Світлиця №67(3) 2019

74

ВИШИВАНІ ШЛЯХИ ПОДІЛЬСЬКИХ СКАРБІВ

23 серпня, напередодні річниці Незалежності України відбувся XIІ обласний фестиваль народної творчості «Скарби Поділля», започаткований з ініціативи управління культури і туризму Вінницької ОДА та обласного центру народної творчості. Всі райони та об’єднані територіальні громади Вінниччини взяли участь у цьому яскравому велелюдному дійстві, у виставках та інших мистецьких проектах, що зазвичай наповнюють одне з найбільших державних свят України. Центральною темою фестивалю стало перше десятиріччя культурномистецької акції «Вишивана доля Вінниччини» Скарби подільські – крила рушників, Ці сорочки, що їм – понад століття, В орнаментах, в узорах всіх віків, Ці дідухи з пшеничних колосків, І коровай… Чи є щось краще в світі?

Ф

естиваль «Скарби Поділля» – це феномен, до якого не можна звикнути. Здається, ті ж районні світлиці, обрамлені вишитими рушниками, те ж розма-

шиті подушки, старезна скриня, що в ній такі ж старі сорочки… А жінки, як і двісті років тому, співають: Виорю я нивку широкую, Та посію хмелика листатого, Та наварю пива солодкого, Та запрошу родиноньку далекую, По багату сестроньку коней пошлю, А бідній сестронці перекажу, А багата сестронька з калачами, А бідная сестронька з діточками…

Організатори свята І ця празникова світлиця, і жіночі костюми їття вишитих сорочок, те ж незліченне глиняне багатство мисок, горшків, макітер, куманців, а ще хтозна з яких років, і широкі спідниці з лєнтами, духмяна галерея хлібів і високоповажне зібран- і сорочки з незбагненними узорами, і пахуче ня дідухів та веселі перемовини майстрів і майс- сіно, що ним встелена долівка – оце і є тратринь – а разом з тим усе неповторне, незабутнє, диція, яку земляки знають і пам’ятають. А як запальні мелодії народних музик, як старовин- люди, які йдуть на пісню, розглядають все, на пісня, яку впізнаєш здалеку, по манері вико- шо є в цій ошатній «господі» – кожен килим, кожну веретку чи тканий рушник. нання, по особливому інтонуванню… І тоді хочеться пересікти широку фонтанну Вони відчувають, так як і я – тут українплошу, щоб підійти ближче до… (хто це там спі- ська душа – співчутлива, сповнена щиває?)… ага, до Теплицької світлиці, де Алла Во- рості і любові, здатна вмістити красу. А я вже прямую до линець керує колективом жінок фольклорного театру «Добродеї». Світлиця прибрана тканими локації «Вишивана доля рушниками та скатерками. Дерев’яні лавки, ви- Вінниччини», побачив-

ши нашу шановану Галину Іванівну Данилюк, заслуженого майстра народної творчості України, автора ескізу однойменного восьмиметрового рушника Вінниччини, який є своєрідною візитівкою області і на всеукраїнських фестивалях. Галина Іванівна відкрила для багатьох вишивальниць з районів таємниці різних технік. Попри поважний вік, майстриня не пропускає жодного мистецького заходу організованого центром народної творчості. Їй завжди є що сказати і показати молодим. Надбання Галини Данилюк – це рушники, серветки, доріжки, це філігранні роботи, в які вкладено душу, як в оце панно з об-

2

разом Тараса Шевченка. Нині вона поряд з іншими вишивальницями зустрічає таку гарну дату – десятиріччя акції «Вишивана доля Вінниччини» на фестивалі «Скарби Поділля». Роботи Ірини Савчук, Тетяни Войнаровської, Людмили Голови, Надії Людкевич та багатьох інших майстрів тішать око, а сама акція стала однією з найяскравіших сторінок мистецької книги Вінниччини. Тож дивовижне вишиття цвіте сьогодні у всіх «світлицях», на сорочках всіх учасників фестивалю, на всіх концертних площадках Вінниці. «Вишивана доля Вінниччини» – жива і суща у всіх їх виявах, у творчості подільських вишивальниць, що дба-

ють нині про розвиток цього «квітчастого» напрямку, цих давніх традицій, відродження яких ми бачимо тепер, особливо в день Незалежності України. Завдяки майстер-класам і творчим семінарам, організованим за сприяння ОЦНТ, знову зазвучали колись призабуті слова: низь, мережка, низинка, качалкова гладь… Про це може чимало розповісти Євдокія Ма-

Євдокія Мазур

зур, керівник клубного формування «50 плюс» при Тульчинському РБК. В тульчинській світлиці виставлено її сорочки, рушники, вишиті лиштвою (червоне з сірим), низзю блакитною, вишневою… а ось обрядовий рушник (весільний), у чорно-червоних барвах, виконаний косим хрестиком, штапівкою, в центрі якого – дерево життя. Євдокія Францівна нині дає майстер-клас з техніки вирізування. Ми знаємо, що на всіх заходах майстриня намагається презентувати суто східно-подільську орнаментику: «і сигми, і безконечники (символи води і життя), і вужики (ески) – символи благодатності». Зацікавлений відвідувач дізнається і про ромби (перехід з минулого у майбутнє, з духовного – в земне, матеріалізоване).

– В середині ромба, – як розповідає Євдокія Францівна, – стилізований хрест, найбільший оберіг. Також ромб – це ще й повна ружа або як її називають «зірка Богоматері»… Отож не дивно, що чоловічу сорочку, яку Євдокія Мазур вишила білою низзю на блакитному фоні, одразу і купили у майстрині. А ще в тульчинській світлиці – чудові обрядові хліби, що їх пекли коровайниці із Заозерного – Галина та Ірина Козубовські, Євгенія Піщенюк, а також Антоніна Мороз із Маньківки та Галина Щербата з Білоусівки. Охороняли цю світлицю дідухи Антоніни Бондарчук. Липовецька світлиця, як завше, обрамлена вишитим рушником району. Тут рушники і серветки Білецької Надії, картини В’юник Наталії. Дідухи, створені майстринями Ніною Пьонтик, Аліною Головатюк, Любов’ю Степанюк. В центрі стола – коровай, спечений Жук Мариною. Найбільшу цікавість викликають картини Юрія Пасічника, який живе в Китаї. Липівчанки жартують: «Дружина – китаянка,

діти – китайці, а він – українець. Щороку на День Незалежності приїжджає в Липовець, дає картини на виставку». Отакий взірець патріотизму – справжнього непідробного. Його картини – це пейзажі рідної землі, які кличуть митця додому, і не коли-небудь, а в день величного державного свята. Роботи Любові Сиворог не вперше прикрашають світлицю Тростянеччини. Майстриня керує любительським об’єднанням «Ободівчанка», куди входять 17 вишивальниць. Недарма про цих жінок підготувала у свій час телепередачу заслужений журналіст України Ганна Секрет. А нині тут представлені рушники, картини, ікони, покрівці, ляльки-мотанки. Родзинкою цієї колекції

4

є ляльки в костюмах різних областей та регіонів України. Дуже цікава колекція. Вінниччани охоче фотографуються біля неї. Вишивальниця Галина Очеретна презентує творчість тиврівчан. Рушники Казанець Галини, Юрчак Олени, Сахарової Зінаїди і самої Галини Бернардівни заквітчали нині тиврівську світлицю. Тут зручно розташувались вишукані обереги Любові Цаплюк та Олени Задорової, розкішний вівсяний дідух Валентини Пітерової, а також короваї та обрядові хліби Олесі Рябої, Татяни Білоус, Ганни Шамоти, Наталі Пилявець, Оксани Гречки, вабили духмяним запахом та майстерним виробленням всіх отих листочків, шишок, колосочків, характерних для подільських короваїв.

Театр костюма з Оратова Гайсинчани розмістили у своїй надзвичайно єнко увінчали світлицю своєю життєдайною сутмісткій експозиції роботи різьбяра Юрія Дячен- тю. Козятин представив вишивку Любові Валька. Його знамениті кобзарі і лірники органічно вписувалися в контекст нинішнього дня – 28-ї чевської: сорочки, рушники, лляні костюми, які річниці Незалежності України. Кераміка Тетяни можна і треба одягати саме в ці дні, коли у виШпак і Валентини Живко, герб України, вишитий шиваних строях дівчата і жінки та й чоловіки з Катериною Журавською, ляльки-мотанки бібліо- гордістю одягли вишиті сорочки на честь свята. текаря Надії Чорної, весільний коровай, дідухи з Дідухи Віктора Воловика обступили ці вишивані села Харпачка і навіть вигадливі вироби з горіхів багатства навкруг світлиці. Шаргородська світлиця пишається цілою гата композиції з гарбузів – все було підпорядковано темі України, культури її побуту та розвитку лереєю рушників із громад всіх сіл району. Вони, як сонячні промені об’єднались навкруг рушнинародної творчості. Погребищани виставили пречудові роботі ка районного. Вишивальниця Юлія Михалко дає Олександра Шульганя, що в них рідкісне поєд- майстер-клас, вправно орудуючи голкою. Одразу нання філігранної техніки, складного сюжету в видно – це рідне діло – і захоплення, і миті наобрамленні подільських суцвіть. А в цілому вони тхнення, і відпочинок. А поруч Мурафська ОТГ є виявом високої духовності, бо саме такою ду- демонструє рушник Галини Пленцак, Олени Шаховною особистістю є автор. Розшифровуючи повалової, Ганни Данілкіної, вишиті бісером карособливості експозиції, працівники культури тини Валентини Маркот. Поруч – короваї Тетяни Погребищенського району, сказали таке: «Ми хо- Габаль, дідухи мурафських майстрів. Гурт мутіли, щоб оця сорочка Насті Присяжнюк своїми зик «Джура» (Джуринська ДМШ). Бершадські скарби представляв районний рукавами «обняла» картину «Маки» Олександра Шульганя, в центрі якої – книга Насті Андріанів- краєзнавчий музей. Отож всі старовинні вишиті і ни «Пісні Поділля». Експозицію вінчав великий ткані речі, а також картини і вироби з дерева – все це символізувало культурні надбання Бершаддідух, привезений із села Сніжна. Ямпільська світлиця заквітчана вишитими щини. Вишивальниця Ніна Кирилюк показує майсорочками народного аматорського колективу подільської вишивки «Солов’їні вічка» (керівник стер-клас біля Мурованокуриловецької світлиці, – Тетяна Поплінська). Учасники студії володіють яку прикрасили чудові рушники сільських грорізними техніками, вони продовжують традиції мад і району. Вишивані багатства Томашпільщини траславних подільських вишивальниць. У крижопільській світлиці, у контексті гармо- диційно представляла Олена Штифурко нійного поєднання всіх барв і узорів виділяють- – сорочки, рушники, серветки, скатерки. ся рушники заслуженого працівника культури Сама вона у вишитому костюмі подільВікторії Кубаль, а також Любові Косташенко. Ро- ських кольорів – жовте з зеленим. Отож боти Ганни Лагуни, яка є не просто працівником вона вишиває і розповідає про традиції культури району, а майстринею, стали частиною вишивання у цьому краї. І пишні дідужиття цієї натхненої жінки, без якої важко уяви- хи, і духмяні короваї, які пекла Марія ти народне мистецтво Крижопілля. В ці ляльки, Насінник, і все, що є в світлиці – народконики, «дідушки» вкладено душу, натхнення і жувало сподівання на те, уяву талановитої особистості. Короваї Надії Ро- що традиція житиме.

го зачарованого дійства, коли жіночі руки вправно і швидко виробляють квіти, листочки, пташечки для багатого весільного короваю. Немирівчани представили рушники Світлани Книш (качалкова гладь). Художниця Людмила Сильникова, яка, власне, займалась організацією виставки, розмістила в експозиції портрет Тараса Шевченка – суворого, задуманого, задивленого в майбутнє, на тих «правнуків», до яких звертався у поемах. Зацікавили нас роботи Наталі Безпалової, молодої майстрині, яка привезла дитячі вишиті костюмчики – сорочечки, спіднички, віночки, пояси. Наталя веде гурток при Немирівському РБК, де навчає дітей вишивати та робити прикраси з бісеру. У літинській світлиці, крім вишитих рушників, (в основному Наталі Гуцалюк) – вишите панно «Молитва за Україну». Цю роботу створила майстриня Надія Демкова. Всім хотілося сфотографуватися біля барської світлиці, а саме коло здоровенного півня із сіна. Тут ми Олександр Шульгань, художник, майстер побачили посуд Наталії Гаєвської, її глечики, а також вироби із соломи. Коли ми підійшли до хмільницької світли- Прикрашали експозицію «живі натюрморти» із ці,то відкрили для себе творчість Ольги Троцької. серпневих фруктів та овочів. Роботи Валентини Вона стояла у розкішному платті, все круг неї Гончарук були присвячені акції «Вишивана доля було вишитим, навіть … пісенник «Живи, цві- Вінниччини». ти, співай, моя Україно!» адже Ольга – солістка Весь обшир чернівецької світлиці заповниСкаржинецького СБК. На це плаття зглядалися ли ікони, скатерки, рушники, серветки Галини всі, як і на пісенник. Хмільниччина представила Іваськевич, яка нині давала майстер-клас. Випічзнамениті куманівецькі хліби Валентини Зенюк, ку привезли з Гонтівки, де навіть прізвище – Маа також родинні і хрестинні хліби та жайворонки рія Бохонець вказує на рід занять майстрині. з думенок, а ще книш з Великого Митника, ляльВ оратівській світлиці розмістили в основки завклубом Марущак Олени з Клітенки. ному роботи молодого майстра, нашого колеги, Біля калиівської світлиці, уквітчаної, як і го- Сергія Бугая. Його тарелі і картини з прекрасним диться, рушниками, та огородженої дідухами, подільським розписом заповнили весь простір майстриня-коровайниця Лілія Ступак дає май- світлиці. В центрі пишався коровай, спечений стер-клас. Люди уважно придивляються до цьо- знаною майстринею Вірою Лопатинською. Ціла

6

Ансамбль «Лілея», м. Калинівка гвардія дідухів (Кирик Олени, Ковальчук Надії, ринського району на рушнику. Карту району в Козак Валентини, Левши Ганни) виструнчились орнаментах цього краю створила Ірина Ольхова. Люди ходили від світлиці до світлиці, розбіля цієї експозиції. А Піщанський район представив свою акцію глядали експонати, спостерігали дійство май«Вишивана доля піщанського краю», в якій взяли стер-класів, спілкувалися між собою, підчікували участь всі громади, вишивши тринадцять рушни- початку концерту «Молодь – майбутнє України», ків з узорами, характерними саме для своєї міс- для якого вже налаштована сцена. Біля сцени діцевості. Весільний коровай Слитюк Наталії, був вчатка та хлопчики готувались до виступу. Їхні спечений, за словами працівників культури, за старовинні і сучасні костюми, стрічки і віночки, сорочки та жупанчики, черевички та чобітки, вимогами традиції. Жмеринчани привезли колекцію старовинно- плахти і намиста, все тішило серця подолянам. го одягу, яка належить Ніні Манілко з Носковець. Виступи солістів і колективів, пісні і запальні Це сорочки старовинні і сучасні, та рушник з 1916 танці вінчали цей величний день і цей прекрасроку. А Валентина Залихівська вишила герб Жме- ний фестиваль, який був задуманий в ім’я збереження традицій роду. Вже впродовж п’яти років цей творчий проект представляє кращі колективи та солістів з багатьох районів на обласне свято. В цьому нас порадували своєю творчістю 48 учасників, серед яких були також аматори з ОТГ, з якими налагоджується співпраця. Все, що ми побачили нині, і є отими багатими подільськими скарбами. Але щоб це осягти і зрозуміти, комусь треба було відшукати, зберегти, описати для поколінь в майбутніх. Це робота всіх працівників культури, всіх небайдужих подолян, які кохаються в красі, знають звичаї, шанують традиції і народну творчість, що дала такі пишні сходи за роки незалежності. Відроджені ремесла, віднайдені пісні, творчість молодих майстрів, які лише народилися в 1991 році – це і є здобутки народної культури, це ті скарби, якими ми володіємо, не завжди знаючи їм ціну. Відрадно, що на нинішній виставці «Скарбів Поділля» взяли участь стільки молодих майстрів – вишивальниць, художників, гончарів, авторів прекрасних робіт, що вселяє надію на продовження традиції. Адже саме народна культура є однією з головних ознак ідентичності українців серед народів світу. Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Вклоняємося матері і рідному селу Село моє, краплиночка на карті, У світі невідоме, та дарма…

Щ

е з дитинства пам’ятаю, як збиралася молодь і люди старшого віку в селі на купальське свято. Рано-раненько бігли ми за різнотрав’ям, щоб сплести віночок. Бабуся розповідала, яка трава що означає. У дівчат віночок мав бути – згідно віку. Для маленьких – з рум’янку, деревію, щоб були здоровими, листячко дубове, щоб міцними і сильними. Для дівчат, що вже задивляються на парубків, впліталися ружі і рожі, щоб кохання приходило, щоб заміж виходити. А скільки цікавих легенд, повір’їв, переказів про це свято зберігалося серед народу! Ми колись малими слухали ці розповіді, завмираючи від передчуття чогось незвіданого. Таких чудес, які трапляються на свято Івана – Купайла більше ніде не зустрінеш. А нинішнім дивом і великою радістю став фестиваль, що вже вдруге розцвів в Долинянах різнобарвною веселковою квіткою. «Вклонімось матері» - так назвали цей фестиваль, що став святом душі. Нині саме на святкування Івана Купайла до цього маленького села з’їхалися артисти та колективи, щоб взяти участь вже у другому обласному фестивалі авторської пісні «Вклонімось матері». Дивлячись на жителів, що ще з раннього ранку займалися приготуваннями біля сіль-

8

ського клубу, на ті світлиці, які лагодили гості з аж 24 громад Мурованокуриловецького району, думалося: от як би в кожному селі на Поділлі і на Україні так жило, а не оживало тільки від свята до свята. Розпочалося це дійство старовинною купальською піснею: Кругом Мареноньки, ходили дівоньки, Стороною дощик іде, Стороною, та й на мій барвіночок зелений… А молоді дівчата, що водили хороводи кругом прибраної верби у віночках з живих квітів, повернули у дитинство, порадували піснями і танцями. Я, до речі, і кілька гілочок верби, заквітчаної стрічками, додому привезла. Гості, які приїхали сюди з багатьох міст і сіл району та області були в захоплені від можливості зустрітися з народною артисткою України Надією Шестак, яка в село Долиняни не приїхала б просто так. А от на запрошення народного артиста України Станіслава Городинського приїхала з задоволенням. І з людьми поспілкувалася, і пісень заспівала. Як зазвучали зі сцени слова першої пісні Сину, сину, сину, ангел мій, Я тобі щасливу зичу долю Ти добре серце матимеш в житті, А я завжди пишатимусь тобою… Жінки тихенько почали витирати сльози, певне ж, згадували своїх синів, які далеко, і тішилися тими дітьми, які приїжджають частіше до рідного села, а ще, напевне, згадували свою односельчанку Ганну Городинську, яка виховала прекрасного сина, тепер вже народ-

Народні артисти України Надія Шестак і Станіслав Городинський ного артиста України, і він не забув дорогу до рідного дому і рідного села, і сюди вже вдруге запрошує відомих артистів та колективи, щоб подарувати землякам свято. Він і зараз доглядає свою рідну хату, в якій народився і виріс. Вона стоїть, розмальована квітами, ніби чекає гостей, як мама колись – у квітчастій хустці. Їх так багато, тих проблем у житті кожної громади, кожної людини, кожної родини, але особливо їх багато у таких маленьких селах, де нема роботи, нема перспектив, вже закрили школу. І люди, які там живуть, особливо старенькі, просто радіють кожній можливості зустрітися з митцями, з гостями, які поділяться новинами, розкажуть щось нове… Справді, як же мало людей залишилось в селах. В основному – люди старшого покоління і онуки на літо. А колись в таких селах народжувались майбутні вчителі, лікарі, вчені, артисти, художники, поети. Де ж було і зростати їм, як не серед кучерявої зелені садів, над тихими берегами ставків та річок, біля чистих криниць, біля греблі, обсадженої вербами. Мистецькі здібності народжувались в селі, де не було міської суєти і шалених ритмів життя. І от нині артисти, раптом згадавши свої витоки, завертають в рідне село, щоб віддати належне рідній землі, повернути безмежне тепло за щедрий дар таланту. Саме так і зробив Станіслав Городинський. Пройшовши успішні життєві сходження, подолавши кар’єрні сходинки, він досяг вершин – став народним артистом України. Мамина пісне над подільським селом, як ти кличеш додому, як ти нагадуєш про роки дитинства і юності… Свято згуртувало не тільки сільських жителів, а й всю громаду Мурованокуриловецького району. Кожен на своїй території наводив лад на дорогах, обкошував бур’яни, лагодив тини,

підбілював дерева чи садив квіти. Такі от і болючі, і сумні роздуми над долею подільського, ба, навіть українського села. Бо хочеться, щоб села були квітучими, повними людського гомону, з вірою в майбутнє. Але ці гостини у Долинянах уже другий рік поспіль, налаштовують на позитив. Ми раділи зустрічі з жителями Мурованокуриловеччини, так як і вони раділи зустрічі з нами. І всі учасники, а серед них – заслужений артист України Олексій Ричко,( до слова, він теж з села Кирнасівка Тульчинського району), де започаткував Всеукраїнський фестиваль «Від Поділля до Карпат», і Юрій Грицюк, який народився в Барському районі, (з шести років, після смерті матері, був в інтернаті), зворушені таким щирим ставленням і душевним теплом, яке випромінюють всі глядачі. Заслужений артист України Ігор Юрковський народився в містечку Бар, сказав, що надзвичайно приємно було завітати в гості до сусідів. Вокальний дует «Коханий, кохана» з Калинівки, співак Михайло Мода, родом з Закарпаття, всі були зворушені таким трепетним ставленням до родинних цінностей, до односельчан. Прямо зі сцени ділилися враженнями учасники тріо Вінницької обласної філармонії – заслужені артистки України Галина Король і Лідія Остапчук та Олександр Остапчук, усі також родом з сільської глибинки, хоч і з різних областей. Вони виконували пісню на слова Оксани Городинської і музику Станіслава Городинського «Дорога в село»: Таке далеке й дороге село, Неначе літ минулих не було… Лелечий клекіт, жовті клени восени І край дороги кучеряві ясени…

Рівненські козаки Ці фестивалі для маленьких сіл, як життєдайне джерело, як ковток живої води для того, щоб воскреснути, щоб лунала пісня, будила в душі любов до рідної землі. На мою думку, місто нас робить байдужими до природи. Ми перестаємо помічати те прекрасне, що нас оточує, ніби байдужіємо, черствіємо душею... Але хай частіше нас кличуть додому спомини про своє село, про батьків, матерів, рідну хату, як покликали Станіслава Городинського. Він виступив у фіналі концерту, вітаючи земляків, виконуючи пісні про маму, про любов, про Україну і рідну землю.

10

А ми, витираючи сльози радості, про себе просили Бога, щоб побільше таких синів народжувалося у наших українських селах. І дякували матерям, які моляться за нас на небесах… Мчать роки в далечінь, їм нема вороття, Пролітають над рідним порогом… Поклонімося тій, що дала нам життя І піснями встеляла дороги. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

МАЛЬОВАНА ХАТА

Н

е випадково симпозіум народного малярства «Мальована хата» проводився у мальовничому селі Носиківка, що на Шаргородщині. Саме на цій землі зростала самобутня майстриня наївного малярства Марія Деркач. Змалечку вона милувалася барвами й красою місцевої природи – ярів, перелісків, чарівних краєвидів своєї рідної Носиківки. Оскільки вона виросла на тутешній землі, тому і мислила її образами та вважалася мисткинею питомо народною. Її картини були світлими і яскравими. Кольорова гама її робіт покликана утверджувати красу і життєдайність. Уславлюючи творчість Марії Деркач і вшановуючи її пам’ять, в серпні нинішнього року з’їхалися до її рідного села відомі художники–учасники симпозіуму народного малярства

справи мають наслідувати і інші області. Прикладом цього є Тернопільщина і Полтавщина. Проведення таких симпозіумів дає кожному із нас можливість заглибитися в ті безцінні традиції настінного хатнього розпису, які здавна побутували на Україні. Майстер-класи художників – учасників симпозіуму супроводжувалися розповідями про традиції цього виду народного мистецтва, що приковували увагу жителів села, як молоді, так і старших. Наталя Студенець з Києва повідала про українську жінку-берегиню родинного вогнища: «Кожна жінка прагнула прибрати свою оселю чи рушниками, чи веретами і килимами, чи витинанками. Влітку квітчала свою оселю букетами квітів, а ще більше настінним розписом, щоб вирізнитися з-поміж інших мешканців села своїм смаком та прагненням до прекрасного.

Художники-учасники симпозіуму «Мальована хата» з Київської, Хмельницької, Черкаської областей та м.Вінниці, Шаргородського, Оратівського та Могилів-Подільського районів. Свій старт симпозіум взяв ще в 2011 році у наддністрянському селі Сліди Могилів-Подільського району, на батьківщині відомого скульптора, художника, журналіста, голови громадської організації «Арт-Слід» Миколи Крижанівського. Власне з його легкої руки при підтримці управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласного центру народної творчості симпозіум успішно проводиться в різних селах районів області щороку. Про цю акцію знає вся Україна і не дивно, що гарні

Як усяка пташка дбає про своє гніздо, так і жінка клопочеться прикрашанням житла». В свою чергу Іван Козар з м.Хмельницького зауважив про хист жінки до творчості: « Не кожна жінка має хист до малювання, адже розпис хатніх стін потребував від жінок зосередженості та терплячості. Талановиті жінки малювали інтуїтивно, без всяких ескізів. Як в народі кажуть: «Як рука поведе, таким і буде малюнок», для цього потрібно мати бажання та настрій». Іван Горобчук, заслужений майстер народної творчості України, голова осередку майстрів

»

Василь Слободянюк «До школи» Національної спілки майстрів народного мистецтва розповів про виготовлення в давнину фарб: «Старанні господині оновлювали свої розписи двічі на рік, навесні і восени. В далеку давнину жінка-майстриня власноруч готувала фарби використовуючи соки вишні, шовковиці, бузини, пелюсток соняшника, відвари цибулиння. Використовували і сажу і перетерту білу, жовту або руду глину. Як в’яжучу речовину до саморобних барвників додавали яєчний жовток чи молоко. Фарба з таким додатком була тривкішою. Так і наносили на стіну фарби хто чим – пір’ям, колосками, кукурудзяними качанами,

12

Іван Козар м. Хмельницький

штампами з картоплини. Пензлі робили з котячої шерсті, або ж кінського хвоста чи з чогось іншого». Оксана Городинська, заслужений працівник культури України, майстриня з багатьох видів народного мистецтва, директор Центру народної творчості Могилів-Подільської міської ради повідала про орнаментику розписів: «За традицією розпис починався з печі, де зображували птахів. Це були павичі чи якісь інші птахи. Потім малюнок переходив на стіни, на яких переважно малювали вазон з елементами виноградного листя та кетягів, що символізував добробут сім’ї або деревце, так зване дерево життя, що символізувало світобудову. Розмальовували квітами і надвіконня та кутки, щоб весело і тепло було в хаті в будь яку пору року. Оскільки килимів раніше не було, розмальовували під килим і глуху стіну над ліжком. Завдяки розписам, хата завжди мала чепурний та веселий вигляд. Як стверджує народне прислів’я: «У веселій хаті живуть веселі люди»». Такі розповіді художників та розписані ними об’єкти села надихали жителів Носиківки на творення краси, починаючи із своєї хати, із свого села. За такий короткий проміжок часу (лише п’ять днів) дев’ять учасників симпозіуму розмалювали 17 об’єктів села, а саме: школу, магазин, поштове відділення, хати, ворота, тощо. У їх настінних розписах було відображено історичне минуле та побутове життя се-

«Синя птаха» Смеречинська Аліна, м. Вінниця лян (обрядова композиція «Подільські музики» і «Козак Мамай» Івана Горобчука з м.Вінниці, історичне минуле «Козак Мамай» Івана Козара з м.Хмельницького, Василя Слободянюка, заслуженого майстра народної творчості України з м.Вінниці та Миколи Крижанівського з м.Могилева-Подільського, «Дерево життя» Сергія Бугая з с.Човновиця Оратівського району та Оксани Малобельської з м.Черкаси, квіткові орнаменти Наталі Студенець з м.Києва, Аліни Смеречинська з м.Вінниці та Оксани Городинської з м.Могилева-Подільського. Село ожило і засяяло яскравими барвами, стало значно привабливішим. На урочисте закриття симпозіуму зібралася вся громада Носиківців на чолі з сільським головою головою Василем Гончарем, який приділяв особливу увагу стосовно перебуван-

Оксана Малобельська «Диво-птахи» м. Черкаси

ня художників в селі. Головною подією для мешканців села стало відкриття меморіальної дошки Марії Деркач, відомої місцевої художниці. Дошку було встановлено на стіні Носиківської сільської ЗОШ І-ІІ ступенів на площі якої і відбувався заключний захід симпозіуму. Великою приємністю для кожного з нас була присутність доньки Марії Деркач Лариси Василівни з внуком. Почесними гостями заходу були Федір Панчук, художник, заслужений діяч мистецтв України, який особисто знав Марію Деркач та власне він і виявив талант мисткині. Щирі слова подяки висловив учасникам симпозіуму перший заступник голови Шаргородської райдержадміністрації Юрій Борисович Щур, який вручив учасникам симпозіуму дипломи та пам’ятні сувеніри. Художники також були відзначені дипломами управління культури і мистецтв облдержадміністрації з врученням друкованої продукції ОЦНТ. Тетяна Янчурська, начальник відділу культури і туризму Шаргородської райдержадміністрації, вручила майстрам подяки та стипендію від спонсорів Шаргородщини в розмірі 1000 гривень. Та головним безцінним подарунком для учасників симпозіуму від жителів села був запашний святий хліб на вишитому рушнику, що свідчив про безмежну гостинність шаргородців. Святковий настрій для всіх присутніх створювали концертні виступи кращих місцевих творчих колективів, а також виставки місцевих художників – Марії Деркач, Наталії Гуляєвої-Смагло, Ніни Білоус, Тетяни Кардаш. Прекрасні рукотворні вироби працівників та учнів місцевої ЗОШ та СБК вражали своєю вишуканістю.

«Яблуня – дерево життя» Сергій Бугай Запахи смачних традиційних страв місцевої кухні створювали атмосферу святковості та гостинності. Не дивно, що мистецький проект «Мальована хата» користується популярністю серед подолян. Адже кожен захід вміщує в себе кілька складових. Це і вшанування памяті тих народних митців, які відійшли в кращі світи, це і утвердження традицій малярства, зокрема подільського розпису, це і спілкування народних умільців та професійних художників, це і краса творчого процесу, яку може спостерігати кожен, зокрема житель далекого села, це і чу-

14

дове видовище закриття проекту з концертом і виставками, з виступами очільників краю, це можливість підтримання і благодіяння з боку наших меценатів. Оця багатовимірність проекту вселяє надію не лише на відродження традицій народного малярства, а й духовного відродження. Тому й чекаємо щороку з радістю цього неймовірного симпозіуму «Мальована хата». Заступник директора Вінницького ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Відкриття меморіальної дошки Марії Деркач

Іван Горобчуке «Мамай»

Таїнство творення краси на Всеукраїнському молодіжному пленері гончарів та живописців пам’яті Олександра ГАНЖІ

Т

ворити дивовижну красу із глини – таким прагненням було сповнене все творче життя відомого самобутнього подільського майстра гончарного мистецтва Олександра Ганжі, який віддав улюбленій справі чимало років. На мистецькому видноколі його ім’я широко відоме як в Україні, так і далеко за її межами. За роки невтомної праці у майстра виробився свій власний гончарний стиль, який не йде врозріз зі старовинними технологіями минулих століть. Особливість його полягає не так у формі, як в образах. Митець залишив у спадок прийдешнім поколінням свої чудові вироби з глини. Олександр Дорофійович прищепив хист до художньої творчос-

ших молодих віртуозів глини. Головним організатором цього заходу є Іллінецька ОТГ. Ідею проведення заходу підтримали управління культури і мистецтв облдержадміністрації та Вінницький обласний центр народної творчості. Цьогорічна зустріч молодих гончарів видалася особливо результативною. На мистецький пленер з’їхалися 29 студентів: Харківської академії мистецтв та дизайну (11осіб), Львівської Національної академії мистецтв (5осіб), Тульчинського коледжу культури (8 осіб) та художнього відділу Вінницького вищого художнього професійно-технічного училища №5.

(5 осіб).

Молодь за збереження народних традицій

16

ті і своїм синам Петру і Степану. Нині –це відомі художники в Україні. Саме на честь знаного майстра гончарного ремесла – Ганжі Олександра Дорофійовича, в мальовничому селі Жорнище, що на Іллінеччині, де народився народний умілець та знайшов свій останній спочинок, і був започаткований в 2017 році всеукраїнський молодіжний пленер гончарів та живописців, присвячений його пам’яті. Цього року з легкої руки заслуженого працівника культури України, начальника Центру культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької міської ради Миколи Федоровича Романова, який є ініціатором проведення пленеру, втретє в с.Жорнище та м.Іллінцях потужно сурмив літній мистецький збір для найобдаровані-

День у день, упродовж п’яти днів гончарний круг шерехкотів в оточенні велелюдного натовпу дітвори і дорослих. Щасливі молоді гончарі і живописці показували, як зі збитого місива глини народжувалися диво-вироби, а з-під пензля буяла природа. Потримавши в руках ці витвори, не можна було приховати захоплення красою цих дивовижних скульптур, що уособлюють індивідуальне трактування традиційних персонажів народного мистецтва. Журі, у складі якого були Володимир Титаренко, заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець, провідний методист з НКС ОЦНТ (голова журі), Микола Романов, Василь Рижий, викладач відділу декоративно-прикладного мистецтва Тульчинського коледжу культури та Євген Альніков, магістр,

завідувач лабораторії Харківської державної академії дизайну і мистецтв віддали пальму першості скульптурній композиції «Це все, що маю я» Василя Рижого, яка відобразила колоритний образ гончара Олександра Ганжу. П’ять днів на базі Іллінецького районного будинку культури кипіла робота, навіть не робота, а свого роду – таїнство. Це був справжній дивограй мистецької фантазії. Чого тут тільки не було і тарілки, і чудернацькі фігурки колоритних образів українців, і вишукані керамічні панно, і горщики, глечики, миски, дзбанки, куманці та іграшки ( коники, баранчики, свищики). Але великою приємністю для земляків стали роботи учасників пленеру, присвячені пам’яті великого митця. Це: оригінальна композиція Євгена Альнікова «Карабела Ганжі», Андрія Літвіна з Вінниці «Мандрівник зі світу Ганжі», Максима Рижого «Ганжавр», та як уже мовилось Василя Рижого з м.Ладижина «Це все, що маю я», Дар’ї Матвєєвої з Харкова керамічне панно «В стилі Ганжі». Живими й одухотвореними сприймалися дивозвір і дивоптахи Дмитра Рижого з м.Ладижина «Левоман», Вікторії Шаповалової «Баранець», Наталі Золотарьової «Жовтодзьобик», Катерини Яковлєвої «Дитя лісу» з м.Харкова та Ірини Резніченко зі Львова «Дракінь». Колективна робота «Подільські квіти», виготовлена студентами Тульчинського коледжу мала оригінальні суто народні форми, що вирізнялися гармонією в лініях і формах. Приваблювали своєю вишуканістю і неповторністю керамічні панно «Між нами» (філософська робота) та «У ритмі сучасності» Олени Коломієць, «Лотос» Дарини Бондар та «У ритмі моря» Наталі Золотарьової, студентів Харківської академії дизайну та мистецтв, а також «Декоративний пласт», «Дари осені» та «Спогади дитинства» Андрія Літвіна та Ольги Крот з м.Вінниці. Привертала увагу глядача своєю загадковістю вишукана скульптура «Дама з Амстердама» Анастасії Ромбовської з м. Харкова. Характерні образи проглядалися в роботах Алевтини Халамам зі Львова «Два дядьки» та Наталі Лавренюк, викладача Тульчинського коледжу культури « Я і жінка моя». До речі, за час пленеру гончарі зробили понад 60 виставкових робіт, а художники написали понад 16

живописних картин. Щодо живописних картин учасників, то варто було пересвідчитися у тому, що в стриманості зображуваного відчувалася висока експресія й емоційність почуттів, самобутність художнього мислення молодих художників. І хотілося якомога більше відтворити живописних пейзажів Іллінеччини. Головні персонажі їх картин – природа і краєвиди. Вони наче промовляли то лагідним шумом збуреного вітром різнотрав’я, то згукуванням птахів. Кожен живописець вибирав свою локацію, де він по своєму бачив ту неповторну красу пейзажу. Єлизавету Євстігнєєву і Ірину Резніченко, студентів IV курсу Харківської академії дизайну і мистецтв привабила річка Соб, красу якої вони відтворили в своїх картинах «Тихі води. Іллінці» та «Соб». Дмитро і Василь Рижі облюбували кратер метеорит «Іллінецька астроблема» і написали цікаві етюди «Надвечір’я» і «Біля річки Соб». Інші обрали живописні краєвиди околиць Іллінців і с.Жорнище, що прочитуються на картинах Марії Чайковської «Іллінецькі поля», Ірини Якимчук «Лісництво», з м.Вінниці. Бочка Вікторія з м.Львова - «Пейзаж» і Дарія Єгорова «Етюд». Але найбільше диво сталося в день урочистого закриття пленеру, коли у фойє районного будинку культури веселкою осяяла імпровізована експозиція виставки

виробів учасників пленеру. Картина, що не піддається слову – тільки замилуваному зору. Саме ці роботи стануть окрасою майбутнього музею Олександра Ганжі в с.Жорнище. Створити його заповзялися земляки –сільська і міська ради та Центр культури, мистецтва та естетичного виховання. Під час урочистого закриття пленеру в своїй промові викладач Харківської державної академії мистецтв і дизайну Альніков Євген Миколайович сказав: – «Найцінніше тут для молодих майстрів – душевна розкутість. Те, що створене руками, що йде від землі, воно вічне, а тому не може зникнути і пропасти. Гончарство залишиться, ніколи не відірветься від побуту»» В свою чергу знаний гончар Віниччини Василь Степанович Рижий, запевнив – «Справжнє мистецтво – це величний і прекрасний урок взаєморозуміння, тому воно так об’єднує обдарованих і талановитих людей». Лариса Афанасьєва, викладач Вінницького художнього професійно-технічного училища №5 зауважила про те, що її студентам цікаво працювати в стилі Олександра Ганжі. Студенти залюбки чаклують над глиною на вільну тему. У вітальному слові мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України Володимир Титаренко, який добре знав Олександра Ганжу зауважив, що мистецькій постаті Олександра Дорофійовича Ганжі в контексті народної культури Поділля зокрема і України в цілому належить особливе місце. Скульптурна спадщина майстра ввійшла дорогоцінним скарбом у фонд народного мистецтва українців. Диву даєшся, як за умов безконечно нужденного і злиденного колгоспного життя зміг постати такої дивовижної художньої сили майстер. В заключному слові від майстра, Наталія Лавренюк - майстриня, викладач Тульчинського коледжу культури поділилася своїми враженнями від перебування на пленері і сказала: – «Земля і природа – головні джерела творчості. Для мене є великим щастям передавати свій досвід молоді через проведення майстер-класів для початківців, спостерігати за їхнім великим бажанням створити свій перший рукотворний виріб із глини. У нас напрочуд талановита і красива молодь, чим я пишаюся!». Щирі слова вдячності висловили заступник Іллінецького міського голови з гуманітарних питань Людмила Михайлівна Трохимець, завідувачка науково-дослідного відділу «Музей гончарного мистецтва ім.О.Г.Луцишина» Ольга Романишена та корифея галузі культури Миколи Романова. Для учасників була підготовлена концертна програма. Під гучні оплески кожен учасник отримав диплом управління культури і мистецтв облдержадміністрації та друковану продукцію ОЦНТ. Все було добре, за виключенням найважливішого процесу – випалу гончарних виробів, який не відбувся, оскільки бракувало дороговартісної спеціальної печі. Але цю прогалину можна виправити. Сподіваємося, що об’єднавши зусилля і місцевої влади, і меценатів, і поціновувачів гончарного ремесла, в наступному році буде вирішено питання щодо придбання печі.

18

Олена НАЗАРЕЦЬ

* Митці Поділля

Н

Одкровення Назарія Давидовського

азарій Давидовський, священик, прото- ся до відзначення якоїсь особливої важливої дати, ієрей, керівник історичного відділу Ві- чи то День народження, чи весілля, то тут задіяні нницької єпархії УПЦ, клірик Вознесен- всі члени родини, кожен має доручення, що сприяє ського храму м.Вінниці, співак і аранжувальник, згуртуванню всіх членів родини. Сам процес підговикладач кафедри теорії і методики музичного ви- товки мені подобається – очікувати, смакувати, ховання та керівник народного аматорського жіно- фантазувати на тему, як усе має відбуватися. Ввачого хору «Соломія», учасник інструментального жаю, що брак якихось спільних способів сімейної фольклорного гурту Вінницького гуманітарно-пе- взаємодії, призводить до роз’єднання сім’ї і втрати почуття спільності в її членів. Дотримуючись певдагогічного коледжу.

– Назарію, ти зростав у такому унікальному них сімейних традицій, я маю можливість відчути оточенні талановитих людей. Вся твоя родина свою причетність до родини як до системи, відчути свою належність до чогось музикальна і співуча. Я більшого — до роду, своєї пригадую неперевершені культури, переконатися у концертні виступи вашої своїй значимості і потрібсім’ї на сценах театру ності. ім.М.Садовського і облас– В наш час, коли все ної філармонії, батька таке інтенсивне, швид– Агафангела Давидовкоплинне і мінливе, рідко ського, клірика Вінницької яка родина зберегла траєпархії протоієрея, мами дицію випікання вели– Валентини, твоїх секодньої паски чи різдвястер –Злати і Христини. них калачів на це величні Це був гарний приклад свята . Чи збережена ця для наслідування інших традиція у Вашій родині? творчих родин. Тоді ти Чи є особливий родинний був школярем. Що відчурецепт їх випічки? вав, стоячи на сцені із сво– Так , для мене по-осоєю сім’єю? Який вплив на бливому ця традиція дає твою творчість мають відчуття зв’язку з моєю батьки? сім’єю, своїм народом, – З дитячих років мої своєю культурою. А це табатьки відносилися до мене кож надзвичайно суттєве та моїх сестер з особливою джерело ресурсу, адже відтеплотою.Чого вартувачувати себе причетним до ло лише одне спілкування чогось великого — це така з батьком чи мамою. Це ж наша потреба, що забезнаші найліпші порадники, печує відчуття значимості це – промінчики сонця, які й сенсу. Завжди з нетерпіносвітлюють дорогу нашоням чекаю різдвяні свята. го життя. Де б ми не виСаме в ці дні я заряджаюся ступали, починаючи ще з цією позитивною різдвяраннього дитинства, вони ною атмосферою, що дає завжди присутні в залі. Це Назарій Давидовський мені відчуття не тільки свядля мене найвища нагорота й веселощів, а й сімейнода і підтримка, а ще відповідальність. Особливим і величним таїнством був го затишку, тепла, спокою. Сімейні стосунки стадля мене сімейний спів дома, коли тато сідав за ють міцнішими й ніжнішими. А щодо великодньої фортепіано і ми співали чи то духовні твори, чи на- традиції, вже так склалось, що головну Паску завжродні пісні, чи романси. Бракує слів, щоб передати ди готувала мама. Сестри їй допомагали і готували ті відчуття гуртового співу. Саме це стало чистим власні пасочки на подарунки рідним та близьким. джерелом творчості для мене. У нас в родині всі во- Для мене ж найголовнішим у цьому святі є урочилодіють грою на скрипці і фортепіано, мають гар- сте нічне богослужіння, відчуття радості від якого ні вокальні дані, тому нас, крім родинних зв’язків, важко передати.

– Що спонукало тебе до створення жіоб’єднує і згуртовує творчість.

– В кожній родині є свої традиції, ритуали, ночого хору «Соломія». Чи брався при відзвичаї, що створюють свою сімейну мікрокуль- борі дівчат, звісно, крім вокальних даних, туру. Які традиції сповідувала Ваша родина і яка критерій зовнішності? Дівчата всі вродливі і мають достойний сценічний вив них цінність для тебе?

– Насправді це так, в кожній родині є свої тра- гляд. Чи легко з ними працювати?

– Це окрема розмова. Все робилося диції і це не обов’язково щось грандіозне. Крім гуртового співу, про який я розповідав, ще у нашій поетапно, розпочалося все з відбору вородині заведено спільні сімейні вечері, сніданки, кальних даних дівчат. Як різновиди відпочинку на природі. Коли ми готуємо- правило особливого вибо-

В колі родини

20

ру і не було, тому, мене влаштовувало те, що було. Не всі дівчата володіли досконалими вокальними і музичними даними. Щоденна копітка праця дає свої результати. Шкода лише одне, оскільки термін навчання в коледжі 4 роки, доводиться щороку оновлювати склад хору. Я завжди критично ставлюсь до виступу хору, а тим більше до своїх сольних виступів. Прагну удосконалення, завжди вишуковую якусь родзинку у підборі репертуару, щоб було цікаво для різної вікової категорії і поціновувачів пісенних традицій. Як на мене, «Соломія» – хор особливий, в колективі панує гарна атмосфера і позитивна енергетика. Мені з ними цікаво і легко. Я відчуваю їх підтримку, тому і влаштовую для них цікаві подорожі як для відпочинку, так і для концертних виступів. Щодо вроди дівчат, скажу відверто, мене приваблює більше внутрішня краса і розум моїх співаків, тому при відборі дівчат в хор я не ставлю їх красу на перше місце.

– Останнім часом ти регулярно з’являєшся на різних мистецьких майданчиках Вінниці, є учасником телеефірів, організатором флешмобу «Щедрик 100challenge», який був присвячений 100 річчю з дня створення першого виконання відомої обробки М.Леонтовича «Щедрик». Цей проект набув через соц.мережі великого розголосу на Вінниччині та багатьох країнах світу. Маєш чимало досягнень в своїй творчості, а це призові місця на фестивалі духовної музики «Пентікостія» (І місце). Хор є учасником та лауреатом Міжнародного традиційного фестивалю хорового мистецтва ім.В.І.Іжевського, лауреатами міжнародного хорового конкурсу ім.Г.Музическу в м.Ясси (Румунія). А ще у вас активна гастрольна діяльність. Ти організовуєш благодійні концерти, один з них на підтримку лікування зору 15-ти річної Світлани Бесядовської. Став учасником четвертого випуску телевізійної шоу-програми «Цієї миті рік потому» на телеканалі СТБ. Нинішнього року Вас запро-

сили на телевізійні зйомки короткометражного фільму про М.Д.Леонтовича, де ти граєш головну роль – самого Леонтовича. Яким чином поєднуєш духовне життя як священнослужителя, педагогічне, як викладач, творче як співак, диригент і композитор?. Чи не виснажує тебе надмірна творча робота?

– Скажу відверто. Над цим я ніколи не задумувався. Для мене найбільшою мотивацією в житті, є життя. Те, що я роблю приносить мені задоволення, а тим більше, коли є результати від своєї праці .

– Який твій улюблений твір М. Леонтовича?

– Який не візьми твір цього неперевершеного композитора, нашого земляка, він особливий, але найбільше мені до душі обробка духовного канту «Ой, зійшла зоря». Цей твір настільки мелодійний, що заворожує не лише мене. Я купаюся у гармонії її акордів. Ця пісня запала мені в душу ще в дитинстві. ЇЇ виконував зі своїм хором мій батько, будучи регентом кафедрального собору. А ще я обожнюю пісню «Молитва за Україну» на вірші Володимира Забаштанського, музику до неї написав мій батько. Люблю її виконувати сольно. Обожнюю лемківську народну пісню «Верше», я включив її до репертуару хору «Соломія», до речі, музикальну обробку до неї зробила моя сестра – Христина Бедзір. Вона ж і виконує сольну партію.

– Минулого року приємною несподіванкою для мистецького кола Вінниччини був твій мистецький проект «Світова класика українською». Яку мету ти переслідував впроваджуючи цю ідею?

– Насправді ця творча ініціатива щодо проведення такого заходу належала моєму другові Андрію Бондаренку з Києва, композитору і піаністу - віртуозу. Даний проект неодноразово проводився в Києві. Я лише запропонував розширити географію його проведення. У нас було завдання показати всю красу класичної музики рідною мовою. Якщо повернутися у 60-ті роки, то в той період ві-

домі вітчизняні письменники створювали якісний переклад з німецьких та італійських оригінальних текстів на рідну мову. Тоді Київський оперний театр ставив відомі світові опери українською мовою задля того, щоб глядач міг отримувати не лише естетичне задоволення від музики, але й дослівно розуміти, що в даний момент відбувається на сцені. Наші співаки такі як Христина Бедзір, Йосип Машталяр, Ірина Федоровська та Аліна Сердека продемонструвати глядачам цікаву та контрастну концертну програму. Здебільшого звучали відомі арії з опер В.А.Моцарта таких, як: «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», «Чарівна Флейта», також звучали арії з опер Ж.Бізе та П.І.Чайковського. Усі твори акомпанував Ан-

дрій Бондаренко.

– Який концертний виступ був найбільш хвилюючим?

– Закарбувався у моєму серці на все життя один напрочуд відповідальний виступ на фестивалі духовної музики «Пентікостія», який відбувся в Києво-Печерській лаврі, де я диригував зведеним хором, який об’єднав 20 потужних церковних хорових колективів. Цю місію мені довірили організатори цього дійства. Тоді я відчув велич хорового звучання. Бракує слів, щоб описати красу багатоголосного співу. По закінченню твору, особисто я відчув в собі якесь самоствердження. Я впорався із цим завданням, і сподіваюсь не підвів організаторів фестивалю.

– Ти полюбляєш креативити, писати цікаві обробки для хору, створювати кавери на відомі українські пісні, зокрема «Подоляночка», «Не стидайся, то твоя земля» Кузьми Скрябіна, попурі пісень про маму , навіть умудрився в своїй версії виконати легендарного «Щедрика». Ти працюєш в тандемі із діджеєм Muzon (Андрій Верніковський), Олександром Клименком – священик, переможець телевізійної шоу-програми «Голос країни», з яким уже не раз виступав в дуеті. Що саме

Хор «Соломія» спонукає тебе до таких експериментів і несподіванок в творчості?

– Все просто, я молода людина і знаю, що саме потрібно для глядача, як молодшого так і літнього віку. Тому намагаюся до свого репертуару брати цікаві для сприйняття твори, можливо навіть змінити стиль диригування. Люблю викликати у мого глядача і слухача позитивні емоції і бути на сцені цікавим і харизматичним. Хоча знаєте, у моєму творчому житті та хору «Соломія» є іще дві непересічні персони, з якими нам пощастило співпрацювати, це: народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко, а також мій старший товариш і наставник народний артист Павло Зібров. Разом із пані Ніною у супроводі оркестру центру військово-музичного мистецтва повітряних сил збройних сил України виконали цікаву колядку та відому композицію з її репертуару, під назвою «Квітка душа». Що стосується Павла Зіброва, то ми записали з ним його власну пісню на народні слова, яка називається «Дівчино кохана». Цій композиції понад 30 років. Ми зробили нове аранжування з живими інструментами. І мені здається, що цей твір зазвучав якось по-новому та ще більш щемливо.

– Яким чином ти мотивуєш себе до успіху і перемог?

– Особисто мене радують навіть якісь маленькі, незначні мої перемоги. Я не зазіхаю на щось велике і недосяжне. Необхідно робити все поетапно і виважено, тільки тоді ти зможеш досягнути висот, як в творчості, так і в інших напрямках своєї діяльності. Переконаний, що кожна людина в чомусь має свій талант, який вчасно необхідно виявити і розвивати. Головне – це віра в свої можливості.

– Крім твоїх рідних, хто є твоїм наставником і натхненником?

– Мабуть та людина, від якої можна черпати все те, що тобі в ній подобається. Це може бути культура спілкування, харизма, вихованість, інтелігентність, толерантність, охайність, цілеспрямованість і ще багато чого іншого. А якщо конкретніше, то в студентські роки, коли я навчався в Київському Національному університеті культури і мистецтв,

22

моїми головними наставниками були викладачі з диригування Карпінець Андрій Михайлович та з постановки голосу – народний артист України та соліст національноого академічного театру опери та балету України ім. Т.Г.Шевченка Микола Олексійвич Коваль. До речі, саме до Миколи Олексійовича мене направив один із моїх наставників по життю Павло Зібров. Буквально нещодавно був у нього в гостях. Спілкувались про музику і звісно ж про життя. Щороку у нас в коледжі на обласному рівні відзначають День вишиванки. Так співпало, що цього року сольний концерт Павла Зіброва у Вінниці мав відбутись саме на це свято. Уявіть собі, на моє прохання він «викроїв віконце» у власному часі та завітав до нас у коледж на святкування. Ви би бачили, який то був фурор!...

– Спостерігаючи за твоєю активною діяльністю виникає запитання щодо твого відпочинку. Як це в тебе виходить при такій шаленій зайнятості, адже крім творчої діяльності ти проводиш служіння в храмі, читаєш лекції і навіть знаходиш час для проведення історичних екскурсій містом, береш участь у всеукраїнському суспільному форумі «ХІ Екуменічний соціальний тиждень, до якого потрібно ретельно готуватися, щоб виступити зі змістовною доповіддю. Поділися, звідки черпаєш сили?

– Насправді ж відпочинок мені подобається навіть тоді, коли я просто іду по вулиці, спостерігаючи за буянням квітів і цвірінчанням пташок, або посидіти просто в тиші. Люблю відпочивати за читанням книг. Книги – то найкращі співрозмовники і порадники. Шкода, що часу бракує на це задоволення. Інколи, коли я в дорозі, використовую електронні носії, хоча приємніше листати паперові сторінки. Дуже полюбляю подорожувати за кермом автомобіля. Можу їхати дуже довго без відпочинку, просто захоплюючись пейзажами нашої країни.

– Що для тебе щастя?

– Жити, це і є моїм щастям. Коли є в душі мир і гармонія, – це найдорожче щастя, яке тільки може бути у людини, в якої є Віра. А ще для мене щастя – займатись власною улюбленою справою.

Олена НАЗАРЕЦЬ

* Обрядові хліби Вінниччини

Обжинкиіобжинковийкоровай У

рочистості на честь закінчення жнив в Україні називають обжинками. У давнину обжинки по закінченню збору зернових справляли у кожній селянській родині. Наші предки вірили, що від дотримання обжинкових ритуалів і пишності святкового застілля залежить майбутній урожай. В обжинках беруть участь всі, хто допомагав господарям вправитись із жнивами – наймані женці, помічники-толочани (якщо влаштовувалась толока), сусіди, родичі. Якщо родина справлялася зі жнивами самотужки, то і в цьому випадку на обжинки запрошували гостей – найближчих родичів і друзів. У великих господарствах обжинки перетворювались на багатолюдне свято з музиками і танцями. Обжинки – день швидше святковий, ніж робочий, хоч в полі ще залишається незжатою невеличка частина ниви. Запрошені на обжинки гості приходять туди, щоб «допомогти» впоратись зі жнивами, хоч така допомога зводиться лише до виконання магічних ритуалів. Останню загінку дожинають гуртом. З останніх зжатих колосків зв’язують обжинковий сніп або роблять обжинкову квітку. Обжинкова квітка має вигляд дерева роду, сплетеного із колосся хлібних культур. За народними віруваннями в останньому снопові (квітці) ховаються польові духи, які охороняли ниву влітку. Їх з почестями несуть попереду колони, урочисто передають господареві, вимагаючи при цьому викупу. «Коли селяни починають жати або косити хліб, то польовик біжить від помахів серпа і коси і ховається в тих колосках, які ще залишаються на кореню, разом із останнім зрізаним

колоссям він попадає в руки женців і в останньому обжинковому снопі приноситься в клуню або хату землевласника», – пояснює М. Сумцов [1, с. 118]. Господар зберігає останнього снопа (квітку) у клуні або коморі аж до Різдва. На Святий вечір останнього снопа (обжинкову квітку) вносять до хати і ставлять на лаві на покуті, там де садять найпочесніших гостей. Цей солом’яний витвір вже не називають снопом чи квіткою, а величають Дідухом, адже в ньому перебувають духи предків, які влітку охороняли ниву, а потім берегли збіжжя у стодолі та в коморі. Ниву ніколи не зжинають повністю. Останню жменю збіжжя слід залишити в полі незжатою – Іллі на бороду. Бороду ще називають Власовою або Спасовою. Місце навколо бороди старанно прополюють, виривають бур’яни, колосся зв’язують червоною ниткою і заламують до землі або виминають у жменю і засівають в середині бороди, роблячи серпом невеликі борозенки поміж зв’язаних стебел. В середину бороди кладуть окраєць хліба з сіллю [2, c.

43] . Випечений хліб в середині бороди – то традиційна українська жертва вищим силам і польовим духам, які допомагали ростити і збирати урожай. Якщо жито вродило високе, то жниці або діти пролазять під бородою, щоб бути здоровими і не хворіти. Іноді жниці качаються на ниві примовляючи: «Нивко,

нивко! Верни мені силку!» Під час виконання обрядових дій з бородою жниці співають: Сидить ворон на копі, Дивується бороді: «Ой диво мені, вашій бороді». Ой ворончику наш Обжиночки у нас. Ой чия ж то борода Сріблом, золотом вита? То Власова борода Сріблом, золотом вита. І обжата й обвита [3] Назва бороди «Власова» може походити від назви божества родючості і володаря світу предків Велеса (Власа). Назви «Спасова борода», і «борода Іллі» з’явилися під впливом християнства. Заламування бороди до землі і засівання зерна в ґрунт знаменує завершення річного кола і повернення зерна в лоно землі під опіку Велеса. В останніх колосках могла залишатися і врожайна сила ниви, яку слід було повернути назад в землю. Цей ритуал наче замикав річне коло – кругообіг хліба. З’явившись на світ із землі, хліб знову повертався у землю, щоб дати урожай на наступний рік. На думку М. Сумцова в бороді ховаються польові духи: «Бороду завивають з метою, чи в крайньому разі в давнину завивали з усвідомленою метою – дати останнє сховище житньому духу, прогнаному зі всієї зжатої території» [1, с.

119]. Ще одним обов’язковим атрибутом обжинок є обжинковий вінок. Плетуть його з житнього або пшеничного колосся, додаючи польових квітів. Колоски і квіти для обжинкового вінка женці гуртом збирають по полю. Сплівши вінок, обирають серед присутніх молоду красиву дівчину. Під час такого вибору головну роль відігравали її моральні якості та репутація. Вона обов’язково повинна бути незайманою [2, с. 60]. Про це співається і в жниварській пісні: Ідіте, дівочки, в долину, В червоную калину, Становітеся в рядочок: Котра подобная - під віночок. Позаторік несла старая, То вродила мітла самая, А вже торік – молода, То вродило жито, як стіна [4, с. 182]. Обжинкові вінки господарі зберігають на

24

гвіздочку під образами на покуті, освячують в церкві на Маковія або на Спаса, а потім використовують під час сівби. Вим’ятим із віночка зерном починають сівбу озимини, вірять що це насіння дає гарний врожай: Ой котився віночок по полю Да й просився до господаря в комору. Пусти мене, господарю, в комору, Нехай я в коморі відпочину. Нехай в коморі відпочину, То я піду на зиму на ниву. Як ти мене, господарю, збережеш, То багатії урожаї ізбереш, Із одного мого колосочка Тай виросте житечка повна бочка [5]. Виконавши всі необхідні обрядові дії в полі, женці з піснями повертаються до господи хазяїна. Попереду процесії – дівчина в обжинковім вінку та парубок із останнім снопом або обжинковою квіткою. Іноді несуть і сніп і квітку. Підійшовши до двору господаря, женці співають: Качався вінок з лану (2 р.) Аж під панськую браму. Качався дорогою (2 р.) До панського покою. А наш пан тай не пишний (2 р.) Тай навпроти нас вийшов, До хати запрошає (2 р.) Горілки наливає [3] Наведемо ще один варіант пісні, записаної в селі Бохоники Вінницького району від колективу «Брикса» керівник Коваль Г.Ф. : Котився вінок з лану До господаря в браму. Паночку, не лякайся За браму не ховайся Бо ми не лякалися, Як за жнива бралися. Чуйся, паночку, в селі, Продай коники сиві, Продай ще й рябу квочку, Став горілочки бочку. Господар зазвичай зустрічає женців на поро-

зі із короваєм на рушнику, низько вклоняється, дякує за роботу і запрошує до хати. Женці урочисто передають йому обжинковий сніп (квітку), а він вручає їм коровай. Обжинковий сніп (квітку) ставлять на покуті, коровай кладуть на столі. Дівчина в обжинковім вінкові схиляє голову над короваєм, цілує хліб, а господар знімає з її голови вінок, а голову пов’язує барвистою стрічкою із словами: «Щоб ти діждала заміж іти і вінок на голові нести» [6]. Після чого господарі запрошують всіх за стіл, частують напоями і стравами. У великих господарствах, де було багато найманих женців (у панських маєтках, колективних господарствах радянської доби), обрядові дії виконувались у дворі. Для цього посеред двору ставили стіл покритий скатеркою з великим короваєм. Як викуп за обжинкову квітку і вінок женцям давали гроші, частували напоями і закусками, наймали музики і влаштовували гулянку із запальними танцями. На обжинки особливо у колективних господарствах печуть розкішний коровай з пшеничного борошна нового урожаю. Це подарунок женцям, що гарно справилися з роботою. Тісто для такого короваю квасне (дріжджове) здобне, щоб було смачним. За зовнішнім виглядом обжинкові короваї, які нам доводилося бачити на виставках народної творчості в наш час і під час святкування обжинок у колгоспах радянської доби, бувають двох типів. Це великий круглий хліб з прикрасами з тіста, які зроблені у вигляді колосків і квітів, або величезний хліб у вигляді снопа. «На обжинки у селі жінки домовлялися між собою і випікали особливий хліб. Особливим він був тому, що його прикрашали зробленими з тіста колосками та квітками. Хліб на обжинки схожий на паску, але ще більший, спечений у спеціальній формі» [7]. Для виготовлення короваю у вигляді снопа беруть великій шматок тіста і надають йому форму снопа, дещо розширивши і розплескавши верхню частину, та звузивши нижню. Поверх заготовки викладають велику кількість виліплених з тіста колосків. Конструкцію у нижній частині перев’язують джгутиком з тіста схожим до перевесла. Обжинковий коровай виготовляється з борошна нового урожаю. У матеріальному вимірі це – подарунок женцям, які успішно справилися

з жнивами і беруть участь в урочистій трапезі з нагоди закінчення жнив. У духовному – це подарунок вищим силам, що допомогли хліб виростити і зібрати без втрат. Жертовний хліб (обжинковий коровай) ділять на всіх учасників свята, першими пригощають женців. У колгоспних церемоніях такий коровай іноді вручали передовому механізатору або бригаді комбайнерів, які добилися найкращих результатів під час жнив, а ті вже краяли його і роздавали всім гостям.

Джерела

1. Сумцов М. Хлеб в обрядах и песнях. Харьков, 1885.

2. Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку. Первісне громадянство та його пережитки на Україні. 1928. Вип. 1. С. 36-75 3. Записано від Г.У. Шамрай, Г.І. Латюк та Л.Д. Данильчук с. Антонівка, Барський р-н, Вінницька обл., запис 2002 р.

4. Жниварські пісні. Київ: Музична Україна, 1971.

5. Записано від Коваль Г.Ф. с. Бохоники Вінницький р-н., запис 1993 р.

6. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства фольклористики і етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, ф.14, од. зб. 210, aрк.8-9.

7. Pаписано від Лановенко Г.Ю., с. Краснопілка, Гайсинський р-н, Вінницька обл. (записала Бомко Олеся у 2006 р.)

Світлана ТВОРУН кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ

* Нематеріальна культурна спадщина

В

26

КИЛИМИ БУШІ І ДОРОШІВКИ

ивчення народного килимарства Буші і Дорошівки триває кілька десятиліть і в даний час набуло вагомих результатів. Виявлені килими ткалися на горизонтальному ткацькому верстаті із пряжі, виготовленої із овечої вовни в домашніх умовах. Барвники, використані для фарбування пряжі, в переважній більшості були хімічні, промислового виробництва. Автори збірника «Кустарные промыслы Подольской губернии», опублікованому напередодні Жовтневого перевороту 1917 року, пишуть, що сільські ремісники (а килимарі відносилися саме до них) стали користуватися дешевими аніліновими барвниками для фарбування пряжі в ткацькому промислі. Очевидно, хімічні барвники витіснили з вжитку набагато якісніші природні. Саме такими хімічними барвниками і користувалися килимарі при виготовленні килимів, що ми їх розглядаємо. Проте, до середини ХІХ століття в ткацтві застосовували виключно природні барвники домашнього приготування із рослинних і інших природних чинників, які мали порівняно з хімічними кращу світлостійкість, тобто, довше зберігали свіжість барви і не так швидко втрачали від часу первинний колір. Природні барвники, крім того, мають м’яку колоратуру, що вигідно позначається на художній якості килимів - вони набувають вишуканого колористичного звучання. Отже, майстри Буші і Дорошівки виготовляли килими за єдиною технологією. В

іл. 1

іл. 2 плані ж орнаментації, то тут - Молдові і Румунії. Уважне спостерігаємо розмаїття і змі- дослідження археологічного ну традицій. Орнаментальні матеріалу показує, що орнакомпозиції діляться на кілька ментика усіх названих епох видів. В науковому обігу не- сталим чинником проходить має чіткої класифікації нашої крізь тисячоліття і в нашому орнаментики, тому будемо часі зберігається в народному користуватися умовною влас- мистецтві, в тому числі, як баною. чимо, і в практиці бушанських Першу групу орнаменталь- майстрів килимарства. Варто них композицій становлять зазначити, що килими є виняттакі, що мають незаперечне ково бушанськими, тому що давнє походження. Тут най- достеменно відомо авторство краще підходить назва – гео- – даний килим виготовила метричні, тому що орнамент корінна жителька Буші. Пебудується із геометризованих реконливим підтвердженням фігур. Це система знаків-сим- слугує і фрагмент ідентичного волів, які своїм походженням килима з колекції заповідника сягають в археологічні епохи «Буша», що наводить на думку палеоліт, неоліт, енеоліт і пі- про сталу традицію виготовзніші епохи, пам’ятки яких в лення таких килимів бушанпереважній більшості знай- ськими майстрами в ХІХ стодено на нашій території та літті. Орнаментна композиція в південно-західних сусідів тут має традиційну в поділь-

ському народному килимарстві схему – центральне поле і широка кайма, що обрамляє центральне поле. Домінуючий елемент в центральному полі має вигляд великого ромба із складною внутрішньою конструкцією із двох свастик – правосторонньої і лівосторонньої. Стилістично підтримує центр система ромбів на каймі, що надає всій орнаментній композиції цілісного звучання. Даний килим є досконалий зразок загальної килимарської культури, яку творили майстри в Буші та Дорошівці протягом віків, оскільки стилістична вишуканість не твориться в один день, а є продукт довготривалого відбору поколінь. Такої оцінки заслуговують і решта наве-дених килимів геометричного типу. В серпні 1986 року в одній із бушанських садиб автором було виявлено килим, який знаходиться нині в Києві в Національному Центрі на-родної культури «Музей Івана Гончара». Орнаментна композиція цього килима є класичний взірець південно-подільської килимарської традиції, поширеної в багатьох селах, де виготов-лялися килими для домашнього вжитку. В той же час в бушанській родині Михайла Гайсиновського було виявлено залавник, з майже аналогічним вирішенням орнаментної композиції.

іл.3 Обидва зразки, вочевидь, виготовлено в Буші і належать до місцевої традиції. Отже, в підсумку можемо зазначити, що традиція геометричного орнаментування в килимарстві Буші і Дорошівки органічно вписується в загальну місцеву народну культуру, що міцно тут вкорінилася з давніх давен. Особливої уваги в дослідженні традицій народного килимарства Буші і Дорошівки потребує, так званий, вазонний тип килимів, оскільки він виявився тут найбільш поширений і має чітко окреслені стилістичні і образні особливості, чим суттєво виокремлюється в загальному річищі народного килимарства Поділля. В попередній праці «Подільський килим» (Вид-во «Родовід». 2018) автор умовно відніс килими даної килимарської традиції до Ямпільської школи, поскільки не мав достатніх і переконливих данних для точнішої географічної ідентифікації. Лиш праця над даною статтею дає обґрунтовані і переконливі аргументи для ствердження, що можемо більш точно локалізувати географію цієї оригінальної традиції народного килимарства – це Буша, Дорошівка, Бабчинці. Проте, автор допускає, що подаль-ша дослідна праця внесе можливі нові корективи, що безумовно надасть нову

якість мистец-твознавчим здобуткам в цій важливій галузі нашої етнічної культури. В колекції Вінницького ОЦНТ є килим вазонного типу, що свого часу був виявлений в сусідньому з Бушею селі Бабчинці. Порівняльний аналіз образних елементів «вазонів» цього килима з цілим рядом образних елементів на килимах, які ми з певністю відносимо до бушанських, приводить нас до висновку, що ми торкаємося образних канонів (в окремих деталях), вироблених майстрами вузького кола, тобто, мова про килимарський осередок, де протягом тривалого часу застосовувалася стала система образотворчих прийомів. Показовим в цьому відношенні є графічне трактування елемента, який ми виокремили для порівняльного аналізу і поряд подаємо подібні елементи з цілого ряду килимів, виявлених в Буші та в музейних колекціях, де вони не були атрибутованні з точністю до конкретного осередку. І мова тут не про один образний елемент, а про цілий ряд елементів, що дає нам беззаперечний аргумент на користь версії, що всі ці килими виготовленні в одному осередку, а саме в Буші. Безпе-

речно, подані тут аргументи є лиш початком аналітичної роботи в майбутніх дослідженнях, проте вони заслуговують на увагу дослідників, мистецтвознавців та музейних працівників. Розглянутим тут двом групам традиційних килимів, а саме геометричного та вазонного образних типів, мистецькими характеристиками не поступається іще одна чисельна група, яку умовно назвемо рапортна, поскільки образний ряд в них вибудовується вишуканим і викінченим образним

ховним аспектам сакральності і міфології, що ми їх постійно зустрічаємо в захованому змісті килимів геометризованого і вазонного типів. Майстри рапортного типу килимів Буші і Дорошівки вписали якісну сторінку в розвиток образотворення в народному килимарстві свого краю. В даній статті сконцентровано увагу на вузькому географічному просторі лиш двох сіл і поза увагою залишилися місцеві традиції сіл по обидва боки річки Мурафи, а саме, Мервинці-Івонівка, Петрашівка-

Буші і в сусідньому селі Мервинці, образотворчі елементи яких абсолютно тотожні, тобто, цілком можливо, що вони виготовлені одним майстром. Незважаючи на те, що ми не можемо з певністю стверджувати про приналежність цих килимів до бушанської традиції, проте принцип побудови образного елемента надзвичайно близький до традиції рапортних елементів бушанських і дорошівських килимарів, отже, маємо підстави віднести їх до спадку килимарських традицій Буші-До-

іл. 4

28

рапортом у вигляді рослинної галузки з великою і меншими квітами, їх пуп’янками та листям. Цей вид килимів був особливо поширений в практиці майстрів з Дорошівки. Рапортна рослинна галузка зазнала кількох варіацій форми, проте серед них міцно утвердилися дві найбільш поширені і досконалі. Решта варіацій рапортних форм зазнавали спрощень і узагальнень окремими майстрами, чим ті суттєво впливали на мистецьку якість самої форми, іноді доводячи її до схематизму. Очевидно, рапортний тип килимів виник і утвердився в пізніший час, тому що образотворча культура тут змінила вектор ідеологічного спрямування, поставивши в пріоритет декоративність на противагу ду-

Миролюбівка, Гальжбіївка Тригора-Біла і ін. Ці населені пункти історично сформувалися в єдиному просторі долини річки Мурафи, тобто, в первісному комунікативному просторі праісторичних умов співжиття, коли річка слугувала визначальним фактором комунікацій, що, безумовно, вплинуло на суспільні процеси розвитку цієї території. Саме цим пояснюється стилістична і образотворча спорідненість проявів етнічної регіональної культури. Артефакти, які нам доступні, виявлені також в сусідньому селі Мервинці, що знаходиться вверху течії Мурафи, що зайвий раз підтверджують вірність наших припущень. Особливу увагу привертають два килими, виявлені в

рошівки. Безперечно, щоб впевнитися остаточно, слід провести додаткові обстеження навколишніх сіл на предмет підтвердження чи спростування наших висновків. Стилістичний аналіз образних елементів наведених двох рапортних килимів переконливо свідчить про новітню естетичну якість, що утвердилася в народному килимарстві на межі ХІХ-ХХ століть в Буші і Дорошівці Тут сформувався образний рапортний канон, що став впізнаваним еталоном приналежності до даної орнаментальної школи. Порівняння ропортних елементів (галузка з квітами, пуп’янками та листками), виконаних в різноманітних графічних інтерпретаціях, дає можливість переконатися в

іл. 5

іл. 6

спадковості і послідовному дотриманні майстрами Буші та Дорошівки вироблених канонів місцевої образотворчої традиції. Тривалою килимарською практикою в даних селах сформовано самобу-тню мистецьку школу народного килимарства, що має власний вишуканий естетичний стиль і яка стала важливим компонентом загальної народної культури. Отже, феномен народного килимарства Буші і Дорошівки, який поступово постає на повний зріст в справі наукового осмислення його вікових здобутків і суспільної значимості, набуває обрисів непересічного культурного явища, що впевнено претендує на почесне місце в загальній етнічній культурі подолян. Саме цим обумовлена насущна увага до його вивчення і оберігання, як важливого чинника розбудови і зміцнення нашої духовної могутності. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

іл. 7

«З новим урожаєм, з смачним короваєм»

С

19 серпня 2019 року у селі Білопілля Козятинського району відбулося обласне свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг»

аме в день християнського свята Преображення Господнього єдиний на Україні Музей Хліба у селі Білопілля приймав шанованих гостей з 24 територіальних громад Козятинського району з своїми виставковими світлицями. А також гостей з 5 районів нашої області: Хмільницького, Ві-

врожайних нив для України. Там же, на імпровізованій сцені біля млина-вітряка, якому вже біля двохсот років, керівництво дякувало кращим хліборобам району за плідну працю в період жнивної пори, нагороджувало подяками та подарунками. Весело лунали пісні для гостей та всіх учасників цього

Обжинки господарю, обжинки

30

нницького, Липовецького, Літинського, Калинівського. Починалося все з обжинкового дійства, яке показували колективи Козятинського району (Кордишівський СБК та Самгородоцький СБК). Тож на подвір’я музею до Господаря та Господині свята завітали женці, які несли обжинкового снопа, короваї з нового врожаю і співали: Ой, снопе, снопе, Снопе великий Золотом-зерном Колос налитий… Господар та господиня радо вітали женців, зичили здоров’я, достатку і мирного неба та

дійства. Хотілося посміхатися і підспівувати. А навкруг музею розмістилися світлиці громад, оздоблені рушниками, картинами, дідухами, з запашними короваями, хлібами та іншою випічкою, яка так і виблискувала на сонці рум’яними боками. Адже кожна сільська громада привезла на свято найкращі вироби своїх майстрів-односельчан, які і в світлицях проводили майстер-класи для всіх бажаючих спробувати себе в творчості. Також до свята приєдналися і дванадцять майстрів народного мистецтва з Вінниччини з своїми виробами. А ще вперше в цьому році в рамках свята започатковано і фестиваль бджолярів-пасічників з Козятинщини «Медові соти», які презентували на святі мед та іншу продукцію

бджолярства – медовий пилок, прополіс, лікувальну пергу, частували гостей сотами з медом. Щиро хочеться подякувати за участь Вінницькому, Хмільницькому, Літинському, Калинівському та Липовецькому районам, які вже не вперше представляють на святі свої світлиці з хлібами та дідухами. Вони так гармонійно вписувалися у цю святкову родинну атмосферу, як гарні сусіди, що завжди підтримують господарів у яких свято. Ті хліби, випечені на черені, короваї, бокасті пироги, милували око, хотілося підійти ближче, вдихнути духмяний запах… А ще торкнутися тих колосочків жита, пшениці, вівса, що так ретельно майстрині посплітали, перевиваючи квітами та травами, у дідухи – великі і малі, круглі як снопи і схожі на маленькі вазони, і гіллясті, немов дерева… Кожному з учасників знайшлося добре слово і щира усмішка від організаторів заходу. І вже за традицією було визначено кращих з кращих учасників: За підсумками журі за кращу світлицю нагороджено Самгородоцький СБК та Калинівський район, за кращий дідух – Хмільницький район, а також Бородецький БК та Флоріанівський БК Козятинського району; за кращу хлібну випічку Миколаївський БК та Махаринецький БК, а також Літинський район; за кращий коровай – Білопільський БК та ПАТ «Козятинхліб»; за збереження хлібних традицій відзначено Широкогребельський СК та Кордишівський БК. Отримали подяки і майстрині Гороф’янюк

Надія з Пузирок і Журавель Марія з села Йосипівки. Кращим бджолярем визнано Дмитра Кравця з Вівсяників. Завдяки тому, що вже п’ятий обласний фестиваль відбувся цього року, і це стає традицією – випікати короваї та хліби, у громадах району плекають нових коровайниць, і їх все більше. Кожна майстриня намагається створити не просто смачний коровай, а мистецький витвір, один кращий іншого. Особливо хочеться відмітити Наталю Василюк, сільського голову села Махаринці, бо вона пече короваї не тільки на свято хліба, а й на весілля, хрестини та інші святкові події своїх земляків, як і коровайниці Любов Грушецька з Махнівки, Олена Іванчишина з Лозівки та Галина Олексич з села Сигнал. Шляхетна і прекрасна справа величати наш рід пишними хлібами та короваями. Воздасться за це добром у поколіннях. Всім дякували оплесками, піснями, щирим захопленням. Це велелюдне обжинкове свято-сніп, яке єднає громади району і гостей на козятинський землі, стало ще однією сторінкою такої різнобарвної і глибокої традиційної культури Вінниччини. Сподіваємось, що ці традиції будуть зберігатися з покоління в покоління і на свято приїжджатимуть все нові коровайниці та майстри, пісенні колективи і просто гарні люди, які шанують культуру свого народу. Зоя КРАСУЛЯК

Родина Левчукiв Традицii гончарювання

Г

ончарство сягає своїми коренями в глибоку давнину. Жодна родина не могла обійтись без мисок, глечиків, макітер та дитячих іграшок. Тому так шанували гончарів в Україні. Вони проживали ледь не в кожному селі. І через покоління пам’ять про них жила у прізвищах: Гончар, Гончарук, Гончаренко… Обов’язковим елементом інтер’єру української хати був мисник – річ не лише потрібна, а й мистецька, така собі постійна «виставка» мальованих

Ці образи жили в пам’яті кожного, хто вийшов з села, гріли серце красою форм, теплом людських рук, які походили коло кожного гладущика. Відродження гончарної справи на Вінниччині пов’язане в часі з добою незалежності України, коли обласний центр народної творчості, здійснював цілеспрямовану діяльність на збереження реме-сел, на відновлення осередків в різних куточках області, про що свідчить їхня географія: Бубнівка та Кіблич Гай-

На фестивалі «Скарби Поділля» мисок, придбаних у гончарів на ярмарку, як тепер кажуть – прообраз сучасної кухні. Такою ж виставкою на подвір’ї біля хати був тин, на якому гордо виставлялись гладущики та горнята, особливо в тих господарствах, де була корова. Ними користувались щоденно, тут же, надворі, їх мили, тут вони сохли на сонці. Недарма на картинах, на ілюстраціях, особливо до дитячих книг та українських народних казок – всюди можна було побачити хату, з-під стріхи якої було видно качани кукурудзи, і тин, на якому пишались глечики.

32

синського району, Крищинці Тульчинського, Рахни-Лісові Шаргородського, Бар, Лі-тин і т. д. Не все задумане вдалося, але те що зроблене, заслуговує уваги. Виставки гончарів супроводжують нині чи не всі районні та обласні свята, культурно-мистецькі акції, фестивалі: «Скарби Поді-лля», «Різдвяне диво», «Великодня писанка», «День Європи», «Мистецтво одного села» та ін. Фросина Міщенко, Тетяна Шпак, Вален-

тина Живко, Роман Чмерук, родина Погонців,….Ці імена відомі всім, хто цікавиться народною культурою, зокрема гончарством. У Світлиці ОЦНТ та-кож проводились їхні персональні виставки. Родину Левчуків з ми відкрили несподівано для себе на одному із велелюдних свят, коли ледь не на кожній вулиці міста розташовувались експозиції полив’яного багатства. Між вишуканих плесканців і куманців, цілих наборів з трипільськими орнаментами, ми вгледіли гладущики нашого дитинства, виготовлені за старовинною «дідівською» технологією – випалом гончарних виробів дровами, від чого нині відмовились майже всі гончарі. Адже це пекельна робота і в прямому і в переносному розумінні. Отож, ми ведемо мову про родину Левчуків із села Гущинці Калинівського району – Олександра Миколайовича, Ніну Вік-торівну та їхніх синів, які взялись за це нелегке і прекрасне ремесло. Сюди, в Гущинці, Олександр прийшов, як сам каже – в «приймаки». В той час дід його дружини Ніни гончарював і вся хата була закладена горшками.

– Він спонукав мене до цієї роботи, – розповідає Олександр, – та я не дуже хотів, бо це було важко – і працювати, і горшки ліпити. Але тут розпався Союз. Ми втратили роботу і зарплату. І довелось мені, спочатку з необхідності (з метою заробітку) вникати в непрості ази гончарного діла. Дід передав свій багаторічний досвід, навчив працювати без станка, коли треба крутити ногою гончарний круг. Ми шукаємо глину трьох сортів…

– А де ж ви її шукаєте? Та ще й трьох видів – В полі копаємо, шукаємо, щоб по жирності підійшла. Дома «перебиваємо» (змішуємо). Три рази скидаємо «на пеньок». Потім Ніна «стружить» стружком з коси. Дідові ці стружки колись коваль робив. Три рази переструговує, вибирає камінці, паростки і скидає на купу. Якщо купа маленька, то замочуємо глину. Якщо велика – то не замочуємо. Потім – дружина замішує ногами перестругану глину. Згодом, вже я її замішую рукою на лаві і сідаю працювати – робити горшки.

– І як довго для одного випалу треба працювати?

– Немало і небагато – два місяці ми разом накручуємо глечики для горна. Це п’ятсот штук. Зробивши, висушуємо сирець, готуємо до випалу. Потім Олександр поділився деякими (далеко не всіма) секретами поливи. Розповідав як річковий пісок вони перемішують і перемелюють на жорнах в порошок, як жінка обливає водою, як він сам обсипає … Не пам’ятаю, що там ще додавали в поливу, а може, і приховали дещо … Словом, копітка це робота – готувати вироби до випалення.

– Вкладаємо в горн , - далі розповідає Сашко, - випалюємо десять годин. Палимо дровами. Нагонимо температуру 1050 градусів. Згодом, чекаємо, щоб горн охолов. Дістаємо горщики – і на базар чи на виставку.

34

– Важкий матеріал – глина?

– Знаєте, що я вам скажу: люди кладуть на себе глину, щоб хвороби витягувала, а в нас вона вузлами випирає.

– Діти ж допомагають вам? Чи збираються вони надалі займатися ремеслом і ставати гончарями?

– Дітей троє. Вони допомагають. Але ніхто не хоче пов’язувати долю саме з гончарством, бо це дуже важко, - сам себе переконує Олександр і додає: «Ранче тих гончарів було – «через хату», тобто в кожній другій хаті. А зараз – на все село – тільки я і мій швагер». Мені хочеться погладити кожен глечик і макітерку встромити руку в блискучу середину і знову ж – згадати дитинство. Пам’ятаю ті гладущики, що їх було чимало в бабуні (батькової матері). Одні стояли у ванькирі, інші – в сінях, а ще в кухні, а також на дворі на тину. Одні - зі свіжим молоком, другі – з кислим, горнятка – з сметаною – ціле багатство, яке можна було їсти і продати на базарі. А ті, що надворі, на тину і на столі розміщувалися – чекали своєї черги, коли знадобляться. Того глиняного посуду в хаті, либонь, із сотня. І корова – майже в кожному дворі. Уявіть, скільки того посуду було в селі, якби його порахувати. Це вже згодом почали підмінювати слоїками, скляними банками, цинковим або емальованими бідончиками, кастрюльками. А тоді, після війни, панував в основному, глиняний посуд. І без нього у господарстві – як без рук. Нині купують у Левчуків їхні чудові глечики та макітри – хто з необхідності, хто з цікавості, щоб мати у хаті раритетні вироби з гончарства. А ще – за потребою душі, хочеться потримати в руках щось красиве, рідне, тепле. Саме те, що виробляли і чим користувалися прадіди. В кожну річ вкладалося стільки праці і терпіння, стільки душі, що не

хочеться розлучатися українцям із давнім ремеслом. От і Левчуки мають хату, мають господарств. Є коло чого наробитися. Але якось так склалося, що довелося їм взятися за цю справу та ще й вдатися до найдавнішої технології. З погляду вічності, в цьому є сенс. Адже це не просто ремесло, а повернення до витоків. Тому, мабуть, неспроста Олександр Миколайович та Ніна Вікторівна виробляють ці чудові глечики і горнята, макітерки і миски. Звісно, це невеличкий бізнес, що приносить не такі вже й великі кошти в порівнянні з тим, яку працю вкладено в цей посуд. Але в контексті розвитку гончарства, в контексті збереження звичаєвої культури та традицій побуту – це має неабияке значення. І от стоять Левчуки на велелюдній площі – самі у вишиванках, серед квітучого саду вишитих сорочок, у маєві подільських рушників, а перед ними – їхні раритети – глиняне царство яким би і Нінин дід чудовався. А як радів би, що той приймак Сашко став сином і взяв до голови й до рук таке дороге йому ремесло, а вслід за ним – все сімейство продовжило дідову справу. Ну хіба не втіха? Радість і гордість відчував би він від споглядання цієї краси. А онуки? Хтозна, як складеться. Прийде час усвідомлення і розуміння того, що це корисно і красиво, що можна стати народними майстрами, чого так хотілося старому гончареві. Успіхів Вам, Левчуки! Хай вас надихає те, що Ви виконали дідів заповіт. Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

* Село на Поділлі

Володіївецьке весілля

15 липня у Володіївцях Барського району незвичайна подія зібрала земляків біля старовинного храму Іоанна Богослова.За ініціативи обласної організації Національної спілки письменників України (голова – Вадим Вітковський), заслуженого журналіста України Олександра Горобця, депутата Вінницької обласної ради Володимира Криська було реалізовано проект фестивалю «Володіївецьке весілля», до участі в якому долучились Барська районна рада та адміністрація, відділ культури і туризму РДА, земляки, які приїхали звідусіль, гості із сусідніх районів (зокрема з Володіївців Чернівецького району зі своїм співочим колективом та головою районної ради)і, звичайно, усі покоління володіївчан.

Р

азом з журналістами та письменниками насамперед ідемо до ошатної сільської ради, що заховалась у розкішному літньому гаю. Надія Степанівна Демова, володіївецький сільський голова, гостинно запрошує до чаю і до розмови. Сьогодні для неї дуже важливий день, відповідальний, адже багато гостей, чимало організаційних питань. Крім того, клопотюща Надія Демова – ще й учасник ансамблю української пісні «Забава», що нині представлятиме культуру села у великій програмі заходу, який назвали «Володіївецьке весілля». Від неї одразу хочу дізнатись,

36

звідки починався колектив, свідком утворення якого вона була.

– Коли у нас бу-ла завідуюча клубом-бібліотекою Ольга Воронцова, а Василь Дубчак – сільським головою, тоді вони і задумали створити колектив і для того, щоб об’єднати людей цієї справою, і щоб українська пісня звучала. Ольга стала його художнім керівником. Напрацювали репертуар…Так трапилось, що виїхали і Воронцова, і Дубчак, в зв’язку з сімейними обставинами. А ми продовжуємо дружно ходити на репетиції до клубу або до сільської ради. Тепер керівник колективу приїжджає з Бару. Це

І знову весілля... через сто літ

Ніна Степанівна Старкова. Як виявилось, її сестра, Галина Степанівна Кметь – солістка цього колективу і ведуча їхніх заходів. Тут всі «родичі». Скажімо, нинішня завідуюча клубом-бібліотекою Стецюк Марина – це невістка учасниці ансамблю Стецюк Світлани Митрофанівни, а бібліотекар Наталя Оборозна – дочка Світлани Митрофанівни. Ольга Євгенівна Сольвар – дуже активна учасниця ансамблю і всього, що відбувається в селі. Вона вчитель-пенсіонер. Згодом саме з нею я найбільше спілкуватимусь щодо історії громади. Ольга Нагайко, Тетяна Сухар, Ольга Дуднік – всі вони «прописані» тут. Що цікаво, що в ансамблі беруть участь і «дачники» – подружжя Миколи і Тамари Штифурків з Вінниці, Володимир Криштов – з Києва. Отак всі вони співають і дружать. У далекому подільському селі де вже й школи нема, ансамбль «Забава», як і клуб-бібліотека, стали центром спілкування жителів.

– А де ж ваші працівники культури зараз? – Запитую в Ольги Євгенівни, яка якраз нагодилась.

– А он вони біжать! Марина Стецюк і Наталя Оборозна, як наймолодші, тягнуть з клубу скатерки, налавники, доріжки до церковного подвір’я, щоб прибрати «весільні» столи. Коли вже повернулися, показали приміщення клубу. Приміщення невеличка (адже і село маленьке), дуже гарно відремонтоване. Сільська рада подбала про те, щоб цей заклад мав гарний вигляд, щоб людям хотілося

Родина Лівицьких прийти сюди на заходи, які організовують клуб і бібліотека. Марина Стецюк розповіла про святкові заходи, які вони готують протягом року – до Дня Незалежності, до Дня пам’яті і примирення (9 травня), до пасхальних свят, коли вони з колективом та володіївчанами їдуть до районного центу, до Івана Купайла, яке проходить саме у Володіївцях, до Святого Миколая (у сусідньому селі Дубина). А концерти вони дають і в Мар’янівці, і в Зеленому. Спонсор – директор СТОВ Ільюшко Олександр допоміг з придбанням костюмів. До речі, Олександр Васильович виділив чимало коштів на реконструкцію храму Іоанна Богослова, біля якого зараз відбуватиметься дійство, що на нього з’їхалися люди з усіх усюд. Власне, це був задум, що його організатори назвали своєрідною «реконструкцією» весілля знаменитої родини Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, які в 1900 році взяли шлюб на церковне свято в місцевому храмі села Володіївці. Історія цієї родини і цього весілля вже давно була предметом зацікавлення істориків та літераторів не лише в Україні, а й за її межами. Отож, тут-таки, на просторому подвір’ї храму, прибраному вишитими рушниками та килимами, встановили сцену, заквітчали соняхами зелені моріжки. Чудовий дизайн в українському стилі забезпечили працівники Барського центру дозвілля. Режисер Інга Осколкова готувала концертну програму, а тим часом у храмі, надзвичайно затишному, готувались до вінчання по-

Храм Іоанна Богослова дружжя 21 століття – Сергія і Марини Лоян. Гостей з’їхалося багато, як ніколи – з сусідніх сіл та районів, з Києва. Як казала одна во-

38

лодіївчанка, за своїх 75 років ще не бачила тут стільки людей. Володіївці – надзвичайно мальовниче село, дуже гарне, оповите кучерявою зеленню. Саме звідси, з цього зеленого розмаю веде початок родина, про яку незабаром дізналися на теренах світового українства. Андрій Лівицький родом з Полтавської губернії, з-під Золотоноші, молодий математик та правник, студент Київського університету Святого Володимира, керівник організації «Молода громада». Марія Ткаченко – з Жмеринщини, закінчила Фундуклеївську гімназію у Києві. Їй судилося стати нареченою революціонера, який згодом (після поразки української революції), стане президентом УНР в екзилі, тобто працюватиме для України у вигнанні. Звінчав наречених родич, священик Іван Крижанівський, адже батько Андрія Лівицького, чоловік з крутим норовом, спочатку не давав згоди на шлюб. Тож доля занесла молодят у Володїівці. «Заблукале» весілля несподівано стало гучним. До приїжджих музикантів приєднався і місцевий духовий оркестр. Пісні і музику було чути на всю округу. Молоді були щасливі, не відаючи, які дороги їм простелить примхлива доля. Прийде час і Андрій Лівицький стане членом Центральної Ради, міністром в уряді УНР, головою дипломатичної місії у Варшаві і з 1926 по 1954 рік буде президентом УНР в екзині. Згодом на цій посаді його замінить син Микола. А Марія Лівицька вже в еміграції напише книжку «На межі епох» про цей бурхливий період. А вже в іншому, XXI столітті, Національний банк України введе до обігу ювілейну монету «Андрій Лівицький» із серії «Видатні особистості України». Їхню доньку Наталю, яка народилася у 1902 році Бог обдарував неабияким талантом. У 1920 році Наталя разом з батьками покинула Україну. Родина переїхала до Праги. Дівчина стає студенткою Празького Карлового університету. Починає писати вірші, входить у коло літераторів-емігрантів, знаних в Україні.

Такого велелюддя село давно не пам’ятає

Народний аматрський фольклорний ансамбль Мигалівецького СБК Доля багатьох з них склалася трагічно. Юрій письменників, які закінчили своє життя на СоКлен, Микола Вороний, Євген Маланюк, Улас ловках, в гулагах, в тюрмах. Ведучі розповідали про історію цієї родини, Самчук – в цьому оточенні вона і стала письменницею, справжньою українкою. В неї за- відтворену на чудових стендах із світлинами, кохувались, її любили і обожнювали за вроду що їх розмістили тут же, біля церкви. Коли і поетичний хист. А заміж вийшла за Петра сипнув рясний дощ, ніхто не втік з подвір’я, Холодного, художника, з яким у шлюбі в лю- всі, як один, слухали захоплюючі історії славбові та злагоді прожила 65 літ. Вже за океаном, нозвісної родини Лівицьких. І поки ще не розв США та Канаді Наталя була членом Управи почалось вінчання в церкві, гості виходили на союзу українок, видавала книги і прожила 103 сцену, щоб висловити своє захоплення селом і роки. Її обминула доля багатьох українських цим барвистим святом, що розцвіло вишиванками та жупанами, дівочими вінками та стрічками. Володіївецький сільський голова Надія Демова, голова Барської РДА, депутат обласної ради Володимир Саволюк, голова районної ради Михайло Піддубний, депутати обласної ради Жанна Дмитренко, Людмила Щербаківська та Володимир Крисько, письменники Володимир Вітковський, Михайло Каменюк та Олександр Горобець – всі вони дійшли до тієї думки, що цей фестиваль повинен відбуватися щороку, адже він єднає людей, нагадує про наші корені, надає можливість вшанувати видатні постаті і береже народно-пісенні традиції українського весілля. Поетеса Руслана Мельничук та поет-гуморист Віктор Цимбал інсценізували розмову Наталі Холодної з Миколою Вороним. Чудові вірші ліричної героїні та «Подвійний сонет» Миколи Вороного заполонили увагу присутніх, повернули всіх до витоків українського ренесансу. А далі дійство перенеслось у храм, де настоятель Андрій (Фуцур), отець Василій (Августінов), а також отець Назарій (Давидовський), знаний в миру як співак та викладач Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу і кеПригощайтесь, любі гості!

Володіївські бабусі рівник співочих колективів, звінчали молодих сові», як співалося у пісні, щоб підняти келишСергія та Марину, благословивши їх на довге ки за молодих та пригоститися українськими подружнє життя. А вже всі гості, які товпились стравами, а потім ще й поспівати та потанцювабіля храму, що не міг вмістити всіх бажаючих, ти гуртом. Співочі гурти на цьому прекрасному вітали молодих надворі та сідали за «столи те- фестивалі співали весільних. Народний аматорський фольклорний ансамбль «Чарівниця» Мигалівецького СБК супроводжував дійство з початку до завершення. Співали молодій і молодому, свекру і свекрусі, свашкам, боярам та дружкам. До них приєднався і колектив Володіївецького СБК, учасникам якого ще й костюми придбали до свята. Співали і володіївчани з Чернівецького району. Це пісенне стоголосся ще довго пам’ятатимуть у Володіївцях. Тут стільки було радості, святкового гомону і всякої дивовижі. Виявилося, скажімо, що священики Володіївець Барського району та Володіївець Чернівецького району – рідні брати. І складалося враження, що ми теж брати, родичі, велика подільська родина, яка веде свій родовід від прекрасних українців – козаків, великих воїнів, захисників України, митців, майстрів красного письменства, патріотів, таких як родина Лівицьких, доля яких щасливо почалася у Володіїівцях. На завершення Вадим Вітковський висловив сподівання на відродження села: «Цей фестиваль дає унікальний шанс громаді Володіївець, щоб зміцніти і розквітнути. Наступного року приїдуть сюди володіївецькі громади, які є по всій Україні, а також гості з Європи, навіть з-за океану. З’являться можливості для розвитку зеленого туризму. Вже розпочалась боротьба за право вінчатися в 200-літній церкві, адже історія свідчить, що повінчані в ній досягають успіху, стають президентами, як Андрій Лівицький». Ну, що ж зростання вам, Володіївці! Чекайте гостей.

40

Почесні гості свята – Жанна Дмитренко та Валентина Вітковська

Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

Перлина духовності Поділля У

продовж віків культурним центром будь-якого села чи міста була церква. У період розквіту туди йшли, аби піднести Господу вдячні молитви, у часи біди – щоб попросити порятунку і захисту. Навіть часи безбожної радянської влади не змогли викорінити в народі віру Христову та любов до своїх святинь. Бар славиться багатьма пам’ятками. І серед них справжньою перлиною духовності є кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці! За більш як два з половиною століття храм виріс зі звичайної парафіяльної церкви до статусу кафедрального собору. Його барокові архітектурні форми та старовинні образи привертають увагу прочан і туристів зі всієї України. Б уд і в н и ц т в о храму розпочалось у 1755 році. У церковному архіві зустрічаємо запис про те, що собор було збудовано на кошти родини козацького ватажка Семена Палія для його зятя, священика Матковського. Зводили храм на місці давньої Троїцької церкви, яка існувала тут століттям раніше. Саме тому новозбудований храм було присвячено Пресвятій Трійці та Успінню Божої Матері. Відкрито та освячено собор у 1757 році. У документах 1771 та 1783 рр. зазначається, що церква всередині мала, крім головного вівтаря, ще два бокових, на яких знаходилися особливі антимінси. На головному вівтарі була встановлена ікона Спасителя, перенесена туди з дому тодішнього настоятеля церкви Василія Матковського (на іконі виступив кривавий піт). Також на західному фасаді храму був балкон, на якому на свята розміщувався оркестр. В різні роки настоятелями храму були: Іоанн Синицький, Федір Батулинський, Стефан Батулинський, Павло Батулинський, Василій Кузьминський, Симеон Карчевський, Григорій Янковський, Іван Корчинський, Павло Савлучинський, Афанасій Дверницький. У 1838 році храм закрили, бо в куполі помітили значну тріщину. Ремонт проводився до 1851 року, після чого у церкві знову почали проводити богослужіння. На початок ХХ ст. споруда Успенської церкви залишалася однією з найкращих будівель міста. За планом вона була хрестоподібною, з одним куполом посередині та досить простора. На той час у церкві стояв іконостас, облаштований ще з першої половини ХІХ століття. До наших днів у соборі збереглися старовинні олійні розписи. А з колишнього іконостасу у вівтарі зберігаються дві ікони –

«Введення у храм» і «Преображення». До сьогодні в церкві є дві старовинні ікони – святителя Миколая та Божої Матері. Ікона святителя Миколая, за переказами, була перенесена до храму з ліквідованої у ХVIIІ ст. Барської Миколаївської церкви. Туди у ХVI ст. образ подарувала засновниця міста, польська королева Бона Сфорца, яка привезла святиню зі свого рідного італійського міста Барі, де зберігаються мощі святителя Миколая Чудотворця. Ікону прикрашала срібна риза. Ікона Божої Матері – знаходилася на підвищенні у вівтарі. Очевидно, вона була спочатку окрасою Миколаївської, згодом Троїцької, а пізніше Успенської церкви. Цю ікону вшановували як чудотворну. Зображення Богородиці погрудне, на лівій руці у Неї сидить Богонемовля, Яке піднятою правою рукою підтримує підборіддя Божої Матері, а лівою тримає розкриту книгу з написом: «Братіе мои и сестры сіи суть: блажены слышащие слово Божие и хранящие». Права рука Божої Матері піднята і ніби вказує на Сина Божого. У радянський період історії України закривали православні церкви та монастирі. Проте Успенський храм вдалося вберегти від запустіння, а в 1975 році - провести його капітальну реставрацію. Остання часткова реставрація собору відбулася 2014 року. З 1999 по 2011 роки в соборі знаходилася Барська чудотворна ікона Божої Матері, яка нині перебуває у жіночому монастирі, збудованому на честь цього святого образу. З 2012 року настоятелем собору є архімандрит Серафим (Поворозник), благочинний Барського району. Маємо надію, що духовна перлина Поділля ще не одне століття залишатиметься для усіх спраглих джерелом радості спілкування з Господом та Його Пресвятою Матір’ю, Якій присвячений наш кафедральний собор і до Якої у всі дні ми посилено підносимо особливі молитви за Вінниччину, Україну та Святу Православну Церкву.

За матеріалами газети «Православна Вінниччина»

* Презентація книги

Золота скриня

42

Заслужена журналістка України Ганна Секрет, чиє самовіддане служіння обраній справі сколихнуло подолян майже на 27 років, стала автором незвичайного проекту «Золота скриня дивоцвітів». Результат його реалізації – це видання збірки листів, спогадів, газетних публікацій та поетичних присвят на адресу унікальних масштабних проектів «ДИВОЦВІТИ», «БУДЬМО ЗНАЙОМІ», «ТЕАТР НА ГОРОДІ» та їх автора Ганни Секрет. Це книга, у якій яскраво й різнобічно ілюструється культурно-мистецьке життя Вінниччини, порушуються теми моралі й етики, подається неупереджена оцінка історичним, суспільним й соціальним проблемам. Презентація «Золотої скрині дивоцвітів» відбулась у селі Правилівка Якимівської сільської ради Оратівського району Вінницької області 14 липня 2019 року під час мистецького проекту «Красо України, Подолля» у «Театрі на городі» Ганни Секрет. Збережені Ганною Василівною літературні, фото та відеоматеріали у сукупності своїй демонструють цілу галерею прекрасних людей, які своїм життям, творчістю і громадською діяльністю уславили наш край у контексті всієї України. Це славетний кобзар Володимир Перепелюк, фольклористка Марія Руденко, герой-подолянин Володимир Мельник, директор і головний режисер Вінницького муздрамтеатру ім. М. Садовського (з 1944р. по 1986 р.) Федір Верещагін, поетеса Ганна Чубач, Заслужений майстер народної творчості України Фросина Міщенко, залюблена у пісні та легенди селянка Марія Притула із села Жорнище Іллінецького району, поети-піснярі Антоніна Петрушкевич, Галина Нарожна та Юрій Грицюк, Народний художник Аркадій Сорока, Герой України диригент Павло Муравський, поет Володимир Забаштанський, письменник і Заслужений журналіст України Іван Волошенюк, Заслужений учитель України Борис Нетупський із Бару. Талановиті митці та аматорські колективи області стали героями передач Ганни Секрет, подані до «Золотої скрині дивоцвітів»: зразковий аматорський дитячий ансамбль сопілкарів «Жайвір» Баланівського СБК Бершадського району (керівник Володимир Вітренко), ансамбль «Вишня» Вінницького Національного аграрного університету (керівник Адам Дзюба), народний

аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Джерело» Чернявського СБК Оратівського району (керівник Ганна Демчак), народний аматорський ансамбль «Берегиня» села Бирлівка Бершадського району(керівник Наталя Антохова), ансамбль «Сусідоньки» із села Кам’яногірка Оратівського району (керівник Жанна Тернавська). Усіх і не перелічити, адже лише кольорових світлин у книзі майже п’ять сотень. Переважна більшість поданого в книзі матеріалу – це епістолярний монолог, тривалістю майже у чверть століття. Сотні людей стали учасниками листування: митці, учителі, представники інтелектуальної праці, сфери культури, телеглядачі, мешканці Вінниччини і багатьох куточків України. Більше, ніж за чверть століття, на адресу редакції літературно-мистецьких програм, яку очолювала Ганна Секрет надійшло понад тисячу листів. За кожним із них було чиєсь життя, доля, сподівання. Люди писали Ганні Секрет, бо часто вона була останньою інстанцією, останнім важелем впливу, останньою надією на справедливість і допомогу. Неодноразово вони були прочитані Ганною Василівною. Ці листи – наче погляд із минулого. В них історія села, міста, держави, кожного адресанта. Вони стали для Ганни Секрет частиною її життя, її власного архіву, спонукали видати книгу «Золота скриня дивоцвітів». Для кого ця книга? Для тих, хто любить батьківську і материнську землю, хто шанує і вивчає історії рідного краю, хто знає і береже свій рід. Ганна Секрет звертається у книзі до читача і майбутніх нащадків із словами: «Дякую всім небайдужим землякам, колегам, які не зраджували і не зраджують свою землю, Україну, батьківсько-материнську пісню, в яких у пошані чесне слово і непродажна совість – їм з великою шаною і повагою присвячую цю книгу. Хочу. Щоб вона стала чарівним місточком дивоцвітів наступним поколінням, які засіватимуть українську ниву житом-пшеницею, прикрашатимуть садами-квітами. Щоб творчим людям завжди підспівували солов’ї!»

Тетяна ПІРУС, Катерина ПІРУС

Фото Михайла Діденка

Заслужений працівник культури України, директор Калинівського РБК, режисер, ведуча ШЕЛЕШКО Марія Миколаївна

44

46

Збережемо для нащадків

* Фольклорна спадщина

Н

а Гайсинщині ще у 80-х роках минулого століття в селі лунали народні пісні у виконанні хор-ланки, яку створила Олена Бабак, на той час завідуюча клубом. Це вона і її подруги зберігали для нас, сучасників, народну творчість – пісні, звичаї, обряди, аби сьогодні ми мали змогу їх чути і бачити. Нічого не виникає на порожньому місці, а особливо фольклор. Відтворити народні обряди без середовища, у якому вони побутують, неможливо. Традиції у с.Новоселівка супроводжують людину не одного покоління. У 1990 році Новоселівський клуб-бібліотеку очолила, бібліотекар за освітою, Каращенко Надія Василівна – людина, закохана в народну творчість, талановита особистість, яка згуртувала біля себе веселих, молодих жінок, любителів народного співу. У 1994 році Надія Василівна стала ініці-

стала у співучій родині. Переймала їх від матері Іванченко Поліни Степанівни, яка мала гарний голос і була заспівувачкою багатьох пісень в ансамблі. І ось майже 30 років вирує творче життя у цьому закладі культури під її керівництвом Надії.. Обіймати дві посади – завідуючої клубом і керівника колективу непросто. Пощастило односельцям із таким директором. Зберегти народну пісню, звичаї, обряди матерів, бабусь, дати їм друге народження, донести їх до дітей та онуків – така мета фольклорно-етнографічного колективу «Надія». Учасниками колективу є люди різного віку і професій – пенсіонери, робітники, вчителі, студенти, учні, і всіх їх об’єднує любов до свого рідного пісенного надбання. Найстарша його учасниця – заслужений майстер народної творчості Фросина Міщенко, член національної спілки майстрів України. Як потрібно

Свято врожаю атором створення (на основі хор-ланки) фольклорно-етнографічного ансамблю «Надія». Як вони самі пишуть: «А сталося це так, що на репетиції разом з бабусями стали приходити дочки і онуки. Разом із старшими до ансамблю прийшли молодші, іноді цілими родинами – Пелюшків: мати Тетяна, дочка Олена, зять Олександр, двоє онуків, Тупчієнків, а ще бабуся Люба і онук Віктор». До речі, Пелюшко Тетяна Василівна співає і сьогодні. Розпочалася серйозна робота по підбору і вивченню пісень, їх виконання, написання програм проведення свят та інше. Для Надії це була робота до душі… Надія полюбила пісню ще з дитинства, бо зро-

любити музику, пісню, щоб відпрацювавши день вдома, попоравши домашнє господарство йти на репетицію. Тоді Фросині Міщенко було вже 75. Повернути до життя забуті твори, звичаї, обряди ще у 2000-х роках допомогли учасники фольклорного ансамблю «Надія» – Серафима Кириленко, Любов Дитяк, Настасія Тарасенко, Наталя Гончарук, яка свою любов до пісні передала ще й синові, Миколі Тарасенку. Ці шановані люди, можливо, вже не співають в колективі, але у свій час саме вони з іншими учасниками робили велику

Купальські хороводи справу – збереження пісенної спадщини свого села. У 2000 році за високий виконавський і художній рівень, показ фрагментів весільного обряду «Розплітання коси» та «Викуп молодої» із записів земляка-фольклориста Гната Танцюри, фольклорно-етнографічному ансамблю «Надія» було присвоєно почесне звання «народний аматорський». Особливістю роботи ансамблю «Надія» є те, що в ньому завжди поряд з дорослими беруть участь діти. Особливо полюбляють вони пісні та ігри вес-

48

няного циклу, свято Івана Купайла, Калиту, святкування Нового року, обжинки. Велика і різноманітна концертна діяльність колективу «Надія». Без нього в селі не обходиться жодне свято чи тематичний вечір, вшанування вдів, привітання жителів села з Новим роком. Серед них народні свята – театралізований вертеп «Маланка щедрувала, до віконця припадала», зустріч весни «Зустрінемо Масляну олійним млинцем, сиром, медом, калачем». Щороку проводять вечір-вшану-

З Великоднем у серці без тривог!

На рідному подвір’ї вання народної майстрині, знаної гончарині Фросини Міщенко «Чаруючі витвори гончарного круга». У цьому році їй виповнилося 92 роки. Пам’ятним для колективу є 1999 рік, коли на обласному святі фольклору за показ великодніх гаївок, фольклорний ансамбль «Надія» отримав І місце та диплом лауреата. А у 2002 році на цьому ж святі «Надія» знову стала переможцем і отримала Перехідний приз ім.Г.Танцюри та пам’ятний подарунок. У 2003 році вони стали учасниками Всеукраїнської

Надія Каращено

акції «Мистецтво одного села» у Києві, де новосельчани представляли старовинні побутові речі та гончарне мистецтво, а також радували відвідувачів виставки народними піснями. Крім того представляли пісенну Гайсинщину на українському державному телебаченні у програмі народної артистки України Оксани Пекун «Фольк-мюзік» (2009 р.). В репертуарі співаків ансамблю багато соціально-побутових пісень, як-от: «Калина-малина над яром стояла», «Смутний вечір, смутний ранок», «Та й хмарка наступає», «Нічка темна не видна», «А в городі вишня», «Посіяла мати червоную руту» та багато інших пісень. Виходячи з того, що колектив «Надія» фольклорно-етнографічний, в його репертуарі є багато народних обрядів і обрядових пісень – веснянки-хороводи, русальні, петрівчані, купальські, обжинкові, колядки, щедрівки, весільні. По характеру – веселі, сумні, жартівливі. А свята – «Святий вечір», «Меланки», «Великдень », «Масляна», «Андріївські вечорниці» стали улюбленими в селі. Окремо хочеться відзначити пісенне і поетичне свято Івана Купала, що проводиться під назвою «Ця чарівна купальська ніч», яке багато років поспіль відзначається у селі. Щасливий той, хто бачив цю красу. Всі учасники у вишитих сорочках, дівчата – у великих вінках з живих квітів. Біля клубу, на галявині, молодь водить хороводи. Звучать неповторні купальські пісні, а їх в колективі достатньо : «Ой за городом біла глина», «Ой ти, Настусю, ой ти», «Закину я відеречка в долину», «Наші хлопці молодці», «Ой в лісі, в лісі, в лісочку», «Котився горщик через дорогу» та багато інших. А підвечір, після запалення вогнища, парами перестрибують через нього. Колектив «Надія» робить все для того, щоб народна пісня жила, щоб нащадкам залишити новоселівські пісенні скарби та звичаї пращурів.

Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой в лісі, лісочку Купальська, з репертуару ансамблю села Новоселівка

Ой в лісі, лісі, лісочку, Там висіла колисочка на шнурочку А у тії колисочці голубець, Колисався той Іван молодець Колишіть, браття, високо, Ой щоб було видати далеко Там моя тещонька жито жне, Там моя, та Галя, вінки в’є Там моя, та Галя, вінки в’є Мене молодого давно жде Ой нехай ув’є, перев’є До осені погуляє моя буде

50

Любов, покладена на музику Струн торкнеться – в серці лід розтане Й навесні розквітне первоцвіт… Пісня Скомаровської Тетяни – Світ любові, неповторний світ. Ж.Дмитренко

Зеленеє жито ще й овес, хорошії гості – рід увесь.

– Хата в нас наповнювалася піснями, коли родина збиралася на свято. Дуже гарно співала мама і її брати. А її троюрідна сестра писала історію родини, – так згадує Таня своє щасливе дитинство. А вже правнучка того знаменитого ктивна і діяльна. Красива і таланови- прадіда, себто Тетяна, співала скрізь і весь час. та. Журналіст і волонтер. Колись біз– Для шкільного хору дуже «знадобилась», – нес-вумен, а тепер – невсипуща мама і артистка жартує вона. в одній особі. Самодостатня творча особистість. Адже голос однаково гарно звучав як вниЯкщо шукати аналоги в літературі, що дають зу, так і на верхніх нотах. Тому вона майстерно нам взірці справжніх українок, то в цій жінці по- могла співати і в альтовій і в сопрановій партії. єдналися риси героїнь Такий-от широкий діОльги Кобилянської і апазон. Шкільна саЛесі Українки, Мармодіяльність була її ка Вовчка і Михайла стихією. Вчилася в муКоцюбинського, Улазичній школі по класу са Самчука і Григора бандури, але закінчиТютюнника. Саме такі ти не вдалося, бо мама – здатні на вчинок, а в захворіла. Мріяла про лиху годину – на помузичне училище. Але двиг, на самопожертву. після школи поступила Це Тетяна Скомав політехнічний техровська, голос якої занікум, де виступала з чаровує аудиторію з бандурою з ансамблем першого знайомства, з «Юність», що його першої пісні.Вона поочолював Іван Лапапулярна й улюблена танов. Коли прийшла виконавиця романсів, працювати диктором у знана на Вінниччині, Вінницькому універмаале не тільки. Життя її зі, одразу стала солістне встелене трояндами. кою популярного тоді На жіночу долю випало колективу «Червоні чимало випробувань. маки», що побував і на А, може, так і повинно «Сонячних кларнетах». бути, щоб переживанХлопці в неї закохуваня витончили душу, лися «через пісню», – відшліфували голос, як згадує юні роки.І не у відтінках якого все дивно, бо в тій пісні все переплелося – любов і щасливо поєднувалорадість, втрати і гіркота ся – і чаруючий голос, Тетяна Скомаровська розчарувань, відчай і і дівоча врода, і ціле сподівання, захоплення і натхнення та відкриття суцвіття почуттів. Після одруження, коли вже нанового, незвіданого. родилися діти (донька, а згодом – син) – попри всі Тетяна Скомаровська – корінна вінничанка. труднощі вона співала. Батько – родом з Буковини, тож її дівоче прізвище Доля подарувала їй роботу на радіо «Такт».

– Кіруца. Мати була вчителькою у школі №14. В Перша зустріч з медійним мікрофоном, перші цій школі навчалася і Таня. Як вона згадує, – «спі- герої радіопередач… Це не забудеться ніколи. вала з трьох років». І не дивно, адже прадід, як Згодом – запросили на радіо «Хвиля» (на той виявилося, до революції був старостою на П’ят- час Вінницької телерадіокомпанії ОДА). ничанах. Його сестри співали у тій давній церкві, Робота на радіо – це особливий період що й нині біля п’ятничанської школи. Сестра її життя, це відкриття людей різних профебабці працювала в театрі і брала маленьку внуча- сій, від яких і сама набиралася життєвого ту племінницю на дитячі ранки, де та за кулісами досвіду та натхнення. Найчастіше доля підспівувала акторам. Найбільш пам’ятна пісня зводила з військовими лікарями, держдитинства – «Зеленеє жито, зелене», яка, здаєть- службовцями (тоді саме вибухали війся, проросла у ній змалечку. ськові склади). Разом з журналістами Зеленеє жито, зелене, та військовими їздили на хорошії гості у мене, навчання, брали участь

А

автопробігах, скажімо, «Дорога до Криму. Проблеми і перспективи». Спробувала на собі, що таке працювати в екстремальних умовах, коли в бурю літак просто трясе… Дуже цікаво було роботи передачі з творчими людьми. Ніколи не забудуться концерти в Києві, вечір Наталії Зубицької, знаного травозная, лікаря і поетеси водночас. А які чудові згадки про міжнародні тури разом з поляками, угорцями, чехами. Тетяна Скомаровська була ще й учасником Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів, яким керувала Людмила Мех (за кермом Скомаровська– понад чверть століття). Бути радіожурналістом (з 2000 по 2018 рр.) – це і почесно, і відповідально, і прекрасно. Адже відчуваєш пульс життя, бо ти в самому вирі, в епіцентрі, між творчих особистостей. Це якраз те середовище, де народжується натхнення. Радіожурналістика подарувала їй прекрасну можливість розкрити тему відомої жінки – письменниці, актриси, науковця. Передача «Її величність – жінка» стала одним із етапів самореалізації і для автора програми. Жіночі долі, зазвичай драматичні, в інтерпретації Тетяни Скомаровської викликали у багатьох інтерес і бажання більше дізнатися про видатні жіночі постаті у світовій та українській історії – про княгиню Ольгу, Лесю Українку, Марію Зяньковецьку, Соломію Крушельницьку, Катерину Білокур та багатьох інших. Всі Тетянині колеги пам’ятають випадок, коли додзвонилась одна з жінок, яка брала радіо на город, спеціально, щоб почути цю передачу.

– Плачу і сапаю, сапаю і плачу, – аж хлипала жінка. А я хочу знати, коли ж вона навчилася акомпанувати на гітарі, адже цей образ жінки з гітарою у моїй уяві – домінуючий. Власне, це і є образ романтики: походи, вогнища, вогні, пісні та романси біля багаття – все під гітару. Без неї – ніяк!

52

Візьмеш в руки гітару, добудеш акорди, Розгориться багаття у тиші нічній, Заспівай мені пісню, дівчинонько горда, Хай народиться в небі Сузір’я Надій.

– На гітарі навчилася вже після «Червоних маків», – розповідає вона. Я тоді волонтерствувала і продовжувала співати. Показали акорди, почала підбирати на слух. Була така мрія – самій створювати мелодії до пісень, які хотіла співати, до віршів, які мали зазвучати саме під гітару. На це надихнула Ольга Зайцева, журналістка, моя колега.Вона прочитала вірш «Я тобі не дивую…». Я вийшла в коридор, проспівала собі на диктофон мелодію, яка одразу народилась в душі. Це був мій перший романс. Я тобі не дивую, облиш, У твоєму шаленому світі Моїм мріям нема де здійснитись… Спочатку я співала в колі друзів, а згодом, почали запрошувати на святкові заходи. Я це назвала «проспівуванням поезії». Так і народився її улюблений проект «Співана поезія» за творами Тетяни Яковенко («Чорнобривці сіяла»), Зої Тищенко («На відстані сльози»), Лариси Ємельянової («Ну от і тріснула струна»), Світлани Криничної («Згадай мене»), Ольги Мудрицької («Запали свічу»), Наталі Зубицької-Земної («Зачекайте літа»), Галини Рибачук-Прач («Що то за птах»), Ірини Федорчук («А ти мене ще й до сих пір болиш»), а також на вірші Людмили Волинець,Олени Добровольської, Сергія Свердла, Костянтина Желякова, Ірини Самаріної з Полтави, Людмили Брендак, Світлани Травневої та багатьох інших авторів з різних міст і регіонів. Нічного неба біла тиша Щасливі спогади снує, Засну, і ти мені приснишся, Кохане серденько моє. Ця пісня Ольги Янушкевич на слова Тетяни Яковенко у виконанні Тетяни Скомаровської користується величезним успіхом на Вінниччині, адже в ній гармонійно поєдналися і чудовий текст, і прекрасна музика, і задушевний спів. Відтак, що б не виконувала, а цю пісню завжди просять заспівати, бо вона така ж неповторна, як сама любов. Задля цієї «співаної поезії», Тетяну Петрівну запрошують скрізь – на камерні вечори в обласній бібліотеці Тімірязєва, в будинок культури учителя, в навчальні заклади, в «тур-чик» Мукачево-Київ-Луцьк, організований бібліотекою цих міст. Чимало районів Вінниччини об’їздила з «Автографом». Це такий клуб любителів поезії, Серед письменників та учасників АТО

З одвічним болем і у каятті. Кровить, як свіжа рана, та провина, Що я чогось не встигла у житті. («Янгольська дорога») Тетяна переймається тим, що й досі не знає, хто автор тексту. А поет не знає, що з’явилась така пісня, де слова і музика злились в одне ціле – вдячності і любові до тих, хто став на захист України у важкі часи. Поїздки Тетяни Скомаровської на конкурси завше увінчуються успіхом, як-от виступ у Миколаєві на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі пісенної творчості «Пісенний драйв», де вона взяла ІІ місце в номінації «Поети-композитори». Це був спеціальний приз «співаної поезії». Від театру пісні «Пульс» (керівник Сергій Свердл) виступила у галереї Висоцького (Київ). Це був «Вечір романсу з Тетяною Скомаровською» Український романс зачаровує глядачів пам’яті Михайла Булгакова. Там вона умудрилась проспіваяким керує Тетяна Яковенко.Вечори «Автогра- ти як російські, так і українські романси, що їм фа» відвідують музиканти, поети, художники, була присвячена вся перша частина, як і завше. А співаки. Без Скомаровської якось не уявляються вже наступним учасником на такому заході став ці мистецькі посиденьки. Вона – бажана гостя Олексій Горбунов. Нещодавно на вечорі-пам’яті поета-пісняра у виставковій світлиці ОЦНТ, де чимало проводиться культурно-мистецьких заходів, творчих Леоніда Завальнюка, пісні якого виконували найвідоміші співаки колишнього Союзу, Тетяна Сковечорів, презентацій, виставок. Доленосним для Тетяни Скомаровської вияви- маровська вразила присутніх прем’єрою пісні на лось знайомство з Оксаною Кузів, за творами якої вірші нашого земляка. Її оксамитовий голос, її інідуть театральні вистави в Івано-Франківську. терпретація бентежних поетичних рядків вірша Воно стало своєрідним поштовхом для створен- «Знову метелиця біла» нікого не залишила байня пісень, які є духовним опертям у житті і твор- дужим. Адже там ішлось про відчуття самотночості. Був у житті Тетяни Петрівни такий епізод. сті, яке є не стільки горем, як провиною, на думку Якось вона прийшла у Храм, щоб взяти інтерв’ю митця.

– Творчість – це життя. Без неї світ – душевна в священика. Зауваживши для себе прекрасні акустичні можливості собору, мимохідь вигук- порожнеча, – признається Тетяна. Коли захворінула з захопленням: «Боже! Отут би заспівати!». ла, півроку не брала гітару в руки, тоді рятував Незабаром її і справді запросили виступити пе- диктофон. Головне не забути мелодію, яка раптом зазвучала в душі. ред вірянами. Все треба проспівувати – така особливість – Але ж у мене немає пісень такого змісту, – мислення авторки. розгубилась Тетяна.

– Є вдалі твори, а є не дуже, – зітхає Тетяна.

– А Бог – це любов, – відповів священник. І тут знадобились пісні на вірші Оксани Кузів: – Дуже люблю український романс. Це знову ж «Побудь зі мною, Боже, в цю хвилину», «Підстав – як сповідь. І тоді ллється не просто пісня, а одкровення, покладене на музику. плече, я, стомлена, зіпрусь» та інші. Вміння співпрацювати з багатьма авторами, Побудь зі мною, Боже, в цю хвилину, вписуватися у будь-який захід скромно і стримаПосидь і міцно руку затисни но з почуттям власної гідності та усвідомленВ Твоїй Всесильній дай перепочину, ням власного призначення на мистецьких І ворогів від мене відверни Вийшла така незвичайна сповідь у храмі. теренах – це і є складові успіху Тетяни Було багато молоді. Незабутні враження. Кожен Скомаровської, серед яких основна – її сприймав по-своєму і чув своє. Саме у співпра- заворожуючий голос. Без сумніву, творчі ці з Галиною Рибачук-Прач (лікар-інфекціоніст) здобутки Тетяни Петрівни, її пісні, ствонародився проект «В обіймах поезії і романсу». рені і виконані за віршами українських поетів, є оригінальним внеском у розвиВона читала власні вірші, а я співала. Окрема сторінка творчості – пісні, присвячені ток українського сучасного романсу. захисникам України. Жанна Я перед вами стану на коліна ДМИТРЕНКО

Заради цього варто жити! Ц

і слова захвату, захоплення емоційно мовила мені керівник народного аматорського ансамблю української пісні «Козачка» Липовецького міського клубу Віра Віталіївна Козак, коли при зустрічі я запитала її про враження від поїздки на ХІІ-й фестиваль-конкурс «Слобожанський Спас», який проходив 17-18 серпня в місті Сватове Луганської області. Колектив «Козачка» нещодавно здобув високе звання народного аматорського, але вже досить потужно заявляє про себе на обласних та всеукраїнських культурно-мистецьких заходах. Це і Міжнародний фестиваль козацької слави у Києві, і Міжнародний фестиваль народного хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине» імені В.І.Іжевського в м.Іллінцях, і фестиваль народної творчості «Красо України - Поділля» у Правилівці Оратівського району, де презентувалась книга заслуженого журналіста України Ганни Секрет «Золота скриня подільських дивоцвітів». А ще ж

54

цей неповторний край, в якому шовковисті степи, крейдяні гори і зелені оксамитові ліси дивовижно гармонують із вугільними шахтами, сивими курганами та індустріальними велетами. Керівник «Козачки» Віра Віталіївна Козак ділиться враженнями від побаченого: – Ми зустріли тут сильних духом людей, які підтримують один одного, залишаючись привітними, щирими для всіх, хто прагне свободи вільно працювати, творити, говорити на рідній землі. Тривого закралася, коли сватівська земля – ворота Донбасу – зустріла нас блокпостами… Але далі нас чекали і чиста постіль, і гаряча вода, і свіжий борщ, а ще – привітні сватівчани,що стали нам за декілька днів рідними людьми. І це дорого вартує! У фестивалі-конкурсі взяли участь понад 150 творчих колективів та майстрів народної творчості із п’ятнадцяти областей України. і всіх нас зустрічали, як найближчих і найдорожчих друзів і родину! З нами розмовляли українською мовою

Ансамбль «Козачка» колектив – бажаний гість на фестивалях народної і з ким би ми не спілкувалися, - всі висловлюватворчості в сусідніх Іллінецькому та Оратівсько- ли занепокоєння про можливість втрати зв’язків з му районах, він є окрасою культурно-мистецьких нами і віру в те, що ми вистоїмо в цій жорстокій заходів на районній сцені та в селах Липовеччи- боротьбі. ни.

– Віро Віталіївно, поділіться спогадами про Тож кого рекомендувати для участі у фестива- фестиваль-конкурс, якою була організація захолі на Луганщині, у працівників обласного центру ду? народної творчості не викликало жодного сумні– Організатори дуже серйозно підготувалися вів: однозначно «Козачка» з Липовця! І для учас- до проведення такого величного багатожанровоників ансамблю ця поїздка, а головне – участь го заходу, який відбувся на декількох сценічних у культурно-мистецьких заході такого високого площадках. Для пісенних колективів було облашрівня стали найбільшим творчим здобуткам. товано три великі сцени. Майстри народної творВідстань від Липовця до Луганщини – 1000 чості представляли свої роботи в різних мистецькілометрів. Дівчата проїхали Вінницьку, Київ- ких локаціях. Гарно були об лаштовані виставки ську, Полтавську, Харківську області. І, нареш- обрядових хлібів і дідухів, здивували і вразили ті, - Луганська область, що так привітно зустріла нас виставки «Медовий ярмарок», «Свято украспівучих голосистих подолянок. Дівчат вразив їнських страв», «Етнодискотека» – всі вони

Нагороди – це завжди приємно об’єднувалися номінацією «Слобожанський вернісаж». Конкурсанти представляли свої програми у номінаціях «Козача вольниця» (змішані та чоловічі колективи), «Калинова зоря» (жіночі вокальні колективи), «Пісенна слобода» (солісти), «Слобожанські візерунки» (танцювальні колективи). А поети і читці стали учасниками мистецького майданчика «Поетичний курінь».

– Тож як ви виступили, які результати?

– Журі пісенних конкурсів очолював заслужений працівник культури України, професор Київського Національного університету культури

і мистецтв, керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка» Петро Андрійчук. Він – фахівецьь високого ґатунку. 152 колективи – це понад тисяча учасників! Звичайно, ми дуже хвилювалися. Тому, радості нашій не було меж, коли Петро Олександрович назвав переможців конкурсу і серед них – ми! Народний аматорський ансамбль української пісні «Козачка» з Липовеччини удостоєний почесної відзнаки – спеціального призу «Зіркова пісня»! Наш колектив став учасником гала-концерту. Як тепло нас зустрічали глядачі, як щиро аплодували, з нами фотографувалися. Скільки теплих зустрічей і приємних знайомств! … Спілкувалася я із Вірою Віталіївну, слухала її емоційну розповідь і раділа, що мої землячки так гідно представляли Вінниччину на «Слобожанському Спасі». Хочеться подякувати всім учасникам колективу, адже вони не просто взяли участь у відповідальному заході. Ці талановиті липівчанки приїхали на землю, де наші хлопці боронять рідну землю. І своїм мистецтвом, своїми піснями ще раз довели, що ми – єдина сім’я, єдиний народ, у нас спільні радощі. А горе і проблеми зможемо подолати, коли будемо одностайні у своїх думках і діях. Заради таких миттєвостей, таких зустрічей, емоцій варто долати не одну тисячу кілометрів. І віриться, що цей талановитий колектив ще не раз їх подолає, поспішаючи на зустріч із піснею і гарними щирими людьми. Тож нових вам перемог, нових пісень, нових вражень, наші співучі «Козачки»! Ніна ДЖУС

V обласний конкурс сучасної популярної музики

«Музика літа» О

бласний конкурс сучасної популярної музики «Музика літа» традиційно проводиться наприкінці червня в Калинівці – та присвячується Дню молоді. Як правило, до участі ми запрошуємо ті колективи, які працюють в сучасних музичних стилях: вокально-інструментальні ансамблі,

музичної школи. У вересні 2017 року до викладачів Самгородської дитячої музичної школи підійшли два юнаки і попросили допомогти їм підготуватися до вступних екзаменів у педагогічний коледж, – згадує керівник гурту. Хлопці виявились дуже талановитими і

Гурт альтернативної музики «Re’STart»

56

джазові та рок-гурти, а також ансамблі альтернативної музики. Ці гурти, ми знаємо багато років. Знаємо кожного музиканта. І приємним було те, що кожний ансамбль поповнився молоддю. Взяли участь у конкурсі і нові гурти. Як от інструментальний ансамбль «Експромт» з Городківки Козятинського району, ансамбль альтернативної музики “Re’STart” (перезапуск), рок-гурт «Shark» (біла акула) з Калинівки. Ці гурти ми бачили вперше. Вони і стали нашим творчим сюрпризом. Про рок-гурт “Re’STart” багато було інформації на сторінках Фейсбуку та Ютубу в Інтернеті. Цікаву історію про те як виник цей колектив ми почули від людини, яка власне його створила і є його керівником – Світлани Воронової, директора Самгородської дитячої

розумними. І ми ризикнули. Створили гурт “Re’STart”. Займалися багато. На вихідні іноді і по п’ять годин. Ставили голос, працювали над дикцією, вивчали гру на інструментах. За короткий час ми підготували програму і вже в лютому 2018 року взяли участь у міжнародному конкурсі «Мистецькі барви», що проходив у Прилуках. Восени того ж року колектив взяв участь у Міжнародному конкурсі вокалу «Альфа-фест», який проводився в жовтні-листопаді в Празі (Чеська республіка). Звідти вже привезли Гран-прі. Наступного 2019 року в лютому “Re’STart” знову бере участь у «Мистецьких барвах» і вже привозить І місце. В березні – І місце на конкурсі «Джерело талантів» (місто Київ). А на Міжнародному фестиваль-академії кіно театральної творчості «Золотий клю-

Народний аматорський інструментальний ансамбль «Жмеринський диксиленд» чик» (м.Українка Київської області) гурт виборов призове місце, представивши оригінальну музичну версію відомої казки Шарля Перро «Червона шапочка». Народна артистка України Наталя Сумська, яка працювала в складі журі, неодноразово виказувала своє захоплення тим наскільки талановито і оригінально музиканти з Козятина представили відому казку. На конкурсі сучасної популярної музики «Музика літа» молоді музиканти представили програму з кавер-версій відомих сучасних гуртів. Та найбільш всім сподобався кавер на пісню «Перемен» Віктора Цоя (гурту «Кіно». Приємно було бачити цих юних музикантів у на Музиці літа. Цей конкурс досить не простий. В ньому беруть участь відомі ансамблі, музиканти яких, в переважній більшості мають музичну освіту. Та яким складним не був кон-

курс, молоді музиканти з “Re’STart” вибороли призове місце. Бажаємо їм і надалі перемагати і радувати нас своїм виконанням. Не менш цікаво звучали на конкурсі народні традиційні весільні мелодії. «Городківський фрейлик» у виконанні інструментального ансамблю «Експромт» з Городківки Крижопільського району додав яскраву автентичну ноту в палітру музичних барв джазових імпровізацій, якими як ніколи був наповнений цей конкурс. До речі, керівник ансамблю Іван Гижко також пише власні пісні. Одну з них «Дві долі» і виконав гурт з Городківки. Поки наші знамениті рок-гурти представляли Вінниччину на різних міжнародних та всеукраїнських фестивалях, цей жанр представив не надто відомий рок–гурт «Shark» з Калинівки, який виконував кавер-версії на теми відомих зарубіжних рок-гуртів, як наприклад пісня «Sockets» британської панк-рок групи «Slaves» і інші. Гурт створено восени 2018 році. В ньому беруть участь молоді музиканти Дмитро Крикун соліст вокаліст, Володимир Олійниик ритм гітара, Валентин Церковний – бас гітара, Павло Радецький – барабани та Ярослав Капецький – соло гітара саме він і є керівником гурту. Журі звернуло увагу на молодечий запал музикантів, їх володіння грою на інструментах, вміння імпровізувати тож гурт отримав ІІІ місце. Що ж, побажаємо молодим музикантам зрости в майстерності до рівня професіоналів та представляти Вінниччинуна престижних фестивалях, як наприклад їхні земляки відомі рок-гурти з Організатори конкурсу з колективом ВІА «Карусель» м. Немирів

Народний аматорський ВІА «Фортуна+» Калинівки «Декорум» та «7 – материк». А відкрив «Музику літа» народний аматорськй інструментальний гурт «Надія» з міста Жмеринка. До його складу входять прекрасні скрипальки, яких об’єднала чудовий музикант, прекрасна жінка Людмила Рудик. В своїй програмі вони ефектно використали відео-ролики та спеціальні світлові ефекти. Майстерна і емоційна гра в поєднанні з жіночою чарівністю викликали неабиякий захват у всіх глядачів. Музиканти з великим задоволенням беруть участь у конкурсі «Музика літа». І зі всією відповідальністю та охотою готуються до нього. Намагаються віднайти гарні пісні та інструментальні твори, створюють кавер-версії або ж свої пісні. Наприклад, народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль «Хто?Ми», що з Літина, привіз на конкурс чимало пісень вірші яких написала солістка ансамблю Тетяна Лівчук, а музику учасник гурту - Олександр Лівчук («Мальвіна» та «Повір мені»). Звісно похвали достойні всі музиканти. Тому, що всі вони показали максимум згуртованості, майстерну гру. Одразу відчувалося, які гурти недавно створені, а які вже багато років поспіль грають в одному колективі. Саме багаторічна практика дозволяє таким гуртам твори виконувати, як-то кажуть «на одному подиху». Та що й казати, кожний гурт був самобутнім. От як, наприклад, гурт «Фортуна +» з Бершаді, досить емоційно, по-своєму, не копіюючи відомих співаків, виконав популярні пісні. Особливо сподобалась «Добрий ранок Україно» з репертуару гурту «номер 482». Вокально-інструментальні ансамблі «Сувенір» з Тростянця і «Карусель» з Немирова також порадували нас чудовими імпровізаціями, доволі технічним і музикальним виконанням відомих свого часу хітів.

58

Та все ж, найкращим серед всіх журі визнало народний аматорський інструментальний ансамбль «Жмеринський диксиленд» зі Жмеринки. Саме йому досталося Гран-прі конкурсу «Музика літа». Що ж, цей гурт із когорти тих, які вже чимало років працюють незмінним складом. Що й казати, музиканти чудові. Кожен з них володіє майстерністю джазової імпровізації. Та ці музиканти, як і всі звичайно, прагнули до перемоги. То ж результат конкурсного виступу їх приємно порадував.

– Прекрасно, що у нас в районах є такі колективи, які майстерно зі смаком, виконують доволі відомі пісні та чудово імпровізують, – поділилася з нами своїми думками голова журі, доцент музичної початкової підготовки Вінницького державного педагогічного університету Ірина Барановська.

– В них це виходить дуже талановито. На таких тримається наша культура. Адже виростити з маленьких музикантів майбутніх професіоналів під силу тільки ось таким справжнім музикантам. А мені приємно, що серед цих музикантів є багато випускників нашого педагогічного університету. На конкурсі звучало багато прекрасних пісень, цікавих кавер-версій на теми українських та світових хітів та імпровізацій. Програма конкурсу була настільки різноманітною, що він був схожий на великий концерт, який об’єднав в творчому змаганні найкращих музикантів Вінниччини. Думаю, що кожний слухач вловив той особливий драйв і естетичну емоцію, яка до того ж і музикантів надихнула до наступних перемог. Наталя РИМАРЕНКО

Виставки у світлиці «МОЄ МАЛЬОВАНЕ СЕЛО» персональна виставка народного малярства Олександри Сандул (с. Гордіївка Тростянецького району)

2 - 25 липня 2019 року

Сандул Олександра Василівна народилася 16 червня 1954 року в селі Торканівка Тростянецького району Вінницької області. Любов до малювання ще в дитинстві їй прищепила мама, яка сама дуже гарно малювала. Але образотворчим мистецтвом Олександра зайнялася серйозно лише після своїх тридцяти. Більш як за 25 років майстриня створила понад 150 картин в техніці наївного народного малярства, які презентувались на районних та обласних виставках образотворчого мистецтва. Олександра Василівна розповідає, що найщирішими поціновувачами її мистецтва є троє дітей і троє онуків, яких вона обожнює. У своїх роботах пані Олександра відображає любов до всього оточуючого середовища котре разом з тим і надихає творити. Вона у кожній миті свого життя, бачить о ті картини котрі вона малює, незважаючи на втому і час. На нинішній персональній виставці майстриня представила 40 картин, на яких зображені епізоди з сільського життя, мальовничі

пейзажі, українські народні свята та обряди, веселі ярмарки ( «Весілля», «Купала, «Святковий день»,»Квіти», «Ранкові роси» та інші ) на цих картинах ми непросто бачимо традиційну культуру нашого краю, але й ту атмосферу, що панує на святах та обрядах. Вдивляючись в її роботу під назвою «Жнива» ми бачимо ті копи і полукіпки, що складали колись на полях та усміхнених хліборобів, таких якими вона їх запам’ятала у дитинстві. Аналогічно можна роздивлятись її безліч картин і бачити той неповторний народний наїв. В простоті картин майстрині криється глибинна суть української душі: переживання та любов до рідної землі. В сучасну епоху стресів і випробувань, ми відкриваємо для себе цінність наївного малярства, коли майстер творить інтуїтивно. Роботи Олександри Сандул вирізняються простотою і лаконічністю. Не випадково роботи майстрині прагнуть мати в своїх колекціях не лише музеї, а й приватні колекціонери – шанувальники народного мистецтва та українських традицій.

«ДОЛІ ПЕЛЮСТКА – МАМИНА ХУСТКА» виставка українських хусток з колекції заслуженого журналіста України Ганни Секрет

29 липня – 13 серпня 2019 р.

У Світлиці ОЦНТ експонується виставка українських хусток з колекції заслуженого журналіста України, кавалера ордена княгині Ольги, лауреата премії Степана Руданського, засновника єдиного в Україні «Театру на городі» Ганни Василівни Секрет. Хустка – один з видів українського мистецтва, що є найбільш забутим сьогодні. Її використання в домашньому побуті українців настільки різноманітне, як і рушників. Хустка була завжди виразником естетичних поглядів українок, яскравим декоративним елементом їхнього вбрання. Він підкреслював святковість чи буденність одягу, інформував про родинний, матеріальний чи правовий статус жінки, нагадував її обов’язки. Українські жінки своїми хустками пишалися та дорожили. Хустка як берегиня роду була поруч з людиною від народження до останнього подиху. Хустка на хрестинах, на весняних хороводах, на сватанні , на вінчанні, на проводах козака на війну, хустка при закладенні будинку, при похованні. Хустка і в радості , і в печалі. Свою колекцію хусток Ганна Секрет збирала і старанно зберігала довгі роки. По-

60

т рапляли вони до її ко л е к ц і ї у різний спосіб: щось купувала, а якісь хустки отримувала у подарунок. І ці хустки на особливому місці. Їх у неї понад 40 тернових і напівтернових: малі й великі, з квітами та орнаментами, різнокольорові й однотонні, призначені для свята й будніх днів. «Хустка – це для української жінки річ сакральна, адже була і мірилом статку, і зв’язком поколінь по жіночій лінії, адже її передавали від бабусь і матерів донькам і онукам. Тернова хустка була річчю дорогою, нею накривали голову тільки у свята, напинали лише на очіпок, щоб, не дай Боже, від волосся не замастилася», - розказує Ганна Василівна. Кожна хустка має свою історію й притаманну тільки їй енергетику. Серед хусток на виставці є найстаріша — їй 120 років, і найрідніша — це тернова хустка мами Ганни Василівни. Є в колекції ще одна хустка - справжня історична реліквія родини відомого українського митця, композитора і хорового диригента Родіона Скалецького. З особливою ніжністю та любов’ю розповідала Ганна Секрет про кожну свою хустку. Своє захоплення пояснює просто: це моя Україна і це моя душа. Хоча і призабута магічна сила української хустки, але віриться, що і сьогодні, і в майбутньому хустка буде не лише модною деталлю, а й предметом благоговіння перед одним із національних оберегів.

«З Україною в серці» обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, присвячена 28-ій річниці Незалежності України

15 - 29 серпня 2019 року

З нагоди відзначення Дня Незалежності України у Світлиці ОЦНТ щорічно проводиться виставка „З Україною в серці”. Ось і в цьому році кращі народні майстри нашої області подарували вінничанам та гостям міста не тільки прекрасні враження від своїх робіт, але й свою душу, свій талант, свою безмежну любов до рідної землі. Основою експозиції нинішньої виставки були картини провідних подільських майстрів живопису та народного малярства. Зокрема, це картини: «Козак Мамай» Івана Горобчука, «Дорога до батьківської хати» Павла Пшеничного, «Коровайниці» Василя Слободянюка, «Покоси» Івана Грищука, «Стежка дитинства» Ігоря Зозулі та «Колорит Поділля» Миколи Бондаря (м.Вінниця); «Чорнобривці» та «Соняхи» Федора Панчука (с.Пень-

ківка Липовецького району); «Стежка до церкви» Михайла Громова та «Карпатські мотиви» Миколи Загороднього (м.Хмільник);«На рідних просторах» Олександра Шульганя (м.Погребище); «Квіти» Оксани Городинської та «Літній натюрморт» Людмили Сорочинської (м.Могилів-Подільський). Були представлені також картини, написані під час пленеру художників, що відбувся в червні ц.р. в селі Гопчиця Погребищенського району, а саме: «Дорога на Чагор» Олександра Пелешка, «Пісня» Василя Слободянюка та «Бабця Фрося» Тетяни Філь. Крім живопису на виставці були представлені прекрасні різьблені картини Юрія Дяченка «Приборкання тура», «Калиновий рай», «Не вберегли», «Перша квітка» і Володимира Купчишина «Козак Мамай». Доповнювали експозицію керамічні миски Тетяни Шпак (с.Бубнівка Гайсинського району), керамічні скульптури Михайла Діденка, вишиті картини Галини Данилюк та витинанки Ліни Концевич (м.Вінниця). На відкритті виставки майстрам та глядачам дарували своє мистецтво народний аматорський ансамбль української пісні «Водограй» Гавришівського СБК Вінницького району (керівник Людмила Руденька) та автор і виконавиця Зоя Красуляк.

«А СОРОЧКА МАМИНА СЕРЦЮ МИЛА» персональна виставка вишивки заслуженого майстра народної творчості України Наталії Шпак-Косаківської (м. Вінниця)

30 серпня - 24 вересня 2019 р.

30 серпня 2019 року о 15.00 у виставковій світлиці ОЦНТ відбулося відкриття персональної виставки заслуженого майстра народної творчості України Наталії Шпак-Косаківської Наталія Миколаївна Шпак-Косаківська народилася 30 серпня 1974 року в с. Зозівка Липовецького району. Перші уроки вишивки отримала від матері Галини Кирилівни та рідної тітки Ярини. Після закінчення школи Наталія поступила у Решетилівський художній ліцей, що на Полтавщині, де навчалась професійній вишивці і ткацтву. Там же здобула кваліфікацію ткалі 4 розряду. Згодом отримала другу освіту у Вінницькому державному педагогічноному університеті імені М.Коцюбинського (інститут історії, етнології і права). Опанувавши різні техніки вишивки, Наталія Шпак-Косаківська

62

професійно традиційною українською вишивкою займається з 2006 року. З того ж часу паралельно вона досліджує символіку орнаментики української вишивки і ткацтва, їх значення та вплив на життя людини. Наталія Миколаївна є автором понад 20 наукових праць з етнографії, ряду мистецько-етнографічних виставок та учасницею багатьох всеукраїнських і регіональних конференцій. За високу майстерність та активну творчу діяльність, у 2009 році Наталія Миколаївна Шпак була удостоєна високої державної нагороди – почесного звання «Заслужений майстер народної творчості України». Нині мисткиня прищеплює любов до народних традицій дітям, навчаючи їх майстерності вишивки і старовинним ремеслам в гуртках автентичної вишивки та народного мистецтва у Вінницькій обласній станції юних натуралістів. Разом з чоловіком Віктором Косаківським колекціонує старожитності Східного Поділля. На нинішню персональну виставку «А сорочка мамина серцю мила» майстриня презентує в основному вишиті сорочки, в тому числі і старовинні сорочки з сімейної колекції. Всього ж в експозиції виставки представлено 47 вишитих робіт (чоловічі і жіночі сорочки, рушники, ікони, серветки тощо).

«КИЛИМОВИЙ ДИВОСВІТ ПОДІЛЛЯ» виставка образотворчого мистецтва художнього відділення Вінницької ДМШ №2

26 вересня – 10 жовтня 2019 р.

Традиційне народне мистецтво України дивовижне і неповторне, воно приваблює дорослих та дітей багатством форм, різноманіттям візерунків, довершеністю композицією та вишуканістю кольорової гами. З-поміж всіх видів декоративного мистецтва килимарство займає своє особливе місце. Традиційне мистецтво не можна проглядати тільки як оздобу на різноманітних предметах побуту, адже через прості та зрозумілі форми воно несе в собі головні принципи духовної культури нашого народу, його світосприйняття, принципи моралі та філософії. Змальовуючи твори народної культури учні художнього відділення Вінницької ДМШ №2 в комплексі вивчають основні принципи образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва ( ком п о з и ц і ю , орнамент, кольорознав-ство) та водночас навчаються розуміти значення давньої символіки, формують духовні цінності і творчу активність. Саме вивчення народ-

ного декоративного мистецтва створює умови формування національної свідомої особистості, спонукає молодь до вивчення культури рідного краю. Наше суспільство в майбутньому буде таким, які уявлення про світ ми виховуємо в своїх дітях сьогодні. Всі викладачі відділення: Оксана Верхова-Єднак, Оксана Кульчицька, Вікторія Литвак, Марина Юрченко приділяють велике значення вивченню традиційного народного мистецтва. В стінах Вінницької ДМШ №2, зокрема на художньому відділенні з метою популяризації народного мистецтва України постійно проходять такі заходи, як: «Подільські візерунки», «Святий Миколай», «Великодній дивосвіт» та ін. Нинішня виставка – проект «Килимовий дивосвіт Поділля», автором ідеї якого є Марина Юрченко, свідчить про те, що учні школи з задоволенням працювали над запропонованою темою. Експозиція виставки складалася з 37 картин, кожна з яких представляє один фрагмент багатого орнаменту прекрасних килимів, якими споконвіку славилось Східне Поділля. Учасниками виставки були 27 учениць художнього відділення. Серед всіх представлених робіт на виставці, хочеться відмітити роботи таких дівчаток як: Каті Мальованої, Насті Пудової, Каті Квятківської, Яни Цукарєвої, Насті Супрун, Каті Сурми, Діани Шімон, Іри Таран, Карини Расулової, Софії Батрак, Тані Чумак, Насті Костриби, Софії Хоменко, Тані Марчук, Каті Бондар. Відкриття виставки «Килимовий дивосвіт Поділля» відбулося в присутності учасниць виставки та їх викладачів за участі юних бандуристок Софії Савчук (клас викладача Тетяни Прокопенко) та Діани Сороки (клас викладача Наталії Гантковської), які приємно вразили всіх присутніх своєю майстерністю гри на бандурі.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК 64

* Пошуки науковця

СОРОЧКА У ТРАДИЦІЙНОМУ КОСТЮМІ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН С

орочка у житті людини, від народження до смерті відігравала доволі важливе значення. На символічному рівні вона відображала етапи людського життя, процеси зростання і старіння тіла, а також відзначала опанування тілом господарських навичок. Навіть можна сказати, що традиційна сорочка у комплексі з народним костюмом творить нове соціальне тіло. Вона змінюється у процесі життєвого циклу людини, зазнаючи змін у крої та орнаментації, які були соціально-віковими показниками: Немовлята. За традицією до народження дитини одягу не шили, щоб не накликати біди. А на момент народження загортали її у батьківські сорочки: хлопчика у батькову, а дівчинку у мамину. Пелюшки також робили із зношених батьківських сорочок. Важливим оберегом для маляти була пелюшка з підтички маминої сорочки. Дитина в цей період мала образ «кокона». Перші, щонайменше, шість тижнів дитину сповивали, а на хрестини, дитині шили першу сорочечку-балахон (роспашонку), мятлек (білорус.) без рукавів та незшитими боками. Раннє дитинство. Цей період тривав з 6-ти місяців і до 4-х років. В цей час маля вчилося повзати, ходити, говорити і ходило в одній

сорочині (льолі) пошитій із батьківського одягу. Серед перших нових речей немовляти найважливішим було крижмо подароване хрещеною мамою. Це шматок домотканого вибіленого полотна. Пізніше з нього шили сорочечку, яку дитина мала зносити. Діти. З 4-х до 6-ти років у них ще відсутня статево-вікова диференціація, але їх вже починають долучати до роботи. В цей період вони мають одну одежину підперезану шнурочком-пояском. В 4 5 рочків урочисто дарували пояс. У 5-ть років дівчинці починали заплітати косу. Підлітки. Шестирічним давали розв’язувати пуп, що символічно означало розв’язати руки до всієї роботи і до навчання. Період «розв’язаних рук» суттєво змінює одяговий код. Зростає число компонентів одягу, які виділяють статеву приналежність, пояс стає обов’язковим елементом. Він символічно поглиблював і закріплював людськість дитини і вона вже переходила у доросле життя. Вступає в дію гендерний розподіл праці. Дівчатка починали вчитися прясти, вишивати, долучались до кухні та до іншої жіночої роботи. Починали вишивати першу сорочку, яка за кроєм і розміщенням орнаменту вже була близькою до сорочки дорослих. Хлопчики

Шпак-Косаківська Наталія Миколаївна ішли пастушками, а далі від батьків переймали вміння господарювати та майструвати. Молодь. З 12-15 років (коли проявлялось статеве дозрівання) і до шлюбу. Дівчата одягали перші вишиті сорочки, спідниці, повні віночки та ін. Хлопці одягали штани, шапки тощо. Як бачимо з моменту активізації репродуктивності додається поясний одяг і орнаментується сорочка. Тобто вбрання ніби підкреслювало нові функції тіла, навіть моделювало «відкривало» додаткові частини тіла для виконання нових обов’язків і функцій. Червоний колір на дівочій сорочці говорив про готовність її до продовження роду та що до неї вже можна засилати сватів. На період готовності до шлюбу дівчина накопичувала велику кількість одягу і побутових речей. Це в якійсь мірі репрезентувало готовність тіла до шлюбного життя. А коли говорили сватачам, що вона ще не настаралась рушників, то це означало її вікову неготовність до шлюбу. Тобто між тілом і одягом проводилась паралель.

66

Одружені, заміжні – мали найбільшу кількість елементів одягу і найбагатшу орнаментацію, в якій переважали символи сім’ї, предків, продовження та безкінечності роду, рожаниць, берегинь, процвітання жіночої долі тощо. В них переважали яскраві кольори, зокрема червоний колір – символ вогню, енергії, кохання, «ярого» - весняного сонця, що символізувало пробудження природи і проростання насіння. Все це вказувало на максимальні можливості, вміння і обов’язки тіла і душі. Це розквіт життя, фізичної і репродуктивної сили. На все це вказував повний костюм і вишивана, відповідними орнаментами, сорочка. В цей період носили одяг найкращої якості і усі його елементи були максимально орнаментовані. Старі. Старіння передбачало зменшення кількості елементів одягу. Він був вільний, не підкреслював форми тіла, зручний у використанні і був спокійних чи чорних кольорів. Також характерною рисою була низькосортність та зношеність одягу, яка підкреслювала зношеність тіла. На сорочці було мінімум вишивки і не одягались прикраси. Одягові властивості старих були схожі до дитячих [1, c. 146-159]. Як бачимо одяг і сорочка, зокрема, є показником тілесної зрілості, який змінюється разом із фізичними і фізіологічними процесами в організмі. Тобто, вони є своєрідним соціально-віковим паспортом людини. Оскільки сорочка була одним із основних елементів у традиційному костюмі і знаходилась найближче до тіла, то й функціональне призначення її було максимально широким. До весілля дівчина мала надбати собі придане, якого б вистачило на усе подальше життя. Зокрема сорочок було від 20 до 40 і більше в залежності від її заможності та майстерності. Серед них: Буденні, робочі – це сорочки для повсякденного використання. Шили їх із полотна гіршої якості і складались вони із верху – станка і низу підтички (укр.), «воротушки, станушки – верх и подстава – низ» (рос.) і «чэхлик – верх и подточка, подстава» (білорус.) [2, c. 267-269]. Верхня частина сорочки була з тоншого полотна, а нижня з грубішого. На них було мінімум вишивки, яка розміщалась

на поликах і тоненькою обвідочкою обрамлявся пазушний розріз. Подол сорочки зачасту підрублювали на лице і здебільшого були трьохчетвертні рукави. Святкові сорочки – одягали у свята річного циклу (різдво, великдень, купайло та ін.), відповідно до яких і вишивались орнаментальні мотиви, також одягали їх до церкви, на оказії (родини, христини, весілля), на вечорниці тощо. Залежно від віку і призначення вони оздоблювались відповідними символіко-обереговими орнаментами. Шили їх із полот-

на гарної якості. В залежності від заможності вони були додільні і на підтичці. Обрядово-ритуальні: весільна сорочка – одягалась на весілля. Вишивала її сама наречена, інколи допомагали дружки. Їй приділялась особлива увага, оскільки вишивали її у певні свята, то й наділялась вона відповідно магічно-оздоровчими властивостями. Використовували для полегшення пологів, під час хвороби та в інші важкі моменти. Зберігали її протягом усього життя і в багатьох регіонах в ній хоронили. Весільну сорочку нареченому обов’язково мала вишити сама наречена. Пошити і одягнути спочатку на себе, а після сватання одягнути на жениха; целошная, калинка (рос.), покраса (укр) – сорочка, яка одягалась у першу шлюбну ніч [3, c.42-43]; «подольница» – сорочка з широко вишитою полосою по подолу. Одягали в день першого вигону худоби на пасовисько; «троичная сорочка» – вишивалась чорною вовною, була нарядна і одягалась на трійцю [3, c. 117]; купальська сорочка – дівчата вишивали і одягали таку сорочку раз в рік коли ішли до церкви на передодні Івана Купайла, а в вечері її спалювали, або ховали до слідуючого року [3, c. 117]; «покосница» - сорочка, яку одягали на сінокос; на зажинки і обжинки – одягалась святкова сорочка з вишитим подолом [3, c. 120121];

поховальна сорочка – зберігала старовинний тунікоподібний крій, вона мала бути додільною без зборок, в якості застібок використовували зав’язки. Чоловіків одягали у косоворотку із розрізом з правої сторони. Це мала бути весільна або нова святкова сорочка; четвергова сорочка – шилася за один день. Наділялась оздоровчими властивостями. Місце розташування і призначення орнаменту на сорочці. На традиційних вишиванках до сьогодення збереглася багата символічна система у вигляді яскравих, наповнених змістом орнаментів, які наче розсипи перлів, своїм веселковим переливом доносять до нас відгомін з глибини віків від наших мудрих праматерів. Вони були берегинями Роду. Із покоління в покоління, на полотні, як на полі життя, засівали долю життєдайними образами. На день св. Варвари (17 грудня) дівчата брались до засівання долі, вишиваючи сорочки та рушники, співаючи при цьому пісні. В цей час розсівалось по хаті сім’я конопель, як символ плодючості. Все сказане і зроблене під час ритуалу «засівання долі» проростало і набирало сили разом із сонечком, джерелом життєдайної сили, яке після Варвари починало набирати силу. Завдяки обрядодіям, які

по колу супроводжували річний цикл, народ намагався утримувати гармонію між Всесвітом, природою і людиною за для гармонійного розвитку роду. За давніми повір’ями людина була уособленням мікрокосму, а сорочка – символом душі, другим тілом. І щоб направити цей маленький всесвіт у правильно-

му руслі і захистити від руйнівного впливу злих духів, зовнішнього світу, одягали вишиванку. Особливо у свята та для проведення ритуально-магічних дій, коли починали якусь роботу, пекли хліб, ішли на зажинки та обжинки тощо. Оскільки, сорочка найближча до душі і до тіла, то вірили, що ті малюнки, які вишивали на ній у певних місцях, мали безпосередній вплив на долю того, хто її буде носити. Найбільшого сакрального-оберегового значення набувала перша сорочка, як першоріч та весільна. За слов’янськими віруваннями світоустрій складався із трьох світів: Верхній (світ Прави, світ богів), Середній (світ Яви, світ людей), Нижній (світ Нави, світ предків) і дев’яти “царств” у кожному з них, тобто всього (=27), за які відповідало “тридев’ять” (27) берегинь. Відповідна структура будови відносилась до людини. Руки – світ Прави, ноги – Світ Нави, туловище – світ Яви, лінія талії розділяє ці світи, а пуповина, яка є центром життя – єднає і 27 (3 х 9) зон. З них: 9 центральних, які відповідають середньому Світу Яви, 9 – Нави і 9 – Прави. Через зони відбувається просторовочасовий енергообмін. Плюс сім «роднічків». Три непарні: на лобі, на грудях, внизу живота, і два парних – на ногах, через які відбувається енергоінформаційний обмін з родом. І ще два «роднічки», як канатики у яйці: «тім’ячко» - через нього відбувається зв’язок з Батьком-Творцем і копчик – зв’язок з Матір’ю Землею. Через усі ці «місця сили» відбувався енергоінформаційний обмін із родом, навколишнім середовищем і Всесвітом [4, с. 161]. До наших днів збереглось усталене віками місце розташування орнаментів, яке співпадає з життєвоважливими зонами. Кожна вишита деталь сорочки, як чоловічої так і жіночої, має свою назву. Вишивка на верхній частині рукава, жіночої

68

сорочки, називається «полик», який в свою чергу поділяється на три частини: «поверхниця» – верхня частина, «полик» – середня, основна і «підполиччя» – нижня частина «полика» [5, с.

323]. «Чохли» – вишиті манжети, це нижня частина рукава. Між «поликом» і «чохлами» вишивалось «порукав’я» – середня частина. На грудях вишивались «погрудки» або «манішка» і «пазуха». Вишитий низ – називався «пітичка» і вишита горловина – збірка або вшитий комірець «стійка» чи відкладний. В поодиноких варіантах дійшла до наших днів вишивка по спинці у вигляді 2-4-ох поздовжніх смуг. На чоловічі сорочці вишивали комір, «манішку» на грудях і низ рукава – «манжет» або «нашивку», а також низ сорочки. Сорочка – як певна закодована сукупність «сорока божественних енергій», що творять довершену і гармонійну долю людини, оберігає її від сорока «злиднів» [6, с. 11]. Вона захищає від холоду й спеки, та є гарною окрасою людського стану. Завдяки нанесених на ній, у відповідних місцях, знаків-символів, складених у орнамент, які привертають прихильність вищих сил, природних стихій та гарну долю, оберігають від злих духів, сприяють збереженню міцного здоров’я та плодючості. Для кожного регіону були характерні свої техніки вишивки та кольорова гама [7, с. 173]. Все те, що вишивали на сорочці, асоціювалось із життям людини, її віруваннями, бажаннями, мріями та природнім середовищем, в якому вона жила. Орнаменти, які мали виключно ритуально-магічну дію, використовувались лише за конкретно визначених обставин. Тобто, існувала традиція поєднувати знаки-обереги з «духовною практикою», під час магічного спілкування з духами Роду і природи. З цієї точки зору орнаментальні мотиви є інструментом у духовній роботі, так само як вони стають інструментом космогонічної діяльності в обрядах календарного циклу. І якщо такий орнамент не несе в собі генетичну інформацію, то в першу чергу він буде впливати на сильне пробудження інтуїції і яснобачення [8, с. 30-34]. І саме жінка – берегиня роду й домаш-

нього вогнища, яка не лише вела хатнє господарство, а й була посередником між потустороннім і земним світом, уміло використовувала символічно-орнаментальні мотиви для ладування долі і посилення зв’язку з природою та всесвітом. Тому вона мала набагато більше вишиваних сорочок ніж чоловік, які допомагали виконувати їй своє призначення. Чоловік – сіятель (життя), захисник родини, вів дворове господарство, засівав поле, оберігав сім’ю, і господарство від зовнішнього руйнівного впливу на мате-

ріальному рівні. Відповідно і різнились орнаменти на сорочках. Кожен виконував свою справу.

Література

1. Маєрчик М. Ритуал і тіло: структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу / М. Маєрчик. – К., 2011. – 326 с.

2. Маслова Г.С. Одежда / Г.С. Маслова // Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. – М., 1987. – С. 259-291.

3. Маслова Г.С. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах ХІХ – начала ХХ в. – М., 1984. – 216 с.

4. Адамович Г.Э. Гимнастика славянских чаровниц: Учебно-методическое пособие / Г.Э. Адамович. – М., 2006. – 208 с., ил., таб. (Криницы силы).

5. Прусевич А. Народное вышивание в Подольской губернии / А. Прусевич // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К., 1916.

– С. 304-334.

6. Чумарна М. Код української вишивки / М. Чумарна. – Львів : Апріорі, 2008. – 192 с.

7. Дмитренко М.К. Українська фольклористика: Акценти сьогодення / М.К. Дмитренко. – К ., 2008. – 236 с.

8. Качаєва М.А. Сокровища русского орнамента / М.А. Качаєва. – М., 2011. – Кн. 2. – 168 с.

Наталія ШПАК-КОСАКІВСЬКА Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

За мотивами подільського настінного розпису

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить провідний методист ОЦНТ з виставкової діяльності, майстер декоративного розпису, вишивки, колекціонер старожитностей Сергій Бугай з села Човновиці Оратівського району

фото 1

Подільський традиційний розпис – мистецька спадщина традиційного народного розпису сільського житла і господарчих будівель на Поділлі, багата і розмаїта. Сучасні умови сільського побуту суттєво змінилися і глиняні стіни хат відійшли в минуле, але художня спадщина народного стінопису залишається привабливою і актуальною частиною традиційної культури на Поділлі. Твори декоративного розпису, що ми їх зустрічаємо на виставках народного мистецтва, є свідченням того, що сучасних майстрів цього жанру живить генетична пам’ять про прекрасний вид народної творчості, який в

фото 2

фото 4

фото 3

фото 5

Сергій Бугай нових умовах опанував замість глиняної стіни папір, дерево та інші матеріали. Тому ми впевнено можемо говорити про продовження давніх традицій стінопису на нових матеріалах. В такому разі, актуальним стає момент усвідомлення цієї спадковості майстрами розпису і, уже свідомого, продовження її в новітній якості. Найпоширенішим і панівним образом в народному стінописі є умовне і символічне зображення рослин, який в наукових дослідженнях імітується як «вазон», «дерево життя», «гільце» і тому подібне. Образ дерева є незмінним атрибутом фольклорних дійств під час обрядів різних свят та подій. Тому недарма ми сьогодні навчимося малювати подільський розпис, а саме – за основу ми візьмемо деревце, яке уособлює дерево життя, як

фото 6

фото 7

фото 8

70

фото 9

символ вічного та безперервного циклу. З матеріалів нам знадобиться в даному випадку: дерев’яне панно або папір, в даному випадку- дерев’яна тарілка, фарби гуаш, кілька видів пензлів- від малого до великого, палітра, та посудина з водою (фото 1). Розпочинаємо малювати. Починаємо малювати темною фарбою основу нашого деревця та посудину, з якої воно росте (фото 2). Поступово, в послідовності (фото 3,4,5,6,7). Спочатку ми робимо великі деталі, зазвичай пальцем, менші деталі вже виконуємо меншими пензлями. Спочатку ми наносимо червоний колір, а потім - синій, зелений, жовтий. Отак, кроком за кроком, створюється розпис. Далі ми малюємо на панно двоє птахів (фото 8). Зображення птахів заслуговує на окрему увагу, оскільки вони присутні на настінних розписах серед квітів і листя. Ми зображуємо два птахи симетрично так, як прийнято за традицією. До того ж, малюємо по краю такий собі віночок - меандр, котрий увінчує композицію. Він має бути у вигляді завершеного кола (фото 9). Саме віночок - другий за поширенням елемент в традиції розписів Поділля. За-

фото 10 вершуючи нашу композицію, ми доповнюємо її дрібними деталями: крапочками, вусиками ягідками (фото 10). Для повного завершення потрібно дочекатись, коли фарба висохне і покрити наше декоративне панно акриловим або масляним лаком. Будьте готові до того, що фарба після покриття набуде яскравості а тло навпаки - потемніє (фото 11). Дякуємо за проведений майстер-клас провідному методисту центру народної творчості, майстру з декоративного розпису – Бугаю Сергію Олександровичу. Як каже майстер: «Учитись ніколи не пізно» . Популяризуйте та вивчайте народне мистецтво свого краю. Записав майстер-клас Титаренко В.В.

72