Альманах Світлиця 4(59)

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА ІМ. М.ЛЕОНТОВИЧА У

країнський композитор Микола Леонтович є класиком української музики кінця ХІХ – початку ХХ ст. і водночас одним із фундаторів сучасної музичної культури. Традиції хорової музики йдуть крізь століття, сягаючи глибин народного мелосу.

стало свідченням великої поваги і шани до славетного композитора, диригента, майстра хорової мініатюри, фольклориста, педагога, громадського діяча Миколи Дмитровича Леонтовича. За ініціативи управління культури і мистецтв облдержадміністрації, з нагоди відзна-

Молодіжний хор Вінницького Спасо-Преображенського кафедрального собору Українська народна пісня стала для композитора невичерпним джерелом, що повсякчас додавало йому творчої снаги та слугувало орієнтиром в пошуках гармонії. Завдяки художньому переосмисленню, композитор сформувався, як неперевершений майстер хорової мініатюри. Йому вдалося підняти народну пісню до рівня найкращих зразків світового хорового мистецтва, надавши їй філігранної витонченості та вишуканості. Вінничанам та гостям міста випала гарна нагода долучитися до неперевершеного звучання творів композитора у виконанні кращих хорових колективів України. Проведення Всеукраїнського фестивалю хорового мистецтва ім.М.Леонтовича, який проходив у Вінниці впродовж трьох днів,

чення 140-річчя від дня народження композитора, на Вінниччині була започаткована премія імені М.Леонтовича. Головним завданням Фестивалю було виконання 100 творів уславленого земляка. Ініціатором цієї акції стала Ольга Бабошина, викладач відділу хорового диригування, керівник студентського хору Вінницького училища культури і мистецтв. В програмі Фестивалю було передбачено: урочисте відкриття, виступ дитячих і студентських хорових колективів Вінниччини, виступи народних аматорських хорів області та про-

Урочисте відкриття фестивалю відних хорових колективів України, концерт хорових колективів м.Харкова та м.Одеси у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича, Літургія М.Д.Леонтовича у виконанні камерного хору ім.Д.Бортнянського (м.Чернігів) у Спасо-Преображенському Соборі та Гала-концерт за участю провідних хорових колективів Вінниччини та України в обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім.М. Садовського.

2

В ці грудневі дні вінничани, студентська молодь, шанувальники хорово-го мистецтва та творчості композитора-земляка насолоджувалися мистецтвом хорового співу. До Вінниці з’їхалося понад 40 хорових колективів Вінниччини та областей України. В них нараховувалось 1400 учасників. Схід і захід, північ і південь – об’єдналися в центрі України – Вінниці, на батьківщині найвідомішого в світі композитора-українця Миколи Дмитровича Леонтовича. Кращі професійні та ама-

Камерний хор «Воскресіння» м.Рівне

Академічний камерний хор ім. Д.Бортнянського торські хори привезли твори М.Леонтовича, виконавши їх у притаманній їхньому регіону манері. Північ країни була представлена академічним камерним хором ім.Д.Бортнянського з м.Чернігова (керівник Іван Богданов), який понад 20 років виконує і пропагує творчість М.Леонтовича. Вони презентували твори композитора у різних країнах світу, де гастролював колектив (Німеччина, Болгарія, Польща, Угорщина, Австрія). Духовні твори М.Леонтовича увійшли до циклу «Суботні концерти у Борисоглібовському соборі», який щороку проводиться з 2014 року та містить в собі щонайменше 10 концертів. Обробки пісень стали основою в розділі «Українська хорова музика» проекту «Скарбниці духовності», що був розроблений камерним хором для популяризації хорового мистецтва серед учнів загальноосвітніх шкіл м.Чернігова (з 2013 року). В 2017 році академічний камерний хор брав участь у заходах з нагоди 100-річчя першого виконання «Щедрика» М.Леонтовича. «Літургія» у виконанні камерного хору звучала на Фестивалі «Седнівська осінь», а цьогоріч на фестивалі у Вінниці, з благословіння митрополита Вінницького та Барського Симеона, їх слухали у Спасо-Преображенському кафедральному соборі. В стінах цього величного собору, якому понад 350 років, музика Леонтовича набула нових барв і відкрилася перед слухачами духовною глибиною. Крім духовної музики, камерний хор ім.М.Д.Бортнянського виконав на Гала-концерті в обласному українському академіч-

ному музично-драматичному театрі ім.М. Садовського ще й деякі обробки народних пісень М.Леонтовича. Захід нашої країни був представлений знаним в Україні камерним хором «Воскресіння» під керівництвом Олександра Одинця з м.Рівне, переможцем Міжнародних та всеукраїнських хорових конкурсів. У виконанні хору на гала-концерті прозвучали обробки і духовні твори М.Леонтовича. Схід України був представлений хором академії культури м.Харкова під керівництвом В’ячеслава Бойка, також володаря Гранпрі багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів в Німеччині, Сербії, Болгарії, Польщі. Цікаве виконання сучасної музики, складна і різноманітна програма, високий рівень професійної майстерності притаманні хористам з Харкова. Не менш цікавий і неповторний студентський хор Одеської Національної музичної академії ім.А.Нежданової під керівництвом Галини Шпак зачарував слухача неймовірним виконанням оригінального твору М.Леонтовича «Літні тони» на вірші Григорія Чупринки. Проникливо прозвучали обробки М.Леонтовича «Гра в зайчика», «Зашуміла ліщинонька». Крім цього, у їхньому виконанні прозвучали твори М.Леонтовича, які вперше виконувались на вінницькій сцені.

Хоровий колектив Одеської Національної музичної академії ім.А.Нежданової Окрасою Фестивалю став виступ хорового колективу «Київ» під керівництвом заслуженого артиста України Миколи Гобдича, який представив центр України − Київ. Творчість М.Леонтовича, як видатного представника українського романтизму, камерний хор «Київ» популяризує впродовж усього свого існування. У 2005 році вперше у світі вийшов у світ диск М.Леонтовича «Духовні твори – Літургія та Молебень благодарственний («Doctom Pekordings Ltd», Канада 2005) та перша нотна збірка духовних творів М.Леонтовича (Літургія, Молебень та окремі духовні твори – 19 найменувань). Повністю Літургію

4

було представлено на хор-фестіо «Золотий Київ» (2005р.) та на Скандинавському фестивалі «Білі ночі» 2006р. в Данії). У 2007 році у програмі «1000 років української духовної музики» звучав фрагмент із Літургії Леонтовича «Вірую» (Орхус-культурна столиця Європи, Данія) та на інавгурації хор-фесту «Сantiko» (Італія), тому особливо приємно, що саме цей хор став володарем премії ім.М.Леонтовича в номінації «Професійні колективи», яку вручив голова ОДА Валерій Коровій на сцені театру ім.М.Садовського. А в номінації «Професійні композитори» премію отримав композитор Швед Михайло

Камерний хор «Київ»

Миті натхнення Богданович з Києва за твір «І день іде, і ніч іде…». На фестивалі хор «Київ» представив програму з творів сучасних композиторів, які присвятили свої твори М.Леонтовичу. Вразив у їхньому виконанні «Концерт пам’яті Леонтовича» В.Сільвестрова, ніжний і проникливий «Спи, Ісусе» (присвята М.Леонтовичу). А на завершення прозвучав легендарний «Щедрик», який у виконанні кожного хору, звучить по-різному. У виконанні хору «Київ» він став фінальним акордом Фестивалю. Не менш цікавими і яскравими були виступи дитячих колективів у фести-вальних днях і гала-концерті. Зразковий аматорський хор «Весна» Вінниць-кої дитячої музичної школи №1 (керівник заслужений працівник культури України Ганна Гапоненко) з чудовим виконанням творів М.Леонтовича в сучасній обробці О.Лисоконя та кантів у виконанні дитячо-молодіжного хору Спасо-Преображенського собору (керівник Наталя Кременюк). Ці колективи стали окрасою Фестивалю. Оригінально прозвучали обробки М.Леонтовича у виконанні народної хорової капели Бердичівського педагогічного коледжу, славетної народної хорової капели ім.М.Леонтовича Тульчинського РБК (керівник Любов Грушко), академічного хору «Відродження» Теплицького районного будинку культури, дитячих хорових колективів Жмеринської, Вінницької №2, дитячих музичних шкіл, Хмільницької та Вінницької шкіл мистецтв. Ці колективи є найактивнішими учасниками культурно-мистецьких заходів області, вони

– неодноразові лауреати обласних та всеукраїнських фестивалів-конкурсів хорового мистецтва. Успішними були виступи академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії , хорового колективу Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. Виступ славетного академічного муніципального камерного хору «Вінниця» під керівництвом народного артиста України, професора Віталія Газінського став окрасою Гала-концерту. У виконанні хору прозвучав «Щедрик» та ряд оригінальних творів і обробок М.Леонтовича. Впродовж трьох днів учасниками Фестивалю було виконано понад 100 творів Леонтовича (духовні твори, обробки народних пісень, оригінальні твори, хори з опер). Це унікальне явище – «Всеукраїнський фестиваль хорового мистецтва імені Леонтовича» – за результатами експертної комісії з встановлення рекорду України, ввійшло в «Книгу рекордів України» за «Виконання 100 творів Миколи Леонтовича». А флеш-моб, який відбувся на площі Т.Шевченка з виконанням «Щед-рика», вкотре об’єднав всіх співаків, вінничан, гостей міста і об’єднав Україну в єдиному хоровому звучанні музики Великого Леонтовича. Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Без традицій немає культури, а без культури немає нації * Фестивалі

З

авжди українську культуру відзначає яскрава самобутність та істинно народна чистота, яка вже стала нашою головною відзнакою у світі. Передумовою цього стала величезна культурна спадщина, сформована ще в далекому минулому нашими пращурами. Культура – це простір, в якому людина проживає все своє життя, який формує її погляди, ставлення до

ження славних традицій Вінниччини. Саме вони – творчі люди, які іскрами своєї творчості і таланту запалюють серця, ведуть за собою тих, хто любить пісню і танець, музику і слово. Сьогодні свято не лише тих, хто безпосередньо працює в галузі, а й кожної небайдужої людини, яка намагається реалізувати себе, як особистість через творчість. Щирі привітання, відзнаки і надзвичайно

Нагороди чекають переможців інших членів суспільства, виховує прагнення до самовдосконалення, пізнання прекрасного. Саме тому місія працівників культури в суспільстві унікальна, адже своєю працею, знаннями, талантом вони забезпечують спадкоємність наших духовних традицій, зберігають і розвивають всю різнобарвну палітру культури українського народу.

9 листопада в залі обласної філармонії однією великою родиною зібралися всі, хто за покликом свого серця присвятив життя найважливішій зі сфер – культурі. Саме вони – працівники клубних закладів, бібліотекарі, фахівці музейної справи, викладачі спеціалізованих мистецьких закладів, майстри народного мистецтва є справжніми сподвижниками духовного відродження, розвитку та примно6

святкову атмосферу подарували всім присутнім на святі очільники області – голова Вінницької обласної державної адміністрації Валерій Коровій, заступник голови - директор Департаменту освіти і науки ОДА Ігор Івасюк та голова Вінницької обласної ради Анатолій Олійник. У вітальному слові Валерій Коровій зазначив: «Ті почуття, та позитивна енергія, які панують у залі, є натхненням для кожного з нас. Я хотів би щиро подякувати за вашу плідну працю та прагнення творити добро у такий непростий для українського народу час. Запевняю, влада є і буде вашим союзником і робитиме все задля того, щоб Вінниччина стала одним із найкращих культурних центрів в Україні».

Тетяна Шпак – переможець в номінації «Кращий майстер» Під час урочистостей керівники області нагородили Почесними грамотами Вінницької обласної державної адміністрації та Вінниць-

Очільники Вінницької області

кої обласної Ради кращих працівників галузі культури. Також працівники культури і майстри народного мистецтва Вінниччини були відзначені Почесними грамотами Міністерства культури України. Урочиста церемонія продовжилась нагородженням благодійників, які були удостоєні почесної відзнаки «Покровитель культури – 2017»: Валентин Мальований, генеральний директор ювелірного підприємства «Мальва»; Світлана Продивус, директор ЗАТ «Вінницький універмаг» та «Благодійного Фонду Продивуса»; Володимир Пахнюк, начальник Управління Служби безпеки України у Вінницькій області; Микола Кучер, народний депутат України; Юрій Македон, народний депутат України; Володимир Саволюк, депутат Вінницької обласної Ради, голова Барської районної державної адміністрації; Юрій Лебідь, директор малого комерційно-виробничого підприємства «Лебідь» с.Зятківці Гайсинського району; Володимир Ящук, Іллінецький міський голова; Петро Крикливий, директор ТОВ «Турбів-агро», Микола Господарець, заступник голови Калинівської районної ради, депутат районної ради; Анатолій Дроздович, голова селянсько-фермерського господарства «НІКА-Д»; Сергій Петренко, директор ПСП агрофірма «Нападівська» с.Нападівка Липовецького району; Сергій Ладан, голова Мурованокуриловець-

Володимир Пахнюк – покровитель культури кої районної державної адміністрації; Микола Арнаут, сільський голова Котюжанської сільської ради; Віктор Сандул, голова фермерських господарств «АгроСан» с.Лопатинка і «Нива-С» с.Гоноратка; Іван Павленко, директор ПП «Агро система «ПЛЮС»; Володимир Романюк, директор Томашпільської філії ПРАТ «Зернопродукт МХП», Ігор Лещенко, директор ВП «Вінницький бройлер» «ПАТ Миронівський хлібопродукт», член постійної комісії обласної Ради з питань охорони навко-

8

Кращі з кращих

лишнього природного середовища, екологічної безпеки та раціонального використання надр. Цього року особливо хочеться відзначити меценатів, які зробили значний внесок для підтримки української культури, зокрема: Миколу Кучера, який надав значну фінансову допомогу закладам культури Тростянецького та Бершадського районів, Юрія Македона, завдяки якому заклади культури Крижопільського району отримали субвенцію на зміцнення матеріальної бази, Юрія Лебідя, який співпрацює із Зятковецьким сільським будинком культури Гайсинського району та виділяє чималий фінансовий ресурс на покращення матеріально-технічного стану закладу, Сергія Ладана, який постійно сприяє проведенню в Мурованокуриловецькому районі багатьох масштабних культурно-мистецьких акцій, Миколу Арнаута, якому не байдужа доля закладів культури Котюжанівської територіальної громади, Ігоря Лещенка, який впродовж останніх років постійно виділяє кошти на придбання сценічних костюмів та проведення культурно-мистецьких заходів Заозернянському Білоусівському, Михайлівському, Клебанському сільським

Ми – працівники культури! будинкам культури Тульчинського району та з його ініціативи відкрито парк-музей під відкритим небом «Чотири століття» в с.Заозерне. Відкриваючи церемонію нагородження меценатів, Ігор Івасюк підкреслив: «Внесок діячів культури Вінниччини в національну пам’ять та ідентичність є неперевершеним, оскільки саме культура береже нас як націю, як народ. Для українців притаманні такі глибокі традиції, як меценатство і підтримка діячів культури. Тільки у 2017 році від меценатів було залучено близько 7 мільйонів гривень додаткових коштів, які спрямовані на зміцнення матеріально-технічної бази та на підтримку митців і колективів області. Сподіваюсь, що такі традиції і надалі будуть продовжуватись». До вітань також долучилися начальник управління культури і мистецтв ОДА Станіслав Городинський та керівник профспілки працівників культури Тетяна Побережна. Вінниччина є унікальним краєм з багатою культурною спадщиною. Його глибоке коріння є базою для розвитку та вдосконалення сучасного творчого потенціалу, якому є на кого рівнятися. І цьогоріч з ініціативи управління культури і мистецтв започатковано проведення обласного конкурсу «Кращий за професією» серед працівників закладів культури Вінниччини. І родзинкою свята стало нагородження номінантів фахового конкурсу, де було відзначено молодих та досвідчених працівників галузі культури. Компетентне журі визначило переможців конкурсу в 5 основних номінаціях: – «Кращий бібліотекар» - БАЧАРА Валентина Леонтіївна, бібліотекар Лучинчиківської бібліотеки-філії комунального закладу «Мурованокуриловецька ЦБС»;

– «Кращий працівник закладу культури клубного типу» − ЛІТВІН Наталя Миколаївна, директор КЗ «Мурованокуриловецького районного будинку культури «Жовтень»; – «Кращий працівник музею» − ЖУРУНОВА Тетяна Георгіївна, завідуюча сектором виставкової і рекламної роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею; – «Кращий викладач ПСМНЗ» − БАРАНОВА Лариса Григорівна, завідуюча вокально-хоровим відділом, викладач по класу сольного співу, керівник фольклорного ансамблю, хорового класу Бершадської дитячої музичної школи ім. Р.А.Скалецького; – «Кращий працівник кіноустанови» − КРАВЧУК Микола Миколайович − оператор електронного обладнання кінотеатру «Мир» м.Гайсин ; – «Покликання – мистецтво» − ШЕВЧЕНКО Олена Володимирівна, артистка Академічного камерного оркестру «Арката» Вінницької обласної філармонії; – «Кращий майстер» − ШПАК Тетяна Іванівна, заслужений майстер народної творчості України, майстриня гончарного мистецтва с.Бубнівка Гайсинського району. У додатковій номінації «За відданість професії» переможцями стали: – «За відданість професії: бібліотекар» − МІРЧУК Людмила Іванівна, завідуюча Барської районної бібліотеки для дітей. − «За відданість професії: працівник закладу культури клубного типу» − КОЗАР Василь Дмитрович, директор Капустянського СБК Тростянецького району.

З нагородою! − «За відданість професії: працівник музею» − ГРОМОВА Наталя Гнатівна, завідувач музею фольклору Г.Т.Танцюри м.Гайсин. У додатковій номінації «Кращий молодий працівник культури»: − «Кращий молодий працівник бібліотеки» − Любарець Ірина Володимирівна, бібліоте-

10

кар І категорії Турбівської міської бібліотеки для дітей.

– «Кращий молодий працівник закладу культури клубного типу» − СТАНІК Тетяна Сергіївна, керівник зразкової аматорської студії естрадного танцю «Royal Dance» Шаргородського районного будинку культури.

– «Кращий молодий працівник музею» − РИБАЧУК Сергій Станіславович, завідувач КЗ «Музей «Хліба» с.Білопілля, Козятинського району. За висвітлення культурно-мистецьких проектів та цікавих творчих особистостей в своїх авторських телевізійних програмах − «Дивоцвіти» і «Будьмо знайомі» Почесною грамотою управління культури і мистецтв облдержадміністрації нагороджено СЕКРЕТ Ганну Василівну − заслуженого журналіста України. На святі линули вітання і ветеранам, для яких робота в галузі культури була справою всього життя. Для нас вони − золота скарбниця нашої історії, пам’ять, яку потрібно шанувати. Вони сьогодні, як завжди самовіддані, окрилені, осяяні духом творчості. Справжнім подарунком для працівників культури стала святкова програма, яку презентував академічний ансамбль танцю «Надзбручанка» Тернопільської обласної філармонії. Колектив зумів своїм талантом та професіоналізмом передати присутнім у залі всю глибину краси танцю та української пісні. Один з філософів сказав, що без традицій немає культури, а без культури немає нації. Дивлячись на сьогодення з певністю можна сказати, що українська нація живе і буде процвітати завдяки тому, що у нашій багатонаціональній державі є українська культура.

Ветерани культури Вінниччини

Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

ПОДІЛЬСЬКА ХАТА НА СВЯТА БАГАТА

Щороку обласний центр народної творчості перетворює велику виставкову залу краєзнавчого музею на чарівний світ українського мистецтва. Майстри з усієї області привозять найкращі твори, щоб поділитися з вінничанами своїм талантом, своїм поетичним баченням нашого краю

Тут людські сподівання – свічками різдвяними А добробут сім´ї – калачами духмяними, Вишиваним добром, тарілками у миснику, Рушниками у скрині, дівочим намистечком. Вільним духом козацьким, коханням безмірним… Он Мамай невмирущий з тим коником вірним, Рідна хата-білявка, ріка з крутоярами…

Жанна Дмитренко

С

правді, і жнива золоті, і Мамай невмирущий, і рушники у скрині − світ, сповнений краси, гармонії і любові до рідної землі відтворили в своїх роботах наші подільські митці. Різдво і Великдень, обжинки, Покрова і весілля – найбільші свята зібралися в одній залі, як в рідній хаті, щоб проспівати величальну її талановитим людям, давній традиції, яка в найскрутніші часи зберігала нашу ідентичність. Найпершими глядачів зустрічали золоті фонтани дідухів, зроблені майстрами з усієї області. Розставлені на темній ріллі подільського килима з витканими символами – золотим зерном, вони, величаво красувалися на почесному місці. Над ними, як розповідь в картинах про працю хліборобів, розташувалися роботи подільських художників: «Жнива» Тетяни Дєдової, «Косарі», «Український мотив» Олександра Шульганя, «Натюрморт мого дитинства», «Української долі жнива» Миколи Бондаря,

«Хліб» Івана Грищука, «Перший сніп» Миколи Гудзовського, «Свято» Ірини Кравченко. Так, крок за кроком, розглядаючи полотна, можна прожити весь хліборобський рік − відчути запах скошеної пшениці, приємну втому від в´язання снопів, а потім − ні з чим незрівнянний запах свіжого хліба. Не дивно, що й центральне місце (покуття) в залі було відведено величним Дідухам – справжнім оберегам роду, які створили різдвяний настрій усій композиції. Над ними, як у справжній різдвяній оселі, тихо колихались тендітні таємничі золотисті прикраси − солом´яні павучки, зроблені Іриною Савчук, Галиною Чадюк, Володимиром Карпушею, Тетяною Герасимець, учасниками ГО «Етномайстерня Коло» та студії декоративно-прикладного мистецтва Мурованокуриловецького РБК. Між ними, як і заведено в подільській хаті, «оселю» прикрашали чудові витвори подільських майстринь – вишиті рушники.

Дмитро Власійчук «Козак Мамай» Та яке ж Різдво без куті? Навколо дідухів, на тканих рушниках та веретах красувалися розписані ангобами, прикрашені фляндрівкою, вкриті поливами миски, полумиски та макітри для традиційних різдвяних страв, зроблені подільськими гончарами Ольгою Цибулею та Володимиром Слубським. Серед них розташувалися глиняні скульптурки гончарів, майстерно виліплені знаними майстрами Наталею

12

та Василем Рижими, а також їхніми учнями з Тульчинського училища культури, а вище над ними виспівував різдвяну колядку глиняний півник. Іншу сторону різдвяного «столу» накрили своїми керамічними мисками Михайло Діденко, Юлія Гушул, Сергій та Світлана Погонці. Для узвару привезли розписані бубнівські глечики та чашки Тетяни Шпак. Людмила Гушул повиплітали миски … з сіна! І тут гостями різдвяного столу стали чудові скульптури гончарів та козаків за мотивами робіт Івана Ганжі, зроблені подільськими гончарами на пленері у Жорнищах. Окремий куточок присвятили чи не найголовнішому атрибуту весілля – восковому віночку. Здавалося, що ця тендітна дівоча прикраса, залишилася просто приємним спогадом наших бабусь, але ні – цікавість до воскових віночків щодня зростає, а майстринь, що вміють їх робити, стає все більше. Ніжні віночки, зроблені учасницею ГО «Етномайстерня Коло» Марією Курячою та випускницею Тульчинського училища культури Яною Магеровською, викликали зацікавлення у всіх відвідувачів виставки. Дивлячись на них, старші згадували подібні прикраси своїх мам, бабусь, молодші – з подивом і захватом розпитували майстринь, як можна самому зрбити таку красу. Поряд з віночками красувалося традиційне весільне гільце села Човновиця Оратівського району, зроблене Сергієм Бугаєм. Ніжні вишиті рушники завершували образ весільного куточка.

Відкриття виставки

Оскільки виставка відкривалася напередодні Покрови – найшанованішого свята козацького воїнства, почесне місце було відведено роботам на козацьку тематику Петра Пипи, Михайла Мігріна, Петра Гончарука та Наталії Бондар. Їхні картини в дереві «Мітологія», «Отаман», «Атака», «Козак» − кожна по своєму вражали майстерністю, яка передала навіть динамку події.

Марія Куряча

Славний світ кобзарів з шістнадцяти робіт створив майстер горельєфної різьби Юрій Дяченко. До того ж кожне з «полотен» представляє окрему особистість: «Опанас Савченко», «Степан Пасюга», «Петро Неховайзуб», «Іван Жовнавський, 1906 р.», над ними – портрет славного сина Поділля – кобзаря Володимира Перепелюка, а в центрі – вишукана робота Володимира Купчишина «Бандуристки». Хто б сказав, що з трави, квітів, кори дерев можна теж зробити прекрасні картини на козацьку тему! Але Ніна Співак, знана майстриня флористики, вкотре доводить , що для цих матеріалів немає нічого неможливого. «Козак-Бандурист», «Мамай», «Прощання біля криниці» − ці роботи вражають не тільки матеріалом, а й неповторною теплою колористикою і глибокою фактурою. Ще одна майстриня флористики з власним стилем – Наталія Бойко. Її охайні, вишукані роботи з насіння і зерна «Шевченко», «Хатина», «Дерево» − показують, як багато може зробити людина, якщо є бажання і любов до рідного. Звичайно, святкова оселя була прикрашена, як і годиться, подільському житлу, витинанками. Колись прості паперові прикраси сучасні майстри перетворили на справжні мистецькі твори. Лаконічність ліній, монохромність сюжетів дають можливість митцю чітко висловити свою думку, враження,

Петро Гончарук «Двобій» побажання. Роботи Ліни Концевич, Дмитра Власійчука, Марії Гоцуляк, Анна Панаскевич стали підтвердженням цього. Вони чудово поєдналися з іншим улюбленим видом мистецтва українок– вишивкою, а точніше – з вишитими рушниками. Та ще й якими! Майстерно відшитими копіями старовинних рушників південної Вінниччини. Вазони, ружі, сварги, пташечки – весь світогляд наші предки зуміли передати лаконічними знаками-символами, а наші майстрині Оксана Безрученко, Євдокія Чугунова, Любов Шаламай, Зінаїда Шевчук. Людмила

14

Іванчук-Уладовська, Людмила Голова, Вікторія Кубаль, Надія Штепа, Світлана Остапенко, Олена Тригуб зуміли відшити традиційною колодочкою цю красу і зберегти традицію для нащадків. Східноподільські рушники настільки вражають всіх, що навіть ті, хто не займається вишивкою, шукають можливості втілити їхню символіку в своїх роботах. Таким вдалим експериментом стали картинки Марини Верхової з пташками, на яких пензлем і фарбами відтворено вишивку колодочками та «розпис» сукні і прикрас за мотивами східноподільських рушників Мариною Таратутою, ученицею Тульчинського училища культури. Чудовим поєднанням традиції роботи з деревом і витинанки стали витончені мережані роботи Альберта Логінова в техніці художнього випилювання. Цікаве продовження в сучасному житті отримав і традиційний настінний розпис. Зійшовши зі старих побілених коминів та хатніх стін розкішні букети, вазони, півники та бережки знайшли нове життя в декоративному розписі, який використовують для прикрашання посуду, меблів інших речей. Декоративний розпис став окремим видом мистецтва, який на виставці представили Ірина Угринчук, Тетяна Рихліцька, Оксана Вашковська, Інна Громова, Сергій Бугай. Писанкии Оксани Городинської та Тетяни

Організатори та учасники виставки Пірус нагадали усім про Великдень, про тихі них вона також гармонійно використовує ставечори, коли господиня біля свічки виводи- родавню символіку подільських писанок. Ще ла таємничі знаки воском на яйці. Роботи цих один напрямок писанкарства, в якому працює майстринь є гарним прикладом двох різних Оксана Городинська – травлені писанки. Ніжна напрямків писанкарства: збереження традиції рельєфна поверхня писанки нагадує вишивку та авторського бачення з використанням тра- «білим по білому». диційних елементів. Писанки Тетяни Пірус – з Звичайно, в подільській хаті має бути мистрадиційно чорним тлом, з давніми архаїчними ник. Для святкових подільських мисок видізнаками. Оксана Городинська має власний по- лили окреме місце, щоб представити їх у всій черк, її роботи не сплутати з іншими, хоча на красі! Приємно відзначати, що кожен сучасний гончар відроджує кераміку одного з подільських осередків. Родина Сергія та Світлани Погонців відтворили традиційний крищинецький розпис, який вимагає високої майстерності. Володимир Слубський продовжує опрацьовувати тему барських та шаргородських мисок. Тетяна Шпак не зраджує рідний бубнівській кераміці, а Вікторія Ніколаєва представила авторські роботи за мотивами подільських розписів. Темні подільські верети вигідно підкреслювали красу цих робіт. Звичайно, в хаті мають бути діти, а для діток потрібні іграшки. Керамічні пташечки та дзвоники Людмили Філінської, ляльки-мотанки Тамари Вовчарук довершували інтер´єр подільської хати. Приємно, що в день відкриття в «оселі» зібралася велика родина організаторів виставки, майстрів народного мистецтва, глядачів. Ніби на домашньому святі, яке збирає всіх рідних, люди з радістю спілкувалися, обговорювали нові роботи, ділилися планами на майбутнє. Так мистецькі заходи згуртовують людей, перетворюючи майстрів на дружну мистецьку родину.

Юлія Гушул «Дерево роду»

Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Юрій Дяченко 16«В.М.Перепелюк»

Вітаємо Зою Зосимівну Чорну з ювілеєм!

28 листопада 2017 року Зої Чорній виповнилося 85 років! Зоя Зосимівна – фольклористка, етнограф, виконавиця народних пісень, майстриня традиційного ткацтва, засновниця і керівник (1970 – 1999) народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Русава» Стінянського СБК Томашпільського району. Зоя Чорна − справжня берегиня народних скарбів. Вона зібрала біля 500 пісень, безліч неоціненних народних звичаїв та обрядів, які увійшли до репертуару її колективу. Зібрані нею пісні у її виконанні та ансамблю «Русава» зберігаються у фонотеках державного радіомовлення, телебачення та в наукових установах. За сприяння Зої Зосимівни у 2000 році в селі Стіна відбулася Всеукра-

Зоя Чорна

їнська фольклорно-етнографічна експедиція, результатом якої є книга «Одвічна Русава». Зоя Чорна має багато нагород. Серед них: – медалі «За доблестний труд» та «Ветеран праці», Почесна грамота Президії Верховної Ради України, золота медаль на Міжнародному фестивалі з фольклору в Москві та медаль «За заслуги перед Томашпільщиною». Також нагороджувалась Почесною грамотою Міністерства культури України та пам’ятним знаком Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури». До ювілею Зою Чорну нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

«Грай, бандуро, славо невмируща!»

Володимир Перепелюк

В

ряду яскравих мистецьких проектів, якими Вінниччина сьогодні справді може пишатися, особливе місце займає обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності», присвячене пам’яті нашого земляка відомого кобзаря-бандуриста Володимира Перепелюка. Уже шістнадцять років свято проводиться

18

за сприяння обласного управлінням культури і мистецтв, обласного центру народної творчості та відділу культури і туризму вінницької райдержадміністрації у місті Вінниці та у селі Вороновиця Вінницького району. Нагадаємо, що хоч і народився Перепелюк у 2010 році в селі Баришівка Хмельницького повіту, та свій творчий шлях розпочав саме у Вороновиці, яка тоді належала до Вінницької області. Тут він, працюючи у сільській бібліотеці, брав участь у молодіжному театральному гуртку, тут у Вороновиці захопився старосвітською бандурою. Коли він працював над головною роллю у п’єсі «Назар Стодоля», то написав музику до вірша Тараса Шевченка «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать», яку сам і виконував. Слава про його чудове виконання дійшла аж до Києва. Перепелюком зацікавився сам Максим Тадейович Рильський, який тоді був директором інституту фольклористики і етнології. Той запросив Володимира до Києва, щоб записати українські народні пісні у його виконанні. Почувши, як співає Перепелюк, Максим Тадейович був вражений його чудовим голосом і талантом народної імпровізації. Рильський запропоновує взяти його до складу фольклорного ансамблю кобзарів Київської філармонії. Варто зауважити, що, можливо, саме знайомство з Рильським врятувало Перепелюку життя. Адже у тридцять сьомому році всі кобзарі і лірники були розстріляні в Харкові, куди їх було скликано за наказом радянського уряду, начебто до участі у з’їзді кобзарів. Після війни Перепелюк багато років працював у Києві, був солістом народ-

ного хору, який нині носить ім’я Г.Верьовки. На пенсії повернувся до Вороновиці, де працював лісником. Але бандуру, як і українську пісню, не забував і продовжував кобзарювати, з радістю відгукуючись на запросини зустрітися з школярами, студентами, жителями сіл та міст Вінниччини. Тут, у Вороновиці, в музеї історії авіації і космонавтики, є невеличка кімната-музей імені Володимира Перепелюка. В ній зібрано чимало особистих речей кобзаря, його бандури, рукописи нот, віршів і оповідок, яких він написав чимало. В цій кімнатці розміщена і його експозиція чудернацьких фігур звірів з коріння. Цього року Свято проводилося у Вороновиці. В ньому взяли участь понад сто бандуристів. Це були викладачі і діти музичних шкіл з Вінниці, Бершаді, Літина, Теплика, Хмільника, а також студенти Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича та гості з Києва. Багато хто з них є лауреатами міжнародних, всеукраїнських, обласних та міських конкурсів. В рамках свята були проведені виступи перед учнями Вороновицьких ПТУ№14, СЗШІ-ІІІ ступеня №1, будинку-інтернаті. Після концертів, юні бандуристи поділилися з нами своїми думками про те, що були дуже вражені, наскільки гарно сприймали їх глядачі. Вони бачили, що учні школи та училища, затамувавши подих, слухали кожний колектив, кожного соліста і, здавалося, були зачаровані звуками бандури. Хтозна, можливо, вони вперше почули, як звучить наживо бандура. Та особливо тепло зустрічали юних артистів пацієнти будинку-інтернату для людей похилого віку. Вони довго не відпускали бандуристів зі сцени, намагалися затримати їх аплодисментами і з захопленням говорили, що такого чудового концерту вони ще не бачили. Та й що казати, юні артисти старалися, щоб якнайкраще представити свій улюблений інструмент перед односельцями відомого

Володимир Перепелюк у ролі кабзаря Михея у виставі «Тарасова ніч» кобзаря. За багато років проведення цього мистецького заходу ми не раз наголошували на багатогранності обдарування Володимира Перепелюка. Тож цього разу, щоб висвітлити його письменницький талант, ми втілили іще одну мистецьку задумку. У програмі концерту вперше було використано одну із багатьох оповідок-бувальщин Володимира Перепелюка «Скрипка і сіроманець». Герой цього оповідання − сільський музикант, якому довелося ночувати нічку у вовчій ямі разом із вовком. Яскраво і емоційно прочитав його Володимир Білозор студент Вінницького училища культури і мис-

Тарас Постніков тецтв імені М.Д.Леонтовича. Талановите і емоційне прочитання цієї колоритної мініатюри привело всіх глядачів у захват. Цікавими були виступи і наших гостей з Києва, студенток Київського національного

20

університету культури і мистецтв поетеси, композитора, бандуристки Юлії Григорук та виконавиці на торбані Марії Віксніної. А виступ заслуженого артиста України, актора театру і кіно, кобзаря Тараса Постнікова взагалі підняв свято кобзарського мистецтва на високий художній рівень. Тарас представив старосвітську бандуру. Його акторська майстерність, чудовий голос і музикальність відразу захопили глядачів. Оваціями вони довго не відпускали актора зі сцени. Ми вже давно знаємо Тараса Володимировича, як виконавця історичних козацьких дум і пісень. Та цього разу він представив ще й свої авторські пісні, які написані досить вдало з хорошим літературним змістом та цікавою мелодикою у фольк-стилі. Та найяскравішою сторінкою цього свята став виступ Марії Віксніної. Вона представила панську бандуру — різновид старосвітської бандури відомої в народі як торбан. Цей інструмент є дуже рідкісним. Музикознавці говорять, що на ньому грає всього три людини у світі. А Марія − єдина жінка, яка грає на цьому інструменті. Вона, до речі, з родини Віксніних, відомих майстрів музичних інструментів. Її тато,Вадим Вікснін, хоча й має серед предків бандуристів і скрипкових майстрів, торбаном зацікавився випадково. «Він усе життя займався виготовленням скрипок, ремонтом фортепіано, − розповідає Марія, — та у важкі дев’яності в роки перебудови, тато пішов працювати на фабрику меблів. Якийсь знайомий сказав йому, що шукають майстра виготовити колісну ліру. Тож він зацікавився. Почав вивчати матеріали про колісну ліру, про кобзу, бандуру, торбан. А от щодо торбана, то вже пізніше, йому замовив його якийсь добродій, але потім він не прийшов. Тож на торбані вчилася грати я. Але з часом він зламався, то тато змайстрував ось

Ансамбль бандуристів та дитяча вокальна група Бершадської ДМШ

Марія Віксніна цей, на ньому я поки що і граю». До речі, перший торбан Вадима Віксніна є точною копією одного з торбанів Мазепи. Власне торбан українці нині бачать щодня. Найпростіший спосіб побачити його − поди-

Дмитро Галіздра

витися на зворот купюри у десять гривень, де його зображено. Певно, сусідство з Іваном Мазепою на купюрі недаремне, адже, як говорять дослідники, Мазепа чудово грав на торбані. Грати на ньому складніше, ніж на бандурі, та й техніка виготовлення досить затратна, тож він був малодоступним для простих людей. Від того, мабуть, друга його назва – «панська бандура», він був досить популярним серед козацької старшини. Вдома у Віксніних − родинний інструментальний ансамбль. Всі п’ятеро дітей навчаються музиці, грають на віолончелі, скрипці, флейті, торбані. Родинним ансамблем з концертами виступають на всеукраїнських фестивалях конкурсах, бувають за кордоном. Отож ми із задоволенням запросили Марію Віксніну прикрасити наше свято. Від себе скажу, що Марія дуже талановита. Вона не тільки чудово грає на торбані, а ще й гарно співає. Має рідкісний голос дуже широко діапазону. Причому кожний регістр у неї звучить по-різному. От наприклад, першу пісню Тимоша Падури вона виконала відкритою манерою і, здавалося, − то співав хлопчик, адже звучав дискант. А от виконуючи пісню Олени «Віють вітри» із опери «Запорожець за Дунаєм» Кос-Анатольського, вона вже продемонструвала блискуче колоратурне сопрано. Інша пісня звучала у неї академічно, м’яко, зібрано, і це вже було центральне сопрано. Кожна її пісня настільки відрізнялася тембрально, що, здавалося, то співали різні люди. Це

Фотографія на згадку говорить про те, що вона володіє надзвичайно рідкісним голосом − контральто. Не менше вражені були музиканти і слухачі її ерудованістю. Вона стільки розповідала про конструювання музичних інструментів, що, здавалося, ніби

22

Музичні інструменти з колекції Володимира Перепелюка

сама їх майструє. Багато розповідала також про історію народних інструментів, і її було цікаво слухати. Вже й після концерту музиканти попросили Марійку ще пограти на торбані та поділитися секретами гри. Звичайно, вона не відмовила та із задоволенням розповідала і показувала прийоми гри, запропонувала до уваги багато невідомих широкому загалу творів Тимоша Падури, які були написані саме для торбана, які вона повишукувала у різних бібліотеках. А нам приємно було бачити, як бандуристи та й хлопці з народного аматорського фольклорного гурту «Подільські музики» обступили юну музикантку. Видно було, що її гра у всіх викликала захват. Вийшов такий собі невеликий імпровізований майстер-клас гри на торбані. Нам приємно було, що ми зуміли відкрити нові сторінки нашого свята кобзарського мистецтва та наблизити особистість Перепелюка до всіх нас. Зуміли знову здивувати глядачів та й музикантів показати відроджену панську бандуру. І ще, дуже важливим моментом свята, було те, що добре слово про кобзаря звучало, як від його односельців, так і від шановних гостей з Вінниці. Також, завдячуючи такій піднесеній емоції мистецького заходу та гарній організації, всі бандуристи почували себе досить комфортно, і думаю, що своїми чудовими враженнями вони обов’язково поділяться зі своїми рідними і знайомими. Хтозна, можливо, саме так ми зможемо заохотити молодь до музикування на бандурі, спонукати до глибшого вивчення народної культури, ремесел Подільського краю та й всієї України. Провідний методист ОЦНТ Наталія РИМАРЕНКО

Особливе i величне таїнство гончарування

В

захопилась вивченням гончарства. Одночасно ікторія Володимирівна Ніколаєва − зацікавилась та почала поглиблено вивчати істопровідний майстер гончарного мисте- рію та культуру народу. Через кілька років роботи з глиною – вибоцтва і вчитель-наставник, яка має свій почерк і власну майстерню «Коло», ру в мене вже не було, ця справа захопила мене де в окремо облаштованому приміщенні про- повністю. Потім був довгий шлях до створенводить майстер-класи для дітей-початківців з ня власної майстерні та професійної роботи як виготовлення виробів з глини. Вона працює над майстра гончарства. Так, на жаль, в мене немає відтворенням старовинних зразків подільської художньо-професійної освіти з кераміки, але за кераміки. Її роботи знаходяться в музеях та при- допомогою професійного художника-кераміста Оксани Ропотілової ватних колекціях Україопановую технологічні ни, Франції, Німеччини, знання. Великий досНорвегії, Польщі, Канавід був отриманий від ди, Португалії, Бельгії, народних майстрів гоІзраїля та Іспанії. нчарів. Бубнівський – Вікторіє, чому гоносередок – Фросина чарство?

– Глина – особлиМіщенко, Тетяна Шпак, вий матеріал, який несе Валентина Живко, Тев собі глибоку історію, тяна Дмитренко – жіндуховність, культуру ки, які несуть на своїх та потужну енергетику. плечах давню історію та Посуд, створений вручтрадицію, не зважаючи ну на гончарному колі, на відсутність якісних на дотик та сприйняття матеріалів та обладнавідрізняється від штамних майстерень. Це єдипованого заводського ний осередок нині, що посуду. Я обожнюю цей існує і продовжує зберіматеріал, отримую загати та передавати традоволення навіть з фідиційний бубнівський зично важкого процесу розпис.

– вимішування глини. А Майстрів гончарної процес гончарування – справи на Вінничині, це взагалі щось магічне, на жаль, – одиниці, їх свого роду медитація… потрібно підтримувати За 15 років спілкування та оберігати, об’єднуваз глиною я зрозуміла, ти та популяризувати. що вона сама вибирає Щиро дякую за науку того, хто буде з нею…Із та мудрість провідним сотні людей, що спробумайстрам Вінниччини: вали цей матеріал – одиЛюдмилі Філінській ниці стають майстрами. (м. Вінниця), Роману Глина не терпить поЧмеруку (м. Погребиспіху. Мені подобається ще), Василю Рижому та працювати наодинці, Наталії Лавренюк (м. Вікторія Ніколаєва без сторонніх очей, коли Ладижин), заслуженим ніхто не відволікає, коли майстрам народної творможна зосередитись. В такі моменти перестає чості Фросині Міщенко і Тетяні Шпак, Тетяні існувати світ з його життєвими, буденними кло- Дмитренко, Валентині Живко (с.Новоселівка потами. Іноді, навіть втрачаєш відчуття часу. За- та с.Бубнівка Гайсинського району), Сергію та вершивши задуманий виріб, отримуєш величез- Світлані Погонцям (с.Крищенці Тульчинського не задоволення… Напевне, цей стан і є щастям! району) та Володимиру Слубському (с.Довжок − Як починався шлях до опанування гон- Ямпільського району). чарства? Звичайно, без розуміння та підтримки родиЯ впевнена, що кожна людина, яка зустрі- ни, працювати було б не можливо. Дякую своїй чається на життєвому шляху, не є випадковою. родині: батькам − Надії МиколаївНа п’ятому курсі педагогічного університету я ні і Володимиру Яковичу та чолопроходила практику в приватній сімейній школі вікові з сином за безмежну любов, «АІСТ», де познайомилась з Людмилою Леоні- розуміння та підтримку. дівною Філінською – майстром кераміки, яка й Величезну підтримку в розстала моїм вчителем та духовним наставником. витку, як майстра, я постійно отЗалишившись працювати у школі, паралельно римую від обласного центру нанавчалась робити керамічні іграшки та іншу родної творчості, завдяки якому дрібну пластику. Маючи музичну освіту, спо- проводяться пленери чатку цікавилась можливістю створення кера- та виставки майстрів. мічних музичних інструментів – окарин, потім Створюється творче се-

Об’єднані любов’ю до глини редовище, можливість постійного спілкування та обміну досвідом. Окремо наголошую на важливості роботи обласного центру народної творчості з організації присутності наших майстрів на пленерах та фестивалях за кордоном, адже надзвичайно важливе представлення культури нашого краю за межами держави. Люблю подорожувати по різних країнах сві-

24

ту. Нещодавно відвідала Іспанію з виставкою та майстер-класами в профільованому інституті, де навчаються майбутні керамісти. Моє знайомство з ними принесло певні результати в плані обміном досвіду з розпису керамічних виробів, технологій та матеріалів.

– Ти працюєш в традиціях цього ремесла. Твій погляд на сучасну кераміку Поділля та гончарство загалом? Чим більше я дізнаюся про витоки гончарства, одного з найдавніших (від доби неоліту) ремесел, тим більше мені хочеться працювати з глиною. Люблю дзвін випаленої глини, мені здається, що він пробився з глибини віків до наших днів. І розумію, що епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки, які хочеться дослідити і відтворити. Маю чимало літератури, яку перечитували по декілька разів, особливо працю Лідії Мельничук з дослідження гончарного мистецтва на Поділлі, разом з тим, самостійно вивчала різні стилі і течії як сучасного, так і народного мистецтва. Але тільки з часом, працюючи в майстерні, я зрозуміла, що народне мистецтво є фундаментом сучасного мистецтва. Його канони – дуже важливі, це стосується як форми, так і колористики. Народне мистецтво виникло на зорі людської цивілізації. Воно максимально наближене до природи і тому – досконале. Я вважаю, що у нинішньому сучасному світі людина дуже швидко втрачає потребу у природних речах, але ця тенденція останнім часом почала змінюватися. Як занепад культури, так і її відродження – процес природній та циклічний. Бачу, що нині люди повертаються до традицій, проводиться багато виставок творів народного та декоративно-прикладного мистецтва, симпозіумів, фольклорних свят і фестивалів, що свідчить про відродження народного мистецтва. А щодо сучасної кераміки... вона має право на існування. Але ми мусимо підтримувати тради-

Секрети майстерності від Фросини Міщенко

У майстерні ційну культуру. Тому що кожна форма, кожний До презентації своєї виставки я готувалася символ несли і несуть у собі інформацію, яку ми дуже ретельно. Майже шість місяців працювала над формами і сюжетами своїх виробів. Задовнині частково вже втратили. Нещодавно в Світлиці ОЦНТ ти презен- го до цього до моїх рук потрапила книга Волотувала свою першу персональну виставку «За димира Титаренка «Миски Поділля». Вразило мотивами подільських мисок … з глибини різноманіття сюжетів та орнаментів, але спробуземлі». Розпис кожного виробу був унікальним вати відтворити не наважувалась ще довгий час. Головне переступити власний страх, а далі за і вишуканим. Звідкіля сюжети розпису?. мисками пішли горнятка, баньки, джбани, тепер проблема зупинитись. Наскільки мені відомо, ти захоплюєшся колекціонуванням старовинних музичних інструментів і вмієш на них грати? Так, це ще одне моє захоплення. Зараз у моїй колекції чимало цікавих старовинних музичних інструментів, це: ліри, коза-дуда, дримби, тилинки, сопілки, дводенцівки, австрійська цитра, барабани різних видів, індійський старовинний інструмент уду, сучасний інструмент ідіофон-ваджрагханта (прототип ханга), який швейцарці створили як лікувальний для людей з психічними розладами. Всіх не злічити. Люблю грати на лірі, люблю співати старовинні пісні, канти, псалми. Над чим працюєш, які плани на майбутнє? Як гончар працюю над різними формами, продовжую розписувати миски, вивчаю їх, вважаю, що ще всього не зрозуміла і ще багато треба працювати. Не знаю, звісно, чи вистачить сил на втілення усіх моїх ідей і задумів у життя, та вони надихають не зупинятися у творчому процесі. Зичимо тобі, Вікторіє, невичерпної творчої енергії, всесвітнього визнання та довгих років життя. Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

* Обрядові хліби Вінниччини

Використання хліба у передвесільних обрядах – сватанні, оглядинах, заручинах, договорі

О

сінь в Україні – традиційна пора ве- Дмитра побачить старого пса та й питається: – сіль. Після Другої Пречистої 8 (21) «Дядечку, Ви не з старостами». Серед традиційних офіційних зустрічей вересня найбільш масово відбувалися сватання, а після Покрови 1 (14) жовтня – весілля. Тому між родинами майбутнього подружжя, що подівчата, які не були засватані, молилися Матінці бутували в Україні у давні часи, дослідники виділяють три найголовніші – сватання, оглядини, Пречистій, щоб послала гарного жениха: заручини. Сватання відбувалося в будинку діМатінко Пречиста! вчини, де старости – представники від молодого, Пошли мені чоловіка плечистого, офіційно пропонували їй вийти заміж за даного З чорними бровами, хлопця. Оглядини проходили в будинку наречеТа ще й з коровами. Про Покрову народне прислів’я говорить: ного, під час яких родичі молодої ближче знайо«Свята Покровонька в церкві стояла і молодят мились з помешканням і господарством майбутнього зятя, де парувала». їх донька мала А закінчуважити в разі залась осіння міжжя. Зарупора весіль чини справляна Михайла 8 ли у молодої (21 листопаіз запрошенда), бо після ням гостей з Михайла наобох сторін, стає блудний а їх головною тиждень. І функцією хоч до Пибуло публічне липа 14(27) оголошення листопада ще широкому запродовжугалу про зговався м’ясоду молодят їд, весілля на на шлюб та цьому тижні початок піднамагалися готовки до не святкувати. весільної цеГоворять, що ремонії. весілля пісПочиналя Михайла Свати ючи з ХХ-го на блудному століття завтижні справляють лише ті, що блудом пішли, і до Водохре- дяки зростанню рівня матеріальної незалежносща дотерпіти гріх не дозволяє, або ж, якщо ве- ті молоді від родичів, розвитку технічних комунісілля справляти на блудному тижні, дружина або кацій та зменшенню ролі і значення публічного, чоловік будуть невірними – весь вік блудитимуть церемоніального оформлення родинних стосунків, значно спростилася і процедура домовлепо чужих молодицях чи чоловіках [1, c. 69]. Щоб в осінні м’ясниці справити весілля, ностей між родинами молодят. У зв’язку з цим потрібно засвататись до Дмитра. З народних зменшилась і кількість традиційних зустрічей прислів’їв видно, що дівочі запити до Дмиміж ними із залученням офіційних свідків та тра стають більш стриманими, вони посередників. У будинку молодої стали вже не просять жениха плечистого справляти лише сватання, яке включи з чорними бровами, а згодні чало обрядові дії заручин і по суті на будь-якого, лиш би був гоперебрало на себе їх функції. А сподарем: «Святий Дмитре! в будинку молодого традиційПошли мені чоловіка хитро, ні оглядини замінив договір такий-сякий аби був, аби – остаточне узгодження прохліба роздобув!» З цього цедури весільної церемонії і приводу існують і кумедфінансових зобов’язань стоні прислів’я : «Котра дівка рін по витратах на весілля, а хитра – віддалась до Дмив разі необхідності договотра. Котра дурнувата – сирялися і про допомогу стодить коло тата», або ж «До рін по облаштуванню побуту Дмитра дівка хитра, а після молодят на перших порах.

26

Як бачимо, процедура створення нової сім’ї передбачає ряд офіційних зустрічей та домовленостей між представниками родів парубка і дівчини. Під час таких зустрічей широко використовувався хліб. Хліб, у широкому розумінні цього слова, в українській традиції завжди був запорукою і гарантією укладання договору. У передвесільній обрядовості він був не лише головним атрибутом, а й невербальним символом, який при нечітких і двозначних відповідях, конкретно і прямо демонстрував остаточний результат перемовин.

Житній хліб на сватання

На сватання згідно з народною традицією представники молодого завжди приходять з хлібом та пляшкою. Хліб для сватання прийнято використовувати житній, «щоб сватання вдалим було і молодятам на спільне життя йшло, бо жито то на життя» [2]. У давнину такий хліб повинен був бути підсіяним ще й житніми висівками, «бо як мукою, то, кажуть – будуть молоді мучитися» [3, c.24]. Колись у давнину для того, щоб сватання завершилось вдало і дівчина дала згоду на шлюб, хліб для цієї оказії позичали, та не абиде, а у тих господарів, які мають дочок, «там, де є

дівчата»[Там, же ]. До того ж хліб позичали у сусідів, які живуть у злагоді [4, с.218]. Хліб не брали голими руками, а загортали у рушник або хустину, щоб «молодята голими не були» - не бідували [5]. Зайшовши до хати, старости віталися і починали буденну розмову про господарство, забалакували хатніх так, щоб вони і не помітили, як староста нишком з-під поли покладе хліб на столі. На Поділлі у давнину під час таких перемовин розмова зазвичай переходила на бичка та телицю: «Ми побачили, що бичок наш та й забігає у двір ваш, то це прийшли якось порозумітися, що Ви хочете за збитки? А може б Ви нам продали ту теличку, то й бичок би додому з паші біг, а не в чужий город ...». Після таких слів родина дівчини починає здогадуватись, про яку теличку йдеться, помічають і хліб на столі [1, c. 96]. Далі бесіда йшла в залежності від того, хочуть чи не хочуть батьки віддавати доньку заміж. На закінчення розмови батьки обов’язково запитували дівчину, чи згодна вона вийти за цього парубка. У разі згоди донька вклонялася батькам і відповідала: «Як Ви, батьку, як Ви, мамо, так і я!». Після чого перев’язувала старостів рушниками, а молодому до пояса з правого боку чіпляла хустку. «Буває, що водночас несподівано прийдуть по рушники кілька пар старостів. … На столі стоїть хліб кожної пари старостів. Молода підходить і питає: «Чий хліб?» Їй показують. Вона залишає хліб того, за кого має охоту, а решту бере з стола, цілує його, віддає старості й каже «Спасибі за честь. Нехай вам Бог дає з інших рук» [3, c. 26 ]. Якщо сватання завершувалось відмовою, старости забирали хліб, пляшку, і зі словами «Якщо наше не в лад, то ми зі своїм назад», покидали оселю [6]. Отримавши згоду від молодої та її батьків,

старости намагались якомога швидше покраяти хліб, щоб молода не передумала і «не віднесла хліба». Хліб хрестять ножем і розрізають пополовині, а тоді на четверо. Мати нареченої пильнує хліб і намагається забрати його зі столу перед початком трапези, щоб мати можливість все обміркувати та повернути хліб, протягом кількох днів, якщо виникне така необхідність [3, c.27]. Від сватання до заручин у молодих був час, щоб обміркувати свої вчинки. Якщо після сватання до весілля справа так і не дійшла, а таке у давнину траплялося досить часто, хліб, разом з рушниками і хусткою повертали колишнім власникам. Віднести хліб молода може парубкові або одному зі старостів власноручно або відіслати своїм родичем. Після цього договір вважається розірваним. Якщо принесений старостами хліб покрають, а молода передумає виходити заміж, то відносить свій хліб, схожий на той, що принесли під час сватання [6]. І хоча в сучасному сватанні проблема згоди чи відмови молодої не стоїть (все домовлено заздалегідь), традиція йти з хлібом просити руки у нареченої зберігається. Хлібу на сватанні і в наш час приділяється велика увага, це – символічний атрибут обрядового дійства, який надає

церемонії ореолу священнодійства. Хліб, з яким приходять старости, намагаються розкраяти, роздати гостям і з’їсти на знак остаточної згоди на шлюб без будь-яких натяків на можливість його розірвати.

Випічка на оглядини (договір)

Через деякий час батьки молодого запрошували родичів молодої до себе в гості на оглядини (договір). Родичі молодої також приходили до молодого з хлібною випічкою, але зазвичай житнього хліба не брали, оскільки це могло трактуватися як його повернення. Приходили з калачем або з білою пшеничною паляницею та пляшкою з напоєм. Для дітей приносили гостинці – їстівні іграшки – пряники, коржики, пиріжки, тістечка у формі пташечок або кумедних звіряток. Особливих вимог до такої випічки ми не зафіксували. Господарі під час оглядин частували сватів святковою їжею, а на завершення ще й давали їм додому свої калачі. «Після вечері господар дому давав сватам по калачу» [4, c. 219].

Використання хліба і зерна на заручинах

Заключним етапом передвесільних домовленостей були заручини. «Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що за народним звичаєм набирало юридичної сили» [7, с. 339]. На заручини запрошують чимало гостей, серед яких не лише родичі, а й подруги молодої, друзі молодого. У давнину з цієї нагоди влаштовували розкішне застілля і навіть наймали музики. Центральним церемоніальним дійством заручин є символічне поєднання молодят шляхом зв’язування їх рук рушником. В цьому обряді хліб також займає чільне місце. На заручинах

28

молодят заводять за стіл і садять на посад поруч, як шлюбну пару, а перед ними на столі кладуть круглу паляницю. Староста накриває хліб рушником, потім просить молодят покласти на нього руки і зв’язує їх. Після чого розв’язує рушник і запрошує всіх до частування. Розв’язати рушник міг зголоситися і хтось із близьких родичів, адже згідно народної традиції, ця людина брала на себе витрати за церковне вінчання молодої пари. Після церемонії поєднання рук молода обдаровувала сватів і родичів подарунками – чоловіків перев’язували рушниками, а жінок хустками. У селі Озаринці Могилів-Подільського району на Вінниччині у 20-х роках ХХ століття зафіксовано звичай зв’язувати рушником руки молодим на заручинах не на хлібі, а на мисці з житом [4, с. 219]. У статті Дучинського Н. «Свадебные обряды в Ольгопольском уезде Подольской губернии» за 1896 рік описано обряд, де рушником зв’язують не лише руки наречених, але і руки присутніх на заручинах родичів. «Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього лягала рука нареченої, за нею – нареченого, а потім усіх родичів та близьких. Зв’язуючи покладені на хліб руки рушником,

староста виголошував: «Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово. Хто цей вузол розв’яже, той дасть сто рублів на церкву…» [Там же]. Таким чином відбувалося символічне поєднання не лише молодят, але і їх родів. В окремих регіонах Західної України, під час заручин виконувався ритуальний танок батьків і родичів наречених, які рухались у колі за ходом сонця. Таке «затанцьовування» весілля також виконувалось з хлібом [7, c. 339]. Отже хліб, як сакральний предмет і гарант договору, широко використовувався у передвесільній обрядовості. Література 1. Творун С.О. Практична етнологія для ділових людей. – Вінниця: Книга-Вега, 2009. – 288 с.: іл.

2. Записано від Пентюка Василя Лазоровича 1922 р.н. с. Стіна Томашпільського району Вінницької обл.

3. Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд., ред. М.К. Дмитренко, Л.О. Єфремова. – К.: Редакція часопису “Народознавство”, 1998. – 404 с.

4. Поділля : Історико-етнографічне дослідження /Артюх Л.Ф., Балушок В.Г., Болтарович З.Є., та ін. – К.: Видавництво НКЦ “Доля”, 1994. – 504 с.

5. Записано від Шаповалової Євгенії Миколаївни 1949 р.н. смт Дашів Вінницької обл.

6. Записано від Коваль Ганни Филимонівни 1933 р.н. с. Бохоники Вінницького району 7. Українська етнологія: Навчальний посібник /За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

Світлана ТВОРУН кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ

* Нематеріальна культурна спадщина

НАСТІННИЙ РОЗПИС ПОДІЛЛЯ

М

истецька спадщина традиційного народного розпису сільського житла і господарчих будівель на Поділлі багата і розмаїта. Сучасні умови сільського побуту суттєво змінилися, і глиняні стіни хат відійшли в минуле, але

Іл. 1 Іл. 3

30

Іл. 2 художня спадщина народного стінопису залишається привабливим і актуальним компонентом традиційної культури на Поділлі. Твори декоративного розпису, що ми їх зустрічаємо на виставках народного мистецтва, є свідченням того, що сучасних майстрів цього жанру живить генетична пам’ять про прекрасний вид народної творчості, який в нових умовах опанував замість глиняної стіни папір та інші

Іл. 4 матеріали. Тому з певністю можемо говорити про продовження давніх традицій стінопису на нових матеріалах. В такому разі актуальним стає момент усвідомлення цієї спадковості майстрами розпису і уже свідомого продовження її в новітній якості. (іл.1-2) В даній статті спробуємо вибудувати мистецькі зв’язки

минулих традицій народного стінопису з сучасними проявами і тенденціями в народному декоративному малюванні. Мета такої спроби полягає в тому, щоб допомогти нинішнім майстрам вибудувати чіткі орієнтири в творчому свідомому продовженні давніх традицій в сучасному народному мистецтві. Найпоширенішим і панівним образом в народному стінописі є умовне і символічне зображення рослини, яка в наукових дослідженнях іменується «вазон», «дерево», «квітка», «гільце» і тому подібне. (іл.3,4) Цей образ присутній в розписах печі, стін в інтер’єрі і зовні хати між вікнами, в верхніх кутах причілка хати та інших місцях (іл.5). Образ дерева малювався довільно, відповідно до майстерності автора, його уяви та творчого хисту, детально розроблявся настільки, наскільки дозволяла площина стіни, де цей образ був задуманий майстром-творцем.(іл.6,7). Саме в компонуванні і розробці деталей та елементів образу проявлявся творчий хист кожного майстра, і саме в цьому виявлялися індивідуальні особливості і мистецькі характеристики образу. Ідеологічно образ дерева цілком правомірний в загальній культурі українців в цілому, тим паче, в культурі Поділля, де він присутній на писанках, килимах, вишивках рушників, на мисках та інших гончарних виробах (іл.8,9). Образ дерева є незмінним атрибутом фольклорних дійств під час обрядів Трійці чи Зелених свят, він захований в символіці обжинкового і Різдвяного Дідуха, в гільці весільному чи в квітці по завершенню будівництва хати. Образ Світового Дерева наскрізно проходить в мистецтві нашого народу. Цим пояснюється його поширення в духовній культурі подолян, незмінним атрибутом якої є і

Іл.6 Іл. 5 дверей, вздовж верхнього краю стіни попід дахом ззовні хати та понад вікнами в інтер’єрі, по карнизу печі, по сволоку. (Іл.12,13). Окремої уваги заслуговують зображення птахів, які повсюдно присутні в настінних розписах серед квітів і листя на деревах (іл.14), або самостійно утворюють симетричну композицію з двох птахів, але в центрі є квітка чи деревце (іл.15). Така популярність образу птаха має переконливе обґрунтування,

Іл. 7

Іл. 8

народний стінопис. Другим за поширенням в традиції настінних розписів Поділля виступає квітковий вінок, який має вигляд як завершеного кола, так і прямої квіткової гірлянди (іл.10,11), залежно від функції і місця розпису. Образ вінка також присутній повсюдно в наших обрядах і ритуальних дійствах, це незмінний жіночий атри-

Іл. 9 бут, хоча іноді в купальських обрядах дівчата одягали зелені вінки на голову і юнакам. В подільських розписах вінок у вигляді кола малювався на міжвіконних простінках фасаду хати та в інтер’єрі хати, тобто, місце для круглого вінка обумовлювалося площиною стіни, де він задумувався автором. Орнаментний фриз, як правило, компонувався навколо вікна чи

що його знаходимо в найдавніших наших міфах, в колядках та щедрівках, де йдеться про світове дерево і двох соколів-творців світу. Сам факт наяв-

Іл. 11 Іл. 10

Іл. 13 Іл. 12

Іл. 15

Іл. 14

32

ності в настінних розписах птахів і їх зв’зок з первісними нашими міфами є переконливими аргументами на користь тези про глибинне коріння розписів, про те, що настінне малювання є органічним проявом етнічної культури, і тому сприйняття його потребує відповідного відношення і трактування. Образ птахів знаходимо на подільських килимах серед дерев-вазонів (іл.16),

на барських, шаргородських, смотрицьких і з Майдану-Бобрика мисках (іл.17,18). Слід звернути увагу на так звані «килимові розписи» в інтер’єрі, що виконувалися над ліжком в світлиці. Це були імітації тканого килима чи верети, або мали «рапортний» характер, наслідуючи шпалери в міському житлі. (Іл.19,20). Очевидно, що «килимові розписи» є явищем пізнішого впливу міської культури, тому що сприймаються як не зовсім органічний елемент в загальному річищі традицій народного стінопису. Трактування деталей та елементів в образі дерева чи вінків великою мірою визначається індивідуальними творчими по-

тенціями кожного автора, його уявою, мистецьким досвідом та власним темпераментом. Цим в великій мірі пояснюється стилістичне розмаїття подільських настінних розписів. Дехто з майстрів полюбляє відтворювати елементи, наслідуючи природні форми квітів і листя (іл.21), інші вдаються до значної абстрагованності, малюючи геометризовані чи значною мірою узагальнені форми, досягаючи певної спрощенності (іл.22). Спадає на думку, що кожен майстер творив своє, неповторне, самобутнє. Але колективний досвід тут діє невблаганно, бо творчість майстрів відбувалася постійно в публічному просторі, зазнаючи впливів і запозичень

Іл. 19 Іл. 16

Іл. 20

Іл. 17

Іл. 18

Іл. 23

Іл. 21

Іл. 22

один в одного. Завдяки такій обставині, традиція народного стінопису постає цілісним массивом в загальному річищі етнічної культури подолян з чіткими ознаками регіональної унікальності. Пропонований до даної статті ілюстративний ряд підібрано з таким наміром, щоб висловленні думки підтвердити наочними зразками. Слід додати, що в традиційних сюжетах іноді траплялися винятки, що являють собою архаїчні рудименти давніших традицій

і пояснити їх нинішнім дослідникам не просто чи навіть неможливо за браком достовірної інформації (Іл.23). Це лиш зайвий раз підтверджує давність традицій подільського народного стінопису. Звичайно, сучасний майстер декоративного розпису самостійно обирає свій творчий шлях, виходячи із внутрішніх світоглядних переконань і уподобань. Сподіваюся, що дана стаття стане у пригоді майстрові при його виборі творчого шляху, можливо, навіть своє-

рідним орієнтиром і теоретичном обгрунтуванням його творчого кредо. Ілюстрації зразків стінопису подаються за книгою О.Найдена, І.Ходак «Квітка на комині». К., 2013. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

* Село на Поділлі

Цекинівка – в контексті культурного розвою Ямпільщини на теренах міжнародного співробітництва

П

Цекинівко, прадавня, легендарна, Початок України на Дністрі, Яке у тебе нині свято гарне! Живи у пісні, в радості й добрі.

Жанна Дмитренко

ридністров´я вирізняється серед інших регіонів Вінниччини не лише неповторною красою дністрових берегів, на узвишші яких неначе вимальовуються села і міста, обрамлені блакитною оздобою ріки, що в’ється поміж квітучих скель, граціозно огинаючи їх. Унікальне географічне положення, очевидно «принаджувало» сюди вітри історії, що визначало і долю населених пунктів, і особливу культуру, відтворену у вишитих рушниках, в ткацтві, в традиціях виноградарства та виноробства. По дорозі до Цекинівки, де нині мав відбутися фестиваль «Вино і голубці», ми говорили про культурні надбання століть, про традиції та сучасні процеси, про цікаві мистецькі задуми, в яких має поєднатися минуле і сучасне, зокрема про музей виноградарства і виноробства, а також про музей археології та сарматського короля Енесмея, на заснування яких вже є кошти, адже виграли міжнародний грант, а також про проект «Сільський туризм – безпечний крок з розширення прикордонного співробітництва між районами Сорока і Ямпіль». Про це мені розповіли перший заступник голови Ямпільської РДА Людмила Майорова та начальник відділу культури РДА

34

Віктор Замишляєв. Спільно з громадською організацією УДІС «Вііторул» має відбуватися навчання населення в плані розвитку туризму: тренінги, поїздки в Молдову, обмін досвідом. Буде створено спільний сайт кількома мовами – англійською, російською, українською, молдавською. У цьому проекті будуть задіяні села – Клембівка, Довжок, Оксанівка, Михайлівка, Гальжбіївка, Біла, а з боку Молдови – їхні, цікаві для туризму, місця, садиби. А згодом буде створено документальний фільм. Людмила Майорова – координатор проекту. Контракт укладено на 14 місяців. Під’їжджаємо до Цекинівки. Подих перехоплює. Перед очима, якось враз, відкривається незрівнянної краси краєвид: синій Дністер сріблястою підковою обтікає зелені пагорби села. Зовсім близько, здається, рукою подати – розкинулись Сороки сусідньої Молдови. Звідси починається Україна – квітучим Дністровим берегом, величним городищем, гордими сторінками історії, що сягають в глибину тисячоліть. В добу Руїни, як розказано у славнозвісному Літописі Самовидця, Цекинівка стала стольним містом правобережної України. Власне, перша згадка про Цекинівку датується 1 червня 1512 року – в листі волоського господаря до польського короля, якого просять передати млини « проти нашого замку сороцького», які були «сторожею от поганства». Тоді й була збудована фортеця для прикриття бродів Цекинівки від нападників – турецьких яничарів, татар, війська польського, угорських феодалів.

Площа перед СБК – улюблене місце дітвори

Цекинівський човен дитинства Про розвиток Цекинівки у 19 столітті свідчить жвава торгівля із сусідніми землями. Було колись – бондарні, чоботарні, Лісо плавильні і цехи столярні, Цекинівка – це слово від цехів, Від переробних, виноробних, різних… Було тут велелюдно і завізно, Було тут усього впродовж віків. На березі Дністра справді стояли млини, чоботарні, столярні, шкіряні та виноробні цехи. Ім’я Цекинівка якраз і походить від них (Цехинівка, Цекинівка). Тут і донині діє переправа через Дністер. Тисячі суден, барок, плотів пропливали повз Цекинівку. Недарма Цекинівка була адміністративним центром Ямпільського повіту. Жителі Цекинівки пишаються своєю багатющою історією, далекою і близькою. Очевидці

Ярмаркові молодиці

тримають в пам’яті події драматичного 20 століття. Імена тих, хто віддав життя в другу світову, хто заслужив шани за трудові здобутки, хто уславив Цекинівку своїм талантом і творчістю, земляки пам’ятають і згадують під час урочистостей на День незалежності, 9-го травня, на День села. А День села святкують щороку. Я не бачила попередніх заходів, але цей, нинішній, вразив бадьорою музикою духових оркестрів, барвистим велелюддям, народними застіллями, радісним настроєм. Авжеж, тема сьогоднішнього фестивалю «Вино і голубці», який часто сприймають, як зріз сучасності, його оптимістичної сторінки, як вшанування давнього промислу і традицій виноробства, як символ гостинності цекинівчан, яким не в новину приймати гостей з усіх усюд. Тому на столах, розміщених в затишному дворі клубу, такі щедроти: вина в графинах та кувшинах, що відбивали блиск осіннього сонця, сяяли бурштиновим та всіма відтінками червоного. Культ виноградної лози, що здавна панує в цьому краї,відчувається у всьому, він вплітається в тканину свята веселими піснями, гостинним частуванням. А голубці, як одна з улюблених страв всіх українців, тут були представлені у всіх видах. Загорнуті пелюстками капусти чи листям винограду, начинені м’ясом чи пшоном або чорносливом, приправлені часником чи запашними східними прянощами, зварені чи тушковані в казанках чи в горщиках, великі чи маленькі, всі вони були різні, але єднало їх одне – смакота! Голубці усі смачненькі, Невеличкі, немаленькі Настроми, як є охота, І клади мерщій до рота.

Ірина Рачковська Під самим будинком культури розташувались бокаті казани, в яких кипіла юшка. А тим часом в клубі готувались до концерту студенти з університету культури. За всім цим дійством ревно слідкувала Ірина Рачковська, Цекинівський сільський голова. Струнка, висока, напружена, урочисто-святкова, а водночас жива і весела, вона, здавалось, перелітала з одного кінця в інший, пильнуючи кожен момент і кожен метр свого клопітного господарства і цього свята. Ось уже на возі, запряженому білим коником, їдуть ярмаркові – хлопці та дівчата, дядьки і молодиці, весела дітвора. На дорозі – шарварок, Їдемо на ярмарок, Будем вино продавать Та обнови купувать. Що тут почалось: жартівливі пісні переплітались з примовками, жартами, оркестри раз-пораз вибухали запальними мелодіями. Всюди галас, сміх, оплески. Ірина Миколаївна вправно і вміло веде це дійство, ніби й наро-

36

дилась для того, щоб бути ведучою. Поглядає в той бік, звідки мали з’явитись сусіди із Сорок, які чомусь затримались, як виявилось, на переправі. Тимчасом зал великого будинку культури наповнювався глядачами. Видно, що вони вже «привчені» ходити до свого будинку культури на всі заходи. Публіка розмаїта – від жінок поважного віку до школярів та малечі, прибраної на честь свята в народні строї. І поки не почалось дійство на сцені, вони бігали із площі до зали, переймаючись веселощами дорослих. А я з допомогою Оксани Работи, директора СБК, знайомлюсь із цим закладом, в якому вже чимало зроблено, але не менше треба зробити. Ірина Рачковська, нагородивши учасників цього незвичайного фестивалю подяками за неповторне вино та смачні голубці, нарешті заводить всіх до будинку культури. Гордо піднімається на сцену, висловлює непідробну радість з приводу нинішнього свята, до якого стільки готувалась разом з усією громадою. Їй хочеться сказати про все – і про любов до рідного села, і про людську пам’ять, яка зберігає історію в іменах та подіях, і про культуру, яка є лицем села, і про трудівників Цекинівки, працею яких тримається село, і про благодійників, які підтримують ініціативи громади своїми коштами, і про те, що громада може все. До речі, одним з таких спонсорів є Тимофенко Костянтин, «ідейний батько» проекту, уродженець Цекинівки, який нині проживає в Києві. Підтримують культуру Михайло Бурдейний, Олег Нагірняк, Володимир Шарко, Володимир Рачковський, Анатолій Сидоренко. З Іриною Рачковською, наділеною неабиякими організаторськими здібностями, жителі села пов’язують чимало надій на відродження та процвітання громади. Саме такі, як вона, здатні виконувати завдання на виклики часу. Про це кажуть і гості, які нині виступають на сцені і бажають цекинівчанам усіх гараздів, попри всі проблеми, які несе нам ця непроста доба. Серед гостей − голова Ямпільської районної ради Сергій Гаджук, заступник голови Ямпільської РДА Людмила Майорова, заслужений діяч мистецтв України Наталя Регеша, родом з Цекинівки, сільській голова з Клембівки Валентина Зарічна-Бобошко та голова Томашпільської ОТГ Валерій Немировський. З молдовської сторони прибули секретар Примарії Сороцького району Стела Забріян, координаційний керівник слов’янської общини Людмила Вітковська, голова польської общини Родіка Мленска, голова єврейської общини Семен Векс-

Колектив «Весела вулиця» Цекинівського СБК лер, циганський барон Артур Черарі. Єврорегіон «Дністер» представляв В´ячеслав Бурлаку. А далі почався концерт, участь в якому взяв славнозвісний танцювальний колектив «Ністрені» з Молдови, а також вокальний ансамбль «Слов’янка» з слов’янської общини Сорок. Учасників концертної програми глядачі нагороджували бурхливими оплесками. Адже на сцені виступали їхні улюбленці: колектив студентів Київського університету культури «Аd-Libitum» (керівник Олена Скобцова), заслужений артист України Андрій Князь, артист Олександр Гафенко, який разом з Оксаною Работою був ведучим концерту, хореографічний колектив «Чобіток» Гальжбіївського СБК, (керівник Людмила Перепелиця), інструментальний дует у складі Івана Гафенка та Вадима Бурковського (труба і най), дипломант обласного конкурсу козацької пісні, народний аматорський ансамбль «Козацька застава» із села Велика Кісниця (керівники Анатолій Перебийніс та Анатолій Чобан), артист Василь Слободянюк із Гальжбіївки, і, звичайно, колектив Цекинівскього СБК «Весела вулиця», (керівник Олена Пройдисвіт). Все те, що ми побачили нині – і виставки, і народні гуляння, і концерт, і прийом гостей, свідчить про роботу працівників культури села, а також району, які беруть активну участь в такому великому заході, вміло спрямовуючи ініціативу Цекинівки. Оксана Работа вділяє мені трохи часу в проміжках між ярмарком та концертом, щоб я мала уявлення не лише про нинішнє дійство, а про все, що пов’язане з її посадою і її покликанням. Адже директор СБК − це не просто робота. Цекинівський будинок культури збудовано у 1976 році. За 40 літ на його сцені виступило чимало аматорів та професійних колективів.

– Скільки себе пам’ятаю, мене завжди тягнуло сюди – у будинок культури, на сцену – зізнається Оксана Андріївна, − я брала участь у всіх концертах, гуморинах, літературних годинах, виставах. Я цим жила, хоч була бухгалтером сільської ради. Так склалось, що у цьому омріяному будинку культури мені таки судилось працювати. З вересня 2011 року я стала художнім керівником, продовжуючи працювати бухгалтером. Нараховуючи зарплату, я наспівувала та підтанцьовувала від радості. А вже у 2013 році я легко зробила вибір, залишила бухгалтерію, хоч щойно закінчила Київський інститут бізнесу та технологій за спеціальністю «облік та аудит» і мала вже 11 років стажу бухгалтерської роботи. Я стала господарем цього омріяного закладу. Оксана Андріївна з захопленням розповідає про перші «екзамени» – обмінні концерти, під час яких мали змогу і себе показати, і в інших повчитись:«Хоч тоді не було достатньої матеріально-технічної бази – ми таки прийняли в себе артистів дев’яти сільських закладів культури та дали концерти в дев’яти селах: Безводне, Велика Кісниця, Гальжбіївка, Довжок, Дзигівка, Клембівка, Качківка та Михайлівка.» Після такої бурхливої концертної діяльності треба було переключитись на зміцнення матеріально-технічної бази. Біля клубу з’явились газони, квітники, посаджено каштани, липи, туї, і навіть кущі самшиту, який тут називають буксусом. На рахунку Цекинівського СБК − участь у цілком конкретних справах: реставрація і відкриття Меморіалу Слави, освітлення паркової зони, впорядкування території, організацій-

Оксана Работа

38

ні заходи щодо підтримки воїнів АТО, для яких створили пункт прийому продуктів та коштів. Завдяки такій волонтерській діяльності було зібрано 3 тони продуктів та 40 тисяч гривень. У 2014 році було здійснено ремонт костюмерної, їдальні, кабінету директора. А попереду – ремонт сцени, закриття оркестрової ями. − Слід сказати, що в костюмерній кімнаті до мого приходу було 9 подертих шароварів, а нині ми нашили костюмів на швейній машинці, котру знайшли таки в будинку культури і полагодили. Отож, купували лише тканину та фурнітуру, не потративши жодної копійки з бюджетних коштів. Взагалі слід сказати, що працівники СБК відчувають себе невід’ємною частиною громади. З 2011 року за ініціативи сільського голови почали випускати газету «Обрій» Цекинівської територіальної громади. Тоді ж виникла ідея створення дитячого майданчика, який виріс у 10-ти денний термін. − А проект його я зробила «на коліні». Дарма, все вийшло неочікувано гарно. Трудилися батьки, працівники будинку культури та соціальної сфери, і навіть, старші діти. Керівники агроформувань підтримали ідею фінансово, та й мами купували фарбу… Ми відкрили його у День захисту дітей. А через два тижні встановили ще й два стенди – соціально-економічний паспорт громади у фотографіях. Щодо безпосередньої роботи СБК − на його базі функціонує шість клубних формувань: вокально-хорове (діти та дорослі), театральне та художнього читання, хореографічне (старша та молодша групи). Завдяки наполегливій підготовці, учасники клубного формування художнього читання нео-

дноразово ставали переможцями районного конкурсу читців «Кобзар і Україна». З 2012 року стало традицією нагородження учасників культурно-мистецьких заходів футболками «Я люблю Цекинівку». Коли Михайло Новак та Віталій Постолатій, уродженці села, вирішили написати книгу «Моя Цекинівка» і прийшли з проханням допомогти в наданні інформації, фотоматеріалів, Оксана Андріївна пересканувала всю базу фотографій з описами та передала для обробки. Всі дружно – і працівники БК, і бібліотекар Ольга Лукасевич, і працівники сільської ради працювали над оновленням музейної кімнати, адже в ній – пам´ять села. Оксана Андріївна розповіла про те, які теми опрацювала на курсах підвищення кваліфікації працівників культури, і тепер в неї з´явились нові плани щодо діяльності і розвитку будинку культури. Згодом, ознайомившись з діяльністю СБК, зокрема його директора, погоджуюсь із думкою невгамовної Оксани Андріївни, що «в нашій роботі головне не стільки освіта і стаж, як велике бажання працювати». Поїздка на Ямпільщину до Цекинівки підкинула чимало матеріалу для роздумів. Коли після побаченого і почутого все склалося, як тепер прийнято говорити, в один пазл, виокремився напрямок в культурі прикордонних регіонів, який ми називаємо міжнародним співробітництвом. Оці туристичні маршрути, задумані ямпільчанами на основі історичних та народних традицій, ведуть до розвитку культури, до обміну досвідом, стаючи врешті-решт стимулом для творчості українців придністровського пограниччя та сусідівмолдован. Переглядаю матеріали газет «Вінниччина», «Ямпільські вісті», поміщені в портфоліо СБК, де оптимістичні заголовки говорять самі про себе – «Патріотизм по-цекинівськи», «Дарунок для малечі», «Свято подяки у Цекинівці» та ін. Яскраві фотографії з усміхненими обличчями дітей, молоді у вишиванках та у футболках «Я люблю Цекинівку», світлини з Іриною Рачковською на чолі цекинівської делегації, з директором СБК Оксаною Работою, з колективом аматорів, цікаві зустрічі – все це образи доброї надії сільської громади, яка є частинкою прекрасного Придністров´я, де бережуть традиції і започатковують нові, спрямовані на співпрацю і добросусідство. Річ у тому, що його голова Ірина Рачковська – не лише умілий господар, вона ще й автор гімну Цекинівки. А це обнадіює. Село моє, моя державо, Моя ти гордість і любов, Щаслива доле і батьківська славо, До тебе повертаю знов і знов, До тебе лину, мій коханий краю, Роздолля виноградної лози, Ти, як підкова щастя, виступаєш У синяві дністрової сльози.

Ірина Рачковська Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

К

Во славу Божу

ажуть, що церкви не будуються без Божого благословіння. В історії Свято-Миколаївського храму збереглося небагато відомостей про його побудову, однак, відомо, що в 1652 році на цьому місці стояла дерев’яна церква. Пізніше в 1770 році була збудована кам’яна. Спочатку храм зводили як невелику каплицю. Будівля була рівно в два рази менша свого нинішнього розміру. Великий прихід процвітаючого тоді Ямполя змушував до розширення площі храму, що привело до збільшення колишньої каплиці до сучасних розмірів. У 1862 році місцевими умільцями прибудовано дзвіницю і великий купол. Обидві споруди встановили на даху, який також довелося повністю замінити. І значний купол, і висока дзвіниця мають схожу форму − восьмигранників. Свято-Миколаївська церква − пам’ятка культури та архітектури місцевого значення. Старовинний храм добре зберігся, хоча в ньому багаторазово проводилися ремонти та часткові реставрації. Храм було закрито в 30-ті роки. В 1941 році, у часи воєнного лихоліття, відновилися служби, і відтоді церква не закривалася. Нині настоятелем храму є протоієрей Георгій, який вже понад двадцять років несе свій нелегкий хрест служіння на ниві Христовій. Допомагає порадами і молитвами, вчить прихожан бути однією родиною та йти тією стежкою, яка веде до Бога. Молитвами і зусиллями настоятеля та прихожан храм постійно впорядковується і прикрашається: проведено капітальний ремонт, оновлено іконостас, збудована капличка на території церкви. В храмі вшановується ікона святого Геннадія

* Подільські дзвони

Одеського. Геннадій (в миру – Григорій Ребеза) родом з Ямпільського району. У селі Іванкові і досі є хата Ребезів, у якій народився та виріс Григорій − найстарший син Матвія Григоровича і Соломонії Гнатівни. Батьки були благочестивими селянами-середняками. Разом з ними Григорій відвідував храм Божий, любив бувати у сім’ї псаломщика, де слухав розповіді із житія святих. Відбувши військову повинність, юнак вирішив відвідати святі місця Києва та Глинську пустинь. Навесні, після Великодніх свят, завершення польових робіт та приведення у порядок виноградника, батьки благословили сина на поїздку. І вже на Трійцю Григорій Ребеза разом з іншими паломниками прибув до Глинської пустині. Тут він залишився на послух, взявши благословіння монастирського старця. В монастирі Григорій виконував різні роботи. На земельній ділянці близько ста сажнів, яка прилягала до монастиря, йому вдалося виростити великий виноградник. Клімат Курської губернії несприятливий для цих плодових кущів. Сорт винограду «Тирас» Григорій привіз з батьківського виноградника. Через три роки посаджений виноград, на диво всім, рясно уродив. Після Глинської пустині о.Геннадій служив при архієрейському домі в Кишиневі, знаменитому Свято-Григорівському монастирі на Херсонщині. В 1919 році архімандрит Геннадій (в сан архімандрита був возведений до революції) переїхав до Одеси. З того часу життя подвижника було зв’язане з Одеською єпархією. Звершуючи пастирське служіння в роки атеїстичних гонінь, о.Геннадій для багатьох людей був духовним наставником, підтримував віру і наставляв на шлях істини. На діяльність архімандрита Геннадія звернула увагу тодішня безбожна влада. Неодноразово його арештовували. У 1936 році отця Геннадія відправили на заслання у Казахстан, де він, важкохворий, працював на руднику. В 1937 році був розстріляний. Місце захоронення архімандрита невідоме. У 1956 році Геннадія Ребезу було реабілітовано. Причислений до лику святих рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви 1999 року. Продовжувач духовних традицій, благодатний старець, шанований святий Одеської єпархії священомученик Геннадій Одеський зайняв достойне місце в Соборі Одеських святих і став одним з небесних покровителів. Також рішенням Священного Синоду УПЦ від 2015 року увійшов до складу Собору Вінницьких святих. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Спадщина Миколи Леонтовича На олтар добра – вогонь жертовний Чистої великої душі… Залишив нам пісню – скарб коштовний Наш земляк – Микола Леонтович Між епох бурхливих на межі

Жанна Дмитренко

40

140 років минуло від того дня, коли в невеличкому хуторі Подільської губернії в родині священика народився хлопчик, якому судилося прославити Україну на весь світ. На жаль, слухаючи українського «Щедрика», світ, зазвичай, не знає ні справжньої назви твору, ні історії створення, ні імені його творця – Миколи Леонтовича. На щастя, в останні роки сталося багато змін в дослідженні життя М.Леонтовича та в популяризації його спадщини. Більше двадцяти років ВОЦНТ проводить обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича», 2016 року відбулися «Хорові асамблеї Леонтовича», приурочені відкриттю відновленого музею та меморіального комплексу у с.Марківка Теплицького району та 100-річчю легендарного «Щедрика». Логічним продовженням у дослідженні та популяризації життя і творчості М.Леонтовича стало видання книги «Микола Леонтович Повне зібрання хорової та педагогічної спадщини»

(Вінниця, «Нілан-ЛТД», 2017), підготовленої і впорядкованої кандидатом мистецтвознавства, професором Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського, автором експозиції та організатором створення меморіального музею в с.Марківка − Анатолієм Завальнюком. Ця книга стала підсумком багаторічної дослідницької роботи автора, яка велася упродовж десятиліть. Тут зібрано теоретичні дослідження А.Завальнюка, різноманітні матеріали, документи, фотографії, опублікована розширена біографія Леонтовича, маловідомі сторінки його життя і смерті, подаються власні погляди М . Л е о н то в и ч а на свою педагогічну діяльність, спогади доньки композитора, опубліковані листи Леонтовича до майбутньої дружини. В цьому виданні охоплено практично всю хорову та педагогічну спадщину композитора, а також вміщено ґрунтовну наукову статтю про творчий стиль Леонтовича видатного композитора Станіслава Людкевича. Книга стане в пригоді музикантам, викладачам та широкому загалу, що цікавиться мистецькою спадщиною нашого краю. Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Заслужена артистка України, актриса Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського Наталія ШОЛОМ

42

44

Традиційне свято Мельпомени К оли приходить жовтень зі своїми багряними декораціями, що постають вздовж доріг золотими кленами та пурпуровим переплетенням плющів, червоним листям черешень і рудим падолистом каштанів – тоді настає час зустрічі з Мельпоменою − наближається час «Театральної осені». Це означає, що аматорські театральні колективи Вінниччини готуються показати свої напрацювання на широкий загал – представити драми, комедії, водевілі, що з таким старанням і любов’ю готували до фестивалю. Двадцять колективів взяли участь в обласному

учасників – в основному дітей, захопила глядачів своєю повчальною історією. Адже у тому чудовому будиночку жила співуча родина − тато, мама і семеро діточок – сім веселих ноток. І для того, щоб не захворіти та веселити всіх людей дзвінкими піснями, потрібно слухатися батьків. А що буває з неслухами, нам дуже цікаво розповіли учасники вистави. Але головне, що все закінчилося добре і гарна пісня зуміла всіх помирити і потішити. Зазначу, що це зараз один з трьох дитячих театральних колектив області. Своє звання «зразкового» вони отримали 12 років тому і до цього часу гідно його захищають. Також велика вдячність «метрам» театральної

Театр естради «Факел» Крижопільського РБК фестивалі. 16 з них – народні (зразкові) аматорські. Фестиваль відбувся у кілька етапів: 20 жовтня розпочався у Могилів-Подільському РБК, а далі 21-го − у Жмеринському РБК. Не менш цікаве продовження було в Самгородоцькому СБК Козятинського району 26 жовтня та 31 жовтня на сцені Тульчинського училища культури. Кожна робота, яка була показана колективами, заслуговує на увагу. В кожну режисер вкладав душу і вміння, відчуття моменту. Адже в колективі немає художників-декораторів, освітлювачів, костюмерів. Все це має робити керівник. І всі з цим справилися чудово. Кожен театр відповідав своєму напрямку, кожен колектив був особливим, цікавим і переконливим на сцені. В рамках цього фестивалю театральні колективи також підтверджували звання «народний». Учасникам фестивалю вдалося все! Зразковому аматорському музичному театру «Росинка» Тульчинського РБК, (керівник Галина Кобцева), хочеться подякувати насамперед тому, що авторська музична казка за сценарієм Наталки Погребняк «Чудовий дім», де було задіяно понад 40

сцени – народним аматорським – театральному колективу Жмеринського РБК (керівник Світлана Волуйко), театральному колективу Гайсинського РБК (керівник Олена Чучко), театральному колективу «Маленький театр» Тульчинського училища культури, керівник Любов Прилипко та іншим колективам. Театральна майстерність тут зростає з кожною новою поставленою виставою. Режисери завжди шукають щось цікаве, таке, щоб запало в душу глядачам. Це наші флагмани. Їхні вистави були на високому художньому і виконавському рівні – різножанрові і цікаві. Приємно, що чотири нових колективи взяли участь у «Театральній осені». Вони потішили і глядачів, і мене особисто своїми творчими здобутками. Відрадно, що театральне мистецтво набирає нових сил, з’являються нові прихильники і учасники. Позитивне і незабутнє враження справив на журі фестивалю колектив

Фольклорний театр Серебринецького СБК Могилів-Подільського району Серебринецького сільського будинку культури Могилів-Подільського району. Його спрямування можна було б назвати фольклорним театром. Керівник колективу Оксана Анатоліївна Сірант розповідає, що цей колектив створений вже досить давно, але саме тепер вони знайшли свою особливу нішу, і почали працювати дуже плідно. А починали з того, що пошукали у бабусиних скринях і знайшли старовинні українські костюми та прикраси, вишиті сорочки та хустки. Це так захопило всіх учасників колективу, що вони не просто позбирали те, що залишилося у скринях, але й додали часточку своєї фантазії. Швидко перешивалися спідниці і корсетки, лагодилися віночки, перероблялися «по-своєму» головні убори… І коли учасники колективу вийшли на сцену, здавалося, що це столичний те-

46

атр моди показує своє дійство. Але вони не просто демонстрували вишукані українські строї. Спочатку показали обряд віншування молодих. На сцені і святковий стіл, і молодий з молодою, і дружки та свашки… І пісні відповідні, і слова вітань. А далі нас захопило нове дійство – ярмарок! Молодиці з кошиками і поважні газди, дівчата, що поспішають за хустками та намистом на ярмарок, всі спілкуються, жартують, а тут ще й веселі пісні лунають. Вже і ярмаркові ряди з різними товарами з’явилися. І поторгуватися є з ким, а ще гарну пісню заспівати. Це було так цікаво, так по-справжньому, що хотілося приєднатися до цього ярмарку, виторгувати щось гарне і для себе! Тому це театралізоване дійство не залишило байдужим жодного глядача. Театральний колектив «Smagron» Самгородоцького сільського будинку культури дивує, починаючи з назви, (а його назва «Smagron» – старовинна назва Самгородка) вже вкотре показав, що вони вміють працювати і досягати успіхів на теренах театрального мистецтва. Вистава Ульріха Хуба «Біля ковчега о восьмій» − надзвичайно цікава. Режисер вистави і керівник колективу Ольга Савенець зуміла передати їхнє бачення історії Ноєвого ковчега. Всім відома ця притча про Ноїв ковчег, і про те, що туди Ной узяв «кожного виду тварин по парі». Але трьох друзів-пінгвінів таке рішення не влаштувало. Вони примудрилися забрати і третього. Адже справжня дружба, виявляється сильніша за всі накази. У ковчезі вони протрималися досить довго, але все ж таки видали себе. І коли настав час виходити з ковчега після потопу, то виявилося, що пінгвіни ж… вміють плавати! А ще крім головних героїв було у «ковчезі» багато пар різних тварин (їхні ролі виконували юні учасники театрального колективу) – нове покоління мешканців землі. Глядачі були у захваті від вистави. Як реагували діти, яку цікавість проявляли дорослі! Як приємно було чути шквал оплесків на адресу акторів-аматорів. А театр «Везуча підкова» Чернівецького РБК взагалі вирішив бути ексклюзивним, вразити любителів театрального мистецтва і режисурою, і драматургією, так, як виставу готували за п’єсою «Похорон, або вперед ногами» Наталі Воронюк, директора Чернівецького РБК. Вийшла дуже цікава і повчальна історія для всіх шанувальників театрального мистецтва. Адже коли поважний багатий чоловік не може дочекатися своїх дітей у гості, а вони

Народний аматорський «Поетичний театр» Липовецького СБК

Театральний колектив Тростянецького РБК тільки й чекають, щоб він швидше помер, та залишив їм свої мільйони, він вдається до радикальних дій – наче б то помирає. Всі діти звичайно ж поспішають, щоб якнайшвидше поділити спадок, але… не все так просто, виявляється! Батько помирати не збирався, а просто захотів подивитися на поведінку спадкоємців у такій ситуації. Хочеться відмітити цікаве режисерське рішення щодо зав’язки у виставі. Це більше було схоже на музичний водевіль. Фінал у вистави звичайно ж – позитивний, на відміну від назви. А мораль спонукає до того, щоб задуматися. «Сміхограй» − театральний колектив Калинівського РБК –спеціалізується на дитячих виставах. У його виконанні ми побачили музичну виставу за мотивами казки О.Толстого «Буратіно». Цю казку ми всі чули і читали з дитинства. Тож і з героями вистави було цікаво зустрітися, хоча сюжет трошки змінений. У режисера вистави Світлани Крикун ця казка вийшла такою гостросюжетною, такою темпоритмічною, що у дітей аж подих перехоплювало від хвилюваня. Тож, ще раз підводячи підсумки, зазначу, що 2017 рік для любителів театрального мистецтва виявився плідним і цікавим. Журі – народна артистка України, головний режисер обласного академічного українського музично-драматичного театру ім.М.Садовського Таїсія Славінська, керівник літературно-драматичної частини цього ж театру Світлана Фицайло, викладач режисерських дисциплін Тульчинського училища культури Любов Прилипко у захваті ділилися враженнями від побаченого. Кожному сподобалось щось своє, але всі прийшли до одного висновку: аматорське театральне мистецтво потрібне людям! − Це мистецтво потрібно підтримувати і розвивати – впевнена Таїсія Дмитрівна – голова журі, − тому що якраз завдяки йому і діти, і молодь вперше знайомляться з театром у селі і в районі, а тоді вже приходить знайомство і з професійним театральним мистецтвом. − Саме це виховує глядача для театру, допомагає втілювати свої таланти дітям, допомагає адаптації молоді в суспільстві, та що там, іноді і знайти своє покликання, − переконана Любов Андріївна При-

липко. І це запам’ятається на все життя, бо історія театру має вже не одне тисячоліття свого існування. І в Україні також. Українці завше виявляли інтерес до театрального дійства. Згадаймо, як в роки нашого дитинства люди йшли до клубу, щоб подивитися «Наталку-Полтавку», «Безталанну», чи «Фараони», що їх привозили в село театральні колективи з районного центру. А п’єси Михайла Старицького чи Марка Кропивницького, що їх ставили сільські актори? В основному це були працівники культури, вчителі, бібліотекарі, які одягали вишиванки і на якусь часнику перевтілювалися у персонажів іншої епохи. Вони так майстерно грали, що деякі актори-аматори були удостоєні звання «заслужений працівник культури України». Також колись і у шкільних театрах ставили «Назара Стодолю» чи «Наймичку» Тараса Шевченка, інсценізували твори Степана Васильченка і Нечуя-Левицького, вистави І.Котляревського, Г.Квітки-Основ′яненка. До клубу, або й до школи поспішали і дорослі, і діти – вся сільська громада, навіть перші сільські бешкетники – підлітки сиділи напрочуд тихо, зачаровані і здивовані мистецтвом перевтілення. Такий великий вплив мало театральне дійство на уми і серця українців різних поколінь. Нині, коли час нашаровує свій відбиток на уявлення про прекрасне, коли ледь не щороку відбувається переосмислення і переоцінка цінностей – наше завдання – зберегти набутки аматорського театрального мистецтва, здатного розчулити, розсмішити, збурити душу глядача, іноді здивованого і сердитого, іноді байдужого. Але, крім цього « Театральна осінь» − це ще й радість спілкування, це прекрасні миті відкриття, це відчуття причетності до чарівної сили мистецтва.

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Каптурi та рантухи Схiдного Подiлля

Традиційний одяг будь-якої місцевості має свої локальні особливості, які створюють неповторне обличчя народної культури кожного регіону, стають своєрідною візитівкою краю. Одним з таких унікальних елементів одягу Східного Поділля є давній головний убір жінок – каптур з рантухом. Каптур одягали дівчині на весіллі, після того, як зняли вінок і розплели косу. Поверх каптура зав′язували рантух. Автентичних каптурів (як і рантухів) збереглося дуже мало: два – у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею, один – в Тиманівському музеї історії села Тульчинського району, один – в колекції ГО «Етномайстерня Коло» (подарований Є.М.Причепієм), ще кілька –в приватних колекціях. Елементи старовинних головних уборів зберігаються у Національному музеї імені Андрея Шептицького. На сьогодні учасниці ГО «Етномайстерня Коло» відтворили 8 каптурів та рантухів з автентичних зразків. Чому їх так мало збереглося? Мабуть, на це є декілька причин. На Поділлі каптурі носили «в часи обгорток (горбаток, запасок, гуньок)». Пізніше зʼявились спідниці і хустки, деякий час вони існували паралельно, а потім ці елементи одягу почали відходити. На початку ХХ століття вони майже повністю вийшли з ужитку. Зі свідчень Гната Танцюри:

48

Каптур та рантух, відтоворені Наталею Сентемон «До 1900-х рр. зятківські жінки завʼязували («завірчували») голову не хусткою, а наміткою. Намітка – тонке доморобне полотно (1,5 м завдовжки) білого або темно-бурого кольору. Його спеціально крохмалили і викачували – прасували гарячим, круглим каменем. Повʼязували – «завірчували» теж спеціально, пришпилювали шпильками, донизу попускали в два боки довгі «крила». Місцевий піп вважав цей жіночий убір за «язичеський» і вигонив із церкви жінок у намітках. Жінки до церкви в намітках уже не ходили, але держали їх у скрині «на смерть». Старі жінки, умираючи, заказували, щоб їх поховали

Каптур та рантух, відтворені Юлією Васюк

у намітці. Останній раз жінку в намітці в Зятківцях поховали в 1916 році.» (Гнат Танцюра «Весілля в селі Зятківцях», Київ, редакція часопису «Народознавство», 1998, стр.338.) Євген Причепій, доктор філософських наук, професор, співавтор книги «Вишивка Східного Поділля», передає спогади жінки з с.Куниче Крижопільського району Вінницької області, яка віддала йому каптура: «Вона розповідала, що носили його давно, ще за Ніколая ІІ. Під час весілля каптура перекидали через хату – хто спіймає, той наступний весілля матиме». Незважаючи на це, у весільних піснях збереглося немало згадок саме про каптурі та рантухи. І хоча вже давно дівчат покривали хусткою, співали все одно про каптурі: Ось вибрані рядки з книги Гната Танцюри «Весілля в селі Зятківцях», Київ, редакція часопису «Народознавство», 1998 рік Біжи, мати, до комори, (2) З скринькою поговори. Та внеси серпаночку (2) На доччину головочку.

Стр. 176 (очевидно, про каптур) Ой що ж бо це та привезяно? (2) Та на столі та покладено? Грубе, як раднянка, Чорне, як каглянка.

Каглу затикали Та й на стіл поклали.

Стр. 177 (Про рантух) Ой що ж бо це та привезяно? Та на столі та покладяно? Як біль білесечке, Як шовк тонесечке, В краму набирали Та й на стіл поклали.

Стр. 177 Каптур не до речі – Ганчірка до печі. Биндочка-подобочка Пристає до лобочка.

Стр. 177 Дивися-но, дівко, Несе сестру дідько. Сестра з братовою Над твою головою Віночок іздіймати, Серпаночок накладати.

Стр. 178 Каптур на полиці Витріщив очиці. Витріщив оченята На наші молодята.

Стр. 180 Каптурі рогаті, Вибирайтеся з хати. Як будете над головою, То виженем коцюбою

Стр. 180 Наша кибалка – китайка, Ваша намітка – поганка. Нашу кибалку - на стіл, Вашу намітку – під стіл.

Стр.180 Десь тебе, козаче, Господь нагодив, Що на мою головоньку Каптур наложив.

Стр.183 Ой виглянь, оленю, Та з-за білого каменю. Подивись, оленю, Чи люта зима буде? Чи люта, не люта, Не така, як літо. Вигянь-но, Наталко, З-під тонкого серпанка.

Каптур та рантух, відтворені Інною Єрмаковою Подивись, Наталко, Панянка Наталка, панянка, Чи лиха свекруха? Захтіла собі серпанка. Чи лиха, не лиха, Захтіла собі каптура, Не така, як рідна мати. В неї отецька натура.

Стр.184

Стр.187 … Не сам, не сам Микола на Не нашого козак повку, посаді, Наклав кивер на головку. Є коло нього Наталка його. Кивер, кивер, киверище – Сидить коло нього, проситься Препоганий каптурище. у нього:

Стр.187 - Ой пусти мене на вуицю по- Дивися-но, дівко, гуляти. Скинь той каптур к дідьку.

- Хоть я тебе пущу, я тебе Роса-коса за плечима, назначу, А серпанок над очима. Дам тобі серпанок, возьму з Стр.187 тебе лянту. Ой не буде ні по-вашому, Ой не буде ні по-нашому,

Стр.184 Тільки буде по-божому, Що ж бо це за зілля – Бо тра каптура кожному. Дрібненьке насіння, Що у день на дворі,

Стр.187 А ввечері на столі? А цей запис, зроблений ВіЩо ж бо то за звичай – рою Коваленко в селі БондуДівоцьке обличчя, рівка Чечельницького району у Що вдень у китайці, 70-х роках: А ввечері у кибалці, Не будь така, свашко, цікава (2) Рано у вінчку, Де ти цього каптурика взяла? Ввечері в серпаночку? Чи ти його в місті купила Чи ти його з ганчірок пошила?

Стр.186-187 Чи ти його з ганчірок пошила, Що до нього волоки вчепила? А я його в місті купила(2) А я його з ганчірок пошила. А я його з ганчірок пошила, Ще й до нього волоки вчепила. Записано Юлією Васюк від гурту жінок села Пʼятківка Бершадського району Вінницької обл. 2017 рік: Каптур на полиці Витріщив очиці, Да витріщив оченята На нашії молодята.

Каптур та Рантух, відтворені Марією Курячою

Записано ГО «Етномайстерня Коло» від гурту жінок у с.Новоселівка Гайсинського району Вінницької обл. 2017 рік: Каптур на полиці, Буяри – п’яниці: Самі випивають, За дружок не дбають. «Весілля» у двох книгах книга 1, «Наукова думка» Київ - 1970 Весілля в містечку Монастирище Липовецького повіту Київської губернії.(Східне Поділля ). Текст і музику записав І.Демченко, 1903 р.: Після цього голову покривають хусткою або наміткою і обв’язують по голові червоним поясом або стрічкою червоною, обводячи кругом голови.

Стр.199 Що ж бо то за звичай (2) Дівоцьке обличчя: Рано у віночку, Ввечері в серпаночку.

Стр.199 Наша кибалка китайка, Ваша намітка поганка; Нашу кибалку на стіл, А вашу намітку під стіл.

Стр.199 Дивися-но, дівко (3) Скинь той каптур к дідьку: Руса коса за плечима, А серпанок над очима.

Стр.200 Весілля в селі Михайлівка Бершадського району на Вінниччині. Текст і музику записав у 30х роках ХХ ст. Р.А.Скалецький.: Нехай тебе той рятує (2) Що серпанок готує.

Стр. 308 Десь тут наша мила, Що з нами говорила, Казала приходити, Серпанок приносити.

Каптур та рантух, відтворені Анастасією Фоміною її по-молодицькому в хустку, а

Стр.318 На столі біля свашок сто- зверху кладуть вінок з одною чи їть хліб, а на ньому каптур двома стрічками, які прив’яза(гарно вишитий з гарної мате- ні до чоловічої частини вінка і спускаються аж на плечі. рії очіпок)…

Стр.329

Стр.330 Свашка молодого кладе на «Весілля» у двох книгах стіл каптур, а дружки зараз же: книга 2, «Наукова думка» Київ Каптур на полиці витріщив - 1970 очиці, Весілля в селі Мізяківські Витріщив оченята на наші Хутори Вінницького району Вімолодята. нницької області Хоч молода в сльозах і не Опис М.М. Шубравської. дається, вони майже силоміць Мелодії записав О. А.Правдюк. закручують їй коси і наклада- 1967 рік. Стр.410 ють на голову каптур, а дружки Кидайся ти, Таню, кидайся, знову: Чужим людям зав’язатись Будь, Наталко, дівка, не дайся; Скинь каптур до дідька: Дадуть тобі чужі люди доВін тобі не подоба, гану, Не пристає до лоба, Що тобі в каптурі погано. Він тобі, як каглянка, Весілля в селі Слобода-ЯриТи в ньому, як циганка. шівська Могилів-Подільського Молода кілька разів скидає з району Вінницької області. голови каптур і кидає його геть. Записала М.А. Руденко. 1963 Зрештою вона погоджуються, рік. Стр.288: і тоді молодиці гарненько на…- А в суботоньку лиш одну дівають каптур, зав′язують хвилиночку, У неділеньку лиш одну годиночку, В понеділочок віночок на кілочок, На голівоньку біленький серпаночок… Із цих свідчень можемо зробити висновок, що на Східному Поділлі головний убір, яким покривали молоду на весіллі, називався «каптур» (інших назв не знайдено), а от щодо рантуха, маємо й інші назви: серпанок, намітка, рантух. Громадська організація «Етномайстерня Коло»

50

Каптур та Рантух, відтворені Русланою Поник

Повний текст за посиланням: http://etnomaysternyakolo. blogspot.com/2017/09/ blog-post.html

МУЗЕЙ В МИРОЛЮБІВЦІ

В

селі Миролюбівка Піщанського району відбулася визначна для села подія – відкрили художній музей Федора Ущаповського, заслуженого працівника культури України, лауреата всеукраїнських та міжнародних фестивалів-конкурсів, художника, громадського діяча. Федір Іванович народився 5 жовтня 1950 року в селі Миролюбівка Піщанського району. Від батька – коваля навчився іти по життю впевнено, шукати трудову стежину, а від матері перейняв любов до землі, до людей і до пісень. В шкільні роки грав в оркестрі. Відтоді найулюбленішими музичними інструментами стали балалайка, гітара та баян, а з малювання оцінки були лише відмінні. Пізніше навчався в професійно-технічному училищі №34 міста Ровеньки Луганської області за фахом «столяр-тесляр». Повернувшись на Поділля, вступив до Тульчинського училища культури (керівник оркестру народних інструментів), після закінчення якого отримав направлення у Піщанський районний будинок культури. Організував вокально-інструментальний ансамбль «Лаври», яким керує з 1973 року. В цьому році виповнилося 45 років роботи з колективом. У 1986 році створено хор «Діброва». Обидва колективи мають звання «народний». Музика та живопис у Федора Івановича крокують поруч. З виставками власних картин він побував майже в усіх куточках України, а також у Києві. Став ініціатором та організатором створення музею Павла

Муравського в селі Дмитрашківка Піщанського району, а також фестивалю хорового мистецтва імені Павла Муравського. Починаючи з 1970 року бере участь у 58 обласних, всеукраїнських та міжнародних вистав-

Федір Ущаповський

ках. Щороку виїздить на мистецькі пленери. Музей «У моїм краю» ( таку він носить назву) розмістили у світлих приміщеннях сільського будинку культури. Експозицію музею склали 60 живописних полотен ініціатора створення музею. Також представлені роботи відомих художників України та Придністров’я, які брали участь у пленерах та симпозіумах художників, що проводились в Піщанському районі. В музеї розмістили стенди з історії творчих здобутків ансамблю «Лаври» та хорового колективу «Діброва», портрети відомих людей села, старожитності, музичні інструменти, вітрини з великою кількістю дипломів, почесних грамот та інших нагород. Окреме місце відведено історії села. На стенді «Шляхом української державності», портрети всіх відомих діячів України з часів Київської Русі. В музеї демонструються різні жанри та напрямки мистецтва: живопис, різьба по дереву, художня фотографія, кераміка, ткацтво, петриківський розпис, вишивка. Основу художніх полотен в музеї складають роботи УщаповФедір Ущаповський «Урочище «Княгині»

У музеї ського Федора Івановича, який надає перевагу пейзажному та портретному жанрам. Це картини «Січень», «Завесніло», «Перед грозою», «Зелено», «Після дощу», «Лютнева відлига», «В лип-

невому затінку», «Урочище княгині». На портретах – як звичайні люди з оточення художника, так і визначні діячі культури. Серед них – «Назарій Яремчук», «Павло Муравський», «Автопортрет». Створений Федором Івановичем музей його імені став візитною карткою Піщанського району. Постійними відвідувачами музею стали учні і жителі села Миролюбівка та навколишніх сіл, а також гості з Вінниці, Києва, Придністров’я та інших міст. В книзі почесних гостей є запис від імені колективу ОЦНТ, який залишила Н.І.Джус. Провідний методист ОЦНТ Дмитро ДЖІГІРІС

52

Федір Ущаповський «Козацька левада»

«У мене щодня спiває душа…» пісні. Жаль, що батьки не дожили до ювілейної її дати, пораділи б за неї, за її дітей. А в неї – дві талановитих доньки, Юлія Весна, яка працює на теренах культури після закінчення Тульчинського училища культури та Тетяна Політанська, майор міліції, яка закінчила з відзнакою Харківський університет внутрішніх справ. родлива, співуча, працьовита, неСама Людмила Григорівна у свій час успішвтомна, за все береться, всюди но закінчила Жорнищенську середню школу, встигає, своїм завзяттям запалює Іллінецький радгосп-технікум з відзнакою, всіх оточуючих. Уманський сільськогосподарський інститут. Це портрет ЛюдПрацюючи старшою мили Левченко з Ілпіонервожатою, агролінеччини. У неї нині номом районного – день незвичайний і агропромислового рік особливий, ювілеоб’єднання, секрейний. Та їй, мабуть, і тарем міської ради, самій не віриться. Щаа нині в РБК, скрізь сна доля подарувала їй крокувала з піснею по так багато – улюблену життю. роботу, чудову родиЗ приходом на рону, прекрасних дітей боту в культуру з 2002 і …пісні, цілі вінки р. по 2004 рік працюпісень. Адже вона – вала інспектором відсправжній працівник ділу культури і однокультури. Це звання часно певний період носить з гордістю. виконувала обов’язки Тому сьогодні їй всі начальника відділу посміхаються, всі вікультури, а з 2004 по тають, зичать їй творданий час Людмила чого довголіття, нових Григорівна – методист мистецьких проектів. з фольклорного жанЛюдмила Григору та нематеріальної рівна Левченко нарокультурної спадщини. дилась 20 листопада З 2008 р. – засновник 1957 року в мальові керівник народного ничому подільськоаматорського ансамбму селі Жорнище лю української пісні Іллінецького району «Відлуння». Вінницької області в З її приходом в бусім’ї колгоспників, додинок культури акбрих, щирих, мудрих, тивізувалась робота працьовитих – Павз фольклорного жанленка Григорія Омеру, бо сподвижником льяновича та Юстини всього нового стала Степанівни. Таким Людмила Левченко, Людмила Левченко батькам честь і хвала. яка прагне, щоб жили Були залюблені у піспоміж нас народні ню, в танець, дуже гарно співали і танцювали. традиції, звичаї та обряди, які не дадуть нам заІ всю ту любов, доброту душі і серця вони пе- бути, хто ми і «чиїх батьків діти». Саме в селі редали своїм дітям, донечці Людмилі – Люсі. живе пісня. Спогади про село додають натхВ своїх піснях Людмила Левченко з особливою нення! ніжністю згадує про свою родину та батьківСело моє рідне – ську хату це батькова доля, Коли збереться наша родина Це праця невтомна В хаті рідненькій за круглим столом, сільських трударів, На скатертині духмяна хлібина Рушник вишиваний Пахне дитинством, батьківським теплом і хустка тернова – Людмила Левченко Перлина безцінна, Дівчинку ще малесенькою ставили на життя оберіг стільчик, і вона співала на той час вже дорослі Людмила Левченко Вклонімось жінці у суцвітті літ, Що піснею живе і молодіє, Її душі пісенний дивоцвіт Дарує людям радість і надію.

Жанна Дмитренко

В

З батьками

54

У 2007 році Людмила Левченко започаткувала культурно-мистецький проект «До куми на посиденьки». Провела перше фольклорне свято «Душа без пісні, як безкрила птиця». Цей захід був присвячений її величності Пісні, яку дарували зі сцени глядачам народні аматорські фольклорні колективи, що з’їхалися зі всього району. Кожен колектив, що представляв, своє село, своє мистецтво, демонстрував власний стиль, тільки йому притаманний костюм, почерк, звучання та свої підголоски, що додає своєрідних барв у різномаїтті фольклорного дійства. Подільські переспіви, мов коштовні діаманти, упродовж десяти років збирає у рамках власного культурно-мистецького проекту «До куми на посиденьки» Людмила Левченко – людина невтомна у творчому пошуку. Бажання працювати, вміння організувати людей дає відмінний результат.

15 років в культурі, 10 з них – методист з фольклору! Це багато чи мало? А скільки переспівано! Понад 37 років співає Людмила у народному аматорському хорі «Вінок Поділля» імені В.Іжевського, у фольклорному колективі «Іллінецькі візерунки» РБК, а нині – у своєму «Відлунні». А скільки проведено заходів! І всі вони неповторні. От, скажімо, українське обрядове весілля з прадавніми піснями, танцями. Воно стало настільки масштабним, вражаючим і незабутнім для іллінчан, що сама Людмила Григорівна і

не сподівалась. Зал – переповнений, навіть на реконструйованому балконі сиділи глядачі. Неможливо передати словами цю феєрію, звісно краще побачити, як жителі Надсоб’я вміють своїм дітям шлюб справляти. Шість найпотужніших фольклорних колективів із різних куточків району відтворили давні весільні традиції. Слід сказати, що Людмила Левченко зуміла налаштувати всі колективи на те, щоб весільна хореографія теж відповідала манері народного танцю, щоб старші люди, спостерігаючи весільний обряд на сцені, згадували свою юність, а молоді з цікавістю дивилися на це дійство. Людмила Григорівна провела чимало заходів, де були пошановані наші обереги – український рушник («Рушникова доля»), «Мамина сорочка», батьківська хата, тернова хустка («Мамина хустина – оберіг роду»). На цьому святі були виставлені старовинні хустки. Їх представляли учасниці 13 колективів: з Бабина, Білок, Городка, Жорнищ, Іллінецького, Красненького, Кальника, Леух, Романового Хутора, Сорок, Шабельні, Дашева та Іллінець. Саме на цьому святі Людмила Григорівна передала своїй онучці Улянці родинну реліквію – хустину, які понад 120 років, що перейшла від її бабуні Марії. Людмила Григорівна створила ряд авторських пісень, що їх виконує колектив «Відлуння»: «Тернова хустка – дарунок від мами», (слова Лідії Герасимчук), «Хустка тернова», «Дорога до батьківської хати», «Село моє рідне», «Рушники барвисті», «Наша партизанська каша», «Рушникова доля», «Смачний борщ», яка виконувалась на фестивалі українського борщу, що проходять на Оратівщині в с.Правилівка, «Мамині рушники» Я рушник матусі пригорну до серця, Як щасливу долю, мамин оберіг, Хай цвіте віками хата рушниками В рідній Україні, в рідній стороні Людмила Левченко Ансамбль української пісні «Відлуння» виступав в Національному комплексі «Експоцентр України-ВДНГ» на День Незалежності (м.Київ), а також на Всеукраїнському конкурсі фольклорних колективів в рамках фестивалю народної творчості на Національному Сорочинському ярмарку (с.Великі Сорочинці Полтавської області), де вибороли І місце. Ці та інші виступи промовисто свідчать про роботу Людмили Левченко як керівника колективу.

– У творчому запалі не зогледілась, як ювілей настав – 10 років з часу заснування культурно-мистецького проекту «До куми на посиденьки», – розповідає Людмила Григорівна.

– Цього року воно переросло в обласне фольклорне дійство. Понад три роки цей проект проходить під патронатом міського голови Іллінецької об’єднаної територіальної громади Володимира Миколайовича Ящука. Кожне свято відображене у засобах масової інформації, у газетах «Трудова слава», «Вінниччина», в передачах місцевого радіо. Це свято співпало із славним ювілеєм Людмили Левченко. На ювілейні запросини прибуло

Народний аматорський ансамбль української пісні «Відлуння» чимало гостей. З’їхалися 25 творчих колективів та виконавців української пісні: «Берегиня» та «Подружки» – Бершадського, «Марічка» – Оратівського, «Трудівниця» з Чечелівки – Гайсинського, «Черемшина» – Піщанського, «Брикса» – Вінницького, «Казачка» – Липовецького, «Лозівчанка» – Козятинського, «Берегиня» з Орлівки – Теплицького, колективи Іллінецького району та сусідньої Київщини, як от Раїса Поштар з колективом «Черешенька». Хореографічні зразкові дитячі колективи «Ілляночка» Іллінецької ДМШ (керівник Юлія Нікітіна) та «Фантазія» районного Будинку культури (ке-

рівник Тетяни Проданець) також вітали ювілярку танцями. Поздоровили Людмилу Григорівну заступник міського голови Людмила Трохимець, заступник голови Іллінецької райдержадміністрації Валентина Поїзд, керуючий справами виконавчого апарату районної ради Сергій Семенюк, провідний методист з фольклору обласного центру народної творчості Тетяна Гарбулінська та голова обкому профспілки працівників культури Тетяна Побережна, яка вручила Людмилі Григорівні медаль «Аматор мистецтва». Чимало друзів були присутні на цьому святковому дійстві, яке знімала група тележурналістів з ТРК «Вінтера» на чолі із заслуженим журналістом України Ганною Секрет. Головна мета всіх заходів, як вважає сама Людмила Левченко: «не вивітрити з пам’яті, а зберегти символи людського духу від забуття і байдужості, зробити їх набутком для всіх, примножити скарбницю народної мудрості, свято берегти наші звичаї, традиції та обряди, передаючи у спадок наші духовні надбання». Бажаємо Людмилі Левченко нових успішних задумів, нових пісень. Це ж вона писала: У мене щодня співає душа, Не можу я жити без пісні… Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

На передачі «Фольк-Music»

Гордість і надія Липовеччини

Владислава Смаляна Ця неба ясна, неосяжная синь, Мов пісні народу мого широчінь... І глибшого в світі нема океану, Ніж пісні народної справжня глибінь.

Ярослав Чорногуз

вже змалку збирала оплески, що ними щедро обдаровували її липівчани. Вже в сім років здобула першу перемогу на районному фестивалі-конкурсі дитячої та юнацької творчості «Музичний зорепад» ім.П.Оплаканського із піснею «Ех, ви, коні мої воронії». Що це був за виступ! Як згадує она з’явилась на світ в родині, де Ніна Джус, яка була тоді членом журі, пісня «вранародна пісня жила впродовж поко- зила до глибини душі». Ніна Іванівна одразу зролінь. В будні,чи в свята, надворі чи в зуміла, що ця маленька смаглявка – «самородок, хаті, можна було почути розлогу укра- діамант чистої води». Влада Смаляна була єдиїнську пісню, на голос якої сходились сусіди. «На ною дитиною серед кількох десятків учасників, вгороді верба рясна», «Ой хмелю, мій хмелю», яка виконала пісню в народній манері. «Таких унікальних дітей – дуже «А в полі береза», «Ой у мало. Потужний народполі криниченька» – ці ний голос у ранньому старовинні пісні вона віці – велика рідкість. чула змалечку і звикла до Всіх охопила радість них – як до води і повітря. відкриття юного голоУ Кам’янці їх знали всі, су Липовеччини. Всі ми любили співати гуртом і – немов відчували прине уявляли життя без них. четність до народження Ой ти вишенько, таланту». Згодом, коли ти черешенько, Влада Смаляна стала акОй коли ж ти зросла, тивною учасницею кульколи виросла? турно-мистецьких акцій, Здавалось, що маленьсвят і фестивалів, Ніна ка Владка навчилась раІванівна, як методист ніше співати, аніж гововокально-хорового мисрити. Авжеж, в їхньому тецтва, спостерігаючи за роду гарно співали бауспіхами нової зірочки, буся Зінаїда і прабабуся весь час застерігала, щоб Ганна, про яку казали: не зійти з обраного шля«До церкви ходили не так ху, маючи на увазі саме Богу молитись, як почути народну манеру виконанспів Ганечки». Отож не ня, адже завжди є спокудивно, що з п’яти років са перейти на естрадні Влада Смаляна вже вихопісні і тому подібне. А дила на сцену. тут дуже важливо плекаВасилечки, василечки, ти і берегти те, що дано розквітають край вікна, батьками і Богом, те, що з Василечки, василечки, часом виллється у яскрасиньоокі, як весна, ве мистецьке явище. Василечки, василечки, У Міжнародному есніжно листям тріпотять, традному дитячо-юнацьТупу-тупу по стежині кому конкурсі «Музична мої ніжки тупотять. парасолька», де брали В мене очі-оченята участь юні виконавці з 8 сині-сині, як у тата... країн світу, Владислава Коли Влада в дитсаВлада Смаляна на обласній сцені виборола 2 місце. А було дочку заспівала на святі їй тоді лише 8 років. А «Василечки», її одразу примітила Віра Віталіївна Козак, учителька, яка вже в 10 років на цьому ж конкурсі здобула Гранзгодом стала наставницею голосистої дівчинки, прі. Підростала юна співачка, репертуар ставав адже сама співала в аматорських колективах. Як справжній педагог, вона оцінила голос юної спі- все серйознішим, а голос – все потужнішим. Тих вачки, що лише набирав тієї сили, яка згодом по- заходів, в яких вона брала участь – не злічити: «Проліски надії», «Сурми звитяги», «Квітуча веде її на великі сцени. А поки що вона виспівувала на шкільних Україна», «Осіння мелодія», «Подільський зоресвятах в Липовецькому колегіумі імені Василя пад», «Крок до мрії», «Молодь – майбутнє УкраїЛипківського, в районному будинку культури, де ни», «Сяйво ПервоЦвітів». А результати – вагомі

В

56

Владислава із зірковим тренером Монатіком і обнадійливі – три Гран-прі на Всеукраїнських сандра (Олександр Клименко – переможець 7 сезону «Голос Країни») поблагословити Владку. фестивалях, 2 – на обласних! Їй не було рівних на фестивалі «Сурми звитя- Запитавши, яку пісню буде виконувати, він скаги» у Львові, куди потрапила, пройшовши відбір- зав: «Це дуже складна пісня. Ти маєш донести її ковий тур у Вінниці з піснею «Я не хочу гратись у зміст до серця кожного». І з цим завданням справійну» (музика Олександра Злотника, слова Сте- вилась юна липівчанка, одразу здобувши популярність на теренах не лише Вінниччини, а й всієї пана Галябарди), взявши Гран-прі.

120 учасників боролись за перемогу на цьому України. Життя тринадцятирічної Влади Смаляної надсвяті, сповненому патріотичної наснаги. На сцені львівського театру опери та балету ім.Соломії звичайно насичене, адже її всюди запрошують, Крушельницької, де впродовж століть лунали особливо на заходи патріотичного змісту. Воїни світові голоси, липівчанка Влада Смаляна впев- АТО завжди сприймають її виступи з піднесеннено йшла до людських сердець з прагненням ням. А ще Владислава співає в ансамблі «Козачмиру і несприйняттям братовбивчої війни. В її го- ка» Липовецького МБК, учасницями якого є балосі бриніла тривога і палке переконання в тому, бусі. Найстаршій учасниці – 65 років. Владка не що діти не повинні страждати, коли дорослі «гра- відчуває цієї різниці у віці. Вона називає їх «мої дівчата». ються у війну». Попереду у подільської зірки буде ще стільки Я сьогодні знову не засну культурно-мистецьких акцій, різних подій, виІ боюсь, що не засну ніколи. пробувань і сумнівів. Хотілося б, щоб ВладислаНині знову бачила я війну: ва Смаляна здобула освіту, продовжувала пісенні Як бандити підірвали школу. традиції, які побутують на Поділлі, щоб зрозуміПерестали битися серця ла ту місію, яку визначила їй доля – нести народТих дітей, які лиш розквітали, ну пісню між люди своїм незвичайним голосом, І навіщо смерть потрібна ця, дарованим не лише для скороминущої слави, а в І кому ці діти заважали?. Коли співала Владислава, у величезному залі ім’я співучого народу! Віримо, що талант і праця стояла напружена тиша. Мабуть, тоді вона зрозу- вкажуть їй правильні шляхи до виміла, яку велику силу має пісня, виконана серцем знання і самоутвердження. А наше завдання – підтримати хист, народі душею. Особливу роль в її зростанні зіграв телевізій- жений на Поділлі, в українській роний дитячий шоу-проект «Голос. Діти». На слі- дині. пих прослуховуваннях 12.11.2017 р. Влада СмаПровідний ляна виконала пісню Тіни Кароль «Твої гріхи» і методист ОЦНТ стала частиною команди Діми Монатіка. Перед Наталія ЮКАЛЬЧУК тим, як дівчинка мала виходити сцену, її наставниця Віра Віталіївна Козак попросила отця Олек-

К

КІНОМЕТР

ожен фестиваль – це нові відкриття талановитих особистостей, для яких кіномистецтво є засобом творчого втілення своєї життєвої позиції. За 10 років існування цей фестиваль здобув визнання серед аматорів області та за її межами. Це дає можливість підвести підсумки всієї роботи.

Основу кіноаматорського руху склада-

жавним інститутом культури і мистецтв, отримав Гран-прі, а голова державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко назвав фільм незамінним посібником для студентів і аматорів, які працюють у сфері кіно. Це фільм про ветеранів Другої Світової війни. Фільми «Кобзар», «Леонтович», «Іван Коваль», та ще 9 стрічок, які отримали призові місця на міжнародному конкурсі аматорських фільмів

Журі фестивалю

58

ють народні аматорські кіностудії Гайсинського, Тульчнського, Хмільницького, Чернівецького районів. Крім того створені не менш потужні кіностудії, які ще не мають почесного звання «народна» в Бершадському, Калинівському, Чечельницькому, Томашпільському районах та в Ладижині. Про їхню копітку роботу свідчить проведений 10-й обласний фестиваль-конкурс аматорського кіно «Кінометр-2017». Здавалося, ще зовсім недавно ми започаткували проведення фестивалю, який дав можливість демонструвати свої роботи, обмінюватися думками, обговорювати проблеми розвитку кіноаматорського руху. Фільми, фільми, фільми – скільки їх було за 10 років! Тільки в фондах ОЦНТ їх нараховується понад двісті копій. Серед них стали класикою аматорського кіномистецтва такі стрічки, як «Крищинецькі мадонни» Станіслава Гринзіцького про нелегку долю післявоєнних вдів, які до кінця життя надіються на повернення своїх чоловіків з фронтів Вітчизняної війни, чи фільм «Непереможені» Миколи Вовка із Гайсина, який на І Всеукраїнському відкритому конкурсі кінотелевізійних робіт, організованому Луганським дер-

«Кінокімерія», який щорічно проходить в м.Херсон. Це стало можливим завдяки нашому фестивалю − на ньому ці фільми були відібрані для участі у міжнародному конкурсі. То ж повернемось до 10 обласного фестивалю-конкурсу «Кінометр-2017», який відбувся 24 листопада 2017 року. В конкурсі взяли участь 21 кіноаматор з 8 районів області, які представили на конкурс 26 короткометражних фільмів в наступних номінаціях: ігровий фільм, документальний фільм, кліп. Кращими з них були фільми кіностудії Тульчинського училища культури, а також студії «Ювілей» Чечелівського СБК Гайсинського району, кіностудії «Поділля» Тульчинського РБК, «Гіпаніс» Хмільницького РБК та «Кінокімерія» Калинівського району. Цікаву стрічку «Пісня – душа народу» показав Олександр Міщенко із села Чечелівки Гайсинського району. Це дослідження історії написання пісні «Розпрягайте, хлопці, коні» в селі Кочурів Гайсинського району. В цій стрічці жителі стверджують, що пісня створена у їхньому селі. Фільм починається із чудових краєвидів села Кочурів, далі камера показує жінок похилого віку, які сидять на лавці біля воріт і співають улюблену пісню:

Розпрягайте, хлопці, коні, Та й лягайте спочивать, А я піду в сад зелений В сад криниченьку копать… Чому вони стверджують, що ця пісня народилась в їхньому селі? Відповідь на це дає педагог музичної школи, фольклористка Катерина Федорівна Солодка. Вона, маючи в руках старовинну збірочку Леоніда Карцмана «Пісня находить автора», розповідає: – Я була знайома із племінницею одного з авторів пісні, яка зародилась у нас в Кочурові. В роки громадянської війни тут стояв кавалерійський прикордонний полк. Біля річки котовці випасали коней. Отут один з них і закохався у вродливу дівчину Оксану, яка грала в аматорському театрі, що його створив на Гайсинщині капельмейстер полку Дмитро Балацький. З цієї любові

вояка до прекрасної подолянки народилась пісня «Розпрягайте, хлопці, коні», записана Балацьким А ці події відтворені у фільмі завдяки театральному колективу Гайсинського РБК, а також показано виконання цієї пісні різними колективами Гайсинщини. Гарну традицію кіностудії «Поділля» Тульчинського РБК продовжує її теперішній керівник, учень Станіслава Гринзіцького Сергій Кочмар. Його фільм «Як Рички кашу варили» захоплює своєю теплотою, трепетним ставленням до народних традицій. Чотири дорослих сини приїздять до матері напередодні різдвяних свят. Один з них – заслужений артист України Олексій Ричко. Хлопці готують різдвяну вечерю, варять козацький куліш – «хоч ножем ріж»! Все це дійство супроводжується різдвяними колядками та щедрівками у виконанні фольклорних колективів. Тут є і чорт, який хоче вкрасти козацьку кашу. Та йому це не вдається, але «чорту» повезло, бо ним виявився Ричко Павло! Все це – захоплююча гра, побудована на народних звичаях та обрядах. Серед документальних фільмів найвищу оцінку журі, причому одноголосно, отримав фільм «До совісті і розуму людського». Автори Віталій та Олександр Ференці, які вперше взяли участь у фестивалі. У фільмі іде гостра розмова про захист довкілля, ставиться питання боротьби з проблемою стихійних сміттєзвалищ. Вперше взяла участь у фестивалі юна аматорка з Ладижина Анастасія Блудча. За свій фільм «Простенькі історії», який було знято у школі, дівчинка отримала «Приз глядацьких симпатій». Було чому повчитися студентам Тульчинського училища культури, на фестивалі. Десятий фестиваль закінчився, а попереду – нові фільми і цікаві сюжети.

Провідний методист ОЦНТ Дмитро ДЖІГІРІС Учасник фестивалю з Бершаді – Руслан Храновський

Виставки у світлиці

«А МИ ТУЮ КОЗАЦЬКУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО» персональна виставка народного малярства пам’яті ШПАКА Василя Степановича (25.06.1948 р. − 17.04.2014 р.)

12 — 31 жовтня

Живописець, графік, член Національної спілки художників України Василь Степанович Шпак народився в селі Слобода-Носковецька Жмеринського району Вінницької області. Основи образотворчого мистецтва отримав у навчальному закладі для митців-аматорів (Московський заочний народний університет мистецтв). По закінченні університету (1992 р.), Василь Шпак удосконалював свою майстерність у народного художника України Михайла Чорного. Василь Шпак провів свої ранні роки в селі серед правдивих носіїв української традиції, тому його творчість йшла з глибини душі власного переживання, базувалася на звичаях та історії українського села, а також на матеріалах українського фольклору. Впродовж всього творчого життя працював наполегливо і чесно над удосконаленням і вивершенням художнього образу. Оперуючи власно виробленою манерою стилістичного вислову художник не

60

сходив з творчого шляху, визначеного для себе ще на початку творчої діяльності. Він з великою переконливістю і правдивістю створював образи своїх картин. Стилістика і манера вираження є непідробною, щирою, переконливою. Творчість Василя Степановича Шпака заслуговує великої поваги і вдячності. Наполеглива, самовіддана праця упродовж всього творчого життя виносить його на високі мистецькі щаблі досягнень в образотворчому мистецтві України. Свідченням і підтвердженням цього були презентації робіт художника у десятках всеукраїнських виставок останніх років, де він завжди був бажаним учасником, а його твори – невід’ємною частиною експозицій цих виставок. За своє творче життя Василь Шпак презентував багато персональних виставок, основними з яких були: виставка живопису в обласному краєзнавчому музеї (1993р.), виставка «Філософія козацької барви» у виставковій залі Вінницької торгово-промислової палати (2008р), «З Україною в серці» у виставковій залі ВООНСХУ (посмертна виставка, 2016р.). Нинішня персональна виставка народного малярства пам’яті Василя Шпака відбулася в рамках традиційної обласної виставки «А ми тую козацькую славу збережемо». В експозиції виставки було представлено 26 робіт художника на козацьку тематику. У відкритті виставки взяли участь члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України, козаки Вінницького крайового товариства Українського козацтва та члени Всеукраїнського об′єднання учасників бойових дій і волонтерів АТО.

«МОЛОДІСТЬ, НАТХНЕННЯ І КРАСА» виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва студентів Тульчинського училища культури з нагоди 10-річчя відкриття спеціальності «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація»

7 — 23 листопада

Предметом вивчення навчальної дисципліни «Декоративно-прикладна творчість» є технологія роботи в різних видах і техніках ужиткового мистецтва: витинанка, писанкарство, малярство на склі, батик, декоративний розпис, кераміка, різьблення, вишивка, гобелен, народна лялька, аплікація соломкою. В цикловій комісії відділу «Образотворче мистецтво, д е ко р ат и в н е мистецтво, реставрація», яку в даний час очолює Роман Валерійович Грималюк, працює колектив до свідчених в и к л а д ач і в : С.К.Ярошенко, Г.І.Зорик, В.С. Рижий, Н.І. Лавренюк, О.М.Довгань, Д.В. Святковська. Не дивно, що роботи студентів училища часто експонуються на мистецьких заходах обласного та Всеукраїнського рівнів. Лише впро-

довж минулого навчального року студенти та викладачі циклу брали участь в обласному пленері «Освячені горном» у с.Бубнівка Гайсинського р-ну; у Всеукраїнському пленері гончарів в с.Буша Ямпільського р-ну; у Всеукраїнському пленері гончарів пам’яті Олександра Ґанджі в с.Жорнище Іллінецького р-ну; у Всеукраїнському фестивалі народних ремесел «Подільські товтри» в м.Крижопіль; у Міжнародному художньому пленері «Мистецька Вольниця», в музеї просто неба «Козацька Левада» в с. Кинашів Тульчинського району та Міжнародному скульптурному пленері «Дивосвіт». На нинішній виставці представлено 120 курсових та дипломних робіт студентів: гончарні вироби, керамічна скульптура, декоративний розпис, живопис, малярство на склі, розпис на тканині, ручне ткацтво, батік, різьба по дереву, вишивка, воскові віночки. В цих роботах відтворено самобутність українського народу, красу і колорит традиційних обрядів і звичаїв. Перш ніж створити кожну із цих робіт студенти досліджували особливості різноманітних технік виконання, знайомились з кращими творами майстрів, замальовували, відтворювали давні зразки, а потім на основі зібраних матеріалів, розробляли власні композиції орнаментів та візерунків, враховуючи сьогоднішні технічні можливості та стилістичні особливості часу. Кожна робота студента – це унікальний твір, за яким стоїть тривалий процес кропіткої праці, пошуку та дослідження.

«ІЗ ГЛИБИНИ ВІКІВ … ДО НАШИХ ДНІВ» персональна виставка декоративного розпису і подільських старожитностей Сергія БУГАЯ

(с. Човновиця Оратівського району)

27 листопада – 15 грудня Сергій Олександрович Бугай народився 1 червня 1989 року в с.Човновиця Оратівського району. Навчався у Вінницькому вищому професійно-технічному училищі №5. Опанувавши декоративний розпис, став талановитим майстром цього виду народного мистецтва. Народним мистецтвом займається понад 10 років, також проводить дослідницьку роботу щодо пошуків зразків традиційного декоративного розпису, характерного саме для Східного Поділля. У творчому доробку Сергія Бугая нараховується близько 1200 робіт, переважно − декоративний розпис, але є також писанки, ікони та вишивка. Молодий майстер бере активну участь в обласних та всеукраїнських виставках народного мистецтва, презентував свою персональну виставку в Оратівському районному

62

краєзнавчому музеї. Разом з тим, Сергій Бугай займається колекціонуванням старожитностей Поділля. У своїй приватній колекції має вже понад 500 екземплярів традиційного посуду, прикрас, ікон, одягу та побутових речей. З жовтня 2014 року Сергій Бугай

працює у Вінницькому обласному центрі народної творчості на посаді провідного методиста з виставкової діяльності. За своїм ескізом, у 2015 році, майстер розписав д в о м е т р о ву Подільську писанку, яка представляла Вінниччину на IV-му Всеукраїнському фестивалі писанок в м.Києві, забезпечивши нашій області ІІ місце в номінації «Регіональна писанка». Також Сергій Олександрович був учасником даного Всеукраїнського фестивалю писанок у 2016 і 2017 роках. Сергій Бугай часто проводить майстер-класи з декоративного розпису для дітей художніх шкіл та студій образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва області. В процесі навчання, молодий майстер передає не тільки своє вміння і захоплення розписом, але й свою любов до українських традицій та до рідної землі. У вільний від роботи час митець розписує декоративні та ужиткові вироби. Сергій Бугай також є одним з художників, які роблять розпис у храмі в селі Човновиця – рідному селі Сергія. В експозиції нинішньої персональної виставки автор представив понад 100 експонатів, як власних робіт, так і старожитно- стей зі своєї колекції. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Сергій Бугай «Вазон»

* Пошуки науковця

Витоки культурного життя м.Покровськ

У

рамках культурологічного проекту «Щедрик», до 140-ї річниці від дня народження композитора, 13 грудня на базі філії Вінницького обласного краєзнавчого музею – «Музею М.Д Леонтовича» (с.Марківка Теплицького району Вінницької області) відбулась науково-практична конференція: «Микола Леонтович: музична легенда Поділля», присвячена життю і творчості нашого земляка. Учасниками та гостями конференції були відомі в Україні дослідники життєвого і творчого шляху митця. Цікавою подією заходу стала зустріч учасників конференції з Ангеліною Рожковою – директором Покровського історичного музею, м. Покровськ Донецької області (колишнє с. Гришино, де жив і працював М. Д. Леонтович у 1904-1908 рр.), яка розповіла про вшанування талановитого вінничанина на Донеччині. Нижче подаємо текст її доповіді.

64

Залишивши Вінницю у 1904 році, М. Д. Леонтович із сім’єю переїхав до станції Гришине (нині м. Покровськ) на Донбасі [5]. Історія Покровська, за офіційною версією, почалася у 1875 році з рішення Міністерства шляхів сполучення Російської імперії купити у тодішньої Гришинської селянської общини Бахмутського повіту Катеринославської губернії ділянку землі для будівництва залізниці [2, 9]. Будувалася залізниця, а разом з нею швидко розбудовувалося і селище Гришине. Уже через шість років, 1881-го, тут з’явилося паровозне депо, яке стало одним з головних паровозоремонтних підприємств Катерининської залізниці. У 1883 році споруджена будівля

вокзалу, центральна частина якого збереглась до наших днів. І нарешті, в травні 1884 року через станцію Гришине пішли перші потяги – залізниця почала діяти [2]. До 1884 року на промисловому Півдні Росії будували виключно приватні залізниці. Нова залізниця була казенною, широтною, тобто проходила перпендикулярно діючим магістралям у напрямку: Центральна Росія – периферія. Вона зв’язала два промислові субрегіони: Донецький кам’яновугільний та Криворізький залізорудний басейни. Не дивно, що вже через 5–10 років після відкриття постійного руху новою магістраллю почалося укладання інших колій на всій трасі залізниці, а до початку ХХ століття вантажообіг Катерининської залізниці вийшов на перше місце серед залізниць Російської імперії [1]. З початком роботи Катерининської залізниці, що обслуговувала кустарні копальні на території сучасного Покровського району, були відкриті

Ангеліна Рожкова станції Удачна, Гришине і Желанна. Постійний рух здійснювався з травня 1884 року – із відкриттям двоярусного залізнично-автомобільного моста через річку Дніпро [6]. Паровози працювали на вугіллі, тому замість дрібних селянських шахт почали будувати великі для того часу підприємства. Станція Гришине стала також центром торгівлі та переробки сільськогосподарської продукції. Сюди на будівництво щороку з’їжджались безземельні селяни не тільки з близьких селищ, але й з усіх куточків Російської імперії. Наприкінці ХІХ століття в пристанційному селищі жило близько 3 тис. осіб, в основному, залізничники та їх родини. Мешкали вони в глиняних та дерев’яних будинках, що знаходились по обидві сторони залізниці. З надією на покращення матеріального становища сюди з сім’єю приїжджає і Микола Дмитрович Леонтович. З осені 1904 року він – викладач співів у Гришинському залізничному двокласному училищі Міністерства Народ-

ної Освіти, яке було відкрите на базі паровозного депо станції Гришине у 1902 році, та регент Свято-Миколаївської церкви, збудованої в 1896 році на кошти Управління Катерининської залізниці [8]. Висока культура Миколи Дмитровича, його душевна теплота, лагідність і особлива відданість музиці відразу привернули до нього увагу вчителів та учнів школи. Він створив аматорський хор робітників залізниці, до якого входило близько 50 співаків і співачок (дітей і дорослих). Леонтович навчав їх нотній грамоті й майстерності хорового співу. Таким чином, на станції Гришине створено перший на Україні хор робітників-залізничників. У його репертуарі були російські, вірменські, єврейські, українські пісні в обробці Леонтовича, Лисенка, Коціпінського та інших композиторів. Практикував Микола Дмитрович виступи солістів у супроводі інструментального ансамблю [4]. Хористи любили й поважали диригента, він же, з свого боку, вкладав всю душу в цю справу. «З концертами виступали ми не тільки на станції Гришине, але й на інших станціях: Авдіївка, Кринична, Чаплине, Межова тощо. Скрізь нас зустрічали дуже добре, успіх був великий. Миколу Дмитровича викликали, дякували... Співали ми безкоштов-

Фрагмент експозиції з особистими речами композитора но. Микола Дмитрович любив свій хор, піклувався про кожного співака. Ми також любили його і ніколи не підводили свого «батька»»[10]. Перебуваючи на станції Гришине Микола Дмитрович близько спілкувався з робітниками-залізничниками, пройнявся їхніми інтересами, проблемами, з багатьма товаришував. Особливо зблизився з учителем залізничної школи Дейнегою Прохором Семеновичем [4]. Та таке безхмарне життя тривало недовго. Хвиля революційних подій 1905 року в Росії докотилась до Гришина і трагічно зачепила родину

Інструментальний ансамбль Гришинського двокласного училища

Леонтовичів: загибель друзів-колег по школі – подружжя П.Дейнеги і Л.Добрової, новонародженого сина Володимира, пожежа в домі. Після розгрому повстання в Гришині співали пісню про Дейнегу. І хоч була вона наївною і простенькою за своєю літературною формою, але зворушувала непідробною щирістю, теплотою і безпосередністю. Деякі з гришинців вважали її автором Леонтовича [4]. Після придушення грудневих революційних подій відбулося оновлення адміністрації школи і ставлення до Леонтовича погіршилось. Його підозрювали в стосунках з революційною інтелігенцією. Нове керівництво школи обмежувало його музично-громадську діяльність. Внаслідок цього в листі до батька композитор повідомляє про свої наміри залишити Гришине і переїжджає в с.Білоусівку поблизу Тульчина. Місто Покровськ шанує видатного композитора, бо саме він залучив мешканців станції Гришине до музики та хорового співу, поклавши основу культурного

Будівля, у якій діяло Гришинське двокласне училище життя міста. Саме про це розповідає експозиція Покровського історичного музею, де представлено фотодокументи та спогади гришинців про перебування Миколи Дмитровича в місті, його особисті речі. На честь 100-річчя від дня народження композитора у 1977 році його ім’я присвоєно дитячій музичній школі. Про перебування Миколи Дмитровича Леонтовича в нашому місті нагадують меморіальні дошки, встановлені на будівлях залізничної школи, де він вчителював, та залізничного вокзалу. Фотокопії світлин зберігаються і в музеї локомотивного депо. Ім’я Леонтовича увічнено в назві однієї з вулиць та в символіці нашого міста, прийнятій в 2017 році – в центрі герба та прапора – ластівка, яка летить вгору. Ластівка символізує добру новину, щастя, надію, відродження і є символічною згадкою про видатного композитора Миколу Дмитровича Леонтовича, який стояв біля витоків культурного життя міста.

Список джерел: 1. Белицький П. В. Залізниці Покровського району // Покровський район: подорож у минуле. Історико-краєзнавчі нариси. Книга перша. – Львів: Ліана-Л, 2017. – С. 233-268.

2.Гайворонський П. Є. Історія міського статусу Красноармійська. – Донецьк: Каштан, 2003. – С. 9, 11, 22.

3. Гайворонський П. Є. Красноармійськ: історія, адміністративний статус, зміна назв //Историко-краеведческий альманах «Любимый город» / Ред.-сост.: П. Е. Гайворонский.

– Донецк: ТОВ Каштан, 2013.

– С. 40-66.

4. Гордійчук М. М. Микола Леонтович. – Київ: Музична Україна, 1972.– С. 16-19.

5. Дяченко В. П. М. Д. Леонтович. Малюнки з життя.

– Харків: мистецтво, 1941, С.

74-86.

6. Исторический очерк развития железных дорог в России с их основания по 1897 год включительно. – Вып. II. – СПб., 1899. – 477 с.

7. Корнієнко М. П. Подорож у часі залами Покровського історичного музею // Покровський літописець. Історико-краєзнавчий альманах. – Краматорськ: Каштан, 2017, С. 13-20 8. Луковенко С. П. Народное образование // Этюды о старом городе: Историко-краеведческие очерки. – Краматорск : Каштан, 2015. – С. 125-150 9. Олейников М. Я. Красноармейск. Люди. Годы. События.

– Донецк: Донбас, 1974.– С. 5.

10. Орлова Ганна Наш дорогий Микола Дмитрович // Микола Леонтович: Спогади. Листи. Матеріали / упорядкування, примітки та коментарі В. Ф. Іванова. – Київ: МузичнаУкраїна, 1982.– С. 29-30.

Ангеліна РОЖКОВА, директор Покровського історичного музею, м. Покровськ Донецької області

66

Меморіальна дошка на будівлі зал. вокзалу м. Гришино

68

*Майстер-клас

Як зробити каптур та рантух Майстер-клас проводить член Громадської організації «Етномайстерня Коло» Анастасія Фоміна (м.Вінниця)

фото 1

фото 2

Давній головний убір жінок Східного Поділля − каптур з рантухом (читайте статтю «Каптурі та рантухи Східного Поділля» на стр 48) можна зробити і з сучасних матеріалів. Для відтворення східноподільського каптура нам знадобиться щільна біла тканина (краще старовинна, домоткана або сучасна щільного переплетення), а також – шматок темної тканини (бажано чорного кольору), нитки акрилові для вишивання (можна шерсть, муліне), копіювальний папір, ножиці, голка. На папері окреслюємо коло приблизно 18 см в діаметрі і перемальовуємо малюнок майбутнього каптура. (Для зручності можна відмалювати чверть малюнка і перенести його на всі сторони) (фото 1). Переносимо малюнок через копіювальний папір на тканину

фото 3

фото 6

фото 4

фото 7

фото 5

фото 8

Анастасія Фоміна (фото 2,3). Починаємо вишивати гладдю, невеликими стібками за малюнком. Не забуваємо звірятись з оригіналом (фото 4, 5). Коли верхня частина готова − вишиваємо окремо стрічку. Вираховуємо її довжину: L=πD=2πr r– радіус кола D – діаметр кола L – довжина кола Π – 3.14 3.14х18=56.52 Оскільки діаметр в нас 18 см, стрічка має бути довжиною приблизно 57см. Додаємо по 1,5см з двох сторін на припуски. Наносимо малюнок на стрічку і вишиваємо (фото 6,7,8). Коли всі вишиті деталі готові, починаємо збирати каптур (фото 9). Складаємо вишитий верх і стрічку л и ц е м до лиця і зшиваємо

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12

швом «назад голка»(фото 10). Зверніть увагу, що над лінією зʼєднання стрічки з верхом, в багатьох каптурах прошито по колу чорну смужку (фото 11). В деяких каптурах ззаду вставлено «клинчик», деякі − без нього (фото 12,13). Робимо такий в себе (фото 14,15). Каптурі мають підкладку, зроблену з домотканого полотна. Вирізаємо з тканини коло трохи менше за вишиту частину, а смужку − трохи більшу за вишиту стрічку, бо при зʼєднанні підкладка має невеличкі збірки по всьому колу. Підшиваємо підкладку до чорної полоси внизу потайними стібками. (фото 16). В отвір протягуємо мотузку, щоб зав´язувати головний убір. Каптур готовий. Колись на рантухи ткали серпанок − ніжний,з розрідженими нитками. (фото 17). На сьогоднішній день найближчий відповідник це − аптечна марля. Розмір сучасної марлі, яка найкраще підходить – 90х500 см. Колір можна змінити за допомогою фарбування в розчинах кави, чаю, цикорію. Краї старих рантухів у більшості випадків мали виткані кольорові смужки і невеличкі елементи орнаменту. Ми пропонуємо їх вишити (фото 18). Для того, щоб рантух гарно виглядав і тримав форму, його обовʼзяково потрібно накрохмалити, висушити і випрасувати. До речі, вишивати краї краще на вже накрохмаленому виробі. Готовий рантух обмотують навколо каптура і зав´язують бантом (фото 19). Записала Наталя СЕНТЕМОН Повний текст за посиланням: http://etnomaysternyakolo.blogspot. com/2017/09/blog-post.htm

фото 15

фото 16

фото 17

фото 18

фото 13

70

фото 14

фото 19