Рідна мова 6 by Ridna Mowa

Від редакції

Мова і література Максим Кирчанів Ще не вмерла українська література? Непольові студії українського літературного життя 4 Юрій Луцький Семантика слова «Україна» в давніх народних піснях 9 Дмитро Чередниченко Безсмертне слово поета як основа народної пісні і державного гімну України (До 165-ліття від дня народження Павла Чубинського) 13 Дмитро Степовик Тарас Шевченко і українське православ’я 18 Дмитро Дроздовський Камертон поезії Ліни Костенко 28 Історія Jarosław Syrnyk Sylwetka Symona Petlury i jego znaczenie w historii Ukrainy 32 Дмитро Полюхович Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим 37 Ярослав Дашкевич Подзвінне операції «Вісла» 41 Аркадій Жуковський Митрополит Андрей Шептицький і православ’я 52 Статистика Марко Сирник Стан навчання української мови у Польщі у 2005/2006 шкільному році 65 Закони Umowa między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy o współpracy w dziedzinie kultury, nauki i oświaty sporządzona w Kijowie dnia 20 maja 1997 roku 73 Методика І. Чеснокова Заняття з художньої праці «Тітонька Осінь Золотокоса ліс малювати пішла» 77

М. Могила Інсценізація за мотивами народної казки 81 Роман Завадович «Святий гість» –сценарій до свята «Святого Миколая» 83 Олена Скляренко Сценарій до народних «Вечорниць» 87 Олена Скляренко Сценарій до свята Св. Миколая Свято Миколая у родині 90 с. Олена Данута Манькут ОСДМ Бл. Отець Омелян Ковч – послідовник Ісуса Христа (сценарій) 92 Н. Іжевська Тема уроку: Новеля М. Хвильового Я (Романтика) 95 Сценарій літературного вечора, присвяченого 66. роковинам від дня народження Василя Стуса «Ярій, душе! Ярій, а не ридай...» 99 Матеріали Василь Скуратівський Традиції і звичаї українського народу 105 Забавлянки для дитини 121 Ігри українських дітей 124 Публіцистика Петро Тима Методи праці з молоддю. Кілька зауваг практика 130 Jarosław Syrnyk Podstawowe aspekty funkcjonowania ukraińskiej mniejszości narodowej na Dolnym Śląsku po 1989 r. 140 Костянтин Шевердін Дегуманізуючі аспекти культури, що впливають на зниження рівня духовності людини, суспільства і національних культур 145 А. Матвієнко Політика мови проти суспільства невдах 151 Дмитро Дроздовський «Нації вмирають не від інфаркту, cпочатку в них відбирають мову». Рефлексії довкола «непросвіченої двомовності» 154

Рідна мова

Зміст

Рідна мова

„Ridna Mowa” – kwartalnik oświatowy Ukraińskiego Towarzystwa Nauczycielskiego w Polsce Redakcja: Irena Drozd (Biały Bór) – prezes UTN Stefania Jawornicka (Zielona Góra) Bohdan Majer (Elbląg) Jarosław Syrnyk (Wrocław) Marek Syrnyk (Wałcz) – redaktor naczelny

Numer wydany przy wsparciu ﬁnansowym MSZ Ukrainy i Ambasady Ukrainy w Polsce

Цей номер журналу «Рідна мова» присвячується пам’яті покійного Мирона Кертичака, голови Об’єднання українців у Польщі

Współpracownicy: dr Bożena Zinkiewicz-Tomanek (Kraków) prof. Roman Drozd (Koszalin) Maria Steć (Przemyśl) Lesia Chraplywa-Schur (London – Canada) Wałerij Sobko (Kijów) Wadym Oliﬁrenko (Donieck) Korekta językowa i stylistyczna: mgr Maria Mandryk-Fil (Biały Bór) Sekretarz redakcji: Krystyna Syrnyk Strona www: Grzegorz Mucowski Opracowanie graﬁczne: Teresa Oleszczuk Korekta: Katarzyna Seń Wydawca: Ukraińskie Towarzystwo Nauczycielskie w Polsce Adres redakcji: 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 tel. (67) 258 98 87 e-mail: proswita@op.pl www.ridnamowa.prv.pl

Під час використання матеріалів, посилання на журнал «Рідна мова» – обов’язкове

3 Рідна мова

Від редакції

В час, коли складається цей номер «Рідної мови» доходять до нас небажані нами інформації з України. А то кримський парламент проголошує референдум про надання статусу державної мови російській, а то самоврядування міста Харкова приймає ухвалу про надання цій мові статусу регіональної. Варто ж тоді запитати – яка мовна політика в Україні, і чи взагалі така політика існує? Чи не буває так, що з політичних (читай: сондажних) міркувань, замовчується і переноситься вирішення цієї проблеми на якесь мниме завтра? Таке враження склалося також у мене, коли вслуховувався в дебату Президента України зі студентами в місяці листопаді минулого року. Час може відповісти – чого насправді хочемо і яка наша позиція відносно мови. І тим самим – України! Годі вже вичікувати зручного часу, сприятливих обставин. Їх може не бути ніколи. А найгірше, що зустрічає нас у житті, це надто довге вичікування. Брак визначення. І це теж шкодить державній мові в Україні. Раз на завжди треба це питання вирішити і зняти. Не можна допускати до розпалу дискусії над чимось, що в кожній демократичній державі вирішене від природи – мовою держави є мова народу. Держава захищає мову народу. Кожна спроба дискусії чи заміни цього має сприйматися як антидержавна авантюра і відповідно до цього мають застосовуватися адекватні статті кримінального кодексу. Все. Ми – чудна нація. Замість вперто і послідовно захищати і дорожити своїм, завжди в першу чергу будемо міркувати – а як до цього поставляться інші. Як вони сприймуть наші рішення. Маленька Латвія, де понад 40% населення не – то, що російськомовне, а просто

російське, одним простим рішенням зняла мовну проблему з денного порядку. Ми навряд – міркуємо, дискутуємо, вичікуємо. Подібно з нами – українцями у Польщі. Плани, збори – збори і плани – а робота як не йшла, так не йде і надалі. І теж ніби чогось хочемо, ніби за щось клопотаємося – але так «ніби», не до кінця. Час може вирішити вкінці – ким ми є, чого хочемо, куди прямуємо! Менше – може – потрібно нам великих слів – нам потрібні малесенькі, позитивні діла! Але так щодня, не від свят та празників. Нам потрібна послідовність і витривалість у будуванні свого українства – почнімо, однак, його будувати від себе. Собі теж – а не лише іншим – поставмо завдання – що можу задля свого українства зробити. А в поточному номері нашого журналу читайте про сучасну українську літературу, москвофільство в Західній Україні, традиції українського народу. Окремої уваги вимагає матеріал, опрацьований Петром Тимою – про методи і працю з молоддю в наших умовах на фоні історичного контексту і дня сьогоднішнього. Цікавими – на нашу думку – є статті, в яких висвітлюються різні аспекти проблем – психологічні, мовні, суспільні – українства. Зі статтею про методи праці з молоддю цікаво співзвучить матеріал, який надіслав нам Костянтин Шевердін з далекого Луганська, а в якому насвітлюються негативні чинники, що впливають на розвиток людини. Багато теж у цьому номері методичних матеріалів. Сценарії, інсценізації, конспекти – для великих і малих. Отже, користайте Друзі! Але не забувайте теж дописувати – журнал буде таким, яким його ми всі створимо. Марко Сирник

4 Рідна мова

Максим Кирчанів

Мова і література Аспірант Воронезького університету м. Воронеж

Ще не вмерла українська література? Непольові студії українського літературного життя

Я хочу почати цей свій нарис з невеликої, майже ліричної, відступи. Недавно я був в Україні, на сході країни, в великому місті з сильними інтелектуальними і науковими традиціями. Напевно кожен українець з діаспори, коли він виявляється на Батьківщині, хоче придбати книгу рідною мовою – для себе, для знайомих, чи української кафедри в своєму університеті. Власне, я хотів і для себе, і для друзів, і для кафедри. Коли ж я опинився в магазині, то з полиць на мене дивилися Дашкови, Марініни, «нічні» і всякі інші дозори, марші Турецького... Вся українська література помістилася на одній полиці. Тут мимовільно і виникло питання: «Ще не вмерла українська література?». Завдання проаналізувати сучасний стан українського літературного життя складне, і зробити це в одній статті практично неможливо. Автор не претендує на повний огляд сучасної української літератури – прози, поезії і літературної критики. Вибір аналізованих сюжетів суб’єктивний і ймовірно цей текст слід було б назвати «Декілька роздумів про сучасну українську літературу». Отже почнемо... Перше, чому ми приділимо увагу – це загальний стан сучасної української літератури. Розпад у 1991 р. Радянського Союзу і поява на політичній карти Європи незалежної Української Держави стали несподіваною подією для українських інтелектуалів. Навіть українські національно орієнтовані дисиденти, письменники

і літератори, якщо і припускали, що це можливо, то не думали, що це відбудеться так швидко. Тому, українським письменникам було непросто пристосуватися до нової ситуації. Нові умови почали визначати розвиток українського літературного життя в 1990-і рр. Націоналізація літературного простору стала одним із найважливіших завдань українських письменників. Українська література стає літературою достовірно українською і національною. Відрив від Росії, припинення російського диктату пішло на користь української літературі й активізувало українське літературне життя, додавши стимул дискусіям, якого в Україні не було, починаючи з радянських репресій 1930-х рр. З другого боку, 1990-і рр. були відмічені кризовими тенденціями в економіці, тиражі книг різко скоротилися, а книжковий ринок на початку 1990-х якщо не вмирає, то впадає в стан порівняний з комою. Це не було хворобою, а було одужанням і позбавленням від радянських мільйонних тиражів мало кому потрібної і майже неспоживаної і нечитаної ідеологічно орієнтованої книжкової продукції. Тиражі книг скоротилися, і по числу активних читачів-інтелектуалів Україна порівнялася з іншими країнами Центральної Європи. Література, як і інші сфери гуманітарного знання, почала розвиватися в умовах інтелектуального впливу з боку української діаспори. Українські діаспорні пись-

менники відвідували Україну і до розпаду Радянського Союзу, а після відновлення незалежності деякі з них повернулися не тільки накладами своїх книг, але і почасти стали жити в Україні. Так, наприклад, один з лідерів українського постмодернізму, відомий теоретик і учасник Нью-Йоркської поетичної групи Богдан Бойчук, що живе періодично в Глен-Спей і в Києві, в Україні буває, мабуть, частіше, ніж інші його побратими по українському літературному цеху у вигнанні. Тенденція повернення не була тимчасовою, викликаною інтересом і захопленням українською зарубіжною літературою. Інтерес до неї серед українських інтелектуалів стійкий. Наприклад, зовсім недавно в Києві вийшла чергова антологія творів українських поетів постмодерністської орієнтації, які живуть в Європі, Північній Америці, Канаді і Бразилії. Така література має свого постійного читача. Окрім діаспорної літератури в українське культурне життя повернулися і літературні традиції Розстріляного Відродження, еміграційного українського національно орієнтованого романтизму і західноукраїнської поезії 1920-х та 1930-х рр. Іншими словами, до України «повернулися» ті автори, імена яких в радянський період були синонімами політично лайливих визначень типу «буржуазний український націоналізм», «реакційна антимарксистська література» і т. п. Так до України на сторінках своїх книг повернувся ідейний лідер і натхненник поетичної школи пражан Євген Маланюк. Знайшли не тільки своїх читачів і шанувальників, але і дослідників і інші українські поети – Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич. Цьому сприяла і «Науково-дослідна фундація імені О. Ольжича», центр якої знаходиться в США. У Києві ж було організовано «Видавництво імені О. Теліги». Ще одна характерна риса сучасного українського життя полягає у тому, що літературний процес протікає на декількох рівнях одночасно. Це і різні літературні організації, письменницькі товариства і спілки, клуби літераторів. Це і літературні журнали, часописи і газети, як старі, успадковувані від радянського періоду, так і принципово нові, котрі виникли в 1990-і рр. У цій сфері в українській літературі склалася ситуація схожа на ту,

в якій опинилися і історичні дослідження. Старі інституції і прикріплені до них видання в очах значної частини українських інтелектуалів виявилися нерозривно пов’язаними із старим радянським режимом. Наприклад, якщо до початку 1990-х рр. «Спілка письменників» була єдиною і найвпливовішою організацією, то після 1991 р. вона перестала бути і єдиною, і найвпливовішою. Літературні дискусії перемістилися на університетські кафедри і в наукові літературознавчі видання, які починали розвиватися в кінці 1980-х рр. як опозиційно орієнтований самвидав чи виникли в 1990-і рр. як вже легальні і незалежні літературні періодичні видання. У такій ситуації стара традиційна періодика не може відновити свій авторитет і продовжує існувати і розвиватися за інерцією. Старі літературні інституції залишаються офіціозними, але їх вплив рік від року скорочується і він незрівнянний з тією роллю, яку в літературному житті грають нові об’єднання. У 1990-і рр. література на паперовому носії починає поступатися своїми позиціями виданням нового типу – Інтернетвиданням – в Україні почалася віртуалізація літературного життя і простору. Літературний процес перемістився в Інтернет, а Інтернет-форуми стають ареною для літературних дискусій, потіснивши на задній план традиційні товсті літературні журнали. Нові видання, такі як «Ї. Незалежний культурологічний часопис», «Купало», «Крейда», виниклі в 1990-і рр. і створили свої Інтернет-ресурси раніше і швидше, ніж їх сучасники, що увійшли до сучасного літературного процесу із старого радянського. Тому, вони і направляють розвиток сучасного літературного життя, а ніколи радянські видання, які змогли вписатися в сучасний літературний ландшафт, залишаються на периферії. Така ситуація і формує круг споживачів літератури – молодь і інтелектуали до сорока років орієнтуються на нову інтелектуальну і літературну періодику, а старі видання здаються не дуже привабливими проявами пострадянської архаїки. У 1990-і рр. українська література пережила процес своєрідної регіоналізації. Якщо в радянський період центром літературного життя Української РСР було місто Київ – столиця Української РСР, то

Рідна мова

6 Рідна мова

в 1990-і рр. українська література позбулася своєї столиці. Вона стала поліцентричною, регіональною літературою. Львів, який в радянський період пригнічувався і репресувався, став центром європейськи орієнтованих національно мислячих українських інтелектуалів. Свої літературні видання і центри виникли в Харкові, Полтаві і інших українських містах. Література була і продовжує залишатися самою персоніфікованою сферою гуманітарного знання. Хід літературного процесу в сучасній Україні персоніфікований декількома іменами, яскравими фігурами письменників, які залишаються володарями дум або претендують на статус таких серед сучасних українських інтелектуалів. Серед них і старі письменники, які стали класиками ще української радянської літератури або мали статус провідних авторів діаспорної літератури, і ті, хто прийшов в літературу в кінці 1980-х або в 1990-і рр. Вибір фігур, яким автор нижче надасть увагу, суб’єктивний і не демонструє цілісного стану сучасної української літератури. Борис Олійник увійшов до української літератури ще тоді, коли вона була радянською і залишився в ній, після того, як вона знову стала українською. У 1990-і рр. він залишався одним з найбільших письменників, дозволяючи собі критичні зауваження на адресу політичного режиму Леоніда Кучми. Але його поезія, хоча і була національно орієнтованою, продовжувала залишатися традиційною, навіть – пострадянською. В порівнянні з іншими українськими поетами авторитет Олійника – це його своєрідна спадщина від радянського режиму. Така ситуація робить його творчість не такою привабливою для сучасного читача. При всьому статусі і офіційності, Олійник – периферія сучасного українського літературного процесу. Богдан Бойчук в 1990-і рр. спробував свої сили як прозаїк і мемуарист. У Києві в 2002 і 2003 рр. виходили його прозаїчні книги, а в 2003 р. побачили світло його спогади. Бойчук – фігура авторитетна серед українських письменників України і діаспори. Проза Бойчука продовжує традиції класичної і діяспорної української літератур. У прозі Бойчук стає як психолог і спостерігач, який тонко описує психологічні переживання людини, укла-

деної в клітку самотності, укинутої в світ сучасного мегаполісу чи середньовічного східноєвропейського ландшафту. У своїх споминах Бойчук розвертає перед нами плеяду українських письменників і поетів другої половини ХХ ст., з якими він був особисто знайомий. Це перетворює його книгу на унікальне джерело, значення якого складно переоцінити. Якщо до 1990 р., Бойчук був знайомий українським інтелектуалам, то поява книг Аскольда Мельничука стала своєрідним літературним відкриттям. Мельничук – американський англомовний письменник українського походження. У 1996 р. в Україні вийшов його роман Що сказано, де він намагається засобами прози осмислити свою ідентичність, знайти шляхи для її розвитку, знайти можливості для свого самовираження. Мельничук вельми вільно поводиться з історією, що робить його книги привабливими для читача і доступнішими для розуміння. З’єднання давньої історії, архаїчного міфу, подій національної боротьби і діаспорної дійсності додають його прозі неповторний стиль і привабливість. Найгучнішими подіями в українській новітній літературі слідує визнати романи-скандали, романи-провокації. У 1996 р. виходить роман української письменниці Оксани Забужко Польові дослідження українського сексу. Українська і західна критика схильна позиціонувати роман як книгу, де авторка робить спробу бути вільною жінкою, вільною людиною у вільній країні. Роман став справжнім українським не бестселером, а лонґселером: до 2004 року він тільки українською мовою перевидавався сім разів. Книга була перекладена російською, польською, чеською і угорською мовами і стала своєрідною візитною карткою української сучасної літератури. У 2000 р. в Львові виходить книга Василя Кожелянка Дефіляда в Москві, яка могла стати потенційно скандальною в контексті розвитку україно-російських відносин. Кожелянко створює масштабну картину альтернативної історії, де в 1941 р. Україна розгромила Радянський Союз і відновила свою незалежність. Книга Кожелянка – це не твір русофоба, в ній є немало неприємних моментів і для українців. Історія показана очима сатирика, здатного сміятися

не тільки над східним сусідом, але і над самим собою. Сучасна українська література неможлива і без української критики. Українська критика, подібно всьому літературному процесу, персоніфікована. Вона представлена декількома провідними дослідниками-філологами, які направляють вивчення як сучасного літературного процесу, так і історії української літератури. Ці українські гуманітарники і інтелектуали, з одного боку, пов’язані із старою радянською традицією літературознавства, а, з іншою, інтегровані в сучасну систему українських студій, маючи розвинені і різносторонні контакти з філологами і істориками української діаспори. Ці зарубіжні українські дослідники в 1990-і рр. стали частими гістьми в Україні. Взаємний діалог між ними і українськими критиками почав направляти основні шляхи розвитку літературно-критичної думки. Примітно і те, що українське літературознавство ґендерно марковано: саме жінки-філологи стали авторами найцікавіших досліджень, тоді як філологи-чоловіки в цьому напрямі від них відстають. Львівська дослідниця Тамара Гундорова перші свої кроки в науці зробила ще в 1980-і рр., а в 1990-і перетворилася на одну з найбільших спеціалісток історії українського модернізму. Перша велика її книга, присвячена цій тематиці, де вона дослідила проблеми історії раннього українського модернізму, вийшла в 1997 р. Заслуга Гундорової полягає в розхитуванні старих радянських ідеологічних схем і концепцій в історії літератури – і Іван Франко, і Володимир Винниченко, і інші українські письменники, які в радянський період прочитувалися або як прогресивні чи реакційні автори – предстають як українські модерністи, майстри літератури європейського рівня. У 2002 р. в Києві, у видавництві «Критика», виходить друга монографія Гундорової, присвячена проблемам взаємозв’язку ґендера і літератури на прикладі творчості Ольги Кобилянської. Цією книгою Гундорова підтвердила свою репутацію одного з найбільших фахівців, здатного на новаторський аналіз української класичної літературної спадщини. Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської академії, також належить до числа відомих українських істориків літе-

ратури. У центрі однієї з її новітніх студій – проблеми ґендерного, жіночого, виміру української модерної літератури. Вона не обмежується виключно творчістю письменників-жінок, але і надає увагу тому, як жіноча тема розвивалася в творах українських письменників-чоловіків. Книга Жіночий простір – фундаментальне дослідження, доведене до наших днів, що дозволяє прослідити розвиток жіночого ґендерного компоненту в українському модернізмі від витоків до сучасності. На жаль, в кінці 1990-х рр. з життя пішла одна з найвпливовіших дослідниць української літератури – Соломія Павличко (1958–1999). Павличко була дочкою українського письменника і одного з лідерів національно орієнтованої опозиції в пізний радянський період, Дмитра Павличка. Вона, почавши з наукового аналізу історії англійської літератури, займалася вивченням історії українського модернізму. У 1990-і рр. вона, опублікувавши декілька досліджень, стала одною з найвпливовіших українських філологів. Остання незавершена її наукова розвідка була присвячена творчості Агатангела Кримського. Соломія Павличко була знаковою фігурою, її дослідження знайшли свого читача, а видавництво «Основи» стало називатися «Видавництво Соломії Павличко». З критиків-чоловіків згадаємо двох діаспорних дослідників – Григорія (Джорджа) Грабовича і Мирослава Шкандрія і двох українських авторів – Ярослава Поліщука і Володимира Моренця. Грабович живе в США і він вірогідно є найбільшим літературознавцем української діаспори. У 1990-і рр. він неодноразово бував в Україні, а його твори були перевидані. Шкандрій, професор Манітобського університету, відомий як перекладач і видавець творів Миколи Хвильового і дослідник історії україно-російських відносин в літературній перспективі. Спроба Шкандрія осмислити цю проблему в категоріях постколоніальних студій не позбавлена недоліків, але не слідує заперечувати її новаторський характер і дослідницький потенціал. У центрі уваги Я. Поліщука – міфологічна компонента в українському модернізмі, а Моренець відомий як дослідник історії українського і польського модернізму в порівняльній перспективі.

Рідна мова

8 Рідна мова

Завершуючи цей нарис ще декілька думок, які американці позначили б як last, but not least (останнє, але не найменше) – про зв’язок сучасної української літератури з українською політикою. Радянська українська література була однією з політизованих літератур, і як українські письменники в 1990-і рр. не старалися цю ангажованість подолати, зробити цього ним не вдалося. Зв’язок літератури з політикою зберігся. Я не хочу детально зупинятися на аналізі цієї теми, тому що вона заслуговує окремого вивчення. Я обмежуся тільки тим, що згадаю лише один випадок з новітньої української літературної історії. Шістнадцятого жовтня 2004 р. дванадцять українських письменників (Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Андрій Бондар, Микола Рябчук, Юрій Винничук, Наталка Білоцерківець, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Олександр Ірванець, Ірена Карпа, Іван Андрусяк, Василь Кожелянко) обнародували свій відкритий лист Дванадцять українських літераторів проти блатняка Януковича, за – культурного Ющенка. Відкритий лист дванадцяти, де закликали українців віддати свій голос за Віктора Ющенка. Лист, емоційно написаний, був пройнятий тривогою. Хвилювання українських письменників зрозумілі: вони боялися того, що перемога Януковича приведе до необоротних для країни негативних змін – від переслідування української мови до втрати державної

незалежності. Українські письменники зробили свій вибір, вибравши В. Ющенка. Я не хочу коментувати цей вибір, щоб показатися упередженим, але він свідчить про те, що українські інтелектуали в усвідомленні самих себе як громадян просунулися набагато далі, ніж, наприклад, письменники в сусідній Росії. Політика і література виявилися нерозривно зв’язані і в незалежній Україні... Пора ставити крапку і підвести підсумок цим уривчастим роздумам про літературний процес в сучасній Україні. Пора і відповісти на питання, яке я сам задав собі на початку статті. Ні, українська література не вмерла. Протягом 1990-х рр. вона динамічно розвивалася. Її розвиток, рух і літературні пошуки і дискусії не припиняються і до цього дня. У цих роздумах я намагався показати основні тенденції українського літературного життя. Мій вибір сюжетів був суб’єктивним. Це означає, що українська література не обмежується тільки тими тенденціями, авторами і творами, яким я надав увагу. Ні. Вона набагато ширша за той діапазон літературних явищ, над якими роздумує автор. Це доводить лише те, що українська література є типовою середньоєвропейською літературою, яка динамічно розвивається. Вона – література зі своїми традиціями і досягненнями, пошуками і новаціями, провокаціями і містифікаціями, які чекають своїх дослідників.



9 Рідна мова

Юрій Луцький Семантика слова «Україна» в давніх народних піснях

У 1928 р. Юрій Яновський видав збірку поезій, що називалася Прекрасна Ут. Акронім Ут розшифровано як «Україна трудящих». Молодий Яновський, як і молодий Хвильовий, вірив у «голубу далечінь» і в «прекрасну Україну трудящих». Дещо пізніше ця віра не виправдалася. Але що знаменне тут – це конечність ближчого окреслення слова «Україна». Його треба окреслити, пояснити. Ця конечність відчувалася за радянського режиму чимраз більше. У 1940-х і пізніших роках писатимуть про «Радянську Україну», «соціалістичну Україну» і т. п., наче б саме слово було чимсь неясним, майже небезпечним. Який контекст «України» знаходимо в наших народних піснях? Яке значення самого слова? Які висновки можна зробити з цих роздумів, керуючись тут не так знаннями фольклориста, як здоровим глуздом звичайного читача? Прикметникове окреслення «України» є різне й часом суперечливе. Уперше стрічаємо це в Думі про сокола, де упорядник навмисне ставить «україну» з малої літери: А старий сокіл з чужої україни прибуває, Сизокрилого орла на своїй українці стрічає. (Грушевська) У пісні про Морозенка цей мотив повторюється: Поглядає Морозенко на свою Україну: Ой що своя Україна, як мак, процвітає, А чужая Україна, як лист, опадає. (Марко Вовчок)

Для Морозенка в неволі (не птаха-сокола на волі) своя Україна стає чужою. У Думах слово «Україна» стрічається рідко. Адже синонім до неї – це часто вживана «земля християнська» або «віра християнська» – протиставлення «вірі бусурменській». Тому в Думі про Марусю Богуславку» Україна, про яку героїня призабула, не згадується. Маруся «побусурманилася для турецької розкоші». В інших думах деколи підкреслена «своя Україна»: А таки хочу в своїй Україні голову покладати. (Дума про Самійла Кішку – Грушевська) У деяких історичних піснях Україна – країна козаків: Гей то ж їхали козаченьки та із України. (В. Антонович і М. Драгоманов) У чотирьох думах: Хвесько Андибер, Іван Коновченко, Хмельницький і Барабаш і Похід на Молдавію – є назверх декоративний епітет – «славна Україна», який також знаходимо в історичних піснях. Цей епітет не має точніше визначеного історичного окреслення. У двох менше відомих думах таке окреслення, однак, переважає аж до пересади. Це Дума про орендарів, де сильно тавруються євреї, які вчинили козакам «багато кривд», і Дума про Білоцерківщину – про «ляхів – мостивих панів». Перша з них найбільш кровожерна з-поміж усіх мені відомих пісень. Антисемітизм у нас звичайно в дискусіях оминають. Щоправда, дають деколи історичне пояснен-

10 Рідна мова

ня, яке знаходимо в самій думі: погром – це відплата за кривди. Але пояснення не є виправданням. «Усе, що не подобається нам в інших, може привести нас до розуміння нас самих», – каже Юнг. На ту болючу тему (антисемітизм) мені відома лише одна стаття: відважна аналіза українського антисемітизму, зроблена Марком Царинником у «Сучасності» на матеріалі Щоденника Аркадія Любченка. В Думі про орендарів нічого не приховано: «Отче наш» читайте! На славну Україну прибувайте! Жидів-рендарів упень рубайте! (Грушевська) Про це варто пам’ятати в час, коли нарешті налагоджуються взаємини між Україною й Ізраїлем. Можна б тепер повторити такі рядки з тієї ж думи, на цей раз вже без іронії: А на Україні козак з жидом походжає, Ще його вельможним паном називає. (Грушевська) Дума про Білоцерківщину також подекуди амбівалентна: Ой чи добре пан Хмельницький починав, Як із Берестецького року Всіх ляхів-панів на Україну висилав. (Грушевська) Критика Хмельницького за укладення миру в Білій Церкві з дозволом полякам вертатися в Україну, схрещується з критикою самої України, яку тут репрезентує жінка: Да вже ж на Україні не одна жінка курку зготовила, Тебе, ляха, кручого сина, на ніч чекала. (Грушевська) Тут наявна дволикість жіночого архетипу (своя – чужа, добра – зла), але про це пізніше. Історичні події героїчної доби козаччини віддзеркалені в піснях в узагальненнях і дрібних деталях. Україна – жертва чужих інвазій: Зажурилась Україна, Що ніде прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії діти. (Лукашевич) Ой то ляхи – вражі сини Вкраїну зрубали. (В. Антонович і М. Драгоманов)

Ой три літа й три неділі Минулося на Вкраїні, Як козака турки вбили, Під явором положили. (М. Максимович) Проте її боронять (деколи невдало) славні подвижники – Байда, Кішка, Нечай, Морозенко й багато інших. Вони готові за неї вмерти, як сини однієї матері. Її образ – ліричний і поетичний, їхній – героїчний. Ой огляньмося на тую Україну, Та й обіллємся сльозами. (Ф. Колесса) Ой засмутилася Україна Та як сонечко в хмарці. (М. Драгоманов) Деколи святкуються перемоги над ворогами: Гей, не дивуйте, добрії люди, Що на Вкраїні повстало: Що за Дашевом, під Сорокою Множество ляхів пропало. (М. Лисенко) Не будуть мати вражі ляхи На Вкраїні волі. (Доленга-Ходаковський) Здебільшого боротьба з ворогами представлена в чорно-білих кольорах. Та не завжди вороги тільки чорні. Подеколи відчуваються й нотки співчуття до всіх жертв війни: Збунтовалась Україна, попи і дяки, Погинули на Вкраїні жиди і поляки. Прилетіли на Вкраїну із западу гуси, Погинули на Вкраїні невиннії душі. (М. Максимович) В одній пісні-псальмі про правду видно цей перший погляд на людство та людяність, у якому правду мають не люди, а Бог: То полетіли б ми на ту Україну, Де нас отець і мати спородили... А котрий чоловік може ту святу правду сповняти, То сошлеть йому Господь з неба благодати. (М. Драгоманов) Історичне існування України в піснях незаперечне. Воно набирає навіть політичного забарвлення у т. зв. Думі геть-

мана Мазепи, яка стала народною піснею. Думу цю, що починається словами «Всі покою щиро прагнуть...», приложив Кочубей 1708 р. до свого доносу на Мазепу. В думі двічі згадується про Україну: По Вкраїні і той тужить: «Мати моя старенькая! Чом ти вельми слабенькая? Розно тебе розшарпали... Зжалься, Боже, Україні, Що не вкупі має сини! (М. Максимович) Візія Мазепи, однак, виняткова. Здебільшого політичне існування України не затверджене: Була Польща, була Польща, Та стала Росія. (М. Драгоманов) Соціальні обставини також добре віддзеркалені в піснях: Добре було нашим батькам на Україні жити, Що не знали наші батьки панщини робити. (Доленга-Ходаковський) Однак, не можна не погодитися з висновками М. Драгоманова: Рідна сторона козаків зветься Україна... Народ жалкував на руїну Січі царем Петром і не залишив прихильности до проклятої царем бунтарської Січі... Народ український після Мазепи зовсім не був довольний московськими царськими порядками... Народ пам’ятає Запорожжя зовсім не як розбишацьке гніздо..., а як товариство господарське, як громаду вільну. Народ дуже ясно розумів свою осібність од Москви і як осібної породи, і як осібної громади, так само, як він розумів у ХVII ст. осібність України од Польщі, хоч із Москвою не ділила його та віра, що ділила Україну від Польщі (Політичні пісні українського народу, Женева 1883). Якщо історичне поняття України очевидне, то її етнічне окреслення дуже слабке. У понад тисячі переглянутих пісень лише раз ідеться про людей, які живуть в Україні, як про українців. Ой живіть, живіть, славні українці, Та не бійтесь нікого. (М. Драгоманов)

Правда, Шевченко також ні разу не вжив слова «українець», хоч деколи вживав прикметник «український». У більшості пісень Україна виступає не як категорія історична, соціальна чи етнічна, а як поняття позаісторичне, сакральне й міфологічне. Вона, перш за все, добре відома поза межами Козаччини. У пісні про Довбуша ми маємо рядки: Пішли би ми в Московщину Та в далеку Україну. (М. Гнатюк) Кто бы поверил, что галицкий пастух знает гораздо более о героях Украины и ея историю, нежели поседелый малороссийский казак, – пише Лукашевич (Малороссийские и червонорусские народные думы и песни, 1836). Деколи Україна дорожча всього, навіть родини: Покинь, дівчинонько, Батька, матіночку, Помандруєш з нами На Україночку. (Павлик) Покину дитину в крапивину, Сама піду гулять на Вкраїну. (Марко Вовчок) Поїхав би на Вкраїну, Там дівчину знайду. (Марко Вовчок) Україна – край свободи й невичерпних можливостей: А я піду, молод, На ту Україну Щастя-долі шукати. (О. Потебня) Та іди на Україну, Там знайдеш родину, Знайдеш родину, Любую дівчину. (Доленга-Ходаковський) Поїду, матінко, на Україноньку, Собі по дівчину, вам по невістоньку. (Доленга-Ходаковський) Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу. (М. Сумцов)

Рідна мова

12 Рідна мова

Здрібнілі форми «Українонька», «Україночка» доказують глибоке прив’язання до України як до матері, матері не тільки синів своїх козаків, а й усіх людей. Вона – всеохоплюючий архетип матері-жінки. Ой є в мене родина, уся Україна. (М. Драгоманов) Найбільше нещастя – бути без неї: Свою рідну Україну Навіки покинув. (М. Максимович) Будеш паном на всю Вкраїночку. (В. Антонович і М. Драгоманов) Як у всіх архетипах, завжди є можливість протиставлення: Лихая година, Чужа Україна! (Марко Вовчок) Великий світ Україна, Та нігде прожити. (Ф. Колесса) «Україна» жіночого роду. Це не тільки категорія граматична, а й міфологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався: «Привітай же, моя ненько, моя Україно». У піснях Україна часто плаче, як мати за сином: За тобою, Морозенку, вся Україна плаче. (Марко Вовчок) Заплакала Україна, така її доля. (Ф. Колесса)

Згідно з Еріхом Нойманом, «жінка є богинею долі». Доля єднає Україну з її синами-козаками, що часто «шукають долі». Доля невблаганна, але досяжна. Слова «батьківщина» в піснях немає. Також немає слова «материзна», але жіночість майже завжди на першому плані. У наступній пісні спершу згадується мати, лише потім батько: Ой є в мене на Вкраїні рідненькая мати, Вона ж мене пожалує, як свого дитяти; Ой є в мене на Вкраїні ріднесенький батько, Та він мене пожалує, як своє дитятко. (М. Драгоманов) Жіночість домінує в обрядових і жартівливих піснях. Там не згадується слово «Україна» (хіба що в коломийці А я піду на Вкраїну з дітьми на свободу – Лукашевич). Недаремно Максимович ділив українські пісні на чоловічі й жіночі; радянські вчені, любителі «колективної творчості», засудили згодом цей погляд як «ненауковий». Чи не настав тепер час оскаржити цей присуд? Україна манить багатогранністю міфу. У ній схрещуються його полюси. Тому Україна «своя», але й «чужа»; «рідна» – й «далека»; войовнича – й безборонна; «славна» – й страдницька; «вільна» – й поневолена; багата – й окрадена; весела – й сумна; приманлива – й ворожа. Але тому, або помимо того, вона – одинока. «Народна творчість та етнографія» 2003



13 Рідна мова

Дмитро Чередниченко Безсмертне слово поета як основа народної пісні і державного гімну України (До 165-річчя від дня народження Павла Чубинського)

Кілька років тому було оголошено конкурс на кращий текст державного гімну України. До складу комісії входили дуже поважні, відомі люди. Після тривалої копіткої роботи було ухвалено: жоден із кількох сотень отриманих зразків не підходить, отже комісія вважає за необхідне повернутися до історичного тексту Павла Чубинського Ще не вмерла України і слава, і воля, рекомендувати всілякі урочистості відкривати духовним гімном О. Кониського – М. Лисенка Боже Великий, Єдиний, а завершувати державним – П. Чубинського – М. Вербицького. Згодом відбулося засідання урядової комісії під головуванням В. Дурдинця, яка майже одноголосно (один лише проти) підтримала ухвалу робочої комісії з цього питання. Про те інформував голова урядової комісії по українському радіо. Як же було в Чубинського, у його славетній пісні? У справі Слідчої комісії з політичних справ при Київському, Подільському й Волинському генерал-губернаторі «Про дворян Синьогуба В. й Пилипенка В. й поміщика Потоцького В., звинувачуваних в агітації серед селян с. Пилипчичі Переяславського повіту Полтавської губернії з метою підняти повстання проти царського уряду і про перевірку показань Синьогуба В. про існування в Києві таємних товариств „Малоросійська громада” та ін.» (почато 25 квітня 1863 р., коли Чубинський уже був на засланні в Архангельській губернії) є такий розділ чи підсправа: «Революційні

пісні різних авторів [в ориг.: сочінітєлєй – Д. Ч.], завчені дворянином Володимиром Пилипенком з настанови дворянина також Володимира Синьогуба взимку з 1862 на 1863 рік»1. Серед цих пісень згадано й текст Павла Чубинського. Ось його початок (подано без розділових знаків): Ще не вмерла УкраїнИ [підкр. моє – Д. Ч.] І слава і воля Ще нам браття молодці Усміхнеться доля Згинуть наші ВОРОГИ [підкр. моє – Д. Ч.] Як роса на сонці Запануєм браття й ми В своїй сторононьці Душу й тіло ми положим За свою свободу І докажем що ми браття Козацького роду Гей гей браття милі Нумо братися за діло Гей гей пора встати Пора волі добувати Після вірша є дивний припис: «Справжній текст революційної пісні – який дворянин Синьогуб ще в кінці минулого року [час написання – Д. Ч.] виучив дворянина Володимира Пилипенка й студента Київського університету св. Володимира Євгена Ізвєцкова, який переписав потім цю пісню зі слів Синьогуба на папір, з якого потім перед масницею переписував її також і Пилипенко...»

14 Рідна мова

А тепер звернімося до історії написання цього вірша, що наполохав усю імперію царських і післяцарських часів. Наведемо правдиві аргументи Павлового побратима Леоніда Білецького: «У пресі мені траплялась вказівка, що пісня Ще не вмерла України і слава, і воля – народна. Я можу засвідчити, що це помилкова думка: її справді створив Павло Платонович за таких обставин. На одній із вечірок громадян [членів Київської громади – Д. Ч.] із сербами в тому домі, де квартирував і Павло Платонович, співали сербську хорову пісню, змісту якої не пам’ятаю, але в ній були слова: гранічарін і кайшіц... і царя Душана, а в приспіві – серце біє і крев ліє за свою свободу. Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом зник, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаною ним піснею Ще не вмерла України, і слава і воля на мотив сербської пісні. Тут же під орудою Павла Платоновича хор розучив цю нову пісню в спільному піднесенні. Таким чином, цю пісню Павло Платонович створив експромтом»2. Отож, всілякі непевні вигадки й інсценізації на цю тему далекі від правди. Адже Леонід Білецький дуже добре знав Чубинського й усе, що той робив. Про це свідчить багато документів, зокрема й ось ці Леонідові слова: «... в Києві з 12–13-річного віку він жив деякий час у домі мого батька разом зі мною, і наші близькі стосунки не припинялися до самої кончини його»3. Справді, коли Чубинський розгорнув свою знамениту експедицію, то на бланку «Відряджений Імператорським географічним товариством для дослідження Південно-Західного краю П. П. Чубинський» 13 березня 1870 р. за № 575 шле листа до Леоніда Білецького [«Леоніда мені вдалося влаштувати в Полтавський округ судовим слідчим» – П. Ч., 1869], близького приятеля, громадівця, згодом дійсного члена Південно-Західного відділу. Після друкованого тексту про те, що «успіх дослідження обумовлюється мірою прихильності місцевих діячів до цього заходу», читаємо написане рукою самого Чубинського: «За Ваших постійних роз’їздів по повітові, Вам не важко буде зібрати відповіді на додані до цього програми зі звичаєвого права і з мови. Чим швидше Ви надішлете ці відповіді, тим більше я буду вдячний.

Сподіваюсь на Ваше освічене сприяння, маю честь бути Вашим, ласкавий пане, слугою покірним. П. Чубинський»4. Коли ж Чубинського вдруге вислали з України й він працює у Міністерстві шляхів сполучення, то 1877 р. клопочеться про поїздку Леоніда на роботу в Пітер, запевняючи, що той житиме в нього й столуватиметься...5. Що пісня створена на сербський мотив, знаходимо й у Лесі Українки в листі від 4 (за іншими джерелами – 10) березня 1890 р. з Києва: «Люба мамочко! Вчора ми з кна-кною [дітворою – Д. Ч.] були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був... а в самому кінці хор утяв Србиjа слободна (мелодія Ще не вмерла Україна). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи»6. На сей мотив її й співали тут, над Дніпром; кажуть, була ще й мелодія Миколи Лисенка. А в четвертому числі журналу «Мета» (Львів, грудень 1863) цей вірш був надрукований помилково (?) в поетичній добірці Т. Шевченка7. І вже злетів на крилах мелодії Михайла Вербицького над сивим Дністром. У тій публікації перший рядок уже «Ще не вмерла УкраїнА...» [підкр. моє – Д. Ч.], а п’ятий – ще «Згинуть наші вороги». «Воріженьки» з’явилися в укладі Дениса Січинського на три голоси в супроводі фортепіано. В манускрипті Михайла Вербицького, що його подарував «Хвальному товариству „Станіславівський Боян”» Віктор Матюк, ще було «вороги»; та й приспів там був повніший. Цікаво глянути на вірш і в контексті тодішнього літературного процесу (а не з погляду поверхової вигадки, як то буває). Чи його вітром хтозна звідки принесло, чи він винуртував, виплекався із того поетичного виру, що клекотав на теренах українського слова, української незнищенної думки. Уже ми писали про Чубинського в унікальному культурно-громадському гурті «Основи». Спілкування з Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Лазаревським та іншими видатними постатями, співпраця з Шевченковим журналом... Жалоба по Тарасові. Уся українська громада підвелася воєдино, аби заступити величезну духовну втрату. З’явилися вірші пам’яті

батька Тараса, безсмертного Кобзаря, але з глибокою впевненістю, що національна ідея (і сила, і воля) «не вмре, не загине», що змагання за Україну усе-таки завершиться перемогою. «Заснув, батьку, ти для себе, Не заснув для люду», – пише й Чубинський8. Усе, що друкує «Основа», стає духовною програмою багатьох одержимців, своєрідним камертоном душі. З’являються вірші О. Кониського, А. Навроцького, В. Александрова, В. Кулика, Ф. Бойчука й того самого П. Чубинського. Постійно й широко друкується в «Основі» Пантелеймон Куліш, який після Шевченка став поетичним «провідником» журналу. Кожна його публікація – мов акцент духовної орієнтації. Так постає дума Солониця, присвячена наливайківцям, молодим орлятам. Завершується вона рядками: Виростайте, дітки, В щасливу годину. Ой рятуйте-визволяйте Ще раз Україну!9 Іншу свою історичну думу Кумейки Куліш закінчує словами: Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поти серце українське З панським не зживеться10. А ось вірш Народня слава. Читаємо: Ой встань, славо, Устань рано, Вийди, славо, Із туману...11 І в цьому ж числі (дев’ятому) знамените послання Варфоломеєві Шевченку від імені Тараса під назвою З того світу. Автор його також Пантелеймон Куліш. Особливо вражають останні два рядки, які, безперечно, Чубинський добре знав, може, й напам’ять. Годі, браття, сумувати: Ще не вмерла наша Мати!12 Знав, напевно, й драму Милість Божія, адже її опублікував Михайло Максимович, приписавши авторство Ф. Прокоповичу. Валерій Шевчук вважає: ймовірніше, що автором був Інокентій Нерунович. Так от перша ява цієї драми, написаної 1728 р. й висловленої в Київській академії з нагоди відновлення гетьманства Данила Апостола, називається: «Богдан Хмельницький

долю козацьку оплакує і нову раду на думку собі кладе». Є в ній такі рядки: Коли шабля при нас є, то ще не змарніла Знаменита у світі козацькая сила. Доказали ми слави немало чужої, За ганьбу помстимося, бо сили такої Не змогли вороги ще у нас подолати, Бог живий, і не вмерла козацькая мати!13 Як бачимо, й Пантелеймон Куліш перейняв цей характерний поетичний прийом до свого послання з добре відомої йому історичної драми. (Безперечно, добре знав її і Чубинський. Це побачимо, як порівняємо цитований уривок із його піснею.) Очевидно, це вже була поширена в нашій тогочасній поезії символічна метафора, що звучала як упевненість, як запевнення і присяга. Не випадає з тогочасного літературного процесу й Павло Чубинський, людина освічена, талановита й глибоко патріотична. А тепер згадаймо Шевченкового Івана Підкову, написаного 1839 р., коли поетові було 25 літ: Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І СЛАВУ, і ВОЛЮ; Минулося – осталися Могили на полі...14 [підкр. – Д. Ч.] Чи не здається, що пісня Чубинського виникла як відгук на цей Шевченків сумний заспів? Як заперечення його висновку. Ось поставмо лиш у пісні замість «Ще» – «Ні». За змістом – майже те саме, що й було, за формою ж – відповідь: Ні, не вмерла України І слава, і воля... Ще й ще переконуєшся, як добре знав Чубинський рідну літературу. (А ми в сусіда шукаємо, чого не позичали!). Напевне, ота пісня, яку співали громадяни зі своїми завзятими гостями, була останньою краплею, що переповнила душу юного (23-річного) поета. Він усамітнився в своїй кімнаті й почав писати, що зібралося на серці: Ще не вмерла України І слава, і воля... Зауважмо, що серед перших виконавців пісні Чубинського був і Володимир Синьогуб, який у кінці 1862 р. «...виучив дворянина Володимира Пилипенка й студента

Рідна мова

16 Рідна мова

Київського університету св. Володимира Євгена Ізвєцкова...» В архівах охранки знаходимо згадку й про місце, де була створена пісня, – у будинку купця Лазарєва на Великій Васильківській, 122 (тепер – 106). Тут Чубинський квартирував останні перед засланням три місяці разом із братами Синьогубами15. Другого листопада (ст. ст.) Чубинського заарештували, а 4 громадяни проводжали його до Броварів – у далеку Архангельську губернію. Отже, у будинку купця Лазарєва Павло Чубинський жив у серпні, вересні, жовтні. У вересні–жовтні за Чубинським уже було встановлено негласний нагляд. Отже, час написання Ще не вмерла України і слава, і воля – кінець серпня – початок вересня за старим стилем або за новим – вересень 1862 р. Тому й годилося б встановити меморіальний знак: «На цьому місці стояв будинок, у якому влітку–восени 1862 р. жив Павло Чубинський – видатний український етнограф, фольклорист, поет, перекладач і громадський діяч. Тут він у вересні 1862 р. написав слова українського національного гімну». Адже цей текст – історичний. Він живий, як і безсмертний дух українського народу. Народившись на зіткненні світлого духа із мороком свавілля (текст – у вересні 1862, мелодія – в 1863), відшліфувавшись та загартувавшись у буремних змаганнях за незалежність упродовж багатьох десятиліть, цей славень заслужив безсмертної шани у свого народу. *** Сучасники Чубинського, а також архіви охранки однозначно свідчать, що слова пісні Ще не вмерла України і слава, і воля написав експромтом Павло Чубинський у своїй кімнаті, яку він винаймав на Великій Васильківській. Відома точна адреса, відомі й люди, що були при цьому й тут же вперше співали в доброму піднесенні новий текст на сербський мотив... І на тобі сюрприз – читаємо в «Голосі України» за 7 березня 2003 р.: «Автором вірша Ще не вмерла України ні слава, ні воля... спершу вважали Шевченка, потім Чубинського. Та йому належить лише редактура і приспів». І потягнув автор публікації чомусь Чубинського в чужий будинок Голіциних співати Єще Польска не зґінела, аби

Чубинський сказав Миколі Вербицькому: от і нам би таку пісню! Але ж Чубинський не з тих, що балакають, а з тих, що роблять... Боже, стільки вже було тих підтасовок, що аж дивно! Сенатор Лімановський нав’язував версію, що він продиктував Мазурку Домбровського Чубинському аж в Архангельську, після чого, мовляв, той написав Ще не вмерла... Пробі! За цю пісню Чубинський і опинився там, на півночі. Саме силкування підтасувати думку, що наш славень похідний від польського, завело в нетуди й автора публікації в «Голосі України» (та ще й на другий день після затвердження гімну Верховною Радою України!). Спочатку дивно було читати, а тоді як натрапив на ще химерніші перли, то й дивуватись перестав. Ось читаємо такий пасаж: «Шевченко скоро помер. Похорон збігся в часі з панахидою по загиблих у Варшаві маніфестантах. На панахиді поляки співали Єще Польска не зґінела, а потім пішли на похорон Шевченка...» А тепер звернімося до неспростовного документа. В журналі «Колокол» (1861, № 102, с. 856) повідомлялося: «28 февраля был похорон Т. Г. Шевченка, прах которого на днях будет перевезен в Малороссию. По окончании похорон один из студентов объявил всем присутствовавшим, что завтра, т. е. 1 марта, в католической церкви будет реквием в память убитых в Варшаве 13 и 15 февраля. Реквием действительно состоялся...»16. І що могли тоді співати на панахиді?.. Читаємо про ці дні в литовського класика Вінцаса Міколайтіса-Путінаса: «Тим часом „червоні” ухвалили 27 лютого повторити маніфестацію в ще більших масштабах і надати їй характеру всенаціонального протесту. Сотні агітаторів розсипались по місту, скликаючи всіх до Костьолу кармелітів на панахиду. Після відправи натовп, що швидко розростався, ринув до будинку намісника. Навіть нагайки козаків не могли його спинити. Другий натовп зібрався біля Бернардинського костьолу й заспівав гімн Боже цось Польске. Сім разів козаки нападали на юрбу й щоразу були відбиті камінням та цеглою»17. Поважний дослідник національного гімну В. Трембіцький правдиво свідчить:

«Вірш П. Чубинського друковано пізніше і в польській пресі у Львові, з думкою похвалитися, що він є наслідуванням Мазурки Домбровського, пізнішого польського національного гімну»18. Отже, на панахиді в Петербурзі, що відбулася не перед похороном Шевченка, а на другий день після похорону, найпевніше звучав гімн Боже цось Польске, а не Мазурка Домбровського. Оце вже найдивніше: задля чого ті перестановки та підтасовки, коли ж факти промовляють зовсім інше? Редакція газети зазначила, що публікація Люди і тексти «... є скороченим викладом заключного розділу з рукопису книги п. Сиротенка Незнаний Шевченко». Постає запитання: чи й увесь Шевченко в цього автора такий, що й не впізнаєш? *** Ясно одне: не зважаючи на всілякі гоніння, підтасовки, перестановки, навіть на кпини, він як Фенікс вийшов із усіх бід і поневірянь і став непоборним символом нашої незалежної Батьківщини, нашої упевненої ходи в світле майбутнє.

ПРИМІТКИ ЦДІАУ, ф. 473, оп. 1, спр. 20. Л. Белецкий, Из воспоминаний о П. П. Чубинском. Памяти П. П. Чубинскаго, Окр. відтиск із ж. «Украинская жизнь» 1914, с. 35. 3 Там само, с. 31. 4 Рукописні фонди ЦНБУ, ІІІ, 63069. 5 Там само, ІІІ, 67308. 6 О. Косач-Кривенюк, Леся Українка. Хронологія життя і творчости, Нью-Йорк 1970, с. 110. 7 «Мета», Львів 1863, № 4, с. 271–272. 8 Сопілка Павлуся, Київ 1871, с. 14. 9 П. Куліш, Солониця [в:] «Основа» 1861, № 9, с. 30. 10 П. Куліш, Кумейки [в:] Там само, с. 53. 11 П. Куліш, Народня слава [в:] Там само, с. 25. 12 П. Куліш, С того світу [в:] Там само, с. 50. 13 Марсове поле. Книжка друга, Київ 1989, с. 207. 14 Т. Шевченко, Кобзар, Київ 1970, с. 55. 15 ЦДІАУ, ф. 473, оп. 1, спр. 20. 16 П. Жур, Труды и дни Кобзаря, «Люберецкая газета» 1996, с. 549. 17 В. Міколайтіс-Путінас, Повстанці, Київ 2002, с. 242. 18 В. Трембіцький, Український гимн та інші патріотичні пісні, Нью-Йорк – Рим 1973, с. 67. 1 2

http://www.etnolog.org.ua/imfe.html



Рідна мова

18 Рідна мова

Дмитро Степовик Тарас Шевченко і українське православ’я

Деякі риси національного характеру, наприклад, вільнолюбність і нежорстке, толерантне ставлення до інославних віровизнань та релігій, – зумовили часті нарікання на українців з боку частини ортодоксальних християн Сходу. Багато писав про невдоволеність нами греків та інших східняків наш письменник-мандрівник Василь Григорович-Барський у своїй фундаментальній подорожній книзі Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік1. Як він не намагався представити українців як побожних і вірних православно-візантійській традиції християн, йому скрізь говорили, що українці надто добрі до католиків, не поборюють ісламу, кохаються в освіті, малюють ікони на західний взірець. Подібне чували і чуємо від самої Київської Руси і аж до нашого часу. Може, цікавий виняток зробив усередині ХVII ст. сирійський архідиякон Павло з міста Алепо, який у своїх подорожніх нотатках з подорожі Україною не знаходив слів для похвали українців за їхню побожність, красу їхніх храмів та ікон2. Тарас Шевченко як віруючий християнин також не уникнув критики за особливість своєї віри в Бога. Його віра була й залишається однією з найбільших контраверсій у Шевченкознавстві. Словесна й образотворчо-мистецька творчість його не дає однозначної відповіді, як Шевченко ставився до Бога, до Церкви, до релігії й віровизнання. І це не тому, що в нього на ці проблеми були супе-

речливі, непослідовні чи плутані погляди. навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені. Проблема полягає у підході до цих поглядів тих, хто в них пробував розібратися. Досі підхід до цієї проблеми нагадував перетягування ковдри тих, хто намагався прикрити нею свою наготу. Так, наприклад, не відповідає дійсності образ Шевченка-християнина, який нарікає, плаче, благає у Бога поліпшення свого народу і своєї особистої долі. Ніщо не є таким далеким від сумління Шевченка, як отакими фарбами змальована його нібито рабська, упокорена, фанатична віра. Були спроби приписати Шевченкові роздвоєність: пристрасні, романтичні звертання до Бога – з одного боку (як вияв своєрідної міфотворчої ментальності), і епікурейський спосіб життя – з випивками, розвагами і сумнівними зв’язками, – з другого боку. Наругою виглядають спроби деяких представників Російської Православної Церкви, наприклад, редактора «Троицкого слова» архієпископа Никона (це видання друкувалося перед Першою світовою війною у Троїце-Сергієвій лаврі) трактувати Шевченка як «богохульника», і під цим оглядом критикувати тих, хто 1914 р. хотів широко вшанувати пам’ять Шевченка з нагоди сторіччя від дня його народження. Невідповідним є також представляти Шевченка і як атеїста. А це залюбки робили і роблять комуністи, які теж хочуть «погрітися» біля слави Шевченка і так-сяк нав’язати йому свої погляди на

релігію. Навіть відомий свого часу Шевченківський словник під гаслом «Атеїстичні погляди Тараса Шевченка» вписав неймовірну за своєю неправдивістю фразу: «Він показав безглуздість релігійних легенд, зривав покривало святості з біблійних героїв, доводив ворожість релігії народові. Шевченко показував, що релігія і церква є розсадниками мракобісся, гальмом у розвитку науки і культури»3. Як бачимо, всі терміни комуно-більшовицької безбожної пропаганди приписані Шевченкові. Не надто далеко відстали від комуно-більшовиків їхні антиподи – московитські монархісти, які повтікали від терору більшовиків у західні країни і, замість спільно з еміграцією народів колишньої Російської імперії працювати для повалення терористичного і безбожного режиму у себе на батьківщині, почали гризти вихідців з України, Білорусі, Прибалтики, Закавказзя, нападати на їхніх діячів культури, на їхні Церкви за те, що ті противляться відновленню «єдіной і нєдєлімой» російської імперії. Наведу один приклад такого поїдання автокефальних православних церков одним православним московитським «батюшкою» із так званої «зарубєжной» РПЦ у США, архієпископом Віталієм. З особливою неприязню цей ортодокс писав саме про Українську Православну Церкву: «Тепер та Київська Самостійна Церква, як і інші – Польська, Фінляндська, Латвійська, Естонська автокефалії – розсипались, бо не від Бога була справа їхня. Залишився був один тільки Іван Теодорович [решта, понад 30 єпископів, замучені або розстріляні були більшовиками, з чого «побожний» монархіст явно вдоволений. – Д. С.]. Насвятив священиків, має стільки-то парафій, але його ніхто в Америці за єпископа не визнавав: ні росіяни, ні греки, ні серби, ні сирійці, ні румуни, ні навіть українці, – ні, о диво! – сам себе за законного єпископа не визнавав. Неймовірне діло! Після Другої світової війни разом з ДП [переміщеними особами. – Д. С.] наїхало ще багато таких самосвятів, «єпископів» і «священиків» Української Самостійної Церкви, і в багатьох місцях вони піднімають свою пропаганду і баламуту. Попереджаю і умоляю вас, православні люди, не беріть участі в службах живоцерковців, самосвятів, східнообрядників і всяких самозваних

священиків [бо, мовляв, усі, крім московитів, «неканонічні». – Д. С.], що роздирають на частини єдину Російську Православну Церкву [дарма, що ця «єдина» свого часу не була визнана 141 рік – Д. С.]. Не беріть участі в страшному гріху»4. Представники московитського православ’я добре знали, що Тарас Шевченко, беззавітно вірячи в Бога і будучи українським православним християнином, мав доволі критичний погляд на морально-етичні й обрядові аспекти православ’я російського, яке, на основі реакційної неєвангельської формули «православія, самодєржавія і народності», зрослося з деспотичним монархічним режимом, культивувало замість любові – ненависть, замість благословіння – прокляття. Тому московитські єпископи і священики, де б вони не жили, в Росії чи Америці, ніколи не зважувалися сказати про Шевченка якесь добре слово. Усі вони, колишні й сучасні, є спадкоємцями несамовитого («неистового») Віссаріона Бєлінського, котрий один з перших почав нападати на Шевченка і бачив усе в ньому тільки погане. Не скажу цього про всіх російських православних мирян, які глибоко шанували християнську ідею в творчості Шевченка і знали його як зразкового уцерковленого чоловіка. Так, професор Микола Сумцов, один з видатних знавців поезії й епістолярії (щоденники, листи) Шевченка, писав: «Знайомлячись з ними, ми бачимо, що релігійність Шевченка має барву рідної поетові православної Церкви, під час посту постився і приймав святі тайни [сповідався й причащався. – Д. С.]. Взагалі не розривав з церковними формами релігії своїх батьків». У численних спогадах про Шевченка5, коли мова заходить про релігійні питання, всі відзначають православність віри Шевченка. Останнім часом, правда, представники Української Греко-Католицької Церкви роблять спроби довести, що родове прізвище поета – не Шевченко, а Грушівський, і що охрещений він був як греко-католик. У 1995 р. священик Семен Посіко писав у замітці Релігія Тараса Шевченка: «У нашому народі панує загальна думка, що Тарас Шевченко православний Олександр Кониський, що був дійсно православний, у Біографії Тараса Григоровича Шевченка-Грушівського, виданій 1914 р.

Рідна мова

20 Рідна мова

до сторіччя від дня народження Кобзаря, пише: «В обидвох селах, Кирилівці і Моринцях, були церкви греко-католицького віросповідання, і в обидвох – святого Івана Богослова». У примітці під текстом він додає, що шваґер Тараса – Вартоломій Шевченко – твердив, що Тарас у школі писав себе не інакше, як Грушівський. Знаємо, що Тарасів прадід Андрій, учасник битви під Полтавою 1709 р. [на боці гетьмана Івана Мазепи. – Д. С.], переховувався від посіпак Петра І й оженився з донькою Івана Шевця в Кирилівці, а як приймак був названий людьми Шевченком. І так Тарас підписувався під своїми поезіями, хоч у копіях свідоцтв народжень, вінчань і смертей родини Тараса є всюди Грушівські (фотокопії документів зберігаються в музеї Тараса Шевченка в Києві). На Правобережній Україні московським царем впроваджене православ’я в 1834–1838 рр., а Тараса Шевченка-Грушівського хрестив о. Олексій Базаринський у греко-католицькій церкві в 1814 р. (метрика зберігається в музеї Тараса Шевченка в Києві), тобто ще до впровадження в Україні православ’я». Цим твердженням священик Семен Посіко не «відкрив Америки» в Шевченкознавстві, бо згадані факти давно відомі: але відомо також і те, що молодий Шевченко і в Україні, і у Вільнюсі, і згодом у Петербурзі молився у православних церквах, очевидно не вважаючи, що його хрещення греко-католицьким священиком не було православним. Якби він трактував своє прізвище «Шевченко» як літературний псевдонім, то мабуть офіційно записався б у студенти Петербурзької академії мистецтв під прізвищем «Грушівський» і цим прізвищем підписував би і свої мистецькі твори. Але в Україні з давніх-давен було заведено, що прізвиська дуже часто ставали узаконеними прізвищами. Це трапилося і з Тарасом Шевченком та всіма його родичами. На початку перебування Шевченка в Петербурзі, а саме – в лютому 1839 р., завдяки апостасійній акції віленського єпископа УГКЦ Йосипа Семашка, греко-католицтво на території Російської імперії було заборонене 6, Уніатську Церкву в Петербурзі було передано РПЦ і, природно, Шевченко молився як православний, і сам це визнавав. Як у православного християнина у поведінці Шевченка можна

розрізнити певну роздвоєність: цілком позитивне ставлення до православного віровчення з його догматами й канонами, з одного боку, і доволі критичне ставлення до РПЦ, її священноначалія її священного Синоду, який був звичайним царським відомством з питань релігії і ревно виконував антиєвангельську у своїй суті політику репресивного імперського режиму. У поетичній і мистецькій творчості Шевченка нема нічого протиправославного, єретичного або інославного. Навіть критики Шевченкових творів і його самого як особи, не наважуються звинувачувати Кобзаря у якихось суттєвих порушеннях православного віровчення; їхні закиди стосуються виключно Шевченкового неприйняття РПЦ – і вже під цим оглядом шовіністи пробували і пробують розігрувати карту «антиправославності» Шевченка. Митрополит Іларіон Огієнко, який дуже ретельно простудіював усю творчість Шевченка під оглядом її релігійності, нічого антиправославного в творчості не виявив. Навпаки, він стверджував пророчий, апостольський, проповідницький характер багатьох Шевченкових творів. В одному з досліджень Шевченкової творчості митрополит Іларіон писав: «Та к, Шевченко бу в проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив у церкві. Пригадайте Моє посланіє. І відразу стверджую: більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське духовенство так рідко цитує Кобзаря – для проповідей з нього можна брати обома руками! До цього ще додам, що Шевченко, як проповідник і оборонець правди Божої, був усе своє життя послідовний і незмінний. І за свою оборону правди Божої і життя своє віддав! Усі твори Шевченка – виразно навчальні, бо він науку твору ставив на перший план»7. На тему релігійності Шевченка митрополит Іларіон написав сімнадцять статей, ґрунтовно проаналізувавши саму суть поетової віри, включно з аналізом контроверсійних запитань до Бога й висловлювань про Бога. І митрополит доходить висновку (у статті Поет у безнадії та розпачу), що «Бог для Шевченка – Батько,

і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до Батька. Ці Шевченкові звернення часто, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю... Кобзар – це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки»8. Дуже похвальний докір митрополит Іларіон зробив українському духівництву за те, що воно рідко цитує Кобзаря в проповідях. Але Шевченка таки цитували священики і єпископи УАПЦ у 20-х рр., зокрема, митрополит Василь Липківський. Інша річ, що Іларіон Огієнко дуже упереджено ставився до УАПЦ й особисто до митрополита-мученика Василя Липківського, тому й «не помітив» того, що Липківський у проповідях часто посилався на Шевченка, а також присвятив йому спеціально кілька проповідей. В одній з них, Релігійність Тараса Шевченка, він говорив: «Дух істини підніс Тараса Шевченка на безмежну духовну височінь – аж до Бога звернутися, Його запитати: „Чи довго ще на цім світі катам панувати?” Мабуть, сказав Господь Тарасові, що вже недовго, бо вмираючи, він заповів: „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте!». Не пройшло і шістдесят літ після того, як його поховали, а ми вже є свідками, як рвуться віковічні кайдани панування над нашим народом, з яким величезним напруженням народ наш здобуває свою волю, як щиро поливає цю волю, поливає тільки не вражою злою кров’ю, а праведною братньою кров’ю найкращих синів України. І ми бачимо, що в цей величний мент визволення України душа Тараса Шевченка, як він сам це казав, „і лани і гори – все покинула і полинула до самого Бога молитися” за сім’ю велику, сім’ю вільну, нову Матері-України, яку він більш від усього на світі любив»9. В іншій проповіді Мати Божа в уявленні Тараса Шевченка, сказаній на свято Благовіщення, митрополит Василь Липківський дав свій коментар до Шевченкової поеми Марія: «Пречисту Діву Марію Шевченко уявляє собі в образі нашої ж таки сердешної селянської матері, святої у своїй убогості, чистої у своїй праці, непорочної в своїх мріях, і весь побут життя Йосифа і Марії з їх Сином змальовує красками життя убогої бідолашної селянської сім’ї.

Але що тут є грішного чи кощунного? Що кощунного, коли наші предки на старовинному образі Благовіщення, який ви бачите в цім храмі, змалювали пресвяту Діву Марію в мент Благовіщення і явлення архангела Гаврила за кужелем з веретеном в руках? У св. Софії Київській так іменно і змальовано старовинний мозаїчний образ Благовіщення, що на колюмнах вівтаря. Що кощунного, коли наш народ з любови і пошани до пресвятої Діви вбирає її у віночок з польових квітів, у стрічки, в намисто, в сорочку вишивану і цим найбільше наближає її до свого серця, до свого рідного життя?»10. Отже, українське православне священноначаліє визнало високу пробу православності Тараса Шевченка. Як і його небесний тезоіменник, св. Тарасій, патріарх візантійський, Шевченко любив Бога як син, голосно кликав його на поміч, знаючи з Євангелії, що Царство Боже зусиллям досягається. Чимало рис характеру Шевченка подібні до вдачі св. Тарасія візантійського – людини, яка відіграла визначну роль у ліквідації іконоборства. Якраз найсильніші сторони віри Шевченка були піддані критиці представниками московитського православ’я, які будьколи «удостоювали» нашого поета своєю увагою. В РПЦ завжди буйно пучилася цвіль найзапеклішого шовінізму, тому борець за незалежність і свободу України Шевченко був у таких «батюшок» більмом на обох очах. Ненавиділи вони його саме за волелюбство; але їхня професія зобов’язувала їх знущатися якраз із його християнських поглядів. Коли після революції 1905 р. посилився рух за визволення України, саме РПЦ очолила кампанію паплюження Шевченка, бо його творчість стала натхненником українських борців. У 1911 р. минуло п’ятдесят років з дня упокоєння Шевченка, і РПЦ навіть заборонила служити по ньому панахиди. Найбільш «ліберальний» погляд на пропозицію відслужити панахиди по Шевченкові висловив, наприклад, Одеський архієпископ Назарій: «За хулителя пречистої Божої Матері молитися треба, але по совісті, щоб Бог простив йому ганебні його писання. Панахиди ж можна служити, але тільки ніяк не в церкві, а вдома». А Харківський архієпископ Арсеній клопотався перед синодом і Міністерством внутрішніх

Рідна мова

22 Рідна мова

справ, щоб заборонили читати Шевченків Кобзар. Ще з більшою несамовитістю московитські «батюшки» заперечували наміри гідно відзначити сторіччя від дня народження Шевченка у 1914 р. Вони накидалися на кожного, хто в пресі чи усно насмілювався сказати добре слово про Шевченка. Вершиною цинізму, і в той же час типовим показником фарисейського обскурантизму в середовищі РПЦ були антишевченківські статті за 1914 р. в журналі «Отдых христианина». Тут лютування на Шевченка, здається, перевершило злобу фарисеїв на самого Господа Ісуса Христа. Взяти хоч би такі ганебні слова з цього «Отдыха христианина»: «Ім’я його [Шевченка. – Д. С.] стало штандартом зрадників. Воно теліпається на древку розбійницького прапора. Бандити, які йдуть з погромом на вітчизну; Юда, який продає свого Христа австрійським легіонам і римському престолу; Каїн, що точить ніж на брата, – вони ховаються за ім’ям Шевченка, як за бруствером. Вони вирізали на своїх щитах його віршовані заклики і прокляття. Вони вже не одне десятиліття, за його ідейною допомогою, підкопують коріння величезного російського дуба. Ми зупиняємося з подивом перед постаттю людини, яка обілляла свою думку братською кров’ю рідного народу, яка зганьбила свою душу для нерозумного догоджування смакам невіруючих і перелюбників. Шевченко – не наш. Він ангел, скинутий з неба. Він – марево пустині, яке вабить оманливою картиною прекрасної землі. Він – батько зрадників, натхненник перекинчиків, спокусник хистких умів. Він нам не потрібний»11. Це «пафосне» кликушество й інші подібні «перли» зоологічного Шевченкофобства ретельно визбирав, мов ворон на гнойовиці, якийсь протоієрей із «зарубєжной» РПЦ Іоанн Чернавін для своєї брошури Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы, яка з’явилася друком у Нью-Йорку 1941 р. – до 80-ліття з дня упокоєння великого сина України. Характерний момент: антипод «зарубєжной» РПЦ, тобто нинішня РПЦ Московського патріархату, заходами свого «издательства Крутицкого подворья» передрукувала пасквіль Чернавіна п’ятитисячним накладом у 2002 р. і майже всю цю словесну гнилизну завезла своїй дочірній діаспор-

ній Київській митрополії РПЦ в Україні, яка чваньковито іменує себе «Украинской Православной Церковью», опускаючи привісок «Московського патриархата»12. Всупереч обґрунтованому твердженню митрополита Іларіона Огієнка, що, як оборонець правди Божої, Шевченко був усе своє життя послідовний і незмінний, Чернавін весь час твердить про якусь роздвоєність поета, про крутий його поворот не в сторону віри й Церкви, а від них; про «зараження» Шевченка раціоналізмом під впливом читання творів Томи Кемпійського і Штрауса тощо. Неймовірно перекручуючи зміст цитат з поетичних творів Шевченка й умисно та злостиво викладаючи їх у суржиковім варіанті, Чернавін робить своє резюме: «Замість того, щоб покаятись у своїх гріхах і звернутися до Бога, Тарас падав усе нижче й нижче і ставав найлютішим ворогом християнства взагалі. Будучи ворогом Православної Церкви, Шевченко був ворогом і російського народу. Як небезпечний політичний злочинець, Тарас 5 квітня 1847 року був заарештований і відправлений на заслання на 10 років»13. Треба не боятися Бога, перекручувати правду до невпізнання, щоб таке написати. А ще й «протоієрей»! Справді, як каже приказка, «у злості нема милості», і деякі люди, навіть наділені саном церковнослужителя, у своєму шовіністичному засліпленні починають свідомо служити неправді, відкидаючи або спотворюючи правду. Можна було б забути про всіх цих чорносотенців, імена яких вже «канули в лету», а слово й діло Шевченка живуть; проте якраз напередодні 190-річчя від дня народження Тараса мухомори Шевченконенависництва знову вилазять з перегною, стараючись привабити невибагливих людей своїми отруйними червонястими голівками. «Розвінчувати геніального поета, – писала у травні 2003 р. газета «Літературна Україна» – беруться щораз нові й нові пігмеї, прибравши машкару „пошукувачів істини”, окрім сумнозвісного Бузини з його „вурдалацькою” манією, про якого ми вже й згадувати зарікалися, аби не оскверняти газетні сторінки... Столичні ЗМІ (і друковані, й електронні) видали перший потужний залп по ненависній декому постаті Кобзаря. Причому снаряди виявилися начиненими не ідеологічною

чи політичною вибухівкою, а елементарним брудом, з ретельністю пилососа висмоктаним з висловлювань різних людей – сучасників поета... „Парадував” читачів „Киевский телеграф” статтею якогось Алєксандра Карєвіна під назвою Копытца ангела, та ще й з підзаголовком Тарас Шевченко: оборотная сторона медали. Неістовий Віссаріон Бєлінський [один з перших у ХІХ ст. пасквілеписців про Шевченка. – Д. С.], як висловлюється сучасна молодь, може відпочивати після того, що нагромадив на цілу газетну шпальту новоспечений „історик”... Та підійдімо до проблеми з другого боку. Хіба російські чи англійські дослідники не знають, що і Пушкін з Лермонтовим, і Байрон не були, м’яко кажучи, ангелами в житті, в повсякденному побуті? Та добре знають, як і в усьому культурному світі, бо вивчили кожен рядок їхніх біографій, кожен крок. Але замість того, щоб без кінця-краю перебирати брудну білизну геніїв, не перестають захоплюватися їхньою творчістю, пишаються тими, хто підніс цілу націю до такої величі духу!»14. З християнського погляду, це замахування на світочів віри, творчості й розуму – наслідок гріха. Адже були в історії такі, що ненавиділи святих Івана Золотоустого, Василя Великого, Івана Дамаскина, Теодора Студита, княгині Ольги, Володимира Великого, Петра Могили і багатьох інших. Як люди, ці святі мали свої недоліки, але самовіддано служили Богові, зверталися до Нього – коли з любов’ю, коли з тривогою, коли з розпачем. Проти них лютували, на них скреготали зубами не так безбожники, як «віруючі» фарисеї, за те, що святі вірили не так, як вони, фарисеї. Бог розпорядився, що святі – біля Його престолу, а де фарисеї? Хоч Шевченко не святий, і ніхто його не збирається канонізувати, та все ж теперішні фарисеї – хулителі імені й діла Тараса Шевченка – мали б пам’ятати долю Юди, Пилата й інших своїх попередників, які поїдом-їли Божих угодників. Творець історії Бог викидає з її сторінок негідників і залишає угодників. Шевченко – залишений! І негідна писанина жодного сучасного і майбутнього фарисея-хулителя не здатна не тільки викреслити Шевченка з історії, а й пошкодити його світлому й незмінному авторитетові.

Шанобливе синівське ставлення Шевченка до трьох осіб одноістотної й нероздільної Трійці, до Богородиці і святих, повага до ікон і особисте малювання ікон, численні рисунки на релігійні теми – все віддзеркалює його християнський світогляд, його нездоланну віру в Бога. Треба відкинути неправдивий, спекулятивний підхід, ніби в поета був неправославний погляд на Діву Марію. Шевченко, ясна річ, тут не богословствував, а просто благоговів перед нею як Матір’ю – і то Матір’ю втіленого Бога, Ісуса Христа. Навколо поеми Марія накручено багато вигадок. Марійська тема має у Шевченка декілька духово-тематичних ліній, які переплітаються з підкреслено гуманним ставленням до жінки взагалі, з благоговінням поета перед феноменом материнства. Але центральна вісь ставлення Шевченка до Діви Марії точно співпадає з тією роллю, яка відведена їй у святих Євангеліях: вона пречиста, свята, непорочна, безмежно добра, вибрана самим Богом для великого й недосяжного розумові людини експерименту: перевести духовну іпостась Бога в матеріальне тіло живої людини – для того, щоб це тіло умерло й одночасно зняло прокляття гріха з усіх інших людей. Велич Марії проектується виключно через велич Ісуса Христа. Ось ці рядки з поеми Марія виразно вказують на рефлекторну, христологічну велич і славу Діви Марії: «Все упованіє моє на тебе, мій пресвітлий раю, на милосердіє твоє все упованіє моє на тебе, Мати, возлагаю – святая сило всіх святих, пренепорочная, благая. Молюся, плачу і ридаю: воззри, пречистая, на їх, отих окрадених сліпих невільників; подай їм силу твойого мученика Сина, щоб хрест-кайдани донесли до самого, самого краю. Достойно пітая! благаю, царице неба і землі, вонми їх стону і пошли благий кінець, о всеблагая!». Не тільки змістом, а й молитовним настроєм, емоційним звертанням і проханням до Богородиці, чудовою чисто євангельською ритмікою і строфікою, а також щедрим та делікатним і щиро українізованим використанням церковнослов’янізмів – це суто православна похвала Марії, довершена молитва великої поетичної сили. І тут якраз пригадується зауваження митрополита Іларіона Огієнка, що українському духівництву треба

Рідна мова

24 Рідна мова

було б брати у Шевченка обома руками! Ці початкові слова з Шевченкової поеми Марія таки треба було б включити в українські молитовники! Серед ряду прославлень Діви Марії, це безумовно була б молитва-перлина, створена до того ж великим національним поетом-християнином. На відміну від переважної більшості людей, які у молитвах звіряють свої особисті клопоти і просять про індивідуальну допомогу, Шевченко молиться до Богородиці за «окрадених сліпих невільників», тобто за свій цілий народ, може, за все людство. Ще Олександр Кониський відзначав, що Шевченко зі своєї природи був людиною високо ввічливою і доброю. М’яке, наче віск, серце його ніколи навіть у своєму ворогові особистому, не забувало чоловіка. Стоячи на національному ґрунті, Кобзар ширяє у сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, поладнати соціальні неправди. Мрією його була загальна воля і братерство всіх народів. Також зі своєї природи Шевченко і любить, і розуміє любов поза егоїзмом, у тому сенсі, як проповідували у своїх богословських працях мужі Східної Церкви, – як любов уселюдську. Автор маловідомої в Україні монографії про християнсько-філософську думку Шевченка, яка вийшла друком у Мадриді 1962 р., – доктор Дмитро Бачинський вияснив природу любові у Шевченка такими словами: «До природної любови людського серця Шевченко відноситься не тільки по-людському, значить з цілим людським достоїнством, без звірячих інстинктів, і не впадає в тон аскетизму, а з найпильнішою увагою, ніжністю і найвищим її розумінням»15. Це не означає, що Шевченко відділив себе муром від католицького світу (грекоі римо-католиків), від протестантів. Його товаришування з польськими інтелігентами у Санкт-Петербурзі, а також на засланні (а вони були римо-католиками) вказує на те, що жодних конфесійних забобонів та упереджень у Шевченка не було. Подібне можна твердити і щодо його ставлення до греко-католиків. Звичайно, посилаються на зміст поеми Гайдамаки, як на нібито рецептор завзятих антиуніатських настроїв Шевченка. Але це є однобічний погляд. Уже сам український патріотизм

Шевченка не дозволив би йому стати на прю з мільйонами українців-галичан, які були і є найвідомішою в національному відношенні частиною українського віруючого народу. Хоч звертають увагу на те, що Гайдамаки – це єдина поема Шевченка, яка має науковий апарат (примітки), але мало хто дає собі звіт з того, навіщо ці примітки. Посилання Шевченка в цій поемі на джерела є очевидною вказівкою на те, що трактування Гайдамаччини не є його особистим поглядом, а поетичною інтерпретацією джерел, які не в усьому могли співпадати з його ставленням до того повстання, зокрема, до кривавих оргій, убивства власних дітей на підставі релігійного фанатизму. Дуже і дуже сумнівно, щоб християнський гуманізм Шевченка мав щось спільне, симпатизуючи стосовно поведінки Гонти. Щодо протестантів, то критична позиція Шевченка до формального християнства, до ортодоксального фундаменталізму і носіїв цього фундаменталізму в особі російського святенництва його доби – безпосередньо перегукується з традиційним критицизмом протестантів. Ніде Шевченко не виступає проти жодної протестантської конфесії своєї доби, – ані проти лютеран, ані проти кальвіністів, англікан, реформатів, методистів чи баптистів. Навпаки, поеми Неофіти й особливо Єретик вказують на віротерпимість Шевченка. Він виразно тяжіє як у своїх позитивних висловлюваннях на християнські теми, так і в критичних щодо клерикалів, які забули про Заповіді Божі, – до християнства, яке сповідував його великий попередник на ниві християнського інтелектуалізму в Україні Григорій Сковорода. Як скиталець, Сковорода з іронією відкинув пропозицію києво-печерських ченців кинути якір постійного помешкання в їхньому монастирі через те, що вони «стовпи неотесані»; так і скиталець Шевченко відкинув цезаропапистське, зрощене з імперськими структурами «русскоє православіє». Сковорода й Шевченко з євангельського погляду, спільне й відмінне у їхніх поглядах та в інтерпретаціях Святого Письма, – ця тема ще не вивчена і не висвітлена ні в українській літературі, ні в українській філософії. Відомо, що Шевченко з глибокою пошаною ставився до Сковороди і вже в ранньому дитинстві, сидячи в бур’янах,

читав його псалми, очевидно з Саду Божественних пісень. Дослідники обох світочів українського духу відзначають не так церковно-конфесійну, як євангельську близькість Шевченка й Сковороди. Про це пише автор монографії про християнсько-філософські погляди Шевченка Дмитро Бачинський, вказуючи, що пошук Шевченком Божої причини у всьому близький до тези св. Томи Аквінського: «Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!». Також у диспуті зі своїм опонентом Козловським Шевченко ясно висловив своє розуміння присутності Бога у всьому, а також дію Святого Духа – невидимо, тихо, а найчастіше через дію життєдайного Слова Біблії: «Теологія без живого слова не в силі створити ані ось такого липового листочка... Ми повинні благоговіти перед Матір’ю Того, що прийняв за нас муки і смерть на хресті». Виходячи з подібних висловлювань Шевченка, Дмитро Бачинський підносить Шевченка до категорії світових християнських мислителів16. Шевченко був прихильником єдиної, святої, соборної й апостольської Церкви, яка б гуртувалася довкола свого єдиного глави – Ісуса Христа. Але він бачив щось інше – вивищування однієї конфесії над іншою. Російська Церква, вважаючи сама себе «найсвятішою», не соромилася критикувати інші Церкви і віровизнання, включаючи і православні, якщо вони не були поплентачами святєйшаго Синода в Петербурзі та вищого ешелону російських попів. Шевченко чудово розумів деструктивну роль російського православ’я у цілому християнському світі. Він бачив дріб’язковість у дотриманні обрядів, буквоїдство, підміну чистої віри бутафорною театральністю. Представники московитського православ’я не можуть вибачити Шевченкові, що він передбачав часи, коли з їхніх риз, якими вони прикривали своє сластолюбство, будуть дерти онучі. На всі лади смакують формальні віруючі гострий відгук Шевченка про одну Службу Божу, на якій він був у Нижнім Новгороді, повертаючись із заслання. Шевченко знав благородний чин цієї святої служби, тому коли побачив п’яних священиків, які абияк служили, то й записав у щоденнику і про поклоніння неоковирним суздальським ідолам, і про вакханалію, і про п’яних лохматих жерців, і про тибетські та японські

декорації, а найбільше – про «колосальне п’янство», яким завершили своє «служіння» новгородські клірики. Шевченко відчував, що однією обрядовістю, з якої вихолощена духовність, Росія не об’єднає навколо себе православний світ, як свого часу зробила Візантія; що Москва ніколи не стане третім Римом, як би вона не хотіла ним стати. І коли там, у Нижньому Новгороді, він побачив у головному православному богослужінні елементи азійства «щось тибетське чи японське», то тут не дорікати треба Шевченкові, а подякувати за те, що і в обрядовій частині, не кажучи вже про духовну, він ревнував за чистоту православ’я, а не виступав проти нього. Він хотів, щоб православ’я було єдине, але щоб ця єдність ґрунтувалася на чистоті й любові, а не на гордині й ненависті. Дмитро Бачинський у цитованій монографії писав, що Шевченко вболівав, що Церква роз’єднана, що формалізм і владолюбство як Заходу, так і Сходу шкодять істинній вірі: «Маємо багато здогадок про те, що він обурювався проти різних установлених канонів, а з цього, що вони залишались у Церкві й були для християн мертвою буквою закону, а його віра була жива, основана на Книзі Правди – Христовій Євангелії. Це була причина, що він часом висловлювався дуже гостро проти надто разячої поверховості в Церкві, а також записав сам у Щоденнику з нагоди побуту на архієрейській Службі Божій у Нижньому Новгороді: „В архієрейській Службі, з її обстановкою та взагалі з тими декораціями, видалося мені щось тібетське чи японське. І на цій ляльковій комедії читають святу Євангелію! Яка суперечливість”»17. Усі ті висловлювання, які комуністи трактували як «атеїстичні погляди Шевченка», – якраз відносяться не до віри як такої, а до клерикалів, що за єлейними словесами відступили від Бога, забули його настанови щодо любові до ближнього. Шевченко розвинув у своїй творчості відому тезу, висловлену в посланні апостола і євангеліста Івана про те, що любов до Бога і ненависть до ближнього – несумісні, тобто одна з цих тез мала б бути помилковою: «Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі» (Перше Соборне послання св. апостола Івана, 2:9). Тільки осудом

Рідна мова

26 Рідна мова

фарисейства у сучасних Шевченкові духовних владик викликані його критичні зауваження про недостойних церковників. Але у деяких критиків ці зауваження Шевченка знову ж таки видаються за атеїстичні погляди. А як бути з прикрими запитаннями, які Шевченко часто ставить перед Богом? То він дорікає, що Ти, Боже, «смієшся, Батечку, над нами»; то риторично запитує, чи Бог бачить із-за хмари наші сльози й горе; то прямо запитує в Ісуса Христа в поемі Кавказ: «За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас добрих, чи за слово істини... чи може, щоб ми з Тебе насміялись?». Подібних запитань і ніби--то претензій Шевченка до Бога чимало. Адже, за підрахунками митрополита Іларіона Огієнка: «Коли зібрати докупи все, що становить істоту релігійного стилю Кобзаря, то все це складає близько 15 відсотків останнього. Шевченко неповторний в нашій літературі таким широким релігійним виявленням»18. Однозначної відповіді на місце й значення цих запитань у християнських поглядах Шевченка нема. Усі відповіді – різновекторні, найчастіше вони є аргументами на користь нібито атеїзму Шевченка. Але це є поверхова оцінка, так само, як трактування релігійності Шевченка як різновиду богоборства. Але коли так, то благочестивий Йов з біблійної Книги Йова, який переніс неймовірні фізичні й моральні страждання, теж виглядатиме за свої болісні, розпачливі запитання до Творця, – ледь не найбільшим богоборцем в історії. А хіба пророки, апостоли мало ставили нібито незручних запитань Богові з приводу всього того у світі, чого вони не розуміли, що здавалося їм поза межами компетенції Бога? Ні, таке пояснення – не у світлі Євангелії. Шевченко не був богословом, і багато подій, несправедливостей здавалося йому відступом від християнських правд, хоч тодішня Церква продовжувала твердити, що так все має бути. Звідси дуалізм у його ставленні до Бога, який бачимо також у деяких учнів Ісуса, але який не трактувався як богоборство і тим більше як атеїзм. До цього дуалізму в Шевченка додається, на думку Леоніда Білецького, щось «іще третє, ота боротьба між злом і добром, між неправдою і правдою, і перемога зла над добром

і правдою у душі людини й оте страшне, що так хвилювало тоді Шевченка. А до такого особистого змагання прилучилась у нього боротьба з оточенням своїм і чужим»19. Таким чином, віра Шевченка – надконфесійна. І цим вона найближча до літери й духу Євангелії. Він уже тоді бачив згубність міжконфесійних протистоянь, які постійно роздирають церковні організми й суспільства у багатьох країнах. Шевченко мав своє позитивне і своє критичне щодо кожної з них. Ця його позиція також глибинно євангельська. В останній книзі Біблії, в «Об’явленні св. Івана Богослова», Господь посилає до семи існуючих тоді Церков Малої Азії свого ангела – і в жодній з них не було стовідсоткового порядку і повної відповідності Божим настановам. Хоч кожна з них мала і свої переваги. Шевченка називають пророком України. Частіше це є образний вислів, але пророцтво його має і реальний зміст, відповідний біблійному тлумаченню. Поза сумнівом, він носив у собі духовну візію, дану йому Богом. Як людина він мав багато вад і гріхів, але його устами часто говорило Провидіння, зокрема щодо України. Адже Бог здійснював і здійснює свої плани не через суперзірок, героїв і сильних світу сього, а через немічне й упосліджене. Біблійна тематика посідає помітне місце в літературній і мистецькій творчості Шевченка, проте особливо хотілося б наголосити на ретельному прочитанні й інтерпретації Шевченком книг великих пророків Старого Заповіту. Ці прочитання є глибокі, повні символів і звернені у майбуття. Наслідування Шевченком 35-го розділу біблійної пророчої книги Ісаї вивчають навіть у школах, але, на жаль, науковці-шевченкознавці не провели досі ретельного зіставлення оригінального біблійного тексту з текстом Шевченка. Пророк Ісая духовно бачив друге пришестя Ісуса Христа – за багато століть до його першого пришестя, – як настання тисячолітнього царства, примирення ворогування в суспільстві й природі, настання доби повної гармонії, як це було при створенні світу: «Розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим»; «буде скакати кривий, мов олень, і буде співати безмовний язик»; «лігво шакалів... стане місцем тростини й папірусу»; «не буде там лева і дика звірина не піде на неї», тобто

на дорогу правди, «а будуть ходити лиш викуплені», «і радість довічна на їхній голові, веселість та радість осягнуть вони, а журба та зітхання втечуть». Шевченко конкретизує обстановку, звужує простір зі Всесвіту – до України (це видно на прикладі українського пейзажу – із степами, озерами, верстовими та широкими шляхами); звужує також і час: це не тисячолітнє царство, а лише хвиля у вічності: «Тоді як, Господи, святая // На землю правда прилетить // Хоч на годиночку спочить», – мов би для того, щоб переконати зневірених людей у тому, що Бог є, що Він не забув землю і людей на ній. В описі блаженств, які настануть з приходом правди, Шевченко в цілому йде за Ісаєю: тут і «незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть»; і «німим отверзуться уста»; і «дебрь-пустиня неполита, сцілющою водою вмита, прокинеться, і потечуть веселі ріки»; і на широких шляхах правди «без ґвалту і крику позіходяться докупи, раді та веселі» колишні раби. Все це дослівна інтерпретація Ісаї. Але, поряд з цим, Шевченко вводить фразу, якої в Ісаї нема: після слів «німим отверзуться уста», які відповідають словам Ісаї «буде співати безмовний язик», – Шевченко вставляє фразу: «Прорветься слово, як вода». Кому доводилося бачити, як у степу пробивається з надр землі джерело холодної чистої води, той оцінить багатозначну місткість цього образу Шевченка і порівняння слова з цим джерелом. Україні під залізною московською п’ятою так бракувало вільного слова, – і кому про це було краще знати, як не Шевченкові, який у викритті московського імперіалізму користувався часто Езоповою мовою, але таки за вільне слово був засланий на десять літ у тодішній царський «архіпелаг ҐУЛАҐ»? Тому фраза щодо прориву слова як води добавлена Шевченком до тексту Ісаї, як його візія царства правди, царства Ісуса Христа, де буде не тільки рай духовний і матеріальний, а й рай волі. Шевченко був християнином філософічного складу думання, який, як і апостол Павло, готовий був навіть душу погубити, аби лиш його народ був помилуваний і прощений, аби зменшилися – чи й зовсім були скасовані – його страждання. І сьогодні в живих храмах народ – це не безмовне й тупе стадо, а люди, повні запитань. Хвала єднається з гострим допитливим розумом, із дошукуванням правди, а шукати чогось не можна, не запитуючи.

«Шевченко шукав у християнській релігії не формальних моментів, не мертвої обрядовості, а намагався збагнути те, що було в ній найбільш істотне»20. І тому православність Шевченка слід трактувати не стільки в конфесійному розумінні цього слова (хоч і таке трактування не буде помилковим), скільки в дещо ширшому значенні: як вірності євангельському духові, неприйнятті всього того, що в букві узгоджене з Божим Словом, але на ділі розходиться з ним. Якщо так розуміти православність Шевченка, тоді кожний неупереджений читач його літературних творів і глядач його образотворчого доробку визнає в ньому великого християнського мислителя.

ПРИМІТКИ В. Григорович-Барський, Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік, Київ 2000, с. 125, 140, 594, 596, 605–607. 2 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. Вып. 2, Москва 1897, с. 21, 22, 28, 41, 59, 76, 77, 88, 151, 165. 3 Атеїстичні погляди Тараса Шевченка [в:] Шевченківський словник, Т. 1, Київ 1976, с. 48. 4 Разъяснение архиепископа Виталия о незаконном духовенстве [в:] «Епархиальные ведомости РПЦ в Северной Америке и Канаде», №№ 3–4, Нью-Йорк 193?, с. 10. 5 Воспоминания о Тарасе Шевченко, Київ 1988, 606 с. 6 Синодальний акт 1839 року [в:] Атанасій Великий. З літопису християнської України, Т. 7, Рим 1975, с. 268–272. 7 Іван Огієнко (митрополит Іларіон), Тарас Шевченко, Київ 2002, с. 222. 8 Там само, с. 233, 236. 9 Митрополит Василь Липківський, Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до українського народу, Нью-Йорк 1988, с. 148. 10 Там само, с. 218. 11 Журнал «Отдых христианина», Санкт-Петербург 1914, с. 659–660. 12 Иоанн Чернавин, протоиерей, Тарас Шевченко и его религиозно-политические идеалы, Москва 2002, 24 с. 13 Там само, с. 14. 14 В. Плющ, Як зрівнятися з генієм, або «дегероїзація» триває [в:] «Літературна Україна», Київ, 22 травня 2003. 15 Д. Бачинський, Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка, Мадрид–Лондон 1962, с. 167. 16 Там само, с. 203. 17 Там само, с. 201. 18 Митрополит Іларіон, Релігійність Тараса Шевченка, Вінніпег 1964, с. 8–9. 19 Л. Білецький, Віруючий Шевченко, Вінніпег 1949, с. 9. 20 І. Стус, протоієрей, Релігійні мотиви у творчості Тараса Шевченка, Едмонтон 1989, с. 14; П. Ковалів, Тарас Шевченко як християнин [в:] Український православний календар на 1965 рік, Саут Банд Брук (штат Нью-Джерсі, США) 1965, с. 89–94. 1

«Народна творчість та етнографія» №3 за 2004 http://www.etnolog.org.ua/imfe.html



Рідна мова

28 Рідна мова

Дмитро Дроздовський

Києво-Могилянська академія м. Київ

Камертон поезії Ліни Костенко

Дев’ятнадцяте березня – день народження Ліни Костенко. Двадцять першого березня увесь світ відзначає Міжнародний день поезії. Будь-які паралелі та акценти, думаю, зайві... Але в такі дні завжди над світом зависає одне запитання: а чи потрібні сьогодні поети і поезія? Які речовини плавляться в мартенах творчості? З яких таємниць складається поезія? Не будемо дошукуватися остаточної відповіді, та й упевнений, що не знайдемо, – людська мова дуже недосконала, щоб зрозуміти образний світ та процеси сприйняття цих образів нашою свідомістю. Ось тому писати про поетів важко. Пишучи, намагаємося дати раціональне пояснення метафізиці, каталогізувати стихії, дати логічну інтерпретацію загадковим сигналам з підсвідомості, що ретранслюють нам таємні коди космічного життя... Одне слово, прагнемо приборкати «неприборкані слова», в той час, як поет знає інше, знає, що насправді це – ... Хтось диктує з понад-світу Непередбачені слова. Часто й самі поети – маю на увазі ПОЕТІВ! – не погоджуються з тим, що поетичну творчість можна розкласти на фрагменти в шухлядах літературознавчого пізнання. Літературний твір може жити самодостатнім життям і без наукового супроводу, попри всі тлумачення і перетлумачення. Тож навіщо науковці невпинно вписують творчість у кано-

нічні парадигми, вивчають і аналізують, вишукують засоби розуміння творчих загадок, елементи стилю, гри з читачем – від Івана Величковського до Михайля Семенка, від Павла Русина з Кросна до Миколи Вінграновського, якщо сам поет є свідомий недосяжності Слова в його біблійному розумінні? Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Природа пошуку Слова – це вища алхімія візіонера, неприступна для «сліпців»: Я – алкоголік страченої суті, її Сізіф, алхімік і мурах. Мої слова, у чоботи не взуті, спливають кров’ю на її тернах. Вони горять і валяться, як вежі. А потім їх обмацують сліпці. І що ж, так наче й не було пожежі – і тільки жменька попелу в руці. Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше п’ятидесяти років у шпиталях лікують поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні і взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війни і мир, ритуальні свята і наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації. Жанна Безп’ятчук, студентка Києво-Могилянської академії, у статті Дорога від Лубен до Києва, або шлях національної солідаризації зазначає,

що, «як не парадоксально це звучить, але один роман Ліни Костенко [йдеться про роман Маруся Чурай – прим. Д. Д.]здатен зробити для справи національної міфотворчості більше, ніж весь Інститут етнонаціональних досліджень...»1. У нашій пострадянській дійсності внаслідок ідеологічної блокади свідомості та інфляції естетики суспільство втратило почуття естетичної спраги та етичних імперативів, а література втратила зв’язок зі свідомістю. Наразі можна зневажати слово, адже цілковито розруйновані параметри його етичної та естетичної ролі в житті як окремої людини, так і суспільства в його історичній та онтологічній цілісності. Тому девальвувалося і поняття відповідальності. Оточена віртуальними реаліями інформації, знання, естетики, політики, людина створює штучний простір довкруж, забуваючи про коріння, природу, автентичний зміст людського буття в його внутрішній іпостасі. Витворений штучний світ, навіть продукуючи мегатонни інформації, не може сформувати екоінформаційної свідомості без розуміння природи, без естетики і філософії Краси. Але маємо визнати: XX ст. – це епоха підробок, ерзаців, механізованих систем і технологій у вирі антиестетики. Онтологію краси втрачено, розпродано, – її наразі шукають в Інтернеті, в ерзацах, а не в людській присутності-у-світі. Настала ера фальсифікації краси. Світ біґ-маків шириться і множиться коштом фастфудівських дивідендів. Але тільки не в Ліни Костенко: І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі. Не проміняйте неповторне на сто ерзаців у собі! ......................................... В епоху спорту і синтетики людей велика ряснота. Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста. Збірки поезій Сад нетанучих скульптур, Над берегами вічної ріки, книга Вибраного – поезія, здатна бачити мудру Красу Всесвіту й інтегрувати її в щодення – без страху перед цією Красою, без намагання загнати її сліпучу ясність в похмуру резервацію реальних або й вигаданих патологій. Це поетичний простір витонченої мови – знакової, символічної,

неповторної, насиченої «старими» і «новими», «своїми» і «чужими» елементами: архаїчними зворотами, ідіомами і неологізмами, іспанськими та італійськими концептами, багатовимірними культурними ремінісценціями – впізнаваними та закодованими. Не мова – інструмент поета, а навпаки: поет – інструмент мови. Поетичний вимір сприйняття світу модифікує сенсорні системи, формує їхню чутливість до камертонного рівня сприйняття світу. Втрата цього камертону, – це втрата поезії («бутафорські строфи»!), а з нею – сенсу буття і зв’язку поколінь: Поезія згубила камертон. Перецвілась, бузкова і казкова. І дивиться, як скручений пітон, скрипковий ключ в лякливі очі слова. Поетична творчість – це код до розуміння світової інформації, адже поезія живе заради внутрішньої самості, – як та птаха, що летить заради самого польоту. І в цьому поетичному вирі слово – самотній лебідь, а не солодкоспівець нахтіґаль чи ворони «звалищ приміських», що шукають творчої мертвечини. Птах творчого слова Ліни Костенко – дуже давній, архаїчний і мудрий у своєму підсвідомому вирії поетичних шквалів магми та вулканічної енергії: він бачить увесь світ, від античності до сьогодення — від Pax Romana до Millennium 2000. Як стверджує Анрі Берґсон, філософ-інтуїтивіст і натхненник літератури «потоку свідомості», людина пізнає світ за допомогою двох методів: смислово-інтелектуального та інтуїтивного. Але існує ще третій метод, яким користувались пророки, – метод святого одкровення. Поезія має у своєму арсеналі всі три методи, і, поєднавши їх, поет може сягнути таких глибин пізнання світу, які недосяжні ані для науковців, ані для філософів. Зазвичай, ця інформація герметична під час традиційного світосприйняття, хоча все одно існує ймовірність, що при певних психічних станах декому така інформація може більшою чи меншою мірою відкриватися. Якщо спробувати вибудувати вербальну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний вимір іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до надчуттєвої суті: магія, чудо, казка, мрія, марення, уява, вигадка, загадка, спогад, пам’ять. Реальність крізь поетичну

Рідна мова

30 Рідна мова

призму сприймається у двох вимірах – у фізичній даності та «розгорнутій» уявою (пам’яттю, почуттям) підсвідомості: Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність. Отже, незмінним лишається дуалізм пізнання світу, а через це пізнання – і два шляхи осягнення Істини: інтуїтивний та раціональний («свободи предтеча – розхристана втеча / з мудрованих дум у мандруючий дим»). Перший – для Богообраних, здатних бачити Істину, бо вони живуть мудрістю серця і в такий спосіб відчувають, думають і передають своє знання символами. У цьому випадку маємо інтуїтивно-образотворчий процес на основі одкровення Духу, коли зупиняється логічна діяльність лівої півкулі мозку і весь мозок працює як єдність. Інтелектуальний центр поетичного виміру Ліни Костенко складається з різноплощинних предметних циклів, об’єднаних потужним внутрішнім струмом, що вдаряє читача, стомленого від «шабашів фікцій», сатурналій фальші та поточної омани. Поезія – це плач і сміх, зойк і іронія, безвихідне страждання і переможна радість, але всередині б’ється годинникове серце внутрішнього такту, внутрішнього камертону. Поет – заручник творчості. Естетична аксіома. Свобода творчості не має нічого спільного зі свободою волі. Справжній поет, коли і схоче підкорити музу, виявити власну свободу волі і творчості, не зможе цього зробити. Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму. Він має вимір самосвідомості та авторефлексії. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Поет каже своїй «печальній музі»: «Спасибі, що ти вибрала мене». Тож маємо категорію: «Вірші пишуть мене!», як каже сам автор2. Тому справжня свобода Поета – у творчій «еміграції»в глибини свого «Я», у відділенні себе від світу: Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Основна категорія справжньої свободи творчості – в потенційності розуму і волі, – свобода належить, перш за все, тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі вільно «залітають» у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв’язує щось чужорідне, імплантат ерзацу, а вона підкорюється лише тому, що надходить із несвідомого, космічного. У світі поезії душа не тільки первень діяльного самовизначення. «Якби поет міг сам писати свої твори, або хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом»3. Історія майбутнього ретранслює себе в Поеті: «Поет – це медіум історії», – пише Ліна Костенко. Поет – це передусім індивідуальність, емблема індивідуалізму, перетин світів і перетворення їх у космос індивідуального пізнання. Поети – конденсатори макросвідомості, що транслюється нам через неповторність мікросвідомості. Їхнє знаряддя – слово-образ. У слово-образі ширяють нескінченні струмені розумового життя. Поети штибу Ґете, Дікінсона, Блока, Вінграновського бачать світ власної фантазії як розумовий організм, як мислення вищого типу, як органіку думки. Кожна поетична матерія містить у своїй нейроглії пам’ять про об’єкт реального світу. Поезія – це філософія розуму, який шукає своєї самореалізації крізь естетичний вимір. Перенизаний позивними з космосу і «флюїдами» профанності, поет – це стражденний алхімік, що шукає золото «страченої суті» коштом власного життя: Душа моя обпалена, і як ти ще жива? Шукаєш, мов копалини, – слова, слова, слова! Оголеними нервами угадуєш словам нестачу мікровольта і зайвий міліграм. Душа з очима снайпера в трагічній німоті, здається, що вже знайдено. І знову – ні, не ті! ................................

Лише в такий спосіб поезія є «неповторністю», «безсмертним дотиком до душі». Маємо визнати, що дослідження поезії Ліни Костенко перебуває ще тільки на початках свого становлення. На нас чекають нові відкриття і нові прочитання Слова Ліни Костенко у проекції на ХХІ ст.

ПРИМІТКИ Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних, Київ 2005, с. 85. 2 Там само, с. 98. 3 О. Мандельштам, Произведения, т. 2, Москва 1990, с. 424. 1



Рідна мова

32 Рідна мова

Jarosław Syrnyk

Історія

Sylwetka Symona Petlury i jego znaczenie w historii Ukrainy

Gdy niemal szesnaście lat temu opuszczałem Lublin, przenosząc swoje studiowanie do Wrocławia, wśród rzeczy, które bardzo mocno utkwiły w mojej pamięci pozostał obraz strzeleckich krzyży na prawosławnym cmentarzu w Lublinie. Obraz ten był na tyle silny, że stał się swego rodzaju zobowiązaniem, które próbowałem w jakiejś mierze wypełnić przez zainicjowanie w 1991 r. porządkowania grobów żołnierzy URL na cmentarzach kaliskich czy napisanie pracy magisterskiej na temat ich internowania w Polsce. Mimo więc, że obecnie zajmuję się nieco inną problematyką, a do grona prawdziwych fachowców w tej dziedzinie zaliczyć należałoby przede wszystkim prof. Z. Karpusa, dr. A. Kolańczuka czy dr. E. Wiszkę, to temat mojego dzisiejszego wystąpienia jest mi w sposób szczególny bardzo bliski. Chciałbym zatem na wstępie serdecznie podziękować Eminencji, Panu Konsulowi Ukrainy Iwanowi Hrycaku oraz Panu Prezesowi Towarzystwa Opieki nad Grobami Żołnierzy Ukraińskich w Lublinie, którego, poczytując sobie ten fakt za zaszczyt, jestem również członkiem, Doktorowi Grzegorzowi Kuprianowiczowi, za zaproszenie do udziału w dzisiejszych uroczystościach. Czterdzieści siedem lat życia Symona Petlury przypadły na okres niezmiernie obﬁty w przełomowe dla historii Ukrainy wydarzenia. Gdyby przyszło nam w najkrótszy sposób określić położenie, w jakim znalazła się sprawa ukraińska w drugiej połowie XIX w., moglibyśmy zapewne skorzystać z określenia Jarosława Hrycaka i nazwać je „przedświtem nowej epoki”1.

Podstawowym parametrem opisującym stan szerokorozumianych spraw ukraińskich był podział ziem ukraińskich pomiędzy carską Rosję i Cesarstwo Austro-Węgierskie. Wskutek tego podziału, stanowiącego w pewnym sensie kontynuację stanu istniejącego w wiekach poprzednich, ukształtowały się odmienne warunki powstawania nowoczesnej ukraińskiej świadomości narodowej, choć warto przy tym zwrócić uwagę na niedostatecznie dostrzegany fenomen, tzn. istnienie, pomimo tego podziału, swoistego ducha jednoczącego wysiłki Ukraińców naddnieprzańskich i galicyjskich zmierzające do utworzenia niepodległego państwa ukraińskiego. Kolejnym istotnym elementem tworzącym realia ówczesnej Europy był radykalny ruch rewolucyjny, który w połączeniu z przeobrażeniami cywilizacyjnymi miał odegrać w historii Europy rolę niewątpliwie istotną, choć trudno powiedzieć, by była to rola chwalebna. Ruch ukraiński w Imperium Rosyjskim (pomijam tu zagadnienie ukraińskie w Galicji) został wystawiony w drugiej połowie XIX w. na liczne próby. Jednym ze stałych elementów carskiej imperialnej polityki wobec Ukrainy była prowadzona przez władze rusyﬁkacja. Sztandarowymi przykładami takiej polityki były akty prawne tj.: edykt Wałujewa z 1863 r. i emski ukaz z 1876 r. Mimo to, wtedy właśnie zaczęły się tworzyć zręby politycznych organizacji ukraińskich, wśród których znalazła się utworzona w 1859 r. Hromada, które z czasem wypisały na swoich sztandarach hasła przywrócenia swobód kozackich,

autonomii, wreszcie niepodległości Ukrainy. Do rangi symbolicznej urasta fakt wydania w 1900 r. we Lwowie przez charkowskiego adwokata Mykołę Michnowśkiego broszury politycznej pod znamiennym tytułem Samostijna Ukrajina. Symon Petlura przyszedł na świat w 1879 r. na przedmieściach Połtawy. Dorastał w okresie, gdy opisany wcześniej proces – znów za Hrycakiem – „narodzin nowoczesnego narodu”, zaczął się wyraźnie dynamizować. W wieku 21 lat, w tym samym roku, w którym M. Michnowśkyj wydał Samostijną Ukrainę, Petlura zaangażował się w działalność polityczną – został członkiem dopiero co utworzonej Rewolucyjnej Ukraińskiej Partii. Niemal natychmiast spotkały go też za to represje – został relegowany ze szkoły, musiał ponadto opuścić Połtawę, udając się do Katerynodaru na Kubaniu. Wraz z kilkoma towarzyszami stworzył tu ﬁlię RUP – Czarnomorską Wolną Gromadę. W połowie grudnia 1903 r. po raz pierwszy znalazł się w więzieniu, w którym spędził trzy miesiące. Wykorzystując zwolnienie, nie czekając na proces, Petlura udał się na emigrację do Lwowa. Głównym jego zajęciem w czasie pobytu w Galicji była praca partyjna i dziennikarska. Spotkał się też z Iwanem Franką, co wywarło wielki wpływ na jego dalsze losy. Po ogłoszeniu w Rosji w 1905 r. amnestii, Symon Petlura powrócił do Kijowa, następnie przeprowadził się do Petersburga i Moskwy. Redagował w tym czasie kilka czasopism, m. in. „Radę”, „Słowo”, „Ukrajinę”. W Moskwie ożenił się z Olgą Bilską. Tu też przyszła na świat jego jedyna córka – Łesia. Według biografów Petlury, to właśnie okres moskiewski ostatecznie uformował postać przyszłego „Hołownoho Otamana” i wodza ukraińskiej rewolucji. Udział Petlury w tworzeniu państwa ukraińskiego jest bodaj najlepiej znanym okresem jego biograﬁi. Można w nim wyróżnić dwa główne etapy: pierwszy, z lat 1917–1920, tj. w okresie gdy tworzyły się i funkcjonowały (bodaj w szczątkowej lub zakonspirowanej formie) instytucje państwa ukraińskiego na własnym terytorium i drugi (w latach 1920– –1926), gdy walkę o państwowość ukraińską przeniesiona została wskutek militarnej przegranej, na grunt emigracyjny. Wybuch I wojny światowej przyspieszył wśród Ukraińców zamieszkujących imperium rosyjskie dojrzewanie koncepcji sa-

modzielności państwowej. Analogicznie do rozdartej przez zaborców Polski, także wśród naddnieprzańskich kół politycznych pojawiły się różne koncepcje dotyczące stosunku do bieżących wydarzeń, wyboru sojuszników itp. Ukraińscy obywatele carskiej Rosji opowiedzieli się zarówno po stronie Rosji, jak uczynił to w przededniu wojny właśnie Petlura, publikując znany manifest polityczny, jak i po stronie państw centralnych, co uczyniła Spiłka Wyzwołennia Ukrajiny z Dmytro Doncowem. Deklaracja Petlury, którą należy rozumieć przede wszystkim, jako przejaw obywatelskiej postawy w obliczu wspólnego zagrożenia (takim samym aktem była deklaracja ukraińskich posłów na Sejm RP w chwili wybuchu II wojny światowej), stanowiła pierwszy ważny sygnał, że na ukraińskim ﬁrmamencie politycznym pojawiła się postać znacząca, że pojawił się prawdziwy mąż stanu. Stanowi ona również klucz do zrozumienia późniejszych wydarzeń. Niezależnie bowiem od temperatury nastrojów politycznych w Ukrainie, jednym ze stałych elementów w polityce działaczy ukraińskich była (więcej niż) dbałość o legalną formę przejęcia władzy, granicząca niekiedy niestety z brakiem zdecydowania. Początek 1917 r., wybuch rewolucji lutowej w Rosji i obalenie caratu spowodował, że także w Ukrainie doszło do radykalizacji nastrojów. W marcu tegoż roku powstała namiastka ukraińskiego parlamentu – Ukraińska Centralna Rada, rozpoczęło się tworzenie zrębów ukraińskiej armii. W czerwcu 1917 r. UCR wydała swój I Uniwersał, w którym Ukraina ogłoszona została krajem wolnym, choć w ramach państwa rosyjskiego. W utworzonym przez UCR organie wykonawczym – Sekretariacie Generalnym, Petlurze powierzono sprawy wojskowe. Etapem przejściowym do stworzenia ukraińskiej armii miała być ukrainizacja dokonywana w jednostkach armii rosyjskiej, złożonych z Ukraińców. Jak napisał Serhij Łytwyn: „W sprawach wojskowych był samoukiem, ale mimo to bardziej od pozostałych ukraińskich liderów rozumiał, że odrodzić i obronić państwo mogą nie rewolucyjne odezwy i hasła, lecz tylko nadająca się do boju narodowa armia”2. Szesnastego lipca 1917 r. UCR wydała kolejny Uniwersał będący w istocie kompromisem zawartym pomiędzy nią a Rządem Tymczasowym w Piotrogrodzie. Rząd rosyjski uznawał co prawda legalność UCR i zgadzał się na dalszą ukra-

Рідна мова

34 Рідна мова

inizację armii, jednak ceną za to było wycofanie się przez UCR z postulatu terytorialnej i politycznej autonomii. Porozumienie między Kijowem i Piotrogrodem zostało źle przyjęte zarówno przez Rosjan, jak i Ukraińców. Dzień po wydaniu Uniwersału doszło w Kijowie do nieudanej próby wojskowego zamachu stanu i obalenia UCR przez Ukraiński Pułk im. Połubotka. Jednak nie to przesądziło o dalszym biegu wydarzeń. Do trwającej przecież wojny światowej, narastającego konfliktu pomiędzy Rządem Tymczasowym i UCR, doszedł kolejny czynnik destabilizujący sytuację: rewolta bolszewicka. Obalenie Rządu Tymczasowego, z którym formalnie związana była UCR i niepodporządkowanie się przez nią bolszewikom, wytworzyło jakościowo nową sytuację. Piętnastego listopada 1917 r. Petlura został mianowany Generalnym Komisarzem Wojskowych Spraw Ukrainy, zaś pięć dni później, 20 listopada 1917 r. UCR ogłosiła III Uniwersał, w którym proklamowana została Ukraińska Republika Ludowa. Niebawem doszło do otwartego konfliktu zbrojnego pomiędzy bolszewikami i URL. W trakcie jego trwania okazało się, że naprędce zukrainizowane jednostki, przepojone nastrojami pacyfistycznymi i podminowane bolszewicką propagandą zaczęły w starciu z oddziałami rewolucyjnymi ponosić porażki. W kierownictwie UCR spowodowało to wzrost istniejącego już od dawna antagonizmu pomiędzy W. Wynnyczenką a S. Petlurą. Trzydziestego pierwszego grudnia 1917 r. sekretarzem ds. wojskowych został w miejsce Petlury Mykoła Porsz. Sam Petlura zajął się organizacją nowych jednostek wojskowych, które znane są w historii jako Kosz Słobodzkiej Ukrainy. Jednostki te odegrały nadzwyczaj ważną rolę w stłumieniu powstania bolszewickiego w Kijowie w połowie stycznia 1918 r. Dwudziestego drugiego stycznia 1918 r. UCR zdołała uchwalić IV Uniwersał, w którym proklamowano pełną niepodległość Ukrainy. Dwudziestego dziewiątego stycznia 1918 r. akt ten został okupiony bohaterską śmiercią ukraińskiej młodzieży, broniącej miasta pod Krutami, w ukraińskich Termopilach, jednak ani ta ofiara, ani jednostki Petlury nie były w stanie obronić stolicy w obliczu natarcia armii Murawjowa. Kijów został oddany 9 lutego 1918 r., a bolszewicy wymordowali tu ok. 5 tys. osób. Tymczasem rząd URL zawarł w Brześciu pokój z państwami centralnymi, nazywany

niekiedy pokojem zbożowym. Pierwszego marca armia URL i sprzymierzone z nimi wojska niemieckie odbiły Kijów. Jako pierwsza weszła do miasta jednostka dowodzona przez S. Petlurę. Jednak tuż po odbiciu miasta, Petlura odsunął się od głównego nurtu wydarzeń. Osłabł jednak i autorytet UCR, która została obalona pod koniec kwietnia 1918 r. przez samozwańczego hetmana, dawnego carskiego generała Pawła Skoropadskiego. Dwunastego czerwca 1918 r. doszło do formalnego zakończenia pierwszej wojny ukraińsko-bolszewickiej. W Kijowie podpisane zostały preliminarze pokojowe. W lipcu 1918 r. działaczy URL, w tym Wynnyczenkę i Petlurę władze Państwa Ukraińskiego (Hetmanatu) aresztowały. Petlura wyszedł na wolność po niemal czterech miesiącach. Tuż po wyjściu z więzienia wszedł – jako Naczelny Ataman wojsk URL – w skład Dyrektoriatu, instytucji powołanej do restytucji republiki i kierowania antyhetmańskim powstaniem. Powstanie to rozpoczęło się 17 listopada 1918 r., ogarniając ogromne rzesze pospolitego ruszenia. Czternastego grudnia 1918 r. wojska Dyrektoriatu zajęły Kijów, jednak, jak napisał J. Hrycak „Armia Dyrektoriatu, która wyrosła z potężnego zrywu chłopskich mas w walce o ziemię i wolność zaczęła szybko rozpadać się zaraz po osiągnięciu bezpośredniego celu. Chłopi nie chcieli dalej walczyć i wracali do domów”3. Wołodysław Wersiuk zaś dodaje: „Anarchiczna mentalność ukraińskiego chłopa, dobrego rolnika i politycznego nieuka, brała górę nad interesami ogólnonarodowymi”4. W obliczu kolejnej agresji bolszewickiej na Ukrainę, która przybrała początkowo formę „bratniej pomocy” powstańcom przeciw hetmanowi, w łonie Dyrektoriatu zaczęło dochodzić do coraz poważniejszego rozdźwięku ponownie pomiędzy Wynnyczenką a Petlurą. O ile ten pierwszy reprezentował poglądy zbliżone do bolszewizmu, opowiadał się za pewną formą sojuszu z Rosją, o tyle S. Petlura reprezentował stanowisko bardziej pragmatyczne, akcentując przede wszystkim aspekt narodowy trwającej w Ukrainie rewolucji i upatrując sojusznika w Entencie. Tragizmu istniejącej wówczas sytuacji dodaje fakt, że ani Rosja (bolszewicka czy biała), ani Ententa nie były w istocie rzeczy zainteresowane istnieniem niepodległego państwa ukraińskiego. Na krótko sytuację URL zdawał się poprawić akt zjednoczenia URL i ZURL,

który symbolicznie dokonał się w dniu 22 stycznia 1919 r. Niedługo po tym wydarzeniu Dyrektoriat opuścił stolicę udając się do Winnicy. Próbując oprzeć się o Ententę i sprostać wymaganiom francuskich interwentów, którzy w grudniu 1918 r. wylądowali w Odessie, został zmieniony skład osobowy Dyrektoriatu. Przede wszystkim z Dyrektoriatu odszedł Wynnyczenko. Doszło również do reorganizacji rządu. „Nowy gabinet – opisuje J. J. Bruski – z optymizmem przystąpił do dalszych negocjacji z przedstawicielami aliantów. Wierzono w rychłą i wymierną pomoc wojskową niezwyciężonej Ententy, w słynne francuskie i brytyjskie czołgi”5. Niemniej optymistyczny zdawał się pozostawać również S. Petlura: „Charakterystyczną cechą jego charakteru – napisał W. Prochoda – był twórczy optymizm. On widział tylko przyszłość Ukrainy, o którą walczyć wzywał wszystkich do ostatniej kropli krwi. W tym była, jest i będzie siła wpływu Petlury nie tylko współcześnie, ale i na następne pokolenia”6. Rezygnując z członkowstwa w swojej partii, Ataman napisał zaś znamienne słowa: „Biorąc pod uwagę to, że dzisiejsza sytuacja jest dla Ukrainy niezwykle trudna i złożona uważam, że w tej chwili wszystkie siły twórcze naszego kraju powinny wziąć udział w państwowotwórczej pracy; nie uważam za możliwe, abym jako syn swego narodu mógł uchylić się od wykonania obowiązku przed Ojczyzną i będę dopóki to możliwe trwać w pracy dla państwa”7. Mimo zakończenia wojny światowej, w Ukrainie przez cały 1919 r. trwała zażarta „wojna wszystkich ze wszystkimi”. Wojska Dyrektoriatu walczyły jednocześnie na czterech frontach. Poważną zmianą – przede wszystkim w aspekcie politycznym – było wycofanie się wojsk interwencyjnych z Ukrainy. W połowie roku oddziały bolszewickie praktycznie wypchnęły oddziały URL z Podola, jednak po reorganizacji armii Dyrektoriatu, jej wzmocnieniu przez oddziały przybyłe z Rumunii, a także wskutek wybuchających na zapleczu bolszewickim buntów, bolszewicy zostali wyparci z Podola. Armię URL wsparły wkrótce także oddziały UHA, wypchnięte przez wojska polskie za Zbrucz. Trzydziestego sierpnia 1919 r. armia ukraińska ponownie wkroczyła do Kijowa, który jednak znalazł się niebawem w rękach Denikina. Na domiar złego, na stronę denikinowskiej Armii Ochotniczej przeszły w listopadzie 1919 r. jednostki UHA. Fakt ten, wycieńczenie

walkami, tyfusem i dyzenterią spowodowały podjęcie przez Dyrektoriat decyzji o ewakuacji tymczasowej siedziby rządu z Kamieńca. W nocy z 5 na 6 grudnia 1919 Petlura udał się na terytorium kontrolowane przez wojsko polskie. W przededniu ewakuacji członkowie Dyrektoriatu postanowili scedować na Petlurę pełnię władzy. Na jednej z ostatnich rządowych narad Petlura wygłosił następujące zdania: „W tej ciężkiej sytuacji, w jakiej znajduje się ukraińska armia w tej chwili, możliwe niektórym zakradnie się w serce myśl – czy nie nadeszła czasem pora byśmy powiedzieli: Ne trat’te kume syły, puskajtesja na dno. Nie ma nic bardziej błędnego, gdyby ktokolwiek spośród nas tak pomyślał. Czy zrobiliśmy coś dla Ukrainy poprzez swą walkę? Tak, nasza walka będzie zapisana w ukraińskiej historii złotymi zgłoskami. Wyszliśmy na światową arenę wówczas, gdy cały świat nie wiedział, co to jest Ukraina. [...] Przyznajmy, bez zadufania i bez żadnej skromności, że w czasie naszej dwuletniej walki stworzyliśmy naród ukraiński, który nadal będzie walczył o swoje prawa, o prawo do samodzielnego od nikogo niezależnego rządzenia się na swojej ziemi”8. Kolejny etap walki o państwowość ukraińską, tym razem w oparciu o sojusz z Polską, jest z kolei jednym z lepiej naświetlonych fragmentów historii ukraińskiej rewolucji. Wokół porozumienia, które skrótowo przyjęło się nazywać układem Piłsudski – Petlura, a którego istotę doskonale oddaje tytuł ﬁlmu poświęconego tamtym wydarzeniom – Trudne braterstwo, narosło jednocześnie wiele mitów. Sojusz ten był ostatnią deską ratunku dla obrony niepodległości Ukrainy, stąd wysoka cena, jaką nowy sojusznik Petlury kazał sobie za niego zapłacić. Był też elementem nieudanej próby wyrwania tej części świata z dotychczasowych ram geopolitycznych. Stworzenie federacji Międzymorza, stanowiąca istotę koncepcji prometejskiej, detronizowałaby dotychczasowe regionalne potęgi: Rosję i Niemcy, wynosząc w ich miejsce, ustawione, jak rzekł Piłsudski, plecami do siebie, lecz połączone więzami federacyjnymi Polskę i Ukrainę. Umowa podpisana pomiędzy Polską a URL w kwietniu 1920 r. stała się ponadto jednym z głównych argumentów dla przeciwników politycznych S. Petlury, któremu zarzucono kupczenie ukraińską ziemią i zdradę interesów narodowych. Jak wiadomo, polsko-ukraińska wyprawa kijowska mimo zdobycia Kijowa zakończy-

Рідна мова

36 Рідна мова

ła się ﬁaskiem. Z wojny tej Polska wyszła wzmocniona, ale też umocniła się władza bolszewików. Zdradzone w Rydze, jak mówiono nawet w niektórych kręgach polskich, resztki ukraińskiej armii w listopadzie 1920 r. przekroczyły Zbrucz i zostały internowane w Polsce. Tym samym rozpoczął się nowy etap w biograﬁi Petlury. Początkowo przebywał on razem z rządem w Tarnowie, potem, pod przybranym nazwiskiem (Stefan Mogiła) mieszkał w Warszawie. Ostatni zryw militarny wojsk URL, zakończył się symboliczną i tragiczną śmiercią 359 rozstrzelanych ukraińskich żołnierzy w Bazarze w listopadzie 1921 r. W grudniu 1923 r. Petlura via Wiedeń, Budapeszt i Genewę udał się do Paryża, do którego dotarł ostatecznie w grudniu 1924 r. Wybór stolicy najpotężniejszego wtedy państwa nie był przypadkowy. Petlura dążył bowiem do uczynienia z kwestii ukraińskiej zagadnienia międzynarodowego. Istotnym orężem w tych działaniach miały być działania propagandowe. Na początku 1925 r. Petlura rozpoczął wydawanie czasopisma „Tryzub”. Jego działalność przerwała nagła śmierć zadana mu przez Sz. Szwarzbadta 25 maja 1926 r. Znaczenie postaci Symona Petlury w ukraińskiej historii wydaje się nie do przecenienia i to pomimo krytycznej oceny niektórych przejawów jego działalności. Przede wszystkim Petlura był niezłomnym bojownikiem o ukraińską państwowość i trwał w pracy na jej rzecz nawet wtedy, gdy inni opuszczali szeregi, a scedowanie na niego pełni władzy przez Dyrektoriat było tego bodaj najbardziej wyrazistym przykładem. Miał on również dar dostrzegania najistotniejszych elementów geopolitycznych (czego dowodem dostrzeganie roli Ententy), miał też dar dostosowywania wyznaczanych celów do istniejących realiów politycznych (tu z kolei moglibyśmy podać przykład układu z Piłsudskim). Był dobrym duchem ukraińskiej rewolucji, a optymizmu nie odmawiali mu nawet jego przeciwnicy polityczni. Mimo, a może właśnie dzięki temu, że pochodził ze wschodniej

Ukrainy, zdawał sobie sprawę, że najzacieklejszym wrogiem ukraińskiej państwowości jest Rosja, niezależnie – biała czy bolszewicka. Warto sobie zadać pytanie: czy wobec upadku państwa ukraińskiego (URL), można powiedzieć, że Petlura był politykiem przegranym? Zdecydowanie nie, choć owo zdecydowanie uzasadnione jest dopiero od niedawna. Petlura był pierwszym wielkim przywódcą tworzącego swoje nowoczesne oblicze narodu ukraińskiego. Poprzez to stał się również symbolem walki o ukraińską państwowość, inspirującym coraz to nowe pokolenia Ukraińców w dążeniach do utworzenia własnego państwa. Postać Petlury stanowi wszakże i memento, a brzmi ono tak: naród, który chce być wolny, o wolność tę musi wciąż zabiegać; naród, który chce się tym mianem nazywać, nigdy nie powinien liczyć na to, że wolność, kiedykolwiek i przez kogokolwiek będzie mu darowana; naród, poza licznymi innymi cechami, obdarzony być powinien i tą jedną, że w chwili najwyższej próby potraﬁ zjednoczyć się wokół narodowych wartości, bo w tej jedności właśnie jest narodu moc i siła. Obyśmy nigdy nie musieli przekonywać się na własnej skórze w prawdziwości tych zdań.

ПРИМІТКИ J. Hrycak, Historia Ukrainy 1772–1999. Narodziny nowoczesnego narodu, Lublin 2000, s. 23. 2 С. Литвин, Симон Петлюра і військо. До оцiнок в українськiй iсторiографiї [w:] http://www.uarmy.com.ua/ALMANAH/ALMANAH01/ 01_history/03_symon_petlura_i_vijsko/symon_petlura_i_vijsko.html, 12.01.2006. 3 J. Hrycak, op. cit., s. 149. 4 Cyt. za: J. J. Bruski, Petlurowcy. Centrum państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919– –1924), Kraków 2000, s. 57. 5 J. J. Bruski, op. cit., s. 64. 6 Сyt. za: В. Іванис, Симон Петлюра – Президент України 1879–1926, Торонто 1952, s. 106. 7 Cyt. za: В. Іванис, op. cit., s. 94. 8 Cyt. za: S. Zabrowarny, Symon Petlura – niezłomny orędownik niepodległości Ukrainy [w:] Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa [Z. Karpus, W. Rezmer, E. Wiszka – red.], Toruń 1997, s. 146 oraz В. Іванис, op. cit., s. 119. 1



37 Рідна мова

Дмитро Полюхович Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим

Сьогодні майже неймовірним видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть «западенців» до «клятих москалів». Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот: – Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було? – Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль... Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору «рускіх інтєрнационалистав» вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою «русофобією». Але не про це... Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до «Білокам’яної» переважно навіть не здогадуються. Неймовірно, але факт – галицькі москвофіли (тобто «Москволюби», так тоді називали проросійські організації) майже

до 80-х рр. XIX ст. були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-Католицька Церква того часу – була одним з головних осередків промосковських настроїв. Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах: 1) Київ – центр давньоруської культури та державності; 2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву; 3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання – запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами. Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання – від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину «правильної» російської мови, до створення на її базі галицькоруського «язічія». Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до «єдиного великоруського народу». Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах

38 Рідна мова

таємно фінансованої Петербургом газети «старих русинів» «Слово»: «Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв’язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми – справжні росіяни». Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 р., яку назвали «весна народів». На жаль, для українців Галичини «весна» тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: «ворог мого ворога – мій друг». На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, «Галицько-Руській матиці», «Народному домі» та «Руській бесіді». Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х рр. ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом «краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані» до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії. Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючися добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став

одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН. Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася ... польською – «Бо малоросійська – це мова нецивілізованих селян, а російської ми не знаємо». Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні «москвофіли» були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів... Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Росію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну «землю обіцяну (обітовану)». Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60–80-х рр. ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані «москвофілами» чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам.... І усім буде щастя... Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Росії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині). Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 р. «в целях пресечения малороссийской пропаганды». Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу «прикарпатским русским» – щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч – безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття

витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства – щоденна газета «Прикарпатская Русь» – включно до початку Першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні. Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася «борцями за російську ідею». У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як «отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции» и «субсидируемой кликой». Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких «кляті націоналісти» з завидною регулярністю б’ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили... Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у «бандерівському» Львові не завадила б допомога.. Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції. Вже з 80-х рр. ХІХ ст. проросійські галичани поступаються на суспільній арені «народовцям». Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ ст. за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини! Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком Першої світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну «п’яту колону», Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тися-

чі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в’язнів згадував: «До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим ґрунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...». Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 р. в Талергофі було лише близько 8000 в’язнів, у листопаді 1916 – 2717 (у тому числі 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священиків); від 1914 до 1916 рр. зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17 січня і 31 березня 1915 померли 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійницькі настрої населення Західної України. Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а ... російські вояки. А 21 серпня 1914 р., день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати «мазепинство». У цьому йому активно допомагали вцілілі москвофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії. Але тут москвофіли жахливо прорахувалися – політика нової російської адміні-

Рідна мова

40 Рідна мова

страції та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в «самостійщині» та переслідування Греко-Католицької Церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої). Заради вдоволення амбіцій маргінальної політичної сили, Петербург аж ніяк не збирався збурювати усе багатомільйонне польське населення Імперії, тим більше під час війни. Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата – за неповний рік російської окупації Галичини представникам

місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху. Так Росія втратила ауру «Землі обітованої». Якщо раніше поняття «Росія» середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну «країну мрій», то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі ілюзії пов’язані з Великоросією та «білим царем». Втім, згодом не стало і самого царя...



41 Рідна мова

Ярослав Дашкевич Подзвінне операції «Вісла»

Двадцять восьмого квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського розпочали виселення українського населення з західних окраїн українських етнічних земель, що в кінцевій фазі Другої світової війни опинилися в межах Польщі. Це виселення отримало військову назву операції «Вісла». Операція тягнулася кілька місяців і, практично, закінчилася в жовтні 1947 р. Проводилася вона з великими знущаннями над українцями і з особливою брутальністю. Було депортовано на захід і північ Польщі близько 150 тисяч осіб, одночасно арештовано і ув’язнено у післягітлерівському таборі Явожно, а також просто вбито кілька тисяч українців (у Явожно опинилися 3873 в’язні). Українців виселяли з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств і розпорошено розселювали на понімецьких землях – в Ольштинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зеленогірському і Ґданському воєводствах. За повернення в рідні місця арештовували. Ця етнічна чистка проводилася під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої налічував тоді на даному терені близько 1400 бійців. Депортація мала знешкодити, нібито, допомогу, яку українське населення давало повстанцям. Така аргументація з військової точки зору не витримує критики. Бо невже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було застосовувати виселен-

ня сто разів більшої кількості мирного цивільного населення? Безпосереднім поштовхом до проведення операції «Вісла» стало вбивство повстанцями 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського, справжні обставини смерті якого досі дуже незрозумілі. Депортація в рамках операції «Вісла» була насправді другим виселенням українців з тих українських земель, що опинилися під владою комуністичної Польщі. Перша депортація, яка офіційно мала виглядати як добровільне переселення українців з Польщі в Україну, відбувалася від вересня 1944 до початку серпня 1946 рр. Добровільними – і то частково – були ці заходи лише протягом першого року; пізніше відбулася примусова депортація типу недалекої вже в часі «Вісли». З Польщі тоді усунули 482 тис. осіб. Українську етнічну територію в Польщі було зліквідовано, українські землі загарбано. «Українське питання» в Польщі було, як здавалося, остаточно вирішене методами тоталітарного терору. Польська пропагандивна машина, заідеологізоване стереотипне мислення, ксенофобне антиукраїнське виховання суспільства вплинули на польську історіографію цього питання. Зрештою, польська історіографія – і та серйозна, і та публіцистично нібито патріотична – в свою чергу також впливали саме на такий, а не інший стан панівної громадської думки. Я намагався кинути сучасний погляд на

42 Рідна мова

події, які відбулися 50 років тому. Щоб уникнути звинувачення в упередженості, я старався розглянути деякі аспекти історичних проблем минулого на ширшому тлі явищ всесвітньої історії, бо українська нація не була єдиною, що вела боротьбу за своє визволення, і не була єдиною, з якою розправлялися «вогнем і мечем». В основу викладу покладено мої виступи під час круглого столу польських і українських істориків, який відбувся 4 квітня 1997 р. у Кракові на німецько-польсько-українському форумі «До 50-річчя операції „Вісла”. Від важкої історії до відвертого обміну молоддю»; доповідь на конференції «Депортації українців та поляків: кінець 1939–початок 50-х років (До 50-річчя операції „Вісла”)» у Львові 15 травня 1997 р. та на «круглому столі», організованому під час цієї ж конференції 16 травня. Так чи інакше, об’єктивна історична правда полягає в тому, що Польща, яка протягом століть була окупантом в Україні, здійснила багато злочинів супроти української нації. Найсвіжішою ланкою в довгому ланцюгу злочинів стали депортації українців із західних окраїн українських земель у 1944–1947 рр. Останнім акордом була операція «Вісла» – остаточна ліквідація основної частини української етнічної території (крім Підляшшя). Було здійснено акт брутального етноциду. Ці події вимазати з історії українського народу неможливо. Історики вже мають у своєму розпорядженні видані фахово збірники історичних джерел, які дають правдиву картину подій і є критерієм для перевірки висновків історіографії. Це такі видання як: 1. Akcja „Wisła”. Dokumenty. Opracował Eugeniusz Misiło (Операція «Вісла». Документи. Підготував Євген Місило), Варшава 1993, 524 с. Готується український переклад цієї збірки, а також друге доповнене видання польською мовою. До речі, історика Є. Місила, наукового співробітника Інституту історії Польської академії наук, після публікації збірки звільнили з роботи, він досі безробітний. 2. Repatriacja czy depоrtacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USSR 1944–1946. Dokumenty 1944–1945. Pod redakcją Eugeniusza Misiły (Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР 1944–1946), Том 1. Документи. За ред. Євгена Місила), Варшава 1996, 336 с.

3. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. Ред. Юрій Сливка. Т. 1 (1939–1945 рр.), Львів 1996, 752 с. МІСЦЕ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА» В ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩІ ЩОДО УКРАЇНЦІВ Виникає питання, чи була операція «Вісла» якимсь відокремленим, може, одіозним фактом в історії польсько-українських стосунків у ХХ ст., чи, може, лише однією ланкою в політичній тенденції, що існувала, панувала, проводилася в життя, для прикладу, від другого десятиріччя ХХ ст. Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. – якщо не від XIII ст. або і раніше – були погані і періодично вели до загострень: воєнних сутичок чи українських повстань проти польського панування. Таке загострення панувало також в період Австро-Угорської імперії (бо поляки посідали панівні позиції в Галичині – й використовували їх для національного гноблення). Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, а щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала – формально – Східній Галичині статус автономного краю. Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20–30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальності), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці – полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув’язнювали без судового вироку і т. д., і т. д. Висновок зводиться до того, що Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала дух і букву закону та міжнародні зобов’язання, а державна національна політика вела не до злагіднення відносин між панівною та непанівними націями, а, навпаки, до їх загострення. У середовищі польської націонал-демократії (ендеки) дійшло, ще до 1939 р., до підготовки планів виселення і розселення українців (їх було понад

5 млн.) у Західній Польщі. Ці ідеї відбилися в таємній постанові Ради міністрів Польщі з березня 1939 р., що зводилася до поступового витіснення українців з їхніх етнічних земель. Відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю. Переходячи до операції «Вісла», треба сказати, що вона стала цілком логічною ланкою – а не яким екстраординарним виявом – польської національної політики, в якій агресивною стороною була польська. Тим більше, що політика етнічних чисток у ХХ ст. взагалі застосовувалася тоталітарними режимами дуже широко. Є ще другий висновок. Протягом останніх років велися досить інтенсивні пошуки документальних даних про те, що, мовляв, команда здійснити операцію «Вісла» була дана з Москви. Поки-що жодних переконливих доказів цього не знайдено. Немає наказу, розпорядження чи іншого документу з Москви до Варшави про проведення операції такого типу, скерованої проти українського цивільного населення. Тому фантастичними, позбавленими джерельної бази, виглядають твердження, що Польщу нібито примусили (хто? де? коли?) провести операцію «Вісла». Історія польсько-українських відносин у ХХ ст. говорить про те, що капітал ненависті з обох боків зібрався дуже великий і окремої команди з Москви не було потрібно. Вистачало команди з Варшави. Не підлягає, однак, сумніву і те, що Москва – чи підпорядкований їй повністю Київ – не висловлювали жодних протестів проти операції «Вісла», яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людності (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку (про що свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному державному архіві вищих органів державної влади й управління України – документи років три тому знову засекречені).

ЕТНІЧНІ ЧИСТКИ ХХ СТ. ТА МІСЦЕ СЕРЕД НИХ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА» Етнічні чистки ХХ ст. мали різні види та різні нюанси, але, в основному, вони відбувалися за двома сценаріями: екстермінація (різня, масовий етноцид, здійснений іншими методами, наприклад за допомогою голодомору) і депортація. Екстермінація широко застосовувалася починаючи з другого десятиріччя ХХ ст.: масова різня вірменів у деспотичній Туреччині 1915–1916 рр.; голодомор українців 1932–1933 та 1946–1947 рр., заініційований комуністичною Москвою; голокост євреїв у першій половині 40-х рр., здійснений гітлерівською Німеччиною. Етнічні чистки екстермінаційного типу здійснювалися, правда, у набагато менших масштабах, також на території Югославії під час Другої світової війни і там же в останні роки. Депортація в широкому масштабі почала вживатися Росією ще в період Першої світової війни: маю на увазі виселення німців з Волині 1916 р. Пізніше Росія почала застосовувати такий спосіб «вирішення» національних проблем як у мирний час, так і у воєнний період. Подаю перелік народів, стосовно яких – повністю або частково – застосовувалися такі заходи: кубанські українці, месхетинські турки, німці з південної України, Криму і Поволжжя, кримські татари, греки, болгари і вірмени з Криму, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, а також румуни і греки – чужоземні громадяни з Північного Кавказу. Часткові депортації українського і польського населення здійснювалися комуністичним режимом у кінці 30-х, на початку і в другій половині 40-х рр. Після війни депортували німців зі Східної Пруссії. Німеччина почала застосовувати депортацію євреїв незабаром після приходу Гітлера до влади, а широкомасштабні депортації вже під час війни – щодо поляків тогочасної Західної Польщі, пізніше – в Замойщині. Про екстермінацію, що проводилася польським легальним лондонським урядом і підпіллям та українським підпіллям, говоритиму ще окремо. Нова хвиля депортацій захопила Центрально-Східну Європу після закінчення Другої світової війни. Масово депортували німців (т. зв. Фертрайбург) з новозахоплених західних і північних територій Польщі, з Судетів у Чехословаччині.

Рідна мова

44 Рідна мова

Якщо дивитися на ці масові етнічні чистки в Східній та Центральній Європі, то операція «Вісла» вписується в їхній контекст майже органічно – але органічно лише для тоталітарних режимів з терористичними методами правління. Бо таким шляхом не вирішували свої міжнаціональні проблеми – також деколи загострені до краю – ні на кордонах між Францією та Німеччиною, між Бельгією та Німеччиною, між Данією та Німеччиною, між Італією та Австрією. Навіть тоталітарна Румунія, по суті, не піддавалася спокусі, хоча й гнобила угорську меншину. Чи не найпізніше – і найближче до наших часів – комуністична Болгарія практично депортувала значну частину турків. Не буду торкатися етнічних чисток типу екстермінацій і депортацій у Африці, де цей метод процвітає досі й дає періодично спалахи. Висновок єдиний: екстермінації та депортації на етнічній підставі були і є можливі лише в державах з диктаторським тоталітарним режимом, який здійснює своє правління на користь панівної нації терористичними методами. Є дві особливості операції «Вісла», на які треба звернути увагу. Перша особливість полягає в тому, що не було ні співчуття, ні протестів з боку польської громадськості, ні, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і певну силу, і певну відвагу навіть при тоталітарному режимові. Це насторожувало і насторожує досі, бо є ознакою глибоко вкоріненої ксенофобної ментальності в широких колах польського суспільства. Може виглядати неймовірним, але ще наприкінці 80-х рр. у польських правих колах (Взаємопорозуміння незалежницьких партій і організацій ПП і ОН) розроблялися і публікувалися в позацензурній пресі (журнал „Zamek”, Варшава 1989, лютий, вип. 3) плани нової депортації українців на схід, поза лінію Збруч–Буг, бо, як там аргументувалося, в Східній Галичині є «прекрасні врожайні орні ґрунти, газ, нафта, калійні солі, сірка, ліси, гори, клімат», а Львів та Вільнюс мусять бути польськими, бо «в історії нашого народу і культури вони відіграли надто велику роль, щоб змагання до їх новоповерення не було природним відрухом, обґрунтованим правом і мораллю». Здається, такі

цитати не потребують коментування, хоча може виникнути питання про які право і мораль ідеться. Інша особливість – ми займаємося тепер операцією «Вісла», на якій фокусується основна увага. Насправді ж, була не одна, а дві насильницькі депортації, бо т. зв. обмін населення між комуністичними Польщею та Україною здійснювався у 1946–1947 рр. шляхом, здебільшого, саме примусового виселення українського населення на схід, за лінію Керзона. ВІЙСЬКОВІ АСПЕКТИ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА» Більше тепер, як у часи проведення операції «Вісла», її захисники наводять аргумент, що депортація була необхідна з військової точки зору, бо навіть те, вже не дуже численне українське населення, яке залишилося після депортації на схід, допомагало – добровільно або й під примусом – партизанам Української Повстанської Армії. Справді, такі військові заходи при боротьбі з партизанським рухом застосовувалися також в інших місцях. Утворення «великих» чи «укріплених», «стратегічни х» поселень в Індокита ї, пізніше у Південному В’єтнамі, у деяких регіонах Африки (Анґола). На практиці це були більші або менші концентраційні табори, до яких колонізатори та диктатори заганяли вороже, непокірне або непевне сільське населення. Всі ці заходи – як і у випадку «Вісли» – переважно супроводилися жорстокостями й грабунками. Однак між цими військовими заходами та операцією «Вісла» є принципові відмінності. По-перше, після ліквідації партизанського руху (або після його перемоги) т. зв. «укріплені» поселення розформовувалися і їх поселенці – після періоду виселення, який тривав від кількох місяців до двох– –трьох або й більше років – поверталися в рідні місця. Після припинення українського партизанського руху в Польщі виселенців у рідні місця не повернули. По-друге, у всіх згаданих випадках, відомих з азійського або африканського театрів воєнних дій, відбувалася концентрація, а не розпорошення населення. Під час проведення операції «Вісла» про концентрацію населення в поселеннях-селах – таборах не йшлося (бо табір Явожно важко вважати селом!), а виразно була поставлена мета асиміляції.

По-третє, у багатьох регіонах Польщі діяв партизанськими методами польський антикомуністичний збройний рух (АК, ВіН, НСЗ). Він користувався підтримкою населення польських сіл і міст, які часто були базою для розгортання дій польського руху опору. Незважаючи на це, не було спроб застосувати депортацію як військовий засіб боротьби з польським підпіллям. У даному випадку висновки можуть бути лише такі: якщо виселення було продиктоване військовою стратегією і тактикою, то після ліквідації партизанського руху виселене тимчасово (бо виселення мало бути тимчасовим) населення мало повернутися до рідних сіл; якщо цього не трапилося, то мета першої (за лінією Керзона на схід) і другої (на захід і північ) депортацій була суто політична – намагання насильницьким способом вирішити українське національне питання, ліквідуючи одночасно багатовікову українську етнічну територію на східних окраїнах комуністичної Польщі. СПРАВА КОЛЕКТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Друга світова війна піднесла терор щодо цивільного населення (який раніше засуджувався) до – як почали вважати – одного з найбільш дієвих методів ведення війни. Терор щодо цивільного населення застосовували всі воюючі сторони (Німеччина – щодо Англії; Англія та США – щодо Німеччини; США – щодо Японії) у різних масштабах: від розстрілів закладників до бомбардування міст методом «розстеляння килиму», ракетами «земля-земля», атомними бомбами. Такий терор, дарма що його лицемірно засуджували т. зв. ліберальні кола, залишився засобом ведення війни особливо в неоколоніальному оформленні (США – в Кореї, В’єтнамі, Іраку; Ірак – у Курдистані; Росія – в Чеченії й т. д.). Про такий терор згадують – вже після подій – або з засудженням, або з виправданням, або його намагаються цілком не згадувати. Майже як правило, терор застосовувався досі – державами, що претендують на статус супердержав, здійснюють або намагаються здійснювати свої імперські мрії на практиці. Виходить, якщо все це дозволяється безкарно і без

реального засудження великим державам – то чому б це не дозволяти також малим? Це нериторичне питання для сучасних західних т. зв. лібералів. У даному конкретному випадку не підлягає сумніву, що операція «Вісла» – це акт здійснення колективної відповідальності, продиктованої не військовими, а політичними вимогами згідно з правилами етнічної чистки, чи, кажучи узагальнювальним терміном, методами етноциду. Є ще один мотив, яким пояснювали майже офіційно колись та й пояснюють вже неофіційно ще й тепер операцію «Вісла». Мотив помсти. Тут я хочу торкнутися подій, загальновідомих під назвою «справа Волині». З точки зору історика, справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч. Не повторюючи історію польськоукраїнських протиріч 20–30-х рр., необхідно погодитися з тим, що польське панування на Волині мусило бути жахливим, якщо викликало такий спалах насильства. Так само як жахливими були німецьке гітлерівське і російське комуністичне панування, що розпалили пекло. Ми мусимо дотримуватися хронології подій і мусимо погодитися, що польський терор на Холмщині ще у 1941–1942 рр. став тою запальною іскрою, яка викликала вибух і спалах міжетнічного насильства. Кваліфікувати його інакше як польсько-українську війну важко. Як польсько-українську війну типу «війни сіл», що покотилася через Югославію в часах, формально, німецької окупації. Як війну безжалісну, безмежно криваву і зайву та непотрібну як для польської, так і для української сторін. Незайву та потрібну для двох інших гравців – німецького та російського. Останній на послугах мав ще й німецького райхскомісара, радянського агента Еріха Коха (про його відповідальність та взагалі німецьку відповідальність за волинські події якось ніхто не згадує). Польська сторона, слід сказати відверто, була дуже недалекоглядною, беручи допомогу з німецьких та російських рук і віддаючи на поталу десятки тисяч своїх комнаціоналів. Жорстокості волинських подій, що незабаром стали також східногалицькими – з українського боку – можуть мати пояснення, але не можуть мати виправдання. Так само як не можуть мати виправдання жорстокості

Рідна мова

46 Рідна мова

з польського боку. Думаю, що визначення, яке дав видатний бандерівський діяч та військовий історик Лев Шанковський для польсько-української війни 1942–1944 рр. – «непотрібний третій фронт» – дуже добре визначає суть справи. Незважаючи на велику літературу, переважно польську і, як правило, малонаукову про справу Волині, досі залишається нез’ясованим ряд принципових питань. Не було опубліковано документи польського лондонського уряду часів Владислава Сікорського і Станіслава Міколайчика, а також Головного командування АК про т. зв. вирішення українського питання (на українській землі, до речі). Яким чином 27 дивізія АК опинилася на Волині? Як виникли: операція «Бужа» (похід, зрештою розгромлений УПА, відділів АК з Люблінщини на Львів 1944 р.), спроби захоплення Львова („Przedwiośnie”) і Вільнюса перед приходом російських т. зв. радянських військ? Хто висував безвідповідальну концепцію збереження польського «стану посідання» на українських землях? Хто пропагував і намагався здійснювати тактику «доконаних фактів»? За чиїм наказом польські села Волині й Східної Галичини підтримували червоні рейди на Волинь, у Галичину, в Карпати, де т. зв. радянських партизан винищили відділи УПА? Хто конкретно з польського боку несе велетенську відповідальність за такі самовбивчі дії? (Не публікувалися, до речі, також відповідні німецькі та російські документи). Польська історіографія досі не з’ясувала тла пружин усіх цих подій, не визначила персональних винуватців. Чому лондонський уряд, який, без сумніву, мав набагато більший політичний досвід від «безурядових» українців, не хотів реалістично підходити до ситуації? Як можна було провокувати бої в Холмщині й на Волині, на українській етнічній території, при абсолютній перевазі українського населення? Що довело до такого засліплення? Важко повірити, що тут не обійшлося без анахронічних пережитків імперського мислення. Великі злочини полягали не лише і не виключно в різанині. Висвітлювати треба не лише питання про те, хто, де і коли був ініціатором терору (Холмщина), але і хто не був ініціатором конструктивних

переговорів по суті. Відомо, що було принаймні три спроби польсько-українських переговорів, під час яких польська сторона наполягала на status quo ante, тобто на підтвердженні кордонів 1939 р., а не погоджувалася на звичайне перемир’я і відхід польських збройних формувань з українських земель. Це могло зберегти життя тисячам і десяткам тисяч людей. Треба шкодувати, що сучасна польська історіографія намагається обороняти явно втрачені позиції за допомогою позаісторичних міфів. До таких міфів належить не лише, згадане вище, шукання пружини операції «Вісла» у вигляді «руки Москви», але й, наприклад, твердження, що ОУН(р) – прийняла політичну ухвалу про винищення польського населення на своїй III конференції в лютому 1943 р. Документів з такою ухвалою немає. Антипольські акції здійснювалися тоді стихійно як відплата за польські, а у випадку масштабніших операцій – рішення приймали на військовому рівні. Про ухвали III конференції я вів свого часу розмови з колишні м кра йовим прові дником ОУН(р) Михайлом Степаняком (до речі, учасником польсько-українських переговорів 1943 р., пізніше провідником на Волині, де він намагався злагіднити міжнаціональний конфлікт; мої розмови з ним у 1951, 1954–1955 рр. у Карабаху, Караґанді та Спаську в Казахстані (та з членом і деякий час фактичним керівником Головного Проводу ОУН (р) Миколою Лебедем (розмови 1994 р. у Києві, 1995 р. у Нью-Йорку). Жодних політичних ухвал про екстермінацію польського населення тоді не приймали. Польські історики, здебільшого, правильно уявляючи собі силу підпільної мережі ОУН(р) в лютому 1943 р., не хочуть усвідомити, що наявність політичної ухвали ОУН(р) такого типу довела б у цей час до справжньої майже повної екстермінації польського населення по селах і містечках західноукраїнських земель – або до його поголовної втечі на захід. Інший позаісторичний міф – про братовбивчу боротьбу. Цей скомпрометований інтернаціоналістичний термін (нещодавно «старшим братом» рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи – дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було

мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків. Є певні загальновизнані світовою історією істини, що стосуються не лише польсько-українських стосунків. Кожний поневолений народ має право вести національно-визвольну боротьбу за незалежність своєї нації і Батьківщини. Національно-визвольна боротьба не вимагає виправдання, а її цілі є загальнозрозумілі й святі. Методи боротьби накидають гнобителі. Коли мирні засоби не дають результатів, залишаються збройні. Крайні жорстокі методи заслуговують засудження – та аналізи з точки зору їх причин та доцільності. Поведінка агресивної частини польської меншини в Західній Україні взагалі не вкладається в будь-які логічні рамки. Бої велися на українській етнічній території – будьмо відверті – проти колонізаторів, які в кардинально змінених умовах не зуміли (і не захотіли) нормалізувати свої відносини з українським корінним населенням, а намагалися втримати вже неіснуючий «стан посідання». В остаточному підсумку польська сторона з великими втратами програла війну на Волині та в Східній Галичині, – і тому вважала, що має право на помсту й відплату. Докладніше, – на польську помсту за українську відплату польській стороні. У вигляді операції «Вісла». Не буду спинятися на морально-етичному аспекті проблеми, бо ставлення до таких подій – як ми бачили на багатьох прикладах зі світової історії ХХ ст. – далеке від задовільного, але не підлягає сумніву, що з погляду політичної та державно-політичної мудрості було виявлено цілковиту їх відсутність. Повертаючись до оцінки депортацій українців, вважаю, що слід відмовитися від намагання подавати неправдиві мотиви подій, а відверто сказати правду, що це був акт помсти за великий волинсько-галицький програш. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу колективної відповідальності до цивільного населення лише тому, що воно українське, а не до безпосередніх винуватців. Правда, тут треба ще внести певну поправку на ментальність: не лише помста за Волинь і Східну Галичину, але й за те, що український народ був нечемним, підступним

і невдячним. Лише невідомо, за що він мав бути вдячним. Ставити на одну площину – навіть чисто формально – Волинь і операцію «Вісла» неможливо. Волинь і Східна Галичина – це усунення колонізаторів з українських земель. «Вісла» – ліквідація віковічної української етнічної території. З ПЕРСПЕКТИВИ 50-И РОКІВ І РЕЗУЛЬТАТИ КОМПАРАТИВІЗМУ Не думаю, що за п’ятдесят років ставлення до операції «Вісла» – маю на увазі ставлення мужніх і чесних істориків та звичайних розумних людей – могло змінитися. Як акт брутального етноциду вона заслуговує лише засудження та виправлення тих її наслідків, які ще можна виправити. Засудження «принципу» колективної відповідальності і розуміння того, що жодна людина не є і не може бути власністю держави та не може бути визнана винною без доведеної вини. Як відомо з історії, етнічні чистки були піднесені до рангу державної національної політики у Росії, що існувала певний час під назвою Радянського Союзу. Реабілітація депортованих народів проходила важкий шлях, але, незважаючи на всі перешкоди, була здійснена як юридичний акт, а сам «принцип» засудила історія. Хочу нагадати, що все це було проведено в той час, коли в Радянському Союзі ще не пахло демократією, коли були спалахи антинаціонального терору (в Грузії, в Литві), коли ще сьогодні в російському середовищі далеко до ліквідації ідей і практики патологічної ксенофобії. Польща, як досі, не пішла шляхом повного засудження злочину і виправлення зла. Не буду тут аналізувати причин – вони зрозумілі. Не варто подавати рецепти, що треба робити і як треба міняти спосіб мислення – ці проблеми також зрозумілі. Етнічні чистки не були, не є і не будуть внутрішньою справою однієї держави – хоч як би цього добивалися ті держави, що займаються етноцидом. Це не лише справа двох уплутаних у конфлікт сторін, особливо тоді, коли для однієї з них етнічна територія продовжується в сусідній державі (як у випадку українців у Польщі), але й справа цілого людства, бо порушуються права людини. Тому й нічого деяким опортуністам на зразок колишнього депутата

Рідна мова

48 Рідна мова

польського сейму Володимира Мокрого, пропагувати думку, що операція «Вісла» та виправлення її – це суто внутрішня справа Польщі. І Україна, і держави Західної Європи зацікавлені в нормалізації українсько-польських стосунків, а казус «Вісли» – складова частина цієї нормалізації. Це ще раз підкреслює міжнародний характер цілої справи. Зрозуміло, що в такій нормалізації не зацікавлена Москва і проросійські кола у Польщі. Бо не раз у минулому Росія і Польща знаходили спільну мову за рахунок України. Хочу висловити свою думку щодо різних сентиментальних і символічних акцій типу «прощаємо і просимо прощення» та щодо висування якихось «попередніх умов чи вимог», від яких, мовляв, залежить остаточне вирішення справи. Конгрес українців у Польщі, що відбувся у квітні 1997 р., вважаю, не мав права оголошувати формулу «прощаємо і просимо прощення». По-перше, не зрозуміло, чи Конгрес справді мав повноваження всіх українців взагалі. По-друге, немає рівнорядної польської організації (типу Конгресу поляків Польщі, скажімо), тому покаянна формула прозвучала як голос волаючого в пустелі. По-третє, така ухвала Конгресу порушила повільний, але неминучий процес реабілітації жертв операції «Вісла» – і, після вже наявного позитивного рішення сенату, треба було відчекати будь-якого (навіть негативного, з яким можна боротися) рішення сейму. По-четверте, врешті – й це основне – польське суспільство (як постараюся довести далі) ще не готове до рівноправного діалогу. Без сумніву, у випадку Конгресу треба б знати, хто стояв за лаштунками справи – хто саме персонально підштовхував до такої формули. Якщо це діячі з почуттями громадської відповідальності та особистої гідності, вони повинні відверто викласти свою аргументацію. Необхідно ще підкреслити, що формула «прощення» розрахована на сценічний ефект – вона не компенсує реально заподіяного зла. Справедливість, якщо про неї думати серйозно, не залежить від «попередніх умов» – вона або є, або її немає. Відносини між націями і державами, це здається ми вже засвоїли, будуються не на сентиментальності, а на взаємоповазі,

рівноправності й правильному розумінні національних і державних інтересів. І знову і лише на справедливості. Прошу вибачити мою наївність. ЧИ І КОЛИ БУДЕ ОПЕРАЦІЯ «АНТИ-ВІСЛА»? Можна розгорнути цю думку. Йдеться про те, чи сучасна польська держава і сучасне польське суспільство готові нормалізувати стосунки з українською державою та з українським суспільством і виправити здійснене зло? Трагічна річниця операції «Вісла» відіграла в Польщі роль лакмусового папірця і викликала поляризацію активної частини суспільства на тих, хто «за» нормалізацію і тих, хто «проти» нормалізації. Ці прояви ще раз довели, що, попри наміри організаторів операції «Вісла» п’ятдесят років тому, в наступні роки і досі, не було досягнено «остаточного вирішення» українського питання в Польщі. Українське питання існує, турбує, вимагає рішень саме тоді, коли цих рішень ніяким чином не хочуть ні приймати, ні, тим більше, здійснювати. Є помітна і впливова група польських політиків та менш помітна і менш впливова група інтелектуалів, які намагаються полагодити справу «Вісли» і нормалізувати польсько-українські стосунки. Саме з цього середовища вийшла відозва переважно представників опозиційної до уряду Виборчої акції «Солідарність» та їх прихильників з кіл інтелектуальної еліти, опублікована у польському паризькому журналі „Kultura”. Ніхто з владної коаліції (посткомуністичний Союз демократичної лівиці, СЛД, плюс Об’єднана народна партія, ЗСЛ, т. зв. «людовці») до цієї відозви не приєднався. Характерно, що серед тих, хто поставив свій підпис немає імен відомих польських істориків, які займаються польсько-українськими відносинами. Таку помітну відсутність спеціалістів можна пояснювати подвійно: або принциповою незгодою з намірами нормалізувати стосунки двох народів (такі історики не готові до діалогу навіть суто наукового), або страхом перед пресією шовіністів, ксенофобів, україножерів, як лівих, так і правих. Очевидно, причини абсентизму є справді дві. Бо навіть серед формально прихильних науковців пану-

ють такі стереотипи про українців, що не мають фактичної підстави, а є наслідком псевдоісторичної міфології та певних ідеологічних настанов. Ну, а відвага відверто боротися з шовінізмом – не притаманна історикам. Часом виникає враження, що сумне відзначення 50-річчя перетворилося в палицю, застромлену в муравлище. Слід підкреслити, що президент Польщі Александер Квасневський, приймаючи організаторів і гостей Конгресу українців Польщі, засудив під час розмови з ними як юридичні підстави, так і практичну реалізацію депортації. Він і прем’єр Влодзімеж Цімошевич підтримали ідею будови пам’ятника українцям – жертвам табору в Явожно й обіцяли взяти участь у його відкритті. Але не завжди реакція польської політичної верхівки була настільки прихильною. Газета „Życie” зацитувала слова віце-маршалка сенату Зофії Куратовської (центристський Союз свободи), яка «попереджувала, щоб українці не атакували Польщі, бо вони також на Східних Кресах [Куратовська вжила це образливе для України поняття, бо вислів «західноукраїнські землі» не може пройти через її уста, а термін «Східні Креси» автоматично означає, що йдеться про частину Польщі – Я. Д.] чинили різанину. Гострі слова можуть відштовхнути прихильних людей, що хочуть жити в злагоді. Думаю, найкращою формулою врегулювання наших контактів було б послати слова «прощаємо і просимо прощення». З цього всього повіває явним диктатом: робіть саме так, бо може бути гірше. Про формулу «прощаємо і просимо прощення» я вже висловлювався. Тут можу додати, що, на мою думку, це глибоко неморально – вимагати каяття від поневолених, які піднялися на повстання проти гнобителів. Насамперед треба почекати каяття гнобителів. Росія не вимагала від поляків, а також литовців та білорусів каяття за повстання 1794, 1831, 1863 рр., хоча вона також зазнала тоді великих жертв. Мої слова про гнобителів і поневолених не стосуються спеціально польсько-українських відносин, а є висновком із світової історії. Була збройна і кривава деколонізація Алжіру, Анґоли, Бельгійського Конґо, Кенії – й ніхто за це не вибачався. Чому українці мають каятися за Богдана Хмельницького, Гайда-

маччину, Українську Повстанську Армію перед своїми гнобителями? Це факти історії – здійснення права пригноблених на повстання (коли мирні заходи не дають результатів) – і чесна історіографія може їх інтерпретувати лише однозначно. Чи, може, українці мають бути єдиним народом у світі, що не сміє вести національно-визвольну боротьбу? Колишній міністр внутрішніх справ Антоні Мацеревич (тепер в опозиції; представник правого, дехто вважає – крайньо правого, Руху відродження Польщі, РОП): «Польська держава повинна справедливо компенсувати кривди Другої світової війни. Однак не можна допустити до ситуації, при якій компенсацію мали б отримати спершу позбавлені комуністами польські громадяни інших національностей, а лише опісля – також позбавлені майна – поляки» (цитую за газетою „Życie”). З таким проявом національного егоїзму дискутувати досить просто. Україна, попри свій дуже важкий економічний стан, дає фінансову допомогу своїм громадянам кримськотатарської, а також грецької, вірменської, болгарської національностей, хоча ця ж Україна не має жодного стосунку до депортації кримських татар та інших меншин (а Польща ж до депортації українців стосунок має!) – її здійснила Росія, що не дає жодної компенсації. Хоча цілком оправданою є вимога, щоб український уряд пам’ятав також про депортованих українців. Думаю, крапки над «і» поставив у інтерв’ю „Gazecie Wybоrczej” віце-маршалок сейму Марек Боровський (Союз демократичної лівиці): «Поки що не бачу шансу, щоб сейм засудив операцію „Вісла” [пригадую, що сенат засудив операцію «Вісла» ще 3 серпня 1990 р. – Я. Д.]. Операція була наслідком, а не причиною певних подій. Не так, як сталінська політика денаціоналізації, коли переселювали цілі невинні народи. Ці українці не були народом спокійним і тихим, тогочасна влада мусила щось робити, реагувати». Як бачимо, польські посткомуністи нічим не різняться – в ставленні до українців – від своїх комуністичних колег з-перед п’ятидесяти років. Боровський не хоче знати історії, бо між сталінською депортацією народів Росії і комуністичною депортацією народів Польщі стоїть знак рівняння по лінії

Рідна мова

50 Рідна мова

принципу колективної відповідальності, засудженого цілим цивілізованим світом. Смішно слухати, що операція «Вісла» з розпорошенням українців на великих територіях не була розрахована на денаціоналізацію й етноцид, бо цим займався, нібито, лише Сталін. Як бачимо, на практиці до нормалізації польсько-українських стосунків – у світлі 50-річчя «Вісли» – з точки зору відомих польських політиків ще далеко. А польська влада не думає реально загладити злочин операції. Про, м’яко кажучи, нерішучість польських істориків я вже згадував. На німецько-польсько-українському форумі «До 50-річчя операції „Вісла”. Від важкої історії до одвертого обміну молоддю» 4 квітня 1997 р. у Кракові відомий історик Ришард Тожецький відстоював думки, що, нібито, існувало політичне рішення, ухвалене III конференцією ОУН у лютому 1943 р., про ліквідацію польського населення на західноукраїнських землях; що операція «Вісла» здійснювалася за командою з Москви; що депортація українців Закерзоння була викликана мілітарною необхідністю. Все це – без підтвердження історичними джерелами. Польські історики, майже як правило, іґнорують українські історичні праці та уникають наукової дискусії з автентичними документами в руках. Запрошення до зіставлення своїх та українських наукових поглядів відкидають. Найновіший приклад. 15–16 травня 1997 р. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України та Львівський університет ім. І. Франка провели у Львові конференцію «Депортації українців та поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (до 50-річчя операції «Вісла»)». У ній мали взяти участь такі польські спеціалісти, як А. Айненкель, С. Ячинський, М. Папежинська-Турек, В. Серчик, С. Стемпень, Р. Тожецький, Р. Щиґел. Ні один з них на конференцію не приїхав, хоча їх дуже чекали. Бойкот не є ні науковою дискусією, ні науковою відповіддю. Тим більше, що українські історики лише відносно недавно отримали змогу писати і говорити одверто. Таким чином, предметна наукова дискусія істориків, по суті, лише повинна початися. Можна зрозуміти, що польські історики є у дуже складному становищі: між іс-

торичною правдою, що може бути лише одна-єдина, і патріотичним обов’язком, який чомусь не завжди ототожнюють зі справедливістю і, знову, з історичною правдою. Але завдання позбавити власну громадськість позаісторичних міфів, здається, дуже важливе і невідкладне. Правда, це завдання не єдиних лише істориків. Задля об’єктивності слід відзначити, що й з українського боку працюють фальсифікатори історії, які шляхом пристосуванства намагаються – за дуже давньою традицією – не втрачати «панської ласки». Академік Ярослав Ісаєвич, для прикладу, керуючи засіданням II Міжнародного наукового семінару «Польсько-українські стосунки в роках Другої світової війни», що проходив 22–24 травня 1997 р. у Варшаві, наклав кляп на уста тих українських істориків, які намагалися розглядати польсько-українські відносини у причиновому зв’язку. До тем, на які академік наклав табу і які були вилучені з наукової дискусії, увійшли наприклад: польські пацифікації українських земель напередодні війни, винищення польською стороною українського населення Холмщини, Волині, Східної Галичини, Закерзоння саме в роки війни і зразу ж після неї, межі української етнічної території на 1939–1945 рр. і те, що Україну – також під час війни – позбавили двох стародавніх княжих – королівських столиць Перемишля і Холма. А замовчування проблем – це, як відомо, один з найяскравіших проявів фальсифікації. Між прислужництвом та науковим підходом до важливих питань дуже важко знайти щось спільне. Ледве чи помагають у таких випадках ті високі наукові титули. Розглядаючи ставлення польської преси до українського питання в Польщі, історик та журналіст, редактор місячника „Arcana” Анджей Новак скаржився на згаданій краківській конференції 4 квітня 1997р., що в пресі, мовляв, складалася непропорційна ситуація, бо найпочитніші газети друкують матеріали, прихильні до українців і навіть говорять про польські злочини. А відмовляються друкувати антиукраїнські статті. Тому, за Новаком, виникає «ситуація нерівноваги» і «однобічність», яких треба уникати. Треба віддати належне найпоширенішій польській пресі (а вона є високого рівня, без сумніву), яка намагається займати об’єктивну позицію.

Також відчуваючи пульс епохи. Але не все є таким рожевим. Хоча україножерна католицька газета «Слово» перестала виходити, її майже автоматично замінила постком у ністична «Трибу на». Один з найпопулярніших у Польщі тижневиків «Політика» вмістив 12 квітня ц. р. нотатку про Конгрес українців Польщі у своїй хроніці аж на передостанньому двадцятому місці, після однієї кримінальної справи і перед некрологом. Це про дещо говорить. Та й основне, на що звернув увагу тижневик, це формула «прощаємо і просимо прощення». Антиукраїнські походи не припиняють правоекстремістичні „Szczerbiec” та „Falanga Toruńska”. Так що статті антиукраїнського змісту не зникають і «ситуація рівноваги» не надто порушена. Явну ж «ситуацію нерівноваги» створюють спеціа льні вітрини і відді ли в книгарнях, в яких щедро представлено видання про польські Львів, Вільнюс та Східні Креси. При читанні такої літератури складається враження, що саме там, а не в Центральній Польщі, перебуває дух і б’ється серце правдивого поляка. Тому з великим успіхом відбувається збір коштів на екранізацію «Вогнем і мечем» за Генриком Сенкевичем, хоча антиісторичність і фальсифікаторство його роману не є секретом. Тому на роль Богуна призначають актора, якого амплуа є ролі бандитів та вбивців. А ще є український тризуб, пробитий польським орлом, у римо-католицькому костьолі в Перемишлі та багато, багато свідчень ксенофобії й шовінізму. Є ще забуття шести мільйонів поляків, які загинули від рук німецьких окупантів під час Другої світової війни, і постійне пригадування хай навіть 80 тисяч тих поляків, які загинули в цей же час від рук українців на українських землях. Варто вдуматися в пропорції жертв. Німців повинні б ненавидіти понад сімдесят разів більше, ніж українців. Але так не є. Є ще результати примусової асиміляції українців – ті, що під тиском стали перекинчиками та примусили своїх дітей забути про українське коріння. Виникла категорія криптоукраїнців, які, побоюючись ксенофобного оточення, «на людях» говорять лише попольськи і всіма способами намагаються

замаскувати свою українськість. В такий спосіб було розтоптано людську гідність значної частини українців у Польщі. У польському суспільстві помітні певні зрушення. Але воно в цілому не хоче розуміти і визнати свої помилки, свій імперіалізм, колоніалізм стосовно українців. Воно хоче лише покори і прохань прощення. У польському суспільстві, поки що, немає розуміння того, що і на Волині, й на інших українських землях поляки були лише окупантами і колонізаторами – і що як такі вони програли політично, мілітарно і морально. Культивування ненависті до українців за програну – це хвороба суспільства, яку треба лікувати. Ліки в руках польської політичної й інтелектуальної еліт. Бо лише вони можуть допомогти ламати психологічний бар’єр, який наростав століттями, і який вони переважно зміцнювали, а не руйнували. Треба сподіватися, що офіційні контакти між Польщею та Україною (візит президента Польщі до Києва у травні 1997 р. і підписання ряду угод та інших документів), які розвиваються цілком задовільно, поступово впливатимуть також на стан умів суспільства. Правда, «залишаючи минуле історикам», обидва президенти одночасно виступили інтерпретаторами (не дуже вдалими) цього минулого, а словесної формули «просимо вибачення» у наш час вже замало. Існує певний, питомо польський комплекс: уявлення про те, що Україна не зможе існувати, жити, розвиватися при неприхильному або ворожому ставленні до неї польського суспільства. Зможе. Бо Польща не є «номер 1» в українських зовнішньополітичних проблемах. А плекання ненависті йде лише на шкоду самій Польщі й польському народові. Доки в Польщі діятиме подвійний алгоритм мислення – один для «нас», поляків, а інший для «них», українців, доти польське суспільство не буде готовим до рівноправного і плідного діалогу з українським суспільством. А такий діалог і нормалізація надзвичайно потрібні. Це вимога часу, який ми переживаємо. web-джерело: Незалежний культурологічний часопис «Ї»



Рідна мова

52 Рідна мова

Аркадій Жуковський Митрополит Андрей Шептицький і православ’я

Ціль моєї праці – зібрати всіх вас під стягом Христа. Наука Христова, якою я перейнятий сто раз більше з власного переконання, ніж з уряду, – це мій прапор і дороговказ. Хай умру сьогодні і в вічності не знайду щастя, щоб тільки ви, мої браття, були щасливі. (Лист митр. Андрея Шептицького до української інтелігенції з 1909 р.) У многогранній діяльності визначного церковного, культурного і громадського діяча митрополита Андрея Шептицького центральне місце займала проблема єдності Церков, і зв’язана з нею екуменічна акція, яка проявлялася на протязі усього його свідомого життя. На українському або загальнослов’янському відтинку для Митрополита унійна проблема зводилась до відношення, співпраці, евентуально до пізнішої єдності між Греко-Католицькою і Православною Церквами, що саме й є змістом нашої теми. Справа об’єднання православних віруючих – українців, росіян і білорусів – з Апостольською Столицею була головною спонукою навернення Романа Шептицького з римо-католицтва до Унії, він не переставав працювати для реалізації цієї цілі до кінця свого трудолюбивого життя. «Всі ми мусимо, – писав він у своєму посланні в 1940 p., – вважати працю для з’єдинення Церков за наш моральний обов’язок любові до Бога, що проявляється в християнській любові до ближнього, але також за один

з найважніших конституційних елементів нашого християнського патріотизму»1. Під час совєтської окупації Галичини Митрополит Андрей звертався до Папи, щоб він його вибрав і призначив на смерть «за віру і єдність Церкви». Очевидно, що Папа не дав свого благословення на мученицьку смерть визначного ієрарха Церкви. Ідея привернення слов’янського Сходу в лоно Вселенської Церкви зродилася у майбутнього Митрополита Андрея ще в молодечому віці, вона конкретизувалася у зустрічі з життям. У 1887 р. Шептицький відвідав Київ, побачив його святині, там він познайомився з українською громадою, був гостем професора Володимира Антоновича, який, як і він, порвав був з польщизною й пристав до українського народу. Напевне, ця зустріч залишила глибокі сліди в душі молодого Шептицького, і стала провідною в дальшому його житті. Того ж року осінню він відвідав також Москву, де познайомився з філософом В. Соловйовим, прихильником церковного об’єднання. Двадцять четвертого березня 1888 р. Роман Шептицький був прийнятий на спеціальній авдієнції Папою Львом XIII, якому звірився щодо бажання стати василіанином, та щодо своїх планів відносно з’єдинення Церков. Тоді ж Папа уділив для молодого ентузіаста своє благословення для цих незвичних задумів. Митрополит Андрей Шептицький зумів переводити в життя здійснення своїх

унійних планів, коли почав очолювати Греко-Католицьку Церкву. Рівночасно з гідністю архиєпископа Львівського, він ставав також єпископом Кам’янець-Подільським: епархія, яка з 1807 р. належала до Галицького митрополита, але її територія знаходилась в межах Російської імперії. Тут унійна праця стала можливою щойно після революції 1905 р., коли в Росії встановлено свободу совісті. Свої плани про організацію Католицької Церкви на території Російської імперії Митрополит представив Папі Пієві X в першій половині 1907 р. Йшлося про висвячення священиків і єпископів у греко-католицькому обряді для православних Росії, на що Папа дав згоду. Осінню 1907 р. Митрополит виїздить інкоґніто на територію Російської імперії, – Вільно – Мінськ – Слуцьк – Москва – Петербург, де нав’язує контакти з прихильними людьми до Унії й назначає о. Олексія Зерчанінова генеральним вікарієм Кам’янець-Подільської епархії та душпастирем для католиків візантійського обряду для усієї Росії. У лютому 1906 р. Папа Пій X легалізував цю номінацію, а рівночасно іменував Митрополита Андрея апостольським адміністратором Кам’янець-Подільської епархії, і також надав А. Шептицькому адміністративну повноважність на усю територію Російської імперії. Ці надзвичайні права і повновласті були поновно потверджені папами Пієм X (у 1909, 1910 і 1914), Венедиктом XV і Пієм XI. Для обережності перед російським урядом ці повновласті були вдержані в таємниці й відомими тільки Папі і Митрополитові. В 1912 р. Митрополит вдруге відвідав Київ, тоді він відправив панахиду по Тарасу Шевченкові в костелі св. Миколая і виголосив патріотичну проповідь про Великого Кобзаря. Значення цієї ініціативи Митрополита тим важніше, що в тому часі російський уряд забороняв публічні відзначення Шевченкових роковин. Для популяризації духовних взаємовідносин між Сходом і Заходом Митрополит Шептицький ініціює в 1907 р. міжнародні зустрічі – з’їзди, присвячені плеканню ідеї з’єднання Церков, передусім представників слов’янських народів, католицького і православного віровизнань. Ці з’їзди відбувалися у Велеграді в Моравії, відомому місійному осередку св. Кирила й Мефодія, в яких брали участь богослови і обгово-

рювали справи, що єднали обидві Церкви і проблеми взаємопізнання і зближення між ними. На цих з’їздах, до 1927 р., Митрополит Андрей виголошував доповіді, а на деяких головував. Доповіді конгресів у Велеграді були друковані в серії «Акти Велеградські». Під час окупації Галичини російськими військами в 1914 р. Митрополит Андрей виступив проти насильного запровадження російської православної Церкви, за що був заарештований і засланий спершу до Києва, а згодом в Росію: в Новгород, Курськ і Суздаль. Свій побут в неволі Митрополит використав для спроби оформити Греко-Католицьку Церкву в Україні і Росії. Під час свого короткого перебування в Києві Шептицький висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. Після звільнення в березні 1917 р. Митрополит скликав у травні 1917 р. синод у Петрограді, на якому номінував о. Леоніда Фьодорова на свого екзарха на всю Росію, а для Білорусі й України призначено двох інших екзархів: для Наддніпрянщини о. Володимира Громницького екзархом, а генеральним вікарієм о. Михайла Цегельського. Новостворена структура Греко-Католицької Церкви на Сході протривала до приходу більшовицької влади, коли вона була зліквідована, як і всі інші Церкви. Під час свого побуту в Росії і Україні в 1917 р. Митрополит Шептицький зустрічався з українським громадянством, відвідав українські національні установи. I хоча йшлося про українців Наддніпрянщини, що були православними, всюди його вітали як мученика і оборонця загальної української справи. Особливо тепло прийняла Митрополита українська громада в Петрограді. У Києві він мав зустріч з провідними членами Української Центральної Ради, відвідав визначних особистостей в столиці України: М. Грушевського, Д. Дорошенка, вдову М. Драгоманова і інших. Навіть В. Винниченко, який спочатку ставився з резервом до Митрополита, згодом, за Директорії, пропонував А. Шептицького як кандидата на митрополита України. За Гетьманату Всеукраїнський православний собор у Києві задумував 21 червня 1918 року створити патріархат, а кандидатом на його очолювання висувалося особу Андрея Шептицького.

Рідна мова

54 Рідна мова

Назагал Митрополит Галицький вдержував добрі взаємини з наддніпрянськими політичними діячами і державними керманичами – М. Грушевським, П. Скоропадським і С. Петлюрою – в часі української державності. Повернувшись до Львова, Митрополит Андрей великодушно поставився весною 1919 р. до православних ієрархів – архієпископа Олексія Дородницина, що тікав від більшовиків, та до ув’язнених польською владою митрополита Антонія Храповицького і архієпископа Євлогія Георгієвського; останній у 1914 р. змагав до ліквідації Греко-Католицької Церкви в Галичині. Він прийняв їх у своїх палатах і робив заходи перед польською адміністрацією про їх звільнення. Поступування Митрополита Андрея супроти православних ієрархів заслуговує тим більше на увагу, бо сам Митрополит і його Церква потерпіли від вчинків одного з них. Після невдачі Визвольних Змагань багато православних емігрантів з Наддніпрянщини знайшлися у Львові, де отримали батьківську допомогу і притулок у Митрополита Андрея. Згадаємо деяких з них: Микола Вороний, Леонід Білецький, Михайло Корчинський, Іван Огієнко, Василь Дядинюк, Василь Кричевський, Іван Шендрик, Володимир Дорошенко, Вячеслав Заїкін і інші. Справі релігійного з’єднання між Сходом і Заходом мали служити і навчально-освітні інституції; створена Митрополитом у лютому 1928 р. Греко-Католицька богословська академія у Львові мала бути «підвалиною духовного відродження Нашого Народу та приготування нашої св. Церкви до сповнення великої грядучої місії у Христовому винограднику на Українській Землі та серед народів Східної Європи...»2. У періоді між двома світовими війнами великий відгомін з позитивними наслідками мав пастирський лист Митрополита з 2 серпня 1938 р. в обороні Православної Церкви на українських землях під Польщею. У цьому листі, зверненому до свого духовенства, Андрей Шептицький гостро засуджує брутальну акцію польського уряду, який при помочі адміністративних і поліційних чинників проводив нищення православних церков на Холмщині та примушував православних переходити на католицизм (текст пастирського листа прикладаємо як Додаток I).

Нищення православних церков під проводом повітових старостів і польської державної поліції набрало широких розмірів навесні–літі 1938 р. На Холмщині і Підляшші з 389 православних церков поляки забрали для себе 149 і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков спалили чи збурили. При цьому часто нищили і цвинтар біля церкви, викидали з могил з найбільшою наругою тлінні останки православних, висміювали релігійні і національні почування православних вірних. У своєму посланні Митрополит Андрей став в обороні «переслідуваних наших братів нез’єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся»3. Після вичислення руйнацій церков та знаряддя релігійного культу, а «людей змушували, іноді насильством, прийняти католицьку віру в латинському обряді», Львівський і Галицький Митрополит стверджує: «Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з’єдинені з Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу з’єдинення». Митрополит пробує відмежувати Апостольський Престіл від акції польського уряду, хоча «в очах кількамільйонового населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення. Отвирається нову пропасть поміж Східньою і Вселенською Церквою». Антихристиянські поступки та факти релігійного переслідування, на думку автора послання – це тріумф ворогів Церкви – масонів, які завдали «моральний удар самій ідеї з’єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці»4. Це послання було заборонене польською цензурою, однак воно розійшлося масово і зробило успокоююче враження серед православних. За посередництвом Митрополита Діонісія Валединського вони дякували Митрополитові Шептицькому за гідний і відважний виступ в обороні православної Церкви. Послання Митрополита і інтерпеляція українських парламентаріїв у польському сеймі і перед урядом мали відгук, і Міністерство внутрішніх справ спинило дальше нищення церков і примусове навернення на католицизм.

Після окупації Галичини большевиками Митрополит Андрей, гідно обороняючи свою Церкву перед безбожницькою акцією влади, користає з нагоди доступу до східних областей Совєтського Союзу, щоб відновити, так як і в часі Першої світової війни, апостольську діяльність на цих теренах. Користаючи з повновластей, наданих йому Папою Пієм X, потверджених його наслідниками Венедиктом XV і Пієм XI, Митрополит Шептицький творить 9 жовтня 1939 р. чотири екзархати, які охоплювали територію усього Совєтського Союзу, а саме: екзархат Волині і Холмщини на чолі з єпископом Миколою Чарнецьким; екзархат для Білорусі (отець Антоній Нєманцевіч); екзархат Великої Росії і Сибіру (отець ігумен Климентій Шептицький); і екзархат для Великої України (Наддніпрянщини) (архієпископ Йосип Сліпий)5. Рівночасно Митрополит пише листа 10 жовтня 1939 р. до Папи Пія XII і просить його про потвердження повновластей, даних йому Папою Пієм X, і дозвіл на висвячення на єпископа о. Йосипа Сліпого на свого коад’ютора з правом наслідства. Два тижні пізніше Конгрегація для Східної Церкви іменує о. Йосипа Сліпого коад’ютором і надає Митрополитові нові надзвичайні повновласті. Ці нові повновласті, однак, анулювали попередні (за офіційною номенклатурою «були на місце тих, уже неважних повновластей»), значить остаточне стягнення повновластей, про що повідомив Митрополита Секретар Стану 30 травня 1940 р. – повідомлення, яке дійшло до Львова 26 вересня 1940 р., внаслідок чого Митрополит Андрей повідомив 12 жовтня 1940 р. чотирьох екзархів, що він не має вже навіть власті, щоб прийняти їхнє звільнення від обов’язків і залишає їх сумлінню вибір напряму, як далі поступати. З половини 1941 р. почалася окупація України німцями і тоді знову Митрополит вбачав перспективи для своєї традиційної праці для з’єдинення Сходу. У цій справі він вислав 27 жовтня 1941 р. свою реляцію-звідомлення до Папи, зміст якої подає К. Королівський французькою мовою (Повний текст прикладаємо в Додатку II). Після аналізу стану Церкви на Україні під більшовицькою, а згодом і німецькою окупаціями Митрополит порушує також делікатну справу «повернення в лоно церкви Христа мільйонів східних вірних,

відлучених досі від єдності»6. Для цього потрібно священиків, однак німці забороняють як греко-католикам, так і православним з Волині і Холмщини, щоб вони вели місійну роботу на Наддніпрянщині. Серед інтелігенції на Україні є люди прихильно наставлені до Греко-Католицької Церкви, їм потрібний тільки єпископ, який би був згідний поширювати церковну єдність. Тому Митрополит ще раз просить Папу Пія XII потвердити повноваження, яке йому уділив Папа Пій X, потвердити вже іменованих екзархів, що йому допоможе промінювати на Схід. Двадцять другого листопада 1941 р. Папа потвердив екзархів і іменував Митрополита Андрея як делегата Апостольського Престолу. Однак Папа не відважився задовольнити прохання Митрополита, щоб висвятити декілька єпископів з-поміж навернених православних. В розгарі Другої світової війни помимо трудного загального положення українства, браку єдності на політичному відтинку, невпорядкованості в церковно-релігійних справах, Митрополит Шептицький вважав ситуацію не безнадійною, але навіть і сприятливою, щоб знову розпочати заходи над зближенням Католицької і Православної Церков; цим разом обмежуючися тільки Україною. При кінці 1941 р. Митрополит Шептицький звернувся до українських православних архієреїв, пізніше і до української віруючої православної інтелігенції, з закликом до церковної єдності, яка могла б багато допомогти також до осягнення національної єдності. Спроба порозуміння цим разом велася виміною листами, які, почасти, й були друковані в тодішній українській пресі. В хронологічному порядку йшлося про такі документи: 1. Лист Митрополита Шептицького до Іларіона Огієнка, архієпископа Холмського, з 21 жовтня 1941 р.; 2. Послання Митрополита Андрея до православних Архієреїв в Україні і на українських землях з 30 грудня 1941 р.; 3. Послання Митрополита Андрея до української віруючої інтелігенції з 3 березня 1942 р. З професором Іваном Огієнком, пізнішим архієпископом Холмським Іларіоном, Митрополит був знайомий з 1920-х рр., коли I. Огієнко в складі «петлюрівської еміграції» прибув до Львова і знайшов захист

Рідна мова

56 Рідна мова

у митрополичих приміщеннях. Нагадуючи про давнє знайомство, приязнь, Митрополит привітав Іларіона з його недавньою хіротонією, побажав йому відновити «віру св. Володимира і митрополита Іларіона»7 і прохав очистити Українську Православну Церкву з неканонічних, шкідливих, накинених неволею установ чи законів, а передусім з тієї московської нетерпимості і тісноти, якими відзначалося усе московське православ’я. Відповідаючи Митрополитові своїм листом з 14 листопада 1941 р., архієпископ Іларіон вважав, що наближення між двома українськими Церквами є можливе, коли не тільки Українська Православна Церква очиститься від московських впливів, але також Греко-Католицька Церква буде очищена від чужих нам латинських додатків, тоді «обидві Українські Церкви наблизяться одна до однієї, як дві рідні сестри»8. Центральне місце у довголітній акції Митрополита Андрея по з’єдиненню двох українських Церков займає відкритий лист «До всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архієреїв в Україні і на українських землях» з 30 грудня 1941 р., який був друкований у щоденнику «Краківські вісті» з 15 лютого 1942 р. У цьому листі (Додаток III), названому і посланням (С. Баран), Митрополит тісно пов’язує релігійні справи з українськими національними справами, гаряче апелюючи своїх земляків до єдності як передумови до осягнення національних ідеалів українців. Вказуючи на роздори, які ділять українців, роздори, які дещо згодом змусили Голову Греко-Католицької Церкви звернутися з посланням 21 листопада 1942 р. «Не убий», наплямовуючи політичні убивства серед українців, Митрополит Андрей уважає, що релігійна єдність стане могутнім поштовхом в осягненні й національної єдності. Автор листа стверджує, що моменти, які нас роз’єднують, сталися дуже давніми віками, це були суперечки між греками й латинянами. Запрошуючи православних архієреїв до церковної єдності, Митрополит Андрей вказує на деякі потрібні передумови для важного діла поєднання. А саме, щоб насамперед всі бажали примирення, щоб за це поєднання увесь народ молився, просив у Бога благодаті, і вкінці, з обох сторін потрібні уступки. Запрошуючи всіх взяти участь в обговоренні поставлених пропозицій, тому й він оприлюднює цього листа через пресу9.

Як доповнення до свого листа до архієреїв, два місяці пізніше, з датою 3 березня 1942 р., Митрополит Андрей звертається до української віруючої православної інтелігенції (Додаток IV), до представників української науки, літератури, мистецтва і до суспільних діячів України, як також до патріотичного духовенства, яких уважає за провідну верству суспільності, і які мають вагомий голос і в церковних справах. Лист до інтелігенції уточнює об’єднуючі плани Митрополита і вказує, якими шляхами прямувати до повної злуки. Насамперед він пояснює свій особистий стан, він, як греко-католик не може стати Київським митрополитом, для цього він не має й фізичної змоги через свій вік, через хворобу. На думку А. Шептицького, Київський митрополит мусить бути обраний із православних; а коли б він був з’єдинений із Вселенською (католицькою) Церквою, всі греко-католики підлягали б йому, і «я перший, – каже Митрополит Андрей, – радо піддався б його верховній владі»10. Митрополит свідомий того, що повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань – це справа дальшої майбутності. Перед тим, після довгих змагань з обох боків, слід себе наближувати і взаємно себе пізнавати. Ось чудове формулювання українського екуменізму. Аналогічний шлях – зближення і взаємного пізнання – необхідний і до осягнення національної єдності. До майбутньої єдності слід іти через помирення, усуваючи взаємні роздори і ненависті між українцями, між українськими конфесіями. Митрополит запевняє, що, поєднуючись із Вселенською Церквою, не потрібно відрікатися своїх звичаїв, передання чи обряду Української Православної Церкви. Між греко-католиками і українськими православними різниці малі. Помирення на віроісповідній площині причиниться і до національної єдності. Відгуки на обидва листи Митрополита Андрея з боку православних були слабими, виминаючими, а по суті відмовними. Коротко їх з’ясуємо. Архієпископ Краківський і Лемківський Палладій Видибіда-Руденко (1 березня 1942), уболіваючи за єдністю, з захопленням голосить: «Ваш зазив до Православної Української Ієрархії є те, чого вже більше як 300 років очікувала наша церква...,

а роздор, що в кінці XVI віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського народу, мусить бути закінчений»11. При чому уточнює, «що з боку Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на повернення до стану з-перед офіційного, у XVI в. розпаду Православної Української Церкви»12 (значить до становища передунійного). Олексій (Алексій) Громадський, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх Української Автономної Православної Церкви, що лишилася в юрисдикції Московської патріархії [16 червня 1942], у принципі згоджується з виложеною Митрополитом Андреєм ідеєю єдності Церков, тільки сумнівається щодо можливости її реалізації. Вказує на труднощі довести до співпраці Автономної Православної Церкви на Україні, яку він очолював, з Українською Автокефальною Православною Церквою митрополита Полікарпа Сікорського. Тому вважає, що «може і потрібна на землі ота різноголосниця і в релігійних сгіравах, бо красота заключається в різноманітності»13. Щодо поєднання нам треба молитися, але воно не відбудеться до скінчення віку. Зміст цих двох листів Митрополита Андрея був також розглянений Собором Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, що відбувся 27 травня 1942 р. у Варшаві і прийняв у цій справі ухвалу. Вітаючи заклик Митрополита Андрея Шептицького про поєднання двох наших Церков в одну Церкву, Собор висловив свою готовність прийняти до своєї Православної Церкви всіх наших братів греко-католиків14. Іншими словами пропонувалася ліквідація Греко-Католицької Церкви і її інкорпорація в Українську Православну Церкву. Цю ухвалу підготував архієпископ Іларіон Огієнко, а в складі Собору брали ще участь митрополит Діонісій Валединський і архієпископ Палладій Видибіда-Руденко. Останній вважав цю ухвалу зарізкою, яка замикала можливість дальшої дискусії. Повищі відповіді українських православних ієрархів, супроводжені звичайними реверансами в сторону всіма ціненого і шанованого Митрополита, були по суті відмовними. Болючим для Митрополита

була мовчанка єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, що себе оформила під проводом митрополита Полікарпа Сікорського і поширювала свою діяльність на території Наддніпрянщини, в так званому Райхскомісаріаті України. На лист Митрополита Андрея до української інтелігенції прибуло більше відповідей, деякі позитивні, інші полемічні й з негативним наставленням до унійних пропозицій. Друкований був тільки одвертий лист з квітня 1942 р. деяких українських православних діячів з Праги і Варшави, старих емігрантів15. Цей лист написаний у полемічному тоні, гостро, а часто й несправедливо, засуджуючи в історичному аспекті Унію й Католицьку Церкву. Автори одвертого листа оцінюють церковну Унію як одну з найсумніших діб української минувшини, порівнюючи її хіба з добою панщини. На думку авторів цього листа всі унійні спроби, – це не з’єднання Греко-Католицької і Православної Церков, а тільки приєднання Української Православної Церкви до Римо-Католицької, експонентом якої усе було польське католицтво. Обороняючись від закидів, що українське православ’я має «забагато московського намулу», однак, на думку авторів, від нього буде легше позбутися, ніж греко-католицькій Церкві від впливів римо-католицьких, наприклад, запровадження целібату. Багато місця присвячено загально-традиційним догматичним суперечкам про примат Папи римського і роль східних патріархів, – справи загальновідомі. Є ще одна заява, а саме, в питаннях взаємовідносин Української Православної Церкви з іншими Церквами компетентними є лише українські православні ієрархи. Річ ясна, що подібний лист не міг послужити не тільки справі з’єдинення, але навіть спробам порозуміння, взаємного пізнання. На цьому заходи в справі з’єдинення Церков й були припинені, тим більше, що в цю відважну акцію з евентуальними наслідками також скріплення українства в національній і політичній площинах вмішалася німецька окупаційна влада, забороняючи публікувати що-небудь в справі об’єднання двох українських Церков. Такий стан речей не міг задовольнити голову Греко-Католицької Церкви, який, як було видно, справу єдності уважав за пріо-

Рідна мова

58 Рідна мова

ритетну над усіма своїми заняттями, за неї він був готовий віддати своє життя. Тому і зрозумілий був його біль, коли бачив, на схилі свого життя, слабі висліди його трудів на цій ниві. Він ще раз пробував пояснити, про що йому йшлося в його унійній акції 1941–1942 рр.16 Запевняв інтелігенцію, що приєднання до Католицької Церкви не є підчиненням, що можна зберігати свою автономію, своєрідну автокефалію. Подруге, не йдеться відразу про злуку в одну Церкву, а передусім про порозуміння, а злука може прийти тільки після довгих обосторонніх зусиль до єдності. Митрополит Андрей уточнює, що злука двох українських віроісповідань виглядала б скоріше як підкорення греко-католиків під владу Київського патріарха, з умовою, що Київський патріарх прийняв би Вселенську Віру, себто православ’я перших сімох Вселенських Соборів, доповнених рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до сучасних часів. Відкидаючи твердження інтелігенції, що Римська Церква кривдила нас, Митрополит є думки, що справа з’єдинення церков від трьохсот літ є головним предметом дослідів наших учених і побажань наших патріотів. Він радить Панам одвертого листа лишити на боці аргументи з історії, бо при кожному примиренні треба з обох сторін сказати «забудьмо», не робити греко-католиків відповідальними за історичні факти з початку XVII, а навіть і з X ст. Митрополит Андрей ще раз підкреслює, що звертаючися до православної інтелігенції, бажав тільки зближення і взаємного пізнання, які є передумовою також для осягнення національної єдності. Бо злука греко-католицького і українських православних віроісповідань є справа хіба дальшої майбутності17. Аналізуючи діяльність Митрополита Андрея Шептицького відносно православ’я, особливо його унійну спробу під час Другої світової війни, з перспективи півстоліття можна не тільки дати об’єктивну оцінку преважливої релігійно-церковної проблематики, але й в ній знайти науку для деяких процесів в сучасній Україні. Добрий знавець суспільно-політичних процесів XX ст., як також автор доброї монографії про Митрополита Андрея Шептицького, сам беручи участь як греко-католик в обороні переслідуваних православних в Польщі, як також у зближенні

двох традиційних українських віроісповідань, ось так схарактеризував трактований аспект праці Шептицького: «На практиці з великих унійних планів Митрополита вийшло дуже мало чи властиво нічого. Серед росіян тільки дуже нечисленні пристали до католицтва... Католицьких прозелітів у Московщині було дуже мало, а в Україні, де Митрополит теж побував у 1917 р., мабуть ще менше, хоч особисто Митрополит Шептицький втішався там великою і загальною пошаною»18. З цією оцінкою, яка вбачає тільки прагматичний бік справи, не можна погодитись. Коротко приглянемось, як розвивалась діяльність Митрополита в ділянці з’єдинення Церков – православної з католицькою. У початку йшлося про приєднання до Апостольської Столиці усього Сходу, від Збруча по Камчатку, включаючи, крім Росії, увесь Сибір. Приступаючи до реалізації цього універсального плану, маючи дозвіл і підтримку Папи Пія X, Митрополит творив екзархати на території Російської імперії в часі Першої світової війни; цю ж саму тактику повторює на території Совєтського Союзу під час Другої світової війни. Очевидно, що обидві спроби залишилися в стадії народження, обставини не дали їм можливості розвинутися. На думку українських дослідників (С. Баран, В. Дорошенко) ці задуми були понад сили і спроможності кадрів, якими диспонував Митрополит, а воєнні обставини зі своїми позарелігійними турботами їм не сприяли. Ба, що більше, обидва повищі дослідники вважають, що спроба включити в унійну справу також Росію, в деякій мірі шкодила навіть зближенню обох українських Церков. Мабуть і сам Митрополит переконався в цьому, тому в останній фазі своїх унійних спроб у 1941–1942 рр. обмежився тільки до України. А щоб заохотити ще більше своїх співвітчизників, він тісно пов’язав церковну єдність з такою потрібною на той час загально-національною і політичною єдністю. Реалізацію унійної справи в Україні уявляв собі Митрополит шляхом покликання в Києві українського патріархату, який мав визнати примат Папи, але був би цілком самостійний, своєрідна українська автокефалія, зберігаючи дотеперішні обрядні звичаї Православної Церкви. Іншими словами повторювався проект єдності Церков, який триста років тому

пропонував другий великий український митрополит Петро Могила19. Довголітня практика у змаганні за церковну єдність привела Митрополита до устійнення шляхів для осягнення бажаної мети. Тоді коли в початках Митрополит хотів привести до Унії з Римом увесь «Схід» – українців, білорусів і росіян, здійснити навернення «нез’єднаних» – так називалося православних – в лоно правдивої Церкви, яка одинока веде до спасіння, так з часом місце навернення заступлено поняттям злуки або релігійної єдності греко-католиків з українськими православними. А наколи реалізація і цієї єдності знаходила перешкоди, тоді унійні заходи обмежено до екуменічної дії – припинення неприязні, помирення між віроісповіданнями, взаємне наближення і взаємне самопізнання. Сама злука мала б наступити багато пізніше, коли ці перші етапи будуть зреалізовані. Іншими словами, до єдності може дійти щойно після довшої підготовки, а найважніша запорука її живучості, щоб бажання до єдності було з двох сторін. I ще одна заввага на основі дотеперішніх спроб з’єдинення. Воно може наступити, коли обидві сторони будуть рівнорядними і добре зорганізованими. У 1941 р. Українська Православна Церква знаходилась на початку свого відродження, без досвідчених церковних кадрів і практики міжконфесійного спілкування. Тому вона й не могла приступати до важливої проби, започаткованої головою добре зорганізованої Церкви. Якщо Великому Митрополитові не вдалося зреалізувати мрію свого життя, то проведена ним підготовка стала цінною спадщиною, яка послужить в майбутньому

до змагання за повне здійснення заповіту Христа «щоб всі були одно, як Ти Отче в Мені, і я в Тобі». Тому його труд не пішов намарно, він може послужити дороговказом і для застанови над розв’язанням не менш складних відносин між двома традиційними українськими віроісповіданнями в сучасній Україні.

ПРИМІТКИ Письма-Послання Митрополита Шептцького з часів німецької окупації. Частина друга, Йорктон 1962, с. 76. 2 Греко-Католицька Богословська Академія у Львові в другому трьох-літтю свойого існування (1931– –1934), с. 9–10. 3 С. Баран, Митрополит Андрей Шептицький, Життя і творчість, Мюнхен 1947, с. 108–109. 4 Там же, с. 109. 5 Артикули для започаткування процесу беатифікації й канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим 1958, с. 26; В. Ленцик, Ідея церковної єдности у Митрополита Шептицького, «Богословія» 1971, том XXXV, с. 197. 6 C. Kоrolevskij, Metropolite Andre Szeptyckyj, 1865–1944, Rome 1964, p. 375. 7 С. Баран, op. cit., с. 123. 8 Там же, с. 126. 9 Там же, с. 127–128; Письма-Послання Митрополита Шептицького з часів німецької окупації, ч. II, с. 339–340. 10 С. Баран, op. cit., с. 130–131; Письма-Послання..., ч. II, с. 340–342. 11 С. Баран, op. cit., с. 132. 12 Там же, с. 132. 13 Там же, с. 128–130. 14 Там же, с. 132. 15 Письма-Послання..., ч. II, с. 345–349. 16 «Мої відповіді», Письма-Послання, ч. II, с. 349–359. 17 Там же, с. 353. 18 С. Баран, op. cit., с. 122. 19 А. Жуковський, Петро Могила й питання єдности Церков, Париж 1969, с. 121–264. 1

Додаток I ПОСЛАННЯ В СПРАВІ ХОЛМЩИНИ АНДРЕЙ, Львівський і Галицький Митрополит, Преосвященним Єпископам, Високопреподобним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції Мир Вам о Господі і Божа благодать! Потрясаючі події останніх місяців на Холмщині змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, нез’єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся, та завізвати Вас до молитви за них і до діл покути, щоб виєднати з неба Боже милосердя. Коло сто церков розібрано і розвалено. Многі замкнено. Деякі спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонені Богослуження, і в них і поза ними. Між знищеними церквами є дорогоцінні старинні пам’ятники церковної архітектури.

Рідна мова

60 Рідна мова

Часто нищили і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного населення, що з доручення своєї Духовної Влади виконували душпастирські обов’язки, виселювали та діймаючо карали грошевими гривнами або в’язницею. Неповинних людей нераз бито та видалювано з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму і проповідувати в матерній мові людей. Православна Церква покрита жалобою. Православні церкви поза границями держави наказали молитви і пости в намірі виєднати з неба заперестання релігійного переслідування. Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з’єдинені з Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу з’єдинення. А те все сталося в хвилині, коли уряд предкладав до ратифікації уклад в справі поунійних дібр, заключений між Апостольською Стoлицею та Польською Державою. Тим хронологічним збігом обставин ініціятори й організатори діла знищення скидають на Апостольський Престіл одіюм того, що сталося. Події на Холмщині нищать в душах православних, нез’єдинених наших братів, саму гадку про можливість з’єдинення, представляють Вселенську Церкву ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількаміліонового населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення. Отвирається нову пропасть поміж Східною і Вселенською Церквою. Кому ж приписувати ті матеріяльні і моральні руїни? Хто ж посмів у католицькій державі на очах представника Апостольського престолу – Нунція, на очах многочисленних католицьких єпископів завдати Вселенській Церкві такий страшний удар? Хто ж посмів, усупереч інтересам Держави, з потоптанням традиції Маршала Йосифа Пілсудського, виконати таке безприкладне діло? Це могло статися тільки за інспірацією укритих ворогів Вселенської Церкви та Християнства. Таке діло не могло нікому принести хісна крім них. Вони мали легке завдання, коли нищили частину Вселенської Церкви і нарід, що до тої Церкви належить, а могли заслонюватися позірними мотивами, що нищать ворогів держави. Нищили Католицьку Церкву при мовчазливій апробаті або радісних оплесках многих католиків. Ми навіть не зверталися за поміччю до наших братів латинського обряду. Вони могли нам цієї помочі відмовити, уважаючи нас, наперекір яскравим доказам, що так не є, за нельояльних громадян. Законспіровані вороги Християнства не можуть у Польщі виступати явно проти католиків, бо ці останні надто сильні. Мусять маскувати свої удари. Ділають через інших посередньо, але і тоді можна їх пізнати по цілі, до якої прямують. Осмілені успіхом поважилися в останньому випадку нанести тяжкий удар на неповинних і бідних селян та священиків Холмщини, яких не могли оскаржувати у нельояльності для держави, удар, якого не могли оправдати ніяким закидом, зробленим тому народові. Наносять його, вживаючи патріотичних гасел, як «вирівняння історичних несправедливостей» і «нищення слідів неволі», а несвідомих католиків штовхають до нехристиянських вчинків. Той удар нанесли неповинним православним так зручно, що рівночасно вдарили і Вселенську Церкву, але тим і зрадилися, показали, чим є вони в дійсності: це вороги Вселенської Церкви, вороги Християнства. Ми болюче мусимо відчувати всі терпіння наших братів, а антихристиянські поступки мусимо напятнувати. Нищення церков у місцевостях, де церква потрібна народові, заборона відправи церковних Богослужень і карання за молитву – мусимо вважати за факти релігійного переслідування. Мусимо, на жаль, уважати за тріюмф ворогів Церкви – масонів той моральний удар, завданий самій ідеї з’єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці. Мусимо запротестувати проти намагання кинути понуру тінь підозріння, що боротьбу з Православною Церквою апробує Апостольська Столиця. Мусимо також запротестувати проти того, щоб холмські події та політичну боротьбу з Українським Народом оправдувати інтересами Католицької Церкви. Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні ще багато католиків не здає собі справи з того, що сталося, та що є і лишиться грізним мементо для католицької Польщі. Для переслідуваних, так як і для нас, є потіхою, що Бог справедливий дивиться з неба на наші терпіння. Доля народів у Божих руках. Бог зможе з терпінь бідного народу випровадити правдиве тривале добро для нього, славу та перемогу для Святої Вселенської Церкви. Дано у Підлютому в день св. Славного Пророка Іллі 2 серпня Р. Б. 1938 † АНДРЕЙ, Митрополит

Додаток IІ CYRILLE KOROLEVSKIJ METROPOLITE ANDRE SZEPTYCKYJ (1865–1944) L’armée allemande, par la victoire remportée sur le communisme russe, a rendu a la chrétienté et peut être a l’humanité entière un service signals’. Les Bolcheviks étaient et, par malheur, sont encore, vu que la victoire n’est pas encore définitive, les ennemis les plus acharnes de Jésus-Christ, de son Eglise et de toute religion et spiritualité; et d’après leur manière d’agir nous étions tous surs qu’après quelques années d’un régime pareil il ne serait reste dans notre pays ni clergé, ni églises, ni fidèles. Ils se proposaient ouvertement de miner jusqu’aux racines tout ce qu’il y avait de chrétien dans notre pays. Si la victoire des Allemands est menée jusqu’a une fin définitive et certaine, le bolchevisme cessera d’exister. Les Allemands laissent à notre Eglise une liberté presque complète. Ils accepterait il est vrai, le fait de la nationalisation ou de la confiscation des biens monastiques et en partie ecclésiastiques, comme les menses épiscopales, mais il semble qu’ils reviendront sur ces décisions et restitueront à 1’Eglise tous ses biens. On laisse même prévoir qu’on accordera au clergé certaines subventions, nécessaires à cause de la ruine extrême a laquelle est réduite tout le pays par cette guerre de deux ans. Cette guerre devient de jour en jour un fardeau toujours plus lourd pour le clergé et pour le peuple, qui pendant ces deux ans a entretenu le clergé par ses aunes. Apres 1’occupation d’une plus grande partie de la Grande Ukraine par l’armée allemande, le peuple à соmmеnce a rebâtir ou restaurer les églises et à renouveler aussi sa vie religieuse. Vu que le clergé dans ces contrées était devenu extrêmement rare et qu’on ne pouvait trouver de prêtres hors des grandes villes, ou quelques pauvres prêtres continuaient a vivoter, j’ai reçu des requêtes et des demandes de plusieurs contrées dejà occupées par les Allemands ou on (me) priait d’envoyer nos prêtres. Ayant la possibilité de leur communiquer les facultés accordées par Votre Sainteté pour tout le territoire de la Russie ou plutôt de 1’Union soviétique, j’ai essaye d’en envoyer quelques uns. Le premier essai n’a pas réussi a cause d’une défense formelle des autorités allemandes, venue de Berlin, d’admettre et de tolérer dans les régions occupées le travail quel qu’il soit de prêtres catholiques. Malgré cela l’armée allemande ayant besoin d’interprètes et ayant un certain nombre de nos prêtres qui font leur service militaire, nous avons des relations assez positives sur l’état religieux de presque toutes les contrées de 1’Ukraine. II n’y a pas de doute que tant que dure le manque de prêtres et de hiérarchie orthodoxe en Ukraine, le peuple accepterait volontiers nos prêtres; j’ai même des demandes formelles d’une quinzaine de villages et quelques députations de villageois venus a Leopol de centaines de kilomètres pour obtenir 1’envoi de nos prêtres. La position serait pour le moment exceptionnellement favorable, car dans toute l’Ukraine jusqu’au Caucase il n’est reste aucun évêque orthodoxe qui puisse ordonner de nouveaux prêtres. II semble que les Allemands ne veulent pareillement pas permettre aux évêques orthodoxes de la Volhynie et de Kholm de passer en Ukraine et même d’y envoyer leur clergé. Le besoin est croissant du renouveau de la vie ecclésiastique, tous les intellectuels dans les villes de province non moins qu’a Kiev même, tendent a créer un centre de vie ecclésiastique. Du caractère qu’aura ce centre dépend l’avenir de 1’Eglise dans ces contrées. Parmi ces intellectuels il y a des gens qui ont une opinion favorable de notre Eglise gréco-catholique ou byzantino-slave et sont d’avis que notre organisation ecclésiastique est celle qui répond le mieux aux besoins religieux non moins que nationaux de la nation ukrainienne. S’il nous était possible d’envoyer à Kiev un évêque, il serait possible qu’avec un peu de zèle et de prudence il saisisse la clef du mouvement et ramène au moins la majorité morale de ce peuple a l’unité catholique. Nous ne pouvons envoyer quelqu’un de chez nous vu la défense formelle des Allemands, mais s’il se trouvait entre les Ukrainiens orthodoxes quelqu’un assez pieux et assez docte pour accomplir cette tache de pénétration de l’unité ecclésiastique dans ce pays, 1’Eglise catholique pourrait y avoir gain de cause. Votre Sainteté ayant rejeté ma demande faite encore en automne de 1’annee 1939, je n’ose rien demander, mais je crois tout de même qu’il est de mon devoir de prier Votre Sainteté très instamment de daigner bien relire la lettre que je lui adressais en cette matière. La position est telle que je me la représentais il y a de cela deux ans; les espoirs me semblent encore plus fondés que je ne le croyais, Alors j’ai demande a Votre Sainteté de confirmer les facultys que le Saint Père Pie X m’avait accordés il y a de cela trente quatre ans, et que les Souverains Pontifes Benoît XV et Pie XI avaient approuves. Je n’ose point revenir a ma demande, mais, vu les arguments exposes alors avec amplitude, j’ose demander que Votre Sainteté daigne m’accorder la grâce de me permettre de choisir entre les orthodoxes convertis un candidat qui pourrait devenir, par exemple, évêque de Poltava. Si Votre Sainteté daignait confirmer dans leurs charges les Exarques du Saint Siège, dont les rapports ont du être présentes a Votre Sainteté, et si Elle daignait permettre que 1’Exarque de la Grande Ukraine ou ma médiocrité choisissions encore deux ou trois autres évêques pour la Grande Ukraine et dans ce cas en donne un autre pour la Grande Russie et la Ruthénie Blanche, j’ose espérer en 1’infmie miséricorde et bonté de Notre Seigneur Jésus-Christ que Votre Sainteté aura peut-être la joie de voir des millions d’Orientaux sépares jusqu’a présent de 1’Unité, revenir dans le giron de 1’Eglise du Christ.

Рідна мова

62 Рідна мова

Додаток IІ ЗВІДОМЛЕННЯ МИТРОПОЛИТА З 29 ЖОВТНЯ 1941 p. (переклад з французького текcту) [...] Своєю перемогою над російським комунізмом німецька армія вчинила значну прислугу християнству, а може й цілому людству. Большевики були і, на нещастя, є ще, дивлячись на те, що перемога ще не є остаточна, найбільш завзятими ворогами Ісуса Христа, його Церкви і всякої релігії та духовости; внаслідок їх дій ми були всі певні, що після кількох років такого режиму не залишиться в нашому краю ні духовенства, ні церков, ні вірних. Вони явно плянували докорінно знищити все, що було християнського в нашій країні. Якщо перемога німців стане остаточна і певна, большевизм перестане існувати. Німці залишають нашій Церкві майже повну свободу. Щоправда, вони приймають факт удержавлення чи конфіскації манастирського майна і частинно церковного – як єпископські приходи, але виглядає, що вони відкличуть ці рішення і віддадуть Церкві все її майно. Передбачується навіть, що духовенство дістане деяку допомогу, необхідну із-за величезної руїни, до якої є доведений цілий край цією дволітньою війною. Ця війна стає з дня на день щораз більшим тягарем для духовенства і для народу, котрий впродовж цих двох років удержував духовенство своїми пожертвами. Після окупації німецькою армією більшої частини Великої України звільнений нарід почав відбудовувати чи відновляти церкви і відновляти також своє релігійне життя. З огляду на те, що духовенство на цих землях стало надзвичайно рідке та що не можна знайти священиків поза великими містами, де животіють кілька бідних священиків, до мене звернулися з проханням і домаганням з багатьох провінцій окупованих вже німцями, в яких мене просять післати наших священиків. Маючи можливість виявити їм повноваження уділені Вашою Святістю для цілої території Росії чи радше Совєтського Союзу, я пробував вислати кількох з них. Перша спроба не вдалася через формальну заборону німецьких властей, видану в Берліні, допустити і толерувати на окупованих землях будь-яку працю католицьких священиків. Однак тому, що німецька армія потребує перекладачів, а має деяку кількість наших священиків, які відбувають свою військову службу, до нас доходять досить позитивні звіти про релігійний стан з майже усіх українських земель. Немає сумніву, що доки існує на Україні брак священиків і православної ієрархії, нарід радо прийняв би наших священиків; я маю навіть формальні прохання з біля п’ятнадцяти сіл і кілька сільських делеґацій прибулих до Львова сотки кілометрів, щоб запросити до себе наших священиків. Під сучасну пору положення є виїмково прихильне, бо на цілу Україну аж до Кавказу не залишився ні один православний єпископ, який міг би висвячувати нових священиків. Виглядає, що німці не хочуть також дозволити православним єпископам з Волині і з Холма виїзд на Україну, а навіть вислати своїх священиків. Зростає потреба відновлення церковного життя, інтеліґенція в провінційних містах, як і в самому Києві, стремить до створення центру церковного життя. Від характеру, який буде мати цей центр, залежить майбутність Церкви на цих землях. Серед цієї інтеліґенції є люди, які мають прихильну думку про нашу греко-католицьку чи візантійсько-слов’янську Церкву і уважають, що наша церковна організація відповідає найкраще релігійним як і національним потребам української нації. Якщо б нам було можливо вислати до Києва одного єпископа, здається, що при його працьовитості і осторожності він міг би взяти провід руху і привів би принаймні здорову більшість цього народу до католицької єдности. Ми не можемо вислати нікого від нас через формальну заборону німців, але якщо б знайшовся між православними українцями хтось досить побожний і досить розумний для сповнення цього завдання поширення церковної єдности в цьому краю, католицька Церква могла б на цьому виграти. Тому, що Ваша Святість відкинула моє прохання, висловлене ще восени 1939 року, я вже не насмілююся нічого просити, однак я вважаю моїм обов’язком настійно просити Вашу Святість ласкаво зволити ще-раз прочитати листа, що я й вислав в цій справі. Положення є таке, яким я його представляв перед двома роками; можна сподіватися більш ніж я передбачував. Тоді я просив Вашу Святість потвердити повноваження, що їх мені уділив Святійший Отець Пій X перед тридцять чотирма роками і котрі Папи Римські Бенедикт XV і Пій XI потвердили. Я не наважуюся повторити моє прохання, але беручи під увагу арґументи, висловлені тоді обширно, я насмілююся просити, щоб Ваша Святість зволила уділити мені ласку і дала дозвіл вибрати між наверненими православними кандидата, який міг би стати, наприклад, Полтавським єпископом. Якщо Ваша Святість зволила потвердити в їхніх обов’язках Екзархів Святого Престолу, звіти яких повинні були бути представлені Вашій Святості, і якщо Вона дозволила, щоб Екзарх Великої України чи моя слабість могли вибрати ще двох або трьох єпископів для Великої України і так само іншого для Росії і Білорусі, хочу вірити в безконечне милосердя і доброту Нашого Спасителя Ісуса Христа, що Ваша Святість може буде мати радість побачити мільйони вірних Сходу відлучених досі від Єдности, що повернуться в лоно Церкви Христа.

Додаток IІІ МІЙ ЛИСТ ДО ВСІХ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННИХ I ПРЕОСВЯЩЕННИХ ПРАВОСЛАВНИХ АРХІЄРЕЇВ В УКРАЇНІ I НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности, бо навіть при найбільшій єдности і найбільш посилених змаганнях з нашого боку, обставини можуть так скластися, що їх не осягнемо. Тому треба нам, оскільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіма силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности. Між роздорами, що ділять україців, не останнє місце занимають релігійні справи, в яких ми такі поділені. А, безперечно, релігійна єдність була би могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може до здійснення такої релігійної єдности. Вона видається тим більше можливою, що нас ділять і роз’єднюють не справи якісь особисті, а справи, що перед дуже давніми віками розділили наших попередників. Нас ділять суперечності між греками і латинянами, нас ділять традиції, переняті від грецької і московської Цeркви. I не бачу, щоб хтонебудь із нас, Архієреїв різних українських віроісповідань, міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пишу це письмо, щоб витягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдности. А що здаю собі справу з того, що не легко перевести таке важне діло, хочу зо свого боку представити те, що вважаю конечною передвступною умовиною до такого поєднання. Передусім, думаю, треба, щоб ми усі бажали помирення, треба, щоб того помирення бажало і духовенство і вірний нарід у всіх наших епархіях. Треба, дальше, про це поєднання молитися, себто треба нам заряджувати такі Богослуження, в яких брало б участь і духовенство і нарід, а які мали б на меті просити у Бога потрібної до помирення благодаті. Вкінці, треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних до нього уступок. Коли Євангеліє обов’язує нас відрікатися себе самих до того ступеня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє. Тому, безумовно, треба буде, щоб ми взаємно щиро висказували свої думки і, щиро обговорюючи усі життєві й богословські справи, злучені з поєднанням Церков, шукали дороги до поєднання. Бажаючи дати нагоду до такого об’єктивного і мирного обговорення, пишу цього відкритого листа та прошу усіх Високопреосвященних і Преосвященних Архієреїв на українських землях висказати свою гадку в цій справі. Львів, 30. грудня н. ст. 1941 р. † АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ Галицький Митрополит, Львівський Архієпископ

Додаток IV МІЙ ЛИСТ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ВІРУЮЧОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ Свойого листа до православних Архієреїв мушу доповнити кількома заввагами. Роблю це в цьому письмі до Високодостойних Представників Української науки, літератури, мистецтва і до суспільних Діячів України та, очевидно, до освіченого і патріотично наставленого Високопреподобного Духовенства – в переконанні, що інтелігенція всіх віросповідань має важний голос і в церковних справах, бо є завжди провідною верствою суспільности. Прикро мені, що я змушений сказати дещо про себе самого; – мушу доказати, що, пишучи цього листа, не можу мати ніякого особистого інтересу. Я сповняю тільки обов’язок українського патріота. Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-ий рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів від 12-ти літ прикований я до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі. Та повна злука греко-католицького і українських православних віросповідань – це справа хіба дальшої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати. А зближення і взаємне пізнання необхідні до осягнення на-

Рідна мова

64 Рідна мова

ціональної єдности. Те зближення може колись довести до з’єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог. I ті з нас, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, – всі почнімо працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному з’єдиненні скористають більше православні ніж ми, греко-католики. З притиском стверджую, що поєднання зі Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відрікатися якогонебудь звичаю, передання чи обряду Православної Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіми віруючими християнами цілого світу. Ми названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними. Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили зі свого передання нашого Великого св. Володимира. Струя того передання перейшла до нас через царгородських патріярхів Йоана Векка і Йосипа та наших митрополитів Ісидора і Григорія чистішою і повнішою від тієї струї передання, що дійшла до наших братів над Дніпром через Нікона і московський Синод. Порівнюйте наші православ’я, церкви, духовенства, життя релігійне і національне, порозуміваймося, – може переконаєтеся, що мої твердження правдиві. Низкою малих змін, а в останніх часах рішенням Апостольського Престолу ми вернулися в обрядах Літургії до звичаїв нашої Церкви XVI і XVII століття, які були звичаями Київської Церкви. Брати, Панове, – у Вас, світської української інтелігенції, святе передання чистіше ніж те, що його черпала Україна зі шкіл ведених петербурзьким Синодом. Ваше православ’я ближче до православ’я широких мас українського народу. Те Ваше православ’я і до нашого ближче. В ньому більше зрозуміння для потреб страждучого від віків поневоленого народу. Хоч би Ваша праця над помиренням й не довела до повного з’єдинення, все ж принесе українському народові велику користь, коли хоч у частині причиниться до національної єдности. А кожен патріот українець-самостійник повинен в тому напрямі зробити усе, що може. Сповняючи цей патріотичний обов’язок, і я написав цього листа. У Львові, дня 3. березня 1942 † АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ Галицький Митрополит, Львівський Архiєпископ

Науковий збірник Українського вільного університету (т. 15, 1992) http://spilka.onestop.net/library/szeptyckyj.html



Статистика

Рідна мова

Марко Сирник

Стан навчання української мови у Польщі у 2005/20006 шкільному році

Навчання української мови у Польщі – 2005/2006 шк. р. П.ч.

Відділ ОУП

Кількість місцевостей

Кількість груп

Середньо годин в тижні на групу

Кількість дітей Гімназія –

Понадгімназ. –

Разом учнів

м. Варшава

Брак інф.

Поч шк. 16

м. Вроцлав

Брак інф.

–

Сяніцький

127

Любуський

Кошалінський*

Брак інф. 76

Брак інф. 45

Брак інф. –

Брак інф. 4

125

Ельблонзький

2,6

237

133

–

370

Щецінський**

Слупський

Брак інф. 8

Брак інф. 77

Брак інф. 41

Перемиський

Лемківщина

2,3

–

Ольштинський

2,4

–

284

–

382

Ґіжицький

–

238

–

317

Лігницький

2,6

–

Підляшшя

121

224

Брак інф.

Разом

* – навчання у Валчі в другому семестрі не ведеться ** – без м. Щеціна – брак інформації

Садок

–

Брак інф. 11

42 137 72

2076

66 Рідна мова

Школи 2005/2006 І

Комплекс українських шкіл у Лігниці Гімназія:

І клас – 21 учень ІІ клас – 22 учні ІІІ клас – 23 учні

Ліцей:

І клас – 15 учнів ІІ клас – 13 учнів ІІІ клас – 13 учнів

} }

Разом: 107

ІІ

Комплекс українських шкіл у Ґурові Ілавецькому Гімназія – 56 Загальноосвітній ліцей – 214 Профільований ліцей – 23

ІІІ

}

293

Комплекс українських шкіл у Бартошицях Разом учнів – 126 (перший клас – 18 учнів)

ІV

Комплекс українських шкіл у Перемишлі Початкова школа – 114 Гімназія – 69 Ліцей – 61

}

244

Комплекс українських шкіл у Білому Борі Початкова школа Гімназія Ліцей

Разом у школах:

893

Разом у пунктах:

2076

Всіх:

2969

– 37 – 32 – 54

}

123

67 Рідна мова

Пункти навчання української мови Ельблонзький відділ ОУП, 2005/2006 навчальний рік

П.ч. Місцевість

Кількість груп

Кількість годин (разом) Садок

Кількість учнів у школі Поч. шк.

Гімназія

Погімназ.

Разом учнів

Ельблонґ

–

Ґданськ

–

Маженціно

–

Осташево

–

Лельково

–

Пасленк

–

Бранєво

–

Пєнєнжно

–

Дзежґонь

–

10.

Орнета

–

11.

Ґодково

–

12.

Мінґайни

–

13.

Залізна

–

Гора 14.

Загає

15.

Пйотровець

16.

Янтар

–

17.

Пакоше

–

141

–

237

133

–

370

Разом

Інформація: Управа відділу ОУП в Ельблонзі, листопад 2005

Кошалінський відділ ОУП, 2005/2006 навчальний рік Кількість учнів у школі

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Садок

Разом учнів

П. ч.

Місцевість

Кошалін

–

Колобжеґ

–

Джоново

–

Щецінек

–

Боболіце

–

Валч

–

125

Разом

Поч. шк.

Інформація: Управа відділу ОУП у Кошаліні, листопад 2005

Гімназія

Погімназ.

68 Рідна мова

Пункти навчання української мови на Підляшші 1. Більськ Підляський – Дитячий садок „Leśna Polana” – 75 – – – –

Ансамбль шкіл ім. А. Міцкевича: Початкова школа № 4 – 76 Гімназія № 2 – 21 Ліцей ім. Т. Костюшка – 7

2. Черемха – Початкова школа – 32 3. Білосток – Початкова школа – 10 4. Орля – Початкова школа – 3

Сяніцький відділ ОУП, 2005/2006 навчальний рік Кількість учнів у школі

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Садок

П.ч.

Місцевість

Мокре

–

Загір’я

–

Щавне

Репедь

Команча

Сянік

7. 8.

Поч. шк.

Разом учнів

Гімназія

Погімназ.

–

Чорна

–

Устрики Долішні

–

129

Разом

Примітка: Цього навчального року, на жаль, припинено діяльність пункту навчання української мови в Гломчі б. Сянока. Інформація: Управа відділу ОУП у Сяноці, листопад 2005

Щецінський відділ ОУП 2005/2006 Старгард Щецінський – 14 дітей Інсько – 5 дітей Тшеб’ятів: Груп 3

Годин 9

Початкова

Гімназія

Понадгімн.

–

Місцевостей – 4 (Щецін не подав інформації) Всіх дітей у пунктах у Відділі – 42

Разом 23

Відділ ОУП у Зеленій Горі – 2005/2006

П. ч.

Місцевість

Кількість груп

Кількість год. (всіх) у тижні

Кількість дітей у школах Cадок

Поч. шк.

Гімн.

Разом дітей

Понадгім.

Новоґруд Бобжанський

–

Зелена Гора

–

Бледзев

–

Мєндзижеч

Позжадло

Пщев

Шпротава

–

Разом

Лемківська говірка – як у 2004/2005 шк. р. Вчителі: – Новоґруд, Зелена Гора – Стефанія Яворницька – Бледзев – Мирослава Наконечна – Мєндзижеч, Позжадло, Пщев – Люба Бойченюк – Шпротава – Ольга Бундзило Навчання у лемківській говірці веде о. Артур Грабан Інформація: Стефанія Яворницька, 16 грудня 2005

Західна Лемківщина, 2005/2006 навчальний рік

П. ч.

Місцевість

Кількість учнів у школі

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Садок

Поч. шк.

Гімназія

Погімназ.

Разом учнів

Гладишів

–

Устя Горлицьке

–

Горлиці

–

Санкова

–

Криниця

–

Лося

–

Разом

Інформація: Управа ОЛ, листопад 2005

Рідна мова

70 Рідна мова

Відділ ОУП у Слупську 2005/2006 1. М’ястко: Початкова – 11 Гімназія – 3 Понадгімназійна – 6 Разом дітей: 20 2. Слупськ: Початкова – 20 Гімназія – 12 Понадгімназійна – 2 Разом дітей: 34 3. Битів:

Початкова школа – 22 Гімназія – 7 Понадгімназійна – 3 Разом дітей: 32

4. Члухів:

Початкова школа – 15 Гімназія – 12 Разом дітей: 27

5. Лемборк: Садок – 8 Початкова школа – 9 Гімназія і ліцей– 7 Разом дітей: 24 Разом дітей у відділі: 137 Інформація: Ірина Дрозд, січень 2006

Відділ ОУП у Лігниці – 2005/2006 Місцевість

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Кількість учнів Садок

Лігниця

Поч. шк.

Гімн.

Понадгімн.

Разом

–

Mодла

–

Громадка

–

Громадка

–

Рокіткі

–

Разом

–

Інформація: Управа відділу, січень 2006

Відділ ОУП у Ґіжицьку, 2005/2006 шкільний рік П.ч.

Місцевість

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Садок

Почат. шк.

Гімн.

Понадгім.

Кількість дітей

Разом дітей

Повіт Ґіжицько 1.

Ґіжицько

–

Круклянки

–

Кути

–

Видміни

–

Ґавліки Великі

–

Ліси

–

123

–

164

Разом Повіт Венґожево 1.

Венґожево

–

Позездже

–

Собєхи

–

Будри

–

Вєнцки

–

Разом

127

Повіт Ґолдап 1.

Бані Мазурські

–

Разом Ґіжицький відділ Число Число місцегруп востей 12

Число годин в тижні

Середньо годин в тижні на групу

111

Число дітей Садок

Поч. шк.

–

120

2,8

Гімн. Понагімн. 80

–

Число Число дітей вчиразом телів 200

Інформація: Люба Тхір, вчитель-методист, січень 2006 та Управа відділу в Ольштині

Перемиський відділ ОУП – 2005/2006 П.ч.

Місцевість

Кількість груп

Кількість годин (разом)

Кількість учнів Садок

Поч. шк.

Гімн.

Понадгім.

Перемишль

Кальників

–

Хотинець

–

3/4

–

17/18

Ніновичі

–

Разом

Разом учнів

Інформація: Управа відділу, грудень 2005

Рідна мова

72 Рідна мова

Пункти навчання української мови у Польщі – 2005/2006 шкільний рік – Ольштин П. ч.

Кількість груп

Місцевість

Разом дітей

Кількість годин (разом)

Садок

Почат. шк.

Гімн.

Понадгім.

Кількість дітей

Повіт Лідзбарк Вармінський 1.

Ліздбарк

–

Мінґайни

–

Орнета

–

Разом Повіт Кентшин 1.

Кентшин

–

Барцяни

–

Решель

–

Молтайни

–

Сроково

–

103

Разом Повіт Бартошиці 1.

Ґурово Іл.

–

Топожин

–

Кандити

–

Камінськ

–

Семпополь

–

Вятровець

–

Поніки

–

119

Разом Повіт Оструда 1.

Оструда

–

Моронґ

–

Разом Повіт Ілава 1.

Ілава

Повіт Ольштин 1.

Ольштин

–

Добре Місто

–

Разом

Разом Відділ Ольштин Число Число місцегруп востей 20

Середньо Число годин годин в тижні на групу в тижні 151

2,6

Число дітей Садок Поч. шк. Гімн. Понагімн. –

Інформація: Відділ ОУП в Ольштині, грудень 2005

291

–

Число Число вчидітей разом телів 389



Рідна мова

Закони

Umowa między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy o współpracy w dziedzinie kultury, nauki i oświaty sporządzona w Kijowie dnia 20 maja 1997 roku (Dz. U. z 2000 r. Nr 3, poz. 29)

Rząd Rzeczypospolitej Polskiej i Rząd Ukrainy, zwane dalej „Umawiającymi się Stronami”, kierując się zasadami i celami Aktu końcowego Konferencji Bezpieczeństwa i Współpracy w Europie oraz postanowieniami Paryskiej Karty Nowej Europy i Dokumentu krakowskiego Sympozjum na temat dziedzictwa kulturalnego, uwzględniając postanowienia Europejskiej konwencji kulturalnej z dnia 19 grudnia 1954 r., opierając się na postanowieniach Traktatu między Rzeczpospolitą Polską a Ukrainą o dobrym sąsiedztwie, przyjaznych stosunkach i współpracy z dnia 18 maja 1992 r., kierując się postanowieniami Porozumienia wstępnego między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy w sprawie współpracy kulturalnej i naukowej z dnia 18 maja 1992 r. oraz Umowy między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy o współpracy w dziedzinach nauki i techniki z dnia 12 stycznia 1993 r., uwzględniając etniczną i kulturową bliskość narodów polskiego i ukraińskiego oraz biorąc pod uwagę znaczący wkład, jaki te narody wnoszą w rozwój obu Państw i ich kultur, wyrażając wolę rozwijania wzajemnie korzystnej współpracy w dziedzinach kultury, sztuki, nauki, oświaty i informacji, w celu nadania szczególnego znaczenia bezpośrednim kontaktom twórczym i międzyludzkim, uzgodniły, co następuje: ARTYKUŁ 1 Umawiające się Strony będą rozwijać w z ajemną wszechst ronną współ pracę

w dziedzinach kultury, nauki, oświaty i innych objętych postanowieniami niniejszej umowy. ARTYKUŁ 2 Umawiające się Strony będą popierać nawiązywanie bezpośrednich kontaktów między instytucjami i organizacjami kulturalnymi i stowarzyszeniami twórczymi obu krajów oraz fundacjami. ARTYKUŁ 3 Umawiające się Strony, w oparciu zarówno o powiązania historyczne i bliskość obu narodów i ich kultur, jak i o ich wkład do cywilizacji światowej, będą promować rozwój dwustronnej współpracy kulturalnej i wymiany na wzajemnie korzystnych zasadach. Każda ze Stron będzie podejmować wysiłki mające na celu popularyzację wartości artystycznych i kulturalnych drugiej Strony, zapewniając szeroki dostęp do nich swoich obywateli, rozwijając kontakty państwowe, społeczne i prywatne, udzielając wsparcia w organizowanych przez oba kraje przedsięwzięciach artystycznych: – występach zespołów operowych, baletowych, teatralnych i innych grup artystycznych, – wymianie wystaw pomiędzy muzeami, galeriami, bibliotekami, archiwami. Ubezpieczenia wystawy dokonuje Strona przyjmująca. Strona ukraińska może przyjąć poręczenie rządowe Strony polskiej w zamian za ubezpieczenie cennych wystaw wysyłanych do Rzeczypospolitej Polskiej, jeżeli Strona polska posiada takie gwarancje rządowe.

74 Рідна мова

ARTYKUŁ 4 Umawiające się Strony będą informować się wzajemnie o konferencjach, konkursach, festiwalach i innych imprezach międzynarodowych w dziedzinie kultury i sztuki, które odbywają się na terytorium Rzeczypospolitej Polskiej i Ukrainy. ARTYKUŁ 5 Umawiające się Strony będą sprzyjać: – wymianie doświadczeń w dziedzinie rozwoju kultury, sztuki i literatury, kultury ludowej i ruchu amatorskiego poprzez organizowanie konferencji i innych spotkań oraz przez wzajemną wymianę specjalistów i wspólną działalność naukowo-badawczą w tym obszarze spraw, – upowszechnianiu książki, rozwojowi czytelnictwa i współpracy bibliotek między obu krajami. ARTYKUŁ 6 Umawiające się Strony będą sprzyjać: – wydawaniu przekładów literatury ukraińskiej w Polsce i literatury polskiej na Ukrainie oraz wspólnych wydań dwujęzycznych, – organizowaniu wymiany wystaw i targów książek. Strony będą tworzyć sprzyjające warunki dla zwiększenia dostępu do literatury i periodyków naukowych. W tym celu Strony dążyć będą do otwarcia polskiej księgarni w Kijowie i ukraińskiej w Polsce. ARTYKUŁ 7 Umawiające się Strony sprzyjać będą rozwijaniu bezpośredniej współpracy w dziedzinie kinematografii poprzez m. in. popieranie: – bezpośrednich kontaktów i współpracy między instytucjami, organizacjami i stowarzyszeniami filmowymi obu krajów w ramach dwustronnych umów zawartych między nimi, – podejmowania wspólnej produkcji filmowej, – popularyzacji sztuki filmowej swych krajów poprzez wymianę filmów na handlowych i niehandlowych zasadach, – organizowania spotkań specjalistów w dziedzinie kinematografii, – organizowania premierowych przeglądów i tygodni filmowych w obu krajach, – udziału kinematografii kraju partnera w międzynarodowych festiwalach i przeglądach filmowych organizowanych w Polsce i na Ukrainie zgodnie z regulaminem tych imprez.

ARTYKUŁ 8 Umawiające się Strony będą udzielać wszechstronnego poparcia rozszerzaniu i pogłębianiu bezpośredniej współpracy między akademiami nauk, placówkami badawczymi, naukowcami, szkołami wyższymi oraz innymi organizacjami naukowymi obu krajów. Strony będą dążyły do zapewnienia niezbędnych warunków współpracy naukowej, m. in. przez: – prowadzenie wspólnych badań i związaną z tym wymianę pracowników naukowych, – kształcenie kadr w specjalnościach będących przedmiotem obustronnego zainteresowania, – wymianę publikacji i informacji naukowej o nowych osiągnięciach w nauce, technice oraz technologiach przemysłowych, – udostępnianie materiałów archiwalnych, zbiorów bibliotecznych i innych materiałów źródłowych, – organizowanie wspólnych imprez naukowych – kongresów, konferencji, sympozjów, ekspedycji naukowych i innych form współpracy, które mogą być dodatkowo uzgodnione. ARTYKUŁ 9 Umawiające się Strony będą sprzyjały rozwojowi bezpośrednich kontaktów i współpracy między szkołami wyższymi, ponadpodstawowymi i podstawowymi, instytucjami i organizacjami nauki, kultury i sztuki na podstawie istniejących między nimi umów i porozumień. ARTYKUŁ 10 Umawiające się Strony będą sprzyjały rozwojowi nauczania języka ukraińskiego, literatury i ukrainistyki w uczelniach wyższych Rzeczypospolitej Polskiej oraz języka polskiego, literatury i polonistyki w uczelniach wyższych Ukrainy, jak również prowadzeniu badań naukowych w tych dziedzinach. Prowadzona też będzie wymiana wykładowców i lektorów zgodnie z zapotrzebowaniem obu Umawiających się Stron. ARTYKUŁ 11 Umawiające się Strony będą kontynuować współpracę nad projektem umowy o wzajemnym uznawaniu i ekwiwalencji świadectw szkolnych, dyplomów ukończenia studiów wyższych i dyplomów o nadaniu stopni i tytułów naukowych.

ARTYKUŁ 12 Umawiające się Strony zobowiązują się zapewnić osobom należącym do mniejszości ukraińskiej zamieszkałej na terenie Rzeczypospolitej Polskiej i osobom należącym do mniejszości polskiej zamieszkałej na terenie Ukrainy warunki sprzyjające zachowaniu, rozwojowi i wyrażaniu ich tożsamości narodowej, religijnej, kulturowej i językowej, bez jakiejkolwiek dyskryminacji i na warunkach pełnej równości. Każda z Umawiających się Stron będzie na swoim terytorium państwowym wszechstronnie wspierać działalność towarzystw narodowo-kulturalnych wyżej wymienionych osób, zapewni możliwość uzyskiwania przez nie pomocy materialnej z ich etnicznej ojczyzny, a także będzie sprzyjać zachowaniu więzi kulturowych tych osób z rodakami zamieszkałymi na terytorium państwowym drugiej Strony.

do Porozumienia ustanawiającego Światową Organizację Handlu (WTO). Umawiające się Strony będą dążyły do zabezpieczenia wzajemnej ochrony praw autorskich i praw pokrewnych osób ﬁzycznych i prawnych, zgodnie ze standardami ochrony obowiązującymi w Unii Europejskiej i przewidzianymi przez Konwencję berneńską o ochronie dzieł literackich i artystycznych oraz rzymską Międzynarodową konwencję o ochronie wykonawców, producentów fonogramów oraz organizacji nadawczych.

ARTYKUŁ 13 Każda z Umawiających się Stron zapewni na swoim terytorium osobom wymienionym w artykule 12. niniejszej umowy możliwość nauczania ich języka ojczystego oraz nauki w tym języku, z uwzględnieniem historii i kultury ich etnicznej ojczyzny. W tym celu każda ze Stron: – zapewni tym osobom dostęp do nauki w języku ojczystym i nauki tego języka oraz historii i kultury ojczystej w przedszkolach, szkołach podstawowych i średnich w ramach państwowych systemów oświatowych Polski i Ukrainy oraz umożliwi podnoszenie poziomu nauczania tych przedmiotów, – zapewni odpowiednie przygotowanie i doskonalenie kadr nauczycielskich dla instytucji oświatowych nauczających języka mniejszości lub w języku mniejszości, – zapewni możliwość pracy nauczycielom skierowanym do szkół na podstawie porozumienia Stron.

ARTYKUŁ 16 Umawiające się Strony będą popierać współpracę w zakresie archiwów zgodnie z podpisanymi porozumieniami, a szczególnie współpracę w dziedzinie: – wymiany, w miarę możliwości, pełnej informacji o materiałach, które dotyczą Ukrainy, w archiwach Polski, i dokumentów, które dotyczą Polski, w archiwach ukraińskich, – wymiany mikroﬁlmów i kserokopii najważniejszej dokumentacji tego rodzaju przez obydwie Umawiające się Strony, przygotowania publikacji dokumentów archiwalnych, które dotyczą związków polsko-ukraińskich.

ARTYKUŁ 14 Każda z Umawiających się Stron uzna prawa autorskie przysługujące osobom ﬁzycznym i prawnym drugiej Umawiającej się Strony oraz ich prawnym następcom i będzie gwarantować ochronę tych praw, opierając się na zasadach wynikających ze standardów ochrony określonych w Porozumieniu w sprawie handlowych aspektów praw własności intelektualnej (TRIPS), stanowiącym załącznik

ARTYKUŁ 15 Umawiające się Strony deklarują zainteresowanie tworzeniem ukraińskich ośrodków kulturalnych w Rzeczypospolitej Polskiej i polskich ośrodków kulturalnych na Ukrainie. Status i warunki działalności ośrodków będą uregulowane w oddzielnym porozumieniu.

ARTYKUŁ 17 Umawiające się Strony uznają, że dobra kultury nielegalnie wywiezione z terytorium państwowego jednej ze Stron i nielegalnie wwiezione na terytorium państwowe drugiej Umawiającej się Strony podlegają zwrotowi. ARTYKUŁ 18 Umawiające się Strony gwarantują zachowanie dziedzictwa kulturalnego, ochronę zabytków historycznych oraz dóbr kultury każdej ze Stron, a znajdujących się na terytorium drugiej Strony. Umawiające się Strony będą współpracować w dziedzinie inwentaryzacji, badań, konserwacji i restauracji dóbr kultury znajdujących się na terytorium obu Państw i umożliwiać do nich dostęp specjalistów i zespołów badawczych.

Рідна мова

76 Рідна мова

ARTYKUŁ 19 Umawiające się Strony będą wspierać bezpośrednie kontakty między organizacjami i instytucjami państwowymi koordynującymi sprawy młodzieży obydwu Państw. ARTYKUŁ 20 Umawiające się Strony sprzyjać będą współpracy pomiędzy organizacjami i stowarzyszeniami oświaty dorosłych i będą popierać organizowanie konferencji, imprez naukowych, wymianę prelegentów i specjalistów z dziedziny edukacji dorosłych. ARTYKUŁ 21 Umawiające się Strony będą umacniać rozwój współpracy w dziedzinie kultury ﬁzycznej i sportu, prowadzonej zarówno przez organizacje rządowe, jak i pozarządowe. ARTYKUŁ 22 Umawiające się Strony będą sprzyjać rozwojowi wymiany turystycznej w celu wzajemnego zapoznania się z kulturą i historią obydwu Państw. ARTYKUŁ 23 Umawiające się Strony będą wspierać współpracę w zakresie telewizji i radio, która będzie prowadzona w ramach porozumień zawartych między właściwymi instytucjami obu krajów, a także wspierać wymianę materiałów i informacji, zachowując przy tym normy prawa autorskiego, tworzenie programów i ich emisję dla mniejszości narodowych, które zamieszkują na terytorium drugiej Umawiającej się Strony. ARTYKUŁ 24 Umawiające się Strony będą sprzyjać rozwojowi współpracy między agencjami informacyjnymi obydwu Państw.

ARTYKUŁ 25 Umawiające się Strony będą prowadzić współpracę i w y mianę w dziedzinach objętych niniejszą umową na zasadach wzajemności i równych praw. Konkretne ﬁnansowe warunki wymiany będą określane w okresowych programach wykonawczych do niniejszej umowy lub bezpośrednich porozumieniach, które podpiszą między sobą odpowiednie instytucje i resorty w ramach swoich kompetencji i zgodnie z ustawodawstwem każdego z Państw. ARTYKUŁ 26 Umowa niniejsza podlega przyjęciu zgodnie z prawem każdej z Umawiających się Stron, co zostanie stwierdzone w drodze wymiany not. Za dzień wejścia w życie umowy uważać się będzie dzień otrzymania noty późniejszej. Umowa niniejsza obowiązuje przez okres pięciu lat. Podlega ona automatycznemu przedłużeniu na następne okresy pięcioletnie, jeżeli żadna z Umawiających się Stron nie wypowie jej w drodze notyﬁkacji na sześć miesięcy przed upływem danego okresu. Wypowiedzenie niniejszej umowy nie naruszy realizacji projektów i programów, uzgodnionych podczas jej obowiązywania, a znajdujących się w stadium realizacji, jeżeli Strony nie podejmą w tej sprawie wspólnej decyzji. Sporządzono w Kijowie dnia 20 maja 1997 roku w dwóch egzemplarzach, każdy w językach polskim i ukraińskim, przy czym oba teksty mają jednakową moc. Z upoważnienia Rządu Rzeczypospolitej Polskiej D. Rosati Z upoważnienia Rządu Ukrainy D. I. Ostapenko

Oświadczenie Rządowe z dnia 7 stycznia 2000 r.

w sprawie wejścia w życie Umowy między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy o współpracy w dziedzinie kultury, nauki i oświaty, sporządzonej w Kijowie dnia 20 maja 1997 r. Podaje się niniejszym do wiadomości, że zgodnie z artykułem 26. Umowy między Rządem Rzeczypospolitej Polskiej a Rządem Ukrainy o współpracy w dziedzinie kultury, nauki i oświaty, sporządzonej w Kijowie dnia 20 maja 1997 r., dokonane zostały przewidziane w tym artykule notyﬁkacje. Umowa weszła w życie dnia 22 listopada 1999 r. Minister Spraw Zagranicznych: B. Geremek

Учитель-методист м. Київ

Заняття з художньої праці «Тітонька Осінь Золотокоса ліс малювати пішла»

Тема : Тітонька Осінь Золотокоса ліс малювати пішла Мета. Розширювати уявлення про зміни в живій і неживій природі восени. Уточнити уявлення про золоту осінь у природі – колір неба, забарвлення листя на деревах, кущах, ягодах. Учити дітей створювати композицію картини, враховуючи пропорції деталей, поєднання кольорів. Розвивати мовлення дітей, вчити висловлювати міркування з приводу побаченого і почутого. Виховувати у дітей бережне ставлення і любов до природи. Обладнання. Папки для уроків праці у дітей, папір, пензлі та фарби для малювання, ножиці; ілюстрації рослин, тварин, птахів, осінніх пейзажів; на дошці – картина-фон Золота осінь у лісі.

Хід заняття I. Організаційна частина заняття – Діти, згадаймо, яка зараз пора року? – Назвіть осінні місяці. – Відгадайте загадку: Кличуть нас ліси, поля, сади Дозбирати осінні плоди. Із дерев спадає листя жовте. А землею ходить місяць... (жовтень). – Вірно, це другий місяць осені – жовтень. А чому він так називається? – Назва його пов’язана з кольором, що переважає в цей час у природі – усі відтінки жовтого і червоного кольорів на деревах, кущах, травах, ягодах, плодах. Небо в цей час буває різного кольору – від голубого до сіро-білого. Тварин у лісі побачити складніше. Вони рухливі, не сидять на одному місці, ховаються під рослинами. Вони в цей час готуються до зими – запасають собі їжу на зиму: збирають гриби, горіхи, насіння дерев, ягоди. Сушать їх і ховають у дуплах дерев, у своїх нірках. (Учитель поступово вивішує ілюстрації, що підтверджують його слова). – В цей час з’являється багато грибів. Назвіть, які гриби ви знаєте. (Опеньки біля пнів ростуть цілими родинами, а під ялинами – маслюки, підберез ники, сироїжки, печериці, білі гриби – під дубами). (показ муляжів грибів)

Рідна мова

І. Чеснокова

Методика

78 Рідна мова

– А тепер, діти, давайте пригадаємо основні прикмети осені: 1. Якщо у жовтні листя з берези і дуба не все облетіло – чекай суворої зими, якщо все – зима буде тепла. 2. Восени ліс шумить без вітру – на дощ. 3. На горобині й дубі багато плодів – чекай суворої зими. 4. Чим більші мурашині купи, тим лютішою буде зима. 5. Білка мостить своє гніздо до землі – на морозну зиму, а високо – на м’яку. 6. Пізній гриб – пізній сніг. – Діти, ви вірно назвали усі прикмети золотої осені. – Ось сьогодні ми з вами і створимо колективну картину, яку назвемо «Золота осінь в лісі». (Вивішується фон-картину на дошці. Картина намальована частково) Звертається увагу дітей на неї: – Як зробити, щоб картина була ще більш схожою на осінь? Що ще треба домалювати? (листя, птахів, кущі, тваринок, хмарки на небі, гриби, ягоди, плоди, траву). – Ви сьогодні також художники і створите окремі деталі до цієї загальної картини. Хтось намалює тваринок у русі, хтось яскраві листочки до різних дерев і кущів, ягоди, плоди, птахів, хмаринки на небі, дехто намалює різні види грибів, навіть цілими родинами, кущики трави та інше. Потім виріжемо їх з паперу і наклеїмо на картину. – А що будете малювати і якого розміру, ви дізнаєтесь, коли розкриєте конверти, які лежать на партах. Тваринок можна малювати у русі. Кількість листочків і грибів залежить від вас, скільки встигнете намалювати за один урок. (Звертається увагу дітей на ілюстрації на дошці, на окремі предмети та їх забарвлення, колір. Згадати про техніку розведення і змішування фарб на палітрі) II. Практична робота учнів (Індивідуальна допомога окремим учням в ході роботи з боку вчителя – вихователя). Потім роботи підсихають. Діти вирізають їх. III. Утворення сюжетної картини – А тепер, діти, я буду загадувати вам загадки. Ви будете їх відгадувати, а ті учні, малюнки яких відповідають відповідям на загадки, будуть поступово підходити до загальної картини на дошці і приклеювати свої малюнки. Загадки: 1. Стоять у полі сестрички, платтячка білі, шапки зелено-жовті. (берези) 2. І взимку, і літом одне вбрання у нас, А можна нас побачить, як рік почавсь у нас. (сосна, ялина) 3. М’який, але не пух, зелений, але не трава. (мох) 4. У вінку зеленолистім, у червоному намисті Видивляється у воду на свою хорошу вроду. (калина) 5. Мов розгорнута долоня Ліг спочити на осоння Між зелених їжаків Найменший із листків. Він землі приніс вітання Від старезного. (каштана)

6. Цей ховав від злого ока Намистинки круглобокі. Та від тих гарячих барв Лист і сам червоним став. Буду гріть землицю нині,Він шепоче. (горобині) 7. Він немов крило за вітром В небо мріяв полетіти. Тільки золотом налився І тому в траву звалився Пораділи жолудята Це – листочок (з дуба) тата. 8. Цей вальсує і кружляє, Барви осені збирає. Він і жовтий, і зелений, І оранжево-вогненний Золотавий, пурпуровий... Це, звичайно, лист. (кленовий)

9. Він все літечко для мене Скриньки доглядав зелені. Скриньки ті змінили колір І тепер ось жмені повні Нам сипне їх на потіху Золотавий лист. (горіха) 10. Летить орлиця по синьому небу. Крила розкрила, сонце закрила. (хмара) 11. Хоч не шию я ніколи, А голок завжди доволі. (їжак) 12. Я вухатий ваш дружок, В мене сірий кожушок, Куций хвостик, довгі вуха, Я усіх-усіх боюся. (заєць) 13. Хвіст пухнастенький, шубка золотиста. У лісі живе. У селі курчат краде. (лисиця)

14. Я веселенький звірок: стриб з ялинки на дубок. (білка) 15. Влітку наїдається, взимку висипається. (ведмідь) 16. По полю та лісу гасає, овечок хапає та всіх лякає. (вовк) 17. Без сокири і без рук, а дім будують. (птахи) 18. Чорна, як вар, кричить «карр». (ворона) 19. Відгадайте, діти хто Має носик долото? Ним комах з кори виймає, Про здоров’я лісу дбає. (дятел) 20. Біла лапка, чорна лапка по дереву скаче. (сорока) (Діти прикріплюють усі деталі, крім грибів)

– Діти, а чого у нас не вистачає ще на картині? Вірно, грибів. А ось про гриби ми послухаємо інсценівку п’єси О. Підсухи Хвалилися гриби. Боровик Я, гриб – боровик, маскуватися звик. Мусиш ліс обійти, щоб мене знайти. А кому знайти удасться, знай, тому всміхнулось щастя, бо смачнішого нема між грибами усіма. Хто не вміє нас шукати, тим адресу можу дати: ми і в лісі, й на галяві, корінь білий, верх смаглявий. Печериця По-нашому – я печериця, а по-французьки – шампіньйон. Хоч куцонога, білолиця, але витримую фасон. Засмажите мене в сметані, й куди тому боровику! Мене шукайте на світанні у лісі, полі, у садку. Сироїжка Я сироїжка, біла ніжка, у різний колір чепурюсь. Така тендітна, така я ніжна, у руки візьмеш – і кришусь. Хоча кришусь, хоча тендітна, а кажуть, дуже апетитна. Хто куштував хоч раз мене, забачить в лісі – не мине.

Лисички Ми лисички, жовті личка, ростом зовсім невеличкі, не червиві, дуже чисті, не ховаємось у листі. Хто на слід наш натрапляє, повен кошик назбирає. Ростемо ж не поодинці, нас шукайте у низинці. Рижок Я рижок, сурмлю в ріжок, корінець дірчастий, на мені капелюшок червоно – смугастий. Не боюся я дощу, кожну краплиночку через себе пропущу ніби через лієчку. Обійдіть все царство грибне, – хто ще здатний на подібне? Опеньки Ми опеньки. Ніжки тоненькі. Шиї мов цівки круглі голівки. А як більші виростаєм, – парасольки розкриваєм.

Рідна мова

80 Рідна мова

Мухомор Я мухомор, я мухомор, червоний, наче помідор. Кашкет цяцькований, розлогий, а сам стрункий і довгоногий. Серед урочища грибного не знайдеш красеня такого. Та я отруйний, пам’ятай, мене побачиш – обминай. Після сценки діти доповнюють картину-фон своїми малюнками – грибами. Після цього декілька хвилин всі милуються виглядом цієї картини, дають оцінку своїм роботам і роботам своїх товаришів.

IV. 1. Нагадати дітям про поетів, які оспівували красу рідної природи, а саме осінь Це українські поети: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, Д. Павличко, В. Сосюра, К. Перелісна. Пропонується дітям прочитати свої улюблені вірші про осінь Діти читають вірші Катерини Перелісної, Івана Франка, Тараса Шевченка, Дмитра Павличка. 2. – Діти давайте пригадаємо прислів’я про осінь Не розіб’єш горіха, то не з’їси зернятка. Семеро страв, та все гриби. Осінь іде – за собою дощ веде. Синиця пищить – зиму віщить. Сова хоч би літала під небеса, то соколом не стане. Восени багач, а навесні – прохач. Де пташки, там гинуть комашки. Як листя жовтіє, то поле сутніє. Як вересніє, то дощик сіє. Весна багата на квітки, а осінь на сніпки. Де один грибок, там цілий вінок. Вітер віє і не знає, що погоду він міняє. В осінній час сім погод у нас і сіє, віє, крутить, мутить, припікає, поливає.

V. Підсумок заняття Ще раз пропонується дітям помилуватися виглядом цієї великої картини, яку створили колективно усі учні. Пропонується дітям скласти невеличкі оповідання, казки про цей казковий золотий ліс та його мешканців напередодні зими. Створені дітьми оповідання, казки, заслухається на наступних заняттях. Дякується дітям за колективну працю. Заняття закінчено. http://edu.kiev.ua/schools/sl38/ukr/method/pages/chesnokova.htm



81 Рідна мова

М. Могила

Інсценізація за мотивами народної казки

Ведучий: Не часто в нашій Україні Бува, щоб ріпку хтось садив... Але було... В одній хатині Дідусь Панас з сім’єю жив. Раз навесні, коли берізки Пухкі сережки одягли, Коли дрібні зелені бризки Так рясно на гілля лягли, Дід порався в своїм садочку, Доріжки чистив, тин ладнав, Скопав землицю на горбочку, Що посадити тут – не знав. І раптом вибігла Ганнуся, Набрати думала води... Підбігла, лащиться: «Дідусю, Ти мені ріпку посади!» І посадив... Ходив щоранку поливати, Глядів, щоб півник не стоптав. Бур’ян зривав, щоб їй зростати. Ретельно ріпку доглядав. А українські землі – диво! За труд відплачують як слід. І ріпка виросла красива, «Хороша ріпка!» – каже дід. Блищить на сонці чепурненька, Як мед, не скласти їй ціни, Тугенька, жовта, величенька. А висоти! А ширини!

Танок сонячних промінчиків: «гріють ріпку» Дід довго нею милувався, І знав, що він досяг мети. Хоч шкодував, і хоч вагався, Та все ж сказав: «Пора тягти!» На другий день зібрався зранку, Неначе десь на свято йшов, Надів сорочку-вишиванку, До ріпки стиха підійшов. До неї чемно привітався, Примірявся і так, і сяк. Але ж... як тільки не старався, А витягти не міг ніяк.

Дід:

Гей, жінко, нумо вийди з хати, Покинь всі справи хоч на мить. Біжи мені допомагати, Бо ріпка глибоко сидить.

Баба:

Ти кликав, діду? Я хутенько, Усе покинула й біжу. Ця ріпка й справді величенька, Давай тобі допоможу.

Ведучий:

Бабця – за діда, дід – за ріпку, Разом щосили потягли... Вона ж сидить в землиці кріпко – Так витягти і не змогли.

82 Рідна мова

Баба:

Онучко, чуєшь? Йди скоренько! Де ти там граєшься? Давай! Засіла ріпка глибоченько, Її тягти допомагай!

Ведучий:

Дівча – за бабцю, Та – за діда, А дід – за ріпку, Й потягли... Не подає красуня й виду. Так витягти і не змогли.

Онучка:

Сірко! Біжи сюди, собачко! Чіпляйсь за мене, В ряд ставай! Разом і витягнем, побачиш. Ти тільки нам допомагай.

Ведучий:

Сірко – за внучку, Та – за бабу, Бабуня діда обійма, Той тягне... Та виходить слабо, І успіху ніяк нема.

Сірко:

Гей, кицько, глянь, усі при ділі. Не гай часу, сюди біжи! Що розляглася в тому зіллі? Ти краще нам допоможи.

Ведучий:

Киця – за собачку, Той за онучку зачепивсь, Вона – за бабу, та – за діда, А дід за ріпку ухопивсь.

Дід тягне обома руками, Командує: «Тягніть! Тягніть!» Сам сперся обома ногами... А ріпка смирненько сидить! Лоби в усіх уже намокли, Сміється сонечко згори, А мишеня блиснуло оком І хвацько вилізло з нори.

Миша:

Без мене тут не буде діла, Це знає навіть дід Панас. Буває, що великій силі Бракує трішечки підчас.

Кіт:

Ти краще, мишко, не хвалися. Підходь хутчіш, за хвіст бери, Гарненько ніжками зіприся, Повітря в груди набери...

Ведучий:

І тягнуть всі: Мишка – за кицю, Кицюня – хвостик у Сірка, Сірко – онуччину спідницю, А та – бабуні фартуха. Бабуня держить чоловіка, Піт виступає на чолі, Дід тягне ріпку, цупить, смика... І... ріпку витягли з землі! Коріннячко у жовтій глині, Така блискуча і гладка... Всі впали і лежать на спині, Проте ніхто не наріка. Сусіди вибігли із хати, Ото вже галасу було!... Дідусь усіх став пригощати, Наїлося усе село! М. Могила, З живого джерела, 1997



83 Рідна мова

Роман Завадович «Святий гість» – сценарій до свята «Святого Миколая»

Дійові особи: Святий Миколай, 1 Ангел, 2 Ангел, 3 Ангел, Ангелики, Тарасик, Яринка, дівчинка, Вітер. На задньому плані сцени вогні великого міста, збоку росте ялинка, вечір. 1 Ангел: Ніч розкрила чорні крила, Землю в темряву сповила. 2 Ангел: Сніг засипав всі дороги, І поля, і перелоги. 3 Ангел: Ані сліду не видати, Ні стежиночки до хати.

Може б, ти ще допоміг, Щоб світити місяць міг? В темну ніч їзда тривожна, Заблудити легко можна... Вітер: Добре! Я під небо злину, Сіру плаху з нього скину. Вийде місяць з-поза хмар, Ясний витягне ліхтар, І усі шляхи осяє Пресвятому Миколаю! Замітаючи сніг, виходить за лаштунки, за хвилю сцена стає освітленою. 3 Ангел: Гляньте, місяць в небі світить!

1 Ангел: Як же Миколай святий Знайде стежку до дітей?

1 Ангел: Вже чекають чемні діти На святого Миколая.

Вітер (вбігає з мітлою): Не турбуйтесь, слуги Божі! Вітер радо вам поможе. Гляньте, ось мітлу я маю, Всі шляхи позамітаю, Брами всі повідчиняю Я святому Миколаю. (Замітає шляхи, ангели присвічують).

2 Ангел: Ми йому на зустріч йдем.

Ангели виходять, з протилежного боку виходить чортик і хухає на пальці рук, робить зігріваючі рухи.

2 Ангел: О, спасибі, Вітер-брате! Гарно вмієшь замітати.

Чортик: Ой, холодна тут зима – В пеклі ж холоду нема,

3 Ангел: В кожну хату заведем.

84 Рідна мова

Вибиравсь я, наче вліті! В пеклі – жар, зима – на світі. Я без шапки, без кожуха, Відмерзають хвіст і вуха. От біда! Чи довго ждати, Поки всунусь десь до хати, Де живуть погані діти, Треба ж кості розігріти! Під звуки музики пританцьовує та співає: Ух, ух, ух, ух, ух... Замерзає в мене дух! Не поможе тут і плач – Грійся, чортику, та й скач! (перестає танцювати) Трохи розігрівсь... Та цить! Чути здаля сніг скрипить! Хтось надходить. На хвилинку Заховаюсь за ялинку. (Чортик ховається. Виходять з санчатами Яринка та Тарасик) Яринка: Чом, Тарасе, не видати Ні одного ангеляти, Ні дзвіночків не чувати! Може, Миколай Святий Не прибуде до дітей? Тарасик: Неможливо це, сестричко! Ще хвилинку невеличку Терпеливо ми заждім. Миколай Святий в наш дім Вірю, скоро завітає, Він про нас всю правду знає. Ми ж усі учились пильно, Не вели себе свавільно, І чужого научались, Та й свого не відцурались.

Яринка: Ми до Господа молились, Щоб багато дав нам сили, Щоб багато дав охоти Перешкоди всі збороти І колись такими стати, Як хотіли б тато й мати, Як хотіла б вся родина Й наша рідна Україна! 1 Ангел: Добрі діти, гарні діти, України пишні квіти! Чортик: Не мої це друзі, бачу – З горя мало не заплачу. Тарасик: (прислухається) Сестро, чуєшь? Яринка: Це дзвіночки! Тарасик: Ангеляток голосочки! Яринка: Чуєшь, брате? «Ту-ру-ру!» Здаля чути дивну гру... Тарасик: Ангелята, видно, грають, Як Святого проводжають. Дзвонять дзвіночки, грають труби, співаючи, виходять на сцену ангели.

1 Ангел: (непомітно вийшов з-за лаштунків, слухає розмову дітей, а потім мовить сам до себе) Добрі, гарні діти! Як же ними не радіти?

Пісня ангелів (вальс) Сяють зорі, пізній час – Спіть, малятка, лю-лі-лі! В гості ми ідем до вас, Чемні діточки малі, Чи у місті, чи в селі. Спить у білій льолі гай, В’ється полем шлях пустий – Саночками Миколай, Друг дитячий, пресвятий, Їде, їде до дітей...

Чортик: (вихиляється з-за ялинки) Не мої це друзі-діти! Ні, не маю чим радіти!

Сцена яскраво освітлюється, поважно виходить Святий Миколай у супроводі двох ангелів, вони тягнуть санки, повні подарунків.

2 Ангел: Просим, глянь, Дідусю Божий: Перед містом на дорозі Ми зустріли цих дітей.

Чути завивання вітру, виходить вітер.

Святий Миколай: Мир вам, діти! (благословляє)

Вітер: Хто ти будеш?

Яринка: О, святий наш Миколаю! Не прогнівайся, благаю, Що Тобі на зустріч ми Серед ночі і зими Аж за місто вийшли з хати! Ми хотіли привітати, Поклонитися Тобі...

Чортик: Друг я твій! Перемерз я – розігрій!

Тарасик: Правду мовим, далебі! Святий Миколай: Добрі діти – вас я знаю! Правду з ваших серць читаю, З ваших синіх оченят – Дуже, дуже з того рад! Тільки ви вночі взимі Не пускайтеся самі Віддалік від ваших хат! Тарасик: Ми гадали, слуги Божі, Що поможем вам в дорозі, Шлях у місто вам покажем, Хто і де живе, розкажем. Святий Миколай: Нам якраз туди пора, Де чекає дітвора, Щоб її здійснилась казка. Тарасик: О, то просимо! Будь ласка! Тут місток, там перший дім, Парк і зал... Святий Миколай: Хутчіш ходім! Знову відізвалися дзвіночки. З-за ялинки висовується чортик і, смикнувши Тарасика за рукав, відводить вбік. Чортик: Даремно я сюди пригнався, Замерз, ще й нежиті набрався. (чихає) Брів снігами без кожуха, Відморозив ніс і вуха.

Друзів тут моїх нема – Все пропало... все дарма!..

Вітер: О, чортів я розумію! Зараз я й тебе зогрію... (вітер з мітлою женеться за Чортиком, той втікає) Сцена знов освітлюється, дзвонять дзвіночки, на сцену виходять Святий Миколай з ангелами. Яринка та Тарасик показують дорогу. Яринка: Ось ми в залі! Погляньте – Олі, Галі Ромки, Славки та Петрусі – Українські діти всі! Святий Миколай: О, спасибі, друзі браві, Що дорогу показали! За цю помічь, милі діти, Буде вас Ісус любити, А Ісусикова Мати Все вам буде помагати. Пригортає Яринку та Тарасика, а потім підступає до краю сцени і благословляє громаду дітей: Мир вам, любі! Ласка Божа Ваші душі хай осяє! А громада ваша гожа, Мов чудова квітка-рожа, Хай росте і розцвітає Без пригоди злої, лиха, Мамі, татові на втіху, А народові на славу! Ангели: Любі хлопчики й дівчата, Вас вітають ангелята! Святий Миколай (до ангелів): А скажіть, небісні дітки, – Ви ж для них найліпші свідки –

Рідна мова

86 Рідна мова

Чи ті діти, що у залі, Ті спереду і там далі, Більші, менші і маленькі, Цілий рік були чемненькі? Ангели (гуртом): Так, вони були чемненькі, Тата слухали і неньки. Святий Миколай: А скажіть, небесні дітки, – Ви для них найкращі свідки – Чи молитву рідну знають? Бога нею прославляють? Чи шанують рідну мову, Українське рідне слово? Ангели: Так, і моляться, й читають, Рідні пісеньки співають Галі, Стефи, Марки, Олі, Бо вчаться у рідній школі. Святий Миколай (до дівчинки у залі): А ходи сюди, дитинко, На коротку на хвилинку, Розкажи нам, що ви, діти, Тут навчилися робити? Дівчинка (виходить): Я скажу усе, що знаю, Пресвятому Миколаю: Хоч малі ми дитинчата, Поважаєм маму й тата. Ми шануєм рідне слово, Прадідівську рідну мову, Рідні книжечки читаєм, Рідні пісеньки співаєм, І молитвою, що мати Нас навчила в рідній хаті, Ми звертаємось до Бога Про опіку й допомогу. Святий Миколай: Чи молилась ти, дитино, За добробут в Україні, За бабусеньку – сирітку, За дідуня і за тітку, За ровесників дітей І за рідних всіх людей?

Дівчинка: Ми всі молимось щоднини За весь нарід України. 2 Ангел: Добрі діти, так і треба – Все те бачили ми з неба. Святий Миколай: Бачу я, ви добрі діти – Буде з того Бог радіти! Хай же вам, мов сонце світить, Захищає, мов покров, Божа ласка та любов! Не за плату-нагороду, А тому, що чесні зроду, Що шляхетні, не пусті, Правді служите святій. (до ангелів) Божі слуги, ангелята! Розвантажуйте санчата, Розпаковуйте гостинці Мирославові, Галинці. Роздавайте всім, як треба, Подаруночки із неба. Дівчинка: Дякуємо Тобі, Владико, За утіху цю велику! Яринка: Дякуємо Тобі, Святий, Від усіх оцих дітей! Тарасик: Обіцяємо добрими бути, Слів Твоїх не призабути, Завжди вчитися охоче, Бо того Ісусик хоче, І такими виростати, Як бажають тато, мати І увесь наш рідний край! Ангели (хором): Всім вам Боже помагай! Починається роздача подарунків. Сценарій з книги Гість із неба Святий Миколай, Львів 2000.



87 Рідна мова

Олена Скляренко Сценарій до народних «Вечорниць»

Піс л я свята Мик ол а я , до Ве лик ого пoстy, в села х України кожного вечора збиралась молодь на вечорниці. Вечорниці – це клуб сільської молоді, де молоді люди знайомилися, зближалися, пізнавали один одного для подружнього життя... На вечорниці збиралися тільки дівчата та хлопці. Сценарій українських вечорниць, для середніх та старших класів Клас прикрашено у вигляді селянської хати (піч, стіл з рушниками, скатертинами з вишивками) Ведучий: Україна! Країна смутку і краси, радості і печалі, розкішний вінок з рути і барвінку, над яким світяться яскраві зорі! Це історія мужнього народу, що віками боровся за волю, за своє щастя, свідками чого є високі могили в степу, обеліски та прекрасна народна пісня. Лунають українські пісні... Ведуча: Українська пісня... Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою юність, красиву і ніжну. Який митець не був натхнений її мелодіями! Яка мати не співала цих легких, як сон пісень над колискою дорогих дітей своїх? Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слова.

Ведучі виходять, з’являється хазяйка вечорниць, починає застеляти стіл скатертиною, чепуритися. Хазяйка: Уже й вечір, а ні дівчат, ні хлопців немає. Що то молодість, цілу ніч прогуляли б, тільки б музика та пісні. І то ж споконвіку так ведеться. І ми колись... Як згадаю... Літа-літа! Летять, наче орли сизокрилі. (Співає) «Ой, верніться, літа мої, Хоч до мене в гості...» Непомітно заходить літня жінка, підхоплює пісню... Жінка: «Не вернемось, не вернемось. Немає до кого. Було б же нас шанувати, Як здоров’я свого». Хазяйка: Ой, Наталко, налякала ж ти мене. А я тут молодість згадала, та так сумно стало. Жінка: Не треба, Катре, не край мого серця (Співають разом). «Ой за гаєм зелененьким Брала вдова льон дрібненький Вона брала-вибирала, Тонкий голос подавала...» У двері хтось стукає. Співаючи, заходять дівчата в українському вбранні.

88 Рідна мова

Дівчата: Добривечір у вашій хаті!

Дівчата: Не пустимо в хату, дуже вас багато!

Жінки: І вам вечір добрий. Заходьте, сідайте, будь ласка, у нашій хаті на нашій лаві.

Хлопці: Пустіть, бо гірше буде!

Дівчата: Чи ж нам пристало сідати, нам пристало пісню співати (співають) «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила, Нема того миленького, що я полюбила. Нема мого миленького – вже й рочок минає, Пішла б його виглядати – дороги не знаю. Зашуміла дібровонька листом зелененьким. Як поїхав мій миленький конем вороненьким». Хазяйка: Просимо гостей до хати, просимо, просимо сідати. Дівчата (сідають, виймають вишивання, дві пораються біля печі, жінки сідають за прядку): «Сядем, сядем, заспіваєм Аж усе, що тільки знаєм, Поки підем спати, Щоб раненько встати...» Хазяйка: Дівчата, голубоньки, не крайте, веселої співайте. Дівчата співають веселі пісні... Одна із дівчат: А де ж наші хлопці? У цей час чується пісня «Ой на горі та й женці жнуть», яку співають хлопці, що йдуть на вечорниці. Хлопці: Пустіть до хати! Дівчата: Гарненько попросіть!

Дівчата: Ми як візьмемо рогатини, полатаєм ваші спини. Хлопці: (видають, що злякалися) Дівчатонька, голубоньки, та ми ж прийшли не битися, та ми ж прийшли миритися, гостинці принесли, і музик привели! Музики грають. Дівчата пускають до хати хлопців, але вони вдають, що сердяться. Дівчата починають їх зачіпати. Виходить одна, починає, пританцьовуючи співати: «Полюбила коваля, така доля моя, Я ж подумала – кучерявий, а в нього чуба немає...» Хлопець до неї співає: «Галя, Галя чорнобрива, чого в тебе брови криво, На козака задивилась, та й брівоньки іскривились...» Дівчата: «А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив. А я тії раки забрала, А Якова з хати прогнала!» Хлопці: «По дорозі жук, жук, по дворі чорний, Подивись на мене, дівко, який я моторний...» Хлопці починають танцювати «Гопака». Хазяйка: Хоч не знаєм звідки ви, чи з полудня чи з півночі в нашу хату зайшли, просимо, просимо всіх сідати із дівчатами пісню заспівати! Співають пісні. «Ой, дівчино, шумить гай...»

Дівчата: Агов, хто такий?

«Ой, дівчино, шумить гай, Кого любиш, забувай, забувай. Нехай шумить, ще й гуде, Кого люблю, мій буде, мій буде...”

Хлопці: Пес рябий, баран крутолобий, ведмідь клишоногий, пустіть до хати!

Хазяйка: А згадаймо, як колись молоді жили, про що мріяли, як любили.

Хлопці стукають.

Інсценізуються уривки з класичних українських п’єс І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Потім проводиться гра: хто знає більше народних пісень, що починаються на чоловічі та жіночі імена. Змагаються хлопці та дівчата, звучать уривки з пісень, які називаються. Хазяйка: А хто з вас смішне нам щось розкаже? Читають народні усмішки, гуморески. Співають веселі пісні. Дівчата: Ішов Гриць з вечорниць вночі слободою, Сидить сова на воротах, крутить головою, Він, сердега, як побачив, та через городи, Заплутався в бур’яні та й наробив шкоди. Хлопці: В Шамраївці густо хати, вітер не провіє, Сама мати ложки миє, бо дочка не вміє.

Дівчата: Ішов Гриць з вечорниць темненької ночі, Сидить гуска над водою, вирячила очі. Я до неї: гиля, гиля – вона й полетіла, Коли б не втік осокою, була б Гриця з’їла. Хлопці (починають прощатися) Дякуємо хазяйці! (кланяються) Хазяйка: Спасибі і вам, будьте здорові, йдучі. Дівчата (співають пісню): «Ой у вишневому саду, саду Там соловейко щебетав, Додому я просилася, А він мене все не пускав... Весна іде – красу несе, І в тій красі радіє все...» Дівчата і хлопці співають разом: Скільки б не співали, а кінчати час, Кращі побажання ви прийміть від нас. І в вас, і в нас хай буде гаразд, Щоб ви і ми щасливі були. З книги Л. Кудріна, Від роду до роду [у:] «Народознавство», Харків 2002.



Рідна мова

90 Рідна мова

Олена Скляренко Сценарій до свята Св. Миколая Свято Миколая у родині

Хата, стіл, лава. Діти допомагають мамі. Мама пече балабушки. Мама (місить тісто): Ану, Катрусю, подай мені лист. Будемо викладувати на нього балабушки. Бери, помагай. Бо Св. Миколай усе бачить і чує. Як побачить, що не допомагаєш, то не буде вам дарунків. Хлопчик: Мамо, мамо, хто він є, Св. Миколай? Мама: Ой, діточки, то довга історія, а я не маю часу розповідати. Підіть просіть розказати тата. Він краще знає. Дівчинка: Повідайте нам, тату. Хлопчик: Повідайте! Тато: Жінко, а ти кликала на вечір кумів та сусідів? Мама: Та а як же! Прийдуть. Казали, що прийдуть. А ти розкажи дітям, що просять. Діти: Повідайте нам, тату! Тато: Слухайте, бешкетники. Ось, сідайте поруч... То було, діточки, дуже давно. Десь п’ятсот

років тому. Жив у однім краю, служив Господу Богу і людям єпископ Миколай. Це була добра і порядна людина. Він помагав усім людям, які вірували в Ісуса Христа. А найперше він помагав тим людям, яких спіткало горе. І любив він свої дари давати так, щоб його при цьому не бачили. Приміром, в одної жінки вмер чоловік. І було тій вдові дуже тяжко жити. Бо сама вона тепер утримувала малих дітей та хворих старих батьків. Одного разу прокидається вона, застеляє ліжко, а під подушкою знаходить вузлик, набитий грішми. Здивувалась вона дуже. Помолилася Господу Богу, подякувала щиро за те добро, а сама одразу мала на думці, що то робота Св. Миколая. І відтоді тій вдовиці велося дуже добре, бо Св. Миколай допоміг їй від щирого серця. Тож вона і дітей поставила на ноги, і її рідні одужали. І було ще багато подібних випадків. Ото ж пішло з того часу і по сьогодні, що ми святкуємо свято Св. Миколая. Отож нині, може дасть Бог, і до нас прийде Св. Миколай. Мама: Прийде, чому ж не прийде, наші дітки чемні, слухняні, помічники по господарству. Заходить дядько. Дядько: Слава Ісусу Христу! Мама: Слава навіки!

Тато: О, вже дядько прийшли, а ти, жінко, все ще пораєшся коло печі. Дядько: Така завірюха надворі, то я й думаю собі, піду раніше, поки не смеркло. Тато і мама: Сідайте, грійтеся! Дядько (до дітей): А ви тут як? Як наука в школі? А ти хлопче, що далі збитки робиш? Іду я ось щойно вашім подвір’ям. Дивлюся, а за сараєм щось чорне. Страшне стоїть і ричить. Аж я злякався, та подумав, що не годиться втікати, не взнавши, що ж воно і до чого. Ще просунувся трохи вперед, а воно як би десь пропало, а голос чути: В хаті цій живе хлопчисько, Називається Петро, До науки він не дуже, А до шкоди о-го-го! – За кого б отой голос таке казав, чи не знаєшь? Хлопчик схилив голову, йому соромно... Мама: Кажи, де напакостив. Чому мовчиш? Чи не ти ото, часом, у тітки Мотрі вікно розбив? Зізнавайся! Хлопчик: Я, ... тільки ж я не хотів. То ж я в кицьку сніжку пустив, а вона... (плаче) Заходять сусіди, куми. Вітаються та сідають. Кум: А що це воно за веремія в хаті? Ти що плачешь, Петрику? Певно, щось накоїв? Кума: Та він же такий гарний хлопець, чи не міг він щось страшне скоїти? А вже, коли щось і вийшло, то не зі зла, не з охоти, правда? Хлопчик: Так! Кума: Бачите, і він більше не буде. Не будеш?

Хлопчик: Ні, не буду! Тато: Сідайте, прошу в нашій хаті. Будемо скоро Св. Миколая стрічати. Кум: То не завадило б і заколядувати. Бо щось дуже тихо в хаті. І Різдво Христове вже скоро, а ми не колядували. Колядують. Стукіт у двері. Мама: Мабуть, Миколай. Піду, двері відкрию. Чути: «А хто, хто Миколая любить?» Св. Миколай: Слава Ісусу Христу! Усі: Навіки слава! Св. Миколай: Ішов я луками і лісами, снігами й наметами і до вашої оселі прийшов. Казали мені добрі люди, що в цій хаті діти гарні і слухняні, добрі. Я хотів їх бачити. А ну, дітки, покажіть, що вмієте, що знаєте. А хто з вас молитву знає? Дівчинка: Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я твоє, Як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний, Дай нам сьогодні І прости нам провини наші, Як ми прощаємо Винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, Але визволи нас від лукавого! Бо твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. Хлопчик: Боже Великий, єдиний, Нам Україну храни, Волі і світу промінням Ти її осіни. Світлом науки і знання Нас усіх просвіти, В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости. Св. Миколай обдаровує дітей, примовляючи: Учися, дитинко, хай розум не спить, Дорогу в науку всім треба любить... Навчайтесь, навчайтесь, поки молоденькі. До школи щодня поспішайте, любенькі... На прощання всі дякують Св. Миколаєві за ласку, добро. Він благославляє присутніх. З книги Л. Кудріна, Від роду до роду [у:] «Народознавство», Харків 2002.



Рідна мова

92 Рідна мова

c. Олена Данута Манькут СНДМ Бл. Отець Омелян Ковч – послідовник Ісуса Христа (сценарій)

ВСТУП

АКТИВІЗАЦІЯ

Даний катехізис присвячений пам’яті мученика о. Омеляна Ковча, переслідуваного безбожним комуністичним режимом та врешті-решт, знищеного нацистами у страхітливих печах концтабору Майданек. Мета катехізису спонукати учнів до особистих роздумів на тему сенсу і мети життя.

Сьогодні ти є молодою людиною, учнем цієї школи. З певністю ставиш собі питання: Що в житті є важливе? Що потрібно зробити вперше? Що вибрати? Світ також ставить кожному завдання до виконання. o ПРАЦЯ В ГРУПАХ З нижчеподаного списку завдань вибери десять, які здаються тобі найважливішими і запиши їх на окремі карточки. Опісля згуртуйтеся по чотири особи і в групі перерахуйте свої завдання, залишіть ці (10), котрі спільні для усіх, тоді збудуйте піраміду вартостей. Метод: 10 із 20 Допоміжні матеріали: попередньо приготовлені картки з переліком завдань, чисті карточки і фломастери, чисті аркуші паперу (А4), клей. o

ПРАЦЯ НА ЗАГАЛЬНОМУ ФОРУМІ Групи зачитують результати своєї праці. o ПІДСУМОК Кожне завдання має якусь мету, до чогось веде. Ісус також мав до виконання на землі завдання: Я не прийшов шукати своєї волі, але Батька. Коли це виконав і вознісся на небо, залишив своїм Апостолам наказ продовжувати місію спасіння на землі. o АКТИВІЗАЦІЯ Метод: праця з текстом і зошитом Прочитайте текст: Мт 28, 16–20, випишіть Ісусовий наказ. Допоміжні матеріали: примірник Св. Письма для групи o ПІДСУМОК До кожного відноситься наказ Христа, який Церква має продовжувати до кінця світу. Сьогодні пізнаємо постать о. Омеляна Ковча, який в особливий спосіб виповнив наказ Христа.

РОЗПОВІДЬ.

Катехит розповідає історію життя о. Омеляна, зосереджуючися на часах Другої світової війни, де отець відважно виконував свої священичі обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. Драматичне забарвлення історії і пропозиція катехита уявити себе на місці священика створюють підґрунтя для виконання завдання. o ПРАЦЯ В ГРУПАХ 1. Дві групи учасників, які уявляють себе на місці священика у в’язниці у Львові, приготовляють імпровізовану сценку-розмову о. Омеляна з гетсеманцем. 2. Інші дві групи, уявляють себе на місці священика у концтаборі Майданек і пишуть листа до родини з концтабору. Метод: імпровізована сценка, лист Допоміжні матеріали: папір, ручка, картки з текстами: Лист з Майданеку, Реляція з в’язниці o ПРАЦЯ НА ЗАГАЛЬНОМУ ФОРУМІ Кожна група презентує результати своєї праці: розмови і версїї листів. o ПІДСУМОК Катехит відчитує правдиву розмову о. Омеляна (реляція Анни Маріі Ковч-Баран у книжці За Божі правди і людські права, с. 140) і прочитує фрагменти оригінальних листів. Підводить підсумок, вказуючи на правдиву християнську любов, яка життя віддає за ближніх. Звертає увагу, що також і сьогодні Ісус промовляє до нас і ставить непересічні завдання будувати Боже Царство на землі, запрошуючи особисто кожного християнина виконати це. Лист з Майданеку ... Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Вчора вони убили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони би пішли (у вічність) з усіма своїми гріхами і у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть з піднятими до гори головами, залишають свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст вічності. З почуттям щастя у їхніх серцях і я бачив мир та ясність, що розгорталася перед ними, – то, що я говорив їм останнього часу. Я дякую Богові за його до мене доброту. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх тут я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, Бога, який одинаковий для всіх нас, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо наші церкви є різні, але у всіх них царює той же великий, всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але хіба Господь не розуміє всіх мов? Вони вмирають в різний спосіб, а я допомагаю їм переходити місток у вічність. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... нехай Господь помилує їх...

Рідна мова

94 Рідна мова

Завдання учня: 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.

ходити щоденно до школи вчитися шанувати вчителів любити батьків здобувати приятелів відпочивати добре відживлятися брати участь в класних зустрічах бути щонеділі і свята в церкві молитися

11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20.

читати християнську літературу вивчати вірші напам’ять дбати про своє спасіння дивитися телебачення читати св. Письмо робити порядки вдома робити покупки помагати слабшим робити добрі діла здобувати мудрість і знання



Н. Іжевська

Вчитель-методист української мови і літератури м. Київ

Тема уроку: Новела М. Хвильового Я (Романтика)

МЕТА. Дослідити образну систему новели, проблематику, стилістичні особливості та ідейний зміст для досягнення розуміння учнями світоглядних позицій автора та ствердження гуманістичних ідей твору на противагу антигуманним. Формувати в учнях етичні цінності, гуманістичну філософську концепцію. ОБЛАДНАННЯ. Репродукція картини П. Пікассо Герніка. Хід уроку І. Перевірка і систематизація знань теми попереднього уроку Завдання і запитання до учнів 1. Коли було написано М. Хвильовим Я (Романтика) і яка тема твору? 2. Який жанр твору? Пригадайте особливості новели як різновиду оповідання. 3. Охарактеризуйте образи твору, підкреслюючи лаконізм авторських характеристик, виразні художні деталі (використовуючи зроблені вдома записи). Розкрийте символічний зміст образів. В ході обговорення формулюються стислі характеристики персонажів і в зошити поступово записується план образної системи новели: 1) матері (матір Марія – Божа й вселюдська мати – центральний гуманістичний символ новели, символ надії, любові, життя, материнського всепрощення); 2) доктора Тагабата (доктор Тагабат – «людина з холодним розумом і каменем замість серця», безглуздо жорстокий п’яниця й людожер); 3) дегенерата (дегенерат – вартовий революції з душею «палала з гільйотини»); 4) Андрюші (Андрюша – людина з нормальною психікою, «чекіст мимоволі»); 5) інсургента «Я» – образ розкрити у розвитку, акцентуючи на моменті остаточного зламу і ролі в ньому дегенерата та на ставленні «Я» до інших постатей, виведених у творі: тамуванні відрази, виправданні того, що не можна виправдати, в собі і в інших – «Я думаю: так треба». («Я» – «м’ятежний» син – «чекіст, але й людина», комунар, що у вогні фанатизму вбиває рідну матір і відтоді вже остаточно не людина, а тільки чекіст). 4. Опишіть печально-похмурий колорит тла, на якому розгортаються трагічні події; визначте його ідейно-художню функцію. 5. Сформулюйте ідею новели.

Рідна мова

96 Рідна мова

Робота над темою уроку Учитель проводить анкетування учнів (можливе коротке обговорення) 1. З якої літери вам хочеться писати слова «Бог», «мати», «людина»? 2. Чи відчуваєте ви в собі посів християнства? 3. Яке місце у становленні свідомості мають займати Біблійні заповіді? Коментар учителя Біблійні заповіді в тлумаченні фанатиків більшовизму втратили силу морального закону. – Шануй отця і матір твою – дивлячись, хто вони. – Не убивай – дивлячись кого. – Не давай кривавих свідчень – дивлячись, чи корисно. Це був теоретично обґрунтований терор – безперервний і безнадійний, і він деморалізував людей. «Злочин і кара» – це в рамках психології і моралі. Але безкарний злочин і безбожна вседозволеність – це безум, що агонізує і котиться з безодні в безодню. Бог творить позитивною силою любові і надихає нею свої творіння. Диявол має негативну силу, і ця руїнна сила ненависті була суттю більшовизму. Тому всі найкращі слова стали словами-пастками. «Правдою» назвали газету, яка узаконила всяку брехню і обман – аби на користь революції. І це ключ до всієї жовтневої «революційної законності», якою розпочався весь ланцюг терористичних актів, що були визнані за ефективні засоби для досягнення перемог рад людиною на шляху до маячних цілей. Весь шлях «це ланцюг страшних і нелюдських засобів, що використовували людину як матеріал, як раба рабів. Ленінський декрет 5 вересня 1918 року про червоний терор був декретом над усіма декретами» (Є. Сверстюк). Питання до учнів Чи одне й те саме, на вашу думку, відсутність святині й принципова відсутність святині? Обговорення Це різні речі. Відсутність святині людина може визнати, як сором, як біду, як власну ваду. Принципову відсутність святині людина перетворює на гасло і накидає його всім. Звідси усі гострі, жорстокі, негативні гасла і плакати більшовиків – з націленими гвинтівками і багнетами – культ ненависті. Все разом набирає характеру епідемії. Блудний син стає позитивним героєм часу. Інші, ті, з-поміж кого вийшли такі «герої», кричать, хто гучним, а хто німим криком, викрикуючи з себе кров і душу, як на цій репродукції. І хай ця картина, написана з іншого страшного приводу (учитель уточнює – з якого), художник виразив, що відчуває людина, безсила перед насильством. Учитель. Ця похмура трагедія, зокрема й розгорнута перед нами М. Хвильовим, має три виміри. Спробуємо визначити їх: 1. Образно-описовий (Це печальне море розлитої пам’яті, яке болить і ятрить душу). 2. Морально-етичний (Вина злочинців у скоєному). 3. Містично-ідеологічний (Це нелюдські злочини, запрограмовані у рамках феномену більшовизму і комунізму). (За бажанням ці три виміри трагедії можна записати на дошці або в зошитах). Коментар учителя Микола Хвильовий присвятив новелу Я... Цвітові яблуні М. Коцюбинського. По-перше, М. Хвильовий-прозаїк був пильним учнем М. Коцюбинського. По-друге, у Цвіті яблуні теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи

трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває і муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам’яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом – поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує у цій трагедії творча, життєстверджуюча сила. Микола Хвильовий також розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчинене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний. Такі, в кількох словах, аналогії, породжені авторською присвятою. *** На попередньому уроці вчитель розповідав, що в грудні 1923 р. М. Хвильовий читав Я (Романтика) у київському театрі ім. Т. Шевченка і твір, як писав журнал «Нова громада», «справив глибоке враження на аудиторію». Тепер необхідно пояснити деякі причини цього враження, а також позицію автора. Як пише літературознавець М. Жулинський, М. Хвильовий був чесним комуністом, сам романтично вірив у ідеали революції, йшов за них на смерть. І коли писав новелу, безперечно, вірив у те, що головний герой – справжній революціонер, більше того, вважав його ідеальним втіленням революційної відданості ідеалам комунізму. Так вважала і захоплена твором аудиторія, схвалюючи цілеспрямованість, послідовність і стійкість героя. Сьогодні нам страшно, що в розколі на людину і звіра переміг звір. У 1923 р. цю перемогу вважали гідною захоплення. І це страшніше, ніж сама новела. А в 1932 р. у передмові до Вибраних творів М. Хвильовий уже навіть звинувачує героя за недостатню рішучість. Індивідуалізм, дрібнобуржуазні інтелігентницькі переживання, подвійність натури. Отже, сьогодні, у 90-х роках, наше трактування постаті головного героя суперечить авторській точці зору, але нам здається – випливає з аналізу самого тексту. Як це часто буває з великими митцями, те, що сказав М. Хвильовий-художник, набагато глибше, ніж те, що хотів сказати Микола Хвильовий-ідеолог. Визначення проблематики твору у процесі бесіди з учнями 1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра. Традиційних етичних цінностей, вироблених християнською цивілізацією – з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики – з другого. 2. Неминучість втрати людської сутності через зраду принципів людяності. Хто вбиває іншого – вбиває себе. Окреме зауваження 3. Проблематика носить надчасовий, філософський характер. Робота над стилем твору (обговорення) Найважливіші стильові ознаки (учні записують у зошити) 1. Розповідь від першої особи 2. Драматизм 3. Внутрішні монологи героя 4. Відсутність безпосередньої авторської оцінки 5. Лаконізм 6. Виразні художні деталі 7. Глибокий психологізм 8. Відмова від традиційного описового реалізму 9. Часові зміщення 10. Зіткнення віддалених епізодів 11. Історичні алюзії, асоціації (термін «версальці» тощо) з метою поставити революцію у контекст визначних подій світової історії 12. Змістове згущення 13. Символічний зміст образів, деталей

Рідна мова

98 Рідна мова

14. Своєрідність зорового та звукового тла подій 15. Засоби поетичного синтаксису Закріплення Проблемні питання до учнів 1. Чому, на вашу думу, новела називається Я (Романтика)? 2. Чому ми називали героя «блудний син»? 3. Що єднало «блудних синів»? (Втрата вартостей, підміна їх фанатичною ідеєю, спільна мета, спільна боротьба). 4. Хто небезпечніший для людства: доктор Тагабат чи дегенерат? 5. Чи не є дегенерат частиною душі коленої людини, а не тільки героя новели М. Хвильового? Вмотивуйте свою думку, наведіть приклади з історії і, можливо, власного життєвого досвіду. Що з цим робити? Висновки Ще раз повернемося до ідеї цього глибокого філософського твору: 1. Фанатизм убиває в людині людину. 2. На крові не може постати гуманне суспільство. 3. Гармонійна світобудова виключає насильство як шлях її досягнення. 4. Новела М. Хвильового Я (Романтика), як і вся література Розстріляного Відродження, перейнята пафосом гуманізму. Домашнє завдання 1. Опрацювати відповідний матеріал підручника. 2. Написати твір-мініатюру «Конфлікт фанатизму і людяності у новелі М. Хвильового Я (Романтика)».

ЛІТЕРАТУРА 1. Агєєва В., М. Хвильовий, Київ 1995. 2. Сверстюк Є., Блудні сини України, Київ 1993. 3. Хвильовий М., Я (Романтика). http://edu.kiev.ua/schools/sl38/ukr/method/pages/hvul.htm



Рідна мова

Сценарій літературного вечора, присвяченого 66. роковинам від дня народження Василя Стуса «Ярій, душе! Ярій, а не ридай...»

На сцені портрет В. Стуса, увінчаний українським рушником. Перед ним хліб і свіча, живі квіти. Фонограмою звучать пісні, романси на слова В. Стуса. З обох боків розташована книжкова виставка, на якій представлені нові видання. Протягом усього вечора демонструються кадри з документального фільму, слайди, фотографії. Поступово згасає світло. Висвітлюється символічний «вівтар». Ведучий Врізаючись гранітним профілем Він йшов на повний зріст Вразливий і беззахисний Під градом націлених Очей об’єктивів і магнітофонів. Доброго вечора всім присутнім в цій залі. Сьогодні ми розпочинаємо традиційні Стусівські читання. Вечори вшанування творчої і подвижницької діяльності великого українського поета і патріота Василя Стуса відбуваються щорічно у січневі дні. Василь Стус – легендарна постать, якій вдалося реалізувати свій талант за обставин, де інші «гаснуть», посилаючись на умови. Великий Поет, який піднявся над малим часом. Це була людина найбільших чеснот, життєвим кредо, якої було «Караюсь, мучусь, але не каюсь», Людина, яка остерігалась тихо говорити Правду. І в пам’ять про нього дозвольте запалати свічу пам’яті (запалюється свіча). Гортаю томик його віршів, виданий 1990 року «Радянським письменником» Дорога болю. Чесного читача, що намагатиметься йти за ним слово в слово, як слід у слід, пектиме докір: де ти перебував тоді, коли тому боліло? Тоді буде лише правдолюбцем, коли знущаються над народом. Треба ставати правдоборцем. Може й правильно роблять колишні політичні в’язні: не подають руки тим, хто не зазнав такої ж долі. Багато їх було за ґратами, а світ заговорив про Василя. Чому? Бо він вище за інших підніс свою нескореність владі, що полювала на таланти.

100 Рідна мова

Справжній поет – це бунт душі. Таланти – наші духовні атланти. Ярій, душе! Ярій, а не ридай, У білій стужі сонце України А ти шукай червону тінь калини На чорних водах тінь її шукай, Де жменька нас... Ведучий Суд над Василем і ще попереду. Де ж набув він отой незрівнянний стоїцизм, почуття власної гідності, непоступливості й непокори? (на екрані демонструються кадри з документального фільму про В. Стуса «Пресвітлої дороги свічка чорна»). Скупа розповідь про своє дитинство, юність, якоюсь мірою відповідають на всі запитання. У листі від 25 квітня 1970 р. до сина Василь згадує, як він з самого малечку (було йому менше року) уперше відчув себе самотнім: мама в полі, довкола нікого нема. Плакати надокучило, лежати в колисці нудно. Залишившись із бабусею у рідному селі Рахнівка, вивчив напам’ять «Отче наш». Перша полотняна сорочка з кишенькою, перша свитка, в якій ходив до школи, перший біль – співчуття, коли на його очах сусід-татарин зарізав лошака. «Я плакав – так було шкода». А коли сусід хотів нагодувати кониною – «я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха». Це було першим випробуванням раннього його стоїцизму. Пізніше, вже в мордовських таборах, він не раз оголошуватиме голодівку протесту проти нелюдського ставлення до в’язнів і, можливо, згадуватиме «гарного, молоденького» лошака, якому татарин на його очах перерізав горло. Згадує Василь і смерть старшого брата Івана, що підірвався на міні, і помирання пухлого з голоду батька. Його незабутній світлий образ, певно постав перед Стусом у карцері табору особливого режиму, коли той оголосив суху голодівку до кінця. Ми вже ніколи не дізнаємося, про що думав перед смертю у холодному карцері стражденний Василь, але можна припуститися, що його не раз навідували тіні позабутих предків, – Сковороди, Шевченка, Довженка і багатьох інших поборників правди і свободи. (демонструються уривки з документального фільму) Читець «Воля – найвище в світі, чого потребує людина і Мойсей жорстоко карав слюнтяїв, що тужили за рабськими глечиками», говорив В. Стус. ... Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають. Вдатися до втечі Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні – Стояти. Тільки тут у цьому полі, Що наче льон і власної неволі Спізнати тут, на рідній чужині. Ведучий Вересень у житті Стуса – рокований: 20 вересня 1965 р. відраховують із аспірантури інституту літератури, 7 вересня 1972 р. Київський обласний суд розглядає його «кримінальну» справу: 29 вересня 1980 р. Київський міський суд почав розгляд нової справи після другого його арешту, у вересні 1983 р. йому забороняють пересилати свої вірші на волю; 4 вересня 1985 р. – смерть.

Прихід Василя у цей немилосердний світ збігся із днем народження Ісуса Христа. І хоч батьки записали у метриці 8 січня 1938 р., доля все ж уготувала йому страсну путь на Голгофу кривавого двадцятого століття. «Хтось дати проставив мені знак омиті...». Воістину – Боже провидіння. Слова Василя Мисика «Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?», узяті Стусом за епіграф до першого вірша з циклу Костомаров у Саратові, можна вважати епіграфом до всього Стусового життя. Він ще на волі, ще «не вполонила його тісна осоружна в’язниця, але передчування її змушує його шукати прикладів мужності серед велетів духу – він подумки ніби піднімає Костомарова у його Саратовській тюрмі, намагаючись уявити, як то там йому ведеться». (затемнення. Висвітлюється портрет В. Стуса) Читець – Ти весь – на бережечку самоти присмоктаний до туги, ніби равлик, від вибухлої злості занепалий не можеш межі болю осягти. А світ весь втих, витух, відпалав, не вгамувавши вікової спраги. Він висмоктав із тебе всю одвагу, лишив напризволяще і прокляв. Ведучий На початку 1971 року Стусові мало виповнитися 33. Тож не випадково саме тієї пори у нього народжується вірш На Лисій горі догоряє багаття нічне..., часто потім цитований багатьма дослідниками життя і творчості поета. І коли згодом комендант засланницького гуртожитку в с. Матросова Алла Баннікова, знайомлячись із Василем, попросила його прочитати їй якийсь із своїх віршів, Стус вибрав саме цей. Читець На лисій горі догоряє багаття нічне і листя осіннє на Лисій горі догоряє, а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю, чи Лиса гора впізнала б мене... Ведучий У кожному рядку – повторюване підтвердження Лисої гори, яка виглядає нагадуванням про біблійне «лобне місце». Цілком можливо, що в Рахнівці (чи неподалік від неї) була своя Лиса гора. Це вірш – спогад, вірш – передчуття. Він – наче своєрідне продовження найпершого вірша Веселий цвинтар – «Цей став повісплений...», де є такі болючі рядки: Читець ... Крилато рветься з нього вороння Майбутнього. Летить крилато лезо На віття виголіне. Лине в просі на утлу синь високогорлі сосни, І на пропащу голову мою... Ведучий Останнім рядком Стус ніби передбачає страсну свою путь. У художника Опанаса Заливахи – колишнього в’язня, а нині Лауреата Шевченківської премії – є дивовижне полотно: білий баский кінь на тлі червоних маків, що вслали дорогу в безкінечність. Не знаю, кому воно присвячене, але здається – Василю Стусу і всім таким, як він. Наприкінці шістдесятих він ще на волі, та незабаром яких пекельних мук доведеться зазнати, не тільки його тілу, а й духу. Стус продовжує документовувати свій дов’язничий душевний біль у нових віршах, що складуть збірку Веселий цвинтар.

Рідна мова

101

102 Рідна мова

Читець Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі. ... Тільки перехожий межи світів, ворушишся на споді чужого існування. Сто ночей попереду і сто ночей позаду, а межи ними – лялечка німа. Розпечена, аж біла з самоболю, Як цятка пекла, лаконічний крик. усесвіту, маленький шротик сонця ... Ти ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у тебе вже давно Ведучий Кожне Стусове слово «забезпечене» золотим запасом його сумління найвищої проби. Тут що не рядок – то правда. Це стогін душі, приречений жити «на рідній, не своїй землі...». Читець Порідшала земна тужава твердь, міський мурашник поточив планету Міліцйонери, фізики, поети Вигадливо майструють власну смерть Протрухлий український материк Росте, як гриб. Вже навіть немовлятко. Й те обіцяє стати нашим катом І порубати віковий поріг Дідівським вимшілим патріотизмом, Де зрідка тільки човгання чобіт Нагадує: іще існує світ Справіку заборонений, як схизма Цю твердь земна трухлявіє щодня, А ми все визначаємось. До суті Доходимо і, Господом забуті, Вітчизни просимо, як подання. Ведучий Після Сковороди й Шевченка, після Симоненка й Довженка, після Драй–Хмари і Остапа Вишні, після тисячі патріотів – потоптаних, понівечених, знищених тоталітарною системою, Стус не зміг жити інакше – одверто став на прю з нею. Свідомо, беззастережно, з відкритим забралом. Поряд із ним було багато сподвижників, але не кожен із них пройшов свій трудний шлях від початку й до кінця так, як зробив це Стус. Ведучий Ось «Пояснювальна записка», яку Василь подав керівництву інституту літератури ім. Т. Шевченка і яка в кожному друкованому збірнику документальних матеріалів про нього не оприлюднювалась. Написана вона одразу ж після акції протесту проти приховування тогочасних арештів української інтелігенції і датована 7 вересня 1965 р., третього дня після виступу в кінотеатрі «Україна». (на екрані висвітлюються рядки рукописного тексту. Голос за кадром озвучує їх) В суботу, 4 вересня під час виступу автора фільму та його учасників, а потім після виступу Ів. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив там також. Мене обурило брутальне поводження з Ів. Дзюбою...

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти викликають гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій – тінь кривавого 1933-го року надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином... Ведучий Цей найперший документ Стусової непоступливості і громадської мужності Жулинський навів 10 вересня 1990 р. у фільмі Просвітлої дороги, свічка чорна виробництва студії «Галичинафільм». (на екрані демонструються уривки з фільму «Просвітлої дороги, свічка чорна») Ведучий Другим документом визначальної ваги було Двоє слів читачеві – передмова до збірки поезій Зимові дерева, котра майже десяток років пролежала без руху в «Радянському письменнику» з позитивними рецензіями на неї. Ця збірка – цілісна і поетична. Читець Не одлюби свою тривогу ранню, – Той край, де обрію хвиляста каламуть, Де в надвечір’ї вітровії тчуть Єдвабну сизь, не віддані ваганню... Ведучий Світ покріпачуваного вісімнадцятого століття так і не уполонив Сковороди. Світ жандармського дев’ятнадцятого ув’язнив на довгих десять літ Шевченка, а світ винищувального двадцятого не допускав його пророчого слова до спраглих людських душ. Він так і не випустив із своїх пазурів нескореного Стуса. Читець Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край – не верне: Йому за трунву пітьма кам’яна. Ведучий Стус казав: головне для в’язня – вміти тримати голову, як би важко йому не було. У листі від 3 грудня 1978 р. до Олега Орача він писав із селища Матросова. (висвітлюється портрет) Читець «Я, як рокований на розтерзання дикими звірами в римському цирку. Оббреханий, зневажений, але гордо тримаю голову, аж їм кров із зубів». Ведучий Василь Стус і в таборах, і на засланні ніколи нікого з товаришів по неволі не повчав, як треба жити. Він робив це своїм прикладом. Але небагато було здатних повторити подвиг його мужності й непокори. Як мало було й тих, хто упродовж майже двох тисячоліть намагався повторити подвиг Ісуса Христа. Шанований Стусом А. Камю писав: «Для Ніцше, як і для Толстого, Христос – не бунтар. Суть його вчення зводиться до тотальної згоди, до непротивлення злу». Стус не наслідував Христа – він став на прю з людиноненависницькою системою. У Ніцше є нищівний вислів: «Соціалізм – це не біль-

Рідна мова

103

104 Рідна мова

ше, ніж звиродніле християнство». А звиродніло воно через те, що дві тисячі років тому на волю було відпущено не пророка Ісуса, а злодія Варраву і схоже, саме від нього й ведуть свій початок підступні й брехливі, нещадні й загребущі, злодійкуваті безбожники: Читець Чи ти спізнав життєву путь свою На цій безрадісній сумній роботі, Де все людською мукою взялось? Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, Твоїм нещастям серце пройнялось Моє недужне. Ти ж за мене вдвоє Нещасніший. Я сам. А ти, лиш тінь. Я є добро. А ти – труха і тлінь А спільне в нас – що в’язні ми обоє, Дверей обабоки. Ти там, я – тут Нас порізнили Мури, як Статут. http://www.library.vinnitsa.com/includes/stus04



Традиції і звичаї українського народу*

ПЕРШИЙ ВИГІН ХУДОБИ У повсякденному житті наших предків важливу роль відігравало й тваринництво. Без волів та коней не міг обійтися жоден селянин. Корова була чи не найосновнішою годувальницею, а вівці та свині не тільки забезпечували харчами, але й, образно кажучи, взували й зодягали людину. Про високий статус тваринництва говорить і те, що серед поважних верховних богів маємо окремих опікунів худоби, зосібна дохристиянського Велеса, котрого «замінив» святий Юрій. Це потверджують численні обряди, пов’язані зі свійськими тваринами. Один з таких – урочистий вигін худоби на пасовиська. Після весняного Юрія (6 V) уже не можна було «турбувати» озимих: ходити, їздити та випасати скотину. Відтак казали: «До Юрія в житах і травах б’ють тільки дурня, а після Юрія наб’ють і умного». Отже, за звичаєм, до цього дня ще дозволявся вільний випас тварин будь-де, а вже опісля заборонялося толокувати на сінокосах і озимині. Тому в усій Україні з Юрієвого дня зорганізовували колективні череди, котрі випасали на спеціальних вигонах. Якщо так вчинити до свята, то в таких господарів, вважалося, вовки можуть загризти скот – «бо їх не оберігає Юр» (цей святий був покровителем і звірів, і свійської худоби). З цього приводу казали: «Що у вовка на зубах, те йому Єгорій дав». * Заголовок від редакції «РМ».

Перед тим, як вигонити тварин на попас, господарі підрізали волам і коням хвости та гриви (винятком були корови – «бо як їм підрізати, то молока не даватимуть»). Домашню худобу виганяли в поле до сходу сонця – «коли ще відьми роси не потолочили». Поліщуки робили це так. Біля воріт стелили червону крайку або такого ж кольору хустину. Якщо корова не зачіпала її ратицями, то на увесь сезон позбавлялась од хвороб і нападів вовків, а як зачепилася – «то нападуть трясця або звірі»; дехто перегонив тварин через замкнуту колодку, тобто залізний замок, яким путали коней, щоб злодії не викрали, – «тоді ні звір, ні лихе око не однімуть корови, і вона глядітиме череду». При цьому годилося вдарити тварину кілька разів посвяченою вербовою галузкою (але остерігалися бити голою, цебто без кори, палицею чи осиковим кілочком, щоб була здорова). На Закарпатті побутували дещо відмінні обрядові дійства. Якщо на Поліссі вигонили корів до сходу сонця, то тут – лише тоді, як воно геть підіб’ється – «щоб зрання відьма не пошкодила». Мати намагалася зіпертись на плечі синові-попасичу, аби корови й телиці цього року побігали. Дехто з жінок навіть виходив за село й просив у чужих пастухів хліба – «щоб корова давала багато молока». Найбільше обрядодій, пов’язаних із першим вигоном тварин, побутувало серед мешканців Карпат, де тваринництво було

Рідна мова

Василь Скуратівський

Матеріали

105

106 Рідна мова

основною формою господарювання. Особливо урочисто зорганізовувався «полонинський хід» – виряджання отар і черед на далекі пасовиська, де вони перебували впродовж усього літньо-осіннього сезону. З цієї нагоди майже всі жителі села збиралися на околиці, влаштовуючи різноманітні ігри та забави під супровід троїстих музик і покликів трембіт. Ритуалізовані дійства мали убезпечити тварин од звіра та «лихого ока», защедрити на молоко та приплід. Перед тим, як вигнати з обійстя тварин, гуцули розводили багаття («курило», «курище») зі скіпок та глоду, і перегонили через нього корів, приказуючи: – Дай, Боже, аби тілько було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища! Потім попіл розтрушували на сінокосах та посівах і підсипали в спеціально виготовлений книш з дванадцяти страв, який давали з’їсти тваринам. Щоб молоко було жирним і густим, удосвіта на Юрія підгодовували корів спеціальними квітами (юрочками) із сіллю. Дехто з горян увечері ставив у хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи борони, обсипавши їх юріївським попелом, а вим’я натирав цибулею чи часником; обійстя обтикували галузками берези та глоду. Щоб захистити тварин од чародійництва, ґазди робили дерев’яні колеса, обкручували їх сіном і, підпаливши, котили подвір’ям, а хвіртки та ворота обкладали дерном, в який утикали вербові галузки – «щоб відьми корів не доїли». Було за правило, вигонячи на перший попас, виплести для кожної корови по два віночки з живих квітів, які вішали на роги як оберіг від хижаків. Усі ці дійства супроводжувалися спеціальними піснями, так званими латканками. Наведу одну з них: Пасла коровицю, пасла, Відерко каші принесла. Вийся, віночку, гладко, Ой вийся й увивайся, На корівку придавайся... На півдні України, де обряди не були такими пишними, як у Карпатах, пастухи, котрі зголосилися на сезон доглядати череди, від Георгіївського дня і до Покрови відпускали бороди. Такими в загальних рисах були обряди першого вигону корів та овець. Тієї ж днини організовували й попас для коней. Щоправда, робили це

не вдень, а вночі. Звечора підлітки, для яких було великою честю започаткувати сезон, урочисто гнуздали коней, сідлали їх і, як заходило сонце, гнали риссю на толоку. Додому, як правило, не повертались, оскільки перший припас мав бути з ночівлею біля багаття. За повір’ям, хто засне, то в того вовк задере кобилу. Щоби цього не трапилося, всю ніч біля вогнища розповідали один одному всілякі легенди і перекази. При вигоні на попас тварин власники ретельно стежили, чи покачалася коняка в юріївській росі: якщо так, то гожа до роботи, а коли ні – вибраковували («вона вже відслужила своє»). Звідси й поговірка: «Юрієва роса краща од вівса». До речі, в цей день не годилося запрягати коней і виконувати ними будь–яку роботу – «бо то їхній день». Відтак першим вигоном тварин на пасовиська утверджувався справжній прихід весни. Одначе цим дійством не завершу валися обряди, пов’язані зі свійськими тваринами. Їх улаштовували і влітку – на Петра (12 VII), коли відзначали пастуше свято. У деяких регіонах, передовсім у Карпатах, пишно святкували і закінчення пастушого сезону. Чимало обрядів, які мали убезпечити худобу, відбувалося й на інші свята. Поліщуки навмисне постили в Переплавну середу – «для худоби, щоб рогів не позбивала, не звихнулась і не приводила кривих телят». ВЕРБА Одним із наших національних символів є верба. Цьому значною мірою, як на мене, прислужилася творчість Тараса Шевченка, в якій з особливою поетичністю оспіване «журливе дерево національної скорботи». В пам’яті одразу зринає хрестоматійне: Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. Але не лише поетове слово стало першопричиною всенародної шани до верби – великий Кобзар лише узагальнив традиційну символіку народних уявлень. Традиційно вербами обсаджувалися шляхи, обійстя, ставки, береги річок, греблі, криниці та природні животоки; росли вони на вигонах і левадах, перехрестях

доріг. Важко уявити сільські краєвиди без верб. У давніші часи вважалося, що це дерево охороняє від нечистої сили, а звідси – й таке широке його культивування. Зрештою, верби відігравали й практичну роль: вони призупиняли ерозію ґрунтів, пісковії, затримували вологу (згадаймо побутовий афоризм: «Де верба – там і вода, а де вода – там і верба»). Отже, верба виконувала всеохоплюючі охоронні функції. Її висаджували на кладовищах, щоб створювати «вічний затишок і спокій». Що ж до сухої деревини, то народні вірування забарвлені іншим змістом: у старих, а особливо дупластих та всохлих стовбурах начебто люблять оселятися дідьки. Це засвідчує хоч би таке прислів’я: «Влюбивсь, як чорт у суху вербу». Очевидно, саме це стало причиною того, що з приходом християнства верба була пошельмована. Як засвідчує Г. Булашев, їй приписували «зрадницькі риси» – нібито це «дерево, яке прокляв Бог, оскільки з нього зробили цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Спасителя». Але в народі ця легенда практично не прижилася. Досить згадати, що в Україні, як і серед інших слов’янських народів, вербові пагони освячувалися в церквах напередодні Великодня (цей тиждень називається Вербним). І дотепер ритуальні галузки зберігаються протягом року як обереги від злих сил – відьом, упирів, од градобою, повеней, пожеж; їхнім димом обкурювали хворих тварин і людей, клали в домовини, брали з собою, коли вирушали в далеку дорогу, або ж припасовували корів – «щоб вовки не загризали». Раніше в нас був звичай: коли з’являлися котики (вони є першими провісниками весни), дітям пропонували ковтати їх – «щоби горло не боліло». У вербну суботу матері в усій Україні «били» посвяченими галузками своїх дітей, приказуючи: «Не я б’ю – верба б’є...». Це – своєрідне магічне виганяння нечистої сили з людського тіла і побажання – «будь здоровий, як верба». Те, що це дерево до прийняття християнства було своєрідним тотемом, засвідчує й такий історичний факт: Степан Разін, позакривавши церкви на Дону, наказав вінчати молодят під вербами. Селяни, повертаючись із церкви на Вербну неділю, вважали за обов’язок посадити кілька освячених галузок обіч

дороги чи довкіл обійстя. Тому кожне українське село потопало у вербах. Отже, це традиційне для України дерево з давніх-давен виконувало своєрідну оберегову функцію, а згодом стало й національним символом, що засвідчує відомий афоризм: «Без верби і калини нема України». ХАТА Рідна вітцівська хата. Скільки щемливих спогадів навіює вона, особливо коли ти, немов пташеня, полишив її і вже не маєш змоги повернутись у затишок цього кубельця, відчути родинне тепло, вслухатись у жалісливий скрип дверей, вгледіти лагідний усміх приземкуватих вікон. Лишень з відчуттям цієї непоправної втрати починаєш гостро усвідомлювати з літами, чим була для тебе хата, в якій народився й виріс. Кожне покоління залишало в обительці роду людського частку свого життя. Тому, перш ніж зводити оселю, господарі турбувались, аби вона стала місцем справжнього затишку, родинного тепла і материзни. Протягом сторіч витворювався чіткий стереотип так званого щасливого місця. Наші пращури вважали, що добробут і злагода в родині значною мірою залежали від того, де зведено оселю. Я спинюся на найхарактерніших для нашого народу віруваннях. У давніші часи остерігалися будувати житло на дорогах і перехрестях, у місцях, де стояли всохлі або побиті блискавками дерева, знаходилися смітники чи захоронення згинулих тварин. Такі місця вважалися «нечистими». Скажімо, гуцули вірили: якщо звести оселю на дорожищі (себто на перехресті трьох шляхів, куди збігаються чорти «укладати угоду з людьми, що продають свою душу нечистій силі»), то родинне життя заздалегідь приречене на незгоди. У збудованій на межі хаті завше будуть сварки й нещасні випадки, бо саме тут начебто правують нечестивці. Це ж саме стосується згарищ – тих місць, де спалахували пожежі. В будівлі, зведені там, найчастіше влучає блискавка. Остерігались оселятися й на стариці – неораній землі – «бо там полюбляє жити диявол», а також на місцинах, де покалічилась чи загинула людина. Чимало обрядів пов’язано із закладанням

Рідна мова

107

108 Рідна мова

хати. Зазвичай, під підвалини клали дрібні, здебільшого мідні копійки – «щоб гроші велися». Перед закладчинами на місці, де мав би бути покуть, ставили стіл з хлібом, але не покривали скатертиною – «бо може дочка покритися», себто народити позашлюбну дитину. Під покутню підвалину деінде клали шматочок хліба і дрібок солі як пожертву духам – покровителям родини, або ж одрубували півневі голову. При зведенні зрубу на причілкові прибивали березову або соснову гілку (вінець). Цей звичай – вельми давній, він символізував древо життя (у наш час – ритуал при зведенні оселі). Одначе, за повір’ям, не годиться повністю добудовувати оселю – «бо тоді хтось – господар чи господиня – відійдуть з неї». Тому найзавбачливіші залишали шмат необмазаної стіни (переважно на печі). Віддавна наші пращури надавали особливого значення будівельному матеріалу, з якого зводили житло. Переважно використовували дерево. Одначе не всі породи годилися для цього. Віддавали перевагу дубу, сосні, липі, вільсі. Підвалини робили, як правило, дубові, як і сволоки. Стіни та крокви вивершували з сосни та вільхи або, залежно від географічних умов, з деяких інших порід. Дахи також мали свої символічні знаки. Їх завершували стилізованими фігурками у формі сонця (солярні знаки), зображеннями кінських голів та ін. Це були своєрідні тотемні символи, котрі виконували оберегові функції. Вони збереглися, переважно в сільській місцевості, й до наших днів. Уважно придивіться до старих чи новозведених осель, і до вас озветься глибока минувшина, хоч багато будівничих і не усвідомлюють нині функції тих первісних кодових знаків, вважаючи їх лише традиційними мистецькими прикрасами. На особливу увагу заслуговує і побілка зовнішніх стін. Парадну й покутню обмащували лише білою глиною, а глуху – червоною. У багатьох регіонах глухою стіною «оповіщали», що в оселі є відданиця, – для цього дівчата на Полтавщині проводили три вертикальні смуги різними відтінками глини. Це означало, що вже можна засилати сватів. Але найцікавішими все-таки були обряди, пов’язані з переселенням у нове помешкання. Перш ніж зробити вхідчини,

напередодні впускали в новозведену хату на переночівок кота або півня, котрі мали вигнати нечисті сили і «обжити житло». Лише після цього господарі з хлібом-сіллю заходили в світлицю. Зазвичай брали також із собою зі старого помешкання деревне вугілля або жар, кладучи його на припічок. Це означало, що в нову будівлю переселяються родинна злагода і статки. Щоб у сімействі не переводилися кращі родинні традиції, новосели запрошували переселитись і Домовика. За повір’ям, якщо йому було не до вподоби нове місце або ж коли про нього забули, тоді він вчиняв різні бешкети, залишав напризволяще родинне осідло, що давало змогу безперешкодно оселитися злим духам. Вони шкодили людям і худобі – насилали різноманітні хвороби, порчі, нестатки, а нерідко й смерть. Щоб позбутися цього, потрібно «пересунути» хату на кілька метрів або ж збудувати в іншому місці. Такі випадки відомі майже в кожному селі. Оскільки з житлом пов’язана практично вся діяльність людини, то відповідно опрактиковувалися найрізноманітніші магічні, символіко-оберегові дії. Чимало з них дійшло й до нашого часу. ОБРЯДИ ПЕРШОЇ БОРОЗНИ

Усе, що оточувало первісну людину, вважалося живими створіннями. Навіть каміння, на думку наших пращурів, має душу. Побутувало чимало легенд, переказів і пісень про те, що каміння, як і все живе, здатне рости. Згадаймо відому русальську пісню, в якій польовиця, впіймавши дівчину, запитує її: «Що росте без коріння?» Це стосувалося й землі. До неї звертались як до живої істоти. «Земля, – казали, – це наша мати, її треба шанувати». Землею клялися, цілували її, навіть їли, складаючи високу обітницю. Можна

навести чимало інших прикладів пошанівку й любовного ставлення до землі як до живої істоти й годувальниці. Але я спинюся лише на одному дійстві. За віруваннями наших предків, земля, як дерева й рослини, лягає на зимовий відпочинок, який має чіткі часові межі. Обробляти землю – орати чи копати – можна було лише до Введення (4 ХІІ). З цього часу й до Благовіщення не годилося тривожити її – «бо земля спочиває й на літо сили набирається». До речі, цієї традиції більшість літніх хліборобів дотримуються й досі. Нещодавно, перебуваючи в селі Тетерівському Іванківського району на Київщині, я запитав у господині, чому вона не садить картоплю, адже земля вже просохла. У відповідь почув: «Не можна до Благовіщення рушити землі, бо їй болить». Вважалось: якщо знехтувати давнім звичаєм, то можна розгнівити Всевишнього. Збереглося чимало етнографічних матеріалів, які оповідають про громадські осуди тих, хто порушив канон. Якщо, скажімо, траплялося посушливе літо, тоді гурт односельців йшов до «безбожника» і розламував тин, який городився до Благовіщення. Так чинили і в неврожайні роки та при пошестях. Відтак до Благовіщення землі не обробляли, даючи їй уволю відпочити. Одначе після свята починали масово орати ниви. Перший вихід у поле також супроводжувався низкою обрядових дійств. Напередодні господиня варила святочну їжу. Коли сідали гуртом за стіл – молилися, виголошуючи поетичні тексти: щоб робота спорилась і нива щедро засівалася та врожаїлася. Перед тим, як вирушати в поле, господар скроплював воза, плуга, борони та коней свяченою водою, а дружина, відчинивши навстіж ворота, благословляла сіячів напутніми словами: – Поможи, Боже, рано почати і рано скінчити – хай легко почнеться і ще легше скінчиться! Подібними приказуваннями-примовляннями завершували й першу оранку. Після цього починали сіяти яровину. Цей процес відбувався ще урочистіше. Ладнаючи лантухи із зерном, господар скроплював їх свяченою водою, зодягав святкову сорочку, в якій ходив на останнє причастя, – «це для того, щоб не було бур’янів у хлібі». Не забував він прихопи-

ти з собою і громничну свічку, свячену воду, празникову скатертину, «хрестець» – спеціально випечений на середохресному тижні хлібець, полудник, кілька колосочків од зажинкового снопа, а також великодню крашанку та окраєць свяченої паски. З батьком їхав і син-підліток. Перед початком роботи господар розстеляв скатертину на межі чи посеред ниви, викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробок, молився до сходу сонця. Потім зерном із розім’ятих колосочків робив символічний, у формі хреста, засіб і після цього звертався до польних духів з такими словами: – Приходьте, душки, на наше поле, приходьте, сонечко ясне, дощик рясний, вітерець легенький – на врожай гарненький! Наостанок мовив: – Не прийшли їсти та пити – ніколи не приходьте на нашу ниву, громи, гради, тучі, буйні вітри, а йдіть на ліси, болота, у скелі, куди курячий голос не доходить. А ти, Боже, поможи вродити на нашу і чужу долю! Такі заклинання мали убезпечити майбутній врожай від різних катаклізмів, що нерідко приносили селянинові чимало лиха. Лише після цього починали засівати ниву і вже потім сідали снідати. Їли переважно пісний обрядовий хліб – «хрестці». Розламані шматочки змочували свяченою водою; одну частину віддавали коням чи волам, а іншу приносили додому для сім’ї та домашніх тварин. Рештки залишали польним духам, птицям – «щоб зерна не клювали». Закінчивши сіяти, господар скородив ниву. Наостанок ще раз дякував польним духам і сонцеві, розламував окраєць паски й розкидав по полю. Посередині лану закопував крашанку, а на межі – громничну свічку. Скропивши ниву свяченою водою, молився й благословляв: – Уроди, Боже, з сівка три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. Це йому за те, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм звеселяє! Перед тим, як їхати додому, ще раз оглядав поле, скидав шапку й приказував: – Нивко, нивко, верни мені силку! Під час сівби селяни суворо дотримувалися народних прикмет. Не годилося, скажімо, починати роботу, коли хворів господар, – «бо буде мізерне зерно»;

Рідна мова

109

110 Рідна мова

остерігалися лихословити та лаятись – «щоб чорт не ходив слідом і не розсівав бур’янів»; не можна було губити кришок од їства – «бо миші трубитимуть збіжжя», позичати в цей день посівного зерна – «аби до нового врожаю не йти у позички» тощо. При садінні інших культур практикували ритуальну «магію росту і захисту» рослин. Зокрема, зодягались у зелений колір – «щоб огірки були зеленими», садили соняшник до сходу чи після заходу сонця – «коли горобці ще сплять і не бачать», а під час роботи не лузали насіння й не розмовляли – «щоби не почули птахи». Не обходилося також і без замовлянь. Ось одне з таких, вживане при висаджуванні капусти: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась! Щоб моя капусточка була з кореня коренистая, із листу головистая; щоб не росла високо, а росла широко, щоб була туга, як коліно, щоб була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок!». З початками весняного обробітку землі пов’язаний ще один унікальний обряд, який називався «Вдовиним плугом». За звичаєвим правом, жоден селянин не міг починати обробляти свою ниву доти, допоки не обсіються вдови, сирітські родини та одинокі немічні люди. Після обіду на Благовіщення збирався сільський схід. Найповажніші його члени вирішували, кому і коли розпочинати орати та засівати городи. Одночасно узгоджували й супрягу, цебто – хто який інвентар (плуга, борони, запряг чи коня) даватиме до «Вдовиного плугу», а хто оратиме, скородитиме ріллю чи висіватиме збіжжя. Остаточно визначившись, із наступного дня розпочинали почергово обробляти землю спершу у вдів та сиріт, а потім в одиноких стариків та калік. Усі процеси обробітку землі виконувались, як ми нині кажемо, на добровільних засадах і без будь-якої оплати. Якщо в когось не вистачало посівного матеріалу, зорганізовували складчину. «Вдовиний плуг» засвідчує високогуманні форми звичаєвого права, яке регулювало суспільні взаємини між людьми, утверджувало колективізм у його первісному розумінні, опираючись на кращі традиції нашого народу. На жаль, ці звичаї, що заслуговують особливої поваги, нині

майже втратилися, залишившись лише в приповідці – «З Благовіщення – «Вдовиний плуг». У ВЕЛИКИЙ ПІСТ ПІДІГНУВ І СОБАКА ХВІСТ Нині про пости написано чимало, але вся відома література орієнтує на церковне світобачення. Натомість запусти тісно пов’язані з побутовим життям; до них вдавалися наші пращури ще до прийняття християнства. Один з респондентів Етнографічної комісії ВУАН писав так у 20-х роках: «Християнство навчає, що піст запровадив сам Бог. В Євангелії сказано, що Ісус постив у пустині 40 днів. Але ще задовго до християнства таку саме казку мали й багато давніших народів. У них також боги та пророки страждали, постили, боролися із спокусою, вмирали й воскресали. Але це ще не коріння постів, як кажуть люди. У первісних народів, що жили з полювання, були певні правила, що саме вживати й коли. Ці правила охороняли дичину від хижацького винищення, зберігали достигле насіння на вистиглих самосівах. Наші предки – наддніпрянські слов’яни – мали найбільший піст якраз напередодні весни, коли ставало найскрутніше. Перед постом справляли «масницю» – щедро частували померлих предків. А до весни накладали на себе всілякі обмеження...». Одначе форма постіння, себто повної відмови від скоромних страв, зумовлювалася не лише нестачею м’ясних продуктів. Це, кажучи по-сучасному, були своєрідні «розвантажувальні періоди», які допомагали людині очистити свій організм і урізноманітнити раціон рослинною їжею. Запусти регулювали й статеві зносини. Загальновідомо, що під час постів вважалось гріхотворним курити, вживати міцні напої і спати з жінкою. Цих приписів чітко дотримувалися богомільні люди. Таке табу, особливо на статеві зносини, не просто чиясь забаганка. Завдяки заборонам люди контролювали циклічні періоди пологів. Якщо ми уважно порахуємо, то побачимо цікаву картину: при дотриманні цих приписів народжуваність збігалася з періодами, коли в жінок було більше вільного часу.

Нарешті, пости збігалися з найменшим фізичним навантаженням селянина, а отже, не вимагалось особливо калорійних страв. Винятком є Петрівський та Спасівський пости, але вони найкоротші й не такі суворі, оскільки можна було вживати в обмеженій кількості молочні продукти, а в цю пору вже вистачало удосталь зелені, свіжих ягід, овочів і фруктів. На річний цикл припадає чотири пости – два літніх, осінньо-зимовий та весняний. Літні запусти – Петрівка та Спасівка – як уже мовилося, найкоротші й найдемократичніші, оскільки вони збігалися з жнивами. За Спасівкою наступає значно довший і суворіший – Пилипівський піст, який розпочинається 27 листопада і триває до Різдва (звідси ще одна його назва – Різдвяний). Він триває рівно шість тижнів. Якихось особливих дійств, пов’язаних з його початком, не зафіксовано. Щоправда, досить цікаво проходили обряди в переддень пилипівських заговин. У кожній оселі готували чимало смачних страв – борщ, локшину, пиріжки, вареники, смажене м’ясо, переважно птицю, і збиралися сусідськими кутками в «складчину». До батьків обов’язково мали прийти на вечерю дочки із зятями, котрі недавно пошлюбувались, а також запрошувалися куми й самотні сільчани. Залишки од вечері відносили бідним людям. Найдовшим і найсуворішим є Великий піст. З цього приводу казали: «У Великий піст підігнув і собака хвіст». Відтак громадське життя помітно притухало. В селах затихали веселі розваги, колективні забави, музика, співи, молодь обмежувала вечорницькі дійства. Якщо сходилися, то лише невеликими гуртами, де переважно пряли й вишивали. Богомільні щотижня одвідували церкву, говіли й приймали причастя, старші люди давали обітницю Великого посту. На причастях ті, хто вважав себе грішним або тяжко хворим, обіцяв Богові суворо дотримуватися постіння, «бив поклони»; дехто навіть відмовлявся вживати в окремі дні будь-яку їжу, іноді й воду, а від Чистого четверга й до Великодня голодували три дні поспіль. Великий піст триває майже два місяці, себто сім тижнів, кожен з яких має свою назву. Перший понеділок седмиці назива-

ється «жилавим», «збірним» або «чистим». У цей день хлопчики зранку оббігали сусідів, оповіщаючи: «Здрастуйте, з постом будьте здорові!». Субота називалася «збірною» – «бо птахи збираються з ирію і дівчата готуються до веснянок». Наступний тиждень зветься «другою седмицею», за ним настає «третя седмиця». Потім наступає середина посту – «середхрестя» або «середопістя». Особливу шану віддавали «христовій середі». В цей день господині випікали пісне обрядове печиво – «хрести» або «христеці». Їх виготовляли стільки, скільки членів було в родині, й один – найбільший. Його виносили в комору й занурювали в посівне зерно, тримаючи там до першого виїзду в поле на весняну оранку. П’ятий тиждень посту – «похвальний», бо на ньому «віддавали хвалу Господу». Богомільні йшли до церкви «бити поклони». Вважалося: хто зробить від двадцяти до сорока поклонів – «тому Бог простить усі гріхи за рік». «Вербовим», «шутковим» або «білим» називали передостанній тиждень. У суботу зносили до церкви вербові галузки, щоб у неділю, а деінде – того ж дня, посвятити їх. А завершувався Великий піст Чистим четвергом та Страсною суботою. У цей час посилено готувалися до свята – пекли паски, фарбували яйця і виготовляли писанки (щоправда, останні розписували протягом усіх запустів). В ці дні люди їли раз на добу і в малій кількості, а дехто, як уже мовилося, від четверга і до Великодня взагалі говів. З Великим постом пов’язано безліч вірувань. Більшість із них стосується четвергів. Вважалося, скажімо, якщо протягом шести тижнів викидати на горище щочетверга по поліну, а в останній понеділок укласти в чоботи свіжі вустилки із соломи й перед тим, як випікати у четвер паску, розпалити ними прибережені дрова, то неодмінно за позичкою прийде до хати сільська відьма. Як бачимо, серед чотирьох постів найбільше дійств пов’язано з Великим. Люди намагалися в такий спосіб очиститися тілом і душею від усілякої скверни. Пости за допомогою певних обмежень регулювали біологічний і фізичний цикли в повсякденному житті.

Рідна мова

111

112 Рідна мова

ХРЕСЦІ Почесне місце серед традиційного обрядового печива належало хресцям (хрестам). Їх випікали майже в усій Україні. Але найоригінальніше робили це поліщуки. Тому я зупинюся саме на цьому регіоні, де найдовше збереглися давні міфологічні обряди. Хресці робили до Христопоклонної середи. Вона припадає на четвертий тиждень Великого посту. З цього приводу казали: «Христопоклонна піст переламує» – себто на цей день якраз припадає половина запустів, а звідси й назви святця – середопістя, хрестя, середохрестя, христопоклонна тощо. З цієї нагоди люди випікали пісне обрядове печиво. Воно призначалося для обрядових дійств (коли вперше виїздили засівати весняну ниву), для худоби, а також для власних потреб. Борошно, переважно житнє, замішували на воді. Нерідко до тіста додавали товчений мак, сушені ягоди і цукор. З розкачаного тіста робили два продовгуваті кавалочки і складали їх навхрест (за формою це нагадувало хрест), потім випікали в печі. Крім житніх, готували також вівсяні хресці, котрі призначалися для коней, ячмінні – для корів, гречані – для овець. Їх тримали до Юрія (6 V). Перед тим, як вигонити тварин на перший попас, господар частував ними домашню худобу – «аби справно велась». Окремий хрестець або кілька однотипних випікали «для ниви». В тісто нерідко вкладали зерно жита, пшениці, ячменю, а іноді й гроші. Випечені хлібці виносили в комору й утикали в збіжжя, призначене для посіву. Коли господар уперше вирушав у поле, то брав із собою це печиво, прикрашене квітами, а також громничну свічку та свячену воду. Ставши обличчям до сходу сонця, хрестився й виголошував заклинання, звернені до сонця, дощику, вітру, польних духів (предків), аби вони допомагали ниві щедро заврожаїтися – принести статки, вродити зерно на всіх: для родини, тварин, птахів, навіть для гризунів і крадіїв; потім просив вищі сили, аби грозові хмари, пожежі й повені обходили ниву стороною. По цьому виймав засохлий хрестець, розмочував його у свяченій воді й, відламавши шматочок, з’їдав сам та частував коней чи волів, приказуючи: «Дай, Боже, і на той рік їсти свій

хліб!». Решту привозив додому й роздавав усім членам родини – «щоб дочекатися багатого нового врожаю». Крім хресців, деякі господині випікали ще один хлібець, але більшого розміру. Його тримали на полиці протягом року. За випадків, коли в хаті бракувало паляниці, його клали на скатертину – «бо стіл без хліба не може бути». Напередодні наступного Середохрестя віддавали свійським тваринам. Водночас із ритуальними випікали й обрядові коржики для кожного члена родини. Їх нерідко брали з собою, коли відлучалися на цілий день, зосібна на заготівлю лісу. Постійно тримали в оселях хресці й пасічники. Перед тим, як вирізати щільники з медом, поруч на скатертину клали й середохресне печиво. Я оповів про найужитковіші вироби. У повсякденному житті їх було значно більше. В декого може утвердитися думка, що сама форма обрядового печива безпосередньо пов’язана з церковною атрибутикою. Але символ хреста, як відомо, знаний нашими пращурами ще задовго до впровадження християнства. Він присутній у багатьох ритуальних дійствах та виробах, котрі сягають глибокої давнини, – передовсім у сюжетах писанок, вишивки, ткацтва тощо. Хрест символізував чотири сторони світу і чотири пори року, себто всесвіт. Очевидно, давній дохристиянський обряд випікання хресців суголосний саме цій символіці. ЩО Ж ТИ НАМ, ВЕСНО, ПРИНЕСЛА? Зустріч птахів До важливих обрядодій, пов’язаних із календарною весною, належить і давній звичай зустрічати перших прилітних птахів. Вважалося, що саме вони є справжніми оповісниками приходу весни. Якщо зозулі опікуються ирієм – вони останніми відлітають з теплих країв, замикаючи ворота, і першими вирушають до теплолюбної країни, щоби приготувати місце для перезимку решті птаства, – то ключниками в наших краях прийнято вважати ластівок і жайворонків. Саме їх поява означала початок весни. За повір’ям, найраніші птахи починають вилітати з ирію на Обертіння (9 ІІІ) і дістаються до нас в одних випадках на Кононів день (18 ІІІ), в інших – на Сорок

Святих (22 ІІІ), а коли весна запізнювалася, то й пізніше. З цієї нагоди влаштовували цікаву забаву – так звану «Зустріч птахів» чи «Заклички птахів». Напередодні матері й бабусі випікали для дітлашні безліч (найчастіше сорок) різноманітних птахів. Таке обрядове фігурне печиво називали «жайворонками», «ластівками», а почасти й «голубками». Вранці ними прикрашали двір і сад, а в підобідню, коли сонце обігрівало землю, віддавали дітям, і ті, взявши їх у руки, піднімали високо над головою, виходили на найвищий пагорб, щоб закликати пернатих до свого села. При цьому виконували коротенькі й невибагливі за мелодією пісні-веснянки. Найпопулярнішою була така: Пташок викликаю З теплого краю. Летіть, соловейки, На нашу земельку, Спішіть, ластівоньки, Пасти корівоньки! Вважалося доброю ознакою, коли підлітковому гуртові трапилася на очі жива птаха. Якщо це була ластівка, то брали по грудочці землі й жбурляли їй услід, приказуючи: – На тобі, ластівко, на гніздо, а людям на добро! Коли ж бачили диких гусей, то кидали в їхній бік соломинки з побажаннями. – Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко і на здоров’ячко, а нам на тепло! Якщо з’являвся лелека – зводили вгору руки, роблячи навколо голови символічне коло, й прохали: – Бусле, бусле! Колом, колом над нашим двором. Не лети далечко, а звий гніздечко на клуні чи хаті, щоб ми були багаті! У селі Космач, що на Івано-Франківщині, хлопчики, побачивши лелек, просили їх, аби вони допомогли придбати сестричку: – Бузьку, бузьку, принеси Маруську! Діти щиро вірили, що їх справді приніс у дзьобі лелека. На Лівобережній Україні діти заздалегідь вистругували з дерева символічну птаху, а на Сорок Святих, зібравшись у гурт, носили її селом, наспівуючи веснянок і проказуючи поетичні заклички до птахів. Потім «ластівку» відносили на сільський вигін і прив’язували до найви-

щого дерева. Вважалося, що після цього всі перелітні птахи не обминатимуть села і зів’ють гнізда в ближніх і дальніх околах. Ці та схожі дійства засвідчують, якою великою любов’ю користувалися пернаті серед наших пращурів. Щонайперше це стосувалося лелек і ластівок. Народна мораль суворо засуджувала будь-яке знущання над цими птахами. Батьки повчали дітей: якщо заглянути в ластів’яче гніздо чи зруйнувати його, то обличчя зарябіє віспою або ж покриється веснянками на все життя, а коли понівечити буслячу оселю – птаха в дзьобі принесе жарину й спалить хату. Було аксіомою, що лелеки оселяються біля добрих людей і сприяють своєю присутністю добробуту. Як бачимо, традиційні обряди зустрічі чи закличок прилітних птахів увібрали не тільки анімістичні вірування про них як про ключників та віщунів весни, але й ставлення як до бажаних і добрих сусідів, котрі приносять злагоду, оберігають посіви од шкідників. Тому й мовиться: «У ранньої пташки всі комашки». «Топчу, топчу ряст...» Оживаючи, природа впливала і на людину, її біологічний стан. Про це добре знали наші пращури. У традиційних взаємозв’язках людини з живою природою відомо чимало дійств і обрядів. Про окремі з них уже йшлося. Скажімо, на Цвітному тижні, коли заготовляли вербові галузки для посвяти, «заряджали живою енергією» й дітей: батьки символічно «били» їх пагонами по спині, виголошуючи ритуальні тексти, в яких є побажання «бути здоровим» і «бути багатим». За віруваннями, такі дії мали «оздоровити дух і тіло» та наповнити їх новою енергією. Окрім «биття лозою», кожен намагався ще й проковтнути бодай одного свіженького «котика» – щонайпершу весняну квітку, щоб бути здоровим і дужим. На заході України хлопці й чоловіки вважали за честь втикнути вербову галузку з «котиками» до кресані – «од зурочин та для сили» До дійств, які широко практикувалися в давніші часи, належить і обряд «Топтати ряст», про який уже частково мовилося. Наш сучасник практично вже не знає цього унікального і шанованого в народі звичаю. Від нього залишилися тільки при-

Рідна мова

113

114 Рідна мова

слів’я, котрими нерідко послуговуються старші люди. Якщо хочуть сказати про чиюсь тяжку недугу, то в таких випадках кажуть: «Йому вже не топтати рясту» чи «Я вже відтоптав свій ряст» (злі люди могли кинути зловісний прокльон – «Щоб ти рясту не топтав»). Згадаймо цей обряд. Напровесні, коли земля звільняється од снігових наметів, першим заселяє довкола ряст. Це широколисте зело росте переважно на узлісках та видолинках. У середній частині України воно з’являється в березні. Відтак було за звичай на Сорок Святих виходити в поле і, відшукавши кущик рясту, босоніж потоптати його. Це робили практично всі, особливо літні люди, немічні й каліки, яких спеціально несли чи везли до новознайдених заростей. При цьому виголошувалися спеціальні поетичні примовлянки: Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров’я дасть, дасть! Чи: Дай, Боже, ряст топтати І того року діждати! У тих регіонах, де ряст не ріс, топтали первоцвіт або сон-траву. Вважалося, що той, хто так учинить, дочекається і наступної весни. Закопування каші Кашу як обрядову страву використовували в багатьох ритуалах: на хрестинах, поминках, при першому поході до школи (батько разом з учнем відносили навчителеві й горщик пшонянки; звідси й поговірка: «Ти ще мало каші з’їв»), а також при вирішенні важливих питань (якщо не доходили згоди, то казали: «З ним каші не звариш») тощо. Широко практикували варіння й закопування каші дівочими гуртами. Цей обряд зафіксований майже в усій Україні. Напровесні, як відомо, закінчувалися вечорничні й досвіткові молодіжні зібрання, які протягом осінньо-зимового сезону влаштовувалися в спеціально найнятих оселях. Відтак молодіжне дозвілля, коли тепліло, переносилося на природу – так звані «Колодки», «Вулицю» чи «Гулі». Традиційно молодіжні зібрання зорганізовували в найвелелюдніших місцях, зосібна крижовому, а також на кутках, де мешкали дівчата. Ініціаторками веснянолітніх гулянь, звичайно ж, були юнки.

Кожному гуртові – а таких у селі було декілька – хотілося привабити якомога більше парубків до свого товариства. Хлопці мали право вибирати, де їм краще веселитися. Щоб парубки «не відбивались» од гурту, дівчата практикували магічний обряд «Закопування каші». В різних місцевостях були свої, значною мірою відмінні, форми цього обряду. Облюбувавши місце, де збиратимуться «на колоди», дівчата потайки, переважно ввечері або вночі, варили кашу в глиняному горщику. Процес її приготування супроводжувався різноманітними дійствами. Скажімо, в Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях дівчата, збираючись уперше на веснянкові хороводи, варили кашу, виносили її на вулицю, закопували горщика в землю й прибивали кілком під супровід пісні: Закопали горщик каші, Ще й колком прибили, Щоб на нашу та улицю Парубки ходили. Оригінальне дійство закопування каші зафіксував свого часу П. Чубинський: «Вкрали дівки ложку в парубка, швірень од білої кобили і яйце з-під білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі вночі, вкинули те яйце, тією ложкою помішали й закопали, – де збирається вулиця, забили там і той швірень, і ту ложку, та ще й потанцювали на тому місці. То де вже ходить-не ходить парубок, а туди так, як цуркою тягне, – таки мусить прийти на шкворівщину». Найчастіше робили це в неділю першого тижня Великого посту. На Черкащині, облюбувавши зручне місце, де мала б збиратися «вулиця», дівчата вночі розкладали багаття, яке розпалювали ключами од криниць, котрі перед цим крали в сусідів. Зваривши на вогнищі кашу, закопували її в землю разом з ложкою та ключем – «щоб тут молодь постійно збиралася». Деінде, крім пшоняної каші, варили й макову, вкидали в горщик ще й ракову клешню і закопували обрядову страву під перелазом. Поставивши поруч вертушку, крутили її – «щоб хлопців було багато, як маку, і щоб вони так трималися дівчат, як рак своєю клешнею». Цікаве свідчення про дійство, яке побутувало на Житомирщині в 1927 році, подав один з кореспондентів Етнографічної

комісії ВУАН. Він, зокрема, писав: «Дівчата починають ходити на вулицю тоді, як розтане вже сніг, стане тепло – у піст Великий. І на тому місці, де буде вулиця, закопують швірня од воза, щоб багато хлопців ходило, і приносять води біжучої в роті, щоб хлопці бігали на вулицю, і викопують невелику ямку й кидають туди гроші – «щоб ходили хлопці багатії», і сиплять пшоно та мак – «щоб було хлопців, як каші з маком усяких – менших і більших». Ось такими були традиційні обряди, пов’язані із закопуванням каші. Про це мовиться в одній із пісень: На нашу вулицю, на нашу, Несіть пшоно на кашу. Будемо кашу варити, Будемо хлопців манити! ЗАГРИМІВ ГОЛОВОСІК – ТЕПЛА ПРИБАВИТЬ РІК Це свято відоме насамперед як Головосік (Всічення, Усікновення). В церковному календарі воно має іншу назву – Усікновення Голови святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана – і тримається сталого числа – 11 вересня. За релігійними канонами сей празник не позначений особливою увагою, хоч у народі він мав магічну силу. Скажімо, літні люди й дотепер намагаються не вживати скоромнини, а дехто взагалі не їсть. Колись це був єдиний день, коли не варили борщ. Ця заборона пов’язана з тим, що страва готується із капусти та буряків, а на Усікновення не вживали овочів, котрі мають круглу або овальну форму, а отже, нагадують людську голову, оскільки Іванові Предтечі відтяли її. З цього приводу існує безліч легенд. Одна з таких, що побутувала на Поділлі, засвідчує: «У цей день, у давнину, було велике свято. Ніхто не повинен був нічого різати ножем у городі ані виходити з чимось гострим у город. Не можна було в цей день зачіпати ані цибулі, ані часнику, ні капусти, ні буряків і навіть маку. В святій землі – Йорданській – були люди великі грішники, в Бога не вірували й свята не святкували. А був там пророк Іван Хреститель. Цей пророк молився там за всіх грішних людей і усовіщав їх покаятись. Вони його не слухали, грішили далі. Був там і цар Ірод, дуже великий грішник, яко-

го Іван Хреститель усовіщав прилюдно, картав його. А лютий цар повелів скарати пророка й відсік йому голову. І та свята голова сказала до людей: „Покайтеся і в цей день не січіть ніякої голови, то й у вас не буде боліти ніколи голова”». Під час експедиції на Полтавщині я зафіксував чимало різноманітних засторог, котрі стосуються цього дня. Старші люди остерігаються брати в руки все гостре – ножа, пилку, косу, заступа чи сапу. Хліб, скажімо, лише розламують, картоплю варять тільки в мундирах, а дехто взагалі не зважується виходити на город, щоб не накликати лиха: «Якщо зрізати головку капусти в цей день, – сказала одна старенька бабуся, – то може потекти кров...». В етнографічній літературі є чимало легенд-свідчень, у яких стверджується: ті, хто порушив обітницю, начебто спокутували Господню кару. Павло Чубинський зафіксував оповідку про чоловіка, котрий у цей день зважився різати вівцю і сам себе скалічив на смерть, а Є. Онацький подав переказ, що жінка, зрізаючи капусту, побачила голову своєї дитини... Ці та подібні переповісті, певною мірою, робили «громадську думку» – люди намагалися дотримуватись канонізованих приписів. Ось ще одне свідчення, записане С. Килимником на Чернігівщині. На Головосіки вранці всім мужчинам, перед усім дітям, треба мити голови й гладенько їх причесати. День пісний, а одруженим чоловікам та жінкам до обіду взагалі не можна їсти. У тих селах, де відзначали престольні празники, ніхто не брався за працю, окрім того, що годував худобу; якщо храмового свята не було, то виїздили в сусідні села чи на ярмарок. У цей день чоловіки ні стриглися, ані голилися, навіть не брались за голову, остерігалися дивитись на себе в люстерко, доторкатися до всього круглого – «хто цього не виконуватиме, то буде хорувати до смерти». Усі ці застороги пов’язані з релігійними віруваннями. В дохристиянську ж добу це був, очевидно, окремий празник, пов’язаний з дозріванням овочів. Люди також уникали нагоди ходити до лісу, оскільки існує повір’я, буцімто в цей день всюди плазують лісові гади, шукаючи собі зручного місця для перезимівку. Тому на Головосіка небезпечно з’являтися в за-

Рідна мова

115

116 Рідна мова

ростях, хоч основне свято плазунів, коли вони остаточно ховаються у свої схронки, припадає на Воздвиженє (27). На Поліссі з цього часу починали організовувати колективні полювання на вовків, а народні травники збирали останній цвіт святоянівського зілля. Його настоювали на горілці й тримали протягом року як одні з найкращих ліків од багатьох недуг. За народними віруваннями, день Головосіка є останньою межею, коли з’являються грози. Якщо хтось почув грім, то це віщувало довгу і теплу осінь. Звідси й приповідка: «Загримів Головосік – тепла прибавить рік». НА ІЛЛІ – НОВИЙ ХЛІБ НА СТОЛІ У нашому і в багатьох інших селах побутувало прислів’я: «Після Ілля купається тільки свиня». Мене дивувало: на вулиці ще доста тепло – свято пророка Іллі припадає на 2 серпня, – а мама з татом уже забороняють купатися в річці, бо, казали, як не утопленик затягне у воду, то на спині обов’язково виростуть вербові гілки... Ми, сільські дітлахи, не вельми вірили в такі застороги. В обідню днину, коли біля ставків не було дорослих, похватом знімали одіж і шубовськали у воду. Купалися звичайно недовго – підсвідомо тяжіла уява про мерців-утоплеників та вербові пагони, котрі, дивись, зненацька й виростуть на спині. Та й вода вже віддавала прохолодою: як-не-як, а таки повернуло на останній місяць літа, і, отже, скоротшали дні, позябкішали ночі. Власне, саме цими повір’ями і запам’яталося з дитинства свято пророка Іллі. Згодом в одній з експедицій мені пощастило записати легенду. Начебто в цей день Ілля бере під свою опіку воду і дозволяє раювати в ній лише праведним душам, себто таким, що одійшли з цього світу, а також «обмити грішникам свої гріхи». За іншими віруваннями, після Іллі всі духи-душі оселяються у горах, скелях, водах і лісах, але після жнив Ілля проганяє їх, оскільки він вважавсь опікуном житніх кіп та їхнім захисником, одне слово – покровителем збіжжя. Саме ця роль наштовхувала багатьох дослідників на думку, що християнство замінило дайбозького Перуна – бога блискавок та грому – на Іллю Громовержця.

Таким чином, християнізований пророк Ілля виступає в кількох іпостасях. Він, по-перше, відає дощами та зливами, що підтверджує, зокрема, й таке прислів’я: «Як прийде Ілля – наробить гнилля» (під цю пору припадає найбільше заливних дощів та горобиних ночей). Дехто вважав: якщо зернові зібрано, то Ілля вже не навідує ниви, а полює за дідьками в небі. Вони, начебто, ховаються од нього у воду, та святий студить її, а тому – «Пішов Ілля і тепло повів за собою», «Урожай зібрано і тепло відібрано» чи «У серпні сонце серпи гріє, а Ілля воду холодить». По-друге, він розпоряджався громами та блискавками (тому його в народі ще називали Громовержцем, і ця роль, певною мірою, збігалася із Зевсовою). В одному з переказів мовиться, що коли чорти збісилися проти Бога, то він наказав Іллі ганятися за ними на небі, а отже, коли гримить грім, то Ілля нечистих розганяє, їдучи на колісниці, і пускає в бісовитих свої огненні стріли, котрі, не влучивши у чорта, потраплять на землю в гріхотворне... Цікаву легенду свого часу записав С. Килимник. Святий Ілля їздить небесними мостами – з хмари на хмару перескакує. Він відтіля оглядає ниви. А їздить він на огненній колісниці, а запряжено в ту колісницю четверо білих могутніх коней. Ті коні блискавично, що ніхто не може углядіти, з хмари на хмару перескакують. А з ніздрів цих небесних коней вогонь дише. А копита у них у срібло окуті. А коли коні з хмари на хмару перескакують, то тоді саме й гримить. Коли ж Ілля розмахнеться та тросне пугою, – а пуга в нього велика, довга, – підганяючи коней, то на небі буває видно ту пугу, наче вогненна смуга-стрічка – блискавка. А троскає він не лише на свою білу четверню коней, а й дідьків, що намагаються лихо скоїти на ниві. Від троскання вогненної пуги св. Іллі розбігаються дідьки в усі сторони. Отож, як загримить, то св. Ілля і спускається на ниви й гонить ті лихі сили – дідьків, а їздить він над копами, над нивами, над стернею. Коли довше гримить, то означає, що св. Ілля пускає стріли, ціляє в дідьків. Коли який дідько сховається під копу, то св. Ілля пускає в ту копу вогненну стрілу й копа горить... По-третє, Ілля є опікуном кіп та збіжжя («Куди махне – жито росте, жито–пшени-

ця, всяка пашниця»). Тому світські богомази здебільшого зображували пророка на іконах як старця з довгою сивою бородою, довжелезною пугою і в кожусі; він, як правило, сидить на громіздкій, соковито розмальованій колісниці, упряженій чотирма білими кіньми з розкішними гривами та хвостами, з ніздрів яких палахкотять вогненні снопи. В одному з переказів мовиться, що пророк їздить такою колісницею по небу, збирає пшеницю, перемелює її на борошно і пече з нього калачі. А щоб діти не боялися грому, то їх заспокоювали: «То Бозя чемним діткам калачі везе». В іншій дитячій оповідці стверджується, що святий Ілля засіває з неба ниви золотими зернами. Якщо господарі працьовиті й шанують свого пророка, то він таких ощедрює гарним, чистим збіжжям; коли ж нехтують його – засіває ниви кукілем і стоколосом… Нарешті, Ілля вважався найосновнішим оберігачем усіх трьох етапів жнив – зажинків, власне жнив та обжинків. На переважній більшості України це свято збігається з останнім періодом – обжинками. З цього приводу казали: «На Іллі новий хліб на столі» чи «То не ґазда, що на столі нема свіжого хліба на Іллі». В одній обрядовій пісні мовиться: «Святий Петро жито зажинає, Святий Ілля в копи складає». На Іллю жінки до схід сонця йшли на городи в одній сорочці й стискали головки капусти, приказуючи: – Святий Ілля, складай головки тугі та білі так, як я! У цей день дехто навіть не випускав у поле тварин – «бо гади всюди ходять», не вживав картоплі, бо «то великий гріх», оскільки «нечиста всіх комарів з’їла». Воно й справді так: під цю пору вже зникають ці надокучливі комахи. На початку серпня спостерігається найактивніший зорепад. Якщо на Іллю зірка падає і згоряє, то одні вважали, що то «відьма підхопила її і сховала у глечик», інші стверджували – коли зоря залишає по собі довгий пучок світла, то «це Україна втрачає дівчину». З Іллею, який на основному терені завершував жнива, пов’язано чимало прислів’їв та приказок: Жнива кінчаються – осінь починається. В цей день до обіду літо, а по обіді осінь.

Як запрядеш кукурудзи до Іллі, то будеш у млині. Тільки до Іллі добрі рої, а по Іллі – повись роя на гіллі. До Іллі мужик купається, а після Іллі й на кущі не сохне Ілля по полі копи лічить. Хто на Іллі парить, той з торбою шарить. Як не буде волoти в Іллі, то не буде ся молоти в млині. Коли жито дозріває до Іллі, то воно найкраще для насіння. Якщо цього дня х мари з’явл яться зрання, то наступного року вродить хліб на ранніх посівах, в обід – на середніх, а ввечері – пізніх. Цілий день сонячно – на недорід. До Іллі хмари ходять за вітром, а по Іллі – проти вітру. До Іллі дощ ходить за і проти вітру – як накаже пророк, а після Іллі тільки за вітром. Що б там не було, але свято це пов’язане насамперед з новим врожаєм. Тому селяни з нетерпінням чекали цього празника, приповідкуючи: «На Іллі – новий хліб на столі» СВИТКУ НА ЗДВИЖЕННЯ СКИДАЙ, А КОЖУХ ОДЯГАЙ Непомітно сплив перший місяць. Для селянина він особливий: нарешті припорано ниву – зібрано врожай, на полях уже проклюнулися осінні сходи, помітно облисіли дерева. Сонце, змінивши свою траєкторію, в обідню пору черкає за дахи сусідніх хат; як-не-як, майже на чотири години скоротшав день, а відповідно й доточилося ночі. В садах і на луках затихли пташині бенкети, і тільки де-не-де прокричать у призахідному небі спізнілі ключі диких гусей... Живий світ природи налаштовується на зимовий спочинок. Особливо це відчутно в лісі. Шарудливе листя ласкає зір і воднораз навіює посум, що вже, як мовиться у відомій пісні, «промайнуло любе літечко, настануть холода, осиплеться з них листячко і понесе вода». Тільки крадливий постук дятла чи сторожке осіяння рудохвостої білки нагадають, що життя не завмерло, – он, на узліскові, скрутившись у клубок, гріється на скупому сонці вужача

Рідна мова

117

118 Рідна мова

родина. Але і їм доведеться прощатися з безтурботним життям – шукати надійний схронок до наступної весни. За народними уявленн ями оста нній термін, коли плазуни могли безперешкодно гуляти в лісовій обителі, – 27 вересня. Саме в цей день вони мають одзвітуватися за свої вчинки. За церковним же календарем це Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, або, як кажуть у народі, Здвиження. З ним пов’язані напрочуд цікаві вірування й уявлення, котрі дійшли до нас з дохристиянської доби. Вважається, що «на Здвиження земля движиться ближче до зими» чи «в цей день здригається-здвигається земля з літа на зиму». Тому-то все лісове гаддя мусить зійтись на свою останню раду, а птиці – одлетіти у вирій. Зі Здвиженням у давнину були пов’язані суворі заборони. Батьки не дозволяли дітям ходити в цей день у ліс – «бо гади всюди повзають і можуть ужалити». Існує повір’я, начебто на Здвиження відбувається велика рада, на якій кожен має одзвітуватися за свої вчинки. Той, хто не порушив даної ним обітниці, буде спочивати до наступного Руфа – 21 квітня, коли гаддя знову вилізає із землі; натомість, хто жалив людей та корів (такі змії називають у народі «шатунами»), висмоктував молоко, не має права на відпочинок, бо «їх не бере земля», а відтак проганяють геть. Тому вони особливо небезпечні – нападають на людей, кидаються під колеса. Щоб убезпечитись лиха, дітям забороняли ходити в ліс, де, за повір’ям, можна провалитися в яму, в якій збираються зимувати нечестивці. Якщо хтось потрапить туди, то буде всю зиму лизати з ними «гадючий камінь». На Житомирщині та Київщині, щоб застерегти дітей, оповідали таку легенду. Начебто на Здвиження всі гади сповзаються у велику нору й лижуть камінь. Одна дівчинка не послу халася мами й пішла в ліс. Там вона впала в гадючу яму, з якої не могла вилізти. Так прожила всю зиму. Гадюки смоктали з неї кров, а вона лизала гадючий камінь. На Руфа, коли все прокидається від зимового сну, а гадюки виповзають зі своїх ям, вилізла й дівчинка. Вона була така квола, що ледве дійшла до своєї хати. Вдома вона встигла розповісти про свою пригоду і вмерла.

Подібні легенди досить відомі в народі, оскільки змії приносили чимало лиха. Відтак образ цих плазунів завше викликав острах, уособлювався з такими рисами, як хитрість і зрадливість. Тому Здвиження – день Підземного. Він скликав усіх змій ще до того часу, як земля «здригнеться». На суд до Підземного з усіх сторін сповзаються, котяться і злітаються гади-змії. Тут вони мають одзвітуватися, хто з них найбільше проштрафився: кусав людей, нищив пташині яєчка чи їв пташенят. За кожен вчинок Підземний засуджував грішних до загибелі: «Не ввійти вам на зиму в землю, не вигріватися і не відіспатися, – виносив свій вирок Підземний. – Залишитеся ви на морозі й снігу і спокутуєте людську поругу!». Подібні суди начебто мали місце і серед птахів. Особливо це стосувалося зозуль, котрі протягом літа байдикували – не вили гніздечок, не вигодовували діточок, а свої яєчка підкидали іншим. За це вони мусили в останню чергу вирушати до вирію, щоби дорогою поїти й годувати стомлених птахів; якщо котрась із них приставала, то зозулі мусили нести її на собі (щоправда, одними з перших вирушають до теплих країв саме ці пернаті, від чого й примовка: «У зозулі – золотий ключ од вирію: вона першою відкриває його і останньою замикає»). Та не будемо надто прискіпливими, мораль тут проста: за свою безтурботність і нечемні вчинки кожен має понести кару... Загалом зі Здвиженням не пов’язано особливих церковних дійств. Богомільні люди остерігалися вживати скоромну їжу, виконувати важкі роботи, зосібна рубати й колоти дрова, стругати й пиляти дошки. У цей день годилося тільки відвідувати церкву та ярмаркувати – «бо Здвиження – день ярмарок і храмів». Вранці господарі виносили на подвір’я хліб і крихти – «для птахів» На Закарпатті Здвиження було останнім днем заготівлі горіхів – «бо залишилися лише не червиві» – та яблук, котрі тримали на зиму. Зі святом пов’язані й іменні прислів’я: «Хто не обсіявся до Чесного Хреста, той не варт собачого хвоста», «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одівай». Справді-бо: осінь уже нагадує про себе першими приморозками.

ДО ДМИТРА ДІВКА ХИТРА З празників осіннього циклу мені особливо пам’ятний день святого великомученика Димитрія чи, як казали в нас – Дмитра, що припадає на 8 листопада. Саме в цей день у моєму родовідному селі відзначають храмове свято, на яке мені завжди щастило приїздити, бо воно збігалося з вихідним днем. Наш Великий Ліс нараз оживав, ставав «знаменитим» в усій окрузі, адже традиційно на храм з’їжджалися близькі й далекі родичі, навідували знайомі і незнайомі люди з сусідніх сіл. Щоправда, останнім часом традиція помітно занепала, але в повоєнні літа, навіть до середини 60-х років, село два, а то й три дні, було центром велелюддя й розваг – гостювання, веселощі, пісні. Саме ця обставина якоюсь мірою відтінила в моїх односельців інші обряди, пов’язані з великомучеником, хоч свято Дмитра здавна в народі шанувалося через те, що воно завершувало хліборобський рік. За народною уявою, Дмитро замикає землю і надає право господарювати на ній зимі, тримаючи при собі ключі, доки за ними не приїде верхи на білому коні весняний Юрій (6.V). В одній з колядок мовиться, що у «святого Дмитра труба із срібла», якою він оповіщає про зиму: А як затрубив ще і святий Дмитро Та й покрив зимков усі гори біло... На Україні з Дмитровим святом пов’язується давній обряд поминання покійників – так звані «дідівські суботи». В кожному році їх відзначали кілька разів: у зеленосвятську суботу – так звані «родительські», що припадали на другу, третю і четверту суботи Великого посту, на Проводи – першу по Великодню («Томина неділя») та Дмитрівську, що називалася «Поминальною або задушливою». У деяких регіонах були й свої відмінності: «осінніх дідів» пошановували напередодні Кузьми-Дем’яна (14), а на Закарпатті – в суботу перед Михайлом (21), що мала назву «задушної». Остання напередодні Дмитра субота на Вінниччині називалась «пам’ятною». Жінки в цей день несли до церкви калачі й роздавали їх бідним людям, щоб ті помолилися за померлих родичів. На Волині до «дідової суботи» господарі готували кілька страв дідам-жебракам, частину

з яких відкладали в окрему посудину. Це їство призначалося покійникам – його ставили на покуті, клали поруч ложки, а також воду й рушник – «щоб душечки померлих повмивалися й пообідали». Деінде вранці й увечері запалювали свічки, бо як тільки смеркне – «то діди снуватимуть по кутках». Наприкінці минулого століття дмитрівську поминальну суботу відзначали повсюдно. Жінки вранці несли до церкви «мисочки» – три книшини (калачі, паляниці) та їство, що колись смакувало небіжчикам, і граматки з іменами померлих, аби відслужити заупокойну. За народними уявленнями, перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга – дідам і бабам найближчого роду, а третя – тим, що померли наглою смертю на війні, у воді чи вогні. Після панахиди-парастасу братчики організовували при церкві обід і запрошували всіх бажаючих, щоб спом’янути небіжчиків, бо «в цей день до церкви приходять небіжчики-духи і на спільній трапезі сідають поруч сущих». Розпочинали її з обрядової їжі – колива. Разом з тим, деякі господарі організовували ритуальні обіди вдома. На них запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, випадкових мандрівників «з вулиці». Перед тим, як розпочати трапезу, годилося всім помолитися за упокійників, привітатись із господарями легким поклоном і, скуштувавши колива, сідати за обід (він мав розпочатися перед заходом сонця і завершитись увечері – «бо саме в цей час праведні душі відвідують оселі»). За їжею розмовляли упівголоса і тільки на побожні теми, згадували поіменно чесноти тих, хто одійшов з цього світу; не заборонялося співати божественних пісень, зосібна лірницьких: «Про бідного та багатого Лазаря», «Ходження душі по митарствах» тощо. Переважна тема таких співанок, як зауважує С. Килимник, образ сирітки, яка одвідує могили своїх батьків і скаржиться на нелегку життєву долю. Нерідко ґаздиня, в якої померли діти (здебільшого саме в таких родинах і справляли поминальні обіди), згадувала їх та батьків, а закінчувала дійство речитативним голосінням, імітуючи розмову зі своїми близькими.

Рідна мова

119

120 Рідна мова

Найчастіше запрошували на трапезу дідів та бабусь. Після вечері годилося посидіти трохи за столом, поіменно помолитися за померлих. Подякувавши, господиня обдаровувала присутніх хлібом, печивом та яблуками, а старцям спаковувала на дорогу торбини. На відміну од інших поминальних субот, на Дмитрівську не ходили на кладовища – цей обряд здійснювався лише в оселях. На жаль, давній обряд пошани пращурів на сьогодні майже втрачено, хоч ця прекрасна традиція покликана виховувати шанобливе ставлення до предків, культивувати родовідні традиції, віддячувати увагою покійників за вирощений урожай. Вважалося, що саме вони допомагають вчасно прорости зернам, оберігають їх од злих сил і природних катаклізмів – граду, бурі, вогню, повені тощо (згадаймо різдвяний Дідух як символ предків). Усе це, разом узяте, і створювало атмосферу пошани до добрих пільних духів, якими вважалися пращури, що підтримували взаємозв’язки між по-

тойбічним світом і сущими нащадками. З цим, очевидно, пов’язано й те, що після Дмитра вже заборонялося справляти весілля й ходити у свати. З цього приводу існує чимало цікавих прислів’їв та приказок. Наведу найвідоміші: До Дмитра дівка хитра, а після – ще хитріша; ... а по Дмитрі – лавку витри; ... хоч кісся витри; ... хоч кахлі витри; ... хоч нею губи витри; ... хоч чобіт витри; ... а по Дмитрі – хоч сім за цибулю; ... а після Дмитра – в ніс змерзла; ... а після Дмитра – сякий–такий був, щоби хліба роздобув; ... а по Дмитрі – хоча за старця, аби не остаться. До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі стріне собаку і питається: «Дядьку, ви не з сватами?»; ... а після Дмитра свиня йде, а вона питається: «Тітко, чи не бачили старостів?»; ... а стріне собаку, то каже: «Здоров, дядьку! Чи не в старости?» До Дмитра дівка кричить на корову: «Алуч, бо перескочу!», а по Дмитрі вже й свиню просить: «Ачу, бо впаду!».



Рідна мова

121

Забавлянки для дитини

Ототушки-тутушки Погладжуючи тільце дитини, розводять ручки: Ототушки-тутушки! На котика потягушки, А на Василька ростушки. Ой тошки, тотошки! Щоб підросли трошки. Потягусі, потягусі Потягусі, потягусі, На Галю ростусі. Щоб Галочка росла, Росла-виростала, Щоб Галочка своїй мамці Скоріш в поміч стала. У поміч стала, Діток колихала Й хату доглядала. Печу, печу хлібчик Беруть у долоні дитячу голівку і, злегка її перекидуючи з руки на руку, роздільно проказують: Печу, печу хлібчик Дітям на обідчик. Меншичкому – меньший, Більшичкому – більший. Після цього, нахиляючи голівку то наперед, то назад, продовжують: Шусть у піч!

Сажай – виймай, Їжу, ріжу Я, куштую – Гам! Кра, ворона, кра! Дитині, яка, тримаючись за палець дорослого, то опускає, то піднімає руку, примовляють: Кра, ворона, кра! На полиці сиділа, Дітям кашу варила. Діти пішли до села, Сама кашу поїла. Гиш, гиш, гиш! Дибки, дибки! Примовляють, навчаючи дитину ходити: Дибки, дибки! Ходить котик по лавочці, Водить кішку за лапочки: Диб, диб, диб. Куй, куй, чобіток Постукують по ступні дитини... Куй, куй, чобіток, Подай молоток, Не подаси молотка – Не підкую чобітка. Молоток золотенький, Чобіток дорогенький. Ш-ш-ш.

122 Рідна мова

Коточку, де ти був? Гладять долонями обличчя дитини й приказують: – Коточку, де ти був? – У коморці. – Що там робив? – Молочко пив. – А мені залишив? – Забувся. – Апчхи! Апчхи! – Апчхи! Апчхи! Печу, печу хлібчик Забавлянки з ручками та пальчиками дитини... Перекладаємо ручки і кажемо: Печу, печу хлібчик Дітям на обідчик. Перебираємо пальчики: Цьому дам, цьому дам, цьому дам і цьому дам... А цьому не дам: Він хліба не місить, Він води не носить, Він в печі не палить, То я цьому й не дам... Ладі-Ладусі – Ладі-ладусі, – А де були? – В бабусі. – А що їли? – Кашку. – А що пили? – Бражку! – А що на закуску? – Хліб та капустку. – Гай, гай на бабину хату Калачі їсти! Наш хлопчик Оцей пальчик – наш дідусь, Оцей пальчик – баба, Оцей пальчик – наш татусь, Оцей пальчик – мама, Оцей пальчик – хлопчик наш, А зовуть його..! Пальчику Пальчику, пальчику, Де ти бував? Пальчику, пальчику,

Що ти чував? – З меньшеньким братом Я кашу варив, Із безіменним Я кашу поїв, Із середульшим У лісі гуляв, А із найбільшим Пісню співав. Сорока-Ворона Сорока-Ворона На припічку сиділа, Діткам кашку варила. – Цьому дам, цьому дам, Цьому дам і цьому дам, А цьому не дам, Бо цей буцман Дров не носив, Діжі не місив, Хати не топив, Діток гулять не водив – Справжній лежень. Скачу, скачу діда Дитину підстрибуємо на колінах: Скачу, скачу діда За скибочку хліба. Я не дурно скачу, А я їсти хочу. Гойда-да! Гойда-да! Гойда-да! Добра в коника хода, Поводи шовкові, Золоті підкови. Чук, чук Ой, гоп, Чук, чук Захотів Кіт щук. Але чуки, Чуки, чуки, Повтікали Усі щуки. Їде пан Їде, їде пан, пан На конику сам, сам. А за паном хлоп, хлоп, На конику гоп, гоп.

Заохочують пританцьовувати:

Заєць косив

Гоп, гоп, горобейки, На бабині конопельки, А на дідів мак Нехай буде так.

Заєць косив, заєць косив, Лисиця згрібала, Павук метав у копицю, А муха топтала.

Ой без дуди, без дуди Йдуть ніженьки не туди. А як дудочку почують, Самі ніженьки танцюють.

Комар траву покосив

Два півники, два півники

Комар траву покосив, Муха посушила, Заєць в пластя ізметав, А миш повозила.

Масаж та погладжування:

Купалися ластів’ята

Два півники, два півники Горох молотили, Дві курочки, дві курочки У млинок носили. Коза меле, коза меле, Кізка підсипає, А маленьке козенятко З ковша вигрібає. Старий дід та й ведмідь Встав да й пришиває, А лисичка-майстеричка Красні хустки вишиває. А сова із дупла Очицями луп, луп: – Якби мені не діточки, – То я пішла туп, туп.

Співають під час купання: Купалися ластів’ята Та в чару-водиці, Щоб були ми білотілі Та ще й білолиці.

Ходив кіт по току Ходив кіт по току В червоному ковпаку, В червоному ковпаку, А миші сміються, Аж в боки беруться. Миш книш проточила Миш книш проточила, Муха борщ пролила, Півень коня задавив – Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли, А дідові постоли На льоду згоріли.

Рідна мова

123

Купалися ластів’ята Та в чару-водиці, Щоб були ми чорноброві Та ще й білолиці. У любисточку купали, Живу воду наливали, Щоб здоров’я тіло мало, Лиха-горенька не знало. Іди, іди, дощику Іди, іди, дощику, Зварю тобі борщику В зеленому горщику, Поставлю на вербі, Щоб випили горобці. Я яєчком забілю, А яєчко прісне, А сонечко блисне. Ходи, ходи, дощику Ходи, ходи, дощику, Зварим тобі борщику, Зварим тобі галушок Та виллємо на пісок. Хлюп, хлюп... Хлюп, хлюп, водиченько, Хлюп, хлюп на личенько, І на ручки, і на ніжки Хлюп, хлюп, хлюп!



124 Рідна мова

Ігри українських дітей

Подоляночка Діти беруться за руки й стають у коло. Вибирають «подоляночку». Діти співають, а «подоляночка» робить все те, про що вони співають: Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька. Тут вона стояла, До землі припала, Личка не вмивала, Бо води не мала. Ой встань, встань, подоляночко. Обмий личко, як ту шкляночку. Візьмися в бочки, – За свої скочки, Підскочи до раю, Бери сестру скраю. «Подоляночка» вибирає когось з кола, і та стає на її місце. Цурка Усі діти діляться на дві команди і стають у два ряди один проти одного. Кожен хлопчик у руках тримає тичку, яка називається «цурковником». Посередині, між рядами, лежить кулька, яка називається «цуркою». Цю кульку кожна з команд намагається перекотити на протилежний бік. Діти тривалий час ведуть боротьбу у перекочуванні цієї кульки. Команда, до котрої наблизиться кулька, вважається переможеною. У «Цурку» діти іграють переважно взимку. Панас Діти іграють у кімнаті. Одному з них зав’язують очі, ставлять біля порога і говорять: Панас, Панас! Не лови нас. На тобі коробочку груш Та мене не воруш.

Після цього діти тихенько ходять по кімнаті, а «Панас», розкинувши руки, намагається піймати кого-небудь. Кого спіймає, той стає «Панасом», і гра продовжується. Панас – 2 Грають хлопці та дівчата. За бажанням хтось стає «Панасом», йому зав’язують очі хустинкою, виводять на середину площадки і звертаються з такими словами: – Панасе, Панасе! На чому стоїш? – На камені! – Що продаєш? – Квас! – Лови курей, та не нас. «Панас» починає ловити, і кого з гравців спіймає, той стає «Панасом». Куці-баба У цю гру звичайно грають діти взимку у великій хаті. Одному з граючих зав’язують очі хусткою, ставлять на порозі і питають: – Бабо, бабо! На чим стоїш? – На глах-лободах. – А що ти їси? – У мене каша на полиці. – А мені ж даси? – Чорта з’їси! Тоді ударяють його рукою, і всі тікають. Якщо «Куці-баба» когось спіймає – тому зав’язують очі. А якщо ні – продовжується гра. – А чия то, бабо, каша на полиці стоїть? – Моя. – А я виїм. – А я з києм. – А я утечу. – А я дожену. – А я в ополонку. – А я за головку. І знову ударяють і розбігаються. Якщо «Куці-баба» нікого не зловить, повертається на своє місце. – Бабо, бабо? Чиє то поросятко по смітнику ходить? – Моє. – Коли ти його заколеш? – Завтра. – А мені ж даси? – Чорта з’їси. Якщо і цього разу «Куці-баба» нікого не спіймає, завершують гру. – Ти, бабо, сліпа? – Сліпа, синочку, сліпа. – Що ж тобі дать? – Дай, синочку, борошенця на галушечки. Хтось насипає бабі жменю піску абощо. Ластівка Дві дівчинки беруться за руки і стають навпроти іншої пари, яка так само тримається за руки. Одна пара говорить:

Рідна мова

125

126 Рідна мова

– Печу, печу ластівки! Інша питає: – Нащо печешь? Лиха впечеш, лиха й піймаєш!... Тоді дівчатка, котрі почали розмову, роз’єднують руки, і кожна біжить у протилежний бік. Інші двоє, кожна окремо, намагаються піймати перших, не давши їм з’єднатися. Якщо та пара, яка почала бігти першою, знову з’єднується, то їй припадає знову тікати, а другій парі – ловити. Якщо ж якусь з дівчаток, що почали гру, впіймають, то ця гра, що не збіглась, ловитиме, а інша – тікатиме. Перепілка Діти беруться за руки і роблять коло. Посередині стоїть дівчинка – «перепілочка». Всі співають: А в перепілки да головка болить. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» держиться за голову) А в перепілки да очиці болять. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» береться за очі) А в перепілки підошви болять. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» ударяє себе по підошвах) А в перепілки да животик болить. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» держиться за живіт) А в перепілки да ушиці болять. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» держиться за вуха) А в перепілки да умер мужичок Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» плаче) А в перепілки да ожив мужичок. Тут була, тут була перепілочка, Тут була краснопірочка. («Перепілка» танцює) Ти, перепілко, не корись, не корись, Старшому, меншому поклонись, поклонись, Куди хоч, перескоч, тільки трави не толоч. («Перепілка» кланяється комусь з кола, і той стає «перепілкою»)

Коло «Царівна» Хлопці й дівчата, узявшись за руки, стають у коло, вибирають «царя» й «царівну». Царівна перебуває в колі, Царевич – за ним. Усі співають: Ой, у городочку, царівна, царівна, А за городочком царів син, царів син. Приступи, царенко, близенько, близенько, Поклонись царівні низенько, низенько. Поклонись, царенко, ще ближче, ще ближче, Поклонись царівні ще нижче, ще нижче. Пророби царівні вороточка, вороточка, Вивези царівну з городочка, з городочка. Обведи царівну кругом ряду, кругом ряду Та й постав царівну у ряду, у ряду. «Царевич» виконує все, про що йому проспівує, бере «царівну» за руку і ставить у ряд поруч із собою. Потім вибирають другого «Царя» й «Царівну». У довгої лози Усі гравці стають один за одним, обличчям у потилицю, на відстані сажня, голову і спину нахиляють. Гравець, котрий стоїть позаду, розганяється, перестрибує через кожного і стає попереду всіх так само, як і всі гравці. За ним те саме робить другий, третій... Позаяк при цій грі усі безперервно посуваються вперед, то щоб не зайти далеко, вони розвертаються в інший бік і продовжують грати. Перстень Діти сідають рядком або колом. Беруть якусь маленьку річ, частіше перстень. Цей перстень кладуть у руки так, щоб відгадчик не знав, у кого цей перстень. А для цього діти наставляють руки, і той, що роздає перстень, кладе свої руки з перстнем в інші руки і, кому забажає, тому й опустить той перстень. Це все добре бережеться, щоб відгадчик не побачив перстня. Коли вже перстень розданий, той, хто відгадує, підходить до сидячих і каже: Гадало, гадало По полю ходило, Дай, Боже, вгадать І перстеньок взять. Він підходить до дитини, яка, на його думку, має в своїх руках перстень. Коли ж угадає, то сідає на його місце, а той стає відгадчиком. Коли відгадчик не вгадає, все повторюється знову, аж поки він не вгадає. Заїнько Дівчатка та хлопчики стають у коло, побравшись за руки. Обраний «заїнько» ховається в кущі, а всі його просять: Заїнько, заїнько, йди до нас, Сіренький, сіренький, йди до нас. Ой да кося, йди до нас. Заїнько виходить з кущів і стає в середину кола. Тоді діти співають:

Рідна мова

127

128 Рідна мова

Заїнько, заїнько, лягай спать, Заїнько, сіренький, лягай спать. Заїнько лягає спати. Тоді знову приспівують: Заїнько, вставай, Сіренький, вставай, Ой да кося, вставай. Заїнько встає. Його просять умитись, взутись, причесатись... Робить усе, що його просять. Нарешті кажуть: Заїнько, заїнько, вдар тропачка, Сіренький, сіренький, вдар тропачка. Ой да кося, вдар тропачка. Заїнько танцює і вибирає іншого на роль, а сам встає в коло. Латки Діти збираються грати в латки, хтось говорить: – Давайте грати в латки. Відразу ж б’є сусіда по плечу і тікає, примовляючи: Латка-битка, Шовкова нитка, На мені не була, На тобі ізгнила! «Полатаний» переслідує втікача, але не промине «полатати» й іншого, хто потрапить під руку. Вдаривши, каже: «Латка». «Полатаний» намагається передати латку третьому... Регіт Всі стають у ряд по два, а спереду один – «регіт». «Регіт» каже: Горю, горю, палаю, Кого люблю, спіймаю! Раз, два, три! Остання пара – лети! Остання пара біжить, «регіт» ловить. Кого вловив, з тим стає в пару, а той, хто лишився, буде «реготом». Якщо «регіт» нікого не вловив, ця пара, що тікала, стає попереду, а «регіт» лишається «реготом», аж поки когось не вловить. Чий батько дужчий Двоє гравців сідають на землю, беруться за руки і, упершись ступнями ніг, намагаються перетягти один одного. Хто перетягне – той дужчий. Мовчанка Коли діти дуже розкричаться, хтось нагадає про цю гру і скоромовкою проговорить: Їду до дому На зелену солому. На тій соломі Сидить жаба. Хто писне,

Той жабу хлисне, Мені можна говорити Сто раз, А іншому – ані раз. Всі замовкають. Ведучий намагається кого-небудь викликати на розмову. Хто перший заговорить, той програв. Гречка Усі діти стають попарно, беруться рука за руку, і кожен одну ногу тримає вільною рукою. Залишаючись на одній нозі, починають скакати в один бік, приспівуючи: Ой, гук, гречки, Чорні овечки, А я гречки намелю, Гречаників напечу.

http://uaua.info/content/?action=article&parent=&id=1087&catid=15&subcatid=174



Рідна мова

129

130 Рідна мова

Петро Тима

Публіцистика

Методи праці з молоддю. Кілька зауваг практика

Проблема праці з дітьми, молоддю та студентами часто стає предметом заяв представників громади чи інколи редакторів українських видань у Польщі. Проблемою є, однак, те, що назагал небагато в нас теоретичних статей, які показували б відмінність ситуації від інших українських громад у світі, досвід та напрацювання попередніх років. Подібно як і вся громада протягом років схема роботи з молоддю підлягала різній динаміці змін, була залежною як від зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Варто подивитись в минуле, щоб ставити діагноз сьогодні. ЧАСИ УСКТ, ЗЛАМ ВІСІМДЕСЯТИХ Загалом праця з молоддю та дітьми в часи Народної Польщі зосереджувалися в основному в школах, дитячих й молодіжних колективах. Саме в часи УСКТ починали свою історію школи у Банях Мазурських, Злоториї, потім Лігниці, Білому Борі та Ґурові Ілавецькому, розроблено систему дитячих фестивалів у Кошаліні, Ельблонзі. Суто молодіжні організації чи нестандартні схеми праці, які виходили б поза виховання за допомогою музичних чи танцювальних форм були – у більших масштабах – від початків УСКТ по 80-і роки неможливими. Тому неабияку роль у процесі виховання відігравали школи, при яких існували гуртожитки, що давало можливість навчатися у Лігниці, Білому Борі, Ґурові Ілавецькому, а скоріше

ліцеї у Перемишлі та педагогічному ліцеї у Бартошицях чи Вчительській семінарії у Щеціні молодим українцям майже з цілої Польщі. У цих навчальних закладах діти та молодь не лише вивчали українську мову і частинно історію, але також вчилась жити в колективі, засвоювати українську культуру, виходити поза малий світ проблем свого міста чи села, де народилися. В мінісуспільствах – гуртожитках з’являлися також натуральні лідери, які потім віднаходили себе в громадському житті, самодіяльних колективах, церковних структурах. Для багатьох українців, котрі стали активними на громадській ниві в дорослому житті такі особистості, як Іван Співак, Михайло Дуда були першими, незаперечними зразками доброго педагога, вихователя. Вони будували стандарт, норму поведінки, взірець у ставленні до проблеми власної активності у громаді, збереження української тотожності, культурної активності, ідейності врешті. Про дуже важливу виховну роль наших шкіл та шкільних колективів – хорових, танцювальних чи вокальних – у часи ПНР засвідчує багато чинників, між іншим те, що серед керівників сьогодні «дорослих» колективів, котрі активно працюють є випускники наших шкіл – Андрій Путько, який керує колективом «Діброва» з Хотинця, Андрій Дрозд, нині директор білобірської школи та керівник колективів «Вітрогон», а скоріше гурту «Метелиця», варшавського танцювального колективу

«Обрій», Ярослав Левків, диригент Хору ім. Березовського та в минулому диригент хору «Журавлі», нинішній хормейстер цього ж хору Ярослав Вуйцік. Подібно з особами, які на керівних постах в громадських структурах різних рівнів від гуртків, воєводств по централі організацій. Попри сьогоднішню прихильність до середовища антиукраїнсько настроєних лемківських сепаратистів, слід згадати, що перші кроки на сцені Юрій Старинський з «Кичери» cтавив під оком пані Генрики Дмітрієвої, довголітньої інструкторки лігницьких колективів. Лігницькі випускники керували також «Ослав’янами», були біля витоків багатьох інших колективів. Варто пригадати, що перші артистичні захоплення українською музикою, танцем та співом багатьох молодих українців витворювалися в час їхньої науки в українських школах. До переліку тих одиниць, які виховували за допомогою культури слід дорахувати і інші колективи особливо відомі у 80-і роки, хорові колективи «Тисячоліття» та варшавський «Молдіжний камерний хор». З існуванням тих артистичних, але і виховних одиниць стисло пов’язана особа та роль Ярослава Полянського, як диригента, виховника нових музичних кадрів. Виховну роль і позитивний вплив на молодь мали також «Журавлі» (і ряд інших колективів). Багатьох початкуючих співаків, будучи підлітками, мріяло про можливість співу у цьому колективі. Частина здійснила у зрілому житті цю мрію. В історії хору не раз син ставав побіч батька. Важливою формою виховання в часи ПНР було також навчання релігії при парохіях. Дуже часто релігія, участь в Службі Божій для багатьох українців, розкинутих по різних віддалених містах і селах Польщі це був одинокий, у суспільному вимірі, контакт з мовою, традиціями. Катехити також намагалися гуртувати молодих українців, розкривати їм очі на історію, переконували батьків до того, щоб наприклад, посилати дітей до українських шкіл. Довгі роки вів для прикладу роботу з молоддю з різних місць (у Циганку, Команчі, Новиці) о. Мадзелян. До тої картини виховної роботи слід дорахувати, попри те, що відбувалися вони дуже рідко (за рідко) літні табори. У 80-х роках появилася навіть можливість проводження літніх таборів для українських дітей з Польщі в Україні.

Цей акцент на артистичну творчість, активність у шкільних колективах, малих аматорських гуртах різних жанрів виникав, між іншим, з загальної концепції держави, яка для меншин передбачувала обмежений спектр свободи й доволі мало дозволеного. У роботі товариств меншин постійно відчувався тиск на згортання активності в бік фольклоризму і загалом згортання культурної активності, яка бурхливо виникнула на початках існування УСКТ. Спроби організувати окремі українські молодіжні чи студентські організації (чи хоча б натяки на те) спричиняли різку реакцію з боку СБ. Людей, в яких з’явилася хоч яка ідея їх створювати щось ще крім УСКТ спецслужби від разу оточували агентурою, відкривали так звані SOR, SO (sprawy operacyjnego rozpracowania, sprawy obiektowe), щоб мати над ідеєю контроль чи у відповідньому моменті вибити з голови ініціаторам неправомірні думки. Дуже часто партійні органи та СБ усі нестандартні дії українців розглядали як прояви націоналізму. Особливо в таких випадках спецслужби цікавило, чи лідери мали контакти з українцями за кордоном або що думали про минуле (післявоєнні депортації). Коли від співробітників т. зв. TW отримували інформацію про контакти з західною діаспорою, від разу запускали схему загрози з боку націоналізму та західних імперіалістів. Для громади означало це, що все верталося до дозволених форм життя, люди знеохочувалися. З того часу існують документи про справу «Спулка», у рамках якої в 60-і–70-і роки інвігільовано лідерів українського студентства у Щеціні, з середовища Вчительської студії та загалом студентське середовище у Польщі. Подібні практики характерні для цілого періоду ПНР. Сам факт обрання ліцею у Лігниці означав, що людині у СБ закладено папку, а опісля деяких учнів вербували, деяких примушували до еміграції. Проте у 60-і 70-і роки студентські осередки Щецін, Вроцлав, Краків, Варшава, вирували активністю українського студентства – літературні вечори, Маланки. У половині 70-х років появилися гуртки самоосвіти, в яких, звичайно, неофіційно велися лекції про історію України, український політичний рух. Такі форми підготовки лідерів мали місце також у 80-х роках. Їх проводжено або у приватних помешканнях, або в час туристичних поїздок до міс-

Рідна мова

131

132 Рідна мова

цевостей Янтар, Циганка чи до Ветлини. Тому, здається, в початку 80-х років, часу найбільшого «вибуху» рейду «Карпати» не було проблем з провідниками груп, вони заздалегідь готувалися протягом навчального року або в час зимових канікул. У студентському середовиші 80-х років немалу роль відігравала, після невдачі покликання незалежної організації СУС (Союзу українських студентів) Рада культури студентів національних меншин, яка діяла при Спілці польських студентів (ZSP). З цією структурою пов’язаний вихід журналу «Зустрічі», який в задумі мав бути не лише студентським, але і відображати думку молодої української інтелігенції. Інші форми роботи серед студентства, це фестивалі культури студентів національних меншин, шалена популярність з половини 70-х років мандрівок «Карпати» (в яких в середині вісімдесятих кожного разу брало участь до кількасот осіб). Інші символи активності молодих українців у той час це релігійні табори «Сарепти» у селі Новиця на Лемківщині, символічні літні та зимові повернення до землі батьків, студентська хата у Білянці. Ці акції, а також післярейдові зустрічі, проводжені у різних осередках (Вроцлаві, Перемишлі, Ґданську) стали знаком великого пробудження українського студентства та молоді тих часів. Загалом слід додати, що попри різні обмеження та клопоти немалу роль у виховному процесі студентів відігрівала варшавська україністика. Доказом заангажування варшавських студентів у багато видавничих проектах (газети «Голка», «Зустрічі», «Відрижка»), ініціювання нових подій Фестиваль культури національних меншин, контакти з літературним та музичним андерграндом у ще Радянській Україні, вихід на польську опозицію. До тої картини молодіжної артистичної експресії (і не тільки) слід додати культурне явище, яке називалося «Молодіжний ярмарок», котрий не лише збирав молодь з цілої Польщі, але й активізував її артистично. У 70-х та 80-х роках на ярмарковій сцені виринали кабаре, рок гурти, на публіці, зібраної в залі сопотського відділення транспорту Ґданського університету інколи важко було найти свобідне місце. Важливі проекти, пов’язані зі студентським середовищем Вроцлава, тут діяли

гурти «Трембіта», «Вернісаж», «Ромен», «Орден», українознавчий гурток. Студенти тримали зв’язок з лігницьким ліцеєм. Іншим явищем, гідним уваги була поява у 80-х, особливо серед міської молоді українського авангарду, який віддзеркалював поколіннєві і естетичні зміни, котрі поступали з половини 80-х, особливо у великоміських громадах. Гурт «Оселедець», активність митців Андрія Марушечка та Мирослава Машлянка. Поява газетки «Відрижка» і музичних проектів В. Наконечного, це прояв дій нурту, який пробував ставити серйозні запитання про тотожність молодого українця в час кризи, проявів диференціації, які були сильно відчутними серед польської молоді періоду після воєнного стану. У рамках цього нурту мав місце свого роду бойкот низькопробної артистичної творчості, штампів – шароварщини та уескатівщини. Інші прояви дій цього руху це нові форми – альтернативні Маланки, відновлення зв’язків з діаспорою, вихід до польського середовища. Окремим, характерним в кінці 80-х був вихід українських студентів з Польщі на контакти з т. зв. українськими неформалами та посилення зв’язків на різних рівнях з України. Українці з Польщі контактували зі студентським рухом (УСС, львівським товариством «Лева»), зв’язки з дисидентсько налаштованою інтелігенцією Львова та Києва та музичним некомерційним українським рухом (від театру «Не журись» до київського андергранду гуртів «Ве-Ве», «Колежський асесор»). Після виникнення фестивалю «Червона рута» організовувалися з Польщі поїздки не цей вельми важливий у процесі творення української масової культури фестиваль; у Польщі з того часу почали з’являтися записи українських рок колективів. Молоді українці з Польщі сприяли появі на сценах різножанрових виконавців з України Панораму студентської активності 80-х років не можна назвати повною без врахування таких видань, як «Свічадо», редаговане середовищем Люблінського католицького університету. Злам 80-х та 90-х років це також спалах інших виявів релігійних ініціатив для молоді та дітей, розвиток таборів і літніх акцій, мандрівок, релігійних зустрічей у селі Циганок біля Ґданська чи у Білому Борі, організованих

церквою або мирянами. Це також мандрівки по горах, вивчення літургії. Норми українського молодого журналістичного та поетичного, літературного слова встановляли у 80-і роки поети Тадей Карабович, Роман Крик, співак Роман Гавран, касети зі співаною поезією, кабаре на сцені Молодіжного ярмарку. Слід наголосити, що студентськість більшості заходів, який натхненниками і організаторами були українські студенти з Польщі була умовною, дуже часто брали у ньому участь учні середніх шкіл, робітнича та сільська українська молодь. Цей період це поява літературних талантів, фотографів-митців які були відкритими на спілкування з іншими, та на вихід зі своєю творчістю до мас. Нові явища мали теж місце в половині 80-х на Підляшші. Популярністю серед студентства з різних осередків втішалися молодіжні рейди «Підляшшя», етнографічні експедиції. Місцеві лідери Юрій Місіюк, Євген Рижик, Юрій Гаврилюк проводили працю у підстав, організували видавничий рух. Підляшшя показало, що організоване українство може освоювати також нові території. Нові форми світського життя у початках 90-х років це поява серед студентів і шкільної молоді Союзу української незалежної молоді (СУНМ) та скаутської організації «Пласт». У обох випадках це була поява двох молодіжних структур, які брали на озброєння діаспорні моделі праці з молоддю та досвід польських середовищ (гарцерів з незалежного гарцерства). Осередком, в якому виникнули і реалізувалися ці задуми був Ґданськ. В той час відкривалася великі можливості доступу до літератури, можливість отримати фінансову допомогу з діаспори, підсилення більш досвідченими кадрами. В початках 90-х у літний період бувало, що в пластових таборах, акціях брало участь понад сто дітей. В той сам час у деяких містах Польщі появились спроби закладати відділення Спілки української молоді (Люблін, Перемишль), деякі лідери побували на таборах у СУМ в Німеччині, опісля також в Україні, але ця форма активності серед українців з Польщі не прижилася. Деякі молодіжні лідери з Перемишля пробували шукати контактів з львівськими молодіжними структурами але це також виявилося неуспішним. Най-

більш успішну і послідовну співпрацю з закордоном (молодіжними структурами) вів «Пласт». У Польщі на таборах, вишколах, семінаріях побували пластові виховними з Канади, США, України, Німеччині. Пластові виховники з Польщі побували на багатьох таборах-вишколах в Україні, США, Німеччині. Допомога світового «Пласту» літературою та технікою допомогла зберегти послідовність дій організації. ВЕРИФІКАЦІЯ 90-МИ. ПРО МОЛОДЬ ЗА ШТАМПОМ І БЕЗ ШТАМПУ Половина 90-х років внесла коректу в наші уявлення про можливості автономного і масового розвитку молодіжних чи студентських структур у Польщі. Попри знесення обмежень на організаційну активність, плюралізм, дійсність показалася більш складною, ніж це виходило з уявлень. В половині декади занепали структури СУНМ (зараз це в основному Ґданський осередок і студентська активність біля Ярмарку). Після бурхливого розвитку почався частинний занепад, криза також пластової організації – відхід людей, проблеми з активністю на місцях, зв’язками між виховниками. Зараз кризу подолано, завдяки копіткій роботі Ірини Борущак та появі нової групи виховників (з-посеред числа колишніх учасників таборів). Важливим елементом подолання кризи є відновлення зв’язків з Україною та діаспорою, що заплодоносило обміном кадрами, реальну допомогу як з України, так і з діаспори. Криза це не лише зменшення кількості учасників таборів, але занепад видань, які мали амбіції відкликуватися, подавати інформації про молодіжні заходи та активність. «Пластовий вісник», «Бюлетень СУНМ», так як і скоріше «Зустрічі», «Відрижка», «Свічадо» стали вже історичними виданнями. Подібне можна сказати, коли згадувати редагований польською мовою студентський вроцлавський „Dialog” чи люблінський „Krąg”. Відхід в дорослість редакторів Ярка Сирника, Марка Гумецького, Григорія Купріяновича означала «смерть» дуже цікавих видань. Перестали жити також інші цікаві ініцативи українських студентів, як наприклад Осередок інформації національних меншин у Ґданську.

Рідна мова

133

134 Рідна мова

Ця доволі цікава і потрібна ініціатива, яка відкривалася на досвід та гранти з західних інституцій перестала існувати, а з нею конференції лідерів національних меншин, бюлетень та нестандартний культурний захід, яким був гданський фестиваль національних меншин (а радше його молодіжна студентська гілка). Проблеми мав також рейд «Карпати», щораз то менше учасників, менш амбітна заздалегідь підготована програма. Перестали існувати деякі музичні та танцювальні колективи, які роками гуртували молодь. Діагнозувати і активізувати українську молодь не вдалося за допомогою Злетів української молоді, організованих у половині 90-х у Перемишлі чи Варшаві. Але ми стали також свідками добрих і цікавих процесів у 90-х роках і сьогодні. Таку тезу про позитивні зрушення та явища можна захистити, коли брати до уваги кількість учасників релігійних таборів «Сарепта». Табори, які проходять у відділеннях у селі Новиця, Команча не мають проблем з набором та кількістю учасників. Попри те, що частина бувальців нарікає на випадковість у підборі учасників, різну підготовку кадри, перегин з молитовною програмою, ці табори показують, що молодь і діти є, що є з ким працювати. Натяки на постійні проблеми з підготовкою кадрів та формулу таборів не повинні залишитися поза увагою організаторів, але слід ще раз сказати, що сама ініціатива зібрання молоді з різних, часто малих місцевостей, молоді, яка нащодень має обмежений контакт з українством повинна отримати усесторонню підтримку також світських людей. Взагалі в наш час зросли можливості церков, штатні катехити, більш розвинута мережа парохій, розкривають великі можливості ведення цілеспрямованої роботи з дітьми та молоддю. Добрим явищем є більше пропозицій для дітей протягом літнього періоду. Табори в Україні, літні табори для українських дітей у Щеціні, табори «Пласту», «Лемківська академія», туристичні поїздки в Україну протягом року відіграють немалу виховну роль. Цікавим явищем останніх років є поява у 2003 р. українського молодіжного студентського часопису „San Rideau” – це приклад, як з перемиських спонтанних ініціатив – Об’єднання «Кропива», потім співу часті молодих перемишлян

у видаванні «Вісника Закерзоння» вийшов цікавий, зовсім новий нестандартний проект. Взагалі перемиське середовище в кінці 90-х характеризувалося багатьма починами, направленими до молоді. Колективні поїздки на могили на Закерзонні, в Україну, слідкування за літературним життям, це були форми роботи, які огортали багато молодих людей. Очевидно, інколи не обійшлось без клопотів, закидів, непорозумінь навколо деяких осіб і ідей, але цей традиційний модель плюс нові ініціативи дали ефект, з’явилося доволі нове середовище молодих, цікавих світу і громади, людей. Коли мова про активність Греко-Католицької Церкви, то в останніх роках пожвавішала робота з дітьми та молоддю – до білобірських з’їздів та релігійних фестивалів слід доєднати регіональні заходи, організовані священиками, катехитами чи монашками. Важко щось сказати автору цих рядків про роботу з українською молоддю та дітьми Православної Церкви, певно відбувається також навчання релігії, табори, діє Братство православної молоді (яке має навіть свої осередки у Гайнівці та Цепліцах), в якому активні також молоді українці, але національна різноманітність ПАПЦ не сприяє більшому впливові церкви на українську молодь. Водночас можна сказати, що немалу роль у виховній роботі відіграють фольклорні та хорові колективи, які в Сяноці веде Маріанна Яра – «Сянічок», хор «Ірмос» гуртують в основному дітей та молодь православного віровизнання. Подібне можна сказати про Підляшшя, активність зосереджується навколо колективу «Ранок», дій Єлизавети Рижик. Спроби переносити на Підляшшя досвіду пластової організації, відкривати Підляшшя на молодіжні організації в Україні виявилися марними. Навіть в студентському Білостоці інша молодіжна структура СУНМ дуже швидко перестала діяти. Нові цікаві явища у праці з наймолодшими це праця з дітьми на рівні садочків. Виникнення садочку в Перемишлі та Більську Підляському з українською виховною програмою, літніх етнографічних таборів для малюків, в час яких діти практично пізнають народне мистецтво, фольклор, спів, мають змогу почути живу мову бабусь. Цей досвід вартий уваги в інших регіонах Польщі (в Перемишлі вже є), де є відповідна кількість дітей.

ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ПИТАННЯ МЕТОДИКИ. КАДРОВЕ ПИТАННЯ ЯК ВИКЛИК АБО ЧОГО НЕМА, ТОГО НЕМА Після переліку (очевидно у великому спрощенні) основних подій, тенденцій 80-х та 90-х років, варто серйозніше задуматися над тим, чи існує на сьогоднішній день загальна схема та концепція виховання українського молодого покоління у Польщі? Варто також поставити запитання, які загальні процеси, котрі мають місце у Польщі матимуть вплив на те, чого нам сподіватися у майбутньому. Здається несерйознішою проблемою є відсутність на різних рівнях, де ведеться робота з дітьми та молоддю уніфікованої обдуманої методики виховної роботи, стратегічного планування. Так складається, що ані діаспорна, ані українська дійсність не підходить у 100% до застосування серед українців Польщі. В Канаді чи США більші не лише фінансові можливості, більший досвід і кількісний потенціал як серед виховного персоналу, так і потенційних виховуваних. Українці з Польщі знаходяться надалі десь поміж, умовно кажучи, діаспорою і Україною. Все ж таки треба тут згадати, що у Польщі краща ситуація, як у Словаччині, де молодь часто не знає вже кирилиці, не говорить українською. Танець і спів, участь в народних колективах залишається для багатьох одинокою ознакою приналежності до української чи українсько-русинської спільноти. У Польщі форми активності в українському культурному просторі молоді на даний момент більш різноманітні, проте перед українством у Польщі стоїть питання, як бути дальше? Такі самі, здається, як у Словаччині загрози стоять перед нашою громадою. В деяких регіонах Польщі у початкових школах давно не вчать російської, отже дитина, яка залишається поза системою українських шкіл та пунктів навчання може вже не мати контакту з кирилицею (і для прикладу самотужки вивчати мову). До того доходять експерименти, яких наслідки важко передбачити, спроби писати латинкою церковні пісні, молитви. Звідти виникає, що загроза переходу на словацький шлях виявляється доволі реальною. Щоб мати більшу певність, щодо того, що українці не згинуть, треба надалі по-

єднувати старі форми активності й нові, як наприклад можливість більшого залучення сучасного українського фактора від можливостей відвідувати Україну, мати партнерів, друзів, до можливості користання з україномовних телевізійних програм, записів на платівках зірок української музики. Попри недосконалість цієї схеми російськомовність багатьох сфер українського культурного, суспільного життя це може і повинен бути сильний виховний фактор. Розрахунок на продовження життя виключно за рахунок закерзонської, підляської чи лемківської тотожності не гарантує шансів виживання в умо-вах колонізаційного тиску, комерціалізації усіх сфер життя та глобалізації. Проте, щоб у виховному процесі задіяв фактор України, треба, на мою думку, більше уваги присвятити різноманітності образу України. На сьогодні непогано за допомогою ватр, днів української культури, у Польщі присутня українська музика фольк, фольклор, церковна та рок музика. На жаль, інші жанри культури мало присутні, особливо в регіонах. Інколи більш амбітні проекти (театр, кіно) не використовуються повністю у виховному процесі. Також мало помітні спроби залучати до виховного процесу українських спеціалістів з України. Протягом 90-х років немала кількість молодих українців пройшла систему вишколів для лідерів громадських організацій, і у рамках українських молодіжних структур – «Пласт», СУНМ, світового СУМ-у чи у рамках програми польської «Школи лідерів» і тому подібних. Дуже часто було однак так, що молоді українці, котрі оволоділи основними знаннями, як діяти, де находити фонди не бралися до того, щоб бути активними у себе на місцях, серед ровесників. Питання чому? Інколи теоретичні знання дуже важко застосувати в малих структурах, проблемою були обмеження фінансів та мала ефективність таких дій. Простіше організовується концерт, Маланку, ефекти видно по кількості публіки, це також реальний фінансовий прибуток на кошти діяльності. Інколи на заваді стояла висока середня віку людей, які активні у структурі ОУП на місцях. Саме різниця віку буває причиною зудару між консерватизмом і молодістю. У ставленні до нових людей

Рідна мова

135

136 Рідна мова

та ідей частина лідерів ОУП та священнослужителів церкви надто обережна. Багатьох молодих відштовхували сварні зрілих лідерів, обмеження сфер активності до культури (в більшості у фольклорному вигляді). Нова система вишколів лідерів українського середовища не повстала і, здається, скоро не повстане. На заваді стоять і кошти, і останнім часом дуже помітна проблема набору як учасників, так і кадрів. У Польщі іде західний, відомий від років українцям Канади і США тренд, студенти літом працюють, щоб мати на прожиток протягом року. А як не працюють, то хочуть відпочити, їдуть самостійно за кордон чи навіть в Україну, але не хочуть включатися в громадські акції, адресовані молодим та дітям. Постійною проблемою є набрання літом кваліфікованої кадри, яка зуміла б підготовити цікаву програму, подбати про безпеку і при цьому зробила б це частинно без зарплати. Попри спроби зал у чення молодих українців до молодіжних проектів, проблемою залишається також небажання нашими лідерами міняти постійні форми активності та інколи солом’яний запал до того.Молодість – це стан на кілька років, потім починяються проблеми з роботою, хатою, а ситуація у країні не навіює оптимізмом. Проекти, реалізовані в Україні показали, що наша молодь загалом поза надто заполітизованим молодіжним рухом. В Україні молодіжні організації діють у інших масштабах мають інші проблеми. Тому, окрім «Пласту», шкіл у Білому Борі, Перемишлі, деяких колективів чи відділення ОУП у Ельблонзі, мало хто серед українців Польщі може похвалитися довготерміновою різноманітною співпрацею у молодіжній ділянці з партнером з України. Слід сказати, що на заваді стояло також те, що деякі лідери українських середовищ з України зневажливо ставились до молодіжних організацій з-поза України, їх більше цікавив вихід на захід, т. зв. великий масштаб. Не без впливу на розвиток співпраці на рівні двох держав мав вплив брак грошей та відсутність зацікавлення попри декларації державних мужів Києва та Варшави. Зараз, коли на сторінках «Нашого слова» чи «Благовіста» з’являються час від часу статті, присвячені проблемі молоді, то

вони дуже часто мають виключно характер звітів з заходів або штампові дописи з концертів чи поїздок в Україну. Дуже мало є можливостей з україномовного видання у Польщі довідатися, що сьогодні про навколишній світ думають молоді люди, які цінності сповідує молоде покоління, яке ставлення до українськості, мови, України. Статті про сучасну молодь, які інколи з’являються у наших виданнях про проблеми виховання, також не наближають українцям Польщі того, що змінилося протягом останніх років або, що в цьому плані відбувається в сьогоднішній Україні. Загалом можна сказати, що автори більше зосереджуються на своєму власному досвіді або показують історичний досвід довоєнної галичанської моделі. Переважають спогади з сильним релігійним фактором. Інша проблема це обмін і контакти на рівні нашої громади між ініціаторами різних виховних проектів. На жаль, при реалізації виховних програм багато відбувається в закритому режимі, не відбувається обміну досвідом, критичний аналіз пройденого. Організаторам не вистачає сил, часу, переконання до того, щоб проводити аналіз і співпрацювати на загальнопольському рівні. Причиною тут і брак навичок і... акція «Вісла» – наше розпорошення. Коли порівняти зі студентськими ініціативами 80-х, сьогодні вражає ницість, закритість та перевага споживацьких форм та загалом малий відсоток активних людей. Як у відомому гуцульському анекдоті про допит НКВД-истом гуцула, коли говорити про форми праці, треба згадати, чого насправді у нас нема, що ставить під загрозу майбутнє громади. На даний момент усім структурам, які намагаються працюють з молоддю не вистачає вповні кваліфікованих кадрів, нових систем дії, а також варіантів фінансування. Загалом системою свідомого виховання дітей та молоді охоплений малий процент українських дітей та молоді (хоч є позитивні зрушення, збільшення дітей в час дитячих фестивалів в Ельблонзі, Кошаліні). Генеральною проблемою надалі є обмежені контакти з Україною. Літні поїздки це замало для налагодження більш серйозного співробітництва, зміцнення пропозицій від культурницьких на більш перспективні виховування лідерів тощо.

АТАКА УКРАЇНОЮ. ЗІРКИ ЯК ВИХОВНИЙ КУЛЬТУРОВИЙ ФАКТОР Помаранчева революція і частинна активізація в час подій в Україні нашої громади показала, що Україна може бути критерієм активізації також для молодих українців Польщі. Наша молодь показала, що вміє і може не лише виступати на сцені чи тинятися по ватряних полях, але й бути спостерігачем, організатором і учасником мітингів протесту, перекладачем і посередником в контактах між польськими і українськими організаціями. Це не можна не враховувати. До того зміна іміджу України як держави відкриває для українців Польщі нові можливості бути необхідним для польських організацій. Вже зараз зросло запотребування на перекладачів, координаторів проектів. Вже сьогодні можна акцентувати, що знання української мови це, окрім інших елементів, можливість здобути професію. Прикладів безліч: українці-журналісти з Польщі, які працюють у Києві Роман Крик, Анна Кузьма, Ярослав Юнко. Оля Гнатюк – аташе культури у польському посольстві у Києві, Юрій Онух з Варшави, директор Центру сучасних мистецтв у Києві, до того представники комерційних фірм тощо. Ці аргументи повинні використати вчителі батьки. Треба сподіватися, що вкінці збільшиться обмін молоді між Польщею та Україною і тоді молоді українці повинні у цьому процесі заіснувати. Дуже багато залежить і від нас, і від України. В Україні повинна опрацюватися окрема програма співпраці з українцями Польщі. Вічно не можна пояснювати відсутність такої програми... великою діаспорою в Росії та її потребами. Українці в Росії це зовсім інша специфіка. Як показалося в останні роки в Україні є фонди на ведення активної політики, відсутня була лише політична воля і творчий підхід до питання допомоги діаспорі. Програма допомоги молодим українцям у Польщі повинна окремо адресуватися для дітей із садочків, окремо для старших дітей, окремо для студентів. Коли при її створенні візьметься до уваги наш досвід і наші очікування, тоді Україна як виховний фактор посягне належне її місце. Одноразові табори, поїздки це добра річ, але це замало, щоб міняти

ситуацію загрози, в якій ми знайшлися. Друге це залучення молодих українців в якості інструкторів, виховників в акції які проводяться в Україні. Досвід «Пласту», деяких членів СУНМ, українського СУМ чи дитячих таборів в Артеку показує, що діти та молодь з Польщі вміють і можуть творчо збагатити проекти, реалізовані в Україні. Треба лише добре підготовити пропозиції, взяти до уваги специфіку, творчо переосмислити працю установ та організацій, відповідальних за працю з діаспорою. Водночас треба також пам’ятати про кошти. Замість витрачати на поїздки чиновників від молоді на Кубу чи до Алжиру краще профінансувати реальні взаємокорисні проекти. У виховному процесі серйозною загрозою є поступаюча мовна асиміляція нашої молоді. Не дасться вкрити, що щораз частіше і ті, що виступають в колективах і ті, що їдуть літом на «Сарепту» бувають повністю а то і вперто польськомовні. Виховники дуже часто не мають і не володіють знаряддями, щоб протидіяти цьому. Форми протидії можуть бути різні, від примусу до акцентування, що українська мова може бути присутня у різних сферах життя. Дуже цінним у цьому плані є доробок творців сайту www.harazd.net, який принципово є україномовний. Здається принциповість у плані мови тут повинна виходити на усі рівні бути умовою sine qua non кожного українського почину. Взагалі сам сайт harazd.net це доказ того, що навіть в часи комерціалізації, змагань пацюків (wyścigu szczurów) є молоді українці, які мають бажання і пробують зробити щось корисне, не лише критикують інших, але вводять в життя проект, який вимагає від них немалої праці. І все робиться на громадських основах і, що важливе, якісно і на професійному рівні. В часи домінації комерційних медіа (головно телебачення) та загальної комерціалізації культури немалу роль в піднесенні культурного рівня громади та схиленні до національного молоді можуть відігравати українські фольк колективи (яких інколи слід називати міні зірками). Гурти «Хутір», «Горпина» «Беркут», яких засновники, що важливе вийшли з українських шкіл (головне Ґурово-Ілавецького комплексу), котрі мають вже стійку позицію на музичному ринку можуть бути позитивним

Рідна мова

137

138 Рідна мова

взірцем для молодої людини. Своєю високою позицією на музичній фольк сцені, присутністю в загальнопольських та регіональних медіа підносять рівень культурних заходів, створюють атракційний взірець українства. Популярність колективів, спостерігання їхньої кар’єри притягає на масові заходи глядача, в цей спосіб зростає також кількість споживачів української музичної продукції. Це остільки важливе, що зараз молодь більш відкрита на медіа, потребує виходити поза світ колективів, які відомі лише в своєму середовищі, на колективи, які показалися в телебаченні мають якісні записи платівок. Це остільки важливе, що в роки ПНР частина української міської молоді відходила від середовища, між іншим тому, що культурні (в тому музичні) пропозиції бували одножанрові або низькопробні. Довгі роки серед українських музикантів не було справжніх рок колективів, колективів, які могли б з’явитися з українським репертуаром у загальнопольських медіа (радіо та ТБ). Зараз молоді українці в плані жанрів музики дуже різноманітні, і це дуже добре. Жаль лише, що наші непогані колективи не можуть заіснувати в Україні, хоч, як твердить Василь Вовкун, режисер багатьох культурних заходів у Києві, а також нашого Фестивалю, українські колективи з Польщі дуже цікаві і могли б бути ними і для українського слухача. До цієї картини музичного життя молоді треба звичайно додати те, що надалі важливим елементом національного і музичного виховання молодих українців є шкільні колективи та регіональні фольклорні колективи. Сьогодні участь в українських колективах дає набагато більше можливостей, як в часи ПНР. Українські колективи з Польщі запрошуються на європейські заходи, участь в колективах нобілітує в очах друзів. Частина виконавців, особливо з відомих фольк колективів створила собі також з музики джерело фінансових прибутків. У 90-і роки виникали також студентські аматорські театральні групи. Активними були театр «Контакт» у Ґданську, Театральний гурт Анни Курак «Варшава-Люблін», а зараз діють театр студентів варшавської та ольштинської україністик, колектив люблінського колегіуму чи шкільні колективи лігницький та білобірський. Ці ама-

торські драматичні гуртки засвідчують, що старі форми активізації студентської та середньошкільної молоді (що цікаве дуже популярні у часи УСКТ, коли вони існували майже в кожному більшому осередку) можуть бути успішними попри зміну поколінь. Зараз, на жаль, поза студентським середовищем і перемиським театральним гуртом він занадто занепав, а міг би бути елементом активізації артистично вразливих молодих людей. Окрім гуртів немалу виховну роль має волонтерська заангажованість молодих людей в підготовку масових і локальних заходів. Як показує історія українців Польщі фестивалі української культури немислимі без молодих і не лише тих на сцені. Фестивалі, Молодіжні ярмарки це завжди була добра школа активності й заангажованості у життя громади. МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО До активізації молоді є відносно невеликі кадрові можливості для розгорнення діяльності. Досвід «Пласту» і криза рейду «Карпати» показують, що в наш час особливо у студентському віці спадає зацікавлення активністю у громаді. Цей процес на жаль поступає. Сьогодні маємо до діла з ситуацією, що міцні колись студентські середовища перетворились щонайвище на консумерів щораз то більшої кількості розважальних заходів. Активність українців з деяких академічних осередків, так помітна в різні роки, це на даний момент історія. Здається, що це не лише зміна формули активності, а радше активне відходження певної кількості молодих людей від будь-якої активності. Атомізація і комерціалізація не сприяє збиранню людей. Парадоксально, в ситуації, коли є щораз більше можливостей комунікації – Інтернет, українські телепрограми, радіо, сайти, загальнодоступні мобільні телефони, все це разом узяте не спричиняє збільшення активності серед молодих українців у Польщі. Великим викликом є також проблеми на ринку праці, вони саме виключають з активності частину студентів, чим ближче до завершення стадії, в тим більше турбот про працю. Інше явище, яке почасти має вплив на осередки, це виїзд активних високопрофесійних українців за кордон чи міграції до великих міст.

В час злету молоді у квітні 2002 р. в Перемишлі і на сторінках «Вісника Закерзоння» Редактор Б. Гук та його вихованці поставили запитання про авторитети. Здається, що розглядаючи проблему виховання слід звернути увагу на те, що це доволі серйозна проблема. Загалом навколишній світ дуже скоро міняється, темп змін шалений. Життя ставить перед молоддю постійні питання про авторитет, водночас показує їх багатство і ницість. Немалу деструктивну роль відіграють у наш час медіа, чого доказом популярність зірок, учасників «біґ-брадер» та «бар» чи інших. Молоді українці інколи інстиктивно шукають подібних героїв, рок зірок, футболістів, більшість однак не виходить поза схему польських ровесників. У половині 90-х у гуртожитку білобірської школи не бачив ні одного плакату з української рок чи спорт зіркою – на стінах красилися загальнопопулярні глобалізовані герої. Новим явищем 90-х років є масові заходи просто неба, де молодь має можливість пізнати українських виконавців (часто це дуже популярні українські зірки з України) слід, однак, поставити тезу, що сама присутність на масових заходах не є запорукою збереження для українства молодих людей. Дуже часто трапляється, що попри масовість участі молоді таких заходів більш активні форми, які вимагають самозаангажування мають серйозну проблему набрати до двадцяти учасників. Консумціонізм це не лише теоретична загроза, доказом хай будуть порожні домівки ОУП, висока середня віку читачів «НС». Отже, на завершення, загальний діагноз, на сьогодні для зрушення проблеми вихо-

вання з місця потрібна співпраця тих, які мають досвід і бажання бути активними в ділянці праці з дітьми та молоддю (шкіл, церков, ОУП, батьків та умовно кажучи України), більша відкритість на нові форми праці тих, які займаються процесом виховання на різних рівнях, збільшення кількості зв’язків з Україною, і що найважливіше нам необхідна й потрібна співпраця різних структур та осіб (особливо вчителів). Враховуючи досвід 90-х років слід залучити до цієї співпраці, організаторів масових заходів, щоб з року в рік зростав рівень культурних пропозицій, протидіяли вони патологіям і верховенству споживацької схеми участі в культурі (збільшити продаж книжок, більш амбітні точки програми, вишколи). ПЕТРО ТИМА – випускник Лігницького ліцею; в 1985–1989 рр. заангажований в роботу Ради культури студентів національних меншин, член Ґданського відділення; в 1985–1990 рр. член студентського Наукового гуртка істориків Ґданського університету, учасник та співорганізатор наукових конференцій; у 1988 р. співзасновник українського експериментального театру «Контакт»; у 1989 р. співзасновник й перший голова Союзу української незалежної молоді (СУНМ); у 1989 р. співорганізатор Світової конференції українських молодіжних організацій (Білий Бір, Польща); у 1990 р. співзасновник та в 1990–1996 рр. голова Крайової пластової старшини організації «Пласт» у Польщі; відзначений медаллю Святий Юрій у Бронзі;в 1996–2004 рр. голова Крайової пластової ради; протягом 90-х років комендант таборів і вишколів; співробітник журналу «Зустрічі», віце-голова СКУМО (Світової конференції українських молодіжних організацій), ініціатор польсько-українських молодіжних проектів, а також українських молодіжних проектів у Польщі, таких як «Лемківська академія», «Польсько-український фестиваль молоді», «Прикордонна зона».



Рідна мова

139

140 Рідна мова

Jarosław Syrnyk Podstawowe aspekty funkcjonowania ukraińskiej mniejszości narodowej na Dolnym Śląsku po 1989 r.

W 1989 r. w sposób symboliczny zamknięty został rozdział historii noszący nazwę PRL, choć w niektórych dziedzinach życia społecznego, faktyczne zamykanie tego rozdziału trwa do dzisiaj. I pewnie jeszcze potrwa. Transformacja ustrojowa przyniosła przy tym szereg nowych wyzwań, które zrewidowały dotychczasowe postrzeganie świata. W odniesieniu do ludności ukraińskiej w Polsce, zmiany w funkcjonowaniu kraju, którego w większości są obywatelami, rozpoczęły lawinę zmian w tej części Europy. W 1991 r. parlament w Kijowie ogłosił światu i własnym obywatelom, że odtąd Ukraina jest państwem niepodległym. Marzenie pokoleń Ukraińców zaczęło się urzeczywistniać. Pierwsze lata niepodległości przyniosły jednak Ukrainie wiele rozczarowań, których ogrom eksplodował na kijowskim Majdanie Nezałeżnosti, wynosząc w grudniu 2004 r. Wiktora Juszczenkę do godności trzeciego z kolei prezydenta Republiki. Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku weszła w lata 90. z nadziejami na zmianę swojego społecznego statusu, z nadziejami na własne upodmiotowienie, zrzucenie jarzma obywateli „drugiej kategorii”. Zmiany rzeczywiście zaczęły zachodzić, jednak ich kierunek nie zawsze okazywał się dla Ukraińców najlepszy. Większość starych problemów została rozwiązana, jednak na ich miejsce przyszły nowe wyzwania. Częściowo są to wyzwania, przed którymi stoi całe społeczeństwo III czy już teraz IV Rzeczypospolitej, z kluczowym problemem ekonomicznym na czele.

W zakresie działalności zorganizowanej zmiany zaszły już na początku przemian. W czerwcu 1989 r. katalizatorem zmian w UTSK stał się wybór pierwszego posła-Ukraińca po II wojnie światowej – Włodzimierza Mokrego. W 1990 r. UTSK zostało faktycznie rozwiązane, choć formalnie była to przemiana w Związek Ukraińców w Polsce. Do rangi symbolu uchodzi fakt, że pierwszym przewodniczącym wrocławskiego Koła Związku został nie kto inny, jak Leon Gal. Kolejnymi przewodniczącymi wrocławskiego Koła byli Jarosław Syrnyk, Jaropełk Żyźniewski i Igor Salamon. Poza Wrocławiem Związek Ukraińców działa jednak jeszcze tylko w Gromadce, Legnicy i Lubinie. Całkowicie upadły natomiast wiejskie ogniwa UTSK. Ukraińcy z Dolnego Śląska próbowali swoich sił w szerszej działalności politycznej. W 1991 r., w ramach Bloku Mniejszości Narodowych z terenu województw legnickiego i wrocławskiego kandydowali (nieskutecznie) m. in. Marek Bortniak, Jaropełk Żyźniewski, Bogdan Kalitka, Jan Olejnik i Bogdan Pecuszok. W 2001 r. z listy Unii Wolności startował również Jarosław Syrnyk, zbierając jednak tylko nieco ponad 130 głosów. Dużą aktywność, szczególnie na przełomie lat 80. i 90. przejawiało środowisko studenckie. W 1990 r. z okazji kolejnej rocznicy IV Uniwersału URL, pod ukraińskimi ﬂagami narodowymi została zorganizowana manifestacja na ulicy Świdnickiej we Wrocławiu. Studenci wrocławscy brali udział w różnego rodzaju przedsięwzięciach na terenie Ukra-

iny, m. in. w rajdzie „Dzwin”, którego celem było przebudzenie ukraińskiej świadomości narodowej na terenie wschodniej Ukrainy. W 1991 r. powstały tu Związek Ukraińskiej Młodzieży Niezależnej oraz Studenckie Koło Ukrainoznawcze Uniwersytetu Wrocławskiego, którego opiekunem naukowym był Rościsław Żerelik, a przewodniczącymi Jarosław Syrnyk, Mariusz Humecki i Piotr Gerent. SKU UWr zorganizowało m. in. sesje naukowe poświęcone stosunkom polsko-ukraińskim po II wojnie światowej, zaprosiło do Wrocławia pierwszego przedstawiciela Ukrainy w Polsce Teodozjusza Staraka, ówczesnego posła do Sejmu RP Mirosława Czecha, wydawało czasopismo „Dialog” (w sumie ukazało się 8 numerów) i „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Wrocławskiego” (3 zeszyty). Środowisko SKU UWr próbowało w 1996 r. uruchomić, nieskutecznie, wydawanie lokalnej popularnej gazety pn. „ŁemKus” (ukazał się 1 numer). W latach późniejszych, a stan ten trwa po dziś dzień, ukraińskie środowisko studenckie we Wrocławiu należałoby ocenić jako środowisko o dużym stopniu dezintegracji. Na stan życia studenckiego wpłynęło być może załamanie się w połowie lat 90. naboru do IV LO w Legnicy. Mimo bardzo dobrych warunków lokalowych, szkoła cierpi na brak chętnych do pobierania w niej nauki. W głównej mierze jest to wynikiem trwającego i bardzo głębokiego niżu demograﬁcznego. Bardzo ważne są również czynniki ekonomiczne. Na szkole tej bardzo szybko odbiło się powstanie dwóch nowych liceów ukraińskich: w Białym Borze i Przemyślu. Ponadto lata świetności przeżywa obecnie liceum w Górowie Iławeckim, w którym naukę pobierało w 1997 r. 220 uczniów. IV LO nie zdołało przyciągnąć do siebie młodzieży łemkowskiej z terenu województwa legnickiego. Niekorzystnie na postrzeganie placówki wpłynęły również konﬂikty personalne wśród kadry pedagogicznej, szczególnie widoczne w drugiej połowie lat 90. Kwestia nauczania języka w punktach nauczania nadal nie rozwiązuje potrzeb odczuwanych w tym zakresie przez ludność ukraińską. Przede wszystkim są to placówki bardzo słabo przygotowane od strony zaplecza do prowadzenia nauczania. Niepokojącym zjawiskiem jest brak opieki metodycznej ze strony instytucji nadzoru oświatowego, a także nierozwiązana sprawa decyzyjności w zakresie doboru kadr prowadzących na-

uczanie. Obecnie na Dolnym Śląsku funkcjonuje sześć punktów nauczania języka ukraińskiego (Modła, Gromadka, Rokitki, Lubin, Legnica, Wrocław). Bardzo ważnym wydarzeniem było odrodzenie się struktur Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce. W następstwie tego faktu, w 1996 r. powołana została do życia diecezja wrocławsko-gdańska tej Cerkwi. Jej pierwszym biskupem został Teodor Majkowicz. Ingres biskupa miał miejsce 3 sierpnia 1996 r. we Wrocławiu. Po śmierci bp. Majkowicza (9 maja 1998 r.), nowym rządcą eparchii został urodzony na Dolnym Śląsku bp Włodzimierz (Roman) Juszczak. Także z Dolnym Śląskiem związany był przez ponad dwadzieścia lat obecny egzarcha Cerkwi Greckokatolickiej w Niemczech, Skandynawii i Beneluxie bp Piotr Kryk, rezydujący w Monachium. W 1998 r., w trakcie kolejnej pielgrzymki do Polski, papież Jan Paweł II przekazał na potrzeby greckokatolickiej katedry dotychczasowy kościół św. Wincentego we Wrocławiu przy pl. Nankiera. W 2002 r. powstała we Wrocławiu pierwsza na Dolnym Śląsku ukraińskojęzyczna parafia prawosławna. Inicjatorami jej powołania byli Andrzej Kobak i Mirosław Worhacz. Parafia ta została erygowana pod wezwaniem św. Petra Mohyły, obok istniejącej parafii Św. Cyryla i Metodego na wrocławskim Piasku. Wewnątrz cerkwi umieszczona została tablica upamiętniająca wysiedlenie ludności ukraińskiej w ramach akcji „Wisła” w 1947 r. z napisem w języku ukraińskim. Wśród innych inicjatyw, które związane są z ukraińskim środowiskiem Wrocławia zasługują na uwagę: powstały w 2001 r. z udziałem Mirosława Szumskiego ukraiński portal internetowy www.harazd.net, a także zapoczątkowanie wiosną 2005 r., przy współpracy Ewy Waplak, nadawania cyklicznych audycji radiowych w PR Wrocław (cykl nosi tytuł „Sami swoi”). Nowym zjawiskiem na terenie Dolnego Śląska było pojawienie się w latach 90. bardzo licznej grupy nowej emigracji z Ukrainy. Ma ona charakter zróżnicowany: jest to emigracja zarobkowa, ale także emigracja akademicka. Częstokroć Wrocław staje się dla obywateli Ukrainy miastem etapowym w dalszej drodze na Zachód. W bardzo niewielkim stopniu ludzie ci integrują się z mieszkającymi tu „rodzimymi” Ukraińcami. Na potrzeby ukraińskich obywateli został nawet uruchomiony we Wrocławiu punkt konsultacyjny Konsula-

Рідна мова

141

142 Рідна мова

tu Generalnego Ukrainy w Krakowie (mieści się w lokalu obok świetlicy Związku Ukraińców w Polsce). W ceremonii otwarcia punktu uczestniczyli prezydent Wrocławia – Bogdan Zdrojewski i ambasador Ukrainy w Polsce – Dmytro Pawłyczko. Poza instytucjami powołanymi przez ludność ukraińską, na Dolnym Śląsku funkcjonują również instytucje polskie w jakiś sposób związane z Ukrainą. We Wrocławiu zostało zarejestrowane Kolegium Europy Wschodniej, powołane do życia dzięki staraniom Jana Nowaka-Jeziorańskiego. Jest ono organizatorem corocznego festiwalu „Ukraina Viva!”. Z drugiej strony, również we Wrocławiu znajduje się centrala Stowarzyszenia na Rzecz Upamiętnienia Zbrodni Ukraińskich Nacjonalistów, wydająca czasopismo „Na Rubieży” i „Semper Fidelis”. Organizacja ta doprowadziła do zbudowania na jednym z wrocławskich skwerów pomnika ku czci pomordowanych Polaków. Od chwili ogłoszenia niepodległości Ukrainy zaktywizowały się kontakty pomiędzy instytucjami samorządowymi Polski i władzami obwodów i miast Ukrainy. Szczególnie dobrze rozwijają się kontakty pomiędzy partnerskimi miastami Wrocławiem i Lwowem. Miastem partnerskim Legnicy jest z kolei Drohobycz. Od chwili powstania województwa dolnośląskiego rozwija się również współpraca pomiędzy Urzędem Marszałkowskim województwa a wschodnimi regionami Ukrainy. Niestety w przedsięwzięciach tych z rzadka, a praktycznie w ogóle, nie uczestniczą Ukraińcy będący obywatelami polskimi i mieszkający na Dolnym Śląsku. W maju 2002 r. przeprowadzony został w Polsce Narodowy Spis Powszechny (NSP), w ramach którego, pierwszy raz po wojnie, zadane zostało pytanie o narodowość. Na terenie Dolnego Śląska 1859 osób zadeklarowało narodowość ukraińską, z czego 1422 stanowiła grupa obywateli polskich. Jednocześnie 3084 osoby określiły się jako Łemkowie, z czego dwie nie posiadały polskiego obywatelstwa. W sumie niespełna 5 tys. osób można byłoby uznać za żyjących nadal przesiedleńców z akcji „W”, repatriantów narodowości ukraińskiej, późniejszych imigrantów, osoby przybyłe tu w ramach naturalnych migracji wewnętrznych oraz ich potomków. Przypomnijmy, że tylko w ramach akcji „Wisła” pojawiło się ich tu ok. 20 tys. Wyniki spisu mogłyby pokazać skuteczność prowadzonej

przez komunistyczne władze polskie polityki asymilacyjnej wobec Ukraińców choć byłyby one z tego punktu widzenia czytelniejsze, gdyby spis przeprowadzono na przykład w 1990 r. Jeśli pytać zatem, czym jest historia, to jest ona również nauką przewrotną. Sama stawiając cezury, cezurom tym się nie poddaje. Wyniki spisu, którego sposób przeprowadzenia był wielokrotnie krytykowany przez Związek Ukraińców w Polsce, poza najbardziej ogólną informacją dotyczącą stopnia asymilacji narodowej mniejszości ukraińskiej na Dolnym Śląsku, do której należy wszakże podchodzić bardzo uważnie i krytycznie, przyniosły nam informację na temat zróżnicowania wewnętrznego opisywanej społeczności. Około 60% osób będących potomkami wysiedleńców z akcji „Wisła” zadeklarowało narodowość łemkowską. Warto zwrócić uwagę, że spis nie odpowiada nam na pytanie, czy narodowość łemkowska oznacza zaprzeczenie związków z narodem ukraińskim, podobnie, jak trudno byłoby założyć a priori, że 200 tysięcy osób deklarujących narodowość śląską, zadeklarowało się tym samym jako nie-Polacy. Warto też zwrócić uwagę, że w 1947 roku przesiedleńcy z Łemkowszczyzny stanowili ok. 75% całości społeczności ukraińskiej Dolnego Śląska. Około 4/5 osób deklarujących narodowość łemkowską zamieszkuje na terenie byłego województwa legnickiego i jeleniogórskiego (obecny powiat bolesławiecki). W największych miastach dawnego województwa legnickiego, tj. Legnicy i Lubinie proporcje osób deklarujących narodowość łemkowską i ukraińską są niemal identyczne (z lekką przewagą opcji łemkowskiej). Zagadnienie łemkowskie jest jednym z kluczowych problemów dla współczesnej mniejszości ukraińskiej na Dolnym Śląsku. Jest to jednocześnie zagadnienie bardzo drażliwe i delikatne. Wynika to po części z antyukraińskiego charakteru działań prowadzonych przed 1989 r. przez niektóre organa administracji państwowej, szczególnie władze wojewódzkie w Legnicy. Wedle zamówionej przez Urząd Wojewódzki w Legnicy w połowie lat 80. ekspertyzy dotyczącej zagadnienia ukraińskiego, jej autor – Edward Prus – dość bezceremonialnie wyraził się na temat konieczności prowadzenia działań: „Naszą sprawą jest zachowanie pozornej obojętności w tej kwestii [asymilacji – przyp. J. S.], racja stanu jednak wymaga, aby

proces ten bacznie obserwować i w jakimś sensie przyspieszać. [...] Powiem wprost: w naszym interesie narodowym jest oderwanie Łemków i Bojków od Ukraińców”1. W kontekście badań nad ludnością łemkowską na Dolnym Śląsku, na problem instrumentalnego traktowania kwestii łemkowskiej w celu „osłabienia orientacji narodowo-ukraińskiej wśród Łemków, a w dalszej perspektywie ich polonizacji [...]”2 zwrócił uwagę B. Siewierski. Wskazywał on również na błędy metodologiczne niektórych prac (np. autorstwa A. Kwileckiego)3. Ponadto istniały (i nadal występują) próby udowodnienia, iż tzw. separatyzm łemkowski nie był częścią procesów denacjonalizacyjnych wśród Ukraińców, ponieważ stanowił „pierwociny tego [co można nazwać] tożsamością narodową łemkowską”4. Z tego punktu widzenia, oprócz możliwości asymilacji w środowisku polskim (polonizacji Łemków), istniałaby teoretyczna możliwość asymilacji Łemków w środowisku ukraińskim, czyli – „ukrainizacji Łemków”5. Twierdzenia powyższe, w ślad za cytowanym już B. Siewierskim, należy uznać jednak za nieuzasadnioną spekulację, gdyż: „[...] Droga do zrozumienia odrębności społeczeństw wiedzie [...] poprzez analizy porównawcze wzorów kultury zbiorowości ukazujące jej uwikłania w złożonym kontekście cywilizacyjnym. Taki wgląd w kulturę łemkowską pozwala na wyodrębnienie dwóch konstytutywnych elementów uniwersum symbolicznego: chrześcijańskiego obrządku wschodniego i języka ukraińskiego [...]. Fakty te wyznaczają obiektywne [podkr. moje – J. S.] kryterium pozwalające uchwycić związek zbiorowości Łemków z narodem ukraińskim. Kryterium to nie musi pokrywać się z kryterium subiektywnym tzn. samookreśleniem przynależności narodowej [...].”6. Tzw. separatyzm łemkowski przybrał formę instytucjonalną dopiero w końcu lat 80. W dniu 7 kwietnia 1989 r. zarejestrowano Stowarzyszenie Łemków, którego liderem został Andrzej Kopcza7. Trudno określić skalę zjawiska na Dolnym Śląsku. Próby określenia źródeł i skali zjawiska tzw. separatyzmu łemkowskiego, nie podjęli się, w badanych przez siebie w maju 1987 r. mikrośrodowiskach na terenie Dolnego Śląska (w miejscowościach: Zamienice, Modła, Patoka, Michałów, Stany,

Lipiany, Jaroszówka, Niekarzyn, Pożrzadło, Wrocław i Legnica), autorzy Dylematów tożsamości8. Niezależnie od tego, czy określilibyśmy społeczność poddaną przedstawionym badaniom jako Łemków-Ukraińców, czy też tylko-Łemków, warto zwrócić uwagę, że w cztery dziesięciolecia po wysiedleniu ludność zamieszkująca wsie (np. Patoka) nadal używała w mowie codziennej dialektu łemkowskiego, nazywając go wszak „językiem łemkowskim”9. Bardzo trafnie, jak się zdaje, natomiast oddali istotę problemu: „[...] Jest bardziej prawdopodobne, że traumatyczne przeżycia (własne lub zasłyszane od osób starszych) związane z przyznawaniem się do ruskiej tożsamości i używaniem rodzimego języka oraz trwająca od dziesięcioleci presja społeczeństwa pozostawiła ślady w postaci przesadnego podkreślania różnic dzielących Łemków od ich ukraińskich sąsiadów [podkr. moje – J. S.] [...]”10 Obecnie jej działalność koncentruje się na organizowaniu corocznej „Watry na Czużyni” w Michałowie. W tym samym 1989 r. powstała też organizacja łemkowska o orientacji ukraińskiej – Zjednoczenie Łemków, wśród liderów której znaleźli się też działacze z Dolnego Śląska (B. Szost, L. Gal, obecnie jego liderem jest absolwent IV LO w Legnicy Adam Wiewiórka). Na styku obu orientacji powstał w latach 90. niezależny byt stworzony również przez absolwenta IV LO w Legnicy – Jerzego Starzyńskiego, doskonały i znany na całym świecie zespół artystyczny „Kyczera” w Legnicy, przy którym od niedawna rozpoczęła działalność dziecięca „Kyczerka”. Niezależnie od ocen wyników spisu powszechnego, niezależnie od ocen wydarzeń historycznych, które miały miejsce w Polsce Ludowej, obecność Ukraińców i ich udział w tworzeniu społeczności Dolnego Śląska pozostaje faktem. W 2004 r. doszedł nam kolejny, bardzo ważny kontekst, w jakim przyszłe pokolenia będą mogły badać losy zamieszkałej tu ludności ukraińskiej. Pierwszego maja 2004 r. Polska stała się częścią Unii Europejskiej. Być może, obecni ukraińscy obywatele Unii, których wedle pobieżnych szacunków może być ok. 1 mln. osób, staną się swoistą forpocztą dla Ukraińców znad Dniepru w ich dążeniu do pełnej integracji ze strukturami europejskimi.

Рідна мова

143

144 Рідна мова

PRZYPISY 1 E. Prus, Ludność ukraińska w Polsce – przeszłość i teraźniejszość (Ekspertyza), mps, Legnica 1985. 2 B. Siewierski, Łemkowie jako problem socjologiczny. Tło historyczne i założenia metodologiczne badań [w:] M. Dziewierski, B. Pactwa, B. Siewierski, Dylematy tożsamości, Katowice 1992, s. 10. 3 B. Siewierski, Łemkowie jako problem socjologiczny..., op. cit., s. 10–11, 20. 4 J. Żurko, Wybrane aspekty tożsamości narodowej wysiedlonych z Łemkowszczyzny w świetle relacji pamiętnikarskich [w:] Kultura i struktura. Problemy integracji i polaryzacji różnych grup społecznych na Śląsku [W. Sitek – red.], Wrocław 1992, s. 117.

Ibidem, s. 136–137, 143. B. Siewierski, Łemkowie..., op. cit., s. 12–13. 7 Ukraińcy w Polsce..., s. 9, 295; Я. Горощак, Лемки – сьогодні, «Зустрічі» 1989, nr 19, s. 41–49; Wcześniejsze próby (np. w połowie lat 50.) nie zostały zaakceptowane przez władze, sprzeciwiła się temu Komisja ds. Narodowościowych przy KW PZPR we Wrocławiu – por.: K. Pudło, Łemkowie. Proces..., op. cit., s. 96. 8 M. Dziewierski, B. Pactwa, B. Siewierski, Dylematy tożsamości, Katowice 1992, s. 41. 9 B. Siewierski, W świecie symboli i wierzeń: sacrum i profanum w życiu Łemków na Ziemiach Zachodnich [w:] M. Dziewierski, B. Pactwa, B. Siewierski, Dylematy tożsamości, Katowice 1992, s. 81. 10 Ibidem, s. 80. 5 6



Костянтин Шевердін

м. Луганськ, Україна

Дегуманізуючі аспекти культури, що впливають на зниження рівня духовності людини, суспільства і національних культур

У статті розглядаються негативні аспекти сучасного культурного простору, які впливають на духовність, духовні потенціали і цінності сучасної людини, суспільства і національних культур. Автор звертає значну увагу на поняття «масова культура» як одного з явищ у функціонуванні сучасного суспільства, його концептуальну і змістовну складову потужного впливу на духовний стан, і розвиток суспільства в цілому і кожної людини окремо. Акцентується увага на проведення фундаментальних досліджень процесів зв’язаних із впливом цього багатовекторного явища на загальну культуру народу України й його духовність, тобто на національну культуру, у якій ознака духовності, є домінуючою, є головною культуро-формуючою складовою. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ В ЗАГАЛЬНОМУ ОГЛЯДІ І ЇЇ ЗВ’ЯЗОК З ВАЖЛИВИМИ НАУКОВИМИ І ПРАКТИЧНИМИ ЗАДАЧАМИ У «Основних напрямках розвитку духовності, захисту моралі і формування здорового способу життя громадян України», говоритися, «Останнім часом в Україні розвиваються негативні процеси в духовній сфері, деформуються моральні засади суспільства. Цьому сприяють пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства, послаблення виховної роботи з боку органів виконавчої влади, закладів освіти і культури» [10]. Це свідчить про вкрай серйозні проблеми в області культури

держави – національної культури. Микола Бердяєв у роботі Про культуру, затверджує, що «не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються мета суспільства. І високим якісним рівнем культури виміряється цінність і якість громадськості...» [2], [3, 84]. Отже, культура, це показник якості духу і відповідно рівня розвитку духу, тобто духовного потенціалу – духовності. Тому проблема духовності, духовного розвитку суспільства, є однією з пріоритетних і вимагає самої широкої уваги і підтримки, державного статусу, першочергового вивчення і рішення. Розуміння важливості вирішення цієї проблеми знайшло своє підтвердження у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України «На зустріч людям». «Основне гасло нашого Уряду – вільна Людина в справедливій державі. Найвищі цінності – людський розвиток і гідність, духовність і воля, рівність і солідарність, громадянське суспільство та демократія, єдність і правова держава, міжнаціональна і міжконфесійна злагода, взаємна повага і толерантність, справедливість і добро» [11], а також в Указах Президента України 2005 р. [13], [14]. АНАЛІЗ ОСТАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ПУБЛІКАЦІЙ, У ЯКИХ ПОЧАТЕ РІШЕННЯ ДАНОЇ ПРОБЛЕМИ І НА ЯКІ СПИРАЄТЬСЯ АВТОР Виходячи з того, що під культурою розуміються організовані сукупності ма-

Рідна мова

145

146 Рідна мова

теріальних об’єктів, ідей і образів; технології їхнього виготовлення та оперування ними; стійкі зв’язки між людьми і способи їхнього регулювання; оцінювальні критерії, що маються в суспільстві. Це створене самими людьми штучне середовище існування і самореалізації, джерело регулювання соціальної взаємодії і поводження [9], [3, 348]. Ми у своїй роботі спираємося на різноманіття теоретичних і методичних досліджень і підходів, за допомогою яких прямо або опосередковано розглядалися різні аспекти даної проблеми у роботах Н. Бердяєва, А. Бєлиха, А. Зинов’єва, С. Кримського, Б. Нагорного, Ю. Пахомова, С. Расторгуева, А. Тараса, В. Ульшина, Ю. Фесенко, Ф. Фукуями, М. Хоркхаймера, Г. Шевченко і ін. ВИДІЛЕННЯ НЕВИРІШЕНИХ РАНІШЕ ЧАСТИН ЗАГАЛЬНОЇ ПРОБЛЕМИ, ЯКИМ ПРИСВЯЧЕНА ДАНА СТАТТЯ Найголовнішим дегуманізуючим аспектом, який впливає сьогодні на рівень зниження духовності людини, суспільства і національних культур на нашу думку є «масова культура». Як термін «масова культура», уведений ще в 1941 р. М. Хоркхаймером у роботі Мистецтво і масова культура [3, 356], є актуальним і на початку XXІ ст. Більш того, це явище викликає широкий науково-дослідний інтерес учених різних областей сучасної науки, і не тільки з погляду філософії, культурології і суспільствознавства. Особливе значення на наш погляд має дослідження даної проблематики збоку сучасної педагогіки, а саме, як системи педагогічних наук, у тому числі, загальної педагогіки, теорії виховання, соціальної педагогіки, сімейної педагогіки, этнопедагогіки, этнодидактикт та інше, що покликане «розкривати, методологічні, теоретичні й організаційно-методичні основи духовного розвитку людини в умовах трансформації українського суспільства» [16,3]. У нашій статті досліджується питання про механізми і ступінь впливу „масової культури» на духовний потенціал українського суспільства на сучасному етапі його розвитку.

ФОРМУЛЮВАННЯ ЦІЛЕЙ СТАТТІ (ПОСТАНОВКА ЗАДАЧІ) Нашою головною задачею є визначення механізмів і аналіз ступеню впливу «масової культури» на духовний стан, духовний клімат людини, суспільства і національну культуру українського суспільства на сучасному етапі його розвитку. ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ ДОСЛІДЖЕННЯ З ПОВНИМ ОБҐРУНТУВАННЯМ ОТРИМАНИХ НАУКОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ Учені, що досліджують процеси історичного розвитку суспільства відзначають, що з другої половини XX ст. сучасна цивілізація, досягнувши значних висот у різних сферах громадського життя – науці, техніці, культурі – зштовхнулася, здавалося б, з нерозв’язними глобальними проблемами. Їхнє коло досить добре відоме сьогодні. Перелік цих проблем представляється в науковій, спеціалізованій, довідковій літературі в наступній послідовності: «... військово-політичні, ресурсно-економічні, демографічні, світохозяйські, екологічні й інші проблеми, що виявляються, зокрема через кризи в області охорони здоров’я, управління, культури...» [4, 428]. Головною ознакою, що характеризує цивілізацію розглянутого історичного періоду, на нашу думку, є економічна домінанта, що припускає відповідну модель функціонування суспільства. Ця модель розвитку, привела до кризових явищ у системі духовних, естетичних, моральних і гуманістичних цінностей людини – эмоційно-чуттєва сфера, що є основою культури людини і суспільства в цілому. Економічна домінанта функціонування суспільства продукує індивідуалістичні, егоїстичні, агресивні та інші негативні потенціали в суспільстві. Унаслідок чого порушується баланс, що сприяє духовним, естетичним, моральним і гуманістичним взаєминам між людьми – культури відносин, заснованої на збереженні загальнолюдських цінностей, на толерантному відношенні до культур народів світу, на необхідності інтеграції національної культури в культурний міжнародний простір, на розвиток дружби і співробітництва між різними країнами і т. п.

Суспільство, що функціонує на основі економічної домінанти, у якій дегуманізовані суспільні взаємини, тобто відсутній духовний чинник, приречене на зникнення національної культури – фундаментальної, базової духовно-культурної основи народу (традиції, мова, етнічні норми, релігійні представлення і багато чого іншого) і заміщення останньою «масовою культурою». Проблема «масової культури» не нова, однак на цей час вона, на нашу думку, займає перше місце із самих актуальних проблем, які слід подолати сучасному суспільству задля перспективного розвитку і збереженню людства взагалі. Дослідники даної проблеми називають її по різному: радянський філософ І. Фролов – «масова культура» [15, 265], російський дослідник А. Зинов’єв – «західнізацією» учені Центра гуманітарних досліджень Львівського національного університету – «грошовою культурою» [8, 95], що функціонує на основі «калькуляційного мислення», доктор соціологічних наук, професор Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля Б. Нагорний (м. Луганськ) оперує терміном «макдоналізаційна культура», у основі якої лежить культ індивідуалізму [8,92–100]. Довідкові джерела дають наступне трактування: масова культура – продукт «масового суспільства», культура його специфічного функціонування. Характеризується організованою індустрією споживання і широко розгалуженою мережею засобів масової комунікації, що роблять відповідний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість і створюють необхідну рекламу для забезпечення попиту на продукти цієї культури. Є інструментом підтримки визначених представлень людини про сенс життя, призначенні у світі, шляхах змін соціального буття, також засобом його соціалізації, виховання і включення в соціально-економічні і політичні інститути державності. Основні соціальні функції цієї культури: інтеграція людей в існуючу систему суспільних відносин; переключення їхньої уваги з проблемного осмислення реального життя на видовищне сприйняття розважальної масової продукції, емоційну розрядку і гру уяви, що ведуть людини у світ мрій, ілюзій

і створюючих видимість причетності його до рішення актуальних проблем сучасності; психологічний контроль над розумом мас і вплив на них з метою формування стандартних потреб, стереотипного мислення і прийнятних форм пристосування і прилучення до пропагуючого світопорядку; примирення людини з реально існуючими й усе більш поглиблюючими протиріччями, характерними для сучасної стадії розвитку цивілізації. У формі масової культури здійснюється часткове, але, як правило, перекручене прилучення широких мас до окремих цінностей культури, у цілому вона принципово протилежна справді демократичній культурі, націленої на духовно-практичне освоєння світу, гуманістичний розвиток світового культурно-історичного процесу, творче розвинення духовного багатства людини і моральне удосконалювання особистості [15,265]. Виходячи з досить ємної характеристики конкретної концептуальної програми обробки суспільства, можна говорити про використання агресивних форм нав’язування штучним шляхом інших світоглядних основ, що зв’язано з прямим впливом на зміну моральних, духовнокультурних засад національної складової, менталітету народу, емоційно-почуттєвого клімату (психоекологічного стану) людини і суспільства. Одним з головних засобів поширення компонентів «масової культури», що роблять функціональний максимальний вплив на емоційно-почуттєву сферу людини і суспільства, є ЗМІ (засоби масової інформації) і ЗМК (засобу масової комунікації). Ознака «інформаційної екології» має за нашим переконанням до розглядаємої проблеми пряме відношення. Російські учені мають досить аргументовані результати досліджень у цьому спрямуванні. Ними була поставлена задача розібратися в питанні: «до якого масштабного рівня варто віднести психоекологічні проблеми, зв’язані з бурхливим розвитком технологій електронних ЗМІ, масової мультимедійної продукції й Інтернету? З цією метою в Росії була сформована Комісія з вивчення схованих інформаційних впливів на людей і міжнародну організацію «Лікарі за права людини». У ній взяли участь провідні фахівці з дев’яти незалежних організа-

Рідна мова

147

148 Рідна мова

цій, включаючи НДІ МВС Росії, Інститут психології РАН, Державний науковий центр соціальної і судової психіатрії ім. В. Сербського, Державної Думи. Комісією визначено, «що у телеглядачів деяких програм хвильові коливання випромінювання головного мозку змінювалися на альфа-ритм (8-13 Гц). Цей стан відповідає режимові сприйняття гіпнотичного впливу або засвоєння команд, що надходять у праву половину головного мозку, минаючи свідомість. Дослідження головного фахівця НДІ МВС доктора медичних наук, проф. Л. Гримака довели, що телевізійний гіпноз може формувати такі негативні поведінкові програми, як хвороби і навіть убивства» [5, 189]. Для реалізації подібного роду задач, розробляються реально діючі технології впливу на телеглядачів. Комісією, установлено «застосування технічних засобів для пред’явлення неусвідомлюваної зорової інформації на диспаратному методі і прийомів нейро-лінгвістичного програмування (НЛП), або схованого гіпнозу. Обидва методи підсумовуються в ході передачі і поєднуються на принципі нейро-семантичного гіпертексту» [5, 188]. Ученими була поставлена задача відповісти на запитання, « чи дійсно варто побоюватися яких-небудь глобальних наслідків від впливу сучасних електронних ЗМІ на людей, що це за впливи? Численні і різноманітні експериментальні дані дозволяють стверджувати: цифрові технології мають різноманітні можливості, що створюють умови як для ненавмисного, так і для цілеспрямованого маніпулювання поводженням величезних мас людей, впливу на їхнє психічне і фізичне здоров’я, а також на генетичну програму розвитку організму» [5,187] . Враховуючи результати російських учених, можна говорити відкрито про вторгнення в духовно-культурний суверенітет народу, у життєвий зовнішнійі внутрішній экопростір, экостан окремої особистості, що у свою чергу є порушення волі і прав людини, нації, людства. Професор Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ) Ю. Фесенко охарактеризував явище «масової культури» як процес дегуманізації і примітивізації сучасного суспільства. Ми вважаємо, якщо алгоритм і зміст «масової культури» ввійдуть до програм

культурного розвитку держави, а відповідно і до «культури суспільства» і «культури людини», «світоглядних установок», то ні про яку «духовність», «національну культуру» [6, 256], «народне мистецтво», «національну ідею» і т.п., про які говорилося вище, мови йти вже не буде. Тому що перераховані поняття і терміни не входять до категоріального апарату «масової культури» [15, 256], вона «масова культура» їх руйнує. Професор Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля В. Ульшин вважає, що сутність культури людини «визначається його духовністю, тобто здатністю до розуміння інших людей, безкорисливого служіння суспільству, жертви на шкоду власним інтересам, співчуття і співпереживання і т. п. Таким чином, духовність зв’язана зі світоглядом, пріоритетами, життєвими цільовими настановами, характером і іншими внутрішніми якостями людини. Причому духовність припускає і високу культуру, але не навпаки [14, 234]. Досліджуючи проблему про місце переконань, цінностей і ідеалів у функціонуванні світоглядної системи особистості О. Бєлих характеризує цей процес, як «перетворення суспільної духовності в особисту (духовність окремої людини) шляхом її освоєння і присвоєння, приведення у відповідність зі своїми інтересами, схильностями, прагненнями на основах істини, добра і краси» навпаки [1, 4]. Ціль якого, відзначає вчений, є – «досягнення гармонії зі своєю діяльністю, зовнішнім світом, власним образом і бажаним майбутнім» [1, 4]. Відзначаючи важливим у тематичному дослідженні роль «національної культури» у духовному розвитку нації ми вважаємо за необхідне в зв’язку з цим, привести думку вітчизняних істориків по даному питанню, які вважають, що «розв’язуючи проблеми, пов’язані з кожною з національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Оскільки поняття «нація» у теперішньому розумінні тісно пов’язане з державним устроєм народу, який заселяє певну територію, національну культуру в першу чергу слід було б розглядати в зв’язку з історією конкретної держави. Проте, як доводить і новітня, і давня історія, політичні кордони у почасти лишаються тільки штучними і нестійкими утвореннями.

Кордони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені в складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, у його менталітеті, що віддзеркалюється в мові, здобутках матеріальної та духовної культури» [6, 256]. «Тільки в неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно-історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури [6,256]. Аналізуючи відзначене вище і пам’ятаючи концептуально-змістовну основу терміну «масова культура», можна зробити висновок, про те, що перераховані поняття (духовність, духовні цінності, моральність, людяність, порядність тощо) суперечать «масовій культурі», і яка цілеспрямовано витісняє, заміщає та руйнує останні. В дійсності це роблять люди, які створюють прод укт «масової культ у ри», розміщують його у інформаційному та культурному просторі – позиціанують та пропагують його, тобто формують у суспільстві певне відношення до нього, формують цінності цієї культури. Проблему «масової культури» ми визначаємо, як глобальну, усеосяжну, загальнолюдську проблему багатовекторного, синтетичного характеру, що, за нашим переконанням, є погрозою прав і волі у першу чергу людини з духовною, а ні матеріальною світоглядною домінантою; розвитку демократичного, правового суспільства; розвитку національної культури і культур народів, що проживають на території України; збереженню історичних духовних і матеріальних цінностей, що функціонують на основі духовно-культурної, морально-естетичної, моральноціннісної та складових. ВИСНОВКИ І ПЕРСПЕКТИВИ ПОДАЛЬШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У ДАНОМУ НАПРЯМКУ Таке соціальне явище, як «масова культура» було і залишається вкрай актуальною і досить небезпечною проблемою, що негативно впливає на духовний розвиток сучасного суспільства, національної культури, этнокультури, стрижневого компонента самобутності народу.

У зв’язку з дослідженням цієї проблеми слід зазначити. 1. На сучасному етапі з наймогутнішим рівнем розвитку комунікаційних технологій і систем, що фактично обмежило індивідуальний екологічний інформаційний простір (ІЕІП), тобто простір, де людина почуває себе комфортно і захищено від будь яких зовнішніх вторгнень, негативних впливів на конкретну людину, втручання постійно посилюється. Цей фактор, є одним з головних небезпечних ознак, що впливає на емоційно-почуттєву сферу кожного члена суспільства. На його духовне, естетичне, психічне і т. п., почуття і стан. 2. Посилення глобалізаційних процесів суспільного розвитку, які нажаль тільки стимулюють досягнення науково-технічного прогресу, що більш позиціонують зниження рівня у духовно-культурному, морально-естетичному плані суспільних цінностей, поведінкових реакцій людини у функціонуванні суспільства. Усе це скорочує обсяг природного часу людини на осмислення (класифікація щодо важливості, корисності або шкідливості отримуваної інформації), що у свою чергу змушує його максимально зосереджувати увагу на всіляких інформаційних об’єктах, компонентах, акцентах, звучаннях і т. п., і по суті своєї примушує, одержувати той обсяг інформації й у тій конфігурації і до того ж, за конкретний відрізок часу «щільність соціальних зв’язків» або «ефект монадності» по С. Кримському [7, 21–22]. Подальші дослідження проблематики зв’язаної з впливом «масової культури» на духовний розвиток суспільства вимагають досліджувати і відповідати на багато питань: чи змінюється з часом змістовна концептуальна основа самого терміну, його структурування, його інструментарій, засоби і технології, його замовник та автор, роль ЗМІ і ЗМК у позиціонуванні ціннісних орієнтирів «масової культури» та ін. Дослідження з даної групи питань ляжуть в основу оперативного моделювання та корегування педагогічних і виховних технологій та методик оздоровчого і реабілітаційного характеру для перспективного розвитку та функціонування людини, суспільства і національних культур.

Рідна мова

149

150 Рідна мова

ЛІТЕРАТУРА 1. Белых А . , Место убеждений, ценностей и идеалов в функционировании мировоззренческой системы [в:] Духовність особистості: методологія, теорія і практика: Збірник наукових праць, гол. редактор: Г. Шевченко, вип. 6, Луганськ 2004, 272 с. 2. Бердяев Н., Письмо тринадцатое «О культуре»[в:] Философия неравенства, Москва 1990, с. 247–261. 3. Бобахо В., Левикова С., Культурология: Программа базового курса, хрестоматия, словарь терминов, Москва 2000, 400с. 4. Всемирная история: Учебник для вузов, под ред. Г. Поляка, А. Марковой, Москва 1997, 496 с. 5. Севастьянов В., Электронные СМИ, психоэкология и выживание, Информационно-психологическая и психотронная война. Хрестоматия [в:] Под общ. ред. А. Тараса, Минск 2003, 432 с. 6. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти, Київ 2000, 464 с. 7. Крымский С., Контуры духовности: Новые контексты идентификации [в:] «Вопросы философии» 1992, № 12, 160 с. 8. Нагорный Б., Социалогические аспекты культуры современного общества [в:] Полифоническая культура Украины: Материалы региональной научно-практической конференции, отв. ред. Ю. Фесенко, Луганск 2005, вып. 1, 204 с. 9. Орлова Э., Введение в социальную и культурную антропологию, Москва 1994, с. 20. 10. Основні напрямки розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України. Указом Президента України від 27 квітня 1999 року, № 456/99.

11. Програма діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям» (Програму затверджено Постановою КМ № 115 (115–2005-п) від 04.02.2005), (Програму схвалено Постановою ВР № 2426-IV (2426–15) від 04.02.2005). 12. Указу Президента України від 04.07. 2005 р. № 1013/2005 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні», http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. 13. Указу Президента України від 24.11.2005р. № 1647/2005 «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» http://zakon.rada.gov.ua. 14. Ульшин В., О воспитании духовности [в:] Владимир Даль в социокультурном пространстве XXI столетия: Сборник материалов VIII Международных Далевских чтений, посвященные 203-летию со дня рождения Владимира Даля, Луганск 2004, 280 с. 15. Философский словарь, под ред. И. Фролова, 5-е изд, Москва 1987, 590 с. 16. Шевченко Г., Духовність і цінності життя[в:] Духовність особистості: методологія, теорія і практика: Збірник наукових праць, гол. редактор: Г. Шевченко, вип. 5, Луганськ 2004, 252 с.



КОСТЯНТИН ШЕВЕРДІН – старший науковий співробітник, заступник директора з координації і зв’язків Інституту духовного розвитку людини Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, керівник Центру мистецтв, дизайну і реклами Інституту, Заслужений художник України, пошукувач кафедри педагогіки СНУ ім. В. Даля.

151 Рідна мова

А. Матвієнко

Політика мови проти суспільства невдах

Хтось влучно визначив поняття «невдаха» – це категорія людей, які не досягають у своїй роботі жодного позитивного результату, але майстерно знаходять причини, чому їм не пощастило, і що саме стало їм на заваді. А головне, переконливо говорять про те, як добре нам усім жилося б, якби не ті зловорожі обставини. Невдахи проголошують великі ідеї, але беруться не за їхню реалізацію, а за пошук причин, які пояснили б черговий провал. Чи не з таких невдах складається сьогодні наше суспільство, аж до найвищих його керманичів на чолі з президентом? Наслідки діяльності невдах – страшні. Адже вони не тільки роблять життя злиденним, але й компрометують у суспільній свідомості такі поняття, як демократія, незалежність, ринкові перетворення. Девальвують такі святі слова, як народ, нація, мова. Хіба ми жили б так, якби не кляті москалі? – кажуть одні. Якби не кляті націоналісти з їхньою незалежністю, то й життя було б іншим, – стверджують другі. Але ж причина – не в москалях і не в незалежності. Причина в тому, що ми погодилися бути невдахами. Так – легше жити. Але тоді не варто й претендувати на щось велике, тоді треба змиритися з сірістю та злиднями. Побороти зусилля невдах може тільки сила духу. Не окремого вождя чи героя, а всього суспільства.

А що ж формує ту силу? Чи не найголовнішим чинником є суспільна угода щодо побудови національної демократичної держави. Угода нації, що дала цій державі назву, з усіма без винятку етносами, які в цій державі живуть. Угода не формальна, а взаємовідповідальна, з гарантією рівних прав та рівних обов’язків тих, хто домовляється. Іншого шляху – немає. Принаймні, європейська цивілізація його не винайшла. Всі європейські імперії впали, і останнім серед них розвалився Радянський Союз. Це напріч розбиває аргументи сьогоднішніх шовіністів та «інтеграторів». Звелися на ноги й домоглися успіху ті, хто пішов шляхом побудови національної демократичної держави. Підкреслюю – демократичної. Аргумент про те, що Європа об’єднується, некоректний. Адже там інтегруються національні демократичні держави. А що пропонують об’єднувати нам? І що вийде з такого об’єднання строкатих різнорідних клаптів? Питання риторичне. Ми повинні з розумінням ставитися до заяв Путіна про пріоритетність для нього національних інтересів Росії, про необхідність побудови сильної національної російської держави. Але ж ми повинні насамперед прагнути побудувати сильну національну державу в Україні. Саме ця теза повинна стати основою для порозуміння всіх нас, в Україні сущих.

152 Рідна мова

Але як будувати таку державу? З чого слід розпочати? Одним із найважливіших факторів у цьому процесі є мова. В останню чергу хотів би говорити про мову як про засіб спілкування й передачі інформації. Якщо все зводити виключно до цього, то всі «ковбасні» проблеми українці справді можуть сьогодні задовольнити з допомогою виключно російської, а «кокакольні» – з допомогою англійської. Але ж німецький філософ Вільгельм фон Гумбольдт стверджував: «Мова – це дух народу». Без мови окрема людина й увесь народ випадають з космічного ладу, перетворюються в населення споживачів, у неодухотворену сукупність автономних індивідів. Саме мова є засобом формування суспільної свідомості. Засобом створення єдиної ментальності, єдиного духу суспільства. Спробуйте побудувати єдине суспільство з двома-трьома центрами ментальності... Мова є водночас генетичним кодом суспільства. Саме мова дозволяє підтримати історичну тяглість поколінь. Саме мова дозволяє кожному новому поколінню спиратися на весь духовний набуток предків, а не щоразу розпочинати все з нуля. Не можу оминути очевидної проблеми, яка тут виникає. Безумовно, національні меншини поінакшому сприймають мову нації, яка дала державі назву. Одна справа, коли мова пустила коріння на всю глибину тисячолітньої історії, виросла й визріла разом із народом. Зовсім інша – коли мова прийшла до тебе уже в готовому вигляді. Це слід розуміти. І не потрібно – навіть шкідливо! – вимагати для представників національних меншин такого ж рівня сприйняття мови нації, що дала державі назву. Представники меншин повинні оволодівати цією мовою насамперед для того, щоб уникнути конфліктів нерозуміння логіки розвитку й особливостей цієї держави, щоб мати змогу свідомо солідаризуватися в процесі державотворення. Адже конфліктують не мови. Конфліктують носії мов – від нерозуміння вищесказаного. Поки я не говорив, що мова, про яку йдеться – українська. Цей підхід – спільний для всіх мов і всіх дер-

жав. І проблему російської мови в Росії вирішують, спираючись на точнісінько такі ж теоретичні засади. Але ж повернімося до нашої рідної української мови. Немає потреби докладно переповідати, як ретельно нищилася вона за імперських часів – і давніх, і новітніх. Не хочу ще раз таврувати Росію чи СРСР. Така політика була природною для імперії. Адже саме так –трохи ліберальніше чи, навпаки, ще нещадніше – чинили всі імперії щодо мов своїх меншин. Але хочу наголосити на іншому. В таких умовах, у які було поставлено українців, не здатне було б вижити жодне «наріччя». У таких умовах неминуче загинула б і мова нації слабкої, щойно народженої, ще недостатньо сформованої. Не тільки вистояти, а ще й розвиватися під страшним гнітом здатна була тільки мова народу з дуже древнім і дуже потужним корінням. Цей висновок роблю, опонуючи всіляким шовіністам і невігласам, які прагнуть переконати нас у протилежному. Як це, скажімо, робить редактор газети «Крымска я правда» Михайло Бахарєв (цитую мовою оригіналу його слова з газети з 13 грудня 1997 р.): «Heт никакого украинского языка. Это придуманный язык, язык черни. ...то, что сегодня считают украинским языком, – это язык, искусственно придуманный Шевченко и другими авантюристами. Так запомните: нет такой нации – украинцы, как нет никакого будущего и у обреченного украинского государства». Не знаю, хто за національністю пан Бахарєв. Але, говорячи так, він ганьбить насамперед свою власну націю. Але якою є мовна політика сучасної незалежної України? І чи існує така політика взагалі? На жаль, мусимо визнати: вона є такою ж сірою і невизначеною, як і та влада, що її здійснює. В кращому разі, маємо погану мову політиків, і зовсім не маємо політики мови. Вважаємо, що в мовній політиці не маємо права на головну помилку: на приниження за будь-яких обставин будь-чиєї гідності. Хоча й розуміємо: агресивність в утвердженні раніше принижуваної мови – це зворотній бік колишнього приниження.

Але не можемо заплющувати очі й на те, що за рядом показників (книговидання, преса тощо) становище з українською мовою стало гіршим, ані ж за колоніальних часів. Більше того, українська мова активно перестає бути розмовною мовою молоді. Час кричати „SOS” бити на сполох! Відомий мовознавець Борис Парін стверджує, що долю мови визначають три чинники: культурна її вага, характер соціальної бази, та втручання політичних сил. З першим чинником українська мова не має проблем з огляду на величезний масив культурних скарбів, створених на її основі. З другим – ситуація гірша, з огляду на те, що вона так і не стала повсякденною мовою еліти держави (тут вона використовується в суто ритуальних моментах спілкування на людях, і то не завжди). І, нарешті, третій фактор вимагає від УРП «Собор» як від активної політичної сили включення в підготовку виважених, взорованих на демократичні світові стандарти проектів законів «Про державну українську мову» та «Про мови національних меншин». І не треба боятися слів «національні меншини». Українці теж є національною меншиною в будь-якій державі, окрім самої України. І для всіх них Україна є колискою їхнього етносу. І те ж саме можна сказати і про росіян поза межами Росії. Контури концепції нової мовної політики, яку ми могли б запропонувати, накреслено в Декларації УРП «Собор», затвердженій З’їздом єднання 21 квітня 2002 р.: «Стрижнем діяльності УРП «Собор» є реалізація української національної ідеї. Сьогодні ми розуміємо її як утілення права українського народу на збереження власної неповторності

в спільноті світових народів, на життя в незалежній, вільній, соборній українській державі, в якій запроваджено справді демократичний устрій, створено умови для заможного життя і всебічного розвитку особистості, захищено права та свободи людини, сформовано ефективну вільноринкову економіку та громадянське суспільство. Українська соборна національна демократична держава будується на визнанні і активному утвердженні традиційних народних цінностей, національної історичної спадщини, мови, культури як факторів, що виконують об’єднувальну функцію, водночас поважаючи право всіх етнічних груп в Україні на збереження власної культурної ідентичності. Держава – не самоціль, а умова та інструмент захисту власних національних інтересів. Ми стверджуємо: тільки сильна соборна національна демократична держава здатна захистити життєвий простір нації, забезпечити високий рівень життя, розвинену систему соціального забезпечення, створити умови для захисту прав та свобод громадян, протистояти будь-якому тиску ззовні». Великий Кобзар прагнув возвеличити «малих отих рабів німих», на сторожі коло них поставивши СЛОВО. І сьогодні народ наш, що досі лишається рабом сірості і нікчем, має шанс возвеличитися тільки тоді, коли поверне собі МОВУ, наш обов’язок – допомогти йому в цьому.



А. Матвієнко, Політика мови проти суспільства невдах [у:] А. Погрібний, Світовий мовний досвід та українські реалії, Київ 2003, 72 с., с. 3–6.

Рідна мова

153

154 Рідна мова

Дмитро Дроздовський

Національний університет Києво-Могилянська академія

«Нації вмирають не від інфаркту, cпочатку в них відбирають мову». Рефлексії довкола «непросвіченої двомовності»

Рушієм національного є дух, а екзистенцією духу є мова. Вільгельм фон Гумбольдт Мова – це спосіб самоідентифікації в історичному просторі, метафізична площина, що відображає стан генетичної інформації в людині, нації. Феномен мови в третьому тисячолітті вийшов за межі суто лiнгвістичних знань. Мова виконує націєтворчу функцію: соціалізація людини відбувається в атмосфері (аврі, етері) національної мови. З цієї причини у визначеннях нації більшість дослідників подає мовний компонент, а в ієрархії атрибутів нації мова посідає домінантне місце – поруч із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови. В Україні за останні роки мовне питання із царини філологічної, лiнгвістичної перейшло в площину політики, соціології, філософії. Але проблема полягає не в тому, що у зв’язку із цим ми потребуємо нових методик і технологій для дослідження мови в контексті мислення, свідомости, нейрофізіології мозку тощо. В Україні мова стала способом маніпулювання: тепер за «мовним питанням» можна сховати питання політичне, фінансове, економічне... У мову почали грати. Вона стала забаганкою для тих, хто не є компетентним В українському мовознавстві немає таких лiнгвістичних галузей як нейролiнг-

вістика, психолiнгвістика, етнопсихолiнгвістика, філософія мови тощо на рівні наукових шкіл. І в цьому европейська наука випередила нас щонайменше на 50 років. Сьогодні дедалі більше науковців прагнуть кваліфіковано займатися соціолiнгвістикою. І в цьому немає нічого поганого, якби не той факт, що в соціолiнгвістику приходять «науковці», які абсолютно не володіють базовими знаннями ані про мову, ані про соціум, ані про саму соціолінгвістику. Єдине, що вони можуть, – писати претензійні статті під промовистими назвами. Такі дослідники у своїх працях за серпанком соціолiнгвістики прагнуть приховати елементи далеко не філологічні, не мовознавчі, а політичні. Мова в їхніх руках стає гумовим м’ячем, який можна штовхати й підкидати. Але, що найголовніше, зазвичай, сам м’яч наприкінці таких досліджень може десь загубитися, а рефреном стає незадоволеність державною політикою щодо російськомовного населення, яке, мовляв, усі «звинувачують в інтелектуальній неспроможності» у зв’язку із «незнанням великої української мови». Такі мовознавці стверджують, що «українське питання», «асиміляція української мови», «лiнгвоцид», «каліцтво української мови» – політичні профанації, оскільки насправді в радянські часи українська мова не мала жодних політичних заборон... Думаю, варто розставити крапки в цих абераційних білiнгвально-політичних до-

слідженнях, звернувшись до думок справжніх фахівців-мовознавців. Представник київської соціолiнгвістичної школи Лариса Масенко у новій праці Мова і суспільство: Постколоніяльний вимір цитує слушну думку польського дослідника Є. Велюнського: «Немає двомовних народів – так само, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері». Поширення двох мов в одній країні стає джерелом постійного дискомфорту й напруження. Витіснення національної мови чужою перетворює народ на аморфне населення. Тому одне з нагальних сучасних завдань – відновлення природних стихійних форм існування мови». «Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була», – слушно зауважує Л. Масенко. Цілком логічним є висновок дослідниці, справжнього фахівця із соціолiнгвістики, яка зуміла створити свою школу і розробити нову методологію: «Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського і проросійського». Як бачимо, і досі залишається актуальним застереження Івана Дзюби: «Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України – усупереч усім нашим гимнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу». Л. Масенко у праці Мова і суспільство: Постколоніяльний простір, як і попередньою – Мова і політика, шукає відповіді на запитання, яке поставила Леся Українка: «Як світ з старого збудувати? Як навчить байдужих почувати?» Мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою нації. Ще відомий соціолiнґвіст Ч. Фергюсон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їхнього вживання в різних сферах життя. Сучасна мовна політика повинна створювати передумови для того, щоб мовне планування могло реалізуватися повноцінно. Не слід забувати при тому про основний мовнополітичний крок, який повинна зробити кожна суверенна держава. Видатний фахівець із мовної політики

Айнар Гоген поділяє процес мовного планування на чотири фази: 1. Фаза відбору, протягом якої приймають визначальні рішення стосовно напрацьованих норм; 2. Фаза кодифікації, коли встановлюють остаточні правила для граматики, ортографії та лексики; 3. Фаза імплементації – заходи, спрямовані на втілення у життя попередньо вибраних і кодифікованих норм; 4. Фаза розбудови – подальший перманентний розвиток та адаптація мови з метою її відповідности до суспільних вимог; тут особливу роль відводять актуалізації терміносистеми. Тепер стає зрозумілим, чому цивілізовані демократичні країни великого значення надають мовній політиці та мовному плануванню, де роль лiнгвістів є авангардною. Цікаво, що в державній програмі з розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 рр., яку підписав колишній прем’єр-міністр України В. Янукович, було зазначено, що «в державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим в останні роки не забезпечується її належний розвиток; історичний досвід більшости европейських народів свідчить про те, що мова як важливий показник національної ідентичности була і залишається об’єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування. Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України». Але яку «мовну політику» впроваджує сьогодні лідер «опозиції»? Чи є хоча б один із цих пунктів в його «альтернативній» програмі? Що ж, якщо тільки політична посада змушує декларувати розвиток мови, то тоді варто зрозуміти, що сьогодні не «мовне питання і політика» йдуть поруч, а політика потребує «мовного питання» в лавах «опозиції» для подальших провокацій і профанацій. Чи, може, це такий

Рідна мова

155

156 Рідна мова

альтернативний «варіянт» розв’язання проблеми, за який у цивілізованих країнах відповідає саме опозиція? Мовознавець Віталій Радчук в інтерв’ю газеті «Шлях перемоги» зазначає: «Мова – унікальне знаряддя людини. Українська мова є символом держави й елементом конституційного ладу. Таке визначення підтвердив і Конституційний суд. Саме тому, щоб розчинити народ і підкорити державу як знаряддя його волі, проти мови українського громадянства на її споконвічних теренах ведеться справжня війна, де зброєю масової дії є дискредитація, знецінення». «У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас – це фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм» – сказала свого часу Ліна Костенко. Мова – це національна свобода у філософському вимірі. Але в той же час «ціла мовознавча школа» стверджує, що «український лiнґвоцид» – це просто-таки «психічна хвороба українських мовознавців-шовіністів». Історично-мовознавчий екскурс може назавжди розставити крапки в цих спекуляціях науковців, які у віддалених ділянках мозку свідомости прагнуть змінити історичний хід, зробивши ретроспективний стрибок у минуле... Лiнґвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Лiнґвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров’ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї. Професор Київського міжнародного університету, мовознавець Іван Ющук зазначає: «Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття «рідна мова». Згідно з класичним визначенням, «рідна мова» – це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. Асимілювати народ – це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної куль-

тури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора і, у кінцевій меті, злити з цим народом. Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній поемі Оргія. Суть діяльности Мецената у завойованій країні – «добром і ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить – той уподобитись може до любого і тілом, і душею». За словами професора Ющука, «масовий перехід на иншу мову послаблює незримий духовний зв’язок народу із своєю землею». Викривлену, пошкоджену національну самоідентифікацію значної частини українського народу породжує не тільки недостатня обізнаність зі своїм історичним минулим, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово продукує тип конфліктної мовної свідомости й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціяльної психології терміном «ненависть до самого себе», або «самоприниження». На думку І. Ющука, можливість втрати Україною свого історично-інформаційнокультурного простору становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, оскільки в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації мають величезний вплив на формування масової свідомости. У 1827 р. В. фон Гумбольдт писав: «Нація – це охарактеризована конкретною мовою духовна форма людства, індивідуалізована щодо ідеальної тотальности». У праці, написаній через півтора століття, читаємо: «Нація – це етнічна група, яка об’єднана спільними звичаями, релігією і мовою і яка усвідомлює свою співналежність». Лицар української мови Б. Антоненко-Давидович, спадщина якого ще чекає свого фахового дослідження, писав: «Мова – тонкий інструмент. Однією й тією ж мовою, незважаючи на красу її чи милозвучність, можна і «полову віяти», й «святий вогонь викрешувати». Усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом. В одних устах вона звучить із такою силою, що, кажучи словами І. Франка, «мов трубою, мільйони зве з собою», в інших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна... Розмовляти сучасною мовою свого народу, мати високий рівень куль-

тури власної мови – це не тільки показник інтелектуального розвитку особи, а й її обов’язок». За мовними проблемами сьогодні насправді стоїть абсолютно інша площина, глибока і фатальна. За словами вченого зі світовим іменем Оксани Пахльовської, «сьогодні кордон між двома Українами проходить не між Україною україномовною та Україною російськомовною. Поділ не етнічний, не мовний, не релігійний. З одного боку – вульгарний покруч лоботомізованого суспільства, жадібний споживач фальшивих ідеологем, інертний транслятор енергії насилля. А з іншого боку – всі інші – українці, росіяни, євреї, татари, греки, – кожен, хто має свою культуру і відтак поважає культуру іншого. Це молода Україна і це стара Україна. А головне – це Україна европейська, в якій свідомість, солідарність і взаємоповага стають підвалинами громадянського суспільства». У сучасних «мовознавчих полеміках без адресатів» потрібно визнати те, що й досі в Україні є значний відсоток людей, яких можна виокремити в категорію «радянськосвідомих» або «москвосвідомих». Це ті люди, мислення яких – у Москві, у минулому, воно чинить опір новим історичним віхам. Але «московський вітер» – це не просто стогін, супротив, це варварський зойк, готовність за будь-що винищити те, що є меншовартісним. Українська мова – це покруч, це малоросійська мова в їхньому розумінні. Принаймні, так вчила радянська школа. У даному разі я кажу про культурно-філософську систему радянських часів, що спиралася на історично-документальну базу, яку змогли зібрати мовознавці Лариса Масенко, Орися Демська-Кульчицька та Віктор Кубайчук і видати у вигляді наукової праці Історія українського лiнгвоциду в ХХ сторіччі. «Суржикомовне населення» – термін цілком штучний, відірваний від реалій життя. Заберімо російськомовне населення, і тоді «суржикомовні» перетворяться на тих людей, які не володіють стилістичними, ортоепічними нормами літературної української мови. Проте проб-лема набагато глибша. Мовлення – прояв свідомости, її лабіринтів, поєднання і розташування нейронів у корі головного мозку. Мовлення відбиває пси-

хосоматичний стан людини, воно показує здібності людини, її рівень культури, духовності, свідомості. На жаль, у нас немає поки що в Україні гідних нейролiнгвістичних та психолiнгвістичних досліджень. Ці міждисциплінарні науки сьогодні мають статус езотерики. Насправді, у нас немає наукової бази і наукових шкіл, які є в Європі, Америці, Японії, Ізраїлі. Суржик – це хвороба, що зачіпає не тільки «порушення мовної норми». Це проблема – психічна, психологічна, гуманітарна... Спроба таким чином «захистити себе від України (мови, мовомислення, свідомости) перетворює людей на пітекантропів ХХІ ст., калік і рабів. Культурне невігластво – результат опору, природної редукції естетичних клітин людини. Україна сьогодні перебуває «на лінії мовного фронту» – із заходу та центру йде циклон – з півдня насувається антициклон. Подивімося, Крим перетворився на «дачу» для представників зовсім іншої держави – Росії. Є кримці, які не знають ані кримськотатарської, ані української мов. Одеський, Запорізький, Миколаївський, Херсонський регіони – «московське болото із присмаком радянського духу». Ліна Костенко свого часу сказала: «При всіх традиційних балачках про три братні народи, про спільне історичне коріння, – яке небратнє ставлення до цих двох народів, яке бажання викорчувати їхню мову й культуру з корінням! І кому ж, як не нам, українцям і білорусам, розуміти одне одного? І знати, що якщо знаки біди вертаються, то вони вертаються до всіх народів на цій пострадянській території». Але цей «наркотичний сморід» паралізує й українців, які не здатні опанувати російську культуру, а натомість здатні втратити зв’язки із генетичним корінням. Ліна Костенко з цього приводу сказала: «...Значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конґломерат нечіткої національної належності, що продукує найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації. Її не вилікуєш ні піґулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині... Тут вже потрібна шокова терапія».

Рідна мова

157

158 Рідна мова

Звісно, у кожному із цих міст є свої осередки української Ідеї, але вони «ембріонні», вони не мають вітальної сили, потрібної для перетворення. Ретроспективна свідомість людей змушує їх самих страждати – психологічний опір новому часові призводить до духовного, економічного, культурного зубожіння в цих регіонах. Науковець Оксана Пахльовська пояснює це в статті Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм так: «Коротке замикання в системі культури відбулося тому, що ця культура втратила зв’язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася, як, власне, культура, здатна до самостійного життя, до свідомого вибору і виклику в найтяжчих історичних умовах». Україна сьогодні – це вікно у світ нової європейської свідомості. Але покоління, яке у своїй свідомості має імплантат радянської системи, не може зробити гуманітарну трепанацію самостійно. Воно потребує лікарів душ, натомість є потужний «московський вітер», що живиться фінансовою підтримкою тих, кому Україна із її майбуттям байдужі. Це антилюдяний вітер поневолення, духовної руйнації, гуманітарної катастрофи суспільства... Оксана Пахльовська з цього приводу пише: «Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує із Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови і постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою „Born to be wild”. І почне писати себе в історії словами західної демократії, – але тоді також і власними словами: „Born to be free”, „народжена бути вільною”». У статті Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф Ліна Костенко ска-

зала: «Мова... не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Ідеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, – це безпрецедентно. Мова у такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі инші, видимі й невидимі, згадані тут і не згадані нинішні кризи і катастрофи». На тлі енергетичного відлуння цих слів сьогодні набуває неабиякого значення правописна кампанія – це одна зі складових розв’язання мовного питання. Інша річ – під прикриттям демократичного суспільства «представники неукраїнської фінансової конгрегації» намагаються захистити «історичний вибір України» не відчути себе європейською державою. У південних регіонах партія «Союз» (з ким?) проводить масові демонстрації на підтримку «приниженої російської мови»? Виявляється, мова змогла образитися і закликати на допомогу, звісно, за «тридцять срібників», які їй впали з московського неба. Потрібно не говорити про і довкола правописної кампанії, а взяти й увести новий правопис із нормами української мови «до репресованого періоду», і тоді все встане на свої місця. Довколамовні аберації тільки погіршують ситуацію. Потрібно зробити хоча б один гідний вчинок, а не перетворювати це на буфонаднокарнавальну процесію. За словами Ліни Костенко, «третє тисячоліття – це вже не час для становлення...» «Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє. Час працює на тих, хто працює на нього».



Редакція часопису просить про підтримку у видаванні «Рідної мови». Бажаючим підтримати ідею видавництва нашого освітнього журналу, подаємо банківський рахунок Редакції: Zespół Twórczy ZUwP Redakcja „Ridna Mowa” 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 PKO BP О/Wałcz 28 1020 2847 0000 1702 0052 7382