Світлиця №77(1) 2022

69

Народна культура – обличчя нації Мистецькі скарби нашого народу допоможуть вам познайомитись з його культурою. Культура ця безмежна, багата, розмаїта, високомистецька, волелюбна... Усе, що ви перед собою бачите, хай збудить у вас почуття палкої, найщирішої любові до поетичної душі Матері-України.

Іван Гончар

У

ці тривожні дні і місяці, коли наш народ в тяжких боях утверджує свою незалежність і територіальну цілісність, світ раптом знову відкрив для себе українців – мужніх, відважних, волелюбних,

діда-прадіда – прагнення до знань і творчості, а наша культура – самобутня. Виявилось, що попри всі заборони минулих століть, і мова наша не лише вижила, а є нині однією з найбагатших. Упродовж багатьох століть народ наповнив її, свою духовну скарбницю, сотнями тисяч пісень, і аналогів цьому немає у світі. Із таких промовистих штрихів вимальовується портрет України, яку ми повинні зберегти навіть у час найважчих випробувань. Традиції, звичаї, здобутки народної культури – це той фундамент, на якому зводимо величну будівлю держави України. Хто повинен подбати про це? Очевидно, що в першу чергу саме люди, які об’єднались за-

«Війтівчанка» – зберігачі народної спадщини. Бершадська громада.

здатних важити життям в ім’я України. У захопливих характеристиках іноземців – і подив, і намагання зрозуміти, звідки ми такі взялись у, здавалось би, прагматичному XXI столітті. І тоді багато хто з них починає звертатись до наших витоків, історії, культури, традицій – власне, до того, що порівняно недавно осягали ми самі, дізнаючись про себе все, чого не знали раніше. Заговорили про ментальність, про потенціал народу, про те, що ми талановиті і доброзичливі, що в нас з

для того, щоб на своїй території досягти вищого рівня життя, забезпечити кращі умови розвитку, а в подальшому – і процвітання. Не секрет, що коли вони тільки створювались, більше уваги звертали на економіку та господарську діяльність. Нині говоримо про те, що крім багатьох завдань, які стоять перед всіма громадами (а їх на Вінниччині 63), пріоритетними мають бути і плани стосовно збереження традицій народної культури. Війна показала, як багато важить національна свідомість,

1

Олександр Мельник

відчуття причетності до роду і родоводу, вмотивованість, бажання захистити рідну землю. Отож, маємо надолужити те, чого не встигли зробити за пройдені тридцять літ. Недарма ж впродовж останніх кількох років йде мова про елементи нематеріальної культурної спадщини. Народне малярство, ткацтво, гончарство, лозоплетіння – це те, що споконвік побутувало на Поділлі. Кожне село мало своїх майстрів і майстринь, справжніх митців, що задавали рівень, формували смак і духовні запити.

Це, до речі, дуже добре видно під час відвідування виставок в обласному центрі народної творчості. Скажімо, одяг українців – їхні вишиті сорочки, запаски, свити, віночки, головні убори, намисто, свідчать не лише про смаки, а й довічне прагнення краси, що супроводжувала українців впродовж всіх історичних періодів. Власне, можна було б вести мову про різні види і жанри народної творчості, з яких і вимальовується образ України. Про це краще скажуть спеціалісти. Що стосується громад – кожна має свої традиції, плекає свої творчі колективи, береже пам’ять про відомих людей і про тих, хто віддав життя за рідний край.

Наше мйбутнє. Шаргородська громада.

Якщо нам вдасться зберегти надбання пращурів і якщо кожна громада подбає про це, вона буде успішною, а наша Україна збереже своє прекрасне обличчя. Всі фольклорні колективи, якими так багата Вінниччина, весь пісенний спадок є запорукою духовного довголіття українського народу. І тому не маємо права втрачати, щоб не розчинитись в чужій культурі, а й справді зберегти лице. Отож, наші працівники культури прийняли подвійне навантаження в час війни. З одного боку обставини вимушують їх ставати волонтерами, організаторами життя і побуту переселенців тощо. З іншого ж – вони залишаються оборонцями наших споконвічних скарбів і цінностей. Але ми сподіваємось, що ці випробування незабаром закінчаться. У нас з’явиться можливість займатися улюбленою справою

з відтворення давньої техніки вишивки або ж подільського розпису, запросіть на зустріч вінницьких поетів чи бардів – і ви побачите, як до вас потягнуться люди. Тим, у кого є сумніви, стосовно форм і методів роботи в нових умовах, я б рекомендував звернутись за досвідом до громад, де працівники культури, маючи можливість втілювати всі свої ініціативи, досягли успіхів. До таких належить Калинівська громада, якій під силу і великі проєкти, і щоденні заходи, і волонтерська робота. Гайсинська, Липовецька, Якушинецька, Дашівська, Уланівська, Агрономічна та інші громади – думаю, що кожна з них поділиться досвідом, як працювати з людьми, як залучати дітей і молодь, як шанувати звичаї і традиції. На думку Тетяни Цвігун, директорки ОЦНТ, заслуженого працівника культури України,

Стінянська «Обвічна Русава». Томашпільська громада.

– повернути до життя заклади культури, з новими силами втілювати в життя мистецькі проєкти, що в них візьмуть активну участь талановиті подоляни. Я вважаю, що культура в громаді починається саме із закладу культури. І це нині – основний меседж в контексті духовного і культурного розвитку кожного села. Кожен центр культури і дозвілля, враховуючи інтереси всіх груп населення, має спрямовувати роботу і на збереження ремесел, і на розвиток творчих колективів, і на створення культурно-мистецьких акцій, які несли б знання про історію та культуру, любов до рідної землі, до народної пісні. Зацікавте дітей театральним гуртком, виставою народної казки, на яку прийдуть і діти, і їхні батьки та бабусі. Запропонуйте конкурси для молоді, наприклад, «Найкраще співає наша вулиця», проведіть майстер-клас

народна культура є нашою візитівкою в світі. Охоче підтримую її у цьому переконанні. Вважаю, що заходи, які проводить ОЦНТ з популяризації народної культури – це те, що сприяє нашій ідентифікації. Народи, які не зберегли мови і культури, вже й зникли як такі, деградували, ставши лише населенням, що дбає про задоволення своїх потреб, та ще й зазіхає на чуже, що й спостерігаємо у наших «сусідів». Українці довели, що вміють боронити і територію, і національні цінності, усвідомлюючи, за що йдуть у бій. Наші духовні цінності – це ті обереги, які допоможуть вистояти у боротьбі і збудувати європейську Україну. Директор Департаменту гуманітарної політики Віннцької обласної державної адміністрації Олександр МЕЛЬНИК

3

* Досідники народної культури

Конференція – ще один крок до національного самоусвідомлення У тридцять три померти – це лиш втеча Від безуму неукраїнських літ… Широцький Кость – подвижник і предтеча Нової України на землі.

Жанна Дмитренко

модератор конференції, у своїх статтях та монографіях висвітлила основні життєві віхи, громадсько-політичну діяльність, напрямки культурологічних пошуків, ідейно-тематичне наповнення праць, краєзнавчих знахідок видатного земляка. Лілія Анатоліївна щороку презентує свої книги і на святі в Білоусівці, і на конференціях в Тульчині та у Вінниці. Праці Лілії Іваневич «Кость Широцький 1886-1919: нам’я Костя Широцького, етно- уковець, просвітник, педагог» (2012 р.), «Кость графа, фольклориста, мисте- Широцький у працях, статтях, некрологах, мацтвознавця, нарешті повернулось на теріалах, документах, епістолярії, світлинах» наші культурні терени. Вважаємо це (2019 р.), «Традиційний одяг українців Поділля» відновленням історичної справедливо- (2021 р.) та ін. стали значним внеском у спрасті. Цілий ряд заходів, ініційованих Він- ву збереження українських традицій і популяризації спадщини вченого. ницьким обласним Саме таку думку висловив центром народної доктор історичних наук творчості, громадою Юрій Степанчук, професор Білоусівки, відділом кафедри історії та культукультури Тульчинри України Вінницького ської територіальної педагогічного університегромади, обласною ту ім.М.Коцюбинського у універсальною настатті «Наукова творчість уковою бібліотекою Костя Широцького в працях імені К. Тімірязєва Лілії Іваневич», що увійшла – сприяють популядо збірника матеріалів, які ризації надбань подвона впорядкувала, помівижника, який пристивши туди власну статтю святив своє недовге «Епістолярна і творча спаджиття Україні. щина К.В.Широцького – І відкриття муджерело дослідження істозейної кімнати в Біричних подій 1906-1919р.р.». лоусівській школі, і Слід сказати, що в цьому фольклорний феснапрямку працює і Анатотиваль «Кроковеє лій Трембіцький, батько колесо», який щоЛілії, який брав участь у року збирає співочі попередніх заходах. Звісно, колективи, і краєзнеможливо було втиснути Кость Широцький навча конференція в у формат конференції всі Тульчині – все це є матеріали, впорядковані Лілією Іваневич. даниною пам’яті видатному подоляниБілоусівську громаду на конференції предну, а також поштовхом до опанування ставляла Валентина Рябокінь, донедавна дийого наукової спадщини, безцінної для ректор Білоусівської школи, а нині заступник поколінь нинішніх і прийдешніх з точки зору самопізнання українців і усвідом- директора з виховної роботи. Вона розповіла, як усе розпочиналось, як впорядкували молення ментальних цінностей. Науково-практична конференція гилу Широцького, що так рано пішов з життя, «Кость Широцький в історико-культур- як звернулась до депутата (тоді ще обласної ному просторі», що відбулась 18 люто- ради, а нині – Верховної ради України) Лариси го 2022 року на базі Вінницької облас- Білозір за підтримкою задля створення музею, ної універсальної наукової бібліотеки як школярі стали екскурсоводами, як почалась ім.К.Тімірязєва, в якійсь мірі підсумува- співпраця з ОЦНТ у проведенні фестивалю ла все зроблене земляками впродовж «Кроковеє колесо», як звідусіль надходили інкількох років задля вшанування цієї формації земляків про родину священника Вівеличної постаті. Адже на такому захо- талія Широцького, як в Білоусівці шукали пісні, ді не було випадкових людей. Скажімо, що їх записував і досліджував сам Широцький. доктор історичних наук Лілія Іваневич, Ця просвітницька робота надихнула учителя

I

Учасники конференції Білоусівської школи Богдана Гриценка, який в контексті відродження народних традицій теж розпочав наукові пошуки, оприлюднені ще на Вінниччині. Адже в Центрі чимало напрана конференції в Тульчині. цювань. Разом з громадою Білоусівки, з активЗ інформаціями виступили кандидат істо- ною і самовідданою Валентиною Рябокінь, при ричних наук Костянтин Завальнюк та голов- підтримці очільників Тульчинського району і ний спеціаліст Літинської РДА Руслан Зелін- управління культури та креативних індустрій ський, які ознайомили присутніх з архівними Департаменту гуманітарної політики Вінницьдокументами, пов’язаними з життям Широць- кої ОДА, вдалось чимало зробити. кого. Доктор історичниї наук, голова обласної Колектив ОЦНТ активно долучився до всіх організації Національної спілки краєзнавців заходів щодо популяризації постаті ШироцьУкраїни Сергій Гальчак порушив тему краєз- кого. Все це висвітлено на сторінках альмананавчої роботи серед молоді. ху «Світлиця». Директор Тульчинського краєзнавчого муВважаю, що ім’я Широцького об’єднало зею, поет Юрій Хмелевський у своєму виступі земляків – працівників культури, освітян, кра«Кость Широцький і Тульчинщина» конста- єзнавців, представників влади, громадських тував «За 30-ліття відновлення незалежнос- діячів, мешканців навколишніх сіл. Коли на ті України дослідники-краєзнавці повернули фестивалі виступають науковці, вони творять нам сотні несправедливо забутих імен видат- своєрідну просвітницьку сторінку цього захоних діячів культури і науки…Це – не лише да- ду. А далі вже співають фольклорні колективи, нина пам’яті про них, але і важливий чинник ансамблі української пісні. Сама атмосфера розвитку української нації в непростий час, свята мимоволі настроює присутніх на сприйколи справжній фундамент розвитку кожного няття всього глибинного, народного справжнароду в минулому чітко визначає його пер- нього, чим так захоплювався Кость Віталійоспективу на майбутнє. Широцького особливо вич. І дитячі хороводи, і дівчатка у вишитих цікавило культурне та мистецьке самовира- сорочках, що співають веснянки, і подвір’я ження українського народу: побут, ремесла, зелене та кучеряве, і барвисте багатолюддя, традиційне народне вбрання, обряди, тради- і роботи місцевих майстринь і майстрів – все ції, вірування». Юрій Миколайович розповів наше рідне, красиве, те, що треба зберегти. Так про цікавий факт, як ще навчаючись на істори- думає кожен, хто побачить це дійство. ко-філологічному факультеті Кость ШироцьХотілося б, щоб нинішнє, таке шляхетне зікий брав участь у комплектуванні подільських брання, стало стимулм до наукових пошуків, колекцій, здійснив разом з колегами 7 етно- а ще більше для нашого самоствердження як графічних експедицій по Подільській губернії, народу, що виплекав великого вченого, який зібравши для музею понад тисячу експона- представляв у нелегкий час Україну для цілотів – предметів побуту, традиційне вбрання, го світу. фрагменти вишивок, прикраси до одягу, писанки, гончарні вироби. Директор Маючи багаторічний досвід проведення Вінницького ОЦНТ, фольклорних фестивалів, я у своєму виступі Тетяна ЦВІГУН вела мову про фестиваль «Кроковеє колесо»

5

Цього року через пандемію святкові заходи щодо відзначення 188-річниці від дня народження Степана Руданського вирішили провести у родинному творчому колі. Отож, біля пам’ятника Руданському зібралися шанувальники творчості письменника, працівники культури та очільники громади. Саме тут отримали Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Степана Руданського вінничани. І премія – за книгу, яку написав калинівський священник Борис Пентюк «Степан Руданський. Сторінки духовності». Борис Пентюк всесторонньо дослідив родовід Руданських, тогочасне священицьке оточення поета, увів деякі нові факти кам’янецького, петербурзького і ялтинського періодів життя та

лірика, сатирика, гумориста, фольклориста, громадського діяча. Сорок років калинівська земля приймала гостей у Хомутинцях та у Калинівці. Маленьке сільське свято, на якому вшановували великого поета, переросло в обласне, а згодом – Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Васильовича Руданського. Ім’я Степана Руданського – це гордість Калинівського краю, Вінниччини і України. Понад десятиліття цей проєкт збирає тисячі земляків, які поспішають до Калинівки з усіх куточків України і світу.

діяльності Степана Васильовича. На конкретних прикладах автор показав консолідуючий вплив творчості поета на покоління українців доби незалежної України та порушив питання вивчення творчості Руданського у освітніх закладах. ІІ премію здобув письменник, член НСПУ Микола Пасічник з м. Липовець за книгу сатири і гумору «Кордебалети». Це збірка, що містить як гумористичні, так і сатиричні твори, що висміюють вади людського характеру, комічні життєві ситуації та ін. Миколі Пасічнику притаманна манера «гострого» гумору. Він безжальний до ворогів, у збірці також є гуморески на військову тематику.

Лауреати премії з організаторами заходу

ад Калинівкою знову залунала пісня «Повій, вітре, на Вкраїну». Її підхопив зимовий вітер і поніс далеко-далеко аж до Криму, напевне, війнувши над могилою відомого українського поета, зронивши скупу незрадливу сльозу та передавши вітання від вдячних земляків. А співали, як і сорок років тому, коли було організоване перше свято, на якому вшановували Степана Руданського – ніжного

Н

Степан Руданський справді заслуговує на найдорожчий у світі титул – титул народного поета. Максим Рильський

Степан Руданський

Майстер слова –

Щедрівки творчих колективів Калинівщини

Лауреатом ІІІ премії стала вінничанка Зоя Красуляк за книгу гумору «Кава з пінкою». Збірка її гумористичних творів – це тонкий гумор, написаний з чисто жіночого погляду на ситуації, на побутові проблеми та відносини чоловіків та жінок. Книга дуже легко читається і сприймається. Можна сказати, що це три абсолютно різні за тематикою книги, але вони об’єднані великою шаною до поета, до його творчості. Адже Степан Руданський захоплювався народним гумором, дотепністю українців і влучністю їхнії анекдотів. Поет виробив власний стиль комічного зображення типових явищ життя. Гумор для нього був не самоціллю, а засобом викриття людських вад. У його творах немає гніву, сарказму, але они сповнені гумором і щирим сміхом. Своїми співомовками Руданський доводив, що усна народна творчість — це не тільки

тужливі чи задушевні пісні. Українці завжди вміли повеселитися, покепкувати з себе та інших. Народні кобзарі, подібно до Шевченкового Перебенді, співали і веселих пісень. Саме їх з особливим задоволенням записував Руданський. Гуморески, співомовки, байки Руданського захоплювали своєю оригінальністю людей не тільки в ті часи, а також і сьогодні. Він зумів передати і красу народної мови, і глибокий філософський підтекст своїх невеличких творів. Саме у ці січневі дні вкотре переконалась, що ми залишаємось українцями: у найважчих обставинах вміємо сміятись, жартувати. Адже у всі часи нашого життя гумор – це сміх нескореного народу, який вірить у свої сили, своє краще майбутнє. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Є кому передати наші традиції

7

Сторінки духовності у книзі

Бориса ПЕНТЮКА Які здобутки літ – на сторінках! В них труд і піт, осяяння, прозріння Невтомного Бориса Пентюка – Усе, що обізветься в поколіннях.

Жанна Дмитренко

К

оли здавалось, що про Степана Руданського вже все написано письменниками та літературознавцями, коли здавалось, що все вже сказано і прочитано, особливо на наших теренах в дні свят та урочистих заходів – раптом з’явилась книга Бориса Пентюка, здивувавши подолян і самою своєю появою, і цікавим, почасти маловідомим матеріалом. Книга «Степан Руданський. Сторінки духовності» – це результат краєзнавчих пошуків автора, заслуга якого полягає насамперед в тому, що він дослідив священицький рід Руданського в кількох поколіннях. Дивує огром всього знайденого і опрацьованого автором задля створення книги, написаної з любов’ю. Що характерно для неї – що науковий виклад переплітається з публіцистикою, а також…з поезією. Адже впродовж років земляки присвячували вірші Степану Руданському, музею поета в Хомутинцях, музею старожитностей в Павлівці. Отож, кожен має можливість знайти собі щось до душі. З погляду вічності, на думку науковців, найбільш цінним є розділ, в якому досліджено родинне дерево

поета. Степан Руданський виходець із відомих священицьких родів Поділля. Це - Руданські-Барановичі з Хомутинець та Добротворські-Шевадзицькі з Павлівки. Його батьками були священик Василь Іванович Руданський і Феодора Порфиріївна Добротворська. Ім’я Степану при хрещенні дав приходський священик села Павлівки, його дід Порфирій Васильович Добротворський. Автор наголошує, що батько майбутнього поета був освіченим чоловіком, «народився він у Хомутинцях, навчався у Подільській семінарії, закінчив клас словесності». Згодом поступив на державну службу до Подільської духовної консисторії, де отримав колезького реєстратора. У 1830 р. висвячений на священика Хомутинецької церкви. До речі, перед ним на цій парафії в кінці XVIII ст. служив тесть Івана, брата Степана Руданського – Василь Баранович. А якщо йти ще глибше, то прадід поета (по батьковій лінії) Петро Руданський, з 1777 р. – парох Слободо-Стрижавської церкви святого Миколая. А вже вслід за ним, з 1801р. в цій церкві служив його син – Федір Руданський. Встановлено, як пише Борис Пентюк, що в Калинівці до 1773р. в храмі святої Параскеви служив прапрадід поета – отець Стефан, а з 1774р. - Василій Руданський. В Хомутинцях першим із Руданських у храмі Іоанна Богослова (збудована в 1752 р.) служив дід поета Іван Руданський. У Подільській єпархії служили священиками родичі поета: дядько – Андрій Руданський і його син Олександр, чоловік сестри Ольги – Степан Комарницький і його рідний брат Петро; а ще чоловік внучатої племінниці Єлизавети Комарницької – Михайло Кремінський, чоловік внучатої племінниці Софії – Василь Боржковський.

Двоюрідний брат поета – Олександр Руданський прихильно ставився до Миколи Леонтовича, виділивши йому власні кошти для придбання інструментів для тих шкіл, які Олександр і відкрив у Чукові, в тому числі, для дівчат. Вражає пророцтвом і вітальний лист Олександра до княгині Марії Щербатової, незадовго до загибелі їх обох у 20-х р.

XXст. Чоловік сестри Степан Комарницький, який служив у Хомутинцях з 1862р., а згодом у Малих Кутищах, був хранителем творчої спадщини поета. Доповненням списку священнослужителів є пращури поета по матері Феодорі, яка була родом з павлівських священиків: дід Порфирій Добротворський, прадід Мирон Шевадзицький, прапрадід Михайло Шевадзицький, які служили в Павлівці з 1748 до 1839 років. Борис Пентюк виділяє постать діда Порфирія Добротворського, який навчався в Подільській семінарії, провів більшу частину життя в Тиврові, був благочинним округу. А його син Амвросій (закінчив Петербурзьку духовну академію) викладав у Волинській духовній семінарії, займався історико-статистичним описом Волинської єпархії, згодом учителював у Ніжинській гімназії. Борис Пентюк

Магістр богослов’я, благочинний, протоієрей, інспектор гімназії, екзарх Грузії – такі мали звання і обіймали посади родичі Степана Руданського, кожен з яких на своєму місці залишив добрий слід на рідній землі. Чимало часу і зусиль доклав автор до книги про нашого земляка. Борис Пентюк родом з Павлівки Калинівського району. Мама була вчителькою. Саме від неї Борис взяв доброту і людяність. Серйозний і старанний, він вчився на відмінно, любив точні науки. Отримав атестат зрілості з відзнакою, вступив до Вінницького політехнічного інституту на факультет машинобудування. Згодом, закінчив аспірантуру у Московському вищому технічному училищі імені Баумана. Захистив кандидатську. З 1977 року працював у рідному вузі, а далі — в соціально-економічному інституті університету «Україна», спочатку на посаді проректора, а згодом — ректора. Десятки наукових праць, патенти на винаходи, знак «Винахідник СРСР», медаль для молодих учених АН УРСР, а також премія НТО України. На цьому не зупинявся, йшов далі. Працював над обладнанням для виготовлення виробів із вогнетривких порошкових матеріалів, що стало темою для кандидатської дисертації. Серед винаходів, скажімо, «Вібропрес з гідроприводом, лінія для обробки керамічних приладів»…

9

Стільки зроблено на цих теренах. здавалось би, цих здобутків більш, ніж достатньо, для пересічної людини. Але для невгамовного Бориса Миколайовича цього було не досить. Виявляється, для повноти життя, для усвідомлення свого призначення на землі потрібно йти дорогою самопізнання і самовдосконалення, розуміння того, що ти здатен служити людям. Тож у 2007 році науковець і практик прийняв сан диякона, через рік - рукопокладений у сан священика УПЦ. З 2014 року Борис Миколайович — настоятель храму Іоанна Предтечі у Вінниці, який спорудив за свій кошт. Далі було навчання у Почаївській духовній семінарії та Київській духовній Академії. Згодом захистив дисертацію кандидата богослов’я «Шаргородський Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Сторінки історії та відродження». Слід сказати, що вінничани знають Бориса Пентюка здебільшого як ректора університету «Україна», а жителі Калинівського району – як священика, духовного пастиря, мудрого, людяного, толерантного. Ще до знайомства з Борисом Миколайовичем, я зрозуміла, який він талановитий і неординарний. Моя однокурсниця, вчителька Валентина Білозор, яка проживає в Павлівці, розповідала про його доброту і здатність прийти на допомогу, а згодом про музей старожитностей “Родинна оселя”, який створив у Павлівці, своєму рідному селі. Про отця Бориса Валентина говорить з вдячністю і з сльозами на очах. «Не знаю, чи вижила б я і де б взяла сили жити далі, якби не мій духівник. Скількох людей він вирятував зі стану душевної скрути лагідним словом, увагою, щирою молитвою. Адже людина потребує поради, доброго слова, що в час безнадії – як цілющий лік. Розрадити і втішити вміє не кожен. Це свого роду мистецтво, дар Божий, що дається вибраним». А музей – це окрема історія. Борис Миколайович дуже любить свою Павлівку. Давно виношував задум прикупити стареньку сусідську хату і облаштувати її, використавши все, що назбирав за роки: гладущики, миски, макітри, ночви, сільський реманент, знаряддя праці, домоткані рушники, вишиті сорочки, скатерки, кужіль, прядка, верстат… Все це для того, щоб діти знали про життя і побут дідів-прадідів. Йому так хочеться, щоб віряни зрозуміли, як важливо – не просто жити,

Олексій Боржковський, правнучатий племінник, біля могилі поета-класика

а знаходити задоволення в праці і в духовних пошуках, допомагати ближньому, удосконалювати світ людських стосунків. Ближче познайомившись з Борисом Пентюком, розумієш, чому все це поєдналось: і наукова робота, і педагогічна діяльність, і творчі знахідки, і духовні прагнення, і бажання підтримувати ближнього. А книгу про Степана Руданського можна було вважати вінцем духовних пошуків невтомного майстра. Про це написав доктор історичних наук Віктор Прокопчук у статті «Зі словом Божим і науковим», наголосивши на подвижницькій праці автора, який «вивчив усі дотеперішні публікації про Степана Руданського,…розкрив внесок нащадків Руданського в духовне життя України». Автор статті вважає, що книга …є суттєвим досягненням сучасного літературного краєзнавства, помітним внеском у вивчення життя і діяльності нашого славетного поета-земляка. Побажаємо Борису Пентюку – священику і письменнику, людині і громадянину нових здобутків і нових радощів на шляху духовних осягнень.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Ювілеї

Віктор Косаківський Отакий, сказати б, отаківський! Археолог, майстер, педагог… Науковець Віктор Косаківський Стільки встиг – один за багатьох. Всі роки, як рушники у скрині! Стільки щастя суджено людині!

Жанна Дмитренко

– Я виріс коло «маминої спідниці», коло її городів, вазонів, квітів, килимів, – жартує Віктор. Він народився в Чечельнику, в сім’ї колгоспників, де вже підростали два сини. Чекали на дівчинку. Чи не тому малого цікавили здебільшого квіти і рушники, а не татове залізяччя. А щоденне «дослідження» Терещукового яру за городами, приносило радість запахом – Хто цей майстер? Який колоритний чоло- духмяних трав і квітів, таємницями вікових девік! – гомоніли навкруг відвідувачі столичного рев, ні з чим незрівнянним відчуттям простору і свободи. Мама – в ланці, батько – тракторист, музею літератури. Вони старші брати в школі, тож прийшли на виставку малий мандрівник, викокультурних надбань села навши доручення батьРогізки Чечельницького ків, звичні для сільської району. Проект «Мисдитини, мав змогу поритецтво одного села», з нати у дивовижний росяким ми щороку їздимо линний світ Терещуководо Києва, щоразу збиго яру, не задумуючись рав чимало земляків, над тим, як це відгукохочих повернутись до неться у майбутньому. своїх витоків і всього, Не дивно, що улюбленим на що багате подільське предметом у школі стала село. Майстер сидів під ботаніка. Віктор їздив на картинами між вишитих олімпіади, збирав гербарушників, і неквапом, як рії, носив до улюбленої колись його пращури, вчительки Віри Давидівплів кошик з лози. Гості ни Маковської. Вже після дивувались, як вправно, школи провідував її, коли навіть артистично, він це повертався з далеких робить, розглядали його життєвих доріг. А поки вишиту сорочку. На очах що він купить довідник у людей народжувався про рідкісні і зникаючі твір мистецтва – добротвиди рослин України, на ний хазяйський кошик, сторінках якого нарешзавжди потрібний у гості знайде той відкасник подарстві. татарниколистий, що Цим майстром був Війому вже, як виявилось, ктор Косаківський, один - мільйони років. Це було із тих талановитих укравідкриттям. І Віктор відїнців, що бережуть спачував себе першовіддок роду. кривачем, адже ні в його Археологія, трипільоточенні, ні серед науська культура, етнограковців не знали, що отут фія, етнологія, історія Віктор Косаківський за городом у КосаківУкраїни, традиційні рез дружиною Наталею ських, весною розцвітає месла, фольклор – все це належить до кола інтересів, уподобань і бага- ця рідкісна квітка, міцна цупка, витривала, що торічних досліджень Віктора Косаківського, пережила безліч віків. Через роки, коли став науковим співробітфеномен якого здивує кожного, кому пощастило поспілкуватись з цим неординарним і ником Вінницького краєзнавчого музею, якось багатогранним чоловіком. На прикладі уні- слухав лекцію-екскурсію Олени Яворської, кального подолянина бачимо, як пізнання на- знаного на Вінниччині еколога. Олена Гривколишнього світу спонукає сільського хлоп- горівна висловила жаль з приводу того, що чика до усвідомлення нерозривної єдності рідкісний відкасник, який сто літ тому було людини і природи, етносу і традицій, творчос- відкрито польськими ботаніками в Ольгопільті і краси. Здивування, пошук, відкриття – так ському повіті, щез і нині його там не знайти. Яка ж вона була здивована, коли після лекції можна було б окреслити ланцюжок становлення творчої особистості Віктора Косаківського. молодий співробітник Косаківський повідомив

11

ботаніки. Ці події, а також розкопки, за участю студентів педінституту (практикою керував викладач Косаківський), були передумовою до створення природного заказника. Забігаючи наперед скажемо, що у 2009 році всі вони були об’єднані у Національний природний парк «Кармелюкове Поділля». Віктор Афанасійович згадує, як мріяв вступити по закінченню школи на історичний факультет, як перший раз не пройшов за конкурсом, як пішов у армію і служив в Болгарії, а ще – скільки книг прочитав за той період та які перешкоди стали на шляху до навчання. Про це можна було б цілу книгу написати. Що цікаво, що з військової частини навіть послали рекомендацію разом з документами з Болгарії до Вінниці. Але десь ті документи «загубились», незважаючи на те, що квитанція збереглась. (Як потім виявилось, таки в деканаті).

– Отож, сказали: «Попрацюй, віднови документи». Мусив піти електриком на Чечельницький На рідній Чечельницькій землі цукровий завод. Аж тут почали їй, що цей відкасник росте в Чечельни- розширяти кагатне поле і … трактором розку, але «якийсь дурень переорав, насін- горнули трипільські житла. У відчаї Віктор збирав черепки, які ще вчоня висипалось, листя є, а квітів нема…» Отож, незважаючи на відсутність ра були цілим посудом. Зібрав у торбу трохи й дороги до того урочища, Віктор Коса- цілих, а решта побитих і повіз до історика Івана ківський взявся привезти і показати Зайця в педінститут.

– Рідненьке трипілля! – вигукнув профеОлені Григорівні ту незнищиму квітку, а заодно і ковилу в Терещуковому яру сор. – А ти – наш кадр. Таке враження, що оці відкриття самі йшли та в «Кручогори». Згодом Яворська запросила туди ще й науковця з інституту назустріч тому, хто їх шукав.

На розкопках Трипілля

«Мистецтво одного села». Село Рогізка в Києві

Згодом Іван Заєць привозив до Чечельника ще й археолога Катерину Черниш. Наступного року при вступі Віктор знову «не добрав балів». Аж за четвертим разом втрапив на омріяний факультет. В 1986 році студент Косаківський помістив в районній газеті свою першу статтю про трипільську культуру. А далі вже друкував матеріали з етнографії, історичного краєзнавства, топоніміки, пам’яток культури. У 2000 році до 500-річчя рідного містечка підготував у співавторстві «Нариси з історії Чечельника», де йшлося про той відкасник татарниколистий, який став для автора образом України – прекрасної, стійкої, незламної. Нині таких публікацій вже біля п’ятисот. Це своєрідний підсумок справжнього науковця, якого цікавить все, що становить історію буття українців. Робота в краєзнавчому музеї, згодом в рідному вузі, участь у всесоюзних конференціях – це все частина життя, його важлива і необхідна складова. Окрема мова про пошуки артефактів, коли треба знайти, помити, сфотографувати, зробити таблиці. Такі клопоти супроводжували його дипломну роботу про трипільську культуру Чечельника. Він добросовісно трудився біля всіх тих матеріалів, які мали б збагатити знання і уявлення про Україну. Добре знаючи свого студента із задатками науковця, Іван Заєць рекомендував його в обласний краєзнавчий музей, де Віктор після вузу працював тринадцять років. В 1991 році він у співавторстві з Юрієм Савчуком формує виставку «Символіка Поділля. Витоки та історична традиція». У 1993 році взяв участь у підготовці збірника наукових праць «Подільська старовина», до якого увійшли статті Косаківського.

– Від ідеї до розвантаження книг – огром роботи, – ділиться Віктор Афанасійович. У 1994 році бере участь у формуванні виставки «Ремесла та промисли Поділля». У 1996 році відкрилась персональна виставка в музеї гончаря Олексія Луцишина. Виставка «Килими Поділля» відбулась у 1998 році. Так рік за роком співробітник музею напрацьовував матеріали про народну культуру. З 2000 року Віктор Косаківський стає старшим викладачем на кафедрі української та зарубіжної культури, при якій був народознавчий центр. Власне, туди його запросили на три роки, а незабаром вже буде 23. На музпеді, де була спеціалізація «українознавство», читав «основи українського народознавства», етнографію України, етнокраєзнавство, методику народознавства та ін. Згодом вже на філфаці – етнографію України. Вважаю, що студентам пощастило. Адже його багатющий досвід з народознавства включає і знання фольклору, тих пісень – ліричних, обрядових, історичних, які чув ще з дитинства – від мами, родичів, сусідів. Із 500 пісень, записаних Косаківським, згадаємо хоч би одну колядку, що почув у Хомутинцях, на батьківщині поета С.Руданського: Росте дерево, тонке – високе. Ой дай Боже! На тім дереві сокіл сидить, далеко видить. На синім морі корабель пливе, В тому кораблі гречна панна, панна та Ганна Шила-вишивала брату сорочку, А на комірі - місяць та зоря, А на пелені - райськії пташки, А на пелені – тури-олені…

13

Майстер-клас з лозоплетіння

У 2006 році створили кафедру етнології на історичному факультеті. От де знадобились знання традицій, фольклору, ремесел, а також досвід археологічних розкопок. Цього всього мав навчити студентів, таких же небайдужих, як сам, занурених у світ української культури. До речі, з його рук вийшли сім кандидатів наук, в тому числі з тих колишніх студентів, які прийшли колись до нього на гурток з етнографії та археології. Водив їх в музеї, зацікавлював до пошукової роботи, брав на розкопки. Навчив усьому, що знав сам. «У 2007-2009 рр. – «копав» у Буші, організовував етнографічну експедицію, згадує Віктор Афанасійович. Її результатом стала книга «Буша» про героїчні сторінки історії, про традиції, звичаї, обряди, а також пісенну спадщину. До книги ввійшли матеріали Косаківського стосовно археологічних досліджень, топоніміки, ремесел, а також народні оповідання, повір’я та історія скельного храму. А підсумком експедиції до Стіни Томашпільського району стала книга «Одвічна Русава», де серед інших досліджень – нариси Косаківського – знову ж про ремесла та промисли, народну медицину, а ще – довкілля в уявленнях та легендах стінян. Збірник праць по ткацтву, «Матеріали до етнології Поділля», куди ввійшли студентські роботи, – все це пошуки тих років, коли здавалось, що сили вистачить на все і треба дуже багато встигнути, щоб чим більше внести до скарбниці історії і культури Поділля.

У 2007 році на запрошення подільського митця Володимира Козюка взяв участь в експедиції на Хмельниччині (Митинці), яка завершилась книгою «Легенди з-над сивого Бужка» – А от книгу про Северинівську експедицію ще не вдалось видати через брак коштів, – з жалем розповідає Віктор Афанасійович. Зрозумівши, що всього зробленого Косаківським просто неможливо висвітлити в цьому нарисі, розпитую про колекції, презентовані і в нашому обласному центрі народної творчості, де відкривали персональну виставку «На килимі життя». Хоч по правді сказати, мене вже й не дивувала кількість експонатів. Хотілось почути відповіді на запитання на кшталт: «Де беруться такі люди, які ще з дитинства інтуїтивно відчувають, що треба зберегти, що має істинну цінність».

– Моя колекція починалась ще з шкільних років, скажімо, з того, що в скрині діда Афанасія, як-от його вишита весільна сорочка 1919 року, дядькові обмотки, гроші (50 крб. 1918 рік з тризубом, квитанції, горнята-близнята, слоїк… – перераховує Віктор, а далі переходить на бабусь. – Бабка Соломія ткала килими, кожній з чотирьох дочок – по килиму: з конопель, із строп німецького парашута… Всі з букетами троянд, а кайма різна, щоб не переплутали. Килимові рядна – це мамине придане – залавники (підвіконня) – сім метрів довжини. До речі, в Стіні вони називаються «обіцята», в Ямполі – палатарі, в Муркурилівцях – «півкілімок». Розповідає, як тітки віддавали свої скарби, наприклад ткацький верстат, прядки, три вишитих. У Палажки, сестри бабки Соломії, був килим 1895 року. Ткати навчила їх мама, його прабабця.

– Мама ще й направляли мене до сусідів: «Іди скоро до тітки Франі, вона була на весіллі в старій свиті з вишитими полами…» Вдалось випросити. А вона все питала мене потім: «Як там моя мантинка?» – «Кажуть люди, що дуже гарна», – втішав її.

– А ще ж під час експедицій (де їду, там збираю) з Буші, Стіни, Хмельниччини – сорочки, кераміка, налавники, рушники, скатерки, одяг, взуття. Писав про все, що збирав. Так і з’явились публікації: «Килими моєї бабусі», «Килимарниці з родини Косаківських», «Ткацтво і килимарство в Чечельнику» і т.д.

– Пам’ятаю, як бабця мене кругом верстата обводила, як показувала… і додає: «Щоб побачила ці доріжки на підлозі – померла б!»

– А де ви зустрілись з Наталею? – запитую про Вікторову красуню-дружину, заслуженого майстра народної творчості України, знану вишивальницю.

– Не повірите! В Центрі народної творчості, – посміхається Віктор Афанасійович.

– Вона шукала щось стосовно вишивки, можливо, техніку якусь і, здається, символіку. А Тетяна Омелянівна й каже: «Хай вам Косаківський розповість.» Так і почалось. Два митці, дві рідних душі поєднались. Такий тандем рідкісний, звісно. Завжди поруч, скрізь – разом. Повне взаєморозуміння. Чи може бути пара краща! У Наталі – своя колекція. Тож їхні спільні «скарби» не поміщаються в університетському гуртожитку. Почали будуватись в Северинівці. Самі все вимурували.

– Я лицьову стіну мурую, Наталя – внутрішню! Отож, не лише публікації, експедиції, вишивка, колекції… Залишається лише захоплюватись і дивуватись, як доля парує. Обоє у

В музеї архіології педуніверситету

вишитих сорочках – білим по білому. Наталя – в червоних коралях. Високі, стрункі, показні, не схожі на інших. Дві особистості на теренах подільської культури. Все, що вони поклали в народу скриню, буде радувати нащадків, нестиме інформацію про ремесла, про вишиваний український код, про духовні запити українців.

Жанна ДМИТРЕНКО

Зі студентами – майбутніми етнологами та культорологами

15

* Нематеріальна культурна спадщина

Крутяна сорочка Д

ля українця вишита сорочка – не просто одяг. Це щось дуже особливе, адже у вишивці зашифровано наш генетичний код. Подільська вишивка – одна з найскладніших в Україні. Її визначальною рисою є збереження давньої символіки, витонченність виконання, орнаментальна довершеність, колористична досконалість та розмаїття технік. Можна стверджувати, що такої тонкої роботи, такої мініатюрної вишивки в інших регіонах України немає. В арсеналі подільських майстринь – велика кількість технік вишивки. Деякі з них – широко розповсюджені і є базовими техніками, інші – зустрічаються рідше. В селі Дашківці Якушинецької територіальної громади Вінницького району побутує техніка вишивки – ланцюжковий шов (місцеві майстрині називають її «крутяна сорочка»). Носієм цієї техніки є Ковбасюк Марія Василівна, яка народилася 13 січня, 1944 року в с. Дашківці Вінницького району (колишній Літинський) Вінницької області. Марія Василівна з раннього дитинства секретами майстерності вишивки «крутяної сорочки» вчилася від матері – Токар Ганни Юхтимівни (1909-

1979 рр). Згодом цю технологію передала місцевій майстрині Олені Клепі (1976 р.н.), яка вишила сорочку, фартух та хустинку для ляльки-мотанки. Лялька стала оберегом для народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Мальви» Дашковецького сільського клубу. Адже учасники колективу зберігають та популяризують автентичне місцеве вбрання, в тому числі вишиту «крутяну сорочку». Нині носій технології виконання вишивки Олена Клепа навчає учасників гуртків з декоративно-прикладного мистецтва: «Умілі ручки» та «Господарочка» при Дашковецькому

сільському клубі. Зараз зібрано понад 30 експонатів. Орнамент дашковецької вишивки – рослинно-геометричний, в основі якого лежать прямі лінії і завитки, що розміщуються по обидва боки прямої лінії. В кольоровій гамі чорний колір є домінуючим. Він є основою орнаменту сорочки, до якого додається найчастіше червоний, рідше — синiй та зелений кольори. В окремих випадках присутній жовтий колір. Дана техніка вишивки використовується лише на сорочках. Для збереження і забезпечення життєздатності традиційної вишивки села Дашківці працівники Дашковецького сільського клубу провели майстер-класи для місцевих майстрів. В приміщенні клубу облаштовано світлицю, в якій зібрані зразки традиційного старовинного одягу, а також посуд, хустки та ін. Велику увагу приділено саме сорочкам, вишитих технікою «крутяна сорочка». Для жителів села збереження цієї техніки є сьогодні одним із пріоритетних завдань. В цьому році було проведено засідання Експертної ради, на якому елемент «крутяна

Носії елементу (праворуч – Ковбасюк М.В., ліворуч– Клепа О.В.)

сорочка» села Дашківці був занесений до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Це свідчить про усвідомлення значення культурної спадщини, розуміння її значимості для збереження ідентичності та відкриття, власне, забутої історії, традицій, духовного коріння. Провідний методист з нематеріальної культуроної спадщини Марія МОТОРНА

17

* Культура в громаді

Перші кроки громади і перспективи культури Люди завзяті – багатство одвічне, Люди, як зерна в тугім колоску… Квітни, громадо Агрономічна! Вдасться і збудеться все на віку!

Жанна Дмитренко

А

грономічне. Ім’я сучасне - і село сучасне, не обтяжене історичними катаклізмами, трагічними подіями минулих століть. Це земля, на якій донедавна жили і трудились вчені-селекціонери, працівники науково-дослідної станції, що відзначилися неабиякими здобутками у виведенні сортів зернових. Село Агрономічне в певному сенсі унікальне своєю невеликою історією і людьми. А нинішній семінар в Центрі культури і дозвілля Агрономічної сільської ради, на який запросили нас з обласного центру народної творчості, був своєрідним заходом ознайомлення з новою громадою, з працівниками культури, з творчими колективами. «Робота клубних закладів та збереження української традиційної культури в умовах воєнного стану» - ця актуальна тема стала серцевиною семінару, на якому було озвучено чимало питань, що їх висунуло на передній план саме життя. Приміщення Центру культури і

Сергій Сітарський – голова громади

дозвілля в травневому клечанні, серед кучерявої зелені виглядає квітучою оазою. А в фойє, як ознака часу, - розкладена «гуманітарка» для переселенців, які приходять сюди

щодня за довідками, продуктовими пакетами, допомогою, консультаціями. Все це нині «на голові» у голови ОТГ, а також на плечах працівників культури, які суміщають основну роботу з цією тимчасовою, але такою необхідною. Виявляється, цього дня вони чекали французів, представників Міжнародної організації солідарності. Про співпрацю з ними згодом розповіла Тетяна Закревська – заступник голови ТГ з гуманітарних питань. Організація надає психологічну та правову допомогу, вирішує деякі питання, провівши перед тим анкетування. Оскільки вони нині працювали «паралельно» у часі з нами, директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Омелянівна Цвігун, яка очолювала нашу делегацію, в перерві зустрілась з іноземцями, щоб поспілкуватись і подарувати їм книгу «Народна творчість Вінниччини», що дуже здивувала гостей розмаїттям народного мистецтва в Україні. Ця книга, що в ній висвітлено багатогранну діяльність ОЦНТ, буде своєрідним методичним посібником для працівників культури, завідуючих філій ЦКД, керівників колективів, які нині з’їхались з сіл територіальної громади – з Бохоників, Медвежого Вушка, Горбанівки. Своє бачення роботи в тих обставинах, що склалися, висловили майже всі учасники семінару. Аналіз нинішньої ситуації, завдання, що стоять перед культурою кожної громади, необхідність збереження народних традицій, підтримка працівників культури, сприяння роботі колективів, таких як народний аматорський фольклорно-етнографічний «Брикса» в Бохониках, зразковий хореографічний «Сонечко» в Агрономічному та ін. – всі ці питання порушила у своєму виступі Тетяна Омелянівна, справедливо вважаючи, що культура – це обличчя нації, що наші духовні надбання мають обстоювати армія і народ, захищаючи ідентичність у протистоянні з новітніми ординцями, нищителями культурної спадщини. Про організацію роботи в напрямку збереження НКС інформувала провідний методист з нематеріальної культурної спадщини Марія Моторна, продемонструвавши відеосюжет «Водіння володаря в селі Розкошівка». Любов Гричанюк, заслужений працівник культури України, завідуюча відділом збереження і розвитку народної творчості та аматорського мистецтва, надала вичерпну консультацію з питань ведення документації. В режимі онлайн долучився до роботи семінару Сергій Гарбулинський, заступник директора Вінницького обласного навчально-методичного центру галузі культури, мистецтва та туризму. Сергій Вікторович інформував про онлайн-курси для працівників культури. Директор ЦКД Ольга Горбатюк розповіла про перші здобутки і проблеми новоствореної громади в контексті галузі культури. Голова громади Сергій Сітарський, привітавши учасників семінару, коротко проінформував про те,

Ольга Горбатюк – директор ЦКіД

що одним із перших кроків громади були здійснені заходи з підтримки закладів та працівників культури. Для обговорення всіх актуальних тем, звісно, не вистачило часу, адже колектив ЦКД запланував ще зустріч з психологом, а також індивідуальне спілкування всіх учасників. Цей семінар дав чимало інформації для розуміння тієї потужної роботи, яка ведеться в громаді, задля її згуртування та збереження культурних надбань, а також пошуків нових шляхів в нових умовах, хоч не маємо права забувати все, що було зроблено попередниками. Історія Агрономічного, біля якого об’єдналися інші села, насправді не схожа на інші, хоч півстолітня історія будинку культури – типова. Про це ведемо мову з Анатолієм Щербатюком, який 42 роки працював директором СБК в Агрономічному. Власне, цей заклад введений в дію в 1973 році як будинок культури Вінницької державної сільськогосподарської дослідної станції. А сільська рада в Агрономічному була

19

створена аж у 1986 році, яка згодом взяла його на баланс. Анатолій Щербатюк після закінчення Тульчинського училища культури очолив заклад, прийнявши його від Олійниченко Оксани. За його словами, в той час «велику увагу приділяли художній самодіяльності». В культурі Агрономічного працювали ті люди, які з часом стали відомими на Вінниччині та за її межами – режисери, хореографи, музиканти. Хоровим колективом (60 чол.) керував знаний самодіяльний композитор Яків Поляхівський. Танцювальний ансамбль вів Анатолій Кондюк (нині – заслужений артист України), а створити його допомагав Віталій Сокирко – відомий хореограф. Віталій Селєзньов (згодом – головний режисер Вінницького музично-драматичного театру, народний артист України) взяв шефство над драматичним гуртком, що інсценізував твори української класики М.Кропивницького, М.Зарудного, О.Коломійця та ін. А духовий оркестр, також дитячий, створив А.Щербатюк. Через десять років ці оркестри вже святкували свій перший ювілей. Розвивався також вокальний жанр, яким опікувалась Наталя Смашнюк. Анатолій Васильович відзначив, що всі сільські

голови, які в різний час працювали в Агрономічному, дбали про матеріальну базу закладів культури, оснащення, костюми. З цим і підійшли до створення громади. Але не тільки. Кожне село прийшло зі своїми здобутками. Так, сторінки бохоницької культури виокремлюють чудовий колектив «Брикса», який створила і впродовж років керувала незабутня Ганна Коваль, яка була удостоєна високої державної нагороди – ордена княгині Ольги III ступеня, знавець традицій, звичаїв та пісень, що склали славнозвісний колектив. Звання народного аматорського колективу було присвоєно ще на зорі незалежності у 1993 році. Відродили обряди «Квітчатого Миколая», а також «Родини», «Хрестини», «Похрестини», «Бабине купайло» та ін. З цими обрядами вони брали участь у багатьох культурно-мистецьких заходах, фестивалях, стали переможцями I Всеукраїнського фестивалю автентичних колективів на приз Гната Танцюри у 2001 році. Поїздки на фестивалі «Горицвіт» (Львів), «Лесині джерела» (Новоград-Волинський), до музею народної архітектури і побуту в Пирогово (Київ) – це ще далеко не всі заходи, на які їх запрошували. Всюди «Брикса» побувала, Українців дивувала – Співом, звичаєм народним, Дійством давнини щедротним…

Бохоницькі «Квітчасті Миколаї»

Зразковий ансамбль танцю «Сонечко» на Міжнародному фестивалі

А в Агрономічному своя візитівка – зраз- хореографії «Барвінкове кружало» (м.Вінниця), ковий аматорський хореографічний колектив участь у I регіональному турі IVВсеукраїнсько«Сонечко», який своєю творчістю осяяв куль- го фестивалю-конкурсу народної хореографії турні терени села і уславив його в рідному ім.П.Вірського (м.Хмельницький), Гран-прі на краю, в Україні та ще й за кордоном. З часу за- Міжнародному конкурсі-фестивалі мистецтв снування (1997 р.) і донині ним керує таланови- (Болгарія), переможці Всеукраїнського фестита і самовіддана жінка Лілія Гаврилюк, яка на- валю-конкурсу «Козацька родина -2021» (Яремродилася в Агрономічному і все життя працює че), володарі першої премії XIV Міжнароднотут, плекаючи юні обдарування. Лілія Борисів- го фестивалю-конкурсу народної хореографії на закінчила Тульчинське училище культури «Коло самоцвітів» (Львів) та ін. А вже у своїй в 1990 році. Працювала в Агрономічненській громаді «Сонечко» незмінний учасник всіх школі, у Вінницькому районному будинку ди- свят, народних гулянь, обрядодійств: «Різдвятячої творчості, а з січня 2020 року – заступник на зірка», «На Водохреща», День українського начальника відділу освіти, козацтва, Міжнародний молоді, спорту, культури день танцю, З0-річчя незата туризму Агрономічної лежності України, обрядосільської ради. Звісно, прадійство «Топтання рясту» цюючи на цій відповідальразом з «Бриксою», а також ній посаді, вона внесе своє благодійні акції та концербачення і втілить чимало ти для воїнів АТО та багато ідей в контексті розвитку інших. А в період воєнного культури і освіти громади. стану вони перебували у Але «улюбленим дитям» Болгарії. назавжди залишиться її зоПро колективи, які не лоте «Сонечко», ті ж шкомають звання, але є кульлярі, яким віддано серце і турними осередками, вела розум мудрої наставниці, мову Ольга Горбатюк – дищо виводила своїх любих ректор Центру культури танцюристів в люди, на шита дозвілля Агрономічної рокі сцени і навіть на міжгромади. Такими, напринародну арену. Нині - це клад, є жіночий вокальний тридцять троє дітей старансамбль «Панночки» (кешої групи та двадцять двоє рівник Олена Кашараба), – молодшої. дитячий вокальний «ДіЯкщо взяти лише минути-квіти» (керівник Віктолий 2021 рік, то побачимо рія Каченюк) з Медвежого вражаючий список переВушка, що взяли участь у мог колективу: лауреат відзначенні Дня села. Лiля Гаврилюк – керiвник XV Міжнародного дитяСлід сказати, що зразкового хореографiчного чого фестивалю народної сама Ольга Юріївна ніби колективу «Сонечко»

21

народжена для цієї роботи, така завзята і самовіддана. Її історія характерна для багатьох працівників культури, які, попри невеличку зарплату і великі клопоти, за велінням серця залишили попередню роботу, щоб стати керівниками творчих колективів, директорами будинків культури, художніми керівниками та ін. Оце і є те, що називаємо покликанням. Бо в генах живе від маминої колискової, від бабусиної пісні, тієї, яка ще не зафіксована у фольклорних збірниках. Ой у полі криниченька, кругом неї сухо, Чом до мене не говориш, моя щебетухо? Бодай тобі б говорила лихая година, Було личко, як калина, стало – біла глина. «Співала і бабуся, і мама, і ми з сестрою», – згадує Ольга Юріївна. Народилася вона у селі Прибузьке Вінницького району, закінчила факультет економіки (Тернопільська академія народного господарства), працювала на різних підприємствах, страхових компаніях, навіть у телекомпанії була журналістом, а все ж на сцену тягнуло, бо змалку займалася бальними танцями в

Вiкторiя Каченюк – керiвник дитячого вокального колективу «Дiти-квiти»

Росте достойна зміна

міському палаці мистецтв «Зоря». А коли стала депутатом від Прибузького в Лука-Мелешківській громаді, вирішила відродити культуру рідного села, де вже й клубу не було, на сцені якого вона танцювала в дитинстві. Почали з різдвяних віншувань. Так після двадцятирічної перерви відродили клуб, створили жіночий вокальний ансамбль «Прибужанка».

– Я, мама, сестра, жінки різного віку і різних професій – всі хотіли співати. Цей колектив проіснував десять років, і я була їх «безплатним» керівником. Ми брали участь у фестивалі борщу в Бохониках, давали концерти в Тиврівському будинку-інтернаті. Долучивши до ансамблю ще й молодь, зуміли зібрати концертами грошей для будинку престарілих. А коли ОДА проводила «Свічу надії» (для багатодітних сімей), ми і там виступили. Отож, як тільки оголосили конкурс на посаду директора Центру культури і дозвілля Агрономічної громади, що лиш почала формуватися, Ольга Горбатюк виграла конкурс. Вже півроку, як на посаді. Довелося починати, як це не дивно, із звітності, адже був кінець року. Нашу розмову раз-по-раз переривають люди – переселенці з Бучі, з Харківщини…Їх тут біля тисячі.

– Ми не декларуємо себе як штаб гуманітарної допомоги, але робимо, що можемо, каже Ольга Юріївна і мимоволі переходить на іншу тему, розповідаючи, що люди харчуються в школі, поступово розселяються, наймають житло… Потім знову повертається до творчих колективів, які тут застала, до філій ЦКД у селах, розповідає про дитячий хореографічний ансамбль «Калинонька» у Горбанівці, недавно створений (керівник Людмила Пінчук),

знову ж – про вокальний ансамбль «Дітиквіти», що ним керує Вікторія Каченюк, донька Віктора Рябоконя, завідуючого філією у Медвежому Вушку. З приходом Вікторії, яка є викладачем однієї з Вінницьких музичних шкіл, робота з колективом пожвавилася.

– Добре, що прийшла нова молода людина, небайдужа, активна, зацікавлена – і одразу бачимо результат, – розповідає директор Центру про колегу, що гідно продовжує справу батька, який все життя працює в культурі. Ольга Юріївна ділиться планами. Їх чимало. Сподіваються створити вокальний жіночий колектив, адже стільки людей бажають співати. Треба знайти керівника. Також у плані – робота по внесенню до обласного реєстру НКС обряду Миколая Квітчатого, що його відроди-

освіті. Нині під її опікою і освіта, і культура, і розвиток туризму, і дитячі садки, і будинки сімейного типу, і внутрішньо переміщені особи. Розповідає про труднощі, з якими стикнулися під час формування громади. Радіє, що з цієї ситуації вийшли з честю, і тепер можуть похвалитися, як зуміли забезпечити заклади освіти і культури «краще, ніж колишній район».

– Ми вперше, разом з нашими працівниками культури, провели свята в тих селах, до яких раніше «культура не доходила». На жаль, війна завадила нам здійснити цілий ряд проектів, пов’язаних і з освітою, і з культурою. Але все ж таки, в Центрі культури і дозвілля всі залишилися на робочих місцях, в тому числі керівники творчих колективів. Отож, сподіваємось, що нам все вдасться.

Дитячий ансамбль «Калинонька»

ла «Брикса». Крім того, Ольга Юріївна вважає, що треба налагодити співпрацю з майстрами, з тією бабусею «що у неї все вишите». Хотілося б згадати практику обміну досвідом. Скажімо, в Якушинці їздили на поколядини і брали участь у Днях сіл цієї громади. Вже зрозуміли, що цей проект дуже гарний і багатогранний, де можна показати свої колективи, а також познайомити людей з історією краю, з видатними особистостями, подякувати покровителям культури, налагодити зв’язки із земляками, які приїжджають здалека. Я слухала цю молоду і вродливу жінку, залюблену в культуру, в пісні, в свою роботу, і думала – як добре, що такі ентузіасти прийшли в новостворені громади. Тетяна Закревська – заступник голови з гуманітарних питань, донедавна працювала в

Саме для цього ми сюди прийшли. З головою Агрономічного ОТГ ми знайомі давно. Потенціал Сергія Миколайовича відомий всім в окрузі. Скажімо, Ольга Горбатюк характеризує його, як активного, енергійного, «динамічного», а найголовніше, що підтримує культуру і довіряє підлеглим. Тільки питає: «Що це буде, і що для цього треба?». Сергій Миколайович одразу поглянув на годинник: «Нам треба встигнути до зустрічі з переселенцями. Ми підготували подарунки сім’ям, де є майбутні мами». Сергій Сітарський в самоврядуванні з 2006 року. Знаємо його, як голову Вінницької районної ради. Освіту здобув в Одеському інституті народного господарства. «Служив у Свердловську, – розповідає Сергій Миколайович. – повернувся до батьків у Вінницю,

23

працював у податковій, в аудиторській фірмі, згодом муку молов у Якушинцях, як підприємець…Коли створювали Агрономічну ОТГ, де у виборах брали участь 14 кандидатів, мене підтримали чотири громади. Правда, переживали, що буду турбуватися лише про Агрономічне. Але я розумію, як важливо тримати баланс і поступово зробити щось для кожного села». Сергій Миколайович жалкує, що громада створена трохи запізно, адже можна було стільки встигнути. Перші громади гарно фінансували, виділяли кошти і на дороги, і на амбулаторії, і на заклади культури і освіти. Тоді і райради мали можливість використати кошти на розвиток інфраструктури.

Сітарський був тоді заступником голови ТГ в Якушинецькій громаді і бачив ці можливості.

– Та громада спроможна, яка має кошти на утримання і на розвиток, - міркує голова. Проаналізувавши стан і ситуацію, я зрозумів, у чому наші плюси: ми недалечко від Вінниці. Це вже добре в розумінні логістики, складів і т.д. ми не будемо збитковими, нам вистачить коштів на власне утримання, хоч створені «ні на чому». Але проблем вдосталь. Скажімо, комунальної служби ще немає. Потрібно дитячий садок в Агрономічному добудувати, а в Медвежому Вушку – побудувати, або ж знайти приміщення. Та й дорогу туди треба робити. Головне, що дітей у нас вистачає! Заклади освіти і культури намагаємося не скорочувати. Оптимізували бібліотеки. Додали по півставки в кожному населеному пункті і надбавки не скоротили! – з гордістю повідомляє голова. Отакий цей рік – час формування команди. Багато організаційних питань і проблем багато, одна з них, наприклад, – землі належать не громаді. Сергій Миколайович ділився планами, говорив про завдання і нові виклики, і вірилось, що все у них вдасться з таким колективом, який голова зібрав в надії згуртувати громаду, щось зробити для цих людей, які потребують уваги, підтримки, людського ставлення, поліпшення умов проживання. Попри важкий час, відкривається вікно можливостей, і тому є надії, що відкриють дитсадок у Медвежому Вушку, добудують школи в Агрономічному і в Ільківці, започаткують нові свята, нові творчі колективи, знову повезуть за кордон «Сонечко», яким так пишається громада. Справдяться хутко усі сподівання. Славній громаді – добра й процвітання!

Вокальний ансамбль «Панночки»

Жанна ДМИТРЕНКО

* Духовний оберіг

Ангел миру Як же нам не співати у своїй стороні, Вчили батько і мати, щоб співали пісні, Нам співає дорога, що додому веде, Зігріває нас пісня, що від серця іде…

Зоя Красуляк

У

розмаїтті пісенної творчості Вінниччини яскравими барвами розцвітають нові талановиті автори та виконавці. Кожен – зі своїм особливим підходом до відчуття глибин української національної культури. Серед плеяди молодих вінницьких композиторів особливою манерою, своєрідним стилем вирізняється творчість талановитої поетеси, співачки, авторки і виконавиці Зої Красуляк. Зі своїми піснями, сповненими любов’ю до рідної землі, вдячністю до батьків, Зоя Іванівна займає гідне місце у барвистому подільському пісенному вінку. Поєднуючи змістовні тексти з ніжними мелодіями, Зоя Красуляк створює не просто пісні, а музичні явища, що вирізняються глибоким ліризмом та тонким відчуттям подільської мелодики. Тому й проникають вони в душі шанувальників. Чого лишень вартує її пісня «Благословенна земля, моя Вінниччина!», яка стала лейтмотивом творчого звіту Вінницької області в Києві у 2009 році! Багато в світі є країн небачених, Та найдорожча серцю ти одна. В боях гартована і в праці возвеличена, Освячена батьківська сторона!

Зоя Красуляк

Благословенна земля, моя Вінниччина, В зоряних небесах з Бугом повінчана, Де у безкраїх полях пісню співають жита – Вінниччино моя, сонячно-золота!, – Коли в пролозі концерту у виконанні стоголосого хору зазвучав цей славень рідній подільській землі, тисячі глядачів столичного палацу «Україна» стоячи аплодували вінничанам, а ми, працівники обласного центру народної творчості, раділи і пишалися своєю подругою та колегою. Зоїними піснями захоплюються і залюбки беруть до свого репертуару заслужені і народні артисти України, серед яких дует Анісімових, Станіслав Городинський, Микола Свидюк, Микола Янченко, Ігор Юрковський, Володимир Гуменчук, Михайло Мода та інші. «Хай вам сіється», «Щастя, добра і любові», «Грай, скрипалю, грай» «Приворожена», «Наш день», – ці та багато інших пісень Зої Красуляк давно полюбилися слухачам. Значну частину творчості авторки складають пісні родинної тематики, дитячі, колискові, цикл сучасних колядок тощо. Рано залишившись сиротою, Зоя присвячує найдорожчій людині свої хвилюючі рядки у піснях «Мамина хустка», «Татові яблука», «У гості до мами»: Мамо, як оберіг, навічно буде з нами Твоя молитва і твоя любов…

25

Значну частину творчого доробку поетеси і співачки складають вокальні твори, де оспівуються щирі почуття, нерозтрачене незрадливе кохання. Так народились солоспіви «Танго кохання», «Два човни», «Несіть мене, коні», «Скажи мені». Глибоким змістом, відкритістю вразливої жіночої душі сповнений романс «Самотня жінка»: Самотня жінка – доля непроста, Вино іскриться в срібнім кришталі, А погляд твій розгублено пита: Чи є десь той, єдиний, на землі? В душі заплаче скрипка самоти – На струнах серця обізветься жаль. Ніхто не знає, як чекаєш ти, Коли тебе торкнеться твій скрипаль У непростий для України час, у трагічні дні російської навали, що розпочалась ще у 2014 році, Зоя Красуляк пише глибоко патріотичні пісні, які надихають на світлі почуття, вселяють віру у святу перемогу: Над Україною гроза… Не чекали ми зради. І скупа чоловіча сльоза На поранену землю впаде. Ми оплакуєм втрати, Як же боляче нам. Українські солдати Відплатять ворогам!.. Починаючи з 2014 року, Зоя Іванівна часто виступала перед воїнами-захисниками на сході України у складі концертної бригади 60-го будинку офіце-

рів. І цьогоріч вона неодноразово дарувала свою творчість воїнам у військових частинах області. Сама – мати чотирьох дітей, Зоя Красуляк щиро переймається проблемами родин, які з початком воєнних дій змушені були покинути рідні домівки і рятувати своє життя та життя дітей. Так, у березні 2022 року Зоя прихистила сім’ю переселенців із Харкова, які проживають із нею донині. Наймолодша із сім’ї Кузнєцових, восьмирічна Марійка, навчається в Харківській спеціалізованій дитячій музичній школі-одинадцятирічці по класу фортепіано, а ще дуже любить співати. Тож Зоя Іванівна вирішила заспівати свою пісню «Ангел» разом з Марійкою. Як проникливо, неначе молитва із дитячих вуст линула в небеса: Ангеле білий, ангеле милий, Просто із неба злети, Нашу родину, всю Україну Ти захисти, захисти… Коли здійснювався відеозапис цієї пісні у світлиці ОЦНТ, присутні не стримували сліз… Нехай же народжуються в серці у Зої Красуляк нові пісні, нехай цей Ангел Миру і мамина молитва оберігає її синочка, який воює на сході, а також всіх синів – захисників України. Нехай прийде довгождана Перемога, принесе усім мир і щастя, про які своїм ніжним голосом нам співатиме Зоя: Для щастя треба зовсім небагато, Щоб тільки доля щедрою була, Душа бажає радості і свята, Душа бажає сонця і тепла! Ніна ДЖУС

* Подільські дзвони

Д

Ікона Божої Матері «ЗОЛОТЕ ЯБЛУКО»

окументальних джерел про ікону Божої Матері «Золоте яблуко» досі не віднайдено. Незважаючи на явну унікальність, їй не приділено уваги у жодному історичному описі Георгіївського храму. Та й сама церква, не менш унікальна, якимось чином не була зафіксована в офіційних реєстрах. Згадки про храм Георгія Побідоносця у с. Вінницькі Хутори містять кілька видань у вигляді коротких уривків. Відомо, що церква була збудована, а згодом освячена 2 червня 1726 року стараннями ієромонаха Никифора. Георгіївський храм проіснував до 1960х років, коли атеїстичною владою було прийнято рішення про його ліквідацію. Церковне майно почасти передали до сусіднього Іоанно-Богословського храму на Малих Хуторах. Після закриття Браїлівського Свято-Троїцького монастиря у 1960-х роках група черниць обителі переселилась до Вінниці. Монахині придбали кілька будинків, де щоденно звершували чернече правило, а в неділю та свята відвідували Іоанно-Богословський храм, де брали активну участь у богослужіннях. Саме ці черниці стали хранителями ікони «Золоте яблуко» на певний час. Коли ж наприкінці 1980-х років життя у Браїлівському монастирі почало відроджуватись, двоє монахинь передали образ на згадку парафіянину храму Анатолію Сварчевському. З часом ікона була пошкоджена, адже зберігалася в неналежних умовах, майже втрачено лик Спасителя і зовсім - лик Богородиці. Тому перед тим, як повертати образ до храму, його віддали на реставрацію. На думку експертів, ікона датується першою половиною XVIII століття, відноситься до іконографічного типу «Одигітрія». Образ написаний на дерев’яній дошці в техніці олійного живопису із золоченим та посрібленим левкасним тисненням. Маленький Іісус сидить на руках Матері, правицею благословляє, а у лівиці тримає книгу, що відповідає іконографічному типу Христа Пантократора (Вседержителя). З дог-

матичної точки зору головне значення цього образу – прихід у світ Небесного Царя та Судді. З усього композиційного плану образ виділяється характерною особливістю – Богородиця у правій руці тримає яблуко. Це є не просто рідкісним, а унікальним явищем не лише для нашого регіону, але й усієї країни. Аналогічних зображень на Україні не віднайдено. У дечому схоже за змістом зображення Богородиці знаходиться в Успенському храмі Горно-Воденського монастиря м. Асеновград (Болгарія). Образ, який також іменується «Золоте яблуко», був написаний у XII столітті. За переказами, в Суботу Акафіста або Похвала Пресвятій Богородиці одна хвора жінка спізнилася на свято у храм і не змогла причаститися. Сприйнявши це як поганий знак, вона стала ридати і скаржитись на свою безплідність. Священик, щоб заспокоїти жінку, дав яблуко, залишене кимось перед іконою Пресвятої Богородиці. Через деякий час вона завагітніла, а коли народила дитя – з почуття любові й подяки до Божої Матері замовила майстрам золоте яблуко і принесла його в дар святому образу. З тих пір закріпилася традиція, прикрашати чудотворну ікону вінками з яблук. Але, повертаючись до вінницького образу, відзначимо ще кілька характерних деталей. Під час технічного огляду було виявлено залишки металевих кріплень, які дають нам право вважати, що ікона знаходилась в іконостасі Георгіївського храму. Зважаючи на розміри, вочевидь вона розміщувалась у першому ряду і мала бути у парі з іконою Христа Спасителя. Слід також відзначити, що на болгарському першообразі, зокрема на окладі, відсутнє саме яблуко, яке зображено на вінницькій іконі. Образ «Золоте яблуко», на нашу думку, потребує більш копіткого дослідження мистецтвознавцями. Проте вже зараз можна стверджувати, що ми маємо справу з святинею, яка може стати загальноцерковним надбанням.

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

27

* Презентація книги

Українська народна пісня: традиції і сучасність

С

еред когорти композиторів, музикантів, хормейстерів Вінниччини яскраво виділяється Михайло Вацьо – доцент кафедри мистецьких дисциплін факультету дошкільної і початкової освіти Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського, заслужений працівник культури України. Керівник університетських творчих колективів – народного фольклорного гурту «Щедрик» та народного ансамблю пісні і танцю «Веснянка» —неодноразових лауреатів міжнародних та всеукраїнських пісенних фестивалів-конкурсів – Михайло Васильович Вацьо створив понад 60 обробок, аранжувань та авторських музичних творів. Він є автором більше 50 наукових праць, навчальних посібників та методичних розробок. Нещодавно вийшов з друку навчально-методичний посібник Михайла Вацьо «Українська народна пісня: традиції і сучасність» (м. Вінниця «ТВОРИ», 2022). На прикладі власних пісень та обробок автор зібрав до посібника кращі твори, що складають основу діючого репертуару ансамблів «Веснянка» та «Щедрик». Окрасою книги є яскраві світлини з концертних виступів цих колективів. У передмові посібника майстерно висвітлено феномен та історію української народної пісні, досить вдало закцентовано проблеми розвитку пісенної спадщини – у поєднанні традицій та сучасності. До розділу «Нотна хрестоматія» увійшли обробки українських народних пісень, вокальних творів українських композиторів та авторські твори М. Вацьо. До таких

обробок належать «Шумить, гуде по долині», «Ой куди ж ти від’їжджаєш», «В кінці греблі шумлять верби», «Чогось мені сумно», «Ой у полі три тополі», «Мама вишиває рушники», «Козаки в дозорі», «Ой візьму відерце» А. Кос-Анатольського та ін. В обробках переважає куплетно-варіаційна форма, що дозволяє глибше розкрити зміст та характер пісень. Авторські твори М. Вацьо сповнені громадянського звучання, розкривають історичне минуле України, оспівують любов до рідної землі ( «Співає Вінницька земля», «Дорога на Січ», «Українська пісня», «Будьмо!», «Подільський край – рідна сторона», «Рідна мова»). До кожного твору автор посібника додає методичні рекомендації, які спрямують виконавців на глибше розкриття характеру твору, звернуть увагу на труднощі, з якими можуть зіткнутися і керівники, і співаки, а також подано методи подолання цих труднощів. Твори, що увійшли до збірки, матимуть практичне застосування у репертуарі творчих колективів навчальних мистецьких закладів, адже посібник розрахований на студентську молодь, викладачів мистецьких дисциплін та керівників аматорських колективів. Даний навчально-методичний посібник потребує від користувачів великої самостійної роботи. Вона має надихнути до нових досліджень, пошуків кращих зразків народно-пісенної творчості, що стануть цінним первинним матеріалом для створення оригінальних обробок, перекладень та аранжувань. Сподіваємось, що навчально- методичний посібник Михайла Вацьо «Українська народна пісня: традиції і сучасність» зацікавить численну когорту диригентів-хормейстерів, студентів, викладачів та учасників аматорських колективів. Народно-пісенна творчість українців – це дорогоцінний самоцвіт. Михайло Вацьо з великою любов’ю його досліджує, шліфує і популяризує. Щира вдячність йому за цю подвижницьку працю.

Ніна ДЖУС

Михайло Вацьо

Заслужений працівник культури України, композитор, викладач, хормейстер, керівник фольклорних колективів

31

Олександр ШУЛЬГАНЬ різбяр, Погребищенська громада

* Фольклорна спадщина

Ювілейний заспів

«ГОРЛИЦІ»

«Коли б на терези покласти золото і народну пісню, то я б вибрала пісню»

Марія Руденко

У

країнці – єдиний народ у світі, який створив сотні тисяч народних пісень, жодна з яких не повторюється. Кожне українське село має неоціненну скарбницю народного фольклору. Серед них – Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району, поселення найдавнішої в світі цивілізації – трипільської культури, край антів, козаків, українців, які співали, співають і будуть співати. В’ється долиною, поміж кучерявих верб

ник культури України, педагог, фольклористка, етнограф, народна майстриня Марія Авксентіївна Руденко. Працювала вона вчителькою української мови та літератури в місцевій школі, вела гуртки естетичного виховання. Довгі роки займалася витинанкарством, записувала легенди про своє село, народні обряди і звичаї. А ще – читала лекції, виступала на конференціях з питань культури. Марія Авксентіївна розуміла, що народна пісня – це душа народу, вона потрібна в хвилини радості і смутку. Зібравши сотні пісень, які вона записувала від старожилів, як у своє-

Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця»

шестикілометровою стрічкою річка Лядова і разом з духмяними пахощами провесни аж з другого кінця Слобідки долинають, мов тихе воркування диких голубів, ніжні звуки пісні: «Весно-весно подоляночко, пригрій, пригрій ясне сонечко». То співає ансамбль «Горлиця». Саме в цьому селі народилася і прожила все своє життя подільська берегиня, Праведник світу, лауреат Всеукраїнської премії імені Павла Чубинського, заслужений праців-

му, так і в довколишніх селах, Марія Руденко відчула потребу створити фольклорний колектив. Так, в 1962 році вона створила фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця». А ще Марія Авксентіївна записала обряд «Весілля» рідного села та 100 пісень до нього, що їх наспівали сестри Фросина Курило і Палагна Гоцуляк та інші односельчани. Велелюдними, веселими стали свята у Слободі-Яришівській. Навіть реєстрація шлюбу

33

Засновниця колективу Марія Руденко почала проводитись за народним обрядом і з обов’язковою участю «Горлиці», що благословляла на щасливе подружнє життя молодят: «А в городі квіти, обручаються діти, Золотими обручками, біленькими ручками»

У 1976 році на базі колективу «Горлиця» відбувся обласний семінар директорів районних будинків культури, де ансамбль представив обряд «Весілля». Згодом фольклорні матеріали

весілля з іншими рукописами Марії Авксентіївни були передані до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського Академії Наук України. Також колектив «Горлиця» відродив веснянки: «Вербовая дощечка», «Ой ходить жук по болоту», «Ой гороше, гороше», «Город городили» та багато ін. Ансамблем записано багато соціально-побутових та жартівливих пісень. Слава про співочий колектив облетіла не лише Вінниччину. У 1972 році фольклорно-етнографічному ансамблю «Горлиця» було присвоєно почесне звання «народний аматорський». Марія Руденко збирала і впроваджувала в життя все те прекрасне, що сьогодні ми називаємо духовними цінностями. Вона розробила чимало сценаріїв народних дійств, як-от «Свято Весни», «Івана Купала», «Обжинки»… Окрім пісень, Марія Авксентіївна збирала прислів’я, приказки, оповідки, сама створювала легенди про мальовниче село, залишила після себе багато вишивок, довгі роки займалася вирізанням із паперу і відродила мистецтво витинанки в себе на батьківщині. У 1993 році, ще за її життя, було започатковано у Могилів-Подільському Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка», яке згодом набуло статусу Міжнародного. Про «Горлицю» створено документальні фільми «З піснею в поле», «Горлиця». Ансамбль був учасником радіоконкурсу «Золоті ключі» та телепередачі «Сонячні кларнети», багатьох всесоюзних і республіканських фестивалів, що в різні роки проводились на Вінниччині, Полтавщині, Миколаївщині, Івано-Франківщині, Хмельниччині тощо. Колектив «Горлиця» був відзначений Золотою медаллю і дипломом І Всесоюзного фестивалю самодіяльної народної творчості. Ще за життя Марія Авксентіївна Руденко користувалась беззаперечним авторитетом серед односельчан та учасниць ансамблю. Її поважали, любили, до її порад прислухались, про неї складали пісні:

На вечорі пам’яті Марії Руденко в Вінниці

Щоб цвіла піснями Україна-мати, Марія Руденко об’єднала нас, І скарби, що мала у душі багатій, Перелила в серце кожній повсякчас, – цю пісню, що стала візитівкою «Горлиці», написала (на жаль, вже покійна) учасниця колективу Світлана Мотрук. Щороку, 14 лютого, в день народження Марії Авксентіївни, в Слободо-Яришівському СБК та в Могилів-Подільському районному будинку культури збиралася творча еліта, молодь міста на вечір-спомин своєї землячки – Марії Руденко – «Відлетіла Горлиця». Талановиті ведучі заходу Олена Просвєтова та Геннадій Колядко вводили присутніх у неймовірний світ Марії Руденко, наповнений любов’ю і шаною до народних традицій, звичаїв, української пісні. Завжди колектив «Горлиця» починав свій виступ піснею «Відлетіла Горлиця в небесні сади» на слова її послідовниці, заслуженого

В музеї села

майстра народної творчості України Марії Гоцуляк, стараннями якої створено музей етнографії та народного мистецтва ім.Марії Руденко. Відлетіла Горлиця в небесні сади, Та нема доріженьки, ні стежки туди, Згадують дорослі, згадують малі, Проживала вчителька в нашому селі. Традиційно на заході звучали улюблені пісні Марії Авксентіївни – «Ой з-за гори кам’яної», «Один місяць сходить», «Калина», «Ой у полі криниця безодна», «Ой у лузі калина» та ін. Щоразу молодь з цікавістю переглядала фрагмент документального фільму про життя та творчість Марії Руденко, духовна спадщина якої і досі вчить людей шанувати своє, рідне. Гідно відзначали вдячні земляки 100-літній ювілей Марії Руденко у 2015 році. Обласне мистецьке свято пам’яті Марії Руденко зібрало поціновувачів народного мистецтва, фольклористів, літературознавців, кращі фольклорні колективи, які піснею, щирим поетичним словом сплітали вінок шани і вдячності видатній фольклористці. Святкові заходи також відбулись на батьківщині мисткині у селі Слобода-Яришівська, в Могилів-Подільському районному музеї етнографії і народного мистецтва імені Марії Руденко. Марія Авксентіївна Руденко гідно пошановується вдячними земляками. Її ім’я занесено до списку видатних постатей краю. Астрономи Кримської обсерваторії одну із нововідкритих планет назвали «Горлиця» на честь подільської фольклористки Марії Руденко. Впродовж 33 років Марія Авксентіївна вела «Горлицю» пісенними стежками. Достойною

35

На фестивалі «Одвічна Русава»

її наступницею, керівником фольклорно-етнографічного ансамблю «Горлиця» стала найактивніша учасниця колективу Зінаїда Іванівна Багрій, яка понад 30 років співала в колективі, майстерно виводячи свій неповторний підголосок. За цей період колектив під керівництвом Зінаїди Багрій здобув чимало нагород на різних конкурсах та фольклорних фестивалях. На батьківщині Гната Танцюри у місті Гайсині колектив виборов Гран-прі та Перехідний приз. Ансамбль брав активну участь у чотирьох Всеукраїнських та І Міжнародному святі «Українська витинанка». Нажаль вже немає в живих учениці та керівника Зінаїди Багрій. Доклали своїх старань і таланту у збереження пісенної спадщини Валентина Вовчук та Олександр Телефус – талановитий музикант, небайдужий до збереження пісенної спадщини. Сьогодні в «Горлиці» співає 10 учасниць, а очолює уславлений колектив Антоніна Діденко. «Горлиця» прагне, аби більше людей почули їхні прадавні пісні. Вони – учасники Всеукраїнського фестивалю «Подільський оберіг», який проводився в Буші у 2021 році. На цьому заході ансамбль «Горлиця» здобув диплом переможця Всеукраїнського патріотично-творчого марафону, який проводився в рамках фестивалю. Завдяки талановитим співачкам «Горлиці», активній творчій діяльності колективу село Слобода Яришівська живе, сповнюючись народними традиціями, звичаями та обрядами. На кожному святі, культурно-мистецькому заході лунає українська пісня у злагодженому багатоголоссі народного аматорського фольклорно-етногра-

фічного ансамблю. Барвисті народні костюми, яскраві хустки, намиста – все це знаменита «Горлиця». В репертуарі ансамблю чимало традиційних обрядів календарно-річного циклу, понад 200 українських народних пісень. Частина їх записана і розшифрована. Пісні «Горлиці» увійшли до святкового буклету з нагоди 55-річчя колективу. Серед них соціально-побутові пісні – «Ой у лузі калина, білим цвітом зацвіла», «Чом трава зелена, бо близько вода», «Ой ніхто так не літає», жартівлива «Ой, чия то молодиця в синім сарафані» та інші. Вродливі талановиті співачки гідно продовжують справу, започатковану Марією Руденко та Зінаїдою Багрій. Незабаром виповниться 60 років, як лине над подільським краєм чудовий спів народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Горлиця». І донині в ньому співають перші учасниці – Валентина Ганжалава, Валентина Бортник. Продовжує славні традиції колективу молодше покоління. За 60 років у колективі було багато учасників. Світлу пам’ять бережуть «горлички» і про своїх співучих посестер Ганну Семенишину, Марію Білоус, Ніну Задирайко, Олену Соляр, Килину Ратушну, Ніну Кузнець, Марію Павліну, Тетяну Вдовіченко, Фросину Курило, Палагну Гуцуляк, Марину Бобило, Оксану Маціборко, Євгенію Гуцол. Може, десь там, у неосяжних райських садах Марія Руденко та Зінаїда Багрій знову збирають своїх дівчат до гурту, і вони чарують своїм співом небеса?.. …Українська пісня єднає покоління слобідських жінок, які не уявляють свого життя без творчості. Тож з ювілеєм, «Горлице»! Нехай лунають над світами ваші пісні і складають шану нашому подільському краєві! Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой ніхто так не літає З репертуару ансамблю

Ой ніхто так не літає, як орел у вишині, Ой ніхто так не страждає, як солдати на війні

2 р.

Тепле літечко минає, йде холодная зима, Десь синок мій пропадає, що і вісточки нема,

2 р.

А казав: «Я повернуся, як закінчиться війна, Повернуся, одружуся, та й не будеш ти одна,

2 р.

Будеш внуків колихати і співати їм пісень…», Виглядає сина мати ще і досі кожен день.

2 р.

37

* Обдарована молодь

У сузір’ї талантів Вінниччини

«Просто проживати дні, які Бог нам є учасником мого улюбленого народного амаподарував, не пробуючи їх використа- торського колективу весільних музик «Аколати для блага інших – це те ж саме, що да» Качківського СБК, що на Ямпільщині. Тому закопати скарб в землю», – так гово- не дивно, що Назарчик у дошкільному закладі рить давня мудрість . уже відчув себе артистом, виступаючи на диНадзвичайно приємно усвідомлю- тячих ранках, де залюбки співав по дві, а то вати, що фахівці Обласного центру й чотири пісні. Бувало і таке, що маленький народної творчості, як і працівники і вродливий хлопчик під акомпанемент баяна закладів та установ культури нашої разом з батьком виступав із сольним концеробласті, виконують місію, суть якої – том у психоневрологічному санаторії в селі дбати про розквіт молодих талантів, Заболотне. Його репертуар складався із 10 проводити різні культурно-мистецькі пісень, як народних, так і естрадних англозаходи, які сприяють як виявленню їх, мовних, які співав з великим піднесенням та так і реалізації їхніх насолодою. В родині наздібностей у різних віть не порушувалося пижанрах народної тання щодо вступу Назара творчості. до музичної школи. Все Кожного року у склалося само собою. Доподільському спісягши восьмирічного віку, вучому краї спалавін сам заявив батькам про хує яскрава зіроньсвоє бажання навчатися у ка, яка згодом стає закладі, де працював його частинкою сузір’я батько. У місцевій дитячій відомих співаків школі естетичного вихоУкраїни. Нещодаввання він був кращим учно на Вінниччині нем у класі естрадного спалахнула ще одна співу. Паралельно освозірка – юний виконаював гру на фортепіано. вець естрадної пісні Юний співак став улюНазар Паслай. Робленцем місцевої публіки. дом цей вродливий Крім співу та музики, хлопець із дивовижНазар має неабиякі акторного своїми краєські здібності, гарно девидами Крижополя. кламує, навіть брав участь Хто знає, можливо, в обласному конкурсі і він у майбутньому читців «Кобзар і Україна» стане відомим і пота конкурсі гумористів пулярним в царині ім. Степана Руданського, української естраде читав гуморески нади та дасть крила шого відомого земляка, підтримки якомусь письменника-сатирика Назар Паслай юному обдаруванродом із с. Хомутинці, що ню. А поки що юнак на Калинівщині. Звісно, робить свої перші кроки у досягненні що захоплення сатирою та гумором хлопчик вокальної виконавської майстерності унаслідував від свого дідуся Григорія, який і уже завоював свою аудиторію. Його майстерно володіє мистецтвом декламуванбатьки –– мама Валентина Миколаївна ня. Також проявив інтерес до інтелектуальта батько Олександр Григорович, роз- но-розважальних конкурсів, скажемо «Правповідають про те, що їхній син Наза- ничі ігри», тут брав участь в команді «Діти рчик своїм хистом до співу привернув Феміди» від школи естетичного виховання, їхню увагу ще у ранньому дитинстві. По Назар демонстрував свій інтелект та отримуіншому й бути не могло, адже у батьків- вав позитивний заряд вражень. ській оселі завжди були духові інструУ творчій біографії Назара Паслая є вже ваменти, акустична гітара, клавішні, баян. гомі здобутки. Перша перемога окрилила його Назар з дитинства купався у чарівних у 2019 році, коли юний співак виборов перше звуках музики. Батько – Олександр місце у Міжнародному фестивалі-конкурсі суна той час працював у галузі культу- часної пісні та танцю «Подільський первоцвіт» ри, обіймаючи різні посади: (викладач (м. Ладижин) та отримав грошову винагороду дитячої школи естетичного вихован- (5,0 тис. грн.). Працюючи у складі журі даноня, художній керівник у районному го конкурсу, який неодноразово очолював будинку культури, керівник духового народний артист України Станіслав Городиноркестру, словом, –– музикант-тру- ський, я була зворушена емоційним виступом бач з великої літери. Немало років він Назара, його легкою політністю звуку, чистим

Сім’я Паслаїв на святі

ли естетичного виховання, згодом начальник відділу і туризму Крижопільської РДА (нині спеціаліст відділу креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької облдержадміністрації). Завдячуючи їй, Назарчик був активним учасником, як різних концертів в смт. Крижополі, так і пісенних конкурсів в різних містах України. Вона підготувала його і до участі у Всеукраїнському відбірковому конкурсі сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», де Назар також отримав перемогу та гарні відгуки і високу оцінку від Мирослава Мельника, генерального директора Фестивалю та членів журі конкурсу – народних артистів України Станіслава Городинського та Ірини Швець. Знані співаки Вінниччини вселили віру юного співака у його творче майбутнє. Оксана Василівна Кройтор, поділившись спогадами про свого вихованця, зауважила, що Назар надзвичайно працьовитий. Він легко долає труднощі, які виникають в процесі роботи над підвищенням виконавської майстерності у досягненні чистого інтонування тощо. Враховуючи його вокальні можливості, наставниця спрямовувала Назара на академічну манеру співу. Їй імпонували його вихованість, інтелігентність, культура спілкування, бездоганний зовнішній вигляд та цілеспрямованість. Помітили здібності нашого Назара і у Тернополі, Вінниці та Києві на Всеукраїнських дитячо-юнацьких фестивалях-конкурсах естрадної пісні, такі як: «Музичний олімп», «Голос діти», «Голос країни», «Музична парасолька» «Зіркова мрія», «Осіння мелодія», «Музична олімпіада», «Французька весна», «Молодь – майбутнє України» та інші. В його скарбничці нагород нараховується 26 почесних грамот та дипломів. Радіючи успіхам Назара, батьки приділяють велику увагу його вихованню, сприяють коштами для участі у різних конкурсах та фестивалях. Вишукане сценічне вбрання синові готує його любляча і турботлива мама. Не випадково в репертуарі Назара є не одна

інтонуванням, опорою дихання, володінням динамікою співу, а також напрочуд приємним м’яким тембром голосу і манерою виконання всесвітньовідомої української пісні-романсу композитора Анатолія Кос-Анатольського на вірші Івана Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Тринадцятирічний Назар вразив глядачів бездоганним виконанням цього твору, про що свідчили їхні тривалі гучні оплески. До речі, першим виконавцем пісні був видатний український оперний співак (баритон), народний артист України, Герой України Дмитро Гнатюк, який співав пісню під час відзначення 100 річчя від дня народження Івана Франка. Звісно, на конкурсній програмі Назара, позначилась школа вокалу. Як виявилося, його наставником була Оксана Кройтор. В свій час у кожного з нас були наставники, які спрямовували наш хист у правильне русло, а тепер пишаються нашими успіхами. Оксана Василівна в той період займала посаТри покоління. Дідусь Григорій із своїм ду директора дитячої шкосином та Олександром та онуком Назаром

39

пісня про маму. В його планах виконати всесвітньовідому пісню «Mamma» Робертіно Лоретті, відомого італійського співака. Нині Назар Паслай навчається у Вінницькому фаховому коледжі мистецтв ім. М.Леонтовича на вокальному відділі. При вступі він набрав 200 балів – найбільше із усіх абітурієнтів. Його викладачем з естрадного співу є Ярослава Ліхачова. Помітивши у Назара неймовірну жагу до співу, вона прикладає усі свої зусилля для удосконалення його вокальної майстерності. Сьогодні, для досягнення індивідуальності кожен вокаліст прагне постійно відкривати для себе нові стилі та манеру виконання. Назар не є винятком. Він пробує себе у джазі, оскільки відчуває, що саме в цій манері виконання йому вдасться виразити феєрію своїх емоцій і почуттів якнайбільше. «Назар надзвичайно наполегливий у бажанні досягти поставленої мети», – так каже Ярослава Володимирівна, викладач вокального відділу коледжу ім. М.Леонтовича. Доля вносить свої корективи в життя людини. Ніхто навіть уявити собі не міг, що рашистська навала в ХХІ столітті принесе миролюбивому українському народові стільки лиха, страждань і руйнувань. Чимало країн зголосилися допомагати українцям та прихистити біженців з окупованих територій. Родині Паслаїв зголосився допомогти віртуальний друг, музикант із Італії Андреа Герріні, який мешкає у місті Гаттоліна-ді-Чезени. А познайомився

Конкурсний виступ, «Голос Країни», м. Київ

він з Олександром Паслаєм у Facebook. Музикантів об’єднала і здружила музика. Андреа, знаючи, що в Олександра є талановитий син, запропонував навчання Назара у Liceo Artistiko e Musicale Antonio Canova, який знаходиться у м. Форлі (регіон Эмілія-Романья).

31 березня ц.р. Олександр не вагаючись відправив Назара з рюкзачком та гітарою через плече до цієї сонячної країни, де гостинно зустріли його татові друзі. Через декілька днів після приїзду Назар вдало пройшов прослуховування вокальних здібностей у даному закладі, залишивши приємні враження у викладачів від проспіваних ним пісень італійською мовою «Jingle Bells» (відома у світі американська різдвяна пісня, написана Джеймсом Лордом П’єрпойнтом) та «Mamma» з репертуару Робертіно Лоретті, після чого сам завуч, професор Стамбуліс зарахував його у клас ІІ–М, де працюють досвідчені майстри вокального мистецтва. Щоранку, долаючи потягом невеличку відстань до м.Форлі, Назар залюбки відвідує заняття музикою та знаходить час для удосконалення англійської і вивчення італійської мови. Хто знає, як в подальшому складеться доля шістнадцятирічного молодого співака з Крижополя… Навчайся і працюй, Назаре! Вір у свої сили! Досягай вершин і гідно прославляй своїм співом наш рідний мальовничий і співучий край, нашу незламну славну Україну!

Переможець Міжнародного конкурсу «Подільський первоцвіт» (м. Ладижин)

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

* Митці Поділля

Золоті струни творчості

Валентини СТОРОЖУК Поезія – не щокаста, за барки не вміє брати. Поети – найвища каста, і щирих не так багато. І страдники є, і ланці, самітники й шарлатани. Але все одно – посланці з якихось планет незнаних.

Валентина Сторожук

лоджувалася щебетанням птахів, вдихала пахощі духмяних півоній і лілій, чорнобривців і нагідок. Недивно, що запах квітів і свіжість зела перейшли у її письмо, поселившись між рядками, дихаючи разом зі словами. До речі, мамині квіти й досі ростуть у саду письменниці поміж своїх екзотичних родичок. А ще в родині Сторожуків любили співати, тому народна пісня і фольклор загалом стали одним потужним джерелом, що живить твормайстринею Слова Валентиною чість нашої землячки й моєї колишньої колеги Сторожук я познайомилася у 2005 (а втім, працівники культури ніколи не бувають році, коли почала працювати у Ві- колишніми). З ранніх літ Валя почанницькому обласному ла писати вірші. На початцентрі народної творчоску восьмидесятих років ті. Валентина Петрівна минулого століття перші тоді очолювала відділ орпоетичні спроби семиганізаційно-методичної класниці були надруковата дозвіллєвої роботи і ні у районній газеті «Костала моїм безпосереднім лос», а трохи згодом – у керівником. Хтось із муреспубліканській дитячій дрих сказав, що справді газеті «Зірка». потрібні книги прихоПісля закінчення Бідять у потрібний час. Так лашківської восьмирічної я прониклася творчістю школи Валентина встуВалентини Сторожук і пила на бухгалтерське наповнила душу величвідділення Вінницького ним спокоєм та світлом. технікуму громадського Бо поезія Валентини – це харчування. Гарно націлісний образ Краси, мавчалась, долучалася до гічні ключі до глибинної мистецьких заходів, промудрості Всесвіту. У ній довжувала писати вірші. є все, бо це мистецтво з Зацікавилася журналістивеликої літери. кою, тож почала відвідуВалентина Петрівна вати «Школу юнкора» при Сторожук (Буздиган) – редакції обласної молопоетеса, фольклористдіжної газети «Комсока, громадська діячка, мольське плем’я», яку вів заслужений працівник досвідчений журналіст культури України, лауАнатолій Заблоцький. реат багатьох літературА поетичну майстерно-мистецьких премій. ність дівчина відточувала Народилася в селі Біна засіданнях обласного лашки колишнього Політературного об’єднангребищенського (нині ня, що при редакції тієї Вінницького) району в ж молодіжки очолювала сім’ї сільських трудівниНіна Гнатюк – знана письків. Тато Петро Іванович менниця, громадська діпрацював комірником в Валентина Сторожук ячка. Саме Ніна Юхимівна місцевому господарстві, побачила у перших, може, мама Ніна Кіндратівна – на фермі, в буряківничій ланці, кухаркою в ди- й не таких управних, але щирих поетичних рядтячому садочку. Своїх дітей – Валентину, Юлію ках юної подолянки яскраві іскорки майбутньота Олексія – вони виховували у любові до го таланту, всіляко сприяла його становленню праці, повазі до людей. Від батьків Валя успад- і подальшому розвитку. Ніна Гнатюк стала для кувала шанобливе ставлення до землі і всього, Валентини духовним провідником і подругою на що з неї проростає. Допитлива дівчинка насо- всіприйдешніроки.Усвоєївимогливоїнаставниці

З

41

Валентина Сторожук вчилася старанно працювати над словом, а головне – не ганятися за дешевою славою і ніколи не лукавити перед читачем. У ці роки вірші і статті В. Сторожук публікуються в обласних газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда», а також у республіканському літературно-мистецькому журналі «Дніпро». На обласному зібранні вінницьких поетів-початківців, що відбулося у травні 1984 року, старші колеги дали високу оцінку творчому доробку молодої поетеси. Зокрема, Ніна Гнатюк відзначала: «Плідно працює в жанрі громадянської лірики учениця технікуму громадського харчування Валентина Сторожук. Письмо її яскраве, пройняте щирим вболіванням за мир, за завтрашній день Планети». У технікумі юнка однаково легко засвоювала і гуманітарні, і фахові економічні дисципліни. Як писала та ж Ніна Гнатюк, «світ цифр не витісняє з її душі поезії, адже дівчина не уявляє себе без книг і мрій, без того високого душевного трепету, викликаного сходом чи заходом сонця, доторком вишневої гілки, свіжим повівом вітру від Бугу». У 1984 році Валентина закінчила з відзнакою технікум, отримала одне з найкращих направлень на роботу, але не скористалася ним. Вона вже зрозуміла, що її покликання – література і вступила на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (нині – педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Студентка

З наставницею Ніною Гнатюк

активно включається у інститутське громадське життя, редагує газету факультету, відвідує літературну студію «Червоні вітрила» (у 1987 році стала її старостою). Студію вів один із улюблених викладачів Валентини, кандидат педагогічних наук, літературознавець, письменник, заслужений працівник культури України Анатолій Подолинний. Із вдячністю згадує Валентина Сторожук викладачів Зіновія Гру-

«В театрі на городі» у Ганни Секрет

змана, Петра Дудика, Бориса Хоменка, Павла Лісового, Аллу Костюк та багатьох інших, які плекали майбутніх педагогів, талановитих творчих особистостей. У перший рік навчання Валентина Сторожук стала учасницею республіканського семінару молодих літераторів, що відбувся у Новій Каховці Херсонської області. В студентські роки продовжує активно друкуватися в обласних та республіканських часописах. Особливий резонанс в той час викликав палкий вірш Валентини «Її народ зберіг – вона жива!», що звучали гнівним осудом тим, хто цурається рідної мови. Після закінчення інституту (і знову – з відзнакою!) Валентина Петрівна отримала направлення в Іванківський район Київської області, неподалік сумнозвісної 30-кілометрової зони біля ЧАЕС. Впродовж року виконувала обов’яз-

лові Коцюбинському». З того часу наш знаменитий класик став улюбленим письменником Валентини, особливо його новела «Інтермеццо», яку вона знає майже напам’ять і цитує, залежно від життєвих ситуацій. Понад десять років Валентина Сторожук працювала у Вінницькому обласному центрі народної творчості. Тут вона відповідала за видавництво альманаху «Світлиця», організацію культурно-мистецьких заходів та фестивалів народної творчості, ще більше причастилася подільським фольклором. Брала участь у фольклорних експедиціях, а головне –познайомилася з яскравими особистостями: талановитими майстрами, фольклористами, етнографами, які згодом стали героями її поетичних та прозових книг. Саме під час роботи у центрі вона була удостоєна високого звання «Заслу-

В музеї Михайла Стельмаха. с. Дяківці

ки директора Димарської восьмирічки і водночас викладала українську мову й літературу та німецьку мову у старших класах. Спілкувалася з місцевими жителями і ліквідаторами наслідків аварії, і їхні розповіді про чорнобильську трагедію ляжуть згодом у поему «Нащадки Кожум’яки» . З 1989 року Валентина Петрівна Сторожук проживає і творить на рідній Вінниччині. Одним із перших її робочих місць став літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського, де вона обіймала посаду наукового співробітника: проводила екскурсії, формувала виставки, писала статті й наукові дослідження. Глибоко опрацьовувала творчість Великого Сонцепоклонника, вона видала поетичну збірку «Сонцепоклонник: поетичний вінок Михай-

жений працівник культури України». Перша поетична збірка Валентини Сторожук «Без тижня рік» побачила світ 1990 року. Основні її теми – героїчне минуле України, уболівання за її майбутнє, збереження мови, пісенних скарбів нашого багатостраждального народу. Далі народяться нові збірки: «Пам’ять Шипшини», «Дивина», «Третя Пречиста», «Зелена неділя», «Голос Трави», «Я – зичниця». А своєрідним лейтмотивом поетичної творчості Валентини Сторожук буде одвічна тема боротьби за свободу, за мову: Рідна мова бере свій початок В рідній хаті від тата і мами. Вчіть хлоп’яток своїх і дівчаток, Як принизливо бути хохлами…

43

Творчий вечір в Національній спілці письменників України. м. Київ

Змалечку залюблена у народнопісенні скарби, поетеса постійно оспівує їх у своїх віршах. Своєрідною одою Пісні звучать і ці схвильовані рядки: Я вже не уявляю життя без пісень: ними благословляю й завершую день! …я до вічної хати пісень не візьму, але вірю, віддати знайду їх кому. Ще колись, далебі, внуки скажуть: «Співай!... і про двох голубів, і про тихий Дунай…» Упродовж останніх років Валентина Сторожук написала прозові книги – «Чорна черешня», «Переклад із ластовиної», «На узбіччі війни», повість-казку для дорослих і дітей «Рятівник». Роман «Чорна черешня» – це своєрідна пісенна антологія Поділля, де образ головної героїні розкривається через силу-силенну українських народних пісень. Багато їх перейняла авторка від мами, ще більше записала як фольклористка, а як поетеса Валентина Сторожук «так майстерно переосмислює фольклорні символи, сюжети, що зв’язок із фольклором видається майже непомітним» (Оксана Шалак). У своєму рідному селі Білашки авторка записала біля 500 прислів’їв і приказок, 200 повір’їв, понад 300 пісень, весільний обряд. Її вірші поклали на музику Станіслав Городинський, Ольга Янушкевич, Василь Папаїка, Ральф Мархлевський, Василь Остапенко, Володимир Косенко, Дмитро Шевчук.

Нині Валентина Сторожук – заступник директора комунальної установи «Видавничий дім «Моя Вінниччина»». Вона працює з авторами зі всіх куточків області, редагує журнал «Вінницький край», готує презентації книг із серії «Моя Вінниччина». Пані Валентина – редактор, автор передмов і післямов чотирьох десятків поетичних, прозових, мистецьких та наукових видань. Нещодавно побачила світ нова збірка поезій В. Сторожук «Живучка». Народжені у сучасну воєнну добу, її вірші сповнені любов’ю до рідного Поділля і вінничан, вірою в наш народ і Україну. Як стверджує письменниця, кандидат філологічних наук Оксана Шалак, «Валентина Сторожук завжди руйнувала стереотипи, у її надзвичайній простоті ніколи не було спрощеності, її простота – як правда народного слова. Актуальність поезії Валентини Сторожук визначена не тільки знаннями, її родинна історія вплетена в історію народу так нерозривно, що сумнівів у щирості й справжності її слова ніколи не виникає: Бо і старший мій син Серед смерчів й заграв З побратимами небо Також підпирав». Свого часу доля подарувала Валентині зустріч із Михайлом Буздиганом, і став він на всі прийдешні роки не просто чоловіком, а другом, однодумцем і порадником: Як важливо – не розминутися, не згубитися ув імлі, якнайдовше удвох набутися в цьому світі, на цій землі.

Щоби дітками навтішатися, дочекатися онучат, щоб із вічності повертатися світлим спогадом в рідний сад. Сосонка Вінницького району – Михайлова маленька батьківщина – стала рідною й для Валентини. Тут вона плекає свій сад-город, тут кохається у квітах і співах птахів, тут творить нові книги, пише вірші і пісні. А житейської мудрості вчиться у своєї свекрухи Євдокії Романівни Буздиган – невтомної трудівниці, яка і в дев’яносто літ має світлий розум, вболіває за своїх дітей, внуків, правнуків і всіх українців. Тут народились і зросли сини-соколята Михайло і Тарас – гідне продовження батьків, їхня гордість, надія і опора: Коли бентежно стане і тривожно, гірка розпука в серці запече, найвища нагорода жінці кожній – схилитися на синове плече… В часи, коли такі суспільні хвищі й, здається, світ цілком осатанів, мені із нагород усіх найвища – любов моїх дорослих двох синів. Старший син, Михайло, закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного університету. У 2016-2019-му роках воював на сході України. З перших тижнів повномасштабного нападу – знову в гарячих точках. Молодший, Тарас, – здобув освіту на театральному відділенні Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М. Д. Леонтовича та у Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Нині продовжує навчання в аспірантурі університе-

ту, перебуває на стажуванні у Вільнюській мистецькій академії по програмі обміну досвідом. А мамині переживання виливаються у щемливі рядки: У домівки верніться живими-здоровими, діти – до своїх діточок й до завчасно посивілих мам. Все лихе забувайте і знову навчіться радіти і нічній тишині, і шаленим травневим громам. …Отож, як спраглий не може насолодитися джерельною водицею, так і я, п’ю – не нап’юся високого слова, що виходить із вуст і серця нашої сучасниці, талановитої вінницької письменниці Валентини Сторожук, і виливається на сторінки її книг. Це Слово – наче золота струна між небом і землею, підіймає нас до небес. Щаслива, що не один десяток літ знаюся, спілкуюся, дружу, а головне – маю можливість читати її твори. Бо що не книга – то одкровення Поетеси, Матері, Українки, Патріотки. Читаю-перечитую, плачу, радію і пишаюся цією тендітною, вразливою і такою сильною Жінкою. Погортайте сторінки її книг, доторкніться до справжньої поезії і прози, освятіть свої душі високим Словом Правди! Бо освячена Словом Правди душа стає чистішою, людянішою і милосерднішою. А Валентині Сторожук краще, ніж вона сама, не скажу: Від загибелі цю планету Урятують лише поети. Хай горить палахка свіча!

Ніна ДЖУС

На відкритті музею Володимира Забаштанського. м. Браїлів

45

Співучий Ольгопільський рід Їх в Україні чули і в Європі, Вже стільки нагород за сорок літ! Це колектив чудовий, хор «Ольгопіль», Співучий рід, пісенний дивосвіт.

П

ро енергетику хорового співу і його мобілізуючу суть, про його значення в духовному розвитку українців написано і сказано чимало. Українська пісня у прекрасному виконанні хорового колективу під керівництвом талановитого диригента здатна викликати цілу бурю емоцій – піднесення, натхнення, захоплення, гордість. Такий спів об’єднує, мирить, закликає, наснажує… Українці люблять гуртовий спів. Про це свідчать вікові хорові традиції. Хор агрофірми «Ольгопіль» в цьому контексті є яскравим взірцем того, як аматорський творчий колектив, завдяки подвижницькій діяльності керівника, заслужиного працівника культури України, Валентини Овсіївни Футимської та невтомній праці його учасників, за рівнем виконавської майстерності прагне досягти професійного. З душевним трепетом згадую велелюдний фестиваль «Калиновий спів» у Кропивницькому: і урочисту ходу по місту, уславленому традиціям українського театру, і пречудові виступи колективів з різних куточків України, і неповторну мистецьку ауру, що панувала всюди. У цьому величезному залі, де проходив конкурс, – яблуку ніде впасти, стільки гостей і учасників надійшло і приїхало тоді. Серед сотень виступів вимогливе журі виділило саме цей колектив, саме пісню про отамана Сірка (автор Ігор Семендяєв). Хор «АФ Ольгопіль» взяв Гран-прі – і це було справедливо. Пам’ятають кручі й Славутич-ріка Славнії діла отамана Сірка.

Там за порогами, степом-дорогами Досі гуляє душа козака Пісня ніби запалила зал потужним струменем, тим невмирущим духом козацьким, що через віки дав про себе знати проникливим словом і запальною динамічною музикою. І от через роки зазвучить ця пісня у їхньому виконанні вже на гайсинській сцені, де хор презентуватиме свої сорокарічні здобутки, адже Ольгопіль внаслідок процесів децентралізації нині відноситься до Гайсинського району. І знову захоплені вигуки та аплодисменти цьому « імениннику», що сорок літ поспіль пропагує українську пісню. Сьогодні вони почали колядками та щедрівками, нащедрувавши гайсинчанам літ урожайних та пісенних. Щоб у здоров’ї весь вік прожити, Весь вік прожити, Бога хвалити. Щедрий вечір, добрий вечір… Історія хору – це історія творчості людей, відданих культурі, залюблених у мистецтво. Валентина Футимська може годинами розповідати про це. Коли у 1981 році ольгопільський голова колгоспу Борис Марущак запропонував Валентині Овсіївні створити хоровий колектив, вона тоді сприйняла це як подарунок долі і як вихід із драматичної ситуації, в якій опинилась. Ще вчора – вона успішний директор музичної школи і водночас голова ради директорів ДМШ області – шанована і знана, удостоєна нагород. Але громадська діяльність активної жінки не влаштовувала когось з районного начальства. Тому втратила улюблену роботу і не знала, як жити далі, чим займатись. Хор «АФ Ольгопіль» став порятунком, новою сторінкою в житті Валентини Футимської. Свої знання і досвід, свої неабиякі організаторські здібності вона вклала у створення колективу, що дуже скоро завоював культурний простір Чечельниччини. Успіхам передувала копітка робота з голосистими ольгопільчанами, які хотіли співати, але здебільшого не мали музичної освіти. Власне, музикантом, крім Футимської, був лише баяніст. Тож перед хормейстером постало завдання прищепити цим людям культуру співу – і вона справилась.

Валентина Футимська з керівниками колективів на фестивалі «Спіає Поділля Леонтовича» м. Вінниця

Склад хору був воістину народним і демократичним. «Марія Павленко – вихователь в дитсадку, Ганна Брезіна – бухгалтер у конторі, сестри Марія Дудник і Валентина Бондар – вчительки, Варвара Олійник – технічка в СБК, Отой здоровенний Саша Мураховський – пожежник, його дружина Людмила – вчителька, Надія Олійник – сестра-господарка в лікарні… – розповідає Валентина Овсіївна, намагаючись нікого не пропустити. – Валентина Головченко, Саша Присяжнюк – теж вчителі. Таки освітян було найбільше. Староста хору – Тетяна Безрук, мати 11 дітей! Були приїжджі, з Чечельника, що двома машинами добиралися – агроном Віктор П’яніщук, робітники Володимир Грамушняк, Федір Поворозний, а ще Андрій Костенко, Леонід Кича…» Словом, тут були представлені всі можливі професії – і трактористи, і бригадири, і інженери. Голова колгоспу спочатку на репетиціях сидів ззаду і спостерігав, перевіряючи, хто не з’явився. Любив він культуру, хотів щоб і тут Ольгопіль задніх не пас, щоб працівники господарства співали і рідний край прославляли. Відправивши перед цим невдалого, на його думку, хормейстера і надивившись, як Валентина Футимська з хором працювала, сказав нарешті: «Знаєте, що я думаю: ви – найкрасивіша і найрозумніша жінка в районі. Далеко підете!» І пішла, і завдяки їй у 1999 році колективу було присвоєно почесне звання народного аматорського. Згодом керувати господарством прийшов Павло Каленич. Співпраця з ним триватиме довгі роки. В пам’яті – яскраві сторінки перемог, які давались нелегко. Фестиваль української пісні «Чорнобаївський заспів» у Херсоні. Ініціатором і організатором цього дійства був Дмитро Моторний, двічі Герой соціалістичної праці, депутат Верховної Ради, а згодом – Герой України.

Ольгопільчани співали пісні Івана Сльоти. Власне, ці пісні аж три хори співали. «А я зробила свою обробку – і ми взяли друге місце», хвалиться Валентина Овсіївна. Далі вже були і перші місця, і Гран-прі, і телевізор, і «ямаха»… Траплялись казуси, як-от, коли Омелян Шпачинський з університету Поплавського стільцями кидався, бо Ольгопіль взяв І місце, а їхньому колективу не дали. У Києві двічі брали участь у фестивалі ім. Порфирія Демуцького, у Вишгородському храмі – на фестивалі духовної музики, де навіть семінаристи зі Львова співали, чули їх на Закарпатті, також в столиці, в інституті картоплярства, де їм вручили медаль Академії Наук. У Польщі п’ять концертів дали. «Всі поляки танцювали під наш спів», – згадує Валентина Овсіївна. А вдома, на Вінниччині, двічі добули І місце на Міжнародному фестивалі хорового мистецтва ім. Віталія Іжевського «Над Собом пісня дзвінко лине», а ще на батьківщині Павла Муравського, в Дмитрашківці виступали, а ще в «Театрі на городі» Ганни Секрет, в обласному мистецькому проекті «Співає Поділля Леонтовича»… Стільки тих поїздок, що всі одразу і не згадаєш за сорок містких літ! Публіка любить виступи хору «АФ Ольгопіль». Розмаїтий репертуар, належний рівень виконання – це те, що прихиляє глядачів. Вибирали пісні задушевні, щирі, сповнені любові до рідної землі. Саме такі, яких не вистачало на порозі дев’яностих, коли змінювалась Україна, коли люд повертався до своїх витоків, до усвідомлення того, що ми українці, що в нас є свої герої. Пісні Анатолія Пашкевича, Івана Сльоти, Олександра Стадника, Миколи Плашкевича завжди мали успіх. А далі тривожні часи Майдану і АТО породили нові пісні. Свищуть кулі, рвуться міни Над донецьким териконом. Нам уже нема заміни Від народження до скону.

47

Це пісня Олександра Стадника. Зазвичай її слухають стоячи,як і «Реве та стогне» Т.Шевченка, «Спи, Тарасе» в обробці Захарченка, як і давні пісні, що доходять до самого серця. Такі народні пісні, як «Ой устану я в понеділок», «Наступає чорна хмара», «Коло млина, коло броду», стрілецьку пісню «Була колись дівчина» сприймають під бурхливі оплески. А жартівливі пісні у виконанні ольгопільчан – це справжній театр пісні. «Ой служив я в пана», «Було в мене у коморі жито» завше співали на «біс», бо солістом у них був неперевершений Святослав Мельник, чоловік Валентини і її найкращий друг, який був опорою у всьому. Його не стало рік тому. Нині, якраз на скорботну річницю хористи привезли поминальний коровай, що ним пригощали гайсинчан. Родинні традиції хору вражають людяністю і щирістю, популярність та успіх притягують молодь. Он на сце-

них пішли своєю стежкою, але зв’язків з хором не поривають, як-от Юрій Мацько, що став директором СБК, та інші. Промовистим свідченням успішного розвитку колективу є співочі ольгопільські династії, подружжя: Валентина Головченко і Анатолій Констянтинов, Люльки – Петро і Людмила, Мураховські Олександр із Людмилою, дві невістки – Валентина і Оксана Халус, Наталя Ковтун з сином Сашком, якого Адам Дзюба запросив у свій час до Вінниці. У тих, що прийшли зовсім юними сорок літ тому, вже й онуки виросли. В чому секрет успіху і довгого життя хору? Колективу пощастило з керівником. Валентина Футимська – особистість неординарна. Не кожному хормейстеру під силу те, що вдалось цій вольовій, завзятій, наполегливій, самовідданій жінці. Адже хор «АФ Ольгопіль» - це не просто творчий колектив, а ціле мистецьке явище на теренах нашого краю. А ще повезло з Павлом Каленичем, мудрим керівником агрофірми, новатором, який всіляко підтримує культуру

ні Андрій Лавренюк, баяніст-віртуоз. Його випускають окремим номером. Колись з Бершаді хлопця привозили, а нині він вже у Києві працює. Завжди на концерти приїжджає. Тримає увагу публіки, поки хористи переодягаються. І йому це вдається. Грає, аж пританцьовує. Посміхається. Розсіває радість, молоду енергію. Коли Андрія немає, його достойною заміною стає молодий бершадчанин Сергій Коренюк, баяніст талановитий і самодостатній. Без цього тандему Андрія і Сергія не можна навіть уявити їхній дружній колектив. А ось Ліана Цвігун, внучка Павла Каленича. Заспівує їхню жартівливу, «коронну» «Стукалка-грюкалка». Постава, врода, пластика, вміння рухатися на сцені, сяюча усмішка – все приваблює і чарує. Ліана ще з сьомого класу в них співала. А нині 11 клас закінчує. Марія Скоцеляс, Ліда Слободянюк, Сергій Камінський, Саша Присяжнюк – це їхня юна зміна, яка відчуває пісню, любить хор, розуміє його значення в житті громади. Деякі з

впродовж років. Це знають всі: і про незвичайні молочні ферми, і про стерильну чистоту в приміщеннях, і про роботів, що корів доять, і про внесок у медичну галузь і про те, що з костюмами для виступів, як і з коштами на транспорт для хору, допомагає саме він, великий патріот і господарник Павло Каленич. А найголовніше, мабуть те, що культурні традиції живуть завдяки людям талановитим і небайдужим, для яких цей хор став родиною і окрасою їхнього життя. Всі передумови є для того, щоб Ольгопільський хор і далі жив своїм бурхливим життям – репетиціями виступами, поїздками, дружнім спілкуванням. Інакше життя втрачатиме барви, і не буде простору їхнім чистим голосам, їхнім неповторним пісням про Україну, про Ольгопіль, про героїв нинішньої доби, про щире, незрадливе кохання. Ще стільки не проспівано пісень, Ще буде репетицій день у день… Живи в піснях, ольгопільська родино, На теренах нової України.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Майстер з Поділля

Відомий майстер народних інструментів з Баланівки

Х

то не знає народного майстра сопі- українських народних інструментів, де кожний лок і окарин Володимира Віхренка. музикант цього гурту – віртуоз. Та найбільше Проживає він у селі Баланівка, колишнього Володимиру сподобалося звучання сопілки. Бершадського району. Понад тридцять років Отож будучи баяністом, додатковим інструВолодимир займається виготовленням цих ментом обрав сопілку та почав опановувати чудових інструментів. Мабуть, що і не пора- навички гри і донині не розлучається з нею. хувати скільки вже їх змайстрував. На запи- Згадує, коли після першого курсу він прохотання, чому обрав саме ці інструменти, Воло- див практику у одній із Вінницьких загальнодимир Харитонович каже, що любить їх, тому освітній школі, то часто розповідав школярам що вони рідні, українські. Та ще тому, що з ди- про сопілку та грав їм своїх улюблених народтинства захоплюється їхнім звучанням – вони них мелодій. Коли ж батьки його вихованців схожі до весняного спідізналися, що молодий ву птахів. вчитель так гарно грає, Наприкінці лютого то вмовили його навчицього року Володимир ти дітей грі на цьому чуХаритонович відзначив довому інструменті та свій 60-літній ювілей. створити ансамбль. Має прекрасну родину, По закінченні навулюблену роботу, повачання у педагогічному гу від людей, та й творінституті Володимир з чих здобутків чимало. сім’єю повертається до Нині він є незмінним Бершаді, де при загалькерівником двох чудоноосвітній школі ствових дитячих музичних рює інструментальний колективів – ансамблю гурт «Щедрик». А в 1999 сопілкарів «Жайвір», та році в своїй рідній Баінструментального гурланівці при сільському ту «Щедрик». Обидва будинку культури він колективи укомплектостворює ще один дитявані сопілками та окачий інструментальний ринами, які він власноансамбль – ансамбль руч виготовив для своїх сопілкарів, якому дав улюбленців. Цікавість чудову назву «Жайвір». до музики він проявив Сьогодні цей колектив ще маленьким хлопчивирізняється серед інком. Як розповідає Воших дитячих колективів лодимир, улюбленим в області високим рівйого заняттям в динем сценічної культури тинстві було виготовта виконавською майлення свистків із кістостерністю. В 2002 році чок абрикоси. Це були ансамблю присвоєно перші, так би мовити, звання «зразковий амамузичні інструменти торський». Володимир Віхренко майбутнього майстра. Юних сопілкарів люНу, а, власне, з сопілкою блять не тільки в рідній він познайомився вже студентом, коли вчив- Баланівці, їх із задоволенням запрошують до ся у Вінницькому державному педагогічному інших районних центрів. Також ансамбль є поінституті. Як згадує майстер, особливе вра- стійним учасником та переможцем обласного ження на нього, справив відомий свого часу конкурсу «Народні музики Поділля», що прона Вінниччині фольклорно-інструментальний водиться у Немирові. У 2010 році «Жайвір» гурт «Дармограй» Вінницького педагогічно- брав участь у міжнародному дитячому конго інституту. В числі талановитих музикантів курсі «Всі ми діти твої, Україно», де виборов ІІІ «Дармограю» був і його старший брат Микола місце в номінації «Гра на народних інструменВіхренко. То ж Володимир не раз був на їхніх тах», 2009 році учасник міжнародного фестирепетиціях та концертах. На той час це був чи валю дитячої творчості АР Крим. Неодноразоне єдиний на Вінниччині професійний гурт во колектив побував з концертами в Румунії та

49

На різдвяному святі

Польщі. Що й казати, багато терпіння, любові та розуміння потрібно було докласти, щоб виплекати такий колектив. Тут потрібно знайти підхід до кожної дитини, щоб пробудити в неї цікавість до інструмента, спонукати до терпіння та наполегливості у його освоєнні. Веселого, доброзичливого і толерантного учителя діти дуже люблять і поважають, тому й колектив у нього – чималий. За роки діяльності ансамблю, тут науку гри на сопілці та окарині пройшли більше п’ятисот юних талантів. Маленькі «жайворонки» залюбки збираються на репетиції та готуються до святкових концертів. Перші спроби з виготовлення професійної сопілки Володимир Віхренко робить вже в перші роки роботи з ансамблем. До цієї справи його спонукала гостра на той час проблема з музичними інструментами. Саме тоді, в ті далекі молоді роки, він визначив собі мету: досконало оволодіти мистецтвом виготовлення сопілок. Почав серйозно цікавитися секретами виготовлення цього дивовижного інструмента.

– Сопілка та її різновиди здавна побутують у багатьох регіонах України. Це сопілка-денцівка, дводенцівка, тилинка, флояра та інші. Традиційні сопілки діатонічні, але сьогодні більш поширення набули

сопілки які мають хроматичний стрій. Змінилася і технологія виготовлення, тому що є інструменти, які дозволяють виготовляти сопілки з більш твердих порід дерева, – розповідає майстер, – Є також ебонітові чи алюмінієві сопілки. Я пробував різні технології і зупинився на виготовленні з дерева – продовжує свою розповідь Володимир – важливо, щоб ви відчували матеріал, і я маю переконання, щоб милував слух звук сопілки, в їх творення мають вкласти частинку душі майстер та виконавець. На запитання, чи має він якісь свої секрети з виготовлення інструментів, відповів, що все залежить від смаку майстра. Важливу роль у якості звучання сопілки відіграє матеріал, який майстер використовує та його рівень володіння навичками виготовлення. Серед українців здавна вважалося, що наймелодійніше звучить сопілка з калини. Також можна

використовувати ясінь, чи бук. Та мені більше до вподоби сопілка, яка виготовлена з твердих порід дерева. До прикладу, кленова також звучить мелодично, але має більш дзвінкий звук та краще зберігається. Звичайно,

в даному випадку потрібен спеціальний станок. Майстер має розумітися на технології та мати певні навики роботи з станком. За роки Володимир став одним з кращих майстрів в Україні з виготовлення сопілок. Його сопілки звучать в Молдавії, Румунії, Польщі, Німеччині, де майстер неодноразово побував на відомих фестивалях народної музики. Не меншою популярністю серед музикантів користуються і виготовлені Віхренком окарини, кі виготвляє з глини. І тут необхідні інші начвики. Кінцевий результат точного відтворення тональності та краса звучання окарини залежать від того, наскільки майстер володіє технікою виготовлення, уміє підібрати глину і витримати температурний режим. Піч для випалювання Володимир побудував сам. Каже, що дуже любить працювати з глиною. Кожний раз, як дістає готові випалені окарини з печі, має надзвичайне відчуття – то мить народження нового інструменту. Копіткої роботи багато. Володимир Харитонович, як людина активна і творча, ніколи не відмовляє людям в проханні виготовити інструменти. На моє запитання до музикантів з Вінниччини, хто ж виготовив їм таку хорошу сопілку чи окарину у відповідь чую – «Сам Віхренко!». Тож нехай з добрих рук майстра повноголосо і дзвінко звучать його сопілки та окарини веселими мелодіями в талановитих руках музикантів, а майстрові побажаємо багато гарних, благополучних, наповнених творчістю, щасливих років. Провідний методист музичного мистецтва Наталя РИМАРЕНКО

51

* Пам’ять

Маестро із Клембівки

Віктор Наконечний

В

цьому році Віктору Андрійовичу Наконечному (07 березня 1947р. – 25 грудня 2015р.), майстру народного малярства, лауреату Шевченківської премії, заслуженому майстру народної творчості виповнилося б 75 років. Мистецька постать Віктора Наконечного в річищі народного малярства Поділля формувалася поступово, в процесі наполегливої творчої праці. Малюючи з дитячих літ, майстер пройшов велетенський шлях художнього пізнання, зазнаючи і солодкого щастя перемог та відкриттів, і гіркоти невдач та криз. Проте, ніколи не зраджував обраної мети свого життя – бути художником високого рівня. Творча доля майстра складалася щасливо, адже перший імпульс до малювання він отримав із батьківських рук. В сільському середовищі злиденних повоєнних років, колгоспний трудар Андрій Наконечний забажав долучити сина до творення краси і духовного розвитку. Він по-батьківськи мудро і в слушний момент подав до рук сина ретельно підструганий олівець, знаючи із власного невеликого художнього досвіду, що саме дбайливо підструганий олівець має магічну силу спонукати до малювання. Віктор Андрійович зізнавався, що саме батько заронив у його душу зерно любові до мистецтва малювання. Відтоді навіть уроки малювання в школі стають улюбленими.

Пізніше, відбувши строкову службу в армії, Віктор починає працювати художником-оформлювачем у сільському Будинку культури, де працює його шкільний товариш Петро Кравчик. Дружба із П.Кравчиком мала визначальний вплив на Віктора Наконечного у його творчому зростанні, адже Петро на той час досить кваліфіковано займався живописом з натури. Друзі стали разом ходити на етюди. Незабаром Петро Кравчик переїздить на постійне проживання до Ладижина, де стає художником місцевого Будинку культури “Прометей”. Віктор Наконечний продовжує самотужки торувати нелегкий творчий шлях. Друзі зрідка зустрічаються, обмінюються досвідом, дискутують. Своєрідним рубіконом для Віктора Наконечного стає перша персональна виставка творів Петра Кравчика. Творчість друга розкрилася на цій виставці в усій несподіваній повноті і дуже вразила Віктора. Власний живопис видався йому недосконалим, що призвело до драматичних переживань, переоцінки поглядів і цінностей. Віктор знищує увесь свій небагатий мистецький доробок і вирішує розпочати все з „нуля”. В скорому часі, на початку 1980-х років, Віктор вступає до Всесоюзного заочного народного університету мистецтв ім. Н.К.Крупської в Москві, де його провідним педегогом стає М.Ф.Гончаров. Навчання в заочному університеті, яке завершилося у 1986 році, допомагає художникові поступово вийти на свою творчу дорогу, знайти своє мистецьке русло. В цей же час завершується етап формування світоглядних концепцій майстра. Назрівають суспільні і соціальні потрясіння і перетворення. В Україні витає дух Свободи і Незалежності. Ще недавно така могутня і монолітна будівля радянської імперії починає валитися. Відбуваються процеси ідеологічних перемін, про які ще зовсім недавно суспільство не насмілювалося навіть думати. На перший план все сміливіше і сміливіше виступають ідеї національного відродження. Безумовно, суспільні переміни мали безпосередній вплив на творчість багатьох митців. Зникли численні заборони і табу на об’єктину інтерпретацію української історії, споконвічні обрядово-ритуальні традиції, на етнічну культуру взагалі. З початком 1990-х років Віктор Наконечний вступає в період інтенсивного творчого розквіту. На цей час чітко визначилася тематична спрямованість його творів - він співець рідного краю. Інтереси художника замикаються на зображенні життя села в усіх його проявах. Він глибоко занурюється в етнічну сферу буття своїх односельців зокрема і українців в цілому. Тут в пригоді

«Ніч на Поділлі» стають власні спогади ранього дитинства, розповіді рідної бабусі, батьків, старших людей. В процесі пізнання особливостей і духовних засад етнічної культури власного народу, перед майстром відкривається дивовижний і неймовірно багатющий світ духовної величі і краси. Все це в ненаситній фантазії художника формується часто в казкові сюжети, фантастичні образи, феєричні видіння, які він нестримно вихлюпує на полотна і картони своїх картин. Майстер проявляється, як правило, тонким ніжним ліриком. Ліризм присутній і в буденному краєвиді з натури, і в поетичній фантазії на тему спогадів з дитинства, і в обрядовій сцені сільського весілля чи різдвяного колядування... На кожному полотні присутня тепла чарівність закоханості автора у сюжет і його образи. Дивлячись на твір В. Наконечного, підсвідомо переймаєшся відчуттям тієї ніжної любові автора до його персонажів, образів, мотивів пейзажу, побутових деталей та атрибутів сільського двору чи інтер’єру хати. Лейтмотивом творчості Віктора Наконечного є розуміння духовної величі і краси власного народу. Майстер жертовно кладе на вівтар цього ідеалу всі свої сили і талант, всю любов своєї душі, якою пронизаний кожний його твір. Художник глибинно знає і в повній мірі відчуває своїм серцем той невловимий душев-

«Пора солов’їних од»

ний щем спогадів дитинства, коли в незайману дитячу душу тонкою цівкою проникала і навіки там карбувалася перша мамина колискова пісня. Душевна снага кожної людини твориться саме в той ніжний період людського життя, твориться дотиком маминих уст чи теплом батькової руки. Різдвяний вечір приносить в серце малюка вперше почуту співанку-колядку. Магія того дивовижного дійства підсилюється в уяві дитини вечірніми сутінками, співом під вікнами, коли самих співаків дитина не бачить, а лиш чує їх голоси. Поважне ставлення батьків до ритуалу колядування, їх участь в ньому, дарування і частування колядників, величальні слова самої колядки з побажаннями добра і щастя – ось той незабутній перший етичний кодекс, який отримувала дитина на зорі свого земного життя. Така етична норма благодатним зерном лягає в грунт генетичної пам’яті і зростає потім, в процесі життя, могутнім духовним деревом. Віктор Наконечний в своїй творчості володіє не тільки досконалим технічним арсеналом прийомів письма, він сильний митець, перш за все, духовним зарядом предківських ідеалів і етичних цінностей. Він носій скарбів етнодуховного космосу свого народу, які сповнюють його мистецтво нездоланною силою впливу на глядача. Жодна людина, споглядаючи твори майстра із Клембівки, не залишається байдужою, чи доросла, чи зовсім юна.

«На базар» Художникові було легко черпати наснагу для творчості, тому що вона тут, біля нього поруч. Виглянь у вікно чи вийди на поріг власної хати і перед тобою відкривається Галактика, ім’я якої – Клембівка. Це сільський мегаполіс із тисячами людських доль, кожна з яких живе власним життям. Дивовижні і неповторні ландшафти вулиць, кожна хата по своєму красива. Тихоплинна і вічно юна Русава з вербовими гаями понад береги. Потрібно лиш уміти дивитися і змогти побачити. А такого хисту у Віктора Наконечного більше, ніж достатньо. Він уміє дивитися очима ясновидця і мудреця, який легко читає книгу життя. Він відкриває нам її сторінки, щоб ми причастилися тією красою. При знайомстві із творами Віктора Наконечного мимоволі постає запитання – чому лиш минувшина домінує на його картинах ? Відповідь, очевидно, слід шукати в світоглядних началах майстра, в його душевному

53

світосприйнятті, розумінні ним життєвих цінностей. Думаю, що художник відтворює на своїх картинах власний світ духовних мрій, в минулих часах він бачить втрачений ідеал людяності і довершеності людського буття на землі. Майстер знаходить в минулому ту життєву гармонію, якої нам нині відчутно бракує. Художник ніби пропонує нам повернутися у світ нашого дитинства, у світ дитинства наших предків і там пройнятися тими одвічними істинами, збагнути красу і сенс тих давніх духовних ідеалів, за якими жили наші пращурі впродовж віків і тисячоліть і зберігаючи які, пронесли крізь тисячоліття свою неповторну і незнищенну етнічну ідентичність. Віктор Наконечний своїм мистецтвом закликає нас берегти свою родову пам’ять, відкриває нам велич і красу нашої етнодуховної культури, через красу прилучає нас до нашої родової іден-

«Цвіт папороті» тичності, змушує замислитися нас про наш родовід. Майстер робить все це засобами живопису, але крізь колорит і рисунок проглядає його безмежна закоханість в тему картини, його потужне і глибинне проникнення в суть явища, яке він розгортає на полотні. Для Віктора Наконечного його рідна Клембівка була вселенською лабораторією, з якої він черпав і наснагу, і образи, і композиційні варіанти своїх картин, і колорит, і окремі деталі пейзажу чи конкретного інтер’єру, мотив чи ситуативне рішення певної сцени. Разом з тим він сміливо і майстерно доповнював реальні компоненти придуманими його уявою рішеннями чи образними ходами. Він працює як Творець в повному розумінні цього слова. Саме така властивість майстра підносить його над прозою буття, дозволяє йому бути художником високого рівня, створювати полотна, які несуть людям новину про світ і життя в ньому, новину про самих людей, про красу природи. Художник постійно працював з натурою, розуміючи важливість її, як

«Весняні далі» джерела для своїх пейзажних імпровізацій, для колористичного багажу своєї пам’яті. Етюдні вправи з натури постійно поповнювали його творчу комору враженнями, які він мав можливість спостерігати на пленері, але які дуже швидкоплинні і ледь встигаєш їх зафіксувати на полотні. Живопис майстра постійно живився враженнями побаченими, відчутими і пережитими при роботі на повітрі. Звідси майстер черпав таку вражаючу переконливість в правді своїх образів, пейзажів, композицій. Проте, одних вражень для високого мистецтва недостатньо. Висока творчість потребує колосальної духовної праці над формуванням власного світогляду і світосприйняття. Саме ці два фундаментальні поняття спонукали творця до спілкування зі світом і людьми, вони взаємодіючі і продукують в художникові бажання впливати з метою вдосконалення. Віктор Наконечний був переповнений бажанням промовляти до нас своїми творами. Майстер знав, що його картина відкриває нам красивий стан природи, красиву подію чи явище життя, красиву інтерпретацію прозаїчного моменту чи сірої побутової сцени. Він творець Краси і мав нездоланне бажання нею поділитися із нами, причастити нею нас, розбудити в нашій душі мить радості від сотвореної ним краси. Проте, краса має велику силу, коли вона поєднана із правдою. Без правди краса нічого не вартує. Картини Віктора Наконечного тим і вражають нас, що вони правдиві, реалістичні, достовірні. В них щасливо поєднуються краса, правда, любов. Мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України, Володимир ТИТАРЕНКО

«Весна»

* Творча майстерня

Пазли української душі М

Олена КОСІНСЬКА

оє перше враження про нову мистки- Знаю точно — продовженню бути! Про це вже й ню з Мурованих Куриловець склало- мріється! А як не мріяти? Треба й по собі щось ся тоді, коли побачила її розпис сільської хати залишати, бо ж підростають уже і Марійка, і в Долинянах. На розі Молода жінках в укра- Володя. їнських строях, тримає у руках клубочок… і Почала знайомитись і товаришувати з віу той клубочок звідусіль нницькими художниками намотуються ниточки — Галиною Чекіною та Іриниточки пізнання різноною Кравченко; Володибарвності буття і твормиром Козюком — радо чості простих українців, спілкуються і відвідують що передаються та плетворчі заходи один одкаються з покоління в поного. З Володимиром ще коління. й спільне захоплення — Олена Косінська, коли фото, яке в нагоді і на вичитаєш її біографію неставках, і в експедиціях. наче пів України об’їхав. Олена працює у різних Народилась на Кіровожанрах і техніках: порградщині, вчилась на трет, пейзаж, графіка, наХмельниччині, потім був тюрморт, але домінантою Київ, а зараз Муровані творчості є композиції, Курилівці — рідні краї човиконані на старовинноловіка Романа. Переїхали му дереві. на Вінниччину у 2016. Іще одне моє враженТут, у Курилівцях, поня про Олену — це її робачила стільки скарбів у боти для проєкту «Війскринях, що родина виськово-польовий АРТ». рішила Олені віддати Тривожать душу, замискімнату у літній кухні. І у люєшся, замовкаєш, пецій кімнаті творча душа реосмислюєш… відтворила зцілюючий і На головній обкладиннадихаючий побут — так ці нашого часопису мати зародився домашній муз немовлям і білим голузей. Вірніше сказати, забом на плечі, «За живе» — початкувався, бо нині речі назва цієї роботи. Глибитут уже з різних куточна неймовірна, вражаюча! Олена Косінська ків Муркуриловеччини. А як інакше, адже робота

55

написана авторкою на єдиному подиху і у святий день Благовіщення. І отой білий голуб такого жаданого нами Миру! Взагалі, сам проект «Військово-польовий АРТ» всеукраїнський і народився саме там, як-то кажуть «на нулях». Там, де українські солдати боронять нашу неньку-Україну. Куратор цього проекту Павло Ротар, який був рядовим добровольчого батальйону особливого

призначення «Золоті ворота», збирав військові артефакти та передавав їх митцям. Роботи різні, різні відчуття, різні теми, але ми єдині, бо ж українці! Таким збірним образом української дівчини є робота «Настя». У вишиванці, з намистом і відкритим блакитним поглядом. Без страху дивиться у майбутнє, а воно буде обов’язково мирним і щасливим! …І зовсім інший твір «Сорочка мамина у Рай». Скільки там болю, скільки жалю. Це реальна історія, яку переповіла журналістка Віра Шпильова з Кам’янця-Подільського: побратими привезли поховати солдата у закритій труні, не попрощатись мамі, не переодягти свою дитину у вишиванку. Так і протримала її в своїх руках поки проводжала в останню путь, в останню путь у Рай. Зараз ці скарби в окупації, їх не встигли вивезти на мирну територію. Це не мистецький проект — це наша зброя! Це непереможна зброя усієї нашої української нації! Тож помолимось і попросимо Ангелів небесних зберегти цю експозицію, адже скарби мають свою духовну ціну. На закінчення нашої розмови я запитала: «Оленочко, про що ми з Вами не поговорили, що б хотілося сказати іще?». І Олена відповіла: «Хочеться подякувати нашим захисникам, що боронять нашу землю, нашу Україну. За те, що ми маємо змогу просинатися на мирній території, за те, що наближають Перемогу! Ми всі українці зараз кожен на своєму місці робимо все, що можливо зробити, щоб настав Мир. Ми — пазли однієї картини під назвою «Україна»!» Провідний методист ОЦНТ, Тетяна ГЕЦ

Виставки у Світлиці «РОДЕ МІЙ – УСЯ МОЯ РОДИНА» персональна виставка народного малярства Івана ГОРОБЧУКА 25 січня – 11 лютого 2022 р На Вінниччині не так багато митців, які працюють в декількох напрямках образотворчого мистецтва, а от Іван Горобчук - заслужений майстер народної творчості України є саме таким. Шанувальники його таланту, до яких належимо і ми – працівники ОЦНТ, не раз мали можливість отримати естетичне задоволення від його народного малярства, живопису та іконопису. Іван Горобчук гордий з того, що народився в селі (17.12.1957р.) і впевнений, що саме завдячуючи прекрасній природі села Мончин і своїй родині, він став тим хто є. Адже ще малим пильно спостерігав за всім, що відбувалося навколо і дуже любив слухати бабусині розповіді про обряди, які проходили на селі в старовину. І тепер з своїх дитячих спогадів художник черпає нескінчений потік творчих ідей, що лягають на його полотна і відкликаються щемом в душах хлядачів. Варто зауважити, що знаний майстер народного малярства і живопису постійно знаходиться у творчому пошуку, потужно працює в різних тематичних напрямках, створюючи цілі цикли робіт. Його серії картин – народного малярства «Міфопоетичний світ українського села» і «Козак Мамай», іконопису «Духовність і митець» та живопису «Подільські

пасторалі» відомі поціновувачам народного мистецтва не тільки у Вінниці, але й далеко за її межами. Вирізняючись з-поміж інших своїм великим працелюбством Іван Іванович щороку презентує персональні виставки з новими роботами. У творчому доробку майстра нараховується вже понад 2000 картин, які презентувались як на його персональних виставках (понад 30), так і в експозиціях багатьох всеукраїнських та обласних фестивалів і виставок народного мистецтва. В експозиції нинішньої персональної виставки «Роде мій –уся моя родина» майстром було представлено 17 картин народного малярства, сюжети і виконання яких зачаровували відвідувачів виставки. Відчуваючи своє національне коріння, в творах – «Бабусині спогади», «Дідові бувальщини», «Батьківське подвір’я», «Весняні турботи», «Весілля» та інших, майстер звертається до витоків, змальовуючи фольклорні дійства з традиціями та обрядами, що тісно пов’язані з рідною землею і народом, серед якого народився і зростав. Всі роботи Івана Горобчука випромінюють енергетику доброти людської, що вкотре наповнила нашу виставкову світлицю сердечним теплом і любов’ю. Цю виставку митець, присвятив своїй родині і рідному Поділлю. Єкспозицію виставки та її урочисте відкриття бажаючі можуть подивитися в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

57

«НА КИЛИМІ ЖИТТЯ» ювілейна етнографічна виставка Віктора КОСАКІВСЬКОГО 23 лютого – 8 березня 2022 р

Ніхто не знав, що завтра почнеться війна, тому 23 лютого у Світлиці ОЦНТ з нагоди 60-річчя від дня народження знаного етнографа, колекціонера і майстра народної творчості Віктора Афанасійовича Косаківського, який тісно співпрацює з Вінницьким обласним центром народної творчості, відбулось урочисте відкриття його ювілейної персональної етнографічної виставки «На килимі життя». Експозиція виставки була створена з 76 етнографічних експонатів, що зберігає в своїй колекції родина Косаківських. Зокрема, це предмети старожитностей нашого краю – ткані килими і налавники, вишиті рушники та скатерки, чоловічі та жіночі сорочки,

пояси, костюми, чоботи, шапки, хустки, дерев’яні побутові речі. Ще були плетені корзини з лози власного виготовлення. Дисертація Віктора Афанасійовича «Етнокультурна характеристика містечка Чечельник на Південно-Східному Поділлі ІХХст.– поч.ХХІ ст..» і книги з його публікаціями («Матеріали до етнології Поділля», «Подільська старовина», «Подільське традиційне ткацтво») та родинні фото етнографа також стали цікавою частиною експозиції. Проте особливою частиною експозиції була колекція вишитих подільських жіночих сорочок, котрі грали різними барвами. Ця палітра вишиванок приємно вразила відвідувачів своєю різноманітністю орнаментики і широким спектром видів технік вишивки на Поділлі. Адже Віктор Косаківський зібрав до родинної колекції сорочки з усіх куточків нашої області. Звичайно ж, найбільшою гордістю і найдорожчим скарбом колекціонер вважає сорочки з рідної Чечельниччини, бо то рідне і близьке серцю. Урочисте відкриття виставки знято на відео, тож шанувальники народного мистецтва мають змогу подивитись сюжет «На килимі життя» в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості». Ви зможете ближче познайомитись з діяльністю славної подільської родини Косаківських, яка робить неоціненну справу для прийдешніх поколінь – береже пам’ять про те хто ми є, яке наше коріння і що дає нам сили на боротьбу за право бути українцями. Завідуюча відділом Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

Феномен «ЩЕДРИКА»

в обробці Миколи Леонтовича у світовому комунікаційному просторі ХХ ст.

Ганна Карась

У

творчому доробку видатного українського композитора Миколи Леонтовича (1877–1921) – кілька сотень обробок народних пісень, проте одна з них зробила його воістину відомим у всьому світі. Це – широко розповсюджений «Щедрик», який звучить сьогодні в країнах Європи та Латинської Америки, в Австралії та Японії на усіх FM-станціях і телеканалах, на вулицях і у супермаркетах.... Особливого поширення він набув в Канаді та США. Окрім звучання в аутентичному вигляді, виникло багато транскрипцій твору для різних вокальних, вокально-інструментальних ансамблів, органу та симфонічного оркестру. Разом з тим, наукового осмислення феномену «Щедрика» у світовому культурному просторі сучасне мистецтвознавство не запропонувало, хоч є кілька англомовних статей З. Нижанківського, Р. Савицького-молодшого та аноніма в діаспорній пресі про його появу [5; 6; 7]. Зенон Нижанківський надіслав свою невеличку статтю до інформаційного бюлетня Бібліотеки Конгресу США, а діаспорний музичний журнал «Вісті» передрукував її у березні

1970 р. для українського та англомовного читача [5]. Помилкові атрибуції твору в закордонних виданнях, які, до речі, і сьогодні можна зустріти, спонукали З. Нижанківського внести ясність в його авторство. Завоювання «Щедриком» світового культурного простору актуалізувало дану розвідку, метою якої стало висвітлення трансформації обробки української народної пісні «Щедрик» у світовий музичний феномен. Виходячи із цього, необхідно вирішити наступні завдання: прослідкувати еволюцію трансформації і поширення твору впродовж ХХ ст. по всьому світу; окреслити види і роль сучасних засобів комунікації у поширенні «Щедрика» у світовому культурному просторі. «Щедрик» – це найвище досягнення композитора в жанрі опрацювання народної пісні. Взявши за основу народне першоджерело, що належить до найстаріших реліктових зразків українського музичного фольклору, М. Леонтович блискуче застосовує класичний поліфонічний прийом остінато. Дослідник творчості композитора, кандидат мистецтвознавства А. Завальнюк пише, що у «Щедрику» «усе разом – то є витончена, вигадлива за візерунком, невимовно красива звукова мережка, ніби виткана поетичною рукою народного майстра», «єдина, струнка щодо архітектоніки емоційна хвиля» [1, с. 73]. Важко назвати в українській хоровій літературі інший твір, у якому б з такою силою сполучалися змістовність, художність і майстерність. У ньому М. Леонтович демонструє високу техніку вокального інструментування: «Розцвічуючи мотив все новими й новими звуковими барвами, він непомітно й дуже природно передає його з голосу в голос, з групи в

Український Національний хор під орудою Олександра Кошиця

59

групу», «отже, емоційна хвиля збігається з темброво-теситурною. Поспівки інструментального характеру сопрано… , спів з закритим ротом, органні пункти створюють звуковий колорит, який заворожує слухача. Прийоми й методи наскрізного розвитку, де активна динаміка й образна нероздільність посідають головне місце, барвистість і колоритність музичного викладу, вражаюча сила художнього впливу свідчать про те, що цей твір Миколи Дмитровича відзначається справді симфонічним мисленням» [1, с. 73]. Відомий український композитор П. Козицький писав, що «Щедрик» – «то не розкладка пісні, то самоцінний музичний твір, який осяяний променем генія і який вартий зайняти і займе не останнє місце в світовій музичній літературі» [цит. за: 1, с.73–74]. Це пророцтво здійснилося – «Щедрик» М. Леонтовича в англійському перекладі став в Америці своєрідним різдвяним гімном, широко тиражується сучасними ЗМІ та аудіотехнікою. Повернемось до витоків цього феномена. Унікальна обробка української народної пісні «Щедрик» з’являється у доробку Миколи Леонтовича у 1914 році і 25 грудня 1916 року з успіхом вперше виконується хоровим колективом Київського університету ім. св. Володимира під керівництвом відомого диригента Олександра Кошиця. У програмі останнього концерту в Україні (Київське хорове товариство під орудою О. Кошиця), який відбувся 9 і 12 січня 1919 р. (27 1 30 грудня 1918 р.), серед п’ятнадцяти коляд був виконаний «Щедрик» М. Леонтовича. О. Кошицю належить не тільки першопрочитання твору, але й його тріумф по всьому світу. У репертуарі створеної ним Української республіканської капели (1919) цей твір займав почесне місце, завдяки чому виконувався перед різними аудиторіями. О. Кошиць згадував, що це була «коронна точка» репертуару, яка з величезним успіхом виконувалася продовж

п’яти з половиною років в країнах Європи та Америки і здобувала супер реляції музичних критиків [2, с. 67]. Першими були відомі чеські музикологи. Так, Ярослав Кржічка писав, що М. Леонтович в обробках народної пісні виходить з самої її природи [2, с. 49], а Зденек Неєдли вперше відзначає, що це «своєрідна хорова література, яка скромно називає себе обробками народних пісень для хору. В дійсності ж це – цілком особливе, оригінальне і велике мистецтво, що значно перевищує обробки народних пісень у інших народів, зокрема у нас» [4, с.

39]. Відомий професор Празької консерваторії звертає увагу і на «Щедрика», підкреслюючи, що стереотипний мотив М. Леонтович витримує від початку до кінця, і цим самим сильніше підкреслює інші голоси, які протистоять йому, чим привносить до того стереотипного і убогого головного мотиву все нове й нове звучання. Таким чином з простого мотиву виростає темпераментна композиція, що приваблює своєю надзвичайною оригінальністю [4, с.42]. Після концертів хору в Парижі (1921 р.) професори «Канторської школи св. Людовіка» взяли у О. Кошиця ноти, переклали «Щедрик» французькою, ввели його до свого репертуару, запросивши українського диригента на виступ [2, с. 152]. Емігрувавши у 1922 році до США із Українським національним хором (таку назву прибрала капела після розпаду), О. Кошиць продовжує виконувати «Щедрика» на американському континенті. Вперше хор під його керівництвом виконує твір 5 жовтня 1922 року в найславетнішому концертному залі «Carnegie Hall» у Нью-Йорку. Після виступу в Ютиці місцева газета «The Utica Daily Press» (26 лютого 1923 р.) писала: «Дуже колоритно, з тонкою градацією звуку хор проспівав «Щедрика» Леонтовича» [2, с. 268]. Пісня стала настільки популярною, що перший переклад англійською мовою був зроблений аранжувальником, диригентом, учителем музики Пітером Вільховським (Peter Wilhousky, народжений 1902 року в Пассейку), який до того ж працював на радіо NBC [6, № 49, с.7]. Пісня нагадувала Вільховському передзвін і саме цей образ він зафіксував у своїх віршах. П. Вільховський зберіг хорову партитуру

М. Леонтовича, але написав оригінальний англійський текст, а не переклад українського, додавши фортепіанний супровід. У такому варіанті твір був надрукований у 1936 р. фірмою «Carl Fisher, Inc.» у Нью-Йорку, при цьому зазначалося, що «Carol of the Bells» (з англ. – «коляда дзвіночків» ) – українська колядка, музика М. Леонтовича, текст і аранжування П. Вільховського [5]. Саме під цією назвою пісня закріпилася в музичній культурі Заходу. Першими виконали обробку П. Вільховського шкільний хор під його керівництвом та хор Вальтера Дамроша. Хори інших шкіл та коледжів просили копії твору і почали виконувати його по всій Америці [6, № 50 с.7]. Отже, варіант П. Вільховського виконувався протягом Різдвяних свят і дав можливість популяризувати його серед широкої аудиторії, а також в аранжуванні для симфонічного оркестру NBC під керівництвом видатного диригента Артуро Тоскані у 1944–1949 рр., з яким П. Вільховський співпрацював. Найбільш поширеним у США в середині ХХ ст. було виконання твору такими хоровими колективами

Бібліотеки Конгресу США «Етнічна музика на рекордах», яке частково виконано при допомозі С. Максимюка, наведено назви творів цього запису. Серед них обробки українських народних пісень М. Лентовича («Щедрик», «Почаївська Божа Мати», «Коза» [7, с. 62]. 1943 року О. Кошиць в Нью-Йорку протягом дев’яти днів у фірмі «Sonart» здійснює запис на платівки своєрідного пісенного літопису – 27 українських народних пісень в опрацюванні для хору. До альбому під назвою «Hear Ukraine Sing» ввійшли також три твори М. Леонтовича – щедрівка «В полі, полі плужок оре», «Ой від саду та до моря», «Ой сів, поїхав на воронім коні» [3, с. 55–56]. Пізніше твори М. Леонтовича, в т. ч. «Щедрик», записували хор «Дніпро» з Клівленда під керівництвом Є. О. Садовського (1969 р.), Капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта (США, 1960-1980 рр.), хор «Боян» філії УНО в Торонто (Канада) під керівництвом С. Гумініловича (1960-ті рр.), «Візантійський хор» з Нідерландів під керівництвом М. Антоновича та багато ін.

[3, с. 70, 87, 89, 96].

Капела бандуристів ім. Т.Г.Шевченка (м.Детройт, США)

як «Mormon Tabernacle Choir», «Robert Shaw Choral», «Fred Waring Pensylvanians», «Roger Wagner Choral» та багатьма університетськими хорами. Яку ж роль у тріумфальному поширенні «Щедрика» відіграли засоби комунікації – ці винаходи ХХ ст.? Пальма першості належить тут грамзапису. Багата зарубіжна дискографія твору досліджена українським колекціонером Степаном Максимюком із США, який зокрема, зібрав різні американські виконання «Щедрика» («Carol of the Bells») М. Леонтовича 1940-х рр. [3, с. 247]. Першим в Америці записав твори композитора Український національний хор під керуванням О. Кошиця (1922 р.). Одразу ж по приїзді, як пише О. Кошиць, з 26 вересня до 6 жовтня капела наспівує «фонографічні рекорди у компанії Брунсвік» [2, с. 213]. У дослідженні

Неукраїнська зарубіжна дискографія «Щедрика» започаткована у 1946 році (більше 50 позицій) [6, № 50, с.7]. Серед них: хор Роберта Шоу (1946), канадський музикант, співак і композитор Девід Фостер (1993), французький шансоньє Шарль Азнавур, іспанський оперний тенор Пласідо Домінго з концерту у Відні (1994), американська група (хевіметал) «Savatage» у проекті «Транс-Сибірський оркестр» (1995). Особливо з кінця 70-х років минулого століття пісню записують на різдвяних альбомах найпопулярніших американських виконавців. Оригінальні версії «Щедрика» в різдвяному альбомі 2001 року записав найвідоміший американський жіночий ритм-енд-блюзовий гурт всіх часів «Destiny’s Child» під назвою «Opera Of The Bells», американська група прогресивного металу «Dream Theater» (2002), фольк-рок група «Gandalf Murphy» і «Slambovian

61

Circus of Dreams» (2004), американська співачка Еммануель Грей «Еммі» Россум ( різдвяний CD «Carol of the Bells», 2007); малий оркестр із Портленда, Орегон «Pink Martini» (2010), британська пост-хардрок група «Enter Shikari» (2010) та ін. Оркестрові версії «Щедрика» записувалися під керівництвом Е. Орманді, К. Драгона, Леонарда Бернстайна [6, № 50, с.7]. «Щедрик» представлений також в популярній культурі: художніх та анімаційних фільмах, Інтернеті. Він послужив основою для популярного в англомовному Інтернеті інтернет-мема, відомого як «Ding Fries are Done»; пісня пародіюється в епізоді серіалу «Сімпсони» «Південний парк», «Класичні різдвяні пісні від містера Хенкі» і в одному із епізодів «Гріффінів»; звучить в одній із серій серіалу «Евріка»; оригінальну кавер-версію на цю пісню виконала американська металкор група «August Burns Red». Фільмографія «Щедрика» включає такі відомі зарубіжні стрічки, як: сімейна комедія «Один вдома» (1990), телевізійна комедія «Saturday Night Live» (1975, NBC), фантастичний різдвяний комедійний фільм «Санта Клаус» (1994), американський анімаційний сітком «South Park» (1997). Також він звучить у фільмі «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової (Україна, 2009). В Інтернеті «Carol Of The Bells» згадують на декількох тисячах сайтів, але мало хто вказує, що це є твір видатного сина України. Так, веб-портал «YouTube» подає десятки виконань твору хорами України, Росії, Литви, Польщі, Великої Британії, Канади, США. Сучасні трансформації твору представлені аранжуваннями із збереженням його основи і вільними імпровізаціями. Це українські виконавці різних стилів (Олег Скрипка та його гурт «ВВ» – концертне виконання і мультфільм); учасник програми «Україна має талант» -2 бандурист Ярослав Джусь з Києва, який виконує фантазію на твір у Торонто (Канада) та зарубіжні виконавці (соло і ансамблі) на різних інструментах (окарина, флейта, фортепіано, кларнет, саксофон і т. п.), різноманітні види оркестрів, в т. ч. відо-

мі («Boston Pops Orchestra»; «Trans Sibe-rian Orchestra»), групи («Metallica», «Celtic Woman»), різноманітні шоу (зокрема світлове рідзвяне шоу), цікаві інтерпретації (транскрипція для 12 віолончелей), уроки гри на фортепіано на основі «Щедрика». Під чари «Щедрика» потрапив один із найбільш поважаних і впливових сучасних джазових гітаристів світу американець Al Di Meola, який у 2009 році включений журналом «Classic Rock» до списку найбільш видатних гітаристів всіх часів. До свого альбому «Christmas: Winter Nights» (1999 р.) він записує власну чотирихвилинну фантазію для гітари «Carol of the Bells». Підсумовуючи, варто зазначити, що українська народна пісня «Щедрик» завдяки генетично закладеному в ній оптимізму, професійній обробці Миколи Леонтовича та високомистецькій інтерпретації Олександра Кошиця впродовж ХХ ст. пройшла шлях до світового музичного бестселера. Завдяки англійському літературному тексту з опорою на образ «новорічних дзвоників», твір став близьким і зрозумілим людям різних націй і народів. Сучасні засоби комунікації (радіо, грамзапис, телебачення, кіно, Інтернет) не тільки сприяли поширенню «Щедрика» у світовому культурному просторі, але й забезпечили його феномен у глобалізованому світі.

Кандидат педагогічних наук, заслужений працівник культури України, професор кафедри хорового диригування ім. Василя Їжака Інституту мистецтв Прикарпатського Національного університету ім. Василя Стефаника, Ганна КАРАСЬ Література: 1. Завальнюк А. Микола Леонтович. Дослідження, документи, листи. До 125-ї річниці від дня народження / Анатолій Завальнюк. – Вінниця: «Поділля-2000», 2002. – 256 с.

2. Кошиць О. З піснею через світ: подорож Української республіканської капели / упоряд., літ. обр., заг. ред. Михайла Головащенка / Олександр Кошиць. – К.: Рада, 1998. – 326 с.

3. Максимюк С. З історії українського звукозапису та дискографії / наук. ред. Р. Савицький, Ю. Ясіновський [=Історія укр. музики (Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України), 12: Дослідження] / Степан Максимюк. – Львів; Вашингтон: Вид-во Українського Католицького університету, 2003. – 287 с.

* Майстер-клас

Робимо солом’яні сніжинки Майстер-клас проводить майстриня з соломоплетіння ЧАДЮК Галина Федорівна майстер з виробничого навчання ВДПУ ім. М. Коцюбинського

С

аме соломо плетіння одне із найдревніших народних ремесел. Людина здавна навчилася використовувати солому злаків. Солома «взувала й одягала». Нею покривали дахи будівель, утеплювали житло, годували худобу, на ній спали. З соломи люди навчилися виготовляти брилі, кошики для господарських потреб то що. Основною сировиною є стебла хлібних злаків – жита, ячменю, пшениці, вівса. Найчастіше використовують житню солому, оскільки вона має найбільшу довжину стебла і міцніша за інші. Солому заготовляють в період стиглості зерна. Для роботи не використовують солому, пом’яту після обмолоту

зерна комбайном. Тому краще заготовляти її особисто під час збирання врожаю в липні-серпні. Сушити солому потрібно в закритому приміщенні, яке добре провітрюється. Після того, як солома просохла, її необхідно почистити. Для цього стебла розрізають великими ножицями, або ножом на відрізку між вузлами. Колінця видаляють, стебла очищають від листків. Скільки колінець на стеблі, стільки ж відрізків соломи різної товщини одержують. Найкраще для роботи використовувати два-три верхніх міжвузля. Вони найтонші, довгі, рівномірні по товщині. Підготовлену, тобто розрізану і очищену солому потрібно розсортувати по довжині і товщині, потім зв’язати в пучки. Приступаючи до плетіння, необхідно солому підготувати. Пучок соломи, необхідний для плетіння, потрібно замочити або запарити. Це проводять таким чином. Солому опускають в посудину з водою – відро, таз. Температура води – 50-80°С. Якщо солома свіжа, то достатньо потримати її в

Галина Чадюк

воді 5-10 хвилин. Якщо солома заготовлена давно, або дуже тверда, то хвилин 15-20. Пучок соломи повинен бути занурений у воду повністю. Коли солома розм’якне, її необхідно витягнути, оскільки вона може стати дуже м’якою. Не потрібно замочувати більшу кількість соломи, ніж необхідно для роботи. Звичайно на перший погляд це довгий та кропіткий процес підготовки матеріалу для такого майстер – класу, та найцікавіше попереду який ми будемо мати результат. Майстриня розповіла про соломо плетіння, як одне з найдавніших ремесл та розкрила таїнство створення тендітної новорічної солом’яної сніжинки. «Для плетіння годиться будь-яка солома. Переважно я використовую жито, бо житня солома краще. Але традиційно використовується солома всіх злакових рослин, у тому числі, і дикорослих«, – каже майстриня.

63

Отже для роботи нам буде потрібно: пучок соломки, однакової довжини попередньо замоченої звичайно, ножиці та нитка, в даному випадку червоного кольору (Фото 1). Для подальшої роботи нам буде потрібно шістнадцять соломинок однакової довжини. Та спочатку ми беремо чотири як на (Фото 2) і зв’язуємо їх ниткою через одну та зав’язуємо вузлик, відкладаємо та робимо ще одну таку саму заготовку з чотирьох соломинок. Коли ми маємо вже дві заготовки (Фото 3), то робимо і третю (Фото 4), і четверту (Фото 5). Потім беремо дві заготовки та складаємо їх разом, так щоб вузлики ниток залишились в середині (Фото 6), тримаємо пальцями і аналогічно через одну соломинку зв’язуємо по колу ниткою (Фото 7) та зав’язуємо вузлик. Аналогічно повторюємо з рештою заготовками, має вийти вже дві заготовки, такі як на (Фото 8), слідкуючий етап ми беремо дві заготовки та складаємо їх разом так щоб вузлики були в середині (Фото 9). Протягуємо ниткою як на (Фото 10-11), та зав’язуємо подвійний вузлик (Фото 12) залишаємо два кінчики нитки трохи довші для того щоб зробити петельку . Беремо ножиці та по колу від центру зрізаємо лишки соломки навскоси як на (Фото 13), спочатку верхні (Фото 14 ), а потім і нижні, довжину вибирає сам автор як він бажає. Має вийти ось така сніжинка як на (Фото 15). Майстриня розповідає, що сніжинки можуть мати різну і форму та розміри як на (Фото 16), але то вже інші методи та варіанти соломо плетіння. В ці передсвяткові дні кожен хоче прикрасити свій дім і ялинку незвичними виробами. Особливо популярними і приємними стають іграшки виготовлені власними руками, ось і сьогодні нам вдалося навчитися робити солом’яну сніжинку. Щиро дякуємо майстрині соломо плетіння Чадюк Галині Федорівні за проведений майстер-клас у Світлиці ВОЦНТ. Майстер-клас записав методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ

67