Issuu on Google+


У цьому номері: Тема Про віру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Психологічні особливості прояву віри

№2(80)

в кризових станах особистостей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

березень−квітень 2007

Людина і віра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Віра і воскресіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Реєстраційне свідоцтво ЛВ № 300 від 1996 р. Б. Виходить з березня 1996 р. Б.

«Очікую воскресіння мертвих…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

Простір спілкування

Редактор: Володимир Чупрін

«Віра є зустріччю» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

Заступник редактора: Олег Овсяник

Дорога спасіння

Літературний редактор: Ольга Барабаш

Роздуми про хресну дорогу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

Комп’ютерна верстка: Остап ГГнатів натів Комп’ютерний набір: Ігор Яким’як Дизайн обкладинки і фотографія: Михайло ГГуцуляк уцуляк Відповідальний за друк і розповсюдження: Михайло Семчишин Цензор: о. Володимир Крушельницький Адреса: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа,

Один погляд, один день, що змінює життя . . . . . . . . . . . 16 Чи існує чиста раса? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Дорога в нікуди. .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Полеміка Про що вони мовчать? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

Літургійне богослов’я Літургія Напередосвячених Дарів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 Пасхальна Утреня – гімн воскреслому Христові . . . . . . 24

вул. Хуторівка, 35, м. Львів, Україна, 79070

Сторінками історії

тел./факс: (032) 244<93<59 e<mail: piznay_pravdu@ukr.net .ua/ http://magazine.lds.lviv.ua/ http://magazine.lds.lviv Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856

„Я” та „Инший” у житті Митрополита Володимира Стернюка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ Редакція має право редагувати та скорочувати подані матеріяли. Рукописи не повертаються та не рецензуються.

Це цікаво

Часопис спирається на “Український

Віра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

правопис. Проєкт найновішої редакції”

Докази існування Бога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Інституту української мови НАН України, 1999.

Поезія

При передруці посилання на «Пізнай Правду» обов’язкове.

Світочі віри . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

© «Пізнай Правду», 2007.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

1


Тема

Про віру Людина за своєю природою є істотою суспільною, що живе і діє у визначеному середовищі, а тому наявність певного досвіду спілкування для вираження своїх думок, емоцій чи почуттів є надзвичайно важливим елементом, на основі якого вона будує свої стосунки з иншими людьми.

А

ле чи задумувались ми над тим, що закладено в основі нашого спілкування з Богом, наскільки воно є реальним і чи відіграє важливу роль у нашому житті? І відповідаючи на це питання, спробуємо звернути свою увагу на одну з думок митрополита Андрея Шептицького. Він, вказуючи на

основну передумову цього явища, уможливлює його через наявність живого і вічного Слова Божого, яке обдаровує і веде; воно зцілює і відкриває перед нами безмежну 2

перспективу Божої благодати, яка, єднаючи людську природу з Бо< жою ідентичністю, вказує на спосіб і мету реалізації християн< ського покликання. Погодивши ці слова із традицією Східної Церкви (Догматична кон< ституція про Боже Об’явлення (Б. О. 21) II Ватиканського собору), бачимо, що остання подає значно вищий рівень їхнього бого< словського значення, у світлі ро< зуміння Слова як найвищого правила віри. І це, безперечно, не підлягає жодному сумніву, оскільки сам Ісус Христос, наголошуючи на конечності спасіння, визнає віру первинною передумовою для його реалізації: «Хто увірує і охреститься, той буде спасенний, А хто не увірує, той буде осуд5 жений» (Мк. 16,16). Для віруючої людини, яка знає про милосердя Христа, Його доброту і прихильність навіть до грішника,

така радикальність у вислов< люванні є парадоксальною дій< сністю, що може змінити наше уявлення про самого Спасителя. Проте опис події, коли Петро

йдучи по воді, засумнівався і почав потопати, взиваючи «Господи, ря< туй!», вповні об’єктивно віддзер< калює всю глибину важливости такої умови. Бо й Іван Золо< тоустий, у тридцять третій гомілії на цю подію, називає безвірів людьми, що хочуть переплисти море, але без корабля. Иншими словами, результатом вибору між холодним та гарячим не може бути літепність або невизначеність між поняттями добра і зла. Тому, роздумуючи над цим ви< разом, спробуємо максимально відкрити свої серця для входження в них нової перспективи Божого Слова, яке, потрапивши на „добру землю” нашої віри, проростатиме рясними плодами євангельських блаженств. Проте матеріялізація суспільних і секуляризація духовних дібр успішно „консервують” пориви такої свідомости до рівня так званої „суспільної норми”, прі< оритети якої визначаються не цінностями духовними, а рівнем матеріяльної забезпечености, де серце, потопаючи в багні его< центризму, безнадійно пори< вається за „сонячним зайчиком” соціяльних благ. Відомий релігійний письменник О. Бітеман, описуючи стан такої загубленої душі, наводить приклад навернення одного чоловіка. Той, ховаючись від фашистських за< гарбників під час першої світової війни, знаходить у храмі по< раненого священика, який просить його спожити Святі Тайни, щоб захоронити їх перед зневагою. І чоловік, будучи зворушений до самої глибини душі, сповідається і каже: «Я безвірний, антиклерикал, ворог Бога і Церкви, але відсьогодні щиро жалію за це і вірю, о мій Боже!». І коли повернувся зі свя< тилища до отця, то побачив, що той уже закінчив свою земну путь. А він розпочав нове життя глибоко віруючого християнина, католика. Такий приклад вчить нас, що віра є основою і початком передумови навернення, яке може відбутись в один момент, а иноді триває


упродовж цілого життя. Проте не потрібно забувати, що динамічність такого процесу кри< ється у мірі нашої відповіди на Боже милосердя, без наявности певних засобів безпеки, які ми можемо використати як „страхування” ма< теріяльних чи духовних цінностей. Адже хри< стиянство є релігією благодати, релігією, що спо< нукає нас до відкритости, а, отже, і повного покладання на Того, хто увійшовши, став частин< кою тебе. Мабуть, кожному з нас відоме болісне відчуття смутку і пустоти, коли людина, яку ти дуже любиш, втрачає до тебе всяку довіру або зраджує. Але яким невимовним має бути цей біль, коли мова йде не про людські почуття, а зранений вимір Божої любови! Адже навіть маленька недовіра є причиною виникнення великого зла, що вносить значний дисбаланс в правдиві стосунки Бога та людини. А тому инколи нам потрібно отримати багато ран, перш ніж зможемо усвідомити, що Йому не потрібна наша сила, слава, а радше навпаки – вимагає в нас слабкости і покори, бо тільки за таких умов повного покладання на його волю ми зможемо вповні відчути себе сильними і перемагати, але не своєю силою, а силою Бога. Ці думки найкраще висвітлені у Старому Завіті на прикладі Гедеона, який, маючи у чотири рази меншу кількість воїнів від свого супротивника, наважився вступити з ним у бій. Але в історії траплялися перемоги і за таких співвідношень, тому Бог повелів йому зменшити військо з двадцяти п’яти тисяч до десяти тисяч, що, з

практичної точки зору, було певним безумством, бо в історії стратегії перемог вже за таких умов не траплялось. Але попри всі людські мірки Гедеон все ще залишався сильним і міг сподіватися на успіх, приписуючи його своїй геніальності. Тому Бог піддає його ще одному випробуванню, де важко було зрозуміти, в що перетворилась си< туація – комедію чи трагедію – наказуючи ще зменшити кількість війська з десяти тисяч до трьохсот осіб, що у чотириста п’ятдесят разів не відповідало пропорції рівности. Будь<які висловлювання з цього приводу є не< доречні, бо що більш точно і правдиво проко< ментує цей факт, як не слова самого Ісуса Христа: «Істинно кажу вам, коли матимете віру, як зерно гірчичне, то скажете оцій горі: „Перенесися звідси туди, і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого”» (Мт. 17,20). Бажаю усім нам пережити свою містичну зустріч з Христом через народження в Його безкінечній любові, яка дозволяє бачити і розуміти сенс нашого життя у світлі того маленького зернятка віри, яке, проростаючи у душі кожного хри< стиянина, покликає його до святості, через участь у Божому житті. Нехай наша віра, яка зростатиме на протязі цілого нашого життя, стане міцною фортецею Божого слова, яке, наповнюючи наше серце сво< їми дарами, зроджуватиме там любов, мир, добро. Хай кожен наш прожитий день стане жестом доручення себе Богові як символ піднятих рук Мойсея, який означає всеціле і повне покладання на його доброту і милосердя. Віктор Семен

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

3


Психологічні особливості прояву віри в кризових станах особистостей Згідно визначення психологів, віра – особистий, свідомий і вільний людський акт (акт розуму і волі), що визнає існування Бога – Найвищої Істоти, Абсолюту або надприродних сил. Вона розглядається як відсутність сумнівів будь5якого характеру. Віра не детермінується знаннями, не є плодом розумової діяльности. Вона є автономним психічним феноменом.

В

іра спонукає до своєрідного способу життя. За Юнгом «тільки той, хто свідомо може сказати „так” силі внутрішнього призна< чення, стає особистістю». Згідно з християнським вченням кожна людина має призначення, покликання. «Багато покликаних, але мало вибраних» – стосується саме розвитку осо< бистости. Бо особистість ніколи не може роз<

«І сказав Христос до них того дня, коли вечір настав: „Переплиньмо на той бік”. .. І знялась ось буря велика, хвилі вливалися в човен, аж човен водою був переповнився… І учні розбудили Христа та й сказали Йому: „Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?” Тоді Він устав, і вітрові заборонив, і до моря сказав: „Мовчи, перестань!” І стих вітер, – і тиша велика настала. І сказав Він до них: „Чого ви такі полохливі? Чого віри не маєте?”» (Мр. 4,35<40). Такі бурі в морі ідентичні життєвим кризам. Життєвою кризою називають період, протягом якого змінюється спосіб детермінації процесів розвитку, життєвий задум, траєкторія життєвого шляху. Також криза є реакцією здорової людини на важку ситуацію, або ж сама ситуація емо< ційного і розумового стресу, або психологічний стан, в якому поведінка відрізняється від зви< чайної. Але й найтяжча криза залишає певну міру свободи – свободи ставлення до того, що трапилося, свободи налаштування так чи инакше. Можна сказати собі, що все скінчилось, нема чого чекати. Можна заглибитись у почуття жалю до себе. А можна вбачати у кризовому стані ви< пробовування, котре зробить людину сильнішою, мудрішою. В релігійному світлі – це ласка, в часі якої ми починаємо задумуватись, переосми< слювати, шукати нові відповіді на запитання, змінювати орієнтири, розбиваючи рутину ша< блонности дій і думок.

горнутись, якщо людина свідомо і з усвідомленим моральним рішенням не вибере власний шлях. Розвиток особистости – це щастя, за яке можна дорого заплатити. Людина безперервно прогресує і, як молюск, ламає власну оболонку. Стан, що триває з моменту зламу оболонки до утворення нової, пере< живається як кризовий. У Біблії уривок „утихо< мирення бурі” образно описує саме таку кризу. 4

Дякувати долі за випробування важко. Але саме в цьому полягає головний елемент віри – довіра. Довіритись Богу – це знати, прийняти, що Він хоче твого спасіння, хоче використати для цього різні засоби, серед яких немало страждань, болю і навіть зла. Під час штормів і бур людина по< чувається беззахисною дитиною, яка надіється і довіряє повністю своїм батькам. Бог хоче від нас саме такої дитячої віри, індикатором якої є переживання кризових ситуацій. Ось деякі прикладові аспекти: Клієнтка С., переживаючи життєву кризу і будучи на грані вчинення суїциду (як здавалось її оточуючим), всіх запевнила: «Я нічого собі не зроблю, бо я знаю про Бога!»


не приймав. Час ішов… Важливу роль відіграли розмови зі священиком, які надавали силу і підкріплювали віру клієнтки. Минуло п’ять років випробовування, і одного літнього вечора чоловік повернувся в сім’ю.

Також клієнт А. – дрібний підприємець – збанкрутувавши, не падає в розпач, а з девізом «Бог дав, Бог забрав» – робить наступні кроки в житті. Зупинимось детальніше на клінічному випадку, матеріял якого надала мені клієнтка А. Трид< цятип’ятилітня жінка, одружена, має двоє дітей (дівчинка 12 років і хлопчик 7 років). На восьмому році подружнього життя почали з’являтися проблеми, зникло розуміння. Дрібні суперечки перетворювалися у довге мовчання і великі образи. Під час однієї з таких суперечок подружжя дуже посварилося. Дійшло до бійки. Цього пробачити дружина не змогла. Як згадує клієнтка: «Моє серце палало гнівом і ненавистю. Я крикнула, що не житиму з такою людиною під одним дахом і показала на двері. З його уст долинали якісь слова вибачення, але цього я не чула. Пам’ятаю тільки одне, що я кричала, наказувала. . . Завжди вимагала від чоловіка біль< ше; більше праці, більше інтелігентности, більше всього...» Тут спостерігається криза подружжя, яка спричинена особистісною кризою клієнтки. Чоловік пішов, але стан клієнтки не покращився. «Вдень я одягала маску і з усмішкою йшла на роботу. А вночі – ховала обличчя в подушку і плакала до ранку. В серці далі була ненависть», – ділиться жінка.

У цьому випадку віра допомогла клієнтці встояти, пережити кризу і знайти позитивне її вирішення. Це тільки ще раз підтверджує, що пози< тивне розв’язання криз вдосконалює особистість, робить її сильнішою і готує до наступних кризових ситуацій. Є багато шляхів позитивного виходу з криз, але звертаю Вашу увагу на ще один вихід через віру. Віра не ліквідовує труднощів, а допомагає пережити їх і не зламатися, надає сенс стражданню, життю і смерті. Віра породжує надію. Віруюча людина врятована від самотности, бо знає, що є Бог, який її любить.

Віра дає почуття безпеки, якого ми прагнемо, ще будучи немовлятами. Віра рятує від самотности, адже відкриває безмежну Любов, яка віддає своє життя за тебе. Віра формує мотиваційну сферу. Надає сенс стражданню, життю і смерті. «Люди, які живуть вірою, бачать все в іншому світлі» (З. Лозар) Оксана Мартинюк, студент 35го курсу філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, м. Івано5Франківськ, спеціальність “Психологія”.

Усе почало змінюватись після розмови з мона< хинею. Клієнтка, вражена її словами – «Бог тебе любить», – починає відкривати Бога в своєму житті. «Відчула міцну долоню Бога, Котрий взяв мене за руку і повів по життєвій стежині далі. З допомогою молитви я взялась за духовну „відбудову” своєї сім’ї. Кожного вечора я і мої діти ставали до молитви». З часом клієнтка з чоловіком почала спілку< ватись. Але рішення „повертатись у сім’ю” він ще

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

5


Одного разу, задумавшись над вірою, зрозумів, що наша віра є непізнаною і сліпою. Наша, людська віра, у наш час направду є сліпою вірою.

Людина і віра

Я

кщо перенестись при< близно на 2000 років назад, у добу Ісуса Христа, то, напевно, виникне досить гаряче запитання: чому ж в той час були люди, які бачили Христа, чули Його, були свідками численних чу< додіянь – та все ж не вірили в Бога?! Дійсно, в наш час це здасться дуже дивним, хоча, якби ми мали можливість жити і ба< чити Ісуса Христа, ми б теж „пристосувались” до того, що

можемо бачити живого Ісуса своїми очима. .. Цього по< трібно боятись, краще не бачити Бога і намагатись увірувати у Нього, аніж ба< чити Його як щось буденне, чорно<біле, звичне. .. Бог завжди був, є і буде для нас величезним і невичерпним 6

джерелом світла, істини, лю< бови і прощення. Бог без< перечно гідний того, щоб ми віддали йому належну пошану, славу і честь! Уявімо собі віру людей при< близно 30 років тому. .. Не знаю, чи можемо її якось порівнювати з вірою людей сьогодні чи в часи Ісуса Христа. Дивно, але 30 років тому люди теж ані не бачили Христа, навіть не мали можливости бути на Службі Божій, при< ймати Св. Причастя, спові< датись. .. Духовні книжки і молитвенники переписува< лись або перефотографовува< лись. Але, незважаючи на всі ці неймовірні труднощі, люди дійсно щиро вірили, що є Бог, що Він є з ними і допоможе їм визволитись з неволі, дасть мир і спокій, якого вони так потребували. Люди у такому складному становищі, під тиском і репресіями, не будучи впевненими у тому, що доживуть до наступного дня, просто і щиро продовжували вірити. А що тепер?! Маючи свою незалежну державу, ма< ючи мир, маючи можливість збагатитись пізнанням Бога, читаючи духовну літературу, маючи можливість брати участь у Святій Літургії, досі не можуть збагнути, що все це подарував нам Бог, подарував те, чого ми потребували, чого просили.. . Як же ми нехтуємо цим даром?! Дивно, але часто тільки там, де є біда, завжди всі старанно шукають Бога. Мо< жливо, це вже просто наша звичка – жити у біді??? Людині бракувало грошей на хліб –

була біда. .. За кілька років ця людина знайшла добру ро< боту, створила чудову сім’ю, але забракло грошей, щоб купити собі новий автомобіль – біда! А, можливо, ми бідні тільки тому, що не можемо усвідомити, наскільки ми є багатими? Можемо зробити один висно< вок: віра завжди була тою самою, тільки от людське ба< чення і розуміння віри мінялось і продовжує мінятись з часом. Для кожного слово „вірити” має зовсім різне зна< чення, але не кожен стара< ється пізнати, яким насправді є його слово „вірити”. .. Якою є твоя віра? Світ став настільки тісним, наповнившись всіля< кими божками, що людина ніяк не може знайти своє місце, свій шлях і твердо ним іти. Нелегко нам, але ми до цього покликані! Нелегко вірити у „щось”, що є доско< налішим і розумнішим за нас, врешті<решт у „те”, що зуміло нас створити! Що це? Хто це? Боже, хто ти? Хто я? Ти – мій добрий батько, що подарував мені це життя! Я потрібен Тобі, а Ти потрібен мені, Го< споди! Я довіряю тобі кожен свій крок, бо Ти любиш мене! Я вірю в тебе, Господи мій. .. Можливо, тепер і ви поділяєте мою думку, що наша віра є сліпою і непізнаною? Якщо б хтось із нас дійсно зумів ціл< ком пізнати свою віру, то без жодного інструмента зміг би збудувати будинок.. . Кожен з нас має обов’язок на ціле життя: удосконалювати і


молитва без віри? Прості слова, віршик! Це склянка без води (віра без молитви – це вода без скля��ки – вона вмить розтікається і вивітрюється)! І знову подумаймо, чи може бути віра правдивою, коли є страх, сумнів? Напевно, що ні! Це замкнене коло, яке вводить нас у велике розчарування – яке ми часто називаємо підтвердженням того, що віра є марною справою. Власне в такий спосіб людина дуже легко заплутується у всьому, а врешті здається. Людина „програє” не тому, що Бог дав занадто важкий хрест – такого не буває, Бог завжди дає нам такі випробування, що нам під силу. Людина програє тому, що й не пробувала по<справжньому боротися. Лише ще раз подумала про те, „наскільки все важко і погано”. Не завжди великий обсяг означає ве< лику вагу! Не лякаймось свого хреста, якщо він великий – бо чим більший хрест ззовні, тим більшу порожнину він має всередині. .. Напев< но для того, щоб ми її заповнили своєю вірою! вирощувати свою віру – це просто необхідне для нашого спасіння. Віра – немов маленька дитина, у кожного своя, кожна по<своєму особлива. Пам’ятаймо, що саме ми є батьками своєї віри і саме ми „навчаємо” її, допомагаємо зробити перші кроки і настановляємо на ту чи иншу стежину. Ніколи не було, немає і навряд чи колись буде якийсь „стандарт”, за яким кожен мав би виховувати свою віру. .. Бог має до кожного свої задуми. І Він нічого не дає просто так. Ніщо не утвердить нашу віру так, як молитва та спокійне і радісне прийняття Божої волі щодо нас. .. Роздумуючи про віру, мабуть, найперше розуміємо це слово як довіру. Чималою проблемою є те, що ми без проблем довіряємо Богові дрібні, прості речі, проблеми, які загалом не можуть мати складних наслідків. І це дуже добре, що довіряємо Богові в таких ситуаціях. Але коли мова заходить про такі речі, які для нас багато означають, вартість яких просто не вимірюється – ось тут наша віра спотикається за страх, егоїзм та песимізм. Тут виникає друга про< блема, яку ми часто називаємо вірою: ми з тим всім страхом, розчаруванням, своїми бажаннями стаємо на коліна, і починаємо мо< литися. Молитва – це добре, дуже добре, але поміркуймо, що таке

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

З кожної безвихідної ситуації можливий лише один вихід – віра. Уявімо, що горить наш будинок, а ми стоїмо збоку в розпачі, зі страхом і спостерігаємо за цим „феєрверком”. .. Що буде? Будинок згорить! Навіть відкинувши емоції і страх, але будемо стояти збоку і вірити, що він не згорить, та він все ж згорить. .. Віра без вчинків нежива! Віра не означає сидіти на місці, склавши руки і, забувши про проблеми, наполегливо запевняти себе, що все має бути добре, бо з нами Бог. Бог з нами – без сумніву! Але життя, дароване Богом, є нашим, і без нашої ініціятиви Бог нічого не буде в ньому змінювати. Для того Він створив нас вільними і розумними! Скористаймось тими дарами! Володимир Чабан

7


Віра і воскресіння Поняття віри у широкому вимірі вражає колоритом та багатогранністю забарвлення, що тією чи іншою мірою віддзеркалюється в житті людини. Саме віра доповнює зовнішній бік повсякденної діяльности глибоким внутрішнім заанґажуванням. Ми живемо, бо віримо, віримо, бо живемо. Кожна людина, незалежно від професії, релігійних поглядів, у щось вірить – в Бога, в себе, у власні амбіції чи інтереси, що складають вагому частину віри, надають певного вектору її реалізації в нашому житті. Чому ми віримо?

М

андрівники, які здійснюють подорож далекими морями, вірять у справність свого корабля, вірять в осягнення чудових країв, красивий вигляд яких урізноманітнить сірі будні, дозволить побачити їх новими очима, відпочити між екзо< тичними деревами і, піднявши дух над звичними справами, відчути смак насолоди та душевного спокою. Людина звільняється з оков, віра стає рушійною силою на шляху самоутвердження та вдоско< налення; вона стає передумовою воскресіння, воскресіння як до< сягнення бажаної мети: пере< моги над власними гріхами, немочами і т.д. Саме від віри, і від її якости залежить якість нашого воскресіння, правди< вість його розуміння. Які б перепони не зустрічались хри< стиянину, він, керуючись доро< 8

говказом віри, долає їх. Бачачи за горизонтом спекотної пустелі земного шляху прохолодну оазу воскресіння, ми плавно пере< ходимо до вузького розуміння віри, ві< ри у Бозі, що стає ціллю життя, пере< носить особисту перемогу людини на площину віч< ности, як запоруку воскресіння без смерти, підняття з колін без упадку. Такий стан спокою у вічності можливий лише після подо< рожі бурхливими хвилями життя. Віра дає силу людині зазирнути в сере< дину власного сер< ця, пізнати свою гріховність, свою неміч та завжди

пам’ятати про Бога – Любля< чого Батька, що не дасть нам потонути в житейському морі. Побачивши далекий маяк, сміливо ідемо до нього, не< зважаючи на небезпечне ка< міння спокус. Ми, окрилені вірою, рвемося до воскресіння з Христом, що повною мірою зреалізується в часі Його дру< гого приходу, воскресіння, що зітне голову будь<якому злу… Ми живемо і віримо, віримо і живемо. Християнин, пам’ята< ючи про свою силу у власній немочі, вдягає зброю віри як щит і меч за воскресіння зі щоденних упадків, що різно< манітними сходинками веде до кінцевого, тріумфального во< скресіння у Христі. Воскресіння для життя, життя для во< скресіння. Ярослав Воробець


«Уявлення про реінкарнацію (пере5 втілення, палінгенезію) є природ5 ним для людини. Без нього втра5 чається цілісність розуміння на5 шого світу, він стає чимось незро5 зумілим, хаотичним, несправед5 ливим і жорстоким, а людське життя перетворюється на су5 цільний стрес і страх перед смер5 тю. Концепція одноразового вті5 лення є руйнівною, оскільки не5 минуче призводить до уявлень на кшталт „після нас хоч потоп” з повною безвідповідальністю і бай5 дужістю до того, що людина зали5 шає після себе на Землі. Сам же цей світ стає похмурим, несправедли5 вим, жорстоким і нелогічним. Для того, щоб хоч якось пояснити вроджені відмінності між людьми з погляду різних схильностей, та5 лантів, здоров’я, краси, а також наявність зла і страждань, юдей5 ствуючі теологи висунули концеп5 цію відначальної зіпсованості людини через „первородний гріх”. При цьому люблячого і милосерд5 ного Бога5Отця, Вишнього і Свя5 того, вони, згідно з фарисейськими уявленнями, перетворили на прим5 хливого рабовласника, який з незрозумілих причин одним дає

блага, а іншим ні. І навпаки: бага5 торазове втілення духа є єдиною природною концепцією, яка про5 сто і логічно розв’язує всі проблеми долі, шляху, гріха, кари, воздаяння, благодаті, здібностей, талантів тощо. В Євангелії є спеціальний точний термін, який позначає багатора5 зове втілення – це palingenesia або paliggenesias, читається „палінге5 незія”, що перекладається з геллен5 ської як „багатократне народ5 ження”, старослов’янською – „пакибитіє”: „Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгене5 зії (тобто під час наступних втілень) стократно одержите і життя вічне успадкуєте” (Мт 19,28529). Факт багаторазового втілення був самоочевидним для Ісуса Хрес5 та і апостолів, тому не потре5 бував з його боку спеціального пояснення. Згадайте хоча б єван5 гельське оповідання про сліпона5 родженого: „А коли йшов, побачив чоловіка, який був сліпим від народження. Запитали Його учні, кажучи: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим

народився? Відповів Ісус: Ані він не згрішив, ані його батьки; але — щоб виявилися на ньому Божі діла” (Ів 9,153). Яким чином міг згрі5 шити чоловік, що вже народився сліпим? Очевидно, що причина його нинішнього стану могла бути в його минулому житті – в поперед5 ньому втіленні його духу. Тобто апостоли поставили коректне запитання і отримали на нього чітку відповідь. А ось фраза Хреста з Нагірної про5 повіді: „Яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам” (Мт 7,2). Це не що інше, як точне формулювання закону карми. Він передбачає багато5 разове втілення, бо протягом одного життя описаний вище принцип справедливості реалі5 зується далеко не завжди. Християнський світ стоїть на порозі метанойї (оновлення), тож незабаром ідея палінгенезії посяде центральне місце у теорії і прак5 тиці, а у хрестиянський „Символ віри” буде внесене уточнення: „Вірю у своє майбутнє воскресіння і життя нової ери. Хай Буде!”»1

І як, шановні читачі, почувається Ваша християнська гідність після прочитаного? Виявляється, Ісус Христос, вважаючи абсолютно очевидним факт багаторазового втілення (або реінкарнації), вважав недоцільним спеціально пояснювати таку важливу для нашого спасіння реальність! Він міг постійно наголошувати, пояснювати і розкривати зміст молитви, любови, прощення, раю, пекла, Царства Небесного, а от про спасіння через реінкарнацію недоговорив…

´Œ˜≥ÍÛ˛ ‚ÓÒÍÂÒ≥ÌÌˇ ÏÂÚ‚ËıÖª

Щ

е можна поспівчувати, коли такі речі говорить людина, яка не вважає і не називає себе християнином. Але коли такі „припущення” звучать зі середовища християн, стає сумно… Якщо б нам хтось сказав: «Ти не рідний син твоєї матері», – наша реакція (вголос чи в серці): «Неправда, не може бути, це наклеп, я не вірю» і все, що кожен з нас може сказати в такі моменти. Коли щось таке говорять про нашу матір – Церкву (а це не лише красивий епітет!!!), наша реакція: «Ага! Я так і знав!», «А я здогадувавс��, що тут щось не те!», «А от недаремно я сумнівався!» (що особливо яскраво спостерігалось

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

після виходу у світ книжки «Код да Вінчі»). Втомлює спостереження за тим, як Церкві постійно закидають, що вона щось приховує, перекручує, таємно змінює щось зі свого вчення, лише аби „втримати” людей. І це в той час, коли саме колишні християни становлять найбільшу частку сект, сектантських напрямів та рухів! Та к а с о б і т о т а л і т а р н о < мілітаристська організація, в якій усім „замилюють” очі, вуха і… руки, щоб вони „були чистими”. Та все ж... Перше: людина завжди хотіла «просто і логічно розв’язати всі

проблеми долі, шляху, гріха, кари, воздаяння, благодаті, здібностей, талантів тощо». Але це б означало бути Богом. Натомість, як би комусь не було прикро, ми Ним не є. Проте маємо Його слова. І віримо (!), що все це – ПРАВДА!!! Ап. Павло: «Бо я не ухилявся від того, аби сказати вам усю Божу волю. Пильнуйте себе та всієї отари, в якій вас Святий Дух поставив єпископами, щоб пасти Церкву [Господа і Бога], яку він відкупив своєю кров’ю. [Бо] я знаю [це], що по моїм відході прийдуть до вас хижі вовки, які не щадитимуть отари, і з вас самих постануть мужі, що говоритимуть спотворене, щоб відтягти учнів 9


слідом за собою. Тому пиль< нуйте, пам’ятаючи, що три роки день і ніч я не переставав навчати кожного зі слізьми. І тепер передаю вас Богові та слову ласки його, що може збудувати і дати спадщину між усіма освяченими» (Дії 20,27<32). Отже, Павло, як і Христос, сказав нам УСЮ (!!!) Божу волю, тобто все, що Бог хотів передати нам для того, щоб ми ПРАВДИВО увірували! Друге: концепція одноразо< вого втілення абсолютно не є руйнівною і зовсім не при5 зводить до уявлень на кшта5 лт „після нас хоч потоп” з повною безвідповідальністю і байдужістю до того, що лю5 дина залишає після себе на Землі. – Е<е! Це не про нас!!! – «Коли я зо звірами боровся в Ефесі, то яка мені по<людсь< кому користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми завтра вмрем!. ..» (1Кор.15,32). Справжні хри< стияни є відповідальні за ко< жен день свого життя, бо ИНШОГО ЖИТТЯ в них вже не буде, як також і тому, що всі ми, разом з апостолом Пав< лом, очікуємо остаточного суду! Третє: «вроджені відмінності між людьми з погляду різних схильностей, талантів, здо5 10

ров’я, краси, а також наяв5 ність зла і страждань», наша (і моя!) Церква (а не юдей5 ствуючі теологи) пояснює досить повно та широко. А зокрема поняттям особи, яка є індивідуальною, неповторною і яка означає цілісність душі, духа та тіла. Без чогось із цих складових особа перестає іс< нувати як особа. Тіло не є осо< бою. Воно мертве. Душа також не є особою – ми її не бачимо. Саме тому, Христос, як істинна людина, як повноцінна особа воскрес у СВОЄМУ тілі! – «Гляньте на Мої руки та на Мої ноги: це ж Я Сам» (Лк. 24,39). Саме тому учні не знайшли Його тіла у гробі (Ів. 20,6<9). Саме тому змогли його впі< знати, коли прийшов до них

крізь замкнені двері (Ів. 20,19). Саме тому Тома зміг «пальця свого вкласти до рани від цвяхів і руку до боку Його» (Ів. 20,25). Христос воскрес у СВОЄМУ тілі! Правда, вже у переображеному і прослав< леному, але в СВОЄМУ! Саме тому і ми не можемо воскреснути у „чиємусь” тілі, бо тоді це вже не будемо ми, але якісь инші особи! Саме тому, «коли ми з’єдналися подобою смерти Його, то з’єднаємось і подобою во< скресення» (Рим. 6,5). Бо якщо ж ні, то тоді яким за чергою було ЦЕ Христове вопло< чення? Ким тоді Він був у минулих життях? Авраамом, Ісааком, Мойсеєм чи, може, Іваном Хрестителем? А «концепцію початкової зіпсованості людини через „первородний гріх”» Церква не висувала. Це реальність, про яку знову ж таки можна прочитати у Святому Письмі. Четверте: «При цьому лю5 блячого і милосердного Бога5 Отця, Вишнього і Святого, вони, згідно з фарисейськими уявленнями, перетворили на примхливого рабовласника, який з незрозумілих причин одним дає блага, а іншим ні» – «Ми пізнали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас.


Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!» (1Iв. 4,16) Це про нас, це МИ! П’яте: «В Євангелії є спеціальний точний термін, який позначає багаторазове втілення – це palingenesia або paliggenesias, читається „палінгенезія”, що перекладається з гел5 ленської як „багатократне народження”, старослов’янською – „пакибитіє”: „Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобто під час наступних втілень) сто5 кратно одержите і життя вічне успадкуєте” (Мт 19,28529)». Тепер у дію залучається важка артилерія – грецька мова. І всі, хто її не вчив, схиляють голову перед знаннями, висловленими авто< ром цього „одкровення” і, як це не дивно, також змушені прийняти ці слова на віру. Зрештою, як часто можна почути: віра там (в Церкві), віра тут (десь тут чи десь там …), яка різниця, головне вірити! А різниця полягає у дуже простому логічному законі: два проти< лежні твердження за тих самих обставин, у той самий час і в тому самому місці не можуть бути істинними. Иншими словами, ПРАВДА є лише ОДНА! Те, що їй протилежне, відповідно неПРАВДА. Заглянувши до короткого греко<англійського словника Нового Завіту Барклі М. Ньюмана, прочитаємо: «palingenesia» – 1) нове народ< ження, відродження; 2) новий час або новий світ. Отже, це не процес, це одиничне явище. Просто: однина! Для того, щоб поставити іменник у множину, греки використовують закінчення «j» (подібно, як і в англійській мові). Тому, якщо б ми хотіли сказати „нові на< родження”, „нові відродження” (це, власне і було б реінкарнацією) у множині, ми б, відповідно, сказали paliggenesiaj. У новозавітному тексті Євангелія від Матея 19,28 грецькою мовою (Textus Receptus) бачимо: «o de iesous eipen autois amen legw umin oti umeis oi akolouqhsantes moi en te paliggenesia otan kathise o uios tou anthrwpou epi qronou doxes autou kathisesthe kai umeis epi dwdeka qronous krinontes tas dwdeka fulas tou israel». І тепер навіть ті, хто не володіє грекою, можуть відшукати серед незнайомого тексту вже знайоме (і підкреслене) слово, але… в однині! Отже, це Н Е П Р О Ц Е С постійних народжувань!!! Отже, у наведеній нижче цитаті: «Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобто під час наступних

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

втілень) стократно одержите і життя вічне успадкуєте (Мт. 19,28529)» коментар «тобто під час наступних втілень» є абсо< лютно протилежним тому, що написано в оригіналі. Правильно (і ПРАВДИВО!) було б сказати „у наступному новому народженні”, „у наступному новому житті”, яке, однак, вже не матиме кінця, що якраз і означає згадане автором слово „пакибитіє” (у дослівному перекладі: „буття ще і ще”). Яка різниця? – «Промовляє до нього Ісус: Я Дорога, Правда і Життя» (Iв.14,6). Яка різниця? – коли пізнаємо правду, пізнаємо Христа, Який робить нас вільними (Ів. 8,32)! Звичайно, якщо хтось хоче вірити неПРАВДІ, – … І, нарешті, останнє: «Вірю у своє майбутнє воскресіння і життя нової ери. Хай Буде!» – саме тому, що я вірю у правду, а отже в Христа, а отже у Церкву, я вірю не у своє (…) воскресіння, не у мною придумане чи в таке, як би мені хотілось, але в правдиве, а отже Христове, а отже таке, про яке вчить Церква! І нехай буде ПРАВДА! Амінь! Володимир Чупрін Примітки: 1

http://observer.sd.org.ua/news.php?id=10799

11


Простір спілкування

«Віра є зустріччю» Інтерв’ю з віце5 ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа, доктором богослов’я о. Святославом Шевчуком. Як можна окреслити зміст віри, її бачення, трактування та розуміння Церквою? Віра, зокрема для апостола Павла, – це є сила Божа. Вірити – означає відкритись усією своєю особою на силу Божу, яка нам передається через вічне Євангеліє. Апостол Павло сам розумів і сам пережив (як проповідник, як апостол, як той, що повірив у Воскреслого Христа) те, що Господь Бог передає через віру свою силу, тобто своє життя, яким Він живе. Таким новозавітним текстом, який найбільше говорить про віру, а відтак про оправдання вірою, є

лист апостола Павла до Римлян, в якому він каже: «Я не соромлюсь Євангелія, воно бо сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше юдеєві, а потім грекові. Справедливість бо Божа об’яв< ляється в ній з віри в віру, як написано: праведник з віри буде жити» (Рим. 1,16<17). Таким чином, коли ми говоримо про віру християнина, віру Цер< кви, тут не йде мова про доктрину, про збір якихось абстрактних понять, істин, однак йдеться про те, що хто вірить, той приймає Бога. Отож, повірити, повірити Богові – означає відкритись Йому, відкрити усю глибину свого серця і дати Богові наповнити те серце собою, своїм життям. Тому віра – це богословська чеснота, що означає таку основу християнсь< кого життя, яка походить від Бога. Ми кажемо, що віра – Божий дар, тому що Бог дарує себе. А коли ми віримо в те, що Бог себе дарує, тоді приймаємо Його. Тоді віра є зустріччю. Зустріччю між тим, хто себе дарує, і тим, хто приймає дар. В цьому й полягає зміст слова „віра”. Очевидно, що коли ми приймаємо Бога, ми переживаємо Його всією своєю істотою. Людина є істота розумна, тоді вона по< чинає більше розуміти Бога. Святий Августин каже: «Я вірю для того щоб розуміти, і розумію для того, щоб вірити». Подібно, як ми приймаємо якусь особу, якусь людину, як молодий і молода вступають в подружжя – вони вірять одне одному, вони прий< мають один одного у любові. І тоді переживають досвід тієї особи. Так само з такого прийняття Бога, реальної присутности вічного, несотвореного, безмежного Бога у людині вона отримує досвід, а відтак досвід віри. Така зустріч з Богом може цілком перемінити життя людини. Взірцем віруючої людини, про якого дуже багато говорить апостол Павло, називаючи його

12

„батьком у вірі”, є Авраам. Він повірив Богові і покинув все – свою родину, свою рідну землю, свою домівку і пішов в чужу незвідану землю, обітовану землю, якої він ніколи не знав і не бачив. І каже апостол Павло: «Авраам повірив Богові, і це було зара< ховано йому за праведність» (Рим. 4,3). Якраз тут апостол Павло має на увазі отой досвід, досвід віри Авраама. І тому, каже апостол Павло, «віра – є сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1,16). Тому то ми кажемо, що людина спасається через віру в Ісуса Христа. Це є найважливіша засада християнського життя. А відтак: які наслідки такої віри? Очевидно, ми вже згадували про те, що людина розуміє, отримує досвід Бога, але Господь Бог щось робить тоді з тою людиною, переміняє її, робить з нечестивця праведника, Він освячує, дає нове життя. І це нове життя не полягає лише на якійсь певній зміні обставин життя, зміні поглядів на життя. Повірити – це не означає змінити своє релігійне переконан< ня, життєве кредо. Ні! Вірити – це означає носити Бога в собі, Бога, Який нас освячує, усправедливлює і дає можливість чинити діла любови. Зараз набувають поширення думки про те, що людина, попри визнану потребу віри, може вибирати чи модифіку5 вати віру, „вірити для себе” або „вірити у щось своє”. Разом з тим ставиться під сумнів авторитет, автентич5 ність чи повнота передання віри Католицькою Церквою і той факт, що вона є непо5 мильною у справах віри. Звичайно, людина, особливо та, яка не має досвіду віри, розуміє церковний авторитет, а відтак ті правди віри, які ісповідує Церква, по<людськи. І оскільки в сьогод< нішньому світі ми живемо в загальній кризі авторитетів, то хто може бути для мене автори< тетом? Навіть батько і мати часами перестають бути життєвими авто< ритетами для своїх дітей. Ми дуже часто розчаровуємося, як кажемо: „втрачаємо довір’я” до влади, до


уряду, до президента, до вчителя, до порадника, до товариша, до коханої особи. Але коли мова йде про віру, в тому сенсі, про який ми вже говорили, йдеться не так про якийсь авто< ритет, не так про якусь владу, яка мене до чогось змушує. Коли ми віримо в єдиного Бога – маємо спільний досвід тієї віри. Подібно як спільнота, яка стоїть довкола одного вогнища, відчуває разом його тепло, його важливість, його світло, захист від диких звірів серед темної ночі, подібно і Церква переживає досвід, особисту зустріч з одним і тим самим Господом Богом. Чи це церковна спільнота в Африці, чи в Ла< тинській Америці, чи в Римі, чи у Львові, чи в Москві. «Є один єдиний Бог, одна віра і одне хрещення», – каже апостол Павло (Еф. 4,5). Таким чином спільнота передає той досвід віри у вимірі такої церковної спадщини, яку називаємо „церковна традиція”, або „церковне передання”. Таким чином Церква не перестає звіщати одного і того самого Воскреслого Ісуса Христа, якого проповідували апостоли. Тобто дає можливість новим людям, новим поколінням зустріти того самого Ісуса Христа, якого зустрів апостол Павло дорогою до Дамаску. Він упав з коня, осліп, а відтак та зустріч цілком радикально змінила його життя. Отож, джерелом церковного авто< ритету, чи, як то кажуть, непомиль< ности, не є якась влада, що насаджує свою ідеологію, але досвід Бога. Богослови такий досвід Бога називають „sensus fideium”, тобто відчуття віри. Якраз саме звідти, з такого церковно<спільнотного середовища народжується голос Церкви. Часами для того, щоб почути, як на ту саму проблему реагує Церква у цілому світі, збираються синоди, вселенські собори. І тоді єпископи з цілого світу засвідчують віру своїх спільнот. Так вселенські собори проголошують урочисто ті чи инші правди віри, які є уточнен< ням або намаганням пояснити те, що сьогодні стає незрозумілим. І

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

бачимо, що в часи, коли ці правди віри рішенням вселенських собо< рів формувались, виникали різні заперечення та незрозуміння тої віри. І тоді Церква була змушена формулювати свою віру. Святий Григорій Богослов сказав так: «Єретики змушують нас говорити про те, про що б годилось мовчати і почитати як таїнство». Очевидно, що Церква, церковна спільнота має свою структуру. Апо< стол Павло називає Церкву тілом. У тій спільноті кожен виконує своє служіння. І є хтось, хто є голосом спільноти, хто від імені цілої спільноти повинен висловлювати її віру, а відтак, від імені цілої спільноти ту віру проголошувати. У Католицькій Церкві таким голосом всієї Церкви є Святіший Отець, який має спадкоємство особливого дару, особливої ха< ризми, яку Христос дав апостолу Петрові. Ми читаємо в Євангелії від Луки, де каже Христос до Петра: «Петре! Диявол хотів вас (тобто апостолів) пересіяти як пшеницю. Але я молився за тебе, щоб не умаліла віра твоя і щоб ти, навернувшись, утверджував у вірі твоїх братів» (Лк. 22,31<32). Таким чином Святіший Отець Папа Римський, як наступник апостола Петра, є теж спадкоємцем того дару. І тому тут не йде мова про те, що учительський уряд Церкви, проголошуючи або навчаючи з певним авторитетом, виконує свою диктатуру. Він лише узгод< жує мій особистий досвід віри з досвідом мільйонів християн по цілому світі. Коли я собі ставлю якісь власні питання у вірі, я потребую якогось провідника у вірі, який би міг мене навчити, чи те, що я переживаю як свою власну дорогу у вірі, чи це не є моя ілюзія, або самонавіювання, або, як сьогодні дуже часто говорять, „невротична побожність”. А це є справжній, автентичний досвід віри, перевірений століттями жит< тя Церкви. Таким чином учитель< ський уряд Церкви – це служіння, яке виконує священик у своїй парохії, який уприсутнює Христа< Учителя, єпископ у своїй єпархії, Вселенський Собор на чолі зі Святішим Отцем у Вселенському

масштабі Церкви.

цілої

Католицької

Коли ж мова йде про непо< мильність Церкви чи навіть не< помильність Святішого Отця, тут не йде мова про непомильність якоїсь окремої особи. Кожна окрема особа має свої думки, помилки, а відтак гріхи. Для того Господь Бог і заснував Церкву як спільноту, в якій ми знаходимо й істинну віру, й дорогу до спасіння, в якій можемо мати певний еталон для власного порівняння. І от той досвід віри, який ми знаходимо у Святому Письмі, а відтак у церковному Переданні, є тим мірилом, тим правилом, тим символом віри, який є дорого< вказом в усіх наших випадках особистого пошуку. Крім того, Церква – це Тіло Хри< стове, яке є постійно оживлюване Святим Духом. І саме тій живій, невидимій, надприродній складо< вій частині церковного тіла ми завдячуємо непомильність Церкви. Я можу помилятись, навіть окремі єпископи можуть помилятись, але всі разом, як ціла Церква, як єпископи з цілого світу, які є зібрані на Вселенському Соборі, ми не можемо помилятись, тому що урочисто проголошуємо це разом. Саме тому Святіший Отець непо< мильно навчає про правди віри і моралі, проголошуючи це „ex catedra”, тобто тоді, коли стає голосом цілої Церкви. Тоді устами Папи не промовляє лише його особа, устами Папи промовляє Святий Дух через голос цілої Вселенської Церкви, який він в тому моменті носить у собі і його озвучує. Саме звідси бере своє джерело непомильність Папи. Незадовго ми будемо зустрі5 чати світлий празник Хри5 стового Воскресіння. Яким є зв’язок віри з Воскресінням, яким чином віра дозволяє нам сприйняти це чудо із чудес, побачити і відчути його? Дуже цікаво та глибоко про воскресіння повчає апостол Павло: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна і ваша віра, і ми являємося 13


неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскре< сив Христа. Бо як не воскреснуть мертві, то й Христос не воскрес» (1 Кор. 15,14<15). Що тут Павло має на увазі? Якщо ми себе сьогодні запитаємо: що проповідували апо< столи? Що було найважливішим центром тої апостольської ке< ригми (проповіди)? Апостоли проповідували воскреслого Господа – те, що самі бачили і чули: той самий Христос, який ходив з ними, навчав, зціляв, проповідував; той самий Христос, якого за< судили, обплювали, бичували і розп’яли; той самий Христос воскрес із мертвих. Це було щось, чого апостоли самі до кінця не могли зрозуміти, лише щойно тоді, коли отримали дар Святого Духа в П’ятдесятницю. Щойно тоді вони почали оцю проповідь. Таким чином, якщо Христос не воскрес, тоді апостоли, властиво, не мали про що проповідувати. Тоді сама апостольська проповідь не має змісту. Це перше. Друге. Павло тут натякає на глибшу дійсність. Ми вже говорили про те, що коли хтось вірить, то означає, що він дає Богові наповнити себе новим життям. Це нове життя – не є життя людське. Бог наповнює таку людину своїм життям, тобто життям Божим, життям вічним, яке не має ні початку, ні кінця. Він вже сьогодні нам дає вічне життя. Часами думаємо, що ми почнемо жити вічним життям тоді, коли помремо: скінчиться наше дочасне життя, а відтак починається вічне. Ні! Павло говорить щось трішки глибше: уже сьогодні, оскільки я вірую, Христос дає мені вічне життя. Сам Христос каже: «Хто слухає моє слово і вірує в Того, хто послав Мене – той живе життям вічним і на суд не приходить, бо від смерті перейшов у життя» (Ів. 5,24). Таким моментом переходу, пасхи, від смерті до життя є хрещення. Це перший плід віри. Віра у слово Євангелія провадить людину до хрещення. Відтак сьо< годні хрестимо маленьких дітей у вірі тих батьків, які є устами дитини, які від імені дитини ви< словлюють свою віру у Тайні Хрещення. Отож, коли ми віримо, Бог нас наповнює своїм життям, тобто 14

вічним життям. Саме те вічне жит< тя є запорукою, є змістом, є осно< вою нашого воскресіння. Бо ми не можемо воскреснути просто як люди, смертні істоти за своєю природою. Ми можемо воскрес< нути лише так, як Христос, який був Богочоловіком. І тому той, хто вірить, отримує не лише якусь переконаність, що Христос нас колись воскресить. Той, хто вірує сьогодні, отримує життя вічне, над яким смерть не має влади. Тому каже апостол Павло: «Смерте, смерте, де твоє жало, де твоя, аде, перемога?!» (1 Кор. 15,55) Отож, те воскресіння, яке апостоли поба< чили, вони потім засвідчили власним життям. Віру в воскре< сіння засвідчує той, хто задля слова Євангелії віддає своє життя, тобто він свідчить, що життя християнське є чимось більшим, ніж тільки це земне життя. Християни мають запевнення, що вони вже сьогодні мають життя вічне, яке тут починається з віри, але не буде мати кінця у Царстві Небесному. Існує стереотип, що віра – ознака обмежених людей. Яким є зв’язок віри зі свобо5 дою? Чи вона насправді обме5 жує, чи навпаки вивільняє? Кожна людина у своєму житті досвідчує, що вона потребує у щось вірити. Це людське. Людина – істота, яка сотворена для віри. І кожен має свої вірування, які часами по<иншому можна на< зивати: свої сподівання, свої бажання. Тобто немає людини, яка б не вибудовувала собі якоїсь перспективи власного життя і не вірила, що вона зможе в той чи инший спосіб цього досягнути. Бо инакше людина не має змісту свого життя, вона не може існувати. Будучи раціональною істотою, вона обов’язково хоче бачити якусь перспективу, зокрема людина молода. Але дуже часто ці особисті вірування є ілюзіями, марними надіями, які сувора реальність розбиває, і тоді ми розчаровуємося. В чому, відтак, полягає різниця християнської віри? Християнська віра пропонує нам щось таке, що не є ілюзією. Щось таке, що не може бути нездійснене. Щось таке,

що є стовідсотково певне. Бо це запевняє не людина, до цього роблять нас здатною не людські сили, але сам Господь Бог. А тепер про факт свободи. Людина є вповні свобідною тоді, коли може здійснити своє найбільш сокровенне прагнення і бажання. Святі Отці говорили: «Коли наре< чений переживає повноту своєї любови? Коли одружується, коли може здійснити те, чого прагне його серце». Це є вершиною пере< живання свободи. Таким чином віра є шляхом до справжньої свободи, свободи, якою живе сам Бог, оскільки Він нас наповнює своїм життям через віру, Він робить нас свобідними, але «сво< бодою синів Божих», як каже апостол Павло (див. Гал. 2,4). Тоді ми вже не „під законом”, тобто не під якимось зовнішнім примусом. Тоді ми хочемо того, чого хоче Господь Бог не тому, що хтось нас змушує, ні! Тільки через те, що це є найбільш сокровенним нашим бажанням і прагненням, яке здій< снюємо в повній і абсолютній свободі. Свободу треба пережити. Свобода – це щось таке, що дуже легко може бути піддане якійсь ідеології. Скільки рабства в різних його проявах заіснувало внаслідок гасла загального вселюдського визво< лення! Скільки особистих драм сьогодні переживають, зокрема молоді люди, внаслідок потоп< тання будь<яких вартостей, від< мови від будь<яких життєвих орієнтирів! Відтак така свобода є ілюзією. Святі Отці завжди навча< ли, що Господь Бог нам дав можливість вибирати. Це щось, що належить до нашої істоти, але ми з тією можливістю вибирати станемо лише тоді вповні сво< бідними, лише тоді переживемо досвід власної свободи, коли зробимо правильний вибір. А правильний вибір можна зробити лише тоді, коли ми зуміємо розрізнити серед сотні різних пропозицій єдину істинну, непомильну і таку, що визволяє. То< му каже Христос: «Пізнайте правду – і правда визволить вас» (Ів. 8,32). Підготував Володимир Чупрін


Дорога спасіння «Я – пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці». (Ів. 10,11)

Роздуми про хресну дорогу

Л

юдина одержала від Бога найбільший дар – вона створена на Його образ та подобу, наділена свобідною волею. А тому здатна керувати своїми вчинками, обирати життєвий шлях. Одночасно людина і відповідальна за свої дії (а також за бездіяльність) як перед Творцем, так і перед иншими людьми. Живучи у суспільстві, ми повинні дотримуватись певних правил – природного закону, що запобігає в першу чергу нанесенню шкоди иншому. Будучи „иншим” для решти людей, нам видається абсолютно очевидною необхідність такого припису. Але як часто кожен задумується, що навколо нього є безліч „инших”, на права яких він повинен зважати? На жаль, далеко не завжди. Причина цього: людина не пам’ятає про Христа, про Його слова, згідно із якими, що ми одному з братів своїх найменших зробили, те ми Йому зробили. Звідси розуміємо, що кожна наша дія, вчинена не за словом Божим, стала причиною хресної дороги Ісуса, вела Його до смерти, бо Він – люблячий. Він – Господь – заради нас воплотився, навчав істинного способу життя. А ще – Він віддав найцінніше, що є на цьому світі для людини – життя як „викуп за багатьох”. «Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його» (Ів. 10,18). Христос іде нам назустріч як у часи Свого воплочення, так і в кожен момент „тепер”. А ми продовжуємо завдавати Йому терпінь. Христос бажає бачити нас Своїми братами і сестрами. «Я вже більше не буду рабами вас звати. . . А вас назвав друзями Я» (Ів. 15,15). Ми ж неодноразово стаємо Його вбивцями. Через вибір беззаконних вчинків ставимо себе вище від Бога. Порівнявши життя Христа та окремої людини, бачимо, якими вони є полярними. Ісус зміг так прожити, як не може (тому що насправді не хоче, тому що не наважується відрізнитися від инших) кожен із нас. Він добровільно взяв на Себе усі наші гріхи і витерпів тяжкі муки. Та від нас Христос бажає „не жертви, а милосердя” – полюбити ближнього як самого себе. Але чи навчилися ми насправді любити себе? Чи усвідомлюємо сенс нашого життя як служіння Богу й иншим у любові? Хресна дорога Ісуса показує нам надзвичайний приклад для наслідування. У ній проявляється Його надзвичайна любов до Свого творіння. Відчуваючи великі болі, зневагу, погорду, Він показує, яким повинно бути досконале всепрощення, рівень жертовности, любови – основи міжлюдських взаємин. Кожної хвилини нашого життя ми повинні пам’ятати про той неоціненний вчинок Ісуса, здійснений заради нас. Нехай завжди перед нашими очима буде Його хресна дорога, щоб у миті вагання вона скріпляла нашу віру для істинного християнського життя. Задумаймося, чи відкриті ми на прийняття у своє серце иншого, чи готові його вислухати, допомогти, взяти на себе відповідальність за нього, бути „рабом усіх”, поставити „хтось” над „я”. Саме цього навчав нас Ісус Христос, ці погляди найглибше відображені у його хресній дорозі та смерті.

Марія Кохановська

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

15


Один погляд, один день, що змінює життя Очі є дзеркалом душі. Вони ніколи не можуть обдурювати, бо виявляють те, що є в її глибині, те, чого неможливо розповісти словами. Очі ж малої дитини є чи не єдиним шляхом зрозуміти, що в неї на серці. Ми бачимо, коли дитина радіє, тоді її оченятка блищать радістю, коли тужить, сумує, ми не можемо в них цього побачити. Той, хто дивиться в очі дитини, бачить відблиск її невинного, чистого, світлого внутрішнього світу. В цих очах ще нема стільки мороку, заздрости, турботи, журби про завтрашнє. Дитині цього не треба, бо вона живе у своєму „дитячому” світі, який справді є казкою. 16

И

ноді кажуть, що діти багато не розуміють, проте більше відчувають: тепло, любов, відчувають, коли батьки ра< діють, сумують. Ось чому вагітним жінкам не варто сумувати, драту< ватись, бо це впливає на малюка. А цікаво, що говоритимуть очі дитини<сироти. .?! Що ми знаємо про сиріт, сиротинці? В наш час дуже модно бути меценатом таких проектів, як „Миколай – дітям< сиротам”, „Подаруй Миколая си< роті”. Це стало природним, і вже всі до цього звикли. Однак за цим „звикли” криється також щось негативне. Часто наші меценати роблять це, аби підняти власний рейтинг, авторитет, щоб захисти< тись від докорів суспільства і навіть власного сумління. Ще часто, особливо перед виборами, кандидати, для власного „розкру< чення”, просто<таки засипають сиротинці подарунками, що широко знімається на камери, самі ж діти<сироти є там для декору меценатської діяльности. Минають вибори, минає свято Миколая, а сироти знову увесь рік зали< шаються самі. Вони знову, стоячи біля вікна, дивляться в нього, чекаючи – хто „святого Миколая”, хто батьків, хто когось иншого…

Дякувати Богу, що не всі такі меценати, а є серед них ті, які роблять це не з корисливої мети, а для добра дітей. «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25,40). Ті, що це роблять, отримують трохи більше, ніж ріст авторитету, звіль< нення від податків, вони отриму< ють в подяку погляд дітей: погляд вдячности. А що може бути щи< рішим, сильнішим за погляд малої дитини? Очі цих дітей також є дзеркалом їхньої душі. Я довго не вірив, що один погляд може стільки змінити, може розповісти більше, ніж всі книжки, телепередачі, історії про сиротинці. В цих очах виразно чути голос Божий: «Милости хочу, а не жертви» (Мт. 9,13). Цим дітям не треба багато подарунків, фруктів, цукерків, вони потребу< ють чогось иншого, чогось біль< шого – любови! Здавалось би, абсурдно, бо для більшости су< часних дітей важливішим є те, як багато батьки зроблять подарунків або наскільки потужним буде куплений комп’ютер, але ці діти потребують иншого, більшого – любови! Кожен, хто про< ходив повз си< ротинець або був у ньому, дивлячись в очі цих дітей, міг побачити і зро< зуміти, чого са< ме вони потре< бують. Очі кож< ного з цих дітей є свідками їх особистої драми, того, як та дитина ви< ношувалась, народжувалась, як вона сюди потрапила. Для того, щоб це все розповісти, забракне цілого дня, але щоб це зрозуміти, відчути, досить буде одного


погляду. Коли мій похресник з сиротинця вперше подивився мені у вічі, то цей день став для мене днем великої переміни. Переміни мого світогляду, ставлен< ня до життя і до дітей. Кожен з нас колись в житті бачив спраглу людину, яка у літню спеку поза 30о довго не пила води. Її очі, її жести, міміка – все підказує, що ця людина хоче пити. Що ж говорити про невинний погляд малої дитини<сироти, кожна клітинка якої є спрагла любови! Що може бути більш вражаючим за очі такої дитини! Залишається хіба дивуватись тим батькам і матерям, які залишають своїх дітей, свою кровинку тут. Засуджувати їх не варто, бо для більшости цих дітей розлучення з батьками (наркоманами, алкоголіками, бо< жевільними) є чи не єдиним шансом вижити. Сиротинець як альтернатива аборту також є зрозумілим. Але як зрозуміти повноцінних, зрілих, здорових батьків, які залишають своїх дітей тут?! Цього не можу зрозуміти ні я, ні працівники сиротинця, ні тим більше очі малих дітей. В очах цих дітей видно питання: «Мамо, чому ти мене тут покинула? Мені так бракує твого тепла, твоєї любови… Я не хочу грошей, іграшок, лише трішки твоєї любови!!»

згадував власне дитинство. Дитина в обіймах радіє, посміхається, і це природно, бо відчуває любов, приязнь, увагу. У випадку сиріт, яких дуже часто на руки так ніхто й не брав, першою реакцією на це є плач, бо змінюється їх „природне” середовище, до якого вже звикли. Пізніше, відчуваючи стукіт серця, вони згадують, як добре їм було в лоні матері, де так поруч билось її серце, зовсім поруч… Тоді вони заспокоюються, стишуються і обіймають тебе з такою силою, з якою ніхто й ніколи не обіймав. Обіймають, бо цього їм так бракує. Здавалось би, прості обійми, але для них – це найбільший подарунок, бо є виявом любови. Не дарунки від „кандидата в депутати”, не „Дід Мороз<Миколай” із п’ятидоларовою по< смішкою, а простий, щирий „пакунок” любови. Коли я вперше взяв свого похресника на руки, то, виплакавшись, він заспокоївся і обійняв мене так міцно, що годі було вирватись. Щоправда, вириватись я й не хотів. Потім подивився на мене… Цей погляд, невинний, проникливий, щирий, спраглий любови, глибоко закарбувався мені в душі. Кажуть, словом можна поранити, а навіть вбити. А поглядом справді можна лікувати. Від егоїзму, корисливости, зачерствіння. Я певен, що цей погляд може зм’якшити не тільки моє серце, а й серце всього суспільства, яке так часто хоче цей погляд закрити в сиротинцях, порозсилати по далеких закутках, аби лиш не бачити і не знати того, що цей погляд несе. А нагадує він небагато: те, що ти є людина і той, хто на тебе дивиться таким пронизливим поглядом – така ж сама людина… Юрій ГГалабуда алабуда P.S. Серце тихо і щиро дякує УСІМ вихователям усіх типів сиротинців та УСІМ батькам, які наважились усиновити дітей<сиріт або хочуть зробити це зараз.

Важливу роль у житті кожної людини відграють батьки. У сиротинцях в дітей є вихователі, що заміняють їм батьків, вчителів, родичів. Дякувати Богу, є багато сиротинців, де вихователі справді люблять цих дітей, як своїх, даючи їм тепло, увагу, любов. Дякувати Богові, що також є багато подруж, які беруть сиріт на усиновлення і навіть дітей із вродженими патологіями, що стало зараз дуже „модним” як за кордоном, так і в Україні. Мабуть, також пройняті цим поглядом, вони в першу чергу чинять так з любови: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25,40). Це дуже важка місія – усиновити таку дитину, але з любов’ю можна подужати й не такі тягарі… Кожен, хто брав на руки малюка, напевно мав багато радости, бо сам переносився у світ цієї дитини,

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

17


Чи існує чиста раса?

…роздуми, навіяні оповіданням Івана Франка «Чиста раса»…

Ч

иста раса, вища раса – ця проблема з’явилася, напевно, ще тоді, коли люди почали жити у спільнотах – спочатку общинами, потім племенами, тоді націями. Завжди протягом історії якась народність хотіла довести иншим свою винятковість. І тут немає нічого незвичайного – більшість з нас є гордими перед иншими за себе, за свої досягнення у житті, свій статус, якісь особливі вміння – бо ж кожна людина є особливою і неповторною; також за свій рід – за людей, навіть невідомих суспільству, але гідних Людей свого часу, дітьми і внуками яких ми маємо честь називатися. І перед иншими націями ми, звичайно, горді за свою – пишаємося тим, що ми українці, своїми непов< торними традиціями, славною історією, міжна< родними перемогами у різноманітних спортивних змаганнях, мистецьких та инших конкурсах. Але, на жаль, дуже часто така гордість може заходити надто далеко. Це відбувалося завжди, не є винятком і тепер. Поряд зі збагаченням і помстою – це було і є чи не основною передумовою багатьох війн і суперечок. Як тільки якась нація стає сильнішою, „розумнішою” – з’являється відчуття, що лише вона є володарем, а всі инші – нічого не вартими та існують лише для того, щоби їй служити (така крайність не є винятком і для окремої особи). Винятковими вважали себе єгиптяни ще за тисячоліття до народження Христа, потім римська імперія, візантійська і т.д. Ще зовсім донедавна у цивілізованій Європі та Америці

18

існувало рабство, коли людина, що мала инший колір шкіри, вважалася річчю, коли мудрі того віку задумувалися, чи раб має душу. . . Потім Європу ско< лихнуло явище фашизму. А це все – немилосердні утиски і нищення всіх, хто иншої крові, нищення гідности инших заради вивищення своєї. А в чому ж суть цього? Та здавалося б – усе минуло. Минули страшні часи і зараз, у час, коли у всіх культурних країнах пропо< відуються гуманістичні цінності, здається, що можна про цю проблему вже забути. Але так лише здається. Якщо все це сьогодні – неправильно буде сказати викоренене а, швидше, прикрите маскою і не так явно показане – то не означає, що його не існує. Воно проявляється у багатьох аспектах, на інтернаціональ< ному чи особистому рівні. Немає нічого поганого у патріотизмі. Будь<яка країна тримається на плечах своїх патріотів і без них довго би не проіснувала. Бо ж кожна держава, як і людина, є по<своєму особливою та неповторною, і потрібно, щоб хтось цю неповторність відстоював. Але коли це переходить рамки, коли втрачається будь<яка толе< рантність до представників инших національностей, а особливо, коли ще й супроводжується у мирний час застосуванням фізичної сили, коли молодь (і не тільки) формується в орга< нізації з такими поглядами, тоді цей патріотизм, стаючи фанатизмом, просто втра< чає свою суть. Хтось може сказати, що ми мстимося за наших дідів та прадідів, які були гноблені протягом багатьох віків. Але кому мстимося? Нашим сучас< никам, тим людям, які причетні до цих подій не більше, ніж ми. Відплачуємо иншим за тих, які давно переставилися від нас і уже постали на суді. І так захопившись, не чуємо ти< хого Господнього голосу,


який радить: “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу…” (Рим.12,19). Таке відторгнення “чужих” і відчуття власної не< повторности відбувається і “між своїми”, на побу< товому рівні. Якщо зустрінуться дві зграї диких тварин чи навіть стада свійських, то станеться щось непоправне – про це знає з досвіду кожен пастух. Жодна тварина не захоче прийняти незнайомих і буде цьому протистояти всіма можливими їй способами. А закінчується все це, як правило, дуже небажаними наслідками. Ми горді з того, що є людьми, що відрізняємося від тварин здатністю розумно мислити, та, виявляється, нам не чужі і тваринні звички, хоча, навідміну від тварин, ми можемо їх контролювати. Але не завжди так вдається. Нам може хтось не сподобатися через якусь рису характеру, навіть погану, чи через якесь инше захоплення, навіть не завжди виправдане; або через рівень освіти чи навіть і соціяльний статус. Тоді приходить спокуса – дивитися на таку людину як на нижчу, негідну навіть у нас щось запитати чи перебувати з нами в одному середовищі. Тоді якось не беруться до уваги слова Христа, що перші будуть останніми, а останні першими; тоді забувається що те, що ми зробили одному з братів наших найменших (це слово тут добре підходить), – те ми зробили самому Господу. Бо освічений, багатий, побожний „на людях” не означає одразу щасливий, так само як і не є зайвим у суспільстві той, хто не має матеріяльних статків, високої освіти, та навіть і пропащий грішник – хіба не одні будують инших?! Але попри все це чиста раса все ж таки існує! Згадаймо біблійну історію. Ще з самого початку свого існування людина не виправдовувала Божих сподівань. Тоді, як пише біблійний автор, „Господь пожалкував, що створив людину” і навів на землю потоп, врятувавши одного праведника та його сім’ю. Однак згодом люди знову відступили. Тоді Творець чинить инакше – вибирає одну людину – праведного Авраама і, якщо можна так сказати, хоче вивести з неї так звану „чисту расу” – Божий народ, ставить умову, хто може сюди належати. Дає свої настанови, заповіді і кожен, хто їх не дотримується, негідний називатися вибраним, такого потрібно відлучати. Трохи згодом, той самий Бог – Господь наш Ісус Христос – поширив це вибранство на всіх людей, щоб усі без винятку могли стати його учасниками: без огляду на те, якого вони походження, якою мовою розмовляють чи прихильниками якого політичного ладу вони є. Щоб бути вибраною людиною, треба спочатку бути Людиною. Щоб належати до чистої раси, потрібно спершу самому стати чистим. Бо ж „блаженні чисті серцем”. І тільки в цьому випадку можна буде заявляти про якусь вищість, хоча тоді це вже, напевно, не буде потрібно. Олег Овсяник

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

Дорога в нікуди... Комп’ютер... Зараз це чи не найефективніший спосіб подачі і отримання інформації, можливість чогось навчитися (питання – чого?), поспілкуватися і, навіть, розважитись... На сьогодні (як це не сумно) для багатьох людей техніка замінила все. Віртуальний герой, інтернет, чат стали кращими друзями для підлітка.

«

А для чого йти гуляти з цими чудовими людьми – моїми друзями, які люблять мене, переживають і турбуються про мене? Для чого дивитися на небо, зорі? Кому потрібні усі ці емоції, які приносять радість у кожне серце? Що з того, що я буду любити, вірити, дарувати добро і щастя? Краще я посиджу на своєму, нехай і не зовсім зручному кріслі, попсую і без того не ідеальний зір, граючи в цю гру, яка вже давно мені набридла. Ну й що з того, що я фактично викину зі свого життя кілька, можливо найкращих, годин? А що б такого неймовірного я за них встиг? Ну, подумаєш, я б поспілкувався з дорогими мені людьми або просто посидів в тиші на лавочці, дивлячись на усю цю красу, яку дарує мені Господь. Можливо я поговорив би з батьками і розказав їм, як гарно я провів вчорашній день (якби знову не „зависав в інтернеті”). А ще я б нарешті вивчив, що ж таке отой незрозумілий „арктанґенс” і написав би контрольну з алгебри, от би зраділа вчителька. Мені здається, що я просто сиджу, та насправді я йду. Йду дорогою, яка заведе мене в нікуди... Я вже бачу себе в місці, де більше немає друзів, вчителів, птахів, квітів і снігу; де реальність стала для мене чимось ще більш жахливим, ніж смерть у грі. Я боюсь виходити на вулицю, хоч знаю, що там мене чекає лише добро. Я проводжу дорогоцінний час перед монітором, а моє життя іде. Іде, і я бачу, що вже не повернеться...». Ось такі думки пролітають в голові бідолахи, що „підсів” на ще одну, чергову річ, що викликає звикання. Зараз існують суперечки на тему, чи можна вважати комп’ютерну залежність наркотичною. Ми звикли, що під дією наркотичної речовини у людини 19


Полеміка

Про що вони мовчать?

У відбувається ряд характерних змін. В неї погіршується фізичний і психологічний стан, можливі галюцинації. Спочатку людина відчуває так званий „кайф”, та згодом її тягне ще і ще прийняти дозу, а якщо її не буде, то настане найгірше – „ломка”... А хіба підліток з блідим обличчям, мішками під очима, нервовий і роздратований, той, хто за будь<яких обставин шукає можливості сісти за комп’ютер, не може жити без свого „електронного друга”, людина, яка не звертає увагу на навколишнє середовище і живе у власному віртуальному світі, хіба це не наркоман?! Це сумно... Боляче бачити, як людство саме себе веде до загибелі. Як воно, прямуючи до висот, до неймовірного „покращення” життя, нищить усе те, що дароване нам Господом. Ми стаємо звичайнісінькими роботами, які не мають власних думок, а лише підкоряються чомусь, чого самі до кінця не розуміють. Ми забуваємо про дарований нам скарб – життя. Віддаємо його якійсь машині. Ми просто втікаємо від радости, любови і дружби, навіть від горя, без якого не було б щастя. Ми губимо себе. Живемо ні для чого. Це сумно... «Ой, а сьогодні ж неділя. Ну ось, а вчора я ж казав собі, що піду до церкви. Як давно я не молився, а вже пора б... Все немає часу: я взяв у друга неймовірно цікаву гру і не можу від неї відірватися. Ні, треба попросити в Господа вибачення. Все, я вже йду! От тільки дограю, і йду...» Валентина ГГлєбова лєбова

20

попередній статті нашої рубрики ми розповіли вам про провідників секти Свідків Єгови та про їх страшну й небезпечну для всіх діяльність. Але сама Керівна корпорпорація (саме так називає себе група провідників секти) усіма можливими засобами намагається приховати свої страшні злочини від людей, які для них є лише засобами наживи та власних корисливих цілей. Для цього вони навіть вигадали власного „бога”, який нібито має власне ім’я – „Єгова”, яким дуже легко виправдовувати власний обман та блуд. Вони використовують власне „Священне Писання”, яке насправді є викривленою версією Святого Письма з деякими „додатками” та вигідними їм змінами. Їх вже не турбує те, що це відверто суперечить Біблії, в якій сказано що жодна риска не може бути зміненою чи дописаною1. Вони, відкидаючи саме слово „релігія”, називають себе організацією. І навіть „перехрещують” людей „в ім’я Отця, і Сина, і Правлячої духом Організації”. Найбільшим авторитетом для них є журнали „Вартова Вежа” та „Пробудіться!”, які регулярно подають хаотичний набір інформації, що не передбачає дискусії, а лише заучування деяких фраз, які можна використати для зведення на манівці людей, які потребують допомоги. Висловлюючись біблійними термінами, жертви цієї агітації замість хліба отримують камінь, а замість риби – гадюку...

Один відомий дослідник та сектознавець зауважив, що секта „Свідки Єгови” дуже нагадує Компартію2. І варто лише вдатися до певних порівнянь, й перед нашими очима з’явиться жахлива картина: найперше, що можна помітити, це їх „агентів”, найвидимішої та наймасовішої частини секти. Саме їх зомбують для того, щоб вони „зустрічали Вас” на вулиці або йшли до Ваших домівок та говорили заздалегіть завче< ними фразами, які вони зобов’язані „зазубрювати напам’ять”. Вони живуть у світі, де їх вчать, що антонімом до слова „поганий” є слово „слухняний” (а не „добрий”). Про людину там судять за кількістю годин, на протязі яких вона намагалась „заохотити” вас до „спільного


Ще одним прикладом „доброго ставлення” до своїх ближніх є заборона їм переливання крови та пересадки органів, через що померла велика кількість людей. У 1980 році „Свідки Єгови” до< зволили пересадку органів. Але через попередню заборону цього загинули або змушені залишитись інвалідами багато пересічних свідків, які вірили своїм провідникам. І відповідальности за це керівна верхівка на себе так і не взяла. Це можна пояснити лише тим, що людське життя для керівників секти не є і ніколи не було прі< оритетом.

дослідження Святого Писання”, про яке нама< гаються говорити без жодних ґрунтовних наукових знань. Найкращим помічником у цьому їм слугують дані „з гори” брошурки. Спеціяльно для них проводяться збори, дуже схожі на партійні, які є примусовими. Вони відбуваються тричі на тиждень (один раз на тиждень – збори з вивчення книг та ще двічі – збори у т. зв. ”зали царства”) і виглядають так: спеціяльні „наглядачі” або старійшини, тримаючи усіх присутніх під суворим наглядом, диктують вказівки, заздалегіть надані Вефілем (так називають штаб<квартиру з керівним центром, що знаходиться у Брукліні (район Нью<Йорка), який, власне і є верхівкою цієї великої псевдорелігійної торгово<фінансової піраміди.

Коли свідки мені вперше на вулиці запро< понували свою брошурку, в мене виникло враження, що я тримаю в руках комікс, повний яскравих та кольорових зображень, хаотично розкиданих та схожих на яскраві афіші голівуських фільмів. Ці ілюстрації не мають жодного корисного змісту, а лише діють на підсвідомість як т. зв. „ефект 25<го кадру”, допомагаючи запам’ятовувати їх, а також супровідну інформацію. На сторінках журналу знаходиться велика кількість усміхнених облич, що намагаються переконати нас у їх почутті безмежного щастя, але, здається, їм байдуже, що таке „щастя” віщує нам лише внутрішню пустку та зіпсуття… Сергій Білоконь, Біблійне ТТовариство овариство «Еффата» Примітки: 1

Мат. 5,18

2

А. Дворкин, Сектоведение, Тоталитарные секты, с. 151

3

«Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець» (1Ів. 4,20)

Ця структура має вигляд типової піраміди. Її закони є безапеляційн��ми, а відступників, якими вважають людей, що почали „міркувати само< стійно”, а не слухати „керівництво”, жорстоко карають. Тому дуже дивними є їх цитати про любов до ближнього3, яка насправді діє лише як засіб агітації та привернення до себе нових жертв. Справжня дійсність є такою: кожного, хто бодай на мить засумнівається у керівництві та „бого< натхненному проводі” організаціїї, чекає мо< ментальне від неї відлучення, а „справжнє братолюб’я та взаємодопомога” проявляються у тому, що решта свідків повинна усіма можливими засобами його уникати та вдавати, наче його не існує – в иншому разі на них очікуватиме така сама кара. Таким чином права на помилку для них не існує – помилок тут просто не вибачають. Є дуже багато випадків, коли через це руйнувались сім’ї та родинні зв’язки (хіба ж цього навчав нас Христос?). Найчастіше таке ставлення спустошує людину і підштовхує її до самогубства, а таких прикладів історія знає дуже багато.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

21


Літургійне богослов’я

ЛІТУРГІЯ НАПЕРЕДОСВЯЧЕНИХ ДАРІВ

Ч

ас Великого посту є особливим у житті кожного християнина. Це час молитви і задуми над своїм життям. І саме в цей період молитва Церкви, тобто тексти, мелодика, обряди, естетика всіх богослужень представляє нам пере< плітання і перегук двох різноспрямованих психо< логічно<духовних наголосів. З одного боку, це наголос на людській слабкості, падінні, грішності та відчаї людини. З иншого – велика світлість і про< світлення душі, надія на спасіння і Боже милосердя, та радість від очікування Христового Воскресіння. Знаємо про те, що від самих витоків Церкви Літургія посідала в ній центральну роль. За словами Святішого Отця Івана Павла ІІ: «Свята Літургія – це місце, де виражається свідчення і богопочитання, сопричастя та братерство серед віруючих, вона є справжньою вихователькою християнського життя»1. Кожна Лі< тургія, тобто Служба Божа, несе в собі па< схальний дух, тому в часі Великого Посту наша традиція про< понує служіння Лі< тургії Напередосвя< чених Дарів, яка зберігає покаянний настрій. Історія цієї Літургії є справді ці< кавою, адже сягає апостольських часів. Правдивим є той факт, що Літургія Напередосвячених Дарів своїм поход< женням є така ж дав< ня, як і піст чотири< десятниці. Ще з древніх часів на Сході існував звичай, що у час чотиридесятниці, тобто час Великого посту, не служилась Свята Літургія, крім субот, неділь та Великого Четверга. Це пояснювалось тим, що у пер< вісних часах християни вважали Святу Літургію за радісну службу, яка мала пасхальний характер. Саму ж Літургію називали Пасхою, оскільки приступали до неї з високими і радісними почуттями2. Але це було несумісне з покаянним характером чотиридесятниці, тому що піст є часом покаянних сліз, смутку, покутування за гріхи. Існували переконання, що не 22

годиться відправляти Св. Літургію, адже неможливо одночасно радіти і сумувати. Саме тому було вирішено відправляти Літургію Напередосвячених Дарів, оскільки вона мала покаянний і печальний характер3. А сам піст залишався неперерваний, оскільки Літургію відправляли ввечері після заходу сонця, коли вже дозволено було приймати їжу. З иншого боку, вірні не залишались без змоги приймати Христа як єдиного джерела всіх благодатей та кріпитись на духовних силах4. Дослідження істориків та літургістів вказують на те, що у первісних часах християнства Літургію На< передосвячених Дарів служили лише у Велику П’ятницю ввечері, як на Сході, так і на Заході. Варто зауважити, що у римській традиції цей звичай залишився незмінним до сьогодні. Але на Сході відбулися радикальні зміни. Вже на Лаодикійському Соборі (2 пол. IV ст.) було вирішено, що у часі Великого посту не повинна відбуватись Безкровна Жертва. Лише у суботи та неділі було дозволено служити „совершенну” Літургію, а всім иншим дням приписувалася Літургія Напередосвячених Дарів. Винятком було свято Благовіщення, під час якого Собор дозволив служити таку Літургію, як у суботи і неділі посту. Трульський Собор, що відбувся у 691 році, підтверджує рішення Лаодикійського Собору; це вказує на поширеність звичаю на Сході. Але після Трульського Собору на Сході починає домінувати традиція служити Літургію Напередосвячених Дарів у всі алітургічні дні, включно з середою та п’ятницею сиропусного тижня, і понеділком та вівторком першого тижня посту. Незважаючи на це, у Царгородській Церкві та слов’янських Церквах, які отримали обряд від Царгорода, затратився звичай служити згадану Літургію у середу та п’ятницю сиропусного тижня, а також і Велику П’ятницю. Також варто зауважити, що на остаточне визначення днів Літургії Наперед< освячених Дарів значний вплив мав устав Єру< салимської Церкви. Саме від неї взято звичай не служити жодної Літургії в понеділок і вівторок першого тижня Великого посту. Причиною було те, що згаданий устав за давнім звичаєм своєї Церкви приписував дуже строгий піст як для тіла, так і для душі. З плином часу, у пізніших століттях, було прийнято служити Літургію Напередосвячених Дарів лише два рази на тиждень, а саме: в середу і п’ятницю. Це було зумовлено послабленням ревности між християнами,


які перестали приступати до Св. Євхаристії під час Літургії. Однак приймання Святих Таїн впливає позитивно на процес посту. Дуже гарно про це сказано у заамвонній молитві Літургії Напередосвяче< них Дарів: «Добрим подвигом подвизатись, час посту завер< шити, віру неподільну зберегти, голови невидимих зміїв сокру< шити, і переможцями гріха яви< тись, і неосудно достигнути по< клонитись святому воскресен< ню”»5.

варто зазначити, що це сумнівне авторство приймають також греки, незважаючи на те, що у двох грецьких рукописах автор< ство було приписане не Григорієві Двоєслову, а царгородському патріярхові Герману. Однак це вважається помилкою перепису< вача10. Цікавим є свідчення єру< салимського патріярха Софронія, який вважав автором Літургії Напередосвячених Дарів апостола Якова, або верховного апостола Петра.

Але в нашій Церкві, яка була в єдності з Римом, почали з’явля< тись нездорові тенденції до ви< кривлення обряду, що також стосувалось і Літургії Наперед< освячених Дарів: виник звичай у всі алітургійні дні відправляти Літургію св. Івана Золотоустого6.

Отож, можемо з певністю сказати, що Літургія Напередосвячених Дарів посідає особливе місце у нашій традиції. Протягом історії творіння людських рук зміню< ється, проте творіння Бога є вічне. Хоча укладала Літургію людина, вона має божественне походження і займає перше місце серед усіх богослужень та відправ. Вона є найбільшим чудом, що створив Господь, бо перевищує всі ступені людського розуму. Це Таїнство таїнств і дар над дарами. Це свід< чення того, що Христос повсякчас є з нами. Саме Літургія є сходжен< ням Бога до людини та восходжен< ням людини до Бога. Вона звершу< ється на землі, але належить до чину небесних. Тож користаймо з дару присутности Бога між нами і нехай час Великого Посту буде для кожного часом пережиття цієї присутности.

Варто звернути увагу на те, що Лі< тургія Напередосвячених Дарів у середу і п’ятницю не була для Східної Церкви чимось новим, адже про такий звичай свідчать святі Отці, св.Василій Великий та св.Єронім7. Щодо слов’ян, то цей звичай досить пізно увійшов у практику. Якщо заглянути до старих слов’янських літургіконів, то можна побачити, що впродовж усього ХVІІ ст. приписувалось відправляти Літургію Наперед< освячених Дарів кожного дня чотиридесятниці, а не лише в середу і п’ятницю. Для нас, українців, цей звичай є цінним, оскільки в одного з найвиз< начніших літургістів Константина Нікольського знаходимо свідчен< ня, що на початку ХХ ст. у Києво< Печерській Лаврі відправляли Лі< тургії Напередосвячених Дарів кожного дня під час чотириде< сятниці, за винятком понеділка і вівторка першого тижня посту, Великої П’ятниці, Благовіщення та всіх субот і неділь8. Літургія Напередосвячених Дарів дійшла до наших часів у двох складових частинах. Першою є Вечірня, що триває до прокімена «Да ісправиться…» Друга частина – це Літургія, з якої, однак, пропу< щено молитви та обряди на освя< чення дарів, адже вони були освячені раніше.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

Перша частина Літургії Наперед< освячених Дарів у своїй сьогод< нішній формі є схрещенням двох традицій – константинопольської і палестинської. Остання була та< кою сильною, що вплив царгород< ської служби залишився лише незначний, і лише деякі її частини збереглися у нинішній Літургії. Початок до «Світе тихий» є палестинської традиції, а ділення Псалтиря на три антифони характерне виключно для давньої царгородської. Читання Святого Письма (паремій) є залишками давньої катехизації оглашенних, яких готували до хрещення. Розвиток самої Літургії завер< шився приблизно у VIII столітті, оскільки саме з того часу можна побачити її у відомій нам формі. Надзвичайно цікавим є питання, що стосується авторства Літургії, оскільки до сьогодні воно зали< шається відкритим. Багато літур< гістів ставлять під сумнів версію авторства Григорія Двоєслова, яка є широко відома нам. Натомість слов’янські коментатори, такі як К. Нікольський, більш<менш з нею погоджуються9. Приписуючи Гри< горію Двоєслову авторство цієї Літургії, вони твердять, що до його часу Літургія Напередосвячених існувала лише в усному переданні, яке було різне в різних Церквах. І саме папа Григорій, перебуваючи у Царгороді, записав її, зовсім не змінивши, або лише частково змінивши старий чин. Зроблений запис папи Григорія згодом прижився у Східній Церкві. Тут

Ростислав Височан Примітки: 1

Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів кодексу канонів Східних Церков. Львів, 1998, ст. 16.

2

К. Никольський, Пособіе къ изученію Устава Богослуженія, С. Петербургъ, 1900, ст. 469.

3

Творенія преподобнаго Теодора Студита, 2 т. С. Петербург, 1908, ст. 820.

4

Пор. о. Р. Турконяк, Літургія Напередосвячених Дарів в Українській Церкві, Рим, 1990, ст. 7.

5

Прийдіте поклонімся, Львів, 2002, ст. 456.

6

о. І. Дольницький, Типік, Львів, 2002, ст. 316

7

о. Р. Турконяк, Літургія Напередосвячених Дарів в Українській Церкві, ст.8.

8

К. Никольський, Пособіе къ изученію Устава Богослуженія, ст.458

9

К. Никольський, Руководство к изученію богослуженія православной Церкви, ст. 128.

10 о. Р. Турконяк . Літургія Напередосвячених Дарів в Українській Церкві, ст. 10.

23


Пасхальна Утреня – гімн воскреслому Христові

М

абуть, одним з найулюбленіших празників для кожного християнина є світле Христове Воскресіння. На його означення можемо зустріти такі назви: Свята і Велика Неділя Пасхи, День святої Пасхи або Свята Пасха. Проте в нашому народі найбільш по< пулярним є слово „Великдень”, яке означає важливість та величність цього празника. Слово „Пасха” коренями сягає ізраїльського народу, де воно означає „перехід”. Для апостолів та перших християн цей перехід мав два значення: а) від життя до смерти; б) від смерти до життя. Таким чином, перший перехід означав хресну пасху, инший – радісну. В IV<V ст. святкування Пасхи з одного дня продовжується на цілий тиждень, тому Церква впроваджує святкування упродовж тижня, який має назву „Світлий”. У цей величний час Христового Воскресіння, всі служби мають надзвичайно радісний та пере< можний характер. Особливої уваги заслуговує Пасхальна Утреня. Вона є своєрідним гимном перемоги, а краще сказати – промови Ісуса Христа<Переможця. Ця служба була написана великим богословом Східної Церкви св. Іваном Дамаскином. Він уклав і сформував її на основі

пасхальних проповідей святих отців: Григорія Богослова, Григорія Ниського, Івана Золото< устого. Пасхальна Утреня – це вершина поезії в церковній літературі Східної Церкви. Утреня Пасхи служиться в досить ранній час і починається після того, коли плащаниця з Божого гробу вже перенесена на Святу Трапезу. Священик (та диякон, якщо є) одягаються у всі найсвітліші та найкращі ризи. В той час у храмі формується похід: спереду – хрестоносець, ікона Воскресіння. Далі – хоругви, хор, вірні. При< йшовши перед Святу Трапезу, священик, покло< нившись, бере в праву руку хрест, диякон – кадильницю, коли є більше священиків, то можуть брати Євангеліє, та всі виходять з церкви. Священик починає співати «Воскресіння твоє, Христе Спасе…», вірні підхоплюють, а в храмі запалюється все світло і дзвонять у всі дзвони. Похід виходить з храму і повертає наліво. Обійшовши його тричі, повертається до головних дверей церкви (які є зачинені). Священик тримає лівою рукою хрест, а правою кадильницю, якою кадить три рази церковні двері. Потім виголошує: «Слава Святій…» і співає тропар «Христос Воскрес», а вірні тричі повторюють. Тоді священик співає до половини, вірні закінчують, відтак священик читає стишки навпереміну з людом, а опісля тричі хрестом стукає в двері, входить до Церкви, йде до Святої Трапези та виголошує мирну єктенію. Відтак іде канон, хвалитні псалми та воскресні стихири, слово Івана Золотоустого на Пасху, потрійна єктенія, прохальна єктенія та великий відпуст. Священик співає три рази «Христос Воскрес» навпереміну з людьми. Святі та дия< конські двері залишаються відчинені протягом цілого тижня. В самому тропарі «Христос Воскрес» міститься коротко зміст, суть та значення празника. В ірмосах, тропарях, стихирах Спаситель виступає переможцем над злом, смертю та адом. Саме тут Ісус Христос відпускає мені гріхи і привертає до себе. Бо, як читаємо в пасхальному слові Івана Золотоустого, хто є побожний, нехай увійде в радість і прийме воскреслого Христа, який радо чекає на кожного з нас. Христос воскрес, переміг смерть і в Нім спасіння. Христове Воскресіння зустрічаймо так, щоб могти в своїх серцях заспівати стихири Пасхи: «Воскресіння день, просвітімося торжества, і друг друга обіймімо, і тим, що ненавидять нас, простім все з воскре< сінням і так заспіваймо: Христос Воскрес із мертвих»! Володимир Самець, літургійний відділ Пасторального Центру «Еклезія»

24


Коли ти забутий чи тобою нехтують, коли тебе відсувають вбік, а ти при цьому схиляєшся і дякуєш Богові – Це перемога! Коли немає згоди з ближніми, коли виникають труднощі, безладдя, хаос, в яких нема твоєї вини та участи, але ти можеш перенести все це без гніву – Це перемога! Коли висміюється твоя доброта, лагідність, покора, а ти приймаєш все це з любов’ю – Це перемога! Коли ти, зустрівшись з будь5якою грубістю, наклепом, докором чи навіть переслідуванням, можеш переносити все так, як переносив Ісус – Це перемога! Коли ти задоволений всім, що маєш, радієш кожною дрібничкою, з любов’ю приймаєш кожну людину, яку посилає тобі ГГосподь осподь – Це перемога! Коли тебе висміяли, образили, принизили чи навіть побили заради Христа і Його науки – Це перемога!

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

25


Сторінками історії

„Я” та „Инший” у житті Митрополита Володимира Стернюка «Я ніколи не брав оцінки як такої. Тому що я робив то, що я міг. І більше я на ніщо не дивився. Володимир Стернюк»1

Ж

иття сучасної людини дуже динамічне. З усіх боків її оточує велика кількість інформації, кожного дня трапляється безліч подій, чимось ми задоволені, а чимось ні, можемо нарікати, а можемо безмежно радіти. Безумовно, момент оцінки важливий, він забез< печує можливість руху, причому, бажано, щоб до кращого. Щось ми називаємо добром, а щось – злом, але чи робимо це безпомилково? Адже те, що у певний момент ми вважаємо хорошим, згодом може виявитись гіршим або і зовсім поганим. То ж як навчитися правильно оціню< вати і діяти у кожній ситуації? Як приклад – декілька подій із життя архи< єпископа Володимира Стернюка, який у 1969< 1991 рр. очолював заборонену державною владою УГКЦ. Цей період свого життя він присвятив збереженню Божої пастви, єрархічної єдности. Владика утверджував християнські цін< ності у свідомості рідного народу, уділяв Святих Тайн, незважаючи на небезпеку. Він ніколи не від< мовляв, коли до нього зверталися по допомогу. Як стверджують знайомі з ним священики,

миряни, двері його помешкання завжди були відчиненими для всіх бажаючих – і вдень, і вночі, хоча його однокімнатна комунальна квартира часто піддавалась обшукам, а представники влади приходили попередити і переконати у „неправильності” дій. Владика Володимир радо вислуховував, давав по< ради, ніколи не скаржився на переобтяженість. Він був відкритим до людей, не хотів, щоб його журба передалась иншим. „. . . владика Стернюк казав все священикам, що християнин має бути веселим . ..”2. Таким і був митрополит, він завжди вселяв надію. Існує дуже багато спогадів, що після розмови з ним люди відчували підне< сення, велике задоволення, „друге на< родження”, він умів показати світ по< иншому. Влучно висловився про В. Стер< нюка о. Севастіян (Дмитрух): „Вигля< дала дуже людина така поважна, сер< йозна, видно, що не стурбована. Але відобразилося в тій людині, що несе великий тягар і великий обов’язок”3. В. Стернюк ніколи не приховував, що є священиком – ні будучи на волі, ні в ув’язненні. Якщо у першому випадку йому було порівняно легше сповняти свої священичі обов’язки, оскільки люди допомагали переховувати Святі Тайни, приносили оливкову олію, то у другому було важче не лише відправ< ляти Літургію, але й готувати Тайни для неї. Для цього він мав маленьку

26


пляшечку. У ній настоював родзинки. Їх, а також хліб, вкрай рідко передавали родичі. Щоб вміст пляшечки розмерзся, (адже в с. Єрцево Архангельської обл., де він відбував ув’язнення, були сильні морози), о. Воло< димир протягом довгого часу розігрівав її в руках. А щоб від< служити Святу Літургію, він ля< гав на лавку або на землю (ніби для відпочинку) і таким чином правив декілька разів на тиж< день. Як згадував митрополит, тра< пився з ним у тюрмі такий ви< падок: один партизан дуже хо< тів у нього висповідатися. Вла< дика боявся, щоб це не був про< вокатор, адже влада вже не< одноразово підсилала людей, які повинні були розвідати пев< ну інформацію. У цій боротьбі духовного бажання висповідати і страху за власне життя пере< могло перше. Щоб приховати сповідь, вона відбулася вночі, коли митрополит і партизан ні< би лягли спати один біля од< ного. Стернюк згодом говорив: „У таких сумнівах чоловік часом мусив виконувати свої обо< в’язки як священика”4. Через день чи декілька партизана роз< стріляли. У цьому в��падку бачимо наоч< ний приклад, що першочерго< вим все ж повинно бути ви< конання того, що є добром для иншого. Подібно архиєпископ Стернюк вчинив і в иншому ви< падку, також на засланні. Одно< го разу вірні попросили його відправити Святу Літургію в по< мешканні односельця. Він по< годився. Коли ж наближався до будинку, то недалеко від нього побачив начальника І відділу та< бірного управління, який спо< стерігав за цим будинком. О. Володимир все ж відправив Лі< тургію, хоч боявся наслідків. Та все обійшлося. Спостерігач не наважився йому перешкоджати. Порушень законодавства про релігійний культ не було, адже діти участи не брали. Після закінчення Літургії митрополит

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

дитини і я сказав: „Хрещається раб Божий” . .. і в той спосіб дитину охрестив”5. А відбувалося це в ту хвилину, коли лікар, який був біля дитини, на мить від< вернувся.

Стернюк у черговий раз зробив висновок, що инколи потрібно проявити й рішучість. Після ув’язнення владика В. Стер< нюк щонайменше 10 років пра< цював медбратом на швидкій допомозі. Там він був лікарем і тіла, і душі. Адже після надання медичної допомоги ніколи не відмовляв хворому у доброму слові, розраджував, давав надію, а якщо було потрібно, то й уді< ляв Святі Тайни, лише таким чином, щоб не знали співпра< цівники. Часто після закінчення чергування він приходив до хворих, щоб ті не залишались без опіки, иноді розділяв їх останні години життя. Якщо він бачив неминучість смерти нехре< щеної дитини, здійснював над нею Тайну. Він розповідав: „... ча< сом взяв вати, трохи намочив у воді .. . і я натиснув на ту вату, покропив, то полетіло по чолі

Часом нам не вистачає терпіння, бажання довести певну справу до кінця або виконати її яко< мога краще, не утискаючи інте< ресів инших. Це відбувається навіть тоді, коли саме ми ви< ступаємо зацікавленою особою. Діяльність же митрополита Во< лодимира завжди була спрямо< вана на людей і для людей. Він не відмовлявся жертвувати сво< їм часом, майном, здоров’ям, безпекою, майбутнім. Пріори< тетним для нього було служіння Богу через любов до ближнього. Великої поваги гідний архи< єпископ за написання підручни< ків для семінаристів. Він писав вечорами та у вільні дні. Йому не вистачало знань з української термінології, тому що теологіч< ну освіту здобув у Бельгії фран< цузькою мовою. Та коли працю над підручником було завер< шено, то цей єдиний екземпляр був втрачений, оскільки семіна< рист, якому митрополит дав підручник для навчання, почув< ши про обшук, спалив його. Після цього владика Володимир ще раз відтворив свою працю, але вона була вилучена при

27


„Я ж нічого поганого не зробив, а тому не заслужив такого ставлення!” Тому, щоб не стати причиною смутку для на< вколишніх, поставмо себе на їх місце. Потрібно іти у світ з відкритим серцем, з радістю, тоді він зустріне нас так само, а всі проблеми вирішуватимуться легше. Тож нехай нашим доро< говказом, критерієм оцінки буде добро навколишніх! Марія Кохановська Примітки: 1

обшуку помешкання ми< трополита. І лише третій варіант був розмножений на друкарській машинці. Усі труднощі були по< долані задля благородної мети. Ця самопосвята, самопожертва дійсно була надзвичайно вели< кою і гідна безмежної подяки. Але вона не була одно< разовою. Усе своє життя архиєпископ Володимир віддав людям. Він жив проблемами инших, усві< домлював відповідаль< ність як за свої дії, так і за бездіяльність, а тому ак< тивно допомагав людям. Він завжди проявляв наполегливість і впевне< ність. Його метою було творення добра. Якщо звернемось до власного життя, то скільки знайдемо прикладів добровільної, безко< рисливої допомоги словом чи ділом? Як часто ми переступали через “себе” заради иншого, якого розміру була наша жер< тва? Чи несемо із собою мир і радість – такі любі та бажані для нас на обличчях инших? Адже тоді і самі стаємо щасливішими. Кожна людина бажає доброго ставлення до себе. Якщо його немає, то вважаємо це неспра< ведливістю, часом обурюємось: 28

Інтерв’ю з вл. Володимиром Стернюком від 28. 12. 1994, м. Львів. Інтерв’юер: Л. Купчик // Архів Інституту Історії Церкви (далі – АІІЦ), П – 1 – 1 – 635.8, с. 21. 2

Інтерв’ю з Олександрою Крип’якевич від 21. 01. 2003, м. Львів. Інтерв’юер: Ірина Коло< миєць. // АІІЦ, П – 1 – 1 – 1454, с. 3.

3

Інтерв’ю з о. Севастіяном (Степаном Дмитрухом) від 22. 12. 1994, м. Львів. Інтерв’юер: О. Цигилик. // АІІЦ, П – 1 – 1 – 69, с. 1.

4

Інтерв’ю з о. Володимиром Стернюком від 13. 09. 1993, м. Львів. Інтерв’юер: Борис Гудзяк. // АІІЦ, кас. № 1664, с. 8.

5

Там само, с. 19.


Це цікаво

Докази існування Бога Сьогодні попри результати останніх опитувань, де 90% населення земної кулі вірить в існування Бога або якоїсь иншої вищої сили, та ж сама статистика стверджує актуальність питання про те, чи існує Бог!

Н

авіть незважаючи на таку велику кількість віруючих, існування Бога не може бути доведене чи спростоване. Біблія говорить, що нам слід вірою приймати факт існування Бога: «Тим, які приходять до Бога, треба вірити, що Він є і що винагороджує тих, які Його шукають» (Євр. 11,6). Якби Бог хотів, то міг би просто з’явитися і довести всьому світові, що Він інує насправді. Але якби Він це зробив, вже не було б потреби у вірі. «Каже йому Ісус: Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, що не бачили й повірили!» (Ів. 20,29). Однак це не означає, що доказів існування Бога немає. Біблія свідчить: «Небо звіщає про Божу славу, а про чин Його рук розповідає небозвід. Оповіщує день дневі слово, а ніч ночі показує думку – без мови й без слів, нечутний їхній голос, та по цілій землі пішов відголос їхній, і до краю вселенної їхні слова!» (Пс. 19,2<5). Зорі на небі, безмежний Всесвіт, чуда природи, краса заходу сонця – усі ці явища вказують на Бога<Творця. Текст Еклезіаста 3:11 каже нам: «…усе Він (Бог) пре< гарним зробив свого часу, і вічність поклав їм (людям) у серце…» Та якщо й цього недостатньо, то відчуття присутности Бога закладене і в наших серцях. Глибоко в душі ми погоджуємося з існуванням чогось, що виходить за межі нашого життя, і когось поза цим світом. Ми можемо заперечувати це знання інтелектуально, але Божа присутність у нас і через нас від цього не зникає. Оскільки 98% людей упродовж всієї історії, в усіх культурах, цивілізаціях і на всіх континентах вірили в існування певного „бога” – щось (або хтось) мало би спричинити цю віру. Окрім біблійних аргументів Божого існування є й логічні факти. По<перше, це онтологія. Най< популярніша форма онтологічного аргумента використовує розуміння Бога для доведення Його існування. Вона починається з визначення Бога

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

як «такого, величнішого за якого не можна уявити». Далі доводиться, що існування величніше, ніж неіснування, а тому найвеличніша істота, яку можна уявити, мусить існувати. Якщо Бог не існує, тоді Він не може бути цією найвеличнішою істотою, а це суперечить вихідному визначенню Бога. Другий аргумент – телеологічний – полягає в тому, що оскільки всесвіт демонструє такий вражаючий задум, мав бути Божественний творець. Наприклад, якби Земля була роз< ташована навіть на сотню кілометрів ближче чи дальше від Сонця, то вона не змогла би за< безпечувати умов для життя. Якби спів< відношення елементів у нашій атмосфері відрізнялося б навіть на декілька відсотків, все живе на землі померло б. Шанс випадкового формування одинарної молекули білку дорівнює

1 до 10243, а кожна клітина складається з мільйонів молекул білка! Третій логічний аргумент існування Бога на< зивається космологічним. Кожне явище повинне мати причину. Цей всесвіт та все в ньому – це явище. Мусить бути причина, що привела до появлення всього. У кінцевому рахунку має бути щось первинне, щоби спричинити виникнення всього иншого. Цим первинним є Бог. Четвертий аргумент – моральний. Кожна культура в історії людства мала певну форму закону. Кожна людина має відчуття добра і зла. Вбивство, обман, крадіжка, аморальність заперечуються майже всюди. Звідки ще могло піти це відчуття добра і зла, як не від святого Бога? Незважаючи на все це, Біблія застерігає, що дехто буде продовжувати заперечувати існування Бога: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» 29


ВІРА

Ч

ерез нестачу дощу поля висохли, і земля потріскала. Листя поблякло й пожовк< ло. Важко звисало з галузок. Знер< вовані люди напружено погля< дали в небо, що нагадувало ко< бальтово<блакитний кристал.

(Пс. 14,1). Люди пояснюють відкидання віри в Бога тим, що це ненауково, або що цьому немає доказів. Справжня при< чина криється в тому, що як тільки людина визнає існування Бога, їй також доведеться по< годитись, що вона несе від< повідальність перед Ним і по< требує Його прощення (Рим. 3,23; 6,23). Якщо Бог є, тоді ми відповідальні перед Ним за наші дії. Якщо ж Його немає, то ми можемо робити все, що за< бажаємо, не зважаючи на Бога, Який судитиме нас. Очевидно, що саме з цієї причини так багато членів нашого су< спільства вірно дотримуються теорії еволюції – альтернативи вірі в Бога<Творця. Бог існує, і майже всі знають це. Навіть той факт, що деякі люди так агресивно заперечують існу< вання Бога, підтверджує, що Він є, бо ми не можемо заперечувати неіснування того, чого й так не існує!

Проте жоден ��з цих аргументів не може переконати тих, хто відмовляється визнавати оче< видне. Для цього потрібна ВІРА!!!

За інтернет5матеріялами підготував Олег Ружилович

30

Наступні тижні були ще спе< котніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплина дощу. На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласки дощу. У визначений час майдан наповнився нетер-плячими, але сповненими надії людьми. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі здивуван-ням розглядав Біблії, хрести, вервиці. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді. На колінах вона тримала червону парасолю. Молитися – це просити дощу, вірити – принести пара5 солю. Бруно Ферреро, «Життя – це все, що ми маємо»


Поезія

Світочі віри Співа душа на лад незгідний,

Як з джерела, від Вас черпали

Пророки нині не в ціні,

Надію й Божу благодать,

У всі часи на Божім світі

Не знавши зла, Ви всіх навчали,

Над ними правились суди

Що і убивцям слід прощать

Поклін Вам, світочі, доземний,

Така то й дяка Вам людськая,

Шалію й заздрю вам ураз,

За те, що свідчили Христа,

Горіло серце Ваше ревно,

За те, що Бога не зреклися,

Та жевріє воно у нас

Земля вас прийняла сира

Ви ім’я Бога прославляли

Насильна смерть не зруйнувала,

В пекельних муках заслання,

Але підтвердила вчення,

Та вірою росли, зростали,

Надію й віру дарувала

За неї й клали ви життя

В спасіння й вічнеє життя

Немов Ісус в синедріоні,

І ось тепер я величаю

Ви голосили правду ту,

І кланяюся Вам ураз,

І, бувши вільними в неволі,

Для багатьох дороговказом

Зостались вірними Христу

Ви залишилися в віках!

Зросивши віру, наче квітку,

Юрій Кузьо

Поневірянням у серцях, Історії нові сторінки Писались кров’ю по снігах

Тільки Бог дає віру, але ти дай свідчення Тільки Бог дає надію, але ти скріпи віру своїх братів Тільки Бог дає любов, але ти покажи як треба любити Тільки Бог дає мир, але ти посій злагоду Тільки Бог дає силу, але ти розрадь у сумніві Тільки Бог дає життя, але ти – навчи жити Тільки Бог дає світло, але завдяки тобі нехай воно засяє в чиїхось очах Тільки Бог є життям, але ти розбуди в иншому прагнення жити Тільки Бог робить неможливе, ти ж зроби, що можливе Бог самодостатній, але Йому подобається розраховувати на тебе бразильська пісня

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №2 (80) березень−квітень 2007

31


Радіо «Воскресіння» У щоденних випусках: 5 інтерв’ю з єпископами, священиками різних конфесій, відомими релігійними та суспільними діячами; 5 репортажі з непересічних подій життя Церкви; 5 духовні повчання, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, Святі ТТайни, айни, радіоверсії сучасних богословських праць; 5 знайомство з літургічним роком; 5 розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику СЛУХАЙТЕ РАДІО «ВОСКРЕСІННЯ» Перша програма У країнського ра діо Радіо «Еко<FM» Українського радіо Понеділок 21.30 год. Щодня 7.00 год. Радіо «Західна Столиця» Вівторок 21.30 год. Четвер 22.30 год. Середа 14.40 год. П’ятниця 22.30 год. Субота 15.40 год. Неділя 8.40 год. У мережі інтернет: http//www.rr.lviv.ua Наша аадреса: дреса: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, Україна Тел,: (0322) 74<23<03, факс: 97<08<75

НОВИНКА ВИДАВНИЦТВА “СВІЧАДО” “Дитина чемна і нечемна” Бриґітта Байль На основі яких цінностей батьки мають виховувати своїх дітей? Традиційних, як от: слухняність, старанність і виконання обов’язків? Чи сучасніших: впевненість у собі, самостійність, здатність до критики? Ця книга задумана як дієва практична допомога батькам для орієнтації серед безлічі понять, поглядів і стилів виховання. 192 c., формат 145х200 мм., м’яка обкладинка ISBN 966<395<073<0 Цiна виробника: 19.90 грн.

Актуально – Пізнавально – Весело і завше з 8 до 9 години ранку на радіо «Львівська Хвиля», щонеділі ви маєте нагоду провести свої духовні мандри у релігійній передачі «Духовна мандрівка». Найгарячіші новини з релігійного світу світу,, ексклюзивні інтерв’ю, цікаві рубрики – усе до вашої уваги в духовній мандрівці разом із студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. 32



Марна наша віра, якщо Христос не воскрес!