не захист Богородиці, коли після всенощної молитви лодії русів розметало по морю. Аскольд тоді відступив, а згодом прислав послів, щоб хрестити Русь, здивований Божим заступництвом за ромеїв. Та йому вдалося навернути до віри Хрестової тільки найближче оточення, хоча Бог явив чудо, в вогні не згоріло святе Євангеліє, яке спеціально кинули в піч. Це було сто років до хрещення Києва Володимиром Великим. Намагалася хрестити Русь і княгиня Ольга, але її син Святослав Хоробрий, зруйнував перший деревяний храм на честь Софії, збудований його матір’ю, хтозна, чи загинув би він на дніпровських порогах, коли був би з Хрестом, і як би тоді розвивалася історія Русі?України...

48

Валентин СОБЧУК

Слово про князя Святослава На чуприні князя, що сидів на кам’яному коні, причаївся голуб, може то його дух прилітає на київські пагорби. Символічно, що й сам пам’ятник Великому козаку на престолі, як назвав Святослава батько української історії Михайло Грушевський, постав біля гори Дитинки на Пейзажній алеї. Цей пагорб був околицею древнього Києва, адже сам князь в Києві не засиджувався, бо серединою своєї держави вважав болгарський Переяславець на Дунаї. Святослав, якого порівнюють з Македонським і Цезарем, здійснив те, чого не вдалося досягнути Віщому Олегу: 3 липня 964 року дружина князя Святослава Ігоревича здобула блискучу перемогу над військом Хозарського каганату й столицю іудейської Хозарії — Ітіль, згодом: Саркел на Дону, Семендер в прикаспійському Дагестані та інші ключові фортеці Хозарії. Загалом

Між літами і днесь

49

протягом недовгого життя, можливо за 37 років, бо точної дати народження не існує, Святослав пройшов у звитяжних боях понад 8 тисяч кілометрів… Очевидно його мати, княгиня Ольга, не раз вмовляла його зупинитися й розбудовувати Київську державу, яку вона зміцнювала зсередини, налагоджуючи зав’язки із могутньою Візантією, де вона прийняла хрещення, зустрівшись із наймудрішим імператором ромеїв Костянтином Сьомим (Багрянородним). Та Святослав прагнув іншого — впокорення Другого Риму. І в цьому контексті згадується версія, що можливо й дійсно в геномах князя щось було від Атили, якому не давав спокою Перший Рим. Дослідники припускають, що могутній вождь гунів міг народитися в нашому Причорномор’ї, коли гуни, завоювавши пів світу, просунилися в наші степи, утвердившись в Панонії, нинішня територія Угорщини. Дослідники натякають, що співставлення хронологічних подій вказує, що Святослав міг бути прийомним сином князя Ігоря та Ольги від якогось знатного роду київських русичів, бо про інших дітей княжого подружжя нічого не відомо, тоді як в середньовічній традиції завжди фіксувалося багато дітей княжих родин. У самого Святослава було троє синів: Ярополк, Олег, Володимир, в останнього — 12. Та й співставлення подій і народження Святослава і віку Ольги, як виходить з тих чи інших джерел, випадає на 36 и чи навіть 50 и літній вік княгині, що малоймовірно на той час, оскільки шлюб вона взяла у 14 и річному віці й прожила з Ігорем 33 роки. Але як би там не було, князь Святослав дуже шанував матір, хоча й не поділяв її християнських поглядів. Про велику синівську любов свідчить і той факт, що в 968 році, він покинувши болгарський плацдарм завоювання Візантії, кинувся на порятунок Ольги, котра була оточена в Києві печенігами й швидко відігнав їх від стольного граду. Ольга тоді попрохала його не покидати її, і він послухався, і тільки, коли поховав матір, можливо, на Аскольдовій могилі, де була церква на честь святого Миколая, знову вирушив у Болгарію. На цей раз востаннє… І тут знову напрошуються припущення: чому Святославу так був милим цей край, що він вважав його серединою своєї землі. Можливо, й дійсно княгиня Ольга мала болгарське походження зі столиці болгарів Плиски, яку сприйняли за Псков з тексту в ПВЛ*. *ПВЛ — «Повість временних літ»

50

Валентин СОБЧУК

При цьому літописець наче б і сам вагався, описуючи її походження, вказавши тільки що уродженка: «от Плескова», знехтувавши болгарською Плискою. А от пізніше владімірський літописець у 1564 році зазначає наступне: «Игоря же жени в Болгарех. Поят за него княжну именем Олгу, и бысть мудра велми»… Однак версій про походження княгині чимало: насамперед скандинавська, але є навіть галицька, чеська та інші версії. Та знову ж, як би там не було: Ольга, Хельгі (священна, зі скандинавської), можливо названа на честь регента її чоловіка Віщого Олега, була знатного роду, про що свідчить, подарований їй у посаг пристоличний Вишгород. І тут знову згадується болгарська версія її походження, та й власне потяг до християнства теж можливо пояснюється саме цим, бо коли б воно була скандинавкою, де особливо домінували язичницькі традиції, то чи б стала вона такою ревною християнкою, канонізованої до лику святих, коли ні чоловік її, і навіть син не прийняли віри в Отця і Сина та Святого Духа. Отже Святослав вважав Болгарію серединою своєї держави. Ромеї, як ніхто розуміли, що Святослав, укріплюючись в ній піде на них. І він пішов, сказавши своє знамените: «Іду на ви», кинувши виклик дуже досвідченому воїну, імператору Іоану Цимісхію. Вирішальна битва відбулася в 971 році біля Доростола (нині болгарське місто Силістра), що знаходився в гирлі Дунаю. У цей вирішальний час Святослава покинули його союзники: печеніги й угри, котрих очевидно перекупили візантійці, не такими вже відданими виявилися й болгари, хоча багато їх воювали з ним до кінця. Бо Святослав, не зважаючи на вторгнення на їхню територію, не притісняв, а навпаки давав їм свободи більше від власних правителів. Цікаво, які плани виношував цей геніальний козак на престолі, коли завоює Візантію, які нові світові порядки планував завести, можливо, найдемократичніші, як на той час, і хтозна, як би розвивався світ. Але імператор Цимісхій кинув проти нього всі сили імперії, й згодом оточив військо Святослава в фортеці Доростола. Святослав мав достатньо сил й витримав тримісячну облогу, роблячи відважні вилазки з оточення, хоча міг би на лодіях її покинути й відправитися на Русь, щоб зібратися з новими силами. Та він відкинув таку пропозицію на вічі полководців, зважаючи що їх на морі «чекав грецький вогонь», який ромеї навчилися пускати з труб, спалюючи кораблі. Той вогонь з невідомої горючої суміші, схожий до напалму, горів і на воді,

Між літами і днесь

51

колись саме він призвів до спалення флоту його батька, коли той атакував Константинополь, щоб відновити порушення угод, укладених Олегом. У Святослава було два шляхи: піти на мирні перемовини чи ж кинути всі сили в вирішальний бій. Він вибрав останнє і пішов попереду війська, закривши за собою всі брами фортеці, щоб ні в кого не було й думки втікати з поля бою. Але несхитна стіна Святослава зі списів і довгих щитів, яка тридцятитисячним військом розтягнулася на всіх навколишніх берегах Дунаю таки похитнулася, бо піддалася на хитрий маневр Цимісхія й відійшла далеко від своїх позицій, переслідуючи відступаючих ромеїв, котрих несподівано підтримав головний резерв і кавалерійської атака «безсмертних» воїнів імператора Цимісхія. Це був спецназ війська ромеїв, коли в броню були заковані навіть коні. У Святослава тоді вершників не було, у таких випадках він покладався на кавалерію союзних печенігів, але вони вже стали ворогами. І досі непереможне військо Святослава таки побігло від «безсмертних», але брами фортеці були зачиненими, князя й самого поранили в тому бою. Наступу Святослава не посприяла й сама погода, піднявши піщану бурю, що мела воїнам піском в очі. Візантійські хроністи повідомляють, що загинуло тоді понад 15 тисяч русів. Але в Святослава ще було достатньо сил для боротьби, тому імператор Цимісхій не ризикнув наступати на пораненого лева й уклав мирну угоду, видавши провіант на дорогу. Хроністи зафіксували 20 тисяч хлібних пайків для воїнів, а на початку походу в Святослава було близько 60 тисяч війська — дуже могутня армія на той час, яка не знала поразок, але змушена була повертатися на Русь... Знову дивлюсь на його пам’ятник, голуб на чуприні, наче закам’янів, чи спостерігав за мною… Згадую, яким був Святослав. Власне до нас дійшов тільки один його портрет, і то словесний в описі автора 10 и книжної «Історії» Лева Диякона. Візантійський хроніст описав Святослава під час укладення миру з Цимісхієм, якого міг вбити на поєдинку, але благородно від нього відмовився, мовляв, йому не потрібна смерть імператора… Звісно, Святославу потрібна була імперія, і тут не можна не відзначити його благочестя, яке очевидно йшло від матері християнки, як і його попередження «Іду на ви», яке так контрастувало з часом, сповненим підступних змов, власне від котрих і загинув сам Святослав біля дніпрових порогів, натрапивши

52

Валентин СОБЧУК

на засідку печенігів, можливо, підкуплених ромеями. Але їм за це відплатить правнук Святослава, Великий князь Ярослав Мудрий, розгромив печенізьку орду, недобитки котрої знайшли собі осідок в Угорщині. Отже згідно опису Лева Диякона, Святослав був синьооким, грізним на вигляд, середнього зросту, кремезний, з голеною головою та чуприною, котру згодом почнуть називати козацьким оселедцем, довгими вусами, золотою сережкою в вусі з двома перлинами. Лев Диякон дивувався, що князь нічим не відрізнявся від воїнів й сидів разом з веслярами в човні. Його вирізняли від інших хіба що білі одежі. Отже Святослав був одним цілим зі своїм військом, їв з ним з одного казана, спав під відкритим небом, поклавши голову на сідло. Не відомо, як би повернулася історія, коли б він здобув Візантію, можливо б світ побачив династію найдемократичніших правителів, які б не прагнули збагачення за рахунок збіднення інших… Як сьогодні не вистачає таких правителів, як Святослав.

Між літами і днесь

53

Чому хрестителя Русі так вабила Волинь Біля Зимного*, як свіча золота світилась берізка, діти радісно перші ліпили сніжки із чистого неба, схожі на кульки земні, бо все у нас тяжіє до круглого, навіть яблуко... А поруч примерзла троян да, здавалось, марила про Трою, а точніше про любов Париса та Єлени, мені ж про три шляхи гадалося до граду Кия: про перший той, що був з «варяг у греки», і ті дороги, що від Бога прийшли до Києва з Хрестом, й чому Хреститель Володимир до Ладомира* мав любов, можливо, й справді тут він народився, і кликали стежки його на пагорби волинські, до основ... *В літописах згадується, що Володимир Великий народився в Будятині (Будутині), куди вислала подалі від княжого двору вагітну Малушу княгиня Ольга, бо Малуша була полонянкою, донькою древлянського князя Мала й не могла претендувати на законний шлюб зі Святославом Хоробрим. Згадуване село Будятин, можливо, сьогоднішнє Будятичі, знаходиться поблизу Володимира?Волинського, до якого так тягнуло рівноапостольного Володимира, де він заклав зимову резиденцію, на місці котрої сьогодні тисячолітній монастир на честь Успіння Богородиці. А коли переміг Володимир грізних угрів, то знову повернувся в тодішній Ладомир, й за легендою всього за день збудував храм, на місці котрого сьогодні перлина архітектури, Василівська церква в Володимирі?Волинському... *Ладомир, так називалося місто до Х століття. *Село Зимно — за переказами тут була зимова резиденція Володимира Великого, на місці котрої постала церква Успіння й монастир.

54

Валентин СОБЧУК

Добриня Нискинич і село Низкиничі, назване від імені матері Хрестителя Русі Билинний богатир Добриня, про якого якого ми читали в шкільних підручниках, міг бути по батькові Нискиничем, до цієї версії схиляються кілька дослідників княжої доби. «Але до чого тут волинське село Низкини чі?— не раз запитував себе, адже воно добре знайоме мені, бо це край, де я народився, а в Низкиницькій церкві вінчався зі своєю дружиною, і мій син також. Усім, хто бував у храмі на честь Успіння Богородиці добре відо мо, що заклав його Київський воєвода і сенатор сейму Речі Посполитої Адам Кисіль, який вів родовід від варязького воєводи Святольда, можливо Свенельда, який служив трьом князям (Олегу, Святославу, Володимиру), й особливо відзначився при Володимирі Великому під час захисту Києва від печенігів. У церкві була родова усипальня Святольдовичів (Свенельдо вичів), прозваних Киселями. Там і сьогодні покоїться глава православного воєводи Адама Киселя, а колись у Києві навіть Замкову гору називали Киселівкою, де була фортеця, котру зруйнували козаки. Однак мене завжди дивувала сама назва села Низкиничі, розташо ваного на пагорбах, а не в низині, в околицях міста Нововолинська, особливо, як з братом каталися біля церкви на лижах, з’їжджаючи з крутих схилів. Я тоді ще не знав, що біля церкви колись був замок, а сусіднє село Гряди в давнину називалося Калусів. Не знав, що й село мого батька Дорогиничі, в якому сьогодні кілька хат, теж — з княжої доби, як і село Русовичі, до якого ходив шукати витоки річки, що про тікає через рідну Волицю, думаючи, що назва Русович пішла від роси, як і неподалік розташованого села Русова. Але назви цих поселень —

Між літами і днесь

55

літописні й могли з’явитися, коли на Волинь приходив князь Олег, прозваним Віщим, вербувати в переможний похід на Візантію моїх предків, які можливо потім повернулися на Волинь з русами, як нази вали тоді княжих дружинників й заснували ці села. Але до чого тут Низкиничі, і брат Малуші Добриня. Відомий факт, що княгиня Ольга прихильно ставилася до ключниці Малуші, доньки коростенського князя Мала, але коли та завагітніла від Святослава, то вислала її з Києва, щоб уникнути всіляких неприхильних розмов. Міс цем заслання, як повідомляється в ПВЛ стала Будятина весь. Ця земля їй могла належати на правах Великої княгині ще від князя Олега, та й сама Ольга, як згадується в літописах в 947 році ходила на Волинь. Відомо, що Олег був воєводою в Новгороді, а після його візиту на Волинь тут утвердилося кілька новгородських топонімів, як от за дослі дженням Юрія Диби: «Село Поромів має відповідник у літописному Поромоніму дворі, де новгородці перебили найманий скандинавський загін Ярослава. Поруч із Поромовим є давнє село Лудин, переселенці з якого, правдоподібно, в російському Новгараді заснували тамтешній Людин кінець». Річка з назвою Луга, що протікає біля волинського Володимира, теж є на землях Новгородщини, котрий Олег свого часу перейменував на Новгород, а згодом Володимир Великий дав місту власне ім’я. Неспроста кажуть, що земля, де народився, є наймилішою, в якій хочеться залишити свій слід. Згадуване в ПВЛ* селі Будятине, нині Будятичі, що знаходиться непо далік Володимира Волинського й в межах міста Нововолинськ, очевидно було місцем, де Малуша народила майбутнього князя хрестителя Русі. Через що він повертався сюди не раз і навіть подарував ікону Богороди ці, якою його вінчали з візантійською принцесою Анною, Зимненському монастирю, й котра досі є в волинській обителі. Що цікаво, в Будятичах б’ється серце цілющого джерела. Але, можливо, ви запитаєте: до чого ж тут Низкиничі? Це село знаходиться неподалік Будятич, і його так могли називати, бо належало Малуші (Нискині), а Добриню по батькові теж могли так називати — Нискиничем, хоча він міг не бути в згадуваному селі. Нискинями в давнину називали низьких людей, яким очевидно був князь Мал. Ця версія випливає з припущень авторитетних істориків дав нини, як от Я. Длугоша, також А. Попе, Ю. Диби, І. Мицька та інших. *«Повість временних літ»

56

Валентин СОБЧУК

Любові всесильній! Була пізня осінь, але світлий день наповнював Поділ відчуттям свята, зблискуючи в шибках старих будинків сонячним сяйвом, аж світилися золотом уламки першого льоду на алеї, яка вивела мене до гірки, де у всій красі постала Андріївська церква, як наречена в імператорських шатах. І хоч до неї можна було піднятися фунікулером, захотілося піти стежкою, по кленовому листі, що нагадувало опалі зорі. Йдучи вгору, захоплено дивився на Андріївську церкву, наче вперше, бо з цього місця її не споглядав, згадуючи, що храм постав з великої любові цариці Єлизавети Петрівни до козака Олексія Розума. Воістину любов всесильна! Адже її батько гнобив і нищив козацьку Україну, а донька допомагала протягом двадцяти років її відроджувати, закохавшись в простого хлопця з козацької сім’ї, якого побачила в церковному хорі. Все далі підіймаюся вгору по слизькому листі, стежка так і вислизає з під ніг, але мене мов підтримують чиїсь крила, а кущі простягають назустріч гілки. Іду просвітлений думкою: «А що як саме тут сходив на київські гори апостол Андрій…»

Між літами і днесь

57

І от Андріївська церква вже постала наді мною у всій величі, неповторно красива й довершена, і світилися ключами від раю хрести на куполах. Згадую, що за велінням закоханої імператриці в українця, споруджена не тільки Андріївська церква, а також Маріїнський палац в Києві, які пережили стільки воєн і лихоліть й досі тішать нас зодчим генієм Растреллі. Дивлюся на Андріївську церкву в зблисках сонця й міркую: «Через скільки століть повториться знову велич такої любові, й чи було щось подібне в інших країнах, щоб сама імператриця, знехтувавши всіма придворними правилами, навіть їздила до мами коханого на Чернігівщину, а в Києві ходила в печеру до преподобної Досифеї (Голосієво). Чи скаже хтось з наших сучасних керманичів слова, які мовила імператриця: «Полюби мене, Боже, в Царстві Небесному Твоєму, як я люблю народ сей, доброзичливий і незлобивий…»

Хто був Першим королем? Виявляється, від Карла пішла назва королів, але й тут не обійшлося без Папи, щоправда Римського: 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул рекс, в англійській традиції — кінг, що очевидно з нормансського конунг, (князь), адже скандинави й в Британії залишили глибокий слід у монар ших династіях. Однак на Русі титули рексів та кінгів не прижились. У слов’янській традиції утвердилася назва «король», як уже зазначав, від імені першого короля Карла Великого. Все ж як називали наші предки своїх володарів ще до скандинізованого титулу конунгів у князів? Нор манське походження слова конунг означує старійшину роду (кун рід). Що стосується найдревніших писемних згадок про наших правителів, то вона відноситься до візантійських хроністів про князя Кия, якого вони називали Хільбудієм, можливо, будії і були в нас найдревнішими володарями. У давніх чехів, наприклад, монархів часто називали Будмирами, а у болгар владавцами. Можливо і нас були похідні титули від слова влада, про що свідчить дуже поширене ім’я Володимир.

58

Валентин СОБЧУК

Тепер повернуся до королів, як свідчить історія, ними були Ізяслав та Ярополк, а не Данило Галицький. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хре щені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королів ство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як части ною володінь святого Петра». Також Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовича і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не був у Римі, теж визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Рим ської імперії. Та оскільки двоє перших королів Русі загинули, причому Ярополк від рук найнятого дружинника під час походу на Волині, й зго дом був канонізований православною церквою до лику святих, то перші королі Русі не заснували династії. Її започаткував Данило Галицький. У 1253 році папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галиць кого на короля Руського.

Між літами і днесь

59

З історичних джерел

На підвалинах Десятинної Скільки думок спливає на цьому місці, на котрому, можливо, як свідчать перекази апостол Андрій поставив перший хрест на Русі, а Володимир — перший кам’яний храм на честь Успіння Богородиці — Десятинну церкву. Однак на древніх підвалинах немає жодного відтво рення, яким був перший кам’яний храм Київської Русі, хоча існує близько десяти ескізних реконструкцій. Величний православний храм Київської Русі називали мало не восьмим дивом світу, який споруджу вався сім років. Для величі храму та оздоблення використали мармур і мозаїки з Херсонесу та багато інших прикрас. Назву свою храм отримав тому, що за розпорядженням князя Воло димира десята частина всіх княжих доходів йшла на потреби Десятин ної. Так було в Візантії, релігійну естафету котрої прийняла Русь. Та велич Десятинної породжувала не тільки захоплення, а й заздрість, особливо в тих, хто звик отримувати всю радість життя в один день. Андрій Боголюбський, в жилах котрого текла по материнській лінії половецька кров, і який в мокшанських болотах будував московське князівство, грабував Десятинну більше ординців. Остаточно зруйнува ла храм Батиєва навала.

60

Валентин СОБЧУК

У руїнах і в небутті Десятинна перебувала 400 років! І тільки в XVII столітті митрополит Петро Могила, який тримав не тільки посох а шаблю козацьку в битві під Хотином, розпорядився «викопати храм з мороку», прибудувавши до вцілілої стіни невелику церкву. Окрім цього, у своєму заповіті Петро Могила залишив тисячу золотих на повне відновлення Десятинної, але залишки церкви зазнали ще біль ших руйнувань. Руїни Десятинної церкви стояли до початку ХІХ століття. Стояли б і далі, якби ділянку під руїнами не викупив Олександр Аннєнков у 1820 році. Це був відомий аферист та скарбошукач. На ділянці під церквою він сподівався знайти немало скарбів. Тому виступив з ініціативою від будувати Десятинну церкву, але після масштабних археологічних (в першу чергу «чорноархеологічних») досліджень. Розкопки провели. Аннєнков дійсно знайшов немало скарбів, але дослідникам з тих скар бів дістались крихти — майже все здобуте Аннєнков приховав і вивіз із Києва. Згодом цей аферист потрапив до в’язниці за фальшування гро шей, де й помер. Божа кара його не минула. На початку XIX століття собор вирішили відновити. За основу був узятий проект петербуржця, одного з основоположників російського ампіру Василя Стасова. Від крили дітище в 1842 році. І тут думки розділилися: одні кияни вважали вийшло творіння занадто громіздким і недолугим, інші раділи, що храм відродився, хай і не схожий на попередній. У 1936 цей храм на місці Десятинної розібрали, цеглу використали для будівництва музею історії України. З 2005 го тут велися досліджен ня. До речі, саме в Десятинній зберігалися чудотворні нетлінні мощі святої княгині Ольги. Вони творили чудеса, зцілюючи віруючих. Під час навали монголів їх сховали і, за легендою, саме Петро Могила розшу кав їх, але в XVIII столітті мощі знову пропали і до цих пір невідомо, де знаходяться. А на підвалинах Десятинної — пустка, навіть немає інста ляцій чи макету, якою вона була, а в тім доцільно було б відтворити хоча б один тронний палац чи терем княжої епохи, адже поблизу Києва, в селі Копачі постало ціле місто з фортецею часів київської Русі, а на місці де був град Кия — одні контури підвалин. Час збирати своє істо ричне каміння й не забувати, що той, хто не шанує минулого не матиме гідного майбутнього.

Між літами і днесь

61

Таємниці Гостомеля, або версія чи мала стосунок до його заснування княгиня Ольга Розмірковуючи на цю тему, зловив себе на приємному узагальнені, що мені дуже таланить у житті бути й працювати там, де творилася історія тих чи інших епох. Наразі мене надихає Гостомель, з яким мене пов’язала робота на офіційному сайті. З трепетом усвідомлюю — скільки стежок у древньому містечку пам’ятають ходу величних постатей: козацьких звитяжців від самого початку становлення епохи лицарів Великого лугу, як от Семена Полоза, якому належав Гостомель, Семена Палія, останнього отамана борців з більшовизмом Федора Артеменка(Орлика). Бував у містечку й засновник Могилянського університету Петро Могила, який свого часу тримав козацьку шаблю в битві під Хотином. І, можливо, й бувала княгиня Ольга, але про це згодом. Бо згадалося роки мого журналістського становлення в Кам’янському (колись Дніпродзержинськ), символом котрого є пам’ятник Прометею.

62

Валентин СОБЧУК

Мабуть, у житі й справді нічого не буває випадкового, й доля сама прокладає кожному свої стежки, мені ж — історичні. Народитися пощастило біля княжого граду Володимира на Волині. А коли працював у Кам’янському, вікно мого редакторського кабінету газети «Думка» виходило на двоповерховий будинок, в якому зростав генсек Союзу Леонід Брежнєв (вулиця Пеліна, 40), я писав про це у своєму романі «Коло». У цьому місті також навчався на горнового майбутній батько казахів Нурсултан Назарбаєв, і мені пощастило його побачити на зустрічі в училищі, яке він відвідав, коли став президентом й розповідав про свою першу любов, яка чомусь тоді не прийшла на зустріч. У місті Прометея починав кар’єру майбутній керманич України Володимир Щербицький. А в Києві навіть пощастило працювати біля Софіївського собору (газета «ГроЗа»), де з кабінету був вихід на балкончик, з якого споглядав величний храм, згадуючи епоху Ярослава Мудрого, який зміцнюючи державу, зібрав у бібліотеці при соборі тисячу книг, що було справжньою розкішшю на той час, адже для виготовлення тільки 7–8 сторінок пергаменту використовувалось одна теляча шкура, й на одну тільки книгу йшли цілі табуни— годі уявити, якою тоді відповідальною була праця літописців. Роки роботи біля Софіївського собору не пройшли даремно — княжа епоха постійно кличе мене до пошуків. Наразі в Гостомелі шукаю слід рівноапостольної княгині Ольги. Звісно в жодному письмовому джерелі його не знайти. Але до такої ймовірності мене спонукала сама назва містечка. І ось чому. Наразі серед науковців немає спільної думки про походження Ольги (Хельги, зі скандинавської: Священна), яка і дійсно канонізована в лик святих. Отже існує шість версій про її місце народження, я розповім про ту, що пов’язує її з Гостомелем. Історик Ігор Мицько припускає, що княгиня Ольга могла бути з Чехії: «Про моравсько чеський «слід» вказують наші топоніми. Одним з найбільших городів українського Підгір’я є Перемишль, назва якого пов’язана з чеською династією Пржемислідів. Прикиївським маєтком княгині Ольги був Вишгород, назва якого тотожна частині Праги — Вишеграду. І на території Ольжиних же володінь відоме поселення Гостомель, названий, очевидно, на честь князя Гостомисла, пращура згаданої чеської династії (про нього, як далекого предка княгині говориться в російських літописах новґарадської традиції».

Між літами і днесь

63

Відомо також, що Гостомель стояв на межі двох князівств: древлян і полян, яку відділяла річка Ірпінь. Княгиня Ольга, спаливши непокірний Коростень і відімстивши за смерть чоловіка, князя Ігоря, з яким прожила в шлюбі 33 роки, ініціювала, по суті, радикальні реформи, запровадивши першу податкову систему Русі, котра базувалася на відкритті у васальних землях погостів, гостинних дворів, де княжий посадник контролював збір данини, найвищою цінністю котрої було хутро, тоді віск мед, зерно, також одяг для княжого двору, якщо в родині був син, то за нього — сорочка, а від доньки — сукня. В погости навідувалася княжа дружина, й в тому числі Ольга. Можливо Гостомель і був першим погостом Ольги, адже знаходився на кордоні двох князівств. У цьому контексті згадується, що нічого не буває випадкового, неспроста саме в Ірпені відкрито податковий університет, наче історія означила, що можливо саме з цього краю починалося спорудження податкових погостів, маю на увазі Гостомель. Повертаючись до назви Гостомеля, зауважу, що називали його і Остромиром, але історії відомий не один випадок, коли міста не раз перйменовували, як от той же Володимир Волинський називали Ладомиром, а за часів Віщого Олега Новгородом, а потім Володимиром Волинським. Щодо версій походження Гостомеля їх теж чимало. Наприклад, фонетична, мовляв, так трансформувалося назва Гостромир (Госторо мирль у Гостомель). Старожили вважають, що вона могла піти від того, що зважаючи на його розташування, тут діяв митний форпост, й зупинячись на постій в містечку, люди казали, що тут гостям милі. Побутує також версія про засновника Госта, який загинув, обороняючи містечко. А в тім і дійсно їм’я Гост існує у шведів, що означає думаюча людина. І в цьому напрошується слушна думка, що в Гостомеля дуже давня історія, незважаючи всього на лише дві відомі археологічні експедиції (1956–1957 роки), в заплаві річки Ірпінь, поблизу склозаводу, в піщаній дюні, знайдено багато уламків посуду й залишки спалених кісток, які свідчать про могильний курган, який датують 15 століттям до нашої ери… Отже таємниці Гостомеля чекають своїх відкривачів.

64

Валентин СОБЧУК

Банкет королів у Луцьку і вкрадена корона Вітовта Місто ще огортали ранкові сутінки, коли прибув до нього, такого жаданого і незабутнього, з вежею Любартового замку, що здіймається до небес, мов єгипетська піраміда. А в тім в луцька фортеця їх мала більше 10 и, коли Верхній замок оточував Окольний, котрого вже немає, на його місці — торжище й міські вулиці, які не пам’ятають усіх фортечних стін. І хоч час стер їх з лиця землі, але вони витримали навіть облогу орди Андрія Боголюбського, коли він здолав Київ. Тоді, в 1169 році його ледь самого не вбили під Луцьком, та врятував вірний кінь, котрого він поховав з почестями на берегах річки Стир. Луцький замок вистоював облоги в змаганнях між Литвою і Поль щею, а ще прославився першим європейським самітом королів у 15 сто літті, й неспроста увіковічнений на 200 гривнях, як символ несхитної твердині. З того часу пройшло 600 років, коли в замку Любарта столи ломилися від наїдків — чого на них тільки не було: печене м’ясо лосів і зубрів, волів і ягнят. Таких смаколиків і натурпродуктів сьогодні не знай ти в жодному мегамаркеті ні з свічкою, ні ліхтарем! І мені уявилося, як ввечері допивалася вже семисота діжка хмільного меду чи пива. І так кожен день йшло по сімсот діжок! А вже скільки було спожито птиці ніхто

Між літами і днесь

65

не рахував, бо в ті часи таким нулями могли оперувати хіба що великі математики. Але архімедів на банкеті не було, зате — чимало королів й представників монарших дворів. Луцьк, який в давнину називали Лучесь ком, на кілька тижнів став справжнім Вавилоном. Які мови тут не звуча ли! Хто лишень не був на луцькому саміті! Представники лицарських орденів і татарської орди приїхали до Великого князя литовського Вітов та, які раніше могли схрестити тільки мечі, тепер разом сиділи на банке ті. Командор Балґі від Німецького ордену, можливо, чаркувався з якимось ханом, або Магістр інфляндського Ордену Зіґфрід Ландорф фон Спан хейм поруч своїх лицарів меченосців говорив застільні здравниці своїм ворогам, чи датський король Ерік VІІ. А скоріше за все до застольних здравниць були охочі посли імператора Візанті ї — на те й вони посли. Також у цьому строкатому товаристві добре заливали «за комір» і посли правителя Молдавії Олександра І Доброго, бо в Молдавії знають толк у напоях і до наших днів. Був на банкеті і Великий князь московський Василь ІІ Темний і московський митрополит Фотій, представники від Ган зейських міст, і татарські хани Перекопської, Донської й Волзької орд. Близько 15 тисяч іноземців разом з челяддю приїхало в Лучеськ після Різ два Христового 1429 року, значно перевищивши число містян, яких було не більше десяти тисяч. А чому саме в Лучеську зібралося монарше това риство, яке кілька тижнів бенкетувало й чекало на головного гостя, засновника Ордену Дракона, короля кількох королівств, а згодом імпера тора Священної Римської імперії — Сигізмунда Люксембурзького, в жилах якого текла візантійська кров по батьковому коліну і польська — по материнському. Тут зробимо короткий екскурс в біографію імператора. Доля його складалася не просто — за монарший трон довелося боротися кілька десятирічь, він навіть очолив Хрестовий похід, який виявився невдалим, зате лицарський Орден став успішним проектом, що забезпечив йому сходження на трон в Угорщині. До ордену Дракона належало чимало впливових королів, і втому числі батько Влада Цепе ша Дракули, якого історія так і запам’ятала, як Дракулу, себто Драко ном. Отже, чому на засновника Ордену Дракона, імператора Сигізмун да Люксембурзького чекали не в Вільно, столиці ВКЛ (Великого кня зівства литовського), а в замку Любарта, за що місту виявили таку честь? Бо Лучеськ знаходився ближче до згадуваного імператора та й до інших королівств, а ще місто було південною столицею і улюбленою резиденцію князя Великого литовського князівства( ВКЛ) Вітовта.

66

Валентин СОБЧУК

А тепер про мету королівського форуму в Лучеську. Головним було питання ухвалення стратегії протидії наростаючій агресії Османської Порти, спроба врегулювання суперечок між Францією та Англією про тягом Столітньої війни, конфліктів між іншими королівствами та єдино кровними братами в змаганнях за престоли. На з’їзді намагалися домо витися, щоб здоровий глузд взяв верх над гнівом і попередив війни. Мав свою мету й князь ВКЛ Вітовт, його мали проголосити королем. Адже Велике Князівство литовське, більшу частину котрого складали руські землі, прагнуло самостійного королівства, й воно цього заслужи ло. Адже саме об’єднане військо литовців і русичів розбили татар у 1360 році на річці Синій в степах Кіровоградщини, й за цей час, до з’їз ду монархів 1429 року, Велике литовське князівство і Русь настільки змогутніло, що було однією з найбільших в Європі під знаком знаком ВКЛ (Великого князівства литовського). Князь Вітовт прагнув королів ської корони, щоб зміцнити свою державу. Цьому мала посприяти й та обставина, що на польському троні перебував литвин за походженням, у жилах котрого текла кров Ягелонів, що по материнській лінії походили від Данила Галицького — Владислав Другий Ягайло, який був ще й двоюрідним братом Вітовта Кейтусовича. Польського короля особисто, мабуть, влаштовувала коронація брата й незалежність ВКЛ, адже Вітовт був бездітним, і трон литовсько руського королівства посів би його син. Та як тільки рішення про коронацію Вітовта оголосив Сигіз мунд Люксембурзький, ключова фігура на з’їзді, оскільки був правите лем кількох королівств, то польська делегація покинула з`їзд, бо в інтере си шляхти не входило утворення незалежного королівства, яке б заважа ло просуванню Польщі на землі Русі України й Московії. Тож рішення про коронацію Вітовта було ухвалено без них. Корона ція мала відбутися 8 вересня 1430 року в Вільно. Мабуть, дуже коштов ною була корона, раз на її виготовлення знадобилося близько 8 и міся ців. Але посольство з короною, яке Сигізмунд Люксембурзький відпра вив, поїхало через Польщу. І, як зазначили хроністи, невідомі польські шляхтичі побили послів і відібрали корону. Коронація не відбулася, Вітовт збирався йти на Польшу війною, та вже через місяць, мабуть, від хвилювань, 27 жовтня 1430 року він помер. А якби розвивалися історич ні події, коли б Вітовт отримав корону й було б утворене Литовсько Руське королівство? Тоді б не було Речі Посполитої, козацьких визволь них повстань, Хмельниччини й Коліївщини, та й зрештою її розпаду.

Між літами і днесь

67

Від Ладомира до «Новґарада» за часів Віщого Олега й Володимира8Волинського Древній град Ладомир на Волині знав не тільки Володимира Великого, а й віщого Олега, який збираючи у 1907 році в похід на Візантію військо русів, зайшов на Волинь. Можливо, після цього переможного походу й засновано села Русів і Русовичі біля Володимира Волинського, який за Олега мав назву Новий град (Новгарад) … На межі 10 століття Володимира Хреститель заснував на околиці міста одну із своїх резиденцій, яку називали начеб зимовою. Нині це село Зимно, хоча можливо назва походить і не від зимової резиденції Володимира Великого, а від означеної землі однієї із столиць дулібів, які об`єднали кілька племен, зокрема волинян і бужан. На пагорбах Зимного, яке ще називалося в деяких писемних джерелах Словенськ, була своя точка сили, яка так вабила Володимира. Зрештою засноване ним місто стало середньовічним вікном у Європу, зважаючи на своє прикордонне розташування.

68

Валентин СОБЧУК

Саме в городищі древнього Зимного, котре зазнало й набігу аварів у 6 столітті, князь Володимир Великий заклав церкву Успіння Пресвятої Богородиці та Успенський храм, — поділилася своїми дослідженнями настоятелька монастиря, матінка Стефана. — А в 1006 році він подарував обителі ікону Божої Матері, якою його на шлюб із грецькою царівною Анною благословив Константинопольський патріарх. Саме ця древня ікона і є головною, чудотворною святинею монастиря. У 1001 року син Володимира Великого Всеволод Володимирович запросив з Києва ченців, а саму обитель обгородив дерев’яним частоколом зі сторожовими вежами. Також він звів заміську зимову князівську резиденцію і церкву Святої Трійці. Що стосується самої ікони, то вона написана в манері грецького письма на кипарисовій дошці. Згодом, в 1757 році зображення Божого немовляти і Божої матері покрили срібною позолоченою ризою, а інша частина ікони покрита пластиною з чистого золота, прибитою до дерева золотими цв’яшками. Уже в 17 столітті ікону прикрасили перлами, діамантами та іншим дорогоцінним камінням». Щодо загадкової назви дулібів, то існує версія, що в давнину символ дулі, тобто з`єднаних пальців, був знаком союзу. Отже дуліби об’єднували племена, і одним із таких центрів було Зимне, а саме ж місто Володимира (в давнину Ладомир, могло утворитися від назви лодій мир, (місто лодій), бо ж колись річка Луга була судноплавною, чи від богині Лади, а за часів Олега місто на якийсь час називалося Новгародом ) могло бути меншим від Зимного, оскільки пантеон праслов’янських богів розміщувався саме тут. Згодом на їх місці постав княжий терем і Зимненський монастир Успіння Богородиці. Йому понад тисячу років, а пагорб називають сьогодні Святою Горою. Тепер повернемося до міста Володимира на Волині, що знаходиться за 5 кілометрів від Зимного. У древньому граді княжили державотворці України Русі: 18 років — батько Данила Галицького, Роман Мстиславович, який здійснив кілька походів в Дике поле і відвів половецьке вторгнення від Візантії, за що Папа Римський хотів йому вручити королівську корону, але той, як істинно гордий волинянин, відповів, що меч святого Петра йому не потрібен, бо має свій. Однак корону короля прийняв його син, який теж починав княжий шлях у Володимирі на Волині. Данило Галицький прийняв корону короля, бо прагнув здійснити з європейськими монархами Хрестовий похід проти Орди. Та не судилося, однак король Данило з волинсько галицьким

Між літами і днесь

69

військом став щитом Європи від навали ординців на її терени. Саме Данило Галицький, якого правильніше було б називати Волинським, був державотворцем, який окреслив території сучасної України, за яку боровся ще під час горезвісної битви на Калці, коли інші князі спостерігаючи за нею з пагорба не втручалися, за що й поплатилися, бо потрапивши в татарський полон були покладені штабелями під поміст для банкету. Молодий Данило Галицький тоді був поранений списом у ребро, бо пішов у бій разом з усіма, й був постійно в авангарді визвольних битв, і не побоявся поїхати до хана в Золоту Орду, щоб отримати ярлик, що давав певні привілеї для його держави... З язичницьких часів у Володимирі залишився унікальний некрополь, що налічує понад 500 курганів. Володимир з найстаріших міст не лише Волині, а й всієї України. Перші поселення тут виникли в епоху міді — 3 тисячі років до нашої ери. Писемно Володимир вперше було згадано в «Повісті временних літ» від 988 року. У граді Володимира була школа літописців, її інспектував сам Нестор Літописець. Літописцями міста було створено Галицько Волинський літопис, унікальну пам`ятку історії, що окремим розділом увійшла в ПВЛ. До речі, християнські традиції в міста дуже стародавні: єпископську кафедру на основi Християнського собору тут було засновано ще в 992 р. Ще одна давньоруська пам’ятка архітектури в місті — унікальна Василівська церква ротонда. З святинею пов’язана легенда, за якою князь Володимир, повертаючись у 992 році з військового походу на хорватів, збудував за ОДИН день Василівську церкву, за легендою кожен воїн приніс по цеглині. Це була подяка Великого князя Володимира Богові (а трапилось би таке на 4 роки раніше — то б дякував він шести язичницьким богам) за вдалий похід. Храм, що стоїть зараз у місті, зведено на руїнах тієї князівської святині. Але хто його побудував і коли це трапилося — невідомо, церква зазнавала впродовж років кількох реконструкцій. Щоб уявити велич Володимира Волинського у середньовіччі, зішлемося на писемні джерела. Угорський король Андрiй, відвідавши мiсто, був захоплений його красою i величчю й сказав, що таких фортець не бачив і в землях німецьких. Тепер про це нагадує тільки земляний вал, що оточував древній град, та маленькі ручаї, як от Смоч, колишня притока Луги, що теж виконували фортифікаційні функції.

70

Валентин СОБЧУК

А от чим жило місто в середньовіччі? Успішно торгувало з сусідніми країнами: зброєю, ювелірними виробами, посудом. Волинські мечі з болотної руди Чорного лугу (Каралугу, села в Рівненській області) відомі зі «Слова о полку Ігоревого», як харалужні мечі. З 1325 року місто мало Магдебурзьке право й було столицею Великої Волині, що доходила до Почаєва, але столичного статусу не втримало: з 1341 року цей статус перебрав на себе Луцьк. Із середини 14 ст. розгорнулася боротьба за місто між Польщею і Литвою. Воно декілька разів переходило з рук у руки, поки 26 серп. 1431 не було укладено перемир’я про те, що місто переходить під владу Великого князівства Литовського, в складі якого залишалося до Люблінської унії 1569. Але це вже інша історія… Володимир зазнавав спустошливих нападів татар, найбільшого у 1240 році, тоді Успенський собор Мстислава, був сповнений тілами полеглих оборонців, дух захисників і нині витає під його склепіннями. Зазнавало місто спустошень і 1469, 1491, 1495, 1499, але собор завжди постава з руїн, як птаха Фенікс, величний він і до сьогодні.

Між літами і днесь

71

Портал скіфського котла Ніколи не гадав, що потраплю в Скіфію в Ірпені, де ніколи не було сте пових номадів. А сталося наприкінці 2020 року в ірпінській бібліотеці на презентації книги збирача й хранителя скіфської культури Миколи Глад кого. Хоча я спізнився на захід, все ж торкнувся до глибини тисячоліть, й не тільки до книги, а ритуального скіфського котла, в якому заварювали чар зілля й надовго відчув, як мене заповнює магія степових вітрів та запах димів, гірких, як полин. А тім всі скіфські котли, саме котли, а не казани (бо ці назви, як і отаман, тюркського походження) завжди були з «корінцем», себто з ніжками, які прикопувалися в землю під багаттям. Слухаючи цікаву розповідь автора серії книг про скіфську культуру, осо бливо про їхні котли, на котрих він особливо знався, Микола Гладкий роз повів і про котел, виготовлений з наконечників скіфських стріл, які при ніс кожен скіф, щоб можна було визначити кількість народу. Цю подію можна віднести чи не до першого в світі перепису населення. Перебуваю чи під враженням дотику до ритуальних котлів, що стояли поруч з авто ром, як крізь портал, потрапив до далеких пращурів, які залишили в нашій землі унікальну золоту пектораль та інші золоті скарби. Про скіфів (сколотів) ходили легенди, що сіяли золотом, а вони й справді залишили на нашій землі багато скарбів, серед яких вражають

72

Валентин СОБЧУК

їхні філігранні вироби до 0,7 грама із зображеннями, котрі пришивалися до одягу. Скіфи обожнювали сонячний метал. Й можливо знали секрети його добування, котрі забрали з собою. Відома легенда про золоте руно перегукується з припущенням вчених, що вона могла піти від скіфів, які вимочували в Азовському морі вовну, в якій залишалися золоті крупин ки. Тоді природа була іншою, й хтозна, де ще лежало золото в Приазов’ї, можливо, його піски були золотими. Та й зрештою земля з котрої вони вийшли, Іранське плато, де виникло найдивовижніше античне місто. В ньому жило близько мільйона людей. Це місто називали воротами Бога (Бабилон), який ми знаємо, як Вавилон. Його відвідував Геродот і був дуже здивований його багатством, фортечними стінами завширшки 15 и метрів і до 20 и висотою. Та чи не найбільше Геродота вразила статуя верховного бога, котрого називали Мардук. І якщо в нашого Перуна, який уособлював теж, як і Мардук силу грому небесного, були золотими тільки вуса, то вавилонський бог, як пише Геродот, — був з двадцяти тон золота! А ще золотими були його престол і ложе. Можливо, скіфи, або як називали греки всіх кочівників, скити (скитальці) секрети добування золота запозичили в Вавилонії і застосували в наших степах. Скити, або ж в нашій фонемі скіфи, а в самоназві, можливо, сколоти, жили на наших теренах біля двох тисячоліть, можливо, найдовше з усіх племен, й, звичайно не були повністю витіснені сарматами, а розчинили ся серед них, а також у нашій крові є скіфська частинка, як і в словах. Наприклад, у поширеному слові коло. У скіфів воно означало рід, через що вони називали себе сКОЛОтами, себто народом, у Германії, «дойч», має таке ж значення. Та й головний цар скіфів називався КОЛОксай, а основою хліба, як не крути, є цар колос. Скіфську культуру ще вивчати й вивчати, заповнювати її прогалини. Під час зустрічі зі збирачем скіфської культури Миколою Гладким дізнався, що поширена версія, начеб скіфи обожнювали сокола, який є схематичним від гуком у зображені тризуба, навряд чи має домінантне твердження, можли во, сокола обожнювали окремі племена. Микола Гладкий серед відомих артефактів не знаходив жодного зображення сокола, натомість скіфи любили гордого оленя і пантеру, власне саме ці звіри уособлювали їх тоте ми, які вони вважали за покровителів. Сліди оленя і пантери проходять через всю золоту сторінку історії скіфів, причому розгалужені роги оленя на сім гілок очевидно символізували сім світів — від земного до небесних.

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора

З фотолітопису автора