Світлиця 3 (42) 2013р.

тало вже гарною традицією щороку до Дня C Незалежності України проводити у Вінниці мистецький фестиваль «Скарби Поділля». Ініційований управлінням культури і туризму Вінницької ОДА та обласним центром народної творчості, він став чи не найулюбленішим святом вінничан. Тема фестивалю щоразу інша, і це дозволяє змінювати акценти свята, розширюючи мистецькі обрії.

Між світлицями сонячними промінцями розкинулися ткані доріжки. Навіть дерева вібралися в яскраві верети! Замайоріла барвистими вишиванками вся площа – вінничани вже звикли, що на фестиваль треба йти у вишитих сорочках. Здається, ще ніколи на «Скарби Поділля» не збиралося стільки глядачів. Радісний гомін, усмішки, вітання, особливе піднесення – все органічно вплелося у різ-

Короваєм зустрічає гостей Тростянецький район

Цього року фестиваль названо «Мистецтво одного села». Головною ідеєю свята стало знайомство з творчістю кожного району через одне самобутнє село з його історією, духовним розвитком, талановитими людьми. З самого ранку площа біля кіноконцертної зали «Райдуга» почала прибиратися, як хата до свята. Вишикувалися рядочками чепурні світлиці, прикрасивши свої стіни давніми килимами, вишитими рушниками. Господині розставили полив´яні миски для улюблених страв, а по центру – красені короваї для дорогих гостей.

нобарвний вінок величного державного свята. Кожен, хто потрапляв у цей мистецький вир, ставав завороженим мандрівником по чарівних хатинках-Світлицях. Першими на очі потрапляли неймовірної краси верети з села Наддністрянського Мурованокуриловецького району. Заквітчані калиною, айстрами, чорнобривцями, вони були неначе казковими воротами до чарівного міста. А за ними один за одним відкривали свої скрині з мистецькими скарбами найцікавіші села Вінниччини.

Ткаля Ганна Павлюк

Ось світлиця славнозвісної Стіни Томашпільського району. На стінах світлиці – старовинні килими рідкісної краси, а поряд за справжнім давнім верстатом тче рядно Ганна Павлюк із Гнаткова – неможливо очей відвести від цих, нібито простих, а разом з тим, якихось магічних рухів, що звичайну нитку перетворюють на Красу. Гостей зустрічають учасниці фольклорно-етнографічного ансамблю «Русава», створеного відомою фольклористкою Зоєю Чорною. Со-

22

рочки на них – неповторний і неймовірний витвір стінянських майстринь. А далі справжні шедеври, створені чоловічими руками – роботи славного майстра Петра Пипи з села Андрушівка Погребищенського району. Петро Васильович – автор сотень дивовижних виробів. Це історія України, викарбувана в дереві. А тут майстер виставив ще й експозицію своїх шкрябанок. Талановита людина – у всьому талановита. В андрушівській світлиці пригощають домашнім хлібом, спеченим на черені Ганною Дмитренко, а навкруги – старовинні рушники, плетені тини із старезними горщиками – все це штрихи до мистецького образу Погребищенського району. Неподалік – скарби Гайсинщини. Край пісенний і край мистецький. Неповторні роботи гончарів представили майстри Бубнівки та Новоселівки: Фросина Міщенко, Валентина Живко, Тетяна Шпак. Гайсинська Світлиця – неначе мисник заможної господині – полив´яні миски з неповторним розписом – справжнє багатство українського народного мистецтва. Про своє рідне село Воєводчинці МогилівПодільського району розповідає майстриня народної творчості, директор музею ім.М.Руденко Марія Гоцуляк. Показує і витинанки, і старовинний одяг, і рушники, вишиті гладдю – так вишивали у селі, так і сама Марія Василівна вишиває. Поряд – пейзажі сільського художника Василя Іванова із Воєводчинець. А ось громада села Четвертинівки Тростянецького району. Тут виставлені картини Василя Слободяника, за якими можна історію вивчати. Адже саме біля цього села відбулася битва під Батогом, в якій полки Богда-

Стінянські красуні

Берегиня скарбів Бершадщини

на Хмельницького вщент розбили багаточисельне польське військо. Назви картин говорять самі за себе: «Над Бугом», «Битва під Батогом», «Переможна хода», «Бій Івана Богуна з паном Володиєвським», «Освячення козацької могили». Килимами, веретами, вишитими рушниками зустрічала гостей Чернівецька світлиця. Має район і свою родзинку – село Букатинку, в якому

Василь Коваленко біля бондурівських старожитностей

живе і працює подружжя Альошкіних – Олексій та Людмила. Ці чудові художники працюють в різних техніках, та найбільше люблять оживляти камінь. Силуети трипільських богинь, доісторичні тварини, давні орнаменти переплелися на скульптурах майстрів, перетворивши їх на кам´яні сторінки історії нашої землі. Столиця вишиванок Клембівка Ямпільського району показала свої скарби – вишиті сорочки Марії Савчинської, а також картини талановитого подружжя Віктора та Євдокії Крижанівських, на яких оживають народні обряди. Миколаївка Козятинського району, де здавна проживають нащадки чехів, дивувала глядачів культурними традиціями своєї громади. Тонкі мережива, виплетені чеськими прабабусями, різьблені старовинні меблі, різноманітне обрядове печиво представляли учасниці народного аматорського чеського фольклорно-етнографічного ансамблю «Студанка» Миколаївського СБК Козятинського району. Гончарні традиції села Крищенці Тульчинського району продовжує родина Сергія та Світлани Погонців разом з дітьми – донькою Людмилою та сином Сашком, який з 3-х років працює за гончарним кругом. Їхні чудові макітри, горщики, куманці, плесканці, миски, прикрашені трипільським розписом пишаються на ряднах крищинецької світлиці.

Дари калинівських ланів

Унікальні роботи з флористики представили майстрині села Підвисоке Оратівського району. Барвистими натюрмортами вразив вінничан Ва-

44

силь Оренчак з села Ометинці Немирівського району. Рахни Лісові Шаргородського району прикрасили світлицю ніжними витинанками Наталії Гуляєвої. Справжню музейну експозицію з села Бондурівка Чечельницького району привіз подвижник своєї справи, директор сільського музею Василь Коваленко. А у світлиці села П´ятківка Бершадського району чудова колекція старовинних сорочок красується на такому прекрасному килимі, – будь-який музей мистецтв був би радий таким експонатам! Скільки ще тут було рукотворної краси, що сповнювала радістю людські серця: картини Федора Панчука (с.Козинці Липовецького району) − директора музею Михайла Коцюбинського у Вінниці, рушники Вікторії Кубаль (с.Городківка Крижопільського району), пейзажі Олександра Долгова з Іллінеччини (с.Шабельня), різьба Юрія Кота з Соболівки (Теплицький район), рушники старообрядців з с.Борсків Тиврівського району, лозоплетіння з Журавлівки (Барський район). Розповісти про усіх – все одно, що написати цілу книгу про мистецтво сіл

Коли душа співає: Олена Богомолюк та Володимир Дишкант з села Гущинці Калинівського району

Вінниччини, де не лише лани родючі, а й люди талановиті. І талановиті в усьому. Не тільки руки золоті у наших людей, а й душі співочі. Майже кожне село привезло з собою музичний гурт – розвеселити гостей, підтримати майстрів-земляків, показати, що живе у селі пісня. Ось фольклорний ансамбль Оксани Моторної з Гончарівки Літинського району. Мало того, що грають рублем і качалкою, то ще й на бересті висвистують! Трохи далі гущинецький гурт «Чопова криниця» з Калинівщини – співають аж луна йде! А ще далі грає народний аматорський духовий оркестр з Городківки (Крижопільський район), подоляни біля них пускаються в танець. Немає свята без пісні і завзятих музик! А тим часом на «Музичній леваді» один за одним виходять на поміст фольклорні гурти, сільські духові оркестри, юні солісти. Народні аматорські колективи: ансамбль народних музик «Веселі музики» Хоменківського СБК Шаргородського району, колектив весільних музик «Аколада» Качківського СБК Ямпільського району, гурт весільних музик «Фанфари Купали» Качанівського СБК Хмільницького району, Інструментальний ансамбль «Лаутари» МогилівПодільського РБК, ансамбль троїстих музик Мурованокуриловецького РБК, інструментальний гурт «Смерека» Піщанського РБК, виконавиця естрадних пісень Евеліна Пульбер з м.Липовець – не часто Вінниця чує таких яскравих виконавців, таку живу, запальну музику, народжену давнім і прекрасним подільським краєм. Поряд з «Музичною левадою» розташува-

Юний майстер В’ячеслав Павлюк з с.Шура Бондурівська Гайсинського району

Навчіть мене, мамо - ткаля з Літина Ольга Солоджук з донькою Зореславою

лася виставка дарів природи нашої багатої землі «Спасівська гостина». Дивовижні дарунки ланів, городів, виноградників, пасік вражали розмірами, довершеністю форм, вигадливими композиціями – соняшники в людський ріст біля тину, веселі гарбузи в капелюхах, дивовижна карта Соболівки з різного насіння, вінки колосся, вівсяні дідухи з вплетеними польовими квітами, бурштинові виногради Наддністрянщини, строїнецькі яблука, червоні гогошари, добірна квасоля у велетенських гладущиках, свіжовикопана картопля, золотистий мед. Та найбільша шана – духмяним хлібам: короваї, пироги, жайворонки, маковійчики – все запашне і рум´яне, як і ті молодиці, які їх випікали. Неможливо було оминути рідкісну виставку старовинних вишиванок «Узором долі вишита сорочка». Кожен район привіз свої чоловічі і жіночі вишиті сорочки, продемонструвавши, наскільки різноманітною, і одночасно суто подільською є вишиванки з різних куточків області. Цю прекрасну виставку доповнили зразки подільського костюма з фондів обласного краєзнавчого музею. Роботи юних художників і майстрів «Рідний край очима дітей» не залишили байдужим нікого. Стільки

«Студанка» представляє рідне село

фантазії, світла, добра в кожній роботі! А посеред цієї краси вздовж цілої алеї жило і працювало містечко подільських гончарів. Ось Тетяна Шпак та Валентина Живко виставили свої чудові коники, півники, дзвіночки, а поряд на веретах красуються, неначе сонечка, бубнівські миски, зроблені цими майстринями.. Вален-

66

тина Степанівна тут поряд дає майстер-клас за гончарним кругом – черга бажаючих повчитися ніяк не зменшується. І це не дивлячись на те, що поряд працюють й інші гончарі: Роман Чмерук з Погребища ділиться секретами виготовлення своєї вишуканої кераміки, вчить створювати форму на крузі – і у нього аншлаг. Демонструють свою майстерність і Сергій Погонець, і Володимир Слубський з с.Довжок Ямпільського району. Неподалік розташувалися вінницькі гончарі: Людмила Філінська, Вікторія Ніколаєва, Михайло Діденко – і тут ніколи відпочити майстрам, і діти, і дорослі хочуть сісти за круг, щоб з-під рук з´явилося тепле бокасте диво. А тим часом в залі «Райдуга» розпочинається концертна програма «З любов´ю до України». Яке прекрасне дійство! Яка неперевершена режисерська робота! Тема національного відродження, велич духу, любов до рідної землі – все це звучало у кожному слові, у кожній пісні, у кожному барвистому танку, що відбувалися на фоні неймовірної краси краєвидів на величезних екранах. Глядачі аплодували стоячи. У багатьох на очах були сльози. Все, сказане вище, а ще більше несказане, що не помістилося на цих сторінках, об´єдналося в чудовому фестивалі «Скарби Поділля», що вкотре показав, яким величезним скарбом володіє Україна – талановитими подільськими людьми

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Запальні «Чумаченьки» із Старої Прилуки Липовецького району

«Поема в дереві з Надросся» під такою назвою відбулась виставка народної творчості с. Андрушівка Погребищенського району в Національному музеї літератури України в рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села»

Н

ам часто здається, що все величне і прекрасне знаходиться десь далеко і твориться унікальними, недосяжними людьми, відірваними від нашого буденного життя. Можливо, для якихось випадків це й правда, та аж ніяк не для мистецтва Вінниччини. Як зазначила начальник управління культури і туризму Вінницької ОДА Марія Скрипник :«Поділля вже не вперше називають Країною Майстрів. Ми, подоляни, з покоління в покоління живемо серед такої мистецької краси, серед таких великих людей, що можемо з гідністю стверджувати: прекрасне знаходиться поряд з нами, а унікальні, «недосяжні» люди – наші земляки.» Виставка «Мистецтво одного села», про яку сьогодні йдеться, стала ще одним підтвердженням вищесказаного. Вже не вперше столична зала Національного музею літератури України приймала вінницьких митців. Культурно-мистецька акція, започаткована 2001 року з ініціативи управління культури Вінницької облдержадміністрації, обласного центру народної творчості, Міжнародної громадської організації «Вінницьке земляцтво у Києві» при підтримці Міністерства культури і туризму України, стала вже традиційною і для Вінниці, і для Києва. (До речі, Вінниччина – єдина область, що продовжує проводити таку акцію). Десять сіл нашої області – Війтівка Бершадського району, Клембівка Ямпільського, Стіна Томашпільського, Бубнівка Гайсинського, Наддністрянське Мурованокуриловецького, Буша Ямпільського, Со-

88

болівка Теплицького, Животівка Оратівського, Рахни-Лісові Шаргородського, Крищинці Тульчинського району мали можливість представити своє мистецтво в Києві. Ткацтво і вишивка, гончарство і малярство, писанкарство і мистецтво каменотесів – що тільки не привозили вінничани вимогливим київським шанувальникам. Здавалося б, нічим вже не здивувати глядачів. Але і цього разу, представивши мистецтво невеличкого села Андрушівка Погребищенського району, організатори виставки почули такі бажані слова: «Яка краса! Неймовірно!» «Я і мої колеги сприймаємо цю виставку, як величальну животворящої енергії людської душі, як багатоголосу і многолику Подільську симфонію. Щодня ми приходимо сюди і напиваємося сили, енергії від чарівності цієї експозиції, від душевного багатства цих робіт,» – ділиться враженнями директор Національного музею літератури України Галина Сорока. Здається, ніхто не сподівався, що у тихому подільському куточку, відірваному від головних магістралей, може народитися таке довершене мистецтво! Тож і не дивно, що кожен, хто заходив до виставкової зали завмирав на мить, розгублений і збентежений тим видовищем, яке відкривалося перед ним. А у залі, між справжніми тинами, заквітчаними калиною, мчав кудись солом´яний коник з возом. Дорогою він розгубив жовтогарячі гарбузи і кошики з запашними яблуками, які розкотили-

Урочисте відкриття виставки

Олександр Шульгань

ся по веретах і завмерли в очікуванні. Чорнобривці й хризантеми наповнювали залу терпким запахом осіннього подвір´я, а на столі, серед духмяних короваїв лежав справжній домашній хліб, випечений в печі на черені. Заворожені глядачі, мандруючи поглядом по експозиції зали, зустрічалися з величними полотнами в дереві, створеними Петром Пипою, Олександром Шульганем та Романом Пипою, вишуканою, теплою керамікою Романа Чмерука, барвистою палітрою живописних робіт Олесандра Шульганя та внутрішнім спокоєм пейзажів Василя Степанюка. Гар-

монійне поєднання різних жанрів доповнювало і підкреслювало красу кожного з них. Достойним обрамленням для цих творів стали старовинні ткані верети і вишиті рушники. Мистецький рівень експозиції вартий найкращих виставкових залів! Андрушівка – село давнє, з багатою історією. Тут жили князі Любомирські і графи Тишкевичі. Залишки колись величного палацу і сьогодні нагадують про активне життя власників маєтку. В Андрушівці народилися відомий журналіст, письменник Валентин Речмедін та географ Іван Речмедін. Немає сумніву, що і сьогоднішні таланти Андрушівки продовжать славний список видатних особистостей села. Серед них почесне місце займає майстер різьби по дереву Петро Пипа. Його недарма називають «душею» Андрушівки, хоча він і живе за селом, у лісі. Побачивши чимало країн світу під час роботи на науково-дослідному судні, він повернувся до рідного села і почав працювати лісником. Тут, у лісі, серед спокою величної природи, творить майстер свої шедеври, даруючи деревам ще одне життя. Досконале володіння технікою традиційної подільської різьби, гармонійні композиції, цікаві, змістовні сюжети з історії і побуту України перетворюють кожну картину Петра Васильовича на живу сторінку з книжки життя нашого народу. Сотні доторків різця майстра до дошки створюють золотаве мерехтіння на поверхні дерева. Його картини притягують глядачів, їх можна читати годинами, зігріваючись внутрішнім теплом і любов´ю, які майстер вклав у свої твори. Не дивно, що і його син, Роман Пипа, захопився різьбярством. Роботи молодого майстра мають іншу тему – мисливство. Вони відрізняються сюжетами і формою зображення картинки, але високу майстерність об´ємного різьблення Роман успадкував від батька. Радісно, що такий Митець як Петро Пипа вже має продовжувача. Ще один неперевершений майстер різьби по дереву з Погребищенського краю – Олександр Шульгань. Його картини на біблійну тематику, створені у тех-

Мистецькі скарби Андрушівки у столичній залі

Розмова Майстра із Поетом: Роман Чмерук та Ніна Гнатюк ніці круглої різьби, просто вражають правдивістю переданих деталей. Це ніби скульптура в мініатюрі. Рамки до картин – мереживо в дереві. Не віриться, що таку досконалість створює людина без будь-якої художньої освіти, а його вчителем є саме життя. Проте різьба − не єдине захоплення майстра. Чудові картини Олександра Васильовича відкривають ще одну грань таланту цього митця. Сюжети полотен – чи то батьківська хата, чи пасіка, чи біблійна історія − зазвичай обрамлені, неначе віночком, яскравими квітами, що завжди буяють на сільському подвір´ї. Багатий внутрішній світ Олександра Шульганя, відчуття гармонії сповна розкриваються в його роботах. Вражена мистецтвом різьбяра, відома київська журналістка з когорти шістдесятників Маргарита Довгань, дружина відомого скульптора Бориса Довганя, в захваті звернулася до всіх присутніх на відкритті виставки: «Перед вами великий художник і скульптор. З першої секунди, як я зайшла в зал і побачила його роботи, не можу стримати сліз. Україна завжди буде, якщо у нас є такі люди. Уклін вам, вінни-

10 10

чани! Хай світло і сонце Вінниччини осяває всю Україну і дає силу, енергію і волю вистояти в усі часи! І – бути, бути, бути!» Центр експозиції прикрасив портрет Насті Присяжнюк – знаменитої фольклористки Погребищенського краю. Написав його Василь Степанюк − ще один майстер пензля, чиї роботи були представлені в столичній залі. Василь Миронович любив малювати з дитинства, і не дивно, що закінчивши медучилище, все-таки поступив на заочне навчання до Львівського поліграфічного інституту на факультет графіки. Його пейзажі з рідними краєвидами, натюрморти з фруктами і квітами розповідають про внутрішній спокій художника, про людину, яка вміє зупинитися, щоб насолодитися красою оточуючого світу. Ще одним митцем, чиї роботи не залишили байдужими нікого, став гончар Роман Чмерук. Майстер, що бере глину у власноруч викопаній шестиметровій печері на своєму подвір´ї і перетворює дар земних надр у мистецькі витвори. Кожен його куманець, горщик, свищик має таку досконалу форму, прикрашений настільки вишуканим орнаментом, що саме споглядання цього керамічного посуду приносить естетичну насолоду. Теракотові та чорнодимлені вироби так і просяться до рук – їх хочеться гладити, торкатися. А їсти з такого посуду – одне задоволення! Є тут і більше сотні дряпанок, створених Петром Пипою на гусячих та страусиних яйцях. Більшість сюжетів, видряпаних на них, – з творів Т.Шевченка або портрети самого Кобзаря. Автор Петро Васильович має намір створити 200 дряпанок на шевченківську тему до ювілею поета. Складно повірити, що ці мистецькі шедеври творилися не художниками з академічною освітою, а «звичайними людьми», що живуть серед нас. Відома поетеса, громадський діяч з Вінниччини Ніна Гнатюк назвала їхні роботи молитвою до Сонця за нашу рідну землю. Відкриття виставки стало справжнім святом для погребищан. Представити частинку свого району приїхали голова Погребищенської районної державної адміністрації Галина При-

Погребищенська делегація тула, перший заступник голови райдержадміні- с.Андрушівка Людмила Бевз. Кожен з них доклав немалих зусиль, щоб це мистецьке свято відстрації Володимир Коріненко, заступник голови райдержадміністрації з гуманітарних пибулося на славу. Значну допомогу в в ствотань Алла Красноштан, голова Погребиренні експозиції виставки надали заступщенської районної ради Володимир Олекник директора ОЦНТ Олена Назарець, сієно, заступник голови районної ради Ігор методист Олександр Барнасюк, заслужеГордійчук, Погребищенський міський гоний майстер народної творчості, художлова Анатолій Білик, начальник відділу ник Іван Горобчук. Вітаючи всіх присутніх з відкритуправління культури і туризму погребищенської РДА Галина Кравчук, працівнитям виставки, Галина Кравчук прочитала ки районного будинку культури, головний власні вірші і побажала, щоб душі наші редактор районної газети «Колос» Микола не черствіли, щоб тепло дитинства, заМаценко, голова Андрушівської сільської тишної сільської хати, маминого хліба наради Олександр Бевзюк, голова ТОВ «Зоря» завжди залишилося в серці, щоб ми ніколи не забували своєї маленької батьківщини: Моя земля. Свята моя земля Неначе рай на цьому білім світі. Десь гречкою духмяніють поля, Акації мережаться у цвіті. Цвітуть собі, пишаються щорік Пахучим медом в медоносних гронах. Оця краса продовжує нам вік, Ці соняхи у лагідних поклонах, Усе цвіте… в душі моїй цвіте, У Погребищі – літо золоте. Звичайно, не обійшлося на святі без подарунків. Першим став неочікуваний виступ відомого журналіста, громадськополітичного діяча Віталія Абліцова, який спеціально прийшов на відкриття, дізнавшись, що цьогоріч саме Погребищенський край представляє своє село. Віталій Григорович, як автор багатьох досліджень про митців України, розповів погребищанам, що в їхньому місті довгий час працював украПетро Пипа

12 12

Петро Пипа «Козак Голота»

Вітання від зразкового дитячого театру пісні «Ладоньки» з м.Київ

їнський живописець, письменник, мистецтвознавець, президент Академії мистецтв України (1917 р.) Микола Бурачек. Віталій Абліцов показав багато архівних документів, пов´язаних з життям Бурачека у Погребищі та подарував деякі з них керівникам району, сподіваючись, що ім´я видатного художника займе почесне місце в історії Погребища. Ще одним сюрпризом став чудовий виступ дитячого зразкового театру «Ладоньки» під керівництвом заступника директора Українського центру культурних досліджень Світлани Садовенко. Маленькі артисти підготували і прекрасно виконали пісню, записану саме на Вінниччині «Ой, зійдімося, роде», викликавши щире захоплення у всіх присутніх своєю майстерністю і дитячою щирістю. Привітати гостей з Вінниччини прийшли

спеціаліст Головного управління з питань регіональної та кадрової політики Адміністрації Президента Олександр Касянюк, виконавчий директор президії міжнародної громадської організації «Вінницьке земляцтво» Олександр Шпак, наш земляк, поет, лауреат премії України імені Т.Шевченка Петро Перебийніс. Звучали вірші, лунали слова захоплення і вдячності. Майстри отримували нагороди, керівники та гості свята – запашні короваї і домашній хліб. «Радіймо, що маємо таких талановитих людей! – звернулася до присутніх Тетяна Цвігун,– Вони несуть в наш світ високі емоції, і наше завдання зберегти і продемонструвати скарби духовності усьому світові.» Вітання перемежовувалися з піснями, які виконували учасники народного аматорського фольклорного гурту «Надросяни» Погребищенського РБК . Своїм артистичним емоційним виступом вони створили відчуття справжнього подільського сільського свята. А виставкова зала тим часом перетворилася на мистецький вулик, в якому політики і митці, журналісти і керівники, поети і глядачі, науковці і артисти, кияни і вінничани ділилися враженнями, обмінювалися думками, задумували нові проекти… Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Цікаве спілкування: Галина Кравчук, Микола Бурачек та Галина Сорока

Парад вишиванок

24 серпня 2013 року в Києві відбулася Всеукраїнська культурно-мистецька акція «Парад вишиванок», присвячена 22-й річниці Незалежності України «Вінниччина, ви − найкращі!» − так вигукували кияни і гості столиці на центральних київських вулицях, якими крокували делегації з різних міст України – учасники «Параду вишиванок». І хоча на свято приїхали представники двадцяти областей та ще й гості з Латвії, вінницька делегація не тільки не загубилася серед багатотисячної юрби, а й стала справжньою окрасою святкової ходи. Ще до початку параду на подвір´ї «Мистецького Арсеналу» організатори виставили усіх Диво-птахів, розмальованих художниками різних міст. Були тут півники і курочки, прикрашені традиційними орнаментами різних регіонів України. Деяких птахів перетворили на живописні полотна, інших розписали як традиційну керамічну іграшку, як давній трипільський посуд. Та справжнім хазяїном свята, найвеличнішим та найяскравішим, найцікавішим та найгарнішим був вінницький півень, розписаний в стилі традиційної подільської картинки заслуженим майстром народної творчості України, художником Василем Слободянюком. Наш півень привертав увагу не тільки барвистими кольорами, а й глибоким змістом кожного елементу розпису. Вінницький Птах – не просто розмальований півень, не просто іграшка. Це своєрідна подільська народна картинка, у якій відтворено дивосвіт давніх людських уявлень, переданих ще у піснях та переказах, зафіксованих у народному малярстві. Його голова, гребінець, очі, тулуб, крила, хвіст – все несе смислове навантаження, кожна деталь є давнім символом, а кожна барва має значення. Півень здавна був хазяїном двору – поваж-

ний, голосистий, красивий , яскравий. Він починав день хлібороба, і тому, на рівні підсвідомості українця, був символом часу. Кожен елемент твору є окремою «картинкою», і з таких картинок складається образ українського світогляду, знайомого нам з фольклору. Ось, по центру − козак Мамай, який сидить на тканій вереті і грає на кобзі. Всім відомо, що славнозвісний характерник Мамай, цей народний улюбленець, – є символом незнищенності українського духу. Він завжди напоготові, адже поруч шабля, а неподалік пасеться вірний кінь. В народній свідомості кінь – це образ добробуту і волі. А традиційний подільський вазон, як і дерево життя, зображені тут, є найуживанішими символами в усіх видах українського народного мистецтва (ткацтво, вишивка, писанкарство, малярство тощо). На цьому дереві, під подільским рушником-оберегом сидять міфічні дівчата-птахи у віночках, які єднають світ земний із вічністю. Півень будить сонце. Його гребінь прикрашений давніми солярними знаками. Око півня, це спіраль-безконечник, взята зі скіфської пекторалі. Крила – це та дивовижна сила, яка піднімає в повітря, наближаючи птаха до небес, з яких завжди дивиться на нас Всевидяче око. Його пишний хвіст – це барви веселки, барви життя. Вся ця казкова композиція височить над синіми хвилями Південного Бугу, названим у народі Богом, бо річка несе у собі божественну суть. Як сказав автор твору Василь Слободянюк, на цей розпис його надихнули фольклорні мотиви, в яких «мінімум засобів – максимум переконання». Всі ці символічні зображення хвилювали глядачів, пробуджували приховану у підсвідомості генетичну пам´ять українців. Та коли до нього пі-

Вінничани з організатором проекту «Парад вишиванок» Ігором Добруцьким.

14 14

дійшли земляки – делегація з Вінниччини, − стало зрозумілим, що цей Дивоптах є справжнім втіленням нашої прекрасної землі, наших гарних людей, нашої давньої історії та багатющих народних традицій. Не дивно, що вінницький півень зібрав біля себе найбільше шанувальників, і що саме він став переможцем. Звідси, від музейного комплексу «Мистецький Арсенал» під давню українську пісню «Хазяїн», яку виконала на київській сцені маленька вінничанка Евеліна Сентемон, почали свою ходу учасники параду. Ось і вінницький красень-півень зрушив з місця, а за ним стрункою колоною вишикувалась наша делегація. Вулицями Лаврською і Грушевського, БанВінничани біля свого Дива-птаха ковою та Інститутською крокували учасники «Параду вишиванок» з усієї чи столиці вітання з усіх куточків нашої країни. України: Івано-Франківськ та Кіровоград, ЖитоКожна делегація була цікава по-своєму, та не мир і Закарпаття, Дрогобич та Полтавщина, Тер- було рівних Вінниччині на цьому величному панопіль та Українка, Черкаси і Кременчук, Черні- раді. За нашим Диво-півнем, що велично їхав на гів та Хмільник, Луцьк та Підгірці, Суми та До- дерев´яному возі, крокували музиканти обласнонецьк, Новомосковськ і Слов´янськ та, звичай- го естрадно-духового оркестру «Подоляни». Коно ж, Вінниччина – тисячі людей у національних зацькі марші у їхньому виконанні задавали ритм строях перетворили центр Києва на святкове та і настрій усій делегації. За музикантами йшли оряскраве українське місто. Море усмішок і веселих ганізатори вінницької делегації − заступник голомелодій вихлюпнулися на київські вулиці, дарую- ви Вінницької ОДА Любов Спірідонова, начальник управління культури і туризму Вінницької ОДА Марія Скрипник, директор вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, заступник директора ОЦНТ Олена Назарець – всі у вишитих сукнях. Продовжували колону студенти тульчинсько-

Фольклорний гурт «Мокоша» демонструє рушник «Вишивана доля Вінниччини»

го училища культури, одягнуті в чудові національні костюми. Кожен ніс герб району Вінниччини. За ними йшли учасники зразкового аматорського ансамблю танцю «Радість» Палацу дітей та юнацтва ім.Л.Ратушної. Юні танцюристи за мить перетворили свої рівні колони на коло, і затанцювали, кружляючи по бруківці з великими лялькамимотанками. Крокували в колоні на рівні з дорослими і дві маленькі виконавиці українських народних пісень: Богдана Капкан з Гайсина та Евеліна Сентемон з Вінниці. Богдана гідно представила Вінниччину на конкурсі автентичної пісні, а Евеліна продемонструвала дитячу вишиванку, створену вінницькою майстринею Євдокією Чугуновою за давніми клембівськими зразками. Красуні-дівчата з вокального ансамблю «Мокоша» несли восьмиметровий рушник Вінницької області, вишитий майстринями кожного району за ескізом заслуженого майстра народної творчості Галини Данилюк. За ними розгорнули рушники кожного району Вінниччини учасники зразкового аматорського ансамблю танцю «Квіти Поділля». Наступними йшли найгарніші дівчата параду – юні подоляночки з усіх районів Вінниччини. Кожна з них була втіленням традиційної дівочої краси. Вбрані в старовинні вишиванки, збережені дбайливими нащадками, вони, здавалося, принесли вітання від наших пращурів сьогоденню. Чи думали колись ті вишивальниці, що через

16 16

Подолянки - найкращі!

сотні років їхніми сорочками буде пишатися вся Вінниччина, демонструючи їх на головній площі країни. Кожна дівчина – з довгою косою − символом дівочої краси і цнотливості. На шиї − намисто, на голові – вінок, сплетений з пшениці і жита, маків і волошок, верби і калини. В руках дівчата несли справжні дідухи. Золото вінницьких ланів і аромати польових квітів принесли вони у столицю. Дівоча природня краса затьмарила собою усе штучне, сучасне і модне. Тож не дивно, що всі фотографували наших красунь, і вже на наступний день ці фотографії заполонили інтернет. Завершували вінницьку делегацію музичні колективи: інструментальний гурт «Смерека» Піщанського РБК, ансамбль народних музик «Ве-

Пишаймося! Крокує Вінниччина!

Вінниця танцює - всіх киян дивує!

селі музики» Хоменківського СБК Шаргородського району та інструментальний гурт «Лаутари» Могилів-Подільського РБК. Музиканти так вигравали придністровські танцювальні мелодії, весільні польки, що не тільки учасники ходи, а й глядачі підтанцьовували. Ось враження одного з киян: «Вінниччина була неймовірно гарна! Ці природні віночки у дівчат…Музичний супровід також, наче з якогось балканського фільму. Я не міг відійти від цих красунь, від цих музик!» І таких захоплених відгуків вінничани в той день почули немало. Ще б пак! Уявіть собі − 250 чоловік в українському вбранні. Маєво барвистих рушників, колосся і квіти, неперевершені музики. І всі вони,

гордо крокуючи столичними вулицями, дружньо скандують: «Він-ни-ччи-на! Він-ни-ччи-на! Він-ни-ччи-на!» Це було справді величне дійство. Скільки людей з захватом зупиняли вінничан і казали: «Ви – найкращі!», скільки з розчуленням дякували за цю красу, у скількох в здивованих очах читалося: «Невже таке ще існує?» Заради цих захоплених поглядів киян, заради їхніх усмішок і щирого захвату варто було пройти не один кілометр столичними вулицями. Та й самі учасники делегації гордилися і собою і Вінниччиною, і навряд чи коли забудуть ці години піднесення і тріумфу рідної землі на головних вулицях столиці. Останнім мажорним акордом дійства стало оголошення переможців – і, звичайно ж, − найкращий півень − у Вінниччини! Незабутній «Парад вишиванок», у проведення якого організатори вклали талант і душу, запам´ятається не лише яскравим колоритом, не лише величезною кількістю молоді, яка відгукнулась на патріотичний заклик, не лише високим рівнем організації, а насамперед сплеском натхнення, радості і гордості за свою країну, коли національний дух піднімається над проблемами буднів і об´єднує всіх у любові до України.

Наталя СЕНТЕМОН

Богдана Капкан та Евеліна Сентемон

У Капустянах співають всі

* Cело на Поділлі

Працівники культури особливі, бо душі в них бентежні і вразливі…

– Заходьте, Насте Федорівно! Гукнула Юлія Степанівна. – Оце вам живий приклад, – сказала, повернувшись до мене, – учасник художньої самодіяльності ще з п’ятдесятих років. Швиденько підписавши її папери, голова і еширока дорога із старезними липами обабіч то біжить донизу, то підіймаєть- далі розповідає про своє улюблене: –Коли я прися вгору. Синє плесо річки Нетеки ви- їхала сюди з Волині (до речі я донька завклуба), блискує між зелених берегів. Заводські корпуси Капустяни славились своїм хором з вісімдесяти виринають за рясними вересневими садами. Це учасників і танцювальними ансамблями. не раз Капустяни. Біля велетенської новобудови приту- вони ставали лауреатами різних конкурсів. Але лилась невеличка сільська рада. Насамперед іду був у нас такий тяжкий період занепаду, коли культура виявилась непотрібною, спеціалісти від туди. безгрошів’я порозбігаЮлія Степанівна Дулись хто куди, а будинок блюк, як і годиться сукультури могли б розчасному керівнику, синести. І тоді на нас впадить за комп’ютером. ли дві зірки з неба – це – Буду про вашу подружжя Козарів – Вакультуру писати, – повісиль і Наталя, які за кільдомляю, привітавшись. Я ка років відродили кульзнаю, вам є що розказати. турні традиції. Ще по– О, культура для хвалюсь вам, що маємене – все! Я теж співаю мо спонсорів. Це дирекв ансамблі, – хвалиться тор СТОВ «Колос» ВаЮлія Степанівна, – хоч лерій Темрієнко, завдявдома господарство, але ки йому маємо костюто – чоловікове, а моє ми, літній і зимовий ваоце, – показує на світлиріанти. Хочемо ще взутни в комп’ютері. – Тут тя придбати. Не журюсь все з наших свят і фестині транспортом, ні совалів. Оце Івана Купала, ляркою. А директор заоце «Капустянські переводу Олексій Мізернюк співи», а це «Первоцвіт», обіцяв допомогти з обнаші юні артисти. Ми їм лаштуванням території і кошти закладаємо на всі біля будинку культури і поїздки. (Наказуємо, щоб з ремонтом приміщенне купляли ніяких жуваня, ви зараз підете, почок, хіба водичку). А це Юлія Дублюк бачите його. Це будівля – керівник хореографічз 1874 року, тут мав бути ного колективу Наталя Миколаївна, яку ми всі обожнюємо. Вона ж своїм костел, згодом чого там тільки не розміщали, аж танцюристам, коли їдуть виступати, ще й карто- поки вона не стала закладом культури. Ми вже з плю «в мундирах» варить, а після виступу везе їх 450 тис., виділених на зовнішній ремонт, освоїли до себе додому, щоб відпочили, бо це згуртовує. 360 тис. Перекрили дах, поштукатурили, закінчуІ костюми їм шиє, і вишиває, і короваї пече, коли ємо фарбувати, от нині якраз дощ завадив. А далі треба для громади, словом, унікальна жінка. Як її – внутрішній ремонт. Хай-но у вересні підрахуємо вільні залишки. Добре, що я цей завод відвоюлюблять діти, я вам і сказати не можу. Ще не побачивши керівника «Первоцвітів», вала, то й маємо надходження в бюджет.

– То це ви відстояли? подумки уявляю собі цю сподвижницю на капус– Авжеж. Як тільки мені сказали, що фури тянських культурних теренах.

– Про що б вам ще розказати, – продовжує не- вже під’їхали (а завод на той час 3 роки не правгамовна Юлія Степанівна. – Село наше, я б ска- цював), я давай людей збирати та обдзвонювати зала, інтелігентне. Адже тут цукровий завод. Чи- штаби всіх партій, адже це перед виборами було. мало є сільської інтелігенції: інженери, учителі, Та ще СБУ повідомила. І до повного виясненмедпрацівники… Співочі гуртки і хори – звичай- ня припинили це неподобство. Сердечне спасибі Івану Мовчану, нинішньому голові Вінницької на справа. Люди здавна звикли ходити до клубу. ОДА, що тоді «Кряжем» керував, який підтримав У двері постукали. Заглянула жінка.

Н

18 18

Василь Козар з доньками Роксоланою та Мирославою

громаду. Тепер ми маємо 450 робочих місць на цукровому, отже на допомогу можемо розраховувати. Завод працює – і село живе. І герб у нас є, і пісню свою маємо. Я б вам ще багато розказала, але мушу їхати. До речі, моя племінниця теж танцюристка, подивіться ось на фото. На тому ми і розпрощалися із цією дивовижною жінкою, яка, як сама каже, «слаба клубом».

Наталя Козар

Коли подружжя Козарів вийшло мені назустріч, обоє стрункі і вродливі, сяючі і натхненні, одразу згадався всім відомий вислів Чехова про прекрасне в людині, і подумалось, що недарма Юлія Дублюк так захоплено розповідала про Василя Дмитровича та Наталю Миколаївну. Будинок культури, що півтора століття тому будувався зовсім для інших цілей, ще здалека радував око свіжофарбованими стінами. Василь з Наталею мріють про той час, коли вже нарешті вдасться опустити височенну стелю в глядацькій залі, замінити також стільці, поштукатурити стіни фойє, все пофарбувати, а ще зремонтувати танцзал і поставити там дзеркала, і взагалі зробити так, щоб можна було використовувати всю наявну площу, тим паче, що в приміщенні тепло.

– Повірите, сваримось під час репетицій: хто першим, а хто другим буде займатись, – сміється Василь Дмитрович. – Люди кажуть, що «їм більше нема за що сваритися, а тільки через нестачу місця в клубі». А дітей і до- рослих таки чимало приходить. Це ж добре, що вони сюди біжать, а не попід паркани тиняються. Там – духовики (ними керує Василь Власюк), там – співочий ансамбль, там – рокгурт,– і нам іноді нема де подітись. Репетиції в основному з п’яти го-

«Капустянське весілля»

дин. Тому й справді нелегко миритись, – виправдовується Наталя Миколаївна.

– А ми ж хочемо всюди потрапити з своїми танцюристами: чи на обласний фестиваль Володимира Румянцева, чи на міжрегіональний пам’яті Віталія Сокирка, чи на обмінні концерти. Жодного свята не минаємо. – День Соборності, День Незалежності, день молоді, день працівників сільського господарства, обласне свято до 350-річчя битви під Батогом, святкування ювілею Верхівського сільськогосподарського коледжу і так далі. Я глянула у список зразкового хореографічного колективу «Первоцвіт» – 50 учасників! Переглядаю репертуар. Танців і хореографічних композицій вивчено дуже багато, але, на думку керівника, колектив має своє обличчя, завдяки збереженню та розвитку своєрідних виконавських традицій краю, автентичності, чистоті хореографічного малюнка. Цитую речення із вступу до річного плану: «За роки пошуків і знахідок у царині традиційної культури, хореографічного та му-

зичного мистецтва Поділля сформовано багатий репертуар, в основі якого – ігри, забави, обрядові дійства з використанням відповідної атрибутики, інструментів та іграшок. Виступи юних танцюристів у чудових костюмах, з гарним музичним супроводом мають шалений успіх у глядачів».

– На Івана Купайла в селі – повен стадіон людей. І коли виходять діти, всі у старовинних сорочках, (зібраних у бабусь і вибілених), тоді розумієш, для чого живеш і працюєш, – доповнює Наталя. До речі, наші танцюристи ще й вокалом займаються. На світлинах – всі свята, всі радісні осягнення юних талантів.

– Ось і наші донечки, – показує фото Василь Дмитрович. – Обидві виросли на сцені. Танцювали, співали, були ведучими. Нині маємо двох студенток: Роксолана у Львівському університеті ім.І.Франка навчається, а Мирослава – у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. Як жартує мій тесть, Наталин батько (в душі – музикант, за посадою – керівник господарства) – «ще дві злидні на мою голову». Але коли дивиться, як діти виступають, то дуже тішиться, іноді транспорт дає, якщо десь ідемо виступати з концертом.

– А у вашій родині, Василю Дмитровичу, мабуть, теж хтось на сцені виступав?

– Так, моя мама співала, а дядько був музикантом, на трубі грав, а двоюрідний дядько був дитячим письменником. Це Кузьма Гриб. Знаєте такого? Він привозив у Верхівку Михайла Стельмаха гостювати. Але якщо вже говорити про творчі начала, то Василь Дмитрович насамперед згадує, що з 5 класу грав у духовому оркестрі, а керував ним Михайло Климович Ільчишин з Капустян, фронтовик, воєнний капельмейстер. (Шинель його ще збе-

Народний аматорський ансамбль української пісні «Капустянські переспіви»

20 20

рігається, як клубна реліквія). Так от він аж два комплекти інструментів привіз з Ленінграда, адже директором цього заводу був його фронтовий друг. І грати хлопчаків навчив, і музику любити. Ще раз ловлю себе на думці, що нічого путнього не зростає з нічого. Якщо хтось кинув зерно в добрий грунт – воно і проросте.

– А де ж ви, Наталю Миколаївно, навчились шити? Подейкують, що ви вже за модельєра у капустянській культурі.

– От коли вчилась в Ладижинській школі, там при НВК швейну справу опанувала. Там Зразковий аматорський хореографічний колектив «Первоцвіт» і танцювали в Ладижинському технікумі. А вже потім до Тульчинського училища пустяни, а в 2007 «Первоцвіт» звання захистив. культури поступила. Студенткою- першокурсни- А ансамбль народної пісні «Капустянські перецею набрала в Савинцях діток, вчила їх танцюва- співи», що в ньому співають і директор школи, і ти, а 1994 моя «Савинчанка» захистила звання. До сільський голова, і працівники дитячого садочка і речі, в Савинцях ми живемо, щодня звідти їздимо всі інші співучі жінки та чоловіки, були удостоєні звання народного аматорського в 2011 році. Кена роботу. Навперебій розповідали, як Наталя працюва- рує ним Анатолій Симончук, який теж в Тульчила там художнім керівником, а Василь Дмитро- ні навчався. Є про що розповідати. Стільки зроблено. І вич завфермою був, аж поки на одному з концертів їх не побачила директор Капустянської школи справа, звісно, не лише в кількості заходів. СкільКатерина Федорівна Трофим’юк і не загітувала у ки душі вкладено, скільки людей згуртовано заКапустянський СБК. У 2004 році перейшли у Ка- вдяки капустянській культури, а найголовніше – дітей.

– Це правда, що ви ще й такий собі «будинок відпочинку» у хаті облаштували для своїх вихованців?

– А що? Хата велика. Я дітей дуже люблю. Після концерту веземо їх до себе, щоб відпочили, поспілкувались зо два дні, якщо це під час канікул. Щодо костюмів, я їх моделюю і для «Первоцвіту» і для «Савинчанки». А для буковинського танцю костюми шили батьки. Ми дуже гарно з ними співпрацюємо. А у 2014 році буде 20-річний ювілей «Савинчанки». Підготуємо концерт з дітьми моїх перших учнів. Наталя будувала плани. Я зачудовано слухала цих самовідданих людей. Таки пощастило Капустянам. Нічого гріха таїти – десь є нові типові, начинені технікою будинки культури, до яких далеко цій пам’ятці старовини, що давно відслужила своє. Але, якщо у них немає таких ентузіастів, як Наталя і Василь, то і душі в них немає, бо працюють там ключники від культури – зачиняють, відчиняють. А в Капустянах і художні Різдвяні свята

ра, на жаль, а скоріше, на щастя, тримається на сподвижниках. А як інакше? Чи можна зробити щось без натхнення, без пориву, без творчого неспокою, без всепоглинаючого почуття радості, що його приносить успіх і любов глядачів. Але цій неповторній миті передує копітка праця, тривоги, переживання. Та це ще не все. Лише при підтримці місцевого самоврядування, в аматорів з’являється шанс чогось досягти. І от коли всі ці фактори присутні, то село живе і співає. Як казала Юлія Степанівна? – Я співаю і всі співають! Хочеться щоб саме ця обнадійлива теза визначала тенВітаємо покровителів культури денції розвитку культури на селі, щоб наші талановиті керівники від Бога, і колективи є на завидки всім. діти мали де розвивати свій хист щоб це додаваТому діти ще з дитсадка на сцені. І юні соліс- ло їм впевненості у житті, хочеться, щоб кожній ти загартовують тут свої голоси. І стареньким є дитині трапилися на путі такі люди, які вміють куди прийти у свято. Як казала очільниця сіль- повести у світ краси. ської громади: «У нас всі співають – від найменших до найстарших». Всі вони – і юні солістиЯ чую «Капустянські переспіви», вокалісти з «Ключика», як і дорослі з «Орфея», На сцені бачу юний «Первоцвіт», і музиканти духового оркестру, і «Камертон», і Село подільське – ти найбільше диво, рок-група і народознавчий гурток «Скарбничка» Співуча стежка у мистецький світ. представляють єдиний осередок великої капустянської родини. Провідний методист ОЦНТ Згадавши розповідь сільського голови Юлії Жанна ДМИТРЕНКО Степанівни, думаю про те, що сільська культу-

Капустянські мавки

22 22

Радісні осягнення Валентини Веклюк

У серпні 2013 року на День Незалежності України Валентину Миколаївну Веклюк занесено на обласну дошку пошани «Праця і звитяга Вінничан», як Людину року в галузі культури в номінації «Діяч культури і мистецтв».

В

родлива, усміхнена, привітна. де згодом стала завідуючою. Посада наВся ніби проміниться тим внузивалась – заступник директора по роботрішнім сяйвом, що йде з глибини душі. ті з дітьми. Якщо говорити про дітей, то Щедро роздаровує його людям. Мабуть, вони були в захваті. До ніжної, лагідної, для цього і народжена. уважної Валентини Миколаївни горну– До речі, звідки ви родом? лись юні читачі. Не один причастився до У відповідь – вірші Ганни Чубач, земчитання саме завдяки їй. лячки, улюбленої поетеси: Київський інститут культури закінчиКурилівці Муровані – ла заочно у 2001 році, тоді Садочки і сади… ж стала начальником відЗ перших слів приверділу культури і туризму. тає увагу. У кожному реВідтоді пройшло дваченні – енергія творення. надцять літ. Це були роки Одразу спадає на думку: не лише творчих пошугенератор ідей. ків і знахідок, а й непроЦе Валентина Веклюк – стої, всеоб’ємної адмінісберегиня культури Муротративно-господарської ванокуриловеччини. Подіяльності, яка не кожнощастило землякам. Ледве му по-плечу. А от вона, встигаю за ходом її думВалентина Веклюк, з усім ки, не перестаючи дивуцим впоралась блискуче. ватись: як це можна стіль– В неї все доглянуки встигати? Тобто спочатте, скрізь порядок і лад, ку самій задумати, випле– кажуть про очільникати в серці, а згодом реака районної культури всі, лізувати так, щоб вийшов з ким довелося спілкуване просто захід, а мистецьтись. Господарство Вакий шедевр, у якому легко лентини Веклюк це 6 сільпізнати стиль і почерк цієї ських будинків культури, жінки – дивовижної, не16 сільських клубів, 16 втомної Валентини Микоклубів-бібліотек, 22 сільлаївни. ських бібліотеки, районА хіба інакші можуть ний будинок культури, дипрацювати в культурі, де тяча музична школа, раВалентина Веклюк треба палати, а не тлійонний краєзнавчий мути? Пам’ятаєте, як у Лесі зей. А це ж 130 працівниУкраїнки: ків! Кожен заклад відчуває її піклування. …паліть, та не в’яліть, І коли недостатнє фіНе будьте тільки дощиком осіннім нансування, і коли І взагалі, якщо не просто так згадати здається неможславетну українку, а сповідувати її житливим здійснитєве кредо, то воно саме так і звучить: ти задумане – чи Ні, я буду крізь сльози сміятись, то ремонт, чи то Серед лиха співати пісні, проведення захоБез надії таки сподіватись… ду, чи то виставНу, що ж, прекрасний епіграф для доки – все одно це стойного життєвого шляху. Це для сильмає бути зроних і гордих духом. блене, тому що Як і більшість її колег, Валентина Ветак сказала Ваклюк навчалась в Тульчині. Починала у 1982 році з районної дитячої бібліотеки,

лентина Миколаївна, яку всі дуже шанують і люблять, бо за її словом завжди стоїть діло. Те що всі сільські заклади доглянуті, що квіти біля кожного – насамперед її заслуга. Графік її роботи настільки місткий, що й сама дивується, як це все можна виконати. Але ж виконує! То виїзне засідання відділу культури у Дерешові по організації дозвілля молоді, то День села у Знаменівці, то ювілей колективу «Дружбівчанка» у селі Дружба, то «Мистецтво одного села» у Бахтині, в Лучинці, в Немерчах і в Рівному, то поїздка з «Рівненськими козаками» в Київ на «Фольк music» до Оксани Пекун, то з колективом «Ліга» на 9 травня туди ж – на столичний майдан Незалежності, то організація ремонтних робіт в Лучинчику та Ольчедаєві. А нинішній рік – взагалі урожайний: 90-річчя району, 25-річчя РБК, колегія обласного управління культури та творча лабораторія… Защедруймо Валентині, Нашій любій господині, − співають аматори Мурованокуриловеччини своїй завзятій і хазяйновитій Валентині Миколаївні. Коли заходиш в районний будинок культури і бачиш прекрасні різьблені тарелі над головою, одразу хочеться цитувати: В цьому дворку, як у вінку, − а могли ж розтягнути цю рукотворну красу, рознести по дворах і кабінетах. Валентина Веклюк все зробила для того, щоб зберегти це надбання. Гарна господиня, автор багатьох ініціатив, які сама ж і втілює в життя. Ну,

звісно, не сама, а зі своїм колективом, але без неї цього не було б – тут уже згодні всі. З яким захопленням розповідає Валентина про своїх однодумців, порадників, друзів, працівників культури, схожих на неї своєю самовідданістю, незрадливою любов´ю до мистецтва – про директора РБК Наталю Літвін, про подружжя Драганюків: Анатолія (директора краєзнавчого музею) та Людмилу (директора ЦБС), які так само дорожать роботою і не мислять свого життя без неї. Дні вулиць, ювілеї родин, трудових династій, вшанування всіх Марій і Катерин – з цього Валентина Миколаївна починала свою діяльність на посаді. Далі було створення нових колективів. Це наддністрянський «Дивосвіт» – народний аматорський хоровий гурт, народні пісні для якого вишукували саме в селі Наддністрянському, а місцева поетеса Марія Пастушина писала їм пісні: «Ми з подільського краю», «Моє рідне село» та ін. Це створення фольклорного ансамблю «Калина» у Бахтині, учасники якого відшукали і вивчили старовинні сільські пісні, а нині для них пишуть місцеві автори. Це легендарний «Каблучок» – її втілена в життя мрія про відродження народних танців краю. У цьому колективі – працівники культури, місцеві жителі. Виступали з ним у 2009 році на звіті Вінниччини у Києві, на обласних майданчиках під час святкування Дня Незалежності. Сподіваюсь, що він здобуде звання народного.

– Хочемо ще дитячу групу «Каблучка» створити,– розмірковує Валентина Миколаївна.

На фестивалі «Скарби Поділля»

24 24

Відкриття виставки села Наддністрянського у Києві

Її дітище, велелюдний фестиваль «Дністрові береги», переріс межі Мурованокуриловеччини, адже так було задумано, що беруть у ньому участь три сусідні райони – Новоушицький Хмельницької області та Сокирянський Чернівецької області. По-черзі свято відбувається у кожному районі. Це і обмін досвідом, і те дорогоцінне спілкування, без якого можна занидіти. Проект «Митці рідного краю» – теж з ініціативи Валентини Веклюк. Адже стільки талановитих людей родом з Мурованокуриловеччини. Вшанувати їх за життя, напитись із джерел творчості, донести мистецьке надбання до земляків – це те, чим переймається усім серцем. Поетеса Ганна Чубач, режисер Станіслав Чернілевський, співак Станіслав Городинський, він же і директор Вінницького училища культури і мистецтва ім.М.Д.Леонтовича, викладач Вінницького педуніверситету Оксана Шалак, скульптор із Конищева Володимир Шмаровоз, художник Федір Коновалюк, чиї картини представлені в галереї РБК, письменники Никанор Дубицький, Василь Гарвасюк – всі вони народились на цій благословенній землі. Валентина Миколаївна захоплено згадує найяскравіші, найпам’ятніші події: – У 2007 році наш РБК взяв перше місце у Всеукраїнському огляді-конкурсі на кращий будинок культури. Тоді ж ми презентували у Києві село Наддністрянське у культурно-мистецькому проекті «Мистецтво одного села». З 2008 року проводимо свято «Джерела Муровано-

куриловеччини», суттю якого є збереження фольклорних надбань саме цього краю, цих сіл. У 2009, крім того, що започаткували «Дністрові береги», реалізували проект конкурсу-фестивалю «Юна україночка». А фестиваль родинних ансамблів – це вже 2010 рік. У 2011 найбільш пам’ятною була естафета «В пісні і праці єднаймося, друзі». Нині провели конкурс професійної майстерності «Клубний працівник року». Це мобілізує, підтягує – так обгрунтовує Валентина Миколаївна потрібність цього заходу. А 2013 рік приніс їй визнання на рівні області, коли стала Людиною року в галузі культури. Я слухала її і думала, що все цій жінці до снаги – і посада адміністратора, і діяльність культуролога та краєзнавця, і місія натхненника чудових задумів, і роль хранительки домашнього вогнища. Її світла аура, образ чорнобрової кароокої українки притягує всіх сяйвом доброти і ніжності, цілим світом радості і краси. Для старенької матері вона – турботлива донечка, для дочки Наталі, яка теж закінчила Київський інститут культури – мудра мама, для чотирирічного онука Дмитрика – дорога бабуся.

Як і він для неї – найдорожчий подарунок від дітей. Розказувала про свого милого щебетунчика, який народився на Дмитра, про те, що життя її вщерть наповнене цією любов’ю. Запитую про захоплення, крім поезії, звичайно. На мій подив, Валентина розповідає про вишивання. Коли вперше побачила рушник «Вишивана доля Вінниччини» за ескізом майстрині Галини Данилюк, захотілось самій спробувати. Ескіз зробила, вирахувала все, нитки підібрала. Разом з дівчатами і вишила рушник Мурованокуриловеччини. Наразі кожне село, кожна громада готові представити свій рушник на ювілеї району, який відзначатиме 90-річчя. Поділившись радощами, тривогами і планами, знову повертається, як сама каже, «до головного»: – Я себе в іншій галузі не бачу, ні хвилинки не шкодую, що в культурі працюю – це теж моя дитина і моя любов. Роботою живу. Найбільша радість, коли люди, виходячи із залу, дякують. Отже, наші старання не марні. А зараз всі помисли зайняті ювілеєм району. Гостей очікують багато: приїдуть очільники Вінниччини, народні депутати, будуть гості із ближнього зарубіжжя, зокрема з Дондюшанського району (Республіка Молдова). Валентина Миколаївна розповідає про свої приємні турботи:

26 26

– Готуємо виставку майстрів народної творчості. До речі, в рамках святкування від села до села передавалась естафета акції «Мистецтво одного села». Які відкриття в Бахтині, в Рівному та й в інших селах. Там – нова пісня, там – нова майстриня, там знахідка з бабусиної скрині… В день свята працюватимуть два концертних майданчики. Стільки роботи… Роботи дуже багато. Але вона – в радість, вона – для людей. Іде по містечку жінка. Заклопотана, енергійна, красива. Всім помітна, всім потрібна. Всі вітаються. І не можна навіть уявити без неї, без Валентини, оці наддністрянські осінні краєвиди, оцей будинок культури, майбутнє розмаїття районного свята. Її життя органічно вписується в гармонію мурованокуриловецького буття, яке щоденно опоетизовує ця жінка, вносячи свіжий струмінь у ритми сьогодення. Побажаймо їй любові і доброї надії, нових радісних осягнень. Бабиного літечка срібна павутина В сонячній симфонії кленів золотих, Знову свято з піснею йде до Валентини – Диво-вишиванкою, сяйвом доброти Жанна ДМИТРЕНКО

Вишивальниці району біля рушника Мурованокуриловеччини

«Музика лiта»

27 червня, коли багатоголосе літо вже набрало своїх обертів, в місті Калинівка відбувся другий обласний конкурс сучасної популярної музики «Музика літа» цього року, хоча і трохи дощове, але Л іто все ж порадувало подолян теплим со-

нечком. Потішили любителів сучасної музики і наші аматорські інструментальні колективи сучасної популярної музики, які взяли участь у цьому конкурсі. Як завше, гарно приймала калинівська земля талановитих музикантів. Варто сказати, що районний будинок культури ра-

аматорський естрадно-симфонічний оркестр «Експромт» Калинівського РБК, яким керує талановитий музикант і диригент Віктор Федун. Виступ цього оркестру надзвичайно прикрасив конкурс. З перших звуків всіх зачарували ніжні звуки скрипок та блискучі рулади флейт, глибина віолончелей та контрабасу, які мовби відтворювали всю гаму звуків природи.

Народний аматорський естрадно-симфонічний оркестр «Експромт» Калинівської ДМШ

йону є одним із кращих в області. Велика сцена в ошатному обрамленні сучасних куліс, простора глядацька зала та привітність працівників будинку культури − усе це разом сприяло створенню гарного та піднесеного настрою. Все тут було продумано так, щоб музиканти могли відчути атмосферу свята та якнайкраще проявити свої таланти. Адже мета започаткування цього конкурсу полягає у тому, щоб дати можливість аматорським колективам, які працюють в інструментальному жанрі сучасної популярної музики, взяти участь в обласному культурномистецькому заході, щоб музиканти могли поспілкуватися, послухати один одного та надихнутися до подальшої творчої роботи. Відкривав конкурс «Музика літа» один із кращих оркестрів на Вінниччині – народний

На конкурс приїхали сімнадцять колективів, а загалом − дев’яносто учасників із дванадцяти районів області. Конкурс проводився в номінаціях − солісти, інструментальні ансамблі, вокальноінструментальні ансамблі та рок-гурти. Для оцінювання виступу конкурсантів було створено журі до складу якого ввійшли провідні музиканти Вінниччини − Сергій Ткаченко та Тетяна Драченко –

викладачі Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича, Андрій Грибовченко – начальник відділу культури і туризму. Всі вони цікаві особистості та прекрасні музиканти. Від організаторів у журі працювала директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун. А очолював роботу журі заслужений діяч мистецтв України, художній керівник та головний диригент обласного естрадно-духового оркестру Сергій Отюгов. Першими виступали «рок-гурти». Потужне звучання електрогітар та ударних інструментів увірвалося до зали та наповнило його металевим драйвом. Звук лавиною лився до зали та виривався потоком за стіни закладу так, що було чути на вулицях міста. Найкращим був рок-гурт «Аp-davn» Калинівського РБК, який члени журі одноголосно визначили володарем Гран-прі. Колектив вирізнявся професійністю гри, оригінальними власними інструментальними композиціями. І, що цікаво, виконував власні твори в стилі важкого металу. В цій же ж номінації перше місце виборов народний аматорський рок-гурт «7-материк» Калинівського РБК. Цей гурт виконує інструментальні композиції, яким притаманні образність та інтелектуальність музичного мислення. Друге місце журі присудило рок-гурту «Тамплієри» з міста Хмільник. Журі відмітило глибокий філософський зміст літературних текстів цього гурту. До речі, обидва гурти представили власні композиції. Наступна номінація «солісти», була представлена акордеоном та саксофоном. Це саме ті інструменти, які дуже яскраво звучать на естра-

ді. Та й музичних мініатюр сучасними композиторами найбільше написано саме для саксофона та акордеона. Вимоги до вибору творів на конкурс не були жорсткими, тому конкурсанти вибрали свої улюблені та порадували нас різнобарв’ям музичних стилів. Слухачі мали змогу почути прекрасне «Лібертанго» А.П´яцолли у виконанні Василя Мурованого з міста Ладижина, який до речі і виборов перше місце у цій номінації. Друге місце розділили Анатолій Гук, який приємно вразив глядачів запальним «Венгерським чардашем» Й.Брамса та Олександр Балан у виконанні якого прозвучала сповнена глибокого філософського змісту «Прелюдія фа мажор» Й.С.Баха. Приємно вразив слухачів та й журі молодий музикант-саксофоніст, викладач Хмільницької дитячої музичної школи Олексій Кіщук. У його прекрасному виконанні прозвучало «Адажіо» Т.Альбіноні, яке полюбляють як академісти, так і рок музиканти. Порадували нас музиканти в номінації «інструментальні ансамблі». Ця номінація також виявилася досить потужною. Особливо хочеться відзначити дует у складі Олександра Мацери та Олега Орищука. Цей дует із Жмеринки продемонстрував високу техніку і виборов друге місце. Прекрасною ансамблевою грою вразили музиканти брас-квінтету Барського РЦД, які і стали переможцями. У складі квінтету ми раді були бачити Павла Якубчика, керівника зразкового аматорського духового оркестру Барської ДМШ та Олександра Подуфалова, керівника народного аматорського естрадного оркестру «Камертон» Барського РЦД. Музикальністю та емоційністю виконання вирізнився народний ама-

Народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль «Сувенір» Тростянецького РБК

28 28

Вокально-інструментальний ансамбль «Відродження» Літинського РБК

торський інструментальний ансамбль «Дивограй» Гайсинської ДМШ, який посів третє місце. Приємною несподіванкою став виступ ансамблю «Мелодія» Калинівської ДМШ. Камерність та витонченість звучання цього колективу вирізняла його фоні яскравого та наповненого звучання ансамблів сучасної музики. В номінації «вокально-інструментальні ансамблі» знову підтвердив першість та продемонстрував високий рівень виконавської майстерності народний аматорський вокальноінструментальний ансамбль «Карусель» Немирівського РБК. Вже багато років солістом ансамблю, а з недавнього часу його керівником, є Петро Головатюк. Чудовий голос, любов до пісні та гарний смак поєднуються в ньому із організаторськими здібностями. Друге місце виборов народний аматорський вокальноінструментальний ансамбль «Сувенір» Тростянецького РБК, третє − народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль «Відродження» Літинського РБК. Приємно, що цей молодий колектив, який трохи невпевнено виступав на першому конкурсі, цього разу здобув перемогу. Молоді і талановиті музиканти, мають гарну музичну підготовку та й музичні інструменти у них найкращі. Багато гарних музикантів зібралося на «Музику літа». І кожен з них − творча особистість. Як добре, що всі учасники мали змогу показати себе на сцені та отримати підтримку глядачів і розуміння журі. Приємним було те, що гляда-

чі не шкодували аплодисментів музикантам. Та й задоволення вони отримали неабияке, адже на конкурсі були представлені досить різнопланові колективи. Вистачало тут металічного драйву, класичної музики, легких танцювальних мелодій, пісень про кохання та філософських роздумів про Буття. Цікаво охарактеризувала назву конкурсу «Музика літа» Марія Миколаївна Шелешко, директор районного будинку культури. Контраст жанрів та динаміку звуків музичних гуртів вона порівняла з характером звуків літа, в якому, як правило, багато щебету птахів, шуму вітрів, сонця та громовиць. Про успіх свята говорить те, що учасники та глядачі по закінченню конкурсу висловлювали побажання, щоб він проводився щороку. Та думаємо, що періодичність у два роки для обласного конкурсу сучасної популярної музики «Музика літа» дає час колективам гарно попрацювати та боротися за перемогу. Сподіваємося, що наші музиканти приємно порадують всіх нас музичними сюрпризами. Провідний методист Наталя РИМАРЕНКО

«Освячені горном»

* Мистецькі пленери

– таку назву мав обласний пленер гончарів, який проходив з 16 по19 липня в селі Бубнівка Гайсинського району. Голубою стрічкою в´ється річка Сіб по зелених килимах прибережних долин, щедро обдаровуючи їх своїми притоками, створюючи затишні урочища, захищені гаями та ярами, переярками та лісами. В такій гарній місцині по обидва береги Собу розкинулись два села Новоселівка та Бубнівка. Історія цих сіл нерозривно пов´язана між собою. Документи вперше згадують про територію

окрім знарядь праці та стріл були знайдені уламки кераміки з витисненим орнаментом та розписом чорною фарбою. Отже тут споконвіку жили люди і ліпили горшки. Перші згадки про гончарний промисел Бубнівки з´явилися у ХVII столітті. Можливо, розвиток гончарства в Новоселівці, пошук нових родовищ гончарних глин призвели до заснування села Бубнівка на протилежному, правому березі Собу.

Подільські гончарі на екскурсії у музеї-садибі братів Герасименків

сучасної Новоселівки (яка раніше була Гончарівкою, потім звалася Іцька (за ім´ям єврея Іцька, що тримав тут шинок ), згодом Ворошилівка, і аж потому – Новоселівка) з ХVІ століття. За розпорядженням графа Потоцького, який володів цим краєм, з Умані на землі, багаті гончарними глинами, було завезено кілька сімей-гончарів. Та навряд чи до того ця казкова місцина на Собом була пустищем. В 1950 році історик, археолог, доцент Вінницького державного педагогічного інституту Петро Хавлюк відкрив біля Новоселівки поселення трипільської та черняхівської культур, де

30 30

Наявність якісної глини, запозичення кращих традицій подільських умільців призвели до створення в Новоселівці та Бубнівці відомого не тільки на Поділлі, а й в Україні, гончарного осередку. Та найвищого рівня гончарство досягло в середині ХІХ століття. Мистецтвознавці зі здивуванням відзначали раптовий розквіт гончарства, в якому з´явилося багато нових форм, а розпис неначе вибухнув безмежною фантазією майстрів. І тільки згодом зрозуміли зв´язок між відміною кріпосного права і бурхливим розвитком мистецьких осередків – пожвавилася торгівля, воля неначе ви-

хлюпнула притаєні людські таланти, що не мали можливості зреалізуватися раніше. Такими талантами безумовно володів Андрій Гончар (1823-1926 рр.) – легендарна особистість Новоселівки, якого справедливо вважають творцем бубнівської гончарної орнаментики. Відучившись у гайсинського гончаря Сили Жерденівського три роки, він повернувся в Новоселівку гончарювати та ділитися знаннями. Серед тих, з ким працював Андрій Гончар був Агафон Герасименко (1850-1925 рр.) – батько майбутніх відомих гончарів Якима (1888-1970) та Якова (1891-1969). Роботи цих братів побачили столичні мистецтвознавці та запросили їх у 1935 році в експериментальну майстерню при Лаврській школі. Два роки працювали там брати, вражаючи всіх своїми роботами, які експонувалися в Парижі, в Нью-Йорку, в Лондоні, не кажучи вже про Москву, Ленінград та інші міста. На І Всеукраїнській виставці вони були нагороджені золотими медалями та званням заслужених майстрів народної творчості України. У 1988 році в Новоселівці у хаті, де жив Яким Герасименко, було відкрито музей-садибу братів Герасименків. Продовжувачем традицій братів Герасименків стала їхня племінниця Фросина Міщенко. Ця унікальна жінка, що має звання заслуженого майстра народної творчості України, і сьогодні у свої 87 років із задоволенням ліпить глиняні іграшки та розписує їх традиційним бубнівським

Щаслива мить творчості Вікторії Ніколаєвої

Радість зустрічі: Людмила Філінська та Фросина Міщенко

розписом. З-під її рук вилітають чудернацькі птахи і розцвітають дивовижні квіти, а душа народжує пісні і вірші. Фросина Іванівна передала своє уміння майстра ученицям Валентині Живко, Тетяні Дмитренко,Тетяні Шпак. Тетяна Шпак – заслужений майстер народної творчості України, директор музею-садиби братів Герасименків. Валентина Живко – керівник гуртка «Співуча глина» при бубнівській середній школі. До вивчення бубнівського гончарства в різні часи не раз зверталися відомі історики, археологи, етнографи: Олександр Прусевич, Юрій Александрович, Лідія Шульгіна, Євгенія Спаська, Лідія Мельничук – ці науковці зробили багато досліджень на базі гончарного осередку Новоселівки та Бубнівки, але і для сьогоднішніх поціновувачів історії та мистецтва тут залишилося не мало роботи. Історія бубнівської кераміки має свої періоди злетів і падінь, та, на щастя, ниточка мистецької традиції тут ніколи не переривалася. Для того, щоб цей багатовіковий досвід бубнівського гончарного мистецтва зберігався і надалі, вінницька майстриня Людмила Філінська запропонувала провести в Бубнівці пленер гончарів. Цю ідею радо підтримала директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, управління культури Вінниць-

кої

облдержадміністрації, Гайсинська райдержадміністрація та районна Рада, Бубнівська сільська рада. Результатом спільної праці став обласний пленер гончарів «Освячені горном». В ньому взяли участь найкращі майстри області: Людмила Філінська, Вікторія Ніколаєва, Михайло Діденко з Вінниці, Роман Чмерук з Погребища, Володимир Слубський з с.Довжок Ямпільського району, Василь Рижий та Наталя Лавренюк з Ладижина, Сергій Погонець з с.Крищинці Тульчинського району, Олексій та Олеся Майстренки з Хмільника, Галина Доценко з Оратова та бубнівські майстрині: Фросина Міщенко, Валентина Живко, Тетяна Шпак, Тетяна Дмитренко. Три дні в приміщенні бубнівського сільського клубу працювали майстри. Тихо, беззвучно крутилися гончарні круги, і в цій тиші у впевнених руках майстра зі шматка глини народжувалися досконалої форми глечики, вази, макітри, миски. Кожен майстер має власний почерк, свої секрети, та тут, на пленері гончарі щедро ділилися творчими знахідками. Ось Вікторія Ніколаєва показує, як правильно налаштувати звук в окарині, а крищинецький гончар Сергій Погонець ділиться секретами створення величезних макітер «на оказію», як казали колись в Бубнівці. Юна, але досвідчена майстриня з Хмільника Олеся Майстренко розпові-

32 32

Молода зміна гончарів: Михайло Діденко та Олексій Майстренко

Обмін секретами майстерності: Володимир Слубський та Олеся Майстренко

дає, як їх вчили розписувати миски в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва ім.М.Бойчука. Та головним завданням для гончарів на цьому пленері було опанувати бубнівський традиційний розпис кераміки. Навчитися цієї неповторної фляндрівки – візитної картки місцевих гончарів. Білий, чорний, зелений на коричневому тлі посуду – усього три кольори створюють безкінечну різноманітність бубнівського розпису. З цим завданням справилися усі. Та й як було не справитися, коли вчителями була сама Фросина Міщенко, її учениця Валентина Живко вже зі своїми ученицями – Олею Дворщенко та Ірою Гідзіль та ще одна бубнівська майстриня Тетяною Дмитренко. Ось вже вкрилися бубнівською фляндрівкою глечики Романа Чмерука і макітри Володимира Слубського, розквітли «бубнівські» квіти на пташечках Людмили Філінської та баранцях Михайла Діденка. Василь Рижий та Наталя Лавренюк прикрасили бубнівським розписом цілі композиції. Вони в цьому не новачки, не раз привозили майстрів з Бубнівки в Тульчинське училище культури, де Василь Степанович та Наталя Іллівна викладають декоративно-прикладне мистецтво. І на пленері з ними працювали учні і випускники училища: Олена Мельник, Діана Крук, Антоніна Остапенко. Всі навчилися розписувати традиційні бубнівські миски, нехай не досконало, але то вже питання часу. Кілька днів роботи пленеру – і на світ з´явилося 136 (!) нових робіт, серед яких неповторний коровай з глини, на якому серед троянд і калини розмістилися 16 глиняних пташечок за кількістю майстрів, а головна і найбільша пташка виліплена самою Фросиною Міщенкою. Ще одна колективна робота «Рукотворна краса трьох стихій» (автори Л.Філінська, М.Діденко, В.Живко) символізують поєднання землі, води та вогню

Мистецька родина: організатори та учасники пленеру

для народження керамічного дива. «Спадковість поколінь» – так назвали свою яскраву композицію автори Василь Рижий та Наталя Лавренюк. Звичайно на таку плідну роботу гончарів надихала і присутність Фросини Іванівни з її неперевершеними імпровізаціями, як в розписі, так і в піснях, і в віршах, і екскурсії в музеї Гната Танцюри в Гайсині та в музеї братів Герасименків в Новоселівці, і щирі гостини у Валентини Живко, в якої будинок теж перетворюється на музей її гончарних виробів та народного малярства, і ті солодкі абрикоси і кукурудза, огірки і яблука, якими місцеві жителі пригощали майстрів, і постійна турбота начальника відділу культури Гайсинської райдержадмі-

Майстер клас для Романа Чмерука від Валентини Живко

ністрації Миколи Ричкова. Встигли майстри відвідати бубнівську середню школу, де є кімната, присвячена Фросині Міщенко, багато стендів про відомих земляків, а фойє прикрашено місцевою керамікою. Ніколи не забудуть гончарі як тепло і гарно зустрічали їх учасники народного аматорського фольклорноетнографічного ансамблю Новоселівського СБК. Як ввечері, повертаючись з Новоселівки в Бубнівку, милувалися щойно народженими туманами, що прозорим серпанком опускалися на прекрасні схили над Собом. В день закриття всі майстри зібралися в залі сільського будинку культури, де їх нагороджували дипломами та подарунками. Гончарі дякували за чудові дні спільної творчості директору обласного центру народної творчості Тетяні Цвігун,першому заступнику голови Гайсинської райдержадміністрації Василю Вітюку, начальнику відділу культури Гайсинської райдержадміністрації Миколі Ричкову, голові Бубнівської сільської ради Валентину Краєвському та усім, хто доклав своїх зусиль до організації пленеру гончарів. Заключним акордом став прекрасний концерт, підготовлений гайсинським районним будинком культури, на який зійшлися жителі Бубнівки та Новоселівки. Пленер гончарів перетворився на свято села, і дай Бог, щоб це гармонійне поєднання стало традиційним

Наталя СЕНТЕМОН

* Подільські дзвони

Дорога до храму

П

опереду – далека дорога, а на душі непоєднувані почуття − і трепет, і спокій одночасно. Ось вже видніється розлогий Дністер. Круті схили і високі пагорби над ним неначе запрошують помандрувати вʼюнкіми стежками. Тут, серед цього казкового краєвиду у глибокій улоговині сховалось невеличке, але давнє село Бернашівка. Кілька крутих поворотів і перед очима велич села – Покровська церква. Цьому храму близько 400 років. Невеличка деревʼяна церква, пофарбована блакитним і білим кольором, так і зливається з небом. Кажуть, що в ній правляться богослужіння ще з козацьких часів. Вона дійсно схожа на типові козацькі церкви. Деякі науковці стверджують, що церква є переносною, козаки-втікачі перенесли її сюди після руйнування Запорозької Січі. Навряд чи з самої Січі, але те що церква переносна − є багато свідчень. Отець Володимир, настоятель церкви, розповів, що коли фарбували храм, побачили, що кожен брусок має свій номер, а це є свідченням того, що церква збиралась та розбиралась. В іконостасі є спеціальні загини, завдяки яким він складається в так званий конверт для зручного транспортування. Самі жителі села вважають церкву незвичайною. Розповідають, що колись на Святий вечір незаміжня дівчина народила дитину. Батьки, не тямивши себе від люті, прогнали доньку з дому, а мале дитя винесли в хлів, запалили свічку і залишили помирати. Коли отямились і повернулись в хлів − дитя сміялося, неначе янголи тішили його, а свічка зовсім не згоріла. Маленьку дівчинку забрали до хати, а згодом мати вмовила чоловіка повернути доньку додому. Виросла дівчинка юродивою. Вона любила храм, постійно відвідувала його і ніжно називала «Покровушка». Дівчина сказала, що ця церква буде існувати до часів антихриста і він не знатиме про неї. Коли заходиш до цього храму − перехоплює подих. Велич старовинних ікон відносить у ті далекі часи, коли їх було написано. Щоб роздивитися ікону, потрібно пильно вдивлятися і тільки промінь сонця полегшує це завдання. Церква маленька і здається, що багато людей сюди не поміститься, але це лише перше враження, яке розсіюється під час богослужіння. Мабуть саме так невидимо захищає Господь цю старовинну

34 34

церкву від усілякого зла. Церква чудом врятувалася. Її хотіли спалити, намагались стягнути до яру, зробили з неї склад для зерна та тютюну, майно розікрали і розпродали, але церква вистояла з Божого благословіння. У 1990 році храм було відновлено. Миряни попросили отця Володимира (який на той час служив у Лядівському монастирі) правити у цій церкві, і священник не відмовив. В цій церкві отець Володимир почав читати акафісти за болящих. З часом він відремонтував дзвінницю, замовив 7 дзвонів, придбав все необхідне для храму. Батюшка хотів реставрувати старі ікони, але побоявся, що їх можуть зіпсувати. Тому дотепер на іконостасі ікони, написані ще у далекі часи. Ні автор, ні час їхього написання невідомі. Ікони дуже темні, їх тяжко роздивитися і лише по пам’яті згадуєш і впізнаєш знайомі лики святих. Одним із чудес цього храму є прекрасний подарунок схимонахині Олександри з Києва, яка подарувала частинку мощей преподобних Доміана і Агафоніка Цілителів. Ці мощі отець Володимир вклав у хрест, і миряни мають можливість приклонитись до них. Є в церкві ікона Ісуса Христа, подарована отцем Володимиром. Раніше ця ікона була у священника дома, а коли він побачив, що вона почала кровоточити, вирішив віднести її до церкви. …Закінчуються благодатні хвилини перебування в Покровській церкві. Час їхати додому. А на думках лише одне − швидше б повернутись сюди і відчути знову цей душевний затишок, що не порівняти ні з чим. Провідний методист ОЦНТ Олеся КАМСЬКА

* Презентація книги

«Русалка Дністровая»

серпні цього року у МогилівВПодільському районі відбулося міжна-

родне літературне свято «Русалка Дністрова», в якому взяли участь науковці, краєзнавці, митці з України, Молдови та Придністровської Молдовської республіки. Учасники свята, що відбулося вперше, винесли на світ стільки цікавого літературного і краєзнавчого матеріалу, що в організаторів (а це Вінницька обласна організація національної спілки письменників України, Рада Єврорегіону «Дністер», українські громади Молдови та Придністров´я) виникла думка створити окремий часопис, зібравши в ньому всі представлені праці, і донести цей скарб до широкого загалу. Часопис, створений на основі матеріалів міжнародного свята не випадково був названий «Русалка Дністровая». Це − свідоме бажання редакторів видання стати духовними продовжувачами першого західноукраїнського альманаху «Русалка Дністровая», виданого у Будапешті в 1837 році заходами літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Альманах став подією в духовному житті освічених українців. Видання підносило національну гідність краян, об´єктивно викривало політику денаціоналізації населення, ігнорування та приниження історичних і культурних традицій усього українського народу. Нинішній альманах «Русалка Дністровая» – це справжня подія в літературно-краєзнавчих колах. 380 сторінок культурологічнх, науковопізнавальних, краєзнавчих досліджень, літературно-художніх творів , поєднаних за географічним принципом. Адже всі дописи видання стосуються подій Наддністрянського краю від найдавніших часів до сучасності. Тут досліджується історія цих земель, витоки духовності місцевих жителів, досліджуються біографії відомих особистостей, пов´язаних з цим краєм. В творенні першого числа альманаху «Русалка Дністровая» (головний редактор-упорядник М.Каменюк, літературний і технічний редактор П.Гордійчук) взяли участь понад півсотні авторів, серед яких учені Придністровського університету ім. Т.Г.Шевченка у Тирасполі, Українська

вільна академія наук у США, письменники наддністрянських областей України, учасники щорічного краєзнавчого семінару на базі Вінницької обласної наукової універсальної бібліотеки ім.К.Тімірязєва. Публікації цього чудового видання вирізняються новизною і неупередженістю поглядів авторів. Більшість з них ніколи ніде не публікувалася. Тут стільки цікавих фактів, знахідок, розповідей, що альманах можна з певністю назвати «віднайденими скарбами». В ньому є і великі історичні розвідки, що змінюють наші уявлення про власну історію, і невеличкі біографічні згадки, після яких ми зовсім по іншому побачимо наших відомих земляків. Часопис настільки свіжо-цікавий, публікації настільки змістовні і глибокі, що, я впевнена, що на кожного читача тут чекають хвилини захвату, здивування та неймовірні відкриття. Могилів-Подільська райдержадміністрація та районна рада у 2012 році спільно з Національною спілкою письменників України, організаторами свята «Русалка Дністрова» встановили премію за кращу публікацію у альманасі. Першим лауреатом став відомий український письменник з Івано-Франківська Степан Пушик за публікацію краєзнавчого есе «Скриня давніх скарбів». Нині формується друге число альманаху «Русалка Дністрова. До участі у ньому запрошуються науковці, журналісти, літератори, педагоги, працівники культури, усі небайдужі люди, котрі займаються краєзнавством, історичним пошуком. Готуйте і подавайте свої матеріали, тому що бути в славній когорті авторів «Русалки Дністорової» – справжня честь для науковців і літераторів. Наталя СЕНТЕМОН

* Презентація книги

«Душа моя – Ометинцi»

нова книжка нашого талановитого Кожна земляка Івана Волошенюка – це справжнє

свято. Свято любові, бо, здається, саме велика любов Василя Степановича до рідної землі, до людей, які зустрічаються на його шляху, до читачів, з якими він ділиться своїми думками і враженнями, надихають його на працю. Це також хвилини душевного очищення, яке відбувається з кожним, хто читає Івана Волошенюка. А ще – свято слова, свято української мови, бо писати так образно, так яскраво і так легко – це справжній дар для письменника і для його читачів. Іван Степанович народився в селі Ометинці Немирівського району. І саме рідному селу присвячена нова книжка письменника «Душа моя – Ометинці». Навряд чи мені вдасться знайти кращі слова, щоб передати безмежну любов автора до своєї маленької Батьківщини. Тому пропоную вам уривок з цієї «оди любові» : «Почуття Батьківщини для кожного з нас (це аксіома) починається з тієї стежки до рідної хати, яка веде на вулицю, з вулиці – до сільського центру, звідти – вже дорога у світи… Рідне село – ціла держава вражень, постійних, неперебутніх і, водночас, мінливих, бо ти ростеш, змінюєшся, змінюються люди, дерева, городи, інформаційний перебіг про те, що відбулось і відбувається. Усе це запливає в тебе, твій розум, у твоє сприйняття, і ти тільки потім, згодом, уже почасти сформованим , починаєш розуміти, скільки в тобі Ометинець, і що ці Ометинці (хочеш цього чи не хочеш) ніколи з тебе не вийдуть. Ти – їхній син, слуга, полоняник до останніх твоїх днів. …У найтяжчі хвилини життя, молишся ти Богу чи ні, Богом твоїм буде , передусім, рідне село, та ниточка великої любові, яка озветься першою для підтримки в біді і для утвердження в радості.» З такою щирою синовньою любов´ю Іван Степанович розказує про своє дитинство, про родину, про цікаві веселі та сумні випадки з життя своїх родичів і односельчан. Ось перед нашими очима розкидаються левади з яблунями, грушами та черешнями, посадженими ще за царські

36 36

часи. Скільком вони врятували життя у 1933-му році! А ось згадки про сільські низовини: «А у вільхових гаях низовин, де багато вогкості, панував білий туман дикого хмелю, з неповторноліричними хоралами бджіл, від чого ці долини аж гули, як великі храми з органами. Концертні зали нашого дитинства!» Такою поезією, сповненою замилування, любові, захоплення проникнута вся книжка, кожна її сторінка. Розповідаючи про історію свого роду, автор одночасно подає історію села і країни загалом. Скільки біди і горя пережили ці люди, і скільки людяності і внутрішньої сили проявили в ці роки. Які цікаві долі, які вдалі спостереження, зроблені з відстані часу. «Яке щастя все знати!»– каже Іван Волошенюк, знаходячи все нові і нові відомості про життя своєї родини і своїх односельчан. А чого вартий окремий розділ під назвою «Плоскінь і матірка»! Думаю, що більшість з нас і слів таких вже не знає. Тут, на кількох сторінках детально описаний процес ткацтва – від сіяння конопель до вибілювання готового полотна. Читаючи ці рядки, так хочеться приєднатися до тих жіночок, що йдуть вибирати плоскінь, яка пахне «найкращими трунками літа», почути неповторну «музику веретен», а потім побачити «білі промені полотна» на зелених пагорбах Ометинець. В таких, на той час звичайних справах, маленький хлопчик робив свої перші висновки про життя. Дивлячись, як тоненька, непримітна ниточка створює «високий всесвіт полотна», він зрозумів, що «все у житті , навіть найграндіозніше, найвелетенськіше, неодмінно починається з першого маленького кроку». А спробувавши прясти разом з жінками, переконався, що «краса доступна тільки високій майстерності». Мабуть ці прості істини і допомогли Івану Волошенюку досягти високої майстерності у слові. Читайте, насолоджуйтеся, вчіться. Наталя СЕНТЕМОН

Фото Володимира Козюка

Подружжя: настоятель храму Георгія Побідоносця отець Валерій та заслужена артистка України, кавалер ордену княгині Ольги ІІІ ступеня Ірина Швець

38 38

40 40

* Мистецька родина

Поєднані подвійною любов’ю

так можна сказати про подружжя митців з Ладижина Василя Рижого та Наталію Лавренюк. Закохані один в одного і в мистецтво, вони вже багато років плідно працюють, створюючи чудові роботи і навчаючи дітей. «У всякого своя доля і свій шлях широкий», кання. І вона повірила собі. але у деяких людей життєві шляхи ідуть параЗнайшовши в довіднику навчальних заклалельно, ніби придивдів Вижницький коляючись, а тоді, впізледж декоративнонавши рідну душу, прикладного мистезливаються в єдиний цтва, і думаючи, що потік, обдаровуючи це Вінницький коледж один одного скарбами (не уважно прочитасвого життя. Так стала), Наталя вирішила: лося і у Василя Рижого іду туди. з Наталею Лавренюк. Почала готуватися Наталя в дитинстві, до вступу, знайомі пояк і більшість дітлахів, радили їй повчитися любила ліпити та маакадемічному рисунку лювати, але ніхто до у Василя Рижого... Так цього серйозно не стаі сталася ця головна вився, і сама Наталка зустріч їхнього життеж. В старшій шкотя, яка відразу розсталі її улюбленими уровила все на свої місця. ками були математиЯк згодом з´ясувалося, ка та фізика, а в планах вони вже давно існувана майбутнє – вступ на ли паралельно. Василь фізмат чи в політехнічСтепанович вів гурний інститут. В 11 клаток кераміки у «Спадсі учнів розділили на щині» в той час, як Нагрупи для навчання у таля там само опановиробничому центрі вувала петриківський «Спадщина», і Наталя розпис. «Якби я знапопала до цеху декорала про той гурток, то тивного розпису. Була відразу б пішла на кестрашенно незадовораміку, а не на розпис. лена: «Який ще розЩе у 8-му класі, побапис? Не хочу, не вмію! чивши в журналі фото Василь Рижий та Наталя Лавренюк Не буду!» Та вже пісглиняної скульптурки ля першого уроку, заМиколи Вакуленка, я ворожена м’якістю ліній і буянням кольорів пе- накупила пластиліну і без кінця щось ліпила». триківського розпису, відчула, що і хоче, і буде. І Та як добре, що сталося саме так, бо і петриківце «хочу!» стало настільки сильним, що всі точ- ський розпис, і кераміка гармонійно поєдналися ні науки відійшли на другий план, а думки про в творчості Наталії Лавренюк. фізмат і політех вже зовсім не гріли. Василь Степанович на Ця кардинальна зміна напрямку налякала не час їхнього знайомства тільки Наталю, а й її батьків. Практичні люди вже мав і освіту, і до(мама − медпрацівник, батько – будівельник), свід роботи. А почалося вони не розуміли, яке майбутнє може бути у ді- його захоплення творвчини з пензлем в руках. Всі діти готувалися до чістю так само, як і в Навступу в обрані заклади, а їхня донька – відмін- талії, ще у дитинстві. Він ниця, медалістка − в останню хвилину руйнува- дуже любив ліпити. Ліла все. Наталі й самій було страшно, що ж роби- пив з пластиліну. Іграти? Поступати у мистецький вищий навчальний шок майже не було, заклад – не мала відповідної підготовки. Якщо та він і не вмів ними піде в ПТУ, закінчивши 11 класів з золотою ме- гратися, пластилін задаллю – мама не переживе. Але вже тоді дівчина міняв іграшки. З ньовідчула, що саме на мистецькій стежці її покли- го можна було зробити

Навчатися - радісно!

будь що – і техніку, і фігурки людей і тварин, і свою казку. Василько мріяв, що як виросте, буде мати собі «ліплярню». В родині всі три брати мали хист до малювання, і бабусин брат малював, але не ставилися до цього серйозно. А Василь, підростаючи, все більше і більше розумів, що хоче саме цим займатися в майбутньому. Його батько якийсь час працював завклубом, в якому були свої сільські художники. Вони і стали першими вчителями хлопця. Пізніше він закінчив курси художників-оформлювачів. В армії вже малював портрети своїх друзів. Хотів поступати в Київський художній інститут, але зрозумівши, що у нього ще слабка підготовка, пішов працювати у ві-

42 42

нницький художній комбінат. Через два роки йому дали рекомендацію для вступу, і в 1986 році Василь Рижий поступив в Одеський педагогічний університет на художньо-графічний факультет. Тут вчили усьому: графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, а кераміки не було. Під час навчання Василь паралельно працював в керамічному кооперативі «Фігаро», де виготовляли декоративний посуд, кружки, колби для медичної промисловості. Тут він пройшов першу школу роботи з глиною, зрозумів технологію виготовлення полив і процес випалювання. По закінченню інституту за направленням пішов працювати в Ладижин, в навчальний центр «Спадщина», де згодом і зустрів свою другу половинку − Наталю. Робота в «Спадщині» і для Василя Степановича , і для Наталії Іллівни стала великою школою. Тут вони вели гуртки і з художньої кераміки, і з петриківського розпису, і з образотворчого мистецтва. Як розповідає подружжя: «Ми усьому вчилися на ходу, разом з дітьми». В цей час вони познайомилися зі славними бубнівськими майстрами: Фросиною Міщенко, Тетяною Шпак, Валентиною Живко, Тетяною Дмитренко. Їздили до них в Бубнівку, по-

Втомлений і щасливий майстер

троху вчилися, обмінювалися досвідом. Найбільше Василь Степанович любив і любить робити «малі скульптурні форми», тобто глиняні фігурки, а Наталія Іллівна їх із задоволенням розмальовує. Та з часом, працюючи з глиною, Василь Степанович почав відчувати потребу в гончарному крузі – то пальці не діставали до дна, щоб зробити потрібну форму, то ще щось не виходило. Зрозумів, що прийшов час опановувати гончарську справу. Самотужки змайстрував гончарний круг, піч, кульовий млин, а згодом, разом з дружиною, облаштували собі і майстерню. Так здійснилася дитяча мрія Василя Рижого − ліпити, малювати і мати свою «ліплярню». Згодом, майстерня перетворилася ще й на невеличкий музей, в якому зібралися роботи Василя, Наталії та інших майстрів, з якими спілкувалося подружжя. Одного разу до цієї майстернімузею приїхала Сільвія Ярошенко – голова циклової комісії декоративно-прикладного мистецтва Тульчинського училища культури. Вона разом зі студентами поверталася з екскурсії з Новоселівки і вирішила заїхати до музею свого колишнього учня Василя Рижого. Тут, розглядаючи роботи Василя Степановича і Наталії Іллівни, сказала: «Заберу вас в училище працювати». Тоді ці слова сприйняли-

Дмитро Рижий з власною роботою

Народження глиняної «родини»

ся як жарт. А вже за два роки – стали реальністю. Сільвія Костянтинівна покликала подружжя в гості і сказала: «Пишіть заяви». Пропозиція виявилася дуже вчасною, бо майстри відчували, що вже переросли «Спадщину», що їм потрібен рух далі, новий виток розвитку і творчості. Тому, не довго думаючи, погодилися. І ось вже третій рік Василь Рижий і Наталія Лавренюк – викладачі Тульчинського училища культури на відділенні декоративноприкладного мистецтва. Василь Степанович викладає курси рисунку, живопису, композиції, ліплення та кераміку. Наталія Іллівна навчає декоративному розпису, витинанці, малюнку на склі. Та насправді вони разом вчать студентів розуміти і любити свою землю, свою культуру, свої традиції, себе самих. Які прекрасні роботи створюють учні цього творчого подружжя! В кожній з них, окрім досконалого володіння матеріалом, видно знання і розуміння студентом внутрішнього, сакрального змісту розпису, орнаменту, знаку. Трипільські безконечники і різдвяні зірки, подільські вазони і писанкові ружі – все це можна побачити на учнівських роботах. «Нам цікаво працювати з дітьми, які зацікавлені, які мають бажання вчитися і працювати», а в училищі найбільше саме таких. Дуже важливою для викладачів є підтримка керівництва училища: «Так приємно, коли твою працю оцінюють, коли заходять в майстерню і кажуть: «Які ви молодці!» Це дуже надихає, після цього хочеться працювати ще більше і ще краще.»

У домашній майстерні

Складно уявити, та цим зайнятим творчим людям вдається ще багато чого встигати. Десятки мистецьких пленерів, виставок фестивалів. Їхні роботи прикрашають колекції шанувальників України та багатьох іноземних держав. До речі, Василь Степанович не тільки чудовий кераміст, а й майстер з різьби по дереву, чеканщик, а головне – прекрасний художник, шанувальник академічного живопису, палкий пленерний живописець. Для нього живопис – це розкіш, яку не завжди собі дозволиш, і то не через брак коштів на матеріали, а через брак часу. «Живопис – це як нова вишиванка на свято» – каже Василь Рижий. Наталія Іллівна – успішний підприємець, автор бізнес-проекту туристично-мистецького комплексу, який здобув призові місця на обласних та всеукраїнських конкурсах бізнес-планів. Робота забирає майже весь час, а у них же ще й двійко синів – Діма і Максим. Менший, Максимко, колись казав: «Хай би ділася десь ваша

44 44

майстерня, як вона мені надоїла! Ви весь час там сидите». А тепер, у свої 12 років, вже й сам нерідко сидить там, малює, ліпить. І не просто малює, а старається, щоб було не гірше ніж у старшого брата і у тата. Звичайно, до тата ще далеко, та й у Діми є чому повчитися, адже Дмитро вже студент 2-го курсу Тульчинського училища, відділення декоративноприкладного мистецтва. Його роботи з кожним разом стають все цікавішими, а знайомства на різних пленерах з іншими художниками і майстрами надихають на творчість. Має хлопець ще одне захоплення – пластилінові мультфільми. Разом з товаришем, що вчиться на відділенні фото-відео мистецтва, Юріком Макаряном, вони знімають мультфільм. Отак, в щоденній творчій праці живе ця чудова родина, добрі і світлі люди, які люблять один одного, люблять свою роботу, і щедро діляться своїм багатством з іншими . . Наталя СЕНТЕМОН

«Життя, неначе пісня»

У вересні 2013 року мистецька еліта Вінниччини відзначала славний ювілей заслуженого працівника культури України, викладача Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича, керівника народного аматорського хору ветеранів війни та праці Вінницького міського палацу мистецтв «Зоря» Людмили Миколаївни Мартиново. Де-не-де – жовтий лист на плечі, В місті – осінь, в душі – Орфей. Із піснями – Ваш творчий вечір, Чи назвем його – ювілей. За плечима – роки натхненні, За роками – пісні й пісні Між студентів, з хорами на сцені… В нашій вінницькій стороні. Жанна Дмитренко

консерваторії ім. П.Чайковського, стала викладачем диригентсько-хорового відділу Віницького музичного училища імені М.Д.Леонтовича. Відтоді кожен день її життя був присвячений студентам, хористам, її Величності Музиці, без якої, мабуть,і не жила б. Оточення молодої викладачки, особисте знайомство з Родіоном Скалецьким, Вʼячеславом Мерзляковим – фанатично відданими народній пісні, зіграло в її житті визначальну роль. Людмила Миколаївна всім агатоголосся хору ветеранів під ке- серцем перейнялась хоровим мистецтвом Вірівництвом ювілярки звучало злаго- нниччини і все зробила для того, щоб пісня джено і прожила, лунала на сцені, никливо, то ж початок йшла між люди. Коли свята всіх налаштував вперше побачила могина ліричні ноти. І ведулу Леонтовича у Марча, провідний методист ківці, сльози полились з ОЦНТ Ніна Джус, розочей. Після тієї експедипочала його, запросивції могилу нарешті впоши до слова гостей. рядкували. А фестиваль Людмилу Микола«Криниця Леонтовича ївну прийшли привіта– пісенне джерело» став ти працівники міської візитівкою Тепличчини. ради, обласного управНині студенти Людління культури, обласмили Миколаївни самі ного центру народної вже стали викладачами, творчості, Будинку офізаслуженими працівницерів, де працює хор ками культури, громадювілярки, міського паськими діячами, але для лацу мистецтв «Зоря». них вона назавжди заСкільки гарних вітань лишиться наставником. прозвучало від колег, Ось на сцену виходрузів, але найбільше дить заслужений прабуло щирих теплих слів цівник соціальної сфеповаги і вдячності від її ри України, директор колишніх учнів. Серед Вінницького обласноних, як розповіла ведуго РАЦСу, колишня учеча, такі всесвітньо віниця Галина Левицька, домі співаки, як народяка, посміхаючись, наний артист Радянського Людмила Мартинова (праворуч) з колишньою Союзу, соліст Віденської ученицею Галиною Левицькою опери Анатолій Кочерзиває Людмилу Микога, народний артист України Володимир Зарков, лаївну і своєю вчительдиректор Національної капели бандуристів, за- кою, і своєю подругою. служений артист України Іван Коломієць, соліст «Вчителько моя, зоре Національного заслуженого академічного укра- світова…» співала їнського хору ім. Г. Верьовки Анатолій Сафро- їй Любов Грушко, конов та ціла плеяда директорів, викладачів дитя- лишня учениця, а течих музичних шкіл області і працівників галу- пер викладач Тульчинзі культури, які досягли у роботі висот хорово- ського училища кульго мистецтва. тури, а молода випусКолись давно, ще у 1961 році юна Людми- книця 2002 року Гречко ла Мартинова, випускниця Київської державної Діана разом з донечкою

Б

Колишня учениця Ніна Джус веде творчий вечір – «Чорнобривців насіяла мати…» – і ті чорнобривці аж запахли у залі кожному. Заслужений артист України Віктор Волков теж щиро вітає свою улюблену викладачку і презентує книгу творів, впорядковану ним для хорового колективу. Все життя Людмили Мартинової – це сотні концертів, фестивалів, конкурсів та оглядів, це тісна співпраця з Обласним центром народної творчості, адже мета спільна: зберегти пісенні надбання краю. Людмила Миколаївна впродовж років - незмінний голова журі фестивалю «Спі-

46 46

ває Поділля» імені Леонтовича, а це кропітка і відповідальна праця. А нині вона стоїть на сцені – усміхнена, натхненна, красива у сяйві своїх золотих років і приймає вітання. Кожне слово від щирого серця мовлене, кожна пісня з трепетом і ніжністю проспівана, все творило ауру світлої Любові і Доброти. Зачитують телеграму від учителя Людмили Миколаївни – Павла Івановича Муравського, академіка, Героя України, народного артиста України, якому пісня дає наснаги до життя вже 99 років. Всі бажали, щоб учениця за прикладом учителя жила і творила ще багато-багато літ. А вітанням, здавалося не буде кінця! Кожен, хто був у залі, прагнув сказати хоч кілька слів, хоч тепло потиснути руку. Щирі слова вдячності, ліричні пісні, вірші – все це звучало для іменинниці, але головними, напевне, були саме ці: Спасибі, Вам, учителько! Зараз знову співатиме народний аматорський хор ветеранів війни та праці імені Р.А.Скалецького – улюблене дітище Людмили Мартинової, якому віддано стільки літ. Це роки надії і любові, це своєрідний пісенний марафон, на шляху якого не одна перемога. Але найбільшою нагородою є усвідомлення того, що кожен окремо і всі разом поповнили подільську пісенну скарбницю. Хористи Мартинової – це її однодумці і друзі, велика родина, її поліфонічний дивосвіт. Звучання хору можна порівняти хіба що з багатоголоссям її життя – сподвижницького життя невтомної самовідданої жінки, покликаної піснею. Серце повне піснями й гостиною. Хай святиться і слід, і плід. Многі літа Людмилі Мартиновій На співучій Подільській землі. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Хор ветеранів війни і праці ім. Р. А. Скалецького МПМ «Зоря» – дітище ювілярки

Святкує вишивальниця Клембівка В орнаменті клембівської сорочки Всі барви материнського тепла Носіть здорові, донечки й синочки, І бережіть традиції села. Ж. Дмитренко

ро ту вишивану сорочку , що все життя П гріє душу теплом материнської незрад-

ливої любові, вже стільки написано, що , здається, нічого й додати. Та щоразу, коли їдемо у Клембівку, чуємо нові вірші і пісні, знову переживаємо почуття ні з чим незрівняної відради. Фестиваль «Мамину сорочку пригорну до серця» проводиться у селі щороку. І щоразу невгамовна Катерина Михайлівна, художній керівник будинку культури, приймає гостей, вкотре оббігаючи величезну площу перед будинком культури, де розмістились виставки звідусіль. Дерева, ніби й нещодавно посаджені на цій території, вже виросли і дають жадану тінь у спекотний день. Рушники і сорочки, розвішані між ними і над ними, створюють враження такого собі вишиваного гаю, який може бути тільки тут у столиці вишиванок Клембівці, де діти, за народним повір´ям, народжуються з голкою. Забігаючи наперед, скажу, що всі вони,− і ті що бігають межи цим вишиваним дивом, і ті, що в тата й мами на руках, отримають подарунки. Умова одна – треба бути у вишиваній сорочці. Маленькі українці з Клембів-

На свято - в вишиванках!

Колекція сорочок Віктора і Наталії Косаківських

ки, а особливо їхні батьки, добре пам’ятають це і заздалегідь дбають, щоб традиція жила, щоб дівчатка і хлопчики ніколи не забували, звідки вони. Дітей нині так багато, що одразу виникає асоціація із висловлюванням знаменитого Павла Алепського ще кілька століть тому, який із замилуванням спостеріг дуже гарних і доглянутих дітей в «Країні козаків», власне у квітучому Придністров´ї. І сьогодні вони, оці нащадки талановитого клембівського роду, розуміють, що це їх день. Нинішня виставка, це роботи майстрів ручної вишивки: заслуженого майстра на-

Ой, дівчино, чия ти? родної творчості Марії Савчинської з Клембівки, Ірини Савчук з Вінниці, Марії Гоцуляк з Могилева-Подільського, Алли Мруг з Ямполя, Вікторії Кубаль з Крижополя, Тетяни Кравець з Баланівки, а також вінничан – подружжя Косаківських, Любові Шаламай, Ліни Концевич, Любові Гуслякової та інших. Це колекції старовинних вишиванок, які привезли із Березівки Чернівецького району подружжя Півтораків Галина та Віктор зі своєї хати-музею, в якій зібрано цілий світ українського буття. Прикметною ознакою цьогорічного клембівського фестивалю стали дитячі вироби. Алла Мруг стоїть поруч юних вихованців народного аматорського колективу «Солов’їні вічка», що при Ямпільському музеї образотворчого мистецтва. На столах – вишиті серветки, лялькимотанки, роботи з бісеру. Зразковою аматорською студією образотворчого мистецтва Клембівської ДМШ керує

48 48

Лідія Гудзь. Ще нещодавно її очолював Віктор Крижанівський. Юні клембівчани закріплюють тут навички вишивання, одержані вдома. З втіхою дивиться на дитячі роботи Галина Іванівна Данилюк, заслужений майстер народної творчості, яка не пропускає жодного фестивалю. З Клембівкою її поєднують спомини молодості та дружба з Галиною Лялькою, клембівською майстринею, яка створила тисячі узорів за роки роботи, коли працювала головним художником на клембівській фабриці, яку Галина називала «Квіточкою». Її сорочка «Сніг» була удостоєна І місця на Лейпцігському ярмарку. А її попередниці славнозвісні майстрині Фросина Будна, Параска Березовська та інші ще в минулих століттях дивували шанувальників народної творчості в Петербурзі і Варшаві, в Німеччині та в Канаді. Вишивані шедеври цих клембівчанок роблять честь не лише селу, а й всьому талановитому роду українців. Клембівка – село талантів першої величини. Адже тут живе заслужений майстер народної творчості Віктор Наконечний, художник, лауреат Шевченківської премії, подружжя Крижанівських Віктор та Євдокія, тут живе Тетяна Дєдова, яка творить незвичайні картини в стилі народного малярства. Нині її вітають з 55-річчям. Клембівка – це те село, до якого повертаються, приїжджають, бодай раз на рік, якраз на це велелюдне свято як Тетяна Ященко з Дніпропетровська, яка щороку везе вишиваний подарунок своїм землякам, як Володимир Горобець, випускник Національного університету культури і мистецтв у Києві. Пороздивлявшись досхочу всі сорочки, руш-

Клембівська родина

ники, скатерки, пошивки, серветки, верети, сувеніри, люди всідаються перед «сценою» на лавки, або й просто на траві, щоб подивитись на гостей, послухати, як будуть співати клембівські та приїжджі співаки, як шануватимуть майстрів народної творчості. Пісні дзвенять і квітнуть рушники, У вишиванки одяглась Клембівка, Красується, як дівка-чорнобривка, Й нові узори творить залюбки. Привітати клембівчан приїхав голова Вінницької обласної ради Сергій Татусяк, начальник управління культури і туризму Марія Скрипник, директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун. Кожен з них з великою шанобою і любовʼю говорить про знамениту Клембівку, про її історію і традиції, про тих людей, чиї сорочки побували по всьому світу, і про них писав сам Михайло Коцюбинський понад століття тому. В концерті взяли участь діти і дорослі. Учні та випускники музичної школи співали пісні про рідне село. Деякі з них вже й в столичних університетах викладають, як-от Володимир Горобець. Ансамбль бандуристів із Дзигівки, чоловічий ансамбль «Козацька застава» та «Горлиця» з Великої Кісниці – всі колективи і солісти із задоволенням їдуть щороку на фестиваль «Мамину сорочку пригорну до серця». Вдячні глядачі обдаровували артистів гарячими оплесками. А після концерту – нагороди у різних номінаціях. Вручали сувеніри тим подружнім парам, які прийшли у вишиванках, а також найменшим клембівчанам. Вручали короваї тим, хто брав участь у всіх фестивалях.

В гостях у Тетяни Дєдової

Нікого не обділили увагою організатори свята, всіх згадали і пошанували. Отака вона Клембівка – майстровита, гостинна, співуча. По завершенню фестивальної програми вінницька делегація вирушила додому до Тетяни Дєдової, щоб подолавши всі клембівські крутогори, насолодитись мистецтвом Тетяни Іванівни, її хатньою галереєю, де на всю стіну – образи рідної Клембівки: її сіножаті і левади, її женці та милі серцю атрибути українського буття, добрі ангели мисткині, що допомагають їй працювати і долати життєві труднощі. От і ще один, п’ятий фестиваль, минув у Клембівці, вражень від якого вистачить на цілий рік – і майстрам народної творчості, і журналістам, і землякам, що приїхали здалека, і тим малим клембівчанам, що охоче позували всім операторам та фотографам. Малеча у вишитій льолі, В віночку, в барвистих стрічках – Це образ клембівської долі, Що вишита на сорочках. Жанна ДМИТРЕНКО

Вишиванка - кожному до лиця

Історія в камені

28 років – це мало чи багато? Звісно, за двад- справі родина Миськів зі Львова – учасники пленецять вісім років навряд чи поміняються ландшаф- рів останніх років. Голова сім’ї пан Юрій, дружина ти, річки не змінять свої русла, але, разом з тим, за Людмила та їхній син Ярема вже неодноразово придвадцять вісім років може зазеленіти діброва та ви- їздили до Буші. рости ціле покоління творчих людей. Двадцять віЦього року районна державна адміністрація засім років – достатній період для становлення гар- готувала для майстрів камінь для виготовлення поних традицій. груддя Івана Богуна та Данила Нечая. Над їх ствоОднією з таких славних традицій є «Поділь- ренням працювали подружжя скульпторів з Києський оберіг» – пленер майстрів-каменотесів в ва – Леся та Андрій Никитюки, які, до речі, вперБуші. Своїм корінше зустрілися саме ням він сягає дав Буші на пленері. лекого 1986 року, По завершенні роколи група ентуботи, обидва позіастів – молодих, груддя встановиталановитих люли на площі Незадей, об’єдналася, лежності у Ямпощоб вписати свою лі. Адже Ямпільсторінку в книгу щина – це славісторії свого нароний козацький ду. Десятки скулькрай. Тут побувапторів пройшли чели не тільки Іван рез горнило пленеБогун та Данило ру каменотесів, заНечай, а й Богдан початкованого гроХмельницький. мадською органіПам’ятаючи герозацією «Оберіг» їчне минуле своєї і підтриманого землі, в Ямполі виуправлінням кульрішили встановитури і туризму та ти ще й пам´ятник обласним центром великому гетьмаСергій Татусяк та Андрій Никитюк народної творчості. ну – Богдану ХмельЙшли роки, змінювалася наша держава, міня- ницькому. Над цією 4-метровою спорудою також лися скульптори, які приїздили на пленер. Але не працює скульптор Андрій Никитюк. Встановлення було жодного року, щоб пленер не відбувся. Навіть пам´ятника планується на День Соборності Україв тяжкі 90-ті працювали в Буші майстри. Ця земля ни 22 січня. притягувала їх, і вони приїжджали, щоб творити з Останнім часом стало традицією запрошувати каменю образи, які увійдуть у вічність… на «Подільський оберіг» молоді і досить відомі у Що в камені твоїм митець? творчих колах таланти з різних міст України: Назар Що скаже віковічний камінь Ткаченко, Євген Троценко, Олег Коваль, ВолодиЯк душу виріже різець?.. мир Висоцький, Олена Додатко, Антон Лубій, ДеТі часи залишились позаду, вже зовсім нові, мо- нис Шиманський, Олексій Ласкевич, Тарас Данилоді обличчя бачимо ми на «Подільському обере- люк, Андрій Оврах , Сергій Жолудь, Роман Кикта, зі». Разом з ними працюють метри каменотесного Марина Товкач. Їхні роботи вражають різноманітремесла: Олексій та Людмила Альошкіни, Андрій тям та нестандартним творчим баченням. Никитюк з дружиною Олесею та інші. В цих родиОкремо хочеться розповісти про Олену Додатко. нах любов до каменю передалась нащадкам, і те- Коли я вперше побачила цю дівчину, то щиро здивупер нас дивує своїми чудовими роботами Альош- валась. Не може бути! Можливо наш директор покіна Дарина з чоловіком Гордієм Старухом, Мико- милився, коли сказав взяти в цієї дівчини інтерв’ю? ла та Віталій Пірняки – постійні учасники пленерів Вона – скульптор? Майстер-каменотес? в Буші. Іван Бугай теж пішов слідами свого таланоПереді мною стояла тендітна дівчина, яку більвитого батька. Вражає своїм талантом та відданістю ше хотілось називати дівчинкою. « Ви Додатко Оле-

50 50

на? Скульптор-каменотес?» – перепитала я. «Так», – засміялась дівчина. Оскільки ні я, ні вона не були досвідченими журналістами – наше інтерв’ю було більше схоже на дружню розмову. Народилася Олена в місті Олександрії, що на Кіровоградщині, в родині токаря. Перші спогади – величезний рудоремонтний завод, машини,що обточують залізо, шум величезного підприємства. Одним словом – магія індустрії. Саме це спонукало дівчину до творення. Машини точать,творять з куска заліза свого роду витвори мистецтва, а я чим гірша? Чоловічий характер – то заслуга батька. Коли маленька Оленка отримала на день народження в подарунок шліфмашинку, мати тільки здивовано сплеснула руками. Що тут скажеш? Про скульптуру мріяла з дитинства. Коли навчалась в першому класі намагалась робити фігурки з пластиліну і дуже сердилась, коли щось не вдавалось. «Мій пластилін був твердий і крихкий. Від розминання боліли пальці», – розповідає Олена. «Нічого не виходило. Гірко було до сліз». А коли в третьому класі змогла виліпити фігурки котика, песика, лисички – була у захваті від свого таланту. «Довгий час взагалі не розуміла, як в мене народжується скульптура. Коли роблю – розум вимикається. Прихожу до тями – готова робота. Аж тепер, потроху, приходить розуміння процесу. Мабуть – роки» – всміхається Олена. І тут стає смішно й мені – 30 років – які роки? Життєве кредо дівчини «Не здавайся, вір – і все вийде!». Саме воно допомогло, коли поступала до Дніпропетровського театрально-художнього коле-

Антон Лубій «Хранитель скіфської традиції»

Олена Додатко «Русалка» джу. А потім до Київської академії на відділ реставрації та декоративно ужиткового мистецтва. Саме ці слова підтримували, коли не вдалося перевестися на відділ скульптури, зате поступила у Львівську академію мистецтв, де вчилась чотири роки. Зараз Олена навчається на шостому курсі Київської Академії. Сьогодні їй є чим пишатися – десятки симпозіумів і пленерів по всій Україні та за кордоном. Тільки за 2013 рік взяла участь в чотирьох пленерах: Міжнародний симпозіум в місті Гданськ (Польща), скульптурний пленер « Живий камінь» в Черкасах, скульптурний пленер в Тернополі і, звісно, « Подільський оберіг» в Буші. Чесно кажучи, ніхто не вірив , що з глиби в кільканадцять тонн може вийти щось путнє. Навіть досвідчені майстри замислено почухували потилицю, дивлячись на кам’яну брилу. І це була ще одна перемога Олени над каменем. День за днем, сантиметр за сантиметром з величезної глиби, прозирали тендітні риси обличчя, струнка постать, горда постава. А коли закінчила – всі ахнули. « Русалка» – представила своє творіння Олена. Тепер її Русалка буде оберігати славне село Ямпільського району - Русаву. І відразу її охрестили: Русалка Дністрова. От такі цікаві особистості працюють на пленері. І в кожного з них своя цікава і неповторна історія сходження на мистецький олімп. Минуть роки, а кам’яні обереги Буші і далі будуть розповідати нащадкам про нашу історію.

Науковий співробітник ДІКЗ «Буша» Ірина ЗАХАРЧУК

Подорож Тростянецьким краєм Творча лабораторія директорів РБК в Тростянецькому районі

С

елище міського типу Тростянець, як і багато інших населених пунктів, що розкинулися на нашій мальовничій подільській землі, має героїчну історію. Та якою б не була історія, для тростянчан – це біографія рідної землі, в яку вписано чимало яскравих сторінок. Тут завжди пам’ятають тих, хто творив її майбутнє і збирають усе до крупинки про життя їхнього краю. Центральна садиба та палац Сабанських, які збудовані в 1899 році в с.Верхівка з парком площею 20 га з рідкісних порід дерев. В с.Нова Ободівка відкрито пам’ятник всесвітньо відомому художнику, нашому земляку Олексі Новаківському. Шанувальникам поезії російського поета О.С.Пушкіна буде цікаво дізнатись, що по дорозі з Тульчина в Ободівку через Тростянець у гості до пана Сабанського в його гені-

ця, а меморіальна дошка на ній сповіщає, що з цієї криниці пили воду козаки під час Батозької битви. Далі понад Бугом у скалах розмістилася печера, у якій за переказами жив оракул, що ніби-то напророчив полякам страшну поразку. А вгорі, над печерою – велетенський слід із стрілкою, що показує напрямок броду на Бугу. Краєзнавчий музей села велику увагу приділяє козацькій добі, Батозькій битві. Експонатами музею є залишки того славного бою 1652 року, знайдені місцевими жителями. Учні Четвертинівської школи є членами Українського Реєстрового Козацтва, які наслідують традиції та звичаї предків. Тут все нагадує про старі козацькі часи, тут свято бережуть пам’ять про героїв-козаків. А наше знайомство з Тростянеччиною відбулося в Капустянському СБК. Сільський го-

Учасники творчої лабораторії директорів РБК

альній голові народились чарівні рядки вірша, присвяченого доньці Сабанського. При в’їзді у село Четвертинівку стоїть стела, на якій написано, що саме тут відбулася битва між козацьким та польським військом у 1652 році. Місце Батозької битви сьогодні стало місцем частих екскурсій. Обробляючи поле, трактористи ще до сьогодні знаходять ядра, шаблі, уламки гармат. У селі стоїть Богданова крини-

52 52

лова Юлія Степанівна Дублюк, спілкуючись з нами, розказала про сільські будні села, про підтримку закладу культури місцевою владою та наголосила на важливості цієї співпраці. Проблемами культури переймається і директор ТОВ «Колос» Темрієнко Валерій Олександрович. За його фінансової підтримки здійснено ремонт Капустянського СБК, опікується він і колективами сільських закладів культури ра-

йону, виділяє кошти на придбання меблів, сценічних костюмів та звукопідсилювальної апаратури. За значний внесок у розвиток культури Вінниччини В.О.Темрієнко нагороджений спеціальною відзнакою «Покровитель культури 2012 року». А як не сказати про директора Капустянського СБК Василя Дмитровича Козаря та його дружину Наталію? Організатори, фахівці своєї справи, просто живуть життям культури. А завершилася наша зустріч концертною програмою творчих колекХрам Архистратига Михаїла тивів села. Неперевершеними були виступи самих юних талантів - ансамблю «Коза- ників Тростянецький районний будинок кульчата», учасники якого вихованці дошкільного тури став справжнім методичним центром закладу. Дивлячись на їхні виступи, ми бачили, культурно-освітньої роботи в районі, провощо діти відчували себе справжніми артистами. дить велику роботу по організації культурноМожливо не всі учасники цього концерту ста- го обслуговування населення та дозвілля дітей нуть відомими виконавцями, але музика допо- і молоді, збереженню національної спадщини, впровадженню нових форм роботи. Тут успішможе їм краще пізнати світ. Завдяки активній підтримці районної вла- но працюють 17 клубних формувань, 15 колекди та зусиллям професійних і творчих праців- тивів носять почесне звання «народний (зразковий)». Візитівкою району є обласний конкурс козацької пісні «Ми славу козацьку несем у віки». Свято проходить у селі Четвертинівка. Вже стало традицією проведення фестивалюконкурсу дитячої та юнацької творчості «Тростянецькі самоцвіти». В 2013 році започатковано проведення культурно-мистецьких акцій «Покровитель культури району», «Жінка року». А свої творчі здобутки колективи та окремі виконавці продемонстрували в концертній програмі «Барвистий вінок талантів Тростянеччини». Знамените село Новоободівка. Тут народився художник Олекса Новаківський, творчість якого вважається цілою епохою в українському малярстві кінця XIX - початку XX століття. Він був неперевершеним у майстерності колористичного вирішення живописних полотен. Палітра його настільки багата й насичена дзвінкими кольоровими сполученнями, що живопис миПам’ятник-погруддя художнику Олексі Новаківському

Ірина Король та Галина Хоменська

моволі асоціюється з музикою. «В кожному своєму творі, - наголошував сам художник, стараюся шукати музику…Під час малювання чую цілі симфонії. Тоді хотів би я віддати свої візії в милозвучних гамах, чистих тонах, в глибокім акорді». Також ознайомились з роботою Новоободівського сільського будинку культури та відвідали кімнату-музей ім.О.Новаківського. Працівники СБК значно активізували свою роботу,

54 54

залучаючи до сценічного мистецтва громаду села. У цьому ми переконалися, подивившись концерт аматорських колективів. Побували учасники лабораторії в сільському храмі Архистратига Михаїла, який був збудований в 1774 році. В 1852 році він був розібраний, але в цьому ж році знову побудований на кам’яному фундаменті. Коли буваєш в такій старій церкві, завжди відчуваєш особливу благодать, адже такі місця дуже намолені. Храми були і є центрами духовного спілкування з Богом. А в наш такий нелегкий і стрімкий час не вистачає цього спілкування. Тому залишатися байдужим і думати про своє «мирське», а не про Бога – неможливо. Ладижин – місто невелике, але напрочуд чисте, якесь дуже поважне і по-хазяйськи стримане. Скрізь багато-багато зелені і квітів. І це перше враження супроводжувало нас весь час протягом другого дня роботи творчої лабораторії. Розпочалось наше знайомство з міського будинку культури «Лада» - «джерела» культури міста. Колективу справжніх професіоналів на чолі з директором Лідією Андріївною Аджубей вдалося в прямому значенні слова перетворити приміщення у затишне, привабливе та зі смаком оформлене. Нині міський будинок культури – невід’ємна частина культурного життя міста, база для організації творчого відпочинку населення, розвитку народної творчості, охорони культурної спадщини та відродження духовності. Тут активно працюють два народних та один зразковий аматорський колектив, участь яких ми побачили в концертній програмі «Краса талантів рідної землі». До речі, ми мали змогу побачити концерт кращих колективів міста. На сцені – талановиті, щирі і зачаровані танцем діти, аматори з чудовими голосами. Хочеться кожному подякувати за працю і відданість мистецтву.

Народний аматорський ансамбль «Заграва» Ладижинського МБК «Лада»

Робота творчої лабораторії продовжилася відвідуванням сучасної кузні. Коваль Андрій Чепірдак,справжній майстер своєї справи, провів для нас майстер-клас. А потім ми всі гуртом шукали в траві «підкову щастя», яку викував коваль. Побували ми і в Ладижинському навчальновиробничому центрі «Спадщина». Малюнок і декоративний розпис, різьблення і плетіння, вишивка та кераміка – від усього цього прекрасного та витонченого було на душі світло і затишно всім присутнім, хто милувався чарівними виробами невтомних дитячих рук, де кожен витвір випромінював Маленькі артисти - учасники ансамблю «Козачата» з с.Капустяни власну мелодію. Адже в центрі «Спадщина» працює творчий педагогічний колектив, змогли переконатись, побачивши відеосюжет, що любить дітей і народне мистецтво. Очолює змонтований із цих же самих світлин. Також його талановитий керівник, майстер гончарно- ми познайомились із творчістю художників Д.Самошевського, О.Волковського, В.Іщука, го мистецтва Інна Борисівна Король. Всі учасники лабораторії були в захваті О.Шевчука та Г.Кузьмічової, з творчим доробвід проведення майстер-класів з декоративно- ком викладачів музичної школи та майстрині го розпису та сервірування святкового столу, в вишивки В.Грицишиної. Спілкуючись із нами, начальник міського яких кожен взяв участь. В Палаці культури, відпочинку і спорту відділу культури і туризму Олена Василівна «Прометей» сектор краєзнавства міського бу- Журба наголосила, що прагне оточувати себе динку культури «Лада» представив кілька ви- професіоналами, і щоб кожний займався своєю ставкових експозицій. Це – фотовиставка «Ла- справою, був корисним на своєму місці. І ми дижинська історія карбується віками», міні- все це побачили, побувавши на творчій лабораекспозиція музейних експонатів «А завтра торії в місті Ладижині. Нові враження та спілкування з колегами була війна», фотовиставка «Білі халати», присвячена 40-річчю територіального медично- вкотре переконали, що такий обмін досвідом го об’єднання міста Ладижина. А як викорис- роботи дає позитивний результат в роботі пратовуються фотоматеріали із фонду музею, ми цівників закладів культури. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

Тростянецький РБК

Співзвуччя ударів молота і серця А коваль на току, а я хату мету, А коваль на току, а я хату мету, У коваля чорні брови – за коваля піду… Українська народна пісня

Н

асолоджуючись творчою лабораторією, що розпочалась у Тростянці і наступного дня продовжилась у Ладижині, всі учасники перебували у атмосфері якогось незвичайного емоційного підйому. Працівників культури, яких здивувати не так то вже й легко, приємно вражало багато з побаченого. Якщо ви думаєте, що у Ладижині немає екзотики, ви помиляєтеся! Коли начальник відділу культури Ладижинської міської ради Олена Журба та директор будинку культури Лідія Аджубей запропонували пройти недалечко, щоб подивитися на роботи майстра-коваля ми спочатку здивувалися, що у Ладижині є ковалі, а коли підійшли до гарного приміщення і почали роздивлятися підставки під вазони, ручки до дверей та інше, побачили, що то звичайний магазин. Але продавалися там і незвичайні речі – величезна риба, квіти, які здавалися майже прозорими, вази. Нам представили господаря магазину і майстра – ним виявився (що теж нас приємно вразило) молодий чоловік Андрій Чепірдак. Розповівши коротко про свої вироби господар нас запрошує пройти далі. Ми виходимо на затишне подвір´я і здивовано зупиняємось перед величезними воротами. На них красуються майстерно виконані незвичайні чи то квіти, чи крила – дивовижні узори, щось майже магічне. Майстер пояснює, що це ворота для Ла-

дижинського православного храму. Так він вирішив внести свій вклад у духовне відродження України . А далі починається найцікавіше. Ми заходимо у гараж, де розміщена справжнісінька кузня! Пан Андрій підходить до горна, у якому вже горить вогнище і починає його роздмухувати. Зараз це робити набагато простіше, ніж століття тому, але тепер, як і колись, живий вогонь заворожує. Уявляєте, у містечку Ладижині – кузня! Ми одразу ж пожартували про коней та про підкови. Коней тут підковують дуже рідко, повідомив нам коваль, а от підкови зараз він для нас зробить. І загудів горн, і запалав у печі вогонь. Наче зачаровані, всі учасники творчої лабораторії стояли і дивилися на це священнодійство, незважаючи на те, що надворі було під тридцять градусів тепла, а в кузні ще більше – виходити нікому не хотілося. А мені одразу ж згадалися чудові українські казки, де коваль – це найсильніший чоловік на селі. І не тільки найсильніший, а й найкращий народний умілець. З давніх давен ковалі були такими майстрами, яким вдавалося і голос викувати, і блоху підкувати, і інші незвичайні речі створювати. А скільки пісень, скільки гарних приказок створив народ про ковалів! – Коваль клепле, доки тепле. Куй залізо, поки гаряче. Та багато інших… Удари молота лунають раз-по-раз і ось уже шматок заліза, наче пластилін, згинається, подається і набуває такої форми, яка потрібна майстру. У перерві, коли залізо знов розжарюється до рожево-малинового кольору, я запитую

Учасники творчої лабораторії

56 56

Андрія, коли він вперше спробував кувати залізо? У мене була думка, що це передалося від діда чи батька, але все виявилося набагато простішим, як розповів сам Андрій. Просто кількох учнів сьомого класу в школі відібрали для занять ковальством, оскільки готувався семінар і потрібно було представити на ньому учнів-ковалів. З тих пір Андрій полюбив ковальство і захоплення в подальшому стало професією. А зараз він вже не уявляє себе без молота і горна. Це стало частинкою душі. Андрій Чепірдак каже, що тепер його серце стукає так само лунко, як і його молот по залізу, бо коли займається улюбленою справою, то забуває про все на світі. От тільки шкодує, що мало часу для створення високохудожніх речей, які могли б демонструватись на виставках. Якоїсь особливої освіти, мабуть, і не треба, але в кожного майстра є свої секрети роботи з залізом. Коваль дуже вправно орудує молотом, одразу зрозуміло, що справжній майстер своєї справи. Поспішаємо,бо в нас мало часу, треба йти далі, тому поспішає і майстер, і ось уже перша підкова зашипіла у відрі з холодною водою. Ще кілька потужних ударів, – і наступна підкова з шипінням занурюється у відро… Підкова на щастя – це та річ, яку хотів би мати кожен з присутніх на творчій лабораторії. Але Андрій нагадує про те, що підкову на щастя треба обов’язково знайти: - «Щастя ж не дають нікому, його треба відшукати. Так і підкову, що приносить щастя». І пропонує, вийти всім на вулицю, у сквер, там стати спиною, щоб не бачити куди він кине підкову, щоб кожен мав можливість відшукати своє щастя. Хто її знайде, тому

Андрій Чепірдак

вона й дістанеться. Всі погоджуються. Ми виходимо у сквер, робимо фото на згадку разом з ковалем, а тоді всі дружно, наче діти, відвертаються. Пан Андрій кидає підкову позад себе і ми вирушаємо на її пошуки. Певно, якщо ти прагнеш чогось більше за інших, то обов’язково його будеш мати, а мені дуже, ну, дуже хотілося знайти підкову. Я повірила, що саме так і буде… Ми поїхали далі, бо нас чекали у закладах культури славного містечка Ладижина. Відвідали бібліотеку, центр позашкільної освіти, де також було дуже цікаво, подивилися гарну виставку майстрів Ладижина та чудовий концерт творчих колективів міста. Лабораторія пройшла на славу, а тому всі були задоволені і щасливі. Ще довго будуть згадувати і обговорювати побачене і, напевне, ще не раз згадають Андрія Чепірдака, його чудові вироби з заліза та його кузню. Не забуваємо про коваля і ми. Коли будете заходити до Обласного центру народної творчості, придивіться: на вхідних дверях угорі висить Підкова. Її там прилаштували після творчої лабораторії у Ладижині. Дуже хочеться, щоб вона приносила щастя всім творчим людям, які «кують» здоровий дух українського народу.

Зоя КРАСУЛЯК

Ворота для храму

«Душа без пісні – що безкрила птиця» Б

Якщо вас запитають – Де фольклорне знайти джерело? Чи існує воно у природі? Приїздіть у село, Приїздіть в українське село, Є таланти у нашім народі!

лагословенна соболівська земля, багата талановитими людьми, серед яких виділяється багатогранна постать Євгенії Давидівни Тондій – педагога, фольклористки, аматорки-співачки, керівника стоголосого сільського колгоспного хору, жіночого фольклорного колективу «Українка». Мені довелося у 2003 році чути її чудовий спів, розповіді про нелегке життя, про її братів та сестер, від яких вона пе-

колективами. На всіх вистачає часу у сільського голови Михайла Олексійовича Бичка і директора сільського закладу Андрія Муравинця, адже треба зустріти гостей, кожному сказати добре слово, запросити до будинку культури. Господарів видно одразу. Заходимо у фойє, як у сільську хату. На стінах – рушники, виставки народних умільців, картини, що на них і українська хата, і дерево життя, і квіти, як у маминому квітнику. А на центральній стіні – портрет Тараса Шевченко, прикрашений вишитим рушником та букетиком чорнобривців. По периметру – ткані доріжки на долівці, краса кругом і затишок. Запитую, хто так постарався, і мені представляють художнього керівника закладу Наталію Муравинець, дружину директора. Як ви-

Фольклорний колектив «Українка» Соболівського СБК

58 58

рейняла багато пісень, в тому числі історичних: «Про козака Супруна», «Ой Морозе, Морозенку», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі» та інші. Продовжуючи справу землячки, щороку на Тепличчині проводиться фольклорний фестиваль ім.Є.Д.Тондій «Душа без пісні – що безкрила птиця». 27 вересня 2013 року XІ фестиваль, присвячений 95 річниці від дня народження фольклористки, зібрав 16 колективів та 11 солістів. Ось і настав день фестивалю. Один за одним приїздять до села Соболівка автобуси з

явилось, вона ще й пише картини. Отам, у фойє – і її роботи. Приємною несподіванкою фестивалю стало те, що його відкрив фольклорний колектив «Українка». Колись ним керувала Євгенія Тондій, а нині він під крилом у Тетяни Нарожної. Учасники колективу мають на меті відродити пісні з репертуару Євгенії Давидівни, аби не загубити коштовні перлини, не перервати зв’язок поколінь. Адже пісні, думи, прислів’я допомагають нам глибше відчути духовний світ наших пращурів, які прагнули волі, щастя, краси. У виконанні «Україн-

Зразковий аматорський фольклорний колектив «Цвіт папороті» Соболівської ДМШ

ки» прозвучали пісні, народжені саме у цьому краї – «Як наварю хмелю» та «В Соболівці на торжку». Як наварю хмелю густенького Тай покличу роду рідненького Багатая сестра конем їде, А бідная сестра пішки іде − лунало зі сцени. Незмінна ведуча фестивалю Алла Волинець запрошувала все нових учасників. Глядачі, серед яких багато було дітей, оплесками зустрічали і проводжали виконавців. Журі у складі директора Соболівської ДМШ, заслу-

женого працівника культури України Людмили Мазуренко, головного спеціаліста Теплицького відділу культури і туризму Сергія Науменка та директора Теплицького будинку дитячої творчості Галини Бондар одноголосно визначили переможців. Журі було непросто – стільки гарних колективів та виконавців було представлено на цьому заході. Фрагмент весільного обряду «Вбирання молодої» продемонстрував народний аматорський фольклорний ансамбль «Берегиня» Орлівського СК (І місце). Саме цю програму вони нещодавно показували в Державному музеї народної архітектури і побуту України в селі Пирогово під Києвом. В народній манері, дотримавши всіх вимог автентики, солістка ансамблю «Цвіт папороті» Соболівської ДМШ Валентина

Фольклорний колектив «Добропільчани» с.Велика Мочулка Теплицького району

Ансамбль бандуристів та ансамбль народних інструментів «Українські візерунки» Теплицької ДМШ

Івахненко виконала баладу «Ой у полі билина стояла» (ІІ місце). Фольклорний колектив «Добропільчани» Великомочульського СБК здобув ІІІ місце. За показ обряду «Оглядини» зразковий аматорський фольклорний колектив «Цвіт папороті» Соболівської ДМШ отримав Гран-прі фестивалю. Порадували глядачів дитячі інструментальні колективи, серед них – ансамбль народних інструментів «Українські візерунки» Теплицької ДМШ (керівник Сергій Терентьєв), ансамблі бандуристів (керівники Алла Грабова та Галина Стецюк), дует бандуристів у складі Віктора та Анастасії Маслівець. Виконавиця народних пісень Надія Галій з села Побірка заворожила усіх приємним тембром голосу та зворушливим виконанням народної пісні з репертуару Ніни Матвієнко «Мамо ж, моя мамо». По завершенню концертної програми під урочисті фанфари всі учасники були відзначені подяками відділу культури і туризму Теплицької районної державної адміністрації. Віктор Прокопенко, який чимало зусиль до-

60 60

клав до організації цього заходу, щиро дякував усім учасникам. Матеріальну підтримку фестиваль фольклорного мистецтва отримав від генерального спонсора, земляка Євгена Власюка. Фольклорний фестиваль – це свято душі, це завше неординарна подія, у якій виспівана наша історія, озвучено імена сподвижників. Це мистецькі відкриття і плани на майбутнє. Як би пораділа Євгенія Тондій, слухаючи молоді чисті голоси, побачивши це різнобарв’я вишиванок. Нині душа фольклористки – тут, на рідній Тепличчині. Співай, прекрасна Соболівко. Живи, земле талантів. Збирай докупочки всі оті перлини, з яких постає золота пектораль пісенного Поділля. Слово до слова, пісня до пісні, легенда до легенди, а разом – це ціла скарбниця нашої творчості, рівної якій нема у світі. Такі фестивалі, як нинішній в Соболівці, – це сторінки нашого відродження. Хай вони будуть вщерть наповнені красою української народної пісні. Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Âèñòàâêè ó ñâ³òëèö³

Персональна виставка живопису Василя Оренчака «Мальована краса батьківської землі» с. Ометинці Немирівського району

2 – 29 липня 2013 р.

Село Ометинці Немирівського району добре знане на Україні, дякуючи своїм відомим землякам. Тут народився і знайшов своє останнє пристанище матрос Петро Кішка – герой Севастопольської оборони 1854-1855 рр. Звідси родом журналіст, письменник Іван Волошенюк. В цьому ж селі 1 червня 1962 року народився Василь Іванович Оренчак – самобутній художник, який вперше представив свої картини вінницьким глядачам у Світлиці обласного центру народної творчості. Автобіографія Василя Оренчака проста, як польові квіти, що красуються на його картинах і радують око яскравою палітрою рідного краю. Після закінчення школи навчався у Вінницькій художній школі (1981-1982 рр.), де здобув знання з мистецтва плакату, художнього оформлення, засобів наочної агітації та ази живопису. Далі набивав руку в написанні агітаційних плакатів в колгоспі рідного села, а потім деякий час – в художній майстерні міста Немирова під керівництвом професійного художника Миколи Чулка. В 1984 році знову повернувся в Ометинці і очолив сільський будинок культури. Не залишаючи улюбленої справи, у вільний від роботи час, займався художнім оформленням сільських шкіл, дитячих садочків, бібліотек Немирівського району. Нині Василь Оренчак працює в Ометинецькій ЗОШ І-ІІІ ст. Односельці дякують йому за те, що їхні діти на-

вчаються в прекрасно оформлених кабінетах, вчителі розповідають, що після художнього оформлення шкільних коридорів, бібліотеки, музею і їдальні, діти навіть стали менше бешкетувати в школі. Зрозуміло – художник працював не тільки пензлем, а й серцем. Твор-

чість Василя Івановича – багатогранна. Крім живопису він захоплюється й іншими видами народного мистецтва. Самотужки освоїв техніку різьби по дереву і певний час займався різьбленням, але запах фарби та полотна, художнику ніколи не дає спокою, тому він повернувся до живопису. В загальному творчий доробок Василя Оренчака складається з більш як 100 картин різної тематики та 1 персональної виставки, що відбулась в Немирівському РБК з нагоди Дня художника (2012 р.). В експозиції виставки «Мальована краса батьківської землі» Василь Оренчак представив 26 картин. В основному це були пейзажі рідного краю та натюрморти, серед яких глядачі особливо вирізняли натюрморти з букетами польових квітів. Кольоровагамма фарб, якими написані картини піднімають настрій і народжують відчуття ніжної любові до рідної землі – її лісів, садів і полів. Милуючись його картинами, відвідувачі раділи з того, що познайомились із творчістю ще одного талановитого подільського митця.

Виставка іконопису Івана Горобчука «Митця народного духовнії святині», присвячена 1025-літтю Хрещення Русі

1 – 19 серпня 2013 р.

Відзначення 1025-ліття Хрещення Київської Русі стало великою подією для всього християнського світу. Прийняття християнства в 988 році мало для нашого народу вирішальне історичне та цивілізаційне значення. Звичайно ж, художник, який займається іконописом, не міг залишити поза увагою таку важливу подію. Заслужений майстер народної творчості України, голова обласного осередку НСМНМУ Іван Іванович Горобчук до 1025-ліття Хрещення Русі прийшов з вагомим творчим доробком – 24 нові ікони до свого циклу робіт «Духовність і митець». В нашому альманасі не раз писалось про Івана Горобчука, і, я впевнена, шанувальники образотворчого мистецтва добре знайомі з його творчою біографією. Нагадаємо лишень, що Іван Горобчук народився 17 грудня 1957 року в селі Мончин Погребищенського району і що ази живопису вивчав самотужки. Нині це найпотужніший майстер народного малярства, відомий не тільки на Вінниччині, але й далеко за її межами. Вирізняючись великим працелюбством, митець знаходиться в постійному творчому пошуку. За 30 років творчої діяльності Іван Іванович створив понад 2000 картин і представив 22 персональні виставки (з них 5 – в ОЦНТ). Перша персональна виставка Івана Івановича в нашій

62 62

Світлиці (2006 р.), називалась «Народне малярство в мізансцені». Це були картини на тему міфопоетичного світу українського села. Тоді багато хто, дивлячись на ці живі, теплі роботи, вперше закохався в народне малярство. Його живописні полотна – «Різдво», «Троїсті музики», «Пасіка», «А чи пам’ятаєш ти, діду?» наповнювали душу гармонією і теплом, запам’ятовувались відчуттям радості. Наступною з цієї ж серії була виставка «За покликом серця» (2007 р.). Потім в своєму патріотичному пориві майстер напрацював серію робіт «Козак Мамай», де поділився з глядачами своїм баченням і розумінням улюбленого народом образу. Але найбільше здивування у вінницьких митців Іван Горобчук викликав, презентувавши в нас виставку іконопису «Духовність і митець» (2008 р.). Продовженням цієї серії робіт і є його виставка «Митця народного духовнії святині». Всесвітньовідомі ликі, відтворені художником у власній інтерпретації, постають перед нами, як старовинні ікони з обвугленими краями, дивлячись на які розумієш – претерпіли важкі часи людської зневіри. Так митець розкриває своє філософське бачення християнського світу і дає нам можливість доторкнутись до духовної скарбниці нашого народу. Майстер творить ікони, гармонійно поєднуючи традиційні та авторські техніки. Напевно, він інтуїтивно відчуває ту мить, коли у поєднанні з душею рухи пензля народжують шедеври сакрального мистецтва, щоб пробуджувати найкращі властивості людської душі. Адже Святі образи «обпалених» ікон дивляться крізь вічність в нашу дійсність і наповнюють наші душі вірою в Господа і Його любов´ю до людей.

Персональна виставка Олександра Пелешка «Шляхами героїчного Поділля » м. Вінниця

23 серпня – 6 вересня 2013 р.

Вже вдруге в Світлиці обласного центру народної творчості Олександр Пелешко порадував своїх шанувальників персональною виставкою. Олександр Петрович народився 1 лютого 1956 року в Тульчині. З раннього дитинства любив малювати – робив замальовки своїх друзів, ліпив з глини, пробував себе в пейзажних композиціях. Пізніше була дитяча художня студія і остаточний вибір свого життєвого шляху, якого не мислив без мистецтва. Після закінчення школи поступив до Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова на відділ книжкової графіки. Здобувши вищу освіту, певний час викладав образотворче мистецтво в середній загально-освітній школі художньо-музичного профілю в Ямполі. Працівники галузі культури області пам’ятають Олександра Петровича і на посаді начальника відділу культури Ямпільської райдержадміністрації. В даний час відомий в області художник-графік, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Олександр Пелешко працює у Вінницькому архітектурнобудівельному коледжі. Викладає архітектуру, графіку, малюнок і композицію. У вільний від роботи час митець віддається створенню своїх неповторних картин, які створює в багатьох техніках образотворчого мистецтва: графіка, акварельний живопис, олійний живопис та енкаустика. Останню художник освоїв зовсім недавно. Енкаустика – це

малювання восковими фарбами з використанням праски (свого часу ця техніка була дуже поширена, та з винаходом у ХІV столітті олійних фарб – її призабули.) Не дивлячись на те, що у цій техніці художник працює лише рік, це не впливає на якість його полотен. В цьому вінничани мали можливість переконатись на виставці «Минуле і майбутнє», яку Олександр Пелешко презентував в нашій Світлиці в минулому році. Загалом у творчому доробку художника є вже біля 1000 картин, виконаних в різних техніках, багато з них знаходяться в приватних колекціях України та за кордоном. Олександр Пелешко є також активним учасником обласних, всеукраїнських, міжнародних виставок та пленерів, в тому числі і пленеру скульпторівкаменотесів «Подільський оберіг». Свою цьогорічну виставку «Шляхами героїчного Поділля» Олександр Петрович присвятив 22-ій річниці Незалежності України. Художник представив графічні картини, виконані в авторській техніці, де за основу взято гратографію. Зокрема, в експозиції виставки представлена серія прекрасних графічних робіт на тему героїчної оборони Буші (5 картин), та роботи на тему творів Т.Г.Шевченка – «Катерина» і «О, сестри, сестри…». Акварельний живопис художника представлений картинами: «Весняний ранок», «Квітують верби на берегах річки Мурафи», «Буша. Старий млин», «Дністер після грози», «Свіжість ранку», «Околиця Буші», «Осінні дахи» «Озерце», «Пізня осінь над Дністром», «Весна на р.Русаві» та інші. Всього на виставці художник презентував 23 роботи, в яких потужно звучить тема України.

64 64

Тетяна Дєдова «Мамина дорога»

Персональна виставка народного малярства«Творчий ужинок Тетяни Дєдової» (с. Клембівка Ямпільського району)

6 – 20 вересня 2013 р.

Клембівська художниця Тетяна Іванівна Дєдова входить до числа найкращих майстрів нашої області. Її чудові роботи не раз прикрашали обласні та всеукраїнські виставки. Цього року до свого 55-річного ювілею художниця представила п’яту персональну виставку у Світлиці Центру. Про знамениту Клембівку, де народилася, виросла і проживає Тетяна Дєдова, було сказано вже багато. Та кожен раз, дивлячись на роботи Тетяни Іванівни, дивуєшся духовному багатству цього села, яке народило стільки неперевершених вишивальниць і художників. Цей творчий неспокій, що нутрує у Клембівці, захопив в свої міцні обійми і Тетяну Дєдову. Яке ж потрібно мати непереборне бажання малювати, щоб уже в дорослому віці, попри всі селянські клопоти, почати писати картини. І які картини! Не віриться, що ця маленька, тендітна жінка створює такі величезні полотна. В її картинах гармонійно переплітаються глибокі думки автора щодо віри і духовності з поезією щоденного життя українського села. Люди на її картинах схожі на янголів – так легко і невимушено вони написані, а кожен пейзаж – це як мрія про ідеальний світ, про небесну Україну. Не дивно, що багатьом шанувальникам народного мистецтва хочеться мати в своїй колекції роботи Тєтани Дєдової. Якщо взяти до уваги, що ця невеличка жінка сама побудувала свою хату і створила вже більше 500 картин, то диву даєшся − де вона бере стільки сил та часу?

В експозиції нинішньої виставки «Творчий ужинок Тетяни Дєдової» мисткиня представила 20 робіт, серед яких картини − «Матір Божа», «Вечеря біля хати», «Дорога до мами», «Ніч на Івана Купала», «Спогади з дитинства», «Гніздечко в полі», «Світанкове село», «Жнива», «Батькова хата» та інші. Витончені лелеки, що летять до хати, турботливі горлиці над гніздечком зображені з особливою любов’ю. Всі картини художниці об’єднані гармонією настроїв, яскравою народною колористикою та глибоким етнічним характером. Всі вони сповнені любов’ю до рідного краю. Мрійливо-загадковий світ мистецтва Тетяни Дєдової приваблював до нашої виставкової світлиці всіх, хто кохається в народному малярстві. Поєднання в кожній роботі прагнення душі до божественного і любов до земного − нікого з глядачів не лишило байдужим. Ці картини торкаються таких глибин людського єства, що аж серце заходиться від зову генетичної пам’яті. Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

Художньо-стильові особливості гончарних виробів Поділля

ЛІДІЯ МЕЛЬНИЧУК

Д

ослідники вважають, що жоден з регіонів України не позначений таким багатством різновидів кераміки, як Поділля, де, зазначала відомий етнограф, мистецтвознавець Є.Спаська, гончарі «ніби квітоводи, що один перед одним змагаються, скільки ґатунків рослин вони можуть вивести з того самого насіння». «Українську народну кераміку, − писала у 1928 р. М.Фріде, − можна поділити на два типи: на тип лівобережний й на тип правобережний. За головний осередок кераміки лівобережної править Полтавщина, що до неї тяжать усі східні, а почасти й південні українські землі. Такий самий осередок на Україні Правобережній становить собою Поділля, що постачає свою кераміку, здебільшого полив´яну та розписну, Волині, почасти Херсонщині, а перед революцією постачало й Бесарабії. До подільського-таки типу посуду долучається й посуд з південного заходу Київщини.» Безперечно, своєрідність подільського гончарства є результатом тривалого побутування цієї традиційної галузі матеріальної та духовної культури. Вона зумовлена природно-географічними, економічними і культурно-історичними внутрішніми та зовнішніми факторами. Володіючи величезними покладами різноманітних гончарних глин, цей регіон уже з часів неоліту став од-

66 66

нією з найбільш розвинутих зон керамічного виробництва України. У ньому відбулися як загальнонаціональні, так і зональні й регіональні особливості. Поява ручного гончарного круга, гончарної печі з вертикальною тягою (кінець перших століть до н.е. я перша половина І тис. н.е.), застосування з ХУІ ст. міськими, а згодом і сільськими майстрами свинцевих полив, розвиток під поливних поліхромних розписів і, в результаті, виникнення у деяких місцевостях Поділля полив´яної кераміки («народної майоліки»), поступова заміна протягом ХІХ ст. «шльонського» («шпильового») круга з нерухомою віссю на сучасний його тип з рухомою віссю («волоський», «веретенний»), широкі внутрішні та зовнішні контакти впродовж усього часу побутування гончарства вплинули на формування художньо-стильових регіональних особливостей кераміки досліджуваного району , сприяли виокремленню значних її центрів, продукція яких вигідно вирізнялася оригінальними формами, принципами композиції, своєрідністю колориту, орнаментальної оздоби та образної системи загалом. Художні особливості подільської кераміки свідчать про багатство естетичного досвіду народу. Необхідні у побуті предмети в руках гончарів набували пластично досконалих форм, в яких конструктивна будова виробів відповідала їх функціональному призначенню. «Не можна проминути незвичайну пропорційність і викінченість форми, що спромоглися витворити її подільські гончарі, перетворивши звичайнісіньке кухняне начиння на художню річ», − зауважувала у 1920-х рр. М.Фріде. «Здається, що більш ніж будь-де саме на Поділлі селянин прагне внести яскравий образотворчий момент у все своє повсякденне життя» – зазначив дослідник подільської кераміки Ю.Самарін у 1929 році. Впродовж віків тут сформувалася характерна пластика виробів. Їх куле- і конусоподібні об´єми наділені виразністю, витонченістю силуету, стрімкістю розвитку форми, плавністю переходів одних об´ємів у інші. Порівнюючи форми посудин і мисок, Ю. Лащук відзначав, що, на відміну від лівобережжя з властивими йому ознаками стилю ХVIII ст., на Поділлі краще збереглися риси давнини. «У сучасній кераміці та інших видах народного мистецтва, – за спостереженнями науковця , – збереглися не

Миска м.Бар Вінницька обл. поч ХХ ст.

Миска м.Шаргород Вінницька обл. поч. ХХ ст.

Миска с. Бирлинці-Лісові Барський р-н Вінницька обл., 60-ті рр. ХХ ст.

Миска м.Шаргород Вінницька обл. поч.ХХ ст.

тільки традиції й релікти античності, а є навіть можливість виразніше побачити генетично-творчі зв´язки з енеолітичною культурою Трипілля, насамперед у зоні Поділля та всього Правобережжя…зокрема, форми трипільського посуду – горщиків з характерним їм біконізмом, що переходить у куле подібність, – понині панують на Поділлі, Покутті, Закарпатті…» За функціональним призначенням, композиційної і пластичною організацією гончарні вироби Поділля поділяються на такі основні групи: посуд (кухонний, столовий і господарські вироби), скульптура (іграшки, зоо- та антропоморфні посудини, мала тематична скульптура), будівельно-художні предмети («комини», кахлі, покрівля для вуликів тощо). форми виробів поділяються на відкриті, закриті, прості (односкладні), складні (багатоскладні), конічно-видовжені, кулеподібні, біконічні, циліндричні і конусні (мископодібні). Щодо технологічних прийомів художнього оформлення гончарних виробів слід визначити такі основні типи оздоблення кераміки: 1) сірої (відновлюваний випал) – лощення, ритування, штампування (визискуваний орнамент), наліпний рел´єфний декор; неполив´яної (окислювальний випал) – розписи ангобами, зрідка й кольоровими поливами; 3) полив´яної («народної майоліки») – поліхромні під поливні розписи, виконані в техніці ріжкевання і фляндрівки. Вершинним здобутком українських гончарів ХІХ-ХХ ст. дослідники вважають підполив´яні розписи, створювані в техніці «народної майоліки» – малювання по стінах, облитих «побілкою», оздоблення їх глиною інших кольорів (рудого, червоного або оранжевого) та з подальшим застосуванням (після першого випалу) зеленої фарби – окису міді (іноді ще й окисів сурми, кобальту, марганцю, що більше характерне для міських цехових майстрів, особливо другої половини ХІХ ст., розвинулися оригінальні декоративноорнаментальні системи, стилі й школи, що базуються на таких техніках художнього розпису, як ріж кування, затікання (фляндрівки), ритування та, для Поділля значно менше, «урізу» (сграфіто). Ритування та «уріз» неодмінно супроводять ефекти, властиві техніці ріжка. Ріжкуванням створюються контури (або контурні мотиви за допомогою ріжка) рудою глинкою на білому тлі чи білою по темному (рудому або червоному). Шедеврами цього розпису можна вважати рослинні мотиви з Бара, Майбану-Бобрика, Бубнівки, Кіблича та інших осередків Поділля.

Миска с.Бубнівка Гайсинський р-н поч.ХХ ст.

Миска с.Зіньків, Віньковецький р-н Хмельницька обл., поч.ХХ ст.

Миска с.Бубнівка Гайсинський р-н Вінницька обл. поч.ХХ ст.

Миска с.Крищинці Тульчинський р-н Вінницька обл, поч.ХХ ст.

Серед подільських гончарів поширення і значних мистецьких досягнень набула також і техніка затікання (фляндрівки). Вона передбачає розпис по рідкому, щн не загуслому ангобу, переважно «побілці», темною (рудою) глинкою за допомогою того ж ріжка та дротика (колючки, тоненької палички тощо). вершинним явищем цієї техніки визнано творчість митців Смотрича, Берлинців-Лісових, Василівки, Меджибожа, Бубнівки, Кіблича, РахнівЛісових, Бережан, Кременця, Підгайців та інших осередків краю. Не мають собі подібних в оригінальності орнаментики та композиції (дещо схожої до вазопису античної Греції) миски та полумиски із Смотрича: панують широкі, рослинного стилю композиції , часто з вплетеними мотивами пташиного світу . все виконане на білому тлі рудою, червоною глинками з наступними широкими мазками зеленої фарби. Ніде не досягнуто такої композиційної культури, такого влучного поєднання частих чистих білих площин зі стриманою, витонченою мовою легеньких орнаментів, як у Смотричі. Надзвичайно широка варіантність зі збереженням поділу декорованої площі на два, три, чотири і більше секторів, широке застосування образотворчих мотивів та елементів, які або точно продовжують прадавні схеми і зразки, або їх творчо інтерпретують, розвивають, виходячи з нових технік розпису, що поширилися в практиці гончарів за останніх два десятиліття, мають витоки, на думку Ю. Лащука, в античності та Трипіллі. Найбільше матеріалу для таких спостережень-зіставлень дає творчість гончарів Адамівки, Смотрича, Бара та Бубнівки. У розписах посудин панують два типи орнаментально-декоративних побудов: вертикальний і горизонтальний з властивими їм діагональними, розетко подібними та концентричними мотивами. Тут виявляються лінійність, чіткість і ритмічність у чергуванні елементів і мотивів. Для розпису мисок і полумисків характерні три типи композиції: вер-

68 68

тикальний, розетко подібний і концентричний. Пластичні витоки вертикального типу, вірогідно первинного, починаються з давнього мотиву «дерева життя». Всі типи композиції включають геометричні, рослинні, а вертикальний – і образотворчі (фігурні) елементи. У сюжетних композиціях часто простежується відхід від симетричної побудови, що ускладнює композицію загалом. Лініям традиційного орнаменту, їх руху властиві пружність в поєднанні з легким бігом, живою безперешкодною рухливістю, що надає орнаменту витонченості, поетичної безпосередності. Вони ілюструють витончене відчуття ритму, композиційну самобутність і завершеність, естетичну вивіреність засобів художньої виразності. Обумовлений застосуванням ангобів колорит розписів вирізняється витонченістю зіставлень відтінків кольорових плям. Художньо-композиційні системи розписів подільських гончарів виявляються в їх творах по різному, демонструючи відмінності в традиціях окремих центрів і творчій манері провідних майстрів. Привертає увагу і колористичне вирішення кераміки Поділля, яке базується на використанні місцевих кольорових глин. Ангобний розпис керамічних виробів з поєднання коричневого, червоного, зеленого, жовтого, білого кольорів завжди відзначається природністю й теплотою гами. Володіючи цим невеликим набором кольорів , майстри досконало пізнавали закони колористики, віртуозно застосовували їх на практиці, досягали художньої виразності. На коричневому або вогненно-червоному тлі яскраво виділяються білий, зелений, червоний і жовтий кольори, виявляючи тональний і живописний контрасти. У багатьох центрах Поділля колірна гама будується саме на цьому явному пріоритеті теплих тонів. Як підкреслював В.Гудак, рівномірна насиченість кольору надає керамічним виробам тональної впорядкованості, що сприймається багатьма як специфічний подільський стиль. Висока культура композиції проявляється в багатьох локальних системах орнаменту, у безмежній кількості індивідуальних творчих імпровізацій. Окремо слід сказати про збережену досі давню традицію застосування для розпису неполив´яного посуду трьох мінеральних фарб – «побілки», «червінки», і рудої «описки». Дослідники вважають, що її повсюдне використання в сучасній народній кераміці Поділля бере початок у Трипіллі та античні й Греції. Семантика елементів і орнаментальних мотивів, що застосовують подільські гончарі, містить чимало давніх образних уявлень. Так, найбільш поширеними традиційними

Миска с.Крищинці Тульчинський р-н Вінницька обл., поч.ХХ ст.

Миска с.Рахни-Лісові Шаргородський р-н Вінницька обл., поч.ХХ ст.

елементами декору є прямі та хвилясті лінії – смужки», «кривульки», що здавна символізують землю і воду, меандри (безконечники), спіралі, півкола («копитця»), пальмети – «вилоги», рядки «пшенички», «заячі вушка», концентричні промені, гратки, зубці тощо. у розписі мисок побутує малюнок, що складається з трьох листків, рослин і квіток, – «триквіт», будова і семантика якого походить від «дерева життя», пізніше «лози істинної» (символ воскресіння). Розето подібні і концентричні типи композицій мають солярне походження. Вони близькі мотивам давньоруського мистецтва так само, як і зображення риб, птахів з намистом на шиї, різноманітні розповідні сюжети з народного життя (наприклад, твори барського гончаря П.Самойловича). У побудові цих композицій, в їх трактуванні зберігається глибоко символічне, фольклорне звучання, що відповідає поетичному реалізму, властивому українському народному мистецтву. Порівняння вказаних стилістичних особливостей з художнім ладом інших видів місцевого декоративного мистецтва , зокрема настінних розписів, писанок, різьблення і розпису на деревині, ткацтва та вишивки, а також з тутешньою архітектурою переконує, що народна кераміка – невід´ємна частина складного синкретичного комплексу народної художньої культури краю. Доктор історичних наук, професор Лідія Мельничук (1955 – 2005 рр.)

Література та джерела:

Миска с.Майдан-Бобрик Літинський р-н Вінницька обл, 1990 р.

Миска с.Смотрич Камянець-Подільський р-н Хмельницька обл. поч.ХХ ст.

1. Спаська Є. Орнамент бубнівського посуду. – С.214 2. Фріде М. Форма й орнамент посуду з Поділля. – С.81 3. Прусевич А. Гончарный промисел в Подольськой губернии. – С.70-72 4. Крижановский Б. Подольськая экспедиция. – С.27-28 5. Зарембский А. Народное искусство родоських украинцев. – С.39-40 6. Бутник-Сіверський Б. Українське радянське народне мистецтво. – С.97 7. Лащук Ю. Украинская народная керамика ХІХ – ХХ ст. – С.16-19 8. Гудак В. Народная керамика Восточноподольськой зоны Украинской ССР (художественные особенности). – С.8-9 9. Мотиль Р. Українська димлена кераміка ХІХ-ХХ ст.: (Історія, типологія, худож.особливості). – С.13

Матеріал взято з книги Лідії Мельничук «Гончарство Поділля в другій половині ХІХ-ХХ століттях: історико-етнографічне дослідження, Київ, «УНІСЕРВ»

Малюємо «Дерево життя»

* Майстер-клас

Майстер-клас проводить народний майстер, писанкарка, викладач музичної школи №2, клас образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, Юрченко Марина Олександрівна

1

2

3

4

5

Одним з найулюбленіших і найпоширеніших символів українського традиційного мистецтва є Дерево життя або, як його ще називають, Дерево роду, Світове дерево, Вазон. З давніхдавен на рушниках і килимах, на витинанках і в різьбі, у вишивці і на кераміці, в церковних і хатніх розписах зображують цей глибокий символ. Дерево життя – це одночасно модель Всесвіту, і людини, і родини. В ній усе взаємопов´язано, і для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Внутрішній зміст Дерева життя символізує перехід в людській свідомості від хаосу до впорядкованого світу. В дохристиянських уявленнях світ ділився на три частини:світ Нави (що було, потойбічний світ), світ Яви (що є, сучасний світ) і світ Прави (що буде, ідеально-небесний світ). Наші предки вважали, що всі явища природи, події в суспільстві, переживання окремих людей, які відбуваються в якомусь одному з цих світів, одночасно відбуваються і в двох інших. Тобто, у світі, все взаємопов´язано, бо це – єдиний організм. І кожна дія має свою причину і наслідок. В образі дерева поєднались уявлення про час, простір, життя і смерть, які не раз зустрічаються в українському фольклорі: Стоїть дерево, на дереві – квіти, Під квітами – котел, над квітами — орел, Орел квіти зриває, в котел скидає, Квітів не меншає, в котлі не більшає. Найчастіше у фольклорі Світовим деревом виступають дуб, явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Розташовується дерево зазвичай у вирію: «Ой, ніхто там не бував, де ся явір розвивав. Ой, яворе, явороньку, зелененький» або на горі, по-

Марина Юрченко серед моря, в чистім полі неподалік дороги, в пана-хазяїна на його дворі: Одночасно із творенням в уяві первісних людей образу Світового дерева виникла й розгалужена система протиставлень: день-ніч, літозима, життя-смерть, праве-ліве, пряме-криве, верх-низ, вогоньвода, чоловік-жінка, парненепарне. Деревом позначали також час. Збереглися й загадки про дерево-рік: Дуб-дуб довговік, На ньому дванадцять гіллів, На кожній гіллі по чотири гнізда,

1

2

3

4

5 70 70

А у кожному гнізді по сім яєць, І кожному ім’я є. Дерево життя господині традиційно малювали на комині на печі. А оскільки хату і піч білили в основному два рази на рік: перед Паскою та перед Різдвом, то й поновлювали малюнок двічі на рік. Створюючи цей малюнок, господиня не просто прикрашала оселю, а закладала інформацію про свою родину, свій рід. Традиційному подільському розпису притаманні природні приглушені кольори, глибокий символізм та декоративність зображення. Нам для створення малюнку знадобляться: аркуш паперу А4, фарби, пензлі, ватні палички, склянка води. Малюнок можна робити повністю пензлями, але ми використали ватні палички, оскільки ними легше працювати, а малюнок матиме більш декоративний вигляд. Вазон на аркуші можна розташовувати і вертикально, і горизонтально. Головне, щоб малюнок був симетричним. Оскільки симетрія – це ознака стабільності, рівноваги, гармонії. Стовбур (вертикаль) – це втілення сили, що живиться енергією землі і усього роду. Його потрібно малювати знизу вгору так, як росте дерево. Далі – умовно розділити на три частини: верхню, середню та нижню. Верхня частина – образ небесного світу, майбутнього. Як правило, найбільша та найгарніша квітка розташована в цій частині, тут селяться птахи і бджоли, іноді в кроні дерева зображають небесні світила. Середня частина, найбільша за своїми розмірами, символізує земний світ, ту частину роду − родину, що зараз живе. Тут малюємо гілки дерева (відгалуження роду), різні за розмірами і формою листочки. На гілках розташовують квіти, пуп´янки, листочки – все це діти. В цій частині зобра-

жають різноманітних істот: биків оленів, вовків, ведмедів, іноді зустрічається зображення людини. Часто на гілках сидять пташечки – символи душі, присутності божественного в нашому житті. Нижня частина – коріння (підземний світ, минуле) частіше всього зображується у вигляді вазона. Нерідко можна зустріти зображення заштрихованого трикутника чи ромба, що означає землю. Тут можуть бути присутні змії, риби, жаби, водоплавні птахи й тварини, бо нижня частина дерева – не лише підземний світ, але й море, річка і взагалі – вода. Часто нижня частина зображується у вигляді безконечника (безкінечність життя) або як перевернута вазочка. Нижні листочки, які опускаються донизу – це родина, якої вже немає з нами. Всі елементи на малюнку потрібно зображати окремо. Символ на символ ніколи не накладається – це одна з ознак декоративного мистецтва. До речі, традиційний жіночий одяг також є повторенням дерева життя. А ще згадаймо весільне деревце, різдвяного дідуха, купальське дерево. Світове дерево часто зображується в образі жінкиберегині і символізує невичерпну силу, що відтворює все живе, вічне, оновлене. Чи не тому в українських легендах, піснях, повір’ях дівчина або жінка часто перетворюється в дерево: калину, вербу, тополю? Дерево життя є й одним з головних образів в українських щедрівках та колядках: Як ще не було початку світа, То ще не було неба, ні землі. А лишень було широке море, А на тім морі явір зелени… Відгомін про Світове дерево, очевидно, міститься і в гарному повір’ї про те, що людина немарно проживе життя, якщо посадить дерево. Записала Наталя СЕНТЕМОН