Issuu on Google+


m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a

У цьому номері:

№3(86) вересень−жовтень 2008 Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа Реєстраційне свідоцтво

Читайте, спілкуйтесь, пишіть на сайті “Пізнай Правду”:

ЛВ 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

Редактор: Олег Овсяник Заступник редактора: Володимир Чабан Літературний редактор: О л ь г а Б а р а б а ш  Ре в а к Комп’ютерна верстка: Максим Білий Набір тексту: Ігор Яким’як Дизайн обкладинки та фотографія: М и х а й л о Гу ц у л я к Відповідальний за друк та розповсюдження: Михайло Семчишин Цензор: о. Володимир Крушельницький Адреса: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа, вул. Хуторівка, 35, м. Львів, Україна, 79070 тел./факс: (032) 244;93;59 e;mail: piznay_pravdu@ukr.net h t t p : / / m a g a z i n e . l d s . l v i v. u a / Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856 МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються. Часопис спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999. При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

Тема Чому наше життя є повне конфліктів? . . . . . . . . . . . . 2 Мир і війна. Християнський погляд . . . . . . . . . . . . . . 3 Мир ; краще ніж війна! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Генеза концепції «справедливої війни» в католицизмі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Причини війни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Боротьба, яку провадять сьогодні ЗМІ . . . . . . . . . . 11 Простір спілкування А що ви думаєте про війни? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Дорога спасіння Духовна боротьба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Священик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Чому ми ходимо до церкви? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Старість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Полеміка Вчимося любити . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Відповіді усміхненим незнайомцям . . . . . . . . . . . 22 Літургійне богослов’я Літургійний рік як знак живої Церкви . . . . . . . . . . 24 Сторінками історії Відновлення Галицької митрополії 1808 року . . 26 Військовий капелан о. Омелян Ковч . . . . . . . . . . . 27 Це цікаво Чудова сімка з книги книг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

Я

кщо заглянути у світову історію, легко можна зауважити, що не було такого відтинку часу, коли б десь у світі не точилася війна: війна між народами, громадянська, якесь повстання чи ин. У наші дні також доволі часто чуємо про війни. Війни, які лютують десь далеко: далеко у просторі – на Близькому Сході, на Кавказі чи далеко в часі – ті, які відбулися колись у минулому. Хтось знає про війну зі свого життя, а хтось тільки чув розповідь, бачив по телевізору чи десь прочитав… Війни були завжди і вони продовжуються. Напевно, неодноразово кожен з нас задав собі запитання: чому людина, створена Богом з любови і для того, щоб любити, воює та чинить зло? Чому воюють християни? Як ставилася і ставиться сьогодні до цього Церква? У цьому номері часопису хочемо роздумувати на тему війн. Війн із армією, зброєю, кровопролиттям, війн зі щоденного життя – наших і проти нас, роздорів усередині нас, бо, погодьмося, корінь проблеми потрібно шукати саме тут… З повагою

© «Пізнай Правду», 2008.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

редколегія час1опису


Тема Кожна людина повинна прагнути безгрішного життя, адже хто, довірившись Богові, зазнав лиха? Любов перемагає всяке зло. Коли людина любить – вона є щасливою, бо робить те, що їй найбільш природно, а коли грішить – себе й увесь світ руйнує, бо чинить суперечливе своїй природі.

Чому наше життя є повне конфліктів?

С

ім’я, робота, навчання, вулиця… де б ми не були, час від часу наражаємось на певні конфліктні ситуації, непорозуміння, сутички і т. п. Варто згадати і про внутрішньо;особистісні конфлікти, які певною мірою стають причиною виникнення конфліктів зовнішніх. Спробуймо коротко подивитися на самий корінь цієї проблеми: що ж є причиною конфліктности, від якої людство має стільки горя? Дивлячись на всю історію людства й на сучасний світ, спадає на думку, що ми просто приречені на життя, сповнене внутрішніх і зовнішніх конфліктів, війн і сутичок. Звичайно, уникнути конфліктних ситуацій чи навіть простих непорозумінь між людьми є майже неможливо. Як же тоді жити? Вважати це нормою життя, його невід’ємною частиною? Чи все ж таки можна жити в мирі й злагоді? Звичайно ж – можливо. Сім’я, повна радости, любови, миру і порозуміння, нам здається практично недосяжним ідеалом, а бути щасливим у житті – це вже наче фантастика. Ми боремось за виживання, противимось життю, ситуаціям, які ж самі й породжуємо, ми ще й намагаємося поєднати те, що поєднати неможливо – правдиве щастя й гріх. Mи частіше надаємо перевагу гріху, слабкості, ніж правді. Радше через свою нікчемність ми хочемо все й одразу, хочемо бути святими, нічого не зробивши й не доклавши зусиль, не здобувши правдивої віри. В нас проявляється відголос гріха Адама, який не схотів вдосконалюватися шляхом гармонії, а вибрав оманливу дорогу – через гріх стати таким, як Бог. Чому ми про це згадуємо? Тому, що кінцевою причиною всякого негативу, нерозуміння, конфліктів… є гріх. Це аксіома, і віримо ми в це чи ні, сприймаємо серйозно чи нехтуємо – правда від того незмінна. Отож, якщо маємо бажання бути щасливими, жити в мирі, дбати про инших, то потрібно до свого життя й до його Творця поставитися серйозно, а не плисти за течією, мовляв, «якось буде». 2

Отже, конфлікти породжуємо ми самі своїм гріховним життям. І поки ми живемо в грісі – отримуємо відповідний результат такого способу існування: хвороби, непорозуміння, війни і всяке зло, яке суперечить добру, правді, а отже – Богові. Наскільки ми будемо близькими з Богом, настільки матимемо успіх у житті, у всіх його проявах – ніяке лихо і горе, хвороба чи небезпека не зможуть подужати нас. І навпаки, якщо весь світ буде «наш», і будемо мати гроші, владу і міцне здоров’я, але не будемо перебувати у єдності з Богом, то все наше життя буде марним і нещасним. Жити у єдності з Богом ; це не якась абстрактна чи недосяжна річ. Це водночас і легко, й трудно, бо читаємо у Святому Письмі: «…тягар мій легкий» (Мт. 11, 30). У кожного є свій хрест, який потрібно нести протягом усього життя. Важливо розуміти, що цей хрест є таким;собі нашим потенціялом, який можемо реалізувати. Найперше – це потенціял святості, уподібнення до Бога й єднання з Ним. І це стосується всіх сфер життя, навіть буденні обов’язки, виконані з покорою, вірою й любов’ю, є хрестом, який ми покликані нести. Иншими словами, перед нами завжди актуальний вибір: або життя в єдності з Богом і любов, мир, щастя, правда, порозуміння, злагода… або гріх, тобто відвернення від Бога і єднання з дияволом, що тягне за собою війни, ненависть, ворожнечу, неспокій, тривогу, нещастя, сварки, хвороби та багато иншого зла. Все це, здавалось би, давно відомо, але чомусь ми це ігноруємо? Варто зупинитися і розважити над тим, чого насправді ми хочемо? Куди прямуємо? Чи згідні ми з тим, як живемо? Чи справді ми щасливі? Чи є господарями свого життя? Чи беремо відповідальність на себе за своє життя? Чи ми свідомі того, що наше життя у Божих руках? Чи віримо в Бога і Богові? Чи відчуваємо Його? Чи ми щирі з Богом і самим собою? Чи готові прийняти Його слово таким, яким воно є: вимогливим, однозначним… не перекручуючи його


на свій лад. Нам потрібно якнайчастіше розважати над такими питаннями, щоб пізнати правду. Для початку потрібно ще раз переглянути наші стосунки з Богом. Чи ми любимо Бога, і що Він для нас значить? Чи ми віримо в живого, єдиного, правдивого Бога, чи, можливо, віримо в наше уявлення про Бога? Щоби не було війн та різних конфліктів, потрібно прими; ритися найперше з Богом, перестати проти Нього воювати, адже у житті ми є такими собі богоборцями, які не хочуть приймати й чинити волю Божу. Єдиним розумним виходом з цієї боротьби є повна капітуляція. Тільки коли ми «здамося» Богові, визнавши перед Ним і собою своє безсилля й обмеженість, станемо переможцями. Бо людина, віддавши себе і своє життя в руки Божі, автоматично його отримує, отримує вповні, сповнене змісту, перспектив, реалізації, сили, натхнення, правди, світла… Отримує Життя. Ми, християни, не раз називаємось воїнами світла, воїнами миру у цьому войовничому світі. І війна, яку ми ведемо, полягає не у насиллі й підкоренні, а у всеперемагаючій любові. Отже, віднині ми свідомі того, що все, що відбувається з нами і в нас, є великою мірою наслідком нашого життя. Візьмімо на себе відповідальність за своє життя та станьмо його господарями. Відтак, як господар свого життя, можемо розпорядитися ним, як захочемо. Бог є любов, Він дає щастя й спасіння тому, хто його прагне. Хто ж не хоче, має бути свідомим, що немає иншого шляху, немає инших варіантів. Хочемо вічного щасливого життя – маємо його здобути зусиллям, а Бог нам допоможе. Якщо вибір є згодою на життя в Бозі, то це має бути способом життя у всіх його проявах, де б ми не були, і що б не робили. Євген Чернюк

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

«І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі» (Послання до Филип’ян 4, 7).

Мир і війна. Християнський погляд

У

людській свідомості мир насамперед асоціюється з відсутністю війни. Часто можна почути, що щастям люди називають час, коли немає війн. Війна своїми наслідками є непередбачуваною, особливо у сьогоденні, оскільки ми є свідками того, що деякі країни витрачають великі кошти на озброєння свого війська. Звичайно, що кожна країна повинна мати певні військові ресурси з метою захисту свого суверенітету, територіальної цілісности. Але надмірне нарощування збройної сили – велика загроза стабільности і миру.

війнами, кровопролиттям, зло; чинами тощо. І справді, Бог часто наказував ізраїльтянам починати війни проти инших народів (пор. 1 Цар. 15, 3; Нав. 4,13). Також Бог призначав смертельне покарання за багато злочинів (Вих. 21, 12, 15; 22, 19; Лев. 20, 11), але тут також проявляється і Його велика любов до людини. В книзі Виходу читаємо, як Господь промовив до Мойсея: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричиняють наглядачі. О, я знаю біль його! Тому я зійшов рятувати його з рук єгиптян…» (Вих. 3, 7;8). Але порушення єдности з Богом завдає шкоди людській особі, порушує і руйнує гармонійні відносини між людьми та иншим створінням. Саме тут слід шукати найглибші причини зла. Мета Старого Завіту – навчити людину не робити того, від чого сама не хоче постраждати, тому вже Богом вибраний народ втішається тим, що має «Десять Заповідей Божих», серед яких і знаходимо заповідь, що стосується людського життя: «Не вбий!». Ці Заповіді мають велике значення, адже надалі регулюватимуть відносини внутрішні й матимуть вплив на зовнішню політику ізраїльтян. Ісус Христос, прийшовши у світ, зводить Декалог до двох головних заповідей, називаючи їх заповідями любови. Новий Завіт не зафіксував прямих свідчень Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльности силових структур та війни. Але знаходимо у євангелиста Луки уривок, де св. Іван Хреститель відповідає воїнам, що приходять до нього з питанням, як їм бути. Він повчає: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задоволь; няйтесь платнею своєю» (Лк. 3, 14). Тут не бачимо жодного засуду, що стосувався б непотрібности чи навіть шкідливости військової служби.

Мир є не лише Божим даром людині, але і характеристикою Бога: «Господь – мир» (Суд. 6, 24). Можемо часто почути закиди про те, що Старий Завіт насичений

Тож служіння у війську, як і діяльність людини у будь;якій иншій сфері суспільного життя, не заборонена, а благословенна Богом. Ціль Нового Завіту – 3


вигнати саму пристрасть, що спонукує людину чинити зло – ненависть, славолюбство, жадобу влади тощо. Христос вчить, що найвищим проявом любови є віддати своє життя за иншого (див. Ів. 15, 13). У святоотцівській традиції слова «війна» та «мир» насамперед асоціюються з духовним подвижницьким життям. Проте тут можна провести паралелі з сучасним розумінням війни, адже кожне кровопролиття є великим злочином проти Божого творіння – людини, подібно як і недостатня боротьба проти спокус диявольських ведуть людину стежкою гріха, злоби до загибелі як духовної, так і тілесної. Преподобний Іван Ліствичник вбачає причину конфліктів у нестриманості та гнівливості: «З природи, наприклад, маємо сім’я для продовження роду, а вживаємо його на беззаконну роспусту; з природи є в нас і гнів, але на того стародавнього змія, а ми його спрямовуємо на ближнього»1. Отці Церкви наголошували на тому, що Закон Божий важніший, бо він дбає про спасіння душі, а закон світський, будучи тілесним, промовляє до тілесних. Здавалося б, золота доба Отців Церкви не характеризується загарбницькими війнами, жорстокими побоїщами, проте вже святий Ісидор Пелусіотський (+440 р.) говорить і встановлює чітку відмінність між застосуванням зброї в приватних випадках і застосуванням зброї під час виконання службових обов’язків: у першому випадку – це злочин, а в другому – необхідність. При цьому обов’язок християнина – служити у війську, а обов’язок держави – не зловживати правом застосування сили2. Святий Амвросій Медіоланський (339;397 рр.), як і инші Отці Церкви, осуджував насильство і людиновбивство. При цьому він виправдовує будь;які дії держави, спрямовані на самозбереження. Святитель виправдовує ту війну, яка відновлює порушену справедливість. Проте тут криється небезпека, що прагнення відновлення справед; ливости загрожуватиме миру. На це запитання дає відповідь Компендіум соціяльної доктрини Церкви, посилаючись на Енцикліку Папи Пія ХІ «Ubi arcano» (1922 р.), яка підкреслює, що справжній і тривалий мир – радше справа любови, ніж справедливості […] оскільки сам мир походить із любови, є її плодом3. Насилля у будь;якому випадку є обманом, бо нищить людськість, насилля не є альтернативою для вирішення проблеми, адже породжує все нові і часто складніші конфлікти з великими масштабами руйнації. Учительський Уряд Церкви засуджує жорстокість війни. Коли є мир, ми нічого не втрачаємо, коли війна – можемо втратити все. Збройні конфлікти завдають не лише матеріяльної шкоди, а й моральної. Зрештою, війна – це крах будь;якого справжнього гуманізму, завжди поразка для людства4. Війна завжди є результатом гріха (пор. Рим. 3, 10;18). Це ми можемо побачити у багатьох старозавітних текстах. Помилковим є ствердження, що Бог підтримує війну, адже Бог є Любов, Любов, яка не 4

толерує зла. Проте Господь допускає її в ім’я справедливости. Инколи військові дії є необхідними для запобігання більшому злу. Якби Гітлер не зазнав поразки у ІІ світовій війні, то скільки б ще невинних людей було знищено? Якби не сталася громадянська війна в США, то скільки б ще афроамериканців перебували у рабстві? Вчення Католицької Церкви визнає, що агресивна війна вже за своєю природою є аморальною. У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї. Відповідно до цього Папська рада «Справедливість і мир» виправдовує і вказує на необхідну наявність у держав збройних сил, які повинні слугувати миру. Той, хто в такому дусі відстоюватиме безпеку і свободу держави, робить великий внесок у побудову миру. Відповідно до цього всі, що служать у збройних силах, покликані на практиці захищати добро, істину і справедливість у світі5. В одній із книг Старого Завіту знаходимо слова, що показують певну циклічність, змінність подій у часовому просторі: «Час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» (Проп. 3, 8). Це дає нам змогу подивитись на світ більш оптимістично, адже «усе Він створив гарним у свій час, та й вічність Він вклав їм у серце, одначе так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця» (Проп. 3, 11). Християни не повинні прагнути війни. Найкраще, що ми можемо робити під час війни – це молитися про мир, Божу мудрість, Його святе милосердя і чоловіколюбство, про швидке вирішення конфлікту та мінімальні втрати з обох конфліктуючих сторін. Також слід пам’ятати слова, що заповідав нам Спаситель. Вони є надзвичайно актуальними у наш такий неспокійний, тривожний час: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт. 7, 12).

Ярослав Заричанський, Тарас ГГавришко авришко Примітки: 1

Св. Іван Ліствичник. Ліствиця духовна. – Львів, 2002. – С. 34.

2

http://kievpatrarmy.org.ua/statti/001.html, 9 вересня 2008 р.

3

Пій ХІ, Енцикліка: Ubi arcano: Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 302.

4 Пій ХІІ, Радіозвернення (24 серпня 1939 р.): Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 304. 5

Пор. ІІ Ватиканський Собор, Пастирська Конституція: Gaudium et spes, 79: ААS 58 (1966): 1102;1103 Папська рада «Справедливість і мир» //Компендіум соціяльної доктрини Церкви. – Київ, 2008. – С. 306.


Мир – краще, ніж війна! якщо ближній є ворогом. Старий Завіт навчає, що мир між людиною і Богом є запорукою миру між людьми.

Ìèð º íîðìàëüíèì ñòàíîì äëÿ ëþäñòâà. ³éíà äëÿ íüîãî – ÿâèùå òîãî æ ïîðÿäêó, ùî é çàõâîðþâàííÿ äëÿ ëþäñüêîãî îðãàí³çìó À. Êåðñíîâñüêèé

Л

юдина живе на землі для того, щоб почувати себе щасливою. Щастя – це суб’єктивне поняття, хоч кожен хоче відчувати позитиви, які віднаходить для себе у світі. Добробут, самореалізація, прагнення вищих ідеалів, – це тільки маленькі відтінки великого спектру кольорів різнобарвної веселки, якою є справжнє щастя. Проте існує єдиний важливий елемент, фундамент, без якого неможливо побачити себе щасливим. Це мир як правдивий спосіб існування людини. Його важливість полягає у надприродному походженні. Мир є даром Бога людині для реалізації себе самої і для добра цілої людської спільноти. У тваринному світі існує боротьба за виживання, та людина вища від тварини, бо є образом і подобою Божою, вона має розум, яким керується. Чому ж тоді вона не бачить иншого виходу для подолання конфліктів між собою? Чому виникають війни? Чому існують суперечності у поведінці людини і нестійкість в організації людського буття? Чи може існувати так звана «справедлива» і виправдана війна, яка сприяє розвиткові людства? Який стан краще сприяє розвитку людства – мирний чи воєнний? Після Воскресіння Ісус, об’явившись апостолам, сказав: «Мир вам!». Саме цей мир Христ��ва Церква покликана нести світові. Однак коли говоримо про насильство у світі – говоримо як про явище, притаманне всій історії людства. У Новому Завіті саме слово «мир» згадується бл. 100 разів. Ісус Христос є найвищим виразником цього миру. Мир, у єврейській мові «шалом», означає гармонію і цілісність, здоров’я і повний розквіт особистости. Він охоплює всі виміри життя: сімейний, соціяльний, державний, міжнародний. Це набагато більше, ніж політична безпека, яку ми називаємо миром. І відповідальність за його збереження несе кожен із нас. Єпископ Збройних Сил Франції М. Дюбост, у своїй книжці «Пастир миру» уважає, що в ході історії люди часто боролися проти насильства, але завжди зазнавали поразки. Війна проти війни ніколи не зупинить насильства. Ісус Христос проповідує мир як правдивий спосіб буття людини. Христос передав своє Євангеліє, Добру Новину, апостолам, а відтак Церкві. Воно є Євангелієм миру, в основі якого – любов до Бога і ближнього, навіть

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

Варто зазначити, що розуміння миру у Новому Завіті абсолютно не відрізняється від миру в Старому Завіті – це стосунки між Богом і людиною. Проте, за євангелистом Лукою, мир Божий відрізняється від миру людського (пор. Лк. 2, 14). Кожний християнин залишаться сам на сам із дилемою: який мир прийняти, який шлях до миру вибрати? Та цей вибір залежить від самої людини. Вчення Біблії, яке описує питання війни і миру, наголошує на мирові як на правдивому, природному стані людини, що сходить від Бога і поширюється на все творіння. У своїй доповіді «Відповідь Церкви на проблему війни» Президент Папської Ради «Справедливість і мир» Кардинал Ренато Рафаелло Мартіно відзначив важливість внутрішнього миру, який походить зісередини людини. Оскільки джерелом народження миру є оновлене серце, задіяне любов’ю, тому важливо, щоб мир зовнішній, який здобувається політичними засобами, був спричинений свідомими думками та ділами. Одним із великих проповідників миру минулого століття був Папа Іван ХХІІІ (1958;1963 рр.). У своїй енцикліці Pacem in terris («Мир на землі») він зосередився головним чином на державно; політичних взаєминах між людьми і спільнотами в рамках держави та між державами. Наголошує і на тому, що кожна правова влада походить від Бога (пор. Рм. 13,1;6), підкреслюючи, що влада тільки тоді є частиною Божого авторитету, коли вона контрольована Божим законом. Влада повинна спиратись на моральні засади, які шанують людську гідність. Якщо державна влада приймає закони, що суперечать моралі і Божій волі, то вони громадянина ні до чого не зобов’язують. Коли державна влада не шанує прав і обов’язків кожної людини і їх не оберігає, вона нехтує своїм моральним обов’язком і виявляє брак розуміння свого суспільного завдання. Папа Іван ХХІІІ закликає до припинення погоні в ім’я справедливости, щоб не допустити третьої світової війни. Багато положень цієї енцикліки знайшли своє відображення у документах Другого Ватиканського Собору. Результат дискусій навколо питання війни і миру відображений і в Конституції Gaudium et spes («Радість і надія»), де чітко було сформульовано вчення Католицької Церкви щодо війни і подані практичні вказівки для збереження миру. Це знайшло свій відгомін у Катехизмі Католицької Церкви: «Мир – це не тільки відсутність війни, він не обмежується забезпеченням рівноваги сил супротивників. Миру на землі не можна досягнути без захисту добра людей, вільного спілкування між ними, пошани до гідности людини і народів, постійної підтримки братерства. Він є спокоєм порядку. Він є ділом справедливості і плодом любови» (ККЦ, 2304). 5


Конституція Gaudium et spes твердить: «Для побудови миру необхідна рішуча воля пошанувати инших людей та їх гідність, і повсякчасна братерська поведінка. Таким чином мир є плодом любови, яка йде далі, за те, чого вимагає справедливість»1. Підсумовуючи цю проблематику, доречним є свідчення справжнього свідка Христового миру, Папи Івана Павла ІІ. У своєму посланні Evangelium vitae Папа пише, що насильство цілком міняє умови життя людини. Навіть вбивця не втрачає своєї людської гідности – сам Бог є цьому запорукою (пор. Бут. 4, 15). Якщо б Каїн дістав заслужену кару, то люди не змогли б виявляти милосердя при покаранні, але негайно б карали винних. Проте вартість і цінність людського життя є вагомою підставою до захисту свого життя. «Ніхто не має права позбавити себе права на самозахист, через те, що потрібно любити життя і самого себе»2. Отож, самозахист є виправданий як спосіб збереження автентичності і змісту свого життя, якщо є морально поміркованим. Але мир є ціллю і способом правдивого існування людини. В одному зі своїх звернень Глава УГКЦ Любомир Гузар зазначив, що мир на землі встановити збройними засобами неможливо. Порятунок світу лежить у руках кожної людини. Життя, згідне з Божими Заповідями, та виконання своїх обов’язків у повсякденному житті з усвідомленням своєї відповідальности перед Богом є шляхом до миру, який дає нам Бог3. У Посланні до ефесян апостол Павло називає Христа нашим миром: «Бо Він – наш мир» (Еф. 2, 14). Тому служіння миру – це служіння самому Господу Ісусові Христові. І Церква покликана нести це служіння. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9).

Ростислав Височан Примітки: 1

GS, 78;79.

2

Пор. J. Salij. Wojna o pokуj? O wojnie i pokoju widzianych oczami chrzeњcijanina. – Krakуw, 2003. – С.16;17. 3

Л. Гузар. Звернення до Преосвященніших Владик, монашества, мирян УГКЦ та всіх людей доброї волі // Листки Духовно;Пасто; рального відділу. – Львів: УКУ, 2003. – Вип. 1: Вибрані доповіді та матеріали круглого столу на тему «Справедлива війна». – С. 29; 30.

6

Генеза концепції «справедливої війни» в католицизмі Останнє десятиліття характеризується тим, що релігійний чинник воєнних конфліктів присутній в більшості з них. Конфлікти, де релігія відіграє дуже серйозну роль у процесі політичної та військової мобілізації, жевріють або палають у різних куточках планети. Це зумовлює потребу подальшого вивчення релігійних феноменів та їх вплив на війну. Винесена в заголовок тема цікавить нас з огляду на той факт, що релігійні концепції не мають терміну давності і часто використовуються для обґрунтування (надання легітимності) політичних та військових доктрин сучасности. Так сталося і перед другою (2003 р.) війною в Перській затоці. При цьому попри задекларовану політичну єдність країн блоку НАТО в період розв’язування агресії проти Іраку в 2003 році, погляди на необхідність бойових дій кардинально відрізнялись у США та більшости їх європейських союзників. Цікава ситуація склалася в Польщі, Іспанії, та в самих США, коли уряд країни безумовно підтримав інтервенцію, а Римо;Католицька Церква однозначно засудила війну. Пікантности ситуації надає той факт, що римо; католицьке духовенство складає переважну більшість капеланського корпусу Війська Польського та Збройних Сил Іспанії, а також те, що однією з норм «морального богослов’я» католицизму є положення, що «несправедливий закон не зобов’язує». Цілком зрозуміло, що експрес;огляд в такий спосіб концепції «справедливої війни», яка є основою вчення про війну в католицизмі – справа небездоганна, все ж розглянемо хоча би побіжно її ґенезу. Нас цікавите її зміст, основні положення.


Концепція «справедливої війни» виникла в Середньовіччі. Хоча радянські джерела1 стверджують, що її передумови закладені ще творами Августина Блаженного (354;430)2, проте насправді папа Стефан ІІІ (752;757) вперше в 753 році в посланні магнатам; франкам використовує словосполучення «справедлива війна»3. Він прирівнює до мучеництва (що є одним із шляхів набуття святости) смерть заради рятування папи. Августин же майже через вісім століть після нього (не виключено, що після розмірковувань над епохою хрестових походів (1096; 1291)) і Тома Аквінський (1225;1274) – обоє пишуть про вимоги до війни, щоб вона могла мати справедливий характер з точки зору Церкви. Принциповим є те, що справедлива війна – це лише оборонна війна. Проблемне питання: що вважати важливішим: думку святих, визнаних богословів католицизму – Докторів Церкви (одному з яких дали епітет «ангельський»), чи думку видимого глави Христової Церкви? На наш погляд, тут відбулося перекручення справжньої позиції католицизму щодо війни. Бо позиція, наприклад, згаданого папи також передбачає оборонну війну, а Августин і Тома взагалі не застосовують термін «справедлива війна». Обоє підкреслюють, що війна за своєю суттю не може бути справедливою, це завжди горе. Аквінат в своїй «Сумі теології» поміщає війну в розділ «Недостача милосердя». У період між Августином і Томою відбувається викривлення цієї концепції – війна стає «священною». У 867 році цей термін застосовують для означення боротьби з невірними (мусульманами), а ще пізніше, в 1209 р., папа Інокентій ІІІ – щодо єретиків. Основні положення Августина, що стосуються війни: ; війна виникає внаслідок гріхів і вад; ; війна є засобом вирішення земних завдань, справ; ; несправедлива перемога збільшує нещастя, в той час, як справедлива перемога – дар Божий і благо; ; справедливість – це подолання вад суспільного буття; ; війна, таким чином, сприяє «очищенню» людської історії4. Слід сказати, що Августин недалеко відійшов від старозавітної концепції «війн Ягве». Для Ізраїля всі війни велись за повелінням Ягве і є «священними», оскільки таким чином Бог виконує свою обіцянку спочатку щодо надання юдейським племенам «землі обітованої», а пізніше – «лікуючи» соціяльні недуги «свого народу». В Августина ж таким «народом Божим» виступає вже християнське суспільство. Тома з Аквіну в «Сумі теології» розглядає три головні передумови війни: 1. війну має оголосити керівництво держави; 2. для оголошення війни мусить існувати справедлива причина;

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

3. метою війни мусить бути справедливий намір. Певно, через «справедливу причину» і «справедливий намір» цей прикметник згідно з Томою, може бути застосований щодо війни. Щодо «справедливости», то катехизми католицької віри подають моральні чесноти як нумерований список, а «справедливість» є на другій позиції після «мудрости», що свідчить про певну єрархію чеснот. Тому якраз в західному християнстві з його «римським юридизмом» на відміну від східного, де панівною є апофатична5 свідомість (а отже проблеми цього світу не набули великого значення в богословських розмірковуваннях), так детально й розробляється вчення про війну. Церковний історик Г. Рись згадує вимоги польських каноністів початку ХV століття – Павла Влодковича та Станіслава зі Скарбимежа6, які розвивали концепцію справедливої війни після Томи Аквінського. Перший з них виділяє 5 речей для того, щоб війна була справедлива: особа, предмет, причина, дух і повноваження. Особа – той, хто братиме участь у війні, мусить бути світською особою, а не кліриком. Предмет – щоб мова йшла про відвоювання свободи або про добро Вітчизни. Причина – щоб воювали з необхідности або з метою осягнути мир. Дух – щоб це не було з ненависти, відплати, жадібности, лише для виправлення і для любови, справедливости та послуху. Узагалі воювати не є гріхом, але гріхом є воювати заради здобичі. Повноваження – вимагається, щоб це відбувалося зі згоди Церкви, коли воюють за віру, або з повноважень монарха, коли воюють за Вітчизну. Справедлива війна для П. Влодковича могла бути також проти власного володаря, якщо її уповноважила Церква. Також дослідник позитивно оцінював ті хрестові походи, що стосувались відвоювання Святої Землі, й негативно ставився до походів заради поширення віри (на схід від Польщі). Погани, стверджував він, мають право на мирне посідання власної землі, на правління згідно з традиційним для них устроєм. Іспанський теолог Франциско де Віторіа (1492;1546), якого вважають основоположником теорії міжнародного права7, виступаючи в університеті міста Саламанки, ще в 1539 році подав правила, якими слід керуватися перед тим, як розпочинати війну. Правило перше: коли правитель має право розпочати війну, його перший обов’язок – не шукати приводів і причин для війни, а навпаки – жити в мирі з усіма, наскільки це можливо, як наказував святий Петро (Рим. 12,18). Він повинен пам’ятати, що инші люди – це є наші ближні, яких ми повинні любити, як самих себе, і що всі ми маємо єдиного Господа, перед судом якого постанемо. Шукати причин – і радіти, якщо вони знайшлися – щоб вбивати людей, яких створив Бог і заради яких вмер Христос, – це є останнім ступенем мерзенності. Тільки під тиском необхідности, проти свого бажання можна відважитись на війну як на крайній засіб. Правило друге: якщо справедливість причин війни 7


очевидна, треба її вести не задля знищення нації, проти якої ведеться війна, а тільки для відстоювання своїх прав, захисту своєї Батьківщини і своєї держави, й для того, щоб мир і безпека були результатами цієї війни. Правило третє: коли війна закінчена і отримана перемога, її результатами треба користуватись із християнською помірністю і виваженістю. Переможець повинен усвідомлювати, що він є суддею між двома державами: одна з них є потерпілою, а друга – несправедливість вчинила. Суддею не в розумінні того, хто звинувачує, але арбітра, який повинен винести вирок, що міг би деякою мірою задовольнити переможену державу8.

св. Тома з Аквіну

Протягом ХХ століття концепція «справедливої війни» докорінно змінилася. Основні зміни пов’язані з діяльністю папи Івана ХХІІІ, який в енцикліці «Мир на землі» (Pacem in terris, 1962) наголошував, що в умовах атомної епохи було б нонсенсом вважати війну за відповідний середник повернення порушених прав. Проблеми війни як засобу вирішення міжнародних проблем піднімаються в документах ІІ Ватиканського собору (Душпастирська конституція «Про церкву в сучасному світі»). І, нарешті, Катехизм Католицької Церкви (1982) стверджує законність оборонної дії з використанням військової сили лише за таких умов: ; збитки, нанесені агресором будь;якій нації або співдружності націй, мають бути тривалими, важкими, безсумнівними;

; наявність достовірних умов успіху;

; усі засоби (спроби) запобігти збиткам виявляються нездійсненними і безплідними;

; вживання зброї не має привести до безладу і ще більших збитків, аніж ті, що ми їх хочемо подолати (§ 2309)9.

св. Августин Іпонський

Слід наголосити, що більшість наведених положень визнаних католицьких авторитетів не завжди мають своїм першоджерелом біблійні тексти, що свідчить, по;перше, про воєнну доктрину католицизму, яка є більше світоглядною позицією, а не релігійною, та по;друге, що в питаннях гуманізму і війни наявне поєднання світського та релігійного підходів.

8

На думку Т.Сліпко, при розгляді можливостей війни проти тероризму слід розрізняти тероризм локальний та «соціяльний» (тобто такий, який загрожує існуванню суспільства). Останній є однією з форм агресії і підпадає під концепцію «справедливої війни». Проте це не означає, що на агресію повинна відповідати завжди армія. Останнє необхідне, коли тероризм має міжнародний характер, в нього залучені політичні сили та суспільні. В инших випадках для боротьби з ним достатньо поліції. Наголосимо при цьому, що сучасна соціяльна доктрина Католицької Церкви приділяє багато уваги боротьбі з бідністю та соціяльною нерівністю, які можуть виступати чинниками, що живлять тероризм. Теолог Т. Донбек дотримується обережної позиції щодо війни10. Він погоджується, що в історії Церкви було багато випадків, коли Церква толерувала застосування світських сил для боротьби зі злом (з Євангелія навіть випливає обов’язок боротися зі


злом). На його думку, при прийнятті того чи иншого рішення в міжнародній сфері слід мати на увазі слова Августина: «Люби Бога і роби що хочеш». Згідно з Томою Аквінським, що йде за Аристотелем, слід застосовувати здоровий глузд та дотримуватись правила золотої середини, бо при вибуху війни частіше з релігійної точки зору оцінюється вона як кара за гріхи. Але наведена католицька позиція щодо війни не є догматом віри, а, радше, «доброю порадою для світу». Тож попри моральний спротив Католицької Церкви інтервенції США в Іраку це не відвернуло війни (як звертання папи Івана Павла ІІ до США зупинити бомбардування Сербії в час Великого посту 1999 р. не припинило війни). Іван Павло ІІ окреслює війну як поразку всього людства незалежно від того, чи має вона справедливі наміри та причину, чи ні11. Він виступав проти війни 1991 року в Перській затоці, хоча там і була «справедлива причина» і «справедливий намір». При дослідженні зв’язку релігії та збройного (військового) насильства, релігієзнавці потрапляють в пастку, породжену методологічним підходом, який здобув перевагу в попередні десятиліття: або проблеми війни в релігії, або ж мирологія. Якщо з другим напрямком більш;менш все зрозуміло, то при розгляді воєнної проблематики особливо наголошується на тому, що релігія і війна несумісні. Тому, якщо в лоні будь;якої релігійної традиції пропонується свій підхід до війни, він оцінюється як виправдання релігією завоювань. При цьому притягується досвід таких феноменів, як хрестові походи (якщо мова про католицизм), боротьба зі старообрядництвом (православ’я), винищення аборигенів Америки, Австралії та Океанії (протестантизм і католицизм), ісламські завоювання тощо, узагальнюючи при цьому висновки щодо різних історичних та культурних обставин. При цьому забуваємо, що все ж таки в основі будь;якої концепції війни лежить не конкретна оцінка війни з точки зору сучасного погляду, а вчення засновника релігії (хоча й інтерпретоване людьми певної історичної епохи). З огляду на це логічно є розглядати вказану проблематику через призму воєнно;гуманітарної концепції того чи иншого релігійного вчення, бо кожне з них ставить за мету обмежити воєнне насильство. При такому методологічному підході стає зрозумілим, як насправді релігійне вчення про війну служить миру. Наприклад, папа Іван Павло ІІ висуває концепцію «законної війни» (або «справедливої оборони»), оскільки, на його думку, війна онтологічно не може бути справедливою. Справа не в заміні терміна, а в черговій спробі заборонити війну, що в дусі позиції, закріпленої Статутом ООН. Така концепція логічно завершує розвиток теорії «справедливої війни», дотримуючись при цьому юридичного духу римської традиції в християнстві (не завершуючи, проте, воєнно;гуманітарної проблематики).

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

Слід підкреслити, що цитований вище Катехизм Католицької Церкви не вживає поняття справедливої війни, а слушної (необхідної) оборони, справедливої оборони. Отже, класична доктрина справедливої війни в католицизмі значно ревізована. Виходячи з наведеного, можемо зробити висновки: 1. Різні релігійні доктрини, що були породжені в инших історичних епохах, можуть відновлюватись, модифікуватись в умовах сучасних збройних конфліктів. 2. Попри суспільно;політичний вплив на церковні кола, релігія залишається самодостатнім феноменом у виробленні власних поглядів на війну, які мають свою основу в поглядах засновника(ів) цієї релігії. 3. Різні сили намагатимуться залучати й надалі релігійний чинник для обґрунтування сучасних політичних та військових доктрин. 4. Військові конфлікти кінця ХХ – початку ХХІ століття довели: попри курс, що його дотримуються уряди різних країн щодо застосування військової сили, найбільші релігійні спільноти матимуть і надалі свій вплив на суспільну думку цих країн, навіть якщо позиція цих релігійних спільнот суперечить урядовій позиції.

підполковник Руслан Коханчук Міністерство оборони У країни України департамент гуманітарної політики Примітки: 1

Католицизм и проблема войны и мира // Католицизм. Словарь атеиста / под общ. ред. Л. Н. Великовича. – М.: Политиздат, 1991. – С. 151;152.

2

Августин. О граде Божием. – М., 1999.

3

Флорі Ж. Идеология меча. Предыстория рыцарства – СПб.: Евразия, 1999. – С. 47. 4

Коханчук Р. М. Становлення доктрини війни в ранньому християнстві // Українське релігієзнавство. – 2003. – № 26. – С. 20;30. 5

Апофатизм (apophatikos ; негативний) – богословське розуміння Бога, в якому Він не може бути зрозумілий та/або зіставлений з жодним поняттям земного світу. 6

Rys G. Rozejm Bozy i krucjaty // Kosciol & wojna & Irak. – Krakow, 2003. – S. 31;51. 7

Витория (Vitoria) Франсиско де. // Католическая энциклопедия: в 4;х т. – М.: Изд;во Францисканцев, 2002. – Т. 1. – С. 1021;1022.

8

Франциско де Віторіа. Уроки про індіанців і право війни. ; Женева, 1966. ; С. 155;156 // Цит. за: Дюбост М. Пастир миру Християнські погляди на війну та армію. ; Львів, 2000.; С. 27;28. 9

Цит. за: Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. – К.: Науковий світ, 2000. – С. 5. 10

Dabek T. Wojna a Ewangelia // Bejda H., Szarek J., Kudlicki Ј. Kosciol & wojna & Irak. – Krakow, 2003. – S. 15;30. 11

Святіші отці ХХ століття – проти війни // Арка. – 2003. – № 8 (66). – квітень. – С. 2.

9


Пр и ч ин и в ійн и

С

вого часу відомий американський письменник О’Генрі сказав: «Людина не може жити без кохання і війни».

Мене як автора цієї статті це дуже здивувало. Як усі «нормальні» люди, я не маю нічого проти кохання – воно справді є важливим почуттям, хоча сучасна культура зробила його «брендом», на якому заробляють гроші. Але більш дивною була друга частина виразу: «Людина не може жити без війни». Що більше, позираючи на історію людства, непомітно підкрадається думка, що, можливо, так і є. Свого часу мені потрапила до рук стаття з результатами досліджень американських науковців, які вивчали тривалість війн. Так от, якщо вірити прочитаному, то: «у проміжку від побудови великих пірамід до сьогодні людство пережило лише один місяць (!) без війни». І це стосується лише занотованих даних про війну! Така ситуація вповні віддзеркалює давню українську приповідку;фатум: «Нема на світі покоління, яке б оминула війна». Незважаючи на миролюбність, історія українського народу доводить, що лише останнє покоління українців – сучасна молодь – не має безпосереднього стосунку до війни.

розглядаються як геніяльні. Однак що насправді ховається за цією геніяльністю і «окультурненням»? Бо насправді причини воєн є зовсім иншими, ніж про це говорять офіційні представники. Отож, спробуємо зробити власне дослідження і створити певну класифікацію. 1. Війни наддержав. Яскравим прикладом є війни найсильніших держав світу. Напевно, кожен знає про «холодну війну» між США і СРСР після ІІ світової війни, яка почасти триває і тепер. Це звичайне намагання показати одне одному свою силу. Така демонстрація втягує й инші держави та поділяє світ на ворогуючі табори. 2. Війни заради воєн, захоплення чужих територій. Такий тип воєн – це, радше, данина минулому. В древньому Римі був храм дволикого бога Януса й існував звичай, що коли Рим вів війну, то двері цього храму були постійно відчиненими. Починаючи від слів Катона: «Карфаген мусить бути знищений», отже, від першої Пунічної війни, наступні 250 років двері храму Януса були зачиненими лише 1 рік і 3 місяці. За цей час Рим завоював більшу частину світу. У такому контексті цікавою виглядає ситуація 40;х – 30;х років до Хр., коли громадянська війна у Римі захопила не лише терени імперії, але й инші країни. Так Помпей у ході війни приєднав до Риму сучасну Палестину та Сирію, а Юлій Цезар, Марк Антоній та Октавіян Август посприяли приєднанню до імперії Єгипту. Зрештою, всі великі держави минулого, зазвичай, поширювали свої кордони у спосіб завоювань: це

Кожен знає або здогадується, яке горе і нещастя приносить війна. Цифри, якими оперують, щоб визначити число жертв І та ІІ світової війни (найбільш трагічних) справді вражають. А рівень сучасних мас;медія, інтернету і життя у глобальному селі, яке колись називалось «планета Земля» дозволяють стати «співучасниками» подій у різних гарячих точках планети. Ми бачимо людські сльози, плач за рідними. Держава говорить про справедливість і демократію, свободу і цінність людського життя, але, щоб того усього досягнути, ті самі держави вдаються до головного аргументу – війни. Людство, здається, завжди стає на ті самі граблі, злом поборює зло. Усі ці причини ставали приводом для воєн у далекому і недалекому минулому. Гітлер мав на меті знову відновити «священну римську імперію» і визволити усіх німців від гніту чужих народів. Муссоліні прагнув відродити колишню славу Риму, а Наполеон хотів принести світові світло французької культури. Ту саму культуру народам світу «приносили» древній Рим і Олександр Македонський. Здається, благородні причини. Їхні битви і тактика бою ввійшли у всі світові енциклопедії і досі 10

Древній Китай, Персія, Єгипет, Вавилон, Асирія. Чи не єдиним винятком древнього світу була Греція. 3. Війни заради слави, створення культу. Війна шанує своїх героїв. Імператори Риму та, раніше, єгипетські фараони прижиттєво ставали богами завдяки війнам. Але найдалі зайшла історія Олександра Македонського. Його життя, починаючи від моменту божественного походження – це майже вивчення генеалогії грецького пантеону богів. У сучасному світі люди не бажали проголошувати полководців богами. Однак сприйняття французами


Наполеона, німцями Гітлера, совєтами Сталіна та амери; канцями генерала Патона і майбутнього президента Ей; зенхауера – це, щонайменше, модерне ідолопоклоніння богам війни. 4. Бажання наживи. Це, здається, найбільш банальна і всюдисуща причина воєн. Часами скла; дається відчуття, що люди воюють заради того, щоб самим нічого не робити. Яскравим прикладом такого підходу є реалії стародавнього світу: кожна держава;завойовник набирала велику кількість рабів, які потім виконували всі роботи і були засобом розваг. Най; яскравішим прикладом цього процесу став Стародавній Рим. Однак, якими б не були причини воєн: слава, гордість, захла; нність, чи лінивство – це завжди гріх. Навіть, оминаючи бого; словські терміни, а базуючись лише на антропологічній термінології, можемо ствердити, що війна – це гріх проти людини, адже на ній гинуть люди. Тому наслідки не можуть бути добрими. Незважаючи на те, що з політичної чи економічної точки зору війни можуть приносити користь, культурне або патріотичне піднесення населення, ціна є занадто великою. Це ціна людського життя, про яке напевно запитає Бог. Зрештою, історія людства є яскравим прикладом і підтвердженням мудрости: «Хто мечем воює, той від меча гине». Яке б не було бажання «великих» і «малих» світу цього повоювати, насамперед слід подумати про наслідки, які можуть наступити.

Боротьба, яку провадять сьогодні ЗМІ

К

ожний із нас, мабуть, неодноразово переживав у своєму серці страх чи тривогу від думки про те, що сучасне суспільство, а особливо молодь, перебуває у стані зла. Практично кожного дня в газетах, по радіо чи телебаченню ми натрапляємо на жахливу статистику жорстоких вбивств, розправ, самогубств тощо. Що ж зумовлює таку невтішну ситуацію в сучасному світі? Питання це – не з простих, однак спробуймо знайти відповідь на нього. Почнімо з твердження, що людина у своєму житті, приймаючи рішення самостійно, керується своєю системою цінностей. Малоймовірно, що хтось із нас буде робити добровільно те, що суперечить його переконанням, хіба що у випадку залежности від цього зла (наприклад, наркоман). Що ж формує цю систему цінностей у людини? До відповідей типу сім’я, Церква, суспільне середовище тощо дуже

часто ми забуваємо додати ще один дуже важливий чинник, який за силою свого впливу перевершує усі названі вище. Це – засоби масової інформації (ЗМІ)! У зв’язку зі швидким розвитком технологій індустрія ЗМІ набрала сьогодні такої потуги, що й ��оді собі уявити. За словами д;ра Георга Гербнера «…сьогодні телебачення розказує найбільшу кількість історій найбільшій кількості людей упродовж найбільшої кількості часу і є най; ефективнішим засобом переко; нання». Відомий продюсер, автор фільму «Місія», володар премії “Оскар”, Девід Путинам, висловився на цю тему так: «Кіно є сильне. Добре чи погане, але воно працює у вашому розумі. Воно закрадається до вас у темряві кінозалу, формуючи соціяльні відносини і підпорядковує вас собі… Кіно – це пропаганда». У чому ж полягає сила цього винаходу людини? Дія відбувається тут на рівні підсвідомости. За допомогою візуальних глибокоемоційних кольорових відеообразів, які супроводжуються надзвичайно якісним та потужним стерео; звуком, у людську психіку можна вкласти все, що завгодно. І як це не песимістично, але захисту від цього практично не існує. Отже, надзвичайно великою мірою наша поведінка, наш світогляд залежать від того, що ми дивимося по

На жаль, війна є людською реальністю, присутністю на кожен день. А так хочеться, щоб прийшов час, щоб можна було сказати: «А все;таки О’Генрі помилився у своїх судженнях»…

Володимир Манько

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

11


телебаченню, яку музику слухаємо. Продюсер і режисер Джош Лукас, звертаючись до студентів кінематографії одного з американських університетів сказав: «Кіно і відеорозваги – це надзвичайно важлива частина нашої культури, яка дуже сильно впливає на шлях суспільства. Люди у відеоіндустрії не хочуть прийняти на себе відповідальність за те, що вони приклали свою руку до порушення нормального функціонування світу. Так чи инакше, але відеоіндустрія сьогодні затемнила ранній великий вплив Церкви. Тепер вже не Церква, а фільми та телебачення говорять нам як жити і що є добре, а що – зле». Що сьогодні пропонує телебачення нашому наймолодшому поколінню? Хто бодай трохи мав можливість переглядати сучасні мультфільми, той погодиться з тим, що світ білих пухнастих зайчиків закінчився. Настав час злодіїв, вампірів та демонів. Раніше добро завжди перемагало зло, тепер це необов’язково. Позитивні герої все частіше характеризуються негативними рисами. Нівелюються загальнолюдські цінності, які забезпечують нормальне функціонування суспільства… Як наслідок все частіше можна почути про вбивства дітей своїми однолітками без всякої на те причини. Дитина просто пробувала входити у роль одного із своїх улюблених героїв. Правда вся полягає в тому, що діти до семи років ще нездатні вповні відрізнити реального світу від віртуального. Також коли дитині на очі потрапляють якісь жахи чи инші жорстокі сцени, її психіка старається захиститися від цього. Але сила подразника на страх дуже часто є настільки великою, що вона нездатна адекватно справитися з ним, єдине, що їй залишається – це перестати реагувати на страх. У кінцевому результаті дитина тупіє. Із втратою боязні вона також і втрачає відчуття співчуття, співпереживання, підтримки, допомоги щодо инших. Це в свою чергу призводить до того, що така дитина нездатна в майбутньому правдиво любити, а відтак і

12

побудувати нормальну здорову сім’ю. Незважаючи на те, що після показу в Японії однієї серії мультфільму «Покемони» більш як 600 дітей потрапили до лікарень із епілептичними припадками, жодних рішень з цього приводу не було прийнято. Доречно було б ще згадати і про комп’ютерні ігри, в яких дитина не через курок зброї, але через кнопку комп’ютерної мишки наліво і направо вбиває всіх, хто тільки там з’явиться. Дослідження психологів показали, що дитина, яка до семи років бодай годину на день стріляла і вбивала, має закладену в підсвідомості домінанту таких дій. Так розвивається бажання проливати кров. Стикаючись із реальним світом, вже зранена психічно дитина входить в конфлікт із ним, оскільки він не відповідає закладеним у підсвідомості вимогам. Це ускладнює інтеграцію зі суспільством і несе за собою масу психологічних відхилень. А який же продукт пропонує ЗМІ сьогодні одним із найбільших своїх споживачів – підліткам? Виявляється, що і тут ситуація дещо подібна. Проте є одна відмінність: в цього покоління людей з’являється ще одне уразливе місце – це сексуальна сфера. На сьогодні через телебачення пропихаються просто гігантські порції різних порнографічних чи еротичних сцен. Дослідження, проведені Фондом Сім’ї Кайзера, показали, що в 2002 р. 83% програм, які найохочіше переглядали підлітки, містили в собі сексуальні сцени. А в 20% із них йшлося про прямий статевий контакт. Таким чином, в середньому за одну годину молодь могла переглядати до шести сексуальних моментів. Ще одне телефонне опитування у тому ж році показало, що перегляд програм сексуального характеру розвиває у молодих людей фальшиве розуміння чистоти сексуальних контактів та потребу у позашлюбному сексі. Як наслідок, серед підлітків виявляється більша кількість хвороб, які передаються статевим шляхом, небажанні вагітності, вбивства


Простір спілкування розчарування,

депресії

та

Після прочитання написаного виникає певне занепокоєння (особливо батьків за своїх дітей) через усвідомлення небезпеки, яка набрала величезної потуги. Ну що ж, прийшов час подумати і над тим, як же ж вберегти майбутнє цього світу (оскільки саме воно є тим свіжим ґрунтом, що готовий прийняти в себе насіння, яке в майбутньому дасть свої плоди) від негативного впливу. Звичайно, що найефективнішим способом було б ізолювати дітей та підлітків від телебачення, але для людей XXI ст. це, напевне, було б не до кінця виважено і практично неможливо. Тому спробуймо розміркувати над иншими шляхами розв’язку цієї проблеми. Не таємниця, що смаки, цінності, уподобання дитини у великій мірі залежать від її сімейного виховання. Тому велике завдання тут покладене саме на батьків. Щодо малюків, то тут однозначно від батьків вимагається неабиякої наполегливости та пильности у підборі мультфільмів. Це потребує багато часу та зусиль, але самі прекрасно розуміємо, що воно того варте. На карту поставлено життя дитини. Говорячи про підлітків, великою помилкою було примусово, без всякого пояснення, заборонити їм дивитися якийсь фільм чи передачу. Зазвичай такі дії не приносять позитивного результату, а то й навпаки, викликають зовсім протилежну реакцію (спрацьовує добре відомий вислів, що заборонений плід завжди солодший). У цьому випадку батькам доведеться озброїтися майстерністю і немалим терпінням у переконанні доцільности їхньої позиції. Добре б було залучити дітей до певного корисного виду діяльності у сім’ї. Таким чином у них буде менше вільного часу для надмірного та неконтрольованого перегляду некорисних телепередач, фільмів. Так можна виховати в них відчуття їхньої значущости та відповідальности, а також навчити багато чого корисного, що неабияк пригодиться їм у житті. Варто було б заохочувати дітей до перегляду пізнавальних, наукових та інформаційних телепередач чи фільмів, які посприяють розвиткові їхнього інтелекту, розширять світогляд, а також відвернуть увагу від деструктивної інформації у ЗМІ. Великою справою було б допомогти молоді сформувати певний «фільтр» до перегляду телебачення. Це здобувається завдяки спільному аналізові телепродукції, обґрунтованому викриттю та засудженню агресії, насильства, різного зла, доброму моральному вихованню, яке додасть їм сили самостійно відмовитися від негативних напрацювань у сфері ЗМІ. Ну і все це потрібно підкріпити доброю та щирою молитвою, бо Сам Господь сказав: «Просіть і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам!» (Мт. 7, 7).

Тарас Бабій

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

Б

агато написано, багато висловлено думок щодо війни. Редакція часопису поцікавилася, якою є думка людей різних професій та соціяльного статусу про причини виникнення воєн і моральну оцінку таких дій. Було проведено невеличке опитування, під час якого респонденти відповідали на питання: «Чому виникають війни?», «Як ви ставитесь до війни?» тощо. Чи була однозначність у відповідях загалу, Ви можете прочитати тут.  Чому виникають війни? Бо люди вперті і не хочуть поступитися одні одним або спробувати домовитися. Через амбіції. Я ставлюся до війни негативно. Що може бути доброго в війні, коли стріляють, коли вбивають людей? Марта, концертмейстер Причини є різні. Колись починалися через жінок, у ті кращі часи, а тепер політика, гроші, влада – на жаль. Ну і війна, думаю, не є методом вирішення проблем, хіба що людині не залишається ніяких аргументів, хоч все одно вихід можна знайти. Я категорично проти війн, бо вони ніколи не створюють, а тільки руйнують – людські долі, життя, вже не кажучи про якісь матеріяльні речі. Війни руйнують мораль. Я категорично проти війни. Мирослав Максимець, завідувач бюро знахідок Через людську скупість, егоїзм, через те, що не можуть щось поділити, наприклад, територіяльні справи. Я ставлюсь до війни дуже негативно і вважаю, що будь;який конфлікт можна вирішити мирним шляхом, не варто застосовувати зброю в жодному випадку, бо через це гине багато невинних людей. Ніна, студентка четвертого курсу. Насправді ус�� починається дуже просто, з малесеньких дрібниць, коли з’являється людина;лідер, здебільшого це людина з великим комплексом неповноцінности, яка усіма силами хоче довести всім оточуючим свою значущість, самореалізуватися за чужий рахунок. Ця людина організовує довкола себе инших, яким говорить про те, що життя погане, з чим усі погоджуються, потім вона говорить про те, що жити їм щасливо заважають инші люди, з цим теж усі погоджуються. Так починається виклик. Обурені маси людей піддаються впливу лідера і попадають під спільну хвилю емоцій, де керує тільки ненависть, ворожнеча і бажання відновити справедливість. У таких групах зникає особистість, починається неконтрольований натовп. Війни виникають тому, що люди не вміють жити в мирі зі світом, вони 13

А що Ви думаєте про війни?

ненароджених, самогубства.


осуджують когось, хто має більше, і хочуть це відібрати – відновити справедливість, але насправді з цього виходить те, що виходить. Тут нема нічого дивного. Усе логічно та закономірно. Життя – це гармонія, якщо її хтось порушує, то виникає зворотня реакція, щось схоже на те, як на зміну ночі приходить день. Це те ж саме, тільки учасники;герої инші. А взагалі я до них ніяк не ставлюсь, залишаю цю тему для істориків, нехай вони сваряться, обговорюють і шукають винних. Я вважаю, що причиною того, що на нас хтось пішов війною, є лише ми. Але не хочу продовжувати свою думку для релігійного видання. Марічка Дацко, режисер «12 каналу» Я проти, проти, проти. Категорично проти. Це є зло, і ніякої війни доброї не буває. Чому виникають – сказати не можу. Володимир, ліфтер Вся біда начинається з них, політиків, тому що вони там ворожнечу роблять, а ми страждаємо. З того і починаються війни. А як можна ставитися до війни? Війна є війною – це біда. Чи ми не бачимо по телевізору, чи нам батьки не розказували, що таке війна? Війна то є вбивство, й нема про що говорити. Григорій, водій маршрутного таксі Насправді я ніколи не думала, чому починаються війни. Можливо, тому що сама ніколи не стикалася з ними. Я знала про них, але не переживала. Єдине, про що я думала, то про те, що війна – це смерті людей, які помирали за ідеї, які не завжди були їхніми, а часто й самі не розуміли, за що вони помирають. Це покинуті жінки і діти, які

14

живуть в очікуванні повернення або похоронки. Найбільш чітко, мені здається, причини виникнення війни сформулювали американські політологи Гаррі Баронес та Кеннет Уолтс. Війни вони розділили на три групи: 1) природа людини – війни відбуваються через людський егоїзм, агресивні інстинкти; 2) нестабільність держави ; війну в цьому випадку можна розглянути як засіб консолідації суспільства; 3) міжнародні відносини – в системі, яка складається з багатьох держав, коли кожна оцінює свої претензії й амбіції, виходячи з власного розуміння і бажання, конфлікти, що призводять до війни – неминучі. Як на мене, основні причини криються в першій групі. Адже будь;які конфлікти можна вирішити иншим шляхом, аніж зброєю. На думку американського дослідника Барбари Еренрейх, для того, щоб вести війну, жива істота повинна мати два важливі психологічні складники. По; перше, це агресивність, яка може бути зубумовлена генетично. По; друге – бажання готуватися до війни, що не можна пояснити теорією спадковости. А змусити людину воювати – це не з легких завдань. – Чи можливий світ без війни? Однозначно ні. Можна припускати різні теорії, але практично це неможливо. Якщо розглядати це з точки зору навіть християнства, то не можемо створити одну ідеологію для всіх: мусульман, християн, індусів, атеїстів. Тоді порушується найголовніша засада – вільний вибір людини. Так, ці «вибори» не завжди є добрими, бо природа наша дуалістична. І те зло, яке у нас, також «рветься на світ» і має свої наслідки. Але без свободи це немає своєї ціни. Війни, безумовно, лежать на совісті людей, але це еволюція нашої свідомости, людяности. Мені здається, світ ніколи не стане ідеальним, тобто таким, де не буде воєн, оскільки нічого ідеального в житті не існує. Ідеальне – це лише те, до чого всі прагнуть, те, що

знаходиться на горизонті, але що так важко досягти. Це не безнадійність, це реальність. Любов Лучкевич, Фонд розвитку дитячих можливостей «Наступна планета»

– Чому виникають війни? Це все згори. Напевно, не можуть поділити інтереси політичні. Я ставлюся до війни негативно. Ми дійшли до такого рівня розвитку, що можемо будь;які питання вирішувати без застосування зброї. Ігор, студент п’ятого курсу економічного факту

Це дуже складне питання, і одним словом не можна на нього відповісти. Можливо, це супердержави за ринок збуту воюють. Можуть навіть бути у великих людей, президентів свої амбіції, які також є немалим фактором. Війни були завжди і, напевно, також важить біологічна причина. Я вважаю, що війна – це велике зло, тому що дорожчого від життя нічого немає. Я пам’ятаю, як сказав ці слова владика Стернюк незадовго перед смертю. А війна – то є смерть. Різні політики діють, а люди страждають. Якщо ми християни, то тим паче повинні бути проти війни. Та й не тільки християни, бо кожна людина повинна бути проти цього. Напевно, ніяка релігія не вчить, щоб вбивати когось. Прощати треба, а не вбивати когось. п. Леся, терапевт

Війни виникають найчастіше через особисті конфлікти політиків. До війни я ставлюся негативно – це зло і розвага політиків. Ніна, продавець


Дорога спасіння Чому виникають війни? Я не можу відповісти на це питання. Війна – це добре, але мені здається, що її скоро не буде. Володимир, держслужбовець Війни виникають, бо політики обдумують різні концепції, розробляють плани, щоб заробити гроші. Немає тут нічого хитрого. Війна – це зло, тому що гинуть невинні солдати, відбуваються трагедії з обох сторін, незважаючи на те, хто воює і з ким воюють. Гинуть люди, гинуть чиїсь сини. Але з другого боку, війна дає поштовх позитивний, наприклад, якось змінює. У мистецтві з війною стається «прорив», воно, можна сказати, або харчується війною, або на неї не звертає уваги взагалі. Христина, маркетолог Відразу перша з’являється думка, що це за наші гріхи. В мене чомусь тільки цей один варіянт. Ставлюсь до війни однозначно негативно. Згадуючи всі війни, про які знаю з історії України, можу сказати, що кожна війна – це братовбивство. А ще як можна ставитися до війни? Роман Ганчин, студент ІІІ курсу історичного факультету Насамперед, я думаю, війна виникає через брак любови, через гордість керівників, що й призводить до таких конфліктів. Тому війну мусимо розглядати не тільки в контексті ведення збройних дій, але, фактично, вона починається в душі людини через невпорядковані пристрасті. А через любов можна дійти до певних мирних компромісів, по;хорошому все між собою узгодити. Та коли одна людина хоче себе вивищити над иншою, і в такий спосіб здобути якесь багатство та славу, панування над кимось, посідання лаврів, тоді це призводить до воєнних дій та конфліктів. Судити я не берусь, але найгірше те, що сучасні політики легковажать тим, що страждають люди з обох сторін війни. І бачачи ось ці всі сльози людей, кровопролиття чи жертви, виникає питання, заради чого вони принесені? Заради вивищення одне над иншим, заради панування над сферами впливу на ринку, впливу на енергоресурси. Тоді я не зважаю на інтереси иншої держави – однієї, чи декількох. Сьогоднішній світ є настільки легковажний, що не зважає на життя окремої особи – у боротьбі за матеріяльні блага воно знецінилося.

Духовна боротьба «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1 Пт.5, 8)

Д

уже часто ми, люди, не помічаємо довкола себе радости життя. Проживаємо дні не зауважуючи приємних моментів через те, що звикли до сірої буденнос ротягом довгих років. А все заради того, що ця людина зробила не так, як ми цього сподівалися. Визнаючи тезу, що инші можуть помилятися і бути слабкими, коли вона стосується нашого життя, відкидаємо її. Не вміючи радіти з життя, людське серце поступово гасне до любови. А даремно, бо серед світового шуму можна почути легесенький подув вітерця, спів пташок, запах квітів, дивовижний краєвид лісу. Так, не помічаємо тихенького удару нашого духу, який промовляє: “Будь мужній та сильний! Берись до діла! Не бійся і не лякайся, бо Господь Бог, Бог мій, з тобою! Він не полишить тебе й не покине тебе…” (І Хр. 28, 20). Життя є чудовим даром. Кожного дня доводиться бачити людей, які відрізняться одне від одного, які по; своєму сприймають світ. Це чудово! Бо людина є живою істотою, яка прагне втілити в життя певні ідеали, досягнути миру і спокою. Але коли звикаємо до певних речей, вони стають буденними, а ми – занепокоєними і виснаженими. Світ перейнятий неправильним розумінням життя, бо воно дане не для задоволення наших потреб. Насамперед, людське життя розвивається завдяки міжособистісним стосункам. І якщо такі стосунки стають корисливими, між людьми починається війна з прагненням панувати над иншим і збагатити себе. А все залежить

о. Володимир Гавриленко, священик УГКЦ

Підготував Андрій Сороколіт

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

15


справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого д��рева, що в саді?”. Жінка відповіла змієві: «Нам дозволено їсти плоди з дерев, що в саді. Тільки плід з дерева, що посеред саду, Бог наказав нам: “не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете”». І сказав змій до жінки: “Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло”» (Бут. 3, 1;5).

від думок, які заполонили наше серце. Здається, ніби нічого поганого не робимо, але чомусь стаємо заручниками війни зі самим собою, з Богом чи ближніми. Кожен із нас щодня зустрічається з різними видами стосунків. Можна побачити, як багато людей їздить у маршрутках з похиленими головами, зі сумним виразом обличчя. Як часто сучасна людина занурюється в різні перипетії цього буття: хтось поринає в Інтернет, щоб заспокоїти свою душу, хтось розмовляє по телефону, щоб в такий спосіб будувати далекосяжні плани. Когось хилить до чарки горілки чи до цигарок, щоб розслабитися. Контакт із иншими речами завжди має вплив, який будує або руйнує особу. Сьогодні людина не задумується над своїм життям. А воно минає день за днем… Проживаючи день, не кожен прагне провести його в гарних барвах життя. Людина – це амбітна істота і хоче ставати вище за буття. Прагне панувати і маніпулювати ним, незважаючи на шкоду для себе. Дуже часто можна почути вислови із родинного життя: «а що я зроблю, що мій чоловік не такий/моя жінка не така», «якби він не пив, все би було инакше», «якби мене моя дитина слухала, то вона б не попала в погане товариство», «якби я не працював з цією людиною, то міг би себе реалізувати». Ці мрії 16

панують у нашому розумі для того, щоб виправдати нинішній стан і немовби захистити себе. Насправді ми не хочемо нічого робити для побудови щасливого теперішнього і майбутнього. Згідно з цим механізмом живемо, доводячи иншим людям, яким повинен бути шлях у житті. Так буває у сім’ї, що дружина втікає від свого чоловіка, виправдовуючись благородними цілями. Наприклад, дружина може казати до свого чоловіка, що йде від нього, поки він не опам’ятається, або що буде молитися за нього на віддалі, поки він не зрозуміє своєї помилки. Причиною війн у серці людини є гріх (відлучення від Бога). «Квітка тягнеться до сонця, а людина до Бога». Людина, яка відхиляється від Бога, завжди нищить своє серце, яке є вмістилищем Божої присутности. Кому це потрібно? Дияволу. Спо; чатку сатана був сотворений як добрий ангел Світла, але збунтувався проти Нього. Він є той, який відлучився від Бога, повстав проти Нього через гордість і намагається привести нас до гріха. Розгляньмо один текст з книги Буття: «З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший був змій. Він і сказав до жінки: “Чи

Як говорить відомий богослов Тома Шпідлік, «у кожного з нас є свій рай, тобто серце, яке створив і сповнив миром Бог; водночас усі ми раз по раз переживаємо зустріч зі змієм, який проникає у серце, щоб спокушати нас». Багато святих Отців, зокрема Оріген, писали, що «джерелом і початком кожного гріха є думка думка». Змій у раю представляє себе добрим, але пропонує людині те, що її руйнує. А потім спонукає засумніватися у добрі, яке сотворив Бог, тим самим бажаючи накинути зовсім иншу візію життя, щоб ми прийняли її за свою. Помилка першої жінки, Єви, була в тому, що вона пішла на контакт зі сатаною і почала вести з ним діялог. Людина, яка контактує зі злом, починає забувати про зв’язок зі Люблячим Отцем. Спаситель Ісус Христос вчить учнів, як потрібно ставитися до диявольських прикладів: «Знову


бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, кажучи: “Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся”. Тоді Ісус сказав до нього: “Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити”» (Матв. 4, 8;10).

Сучасний священик

Єдине правильне ставлення до спокуси – відкинути її. У духовному житті людина покликана вести боротьбу з гріхом, зі злом, так як це робив Христос. Ісус ніколи перший «не наступав» на диявола, але лише воював з ним, захищаючись. Наше суспільство втрачає відчуття присутности у світі зла, а тому попадає у пастки, які ретельно замасковані. Диявол вищий від нас за природною істотою і знає слабі сторони з минулого. Молитва є гарним способом для відновлення діялогу зі своїм Творцем, але вона не завжди допомагає у хвилині спокуси, бо може стати втечею від реальности, яку навіює зло.

«І вдягнеш Арона в священні ризи; помажеш його і освятиш його, щоб служив мені священиком» (Вих. 40, 13). «Бо його вибрав Господь, Бог твій, зпоміж усіх твоїх поколінь, щоб він стояв на службі в ім’я Господа...» (Втор. 18, 5).

Християнська спадщина знає багато прикладів із життя святих, які боролися зі спокусами. Наприклад, св. Антоній подався у пустиню для боротьби з «демонами», тобто думками та фантазіями, що не давали йому спокою. Місцем такої пустині є наше серце, яке є правдою про нас і Бога. Блаженна Катерина Сієнська впродовж тривалого часу зазнавала від бісів збентеження нечистими помислами, й коли ті відступили від неї, явився їй Ісус Христос. Вона ж Його запитала: «Господи, де Ти був до цих пір?» Відповів Господь: «Я був у серці твоїм». Вона ж каже: «Чи ж це можливо, воно ж було сповнене скверними думками?». А Господь відповідає: «По тому знатимеш, що Я перебуваю у твоєму серці, коли не матимеш найменшого уподобання до нечистих думок, ба більше: ретельно намагатимешся позбутися їх, однак не зможеш, а тому вболіватимеш. Так ти вчинила для мене місце у своєму серці». Насправді диявол не має на нас впливу без нашої згоди, тому він діє ззовні на людину. Лише єдиний Бог має доступ до нашого нутра. Він зможе повести нас у житті, коли відкриємо свої серця. Християнин має працювати над Божими справами, а найбільшою справою Бога є спасіння людини, з’єднання зі своїм Творцем. Тому нашим завданням є досліджувати і очищувати глибину нашого серця, щоб творити Царство миру тут, на землі. Сьогодні існує хибна думка у багатьох християн: коли помислять про щось погане, думають, що вже виявили згоду на спокусу й сповідаються з цього. Так відповідає на це питання Тома Шпідлік: «Ті злі думки, які мимо нашої волі нас напастують, треба ні за що мати і зневажати, бо якщо ми зажурені цими думками і маємо занепокоєне сумління, то диявол ще більше насилає такі думки, ранячи наше серце і так прокладаючи собі шлях».

Тарас ГГолота олота

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

С

вященик – не святий, не святитель, а саме священик. Це слово відоме нам із дитинства, і коли ми його чуємо, то в нашій уяві постає поважний чоловік, який нібито є таким, як і инші, але водночас відрізняється від загалу. Священик завжди перебуває в центрі уваги, це людина особлива, яка, здавалося б, не має права на помилку, тим більше на вчинення навіть легкого гріха. З давніх;давен священик у громаді був уособленням не тільки святости, а й інтелігентности, прикладом для инших, і саме за його поведінкою визначали моральну поведінку у суспільстві. Cвященик – це смертна людина, яка має величезний привілей бути посередником між Богом і людьми, перетворювати хліб і вино на Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, відпускати людям гріхи, чим перевищує навіть самих ангелів, які мають змогу постійно перебувати в благодаті Божій і оглядати невимовний Божий образ. Далеко не кожна людина усвідомлює собі постать і особистість священика, яким він насправді є, що чинить, а часто бачить священство як одну з багатьох «професій», спосіб заробітку грошей. Психологія сучасної людини більше ґрунтується на матеріяльному боці життя, внаслідок чого фундаментальні колись духовні цінності стають архаїчними сільськими пережитками і втрачають своє первинне значення. Для сучасної, особливо молодої, людини релігія стає обтяжливим ритуалом, без якого можна обійтися, адже головною стала філософія вседозволености, коли життям треба насолоджуватись, а не обмежувати себе якимись певними релігійними правилами. До чого мандрує цей світ? Невже така тенденція збережеться в майбутньому, якими будуть наслідки? І це все відбувається в той час, коли на Церкву і взагалі на християнську віру не накладають ніяких табу, не переслідують, не знищують. Саме на боротьбу проти розвитку таких явищ і спрямована діяльність сучасного священика. Він повинен бути добрим місіонером, тобто нести слово Боже усім вірним – мирянам своєї спільноти, і тим, хто вважає себе практикуючими християнами, і тим, кого инші вважають великими грішниками. У всьому цьому полягає основна місія достойного священика: спасати як добрий пастир своїм прикладом та повсякденною наполегливою працею, якомога 17


більше людей прихиляючи до Бога. Правильне священиче служіння не зводиться до якоїсь однієї формальної роботи, а потребує самовідданої праці у багатьох напрямках христи; янського життя. Лише тоді можна принести людям максимальну користь, а Богу – радість і прославу. Звичайно, священик також людина і має свої будні, крім того він також не позбавлений боротьби з найрізноманітнішими спокусами, які рано чи пізно дають про себе знати кожній людині, а тому гідне священиче служіння вимагає не лише великої фізичної спроможности, але й великої душевної самовіддачі і самопожертви на благо ближніх. Священик має бути готовим вирішувати нагальні та актуальні питання церковного життя, займатися екуменічною діяль; ністю, завдання якої – єдність Христової Церкви. Має бути готовим стати мучеником за віру, якщо цього буде потрібно, і як це часто було протягом історії християнства. Але і в мирний та спокійний час, коли маємо свою незалежну державу і можемо спостерігати вільний розвиток

Церкви, відповідальність свя; щеників перед Богом та важливість їхнього служіння не зменшується. І в наш час пресвітер може бути втіленням святости, взірцем для наслі; дування у духовному житті. Він той, який іде в ногу з часом і одночасно проповідує одвічні християнські цінності та істини, власним прикладом переконує в їх дієвості і необхідності. Він не старається всім догодити, що у його поведінці було б тільки проявом відсутности життєвого досвіду, а вміє налагодити діялог з будь;якою людиною, навіть якщо вона дотримується иншого віросповідання. Священик не боїться безпід; ставних пліток, але і з обережністю сприймає усілякі хвальби та прославляння, навіть якщо вони мають реальні підстави. Він той, який завжди вислухає, порадить, допоможе і, уділяючи Святу Тайну Покаяння, не тільки відпускає гріхи, будучи інстру; ментом Бога, але й дає добру раду людині, яка знаходиться у скрутному становищі і не знає, як далі діяти, оберігаючи її від розчарування та чинення инших, численніших і важчих гріхів. Священик послуговується молитвою як найбільшою зброєю в руках духовного отця. Без молитви і віри священство перетворюється на звичайну професію чи спеціяльність, яку можна здобути кожному юнакові для покращення свого матеріяльного стану. Пас; тирське служіння зводиться лише до формальної відправи Богослужінь і уділяння Святих Тайн. Без цих двох постулатів священство втрачає свою сутність і сенс. Йому Богом дано більше, ніж иншим, але від нього і більше буде вимагатися. Тільки по;справжньому відчуваючи Боже покли;

18

кання, хлопець може стати добрим слугою Христа – хорошим священиком. Якщо чоловік бажає стає священиком, не відчуваючи того особливого поклику Господа, того внутрішнього голосу, який каже, чого людина має прагнути, він ніколи не буде справжнім пресвітером і дійсної користі людям як добрий пастир не принесе. Буде ставитися до священства як до професії і вважатиме щоденне священно; діяння рутинною працею, за яку захоче чималої платні від Церкви і від людей. Наш світ – це світ грошей, влади, обману. Невже все це скоро витіснить із наших сердець фундаментальні християнські істини, постулати, норми? Основне заавдання духовенства на сьогодні – прихилити до лона Церкви якомога більше людей, своєю щоденною самовідданою працею засвідчувати істинність християнської віри, наповнити нашу духовну сферу не символічними ритуалами, а живим Божим словом: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5, 16).

Юрій Ковальчук


Чому ми ходимо до церкви ?

І

з цим запитанням звернулася одна з львівських газет до місцевих жителів. Таке опитування показало неочікувані результати: 72,8 % людей, які взяли в ньому участь, не могли дати конкретної відповіди, не могли виокремити основну мету, чому ходять до церкви. Решта опитаних, які наводили власні мотиви з цього приводу, на жаль, не надавали пріоритету основній меті! А це не може не тривожити! Одного недільного ранку я з приятелем повертався з Літургії й у процесі жвавого діалогу я також поцікавився, якою ж є та найважливіша мотивація відвідин храму Божого, а головне – з якою він метою бере участь у Службі Божій. У відповідь я почув різні аргументи, починаючи від того, що йому просто добре бути в церкві, і закінчуючи тим, що він це робить, бо так роблять його батьки. Звичайно, в цих твердженнях немає нічого поганого, та вони все;таки не відкривають правдивого наміру нашої участи у Святій Літургії. Щоб підвести свого приятеля до вирішення цього питання, я пригадав йому про Святу Вечерю, на якій були учні з Ісусом. Провів найпростіші паралелі і показав, що ця сама Вечеря є на теперішній час Службою Божою. Постарався нагадати йому про створення Церкви самим Ісусом Христом і також закцентував його увагу на тому важливому факторі, що всі люди мають велику ласку Божої благодати через благословення святого апостола Петра. Св. Петро прийняв від Сина Божого церковний уряд на землі, що своїм безпосереднім способом передається як дар з висоти всім Святішим Отцям. Він є тою непорушною скалою, на котрій утвердилася Церква, і спадкоємцем ключів добра та благодати Царства Небесного. Тому ми маємо горіти бажанням бути в церкві, разом з иншими щиро молитися і прохати Божої благодати, прямуючи по

тому розбурханому життєвому морі до твердині, вічної скелі, до Царства Господнього. І це є наша земна мета, в якій нам допоможе Церква. І відразу я звернувся до приятеля з питанням, чи він би не хотів бути присутнім на ній. Звичайно, його відповідь була позитивною, скажу навіть більше, він був направду щасливим в той момент, коли сам зрозумів, що основною метою присутности на Літургії є прийняття до свого серця Святого Пресвята тайна Причастя. Євхаристії є тою найголовнішою причиною (якщо можна так сказати), заради якої ми приходимо до храму Божого. Євхаристія є тою єдиною дорогою, яку нам грішним людям показав Ісус Христос заради спасіння. З першим гріхом наших прародичів (Адама і Єви) ми також стали слабкими через падіння у гріх. Тому Бог з превеликої Своєї любови до нас послав Єдинородного Сина, який через власну смерть повернув нас до Небесного Батька, щоб ми позбулися гріховних пут та придбали образ давньої краси. А щоб цього досягнути, треба прийняти до своєї душі і серця Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, покаявшись із усіх своїх гріхів. Цим ми відновимо в собі образ тої невимовної краси і освячуючої ласки Господньої. Так ми справді заживемо істинним християнським життям. Пресвяте Причастя є незліченним скарбом, який нам залишив сам Син Божий, щоб кожен раз ми могли оздоровитися і сказати в своєму серці слова любови до Бога. Цей скарб переданий Церкві через апостолів. Цей скарб, зрештою, має бути справжнім надбанням нашої душі, щоб, живучи ним кожен день, ми завжди були готові з любов’ю прийняти до свого щирого серця самого Спасителя. Це бажання має запалювати наші помисли і творити в нас почуття нетлінної любови до Бога. Неможливо описати словами всю велич цього Таїнства, яке нас позбавляє гріха і дарує спасіння, та доступно збагнути всю потребу, з якою ідемо до храму, де ми не просто молимося, а й беремо активну участь у Святій Літургії, приступаючи до Святого Причастя. Саме в той момент приходить до нас оздоровлення, не тільки духовне, а й тілесне. Святе Причастя є оздоровленням для людини в повному розумінні цього слова. «Я є Дорога, Правда і Життя», – говорить Ісус Христос. Це переконливе свідчення того, що, приймаючи Його Святе Тіло і Кров, ми є на правильному шляху. Тому істинною дорогою до Бога для християнина є дорога Церкви, де замешкав сам Спаситель Ісус Христос. Це правдива ціль, з якою має в бажанні горіти наша християнська душа, ціль, з якою ми маємо ходити до Храму Господнього, ціль, з якою маємо прожити все своє життя.

Роман Дячишин

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

19


Старість

якнайшвидше відокремитися від батьків. А коли до тих прийде старість – якомога швидше віддати їх на опікунство у спеціяльні будинки чи у чиїсь руки, щоби «позбутися» клопотів. Це ж стосується й инших держав (і нашої також), які «беруть приклад» з перших, вважаючи нормальними подібні тенденції: «У світі ж тепер всі так роблять».

С

учасна людина живе у світі з дуже швидким темпом і часто не в силі помітити когось иншого, окрім себе. На жаль, згадує про ближнього здебільшого тоді, коли його можна використати. Мабуть, головною причиною цього є те, що ми не бачимо в иншій людині самого Христа. І часто саме через таке сприйняття «невигідні» особи потрапляють до інтернатів або будинків для перестарілих. Кожна людина сотворена на образ Божий і повинна досягнути Його подоби впродовж свого життя на землі. Незважаючи на вік чи стать Бог любить всіх людей однаково. Проте у людській свідомості, зокрема у молоді, складається думка, що люди похилого віку відрізняються від них радикально – не розуміють життя, мають «застарілі» погляди, які зараз нічого не варті, та й самі вони вже «своє віджили», і… ними можна нехтувати чи приділяти їм менше уваги. Однак, якщо поглянути на людську психологію, то можна зауважити, що особи похилого віку, зважаючи на свою неміч, як і малі діти, потребують більшої уваги та опіки. Будучи ще неповнолітніми, мабуть, кожен з нас намагається (чи намагався) виявити якусь особливу любов до своїх батьків. Проте часто трапляється так, що, ставши дорослими, самостійними, здатними забезпечити себе та свою сім’ю, рідні син чи дочка забувають про те добро, яке отримали. Забувають також і ті обіцянки, які давали у дитинстві: що ніколи не забудуть і завжди опікуватимуться батьками у старост��. Будинки для перестарілих мають й иншу крайність. Як не прикро, та непоодинокими є випадки, коли молоді особи «опікуються» батьками чи родичами лише для того, щоб отримувати їхню пенсію, матеріяльну допомогу чи успадкувати майно, незважаючи при цьому на потреби чи прохання про допомогу. Яскравий приклад такої «синівської любови» можемо спостерегти у країнах Західної Європи чи США, де молоді люди, досягнувши повноліття, прагнуть 20

Здається, суть цієї проблеми полягає у тому, що молоді особи забувають про обов’язок подяки за все, що батьки чи родичі вчинили для них. Молодь уважає, що батьки чи родичі мають обов’язок її одягати, годувати чи матеріяльно підтримувати. Коли отримує це все – цінує їх. Однак, як тільки батьки стають немічні або нема потреби у допомозі – одразу виникає прірва між поколіннями. Це пов’язане зі споживацькою філософією сучасного суспільства. Проте більшу частину суспільства таки творить свідома молодь, яка готова допомагати немічним і стареньким людям з будинку перестарілих, приносячи їм радість. Такі люди належать до різних товариств чи організацій («Родина», «Духовні бесіди», «Містична троянда» і т.п.). В неділю зранку вони відвозять або допомагають стареньким людям потрапити до церкви, де разом з ними беруть участь у Святій Літургії, після чого, якщо надворі гарна погода, гуляють разом, зривають виноград чи яблука і розмовляють. А це для старших чи не найважливіше, бо вони потребують не так матеріяльної чи фізичної допомоги, як простого спілкування. А розмовляти з ними можна так, як і з усіма иншими – на будь;яку тему: про своє життя, про те, що відбувається довкола нас, а також про Бога. Вони самі читають, а також просять, щоб їм читали Святе Письмо, різні журнали та газети. Молоді люди намагаються урізноманітнити життя старших осіб, самі переживаючи від цього велику радість. Вони грають їм на музичних інструментах, співають, святкують їхні дні народження. Взимку до інтернатів приходять з вертепами… Ці старенькі люди люблять, щоб з ними хтось був поруч – той, кого б можна було взяти за руку чи обійняти. Вони, які і кожен із нас, потребують, щоб їх любили, а також, щоб і вони могли дарувати свою любов иншим. …Щоб їх відвідати, не обов’язково належати до якоїсь організації чи спільноти, а лише мати велике бажання ділитися любов’ю із самотніми. І тоді здійсняться слова Христа, який промовляє: «...усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Ігор Дорош


Â×ÈÌÎÑß ËÞÁÈÒÈ

(продовження теми «Новий погляд на побачення»)

У

попередніх номерах часопису ми говорили про те, як сучасне суспільство перекрутило побачення, перетворивши їх на своєрідну гру – один зі способів розважитися. Мас;медія пропагує абсолютно неморальне трактування людини як засобу для досягнення своєї мети чи задоволення своїх бажань. Сексуальна рево; люція призвела до перелому людської свідомости. Побачення, особа проти; лежної стати у більшости молодих людей асоцію; ється найперше із сексом. Сім’я, діти, обов’язки… все це почало виглядати так «неприродно» і «нудно» в очах молоді! Зайти у серце иншої людини стало немовби зайти до маршрутки… проїхати одну зупинку і вийти… а згодом зайти у иншу «маршрутку». . . Людина сприймається як предмет, який можна взяти, коли захочеться і зробити з ним все, що захочеться. Божий задум заперечено, а людську природу ; покалічено. Проте є у світі чимало свідомих людей, які стараються жити за Божим Словом, не сприймають світ як предмет для досягнення своєї мети. Вони цінують і поважають себе та инших, серйозно і розумно підходять до побачень, але всеодно зустрічаються з проблемами у стосунках. І це справді може викликати у нас серйозне розчарування, якщо не зрозуміти причину цих проблем. Людина була сотворена Богом із великої любови, і у любові покликана прожити усе своє життя. Коли один із книжників запитав Ісуса Христа, що йому робити, щоб вічне життя осягнути, у відповідь почув: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, всією душею своєю, всією силою своєю, всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе»1. Без любови людина не може почуватися щасливою. Людина потребує любити і бути любленою. Тому будь;які стосунки повинні ґрунтуватися на любові. У сім’ї, з друзями, на роботі чи на навчанні, у парку чи у громадському транспорті – де б ми не були і що б не робили, слід завжди жити і чинити з любов’ю. «Я тебе люблю!»… Навіть якщо наші почуття до коханої людини є надзвичайно сильними і щирими, цього може виявитись замало, щоб могти бути щасливими разом. І це, мабуть, багато із вас мали нагоду досвідчити у своєму житті. Чому двоє людей щиро кохають одне одного, але не відчуваються

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

Полеміка любленими?! Чимало молоді розуміє любов лише як яскраві і прекрасні почуття. За такою логікою часто чуємо що, любов може «прийти» і «піти». Коли людина закохується – то любов «приходить», а коли закоханість минає – то все валиться, і любов «відходить», кажемо ми. Мусимо зрозуміти, що любов – це великий дар від Бога. Любов не «приходить» сама від себе, а є Божим даром. Також треба усвідомити, що Бог ніколи не забирає назад того, що подарував нам. Бог не забирає любови! Бог сіє її зерно у наші серця, а ми доглядаємо, щоб це зерно проросло. Любов жива, а якщо ж за нею не доглядати, то станеться те, що ми звикли називати «любов минає». Иншими словами, любити потрібно вміти. Доктор Генрі Чепмен, після тридцятилітньої праці у цій «галузі», пише серію книг «П’ять мов любови», де зазначає, що різні люди виявляють свою любов по; різному. На його думку, існує п’ять емоційних мов любови – п’ять способів, якими люди висловлюють і з допомогою яких розуміють емоційну любов2. Важливо знати, якої саме мови потребує наш партнер, і володіти нею, бо саме тоді, коли ми навчимося виражати свою любов мовою иншої людини, вона відчуватиме себе любленою. І навпаки, якщо ця особа відповість взаємністю, розмовляючи нашою мовою, вона задовольнятиме нашу емоційну потребу в любові3. Отож, кілька слів про кожну із п’яти мов любові: 1) Слова підтримки підтримки. Протягом дня ми чуємо та говоримо дуже багато слів. Але які саме слова і, врешті, як сказані? Слова подяки і підтримки, співчуття і розуміння, утвердження і компліменти – це те, чого потребує кожна людина. Мало того, брак відповідних слів означає брак любови для людини, у якої слова підтримки є першою мовою. Насправді ми маємо дуже багато причин і нагод, щоб сказати комусь добре слово, але майже ніколи не робимо цього. Даремно! Бо велике діло можна зробити одним простим, добрим словом. Соломон одного разу сказав: «Журба гнобить серце людини, а добре слово її звеселяє»4. Варто навчитися часто говорити одне одному слова підтримки. Тим самим ми прикрашуємо атмосферу, яка панує навколо нас, ми зміцнюємо стосунки із кожним, до кого лунають наші добрі слова, бо любов породжує любов! 2) Подарунки Подарунки. Самі по собі подарунки ніколи не зможуть замінити любови, однак вони можуть бути 21


яскравим її виявом, особливо людині, для якої це перша мова любови. Проте подарунки робити не так просто, як здається. Найлегше подарувати «стандартні» коробку цукерок і квіти. Звичайно, иншому буде приємно отримати цей подарунок, однак якщо постаратись і вивчити зацікавлення особи, її потреби, то можна вибрати значно «ефективніший» дар. Адже одна людина дуже любить квіти, а инша – м’які іграшки, одна любить різні сувеніри, а иншому вони набридають. Хтось любить, коли йому дарують одяг, а комусь потрібні гроші… Варто пам’ятати: якщо нам подобається якась річ, це не означає що вона так само буде подобатись иншій людині. Також слід врахувати те, як людина може реагувати на наш подарунок. Адже одні радо приймають будь;які подарунки, инші не можуть прийняти дорогий подарунок, навіть якщо він подарований абсолютно щиро і безкорисливо. У такому випадку подарунок може навіть руйнувати стосунки. Не варто дарувати речі, які можуть зашкодити цій людині. Наприклад, якщо 16;річний юнак, який дуже любить мотоцикли і швидкість, попросить спортивний мотоцикл, мусимо розуміти, що такий подарунок може навіть стати причиною його смерти. Подарунок, вчинений без любови – «підробка». Проте ми нерідко робимо подарунки з корисливих причин, щоби щось здобути. Наприклад, хлопцеві сподобалась дівчина, і він дуже хоче завоювати її серце. День за днем приділяє їй багато уваги, робить приємні сюрпризи, дарує квіти, пише гарні SMS. А коли дівчина відповідає взаємністю, хлопець перестає приділяти їй стільки уваги, дарувати квіти… і це не тому, що у нього немає часу чи грошей на рахунку, а тому, що він уже «дістався» до мети. Такі стосунки, напевно, зів’януть, особливо якщо для цієї дівчини першою мовою любови були подарунки або слова підтримки. 3) Вчинки служіння служіння. У цілому світі мільйони заклопотаних людей, яким просто «не вистачає часу» на те, щоб прислужитись иншим, навіть рідним чи коханим. Ми забуваємо про те, що хтось потребує нашої любови. Служіння – це один із способів виразити любов. Яскравий приклад служіння знаходимо у Євангелії від Івана, де читаємо, як Ісус Христос «…налив води до вмивальниці та й зачав обмивати ноги учням і витирати рушником, що ним був підпереза; ний»5, а далі «Коли обмив ноги вам Я,

Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклад дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив»6. 4) Якісний час час. Гарно проведений час разом також є виявом любови. Проте бути поруч – не завжди означає бути разом! Справжня близькість потребує зосередженої уваги7. Це означає, що в той час, коли ми разом, то повинні цілком посвятити себе одне одному. Важливо також навчитися слухати. Насправді малий відсоток людей вміє слухати. Більшість схильні слухати доти, доки не вловлять тему розмови, а потім беруться висловлювати усе, що їм спадає на думку8. Ми починаємо висловлювати свої коментарі і поради, незважаючи на те, що ніхто нас про це не просив. Коли слухаємо, варто дивитись в очі, давати зрозуміти, що ми почули сказане, прислухатись до почуттів людини, не перебивати і не займатись иншими справами. Кінець;кінцем можна запитати, чи ми можемо якось допомогти, але ніколи силоміць не нав’язувати свої поради. Щоб якісно проводити час, зацікавлення иншої людини.

корисно

знати

5) Фізичний доторк. Взяти людину за руку, поплескати по плечі, обійняти… все це є потужним виразником любови. Але потрібно правильно обирати час і місце, а також поважати иншу особу. Наприклад, 15;річний юнак почуватиметься любленим і захищеним у обіймах своїх батьків вдома, однак ті самі обійми батька чи матері у колі однолітків можуть сприйнятися зовсім по;иншому. Слід пам’ятати, що не варто нав’язувати людині ті доторки, які їй не подобаються, адже кожен по; різному їх сприймає. Одним подобається, коли їх поплескують по плечі, а инших це дратує. Ті мови любови, які нам видаються незначними, неефективними, можуть бути найважливішими для иншої особи. Завжди потрібно бути уважним до близьких, їхніх особливостей і неповторности. Адже, навчившись говорити мовою любови иншого, ми допоможемо йому відчувати себе любленим, тим самим зміцнюючи наші стосунки.

Володимир Чабан Примітки: 1

Лк. 10, 25;27.

2

Чепмен Г. П’ять мов любові у подружжі. ; Львів: Свічадо, 2008. – С. 13. 3

Пор. Чепмен Г. П’ять мов любові у подружжі. ; Львів: Свічадо, 2008. – С. 27. 4

Прип. 12, 25.

5

Йо. 13, 5.

6

Йо. 13, 14;15.

7

Чепмен Г. П’ять мов любові у подружжі. ; Львів: Свічадо, 2008. – С. 83.

8

22

Там само. – С. 87.


Відповіді усміхненим незнайомцям

М

айже до кожного з нас, напевно, підходили на вулиці охайно вдягнуті люди зі запитанням: «Чи читаєте Ви Святе Письмо?», «Чи потрібна Біблія в сучасному світі?» або «Чи знаєте Ви, чому у світі стільки різних бід і катастроф?» Кожен читач здогадається про кого йде мова. Це представники секти «Свідки Єгови». Вони щодня ходять по вулицях міст та сіл, навіть приходять до наших домівок, розповсюджують свою літературу (наприклад, «Вартова башта» чи «Пробудись»), «проповідуючи» свою віру. Їхнє усміхнене і щире обличчя світиться немовби великою радістю, коли вони вітаються з нами, а потім починаються звичні запитання, які вони задають так, що майже кожен дасть відповідь, а звідси випливає розмова. Часто;густо християни не можуть заперечити їхньому навчанню, мовчать і уважно слухають, але найгірше, коли погоджуються з їхнім вченням і навіть стають членами їхньої секти. Ісус Христос попереджав, що «з’являться лжехристи і лжепророки і чинитимуть великі знамення і чудеса, щоб звести, як можна, і вибраних» (Мт. 24, 24). На жаль, це не єдина секта, яка зводить вибраних із правдивої дороги, але саме ця є найбільш знайомою для нас.

образ…» (Бут. 1, 26;27). Кажучи слова «сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу», Бог виразно вказує на більшу кількість осіб, подаючи їх у множині, Святе Письмо далі каже: «І сотворив Бог людину», чим підкреслює, що в тих трьох Божих особах є ОДИН БОГ. Отже, не одна особа творила, а один Бог. Під час дискусії часто можна почути закид, що слово «створімо» ніяк не підтверджує існування Трійці, а свідчить про вищу гідність Бога. Така гідність у народів Сходу виражалась через множину, що, в свою чергу, підкреслює її. Не заперечується те, що множина застосовувалась для підкреслення гідности, але важко погодитися, що вираз «сотворімо» не підтверджує існування Пресвятої Трійці. Якщо не підтверджує, то, тим більше, і не заперечує хоч би тому, що коли висловлювалась одна особа, то мусила бути друга, тобто та, яка її слухала. Слово «сотворімо» не тільки не заперечує, але підтверджує те, що при створенні людини було більше осіб, які створювали. Свідки Єгови можуть і погодитися з тим, що людину творило більше осіб, адже Бог Єгова скористався допомогою свого Сина. Коли ще перед віками, як Слово;Логос, Христос не був би Богом, то Бог;Отець сказав би так: «Сотворімо людину на МОЮ подобу». Якщо ці слова казав Христос, не бувши Богом, то вони звучали б приблизно так: «Сотворімо людину на образ і подобу ТВОЮ». Але ніяк не «нашу», бо людина була сотворена на подобу Божу: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 27). Христос є Сотворителем, співістотний Богові Отцю. Книга Буття каже, що при сотворенні була присутня третя Особа Божа – Святий Дух: «Земля ж була пуста й порожня та й темрява була над безоднею, а дух

У цьому номері часопису (і в наступних) хочемо на основі Святого Письма показати кожному читачеві, що факти, представлені Свідками Єгови, є фальшиві. Ви зможете побачити, наскільки ця секта обдурює своїх членів, подаючи їм лише деякі, часто вирвані зі загального змісту, уривки Святого Письма на підтвердження своєї науки. За допомогою книжки Г. і А. Щепанських, Т. Кунди «Святе Письмо заперечує навчання Свідків Єгови» спробуємо показати основні моменти фальшивого вчення цієї секти і їхнє заперечення на основі Біблії. Сьогодні розглянемо тему Пресвятої Трійці. Святе Письмо вчить, що є три Божі Особи: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Сина Божого і Святого Духа свідки Єгови не визнають за Бога. Тому часто можна від них почути, що католики вірять у трьох Богів. Подібний закид не має жодної підстави, тому що Святе Письмо розрізняє три Божі Особи, які складають нерозривну єдність – Пресвяту Трійцю. Цю єдність часто підкреслює Біблія, про що переконуємось із перших сторінок Старого Завіту: «Тож сказав Бог: сотворімо людину на НАШ образ і на НАШУ подобу… І сотворив БОГ людину на СВІЙ

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

23


Літургійне богослов’я Божий ширяв над водами» (Бут. 1, 2). Значить ціла Пресвята Трійця причинилась до створення. Коли Ісус Христос посилав своїх учнів проповідувати, то сказав до них: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). Тут чітко Христос каже, щоб вони хрестили всі народи в ім’я Пресвятої Трійці. Св. Матей представляє Пресвяту Трійцю, описуючи хрещення Ісуса Христа: «А охрестившись, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось йому небо, і він побачив Духа Божого, який спускався, мов голуб, і зійшов на нього і голос пролунав з неба: «Це Син мій любий, що його я вподобав» (Мт. 3, 16;17). У цьому місці теж: Бог Отець промовляє, святий Дух сходить, а Божий Син починає справу Божого відкуплення прийняттям хрещення. Правду про Пресвяту Трійцю треба сприймати вірою, оскільки людським розумом її збагнути неможливо. Застосовувати людський розум для пізнання Божої таємниці про існування Святої Трійці – це те саме, що і вникати в саму суть Бога. Цього людина своїм розумом ніколи не збагне, подібно як тваринний світ не може проникнути розумом у світ людських істот. Усе, що подає нам Святе Письмо на тему Святої Трійці, має бути для нас достатнім. Решту нехай доповнює віра. Її суть полягає в увіруванні в те, чого ми не бачили. Якби ми все дослідили, то не було би віри, а лише факт. Однак Христос говорить: «ЩАСЛИВІ ТІ, ЯКІ, НЕ БАЧИВШИ, УВІРУВАЛИ!» (Ів. 20, 29). Апостоли так пишуть про існування Святої Трійці: «Ви ж, любі, що будуєтеся вашою найсвятішою вірою і молитесь у Святім Дусі, бережіть себе самих у любові Божій. Очікуючи милости Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя» (Юд. 20, 21). Цю саму думку подає св. Павло: «Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (2 Кор. 13, 13). Як один, так і другий апостол в одному короткому вірші виразно представляє всі три Божі Особи. Свідок Єгови обмежується тільки перевіркою у Святому Письмі цитати, поданої «Вартовою Баштою», щоб впевнитись, чи така цитата існує, і вважає це за достатнє. Будучи вдоволеним, не задумується над змістом і значенням цього вірша. Для нього важливо те, що такий вірш є і що його згадує «Вартова Башта», а вона завжди має рацію, навіть коли неправильно його пояснює… (далі буде)

Підготував Іван Мисів, Біблійне товариство сприяння екуменічному діялогові «Еффата»

24

À≥ÚÛ„≥ÈÌËÈ ≥Í ˇÍ ÁÌ‡Í ÊË‚Óø ÷ÂÍ‚Ë

В

ересень є не лише звичайним, календарним початком нової пори року, а й важливою подією у житті нашої Церкви. Саме 1 (14) вересня Церква святкує початок, «найменування», нового церковного року, який розпочинає своєрідне коло літургійних богослужінь. Установлення дати, якою розпочинається літургійний рік на 1 вересня (за новим стилем) чи на 14 – за старим, має давню історію, початки якої сягають ще часів Римської імперії. Якщо поглянути у церковний календар, то в день початку церковного року зустрічаємо слово «індикт», що з латинської мови означає «проголошення» або «податок». Це був едикт римських імператорів, в якому з метою збирання податків містився наказ через певний час проводити оцінку земельних маєтків. Такі едикти почали з’являтися від 297 р., за цісаря Діоклетіана (284;305 по Хр.). З часом слово «індикт» стало означати також період 15;річного циклу і його перший день. Пізніше індикт стає позначенням важливих дат громадського життя. Та початок цього циклу не збігався з початком астрономічного року, 1;го січня, як і в наш час. Першим днем індикту було 23 вересня, дата народження цісаря Августа. А у 312 році цісар Константин після премоги над Марксентієм і здобуттям Верони видав постанову про податок, який почав діяти з 1(14) вересня. На Першому Нікейському Соборі 325 року, із вдячности Константинові за легалізацію і дозвіл сповідувати християнство, отці Церкви прийняли цю дату за початок нового церковного року. Варто знати, що вересневий початок церковного року є характерний лише для Церков східної традиції. Західна Церква розпочинає його першою неділею різдвяного посту (адвенту). Вже з восьмого століття на Сході з’являються згадки про 1 вересня як церковне свято, яке має свою окрему службу. «Всієї твари Створителю, що у своїй владі встановив времена і літа, * благослови вінець року благости Твоєї, Господи, * охороняючи в мирі благовірний народ, городи, села і всі обителі Твої, * молитвами Богородиці, і спаси нас» (тропар Індикту). Поглянувши у церковний календар, бачимо, що всі дні, починаючи з 1(14) вересня і закінчуючи 31 серпня (13 вересня) є присвячені певній події з життя Христа і Богородиці, а також великій кількості святих. Встановлення свят розпочалося ще в перші століття християнства. Вже у ранніх християнських громадах неділя стає першим святом, що знаменує славне Воскресіння Христове. Це перше торжество, яке стає осередком у подальшому розвитку і виникненню инших свят. Потім з’являються такі свята, як


цісар Константин Великий (272 ; 337)

Богоявлення (ІІІ ст.), Різдво ГНІХ, Обрізання та Стрітення (ІV ст.), та багато инших, які світло празнує Церква до сьогодні. Усі вони пов’язані з життям, хресною смертю та воскресінням Христа. Святкуючи їх щороку, ми не творимо лише звичайний спомин історичних подій, що минули, а повинні у своєму серці брати в них активну участь, щоб стати учасниками подій земного перебування вічноживого і діяльного Христа, який «учора та сьогодні той самий навіки» (Євр. 13, 8) і навколо особи якого зосереджується літургійний рік. Уподовж року Церква також в особливий спосіб почитає Богородицю, до заступництва якої прибігають різні народи і подіям з життя якої присвячено немало свят. Розвиток богородичних свят також розпочинається ще в перші століття християнства. Варто зазначити, що першим великим святом у церковномму році є празник Різдва Пресвятої Богородиці 8(21) вересня, а останнім – Успіння 15(28) серпня. Цей факт сам по собі промовляє про велику увагу до Тієї, яка породила Спасіння світу. Окреме місце у літургійному році відведене і святим, духовні подвиги і мученицьку смерть за Христа яких прославляє земна, «воююча» Церква. Саме подію земної смерти ми згадуємо, коли почитаємо святих і водночас славимо їх народження для неба. Напевно, немає народу, з котрого б не вийшли святі, які своїм життям заслужили собі це визнання. Не є винятком і наш український народ. Не один храм є посвячений рівноапостольним Володимирові і Ользі, Борисові і Глібу, Йосафатові Кунцевичу та 26 новомученикам, мученицьку смерть за Христа яких визнала Церква. Якщо поглянути на наш календар як на сукупність празників, то можемо розділити їх ще на рухомі та

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

нерухомі. Нерухомими називаємо такі, які щорічно припадають на одне і те саме число місяця, і можуть припасти на один із семи днів тижня. Наприклад: Різдво ГНІХ – 25 грудня (7 січня), Богоявлення – 6 (19) січня тощо. Рухомі ж свята припадають щорічно у той самий день тижня, але на инше число місяця (наприклад, Воскресіння чи Вознесіння ГНІХ). Дата усіх цих рухомих празників залежить від свята Христового Воскресіння, а це також має свою історію. У перших століттях християни відзначали це свято у різний час, через що постійно виникали суперечки. Отці Першого Вселенського Собору, 325 року, установили, щоб це свято святкували в першу неділю (бо Христос воскрес саме в цей день тижня) після першого весняного повного місяця, а день 21 березня (3 квітня), установлено як перший день весни. Коли повня є 21 березня (3 квітня), то у наступну неділю є Великдень. Та навіть якщо б 21 березня було у суботу, то 22 березня (4 квітня) був би Великдень. Однак коли повня була би 20 березня (2 квітня), тоді потрібно чекати наступної повні, і, відповідно, великдень буде набагато пізніше. Найпізніше Пасху Церква святкує 25 квітня (8 травня). А через те, що зміни місяця і повні кожного року є иншими, тому і дата Великодня завжди різна. Велика увага в літургійному році звернена на пости, яких маємо чотири: Різдвяний піст (з 28 листопада до 6 січня), Великий піст (з понеділка після Сиропусної неділі до Воскресіння Христового), Петрівка (від Неділі всіх святих до празника святих Петра і Павла), Спасівка (від 1(14) серпня до празника Успіння Пресвятої Богородиці). Як можемо зауважити, пости передують великим святам і мають мету не лише обмежити нас у вживанні певних страв, а, насамперед, у духовний спосіб підготувати до великих торжеств. Є також дні, які названі загальницями, тобто у цей час в середи і п’ятниці дозволено споживати будь;які страви. Загальниці є в календарі після великих свят, спогадуючи слова Христа до фарисеїв: «Чи ж личить весільним гостям постити, поки молодий з ними?» (Мт. 9, 14;15). Своїм розмаїттям наш літургійний рік показує живу і діяльну Церкву на землі, яка в особливий спосіб прославляє Пресвяту Трійцю і Церкву Небесну. Літургійний рік – це єднання багатьох сердець у палкій молитві і прославі Творця. Це час, коли тисячами голосів лунає могутній гімн подяки, що його співає уся Церква. Анатолій Доманський Використана література: 1. о. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – Львів: Свічадо, 2004. 2. о. Дольницький І. Типик Української Католицької Церкви. – Львів: Місіонар, 2002. 3. о. Гузар Є. Літургіка Греко;Католицької Церкви. – Львів: НТШ, 1910. 4. о. Федорів Ю. Пояснення церковних богослужінь і Святих Тайн. – Львів: Свічадо, 1999.

25


Ц

ьогоріч Українська Греко;Католицька Церква відзначає 200 років відновлення Галицької митрополії. Згадаймо, як розвивались ці події два століття тому. У 1303 році з’явилася грамота цісаря Андроніка і патріярха Атанасія, якою вони підвищили єпископство Галича до ступеня митрополії. Галич, тодішня столиця галицьких князів ( до 1272 року), мав за собою вже довгу історію як одна із давніших наших єпархій. Нова, Галицька митрополія, була 81;ою у списку митрополій Константинопольського патріярхату. Вона обіймала єпархії: Галицьку, Перемиську, Володимирську, Холмську, Луцьку і Турівську1. Подібно, як це було з київськими митрополитами, так також і тут першим митрополитом став грек Нифонт. Хто він був, звідки прийшов та якою була його діяльність – невідомо. На митрополичому престолі сидів недовго, бо вже через два роки помер (1305 р.). Після того, як 1340 р. закінчилася династія Романовичів, Галицько;Волинське князівство стало здобиччю сусідів. Вже не було сили, зв’язаної кровно й ідейно з традиціями і культурою рідної землі, не стало тих князів, що були символом незалежности Галицько;Волинської держави, а з тим і перервалася її славна історія – почався повільний занепад. Першим сигналом цього було скасування митрополії. Не було кому постояти за інтереси нашої Церкви! Грецьким патріярхам було байдуже, чи Галицька митрополія існуватиме чи ні. Московський митрополит Теогност разом із князем Симеоном Гордим, сином Івана Калити, ще за життя галицького митрополита Теодора (1345 р.) вислали посольство зі значною сумою грошей до патріярха та просили скасувати Галицьку митрополію, зумовлюючи це тим, що через поділ митрополії виникає небезпека втрати правдивої віри в єпархіях, над якими московський патріярхат не має нагляду. Патріярх дочекався смерти митрополита Теодора, і митрополію було скасовано. Відтепер усі українські землі мали підпорядковуватись митрополитові у Москві. Після прилучення Галичини до Австрії під час першого поділу Польщі (1772 р.), до Марії;Терези звернувся єпископ Андрій Бачинський із проханням відновити Галицьку митрополію і прилучити до неї Закарпаття і навіть греко;католиків із Семигорода. Австрійський уряд дав згоду, але угорський запротестував – Галицьку митрополію так і не вдалося відновити. Тільки після смерти київського митрополита Володковича митрополит Лев Шептицький отримує титул «Галицький». Після смерти Лева Шептицького губернія висуває на галицького митрополита Бачинського, та угорський уряд знову протестує. Відновлення Галицької митрополії ускладнювалося ще й тим, що митрополит Ростоцький (якого Москва поставила митрополитом галицьким) ще жив, а без його згоди годі було відокремити Галичину.

26

У 1803 р. австрійський уряд почав упорядковувати церковні справи на території держави. Латинські єпископи, львівський і перемиський, зажадали ліквідувати уніятські єпископства і віддати їх під юрисдикцію латинських. Львівська губернія, де польське духовенство мало великий вплив, була схильна до того. Але в цей час уніятські священики відправляють до Відня о. Михайла Гарасевича, Генерального вікарія Львівської єпархії, з домаганнями про утворення Галицької митрополії. Гарасевич – вихованець «Barbareum», досвідчений історик, автор твору «Аннали Руської Церкви», патріот, добрий дипломат2. З ним поїхав до Відня львівський єпископ Микола Скородинський. Вони спільно розгорнули широку й активну діяльність при імператорському дворі та перед нунцієм й імператором, які були готові підтримати справу утворення митрополії. У 1805 р. помер митрополит Ростоцький. У цей час помирають холмський і львівський єпископи, залишився тільки перемиський єпископ Ангелович. Римо;католики й надалі домагалися ліквідації уніятських єпископств. Губернія вимагала якнайшвидшого призначення єпископів. Завдяки Гарасевичеві цісар відправляє до Рима в 1806 р. листа, в якому домагається створення Галицької митрополії, а на митрополита представлено кандидатуру Ангеловича (який по закінченні богословських студій був ректором Державної семінарії у Львові і професором догматики у Львівському університеті, а з 1798 року – Перемиським єпископом) з вимогою, щоб Галицький митрополит мав усі права, якими володів Київський митрополит у час укладення Берестейської унії, гарантовані буллою «Decet Romanum Pontificem»3. Та в Римі вони зустрілися з новими труднощами: не було з’ясовано, чи взагалі існувала колись Галицька митрополія; російський цар вже призначив уніятським митрополитом Лісовського, а двох бути не

імператриця Марія;Терезія

ВІДНОВЛЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ 1808 року

Сторінками історії


Військовий капелан о. Омелян Ковч

може; у Львові вже є римо; католицька митрополія, це суперечить Замойському синоду, яким визначено, що митро; политом може бути тільки василіянин, а не світський священик.

Однак Австрія не дала «Placenium regiura» (дозвіл на утворення митрополії) через вимоги, які поставив Рим. Тоді Апостольська Столиця без усяких вагань утворила митрополію без дозволу австрійської влади. Так у вересні 1808 р. митрополит Ангелович вступив на престіл Галицької митрополії5. Ця подія залишила велику печать в історії нашої Церкви, відкривши нову сторінку у її розвитку. Іван ГГлова лова Примітки: 1

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Люблін, 1991. – С. 105. 2

Ленцик В. Нарис історії Української Церкви. – Львів, 2003. – С. 412. 3

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Люблін, 1991. – С. 258. 4

Ленцик В. Нарис історії Української Церкви. – Львів, 2003. – С. 413. 5

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Люблін, 1991. – С. 259.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

Поруч існують Церква і держава: Церква як організація духовна, яка перероджує душі, і держава як організація «мирська», що має на меті забезпечити безпеку та спокійне життя своїм громадянам. Обидві ці структури, кожна у свій спосіб, взаємодоповнюючи одна одну, підходять до вирішення однієї цілі – примноження добра і обмеження зла. Християнин є громадянином обох царств – царства Божого і кесаревого, є зобов’язаним обидвом. Обов’язком християнина є виступити на захист своєї Батьківщини, коли це необхідно, а обов’язок держави – цим не зловживати. Священик, який виконує своє служіння у війську або серед військових, фактом своєї присутности здійснює щось більше, ніж просто освячення військової служби. Капеланство – це особливе покликання. Погляньмо на капеланське життя одного із блаженних нашої Церкви, о. Омеляна Ковча, що був беатифікований Іваном Павлом ІІ під час його візиту в Україну 2001 року. Він проживав у важкі воєнні часи, тому капеланське служіння

о. Омелян Ковч

Але Апостольська Столиця все;таки видала буллу «In unsversalis Ecclesial Regimene», якою було утворено Галицьку митрополію з усіма правами, які мала і Київська митрополія на території Галичини й Холмщини4. Папа дав згоду і на кандидатуру Ангеловича з умовою, що василіянський чин надалі матиме активне й пасивне право при виборах митрополита; єпископ Ангелович повідомить про Галицьку митрополію митро; полита Лісовського.

«…про свідчення нашої Української Церкви. Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину Святу, Соборну і Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Лечу думками до всіх моїх братів, сестер в Україні і на просторах цілого Радянського Союзу, до тих, що страждають на волі, і до тих, що криються в в’язницях, тюрмах, в таборах непідсильної праці і в лагерах смерти…між ними бачу нових іскателів істини і оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти…і состраждаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців» Блаженний Патріярх Йосиф Сліпий припало на значну частину його душпастирської праці. Народився о. Омелян у 1884 році в селі Космач Косівського повіту, де його батько, о. Григорій, був душпастирем. У дитинстві був дуже здібним, і батько подбав про його виїзд на теологічні студії до Рима, після закінчення яких юнак одружився та отримав єрейські свячення. Спершу завідував парохією, потім зголосився на місійну працю серед українців; католиків в Югославії. 1916 року повернувся до Галичини і став сотрудником на одній з парохій Рогатинського повіту. В 1919 р. за добровільною згодою в дні творення УГА був призначений польовим духівником (капеланом) Бережанського Коша. Створення свідомих і боєздатних частин залежить від добрих кваліфікованих старшин, але великою мірою і від морально; духовного стану та виховання. Постійна духовна опіка, підтримка та плекання батьківської віри у вояків, увага до їхніх духовних та життєвих потреб витворюють силу частини, бо вона знає тоді, за

27


що бореться та жертвується. Цю складну та клопітливу працю постійно проводив о. Ковч, і віддавав себе їй, наскільки це було в силах. За спогадами, не було кутка в коші, де би він не з’являвся кілька разів на день, не було царини життя коша, в якому він не брав би відповідної для нього участи. Кожного ранку, після Божественної Літургії, отець поспішав до шпиталю, що був уже наповнений пораненими учасниками боїв. Щодня можна було його побачити на полі вправ, у канцелярії, в магазинах, де він полагоджував скарги окремих частин чи вояків. Для тодішнього коменданта коша, отамана П. Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці. Коли взяти до уваги ще слабо налагоджену матеріяльно;технічну базу молодої УГА, яка, дослівно, «на ходу» готувалася до оборони незалежности щойно проголошеної держави, тоді треба дивуватись цій невиданій енергії та здібності полагоджувати найскладніші справи в таких обставинах. Під час боїв за Львів, перед самим Великоднем 1919 року, відходила маршова частина з Бережанського Коша, яка мала змінити облогу Львова. Отець Омелян Ковч разом із кількома делегатами від громадян міста Бережани від’їхав з маршовою частиною, щоби відвідати вояків на фронті та передати великодні подарунки. Отець Ковч вирішив відвідати найдалі висунену позицію в районі Лисої гори. Мабуть, знаючи рішучість польового духівника, командування бойового відтинку не забороняло, а доручило одному підстаршині супроводжувати його до позиції. Комендант передової застави попередив, що поляки на світанку свят можуть зробити наскоки. Так і сталося. Був поранений один вояк в ногу. Вже розвиднювалося, ворожий вогонь слабшав, бо поляки чекали, мабуть, на підкріплення. Отець Ковч піднявся, щоб винести пораненого в запілля та передати його до польового шпиталю для першої допомоги. Всі відраджували о. Омеляна, бо потрібно було проскочити смертельно небезпечний простір. Та отець сказав жартом: «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере». Під прикриттям о. Омелян з солдатами просувався крізь простір, хоч ворожі кулі сипалися градом. Віра сильніша від людського страху за життя. Годі було уявити собі, що о. Ковч у час бойових дій був не на фронті. «В запіллі почекають, поки повернуся», – це був постійний аргумент о. Ковча, коли командування звертало його увагу на великий ризик. «Я маю досвід з війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе найкраще, коли бачить там теж лікаря та духівника», – відповідав капелан. У 1919 році більшовики розбили одну частину армії УГА, схопили українських вояків і декотрих розстріляли на місці, инших садили у вантажні вагони і везли невідомо куди. В один з таких вагонів потрапив і о. Омелян Ковч. Несподівано в часі цієї дороги поїзд зупинився серед поля, щоб очистити вагони з померлих і поповнити запаси води. О. Омелян, зауваживши крізь причинені двері вагону більшовицького вояка, заговорив до нього, що 28

він священик, якому треба жити, щоб молитися за вмираючих, а він просто гине від спраги і духоти, тож чи не міг би вийти на хвилину. Вояк не думаючи довго відчинив двері і каже: «Йди, пий воду і набирай сили!» А коли о. Ковч повернувся, вояк скочив у вагон, і крикнув: «Батюшка, а пам’ятай молитися за Луку!» ; і зачинив двері. За хвилину поїзд рушив з місця та від’їхав. І ще один випадок з життя блаженного. Одного дня, блукаючи полями, о. Омелян зайшов у село, але тут його схопили більшовики і долучили до полонених частин УГА, призначених польовим судом на смерть. Під вечір їх усіх погнали під недалекий ліс і змусили копати для себе ями. Коли викопи були доволі глибокі, наказали присудженим обернутись до вартових плечима. Коли вже всі були готові до вистрілу, о. Омелян, проказавши вголос загальне розгрішення, вискочив, і всі полонені, мов за командою, кинулись утікати. Після програних визвольних змагань УГА о. Омелян Ковч пробув майже рік у польському таборі полонених, що був, властиво, концентраційним табором. Після звільнення був довголітнім парохом в Перемишлянах. Усі роки польської окупації були сповнені невпинної боротьби з польським урядом проти кривдження невинних. Не було неділі або свята, щоб після Літургії о. Ковча не тягнули в міліцію. Безнастанно міліція закидала йому протидержавні виступи в проповідях, хоч проповіді мали релігійний зміст, ніяких імен чи установ ніколи о. Ковч не називав. В часи ганебної «пацифікації» він збільшив свою активність, заступаючись за покривджених парохіян. Все це закінчилося кількамісячним перебуванням у в’язниці. Прийшла більшовицька окупація в 1939 році, яка зразу поставила о. Ковча в безвихідне становище. Духівника;патрона більшовицька влада відразу зарахувала до націоналістів, найбільш небезпечної групи для більшовиків. Але його переховувала єврейська громада, що завжди ставилася з пошаною до о. Омеляна. Євреї оцінювали його як дуже гуманну людину. Прийшли німці, що своїм методом управління замінили більшовиків. Замість МВД прийшло ГЕСТАПО. О. Ковч продовжував акцію оборони невинних та покривджених, врятував не один десяток євреїв від смерти. Та хтось доніс про це владі і восени, 1943 року, о. Омелян був заарештований і вивезений в концтабір під Любліном, де зазнав пониження, тортур і, врешті, мученицької смерти, яка, однак, не дала заховати під пилом забуття ті діла, які довершив о. Ковч.

Підготував Михайло ГГаняк, аняк, Центр душпастирювання військовослужбовців ім. св. ГГеоргія еоргія Побідоносця


Це цікаво

У

Біблії згадується понад 100 різних рослин. Але тільки сім провідних аграрних культур плекали наші давні предки. Та це не завадило єгиптянам, грекам і римлянам побудувати міцні держави, створити шедеври мистецтва… Скільки ж рослин усе; таки необхідно ненаситній у своїх потребах сучасній людині? Відповідь знаходимо у Книзі Книг. Адже Богу приємні всі – від прекрасної пальми й до лихого бур’яну. У кожній релігії є міфи та легенди, пов’язані з наявністю певних рослин. Не є винятком і християнство. Так, у Біблії згадується понад 100 різних рослин. У круговерті подій ми часом не помічаємо присутности дерев і трав, які оточують нас. Віддати їм належне допомагає Біблія. Відкривши книгу Буття, у райському садку зустрічаємо Дерево Життя та Дерево Пізнання Добра і Зла. Вони створені дня шостого, після Людини – і, власне, задля неї. Згодом різні рослини з’являються на сторінках Святого Письма, хоч і не завжди залишаються в нашій пам’яті. Проте біблійні рослини заслуговують на особливу увагу як ровесники давніх епох і свідки неповторних історичних подій. Вони допомагають нам усвідомити в’язь античної доби із сучасністю, зрозуміти моральні проблеми наших предків, відчути живий плин Історії. Біблійні дуби й високі тополі часто асоціюються з місцями язичницьких обрядів: «Ви будете соромитися дубів, що вам такі любі; ви будете стидатися садів, що вам такі милі. Ви станете, як дуб, на якім зів’яло листя, і як той сад, що води не має» (Іс. 1, 29;30). Так про; мовляв пророк Ісая, осуджуючи відступників. Не звинувачуючи самі дерева, пророк гнівається на язичників, які їх обрали для своїх потреб. Водночас дерева вшановувались як свідки знаменних подій: дуб із урочища Мамре, у затінку якого Авраам приймав самого Господа, завжди

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

×ÓÄÎÂÀ ѲÌÊÀ Ç ÊÍÈÃÈ ÊÍÈà вважався недоторканим; тривалий час його охороняли мешканці цієї заповітної місцини. Шанобливе ставлення до рослин притаманне біблійній традиції. Але усвідомивши, що вона створена за образом Божим, людина перестала ототожнювати себе з рослинним і тваринним світом. Якщо в античних міфах перетворення в рослину відбувається безболісно – так, наприклад, німфа Дафна з легкістю стає лавровим деревом, рятуючись від любощів Аполлона, то в українській фольклорній традиції така метаморфоза завжди пов’язана з темними силами чаклунства і є трагедією людської особистости, як у баладі Тараса Шевченка «Тополя», написаній на основі народної пісні. Рослини в Біблії вже не є захисниками роду або втіленням духу предків. Автори біблійних текстів приділяють увагу рослинам залежно від їх практичного або естетичного значення. Звичайно, пшениця, ячмінь та олива є мірилами добробуту. Дерева і трави, їхні плоди стають символами різних чеснот, а життя культурної рослини – навіть взірцем для наслідування. За часів пророків скотарство відступало, люди вже були щільно пов’язані з колом аграрних культур, тому такі порівняння були їм близькі. Діяв принцип аналогії: скажімо, етапи духовного виховання повторюють послідовність польових робіт – сівбу, догляд за рослинами, жнива: «Чи кожного дня оре ратай на посів, ралить землю свою й боронує? Чи ж, як рівною зробить поверхню її, він не сіє чорнуху й не кидає кмин, не розсіває пшеницю та просо й ячмінь на означенім місці…» (Іс. 28, 24–25). Тим часом троянда і лілея згадуються завдяки своїй красі; стрункість кипариса і величність

кедра ливанського були метафоричними образами, зразками для поетичних порівнянь. Це свідчить про високу естетичну культуру творців Біблії, котрі цінували красу поряд з иншими реаліями життя. Такі спостереження допомагають нам сьогодні зрозуміти духовну атмосферу середньої і пізньої античности, зокрема доби пророків і раннього християнства. За книгою Буття, у раю – садку Едемському – росли різні дерева, кожне з них «принадне на вигляд і на їжу смачне», а посеред раю – Дерево Життя та Дерево Пізнання Добра і Зла. Назви инших райських дерев, крім фіги чи смоківниці – невідомі. Певно, деякі з них дісталися Адамові, «щоб порати землю, з якої узятий він був» (Бут. 3, 23). Найпершою з рослин у Біблії названа смоківниця, чиє листя правило Адамові з Євою за «одяг»; після неї згадані тернина й осот, тобто бур’яни, що заважатимуть людям здобувати свій гіркий хліб. Та не дивно, що земля й справді нерідко родить бур’яни замість хліба – це залежить від того, як її любимо та обробляємо. Дивуємось иншому: якщо походження бур’янів добре відоме, бо всі вони є звичайними рослинами і зустрічаються не тільки на полях, а й у дикій природі, то родовід багатьох головних культурних рослин залишається таємничим. Та, мабуть, уже час зрозуміти творчі можливості давніх цивілізацій і сприймати їх з належною шаною. Аналіз біблійних текстів підтверджує 29


смоківниця була вже звичайною рослиною на теплих берегах Егейського та Йонічного морів. Понад три тисячі років тому її привезли до Європи з Єгипту або Аравії. Античний ботанік Теофраст у ІV ст. до Р. Х. підтвердив, що греки шанували фіґові дерева і найкращим із них навіть давали імена… Неплідні ж рослини стародавні садівники вилучали. Завдяки цілеспрямованому відбору виведено багато різноманітних сортів, які родять від початку літа аж до зими.

високий рівень природничих знань в античних країнах Середземномор’я, на Близькому Сході, в Індії. І це відповідає сучасним науковим уявленням про генетичні центри походження культурних рослин та про їхнє поширення у світі! При цьому питомою рисою біблістики є прагнення захистити заповітний «малий космос» Людини. Надихаючи митців, Книга Книг підносить їхню творчість на всесвітній рівень. Нас дивують фрески Сікстинської капели та скульптура Мойсея, створені геніяльним Мікеланджело. Враження посилюється тим, що постаті людей, які говорили з Богом, близькі й співзвучні нам своєю земною природністю. А, впізнаючи знайомі рослини, краще розуміємо Біблію. Тому Іван Франко у поемі «Мойсей» залучив до громади біблійних рослин кедра, пальму, троянду та дуба, ще й не згадану у Святому Письмі слов’янську березу. І, нарешті, добре відомий, оспіваний в українських піснях дикий терен. Серед біблійних рослин деяким деревам і травам належить визначне місце. Їх сім. Це число у біблійній традиції вважається богоугодним, а відтак – сприятливим для доброго зачинання і завершення, символом достатку, розквіту і миру. Воно вказує на повноту кращих якостей, і якщо йдеться про тварин або рослини, означає необхідне різноманіття. Водночас – це мінімальний набір порід або культур, які забезпечують добробут. Саме сім стародавніх культурних рослин згадуються як найважливіші в радощах і бідах. У книзі пророка Йоіла читаємо: «Сумуйте, хлібороби, виноградарі, ридайте по пшениці т�� по ячмені: пропали жнива в полі! І виноградна лоза висхла, смоківниця зів’яла; дерево гранатове та й пальма, і яблуня – всі дерева у полі повсихали…». Широке, порізане листя смоківниці, або фіґового дерева, вражає різноманітністю. На одній гілці воно може бути п’ятилопатевим, на иншій галузці того ж дерева – трилопатевим або навіть цілісним, иноді з півметра завбільшки. Ця культурна рослина не випадково згадується в Біблії першою після Дерева Життя та Дерева Пізнання Добра і Зла, бо відома з прадавніх часів. І була оспівана великим Гомером! В «Одісеї» бачимо смоківницю в казковому саду Алкіноя. А щоб рідний батько впізнав Одісея після повернення додому, герою довелося нагадати татові про його подарунки – сорок смоківниць та инші плодові дерева, кожне з яких мало власне ім’я («Одісея», 7 та 24 пісні). Так Гомер засвідчив, що в Х–ХІІ століттях до Р. Х. 30

Густий затінок цього дерева, як і затінок платанів, на Сході дуже цінують. Говорячи, що хтось сидить під смоківницею, мають на увазі його душевний спокій, миролюбний стан. Побачивши Натанаїла під таким деревом, Христос покликав його згодом до себе в науку, і той став одним з апостолів. Кажемо: неплідна смоківниця. Поширена алегорія виникла на основі оповіді євангелиста Марка (11, 13– 21). І досить влучно! Адже невибаглива смоківниця родить щороку; її соковиті, схожі на груші плоди виростають у пазухах листків без будь;якої ознаки квітування. Цей феномен здавна дивував, увівши в оману навіть великого вченого, знавця рослин, автора класичного твору «Система природи» Карла Ліннея, аж поки ботаніки у ХІХ ст. не знайшли йому пояснення. Річ у тому, що запилення й утворення насіння в смоківниці відбувається приховано, а сам плід може вирости й без цього. Отже, могло бути неплідним лише «нікчемне» дерево, яке не виконувало свого призначення: «Я так хотів би з них врожай зібрати, – слово Господнє, – але на винограді нема грон, ані смоков на смоківниці, ба й листя – і те зів’яло. Дав я їм (заповіді), та вони їх топчуть» (Єр. 8, 13). За інтернетматеріялами підготував Олег Ружилович


Поезія * * * Люблю Тебе всім серцем, Боже мій, Тоді, коли настане хвиля жалю,

* * *

Я просто щиро гляну в далечінь

Я знов прокинулася вранці,

Й дивлюсь – а там немає вже печалі!

Та вдячність Богу в серці маю. Й немов танцюючи у танці,

Її нема, бо любиш Ти мене,

Слова подяки вимовляю.

Хоча й блукаю схилами крутими, Ти глянеш лагідно – і все гірке мине, Та піднесеш руками Дорогими! Коли я йду, то ти мене провадиш, Щоб я не заблукала у дорозі,

Я дякую Тобі за день ясний, За шелест трав і спів пташиний, За дощ – холодний і рясний, За гори, скелі та рівнини!

Коли чого не знаю, то підкажеш, Щоб все зробити я була у змозі!

За ранок, за мою родину, За чисте небо з ясним сонцем,

Ти вчиш прощати, вірити й любити,

За кожну всміхнену людину,

Ти вчиш дороги Правди та Життя,

За білу птаху за віконцем!

То ж дай мені цю Правду зрозуміти, Бо я – Твоя, я є Твоє дитя!

* * * * * * В старої церкви стіни із каміння, Навпроти хрест із дерева старого – Це знак Твойого, Господи, терпіння, Що переніс Ти для спасіння мого.

Де мій Спаситель? Я себе питаю. Чи близько, поруч мене, чи далеко? Я все своє життя Його шукаю, А відповідь знайти чомусь нелегко.

Переступлю поріг високий храму,

Адже Він всюди, де нога ступає,

Зайду до дому мого Господа, Христа,

У ближньому, що просить копійчину,

Ставши навколішки в молитві кану

І з повним віри серцем ще чекає,

В глибини Твого серця, бо лиш там життя.

Коли душі ворота я відчиню.

Я бачу, Господи, краплини крові Твої,

А я блукаю і шукаю Правду,

Що капають з тернового вінця,

Шукаю її там, де віє вітер,

Гострі колючки – не чужі, а мої …

Й не бачу, що в старенькім тихім храмі

Мої гріхи – немає їм кінця.

На мене жде з надією Спаситель!

Твоє лице від болю помарніло, Проте в очах – безмежно доброти.

Мар’яна Яртим

Молюсь до Тебе, Господи, несміло, За всі мої гріхи мене прости!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (86) вересень−жовтень 2008

31 31


Радіо «Воскресіння» У щоденних випусках:  інтерв’ю з єпископами, священиками різних конфесій, відомими релігійними та суспільними діячами;  репортажі з непересічних подій життя Церкви;  духовні повчання, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, Святі Тайни, радіоверсії сучасних богословських праць;  знайомство з літургічним роком;  розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику СЛУХАЙТЕ РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» Перша програма У країнського ра діо Радіо «Еко;FM» Українського радіо Понеділок 23.10 год. Пн;Пт 7.00 год.; Сб, Нд ;7.00, 17,00 Радіо «Західна Столиця» Вівторок 21.30 год. Четвер 22.30 год. Середа 14.40 год. Субота 15.40 год. Неділя 8.40 год. У мережі інтернет: http//www.rr.lviv.ua Наша аадреса: дреса: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна Тел.: (0322) 74;23;03, факс: 297;08;75

Актуально – Пізнавально – Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрівка». Найгарячіші новини з релігійного світу світу,, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. НОВИНКИ “СВІЧАДО” !!! На зцілення душі і тіла

Ізціли мене, ГГосподи осподи Молитви у хворобах душевних і тілесних

Молитовник Перший в Україні молитовник для медиків і пацієнтів. Це книга;помічник, порадник для недужих та тих, хто покликаний ними опікуватися. Тут зібрані молитви при різних життєвих ситуаціях, хворобах, проблемах. Важливо, щоб медики мали знання, досвід, а ще й добре, чисте серце. Основою ж доброти, як і християнського життя є молитва, до якої запрошує наш молитовник. 160 стор. Ціна: 9.90 грн

Уклав о. Олександр Королюк У земному житті кожен християнин зазнає випробувань, страждає від хвороб. Нашому Господеві вгодно, щоб ми утверджувалися у вірі, очищували свої душі та з’єднувалися з Ним у дочасному житті, а згодом і у вічності. Так, випробування, страждання від хвороб, яких зазнає кожен християнин у своєму житті, є дорогою, яка провадить людину до глибокої молитви і тіснішого зв’язку з її Творцем. 144 стор.

Придбати молитовники можна:

Ціна: 9.90 грн

1) Скориставшись послугою “Книга;поштою”, надіславши замовлення на адресу: а/с 808,м. Львів, 79008; 2) За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com; 3) За телефоном (032)297;16;33; 4) У крамницях “Свічадо”: * м. Львів, вул. Лисенка, 2; * м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. “Контрактова площа”.

При замовленні книг на суму 50 грн. і більше поштові витрати оплачує видавництво.

32

Вартість пересилання коштів оплачує покупець.



Життя - це боротьба?