Issuu

4 Передмова Олеся Островська-Люта 18 Серце землі / Як тріпочуть крила метелика Олеся Островська-Люта 26 Виставка 160 Історія на смак — від античності до сучасності. 170 Земля-війна-людина: виклики перед громадами та охороною довкілля

6 Foreword Olesia Ostrovska-Liuta 22 Heart of Earth / How the Butterfly’s Wings Are Flapping Olesia Ostrovska-Liuta 26 Exhibition 165 Tasting History: from Antiquity to Modernity 180 Earth-War-Human: Challenges to Communities and Environmental Protection

Наприкінці літа 2022 року наша Програмна рада зібралася в переговорній кімнаті Мистецького арсеналу, щоб обговорити проєкти на найближчі шість місяців. Український контрнаступ на Харківщині тоді ще не розпочався, а Херсон досі був під російською окупацією. Київ відчувався спорожнілим, обережним, тривожним, але понад усім цим, як прапор, майоріло потужне ейфорійне відчуття: «Ми досі живі!». Програмний підхід Мистецького арсеналу базується на ідеї постійного пошуку важливого, але часто непомітного для широкого загалу суспільного питання, яке відчуває і схоплює культура. Завдяки великій чутливості свого інструментарію мистецтво здатне якщо не розпізнати, то відчути й зафіксувати те, що бентежить, непокоїть або захоплює спільноти й визначає ситуацію людини в конкретний момент. Зібравшись у переговорці, ми, власне, й розмірковували про велике, навіть глобальне питання, яке вже нуртує десь під суспільною поверхнею, але ще не є ані самоочевидним, ані навіть добре помітним. Ми думали про те, який глобальний вплив має російсько-українська війна. Втім, політичний бік справи (військові союзи, взаємні обов’язки держав чи навіть доля демократії) цікавив нас значно менше, ніж те, що трапляється з нами через війну на найбільш інтимному, фізичному, навіть тілесному рівні. Як конкретна людина, сидячи дуже далеко від епіцентру боїв, нічого не знаючи про випалені поля українського Півдня, не підозрюючи про всеохопні наслідки пусків ракет, запрограмованих десь на території Росії, артилерійських обстрілів українських селянських господарств і повсюдних замінувань, відчуває цю війну своєю шкірою, соками свого тіла? Як туман російської війни розповсюджується на інші континенти й життя в містах і країнах, які нам, зібраним тут і зараз у цій кімнаті, так само важко уявити? Ці міркування привели нас до думки про роль України у світовому обігу продовольства — а відтак і про стан українських ґрунтів і вод, значення землі й різних підходів до цієї землі впродовж буремного XX століття. Ми говорили про те, як гострий дефіцит землі для українських селян живив численні революції. Про те, як обробка свого поля ставала великою мрією й не меншим тягарем для покоління наших бабусь. І про те, як ми, зібрані в цій кімнаті, на тлі російської війни зовсім по-іншому розуміємо свій зв’язок із конкретними українськими землями й людьми, які тут жили перед нами. Велике глобальне питання оприявнилося в глибокому й максимально буквальному зануренні в локальний ґрунт. Ми вирішили дізнатись, як про всі ці речі міркують українські художники. Але надворі був 2022 рік, і в Україні неможливо було планувати майбутні проєкти, бо ніхто не знав, чи настане майбутнє для їхніх творців. Усе робилося шалено швидко — без пауз і довгих підготовчих етапів. Від описаної тут наради до відкриття виставки «Серце землі» минуло заледве кілька місяців. І художники, і команда Арсеналу працювали так, наче жодні обмеження не те що не могли нас зупинити, а їх просто не існува-

ло. Робота часто тривала в холодному бомбосховищі, у темряві, під час обстрілів Києва російськими крилатими ракетами. У мене перед очима одна з тодішніх повсякденних сцен: команда проєкту сидить колом у підземному укритті, посередині світить переносна лампа (єдине доступне автономне джерело світла), всі в зимовому одязі, ховають підборіддя в теплі шарфи, на колінах лептопи, світло лампи вихоплює обличчя, а навколо – темрява.

И Ж

At the end of summer 2022, our Program Council gathered in the Mystetskyi Arsenal meeting room to discuss the projects for the upcoming half a year. The Ukrainian Kharkiv counteroffensive had not begun yet, and Kherson still remained under Russian occupation. Kyiv felt empty, wary, anxious; but above all this, like a banner fluttering high, was the overwhelming euphoric sensation: “We are still alive!” The Mystetskyi Arsenal program approach is based upon the notion of constant search for crucial but often widely unnoticed social questions that culture senses and captures. Thanks to its highly sensitive range of tools, art is able, if not to recognize, to sense and pinpoint what worries, troubles, or excites social groups, and defines the human condition in a particular moment. Sitting together in the meeting room, we were brooding over a big, even global question that boiled somewhere under the surface of society but hadn’t yet become obvious or even very visible. We contemplated what global impact the Russo-Ukrainian War would have. However, the military aspect of it (military alliances, mutual responsibilities of states, and even the fate of democracy) interested us much less than what happens with every one of us on the most intimate, physical, and even somatic level. How does someone—far away from the maelstrom of fighting, completely oblivious to the scorched fields of the Ukrainian South, unsuspecting of the all-encompassing impacts of missile strikes, programmed somewhere in Russia, of artillery barrages flying at Ukrainian farmsteads, and total mining—sense this war via their own skin, the fluids of their own body? How does the fog of Russian war spread over different continents, cities, and countries—likewise unfathomable to us, staying here and now together in this room? Our contemplations led us to consider the role Ukraine plays in global food circulation—and by extension—the condition of Ukrainian soil and water supply, and the significance of land and different approaches to it throughout the tumultuous 20th century. We talked about how Ukrainian peasants’ dire lack of land fueled multiple revolutions. About how plowing their own fields had become a great dream but also a great burden for the generation of our grandmothers. And about how, being together in that room, with the Russian War going on in the background, we perceive very differently our connection with particular Ukrainian lands and the people who used to live there before us. This big, global question manifested itself by submerging deeply and extremely literally into the local soil. We decided to find out what Ukrainian artists think about all this. But it was the year 2022, and it was impossible to plan future projects, since no one knew whether they would work out for their creators. We did everything swiftly: without pauses and long preliminary phases. Only several months passed between the meeting described here to the opening

of the Heart of Earth exhibition. Both the artists and the Arsenal team worked together, not only as if there were no limitations that could stop us, but as if there were no limitations at all. The work often went on in a cold bomb shelter, in darkness, with Russian cruise missiles striking Kyiv. I can still see one of the everyday scenes clearly before me: the project team sits in a circle in an underground shelter, with a portable lamp—the sole light source—standing in the center. Everyone is in their coats, hiding chins in warm scarfs, laptops on their laps, faces caught out by the light of the lamp, darkness all around.

Церемонія відкриття виставки «Серце землі» теж відповідала викликам часу. За два дні до відкриття, 23 листопада 2022 року, росіяни атакували Київ сотнею ракет, пошкодивши електричну інфраструктуру регіону. Спершу в місті не було ні світла, ні тепла, ні води. Але поступово електроподача відновлювалася, і столиця знову ставала гамірною й повною життя. Однак у ці перші дні після великої атаки на електромережі неможливо було передбачити, коли саме і в яких районах міста буде електрика. В Мистецькому арсеналі відключили світло за годину чи трохи більше до початку роботи виставки, коли відвідувачі та преса вже були в дорозі до галереї. Ми зберігаємо фотографії того вечора, де художники розповідають про свої твори з ручним ліхтариком, а частина команди має прикріплені на голові лампи. Цей досвід ліг в основу наших подальших проєктів і втілився вже у виставковій програмі наступної зими 2023–2024 років. Цей каталог розповідає про виставку «Серце землі», проводячи свого читача стежкою наших міркувань. Він показує, як в Україні розвивалася художня рефлексія про екологічні, географічні, політичні, поетичні й глибоко інтимні аспекти переживання свого зв’язку з конкретними землями ще до російського вторгнення. Відтоді вона лише розширилася, нюансувалася й ускладнилась, однак у ній досі відчувається щемке прагнення зберегти крихкий фізичний світ перед загрозою агресії.

Олеся Островська-Люта

The Heart of Earth opening also reflected the challenges of its times. Two days before the opening, on November 23, 2022, Russia struck Kyiv with a hundred missiles, damaging the city’s power grid. First, there was no power, no heat, and no water supply in the city. Gradually, the power would be restored, and the capital would slowly once again become buzzing and lively. Still, in the first days after the massive attack on the infrastructure, it was impossible to predict when and where there would be a power supply. Mystetskyi Arsenal got its power cut off about an hour prior to the opening of the exhibition, when visitors and the press were already on their way to the gallery. We preserve the photos of that evening, with artists talking about their works with torchlights, and a part of the team wearing headlamps. This experience became the foundation of our next projects and was implemented in the exhibition program of 2023–2024. This catalog talks about the Heart of Earth exhibition, guiding its reader along the track of our considerations. It shows the development of Ukrainian artistic reflection upon ecological, geographic, political, poetic, and deeply intimate aspects of contemplating our personal connections with particular territories before the Russian invasion. Since then, it has only become wider, more nuanced, and more complex, but one can still sense in it a poignant longing to preserve the fragile physical world facing the threat of violence.

Olesia Ostrovska-Liuta

Dmytro Larin and the 60th Separate Mechanized Inhulets Brigade, military formation of the Reserve Corps of the Armed Forces of Ukraine 2022 Video, 56 sec.

Дмитро Ларін і 60-та окрема механізована Інгулецька бригада (60 ОМБр), військове формування Корпусу резерву Збройних Сил України 2022 Відео 56 сек.

Ц /

Я К

Т Р І П О Ч У Т Ь К Р И Л А М Е Т Е Л И К А

У грецькій міфології є такий сюжет про заснування Афін: боги Афіна й Посейдон змагалися за зверхність над полісом, пропонуючи громадянам свої дари. Посейдон ударив тризубом об скелю й подарував джерело води, яка виявилася солоною. Афіна ж принесла дерево оливи, що давало плоди для поживи й затінок для відпочинку та роздумів. Мешканці поліса обрали дарунок Афіни, й місто набуло всім відомої назви. Цей сюжет раз у раз згадує в численних текстах і лекціях американський історик Тімоті Снайдер. Він дотепно ставить питання: якщо землі навколо поліса засадили оливковими гаями, то звідки ж надходив хліб, який давні афіняни споживали з оливою? І відповідає: зерно походило з Північного Причорномор’я. Із тих земель поблизу Херсона й Миколаєва, які ми знаємо як українські південні чорноземи. Місць, де впродовж писаної історії людства зростають врожаї, що годують народи. Цей сюжет — українські землі як житниця цілих континентів — здавався застарілим, навіть порожнім і давно недійсним. Але російське вторгнення 24 лютого 2022 року висвітило його несподівану актуальність. Виявилося, що це не лише сюжет, а й фактична реальність, елемент продовольчої безпеки світу, де обіг харчів зараз, як і — дивовижно! — тисячі років тому залежить від масового виробництва в кількох місцях і концентрованих ланцюжків постачання. І де контроль за вирощуванням та транспортуванням продовольства досі є основою багатства обмеженого кола

людей і країн. Оприявнилося те, від чого залежить виживання мільйонів людей, але що раз у раз потрапляє в сліпу пляму, пробіл у знаннях та уявленнях: продовольство так само походить із землі, як газ і нафта, і також може використовуватися як зброя. Саме це продемонструвала російська блокада українських портів. Брак харчів призводить до політичного голоду, а отже, є знаряддям впливу на людей. Ця історія трагічно знайома Україні як Голодомор, і саме воназабарвлює тло, на якому розгортається блокування обігу харчів нині. Уявляючи цю виставку, ми наче намалювали трикутник: земля — людина, якій дорога ця земля, — продовольство, що народжується із взаємодії землі та людини. Дефіцит цього третього елемента, їжі, вбиває людину, хоч би де вона була: на своєму полі в Україні чи на іншому континенті в посушливих місцях, розорених тривалим визиском і зміною клімату. Відтак спочатку ми спробували прояснити, що ж мають на увазі, коли кажуть «земля»? Земля — це водночас і терени, певна місцина; і ґрунт, із якого проростають рослини, а його порожнини заповнюють води; і мірило багатства та власності; і слово на позначення батьківщини, чогось рідного; і місце поховання; і значущі культурні феномени, як-от роман Ольги Кобилянської «Земля» або фільм Олександра Довженка «Земля», який у певному сенсі є основним

українським фільмом, що наштовхує вдумливого глядача на низку гострих тем: викривлення реальності пропагандою, зв’язок між культурою та владою, загибель культури внаслідок терору в найпрямішому сенсі — через смерть людей, які її «виробляють». Знову намацуємо паралель із нинішньою ситуацією, до якої щоденно призводить російська війна. Отже, насампочаток, земля, про яку ідеться, що це за терени і що ми про них знаємо в цьому трикутнику «продовольство-людина-земля»?

Це віддалені місця, про які вперше читаємо в античних і юдейських авторів. Ви спитаєте, віддалені від кого? Саме від оцих авторів, а тому силою людської уяви вони заселені міфічними істотами й наповнені дивовижами. У давніх джерелах згадується, що тут мешкають амазонки — жінки-воїни — і канібали андрофаги. Тут, на Зміїному острові, спочиває герой Ахілл і розташована легендарна Гілея (саме ця легенда лягає в основу гри українських футуристів, які гуртуються в околицях Херсона на початку XX століття), де від напівбога Геракла та змієногої богині Апи народжуються перші скіфи. Для давніх авторів ці землі незбагненні, бо говорять про них люди, які їх не знають, а тому оповідь раз у раз перетворюється на нестримну барвисту круговерть дивовиж. І ця історія, цей спосіб описувати причорноморські чорноземи триває неймовірно довго — тисячоліттями, бо спочатку вони належать до далекої й непізнаної півночі античного світу, а згодом — до дикого сходу Європи, її безмежних і неосвоєних степів. Цікаво, що неосвоєних саме землеробством, тобто виробництвом продовольства. І, звісно, весь цей час тут живуть численні кочові народи.

Однак при всій фантасмагоричності наявного в нас опису є те, що повсякчас ставить ці терени в центр практичної людської дії: їхня родючість. А отже, вирощені харчі. А раз звідси походить збіжжя античного світу, а згодом ранньомодерних імперій Європи, то вони виявляються джерелом політичного впливу: саме так, як пізніше таким джерелом стане викопне паливо. Про це пише інший історик — Ярослав Грицак, обгрунтовуючи, як саме висока продуктивність українських (чи тоді ще пізньоруських) чорноземів стає частиною глобальної колонізації. Збіжжя виявляється твердою валютою, яка набуває особливої цінності на тлі знецінення срібла, що надходить з іспанських заморських володінь — інших міфічних земель, «відкритих» європейцям Христофором Колумбом. Маємо справу начебто з двома полюсами колоніальної трансформації світу, де кожен є впливовим і багатим джерелом енергії — або як збіжжя, або як дорогоцінний метал, — але не має власного голосу. Це визискувані території, надзвичайно впливові, але повністю безсилі. Ідеться про цікавий модус, який можна було б описати як впливовість без агентності, тобто здатності діяти від власного імені й у своїх інтересах. І тому навіть досі, до часу — здавалося б — усеохопного раціонального знання, південно-східні землі України для багатьох є осередком незбагненно диких істот і подій (чи не такий статус хтонічного зловорожого виру мав західний політичний дискурс про іманентну корумпованість усіх і всього в Україні; чи не цим відгонили дошкульні слова Дональда Трампа: «Україна — одна з найкорумпованіших країн світу»?) Із початком повномасштабної війни ці багатьом незнані терени набули детальної виразності завдяки силі

Найтрагічніший епізод цих колоніальних зусиль, зосереджений в українські пам’яті, — сталінська політика внутрішньої колонізації. Ярослав Грицак описує мотиви Сталіна при організації Голодомору: СРСР потребував колоній, які постачали б дешеві ресурси для його візії комуністичної трансформації. І такими колоніями стали не тільки віддалені від центру — Москви — українські землі, ними стало українське селянство. Сталін описував свій підхід саме в термінах колонізації й так його бачив — відповідно до аналогічних практик західноєвропейських «буржуазних» імперій, які зростали коштом визискування Африки, Індії, Карибського басейну й багатьох інших заморських територій. Наслідком внутрішньої сталінської колонізації став не лише страхітливих масштабів політичний голод в Україні, а й подальші практики екологічного насильства: задля екстракції ресурсів землі розорювали, води забруднювали, повітря отруювали. Кульмінацією стала Чорнобильська катастрофа, яка розгорнулася також на україн-

ських теренах. Дивовижно, що ми й досі говоримо про родючі чорноземи, які попри все залишаються осередком пульсуючого життя. Сергій Плохій описує зв’язок між українськими екологічними рухами й вимогами демократизації в останні роки СРСР. Форсована індустріалізація, в основі якої було колоніальне мислення, руйнувала екосистему й водночас посилювала відчуття загроженості, покинутості та зрадженості людей, які тут мешкали. Чутки про токсичні дощі в Чернівцях, кілометри спалених токсинами дерев під Стебником, тліючі терикони у Донецьку, і радіація як смертельна небезпека, розлита в повітрі, — все це дискурсивна реальність пізньорадянської України. Навіть вирощена їжа здавалася отруйною. Тому український демократичний рух спирався саме на відчуття катастрофічного екологічного насильства: над землею й над людиною. Подолати насильство можна було в політичній площині, але відчувалося воно знову, як і в час Голодомору, суто тілесно, — пронизувало людину в найінтимніший спосіб. Від нього не можна було втекти в жодну внутрішню еміграцію, воно було тут, у твоєму тілі. А також у тілі твоєї землі й у рослинах, які з неї проросли. Ми знову маємо справу із загрозою землі та людям, а також із потребою говорити про їжу, якої може забракнути, — тому вона раптово стає видимою. Ідеться про дещо, чого зовсім не помічали в українському інформаційному просторі до російського вторгнення, але що, однак, виявилося водночас глобальним, політичним і глибоко особистим. Заблоковані порти, спалене зерно, розорена й отруєна земля в Україні як помах крилець метелика має наслідки ще й далеко в інших місцях, які так само систематично

Олеся Островська-Люта

опору своїх людей. Назви тутешніх міст, містечок і сіл лунають на головних світових медіа-майданчиках; велику цінність мають місцеві кореспонденти; свої історії розповідають світові мільйони українців, які були змушеними залишити домівки. Завдяки опору впливовість міфологізованих земель і людей почала зближуватися з агентністю. Проте ми знову маємо справу із загрозою землі, життю і з потребою говорити про їжу, якої може забракнути. Дослідниця Ася Баздирєва, опираючись на спостереження Іллі Герасимова, пише про початок цього протестного руху на Майдані — Революції Гідності, яка й поставила в центр уваги гідність, тобто необхідність і здатність вирішувати за себе й говорити від власного імені.

зазнавали утисків раніше й досі потерпають від наслідків індустріалізації, якої її тамтешні люди не обирали. Їжа, крихкість людського тіла і стан землі знову зав’язуються в тугий вузол.

Відчутною стала пов’язаність усього з усім: дуже різних земель між собою та людей, які нічого не знали про страждання одне одного. Рослин і людей, землі та їжі, а з нею знову людей. Як і раніше, зарадити можна опором: політичним і воєнним. Сміливістю та здатністю протистояти. Однак не тільки цим. Думати про себе й численні спільноти людей, які мешкали на тих самих землях, піднімати голос і самостійно розповідати власну історію, у якій буде менше дивовиж, натомість більше розуміння зв’язків між подіями та учасниками. Оплакувати свій біль і сміятися з тисяч жартів, які народжуються щохвилини, — тобто в різні способи давати раду з насильством. І ще одним важливим способом є спроможність турбуватися. Співкураторка цієї виставки, Анна Погрібна, поділилася спостереженням власної родинної історії: навіть ті люди, які ніколи не працювали на землі, отримавши земельний наділ у спадок, ставилися до нього не як до майна, а як до того, перед чим у них раптом виникла відповідальність. Вони мусили ощадно обробляти свою землю. І це було не стільки вирощування продовольства, скільки стратегія турботи, і таких способів турбуватися може бути безліч. Наприклад, турбуватися про заміновані поля, які потребують ретельного розмінування, про людей, які заслуговують на безпечну працю на землі й на те, щоб не знати історій про загиблих від вибуху розтяжки, про всіх, кому потрібна їжа,

і хто несе в собі спогад про голод, що «фонить» на дні уяви. Про землю, яку більше не отруюють ані бомбами, ні бездумним виробництвом, про вигнанців і їхні сади десь на південних українських теренах, — сади, занедбаність яких щохвилини озивається гострим болем. Турбуватися про нас усіх.

H O /

H O W

A E

R A

T R

T H E B U T T E R F L Y ’ S A R E F L A P P I N G

In Greek mythology, there is a story about the founding of Athens: the gods Athena and Poseidon compete for power over the polis, offering their gifts to the citizens. By striking a rock with his trident, Poseidon produces a spring of water, which turns out to be salty. But Athena brings an olive tree, which gives fruit for food and shade for resting and thinking. The citizens of the polis choose Athena’s gift, and the city acquires its well-known name. American historian Timothy Snyder repeatedly mentions this tale in his numerous texts and lectures. He wittily asks: if the lands near the polis were planted with oil groves, then where was the bread, which the ancient Athenians ate with the fruit, coming from? And he answers: the grain came from the Northern Black Sea region. It came from the land that we know today to be Ukrainian black earth—near Kherson and Mykolaiv, places where, throughout the written history of mankind, the crops grow that feed many nations. This narrative of the Ukrainian lands as the granary of entire continents seemed to be outdated, or even empty and long since invalidated, until the Russian invasion on February 24th, 2022 highlighted its unexpected relevance. It turned out that this is not just a story, but an actual reality, an element of food security in the world, where the circulation of food is now, as well as—surprisingly!—thousands of years ago, depends on mass

H W I N G S

production in multiple locations and concentrated supply chains. And where control over the cultivation and transportation of food is still today the basis of the wealth of a limited circle of people and countries. This revealed something that the survival of millions of people depends on, but which over and over again falls into a blind spot, a gap in knowledge and understanding: food comes from the earth, just like gas and oil, and can also be used as a weapon. This is what the Russian blockade of Ukrainian ports demonstrates right now. Food shortages lead to political starvation and are therefore a tool for controlling people. This is a story that is tragically known in Ukraine—the Holodomor—and it is this story that colors the backdrop against which Russia’s blockade of food circulation is currently unfolding. While planning this exhibition, we draw an imaginary triangle: the earth, a human who cherishes it, and the food that is born from the interaction between them. The lack of this third element, food, kills humans, no matter where they are—in their field in Ukraine or on another continent in arid places devastated by long-term exploitation and climate change. Therefore, at first, we tried to clarify what is meant when we say earth. The earth is terrain, certain land, and soil, from which plants

grow and which cavities are full of water, a measure of prosperity and possessions, as well as a word to refer to a homeland, something native, a burial place, a significant cultural phenomenon, such as the novel Earth by Olha Kobylianska or the film Earth by Oleksandr Dovzhenko—in a sense, the key film of Ukrainian cinema, which itself leads a thoughtful viewer to a number of crucial topics: distortion of reality by propaganda, the connection between culture and power, death of culture as a result of terror in the most direct meaning—through the death of people who produce it. Again, we feel the parallel with the current situation, to which the Russian war leads us back, every day.

And so, this earth we are talking about—what kind of land is it and what do we know about it in this triangle of food–human–earth? It is the remote places that we first read about in the texts by ancient Greek and Jewish authors. You may ask, remote from whom? They are remote from these authors, and therefore, by the power of human imagination, they are inhabited by mythical creatures and filled with wonders. According to ancient sources, the Amazons—female warriors—and cannibals, or Androphagi, lived here. Here, on Snake Island, rests Achilles, and here is Gilea (it is this legend that formed the basis of the game of the Ukrainian futurists who gathered in the suburbs of Kherson in the early 20th century), where the first Scythians were born from the demigod Herakles and the snake-legged goddess Api. For ancient authors, these lands are incomprehensible because they are spoken about by people who do not know them, and therefore, now

and again, the story turns into an unstoppable colorful whirlwind of wonders. And this story, this way of describing the black earth of the Prychornomoria region, had been used for an extremely long time, for thousands of years, because, at first, this region belonged to the far north of the ancient world, and later to the Wild East of Europe, with its boundless, uncultivated steppes. It is interesting that they have been uncultivated, and thus, undeveloped by agriculture and food production. And, of course, numerous nomadic peoples have lived here all this time. However, despite the really phantasmagoric nature of the description available to us, there is something that always puts these terrains at the center of practical human action: their fertility. And so, the food that is grown. And since the grains of the ancient world, and later of the early modern European empires, come from here, they turn out to be a source of political influence: just as fossil fuels will later become a similar source. Another historian, Yaroslav Hrytsak, writes about this, justifying how exactly the high productivity of Ukrainian (or still at that time late Ruthenian) black earth became part of global colonization: grains turn into a hard currency, which becomes especially valuable against the background of the devaluation of silver, which comes from Spanish overseas possessions—another mythical land revealed to Europeans by Christopher Columbus. We seem to be dealing with two poles of the colonial transformation of the world, where each is an influential and rich source of energy, either in the form of grain or precious metal, but neither has its own voice.

These are exploited territories, extremely influential but absolutely powerless. This is an interesting modus that could be described as influence without agency—that is, without the ability to act on one’s own behalf and in one’s own interests. And that is why even to this day, in the times of seemingly all-encompassing rational knowledge, the southeastern lands of Ukraine are seen as a center of incomprehensibly wild creatures and events (wasn’t it just such a status, that of a chthonic malicious vortex, that the Western political discourse has about the immanent corruption of everyone and everything in Ukraine? Wasn’t this felt in the obnoxious words of Donald Trump: “Ukraine is one of the most corrupt countries in the world”?). With the beginning of the fullscale war, these terrains, unknown to many, have acquired a detailed expression due to the resistance of their people. The names of local cities, towns, and villages are mentioned on the main world media sites, local correspondents are of great value, and millions of Ukrainians who were forced to flee their homes tell their stories to the world. Through resistance, the influence of mythologized lands and people began to converge with agency. However, we are once again dealing with threats to the earth, lands, life, and the need to talk about food that may become scarce. Researcher Asia Bazdyrieva, relying on the observations of Ilya Gerasimov, writes about the beginning of this protest movement on the Maidan—the Revolution of Dignity, which put dignity in the spotlight, that is, the need and ability to decide for oneself and speak on one’s own behalf.

The most tragic episode of those colonial efforts, which is at the center of Ukrainian memory, is Stalin’s policy of internal colonization. Yaroslav Hrytsak describes Stalin’s motives for organizing the Holodomor as follows: the USSR needed colonies to supply cheap resources for his vision of communist transformation. And it was not only the Ukrainian lands that were remote from the center (Moscow) that became such colonies, but also the Ukrainian peasantry. Stalin described his approach exactly in terms of colonization and saw it that way—as according to similar practices of Western European ‘bourgeois’ empires, which grew due to the exploitation of Africa, India, the Caribbean, and many other overseas territories. The consequence of Stalin’s internal colonization was not only a political famine of terrifying scale in Ukraine, but also further practices of ecological violence: for the extraction of resources, the earth was plowed up, water was polluted, and the air was poisoned. The Chornobyl disaster, which also unfolded on Ukrainian lands, became the culmination point. Surprisingly we are still talking about the fertile black earth, which remains a center of pulsating life, despite everything. Serhii Plokhy describes the connection between Ukrainian environmental movements and demands for democratization in the last years of the USSR. Based on colonial thinking, Soviet industrialization destroyed the ecosystem and increased the sense of threat, abandonment and betrayal among the people who lived there. Rumors about acid rains in Chernivtsi, kilometers of trees burned with toxins near Stebnyk, radiation as a dead-

ly danger spilled into the air—all these make up the discursive reality of late Soviet Ukraine. Even the grown food seemed to be poisonous. That is why the beginning of the Ukrainian democratic movement was based mainly on the feeling of disastrous environmental violence: against the earth and people. One could overcome violence in the political plane, however, just like during the Holodomor, it was again felt on a very physical level, it pierced a person in the most intimate way, it could not be escaped with any kind of internal emigration, it was right there, inside your body. And also in the body of your earth and in the plants sprouted from it.

Olesia Ostrovska-Liuta

We are once again dealing with threats to the earth, lands, people, and the need to talk about food that may become scarce and therefore becomes suddenly visible. It is about something that was not noticed in the Ukrainian information space before the Russian invasion, and it is global, political, and deeply personal at the same time. The blocked ports, burned grain, devastated and poisoned earth in Ukraine, like the flap of a butterfly’s wings, have consequences much farther in other places, which were, also, systematically oppressed and are now suffering from the consequences of an industrialization that was not chosen by the local people. Food, the fragility of the human body, and the condition of the earth are once again tied in a tight knot. The connection between everything became palpable: between very different lands, between people who knew little about each other’s suffering, between plants and people, between earth and food, and the in-

dividual. As before, what can help is resistance, both political and military. Courage and the ability to resist. However, not only this. Thinking about ourselves and the communities of people who have historically lived on the same lands, raising our voices and telling our own stories with fewer wonders but more connections between events and their participants, mourning our pain and laughing at the thousand jokes that are born every moment, these are all ways to cope with violence. And another important way is the ability to care. Anna Pohribna, co-curator of this exhibition, shared an observation of her own family history: even those who never worked on the land, having inherited it, treated the land not as property, but as something for which they suddenly had a responsibility. They had to cultivate their land sparingly. And it wasn’t so much growing food as it was a strategy of caring, and there can be many ways to care. For example, care about mined fields that need careful demining, about people who deserve to work the land safely and not to know the stories of those blown up by a trip-wire, about everyone who needs food and who carries the memory of hunger in themselves, a memory that sounds from the bottom of one’s imagination, about the earth that is no longer poisoned either by bombs or unthinking production, about exiles and their gardens somewhere in the southern Ukrainian lands, gardens whose neglect echoes with sharp pain every moment. Care about us all.

Міфологема землі впізнавана й неосяжна водночас. Усе відоме і невідоме нам розгортається в її межах, і саме земля замикає на собі всі одвічні цикли народження й смерті, раз-у-раз даруючи життя і забираючи його назад. Проте досвід війни, тотальної форми насильства як над людиною, так і над землею, руйнує усталений порядок речей і розбиває такі, здавалося б, непорушні зв’язки між живими істотами, їхніми середовищами та способами існування. Війна є тим, що зводить усі досвіди до екстремальних, загострюючи усвідомлення себе і довколишніх небезпек, а також водночас невідворотньо підсилюючи жагу до життя. У певному розумінні ми всі нині живемо всередині міфу, епосу та проживаємо фізично його первинні сенси.

Українська земля дійсно віддавна була простором міфу для писань та усних переказів інших народів. Загублена й невідома, водночас велика і загрозлива, варварська, нерозрізнювана, непізнавана — такими були й люди, які жили тут, для довколишніх народів. Послідовна відсутність сталої державності стала однією із засадничих причин неможливості ясно та достатньо гучно говорити про себе і зацементувала інертний статус-кво, в якому українці та українки є сутнісно іншими, такими, що випадають з поля уваги та цивілізаційних означень. І разом із тим постійно потерпають від кривавих воєн і лих, які приносять на ці терени імперії. У роботах Катерини Лисовенко такі істоти — кентаври — постають саме як народжені з травми. Вони відбивають неможливість передати досвід катастрофи й водночас логіку іншування з боку тих, хто чинить насильство чи перебуває осторонь. Адже знищити, відвернутися від того, хто не є людиною, як ти, — простіше. Проговорювання досвідів війни стрімко деміфологізує та гуманізує ці родючі чорноземи, виявляє не лише їх глобальну впливовість, а й вразливість разом із крихкістю людини. Це земля, що потребує піклування, а мистецтво, оповідь — це форма турботи. Така ж важлива, як і розмінування.

Ольга Жук, Андрій Мирошниченко

«Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій… Тут боролось безсмертя зі смертю. Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю», — писав Олександр Довженко в «Укра- їні в огні». Саме так наразі й відчувається українська земля — як місце великої битви чогось більшого за життя, безсмертя зі смертю. Саме на цій межі відчитуються образи, які митці пов’язують із землею та людиною й опису28 ють у своїх текстах.

The earth mythologem is both recognizable and incomprehensible. Everything known and unknown to us unfolds within its borders, and it is the earth that enfolds all the eternal cycles of birth and death, time and time again giving life and taking it back. However, the experience of war—a total form of violence against people and the earth—destroys the established order of things and breaks these seemingly inviolable connections between living things, their environments, and modes of existence. War is what reduces all experiences to extremes, sharpening the awareness of oneself and surrounding dangers, and at the same time inevitably inciting the lust for life. In a way, we are living inside a myth, an epic, and are physically experiencing its original meanings. “The world in battle was so frightening. Only a human being could endure the battle… Here, immortality was fighting death. Airwaves and unruly swirls caused by big flying shells and mine explosions lifted people from the ground, whirled them up like autumn leaves, and threw them to the ground,” wrote Oleksandr Dovzhenko in his Ukraine Ablaze. This is how the Ukrainian land currently feels, like a place of a great battle of something greater than life, of immortality and death. It is on this border that the images that artists associate with the earth and people, and which they explain in their texts, can be understood.

Olga Zhuk, Andrii Myroshnychenko

Indeed, the Ukrainian land has long been a space of myth for the writings and oral traditions of other peoples. Lost and unknown, at the same time vast and threatening, barbaric, indistinguishable, unrecognizable— that’s what the land and the people who lived here appeared to be to the surrounding peoples. The immanent lack of established statehood has become one of the fundamental reasons for the impossibility of speaking clearly and loudly enough about oneself. It has cemented an inert status quo has been cemented, where Ukrainians are fundamentally different, and fall out of the field of attention and civilizational definitions. At the same time, they constantly suffer from bloody wars and calamities brought to these territories by the empires. In the artworks of Kateryna Lysovenko, creatures—Centaurs—appear namely as the ones born from trauma, reflecting the impossibility of conveying the experience of a disaster and at the same time the logic of othering practiced by those who commit violence or stand aside. After all, it is easier to destroy or turn away from someone who is not a human like you. Articulating the war experiences rapidly demythologizes and humanizes this fertile black earth, showing not only its global influence but also its vulnerability together with human fragility. It is the earth that needs care, and art, storytelling, is a form of care as important as demining.

Olena Turyanska (b. 1966, Lviv) is an artist based in Lviv. She studied at the Lviv State College of Applied and Decorative Arts, as well as at the Department of Interior and Design at the Lviv National Academy of Arts. Olena started her artistic experiments by researching harmony and symmetry in glass painting and paper-cutting techniques. The artist continued to work with paper and soon began to create large objects interacting with the environment and involving light and shadow. Olena Turyanska’s latest projects are installations that combine graphics, texts, collages, paper cutting and found objects. Combining registration and semantic content, these artworks become a kind of environment that reproduces reality while also creating one.

31 Олена Турянська (нар. 1966, Львів) — художниця, яка живе і працює у Львові. Навчалась у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва, а також на факультеті інтер’єру й дизайну у Львівській національній академії мистецтв. Експерименти мисткині починалися з дослідження гармонії та симетрії в техніках живопису на склі й витинання паперу. Вона продовжила працювати з витинанками і скоро почала робити великі об’єкти, які активно взаємодіяли з середовищем, залучаючи світло і тіні. Найновіші проєкти Олени Турянської — це інсталяції, які об’єднують графіку, тексти, колажі, витинанки та знайдені об’єкти. Сполучаючи в собі фіксацію й семантичне наповнення дійсності, ці роботи стають середовищем, яке одночасно відтворює реальність і створює її самостійно.

1 Колооберт I-II 2014 Папір, витинання 100х140 см 2 Колооберт I-IV 2014 Папір, витинання 100х140 см 3 Колооберт V 2014 Папір, витинання 200х140 см

Світ наповнений опозиціями й дуальностями: матерія-форма, означник-означуване. Він існує в динаміці, а не статиці: його не можна оцінити за «кінцевим» станом, він постійно видозмінюється та породжує щоразу новий. У міру зростання й розуміння того, що відбувається довкола, людина періодично повертається до точки, із якої починала свій рух, але вже на зовсім іншому рівні — коли зовнішні протиріччя та дуальності перестають бути суттєвими. Цей шлях і є гармонізацією світу. Людина мусить подолати сприйняття себе як окремої частки. Коли вона проаналізує всі трансформації — від гусені та кокону до метелика, — то зрозуміє, що між дуальними поняттями принципово не існує меж. Тоді людина наблизиться до дзенівського відчуття, у якому світло й темрява не є антагоністичним. Світло не може існувати без темряви й навпаки — вони є суттю одного й того самого. Фактично, опозиції між формою й матерією немає — цей парадокс особливо відчутний у роботі з папером. Листопад 2022: Безупиинний колооберт зародження життя: розквіту — згасання — небуття. Вічний і незкінчений. Уперше роботи з серії «Колооберти» було показано в проєкті «Присутність» (нім. dasein — тут-буття, присутність). Серія була спробою візуалізувати роздуми щодо текстів Мартіна Гайдеґґера й Жака Дерріди.

33 3

1 Cycle I-II 2014 Paper, cutting 100х140 cm 2 Cycle I-IV 2014 Paper, cutting 200х140 cm 3 Cycle V 2014 Paper, cutting 100х140 cm

34 The world is full of oppositions and dualities: matter—form, signifier— signified. It exists in dynamics, not statics: it cannot be evaluated by the ‘final’ state because they are constantly changing and generating each other. While growing up and understanding what is happening around them, a person, from time to time, returns to the point from which they started their movement but at a completely different level—when external contradictions and dualities cease to be essential. This way is itself the harmonisation of the world. A person must overcome the perception of themselves as a separate part. When they analyse all the transformations—from a caterpillar and a cocoon to a butterfly—they will realise that there are basically no boundaries between dual concepts. Then a person will approach the Zen feeling, in which light and darkness are not antagonistic. Light cannot exist without darkness and vice versa—they are the essence of one and the same thing. In fact, there is no opposition between form and matter—this paradox is especially noticeable when working with paper. November 2022: The ceaseless cycle of the origin of life: flourishing— fading—non-existence. Eternal and endless. The artworks from the Cycles series were first shown in the Presence project (German: dasein—being there, presence). The series was an attempt to visualise reflections on the texts of Martin Heidegger and Jacques Derrida.

K L

A Y

T S

E O

R V

Y E

N N

A K

Kateryna Lysovenko (b. 1989, Odesa) is an artist based in Vienna. She studied at the Grekov Odesa Art School, then at the National Academy of Fine Arts and Architecture, Kyiv, while also finishing the Contemporary Art course at KAMA (Kyiv Academy of Media Arts). After her graduation, the artist began to explore the relationship between monumental painting and ideology, as well as the ability of painting to mythologise and demythologise. In her artistic practice, Lysovenko often employs the image of a victim subjected to domination, oppression, and violence.

Катерина Лисовенко (нар. 1989, Одеса) — художниця, яка живе і працює у Відні. Навчалася в Одеській художній школі імені Грекова, потім — у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Паралельно закінчила курс сучасного мистецтва в КАМА (Kyiv Academy of Media Arts). Після навчання почала досліджувати зв’язок монументального живопису та ідеології, а також здатність живопису міфологізувати й деміфологізувати. У своїй мистецькій практиці художниця часто використовує образ жертви, яка зазнає домінування, гноблення, насильства.

Пропаганда світу моєї мрії 2021 Акрил, тканина Диптих, 338×229 см, 338×255 см

Зерна світу моєї мрії вже існують у сьогоденні, він не фантастичний. Щоб цей світ настав, потрібно припинити нескінченне привласнення всього. Світ моєї мрії — це один із кольорів у спільному саду, він не може бути реалізованим тотально. Для світу моєї мрії потрібні дерева –– вони вже є; для світу моєї мрії потрібна різноманітність –– вона вже є; для світу моєї мрії потрібне кохання –– воно вже є; для світу моєї мрії потрібні люди і не люди –– вони вже є; для світу моєї мрії потрібно море –– воно вже є. З маніфесту художниці, 2021 Робота створена в межах фестивалю BRAVE! FACTORY FESTIVAL

Propaganda of the World of My Dreams 2021 Acrylic on fabric Diptych, 338×229 cm, 338×255 cm

The seeds of the world of my dreams already exist in the present, it is not a fantasy world. For the world of my dreams to come, the endless appropriation of everything must stop. The world of my dreams is one of the colours in the common garden, it cannot be fully realised. The world of my dreams requires trees—they already exist; the world of my dreams requires diversity—it already exists; the world of my dreams requires love—it already exists; the world of my dreams requires people and nonpeople—they already exist; the world of my dreams requires a sea—it already exists. From the Artist’s manifesto, 2021 The artwork was created within the BRAVE! FACTORY FESTIVAL

E P

L V

I U

A L

S E

Еліас Парвулеско (нар. 1985, Київщина) — художник, режисер, дослідник кіно. Співзасновник мистецького об’єднання ruїns collective. Автор документальних та експериментальних фільмів «Межі Європи» (2014), «Рожева мапа» (2016), «dendro dreams» (2018), «Інтербачення-Львів» (2018), «зонґ» (2019) та інших. Учасник міжнародних кінофестивалів у Марселі (Франція), Їглаві (Чехія), Обергаузені (Німеччина), Ґлазґо (Великобританія). Учасник колективних мистецьких проєктів «Сірий куб» (2016), «Соціалістичний реалізм. Здаватися іншим» (2017), «Creating Ruin» (2018, 2019), «Озброєні та небезпечні» (2019), Київська бієнале (2021), UNFOLDING LANDSCAPES (2022), Chain Reaction (2022), To Watch the War — The Moving Image Amidst the Invasion of Ukraine (2014–2022)’ (2022), Antiwarcoalition.art (2022); персональної виставки (разом з Тетою Цибульник) «NHT» в «Малій Галереї Мистецького арсеналу» (2019). Номінант загальнонаціональної премії у сфері сучасного мистецтва PinchukArtCentre Prize.

Elias Parvulesco (b. 1985, Kyiv region) is an artist, director, and film researcher. Co-founder of the ruins collective art association, he is the author of the following documentary and experimental films: The Limits of Europe (2014), The Pink Map (2016), dendro dreams (2018), Lviv Intervision (2018), zong (2019) and others. He has participated in international film festivals in Marseille (France), Jihlava (Czech Republic), Oberhausen (Germany), Glasgow (Great Britain), and in the collective art projects Gray Cube (2016), Social realism. Pretend to be different (2017), Creating Ruin (2018, 2019), Armed and Dangerous (2019), Kyiv Biennial (2021), UNFOLDING LANDSCAPES (2022), Chain Reaction (2022), To Watch the War—The Moving Image Amidst the Invasion of Ukraine (2014 –2022) (2022), Antiwarcoalition.art (2022); and NHT, personal exhibition (together with Teta Tsybulnyk) in the Mala Gallery of the Mystetskyi Arsenal (2019). He has been nominated for the PinchukArtCentre Prize nationwide prize in contemporary art.

Голод 2022 Відео, 1 год. 23 хв.

Голод — спроба глянути на трагедію українських 1930-х через інверсію класичної кінострічки Олександра Довженко «Земля» (1930). Цей фільм — символ українського кіно — зіткано з безлічі суперечностей. Одна з них полягає в тому, що соціально-технологічна утопія колективних господарств на екрані приховувала початок насильницького вилучення хліба в реальних українських селах. Знімання «Землі» відбувалося впродовж літа-осені 1929 року в селі Яреськи на Полтавщині, яке для Довженка відкрив художник Василь Кричевський. В Українській СРР тоді різко змінився політичний клімат. У містах тихо згортали українізацію й фабрикували спрямований проти інтелігенції процес «Спілки визволення України». У селах розпочинали масовий опір колективізації, що завершилася репресіями та штучно організованим голодом. Відео «Голод» виникло як своєрідний римейк «Землі» в час, коли воєнна агресія Росії проти України подекуди набуває форм екоциду й «зернового шантажу». Новий монтаж на основі стрічки Довженка вилучає з фільму персонажів, їхні ідеологічні опозиції та ієрархії майбутніх убивць і жертв. На екрані залишаються й постають в оригінальному хронометражі (за умови проєкції 24 кадри на секунду) лише засіяні культурами ґрунти, фруктові сади, худоба, врожай — те, що невдовзі зникне з українських сіл. Оскільки від опору колективізації 1929–1931 років і штучного голоду 1932–1933 років майже не лишилися візуальних свідчень, саме вихоплення камерою ландшафтів у тогочасному ігровому кіно немов компенсує цей дефіцит документального та вкотре підтверджує відому формулу, що кіно «фільмує смерть за роботою».

Famine 2022 Video, 1 h. 23 min.

FAMINE is an attempt to look at the Ukrainian tragedy of the 1930s through an inversion of the classic film Earth (1930), directed by Oleksandr Dovzhenko. This film—a symbol of Ukrainian cinema—is woven from many contradictions. One of them is that the socio-technological utopia of the collective farms on the screen was hiding the beginning of the forcible seizure of bread in real Ukrainian villages. The filming of Earth took place during the summer and autumn of 1929 in the village of Yaresky in the Poltava region, which Dovzhenko discovered thanks to artist Vasyl Krychevskyi. At that time, the political climate in the Ukrainian SSR changed dramatically. In the cities, Ukrainisation was winding down quietly, and the Union for the Liberation of Ukraine trial against the intelligentsia was being fabricated. In the villages, mass resistance to collectivization began, which continued with repressions and the artificially created famine. The video Famine arose as a kind of remake of Earth at a time when Russia’s military aggression against Ukraine is taking the form of ecocide and “grain blackmail”. A new edition based on Dovzhenko’s film removes the characters, their ideological opposition, and the hierarchy of future killers and victims from the film. Only soil sown with grains, orchards, livestock, and crops remain on the screen and appear in the original time frame (provided the projection is 24 frames per second)— all that which would very soon disappear from Ukrainian villages. Moreover, taking into account that almost no visual evidence remained of the resistance to collectivization in 1929–1931 and the artificial famine of 1932–1933, the very capture of landscapes by the camera in a feature film of that time seems to compensate for the lack of documentation, once again confirming the well-known formula that “cinema films death at work.”

Катя Бучацька (нар. 1987, Київ) — художниця, яка живе і працює в Києві. У своїй практиці формує нову онтологію через особистий досвід, часто використовуючи іронію й тактику «м’якого» втручання в середовище (галерею, музей чи природний простір). Входить до складу ініціативної групи зі збереження фотографічного спадку гуцульської художниці Параски Плитки-Горицвіт. З 2016 року працює з нейровідмінними людьми в інклюзивній мистецькій студії «Майстерня можливостей» у Києві. Виставлялася у Художньому музеї Штутгарта (Німеччина), Музеї Фолькванг (Ессен, Німеччина), Музеї мистецтва та історії в Брюсселі (Бельгія), Альбертінумі (Дрезден, Німеччина), Museum de Fundatie (Зволле, Нідерланди), Музеї образотворчих мистецтв університету Гвадалахари MUSA (Гвадалахара, Мексика). Персональні проєкти: «Ізюм — Ліверпуль» у Ліверпульському соборі (Ліверпуль, 2023), «Ти побачиш це світло в самий сонячний день» у hunt kastner gallery (Прага, 2023), «Дуже персональна виставка» у The Naked Room (Київ, 2020). 2024 року представляє проєкт «Щирі вітання» в Українському павільйоні на Венеційській бієнале.

Katya Buchatska (b. 1987, Kyiv) is an artist based in Kyiv. In her practice, she shapes a new ontology through personal experience, often employing irony and the tactic of “soft” intervention in various environments such as galleries, museums, or natural spaces. She actively participates in the initiative group dedicated to preserving the photographic legacy of the Hutsul artist Paraska Plytka-Horytsvit. Since 2016, she has been working with neurodivergent persons in the inclusive art studio Workshop of Possibilities located in Kyiv. Her works have been exhibited at Kunstmuseum Stuttgart (Germany), Museum Folkwang (Essen, Germany), Art & History Museum (Brussels, Belgium), Albertinum (Dresden, Germany), Museum de Fundatie (Zwolle, the Netherlands), and MUSA Museo de las Artes Universidad de Guadalajara (Guadalajara, Mexico). Recent personal projects include Izium to Liverpool at the Liverpool Cathedral (Liverpool, 2023), You Will See This Light On The Sunniest Day at the hunt kastner gallery (Prague, 2023), and A Very Personal Show at The Naked Room (Kyiv, 2020). In 2024, she presented the Best Wishes project in the Ukrainian Pavilion at The Venice Biennale.

1 Гостомельська червона 2022 Саморобна олійна фарба, полотно 48×44 см 2 Умбра мощунська 2022 Саморобна олійна фарба, полотно 50×60 см 3 Пейзаж 2022 Саморобна олійна фарба, полотно 110×90 см

Після початку повномасштабного вторгнення всі постали перед питаннями, що робити і як працювати далі, а художники ще й — чим саме працювати. Раніше фарба потрапляла до мене з півночі країни — звідти, де тепер був ворог. Російська армія вже в березні знищила кілька українських виробництв із виготовлення фарби. На противагу нищенню мені хотілося створювати. Пігментом для фарб часто слугує земля: охри, сієни, умбри, марси. Цю серію монохромів я написала олійною фарбою, яку зробила з землі деокупованих територій або тих, що постраждали від обстрілів. У цій фарбі і земля, і частини розтрощених будинків, просіяні й перетерті з олією та воском.

1 Hostomel red 2022 Hand-made oil on canvas 48×44 cm 2 Moshchun umber 2022 Hand-made oil on canvas 50×60 cm 3 Landscape 2022 Hand-made oil on canvas 110×90 cm

When the full-scale invasion began, everyone faced the questions “What to do?”, “How to continue working?” and artists also asked themselves “What to work with?” Earlier, I got paint from the north of our country—from where the enemy was at the time. As early as March, several Ukrainian paint factories were destroyed by the Russian army. In opposition to destruction, I wanted to create. Earth is often used as a pigment for paints such as ochres, siennas, umbers, and mars. I’ve painted this series of monochromes with oil paints which I made from the soil of de-occupied or shelled territories. This paint contains both earth and parts of crushed houses sifted and rubbed with oil and wax.

I K

K A

I D

T A

A N

Nikita Kadan (b. 1982, Kyiv) is an artist based in Kyiv. He has been an active R.E.P. (Revolutionary Experimental Space) group member since 2004 and co-founder of the Hudrada curatorial group, participating in its activities since 2008. He graduated from the National Academy of Fine Arts in Kyiv, where he studied monumental painting. Nikita works with installation, graphics, painting, and wall drawings, often in an interdisciplinary collaboration with architects, human rights activists, or historians.

Нікіта Кадан (нар. 1982, Київ) — художник, який живе і працює в Києві. Був активним учасником групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір) з 2004 року, співзасновник кураторської групи «Худрада» та учасник її діяльності з 2008 року. Випускник Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, де вивчав монументальний живопис. Працює з інсталяцією, графікою, живописом і настінними малюнками, часто бере участь у міждисциплінарній співпраці з архітекторами, правозахисниками чи істориками.

Тінь на землі 2022 Вугілля, папір 200х150 см кожна

Усередині березня я неодноразово малював чорну зорану землю та людську постать, яка лежить на ній. Або, якщо глянути з іншого боку, розміщений горизонтально силует людини, накладений поверх зображення ґрунту. Через повторення мотив конкретизується. Від березня й досі я повторював це десятки разів. Мене, безумовно, надихнув образ «родючих ґрунтів» України разом з усіма його колоніальними конотаціями; фотографії трупів загарбників і відомий наратив про насіння в кишенях; фотографії їхніх жертв; тимчасові могили на земельних ділянках сільськогосподарського призначення; траншеї, що стали місцями масових поховань; забруднення земель як наслідок війни; прийдешній голод; тіла, які ще доведеться виявити; «отруєні ландшафти». Цю постать, зображення якої накладено на зображення землі на малюнках, я визначаю як тінь. Ґрунт усе вбирає в себе, а на поверхні залишається тінь. Тінь позначає місця та час, де й коли людське життя вже вкотре перестає бути найвищою цінністю. До того ж тінь не сховати під шаром землі, не приховати й не стерти в жоден інший спосіб.

A Shadow On the Earth 2022 Coal on paper 200х150 cm each

In the middle of March, I started drawing black ploughed soil with a human figure lying on top of it, over and over again. Or, if we look at it another way, a horizontally aligned human silhouette overlaying a picture of soil. The motif is concretised through repetition. It has been repeated dozens of times from that March until today. This motif has certainly been inspired by the image of Ukraine’s “fertile soils,” together with all related colonial connotations; photos of the invaders’ corpses and the famous anecdote about sunflower seeds in their pockets; photos of their victims; makeshift graves in agricultural land plots; trenches turned into mass burials; land pollution caused by the war; tomorrow’s famine; bodies yet to be discovered; the “poisoned landscapes.” I define the figure overlapping the earth on those drawings as a shadow. While soil absorbs, the shadow stays on the surface. The shadow marks places and times where and when, for the umpteenth time, human life ceases to be the ultimate value. In addition, the shadow cannot be hidden under a layer of earth, concealed, or erased in any other way.

З дитинства нас огортають романтичні історії про степ — безмежний, як море, міфічне Дике поле, простір свободи та шляхетних пригод. Він був водночас місцем зіткнення й притулку: татари прокладали тут шляхи-сакми, козаки облаштовували хутори та слобідки, втікачі шукали кращої долі й землі. Видавалося, тут було місце для всіх. Коли Російська імперія почала колонізувати ці землі, степова воля перервалася. Козацтво знищили, людей, які жили тут, перетворили на кріпаків, а сам степ почали активно «освоювати». Його родючі землі розорювали під ріллю та засівали. Надра стали ресурсом для великих індустріальних проєктів XIX — початку XX століть. Саме тут британець Джон Г’юз створив «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв», що дало назву місту Юзівка (нині Донецьк) і безліч інших підприємств та шахт, що невпинно зростали.

З часом індустріальний рай почав занепадати — і родовища, й ґрунт виснажувались. Підприємства втрачали потужності й полишали після себе знесилену та отруєну землю, людей і руїни. У спадок від колоніального минулого на території України залишилося менш ніж 2 % степу, що зберігся в заповідних зонах, розташованих переважно на територіях сучасних Донецької, Луганської, Херсонської областей і Криму. Водночас степ є однією з найбільш стабільних екосистем, яка абсорбує велику кількість вуглецю, а коріння степових рослин створюють дерн, що захищає ґрунт від ерозій. Від 2014 року та після початку повномасштабного вторгнення ці території частково окупувала Росія, і вони стали місцем кривавих баталій, де досі вирішується доля нашої країни. Наслідки екологічних і техногенних руйнувань, яких завдали Україні, нині важко осягнути, і степ не став винятком. Процес його відновлення тривалий і наразі майже неможливий без участі людини, спільних зусиль і турботи, через яку ми можемо повернути степові моря ковили в реальність.

Наташа Чичасова

Спустошений степовий ландшафт описав Віктор Домонтович у романі «Без ґрунту» як чорне грабовище, розрізане залізничними коліями, «залляте олією, лискучочорне від масних плям нафти, вкрите шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття й бруду». Дике поле 68 стало «кочегаркою», до якої так само, як і колись, стікалися люди. Вони шукали заробітку, рятувалися від голоду або прагнули втілити прогресивну утопію планової економіки.

Since childhood, we have been surrounded by romantic stories about the steppe, boundless like the sea, the mythical “Wild Fields”, a place of freedom and noble adventures. It was both a place of confrontation and a place of refuge—the Tatars laid their routes or “sakma” there, the Cossacks arranged their farmsteads and “sloboda” settlements, and fugitives sought there a better fate and land. There was a place for everyone there. With the colonization of those lands by the Russian Empire, steppe freedom ceased. The Cossacks were destroyed, people who lived there became serfs, and the steppe itself began to be actively “developed”. Its fertile soils were plowed for arable land and sown. Its subsoils became a resource for the large industrial projects of the 19th and early 20th centuries. It was there that Briton John Hughes created the Novorossiysk Society of Coal, Iron and Rail Production, which gave its name to the city of Yuzivka (or Hughesovka), now Donetsk, as well as many other enterprises and mines that were constantly growing.

Natasha Chychasova

In his novel Without Foundation, Viktor Domontovych described the desolate steppe landscape as a black graveyard cut by railway tracks, “flooded with oil, glossy black from greasy oil stains, covered with a layer of fine coal, slag, garbage, and dirt.” The Wild Fields became a “fire room” to which people flocked, just as before. They were seeking wages, escaping from hunger or trying to embody the progressive utopia of a planned economy. Over time, the industrial paradise began to decline—both the deposits and the soil were depleted. Enterprises lost their power and left behind exhausted and poisoned lands, people, and ruins. From the colonial past, Ukraine inherited less than 2 % of the steppe, which was preserved in protected areas located mainly in the territories of the modern Donetsk, Luhansk, Kherson regions, and Crimea. However, the steppe is one of the most stable ecosystems, absorbing a large amount of carbon, and the roots of steppe plants create turf protecting the soil from erosion. Since 2014 and the beginning of the full-scale invasion of Russia in Ukraine, those territories have been partially occupied by Russia and have become the site of bloody battles, where the fate of our country is being decided to this day. The consequences of the environmental and man-made destruction wrought on Ukraine are currently difficult to comprehend, and the steppe is no exception. The process of its recovery is long and currently almost impossible without human intervention, joint efforts, and care, with all of which we will bring the steppe seas of feathergrass back to reality.

B V

O O

G I

D T

A E

N N

A K

Богдана Войтенко (нар. 1988, Полтавщина) — фахівчиня неформальної освіти й мисткиня. Упродовж 2016–2019 років працювала в музеях Києва (Музей Івана Гончара, Національний музей Тараса Шевченка, PinchukArtCentre) як освітянка, створюючи інтерактивні заняття й використовуючи техніки візуального мислення та підходи арттерапії. У своїй роботі органічно поєднує знання психології, досвід роботи в неформальній освіті та власні художні практики для створення соціально залученого мистецтва. Влітку 2021 року Богдана стала учасницею резиденції «Заземлення» у Соледарі, яку організував фонд «Ізоляція». Під час спільної прогулянки з мешканцями міста було зібрано рослини червневого степу та місцевий ґрунт. Серія робіт «Ботанічний альбом Соледару», згрупована в три категорії («Жовтий», «Зелений», «Земля»), — це відбитки рослин і ґрунту на бавовні та шовку. У 2022–2023 роках Богдана досліджувала потенціал природного фарбування в США як учасниця воркшопу від CAN Foundation, що проходив у місті Норфолку (штат Вірджинія). Вона залучила до співпраці місцеві ресторани й використала овочеві залишки для створення проєкту «Післяобраз». Наразі Богдана знайомиться із зовсім іншим природним і культурним ландшафтом Каліфорнії, вивчаючи мистецьке підприємництво в коледжі міста Сан-Дієго.

Bogdana Voitenko (b. 1988, Poltava region) is a non-formal education specialist and artist. From 2016 to 2019, she worked as an educator in Kyiv museums (Ivan Honchar Museum, Taras Shevchenko National Museum, PinchukArtCentre), creating interactive classes and using visual thinking techniques and art therapy approaches. In her work, she organically combines knowledge of psychology, work experience in non-formal education, and her artistic practices to create socially engaged art. In the summer of 2021, Bogdana participated in the Zazemlennia (Ukr. Grounding) residency organized by the Izolyatsia Foundation in Soledar. During a joint walk with the city residents, the artist collected samples of the June steppe plants and local soil samples. The artworks from the Botanical Album of Soledar series, prints of plants and soil on cotton and silk, are grouped into three categories (Yellow, Green, and Earth). In 2022–2023, Bogdana continued to explore the potential of natural dyeing in the USA as a participant in a CAN Foundation workshop in Norfolk, Virginia. She engaged local restaurants and utilized some of their organic waste to create a project called Afterimages. Currently, Bogdana is getting to know the totally different natural and cultural landscape of California, while studying art entrepreneurship in a college in San Diego.

Люди давно споживають природні ресурси, хтозна-скільки часу запозичують у природи. Проте з перетворенням цих ресурсів людина часто втрачає відчуття вдячності та міри. В індустріальних містах особливо бракує можливості помічати ресурсність середовища, тому ця серія є спробою повернути людину природі й навпаки. Рослини та ґрунт для природного фарбування зібрали мешканці Соледару під час фланування околицями міста в червні 2021 року. Пігменти рослин і мінеральні барвники землі перенесено на полотна. Використані в роботі елементи одягу натякають на присутність людини в ландшафті, на її здатність деконструювати та створювати нове. Розібраний на компоненти ландшафт літнього степу перетворюється на спосіб мімікрувати оточення через присвоєння собі властивостей рослин і землі, через колір та контури. А також через одяг, що є найтоншою мембраною між людським тілом і довкіллям. Робота створена в межах короткострокових резиденцій «Заземлення» в м. Соледар фонду Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives

74 3

1 Земля Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Бавовна, земля Соледару, сіль (додатково марена, залізний купорос) 70х132 см 2 Жовтий. Планка сорочки Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Деревій голий або пуповка, рослину точно не визначено 31х63 см

3 Жовтий. Прямокутний фрагмент Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Деревій голи, або пуповка, рослину точно не визначено 28х57 см 4 Зелений. Прямокутний фрагмент Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Полин, рослину точно не визначено 74х28 см 5 Зелений. Рукав сорочки Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Полин, рослину точно не визначено 43х54 см 6 Жовтий. Рукав сорочки Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Деревій голий або пуповка, рослину точно не визначено 43х54 см 7 Ковила Із серії «Ботанічний альбом Соледару» 2021 Ковила, шовк 49х100 см

1 Earth From the Soledar Botanical Album series 2021 Cotton, Soledar soil, salt (plus madder, iron vitriol) 70х132 cm 2 Yellow. A Shirt Strap From the Soledar Botanical Album series 2021 Achillea glaberrima or Anthemis, the plant is not precisely defined 31х63 cm 3 Yellow. A Rectangular Fragment From the Soledar Botanical Album series 2021 Achillea glaberrima or Anthemis, the plant is not precisely defined 28х57 cm 4 Green. A Rectangular Fragment From the Soledar Botanical Album series 2021 Wormwood, the plant is not precisely defined 74х28 cm 5 Green. A Shirt Sleeve From the Soledar Botanical Album series 2021 Wormwood, the plant is not precisely defined 43х54 cm 6 Yellow. A Shirt Sleeve From the Soledar Botanical Album series 2021 Achillea glaberrima or Anthemis, the plant is not precisely defined 43х54 cm 7 Feathergrass From the Soledar Botanical Album series 2021 Feather Grass, silk 49х100 cm

For a long time, people have been consuming natural resources, they have been borrowing from nature for a long time. However, with the transformation of those resources, a person often loses a sense of gratitude, a sense of measure. In industrial cities, a modern person especially lacks the opportunity to notice the resourcefulness of the environment, so this series is an attempt to return man to nature and vice versa. Plants and soil for natural dyeing were collected with the participation of the residents of Soledar while strolling around the city in June 2021. Pigments of plants and the mineral dyes of the earth were transferred to canvases. The elements of clothing used in the artwork hint at the presence of a person in the landscape and their ability to deconstruct and create something new. Disassembled into its components, the landscape of the summer steppe turns into a way of mimicking the environment by appropriating the properties of plants and earth, through colour and contours, through clothing, which is the thinnest membrane between the human body and the surrounding world. The artwork was created within the Zazemlennia (Ukr. Grounding) short-term residency in the city of Soledar organized by Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives.

Oleksandr Burlaka (b. 1982, Kyiv) is an artist and architect. He graduated from the Faculty of Architecture at the Kyiv National University of Civil Engineering and Architecture in 2005. Currently, he works in the field of spatial design. His artistic practices include photography, research, and installation. Burlaka examines the history, architecture, and urban planning of Ukraine, as well as their transformations.

Олександр Бурлака (нар. 1982, Київ) — художник та архітектор. 2005 року закінчив архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури. Працює у сфері просторового дизайну. Його художня практика — це фотографія, дослідження та інсталяція. Олександр Бурлака досліджує історію, архітектуру, містобудування та їхні трансформації в Україні.

Креслення Великого дикого поля 2020–2022 Відео, 4 хв. 15 cек. Музика: СЕЛЕРА, 2022 Монтаж, субтитри: Лєра Гуєвська

У липні я побачив відео з дрона, яке зняв Володимир Янович, фотограф та військовослужбовець ЗСУ з Кривого Рога. Він зняв його в полях Херсонщини: поодинокі люди з речами пішки тікають з окупації грунтовою дорогою. Степові яри та шляхи знову повернулися до свого воєнного використання. Мене почало переслідувати розуміння того, що відбувається з людьми в ландшафтах, які я знімав кілька років тому. У той час я шукав під шкаралупою сучасної інфраструктури географію та дорожну мапу століть військових дій. Зникла мапа, текстову версію якої я тоді вивчав, була створена на замовлення самопроголошеного царя Івана IV за кілька років до того, як Московська держава вдерлася до Криму і спалила села й міста в Західному та Східному Криму. Нав’язливі історичні аналогії — це, звичайно, крива доріжка для міркувань. Втім, приємно знати, що через 12 років після свого походу Кримський хан спалив Москву, а Іван Грозний втік із Кремля. Робота створена в межах резиденції «Ландшафт як монумент» фонду Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives.

A Drawing of the Great Wild Fields 2020–2022 Video, 4 min. 15 sec. Music by SELERA, 2022 Video editing and subtitles: Lera Guievska

In July, I saw a video shot from a drone by Volodymyr Yanovych, a photographer and military officer of the Ukrainian Armed Forces from Kryvyi Rih. It was filmed in the fields of the Kherson region: a few people fleeing the occupation on a dirt road on foot with their belongings. Steppe ravines and paths regained their military purpose. I began to be haunted by the understanding of what is happening to people in the landscapes I filmed a couple of years ago. Back then, under the shell of modern infrastructure, I looked for and saw geography and a road map of centuries of military action. The missing map, the text version of which I studied, was commissioned by the self-proclaimed Tsar Ivan IV a couple of years before the Principality of Muscovy invaded Crimea and burned villages and cities in Western and Eastern Crimea. Obsessive historical analogies are, of course, a crooked path for reasoning. However, it is nice to recall that 12 years after that campaign, the Crimean Khan razed Moscow, and Ivan the Terrible fled from the Kremlin. The artwork was created within the Landscape As a Monument A-I-R Programme organized by Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives

89 Алевтина Кахідзе (нар. 1973, Жданівка) — художниця, яка переважно працює з перформансом і малюнком. Вона виросла в Донецькій області, а зараз живе в селі Музичі, за 26 кілометрів від Києва. В обох цих середовищах переживала й переживає різкі хаотичні зміни від часів СРСР до нинішньої нестабільності, зокрема неоголошену війну між Росією та Україною, що триває з 2014 року, та повномасштабну агресію, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. Зараз Алевтину Кахідзе цікавлять рослини, які вона досі вважає прикладом для наслідування й одним із найкращих взірців пацифізму на нашій планеті. Внутрішній спротив виробництву зброї та його фундаментальному впливу на суспільство — центральний мотив у її практиці. Наразі мисткиня досліджує можливості цілковито розірвати ланцюг виробництва зброї з урахуванням необхідності оборонних/визвольних війн у її країні.

Alevtyna Kakhidze (b. 1973, Zhdanivka) is an artist who predominantly works with performance and drawing. Based in Muzychi village, 26 kilometres from Kyiv, and having grown up in the Donetsk region, Alevtyna has been experiencing Ukraine’s abrupt and chaotic changes from the days of the USSR up to the imbalanced environment that has followed, including the undeclared war between Russia and Ukraine active since 2014, and the full-scale invasion that started on February 24th, 2022. Alevtyna’s focus is now on plants. To her, they are still a role model for us to follow—she views plants as a paragon of pacifism on our planet. Her resistance to the arms industry and its fundamental impact on society are central to her practice. She is currently researching the possibilities of breaking this arms industry chain completely, while taking into account the necessity for wars of defense and liberation, like that which she is witnessing in her home country.

Поле як сад 2022 Інсталяція, об’єкт, цифровий друк, текст, відео Відео: Олександр Попенко Фото: Олександр Попенко Надано художницею

Це робота про історію з минулого: про перерване розроблення багаторічної пшениці в Україні наприкінці 1930-х років, яку необхідно згадати у сучасному світі з кліматичною загрозою.

A Field as a Garden 2022 installation, object, digital print, text, video Video: Oleksandr Popenko Photo: Oleksandr Popenko Courtesy of the artist

This is an artwork about a story from the past—about the interrupted development of perennial wheat in Ukraine in the late 1930s, which we should recall in today’s climate-threatened world.

Daryna Mamaisur (b. 1991, Kyiv) is a visual artist and filmmaker. Her practice combines theoretical research, filmmaking, and photography. Her main focus is on the transformations of landscape and public spaces by means of and in accordance with visual culture, memory, and political ecology. Daryna’s two recent films were a personal journey around home, migration, and fragility within the language in the context of war and displacement. In 2022, she graduated from DocNomads, a joint master’s program in documentary filmmaking based in Lisbon, Budapest, and Brussels. Her films and video works have been screened in art exhibitions and international film festivals such as Visions du Réel, FIDMarseille, Kassel Dokfest, DOK Leipzig, RIDM, and others.

Дарина Мамайсур (нар. 1991, Київ) — художниця й кінорежисерка. У своїй мистецькій практиці поєднує фотографію, рухоме зображення й теоретичні дослідження. У фокусі її робіт — трансформації ландшафту в контексті візуальної культури, пам’яті та політичної екології. Останні два фільми Дарини — особисті історії про міграцію, відчуття дому та вразливість мови в контексті війни й переміщення. 2022 року вона закінчила магістерську програму з документального кіно DocNomads, що проходила в Лісабоні, Будапешті та Брюсселі. Її роботи експонувалися на мистецьких виставках і брали участь у таких українських та міжнародних фестивалях, як Visions du Réel, FIDMarseille, Kassel Dokfest, DOK Leipzig, RIDM тощо.

Степ, де бігають зайці, фазани, а дехто навіть бачив лисиць 2020 Відео, 10 хв. 24 сек. Звук: Анна Хвиль

Назва роботи — дослівна цитата одного з відгуків у Google Maps про певне промислове підприємство в Україні. Так онлайн-користувач Володимир Жданов коментує завод у Маріуполі: «Азовсталь поступово перетворюється на степ, де бігають зайці, фазани, а дехто навіть бачив лисиць». Відео зосереджене на доіндустріальному ландшафті та ландшафті у стані переходу. Для багатьох свідків початку індустріалізації незаймані простори степу були темою втрати. Пропагандистський фільм «Перлина степу», фрагменти якого використано у відео, демонструє роботу наукового інституту з «освоєння» степу, дику флору якого тепер можна побачити лише в національних заповідниках. Упродовж останніх років наратив втрати більше асоціювався із занепалою промисловістю. Це відео є спробою пофантазувати щодо плину історії, яка накладає свій відбиток на ландшафт — уявити утопічний сценарій, за якого степ повертається до своїх земель. А також поміркувати про втрачене, що озирається до нас і супроводжує в кожному моменті часу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну й активні бойові дії на територіях національних заповідників спричинили нові болючі прочитання цієї роботи. Відео створено в заповіднику «Кам’яні могили», відділенні Українського державного степового природного заповідника. Інше його відділення, «Хомутів степ», захопили бойовики «ДНР» у листопаді 2014 року. Сам заповідник, розташований за 50 км від Маріуполя, окупували навесні 2022-го. Це лише крихітна частина техногенних та екологічних руйнувань, яких завдають російські війська в Україні. Згідно з Українською природоохоронною групою, третина заповідних територій та об’єктів опинилася в зонах активних бойових дій, окупації та гуманітарної кризи. У роботі використано архівні фотографії та кадри з фільму «Перлина степу» (1931), який зберігається в ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного. Робота створена в межах резиденції «Ландшафт як монумент» фонду Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives

A steppe where hares and pheasants run, and even some foxes were seen 2020 Video, 10 min. 24 sec. Sound by Anna Khvyl

The artwork title literally quotes one of the reviews on Google Maps about some industrial enterprises in Ukraine. This is how online user Volodymyr Zhdanov comments on the plant in Mariupol: “Azovstal is gradually turning into a steppe where hares and pheasants run, and even some foxes were seen.” The video focuses on the pre-industrial landscape and the landscape in transition. For many witnesses of the beginning of industrialization, the virgin steppe was a subject of loss. The propaganda film The Pearl of the Steppe, fragments of which are used in the video, demonstrates the work of a scientific institute on the “development” of the steppe, the wild flora of which can now be found only in national reserves. In recent years, the narrative of loss has become more associated with a failing industry. This video is an attempt to fantasize about the flow of history that leaves its mark on the landscape—to imagine a utopian scenario in which the steppe returns to its lands. And also, to think about the loss which looks back to us accompanying us in every moment of time. Russia’s full-scale invasion of Ukraine and active hostilities in the territories of national reserves have created new painful interpretations of this artwork. The video was created in the Stone Tombs Reserve, a part of the Ukrainian Steppe Nature Reserve. Its other part, Khomutiv Steppe, was captured by the DPR militants in November 2014. Located 50 km from Mariupol, the reserve itself was occupied in the spring of 2022. This is only a tiny part of the man-made and ecological destruction caused by Russian troops in Ukraine. According to the Ukrainian Nature Conservation Group, a third of Ukraine’s protected areas and objects are in zones of active hostilities, occupation, and humanitarian crisis. The archival photos and footage from the film The Pearl of the Steppe (1931) stored in the H. Pshenychnyi Central State CinePhotoPhono Archives of Ukraine have been used in this work. The artwork was created within the Landscape As a Monument A-I-R Programme organized by Izolyatsia. Platform for Cultural Initiatives

100

101

102

103

Коли ми думаємо про землю чи радше збираємо свої асоціації та відчуття, то опиняємося на широкому спектрі уявлень — від життя до смерті. Ми прив’язані до спогадів про місця, де минуло дитинство, до могил рідних, до квітів і городини, які проходять власні цикли життя на дачах і балконах. У цій залі трикутник «продовольство — людина — земля» набуває найбільш особистісного й водночас глобального виміру. Родинні історії сусідять із новинним контекстом, травматичні сліди минулого відлунюють у повсякденних звичках. Шари ґрунту збирають історичні трагедії й особисті втрати. Іноді земля стає місцем пам’яті. Деколи залишається «отруєним пейзажем» — саме так австрійський письменник Мартін Поллак називає місця масових убивств і поховань, які умисне приховували за оманливою невинністю полів і лісів. Щоб зробити «отруєні» місця видимими, про них слід говорити, повертати мертвим імена й розповідати історії.

Анна Погрібна

Здатність говорити від себе та про себе — це можливість чинити опір і протидіяти безкарності зла. А співпереживання і турбота про інших — не тільки близьких, а й далеких, із віддалених земель, — до- 104 помагають протистояти агресії. Пам’ять про Голодомор відлунює в тому, як ми нині розуміємо загрозу політичного голоду. Саме такий голод може викликати спричинена російським вторгненням продовольча криза. Кожен заблокований корабель із українським зерном і спалене чи заміноване поле доводять, що війна стосується мільйонів інших людей — переважно з країн глобального Півдня, чиї землі колись було колонізовано, а ґрунти виснажено. Усвідомлення цього, здавалося б, несподіваного взаємозв’язку може започаткувати новий тип солідарності, здатної подолати насильство над людиною й над землею. Земля для відновлення потребує перепочинку й турботи. Люди, які працюють на землі, знають, що слід запобігати ерозії та виснаженню ґрунту, ощадливо обробляти землю, лишати частину для природного самовідновлення. Катерина Алійник, роботи якої представлено в цій залі, вірить, що природа буде нашим найсильнішим союзником, із яким ми долатимемо отрути війни. Гранати й уламки снарядів проростають корінням у землю, і ґрунт з усіма його мікроорганізмами запускає процеси розкладання та зцілення. Так само в роботі Анни Звягінцевої вербова палиця може прорости і стати деревом — земля дасть нову парость та доведе спроможність життя.

Thinking about earth, or rather collecting our associations and feelings about it, we find ourselves with a wide variety of ideas—from life to death. We are attached to our memories of the places where we spent our childhood, to the graves of our relatives, and to flowers and veggies that go through their life cycles in our summer houses and balconies. In this hall, the triangle food-human-earth acquires the most personal, and at the same time global, dimension. Family stories neighbor with the news context, traumatic traces of the past echo in daily habits. The layers of soil collect historical tragedies and personal losses. Sometimes earth becomes a place of memory. Sometimes it remains a “poisoned landscape”—that’s what Austrian writer Martin Pollak calls places of mass murders and burials, which were deliberately hidden behind the deceptive innocence of fields and forests. To make “poisoned” places visible, we need to talk about them, give back the names of the dead, and tell stories.

Anna Pohribna

The ability to speak for ourselves and about ourselves is an opportunity to resist and oppose the impunity of evil. And empathy and caring for others— not only close ones but also distant ones, from distant lands—help us to resist aggression. The memory of the Holodomor echoes in the way we now understand the threat of political starvation. The same hunger can result 105 from the food crisis caused by the Russian invasion. Every blocked Ukrainian grain ship and burned or mined field proves that the war affects millions of other people, mostly from countries of the Global South, whose lands were once colonized and whose soils were depleted. Realizing this seemingly unexpected interconnectedness can give rise to a new type of solidarity that can overcome violence against people and earth. Earth needs care and rest for recovery. People who work the land know that they need to prevent erosion and depletion of the soil, cultivate the land sparingly, and leave a part of it for natural self-regeneration. With her artworks presented in this hall, Kateryna Aliinyk believes that nature will be our strongest ally to overcome the poisons of war. Grenades and projectile fragments grow their roots into the ground, and the soil with all its microorganisms starts the processes of decomposition and healing. Thus, in the artwork by Anna Zvyagintseva, a willow stick can sprout and become a tree, and earth will give new sprouts proving the capacity of life.

A A

T L

E I

R I

Y N

N Y

A K

106

Kateryna Aliinyk (b. 1998, Luhansk) is an artist living and working in Kyiv since 2016. She has a master’s degree in painting (NAFAA), and has studied at KAMA (Kyiv Academy of Media Arts) and Method Fund. Her primary mediums are painting and text. Currently, she works with the subjects of war and the occupation of Donbas through images of nature and non-anthropocentric optics. Her selected exhibitions include the Kyiv Biennial, Vienna (2023), EVA International Ireland’s Biennial of Contemporary Art 40th edition (2023), Motherland, Berlin (2023), The Mighty River Roars, Wrocław (2023), and State of Emergency, Catinca Tabacaru gallery, Bucharest (2022).

107

Катерина Алійник (нар. 1998, Луганськ) — художниця, яка з 2016 року живе і працює в Києві. Має ступінь магістра живопису (НАОМА). Навчалася в KAMA (Kyiv Academy of Media Arts) і Метод Фонді. Її основні медіа — живопис і текст. Зараз працює з темами війни та окупації Донбасу через зображення природи й неантропоцентричну оптику. Вибрані виставки Катерини Алійник: Київська бієнале, Відень (2023), «EVA International» Ірландська бієнале сучасного мистецтва 40-е видання (2023), «Батьківщина», Берлін (2023), «Як реве ревучий», Вроцлав (2023), «Надзвичайний стан», галерея «Catinca Tabacaru», Бухарест (2022).

1 Все добре під землею. Там завжди є, що робити 2022 Акрил, полотно 213х94 см 2 Медичні й політичні фантазії про Луганськ 2021 Акрил, папір 29,5х41 см, 29,5х41 см, 29,5х41 см, 41х29,5 см, 65х105 см, 50х80см

108 Я покинула Луганськ через війну, коли була підлітком. Тепер мені 23 (станом на 2022 рік – Примітка упорядника), і я змушена вдруге тікати від російських бомб. Проте — часто згадую ліси, річки та поля сходу України, які зараз недоступні, — споглядати цю природу нині можна лише на відстані. Символи Луганщини — зелені поля ковила, крейдяні гори й терикони — перемістилися в приватну уяву. Відчайдушне бажання наблизитися до цього пейзажу визначило кут зору моїх робіт. Ми рідко можемо побачити весь масштаб мутацій і трансформацій у містах, окупованих упродовж довгого часу. На перший погляд, може здатися, що відбувається «відродження» природи, адже люди перестали відвідувати ці місця, проте за буйною зеленню ховаються докази воєнних злочинів. Міни чи уламки ракет, перемішані з людськими рештками, тепер вимушено співіснують і в сільськогосподарських просторах. Цьогоріч ніхто особливо не дбав про красу садів — здебільшого всі переймалися, чи буде врожай їстівним, чи ми просто втратили апетит. Повномасштабне вторгнення Росії перетворило більшу частину східної України на руїни та завдало непомірних страждань всьому живому. Поки українці звільняють свої території, відновлюють на них життя та намагаються зберегти все, що можливо, нелюдські агенти також боряться з частково отруєними землями, перетравлюючи та розбавляючи рідини війни, що просочилися в ґрунт. Неантропоцентричний погляд у моїх роботах є вирішальним ще й тому, що нагадує мені про шари ще невиявленої шкоди, із якою ми зіткнемося та від якої матимемо відновлюватися.

109

1 Everything is ok underground. There is always something to do 2022 Acrylic on canvas 213х94 cm 2 Medical and political fantasies about Luhansk 2021 Acrylic on paper 29,5х41 cm, 29,5х41 cm, 29,5х41 cm, 41х29,5 cm, 65х105 cm, 50х80 cm

I fled the war in Luhansk when I was a teenager. Now I’m 23 (as of 2022—Compiler’s note), and I’m forced to flee Russian bombs for the second time. I often think of the forests, rivers, and fields of eastern Ukraine, which are now inaccessible—one can observe this nature now only from a distance. The symbols of the Luhansk region—green fields of feathergrass, chalk mountains, and slag heaps—have moved into my personal imagination. My desperate desire to get closer to this landscape has determined the angle of view of my artworks. We can rarely see the full scale of mutations and transformations in cities occupied for a long time. At first glance, it may seem that there is a ‘revival’ of nature because people have stopped visiting these places, but behind the lush greenery, we continue to find evidence of war crimes. Now, landmines or missile fragments mixed with human remains forcibly co-exist in agricultural areas as well. This year, no one particularly cared about the beauty of the gardens, everyone was mainly worried about whether the harvest would be edible, or whether we simply lost our appetite. The full-scale Russian invasion has turned most of eastern Ukraine into ruins and brought unmeasurable suffering to all the living. While Ukrainians are liberating territories, restoring their life and trying to preserve everything possible, non-human agents are also dealing with partially poisoned lands, digesting and diluting the liquids of war that have seeped into the soil. A non-anthropocentric view in my works is crucial also because it reminds me about the layers of yet undiscovered damage we will face and need to recover.

110

111

112

113

Andrii Dostliev (b. 1984, Brianka) is an artist, curator, and photography researcher currently based in Poland. He has degrees in IT and graphic design. His primary areas of interest are memory, trauma, personal and collective identity, and the limits of photography as a medium. His art practices include photography, video, drawing, performance, and installation. Andrii has published several photo books.

Андрій Достлєв (нар. 1984, Брянка) — художник, куратор і дослідник фотографії, який живе в Польщі. Вивчав інформаційні технології та графічний дизайн. У своїх роботах досліджує теми травми, колективних і персональних ідентичностей та обмежень фотографії як медіа. Працює з фотографією, відео, малюнком, перформансом та інсталяціями. Автор кількох фотокниг.

114

Lia Dostlieva (b. 1984, Donetsk) is an artist, cultural anthropologist, and essayist. Her primary areas of research include the issues of trauma, postmemory, commemorative practices, and agency and visibility of vulnerable groups.

115

Лія Достлєва (нар. 1984, Донецьк) — художниця, культурна антропологиня та есеїстка. Працює з темами травми, постпам’яті, комеморативних практик, суб’єктності й видимості вразливих груп.

Мені досі соромно викидати їжу — бабуся розповідала мені про Голодомор 2018 Серія з 44 робіт, 21x30 см кожна Із колекції Музею Варшавського гетто

116

Щоразу, коли з будь-якої причини я викидаю їжу, відчуваю за це сором. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я можу собі дозволити не з’їдати те, чого не хочу їсти, і цим не можна комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — та мені все одно соромно. Це відчуття укорінене не в логіці, а, скоріше, в моїй постпам’яті (термін Маріанни Гірш): в дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор. І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод. Щоб якось проілюструвати це відчуття і розібратися в ньому, ми документували сліди всієї їжі, яку викидали впродовж двох місяців. Потім із цієї документації зробили колажі з фрагментами знайдених світлин з елементами пейзажу. Чому пейзаж? Бо, на відміну від слідів, що їх залишив голод у нашій постпам’яті (як і багатьох інших українців — нащадків тих, хто пережив Голодомор), слідів у фізичному просторі не залишилось — на відміну від більшості інших колективних травм, які далі існують у ландшафті як місця пам’яті.

117

118

119

I still feel sorry when I throw away food—Grandma used to tell me stories about the Holodomor 2018 A series of 44 works, 21x30 cm each Courtesy of the Warsaw Ghetto Museum

Every time I throw away potentially good food (for any of the reasons) I subconsciously feel sorry for doing it. There are no logical reasons behind this sense of guilt—by all means, I can afford not to eat the food I don’t want to eat. These are only leftovers on the plate—and yet I feel so sorry. This sense originates not in reason but rather in my postmemory (using the term coined by Marianne Hirsch). When I was a kid, my grandma would share with me memories from her childhood, including, sometimes, memories from the early 1930s—the time of the man-made famine of 1932–33 in Soviet Ukraine (called the “Holodomor”—a term derived from “to kill by starvation” in Ukrainian), which killed, by various estimates, between 2.4 and 7.5 million people. And the guilt I feel now for the thrown-away food takes its origins there, in these stories about my family surviving this hunger. To illustrate and to better understand this sense of guilt, I started recording the traces of all the food I’ve been throwing away with this sense. These prints were later collaged with small pieces of found photos depicting fragments of anonymous and unrecognisable landscapes. The landscape here is used as the direct opposite of the Holodomor’s traces in the postmemory of subsequent generations, since mass deaths by hunger leave no traces in the landscape—unlike many other massive collective traumas which have their exact geographic locations, and their traces can still exist in the landscape in the form of ‘places of memory’.

120

121

122

123

124

125

Жанна Кадирова (нар. 1981, Бровари) — художниця. Лауреатка премії ім. Казимира Малевича та Гран-прі Київського скульптурного проєкту (обидві відзнаки — 2012 року). Нагороджена Спеціальною премією (2011), Головною премією (2013) та Спеціальною премією Future Generation International (2014) PinchukArtCentre. Учасниця групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір). Практика Кадирової, що охоплює такі різні напрями, як скульптура, фото, відео та перформанс, дуже прив’язана до виставкових локацій і просторів. Вона часто обігрує естетичні канони соціалістичного ідеалу, що досі лишилися в мистецькій спадщині сучасної України. Твори Кадирової частково пов’язані з пластичними й символічними цінностями міських будівельних матеріалів. Тому кераміка, скло, камінь і бетон — її основні матеріали. Її роботи широко експонувалися по всьому світу, зокрема в Центрі Помпіду, Galleria Continua, Palais de Tokyo та на кількох Венеційських бієнале. Живе і працює у Києві.

Zhanna Kadyrova (b. 1981, Brovary) is an artist. She received the Kazimir Malevich Artist Award and the Grand Prix of the Kyiv Sculpture Project (both in 2012). She was awarded the Special Prize (2011), Main Prize (2013), and Special Prize–Future Generation International (2014), all by PinchukArtCentre. Zhanna is a member of the R.E.P. (Revolutionary Experimental Space) group. Kadyrova’s practice deeply focuses on the exhibition site and space, embracing various disciplines like sculpture, photo, video, and performance. Often making use of the aesthetic canons of the socialist ideal still present in the heritage of contemporary Ukraine, Kadyrova’s perspective is partially informed by the plastic and symbolic values of urban building materials. Thus, ceramics, glass, stone, and concrete are the primary materials for the artist. Her artworks have been extensively exhibited worldwide, including Centre Pompidou, Galleria Continua, Palais de Tokyo, and several instances of the Venice Biennale.

Паляниця 2022 Об’єкти, камінь Розмір варіативний Відео, 19 хв. 56 сек. Відео: Іван Сауткін, Вавілон’13

Паляниця — це хліб. У класичному розумінні — великий круглий пшеничний хліб, випечений у печі. Після початку війни, яку Росія розв’язала проти України, слово «паляниця» стало символом, оскільки російські окупанти не здатні вимовити його правильно. Воно стало шиболетом, за яким можна безпомилково відрізнити друга від ворога. На створення проєкту мене надихнула Закарпатська область, де ми зараз мешкаємо разом зі співавтором роботи Денисом Рубаном. На другий тиждень війни вся наша родина була змушена покинути рідний Київ. А тут села захищені Карпатами, є багато гірських річок, стрімкі води яких полірують каміння. Ми чимало подорожували й просто ходили околицями — під час тих прогулянок і помітили річкові камені. Коли ж почали придивлятися до них уважніше, ця ідея виникла сама собою. Перші два тижні війни мені здавалося, що мистецтво — це сон, що всі двадцять років мого професійного життя мені просто наснилися, що мистецтво абсолютно безсиле й ефемерне порівняно з безжальною воєнною машиною, яка знищує мирні міста та людські життя. Тепер я вже так не думаю, бо бачу, що кожен мистецький жест робить нас видимими, а наш голос — почутим! Авторський текст від 24 березня 2022. Паляниця — гуманітарний проєкт. Усі кошти, вторговані за ці роботи кошти йдуть на допомогу ЗСУ та постраждалим від війни. Станом на листопад 2022 року ця сума перевищила 6,5 млн грн.

126

127

Palianytsia 2022 Objects, stone Variable size Video, 19 min. 56 sec. Video: Ivan Saytkin, Babylon’13

Palianytsia means bread. In the classical sense, it means large-sized round wheat bread, baked in an oven. At the start of the war Russia unleashed against Ukraine, the word “palianytsia” became a symbol, since Russian occupiers are unable to pronounce it correctly. It became a shibboleth, unerringly distinguishing a friend from an enemy. The project was inspired by the Zakarpattia region where we now live with my co-author Denis Ruban. When the second week of the war started, our whole family was forced to leave our hometown of Kyiv. The villages here are protected by the Carpathian Mountains, and there are many mountain rivers; their waters run fast and polish the stones. We walked and roamed a lot around the area, and that was when we noticed the river stones. We started looking at them more closely and the idea just came to us. For the first two weeks of the war, it seemed to me that art was a dream, that all twenty years of my professional life were just something I had seen while asleep, that art was absolutely powerless and ephemeral in comparison to the merciless military machine destroying peaceful cities and human lives. Now I no longer think so: I see that every artistic gesture makes us visible and makes our voices heard! Text by the artist, March 24th, 2022. Palianytsia is a humanitarian project. 100% of the money received for these artworks is donated to the Armed Forces of Ukraine and victims of the war. Currently, this amount has exceeded UAH 6.5 million.

128

129

130

Ksenia Hnylytska (b. 1984, Kyiv) is a Ukrainian artist. She graduated from the National Academy of Fine Arts and Architecture in 2009 and is a co-founder and active member of the R.E.P. (Revolutionary Experimental Space) group. Her artworks were exhibited at the National Art Museum of Ukraine, the Visual Culture Research Center in Kyiv, and other institutions. Her creative work is dedicated to social issues. Ksenia mainly uses painting, ceramics, and video techniques. She is a co-founder of the Hudrada curatorial group and was a nominee for the PinchukArtCentre Prize 2020. After 2022, she temporarily moved from Kyiv to Munich.

131

Ксенія Гнилицька (нар. 1984, Київ) — художниця. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури 2009 року. Співзасновниця та активна учасниця групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір). Роботи Гнилицької виставлялися в Національному художньому музеї України, Центрі візуальної культури в Києві та інших інституціях. Її творчість присвячена соціальним питанням. Передусім вона працює в техніках живопису, кераміки та відео. Ксенія Гнилицька — співзасновниця кураторського об’єднання «Худрада» й номінантка премії PinchukArtCentre 2020 року. Після 2022 року тимчасово переїхала з Києва до Мюнхена.

У пошуках коріння 2015 Керамічні об’єкти Розмір варіативний

132

Я досить давно почала працювати над цим проєктом. Спочатку це були графічні роботи, проте згодом мені захотілося поекспериментувати та спробувати попрацювати з об’ємом. Для цього я обрала кераміку, оскільки глина — дуже близький до землі матеріал. Працювати з керамікою — це як проявляти плівку: ніколи достеменно не знаєш, що виходить із печі. Коли я працювала над серію, то усвідомила, що виходить певний жарт: коли кажуть «шукати коріння», то цю фразу часто асоціюють з історичним, політичним і націоналістичним виміром. А у своїх роботах я пропоную «справжнє» коріння, без ідеологічного навантаження. Це коріння проростає, дає життя та вбирає в себе турботу тих, хто про нього піклується.

133

Searching For the Roots 2015 Ceramic objects Variable size

134

I started working on this project quite a while ago. At first, it was graphic works, but over time I felt that I wanted to experiment and try working with volume. For this, I chose ceramics, since clay is a material very close to the earth. Working with ceramics for me is like developing film—what comes out of the kiln is always unexpected. While working on the series, I realised that it is a kind of joke—when they say “to search for the roots”, this phrase is often associated with a historical, political, and nationalist dimension. In my artworks, I offer real roots without any ideological burden. These roots sprout, give life and absorb the worries of those who care for them.

135

136

137

138

Anton Saienko (b. 1989, Sumy) is an artist based in Kyiv. In 2019, he graduated from the National Academy of Fine Arts and Architecture with a degree in sculpture restoration. Saienko also studied at the Kyiv Academy of Media Arts and Method Fund courses. In 2018, he was a resident of Gaude Polonia (Poland). He works with painting, installation, photography, performance, and land art. Saienko is looking for a special visual language that is not dependent on verbal language. He is interested in working with something that doesn’t tell a story, doesn’t mean anything; something that can’t be described in words. For him, art is not the production of certain artefacts but the process of cognition. He is a permanent participant in the Mohrytsia Land Art Symposium, winner of the Shcherbenko Art Centre Special Prize (2015) and the PinchukArtCentre Special Prize (2022).

139

Антон Саєнко (нар. 1989, Суми) — художник, який живе і працює в Києві. 2019 року закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за фахом «реставрація скульптури». Навчався на курсах Kyiv Academy of Media Arts та Method Fund. 2018 року був на резиденції GaudePolonia (Польща). Займається живописом, інсталяцією, фотографією, перформансом, лендартом. Антон Саєнко шукає особливу візуальну мову, яка б не залежала від словесної. Йому цікаво працювати з тим, що не розповідає ніякої історії, нічого не означає, що неможливо описати словами. Для нього мистецтво — це не виробництво певних артефактів, а процес пізнання. Постійний учасник лендарт-симпозіуму «Могриця». Лауреат Спеціальної премії Shcherbenko Art Center (2015) і спеціальної премії PinchukArtPrize (2022).

Без назви 2022 Олія, полотно Розмір варіативний Untitled 2022 Oil, canvas Variable size

Від 24 лютого я й далі щодня ходив до майстерні працювати. Іноді нічого не міг роботи, але не робити не міг також. На якийсь час я відійшов від своєї звичної практики й почав створювати сюжетні роботи — переважно ліс, звірів і химерних істот. Нині ж повертаюся до звичного нефігуративу, але водночас залишаю лінію горизонту. Саме вона перетворює полотно на пейзаж, створює глибину, «вікно» для споглядання. Я нашаровую один колір на інший. Вони перемежовуються з начерками й пейзажами і вбирають у себе думки та спостереження. Із кожним новим шаром полотно стає більш об’єктним, я відчуваю його вагу й глибину. Цей процес нашарування безперервний, що ускладнює мені можливість називати роботи. Я можу тільки окреслити процес як такий, що нашаровує, ускладнює, ставить переді мною нові виклики та спонукає до роздумів. Але його фінал непрогнозований. Since February 24th, I have continued to go to my studio and work every day. Sometimes I could not do anything, but I could not do nothing either. For a while, I abandoned my usual practice and began to create narrative works—mostly depicting forest, animals, and whimsical creatures. For now, I’m coming back to my usual non-figurative art, but still leaving the horizon line. It is this line that turns the canvas into a landscape, creating the depth, a ‘window’ through which one contemplates. I like layering one colour on top of another. With each new layer, the canvas becomes more object-like, I can feel its weight and depth. This layering process is never-ending, which makes it difficult for me to name my artworks. I can only describe the process itself as layering, complicating, challenging, and thought-provoking. But its ending is unpredictable.

140

141

Грязне 2021 Об’єкт, земля Діаметр 12 см Hriazne 2021 Object, earth Diameter 12 cm

142

Я з дитинства працював на землі. Вона годувала мене та глибоко вкорінювалась у спогади й тіло. Фактично вона сформувала мене тим, ким я є. Одного разу, коли я повертався додому на етюди в село Грязне, що на Сумщині, то взяв із собою шмат землі з городу. Із неї я створив об’єкт — кулю, яка згодом тріснула й розламалася на дві частини. Для мене цей об’єкт — нагадування про крихкість спогадів і землі, які так легко можна втратити й так важко відродити наново. I have worked on the land since childhood. It fed me and deeply rooted itself in my memories and body. In fact, it shaped me into who I am. One day, returning home for sketches to the village of Hriazne, in the Sumy region, I took a piece of earth from the vegetable garden with me. From it, I created an object—a sphere, which eventually cracked and broke into two parts. For me, this object is a reminder of the fragility of our memories and lands, which are so easy to lose and very difficult to revive anew.

143

144

Anna Zvyagintseva (b. 1986, Dnipro) is a Ukrainian artist. She studied painting at the National Academy of Fine Arts and Architecture from 2004 to 2010. In 2020, as a recipient of the Gaude Polonia scholarship, she worked with Professor Mirosław Bałka in the media art department at the Academy of Fine Arts in Warsaw. In 2021, she began a residency at the Jan Van Eyck Academie for Art, Design and Reflection. Zvyagintseva received the PinchukArtCentre Prize in 2017. Since 2010, she has been a member of the Hudrada curatorial group. Zvyagintseva works with themes such as the body, paths, useless actions, and small gestures. Her artwork interweaves paintings she produces in various forms and transmedial variations such as sculpture, installation, video, and fabric objects.

145 Анна Звягінцева (нар. 1986, Дніпро) — українська художниця. Протягом 2004–2010 років навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на факультеті живопису. 2020 року була стипендіаткою програми Gaude Polonia та стажувалася в Академії мистецтв у Варшаві на відділі медіамистецтва під керівництвом професора Мирослава Балки. У 2021–2022 роках — резидентка Академії мистецтв Яна ван Ейка (Маастрихт, Нідерланди). Анна Звягінцева — лауреатка головної премії PinchukArtPrize 2017 року. 2010 року вона стала співучасницею кураторського об’єднання «Худрада». Її теми — тіло, шляхи, марні дії та маленькі жести. Її творчість полягає у сплетінні малюнків, які художниця створює у різноманітних формах, і трансмедіальних варіацій — скульптур, інсталяцій, відео, живопису, обʼєктів із тканини тощо.

Посадити палицю 2019-2022 Інсталяція, об’єкт, цифровий друк

146

Після смерті мого дідуся у 2016 році я неодноразово поверталася думками до полів диких квітів, які він колись обожнював, і до наших спільних прогулянок, коли я була малою. Він вирізав із гілок палиці й розмірковував про свої майбутні картини, шкрябаючи на землі крихітні замальовки. із цього й народилася робота «Посадити палицю». Палиці, які були для мене джерелом гри, вогнища та самозахисту, водночас є простими дерев’яними кілками для огорожі, здатними пустити коріння та прорости, якщо їх залишити без уваги. У цій роботі мертві й опалі гілки дерев переосмислено як життєдайну силу, яка утворюється, якщо їх залишити поза нашим контролем. Насамкінець, палиця — як насіння, яке не проросте, якщо його не кинути в землю. Серед дідусевих замальовок я натрапила на рядок переписаного ним від руки вірша: «Неначе дерево без листя, стоїть моя душа в полях». 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України, яка безповоротно змінила значення цієї роботи, як змінила й усе інше.

147

To Plant a Stick 2019-2022 Installation, object, digital print

148

When my grandfather passed away in 2016, my thoughts turned to the wildflower fields he had once adored and the walks we would take together when I was a child. He would carve walking sticks out of wood and muse on future paintings with tiny scratches made into the land. From this, To Plant a Stick was born. Sticks—at once a source of play, fire, or self-preservation—are also the simple wooden stakes of fences that can sprout leaves and roots when left unattended. In this work, the dead and fallen limbs of a tree are reimagined as a life-giving force, one that remains beyond our control. After all, a stick is like a seed that will not grow unless it is dropped into the soil. Among my grandfather’s sketches, I came across the line of a poem he had copied by hand: “Неначе дерево без листя, стоїть моя душа в полях,” or, “My soul stands in the fields like a tree without leaves.” On February 24th, 2022, russia launched a full-scale war on Ukraine that irrevocably changed the significance of this work, as it has changed everything else.

149

150

151

Коли метелик тріпоче крильцями в одній частині світу, це може викликати ураган в іншій Інформаційний об’єкт 2022-2024 Дослідження: Ларіон Лозовий, Наташа Чичасова

Відома метафора математика Едварда Лоренца може прояснити багато закономірностей сучасного світу. Адже наш світ — плетиво складних і неоднорідних зав’язків: простору та часу, центру й периферії, глобальних «півдня» та «півночі». Світовий ринок має згладжувати відмінності в географічному розташуванні, умовах праці та рівнях доходів країн-постачальників (чи то нафти, чи олії з ріпаку). Запорукою цього є геополітична стабільність і непорушність логістичних ланцюгів. Коли з системи випадає навіть найменший елемент, це провокує каскад несподіваних наслідків. Повномасштабне вторгнення РФ в Україну вкотре це підтвердило. Те, що на ринку не існує незамінних гравців, — міф. Світ уже перебуває на межі своїх спроможностей до аграрного виробництва. Можна спробувати відвернути близьку катастрофу ціною майбутніх катастроф: згортаючи програми сталого фермерства та вирубуючи ліси під нові посіви. Можна придушити голодні бунти й закрити кордони від кліматичних мігрантів. Однак важко спростувати аксіому нашої доби: метеликів безліч, а урагани починаються майже миттєво. Європейський союз є проєктом миру, заснованим на економічній інтеграції через вільний рух товарів, послуг та робочої сили. В його основі лежить давня ідея, висловлена ще Іммануїлом Кантом у відомому есеї «До вічного миру». Німецький філософ вірив, що економічно взаємозалежні країни не будуть воювати між собою. Втім, часом прагнення країн-членів тісніше інтегруватися із сусідами може певною мірою суперечити потребам захисту власного суверенітету, а відтак — заважати досягненню такого утопічного стану. У цьому сенсі безпековий інтерес часто розуміється як опіка над чутливими сферами національного виробництва, тобто традиційними товарами, що не здатні витримати конкуренції на вільному ринку. Овочі та збіжжя, продуковані на рідній землі, набувають романтичного та сентиментального значення. Біржові аналоги, завезені із країн із нижчими стандартами праці, сприймаються як ворожі та чужинні. У центрі цієї символічної боротьби — найвразливіша верства населення. Це мобілізовані популістичним закликом аграрії, чий добробут залежить від державних субсидій та торгівельних преференцій, встановлених урядами окремих країн. Втім, різниця між торговими війнами та війнами конвенційними здається все більш позірною. Як і різниця між українським зерном, знищеним російськими військовими, та українським зерном, знищеним фермерами-протестувальниками на польському кордоні.

152

«У 2019–2021 роках на Україну припадало майже 10 % світового експорту пшениці, 15 % експорту кукурудзи, 15 % експорту ячменю та майже 50 % експорту соняшникової олії». «Основним способом експортувати продовольство були морські порти — до 80 % експорту», «...На агропродовольчу продукцію припадає найбільший відсоток у загальному експорті України — близько 41 %». «Основні імпортери українського зерна: Єгипет (3,62 млн тонн), Індонезія (3,22 млн тонн), Бангладеш (2,3 млн тонн), Туреччина (1,19 млн тонн), Ємен (1,06 млн тонн), Філіппіни (1,02 млн тонн), Марокко (0,88 млн тонн), Туніс (0,76 млн тонн), Лівія (0,76 млн тонн), Ефіопія (0,68 млн тонн)». «3 лютого 2022 року, за даними Української природоохоронної групи, 110053 кв. км оброблюваних земель перебуває в межах ризикової зони сільського господарства в Україні, що становить понад 30 % усіх оброблюваних земель в Україні».

153

«Масштаби замінувань просто колосальні. За оцінками різних експертів та аналітичних структур, на повне розмінування тієї території — півдня та сходу країни — буде потрібно від 7 до 10 років». «Попередні оцінки від червня 2022 року вказують на те, що збитки, завдані сільськогосподарському сектору внаслідок війни, становлять від 4 до 6 млрд доларів». «Зважаючи на райони, які безпосередньо постраждали від війни, лише 61 млн тонн із загальної кількості 75 млн сховищ є фізично доступними, 14 % пошкоджено або зруйновано, 10 % розміщено на окупованій Росією території».

«За даними Міністерства аграрної політики та продовольства, йдеться про приблизно 24% земель, які цьогоріч не будуть засіяні українськими господарствами – майже 7 млн гектарів. Для порівняння, у сезоні 2021-2022 доступними для сівби були 28,6 млн гектарів. За оцінкою Українського клубу аграрного бізнесу (УКАБ), у звільнених областях заміновані близько 2 млн гектарів полів. У тимчасовій окупації – 6 млн гектарів, які теж потребуватимуть перевірки після звільнення». «З середини лютого … польські фермери посилили обмеження та, в деяких випадках, взагалі перестали пропускати все, що їде по землі в їхній бік із України. Українці, своєю чергою, вирішили відповісти полякам тим самим, влаштувавши дзеркальний протест. Поляки обмежили рух транспорту на шести пунктах пропуску: «Дорогуськ-Ягодин», «Зосін-Устилуг», «Долгобичув-Угринів», «Гребенне-Рава-Руська», «Медика-Шегині» та «Корчова-Краківець». Блокада призвела до скупчення транспорту на кордоні: станом на березень 2024 року проїзд очікують понад 2300 вантажівок. Найбільші черги в кінці місяця спостерігалися на пунктах пропуску «Краківець», «Ягодин» та «Рава-Руська». Дуже складна ситуація виникла й на пункті «Шегині»: там у перший день весни 2024 року протестувальники відмовилися пропускати будь-які вантажівки: так українські, так і польські». «У січні 2024 року експорт української аграрної продукції морським шляхом склав 6,7 млн т, натомість транзитом через територію Польщі – тільки 0,37 млн т. Це – близько 5% від загального обсягу, повідомила пресслужба Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури з посиланням на міністра Олександра Кубракова … тоді як у 2022-му цей показник був майже в три рази більшим – 1 млн т. на місяць».

«На тимчасово окупованій території Херсонської області місцеві фермери й далі працюють в екстремальних умовах. Однак головна проблема — навіть не умови праці, а збут продукції». «У результаті агресії та запровадженої Росією морської блокади в портах України заблоковано понад 20 млн тонн зерна, призначеного на експорт». «Унаслідок російської війни вже знищено 15 % усього тваринництва в Україні».

Доповнено авторським колективом у 2024 році.

154

155

When a butterfly flutters its wings in one part of the world, it can eventually cause a hurricane in another Informational object 2022-2024 Research: Larion Lozovyi, Natasha Chychasova

The famous metaphor of mathematician Edward Lorenz can clarify many regularities of the modern world. After all, this world is a network of complex and heterogeneous connections: of space and time, of centre and periphery, of global south and north. The world market should smooth out differences in geographical location, working conditions, and income levels of supplier countries (be it oil or rapeseed oil). The key to this is geopolitical stability and the integrity of logistics chains. When even the smallest element falls out of the system, it provokes a cascade of unexpected consequences. And the full-scale Russian invasion of Ukraine once again confirmed this. The fact that there are no irreplaceable players on the market is a myth. The world is already at the limit of its capacity for agricultural production. One can try to avert an imminent disaster at the cost of future disasters: by curtailing sustainable farming programs and clearing forests for new crops. One can suppress food riots and close the borders to climate migrants. However, it is difficult to reject the axiom of nowadays—there are many butterflies, and hurricanes begin almost instantly. The European Union is a project of peace, built upon economic integration facilitated by the free movement of goods, services, and workforce. At its core there lies an old idea first formulated by Immanuel Kant in his famous Perpetual Peace essay. The German philosopher believed that economically interconnected nations wouldn’t fight against each other. However, achieving such a utopian state is hindered by the tension between the will of the member nations to integrate more closely with one another, and the protection of their sovereignties. The latter is often understood as a protective attitude towards vulnerable national production sectors, and traditional goods incapable of competing in free market conditions. Homegrown vegetables and grain gain romantic and sentimental undertones. Global market analogues, imported from countries with lower labour standards, are perceived with animosity. The most susceptible population stratum finds itself in the middle of this symbolic struggle. These are agrarians, dependent on state subsidies and trade preferences imposed by governments of various countries, and antagonized by populists. Nevertheless, the difference between trade wars and those fought on the battlefield becomes ever more nominal. As does the difference between Ukrainian grain destroyed by the Russian military and Ukrainian grain destroyed by protesting farmers on the Polish border.

156

“In 2019-2021, Ukraine accounted for almost 10% of world wheat exports, 15% of corn exports, 15% of barley exports, and almost 50% of sunflower oil exports.” “The main way of exporting food was seaports— up to 80% of exports.” “… Agrofood products account for the largest percentage of Ukraine’s total exports—nearly 41%.” “The main importers of Ukrainian grain are Egypt (3.62 million tons), Indonesia (3.22 million tons), Bangladesh (2.3 million tons), Turkey (1.19 million tons), Yemen (1.06 million tons), Philippines (1.02 million tons), Morocco (0.88 million tons), Tunisia (0.76 million tons), Libya (0.76 million tons), Ethiopia (0.68 million tons)”. “According to the Ukrainian Nature Conservation Group (UNCG), since February 2022, 110,053 sq. km. of arable lands are located within the risk farming zone in Ukraine, which is 30% of all arable land in Ukraine.” “The scale of mining is just enormous. According to the estimates of various experts and analytical structures, it will take 7 to 10 years to completely clear the territory, namely the south and east of the country.”

157

“Preliminary estimates as of June 2022 indicate that losses to the agricultural sector due to the war are between $4 and $6 billion.” “Considering the areas directly affected by the war, only 61 million tons of the total 75 million storages are physically accessible. 14% are damaged or destroyed, and 10% are located on the territory occupied by Russia.”

“According to the Ministry of Agrarian Policy and Food, we speak of about 24% of lands that won’t be sowed by Ukrainian farmers — about 7 million ha. To compare, in 2021-2022 season, 28.6 million ha were available for sowing. Ukrainian Agribusiness Club estimates about 2 million ha of fields in liberated regions to be mined. 6 million ha more remain under temporary occupation and also require to be examined for mines after liberation.” “Since mid-February [...] Polish farmers have tightened restrictions and sporadically refused to let through land vehicles coming from Ukraine. Meanwhile, the Ukrainians decided to respond by organising their own protests. Polish farmers restricted traffic at six checkpoints: ‘Dorohusk-Yahodyn’, ‘ZosinUstylug’, ‘Dolhobyczow-Uhryniv’, ‘Hrebenne - Rava-Ruska’, ‘Medyka-Shehyni’, ‘KorczowaKrakivets’. The blockade caused a traffic congestion at the border: in March 2024, more than 2300 lorries were waiting for access. At the end of the month, the biggest queues are at ‘Krakivets’, ‘Yahodyn’ and ‘Rava-Ruska’. The worst situation is at the ‘Shehyni’ checkpoint: on the first day of Spring 2024, the protesters refused passage to all lorries, both Ukrainian and Polish”. “In January 2024, maritime export of Ukrainian agrarian produce amounted to 6.7 million tons, while that of transferred via Poland was only 0.37 million tons. This amounts to about 5% of overall export […] while in 2022 this figure was almost three times higher, 1 million tons per month,” the press service of the Ministry of Communities and Territories Development informs, quoting minister Oleksandr Kubrakov.

“On the temporarily occupied territory of the Kherson region, local farmers continue to work in extreme conditions. However, the main problem is not even working conditions, but sales of products.” “Due to the aggression and the naval blockade caused by Russia, more than 20 million tons of grain intended for export have been blocked in the ports of Ukraine.” “As a result of the Russian war, 15% of all livestock in Ukraine has already been destroyed.”

Supplemented by the authors in 2024.

За 2021 рік Україна збільшила зовнішньоторговельний обіг с/г продукції та продовольчих товарів, — Роман Лещенко. Міністерство аграрної політики та продовольства України. 2022.Режим доступу: https://kutt.it/zqUMUk Експорт з України зернових, зернобобових та борошна, — Міністерство аграрної політики та продовольства України. 2022. Режим доступу: https:// kutt.it/WRfuse OES. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/gyi78Q Комітет з питань аграрної та земельної політики: «Єдина причина глобальної продовольчої кризи - військова агресія росії проти України»,— Верховна рада України. Офіційний вебпортал парламенту України. 2022. Режим доступу: https://www.rada.gov.ua/ news/razom/223865.html Скільки зернових експортує Україна, — Слово і діло. Аналітичний портал. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/7gsARR Майже третина Українських полів може бути незасіяними або недоступними, Екодія. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/S2aKR9 30 % території України заміновано, — ДСНС. Суспільне. Новини. 2022. Режим доступу: https://kutt. it/UqQEpA Збитки, завдані агросектору внаслідок війни, становлять від 4 до 6 млрд доларів, — FAO. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/pIVaRm Знедолені чи колаборанти. Як українські підприємці виживають в окупації та чи багато з них йде на співпрацю з РФ, — Суспільне.Новини. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/pLsMpN Віддати за безцінь, викинути чи залишити на полі: що відбувається з агрофірмами в окупації?, — Радіо Свобода. 2022. Режим доступу: https://kutt. it/54ZSsI Крадене зерно вивозять через Севастополь «сірими» кораблями. Туреччина стрімко збільшила експорт зерна з Росії, — TEXTY.ORG.UA. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/5vKosx Посівна кампанія-2023: як аграрії почали сезон і чи загрожує Україні дефіцит продуктів, — Економічна правда. 2023. Режим доступу: https://kutt.it/b5BxEm Через Польщу проходить лише 5 % українського агроекспорту. Кубраков відреагував на заяви поляків про «перенасичений» ринок, — Forbes. 2024. Режим доступу: https://kutt.it/Goi3eK Україна спорядила перший вантаж зерна в межах угоди з Росією, — BBC news. 2022. Режим доступу: https://www.bbc.com/news/world-europe-62344778 Які країни є найбільш вразливими до перебоїв в експорті продовольства з України?, — Marina Leiva. Investment Monitor. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/zhnW3y

Дійте зараз, поки війна в Україні не призвела до недоїдання мільйонів людей. Osendarp, S. et al. (2022). Nature, 604 (7907), 620-624. 2022. Режим доступу: https://go.nature.com/3DYtQOs Зростання цін на харчові продукти може спричинити до мільйона смертей у 2023 році, навіть якщо український експорт харчових продуктів відновиться. Alexander, P., Arneth, А., Henry, R., Maire, J., Rabin, S., Rounsevell, M. Nature Portfolio, preprint. 2022. Режим доступу: https://kutt.it/r2eV6E Індія забороняє експорт пшениці через загрозу продовольчій безпеці. Bloomberg. Режим доступу: https://bloom.bg/3EscaMC Торговельні обмеження є найгіршою реакцією на забезпечення продовольчої безпеки. Glauber J., Laborde D., Martin W. Режим доступу: https://kutt. it/4FqpCp Високі ціни на добрива зумовлюють зростання проблем глобальної продовольчої безпеки. Hebebrand C., Laborde D. Режим доступу: https://kutt.it/Y7DMJ4 Вплив війни в Україні на арабський регіон. ESCWA. FAO. UNEP. WFP. Режим доступу: https://kutt.it/6vReF7 Війна в Україні та продовольча безпека в Африці. Radouai, N. Режим доступу: https://kutt.it/u6Xkl5 Зростання цін на харчові продукти, нестабільність цін на харчові продукти та соціальні заворушення. Bellemare, M. F. 2015. American Journal of Agricultural Economics, 97(1), 1–21. Зростання цін на харчові продукти викликає протести в країнах, що розвиваються. Reuters. Режим доступу: https://reut.rs/3AdUeT Панічне скуповування та зміна споживацької поведінки під час COVID-19: свідчення з Нової Зеландії. Hall C.M., Fieger P., Prayag G., Dyason D. Economies. 2021 Одна з причин зростання цін на харчові продукти? Китайське нагромаджування. Bloomberg: https:// bloom.bg/3UAXWi9 Війна в Україні призведе до відстрочки планів ЄС щодо сталого сільського господарства. Reuters. Режим доступу: https://reut.rs/3E6tIwq Ще одна жертва війни в Україні? Боротьба зі зміною клімату. The New York Times. Режим доступу: https://nyti.ms/3g6YOfl Криза цін на продовольство з України — це лише застереження того, що може трапитися, коли зміни клімату погіршаться. Time. Режим доступу: https://kutt.it/7EB3Io Нам потрібна трансформація продовольчої системи — зараз, в умовах російсько-української війни, більше, ніж будь-коли. Pörtner L.M., Lambrecht N., Springmann M., Bodirsky B.L., Gaupp F., Freund F., LotzeCampen H., Gabrysch S. 2022. One Earth. 5, 470–472. Сценарії збереження продовольчої системи в екологічних межах. Springmann, M., Clark, M., MasonD’Croz, D., Wiebe, K., Bodirsky, B.L., Lassaletta, L., de Vries, W., Vermeulen, S.J., Herrero, M., Carlson, K.M., et al. Nature 562, 519–525. 2018. Вплив російсько-української війни на глобальну продовольчу безпеку: рух до більш сталих і стійких продовольчих систем? Ben Hassen, T., El Bilali, H. Foods, 11(15), 2301. 2022. Режим доступу: https://kutt. it/lvlKZB

158

Джерела

Світу загрожує «найсильніший голод з часів Другої світової війни». До чого тут Росія і чому це зачепить усіх, — Марія Семенченко. Війна. Історії з України. 2022. Режим доступу: https://www. warstoriesukraine.com/uk/holod/

Semenchenko, M. The world is facing the threat of “the biggest famine since World War II”: What Russia has to do with it and why it will affect everyone. https://www. warstoriesukraine.com/famine/ Leshchenko R. Year 2021 saw Ukraine increase its external turnover in agriculture and food products. https://kutt.it/zqUMUk Ministry of Agrarian Policy and Food of Ukraine. Ukrainian export of grains, grain legumes and flour. https://kutt.it/WRfuse OES. Wheat in Ukraine. https://kutt.it/gyi78Q Committee on Agrarian and Land Policy. The only reason for the global food crisis is Russian aggression against Ukraine. https://www.rada.gov.ua/ news/razom/223865.html Slovo i Dilo. Analytical portal. How much grain does Ukraine export. https://kutt.it/7gsARR Ecoaction: Almost a third part of Ukrainian crops could be abandoned or inaccessible. https://kutt.it/ j6rZ3Z State Emergency Service of Ukraine: 30 % of Ukraine’s territories are covered with mines. https://kutt.it/ UqQEpA FAO: Losses to the agricultural sector as a result of the war are estimated at between USD 4 and 6 billion. https://kutt.it/pIVaRm Suspilne: Unfortunates or collaborators: How Ukrainian businessmen survive occupation and how many of them collaborate with Russia. https://kutt.it/pLsMpN

References

159

RFE/RL: To give away for nothing, to throw away, or to leave in the field: what happens to agribusiness under occupation? https://kutt.it/54ZSsI TEXTY.ORG.UA: Stolen grain shipped through Sevastopol on “gray” carrier vessels as Turkey rapidly increase grain exports from Russia. https://kutt.it/5vKosx Ekonomichna Pravda: Sowing campaign 2023: How did the season start for agrarians, and is Ukraine about to face a food shortage? https://kutt.it/b5BxEm Forbes: Only 5 % of Ukrainian agrarian export passes through Poland. Kubrakov has responded to politicians’ statements about ‘oversaturated’ market. https://kutt.it/Goi3eK BBC: Ukraine ready for first grain ship in Russia deal. https://www.bbc.com/news/world-europe-62344778 Leiva M. Which countries are most exposed to interruption in Ukraine food exports? https://kutt.it/ zhnW3y Osendarp, S. et al. (2022). Act now before Ukraine war plunges millions into malnutrition. Nature, 604 (7907), 620-624 https://go.nature.com/3DYtQOs Alexander, P., Arneth, А., Henry, R., Maire, J., Rabin, S., Rounsevell, M. (2022). Increasing food prices may cause up to a million deaths in 2023, even if Ukraine food exports are restored. Nature Portfolio, preprint. https:// kutt.it/r2eV6E Bloomberg: India bans wheat exports as food security comes under threat. https://bloom.bg/3EscaMC Glauber J., Laborde D., Martin W. Trade restrictions are worst possible response to safeguard food security. https://kutt.it/4FqpCp

Hebebrand C., Laborde D. High Fertilizer Prices Contribute to Rising Global Food Security Concerns. https://kutt.it/Y7DMJ4 ESCWA. FAO. UNEP. WFP Impacts of the War in Ukraine on the Arab Region. https://kutt.it/6vReF7 Radouai, N. The War in the Ukraine and Food Security in Africa. https://kutt.it/u6Xkl5 Bellemare, M. F. (2015). Rising food prices, food price volatility, and social unrest. American Journal of Agricultural Economics, 97(1), 1–21. Reuters: Surging food prices fuel protests across developing world. https://reut.rs/3AdUeT Hall C.M., Fieger P., Prayag G., Dyason D. Panic buying and consumption displacement during COVID-19: Evidence from New Zealand. Economies. 2021 Bloomberg: One Reason for Rising Food Prices? Chinese Hoarding. https://bloom.bg/3UAXWi9 Reuters: Ukraine War Set to Delay EU Sustainable Farming Plans. https://reut.rs/3E6tIwq The New York Times: Ukraine War’s Latest Victim? The Fight Against Climate Change. https://nyti. ms/3g6YOfl Time: The Ukraine Food Price Crisis is Just a Preview of What Could Happen as Climate Change Worsens. https://kutt.it/7EB3Io Pörtner L.M., Lambrecht N., Springmann M., Bodirsky B.L., Gaupp F., Freund F., Lotze-Campen H., Gabrysch S. (2022) We need a food system transformation—In the face of the Russia-Ukraine war, now more than ever. One Earth. 5, 470–472. Options for keeping the food system within environmental limits. Nature 562, 519–525. Springmann, M., Clark, M., Mason-D’Croz, D., Wieеbe, K., Bodirsky, B.L., Lassaletta, L., de Vries, W., Vermeulen, S.J., Herrero, M., Carlson, K.M., et al. (2018). Ben Hassen, T., El Bilali, H. (2022). Impacts of the RussiaUkraine War on Global Food Security: Towards More Sustainable and Resilient Food Systems? Foods, 11(15), 2301 https://kutt.it/lvlKZB

Щ О С П О Ж И В А Л И Л Ю Д И А Н Т И Ч Н О Г О , Р А Н Н Ь О М О Д Е Р Н О Г О , С Е Р Е Д Н Ь О В І Ч Н О Г О Й Н О В І Т Н Ь О Г О Ч А С У ? У грудні 2022 року в межах освітньої програми до виставки «Серце землі» в Мистецькому арсеналі відбулася публічна дискусія «Історія на смак — від античності до сучасності». Її учасники та учасниці поговорили про те, як змінювалося ставлення українців до їжі з плином часу, які страви та напої були популярними в античності, ранньомодерному часі, Середньовіччі та в новітню епоху і чи була Україна «житницею» для Європи.

А Н Т И Ч Н І С Т Ь Євген Синиця:

Тема нашої зустрічі тісно повʼязана із землею, бо чимало з того, що ми споживаємо, чи з того, що споживали в давнину, дає саме земля. Ми звикли, що Україна — «житниця», вона завжди годує Європу, але чи було так за доби античності, коли тут мешкали понтійські греки? Сергій Нємцев:

У письмових джерелах початку V ст. до н. е. є відомості про те, що кораблі з зерном із Понту йшли до Егеїди. Науковці досі дискутують про те, хто його вирощував і продавав грекам: їхні співгромадяни з античних полісів Північного Причорноморʼя чи скіфи з лісостепу. Але греки споживали мʼякі сорти зерна, а в лісостепу, за даними археоботаніки, вирощували тверді сорти й плівчасту пшеницю. Потенціалу сільськогосподарських угідь у античних полісах вистачало, щоби вирощувати необхідну кількість зерна на продаж. Євген Синиця:

Які ще товари можна назвати «понтійськими брендами»?

160

Транскрибаторка – Ольга Дуденко

У дискусії взяли участь: Євген Синиця — археолог-славіст, кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та музеєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка, голова правління ВГО «Спілка археологів України»; Сергій Нємцев — молодший науковий співробітник відділу археології Нижнього Побужжя НІАЗ «Ольвія»; Олексій Сокирко – кандидат історичних наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка; Оксана Хмара – засновниця проєкту «Авторська Кухня Українська».

Сергій Нємцев:

Дніпровську чи азовську рибу, яку сушили, маринували й відправляли в Середземноморʼя. Наші знахідки кісток свідчать, що 40 % там було осетрових. У середньому вони важили 80-90 кілограмів. На другому місці окунь — вагою півтора-два кілограми. Були й величезні соми: дослідження хребців показують, що ці «монстри» сягали понад півтора метра завдовжки. Античні греки були доволі сталими у своїх смаках. Є так звана антична, або середземноморська, тріада — виноградна лоза, оливки та зерно. Де б вони не селилися, ці продукти ставали основою їхнього раціону. Уперті греки змінювали навколишній світ під себе. Наприклад, їм вдалося акліматизувати виноград, який доти не ріс у Північному Причорноморʼї. Уже з другої половини IV ст. до н. е. його акліматизовано в Криму, а з I ст. н. е. — в Побужжі. Греки перевозили вино в амфорах на кораблях. Щоб воно не зіпсувалося в дорозі, його намагалися брати з максимально стиглої, вʼялої й цукровмісної ягоди. А ще його могли закріплювати невеликою кількістю морської води: вона припиняла бактеріальні процеси, і вино не бродило. Античні греки віддавали перевагу споживанню вина на симпосії (ритуалізований бенкет, що супроводжувався буйними веселощами — Примітка транскрибаторки), підтримуючи таким чином жагу до бесіди.

161

Серед античної столової кераміки знаходимо миски із загнутим краєм для споживання каші, широкі рибні блюда діаметром 20-30 сантиметрів і соусником по центру, цидулки – керамічні миски з отворами на дні й стінках, щоб робити сир. Трапляється й величезна кількість різноманітних глеків, із яких пили молоко та вино.

С Е Р Е Д Н Ь О В І Ч Ч Я Євген Синиця:

За тисячу років на землях сучасної України двічі відбувалася революція важкого рала. Нарешті люди здобули технології, які дозволяли достатньо ефективно обробляти українські чорноземи. Зі змінами клімату, що стає більш суворим, холодним і сухим, повʼязане Велике розселення словʼян. Ми звикли, що це героїчна епоха завзятих вояків, які всім дають відсіч, але щоби давати відсіч, треба мати мобілізаційний потенціал, який будується на демографічному — великій кількості фізично витривалих людей, які володіють зброєю. Без достатнього харчового забезпечення їх не буде. Не можна сказати, що в ранньому Середньовіччі Україна стала «житницею» Європи. Логістично це було невигідно, так само як і в античності. Якщо немає водних комунікацій, торгувати зерном практично неможливо. У Середньовіччі торгували компактним і коштовним, бо його простіше возити, від нього більше зиску. Зі школи ми звикли, що занепад Русі повʼязаний із монгольським нападом.

Якщо ж долучати до цього палеокліматичні дані, все стає ще простіше: клімат зіпсувався, і аграрний сектор знову не приносив тих зисків, які давав протягом кількох століть. Відповідно, далі спрацьовує ланцюжок: значні податки — скорочення демографічного потенціалу — скорочення мобілізаційного потенціалу — військова поразка. Історичний час, яким я займаюся, для України недостатньо представлений у письмових джерелах. Ми знаємо приблизний набір поширених продуктів, але гадки не маємо про окремі страви середньовічної й давньоруської кухні. Завдяки хімічним аналізам нам відомо, що словʼяни їли молочні каші: у накипі на одній з посудин лишилися сліди молока і злакових.

Р А Н Н Ь О М О Д Е Р Н И Й

Ч А С

Олексій Сокирко:

На відміну від попередніх промовців, я можу гордо розправити плечі й сказати, що Україна в ранньомодерний час таки вже була «житницею» Європи. Це підтверджують і археологія, і писемні джерела. Чим Україна годує Європу? Насамперед справді житом. Статистика свідчить про те, що воно залишається головною зерновою культурою і на внутрішньому ринку, і в експорті. Зернові також мали свою ієрархію: на верхівці — жито, потім — пшениця, за ними — ячмінь чи гречка. Для оптової торгівлі з Європою призначалася й велика рогата худоба. Насамперед ідеться про волів і биків, бо в тодішній європейській економіці це і тяглова сила, і джерело мʼяса. До Європи експортували лляне та конопляне сімʼя, із якого виробляли олію, коли ще не було соняшника. Серед промислової продукції на експорт вирушали поташ і селітра. Без нашого поташу неможливо уявити виробництво скла, яке шаленими темпами прогресує у ХVІІІ столітті у Швеції та Франції. Без селітри – виробництво пороху. У ранньомодерній Україні, на відміну від більшості регіонів Європи, рівень забезпеченості харчовими продуктами був цілком достатнім — не тільки завдяки великим площам родючих земель, але й завдяки нарощуванню технологій та підвищенню рівня агрокультур. Історики в кінці XX століття спробували аналізувати рецептурники, щоби статистичним шляхом вивести домінантні групи смаків. Вони зʼясували, що в європейській кухні приблизно до початку XVIII століття полюбляли солодке й кисло-солодке. Найдорожчі вина на європейських ринках — насамперед солодкі. На рубежі XVII–XVIII століть відбулася зміна пріоритетів, яку започаткувала французька гастрономічна традиція. Згідно з нею, всі страви, виготовлені з певного продукту, повинні підкреслювати його природний смак, не забиваючи його спеціями, сіллю й смаженням. Так поступово зʼявляються страви з річкової риби, які доти споживали обмежено. Зʼявляються сирі фрукти, які раніше ні лікарі, ні кухарі не радили споживати в сирому вигляді, адже вважали це небезпечним. Їх обовʼязково пекли, приправляли цукром, часом перцем чи іншими спеціями. На десерт починають подавати вишні, полуниці, персики, абрикоси, інжир.

162

У XVIII столітті виникає сучасна модель страв на столі, коли є аперитив, закуски, основні страви, десерт і напої. Коли до України приходить християнство, вино стає потрібним для церковних таїнств, і це стимулює вирощування виноградної лози не тільки на півдні чи в Криму, а й на Волині. У XVI й особливо XVII столітті всі великі монастирі України незалежно від регіону мали свої виноградники. Алкоголь довго був присутнім у вигляді пива чи питних медів. Були в тодішніх людей і інші стимулятори — наприклад, кальян, що мав попит серед знаті в період інтенсивних війн з османами XVIII століття. Невідомо, що саме курили в цих кальянах, але на основі інформації про культуру кальяну в сусідній Туреччині та в Криму можна припустити, що туди клали ароматичні композиції трав — наприклад, алое.

Н О В І Т Н І Й

Ч А С

Оксана Хмара:

Дослідження української кухні на стику XIX–XX століть — це ніби занурення у світ, якого вже немає, але він ще не настільки віддалився від нас, як античний світ чи козацька доба.

163

Я представляю проєкт «Авторська Кухня Українська», що відтворює старовинні кулінарні книги, які виходили на межі XIX–XX століть. Ми перевидаємо їх зі збереженням авторського тексту, без редакційних покращень. Там можна знайти інформацію про тодішні суспільні тенденції. Наприклад, зараз став популярним принцип «жодних відходів». У ті часи це була буденність: з одного продукту господиня могла приготувати декілька страв. Якщо вариш борщ, можеш опісля перемолоти мʼясо й зробити пиріжки чи налисники. У рецептах того часу був поширеним мигдаль. Із нього готували бланманже — десерт із молока, настояного на мигдалі й загущеного желатином. Потім мигдаль із молока діставали й робили другу страву — мигдалеву бабку. Замість гостин з алкоголем була мода проводити чайні вечори, які нагадували дискусійні клуби. Людей, які відмовлялися пити, тоді (як і зараз) називали абстинентами. Оксана Хмара:

А ще в нас є певні відомості про алкоголь, який любили в 1910 році. Ці напої досі є в продажу, але чомусь припинили бути популярними. Наприклад, до зупи подавали червоне бордо, до птиці — шампан із льоду. На десерт — солодкі вина: малаґа, мускат, рустер. Олексій Сокирко:

Якщо зараз тренд ощадливості можна вважати певною модою, то до XX століття в Європі він був життєвою необхідністю. Усі сегменти економіки різних європейських регіонів, що відповідали за продовольство, були недорозвиненими, й можливість їсти різноманітно здебільшого мала верхівка суспільства.

Візьмімо пироги або вареники. У середньостатистичному господарстві в XVII–XIX століттях начинки для цих страв виготовляють із залишків. Відходи після мʼясних страв були мінімальними — навіть із кісток варили бульйони або використовували їх як консерванти, де зберігали ковбаси. Якщо ми заглянемо на кухню заможного дому в Гетьманщині чи Речі Посполитій, то побачимо, що їхні барокові пироги — це високі циліндри з тіста, куди висипали дрібно накраяне мʼясо чи шинку. Переважно такі пироги начиняли тим, що лишилося після бенкету, і в цьому не було якоїсь крамоли. У рецептах закріпилося дуже багато прикладів, коли зіпсовані продукти чи напої проходили повторну обробку, що усувала неприємні відтінки смаку чи запаху й дозволяла далі ставити їх на стіл. Наприклад, рибу посипали корицею або наборами спецій. Мало не третина сучасних північноєвропейських рецептів, де оселедці готують зі спеціями, — це відгомін практик порятунку зіпсованої риби в XVI–XVII століттях. Те саме стосувалося напоїв, особливо вин. Вина були дорогими в експорті, але скисали в дорозі від неправильного зберігання. Тому було придумано чимало технологій, які дозволяли зберегти напій, — зокрема розігрівання його зі спеціями. Псувався навіть рядовий і дешевий квас. У нашій гастрономічній традиції він передусім фруктовий, а не зерновий. Такого квасу багато готували практично в усіх міських і сільських господарствах унаслідок популярності садівництва. В етнографічних текстах початку ХІХ століття в різних регіонах України побачимо, що кваси дуже різноманітні, але передусім плодові. А ще в нашій кухні до XIX століття не використовувалися фруктові, плодові та ягідні соуси. Соуси в нас були «важкі», й робили їх на іншій основі — на пиві, вині, борошні чи смальці. Використовували тоді й сиропи, додаючи їх до хмільних питних медів. У східній і центральній Україні в часи Гетьманщини поширеним був бекмес — виварений сироп із солодких ягід. Натомість розквіт фруктових сиропів і соусів — це XIX століття, і їх тут серед іншого виробляють із кавунів.

164

W H A T D I D P E O P L E I N U K R A I N E C O N S U M E I N A N T I Q U I T Y , T H E M I D D L E A G E S , E A R L Y M O D E R N I T Y , A N D M O D E R N I T Y ? December 2022 saw the Tasting History: from Antiquity to Modernity public discussion, which took place in Mystetskyi Arsenal as a part of an educational program of the Heart of Earth exhibition. The participants spoke of how the attitude of Ukrainians towards food changed over time, what dishes and beverages were popular in antiquity, the Middle Ages, early modern and modern times, and whether Ukraine really was the breadbasket of Europe.

Transcript by Olha Dudenko

165

The following participants took part in the discussion: Yevhen Synytsia, a Slavic archaeologist, a Ph.D., and a dean of Archaeology and Museum Studies at Taras Shevchenko University of Kyiv, and a head of The Ukrainian Association of Archaeologists NGO; Serhii Niemtsev, a junior research associate of Southern Buh Region archaeological department of Olvia National Historical Archaeological Reserve; Oleksii Sokyrko, a Ph.D. in History, and a dean at the Taras Shevchenko University of Kyiv; Oksana Khmara, a founder of Original Ukrainian Cuisine project.

T H E

A N T I Q U I T Y Yehven Synytsia:

The topic of our meeting is closely tied to the land, as a lot of what we consume, or would consume in ancient times, comes from the land, from its soil. We are used to the concept of Ukraine as a breadbasket, of it constantly feeding Europe, but was it the case in antiquity, when Pontic Greeks used to live here? Serhii Niemtsev:

We have written sources from the 5th century B. C. speaking of grain-laden ships going from Pontus (the Black Sea) to Aegeis (the Aegean Sea). Scholars still debate who exactly would grow and sell the grain to the Greeks: were they their Pontic compatriots, or the Scythians inhabiting the forest-steppe? Although the Greeks used to consume common wheat, according to archaeobotany, durum wheat, and emmer were cultivated in the forest steppe. The farming potential of ancient poleis was sufficient to grow the required amount of grain for sale.

Yevhen Synytsia:

What other goods can be defined as “Pontic specialties”? Serhii Niemtsev:

Dnipro or Azov fish, which was dried, marinated, and transported to the Mediterranean. Our fish bones findings show that about 40% of them were sturgeons. They weighed about 80 to 90 kilos on average. Perches take the second place, weighing about 1 to 2 kilos. There were giant dogfish too: our studies of the vertebrae show that these monsters used to grow as big as a meter and a half. The Ancient Greeks used to be quite consistent in their tastes. There is the so-called antiquity or Mediterranean triad: grapevine, olives, and grain. Wherever they settled, these food articles would become the basis of their diet. The stubborn Greeks would transform their environment in accordance with their whims. For example, they successfully adapted grapes, which hadn’t previously grown in the Northern Black Sea region. They were naturalized in Crimea by the end of the 4th century BC and in the Southern Buh Region in the 1st century AD. The Greeks used to carry wine in amphorae by sea. To prevent it from spoiling, they would choose the ripest, the most mellow and sugary berries. Another method was to add a dash of seawater: it would stop the bacterial processes and prevent the wine from souring. The ancient Greeks preferred to consume wine at symposia (a ritualized feast accompanied by riotous merriment—Transcriber’s Note) as a way of keeping the conversation going. Among ancient kitchenware, we find curved-rim bowls for porridge, wide fish plates 20 to 30 cm in diameter with ramekins in the middle, and specialized clay bowls with perforated walls and bottoms for cheesemaking. We also find a lot of various jars for imbibing milk and wine.

T H E

M I D D L E

A G E S

Yevhen Synytsia:

Over a thousand years, the territories of modern-day Ukraine saw a heavy-low revolution. Finally, people gained the technology to efficiently work the rich Ukrainian black soils. The harsher, colder, and drier climate resulting from climate change contributed to the Slavic Migration Period. We are used to perceiving it as an age of heroic warriors who fend off the enemies, but we should keep in mind that to fend enemies off one requires manpower, that comes from population—a sufficient amount of physically resilient men wielding weapons. That would have been impossible without an appropriate food supply.

166

One cannot say that Early Middle Ages Ukraine was Europe’s breadbasket. It was unprofitable due to logistics, the same as it was in antiquity. With no seafaring connections, it is nearly impossible to trade in grain. The trading goods in the Middle Ages were compact and valuable to be more suited to transportation and more profitable. We are used to attributing the decline of Rus’ to the Mongol invasion. But the picture becomes even simpler if we add up the palaeoclimatic data: the climate got harsher, and farming stopped bringing in the profits it had been bringing in during the previous centuries. Subsequently, there is a vicious circle: higher taxes—a decrease in population—a decrease in manpower—and military defeat. The historical period I deal with is not very well represented in written sources in the case of Ukraine. We more or less know about the common foodstuff, but we have no idea about particular medieval Ruthenian cuisine. Thanks to chemical analysis, we know that the Slavs used to eat milk porridge, as we see the remnants of milk and cereals baked into cookware.

E A R L Y

M O D E R N I T Y

Oleksii Sokyrko:

167

Contrary to the previous speakers, I can proudly shrug and say that Early Modern Ukraine was indeed Europe’s breadbasket already at this time. This is supported both by archaeological evidence and written sources. What did Ukraine provide Europe with? Foremost, rye. Statistics prove that it remained the main cereal both for the internal market and for export. Cereals had their own hierarchy too: first came the rye, wheat next, then barley or buckwheat. Cattle were also among the commodities traded with Europe. We speak chiefly of oxen and bulls, seen both as draft animals and a source of meat. Linen and hemp seed for oil production before the spread of sunflowers was exported to Europe too. Industrial produce for export also included potash and saltpeter. Without our potash, the glass production that saw rapid development in 17th-century Sweden and France would’ve been impossible. And, similarly, gunpowder production wouldn’t have been possible without saltpeter. In comparison to other regions of Europe, the food supply in Early Modern Ukraine was quite sufficient. The reason was not only the bigger area of fertile land, but also the progressive improvement in technology and quality of crops. At the end of the 20th century, historians tried to analyse recipe books to statistically derive dominant taste groups. They’ve concluded that the European cuisine of the 18th century preferred sweet and sour-sweet tastes. The most expensive wines on European markets were foremost sweet. The transition from the 17th to 18th century saw a change of priorities stemming from French gastronomical tradition. According to it, the dishes

made of particular foodstuff should highlight their corresponding natural tastes without dimming them with spices, salt, and roasting. This led to the emergence of dishes from river fish—which was relatively scarcely consumed before. Similarly, raw fruits become much more popular, whereas before doctors and cooks had advised against consuming them raw. They had been baked and spiced up with sugar, pepper, and other spices. At that time, desserts of cherries, strawberries, peaches, apricots, and figs came into being. The 18th century saw the emergence of a modern serving model of an apéritif, appetizers, main courses, desserts, and digestifs. When Christianity came to Ukraine, wine became a staple for communions, which stimulated the cultivation of grapevines not only in the south and in Crimea, but even in Volyn. In the 16th and, especially, in the 17th centuries, all bigger monasteries, regardless of the region, would have had their own vineyards, For a long time, alcohol was present in the form of beer or drinking mead. Those people also had other stimulants, namely hookah, which was popular among the nobility during the intense wars with the Ottomans in the 18th century. We don’t know exactly what they were smoking, but taking into account the hookah culture of neighbouring Turkey and Crimea may suggest that they used aromatic herbal compositions, i.e., aloe.

M O D E R N I T Y Oksana Khmara:

Studying the cuisine on the verge of the 19th-20th centuries feels like digging into a world that doesn’t exist anymore, but is not as distant as the antiquity or Cossack Age. I represent the Original Ukrainian Cuisine project that recreates old cooking books published on the verge of the 19th–20th centuries. We publish them preserving their original texts unedited. We can find in them social trends of that era. For example, now we see the rise of ‘no waste’ philosophy. At that time, it was an everyday practice: a housewife could make several dishes from one component. If one prepares borshch, they can later mince the meat to stuff buns or pancakes. Another example: almonds were very popular at that time. They were used for making blancmange—an almond-infused milk dessert, thickened with gelatin. The almonds would’ve been taken out of the milk to make the next dish: almond cake. Instead of drinking parties, people fancied tea evenings that resembled debate clubs. Those who refused to consume alcohol were called abstainers (as they are today). However, we have some information on the alcohol that was favoured in 1910. One can still find these beverages, although for some reason they’re no longer that popular. For example, a soup was served with red Bordeaux, and iced Champagne accompanied game. Sweet wines were served for the dessert: Malaga, Muscat, and Ruster.

168

Oleksii Sokyrko:

While nowadays the trend for reducing waste can be considered a fashion, it was a vital necessity in Europe before the 20th century. All economic segments of various European regions responsible for the food supply were underdeveloped, and only a small part of the society was able to enjoy gastronomical variety. Take pies or dumplings. In an average 16th–17th century household, the filling for these dishes was made of scraps. The amount of food waste from preparing meat dishes was minimal: even bones were used in making broth to be later utilized as a preservative for storing sausages. If we peek inside the kitchen of a rich household in the Hetmanate or the Polish Commonwealth, we will see that their baroque-era pies are tall cylinders of dough, filled up with finely chopped meat or ham. Most frequently, those pies were stuffed with what was left after the banquets, and there was nothing considered irreverant about it. We find a lot of examples of recipes that seal the practice of processing spoiled food to eliminate bad odors or colors and allow it to be served again. For example, fish was treated with cinnamon or other spices. About a third of present-day North European recipes, in which herring is prepared with spices, is an echo of those fish-preserving practices of the 16th–17th centuries.

169

That was similarly true about beverages, especially wines. Wines were expensive to export and were susceptible to spoilage during transportation due to improper storage conditions. As a result, multiple technologies to preserve the beverage were introduced, one of which is heating it with spices. Even such a staple as kvass was prone to spoiling. Kvass is foremost fruit-based, and not bread-based in Ukrainian gastronomical tradition. This beverage was widely made in all urban and rural households due to the popularity of fruit gardening. According to ethnographic sources of the early 19th century concerning various regions of Ukraine, there were many varieties of kvass, but most were fruit-based. Another tidbit is that before the 19th century, Ukrainian cuisine didn’t use fruit or berry-based sauces. Our sauces used to be “heavy”—they used other bases: beer, wine, flour, or lard. Syrups also saw use, as an addition to the drinking of alcoholic mead. 18th century Eastern and Central Ukraine saw the popularity of pekmez—a condensed syrup of sweet grapes. On the other hand, the boom of fruit syrups and sauces is attributed to the 19th century, and in Ukraine, they were even made from watermelons.

Л Л

Я Ю

– Д

В И

В И К Л И К И П Е Р Е Д Т А О Х О Р О Н О Ю

І Н

Й А

–

Г Р О М А Д А М И Д О В К І Л Л Я

У січні 2022 року Мистецький арсенал і ГО «Екодія» організували дискусію про вплив війни на українські ґрунти «Земля–війна–людина: виклики перед громадами та охороною довкілля». Зі своїх професійних перспектив учасники та учасниці обговорювали «поранені землі», можливість оцінки завданих бойовими діями збитків, потенційне відновлення чи консервацію пошкоджених ґрунтів, а також труднощі розмінування й збереження заповідних зон в умовах війни на знищення. У дискусії взяли участь: Лоріна Федорова — фахівчиня зі сталого землекористування ГО «Екодія»; Іван Мойсієнко — член правління ГО «Українська природоохоронна група», завідувач кафедри ботаніки Херсонського державного університету, професор, доктор біологічних наук, Заслужений діяч науки і техніки України; Микола Дідик — заступник начальника відділу організації піротехнічних робіт управління організації піротехнічних та інших спеціальних робіт Департаменту реагування на надзвичайні ситуації Державної служби з надзвичайних ситуацій. Модерував дискусію Роман Корінець — директор Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України. Роман Корінець:

Я часто думаю про те, що хоч людство розвивається й «дорослішає», однак війни не тільки не закінчуються, але й стають дедалі жорстокішими. Страждають не лише люди — гине сама земля. На її тілі лишаються шрами, а довге відлуння війни тягнеться ще десятки років. Я знаю це відлуння в нашій родині: через 30 років після Другої світової війни мій двоюрідний брат отримав інвалідність унаслідок детонації випадково знайденої міни. Кілька дітей, які з нею бавилися, загинули, а він травмувався на все життя. Тому навіть якщо війна закінчиться завтра, вона наздоганятиме нас — зокрема в тому, якою буде наша земля. Акцент сьогоднішньої розмови на тому, що робити зі зраненою землею, як можна буде поводитися з нею після війни, як залікувати її рани, щоби селяни, фермери й містяни могли безпосередньо з нею контактувати. Чи можна буде вирощувати врожай, а якщо ні, то що можна, і як швидко може відбутися розмінування? Аби сфокусуватися на темі негативного впливу війни на здоров’я ґрунтів, я передаю слово першій спікерці — пані Лоріні Федоровій. Лоріна Федорова:

Громадська організація «Екодія» вже понад 5 років прагне об’єднувати експертне середовище з активними громадянами заради спільної ідеї захисту довкілля. Коли розпочалася повномасштабна війна, ми ініціювали величезне

170

дослідження з українськими науковцями, які спеціалізуються на геохімії та поствоєнних ландшафтах. Вони займаються цим уже понад 9 років — власне, скільки й триває ця війна. На основі дослідження ми намагалися довести негативний вплив військових дій на ґрунти. Ми вважаємо, що земля — це невідновлювальний ресурс, який формується тисячі років, але за декілька тижнів інтенсивних бойових дій може просто втратитися. Темп втрат землі неспівмірний із темпом її відновлення. Це насправді дуже страшні речі, і їх потрібно ретельно досліджувати. У рамках свого дослідження ми виокремлюємо механічне, фізичне й хімічне забруднення. Всі ми пам’ятаємо колони важкої техніки, яка пересувалася по лінії фронту. Між часточками ґрунту є кисень і вода. А під тиском машин часточки ущільнюються, і вода з киснем гірше потрапляють у ґрунт. Унаслідок цього ґрунти стають посушливішими, менш адаптивними до зміни клімату й менш продуктивними для діяльності людини. Ще один прояв механічного забруднення — це окопні системи, фортифікаційні споруди, траншеї, бліндажі. Територія, де все це є, може бути схильна до заболочування, просідання ґрунту й перетворення його на менш продуктивний. Окрім того, в землі дуже багато вирв і незліченні залишки снарядів, гільз та інших типів озброєнь. Навіть якщо не було прямого влучання й не утворилася вирва, ціле поле може бути вкрите дрібними залишками.

171

Перейдімо до фізичного впливу. Під час роботи техніка видає енергетичні імпульси — і земля починає вібрувати. Навіть такі незначні впливи й температурні коливання призводять до того, що кисень і вода покидають наші ґрунти. До фізичного забруднення належать і пожежі. Крім прямих збитків, тобто власне знищення врожаю, випалена чорна земля провокує процеси водної й вітрової ерозії, через які буде менш продуктивною. Останнє згідно з класифікацією, але не останнє за значенням — це хімічне забруднення. Кожна ракета містить у собі вибухові речовини та порохові елементи. Коли вона розривається, всі ці токсичні сполуки осідають на ґрунт, можуть мігрувати далі по своїй території або передаватися нагору, якщо на цьому ґрунті щось вирощуватимуть. Ми бачимо два підходи до відновлення земель. Перший — рекультивація. Він технологічніший: за допомогою технологій ми намагаємося нормалізувати ґрунтові показники й характеристики до більш-менш нормального рівня, щоб земля була придатна до людського використання. Це все дуже привабливо звучить, але проблема в тому, що відповідні технології дуже дорогі. Наприклад, хімічне вилуговування — це коли ми беремо забруднений ґрунт, вимиваємо його водою чи реагентами й таким чином виліковуємо. Процес вилуговування коштує від 30 до 300 доларів за 1 м³ ґрунту. Якщо уявити нашу лінію фронту, що тягнеться на кілометри, можна зрозуміти, скільки грошей на це піде. Тому існує друге рішення — консервація. Малопродуктивну, повністю здеградовану й небезпечну для використання землю можна вирішити законсервувати й віддати природі для відновлення. Це не означає що ми її огороджуємо стрічкою й більше нічого там не робимо: насправді на ній можна робити дуже багато хороших речей, які підуть на користь не лише цій конкретній ділянці, а й усьому середовищу. Можна її залужувати, можна займатися агролісництвом. Це допомагатиме ділянці відновитися, а прибережним ділянкам — адаптуватися до зміни клімату й відновлювати рівень біорізноманіття.

Завершу конкретнішими рішеннями. У нас уже є деокуповані території, і за ними варто почати слідкувати — проводити там хімічні й мікробіологічні аналізи, дізнаватися, що там відбувається, на основі видимих і невидимих пошкоджень. На основі цих аналізів слід розробити мапу різних типів пошкоджень. Навіть у рамках свого дослідження ми аналізували дві ділянки й на кожній із них побачили, що певні фрагменти вже потрібно консервувати. Складаючи комплексні плани, не слід забувати, що ґрунти також потребують відновлення, і на нього треба шукати кошти. Багато таких ділянок у приватній власності: по суті, це означає, що ми відрізаємо доступ людей до землі, яка належала їм роками, і це створює величезну соціальну напругу на місцях. Для фермерів чи інших агровиробників потрібно формувати компенсаційні механізми за вилучення цих земельних ділянок із користування. Але, на мою думку, основна робота, до якої слід узятися на всіх рівнях, — зміна підходу до землі з орієнтованого на короткостроковий прибуток на більш ощадливий і сталий, де землю справді сприймають як ресурс, що колись може закінчитися. Роман Корінець:

Сьогодні ми поговоримо й про те, як переносять війну заповідники. Пане Іване, що відбувається з біосферними заповідниками Херсонщини? Що на них чекає, і що треба зробити, щоби повернути їх до життя? Іван Мойсієнко:

Ситуація дуже важка, бо удар, який тримає наша природа, напевно, найсильніший після Другої світової війни. Сьогодні в Україні понад 8 тисяч заповідних об’єктів, і понад 30 % із них розташовані на територіях, охоплених бойовими діями. Якщо говорити про Херсонщину, то більшість заповідних об’єктів окуповані — зокрема й біосферні заповідники «АсканіяНова» та Чорноморський біосферний заповідник. Окуповані також національні парки — Олешківські піски, острів Джарилгач, озеро Сиваш. Пропоную детальніше розглянути ситуацію національного природного парку «Кам’янська Січ». Ця територія вже деокупована, тому ми нікого під загрозу не ставимо. Мені вдалося відвідати її після деокупації. Це національний природний парк, один із наймолодших об’єктів, створений у 2019 році на правобережжі Дніпра в Херсонській області. Його назва походить від козацької Кам’янської Січі, яка тут колись була. Інші наші Січі або затоплені, або (як Олешківська) стерті з лиця землі. На місці Олешківської Січі поставали промислові підприємства. Також збереглися 222 кургани, зокрема курган-майдан — особлива пам’ятка з кратером посередині, де козаки добували селітру для пороху. На околицях є пізньоскіфські городища. Одне з них має автентичну назву Амадока — археологи вважають, що так воно називалося 2000 років тому. Вони працюють над тим, щоб створити там однойменний історико-археологічний заповідник. Кам’янська Січ – це ще й філія Національного заповідника «Хортиця», тобто історична пам’ятка. Крім того, є Національний природний парк «Кам’янська Січ» як природоохоронний об’єкт. Його площа — 12 тисяч гектарів. Національні парки — це така категорія об’єктів природно-заповідного фонду, яка поєднує охорону природи й екологічну освіту, виховання, туризм і рекреацію. Бачите, я назвав уже три об’єкти, які функціонують або які команда планує створити. Тож формується цікавий кластер, і думаю, що після війни нам усім обов’язково буде варто туди завітати.

172

Також хочу сказати, що якщо ми будемо звертатися з позовами щодо шкоди, завданої природі, то дуже важливо мати конкретні факти, бо в міжнародних судах дуже складно щось довести. Важливо мати дані до війни. Зокрема, у травні-червні 2021 року у Кам’янській Січі була міжнародна експедиція євразійської степової групи EDGG, у якій взяли участь 20 учених. Серед них були вчені зі Швейцарії, Польщі, Італії. Дані потім розмістили в GrassPlot – базі даних, до якої мають доступ усі вчені у світі. В межах іншого моніторингу, який ми проводили 2021 року, було закладено моніторингову ділянку DarkDivNet – мережі дослідників, які здійснюють моніторинг прихованого біорізноманіття. Ми брали зразки в ґрунті й визначали за допомогою ДНК, що там є й наскільки це співпадає з побаченим на поверхні. На глобальній конференції щодо цього моніторингу наша ділянка D194 посіла п’яте місце у світі за критерієм багатства, адже там на 100 квадратних метрах росте 95 видів рослин. У 2022 році ми хотіли закласти третій моніторинг, DragNet, але повномасштабна війна зірвала цей план. На жаль, «Кам’янська Січ» дуже постраждала, тому що через цю територію два рази прокотилася лінія фронту. Близько місяця серйозні бої тривали буквально на території парку. Згідно з даними станом на серпень, було 5 осередків займання, зараз уже зафіксували 33 пожежі. На 27 ділянках постраждали 4857 особин 9 видів червонокнижних рослин. Це те, що ми могли порахувати, спираючись на космічні знімки площі й дані щодо ділянок, які вигоріли.

173

Ми подивилися лише близько 5% території у супроводі директора національного парку та військових. Коли могли — збирали у вирвах проби ґрунту для аналізу, фотографували, рахували дерева. Виявили наслідки кількох десятків пожеж — сотні гектарів вигорілих степів, лісових масивів хвойних і листяних лісів. Також побачили сотні чи тисячі розкиданих по території боєприпасів. І це засмічення. Це не секрет, що куди приходять окупанти — там гори сміття. У степу й у лісі багато вибухових вирв, там вирубували дерева для фортифікації, на дрова, просто для маскування позицій. Також ми бачили забруднення паливно-мастильними матеріалами. Зрозуміло, що все це впливає не лише на рослини, а й на тварин. Через бої птахи не могли нормально гніздуватися. Але коли я запитав у орнітологів, як на птахів впливає війна, ті сказали, що хоч птахи й не могли гніздуватися, але зараз, оскільки територія замінована й люди туди не мають доступу, для диких тварин це навіть краще. Тож, можливо, буде навіть невеликий сплеск популяції диких тварин — копитних, птахів, риби. Роман Корінець:

Є ще одна нагальна проблема — замінування. Я хотів би надати слово Миколі Дідику й запитати його, які завдання з розмінування стоять зараз перед вами та вашими колегами. Микола Дідик:

Дуже складно визначити забруднену територію. Справді, початок відліку повного розмінування — це кінець війни, тому що лінія фронту змінюється й дедалі більше землі перебуває під обстрілами. Орієнтована площа на цей

момент — приблизно 174 000 квадратних кілометрів. Це близько 30% площі нашої держави. Крім уже деокупованих територій, досі окупованих територій і територій, де тривають бойові дії, до цієї площі також входять території, які постійно зазнають артилерійських та мінометних обстрілів із боку Російської Федерації, — це прикордонна смуга Сумської, Чернігівської та Харківської областей. Ще ця цифра покриває території акваторії водних об’єктів Чорного та Азовського морів, бо там також дуже багато і морських мін, і забруднення різними боєприпасами, тому вони потребують підводного розмінування, складнішого, ніж наземне. Роботи стало десь удесятеро більше, ніж було до повномасштабного російського вторгення. Від 24 лютого 2022 року наша служба залучила до розмінування понад 42 000 фахівців, які знешкодили й знищили 316 000 вибухонебезпечних предметів.Тобто щодня знищується близько тисячі боєприпасів. Цим займаються не тільки наші фахівці, а й вибухотехніки нацполіції та військові сапери. На жаль, ми не можемо взятися до комплексного виконання робіт на сільськогосподарських угіддях, тому що основні зусилля зосереджені на відновленні нормальної життєдіяльності населення в деокупованих регіонах. Це й перевірка територій населених пунктів, і перевірка ліній електропередачі, води, газу тощо. Тобто це допомога службам, які займаються відновленням, щоб люди могли повернутися додому. Надалі планується проведення робіт на сільськогосподарських угіддях, екосистемах і заповідниках. Станом на сьогодні відбулося понад 350 інцидентів: я маю на увазі підрив цивільного населення на мінах та інших вибухонебезпечних предметах. Постраждали 611 людей, із них 191 людина загинула й 420 поранені. У зв’язку з цим велика увага приділяється інформуванню населення про ризики й небезпеки, які виникають через необережне поводження з боєприпасами або відвідування місць, які можуть бути заміновані. Також ми продовжуємо збирати інформацію та укладаємо мапи мінних полів. Планується, що цього року до наших лав долучиться близько 500 піротехніків. Активізувалася й міжнародна співпраця. Є чимало неурядових організацій, які займаються гуманітарним розмінуванням. Вони набирають для цього місцевих, тренують їх, забезпечують усім обладнанням. Сільськогосподарські поля — це дуже велика територія, і щоб пришвидшити виконання цих завдань і зробити процес безпечнішим для особового складу, важливо мати спеціалізовані машини. Інший дуже перспективний напрям — це використання безпілотних літальних апаратів для розвідки забруднених боєприпасами територій. Але поки що не існує технології, яка дасть стовідсоткову гарантію: її не дає ані сканування території інфрачервоними методами, ані використання магнітометрів або зондування ґрунту. Оснащення сучасною технікою, а також розширення штату фахівців, які можуть займатися розмінуванням, — це кроки до розв’язання проблеми, яка зараз постала перед нами. Роман Корінець:

Дякую, пане Миколо. Дякую вам і вашим колегам за вашу роботу, вона справді життєво необхідна. А як ви бачите залучення громад до цього процесу?

174

Микола Дідик:

Громадяни повинні бути свідомими небезпеки від боєприпасів і максимально обмежити відвідування тих місць, де були військові позиції, щось вибухало чи хтось постраждав. Насправді громада дуже допомагає збирати інформацію й розуміти територію. Є процес, який має назву нетехнічне обстеження території: це коли певна група заїжджає у громаду й спілкується з її керівником і мешканцями. Це важливо, щоб розуміти, яка територія повинна бути заблокована, тобто де мають бути спеціальні знаки мінної небезпеки. Я би радив фермерам дочекатися, коли прийдуть фахівці й проведуть розмінування території або знешкодять виявлені боєприпаси. Тому що, на жаль, ніхто не зможе повернути загиблу людину до життя. Роман Корінець:

Так, сіяти й збирати врожай має фермер, а мінами мають займатися фахівці. Дякую, пане Миколо. Пані Лоріно, що з нашими лісами, чи були вони предметом вашого дослідження? Лоріна Федорова:

175

Наше дослідження було більше сфокусоване на сільськогосподарських з емлях. У нас була Вільхівська громада в Харківській області й Сартанська — поблизу Маріуполя Донецької області. Але також була частина по Чорнобильському заказнику. Як ви розумієте, переважно структура земель там — це ліси, які також дуже постраждали. Єдине, що можу сказати, — ліси також мають здатність відновлюватися. Можливо, буде не той тип дерев, які там росли раніше, а якісь більш інвазивні типи, але, попри все, це відновлення. Якщо дозволяють особливості території, можна висаджувати вербу, яка має дуже гарні поглинальні властивості. Іван Мойсієнко:

Оскільки пріоритет національного природного парку «Кам’янська Січ» — відновлювати й зберігати природні екосистеми, то логічно вже не насаджувати знову ліси, а відновлювати природні екосистеми. Із лісами катастрофа на Нижньодніпровських пісках, зокрема на Кінбурнській косі. Станом на жовтень там знищено понад 4 000 гектарів переважно соснового лісу. Якщо брати степи, наприклад, на території «Кам’янської Січі», то йдеться про пасовища. Відомий американський біолог Юджин Одум називав прерії «пірогенними екосистемами», тобто вони навіть повинні горіти, бо якщо не горять, то починають деградувати. А якщо екосистеми були пошкоджені, наприклад, будівництвом фортифікації, то там уже не може бути самовідновлення. Територію треба механічно вирівнювати, засаджувати степом, а це досить тривалий і дорогий процес. Роман Корінець:

Пане Миколо, як фахівець з розмінування, що б ви порадили? Чи вдасться швидко розмінувати, чи доведеться консервувати?

Микола Дідик:

Думаю, доведеться консервувати багато території. Розмінування — це довгий процес, і нам треба звикнутися з думкою, що він займе багато років. І що будуть ділянки, які просто ніхто дуже довго не використовуватиме. Із залу:

Як краще пропагувати, що ми маємо зберігати наші ґрунти й що потрібно готуватися до їхньої економії? Іван Мойсієнко:

На мою думку, нам треба не думати, коли ми повернемо землю в сільське господарство, а все-таки максимально рухатися в напрямку того, що ми її назавжди консервуємо й виводимо із сільськогосподарського обробітку. Пан Роман говорив на початку, що 2022 року Європейський Союз прийняв стратегію екологічного розвитку до 2032 року з гаслом «Повернемо природу у свій дім», де передбачено, що за 10 років у ЄС виведуть із сільськогосподарського обробітку 10% земель, які зараз обробляються, і створять на них степи, ліси, болота тощо. Основна причина — боротьба з глобальним потеплінням і парниковими газами. Рілля активно продукує вуглекислий газ, а природні екосистеми, навпаки, депонують вуглекислий газ і таким чином зменшують глобальне потепління. Тобто збереження або відновлення природних екосистем — це магістральний напрямок боротьби з глобальним потеплінням, тому для нас це актуально. Наприклад, на Херсонщині є райони, де 90% землі — це рілля. Це фактично антропогенна пустеля. Тому я пропонував би скористатися ситуацією й консервувати ці землі назавжди. Із залу:

Мене звати Лариса Іванівна Горенко, я — доктор філософії. Ви дуже гарно доповіли про регіональний стан ґрунтів, але дозвольте запитати, чи враховуєте ви наші земельні кадастри. Чи враховується цінність землі, коли вона була в якісному стані й зараз, коли вона вже пошкоджена й потребує реставрації? Процес плинний, і контроль дуже важливий для оцінки як усередині країни, так і на міжнародному ринку. Чи немає тут ризику тіньових процесів — гальмування процесів відродження земельних площ чи їхнього знецінення? Лоріна Федорова:

З початку повномасштабної війни кадастровий реєстр закритий із безпекових причин. Доступ є у професійних землевпорядників, у нотаріусів, які займаються цією справою, й підозрювати, що зараз може відбуватися щось погане, мені особисто не хочеться. Безперечно, кадастрові дані потрібно буде змінювати, потрібно буде проводити паспортизацію об’єктів вже з урахуванням нових реалій — наприклад, вводити колонку техногенного забруднення. Але це дискусія, яка триватиме активніше вже в післявоєнний період, коли громадськість матиме доступ до даних.

176

Іван Мойсієнко:

У липні 2022 року я брав участь у конференції, де було багато іноземців-правників, які готували позови щодо воєнних злочинів. «Екологія-Право-Людина» зараз збирає докази, щоби подати позов проти Російської Федерації за шкоду, завдану природі. Я заохочую і «Екодію», і всіх інших збирати факти й долучатися до підготовки позову. Дуже складно стягнути кошти за шкоду, завдану природі, бо для цього треба чіткі дані, а їх складно зібрати. Роман Корінець:

Дякую, пане Іване, що порушили цю тему. Ця робота триває, і справді, як показує світова практика, оцінка збитків і судові процеси тривають доволі довго, й до цього слід готуватися. Зокрема — фіксувати збитки й збирати доказову базу, усвідомлюючи, що рішення суду може набрати чинності навіть через 10 років. Із залу:

Як ми знаємо, до війни Україна вважалася житницею Європи. Чи буде вона так далі так називатися, і як взагалі зміниться врожайність ґрунтів? І як на побутовому рівні кожен із нас може вплинути на цю проблему? Іван Мойсієнко:

177

Упевнений, що Україна залишиться житницею, хоч є певні ризики. Сільське господарство в останні роки було досить агресивним, це був опонент природоохоронців. Сподіваюсь, що не буде аграрного лобі й те, що має бути законсервовано, не буде самостійно розміновуватися, оброблятися та ще й фінансуватися. А щодо ролі людей, то є багато способів зменшити свій екологічний слід. Можна на своїй дачній ділянці відновити луку, а не обробляти землю. Можна зменшити споживання тваринної їжі, адже на виробництво кілограма тваринної їжі витрачається в 10 разів більше вуглецю, ніж на кілограм рослинної. Лоріна Федорова:

Щодо відновлення земель ми справді мало що можемо зробити, оскільки ми не агровиробники. Але ми можемо продовжувати бути громадянським суспільством і відстоювати право на доступ до інформації про пошкодження цих земель, їхню класифікацію та інше. Щодо того, чи зможе Україна бути житницею Європи або світу, в мене виникає зустрічне запитання: чи нам це потрібно? Чи буде наша продукція безпечною? Роман Корінець:

Це тема окремої дискусії. Додам тільки, що повністю згоден із пані Лоріною. Якщо цілі спільної аграрної політики Європейського Союзу — це благополуччя населення і збереження довкілля, то чи варто пишатися, що ми лишаємося першими експортерами соняшника у світі, однак при цьому виснажуємо власні ґрунти? Наша продуктивність сільського господарства ще не така висока, як у ЄС, і, як казав пан Микола, 30% землі зараз в умовно небезпечній

зоні. Думаю, що питання продовольства зараз не настільки релевантне. Значно пріоритетніші питання доходів населення й доступності продовольства для населення. Україна вже зараз активно відновлює свої землі й почала розмінування. Звісно, не всі фермери одразу зможуть повернутися до господарств. Однак, підсумовуючи нашу дискусію про те, кому все-таки краще віддавати землю — людині чи природі, я вважаю, що найкращий вихід — це гармонія.

* * * П І С Л Я М О В А З моменту дискусії минуло понад два роки, тож команді Мистецького арсеналу було важливо зафіксувати (часто-густо катастрофічні) зміни в перебігу війни, руйнації наших природних середовищ і наслідках російського терору для живих істот. Тому ми звернулися до одного з учасників дискусії, Івана Мойсієнка, по фахові коментарі щодо динаміки й масштабів поточної екологічної ситуації.

Наразі не існує жодних комплексних оцінок і звітів щодо стану довкілля в Україні. У держави є пріоритетніші завдання, передусім оборона, тоді як незалежні організації в цій сфері часто не мають достатнього фінансування чи втрачають співробітників і співробітниць через війну. Її туман заважає системно збирати дані, приховує загальний стан нашої природи й те, наскільки руйнівними є для неї прямі і побічні наслідки російської агресії. Іван Мойсієнко, як і чимало інших захисників і захисниць природи, вважає, що теракт на Каховській ГЕС справив наймасштабніший вплив на природні екосистеми з-поміж усього, що відбувалось в Україні з 24 лютого 2022 року. Цей воєнний злочин мав катастрофічний вплив на популяції різних видів, зокрема, на малорухливі придонні організми, які, живучи в мулових нашаруваннях, не могли встигнути за бурхливим потоком; птахів, які втратили звичні орієнтири і місця перепочинку на своїх шляхах міграції; тисячі прісноводних риб, які втратили місця для нересту й були змиті потоком у Дніпровсько-Бузький лиман, де неминуче загинули у солоній воді. Однак разом із тим, як зазначає Іван Мойсієнко, варто враховувати, що низка реактивних негативних прогнозів не справдилася. Наприклад, колись можна було почути, що внаслідок стрімкого висихання дна колишнього водосховища й ґрунтових покладів численних важких металів через зливання відходів криворізьких металургійних підприємств на цю зону очікують спустошливі пилові бурі. Також казали, що цю територію захоплять інвазивні види рослин, як-от амброзія чи борщівник. Однак насправді, як розповідає Іван Мойсієнко, коли вони відвідували ті краї у складі моніторингової групи, всі побачили, що

178

Автор післямови — Андрій Мирошниченко

За статистикою Міндовкілля, станом на листопад 2023 року війною вражено 20% природоохоронних територій України загальною площею майже мільйон гектарів. Ідеться про різний ступінь завданої шкоди, у тому числі й про повне знищення, як-от у випадку Джарилгацького національного природного парку. Безліч зон лишаються замінованими, критично забрудненими або вщент випаленими.

ситуація виявилась геть інакшою, ніж можна було очікувати чи прогнозувати. Розтрісканий спершу суходіл водосховища вкрай стрімко заростає чагарником і вербами. За ті пів року, що минули від першої експедиції, яка відбулась одразу після теракту, й до жовтня, коли відбулася друга експедиція, більш ніж половину спершу марсіанських ландшафтів захопила верба й решта місцевих дерев. Цей ефект зумовлений збігом декількох чинників: цвітіння верби у червні (теракт стався вночі 6 червня) й пристосованості її плодів до освоювання вологих прибережних територій. Плавуче насіння сотень верб, якими було засаджено кілометри берегової лінії Каховського водосховища, потрапивши у воду, легко поширилось і пристало до берегів нижче за течією або й просто осіло на дні. Одним із чинників швидкого поширення верби стало те, що вона росте без періоду спокою. Уже в жовтні 2023 року Іван Мойсієнко і його колеги та колежанки зафіксували десятки особин верби заввишки від двох до трьох метрів — а це чіткий показник сприятливого росту. Іван також зауважує, що до теракту Каховське водосховище було простою прісною водоймою з низьким біорізноманіттям, вода в якій регулярно «цвіла» через застій і водорості. Нині ж тут формується дуже різноманітне середовище, адже одномоментне вивільнення величезного обсягу води зумовило формування широких русел, звивистих гирл, різноманітних водотоків і острівців.

179

А ось іще одна прикметна історія: через створення водосховища у 1950-х чимало споріднених ендемічних видів волошок втратили звичні стенотопні місця зростання. Зазвичай ці квіти росли на прирічкових пісках Дніпра. Іван розповідає, що 2014 року їхня експедиція віднайшла популяцію виду волошки великопридаткової розміром близько ста одиниць біля села Біленьке на Запоріжжі. Однак унаслідок російського теракту на ГЕС і зумовленого ним масштабного відтоку води ці волошки наново здобули свої біотопи й отримали шанси на поширення. За допомогою цього випадку Іван аргументує, чому не слід відновлювати водосховище. Війна триває, і вона розгортається в тому числі у площині екоциду. Іван Мойсієнко покладає надії на те, що, крім досліджень і подолання негативного впливу війни, яке триватиме десятки років, нам варто думати про зміну використання великої кількості природних територій — у тому числі виведення з сільськогосподарського вжитку, надання охоронного статусу тощо. Саме тому він, як і чимало дієвців із фахової спільноти, вже зараз послідовно обстоює ідею відтворення історичного Великого Лугу.

—

C H A L L E N G E S T O C O M M U N I T I E S A N D E N V I R O N M E N T A L P R O T E C T I O N In January 2022, Mystetskyi Arsenal and the Ecoaction NGO held a joint event—a discussion on the impact of war on Ukrainian soil titled Earth— War—Human: Challenges to Communities and Environmental Protection. From their professional standpoints, the event participants discussed “wounded lands”, the possibility of assessing the damage caused by hostilities, the potential restoration or conservation of damaged soils, and the difficulties of demining and preserving protected areas under the conditions of a war of extermination. The following experts took part in this discussion: Lorina Fedorova, an expert in sustainable agriculture at Ecoaction NGO; Ivan Moisienko, a member of the board of Ukrainian Nature Conservation Group NGO, Head of the Department of Botany at the Kherson State University, professor, D.sc. in Biology, Honoured Science and Technology Figure of Ukraine; Mykola Didyk, deputy head of the Pyrotechnics Department of the State Emergency Service of Ukraine. The discussion was moderated by Roman Korinets, Head of the National Association of Agricultural Advisory Services of Ukraine. Roman Korinets:

I often think about the fact that although humankind is developing and “growing up”, wars are not only not ending, but even become increasingly more brutal. Not only do people suffer, the earth itself perishes. Scars of the devastation stay on its body, and the long echo of the war lasts for decades. I know such an echo in my family: 30 years after World War II, my cousin became disabled due to the detonation of an accidentally found landmine. Several children who played with it died, and he got life-long injuries. Therefore, even if the war ends tomorrow, it will haunt us, in particular, regarding what our land will be like. Our focus today is what to do with the wounded earth, what can be done on those lands after the war, and what should be done for the wounds to be healed, so that villagers, farmers, and townspeople could have direct contact with the earth. Will it be possible to grow crops, and if not, what will be possible to do, and how long will it take to demine? To get into details of the negative impact of war on soil health, I give the floor to our first panellist, Lorina Fedorova. Lorina Fedorova:

For more than 5 years, Ecoaction NGO has been striving to unite the expert environment with active citizens for the common idea of environmental

180

protection. When the full-scale invasion started, we launched a huge study with Ukrainian scientists specialising in the geochemistry and post-war landscapes. They have been doing this for more than 9 years already, exactly the same duration as the war has been going on. Based on this study, we tried to prove the negative impact of military actions on the soil. We believe that land is a non-renewable resource, that has been forming for thousands of years, and which can simply be lost in just a few weeks of intense hostilities. This pace of loss is inequitable to the pace of recovery. These are horrible things, and they need to be studied thoroughly. Within our research, we distinguish between mechanical, physical, and chemical pollution. We all remember the columns of heavy military vehicles moving along the front line. There is oxygen and water between soil particles. Under the pressure of the vehicles, the particles are compacted, making it harder for water and air to enter. As a result, soils become drier, less adaptable to climate change, and less productive for human activity. Another kind of mechanical pollution is trench systems, fortifications, dugouts, etc. These lead to the area becoming prone to waterlogging, subsidence of the soil, and diminishing productivity. There are also a lot of craters and countless remains of projectiles, bullet casings, and other types of weapons. Even if there was no direct hit and no crater was formed, the entire field can be covered with small residues.

181

Now let’s talk about the physical impact. During its operation, the vehicles produce energy pulses, causing the earth to vibrate. Even these minor impacts and temperature fluctuations lead to both oxygen and water disappearing from our soils. Physical pollution also includes fires. In addition to direct damage, this burnt black earth provokes water and wind erosion, leading to it being less productive in the future. Last, but not least, is chemical contamination. Each missile contains explosives and powder elements. When the missile explodes, all these toxic compounds settle on the soil and can migrate further in their territory or be transferred upwards if the products are grown in that territory. We see two approaches to land restoration. Firstly, it is reclamation. This is a more technological approach: with the help of technology, we try to normalise our soil indicators so that the land is suitable for human use. This all sounds very attractive, but the problem is that these technologies are very expensive. For example, chemical leaching means that we take contaminated soil and wash it with water or reagents and thus cure it. This process costs from 30 to 300 dollars per 1 m³ of soil. If we recall that our front lines stretch for kilometres, we can imagine the scale of funding required. Therefore, we come to the second solution—conservation. If a particular land area is proven to be unproductive, completely degraded, and dangerous for use, there may be a decision to conserve it and give it to nature for restoration. This does not mean that we fence it off with tape and do nothing else there. You can conduct prairie restoration or engage in agroforestry. Such actions will help this plot of land to recover, and help the adjacent plots to adapt to climate change and restore the level of biodiversity in this area. I will conclude with more specific solutions. First, fortunately, we already have de-occupied territories, and it is worth starting to monitor

those soils: conducting chemical and microbiological analysis, and finding out what is happening there depending on visible and invisible damage. Based on this analysis, we have to create a map indicating various damage types. While making their comprehensive recovery plans, communities should not forget that the soils also need recovery, which in itself requires funds. Many of these plots are privately owned, and this means that we are cutting off people’s access to the land that has belonged to them for years, which causes huge social tensions locally. It is necessary to establish compensation mechanisms for the withdrawal of these land plots from being used by farmers or other agricultural producers. In my opinion, the main work that needs to be done at all levels is changing the human approach to the land from one focused on short-term profit to a more frugal and sustainable one, where the land is truly understood as a resource that we may one day run out of. Roman Korinets:

Today, we will also learn about how the nature reserves endure wartime. Mr. Moisienko, what is happening with the biosphere reserves in the Kherson region? What awaits them, and what must be done to bring them back to life? Ivan Moisienko:

The situation is very tough, as the hit that our nature takes is probably the hardest since World War II. Today, there are more than 8,000 protected areas in Ukraine, and more than 30% of them are located in the territories affected by hostilities. In the Kherson region, most areas are occupied, including the Askania-Nova Biosphere Reserve and the Black Sea Biosphere Reserve. National parks are also occupied: Oleshky Sands, Dzharylhach Island, and Syvash Lake. I propose to consider more closely the case of the Kamianska Sich National Nature Park. This territory has already been de-occupied, so we are not endangering anyone who stays under Russian occupation. This is a national nature park, one of the youngest ones, which was created in 2019 on the right bank of the Dnipro River in the Kherson region. Its name derives from Kamianska Kozak Sich located there. Our other Sichs were either flooded or, as in the case of Oleshky Sich, wiped off the face of the earth for an industrial enterprise to be constructed in their places. There are also 222 mounds, in particular, the Maidan Mound—a unique site with a crater in its centre. The Kozaks used it to mine saltpetre for gunpowder. There are Late Scythian settlements on the outskirts. The original name of one of them from 2,000 years ago is Amadoka. Archaeologists are working to establish the Amadoka Historical and Archaeological Reserve there. Kamianska Sich is also a branch of the Khortytsia National Reserve, that is, a heritage site. And there is also the Kamianska Sich National Nature Park, a nature conservation facility. The national nature park covers an area of 12,000 hectares. National parks are nature reserve fund objects that combine nature protection and environmental education, tourism, and recreation. Thus, there are three facilities that operate or are to be established. So, a unique cluster is being formed, and one that I think will definitely be worth visiting after the war.

182

I would like to add that if we are going to file claims regarding damage caused to nature, it is very important to have specific facts, as it is very difficult to prove anything in international courts. It is important to have pre-war data. In particular, in May–June 2021, Kamianska Sich was visited by an international expedition held by the Eurasian Dry Grassland Group (EDGG), with 20 scientists participating, including scientists from Switzerland, Poland, and Italy. The recorded data was then put into GrassPlot, a database accessible to all scientists internationally. Other monitoring we did in 2021 was implemented within the DarkDivNet, a network of researchers monitoring hidden biodiversity. We took samples of soil to determine through DNA examination what it contained and how it corresponded to what we saw on the surface. At a global conference about this type of monitoring, our plot D194 was ranked the fifth richest in the world as 95 plant species grow there on a 100 m2 area. In 2022, we wanted to launch the third, DRAGNet monitoring, but the full-scale invasion thwarted this plan. Unfortunately, Kamianska Sich suffered a lot because the front line passed through this territory twice. For about a month, heavy fighting took place directly there. According to the data, as of August, there were 5 sources of ignition, and as of now, 33 fires have already been recorded. 4,857 individuals of 9 plant species listed in the Red Book were affected in 27 plots. This is what we managed to calculate based on satellite images of the area and data on the plots that have burned out.

183

When assessing the impact on site, we could only see about 5% of the territory, being accompanied by the director of the national park and the military. We collected soil samples in craters for analysis, if possible, took photos, and counted damaged trees. There have been several dozens of fires and hundreds of hectares of steppes, and forest areas of coniferous and deciduous forests have burned down. We saw hundreds or thousands of munitions simply scattered on the territory. Also, we saw littering. It’s no secret that there are piles of garbage wherever the occupiers come. There were many explosion craters in the steppe and the forest, and trees felled for fortification, firewood, and to camouflage the positions. We also saw contamination with fuel and lubricants. It is clear that not only plants but also animals were affected. Since the fighting continued for some time there, birds could not nest in the usual way. However, when I asked the ornithologists how the war affected birds, they answered that although the birds couldn’t nest, now that the area is mined and there is no access for people, it’s even better for wild animals. So, perhaps there will even be a small spike in the population of wild animals, such as ungulates, birds, and fish. Roman Korinets:

There is also one more urgent problem: land mines. I would like to give the floor to Mykola Didyk and ask him, what are the demining challenges you and your colleagues are now facing?

Mykola Didyk:

It is very difficult to define the territory that is contaminated. Indeed, the countdown to mass demining will only begin when the war ends, as currently the front line is shifting, and more and more areas experience shelling. At the moment, the estimated area is approximately 174,000 km². This is about 30% of the area of our state. Apart from the de-occupied territories, still occupied territories, and territories where hostilities continue, this number also includes territories that suffer from the Russian Federation’s constant artillery and mortar fire—the border strips of the Sumy, Chernihiv, and Kharkiv regions. In addition, this number includes the water area of the Black and Azov Seas, because there are also a lot of sea mines and contamination with various munitions, so they require underwater demining, which is more difficult than land operations. Now, we have about ten times more work than there was before the full-scale Russian invasion. Since February 24th, 2022, our service has involved more than 42,000 demining professionals who defused and destroyed 316,000 explosive objects. About a thousand munitions are destroyed every day. This work is carried out not only by our professionals but also by explosive technicians of the National Police and military sappers. Unfortunately, we cannot begin comprehensive work on agricultural lands, because the main efforts are focused on restoring the normal life of people in the de-occupied regions. Our current priorities are inspections of the territories of populated areas, power lines, water, gas, etc. It is about helping recovery services so that people can return home. In the future, there is work planned on agricultural lands, ecosystems, and nature reserves. As of now, there have been more than 350 accidents when civilians were injured by mines and other explosives. 611 people were injured, of which 191 people died, and 420 were wounded. Therefore, great attention is paid to informing the population about the risks and dangers that arise in case of careless handling of munitions or visiting places that may be mined. We also keep collecting information and preparing the maps of minefields. It is also planned that about 500 EOD specialists will join our ranks this year. International cooperation is very active too. There are numerous NGOs engaged in humanitarian demining. Basically, they recruit local people, train them, provide all the equipment, and carry out demining work. Agricultural fields are a very large area and to speed up fulfilling these tasks and make the process safer for personnel, we need to have mechanised demining machines. Another very promising prospect is the use of unmanned aerial vehicles for reconnaissance of areas contaminated by ordnance. However, as of now, no technology will give a 100% guarantee, whether it is scanning the territory by infrared methods, using magnetometers, or soil probing. Supplying the teams with modern equipment, as well as expanding the demining staff, are steps towards solving the problem that we are facing now.

184

Roman Korinets:

Thank you, Mr. Didyk. Thank you and your colleagues for the work you do, it is truly vital. How do you see community involvement in the demining process? Mykola Didyk:

People should be aware that unexploded ordnance is dangerous and limit their visits to places where the military positions were located or someone was injured by the explosives. In fact, the community is very valuable for gathering information and understanding the territory. There is a process called a non-technical survey of the territory, when a special group visits the community and converses with the head of the community and its residents. This is necessary for understanding which areas should be closed, that is, where to put the signs of mine danger. I would also advise farmers to always wait for professionals to clear the territory or neutralise the discovered ordnance. Because, unfortunately, no one can bring back a lost life. Roman Korinets:

Indeed, it is the farmer that must sow and harvest the crops, and the experts who must deal with the mines. Thank you, Mr. Didyk. Ms. Fedorova, what about our forests and the potential danger of visiting them?

185

Lorina Fedorova:

In fact, our research was more focused on agricultural land. We worked in the Vilkhivka community in the Kharkiv region and the Sartana community near Mariupol in the Donetsk region. And a part of our research was about the Chornobyl Reserve. As you understand, most of the land structure out there is forest, which has also suffered a lot. The only thing I can say is that forests can also recover. Perhaps, there won’t be the same kind of trees that used to grow there before, rather some more invasive types. Nevertheless, all this is recovery. If the area parameters allow for it, willows can be planted, since they have high absorptive properties. Ivan Moisienko:

Since the priority of the Kamianska Sich National Nature Park is to preserve natural ecosystems, I would like to emphasise that it is logical not to plant forests there again, but to restore the natural environment. With forests, we have a disaster on the Lower-Dnipro Sands, particularly on the Kinburn Spit. As of October 2022, more than 4,000 hectares of forests, mostly pine forests, have been destroyed. If we take the steppes, for example, in the territory of Kamianska Sich, these are prairies. Eugene Odum, a famous American biologist, called prairies “pyrogenic ecosystems”, that is, they must burn, because if they don’t, they begin to degrade. And if the ecosystems were damaged, for example, through the construction of fortifications, they cannot self-re-

generate. It means that this territory has to be levelled mechanically and planted with a steppe, and this is a rather long and expensive process. Roman Korinets:

Mr. Didyk, as a demining expert, what would you advise? Will it be possible to demine our lands quickly, or should they be conserved? Mykola Didyk:

I think a lot of territories will have to be conserved. Demining is a long process, and we have to get used to the idea that it will take many years. And that there will be areas of the territory that simply will not be used for a very long time. From the audience:

How is it better to promote saving our soils and preparing for the fact that we have to use them sparingly? Ivan Moisienko:

I am convinced that we should not think about when we will return the lands to agriculture, but rather move towards their permanent conservation and withdrawal from agricultural cultivation. At the beginning of our discussion, Mr. Korinets said that the European Union adopted a Strategy for Ecological Development 2022-2032 with a motto: “Bringing nature back into our lives”, which provides that in 10 years in the EU, 10% of the land that is currently cultivated will be removed from agriculture and turned into steppes, forests, swamps, etc. The main reason for this is fighting global warming and greenhouse gasses. Arable land produces a lot of carbon dioxide, while natural ecosystems, on the contrary, deposit carbon dioxide and thus reduce global warming. Therefore, the preservation or restoration of natural ecosystems is a major direction in fighting global warming, which is why it is relevant for us. For instance, in the Kherson region, approximately 90% of the land is used for agriculture, resulting in what could be considered an anthropogenic desert. Given this circumstance, I propose seizing the opportunity to conserve these lands permanently. From the audience:

My name is Larysa Horenko, I’m a PhD. You have reported on regional soil conditions really well. But let me ask whether you are taking into account our land cadastre. Is the land value taken into account when it was in good condition and now, when it is already damaged and needs recovery? The process is fluid, and control is very important for both domestic and international valuation. Is there a risk of shadow processes here? The risks of slowing down the revival of land areas or their devaluation? Lorina Fedorova:

Since the beginning of the full-scale war, the cadastral register has been closed for security reasons. Access is available to professional land

186

surveyors and notaries who deal with this matter. And as for me, I don’t want to suspect that something bad might be happening right now. Naturally, the cadastral data will need updating, and object passports will require adjustment to reflect new circumstances, such as incorporating a category for anthropogenic pollution. However, this discussion will likely gain momentum in the post-war period when data becomes publicly available. Ivan Moisienko:

In July 2022, I participated in a conference where many foreign lawyers were preparing lawsuits regarding war crimes. Ecology-Law-Human is currently collecting evidence to file a lawsuit against the Russian Federation for damages to nature. I encourage Ecoaction and everyone to gather facts and join in the preparation of the lawsuit. It is very difficult to collect reparations for damage caused to nature, because clear data is required, and it is difficult to collect it. Roman Korinets:

Thank you for raising this topic. The work is ongoing, and indeed, as world practices show, damage assessment and legal proceedings are quite lengthy, and we should prepare for this. In particular, we should record losses and collect evidence, still bearing in mind that the court’s decision can enter into force even 10 years later.

187

From the audience:

As we know, before the war, Ukraine was deemed to be the Breadbasket of Europe. Will it still be called like that, and how will the productivity of the soil change in general? What can each of us do to address this problem at the everyday level? Ivan Moisienko:

I’m sure Ukraine will still be a breadbasket, although there are certain risks. In recent years, agriculture has been quite aggressive, it has been an antagonist to environmentalists. I hope there will be no agrarian lobby and that what should be conserved will not be demined, cultivated, and financed independently. As for the role of people, there are many ways to reduce one’s environmental footprint. One can restore meadows on one’s country plot instead of cultivating the land. One can also reduce one’s consumption of animal-based foods because the production of 1 kg of animal food takes 10 times more carbon than 1 kg of plant food. Lorina Fedorova:

There really isn’t much we can do about land recovery, since we’re not agricultural producers, but we can keep being a civil society and defend the right to access information about the damage to these lands, their classification, etc. Regarding whether Ukraine can still be the breadbasket of Europe or the world, I have a counter question: do we need to be? Will our products be safe?

Roman Korinets:

This may be a topic for a separate discussion. I will only add that I completely agree with Ms. Fedorova. If the goals of the common agricultural policy of the European Union are the well-being of the population and environmental preservation, should we be proud that we are the leading sunflower exporters in the world, while we are depleting our soils doing it? Our agricultural productivity is not yet as high as in the EU, and, as Mr. Didyk said, 30% of the land is now contaminated with munitions. Thus, I think that the issue of food is not that relevant now. Issues of the people’s incomes and the availability of food for the population are more urgent. Ukraine is now actively engaged in land recovery and the demining process. Of course, not all farmers will be able to return to farming right away. However, summing up our discussion on who it is better to give the land to—people or nature, I believe the optimal solution lies in achieving harmony.

* * * A F T E R W O R D Over two years have passed since this discussion, so the team of Mystetskyi Arsenal found it important to note the (often disastrous) changes in the course of the war, the destruction of the habitats and the impact of the Russian terror on living beings. Thus, we asked one of the discussion participants, Ivan Moisienko, to comment on the dynamics and scale of the current ecological situation. According to data from the Ministry of Environmental Protection, as of November 2023, the war had affected 20% of Ukrainian conservation territories, amounting to a total area of about 1 million hectars. The intensity of sustained damage varies and includes the complete destruction, as in the case of Dzharylhach National Nature Park. Vast areas remain mine-infested, critically polluted, or completely burnt-out. We currently lack any complex assessments or reports concerning the environment in Ukraine. The state has its own priorities, namely repelling the invasion, while affiliated NGOs lack sufficient funding or lose their employees due to the war. The fog of war hampers systematic data collection and obscures the true extent of both the direct and indirect impacts of Russian aggression on our environment. Ivan Moisienko, like many other environmental advocates, sees the terrorist attack on Kakhovka Dam as the event with the most significant impact on Ukraine’s natural ecosystems since February 24th, 2022. This act of war had devastating effects on various species, particularly low-mobility benthic organisms in the mud, unable to cope with the sudden surge of water. Migratory birds lost their usual resting spots along their routes, while thousands of freshwater fish lost their spawning grounds, swept away into the Dnipro-Buh Estuary, where they would surely perish in saltwater.

188

Despite initial concerns, the worst-case scenarios did not come to pass. There were worries about the rapid drying of the former reservoir bed and contamination by heavy metals from industrial sites in Kryvyi Rih causing destructive sandstorms, or the spread of invasive plant species like ambrosia and hogweed.

189

Ivan also notes that prior to the attack, the Kakhovka reservoir used to be a generic freshwater body with low biodiversity, whose water used to ‘bloom’ frequently due to stagnation and rotting weeds. Now, on the contrary, we witness a very rich environment being formed, as a momentary release of huge amounts of water caused the creation of wide streambeds, meanders, distributaries, and islets.

Afterword by Andrii Myroshnychenko

However, as Ivan Moisienko reports from his monitoring group visits, the actual situation was significantly different from what was expected or predicted. The cracked waterbed quickly became covered with willows and shrubs. Within several months, from the first visit in June to October, over half of the area, once resembling a Martian wasteland, had been reclaimed by willow and other indigenous plants. This transformation could be attributed to various factors: willow blooming in June (the attack occurred on June 6th) and its natural adaptation to colonising riverbanks. Floating seeds from willows lining the Kakhovka Reservoir shores for kilometres dispersed downstream or settled on the riverbanks. Additionally, the willow’s ability to sprout without a dormant period facilitated its rapid growth. By October 2023, Ivan Moisienko and his colleagues observed dozens of willow saplings reaching heights of two to three meters, indicating favourable growth conditions.

Here is another telling story: the creation of the reservoir in the 1950s displaced many closely related endemic species of Centaurea from their typical growing sites, usually found in the sands of the Dnipro riverbank. According to Ivan, their expedition discovered a population of Centaurea Appendicata, totalling about one hundred plants, near Bilenke village in the Zaporizhzhia region. However, due to the Russians undermining the dam and the resulting outflow of water, the Centaureae were able to reclaim their habitats and had a chance to spread further. Ivan uses this example to argue against restoring the reservoir. The war continues, and ecocide is just one of its aspects. Ivan Moisienko hopes that in addition to research and addressing the war’s negative effects, which will take decades, another important consideration will be changing our use of natural areas, including stopping their agricultural use and prioritising preservation. That’s why he, along with many other environmental advocates, supports restoring the pre-dam Velykyi Luh ecosystem.

К І

О П

М А

А Р

Видання з нагоди виставки «Серце землі» Мистецький арсенал. Київ, Україна вул. Лаврська, 10–12 +38 (044) 288 52 25 artarsenal.in.ua Упорядник Андрій Мирошниченко Дорадництво Наташа Чичасова Тексти Ольга Жук Андрій Мирошниченко Олеся Островська-Люта Анна Погрібна Наташа Чичасова Транскрибація Ольга Дуденко Літературне редагування текстів українською Олександр Стукало Коректура текстів українською Вікторія Пушина Переклад Роман Гардашук Таня Родіонова Редагування перекладів Клеменс Пул Дизайн і верстка Костянтин Марценківський Фотоматеріали Олександр Попенко Координаторка друку Анна Зателепа Фінансування виставки здійснювалося зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut

Н Т

Д Н

А Е

Виставка «Серце землі» 25.11.2022-26.02.2023 Кураторська група Ольга Жук Олеся Островська-Люта Анна Погрібна Наташа Чичасова Учасники й учасниці Катерина Алійник Олександр Бурлака Катя Бучацька Богдана Войтенко Ксенія Гнилицька Андрій Достлєв і Лія Достлєва Анна Звягінцева Нікіта Кадан Жанна Кадирова Алевтина Кахідзе Катерина Лисовенко Дарина Мамайсур Еліас Парвулеско Антон Саєнко Олена Турянська Координація проєкту Андрій Мирошниченко Надія Червінська Технічний директор Сергій Діптан Графічний дизайн виставки Костянтин Марценківський Освітня програма Ліана Комарденко Катерина Макарова Анастасія Яблонська Координація публічних комунікацій Олександра Гаврилюк Марія Громова Анастасія Євсікова Олександр Попенко Особлива подяка Дмитро Ларін і 60-та окрема механізована Інгулецька бригада (60 ОМБр), військове формування Корпусу резерву Збройних Сил України

190

Publication on the occasion of the Heart of Earth exhibition Mystetskyi Arsenal. Kyiv, Ukraine 10–12 Lavrska St. +38 (044) 288 52 25 artarsenal.in.ua Compiled by Andrii Myroshnychenko Mentoring Natasha Chychasova Texts Olga Zhuk Andrii Myroshnychenko Olesia Ostrovska-Liuta Anna Pohribna Natasha Chychasova

191

Transcript Olha Dudenko Ukrainian copyediting Oleksandr Stukalo Ukrainian proofreading Victoria Pushyna English translation Roman Hardashuk Tania Rodionova English copyediting Clemens Poole Design and layout Kostyantyn Martsenkivskyi Photo materials Oleksandr Popenko

Heart of Earth exhibition 25.11.2022-26.02.2023 Curatorial group Olga Zhuk Olesia Ostrovska-Liuta Anna Pohribna Natasha Chychasova Artists Kateryna Aliinyk Oleksandr Burlaka Katya Buchatska Bohdana Voitenko Ksenia Hnylytska Andrii Dostliev & Lia Dostlieva Anna Zvyagintseva Nikita Kadan Zhanna Kadyrova Alevtina Kakhidze Kateryna Lysovenko Daryna Mamaisur Elias Parvulesco Anton Saienko Olena Turianska Project coordinators Andrii Myroshnychenko Nadiia Chervinska Technical director Serhii Diptan Graphic design Kostyantyn Martsenkivskyi Educational program Liana Komardenko Kateryna Makarova Anastasia Yablonska

Printing supervisor Anna Zatelepa

PR & communications Oleksandra Havryliuk Mariia Hromova Anastasiia Yevsikova Oleksandr Popenko

The exhibition was funded by the Stabilisation Fund for Culture and Education 2022 of the German Federal Foreign Office and the GoetheInstitut

Special thanks Larion Lozovoy Dmytro Larin and the 60th Separate Mechanized Inhulets Brigade, military formation of the Reserve Corps of the Armed Forces of Ukraine

УДК 7.06 У 32 ISBN 978-617-7981-05-2 Серце землі. Heart of Earth. — Київ: Державне підприємство «Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», 2024. — 192 с. Видання присвячене виставковому проєкту «Серце землі», який тривав у Мистецькому арсеналі від 25 листопада 2022 до 26 лютого 2023 року. У його межах було показано твори сучасних українських художниць і художників, які в різні способи працюють із темою ландшафту та зв’язку з ним і говорять про турботу до землі, а також про стратегії спротиву екологічному та економічному насильству, спричиненому війною. Подані у виданні тексти, як авторські, так і конспекти публічних дискусій, що супроводжували перебіг виставки, осмислюють ці питання і намагаються помістити їх у глобальний контекст. Видано ДП «НКММК «Мистецький арсенал» Свідоцтво ДК №5843 від 07.12.2017 Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» 61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11 Свідоцтво ДК №7032 від 27.12.2019 www.globus-book.com Формат: 170х240 мм Папір: Munken Pure, друк офсетний Гарнітура: MA DejaVu Sans, MA DejaVu Mono 700 примірників

Серце землі. Heart of Earth. — Kyiv: Public Enterprise “National Art and Culture Museum Complex “Mystetskyi Arsenal”, 2024.—192 p This publication is dedicated to the Heart of Earth exhibition project, which lasted in Mystetskyi Arsenal from November 25, 2022, to February 26, 2023. It brought together the works of contemporary Ukrainian artists who, in various ways, work with the subjects of the landscape and their connection to it, talk about caring for the earth, and discuss strategies for resisting environmental and economic violence caused by war. The texts presented in this publication, namely essays contributed by their authors and summaries of public discussions from the exhibition’s parallel program, reflect on these issues and consider them within a global context. Published by PE “NACMC “Mystetskyi Arsenal” Certificate DK No.5843 from 07.12.2017 Printed by JSC “Kharkiv Book Factory “Globus” 11 Rizdvyana St., Kharkiv, 61011 Certificate DK No.7032 from 27.12.2019 www.globus-book.com Format: 170х240 mm Paper: Munken Pure, offset printing Typeface: MA DejaVu Sans, MA DejaVu Mono 700 copies © PE “NACMC “Mystetskyi Arsenal”, Kyiv, 2024 © All images reproduced in the book belong to their respective owners

Видання надруковане за фінансової підтримки Державного міністерства культури та ЗМІ Німеччини в межах проєкту «Взаємообмін між німецькими та українськими літературними і книжковими секторами».

The publication is printed within the framework of the project “Exchange of the German and Ukrainian Book and Literature Industries”, funded by the Federal Government Commissioner for Culture and the Media.

Серце землі | Heart of Earth