Світлиця 3 (54) 2016р.

Щоб не перервалась нитка поколінь Приходьте, роздивляйтесь, земляки, На ці скарби подільські рукотворні, На сорочки, на ткані рушники, Малярство й витинанки неповторні.

Жанна Дмитренко

Н

аше Поділля не раз називали землею майстрів, країною сонця, унікальним краєм, де народна культура у всьому її розмаїтті сягає вершин національного духу. Творчість кожного з наших умільців є свідченням і натхненного таланту, і високого патріотизму. Люди різних професій, попри свою зайнятість

родного Вінницького земляцтва у Києві. З тих пір чимало сіл різних районів Вінниччини презентували свою традиційну культуру: ремесла, декоративно-ужиткове мистецтво, пісенну спадщину, здобутки творчих колективів та видатних земляків. А нинішня виставка приурочена до 25 річниці Незалежності України. Її чудову експозицію склали 400 експонатів – робіт провідних майстрів народної творчості Вінниччини з різних видів мистецтва: гончарства, вишивки, народного малярства, живопису, писанки, витинанки, флористики, декоративного розпису, ткацтва. Крім того, ми представляємо ткані рушники, килими з фондів ОЦНТ і старовинні традиційні народні костюми з різних районів області.

Майстри-вінничани на відкритті виставки і домашні турботи, знаходять час, щоб творити Але не тільки. Окрасою експозиції стали обкрасу «не за гроші, не за чини і, навіть, не ради рядові хліби Вінниччини – хліборобського краю, слави, а щоб погамувати свою творчу душу», − як де споконвіку шанували хліб, як найбільше багатсказав лауреат Національної премії імені Тараса ство, де вміли випікати і пухкі паляниці, і весільШевченка письменник Володимир Яворівський. ні короваї, і коржі на Маковея, і пироги на Спаса, Ми пишаємося своїми майстрами, завдяки і паски до Великодня, і «Василя» та «Маланку» яким маємо можливість представляти Вінниччи- до Різдва. А стережуть це рум’яне та пахуче бану на теренах України. гатство величні дідухи, що здавна символізують 23 вересня в Національному музеї літерату- добробут українців, дух роду. Ці розкішні дідухи ри відбулося відкриття виставки «Народні вито- з жита і пшениці, з вівса та ячменю прибули до ки Поділля» в рамках Всеукраїнської культур- Києва з Погребища та Іллінців, щоб засвідчити но-мистецтво акції «Мистецтво одного села», яка неповторність цієї виставки, передати потугу і проходить у Києві щороку. І вінничани, і міць народу, який бореться і вистоїть, всупекияни вже знають, що запо- реч всім негараздам. чаткована вона обласним Кожен, хто заходить у цю величцентром народної твор- ну залу, має можливість побачити чості та управлінням картини народного малярства закультури і мистецтв служених майстрів народної творВінницької ОДА чості Івана Горобчука та Василя при потуж- Слободянюка, з Вінниці, Олексанній під- дра Шульганя з Погребища, Олект р и м ц і сандра Свіргуна і Тетяни Міжна- Філь з Вінницького ра-

Василь Рижий, Наталя Лавренюк «Коники» йону, живопис Ірини Кравченко та Олександра Пелешка з Вінниці. Ваблять барвами та багатством технік вишивки заслуженого працівника культури України Вікторії Кубаль, Світлани Книш, заслужених майстрів нородної творчості Марії Савчинської, Тетяни Войнаровської та Наталії Шпак, Євдокії Чугунової, Людмили Голови, Любові Шаламай і, звичайно, заслуженого

2

майстра народної творчості України Галини Данилюк, автора ескізу рушника «Вишивана доля Вінниччини», який вінчає експозицію. Просто на веретах розмістили чудову кераміку Людмили Філінської, молодого майстра Михайла Діденка, гончарні роботи славнозвісної родини Погонців з Тульчинського району, роботи гайсинчан - Шпак Тетяни, заслуженого майстра народної творчості України, Валентини Живко, неповторні вироби подружжя Василя Рижого та Наталії Лавренюк з Ладижина. Всі оці горщики, гладущики, плесканці, куманці та макітерки розкотилися вздовж по залу, і всім хотілося взяти в руки і погладити кожне горнятко, що ввібрало в себе сонячне проміння, енергію глини і тепло рук майстра. Відвідувачі одразу звернули увагу на незвичайні «барські миски» − білі всередині, розписані пташками, традиційними для подільської миски. А взявся за їх відродження майстер з Ямпільщини Володимир Слубський, адже колись в Бару був гончарний осередок. Різьблені барельєфи в дереві Петра Пипи з Погребищенського району та Юрія Дяченка з Гайсина втілюють в собі Шевченкову наснагу, несуть своєрідне ідейне навантаження в образах козацтва, кобзарів та бандуристів – співців української волі. Писанки Оксани Городинської, Марії Гоцуляк, Тетяни Мороховець з Могилева-Подільського, вінничанок Марини та Оксани Верхових дивують своєю вишуканістю та розмаїттям орнаментів, що в них закодовано у знаках українську долю. Село Щітки Вінницького району славиться своїми майстрами рогозоплетіння – Надією Іщук та Галиною Заєць. До їхніх корзинок та кошиків, капелюхів та капелюшків весь час підходять зацікавлені відвідувачі. Чи всі звернули увагу, що на початку експозиції гостей зустрічають їхні «рогозяні господарі» у зеленому вбранні? Ще одна пара поважних хазяїв-гончарів з кераміки, створена на бубнівському пленері Наталею Лавренюк та Василем Рижим, теж радо вітає гостей. Ці керамічні скульптури помандрували з Гайсинщини аж до Києва, щоб всі бачили, які умільці в нашому краю.

Біля входу у музей грає Ансамбль духових інструментів «Весільні музики» Оратівського РБК

Роботи з флористики Ніни Співак – дивовижні картини, що в них відтворено козацькі сюжети, український побут, і зроблено це так майстерно, що не кожен одразу помітить, з чого ж воно – це диво! Витинанки Дмитра Власійчука та Ірини Громової з Хмільника, Марії Сорочинської, Марії Гоцуляк, Оксани Городинської та молодої витинанкарки Регіни Трейдер з Могилева - Подільського, Світлани Дищук з Тепличчини, Ліни Концевич з Вінниці – це не просто досконала техніка, яка народжує мережані шедеври, це глибокий зміст, це образи з українського буття, це ствердження національного духу. Недарма Вінниччина стала осередком витинанкарства, відколи у Могиле-

ві-Подільському відбувається Міжнародне свято народного мистецтва «Подільська витинанка». Всім цим роботам нема ціни, як і нема ціни людському натхненню і самовідданості. А наше завдання – не дати перерватися ниточці тих поколінь, які віками жили на берегах Бугу і Дністра і впродовж століть творили подільські скарби. Гостей надійшло так багато, що вони заповнили всю залу. Ми раді всім хто прийшов сюди, щоб знову відчути дух рідної землі, повернутися по сонячних стежках у сільське дитинство, де батьківська хата у садку, а біля воріт – високі мальви, де город пахне кропом, а мамин квітник – чорнобривцями, де в хаті - різьблений мисник з мальованими мисками, піч у веселих півниках, де скриня береже вишиті сорочки та біле полотно ще від бабусі, а стіни заклечані вишитими рушниками. Про це обов’язково згадуватимуть письменники, які родом з Вінниччини, які з цього благословенного краю пішли в світ. Впізнають ці мальовані миски, Оці горнятка, глечики, макітри, Це з вашого дитинства, земляки, Це в пам’яті усе, як на палітрі як пише у своєму вірші депутат Вінницької обласної Ради, провідний методист ОЦНТ Жанна Дмитренко. Починається хвилююче дійство відкриття, і слово беруть господарі. Заступник генерального директора музею

Марія Стус, Любов Шаламай та Валентина Попелюх (дружина В. Стуса) біля портрета В. Стуса

4

Обрядові хліби Вінниччини з наукової та культурно-освітньої роботи Раїса Олександр Чепеля зачитав почесне вітання від Сеннікова говорить про те, що краса і натхнення Міністерства культури України. Також нас призаповнили кожен куточок цієї святешної світлиці. вітала Валентина Троян, заступник начальника «Час непростий, і тому такі дорогі ці миті краси. управління культури і мистецтв Вінницької ОДА. Сприймаємо цю виставку як безцінний подару- «Кожен твір на виставці – часточка душі майстра, нок киянам від вінничан. Поруч, у сусідній залі - сказала вона. – Збереження і відродження на– виставка здобутків красного письменства Укра- родного мистецтва – це заради майбутнього. Ми їни за 20 років. Оцей величний перегук літерату- неординарні, самобутні, талановиті – і саме цим ри і народного мистецтва дуже дорогий для нас, цікаві у світі». суголосний часові. І тому саме сюди ми будемо Володимир Яворівський висловив цікаву думзбирати учнів на літературні вечори». ку, що є підстави говорити про «вінницьку культурну цивілізацію», і «якщо раптом вилучити Вінниччину з України, то вона буде іншою». Володимир Олександрович у своєму виступі вклонився праці вчительки з Крижопільщини, майстрині Вікторії Кубаль, яка навчила вишивати цілі покоління учнів у Городківці, згадав про творчість світлої пам’яті Віктора Наконечного, про Миколу Леонтовича (нещодавно в Марківці на Тепличчині реконструйовано музей його імені). Колектив «Оратаї» з Оратівщини, який зустрічав всіх гостей з оркестром при вході до музею, повертає нас до пісні, народженої на Поділлі. За річкою, за Дунаєм, Козаченько конем грає, Дівчиноньку підмовляє: «Дайся, дівча, на підмову Козакові молодому». Задушевний чоловічий спів розчулив всіх гостей. І слово бере Ніна Гнатюк, поетеса, яка є душею Поділля. «Я щаслива, що бачу картини Віктора Наконечного, бушанські килими, гайсинські миски, і портрет Василя Стуса, вишитий майстринею Любов’ю Шаламай». Ніна Юхимівна запросила на відкриття сестру поета Зінаїду і дружину, незламну Валентину Попелюх та побратима по засланню Василя Овсієнка, який нині, за словами Ніни Гнатюк, «дарує нам зразки правдивої публіцистики». Активний діяч Вінницького Міжнародного земляцтва, Ніна Гнатюк привітала присутніх у залі представників інших земляцтв Володимир Яворівський – Станіслава Шевченка (Чернігівське земляцтво),

Василя Фольварочного (Буковинське), Олеся Гордона (Львівське). «Не девізами і лозунгами врятуємо Україну, а серцем, міцними руками, чесністю і непродажністю». Ці слова були зустрінуті бурхливими оплесками. Ніна Гнатюк вручила колективу ОЦНТ коровай від народного депутата України Олександра Шпака, який, до речі, не вперше надав фінансову підтримку в організації мистецької акції. Село моє, хатинка мами, Шатро горіхів біля стріх, Якими срібними словами Звучиш ти в споминах моїх. Цими віршами розпочав свій виступ режисер і письменник Станіслав Чернілевський родом з Мурованокуриловеччини. Згадав матір-трудівницю, яка, як справжня сільська жінка «вміла все – і мурувати, і кожух вичиняти». Поділився своїми враженнями, за якими нібито «центр тихенько перемістився у Вінницю. Як у 19 столітті через Михайла Коцюбинського і Анатоля Свидницького він перемістився у ці краї, так і у 20 столітті Володимир Свідзинський та Василь Стус були активізовані нашою добою. А якщо вже говорити про Стуса, то спостерігаємо феномен дивовижного збігу, коли я з Вінниччини, а Овсієнко з Житомирщини зустрілися через багато років, щоб зробити фільм про незламного поета». Радіожурналістка Емма Бабчук зворушливо оповідала про рідне село Жорнище на Іллінеччині, звідки славнозвісний гончар Олександр Ганжа, що займався створенням керамічної скульптури. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс читав вірші про рідну Шаргородщину, про річку Мурафу, про оспіване ним Поділля і про те, що «ніхто нас не поділить». А сестра і дружина Василя Стуса дякували за такий несподіваний мистецький подарунок − вишитий портрет брата і мужа. Згадували Рахнівку і Вінниччину, читали Василеві вірші. На Колимськім морозі калина Зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцнена днина, І собором дзвінким Україна Розписалась на мурах тюрми. Про яблука із батькового саду співала Зоя Красуляк, автор і виконавиця власних пісень, провідний методист ОЦНТ. Відома новелістка Галина Тарасюк, яка оспівала у творчості рідне село Орлівку, що на Тепличчині, редактор видавництва «Український письменник» Галина Луків з села Мурафа Шаргородського району, відмінник освіти України Олександр Нечипорук з Підлісного Ялтушкова (Барський район), редактор журналу «Малятко» Зінаїда Лещенко, історик Анатолій Зубар з Вороновиці – і всі наші земляки висловили захоплення експозицією «Народні витоки Поділля», її дизайном та багатим змістовим наповненням, неповторною духовною атмосферою, що панувала на відкритті. Не хотілося розходитися. «Таке спілкування збагачує нас, окрилює. Гордимося рідним краєм, його митцями, нашими трудящими людьми»,− сказала Галина Луків. Кожного разу, готуючи виставку, спочатку думаю про те, що ця поїздка, мабуть, уже завершальна в проекті «Мистецтво одного села». Адже так непросто, особливо в контексті тривожних подій сьогодення, організовувати будь-які заходи, що потребують чималих зусиль і коштів. Але, коли до цього мистецького храму – Національного музею літератури – сходяться наші земляки, які уславили працею і творчістю рідний край, коли майстри слова дякують нам за те, що ми привезли у столицю дух Вінниччини, коли звучить у всій красі народна пісня, записана і збережена в одному із далеких районів, я знову утверджуюсь в думці, що ми немарно трудились, що треба і далі пропагувати народну творчість по всій Україні, щоб не перервалась нитка поколінь.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

УКРАЇНА У КОЖНОМУ СЕРЦІ У серці – ти. Шляхами многотрудними, Майданами гучними, велелюдними, Новими сподіваннями розкутими, Святими іменами незабутими, На рушниках – прадавніми узорами, Безкраїми пшеничними просторами…

Жанна Дмитренко «Від витоків – до сьогодення» – під такою назвою проходив 9 обласний фестиваль «Скарби Поділля» в переддень 25-ї річниці Незалежності України.

нями, вінчали жнивне поле дідухом, щоб згодом поставити його на покуті на різдвяні свята. Бо дідух – це символ родючості, багатства, безсмертя роду, оберіг нашої самобутності. Він – наш дух, наша сила і міць, як і хліб святий, що його шанували понад усе, бо в ньому людська праця, він – наш годувальник, рятівник наш. З пахучим хлібом, з духмяним короваєм відбували українське весілля, святкували Різдво. З хлібом провадили в останню путь. Щоденно він пишався на столі хлібороба. Але коли у людей забирали хліб, коли дитина була жадна житнього шматка, тоді згасав народ. Хліб – символ на-

Біля світлиці Погребищенського району

6

На думку організаторів цієї велелюдної культурно-мистецької акції – управління культури і мистецтв Вінницької ОДА та обласного центру народної творчості – фестиваль покликаний піснею і словом, одвічною українською символікою, красою рукотворних скарбів, передати дух і сутність нашої незалежності, що до неї віками йшли українці. Ми – хліборобська нація. Наші прадіди орали землю, сіяли жито, жнивували з піс-

шого достатку і благополуччя. Недарма обрядові хліби Вінниччини зайняли почесне місце на мистецькій території «Скарбів Поділля» – на вишитих рушниках, на узорчатих скатерках, де рум’янилися короваї зі всіх куточків Вінниччини. А назвали цю виставку «Святий український хліб». Працівники культури та народні умільці з 27 районів області представили справжні скарби Вінниччини – все, що є виразом нашої суті, наших витоків, оберегів нашої духовності, спадкоємності поколінь. Тому кожну світлицю «сторожили» дідухи – житні, пшеничні, вівсяні, ячмінні. Високі і могутні, гіллясті і розложисті, наповнені добірним зерном, вони велича-

Захисники лись біля скарбів кожного району. А серед тих української діаспори, що якраз нагодилися з скарбів – українські вишивані сорочки, тернові молодіжного форуму, ходили від світлиці до хустки, неповторні подільські рушники і всі світлиці, від району до району, дирукотворні дива умільців із сотень сіл та міст вувалися, з’ясовували, чи не нашого краю. А над тим усім – обов’язково ви- продається, спілкувались, вершувався вишитий рушник, що його творили ділили з нами радість вишивальниці сільських громад. Біля світлиць свята, тривоги нашого товпились люди, щоб роздивитись ту красу: сьогодення. картини місцевих художників, родинні хустки І, мабуть, лише з бозна-яких часів, різьблені дива, різнобарвне працівники культури намисто, полив’яні миски – все чим багатий ра- знали, що стоїть за йон, все, що зберегли подоляни за роки життя і цією красою – людтворчості. ський талант і щоденЗаїжджі гості із сусідніх країн, народні де- на праця зі збереження путати, жителі Вінниці, митці, представники та розвитку народної творчості. Адже нинішній фестиваль увібрав у себе здобутки минулих років, тих акцій, на яких започатковувались і втілювались ідеї національного відродження: «Вишивана доля Вінниччини», «Величальна хлібу», «Подільський узвіз», «Мистецтво одного села», «Подвір’я роду» та інші проекти. Це теж витоки нашої культури, що взявши все найкраще з минулого, відтворюють життя і боротьбу, прагнення українців з давнини до сучасності. А виставка «Мистецька толока», як завше об’єднала майстрів народної творчості, які дружно, всім «цехом» творили образ святкової барвистої України. Знову до «містечка гончарів» прибули провідні майстри, щоб оцими чудесними глечиками, горнятками, дзбанами і куманцями порадувати подолян. Вишивки, витинанки, лозоплетіння, декоративний розпис, високохудожнє народне малярство, в якому навіки

Людмила Філінська та Любов Гричанюк лауреати Подільської літературномистецької премії «Кришталева вишня» закарбовано картини життя і побуту, народних традицій і звичаїв – все вабило до себе кольорами і технікою, розкривало красу і талант народу. Але, мабуть, найголовніше те, що нинішнє свято суголосне 25-річчю незалежності, тим тривожним подіям, які відбуваються на Сході, тій всенародній любові до наших захисників, які стоять на передніх рубежах, щоб захистити рідну землю, наші духовні здобутки. Тривожний час випробувань і слави, Час небуденний, героїчний час, Сьогодні доля нашої держави Збирає нас, мобілізує нас. Натхненими віршами почався концерт провідних творчих колективів області «Україна – у кожному серці». Народний аматорський

8

хоровий колектив агрофірми «Ольгопіль», лауреат багатьох всеукраїнських фестивалів-конкурсів під керівництвом Валентини Футимської відкрив це дійство «Піснею про Україну» (муз.А.Пашкевича, сл.Д.Луценка), що в ній основний мотив – любов до батьківщини – прекрасної і стражденної, великої і величної. Ти в гаях, озерах і долинах, Ти в розлогих вербах і калинах, Ти в пшеницях, що грають, як перлини, Ти рідна мати наша – Україна. Цей уславлений хор не раз представляв Вінниччину в інших регіонах країни. Лише нещодавно він з успіхом виступив у Кропивницькому. А до цієї дати ольгопільці підготували пісні, в яких – образ рідної землі і славних українських козаків, зокрема уславленого Івана Сірка: Там за порогами, степом дорогами Досі гуляє душа козака. Естафету перейняли «Подільські музики». Цей народний аматорський фольклорний ансамбль виконав улюблені пісні подолян «На коні, на вороному» (муз.С.Городинського, сл.Павлюка) та «Подільський край» Павла Піскового. Колективи різних районів – співочі і танцювальні, духові оркестри, солісти зі всіх куточків Вінниччини славили Україну, її красу і духовність, відвагу і героїзм її синів. Лауреат всеукраїнських та міжнародних фестивалів-конкурсів хорового мистецтва народний аматорський хор «Вінок Поділля» імені В.І.Іжевського Іллінецького РБК (керівник Олена Кузьміна) завершував програму піснею «Ой у лузі червона калина», яка завжди сприймалася українцями як гімн: А ми тії ворожі кайдани розірвемо, А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо!

Станіслав Городинський: «Щоб дерево роду пишалося плодом - плекаймо мале деревце!»

Отут на Європейській площі вслід за ними на цю високу сцену вийде молоде покоління і співатиме до ночі, висловлюючи любов до України на концерті «Молодь за майбутнє України». Юні «зірки», в яких за плечима чимало мистецьких перемог, з’їхались звідусіль, щоб продемонструвати талант і хист, щоб похвалитись тими піснями, з якими вони ставали переможцями. Микита Брайлян з Піщанки, Вікторія Здрилюк з Оратова, Максим Кашинський зі Жмеринки… І тут виявилось, що треба назвати всіх учасників, бо неможливо назвати кращих, коли кожен – голосистий, артистичний і неповторний. І були вони не окремими зірками, а юним подільським сузір’ям, що його відкрила Вінниччина на мистецькому небосхилі. Владислава Смаляна з Липовця вразила всіх своїм сильним «народним» голосом, заспівавши пісню на вірші Тараса Шевченка. Тим часом, в концертній залі обласної фі-

лармонії відбувались урочистості до 25-річчя Незалежності України. Високопатріотичне наснаження прологу, нагородження десятків достойних земляків, воїнів АТО, виступи професійних солістів і колективів – все творило атмосферу піднесення, неповторні миті духовного осягнення. Очільники області, представники духовенства, працівники культури, воїни збройних сил України, волонтери, молодь, люди літнього віку, вся святкова публіка перейнялась почуттям єднання в ім’я Батьківщини. Тобі – слова любові, Україно, Дзвінкі пісні, палаючі серця! Ми станемо на захист воєдино За нашу правду-волю до кінця. А ми, працівники обласного центру народної творчості, були горді тим, що наші зусилля стосовно організації всіх заходів до Дня Незалежності увінчались таким успіхом. Неповторні світлиці районів, виставки майстрів народної творчості, патріотична наснага концертних програм – все спрацювало на звеличення цієї дати – 25-річчя Незалежності України! Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

ХОРОВІ АСАМБЛЕЇ ЛЕОНТОВИЧА

Окрасою урочистого відкриття меморіально2016 рік є знаковим для української держави: 24 серпня виповнилося 25 років з дня проголо- го комплексу біля могили композитора, де з вішення Незалежності України. Але не менш зна- тальними словами звернулись до всіх присутніх чимою є подія, яка у 2016 році відзначається не голова Вінницької облдержадміністрації Валерій лише українськими митцями, а й на світовому Коровій та дослідник життя і творчості М.Д.Лерівні: 100-річчя першого професійного виконан- онтовича, кандидат мистецтвознавства Анатолій ня «Щедрика» Миколи Леонтовича. Сто років Завальнюк, став виступ міського академічного камерного хору «Віннитому давня подільська ця» під керівництвом щедрівка прозвучала у народного артиста Укравиконанні хору Київїни, професора Віталія ського університету під Газінського. У виконанні керівництвом таланоцього колективу на місці витого диригента Олеквічного спочинку сласандра Кошиця. Завдяки ветного сина співочого цьому колективу «ЩеПоділля звучали невмидрик» став знаним в рущі хорові мініатюри усьому світі. Миколи Леонтовича, а Тож 22 серпня 2016 розчулені присутні не року в селі Марківка соромилися своїх сліз. Теплицького району, Далі свято продовжинапередодні 25 річнилось біля музею М.Д.Леці Незалежності Україонтовича. Мистецтво ни, відбулось урочисте хорового співу подарувідкриття меморіальвали глядачам славетні ного комплексу біля колективи – Національмогили видатного комна капела бандуристів позитора-земляка та України імені Георгія відреконструйованого Майбороди та камерний музею М.Д.Леонтовихор «Вінниця». Їх вистуча. В рамках цих уропи у пролозі та фіналі чистостей проводився заходу стали високомайобласний мистецький стерним обрамленням проект «Хорові асамблеї свята. А кращі з кращих Леонтовича». З самого народні аматорські хороранку на центральній ві та вокальні колективи площі перед «Музеєм Вінниччини своїми виМ.Д.Леонтовича» яблуступами теж гідно пошаку було ніде впасти: нували пам’ять Миколи виставки образотворчоАнатолій Завальнюк Леонтовича. го та декоративно-приКоли на сцену вийшкладного мистецтва, світлиці територіальних громад Теплицького ли учасники народної аматорської хорової капели району, виставка-продаж майстрів народної твор- імені М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК, хотічості приваблювали не лише мешканців Марків- лося в пошані схилити голову перед тульчинцяки, учасників делегацій із районів нашої області, ми, які свято бережуть пам’ять про славетного почесних гостей свята, а й випадкових подорож- земляка, несуть глядачам його невмирущі твори і своєю творчістю продовжують життя капелі, яку ніх, які проїздили повз це розмаїте велелюддя.

10

Народний аматорський хор «Відродження» Теплицького РБК в 1919 році створив сам Микола Леонтович. На мистецтв ім.М.Д.Леонтовича (керівник – Тетяна нинішньому заході капела виступила злагоджено, Драченко) та народного аматорського камерного професійно, вкотре продемонструвавши високий вокального ансамблю «Ірмос» Шаргородської рівень виконавської майстерності. У виконанні ДМШ (керівник – Олена Цибульська). Причому, капелян прозвучали неповторні хорові мініатю- учасники ансамблю «Ірмос» подарували глядари М.Д.Леонтовича – «Козака несуть», «Прощай, чам зразки хорової духовної спадщини М.Д.Лесело», «Гей ви, стрільці січовії», «Щедрик». Та- онтовича. «Видехом свет истины» та «Святий лановитий хормейстер Любов Грушко своєю ба- Боже» у їх виконанні звучали особливо піднесегатогранною майстерністю прищеплює колекти- но. Окрасою мистецького проекту «Хорові асамву любов до високого хорового мистецтва, яким блеї Леонтовича» став виступ академічного камерного оркестру «Арката» Вінницької обласної вони щиро обдаровують глядачів. Хорові твори Леонтовича звучали і у виконан- філармонії під керівництвом заслуженого діяча ні народних аматорських колективів Вінниччини: мистецтв України Георгія Куркова. А коли на захорової капели Немирівського РБК, академічного вершення свята міський академічний камерний хору «Відродження» Теплицького РБК, камер- хор «Вінниця» в супроводі «Аркати» почав виконого хору «Первоцвіт» Соболівського СБК Те- нувати духовний гімн українців «Боже великий, плицького району (керівники – Олена Євтушен- єдиний, нам Україну храни!» Миколи Лисенка, до цього співу приєдналися усі присутні на святі, ко, Микола Сокотнюк, Наталія Колісник) тощо. Доречним вкрапленням до хорового звучан- складаючи молитву і пошану Всевишньому з свяня стали виступи жіночого вокального ансамб- тою вірою у прийдешнє мирне і щасливе життя лю «Перлина» Вінницького училища культури і українців на своїй багатостраждальній землі. Обласний мистецький проект «Хорові асамблеї Леонтовича» став гідним вшануванням пам’яті видатного композитора-земляка. Цей захід вкотре ствердив, що завдяки багатству української пісенності, співвідношенню міри автентичності та академізму, він має безмежні можливості для свого розвитку і продовження. Тож бережімо пам’ять про Миколу Дмитровича Леонтовича і вона житиме у віках в його невмирущих хорових мініатюрах, які виконують і виконуватимуть професійні та аматорські хорові колективи. А подільське село Марківка стане в майбутньому місцем мистецького паломництва для всіх поціновувачів творчості Миколи Леонтовича – співця подільського краю. Провідний методист ОЦНТ

Ніна ДЖУС В музеї Миколи Леонтовича

МЕМОРІАЛ У КАМЕНІ Й СЛЬОЗІ Щ

е донедавна ми – творчі люди знаходили мотиви для своїх картин, скульптур, вишивок і витинанок у прекрасному і гармонійному мирному сьогоденні, у джерелах духовності наших предків. Аж ось над Вкраїною згустилися хмари тривоги, розпачу, печалі. Війна на Сході з перших днів зачепила своїм чорним крилом найвіддаленіший від Донбасу наш наддністрянський край. Серед перших віддали своє молоде життя чотири прикордонники з Могилів-Подільського прикордонного загону на горезвісному пункті пропуску «Довжанський»: Володимир Блажко, Олександр Дзюбелюк, Павло Дмитренко, Віктор Соколовський. За ними − ще й ще… Часто здригалося місто від страшних звісток – везуть хоронити Героя… На час відзначення 25-ї річниці Незалежності України Могилів-Подільщина вже пожертвувала на алтар війни аж 18 військовослужбовців і добровольців. Ця болюча тема почала проявлятись і у картинах, вишивках, і особливо в поезіях подолян. А наш відомий скульптор і письменник Микола Крижанівський з багатьма помічниками різних будівельних професій втілював свій грандіозний задум у камені, гіпсі, мармурі. Цей проект, профінансований міською владою з залученням пожертвувань меценатів і громадян, отримав назву «Майдан шани». Велетенська скорботна стіна, на якій викарбувано портрети наших мучеників-героїв. Роз-

12

лога площа, посередині котрої коло, а в центрі кола - камінь з контурами нашої України - цілої, не пошматованої. І це також глибоко символічно - як непорушна камінна твердь, такою має бути у віках держава! За це, дивіться люди, віддали життя кращі її сини! Не якісь там міфічні, придумані ідеологами задля іміджу того чи іншого політичного режиму, а наші родичі, друзі, сусіди… У Могилеві-Подільському одразу охрестили це місце «стіною плачу». І хоч як весело вистрибує по розлогій площі малеча, хоч як дзвінко співають свою одвічну мелодію десять потужних струменів води, об’єднаних в один протяжний фонтан, хоч як хочеться усім сфотографуватися на мармуровому мостику, перекинутому через той сонячний водограй, а все рівно відчувається − це місце не для розваг. Вони дивляться зі стіни − хто суворий і зосереджений, а хто сонячно усміхнений ( як-от Олег Глущак) і ніби запитують: а ви нас не забудете, коли скінчиться війна?.. Коли ж то вона скінчиться? Компонуючи групами портрети, автор монументу ніби ненароком залишив між ними прогалини. Не доведи Боже, щоб вони коли-небудь були заповнені новими ликами мучеників за свободу України! Напередодні 25-ї річниці Дня Незалежності України відбувалось велелюдне урочисте відкриття меморіалу, на якому були присутні перші особи області, міста і району, гості з-за кор-

дону. Зокрема мер італійського міста Каврилья Леонардо Дель Інночентті, котрий підкреслив, що його народ свято береже пам’ять про уродженця Могилева-Подільського, героя Італії Миколу Буянова. В перших рядах − родичі, бійці батальйонів «Айдар», «Азов», прикордонники, бійці 12-ї гірської бригади, волонтери. Освятив меморіал настоятель римо-католицького храму Павло Гришак. Важко передати словами ті почуття, що вирували в душах тисяч людей. Усе відбувалось за заздалегідь продуманим сценарієм – і виступи, і нагородження, і покладання квітів, і

тужливий плач скрипок та передзвін бандур в руках вихованців місцевої школи мистецтв… Одну подію ніхто не міг ні передбачити, ні пояснити. А сталося це за день до відкриття меморіалу. Рано-вранці на площу плавно спустився лелека. Він по-господарськи оглядав кожен закуток, підходив до людей, які допрацьовували якісь останні штрихи на клумбах і газонах. З ним і фотографувалися, і підгодовували свіжою рибою. Ось лише погладити себе гордий птах не давав нікому. До полудня звістка про дивного посланця із неба облетіла місто. Людей ставало все більше. А він собі походжав , заглиблений в якісь свої пташині думи. І лише надвечір , прощально махнувши крильми, зник десь за розлогими кронами дерев. Всяк по-своєму трактує цю прикмету. Але всім так хочеться вірити, що то чиясь душа із тих, забраних війною, була послана вищими силами, аби розвідати, чи все тут до ладу зроблено? Після вранішньої зустрічі з лелекою я, як і всі інші, не могла стримати сліз (бо ж ховав скупу чоловічу сльозу і сам скульптор − твердий, як кремінь, козацький отаман Микола Крижанівський). Мій світлий смуток і подивування миттю перелилися в оці поетичні рядки, котрими і хочу завершити свою розповідь:

Ця площа, слава Богу, Кров’ю не полита, Але розлито Cум людський в біді, Бо дивляться зі стін На нас убиті − Сини Поділля, Статні, молоді. Це ті, що першими Підклали свої груди Під кулі ворога – Неситого сусіда. Нехай земля свята Їм пухом буде! Хай в небуття Війна ця клята піде! Ми в дні оці Знаменні, ювілейні, Коли країні вільній Чверть століття, Сльозу втираєм Біля постаменту,

14

І серцю холодно Посеред літа. Пробачте, хлопці, Ми за вас молились, Але у вічності свої закони: В Небесній Сотні Ще багато місця, А в піднебессі – Поминальні дзвони. І Ваші душі Ходять поміж нами, Перегортають Нашим сном тривожним, А, може, цей Довірливий лелека І є для нас З небес посланням Божим?... Марія ГОЦУЛЯК, член Національних спілок − журналістів, майстрів народного мистецтва та краєзнавців України

«Пленер гончарів у Бубнівці»

або «Три дні мистецького щастя»

П

хто приїхав на пленер вперше. Але й досленер міг не відбутися… Бути-не тих, майстри не могли намилуватися коникабути, бути-не бути − гончарі об- відчені ми й пташечками бабці Франі, такі вони милі, ласті завмерли в очікуванні рішен- веселі, і кожна скульптурка зі своїм характером. ня. Це ж як – не почути жартів Майстри взяли по свистунцю і почали виграбабці Франі? Не вдихнути запаху свіжоскоше- вати мелодії. Натішилися славними роботами ної трави в бубнівському клубі? Не пройтися Фросини Іванівни, посадили її у машину і понад Собом дорогою до Новоселівки? їхали до музею братів Герасименків (Фросина Бути! – нарешті сказала Тетяна Омелянів- Міщенко − їхня племінниця і саме у них вчилася на, і всі полегшено зітхнули − будуть зустрічі гончарному мистецтву). з бубнівськими майстрами, будуть прогулянки Тут, в цій невеличкій хатині, перетвореній сільськими дорогами, буде крутитися гончарне на музей, зібралася вся історія новоселицькоколо, буде знову розцвітати бубнівська флян- го та бубнівського гончарства. Тетяна Іванівна дрівка. Шпак вже вкотре розповідала нам про історію День перший місцевого осередку кераміки, про Івана ГончаНе знаю, хто більше чекав цієї зустрічі – буб- ра, про братів Якова та Якима Герасименків, про нівчани, для яких це подія в розміреному сіль- те, як людське бажання та працелюбність твоському житті, чи вінничани, які після кожного рять неповторну красу, перетворюють власне пленеру рік згадують життя на легенду, статворчу працю у затишють історією, змінюють ному клубі-майстерні і майбутнє. Бо хто б знав тепле ставлення місцепро Бубнівку, якби не вих жителів. бубнівська кераміка? І І от, нарешті, − наш кожного разу, слухаючи бусик заїхав у село − і розповідь Тетяни Іванівось він, вже рідний жовни, взнаєш щось нове, тий «Каштан», в якому а головне знову і знову нам спати і їсти ці дні, пересвідчуєшся, як баа ось і дорога до клубу, гато може зробити одна на якій ми вже вивчили людина! кожне дерево і кущик. А Новоселівський муось….та це ж наші майсзей має не тільки колектрині нас зустрічають!!! цію кераміки, а й колекІ Валентина Живко, і цію старовинного одягу Тетяна Шпак, і Світлана – десятки вишитих соКузнєцова… Обійми, рочок. Усі вони, неначе усмішки і… квіти! Що сестрички, кожна зі свопотрібно творчим люїми квіточками на полидям? – мати поряд одках, але в усіх неймовірнодумців і можливість ні рясовані манжети та творити. комірці – от видно, що Цього року компанія родички. Не тільки гонне велика, але й не мачарі, а й вишивальниці ленька: Людмила Філінтут були – великі майсська, Вікторія Ніколаєва, трині! З новими враженОлексій Альошкін, Минями, натхненні й готові хайло Діденко, Анастадо праці, майстри поїхасія Філінська, Валентили у бубнівський клуб, на Живко, Тетяна Шпак, який за останні роки я з Марком і Евеліною, став вже рідним. вперше з нами в БубнівДвері відчинено, нас Фросина Міщенко ці – Юлія Гушул. Чекарадо вітає директор клуємо, що скоро підʼїдуть бу Олена Максимівна КаВасиль Рижий з дружиною Наталею, з синами і ращенко. Заходимо і вдихаємо цей любимий заучнями, підійде Тетяна Дмитренко. пах скошеної трави, яким встелена вся долівка! Кого ж не вистачає? Звичайно, бабці Франі! Як же ж ми скучили за цією майстернею, Гуртом в машину – і у Новоселівку! Тут і по- в якій двері завжди відчинені навстіж чалося у майстрів свято – бо досить побачити – заходьте, дивіться, вчіться. В куФросину Іванівну, − і святковий настрій забез- точку стоїть відро з криничною печено. Ця неймовірна жінка, яка прожила таке водою, а поряд – чашка. Вийдеш, тяжке, а разом з тим – прекрасне життя, і якій на сядеш на сходи і милуєшся чорднях виповниться 90(!) років, просто випромі- нобривцями, зайдеш – пахне всім нює тепло і радість. Привітання, обійми – і до різнотравʼям подільським. Тут справи. Фросина Іванівна має власний невелич- час спливає по-іншому, кий музей своїх робіт, от в ньому, в цій кімнатці він тут справжній, не і почалося знайомство з бубнівською керамікою так, як в місті, де година

пролітає за 10 хвилин. Тут можна помріяти, подумати, зробити і переробити, вдосконалити, а не просто швидко вилити по формі…. Діти тут бігають самі, і нема за них тривоги: нехай собі... Час від часу вони зʼявляються – замурзані, щасливі з повними жменями диких абрикос чи з кишенями, набитими яблуками. А то з торбою залізяк – «метеоритів», які знайшли на шляху… Хто придумав ці міста? Майстри приносять глину – червону, охристу й темнішу, скидають її разом на мішок і починаються танці гончарів, бо ж всю її потрібно вимісити ногами до однорідного стану. Так весело починається робота. Вже приїхали Василь Рижий з Наталею Лавренюк, з синами Дмитром та Максимом, з ученицями з Тульчинського училища культури. Тема цьогорічного пленеру – традиційна подільська іграшка, а що може бути краще керамічних коників, свищиків, пташечок! До того ж, за традицією, майстри створюють на пленері спільну роботу. Тож роботи вистачає – до справи!

16

І як то в них, в цих майстрів, так швидко все виходить? Щойно глину місили, а тут вже Михайло Діденко миски накрутив, у Людмили Філінської вже пташечки щебечуть, у Вікторії Ніколаєвої вже співають воли-окарини, у Юлії Гушул, яка вперше приїхала в Бубнівку, теж якесь птаство народжується. Олексій Альошкін з помічниками вже створив основу для майбутньої величної берегині. Щось цікаве і багатоярусне зростає на очах у Василя й Наталі Рижих. Та й як воно не буде працюватись, коли поряд – такі майстри! Бабця Франя своїми спрацьованими руками не просто півників ліпить, не просто в нас на очах перетворює їх на свистунців, а й заодно сипле жартами, пісні співає, різні бувальщини розповідає. А Валентина Живко тим часом вже миски порозписувала казковими пташечками, півникамим, виноградом, квітками в обрамленні чудової бубнівської фляндрівки – ми тільки дивувалися, як то можна так швидко робити і звідки така фантазія у людини? Аж ось і гості в двері – сам Микола Ричков приїхав перевірити, як майстрам працюється.

В Новоселівці Та як нам працювалося? Чудово, настільки чу- ка − села Крищинці Тульчинського району. Те, дово, що аж співати й танцювати захотілося, за як вони працювали в парі – це був швидкісний інструменти були миски і відра, а ще попросили майстер-клас для посвячених. За лічені хвилив клубі барабан − так, з музикою і закінчувався ни (чи секунди?) Сергій «народжував» миски на перший день пленера гончарів у Бубнівці. кругу. Трохи підсушити – і на розпис. Так само впевнено і швидко Світлана їх розписувала. БубДень другий нівські, крищинецькі узори розцвітали на очах. Другий день приніс нам ще більше цікавих Гончарі заворожено спостерігали. Що вже казазустрічей. Прийшла працювати з нами бубнів- ти за новачків, які вперше бачили таку майстерська майстриня Тетяна Дмитренко. Приїхали до ність. Долучився до нас ще один чудовий гончар нашого кола Сергій та Світлана Погонці – чудо- Володимир Слубський з с.Довжок Ямпільського ва сімейна пара з відомого гончарного осеред- району, а з Вінниці приїхала Анастасія Фоміна, яка вперше пробувала створити щось із глини, і, звичайно, все в неї вийшло! Біля майстрів весь час крутилася дітвора – заглядали-підглядали, щось своє думаючи, а тоді йшли і починали працювати.Їхні маленькі ручки виліплювали якихось чудернацьких звірів, а коли Михайло Діденко почав проводити майстер-класи на гончарному колі – малюки вишикувались в чергу і з нетерпінням чекали, коли ж і їм дозволять спробувати. Кого не було вчора – мали можливість в цей день відвідати музей Герасименків, а заодно – побувати у майстернях Тетяни Шпак та Валентини Живко. А у Валентини Живко там не тільки кераміка, а ще й чудові картинки на всіх стінах – справжнє народне малярство. Наші майстри, немов у казці-музеї побували. Робота продовжувалась, вчорашні півники покривалися яскравими розписами. В перервах ми їли вареники з бараболею і сиром, принесені Валентиною Живко, на десерт у нас були – абрикоси, які збирали діти. Так, в чудовій компанії, в творчій праці пройшов іще один день…

Дмитро Рижий

День третій День третій приніс трагічну звістку. На Сході, на війні, захищаючи нас, загинув Ігор Воловенко – житель Новоселівки, батько двох дітей,

Діденко встиг і баранців наліпити, і мисок накрутити, і з Альошкіним попрацювати, і стількох дітей за кругом повчити! Людмила Філінська з Вікторією Ніколаєвою та з Анастасією Філінською зробили свої традиційні роботи: пташечки, окарини, свистунці, а ще, разом, на згадку Фросині Міщенко, цілу скульптурну композицію з музикантів та гончарів. Встигли зробити своїх перших пташечок Юлія Гушул та Анастасія Фоміна, і дитячих робіт виявилося немало

сусід бабці Франі. Вічна памʼять герою... Не святкували день народження Фросини Іванівни в новоселицькому клубі. Майстри працювали в тиші.. Треба було закінчувати роботи. А що для гончарів три дні – нічого! Як вони змогли за ці неповні три дні створити стільки краси! У команди тульчинського училища – неймовірні розписані коники, лялька-красуня, а на її сукні – цілий світ казковий. А ще скільки глиняних іграшок – і всі розписані у бубнівській традиції. Олексій Альошкін з помічниками створив свої неповторні скульптури в трипільському стилі. Михайло

18

День четвертий Сьогодні ми вітали знамениту майстриню, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва, племінницю Якова та Якима Герасименків, Фросину Іванівну Міщенко з 90-річчям! Забираючи бабцю Франю з дому з Новоселівки, ми не могли не відвідати чудовий новоселицький клуб. Це просто райське місце, яке створили жителі села (а їх всього 100 чоловік) під керівництвом директора клубу Наталії Данилівни Момут. Зустрічали нас хлібом-сіллю, запросили в клуб, а там − затишок і краса української оселі. Музейна кімната клубу – це розповідь про давні традиції гончарства – тут зібрано цілу колекцію горщиків, куманців, барилець, баньок, а ще – збереглися роботи талановитого новоселицького гончара і художника Івана Бабака. До речі, його картинами прикрашені всі стіни клубу. А тим часом, у бубнівськлму клубі вже збиралися глядачі. Всі зʼїжджалися привітати шановану і всіма любиму іменинницю. Але спочатку заходили подивитися, що ж зробили майстри за ці дні. А встигли гончарі немало, навіть не віриться, що за три дні можна стільки створити! Якісь чарівники зібралися на пленер. Великі скульптури Василя Рижого, Наталі Лавренюк, Дмитра та Максима Рижих, Олексія Альошкіна, різножанрові роботи дівчат-студенток Вікторії Бабусяк, Алевтини Халаман, пташечки, коники, баранці, барильця, горщики, декоративні дерева – десятки традиційних іграшок, свищиків Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої, Анастасії Філінської. Неповторні розписані миски Валентини Живко, справжні бубнівські пташечки Тетяни Дмитренко, баранці, миски Михайла Діденка, іграшки Олександра Слубського, розписані полумиски Сергія та Світлани Погонців. Перші спроби в кераміці (і вдалі) Анастасії Фоміної та Юлії Гушул, а ще

Вітання ювілярки – цілий стіл, заповнений дитячими роботами – Марка та Евеліни Сентемон, Даші Коваль, Артема Фоміна і, звичайно ж, найвеселіші, найгарніші, наймиліші та найдорожчі – коники та півники Фросини Міщенко. Олексій Альошкін з Михайлом Діденком та Юлією Гушул створили з робіт цікаву експозицію, і коли прийшли гості – продемонстрували і як глину місять, і як за гончарним кругом працюють. А на дворі майстри зробили виставку своїх готових, випалених робіт, які привезли на пленер. Рясніло мисочками Тетяни Шпак, вражали своєю неповторністю розписані миски та іграшки Валентини Живко, дивували своєю незвичністю миски Олександра Слубського із серії відродженої барської кераміки, переливалися на сонечку різьблені пташечки Людмили Філінської. А Фросина Іванівна, як справжня господиня,

ходила й оглядала всі роботи. Інколи щось брала до рук, розглядала, усміхалася – і її обличчя знову і знову перетворювалося на сонечко, мабуть, раділа, що стільки послідовників має, що не даремно життя прожите і справа зроблена. Зібралися до клубу односельчани й гості і почалося вітання славної ювілярки. Голова Гайсинської РДА Владислав Уткін, начальник відділу культури і туризму Гайсинської РДА Микола Ричков, директор ОЦНТ Тетяна Цвігун, голова Валентин Краївський і ще багато шанованих людей вийшли на сцену до Фросини Міщенко. За честь було кожному привітати цю милу бабусеньку. Чи думала колись ця бідна дівчина, голодна й холодна, яка не раз змерзлими руками розминала глину, щоб зігрітися, що будуть до неї зʼїжджатися керівники районні й обласні, що буде все село сходитися, щоб привітати її. Ось як віддана праця може змінити життя… До ювілею центр народної творчості разом з відділом культури і туризму Гайсинської РДА видали мистецький буклет «Фросина Міщенко. Кераміка», в якому і світлини з життя майстрині, і фото її робіт, і розповідь про творчий шлях. Скільки привітань і побажань почула Фросина Іванівна, скільки квітів і подарунків отримала! А мені здається, що найбільший подарунок отримали ми − ті, хто мав можливість побути ці дні біля бабці Франі, надихнутися її життєлюбством, відчути цю щиру любов до людей, повчитися її оптимізму. Збігли три дні, що й незчулися. Час прощатися… Залишати затишну майстерню, вже рідні сільські вулиці, а головне – дорогих і любимих людей. Але, як кажуть, скільки тієї зими, і дасть Бог, ми знову зустрінемось, бо ж не можна, щоб зупинилось бубнівське гончарне коло, не можна…

Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Н

20

Краса подільських килимів

ародні килими Поділля приверта- простір органним звучанням своїх орнаментів ють увагу дослідників етнічної куль- і образів. тури українців з кінця ХІХ століття, Народні килими Поділля посідають особликоли наші килими вперше з’яви- ве місце в загально-українському контексті. лися в експозиціях Всесвітніх промислових Образотворча традиція зберегла тут образну виставок в Парижі, Чікаго, Берліні, Санкт-Пе- мову тисячолітньої давності не тільки в килитербургзі. Компетентні музейники Західної марстві, але і в вишивці сорочок і рушників ми Європи і Америки одразу збагнули унікальну не знайдемо аналогів в інших регіонах. Також, цінність артефактів етнічної культури україн- дослідники вважають Вінниччину своєрідною ців і кинулися скуповувати для музейних і при- Меккою гончарства. Причина такого потужноватних колекцій українські писанки, вишивки, го прояву духовної культури в нашому регіоні гончарні вироби і, ясна річ, килими та плахти. формувалася дуже давно. Видатний українВ результаті такої експансії з України було ви- ський археолог Валентин Даниленко відкрив везено значну кількість найкращих творів, які для світу на Поділлі Буго-Дністровську кульбезслідно зникли в туру, яка вважається музейних і приватядром протоєвропейних сховищах, ставської цивілізації, поши недоступними чатком її зародження для науковців і доі формування. Вік слідників. ВітчизняБуго-Дністровської ні музеї спохопилися культури - понад деі стали створювати сять тисячоліть від власні колекції преднашого часу. Не виметів нашої народпадково, що на цих ної культури. Почиже теренах пізніше наючи з 1905 року забуяла культура і пізніше, виникли Трипілля-Кукутені, килимові збірки в відгомін якої моКиєві, Полтаві, Чержемо бачити в сунігові, Катеринослачасному народному ві (нинішній Дніпро) мистецтві подолян і й інших містах Укране тільки подолян, а їни. В 1919 році Гувсього нашого наростав Брилінг спільно ду. Не виключення з вінницьким художі подільське народником В’ячеславом не килимарство, що Коренєвим започатнесе в своїх орнакували Вінницький ментних композикраєзнавчий музей, в ціях образотворчу якому, окрім іншого, традицію трипільців, було зібрано значісторичну назву яких ну колекцію народвідкрив для нас виних килимів. Лиш датний Олександр невелика частина Павлович Знойко. тої збірки збереглаЦитую його: «Як ся, колекція зазнала з’ясувалося, тривтрат під час Другої пільці на Дніпрі були світової війни. пеласгами Гомера, Напередодні Дня протолатинянами й незалежності Україбезпосередніми пони в виставковій залі передниками антів Вінницького обласі русі.» (О.П.Знойного краєзнавчого ко. «Міфи Київської Володимир Титаренко музею відкрилася землі та події старовиставка килимів з давні». К., «Молодь», власної колекції та зібрань Обласного центру 1989. Стор. 15). Отже, пеласги, лелеги, етруски, народної творчості і приватних збірок. Серед анти, тиверці і уличі, русь - це історичні назви виставлених килимів переважна більшість одного і того ж етносу, який сьогодні називають експонувалися вперше. Будь-який народний українцями. Назву Україна нам дали сусіди, килим є твором монументального мистецтва зневажливо - периферія, околиця, бо сусідам і візуальна дія його в експопросторі дуже по- закортіло зліпити з чужих земель новоявлену тужна. Отже, виставкова зала музею на певний імперію. Ми ж цю назву спокійно прийняли і, час набула неповторного вигляду, килими сво- освятивши її своєю та чужою кровію, поставиєю повномасштабною присутністю наповнили ли на п’єдесталі історії як священу і недоторка-

Тетяна Журунова ну. І запорукою нашого безсмерття завжди буде наша мова, звичаї і духовні традиції, як незаперечні факсиміле нашої ідентичності. Тому нам слід уважніше сприймати свою етнічну культуру, бо іноді ми нехтуємо бабусиним рушником чи килимом, як утилітарною річчю, що втратила споживчу функцію і викидаємо бездумно на смітник. Чужинці ж, навпаки, прагнуть наші етнічні раритети заховати від нас же самих, адже так формується в нашій свідомості відчуття меншовартості. Нам щедро підсовують пластмасову «Барбі» замість споконвічної ляльки-мотанки нашого дитинства, загадкової і таємничої, з якою весь вік можна вести розмову про найпотаємніше, яка спроможна будити дитячу уяву і фантазію, формуючи таким чином в дитячій душі дорогоцінні творчі потенції. Етнічна культура українців формувалася і зберігалася переважно в селянскому середовищі, яке стабільно сповідувало сталість традицій і звичаїв. Але під кінець ХІХ століття в суспільстві стаються радикальні зміни, породжені технічними і науковими здобутками, які по наростаючій тенденції розвитку продовжуються і понині. В результаті таких змін патріархальний уклад сільського буття став руйнуватися комунікативним вторгненням, в село стали проникати міщанські риси і смаки життя. Прагнення селянина жити краще і легше зародило тенденції наслідування міщанському укладові побуту, що мало подекуди згубні впливи на прояви споконвічної традиції духовної творчості, особливо в народних художніх ремеслах і промислах. Саме ці впливи породили новітні прояви в художньому образотворенні, що вилилося в зміну орнаментальної культури. На переломі двох віків, ХІХ і ХХ століть, в творчості майстрів все більше і більше набуває популярності, так званий, «брокарівський» орнаментний стиль. «Брокаризм» в орнаментиці живий і понині. Цей низькопробний чужинецький стиль заполонив і народне килимарство. На вистав-

ці, про яку ведемо мову, присутній один зразок цього стилю. Цей килим по формі орнаментної композиції і особливо по змісту своїх образів програє великою мірою тим килимам, що в даній експозиції висять поряд з ним. «Брокарівський» стиль може при талановитому вирішенні досягти певної декоративної привабливості і досконалості, але в ньому початково криється легковажна мета прикрашення, як самоціль. Його «красивість» порожня по змісту, вона не несе глибини образу, яку несе і таїть в собі будьякий килим майстра з Яланця. На виставці такі килими всі решта. По змісту будь-який традиційний народний килим − це епічний твір, прочитати який можливо в повній мірі лиш тоді, коли знатимеш значення кожного складового елемента його образної композиції. Тут слово «образний» вживається не випадково і не для красномовності, а цілком правомірно, бо кожний ромб, розетка чи інша геометрична конфігурація криють в собі первісну міфологію, вік якої сягає тих тисячоліть, що відділяють нас від доби, так званого, пізнього палеоліту. В палеоліті зароджувалися зерна нинішнього європейства і в тому процесі наші пращури були першопроходцями і основними творцями його. Наші килими і писанки − мовчазні свідки того, бо безсловесно говорять з нами мовою знаків і символів. Тому кожен майстер, який насмілюється взяти до рук писачок для розписування писанки, мусить усвідомлювати міру відповідальності за чистоту знакової і символьної мови своїх далеких пращурів, бо через ті знаки і символи вони здійснювали утвердження в цьому світі високих принципів і ідеалів Життя, високі і непересічні істини і знання. Ми іноді легковажно споглядаємо творіння майстрів з позицій невігластва, яке породжує нікчемне відношення до нашої ет-

нічної культури, що само по собі тягне негідні наслідки. З цієї причини наша культурна спадщина зазнала важких і незмірних втрат. Всі ті чужі зайди, що прагнули панувати над нами, дуже старанно піклувалися про сон нашої душі, завжди боялися нашого пробудження, бо знали - пробудившися, ми рабувати не будемо. Про ціну споконвічної духовної волі знали і наші благородні пращури, тому так дбали про спадщину, тому так старанно творили ті невмирущі знаки і символи, щоб прочитати їх могли тільки ми, прочитати серцем і душею. Пишаймося, шануймо, бережімо і надихаймо власне життя тим високим смислом, яким жили і обезсмертили себе наші далекі пращури. Це не надута високопарність слів, це істина, усвідомлення якої буде завжди рятувати нас в лиху годину. Вона гартувала могутній дух козацтва на Хортиці, яке героїчною легендою

22

вписане на скрижалях нашої історії, Ця істина полум’ям горіла в юних серцях під Крутами. Цією істиною зігрівалися мужні патріоти в лісах Карпат і Волині 1940-50-х рр. Це вона підняла нас на Революцію Гідності. Вона постійно жива і завжди буде нашим дороговказом. Висловлююся пієтетно і високим стилем, тому що надихаюся виставкою килимів майстрів Поділля. Завжди буду прагнути відкрити вашим серцям і душам, дорогі земляки, нашу велич і життєдайну красу нашого народу. Нині, як ніколи, нам потрібен звитяжний дух і сміливість, духовна енергія і оптимізм. Народне килимарство майстрів-подолян в загальному річищі української культури виділяється самобутньою неповторністю художнього стилю і ємким змістом образотворення, про що говорилося вище. Серед інших регіонів, де активно проявлялося народне килимарство, Поділля виділяється розмаїттям килимарських шкіл. Деякі, з них мають точне географічне визначення, але для більшості встановити місце знаходження поки що не вдається. Вінниччани пишаються тим, що мають тривалу традицію проведення обласних виставок народного мистецтва, починаючи з 1949 року. В сорокові роки були живі ще чисельні свідки і очевидці килимарського промислу, а селянські родини мали в себе унікальні пам’ятки килимарства. Та, на жаль, момент і можливості були втрачені з причин владної політики, що активно викорінювала всілякі ознаки етнічної самобутності. Стаття такого змісту, як ця, забезпечила б авторові в 40-х роках тривалий концтабірний термін заслання в некомфортних кліматичних широтах. Я до того, що в широких масах був присутній летаргійний душевний стан, який вводить в коло найнеобхідніших інстинктів бажання вижити. Лиш в роки незалежності Вінницький центр народної творчості має можливість і певну розкіш формувати власну колекцію творів народного мистецтва, зокрема і килимів. Недалекий час, коли ОЦНТ буде спроможний в столиці показати розкішну виставку народного килимарства Поділля і, як вже бувало не раз, дивуватиме киян високістю подільської культури. Варто лиш згадати перші вінницькі виставки під рубри-

кою: «Мистецтво одного села» в Українському Домі в Києві в 2000-му і пізніших роках. Тоді кияни навть запідозрили вінниччан в шахрайстві, бо їм важко було повірити, що ми справді привезли мистецтво лиш одного села Війтівки. Авторитетні експерти висловлювалися, що вінниччани зібрали твори зі всієї області і видають їх за творчість майстрів одного села. Та коли наступного року мешканці с.Стіна заповнили Український Дім незабутніми піснями і творами своїх майстрів, експерти були змушені замовкнути, тому що стіняни привезли речі, які мають суттєво інший характер, ніж мистецтво майстрів села Війтівки, що було перед цим. Я навмисне детально зупинився на цьому історичному для культури Вінниччини факті, щоб продемонструвати нашу малу обізнаність із рівнем народної культури власного краю. Чого гріха таїти, Вінницька обласна адміністрація теж мала сумнів − чи спроможемося ми гідно виглядіти в столичному престижному Палаці мистецтв. Спромоглися, ще й як! Всі намагання Міністерства культури України поширити таку вражаючу традицію на інші області захлинулися в неспроможності як організаційній так і в потенційній наявності артефактів рівня вінницьким. Зовсім не маю на меті хвалити своє болото, як трясогузка. Тут наведено історичні і достовірні факти, вони гріють моє патріотичне серце тим грандіозним успіхом культури нашого краю, який ми мали можливість досягти і пережити. Це високий показник на підтвер-

дження істинності тих духовних критеріїв, про які часто говориться на презентаціях виставок. Проблема етногенезису українців-русичів майже два століття привертає увагу вітчизняних, і не тільки вітчизняних, дослідників. Хфедір Вовк, Вікентій Хвойка, Валентин Даниленко, Юрій Шилов, Микола Чмихов, Олександр Знойко, Анатолій Кифишин, М.З.Суслопаров та ін. вписали золоті сторінки у вітчизняній історичній науці, заклавши міцний фундамент для подальших відкриттів і наукових здобутків. Дослідники українського народного килимарства 1920-х років справедливо бідкалися складністю проблем в обгрунтуванні і з’ясуванні походження орнаментики в килимарстві. Одним із перших вчених, який переймався такими проблемами, був Данило Щербаківський. Він писав: «наукова розробка орнаментики українських килимів настільки запізнилася, що експонування неможливо провести так, щоб воно дало більш-менш повну картину еволюції українського килима.... Неможливо укласти його в певну схему, визначити топографічні відмінності, характерні риси головних типів килимів кожної місцевості, знайти хоча головні етапи загального еволюційного процесу орнаментики, розвитку килимового виробництва... Накреслити еволюційну схему розвитку українського килима, зазначаючи певні хронологічні рамки, зараз трудно. Це потребує цілої низки підготовчих публікацій та розвідок.» Нинішній стан справ в трактуванні походження орнаментики суттєво змінився завдяки працям і публікаціям вищенаведеного переліку вчених. З певністю і очевидністю бачимо трипільський слід в наших орнаментах. Разом з тим нам тепер відомо, що трипільці є нащадками традицій, які формувалися на наших теренах в часи палеолітичної стоянки в Мізині, яку відкрив і дослідив Хфедір Вовк. Від нас, нинішніх, до часів Мізинської стоянки віддаль понад двадцять тисячоліть. Вражає! Мізинський браслет з кістки мамонта покритий філігранним меандровим різьбленням, яке

Володимир Козюк та Галина Данилюк

один до одного тотожне з сучасною подільською вишивкою низзю. Які ще аргументи потрібні для підтвердження нашої автохтонності на нашій же споконвічній землі? Ленінградський дослідник подільського килимарства 1920-х років Борис Крижанівський висловив гіпотезу про румунські паралелі в подільському народному килимарстві, стверджуючи таким чином про запозичення подолянами у румун орнаментних мотивів. Ніякого запозичення не існує, а є беззаперечний історичний факт про те, що румуни як і подоляни є прямі нащадки культури Трипілля-Кукутені, і для румун, і для подолян то є наша спільна материзна. В цьому і криється причина подібності в орнаментиці подільського і румунського килимарства. Дарма, що маємо різні мови, які дуже не схожі між собою. Річ в тім, що румуни в минулому мали свою рідну назву − даки. В результаті колонізації Дакії римлянами, дакійці поступово втратили свою мову і заговорили своєрідним «суржиком» латини. Поступово латинський «суржик» еволюціонував до рівня сучасної румунської мови. Ось чому тепер румуни-даки

24

видаються нам чужими, проте, занурившись в їх автентичне народне мистецтво, маємо незаперечні докази нашої етнічної спільності в минулому. З кожним успішним кроком в дослідженнях подільського народного килимарства відкриваються все ширші горизонти і перспективи, яснішає ступінь осмислення нашого етнічного родоводу, все чіткіше проступають обриси тої страшної пітьми, в яку ми були загнані історичними обставинами, все радісніше почуватися вільними і незалежними з розправленими раменами і впевненою ходою в майбутнє. Освітлюймо свої душі істиною і знанями, в тому запорука нашої незборимості. Рядова і скромна виставка подільських килимів в виставковій залі обласного краєзнавчого музею спроможна освітити нас тим світлом, що його так майстерно і мудро заховали для нас наші дуже далекі, але безмежно рідні нам пращури. Наші килими, вишивки, писанки, миски є тим невмирущим птахом-феніксом, що з попелу відроджує до життя нашу етнічну пам’ять. В тому криється принада наших колядок, щедрівок, веснянок, гаївок, колискових і безлічі інших пісень і мелодій. Наша етнічна культурна спадщина густо запліднена духовністю, що засівалася в лоно душі нашими далекими дідами-прадідами. Кожен працівник культури має сповідувати свою священну місію жертовного служіння своєму народові і розуміти, що в його діях і справах немає другорядності, що його труд освячений великою любовію до краси. В тому його радість і найвищий гонорар. Усвідомлюючи себе таким чином, ми ніколи не впустимо в свою душу розпач і зневіру, навпаки, там назавжди пануватиме воля, духовна міць і радісний поступ до мети. А мета в нас найвища- Воля, Незалежність і Процвітання України-Руси серед братніх народів всієї планети. Заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

Олександр Ковальчук «Вазон»

Уроки народознавства від Миколи Дмитренка

М

26

икола Костьович Дмитренко казки, вірші, оповідання, що їх в дитинстві на– видатний український фоль- слухався від бабусі Лізи. Всі її прислів’я, загадки, клорист, етнограф, літерату- приказки назавжди залишились в пам’яті. Вони рознавець, журналіст родом із заклали основу його світогляду, в якому – і досвід Зятковець Гайсинського району. Автор мо- пращурів, і любов до рідного краю, і прагнення нографій «Українські символи», «Українська зробити свій внесок у той вулик, який звемо нафольклористика. Історія, теорія, практика», родною культурою. Коли в дитинстві запитували, «Українська фольклористика другої половини ким хоче стати, Миколка, на відміну від своїх од19 ст. Школи, постаті, нолітків, відповідав: «Буду проблеми», «Українська письменником!» фольклористика. АкценЯкось взимку, пролоти сьогодення.» «Украмившись на льоду, захвоїнська фольклористика. рів. Мати, знаючи про Проблеми методології» улюблене заняття сина, кута багато інших. Доктор пила йому твори Михайла філологічних наук, проСтельмаха в 6-ти томах. Ці фесор, завідувач відділу книги стали цілющими ліфольклористики ІМФЕ ками для хлопця. Добірна ім.М.Т.Рильського НАН мова письменника-земляка України. Засновник і гоз Вінниччини, захоплюловний редактор часопису ючий світ героїв, одвічне «Народознавство». Лаурепрагнення краси і любові – ат Всеукраїнської премії все живило вразливу душу ім.Дмитра ЯворницькоМиколки. Хотілося самому го… Оцінку багатограннавчитись так писати, як ної діяльності вченого, поМихайло Стельмах, творета, громадянина можна чість якого починалась із визначити одним містзаписування народних піким словом – подвижник. сень, із несміливих юнацьТак названо науковий ких віршів. збірник на пошану нашоЗа Божим провидінням го земляка Миколи Дмивін народився саме в Зяттренка, з яким обласний ківцях. Інакше, хтозна, чи центр народної творчосмали б ми такого потужноті співпрацює впродовж го фольклориста, як МикоМикола Дмитренко багатьох років. ла Дмитренко. Його рідне село недарма називали невичерпною криницею Я не з коляски – з колиски, пісень. Цього добра вистачало і дівчатам та паВиріс у хаті сільській. рубкам на вулиці, що виспівували на вечорницях Не під «зіркові» виски – та на оденках на Трійцю та на Купайла. ВистачиПід колискових спів. ло їх і для дослідників – Гната Танцюри та МиМикола Дмитренко «За нашу Україну» коли Дмитренка. І вже й не знати, кому більше Перефразувавши Івана Франка, хочеться за- пощастило, чи цим двом закоханим в народну питати: «Звідки він такий узявся, оцей Микола пісню, чи співучим зятківчанам, уславленим в Дмитренко, оцей самородок на теренах україн- книгах, чи нам усім, з огляду на те, що пісні заської фольклористики? А що, якби він народився фіксовані і збережені для нащадків. Саме з народної пісні, усвідомлення її ролі в не в Зятківцях, де учитель Гнат Танцюра записував пісні від Явдохи Зуїхи, а в я комусь іншо- ментальності українців, почалась наукова рому селі?» Звісно, здібний хлопчина, скінчивши бота Миколи Дмитренка. І от нині у життєвому школу, пішов би вчитися. Звичайно, знайшов би доробку Миколи Костьовича – десятки монограсебе. Був би ліриком, а, може, й фізиком. Тала- фій, десятки художніх книг, які здобули визнання новиті люди – у всьому талановиті. Такі завзяті сучасників. Про наукову діяльність Миколи Дмихлопці хорошого хліборобського роду годні до тренка написано чимало. За словами літератора Анатолія Подолинного всього. Все вдається – за що не візьметься. Все одно став би вченим, бо потяг до знань виплека- «наукові зацікавлення Миколи Костьовича перели вдома, у багатодітній сім’ї, де шанували книгу бувають чи не у всіх розділах фольклористики: і освіту. Став би письменником, бо перечитавши її теорії й історії, дослідженні окремих постасільську бібліотеку, захотів би писати сам такі ж тей різножанрового фольклору 19-20 століть. Це

Журі І-го фестивалю автентичних колективів на приз Гната Танцюри добре видно з його публікацій, зокрема таких, оретик. Переймаючись викликами сьогодення, як «Теорія народної словесності як напрям ві- він виступає речником нинішнього культуролотчизняної філологічної науки 60-80рр. ХІХ ст..», гічного процесу. Вінницький обласний центр на«О.О.Потебня – збирач і дослідник фольклору», родної творчості вдячний земляку за ту увагу, яку «На крилах народної пісні» (у співавторстві), він приділяє Вінниччині, її фольклористам, пись«Михайло Панасович Стельмах», «Збирачі на- менникам, вченим, майстрам народної творчосродних перлин», «Олексій Іванович Дей. Біблі- ті, що самовіддано працювали на народній ниві ографічний показчик», «Український сонник», пропагуючи народну пісню, звичаї, традиції, ре«Словник символів» (1997, у співавторстві), месло. На сторінках часопису «Народознавство» «Українська фольклористика: історія, теорія, чи не в кожному номері зустрічаємо імена Євгенії Тондій, Насті Присяжнюк, Гната Танцюри, Фропрактика» та ін.. Але Микола Дмитренко не лише науковець-те- сини Міщенко, Валентини Живко, Тетяни Пірус, Володимира Очеретного, Володимира Вовкодава, Ніни Гнатюк, Василя Стуса. «Народившись на мальовничій, щедрій на духовні скарби Вінниччині, він завжди тримає міцний кровний зв’язок із рідним народом,із увагою та глибокою повагою ставиться до традиційної вікової мудрості, яка закарбована у фольклорі, вивчає і популяризує духовні надбання нації», – так писала про сподвижника Миколу Дмитренка науковець Наталя Мельник. До 100-річчя з дня народження Гната Танцюри Микола Дмитренко не лише написав працю про життя і творчість невтомного збирача подільського фольклору, а й подбав про видання спадщини Гната Танцюри : «Весілля в селі Зятківцях» 1998 р.і «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» 2001 р., яке науковець Анатолій Подолинний вважає «безцінним явищем нашої культури». Заслугою Миколи Дмитренка, на думку Анатолія Мусійовича є те, що вдалось зберегти і оприлюднити неповторне обрядове дійство. «Сватання, готування до весілля, торочини, субота, випікання короваю, неділя, частування, молодий іде до молодої, покривання, дружчини, розпрощування, понеділок, вівторок. Всі ці дійства супроводжуються весільними піснями. Їх у книзі вісімсот…вони є основною цінністю українського весілля.

«Ми народилися на одній землі, в тому потужному енергетичному полі, що виколисувало геніїв: Миколу Леонтовича з його «Щедриком», Явдоху Зуїху з її тисячею пісень, народного месника-оборонця Устима Кармелюка, видатних письменників Степана Руданського, Анатоля Свидницького, Михайла Коцюбинського, Миколу Трублаїні, Микиту Годованця, Михайла Стельмаха, талановитих збирачів фольклору Гната Танцюру, Настю Присяжнюк, Марію Руденко, бандуриста Володимира Перепелюка…»

М. Дмитренко

«З криниць подільських золотих»

Нове видання Вийди, матінко, з хати Невісточку вітати. Тож твоя невісточка, Розпущена кісочка, У рутянім віночку, Склонила голівочку. Микола Дмитренко щороку в травні приїздить на Вінниччину, щоб взяти участь в обласному фольклорному святі на приз Гната Танцюри. Уважно слухає виступи аматорських колективів, що виступають у Зятківцях, аналізує у притаманній йому манері: вдумливо, чітко, робить несподівані зауваги. Як учителя і наставника сприймають земляки Миколу Дмитренка, беруть до душі мудрі слова поета і провидця:

28

На святі у Зятківцях

Його натхненні промови під час урочистостей є своєрідними уроками народознавства, що в них – трепетне ставлення до традиції, до кожної народної пісні. В них – глибоке розуміння нашої ментальної суті. Адже сотні тисяч народних пісень – це такий високий показник нашої культури, з яким ніхто не може змагатися і сперечатися: «Українці славляться на весь світ своїми талантами. Якщо держава буде вкладати кошти в розвиток традиційної культури, ми будемо найквітучішою нацією на землі», – такі думки фольклориста прозвучали на одному із заходів. Раз у п’ять років обласне свято фольклору стає Всеукраїнським фестивалем, на якому Микола Дмитренко - вимогливий член журі, принциповий і безкомпромісний. Щороку в жовтні вінничани представляють у Києві проект «Мистецтво одного села», започаткований ще у 2000 році з ініціативи управління культури, обласного центру народної творчості та Вінницького міжнародного земляцтва у Києві. Відтоді 11 сіл презентували своє декоративно-ужиткове мистецтво та пісенні здобутки краю. Поети, артисти, художники, науковці, здебільшого родом з Вінниччини, завжди приходять подивитися на виставки та концертну програму, поспілкуватися із краянами. Микола Дмитренко, попри хронічну зайнятість, знаходить можливість, щоб прийти в Народний дім чи Музей української літератури, де відбувається це дійство. Йому є що сказати землякам – гайсинчанам, тепличанам, творчість яких він знає і цінує. Його громадянська позиція зрозуміла всім: народна культура – це те, що вирізняє нас у світі, це те, що допоможе нам залишитися культурною нацією. Він з радістю відгукується на приїзд земляків до столиці: «У грудні нинішнього року до Києва приїхала Соболівка Теплицького району Вінницької області. Село подарувало світові чимало талантів: письменниці Галина Журба, Тетяна Яковенко; фольклористка Євгенія Тондій; художник і скульптор Едуард Руппельт; професор Семен Гітіс, доктор медичних наук Андрій Бабур; краєзнавець Іван Фурдик; молодий поет Оксана Скакодуб та ін.. Виставка народних умільців засвідчує великий культурно-мистецький потенціал українського села, що на Східному Поділлі працює, творить на землі дивосвіт під вічними зорями, місячним сяйвом і теплим розкішним сонцем». («Соболівка в Києві» «Народознавство» №78, 2009 рік). Не дивно, що саме Микола Дмитренко став засновником і головним редактором Всеукраїнського фольклорно-етнографічного часопису

Микола Дмитренко з фольклорним гуртом «ЕксампейЯ» з Кіровоградщини «Народознавство», який з’явився на світ у 1993 (1995 р.), «Словник символів» (за ред. М.Дмироці під гаслом «Для спраглих». тренка та. Потапенка, 1997р.), «Прислів’я та У тематичних рубриках «Народознавства» приказки», «Народні загадки», «Народні байки» − «Символи», «Обряди», «Звичаї», «Ремесла», (2000 р.), серія оригінальних навчальних посіб«Промисли», «Ріднокрай», «Намисто» та ін. ників, збірки поезій Миколи Дмитренка, Юлії – висвітлення традиційної народної культури, Дмитренко, П.Поліщука, Павла Ткачука. У текпроблем українознавства. Видавництвом «Наро- сті грамоти, яку вручили редактору, у зв’язку з дознавства», що діє при редакції газети, опублі- ювілеєм часопису, було зазначено: «За вагомий ковано десятки книг і брошур, таких потрібних особистий внесок у дослідження та пропаганду справжнім українцям: «Уроки з народознавства» традиційної народної культури». І це лише деякі сторінки діяльності невтомного Миколи Дмитренка, людини енциклопедичних знань, робітника на ниві народній, фольклориста й оригінального поета, загалом, справжнього українця, який будить людську свідомість потужним словом, і дуже не любить гасла «Не словом, а ділом».

– Із слова починається життя, − як писав Микола Костьович в одному із своїх одкровень. Він не вміє кривити душею, не хизується тим, що зробив, хоч здобутки чималі. Він не схожий на інших, як і кожна талановита людина. Він завше несподіваний. Іноді – загадковий. Іноді – бунтівний. Щоб зрозуміти його, треба прочитати вірші Миколи Дмитренка: Іноді Барабани Стають звуковим символом революції. Іноді Обмежена порожнеча Породжує необмежену порожнечу… Або: І я світлію – гордий, наче Стус, І зневажаю лживі пересуди, Бо Україна – не продажний кус, А пісня серця, що ридає в грудях. Микола Дмитренко та Іван Синельніков

Жанна ДМИТРЕНКО

V обласний конкурс

«Народні музики Поділля» Н априкінці червня у невеличкому містечку Немирові, що на Вінниччині, милозвучними народними мелодіями та різнобарвною палітрою музичних звуків відгомонів п’ятий обласний конкурс народної музики «Народні музики Поділля». За десять років від дня започаткування він став чи не найулюбленішим мистецьким заходом для музикантів Вінниччини. На цей конкурс до Немирова завжди збирається велика кількість аматорських гуртів. Цього разу у ньому взяли участь аж двадцять п’ять. А загалом тут було чотириста п’ятдесят музикантів. Звучали сопілки, окарини, скрипки, гітари, домри, баяни, а також мідні духові. Гурти різнилися за складом, манерою музику-

фрейликів, весільних мелодій. Тож твір «Придністровські весільні мелодії» приніс цьому гурту перемогу. За положенням, переможці Гран-прі не беруть участь у змаганні наступних трьох конкурсів. Але вони запрошуються до участі в урочистому відкритті «Народних музик Поділля». Тож привітати учасників приїхали володарі Гран-прі 2010 і 2014 рр. гурти «Смерека» і «Дебют» з Піщанки. Це були чудові мистецькі дарунки, і нам дуже приємно, що хлопці продемонстрували професійний рівень виконавської майстерності. Що й казати, гурт «Смерека» – це вже музична візитівка Вінниччини. Його знають за межами області і України. Всі учасники ансамблю – професійні музиканти,

Зразковий аматорський оркестр народних інструментів Леухівського СБК Іллінецького району вання і музичними стилями, але всі вони вико- які позакінчували консерваторії чи музичні іннували українські народні мелодії або обробки ститути. Але не менш цінні для нас і такі гурнародних мелодій. Адже головна мета цього ти як «Дебют», що також з Піщанки, «Веселі мистецького заходу – сприяти відродженню та музики» з Хоменок Шаргородського району, пропагуванню саме української традиційної ін- «Весільні музики» з Оратова, інструментальструментальної музики. ний ансамбль з Городківки Крижопільського Трішки забігаючи наперед, скажу, що і на районів. До складу цих ансамблів входять люди цьому вже п’ятому конкурсі, найпотужнішою різних професій. Але саме такі невеличкі гурбула номінація «весільні музики». Гран-прі ви- ти з віддалених містечок чи сіл і зберігають та боров найвеселіший гурт – народний аматор- відтворюють стародавні весільні мелодії, в саський ансамбль весільних музик «Веселі музи- мобутній, властивій тільки для певного району, ки» Хоменського СБК Шаргородського району. автентичній манері музикування. Давно вже цей колектив прагнув здобути го«На конкурс приїхала велика кількість коловний приз конкурсу. Всі вони – чудові музи- лективів і всі показують гарний рівень викоканти, енергійні, веселі і привітні. Гурт досить навської майстерності. Але весільні музики активний вже з першого року створення (а він – найяскравіші. І не дивно, адже всі ми любировесник цього конкурсу), радо відгукується мо мелодії свого краю і з задоволенням їх слуна запросини обласного центру народної твор- хаємо. Тим паче, тут звучать інструменти, а не чості до участі в обласних заходах. Чимало в фонограма. Це добре, що ми повертаємося до репертуарі хоменських музик народних пісень, живого звучання інструментів. Та найважли30

Відкриття конкурсу віше, – наголосив заслужений артист України, начальник управління культури і мистецтв Станіслав Городинський, який у складі почесних гостей конкурсу насолоджувався чудовою грою подільських музик, – що музиканти виконують мелодії, які черпають з живих джерел духовності нашого народу. Ці мелодії грали ще наші батьки, діди. Дійсно, саме ось такі аматори і є фундаментом національної культури держави. Тому, на мою думку, такі мистецькі заходи, де звучить народна музика, необхідно проводити, і ми маємо всіляко підтримувати таких музикантів». Не пройшли непоміченими і оригінальні композиції гуртів «Добреграй» з Калинівки та «Весільних музик» з Оратова. Варто зауважити, що Андрій Грибовченко, Віктор Федун та Ігор Рябоконь, музиканти з «Добреграю» – це керівники гуртів сучасної музики. В Немирові ж вони представили обробки народних мелодій, які прозвучали дуже яскраво і оригінально по-народному. Цікавими були обробки народних мелодій і у народного аматорського ансамблю духових інструментів «Весільні музики» Оратівського РБК. Створив цей гурт молодий і талановитий музикант з Балабанівки Віктор Шпорталюк. Зумів він відтворити манеру народних імпровізацій, що побутувала на Оратівщині. Тож давно відомі народні мелодії зазвучали свіжо і цікаво, і, що найголовніше, вони мали свою неповторну музичну мову саме Оратівщини. Вирізнився серед колективів і інструментальний ансамбль «Подоляни» з села Червона Гребля Чечельницького району, керівник Володимир Балановський. Мабуть, найспівучішими були вони. Здавалося,

що музиканти не грали на мідних духових, а виспівували чудові придністровські мелодії, зачаровуючи ними слухачів. Ці гурти вибороли друге і третє місця. Цікаву інструментальну етніку представив і ансамбль духових інструментів з Городківки Крижопільського району. Саме завдячуючи «городківським» фрейликам, вони вибороли перше місце в номінації «весільні музики». Яскраво продемонстрував чудове поєднання музичної лексики рок-стилю з народними мелодіями ансамбль троїстих музик «Рій» Жмеринського районного будинку культури. Останнім часом ці музиканти виконують пісні та обробки народних пісень створені керівником колективу талановитим музикантом Євгенієм Грубським. Що й казати, тут кожний музикант, як то кажуть, «профі». Не позичати їм ані емоційності, ані віртуозності гри на інструментах. Тож перше місце в номінації «інструментальні гурти та ансамблі троїстих музик» – у їхньому творчому здобутку. Приємно порадували нас виконанням маловідомих старовинних народних пісень і подільських мелодій гурти троїстих музик «Вусачі» з Браїлова, інструментальний гурт «Народні музики» з Немирова і молодша група славнозвісної «Кобзи» Тульчинського училища культури. Більшість гуртів, учасників конкурсу, мають почесні звання «народного» або «зразкового аматорського». Але були тут і такі гур-

Ансамбль «Добреграй» Калинівського РБК ти, які тільки-но приглядаються до високого рівня виконавської майстерності – пробують свої сили у цьому мистецькому змаганні. Це такий ансамбль як «Загравай» Кукавського СБК Могилів-Подільського району, який вперше приїхав на конкурс і виборов ІІ місце у номінації «весільні музики». Та найбільшою цього разу була номінація «оркестри і ансамблі». Аж одинадцять оркестрів народних інструментів!

– Кожний з таких фестивалів-конкурсів, – як говорить директор обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун, – це утвердження національної культури. «Народні музики Поділля» нам особливо дорогі. Пісенних фестивалів у нас багато. А от музичних – ні. Адже, щоб виховати музикантів, потрібно докласти великої праці та й інструменти потрібні. Гурти сільських клубів – це часто музиканти з різних сусідніх сіл,

32

які за власні кошти добираються на репетиції. Тому ми щиро раді всім музичним колективам, які приїхали з різних районів і принесли весь колорит народної музики рідного Поділля. Я низько вклоняюся таким музикантам. Всі вони працюють на утвердження нашої держави. Що більше таких колективів, то більше надії, що наша Україна буде міцною, і процвітаючою державою. Особливо тепло приймали глядачі виступи дитячих колективів. Переможцями стали зразковий аматорський ансамбль гітаристів «Новий день» і ансамбль домристів з Тульчина. Елегантно, вишукано і майстерно – так можна охарактеризувати виступ маленьких музикантів. Ці ансамблі − неодноразові переможці конкурсів і всеукраїнського рівня. Як зуміла Тетяна Гаврилишина, керівник цих обох чудових гуртів, зацікавити дітей до щоденної праці щоби вони досягли такої майстерності!?

Ззразковий аматорський ансамбль гітаристів «Новий день» Тульчинського РБК

Весільні музики Городківського БК Крижопільського району – Важливо навчити грати дітей професійно, конкурс. Як сказав Віктор Аронович: – Добре що є такі фестивалі та конкурси.

– говорить Тетяна, − тоді вони залюбки біжать на репетиції. І ми дуже старанно готуємося до Адже вони відіграють важливу роль в гуртуучасті в таких конкурсах. Це дає нам натхнен- ванні колективу. Для дітей природньо змагатиня. До того ж мої діти не завжди бачать гурти ся. Це їм цікаво. Тут, в оркестрі, вони стають весільних музик. І вони просто в захваті від та- добрішими, щирішими і більш відкритими. До кої музики. Це важливо, що тут ми ділимося та- того ж, у спільній творчості зміцнюється колекким необхідним музичним досвідом, творчими тив. Нам приємно, що ми вибороли місце. Це наша мистецька дружня перемога. емоціями і знахідками. Гарно виступив і дитячий оркестр «ЧуківА які чудові діти в дитячих оркестрах «Барвінок» з Гонтівки Чернівецького, «Струни серця» ські музики» з Немирова. Потрібно зауважити, з Леухів Ілллінецького районів. Всі чепурнень- що саме в Чукові, в 1901 році, славетний Лекі, в нових сценічних костюмах, гарно грають онтович, створив перший оркестр українських – таких оркестрів немає навіть у містах. І це ж в народних інструментів. То вже пізніше, майже кожному – більше сорока дітей. Керівники ор- через сто років, відомим на Вінниччині музикестрів «Барвінку» – Віктор Грудін та «Струни кантом Валентином Буко в тому ж Чукові, було серця» – Олександр Музика, − музиканти, які створено три дитячих колективи. Один з них – понад сорок років свого творчого життя відда- ансамбль сопілкарів «Чуківські музики». Сьоли роботі з дітьми. В кожного з них великий годні це вже оркестр. Тут є акордеони, баяни, досвід педагогічної праці з дітьми. А нам, ор- скрипки і сопілки. А керує ним викладач Неганізаторам цього дійства, дуже приємно було мирівської дитячої музичної школи Надія Започути від них слова вдячності за запросини на рожець. Зуміла вона утримати гурт, доповнити інструментами та урізноманітнити репертуар. Роботу журі конкурсу, до складу якого увійшли відомі музиканти Вінниччини, очолив заслужений діяч мистецтв України, диригент оркестру народних інструментів Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича Геннадій Никифорович Муращенко. Він привіз з собою великий студентський оркестр народних інструментів Вінницького училища культури і мистецтв імені М. Д. Леонтовича. Майже годину тривав чудовий виступ Студентський ансамбль сопілкарів Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Д. Леонтовтча

Народний аматорський оркестр народних інструментів Джуринської ДМШ Шаргородського району юних музикантів. Це був гарний подарунок − ку перейняти та себе показати, – думку, мабуть не часто можна почути гру такого рівня. Крім всіх конкурсантів, висловив керівник народоркестру ми почули і студентський гурт ока- ного аматорського ансамблю народних інструрин. Юні музиканти з задоволенням демон- ментів Джуринської ДМШ Шаргородського стрували свою майстерність. А нам приємно району Анатолій Копиченський. – Ми завжди було бачити цих студентів у залі. Вони з задо- з нетерпінням чекаємо на «Народні музики Поволенням переглядали виступи конкурсантів. А ділля», на нові зустрічі. Адже так хочеться пояк тільки-но заграли весільні музики то молодь бувати в цій творчій атмосфері серед музиканпочала танцювати. тів, друзів, з якими ми разом колись навчалися Підсумовуючи виступи конкурсантів, Ген- в училищах чи інститутах. надій Муращенко дав всім дуже гарну оцінку: Ось вони які – чудові наші музиканти, не– Сьогодні тут є багато музикантів. І дорос- байдужі творчі особистості народні подільські лі, і діти показують гарну стабільну професій- музики, наші земляки, близькі і просто знайомі ну гру. Зрозуміло, що з дітьми працюють гарні – люди, які попри всі виклики і труднощі життя фахівці, які докладають багато зусиль, умінь, бережуть і передають наступним поколінням натхнення, часу і терпіння. Загалом же, інстру- українські символи-обереги, закодовані в наментальні гурти показали достойний рівень ви- родних мелодіях. Всі вони – люди, обдаровані конавської майстерності, але є нюанси, на які Богом. Дуже важливо, що вони реалізовують ми звертаємо увагу, і це дає нам змогу визначи- свої таланти, творять прекрасне і діляться цим ти переможців». з людьми. Як добре, що у нас є такий чудовий А самі учасники завжди з нетерпінням чека- мистецький захід, як обласний конкурс «Нають на цей конкурс, вважають його своїм про- родні музики Поділля»! фесійним святом. Провідний методист ОЦНТ – Тут навіть не стільки змагання чи призове місце важливі. Тут важливе творче спілкуванНаталія РИМАРЕНКО ня, можливість почути щось нове, якусь задум-

34

Народний аматорський гурт весільних музик «Дебют» Піщанського РБК

Святиня та оберіг села

* Подільські дзвони

С

поконвіку церква була і залишається не тільки окрасою, а й осередком духовності і культури. Недарма у народі кажуть: бідним вважається те село, в якому немає церкви. А село Бабчинці, що в Чернівецькому районі духовно багате, бо є тут дві церкви: Свято-Миколаївська та Свято-Покровська. Ці давні сільські святині є чистим джерелом духовності. Вже майже два століття скликають прихожан на молитву. Свято-Миколаївська церква має свою історію: побудована в кінці XVIII ст., дерев’яна, після пожару в 1813 році була знищена. Через п’ять років на цьому місці відбудована стараннями прихожан та священника Василія Пержинського. З тої пори минуло немало часу. В роки безбожного гоніння церквам було завдано багато шкоди, руйнувань, їх закривали, перетворювали на музеї атеїзму, склади. Не оминув цієї участі і Бабчинецький храм, та, незважаючи на всі труднощі, з Господньою допомогою витримав все. В 1991 році церкву повертають релігійній громаді. Не просто було підняти зруйнований храм, але ще складніше − наповнити його вірою і християнською любов’ю. З Божою допомогою та добрими людьми храм був відновлений. Вже

через кілька років після реставрації, в Свято-Миколаївській церкві знову залунали молитви і мелодійний спів дзвонів полинув над селом. І потягнулися до духовної обителі прихожани, щоб почути Боже слово, помолитися. Нині настоятелем храму є протоієрей Василій (Калитич). Ось вже двадцять два роки веде духовним шляхом своїх прихожан до спасіння. Найбільша радість священика, коли, сіючи духовні зерна в людські душі, бачить плоди своєї праці. Для батюшки Василія найдорожче – це його прихожани, для яких він є духовним наставником: кожного вислухає з терпінням, дасть слушну пораду або просто підбадьорить добрим словом. Він з відкритим серцем зустрічає всіх, хто вперше приходить до храму. А ще від усього серця бажає, щоб всі люди були в мирі з усіма, допомагали один одному та робили добрі справи, чому вчить нас і Господь. Височить в центрі Бабчинець храм, зовні такий суворий і простий, віками намолений. Оберігає жителів села, бо промислом Господнім отримав великого молитовника та ходатая перед Богом − святителя Миколая Чудотворця, на честь якого він і названий.

Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Народжений для краси

15 вересня 2016р. у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського відбулось нагородження цьогорічного лауреата премії імені Михайла Коцюбинського – професорки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.М. Коцюбинського, доктора педагогічних наук Ольги Куцевол за посібник «Вивчення життя і творчості Михайла Коцюбинського через рецепцію літературних і літературнодокументальних джерел». Із тих глибин, куди чужинцям зась, Де українське залягло коріння, Він перли-самоцвіти брав весь час, Оздоблюючи всі свої творіння

Василь Рудий «На багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі…» 17 вересня (5 вересня за старим стилем) народився майбутній письменник Михайло Коцюбинський. Потім були Радівці, Бар, Шаргород, Тростянець, Вінниця, Лопатинці, Чернігів, Житомир ... Європа і знову Чернігів…Географія життя видатного письменника добре відома усім. Так само доступні для кожного його твори, щоденники, листи. Маємо документальні спогади про Михайла Михайловича, маємо й літературні інтерпритації його життя. Немало прозаїків, поетів писали про Коцюбинського, досліджуючи його життя і творчість. Але, щоб ознайомитись з усім, що написано Коцюбинським, про Коцюбинського, під враженням Коцюбинського – потрібні, мабуть, роки, і навряд чи пересічний читач, який цікавиться Михайлом Коцюбинським, матиме змогу осягнути таку кількість літератури. Особливо велика потреба у такому узагальненні у старшокласників, студентів, викладачів, тому й не дивно, що саме викладачка взялася за таку важливу і складну 36

роботу – спробу висвітлення життя і творчості М.Коцюбинського в художньо-біографічному та літературно-документальному вимірах. Автором було опрацьовано 329 (!) джерел: монографій, спогадів, листів, віршів, літературних творів тощо. І з цього огрому інформації сплетено канву життя, особистого і творчого, Михайла Коцюбинського. До того ж, окремими главами розглядаються епістолярна спадщина письменника, його вплив на творчість інших митців. Ще один розділ – увічнення пам’яті письменника на карті України, в літературних преміях, у віршах. Навіть про пам’ятні місця, пов’язані з Коцюбинським, розповідається у виданні: музей у Вінниці, в Чернігові, в Сімеїзі, в Бару, в Шаргороді, в Криворівні, а також музей повісті «Fata morgana» у с.Вихвостові Чернігівської області, камінь Коцюбинського у Вінниці, криниці й дерева письменника, пам’ятники Сонцепоклоннику. Ця праця – справжня данина любові і шани великому Майстру слова. Так, він поетом був, бо в кожнім слові Світіння доброти і чистоти. Маленькі, стислі аркуші поштові – На них у Вічність він писав листи А. Кацнельсон Наталя СЕНТЕМОН

Фото Михайла Діденка

Заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

38

40

Ровесники Незалежності Ангеліна РИМАР

Розпочала роботу в галузі культури на посаді інструктора з клубної роботи Гайсинського районного Будинку культури. В даний час займає посаду керівника танцювального колективу. Поряд з основною діяльністю надає практичну допомогу керівникам хореографічних колективів району у постановках народних танців.

Володимир ЗАХАРЧУК

Працює в Тульчинському училищі культури викладачем циклової комісії народно-пісенного мистецтва, керівник студентського вокального ансамблю «Юність», учасник народного аматорського фольклорно-інструментального ансамблю «Кобза» Тульчинського училища культури, учасник народного гурту «Заграва» Тульчинського РБК.

Вікторія ХУХЛЕЙ

Впродовж десяти років − солістка народного вокально-інструментального гурту «Шанс» Будинку культури смт Вендичани. Закінчила Могилів-Подільський медичний коледж, на даний час − студентка Буковинського державного медичного університету м.Чернівці. В 2006 році закінчила міську музичну школу по класу хорового співу.

* Пам’ять

Життя, сповнене любов’ю 5 серпня 2016 року працівники культури Хмільницького району, жителі міста проводжали в останню путь колишнього начальника відділу культури Хмільницької райдержадміністрації Олександра Миколайовича Попова. Перестало битися серце світлої людини, талановитого організатора, актора, режисера, який понад 40 років свого життя віддав служінню Її Величності Культурі. …А спомин – це таке щось неповторне, Таке щось невимовне і сумне, Що коли він крилом своїм огорне, То це уже ніколи не мине. Це цілий світ, якийсь інакший вимір, Який ніколи нас не полиша. А може, спомин – це далекий вирій, Де вже посмертно гріється душа?.. … Тебе немає. Але є мій спомин. Я не згадаю, ні. Я спом’яну. Ліна Костенко

майстерному виконанні Олександра Попова із однойменної комедії І.Карпенка-Карого. А ще були ролі у виставах «Солдатська вдова» М.Антілова, «Барабанщиця» А.Салінського, «Країна Айгуль» М.Каріма, «З легким паром» Е.Брагінського, «Леся» М.Андрієвич тощо. Коли у 1969 році сталася пожежа і вщент згорів районний будинок культури, найголовнішим завданням для Олександра Миколайовича Попова стало будівництво нового приміщення головного закладу культури району. Не один день і місяць виношував він мрію спорудити сучасний ортаючи сторінки історії галузі куль- палац мистецтв з репетиційними кімнатами, метури Хмільницького району, спілку- тодичним кабінетом, великою глядацькою залою ючись із талановитими хмільнича- та ошатним фойє. Можна лише уявити, скільки здоров’я і нервів було понами, кожного трачено під час цього будівразу згадую Олександра ництва. Але ж і не марно: Попова. Адже його ім’я у 1983 році урочисто віднерозривно пов’язане з чинилися двері новозбудохмільницькою культурою, ваного районного будинку з її успіхами, перемогакультури, який став окрами, творчими здобутками сою центральної частини на небосхилі Вінниччини Хмільника! І завирувало у культурної. ньому творче життя. Росіянин Олександр ПоМаючи вроджений тапов народився 25 жовтня лант лідера та неабиякі 1939 року в селі Плотниорганізаторські здібності, ковому Томської області. Олександр Попов завоюУ 1959 році розпочав свою вав заслужений авторитет трудову діяльність в Київсеред колег – працівників ському науково-досліднокультури району. Тож згому інституті різноробочим дом, в березні 1987 року, геолого-розвідувальної Олександр Миколайович партії. Далі була служба був призначений на посаду в армії, а після цього доля завідуючого відділом кульйого закинула на Вінниччитури. Як керівник, він міг ну, у мальовничий Хмільби просто здійснювати заник. З 1966 року Попов гальне управління галуззю. почав працювати водієм, Але це був би вже не Попов. методистом, художнім кеА Олександр Миколайович рівником, а пізніше – дизапочаткував цілий ряд раректором Хмільницького йонних свят та фестивалів районного будинку культународної творчості, серед ри. Заочно закінчив ХарОлександр Попов яких – районний конкурс ківський інститут культури. Так іноді буває, а чи, може, Бог так дає людині: української пісні, свято козацької пісні. Ці рашукаєш себе в одному, іншому, аж раптом – зна- йонні свята за участі аматорських колективів теходиш таку роботу, яка стає для тебе сенсом жит- риторіальних громад району і сьогодні збирають тя. Отак і сталося з Олександром Поповим: раз любителів та поціновувачів народної пісенної переступивши поріг Хмільницького РБК, вже не творчості, бо з легкої руки Попова отримали порозлучився з культурою до останнього подиху. стійну прописку в районі і стали традиційними. Серед безлічі добрих справ Олександра МикоСкільки концертних програм ним було підготовлено, скільки ролей зіграно в народному театрі, лайовича варто згадати і створені за його ініціаде Олександр Миколайович був найактивнішим тиви та сприяння кіностудію «Гіпаніс» та аматоручасником! Донині пам’ятають хмільничани об- ський хоровий колектив ветеранів війни і праці, раз «уродзоного шляхтича» Мартина Борулі у які нині з честю носять почесне звання народно-

Г

42

Коли ми були молоді... (О. Попов крайній ліворуч) го аматорського. Олександр Миколайович також ше переступила поріг Хмільницького районного ініціював проведення районного свята працівни- будинку культури. Олександр Миколайович огорків культури, районного конкурсу родинної твор- нув мене батьківською увагою і турботою. Дочості, який згодом набув статусу обласного. А поміг молодому дівчаті адаптуватися, терпляче ще – сприяв проведенню на базі Хмільницького вводив у курс справ і навіть знайшов житло. Заврайону обласного фестивалю-конкурсу народних дячуючи йому, я серцем прикипіла до Хмільницьаматорських театральних колективів «Театральна кого РБК, який став для мене другою домівкою. весна». Та всіх добрих справ Попова і не злічити! На роботі бувало по-всякому: іноді помилялися, Багатогранна особистість, справжній профе- іноді запізнювалися, іноді підводили керівництво. сіонал, він щедро ділився своїми знаннями та Але жодного разу Олександр Миколайович не піддосвідом із колегами. Гарна творча співпраця в вищив тон, жодного разу нікого не принизив. Навіть після виходу на пенсію, Олександр Поті роки єднала Тульчинське училище культури із Хмільницьким районом. Завдяки невтомному пов був бажаним гостем на наших заходах, різОлександру Попову, Хмільницький районний бу- них районних святах, творчих вечорах. Він жив динок культури та кращі сільські клубні і бібліо- культурою! Довіку буду з вдячністю згадувати течні заклади району стали школою передового його добру науку... Павло Дубовий – музикант, хормейстер, ведосвіду, своєрідними методичними центрами, де студенти на практиці мали можливість оволодіва- теран галузі, керівник народного аматорськоти таємницями майбутньої професії. Неодноразо- го хору ветеранів війни та праці Хмільницьво студенти хорового відділу училища подорожу- кого РБК: – Людина етичної поведінки та глибоких есвали шевченківськими місцями Хмільницького району, записували від місцевих жителів старо- тетичних смаків, Олександр Миколайович Попов винні українські народні пісні. І завжди ними опі- умів відрізняти талант від посередності. Він кувався Олександр Миколайович Попов. Він з вирізнявся чуйністю, теплотою та добротою любов’ю і повагою ставився до ветеранів, а для у спілкуванні з підлеглими. Вмів прислухатися багатьох молодих працівників культури був не до думки опонента. Олександр Попов усім своїм просто керівником, а мудрим наставником, який життям та творчою діяльністю заслужив повагу і шану всіх людей, які мали щастя з ним спілпо-батьківськи підтримував і вів по життю. Ми спілкувалися із колегами, ветеранами га- куватися. Це був справжній керівник, добре лузі культури, які не один десяток літ працювали знаний та авторитетний у професійних з Олександром Поповим. До уваги читачів нашо- колах. Його поважали за врівноважений стиль керівництва. го часопису – декілька їхніх спогадів. Маю велику честь бути керівЛідія Онищук – ветеран галузі культури, художній керівник Хмільницького РБК з май- ником хору ветеранів, біля витоків же 50-річним трудовим стажем і одним-єди- якого стояв Олександр Миколайович. Ми завжди пам’ятаємо про ним записом у трудовій книжці: – Олександр Миколайович Попов – мій пер- це і своєю творчістю ший керівник. В квітні 1967 року після закінчення складаємо шану нашому Тульчинського культосвітнього училища я впер- «хрещеному батькові».

Царство Небесне Олександру Попову. Віра Надольна, заслужений працівник культури України, в недавньому минулому – голова обласного комітету профспілки працівників культури: – Не можу говорити про Олександра Попова в минулому часі. Як зараз – перед очима його світлий погляд, струнка постава, щира посмішка! Нині багато мовиться про нові підходи, інновації, креативне мислення, а Попов вже у ті далекі 70-80-ті роки, коли і не чули про ці поняття, перерісши свій час, як це буває із талановитими особистостями, впроваджував нові форми і методи роботи, був генератором нових ідей. Із захватом згадую, як неперевершено проводив Олександр Попов вечори «Від усієї душі», конкурси «Кращий за професією». Високий професіонал, справжній інтелігент, Олександр Миколайович Попов любив людей і від природи був наділений вмінням товаришувати. Як жаль, що такі прекрасні люди покидають нас… Світла йому пам’ять! Кажуть, що народження людини – це подарунок Бога, а подальше наше життя – це вже наш подарунок і подяка Всевишньому. Олександр Попов гідно прожив земне життя, тож, впевнена, постав перед Ним з чистою незрадливою душею, світлими помислами і добрими справами. Це справжні дарунки Господу. …Того спекотного серпневого дня сотні хмільничан прийшли провести Олександра Миколайовича Попова туди, «де немає ні печалі, ні сліз, ні ридань, але життя безкінечне». Туди, де він буде вічно, але вже «в іншій формі існування», як писала Ліна Костенко. Тужила дружина Зоя Миколаївна із синами Олександром та Андрієм, сумували онуки, колеги, друзі, сусіди. Теплими спогадами про Олександра Попова ділилися Хмільницький міський голова Сергій Редчик, директор районного будинку культури Анатолій Горбатюк, квіти і низький прощальний уклін побратимові надіслали друзі і колеги, ветерани, заслужені працівники культури України Василь Демідас із Калинівки та Микола Романов із Іллінець, глибокі співчуття родині покійного висловив народний депутат України Петро Юрчишин,

Олександр Попов у виставі М. Андрієвич «Леся» полум’яні вірші поетеси Жанни Дмитренко, сповнені болем втрати, летіли, здавалося, не лише над хмільницьким кладовищем, а над цілим світом: Він так високо ніс цю культуру – Олександр, незабутній Попов. Ні хмаринки, а в душах понуро: Не здолав цю біду, не зборов. Ляже пухом земелька хмільницька – Все життя працював саме тут. Він простив – і йому хай проститься За любов його і доброту. Пом’януть славну, щиру людину – І Хмільник, і рідня, й земляки. І залишиться пам’ять нетлінна Навіки, навіки, навіки.

… А назавтра – настане новий день і принесе з собою нові радощі і нові турботи. І все буде ніби так само, як і раніше, як і завжди. А пізніше прийдуть нові свята і концерти, будуть нові фестивалі і конкурси. Лише не буде більше з нами цього світлого сонячного чоловіка – Олександра Миколайовича Попова – справжнього працівника культури. Не лише за дипломом, а й за покликом душі… Тож пам’ятаймо! Василь Демідас та Олександр Попов 44

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

ПЛЕНЕР У КРУПОДЕРИНЦЯХ

Тут барви осінь підбере до вересневої палітри, Тут в кронах молодих дерев ще заховалась зелень літа, Та ясени і берестки уже в багряному цвітінні, Лягають золоті мазки на полотно стежок осінніх. Жанна Дмитренко

O

бласний пленер народного малярства у Круподеринцях Погребищенського району відбувається щороку. Тут, на садибі графа Миколи Павловича

– річкою Рось з її кучерявими берегами, могутнім млином, будинком Ігнатьєвих, всім тим, що стало свідком епохи, століть минулих. Митці, які взяли участь у нинішньому пленері, згідно з визначеною темою, творили картинки українського побуту і народної традиції. Заслужений майстер народної творчості України Іван Горобчук з Вінниці (родом з Мончина Погребищенського району) написав у ці дні дві роботи – «На сільському подвір’ї» та «Воли з гарбузами». Вінничанин Василь Слободянюк створив портрет «Юна Настя Присяжнюк» (відома подільська фольклористка) і народну картинку «Круподеринецький хазяїн». Слід сказати, що позаторік митець взяв перше

Учасники та гості пленеру Ігнатьєва, дипломата, національного героя Бол- місце в конкурсі «Столичні ініціативи», розгарії – час ніби зупиняється. З краєвиду ранньої малювавши образ господаря сільського двору, осені, настояній на терпких пахощах чорно- величенного півня, що на нього зглядались кибривців та хризантем, погляд вихоплює куполи яни і гості міста. Відомий різьбяр з села Андрухраму Різдва Богородиці, колись збудованого шівка Погребищенського району, автор состараннями і коштом шляхетного Ігнатьєва. тень шкрябанок (вид писанки) Петро Печаль золотих кленів і дубів, що їх, здається, Пипа вирішив спробувати себе і в не торкнули вітри історії, таємнича краса сумо- малярстві. Його пастелі «Хризанвитого осіннього урочища спонукає до розду- теми», «Морозець», «Чорнобривці» ваблять око земною красою, мів, які хочеться перенести на полотно. І кожен, хто приїхав на закриття цієї куль- позірною простотою, а «Калина турно-мистецькою акції, міг досхочу намилу- на садибі Ігнатьєвих» ватися мальовничими куточками на полотні передає щемке почуття

ностальгії, туги за рідним краєм тієї родини, якій довелось поневірятись по світу у буремному XX столітті. Молодий майстер з Оратівщини Сергій Бугай, окрім декоративного розпису «Одвічне дерево життя», створив ще й народну картинку з весільного обряду «Введення в дім з музиками», а також роботу «День і ніч», де чорний і білий воли символізують зміну дня і ночі. Всі сюжети неперевершеного майстра різьблених полотен та картин в стилі народного малярства погребищанина Олександра Шульганя Іван Горобчук «Везуть гарбузи аж тріщать вози» зазвичай обрамлені вінками із квітів. Нині Олександр написав картини намоленому храмі Різдва Богородиці, лише під «Чорнобривці», «Панський млин», «Круподе- час однієї культурно-мистецької акції. На урочисте закриття пленеру приїхали ринецький храм», що його називають маленькою Візантією. Цей храм, розписаний колись очільники району: голова РДА Іван Вінник, гохудожником Марценковським, пережив всі ка- лова Погребищенської районної ради Сергій таклізми і гоніння минулого століття, щоб нині Волинський, які у своїх виступах висловили знову постати осередком духовності і пам’ят- готовність підтримувати культуру. Круподерикою культури. Біля храму височить пам’ятник нецький сільський голова Василь Мельник дягероям Цусіми (адже там загинув син господа- кував митцям і благодійникам, які взяли на себе ря), а в церковному склепі – мармурові гроб- організацію побуту митців. Анатолій Огірчук, ниці, де покоїться прах Миколи Ігнатьєва, його колишній директор Круподеринецької школи, нині вчитель у Погребищі, розповів про краєздружини та доньки. Здобутки нинішнього пленеру – роботи навчу роботу серед учнівської молоді. Тетяна Омелянівна Цвігун, заслужений прахудожників розмістили надворі, виставивши вздовж під стінами садиби Ігнатьєва разом з по- цівник культури України, директор обласного лотнами, написаними торік, щоб люди знали, центру народної творчості, ініціатор пленеру, скільки натхнення черпає митець лише в одно- вручаючи подяки та подарунки митцям, нагому подільському селі Круподеринці, в одному лосила у своєму виступі на тому, що здобутки

46

− любов до рідного села, до батьківської землі. Начальник відділу культури і туризму Погребищенської РДА, заслужений працівник культури України Галина Кравчук задушевно і проникливо вела це свято духовності, яке щоразу збирає стільки поціновувачів прекрасного. Учасники свята після завершення урочистостей відвідали храм Різдва Богородиці, поклали квіти на могили, спілкувалися з жителями Круподеринець та погребищанами і ще довго говорили про родину Ігнатьєвих, у якої треба вчитися, як любити рідОлександр Шульгань «Панський млин» ний край, як вибудовувати стосунки інтелігенції народної культури – це якраз те, чим цікаві ми з народом. Коли в садибу Ігнатьєвих приїхала у світі – не масовою культурою, а саме цими невістка Наталя Мещерська, Микола Павлович полотнами, цією неповторною різьбою, цими послав її знайомитися з селянами. Княжна захонародними піснями. Це треба розуміти владі дила в кожну хату і віталася зі всіма. Мудрість і підтримувати.Слід докласти чимало зусиль, і людяність – от чого нам не вистачає сьогодні. А картини митців, створені під час пленеру, щоб впорядкувати садибу. Адже в інших країнах такі місця стають туристичними об’єктами. займуть почесне місце в музеї Насті ПрисяжА ми і досі не навчились шанувати своє, рідне. нюк у Погребищі, у фондах Вінницького обласЯкщо ми хочемо, щоб нас поважали у світі, то ного центру народної творчості. Ще одна мисмусимо заявляти про себе самовідданою пра- тецька подія відбулася на теренах Вінниччини, цею, творчістю, дбайливим ставленням до на- даруючи натхнення та відраду своєю духовною наснагою, такою потрібною для творчості, для родних традицій. Народний аматорський жіночий вокальний усвідомлення нашої самодостатності, нашого ансамбль «Берегиня» та фольклорний колектив духовного утвердження у непростий час. «Калина» Павлівського СБК (керівник Любов Жанна ДМИТРЕНКО Савлук) співали українських пісень, що в них

48

Сергій Бугай «Заступ»

Д

Ратушняк – це ціла епоха…

овелося мені по роботі побувати в За господинею прожогом вбігають до хати іще селі Хоньківці саме на свято Покро- двоє… − Колись були хазяями, худобу тримали, ви Божої матері, що від торішнього року поєднується з Днем захисника свині. А тепер усе наше господарства – шість котів, − усміхається дідусь. України та Днем Козацтва. − Прибиваються хтозна звідки, а ми їх Тож в просторому залі Будинку культури зібралася сільська громада, аби вшанувати своїх жалієм, підгодовуєм… Уже з цього роблю собі висновок, що Ратушгероїв – вояків АТО та колишніх афганців. На жаль, з учасників Великої Вітчизняної війни няки – люди чуйні, навіть сентиментальні. Поки я знайомилась з тим котячим поговже нікого в селі не зосталось – хіба що сталівʼям, звідкілясь, з поренькі вдови, котрі теж таємних хатніх куточків були сюди запрошені. тітка Дуня дістала доНеподалік мене в залі брячу пачку пожовтілих сидів чоловік з пишним, від часу, переважно чорале білим-білим, як осінно-білих фотографій. ній туман, чубом. ГлибоОй, скільки ж їх тут! кі зосереджені очі, інтеТа коли ж все це перелігентне обличчя. І хоч дивитися!? Як я встигла він не належав до жодзрозуміти, це були лише ної воєнної ветеранської робочі моменти з житкатегорії, але односельці тя колишнього директакож вшановували його тора Хоньковецького квітами і Подякою – за Будинку культури Анабагаторічну працю на толія Ратушняка. Тут і ниві культури і з нагоди учасники духового орнаступаючого 80-літкестру, і агітбригада, і нього ювілею. Це був хоровий колектив, і воАнатолій Васильович кальні (чоловічі, жіночі, Ратушняк. дитячі…), і танцювальПредставляючи його ний, …і солісти… переповненій залі (хоч − Та де ж ви стільйого й так усі знають), ки тих артистів назбизавідуюча бібліотекою рували? – дивуюся. Ганна Ткачук сказала: − Чи то ж з довко«Я працювала на ниві лишніх сіл ще приходикультури з Анатолієм ли? Васильовичем 20 ро− То все наші, хоньків. Це добрий, чуйний, ковецькі – не без горввічливий чоловік. Він дості коментує кожну ніколи не опускає руки. світлину Анатолій ВаА душа його завжди сильович. світиться. На життєвих Слово за словом – дорогах він не розгубив Анатолій Ратушняк і господар поринає у свою людяність.» своє далеке дитинство, Зацікавила й мене особа Ратушняка. І от з директором районно- обпалене затяжною війною з німецько-фаго Будинку культури «Дружба» Миколою Но- шистськими загарбниками. Жили вони до того вицьким ми їдемо до села з дещо кумедною у Жмеринці. Батько був на посаді інспекназвою – Хоньківці. Допиталися до садиби тора фінвідділу. Тож коли довелося Ратушняків. У воротях зустріла усміхнена го- евакуйовуватися, він з колегами насподиня Олександра Павлівна (по паспорту), самперед мав відправити важлиа по-родинному, по-сільському тітка Дуня… вий архів фінвідділу. А вже потім в невеличкій хаті – тепло, затишно, пахне су- – сім’ю. Кіньми – Анатолій з татом шеними травами. Край столу сидить господар. Поруч, смачно розтягнувшись на лежанці, дрі- верхи на одному, а мама – на має випещений кіт Тімка. А на іншому ліжку другому, вони ледве – ще один мурлика, а під столом іще один… добралися до Дніпра.

Хоньківські музики Під шаленим бомбардуванням поромами переправились через Дніпро в районі Кременчука. Батько отримав важке поранення. Уже в Киргизії, де знайшла сім’я притулок на час евакуації, батька не стало. Через роки поневірянь, нарешті, вони з матірʼю повернулися до Хоньковець, де їх чекала сплюндрована загарбниками земля. Військову службу Анатолію Ратушняку також довелося проходити в Середній Азії – був

50

і Узбекистан, і Туркменія. Навчався у ШМАСі на авіатора. Та доля розпорядилася по-своєму. Мабуть, таки на роду було написано хлопцеві не на літаку в небо злітати, а на крилах свого унікального музично-пісенного таланту. Поки вийшов він на пряму дорогу культпрацівника довжиною у 25 років, то довелося попрацювати і їздовим, і в будівельній бригаді, і навіть ветеринаром…

Маестро Ратушняк перед хором

Виступ агітбригади перед односельчанами Та як би не стомлювала буденна колгоспна ном – син з іншого. праця, вечорами і в свята парубоче серце і руки Олександра Павлівна згадує, як споряджала повністю віддавалися музиці. свого чоловіка на роботу чи на якісь семінари Розважав сільську молодь віртуозною грою до району: − Оце найбілььше мені в памʼяті засіли на мандоліні і на балалайці, на гітарі і на баяні, рівненькі й гострі рубчики на штанях. Боронь на кларнеті, на баритоні, на тенорі… За це, мабуть, і вподобала буйночубого Боже, щоб мій Анатолій Васильович в непрастрункого парубка майбутня дружина Дуня. І з сованому костюмі в село вийшов. Сказано – арармії три роки чекала… і в заміжжі сина Васи- тист… А голодним скільки ходив? – не тому, ля подарувала, котрий, як і батько, став затятим що в хаті не було наварено, а тому, що часу не музикою. Обидвох їх і можна бачити на отих мав. Як бачимо, Анатолій Васильович самотудавніх світлинах – батько акомпонує хорові, а син – за диригента; батько з одного боку з бая- жки розкрив одну за одною пелюстки своїх талантів. Та час вимагає певної освіти. Спочатку це були 10-місячні курси при Могилів-Подільській музичній школі. Згодом за рахунок колгоспу навчався в Сороцькому училищі культури в сусідній Молодові. На долю Анатолія Ратушняка випало чимало потрудитися на будівництві. Це і власний добротний дім, котрий батьки уступили єдиному синові; і новий будинок культури, що й

З юними співаками

гий дім. Тут і гуртки художньої самодіяльності, і любительські об’єднання за інтересами, і фільми, і танці… А які велелюдні були свята – чи то державні, чи то обрядово-звичаєві! Ветеран культосвітньої праці згадує колишніх наставників – завідувачів районним будинком культури Бориса Ілліча Остромогильського, Марію Василівну Рябеньку, директора районного будинку культури «Дружба» Михайла Ісаковича Біндера. Дякує і теперішньому керівнику сектору культури і туризму РДА Ларисі Василівна Хухлей та директору районного будинку культури «Дружба» Миколі Максимовичу Новицькому, що не забувають. Ось і на 80-літній ювілей завітали з щирими словами і квітами. Звучали на цьому ювілейному вечорі і віршовані рядки автора цієї розповіді:

Виховуємо послідовників нині вражає своїми масштабами. Окрім клубної сцени, Анатолій Васильович п’ятнадцять років працював за сумісництвом музичним керівником в середній школі і в дитячому садку. Тож, як кажуть, власноруч кував творчі кадри для своїх колективів. Бо чимало таки його вихованців або залишалися в рідному селі, або поверталися після навчання чи служби в армії. Для жителів Хоньковець клуб – це наче дру-

Було всього в Вас на життєвій ниві – Колгосп і армія, училище в Сороках, І кожен рік Ви гідно так прожили, Сьогодні вже вісімдесят, нівроку! В селі до Вас з пошаною й поклоном Звертаються завжди дорослі й діти, Ви – гарний батько, і сусід, й наставник, То ж як тут нині з Вами не радіти? Талантів сотні й тисячі розкрились За всі роки, що Ви тут працювали: Агітбригада, танцюристи, вокалісти… І в хорі Вашому охоче всі співали. Подяк, дипломів, грамот – не злічити За працю гідну, чесну і натхненну. Усіх, кого навчили Ви красу любити, В селі сьогодні знають поіменно. Приймайте наші квіти й побажання, Хай кожен день Ваш світиться від сонця! Здоров’я Вам козацького й удачі, Щоб радість посміхалася в віконця! …Сонце вже перекотися за густі крони придорожніх верб, а наш співрозмовник ніяк не міг вичерпати криницю своїх спогадів. Коли людина постійно жила в напрузі, в пошуках, в бажанні приносити іншим людям радість, то й згадувати є що. Я ледве встигаю занотовувати у блокнотик. А тут ще до хати навідується сільський голова Сергій Іванович Побережник. − По селу пішла чутка, що до вас гості з району приїхали, − привітавшись додає голова . − То ж я подумав, може й моє слово пригодиться? І став він розповідати, як ще хлопчаком до клубу бігав, аби послухати віртуозну гру Ратушняків, та як у школі Анатолій Васильович навчав їх хоровому співу. − Напишіть так, що цей чоловік є совістю, і гордістю нашого села, і найкращим прикладом для молоді. Ратушняк – це ціла епоха духовного відродження. І це влучно сказано – ціла епоха, що продовжує жити у цих світлинах і в пам’яті старшого покоління Хоньковець та довколишніх сіл.

52

Думки ветерана

Марія ГОЦУЛЯК

Натхненна історія і сьогодення

«Подільського оберегу» «Що в камені твоїм, митець, Що скаже віковічний камінь, Як душу виріже різець…»

З 1 по 13 серпня у Державному історико-культурному заповіднику «Буша», створеному в однойменному селі Буша Ямпільського району відбувся ювілейний, тридцятий пленер скульпторів-каменотесів «Подільський обеапевне, для того, щоб каміння ріг». Тридцять років! Мало це чи багато? За почало промовляти до вас так, тридцять років не з’явиться нове родовище аби ви відчули і зрозуміли його каменю чи новий океан, але може вирости чу– не теба шукати по закордонах чогось над- довий молодий сад, або нове покоління таланозвичайного. Адже надзвичайне знаходиться витих митців, які об’єднуються для того, щоб вписати свою стопоряд. Так, для рінку в книгу твотого, щоб відчути рення історії ріддушу каменю, не ного краю. Своїм треба їхати за трикорінням пленер дев’ять земель – сягає далекого приїдьте до Буші!

1986 року, коли Наш, єдиний на молоді талановиті Вінниччині, ісскульптори об’єдторико-культурналися під егідою ний заповідник громадської орга«Буша» знахонізації «Оберіг». диться у ЯмпільІ не було жодного ському районі. року, щоб пленер І ця незвичайна не відбувся! Намісцина захована віть у нелегкі 90у квітучому уроті. За тридцять рочищі чудового ків створено біля Придністров’я. трьохсот скульТут повсюди, птур, які прикраніби їх хто розшають міста і села губив, розкидані по всій Україні. величезні брили Тридцятий каменю пісковику. Організатори свята біля «Ліри Леонтовича» пленер… У Буші, Здається, що впрояк завжди, особлидовж тих мільйонів років, які він визрівав, цей камінь увібрав в ва аура – аура творення чогось надзвичайного, себе і сонячне світло, і яскраві миготіння бли- таємничого і прекрасного. Незламний козацьскавок, і сіль та життєдайну силу води, і навіть кий дух тут відчувається і в подихах вітру, і в краплі крові, які були пролиті не раз захисни- кожному, навіть невеличкому, камінчику. І саме ками цих легендарних місць. А ще, напевне, і зараз нам дуже потрібен цей незвичайний комрії митців, зачарованих цією таємничою міс- зацький дух. Адже цього року співпало три циною.

Н

Сергій Жолудь біля свого творіння

54

великих дати! Це День Незалежності України, 30-й пленер і 100-річчя з дня першого виконання тепер всесвітньо відомого «Щедрика» Леонтовича професійним колективом. Ще тільки плекаючи думку про участь у пленері, скульптори вже народжували ідеї створення скульптур. А цьогорічною темою пленеру була «Музика Миколи Леонтовича в камені». Здавалося б – музика і камінь… Що ж може бути спільного? А спільне – це натхнення. Спільне – це митець! Як пісня оживає у вустах співця, так камінь оживає під різцем скульптора. Тут щиро раді всім, хто завітає на цю священну землю. Тож вельми тішилися, зустрічаючи учасників пленеру не простого – ювілейного – а їх було п’ять. З кожним я познайомилася. Молоді, завзяті, натхненні. Знаючи наперед тему пленеру кожен приїхав сюди, вже маючи свої творчі задуми. За два тижні пленеру, вони зуміли втілити їх в життя.. Крім того, ці молоді скульптори, немов чарівники, бачили у камені то вертку ящірку, то малесеньку пташиночку, яка присіла на мізинчику кам’яної руки, довірливо притулившись до пальців, ніби знала, що ця рука не скривдить її малесеньку і беззахисну, і хазяйновиту білочку, і розважливого равлика… По черзі підходжу до кожної скульптури, знайомлюся, тому, що це вже не просто камінь – це камінь, що ожив від доторку руки майстра, це камінь, в який перевтілився задум, а творці ще прагнуть здути якість пилинки, довершити вже й так майже ідеальні лінії скульптур. Наче біля маленьких дітей схиляються вони над своїми творіннями.

Денис Шиманський – молодий скульптор із Луцька представив на суд глядачів свої скульптури, серед яких – «Зерна подільського Орфея» − це долоні, повні зерен пшениці, а на кожній зернині – маленька нота – символ єднання матеріального і духовного. Воно має бути єдиним цілим. А тому так і хочеться промовити: У долонях – зернятка – щастя золоте, Нехай кожне зернятко колосом росте… А скульптура ще одного молодого автора Сергія Жолудя із Запоріжжя «Благословенний хор» − це камінь, що втратив спокій, бо біля нього хочеться долучитися до тих голосів, які вчуваються мені, і разом із ними заспівати нашого чарівного «Щедрика». Благословен, хто творить, хто співає, Благословенний кожен Божий дар, Ця пісня, що від каменя лунає, Наче дари, що клали на вівтар. Чудова робота майстра зі Львова Яреми Миська «Ліра Леонтовича» вабила до себе музикантів. Дивлячись на неї, захотілося промовити: І знову озовуться струни ліри… Яке прекрасне творення митця! Молитви нам, любові, щастя, віри І музики, що зцілює серця. Що більше можна додати до характеристики скульптури? – Це дитя майстра, яке він створив з любов’ю! Про скульптуру «Різдвяний ангел» львівʼянина Назара Ткаченка теж можна багато розповідати. Там на нотному стані, який продовжує крила ангела, наче малесенькі пташечки, роз-

«Різдвяний ангел» Назара Ткаченка містилися ноти всім відомого «Щедрика» - сіля-сі-соль, сі-ля-сі-соль… А найбільше бажання – звернутися до Ангела: Ангеле білий, ангеле милий, Просто із неба злети! Нашу родину, всю Україну Ти захисти, захисти. В’ячеслав Пастернак з Вінниці вирішив, що потрібне щось особливе – і тому з-під його різця народилася скульптура «Джерело натхнення» Велична жінка з сонцем-короною, з рук якої народжуються ручаї істини, що зцілюють і наповнюють душу: Спитаєте: А хто це на імення? Не добирайте вишуканих слів: Це джерело великого натхнення, Що живить спраглі ручаї митців.

Саме ці п’ять робіт стали основним надбанням цього пленеру. Ці творчі роботи стали символами сьогодення. Вони мали народитися саме тут і саме в цей час. Древнє каміння Бушанської землі здавалося, чекало цих талановитих рук тисячоліттями, щоб тепер з року в рік являти з каменю ці незвичайні скульптури, які прагнуть розповісти про велику і величну історію. Оборона бушанської фортеці показала незламність українського духу, його велич і волю, навіть закінчившись поразкою. На закриття фестивалю завітали гості і з ближніх районів і з Вінниці, і просто люди, які люблять свою землю, цінують прекрасне. Вони в захопленні знайомляться з новими мешканцями заповідника – цьогоріч створеними скульптурами. На урочистому закритті своїми враженнями від побаченого поділилися заступник начальника обласного управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Валентина Троян, директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, голова Ямпільської районної ради Сергій Гаджук. Слова вдячності і захо-

плення прозвучали на адресу скульпторів і від директора Державного історико-культурного заповідника «Буша» Олександра Пірняка. За тридцять років існування і проведення пленеру скульпторів-каменотесів тут виросло вже не одне творче покоління, творили цілі родинні династії, працювали батьки, їхні діти і навіть онуки! Біля витоків фестивалю стояли Олексій та Людмила Альошкіни, а тепер працюють їхня дочка Дарина та зять Гордій Старух. Метр «Подільського оберегу» Олександр Пірняк також передав своїм синам Миколі та Віталію любов до каменотесного мистецтва. Іван Бугай теж пішов слідами свого талановитого батька Андрія. Родина Миськів зі Львова – учасники пленерів вже теперішніх років вражають талантом та відданістю справі каменотесного мистецтва. Як багато імен, які залишили часточку своєї душі у скульптурах тут, у Буші: Георгій Чуєнко, Максим Степанов, Василь Слободянюк, Олександр Коваль, Микола Велідов, Юрій Кафарський, Федір Панчук, Володимир Слубський, Віктор Крижанівський, Сегій Донченко, Роман Романенко, Анатолій Фацул, Володимир Титаренко… і це ще не повний перелік митців, які під палючим дністровським сонцем творили історію в камені. Тут закохувалися, створювалися нові родини, народжувалися нові ідеї і щира дружба. У цій благословенній місцині з назвою Буша – закопана пуповина Поділля, що дає натхнення творити. Нові молоді обличчя та нові імена також записані в книгу творення пленеру, хоч і не так давно: Назар Ткаченко, Євген Троценко, Олег Коваль, Володимир Висоцький, Олена Додатко, Антон Лубій, Денис Шиманський, Олексій Ласкевич, Тарас Данилюк, Андрій Оврах, Сергій Жолудь, Роман Кикта, Марина Товкач та інші. Їхні роботи – це вже нове творче бачення. І в ювілейному 2016 вони вкотре дивують оригінальністю. На сцену виходили молоді скульптори, які дякували за запрошення на пленер і обіцяли в подальшому приїздити в Бушу. Виходили і колективи, як з Ямпільського району, так і з сусідніх Могилів-Подільського, Чернівецького, Томашпільського. Вони співали пісні, дарували господарям запашні короваї, згадували тих воїнів, які зараз на сході України, бажали всім

56

Максим Шиманський «Зерна подільського Орфея» миру і злагоди. Адже в такому священному місці для Поділля, Бог обов’язково має почути наші прохання. Коли, завершуючи свято, на сцену вийшов родинний ансамбль Костельних з смт Чернівців і три покоління – дід, батько і син та донечка заспівали пісню про родину, ніхто не зміг стримати сліз радості. Прийшло відчуття того, що якщо ми будемо разом, то переможемо, тоді і щастя і мир запанують в Україні. Ця святкова атмосфера творила дива! Юнак з сусідніх Чернівців Віктор Володовський, мати якого народилася саме тут у Буші, захотів освідчитися свої коханій дівчині Наталі і попросити вийти за нього заміж. Звичайно, вона погодилась, бо в такому благословенному місці не може бути по-іншому! Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

На День Незалежності – з Шевченком В

переддень 25-річниці НезаОсвятив пам’ятник отець Володимир, належності України у с.Матійкові стоятель Свято-Михайлівського храму, що Барського району, що на Він- стоїть у селі з 1762 року і ніколи не був заниччині, відкрили пам’ятник великому Кобза- критий. Його іконостас розписували монахи реві. Автор бюста, заслужений діяч мистецтв Київської Лаври. України Леонтій Гринюк, за його словами, з Ось таке духовне наповнення цього місткощирим серцем і великою любов’ю здійснив за- го дня. Подарунком для громади став приїзд дум громади старовинного села. Матійківський гостей із Вінниці. Звучали вірші і пісні Тетяни сільський голова Петро Гребенюк, підприємці Яковенко, Жанни Дмитренко, Тетяни СкомаВ’ячеслав Кучеровської, Верорук та Ілля Лук ніки Остапчук, все зробили, щоб Лариси Сичко. втілити цю ідею в Виступали художжиття. ники Іван Грищук – Сьогодні вита Олександр Пеставлена планка лешко. духовності, – скаКо н ц е рт н у зав Леонтій Напрограму підгозарович під час тували учні і вчиурочистостей. телі Матійківської Подвір’я біля школи (директор сільського буТамара Граболус) динку культури і народний амарозцвіло вишиторський фольванками. Шкоклорно-етногралярі і вчителі, фічний ансамбль хлопці і дівчата, « М ат і й к і в с ь к і маленькі діти і самоцвіти» сільбабусі – всі приського будинку йшли в гості до культури (дирекТараса. тор Володимир – Нині твоСторожук). Тетяна Яковенко та Жанна Дмитренко риться історія В е л е л юд н е на відкритті пам’ятника села, адже цей свято у Матійкові день, безумовно, – ще одна відрад– одна з найкращих його сторінок, – сказав, на подія нашого відродження. Адже попри все вітаючи присутніх, голова Барської райдержад- – війну і негаразди – ми стаємо українцями і міністрації Володимир Саволюк. віримо, що «в своїй хаті – своя правда і сила, і Голова Барської районної ради Михайло воля», – як писав Тарас Шевченко. Піддубний у своєму виступі висловив думку Жанна ДМИТРЕНКО про те, що такі події, ідентифікують нас, як націю.

Нотатки не випадкового відвідувача художньої виставки

Г

Iгоря Ященка

з усіх останніх виставок, що відбулися у місті Вінниці, найбільше вражає художня виставка Ігоря Ященка, організована в обласному краєзнавчому музеї, яка стала помітною мистецькою подією нашого міста.

Багато хвилюючих думок і позитив-

важають, навпаки, захоплюють, створюють своєрідну сюжетну лінію «кольороруху». Художник з властивим йому темпераментом щільно наносить товсті шари фарб, іноді вносить у фактуру окремі клаптики тканини чи інших матеріалів. Гама кольорів досить стримана, побудована в синьо-зелено-фіо-

Ігор Ященко

58

них емоцій викликають твори художника. Чим найбільше вражають двадцять полотен, це неймовірним відчуттям кольору. Ритмічні кольорові варіації, що вихором постають перед очима, нагадали мені подільські килими, живі і непідвладні часові. Жодна з його монументальних картин не губиться на великому стінному просторі виставкової зали музею. Нічого зайвого і кожна лінія, форма, колір віднайдені так, що інакший варіант написання картин просто не спадає на думку. Художник дуже часто звертається до зображення кімнат, наповнених життям, дивних і чарівних за кольором, які, певно, становлять для художника аналогію людських душ. Деякі картини – це як своєрідні вікна, крізь які проглядаються кімнати і все те, що там знаходиться: меблі, образи, картини. У автора ці кімнатні атрибути абсолютно не за-

летових тонах захоплює, заворожує глядача. Варто навести характеристику творчої манери автора, потужних вільних олійних мазків, не обмежених контурами, щоб оцінити не тільки малярство художника, його надзвичайну силу, а й тонке розуміння автором глибоких народних традицій. Це проявляється у зображених художником кімнатах, тут панує невідступне відчуття, що вони мали минуле, що тут лунали крики, сміх, плач, і що час пливе невпинно. В багатстві фарбового місива, експресивної сили відчувається не лише темперамент талановитого художника, а й дотепний гумор, серйозний, усміхнений, щирий, що робить його картини легкими і веселими. Нас веселять не лише улюблені автором мирні парочки молодих людей, вкритих клаптиками матерії та товстим шаром фарб, які худож-

ник може розмістити будь де на полотні, абсолютно суперечливо за логікою мислення. Хіба не полонять нас ці, використані автором клаптики тканини, приклеєні до полотна чи «оббивка» полотна імітованими чудернацькими мідними цвяшками, що зумисне намалював художник. Присутність їх занадто жива і доречна. Просто, геніально і по-людяному гарно! Саме тут малярство Ігоря Ященка здається таким імпульсивним, таким захоплюючим, складним продуктом довгих спостережень автора, постійної боротьби з самим собою. Не можна не згадати про те, що у Вінницькій бібліотеці благодійного центру «Хесед-Емуна» зберігається картина «Єврейське весілля». Де, до зображених на повний зріст фігур, прикріплений справжній одяг. Творчість Ященка, на мою думку, найбільш споріднена з мовою традиційних народних картинок не стільки в зовнішніх проявах, скільки у внутрішніх імпульсах, що становлять основу обраних характерів живописця. В благородній живописній делікатності написана картина-диптих «Плід» і «Сон». Вважаю, що це найкраща робота митця з глибоким виношеним кольором, з промовистими деталями в складному внутрішньому світі художника. Твір «Плід» можна розцінювати як найбільш «модерністську» роботу. Найімовірніше, в ній втілений задум узагальненості страдницького земного життя людей. Хоча

«Едем» жодних живих істот ми не бачимо, лише відчуваємо, що вони десь поруч. Точніше, глибокий колір, переданий автором в ніжних охристих тонах з якоюсь артистичною «неохайністю» і розкутістю, навіює на нас роздуми і легкий смуток. Густі кущі рослинності, золотий німб неба, таємничі «пташечки», що витають над землею ніби випадкові, насправді абсолютно виправдані на своєму місці, наскільки ми можемо здогадуватися, що це душі покійників, − все це разом у своїй простоті і ясності створює напружений ритм, змушує задуматись кожного над мирським життям. Багатими нюансами вирізняється небо – живе і широке, як синтезований автором образ. Найпростіші мотиви у художника набувають метафізичності, позачасовості. Вже вкотре ловлю себе на думці, що творчість поодиноких художників є проявом великого мистецтва. Ігор Ященко – один з тих художників, який показав цінність власного «кольороруху», поза будь-яким сюжетним навантаженням, як ніхто інший спростив, зумів очистити живописну форму від другорядних деталей. Заслужений діяч мистецтв України Федір ПАНЧУК

«Просценіум»

С

60

Родинне свято в Токарівці

ело Токарівка Жмеринського ра- ши Чернятинський технікум, відслуживши в йону відоме з давніх-давен. А армії, одружився. З дружиною Наталею зростизветься воно так тому що колись, ли дві дочки. Як сказав Володимиру наймолодочевидно, тут було багато людей, ший брат, вітаючи його, − він з честю виконав які з каміння виточувалии жорна, надзвичай- завдання, яке ставиться перед кожним: побудуно потрібні селянам для переробки зерна. Це вав дім, посадив сад, виховав дітей, дочекався було давно. Нині село невелике, тут проживає онуків. Але не тільки це. За плечима – роки біля 500 чоловік. Але збереглись традиції пра- роботи працівника культури: концерти, гуртцьовитих і дружних родин. Кожне свято, кожну ки, зустрічі. Громада знає, що на всі свята – від подію готують і відзначають гуртом, ніби вели- Різдва до Купайла, від Купайла до Андрія, трекою родиною. Нині такою подією став ювілей ба йти до клубу. На Різдвяні святки будуть кошанованої в селі лядувати, щедрулюдини. вати, на Купайла 10 серпня 2016 − коло верби хоророку виповнилося води водитимуть, 50 років від дня на Андрія будуть народження Підвечорниці – з пісгайцю Володиминями, ворожінням ру Васильовичу. та жартами. І ніде Він відзначав його не обходиться без у неділю, 14 серпїхнього колективу, ня, в день великонародного аматорго християнського ського фольклорсвята Винесенного ансамблю ня Чесних Древ «Берегиня», який Животворящого і справді береже Хреста Господньопісенне багатство го (на Маковія). села, його звичаї і Цього дня однотрадиції. Утворесельці йшли до ний у 1998 році, Храму, який нещопід керівництвом давно побудували Володимира Васиза власні кошти, льовича отримав щоб посвятити почесне звання квіти, мак, колос«народний аматорки, воду. А по обіді ський» у 2006 році. з квітами та подаЗ цього часу при рунками йшли до колективі працює сільського будинку дитячий колеккультури на твортив-супутник, що чий вечір земляка. разом з дорослим Подружжя Підгайців Володимир Ваколективом бере сильович понад 15 років працював директором активну участь у сільських культурно-масових будинку культури, а його дружина Наталія Гри- заходах, народних святах. Слід сказати, що Вогорівна – художнім керівником. Cьогодні він – лодимир дуже гарно співає, його тенор м’яко керівник народного аматорського фольклорно- вливається в загальний ансамбль жіночих голого колективу «Берегиня» Токарівського СБК, а сів, надає особливого колориту та сили звучандружина очолює даний заклад, який для одно- ня колективу. Він відчуває пісню і розуміється сельчан став осередком духовності. на її виконанні. Знають Володимира як викоВолодимир Васильович, як і дружина Ната- навця сольних народних пісень. В Токарівці та лія, – корінні жителі Токарівки. Ювіляр колись в Жмеринському районі знають і люблять пісні закінчив Чернятинську восьмирічну школу і ще у виконанні «Берегині» та Володимира Підгайдва роки ходив щодня за три кілометри в село ця. Найулюбленіші – «Заслаб чумак», «Зійшов Маньківка Барського району, щоб здобути се- місяць», «Місяць на небі», «Зелена діброва» та редню освіту. У 18 років Володя залишився без інші пісні. Колектив став переможцем ІІІ Всемами. Допомагали Володимиру і підтримували українського фестивалю-конкусу автентичних його в усьому дядьки Михайло Дем’янович, колективів на приз Г.Танцюри (ІІІ місце). А Олександр Маркович і тітка Тетяна. Закінчив- скільки було виступів в районі та області – не

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Берегиня» порахувати! Має Володимир Васильвич багато лопластикові вікна та нові вхідні двері. Тож і грамот, дипломів, подяк за збереження народ- ювілей відзначали в оновленому Токарівському ної пісні. Двічі в Токарівку приїздила знімальна будинку культури в колі родини, друзів, одногрупа українського телебачення першого Наці- сельців. онального і ведуча програми «Фольк-мюзік» Гостей було чимало. Їх на подвір’ї клубу Оксана Пекун для запису пісень. А вибирати зустрічав урочистим маршем естрадний колекбуло з чого, репертуар ансамблю складає понад тив, в якому співають вихованці Володимира.

150 побутових та календарно-обрядових піЗвісно, насамперед привітала ювіляра родисень! Два рази їздили «Берегині» до Києва для на – кохана дружина та улюблені донечки Оксаучасті у програмі. Але ж його робота – це не на та Тетяна з маленькою Катрусею. Рідня ще лише пісні. Подружжя Підгайців дбає про ма- й замовили вітання з Вінницького державного теріальну базу закладу. Нещодавно, саме цього телебачення, де для «шановного Володимира року при допомозі спонсорів огородили тери- Васильовича» прозвучали вірші та пісня. Але торію клубу, проклали алею, поставили мета- це ще не все. Доньки подарували Володимиру та Наталії путівку на санаторно-курортне лікування в Трускавець. Родичів було багато – брати, їхні діти – всі хотіли побажати імениннику здоров’я і довголіття. Приїхали привітати давні друзі-однополчани, яких не бачив 20 років. Як гарно проходять родинні свята у наших селах, коли все село стає родиною! Теплі віншування, цілі вінки побажань у супроводі музики й пісень, радісна піднесена атмосфера – все це й справді додає здоров’я. Під час цього святкування, ми стільки нового і гарного почули від односельців – і про те, що він «поетична натура», і про те, що він дуже любить квіти. «Його хата потопає у сортових квітах, особливо в трояндах, які замовляє по інтернету і сам їх садить. А якщо розводить кролів чи домашню птицю – то особливих порід… дуже любить красу і порядок». Хай пісенні здобутки великої сільської родини передаються з покоління в покоління, щоб ансамбль «Берегиня» і в майбутньому брав активну участь у конкурсах та фестивалях. Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой вийду я на гору Записано Ніною Джус від матері, Горбачук-Мудрак Лідії Василівни (1923-2012 р.р.) уродженки с.Мовчани Жмеринського району. Розшифрувала Тетяна Гарбулінська

Ой вийду я на гору, Подивлюся в долину.

62

2 р.

Защебечи ти мені, Бо я в чужій стороні.

2 р.

А в долині калина, На калині – соловей.

2 р.

Бо я в чужій стороні, Нема роду при мені.

2 р.

Соловей мій маленький, В тебе голос тоненький

2 р.

Нема роду – родини, Ні вірної дружини.

2 р.

Тетяна Дєдова «Батьківська хата»

Виставки у світлиці «УЗОРИ ЖИТТЯ» ювілейна персональна виставка заслуженого працівника культури України Вікторії Кубаль с. Городківка Крижопільського району

6 – 18 липня Вікторія Трохимівна Кубаль народилася 28 липня 1946 року в селі Іваньки Маньківського району Черкаської області. Змалку захоплювалась рукоділлям. Вишивати навчилася у шкільної вчительки Бортник Лідії Іванівни, про яку майстриня згадує з великою теплотою, адже саме відтоді їй так полюбилось це заняття, що стало сенсом всього її життя. Здобувши вищу освіту в Уманському педагогічному інституті (хіміко- біологічний факультет) Вікторія Трохимівна все життя пропрацювала вчителем школи, а вільний час віддавала улюбленій справі, долучаючи до неї і своїх учнів. З 1977 року майстриня живе і працює в селі Городківка Крижопільського району і є однією з кращих вишивальниць ,нашої області. Її вишиті скатертини, серветки, рушники, портрети, картини з біблійними сюжетами та побутовими сценками радують і дивують своєю красою і майстерністю виконання. Нині майстриня керує гуртком ручної вишивки у Городківській ЗОШ № 1 і разом зі своїми вихован-

цями збирає по всьому селу і за його межами старовинні рушники, сорочки та інші вишиті роботи і відшиває з них прадавні узори. Вікторія Трохимівна щедро ділиться своїми вміннями та знаннями з молоддю. Вікторія Кубаль активна учасниця обласних культурно-мистецьких заходів і Всеукраїнських виставок народного мистецтва. За високу майстерність, активну творчу діяльність та естетичне виховання молоді талановита майстриня неодноразово нагороджувалась Почесними грамотами дипломами та подяками керівних органів всіх рівнів і була удостоєна почесного звання «Заслужений працівник культури України» (2009 р.). А ще Вікторія Трохимівна щаслива тим, що має гарного помічника в усіх своїх справах в особі свого чоловіка Володимира Григоровича Він є найпалкішим прихильником її творчості, помічником в усіх починаннях майстрині і постійним супроводжуючим на культурно-мистецькі акції. Нинішня персональна виставка Вікторії Кубаль проводилась з нагоди славного ювілею знаної майстрині. Її експозиція складалась з різнопланових вишитих робіт (рушники, серветки, скатертини, картини). Всього 42 роботи представила майстриня в своїй ювілейній виставці, яка мала дуже влучну назву – «Узори життя». Адже, закохана у вишивку, майстриня невтомно відшуковує і вишиває прекрасні узори – споконвічні символи і сакральні знаки, які, без сумніву є оберегами нашого народу.

«Перевесла долі» ювілейна персональна виставка Ліни Концевич м. Вінниця

21 липня – 10 серпня Здавалося б, що може бути цікавого у звичайній витинанці, яку вирізали наші бабусі? Проте, ця паперова прикраса увібрала в себе народні смаки та вподобання, поняття про красу і добро. Наші предки такими творами прикрашали свій побут – мисники, печі, стіни, сволок, фіранки на вікнах, адже гарною господинею вважалася тільки та, хата якої була гарно прибрана. З часом змінився побут, меблі, планування житла, зрештою – світогляд людей. Хотілося чогось нового, сучасного, тому витинанки поступово зникли з побуту. Але їх мережана краса ніколи не переставала хвилювати майстрів народної творчості. Саме завдяки їм мистецтво витинанки збереглося і в даний час стрімко розвивається. Про це свідчить і персональна виставка Ліни Концевич, яка відбулась в нашій Світлиці з нагоди славного ювілею майстрині. Концевич Ліна Анатоліївна народилася 22 липня 1966 році в місті Любомль Волинської області. Закінчивши Вінницьке педагогічне училище, залишилася у Вінниці, де стала працювати вихователем у дитячому садочку. Саме робота з дітьми спонукала її взяти ножиці в руки і вирізати з паперу різні сніжинки та квіти. Тоді і захопилася витинанкарством і так захопилася, що почала самотужки вчитися створювати витинанку. Так з-під її рук та ножиць стали народжуватись витинанка за витинанкою. Це мистецтво полонило її серце і душу, в голові народжувались нові ідеї та бажання створити щось

64

нове, з особливим, сакральним змістом. Нині майстриня досягла в цьому високої майстерності. Ліна Концевич дивувала глядачів своїми мережаними виробами на І Міжнародному святі народного мистецтва «Українська витинанка» в м.Могилеві-Подільському. Коли майстрині запропонували відтворити давні витинанки регіонів Поділля та Буковини у Національному музеї народної архітектури та побуту України с.Пирогів, вона майстерно справилася з завданням. Тішить, що Ліна Анатоліївна з задоволенням ділиться своїм вмінням, даючи майстер-класи з витинанкарства дітям і молоді, а в цьому році вона успішно провела майстер-клас для працівників галузі культури Донецької області в м.Краматорську. Виставка «Перевесла долі» вже була шостою персональною виставкою Ліни Концевич. Дивлячись на її витинанки, починаєш розуміти тонку натуру майстрині, адже кожна її робота − то її світ, у котрому вона творить свою неньку-Україну, її колорит і звичаї. На цій виставці було представлено біля 60 різноманітних робіт майстрині − це і дерево життя, і вазони, і птахи, а також обрядові сюжети за мотивами Тараса Шевченка (деякі з її робіт, що ілюструють твори великого Кобзаря, знаходяться у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею). Персональна виставка витинанки Ліни Концевич є свідченням того, що майстри витинанки самовіддано продовжують і розвивають художні традиції народної української культури, коли аркуш паперу у руках жінки перетворюється на витвір мистецтва.

«Україна – в натхненних серцях» обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, присвячена 25-річниці незалежності України

12 серпня – 2 вересня

Щорічно в серпні у Світлиці Вінницького обласного центру народної творчості відкривається виставка народного мистецтва, присвячена Дню Незалежності України. В попередні роки це були тематичні персональні виставки майстрів живопису і народного малярства Вінниччини – Василя Слободяника (с.Четвертинівка Тростянецького району), Олександра Шульганя (м.Погребище), Івана Горобчука (м.Вінниця) та ін. На нинішній виставці з нагоди 25-ї річниці Незалежності України представили свої роботи провідні та юні майстри з усіх куточків нашої області. Всього представлено більше 100 робіт від 37 учасників. Основою експозиції виставки були картини майстрів живопису, народного малярства та графіки – Володимира Козюка, Василя Слободянюка, Івана Горобчука, Федора Панчука, Івана Грищука, Ірини Кравченко, Володимира і Тамари Оврахів та Михайла Бондара (м.Вінниця), Олексан-

дра Шульганя (м.Погребище), Людмили Сорочинської, Юрія Ка ф а р с ь ко го (м.Могилів-Подільський), Едуарда Руппельта (с.Соболівка Теплицького району), Людмили Вовчинець (смт.Крижопіль), Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівського району). Прекрасні тематичні роботи представили знані подільські різьбярі – Юрій Дяченко (м.Гайсин) і Петро Пипа (с.Андрушівка). Ця виставка багата також витинанками, які представили – Дмитро Власійчук (м.Хмільник), Оксана Городинська, Анна Пахненко, Регіна Трейгер (м.Могилів-Подільський) та Наталя Ткач (м.Тульчин). Знайшли своє місце в експозиції виставки і керамічні роботи Михайла Діденка (м.Вінниця) та Володимира Слубського (с.Довжок Ямпільського району), вишиті роботи Галини Данилюк та Євдокії Чугунової, ляльки-мотанки – Антоніни Бондарчук, Антоніни Мороз, Валентини Яковлєвої (м.Тульчин) і Тамари Вовчинець (м.Вінниця), чудова флористична картина Наталії Бойко (м.Вінниця). Також на виставці були представлені роботи юних вихованців зразкових аматорських – студії образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва «Юний майстер» Оратівського РБК (керівник Галина Доценко), студії дизайну та прикладного мистецтва «Дивосвіт» Могилів-Подільського міського Будинку народної творчості (керівник Лариса Власова) та відділу образотворчого мистецтва Хмільницької школи мистецтв (викладач Інна Громова). Всі роботи, представлені в експозиції виставки, були різні за видами мистецтв, розмаїттям кольорів та за технікою і майстерністю виконання, але всіх їх об’єднувала любов до рідного краю, до своєї Батьківщини, ім’я якій – Україна.

Виставка народного мистецтва с. Жван Мурованокуриловецького району із циклу «Мистецтво одного села»

9 – 23 вересня

Як і кожне село, Жван має свою історію, яка сягає середини XV століття. За даними Кам’янець-Подільського архієпископства село Жван було засновано в 1454 році, розташоване в долині, оповитій із західної та східної сторони крутими горами. До парафії села Жван належить село Бернашівка, яке розташоване на південь від Жвану, а посередині обох сіл протікає річка Жван, за назвою якої і названо село. Село Жван є одним із наймальовничіших куточків нашої Вінниччини. Його живописні краєвиди талановито і зворушливо описав у своїх поезіях поет і кіносценарист Станіслав Чернілевський, який народився і виріс у Жвані. Ця квітуча і щедра земля з давніх-давен славиться творчими особистостями та народними умільцями, які своїми талантами створюють справжні дива. Зачудовані красою рідного краю, майстри висловлюють почуття власної душі у своїх виробах. Найпоширенішим ремеслом у селі здавна було ткацтво. Тішить, що і нині в селі є майстри ручного ткацтва, найталановитішою з яких є Храпко Ірина Степанівна. Виткані нею кілометри килимів, верет, доріжок, картин, милують око своєю красою, чарівними візерунками і прославляють Мурованокуриловеччину. Славилась завжди жванська земля і мистецтвом писанкарства. Сьогодні дивовижний світ писанки відроджує Погребняк Надія Миколаївна, яка передає свої вміння, цього прадавнього виду мистецтва, 66

молоді. Зауважимо, що її писанки постійно презентуються не тільки в районі та області, але й на Всеукраїнських виставках народного мистецтва. Мистецьку палітру села також збагачують своєю творчістю вишивальниця Стародуб Надія Василівна та майстриня живопису Кремінник Антоніна Дмитрівна. Їхні роботи завжди прикрашають районні та обласні мистецькі вернісажі.

В нинішній експозиції виставки народного мистецтва села Жван були представлені ткані верети, рушники та скатерки Ірини Храпко, писанки і писанкові композиції Надії Погребняк, вишивані рушники, ікони і сорочки Надії Стародуб та картини Антоніни Кремінник. Експозицію виставки прикрашали і старовинні вироби: килим, керамічний посуд, вишиті хустки і сорочки, а також дідух, великі вишиті рушники села Жван, а також старовинний налавник, виготовлений в техніці валяння з с.Жван із приватної колекції Віктора Косаківського. На відкриті виставки Мурованокуриловеччину представляли заступник голови райдержадміністрації Валерій Козачишин, сільський голова с.Жван Людмила Марецька, начальник відділу культури і туризму Валентина Веклюк. Почесними гостями були славетні земляки – начальник управління культури і мистецтв облдержадміністрації, заслужений артист України Станіслав Городинський та письменник Петро Гордійчук. А фольклорний колектив «Жванчанка», який примножує культурні надбання села, дарував присутнім народні та авторські українські пісні. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

НАРОДНЕ КИЛИМАРСТВО ПОДІЛЛЯ

Т

радиційне килимарство Поділля на даний час недостатньо глибоко і ґрунтовно вивчене, хоч дослідники народного мистецтва в своїх працях приділяли йому певну увагу. Автентичне народне килимарство припинило своє існування наприкінці 20-х років ХХ століття в результаті тотальної колективізації села. Відібравши у селян всі засоби приватного виробництва і майнової власності, влада знищила будь-яку реальну можливість займатися домашнім промислом, в тому числі й килимарством. Отже, пройшло майже сотня літ з того часу, коли традиція виготовлення килимів жила повнокровним і усталеним життям в повсякденному селянському побуті. За цей час через Україну прокотилося дві світових і одна громадянська війни, відбулося два голодомори і колективізація, які перемололи мільйони людських життів і доль, завдали українцям невимовно великих матеріальних і моральних збитків. У такому історичному горнилі матеріальні і духовні втрати культурної спадщини величезні. Тому є невідкладна необхідність закарбувати бодай те, що залишилося, на скрижалях наукових видань, визбирати і зберегти в надійних сховищах всі значимі пам’ятки етнічної культури українців. Народне килимарство органічно існувало на наших теренах як цілісний компонент духовних проявів народу, що обері-

гався і розвивався в тій же мірі, що й вишивка, гончарство, писанкарство, фольклор, обряди, звичаї. Килимарство існувало як ужиткова необхідність, що була наділена, разом із тим, високою духовно-мистецькою функцією. Ця функція несла в собі передусім світоглядне начало, або простіше, релігію душі, яку майстер прагнув передати чи утвердити зображальними засобами свого мистецтва, в даному разі килимарства. Килим побутував у двох іпостасях – як ужиткова річ і як духовний предмет. В даній праці пріоритетна увага надається духовно-мистецькій стороні килимарства, яка, на нашу думку, є найважливішим чинником. При його уважному вивченні стає можливим провести певну класифікацію килимових композицій, яка дозволяє впорядкувати систему підходів і тлумачень самих композицій і їх компонентів. При такій класифікації чітко проявляються два основних типи композиційних побудов килимових зображень, які умовно назвемо геометрійний і рослинний. Як бачимо, назви промовляють самі за себе, тобто зображення геометрійного типу будується на основі знаків, символів чи фігур, що мають геометрійну форму ромба, квадрата, синусоїдної фігури, зубців і ритмічно ламаних ліній, а рослинний тип вибудовується із форм рослинного характеру – дерева, вазона, галузки з листям і квітами

Володимир Титаренко і т. ін. Характерно, що кожен із названих двох типів може мати елементи іншого в більшій чи меншій мірі. Так, килими рослинного типу завжди мають геометрійні елементи, яким відведено підпорядковану роль у каймі навколо центрального поля композиції або вони існують розсіяно по всьому полю, як доповнюючі компоненти. Проте килими чисто геометрійного типу ніколи не мають елементів рослинного характеру. Разом з тим, є важлива група килимів змішаного типу, в яких на паритетних умовах використано геометрійні і рослинні компоненти зображення. Щодо класифікації подільських килимів, необхідно зауважити, що всі вони, як правило, мають центральне поле, обрамлене каймою. При цьому часто кайма має відмінний відносно поля характер трактування складових елементів і несе допоміжну чи доповнюючу роль у загальній композиції килима. Центральне поле виконує роль домінанти загальної композиції. Разом з тим, і кайма, і центральне поле творяться стилістичноцілісно

і гармонійно, як пластичною мовою, так і символікою свого змісту, що надає творам високого мистецького звучання. Ще одна характерна відмінність подільських килимів полягає в їх розмірах – по висоті 1,5-2,0 м, а в довжину (по горизонталі) сягають 5-7 м (оптимальний розмір близько 6 м). Такі розміри властиві килимам, що виготовлялися в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. на теренах Південної Вінниччини. Разом з тим відомі екземпляри килимів із Тиврівщини, Тульчинщини на Вінниччині та з деяких районів Хмельницької області, де килими виготовлялися за орієнтовним розміром 1,5 х 3,0 м. До килимарства слід віднести і такі твори, які менші за розміром, але виготовляються за килимарською технологією і часто орнаментуються зображеннями із килимарського, з дозволу сказати, арсеналу. Існує складність точного термінологічного визначення назви цих виробів. У народній мові вони мають назви «підвіконня», «обійцята», «налавники», «залавники», іноді – «веретка», «пілка», «доріжка» та ін. По довжині ці вироби іноді сягають від 2 до 15 м. Часто з них робили килим, тобто зшивали по довжині два полотнища, надаючи йому таким чином по висоті і довжині розміру килима. Такий народний витвір, переважно, не мав кайми і своєю образною мовою і формою стоїть ближче до верети, ніж до килима в традиційному розумінні. Серед подільських є група килимів, які за формальними ознаками створюють особливий різновид. Їхньою характерною ознакою є відсутність виокремлення кайми кольором тла, як це бачимо у вазонного

68

чи геометрійного типу килимів, тобто вони мають однакове загальне тло по всьому полю (чорне або біле). Кайма на цих килимах може мати відмінний від центрального поля малюнок або нести той же рапортний елемент, що й центральне поле. Стилістично ж кайма тут завжди має органічну цілісність і гармонійність із центральним полем. Основним зображальним елементом композиції цих килимів є рослинна галузка з листками, бубляхами і квітами, яка виконує роль своєрідного рапорта, що повторюється по всьому полю (іноді і в каймі) і рівномірно заповнює його площину. Такий килим створює враження великої шпалери. При вивченні цієї групи килимів одразу постає питання про їх походження, тобто, яким чином вони постали на теренах Поділля. Адже ні геометрійний, ні вазонний тип не дають ґрунтовних підтверджень, що ці килими мають спільні риси, які б поєднували їх із ними. Тому цілком логічним є припущення, що ця група килимів на Поділлі з’явилася в результаті впливів інших регіонів України, таких як Полтавщина і Південна Київщина. Для обґрунтування такого припущення необхідно

розглянути мистецько-образні традиції народного килимарства цих двох регіонів, а також фактори суспільного життя, які б спричинили такі впливи. Як версію, варто проаналізувати ту обставину, що в другій половині ХІХ століття в Російській імперії почали проводитися всеросійські промислові виставки на зразок міжнародних в Парижі, Чикаго та інших містах Європи й Америки. На них виробники килимової продукції мали змогу порівнювати свої вироби з виробами інших регіонів і впливати чи зазнавати впливів на мистецькому та технологічному рівнях. Тому і виникли на подільських теренах килими новітньої художньо-образної якості. «Вазонний» тип килимів – суто подільське явище, точніше, Поділля є етнічним епіцентром великого ареалу поширення цього типу народного килимарства. Сюди входять пограничні райони Буковини, Покуття, Молдови, Балтський і Кодимський райони Одещини, Уманщина і ряд сусідніх районів Черкащини. Його характерні ознаки – кайма навколо центрального поля, яка може мати елементи чисто геометрійного, змішаного геометрійно-рослинного або чисто рослинного характеру. При цьому необхідно зважати на те, що поділ елементів кайми на названі різновиди є великою мірою умовним. Центральне поле цього типу килимів є їх головною домінантою формально і за змістом, тому займає переважно більшу частину загальної площини. Воно, як правило, різниться від кайми колоритом і образним звучанням складових елементів, тобто кайма виконує підпорядковану роль обрамлення і довершення центральної композиції. Основним елементом центрального поля цього типу килимів

завжди є умовний образ великої рослини, яка виростає із вази, часто умовної форми. Мабуть тому дослідники називають їх вазонними, бо основні елементи, з яких вибудовується вся композиція, нагадують великі вазони. В різні часи майстри по-різному творили рослинні образи на килимах такого типу. Про це нам говорить спадщина, яка сьогодні доступна для дослідження. Маю на увазі килими із колекцій вітчизняних музеїв, а також матеріали польових обстежень, які вдалося зібрати протягом двох останніх десятиліть. Образ рослини на килимах вазонного типу вражає великим розмаїттям форм – від натуралістичних (зрідка) до фантастичних (в переважній більшості). Поміж цих рослин часто є зображення людських сцен, тварин, поодиноких людських постатей, а найчастіше − птахів. Присутність таких елементів надає загальному звучанню всієї композиції ще більшої умовності та ірреальності нарівні міфічності чи казковості, чим значною мірою підвищується мистецький рівень килима. Ці птахи, тварини, людські постаті, як правило, зображуються

в масштабі дрібнішими від самих рослин, чим створюється враження особливої значимості рослин, їх пріоритетність в усій композиції. Образ дерева в народному мистецтві дуже поширений – він присутній у вишивці, гончарстві, писанкарстві, настінному розписі, народному малярстві, інших видах народної художньої творчості. Очевидно, витоки цього символу чи образу мають дуже давнє походження і важливе значення. Він оспівується в наших найдавніших міфах. Ось один із них, який подаємо за книгою «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі». (К., 1988): Коли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А но лем було синєє море, А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: Та спустимеся на дно до моря, Та дістанеме дрібного піску, Дрібний пісочок посієме ми: Та нам ся стане чорна землиця. Та дістанеме золотий камінь, Золотий камінь посієме ми: Та нам ся стане ясне небонько, Ясне небонько, світле сонінько,

Світле сонінько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки. Це лише один із шести наведених в «Золотослові» варіантів давнього міфу про творення світу. В кожному йдеться про море, посеред якого стоїть зелений явір (чи деревенько, чи два дубойки, чи чемерушка і т. ін.) і на ньому сидять «три голубоньки» або «три соколойки», які радяться про створення світу, пірнають на дно моря за золотим пісочком. З золотого пісочку постають земля, сонце, місяць, небо і зорі на ньому, дрібний дощик і т. ін. Образ дерева в українському народному мистецтві поширений не випадково і має дуже давнє та глибоке коріння, наповнене глибинним філософським змістом нашої етнічної духовної ідеології, нашого самобутнього і цілком автентичного світорозуміння й світосприйняття. Саме тому образ Світового Дерева присутній у такому важливому обряді як весілля (весільне гільце), чи коли вивершують дах новозбудованої хати і на коньку ставлять «квітку», тобто символ дерева. Коли завершуються жнива, то вінцем обжинків є плетення із хлібного колосся обжинкової квітки у вигляді деревця. Тож вазони на подільських килимах є не що інше, як те ж саме Світове Дерево, яке простягло свої корені аж у первісний епос індоєвропейської спільноти. Підтвердження цьому знайдемо в працях таких видатних дослідників, як О.Потебня, М.Костомаров, О . Аф а н а с ь є в , Б.Рибаков, В.Іванов, В.Топоров,

Ю.Шилов, В. Даниленко, Б. Яценко та ін. Килими геометрійного виду, на мій погляд, таять у своїх орнаментальних композиціях найдавніші образотворчі традиції нашого етносу, які збереглися неймовірним чином впродовж тисячоліть. Будь-хто із опонентів цієї тези має звернути увагу на систему знаків, з яких вибудувана вся композиція килима, що знаходиться в колекції Бершадського районного краєзнавчого музею. Килим має виткану в каймі точну дату створення – 1903 рік. Це класичний зразок народного килима із Бершадщини. Такі килими в цьому регіоні виготовлялися протягом всього ХІХ – початку ХХ ст. Думаю, що до ХІХ століття їх також виготовляли, не зважаючи на те, що пам’яток цього виду килимів із попередніх століть не збереглося. Орнаментальна композиція килима побудована зі знаків, що мають близьку ідентичність. В центральному полі зображено в строгому порядку 18 знаків-домінант, які мають певні колористичні відмінності, але графічно абсолютно тотожні. Кайма має зображення 48-ми знаків більш спрощеного гра-

70

фічного вираження, але того ж самого змісту – ми це зрозуміємо, коли розкладемо їх на складові компоненти. Отже, центральне поле має головне смислове навантаження і виконує роль смислової домінанти всієї образної композиції, а кайма – підпорядковану центральному полю роль доповнюючого завершення всього орнаменту. Але за змістом обидві складові частини всього твору – кайма і центральне поле – звучать гармонійним образним акордом. Гармонія присутня і в колориті килима – він цілісний і разом з тим випромінює живий пульс кольорових сплесків, що підпорядковані певному ритму колористичних чергувань. Проте найвищий смисл цього народного витвору захований не в красі колориту, а в його знаках-символах. Їх тут аж 66 – вісімнадцять великих і складних на центральному полі і сорок вісім менших і простіших на каймі. Що ж це за знаки? Чому їм приділено таку увагу? Спробуймо їх зрозуміти. Для початкового аналізу розглянемо уважно простіший знак, що зображений на каймі килима. Це восьмипелюсткова розетка, в якій пелюстки по-

парно згруповані таким чином, що вся вона має хрестоподібне утворення. Для зручності аналізу оберімо розетку, яка чітко читається – ту, що має білий контур, в середині якого пелюстки двох кольорів – бордового і світло- зеленого. Якщо виокремити пелюстки кожного кольору, то отримаємо два хрещатих елементи, які мають протилежні спрямування, тобто один елемент спрямований за годинниковою стрілкою, а інший – проти неї. Звернімо увагу, що в самому центрі розетки є невеликий елемент у вигляді хреста, який виділений кольором і служить своєрідною віссю координат. Цей хрест виконує спрямовуючу дію – він визначає напрямок кожного складового елементу. Далі кожне хрещате утворення складається, в свою чергу, іще з двох елементів, кожний із яких подібний до вісімки. Враховуючи координуючу роль центрального хреста, який зорієнтований по осях «вертикаль-горизонталь», ми чітко бачимо, що кожна «вісімка» також має орієнтир «вертикаль-горизонталь». Це дозволяє нам збагнути, що «вісімки» є не що інше, як S-подібні знаки, які в перехрещеному виді утворюють в даному випадку дві свастики. Отже, тут маємо не просто розетку на вісім пелюсток, а компонент із двох свастик протилежного спрямування – за годинниковою стрілкою і проти неї. Кожний такий компонент на каймі нашого килима подається в максимально спрощеному виді, тобто він доведений до аскетичної простоти символічного знаку. Він наче навмисне захований від прочитання, від впізнання. Великі розетки центрального поля килима мають ту ж саму смислову конструкцію,

але ускладненої розробки і побудови. Їх форма і зміст мають більш монументальне звучання. В композицію двох свастик вписано хрестоподібне утворення, яке в своєму центрі має чітко окреслений ромб складної форми. Свастика – це символ і знак, який побутує на теренах Поділля з часів Раннього Трипілля. Він поширений у багатьох регіонах нашої планети –в Гімалаях, Тібеті, Середній Азії, Північній Америці (культура індіанських племен) та ін. Але найдавніші прояви цього знаку ми маємо все ж таки на наших теренах в часи Раннього Трипілля, тобто на межі V-ІV тисячоліття до н. е. Той факт, що цей знак-символ так щедро і досконало творився і ще порівняно зовсім недавно нашими талановитими і нині невідомими народними майстрами, дуже промовистий, цілком логічний і вельми символічний. Він дуже поширений в народній орнаментиці Поділля – у вишивці (особливо в техніці низі, кафасора, вирізування), в писанкарстві, до недавнього часу побутував у гончарстві і настінному малюванні. Нам добре відома великодня писанка, яку в народі називають «сорок клинців». Проаналізувавши уважно її орнаментальну композицію, переконаємося, що в ній майстерно закомпоновано, а точніше заховано, шість окремих і абсолютно ідентичних знакових комплексів, кожний з яких складається із двох різнонаправлених свастик – лівосторонньої і правосторонньої. Українська писанка – дуже давній ритуальний атрибут, що зберігся із первісних часів. Писан-

ка відома з часів Раннього Трипілля, її глиняні моделі знайдені археологами на подільських теренах. Це символ Сонця. Ось слова одного із найдавніших наших міфів: Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була. (Велесова книга. К.,7502 /1995/. Пер. Б. Яценка). В наведених двох реченнях вмістилася ціла космогонічна теорія про будову нашої Сонячної системи. Цей міф дає ключ до розуміння символізму писанки і її орнаментики, тобто знакових комплексів, які поєднують дві різнонаправлених свастики. Це символи, пов’язані із поклонінням Сонцю – космічній зорі, що утримує коло себе нашу планету і наповнює її життєдайним теплом і світлом. Подиву і поваги гідне таке точне і правдиве розуміння світобудови, яке закарбували в наведеному фрагменті космогонічного міфу його творці. Археологічний матеріал із часів Трипільської культури засвідчує, що цей знак-символ в далекому суспільстві був дуже поширений і шанувався на рівні святості. Різниця між тією епохою і нашим часом полягає лише в тому, що тоді цей знак, очевидно, використовувався осмислено, а в наш час ми його творили і творимо на рівні підсвідомості, тобто на рівні генетичної пам’яті. На завершення аналізу орнаментики розгля-

Валентин Даниленко нутого килима із Бершадщини слід сказати, що в глибинах нашої етнічної культури приховані безцінні духовні скарби вселенської значимості. На прикладі цього килима маємо можливість переконатися, що наші мудрі пращури зуміли найти спосіб передати нам крізь тисячоліття свою правічну мову. Нам лише слід прагнути навчитися її читати і осмислювати. Ми тут зробили мізерний крок у цьому напрямку – лише спробували розпізнати окремі літери. Потрібно провести велетенську дослідницьку працю, щоб повернути собі розуміння прабатьківської мови і вільно володіти нею. Наша увага до даного килима із Бершадщини не випадкова. Геометрійний тип килимів із Поділля (і не тільки із Поділля) слід розглядати як такі, що несуть найдавніші образні мотиви і традиції. В їх орнаментиці захована первісна образотворча мова, яка формувалася на зорі європейської цивілізації на теренах між Дніпром і Дунаєм і яку ми називаємо тепер Трипільською культурою. Ця теза не безпідставна, тому що вона ґрунтується на результатах порівняльного аналізу знакових систем орнаментики

Трипілля і народного мистецтва таких етнорегіонів України, як Поділля, Буковина, Карпати, Волинь, Полісся включно із Чернігівщиною. Сюди ж слід віднести територію Бессарабії і Молдови аж до Румунських Карпат. Тобто народна орнаментика на вище перерахованих сучасних територіях має знакову систему, початки якої формувалися ще в V-ІV тисячоліттях до н. е. Географічно ці території абсолютно співпадають із загальним ареалом поширення культури Трипілля-Кукутені. Першовідкривач Трипільської культури славетний В. Хвойка залишив пророчу думку про своє відкриття, яку вважаю цілком доречно тут процитувати: «...в зазначеній у моїй праці місцевості (починаючи з околиць Києва, в Київському, Канівському, Черкаському, Чигиринському, Сіверському, Липовецькому та Уманському повітах Київської губ., у примикаючих до них північних частинах Херсонської і більшій половині Подільської губ., а також частково в районі лівого берега Десни в Чернігівській губ. і в Прикарпатській області) з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, в якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною» (1902 р.). Сучасна наукова думка все більше схиляється до підтвердження істинності міркувань В. Хвойки. Понад сім тисячоліть тому в центрі європейського континенту виникла потужна

Хведір Вовк землеробська цивілізація, яку ми сьогодні називаємо Трипільською культурою. Але, що цікаво, перед початком трипільської цивілізації на цій же території існувала ще древніша Буго-Дністровська культура, яку відкрив видатний український археолог Валентин Даниленко.

S-подібний знак для нас сьогодні сповнений таємничості. Ми не знаємо повною мірою його значення. Можемо лиш спробувати розкрити таємниці його змісту методом логічних роздумів і припущень, покладаючись на людський розум і аналітичне мислення, закликавши на допомогу асоціативне сприйняття, скупі відомості із різноманітних джерел різних часів походження. Цей знак набув найбільшого поширення в орнаментиці трипільської

кераміки. Але вперше ми його бачимо в орнаментах на пам’ятниках із Мізинської стоянки. Це значно раніше Трипільської епохи. Тобто на українських теренах цей знак відомий із часів пізнього палеоліту. На трипільських орнаментах він найчастіше компонується в безкінечний ланцюг із двох, трьох, чотирьох таких знаків. Його бачимо на посудинах для зберігання зерна, на ритуальному посуді, в тому числі на мисках із зовнішньої і внутрішньої сторони. Він присутній на глиняних моделях жител в декорі стін ззовні. Тобто цей символ має, очевидно, дуже важливе значення. Іноді він компонується (перехрещення із двох) в чотирираменну чи трираменну свастику. (До речі, і трираменна, і чотирираменна свастики побутують на українських писанках і донині). Нинішній рівень осмислення величі трипільської культури, її досягнень в тодішньому відтворюючому господарюванні і наслідків таких досягнень на подальший хід розвитку світової цивілізації дає нам підстави припускати, що трипільці великою мірою опанували розуміння єдності і взаємодії всіх чинників природи в космічному масштабі. Ці геніальні пастухи і землероби благоговійно сприймали силу дії на землю і її клімат таких небесних енергетичних джерел, як Сонце і Місяць. Підтвердження цьому маємо в слов’янському фольклорі, міфах, віруваннях, звичаях, обрядах, епосі і ін. джерелах. Тому цілком логічним є припущення, що саме такі поняття, сили і символи були закладені в образний ряд трипільської орнаментики і саме в цьому напрямку слід зосередити пошуки смислу і значення всіх отих загадкових знаків, які крізь тисячоліття були пронесені аж до наших днів. Володимир ТИТАРЕНКО, мистецтвознавець, Заслужений діяч мистецтв України.

72

Браслет із Мізінина. Реконструкція Шовкопляса

Кошики з кукурудзяного листя

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить майстриня Тетяна Гнатівна Гладченко з Вінниці

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

Виявляється, зі звичайного кукурудзиння можна робити чудові речі, наприклад, − кошики. Сьогодні наша майстриня Тетяна Гладченко (яка перейняла це мистецтво від майстрині із Закарпаття Юлії Січко) покаже нам як зробити круглий кошик, що сподобається кожній дівчині. Для роботи нам знадобляться: дерев’яна основа, цвяшки, металевий гачок, миска з водою та кукурудзиння (фото 1). Дерев’яну основу потрібно зробити завчасно. Основа – це форма майбутньої «стіни» кошика. По периметру основи забиваємо 32 цвяшки. В центрі − ще чотири у формі квадрата, обмотані міцною ниткою. Для кожного виробу, який відрізняється за формою, потрібно зробити іншу форму, відповідну виробу. Основний матеріал – кукурудзиння. Збирають його в жовтні, в суху погоду. Листячко вибирають те, що знаходиться найближче до качана – там воно найтонше. Кукурудза повинна бути звичайна, а не з нових селекційних сортів. Зібране листя кукурудзи потрібно покласти на тканину і просушити кілька днів, потім зібрати в маленькі пучечки. Перед роботою пучок потрібно на кілька секунд занурити у теплу воду (фото 2), щоб листочки стали більш еластичними. Потім на кожному листку обриваємо краї. Ці смужки будуть більш тонкими, ніж середина. Тонкі і широкі смужки складаємо окремо (фото 3). Кошик плететься скрученим листям, яке майстри називають «струна». Щоб зробити струну потрібно

Тетяна Гладченко

в широкий листок вкласти тонкий і скрутити їх разом, в процесі роботи листочки весь час додаються, і так виходить безперервна нитка −«струна» (фото 4). На самому початку роботи один листочок протягуємо гачком під нитку, робимо петлю, додаємо тоненький листочок і скручуємо кінчики в одну струну (фото 5). Далі так само, додаючи широкі і тонкі листочки, продовжуємо робити струну. Коли вона досягає цвяха – обвиваємо його і далі скручуємо кукурудзяну нитку. Після кожного обмотування цвяха – струну потрібно протягнути під центральну нитку. (фото 6). В кожну сторону квадрата протягуємо 8 промінців (подвійних) (фото 7). Так, однією струною обмотуємо все коло (фото 8). Після цього струною робимо в центрі «зірку» (фото 9) і починаємо плести центральну квітку. Квітка утворю-

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

74

фото 11

ється, коли струна почергово обплітає всі частини зірки (фото 10,11). Після обплетення центральної зірки починаємо плести по всьому колу струн з черговістю: три струни вверх і три струни вниз. Після кожного проплетеного кола – необхідно зміститися на одну струну, щоб утворювався малюнок. Так обплітаємо всі струни до того місця, що вказано на фото (фото 12,13) Після цього обплітаємо петлею по два промінці зовнішнього краю кола. Робимо так вісім обплетень (фото 14). Сплетену сторону кошика лишаємо на кілька днів на формі, щоб вона добре витягнулася і висохла. Потім знімаємо з цвяхів. Так само робиться і друга сторона кошика. Для денця потрібно також заготовити дерев’яну основу з цвяхами. Денце плететься звичайним полотняним переплетенням. По краях залишаємо петлі (фото 15) Тепер потрібно з’єднати дві сторони кошика з денцем. Струною з’єднуємо денце і коло, кінець струни пропускаємо всередину петель, щоб заховати кінець (фото 16). Так робимо з двох сторін. Коли денце з’єднується з колом – в кола продовжується ця сама струна. В колі струна протягується в кожну петлю, а в денці – через три – в четверту, через два – в третю. Кінець струни затягується в зворотню сторону в петлі, щоб закріпити. Так само «пришивається» і друга сторона кошика (фото 17). Лишається зробити ручку. Для цього робимо дві довгі струни і скручуємо їх разом – це і буде ручка. Робимо дві однакові ручки, і протягуючи всередину денця, кріпимо їх до сумочки. Все! Чудова, неповторна сонячна сумочка готова!(фото 18) Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15

фото 16