Issuu

Валентин Миколайович Собчук. Член Національних спілок журналістів і письменників. Лауреат літературної премії імені Антоновичів. Шлях журналіста розпочав у 1986 році на Дніпропетровщині. У 2008 - 2010 роках був головним редактором газети «Правосуддя України». Сьогодні працює в київських часописах. Автор поетичних книжок: «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore»; прозових сатиричних збірок: «Пером і серпом», «І сміх і гріх», роману «Коло», збірки есеїв «На край моря», «По святих місцях», історичних повістей «Агапіт», «Юс великий», «Сага про Ольвію», роману «Князь». Про творчість автора схвально відгукувалися відомі поети й письменники, зокрема Павло Мовчан, В’ячеслав Медвідь, Володимир Лис та інші. Більш детально з творчістю автора можна познайомитися на його персональному літературному сайті www.sob.ukoz.ua

Валентин Собчук

ç íåáîì

В. Собчук • Повінчані з небом

Повінчані

Вибрані твори (поезія, проза)

Валентин Собчук

Повінчані з небом Вибрані твори (поезія, проза)

Київ Видавничий дім Дмитра Бураго 2014 р.

УДК 821.161.2-1-3 ББК 84(4Укр)6-4-5 С55

С55

Собчук В. М. Повінчані з небом : збірка вибраних творів / В. М. Собчук. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2014. – 188 с. ISBN 978-966-489-267-1 Вам поталанило, коли маєте збірку вибраних творів Валентина Собчука, видану з нагоди його 50-річчя. Ви переживете з автором світлі почуття, котрі відкрилися йому. Однак окрім романтичної окриленості більшості творів, Ви зустрінетеся з усмішкою, бо письменнику вдалося поєднати в собі дві іпостасі — сатирика й лірика. Збірка складається з 7-и частин, що мають певні назви, як от «Серце троянди» презентує інтимні поезії різних років, котрій присвячено 5 розділів. Ще два представляють прозу, а саме в «У полоні трьох мавок» розміщені ліричні новелки, їх автор називає фресками та повість «Юс великий». Усмішки, сатиричні етюди та повість «Рота №9» чекають вашої уваги в «Моїх сатириконах». УДК 811.161.2’373 ББК 81.411.1-3

ISBN 978-966-489-267-1

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Розділ 1

Íåçàáóòèé Ïàðíàñ

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Муза Вона мене учила радіти світові щомиті і дивуватися його красі, відчути душу в кожній квітці, і крила вітру на собі, і зазирнути в глиб віків, де світлі й чорні тіні, та з вічності почуть слова, дорожчі за усі скарби земнії. Бо саме Слово, як і дух, безсмертним є, нікуди не зникає – началом є усіх начал, й дароване нам Богом.

Незабутий Парнас

Провесінь Тане цукром усюди сніг, з кришталю крижаного дзвенять краплі щомиті, і прозоряться вікна глибиною озер, перший пагін на клумбі п’є мед сонця в зеніті… Просинається все й мироточить: пахнуть стіни на сонці, теплий вітер міксує чаклунські коктейлі – оживає усе: навіть дихає кожна билинка, і паркан свою молодість згадує, марячи лісом… Наче тісто земля на стежках молодої чекає трави. Оживає усе… В цвіт відходять сніги ручаями в саду, й кожна брунька сповита чеканням, і в коріннях нуртує кров весни… 2013 р.

Райська пора (триптих) 1 Травневе повітря наповнене квітом, а сонце над садом, мов острів надій.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì Нектаром пахне весняний вітер — в моїх крилах мрій і радість, і світло, бо знову Едемом Ірпінь зацвітає, у феєричних сонатах бринить — дні сонячні, мовби причастя, аж мліє бузок на подвір’ях, і вабить в суцвіттях знайти своє щастя*… 2 Фіолетові барви і сині пульсують зірками з далеких орбіт — бузок розцвітає в розмаї та мріє стежками твоїх юних літ. А ти вже летиш до рідних порогів, до неба і тих берегів, що квітли в дитинстві казками й любов’ю, якою бузок обіймає весь світ… 3 Білі ночі черемухи в лісі, не заснути ні вдень, ні вночі, ніби чарами дихає простір — дикі груші цвітуть хоч старі, а так * У дитинстві у суцвіті звичайного бузку з чотирьох пелюсток ми шукали «щасливе» з п’яти.

Незабутий Парнас квітнуть, мов вперше, і вдихнути їх радість зовуть — та між ними на стежці, як дівчина, вишня квітуча, і як вона тут?.. Твої губи згадались, як спілії вишні, і та вишня немовби до мене пішла, я стояв і все думав: ну як же стежці забутій у лісі та вишня зросла?... 8.05.2013р.

Чари осіннього лісу 1 Повітря осіннє, немовби з казок щемливим завмиранням кличе до стежок, де листя в першій позолоті шелестить, й ворожить на грибах осінній дух. І ти ідеш між добрим і поганим царством, і стежку губиш у далеких хащах, і знову вибираєш між добром і злом, що замасковане у лжегрибах, які на цьому пні у жовтих капелюшках ще небезпечніші за самураїв, бо кожен гриб тут, наче гроб чи потенційний кілер.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì І ти обходиш пень, що видається замком з потойбіччя, і далі йдеш, від пахощів осінніх танеш, і забуваєш на якому світі, коли знаходиш їх, і б’єш поклони перед кожним дивом на біленькій ніжці, та до корзини трепетно кладеш. А ліс тебе не випускає довго, все далі манить, щоб ти знайшов у ньому те, що в сивій давнині утратив, коли виходив з нього.. 2 Яка пора ця дивна!.. Коли вони виходять з під землі, по ночах виростаючи, чекаючи тебе уранці тим спогадом за першу ніч солодку, і ваблять капелюшками своїми, котрі так хочеться поцілувати, як її в уста. І ти цілуєш дорогу цю мить, п`ючи хмільне повітря осені, настояне на золотих дощах у першім падолисті, що марить шелестінням хвилі. І музика та дивна й повітря лісове так заспокоює, як добра мати… І от під деревом ти бачиш, царя сезону, біляка* з сімейством, й радієш мов зустрів тут те, чого шукав усе життя, і почуття, *

Білий гриб

Незабутий Парнас мов крила, розпирають груди, як тоді, коли ти під ялинкою на Новий рік знаходив подарунки.. 18.09.2013 р.

Срібний вітер 1 Діамантами сонце іскриться, крижані передзвони вгорі, і дерев білосніжні колони, і берізки арками вигнулись – ліс, немовби палац… Срібний вітер нас осипає зоряним пилом – я тебе ко-хаю!.. летить кришталева луна… Ліс, немовби палац, і ти в ньому – царівна… 2 Срібний вітер в моєму саду замітає до юності стежку, майже полудень віку мені та на серці немає смутку… І засніжених яблунь гілки так біліють, наче суцвіття, і на серці таке відчуття, що нарешті позбувся помилок, що відкрилась нова висота до раніш невідомих істин. 12. 02. 2012 р.р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì Незабутий Парнас Стежки, де генії ходили, на пагорбі, у Ірпені, немовби ручаї зміліли, порослі диким споришем. Та відчуваю їхні кроки, І Роксолани сміх з імли*, як Загребельний Ярославу веде із вічності коня, як Пастернак знов на Пегасі приїхав в наш Ірпінський рай, і сивочолий Рильський іде замріяний у гай. Живі стежки ще на Парнасі, як і поети в Ірпені, допоки вранці сходять роси та окрилятимуь пісні. 2014 р.

*** Вулиці, немов замерзлі ріки, сповільнюють вже звичний рух – і ти зі мною йдеш під руку, як в юності, і згадується тонкий лід глибин поснулих на ріці, і сніг гарячий на руці твоїй, з якого ми ліпили свої весняні мрії, що оживали у сніговиках… 28. 12. 2012 р. * Усі свої історичні твори, в тому числі, роман «Роксолана», Павло Загребельний писав в Ірпені. А ще, як сказав хось із дослідників, 90 відсотків радянської літератури України було створено на Іропінському Парнасі, як називали Будинок творчості письменників.

Незабутий Парнас

Водохреща Вода все бачить й пам’ятає, як і небесний наш Творець, в краплині пульс земний не загасає, і Слово, що заповідав Отець відомо їй. Адже Спаситель наш хрестився у Йордані, яка у вічність вже тече, і в кожному із нас – потік цей вічний, й безмежність неба з вишніх ручаїв, котрі дощем спадають живодайним… 19.01. 2014 р

Море Я знову з тобою, й нічого що ніч, і трохи штормить, і каміння слизьке – я поринаю у твій неспокій, радіючи, мов Одіссей, що вернувся до рідного берега… І хвиля мене обіймає, ніжить і пестить, наче в колисці – привіт мамо! Я знову приїхав, я буду з тобою – не плач! І хвилю солону ковтаю, радіючи, як вперше, п’янію від музики хвиль, яка гуде в моїй крові, що така ж солона, як море. 17.08.2012 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì Безмежжя Море і небо, небо і море – злилися на небокраї – синій простір безмежжя!.. Він вселяє віру, що й в нас немає кінця. Але ти хочеш побачити лінію, де море відділяється від неба, й вдивляєшся в горизонт – і радієш, що побачила хмарки, схожі до засніжених вершин Гімалаїв. І мені здалося, от-от і постане якесь древнє місто, і вітер доносить східні пахощі кипарисів, і срібним намистом краплі спадають із твого волосся, цієї розкішної хвилі на твоїх плечах, що так само збуджує серце, як море, бо ж це ти відкрила його мені. А так би я тішився річками малими й великими чи озерами синьоокими, а тепер тільки думаю про море, і скрізь його мені не вистачає, як і тебе… 17.08. 2012 р.

Караул-оба* На вершині гори я кричу: агов!!! І мій голос відлунює в небі, * Караул – оба – з тюрської мови Сторожова гора, гірський масив за містом Судаком, що був природною фортецею найдревнішого народу Криму – таврів.

Незабутий Парнас і літає душа над величчю скель, й повернутись мов хоче до себе — до первинного відчуття, коли ми були дітьми природи, коли прагнули сонця і моря, і стежки, що в гори веде до небес, і наповнює серце натхненням, коли радість така неземна, і велика, як море.

Медитації Mare* аmо, amo mare мамо – я тебе люблю, кожен подих і дотик до мене, твою глибину, й пісню хвиль: mare amo, mare amo… Сифонію твоїх шелестінь, що кличе до самопроникненя, й неба спокій блакитний, що виповнює душу на твоєму березі… Mare аmо, amo mare… * Mare – італійською – море, amo – люблю, (До речі, в італійській спізвучне цьому кореню й слово і любов – amore, і навіть чоловік – marito)

Розділ 2

Ñåðöå òðîÿíäè

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

*** Цвіли акації, і ми цвіли з тобою на березі високому ріки… Мліли серця, як в молодості мліли – в солодку далеч знов ми вдвох пливли. Зозуля нам кувала довгі роки, і соловей від щастя завмирав, і пестили волосся ніжно руки, й, здавалося, я так ще не кохав, щоб так під цвітом, коли у білім світі – духмяне торжество небес й землі, коли акації, мов наречені, і нам співають солов`ї. 2012 р.

Серце троянди

*** Все було, наче в сні, я скакав на коні, і ти сіла в сідло до мене. Кінь галопом нас ніс у замріяний ліс, що крилом чарував зеленим. І беріз оберіг, кликав нас поріг, кликав нас на поріг до себе… На галявині я зупинив коня, і пив мед з твоїх уст солодких, у шовковій траві ми щасливі були, і ти ніжна, мов квітка весною… 2012 р.

Серце троянди воно, мабуть, у пелюстках, і в яснім літі, сповненім тобою, бо на устах твоїх, так ніжно й пелюстково сміялось сонце, та співало моє серце і квітло із трояндою в саду, що миром пахощів виповнювала простір, де кожній квіточці барвисті видива веселки снились.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** У моєї любові темна, як ніч коса, очі зелені, медові уста, коли ми кохаємось, коли вона, мов ріка, і в кожній жилці пульсує весна… Однак все це сон: насправді в моєї любові русяве волосся, очі сірі, то сині, як море, то глибокі, як небо, в якому блискавки і гроза. Після них завжди – дощ, що зрошує той сад, де вціліло те яблуко, на котре спокусилася Єва, що приходить до мене в-ві сні. 28.08.2010 р.

*** Світло води. Під нами небо перевернуте пливе. Я входжу в тремтіння твоє довгождане, стрілою пронизана лань… Вогонь солодких жадань розпалимо вдвох, і до ранку, у поцілунках, уся до останку, ти будеш моєю, стрілою пронизана лань. 1999 р.

Серце троянди

*** Ніч метеликом ніжним прилетіла до нас, несподівано так і неждано, ах, як крилами вона тремтіла на вустах, на очах, і рожевий, і синій пилок осипався з крилець тих. І метелик, – не впіймана ніч, вгору, в небо, у місячні глинища відлітав і знову вертав, бо як тіло твоє цвіло: білі лілії я зривав, не зірвав у тих водах нічних безберегих, без дна і без дня, бо тих лілій не можна вдень рвати, як і тебе кохати. 1998 р.

*** Я вітрила здіймав та човен стояв. Я протягував руки, я вітер ловив у твоєму волоссі, але човен стояв в тихій гавані Зустріч. І на віях твоїх тихі сльози, як роси. Я протягував руки, я вітер ловив у твоєму волоссі,

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì але човен стояв. Почуттів повнолуння, повнолуння у небі, а ми на землі. Ах, і місяць сьогодні, ах, і сяйво довкіль, хай же завтра у вікна твої загляне хоч він! 1999 р.

*** Пів амфори місяця з медом, нарешті ми п`ємо цей трунок, зірвав із солодкого саду такий довгожданий цілунок. Із амфори мед розливався, затоплював груди рікою, і місяць медами на водах розлився, зім`ятою пахло травою. Яка невагомість у грудях — від завмирання до завмирання, в піщинках і поцілунках — з тобою ми вдвох до світання 1999 р.

*** Я не раз шукав рай в твоїх сірих очах… Апельсиновий гай, сік хмільний на устах, аромат неземний і шептання вгорі, наче листя молитва.

Серце троянди Наче блискавки в тілі твоєму й в очах, й млосні стогони, зойки твої – заборонений плід був солодкий обом. І, мов дерево ми, що шукає глибин, проникаючи далі, все далі. Та під нами пісок, хтось раніш нам пустелю залишив… Завтра скажеш: «Пробач». Завтра скажеш: «Іди» – і я стану вигнанцем, що шукає води. 1999 р.

*** Був місяць листопад, його перший день, на землі дотлівав пожар листя. Ти сказала: «Не бійся, пий мене, як вино». І я пив, і у грудях пожар загорівся. Губи в губи роздмухали ми і шаленство вогню, і свавілля вина. Що нам холод землі, що нам подих зими? Ми з тобою розстелим туман. 1998 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** То не віхоли танець білий – ти танцюєш вся в білому і голубому. Ти не скажеш, не скажеш, мила, з ким була на весіллі чужому. Але чом у вінчальному платті?. Враз сніжинок зринає фонтан… Як хотілось сказати багато, але інший торкає твій стан. І тремтять твої плечі від холоду, хоч ти в танці уся неземному, І сумні твої очі, кохана, бо ти не зі мною… 1993 р.

*** Білі снігів пожари міріадами іскор горять в колі світла самотнього ліхтра* – іскрам цим таки не спізнати вогню пристрасті й любові, і ненависти, до якої всього лише крок, як до цього вікна, за яким твій силует.

ліхтр — ліхтар (з галицької говірки)

Серце троянди

*** Тануть млосно сніги, пахне проліском вечір, місяць палить солому за нашим вікном. Скло, немовби кришталь, в самоцвітах тремких – чи то сльози вогнів… Ми з тобою удвох – повний келих вином, і метелики свіч, що на нитках тонких… В ту незвідану мить – крил воскових тремтіння у обіймах твоїх.

*** По некошених травах ми підемо з тобою, де вечірня заграва паленить над водою. Де в зажурених водах ружі ці вечорові, і де тонуть незгоди в шепотінні вербовім. Де степів безгоміння, де чекає калина, де останнє проміння згасить зірки сльозина. 1998 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** П’янко пахне вишня, пам`ятаєш, мила, біля тих воріт… Пустотливий вітер, як фату зриває, як фату зриває білосніжний цвіт. Пелюстки кружляють, пелюстки кружляють попід серцем знов, і лице торкають, і лице торкають поцілунком мов. А на стежці нашій, а на стежці нашій біла заметіль залетіла в душу спогадом про тебе через скільки літ… Пелюстки кружляють, пелюстки кружляють, опадає цвіт. 2000 р.

*** Коли пелюсткою синьої айстри зблисне промінчик у паморозі скла, і засміється мов і згасне, мене не буде край стола – ти знай що то не промінчик, і навіть не наша зоря, не місячний блукає зайчик – крізь зиму айстри кинув я. 1995 р.

Серце троянди

*** Виводять цикади бентежну мелодію ночі: на скрипках, сопілках, акації ладаном кадять, в снах клени шепочуть чи марять. В снах, мила, приходиш до мене, в снах дивних, як в потойбіччі, де біль незнайомий і відчай, і дотик жаданий, і оклик не чуєш. Кохана!. Не чуєш і йдеш – невблаганна. Тебе зупинити, себе загубити… 2000 р.

*** Засохле верхів`я дерева на корінь оголений схоже. На ньому лелека клекоче, і білими крилами, мов янгол тріпоче. Його клекотання – вічні

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì пошуки голосу. Голосу любові… Ми теж німі, немов лелеки, й забули ті слова, о, моя мила, коли клекоче серце, й виростають крила. 1990 р.

*** Таки зустрілись – очі прошептали, а губи посміхалися лише, і чомусь довго ми обох мовчали, немов на першому побаченні іще… 1990 р.

*** Не запливай далеко в океан, хоч хвиля лоскотна й манлива, вже серця торкнулася й полонила. В обіймах хвиль обіймів прагнеш тих… Забудь про них, Бо не побачиш берега ніколи. 1997 р.

Серце троянди

Феєрія відлітаючого листя Відлітають клени, відлітають клени – ти постій, кохана, не кажи, що ні. І як вікна сяють, і як вікна сяють золотисто листя у похмурі дні. І сам клен не знає, і сам клен не знає, куди поринає удень і вночі. Листя відлітає, вітер забирає в вирії далекі золоті ключі. В небі не летіти, в небі не летіти, не почути крику, як від журавлів, а могло б все небо, небо запалити те осіннє сяйво золотих ключів. Листя на долоні, мов вогні червоні, мов вогні червоні, трепетні вогні… 1997 р.

Розділ 3

Ï³ä êðèëîì ÿíãîëà

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

*** Вікна, мов шклянки з фіолетовим чорнилом. Вечір, смеркалось удворі. І я, немов чекав на казку, як дзвоника чекають школярі, чорнило ж загусало у вікні. А я чекав, що хтось напише, ось-ось напише на вікні найпотаємніше на світі, про радість невідому ще мені – та вже чорнило стало тушшю… І раптом зірка там, удалині, мов зазирнула мені в душу, і я чомусь всміхнувсь в пітьму. 2000 р.

Під крилом янгола

*** І зір небесних далечінь у росах зблискує магічно, тремтить в краплині глибочінь, і Всесвіту душа, чи вічність, немов тихесенько сплакнула, що ми не вірим в безкінечність душі своєї, що заснула. 1998 р.

*** Куполи Печерської лаври – скільки сонець і сяйва над нами, куполи Печерської лаври, мов багаття палаючі в небі, світло з темних печер спокути, світло Світу, яке не збагнути, тим, хто в серці немає Любові і Бога. 1995 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì Таємниця пелюстки й крила Я відчув такий свіжий подих і небувалу легкість на серці, наче янгол до мене торкнувся крилом – як я вдячний Йому за підтримку й терпіння, скільки раз я хотів в снах побачить Його, але він не приходив… А сьогодні так легко мені на душі, мов він поруч… Але серце тривожить моє дивний сум, і від сну прокидаюсь, й одягнувши халат, виходжу до саду, а там яблуні в ореолі цвітіння!!! І повітря таке неземне, як в раю! І бджоли політ наді мною, і я знову дивуюсь, як на крильцях крихких тримаєтья світ: від запилення ж їх визріває врожай на дереві й в полі. І в сонату бджоли я вслухаюсь, намагаюсь збагнути Творця таємницю. Розумію лише, що в пелюстці й в бджолинім крилі вона також сповита… 2012 р.

Під крилом янгола

*** Я у зеленім полі, полі дикому, що духмяніє різнотрав’ям, де стежки протоптати нікому, й від пахощів вітер п’яніє… Лиш я сумую, що цвісти не можу, й нектаром повнитись по вінця та дарувати світові радість цвітіння – і невмирущість після снігу…

*** В лугах річки Ірпінь – квітуча повінь… Аж ліс замилувався небесно-синім, пурпуровим, золотистим трав цвітінням, де царським скіпетром усюди коров’як возносився і закликав відчуть себе царевичем природи. І я ішов зеленим царством трав, і кожну квітку розглядав, немов коштовність, шкодуючи, що не відома більшість назв, а так хотілося б знати усі рослини, бо в кожній з них цілюща сила є – адже вони лишились нам від раю… 19.06.2012 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì І знову осінь 1 Осінній парк, немов іконостас, і в храм відкриті двері, і пломінці свічок, мов золотисті крильця… І на порозі, на порозі там, стояв осінній день і мед розлив, бо лив усім по вінця… Та суму дивного наплив занепокоїв серце, хоч листя жмуток золотий, у мене під ногами сяяв, бо розумію –-це є тлін, і золото те стане не моїм, як і колись ця осінь… І в храм зайшов, лик Богоматері з дитям мені прошепотів: «Не бійся тліну, а гріхів, то спокій дня, що золотом світивсь, в душі у тебе буде вічно». 2 На багряних ковчегах і стругах осінь, осінь кружляла по лугу, по річковому плесу річковому, на кленовому листі й вербовому, то палала, мов римська

Під крилом янгола флотилія, то сміялася золотом Скіфії: все проходить, спливає минає, лише осінь, тільки знову осінь золотом світів нетлінних сяє, й куполами церков у імлі – не шукайте скарбів на землі.

Кленові зорі День сіяв зорелистими кленами, полум’ям березових гілок, вогнем калини й шепотів шелестом замріяних стежок, що текли між деревами, й не було пори «увяданья», а золото осені, щедрість плодів усюди, і не журилося серце, що молодим не буду, бо листя долоньками сонця горнулося до мене… На струнах Бабиного літа – мелодія про осінь не сумна, й срібні дими огортали сади, а не тужлива сивина… 27.10.2010

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** Калюжа цього ранку так схожа на вікно розбите осіннього золотоверхого палацу: як скло, тоненький лід, й листки тремтять, мов полум`я свічок, в таємній глибині кімнати, і мріє неба синь, а хмари, мов отари, в калюжу забрели – змішалось все, й, здавалось, у водіне листя, а небесні зорі, і пахло вічністю полинно між дерев, і золоті ключі шукав поміж опалим листям ворон. 29.10.2010 р.

Під крилом янгола

*** Вже озера – холодні та все кличуть до себе, очерет ще зелений, вабить плесо вужа, що притих міх галуззям і чекає тепла. Та вагітне дощами і захмарене небо – скоро осінь… Знов осінь між нами… І на глинистій кручі, як у світлому храмі, і тоненька берізка, немов біла свіча… Осінь йде не стежками… А із неба таки… Дивись вгору, кохана, відлітають птахи… А де наші висоти?.. Прагне в вирій душа, прагне з ними вертатись – і завжди до весни, де застигли в чекані із дитинства стежки. 2009 р.

Розділ 4

Ñàìîöâ³òè ñí³ã³â

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

*** Він таки прилетів, він таки прилетів. і лебедем білим крила зложив на твоїм підвіконні. Ти подивись, який він білий, сей перший сніг, сей перший іній. Ти до себе його впусти – іди, поки білі крила снігів не зім`яли, доки вони не розтали… Ти, напевно, вже знаєш, як тяжко, коли втрачаєш, коли випускаєш до людей, білого лебедя зі своїх грудей. Ти знаєш, як тяжко його нести, особливо, в ці дні, коли його скубтимуть, коли його схочуть купити, по, як ніколи, дешевій ціні. Іди, доки сніги… 1993 р.

Самоцвіти снігів

*** Білий сніг німий холодний спалахнув самоцвітом завбільшки з іскринку. Мерехтіла метеликом ця іскринка в снігах кольоровими крильцями снів незнайомих світів, мов в холодній і білій пустелі, чиїсь янгол сльозинку зронив. 2002 р.

Різдво Сніг на гіллі, мов крила білі, наче янголи в цьому саду, і заграва трояндами квітне, ми чекаємо першу зорю… Знов волхви йдуть до Вифлеєма, де у яслах, сповитий Ісус, він відкриє нам шлях до спасіння – і по ньому нам вічно іти… І співає засніжніжена стежка, сходить зірка, як Божа сльоза, і радіє весь світ цьому світлу, і Христос нарождається знов, щоби в кожному-кожному серці були радість і вічна Любов… 6.01.2010 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** Білі снігів пожари міріадами іскор горять в колі світла самотнього ліхтра – іскрам цим таки не спізнати вогню пристрасті й любові, і ненависти, до якої всього лише крок, як до цього вікна, за яким твій силует

Не од вражої рани Я, князівський дружинник, стою по коліна в холодній воді. Стою у воді, а напитись не можу, брязкають відра на на стежці, а може мечі. А рана пече, мов сиплеться на неї сіль з чумацького возу. А я стою по коліна в холодній воді, стою у воді, а напитись не можу, бо у річці пере попадя криваву сорочку князя Василька, братами осліпленого.

Самоцвіти снігів Чи не під її церквою співають: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Я не побачу вже сонця та знаю, згинуть, коли з-поміж себе ворогів не шукатимем… Згинуть, і не через століття, як колись згинув я, і не од вражої рани. 1989р.

На могилі отамана* І торкнувся я шаблі устами, щоб не збудити гострий край. Не бійтесь, не в бій з ворогами, та шабля для мене – ручай. Срібний струмок, холод джерельний із замулених, забутих криниць, хоч пам`яті спрагу пустельну не втолиш. Однак блиск зірниць, той холод джерел, той голос: «Все менше чистих джерел на землі і між нами, до яких припадеш ти устами». 1989 р. * Могила найвидатнішого козацького отамана Івана Сірка знаходиться в околицях села Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області, де колись була грізна Чортомлицька Січ

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì Убивця бджоли Він переслідував бджолу, що струною бриніла в його кабінеті. Він боявся, мов кулі, як доносу жала її, а вона ж-ж очманіла теплом, крилами шибки лід била, коли він її папкою інструкцій – по крилах. 1988 р.

*** Піски, мов пси, гонимі вітрами, вони всюдисущі, вони завше з нами. І побачив у полинових туманах, за скіфськими курганами: скінчилась битва, ворон кряче, без вершників блукають коні, і лиш самотній воїн плаче, поклавши голову в долоні – і нікому задзвонити чи свічечку запалити.» 1990 р.

Самоцвіти снігів

У черзі за шашликами Поганяли шашличного чотиринога своєю нетерплячістю. Шампури опускали на червону, вихлясту спину вогню, що пострілював батогами в дровах, а пси повисолоплювали криваві м`яса язиків. А дим шашличний вулицями бродив сірими тінями тварин, що смажилися на шампурах… Поганяли шашличного чотиринога: хто куди – хто у середньовіччя, хто у вік кам`яний, як цей смаглявий довгоносий тип: він так тримав «гваздікі», мов смолоскип, і, здавалось, з нетерплячки підпалить спідницю на молодиці, а то і цю будку, так схожу на хлів, а пси повисолоплювали криваві м`яса язиків. 1990-2004 р.р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** Ніч. Тишу полохає прикута вірність, дзенькає в срібну тарілку місяця ланцюгами, догори дном перекидає – і на будки собачі манна небесна стікає.

*** Чорна чайка у полі, що шукає вона? Древнє, щезнуте море, чи то ворон кружляє, видивляє біду.

*** Золотий нашийник Сонця гінцеві не розірвати, так і мчатиме до заходу і до роси, той гінець в нашийнику сонця.

Самоцвіти снігів

Місячні стежки соломи в місті На автостраді зблиснули соломою фари, ліхтарі, і не встигла вона згоріти, коли я побачив: солому везуть – ні скрипу коліс, окриків, батогів, а вона місячними стежками встеляє слід косарів. Спалахує на дротах, деревах, стінах, а я малий ловлю те солом’яне золото. Відтоді чим більше місячних стежок соломи в місті бачу, тим дорожчою стає ціна солом`яного золота і колючішою стерня, по якій до Матері йду 1988 р.

Сон Червоні ружі з автоматів – рої залізні смерть несуть в криваві квіти на тілах, а маки дикі у житах – уста землі, уста червоні, і колос падає в поклоні від жала гострої коси. Таке життя, так буде вічно? І гинуть крапельки роси. 1998 р.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì *** Білими піднебіннями сміялося тісто жовтошкірих об`їдків, а він ними не давивсь, не гарчав, як раніш, стиснутий зашморгом вічного страху, що хтось сильніший все відбере. Він грівся на клумбі вокзальної площі, де сріблом струн бриніло павутиння, й де листя, мов зорі, в полоні земному тремтіли на вітрі… І видалось, а може, й насправді – на клумбах вокзальних, де квіти пожухлі голівки схиляли, собаки окраєць тепла шукали, чи доброго слова чекали від нас. 1993 р.

Самоцвіти снігів

*** Мчить по алеях в золотій кареті імператриця-осінь на хмільні банкети, обіч акацій сипле мідь, тривожить серце безтурботний сміх, як перший сніг, як ранній сніг. А ввечері осінній дим, немов полин, гірчинкою душі торкнеться, і спиниться карета, й десь за містом,блукаючи побачу, як в небі зрине місяць, як шибки шкло сяйне таємними вогнями, як із карети вийде не цариця – літня пані, і буде когось виглядати – аж поки сніг, поки сніг не замете її доріг, і зрозуміє – треба йти, вже їй від себе не втекти. 2000 р.

Розділ 5

Ñë³äîì Òðîÿíñüêîãî êîíÿ

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Вона Спала Ольвія* сонцем утомлена, долітав шелест хвиль із лиману – лиш вона, лиш вона усамітнена виглядала когось із туману. На агорі** вона з ним зустрілася, він з купцями Мілету приплив, і дивився на неї закохано наче вічність її вже любив… І хоч їй більше тисячінад лиманом спливло стільки літ!. Начеб вчора волосся їй розплітав і хітона стелив. Знову пахне духмяними травами, вітер шепче усе про любов, небо квітне новими загравами, і я кваплюсь до неї знов… 20.07.2011 р. * Ольвія, давньоеллінський мегаполіс, що знаходиться на території Миколаївської області. ** Агора – площа із адміністративними та ринковими спорудами, де відбувалися найвизначніші події.

Слідом Троянського коня

Стріла Наконечник стріли ми сьогодні знайшли, на руїнах фортечного валу, і згадалося враз, як на Ольвію йшли у нестримну навалу. Наконечники стріл – вістря смерті і тьми, скільки їх тут в землі, — скільки?!. Наче з скіфами ми на Ольвію йшли, а тепер шукаєм уламки. Вже нема ворогів на стінах її – лише трави задивлені в небо, а життя і сьогодні, мов вістрям стріли, націлилось в тебе. 17.07.2011

Йшло невидиме військо Ніч оксамитові шовки над нашим табором стелила… На древнє місто йшли полки, сторожа навіть не сурмила. Не вартував ніхто воріт,

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì ні грізних стін ні бастіонів, а військо йшло, як тінь, як тьма і тануло на стінах. Лиш Ольвію щитом черленим із неба місяць захищав, і усіх тих, хто пішов в небо, і Ольвію охороняв. І місту древньому сьогодні вже не потрібна оборона, а лиш любов тих вічно юних, хто був в істфаківських загонах. 28.07.2012 р.

Протоген* В.С. Пікулику Поїхати звідси так інколи хочеться – до землі предків: Мілету, чи до Афін. Адже статків є досить – до кінця днів! Навіть онукам вистачить… Не треба буде платити скіфам хабарів – ні золотом, ні зерном, ворожих облог не боятись. Та приріс до Ольвії серцем, І за щедрість свою став із нею безсмертним.

* Протоген- ольвійский купець, меценат, котрий не раз рятував Ольвію від ворожих спустошень. Василь Пікулик – багаторічний меценат сучасних розкопок.

Слідом Троянського коня

Чому? М. Максимову, ольвійському Гомеру. Серце крає спустошений степ – не ворогами на цей раз, сонце розгнівалося мов, що тут забули про богів, і вівтарі покриті пилом. І я питаю себе знов: чому я в цім степу – чому? Де навіть вигорів полин, й від розпачу лиман зітхає: знесиленої хвилі плин вже колискову не співає у Нижньому затопленому місті, бо так змалів і так змілів. Та ввечері все оживе, й багаття наше запалає, і під гітарний передзвін, пісня прогонить з душі сум, і дасть мені Пегаса крила: побачу я, як скаче скіф з гречанко в сідлі щасливий. І звуки ліри десь на агорі почую я такі щемливі, і Аполлона тінь, і місто на горі з імли віків побачу – і ллється знов вино та кров в жертовники богів, і Геродот йде Ольвією босий, і я немовби з ним шукаю щастя у Щасливій*. *

З грецької мови Ольвія означає щаслива

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì І зрозумію я тоді – чому я тут, чому я тут, бо Одіссей мій батько був, а Ольвія – мама. 18.07.2012 р.

Ольвійський герб Орел на спині у дельфіна, немов ожив на цій старій монеті, й з глибин віків кінноти скіфської озвався тупіт, й завмерло місто у чеканні своєї долі — лиш на гербі орел, здавалося, хотів схопить в кігті дельфіна, й у небо понести — та не під силу його крилам, тож плив за течією із дельфіном — на якому Еллада й Ольвія трималась. І в течії цій розчинялись скіфи, п’ючи грецьке вино, мов кров чужих богів, які помстились їм їм за це.

Слідом Троянського коня

Слідом Троянського коня поема Хто в Ольвії не був, той не знає, що таке щастя, бо неспроста древні елліни називали своє місто Щаслива (гр. мовою Ольвія). Цей твір є продовженням повісті «Сага про Ольвію» в котрій описується історія та будні розкопок древнього міста, на яких вже 45-й рік поспіль трудяться студенти істфаку Луганського педагогічного університету. З року в рік до них приєднуються колишні учасники експедицій, бо не можуть забути міста, якого вже не існує більше тисячі років, і в цьому є щось загадкове. Адже ветерани розкопок в Ольвії навіть забувають свої імена, бо тут їх звуть так, як вони були посвячені під час багаторічних ініціацій на феєричному ритуалі «Команча». Отже, згадаймо основних героїв оповіді: Міністр, Геродотій, Залізний Дід, він же Василь Македонський, Взявший в Руки (вождь «Команчі», писелі (письменники по давньоруськи) Віскаріон та Антон, історик Фенікс Іванович, полковник Александр і водій Олександр та інші. Усіх перераховувати немає сенсу, оскільки й ці герої в ході подій гратимуть різні ролі, навіть богів, щоб бути ближче до Гомерової «Ілліади», бо під час розкопок Віскаріон досліджуватиме версію, що саме територія Ольвії колись була Троєю. 1 Колись ходили ми з варяг у греки, а ще давніш із Африки в Європу і Вавилонську вежу будували, і скрізь можна знайти своє коріння чи рідний слова корінець Наприклад, даг на тюркському наріччі означа гора, по нашому дах є горище, аморе, італійською – любов, теж перегукується з нашим морем, яке ми всі так любим. Так міркував собі Віскаріон, і тут йому Антон телефонує

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

писель вологодський й каже: — Ти знаєш, друже, Ольвія постала на руїнах Трої.— — Ви що соображаєте на трьох, чи може перепарилися в бані?— Віскаріон йому так заперечив. — Та ні, ти сам переконаєшся у цьому, тобі про все розкаже професор від науки Фенікс Іванович Пелід. — Фенікс?— перепитав Віскаріон, — можливо, Фелікс? — Ні, дружіщє, Фенікс, таке у нього чудернацьке ім`я, як він сам, ти матимеш нагоду переконатися у цьому згодом, шкода, що цьогоріч я не поїду на розкопки, але тобі я номер телефона дам Пеліда Фенікса, там і зустрінешся із цим стовпом науки, і в Ольвії переконаєшся, що саме там колись була славетна Троя… Віскаріона роздирали мордасті страсті – куди ж поїхати? Бо дуже цього літа хотів на море в Херсонес, й оскільки море й степ ольвійський його приваблювали дуже, то він не знав куди податися, однак перемогла банальна звичка до сенсацій, а що, як справді про небувале відкриття напише, не те що там якусь статтю на злобу дня – і він вирішує податися на пошуки слідів Троянського коня. 2 Таку можливість забезпечив Василій Македонський, або Залізний Дід, як в Ольвії його ще називали.

Слідом Троянського коня І знову в експедицію – в похід!. Полковник Александр поїхав з ними, який боявся змій: вони не раз скрадались до його намету, мовляв, а їдемо в краї, де острів є неподалік, що називається Зміїним. Віскаріона це не турбувало, бо він боявся Змія, що в пляшці віскі, та в такій глибокій, в минуле літо заховався, аж ледь не утопився, тож спокушав його Зелений дуже сильно, щоби його дістав назад, й таки домігся свого, прийшлося ледве не добратися до дна пятилітрового «бідона», щоб виконати волю Змія… І прибули вони під вечір… Спустилися із кручі над лиманом, крутої дуже, аж перехопило Віскаріону дух вже вдруге, хоч за кермом був справжній профі Олександр. І дуже радо табір їх зустрів, і обіймалися вони, немов брати – в степу ольвійськім рівні всі були, й Віскаріон тут почувався, ніби сват Міністру… А далі у наметі командирськім — вечеря при свічках і факели під час посвяти новачків в ольвіополіти – такі в цей вечір відбулись події. А ще над водами Гіпаніса лиману палахкотіли сильно блискавиці, здавалося, що місяць упаде, й гора ольвійська, як Олімп, у спалахах цих проступала, немов битва богів, як за часів Гомерових, тривала. Та грому не було… Тож Зевс, мабуть, не сердився на тих, хто знов приїхав ворушить тисячолітній спокій, що у землі дрімав…

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

3 А вранці, як сонце золотим щитом постало над лиманом, і ще роса не всохла на траві пожухлій, Віскаріон прокинувся, і встав із свого ложа у наметі, де з ветеранами почесними він спав, немов патрицій, на сітці панцерній, що в цім степу була дорожча за коня, й найбільша зручність для спання. І хоч повітря струмувало свіжим вітром й солоним подихом лиману, і радість розпирала груди, все ж степ його не тішив очі, бо дуже вигорів він цього літа, навіть полин, що ріс колись йому по шию, тепер посох, і жовті життєрадісні свічки коров’яку, згорілі сірники нагадували скрізь. Дві тисячі дванадцятеє літо було немилосердне на цей раз до степу, котрим немов промчався Бурабіста, це лютий, як фашист, загарбник Ольвії останній. Та все ж ольвійський степ не втратив своїх чарів, які вітри немов доносили з Еллади, тож освіжившись у лимані, Віскаріон пішов на гору, де з небуття відкопували місто студенти їхнього загону й науковці. І там йому дали оружіє, лопату – та монотонна праця землекопа не дуже тішила Віскаріона, тож він, шкодуючи студентів, копав із ними та сподівався, що знайде якийсь потрясний артефакт, але викопувалися більше черепки, й Віскаріону стало зрозуміло, що подвига йому сьогодні не здійснити, та все ж копав, як всі,

Слідом Троянського коня і курява, мов дим, стелилась над лиманом, і з дріб’язку кераміки складали на землі свої припущеня про той предмет чи інший науковці, століття мов складаючи докупи. Однак Віскаріону мріялось не про такі малі здобутки, а про великі для науки відкриття. Тож як закінчились розкопки, як завше о дванадцятій годині, він Феніксові зателефонував, який дрімав десь у наметі, й вони зустрілись по обіді. Фенікс мав вигляд самобутній: посріблена професорська борідка, великі очі, ніби у сови, й широкі брови, наче крила, і саркастична усмішка – така, мабуть, була в Сократа – блукала поміж вусами, як невгамовний вуж. І радо обнялись вони, немов були знайомі ще за часів Троянської війни. 4 А незадовго вдвох пішли шукати сліди Троянського коня, оскільки за припущенням Пеліда, та інших обігрітих наукою світил, колись тут була Троя, й жили Паріс, Єлена і сяючий шоломом Гектор мужній воїн… — Так от, мій юний друже, що ж відкопав насправді Шліман на Гіссарлик-горі, котра в турецьких землях, науці невідомо, бо справжня Троя, якщо йти за Гомером, за описом приміщень і споруд у кілька разів більша за пагорб Гіссарлик, де знайдено багато решток зерна й бобів, і посуду для нього.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Можливо, що на цьому пагорбі античний елеватор був, але не Троя, та й Шліману, який займався фальшуванням артефактів для слави лиш була потрібна Троя, котру він мріяв відкопати ще з дитинства, а за життя з нього не раз сміялись науковці. А як ти дивишся на це, коли Гомер про землю Трої пише: «Пухкий, тричі зораний пар, по якім землероби яремних гонять волів… Нива, хоча й золота, чорніється позаду орачів» Тобто він про троянські чорноземи пише, а не за бідний гіссарлицький грунт. Та й за Гомером Троя на пагоробах кількох була, а Гіссарлик одного має лиш горба, а в Ольвії їх кілька. А як тобі, наприклад, назва Парутина села, чи не від Париса, який Єлену викрав ця назва народилась. Центральними у Трої були ворота Скейські, Можливо, названі так через те, що пагорби у Ольвії скелясті, якраз біля Партутина села ворота ці були, і ними проїжджав Пріам до балки дивитися на битву Паріса з Менелаєм. Якби ж знайти ворота Скейські, що були поблизу від Парутина села, то жодних сумнівів, що Ольвія постала на руїнах Трої, ні в кого б не було. Почувши ці слова, в Віскаріона загорілись очі смолоскипом, і він пожалкував, що не узяв лопати: — Так от копать де треба, поближче до села, а наші експедиції заглиблюються в протилежний бік, де римськії стояли гарнізони. — О друже мій, якби було усе так просто, хоча й копають тут десятки років, а й досі навіть сходів не знайшли, що

Слідом Троянського коня сполучали Верхнє місто з Нижнім, що на лиманськім дні відпочиває. Тим часом Фенікс Іванович з Віскаріоном до самого вже підійшли Парутина села, й Віскаріон зрадів, побачивши корову, адже саме ряба корова, за Гомером і визначила розташування Трої, коли її засновникові Ілу після змагань звитяжних дали в презент, промовивши, де спиниться рогата, там і постане Троя. У мить наступну кінь Троянський, немов наїхав на Віскаріона, аж він уголос запитав: — Де міг стояти коняка цей підступний? — В кафе «Ольвіопліт», мій юний друже, — відказав Пелід, — туди такі приходять лошаді, що Аполлона можуть підробити. Пішли, замочимо знайомство… Кафе було це дуже симпатичне, зали з диванами подобалися Віскаріону дуже, де по обіді з патриціями Луганських експедицій він дрімав не раз, а ще на вулиці альтанка пречудова там була з уламками в стіні од посуду й жертовників ольвійських, в котрих сама історія завмерла. В альтанці часто засідали аси й полуаси, за назвою монет ольвійських так називав Віскаріон тих археологів, яких прозвали чорними… Але наразі цих піратів не було. Тож Віскаріон із Феніксом на увесь зал розсілись вдвох, і довго не стихала їх розмова мила, й вино ольвійське в келихах, мов кров богів яріло – і несподівано в Віскаріона оселилась Муза, він ледь не став співати, як сліпий Гомер, про те, що це не землі Ольвії, а Трої, так добре хлопці замочили зустріч. А по дорозі, як до табору ішли, Віскаріон відчув, мов в нього вже вселився Аполлон, й він ставав, на місце де колись були колони у позі бога та прохав Пеліда, щоб той його

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

таким увічнював на камеру фотографічну. І саме в позі Аполлона, все ж не нагого зовсім застав його Нікіта, або як в таборі його ще називали Нікітос, тож він відвіз двох писелів Пеліда Фенікса й Віскаріона в табір на колісниці батька, за що вони йому доземними поклонами подякували вдвох. 5 Прибувши в табір, Віскаріон заліз в намет, котрий надибав першим по дорозі, і солодко заснув і снилася йому війна Троянська, й битва богів, і наче сам Гомер йому оповідав про неї: «…Так наступали боги на богів. Ахілл же тим часом В натовп людський поривався, щоб стрінути десь Пріаміда Гектора, кров’ю якого всіх більше він прагнув наситить Войовника щитоносного, лютого бога Арея. Феб-Аполлон, що на бій підбиває, направив Енея Проти Пеліда, могутньої сили йому надихнувши. Голосом схожий він став з Лікаоном, Пріамовим сином…» А Віскаріон відчув себе Парісом, коли Ахілл від помсти п’яний страшнішим був від Громовержця, тоді Паріс його в п’яту поцілив, стрілою, спрямованою Аполлоном… А як Троянський кінь заїхав за ворота, котрого вигадав на горе Одіссей, з якого вийшли воїни й нещадну учинили січу. Віскаріон прокинувся від жаху, подумавши: «Хто ж із дівчат у таборі похожий на Єлену, за яку пролито ріки крові й війна Троянська десять років клекотіла?» Та несподівано почув як десь баран озвався, й Міністра голос, мовляв, ось вам від мене подарунок — Та в нас тут і своїх хватає баранів! — на увесь табір з сміхом прокричав хтось. — Невже мене хтось має на увазі? —

Слідом Троянського коня подумав, червоніючи Віскаріон, — а хай йому тоді Троянський кінь товариш!», — й на четвереньках виліз із намету, а потім став на ноги, й згадавши, як недавно Аполлоном був пішов до командирського намету, а там луганські ветерани за Александра говорили, як в нього дух Геракла уселився, і він показував військову доблесть, і навіть на воді лиману сидів, мов йог — і йо-майо!. таку зчинив тривогу, що на горі, де йшли розкопки, подумали казна про що… — А от і Аполлон прийшов, — озвавсь Залізний Дід, — побачивши Віскаріона, — ну шо, проспався? — Ага, — сказав Віскаріон, радіючи, яку сенсацію сьогодні відкопав і, думаючи, на якій тарелі патриціям її піднести, та згадав, що завтра має приїхати доцент один із Києва Троян Микола, який за свідченням Пеліда залізні має аргументи про те, що Ольвія постала на руїнах Трої. Це ж треба, в Віскаріона, коли він мешкав ще у місті Бористені (Дніпропетровську), теж був знайомий з прізвищем Троян, та й не одного Трояна він знав у цьому місті — саме життя, немов сліди Троянські лишало в прізвищах людей… 6 А ввечері, як і годиться, біля багаття всі зібрались, і полум’яні там пісні лунали під гітари, і в вечір цей Гомер Ольвійський був Максимов Михаїл, який співав на біс пісень багато, про скіфів особливо: «Солнце вскарабкалось в зенит, Орел над гладью вод парит, Едва доносит суховей глухое ржание коней. На узких тропах дремлет пыль, Не шелохнет в степи ковыль.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

От зноя – глух, от жажды – слеп, Налево – степь, направо – степь, Повсюду – степь!. Припев: Я верю в миф, мой предок – скиф, Мой острый меч – гитары гриф, А песни – стрелы. Но пуст колчан не обнят стан, Не випит зелья полный чан, Увы, враги все целы… Уходит струг, а в струге друг, А я опять на новый круг, Родня сказала: «Недосуг, Семью вот так оставить. Вдруг.» А струг уходит за моря, Я пыль топчу (и видно зря) Давно нехоженых дорог, Мне стал не мил родной чертог, Родной чертог… И чашу медную вина Нальет заморская княжна; И ночь июльскую без сна Отдаст заморская княжна. Чужую жизнь, чужую речь Прервет не мой, а друга меч И губы жадные в вине, Все выпьет он. Все то не мне, Все то не мне… Пусть не по возрасту каприз Уйти в моря под легкий бриз, Пусть не нестись мне по морям, Шальной волной то вверх, то вниз. Но спросят предки из могил: «Ты по законам предков жил? И чьим молился ты богам, Неужто греческим, как Скил?»

Слідом Троянського коня Как хитрый Скил?!. Припев: Я чту своих, мой предок – скиф, Мой острый меч – гитары гриф, А песни – стрелы. Но пуст колчан, не обнят стан, Не выпит зелья полный чан, Увы, враги все целы… Після багаття на пізній трапезі всіх пригощали царським пловом від Міністра, і над лиманом знов пісні літали, наче птиці, не обійшлось без бубна і гармошки. На другий вечір вже була «Команча», хоч в Ольвії ніколи індіанці не жили, зате хтось видумав таке веселе шоу, де є змагання й жарти з посвятою у плем’я та присвоєнням імен, де так колись Віскаріона поіменували, коли Зелений Змій ледь не втопився в пляшці віскі, а він його із звідти діставав… Прибувши пізно уночі під кручу, коли всі ігри на «Команчі» вже були в «зеніті», Віскаріон не вздрів «шаманів» в ямах й ледь не пройшовсь по них, мов слон індійський, від чого бідолашні закричали, аж він змінив свій курс й присів під кручею тихенько, де йшли змагання, і відбувалося лопат метання замість списів, та в інших першостях боролися студенти. П’янкий ольвійський вітер знов воскрешав богів, і битву Гектора з Ахіллом на війні Троянській, і знов Гомер, немов розповідав Віскаріону таку картину бою: «Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор, Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши, В землю уп’явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу… І от він з піхов загострений вихопив меч свій,

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди, Зщуливсь і кинувся, наче орел той високолетний, Що на рівнину раптово із темної падає хмари Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, – Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій. Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили, Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим…» Та на «Команчі» бої веселі йшли, й до третіх півнів звучали гітари, й хоч круча від табору була неблизькою, і стежка стрімкою під небом ольвійським, і дехто на стежці згубив окуляри – щасливо усі повернулись в Щасливу… 7 На другий день Віскаріон від радості вже знову шаленів, коли ішов на зустріч з Феніксом Пелідом, який мав познайомити його з доцентом Трояном… Біля теменосу вони зустрілись, де храми і боги колись стояли, вони ж у трьох вели розмову й міркували, як на руїнах Трої Ольвія постала. Троян Микола навіть цитував Слово про Ігорів похід, де згадується за тропу Троянню й землю Трояна». Мовляв, що невідомий автор «Слова…» писав про цеє неспроста, бо предки наші так називали бога Трояна, сказав доцент на прізвище Троян, чим дуже запалив Віскаріонову уяву, неначе перед ним стояв онук самого божества, велителя землі, повітря й підземелля – три у одному бога. Може, й Тризуб утіленням його є культу?. Тож, дорогі колеги, — продовжував доцент Троян, — у «Слові…» згадуються Трояні землі, де проживали поляни-укри, древляни, та роксолани на середньому Дніпрі, три племені

Слідом Троянського коня найбільші. А раз були землі Трояні, то ще давніше мало бути місто Троя, котрим є Ольвія. Адже на Гіссарлику не знайдено храмів, яких уТрої-Ольвії багато. До речі, свого часу три Ольвії було: в Памфілії й Віфінії, на острові Сардинія також. — Чи можемо ми з вами сумніватись на чиїх землях стоїмо? — доцент Троян урочисто промовив. І це було настільки символічно, що Вісакріон з Пелідом закричали: «Аве Троя!!!»

Розділ 6

Ó ïîëîí³ òðüîõ ìàâîê фрески

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

По Києву — босоніж Серед київських гір, овіяних легендами й таємницями, як от Лиса гора, а взагалі з такою назвою в столиці зустрічається аж сім пагорбів, є світле узвишшя — гора Дитинка. Стежку до неї треба шукати біля пам’ятника Святослава. А ще цю гору називають Киїнкою, або Киянкою, Клинцем, бо вона є відрогом Старокиївської гори, на якій починався Київ. Саме тут можна походити босоніж по траві, незважаючи що знаходишся в центрі столиці, а ще постояти на трьох бетонних колах знаку ОМ, який символізує звук, втілений в образі. А створений він сучасними художниками. З висоти пташиного польоту цей символ може видатися колесом, фундаментом круглого храму, сонячним знаком. Гора Дитинка, котра знаходиться посеред двох урочищ Гончарі та Кожум’яки, за твердженням фахівців, є астрологічним центром Києва. Від її вершини на всі боки розходиться 12 рівних секторів по 30 градусів, кожен з яких відповідає певному знаку Зодіаку у встановленій черговості. Причому, межа знаків Стрільця і Козерога за астрологічними правилами — на північ, межа Риб і Овна — на схід, Близнюків і Раків — на південь. Буваючи на горі, не раз себе запитував: чому вона має так дивну назву — Дитинка. З чим це пов’язано? Можливо, з світлими дитячими відчуттями, які вона дарує, бо на цій горі наче відкрито вікно до гармонії Всесвіту. І, можливо, саме через це на її вершині не ростуть дерева, зате — дуже густа трава, а ще багато полину, що пахне духом давнини. З маківки Дитинки милують око древні краєвиди Києва, де Царицею возноситься Андріївська церква, а стежки золотими струмками стікають з древніх пагорбів, нагадуючи про князя Кия і пагорби мого дитинства, що теж світилися сонячною глиною. Пригадується, як ми з тобою, спускаючись крутосхилами, знаходили незаймані місця в гущавині дерев, де небо було з долоньку, й де ми почувалися, немов у раю. Як тут велично й радісно, світлом повниться серце і виростають крила. Однак душу тривожать бетонні циклопи, що звідусіль наступають на цю святу древність і ціляться гостроверхими піками на дахах в саме серце Києва.

У полоні трьох мавок

Помста древнього жертовника (в краю таврів) З мене завжди дивуються знайомі: чому я так люблю збирати камінці, однак відомий вислів «час збирати каміння» немає відношення до мого захоплення, бо воно на якомусь підсвідомому рівні. Я можу зрадіти знайденому на лісовій чи польовій дорозі якомусь сланцевому мінералу, й дивлячись на нього, припускати: скільки йому мільйонів літ. Або ж підібрати нікому не потрібний рожевий чи сірий шматок граніту й покласти на клумбі, щоб нагадував гірську скелю. А до морських камінців в мене любов особлива. І вдома у мене є такі, що нагадують магічні амулети, як от камінці зеленої яшми, котру збираю на пляжі в Коктебелі, де трапляються й маленькі уламки сердоліків. А от на узбережжі Караул-оби, в бухті Веселій, (12 кілометрах на захід від Судака), знаходив камінці навіть у вигляді людських черепів, а то й в подобі стопи, інколи таких великих розмірів, наче то були скам’янілі сліди велетнів. А втім, читаючи про історію цього краю, я знав, що тут жили незвичайні люди-таври. І гірський масив Караул- оби був їхньою природною фортецею, коли вони боролися проти греко-римської окупації. Природа тут наче сама подбала, щоб корінний народ, який населяв півострів з давніх-давен, зміг себе захистити на цій горі, до вершин котрої такі небезпечні стежки над прірвами — аж паморочиться голова, один необережний крок — і ти вже здобич птахів… Сьогоднішнього ранку збираюся втретє піти стежками древніх таврів до самої вершини Караул-оби, і вже вкотре намагаюся знайти найкращі слова для змалювання цього краю, про який писав в есеї «У пошуках раю». Однак сьогодні зрозумів, що відкрилася нова тема, бо дізнався від місцевих, що там є жертовник, де можна себе відчути напівбогом. Та мене застерегли: самому туди ходити не варто, але кого з собою взяти за компанію серед незнайомих людей? Втішаю себе, що коли знайомився з Караул-обою вперше, не знав навіть де починається стежка до неї, і хоч ледь не заплатив за це життям, але за пережитий страх отримав не зрівняно більше — світлі почуття, що тішать мене й до сьогодні. Мабуть, ця гора полюбила мене, бо відчуваю до неї якісь незбагнені й радісні почуття, зауважуючи, що неспроста саме тут є долина Раю та Пекла,

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Адамове ложе. Постоявши на древніх стінах фортеці «Афінеон», що знаходиться біля пансіонату «Маріаніда», де поселився, втішаюся тим, що рідко хто був у фортеці, котрій понад дві тисячі років! Учені припускають, що твердиня охороняла один із портів Боспорського царства. Але зараз ніщо про це не говорить, й від фортеці лишилися самі стіни, подекуди завтовшки до трьох метрів! А ще тут, на 70-и метровій висоті, перехопить дух урвище, і синє море внизу видасться небом, що спустилося на землю. Подивують море і гори, реліктові ялівці, що пахнуть раєм! А от за стінами фортеці складки крутих схилів, вкриті сланцевою породою вуглистого кольору, завжди навіюють відчуття, наче знаходжуся на фантастичному териконі, де колись була шахта, в котрій добували щось дуже цінне. Перед походом до вершини Караул-оби спускаюся на набережну, хочу поснідати та поласувати популярним у цьому сезоні «Мохіто», котрий тут готували з м’яти й лимона, заливаючи «Спрайтом», додаючи кубики льоду та сорокаградусні напої. У кафешці зустрічаюся з двома веселими молодиками, один з яких просить, щоб йому в «Мохіто» влили більше горілки, ніж «Спрайту», інший його відмовляє, мовляв, хочеш, щоб знову покусала собака, а той, посміхаючись, показує усім, де його тяпнув пес — за ніс! — «Це ж як треба було так набратися! Мабуть, лазив на четвереньках й чіплявся до собаки, що вона гризнула його саме за нюхало» — подумки посміхаюсь, думаючи, що з такими в гори не ходять. Після сніданку й коктейлю ніжусь в морі, й не обсихаючи, йду узбережжям, дивуючись пляжній творчості відпочивальників, котрих тут небагато — це ще одна перевага Веселівської бухти. Ось бачу коника, виліпленого з піску в лежачій позі, наче він теж засмагав разом з усіма, а ще, викладену з каміння споруду, схожу до храму, який про себе називаю «собором каміння». Несподівано за великий, мов черп циклопа камінь, спікається хлопчак, і розпластується прямо переді мною, а тоді рвучко встає й витрає з коліна кров. На мить спиняюся, думаючи, погана прикмета, адже йду в гори, де багато стежок над прірвами, й чомусь згадуються легенди про жорстокість таврів, людські жертвоприношення, хоча вони були характерні для цих часів — та й еллінам жорстокості не позичати. В наступну мить, глянувши, як хлопець безтурботно бігав берегом, бадьоро прискорюю кроки.

У полоні трьох мавок І от я на початку гірської стежки, її стережуть з касовим апаратом дядьки-контролери заказника Караул-оби, наче акцентуючи вашу увагу на походженні назви Караул-оби, що в перекладі означає Сторожова гора. Мимовільно згадую, як Остап Бендер брав оплату за вхід в ущелину Кавказьких гір, історія повторюється, але на державному рівні. Отримавши за тридцять гривень квиток, радісно йду стежкою, милуючись, скелею «Топор», на вершині котрої чорніє скелет засохлої сосни, як нагадування про спекотне літо 2012 року, що вгамувалося аж у другій половині серпня. Йдучи гірською стежкою, яка все вище здіймалася в гори тішуся живучістю ялівців, товсті стовбури котрих свідчили, що їм не одна сотня років, й про те, що дерева на своєму віку бачили й не таке. Та найбільше захоплюсь ялівцями, котрі росли над урвищами — прямо з каміння йшло їх коріння. Це ж яка життєдайна сила! Адже в кам`янистому грунті мало вологи, а вони, мов Божою росою живуть. Воістину райські дерева, а які неземні пахощі від них йдуть!. Усе ближче підходжу до вершини Караул-оби, що була за неприступними скелями, й новачок тут може подумати лиш прпо одне, що до цих вершин зможуть дістатися хіба що птахи. Але знаю: для досвідченого туриста й скелі розступаються. І от проходжу Райські ворота, як називають прохід між двома скелями, знаючи, що за ними буде долина Пекла, а не Раю. Тут скелі, ніби самі наступають на кожного, хто до них наблизиться, лякаючи бездоннями й вузькими щілинами, звідки віє могильним холодом, а ще завислими в тріщинах між скелями каменюками, здається, от-от і вони полетять додолу й почнеться землетрус — неспроста це місце називають долиною Пекла. Але напроти скель заспокоює затишне плато, створене природою для оглядин чарівного гірського довкілля над морем. Звідси видно Царський пляж, бухта в котрому, немов магічне голубе дзеркальце, в котре хоче заглянути мис Капчик, схожий на голову Дракона, а ще видно гору Сокіл, що пірамідою вростає в небо. Звідси недалеко в долину Раю, де прихована стежка до самої вершини Караул оби, де начеб був головний жертовник таврів. Через що стежка здається прихованою й досі. Але щоб до неї порапити треба не побоятися полізти вгору по Мавпячій драбині, утвореній природою з коренів ялівців. На ній дійсно відчуваєш себе мавпою, але мені не «стрьомно» карабкатися, бо я тут не вперше. І от переді мною, наче в кам’яній чаші скель, долина Раю, де зеленіє ялівце-

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

вий гай, колись тут було поселення таврів, вчені знайшли навіть залишки водогону — у горах було джерело прісної води. Його, за легендою, таври засипали, коли покидали долину Раю. Іду кам’янистою стежкою що петляє між ялівців вгору, де знаходиться сама вершина Караул-оби, й де були таврійські жертовники і сховища, й можливо жила їхня знать. Чим вище, тим ялівців меншає, натомість все частіше зустрічаються фісташкові дерева, теж з кам’яною волею до життя: коренева система сягає до 15 метрів в глибину і 40 — в ширину ! І от виходжу до місця, де виступ у скелі нагадує кам’яний трон— почуваюся королем, який ніколи не знав війни, а жив тільки світлими почуттями. Йду далі й дивуюся, як скеля роззявила рота маленькою печеркою — її отвір нагадує літеру О. Цікаво, чи переховували в ній щось таври? А в тім, хоч і досі живі легенди, що таври в цих горах ховали скарби, однак в їхніх дольменах (кам’яних могильних ящиках) знаходять здебільшого скляні буси. Отже, таври не тремтіли над золотом, як скіфи. А здобувати вони його могли під час нападів на грецькі чи римські кораблі, а ще вони добре почувалися на конях і не цуралися землеробства. Цілком логічно, що в багатьох українських козаків далекими предками були таври… Згодом виходжу на своєрідну галявину казок, тут засохлі ялівці нагадують подоби різних істот — і рогатого дідька й крокодила, а в тім уява кожного намалює свій образ. Невдовзі вирішую зайти в Адамове ложе, ущелину, повиту плющем, до нього зі східного боку ведуть древні таврійські сходи, вирубані в скелі. В Адамовому ложі зустрічаюся з екскурсантами, симпатична жіночка каже: «В етам ущельї таври гулєвалі…», їхній провідник заперечує, й дивується, що йду на вершину сам, мовляв, це ж гори, не дай Бог щось трапиться, хто допоможе? Але таки йду, і невдовзі милуюся самою вершиною Караул-оби, що нагадувала кам’яний купол, а що як і справді тут був жертовник богині Діві, якій поклонялися таври. Є припущення, що греки пізніше запозичили цей культ, втіливши в Артеміді. Зважуюсь туди піднятися, згадуючи слова, що там можна себе відчути напівбогом. І ось збулося бажання — я стою на самій маківці Караул-оби, до неба, здається, можна дістати рукою, відчуваю себе центром всесвіту, від захоплення кричу: «Агов!!! І мій голос відлунює далеко в горах, й зі мною на скелях наче перегукуються таври. Мабуть, вони були моїми предками.

У полоні трьох мавок А в тім, ці незабутні, якісь первісні почуття радості, тепер завжди зі мною, до них я завше повертаюся, коли сумно. А от тоді, як покидав вершину, раптом стало лячно, бо вниз сходити завжди важче, навіть затремтіли ноги й закралася думка: і чого було туди лізти? А потім зі мною трапилося щось непередбачуване: я повністю дезорієнтувався, й довго не міг знайти потрібну стежку: куди не зайду — скрізь прірви, а ще навіювала страх велика суха сосна, котру бачив повсюди, куди не поверну. Мертва й сіра сосна здавалася кам’яною, як ці скелі. Несподівано сонце зайшло за хмари, змінився колір довкілля, й те, що колись було віддаленим, тепер наблизилося, мені навіть видалося, що я неподалік Царського пляжу, й подумалося: «Хоч туди дойду, а там до Судака недалеко, але ж не знав там жодної стежки… Мабуть, це була помста древнього жертовника, не треба було непокоїти кам’яний купол гори»,— бідкався, шукаючи стежку. І нарешті почув людські голоси, яким зрадів, як Робінзон, дізнавшись, як пройти до Веселого, і дуже здивувався, що був неподалік потрібної стежки, що тоді видалася золотою. 18.08.2012 р. (с. Веселе, заказник Караул-Оба)

Керносівський ідол (музейна феєрія) У цей день на трамваї можна було доїхати до Гімалаїв, якщо вийти біля історичного музею. Саме тут експонувались полотна Реріха з краєвидами цих гір. Вершини, власне, не стільки гірські, як творчі, вразили й Керносівського ідола. Він потайки, вночі, ходив на екскурсію і, мов кам`яний гість, блукав по мальованих горах. І хоч йому п’ять тисяч років, й, здавалося, все уже бачив, а от рерихнувся на старості… Кам`яного дідугана назвали Керносівським не тому що він курносий — носа у нього взагалі немає, його нарекли так за назвою дніпропетровського села Керносівки, біля котрого і знайшли, причому, не археологи. На території вівцеферми копали яму, не сподіваючись, що ковшем бульдозера зачеплять за вічність, за історію цивілізації, яка жила в Придніпров`ї та пішла у світ, розчинившись в історії, залишивши після себе єдиного свідка, ідола.

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Вас мабуть цікавить який він? Якщо кількома словами — чотирикутний стовп — весь у «татуюванні», наче матьорий рецидивіст. На спині — дерево, точніше стовбур і крона у вигляді карбованих паличок. Ця кам`яна крона — своєрідний образ земного буття й вічності душі. А ще під цим деревом на ідоловій спині — відбитки людських слідів, наче залишені в спадок, щоб не забували ставати навколішки передТворцем і творити молитву. А на ідоловій спині вибиті квадратні заглибини — символи могильних ям, наче нагадування, що не слід забувати про смерть… Ідол також добре озброєний, на грудях карбовані знаряддя для захисту й праці. Карбовані знаки на божестві за припущенням істориків свідчать про те, що її залишили племена, які мали причетність до створення «Ригвед». І цілком вірогідно, що один із коренів арійсько-індійських «Ригвед» колись мав придніпровське походження, як в сиву давнину народи століттями переходили з одних земель в інші, й не було ніяких кордонів, а люди вміли розмовляти мовою каменя, залишаючи на ньому свої «письмена». Тому й не дивно, що до кам`яних знаків на Керносівському ідолі так небайдужі європейці й індуси, знаходячи в цих символах щось своє. Тож ідол часто їздить по «заграницях», бував на багатьох закордонних виставках і мав намір залишитися на ПМЖ, бо там дуже шанують історію, через що немає бідності навіть у музеях. «А в нас про історію згадують лише на шкільних уроках, й неспроста народилось прислів’я: «Бідні, як церковні миші», але музейні ще бідніші!.— бідкається ідол,— навіть єгипетська мумія не витримала й «госпіталізувалась» у запасні фонди. Знав би губернатор Фабр* яка доля спіткає його артефакт…» Отже, не виходило ідолові залишитися на чужині. На мав на кого покинути скіфських бабів коло музею в Січеславі (Дніпропетровськ), адже тільки він може зігріти їх бідолашних. Буває, наламає із дерева у себе на спині гілок та й гріється з ними. —«Мені то добре, бо ж у залі стою, а баби під музеєм стовбичать, як сироти. Хоча б спорудили якийсь дах над їхніми головами, але зась… Думають, чорт їх не візьме, стояли ж століття, і ще постоять. Та повітря дніпропетровське заводськими ди* Фабр — катеринославський губернатор, який придбав для музею мумію та інші старожитності.

У полоні трьох мавок мами й камінь точить. Екологія… Ангідрид їхню душу… хімічну. Ех, якби моя бабуся встали, але ж один, «савсем адын». — Журився ідол, і спересердя як вдарив в проспект Карла Маркса мотигою — з Леніна картуз злетів на п`єдестал. Подайте люди добрі, але на всіх не вистачає марксового капіталу. Всі пішли на ринок. Стоять. Люди. Заводи… Посердився ідол та й пошкандибав у музейну залу. А там у нього, як в дурдомі. Готський бог у подобі бугая уявив себе Зевсом, і як почав метати громи!!! аж в шестисотого, даруйте, шерстистого бізона відпали роги, а мамонт заскрипів сорокатисячолітніми бивнями й розбудив покійника з Василівського поховання, якому дванадцять тисяч років! Але він побоявся встати, щоб не розсипатися, бо похований у скорченому вигляді. Так 12 тисяч років тому, себто в ембріонній позі дитини, ховали в нас покійників, бо вірили, що саме в такий спосіб після смерті душа буде не розділена з тілом. Господи, дванадцять тисяч років тому люди піклувалися про душу, а ми все більше переймаємося тілом і не цікавимося історією своєї країни, через яку проходили стежки найдавніших цивілізацій. Інколи так бідкається Керносівський ідол і шкодує, що не може говорити, а то б на увесь світ закричав, хто не пам’ятає минулого, той не матиме гідного майбутнього. Замість епілогу Усі «персонажі» — реальні експонати Дніпропетровського музею імені Дмитра Яворницького. Оповідь, звичайно, вигадана. Кажуть, недавно в Керносівського ідола виявили екстрасенсорні здібності, він випромінює цілющу енергію. Отже, крапку в цій історії ставити передчасно. 2000 р.

У полоні трьох мавок 1 Цього ранку ліс, як ніколи, був сповнений дивом… Від ніжності цвіту завмирали дикі груші, раніше Олесь не помічав, що їх так багато, але ще більше дивувався черемусі, з якою, здавалося, хотіли обійнятися всі дерева. Мов це і не черемухи були, а мавки в білих весільних платтях, від яких віяло чарами пахощів так, що все навколо хмеліло, особливо птахи, які збуджено співали серенади про любов — і тулилася гілка до гілки…

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Олесь настільки захопився цією феєрією, що й не знав куди йшов, наче очманів від черемухового дурману. Несподівано біля нього озвалася зозуля, і вперше в житті він побачив зблизька цю сизокрилу птаху, яка пророчить тривалість віку, й почув як десь близько закувала ще одна. — «Ого! Такого ще не було, щоб дві одразу!.» — Та наступна мить вражає ще більше, бо над самою головою пролітають дві зозулі, й він захоплено милується їхніми сріблястими крилами, дякуючи за приємну несподіванку. І от зозулі розчиняються в лісових нетрях, однак він чує їх голоси та йде на них, мов заворожений, ніби стежками безсмертя, бо вже й збився з ліку скільки років йому накували. Невдовзі Олесь виходить на незнайому галявину, котру обступили віковічні сосни, поміж них проглядаються темні кольчуги дубів, а посередині квітує розлога груша, але її аромат забиває дух черемухи, що біліє звідусіль, наче туман. І несподівано з цього черемухового туману вийшли три дівчини… Олесь розгубився: можливо, це намаралося від черемухового цвіту, однак дівчата йшли в його бік, одна краще другої, він довго не міг збагнути, котра з них найгарніша. Одна була світлокоса, очі, мов сині озера, в іншої була така мила посмішка на устах, від якої не можна було відвести погляду, третя дівчина вражала осіннім кольором волосся… — Ну то що, вподобав котрусь із нас? — несподівано запитали дівчата, ставши неподалік. Від здивування він ледь не проковтнув язик, бо не міг визначити найкращої. — Ми так і знали, ти, як усі мужики, млієш за кожною красунею й ніяк не можеш спинитися на своєму виборі, — засміялися дівчата, а тоді всі троє поглянули на Олеся, й він утратив свідомість… 2 Прокинувся на знайомій галявині, але груша вже не цвіла, а рясніла золотими плодами, такими ж округлими, як жіночі принади. Олесеві згадалося, що в дитинстві він дуже любив казку про золоті груші, які стерегли троє братів — невже дитячі вподобання стали реальністю? І він встав зі свого ложа, встеленого пахучими травами, щоб спробувати ці золоті груші на смак, бо ще з дитинства мріяв про це.Та тільки підійшов до груші — несподівано вийшли троє дівчат.

У полоні трьох мавок — А він нічого, — сказала темнокоса красуня, відразу пішов до груші, але ти їх, Олесь, не чіпай, бо навік залишишся з нами… Вінбув здивований, що дівчата знали його ім`я… Але що означало: «Навік залишишся з нами», невже потрапив у полон, чи це йому сниться?» — І він щипає себе за руку. — Та сниться, це тобі, сниться, ти ж хотів побачити мавку, от тепер і зустрівся одразу з трьома, — сміються дівчата, — однак Олесь відчуває реальний біль, й не може збагнути що з ним коїться… — Давай знайомитися, козаче, — каже дівчина з волоссям, як осінь і першою кладе в його долоню, таку ніжну руку, що він знову ледь не втратив свідомість, — Ія… — яке дивне ім’я тільки й встиг подумати, як підійшла світлокоса дівчина й проказала: — Лада, — і так глянула на Олеся, її очі були, мов глибоке вечірнє небо, в якому от-от і засяюють зірки, — аж він подумав, мабуть, вона найгарніша з усіх трьох мавок… Та в наступну мить до самої глибини, куди й він боявся зазирати, пройняла карими очима темнокоса Тая, і він завагався знову, котра з них найкраща, а дівчата лише посміхалися. — Але ти маєш вподобати тільки одну з нас, інакше будеш в нашому полоні завжди. — сказала Тая. — З такими дівчатами хоч до кінця віку,— відповів весело. — Ні, лише з одною, — наголошує золотокоса Ія, — сьогодні ти будеш з Таєю, але перед тим маєш наловити риби, тільки зважай, там багато русалок, ти можеш їх розглядати, та не дивися в очі, бо пропадеш! І дівчата, давши зелені сіті, показали стежку до озера. 3 Сашка завжди вабили лісові озера, бо не кожен ліс має такі магічні дзеркала, в котрих причепурюється небо й живуть русалки. Нарешті з душі спав важкий камінь, і він знову став самим собою, особливо зігрівала думка про ніч із Таєю, а ще міркував, яку з дівчат обрав би сам, однак знову вагався, бо однаково подобалися брюнетки й білявки, та й фарбовані «каштанки», і все ж, з якою б не був, все одно потім зустрічав ще кращу й жаданнішу. Мабуть, так чоловіків влаштувала природа — перебувати в постійному захопленні чарівною половиною… І от поміж

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

дерев несподівано зблиснуло водяне дзеркало, а в ньому — хмари. Згодом Олесь роздягається на зеленому березі й з сітями заходить у воду. На диво його проймають ті ж самі почуття, як в дитинстві, коли цілий тиждень плів із дроту спеціального кошика, щоб ловити коло берега рибу, витоптуючи з очерету. Наразі мав ловити сітями, котрі називають кловнею. І згодом затріпотіли хвостиками впіймані золоті карасики й завмерла щука, прикинувшись неживою, він бере її першою, подивувавшись:«Це ж треба, знову піймав ту саму рибу, як тоді, в дитинстві, коли прийшов до ставка зі своїм власноруч сплетеним кошиком. У наступну мить щось голосно сплеснуло на воді, наче на поверхню зринув велетенський сом. Олесь злякано озирнувся й побачив русалок, які пливли до нього, й наче магнітом притягували до себе. Але він знав — їм не можна дивитися в очі… Однак не міг стриматися, щоб не поглянути на них, але, в останню мить, перед його очима з’явилася темнокоса мавка Тая, і він таки знайшов сили, щоб відвернути погляд від русалок, і саме тоді з сітки вислизнула впіймана риба, й на весь ліс засміялися русалки, і той сміх холодним лоскотом пройшовся тілом, і наче хтось поруч прошепотів: «Русалки можуть залоскотати й сміхом». — І Сашко стрімголов вискочив з води й побіг лісовою стежкою увесь час стримуючи себе, щоб не озирнутися та думаючи, що скажуть дівчата, коли побачать його без риби. 4 — А ти молодець, — сказала Тая, знайшов в собі сили побороти чари русалок, не журися за здобич, головне, прийшов сам, — і сяйнувши великими, мов озера, очима, дівчина поманила в глибину лісу… Навкруги знову все зацвіло: мліли від ніжності дикі груші, й ліс полонила пахощами черемуха, дихаючи солодкою радістю весни. Олесь із сумом подумки зауважив: «Як мало радів цій природній ідилії, весняному лісу й вітру, а скільки разів намагався піти лісовими стежками зі своєю коханою, та їй завжди щось заважало…» І от тепер він з Таєю, такою природною та жаданою. — Це твоя мрія, — ніби хтось прошепотів поруч. А вона йшла, ніби царівна, й темне, як ніч волосся, спадало на плечі, й здіймало в душі таку ж темну й солодку хвилю нестримного бажання, коли вперше в житті цілувався зі своєю дівчиною. І на цей раз все було,

У полоні трьох мавок як тоді — вперше… У Таї так само трепетно билося серце й здіймалися груди, як обіймалися, і такими ж вологими та палкими були уста, коли лягли в траву. — Я люблю під дубом, — несподівано проказала Тая, й підхопившись на свої чарівні ніжки побігла в глибину лісу. Олесь біг за нею, як за найдорожчою миттю життя, і знову думав: «Мабуть, це сон?.» Тая ж так прудко бігла, що він віддав би все на світі, тільки б вона спинилася й ще раз поцілувала. І вона ніби почула його, й чекала коло розлогого дуба, котрий посеред інших дерев виглядав царем, а Тая, притискаючись до його кори, стояла, ніби царівна, усміхнена й загадкова. І вони знову злилися в обіймах, він цілував її медові уста — й в оксамитовій траві вони були щасливими, мов ніколи, й був незабутній вечір, і ніч із сяйливими зірками, як очі коханої… 5 Іншого вечора Олесь ходив до лісу з Ладою, і розплітав світле, як місячне сяйво волосся, й хоч ніч була обом радісною, але вранці він чомусь почав сумувати за дружиною. Ще більш сумно було коли зустрічався з золотокосою Ією, й Олесь почав розуміти, що не зможе вибрати найкращої серед дівчат, в кожній було своя загадка… Але він не хотів їх розгадувати до кінця й залишитися без мрій, й почав тривожитися, що навіки залишиться в жіночому полоні. І хоча дівчата подарували трепетні ночі, все ж, розумів: це лиш солодкі, мов черешні, мрії, а йому вже хотілося хліба, хай і черствого… — Коханий, — несподівано почув голос дружини, — й прокинувся радий, як ніколи, розглядаючи свою благовірну, ліплячи її образ з трьох мавок, думаючи, чи варто їй розповідати про свої мрії. — А ходімо сьогодні до лісу, — запропонував, пригадуючи свій сон, й прагнучи, щоб він повторився наяву, і на його здивування, дружина погодилася… 5. 05.2013 р. (Ірпінь)

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Гриби в окопах Нарешті вирвався з обіймів суєти, та ще й в такий чарівний час, коли в повітрі — букети осінніх пахощів, а на стежках кланяються гриби й знімають свої капелюшки. Принаймні, переді мною, бо не полюю за ними, як всі, а наче йду на гостину. Тому гриби зустрічаються мені ще на початку лісу, де ніхто на них не зважає, бо всі квапляться в нетрі, щоб зайти подалі й загребти побільше. А я, побачивши біля стежки, де пройшло чимало людей звабливі капелюшки, тільки посміхаюсь, і зі мною, здається, й вони. Особливо до мене привітні моховики в порепаних «картузиках». Вони часто зустрічаються на моєму шляху, й наче підказують куди йти. Прямую на шепіт опалого листя, проходжу біля лісової груші, жалкуючи, небагато людей знають, що корисні не лише її плоди, а й гілки, заварюючи котрі можна вилікувати багато недуг, позаяк вони позбавляють організм від солей. А скільки користі від соснових пагонів, хвої і молодих шишечок, з яких роблять варення. А ось і глід рясніє вогниками плодів, а неподалік, схожі на лісових кокеток, червоніють якісь кущі таким пізнім і яскравим цвітом, що, здається, саме тут з’явиться золота коса красуні, яку звемо Осінь. Яка вона чарівна в лісі, особливо, як зустрічаються клени, сяйво котрих нагадує неземне диво. Незабаром виходжу на світлу галявину, вітаюся з дубами, дослухаюся, як шумить морською хвилею у верховіттях сосон вітер, обіймаю, наче сестер берізки… І от знову запахло грибами, але бачу лише панів-мухоморів, що червоніють світлофорами й попереджують: стережися поганок, але я нагинаюся за сироїжками, дивуючись, як їм вдається бути такими барвистими. І от крихка парасолька в мої долоні, дихаю її ароматом, вирішуючи, що сироїжок брати не буду, раптом знайду більш солідні грибочки. Хоча в цьому сезоні не міг похвалитися великою здобиччю, все ж, сподіваюсь натрапити на сюрприз. Та сюрприз у мій кошик не квапиться, і я чомусь завертаю до окопів, їх дуже багато в Ірпінському лісі: тут проходила лінія оборони столиці. Наразі окопи нагадують висохлі русла річок, і я зупиняюсь на одному з «берегів», відчуваючи, як свистять кулі й впиваються у дерева, що заховали свої серця під кольчугою кори… Згодом розглядаю велику яму посеред окопу, думаючи, це бліндаж, чи вирва від бомби, й мов чую команду: «Агонь!. Агонь!. Рєбята, дєр-

У полоні трьох мавок жітєсь!!!» І ці слова довго не виходять з моєї голови, і наче прошивають увесь ліс, йду вздовж окопів. Раптом пострілом озвалася суха гілка, приглядаюсь довкола, бачу якогось дядька, що розглядає мене, мов «шпіона», а тоді зникає в хащах. Жалкую, що більшість людей під час тихого полювання якісь насторожені, й не такі доброзичливі та говіркі, як лижники чи мандрівники. З такою думкою спускаюся на дно окопу, й за кількадесят кроків завмираю, мов укопаний: «Мама мія і Папа Римський!!!» — Скільки ходив до лісу, але такого ніколи не бачив. По всьому брустверу «залягли» опеньки, наче відбиваючи якусь невидиму атаку. А ще вони зустрічалися маленькими «загонами» біля коріння дерев, я не встигав дивуватися їх всюдиущності. Куди не ступлю — «опять опята», як казав мій армійський друг Ігор, коли ми шукали гриби в чеських лісах, де їх було багато, але й там не бачив такої кількості. Звісно, я не зміг забрати всі опеньки з собою, але зовсім з того не журився — дістанеться ще комусь, може, тому дядькові, що розглядав мене, мов «шпіона». Але яке було здивування, коли через кілька днів, навідавшись до окопів, але в іншому місці, знову натрапив на ще більшу «рать» опеньків… — За що така милість? — запитував себе подумки, милуючись лісовим подарунком. — За любов до нашої матінки — мов прошелестіли віковічні дерева… 17.10.2013 р.

Ода крилатим Птахи потішили мене знов, і якщо раніше помічав лише сірих горобчиків або щебетух синиць — мабуть, далися взнаки п’ятнадцять прожитих років в містах дуже важкої індустрії, Дніпродзержинську та Дніпропетровську, то Ірпінь мене познайомив із сойками. І я був здивований, що вони садять дубові гаї, адже відкладаючи на зиму велику кількість жолудів, не всі забирають зі схованок. Згодом забуті жолуді пускають корінці. А ще мене тішать в багатій на цвіт різнотрав’я заплаві річки Ірпінь легенькі, як вітер, польові пташки-пастушки, круки, орли-кібці, яких можна вгледіти під час обльотів над центральними вулицями міста, де вони навіть полюють. На кого? Зараз дізнаєтесь. Якось одного разу, в середмісті Ірпеня, де вам може перейти дорогу

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

пухнаста вивірка* — побачив таке кіно! Хоча мій погляд був прикутий до шляху, заповненого залізними кіньми, що нервово клаксонили звідусіль, я миттю спинився на узбіччі, бо те що долинало з неба, було настільки несподіваним, мов вороняча зграя протестувала проти всього світу. А насправді ворони обурювалася на орла-кібця, що впевнено летів, тримаючи в кігтях голуба. За якусь мить зграя стурбованих ворон назбирала цілий хурал, що злетівся на стару березу й здійняв такий ґвалт, що навіть заглушив шум міського ринку. Хоча від орла, який вполював голуба, давно схолонув слід, ворони ще довго обговорювали цей розбій, дивуючи мене своїм гуманізмом, адже голуб — не з їхнього роду-племені. І мов за те, що почав жити не лише земними турботами, а й дивитися в небо, воно почало дарувати сюрпризи — як от зустріч зі снігурами. Це була така несподіванка, коли зимове сонце йшло за крайнебо, вони наче вилетіли з його калинової заграви й запалили в душі святкове багаття на тлі пустельних снігів, котрі в 2012 році були дуже глибокими… А ще до мого виноградника почали навідуватися, схожі на сажотрусів, чорні дрозди. Але незважаючи на таку непривабливість — вони відомі співаки крилатих арій, позаяк можуть імітувати різні голоси пернатих, і навіть озиватися по котячому. А якось одного ранку під своїм вікном почув нові пташині голоси, що так і кликали на вулицю: І я виходжу, й бачу на горіхові дві пташки, які мов прилетіли з раю, такі яскраві, ніби в вишиванках, на гіллі танцювали в парі, покльовуючи його дзьобиками, котрими наче цілувались, мабуть, самець так пригощав свою крилату даму, з «уст в уста», а може це було взаємно. І танцю цій пташиній парі, здавалося, кінця не буде й не вистачить верхівки на дереві високому, що почало вростати в небо, окрилене закоханою парою птахів, *

Вивірка — білка

У полоні трьох мавок яких всі називають одудами. О! Я дудку виріжу із цих гілок, й гостей пернатих буду закликати пісні співати про любов високу… А це і справді було диво побачить одудину пару на подвір`ї, позаяк вони гніздяться в лугах, де харчуються здобиччю різних стоніжок, жучків, павучків — та видно високий паводок залив одудині «комори» й спонукав їх прилетіти до мого саду 12.04. 2013 р. (Ірпінь)

Повінчані з небом Яка пташка не любить дерева, яке для них є домом і годувальником, котре вони оспівують з верховіть. А от жайворонок обожнює небо, й гніздо своє звиває прямо в полі, щоб завжди бути під небесним куполом. Хоча стільки часу проводить у вишині, коли повертається до нас у березні — з Африки чи Індії, бо ж такими маленькими крильцями міряє далекі світи, а повсякчас оспівує небо, і нас наближає до нього. Тільки поле дихне першим теплом, тільки зблисне настояна на зорях роса, яка його живить, а він вже будить сонце й лине з піснею до ранкової зорі, наповнюючи простір і душу незбагненою радістю. Невтомні співці неба, мов повінчані з ним, адже соловей співає у верховіттях дерев, а жайворонок — у польоті, але не тільки… Якось у тихе надвечіря почтаку червня, коли вже лопух одягнув свого зеленого капелюха, і наче гоноровий ковбой очікував когось на узбіччі польової дороги, я вирушив до лісу, щоб дізнатися — чи співають ще птахи, адже в цьому місяці вони починають закладати потомство, причому, жайворонок з березня по жовтень встигає поставити на крило два, а то й три виводки, які вони висиджують удвох — і тут вони неперевершені серед птахів! Отже, ліс, незважаючи що був червень, таки порадував мене пташиним співом, а поле незабутньою жайворонковою піснею, а я думав вони співають лише вранці. Хоча почувши жайворонкову пісню, довго не міг збагнути звідки вона лине, вже й навіть долоню прикладав до очей і все дивився в небо, але не бачив тремтливих, наче зорі, жайворонкових крилець. Тоді я по-

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

чав приглядатися навкруги. На узбіччі дороги ще стриміли поломаними списами торішні стебла бур’янів, чиїм насінням годуються жайворонки, а городи вже зеленіли першими грядками, де поралися жінки, і їхню працю ніби оспівував жайворонок. Але де ж він?. І нарешті таки побачив — жайворонок співав на грудці землі, такий же сірий, як і наша годувальниця, і згадалися невтомні мамині руки, її добре серце й щира пісня. Несподівано жайворонок здійнявся в повітря й з піснею полинув у синє безмежжя, І от він досягнув найвищої точки, й тріпочучи крильцями, завмер у небі, наче розіп’ятий піснею. А коли наближався до землі падаючою зіркою, голос його стихав, та на землі срібна серенада лунала знов. Тепер він співав на сухій бадилині, наче для мене, я не втримуюсь, щоб не вигукнути: «Браво!!!», а жінка, яка була схожою на мою маму, спершись на сапку, довго дивилася в небо, наче шукала там жайворонкову стежку. 3.06. 2012 р. (Ірпінь)

Сонячна феєрія Якось у тепле вересневе надвечір’я вирушив до лугу, який про себе називаю Сонячним. Він знаходиться біля озера, береги котрого порослі очеретом, між якими на мілині русла річки Бучанки, що витікає з озера неподалік мосту, — старий човен води повен вже скільки років стоїть і не тоне. І це теж додає привабливості цій місцині, що неподалік шпиталю. А ще тут багато м’яти, хоч косу бери. Сьогодні м’ята духмяніє по- особливому — аж гуде! Бо цвіте! На синіх суцвіттях — якісь велетенські бджоли, точніше, схожі на них створіння із жовтими смугами між крилами. Милуюся, як вони збирають м’ятний нектар, здається, й саме сонце зачудувалося цією картиною, що постало над озером, утворивши на ньому золотий острів. Іду туди, де сонце купається в озері — вода аж палає! Як зачарований не зводжу очей від цього сяйва, і ось — вже на березі. Піднімаю руки, і наче торкаюся сонця, наповнююсь його світлом, і самі собою народжуються рядки: Наповнюсь сяйвом води і світла, до сонця дотягнусь руками, не обпечуся, а пригорнуся душею до проміння…

У полоні трьох мавок Коли відірвався від цієї сонячної феєрії та йшов лугом до велосипеда, то мені видалися золотими трава й очерт, і м’ята. З цього дня вирішив частіше бувати в сонячному лузі й набиратися світла, однак за всю теплу осінь 2012 року, хоч і бував там кілька разів, такого більше не повторилося, то сонце було зависоко, або навпаки — занизько. Зате ще раз збагнув, як варто дорожити кожною миттєвістю неповторного життя. 10. 09. 2012 р. (Ірпінь)

Купаюся з листопадом 7 листопада 2011 року був для мене особливим днем, бо вирішив для себе закрити купальний сезон після теплої осені, бо аж до середини жовтня по кілька разів на тиждень бував на озері. Однак цей день видався холодним, як і вода, та неприємним, мов спогад про революцію. Але знаю, що саме зараз озеро значно чистіше від літнього, бо ж неспроста кажуть, що холодна вода вбиває навіть демонів. І все ж погода не радувала: небо насупилося хмарами — і жодного промінця. Сіро та сиро на плесі водойми, яку називають БКЗ від назви цегельного заводу. До речі, кар’єри для цих виробництв породили в Ірпені аж три озера. Вагаюся: купатися чи не купатися? Хоча до цього дня без роздумів стрибав із берега. Але сьогодні чомусь відлякує вербове листя, що впало на воду й наче тремтить од страху, і ці високі береги, й пустельна безлюдність, і чорні плями від вогнищ, що нагадують тіні з потойбіччя… І раптом на серці веселіє, бо узрів, як на молодих берізках листя світилося золотом осені, й мені відразу теплішає на душі. Швидко роздягаюсь, стаю на камінь, що виступає з берега лисим черепом і поринаю в воду, на котрій тремтить вербове листя — у-ух!!! Перехоплює дух, а тіло пронизує зима!!! Пливу в стилі батерфляй і трохи заздрю метеликам, які вже в зимовій сплячці. Коли виходжу на берег, відчуваю як тілом розливається тепла хвиля, хочеться, щоб це повторилося знову. І я ще раз поринаю в падолист на воді — зі мною, здається, вже купаються голі верби, крони яких віддзеркалює плесо. 7.10. 2011 р. (Ірпінь)

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Як горіли сніги 1 Не можу точно згадати скільки років не стояв на лижах — п’ятнадцять чи двадцять? Однак не раз мріяв проїхатися по хрусткому сніжку, та ще з гірки, але то снігу не було, то лиж. От як ми «багато» стали жити, що навіть така дитяча розвага не всім по кишені, а раніше лижі стояли ледь не на кожному балкончику. Нарешті, в 2010 році від Різдва Христового, придбав беушні лижі за триста гривень, і це ж треба, яке везіння! Відразу настала справжня зима. Сніжна й капризна, якраз під лижі «Турист», котрі дуже підходять під мою лапу й наш ірпінський ландшафт… І от виходжу за поріг, дорога слизька, трохи лячно ставати на неї, щоб не «впасти ниць» перед дітлахами, які аж спинилися від цікавості й чекають, як дядько поїде — а що, як на пузі, чи заоре носом. От буде сміху, адже стільки років не стояв на лижах, тож міцно стискаю палиці. — «На старт!» — командую собі й поїхав, ледь стримуючи рівновагу — дорога, наче каток, все ж тіло згадало лижні навики, набуті з дитинства, тож за п’ять хвилин вже впевнено «веслую» вулицею, за парканами котрої несподівано почали шаленіти собаки, мабуть, вперше побачивши дядька з двома палицями, якими я ритмічно вдаряв об скрижанілу дорогу, напевно це збуджувало в четверолапих люту агресію й вони думали, що лупцюватиму їх відразу двома «демократизаторами». І от я — в полі, видніється ліс, до нього десь близько кілометра. З кожним кроком мороз ніби слабшає, й в руслах вен гарячіє кров, прискорюю хід, наближається соснове узлісся й притягує до себе, як зелений магніт, і ще здалеку поглинає мої турботи — як я люблю це соснове вічнозелене чистилище. Несподівано, десь на півдорозі, почали стелитися дими — і з лівого й з правого краю поля. Зупиняюся, невже хтось палить багаття, але що може горіти серед безмежних снігів. Пильніше приглядаюся довкола — ні душі, містика, прямо Диканька якась: у призахідному сонці зблискує іскрами сніг, і таке враження, що в полі палають сніги — біла пожежа зими… А тим часом, димів все більшає, і вони вже насуваються на місто, наче туман, а той тремтять прозорими парусами. І що за дивина, ніколи такого не бачив, щоб горіло засніжене поле.

У полоні трьох мавок І я налягаю на лижі, поспішаючи до димів. Якраз почало заходити сонце — які барви, наче хтось у небі розлив вино — скоро ж Різдво… Все ближчає ліс, несподівано помічаю, що перед узліссям також дим, цікавість проймає все дужче, прискоюю кроки, і згодом таємниця димів розкривається коло шлюзу річки Ірпінь. Виявляється димом був туман, що виривався з під крижаного скла, побитого спадаючими потоками зі шлюзу. Видно завтра буде міцний мороз, і я поглядаю на захід, де сонце наче підпалило копицю соломи… Кваплюся до лісу… Дерева, обліплені снігом, нагадують мармурові колони, а кущі — коралові рифи. Всюди тихо, чарівно, загадково, весело співає лижня. Зустрічаюся з першими лижниками. Виявляється це дуже романтичний народ, вітаються зі мною наче знайомим. Від лижників дізнаюсь, що в лісі є два чудових спуски, якщо рухатися в напрямку Білич, гора Довга і Смертєлка, вони радять остерігатися Смєртелкі, бо дуже крута й небезпечна, мовляв, не одне покоління ламало там лижі, й не тільки. Зважаючи що вже вечоріло, я дійшов до гори Довгої, до неї вела сама лижня. Спускаючись таки пірнув в сніг головою, й наче впав у забуту радість юності й дитинства… Гострю лижі додому, вже сутеніє, але їхати назад ще ліпше, бо схилом. От вже й узлісся, зайшло сонце — на небі малинове озеро, а поруч засніжені пні видаються білими ведмедями, а на гілках — сніжні пуанти невидимих балерин… О, я ще не один день брався за лижі, тягнуло до цієї призабутої радості дитинства… 2 Цьогоріч (2011 р.) побачити в Ірпені лижника стало значно більшою рідкістю, ніж минулої зими. Тож, коли 4 січня вирушив на прогулянку, на мене дивилися, мов на Ікара, наче ніс на плечі не лижі, а дерев’яні крила. Екзотики додавало ще й сонячне затемнення, адже саме в цей день наше світило було схожим на місяць, який перед Різдвом поцупив біля Диканьки мохнорилий дідько. Можливо, через це багато зустрічних людей були такими говіркими. Один кремезний чолов’яга із здоровенною «фашистською» вівчаркою жалкував, що він би теж зараз пішов до лісу на лижах, але остеохондроз. Інші згадували, як вони в дитинстві раділи кожній гірці, коли спускалися

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

з неї, а ще цікавилися, скільки коштують лижі, зітхаючи, що зараз не до цього. Один дядько навіть сказав: «О, то в мене теж є такі, ще радянські, та не вистачає духу на них стати, а що як розчахнуся…» На узліссі мене чекала ще одна несподіванка — я зустрів англійця! І хвилину другу стояв приголомшений, думаючи, чи бува він не приземлився сюди на парашуті. З’ясувалося Джон прийшов сюди на пікнік з нашим земляком, а точніше шваґром, сестра якого була дружиною англійця. Він теж дивився на мене як на Ікара, а ще хвалив наше повітря, яке демонстративно вдихав носом, мов слон. Джон трохи говорив російською, та оскільки йому було важко розмовляти, допомагав родич, кажучи: — А ми вот взяли кілька полінець, зараз на снігу розпалимо багаття, підсмажимо шашличок, по сто п’ятдесят тяпнемо — романтика…». — Єс! Єс! — підносячи догори вказівного пальця радів Джон, наче приплив на Мальдіви, — І мі завтра тожє вазьмйом лижі, да, Ніколай, і будєм єхат к рускім мєдвєдям!. — І він починає ритмічно розмахувати руками, показуючи, як вони будуть їхати, аж його родич примовляє: «Айн, цвай! Айн, цвайн!» — мовляв, вчив німецьку. Дивлячись, як розходився Джон, мені аж захотілося дати йому свої лижі, але він сказав, що «севодня не готоф», мовляв, «дафай» завтра. І я прийшов, однак виявився не тільки одним лижником в лісі, а взагалі нікого не зустрів. Можливо, тому, що було під вечір. Та ліс був ще чарівнішим і загадковішим. Сніг між деревами здавався велетенським білим аркушем, на якому я писав свої нові відчуття, забуваючи за суєтливі будні, зі мною віталися кущі й дерева, а коли я зачіпав їхні гілки, проїжджаючи повз, з них злітав срібний пил… У цей вечір мені написався вірш: Люблю зиму за те, що янгольською чистотою виповнює усе довкола і всі земнії рани гоїть, і зблисками зірок сніг сяє й далиною в білому безмежжі ці зблиски линуть наче

У полоні трьох мавок іскри від вогню і гріють серце радістю весни, що неодмінно прийде після снігу. 2010-2011р.

Тече річка-невеличка Та річка в намулі часу втратила навіть свою назву, і в деяких місцях мало не губить береги, мов хоче полинути на поле, особливо після літніх злив — їх так багато випадало в золотому дитинстві, коли цю річку-невеличку переповнювали дощі та вода з польових озерець. Тоді рибку було легше впіймати на березі, ніж у річці, в якій здебільшого водилися «колючки», маленькі рибки з двома голками біля зябер. А от після дощу в річку запливала рибенція з інших водойм. О, як тоді раділо серце, коли на долоні тріпотів золотий карасик, впійманий десь на закалюженій стежці чи затопленій траві… Незважаючи на те, що в деяких місцях річку перестрибне й жаба, у селі її русло значно ширшає, поділяючи його навпіл, й на берегах фортечною стіною зринають верби. Такі старі й високі, що, здається, глибина річки пішла в вербове верховіття. Верб в околицях села — багато, й деякі, з них, мов з відкритими душами, темніють спорохнявілими серединами. Але тут не почуєте: «не лізь у душу», коли захочететься сховатись у дуплі. Пам`ятаєш, як ховалась ти, уявляючи себе Мавкою? Але справжня вербова феєрія — за селом, в пагористій місцині, яку не важко відшукати, якщо йти берегом. За селом пагорбів, мов короваїв на весіллі. Вони невеличкі, так і тягне забігти на кожен із них. Ось переді мною долина, котру називають Жолобами. Мама розповідала, як чула від старих людей, начеб тут, колись давним-давно, був замок, що запався під землю, чи пішов на дно озера. Тепер, ні замка, ні озера. І вкотре хочеться оживити джерела й наповнити цю долинку водою, вийшло б чудове плесо, якраз навпроти заграви. Я ніде не бачив таких прекрасних заграв, коли заходить сонце, як тут. Кожного разу — це нова таїна. Ось перед вами міняться порфирами небесні брами, течуть

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

малинові ріки, постають золотими скелями хмари над рубіновими урвищами, а то перетворюються на острови, пульсуючи неземним, райським світлом. І раптом все змітає жовто-гаряча хвиля й відкриває в небі нові простори, що червоніють маковими полями, а то жовтіють пісками пустельного безмежжя… І ось долина верб, на пагорбах біліють хати села старої Лежниці. Тут русло річечки ширшає, а верби ростуть навіть у воді, й деякі настільки обчухрані, що схожі на скіфських бабів. Он взагалі, наче скульптури: Дріада марить уві сні, а он, наче Мавка виривається з дупла та не пускає її хтось. Тут над річкою, і в воді так багато верб, схожих на задервянілих істот, аж, здається, то зачаровані люди А в виярку, під пагорбом верби, мов печі, хтось розкладав вогонь у дуплах. І рогачі гілок щось хочуть вихопити зсередини — то Перелесник-вітер — та що знайде окрім намиста світляків, що уночі ще й можуть налякати?!. Скрипаль з смичком рожевим, у сорочці білій, ходить попід ними — то лелека. Чи пам`ятаєш, як ховалась у вербі? Я так і не зробив сопілки й досі. 1999 р. (с. Волиця, стара Лежниця)

Туман Молочний ранок… Туман залив село і, здається, приніс запах трав і квіток лугових. Чи то, може, корови топчуть траву, випускаючи з неї дух? Їх ведуть на мотузках. Корів у тумані не видно, тільки сіріють боки, мов човни. Йду на луки. Сіно, складене у стіжках, що схожі на курені. Здається, в них хтось живе — тумани над ними струмують, як з димарів над хатами. У видолинку туман причаївся, біліє, мов плесо ставка. Як він вабить до себе! Іду. Вже сонце, золота копиця, встало, скрізь розіслало проміння золоту солому, аж почав здійматися туман і застигати прозорими серпанками, а то й струмками над луками. А в долині наче спустилася з неба хмаринка й застигла у розпачі. Поспішаю туди, хоча знаю, коли прийду, вона розтане, як кульбаба від подиху. Але поспішаю із завмиранням у серці. Як на побачення кваплюсь. Вже туман почав випадати росою

У полоні трьох мавок мені на лице, наче сльози, і згадалось неприродньо біле, як цей туман, волосся твоє. 1999 р.-2013 р.р. (с. Волиця)

Пригода на ринку… у небі Звісно, на ринку люди дивляться не вище полиць, хіба роззяви задирають голови. На цьому ж ринку не лінуйся поглядати й під ноги. «Пабє-рє-гі-і- ісь!», — кричить вчорашній конструктор, штовхаючи візок з мішками, аж колеса вищать. Йому б до нього моторчик, та ніде буде розвернутись посеред людей: базарювати вийшло все місто!. «Купітє-є-є носкі, нєт ізноса», — надривається вчорашня вчителька за п`ять гривень за день. Вона торгує у такому вузькому проході, де потрібна особлива обережність: тут на вас можуть наїхати «кравчучкою» або, як тепер кажуть, «кучмовозом». Тоді прощай колготки у красотки, а вам, можливо, доведеться залатувати дірку в брюках завбільшки з сімейний бюджет. Але що це? Біля гірки макаронів двоє так довго дивляться в небо, наче там летять бройлери з «ніжками Буша». Поглядаю собі, цікаво, що там літає. Нічого, лише хмари біліють вершинами Гімалаїв, і синє безмежжя. А! Бачу журавлі — крилатою борозною в небесному полі й радістю по душах. «Журавлі! Журавлі! — вигукує хтось, і найзневіреніші пориваються в політ… Журавлі над «Озьоркою», так називають Дніпропетровський обласний ринок, збудований на місці висушеного озера, що тепер шумить людськими хвилями. Ринок… все топчемось з «кравчучками» і «кучмовозами» по ньому і по життю, і ніяк не можемо в`їхати в той Ринок європейського добробуту, все мріємо про заробітки в заморських країнах, а на своїй землі працюємо за копійки… Рідну землю навіть журавлі не покидають назавжди, он летять, а я стою на місці, чого чекаю? «Ніби маю життя запасне», чомусь згадався рядок із одного вірша. 1999 р. (Дніпропетровськ)

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Юс великий повість Він йшов високий і дебелий, у мештах 46 розміру, йшов прямо на нього, й насмішливо дивився на конспект. Страх проймав з голови до п’ят, і от він взяв зошита, й побачивши, що завдання не виконано, вхопив за вухо та підняв зі стільця на глум всієї аудиторії, примовивши старослов’янською зі звичним наспівом: «Ю-ус ве-ли-кий, і юс ма-лий!. А ну марш до дошки відмінювати кирилицею іменники!.». І це було найстрашніше, бо він сьогодні не підготувався до заняття… І від цієї думки Богдан просинається, на підлогу падає книжка «Старослов’янська мова». У кімнаті всі спали. Лише вітерець, найшовши шпаринку в заклеєному паперовою стрічкою вікні награвав, наче на саксофоні, тиху мелодію. Богдан увімкнув на тумбочці нічник, який називали «лампочкою Ілліча». Оскільки цей прилад був без абажура, темрява, сахнувшись яскравого світла, сховалася під ліжка; було під ранок, хлопці спали, «акі младєнци», лише час від часу хтось посапував носом. За мить Богдан надибав капці, щоб вийти до туалету, «лампочка Ілліча» світила несамовито, «як би її вгамувати, щоб не розбудила хлопців?»— і Богдан не придумав спросоння нічого кращого, як кинути на неї чиюсь майку: навшпиньках пройшовши між ліжками, тихо відкрив двері й тінню прослизнув у коридор. Вийшовши з туалету, подався через кухню до своєї кімнати, але на мить зупинився коло вікна: світало, з неба до Богдана посміхався молодик-місяць, згадалися усміхнені уста Лесі, під серцем ворухнулася тепла хвиля й завмерла, бо в наступну мить несподівано почув: «Горить, йосип — драний, горить!!!» На своє здивування Богдан зрозумів, що волає Петроній, й поквапився до своєї кімнати, думаючи, що трапилося. Та лише відкрив двері — в обличчя війнуло паленим, а біля «лампочки Ілліча» стояв Петроній, схожий на Івана Грозного, очі світилися фарами, а ще він бойовим прапором здіймав почорнілу посередині майку, з якої Богдан хотів зробити абажур. — Друже, ти спаплюжив мою майку! — заволав Петроній, приплющивши одне око, поглянув крізь пропалену дірку, наче хотів побачити Богдана зсередини. Проснулася решта спудеїв, їх в кімнаті було ще двоє, є нагода познайомитися.

У полоні трьох мавок Найстаршим серед них був Василь (він же Василевс), який завжди читав перед сном книжку Леся Мартовича «Забобон», причому, другий рік поспіль — чи книга була нецікава, чи навпаки — дуже йому подобалася, але він не квапився з нею розлучатися, і ніхто не знав,чому. Василевсом його називали Богдан з Петронієм на кшталт візантійського імператора. Оскільки в кімнаті 808 проживало двоє поетів, то мало не кожен мешканець восьмого поверху отримав від них «псевдонім». Продовжуючи знайомство з Василевсом, зауважу, що він вступив до інституту після армії, мав трудовий стаж і, можливо, через це не дуже активно гриз граніт філологічних наук, зате брав участь мало не у всіх змаганнях, захищаючи спортивну честь філологів. І Василевс мав неабиякі здібності: міг на руках пройтися коридором, крутити на турніку «сонце», от тільки дівчатам крутити голови не вмів. У його карих очах завжди грала весела іскорка, що видавала його добродушність, якою інколи користувалися недоброзичливці; а ще він був легким на підйом, якщо треба було пособити в господарських питаннях (таких сьогодні важко знайти). А проблем у новому гуртожитку було чимало, як от із карнизами для штор, через що Василевс привіз із дому дрельку, з якою пройшов ледь не всі поверхи: мало не кожного вечора дівчата прохали допомогти, і він нікому не відмовляв… Тепер настав час познайомитися з найвидатнішим «римлянином» кімнати 808 — Петронієм, позаяк саме він найвправніше римував, і навіть твір на вступних іспитах до інституту написав віршами, а ще талан Петронія помітила обласна «молодіжна», надрукувавши його поему. Цей симпатичний, з русявим чубом і вдумливими очима хлоп’яга, як і Василевс, служив у війську, а ще мав розряд токаря-фрезерувальника. Так от, наш герой вирізнявся з-поміж інших ще й тим, бо мав незвичний, як для поета, хобіт, перепрошую, хобі радіотехніка. Нерідко в вільний час він виймав із тумбочки свою подругу «Світлану», розплітав її різнокольорові коси, які нагадували тонкі дротики, й чаклував з відкруткою чи паяльником у залізних нутрощах. Так у муках творчості — паяльником і каніфоллю — писалася ще одна поема, а точніше — світломузика, яку Петроній назвав «Світланою». І от, коли вже здавалося, все було готове й всі чекали урочистого моменту, «Світлана» знову капризувала й вимагала якихось нових штучок-дрючок, купівля котрих відкладалася до на-

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

ступної стипендії. Однак Петроній і не думав відступати, здавалося, що і цієї ранньої пори дістане «Світлану» й встромить у неї паяльник, але він, солодко позіхаючи, промовив: — А шо, братіє, після сьогоднішньої оказії цілком слушна нагода дати нове псевдо нашому палієві? Пропоную — Нерон! — Е, це дуже небезпечно, бо ж Нерон спалив Рим, — озивається Василевс, — раптом Богдан підпалить гуртожиток. І хіба ти забув, що саме Нерон засудив поета Петронія на страту за його «Сатирикон»? Однак Петронія не засмучувала лиха доля римського піїта, і він, посміхаючись, запитав: — А шо з цього приводу думає Мільольонта? Так охрестили третього співмешканця кімнати 808 (Melolonthamelolontha — латинською хрущ). Андрій навчався на біологічному, й не зрозуміло, як затесався до кімнати філологів — якось він мав необережність назвати латиною хруща, в той час як Петроній роздавав псевдоніми. Мало хто знав що означає Мільольонта, найбільше думали, що його так прозвали, бо колись круто «залетів». Звісно, Андрієві не подобалося його псевдо, і коли його так називали, нерідко вдавав із себе глухого. От і зараз не квапився з відповіддю, а розглядав свій садочок на підвіконні, де росли кактуси й зеленіла інша кімнатна рослинність, що навіть плелася ліанами над ліжком любителя ботаніки Мільольонти. Ця кімнатна фауна дуже дивувала хлопців, які вперше заходили до 808-ої, бо майже всі запитували: «У вас шо, живе дівчина?» — Так, живе, — якось пожартував Петроній, відповідаючи одному першокурснику, якого прозивали Піонером. — А той і справді повірив і здивовано перепитав: — І де ж вона спить? — У шафі, юначе! — вишкірився Петроній. Однак з дівчатами в Мільольонти не складалося, точніше з одною, яку звали чарівним іменем Соломія, в яку він закохався по самі окуляри, однак його почуття виявилося нерозділеним, від чого він дуже страждав. Вчора він також ходив на побачення до своєї «мальвіни», і вона знову розбила йому серце. Петроній майже ніколи не упускав нагоди, щоб «поспівчувати» з цього приводу, наразі виявився слушний момент, оскільки не почув від-

100

У полоні трьох мавок повіді на своє запитання, то постукавши обережно ручкою в скельця Андрієвих окулярів, й почувши: «Ти шо, здурів!», мовив: Слухай,Мільольонто, ти б кинув свої страсті-мордасті, а то потрапиш в дурдом, поглянь, на кого ти схожий, скоро висохнеш, як бадиляка, й станеш схожим на городнє опудало. Зніми з очей рожеве пенсне, поглянь навколо себе, скільки на філфаці гарненьких дівчат!. Переважна більшість — на кожного по сім-вісім, навіть трапляються групи, коли в них всього по одному представнику чоловічої статі, а ти одержимий одною, котра тебе, як казала моя бабця, має в тюті, краще переводься до нас — на філологічний. Твої страждання, юначе, небезпечні не лише для тебе, а й суспільства, бо такі, як ти, стають безхребетними підкаблучниками, які все життя тільки те й роблять, що бігають на цирлях, аби задовольнити примхи своїх «солох», забуваючи про високе покликання мужчини. Тільки взаємне кохання може породити повноцінне подружжя й щасливих дітей!. І сенс в тому, щоб знайти свою половинку, яка б тебе кохала… Богдан, за визначенням Петронія — «довгов’язий отрок з грецьким профілем і чорними крильцями брів», не втручався в розмову, бо думав про свою Лесю, дивуючись, що багато разів хотів написати про неї поему, але окрім кількох рядків нічого не виходило: Очі твої — сині озера, Волосся темне, мовби ніч. Саме чорні коси й небесно-сині очі зачаровували Богдана — не часто зустрінеш таких незвичайних красунь… — Чи не дівоча краса перетворює нас на підкаблучників? — несподівано вихопилося в Богдана. — О, ще одна жертва страстів-мордастів! Друже, згадай наших предків — козаків, хіба вони сохли за бабами? Невже і ти хочеш стати підкаблучником і рабом своєї майбутньої «солохи»? — Да, ще Олександр Сергійович Пушкін писав: «Чем менше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей», — задумливо мовив Василевс. Після цих слів усі втрачають інтерес до цієї теми, а Петроній запитує: — І який кошмар наснився Нерону, шо він ледь не пустив червоного півня?

101

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Богдан коротко оповідає сон… — Да, «Старослов’янська мова» для першокурсника, як шапка Мономаха, — зітхає Василевс. — А шо таке юс великий? — цікавиться Мільольонта. — Ащє хотящє знати, то переходь на філфак, може і в тебе стане великий юс… — загадково посміхається Петроній. — Та я серйозно… Несподівано в коридорі залунало: — Чайник!!! — Значить, пора вставати, — кладучи під подушку «Забобон» Леся Мартовича, позіхає Василевс. — О, сема година, — похопився Мільольонта. — Ти б ше сказав — двайцята хвилина,— коли ти вже навчишся по-нашому говорити? — Іронізує Петроній, натякаючи на галицьку говірку Андрія… Згодом гуртожиток спорожнів, усі поспішали на заняття — парами й поодинці, спудеї 808-ої кімнати пішли квартетом через поле колишнього летовища, оскільки рогатий транспорт (тролейбуси) був у вранішній час надто переповнений, то чимало студентів добиралися «пішкарусами» до іншої зупинки, що знаходилася біля залізничного вокзалу. Однак це був хоч і значно коротший шлях до альма-матер, але не дуже безпечний, бо на коліях незрушною стіною стояли вагони, нерідко дуже непривітного вигляду, на цей раз — навіть цистерни зі смолою. — І який дідько їх сюди припер?— розлючено кинув Петроній… — О, не дай Боже нам повторити долю Анни Карєніної, — зітхнув Мільольонта, пригинаючись, щоб перелазити між колесами. — Ти шо, юначе, зібрався повзти по — пластунськи? — озвався Василевс, — можна ж зверху між вагонами… Нарешті перешкода подолана, й Петроній, озирнувшись у бік залізничного полотна, посміхнувся своїми медовими вустами, промовивши: — Шкода, шо поміж нас нема диверсантів-підривників… 2 Перегодом після свята «Мир-Труд-Май», Петроній з Богданом пріли у пивному погрібку на одній із центральних вулиць Луцька. І хоч черга

102

У полоні трьох мавок за хмільним напоєм була довгою, обох зігрівала думка, що вони завчасно розстаралися квитками на «автобіс», вони так називали цей транспорт тому, бо через тисняву в салонах пасажири змушені були душити один одного. Окрім цього, черги на міжміських автостанціях у вихідні теж були ледь не мавзолейними, інколи їх доводилося займати її з п’ятої години ранку, щоб після суботніх занять по обіді вирватися додому. І це в часи планової економіки було таке транспортне кріпацтво! Однак хлопці вже не переймалися цим, а радісно очікували своєї черги за пивцем. — Слухай, друже, я ж тобі забув сказати: я купив такого здоровенного ляща, наче весло… При згадці за ляща Богдан посміхається, бо згадує одного молодого викладача-віршника, який відкрив у інституті літературну студію, і якого вони з Петронієм охрестили Лящем, бо він якось читаючи свого вірша про ставок, так увійшов в образ, показуючи, як лящ ляснув по воді хвостом, що вліпив собі ляпаса, й так звучно, аж витріщив очі, мов окунь. Це було настільки несподівано, що хлопці відразу прозвали вчителя віршування Лящем, хоча він був схожим на «хіпаря» — худорлявого, бородатого й патлатого, ще й з жіночим хвостиком на потилиці, скріпленим гумкою. Він якось не вписувався в жоден портрет поетів, яких штудіювали хлопці в інституті. Зате Лящ непогано знався на поезії, усіх цих оксюморонах, епіфорах і синекдохах, й деколи таке оксюморонив у своїх критичних «шпильках» про творчість студійців, що не раз хотілося, аби він знову дав собі ляпаса. Богданові закортіло поговорити про літстудію з Петронієм, але несподівано почув знайомий голос: — Шановні пани-добродії, будьте ласкаві, пропустіть інваліда… Хлопці повертаються і бачать у дверях Мітьку Царя в темних окулярах й з ціпком, яким він, наче сліпий, намацує дорогу. Богдан ледь не вигукнув від несподіванки: «Мітька, шо з тобою трапилося?», але Петроній смикає його за руку і пошепки каже: «цс-с!». Тим часом черга розступилася, пропускаючи Мітьку з «кульбакою», якою він цокає об підлогу, наче копитцем. Богдан не може повірити, що то йде Мітька Цар, який вчора такий веселенький зазирнув до них, питаючи, чи не бачили його синю куртку, котру довго не могли знайти, бо вона стала білою, оскільки Мітька Цар, не вписуючись у повороти, повитирав нею ледь не всі стіни

103

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

гуртожитку, мовби наглядно втілюючи в життя прислів’я: «Спина в глині — видно хлопець, що з Волині». Коли Мітька Цар вийшов з пивбару, Петроній, посміхаючись, сказав, що він ще й не таке чудив. Перегодом хлопці запакували до «ридикюля», де відпочивав в’ялений лящ, трилітровий бутель пива і пішли центральною вулицею, яка духмяніла весною: зеленими язичками клейких листочків сонячний мед пили дерева, і лише в завулках хмарилися високі ялини, жалкуючи, що не можуть зацвісти так, як вишні — ніжно і млосно… Центральна вулиця міста за часів розвинутого «ізму» не була багатою на «злачні завєдєнія». На ній знаходилося кілька кафе та лише один ресторан, однак він був хлопцям не по кишені, хіба можна було завітати в забігайлівку, яку називали «Стійлом Пегаса», де за філіжанкою кави за «кафедрами» стоячих столиків збиралася творча братія міста. Однак вони пішли до своєї доброї знайомої «Пельменної», де за карбованець з копійками за кухлем пива чи склянкою вина можна було скуштувати пельменчиків під оцет чи сметанку, і в хлопців вже котилася слинка. Та поглянувши в вікно, хлопці сконфузилися — вгледіли двох тлустих доцентів, які цмулили винце, наче шукаючи в ньому істину, й Богдан з Петронієм вирішили не псувати їм «трапезу», а вдовольнилися гарячими біляшиками на автостанції й сіли в «автобіс». Отже, хлопці вирушили з Луцька в ще невідомий для Богдана край мавок і русалок, лісів і озер. Неспроста кажуть: де немає асфальту, там закінчується місто. І хлопці вже далеко від’їхали від нього, споглядаючи чарівні краєвиди Полісся: їх кликали до себе стежки віковічних лісів, у яких панували сосни, що похитувалися вгорі зеленими острівцями крон, інколи з`являлися ялинові гаї, від яких віяло готикою середньовіччя, колонами біліли берези. Богдан найбільше дивувався лелечим поселенням, що не гніздо, то нова архітектоніка: на деревах вони нагадували човники з білими вітрилами крил, а на старих хатніх дахах гнізда видавалися колисками, й згадувалося повір’я про те, що малих дітей приносять лелеки; зовсім дивними виглядали лелечі гнізда на електричних стовпах, споруджені прямо під дротами. У цьому краї навіть стовпи були окрилені, наче природа нагадувала, щоб люди не забували: вона —мати цього світу. Несподівано Богдан аж припав до вікна: побачив у порожньому гнізді зелене крило молодого жита чи трави: цієї весни, а може й минулої, до нього не по-

104

У полоні трьох мавок вернулися лелеки, мабуть, не витримали крила важкого перельоту, адже лелекам доводиться долати відстані між цілими континентами, і Богдан уявив як з Африки летить лелеча зграя, дивуючись, як вони з року в рік без усіляких приладів і мап знаходять цю небесну стежку, що пов’язує їх із гніздами… Через кілька годин хлопці були в райцентрі, в якому раєм і не пахло, натомість колгоспною кріпаччиною: стояла довжелезна черга до бочки з квасом, наче ця бочка була на увесь район, а ще люди терпляче очікували, щоб купити молодої капусти. Аж якийсь літній чолов’яга не витримав й, підбігши наперед, схопив капустину, за мить підкинув у руці, вирвав лист, і приклавши до чола, несамовито вигукнув: «Давлєніє!. Давлєніє!. Вашу мать!.», мовляв, капуста знімає тиск. Це був якийсь місцевий ідіот, і як сказав Петроній: «кожне село має свого придурка, а в містах їх ще більше»… Оскільки цьому райцентру, повторюсь ще раз, було далеко до раю, то хлопцям довелося розраховувати лише на фортуну, щоб добратися до хутірця Петронія, бо «автобіса», як повідомили на автостанції, сьогодні вже не буде, і наші герої «окалачівалі груші» в очікуванні попутного транспорту. Але це не засмучувало Богдана, особливо після того, як Петроній дістав з «ридикюля» пивце у трилітровій банці, чим викликав неабияку заздрість аборигенів, бо в ці часи пиво було великим дефіцитом, й надто в таких, віддалених від облцентру населених пунктах. Хлопці примостилися на трапезу в старому паркові, закладеному з панських часів шляхтою. Старі алеї радо зустріли хлопців пахощами молодих листочків дерев і кущів, і лише князі-дуби були безлистими, й голими кронами, наче корінням вростали в небо, на одній з них, закинувши до неба голову, клекотів лелека: «Кла-кла-кла!!!» — розліталося довкруж й бентежило серця, адже лелека співав пісню своїй коханій. І хоч пісня була без слів і зрозуміла лише птахам, зачепила за душу й хлопців. Богдан подумав про свою синьооку Лесю, адже він також, як цей лелека, чомусь не міг освідчитися їй на словах у коханні, але як клекотіло серце, коли її бачив. Згадалися засніжені Карпати, де познайомився з Лесею вперше. Під час зимових канікул студенти різних факультетів, які займалися в спортивних секціях, поїхали на лижну турбазу, щоб тренуватися. Поча-

105

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

ток січня був безсніжним, й коли вони йшли по Луцьку з лижами до автостанції, на студентів дивилися так, наче вони впали з дуба, принаймні їх тренер, бо навіть Богдан не дуже вірив, що десь може бути сніг. Однак коли автобус перетнув один із карпатських хребтів, усі зраділи першому побаченому снігу так, наче здали сесію, особливо Леся, яка сиділа поруч Богдана: «Боже, які пухнасті! — вигукнула вона й так глянула на нього, аж в хлопця стрепенулося серце й, здавалося, потрапило в її долоні, які вона прикладала до вікна, на яке білим роєм летіли сніжинки й танули на склі, лишаючи струмочки, що утворювали загадкові знаки, схожі на ієрогліфи. Їхня турбаза знаходилася біля підніжжя гори Пікуй поблизу дивного закарпатського села, дерев’яні будиночки якого були схожими на казкові тереми, а ще тут пахло смерековим димом, він струменів над хатами сірими пасмами, й наче вплітався у хмари. На турбазі кожного вечора була дискотека, і Богдан уперше під час танцю випадково торкнувся Лесиних грудей, і вона, посміхнувшись, аж на щічках утворилися миловидні ямочки, так загадково поглянула на нього, що він, коли проводжав її до дівочого вагончика, наважився її обійняти. О, яке це було трепетне відчуття! Все єство Богдана пойнялося солодким вогнем, і як хотілося її поцілувати, але він не наважився, а так і стояв під високою смерекою, пригортаючи дівчину до своїх грудей, доки вона не поцілувала його в щічку, прошепотівши: «Пішли…» — Друже, ти шо так набурмосився, — озвався Петроній, — наче тобі знову приснився юс великий і завтра екзамен із старослов’янської мови. Дивись, скільки ше в нас пива, а скільки див чекає в поліських джунглях, а які в нас дівчата — кров з молоком! там тобі і мавки, і русалки, і навіть хіврі є, — зареготав Петроній, наче молодий рисак. — Хіба світ зійшовся на твоїй Лесі?! Запитав він і налив пивця, нарізаючи шматочки в’яленого ляща, від якого пахло великою рікою, де він, очевидно, був спійманий. Перегодом Петроній почав згадувати за свої пригоди з однією кралею під час практики на збиранні картоплі: в часи розвинутого «ізму» спудеїв посилали на місяць, а той більше, в колгоспи збирати бульбу. В ті часи навіть вища освіта була тісно пов’язана, як серп і молот, з колгоспами, а тих, хто не бажав гнути поперек на ланах, могли відрахувати з інституту.

106

У полоні трьох мавок Амурна історія Петронія нагадала Богданові про власну, коли вони влітку їздили на заробітки в одне мальовниче село на Київщині скиртувати солому. І якось після трудового дня, скупавшись у ставку, хлопці пішли до сільського «клюбу» на дискотеку, місцеві дівчата запримітили симпатичних парубків, і в перший же вечір вони проводили їх додому. Однієї миті, коли зорі на небі були яскравішими, ніж раніше, Богдан узяв за руку нову знайому, котра збиралася цього літа поїхати вчитися до Києва та мріяла про столичного принца, за якого, мабуть, сприйняла Богдана: дівчина першою так палко його поцілувала, що згодом обоє лежали на городній межі, що пахла зім’ятою травою. Богдан пестив ніжнотремтливе дівоче тіло, розплітаючи чорну, як рілля в цих полях, Любину косу, гаряче цілував її уста, а вона солодко шепотіла: «не нада… ах, не нада…», й Богдан не наважився, хоч не раз проводжав її додому, однак їх обійми вже не були такими пристрасними, особливо після того, як за ним погнався з вилами її батько, вискочивши з-за паркану, наче дикун із лісових нетрів. Однак ця історія зовсім не засмучувала Богдана, оскільки йому не довелося завоювати серце дівчини — вона обрала його сама, й він вкотре подумав: чому так виходить, що найдорожчими почуттями є ті, за котрі доводиться страждати й боротися?. Десь за півгодини хлопцям пощастило піймати попутній транспорт на копитах — добродушний дядько зголосився їх підвезти до мосту на своїй кобилі, хлопці зраділи й цьому, бо все таки наверстають півдороги до Петронієвого обійстя. Торішнє сіно на возі пахло минулим літом, від нього віяло новими літніми канікулами і свободою… 3 Богдан йшов коридором гуртожитку, наче шпигун, й, здавалося, тримав у кишені пістоля, але насправді стискав у пальцях ключа: боявся, аби не загубити — настільки дорогим він був для нього: ключа від ленінської кімнати дістав по великому блату Петроній, і то лише на вечір. Тож він намагався пройти до ленкімнати якомога непоміченим, однак неподалік почув дівочий безтурботний сміх, і Богдан аж сахнувся, наче згори на нього лийнули водою, й стрімко повернув у закуток. Згодом коридор спорожнів, і він нарешті підійшов до заповітних дверей, однак ключ не дуже слухався, від розпуки Богдан аж прикусив губи, але в наступну

107

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

мить замок жалібно скреготнув, озвавшись якимось ржавим звуком підземелля — двері відчинилися й він зайшов, а точніше заскочив до темної кімнати, мов за ним хтось гнався. Клацає вимикач і хлопець бачить над диваном картину «Сосновй лєс», здивувавшись чому немає портрета Леніна, мабуть, хтось замінив його Шишкіним, тож в ленкімнаті ніщо не нагадувало про вождя; глянувши на годинник, вимкнув світло, радісно подумавши, що до приходу Лесі лишилося п’ятнадцять хвилин. За вікном вечоріло, в будинках радісно засвічувалися шибки, лише вікно в ленкімнаті було загадково темним. За хвилину-другу Богдан згадує гостини на батьківщині Петронія, як гасали на «їжакові». Його друг так вправно почувався за кермом, незважаючи на поліське бездоріжжя, де замість твердої дороги — піски, що «мациклєт» в його руках був послушним, мов кінь. Богдан знову відчув як у голову впиваються голочки сосон, адже їздили здебільшого «партизанськими» стежками: Петроній жив серед віковічного лісу на хуторі, де було лише кілька хат, поміж якими самотній колодязний журавель скрипучо радів кожному, хто підходив до нього й діставав з колодязної пітьми на білий світ водичку, наче його самого витягуючи з небуття. А ще незвично було жити в садибі без парканів, на цьому хуторі взагалі не було огорож, довкола лише ліс, здавалося, от-от і в гості навідається лось, або дикий кабан. А як було дивно, що прямо в садку в невеликій копанці можна було упіймати карасиків чи іншу рибенцію, котру Петроній запускав сюди з мілководних рівчаків, що сонно снувалися між меліоративними полями й лісом. Хлопці також топтали під берегом карасиків в очереті, витягуючи їх кловнею, та ловилися більше в’юни, на яких Петроній казав «солідні, мов доценти». Та найбільш зворушливою була поїздка на мальовниче озеро Шені, воно знаходилося в безлюдному місці й де навіть водилися чорнокрилі лелеки. Озеро наче оберігало первісність природи магічним змістом своєї назви. Хоча про походження назви озера Богдан почув і жартівливу легенду: «Якось хлопець повіз кохану в саму глибину чарівного лісу, де було озеро, що так і манило кожного роздягтися й поринути в обійми хвиль або коханої. Та хлопець даремно сподівався на палкі почуття — дівчина йому відповіла: «Ше ні…». Потім це повторилося з іншими, наче це було

108

У полоні трьох мавок якесь зачароване русалками місце, тож згодом озеро назвали Шені… Таку легенду не дивно було почути від хлопців, які «причащалися» на березі «самограєм», вони також щедро почастували Петронія з Богданом. Оскільки тутешні люди були гостинними, то дорогою до хутора хлопців зупиняли кілька разів, щоб «зняти пробу». Богдан був здивований: чому саме в кущах «трапезують» дядьки? Петроній пояснив: оскільки самогоноваріння заборонене, то його земляки гонять «самограйчик» у лісі. О, поліський самогон, м’який та підступний, як хтось сказав: «добре п’ється за столом, а бере за селом». У наступну мить хлопець проганяє спогади, на мить включивши світло, що вихопило з темряви кімнатні меблі й картину «Сосновий лєс», яка наче демонструвала, що ці меблі були зроблені із деревини зображеного лісу. Поглянувши на годинник, Богдан стривожився: Леся спізнювалася. На дивані вже не сиділося, і хлопець починає нервово ходити по кімнаті, заспокоюючи себе, що це властиво дівчатам. Однак несподівано згадуються Лесині слова: «Чи зміг би ти за мене віддати життя?». Богдан і досі був під враженням від почутого: сам би ніколи до цього не додумався, бо як у коханої про таке питати? Але це ще нічого порівняно з тим, коли в неї вихопилося, як він запізнився на побачення: «От Василь прилетів би на крилах». Значить, в неї був якийсь Василь, хоча вона сказала, що так пожартувала. І Богдан повірив, бо в цей вечір її поцілунки були такими палкими, як ніколи, що сьогодні він навіть надумав зважитися на Це… І хоч йому вже давно хотілося близькості, та його непокоїло, що буде після Цього, адже у нього Це мало б статися вперше. Однак ця подія йому уявлялася як найсвітліша мить, і аж ніяк не думалося що Це має статися в ленкімнаті, адже мріяв про єдину кохану на все життя, хоча із прочитаних романів знав, що від любові до ненависті — один крок, але ж зараз інший час, і думалося, що саме він і Леся створені для спільного щастя! Тож відчував серцем, що саме сьогодні може настати той вирішальний день. Однак Леся не квапилася… Ох, ці очікування, здається, немає більшої муки — «прийде не прийде» — шуміло в голові. Нарешті в коридорі почулися поквапливі кроки, і в унісон з ними забилося його серце, й, здавалося, на весь коридор. Він упізнав би цокіт її каблучків на самій велелюдній вулиці! Таки прийшла!. І темна кімната оживає весняним вітром, який заплутався у її волоссі,

109

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

тихим сміхом і шепотом: «Ну, Богданчику, дай хоч зніму плаща»… А він поринув у її волосся, що пахло весною, мов у річку, підняв на руки й кружляв по кімнаті, вона щасливо сміялася, а він боявся поставити її на підлогу, бо не відчував її під собою. А коли вони обіймалися, зрадливо співали пружини старого дивана, і коли, здавалося, от-от — і вони обоє поринуть у солодкі води, наче в те загадкове озеро Шені, Леся несподівано прошепотіла: «Зачекай» і попрохала розповісти про перше кохання. Богдан тоді сказав, що вона — його перша любов, хоча й досі не міг забути, як щоліта очікував на дівчину, яка приїздила на канікули до їхнього села. Тоді він вилазив на високу вишню, щоб вона побачила, який він сміливий, і зривав найсолодші вишні, бо тільки на вершку вони були такими. Потім вони разом їли ці аж темно-рубінові й чимось магічно-спокусливі ягоди та цілувалися в саду. Однак Богданові не хотілося про це розповідати Лесі, й вона, ніби дякуючи за мовчання, ніжно пригорнулася до нього — в уяві знову постало озеро, білі пелюстки цнотливих лілій, які тремтіли на воді, а Лесине волосся ще дужче запахло весною, руки опускалися все нижче й нижче, у грудях гула велика ріка що прагнула влитися в те заповітне озеро, і Леся також чекала цієї миті, однак — о нещастя — приставши з дивана, Богдан зачепив ліктем вимикач— і в кімнаті спалахнуло світло, несподівано хтось підійшов до засклених дверей і поторсав за ручку: «А шо ви тут робите?!!»— почулося по той бік, і Богдан впізнав знайомий голос. Леся знітилася, та хлопець її заспокоїв, сказавши, що це Мітька Цар. — Цар?— дівчина посміхнулась, — це що, його прізвище? — Так би мовити, бажання, через що його так і прозвали, у нас на поверсі — такі чудотворці! Навіть є Кіндрат Імператор. А тим часом, Мітька коло дверей не вгавав: — То шо ви там, конспекти пишете — з трудів Енгельса чи Маркса? — Ні, читаємо Антидюрінг,— посміхаючись, промовив Бодан і вийшов до Мітьки, зрозумівши що той не відстане. — О, друзяко! — зрадів той, коли вийшов Богдан, намагаючись зазирнути за двері та обійняти Богдана, який закрив їх собою. — А я от шкандибаю собі темним коридором, а тут бац — засвітилися двері, ну я ж не знав, шо ви там пишете конспекти, — і Мітька загадково посміха-

110

У полоні трьох мавок ється… Я ж вашу вісімсот восьму поважаю, у вас усі пацани нормальні, окрім одного дендрофіла Мільольонти, мда!. і хто його до вас поселив?. слухай, у нас на поверсі сьогодні таке творилося, таке!. ввечері буде розбір польотів… І Мітька пішов, похитуючись як боцман на палубі, а Богдан похапцем відкрив двері й наче пірнув у темряву кімнати, де Леся так пахла весною. Однак вже на порозі несподівано почув: — Богданчику, включи світло, — і ці слова так боляче його різонули, ніби ножем, — невже все скінчилося?!. І хлопець відчуває, як тепла хвиля, що до цієї миті так солодко прагнула вирватися з тіла, почала крижаніти, і він уперше в житті так неохоче натискає вимикач. Леся вже стояла біля столу й поквапливо порпалася в сумочці, з усього було видно — збиралася йти, а Богдан шукав слова, щоб її затримати, та не знаходив, і відчай ще дужче полонив серце, та коли дівчина, поклавши до сумочки дзеркальце, так ніжно поглянула на нього небесно-синіми волошками, поправляючи чорну хвилю шовкового волосся, яке ще й досі пахло весняним вітром, на душі в Богдана потеплішало. — Богданчику, вже пізно, а мені ще треба підготуватися до практичних занять, — і дівчина одягнула плащ, підперезавшись поясом, ніби підкресливши свій чарівний стан, і Богдан подумав, що ніколи зустрічав такої гарної дівчини. І знову не знайшов слів, щоб сказати їй про це, натомість запитав: — Коли зустрінемося?. — Скоро, Богданчику, скоро… 4 На кухні одного з блоків восьмого поверху йшов «розбір польотів», оскільки саме ця кімната була найбільшою, то слугувала за актову залу, інколи тут мірялися силою. От і сьогодні на кухні почубилася Дуліби. Назвою одного з волинських племен, яке жило в басейні Західного Бугу, прозвали двох хлопців Толіка й Мирона, оскільки хтось вичитав, що дуліби були дуже кремезними й сильними. Толік з Мироном теж були велетнями, окрім природи, цьому посприяла й далека від аскетизму юність, оскільки в Толіка батько був директором м’ясокомбінату, а в Мирона —

111

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

головою колгоспу. Тож хлопці були добре годовані, дурна сила так і перла з них, і не раз, «під градусом», вони намагалися з’ясувати, хто з них міцніший, від чого майно їхнього блоку ставало інвалідним: двері — кособокими й «безрукими», а стільці — «безногими». Тож староста гуртожитку Антон Зальот, або просто Тоха, навідався до хлопців, щоб зробити чергове «китайське попередження». — Хлопці, я вам серйозно кажу — буде зальот (він часто повторював це слово, тому його так прозвали). Про бійку чула комендант, і сказала, що більше не буде терпіти, це значить, що когось можуть виселити з гуртожитку, а я не можу більше прикривати ваш блок, — й довготелесий худющий Тоха, який був схожим на «кузнєчіка», ступив крок уперед, блиснувши на світлі своїми окулярами, наче з-під них посипалися іскри злості. Толік з Мироном мовчки пішли до своєї кімнати, й ніхто не наважився їх зупинити. — І шо ти пропонуєш! — філософськи зауважив Петроній, вийшовши на середину кухні. — Ну, не знаю! На цей раз я прикрию ваш блок, але якшо буде повторний зальот, я вже нічого не зможу, ви ж якось самі повинні вплинути на Дулібів. — Угу, вплинути, — посміхнувся Петроній, — пропоную висєчь їх розгамі — хто виконає цю місію? — І Петроній, іронічно посміхаючись, підніс догори старого віника, який мав би стати знаряддям покарання. Вітька Макарон, прозваний так за надмірне «чрєвоугодіє» і любов до цього продукту, аж вирячив й так свої витрішкуваті очі, коли всі глянули на нього, знічено сказав: — Хлопці, ви шо? жартуєте? та вони любому карк скрутять… — Нам не до жартів, — серйозно промовив Петроній. Позаяк Вітька Макарон був першокурсником й не дуже кмітливим на розум, а з плеяди тих, хто при вступі, як сказав на посвяті в студенти декан філфаку, написав у заяві «прошу принять на фелологический факультет», тобто був справжнім «фєлолухом», то не одразу здогадався, що його розігрують. А в тім цей жарт чим далі, тим більше ставав схожим на серйозний намір, оскільки Петроній надав такого суворого виразу обличчю, що, здавалося, зараз сам піде до кімнати Дулібів, спустить цим здорованям штани й всипле старим віником «березової каші».

112

У полоні трьох мавок Богдан ледь стримувався, аби не розсміятися з цієї інтермедії, думаючи: як органічно відповідав Петроній своєму псевдо, адже в будь якій ситуації вмів блискавично зіронізувати, як його римський тезка. Якось імператор Нерон вдав, що мертвий, аби почути що про нього думають насправді. Замість улесливої промови над тілом «покійного» тільки Петроній сказав правду, мовляв, радий, що той ніколи вже не писатиме своїх паскудних віршів і не братиме до рук ліри, за що Нерон йому згодом помститься. Оскільки виховна година, яку проводив староста гуртожитку, почала втрачати здоровий глузд, а навпаки все більше обростала жартами, Тоха Зальот спересердя сказав: — Хлопці, я бачу, знову буде зальот, піняйте на себе, я вам більше не помічник… — Ну, тоді ми скажемо, що нам потрібен новий староста,— іронічно зауважив Петроній, коли за Тохою зачинилися двері. Згодом усі розійшлися, на кухні залишилися тільки двоє. — Ну шо, друже, недаремно брав ключика до ленкімнати?— цікавиться Петроній. — Богдан, відводячи очі, промовив: — Дякую, все було класно. — Я дуже радий, тепер ти справжній мужчина! — Петроній замріяно посміхнувся, — та все ж, хоч у тебе таке свято — все одно, треба трішки покумекати над випуском стінгазети, сам розумієш — тиснуть обставини. Всі хочуть чогось оригінального. Слухай, я зараз — до клозету, а ти сходи за нею, вона під моїм ліжком… І Петроній це вимовив у такому тоні, наче під ліжком у нього лежала сама Муза, а не в трубочку скручена стіннівка. У кімнаті було тихо, Мільольонта наче спав, лише Василевс наминав сало, о, він обожнював його, й не раз казав, що «сало нас завжди спасало», й навіть їв його на ніч, і це при тому, що мав жилавий і спортивний торс і виграв не одне змагання. Побачивши Богдана, запросив перекусити, але Богдан сьогодні взагалі забув, що існує їжа — він жив і дихав кожною миттю того побачення з Лесею в ленкімнаті. — Хлопці, і шо, трясця його мамі, означає той юс великий? — несподівано озвався Мільольонта, й навіть сів на ліжку, одягнувши «пенсне», чекаючи відповіді.

113

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

— Не кажи! — категорично вимовив Василевс, як виросте вус тоді й взнаєш шо таке юс, або коли відгадаєш одну загадку зі старослов’янської мови — що в буквальному розуміні означає растєкашєся мисію по дрєву. — Ну, мислію по дрєву, це ж просто — багато думати… — Не зовсім, доргенький, я ж сказав не мислію по дрєву, а миссю. — Миссю? Шо це має значити? — Отже, не відгадав — миссю, юначе, наші предки називали білку, і кому, як не тобі біологу-ботаніку знати, як білка спритно бігає по деревах, її не легко впіймати, як і зрозуміти «кучеряву» думку. За мить до кімнати увійшов Петроній. — Тебе, бляха-муха,тільки посилати за бабунею з косою… — О, знову будете швендяти уночі, — невдоволено озвався Василевс, дістаючи з під подушки книжку Леся Мартовича «Забобон». На кухні хлопці розгорнули «папірус» з ватману, який мав стати стінгазетою. На ньому в одному з куточків було приклеєно трохи текстів й картинка з деревами. — Бачиш, уже дещо зроблено, навіть є поетична добірка. — До речі, як тобі мій новий вірш?… А люди теж коріння мають, Воно напевно у землі, І в небі тому де витають Дитинства твого журавлі. Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай, мов Київська Софія, Стоїть у позолоті крон… — Чудово! Ти його написав після нашої мандрівки рідними стежками?. — Друже, ти знаєш, скільки метафор і образів в мене тоді народилося? Слухай, на природі мій Пегас завжди літає на крилах, тільки за суєтою і хатніми клопотами він змушений простоювати, а от коли хтось у мене гостює, тоді я кидаю всі роботи й веду Пегаса на зелені пасовища. — І, мабуть, за нього служить залізний кінь «Иж-юпитер». — Ти правий, мотоцикл теж чудове знаряддя для споглядання. А тепер ось про що хотів би попросити: позаяк вірші вже є, ти напиши

114

У полоні трьох мавок якесь коротке оповідання чи етюд, в тебе ж непогано виходить, тим паче, попереду — вихідні, як ти на це? Богдан не знав що відповісти, бо наче й досі знаходився з Лесею в ленкімнаті, але оговтавшись, сказав, що спробує, й почав міркувати над сюжетами. Та окрім Лесі нічого не йшло на розум. Однак несподівано згадалася їхня поїздка на лижну базу в Карпати, як тренер, котрий був не от «міра сєго», під час лижних пробіжок завів їх в такі нетрі, що вони довго блукали засніженим лісом: часом їм траплялися дерева, повалені буревієм, деякі були тріснуті посередині, наче в них влучили снаряди, інші стояли ніби в королівських коронах, на них були схожі на лініях зламів жовті, наче позолочені, стовбури; не раз вони мчалися з крутих гірських спусків, мов летіли в небо, бо туман закривав його і був схожим на хмари. Інколи вони втрачали надію що повернуться на базу, а ні в кого не було навіть сірничка, щоб підпалити багаття й зігрітися в цій холодній пустелі. Не рятував від холоду й ліс: день був провільглим, тож, здавалося, й дерева, вкриті білими шапками снігу, щулилися від холоду. Однак Богдана зігрівали Лесині погляди й він щоразу підбадьорював дівчину, що от-от — і вони знайдуть дорогу. І, дійсно, він першим побачив село. Богдан тоді був героєм не лише в Лесиних очах. До села вони спустилися на лижах вже під вечір. Як потім з’ясувалося, заблукали вони серйозно, і добре що до темряви знайшли село, причому, у Львівській області, а база, з якої прийшли, знаходилася в Закарпатті, за кілька десятків кілометрів. У сільраді їх розподілили на нічліг— Богдана із Лесею й ще кількома дівчатами відправили до мольфара Івана Смереки, спитавши, чи вони не бояться таких людей. Мовляв, дід вміє намовляти гадюк, щоб вони ссали молоко з корів тих газд, які чимось йому нашкодили, але Богдана з Лесею після таких тривалих поневірянь вже ніщо не могло злякати, щоправда, Богданові згадалися «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, і той мольфар Юрко, який умів накликати дощ, і Богдан радів, що нарешті зможе дізнатися, чи дійсно таке можливе. Старий мольфар привітно зустрів гостей, поцікавившись, хто їх прислав, пригостив усіх, щоб не застудилися, теплим вином з калини, вечерею. А ще на радість Богдана сказав, що вони з Лесею схожі, як брат і сестра, а потім чомусь глибокодумно всім зауважив, що головне в житті — навчитися вміти любити, бо інакше жінка матиме лише половинку

115

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

чоловіка, або навпаки… Тоді ніхто так і не зрозумів значення цих слів, а Богдан довго не наважувався запитати у нього, чи вміє він накликати дощ, та коли насмілився, почув: «Людина схожа до Бога й навіть не здогадується скільки вона може, — мовив мольфар, — однак сенс в тому, щоб не хизуватися своєю силою на заздрість іншим…» Так коротко Богдан розповів Петронієві цю історію, про яку хотів написати. — Спробуй, — відповів той… Уночі Богданові наснився засніжений ліс, і наче вони з Лесею знову шукали дорогу — та віхола знялася до небес, і якась схожа на Лесю дівчина кружляла поміж дерев у білому платі, й ніби інший торкав її стан у танці над землею, доки вітер холодною рукою не рознімав їх, й вони перетворювалися на прозорий серпанок, який поглинала віхола… 5 Потяг «Київ-Луцьк» зупинився на сонному пероні, який за хвилину ожив людським потоком, заскрипів коліщатками валіз… З важкою сумкою вийшов і Богдан. «Ех, як давно тут не був», — вдихнувши на повні груди відчув, що в рідних краях і повітря свіжіше, ніби воно йшло від самого горизонту. А ще здивувався: незважаючи на осінь, з привокзального скверу пахло пролісками, і цей весняний аромат заповнював усю околицю, здавалося, що от-от — і зацвіте стара крислата яблуня, яка не один десяток років була господинею привокзальної площі. «Звідки ж цей дух весни, звідки? — п’яніючи від несподіваного аромату, запитував себе Богдан, — мабуть, опале листя на перших приморозках згадувало про літо», — сумно подумав він, ставлячи сумку в багажне відділення, й за мить радіючи, що незабаром піде вулицями улюбленого міста. Однак надворі ще були ранкові сутінки, й Богдан вирішив прогулятися привокзальною площею, на якій навіть сірі п’ятиповерхові будинки здавалися рідними, недаремно кажуть, в краю, де народився —твій кармічний щит. І згадався вірш Петронія про те що люди теж коріння мають, яке в рідній землі, і Богдан вже вкотре дивується, як пророче передбачив свою долю друг? Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай мов Київська Софія Стоїть у позолоті крон…

116

У полоні трьох мавок Після вузу Петроній назавжди вернувся вчителювати в рідне село, хоч мав цікаві пропозиції розпочати викладацьку кар’єру в міст. А от Богдан поїздив світом, і все ж де б не був — тягнуло до рідного коріння, хоча й не було в його краях садів Семіраміди чи інших чудес, однак для нього там було щось значно дорожче. І Богдан згадав своє село… Не зважаючи на ранню пору, біля вокзалу вже торгували газетами — Богдан пишається з того, що його улюблене місто таке інтелектуальне. Незважаючи що Луцьк найменший за кількістю жителів серед обласних центрів, тут випускається багато газет, чимало книжкових видавництв, а скільки поетів і письменників, як хтось пожартував, ледь не на кожному квадратному метрі! Згодом Богдан в однієї бабусі купує великий букет хризантем, сподіваючись: а раптом зустріне її, Лесю, адже вона живе в цьому місті. Вона любила ці квіти й казала що хризантеми пахнуть опалим листям, і Богдан вдихає цей гіркувато-щемкий запах, згадуючи її, а ще пісню: Час рікою пливе, як зустрів я тебе, Як зустрів я тебе, моя пташко Довго, довго дививсь, марно очі трудив, А впізнати тебе було важко Ти висока, струнка, в тебе руса коса, В тебе очі сумні, не веселі, І уста вже не ті, не солодкі такі, Скажи, хто цілував їх без мене? Та зустрітися, як у пісні, їм не судилося — хіба сьогодні. І Богдан знову радіє, а ще думає: непогано було б поснідати й збадьоритися кавусею, згадуючи, які тут, в одному з привокзальних кафе були смачні чебуреки, але поки що воно зачинене, тож прийшлося йти у вокзальний буфетик, пригадуючи як з цього вокзалу їх відправляли потягом до війська. Тоді йшла війна в Афганістані, тож до армії брали навіть студентів. Причому, як за часів царизму, брили лоби. Ох, як тоді йому було соромно ходити вулицями міста, й хіба він міг подумати, що колись бубноголові стануть модними. Йому й сьогодні здавалося — коли його такого лисого побачила Леся, то, мабуть, розлюбила, бо відгукнулася всього на один лист написаний їй з війська… Невдовзі на площі загув транспорт, сиплячи з-під дротів іскри, забрязкали дверима тролейбуси, і Богдан згадує як тоді, коли поспішали

117

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

до інституту, доводилося їх штурмувати, щоб хоч однією ногою залізти до салону. Сьогодні ж у тролейбусі — повний комфорт. Богдан сідає біля вікна, згодом вглядається в знайому вулицю, помічаючи що на ній вже немає зеленої тополиної стіни, біля якої він любив прогулюватися, ось зблиснув, наче айсберг, великими вікнами басейн, де тренувався з Василевсом на секції плавання. Невдовзі засірів старий корпус колишнього педінституту, котрий має незвичних сусідів — з одного боку через дорогу обласний слідчий ізолятор, з іншого — пивзавод і борошномельний комбінат, повітря над його альмаматер зажди пахнуло хлібом. А ще в цьому райончику й досі ростуть старі й високі ясени, мережана кора яких — ніби кольчуга. Місто славилося своїм чи не найбільшим на Волині ясеновим царством, інколи зустрічалися такі династії — з одного кореня п’ять дерев! Тож коли Богдан десь бачив ясена, часто згадував Луцьк. Згодом тролейбус зупиняється в центрі, розглядаючи таку рідну міську площу з величним собором і монастирем, келії котрого колись служили за студентські аудиторії, театр і такий зворушливий пам’ятник Лесі Українці, котрий ніби промовляв словами Мавки: «Я маю в серці те що не вмирає». Постоявши трохи на площі, з надією зустріти когось знайомого, чомусь про себе зауважує: в давнину це була околиця Луцька, а центр був там, де сьогодні фортеця, та йде до старого міста. Вже вкотре милується старими будинками, що пережили стільки епох, у декотрих з них — саморобні високі дерев’яні східці до порогів, подекуди такі оригінальні, одні навіть нагадують якийсь химерний трон, начеб тут сидить невидимий Домовик, що є королем цього кварталу. А ще Богдан зауважує, що такі високі пороги зводили неспроста, адже колись місто було дуже водним, навіть ще до сьогодні збереглася приказка про Луцьк, що тут скрізь була вода, а посередині біда, однак в його історії міста — чимало й світлих сторінок. І він намагається уявити місто, коли воно було молодим, близько тисячі років тому, й засновувалося на острові, що омивався двома річками — Стирем і Глушцем. З історії він знає що тоді в середмісті знаходилося кілька островів, і він уявляє квітучі духмяні луки, сповнені співом птахів, сплесками великої риби, думаючи, що саме луки привабили своєю красою засновників міста, яке й назву отримало від луків — Лучеськ, хоча більшість істориків вважає, що вона пішла від річки Стир, котра тут вигинає своє русло, мов лук. Од-

118

У полоні трьох мавок нак це можна побачити з висоти пташиного польоту, й оскільки в давнину літальним апаратом міг бути хіба що Змій-Горинич, в Богдана ця версія викликала посмішку, тим паче, що місто омивалося двома річками і знаходилося на острові. Пов’язуючи назву міста Лучеськ з луками, він дивувався, що й інше древнє місто краю, як от Володимир — Волинський, яке було однією із перших столиць Волинсько — Галицького князівства теж «похрещене» цим словом, а точніше — з річкою Лугою. У наступну мить Богданові хочеться якнайшвидше потрапити в старе місто, в котрому, як йому здавалося, він колись жив і не раз вирушав у походи з князем Любартом. І він пришвидшує кроки і вже не так пильно приглядається до перехожих у сподіванні зустріти знайомих, перегодом зупиняється коло Братської Хресто-Воздвиженської церкви і вкотре відчуває, як тут віє якимось особливим духом — відваги й патріотизму, адже після підписання в 1596 році Брестської унії шляхта з новою силою почала тиснути на православ’я, чому протистояли члени Братства. Нелегко тоді було братчикам, адже в Луцьку один за одним з’являлися католицькі монастирі: домініканців, боніфаторів, кармелітів, єзуїтів, бригіток, шаріток, тринітаріїв та інших орденів. І Богдан думає, що навіть до сьогодні збереглося близько десяти монастирських приміщень, до одного з них він квапиться прийти якнайшвидше, адже саме в ньому трапилася найстрашніша трагедія в історії міста, про яку він ще в студентські роки почув від одного літнього чоловіка, й потім не раз шукав у обласному архіві про неї матеріали, та нічого не зміг знайти, оскільки влада засекретила її за сімома замками. Невдовзі тиха вуличка привела його до старого монастиря, який раніше належав ордену бригіток і кілька разів горів. У 1845 році через пожежу, що виникла тут, зайнялося ціле місто, оскільки монахині не відчинили воріт міщанам, які хотіли там загасити вогонь. Після цього монастир закрили й переобладнали під окружну в’язницю. У 1941 році, за часів розгулу сталінських репресій, тюрма була переповнена, а на початку війни тюремні опричники з песиголовцями НКВС вивели усіх в’язнів на подвір’я, вчинивши масовий розстріл із застосуванням гранат. Очевидці згадують про цю страшну картину, коли шматки людських тіл повисали на тюремних мурах. Розстрілювали навіть чотирнадцятилітніх — загинуло майже три тисячі чоловік!. Вижило лише кілька десятків в’язнів,

119

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

котрі залишилися під тілами вбитих. І Богдан кладе букет хризантем до обеліску, думаючи, чому в стінах колишньої в’язниці й досі немає музею, й про те, що це місце надто трагічне: кілька разів тут горів монастир, а потім — масова страта людей, якої місто не знало за всю майже тисячолітню історію, й він знову квапиться тихими вуличками старого міста, вдивляючись у довкілля. Погляд, як магнітом, приваблює велична В’їзна вежа замку Любарта, яка тривалий час час була символом влади Волинського князівства, та сьогодні вона не уявлялася грізною військовою спорудою, а загадковою пірамідою. І Богдан вкотре хоче уявити Лучеськ Великий, як його називали в добу розквіту, коли все місто було суцільною фортецею, з Верхнім замком Любарта і Окольним, в якому було аж вісім веж, а всіх разом — одинадцять. Дорогу до замків перекривали оборонні вали й рови, наповнені водою, саме місто було своєрідним островом і знаходилося в дворіччі, в ньому було чимало мостів і переправ, які розбиралися на час облоги, Богдан завжди дивувався що одна з річок, Глушець, протікала десь через Старий ринок, і там, де сьогодні шумлять торгові ряди, можливо, колись плавали човни. Несподівано дзвонить мобільний телефон. На радість Богдан упізнає голос Петронія. — Привіт, друже, — чує в слухавці, — вибач, що давно не телефонував, все суєта-суєт, а сьогодні так захотілося почути твій голос… — Це, мабуть,тому що я в Луцьку. — Он як! Я радий за тебе, слухай, а ти ше не забув, шо таке юс великий? І Богдан посміхається, пригадуючи, як цим інтригували Мільольонту, можливо, він і до сьогодні не знає що це була літера старослов’янської абетки. — Ні, не забув, а ти знаєш як називали Луцьк у давнину? — Звичайно ж, Лучеськ Великий. Слухай, недавно вичитав, що коли в місті князювали литовці, дуже дешевими були продукти, хліб коштував 0,2 гроша, курка півтора, не те шо сьогодні ! А от звичайний пес-дворянин аж 150 грошей, за нього можна було купити двох коней чи отару овець, а за мисливську собаку — чотирьох рисаків чи дві отари. Хи, а скільки зараз собацюр бомжують на міських вулицях… А ще,

120

У полоні трьох мавок друже, прочитав, коли Луцький замок належав російській короні, то його продали на цеглу, однак спасли курячі яйця? Ти не смійся, правду кажу, просто ще за часів Любарта їх клали в розчин, тож коли почали довбати стіни, то зрозуміли — легше спекти нову цеглу. Богданові й собі захотілося щось розповісти про історію улюбленого міста: — Друже, а чи відомо тобі, що Луцьку фортецю, коли вона ще була дерев`яною, брав у шеститижневу облогу син засновника Москви Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський. Тільки уяви, за тисячу кілометрів прийшов з військом! Значить, дуже привабливим і красивим було тоді місто. — А, про цю історію я знаю, — продовжує Петроній, — тоді лучани дали добру відсіч, ледь не позбувся життя Андрій Боголюбський — врятував вірний кінь, котрий сам не вижив і був похований із почестями, начеб на березі Стиру була могила того коня… Після цих слів Богдан побачив як із-за рогу будинку вийшла жінка, чорнокоса й струнка, і щось аж тьохнуло в серці: «а що, коли це вона?» І Богдан каже Петронієві, що зателефонує пізніше, та йде слідом за жінкою, що так схожа на Лесю. Стан так само чарівно підперезував пояс плаща — талія, як у скрипки, і йшла вона так само, як Леся, наче царівна — самовпевнено та граційно. Певний час Богдан вагається наздоганяти її чи ні, але вона прямувала в бік фортеці, тож він вирішив йти слідом. І от чорною лускою бруківки з легкого туману випливла древня площа, над якою панувала В’їзна вежа замку з короною зубчиків, а ліворуч холодно поблискував куполами, наче шоломами, колишній костьол єзуїтів Петра і Павла, а ще перемовлявся з вітром одинокий ясен-богатир неподалік замкових воріт, начеб найдревніший в Україні, біля якого любила бувати Леся Українка. Богдан на мить зупиняється на древній площі, думаючи скільки століть вона пам’ятає, скільки подій могла б розповісти, однак лише старий ясен озивався шумом хвилі на вітрі й сипав на брук золоті червінці осені. А ще Богдан вкотре з сумом подумав: із кожним роком чимало історичних будівель Луцька перетворюються на істеричних старців, з перекошеними вікнами, а той зі стінами що світяться ребрами дранки, й навіть перед замком Любарта будинок Пузин, які були фундаторами Братства, в такому вигляді, наче його не ремонтували з 17-го

121

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

століття. Усе це швидко промайнуло в голові Богдана, коли він йшов за жінкою, так схожою на Лесю, все вагаючись, коли її наздогнати. Але вона пішла до замку, і за масивними дверима В’їзної вежі він почув як зацокали її каблучки, о, як цей стук підборів був схожий на Лесин! У нього вже не було сумнівів, що це вона, і серце знову забилося в унісон стуку її каблучків — Богдан пришвидшує кроки. Однак на вході дорогу перекриває гурт людей, але він бачить куди вона пішла — до картинної галереї, і він вирішив спинитися: зачепила розповідь екскурсовода, високого юнака з палким поглядом і вусами, кольору соломи. Він розповідав про історію замку, коли той називався Верхнім,то на його невеликій території знаходився княжий палац, кафедральний собор Івана Богослова, будинок єпископів, дві з трьох веж, заклав Любарт, третю — Вітовт, а збудований він на місці давньоруського дитинця, й спорудили його не одразу, до цього доклали зусиль князі Любарт, Вітовт і Свидригайло. З теплотою в голосі екскурсовод оповідає про князя Любарта, який був одружений на волинській княжні, що він дуже полюбив місто Лучеськ і цей край, і навіть прийняв православ’я, отримавши друге ім’я Дмитрій-Любарт, а ще першим заклав мурований замок. Лучани любили князя. Любарту постійно доводилося воювати, оскільки на князівство часто нападали: з півдня татари, з заходу — поляки й угорці. Однак князю Любарту вдалося суттєво розширити свої володіння, і з удільного князя він став правителем Володимиро-Галицької держави й переніс столицю з Володимира до Лучеська. Мужній князь до кінця своїх літ не покидав меча і помер у поході на 83 році. Богдан знав, що поховали князя Любарта в замковому кафедральному соборі Івана Богослова. Сьогодні собор розкопаний, в ньому можна побувати, а ще в підземній крипті (некрополі). А от останки князя з поховання в соборі втрачено, й Богдан вкотре шкодує, що князю Любарту немає величного пам’ятника, от коли б його спорудили на площі перед замком. Згодом екскурсія відійшла від підвалин княжого палацу в глибину замку, й Богдан подумав, а чи не зайти йому до картинної галереї куди пішла жінка, схожа на Лесю, але вирішив зачекати. Екскурсовод уже розповідав про іншого литовського князя — Вітовта, який прийшов після Любарта і теж полюбив Лучеськ, зробивши його своєю улюбленою резиденцією. І хоч за часів Вітовта кордони Великого Литовського князівства розширилися від Балтійсько-

122

У полоні трьох мавок го до Чорного морів, і князівство стало, по суті, державою, й чи не найбільшою в Європі, однак не всі визнавали його самодержцем. Це було однією з причин, коли Вітовт наважився до рішучого кроку — зібрати в Луцькому замку монархів усієї Європи, де, окрім власної коронації, запланував обговорення питань спільної стратегії боротьби з Османською Портою, проблеми в стосунках між православними й католиками. І цей, по суті, перший в історії Європи дипломатичний саміт, відбувся в 1429 році. Королі та найвищі представники найбільших держав зібралися в Лучеську, враховуючи їхню челядь, прибуло п’ятнадцять тисяч чоловік, і це при тому що в місті проживало всього п’ять тисяч. Такого зібрання не знав не лише Лучеськ, а також Європа. З’їзд тривав два тижні, щодня на банкетах випивалося до семисот діжок меду й пива, а вже скільки було з’їдено волів, лосів, зубрів, курей і гусей — точно ніхто не знає, бо цифрами з багатьма нулями в ті часи оперували хіба що великі математики. Розповівши про це, екскурсовод посміхнувся в солом’яний вус. Однак на цьому з’їзді Вітовта не коронували, начеб красі корони, яку привезли з Риму, позаздрив польський «круль» Ягайло, є переказ що цю корону порубали на шматки й повезли по різних країнах. Вітовт збиратиметься провчити гонорового шляхтича, однак передчасно помре. І першим у наступ піде «круль» Ягайло, причому, проти свого брата Свидригайла, який пообіцяв зрівняти православних з правами католиків. У липні 1431 року Луцька фортеця буде в облозі, її захищав чотиритисячний гарнізон на чолі з воєводою Юршею Русином. Оборонці протистояли в кілька раз більшому війську поляків, більше місяця тривала жорстока битва за фортецю, і вона вистояла — польський «круль» пішов на перемир’я. «Історія знає чимало випадків несхитності оборонців Луцької твердині» — після цих слів екскурсовода Богдана наче пронизало струмом: з картинної галереї вийшла жінка, схожа на Лесю. І от він знов чує знайомий цокіт каблучків, ще мить — і бачить ці небесно-сині, як озера Волині, очі… Та перед ним була не Леся, а юна дівчина, так схожа на неї. «А що як вона її донька?», — майнуло в голові, але він не наважився про це запитати, а тільки стояв і слухав цокіт її підборів, наче стукіт годинника, що повертав стрілки в юність…

123

Розділ 7

Ìî¿ ñàТИðèêîíè (гумор, сатира)

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Хмарогони Несподівано довкілля посутеніло, сонце поглинули хмари, й, здалося, от-от і наскочать татари. А згори полив такий сильний дощ, мов у небі прорвало греблю. — Такі хмари, мов перед Ноєвим потопом, — мовив Потап. — Не ний, Ною, — відказав Остап, — який тримав за пазухою пляшку, котра спітніла від чекання, шкодуючи що непогода зіпсувала таку ідилію, адже вони з Потапом запланували пікнік біля найстатрішого в Ірпені дуба, але ж така злива… Але товариш Потап був невблаганним, мовляв, ніякий дощ, і навіть потоп немає бути їм на перешкоді: — Дубові, Остапе, 700 років стукнуло, а ти не разу біля нього не був, і от результат — він засох, і його спиляли… — Причому тут я?. — А при тому, що не любиш природу нашу мать… — Гаразд їдемо, — невдоволено мовив Остап, почувши від Потапа, що він уміє розганяти хмари, з усмішкою відказав: — Е, ми стільки не вип’ємо…

126

Мої саТИрикони І хлопці натиснули на педалі своїх двоколісних «лексусів», а що робити, не вертатися ж додому з такими мокрими мордами, наче валялися в калюжі, та ще й з пляшкою за пазухою, котру відразу конфіскує дружина Остапа. — Ти ж не з глини, щоб боятися дощу, — підбадьорював товариша Потап, завертаючи вбік Податкового університету, де в лісопарку ріс партіарх дубового царства. Дорогою в Остапа вже не домінувало бажання пошвидше ковтнути оковитої, а прагнулося подивитися, як розганятиме хмари Потап. Міркуючи, а що, коли йому це вдасться, адже його друг — з гоголівських країв, й може розумівся на відьмацтві. Бо як не крути, а Потап був не таким, як всі: зовсім невибагливий до комфорту й навіть жив у такому Вавилоні, де б інший відкинув роги й копита… Так називали садибу одного місцевого поліглота Петра, він навіть оволодів давньогрецькою мовою, не те що перший міністр Азіров, який не міг вивчити й державної, а що казати про економіку… Однак хоч Петро й знав іноземні мови та перекладами заробляв на життя, сьогодення особливими зарабітками не тішило. Навпаки таким, як він людям, було горе від ума. Доводилося жити в бідності й деколи навіть на багатті готувати їжу, як закривали газовий кран. Зате він давав притулок у своїй хатці-рукавичці багатьом жертвам Богеми. І хоч там було кілька ліжок, та мешкало біля десятка душ, а дехто навіть — на даху. Потап же сам змайстрував якесь химерне ложе зі старих дверей, схоже до середньовічної катапульти, біля котрої навіть було лячно стояти — здавалося, от-от хтось вилізе з під неї й дасть копняка. І ззовні й зсередини цей Ірпінський Вавилон нагадував зону особливого режиму, тільки в ній відбували покарання не за скоєні злочини, а навпаки, — широку ерудицію. Так життя мстило інтелігентам, бо вони не хотіли до нього пристосовуватися, як колишні двійочники з трійочниками, які вибилися в бізнесмени й депутати. Тож час від часу в Вавилоні проживав різний люд — журналісти й письменники, просто пройдисвіти, як от Маразм Іванович, дядько похилого віку, який збирав милостиню під церквою, незрозуміло для чого, вдягаючи на голову жіночу хустку — чи так шифрувався, чи давив на жалість, прикидаючись бабуньою. Хтозна… Про це він нікому не зізнавався, бо взагалі поселився в сараї, де навіть не було вікон, й де Маразм Іванович був схожим на колгоспне теля.

127

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

А ще до Вавилону якимось вітром занесло чи то індуського, чи ромальського піїта, який жив по сусідству в окремому будинку й добре вивчив українську мову, адже не працював першим міністром, як Азіров. Нерідко коли цей піїт отримував пенсію, то ввечері заходив у гості до Вавилону, а вже зранку питав: — Хлопці, ви не бачили мого жакєта, шо не бачили?. О, мій жакєт!. там була пенсія. О, девел!… Невдовзі хлопці стояли біля пня під найстарішого ірпінського дуба, котрий був заввишки два метри й нагадував велетенську діжку. — Старий, ти бачиш як високо спиляли патріарха. — Шоб це значило? — замислився Остап. — Готують п’єдестал дубовий… — Й для кого таке щастя?. — Не Лєніну ж стояти на дубовому пеньку, знайдуть героїв… — Я би поставив тут найбільшого катюгу лісу із бензопилкою в руках. — О, то в Ірпені їх дофіга… — То всіх — на пень!. За хвилину-другу хлопці знайшли прихисток під зеленими парасолями молодих дерев, і першим тостом, виголошеним Потапом, були такі слова: — Щоб вони жили на таку зарплату, як ми! — і за хвилину дощ послабшав. — Потапе, ти, й справді, якийсь калдун, і вмієш відганяти хмари,— здивувався Остап, як там вас звуть мольфарами, чи гонихмарниками?. — Ні, старий, ми звемо себе хмарогонами, бо не «гонимо, а переганяємо» — Кого перганяємо?. — Звісно ж не Зеленого змія, як в тій довбаній рекламі, а товстолобих товстстосумів, які схожі на ненажерливих динозаврів… Коли чарки напововнили втретє, Потап урочисто промовив: — А щоб наші чиновники їздили не «мерсами», а на велосипедах з сонячними батареями!!! І це пролунало так магічно, що дощ несподівано вщух… Мабуть, сама природа знала що це нереально, й хоча б вона вирішила виконати бажання хлопців і вгамувала хмари. 2013 р.

128

Мої саТИрикони

У кишені з курантами На морі трапляється різне, то воно лагідне, мов дитя, а то характер покаже, й таку хвилю погонить, що, здається, занесе тебе в гості до султана. І хоч море ніколи не збиткувалося наді мною, все ж забрало мобільник. Хіба я знав, що воно буває таким підступним, коли ложив на березі одежу, й роззявивши рота, милувався силою та зухвалістю шторму. Шорти з теніскою не втонули, а от телефон плавати не вмів. І все! Прощайте рідні й близькі, поговоримо, коли приїду. І тут я вперше відчув, наскільки ми приручені до цієї маленької штучки, без якої важко ступити й крок, оскільки вона забирає частину нашої пам’яті — я не знав жодного номера своїх знайомих, все пам’ятав мобільник, якого вже не було. Хоч кричи SOS! А ще я залишився без часу, оскільки звик до годинника на телефоні. Однак через кілька годин я подивився на цей вибрик долі по філософськи, відчувши, що позбувся якоїсь прив’язі, як пес ланцюга. Ніхто мене не турбував, і я на всі «зябра» дихав вітром нової свободи — спілкувався з сонцем, а ввечері з місяцем. За якими й визначав час, коли лінь було спитати котра година в людей. Та завтра з цією розкішшю треба було прощатися: без годинника можна запізнитися на потяг, а при моєму, худому, як в’ялена вобла, бюджеті це було б катастрофою. Мало того, ніхто не знав, чому я не відповідаю на телефонні дзвінки, а тут ще й не приїхав. З такої біди пішов на невеличкий ринок купувати годинник. Вибір був невеликий — настінні з «кукушкою», або ж просто будильники. Я взяв останній, такий щоб помістився в кишеню — цілий день не міг позбутися відчуття, що ношу з собою куранти, особливо коли питали котра година, і я діставав будильник, щоб відповісти. Ніколи в житті не бачив таких здивованих поглядів, одні сприймали мене за «чумачечого», інші за перегрітого на сонці. 2012 р.

129

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

У вагоні з мільйонерами Раніше зустрічався з товстосумами на прес конференціях, або в Верховній раді, де їх — найбільше. А тут відразу цілий вагон мільйонерів! Причому непростих, а точніше дуже простих. Однак, вмощуючись на боковушку своєї плацкарти, про це не здогадувався, адже їхав із Сімферополя до Києва, а люди, які побували на морі, всі однакові — у шортах і тенісках, веселі й привітні. І все ж мої сусіди, а вони в переважній більшості були жінками, незважаючи на одного юного отрока, як тільки рушив потяг, відразу мене спантеличили: — Да, атдахнулі харашо, — озвалася до своєї подруги одна блондинка, котра так засмагла, аж стала схожою на Гайтану, — адно пєчальна — хахлам не хватаєт нашєва парадка, вєзде многа мусора! — Ну хахли привиклі пад сєбя гадіть… Я сидів, як в рот води набрав — вони що, не здогадувалися, хто з ними їде? Подаю голос, знайомимося, мої сусідки посміхаються, коли запитую: чому вони нас ображають. — Ну, ви ж на нас гаварітє бульбаши, а нащот бєспарадка, так гета ж правда, нє хватаєт вам нашєва бацьки… Погоджуюсь, однак їхнього бацьку раджу тримати в себе, ми всі посміхаємось, і кожен мовчки думає про своє. Щоб якось розрядити ситуацію, адже їхати далеко, починаю розмову про улюблені страви, бо ніщо так не зближує людей, як стіл, а за його відсутності — розмови про нього. Мої сусідки захоплюються нашими варениками, також борщем, мовляв, в ньому уся городина та ще й м’ясо, «нєзря хахли такіє здаравенниє», й дивляться на мене. Я кажу, що не всі такі, як я, а вони, сміючись: — Ну да, єсть єшчо пахожіє на Клічко… Цікавлюся їхніми найулюбленішими стравами, з’ясувалося, усі вони з картоплі, як от деруни. Хи, так і крохмаль може посипатись… Ну, якщо деруни й в нас — у великій пошані, то що таке колдуни, не знав, може, хоч вони не з бульби? — Ну как ви нє знаєте?. Іх єщьо називают ципєлінамі. — Ципєлінамі? — здивовано перепитую, бо знаю що так німці називали розвідувальні дирижаблі, але не можу повірити, щоб таких розмірів бульбу навчилися вирощувати сябри.

130

Мої саТИрикони Однак, незважаючи на такі інтригуючі назви, як ципєліни й колдуни, ця «снєдь» виявилася своєрідними дерунами, тільки начинена фаршем. Воістину картопля в Білорусії претендує на державний символ!. Згодом говоримо про життя — буття. У принципі білоруси на нього не скаржилися, однак сказали, що жити доводиться економно, хоча комуналка й транспорт в них дешевші, а ціни на продукти майже такі самі, але вони натуральні — не те що в нас все ковбас ять із соєвих бобів. А от медицина хоч і безкоштовна, але з порожніми кишенями до лікарні краще не йти. Згодом я поцікавився їхніми доходами, й був вражений — вони всі були мільйонерами! Бо найменша зарплата в Білорусії складала понад мільйон рублів. Я навіть попросив, щоб мені показали їхні гроші, думаючи побачити на них зайчиків чи оленів. Однак на купюрах — ніякого зоопарку! Навпаки вигляд банкнот нагадував дизайн євро, та найбільше мене подивувало, що тисяча білоруських рублів вартувала нашій одній гривні! І я за наш червінець купив на згадку аж десять тисяч їхніх рублів — у моїй жмені опинилося кілька десятків банкнот, починаючи від ста рублів, за яких не купиш навіть коробку сірників! Тож розглядаючи їхні купюри, кажу своїм сусідам, що в жодній країні немає такої підходящої назви грошей, як білоруські рублі, бо скільки дерев треба вирубати, щоб надрукувати мільйони рубчиків комусь одному на зарплату. Однак мої сусідки цим не переймаються, кажучи, що дерев у них багато — на їхній вік вистачить. 2012 р.

Ангели чи демони? Заходжу в столичний антикварний магазин, і прямо за порогом — свят-свят!!! зустрічаюся з чорними ангелами, а, може, й демонами: в їхній подобі були два підсвічники темного кольору. Питаю продавця, що за істоти, він лише посміхається. Дивлюся на ціну підсвічників у подобі ангелів чи демонів — ого!. І щелепа відвисає, як у бульдога — по 900 тисяч гривень кожний! — Ці підсвічники часом не літають? — питаю продавця, та він знову посміхається. — З якого ж вони металу, може, якось марсіанського? — З бронзи, — відповідає.

131

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Да уж!… А чи не продаються вони з мармуровими колонами, на яких стоять? — Ні, але якщо будете брати відразу два підсвічники, то можна й з колонами… — От якби ці колони були з палацу імператора Нерона, — кажу, посміхаючись, тоді б узяв, й надувши для важливості щоки, йду розглядати інші речі. За мною цокотить по кахельній плитці, наче підкована кізка, продавчиня, і неспроста, бо ціни на старі речі — космічні. Якась скляна ваза, розмальована квітками — 15 тисяч гривень, інша — тридцять! Найдешеве, що побачив тут, був келих із кольорового скла, і той за п’ять тисяч грн.! Невже хтось купить цей келих, в якому, можливо, топив своє горе якийсь Плюшкін. Дивно виходить, стара скляна ваза коштує дорожче старої автівки! Однак цю вазу може зачепити кіт хвостом, чи ненароком сам любитель древності — й нема. Дивна ця штука антикваріат, але ж і багата в нас країна, коли такі ціни на старі речі.

Колісниці гордині Колись біля міськкомів стояли «Волги», а то й «Москалі». Зараз іномарки — джипи, «Лексуси», «Мерседеси», на яких чиновники й депутати возять свої сідниці й гординю. Більшість з цих іномарок ненажерливі на пальне. Але, що їм — вони купують бензин за наші грошики, підпільно торгуючи землею та крадучи з бюджету — і течуть хабарі до їхніх кишень ріками, особливо, в Києві та біля нього. І на «Хамерах,» гасає багато хамів, хоча ці «коняки» на озброєні американського війська, та якби продавалися танки — вони б возили свою гординю й на них. А от в Європі ґрунту для гордині значно менше, бо злодіїв вони не люблять, і там можна побачити, як чиновники їздять на роботу велосипедами. А в нас навіть важко уявити, щоб хтось із владоможців тиснув на педалі всенародної заощадливості, як у них, де економні чиновники, а країни багаті. 2010 р.

132

Мої саТИрикони

Котли нашого часу У них не варять смолу й не гріють воду. Їх носять наші акули бізнесу та можновладці, вони настільки великі, як компаси, через що ці годинники називають котлами, а деякі коштують стільки, що за них можна купити яхту. Якось один із знавців гламурних речей поділився зі мною інформацією, що вже навіть депутати міськради почали носити котли від п’яти тисяч доларів, а його шеф — за 100! — Але слухай, для чого викидати такі великі бабки на якісь анциболти, як моя бабуся називала годинники? Невже в скоробагатьків не вистачає розуму вкласти гроші в щось корисніше, наприклад, в благодійництво, чи допомогти сиротам. Навіть бандити дев’яностих були скромнішими, бо хизувалися золотими ланцюгами, а скільки їх можна купити за 100 тисяч доларів! А тут якийсь хляцик за такі лавандоси почепив на свою лапу часи. —В тому то й справа, щоб мати такі бабки розуму не треба, головне — сильний хвататєльний рєфлєкс. —Все одно, не втямлю — на фіга викладати п’ятдесят штук за циферблат на зап’ястку, адже це не машина часу, й не комп’ютер… —Е, ти не розумієш, вони заряджені… —Як це? —Ну, ті, хто їх носять, мають у цьому житті все, і чим дорожчі у них котли, тим більше можливостей. А ще вони в них — за орієнтири. Мій шеф розповідав, як прийшов до нього в управу нього якийсь стецько підписувати папери, він вже хотів його послати, але як глянув на котли, а вони за пів лімона баксів! Відразу збагнув, з ким має справу. І підписав що треба. І не прогадав, тепер має котли за 100 тисяч зелених. —Так от чому в нас бідний бюджет… —Еге ж, та найгірше те, що такі котли, як вони, хоче носити багато людей , навіть не замислюючись, що це катастрофа совісті й держави, в котрій живуть. — У таких людей немає держави, бо живуть для свого живота…

133

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Орден у футлярі Колись ордени носили на грудях, і своїми героями пишалися співвітчизники. Та в епоху масового споживацтва більшість кавалерів орденів наче соромляться їх показувати. Адже серед них є такі, що купили їх і тримають в кабінетах своїх офісів на видному місці в футлярах, котрі нагадують домовини марнославства.

Як товариш Сухов ледь не задихнувся в цистерні Навіть не віриться, що ми раніше могли жити без реклами. Епоха купи-продай тисне звідусіль, особливо, через телеекрани. Як вам ролик, де якийсь «парняга», задерши нюхало, каже, що одні п’ють пиво аби підкреслити свій статус, а дехто, щоб виглядати розумнішим… І це ж треба таке вигадати! Так можна сказати: а коньяк дудлять, щоб відчути себе на коні, чи вершником без голови… А, взагалі, реклама спиртного стала настільки масовою, наче в країні почався алкогольний геноцид. — «Ну ви гонете!. — Не гонемо, а переганяємо…» — щасливо всміхається чолов’яга, рекламуючи оковиту, наче якийсь еліксир довголіття… Отже, продовжимо тему рекламних шедеврів, від яких в гробах перевертаються всі класики літератури: «Перший крок можна зробити ногою, або рукою!.невже хтось ходить догори дригом.», або: «думай головою, що буде над головою — а чим же іще?. невже вухами? Схоже, ними й думали рекламісти, вигадавши цю «туфтологію» для пропаганди покрівельних матеріалів. Непервершені перли трапляються й в газетних оголошеннях: «Здійснюємо реєстрацію та ліквідацію юридичних і фізичних осіб», або «Здається двом студентам койкомісце з хазяйкою…» А як шматують рекламою фільми — навіть сто разів бачене «Біле сонце в пустелі», і то якось затьмарювали рекламою ледь не півгодини. В результаті Сухову довелося паритися в пекельній пітьмі цистерни з-під нафти цілих 7 хвилин 29 секунд, але чим могли йому зарадити телеглядачі, які теж виявилися заручниками рекламного «шлакоблоку» — та бувало й гірше. Пригадуєте час, коли цікаві епізоди телесеріалів переривали гігієнічні прокладки з крильцями й мало не вилітали з екрану до вашої кімнати, і падав бутерброд у дідуся-фронтовика. І закипав він гнівом: йому не збагнути, чому по телевізору прокладки називають «Ангелами»!

134

Мої саТИрикони «До чого країна котиться!!!» — кричав він. Але що дідусь, коли навіть чиновники з державного комітету телебачення і радіо теж публічно обурювалися, що розхвалювання гігієнічних прокладок ледь не поголовно виводило людей із рівноваги й загрожувало здоров’ю нації, що реклама в нас нахабна, цинічна, непорядна, продажна. Словом, аморальна, як повія. Мовляв, створюється враження, що нас тільки секс цікавить, а до іншого немає діла… Так, ми вже не та країна, в котрій нема сексу. Навпаки, одна радість залишилась… Радість сексу. 2002-2013рр.

Помічник кнопкодава Сім чи вісім років не бачив Сковородька, відтоді як він пішов з журналу «Навігатор», в якому я публікував статті про «житіє» премудрих піскарів. І раптом, в парламентському фойє, засвітилася знайома лисина, ще мить і лукава усмішка до кутніх зубів сяє на обличчі Володьки. Обіймаємося й чоломкаємось, як круті; він коле мене в щоку цапиною борідкою, поплескуючи по плечі долонею, мов веслом. Міцний вовкулака… — Володька, скільки літ, скільки зим…ти зовсім не змінивсь, старина. — І не тільки тілесно, в душі теж без «ізмєн»… — І жінки так само люблять? — Ше й як! Але хіба їх можна задовольнити? От вчора, ночував в однієї феї, старався, як Камасутра, а зранку навіть кавою не почастувала. Знаєш шо, не долюбиш — погано, перестараєшся — теж… — Звісно, золота середина потрібна скрізь. — Нє, жінці не вгодиш, як там сказав Арістотель, «жєнщіна, ето іспорчєнний мужчіна…» — Ну, ти загнув… — Правда, правда, підростеш, поймеш. Вони зараз шукають не кохання, а спонсорів, точніше, вони хочуть і того, й іншого. Період журналу «Радянська жінка» минув, а який був час. Ти береш пляшку, а вона тебе жде з чимось смачненьким, душевні були стосунки… — Володь, недаремно кажуть, що безплатне кохання придумали кацапи… — Е, шо ти тямиш!. Хіба гроші сумісні зі справжніми почуттями.

135

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

В Америці, друже, в ресторані або «кахфе», як сказав би колишній спікерп Іван-джан, кожен платить сам за себе. Тут причини глибші. Де зараз жінка може нормально заробити? Хіба на панелі. І хоч кажуть, політика в нас, як повія, але, бачиш, серед депутатів, як не члєни партій, так скоробагатьки, ну трапляються серед нардепів жінки, але Вітренко в розрахунок не берем… — Слухай, а шо ти тут робиш? — Бач, підпираю колону. — Та я серйозно. — Відразу видно, шо ти у парламенті вперше. А я вже тут пережив не одного спікера… — Так ти, значить, парламентський кореспондент… — Не хватало… І Сковородько підвів мене до книжкової полиці в фойє. — Бачиш, он моя лежить… — Хто? — Фу, який ти вульгарний! Книжка! — Нова? А ні… У тебе шо, творчий застій? — Ти наче з дуба рухнув, хіба не знаєш про нашу книговидавничу кризу, ці бісові алігатори, чи, як кажуть львів`яни, лігархи бояться поезії, наче вогню, щоб не дай Боже, новий Шевченко не народився, або Махно, кстаті, Нестор Іванович теж був поетом…пішли прогуляємось. І ми почали підійматися мармуровими східцями, встеленими зеленим килимом на другий поверх, і Сковородько мало не кожному зустрічному депутату кивав головою. — Невже ти їх усіх знаєш? — Звичайно, ні. Я їх так озадачіваю, хай хоч трохи пошамрають мізками — шо за кєнт з ними здоровається. Перед парламентським залом у фойє, який звуть кулуарами — броунівський рух депутатів, журналістів, помічників депутатів, просто пройдисвітів і довгоногих повій. Оголошено перерву. — Бачиш, скільки камер, цих однооких циклопів телепростору, що ковтають у себе всіляку бєлєберду, — скрушно каже Володька, — котру потім присмажують на телестудіях і кидають нам, як наживку, а ми ковтаємо її та віримо, що коли їх оберуть знову, то нарешті полльється

136

Мої саТИрикони манна небесна — і чіпляють вони нам макарони на вуха від виборів до виборів… Ой!. ти бачив, як он це чудовисько ледь не стало своїм копитом на мою ногу. Здається, цей гібрид, тю, нардеп — колишній директор племзаводу, чи шахти. Інтєрєсно, як він у парламентське крісло влазить? Знаєш, тут в кулуарах буває, як в тісному автобусі, можна зустріти й зятя Кучми й прочіх скоробагатьків. Усі вони тусуються тут, перетворивши парламент на біржу. — О, слухай, пішли у «бухвєт», х-ххе, а це ж найкраще місце… У буфеті теж було людно. — Це ж треба, як зголодніли, — бубнить Володька, ось так і в пеклі стоятимуть в черзі, незважаючи на гаманці. — І за чим вони там стоятимуть? — За гарячою смолою… — Володь, це хто на цьому світі полюбляв оковиту, на тому питиме смолу? — Е, дивлячись, за чиї гроші випивати, якщо за нечесно нажиті, то да. Бач, он друг Павла, Мєгафонов, стоїть, а он дон Педро і прочіє преступнікі й чрєвоугоднікі. Все ж приємно бачити їх в черзі. Он Біляшов переминається, мабуть, пиріжків хоче. Слухай двійочником був, а став бізнесменом і купив мандат. — Зараз час двійочників і торговців-азіятів… — кажу. — Але ж, старий, скільки серед нас цих азіятів по духу й діяннях, да! орда пройшлася Україною — от і чингісханять вони й досі та беруть хабарі, адже й саме слово хабар пішло від ординців… Незадовго почали замовляти страви. — Ти шо, став вегетароіанцем, — дивується Володька з того, що я взяв так багато салатів. — Та ні, — кажу, — просто вони тут дешеві, приємно, шо хоч в буфеті законотворців не деруть три шкури. — А все через те, що нема контролю на цих ненаситних глитаїв, а чому? Бо риба гниє з голови… Після чарки Володьку понесло на лірику. Він пригадав свій роман у відрядженні з синьоокою Шурою, як вона носила йому в ліжко гарячі бутерброди, а ще зачитав рядки, як він впевнений, безсмертної поеми про безкорисливу Шуру: «Я готовий стояти під твоїм вікном, як солдат-гомік перед Мавзолеєм…»

137

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

— Володь, ти що, на сюрреалізм перейшов? — Сам такий!. Перед тим, як піти в ложу преси слухати сесійне засідання, ще раз запитав Сковородька, де він працює? На що він з усмішкою відповів: — Я ж тобі казав підпираю в парламенті колони демократії, а якщо чесно, набридло работать, подався в політику, поки що дійшов до помічника кнопкодава… — Кнопкодава?. — Ти шо, не знаєш, як називають нардепів, і до речі, нє зря. От мій кнопкодав, з`являється тут раз на тиждень, коли треба голосувати, посидить пару годин, потисне кнопки «за», «проти», «утримався», пошепчеться в кулуарах, і знову поїхав на своїй дорогій чортопхайці займатися бізнесом — все, більш ні слова про політику! Ти ж знаєш, язик — мій враг… 2002 р.

Прив’язаність Іду вулицею містечка в приватному секторі. Бачу, як за парканом цілуються з молодим вітром різнокольорові мальви, як спалахнув пурпуровим полум’ям, наче вибухнув від щастя, величезний кущ троянд, як вишні милуються рубіном плодів, як щедра шовковиця сипле на траву сині грона, і раптом чую лемент, такий безутішний!. Аж мороз — до п’ят! І пригадалися дитячі літа, як у рідному селі лементували бабусі, коли хтось помирав чи траплялась інша біда. З кожним кроком лемент все ближчає, вже чути й слова: — Я ж тєбя ва-атщє, я ж тєбя!. — крізь схлипування і завивання чується одне й те саме, наче заїло пластинку, а тоді раптом, — я ж тєбя далжна апутать цєпямі!. Ого! Кого це хочуть закайданити: доньку, чоловіка, палкого коханця? Прискорюю крок, лемент лунає за скособоченим парканом, за яким біліє вже похилого віку хата. Заглядаю туди. Біля ганку розпатлана жінка, вік якої на око не визначиш, одним словом, баба. Вона шалено потрясає собачим нашийником, мов зняла його з власної шиї. Раптом нагинається до собачої будки, й схлипуючи, волає? — Я ж тєбя Рекс, за твой пабєг, ватщє далжна апутать цє-пямі!.

138

Мої саТИрикони

Електричка Якщо ви не їздите в електричках з передмістя Києва на роботу — ви щасливчик. Я по-особливому це відчув, коли після робочого дня, в час пік, запросив до себе в гості знайомого. Як кажуть, люди у нас звикають до всього, та Андрій був не з таких, ще на платформі, глянувши на переповнені вагони, знизав плечима, посміхнувшись: «Це що, остарбайтерів з 42 року везуть?!… шнєлє, шнєлє, айн-цвайн-драйн…«Кажу йому, що за такий «комфорт» ще й оплату за проїзд постійно підвищують, зараз квиток коштує, як на маршрутне таксі, а розклад руху, трясця їм в шпали, змінюють мало не щодня. Ще веселіше було в вагоні, точніше в тамбурі, де Андрієві довелося стояти на одній нозі, зважаючи на його модні ластоподібні шузи, такі довгоносі, як в Буратіно, аж захотілось запитати щось про папу Карла, але йому зараз не до жарту: — Жіночко, моя голова, вам що, — полиця!. та не трясіть своєю корзиною біля носа… — обурюється він. — Не можу! Мене так зажали, а під ногами хтось стоїть… А з другого кутка вже чується: — Дядьку, чого так штовхаєтесь, ви що з яйцями їдете?!. — А по-вашому я їх оставив вдома?!. Після цих реплік мені пригадалася розповідь сусідки — одного разу її так затисли в тамбурі, що вона не змогла нормально розігнутись ні коли вийшла з вагона, ні в метро, ні на роботі, аж хтось з колег пожартував: «Скажітє мужу пусть памєняєт позу». Однак електрички не завжди схожі на «скотовози», інколи вони стають театрами на колесах… Ось в дверях постає жіночка, яку ви бачили, здається, пів року тому і знову чуєте, як вона жалібним голосом кигиче, що в неї вчора згоріла хата, що нема чим годувати дітей, що «сільрада дала їй 10 кілограмів пшона, сусідка — ось пальто»… вона так переконливо розповідає, що рука сама тягнеться до гаманця. Слідом за бабусею ідуть трусити монети молоді здоровані. Розривається на грудях баян, на гітарі ледь не лускають струни, знову лине пісня про маму. Так і хочеться запитати: «Хлопці, коли ж буде про батька!» — Після них починають агітацію ходячі магазини. Ось постає перед вашим носом чоловік, обвішаний

139

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

як патронташем, липучками для мух і гучним єфрейторським голосом пропонує вам леза для гоління і пастки для тарганів. Коробейники наперебій демонструють підозріло дешеві товари: китайські щипці, якісь супер-склорізи, панацею від усіх болячок, окрім словесного поносу, в`єтнамську «Золоту зірочку», китайський чай, і стільки китайської всякої-всячини, що здається електричка їде з Пекіну.Перегодом пристрасті коробейників вщухають, можна й перепочити… — Пакайтєсь! Ісус прийдьот скоро, — поріг вагона переступає молодий сектант з палаючим, як стріха, поглядом, вигукуючи, — пакайтєсь в грєхах, грєхамі єсть непаслушаніє властям! Непаслушаніє Міністерству абразаванія! Завість! Стяжатєьство! Захват мєжи сасєда! Захват мєжи сасєдкі!. Він так довго перелічує гріхи, що молоді хлопці грозяться викинути його з вагона. Але тим часом електричка заходить на перон, на якому ви знову чуєте голос сектанта: «Па-кайтєсь!. — А пішов би ти, — каже, виходячи з електрички якийсь чолов`яга з лантухом на спині, — під Адміністрацію президента чи Верховну Раду, а то знайшов де закликати. 2002 р.

Нашестя крокодилів Два дні Іван Давидович думав, як перехитрити самого себе — на халяву «засвітити» свій новий ресторан. — «А що, як запрошу до себе журналістів, влаштую вечерю на сто доларів, а вони розтрублять про мій ресторанчик на все місто… Реклама — торгівлі мама! Хе, а ресторанчик назву «Зубатий Крокодил». Ха-ха, та які з них крокодайли, як кажуть американці, знали б вони, хто кого їсть у Києві! Але, чим би дитя не тішилось»… — посміхався Іван Давидович, старий ресторанний зубр, автор книжки «Флєйта-піщєвод». Через кілька днів йому намалювали крокодила, який жер заголовки відомих газет. Картиною він залишився вдоволений. Потім Іван Давидович взявся складати меню. О, тут головне не перестаратися, бо ці журнальори можуть на фуршеті, ого-го! скільки з’їсти.

140

Мої саТИрикони З кілограма винограду він зробить сто. Як? Понаколює виноградини на пластикові шпажки і наштрикає в кавуни нарізані човниками… Зубочистками попроколює тоненькі, з цигарковий папір, шматочки м’яса, сиру і ковбаси, напої поналиває на самі денця бокалів. «Хоч не буря в стакані, зате»… — хотів пригадати якусь мудрість та не згадав — і кинув риб`ячу голову котові. Потім Іван Давидович розіслав запрошення: «У вас звірячий апетит? Приходьте. Чекаємо разом із крокодилом!» Я прийшов одним із перших. Господар начеб зрадів, багатозначно запитавши: «А Павла Івановича не буде?», себто шефа моєї газети. — Він не голодний, — вихопилось у мене. Бачу, Іван Давидович зніяковів. — Я мав на увазі, що він вже пообідав,— кажу абищо. А потім додаю: — А що це у вас за драбини на стелі? Символи поламаних кар’єр? — Та ні, — вже сміється Іван Давидович, — просто інтер’єр. І раптом витріщається на двері байдужими риб’ячими очима. Там з’явився розкручений та ще більше покручений «премудрий піскар» Мусій Бублик. — Тут зубаті алігатори збираються! — гукнув Бублик з порога й так засміявся, мов випустив з табакерки чортів, а поглядом шаснув на стіл, потім під стіл, тоді під спідницю гарненькій офіціантці, яка ледь не випустила з рук курочку-гриль. — Тут, а де ж їм ще бути! — радісно відказує господар генделика «Зубатий крокодил». І раптом — у дверях дірка, вибачте, зірка телеекрану, ведуча телепрограми «Моя горизонтальна позиція» чаплеподібна Мая Кондратюк. Тільки-но переступила вона поріг, як зайшли Анжела Пупсик та Вікторія Вовк, на тоненьких, наче козиних ніжках. Іван Давидович сяє, мов Дніпрогес, а тут ще й двоє поетес завітало. Компліменти сипляться, як з торби груші, що забув думати про гроші. — Можна починати, от тільки ще заждемо хвильку Івана Івановича… Та ждали годину. Я надщипував виноград і ледь стримався, щоб не поколоти господаря шпажками з бутербродів. А що б його штрикало зубочисткою в печінці!. Але він посміхався і розказував про своє нужденне життя в епоху недорозвинутого соціалізму…

141

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Розповідаючи, як йому було тяжко, особливо перед Новим Роком! «Місць нема — бажаючих тьма, просто якийсь штурм Сапун-гори. Швейцари відкривали двері не більш як на ширину ступні…» — І тут з’являється Іван Іванович. «Радий вас бачити, — знову сяє Іван Давидович — а швейцар заходиться допомагати знімати верхній одяг. Це ж треба, він шкутильгав. Мабуть, прищемили ногу в ті часи, про які розповідав Іван Давидович, коли ресторанів було мало, а грошей багато, коли політикою торгували тільки «члєни КПСС», точніше їх боси. А потім сталася трагедія — людям дали свободу, якою найбільше скористалися людці з крокодилячими устремліннями. От і зараз Іван Давидович лив крокодилячі сльози, згадуючи минуле, коли пообідати можна було за карбованець-два. А от щоб повечеряти з родиною в його генделику декому не вистачить і зарплати, і це при тому, що офіціантам він платить копійки. Але хіба він у цьому винен? Звичайно, — ні! Винні крокодили, які розплодилися повсюди, а вони, як запевняють вчені, є прямими нащадками ненажерливих динозаврів. 2002 р.

Корупція Йшла Корупція в капелюшку-невидимці. Йшла селами і містами, коридорами влади й закапелками установ, часом знімаючи капелюшок. Ну, самі розумієте: щоб туди поклали «падаяніє на прапітаніє», адже у наших чиновників тільки хати великі, а зарплати маленькі. У такі моменти корупція ставала зримою. Європа з переляку зеленіла й кричала: «Ви найкорумпованіша країна в світі!» І навіть президент наш виходив із себе, а то й вистрибував, як охоронець з лімузина, і обурювався, мовляв, розвели тут, понімаєш, казна-що! А от колишній генпрокурор Потебенько корупцію не зустрів жодного разу. Щасливчик! Стільки років відпрацювати в прокуратурі й жодного разу не зіткнутись з цією дамою?! Може, коли вона дефілювала, генпрокурор, як Феміда, зав’язував очі? Навряд. Просто він упевнений: якщо йому не вдалося підібрати відповідний термін у вітчизняній юридичній теорії, то і на практиці нічого подібного не може

142

Мої саТИрикони бути. Мовляв, морочать його світлу голову. А Потебенько знає, хто видумав корупцію. Журналісти! А йому, бачите, — висьорбуй… Та не даремно гнівався Михайло Олексійович. Проводжаючи Потебенька на заслужений відпочинок, гарант подякував йому «за принципову державну позицію» і навіть орден Ярослава Мудрого 4 ступеня вручив. Бо, у нас мудро, дуже мудро не помічати корупцію. 06.2002

Рота № 9 повість 1 «І дим Вітчизни нам солодкий», — Вадим зрозумів це на чужині, в маленькому гірському містечку. Бо саме там звернув увагу, як він стелився землею, бродив, наче сіроманець, вузенькими вулицями, заповзав у кожний закапелок, проникав у душу, в`їдався в очі, намагаючись витиснути сльозу співчуття щодо своєї гіркої долі, і невдоволений повз собі далі, хапаючись за стіни, обіймаючи панібратськи стовпи й ліхтарі, що подекуди світилися жовтими квартами пива. Саме таким запам’ятався цей перший дим чужини новоспеченому сержантові Вадимові Задорожному, на незвично безлюдних, принишклих в осінньому надвечір`ї вулицях. Та ще більшою пусткою повіяло за містом, бо понад дорогою височіли лише солом’яні піраміди. Вадим був у захопленні: «Який у них порядок, навіть солому пресують в тюки, й складають її так, наче гробниці для фараонів…» І відразу хотілося взнати про цю країну якомога більше, але хлопці їхали не на екскурсію, а, можливо, війну… На другий день новоприбулих сержантів вишикують біля полкової котельні, неподалік гори вугільного брикету. І ця вугільна гора, схожа на могилу чорних буднів, не вселяла ніякого військового патріотизму, особливо нахабні пики «дідів», які, почувши, що новачків направляли в дев’яту роту, криво посміхаючись, вигукували: «Асил, сєржанти, асил!», мовляв, в десантну роту потрапили. — «До чого тут десантники,

143

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

в мотострілецькому полку?» — дивувався Вадим, а ще тривожило це невідоме слово «асил», особливо, як дізнався, що узбецькою воно означало «вішайтесь», — і чого їх так лякали дев’ятою ротою?» Згодом Вадим це зрозуміє, коли вишикуються в стрій, і лейтенант заволає: «Смірна-а-а!!!» — Мамо рідна! скільки агресії було в цій команді. За мить, карбуючи впевнений крок, аж поскрипували дошки старої підлоги, до шеренги сержантів підійде командир роти, старлей Бамбук. Він грізно наїжачить вуса й, вилупивши на стрій сірі очі, гаркне — «Здра-жла!»… — «Гав-гав-здрав!» — приблизно так пролунає в відповідь солдатське різноголосся. — Ви далжни сразу понять, што сдєсь не учєбка, — наставлятиме ротний, — сдєсь Це-Ге-Ве (Центральна група військ)…Тєпєрь на плєчах у вас будєт нє только галава, но і каска… Тєпєрь будєтє спать с автаматамі і научітєсь любіть Родіну в акопах, і гдє прідьотся. Понялі?! На днях прібудєт малодоє папалнєніє, бєрітє сразу за хамут… Сєржант, как вас по фаміліі, Бах? Ваєнная фамілія, можна сказать, артілєрістская… Чєво ви, вєщьмєшок бросілі?!. Сєгодня мєшок — завтра аружіє, а патом што!?. Но я нє пазволю!. Запомнітє, вєщьмєшок — ето тожє вашє ліцо… Астальноє раскажєт прапарщік Глупов і видаст паложеноє давольствіє… «Давольствіє» складало кілька пар онуч, кальсони з начосом та бруски мила, до якого не вистачало хіба що мотузок, бо запах був таким термоядерним, аж не хотілося жити, як і в казармі, що знаходилася в старому двоповерховому будинку. Дві кімнати в ній займатиме дев’ята рота, де і поселяться сержанти, чекаючи на поповнення новобранців. Ще до вечора Вадим матиме нагоду познайомитися з цим «геніальним» витвором розвинyтого соціалізму — «совєцькою» казармою, де розміщуватиметься увесь піхотний батальйон. Причому, всі бійці підрозділу чомусь будуть розміщені на другому поверсі, мабуть, так було задумано генералісимусами військових стратегій, щоб в разі нападу, коли ворог ломанеться на перший поверх, він буде порожній, а от на другому його вже чекатимуть піхотинці й мінометники, зенітники та спеціальний взвод станкових гранатометів. О, як би тоді не поздоровилося агресору, коли б усі бійці батальйону гахнули всі разом по ньому!. Так собі весело міркував Вадим, придивляючись, де знаходиться їхня «ружкомната», й невдовзі знайде її за решіткою,

144

Мої саТИрикони від котрої повіяло могильним холодом, і хоч там десь був і його автомат, він не затримається біля нього надовго, відчуваючи, що для цього буде достатньо часу. Тож піде східцями вниз, де знайде ленінську кімнату. В ній було порожньо — лише вождь пролетаріату, зліплений з кольорового скла, виглядав, наче побитий, видаючи матеріал свого портрету, породжений зі скляної «мозаїки», себто з битого пляшкового скла, котре назбирали на смітниках. А ще Вадим здивується, побачивши в ленкімнаті, химерний ящик під замком, мов там закрили пса. Задорожний довго не міг утямити, що це за чудасія — «Не собачу ж будку поставили в ленкімнаті? — та уважно придивившись, збагнув, — у ящику, наче арештанта, закрили телевізора». Та найбільший подив у нього викличе канцелярія, в котрій вони побували зранку. Згодом Вадим дізнається, канцелярія була не лише генштабом роти, де строчили офіцерам конспекти писарюги, які мали певні привілеї й були поза солдатською муштрою, а й своєрідним музеєм чудернацьких речей, створених «дємбєлямі» з всілякого мотлоху, котрий знаходили на території містечка. Так з`явився диван з автомобільних сидінь, в котрого аж випирали пружини, ніби попереджаючи, що готові вп’ястися в сідниці всім, хто схоче зненацька захопити штаб роти, а ще тут був «трон» із дубового пенька, на котрому любив возсідати старлей Бамбук, випиляні з артилерійських гільз вази й попільнички, і навіть гільзо-кухлики, з котрих можна було хильнути хіба що смоли — такими були страшними ці посудини… А от в спальному «распалажєнії», цьому солдатському домі з однією на всіх кімнатою та вікном, стояли рахітично, розставивши металеві ніжки, двоярусні ліжка з благенькими ковдрами та з такими твердючими подушками, що з ними можна було йти в атаку. Ще одним солдатським благом була тумбочка — одна на двох, а от табуретку мав кожен. І слугували вони не лише для сидіння, а й за гардероби. Під табуретки ставилися чоботи, а зверху конвертом складалися уніформи. Щодо інших зручностей, а точніше незручностей — вони знаходилися надворі. Навіть дерев’яний сортир був один на увесь полк. Отже, якщо хтось дуже швидко біг по території, це викликало мимовільну посмішку: припекло! У цьому полку все було якесь химерне, навіть їдальня знаходилася в колишній конюшні. Може, тому й апетит у ній прокидався конячий, та найбільше Вадима дивувало, що до неї треба було ходити зі своїми лож-

145

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

ками, їх носили у спеціальних ящичках днювальні. У перші дні Вадим не міг збагнути: «Невже тут разом з обідом з’їдають і ложки? — та згодом утямив: їх тут крали, наче вони були зі срібла, а не алюмінію. Можливо, через це посуд у їдальні був дуже важкий, як пудові гирі, й «бронебійними» чайниками або черпаками можна було відбитися від несподіваного нападу німаків-хрестоносців. 2 Уже кілька днів сержанти очікували слонів, так називали в полку молодих солдатів. І хоч самі сержанти були «зеленими», позаяк ще не нюхали пороху, а закінчили лише піврічні сержантські школи, все ж у декого вже чесалися руки, щоб покомандувати. Вадим же навпаки побоювався цього нового етапу служби. Згадуючи, «учєбку», де хоч і ганяли до сьомого поту, але там кожен відповідав за самого себе. А тут, як повчав ротний, — «У вас нє далжно бить нічєво лічнаво, кромє лічнава састава, дажє мислєй». Вадим ще не знав, як жити без «мислєй», адже саме вони були його накращими друзями й привели до інституту, однак з другого курсу його забрали в армію, як і багато інших студентів, коли почалася війна в Афгані. А ще Вадима лякало, що ротний не забував повторювати: «Штоби сразу бралі сланов за хамут». Та він ніяк не міг уявити солдатів з хомутами — все ж вони люди, а не коні. І от якось одного ранку слони прибули, перевдягнуті в солдатську форму молоді бійці були на стільки схожими, що Вадим відразу збагнув, чому так прозивають салаг. Адже стрижені під бубон чорноброві солдати були «на адно ліцьо», як казали узбеки, яким також було важко розпізнати росіян чи українців. А в дев`яту роту прибув ще той Вавилон! Більшість «совєцкіх» рекрутів «забрили» на службу переважно з азійських степів та гір Кавказу. Відтак у дев`ятій роті були узбеки, киргизи, туркмени, таджики, казахи, чеченці, грузин, росіянин, дагестанці, вірмени, кабардинці, карачаєвці, українці, білоруси й один молдаванин, й добре що один, адже гумору в цьому підрозділі виявилося й так забагато… — Такс, нє забилі чєво вас учіл? — запитав ротний сержантів, які чекали команди, щоб зайнятися стройовою муштрою із новобранцями. — Штоби бралі за хамут, — відповів сержант Бах. — А как ето? — не втримався Вадим.

146

Мої саТИрикони — Хе, і чєму я тєбя учіл. — А ну сержант Бах пакажітє етаму нєдараслю, как надо камандовать. І той зробивши нелюдський вираз обличчя, наче мав кинутися в штикову атаку, пішов до строю молодих бійців, заволавши щосили: — Ану ахламони і чєбурєкі!!! Строітся!. І солдати, почувши таку отетерілу команду, відразу вишикувалися, дивилячись на своїх командирів з під лоба, мов вовки. — Ай да малдєц сєржант Бах, будєш харошим замком, — так називали заступників командирів взводів. Отже, курс молодого бійця в дев’ятій роті відразу почався з процесу затуркування. — «Бєсталачі, бєсталковиє люді!», — такими й іншими принизливими словами зверталися офіцери до солдатів, особливо на плацу під час муштри, не замислюючись, як з таким злом у серці можна виховати бійців-патріотів. Хоча серед молодих солдатів у девятій роті були особливі екземплярчики, як от рядовий Наріпов з величезною й плескатою, як подушка, головою, котра могла б служити генієві людства. Однак він, мабуть, ображений, що з ним так поводяться, почне прикидатися таким дурником, якого не бачила дивізія, й на всі запитання офіцерів відповідати: «нє панімай па рускі». Запитують щось зі Статуту перед тим, як іти в караул, а він: «нє-є — па-ні-ма-ай!.» Та найбільше смішило, що на автомат він казав «йоптамат», на сіль — «сол», а на стіл — «столь», хоч йому багато разів товкмачили як правильно говорити. І хоч рядовий Наріпов вдавав із себе мавпу, яка не розуміє російської мови, не те що військового статуту, все одно йому довірили зброю, причому найпотужнішу, крупнокаліберний ПК, такий собі піхотний «максим» без коліс, наче хотіли з нього зробити чапаєвця. Дивні тоді були часи «совєцької імперії», коли в солдати брали всіх, навіть таких бійців, що до кінця служби так і не могли навчитися ходити стройовим, як Наріпов, якому ротний не раз погрожував: «Как бацну тєбя па кумпалу прікладам, вєдь дажє абєзьяну лєгчє научіть»… — А втім Наріпова і прозвуть мавпою, але узбецькою мовою, — Маймун, казатимуть на нього земляки, коли через нього натруть на плацу мозолі, тверді, мов копита. Солдатські будні в підрозділі, куди потрапив Вадим на початку вісім-

147

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

десятих, незважаючи, що полк Вадима знаходився в європейській країні нагадували Кам’яний вік, особливо казарма. У спальному приміщенні, де розмістився взвод Задорожного, не було навіть буржуйки аж до Нового року. В кутку, оббитому жерстю, де колись вона стояла, чорнів лише отвір для димоходу, в котрому інколи, наче поранений, стогнав вітер. Як цей куток хотілося обкласти камінням і розвести, як у печері, вогнище. «Спасєніє утапающіх — дєло рук саміх утопающіх», — цим крилатим висловом відповідав на скарги щодо холоду ротний. І в холодні зимові ночі солдати зігрівалися, вкриваючись поверх ковдр шинелями, а той одягаючись в них. Бо, просипаючись від холоду, стягували шинелі один з одного, щоб вкритися двома — і так до ранку цупили шинельки. Може, від намагань зігрітися за рахунок шинелі ближнього й почалися повальні крадіжки. Крали все: чоботи, паски, пілотки й навіть онучі, а нові речі продавали чехам. У дев’ятій роті завелися такі спритні злодюги, які могли б «обчистити» будь-яку армію світу. Невідомо скільки б тривав льодовиковий період у казармі, якби Маймун не знайшов десь на звалищі стареньку кособоку буржуйку. Щоправда, була вона не буржуйського ґатунку, бо гріла, доки горіла — та вугілля не бракувало. За парканом знаходилася товарна станція, де солдати часто розвантажували брикети, спочатку скидаючи вручну, щоб потім можна було зачепити лопатою. Це була справжня каторга, кам`яновугільний період служби, котрий зробив теплішим у казармі Маймун, знайшовши буржуйку, котру любив кочегарити. Через багато років Маймун згадуватиметься Вадимові на рубежі двох вогнів — вогню життя й вогню смерті, котрим люди постійно стверджують свої пріоритети. — «У чому ж причина вічного мілітаризму»? — міркував не раз Задорожний, коли не зважаючи на супер-досягнення технічного прогресу, у світі ведуться постійні війни. — Може корінь цих війн приховується в печерному прагматизмі мисливця, який живе в людській підсвідомості»… — Але тоді в сержанта Задорожного ці думки ще не народилися, бо йому доведеться воювати на дуже страшній війні, війні в очікувані ворога, і той ворог, який жив всередині кожного солдата, особливо в офіцерів, наділених необмеженою владою, виявився страшнішим за очікуваного.

148

Мої саТИрикони 3 Ех, як не хотілося щодня, о шостій ранку, чути одне і теж: «Р-рота па-дйом!!!», інколи ця команда лунала й раніше, коли до казарми навідувався командир роти: нечутний, наче тигр, підступний, мов гієна. Горе тому днювальному, який задрімав на варті, що було хронічною хворобою, позаяк їх так задовбували, не даючи часу на відпочинок, що вони могли заснути в будь-яку хвилину, особливо вранці. І для старлея Бамбука це була особлива потіха, коли можна було напасти на своїх солдатів, як на ворогів. Тож інколи замість команди: «Падйом!», чулося: «Ба-бах!.», наче десь розірвалася бомба, і днювальний розпластувався в спальному приміщенні, інколи разом з тумбочкою, а деколи — окремо, коли вона, скочуючись східцями, гриміла бубном аж до першого поверху — і тоді починалася «війна». На одягання виділялося тридцять секунд, якщо запізнювалися — знову роздягалися й стрибали в ліжка, натягуючи на себе ковдри, лежали напружинені, мов будильники, чекаючи, коли знову «прокукурікає», контужений командиром днювальний: «Р-рота па-адйом!» І знову, мов ошпарені, вискакували з двоярусних ліжок, натягуючи однострої, й ледь не на голову чоботи, вибігаючи в коридор шикуватись, де стояв за дверима із секундоміром ротний, похитуючись, як заведений на ключ іграшковий півень. Після паузи він повторював: «Сла-абая падйомная сіла, ат-бой!…», — за відбоєм знову слідувала команда: «Па-а-дйом!». Коли ротному нарешті набридали ці ранкові «маньоври», усі шикувались в коридорі й щодуху горлали: «здрай-жлай…». Черговий сержант, як завжди доповідав: — Проісшествій нє случалось! — але ротний ніколи не вірив у ці слова, а на цей раз вибухнув, мов бомба над Хіросімою. — Как нє случілось?! Днєвальний Таджиддінов так храпєл! аж слишно било за аградой! вас же маглі захватіть дєсантнікі НАТО і пєрєрєзать как баранов! — Через мить, помітивши на дверях кілька темних плям від вакси, у ротного знову зривало дах, він хапав нещасного днювального за вухо й товк лицем у двері. — Чьорниє, как твоє нємитоє рило… Нада снять таблічку і напісать: нє «Спальноє распалаженіє», а кішлак. Тєпєрь всє на зарядку. Бальниє — храмиє єсть? Ну, тагда інваліди — за уборку памєщєній… і штоби нє пилінкі!.

149

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

А бійці дев’ятої роти, як завжди, голяка до пояса, не дивлячись на погоду, вибігли з прапорщиком Глуповим намотувати круги навколо полку, віджиматись від асфальту на кулаках, деякі кавказці на носах… Після вмивання, перед сніданком, «концерт» продовжував той же соліст з трьома зірками на погонах, ротний Бамбук, казали він дуже чекав капітанської зірки, через що роту називали десантною, бо в намаганні вислужитися перд начальством він знущався над солдатами, як над військово-полоненими. — Відітє лі, таваріщі-байци, пака ви там занімалісь зарядкой наші, храмиє і бальниє воіни ігралісь в спальних распалаженіях в вайнушки, кідалі друг в друга цвєточнимі гаршкамі! — Насправді ж «бомбування» квітковими гощиками по симулянтах влаштував ротний. Серед яких найбільш ледачим був рядовий Кабишєв, якого Бамбук називав ходячим салом, — «В слєдующій раз, кто нє сможєт вийті на фіззарядку — пусть палзьот, как тарантас. Да, Кабишєв, будєшь тарантасом»?. Однак Вадимові на цей раз було не до сміху: ввечері його викликав на поєдинок якийсь Джумабек з третьої роти: Задорожній довго не приймав в нього наряд в полковій їдальні: бійці цього чучмека залишили багато немитого посуду. По суті, це був перший серйозний виклик, якщо не рахувати конфліктів з чеченцями зі свого відділення, але вони, відчувши тверду руку й характер Вадима навіть подружилися. Чеченці в дев’ятій роті були міцними горішками, і з самого серця Чечні — Грозного, а найміцнішими Лахан, Шамсуддін і Ваха. Власне, вони першими й підтримали Вадима: «Таваріщ сержант, ми вас падстрахуєм… — рішуче сказав Лахан Салтукієв, на що Вадим посміхнувшись проказав «Нохчі ву!», що означало «Ти — чечен?» Взагалі ці слова були своєрідним паролем, його вимовляли чеченці з особливою гордістю, коли шукали земляків, питаючи: «Нохчі ву?» І, дійсно, Джумабек прийшов зі «стадом», але він, мабуть, не очікував, що з Вадимом будуть чеченці, з якими рахувалися всі, незважаючи на те, що вони були в меншості… Місце для мордобою вибрали далеко за казармами, біля величезної купи піску. І хоч з Вадимом прийшло всього троє чеченців, «стадо» Джумабека поводилося досить стримано, лише час від часу хтось сердито примовляв: «Асил!. асил! кофір!.» (вішайся! невірний).

150

Мої саТИрикони За хвилину-другу хлопці зняли бушлати, Джумабек був дебелим, справжній батир, як Вадим, десь під сто дев’яно на зріст. І от остання хвилина перед сутичкою, Лахан пошепки радить бити першим: «В шнобєль єго зарядітє!.» І все ж Вадим, незважаючи, що в дитинстві часто чубився з хлопцями, позаяк ріс без батька, то не раз на ньому випробовували дурну силу вуличні лоботряси, через що він рано навчився захищатися, однак бити першим так і не звик. От і в цьому поєдинку Вадим одразу отримав удар, та ухилившись від наступного почав активний захист, і хлопці «затанцювали» в дикому мордоплясі, наносячи один одному гарячі «привітання». Вадим зрозумівши, що має справу з досвідченим бійцем, беріг сили, бо знав: в поєдинку важливо не втратити дихальний ритм, бо як забракне повітря — все… Тож обороняючись, очікував доки першим «здохне» Джумабек. І згодом той почав втрачати «дихалку», тоді Вадим пішов у наступ, і за мить наніс такий сильний удар, як з гаубиці, поваливши супротивника на пісок — «Так єму! таваріщ сєржант»! — почув від групи підтримки, але Джумабек швидко встав на ноги й миттєво зняв паска, й зі свистом розтинаючи повітря, кинувся на Вадима, який розстібаючи свого, ледь захистився рукою, отримавши сильний удар бляхою в передпліччя. Такий поворот бою його не знітив, адже в юності доводилося відбивати й удари штахетами, тож пригнувшись під посвистом бляхи, як лев, кинувся на Джумабека, й перехопивши його пасок, так лусьнув йому межи очі з правої, наче булавою Ілля Муромець. «Накдаун, накдаун! Хароший махач! ай… харошій махач!» — раділи чеченці, й аж самі почісували кулаки, та Джумабекове «стадо» хутко розійшлося. Але це була не остання бійка: Вадимові, ще не раз доводилося відстоювати свою гідність, і не лише свою, бо в їхньому полку всі жили в очікуванні війни й шанували культ сили. 4 Команда: «Трєвога! Общій сбор!» — ввірвалася в казарму, як завжди несподівано. Сирени — в агонії, брязкіт у «ружкомнатах», водії бетеерів біжать до гаражів. Та в першу чергу рота хапається не за автомати, а виносить матраци з ліжок, витягує з горища намети й дерев`яні щити для них, і навіть буржуйки зі спальних приміщень, ящики з сухпаєм і патронами, вантажачи все в бетеери.

151

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Згодом увесь полк буде на марші: танки й грізні «шилки», схожі на «катюши» зенітно-ракетні установки, бетеери, беемпехи, командирські бердееми — усе це «бр-і-рр», на гусеницях і колесах, витягнеться в одну колону — залізну гримучу змію ЦГВ. І невдовзі ця змія почне кусатися. Один бетеер, не послухавшись керма молодого водія, протаранить паркан мирних жителів і заїде прямо на поріг чийогось дому, намотавши на баштовий кулемет кущ винограду й білизну. Важко уявити, який армагедон пережила від такого несподіваного візиту чеська родина, а Вадим, проїжджаючи повз протараненого паркану, вже не сумнівався, що їдуть на війну. От тільки з ким воюватимуть? Адже до Афгану з Чехії далеко, близько лише до німецького кордону, але він був під щитом радянського війська. Таким же тривожним, як його думки, був і ранок: на колючому вітрі металося віття дерев, здавалося, що дерева від холоду хотіли побігти вслід за колоною. Задорожному, як і решті сержантів, не випадало нічого іншого, як оглядати довкілля й підставляти груди цьому крижаному вітрові, це був обов’язок сержанта, під час руху колони сидіти на башті, а не всередині бетеера. І все ж, снігова крупа, що сікла обличчя Вадима, не пригнічувала його настрою, схожого до радості визволителя, котру він всотав з кіно про війну. Позаяк це був перший марш на голові (башті) залізної колони, Задорожного переймали героїчні відчуття:«От якби зараз його побачила мама й дівчата з інститутського курсу. — Тож думки, куди їдуть, і на яку війну інколи змішувалися з радісними очікуваннями. — А що, як стану там героєм»? — Адже в совковому просторі саме військові були найвидатнішими людьми в фільмах та книжках, — військовий героїзм прищеплювали всюди, навіть у хірургічній галузі. Та опівдні, бетеер Задорожного зупиниться, і це тоді, коли весь полк їхав воювати, їм довелося мерзнути на узбіччі дороги. — «Што ж, інваліди, ждітє тєхпомащі, а ти Еманшапієв, нєбось толька на ішаках єзділ!. Прасі Аллаха, штоб завйол машину», — кине ротний, залишивши відділення з прапорщиком Глуповим. Однак Аллах не допоміг Еманшапієву, й хоч кожну мить всі очікували буксира, він так і не прибув. Однак цією обставиною зовсім не переймався прапорщик Глупов: «Служба нікада нє стаіт на мєстє», — філософствував він, й виставив, не зрозуміло для чого, аж два пости вздовж

152

Мої саТИрикони дороги, мабуть, щоб відповідати прізвищу Глупов. Згодом запалили багаття, що запалахкотіло над шляхом, наче в снігову пустелю спустилося сонце. Солдати не лише грілися біля вогню, а й розігрівали кашу в бляшанках та давилися сухарями, зате всіх порадував десерт, котрий підказав знайти прапорщик Глупов, хоча коли він мовив, що під снігом ростуть яблука й горіхи, всі подумали, що це якась його чергова глупість, бо хто ще міг так шикувати стрій: «Ану расчітайсь, как в рєстаранє, на первоє, втароє, трєтєє»… — наче б і дійсно туди ходили за цим «джентльменським меню». І все ж, під снігом і справді «росли» яблука та горіхи, точніше лежали прикриті опалим листям і снігом, і хоч були трохи підмерзлі, але смачні. Фруктові дерева, замість дубів і тополь вздовж доріг, як у нас, були тут не рідкістю, наче в Чехії так боролися з голодом, щоб його ніхто не відчував ніде. Найбільше цьому дивувалися узбеки, які раніше не бачили снігу, думаючи, як могли під ним «вирости» яблука. І якщо голод солдатам був не страшним, то непокоїла ніч. У бетеері було, наче в холодній могилі — і казармою стане поле. Стелили на снігу матраци, закутуючись з головою ковдрами, зігрівалися власним духом і полум`ям вогню. Ця холоднюча ніч просто неба, в обіймах з автоматом, була найдовшою в житті Вадима, він не раз прокидатиметься, жахаючись, що над головою немає стелі, і тоді йому здавалося, що й зорі тремтіли від холоду, а гарячі іскри багаття потріскували в пітьмі сухими скриками якоїсь приреченості. Не в одного солдата горітимуть чоботи в цю ніч… — «Боже, чому я не народився в шубі, або полярним ведмедем», — верзлося від холоду Вадимові, і він, щоб зігрітися, вирішив пройтися, переступаючи крізь криваві язики полум’я, розбудив вартового Турсунова, в якого вже диміли підошви, й наказав підкинути дрів. Згодом Вадим йшов узбіччям дороги, дослухаючись до поскрипування снігу, намагався збагнути, що нагадують йому ці звуки, адже незважаючи на мороз, він завше любив, як скрипить сніг, і за мить його зігрів радісний здогад — ця снігова музика на морозі нагадує йому поскрипування весел, а сніг — біле море, тихе й бездонне, як це небо, з зірками котрого перемовлялися снігові іскорки. Несподівано посеред цього білого моря затріпотіли вогники. «Невже вовки?» — з несподіванки Вадим зупиняється, пильно вдивляючись у пітьму, але вогники миготіли на одній

153

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

лінії. «Значить, не сіроманці», — й Вадим, перемагаючи страх, пішов до цих вогників, що вабили його, мов сяючі вікна таємничого міста. І от в темряві завиднілися темні скелети дерев, котрі наче грілися в місячному світлі. Вадим йшов далі, й зупинився, коли побачив засніжену огорожу й великі чорні ворота. На мить його здолав страх — він спинився, мов укопаний, й пильніше почав приглядатися до загадкових вогників, наче шукаючи серед них підтримку, й знову пішов на їх свічення. За хвилину-другу, з темряви виділилися хрести, не було жодного сумніву — це кладовище, й над могилами пломеніють свічки, але чому не гаснуть? І від цього Вадимові знову стає моторошно, та все ж він йде в бік огорожі, й раптом пригадується перша варта в «учєбці», що знаходилася в Чернівцях. У перший караул йому випало піти на пост, котрий називали Могилою, бо межував зі старим чернівецьким цвинтарем. Вадим так і досі не знав, що він тоді охороняв, не покійників звісно, та «військова таємниця» цієї дивної варти не раз пригадувалася в житті, як і те, коли десь за північ, почувся людський голос, й, здалося, хтось підійшов до колючої огорожі. Вадим з переляку взявся за автомат, й звівши затвор, вигукнув: «Стой, кто ідьот?!.», й не дочекавшись відповіді, ледь не всадив у темряву весь магазин, як раптом почув: «Мені вже все одно синок, стріляй», — в цих словах прозвучала така смертельна туга, що Вадим на мить закам’янів. Потім з’ясувалося, з ним хотів відвести душу, вбитий горем батько, який оплакував свіжу могилу сина, загиблого в Афгані… І от Вадим вже підійшов до самої огорожі чеського цвинтаря, й нарешті побачив, чому не гаснули свічки, вони були в спеціальних ліхтариках — на мить пломінці свічок, наче злилися між землею і небом, утворивши світле поле, від котрого віяло вічністю і спокоєм. Вадим зрозумів: свічки, запалені на різдвяні свята, були поминальними, й він з сумом подумав, проти кого вони їдуть воювати. 5 Вранці прибув буксир, й відділення сіло на колеса, однак бетеер з холодним двигуном був схожим на домовину, і Вадим знову згадував нічний похід на чеське кладовище й тривожився куди їдуть. А їхати довелося довго, і навіть зупинятися на узбіччі дороги й розпалювати багаття,

154

Мої саТИрикони бо від холоду в залізному нутрі бойової машини, здавалося, замерзала й кров. І хоч хлопці не раз питали в прапорщика Глупова про місце дислокації, але він, як завше, приховуючи посмішку під маленькими, як у фюрера вусиками, лише казав: «Ваєнная тайна…» Та по обіді Вадим на радість побачить контури військового полігону, котрий називали Любавою. Така мила жіноча назва, без сумніву, була найбезглуздішою в світі, адже на Любаві пахло порохом, а не любов’ю. Хоча, можливо, колись тут була палка любовна історія, раз так цю землю назвали чехи, бо й в Дніпропетровську є район, названий Амуром, де начеб крутила шури-мури сама цариця Катерина II. Однак, командир дев’ятої роти, старлей Бамбук ніколи не переймався такими «мєлачамі», зате частенько наспівував під час стрільб одні й ті ж слова: «Адіночним льожа заряжай — і стрєляй, салдат, стрєляй, стрєляй, стрєляй…» Мабуть, цей мотивчик ротний вигадав сам, позаяк його «шнягер» не мав логічного завершення. Здавалося, що й зараз, коли він зустрів відділення, яке приїхало на буксирі, наспіває: «Адіночним льожа заряжай…» — Однак Бамбук, криво посміхнувшись, вигукнув: — О! При-палзлі! ваєнаплєнниє! — в слєдующій раз паєдєтє на ішаках! Та він ще більше розлютився, коли відділення вишикувалося строєм, і він, перевіряючи зовнішній вигляд бійців, побачив, як у декого з солдатів біля багаття постраждали чоботи, аж халяви нагадували грамофони. — М-да, такімі башмакамі самавари раздувать, а нє ваєвать… штож, пішітє дамой пісьма, пусть присилают новиє… ілі снімайтє у врагов, — це був натяк, щоб чоботи цупили в сусідніх підрозділах… А шчас устраівайтє сєбє жиліщє, а можєт вам панравілось спать на снєгу? «Жиліщєм» мав стати старий, постріляний іскрами намет. Його каркас ще ріс у лісі, там і спилювалися три кілки. Два з них зв`язувалися хрестом, на котрий напинали чотири кінці простеленого на землі намету, а центральний кілок встромляли в маківку, тоді двоє солдатів навколішках залазили в нього і-і здіймали догори, інші ж прибивали тканину цвяхами, до знятих із бетеера дерев`яних щитів. Тоді солдати йшли до лісу за «меблями», щоб з колод та дрючків, облаштували «ложе», на котре настилали матраци й клали подушки. Найкозирнішим в такій «юрті» було місце неподалік буржуйки. Але бу-

155

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

вало, якщо дев’яту роту «десантували» вночі серед поля чи лісу, то бійці не встигали зробити нормальний поміст для матраців, і на всіх місця не вистачало, й дехто спав сидячи на бачку, в котрому носили кашу. Таке «щастя» не раз випадатиме на долю Вані Безгрішного, який був не вовчої натури, щоб боротися за своє місце. Безгрішний повністю відповідав своєму прізвищу, бо якщо в армії у солдатів не було грошей, то його важко було запідозрити навіть в найменших гріхах. Однак саме через незлу вдачу, над котрою часто кепкували в роті, одного разу станеться конфлікт, але не під час цих навчань, де нічні стрільби так всіх вимотають, що солдати нагадуватимуть «філінів», а не людей. Але якщо сови мали затишок в дуплах, то постріляні іскрами намети, через дірки котрих було видно зблиски зірок, не могли дати бійцям нормального відпочинку, хіба що буржуйка вважалася тут найбільшою розкішшю. Та найбільше дошкуляло те, що тільки стулиш очі, одягнутий і навіть взутий у мокрі чоботи, здавалося, так тепліше, чулося: «Па-адйом!», — і виходиш в темну зимову ніч й береш холодну зброю, а хотілося взяти на плечі буржуйку. І знову всіх чекав полігон, і ніч прошита до самого дна червоними розрив-нитками трасерів, і спалахами ракет, котрі вихоплювали довкілля з темряви мертво-білими світлом, аж від цього ставало моторошно. Та солдати не мали страху, бо воювали з мішенями, не знаючи, що вони були тінями війни. І от Вадим зайняв позицію на вогневому рубежі, сніг вже розтав під іншими солдатськими животами, тож сира земля не була такою холодною. Вдалині, мов очі голодних вовків, світилися вогняними цятками мішені. У них треба влучити з автомата, на мушці котрого біліла фосфорна насадка. Вадим знав, що перед пострілом має стати одним цілим зі своїм «калашем», бо як казав ротний: «Аружіє, как і жєнщіна, любіт нєжноє абращєніє». Та команда «агонь» чомусь не лунала, вже почали коцюбнути пальці, й Вадим, наче весло, затис під рукою приклад, і згадалося, як ще в дитинстві зробив перший постріл. Тоді в селі, майже кожен-другий хлопчак мав самопала. Такий собі, витесаний з дерева пістоль, до котрого кріпилося дуло, заклепана з одного кінця трубка, де збоку пропилювалася дірочка, це був своєрідний запальник, куди набивалася сірка. Влас-

156

Мої саТИрикони не, й «пороховий заряд» добувався з сірників, котрі кришилися об край трубки. Тоді сірка засипалася в дуло самопала, а замість куль додавалися нарізані цвяшки. Такий пістоль був дуже небезпечним, адже від пострілу могло розірвати трубку, але це не лякало хлопців, які прагнули стрельнути найгучніше. Тож, коли Вадим стріляв вперше, то добряче набив дуло сіркою, і цей постріл запам`ятався не лише йому — хтось із старших хлопців, посміхаючись, сказав: «Ану, салага, попадеш в цей нужник за парканом»? — І Вадим, мабуть, влучив, бо за мить рипнули двері вбиральні, звідти вискочив дядько, й підтримуючи рукою штани, заволав: «Ах! ви засранці! та я вам гади! — вуха на спини закручу-у-у!». Несподівано спогади перервав командир роти: — Ти там нє уснул, Задорожний? — Вадим у відповідь пожартував: — Таваріщ старший лєйтєнант, пачєму по аганькам стрєляєм, нєужелі так глазамі будут свєтіть врагі? — Я тєбя паумнічаю. Сматрі мнє, штоби твой Гогашвілі каво-нібудь нє гогнул, ти жє знаєш как он крутіт ствалом!. Автомат був неслухняним у руках тбіліського джигіта, особливо, коли треба було стріляти на ходу й перезаряджатися. Після кожного невдалого пострілу Гогашвілі знічено повертався до офіцера, який йшов збоку, мимовільно направляючи на нього гаряче дуло. — Пряма кіллєр какой то, а нє салдат, бєсталачь, сматрі толька вперьод!. — не раз скаженів лейтенант Жутін, який, зазвичай, йшов поруч зі стрільцями. Та на цей раз все обійшлося, і Гогашвілі навіть кілька разів влучив у мішень. Рота вчилася стріляти не лише з автоматів, а й зі снайперських гвинтівок, кулеметів, гранатометів. Хто не стріляв з гранатомета, той не знає, що таке шайтан-труба. Лейтенант Жутін, будучи великим «шутніком», якось пожартував над рядовим Таджидіновим, коли той вперше поклав на плече гранатомет, Жутін порадив, щоб він міцніше стиснув зуби, коли стрілятиме, а рот навпаки, треба було тримати відкритим. Після цього пострілу Таджидінова так заціпило, що, мабуть, у голові заграв симфонічний оркестр і Моцарт постав із могили й вдарив по цимбалах. І оглушений боєць, кинувши зброю, вигукнув: «Шайтан-труба!», що означало чортова труба. Після цієї події лейтенанта Жутіна узбеки прозвуть шайтан-агою.

157

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

6 Повість про дев`яту роту була б неповною, коли б не згадати за чоботи лейтенанта Жутіна, що сяяли, мов дзеркало, особливо, коли він загравав до жіночок, посміхаючись з-під таких чорних вусиків, наче намазаних гуталіном — майже всі полкові леді були до нього не байдужими. Чоботи такої такої роботи, як в Жутіна, зустрічалися зазвичай лише в офіцерів цариці полів, піхоти! І то не в кожному полку: позаяк такі «сапажіща» міг виготовити далеко не кожен умілець, а точніше перелицювати з формених чобіт. І ця технологія була досить химерною: гарячою праскою обкатувались на спеціальній заготовці наваксовані безліч разів халяви, котрим надавалася форма за характером господаря чобіт. Відтак у Жутіна чоботи мали форму пляшок з-під шампанського, у лейтенанта Циганкова — з-під портвейну, прапорщика Глупова — чекушки, у ротного чоботи були без змін, як в унтєр-пришібєєва, а от чоботи замполіта Пікінера важко з чим порівняти — їх, ніби виплюнув верблюд. А ще в Жутіна був неперевершений кашкет, що стримів, мов дах над сільрадою. Навіть зірки на жутінських погонах були гаптовані золотистими нитками, як у генерала. У душі Жутін вже давно почувався генералом, бо його дідусь був козирним тузом у Москві, через що всі закривали очі на форму його онука з «зірками-вишиванками». Окрім цього, Жутін вирізнявся з поміж усіх ще й тим, бо як ніхто міг натріскати солдата по чакрі без слідів побоїв: знав «прийомчікі» карате, котрими «рихтував» бійців із свого взводу навіть на полковому огляді. — Што ета ви сєбе пазваляєтє, лєйтєнант!, — бувало дорікне хтось з начальства. — Да вот, варатнічок растьогнут, заправляю… Да, таваріщ рядовой? — Так точно… Спробував би солдат поскаржитися. Правда, одного разу хтось із солдатів пригрозить Жутіну особістами, але Жутін не розгубився: — Тав-ва-ріщ салдат, я жє тєбя нє біл. Всє віділі, што я о тєбя спаткнулся фанаріком… Ліхтар, котрим він інколи «спіткався» об солдатів, був трохи меншим, як на стовпі. Ех, душа в чоботах…

158

Мої саТИрикони Однак Жутін не любив солдатської муштри, підготовок до стройових оглядів, ротний на цьому мав звих. Скажімо, відлетіла бирка з підсумка для набоїв, ротний скаженів, наче автомат без цієї дерев`яшки не міг стріляти. — «Салдат бєз біркі — што ачко бєз дирки! Бірка ета ваш паспорт»… — не раз повчав ротний. Ех, паспорт дерев’яний… На щастя, Жутін не був таким пришилепкуватим, як старлей Бамбук, а навіть любив щось утнути, й одного разу «підірвав» політзаняття. У совєцькі часи солдатам завжди «талдичили» про політику партії, навіть на полігонах, чи в лісі, де не було ні парт, ні стільців. Але ніщо не могло зірвати політзанять, тож якщо знаходилися в лісі, то за аудиторію слугувала лісова галявина, за лави — спиляні колоди, за парти — коліна, на яких солдати мали б записувати в зошитах лекцію замполіта Пікінера, який щось гундосив собі під ніс, перебираючи заяложені конспекти — його майже ніхто не чув: солдати дрімали з відкритими очима, до замполіта дослухався хіба що дятел, який наче піонер барабанив по сухому стовбуру. «І»… — в наступну мить тільки й мовив Пікінер, бо ззаду, як бабахнуло!!! Навіть Кабишєв не зміг би так стрельнути після кількох порцій гороху. Замполіт з переляку подався головою вперед, зачепивши гіляку, що, вигнувшись луком, підстрелила йому кашкета, котрий приземлився в калюжі, мов парашут. — Ха-ха, Лімпопо, іспугался!. — так Жутін називав замполіта. — Правєрка баєвой бдітельності, па приказу камандіра роти, — засміявся Жутін, прошепотівши йому на вухо, — можєт ат взрива Шура с капит атпала грязь — замполіт не любив мити ніг. — У тєбя што, бля!, башня заклініла? — сердито кинув замполіт, метнувши поглядом сірих очей на Жутіна, наче ножем поцілив. Варто зазначити, що замполіт метав ножі, наче факір. Це було видно навіть на дверях ротної канцелярії, покоцаних лезом. У лісі ж замполіт мало не щодня мучив дерева, кидаючи в них свої тесаки, котрі носив за халявою, Вадим навіть якось подумав: чи бува предки Пікінера не були гайдамаками «Сматрі, баєц, как нада»… — завжди хвалився замполіт, коли з далекої відстані влучав у беззахисного дуба чи граба, — «Да, сколька б дєрєвьєв упалі в лєсу, будь ані живимі», — якось з цього приводу вишкірився, наче бобер, командир роти Бамбук.

159

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

7 У першій половині 1983 року дев’ята рота, як і вся армія, жила в постійному очікуванні війни, й мало не щомісяця її підіймали по команді тривога, пакували в бетеери та везли невідомо куди. Інколи їхали по п’ять і десять годин, не зважаючи на холод і на те, що дуже хотілося вийти до вітру, але терпіли, згадуючи слова ротного: «У солдата ЦГВ всьо далжно бить желєзноє — і яйца, і сіла духа…» І якщо на виїздах, зважаючи на важкі польові умови й тривожне очікування невідомих команд — раптом доведеться всім бути в одному окопі — ротний Бамбук з офіцерами не були такими злими, то в полку, від нічого робити, вони завжди воювали з солдатами. Горе тому сержантові, який був старшим по роті, коли чергував Бамбук — наряд тоді повністю втрачав боєздатність і від перевтоми спіткався на ходу: Бамбук тримав днювальних у постійному стресі, несподівано з’являючись серед ночі, як дідько з білою серветкою в руках, та якоюсь потойбічною усмішкою воскреслого солдата, контуженого ще на Першій світовій війні. Адже хіба черговому по полку треба було лазити з серветкою по закапелках, щоб шукати пилюку, котрою він любив «пудріть» днювальних. У такі моменти Вадимові здавалося, що ротний був сином двірника, і не тільки він, а й більшість офіцерів, які заставляли солдатів зі швабрами проводити більше часу, як на військових заняттях. Швабрами вбивали вільний час, бо офіцерам ліньки було напружувати півкулі, щоб, наприклад, розповідати про великі походи й тактику бою Олександра Македонського чи інших доблесних полководців, або влаштувати якісь змагання, котрі б вимагали постійних тренувань. Простіше було — швабру в зуби, відро на голову й зубною щіткою драїти туалет. І все, немає вільного часу в солдата, як і його також, бо такі приниження не могли в нього викликати нічого іншого крім ненависті до служби! Інколи ця ненависть мала нелюдські вияви агресії, коли солдати звіріли й вбивали один одного. І хоч Ваня Безгрішний був уже черпаком (відслужив один рік), та ніколи не виявляв своєї зверхності типу: «Ану почисть мені чоботи», все ж, своєю незлою вдачею чомусь дратував однокашників, бо не був такими, як вони. Якось коли батальйон замерзав в холодному полі, невідомо в якій місцевості під кордоном Германії, трапилася така подія.

160

Мої саТИрикони Було під вечір, котрий нікого не радував, бо наряд на польовій кухні в черговий раз напартачив, й підгоріла каша виповнювала морозне повітря духом паленої комори, в котрій згоріло зерно. Одне лише радувало, сьогодні привезли пошту, й Вадимові був лист від мами. Він жадібно читав цей білий аркушик, немов тримав її вишитий рушник біля смолоскипу, котрі були розвішані скрізь по табору. Смолоскипи були схожими до цвіту польових маків, полум’яні пелюстки котрих, хоч і пахнули соляркою, все ж нагадували тепле літо й жито, і річку, й личко коханої дівчини, яка чомусь не писала, а от мама повідомляла: вдома все добре, що його менший братик Руслан мріє стати військовим. І Вадим, посміхнувшись, подумав, коли повернеться до рідної домівки, то розповість йому якою армія є насправді, й сховавши в нагрудну кишеню біля серця мамин лист, він завше їх там носив, Вадим вирішив пройтися до мінометників, там він товаришував зі своїм земляком Славком. Вадим завше заздрив товаришеві, що в нього толковий командир, хоча й на прізвище Баранов. У мінометників завжди було тепло, бо мали, схожу на пічку буржуйку, котру зажди брали з собою на виїзди. А ще в мінометників не бракувало харчів, особливо хліба, котрий смажили в цинкових ящиках з під патронів на армійському комбіжирі, схожому на парафін, добре що до нього не добавляли ще й машинних мастил. І все ж, яким був смачним цей смажений хліб, наче спечена мамою паска — за всі роки служби в Вадима не було кращого бажання, як поїсти смаженого хліба замість вічної бурди з перлової чи пшоняної крупи. Тож йдучи до мінометників, Задорожний вже відчував запах хрумкого хліба, як раптом праворуч почув крик і матюччя, Вадим почав наближатися в цей бік, й побачив, як двоє били одного — і йому в голову вдарила кров, миттєво згадалося, як ще в юності двоє п’яних придурків, один з яких недавно «дембильнувся» з армії причепилися до нього, й ні з того ні з сього, мабуть, зганяючи злість, котру не змогли виплеснути, коли служили, почали гамселити Вадима. Він не мав тоді сили протистояти значно старшим й сильнішим дибілам, й заливався кров’ю, що юшила з носа, закривав очі маленькими кулачками, і невідомо що було б далі, коли б не проходив якийсь дядько, який не побоявся його захистити, бо знав цих балбесів. І все ж, накачані по самі очі самогоном придурки, ще довго не могли вгамувати свою лють, й далі лупили його по боках, а дядько закривав його обличчя та вмовляв їх припинити. Як

161

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

він тоді, коли підріс, хотів поститися й виношував плани, як перестріне їх по одному й віддубасить штахетою, але щось його стримувало, бо Вадим не любив бити першим, та невдовзі доля сама пред’явила рахунок його кривдникам — через кілька років одного із них, Вовку, знайдуть мертвим на паркані, із застромленою між штахетами головою, іншого, Колю, покалічать у п’яній бійці. — «Зла сила знайде ще злішу, й хто носитиме її в серці, рано чи пізно буде покараний», — через багато років зрозуміє Вадим, а тоді кинеться на допомогу невідомо кому. Але насправді того, кого били, він знав, це був Ваня Безгрішний. — Ану, ахламони абалдуєвічі, рєзка разбєжалісь! — попереджувальним пострілом пролунали слова Вадима. — Хих, так і ти хочєш заработать, шшас палучішь! — і двоє чучмеків кинулися на Вадима, та не на того напали, бо Задорожного вчили рукопашному бою, а вони були «мазутою», (танкістами), і хоч їх було двоє, але за якусь мить обоє получили в пики, а при наступній атаці, коли одному з нападників Вадим вклеїв в вухо, їх запал битися взагалі згас, мабуть, вони пожалкували що зараз не в танку. Та несподівано підбігло ще двоє корешів «мазути», і тут Вадимові довелося непереливки, й він, знявши паска, відбивався ним, як вітряк, доки на допомогу не підоспів Ваха Вараєв, боєць з його відділення, який був найкращим боксером в полку — і «мазута» відразу капітулювала. На ранковому огляді в строю було веселіше від звичайного, бо двома «фарами» його освітлював Ваня Безгрішний, а ротний все допитувався, хто Безгрішному поставив «пад глазамі асвєщєніє». Бамбук мав своєрідне ставлення до дисципліни, тримаючи її в кулаці, й щоб час від часу спускати пар, завжди влаштовував боксерські бої між солдатами — й рукавиці їздили з ними повсюди. От і цього ранку він наказав їх винести днювальному, і незадовго той стояв перед ним з двома парами рукавиць, наче секундант перед дуеллю, коли ротний розпинав Безгрішного, що той не має бійцівської злості, й тепер ганьбить роту своїми «фарами». Та нарешті вивідавши, що Безгрішного побили танкісти, несподівано став таким сердитим, наче ці бланші вліпили йому. І Бамбук не вигадав нічого кращого, як почати урок рукопашного бою, вручивши Безгрішному рукавиці, а його поєдинщиком назвав сержанта Задорожного. У Вадима на якусь мить аж задерев’яніли ноги: «Вчора він Безгрішного захищав,

162

Мої саТИрикони а тепер має бити? — майнуло в голові, але ротний був невблаганним. І коли хлопці, роздягнуті до пояса, стали один проти одного, Вадим, дивлячись на запухлі від синців й потемнілої крові очі Безгрішного та на його незлу посмішку, зробив крок назад… — Стаять, — озвірів ротний, — начінайтє бой, а то па трі наряда внє очєрєді… Вадим зрозумів що виходу немає, і нарешті зробив свій перший удар в житті, нанісши його в плече Безгрішного, від чого той наче здивувався, а ротний розлютився ще більше й наказував Вадимові бити сильніше, і Вадим, роблячи вигляд бійцівської злості, й відкриваючи себе для ударів, почав атакувати Ваню, а той навіть став агресивно відбиватися: — Сматрітє, — радів ротний, — ножкі тонєнькіє, а жить та хочєтся — мачі єго Ваня!. Вадим, щоб підтримати Безгрішного, все більше відкривав свої «тили», спеціально підставляючись ударам, й несподівано, коли щось хотів відказати на зауваження ротного, отримав сильний боковий удар прямо в щелепу. — Ай да Ваня, маладєц, — радів ротний. Вадим вже в наступну мить машинально наніс свій гаубичний удар по корпусу, й Ваня упав. Але після нокдауну бій продовжиться, й Вадим вже більше не підставлявся Вані, бо бачив як наливалися бійцівською люттю його очі, й він ставав таким, як усі. «І чому в нашому війську вбивають усі ті добрі начала, які прищеплюють в школі й родинах, й солдатові краще бути агресивним, ніж людяним? Мабуть, ніякі реформи не допоможуть позбутися цієї недуги, доки християнські заповіді не увійдуть в армійські статути. Але в якому військовому статуті напишуть: «Не убий…», — розмірковував Вадим після поєдинку з Безгрішним. 8 Однак від нелегкої солдатської служби рятувала посмішка, а курйозів в дев’ятій роті вистачало, через що повість названа «Рота №9», бо її будні нагадували чехівську «Палату № 6», де лікували душевно хворих. От тільки в дев’ятій роті лікуванням не займалися, бо в ній важко було відрізнити здорових від хворих, хоча ротний і нагадував Івана Грозно-

163

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

го, й постійно грозився солдатам, як в тій пісні: «Я убю тєбя лодачнік», а Жутін був схожим на контуженого генералісимуса, рота вважалася взірцевою у полку. Незважаючи що в ній були такі «ахламони», як рядовий Макухін. Цей воїн міг би позмагатися у своїй винахідливості навіть з розвідниками Абверу, бо своїми жалісними словами: «У вас хлєбушка нє найдьотся?», мабуть, розжалобив би й Піночета, але не прапорщика Глупова. Якось одного ранку, коли бійці обурювалися, що вранці: «Кашя, в абєд — кашя, на ужін — кашя! вах!» — Макухін вирушив на полювання, оббиваючи пороги квартир гарнізонного містечка. І от стукає він у двері — на поріг виходить господарка квартири. — У вас хлє-бушка нє най-дьотся?... — жалісно так питає. Жінка виносить хлібину. — А калбаскі? І несподівано ці слова почув прапорщик Глупов й вибіг на поріг із піною на щоках, він якраз голився, і що побачив? Свого солдата Макухіна! — Ах ти ж паразіт, так вот чєво ти не ходішь на завтракі!. І понеслись триповерхові матюки, і Макухін скотився з четвертого поверху колобком, аж загавкали всі полкові собаки, і начальник караулу ледь не скомандував: «В ружйо!.» А ще в дев’ятій орудувала кримінальна парочка — Бабуїн з Аганесяном, злодюги, яких не бачила дивізія. Бабуїн був другою «мавпою» в роті після Маймуна, від дуету Бабуїна з Аганесяном треба було ховати скромне солдатське жалування в такі місця, що його важко було знайти самому. Якось Бабуїна навіть спіймають на крадіжці офіцерської каші під час польових занять. Тоді ротний перед усім строєм одягне Бабуїнові на голову казанок, й накаже не знімати його до команди відбій, призначивши днювальним — і Бабуїн з казанком на голові буде схожим на чудо-юдо з роману про лицарів… Однак це його не зупинить, й одного разу, коли їхатимуть на польові навчання, Бабуїн з Аганесяном умудряться обчисти запас офіцерських харчів. Однак старлей Бамбук, не зважаючи, що був схожим на Івана Грозного, й грозився убити кожного з них поодинці, так і не виб’є з них зізнання, куди вони діли стільки продуктів, адже колона лише раз зупинялася на перекур, і вони не могли «загнати» крадене чехам. Але «впороти»

164

Мої саТИрикони п’ятнадцять банок тушонки й десять «згущонкі» за одну ніч, мабуть, не зміг би й ведмідь, а бійці дев’ятої роти Бабуїн з Аганесяном, схоже, змогли. Ще одним колоритним солдатом дев’ятої роти був рядовий Зійоратов, який вперше побачивши в полі лелеку, спитав: «Што ета за бєлій арьоль?» Зійоратов народився в Афгані, й навіть КДБ не знало, як він опинився в Союзі, де вперше, як він казав, побачив себе у дзеркалі й дізнався, що таке постіль. Цей невеличкий на зріст з вічною хитринкою в очах не то таджик-не то афганець був найкращим ротним снайпером, за що його прозвали Душманом. Якось вночі рота прибуде на навчання в чисте поле, а точніше, в нечисте, якщо зважити скільки раз на цьому полігоні лютувала зброя. Та оскільки солдати приїхали не бетеерами, то це радувало, адже не доведеться знову стріляти по ночах й мерзнути в окопах, очікуючи війни. Тим паче, було літо, однак з облаштуванням табору виникли проблеми, бо для наметів потрібні кілки, на котрі вони напиналися, а в полі знайти їх, та ще й серед ночі, було неможливо. Отже, на нічліг влаштовувалися, не звикати, просто неба, щоправда офіцерський намет натягли на «скєлєт», так у роті називали розкладний металевий каркас. І хоч надворі стояло літо, але після дощу в Чехії, часто буває холоднувато, не Таджикистан, мабуть, жалкуватиме Душман-Зійоратов. Та Аллах йому цієї ночі, мов пошле подарунок, він надибає на полігоні якусь невеличку баньку. Після відбою, коли захропуть всі офіцери, все таджицьке земляцтво піде паритися. Причому наче спеціально для них хтось залишив кілька відер вугілля. Та коли після команди підйом таджики стануть у стрій, ротний несподівано остовпіє — навіть звичної тіні усмішки не було на його обличчі: — Ви аткуда салдатікі, с Афрікі, што лі?. — несподівано заволає. — Нєт с бані, — відповість Зійоратов під вибух сміху бійців, яких дуже потішило те, що таджики прийшли з лазні, мов сажотруси. Мабуть, банька була дуже старою й коптила, мов кузня. Та відправивши таджиків під три чорти й три наряди поза чергою, старлей Бамбук, заінтригує солдатів, що скоро тут з`являться німецькі танки, мовляв, «Нам прєдстоіт історічєская місія». — «Нємєцкіє танкі»!? — перепитували бійці, але ротний нічого більш не пояснюватиме, а тільки посміхатиметься.

165

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

І дійсно, під вечір, на полігон посунули «тигри» й «пантери» та інша машинерія зі свастикою, що павучилась на броні. Солдати дивилися на цей парад німецьких машин, наче вони виїхали з кінофільму. А техніка й справді була кіношною, на полігоні мали зніматися батальні сцени Другої світової війни. Так от в чому полягала «істороічєская місія»… І Вадимові, й не тільки йому, чи не вперше за всю службу, коли прозвучала команда відбій, захотілося, щоб швидше настав ранок, аби повоювати в новому кінофільмі. І от він настав, але ротний чомусь прийде з косою, та ще й не з одною. — Кто умєєт касіть? — грізно спитає він. — Какой жє салдат нє умєєт касіть, — посміхнеться сержант Бах. — Да нє в етам смислє, ета ви можєтє всє, Яринич, дєржі!. — Розжалуваний ротним в солдати, колишній молодший сержант Яринич був на зріст два метри три сантиметри, вручена ротним коса, була в його руках, мов клюшка, тож косити йому доведеться, як кажуть, раком. Інші дві коси дісталися також «улюбленцям» командира, Кабишєву та Бабуїну, коса Бабуїна була вищою за нього. — «Нє абрєжь сєбє нос, хатя нє мєшало би єво укаратіть, — вишкіриться ротний. Решті солдатів ротний поставить дитяче завдання, мовляв, уявіть себе кавалеристами Будьоного і «палкамі рубайтє зєльоную наволочь.» І пішла рота збивати голови з будяків і бур’янів, проливаючи зелену кров. Яринич, зігнувшись в три погибелі, так вимахував косою, мов шукав нею шайбу. У Бабуїна з Кабишєвим коси забрали, вони уміли косити лише під хворих. «Камєнний вєк! Папуаси!» — презирливо, як завше, скривиться замполіт Пікінер, дивлячись на солдатів у бур’янах, які косили траву палицями. Три дні рота боролася з бур’янами, а слава дісталась не їй, на кінозйомки приїдуть інші солдати, які воюватимуть з «німцями». Щоправда, Бабуїн помститься за роту — вкраде в кіношників «Шмайсер». Автомат виявиться дерев’яним, у цих кіношників навіть каски німецьких вояків були картонними. Однак, раз у рік, як кажуть, і палиця стріляє. На другий день «Шмайсер» у Бабуїна відбере ротний, і зненацька підійшовши до Кабишєва, тицьне ним у живіт: «Пу-у-ук!!! Іспугался? Пачьом кілаграм сальца?».

166

Мої саТИрикони Пукалкою-«Шмайсером» ротний гратиметься кілька днів, аж доки не «стрельне» ним об солдатську голову, добре, наші каски не з картону. На чиїй же касці розлетівся на друзки «Шмайсер»? Це вже інша історія… Після війни з бур’янами рота отримає нове завдання: регулювати дорожній рух на шляху просування дивізійної колони. Бути регулювальником — кльово. Бувало, цілий день стоїш в очікуванні дивізії — і жодної противної пики. От тільки залишаєшся без сніданку й обіду, а то й вечері, та інколи солдатів, які стовбичили на перехрестях доріг, пригощали жителі чеських містечок. Це було зворушливо, буває підбіжить якесь дівча: «Камарад, камарад»… — і береш з теплої долоньки печиво чи бутерброд, згадував Вадим Задорожний, слухаючи настанови ротного. — Ваєнний рєгуліровщік — ето как маяк у маряков, — В такі хвилини ротний задирав вуса, мов Кайзер. Він дуже пишався, що цю справу довіряли, як правило, його бійцям. — Нє апазорьтєсь пєрєд дівізієй — дєржітє морду кірпічом, грудь калачом!!! І ротний, вирячивши очі, показував «как дєржать морду кірпічом» — у цей момент, мабуть, сам дідько злякався б його несамовитого виразу. А втім солдати в ролі регулювальників були й так страшними, наче повилазили з окопів війни: за плечима автомати, на пасках багнети, підсумки для набоїв і гранат, наплечники, саперні лопати, в руках саморобні жезли, а на головах білі каски, з мальованими власноруч кривобокими червоними зірками. У такому вигляді, з автоматом без патронів, стояв Вадим на дорозі в якомусь невеличкому містечкові з дивною назвою Бардашовіце, наче охороняв його, дивуючись: «На дідька їм видали саперні лопати, не окопуватися ж ними в асфальті.» І хоч сільське містечко звалося Бардашовіце, але бардаком тут і не пахло, навіть від «дома для бідлов», як назвали чехи корівник, що стояв неподалік, коли Вадим запитав, чи це бува не готель. Вадима завжди викликали подив чеські села схожі на містечка, із заасфальтованими вулицями, сквериками, клумбами, магазинчиками, затишними кафе — таким був і цей населений пункт. Неподалік знаходилася кав`ярня, і його дуже здивувало те, що він побачив за вікном, як чепурненькі бабусі відпочивали за кухлем пива, хіба можна було таке уявити в нашому селі?!.

167

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

У чеських містах і містечках текло якесь неквапне життя, навіть саме слово швидко, по-їхньому — «рихле», звучало для Вадима в уповільненому контексті. У совдепії навпаки була система вічного поспіху, в якій усіх чавили вже по до розі на роботу в переповненому транспорті. Тут все було по іншому, навіть те, що в нас називали перекуром, в них — сватчиною, коли замість того, щоб труїтися цигарковим димом, чехи підзаряжалися бутербродами. Вони ніколи не квапилися коли щось робили, дбаючи, насамперед за якість, а ще були завжди усміхнені й сонячні. А от в рідному селі Вадима навіть гаптовані на килимках олені, котрі модно було вішати над ліжками, й то зображувалися з настороженими очима, наче ті олені приглядалися — чи з лісу не вийде шпигун. Отже, Вадим на перехресті доріг, наче охороняв добробут цієї благодатної країни, думаючи, коли ж такі часи настануть на його Батьківщині. Незабаром на дорозі загув двигун — з-за повороту вискочив, блимнувши лобовим склом, полковий «бобик». «Мабуть, їде перевірка, — і Вадим миттєєво застібає всі ґудзики, розправляє плечі, й зробивши, як вчив ротний, «морду кірпічом», стає в позу неприступного воїна-регулювальника. Але це була не перевірка, Вадима забрали на інше, зовсім безлюдне перехрестя, де на нього, як ворог, напав сон. І хоч він мужньо, протягом кількох годин боровся з ним, і щоб йому не скоритися, викопав по пояс саперною лопаткою яму на узбіччі, думаючи, а раптом щось знайде, сонце таки прихилило його до землі. — «А що, як трохи присяду, може, за його пост забули, адже пройшло більше, як пів дня, а колони немає». — І Вадим вмощується на траву, що по-юначому задерла зелені чубчики. За хвилину-другу йому захотілося прилягти, й він зняв каску, думаючи, що на залізяці не засне…» Але таки задрімав, і навіть побачив уві сні, як на нього повзла здоровенна біла черепаха, схожа на його каску з червоною зіркою, і ця біла черепаха була такою великою, мов танк, і все повзла й повзла на нього, а Вадим не міг ступити й кроку, щоб втекти — і раптом шию щось обпекло. Та коли відкрив очі, йому відразу захотілося сховатися в ямі, котру викопав на узбіччі, — над ним схилився полковник з лозиною в руці. Полковник сміявся:

168

Мої саТИрикони — Ето ж нада, баєц, да чєво дадумался — снял сапагі да виставіл на дарогє, вмєста сєбя што лі?. — Вінават, таваріщ палковнік… це ж треба, коли я роззувся? — майне у Вадима. — Вот ти спал, сержант, а єслі б єхалі нємци?!. — Сказав би ще монголо-татари, — всміхається про себе Вадим. — Нє надєйся, што ето тєбє сайдьот с рук… І як не дивно, Вадимові це зійшло. До вух ротного донесли, що на перехресті спав хтось високий на зріст. Найвищим у роті був Яринич. Ротний не став з’ясовувати, як усе відбувалося насправді. Підійшов до Яринича з дерев’яним «Шмайсером»: — Рукі па швам! Апозоріл всєх, нє спал, гаварішь, вон морда красная, будта кірпіч, значіт, абгарєла на солнцє кагда дрихнул. Малчать! А то я шчас, калі ласка, скажу по бєларускі пару ласкавих слов, думаєшь нє умєю, вєдь ето всьо равно што пяний хахол разговаріваєт па рускі. Та Яринич, несподівано засміявся, чим ще більше розлютив ротного. — Да! унізіть тєбя трудно, двухмєтрового дурака…» — І після цих слів ротний тріснув Яринича дерев’яним «Шмайсером» по касці, що була на його півкулях… Яринич не став виправдовуватися, бо також спав на регулюванні, боявся, щоб ротний не одягнув боксерських рукавиць. 9 Чомусь в дев’ятій роті офіцери дуже любили влаштовувати бої з уявним ворогом, під час котрих насолоджуватися необмеженою владою над солдатами. — На нас наступаєт нєвідімий враг! — горланив, під час однієї з таких воєн старлей Бамбук, наче його довбонули дрючком, а за мить заволав ще голосніше. — Гази-и!!! Ця команда означала хімічну атаку, за кілька хвилин треба було застебнутися на всі ґудзики в гумових комбінезонах й одягти противогази, в яких солдати були схожими на стадо слоників. За кілька годин хімічної атаки, від котрої б уже здох цілий полк, але не дев’ята рота, противогази, здавалося, приросли до облич, і Вадим подумав: «Так от чому молодих солдатів і називають слонами, адже противогаз в їхньому полку був найпопулярнішим інструментом виховання…» — Адже Вадим не раз бачив,

169

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

як в цих «намордниках» співали стройові пісні роти новобранців, і йому також не раз доводилося співати в них улюблену стройову пісню Бамбука «Наші дєди славнииє пабєди, вот кто наші дєди…» І в такі моменти Вадим з гіркотою жалкував, що слони мудріші за людей, бо не знущаються над своїми. А от люди збиткуються над усіма, й навіть над могутніми вуханями, приручаючи їх до тюремної неволі зоопарків. А в давнину слонів навіть використовували замість танків, як от непримиренний ворог Риму полководець Карфагену Ганібал. Він навіть перевів їх через засніжені Альпи, щоб завдати римлянам несподіваного удару, та після довготривалого переходу, коли вимерло пів війська, як тільки Ганібал подолав гори, слони простягли ноги… Їм не потрібна була війна, бо ці велети в тваринному світі, наче сповідували принцип: «Не убий». Маючи вагову перевагу над усіма звірами, слони не пожирають нікого, щоб насититись. Цим гігантам, як не дивно, вистачає рослинної їжі. Однак люди царем звірів визнали не слона, а хижака-лева, бо й самим властиві хижацькі інстинкти. На замордованих Ганібалом слонів, наразі були схожі хлопці з дев’ятої роти. І старлей Бамбук від цього просто «тащився», й зробивши коротку паузу, знову присідав навпочіпки, закривав очі, і як на обличчі з’являлася хвиля дикого екстазу, вигукував щодуху: «Гази-и-и!!!…» Несподівано «на лінії фронту» з’явився лейтенант Жутін, який ступав, мов чапля, та примовляв: «Так страєвім ходіт Наріпов». Підійшовши до розкарячкуватого ротного, Жутін щось йому сказав, і той знявши кашкета, котрого любив одягати козирком на потилицю, на зразок безкозирки, насвистав улюблену мелодію: «Наші жони — пушкі заряжони, вот кто наші жони…» Потім, поправивши портупею, втупився таким колючим поглядом у дуба, мовби перед ним постав гітлерівець. Тоді махнув рукою і скомандував: «А-тбой!.» Однак відпочинок буде нетривалим. Невдовзі солдати, нав’ючені наплечниками, і вже схожі на верблюдів, йшли лісовими стежками та знемагали від спраги й паркого, мов у лазні повітря, та фляги були порожніми. — Ей ви, із солнєчнаво Ташкєнта, пачєму так уміраєтє ат жари, вот што значіт — нєрускіє, — дошкулятиме замполіт Пікінер, дурнувато всміхаючись відстаючому відділенню. — Ета толька нашєму брату всє нєвзгоди па плєчу»…

170

Мої саТИрикони «Па плєчу! Ні, щоб якось підбадьорити, а то тільки й знають як принижувати солдатів», — хотів дорікнути йому Задорожний, та стримався, бо за такі слова відразу б потрапив на «мушку» самодурства офіцерів. Несподівано на лісовій дорозі, котрою йшли бійці, постав завал, наче недавно цю ділянку бомбила ворожа авіація, бо дерева, що впали, повністю перекрили хід. Але цій обставині старлей Бамбук навіть дуже зрадів: — Ану дєсантнікі, дєвятай!. на штурм прєпятсвія — бєгом! — і ледь не вихопивши свого «нагана» Бамбук, як мавпа, стрибнув на повалені дерева й згодом сидів на одній з гіляк, дивлячись, як рота долає перешкоду, але не всім солдатам вдалося спритно пройти крізь неї. Між гілок зачепились наплечниками Безгрішний і Гогашвілі. — Качать іх! — вигукнув ротний, п’яніючи від такої потіхи, й солдати почали розгойдувати розлогу крону. Гілки боляче шмагали сердег, але Безгрішний таки вирветься з цього полону, Гогашвілі ж застрягне, а ротний все приказуватиме: «Качать!» І солдати, шаленіючи, розгойдуватимуть крону, що навсібіч лупитиме гілками Гогашвілі, доки він не схопиться за око й несамовито закричить. На щастя, око залишиться цілим. — А што ви думалі, на войнє будєт лєгчє? На вайнє, как на вайнє, — повчав ротний, мов чекав війни все життя, бо інакше не міг стати героєм, адже любити ближнього набагато важче, ніж ненавидіти. Через що старлей Бамбук не раз, очевидно після сварок з дружиною, ночував у казармі й влаштовував усім такі чорні дні, котрі не могли наснитися в найстрашнішому сні. Однак невдовзі війна, котру так довго чекав Бамбук, настане. Вже більше години солдати готувалися до бою. Від нічого робити замполіт Пікінер похвалявся перед Жутіним новим тесаком, показуючи гарно оздоблене руків’я. Несподівано Вадимові подумалося: скільки віків та епох люди витончено оздоблюють знаряддя смерті, золотом та сріблом — шаблі й мечі, котрими здобувалося лицарство в холоднокровних вбивствах і війнах?!. І чим більше крові було на руках лицаря, тим він вважався славнішим. А на меті цих героїв було одне — самозвеличення, тому і коні їхні, що стали бронзовими, й досі топчуться по трупах. Бо на шляху до їхньої слави — ріки пролитої крові. Можливо, й фюрера ніколи не було б, адже його батьки хотіли, щоб він став священиком, і хоч у цісарському війську

171

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

Гітлер дослужився лише до єфрейтора, але вічно жива героїка воєн перетворила його на фюрера. Парадоксально, що людство пережило стільки жахіть війни, проникнувши в космос й приручивши на службу прогресу цифрові технології, й досі не може подолати монстрів мілітаризму, котрих плекає з дитинства, купуючи своїм дітям іграшкову зброю… І раптом довкілля зірвалося від бомб та снарядів — міжнародні навчання «Щит-84» розпочалися. Від кривавих вибухів чорними фонтанами здиблювалася земля, гарматні жерла випльовували з залізного чрева цього бою шматки вогняного сонця, що вбивало все на своєму шляху. І от нарешті — атака… «Танки, пєхота, агонь, артілєрія»… й агонія вмираючої трави, що намотується на танкові гусениці й виповнює повітря духом сінокосу. Солдати наступають «цепью», і хоч їхніми противниками була фанерна рать мішеней, що підіймались в окопах ледь не в людський зріст, все одно якийсь страх пронизував тіло, адже патрони були бойовими, й хтось ненароком міг пальнути в спину, бо ланцюг наступаючих сильно розтягнувся. І от залунало: «Ур-ра!.» — й постала зелена лава «ворогів»… На мить Вадимові здалося, що мішені ожили й пішли в рукопашну, він навіть побачив перекошене люттю лице якогось фашиста й зблиск багнета, націлений в серце, і треба було бити першим, та не здіймалася рука… — «Задорожний! што ти стал как абалдуй», — почув у наступну мить голос ротного, і видиво ворога щезло, лише мішені незворушно підставляли фанерні груди на розтерзання куль. — Харашо стрєляєт пєхота, только щепкі лєтят, — сказав бровастий генерал. У генерала струменіли цівками крові червоні лампаси — чим більше солдатів може послати на смерть офіцер, тим « ширє лямпаси» якось сказав рядовий Турсунов. І от закінчився ще один навчальний бій, і добре, що після нього всі залишилися переможцями, а переможеними були тільки мішені. Ротний навіть хвалив своїх бійців, які ділилися водою з фляг, а хтось окрайцем хліба, котрий чеченською називали «бепіком», а узбецькою — «нан». А біля САУ, самохідних гармат, що стояли неподалік задерши в небо свої жерла, хтось смажив на вогні хліб, і цей запах ріднив солдатські серця духом радісних відчуттів життя, коли люди ще не знали війн. Вадим вкотре подумав: «Як мало людині треба для щастя. Але чому біля цих смер-

172

Мої саТИрикони тоносних чудовиськ, гармат на гусеничному ходу, на котрі витрачено цілу купу грошей, доводиться крадькома смажити хліб, хіба людині потрібно воювати за своє щастя один з одним? І не міг тоді здогадуватися Вадим, що після розвалу Союзу ці солдати, які брали участь в бою «Щита-84», стануть колись ворогами на кавказьких та інших землях Союзу. І що спонукає їх до спалаху такої ненависті? А власне, чого доброго могли їх навчити в дев’ятій роті? В автора цих рядків немає сумніву, ненависть під час цих воєн зароджувалася і в радянських казармах. 10 Немає милішого для солдата слова, як«дємбєль!, чи «дембіл», як його вимовляли «чебуреки»… Вадим же застав цю радісну мить у шпиталі, куди потрапив невдозі після навчань — далася взнаки рана від осколка гранати, що спочатку присохла, а тоді почала ятритися на нозі, котру ротний радив припалити гарячою головешкою з багаття. Але Вадим не погодився на цю інквізиторську хірургію, й терпів доки міг. Однак Вадим навіть був радий, що доля пов`язала його з цим шпиталем, що знаходився в монастирі міста Яромєж. Адже про нього він знав з історії про найромантичніше кохання всіх часів до найчарівнішої жінки Європи Єлизавети-Гальшки Острозької. А втім, ми знаємо небагато прикладів, коли б князь, як от Дмитро Сангушко, усі свої привілеї кинув під ноги коханій, з якою втік до Чехії. Й оскільки був проголошений польським «крулем» злочинцем, то незадовго його по звірячому закатували в місті Яромєж. Вадим жалкував: «Ех, якби зумів прорватися крізь товщу віків до цього міста зі своїм «калашем», тоді б визволив князя від від розправи озвірилих ляхів, й можливо б тоді не було страти Северина Наливайка… Багато дослідників вважають, що він був сином Сангушка від Єлизавети-Гальшки Острозької. Згадуючи цю історію, й не раз оглядаючи з вікон шпиталю чепурненьке місто Яромєж, яке вкривала першою позолотою осінь, Вадим жалкував, що не може пройтися його вулицями та піти до могили, де похований князь. Але він дав собі слово повернутися до цього міста й цієї історії, як скине солдатську шинель. У наступну мить Задорожний з посмішкою згадував, як вони підмітали всю дорогу, коли останній раз їхали з полігона, причепивши до машин віники. Це була давня традиція бійців ЦГВ, котра дуже не подо-

173

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

балася старлею Бамбуку. Тож як тільки приїхали в полк, ротний наказав зняти ці віники, й оскільки ніхто не зізнавався чия це була ідея, підійшов з цими березовими драпаками до рядового Яринича, який був найвищим у роті, через що коротконогий Бамбук сприймав його за громовідвід, тож і на цей раз зігнав свою злість на ньому, попаривши тими віниками Яринича по вухах. А ще Вадим згадував дембельський цвинтар з прибитими на деревах хрестами, на котрих були своєрідні некрологи, на котрих солдати писали свої імена, сповіщаючи в якому полку та коли похоронили два роки свого життя. Інколи на цих хрестах були прибиті чиїсь чоботи або ж хімзахисний комбез. Вадим не став вішати на цьому моторошному цвинтарі на деревах свого хреста, думаючи, якби можна було він би повісив свого автомата, щоб він задерев’янів назавжди. А ще сумом міркував: «Чому держава саме у вісімнадцятирічному віці забирає до війська вчорашніх школярів. Мабуть, з них найлегше виховувати покірну владі біомасу, яка зазнавши принижень від батьків-командирів, на «гражданці» тільки й думатиме, аби ця влада знову не взула її в кирзяки». Бо й навіть процес демобілізації в полку, де служив Вадим, не те що не пах урочистістю, а нагадував своєрідну трагікомедію. Де в головній ролі був майор Юданов, схожий на справжнього штабного щура, а точніше бобра, бо два великі передні зуби постійно були над верхньою губою, ніби він намагався ними когось гризнути зненацька. Тож бувало, коли до нього приходили з військовими квитками сержанти, щоб проштампувати дембелів, Юданов надавав обличчю вираз, як на пам’ятнику Невідомому солдату й чавунним голосом питав: — Чьо нада? — Да вот білєти праштампавать. — Ну, давай, шчас, только найду капито (печатку). Ну, гдє ставіть? Сдєсь, гаварішь? І майор поставивши печатки в військових квитках, починав штампувати самого сержанта — в лоб чи спину, куди попаде… — Ну вот тепер ти насаящій дембєль, дажє без ваєєнаго білета відна. Дух казарми ще довго переслідуватиме Вадима, навіть на самих мирних роботах йому доведеться мати справу з людьми, контужених армією, причому нерідко вони займатимуть начальницькі посади в офісах компа-

174

Мої саТИрикони ній та установ, бо народжені повзати пролізуть усюди, а тим паче, коли вони вміють повзати по-пластунськи… Усе життя після дембелю Вадима переслідуватиме страшний сон, наче його знову забрали служити в дев`яту роту, і він не раз пригадуватиме своїх однокашників, думаючи, де вони зараз. Дивна людська пам’ять, навіть через тридцять років, коли вже не згадувалися імена всіх бійців дев`ятої роти, обличчя зовсім не стерлися з пам’яті. І нерідко уві сні Вадимове відділення стояло таким же молодим в строю, як тоді у 1984 році, але він не вів солдатів стріляти, а в ботанічний сад у Києві, котрий так любив, як цвів бузок. — Ти чого, синок? — якось схвильовано спитала мама, коли побачила на щоці Вадима непрохану сльозу, коли він знову повертався з дев’ятої роти у сні. 1984-2014рр.

175

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì ВІДГУКИ, РЕЦЕНЗІЇ

Романтик, не скорений буденністю В Ірпені пройшла презентація нової книги відомого письменника Валентина Собчука «Золото стежок» Майже півстоліття мандрує життєвими шляхами Валентин Собчук — талановитий письменник, відомий журналіст, чудовий товариш, людина великої душі. І цей час не промайнув марно у повсякденній метушні, не потонув у рутині, марнославстві, а встелився золотом глибоких роздумів про наше примхливе буття, невтомного пошуку істини. Матеріальним втіленням творчого натхнення митця стала збірка віршів та прози «Золото стежок», презентація якої пройшла в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. Власну стежину Валентин Собчук розпочав прокладати із села Волиця, у благословенному Волинському краї, оповитому славним минулим княжої доби нащадків Володимира Мономаха, які правили у столиці краю Володимирі-Волинському, як от Роман Великий та його син Данило Галицький. Дитинство на лоні благодатної природи, історична пам’ять предків спонукали до реалізації своїх творчих здібностей, до закладання власного неповторного письма — авторського почерку митця. Тонкий лірик у своїх творах намагається у найменших дрібницях відтворити красу та неповторність світу, який оточує нас, яскравими та соковитими барвами передати його мінливість. І в той же час сам глибоко відчуває себе часточкою цієї природи, її органічним цілим. Цікавість до минулого постійно спонукає Валентина Собчука до мандрів. І байдуже, чи це буде річка або ліс у нашому Ірпінському краї, княже місто Володимира, таємничий Луцький замок, оповита серпанком сивої давнини Ольвія, давні жертовники Криму — звідусіль митець черпає натхнення, отримує нові враження, які потім оживають на папері віршованими чи прозовими рядками. 176

Відгуки, рецензії І особлива сторінка у творчості Валентина Собчука — подорожі до святих місць. Не випадково нашого ірпінського пілігрима тягне до них, адже вони стали знаковими для багатьох християн. Ці місцини огортають нас Божою благодаттю, додають сили жити та чинити спротив бездуховності, сірій буденності, спонукають замислитися про нетлінні цінності,вічне життя. «Куполи Печерської лаври — скільки сонець і сяйва над нами… світло світу, яке не збагнути тим, хто в серці не має Любові і Бога». Презентація книги Валентина Собчука пройшла чудово. Її проведення у Ірпінському історико-краєзнавчому музеї, музичний супровід, натхненне декламування віршів ведучої урочистого вечора Юлії Гніденко лише підсилили ефект сприйняття творів автора. Тут зібралися вірні друзі митця, справжні поціновувачі прекрасного, у багатьох з яких знайшлося добре слово для неповторного романтика, якого ніколи не задушить буденність.Окрім любителів літератури нашого міста й журналістів «Ірпінського вісника», директорів Ірпінської бібліотеки Олени Циганенко та краєзнавчого музею Анатолія Зборовського на презентації були присутні письменники Микола Семенюк, Володимир Коскін, Сергій Соловйов, директор відомого видавництва за межами України «Юніверс» Андрій Савчук та інші. Музика його палкого серця і надалі народжуватиме нові акорди вічності. А життєві стежки стелитимуться золотом добра, людяності, любові — до храму душі, який кожен має збудувати сам. Й оскільки ця збірка ювілейна, то з цієї нагоди я хочу згадати, присвячений Валентинові Собчуку один вірш: Капітан далеких мандрів І знову в подорож покличе Нестримний дух мандрівників. Засмага квітне на обличчі, 177

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

І погляд — крізь пласти віків. Штурвал в руках у капітана — І корабель готовий йти Крізь всі моря та океани — До заповітної мети. Тебе чекають Кримські гори, Серпанок на крутих стежках. Десь майоріє славна Троя На українських берегах. І Луцький замок таємничий Постане в мареві століть, В минуле шепотом покличе, Щоб ожила чарівна мить. Монастирі озвуться дзвоном — І в серці радість оживе. Нехай Господь тебе боронить І сил для творчості дає. Ігор ШВЕЦЬ, журналіст, поет. 2013 р.

У цих віршах тече кров, а не вода Уже перше знайомство з публікаціями віршів Валентина Собчука в періодиці примусило мене запам’ятати це ім’я, бо в цих віршах було своє: голос, що не фальшивив, непересічне бачення світу. Творам поета властива емоційна напруга, внутрішній драматизм, наснаженість думкою і чуттям, образна насиченість, метафорична густота письма. А образам цим в свою чергу притаманна опуклість, барвіність, зримість , життєвість, глибина. Інколи і весь вірш — єдиний багатоплановий розгорнутий образ. 178

Відгуки, рецензії Поетові близькі фольклорні джерела, але в нього на відміну від багатьох колег по перу, вони породжують не благенькі імітації, а глибокі течії образів, причому правічно історичне природно поєднується в них з сучасним. А ще Валентин Собчук володіє простотою без спрощеності, складністю без навмисного ускладнення, йому противне легковаження, ковзання поверхнею. У жилах цих віршів тече кров, а не вода. Наталка НІКУЛІНА, поетеса, кандидат філологічних наук. 1990 р.

Уміння знаходити незвичайне Багатогранний талант Валентина Собчука дається взнаки в усьому, щоб він не робив. І тут важко сказати, де у пана Собчука виходить краще – чи в журналістиці, чи в письменництві. Його газетне слово, часом гостре, а часом дотепне, здатне достукатися навіть до байдужого читача. В сатиричній прозі автор, ніби посміхається над собою, іноді навіть у доволі небезпечних для життя ситуаціях, якими «дихає», як у режисера Бондарчука, його «Рота №9». Саме ця риса дає змогу робити припущення про автобіографічність цього твору. Професійна журналістська цікавість, уміння знаходити незвичайне у мирській маячні простежується в новелі «Білі коні виходять із води», де розповідь іде про полковника афганця у відставці, який на «гражданці» раптом відкриває у себе неабиякі художні таланти. Не уникає автор і змалювання конфузів і ситуацій, що трапляються майже повсякчас з мешканцями великого міста у електричках, таксі, на робочому місці тощо. В цілому, сатирична збірка Валентина Собчука 179

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

«І сміх і гріх» заслуговує на увагу, як з боку непересічного читача, так і письменників-професіоналів, тому що є помітним явищем у сучасній вітчизняній літературі. Олександра ТИМОЩУК, журналіст, мистецтвознавець. 2009 р.

Ви ще не впізнали себе в життєвому «Колі» Валентина Собчука? У луцькому ПВД «Твердиня» побачив світ роман-есей Валентина Собчука «Коло». У цьому прозовому полотні — віддзеркалення новітніх українських реалій, коли влада — це бізнес, а останній — «біснес», де все найзнаковіше відбувається за канонами князя пітьми. Це вже третя книга прози уродженця волинського села Волиця-Морозовичівська, лауреата літературної премії імені Антоновичів. Хоча зазвичай його творчість літературознавці високо поціновують за поетичні книги «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore». Герой роману «Коло» — журналіст Валерій Забуга, в образі якого є чимало пережитого самим автором (Валентин Собчук, член НСПУ та НСЖУ, працює з ЗМІ з 1986 року — спершу на Дніпропетровщині, відтак, майже десятиліття, в Києві). Він проходить «колами» вітчизняних реалій, з яких навіть ілюзорний вихід — глухий кут. «Від виборів до виборів мало що змінюється, — констатує автор, — та й коли на олімпі з’являються нові обранці,–відразу потрапляють у корумповане коло, і щоб змінити цю політику, треба змінитися самим — кого обираємо, те й маємо». 5 серпня в офісі ПВД «Твердиня» відбулася зустріч з Валентином Собчуком. Серед тих, хто висловиться про його сатирико-історич180

Відгуки, рецензії ний роман-есей «Коло», — і директор видавництва літературознавець Микола Мартинюк, і письменник Петро Коробчук (він редагував цей текст), і молоді шанувальники творчості «повпреда літературної Волині на Січеславщині та в Києві». Віктор ВЕРБИЧ, головний редактор інтернет-видання «Волинська правда» 2010 р.

Мала й велика енциклопедія гумору Валентина Собчука у збірці «І сміх і гріх» Гадати, що Валентин Собчук, автор кількох вдумливих і талановитих поетичних книжок, запропонує повернути українському гумору його первісний сенс, було б не надто правдиво. Краще, гадаймо, що автор цієї книжки бодай натякає на той первісний сенс, адже коли змальовує гумористичні ситуації, він мовби «гуморизує» сам жанр гумору, жартує (як той таки громадянин) над орнаментикою, семантикою, філософією усталених канонів гумору, як жанру, натякаючи повсякчас на інші сенси нашої вродженої жартівливості. Цю книжку важко назвати збіркою гумористичних оповідей, — автор, може, навіть сам не усвідомлюючи, пропонує й продукує новий жанр (означимо початково як «абсурд-гротеск-трагедія»), змушуючи читача ледь всміхатися й ледь перебувати у жахкому спітнінні. Перечитуючи «армійський епос» Валентина Собчука, читач ймовірно, хотітиме зареготати, але враз схаменеться й вкинеться в здогад, що йдеться не лише про будні окупаційної армії, а й про всеньке наше нещодавнє буття у вимірі здоровенної імперії, що трималася на воєноначальниках-боксерах та усіляких «інородцях», 181

В. Собчук

Ïîâ³í÷àí³ ç íåáîì

що не все «панімалі па-рускі». Знаємо, чим закінчилася борня межи тими й тими. Читач цієї книжки почуватиме вдоволеність, — філософічність почування нації давно спрагла на словописемність з такою ж філософічністю. (фрагмент з передмови до збірки «І сміх і гріх») В’ячеслав МЕДВІДЬ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2005 р.

182

Зміст Розділ 1. Незабутий Парнас Муза Провесінь Райська пора (триптих) Чари осіннього лісу Срібний вітер Незабутий Парнас Вулиці, немов замерзлі ріки... Водохреща Море Безмежжя Караул-оба Медитації

6 7 7 9 11 12 12 13 13 14 14 15

Розділ 2. Серце троянди Цвіли акації, і ми цвіли з тобою... Все було, наче... Серце троянди У моєї любові темна, як ніч коса... Світло води. Під нами небо... Ніч метеликом ніжним... Я вітрила здіймав... Пів амфори місяця з медом... Я не раз шукав рай... Був місяць листопад... То не віхоли танець білий... Білі снігів пожари... Тануть млосно сніги... По некошених травах... П’янко пахне вишня... Коли пелюсткою синьої... Виводять цикади... Засохле верхів’я дерева...

18 19 19 20 20 21 21 22 22 23 24 24 25 25 26 26 27 27

183

Таки зустрілись... Не запливай далеко... Феєрія відлітаючого листя

28 28 29

Розділ 3. Під крилом янгола Вікна, мов шклянки... І зір небесних далечінь... Куполи Печерської... Таємниця пелюстки й крила Я у зеленім полі, полі дикому... В лугах річки Ірпінь – квітуча повінь… І знову осінь Кленові зорі Калюжа цього ранку... Вже озера – холодні...

36 37 38 38

Розділ 4. Самоцвіти снігів Він таки прилетів... Білий сніг німий... Різдво Білі снігів пожари... Не од вражої рани На могилі отамана Убивця бджоли Піски, мов пси, гонимі... У черзі за шашликами Ніч. Тишу полохає... Чорна чайка у полі... Золотий нашийник... Місячні стежки соломи в місті Сон Білими піднебіннями... Мчить по алеях в золотій...

42 43 43 44 44 45 46 46 47 48 48 48 49 49 50 51

184

32 33 33 34 35 35

Розділ 5. Слідом Троянського коня Вона Стріла Йшло невидиме військо Протоген Чому? Ольвійський герб Слідом Троянського коня

54 55 55 56 57 58 59

Розділ 6. У полоні трьох мавок. Фрескі По Києву — босоніж Помста древнього жертовника (в краю таврів) Керносівський ідол (музейна феєрія) У полоні трьох мавок Гриби в окопах Ода крилатим Повінчані з небом Сонячна феєрія Купаюся з листопадом Як горіли сніги Тече річка-невеличка Туман Пригода на ринку… у небі Юс великий

74 75 79 81 86 87 89 90 91 92 95 96 97 98

Розділ 7. Мої сатирикони Хмарогони У кишені з курантами У вагоні з мільйонерами Ангели чи демони? Колісниці гордині Котли нашого часу Орден у футлярі Як товариш Сухов ледь не задихнувся в цистерні

126 129 130 131 132 133 134 134

185

Помічник кнопкодава Прив’язаність Електричка Нашестя крокодилів Корупція Рота № 9 Відгуки, рецензії Романтик, не скорений буденністю У цих віршах тече кров, а не вода Уміння знаходити незвичайне Ви ще не впізнали себе в життєвому «Колі» Валентина Собчука? Мала й велика енциклопедія гумору Валентина Собчука у збірці «І сміх і гріх»

186

135 138 139 140 142 143 176 178 179 180 181

Для нотаток

Художнє видання Валентин Миколайович Собчук

«Повінчані з небом» Вибрані твори. (поезія, проза)

Твори друкуються в авторській редакції. Комп’ютерна верстка і макетування Людмила Бірченко. Фотоматеріали автора.

Підписано до друку 27.03.2014 р. Формат 70 х 1001/16. Папір офсетний. Гарнітура «AcademyC». Обл.-вид. арк. 6,64. Ум.-друк. арк. 10,81. Наклад 150 прим. Зам. № 1357.

Видавничий дім Дмитра Бураго Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 2212 від 13.06.2005 р. Тел./факс: (044) 227-38-28, 227-38-48; е-mail: info@burago.com.ua www.burago.com.ua Адреса для листування: 04080, м. Київ-80, а/с 41