В. Собчук Вибрані твори. 2022

Валентин Миколайович СОБЧУК, член Національних спілок письменників і журналістів. Лауреат літературної премії ім. Антоновичів. Автор 38 художніх книжок прози та поезії. Про творчість письменника схвально відгукувалися лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, В’ячеслав Медвідь, лауреат гран-прі «Коронації слова» Володимир Лис та інші. З творами автора можна ознайомитися на персональному сайті www sob. ucoz.ua, або ж знайти його книги в електронному сховищі issuu. Коріння — з Волинського краю. Закінчив філологічний факультет Луцького ВНУ. Служив у війську. Кар`єру журналіста розпочав у 1986 р. на Дніпропетровщині. 1991–1995 рр. був заступником головного редактора, головним редактором новоствореного часопису «Думка» в Кам’янському, тоді Дніпродзержинську, власкором, завідувачем кореспондентським пунктом газети «Закон і бізнес» у Дніпропетровській області. З 2001р. працював у Києві в багатьох всеукраїнських виданнях, на телебаченні. У 2008–2010 роках — головним редактором газети "Правосуддя України". У даний час — головний спеціаліст з інформації, редактор офіційного сайту Гостомельської селищної ради.

Валентин Собчук

ВИБРАНІ ТВОРИ

УДК ББК

Собчук В.М.

ISBN У книзі «Нескорений отаман» письменника й журналіста Валентина Собчука публікується низка історичних і поетичних творів. Повість про Федора Артеменка (отамана Орлика), народженого в Гостомелі, прозове полотно про козацьку епоху «Засвіт встали козаченьки», де йдеться і про минуле згаданого колишнього сотенного містечка, краєзнавчий роман про історію Приірпіння «Літо на Парнасі», а також збірка віршів і нарисів.

УДК ББК

ISBN

© В.М. Собчук, 2022

ВИБРАНІ ТВОРИ

3

Нескорений отаман 1 Зимовий досвіток холодно змигував між дерев зірками, мов вогниками далеких пострілів. Місяць срібним черепом вилупився з-за хмарки, як допитливий дід, дослухаючись, як порипує сніг під ногами чекістів, які скрадалися до хати лісника Козловського, напроти котрої зупинилися сани з кулеметом. Командир загону Дмитрій Пономарьов віддав наказ якомога не чутніше підійти до неї, прагнучи заглянути хоча б одне вікно, наповнене теплим світлом і дуже сердився, що цієї ночі так несамовито світив місяць, який на білому снігові вирізьблював чорні постаті його загону й зрадливо зблискував на багнетах гвинтівок. Загін все ближче оточував хату, від якої долинав терпкуватий дим з нотками живиці, що нагадував подих вітру, коли сосни мліли на сонці, а тепер горіли в череві печі. За якусь мить дим з дому лісника наче став на заваді подальших дій, зачепивши в закутках підсвідомості чекістів спогади про рідні домівки. Та несподівано вони вклякли на місці. Від хати лісника почувся собачий гавкіт, а потім наче завив вовк. І так моторошно, що здавалося на чекістів накинеться зграя сіроманців, а в тім козаки отамана Орлика й самі помітили сани з кулеметом, що постали за вікном, бо зайшли до хати погрітися кілька годин тому, о четвертій годині ночі, й ще сиділи за столом. З несподіванки, що їх викрили собаки, Пономарьов сперся на дерево й задерев’янів — йому за комір посипалася снігова пороша, й пронизала таким холодом, наче це була рука смерті, через що він

4

Валентин СОБЧУК

брудно вилаявся, згадавши мать-перемать, аж молодий червоноармієць Сашко Шиш скривився, бо за матір і маленьку сестру він і взяв до рук зброю, щоб їх захистити, адже батька вбили ще на фронті Першої світової. Брат загинув від рук українофобів-денікінців, які воювали навіть з пам’ятниками і портретами Шевченка. Щоб не пропасти самому та захистити сім’ю Сашко Шиш був тут, хоча зовсім не так уявляв свою службу в червоних, які обіцяли всім землю й щастя, але наразі тільки відбирали останнє та арештовували всіх, а хто з ними не погоджувався, або ж протистояв, як отаман Орлик… За хвилину-другу Пономарьов розуміючи, що їм немає сенсу більше приховуватися щодуху заволав: — Бандіти нєдабітиє, сволачі куркульскіє — ви акружєни!!! сдавайтесь! імєнєм ревалюціі! А ім’я у революції було Терор, сестра — Ненависть, настільки люта й нещадна, як в середньовіччі, коли червоноармійці вбивали і скальпували невинних людей за те, що вони були не «пролетарсково проісхождения», але Сашко про це ще не знав, хоча Київ в січні 1918 року захлинувся кров’ю, пролитою більшовицькими окупантами під орудою Михаіла Муравйова… Собаки затихли. Пономарьов, вдихнувши на повні груди морозного повітря, збирався заволати вдруге й прицілився з «Маузера», який ледь не примерз до пальця, уявляючи, як першим підстрелить грозу комуноїдів, отамана Орлика, але він не виходив. Тоді він віддав наказ влупити з «Максима» по хаті лісника. І та кулеметна черга таки забрала кілька життів орликівців, але вони не розгубилися, а вилізши на дах, уклали кулеметника з гвинтівок. А потім з-під хати пролунав такий потужний залп пострілів, що Пономарьову підстрелили кашкета і він впав на холодний сніг, а разом з ним інші чекісти, які нічого не могли вдіяти тим, хто кинувся в обійми нічного лісу, гахкаючи на ходу з револьверів. Наздоганяти їх було марно, дерева близько підходили до хати лісника, тож можна було впіймати кулю від втікачів. Пономарьов не захотів випробовувати долю, а доручити погоню за втікачами кінній розвідці, яка слідами по снігу зможе їх наздогнати, тож дав команду вгатити по хаті, щоб не втекли інші, згадуючи, що Орлик був дуже винахідливим отаманом, й скільки разів не влаштовували на нього облаву, але він завжди вислизав з неї, як хитрий лис ще стороною обходячи заготовлені

ВИБРАНІ ТВОРИ

5

пастки. Шквал пострілів, нагадуючи тріск падаючих дерев, відлунював в передсвітанковому лісі, але у відповідь чекістам ніхто не огризався. За хвилину-другу Пономарьов наблизилися до хати. «Неужєлі ушлі із пад носа цєлава атряда ?!. — нервував він , — та чекісти заспокоювали, що бачили, як з хати вибігло лише п’ятеро, а мало ж бути більше, як донесли стукачі. Забувши про страх, Пономарьов з кількома чекістами підійшов до самих дверей, поглядаючи вже на темні, як ніч, вікна, очікуючи пострілів. Але запала могильна тиша… Здавалося й сніг завмер під кроками чекістів, які зупинилися біля приземкуватих дверей. Комусь треба було першим їх відкрити й можливо дістати в груди гарячий свинець. Пономарьов міг наказати це зробити будь кому, але чомусь сам пірнув в темряву за порогом, виставивши перед собою руку з товаришем «Маузером». Та в хаті було порожньо, він це відчув усім єством, тож випростався біля вікна, в яке несамовито світив місяць і пальнув зі страху в морок, влучивши в піч, яка ковтнувши кулю, здавалося, теж стрельнула з переляку сухим стріском соснового поліна. За хвилину-другу призвичаївшись до темряви, чекісти засвітили гасову лампу, що стояла на столі, й остовпіли — в хаті нікого не було, ні живих ні мертвих, лише залишки скромної трапези в глиняних мисочках чекали, щоб їх доїли. Якусь мить чекісти стояли мовчки, наче очікували, щоб їх запросили за стіл, й щоб якось розрядити ситуацію Пономарьов гахнув з зі свого «шмалера», намагаючись влучити в ікону, що дивилася на всіх з покуття очима Богоматері — та в наступну мить його зап’ястя наче стиснуло лещатами, й так міцно, аж скоцюрбило палець, й він, щоб не виказати перед бійцями страху, скомандував обдивитися горище. У наступну мить, наче грім небесний, над головами чекістів гахнуло кілька пострілів, одна куля-дура якимось дивом залетіла в хату й свиснувши над вухом Пономарьова, пронизавши до п’ят морозом, влучила в бутель сизого самогону, який дріждьовим дурманом охопив всю кімнату й зачепив безтурботним хмелем звивини чекістів, які з переляку почали гатити в стелю. Пономарьов, дивлячись на цю оказію, скомандував припинити стрільбу, й почав міркувати, як діяти далі, лізти на дах йому вже бракувало сміливості, посилати на дурну смерть своїх таваріщєй теж не

6

Валентин СОБЧУК

було сенсу, бо за це в губчека не похвалять, і він вирішив підпалити хату, й відкривши дверцята печі хотів кинути кілька гарячих головешок на сіно, що було припасене на ганку, та збагнувши що й вигрібати жар краще чужими руками, наказав це зробити іншому. Сіно, яке спало на ганку ще з літа й пахнуло лугом, спалахнуло відразу, й настільки яскраво, наче в хаті лісника зійшло сонце, що спочивало тут й збиралося зійти над ріками та озерами на святий Йордан через два дні 1922 року від Різдва Христового. За хвилинудругу лісникова хата спалахнула, як коробка сірників, ледь не підсмаливши гусарські бакенбарди одному з колишніх контріків, а тепер таваріщу чекісту, ім’я котрого забула історія, як і тисячу імен душогубів революції, яких і самих потім розстрілювали такі ж душогуби, тільки вже за наказом інших будівників світлого майбутнього, що народжувалося на крові. У тій м’ясорубці навіть героїв цієї страшної війни проти свого народу постійно відправляли на ешафот. Небагатьом з них вдалося вижити, як от Михайлу Будьонному, котрий дотягнув до 90 років і мовчки терпів, коли розстрілювали його соратників. Хоча йому самому теж довелося захищатися прихованим на дачі кулеметом, коли до обійстя приїхав «воронок», то він пальнув по чекістах, які, розгубившись, подзвонили Сталіну, а той дав «отмашку» й сказав «большє не трогать старово дуралєя». А от кривавих катів НВС: Ягоду, Єжова, Берію — всіх у певній послідовності розстріляють, коли вони виконають страшну роботу, звинувативши в «ізмєнє родінє», а насправді за те, що багато знали про масові вбивства й були небезпечними. Та й самий головний чекіст, котрого називали Залізним Феліксом, помре від серцевого нападу при загадкових обставинах. У 1926 році колишній фанатичний католик з багатодітної родини, якого свого часу підозрювали в вбивстві рідної сестри, стане більшовицьким інквізитором. Схмелілий від безмежної влади над людськими долями, Дзержинський ризикне кинути виклик таваріщам з політбюро, членом котрого він не був, а тільки кандидатом, покритикувавши на партійному пленумі економічні недоліки країни — та це був останній його виступ, увечері головний чекіст помре від серцевого нападу. А колись же врятувався і від гранати, сховавшись за металевий сейф, наче б саме після того його почнуть називати Залізним Феліксом. Згодом вся родина Дзержинського зазнає арештів, й очевидно, якби Фелікс прожив

ВИБРАНІ ТВОРИ

7

більше, його б і самого розстріляли соратники, незважаючи що «за дєло революції» відсидів 11 років у царських в’язницях. Диктатура пролетаріату не знала пощади — внаслідок червоного терору й репресій в різні роки загинуло близько 8 мільйонів громадян!.. Пономарьов, вискочивши з палаючої хати, радів, що знайшов такий швидкий спосіб покарати невловимих козаків Орлика, без слідства й суду — вогонь тепер був їм суддею, нещадним і невблаганним, як сама революція. Все ж чекісти в напружені очікували, коли з палаючого даху почнуть вистрибувати орликівці, але воля їм була дорожчою за життя, вони не квапилися вибиратися з вогняного полону. Та коли весь дах поглинуло полум’я, й здавалося, що вже нікого не лишилося в живих, бо навіть запахло смаженою людською плоттю, сталося диво. З вогню на білий сніг вирвалося кілька людей, які відразу потрапили в пазури чекістів. Та отамана Орлика серед них не було, не виявилося його ні серед убитих, ні серед втікачів, затриманих кінною розвідкою в лісі, наче той невловимий Орлик і дійсно мав крила…

2 Таку картину одного осіннього ранку уявив Левко Спис, правник столичної компанії «Мусій Нездолій і партнери», перелистуючи книгу Романа Коваля про легендарного отамана Орлика, якого затаврували клеймом бандита. На мить він замислився, намагаючись пригадати останній бій отамана після Різдва 1918 року, «але то був не останній бій, він продовжується й сьогодні», — зауважив про себе, згадавши неголошену війну на Донбасі. Згодом він почав шукати причини й обгрунтування червноного терору, започаткованого більшовиками задля диктатури пролетаріату, якою скористалися упирі революції, прикриваючись пролетаріатом, прагнучи абсолютної влади. І Левку вже вкотре прагнулося докопатися, чому в боротьбі за ідеальне суспільство на совпросторі взяла гору гільйотина. І він почав перечитувати матеріали з журналу “Червоний терор», намагаючись зрозуміти суть масових вбивств у поясненні чекіста Мартиина Лаціса, колишнього латвійського пастуха, який заваливши вступні іспити на учителя пішов у революціонери: “Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом

8

Валентин СОБЧУК

проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору”. «Он воно як, не шукайте на слідстві матеріалів і доказів, що обвинувачуваний діяв ділом або словом проти радянської влади»…— розмірковував Левко Спис, перечитуючи визначення червоного терору здивувався, коли знайшов відомості, що його в Росії першими почали застосовувати есери (соціалісти-революціонери) ще в 1901 році, й що за час революції в 1905-1907 роках від рук терористів загинуло близько 9 тисяч людей, що визначення самого поняття терору належить есерці Зінаїді Конопляниковій. Ще далі пішов Владімір Лєнін, який узаконив його 5 вересня 1918 року в спеціальному декреті, наголосивши на суті диктатури пролетаріату, як методу утвердження нової влади, що опирається на силу й насилля, а не закон. І Левко знайшов лист Владіміра Лєніна, датованого від 8 серпня 1918 до Г. Ф. Федорова, де він пише: «У Нижньому, явно готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (вас, Маркіна та інших), почати негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що згуртовують солдатів, колишніх офіцерів і т. д… Розстрілювати за зберігання зброї…». «Це ж треба, як мислив вождь світлого майбутнього — «утворити трійку диктаторів», — дивується Левко, пригадуючи, як добросовісно конспектував вождя пролетаріату, навчаючись в універі, й не міг ні сном, ні духом припустити, яким кровожерним був Ілліч, й що саме він започатковував перші концтабори в Росії, й Левко уважно прочитав коротку телеграму Владіміра Ульянова від 9 серпня 1918 року до Пензенського виконкому: «Необхідно зробити масовий терор проти куркулів і білогвардійців, сумнівних замкнути в концтаборах поза містом»... Читаючи ці матеріали, Левко не міг не згадати, як більшовицька орда Михайла Муравйова ввірвалася до Києва наприкінці січня 1918 року, коли масові розстріли розпочалися прямо на вулицях, особливо не щадили тих, в кого виявляли посвідчення УНР чи Центральної Ради, не минали куль і люди в погонах, офіцери і солдати царської армії, які виживши на фронті Першої світової були розстріляні посеред міста. І Левко, як допитливий юрист, перебуваючи в полоні роздумів, знову почав переглядати зібрані матеріали на цю тему, відкривши статтю

ВИБРАНІ ТВОРИ

9

директора Музею української революції 1917-1921 Олександра Кучерука: “Не було такого в центрі місця, де б не лежали розстріляні тіла. Однією з таких зон поховань став Маріїнський парк. Закопували ці тіла так, щоб їх не було видно, трохи присипаючи землею. І коли більшовиків звідси вигнали, то зберігся такий запис: «Трупний запах два роки отруював повітря для жителів Інститутської і Олександрівської (нинішня Грушевського) вулиць. Практично немає такого міста в Україні, де б не було цих розстрілів. Просто не скрізь збереглася інформація…». «Методи чекістів, саме в Україні, вирізнялися неабиякою жорстокістю. Наприклад, у Полтаві вони застосовували середньовічні методи – саджали на кіл, у Катеринославі (Дніпрі) священнослужителів розпинали на хрестах. — читав Левко вже іншу статтю про жахіття, які чинилися під орудою Муравйова, — У Харкові в’язнів скальпували або “знімали рукавички” – надрізали шкіру на зап’ястях і знімали її “ как лайковую перчатку”. На півдні України жертв заковували ланцюгами до дощок і смажили на вогні, морських офіцерів, що потрапляли до їхніх пазурів, опускали по черзі в казан із окропом, потім кидали в море. Майже всюди застосовували метод розірвання тіл лебідками». Читаючи спогади одного з очевидців цих подій, які опублікував історик Сергій Мельгунов, Левко відчув, як у скронях застукотіло серце, наче він приклав вухо до рейки, по якій ішов бронепотяг: “Вся підлога великого гаражу була залита кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішана в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками. Стіни були заляпані кров’ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки шкіри. Жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини був до верху наповнений кров’ю. Поруч із цим місцем жахів у садку того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні. У всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови. Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а відривалися…». Левко Спис встав з-за столу, в уяві постала страшна бійня, що відбулася взимку 1918 року й подібне повторилося в 2014 році на цих же вулицях в Києві, коли розстрілювали Небесну сотню… У наступну мить перед очима чомусь промайнуло піонерське дитинство, усміхнений Лєнін у картузі й з «бгьовнишком» на плечі під час

10

Валентин СОБЧУК

суботника. І Левко згадав, як вождь пролетаріату посміхався на всіх портретах, наче дійсно тримав на плечі надувне «бгьовнишко» надувши буржуїв, адже за їхні кошти руйнуватиме все до «основанья» й вбиватиме буржуазію. Левко знав, що соратники Лєніна отримали 50 мільйонів дойчмарок від кайзерівської Німеччини, щоб розхитати Росію та вивести її з Першої світової війни. Німці тоді не здогадувалися, що Владімір Лєнін, якого експортували до революційного Пітера в двох ополомбованих вагонах з Швейцарії, прагнутиме роздмухати світову революцію, розпочату з газети «Іскри» РСДРП, пізніше з додатком (Б), з якої постала більшовицька партія комуноїдів. І в 1918 революції таки спалахнули, навіть у Німеччині, батьківщині марксизму, але без царевбивства, диктатури пролетаріату, терору, хоча саме після революцій розпадалися цілі імперії. «Але чому саме більшовицька революція в Росії знайшла свій сенс в терорі й репресіях, які тривали десятиріччями?» — міркував Левко, та не знаходячи відповіді, почав згадувати предків Лєніна. Прадідом вождя пролетаріату по материнській лінії був Мойша (Мошко) Іцькович Бланк, який писав доноси самому цареві, проти котрого потім боровся його правнук. Прадід Ілліча був не тільки «навухдоносором», а й не чистим на руку. Його звинувачували в махінаціях з продажем горілки, бо замість фруктової бадяжив просту, а ще крав сіно, і навіть звинувачувався в підпалі цілої вулиці єврейської общини в маленькому місті Староконстянтинів на Волині (нині Житомирська область). В околицях цього містечка Мошко Іцькович орендував кілька гектарів землі, де вирощував цикорій. Та не тільки цим заробляв на життя, а й хотів мати зиск від доносів, й писав царю скарги на євреїв Волині, і навіть познайомився з сенатором Барановим, який згодом став хрещеним батьком його дітей — Аби і Сруля (Абеля та Ісраеля). Абель Бланк, а після хрещення Олександр Бланк, стане дідусем Лєніна. До речі, цю лінію в родоводі досліджували сестри Ілліча, й навіть повідомили про це Сталіну, але він наказав їм мовчати, як і про те, що царський сенатор Баранов посприяв у кар’єрі прадіду Лєніна, котрий став могильщиком династії Романових. У генах вождя пролетаріату був ще той інтернаціональний заміс! По батьківській лінії в жилах Лєніна текла калмицька кров, хоча є версія, що «отчєство» Ілліча не відповідало дійсності, оскільки в його матері

ВИБРАНІ ТВОРИ

11

був роман з домашнім лікарем Іваном Покровським, і навіть в дипломі Лєніна записано Володимир Іванович, а потім, можливо, в радянські часи, в тому ж такі дипломі «Івановича» виправили на «Ілліча». Прикметно, що в своїй епістолярії, як стверджують дослідники, Лєнін згадує маму 200 разів, а батька — ні разу! До речі, мати Ілліча відучила його від куріння, мотивуючи тим, що він транжирить кошти на тютюн з батькової пенсії, призначеної по його смерті в розмірі 100 рублів. Це вплинуло на Ульянова, і він кинув смалити, хоча любив бувати серед солдатів, які курили махорку. Можливо, вони й пригощали вождя самокрутками з «Іскри», та він відмовлявся, згадуючи заборону своє мами. Не мав Ілліч пристрастей і до алкоголю, полюбляв лише німецьке пиво, і то не більше одного бокала. Дослідники генеалогії Лєніна також встановили, що дід Лєніна по материнській лінії, Аба (після хрещення Олександр) Бланк взяв шлюб із жінкою шведськонімецького походження. «Але ненависть немає національності, зауважив, — про себе Левко, — думаючи чому таким нещадним і кровожерним був Ілліч, адже виховувався в інтелігентній родині — батько був інспектором і директором народних училищ у Симбірську, й сам вождь навчався на юриста… Цілком очевидно — Лєніна настільки демонізувала жага до абсолютної влади, що за неї він почав боротися з самим Богом. Стверджуючи, що його немає, руйнуючи церкви, обриваючи життя мільйонів людей». Жахіттям і наслідкам жовтневого перевороту, що спричинив червону чуму людоненависті, не знайти світових аналогів. В криваві рамки не вписується навіть Велика французька революція 1793 року. Під час терору якобінців, (названих так, бо збиралися в монастирі святого Якова), було страчено до 40 тисяч, так званих підозрюваних громадян. Та через рік після революції у Франції комісари разом із своїм вождем Робесп’єром швидко пожнуть криваві плоди розпочатого терору, й самі розпрощаються з головами під нещадною гільйотиною. А от октябрьськая революція пустить метастази ледь не на століття, і з кількістю її жертв у наслідку можна порівняти хіба втрати під час завоювань монгольської імперії, розпочатих у 1203 році Чингісханом. Під час агресії ординців був убитий кожен десятий житель планети — на той час понад 50 мільйонів людей! У наступну мить Левко почав пригадувати всі блага, які дала йому кривава октябрьская революція. Безкоштовне навчання у школі й

12

Валентин СОБЧУК

вузі, квартирку в хрущовській «шпаківні» й маленьку зарплату. А ще згадалося, як в армії відпрацьовував за всі ці «блага» й спав на бетонній підлозі, терпів інші самодурства на службі, як ще з початкових класів і під час навчання в вузі постійно гарував на колгоспних полях, збираючи бульбу й буряк, а влітку їх прополював. А ще Левко, як і мільйони громадян СРСР знаходився під невидимим наглядом КДБ, бо дописував до газети й мав удома друкарську машинку. «Але не вже за всі ці «блага» треба було калічити людські долі в таборах ГУЛАГу?» — запитував він себе, а згодом почав переглядати біографію червоного командарма Муравйова, міркуючи чому він був такий одержимий люттю, «невже мстився за своє бідняцьке походження?». Цю ненависть й кровожерність ще більше посилювала залежність Муравйова від морфію. Адже хіба могла нормальна людина радіти, що в січні 1918 року він розстріляв тисячі киян, а під час облоги Києва випустив по місту 15 тисяч снарядів. З піднесенням рапортуючи таваріщу Лєніну, Муравйов потішався, що спалено будинок голови Центральної ради Михайла Грушевського, в якому згорів унікальний музей старожитностей. Та кривавого катюгу Муравйова чекатиме такий же вирок, як і його жертв — його невдовзі самого «шльопнуть» більшовики, арештувавши під час одного партійного з’їзду руками матросів. Левко встав за столу, думаючи, чому в офісі досі немає колег, але згадав, що вони на судовому процесі й чомусь підійшов до дзеркала, яке дівчата називали чарівним, бо любили крутитися перед ним, оскільки воно охоплювало їх в повний ріст, тож і він поглянув на своє відображення, та позаяк був високим і струнким, то не вмістився в ньому й пригнувся, щоб причепуритись, подумав, що козацьке коріння таки пробилося через його череп, який лисіючи, залишив посередині чола непокірний «оселедець», й посміхнувся, згадавши, як дівчата жартували, що його волосся пішло в вуса, котрі могли бути такими ж пишними, як у Будьонного, але він дуже не хотів бути схожим на командира КонАрмії, тож постійно експериментував, підстригаючи вуса під різний формат, наразі думаючи, а що як завести кайзерівські, з задертими догори кінчиками… «Але кайзерівські часи закінчилися в Німеччині в 1918 році, коли кайзера (царя) Вільгельма Другого відправили в еміграцію», — згадав Левко, подумавши, що не варто його наслідувати…

ВИБРАНІ ТВОРИ

13

Сівши за стіл Левко поглянув за вікно, за яким стояло дерево, старий явір з покрученим стовбуром, згадалася китайська мудрість, що криве дерево живе своїм життям, а з прямого зроблять дошки. «Люди теж схожі на дерева», — зауважив подумки, — прямолінійних пускають в розхід, але саме вони стають героями, та не завжди їх величають так, і він згадав, як Орлика офіційна влада називала бандитом, зобразивши в фільмі «Як гартувалася сталь» антигероєм, що стріляв із обрізу по комсомольцях, давав по руках збільшовиченим уполномочєнним, щоб не розпускали клешні й не пиляли ліс в околицях улюбленого Києва. Орлик безкомпромісно боровся з всепоглинаючою «червоною чумою» , відповідаючи терором на терор, і Левко знову повернувшись до постаті отамана, знайшов звернення Орлика до населення 1 лютого 1921 року й почав читати, відчуваючи якесь особливе хвилювання, адже отаман Орлик, справжнє прізвище котрого було Федір Артеменко, прожив всього 25 років, рано залишився без батька, й з малолітства заробляв на життя в Києві помічником механіка з ремонту американських грамофонів. Працюючи, закінчив гімназію, здавши екзамени екстерном, пішов добровольцем на фронт Першої світової, звідки був направлений у школу прапорщиків, а потім на службу в Оренбург, де його за агітацію серед солдатів на підтримку Лютневої революції відправили на фронт Першої світової. На фронті Орлик відзначився в боях на Галичині, де йому присвоїли звання поручика й він командував ротою. Після революції нова влада України, що утворила Центральну Раду, українізувала корпус у котрому служив Орлик й направила до Фастова, де він очолив штаб гарнізону в чині сотника УНР. Орлик не вірив в можливість миру з більшовицькою Росією, коли члени уряду УНР, особливо Винниченко й Порш загравали перед агресивним звіром, розпустивши українську армію, покладаючи функції захисту молодої держави на новостворювану міліцію. Така позиція дорого обійшлася Україні, відчувши її слабкість, більшовики відразу почали наступ, використавши тактику ешелонної війни, коли в великі міста Києва без жодного пострілу на потягах прибували збільшовичені солдати, матроси й авантюристи, які покинувши вагони, організовувалися в бойові загони під червоним кумачем. Муравйовці навіть не приховували в Харкові своїх намірів на гаслах «Смерть українцям за зраду Мазепи». У 1918 більшовицькі головорізи захопили Полтаву,

14

Валентин СОБЧУК

організували диверсію на «Арсеналі», залучивши несвідомих роботяг. Та цей виступ зірвав з гайдамаками Симон Петлюра. Усе ж перша хвиля окупації України була відбита тільки через місяць і з допомогою німецької армії і січовиків Петра Болбочана, гайдамацького коша Симона Петлюри. Орлик був учасником тих подій і визволяв Київщину й столицю від орди Муравйова, потім служив у київській комендатурі гетьмана Скоропадського, а коли на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР, він знову очолював штаби в Фастові й Козятині, був помічником командира бронепотяга. На Поділлі потрапив у полон до білогвардійців, звідки утік, будучи хворим на тиф, лікувався в родичів у Бучі, прагнучи якнайшвидше одужати, щоб боротися з безчинствами більшовиків, які грабували селян, запроваджували продрозверстку, розстрілювали за найменшу непокору. Одужавши від тифу, на початку 1920 року, Орлик зібрав перший загін повстанців, котрий складався з партизанів навколишніх сіл. Починаючи з 15-и бійців, загін Орлика доріс до великого полку й налічував до 500 повстанців, серед яких була й сотня кавалерії, що прикривала відступ військ УНР під час Другого зимового походу, але Орлик відмовився йти в Польщу, сказавши що помре на рідній землі зі зброєю в руках. Зі своїм загоном на Київщині отаман Орлик вів диверсійну війну проти окупантів, і навіть підірвав потяг під Тетеревом, роззброював червоноармійців, ліквідовував чекістів і комісарів, а ще повертав як Робін Гуд відібране у більшовиків під час продрозверсток зерно. Рейдуючи округою, від Приірпіння до Радомишля, наводив жах на більшовиків, маючи досвід штабної роботи, Орлик був і кмітливим розвідником, мав підпільних агентів, серед учителів, залізничників, на заводах й промислах. Вирушаючи в одному напрямку, повертав в інший, плутаючи сліди, був невловимим, та й останній бій він вирахував заздалегідь, розгадавши план чекістів про облаву, перевдягнувся з хлопцями в будьонівці. Однак завадив прикрий випадок вийти неушкодженим з тої чекістської пастки... Так коротко, по пам’яті, відтворив життєпис отамана Левко й захоплено зауважив: «Скільки встиг зробити отаман Орлик за таке коротке життя! Проживши 25 років, був поручиком царської армії, сотником, полковником армії УНР, отаманом повстанців, керівником Північного повстанського штабу!..». У наступну мить Левко згадав, що на днях знайшов оригінал звернення отамана Орлика, й за хвилину-

ВИБРАНІ ТВОРИ

15

другу відкрив його: “Селяни та Робітники України! Ми, партізане 1-го Партізанського Загону ім. С. В. Петлюри, високо підняли прапор України і пішли на велике – святе діло, на боротьбу проти тих гнобителів, котрі привели наш великий рідний край до такої Руїни, як було 250 років тому назад… Хто надав право Московським катам – жидивським наймитам окупіровать УКРАЇНУ? Яке мають право? Де підстави? На багнетах Кітайців та Латишів несуть свободу народу? Де вона? Хто її бачить? Кров’ю умилась УКРАЇНА, своєю, не чужою…Смерть ворогам нашої неньки УКРАЇНИ! Смерть зрадникам, котрі запродують і запродались нашим ворогам. Помста! Страшна помста над всіма ворогами нашої УКРАЇНИ, котрі кують для нас тяжкі кайдани”. Міркуючи над текстом звернення, Левко констатував: мало хто знає про участь китайців у громадянській війні, адже це замовчувала офіційна історія, але китайські загони були грозою більшовицьких карателів й чинили найкривавіші звірства. Збільшовичених китайців було чимало, адже близько 200 тисяч жителів Піднебесної приїхали до Росії ще на запрошення царської влади працювати на заводах й будувати залізниці, оскільки була нестача в робочих руках, бо чоловіки імперії воювали на фронті Першої світової. Більшовики з легкістю завербували їх на службу, а потім з такою ж легкістю частину комунізованих китайців відправили на батьківщину, щоб вони експортували революцію в Китай. Все ж чимало китайців залишилося служити в міліції в великих містах збільшовиченої України, особливо на Луганщині, та в 30-х роках за вірну службу їх теж репресували, владі не потрібні були свідки й виконавці страшних злочинів. Все ж дехто з китайців отримав підтримку від сталінських комуноїдів, як от Сан Фуян, котрий сформував найбільшу кількість китайських загонів в час громадянської війни… Дзвінок мобільника обірвав уявний екскурс Левка Списа в минулу епоху. Телефонував шеф юридичної контори «Мусій Нездолій і партнери»: — Хочу тебе порадувати, друже мій, пролунало в слухавці з якогось кінця Києва. — Левко полегшено зітхнув, бо давно не чув від Мусія Івановича ніякої радості й з нетерпінням чекав продовження його слів, та в наступний момент в слухавку ввірвався гамір, десь гримали двері, долинали уривки фраз, і навіть слова: «а суді хто?…». І Левко, посміхнувшись, гукнув у слухавку: — Ти часом не в театрі, друже?..

16

Валентин СОБЧУК

— Суд, це теж театр, через що суть справедливості в ньому відстоювати тяжко!— почувся бадьорий голос шефа, — почекай, запалю люльку, перетелефоную... І Левко посміхнувся про себе, подумавши, чи є ще десь адвокат в Україні, який би ходив на судові засідання з люлькою, який полюбляв її, як Тарас Бульба, який і в полон потрапив через любов до неї, коли повернувся її шукати, втікаючи від ляхів. Знову озвався телефон.

— Слухай, друже, пригадуєш, як на початку 90-х нам не вдалося реабілітувати імена героїв-отаманів, яких називали бандитами?..

— Реабілітували Орлика? — відразу вихопилося в Левка, і він посміхнувся, —пригадавши, що з самого ранку з голови не виходила його постать…

— Саме так! Нарешті реабілітували отамана, а ще його побратимів Якова Хоменка-Смутенка та Федора Ногу. Шкода що цього не вдалося зробити на початку 90-х, коли розвалювалася совіцька імперія, бо якби реабілітували героїв за незалежність України кілька десятиліть тому та довели до суспільства важливість їхньої боротьби, то, можливо, б і не воювали на Донбасі з путінською диктатурою взагалі.

— Так, через 100 років історія повторилася, — додав Левко, — навіть розстріл Небесної сотні відбувся на тих же вулицях в Києві що й тоді.

— Саме так, а скільки борців з червоною чумою ще не реабілітовано!.. та найпечальніше, що гіркі уроки історії не озброїли уми нашого суспільства… У наступну мить, Левко зауважив, що в Україні й досі діє закон, прийнятий ще в епоху СРСР, за котрим усіх, хто боровся проти радянської влади визнано бандитами, які не підлягають реабілітації, хоча Інститут національної пам’яті підготував проект закону про відновлення історичної справедливості щодо жертв політичних репресій, однак його не ухвалено й досі, й він хотів на цьому зауважити, вслухаючись в телефонну розмову старшого партнера, та в наступний момент почув від нього сенсаційне повідомлення.

— Друже, а ти знаєш, на сьогодні не знайдено документів щодо виконання розстрільного вироку отамана Орлика, не встановлено й де його поховано.

— Ти гадаєш, він міг вижити в душогубці лук’янівської тюрми?

— Ні, я не проте хотів сказати, в Гостомелі лишилась грандіозна пам’ятка про отамана Орлика, знаєш яка?

ВИБРАНІ ТВОРИ

17

— Шабля?

— Значно більше…

— Та не тягни вже, говори.

— Вціліла хата отамана, де він народився!

— Невже?... це ж скільки років пройшло! більше 120!.. — захоплено мовив Левко.

— Отож!.. і 96 років спливло, як його реабілітували…— на мить запала пауза, після якої Мусій Іванович сказав, що буде в офісі ввечері. Левко, поклавши телефон, почав метикувати, де знаходиться Гостомель й що про нього читав. І в я уяві постав козацький полковник Семен Палій, який заклав у цьому містечку церкву Покрови й укріплював замок, котрий збудував польський шляхтич Харленський, брат виночерпа-чашника польської королеви. Згадалося також, що Гостомель раніше від інших містечок Київщини отримав магдебурзьке право й був на кордоні двох імперій, Речі Посполитої та Московії. Хоча посполиті вважали себе республікою. А ще читав, що саме в Гостомелі є летовище ДП «Антонов», де злітають у небо й приземляються найпотужніші в світі сталеві птахи, і саме там знаходиться літаючий супергігант «Мрія». «Цікаво, чи пам’ятають жителі Гостомеля про орла-отамана Федора Петровича Артеменка, який взяв псевдо останнього гетьмана в екзилі й творця першої козацької конституції Пилипа Орлика. — замислився Левко й поглянув у вікно на дерево з покрученим стовбуром, котре ніби позирнуло на нього дерев’яним оком, отвором від сучка, з котрого колись росла гілка. Йому відразу захотілося поїхати до Гостомеля, адже він був неподалік Києва.

3 Федір Петрович Артеменко (Орлик) проснувся серед ночі, темної, як чорнозем, ледь поворухнувся на тюремному ліжку, що скрипнуло веслом старого човна. Тілом пройшов нестерпний біль, наче хтось штрикнув у спину багнетом. Тамуючи біль, почав згадувати уривки зі страшного сну, як по коліях неслись один на одного два потяги, як на дуель, один панцерний, другий з відкритою платформою попереду паровоза, на якій гахкала гармата й захлиналися чотири кулемети. На панцерному були гетьманці, на іншому — січовики з сотником Черником. Здавалося от-от і панцерний потяг розчавить січовиків, та його кілька разів поцілили гарматним вогнем, і залізний велетень

18

Валентин СОБЧУК

гетьманців, пустивши пару під колеса, почав відходити від Мотовилівки. Але підоспіли січовики ще на одній тязі, й зіскакуючи з вагонів кинулися в багнетну атаку проти гетьманців. У тому бою загинув сотник скорострільної роти, його тезка, галицький сотник Федір Черник, який охороняв Центральну раду, коли на Софіївській площі відбувався молебень з новобраним гетьманом Павлом Скоропадським.

Федір Петрович Артеменко (Орлик) проснувся серед ночі, темної, як чорнозем, ледь поворухнувся на тюремному ліжку, що скрипнуло веслом старого човна. Тілом пройшов нестерпний біль, наче хтось штрикнув у спину багнетом. Тамуючи біль, почав згадувати уривки зі страшного сну, як по коліях неслись один на одного два потяги, як на дуель, один панцерний, другий з відкритою платформою попереду паровоза, на якій гахкала гармата й захлиналися чотири кулемети. На панцерному були гетьманці, на іншому — січовики з сотником Черником. Здавалося от-от і панцерний потяг розчавить січовиків, та його кілька разів поцілили гарматним вогнем, і залізний велетень гетьманців, пустивши пару під колеса, почав відходити від Мотовилівки. Але підоспіли січовики ще на одній тязі, й зіскакуючи з вагонів кинулися в багнетну атаку проти гетьманців. У тому бою загинув сотник скорострільної роти, його тезка, галицький сотник

ВИБРАНІ ТВОРИ

19

Федір Черник, який охороняв Центральну раду, коли на Софіївській площі відбувався молебень з новобраним гетьманом Павлом Скоропадським. Весною 1918 року сотник Черник поспішав із дванадцятьма скорострілами стати на варту Центральної ради, замість якої постане гетьманський уряд. Та дорогою він зустріне самого гетьмана Скоропадського, якого «коронували» на Софіївській площі. Сотник Черник міг би легко розігнати це зібрання з гетьманом Скоропадським, бо мав дванадцять скорострілів, але квапився виконати наказ зайняти оборону біля приміщення Центральної ради. «А якби сотник розігнав те зібрання, хтозна як би тоді розвивалися події в Україні. Можливо б вдалося державним мужам дійти спільної думки щодо єдиної стратегії, тоді б Центральна Рада не була замінена гетьманатом, і не сталося б того трагічного бою між своїми під Мотовилівкою, не загинув би від кулі своїх братів-українців сотник Черник та інші». — з сумом думав отаман Орлик, в тюремному лазареті в нього було багато часу для спогадів і міркувань, тож і цей страшний сон був їх віддзеркаленням. За мить отаман почав згадувати служив у комендатурі при гетьмані Скоропадському, влада котрого тривала сім з половиною місяців — до 14 листопада 1919 року, коли Винниченко, заручившись підтримкою соціалістичних партій України на таємних зборах у Києві, проголосить кінець владі гетьманату Скоропадського, утворивши Директорію, відразу закликавши до наступу січовиків, що розташовувалися в Білій Церкві. І отаман Орлик почав згадувати, скільки разів у Києві змінювалася влада за три роки: в березні 1917 року засновано Центральну Раду й проголошено УНР, в кінці січня 1918 прийшли більшовицькі окупанти, на початку березня Київ від них звільнили. Цей рік, 1918, був переломним, бо саме тоді зупинено тотальний більшовицький наступ, організований з допомогою диверсійних груп, які розхитуючи ситуацію захоплювали великі міста України, й навіть проголосили Донецько-Криворізьку республіку, яка через місяць розпалася сама собою, бо в збільшовичних московитів з’явився шанс загарбати всю Україну... Отаман почав пригадувати основні події цього періоду, як він наприкінці лютого 1918 року кинувся очищати столицю від московських зайд, вирушивши з Фастова зі своєю сотнею та васильківськими козаками, вибивав більшовицьких головорізів з

20

Валентин СОБЧУК

Боярки та Жулян, передмістя Києва. Але і в цьому наступі звільнення Києва не було єдності поміж лідерів нації. Петлюра покладався на козацький дух повстанської армії, Винниченко з Грушевським були романтиками й далі мріяли про мирні відносини з більшовицькою Росією. Іншу стратегію обрав Скоропадський, зробивши ставку на німців і австро-угорців, які почали переможний наступ на Червону армію з Волині. Та Симон Петлюра і Петро Болбочан випередили союзні війська й першими увійшли до Києва тріумфальним маршем. На другий день, пригадував Орлик, до Києва вступили німці та уряд Центральної ради. Однак союзникам не сподобався тріумфальний марш Петлюри, його усунули від керівництва військом аж до листопада 1918 року й на чотири місяці арештували. У листопаді Скоропадський, зміцнивши молоду українську державу та підтримуючи мир з допомогою Німеччини й Австро-Угорщини, спонуканий ними до самовизначення держави, оголосив курс на федерацію в складі не більшовицької Росії, з приєднанням до України Кубані й Криму. Універсал про федерацію стане смертельним вироком для гетьманату, який усуне Директорія. Петлюра знову візьме булаву головнокомандувача військами УНР, Винниченка проголосять главою уряду Директорії. Та більшовики не відступатимуть, поляки теж підуть війною на територію України, та попри таємні змовини Пілсудського з Лєніним, він таки дасть прочухана Червоній армії в Україні. У 1919 році військо польське на кілька місяців здобуде Київ, прогнавши червоноармійців. А ще на теренах України колобродили денікінці, доки Біла гвардія на якийсь час не закріпилася в Криму під командуванням барона Врангеля. І Орлик згадав, що коли служив в комендатурі Скоропадського, то чув як нащадок титулованих полководців шведської корони, сім’я котрого поселилася в Прибалтиці, шукав роботу в Скоропадського, й той запропонував йому посаду начальника штабу, Врангель відмовився, мабуть, не вірив, що допомога німців буде тривалою. А якби два генерали, котрі колись служили в одному царському корпусі, домовилися й добровольча армія об’єдналася з військом УНР, Червона армія була б розбита, історія розвивалася в іншому напрямку. «Але в хаосі громадянської війни не було спільної ідеї — кожен воював за своє… — міркував Орлик, згадуючи, як очолював штаби в Фастові й Козятині а потім північний повстанський штаб — любив він

ВИБРАНІ ТВОРИ

21

планувати наступальні операції, але й гадки тоді не мав, що згодом доведеться партизанити в лісах Київщини, — між трьох вогнів опинилася Україна: більшовицької Росії, денікінців і поляків, та єдність подолала би все, але її не було! Через що й стався цей страшний бій поблизу Мотовилівки, коли свої вбивали своїх» — зітхав отаман, намагаючись поворухнути затерплим плечем, жалкуючи, що вже ніколи зможе звестися на ноги, і жах сковував тіло в залізний корсет, але в наступну думка про те, що життя прожив не марно, наповнювала його світлим настроєм, а потім спогадами про той роковий день, коли його підстрелили на хуторі Таборище в січні 1922 року. Все вирішив випадок. Адже він завчасно дізнався від своїх довірених агентів про спецоперацію чекістів, і він таки випередив їх, одягнувши шинелі з червоними «шпалами» й будьонівки, вичислив перевертнів, замаскованих під селян і затримав на хуторі, вклавши одного з них прямо на місці. Та один із чекістів зумів дременути й зачаїтися в одній із хат, приховавшись у погребі, мов щур. Господар, падлюка, не сказав де зачаївся той недоношений. Тож навіть зброї не встигли дістати, коли той смальнув з підпілля погребу, випустивши шість куль. Всі вони дісталися двом побратимам і йому. Одна пройшла біля серця, інша коло хребта. Найприкріше, що чекістський стрілець тоді втік, як заєць, вискочивши через вікно, що й згадати було важко яким він був. Але пораненому отаману тоді не дали померти, побратими знайшли лікарку, яка врятувала його від смерті, потім переправили в Бучу до родичів, де він лікувався. Та згодом хтось із хлопців обмовився не витерпівши тортур, і його арештували. «Але чого тягнуть сволочі з слідством, — тамуючи біль, нервував отаман, — мабуть, хочуть, щоб довше помучився. «Не маючи можливості знущатися й влаштовувати тортури в ліжку, збиткуються морально, приводять різних типів, як до пораненого звіра в клітці, щоб ті плювалися на бандита»…— подумки зауважив отаман й хотів випрямити затерплу від болю спину, та в неї знову наче штрикнули багнетом, і він заплющив очі, намагаючись заснути назавжди. Ніколи він так не бажав смерті, як зараз, скільки раз уникав її, хоч і не кланявся кулям на полі бою, а боїв було багато, та він завжди звик вичисляти їх, щоб смерть обходила стороною, тепер він сам кликав її, але вона не йшла… Отаман чув, що в такі моменти життя має пролетіти за кілька моментів, і він почав уявляти себе в дитинстві. Згадався рідний Гостомель і човник на якому ловив рибу. Річка,

22

Валентин СОБЧУК

точніше її заводі близько підходили до рідного обійстя на Кімерці. На якусь мить він навіть відчув запах коріння старих верб при березі в затхлому повітрі лук’янівського лазарету, пригадуючи як під старими вербами зустрічався з дівчатами, як мчав під ними на коні, та як з юності мріяв про вороного. І він таки здобув коня, але в бою. За хвилину-другу той кінь помчав його до рідної Кімерки, і він побачив знову молоду маму в саду під хатою, яка чекали його до вечері, накривши стіл білою скатертиною під квітучою яблунею. Тепла хвиля сну накривала отамана разом з болем… Вранці, коли він відкрив очі, на своє здивування не відчув болю ні в спині, ні в грудях, на душі було легко, здалося, що він знову зможе звестися на ноги. Не тривожили спогади й думки — тільки якась дивна легкість заповнила його всього, «мабуть, відійшов туди звідки ніхто ще не вертався», — майнуло в голові, але в наступну мить перед очима зринула сіра стеля тюремного лазарету, і отаман сумно зітхнув, намагаючись глибше вдихнути повітря, але біль у серці, наче птах, розправив крила й не давав ковтнути повітря на повні груди, повертаючи отамана до реальності, що відрила двері й озвалася його прізвищем: — Артьоменко, к вам пасєтітєль… І Орлик стривожився, мабуть знову хтось прийшов подивитися на «бандіта» й покрити його прокльонами. Тож почав придивлятися до чоловіка, не чекаючи нічого хорошого. На обличчі незнайомця блукала усмішка під прямим, як дуло, носом, а ще рипіла шкірянка, як сніг в морозний день. Орлик не міг збагнути хто до нього прийшов, хоча від прибульця, як від дідька, перло духом чека, замішаного на махорці й страхові. У наступну мить незнайомець рішуче ступив до нього: — Так он який ти!.. невловимий отаман…

— Який?...

— Немічний і безпорадний, а тоді в Таборищах був орлом, доки я тобі не підтяв крила…

— Так це ти, іуда? — і Орлик почав пильніше вдивлятися в сірі, як тюремні стіни, очі чекіста під чіткими бровами, що нагадували чорні коромисла.

— Я, я Пилип Шуліп… Орлик не дослухав до кінця його прізвища, бо для нього воно не мало ніякого значення.

ВИБРАНІ ТВОРИ

23

— Шкода, не можу встати, а то б лусьнув тобі межи роги!

— Тобі ще мало?! На ладан дишеш, а знову за своє, ти й так стільки нашого брата поклав?

— Не брати мені ті, хто заодно з окупантами, які ґвалтують і грабують Україну. Не знаю скільки ви там мені навішали, але я не оголосив жодного смертного вироку полоненим.

— Та не вже!?, — на рахунку твоєї банди чи не найбільша кількість вбитих красноармійців…— скривив губи під прямим, як дуло носом, чекіст, хіба не твої хлопці, перед тим, як тебе підстрелив у Таборищах, прямо на возі закололи штиком одного з наших...

— А що нам було робити, відпустити його до чека, щоб він привів ваших посіпак?

— Не смій так казати на нас, бандюга, забув, як під Гостомелем поклав 27 продзагонівців.

— Так вони ж забирали останнє в селян, мусив рятувати від голодної смерті своїх земляків.

— Від голодної смерті? А ти хіба голодним помираєш, кожному в’язню лук’янівки по триста грам хліба даємо ще й гарячу воду, не кожен селяни їсть по триста грамів хліба в день, як петлюрівські дармоїди…

— Отож ви весь хліб до тюрми тягнете, й з країни робите тюрму!

— Ото загнув, в тебе ж руки по лікоть в крові, а ти філософствуєш…

— А як інакше було стримувати окупантів, які й досі ґвалтують Україну, але я не тільки стріляв, а й роззброював і відправляв додому обдурених красноармійців, а голодним сім’ям повертав награбоване вашими продзагонівцями зерно.

— Ти й куркулям помагав, а чого?.. ти ж не з якихось там дворян недоношених, з простої ж сім’ї, а пішов проти своїх.

— Не я, а ти!

— А що я?... я пішов за рабочую власть, бо саме ми збудуємо країну, в якій не буде ні багатих, ні бідних.

— Тоді ж чому ваша влада, яка хоче всім щастя, щодня убиває людей і забирає останню зернину?.. — запала пауза, — після якої Орлик продовжив. —Я і сам був за революцію і владу рад, але упирі й безбожники взяли верх в більшовицьких радах, починаючи з Москви...

— І це хто згадує Бога?.. петлюрівській бандіт! Але Бога немає, ми відучимо людей від казок про нього, зітремо з лиця землі всі церкви, й

24

Валентин СОБЧУК

попів поставимо до стінки, за те, що дурили бідних людей, щоб вони зносили всі кривди від ненаситних міроєдів та виправдовували їх порядки. Ми дамо владу всім! хто був ніким, той правитиме світом! От в чому наша сила, а ти пішов проти неї!

— Так чого ж ви щодня народ убиваєте і голодом морите гірше ординців?…

— Вбиваємо класову гідру й контру, це врємєнні мєри діктатури пролєтаріата, а трудності переживем, і не таке бачили!..

— Скажи, чого ти прийшов, щоб побачити, як мучусь?

— Щоб ближче роздивитися бандита й розказати всім, шо не такий страшний був отаман Орлик, як його малювали. Я ж сам тебе положив, і двох твоїх дружків відправив у засвіти... Ти б побачив себе з боку, який ти зараз жалюгідний, тільки очі світять. — чекіст і сам не знав чому так сказав «світять», а тоді продовжив, — так буде з кожним бандітом і врагамі народа! Слухай, а ми думали ти в Польщі лікуєшся, ти ж міг туди чкурнути, ще коли прикривав відхід петлюрівським недобиткам Подільської групи того нещасного Зимового походу, як ви його називаєте, але ти повернувся, навіщо? А, я здогадуюсь чому, не дуже там вас радо в Польщі зустрічають, годуючи дохлою кониною в таборах… У наступний момент Орлик трохи підніс знесилену голову над подушкою й вимовив: — Втікати зі своєї землі?!. скільки можна?! Скільки віків нас душили окупанти? — й отаман поглянув на чекіста, той мовчав, — не знаєш ти історії своєї країни, яку знову довели до Руїни, як 250 років тому після Богдана Хмельницького, і ти помагаєш це робити своїми руками й служиш червоним люциперам, щоб потім твої діти й онуки жили в неволі.

— В неволі, що воно таке, Україну гнобили стільки віків, і з поляками твоїми скільки козаки воювали? Га?.. Тепер ви там знайшли волю? А освобожденья ми добйомся своїми руками с міровим пролєтаріатом.

— На крові й голоді свободу не строять, невже ти не бачиш, якого звіра впустили в Україну?

— Не умнічай, скажи, шо ти добився своєю боротьбою з Петлюрою, га?.. Вже вся Україна стала радянською…

— Невільницею в ярмі совіцьких люциперів, але нас не скорити…

ВИБРАНІ ТВОРИ

25

Де поляже один борець — встане сотня й нові полки підуть боротися за свободу!..

— Але ж цієї свободи ти ніколи не побачиш, згниєш на тюремному цвинтарі.

— Зате помру вільним…

— Хіба можна померти вільним в тюрмі?

— Можна й в тюрмі, тобі не збагнути.

— Невже?.. розкажи, може й мене переагітуєш, в тебе добре виходило красноармійців в свою банду вербувати.

— З тобою вже пізно говорити…

— Пізно, бо помираєш, невже й справді почуваєшся вільним?

— Так, вільним — до раю рабів не пускають, — сказав посміхнувшись Орлик, згадавши слова отамана Сірка…

— А ми не за царство небесне, а рай на землі…

— Рай на могилах не збудуєш… Чекіст Пилип дуже занервував, аж його прямий, як дуло ніс, здавалося закам’янів. Він хотів сказати, що ніхто не тільки не знатиме про Орлика, а й ніколи знайдуть його могили, що йому вже припечатали клеймо, котре йому не змити й після смерті, і йому захотілося гукнути : «бандіт, бандіт»!!! Та поглянувши в очі отамана, які знову світилися, але на цей раз таким спокоєм і вірою, що він почав пригадувати, де бачив подібне. І згадав, такі погляди були в повстанців Другого зимового походу, коли в листопаді 1921 року Волинська група потрапила в оточення біля сіл Звиздаль і Малі Миньки на Житомирщині. Біля п’ятисот полонених ув’язнили в церкві біля містечка Базар, й виводи на розстріл до двох ям, викопаних селянами. Це військо колишніх уенерівців вийшло з Польщі на свою загибель, голе й на половину босе з одною гвинтівкою на двох. Вони прагнули підняти повстання, та їм не вдалося навіть утримати Коростень, і Котовський взяв їх у смертельне кільце. Їх було кілька сотень, вцілілих після бою з обмороженими ногами полонених повстанців, їм тоді Котовський запропонував в обмін на життя службу в Красній армії — не погодився ні один, так і вмирали під кулями скорострілів з піснею «Ще не вмерла Україна», з очима в яких світився вогонь віри, як зараз в Орлика. Пилип знав, що саме Орлик врятував від оточення й розстрілу другу, Подільську групу Зимового походу, яка дійшла аж до Бородянки. Орлик вивів повстанців до кордону Польщі, та

26

Валентин СОБЧУК

сам не пішов з нею, хоча то був останній бій повстанців з радянською владою, проти якої не піднялася Україна. Чекіст мовчки подався до дверей, торкнувшись в кишені золотого годинника, подарованого йому за ліквідацію боївки Орлика. Та годинник наче обпік його вогнем, мабуть, той дзиґар був знятий з руки убитого під час вакханалії червоного терору. Згодом чекіст здасть його на потреби індустріалізації, в жертву котрої під час кількох Голодоморів винищать мільйони, а ті, хто були ніким і повірять, що стануть усім, тремтітимуть від вічно п’яних владою катів, виконуючи катівські розпорядження й гинучи від них самих.

4 Осіннє золото лежало біля Золотих воріт першими злитками, жовтень тільки входив у роль чародія, вкриваючи дерева сонячними барвами, надаючи їм схожості з золотоверхими соборами. Левко з старшим партнером Мусієм Івановичем прогулювався сквериком, неподалік офісу своєї контори, що знаходилася в одному з старокиївських «дворів-колодців» поблизу Ярославового валу. Вони чекали ще одного колегу, який щойно перетелефонував, що спізниться хвилин на десять-п’ятнадцять, тож було трохи часу для прогулянки. Сьогодні вони мали нарешті вирушити до Гостомеля, до хати отамана Орлика. Левко мріяв про це все літо, та як з’ясувалося, не так просто було знайти ту хату, а точніше того, хто знав де вона знаходиться. Проходячи повз пам’ятник Ярославу Мудрому, Левко зауважив, що тут за часів князя закінчувався київський град, а за правління його батька, Володимира Великого, увесь стольний град Кия вміщувався між Андріївським узвозом та історичним музеєм.

— Бачиш, місця вистачало — не перся тоді народ до столиці, бо нормально жили в своїх землях, а зараз тулять небошкряби в самому серці столиці, й скоро пів України переїде до Києва…

— Знову буде Київська Русь…

— Аби ж то повернути могуть правління Ярослава Мудрого, коли ми тримали й Великий Новгород, зневажаючи мокшанські племена й чудь заболотну…

— Золота була епоха, Київ змагався з величчю зі столицею Другого Риму — Царгородом (Константинополем, нині Стамбул). Але чому б не радіти, що українці так люблять свою столицю…

ВИБРАНІ ТВОРИ

27

— Та друже їдуть у Київ не тільки з любові до нього, бо немає перспективи вдома — всі грошики крутяться в столиці.

— Отож бо, всі тільки й говорять про децентралізацію, а треба ж всі території розвивати, як було за часів Данила Галицького, який навіть престол державця утримував не в Києві, розширюючи територію Галицько-Волинського князівства тримав його спочатку в Галичі, потім в Холмі.

— Щось ми далеко заїхали… Левко, от ти скажи чому ти так зацікавився отаманом Орликом, в цей час їх було кілька сотень, один тільки Нестор Махно чого вартує. Мабуть, хочеш спростувати міф, що Орлик не був бандитом, зображуваним в фільмі «Як гартувалася сталь» ?

— Постать Орлика, як на мене, дуже актуальна сьогодні, незважаючи, що пройшло кілька революцій, ми й досі не можемо перемогти своїх міроєдів — в такій багатющій країні й досі безпросвітна бідність, що гонить людей на заробітки за кордон. Орлик відмовився від еміграції навіть перед лицем смерті. Саме він виводив до кордону зі своїм загоном, рятуючи від оточення Подільську групу повстанців Зимового походу в 1921 році. Цим походом, в який так вірили Петлюра з Тютюнником не вдалося роздмухати вогонь масового спротиву селян, замучених більшовиками, з якими вже почала загравати більшовицька влада, змінивши ярмо продрозверстки на НЕП, обіцяючи всім, хто служив в армії УНР амністію.

— Слухай, я щось мало читав про Другий зимовий похід, просвіти…

— Ок, але тут не обійти перший вимарш, він був переможним. Тоді, в травні 1920 року, армія УНР в союзі з військом-польським звільнила Київ від червоних. Але більшовицька Росія пішла в контрнаступ, війська Тухачевського і Будьоного дійшли до Варшави, й мали намір роздмухати вогонь світової революції в Німеччині. Об’єднана з поляками армія УНР зупинила той наступ на Європу біля Варшави. В цій битві особливо відзначилися з українського боку полковники Юрій Тютюник і Марко Безручко. Навіть морська піхота УНР взяла участь в битві біля Вісли.

— Ти ба, в УНР була морська піхота, невже?.. адже морські узбережжя й Крим були під окупантами.

— Серед морпіхів було чимало мобілізованих матросів з австроугорського флоту, базованого на Адріатичному морі, але найбільшу

28

Валентин СОБЧУК

кількість трьохтисячної бригади морпіхів складали гуцульські морячки, що мали досвід сплавляння лісу річками. Мені навіть й досі пригадується колоритне прізвище першого командира морських піхотинців УНР — Гаврила Нікогда. Отже об’єднане військо польське та українське дало такого перцю більшовикам під Варшавою, що цю перемогу назвали «Дивом над Віслою», але Україну знову обдурили. У 1921 році більшовицька Росія, налякана Кронштадтським повстанням поквапилася в Ризі підписати з Польщею мирний договір, під час якого поляки зрадили УНР, укладаючи угоду між маріонетковим утворенням УРСР. Тоді Юзеф Пілсудський також відмовився від ідеї поновлення Речі Посполитої в старих кордонах і створення держави Міжмор’я, поділивши, як колись це робила шляхта з московитами, Україну навпіл. Армію УНР, як того вимагав Ризький договір, Польща роззброїла, все ж дала притулок 15-и тисячам вояків, в так званих, інтернованих таборах. Я читав спогади учасників цих подій, які скаржилися на умови табірного утримання в Польщі, жалюгідне харчування й холод, де катастрофічно бракувало взуття й одягу, який перелицьовували з мішковини. Багато хто з уенерівськх переможців більшовиків під Варшавою згадував у польських таборах часи Хмельниччини, коли не раз чув «пся крев» й дехто навіть вважав милішою ординську жорстокість більшовицьких тюрем. І все ж поляки посприяли Другому вимаршу армії УНР, хоча й відмовляли від того рейду, приреченого на загибель, бо не вірили, що після Голодомору 1921 року підніметься повстання проти збільшовиченої Росії. Та все ж поляки відпустили в Другий зимовий похід, який затягнувся аж до 25 жовтня, лише дві тисячі вояків УНР, озброївши наполовину. Я читав спогади учасників тих подій: на двох була одна гвинтівка, а деякі кулеметні тачанки спорядили в упряжках волів, хоча поляки могли б повернути зброю, котру забрали в війська УНР, як в насмішку навіть видали кілька возів зі списами. Уявляєш, навіть таку зброю — списи проти кулеметів. Мабуть, Польща боялася нового більшовицького наступу й так маскувала той вимарш. Але найгірше, що в добровольців Другого визвольного походу не вистачало навіть чобіт, багато бійців йшли босими — в онучах і в дірявому дранті з мішковини. Та командир Зимового походу Юрій Тютюнник і бійці настільки поривалися в Україну, що навіть голіруч пішли б воювати, аби тільки ступити на рідну землю, де, як вони були переконані, навіть сонце світило краще.

ВИБРАНІ ТВОРИ

29

Під час походу стратегічним завдання визволителів було взяття Коростеня, саме тут колишні вояки УНР мали б відкрити склади, поповнити боєзапаси, взутися в чоботи й скинути з пліч подрану мішковину. Та Коростень вдалося здобути лише на короткий час, без взяття омріяних складів зі зброєю й провіантом. Почалися морози, сніговиця, багато бійців повідморожували ноги, а лави повстанців не поповнювалися, селяни були налякані більшовицькими тортурами й втомилися від війни, тож співчуваючи побратимам до їхніх лав не йшли. Вони бачили в якому стані перебувало те військо, слабко озброєне й босе. Тільки деякі партизанські загони Київщини активно підтримали визвольний похід під проводом Юрія Тютюнника, зокрема отаман Орлик, який ще задовго до ви маршу повстанців вів активну диверсійну роботу в тилу ворога. Розбирав залізничні колії, зупиняв і пускав під три чорти поїзди, чинив інші дії, які заважали мобільності червоним, та вони в авангард контрнаступу кинули кавалерію, очолювану Котовським, яка значно переважала числом та озброєнням босих повстанців, які пообморожували ноги в холодних снігах.

— Слухай, наскільки знаю Зимовий похід восени 1921 року, в який виступило з Польщі дві тисячі українських вояків був розбитий на кілька груп, одну з них, як я зрозумів, врятував Орлик від розгрому, розкажи, як це було?

— Так, в Зимовому поході було кілька груп: Бессарабська, Подільська й Волинська, усі вони мали просуватися в київському напрямку, де ще діяли партизанські загони й можна було підняти повстання. Перша Бесарабська група зазнала розгрому ще біля кордонів, Подільска, яка мала кавалерію, пройшла з успішними боями все Поділля й дійшла до Бородянки, щоб з’єднатися з Волинською, основною групою котрою командував сам командир походу, Юрко Тютюнник. Волинська група дійшла до Коростеня й взяла його, та не встигла озброїтися на його складах, бо не витримала контрнаступу, а невдовзі потрапила в котлован на засніженому полі між двома селами, здається, Звіздалем і Малими Миньками. Котовці на вгодованих конях легко подолали опір слабко озброєного війська, взявши в кільце повстанців, нещадно їх вирубували, доки Котовський не припинив криваву різанину. Мабуть, хотів надати цій кривавій розправі якогось певного змісту, думаючи організувати показовий фарс. А до них він був великим майстром. Адже коли перейшов на бік більшовиків, то

30

Валентин СОБЧУК

влаштував публічне каяття в Одеському театрі, продавши за кругленьку суму навіть свої кайданки, якими його стримувала від масових грабежів і нальотів царська влада у своїх в’язницях. Тож Котовський, взявши в полон біля п’ятисот повстанців, запропонував всім перейти в Червону армію, але не перейшов ні один! Масового каяття повстанців, як розраховував Котовський, не сталося. А от першими кого розстрілював Котовський, були ті, хто озивався до нього українською мовою. Біля Базара тоді поклали з кулеметів 359 чи 360 героїв, як доводить Роман Коваль, який досліджував розстрільний список й анкети, заповнені повстанцями перед стратою.

— Бачиш, але з Котовського соввлада зробила героя, навіть мавзолей у Подільську на Одещині спорудили. Хоча саме він, а не отаман Орлик був справжнім бандитом, якого за постійні пограбування й нальоти засудили до шибениці ще до революції, котра й дала йому новий шанс, й колишній бандит став не тільки легендарним комкором, а й ділком-непманом, навіть при своєму кінному корпусі він організовував різні артілі, особливо збагачуючись в Придністров’ї, котре називали Котовією, якому він вибив автономний статус в складі УРСР. А ще хотів під себе підім’яти й Молдавію. Можливо саме через різні мутки-оборудки його приберуть в 1925 році руками колишнього дружбана і власника одеського борделю Меєра Зайдера, по кличці Майорчика, який начеб з ревнощів до жінки Котовського вистрелить йому в спину, під час відпочинку в одному з радгоспів. Майорчика, до речі, не арештують, а згодом теж шльопнуть при не з’ясованих обставинах. Як би там не було, але історія згадала Котовському за масовий розстріл повстанців, як кажуть собаці —собача смерть. Навіть тіло його викинули з мавзолею під час Другої світової війни.

— Але все одно, як бачиш, справжньому бандиту влада спорудила цілий мавзолей, хай і невеликий, як у Леніна, та все одно… Але про що це свідчить? Соввлада вербувала на службу собі подібних, а з справжніх героїв робила бандитів. До речі, мій знайомий істориккраєзнавець Анатолій Зборовський якось розповідав, що коли за рік чи два перед реабілітацією Орлика, дзвонив в архів СБУ, щоб ознайомитися з його справою, то хтось з начальників якогось там відділу верещав в слухавку, що всі матеріали про бандита Орлик під забороною. Але хочу повернутися до розстрільного списку повстанців, який досліджував Роман Коваль. Переважну більшість серед 360

ВИБРАНІ ТВОРИ

31

героїв складали вихідці з Київщини, але були й серед них не тільки українці, а також кілька євреїв, поляків та німців, і навіть один китаєць. Уявляєш, який дух побратимства єднав повстанців, що всі до одного стали під дула двох скорострілів «Льюіс», хоча могли перейти на бік червоних, їм давав такий шанс Котовський.

— Слухай, Волинська група загинула вся?

— Із страшного котла Котовського вирветься десь з біля сотні вояків разом з пораненими й штабом. Також вціліє і сам командир Зимового походу, генерал-хорунжий УНР Тютюнник.

— Це Орлик прикривав його відступ?

— Ні, Орлик врятував від смертельного котла Подільську групу, яка дізнавшись про розгром, почала відступ до Польщі. Учасники цих подій згадували про вишколений і добре озброєний загін Орлика, який врятував їх від розгрому, який почався на Житомирщині біля містечка Базар. Тоді Орлик не зважаючи на переважаючого ворога першим атакував й відкинув червоних від колони Подільської групи, згадували очевидці. Мені й зараз уявляється, як Орлик зважаючи на свій розвідницький хист, прикриваючи Подільську групу, то атакував, то відступав, даючи червоним змогу сісти на хвіст, виринаючи з лісових виярків. Мабуть, і коні отамана Орлика вгризалися в рисаків ворога, кусаючи їх від люті. А комендант Рибка, очевидно, добре відзначився в тому бою, бо люто ненавидів красноармійців й чекістів. Саме через це прощав Орлик надмірну жорстокість свого коменданта, не раз докоряючи йому, що не можна бути вічно злим, адже від злості на ворогів легко стати й самому таким. Та комендант Рибка не дуже дослухався отамана, і як тільки траплялася нагода, то убивав полонених червоноармійців, котрих відпускав отаман. У таких випадках Антон Рибка вдавався до хитрощів, кажучи, що проведе полонених заплутаними стежками, щоб вони не змогли видати партизанський табір, та по дорозі розстрілював їх. Коли Орлик про це дізнався, то заборонив йому це робити. Тож Антон Рибка тільки в боях зганяв всю злість і ненависть на більшовицьку владу, і червоноармійцям, яким, мабуть, таки добре дісталося від нього в листопаді 1921 року. По суті, це був останній великий бій повстанського загону з червоноармійцями. Адже в цей час збільшовичена Росія, щоб закріпити успіх в Україні, оголосила амністію всім отаманам, влаштувавши насправді пастку, здається, в Звенигороді, куди запросили й холодноярських ватажків, де

32

Валентин СОБЧУК

їх арештували чекісти. До речі, до Холодноярської республіки входило 25 сіл Черкащини, вона мала тридцятитисячне військо, яке на початку організували брати Чучупаки.

5 — Слухай, ти сказав, що Орлик і Струк були останніми поліськими отаманами революційної України…?

— Ти хочеш щоб я розповів про Іллю Струка?

— Давай…

— Струк був колоритним отаманом і доля прихильною до нього. У час Першої світової отримав три поранення й всі чотири хрести Георгія, дослужився до капітана, починаючи службу на імператорському «Штандарті» Балтійського флоту.

— «Штандарті»? — дивна доля в цього судна, який з яхти для розваг імператорської сім’ї став бойовим кораблем і прослужив 75 років — навіть в час Другої світової воювала імператорська яхта, переоснащена у протимінний корабель, двічі отримавши титул гвардійського. — додав Нездолій. — І хоч на початку «Штандарт» нагадував плаваючий палац на воді, а знаєш, яким був оздоблений деревом? — і Нездолій дістав свою дерев’яну люльку, й замислено подивившись у далеч, засмалив якимось ароматним тютюнцем, пускаючи дим, як з пароплавної труби, й не дочекавшись відповіді щодо оздоблення царської яхти, продовжив.

— Царські покої на імператорському «Штандарті» були обшиті дошками з вишні й горіха, а ще берези, а дубом оздобили каюти для екіпажу, і, мабуть, неспроста, щоб був міцним, як це древо. І хоч царська пароплавна яхта була без позолоти й позументів та викликала захоплення в сучасників і екіпажу, а він був великим, більше трьохсот матросів! Десь серед них служив і грізний отаман Струк, котрого, як ти кажеш, не брали кулі, може він був з характерників?

— Хтозна, про Ілька Струка не так вже й багато матеріалів, хоча в Гуглі поширено його спогади, записані якимось сотником, але я знайшов всього одну фотку отамана. Мабуть, він не любив публічності, але й справді кулі отамана щадили. Йому навіть вдалося уникнути смерті, коли його схопили в Києві більшовики й вели на розстріл, та Ілько Струк втік від кулі ще дорогою, скориставшись темрявою. Його

ВИБРАНІ ТВОРИ

33

столицею в час війни з соввладою був Чорнобиль. Що цікаво, коли в червні 1920 року почався масовий наступ червонармійців на УНР, Струк зі своїм загоном брав участь в обороні столиці від більшовиків, потім під Проскуровим, Дубном і Ковелем. Влітку 1920 року йому вдалося прорвати лави більшовицької армії від Західного Бугу й порватися в чорнобильський повіт. Більшовики, як дізналися, що повернувся Струк, то покинули Чорнобильщину без бою. Зі своїм добре озброєним військом Струк, як кажуть, пройшов крим і рим, зумів вислизнути навіть із крижаної пастки на Дністровському лимані. Він тоді відступав із захопленої більшовиками Одеси, сподіваючись перейти румунський кордон, потрапив у пастку: з одного боку його зустріли вогнем гармат румуни, з іншого підпирали більшовики. Врятував очерет на лимані, однак лід був поганим союзником, бо румуни, як по склу лупили гарматами й поклали чимало війська, вимагаючи капітуляції. Та Струк і не думав складати зброю — й таки прорвав румунський кордони та врятував близько п’яти тисяч бійців. До речі, повернувшись на рідні терени, й щоб підтримати патріотичний дух, випускав у Чорнобилі щоденну газету «За рідний край» — Ого, щодня випускав газету!?

— Авжеж, бачиш, шанував силу слова. Струк до Першої світової учителював, і хтозна, коли б не війна, можливо був би директором школи, а не отаманом. Володіючи ораторським хистом, навіть вплинув на українофоба Денікіна, підписавши з ним спільний договір в Димері, в якому від мобілізації звільнялися всі учителі, артисти й учні. А ще його загін визволяв з денікінцями Одесу від більшовиків під національними стягами і взяв командування містом на себе, розвісивши скрізь українські знамена. Хоча українофоб Денікін страшенно не терпів всього українського, та Струкові не заперечував. Мало того, бійці Струка за звільнення Одеси отримали від Денікіна за виявлену хоробрість 75 «Георгіївських хрестів». До речі, отаман Струк і в Одесі випускав газету «За Україну!». Володіючи словом, отаман Струк переагітував чимало червоноармійців до свого загону, відомо, що до нього влився навіть цілий загін більшовицьких продармійців. Ілля Струк був одним з перших отаманів, хто до кінця боровся за незалежність України ще з 1917 року, в 1918-у звільняв «Арсенал» на чолі сотні від більшовицьких заколотників. А коли почав партизанську війну в 1920-1922 роках, то

34

Валентин СОБЧУК

паралізував увесь більшовицький флот на Дніпрі. Навіть Троцький, боячись зростаючої сили Струкового війська хотів проти нього намовити поляків. Та Струк дізнавшись про вояж Троцького до поляків, підірвав мости через річку Ірпінь і Тетерев. А одного разу, зсадивши з паровоза бригаду, пустив некерований поїзд на Бородянку, яка була в руках більшовиків, які довго розбирали трощу на залізниці. Однак його політична лінія не завжди співпадала з стратегією керівництва УНР, мав він непорозуміння й з Петлюрою. Кілька разів влада УНР намагалася арештовувати поліського ватажка, звинувачуючи в єврейських погромах. Струк і Орлик, по суті були останніми повстанськими отаманами. Хоча він певний час підозрював Орлика в співпраці з соввладою, бо начеб той почав вживати слово «таваріщ», але згодом вони порозумілися. Саме загони цих отаманів підтримали повстанців Другого зимового походу. Струк в листопаді 1921 року добре поскубав котовських кавалеристів, прихопивши в них сорок коней. Доля вкотре була прихильною до Струка, коли він хотів з Орликом відсвяткувати в 1922-у році другий день Різдва, тоді він міг би отримати чекістську кулю, та її прийняв Орлик. Як це було? Два отамани, забувши за старі непорозуміння, перевдягнувшись в будьонівців з невеликим загоном приїхали на хутір Таборище ввечері. Орлика попередили, що на них чатують чекісти, і він викрив їх прямо на вулиці, та один таки втік, сховавшись в обійсті. Орлик, який завжди першим кидався в бій, і на це раз стрімголов погнався за втікачем до хати, де причаївся чекіст, який влучними пострілами відразу поранив двох його побратимів і самого Орлика…

— Ну це мені відомо, розкажи ще щось про отамана Струка, бо я ж уродженець Чорнобильського краю.

— Хоча Чорнобиль і був столицею отамана, але народився він поблизу Горностайпіля, в селі Грині. Ілько Струк був бойовим другом трипільського отамана Зеленого, Данила Ільковича Терпила, який зібрав чи не найбільший загін повстанців на Київщині — до тридцяти тисяч! Отаман Зелений на початку симпатизував червоноармійцям, та швидко зрозумівши їх загарбницьку суть, навіть організував публічне скасування Переяславського договору з московитами, підписане Богданом Хмельницьким у цьому місті.

— Ото вчудив, Москва й сльозам не вірила ніколи, а договори порушувала поготів, як тільки відчувала себе сильнішою… Ти згадав за

ВИБРАНІ ТВОРИ

35

Трипілля, чудове містечко над Дніпровими кручами, так воно було столицею отамана Зеленого?

— Так, він міцно тримав рідне поселення в обороні, навіть Скоропадський не міг його вибити, пославши до Трипілля бойову «фльоту» з гарматами. А весною 1919 року отамани Струк і Зелений взяли участь в Куренівському повстанні, визволяючи від більшовиків Київ. Цікаво, що під час того повстання за троянських коней були використані трамваї.

— Як це?

— Дуже просто, на трамваях озброєні повстанці, наче якісь роботяги, пробиралися безперешкодно до середмістя столиці, де зразу вливалися в лави повстанців. І хоч повстанці з отаманами Струком і Зеленим дали перцю московським зайдам в Києві весною 1919 року, але столицю не втримали. Яку цікавеньку історію згадати тобі про поліського отамана? Ілько Струк вів диверсійну роботу не тільки в тилу більшовицьких окупантів, а й на воді, захопивши близько 20 річкових суден, на яких, як славний гетьман Сагайдачний, рейдував своєю фльотою, як тоді казали, по Дніпру й притокою Прип’яті. А ще був непримиренним до тих, хто підтримував комунарів, його політичне кредо визначалося короткими гаслами: «Геть жидів і кацапів! Хай живе повстання!»…

— А що відомо про останні роки життя отамана Струка.

— Існує кілька версій, більшовицька пропаганда стверджувала, що його вбили при переході кордону. За вірогіднішою версією Ілько Струк за вигаданим прізвищем прожив чотири десятки літ в еміграції й помер у Чехословаччині в 1969 році.

36

Валентин СОБЧУК

6 — А що ти взагалі знаєш про Отаманщину 1918–1921 років.

— Так цей період іронічно назвав глава Директорії Володимир Винниченко, я знайшов статистику, що в це час нараховувалося, знаєш, скільки отаманів?

— Не більше ж, як за часів матінки Січі Запорозької.

— Більше! 444 отамани проходили по документах ЧК.

— Розкажи про найвідоміших отаманів Київщини.

— Найбільше військо було в Данила Терпила (Зеленого) — до 30 тисяч доходило, він боровся з усіма хто наступав на Трипілля. Воював Зелений і з гетьманцями Скоропадського. Якийсь час виступав й під червоними знаменами, та швидко зрозумів більшовицькі наміри й перейшов на бік Петлюри, й з Кам’янця-Подільського разом з отаманом Ангелом очолив переможний наступ на денікінців. У одному з боїв, а за іншою версією від рук білогвардійських шпигунів, отаман Зелений загинув восени 1919 року. Похований отаман у рідному Трипіллі на березі річки Красної, але могила до нашого часу не збереглася. Союзником, а згодом і командиром п’ятитисячного загону війська Зеленого був отаман Євген Ангел, і хоч народився він на Чернігівщині, але в його жилах текла гаряча болгарська кров. Опорним пунктом Ангела було місто Ічня на Чернігівщині. Отаман Ангел був радикальним і нещадним до ворогів, також любив анархію, через що мав суперечки з Петлюрою. Євген Ангел теж загинув в 1919 році, як і його побратим отаман Зелений.

— Слухай, а коли Орлик став отаманом?

— У 1920 році, в час затвердження більшовицької влади. Його загін був невеликим, порівняно з військом отамана Зеленого, чи стотисячною армією батька Махна, в Орлика партизанило десь 500 бійців. Але то був добре озброєний загін: з кавалерією і навіть скорострільним загоном, з 9-а кулеметами. Орликівці були останніми воїнами світла, хто боровся з комуноїдами й підривав їх жорстокі порядки. Сам отаман Орлик, маючи досвід, здобутий піл час Першої світової війни, а також володіючи хистом розвідника й штабіста, наступав відразу в кількох напрямках, то він з’являвся в Гостомелі, Ворзелі, чи Радомишлі. Чекісти не могли втямити, як він міг покривати такі великі відстані в один час, доки не здогадалися, що загін отамана був поділений на кілька груп, які вели розгалужений наступ.

ВИБРАНІ ТВОРИ

37

— Слухай, Україна мала колосальні сили повстанців, чому програла війну більшовикам?

— Не було консенсусу, насамперед в діях і помислах керівництва молодою державою. Хоча біля керма держави опинилися гуманітарії: історик Грушевський, журналіст Петлюра, письменник Винниченко, тільки Скоропадський був царським генералом й нащадком гетьмана. Та не змогли вони, бач, дійти до спільної думки, наче продовжуючи давні традиції про двох українців і трьох гетьманів. Грушевський сподівався на мир з більшовиками, Винниченко теж, врешті вони розпустили регулярну армію, таким чином було втрачено колосальний військовий потенціал, адже з фронту Першої світової повернулося близько двох мільйонів українських вояків, які звикли виконувати накази на відміну від повстанських отаманів. Але саме на повстанство поклав всі сподівання Симон Петлюра, не відаючи якого джина випустив з пляшки. Хвиля добровольців була настільки стихійною, що нею важко було керувати, хоча мала в своїх лавах до мільйона бійців. А кожен воював за своє. Наприклад, колоритний отаман катеринославських січовиків Юхим Божко навіть намагався ліквідувати штаб УНР через те, що йому не подобалися накази Петлюри. Що цікаво, Божко організував своє військо «Запорізька січ» через об’яву в газеті Катеринослава, зібравши близько трьох тисяч добровольців. Отаман Божко був не тільки професійним військовим, у свій час підполковником царської армії, а й чудовим і палким оратором. Умів переконувати інших, боровся за відновлення традицій січовиків, їхніх клейнодів і звичаїв. Але завжди виступав проти регулярної армії УНР, часто не виконував наказів і чинив свавілля. Якось, щоб його втихомирити, навіть організували сутичку, під час котрої Божку вибили око, потім арештували. Петлюра, зважаючи на його відчайдушну хоробрість, випустив отамана Божка, але він через місяць знову пішов проти нього. Згодом непокірного отамана вбив отаман Омелян Волох, який викрав скарбницю УНР в 1919 році, коли уряд Директорії переїхав до Кам’янця-Подільського й перейшов на службу до червоних. Та й зрештою батько Махно мав намір порішити Симона Петлюру в Умані, але головний отаман, мабуть, відчуваючи пастку, не поїхав на ту зустріч. Інколи не розсудливо діяв і сам Петлюра. Мені згадується і найприкріша його помилка, коли він не завадив розстрілу найпопулярнішого отамана УНР Петра Болбочана, щоправда з цього

38

Валентин СОБЧУК

приводу Петлюра сказав, що Болбочана з’їли не московські воші а українські гниди. Серед керівництва УНР зіграла рокову роль заздрість, бо дуже велику популярність серед війська здобув Болбочан, маючи авторитет серед простих солдатів і старшин, він міг би стати другим Богданом Хмельницьким. Саме Болбочан врятував Київ від першої диверсії більшовиків на Арсеналі, визволяв Крим, створив у найскрутніший час «Запорізький корпус», що став щитом і мечем молодої держави разом з січовиками Євгена Коновальця. З лав «Запорізького корпусу» Петра Болбочана вийшла безстрашна дивізія чорних запорожців, на знаменах яких були слова «Україна або смерть», та його розстріляли свої, заздрячи славі й звинувативши в самоуправстві, хоча Болбочан завжди виконував накази, а в найскрутніші моменти рятував Україну та її військо. Болбочан міг легко уникнути розстрілу. Адже отаман чорних запорожців Петро Дяченко мав план визволення улюбленого козаками полковника, та Болбочан відмовив його від цього, бо не звик порушувати порядок і чекав справедливого суду. Але на тому суді не було місця для правди, її поставили до стінки на станції Балин біля Кам’янця-Подільського, вбивши найвидатнішого полководця армії УНР.

— Да… помилок було чимало!

— Їх можна було уникнути, коли б в боротьбі за незалежність України усіма керувала єдність, а заздрість не провокувала до самоїдства лідерів нації…

— Слухай, я вражений твоїми знаннями про цю епоху, а от що можеш сказати про зброю минулого століття.

— О, друже, це ж твоя парафія, ти навіть маєш кілька берданок і пістолет, а в мене навіть шаблі нема.

— Отож, якби мав то знав, що берданка це окрема система гвинтівок за прізвищем винахідника пана Бердана, вона вже давно застаріла. В Першу світову, в час революції та громадянської війни, найпопулярнішою була п’ятизарядна трьохлінійка, або гвинтівка Мосіна-Нагана, взята Росією на озброєння ще в 1891 році. Що цікаво, трьохлінійка мала інтернаціональне походження, так як в своїй основі завдячує російському капітану Мосіну, а системі заряджання набоїв бельгійцю Леону Нагану. Їх тоді, в період Першої світової, штампанули на заводах Тули та інших зброярнях біля чотирьох мільйонів. Це була наймасовіша зброя для вбивств, якою скористалися більшовики, однак

ВИБРАНІ ТВОРИ

39

я десь читав, що в 1919 році до гвинтівок катастрофічно не вистачало набоїв. І навіть було видано наказ про те, що красноармійцям дозволялося робити не більше двох пострілів в день, мовляв, пуля дура, а штик маладєц, його на всіх вистачить. Мало хто знає, але серед скорострілів найбільше було не «Максимів», а британських кулеметів Льюіса. Їх за царя було закуплено 30 тисяч, тоді як сама Росія встигла випустити 28 тисяч «Максимів». Ти, мабуть, думаєш, що розробка «Максима» як і популярного АК належить москалям, ні, мій друже, британському конструктору Гайрему Максиму, це москалі вкупі з нами навчилися робити грізну зброю, а тоді могли вистругати хіба що дубину, або склепати якусь дубельтівку.

— І все ж, який кулемет був найкращим?

— «Максим», як і «Льюіс» мав високу бойову скорострільність до 300 патронів за хвилину, але ж сам розумієш, ніхто так оскаженіло не стріляв на полі бою, та й сама кулеметна стрічка була розрахована на 250 набоїв, в «Льюіса» теж на стільки, але він був значно легшим від кілера «Максима», який важив до 70 кілограмів! А той до 15 кеге, а ще мав повітряне охолодження, міг легко переноситися, а з «Максимом» без тачанки було важко.

— А якими найпопулярнішим в ці часи були пістолети.

— Звичайно ж товариш «Маузер», символ нової влади, як шкіряна тужурка й кашкет. «Маузери» полюбляли чекісти, відомий факт, що їх було закуплено для червоноармійців та чекістів близько 30 тисяч.

— А чому вони так полюбилися ЧеКа?

— «Маузер» мав велику дальність стрільби, до кілометра, тож втікати від його кулі й на коні було важко, а ще в його магазин вміщалося 10 патронів, тоді, як в інші — 7-8. Причому пізніше були відомі зразки маузерів, які стріляли, як кулемети, заряджаючись 33патронними стрічками… Нездолій оповідаючи про зброю, все далі заглиблювався в різноманітні подробиці, як от, хто першим дав патронам капсуль (Джонс Пірс і Кольт), про нову еру пістолетів від «Браунінг», які стали конкурентами барабанних «стволів», «пістоль-маладєц Манліхера», та Левкові цього було задосить.

40

Валентин СОБЧУК

7 Тож коли хлопці вже проїхали вулиці древнього міста на Подолі, рухаючись в напрямку Гостомеля поміж бетонних джунглів багатоповерхівок, він, аби перейти від теми зброї, мовив: — Як люди живуть в цих сворєшнях, що схожі на етажерки й пінали, га, Панасе Петровичу, — звернувся Нездолій до третього колеги, що був за кермом.

— Урбанізація, друже, якби в нас діяв законом, щоб кошти забудовників спрямовувати, в першу чергу, на інфраструктуру, дитсадки, парки, будинки культури, басейни, лікарні, було б більше простору для життя, а то будують великі спальні, — відповів той. — заганяють всіх, друже, в павутину споживацького глобалізму : ліжко, робота, ну ще супермаркети — і все!.. культурного середовища катма! Нездолій, подумавши, що зачепив колегу за живе, й аби не затягувати тему, бо Панас Петрович був за кермом, й щоб він швидше рухався, звернувся до Левка Списа.

— Слухай, друже, от ми зараз їдемо до хати отамана Орлика, це справді диво, що вона збереглася, адже в часи войовничого комунізму винищувалося все, що було пов’язане з національними героями.

— Так, це справді диво, — озвався Левко, — більшовики спалювали хати не тільки героїв, а й так званих «отвєтсвєнних», їх призначали на кожних п’ять або десять хат силоміць, щоб вони ставали агентами ЧК, бо коли в селі вбивали комісара чи продзагонівця, то «отвєтсвєнний» мав здати винуватця, а часто він і не знав, хто це зробив, тоді його самого відправляли в Сибір, а хату спалювали.

— Як же тоді вціліла Орликова хата? — поцікавився Нездолій.

— Про це нам розкаже в Гостомелі краєзнавець Адам. — додав Панас Петрович, почісуючи академічну борідку, — і йому несподівано захотілося розповісти про Михайла Грушевського.

— А ви знаєте, що під час першого наступу більшовиків на Київ у 1918 році муравйовці спалили будинок Грушевського, де був унікальний музей старожитностей. А потім більшовики взагалі постаралися так, щоб звести його зо світу, щоб він не мозолив очі історією України, пригадуєте, як на початку тридцятих років, в розпал репресій, Грушевського так лікували в Кисловодському санаторії, що він помер. І від чого?.. гнійника на спині. Його так вимучили, що

ВИБРАНІ ТВОРИ

41

зробили кілька операцій, ріжучи спину до нестерпного болю, бо наркоз в ці часи був дуже слабенький. Після тих операцій він не міг ні нормально лежати ні сидіти, майже не спав, кілька місяців мучився, як на хресті... Важко довести чи це було зумисне діяння, чи через помилки не кваліфікованих лікарів, і якийсь гнійний карбункул убив великого історика на 69 році життя.

— Хоча це могло статися й раніше, як загорівся вагон, коли він їхав з московського заслання до Києва в 1917 році, коли його вибрали головою Центральної ради, — додав Нездолій.

— Я щось не знав про такий факт, а ну розкажи…

— На перший погляд, більшовикам тоді було не Грушевського, в них і так вистачало проблем із закріпленням влади, тож Грушевського легко випустили з Москви, куди його заслав ще цар, та коли він під’їжджав до Києва, десь о п’ятій ранку, то чомусь загорівся вагон, в котрому їхав. Грушевський тоді вискочив в одних капцях й ледь встиг щоб накинути пальто, й перший президент України, як його ще називають, йшов по Києву в капцях сам, бо його не дочекалося надіслане авто. Тоді, на початку березня 1917, було дуже холодно, Грушевський застудився, приступивши до виконання обов’язків голови Центральної ради десь через тиждень.

— А де тоді розміщувалася Центральна рада? — запитав Панас Петрович.

— У приміщенні сьогоднішнього Будинку вчителя, до речі, він тоді теж був педагогічним, тільки музеєм. Центральна рада на початку заснування займала кілька кімнат, сесійні засідання проходили в театрі, — розповідав Левко, — серед перших депутатів, а їх на початку було близько 90, це був представницький парламент здебільшого з інтелігенції, зокрема вчителів, навіть подружні пари педагогів були в УЦР, та згодом Центральна рада розширилася до 822 депутатів, це, до речі, зазначив генеральний писар уряду Винниченка Павло Христюк, уродженець Кубані, котрий пов’язав своє життя з Україною, починаючи з навчання в політехнічному інституті. Так от, Христюка за кілька років діяльності УНР ще й призначали міністром освіти, а згодом внутрішніх справ.

— Тоді очевидно ментовський міністр мав бути освіченим, — посміхнувся Нездолій, — тільки не відволікайся від теми Центральної ради.

42

Валентин СОБЧУК

— Так от, паралельно з УЦР в Києві якийсь час існувала ще й царська Дума, в її склад включили на правах гласних тільки трьох депутатів Центральної ради, зокрема й Грушевського.

— Я собі уявляю, як довго тоді тривали сесійні засідання, — озвався від керма Панас Петрович й попрохав Левка розповісти про основні досягнення Центральної ради.

— Чимало засідань УЦР дійсно проходили до глибокої ночі, інколи й до перших півнів, завершуючись співом «Заповіту» й гімну «Ще не вмерла Україна»… та й зараз депутати люблять поговорити. За 13 місяців свого існування Центральна рада визначила основу держави, проголосивши головною владою законодавчу над виконавчою, обрала символіку України, зокрема Тризуб і синьо-жовтий прапор, оголосила восьмигодинний робочий день, земельну реформу, грошову й навіть встигла надрукувати перших п’ять гривень, на банкноті тоді був тільки один тризуб. Та найголовніше, що УЦР визначилася зі статусом держави. Тоді дуже дискутувалося питання щодо проголошення повної незалежності України чи федерації в складі Росії. Дебати йшли в основному між членами двох партій українськими поступовцями й соціал-демократами, останні були за федерацію з більшовицькою Росією, поступовці відстоювали повну незалежність, яка й була проголошена утворенням УНР, Української народної республіки. Під кінець УНР, а саме 29 квітня, коли Скоропадського за підтримкою німецьких військ обрали гетьманом, Центральна рада в останній день свого існування прийняла першу конституцію України. Гетьман Скоропадський, як відомо, ліквідував всі раніш ухвалені документи й проголосив Українську державу й Гетьманат, обравши новий уряд, що проіснував сім з половиною місяців. Після чого Винниченко й Петлюра знов відродили УНР, створивши Директорію, запозичивши таке утворення від французів, скасувавши всі набутки Скоропадського.

— От в тому то й біда, замість того, щоб консолідуватися й рухатися в перспективу наші кєровніки займалися руйнуванням до «основанья», як більшовики, — зауважив Нездолій, — а в Скоропадського теж було чимало прогресу, до речі, за збереження гетьманського апарату держави навіть виступав один із засновників українського війська УНР отаман Болбочан, але його за об’єктивну критику кабінетних гнид розстріляли. Та хочу продовжити за Скоропадського. За сім з половиною місяців гетьман вдалося повторити подвиг Геракла,

ВИБРАНІ ТВОРИ

43

добитися визнання молодої держави в 30-и країнах, від великої говорильні Центральної ради почати робочий момент державотворення, запустити маховик економіки, почати культурні перетворення. Я от пригадую статистику за часів Скоропадського. Не зважаючи на розруху, зібрано біля шести мільйонів тон зерна, ожила промисловість, навіть в державний бюджет гетьман закачав чотири мільярди валюти, налагодив випуск українських газет, відкрив Академію наук, запрацювали театри, друкувалися українські газети, та не встиг Скоропадський проголосити земельну реформу. Та він її опрацював, зберігаючи землі крупних латифундистів, щоб не підривати економіку країни, мав роздати з вільних земель по 25 десятин усім бажаючим. Однак ощасливити всіх земелькою не встиг, зробивши фатальну помилку, проголосив федерацію з Росією. Хоча б цього могло не статися, якби на нього впливав хоча б Винниченко, але той тільки виношував план помсти, хоча гетьман запросив його працювати в коаліційному уряді. Але Винниченко бачив себе главою держави та міркував, як би усунути від влади Скоропадського й виселити зі свого кабінету, в якому він колись возсідав і приймав членів Антанти та інші іноземні делегації за часів УНР. Про це Винниченко писав у своєму щоденнику, який без брому не можливо читати, хоча він так висловився про історію України, яку сам і творив. Звичайно ж, в своїх щоденниках Винниченко не писав за рокові помилки свого правління. Зокрема, як в лютому 1918 року всього чотири тисячі більшовиків на чолі з Муравйовим захопили Київ, адже Винниченко міг би дати наказ шестидесятисячній армії УНР, що стояла в білій Церкві, виступити на захист Києва, натомість сам драпанув зі столиці з молодою дружиною в Бердянськ, кинувши урядові справи.

— Неспроста Петлюра називав Винниченка надто богемним і непослідовним, — озвався Панас Петрович, — я теж читав щоденники Винниченка, пригадую, як він принизливо описував Скоропадського, а Петлюру взагалі називав шамотлиим, кірпічним чи що?

— Мабуть, бо Петлюра на відміну від нього мав тверді переконання й до самої смерті відстоював ідеали незалежної України, — додав Левко, —а Винниченко, коли Петлюра в Польщі готував повстання, так званий Другий зимовий похід, шукав в еміграції шляхи співпраці з більшовиками, й Лєнін запропонував йому пост заступника голови раднарокому УРСР, але той відмовився, вичисливши, що ця пропозиція

44

Валентин СОБЧУК

була тактичною, все ж до Москви їздив і скомунячився.

— Отож, а от Петлюра був справжній борець і полум’яний журналіст, навіть убили його біля книжкового магазину в Парижі, — додав Нездолій. — хоча Винниченко теж помер у Франції, але своєю смертю, й значно пізніше, в 1951 році, хоча був ув’язнений нацистами в концтабір.

— Письменник він був класний, недавно перечитував його «Сонячну машину», дивуючись як головний герой роману, охарактеризований людиною-цифрою, попередив нашу цифрову епоху , — зауважив Левко.

— Знаєш, кажуть, що й образ Люцифера був прологом до діджиталізації нашого часу. Згоден, Винниченко був чудовим майстром слова, а от політиком нікудишнім, як там сказав про нього Петлюра.

— Надто богемним…— нагадав Панас Петрович — От- от…— ствердив Нездолій, — без брому щоденники Винниченка читати важко, — о, ми вже повернули на Гостомель…

8 Древнє містечко, яке колись називалося Остромир, зустріло хлопців одинокою колоною на в’їзді широкої вулиці.

— Ця колона— своєрідний символ колоніальної залежності від старшого брата Ірпеня, де колон багато, як в Римі, а от бюджетному донору вділили тільки одну, та Гостомель бореться за економічну свободу, бо містечко прагне розвиватися, будувати дитсадочки, школи, інфраструктуру, й справа не в колонах…— пояснив Петро Панасович, й чому вулиця називається Свято-Покровською, бо ній знаходиться козацька церква на честь Покрови. Також зауважив, що це чи не найдовша в Україні вулиця, протяжністю п’ять кілометрів, й що містечку насправді значно більше років, ніж 525 років від першої писемної згадки, коли литовський князь Олександр передав Гостомель в управління панам Глинським…

— То кажеш Гостомелю, насправді з тисячу років, чи й більше? — поцікавився Нездолій.

— Цілком логічно, про це говорить і його давня назва — Остромир, адже був такий княжий посадник в Новгороді, може, на честь нього й назвали поселення, адже річка Ірпінь колись була на межі двох племен,

ВИБРАНІ ТВОРИ

45

древлян і полян, тож на її берегах з давніх-давен мусив бути форпост з поселенням, яке могло виникнути ще до того як його назвали Остромиром, бо Київ повинен був мати щит із заходу. — відповів Панас Петрович.

— Дійсно, містечко Остромир, а тепер Гостомель було своєрідним щитом, а в навколишніх лісах, особливо в Білицькому, й досі видно сліди Змієвих оборонних валів…— додав Нездолій. Левко ж не долучався до розмови, а спостерігав за вулицею, яка на відміну від київських була дуже широкою й зеленіла травою, в якій опалими зірками світилося листя, яскравіла бруківка поміж лавочок, які мов чекали гостей Гостомеля. Несподівано увагу Левка привернули два явори з золотоверхими кронами, і він згадав свого старого явора під вікном офісу, захоплено мовивши: — А ви знаєте, друзі, явір символізує безсмертя…

— Точно… таке живуче, я скільки не борюсь з явориною на дачі, а вона росте, — додав Панас Петрович, — як наша Україна, скільки століть її не винищували, душили репресіями, морили голодоморами, а вона жива… Левку згадалася пісня Назарія Яремчука, і він в голос наспівав куплетик: На могилі моїй посадіть молоду яворину, І не плачте за мною, за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

— О в тебе гарний, друже, голосок, тобі б в церковному хорі співати, — посміхнувся Нездолій…

— Ага, з тобою заспіваєш, — відповів той, — але ця пісня, наче про отамана Орлика, от тільки ніхто ніколи не дізнається де його могила.

— Зате ми знаємо, де його хата!.. Така наша доля, навіть могили наших героїв страшні ворогам, і прах Богдана Хмельницького не знайдено досі. — продовжив Панас Петрович, хлопці, ось проїхали вже склозавод, скоро зупиняємось...

— Ти ж казав біля церкви…

— До неї недалеко…

— Слухай, а як звати нашого краєзнавця?

— Адам Конєцпольський…

46

Валентин СОБЧУК

— Ого, це пседонім? — поцікавився Нездолій.

— Та ні, прізвище…

— В Гостомелі має бути свій Конєцпольський, адже неспроста містечко було колись кінцем Польщі, — зіронізував Левко.

— Таки так, саме до Гостомеля доходили кордони Речі Посполитої в 17–18 століттях, — Продовжив Панас Петрович, —а Київ належав царській короні. Про багату історію Гостомеля вам багато чого цікавого розповість пан Адам. Він уже чекав хлопців неподалік церкви в затишній алеї, усміхнений та привітний, з чорними грізними вусами, Левку він навіть видався схожим на маршала Пілсудського. Власне, й голос у Конєцпольського був гучним, як військова сурма та дуже випуклим чоло, наче він боровся ним з ворогами, здавалося що й зараз впреться лобом в когось із них, щоб помірятися силою.

— Адам Васильович, — назвався він… Хлопці теж представились й підійшли до гранітної стели, на котрій урочисто виділялася лабрадоритова дошка.

— Це сторінка літопису Гостомеля, я саме звідси й хочу розпочати ваше знайомство з містечком. І всі почали вчитуватися в слова на стелі, які починалися з вірша на честь козаків, далі були викарбувані імена полководців, повязаних з історією Гостомеля: Семена Полозовича, полковника Семена Палія, гостомельського сотника Ярмули Басаренка, отмана Орлика (Федора Артеменка). Текст на стелі завершувався поетичними рядками Наша слава наша воля — на усі віки! Буде вона завжди з нами — доки козаки Будуть в пам’яті та діях в нашому житті, Єдності подай нам Боже у спільній меті.

— Креативна стела, справді, як літописна сторінка, — зауважив Левко, — та ще й з акцентом, — і він прочитав у голос останній рядок: «Єдності подай нам Боже у спільній меті» — Ех, якби в нас була єдність, а не три гетьмани поміж двох українців, то вже б давно мали державу, як за часів Ярослава Мудрого, — додав Нездолій, а краєзнавець Адам Конєцпольський зауважив, що на стелі, якимось дивом, чи так було задумано шліфувальниками плити,

ВИБРАНІ ТВОРИ

47

проступає зелений листочок на чорному тлі, і Левко уважно придивився до полірованої поверхні й справді побачив зелений листочок, здивовано мовивши: — Воскресає наша історія!.. а цей зелений листочок між рядків кам’яного літопису, наче символ на древі нашого роду.

— Таки так, — висловив підтримку Панас Петрович, звернувшись до Адама Васильовича.

— Поясни хлопцям, чому саме з цього місця починався Гостомель.

— Бо тут жили євреї, — посміхнувся той, цей квартал і справді колись називався Єврейським — до 1920 року вони становили половину населення містечка, можливо, ви не знаєте, що в усіх градах і вєсях України мешкали жителі йорданських долин, до речі, в Гостомелі євреї відкрили першу школу та й склозавод, знаєте хто заклав?

— Шама Гіберман, — сказав Панас Петрович.

— Він часом не твій родич?, — посміхнувся Нездолій…

— Я був би не проти, але хотів би на цьому місці не шкірили зуби, як коні, — відповів той ображено, — а відчули дух козацької епохи, бачите, напроти нас здіймає хрести козацька церква Покрови Богородиці, її заклав Семен Палій, і як сказано в писемних джерелах біля церкви він ще укріплював оборонні рови замку. Може тут де ми стоїмо, гарцював кінь Палія, тріпотіли на вітрі хоругви козацької сотні Ярмули Басаренка, яка виступала з Хмельницьким у бій під Берестечком.

— В Гостомелі був замок?– здивувався Левко.

— Можливо, й на місці нашого Білого дому. У наступний момент всі поглянули на двоповерхове приміщення, але воно було не білим а зеленим, з чепурненьким газоном, на якому росли вічнозелені туї та ялини.

— Це наша Гостомельска рада, у нас дбайливий кєровнік, з корінних жителів, меценат і справжній господар, а ще виховав доньку, яка маючи все, прагне поділитися своїм щастям з усіма, садить дерева в містечку з батьківського саду, організовує різні акції для людей …

— Це чудово, меценати в час глобального матеріалізму — велика рідкість, а в чому ще виявляється благодійність вашого кєровніка? — поцікавився Нездолій.

— До Ілліча звертаються за підтримкою, коли вже нікуди йти, а ще він возить щоліта за свій кошт, як своїх дітей, по п’ятдесят школярів на море…

48

Валентин СОБЧУК

— Можна було б зайти до нього, він теж любить історію…

— Хлопці, ви що, забули, чого приїхали в Гостомель? — запитав Левко, їдьмо вже до хати отамана… Йдучи до машини, Адам Васильович всіх здивував повідомленням, що Гостомель колись нагадував Венецію!

— Венецію? — навіть знайомий з історією Гостомеля Петро Тарасович здивувався.

— Ви, мабуть, помітили, лелече гніздо неподалік селищної ради, а в нас їх з десяток, не кожне місто може похвалитися такою прихильністю лелек. — продовжив Конєцпольський, он в Ірпені немає жодного гнізда…

— Це справжня дивовижа в околицях Києва зустріти лелек, але причому тут вони до Венеції, котру колись нагадував Гостомель? — здивувався Нездолій.

— Лелеки пам’ятають про великі води, колись в Гостомелі було аж п’ять річок Боброва, Млинова, Рудка, всі сестрички Ірпінь-річки, та меліорація їх знищила, все ж Рокач і досі тече селищем й нагадує про бурхливий характер хвилі. Старожили казали риби було!.. навіть омулеві сорти водилися, а заплава Ірпеня доходила ледь не до хати отамана Орлика.

— То поїхали вже скоріш туди, — вихопилося в Левка, а Нездолій несподівано запитав: — А на чиєму балансі лелечі гнізда, може, вони приватні?

— Ти хочеш поселитися в гнізді Гостомеля, — посміхнувся Левко.

— Чому б і ні, але тобі, друже більше б підійшло б гніздо, ото б мріяв у ньому з ранку до вечора…

— Гнізда лелек, мої друзі, на екобалансі, — не підтримуючи жарту, зауважив Конєцпольський, — ще не стратили природу в Гостомелі. От його і люблять лелеки, а також лебеді, які прилітають на центральне озеро — відповів уже в автівці Адам Васильович, коли проїжджали біля білосніжного пам’ятника Покрови Богородиці, що стояла напроти церкви на її честь. Хлопці перехрестилися біля нього, а краєзнавець чомусь зауважив, що в час отамана Орлика образу Богородиці тут не було…

— А чи вірив отаман у Бога? — запитав Нездолій.

— Мабуть, вірив, відповів Конєцпольський, я читав у матеріалах про нього, що він відпускав зі свого загону переагітованих красноармійців до їхніх сімей, коли хто хотів піти по домівках, і навіть

ВИБРАНІ ТВОРИ

49

гроші давав, хоча не всі побратими його в цьому підтримували, особливо безкомпромісний і гарячий на руку був його комендант Антон Рибка з Бородянки. Левкові відразу уявився епізод, як отаман Орлик сперечається зі своїм комендантом Антоном Рибкою.

— Яке ти маєш право відпускати бувших красноперих, може вони обортні?..

— Не оборотні! Ти сам бачив їх в бою — Але їх знову можуть покомунячити… що тоді?.. знову будуть служити московськими окупантам.

— Я вірю їм, як собі, вони стали іншими й не підуть проти нас!

— А як підуть?

— Не підуть!..

— Ти їм ще й гроші даєш, скажи, нащо?

— Для їх сімей, я через те й відпускаю їх, щоб допомогли їм й не померли з голоду їх діти, зараз, бач, такий час, наступу нема, а партизанити в нас самих вистачить сил, а коли підніметься Україна, вони знову прийдуть до нас, та інших з собою приведуть й розкажуть, що не бандити ми, а повстанці….

— Який ти добрий отамане, а якщо вони здадуть нас чекістам, з нами так церемонитися не будуть, добре, якщо одразу шльопнуть…

— Ми не ж не за те воюємо з московськими катами, щоб бути схожими на них, головне в цій боротьбі й самим заразитися чумою братовбивства…

— Ех, була б моя воля, я б їх день і ніч вогнем і мечем нищив цих гадів …

— Сильніший не той, хто убиває, а хто може допомогти слабкому…

— Не розумію тебе отамане, в такий лихий час не жаліти, а бити треба всіх прихвоснів більшовицьких… Уявляючи цей епізод Левко краєм вуха чув, як Адам Васильович розповідав, що в Гостомелі отаман Орлик колись накрив вісім чекістів, потрусив було й склозавод на потреби партизанського війська, а в Клавдієво забрав всю касу залізничників, й прихопивши друкарську машинку, написав розписку, що гроші взяв на боротьбу з окупантами України, ще й печатку з тризубом поставив. Чесним месником був, а не бандитом, як його малювали, — зауважив Адам Васильович, — навіть коли соввлада рубала ліс біля Києва, він давав по руках більшовицьким

50

Валентин СОБЧУК

лісорубам! А зараз в Ірпені під забудову стільки дерев нищать, по живому ріжуть Богом даний колись курортний оазис, гірше московських окупантів…. «Чесним був, а не бандитом», — ці слова відірвали Левка від уявного діалогу отамана Орлика з комендантом Рибкою, і він запитав Адама Васильовича: — Чи пам’ятають, і що кажуть про Орлика в його рідному Гостомелі.

— На його честь назвали вулицю, шкода не ту, де стоїть його хата, але скажу вам, довгенько її шукав. Мало сьогодні, хто знає де знаходиться хата отамана, в Гостомелі ще збереглося чимало раритетних будиночків минулої епохи, з дерев’яних брусів особливо, трапляються й мазанки, такі маленькі наче вагончики, вони мене збивали з пантелику. Тож я кілька разів заходив не в ту садибу. Але баба Качуриха підказала, в якій саме хаті народився Орлик. А що про нього говорять? Знаєте, пропаганда зробила свою чорну справу, дехто навіть з старших людей думає, що отаман був таки бандитом, а не героєм, а от баба Качуриха сказала так : «Орлик пішов воювати за своє — за ідею…».

ВИБРАНІ ТВОРИ

51

9 Майже в кінці тихої із загадковою назвою вулиці Кімерської, що відгалузилась праворуч від Свято-Покровської, в бік заплави річки Ірпінь, хата отамана випливла, мов ковчег. Левку відразу кинулись в очі дерев’яні стіни, на яких ледь видно було сліди побілки, наче клаптики ранкового досвітку, з широко відкритими очима вікон, рами котрих були без скелець, як побитті окуляри. Здавалося, от-от, і десь в закутку озветься скоростріл, а сам Орлик вискочить на коні й прорвавши чекістське оточення, плутаючи сліди, як він вмів це робити, помчить через заплаву Ірпеня до лісу, який приховає його стежки аж до Радомишля. Та хата, де народився отаман, була пусткою. І дикий плющ звідусіль ліз на її стіни, наче намагався вирватися з цієї пустки й залізти хоча б на дерево й наблизитися до завжди вільного неба. От тільки жовте листя яворини та бузини, наче золоті розп’яття, тулилося до покинутих стін. На хаті не було даху, лише стримів цегляний «бовдур» печі, як пам’ятник цьому домові. Хлопці неквапно, пробираючись крізь бур’ян, ступили на подвір’я й стали перед порогом, як перед вівтарем, поклонилися в пам’ять про отамана.

— Бачите хата міцненька, прожила більше століття, і хоч немає даху, підпалили якісь наркомани чи алкаші кілька років тому на майські свята, ми ледь врятували… Після цих слів Левку постав в уяві зимовий листопад 1921 року, коли повстанське військо УНР, що вийшло з Польщі, потрапило в оточення Котовського біля містечка Базар на Житомирщині. Знесилених, з обмороженими ногами, в онучах замість чобіт більше трьох сотень полонених вишикували біля ями для розстрілу, запропонувавши перейти в Червону армію в обмін на життя. Та всі повстанці вибрали смерть, співаючи, «Ще не вмерла Україна». Подільську групу того походу теж могла б спіткати така ж доля, та її вивів до польського кордону отаман Орлик, але сам не пішов, сказавши, що помре на рідній землі зі зброєю в руках. Левко розповів про це колегам.

— Бачиш, як перекручували нашу історію, — озвався Нездолій, — зі справжнього бандита Котовського, який нещадно розстріляв патріотів України, зробили героя, а Орликові поставили клеймо ворога

52

Валентин СОБЧУК

народу… Але це справді диво, що збереглась хата, де він народився, адже комуноїдна влада знищувала все, що було пов’язане з героями, які боролися за незалежність країни, навіть могили стирали з лиця землі, а хата отамана вижила, хоча її могли спалити, адже пускали «червоних півнів» у садиби так званим «отвєтсвєнних», яких призначали з кожного п’ятого чи десятого обійстя в селі. Хати знищували, а сім’ї відсилали в Сибір навіть за те, що здихали від голоду колгоспні коні, я вам розповім одну печальну історію, від якої мурахи по спині, вона трапилася в одному з сіл неподалік...

— Мабуть, хату оберігає дух отамана, але давай поміркуємо, як могла вижити Орликова садиба в час, коли все рушили до основанья, — поцікавився Нездолій. — Адже Орлик поклав чекістів чи не найбільше всіх отаманів та чинив такі диверсійні дії, що навіть по смерті не давав спокою соввладі, яка зображувала його бандитом, навіть Микола Островський написав, як Орлик заважав гартувати сталь революції. Так, дійсно отаман з чекістами не церемонився, а от красноармійців переагітовував, а ще на базі комнезамів оголошував мобілізацію до свого війська. До речі, й в рідному Гостомелі Орлик поклав, як ти казав, десь вісьмох, чи й більше чекістів. Тож вони мали б знищити все, що нагадувало Орлика, і найперше хату, де він народився, а може, то не ця хата, де народився отаман?

— Вона, за свідченням старожилів, та й інші дослідники підтверджують…

— А я от думаю, що хата отамана вижила тому, бо родина Орлика, коли він працював в Києві, ще до війни виїхала в Бучу, — обізвався Левко, — де його арештували, тож про місце, де він народився, просто забули, через що не спалили хату. Тим паче, в ній жили інші люди, можливо, хтось з наближених до тодішньої влади, адже хата, як бачимо, була таки дуже простора для того часу…

— Адаме Васильовичу, а що ви знаєте за гостомельський період життя отамана.

— Небагато, але дещо розповім. Федір Артеменко-Орлик виростав без батька, й навряд чи пам’ятав його, бо той помер, як він ще був зовсім малим, але, мабуть, родина мала певний статок, бачите, в хаті три просторі кімнати, та й зроблена добротно. І Левко підійшов ближче до неї й доторкнувся стіни, мовивши: — Так, добротно зроблена, мов ковчег…

ВИБРАНІ ТВОРИ

53

Всі теж підійшли ближче, заглядаючи через побитті вікна в порожні кімнати, в які розпростертими, сонячними долонями осені поривалося листя яворини. Левку знову згадалася пісня: …На могилі моїй посадіть молоду яворину, І не плачте за мною, за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя… І йому захотілося звести повалений додолу стіл у хаті отамана й присісти за ним разом з усіма й заспівати «Яворину» так, як співав її Назарій Яремчук, але колеги могли б не зрозуміти його романтичного пориву, особливо шеф адвокатської контори Мусій Нездолій. Левко мовчки підійшов до стіни, думаючи, де стояло ліжко отамана, може, в цій найбільшій кімнаті, куди вони зайшли, а ще згадав, що Орлик добре грав на гітарі й мав гарний голос. «Цікаво, які пісні переймали тоді його душу, мабуть, він знав їх багато, адже ремонтував американські грамофони», — міркував Левко, дослухаючись до Адама Васильовича та виходячи разом з усіма на подвір’я.

— Старожили згадували, що Орлик був з дитинства ватажком, а ще захищав слабких, міг один кинутися на двох чи трьох забіяк, особливо коли ображали дівчат. Мабуть, й вони його любили за мужність і вроду, пісні під гітару. Федір Орлик був русявим красенем, середнього зросту, з тих кількох фото, що дійшли до нас, бачимо, що зовні він навіть схожий на поета Єсеніна, можливо він і захоплювався його віршами в гімназії до війни. Відомо, що в Гостомелі Орлик закінчив двокласну церковно-приходську школу. У чотирнадцять років пішов на заробітки до Києва, й, здається, на Великій Васильківській працював помічником механіка по ремонту американських грамофонів. Заробляв він тоді по три рублі на місяць, але цих коштів вистачало, щоб жити самому, допомагати матері й навчатися в гімназії, де він екстерном здав екзамени за шість класів й вступив у школу прапорщиків.

— А ви знаєте, що царський рубль був у сорок разів вартісніший від брєжнєвського, бо що за три рублі, крім пляшки, можна було купити в час Лєоніда Ілліча.

— Авжеж, — посміхнувся Адам Васильович і продовжив, — Десь перед Першою світовою війною, коли вітчим пішов на фронт, Федір

54

Валентин СОБЧУК

Артеменко-(Орлик) продав цю хату в Гостомелі й переселив маму у новозбудовану на Києво-Мироціькій вулиці в Бучі, так що з цим містом теж пов’язана життєва стежка отамана. Чув також цікавий факт, як він створював свою боївку. Це було взимку 1920 року. Соввлада вже міцно вкорінювалася на всіх теренах України кривавими кігтями стерв’ятника, впиваючись ними в кожне серце, що прагнуло свободи, залякуючи репресіями, жахаючи всіх китайськими карателями. Пригадуєте, як більшовики завербували трудових мігрантів Піднебесної, які через революцію залишилися без роботи. Китайські загони не знали страху й жалю до інших. Про те, що їх потрібно було прогнати з України, як і червону чуму Орлик писав у листівках, намагаючись підняти масовий спротив проти очумілої влади більшовиків, які своїми продзагонами насильно вивозили останнє зерно. Варто зазначити, що голодомор в Україні розпочався взимку 1921 року.

— На рік раніше Орлик після всіх боїв і фронтів, захворівши тифом, повернувся в Бучу, одужавши, пішов працювати на бучанські торфорозробки, щоб допомагати мамі. Звичайно, він не міг спокійно дивитися, як більшовицька влада заганяє в ярмо Україну, за яку він стільки воював і бачив скільки побратимів поклали за неї життя, тим паче, не міг чекати, доки його пов’яжуть чекісти, які почали цікавитися біографією Артеменка, особливо періодами служби в гетьмана Скоропадського і в УНР під командуванням Петлюри. Бойовий шлях Орлика був знахідкою для них, та він не став чекати арешту. Якось під час вечорниць у селі Блиставиця заприятелював із Яковом ХоменкомСмутенком, згодом обоє вирішили податися в ліс, до них тоді ще приєднався Федір Нога, здається, з села Стара Буда, до речі, в Гостомелі проживає родина з таким прізвищем. Але не знаю, чи мають вони відношення до соратника Орлика, Федора Ноги.

— Як бачите, українцям збиратися втрьох небезпечно для влади, особливо, коли вони ідуть в ліс, — посміхнувся Нездолій.

— Щось в цьому є, але згодом повстанський загін Орлика доріс до 500 багнетів, мав сотню кавалерії, був добре озброєний, орликівці активно діяли протягом 1920-1922 років, саме в цей час Орлик відбувся, як отаман, хоча в його загоні було кілька отаманів, але всі визнавали його за головного. Орлик активно підтримував зв’язок з повстанським штабом УНР в Польщі, і був призначений начальником ППШ?

ВИБРАНІ ТВОРИ

55

— Розшифруй, а то подумаю, що ППШ це пісталеєт-пулємйот Шпагіна,з якими наші діди з таким брали Берлін, — знову посміхнувся Нездолій.

— ППШ це Північний повстанський штаб, — відповів Адам Васильович, — Орлик був його керівником, взагалі було кілька підіпільних повстанських штабів в Україні, центральний знаходився в Польщі, з нього через зв’язкових надходили різні директиви й інструкції, повідомлення, як от про Другий зимовий похід інтернованих в Поляндії вояків УНР. Орлик дуже чекав того повстання, і саме він з отаманом Струком врятували повстанців від остаточного розгрому, в 1922 році. Ех, а які плани тоді були в керівника Другого зимового походу Юрка Тютюнника, вони з Петлюрою думали у тому поході навіть підняти повстання на Кубані, та Петлюра з Пілсудським щось зволікали, дотягнувши до глибокої осені, спорядивши лише дві тисячі вояків походу. Та українці, зустрічаючи їх, знесилені голодом і репресіями тоді не піднялися, хоча це був останній шанс, в який так вірив Орлик. Власне він не боявся залишитися зовсім одним воїном в цій битві, котра для більшості була вже програною, через що він з розумінням відпускав бійців свого загону на зимівлю по домівках, вірячи, що нове повстання за свободу й незалежність згодом таки підійметься. І повстання потім не раз спалахували, вояки УПА до 1954 року боролися з кремлівською владою, а наші патріоти й до сьогодні боронять нашу свободу на фронтах Донбасу…

— Слухайте, хлопці нарешті озвався Панас Петрович, я от завжди думаю, як за двадцять п’ять років життя так багато встиг зробити отаман Орлик — І справді, важко збагнути, як за такий короткий час можна було здобути освіту в гімназії, офіцерський чин в царській армії, стати сотником і полковником УНР, повстанським отаманом, встигнути покомандувати штабами в такі переломні часи, повоювати на кількох фронтах Першої світової, вибратися з полону білогвардійців, перенести удар тифу. — доповнив Левко.

— От повториш ці слова моїм знайомим недорослям, яким вже під п’ятдесят років, а вони й досі не можуть знайти себе в житті, нудяться споживацтвом, а ще заздрять!— додав Нездолій.

— О, заздрість, мій друже, — зауважив Панас Петрович, — можливо, одна з найбільших національних хвороб, яка роз’їдає наш

56

Валентин СОБЧУК

спільний поступ до єдиної мети. Як у нас заздрять, коли хтось що робить для людей,замість того, щоб і самому взяти приклад, так перша думка, яка прокидається в заздрісників — «значить, він щось вкрав, то й трохи ділиться»... і починають сходити жовчю в мережах ФЮ, замісто того, щоб самому щось зробити на спільне благо, чи інших спонукати до благодійності. Особливо заздрять успіхам або якомусь позитиву, коли хтось зробить щось вартісне, то заздрісники відразу жадібно хапають повітря ніздрями й думають, що могли б зробити краще, та не роблять, а включають гівномети в мережі Фейсбук, ви мабуть, це помітили, як і те, що в нас і сусід сусідові заздрить, замість того, щоб радіти…

— Все ж, ми героїчна й жертовна нація, а наші співвітчизники, котрі в 1921 році вийшли з інтернованих, задушливих таборів Польщі були не з тої плеяди, особливо ці триста п’ятдесят дев’ять повстанців, які навіть не маючи нормального одягу, з обмороженими ногами прийшли рятувати Україну, обравши смерть, а не життя в неволі. Тому ми й повинні робити все можливе, що б повертати нашу історію з небуття, не повторювати її гірких уроків та інших переконувати всіма можливими засобами, бо по справжньому щасливим можна бути тільки в країні, де навколо щасливі всі… — додав Левко, а Нездолій продовжив: — Всі ніколи не будуть однаково щасливими, друже, це вже намагалися зробити більшовики й нацисти, але в твоїх словах є раціо. У мене є один знайомий багатій, він володіє будівельним бізнесом, має також магазини, але він вже почав розуміти, що по справжньому бути щасливому і радіти від багатства в бідній країні не можливо, через що він часто нервово курить товсті кубинські сигари.

— Значить їздить за кордон, щоб там почуватися щасливим? — посміхнувся Адам Васильович.

— За кордон він і справді їздить частенько, і трохи займається благодійництвом. От саме за кордоном він бачить, що там існує соціальний стандарт, якось він мені бідкався, от скандинавам вистачає шість годин робочого часу, і в них найвищі соцстандарти, фіни взагалі працюють всього чотири дні на тиждень,та ще й узаконили годину сну під час шестигодинного робочого дня, а от нам мало й дванадцять робочих годин.

— А все через наших міроєдів, яким мало світу, й саме в них, а не в бюджеті України, зосереджені найбільші багатства, які не снилися й Полуботку, — додав Панас Петрович.

ВИБРАНІ ТВОРИ

57

— Треба впливати на їхню свідомість, — зауважив Левко, вони теж колись постануть біля могильної ями, та з собою нічого не заберуть, а от що залишать по собі?…

— Ох і далеко ми зайшли, — озвався Конєцпольський, — на початку ми говорили, що отаман Орлик прожив всього двадцять п’ять років й залишив по собі такий глибокий слід в історії, я б хотів зауважити на іншому, що в ті бурхливі часи, нашим отаманам у переважній більшості було не більше тридцяти, була й когорта двадцятирічних отаманів, багато з них воювали на фронтах Першої світової, закінчували, як і Орлик, гімназію екстерном та царську школу прапорщиків.

— Давайте згадаємо наших героїв отаманів, — запропонував Левко, — пом’янемо в молитвах ровесника Орлика Данила Терпила (Зеленого), отаманів Ілька Струка, двох Петрів, батьків чорних запорожців Болбочана й Дяченка, Юхима Божка, отаманів братів Олексу й Василя Чучупаків, які були засновниками Холодноярської республіки, де діяло ще 25 отаманів, як от Залізняк, Чорний Ворон, Око, Сірко, Семен Вовк…

— Але всіх, як ти казав, 440 ватажків епохи Отаманщини ти назвеш, — озвався Нездолій, хоч міг би згадати й Марусю Брову…

— З таким іменем було кілька отаманш, — продовжив розповідь Левко, — про одну із них, юну галичанку на білому коні розповів Василь Шкляр у своєму романі «Маруся», але здебільшого в отаманш Марусь це ім’я було, як псевдо, як і всіх повстанців. Дійсно, отаманів було багато, й можливо не всі з них заслуговують на увагу, та головне, друже, щоб ми продовжували роботу над реабілітацією справжніх героїв тої доби, бо це актуально й сьогодні, адже ворог знову, як століття тому, посунув на Україну, вкорінюючись на Донбасі, а міг би дійти хтозна куди, якби не мужність наших вояків, насамперед добровольців, які ставали комбатами — героями-отаманами нашого часу. Треба відроджувати наші культурні та історичні фронти, адже держава й далі ігнорує фінансування культури й духовності, а коли б їх підтримували, Україна була б захищена з усіх боків, бо ворогу ніколи б не спало на думку починати диверсію на Галичині чи Волині.

— Все! Переконав, буду давати тобі вільний час, — розчулено мовив Нездолій, щоб ти займався реабілітацією імен отаманів та й наш офіс просвіщав, Пане Адаме, а кому зараз належить садиба Орлика, таке враження, що вітрові, відкрити б тут музей…

58

Валентин СОБЧУК

— Я вже наводив справки, обійстя в приватних руках, треба його викупити, селищний голова підтримує цю ідею, але наразі Гостомель має велику скруту з завершенням будівництва двох дитсадків, спорудженням добудов до шкіл, але можливо знайдуться меценати…

— Світ не без добрих людей, якби Гостомель заснував в хаті отамана, що вціліла від усіх лихоліть музей, це була унікальна історична візія містечка, своєрідний ковчег нашої історії, я так і бачу на стінах цієї хати музейні скрижалі нашої історії про епохи боротьби від козаків й отаманів за свободу й незалежність країни, адже неспроста Господь оберігав стіни цієї хати більше століття, це був би своєрідний історичний ковчег. — сказав Левко поглянувши на хату отамана, до вікон котрої тягнулося золотими долоньками листя яворини.

— Друзі, а ви знаєте, що копія ковчегу під час Революції Гідності допомогла повалити режим Януковича, — зауважив Конєцпольський.

— Як це? — здивувався Нездолій — Я маю на увазі не Ноїв ковчег, а той в якому в якому зберігалося 10 Божих заповідей отриманих Мойсєм на горі Синай, коли Бог вивів юдеїв з єгипетського рабства. 10 цих заповідей були викарбувані на кам’яних скрижалях й зберігалися в акацієвому ковчезі, оздобленому золотом. Згідно переказу, коли євреї хотіли здобути Єрихон, то сім днів обносили ковчег навколо неприступних стін — і вони розпалися. Копія цього ковчегу є в одному з львівських храмів, а під час найбільшого наступу янучарських сил, його привезли до Києва, і сім днів возили в закритому авто навколо урядового кварталу й обійстя Януковича, якого ще називають Яйцестрахом після того випадку, як в нього кинули яйцем і він наклав у штани. Так от, коли ковчег винесли на сьомий день, то Яйцестрах втік з України й ламав олівці в Ростові на Дону...

— Бачите, все співпадає, — зрадів Левко.

— Що стіни хати отамана теж з акацієвого дерева, як ковчег?…— посміхнувся Нездолій.

— Суть не в цьому, головне, що зберіглася основа будинку — стіни. А знаєте, що їх поєднує з ковчегом заповіту? Юдеї отримали Божі заповіді, коли Він вивів їх з єгипетського рабства, наші отамани теж боролися проти рабства, та їхні подвиги й нашу історію постійно стирали з нашої пам’яті наші вороженьки, ми маємо її відроджувати й шанувати, як той ковчег із Божими заповідями, бо, як каже народна мудрість, той хто його не шанує минулого, ніколи не матиме гідного майбутнього…

ВИБРАНІ ТВОРИ

59

10 Левко сьогодні прийшов в офіс на кілька годин раніше від колег, щоб ознайомитися з матеріалами про допити отамана Орлика в лук’янівській в’язниці, опубліковані Романом Ковалем. Приготувавши каву поглянув у вікно, де стояв взолочений явір й тихо бринів на вітрі пісню сонячної осені. З пам’яті не виходила розповідь гостомельського краєзнавця про сумну історію періоду голодомору, що сталася неподалік Гостомеля в селі Озерах, де був репресований кожний десятий житель із тисячі проживаючих селян. І в цю когорту «ворогів народу» потрапив дідусь місцевої бібліотекарки Ольги Фурсенко, теж краєзнавиці, яка написала один із нарисів в національну книгу про Голодомор. Її дідуся репресували за те, що від голоду здохли колгоспні коні, яким нічого було їсти й котрих годували навіть соломою зі стріх. Після арешту й заслання глави сімейства, якого звинуватили в навмисному заморені коней, родину виселили з хати й припечатавши тавро ворогів народу. Навіть рідня боялася їх брати до себе, довелося жити в курені на колгоспному полі, й нишком, розводячи вогонь, готувати в щербатому горщику підмерзлу картоплю й буряк, щоб не померти з голоду. Однак навіть таку їжу треба було готувати непомітно, щоб не побачили в селі диму від вогню, але одного разу його таки помітив один із селян і прийшов до них у курінь, загасивши вогонь, перекинув щербатий горщик з недовареною картоплею. Діти з мамою, як вовченята, збирали її по землі, запихаючи собі до ротів, щоб не забрав той вовкулака. Бібліотекарка не назвала прізвища цього лиходія, бо в селі живе його рідня, хоча її мама могла б не вижити. Та за переконанням жінки, вони ж не винні й не повинні жити з соромом за гріхи батьків. «Орлик боровся з такими нелюдами, через котрих і прийшов чорний голодомор, і мільйони смертей, — зауважив про себе Левко, — відкриваючи матеріали про допити Орлика в у Лук’янівській в’язниці. У наступну мить йому захотілося щось переглянути й про саму в’язницю, адже не раз там бував по роботі, спілкуючись з підсудними, й він почав згадувати, що знав про цей дім без волі. В пам’яті порахував корпуси СІЗО, котрі залишилися від кількох епох: «Катєнька», «Столипінка», «Сталінка», але найстаріший корпус, названий на честь імператриці, охрестили не правильно, бо тюрму, яку тоді замислили, як

60

Валентин СОБЧУК

Лук`янівський тюремний замком спорудили після смерті імператриці, за часів Олександра Другого в 1863 році. Тоді тюрма задумувалася губернським архітектором Михайлом Іконніковим таким собі замком для обмеження волі й протестних настроїв, за що сюди, в свій час, потрапили тридцять чотири студенти Київського університету, які були не згодні з прийняттям нового статуту. Не зважаючи, що Лук`янівський замок мав бути найдосконалішою кам`яницею для в’язнів, в царські часи звідси було здійснено навіть кілька групових втеч. У 1902 році звідси дременули навіть десять соціал-демократів іскрівців. Скориставшись ліберальними порядками в тюрмі, коли дозволялося, щоб в’язнів відвідували на побаченнях жінки й наречені, втікачі добре напоїли охоронців, підмішавши до оковитої снотворне, а як стемніло, спустилися в двір на драбині, змайстрованій з простирадл і табуреток. З цими десятьма мав би втекти й одинадцятий, та він не стримався й ковтнув коктейлю Баумана разом зі стражами, з якими заснув. Проте цьому одиннадцатому ніщо не завадило здійснити втечу в 1904 році. Та коли лук’янівську в’язницю прибрали до рук більшовики, вона стала катівнею — рідко хто з в’язнів виходив з неї живим. Щоправда холодноярські отамани в 1923 році зробили спробу масової втечі. Коли з ранку їм принесли гарячий окріп, вони ошпарили ним охоронця, заволоділи зброєю караулу, та всі загинули під час перестрілки, а ті що залишилися живими обірвали своє життя останніми кулями, вистреливши один в одного. Царські тюрми, в порівняні з більшовицькими, були курортними, навіть Лєнін писав в них листи молоком, а от в більшовицьких в’язнів годували лише хлібом й водою, двічі на день приносячи окріп, а ще на обід баланду з крупою, в якій можна було порахувати зернинки, — читав Левко, — зауваживши в одному з матеріалів, що в 1937 році за вироками більшовицької інквізиції в лук`янівській фабриці смерті ростріляно понад 70 тисяч в’язнів! Виходить царська влада була набагато людянішою, тоді ж за що боролися?!». І Левку згадалося, що якось читаючи спогади наркома Луначарського дивувався, як він прохав, щоб зачинили на замок двері його камери в лук’янівській в`язниці, щоб до нього не заходили бажаючі потеревенити й не забирали часу для роздумів. Тоді у тюрмах можна було думати й міркувати, як будувати світле майбутнє, й Левко почав переглядати, хто з зодчих світлого майбуття

ВИБРАНІ ТВОРИ

61

сидів у лук`янівці, натрапивши на Дзержинського, зауважив про себе: «Невже сидячи в лук’янівській тюряжці Залізний Фелікс тільки й думав, як потім мстиметься всім за 11 років, проведених за гратами, й безжально зводитиме зо світу тисячі людей під час червоного терору. Отже не тільки кримінальні упирі сиділи в Лук’янівці, в переважній більшості її заповнювали справжні борці з національний рух та ідею. Протягом 1905-1907 років творці української державності: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, пізніше Вячеслав Чорновіл і Андрій Шкіль. Винниченко навіть залишив свій автограф на віконній рамі. «Отаман Орлик нічого не міг залишити в цій тюрмі, адже був прикутим важкими ранами до ліжка, хоча в цьому становищі трохи мав перевагу, бо не ходив на допити, слідчий Кержнер сам приходив до нього…» — подумалося Левку. Але більшовицькі інквізитори не могли обійтися без тортур, бодай психологічних, тож навіть за гроші пускали до камери Орлика бажаючих поглумитися над ним — безпорадним й беззахисним. І в наступний момент в голові Левка майнула думка. «Так от чого в матеріалах справи Орлика немає акту виконання розстрільного вироку, мабуть, отаман помер не витримавши психологічного гніту…». Левко, аж до приходу колег, листав матеріали допитів слідчого Кержнера, й кільк разів перечитував, як слідчий допитувавсяв Орлика, чи оголошував він смертні вироки. Він кілька разів повторював йому, що не оглошував, жодного! В бою звичайно не шкодував патронів й відваги Орликові було не позичати. «Але який химерний парадокс виходить, — міркував Левко, — отаман не оголосив жодного смертельного вироку полоненим червоноармійцям, а з нього зробили найкривавішого бандидата, чому?

— запитував у себе й констатував, — влада, яка прийшла на крові, найбільше таврувала найполум`яніших борців із нею…» У наступну мить Левку чомусь уявилася наступна картина. З брудного берега — на чисту воду зійшов човен, великий, мов ковчег. Він похитувався, мов дивувався, що його таки змогли відірвати від цієї згорьованої землі, на якій стільки віків точаться суперечки за владу й достатки. І Левку ввижалося, як шаленів вогонь, намагаючись кривавим крилом покрити все суще навкруги. А вода була спокійною і чистою, як скло, й тільки під човном неохоче розкривала свою таємну велич, розходячись пухнастими борознами навсібіч одразу ставала

62

Валентин СОБЧУК

прозорою і невловимою, заповнюючи собою не тільки ці береги, а й моря та світові океани, до яких здавалося плив цей човен в уяві Левка. І в тому човні він прагнув побачити отамана Орлика, молодого, двадцятип’ятирічного, й почути, що він скаже про наш час. І Левку знову ввижалася хата отамана, схожа на ковчег, з побитими вікнами, з котрих так і проглядали сторінки нашої історії… Уява Левка перенесла його в листопад 1921 року, в засніжене поле за селом Малі Миньки на Житомирщині, по якому відступали знесилені повстанці, в онучах замість чобіт, в дранті на плечах. У них вже мало лишилося набоїв, коли на них налетіла трьохтисячна бригада кавалеристів Котовського, яка покосивши повстанців кулеметним вогнем, оточила зусібіч й почала всіх рубати шаблями, навіть поранених на возах. Тільки ті, хто був на конях, у штабній колоні, вирвалися з кривавого котловану на чолі з командиром походу Юрком Тютюнником, десь біля сотні бійців. А близько 400 повстанців лишилося в багряному од крові засніженому полі. Тих, хто вижив, десь біля п’ятисот, було арештовано й закрито в церкві під містечком Базар, біля якого селяни за наказом Котовського викопали дві великі траншеї, що поховали життя 360 повстанців, за версію Романа Коваля, а не 359. Два кулемети «Льюіс» не змовкали всю ніч. Котовський в ці хвилини очевидно згадував, що його самого за постійні нальоти та грабежі ще за царя чекала шибениця, і як його врятував лист до дружини генерала Брусилова, а потім революція. І Левку на мить уявилося обличчя Котовського: темні очі на роздобрілому обличчі, що були схожими на дві чорні оливки в холодці, крива посмішка, коли він почув, як один із розстрілюваних козаків сказав, що Україна ніколи не пробачить їм цей розстріл. І не пробачила. Котовського самого вб’ють у розквіті сил пострілом в спину, котрий здійснить його друг Майорчик. А потім його тіло з Мавзолею викинуть румунські окупанти під час Другої світової під час котрої вояки УПА вперше вшанують подвиг героїв Зимового походу. Та німців очевидно налякає таке велелюдне зібрання в вишиванках на цій могилі з національними стягами, ідеями, промовами за незалежність України. І хоч вони спокійно спостерігали за вшанування пам’яті полеглих, та після урочистостей арештують найбільших активістів й 120 розстріляють у Житомирі. Вільнолюбний дух українців завжди лякав окупантів. Але німці не чіпали хрестів на могилі повстанців. Її зрівняють з землею радянські визволителі, які до 1990 року наче боялися, щоб з тої

ВИБРАНІ ТВОРИ

63

могили знову не вийшло тих 360 повстанців й не підняли на боротьбу за незалежність України її патріотів. Сьогодні над тою могилою — меморіал пам’яті, й, на жаль, постало багато нових меморіалів з іменами героїв, які полягли за Україну в степах Донбасу. У наступну мить Левку знову постав в уяві зимовий листопад 1921 року, повстанці, які чекали вироку в старій холодній церкві, й він подумав: «Мабуть, сам Господь відпустив їм всі гріхи, босим новомученикам з відмороженими ногами, які кутали поранені тіла від холоду в старі мішковини й короткі ковдри заміст шинелей. Мабуть, вони згадували той кривавий бій з котовцями, коли ті шаленіли від диявольської люті й рубали беззахисних вояків і поранених. Повстанці могли обрати життя замість смерті, коли б погодилися перейти на бік червоних. Та не перейшов ні один, й важкі хрести страждань, як один, понесли до викопаної могили, де їх чекали кулемети. І серед тих мучеників були троє білорусів, два євреї, два поляки, два німці та один китаєць. Хоча китайці в великому числі воювали на боці Червоної Армії й відрізнялися особливою жорстокістю. І Левко міркував: чому той китаєць волів померти з повстанцями, а не перейшов до червоних, адже Україна була для нього чужиною. Очевидно його, як і тих білорусів, євреїв, поляків і німців, поріднив з українцями бойовий дух побратимства, настільки світлий, що всі приречені до страти, прагнули піти на той світ разом. І Левко почав замислюватися, з ким би він пішов у потойбіччя. Та не зринав жоден образ, й він одразу почав відганяти цю думку, яка тривожила своєю невизначеністю. «Мабуть, подумати про вічне заважала меркантильність сьогодення», — майнуло в голові. І Левко знову згадав отамана Орлика в тюремному лазареті Лук’янівки, прикутого до ліжка важкими ранами, якого постійно тримали на межі страждань, рідко даючи знеболюючі уколи, піддаючи психологічним тортурам, коли до камери, як до цирку, впускали бажаючих подражнити бандита. Слідчий Кержнер дуже старався й очікував, що отаман покається, та він пішов з тюремного лазарету у вічність, не залишивши ворогам жодного шансу. «Мабуть, Орлик йшов на той світ, з думкою, що там зустріне бойових побратимів, з якими боровся за волю України.

— міркував Левко, зауважуючи про себе, — яка незбагненна сила приховується в нематеріальних цінностях, ідеях, які є істинним скарбами душі, що є вічною, і як мало ми робимо для її збагачення, віддаючи всі зусилля тлінному тілу.

64

Валентин СОБЧУК

Засвіт встали козаченьки «Засвіт встали козаченьки» — роман у новелах, в якому оповідається про історію козацької епохи України, сюжет котрого переплетений з сучасністю, колишнім козацьким містечком Гостомелем. У тексті багато цікавих і маловідомих фактів з життя кошового Івана Сірка, гетьманів Дмитра Байди-Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Виговського, Івана Мазепи, Кирила Розумовського, Семена Палія та інших. Є новели про життя імператора Петра Першого та його доньки імператриці Єлизавети, яка була закохана в брата останнього гетьмана України Олексія Розума. У другій книзі автор розповідає про історію давнього Гостомеля, поринаючи в сиву давнину, знаходить писемні джерела про те, що містечко належало двом козацьким ватажкам, на початку 16 століття Семену Полозу, який укладав перший козацький реєстр, а в кінці 17 століття — Семену Палію, який підняв повстання проти Речі Посполитої, й по суті був гетьманом без булави Правобережної України протягом двох десятирічь.

ВИБРАНІ ТВОРИ

65

Книга 1

Січ

Під знаком вовка Цього пізнього вечора в безлюдній долині, де шелестів очерет, приховуючи стежку в заплаву річки, палало багаття, біля котрого сиділо троє. Богдан вдивлявся в полум’я, поглинаюче кривавими язиками гілля. Дослухався до тріскоту багаття, наче кісток, принесеного в жертву ягнятка самою нічною непрогляддю, що проковтнула місяць і зорі. І згадувався йому серпень 1990-о року. Тоді вони теж перебували на цьому місці й тривожилися, чи вийдуть звідси живими й здоровими з оточення омонівців, яких сюди позганяли комуноїди. Від цього часу мало що змінилося, хіба верби були вже не дівочого віку, а от дубового гаю на честь 500-річчя козацтва так і не посадили. Однак згадати, що вони козацького роду довелося всім трьом хлопцям, які грілися біля багаття, бо також захищали дерев`яними щитами й палицями свободу України на Майдані. А один із них, Слава, воював у зоні АТО, вийшовши живим з під Дебальцево…

66

Валентин СОБЧУК

Несподівано, наче з самого полум’я, що вже було схожим на крила птахи-Фенікс, постала дивна картина, в котрій він побачив себе зі Славою, якого ще називали Славою України за фанатичний патріотизм: він навіть вважав, що під дубом, котрий ріс біля його обійстя, стояв сам Хмельницький. Наразі Богданова уява малювала, як козаки залягли в невеликому виярку та готувалися до шабельного бою, навіть не переодягаючи чистих сорочок, бо вже ніхто не сподівався лишитися живим. А ворог підступав все ближче, навіть не скрадаючись, бо знав, що йому нічого не заподіє жменька запорожців без набоїв. Але раптом заіржали коні, а нелюдський крик пролунав так пронизливо, наче з самого пекла, струсонувши все єство, аж Богдан рвучко став на ноги.

– Ти чого так сполошився, — здивувався Андрій, аж Слава перестав розповідати про Дебальцевський котел й подивився на Богдана так, наче побачив його вперше, й, здавалося, зараз запитає: «а де ти взявся»?.. Богдан, зваживши на здивування друзів, знову сів на місце й сказав: — Та, хотів розім’яти ноги — й знову почав дивитися на багаття, котре на цей раз не заспокоювало, як раніше, а малювало дивну картину. В уяві знову постали козаки, котрі приготувалися до смертельного бою й дуже ремствували, куди пощезнув отаман, який ніколи їх не покидав, а завжди знав вихід зі смертельної пастки, але на цей раз його просто не стало. Усі знали, що зрадити він не міг, і нечиста сила його не вхопила: він був сильнішим за неї, бо казали, що навіть підстрелив самого дідька. Але в наступну мить козаки забули про свої тривожні роздуми, підбадьорені несподіваним нападом на ворогів загадкового союзника — сірого вовка, який кинувся на ворогів з такою люттю, що всі коні схарапудилися й дременули в степ разом із ними. Козаки від здивування тільки переглядалися, бо ніколи в житті ще не бачили, щоб один вовк погнав стільки війська. Коли від небезпеки й слід прохолов, поміж козаків постав отаман Іван у чистій сорочці, який посміхаючись, відчикрижив її поділ, перев’язуючи на нозі рану. У козаків не було жодного сумніву, що тим вовком був їх отаман. І Богдан поділився своїм несподіваним видивом з хлопцями.

— Друже, козаки-характерники могли проникати в розум не тільки вовків, — озвався Слава, а й в орлів, щоб з польоту вистежувати переміщення ворога, або ж пірнути в кухоль і виплисти десь на морі…

ВИБРАНІ ТВОРИ

67

— О, в кухоль! це мені подобається, — задоволено проказав Андрій.– я шчас би теж так хотів – в кухоль! і виплисти на Мальдівах!

— А… ми знаєм, як ти вмієш пірнати — на тиждень, а то й місяць,– посміхнувся Слава.

— А який козак не любив хильнути? — філософськи зауважив Андрій, помішуючи дерев’яною ложкою юшку в казанку, в котрій плавали судаки з коропами, й навіть щучка, — бачите, в нашому казані, не те, що в річці. Навіть судаки з щукарем мирно себе поводять з карасями, — ах, смачна буде юшенція, сам отаман Сірко скуштував би, адже на землях Чортомлицької січі її варимо…

— Але й ти загнув: щукар!— посміхнувся Богдан, а тоді додав, — мабуть, таке слівце сподобалося б і Сіркові, адже він був не тільки неперевершеним полководцем, не програвши жодної битви, а й мав чимало інших талантів, — цими словами Богдан наче підкинув хмизу до багаття розмови про характерників, бо всі почали згадувати про них всілякі дивовижі.

— Я читав, що характерники вміли поглядом рухати предмети, й навіть вбивати ворогів, й з двома шаблями, стоячи на коні, прорубувати ворожі лави, ловили полами жупанів кулі, а потім, збираючи їх, кидали в супротивника, вражаючи його на смерть, а ще могли простелити по Дніпру килими та йти по них, як по землі.

68

Валентин СОБЧУК

— Ото була сила!— захоплено мовив Славко, — я десь читав, якось за козаками гнався великий загін ляхів, от-от і наздогнав би. А вони несподівано зупинився в голому степу, сплигнули з коней й зібрали докупи всі списи, поставили колом, і зайшли в нього…

— І шо з того?.. —посміхався Андрій.

— Вороги проїхали повз них…

— Та ну, злякалися списів?..

— Не списів, подумали, що це дубовий гай, —захоплено мовив Славко, — бо характерники пустили їм в очі таку ману…

— Такі вміння називали золотим щитом, — додав Богдан, —адже характерники були великими галдовниками, себто колдунами, які могли зачаклувати свої гроші й купувати за них все що треба, тільки показуючи їх та кладучи назад у гаманець…

— От коли б такі вміння нам, а то наші міроєди таким дорогим зробили наше життя,– озвався Андрій, продовжуючи розповідь про характерників, — а ще вони вміли спиняти кров і тамувати біль. Навіть мертвих ставили на ноги! А які силачі були! Батько гетьмана Івана Підкови міг сам тягнути гармату, в яку впрягали 12 коней!

— Але з Іваном Сірком, важко кого зрівняти. Неспроста ж до нас дійшла легенда, що народився він з зубами й відразу з’їв пиріжок, — урочисто мовив Слава, вставши на ноги й зробивши кілька кроків біля багаття, запитав, — невже й справді Сірко міг обертатися на вовка? Тоді чому ж, Богданчику, його арештувати московити?

— Я відповім, але спочатку зауважу, ось на чому. Хто з нас не бачив гіпнотичні чудотворства, а характерники очевидно володіли більшими практиками й навчилися вселятися в звірині голови своїми думками та управляти ними, посилаючи їх в стан ворога. Наприклад, ворона, щоб той вистежував розташування бойових рядів. А от чому арештували Сірка, й він не застосував своїх надздібностей? Можливо, той арешт він сприйняв, як виклик долі, що Бог не під силу хреста не дає. Таким чином, Сірко ще більше загартував своє ім’я. Однак невільниці для таких, як він, були замалими, його невдовзі випустили, — Щоб не розхитував тюремні порядки? —посміхнувся Андрій.

— Не тільки, знадобилася його шабля, коли підняли голову турки...

— А чи знає хтось з яких земель походив кошовий? — чомусь запитав Славко.

ВИБРАНІ ТВОРИ

69

— Такі воїни могли народитися тільки в Україні, — відповів Богдан, — яка пережила добу скіфів, еллінів та вікінгів. Ви ж читали про берсерків, які йшли в бій з оголеними торсами… В козаків теж був такий звичай. Ось на чому замішувалося козацьке тісто. Проте, на мій погляд, Сірко не є уродженцем Мерефи, що поблизу Харкова, як пише Яворівський? Адже ця козацька слобода заснована значно пізніше від народження кошового. Ймовірно, батьківщиною отамана є Поділля, неспроста ж він спочатку був вінницьким полковником, де є річка Мурафа й село з такою назвою. Можливо, козаки з тих країв заклали слободу Мерефу на Харківщині разом із Сірком, бо там був його осідок, і не лише там…

— Друзі, — втрутився в розмову Славко, — про місце народження гетьмана Хмеля теж сперечаються історики. Та, на мій погляд, він уродженець західних кресів, мабуть, з під Перемишля, про це й подвійне ім’я говорить: Богдан-Зиновій, бо це ж традиція західних земель…

— Можливо, — погодився Богдан, і йому несподівано захотілося поділитися іншою легендою про кошового Сірка, й він почав оповідати далі: — Гадаю, прізвище в Сірка було інше, десь читав, коли він був хлопчиком, то любив усамітнюватися, йти надовго з дому — в луги чи ліс. Одного разу він прийшов додому з малим вовченям, з яким не розлучався й ходив, мов із домашнім псом. Неспроста його почали називали, як вовка, Сірком, а в легендах нездоланий отаман навіть міг обертатися на вовка… І в уяві Богдана зринула картина з дитинства кошового, який міг бачити, як бусурмани грабують село й ведуть у неволю людей, а він з вовком клянеться, що як виросте, то помститься їм. І, мабуть, з дитинства набрався спритності в цього звіра, й не тільки…

— Хотів бути сильним, як вовк? — додав Славко, — але ж напевно батьки не звали його Сірком, хіба дітвора.

— Друже, ти мабуть знаєш легенду, — додав Богдан, — Сірко народився з зубами, а сільський піп побачивши, як немовля гризе черствий хліб, то тільки перехрестив його з одвірка й чкурнув із хати. До речі, є переказ, що Сірко ріс хворобливим хлопчиком. Любив усамітнюватися, і, якось блукаючи лісом, натрапив на вовка. Той напав на малого Сірка, й він, зібравши всі сили, кинувся на вовка й задушив! З того часу його покинули хвороби й він почав міцнішати…

70

Валентин СОБЧУК

— А от, де він вчився характерництву? — поцікавився Андрій.

— Там, де всі — на Січі, — відповів Богдан, — Сірко походив з козацько-шляхетського роду, здобув гарну освіту, знав латину й писав змістовні листи, чого тільки вартий лист турецькому султану, написаний разом із запорожцями, який начеб призвів до походу турків на Січ, де вони — Тобто Сірко написав листа, щоб спровокувати османів на похід, в були розбиті отаманом. Можливо той лист був частиною його задуму. якому їх розбили ? — запитав Славко, але історики й досі сперечаються кому належить авторство цього послання до султана, адже точно не встановлено навіть року, коли він був написаний.

— Я впевнений, що автором того листа до султана із запорожцями був Сірко, — продовжував Богдан, — Однак хочу сказати, що Сірко не відразу був зарахований до еліти козацького війська, а пройшов особливий гарт на звання характерника, адже щоб його заслужити треба було пройти певні сходинки протягом кількох років. Не меншим термін був і для рядових козаків, які здобували собі шаблі в боях з ворогами. До речі Сірко, міг витримати будь який удар клинком, тільки синій слід лишався від цього.

— Цікаво, — замислено мовив Андрій, — дійсно, але чому отаман мав таке вовче прізвисько? Невже він хотів, щоб його так називали, як того вовка, з яким ріс у дитинстві. Однак, як він міг обертатися на нього?

— Хіба для екстрасенсів, це важко… мій знайомий, хоча й не має таких здібностей, але працює перевертнем, — посміхнувся Славко.

— Працює оборотнем?.. це як?

— Ну, танцює пандою біля супермаркету, або перевдягається в жирафа.

— Я б теж так зміг, — весело додав Андрій.

— З тебе вийшов би непоганий жираф, тобі й перевдягатися не треба, — вишкірився Славко, натякаючи на довгов’язість Андрія. А тоді гучним, як у генерала, голосом зауважив: — Із Чортомлицькою Січчю пов’язано 28 років кошового!.. Хіба це не супер драйв — дихати січовим повітрям, де Сірко козакував! А чи знаєте ви, що на Нікопольщині було п’ять із восьми запорозьких Січей, а наймогутніша з них — Сіркова, Чортомлицька, де ми сьогодні вечеряємо. А ще були: Микитинська, Томаківська, Базавлуцька і Нова

ВИБРАНІ ТВОРИ

71

Січ. Все ж, Чортолицька Січ мала найвигідніше розташування. Її прикривав водяний щит, а козацький стан знаходилася на півострові, який весною затоплювався талими водами й ставав неприступним островом. Влітку воду річки спрямовували в спеціальний оборонний канал, що теж відрізав Січ від степу.. А ще Чортомлицька Січ мала покровительство цифри сім, як Рим, що зріс на сімох пагорбах. Біля неї ж було сім річок. Я добре запам’ятав їх назви.

— Невже? — посміхнувся Богдан.

— Авжеж: Чортомлик, Скарбна, Прогній, Павлюк, Підпільна, а ще Скажена і Корівка…

— Корівка? — здивувався Андрій, — вперше чую таку дивну назву, може вона була молочною й з кисільними берегами.

— Хтозна, — усміхнувся Славко, — але, хлопці, чи відомо вам, що січових земель сьогодні немає…

— Як це? тоді ми шо, перебуваємо у сні, як же тоді могила Сірка, а де ми святкували 500-річчя козацтва ти, отямся, куме? — вишкірився Андрій й встав на довгі ноги, витягнувши тонку шию, чим став схожим на жирафа, як видалося Богданові.

— Справа в тому, шо Січ з чортомлицьким островом — сьогодні під Каховським водосховищем, яке поховало січові землі. — продовжував Славко. — Але ще й раніше, дай Боже пам’яті, здається, в 1845 році велика повінь затопила, начеб і січовий острів, який був посеред річки Чортомлик. Не знаю, чи відомо вам, до першої могили кошового Сірка теж підбиралися води, тож її перенесли до Бабиної могили, що неподалік наших наметів.

— А чи покоїться в могилі Сіркова правиця? — поцікавився Андрій.

— Про її долю, я ніц не читав, – продовжив Славко,– але в могилі правиці Сірка немає… навіть череп кошового тривалий час, здається, двадцять років знаходився в Москві, в інституті антропології імені Миклухо-Маклая на дослідженні. Череп кошового, якщо не зраджує пам’ять, повернули в Україну аж в 1990 році. До речі, за іронією долі, сховища інституту теж підтоплювало, як і могилу Сірка. Відома дослідниця Олена Апанович з цього приводу висловлювала навіть сумніви, що саме з черепа Сірка реконструювали його зовнішність, адже прижиттєвого портрету кошового так і не знайшли, й не відомо чи він був узагалі. Все ж, дослідники вважають, що Ілля Рєпін малюючи картину

72

Валентин СОБЧУК

«Запорожці пишуть листа…» інтуїтивно вловив риси обличчя отамана. Але історія з перепохованням останків Сірка була драматичною, бо «правнуки погані», як писав Шевченко, зокрема комуноїди, боялися, як на це відреагує Москва. Тож шоб було менше історичних нагадувань про славну козацьку епоху вирішили й постановили останки всіх гетьманів перепоховати на острові Хортиця — подалі від народу. Однак Сірко залишився на рідних січових теренах. Все вирішив випадок, точніше візити французького президента де Голля, який відвідавши Київ у 1966 році, хотів побувати на могилі Сірка. Адже він у Франції національний герой, а в нас його могилу могло забрати водосховище. Тож що не впасти фейсом в грязюку перед президентом Франції, тодішній керманич Петро Шелест дав команду впорядкувати могилу кошового. Тоді, начеб всього за ніч насипали Курган Пам’яті й перепоховали кошового біля, так званої, Бабиної могили, хоча ця територія не відносилася до січової, а була прикордонною.

— О, ти згадав Москву, — втрутився в розмову Богдан,– а чи знаєш, що в Сірка був період, коли він на Січі козакував рядовим козаком, і це після того, як його 12 разів обирали отаманом...

— За шо його розжалували до рядових? — здивувався Славко, й не чекаючи відповіді продовжив, — Хоча він і був справжнім козацьким батьком, й аскетом, як князь Святослав, жив разом із січовиками в одному курені, не був жадним до військової здобичі, але один раз і його понизили. А знаєте за що?

— За шо?.. — поцікавився Богдан — За любов до України… Він разом з Богуном, з яким подружився за часів визвольної війни під проводом Хмельницького, відмовився присягати московському цареві після підписання Переяславського договору. Маскавіти сповна скористалися чварами у середовищі козацьких ватажків. А ще невдалою спробою Сірка поборотися за гетьманську булаву з інтриганом Самойловичем, який вислужувався перед Москвою, тож за його доносом запроторили Сірка до Тобольська. Здається, це сталося в 1672-у році. Та згодом кошового відпустити на волю, коли посунуло 300-тисячне турецьке військо, об’єднане з кримськими татарами. От тоді він деякий час і був рядовим козарлюгою. Але не образився на це, й згодом очолив контрнаступ наступ на турків, здобувши їхню морську фортецю Ачі-кале, себто Очаків. У перекладі з тюрської назва означає фортеця-очі. Хоча в

ВИБРАНІ ТВОРИ

73

давньоруську добу Очаків називався Дашковим. Турки неспроста назвали місто Ачі-кале, бо воно було їхніми очима, що стежили за виходом кораблів з Дніпровського гирла до моря.

— Ачі-кале…— мовив, посміхнувшись, Славко, — виходить, наше слово очі — тюркського походження…

«Кожен воює за те, чого йому не вистачає». Як Іван Сірко з Богданом Хмельницьким здобули перемогу, котра була не під силу королівським мушкетерам.

— На рахунку Сірка, друзі, було близько п’ятдесяти перемог!— розповідав далі Богдан. — А скільки невільників звільнив легендарний отаман з турецького полону! І хоч у нього було прислів’я: «Нужда закон змінює», але він мав добре серце й ніколи не знущався над полоненими. Якось на прохання кримського хана, коли на півострові була посуха, дозволив татарським родинам випасати коней в землях запорожців… На Богдана знову найшла хвиля спогадів з прочитаного матеріалу про минуле кошового. Він почав розповідати, як за пропозицією інженера Боплана, що будував фортеці для Речі Посполитої й симпатизував козакам, граф де Брежі, який був французьким послом у Варшаві, завербував на війну з іспанцями більше двох тисяч лицарів Великого лугу. Щоправда про це говориться лише в одній з його книг, і там козаків названо поляками, але ж вони тоді були під Річчю Посполитою, й нічого дивного в цьому немає. У 1644 році Сірко з Хмельницьким взяли фортецю Дюнкерк, котру не могли здобути французи протягом 10-и років. Козакам для цього знадобилося три дні! Мовляв, хоча деякі історики заперечують достовірність таких подій….

— Ану розкажи детальніше,– оживився Андрій, а то я шось не читав про цю історію.

— Історики, що спростовують участь Хмельницького з Сірком у здобутті французької фортеці, наголошують, що про ці події немає письмових підтверджень. Хоча історик і дипломат Ілько Борщак, який похований у Парижі, досліджуючи листи кардинала Мазаріні, знайшов там слова захоплення відвагою і військовою майстерністю козаків. І знову ж, якби Сірко не брав участі в згадуваній битві, то як б він став національним героєм Франції, адже скульптор королівського двору,

74

Валентин СОБЧУК

здається Калло, виготовив аж два бюсти отамана, один з яких знаходиться в Луврі, інший — на площі Дюнкерка. Також є бюст Сірку на берегах Ла-Манша, а на Тріумфальній арці біля Дюнкерка — меморіальна табличка.

— А ти шось знаєш про сам бій за цю фортецю.

— Як зауважував, у письмових джерелах про цю битву немає майже нічого, однак легенд є чимало.

— То розкажи як в легендах, інколи в них більше правди від письмових джерел, які коригують у свій бік історики, — попрохав Андрій…

— Сірко добре воював не тільки на суходолі, а на воді. Тож після підписання угоди, вирушив із Хмельницьким і запорожцями із порту Гданська воювати за Францію проти іспанців. На транспортних кораблях разом із козаками плили їх коники.

— Мабуть вони дуже тішили козаків, адже вирушаючи в морські походи на чайках, вони не могли їх взяти з собою, а тут така можливість…— захоплено мовив Андрій…

— Це очевидно…

— Ну розповідай про сам бій…

— Сірко вирішив штурмувати фортецю з моря, тоді, як Хмельницький з французьким військом, очолюваним принцом Конде — з суходолу. Дюнкерк охороняв п’ятитисячний іспанський гарнізон, фортеця була кам’яним ключем до морських воріт Ла-Маншу. Кораблів іспанців було удвічі більше від французьких, артилерія у кілька разів потужнішою, яка відразу зустріла їх вогнем, і таким щільним, що звідусіль засвистіли ядра, французи запанікували й хотіли капітулювати. Та Сірко й слухати про це не хотів …— і Богдан, припинивши оповідь, знову почав дивитися на вогонь…

— Ну шо було далі, не томи, — покваплював Слава, — ми знаємо шо ти, як в тих фільмах, любиш зупинятися на рекламну паузу…

— Сірко не злякався гармат, а взяв командування ескадрою на себе. Згодом піднявши білі прапори, став очікувати іспанський флот. Як тільки він наблизилися, відкрив такий шквальний вогонь з фальконетів, які, зважаючи на малий калібр, змітали з бортів все живе. Під захистом артилерії козаки сіли в човни, й на швидких веслах підійшли впритул до іспанців та взяли кораблі на абордаж. Мабуть, бій тривав недовго, бо в шабельній майстерності годі було шукати рівних

ВИБРАНІ ТВОРИ

75

запорожцям. Коли іспанці склали зброю, козаки полонили їхнього адмірала, запропонувавши два варіанти — померти смертю хоробрих, чи ж провести їх крізь морські ворота Дюнкерка й сказати пароль. Адмірал обрав другий варіант, тож січовики потрапили до фортеці без жодного пострілу, але не обійшлося без прикрості. Двоє транспортних кораблів, в котрих були коні й гармати, сіли на мілину, треба було шукати вихід, адже в будь-який момент, коли б розвіявся туман, їх би могли викрити й накрили гарматним вогнем з бастіонів. Козакам було дуже шкода вірних коників. Однак їх ніяк не можна було підняти на високі борти бойових кораблів — ех, як зажурилися козаки…

— Да, в козаків кінь був не тільки бойовим другом, який не раз рятував їх від погибелі на полі бою, він був чимсь не зрівняно більшим, — додав Славко, бо як вирушав козак у похід, то дружина спочатку кланялася в ноги коневі, а коли козака хоронили, то першим за труною йшов його вірний кінь, а тоді вже родичі.

— То шо було з конями під Дюнкерком? — не стримався Андрій.

— Сірко не розгубився — з порожніх бочок і дошок наказав майструвати плоти. Згодом на них і переправили коней з гарматами на берег, з котрого почали обстріл неприступної цитаделі, а Сірку вдалося захопити один із фортів й почати обстріл фортеці. Богдан Хмельницький тим часом із своїм військом, залишивши обтяжливі обози прискореним маршем поквапився до Сірка. Козаки, яким не вистачило коней, бігли тримаючись за стремена вершників. Тож, коли іспанці побачили, що їх атакують вже й з суші, не довго тримали оборону. Начеб за цей штурм Хмельницького та Сірка французи нагородили орденами. До нас також дійшов переказ, що разом з Хмельницьким у взятті Дюнкерка брав участь командир королівських мушкетерів граф д`Артаньян, реальний прототип героя роману Дюма «Три мушкетери» Начеб мушкетери дорікнули Сіркові, мовляв, ми воюємо за честь і славу, а ви за гроші. Сірко ж відказав, що кожен воює за те, чого йому не вистачає…

— Ого, як утяв! — усміхнувся Андрій, — французьким воякам, значить, бракувало честі, а в запорожців вона була завжди!

— Еге ж, — майже одночасно проказали Слава і Богдан, коли Андрій запитав, чи відомо скільки платили запорожцям французи.

— Я десь читав, — продовжив Богдан, — козаки отримували від французів по 12 талерів щомісяця, а сотники й полковники — 120, а от

76

Валентин СОБЧУК

скільки Сірко з Хмельницьким отримали не відомо.

— Але, бачите, яка нерівність була й тоді,– обурився Слава,– рядовим козакам платили вдесятеро менше від козацької старшини.

— Однак немає свідчень, щоб з цього журилися запорожці Сірка, бо ж воювали за Францію протягом двох років, успішно звільняючи французькі землі від іспанців. Хоча не все було так гладенько з оплатою. Начеб кардинал зажилював грошики. Можливо, знаючи його підступність, Хмельницький зі своїми козаками повернувся в Україну. Сірко вирішив повоювати ще й з кардиналом, щоб той усе виплатив. Але той не квапився, й раз намагався запроторити Сірка до Бастилії, який на той час дуже вільно почувався в Парижі й мав авторитет відважного полководця, а ще дивував французів, що заходив до Сорбони й читав книги латиною. Та незважаючи на те, що отаман поводив себе шляхетно, його не раз провокували на дуелі. Він не відмовлявся, хоча знав, що за це його можуть кинути за грати, але дуелі вигравав, не виймаючи шаблю, бо вмів напускав на супротивників мару. Тож вони билися з його тінню й падали знеможені на землю, а він стояв і посміхався.

— І шо, заплатив кардинал тоді запорожцям? — поцікавився Славко.

— коли Сірко пригрозив перейти на бік іспанців і повернути їм Дюнкерк, начеб тоді кардинал роздуплився. Правда це чи легенда, але повторюся, неспроста в Франції й донині вважають кошового Сірка національним героєм…

— Бачите, як в далекій Франції пам’ятають про подвиги нашого кошового, не те шо наші, так звані, брати-москалі, хоча в нього перед ними значно більше бойових заслуг, бо навіть після смерті, — зауважив Слава, — фельдмаршал Кутузов, аби надати військам переможного духу, правою рукою Сірка благословляв їх на бій під Бородіно. Пригадуєте, як заповідав Сірко, по смерті відтяти його правицю й брати з собою в походи, щоб здобувати верх над ворогами. А взагалі то існує легенда, що козаки п’ять років не ховали тіла Сірка, а возили з собою, щоб вигравати битви. Після цих слів Богдан згадав, як цілував тоді, в 1990 році, біля могили Сірка старовинну козацьку шаблю. Як довго не міг забути ці відчуття, наче торкнувся не холодної криці, а струмка, що пробивався з давніх віків, виповнюючи груди рікою, котра закликала зробити щось величне в своєму житті…

— Друзі, а юшка вже дозріла, — слова Андрія повернули Богдана

ВИБРАНІ ТВОРИ

77

в реальність.

— Готуйте посуд і чарки, та запросимо на вечерю дух Сірка. Після цих слів несподівано знявся вітер, зашелестів очеретом, наче їх дійсно почув дух великого отамана. Богданові шелест очерету нагадав шум морських хвиль і намалював в уяві запорожців на чайках, як вони безстрашно підпливають до величезних галер і б’ють з невеликих гармат, що називалися фальконетами, по кораблях. Очевидно несподіваний вітер навіяв на двох товаришів також якісь емоції, бо в Андрія навіть випала з рук пляшка. Але на цю обставину не звернули уваги, лише Слава зауважив: —А ти ж казав не будеш пити…

— Не буду, тільки трошки, але два відра…— посміхнувся Андрій, нагадавши картину з фільму «Пропала грамота». Але якби й не згадав, все одно було б так само, «як в тому кіні», де козаки в корчмі хотіли випити по трішки — та хильнули стільки, що й чорт затесався до них. Після вечері Богдан із Славком довго шукали Андрія, бо він пішовши в кущі до вітру й загадково зник. Хлопці, здавалося, пройшли всі чагарники, заходили в плавні та гукали щодуху: А-а-андрій!!! аж побудили диких собак, яким не сподобалося, що потривожили їх спокій, через що вони аж скаженіли від гавкоту, наче в фашистському концтаборі. І Богданові знову пригадувався 1990 рік, коли відзначали на цих кручах 500-річчя козацтва, коли хтось із табору втопився у річці Чортомлик, і він ділився цією тривожною думкою зі Славою: — А шо як Андрій надумав скупнутися?..

—Та він би в воду не поліз, десь, мабуть, лежить у кущах, та вранці прийде, хіба це вперше, от, Паморок, а не Андрій!

— Таки Паморок!.. — додав Славко і знову набрав номер мобільного телефона Андрія. Несподівано поруч з хлопцями таки озвалася мелодія його мобільника: «Ще-е-е не вме-рла-а в У-у-кра-їні…»

— Ні слава ні воля, — підспівав Слава, посміхаючись, — бачиш, Андрюха дрихне в своїй норі, — й хлопці підійшли до намету, але Андрія там не було…

78

Валентин СОБЧУК

2 Різдвяна ніч 1674 року. Яничарський наступ на Чоротомлицьку Січ Перед Богданом постала дерев’яна церква з дзвіницею, з храму виходили веселі козаки, закінчувалася Божа служба, звідусіль чулися привітання: «Христос народився! Славімо його!..». Скрипів під ногами сніг, як весла на човнах, велично в морозному повітрі линув церковний дзвін, а Богдан стояв спантеличений, думаючи, де він, чи це йому сниться.

— Шо ти стоїш, як в шаровари наклав, — почув знайомий голос від козака, схожого на Славка, тільки в того був густий оселедець, а його друг вже давно світив лисиною…

— Та от дивлюся…— тільки й вимовив Богдан.

— Ти наче вперше на Січ потрапив, таки добре тебе гепнули в цьому бою по кумполу, — в наступну мить Богдан відчув, що на його голові туга пов’язка, зашкарубіла від крові, — ходімо в курінь, скоро ж різдвяна вечеря. — взяв його під руку козак, схожий на Славка й повів за собою до великої й довгої, з дубових брусів хати, котрих тут було кілька десятків, і від яких ішов дим, змішаний з духом кулішу. Йдучи засніженою стежкою січових володінь, Богдан побачив, як на стовпчику висів мішечок з грішми уже припорошений снігом. Значить, давно був на виду, але ніхто його не брав, бо всі сподівалися, що його має знайти господар. Однак якщо через кілька днів він не з’являвся, тоді його забирав той, хто знайшов. «Справжні козаки ніколи не тремтіли над золотом, а славили християнські чесноти понад усе, які їх рятували в смертельних герцях», — подумав про себе Богдан, побачивши в наступну мить невеликий гурт козаків в яскравих жупанах, які уважно слухали найстаршого козака з довгими вусами, брови котрого теж були схожі на вусики над очима. «Мабуть характерник», —подумав Богдан і ледь відвів од нього погляд, згадавши Гоголівського Вія, розгублено дивився на козацький гурт, зустрівшись з насмішкуватим поглядом кремезного січовика із люлькою за вухом. «Ти ба яка в нього сила, шо й люлька тримається за вухом, це ж не якась там цигарка», — всміхнувся подумки й в наступну мить йому здалося, що козак з люлькою за вухом, впізнав, що Богдан з

ВИБРАНІ ТВОРИ

79

іншого часу, й здавалося, зараз про це скаже своїм товаришам — й вони кинуться до нього, скрутять руки і прив’яжуть до стовпа, на котрому карають козаків за провини, а йому доведеться відбуватися за всі гріхи «правнуків поганих». Непевність Богдана посилювалася ще більше, але козак із люлькою за вухом в наступну мить хитро підморгнув, а його новий товариш, козак Чуб, тихо промовив: — Це характерники – безстрашні воїни та галдовники, в багатьох куренях вони є. Їх краще не займати, а то таке вчудять. Бувало хтось під хмельком пожартує з характерником, так той у мить напхає кропиви в матню, або ж так замакітрить голову, шо козак до куреня заходить не через двері, а хоче зайти через димар, о, не дай Боже, образити характерника… Богдан згадав, що ця особлива когорта воїнів, котра могла творити чудеса на полі бою, походить від давньоруських волхвів, які через постійні переслідування змушені були жити за межами поселень, а козацька держава завжди була до них прихильною, адже вони володіли надлюдськими можливостями й могли проходити крізь стіни, вогонь і воду. Переважна більшість характерників не ходили до церкви, а трималися відособлено й передавали свої знання тільки тим, кого вважали достойним і наділеним від народження особливою силою пізнання. Богданові було відомо, що характерників побоювалися навіть свої, а коли ті помирали, то декотрих хоронили лицем до землі, а то й забивали осиновий кілок у груди… Невдовзі вони підійшли до просторого куреня, в сінях знаходилися печі, де пекли хліб та готували інші потрави. У казанах вже млів куліш, біля них і полиць з дерев’яним посудом жваво порядкували молоді козачки, яких тут називали джурами. Посеред куреня стояли великі столи з лавами, на стінах були розвішені шаблі й пістолі, на покутті світилися паникадила перед Божими образами в срібних і позолочених оправах. Біля вікон стояли дерев’яні помости, на яких спали козаки, Богдан почав придивлятися, де б примоститися.

— Ех, тебе таки добряче огріли по джбану, — знову озвався Чуб, — навіть забув, де твоє сідало, так от же, біля мене…

— Та чого ти, Чубе, кепкуєш з нього, — заступився хтось за Богдана хтось із січовиків, — бач, у чоловіка струс.

— Та я жартую…— посміхнувся той у довгий вус… У курені, розрахованому на сотню, а той більше душ, було затишно, в мазаних грубках потріскував вогонь, і ділився теплом. Богдан радів,

80

Валентин СОБЧУК

що курінь був значно комфортнішим від казарми. Особливо тішило те, що в ньому все знаходилося поруч, постіль, зброя та ложка, з якою завжди можна було знайти собі місце за обідом, й не потрібно було, як в його полку, коли служив в совковому війську, аби сісти за стіл марширувати через плац з піснею про «Дєнь пабєди» над фашистами. Тут все для козаків підносили джурі – а їжа готувалася тричі на день. Богдан довго дивувався з чудернацького посуду козаків, що нагадував дерев’яні коритця, в яких насипали їжу, а ще виструганими черпаками, котрі називали корячками або михайликами. Столи все більше заповнювалися запашними стравами, які збуджували в Богдана конячий апетит і він ледь стримував себе, шоб не вхопитися за ложку, як за весло на човні, котрий нагадував йому стіл. Нарешті козаки почали всідатися — та несподівано встали.

— Кошовий!— урочисто мовив Чуб, — й поклонився разом з козаками у бік дверей. Отаман теж шанобливо схилив голову, знімаючи шапку, обшиту хутром, урочисто гукнувши: — Христос народився!

— Славімо його!— залунало над святковим столом… Богдан почав приглядатися до Сірка, на якому були червоні чоботисап’янці, гранатового кольору каптан, який оперізував широкий пояс, а поверх каптана жупан — синій, як небо. Кошовий був чоловіком вище середнього зросту, широкоплечий, з правильними рисами обличчя, довгими вусами та оселедцем, заправленим за ліве вухо, над правою губою в кошового червоніла родима пляма, «божий знак», як вважали козаки. Після спільної молитви козаки почали гучно трапезувати, виголошуючи здравниці на честь отамана й запорозької братії. Столи ломилися від наїдків, які подавали джурі. Богданові особливо смакувала печена риба, куліш і смажені реберця, що подавалися з хріном на дубових дощечках. А пили козаки горілку й наливку, був і хмільний мед. Богдан обрав собі з міцних трунків варенуху — міцну оковиту, що готувалася з суміші родзинок та сухофруктів. Непомітно вечеря перейшла в річище розмові та спогадів, кожен правив своє. За якихось пів години суворі запорожці стали балакучими й веселими, розповідали про свої подвиги та походи, особливо заморські, як брали з Сірком кримські поселення й визволяли наших

ВИБРАНІ ТВОРИ

81

невільників з полону. Дехто з козаків, кого вже обходили за вечерею з підносами хмільних напоїв джурі, подалися до корчми Гершеля. Богдан знав, що з єврейської мови це ім’я означало олень. Однак Гершель в житті був схожим на лиса, бо жив біля козаків, наче біля вулкану, адже запорожці, не раз, коли поверталися з походів з багатою здобиччю, збагачували його. Але деякі нерозсудливі душі залишали в Гершеля все своє добро, а ті хто пропивав все до очкура, інколи влаштовували в його корчмі погроми й викочували на вулиці бочки з горілкою. Однак корчма Гершеля завжди поставала з руїн. Сьогодні Гершель зустрічав козаків шельмуватою посмішкою, бо знав, що кошовий Сірко, який вів тверезий спосіб життя й рідко вживав міцних трунків, суворо карав за пияцтво, особливо розбій. Тож сьогодні в його корчмі було небагато козаків, адже багато з них взагалі утримувалися від чарки, бо завтра мали бути вибори кошового й старшини… Тим часом степом, потаємними стежками до Чортомлицької січі наближалося велике 40-а тисячне турецько-татарське військо, в авангарді з 15-и тисячним загоном яничар. Очолював похід сам кримський хан, виконуючи особливу місію за наказом султана Мехмеда Чевертого чи Магомеда, як його ще величали «До ноги знищити кубло гяурів — Чортомлицьку Січ». Султан дуже розгнівався на запорожців за дотепного листа, який настільки зачепив його гординю, що він відразу наказав порішити козацького посла. Цей лист був відповіддю на фірман султана, в якому він пропонував запорожцям підкоритися владі «брата сонця і внука Бога, Мехмеда Четвертого. А запорожці, відповідаючи йому, посміли назвати його секретарем Люцифера, і не тільки… Магомет Четвертий втратив глузд од люті, бажаючи помститися, адже не раз намагався заручитися миром із ними, а тут таке нахабство. Тож прагнув вщент розгромити запорозьких волоцюг, які його, повелителя земель у Малій Азії, на Балканах, Єгипетській Олександрії назвали олександрійським козолупом. Адже в його жилах також була часточка запальної козацької крові від матері. Мехмед Четвертий, народжений від султана Ібрагіма й Турхан султан, за походженням українки, мав давні образи на запорожців. Хтозна, можливо, через то, що в його жилах теж текла українська кров, він намагався вести союзницьку політику з Україною, і ще в 1650

82

Валентин СОБЧУК

році запропонував Богдану Хмельницькому протекторат Османської імперії на правах автономії, під яким були Молдавія та Волощина, Трансільванія і кримське ханство. Згідно цього договору мала бути створена антипольська коаліція, що була актуальною в час визвольної війни під проводом Хмельницького. Однак ці задуми, проти котрих виступило багато військово-політичних діячів України, як от Адам Кисіль, так і не реалізувалися. Не принесли успіху султану в українському питанні й домовленості з Петром Дорошенком, скріплені Корсунською радою. А через деякий час і сам Мехмед Четвертий, якого ще називали «Мисливцем» за надмірну пристрасть до полювання, зазнав фіаско, коли не зміг у 1683 році здобути Відень, через що, чотири роки по тому, його усунули від влади руками найвірнішого війська — яничарів. А в 1674 році, за наказом султана, яничари із сіпахами та кримською ордою рушили на Січ. Причому, днем кривавої розправи обрали Різдво, коли запорожці могли розслабитися. У сіпахів навіть коні мали броню, а у воїнів були найкращі панцири, вогнепальна зброя та бойові булави. Мехмед Четвертий сподівався на блискавичну перемогу, бо ж неспроста обрав час, коли козаки розговлялися під час святкувань. Тож турецько-татарська армада тихенько посунула неходженими стежками на Січ. І османам з кримцями хана вдалося прокрастися в кошові володіння непоміченими. Оточивши січовиків, хан не наважився на штурм скрижанілих 13-х метрових валів козацької фортеці. У цьому не було ніякого сенсу, адже Січ знаходилася на півострові, а єдиний вхід до неї був зі сторони степу через потаємні проходи. Тож військо Магомета Четвертого чекало глибокої ночі, затамувавши подих, як вовча зграя перед теплим селом, сподіваючись зненацька наскочити на сонних і схмелілих запорожців. Не склало великих труднощів їм прибрати й поснулу варту та вивідати прохід на Січ. Всього їх було вісім. Однак вони були дуже вузькими, й треба було пробиратися поодинці, і першими пішли яничари… Лава за лавою яничари заповнювали Січ, оточуючи з усіх боків козацькі курені, терпляче чекаючи бою, бо дуже сильно дошкуляв мороз. Не відомо чи мав хтось з цих найкращих воїнів султана, які колись були українцями, жаль до своїх співвітчизників, які були в пастці.

ВИБРАНІ ТВОРИ

83

Однак автору відомо, як готували цих найгрізніших воїнів Османської Порти. Яничар набирали з числа полонених юнаків в Україні й на Балканах. Потім виховували в спеціальних школах і в ненависті до християнства. Яничари становили еліту турецького війська, окрім бойових мистецтв мали й гарну освіту, вивчали іноземні мови. Однак їм, як і всім рабам, не можна було одружуватися та мати нерухомість —сенсом життя для них була війна. Тож яничари терпляче чекали команди до наступу, приготувавши до бою схололі мушкети… Як свідчить літописець Самійло Величко, не всі спали в цю ніч, козаку Шевчику намарився страшний сон, що він у човні заплив на річку Прогній, де водилося багато нечистої сили й риби, й він ніяк не міг пристати до берега, бо щось тягнуло човен на дно — і він прокинувся. В закутку кілька запорожців грали при свічці в карти, полум’я вихоплювало з темряви мідь і срібло монет. Але Шевчик не пристав до компанії, бо ще з вечора просадив всі гроші, тож підійшов до вікна, прохукав намерзлу шибку — й за якусь мить остовпів! За вікном постала стіна яничар! Від здивування він перехрестився й припав до шибки лобом, аж на вуса потекла паморозь, подумавши, що це йому намарилося. Однак яничари стояли перед ним, як на картині — під ясним місяцем на білому снігу. Шевчику від такої несподіванки відібрало мову.

— Шо ти вилупив очі, як цап на ворота, або сідай грати, чи ковтни варенухи… І Шевчик ковтнув, і швидко заговорив про те, що побачив за вікном.

— Ти часом не з’їхав з глузду, шо процвиндрив всі гроші, так не перший же раз, відіграєшся, — дорікнув хтось із запорожців. Але хтось із січовиків таки не полінувався встати й підійти до вікна.

— Браття, Шевчик каже правду, побий бусурменів нечиста сила! вони під нашими вікнами! За мить січовики почали будити товаришів і готувати до бою рушниці. Ящики з кулями й порохом поставили на столи, одні заряджали рушниці, інші приготувалися біля вікон до стрільби – і от пролунав перший залп, їдкий дим від пострілів, як хмара, гойднувся в курені… Богдан прокинувся від стрілянини, що чимдуж посилювалася. Бачив як падали поміж куренів яничари, в яких легко було влучати

84

Валентин СОБЧУК

запорожцям, бо стояли дуже щільно, і хоч яничари відстрілювалися, але воювати їм довелося не з козаками, а стінами, в які влучали їхні кулі. За якийсь час по всій Січі залунало: — До шабель! З нами Богородиця і кошовий Сірко! Богдан і сам не зчувся, як вибіг з куреня й опинився на одній з сторожових веж, в якій готували до бою гармату, тож він почав подавати ядра, які згодом розтинаючи повітря пронизливим свистом падали в яничарські лави, які все далі відступали до проходів, в котрі вони хотіли потрапити найшвидше, тож яничари рубали й своїх, аби першими дістатися до рятівних отворів в фортечній стіні. Крики й страшні стогони змішувалися під холодним небом смертельним розпачом, багрянів від крові сніг, яка тут лилась рікою. Бій кипів з таким шаленством, наче то був останній бій перед кінцем світу. Так видавалося Богданові на вежі, де вівся гарматний вогонь. Йому навіть здавалося, що він тепер вічно подаватиме ядра в цьому пекельному бою, якому, здавалося, не буде кінця. Раптом в місиві людських тіл, де холодно зблискували шаблі, лунко схрещуючись, сиплючи іскри, Богдан побачив козака Чуба — він відбивався від трьох яничарів. За якусь мить його шабля зітнула ворожу голову, від чого двоє нападників почали атакувати ще завзятіше, прагнучи помсти. Богдан кинувся йому на допомогу, дорогою вирвав із заціпенілих пальців вбитого ятаган і побіг до Чуба, який все більше відступав до стіни, й ледь відбивав удари. Тримайся, Чубе, тільки й вигукнув Богдан, й з усього маху опустив ятаган на бусурманську голову, здивувавшись, як легко вона розлучилася з тілом. Але в наступну мить побачив, як Чуб упав зі своїм супротивником додолу, як шабля вилетіла з його рук і встромилася в сніг поруч з ним, мов хрест, котрий нагадувало закривавлене руків’я. І знов на білий сніг поповзли червоні гадючки із рубаних ран. Богдан підбіг до Чуба в сподіванні, що він тільки поранений, ледь почувши від нього крізь важке дихання: — От і відсвяткував Різдво… поколядуй за мене… У наступну мить Чуб мчав до рідної домівки на білому коні, про якого мріяв все життя, на стежку вибігла його кохана Руся, котрої не бачив вже давно, але така юна, що він аж завагався, чи це його

ВИБРАНІ ТВОРИ

85

дружина. Руся усміхалася, і на його подив тихо мовила: «Тату, ти шо, не пізнав, це ж я, твоя Оксана…». — І він зітхнувши посміхнувся, бо кілька років не був удома, а тепер повернувся до нього назавжди...

— Чу-бе!!!— не лишай мене самого, – гукнув Богдан, окрім нього він нікого не знав на Січі — розпачливий крик злетів до неба разом із воронами, які знялися з дерев, струсивши з гілок сніг, що зблиснув іскрами проти сонця… Кривавий бій тривав до обіду, доки не схаменувся хан, зрозумівши, що посилає своїх воїнів у справжню душогубку. Хан не міг виступити проти запорожців переважаючим числом — вузькі січові проходи вели його військо прямо на козацькі шаблі… Хан змушений був відступати, говорячи з переляку собі під ніс одну й ту ж фразу, котра наче примерзла до язика: «Сірко — шайтан!!! урус-шайтан…». За свідченням істориків, у цей день запорожці поклали 13 тисяч яничар, півтори сотні взяли в полон. Завдяки тактиці бою, а також тому, що захист Січі очолив сам кошовий Сірко, загинуло всього 50 козаків. Січових лицарів поховали з усіма належними почестями. Два дні козаки очищали Січ від ворожих трупів, котрі кидали в ополонки, відтак яничари, багато з котрих були вихідцями з українських земель, поплили між рідних берегів в річку Лету, і нікому було по них зажуритися чи запалити свічку.

Думи кошового Сірка про чотирьох гетьманів. Час великої Руїни Після кривавої січі Сіркові захотілося побути наодинці і він пішов до гаю. Дорогою посміхався, як влучно вистрелило його слово в тому листі до султана, й він так необачно послав бусурманів прямо на Січ. «Сама Богородиця допомогла їм розбити ворога, адже все могло б статися по іншому»…— подумки дякував кошовий Небесній Заступниці за покровительство. Але не дуже тішився цією перемогою, як раніше, бо мав інші тривожні думи у своїй голові. Він прагнув про козацьку державу, бо тільки в козацькому стані могли бути справедливі закони, бо там бал правили не гроші, а бойова слава й побратимство. На цьому він стояв, а одвічним своїм ворогом вважав бусурманів, від яких поклявся захищати країну ще в дитинстві.

86

Валентин СОБЧУК

В уяві отамана знову постала картина, як ординці ґвалтували рідне село, як забрали в ясир йог улюблену дівчину, та його могли поневолити, але його тоді захистив вовчик, який накинувся на татарина, який вже заніс руку з арканом, повалив на землю й перекусив горлянку… Отаман підійшов до свого улюбленого друга, правічного дуба, до котрого любив прихилитися й набратися сили. У запорожців було особливе ставлення до цих довгожителів рослинного царства. Адже в козаків було коротке життя, а в цих дерев довге, й вони переживали не одного султана чи короля. А на Хортиці були дуби, які пам’ятали не тільки Байду Вишневецького, а й князя Святослава. На Чортомлицькій Січі теж був священний дуб, з яким наразі подумки розмовляв Сірко, журячись, що Україну роздирають навпіл гетьманські амбіції й посилюють її залежність від московитів і польської корони. «Дожилися, що маємо чотирьох гетьманів: Самойловича, Тетерю, Суховія, Ханенка, та ні від кого нічого доброго нема…» — міркував він. Не розумів він гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, який своїми московськими симпатіями не цінував запорозьких вольностей. Не кращим був гетьман Правобережжя Павло Тетеря, який схилявся до Польщі разом із Ханенком. Суховій взагалі побусурманився й навіть взяв титул татарського мурзи... Внаслідок такого розраю заганяли Неньку в ярма Московської імперії та Речі Посполитої. Не дрімала також й Османська Порта, що не полишала амбіцій підкорити Європу. Україна була на її шляху, й саме вона порушувала плани османів, завдаючи ударів козацькими шаблями по її устремліннях. Не відомо, якби все склалося під Хотином у 1621 році, коли б не 40а тисячне козацьке військо, що становило більшість в об’єднаному війську Речі Посполитої не взялоб участі в цій вирішальній битві. Тоді спільними зусиллями зупинено трьохсотисячну турецько-татарську навалу на Європу. Однак незважаючи на єдність на полю бою, переможці не об’єдналися для досягнення спільних цілей, насамперед шляхта, яка забула про свої обіцянки козакам й продовжувала далі гнобити Україну, хоча й хвалила за виявлений героїзм козаків. Та в мирному житті шляхта дбала тільки за власний інтерес, й своїм волюнтаризмом розвалила Річ Посполиту, яку підімнула Московія, що

ВИБРАНІ ТВОРИ

87

на дух не переносила ніяких демократій, тим паче, запорозьких вольностей. Тож московити послідовно закладали на козацьких землях військові залоги, укріпляючи плацдарм наступу на права запорожців і землі посполитих. «Чому ж така доля випала його Неньці, яку намагалися розіп’яти аж три держави ?»— не раз запитував себе Сірко й не знаходив відповіді. І знову журився отаман, що по смерті Богдана Україна почала втрачати державність, котру міг би зміцнити син гетьмана Тиміш, але він загинув, отримавши рани під час облоги фортеці, коли захищав Молдавію, де господарював його тесть Василь Лупул. Інші полководці теж і не думали приборкувати свої амбіції, щоб об’єднатися разом проти ворогів. Навіть рішення старшинської ради в 1657 році стосовно монархічного спадкування гетьманства теж не допомогло досягнути злагоди. Хоча саме цього прагнув Хмельницький, щоб запобігти міжусобицям за гетьманську булаву й передати її своєму синові. І хоча її дали молодшому синові Юрієві, але ж до булави треба голови. Юрко Хмельницький не був державцем по своїй сутності, хоча мав досвідченого регента, самого генерального писаря Хмельницького, Івана Виговського. Сірко певний час допомагав молодому гетьману, але той не мав сили волі. Зрештою, Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави, яка знову стала яблуком спокуси й розбрату… Неспроста цей складний час називали Руїною (1658-1687 роки). Саме тоді українську православну Церкву (1686 р.) було підпорядковано московському патріархові, бо гетьман Самойлович намагався дуже вислужитися перед царем. Відтак Україну поділили по Дніпру — на Лівобережну та Правобережну, як того прагнула польська шляхта й московити, котрі постійно плели інтриги, щоб загарбати Україну. За чверть століття, що минуло після Богдана Хмельницького, особливого занепаду зазнала Правобережна Україна. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства перетворилися на пустелю. Ці землі стали зовсім безлюдними, дороги позаростали. Колись родючі поля заростали бур’яном, навіть собаки дичавіли й боролися за виживання з вовками... Не виявилося в ці часи лідера нації, який зміг би приборкати внутрішні чвари між козацькою старшиною, котра не могла поставити державницькі інтереси вище своїх. А ще велику помилку допустив син

88

Валентин СОБЧУК

Хмельницького, Юрій, який 27 жовтня 1659 року уклав новий Переяславський договір, звівши нанівець старання батька. А 17 жовтня 1660 р., під тиском старшини, той же Юрій Хмельницький обмежив волю України, підписавши з Польщею Чуднівську угоду, з сумом констатував отаман Сірко, йдучи до січового стану, думаючи, як вчинити з полоненими яничарами, адже вони були його співвітчизниками й могли б стати козаками. Але відчував, що не багато перейде на його бік, за інших викупу не дадуть, бо хоч яничари були вишколеними воїнами, однак рабами османів. «А рабів до раю не пускають, — несподівано зауважив отаман, — отак і скажу їм…». Не відомо чи справили ці слова вплив на яничарів, бо після цієї битви події, що сталися через рік, призвели до трагедії. Завдавши сильного удару кримським татарам в січових кресах, Сірко вирішив нанести ще нищівну поразку на їхніх землях. У травні 1675 року кошовий з двадцятитисячним військом неходженими стежками рушив на півострів, розділивши козаків на чотири загони, завдав удару по головних татарських містах, включаючи Бахчисарай. У результаті походу було визволено біля семи тисяч співвітчизників. Однак не всі хотіли повертатися в Україну, мотивуючи тим, що в Криму залишилося їхнє майно. Сірко намагався їх урезонити, та було марно. Все ж, він віддав наказ відпустити всіх, хто волів повернутися до кримського ханства, сподіваючись, що таких буде небагато. Однак таких виявилося близько трьох тисяч. Він, не довго вагаючись відпустив їх, й в задумі сам пішов за ними, й зійшовши на високу могилу, проводжав обусурманених українців зажуреним поглядом, до останнього сподіваючись, що вони схаменуться, й повернуться, але ті йшли на Крим. І як степ поглинув останню людину, він сів на коня й помчав до свого табору. А згодом рішуче наказав молодим козакам наздогнати їх і вирубати всіх до ноги, що й було зроблено в Чорній долині на Херсонщині. Сучасники Сірка згадували, що отаман приїхав попрощатися з тими, кого погубив, сказавши, такі слова: «Простіть нам, браття, а самі спіть тут до страшного суду Господнього замість того, щоб розмножатися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель». Далі автор пропонує кілька екскурсів в епоху Руїни, описавши цей час в окремих новелах.

ВИБРАНІ ТВОРИ

89

Іван Виговський і створене ним Князівство Руське не закріпило успіхів Петра Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького. Не вдалося досягнути державницької єдності України й генеральному писарю Богдана Хмельницького Івану Виговському. Не можливо не згадати за його примхливі повороти долі. Іван Виговський на початку своєї кар’єри служив урядником і суддею в Луцькому старостві, пізніше, як і більшість українських шляхтичів, в коронному війську ротмістром, також 10 років писарем комісара Речі Посполитої при війську Запорозькому. Однак під час Визвольної війни співвітчизників йому довелося воювати на боці поляків в загоні Стефана Потоцького. Та все ж недовго — в бою під Жовтими Водами Виговський потрапив у полон до союзників Хмельницького, татар. Тоді йому посміхнулась фортуна — його викупив сам гетьман який добре знав що таке полон, куди потрапив разом із батьком, коли служив у коронному війську в битві з османською армією під Цецорою (1621 р.), коли поляки потерпіли поразку. Тоді майбутній гетьман України два роки провів у неволі. За одними переказами каторжником на галері, за іншими — перекладачем при османському адміралі, бо добре вивчив турецьку мову. Про те, як Хмельницький звільнився з турецького полону, теж немає точних свідчень, одні дослідники вважають, що його викупила мати, інші, що втік. Тож визволяючи Виговського з татарського полону, не пошкодував Хмельницький свого найкращого коня. Згодом, оцінивши його досвід і здібності, призначив Виговського генеральним писарем, це була одна з ключових посад, з якої можна було кандидувати на гетьманську булаву. При Виговському канцелярія Генерального писаря була своєрідним Кабміном. Виговський першим в Україні запровадив зовнішню контррозвідку, попереджував ті чи інші політичні чи військові дії. А коли сам став гетьманом, в першу чергу, подбав про закріплення державності молодої країни. Зважаючи на службу в польському війську та зв’язки в королівському оточені, він схилив шляхту до укладення Гадяцького договору, згідно котрого Україна вважалася членом конфедерації Речі Посполитої й називалася Великим Князівством Руським. Підписання договору відбулося 1658 року. За ним Київщина, Брацлавщина та

90

Валентин СОБЧУК

Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре поряд із Польщею та Литвою ставало рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Москва цю угоду розцінила, як початок війни й рушила великим військом в Україну, яке очолив князь Трубєцкой. Вирішальна битва відбулася під Конотопом, який взяли в облогу московити. Невеликий загін козаків 70 днів боронив місто, чекаючи на підмогу основних військ. Іван Виговський, знаючи про чисельну перевагу ворога, розділив військо навпіл, залишивши головні сили за річкою Соснівка, а з невеликим авангардом пішов у наступ, поклавшись на козацьку кмітливість, виманив важку кавалерію московитів на себе й почав відступати від Конотопа. Важкі кіннотники, підбадьорені тим, що козаки відходили, стрімголов кинулися за ними, й не помітили, що їх завели до вузького яру, де знову зав’язався бій, і коли там вже була вся московська кавалерія, козаки вислизнули з яру, який став пасткою для московських рейтарів. Вихід з нього вмить перекрили й зруйнували міст, а яр почали наповнювати водою із відкритих струмків. Вода до ноги поглинула ворожу кавалерію. Яр став могилою найкращого московського війська — рейтарів важкої кавалерії. Та ніхто про цю могилу в Україні, як і про імена загиблих кіннотників не згадуватиме на їхній батьківщині, бо цю сторінку з історії поразок Московської імперії зітруть зі сторінок. Але подібна історія повторилася і в наш час, на Донбасі, де російські солдати воюватимуть і безіменно вмиратимуть, як гарматне м’ясо… А тоді, під Конотопом весною 1659 року козаки разом з татарами та найманими німецькими й молдавськими вояками, розіб’ють 150-и тисячну армію московитів, взявши в полон 15 тисяч. Це була одна з найбільших поразок царської армії, коли Московію охопила паніка й поповзли чутки про втечу царя на Волгу. Однак через брак єдності та чвари козацької старшини ця перемога обернулася на поразку… Однак у козацьких війнах з московитами були й перемоги, як от за п’ятдесят років потому, до Конотопу. І досягнув їх земляк Виговського з Галичини(Самбірщини) Петро Конашевич-Сагайдачний. Разом з військами Речі Посполитої Сагайдачний зайшов далеко в землі московського царства, здобувши найважливіші фортеці московитів: неприступні Лівни й Калугу. А згодом взяв в облогу Москву, схиливши до підписання в Кремлі вигідної угоди, на жаль,

ВИБРАНІ ТВОРИ

91

переважно для Речі Посполитої. Тоді, в 1618 році, Петро КонашевичСагайдачний в’їхав до Києва гетьманом, визнаним шляхтою, зробивши пролог до нової епохи козацької України — Гетьманщини. Її продовжить Богдан Хмельницький... Однак зміцнення державності обом гетьманам даватиметься важко, й обох передчасно доведе до могили. Політичні чвари й отримані рани після Хотина підкосять богатирське здоров’я гетьмана Сагайдачного. Хмельницькому теж вкорочуватимуть віку інтриги московитів. Героїчні потуги Виговського теж не призведуть до зміцнення української державності. Хоча поляки підпишуть з ним Гадяцьку угоду про рівноправний союз Князівства Руського з Річчю Посполитою. Однак ця угода збурить проти Виговського частину народу, який пам’ятав гніт держави-гнобительки проти котрої постав під проводом Богдана Хмельницького. Згодом по всій Україні розпочнеться масове заворушення проти поляків. Через що Іван Виговський складе гетьманську булаву на користь Юрія Хмельницького, залишивши за собою сенаторство в сеймі й титул Київського воєводи, поїде в свій маєток в селі Руда на Галичині. Однак не сидітиме склавши руки, а братиме участь в українській політиці й вступить до Львівського братства. Згодом, коли на Правобережжі спалахне антипольське повстання, Виговський таємно йому сприятиме. Та коли схоплять Дмитра Сулиму, вождя повстанського руху Правобережжя, то сліди приведуть поляків до Виговського, через що його заарештують і без всякого суду й слідства, навіть без королівського відома, засудять до розстрілу. Коли 16 березня1664 року за Виговським прийдуть, щоб повести на розстріл, він читатиме акафіст Пресвятій Богородиці, не боячись зустрітися зі смертю. Можливо, в останні хвилини він згадував бій під Жовтими Водами, як його полонили татари, й за спробу втекти прикували до гармати. Він тоді не сподівався, що виживе — та визволив сам Хмельницький. Тепер нікому було за нього заступитися. Але він виконав клятву перед гетьманом — вірно служити Україні, тож прощався з життям без каменю на душі, бо поклав його на вівтар свого народу. Якою все таки примхливою до гетьмана Виговського виявилася фортуна в царині політичного життя. Адже вершиною його діяльності стало не гетьманування, а час, коли він був Генеральним писарем в

92

Валентин СОБЧУК

канцелярії Богдана Хмельницького. Тоді канцелярія, очолювана ним, була справжнім урядом козацької держави й працювала, як механізм годинника. Можливо, саме кабінет писарського уряду Виговського й породив назву нашого Кабміну. Що цікаво, турки свій уряд у давнину порівнювали з воротами. Османська Порта, себто турецький уряд, означав ніщо інше, як Османські Ворота, причому слово порта турки запозичили в італійців… Отже Виговський мав шанс, проголосивши Велике Князівство Руське й добившись визнання Речі Посполитої, започаткувати нову епоху української держави. А після перемоги під Конотопом він міг увійти до Москви з тріумфом і змінити назавжди її ставлення до України. Все ж, переможний похід Виговського на Москву стримав розпад союзу з татарами, які змушені були повернутися до Криму, по якому вдарив кошовий Сірко з запорожцями. У розриві єдності в середовищі козацької старшини постійно була зацікавлена Москва. Тому московити всіляко заохочували внутрішню опозицію, яку в час Руїни очолювали кошовий отаман Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар, підігріваючи антипольські настрої, спрямовані на підрив коаліції з Річчю Посполитою Великого Князівства Руського, проголошеного Виговським. І хоч Виговський придушив опозицію, але в братовбивчій громадянській війні загинуло близько 50 тисяч українців. Про ці часи зробив об’єктивне дослідження Олексій Коновал, і тут доцільно вдатися до розлогої цитати з його праці: «Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко бачив, що і Польща й Московія не мають щонайменшого бажання допомагати Україні стати об’єднаною, сильною, незалежною українською державою. Вони допомагали то одній, то другій стороні лише для того, щоб ті самі себе знесилили, а самим запанувати в тих частинах України. Тому гетьман Петро Дорошенко, щоб позбутися і поляків, і москалів, вирішив вдатися за поміччю до Туреччини, якій тоді підлягав кримський хан. Він снував собі плани виступити насамперед проти поляків, а тоді проти москалів. Але польське військо, яке на той час перебувало в Україні, знайшло собі спільників проти нього в особі кошового Сірка. Коли об’єднане військо Дорошенка й татар оточило поляків, Сірко знову вдарив на Перекоп, спустошив північний Крим та вирубавши усіх

ВИБРАНІ ТВОРИ

93

живих. Татари змушені були залишити облогу поляків і податися боронити від Сірка свої оселі.

1672 року Петро Дорошенко вирішив знову виступити у похід з турками на Польщу. В той час в Батурині, столиці Лівобережного гетьмана Многогрішного, стався переворот. Група козацьких старшин в порозумінні з начальником московської залоги в Батурині заарештувала Многогрішного й видала його москалям, як особу ненадійну, неприхильну політиці Москви. Його закували в кайдани й відвезли в Москву, де після жорстоких мордувань і тортур заслали досмертно в Сибір. Як в Україні пішла чутка, що гетьманом на місце Многогрішного хоче сісти Сірко, його несподівано заарештували, закували у кайдани й відвезли до Батурина. Ні козацька старшина Лівобережжя, ні Москва не бажали мати гетьманом таку неспокійну й неврівноважену людину, як Іван Сірко. З Батурина Сірка вивезли в Москву, а звідти заслали до Сибіру. Але московський уряд скоро зрозумів, що Сірко для них корисніший, коли він буде на волі й очолю-ватиме запорожців. Його швидко звільнили й привезли із Сибіру на Січ, де він знову очолив запорожців… Український історик Дмитро Дорошенко в “Історії України” так пише про ті часи: “Запоріжжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може мати в запорожцях. Він зводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи…».

Врятувавши Мазепу, Сірко посприяв відродженню Гетьманської України Процес Руїни почав сповільнюватися й спрямовуватися в русло відродження після появи в 1680 році нового лідера нації — гетьмана Івана Мазепи.

94

Валентин СОБЧУК

Хоча дорога до булави в нього виявилася тернистою: його мало не стратили запорожці, коли він у 1674 їхав виконувати дипломатичну місію від гетьмана Петра Дорошенка. Біля річки Інгул майбутній гетьман Мазепа з кількома козаками потрапив до рук запорожців, котрі могли б його порішити, позаяк січовики прочитали листа й дуже розлютилися, що Дорошенко посилав Мазепу до кримських татар, з якими вони воювали, щоб укласти спільну угоду. Від вірної смерті врятував Іван Сірко, який його впізнав. Мазепа в цей час тільки починав козацьку кар’єру після вигнання з королівського двору, починаючи з писаря в гетьмана Дорошенка. Сірко був радий, що доля подарувала йому зустріч з такою освіченою людиною, та все ж під тиском Москви змушений був вислати Мазепу до Батурина в розпорядження до іншого Івана — гетьмана Лівобережної України — Самойловича. Оцінивши досвід та освіченість Мазепи, він знав вісім іноземних мов і мав хист до дипломатії, Іван Самойлович зробив його довіреною особою, призначивши військовим осавулом. Однак Самойлович через деякий час, а саме в 1687 році, внаслідок інспірованих інтриг і сам потрапить у немилість царя й буде засланий до Сибіру. Нелегким виявилося становище його довіреної особи, Івана Мазепи, але він зумів вистояти й взяти участь у виборах гетьмана та перемогти на них, незважаючи, що було кілька впливових кандидатів, а козацька рада відбувалася формально в оточені московського війська. Взяв Мазепа гетьманську булаву в 50 років, коли мав значний досвід мудрого політика й військового стратега, чим посилив свої позиції в московських колах, а згодом завоював симпатії самого царя Петра Першого, з яким звільнив Азак (Азов, місто в гирлі Дону на території Ростовської області), за котрий воював ще перший козацький гетьман Дмитро Вишневецький. Іванові Мазепі вдалося використати дружні стосунки з царем на розбудову України, котра за часів гетьмана Мазепи почала оживати після великої Руїни. Він зробив колосальний внесок у відродження духовності й національної самобутності. За сприяння Мазепи та власні кошти оновлено Софіївський собор і споруджено дзвіницю, найвищу споруду того часу в Києві. А ще в Києві реставруються під козацьке бароко Михайлівський золотоверхий та Успенський собори, ремонтується найдавніший храм Печерської лаври — Троїцька Надбрамна церква, Різдва Богородиці.

ВИБРАНІ ТВОРИ

95

На території Лаври закладається храм на честь Всіх Святих, який зберігся до наших днів, як і фортечні мури, зведені за правління Мазепи. Багато церков ним закладено в столиці української Гетьманщини, Батурині, але вони були зруйновані московитами. Дослідники зазначають, що Мазепа був неперевершеним меценатом всіх часів, відзначаючи, що тільки за власні кошти гетьмана було зведено біля трьох десятків храмів у різних містах України. В Чернігові, окрім відновлення Борисо-Глібського собору й побудови дзвіниці, споруджено приміщення колегіуму. За кошти гетьмана постали православні храми в ПереяславіХмельницькому, Глухові, Гусятині, Лубнах та багатьох інших українських поселеннях… Однак кошовий Сірко не побачить відродження України Мазепою, 1 серпня 1680 року він відійде в Небесну Січ, на своїй пасіці в хуторі Грушівка, що знаходився за десять кілометрів від січових земель. Любив Іван Сірко бджіл, дивувався їхньому порядку, котрий завжди панував в бджолиній державі. У наступній новелі автор знову повертається до хлопців, на терени Чортомлицької Січі.

Слідом Росомахи Ранок другої половини серпня приємно збуджував єство трунком степового різнотрав’я, дух котрого приніс до намету Богдана на легких крилах вранішній вітерець, і він одразу почав забувати про бентежну ніч, радіючи, що згодом піде купатися на річку, хвилі котрої шелестіли сторінками непрочитаної книги. В отвір намету заглядало погоже небо — це теж тішило Богдана, що сонце і роси на травах, не за вікном, а поруч, та й до берега річки подати рукою, і не потрібен для цього ні ліфт, ні автобус. «Треба будити Славка, чи краще хай спить далі,– тільки й подумав, коли почув знайомий голос» — О, панове, то ви ше куняєте, як бомжі після бурхливої ночі, а я вам, лимарі чортомлицькі приніс у клюві здобич…

— Ти ба, як він нас обізвав!— першим озвався Славко, — а ми за тебе чапель довгоногий хвилювалися всю ніч…

— О, я бачу, як ви хвилювалися, хропли, аж заєць злякався й побіг, наче всрався від страху…

96

Валентин СОБЧУК

— І ти упіймав клаповухого? про яку здобич у клюві ти хвалишся?

– поцікавився Богдан.

— Е ні, того зайця ви дуже наполохали своїм храпом, я ось впіймав куру.

— Шо шо, яку курву? — посміхнувся Славко, почісуючи лисину. І в цю мить Богдан радів, що Славко, так схожий на козака Чуба у сновидінні, був живий і веселий та поруч з ним.

— Не курву, а курку.

— Курку! звідки? — водночас промовили Богдан із Славком.

— Е, секрет… Але Андрій не вмів тримати секретів, тим паче перед друзями, тож за мить дістав з пакета вже общипану курку, а з іншого кавун, чим дуже здивував хлопців, які відразу не впетрали, де він розстарався на таке добро.

— Ти в Капулівці ночував? — в наступну мить запитав Славко, але до кого ж ти ходив?

— Треба знати місця, я спочатку не думав швендяти до села, але потім таки подався, думав пройдусь в таку чарівну і безмежну, як море, ніч… хотів подзвонити вам, але ж забув телефон, трясця його в дудку! а потім зустрів Галю, ну ми й завечеряли до третіх півнів, ех, добра молодиця — гаряча, мов кабиця…

— То шо, підемо до неї на обід, — запитав Славко і в його очах засвітилися хитрі бісики.

— Е ні, я сказав, шо ми сьогодні рушаємо, бо з ранку, як глянув на неї, то…

— Шо, ряба?

— Та ні, але вночі була краща…

— Звісно, не красивих жінок не буває, а мало горілки… Після тривалої суперечки, як готувати курку, на вертелі чи стяблі, причому Андрій не знав, що таке стябло, але читав, що воно було на козацькій кухні, й після того, як Богдан, сміючись, пояснив, шо стябло це дерев’яна таця, на якій подавали зазвичай рибу, курку підвісили до обіду на вербу, щоб «не сперла росомаха», бо за курку дуже хвилювався Андрій.

— Ти б ще сказав, тигр, або гепард з’їдять твою птіцу щастя, наче не знаєш, шо тут окрім нас нікого немає, хіба ше дикі собаки зачаїлися в кущах, але росомахи, як і гепарди, зниклий вид хижаків. —

ВИБРАНІ ТВОРИ

97

посміхнувся Славко, який знався на фауні й флорі. А найдужче любив собак — за вірність і безкорисливість. Його кудлатому Рексу, як він казав, було сто років, бо кожен прожитий рік життя він рахував за п’ять людських, і навіть чистив песиголовцю зуби, і не стільки для профілактики карієсу, «а щоб в помешканні не пахло собакером». Таке слівце в означенні чотирилапих друзів було, мабуть, тільки в лексиконі Славка, а точніше його дружини.

— Друже розкажи, шо то за звір — росомаха? — поцікавився Богдан.

—О, це дуже лютий хижак, така собі чупакабра, їх ще називали чортовими ведмедями, і неспроста. Звірок цей походить з племені куниць, завдовжки до метра, жив він у норах, полював зазвичай уночі. Росомаха напрочуд рухлива тваринка, за день може пробігти до 50 кілометрів, а не зупиняючись шкварити галопом до 15 кеме.

— І за ким так ганяються росомахи?

— Звісно ж не за людьми, а здобиччю, росомаха одним укусом може умертвити вовка, і не зважаючи, що важить до 20 кілограмів, валить оленів, в основному взимку, коли ті не можуть швидко бігати по снігу.

— Але ж ти казав росомахи невеликі, як вони можуть нападати на оленів?

— Вони застрибують на голову й вгризаються в хребет. Бувало, що кидалися й на людей, коли хтось перешкоджав росомасі полювати у власному подвір’ї на свійських тварин. Кровожерливі росомахи мітять свою територію в радіусі до 500 кілометрів, причому їхнє потомство після двох років теж собі шукає власну територію, щоб не стати сніданком для голодного татуся, тож селиться від батьківської нори не менше, як на відстані тридцяти-ста кілометрів. І Богданові пригадалося, як у дитинстві він тікав од якихось чорних і страшних звірків — як сказав брат, який з переляку так побілів, що Богдан мчав щодуху до села навіть не оглядаючись. Брата ж ці звірки переслідували все життя, з’являючись у поганих снах, і щоб прогнати цей неприємний спогад він запитав: — А де зустрічалися росомахи?

— В клюбі, на діскатєці, — вишкірився Андрій.

— Ох, і юмарист начінающій, жили росомахи в гірських районах і степах, у нас здебільшого на Поділлі, Черкащині й Житомирщині. — зазначив Славко

98

Валентин СОБЧУК

— А на Нікопольщині? — майже одноголосно поцікавилися хлопці.

— Та не бздіть, самі подумайте, якщо росомахи мітили таку велику територію — до 500 кеме, на яку не заходили інші самці цього виду, то до нас вони, можливо, й не навідаються, бо в нас вже є адін самєц, — і Славко, посміхнувшись, подивився на Андрія, — хіба чупакабра нагряне, кажуть, вони з’являлися в цих краях.

— То будемо нести нічний караул,– запропонував Андрій.

— Ага, з тебе такий вартовий, знов подасишся, як не до Галі, так до Валі.

— Але чи водяться зараз росомахи? – запитав Богдан.

— Хтозна,– загадково мовив Славко, — люди постійно їх нищили, тим паче, сімейства росомах були рідкісні, один самець міг «тримати» власну територію в радіусі 100 кілометрів, не пускаючи на неї інших самців, та варто було його вбити, як відтворення роду припинялося, читав, шо сьогодні росомахи зустрічаються в тайзі, Скандинавії, але хтозна, можливо, й десь тут залягли в норі.

— Та не лякай нас, куме, ти от скажи, якшо немає росомах, то, мабуть, здраствують їх родичі — куниці або ж кроти.

— Ох, і турок! знайшов родича росомасі — крота, — засміявся Славко.

— Ну то хитрий лис може поруч дрімати, — мовив Андрій, чіпляючи курку на високу вербову гілку.

— Можливо, можливо, — посміхнувся Славко й запропонував ковтнути по чарці й поснідати. Після чарки Славко почав випитувати в Андрія про Галю, в котрої той ночував, тими самим викликавши в Богдана хвилю емоцій, він навіть вловив себе на думці, що заздрить товаришам, їхній простій конституції в відносинах з жінками. Андрія збуджували жінки, які ще з ним не були, кохання він вважав, «любовним фронтом», де мають бути переможці й переможені, кожен новий роман, або романчик його самостверджували. Славко не прагнув бути наполеоном, навіть домашнім, і не шукав своїх обраниць за вродою, на відміну від більшості чоловіків. Дружина в нього була міцненька, як фундамент будинку, хоча й не красуня, але на круглому, як місяць вповні обличчі, світилася добра посмішка, а в карих очах був загадковий блиск, який змінювався залежно від настрою. А коли Клава бачила, що чоловік хильнув зайвого з

ВИБРАНІ ТВОРИ

99

компанією, і вже ледь не куняє на стільці, брала його під руки й вела на спочинок у спальню з такою обережністю, наче він був зі скла, як пляшка. І він ніколи в таких випадках не перечив, бо любив мати надійний тил, хоча дозволяв собі амурні стосунки, й навіть на лінії фронту, в зоні АТО, завів шури-мури з покладистою Люською, яка готувала йому смачні витребеньки, коли після окопних буднів навідувався до неї в гості, але про це його Клава не знала… Богданові в кохані не щастило, принаймні він так думав, хоча закоханість завжди його окрилювала. І в даний момент спогад про Наталку забився крилами птаха, що залетів у вікно й поривався знайти вихід. І зринули в уяві загадкові очі Наталки — темні, як ніч у зблисках зірок. Він навіть не міг пригадати з яким відтінком вони були, зеленим чи карим, бо зустрічалися зазвичай вечорами, й він так був нею захоплений, що відразу поринав в обійми, як у воду. І не потрібно було йому ні сонця, ні світла, аби скоріше настав омріяний вечір й він знову міг відчути її обійми, запах волосся, в якому заблукав весняний вітер, і запах лісу. О, як він тоді мріяв усамітнитися разом з нею в лісі, щоб не було людей, бо йому здавалося, що всі бачили їхню велику різницю у віці, хоча Наталка не журилися тим, мовляв, в нього молода душа й казала, що він для неї, як вино, котре з роками стає кращим. Після зустрічей з Наталкою Богдан відчував величезний притік сил і хотілося починати нове життя, яке б давало можливість допомагати кожному, але для цього необхідні були кошти, заробляння котрих вдавалося не романтикам, а комерсантам. І хоч Наталка не ставила до нього матеріальних вимог, Богдана пригнічувала його скромна зарплатня, й те, що він не може їй допомогти в здійсненні мрій, котрих у неї було багато, але любовна окриленість вселяла віру, що з часом він зможе все змінити...

— Друже, шо ти за думу намислив? — посміхнувся Славко, може, ше по одній, та підемо купатися… Але після чарки Славка потягнуло до історії.

— Друзі, шо значить для вас Січ? і хто знає, коли вона почалася?

— Січ — це перша демократична держава за визначенням класиків, — озвався Богдан, причому багатонаціональна. За Дніпровськими порогами були вільні землі від панів та інших упирів — там і народжувалися Січові володіння: Хортицька, Чортомлицька, Нова Січ. Як стверджує Яворницький, їх було 8, а називали їх від слова засіка,

100

Валентин СОБЧУК

тобто на січових територіях робили засіки від певної рослинності. На мій погляд, січові володіння схожі з давньо-грецькими мегаполісами, де за основу правління було взято демократичний устрій, й де найвищу владу становили народні збори. У козаків також панувала демократія: отамана й козацьку старшину, як і древні елліни, січовики переобирали кожного року, тобто влада давалася на короткий термін.

— Да, ніщо так не псує людей, як влада й гроші, — додав Славко, — козаки були мудрі …

— Таки так, – погодився Андрій, — за дніпровськими порогами Мати-Січ приймала всіх знедолених і гноблених, навіть німці шукали правди в січовому товаристві.

— Січ — насамперед — це свобода!— додав Славко, Революція Гідності на Майдані — це прообраз нашої Січі, скажіть, яка країна могла б зібрати стільки людей, котрі перемогли палицями до зубів озброєних вояків режиму. І на Майдан йшли старі й малі та зовсім юні. Нас калічили й розстрілювати, але ми стояли! На жаль, масове вбивство українців й досі продовжується на східному фронті, і якщо ординська агресія турків і татар вже давно в минулому, то московська й досі жива! Ше б хотів сказати про заснування першої Січі, з цього приводу є кілька думок: польський історик Марцін Бєльський писав, що перша Січ виникла на острові Томаківка поблизу сучасного міста Марганця в Дніпропетровській області, здається, в 1530 році, але є інші версії...

Перший гетьман Байда Вишневецький — Та все ж більшість істориків схильні думати, що перша Січ заснована на острові Мала Хортиця, — продовжив Богдан, — в 1550 році, князем Дмитром Вишневецьким, або ж Байдою, як називали Дмитра Івановича козаки, який походив по батьківській лінії з роду литовського князя Гедиміна, а по материнській — від князів Острозьких.

— Так це той Байда, про якого є дума, як він на ринку в Стамбулі мед і горілочку пив, а потім його турки стратили, підвісивши за ребро на гак, — запитав Андрій.

— Той, але це довга історія, хоча дійсно він помер мученицькою смертю в такий спосіб. — і Богданові захотілося розповісти про Вишневецького. — Перший гетьман Січі Байда Вишневецький

ВИБРАНІ ТВОРИ

101

збудував козацький замок на Малій Хортиці за власний кошт. До нього потягнулися козаки, московити з поляками до цього поставилися лояльно, оскільки козацькі сили можна було використовувати для охорони своїх кордонів. Не треба було споруджувати власні форпости й тримати гарнізони на межах володінь з ординцями, які могли з’явитися, як вітер — в будь-якому місці. Козаки стримували їх, а ще ходили на фортеці-міста османів в Причорномор’ї: в Іслам-Кермен біля Каховки та Ачі-Кале (Очакова), й не тільки. Кілька походів князьгетьман Вишневецький зробив за межі України — на Азак (Азов ) і показав міць козацької зброї. Потім він згуртував донських козаків. Воював Байда й на Кавказі, зміцнив столицю донських козаків Старочеркеськ, через що його можна вважати і засновником Донського козацтва. Однак Вишневецький прагнув створити із січового козацтва незалежну силу — та його плани не вписувалися в політику Речі Посполитої та Московії. І він, незважаючи, шо затято воював проти турецько-татарських сил, несподівано сам утнув фортель — пішов на службу до султана. Причому після закладення січової фортеці на Хортиці. Чому він так вчинив? Можливо, розгнівався, шо Московія й Польща не оцінила його заслуг в боротьбі з бусурманами, чи до цього підштовхнула сама Роксолана, син котрої, Сулейман Перший, був тоді при владі. Такий «хід конем» Вишневецького був не зрозумілим його сучасникам, і досі історики здогадуються, чим це зумовлено: бажанням заручитися союзом з Османською імперією й показати польському королеві та московському цареві, що він сам спроможний вести велику політику, чи служба в султана була спричинена особистою справою — визволити з турецької неволі якусь дальню родичку. Однак ця служба тривала недовго — пів року, після чого йому вдалося довести польському сейму, що такий вчинок був необхідністю. Потім Байда Вишневецький знову почав війну з султаном й було ряд переможних походів з козаками на турецькотатарські володіння. Січ почала зміцнюватися й відігравати помітну роль у боротьбі проти османських зазіхань. З цього приводу перший козацький гетьман Байда Вишневецький навіть сказав, що доки стоятиме фортеця на Хортиці, доти татари не нападатимуть на землі посполитих. Татари ж за таку зухвалість прагнули помститися й кілька разів безуспішно брали в облогу хортицьку твердиню, але згодом таки її здобули. Однак це не перешкодило зміцніти козацьким силам. Другий

102

Валентин СОБЧУК

козацький замок Дмитро Вишневецький мав намір збудувати на Монастирському острові, в сучасному місті Дніпрі. Ех, шкода, шо це славне місто не перейменували на Січеслав, як він називався в 19181919 роках…— зауважив Богдан.

— Слухай, а все таки,– цікавився Андрій, — турки й справді так по звірячому стратили Вишневецького, підвісивши за ребро, чи це легенда?

— На жаль, це правда, а наказ про таку страшну страту віддав син Роксолани, султан Сулейман.

— А як Вишневецький потрапив до рук османів? — — Після невдалого походу на Молдавію, куди його запросили місцеві бояри, які збунтувалися проти політики свого господаря, який увійшов в історію з прізвиськом Деспот. Вишневецький виступив у молдавську виправу з невеликими силами, розраховуючи на підтримку молдавського війська, але його зрадили, й прибічники Деспота арештували Вишневецького та передали туркам разом з його товаришем Пясецьким. Суд тривав недовго, зважаючи на те, що Вишневецький зрадив султана та ще й так завзято воював проти османів, йому придумали особливе покарання.

— О, ці часи, були надто жорстокими, — озвався Славко, який знав всі 13 найжорстокіших інструментів святої інквізиції та історію найкривавішої з них — іспанської. Тож він і на цей раз згадав про інквізицію та кривавого іспанського інквізитора Торквемаду, пояснивши, що слово інквізитор в перекладі з латинської означає слідчий, а інквізиція — розслідування. Та коли Славко почав перераховувати знаряддя тортур, його намагався зупинити Андрій, але той таки розповів про кілька з них.

— Ви знаєте, що таке груша страждань? — запитав Славко, й не помітивши. як хлопці зморщились, очікуючи, про які жахливчики розповідатиме той, — груша страждань, — продовжив Славко, — це така штука з залізними пелюстками, котру вставляли гомікам у дупу, і кат з допомогою гвинта розривав задній прохід. Катували залізною грушею й жінок-блудниць, або ж тих, котрі робили аборти. Але, мабуть, найжорстокішим було колесування, коли повільно ламали кості, а смерть не квапилися брати в обійми, цю тортуру полюбляв біснуватий цар Іван Грозний, в якого арсенал інструментів катувань був чи не найбільшим.

ВИБРАНІ ТВОРИ

103

— І хоч кажуть, що смерть грішників люта, все ж, як бачимо з історії, найбільше страждають праведники, або невинні, — несподівано зауважив Андрій.

— Е, ні, — заперечив Славко, — Грозний теж вмирав в муках від венеричної хвороби, котра з’їдала його живцем, а Петро Перший розплатився за свою жорстокість розривом сечового міхура, й довго змушений був терпіти болі від запального процесу, котрий тоді не вміли лікувати…

— А які муки вони терплять на тому світі? — ніхто не знає, — озвався Богдан, — Слав, так тобі вже не цікаво слухати про страту Вишневецького.

— Чому ж розказуй, я чомусь про цю історію мало знаю, не те, що про іспанську інквізицію, яку, до речі, відмінили аж в 1834 році — уявляєш, скільки людей було спалено живцем на аутодафе, (вогні віри), десятки чи сотні тисяч?! З приводу кількості спалених живцем людей і досі сперечаються дослідники. Уявляєте, яким страшним було середньовіччя, адже страти тоді були публічними й люди ходили на них, як на розваги. А ще система інквізиції нагадує мені наше НКВС, коли за доносом будь кого могли взяти в смертельні пазурі. Вибачаюсь, Богданчику, розповідай.

— Та я вже й забув, шо «мав повєдаць», як кажуть поляки.

— Про страту Байди Вишневецького, а шо значить саме слово Байда, а то зараз воно має зовсім інший наголос і зміст, як от бити байдики, та й слово байдужість теж з цього кореня…

— Тоді, в 16 столітті, байдами називали людей хоробрих і відчайдушних. Адже Вишневецький був справжнім відчайдухом, не побоявся податися з козаками на службу до султана, адже його могли ше тоді почепити на гак за ребро, а повернувшись від османів, знову воював проти них. Не цурався Байда й допомоги від дурисвіта-царя Грозного Івана, який не міг терпіти, коли йому говорили правду. Саме через це цар Іоан наказав задушити митрополита Московії Пилипа, та й власного сина в припадку гніву порішив. Але маска віти хотіли канонізувати такого біснуватого в лик святих, бо він був великим собіратєлєм, а точніше отжіматєлєм земель сибірських для Масковії. Це ж треба було додуматися, шоб такого тирана й вбицю вознести до ікони, слава Богу цього не сталося.

— Шось ти відійшов від теми…— зауважив Андрій.

104

Валентин СОБЧУК

— Ну я казав, шо Байда Вишневецький не знав, мабуть, шо таке страх, адже й похід в Молдавію був дуже ризикованим, котрий і погубив його. А от щодо історичної достовірності самої страти Вишневецького, то з цього приводу є свідчення польського хроніста Стрийковського, який у 1574 році відвідав Стамбул й зробив запис, що зійшов з корабля у морській затоці в Галаті, під «Гаком Вишневецького», це фортечне передмістя Стамбула. Значить, страта була саме в такий страшний спосіб, раз цей закуток отримав таку назву. Байду Вишневецького стратили в Галаті, скинувши з фортечної вежі на гак, вмурований в стіну. Першим на гаки кинули його товариша Пясецького, той, коли налетів на них, то залився кров’ю й помер одразу, а Вишневецького чекало жахливе пекло. Налетівши на гак, він зачепився за нього ребром й мучився три дні. Це була страшна мука, навіть римський прокуратор Понтій Пілат, коли розіп’яли Ісуса Христа, віддав наказ, шоб через кілька годин покінчили з муками Спасителя списом. Байда Вишневецький змушений був терпіти нелюдські болі три дні, й хтозна скільки б вони тривали, але він очевидно, щоб покінчити з ними, почав клясти мусульманську віру, представники котрої приходили подивитися на муки християнина, як на розвагу, та змушені були слухати, як їх ганьбить християнський мученик на гаку, тож бусурмани не витримали, й на третій день наказали добити Вишневецького стрілами.

— Але чому пісня про Байду весела, — втрутився в оповідь Андрій та проспівав: В Цариграді на риночку Та п’є Байда мед-горілочку; Ой п’є Байда та не день, не два, Не одну нічку та й не годиночку…

— А потім, підвішений на гак за ребро, не здається смерті три дні, щоб із лука замочити султана з султаншею та їхню дочку заодно, на якій не схотів женитися, — додав Славко.

— Бачите, які наші люди, не бояться сміятися зі смерті, раз таку жартівливу пісню склали про Байдину страту…

— Отож, неспроста наш народ навіть ворогів називає воріженьками, — продовжив Богдан, — бо терпеливий, а тоді прочитав власного вірша про Байду:

ВИБРАНІ ТВОРИ

105

Вже третю ніч пекельні муки, Аж гак від болю, мов живий, І вартовий, вгорі на мурі, Від стогонів пополотнів… Йому вже слухати несила, Як мучився старий козак… Тим стогоном усе боліло, А він не припинявсь ніяк. Щомиті прагнув він до Бога, В Небесну Січ, де козаки, Та смерть стояла за порогом , Й боялася забрати того, Хто в пісні житиме віки…

— Бог терпів, і нам велів!— урочисто мовив Славко, відгукнувшись на вірш Богдана.

— Значить, раз ми стільки терпимо несправедливості й знущань, то ми — богообрані? — запитання Андрія прозвучало риторично, бо ніхто на нього не відповів, хоча в цей момент всі подумали про Майдан, на котрому відбулося вже дві революції, але життя кращим не стало. Богдан, завершуючи розповідь про Байду Вишневецького, сказав що про його мученицьку смерть, як символ торжества християнства, сучасник Вишневецького, німецький поет Йоган Зомер, написав на латині елегію…

Євангелія, подарована мучителям. Петро Калнишевський — А давайте поговоримо про те, як жили козаки…

— На жаль, середній вік козака був недовгим — до 35 років, — продовжив Богдан, — зважаючи на постійні війни, але багато з них доживали й до поважного віку, а Петро Калнишевський — пішов у вічність на 113-у році!!! Незважаючи на те, шо більше двадцяти років прожив у кам’яній могилі соловецької тюрми. Пригадуєте, в 1775 році Катерина Друга ліквідувала Запорозьку Січ…

— Це було не важко зробити після перемоги в турецькій війні, в котрій брали участь низові козаки, — додав Славко, — скориставшись

106

Валентин СОБЧУК

тим, шо частина козацького війська ще не повернулася з походу, москалі пішли на Січ з стотисячним військом під командуванням генерала Текелі. Калнишевський вчинив розумно, що не протидіяв, врятувавши багато козацьких життів і їхніх родин, адже всі пам’ятали, як москалі плюндрували Чортомлицьку Січ і Батурин.

— Ну так, але Калнишевському за спасіння співвітчизників довелося винести нелюдські страждання — 25 років він був живим похований в тюремній могилі, котрою була камера в Соловецькому монастирі. З цієї камери його всього три рази на рік, по великих святах, випускали на свіже повітря, а з камери не прибирали навіть його послід. Йому також заборонялося розмовляти з іншими в’язнями. Повна ізоляція й неволя! Коли навіть слова не можна було мовити до людей. Про шо думав на самоті великий козацький мученик в тюремній темряві 25 років? Адже жив Калнишевський, по суті, в кам’яній ямі, куди ледь потрапляло світло через вузький отвір в стіні. Тільки Богу одному відомі його страждання й думки. Але не зачерствіло серце кошового Калнишевського й після 25-и нелюдських років ув’язнення, коли на трон зійшов Олександр Перший і помилував Калнишевського, то він за кошти, котрі заощадив на тюремному жалуванні, шо дорівнювало 1 рублеві на день, а це, до речі, в 40 разів більше ніж виділялося на інших ув’язнених, купив Євангеліє в дорогій оправі. Знаєте скільки воно коштувало? 2 тисячі 435 рублів! За такі кошти можна було придбати маєток, а він подарував ченцям Соловецького монастиря Євангеліє, шоб молилися за спасіння душ його мучителів. А монастир Калнишевський не покинув до смерті, навіть після того, як був відпущений на волю ше рік жив і молився в його стінах з ченцями, вже сліпий і немічний приходив на Божі служби! Якого ше в історії мученика можна згадати, хто пройшов, а точніше прожив в казематній темряві такий довгий вік і пожертвував всі кошти на Євангеліє. Яким нелюдським було ставлення царського двору до заслуг козацького кошового. Адже Калнишевський за подвиги в російсько-турецькій війні, як і гетьман Мазепа, був удостоєний найвищої нагороди російської імперії, ордена Андрія Первозванного й чину генераламайора. Знову ж, саме завдяки його позиції було уникнуто кровопролиття, коли московити прийшли руйнувати Січ, хоча характерники дуже рвалися в бій і не здалися на царську милість, бо вони знали що її не буде.

ВИБРАНІ ТВОРИ

107

— Мабуть, сам Господь розпростер над Калнишевським свою десницю, шо дав такий довгий вік і силу витерпіти нелюдські муки на повчання ворогам, бо ж немає більшої сили, як праведне життя в Господі, — продовжив Славко, — хотів би сказати, шо Петро Калнишевський був не тільки талановитим полководцем, а й політиком і генеральним суддею Запорозького війська, а ше великим господарником. За правління Калнишевського, а булаву кошового козаки вручали йому 10 років поспіль, всупереч царській волі, було створено багато нових козацьких поселень. На вільних землях Низового козацтва за правління Калнишевського засновано 400 хуторів-зимівників, біля п’яти десятків сіл. Збільшенням козацьких володінь кошовий прагнув попереджувати колонізацію південних земель москалями. Козацькі поселення об’єднувалися в паланки, котрі нагадували грецькі хори в античні часи.

— Хори? Значить, і в греків були хор-ланки, як в колгоспах, а шо значить саме слово хора? — посміхнувся Андрій, адже греки любили вино, то й, мабуть, співали в хор-ланках?

— Хорами називали сільські райони мегаполісів, що були містами-державами, як Ольвія і Херсонес, — долучився до розмови Богдан. — В нашій історії можна знайти чимало слід демократії грецьких поселенців у Причорномор’ї. Наприклад, козаки, як і греки, обирали своє правління й кошового щороку, шоб їх незіпсувала влада. До речі, при Калнишевському число демократичних козацьких паланок постійно зростало. Вони поповнювалися селянами, які втікали від утисків глитаїв, і хоч ті вимагали їх повернення, однак Калнишевський ніколи не повертав їх. Однак частина козаків воліла мати справу тільки з шаблею, а не плугом — такі завжди залишалися в січових кресах.

— Мабуть, це були ті, які пропивалися до очкура й не могли завести власних хуторів. — посміхнувся Андрій.

— Про козацьке пияцтво, котре мало місце, все ж таки побутує перебільшене уявлення, на якому зловживають московські історики, звичайно, січовики, котрі постійно дивилися в очі смерті, й справді любили розслабитися, але за пияцтво могли покарати на смерть, коли хтось дозволяв собі хильнути під час походу, та й хоронили козаків, які оковиту ставили понад усе, як самогубців, поза цвинтаром.

108

Валентин СОБЧУК

Кошовий — під хоругвами, а полковники — під бунчуками — А от чи хтось розповість про козацький устрій, хто такі були сердюки, бунчужні? — поцікавився Андрій.

— Сердюки, це по суті, гетьманські гвардійці, — поквапився з відповіддю Славко, спочатку їх набирали з найманців, але потім все більше сердюків було з козацького середовища. Слово бунчужний, як і сам бунчук, козаки запозичили в турків, це один з козацьких клейнодів, коли збирали козаків на раду, то кошовий ставав під хоругви, а полковники під бунчуки, що нагадували довгі булави з золотою чи срібною голівкою, котра скріплювала кольорові пасма з кінських хвостів. Бунчужні не тільки носили символи влади, а й були її представниками й виконували низку обов’язків, пов`язаних з наповненням скарбниці та вели господарські справи, також вони могли, в разі необхідності, виконувати функції гетьмана. Десь читав, що бунчужні товариші бували багатшими за деяких гетьманів.

— А хто ше представляв козацьку старшину, знаєш, Андрію? — запитав Богдан, але той несподівано поцікавився.

— А хто найбільше заробляв після гетьмана?

— Мабуть, генеральний писар.

— О, за часів козаччини ти став би знатним женихом, Богдане, — посміхнувся Славко, натякаючи на його професію, який був редактором одного з сайтів, хоча мав освіту бібліотекаря, та зважаючи на свій непосидючий характер не міг прижитися в жодній з бібліотек.

— Ну так, —задоволено посміхнувся Богдан, — але ж генеральний писар тоді не тільки писав, він був своєрідним главою уряду, в його обов’язки входила міжнародна політика й переговори, від яких залежав мир. Неспроста багато хто з гетьманів походив з писарів, як от Богдан Хмельницький, Іван Виговський й Мазепа, Іван Скоропадський. Окремо б хотів сказати про обозних, вони не тільки займалися транспортом й вміли з возів ладнувати оборонні споруди, а відповідали за стан козацьких фортець, їх розбудову, словом, несли відповідальність за оборону й артилерію, як гетьманську, так і полкову. Саме на генерального обозного, коли гетьман не міг вести військо в похід, покладали його обов’язки.

— Угу, ви бачите якими повноваженнями тоді наділявся начальник транспортного цеху, — зауважив Славко, — а ти, Андрію, смієшся, шо я подався в транспортні структури.

ВИБРАНІ ТВОРИ

109

Славко часто змінював професії, оскільки не міг ніде застосувати свою агрономічну освіту, бо, як жартував, «колгоспи розвалили» й він залишився без роботи.

— Друже, я навпаки радий, шо в тебе тепер є колісниця, хоч і не своя, зате можеш і нас покатати. Богдане, хто ше належав до козацької старшини?..

— Судді, хорунжі, курінні отамани, чим займалися перші й останні пояснювати сподіваюсь, не варто, а хорунжі мали честь носити хоругви.

— А з чого складалися символи козацької влади — клейноди? До них, мабуть, належали булава й стяги? — запитав Андрій.

— До клейнодів належали бунчуки, пірначі, або шестипери, це такі булави з шістьма гостряками, держаки на них були завдовжки до пів метра, тож могли використовуватися як зброя, їх носили курінні отамани. Символом влади писаря був каламар, ця чорнильниця могла бути зі срібла, або позолоченою, інколи являючи собою справжній витвір мистецтва.

— А от чим займалися осавули?..

— Осавули мали багато повноважень, стежили за дисципліною війська, виконували покарання суддів, їм в цьому допомагали довбиші, які скликали козаків на найвищий орган правління козацької держави — велику чи полкові ради, б’ючи в литаври.

— Я зрозумів, чому довбиші були помічниками осавулів?– посміхнувся Славко, — під час виконання покарань, хто як не довбиші могли найсильніше довбанути по голові…

— Авжеж, як по бубні, — посміхнувся Богдан, — а ще до старшини входили звичайно ж курінні отамани, як відомо, Січ складалася з 28-и куренів, в кожному з них могло бути до двохсот і більше козаків…

Остання любов гетьмана Мазепи. Скарби Полуботка — А от хто скаже, кого з гетьманів можна вважати найбагатшим, —несподівано запитав Славко, — Мазепу чи Полуботка?

— Цікаве запитання, але я спочатку хотів би розповісти про самого Мазепу, й чому його вигнали з королівського двору.

— О, давай, —оживився Андрій.

110

Валентин СОБЧУК

— Походив він з відомих шляхетських родів на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа мав навіть родового герба, який називали Курч, заснований нащадками волинських князів Гедиминовичів: Курцевичів і Коріатовичів. Мама гетьмана, Марина Мокієвська, теж була православною шляхтянкою, мала гарну освіту, займалася суспільним життям й була представницею Хрестовоздвиженського братства в Луцьку. А коли помер її чоловік, стала ігуменею Вознесенського монастиря, який знаходився на місці нинішнього мистецького Арсеналу, який за часів Петра Першого закрили, бо тут він наказав спорудити «пушечный дом». Сьогодні цей монастир знаходиться на Подолі, його частіше називають Флорівським. Коли споруджували мистецький Арсенал, то провели розкопки й виявили прах 236 монахинь і шістдесят дітей, які перепоховані в некрополі Флорівської обителі, й серед них очевидно останки матері гетьмана Марії-Магдалини, таке ім’я вона отримала, уколи постриглася в монахині Мати гетьмана була дуже богомільною і підприємливою, в Вознесенському монастирі виготовляли на замовлення золототкані ризи, які дорого продавалися. А ще мати Мазепи була меценаткою, як і він підтримувала один із монастирів в Глухові на Чернігівщині, здається, Преображенський. Однак вона мала великі суперечності з сином, до речі сестра гетьмана, Олександра, теж пішла до неї в монастир…

— Слухай, годі вже про матір Мазепи, розповідай про нього самого, чого його вигнали з королівського двору, і як він взагалі туди потрапив, — занервував Андрій.

— Гаразд, але до матері гетьмана я ще повернуся, бо в них були непрості стосунки, й перед смертю він згадував саме її та просив прощення…—зауважив Богдан, розповідаючи далі. — Як потрапив Іван Степанович до королівського двору? Бо мав гарну освіту й постійно розвивався, опанувавши вісім мов, причому латину настільки досконало, що міг посперечатися у вправності з найвидатнішими латиністами, а ще вільно читав на французькій і голландській мові газети. Освічений і розумний красень швидко здобув повагу короля й був його пажем, а згодом навіть відправлений з трьома найкращими юнаками Речі Посполитої на стажування в монарші двори Німеччини, Франції, Італії. Король йому не раз доручав дипломатичні місії в Україні, й хтозна чи повернувся б він до неї і став гетьманом, якби не любовні інтриги. Очевидно в красеня Мазепи був не один роман в

ВИБРАНІ ТВОРИ

111

королівському дворі, але постраждав він від наклепів пана Яна, здається Пасека, за іншими версіями Фальковського. Начеб його застукали на гарячому в спальні. Про це ходять різні легенди, які надихнули Вольтера, Байрона, Гюго писати про Мазепу. Можливо, історія, як Мазепу вислали з Польщі голим, прив’язавши до коня, була міфом. Однак зауважу, що насправді в коханні Мазепі дуже не щастило, і це при тому, що був гарним на вроду. Коли служив у Дорошенка генеральним писарем, то очевидно з розрахунку одружився на овдовілій доньці білоцерківського полковника Половця. Вона була за нього старшою та ще й не дуже гарною на вроду, але що цікаво, коли він перебував з нею в шлюбі, то начеб не ходив на ліво, принаймні про це нічого не відомо. В цьому шлюбі, хоч і не нажив нащадків, але згодом мав чимало статків, десь близько двадцяти тисяч підвладних дворів на Гетьманщині, й чимало мав маєтностей в південній Московії. Можливо до хазяйновитості привчила його дружина, Ганна Фрідрікевич. І хоч він не мав власних спадкоємців, але по батьківськи піклувався усиновленими дітьми в першому й останньому шлюбі.

— А це ми знаємо, — озвався Андрій, попрохавши розповісти про фатальну любов Мазепи до доньки свого кума, генерального судді Василя Кочубея.

— Власне й суддею він став завдяки Мазепі, а так би й далі сидів у козацькій канцелярії цей нащадок ногайських татар з Криму Кучукбеїв, — додав Славко...

— Очевидно, що так, — продовжив розповідь Богдан. — але тривалий час вони були друзями, Мазепа хрестив його доньку Мотрю. А та, коли зросла накинула оком на свого хрещеного батька, чи він першим на неї. Очевидно й завирувала татарська кров Мотрі, щоб мати в обіймах самого гетьмана, чи пустив стрілу Амур, хтозна. Адже Мазепі тоді було 65, а їй 16. Однак обоє згоряли від пристрасті настільки, що кохана Мотря втекла від своїх батьків в обійми старіючого гетьмана в його палац.

— О, гаряча татарська кров, уявляю, як все було бурхливо між ними!— вигукнув Андрій, ну і що було далі.

— Мазепа згодом відіслав її в батьківській палац, прохаючи її руки в Кочубея. Але той відмовив. Мазепа писав пристрасні листи до Мотрі, причому дуже поетичні, адже він мав хист до віршування. Хоча оригіналів цих листів не знайдено, можливо хтось їх переписував

112

Валентин СОБЧУК

пізніше. Однак Мотря не відповідала йому, можливо ображалася, що він її вислав зі свого палацу або ж листи перехоплювали батьки. Подейкували, що її мати, Люба Кочубей, колись була коханкою Мазепи, й дуже хотіла йому відімстити, зганяючи злість на доньці, котра називала її мучителькою, бо вона навіть прикладала руку, щоб та викинула з голови думки про гетьмана. Деякі любовні листи Мазепи сам Кочубей прикладав до своїх доносів на гетьмана, які відправляв царю, щоб проілюструвати його аморальність і звинувати в тому, що він з допомогою чарів намагався здобути серце його доньки, бо прохав її вислати йому своє намисто, сорочку чи пасмо волосся, а ще спокушав Мотрю «перстнями з діаментами». Здається, три чи навіть чотири депеші Кочубей надіслав Петру Першому, але той не вірив їм, оскільки в них не було ніяких конкретних фактів стосовно ворожих намірів Мазепи до нього.

— Друзі, а можна я додам трохи своєї історії про цей період, — пожвавішав Славко.

— Звичайно, — сказали всі разом.

— Знаєте, чому Кочубей відмовив Мазепі видати за нього доньку? Гадаю не через те, що це було не по церковному, бо Мотря була його похресницею. Очевидно він здогадувався про плани Мазепи виступити зі шведами проти Петра Першого. Передчуваючи поразку у цій битві, Кочубей боявся, що коли його донька стане гетьманшою, то всіх Кочубеїв пустять за вітром. Тим паче, що він був у змові з полтавською старшиною проти Мазепи, яка сподівалася з допомогою доносів змістити Мазепу, як це раніше було з Самойловичем, який і сам прийшов до влади з допомогою московських стрільців, доносячи на гетьмана Дем’яна Многогрішного, якого арештував з московитами прямо в спальні. А потім і Самойлович, який вислужувався перед Москвою й мав пристрасть до розкошів, одного тільки срібного посуду в нього конфіскували на шістнадцять пудів, мовчу вже про шикарні карети з Гданська, на яких роз’їжджали навіть сини Самойловича… Так от, і до нього, хоча тримав булаву п’ятнадцять років повернувся бумеранг, його теж змістили через доноси, і підписи під ним ставив також його наступник, гетьман Мазепа. Однак Кочубею не пощастило, його видав закутим в кайдани до рук Мазепи сам Петро Перший, якраз за рік до Полтавської битви. І він його разом із родичем Іваном Іскрою публічно стратив відтинанням голів в селі Борщагівка на Вінниччині.

ВИБРАНІ ТВОРИ

113

— В нього не було виходу, — зауважив Богдан, — Кочубей сам винний в цьому. А втім, Мазепі за це дуже докоряла мати, що порішив свого друга, й за Полтавську битву дорікала, адже вона будучи ігуменею Вознесенського монастиря не раз добивалася в царя вирішення майнових інтересів для своєї обителі й мала інший погляд на політичне життя України.

— Це зрозуміло, а от чи зустрівся Мазепа зі свою Мотрею після того, як відправив її до батьків, —поцікавився Андрій.

— Так, зустрівся, коли Мазепа відступав зі шведами з під Полтави, то й побачив свою Мотрю.

— І що вона пішла з ним? — чомусь посміхнувся Славко.

— Так, пішла й була з ним до останнього дня. Я десь читав, що Мазепа начеб спеціально вмовив шведського короля, щоб йти на московитів не через Смоленськ, а Полтаву, бо мав надію зустрітися з коханою.

— А відомо щось про її долю потім? — запитав Андрій.

— Хоча вона й пішла за Мазепою, але була помилувана через батька. Життя закінчила в монастирі, за однією з версій у Вознесенському, де була ігуменею мати гетьмана. Начеб Мотря дуже шкодувала, що погубила батька й гетьмана…

— Цілком можливо, — втрутився в розмову Вернидуб, який до цього увесь час мовчав й начеб не слухав. — Бачите, любов Мазепи навіть схожа до сюжету Троянської війни, що почалася через жінку. Однак хочу наголосити, що почав війну з московитами він, щоб врятувати Україну, на яку з кожним роком все більше наступала московська деспотія й абсолютизм. А ще хотів би зауважити на шляхетних стосунках між гетьманом і його коханою. В Івана Грозного, до речі, було 8 жінок і то тільки офіційних, й не всі вони залишилися живими. Після п’ятого шлюбу він навіть не питав церковного дозволу, бо його не давали. Все ж незважаючи на таку кількість шлюбів, жодна жінка не задовольнила його хворобливої пристрасті, хоча з усієї Московії йому привозили тисячі претенденток. Відтак троє з офіційних царських жонушок померли при загадкових обставинах, як от Марфа Собакіна, а до смерті інших дружин цар сам доклав руку. Марію Долгорукову після першої шлюбної ночі кинув у ставок на годування риби, виявивши, шо вона не дівчина. Анна Колтівська теж пішла на той світ з його волі. Але тут хоча була прричина, бо сама наставляла

114

Валентин СОБЧУК

Грозному ріжки. До неї в спальню приходив її коханець князь Ромодановський, перевдягаючись в жінку. Та одного разу його побачив у жіночому вбранні сам Грозний й сам захотів переспати з цією «кралею», після чого обох коханців поховали поруч. Не склалися в Грозного стосунки з дивовижною красунею Марією Нагою — вона йому народила сина, котрого він порішив, а її відправив у монастир.

— Як бачите, до чого доводять страсті-мордасті, — зауважив Богдан, — а от гетьман Мазепа любив романтично, писав вірші й засипав Мотрю діамантовими перстнями. Не використовував своєї гетьманської зверхності, а хотів взяти законний шлюб.

— А хто знає чому на Московію шведи пішли через Полтаву й програли битву, адже шведський король був досвідченішим стратегом за Петра Першого, й перед тим виграв бій під Нарвою, та й взагалі Швеція була в ті часи наддержавою? — поцікавився Славко.

— Як ми знаємо в Північній війні, яка тривала двадцять років, головним було здобуття балтійських портів, а чого шведів з москалями занесло під Полтаву? —почав розповідати Богдан, — Бо наступаючи цим шляхом Карл Дванадцятий розраховував на підтримку козаків і турків, але османці несподівано відмовилися від спільного наступу, частина ж козацтва була налякана каральною експедицією Петра Першого, коли він нищив цілі українські родини не шкодуючи дітей, тож не підтримала Мазепи. Вплинула й недалекоглядність гетьмана в стосунках з Семеном Палієм, адже якби він об’єднався з ним проти спільного ворога, то під Полтаву вирушило, не близько 7-и тисяч козаків, а можливо й 50, і перемога була б на боці українців і шведів, і можливо саме з того моменту ми могли б відкрити собі шлях до Європи, але доля розпорядилася інакше. Однак її гіркі уроки закликають до єдності наших помислів і дій, як ніколи, сьогодні. Але хочу наголосити, що доба Мазепи тривала тридцять років. Десятки церков збудовано гетьманом й відновлено, багато зроблено для тогочасної освіти.

— Так це скарби духовні, й хоча вони нетлінні, але в грошовому еквіваленті, мабуть, найбагатшим гетьманом України був Павло Полуботок, а точніше полковник Полуботок, бо гетьманом він був недовго, але про його скарб, шо начеб складався з 200-т тисяч золотих червінців і покладених в «Ост-індійський банк» у Лондоні ходять легенди, — зауважив Славко, — слухайте, а хто знає, як йому вдалося

ВИБРАНІ ТВОРИ

115

сховати такі багатства за кордоном, може, це просто легенда, бо таку кількість золота, навіть сховану в діжках, малоймовірно перевезти морем до Лондона, а, взагалі, хто знає про долю Полуботка?

— Є дослідження когось з істориків, що діжки з золотими червінцями доставив в Лондон син гетьмана Полуботка, Ярема, начеб в 1723 році. Причому, поклав їх на депозит, шо складав 4 відсотки річних, — продовжив Богдан.

— За триста років набігла кругленька сума, — вигукнув Андрій, — я десь читав, шо якби депозит Полуботка розділити на всіх українців, то кожен би отримав по 33 кілограми золота!

— Можливо, — додав Богдан, — адже Полуботок, як це поширено в пресі, 80 відсотків скарбу заповідав всім українцям, і лише 20 своїм прямим нащадкам, та за умови, коли наша держава здобуде повну незалежність.

— Якщо це правда, то Полуботок був патріотом України, — зауважив Славко, – хоча в нього були ворожі стосунки з Мазепою. Той навіть позбавляв його частини володінь, але на завершальному етапі гетьманування таки повернув і призначив чернігівським полковником. Сподівався шо Полуботок, або Получобіт, як називає його Андрій, підтримає його в битві під Полтавою. А от шо до того, чи дійсно існує вклад Полуботка в Англії, то десь читав, що в 2007 році з цього приводу приїжджав хтось з представників королівського банку в Україну й давав інтерв’ю, мовляв, їхні фінансисти підраховують суму від внесків за депозитом Полуботка за 300 років, та не можуть вичислити точну суму, бо «Ост-індійський банк» ліквідувався, а під час війн втрачено частину документів щодо депозиту Полуботка. Також читав, що в 1923 році відвоювати частку вкладу намагався начеб хтось із прямих нащадків гетьмана. А знаєте скільки записалося в його нащадки? Більше двохсот чоловік!...

— Все ж, друзі, золото Полуботка зігріває душу не одне покоління українця, — посміхнувся Андрій, — Богдане, розкажи, як Полуботку вдалося заробити такий капітал, бо ж ти в нас — ходяча енциклопедія...

— Як заробив Полуботок такі статки, це загадка? — посміхнувся Богдан, — історики пишуть, що гетьман був великим реформатором, багато уваги приділяв землі й господарству, будував гуральні й гути(тодішні склозаводи), торгував зерном і тютюном, скуповував

116

Валентин СОБЧУК

землі. Сьогодні теж уміють заробляти, от тільки ніхто з скоробагатьків не хоче наслідувати прикладу Полуботка — заповісти свої багатства Україні. Однак починалася гетьманська кар’єра Полуботка нелегко. Це була нова Руїна України після поразки під Полтавою в 1708 році, коли дощенту було знищено й спалено козацьку столицю Батурин, 40 церков пішли в небуття! Драгуни з «кінськими хвостами» під орудою Меншикова, цього князя з грязі, який за походженням був сином придворного конюха Петра Першого, не щадили нікого — ні старих, ні малих. Козацьку старшину колесували й четвертували, навіть трупи козаків розпинали на хрестах й пускали на плотах річкою Сейм. Під час страшної різанини московитів в гетьманській столиці Батурині загинуло близько 15 тисяч людей! Про це звірство писали в усіх європейських газетах, пізніше й Тарас Шевченко не обминув цієї теми, описавши жахливу картину, як мала дівчинка обійняла свою мертву маму й прохала капітана, щоб вбив і її...

— Все ж, чому Полуботок не підтримав Мазепу в бою під Полтавою й не завербував за свої багатства наймане військо? — поцікавився Андрій…

— Мабуть, зіграли старі образи на гетьмана, — продовжував розповідь Богдан, — або ж прагматичний розрахунок, бо він одним із перших полковників прибув у Глухів, нову столицю гетьманської України, щоб отримати гетьманську булаву від Петра Першого. Але той не довіряв Полуботку й призначив гетьманом Івана Скоропадського. І хоч Полуботок посилав козаків на будівництво Ладозького каналу, все одно це не допомогло завоювати прихильність царя, по суті, всього рік — з 1722 року по 1723 — Полуботка призначили наказним гетьманом по смерті Івана Скоропадського, після чого його арештували. Петро Перший звинуватив його в підбурюванні антиросійських настроїв, бо Полуботок підписав разом з представниками козацької старшини, так звану, Коломацьку чолобитну, де козаки просили відновити вибори гетьмана й знизити податки, запроваджені Малоросійською колегією, за що Полуботока ув’язнили в Петро-Павловській фортеці, де він і помер, і хоч йому не вдалося відстояти козацьких привілеїв і право виборів гетьмана, зате передчуваючи арешт, він врятував свій скарб, про який ходять легенди вже три століття.

— Але скажу хлопці, шо за любов до багатства дуже сильно поплатився Полуботок, — долучився до розмови Вернидуб, — батько

ВИБРАНІ ТВОРИ

117

ж заповідав йому стати гетьманом, та він по суті продав свою булаву Петру Першому. Бо ж козаки наполягали, шоб саме його обрали гетьманом, але він сторгувався з Петром Першим, шоб той віддав всі землі Мазепи йому, якому заздрив все життя. Та ці землі не принесли йому щастя, хоча статки він заробив великі. Однак Полуботок назавше втратив спокійний сон, бо йому часто снився покійний батько з доріканнями, шо продався за любов до золота. А яких тортур зазнав він у Петро-Павловській катівні! Важко навіть уявити як мордував і колесував його біснуватий цар Петро. Кажуть, шо й перед смертю допитувався, де сховав золото Полуботок, але той відповів цареві, шо мертвецям золото не потрібне, ніби знав шо Петро Перший через кілька місяців сконає по його смерті. Так і сталось. На мою гадку, золота Полуботка нікуди не вивозили, бо ж договору ніхто не бачив, швидше за все, десь сховали, можливо, на дні річки. Та справа не в його золоті головне, шоб ми створювали справжні цінності сьогодні, а не жити минулим. Україна ж має багатющі ресурси, однак по справжньому багата тільки купка глитаїв. У Швеції все навпаки, там всі ресурси невеличкої держави стали загальним надбанням.

На могилі кошового Сірка Третій день, проведений хлопцями в околицях, так званої, Бабиної могили, де знаходився Курган козацької слави, став найбагатшим на події з домішками несподіваної містики. Зранку з’явилася якась чорна курка, котра греблась біля Андрієвого намету, наче шукала загублені ключі від дверей котрих тут не було.

— Ти поглянь!.. яка придибенція!.. ми тільки ввечері з’їли одну курку, а вранці прийшла друга!— дивувався Славко.

— А шо, як її підкинула Галя, в котрої ночував Андрій? — посміхнувся Богдан — Не був я вчора у Галі, — озвався той, вилазячи з намету й розчісуючи кудлату чуприну, в котрій заплуталося кілька пожовклих листків верби… «Цікаво, де знову в ночі носило Андрія, шо скрізь листя зелене, а в його чубі осінні листки», — подумки дивувався Богдан, вдихаючи на повні груди повітря, що пахнуло степом і провільглістю берегів, де шелестів очерет, а сонце гралося на воді золотими зайчиками.

118

Валентин СОБЧУК

— Ну, неспроста ж цю Січ називали Чортомлицькою, — якось загадково мовив їх новий знайомий Іван Вернидуб, мов прочитавши Богданові думки. Це була ще одна подія з серії несподіваної містики. Про яку треба розповісти окремо, а точніше про самого пана Івана. Він прибився до їхнього табору звечора. То був кремезної статури й козацького вигляду дідусь, ще й у вишиванці. Він пускав дим кільцями з люльки, яка так чаділа, наче він смалив махорку, як подумав Богдан. Та насправді він попихкував «тютюнцем з домішками буркун-трави», як пояснив сам Іван Вернидуб, в черговий раз здивувавши Богдана, який подумав, що той читає його думки.

— Козаки любили додавати до тютюну сушену травичку, особливо характерники… — сказав Вернидуб, погладжуючи сиві вуса, наче успадковані від предків, — я теж з роду дунайських характерників і років мені, хлопці, — зо триста!

— Три століття Вам! Ого! Це більше Андрію, як твоєму Рексові, котрому, як ти кажеш, стукнула сотка собачих літ!— ледь не вигукнув Богдан, але не встиг це сказати, бо дідусь Іван знову, мов прочитавши його думки, мовив: — Ну, триста не мені, а моєму родові характерників Вернидубів… Богдан хотів, щоб той розповів щось цікаве про свій рід характерників, які неодмінно мали справу з потойбічними силами, але Славко в наступну мить вигукнув:

ВИБРАНІ ТВОРИ

119

— Хлопці, а де курка!?. Всі переглянулися між собою, а згодом почали нишпорити за нею в кущах, та не знайшли. Дідусь Вернидуб не брав участі в пошуках, а тільки загадково посміхнувшись, знову повторив вже мовлене: — Неспроста тут була Чортомлицька січ! тут й не таке траплялося, — після цих слів він почав квапити хлопців до курган-могили, яку ще звали Бабиною, бо в давнину це був курган, на якому стояла половецька баба. Сьогодні на її вершині знаходилася могила кошового Сірка.

— А шо, сніданок відміняється? — скривився Андрій.

— Поснідаємо потім, туди треба йти натщесерце, як на причастя до церкви, — сказав Вернидуб і поліз у свій намет, а вийшов з нього, тримаючи шаблю. Хлопці переглянулися, в їхньому подиві можна було прочитати: чого ще чекати від цього дідуся, й Славко першим попрохав показати шаблю. І той поважно дістав її з піхов і несподівано з посвистом розітнув повітря в нього над головою, аж Славко мимовільно пригнувся й помацав свою лисину — чи не зчесав дідусь йому скальпа. А той, посміхаючись, подивився на лезо шаблі, як у дзеркало, й сказав.

120

Валентин СОБЧУК

— З нею ходив у бій мій прадід…

— А з ким — Будьонним чи Щорсом? — запитав, — посміхаючись Андрій.

— Ага, з Щорсом, ше скажи з Чортом — з козаками ходив…— сказав Вернидуб, мов відрізав.

— Ну тоді хіба шо ваш пра-пра…дід міг козакувати з цією шаблею, — засумнівався Славко.

— Я знаю до чого ви хилите, тільки козаки в дельті Дунаю й досі живуть, але про це розповім пізніше. Так от, прадід з цією шаблею не тільки воював, а й голився нею, можу показати як, але нікому не захотілося побритися шаблею.

— Ага, ше вуха відчикрижите, — посміхнувся Андрій.

— Та ні, я й сам буває нею голюся, та ходімо вже на курган до отамана, — й Вернидуб сховав шаблю у піхви. І вже ні в кого не було бажання потримати її в руках, окрім Богдана, який навіть взяв її із піхвами, й перекинувши через плече ремінець якийсь час ходив із нею. Дорогою до Кургану козацької слави Вернидуб розповідав про походження слова козак.

— Це слово немає нічого спільного з тюркським, вони так називали волоцюг і розбійників, хоча ногайці козаками величали всіх, хто пішов з дому — в мандри чи на війну, взагалі, це слово зустрічається у вжитку й серед кавказьких племен. Але спочатку було слово косак, а не козак — так називали воїна з косою, тобто оселедцем. Друга частина слова ко-сак теж має древнє походження — саки-воїни були в царських скіфів, а взагалі, в давнину, косаками, а потім козаками називали воїнів світла, які захищали людей від зла. Тай князь Святослав, як відомо, теж ходив з косою- оселедцем на чолі…

— А шо про це скаже наш Богдан? — несподівано звернувся Славко до нього.

— О, як так і думав, шо ти шось знаєш, — чомусь сказав дідусь Вернидуб, поглянувши на Богдана, загадково посміхнувшись, ну і яка твоя версія?..

— Версій чимало, і хоч це слово побутує в багатьох народів, але прижилося й стало символом свободи у нас, бо саме Україна започаткувала козацьку державу й відстоює її принципи досі.

— О, істину кажеш! — задоволено мовив Вернидуб, діставши наполовину шаблю з піхов клацнув руків’ям об металевий край.

ВИБРАНІ ТВОРИ

121

— Але козаки запозичили таки багатенько тюркських слів, — продовжив Богдан, поглянувши на Вернидуба, подумав, що непогано було б забрати в нього шаблю, а то він якийсь бентежний з нею, — от маємо таке запозичення, як слово отаман, в перекладі з тюркської воно означає батько людей, ота — батько, ман — людина.

— Отаман… от ми і прийшли до нього!— урочисто мовив Вернидуб, спиняючись біля курган-могили, на вершині котрої височіло погруддя Сірка, — скільки невільників звільнив з татарського полону непереможний кошовий, читав шо до 100 тисяч душ!, — і Вернидуб схилив чоло, й діставши шаблю поцілував її, а тоді чомусь почав розповідати про Богдана Хмельницького, наче й він тут був похований: — А ви знаєте хлопці, що нашому Хмелю сам Патріарх Константинопольський передав меч, освячений на гробі Господнім, на війну з католицькою шляхтою. Величні були часи — особливо 1648 рік, протягом весни-осені виграно три битви: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями! Наприкінці грудня Хмельницький тріумфально в’їхав із славним воїнством козаків до Києва, якраз перед Різдвом, його тоді зустрічали, як визволителя прості люди й духовенство, навіть Єрусалимській патріарх Паїсій прибув до нас, щоб благословити Богдана. Це був нечуваний тріумф Визвольної війни, в Києві позолотили маківки Михайлівського собору. Менше, як за рік військо Речі Посполитої було розбите, два польські гетьмани потрапили в полон, король помер, в Польщі — безвладдя. Україна тоді могла б здобути Варшаву й стати незалежною державою, але Хмельницький розмірковує про автономію в складі Речі Посполитої, веде переговори. Не вистачило йому тоді духу державника, а полякам далекоглядності. Адже був час, коли можна було б зміцнити річпостолитівстьку державу, включивши в її орбіту козацьку Україну, а не вести до краху всю РП. Через через три роки Польща оговталася, й знаєте хто став одним з найзапекліших ворогів Хмельницького? Нащадок першого козацького гетьмана Байди Вишневецького — шалений Ярема. Відтак в 1651 році під Берестечком, через зраду татар, битва була програна. Однак і самі історики й до сьогодні називають різні причини поразки. Є думка, що на це вплинуло повідомлення про зраду дружини гетьмана, Гелени Чаплинської, яку повісив у Суботові з її коханцем його син Тиміш. Він це пояснював, що Гелена зі своїм коханцем, начеб ключником гетьманської скарбниці, тирили гроші, щоб разом утекти. А ще Тиміш

122

Валентин СОБЧУК

ніби перехопив листи Чаплинського до Гелени, який писав їй, щоб та отруїла Хмельницького.

— О, гетьманич Тиміш мав твердий характер, — озвався Славко, — я теж читав, що смерть коханої дуже деморалізувала Хмельницького, може, через це й він покинув табір, щоб поховати її, потрапивши в полон відступаючим з під Берестечка татарам.

— Так, дійсно красуня Гелена, а її ще називали Мотроною, виявилася фатальною жінкою, яку палко кохав старіючий гетьман, — додав Богдан, —адже вона зростала в його сім’ї. Вона була осиротілою шляхтянкою, очевидно гетьман знав її батька, давши притулок у своїй родині. Гелена допомагала першій дружині Хмельницького виховувати його дітей, а їх у нього було шість чи сім, двоє синів, а решта — доньки. Та коли померла його перша дружина, Ганна Сомко, гетьман прагнув одружитися на Гелені, але чигиринський підстароста Даніель Чаплинський теж поклав на неї око.

— Ще й, як поклав, — додав Вернидуб, — тоді таке почалося, як в троянській війні, адже і там була Єлена. Та й, власне, Гелену також викрав цей п’яничка Чаплинський, як називав його Хмельницький в листах до короля. О, вони навіть судилися через неї в польському сеймі в Варшаві. Але польська шляхта на це зав’язувала очі, як Феміда. Зрештою, ви всі знаєте, що було далі. Чаплинський напав на хутір, до на пів смерті побив сина Хмельницього, а його кинув до темниці. А визволила його з неї Гелена, яка вмовила Даніеля, щоб він випустив Хмельницького, очевидно, пообіцявши стати Чаплинською, бо той самодур прагнув з нею під вінець. І йому це вдалося, але не надовго. Бо вийшовши з тюрми, Хмельницький пішов на Січ і згодом почав повстання, а потім повернув свою кохану Гелену, їх повінчав єрусалимській патріарх Паїсій, який на той час був у Києві. Так що смерть Гелени для гетьмана була, як грім серед ясного неба. Очевидно він через це покинув табір козаків, щоб попрощатися з нею…

— Однак козаків під Берестечком загинуло не так багато, як пишуть поляки, —знову долучився до розмови Богдан, — до цього висновку наштовхує кількість козацьких останків, знайдених під час розкопок. Усе ж, після Берестечка була битва-реванш на Вінниччині. Тоді козаки з татарами під горою Батіг, в урочищі між річками Соб та Південний Буг, вщент розгромили двадцять тисяч поляків, де поліг їх гетьман Калиновський разом із сином, а шляхта була вирізана до ноги

ВИБРАНІ ТВОРИ

123

в знак помсти за Берестечко. В цьому бою відзначився син Богдана Хмельницького Тиміш та Іван Богун. Вся Україна після цієї битви була очищена від ляхів, кордон знову просунувся до річки Случ. Хмельницький з козаками міг би вирушити в переможний похід на Варшаву. Але начеб завадив спалах чуми в західних землях. Однак саме Хмельниччина поклала наріжний камінь в основу нової козацької держави, хоча славний Богдан схилив коліна перед Москвою, втягнувши її в нове ярмо. Але якби в тогочасних лідерів козацтва було менше владних амбіцій, то по смерті гетьмана Богдана, вони б не воювали за гетьманську булаву, а консолідуватися для спільної мети — створення єдиної держави.

— Але хай там як, все ж, саме Богдан заклав основу Гетьманщини, — додав Славко, — неспроста гетьмана Хмеля іноземці називали імператором всіх козаків. А ще він мав гарну освіту, адже закінчив єзуїтський колегіум у Львові. В Україні його любили, як визволителя й козацького месію. А коли Хмельницький помер, то цілий місяць тривала по ньому тризна в Чигирині, бо багато людей хотіли з ним попрощатися. А потім козаки понесли його домовину на руках до Суботова, який знаходився за сім кілометрів від Чигирина. Також я читав, що відкритістю й шляхетними манерами Хмельницького захоплювалися посли, й він завжди з козаками вітався за руку. А руку він мав тяжку і вдачу запальну. Бувало, згарячу, й полковників ставив на місце своєю десницею. Було, що приковував до гармати навіть свого генерального писаря Виговського, котрого якось запідозрив шпигунстві, але потім вибачився, та й свого улюбленого сина Тимоша теж виховував в строгості.

— А що ви знаєте про гетьманича Тимоша? — поцікавився Андрій.

— Був дуже вправним, і мабуть вродливим, хоча й мав руденьке волосся й ластовиння на лиці. А ще Тиміш мав надміру запальний характер, на відміну від свого брата. Ще змалечку тримав шаблю січовика, казали, як блискавка гарцював на конях, що й куля не могла в нього влучити. За нетривалий вік, а прожив він всього 21 рік, залишив по собі яскравий слід, хоча мав дуже жорсткий характер. — поквапливо розповідав про нього Богдан. — Саме Тимошу хотів віддати гетьманську булаву Хмельницький. Та не судилося. Аналізуючи обставини смерті молодого гетьманича, я вийшов на жіночий слід. Відомо, що Хмельницькі двічі намагалися схилити молдавського

124

Валентин СОБЧУК

господаря Василя Лупула, який начеб походив із грецької чи албанської родини. Лупул, або Лупу, як ще його називали, в минулому був великим торговцем, а ще дуже високим на зріст, як зазначали сучасники. Він замінив на престолі брата Петра Могили, Мойсея. Що цікаво, Петро Могила схилив Лупула до відкриття в Молдавії слов’яно-греко-латинської академії. А передмісті Львова Лупул спонсорував зведення православної церкви. Зрештою, тут теж відчувається вплив Могили, як, мабуть, і те, що Молдавія не схилилася до католицизму, як Румунія, котру в ці часи називали Валахією. Однак Лупул для своє вродливої доньки Розанди бажав принца, а не гетьманського сина. Хмельницький прагнучи визнання своєї держави серед сусідів, покладав сподівання на династичний союз з Молдавією. Власне, й битва під Батогом сталася через це, адже Хмельницький рушив з військом на сватання до доньки Лупула, але той попрохав допомоги поляків, бо старша донька вже була дружиною їхнього гетьмана Радзивіла. Похід проти козаків очолив один із залицяльників Розанди, Мартин Калиновський, котрий, як ви знаєте, загинув у цьому герці. Однак здобувши руку Розанди для свого сина, Хмельницький стабільності не отримав. Бо Лупул прагнув з допомогою козаків укріпити свої позиції в Валахії й Трансільванії (нині Румунія). Проти нього на цих теренах почалася змова. Тож десь через рік після весілля Тиміш Хмельницький вирушив на допомогу тестеві в Молдавію. Однак знехтував наказом батька не воювати з сусідами Молдавії й порадами козацьких полковників, зокрема Богуна, з яким він ледь не бився. Отже гетьманич рушив на Валахію. Але згодом змушений був відступити звідти й оборонятися в фортеці міста Сучави. Начеб там, на фортечній стіні, в нього поцілив з гармати родич Яреми Вишневецького, Дмитро, який теж сватався до Розанди. І хоч ядро не завдало шкоди гетьманичу, а потрапило в дерев’яний лафет фортечної гармати, все ж Тиміш був поранений дерев’яними скалками. На сьогоднішній час ці рани були не смертельними, та позаяк тоді не існувало антисептиків Тиміш за три дні помер, не доживши одного дня до свого двадцять першого року. Все ж, чотири тисячі козаків із жінкою Тимоша, Розандою, а також із її батьком Василем Лупулом, тоді випустили з фортеці до України. Більше Лупул не повернувся на молдавський престол, який посідав дев’ятнадцять років, а закінчив життя в Туреччині. Розанда народила двох синів-близнюків від Тимоша

ВИБРАНІ ТВОРИ

125

Хмельницького, якого оплакували два з половиною місяці, перед тим, як віддати землі…

— Цікава історія, — озвався Вернидуб, — але хочу сказати, що хоч Богдан Хмельницький був великим державником, однак допустив помилку, що поклався на угоду з Москвою. Однак Сірко, хоч його й звинувачують в політичній недалекоглядності, договору в Переяславі не підписував, — і він простягнув до хлопців шаблю, поцілувавши її лезо. Хлопці теж торкнулися шаблі устами, як тоді в 1990 році, коли відзначали 500-річчя козацтва. Богдан знову відчув притік сил, наче гостра криця вселила в нього чиюсь відважну душу. У наступну мить Богдан почав придивлятися до погруддя отамана Сірка на вершині кургану, до якого вели кам’яні східці, на котрих яскравіли вінки та живі квіти, котрих багато приносять 1 серпня, в день, коли отаман відійшов у Небесну Січ.

— Шо ти так задивився, Богдане, наче хочеш побачити самого кошового, — чомусь сказав Славко.

— Хотілося, щоб на цій вершині він був на бронзовому коні, невже він не заслужив коня — он скільки їх в Києві.

— Ага, точно, скільки чужих героїв сидять у нас на бронзових і кам’яних конях, як от Щорс, — хитро посміхнувся дідусь.

— Але хлопці, все ж, дякуймо долі, шо маємо могилу нашого славного отамана, бо скільки могил наших звитяжних гетьманів сьогодні не відомі. Ми й досі не знаємо чи вцілили останки Богдана Хмельницького, навіть кажуть, шо поляки, як захопили Суботів, то спали його прах й вистрелили з гармати. — сумно сказав Славко.

— А я думаю, шо це побрехенька, могила Хмеля десь є, ше мій дідусь розказував, шо чув, як місцеві жителі перепоховали тіло гетьмана в тихому місці, шоб його ніхто не знайшов і не сплюндрував, — зауважив Вернидуб. — Але так перепоховали, шо не можемо й досі знайти. Однак і тілу Сірка по смерті теж довелося поневірятися. Ми стоїмо біля третього перепоховання отамана в кургані Бабиної Могили, причому його тіло тривалий час лежало без голови, її повернули в могилу аж в 2000 році, а до цього вона лежала під замком у сейфі.

— А чому саме на цьому кургані поховали його останки? — поцікавився Андрій.

126

Валентин СОБЧУК

— Цьому посприяв в році президент Франції де Голль, який побував у Києві в 1966 році— озвався Богдан, — а так не відомо, шо б сталося з могилою отамана, адже до неї підбиралися води Дніпра й могли назавжди забрати від нас його останки. Та вже в 1990 році, якраз перед 500-річчям святкування козацтва комуняки знову збиралися вигнати Сірка з його рідних січових володінь, й перепоховати на Хортиці. Однак жителі Капулівки вийшли з протестом, й навіть пробили колеса вантажівки, на котрій мали везти його домовину.

— Але мене інше дивує, навіть президент далекої Франції знав про нашого кошового, — наголосив Славко, — не те шо наші кєровнікі….

— Не тільки знав, а й шанував, бо він у них національний герой, адже допомагав визволяти Францію від іспанців, хоча дехто з наших істориків сумнівається в цьому й досі, що він там воював разом із Хмельницьким. А де Голль не сумнівався й спеціально йшов до могили отамана з квітами кілька кілометрів.

— Себто хотів відчути дух землі, де була грізна Чортомлицька січ, й де 12 разів його обирали отаманом, взагалі він віддав Чортомлицькій Січі 28 років свого життя. На якусь мить запала пауза, всі чекали, що далі розповідатиме Богдан, і тільки дідусь Вернидуб був спокійним, як скеля, наче знав зміст його відповіді.

— Місце поховання Сірка на Бабиній могилі, як на мене, стало символом перемоги козацтва над глупістю біснуватої баби, цариці Катерини, що зруйнувала Січ. Адже погруддя отамана зверху над Бабиною могилою.

— Еге ж, як влучно підмітив — посміхнувся Вернидуб до Андрія, а чи знаєте ви, хлопці, що на тюрській мові слово баба означає дід.

— Та ну, — здивувався Славко. — а ну ж, Богдане, поясни чому. І Богданові на мить уявився музей Яворницького в Січеславі (Дніпрі), половецькі баби під музейною стіною, більшість з яких були схожі на жіночі скульптури зі сплетеними на животах руками й жіночими грудьми. Богдан згодом дізнався, що жіночі скульптури насправді символізували половецьких воїнів, а от «жінками» вважалися половецькі баби виключно в кам’яних капелюшках. Богдан розповів про це всім, зазначивши, що в дійсності слово баба на тюркському наріччі означало предка, а на мові вавилонян — Бога.

ВИБРАНІ ТВОРИ

127

— Половці встановлювали такі скульптури не тільки на могильних курганах, а й на сторожових, які служили за своєрідні степові маяки для орієнтування кочовиків. А ще кам’яна баба на вершині такого кургану символізувала продовження роду. Мабуть, саме тому скульптури скіфських чи половецьких воїнів мали жіночі риси.

— То шо, Богдане, в Бабиному кургані, де похований Сірко, не було могили якоїсь знатної скіф’янки чи половчанки? — запитав Андрій.

— Цей курган міг бути, як вже казав, степовим маяком, або ж охороняв прикордонні рубежі печенігів чи половців, а ще раніше може й скіфів…— — Да, сьогодні навіть не віриться, що на цих землях колись жило стільки племен!— озвався дідусь Вернидуб, — скіфи, або як їх називали сколоти сармати і гуни, печеніги й половці, а пізніше козаки. Великий луг був їх годувальником – скільки риби й дичини тоді водилося!

— Ех, шкода шо нас тоді не було!— пожалкував Славко.

— Як не було? — загадково посміхнувся дідусь, — козацькому роду нема переводу… Останній бій чортомлицьких січовиків Увечері хлопці пішли купатися. Небо поєдналося з водою палкою загравою, утворивши неземні острови — такі барвисті, мов у казці, до яких хотілося доплисти Богданові, і він вже далеко був од берега й ледь чув, як хлопці гукали Вернидуба, який несподівано зник, як всі зайшли в тепле русло. Але Богдана чомусь не тривожило таємне зникнення Вернидуба, йому згадувалися розповіді про козаків-характерників, які могли пірнути в кухоль і виплисти десь на морі. Тож він спокійно ніжився в воді, думаючи, що десь під нею заснули колишні січові стежки, затоплені Дніпровським водосховищем, що дійшло аж сюди, Чортомлицького русла, й поховало під собою низку малих річок, як от Скарбну, адже саме її плавні порятували вцілілих козаків під час штурму карателів, присланих Петром Першим… До протилежного берега, що зачаївся під зеленими шаблями очерету було вже близько, але на тому боці його ніхто не чекав, тож Богдан, перевернувшись на спину, хвилину-другу лежав на водному плесі й відпочивав, дивлячись на хмари, які поглинав зором й летів до них уявно, думаючи, скільки сили приховують вони, тримаючи в собі океани живодайних дощів. Наразі хмари були прозорими й нагадували

128

Валентин СОБЧУК

засніжені вершини далеких гір. Не змінюючи положення, Богдан наче плив за ними на спині, відчуваючи єднання з небом, раптом за спиною пролунало: — Агов, зачекай мене…

— Цей несподіваний вигук дуже його здивував, і він в швидкому темпі рвонув наосліп до ближчого берега, занурюючись з головою в воду, пригадавши свої навички плавання в басейні. За хвилину-другу він торкнувся чийогось тіла, й аж стрепенувся від несподіванки, піднявши голову над водою…

— Шо ти гребеш, як на турецькій галері, — почув у наступну мить і побачив перед собою довгі й розмоклі, мов пакля, вуса Вернидуба, від чого той був схожим на козака Мамая, котрий прагнув випити всю воду затоки, щоб проковтнути ворожий флот. І цією уявною картиною він поділився з Вернидубом.

— О, Мамай, друже, це я тобі скажу — велика магія і загадка! в поселеннях степової України ледь не в кожній хаті був Мамай, мов ікона, хоча ім’я ж турецьке, і хан такий був, але чому він прижився в українських оселях?.. ніхто не скаже…

— Може шоб відлякувати ординців — вони заходять до хати, а на стіні — Мамай, наче їхній хан, який запрошує до столу…

— Можливо, можливо, Богдане, цікавий здогад… я втомився гукати тебе, ти, шо в вуха води набрав?..

— Я плив на хмарах...

— Ти ба? — здивувався Вернидуб… ти не схожий на хмарогона…

— Хмарогона? Це як?

— Ну є ж такі умільці, шо можуть розганяти хмари, — А-а, мій дідо вмів…

— Дідо, може Дзідьо?

— О, найшов мольфара, хоча він файний вуйко і співак… Так от, по материній лінії мій дідо був карпатським мольфаром, сам бачив, як він підчепить хмару пальцем і веде її на нивку, що чекала дощу, о, мій дідо й не так вмів!..

— А… ну, а я так, літав у хмарах думками…

— Ясно, але ти спробуй, як мій дідо, мені здається в тебе має вийти, тільки треба навчитися!… Богдан здивувався, чому Вернидуб помітив в нього такі мольфарські задатки, хоча знав, що має сильну інтуїцію, тож подумав, а що як і

ВИБРАНІ ТВОРИ

129

справді спробувати її потренувати: «але хто ж буде вчителем?»— і поглянув на Вернидуба, а той посміхнувся й наче сказав: «пошукай в собі цю силу сам...», несподівано запропонувавши: — Давай вийдемо на берег, помахаємо хлопцям, он вони… Після того, як вони ступили на пісок й подали знак хлопцям, Вернидуб забажав повертатися не «водним шляхом», а пройтися до наметів стежкою між очеретів, чим здивував Богдана, й він пригадав слова Андрія, що «дідусь цей якийсь химерний», але не кажучи ні слова, подався слідом за ним. Стежка пролягала поміж очеретів, таких високих, як стіни, не вистачало тільки вікон для повної схожості з будинковими. Ця стежка між високих очеретів нагадала Богданові про його перебування в дельті Дунаю, в дивному містечку Вилкове на Одещині, де й досі жили старообрядці-липовани. Начеб вони отримали таку назву від імені свого проповідника, котрого звали Пилипом, за іншою версією, — що мали велику кількість ікон на липових дощечках. У липован було особливе ставлення до очерету, котрий вони називали тростиною, й в давнину вони трималися за нього, як утопаючий за соломинку. Очеретом липовани покривали не тільки дахи, а й будували стіни, вплітаючи в акацієвий каркас, а потім обмазували дунайським мулом, замішуючи на кізяках. Таких унікальних будинків не зустрінеш ні на узбережжях Дніпра, ні на Волзі. Очеретяні стіни були завтовшки до метра. Богдан проживав в такій стародавній хаті, котру в Вилкове пристосували під готельчик. Стіни цього готельчика споруджувалися з дунайського замісу. Влітку в таких стінах було прохолодно, як в термосі. А ще Богдана тоді найбільше здивувало, що багатьох оселях Вилкова не закривали на ключ дверей, також тут обходилися без газових мереж, ще й досі опалювали оселі сушеними кізяками з очеретом, тому димарі тут були особливі — в такий не залетить баба Яга: бо зверху були лише невеликі отвори. Богдан тоді дивувався, в Вилкове та його околицях, очерет й досі в пошані. І досі використовують його в будівництві, а коли починає зеленіти, на ньому пасуть корів, потім косять спеціальними комбайнами й плетуть мати, продаючи за валюту. Є в дельті Дунаю ще одна особливість — всі вилківські острови, обжиті під дачі, бо тут земля на вагу золота, а зважаючи на м’яку зиму, вилківчани збирають полуницю ледь не цілий рік. На дунайському мулі й воді прижився виноград, сорту «новак», мабуть, це єдиний сорт винограду, що плодоносить у таких умовах. І Богдан згадував, як

130

Валентин СОБЧУК

катався дунайськими гирлами на популярному виді транспорту вилківчан — просмолених дерев’яних човнах з моторами, які називають каюками. У Вилкове ледь не в кожному дворі є човен! На них і відправляють в останню путь покійників, яких хоронять, ставлячи хрести в ногах могили, а не навпаки. Такої кількості човнів і човників годі шукати навіть у великих містах, розташованих на ріках. І Богданові пригадалася ікона Богородиці посередині водного шляху. Богдан тоді дуже здивувався цій дивовижі й поділився спогадами з Вернидубом.

— Бачиш, Богородиця стримує стихію води, з якою все життя доводиться боротися липованам, адже під час весняних паводків Дунай ще й досі затоплює пів міста, а вода гуляє й центральним вулицями. А ти знаєш, липовани називають човни каюками, наче з кореня цього слова й назва козацьких чайок…

— А ше запорожці називали човни дубами, правда, прикольно, шо тоді плавали на дубах…— посміхнувся Богдан.

— Еге ж, любить наш народ це дерево, багато примовок із ним пов’язано, як оце: «ти шо, з дуба впав?»…

— Ага, навіть з Вашим прізвищем дуб поріднився…

— Авжеж, — посміхнувся Вернидуб, — а тоді запитав: — А знаєш, як у Вилкове липовани називають лінивих жінок?

— Ні, – відповів Богдан, подумавши, чому Вернидуб про це питає, — мабуть, він таки й справді химерний…

— Лахудрами називають…— відповів той не дочекавшись відповіді, й посміхнувшись сказав, що його предки з цих країв, що в нього там є невеличка дача на острові.

— В цих глухих краях, друже, селилися не тільки старообрядці, які не визнали церковну реформу, а й козаки. Коли Петро Перший зруйнував Чортомлицьку Січ, то одні січовики з Костем Гордієнком подалися в Олешківці на Херсонщину й там заснували нову матір-Січ, а дехто пішов аж на край України, в дельту Дунаю, туди, де води було більше, ніж землі, і волі також. І хоч Олешківці на Херсонщині належали Османській Порті, й козаки все життя воювали з турками, але ті лояльно поставилися до проблем запорожців і дали притулок, мабуть, думаючи, що вони не виступатимуть проти них. Далі розмова пішла про події, що сталися між 1708-1709 роками, коли гетьман Мазепа з козаками був втягнутий Петром Першим у

ВИБРАНІ ТВОРИ

131

війну зі шведами. В тій війні московити, друже, використовували козаків за гарматне м’ясо, — оповідав Вернидуб, — бувало що з полку в живих лишалася тільки жменька козаків, а десятки тисяч українців посилалося на будівництво каналів біля Ладозького озера, й половина з них гинула на тяжких роботах і калічилась на фінських болотах, де зводилася нова столиця Петра. Мабуть, в Мазепи серце обливалося кров’ю, що так гублять його співвітчизників і нищать цвіт української Гетьманщини. Та коли поляки пригрозили козакам війною, й він попрохав у Петра Першого допомоги, цар проігнорував, його зовсім не переймала доля нашого народу. Тяжкі тоді були часи для України, котру мусив рятувати Мазепа, хоч знав може втратити все! А втрачати було шо — він був одним з найбагатшим європейських магнатів, й чимало маєтків викупив у самій Московії. Але за союз зі Швецією Петро Перший почав відразу мстити: москалі грабували й спалювали села на шляху просування шведської армії, а в гетьманській столиці, Батурині, такі звірства вчинили перед Полтавською битвою! Мучили калік і старих, жінок ґвалтували, навіть немовлят убивали — знищили ледь не всіх жителів Батурина, людей розпинали на хрестах і колесували! Європа здригнулась від такого жахіття. Всі церкви зрівняли з землею! такого й нехристі бісурменські не коїли…

— Історія повторюється, — додав Богдан, як вони сьогодні плюндрують Донбас!.. Розмова на цю тему продовжилася, як Вернидуб з Богданом прийшли до табору, де хлопці готували вечерю.

— От якби би нам ше курочку одненьку презентувала Галя від щирого серденька, з якою Андрій провів солодку ніч, і, мабуть, обіцяв повернутися, раз сьогодні зранку тут шкреблася в землі якась чорна курка…

— Та нічого я не обіцяв Галі, — відповів той, а всі знову подумали: звідки могла з’явитися загадкова курка, й куди вона зникла. Лише дідусь хитро посміхався, наче сам її підкинув. Повечерявши та ковтнувши оковитої хлопці відпочивали біля багаття, милувалися чудовим вечором та загравою, яка тут була особливою, наче в ній поєдналися всі січові вогні, які тут палали раніше. Не вгавали нічні скрипалі-цвіркуни й творили неповторну мелодію літа. Хлопці ділилися історіями про козацькі часи, згодом Вернидуб взяв верх у цих бесідах, й наче осідлавши коня, поскакав на

132

Валентин СОБЧУК

початок 18 століття, коли Мазепа зі шведами наважився виступити проти війська Петра Першого.

— Як вже казав, рішення про спільний виступ зі шведами проти москалів було для Мазепи олтарем, на який він поклав все своє життя задля волі України, для якої стільки зробив. Адже був меценатом, якого не бачив світ, будував церкви, опікувався освітою, всім спудеям Могилянки виплачували стипендію з його скарбниці, саме за часів гетьмана Могилянці присвоїли статус Академії.

— Да, Мазепа зробив для України більше, як всі теперішні меценати разом!— додав Славко, — а чи знаєте ви, шо в Могилянці, можна було вчитися до самої смерті, в одному класі сиділи по кілька років вусаті дядьки з юнаками. Причому, в Могилянці безкоштовно годували, щоправда влітку спудеям треба було відробляти за кашу й борщ, й вони трудилися на городах, які начеб знаходилося на нинішній Борщагівці… Вернидуб хоч і терпляче вислухав несподіваний вклин у його розповідь, все ж зауважив: — От тебе занесло, тут я розповідаю про такі події, а ти про якусь Борщагівку…

— Гаразд,– більш не перебиватиму…

— Отож, слухай мене, — підвищив голос Вернидуб, — Мазепа перед Полтавською битвою був у великій скруті. Царські карателі вогнем і мечем пройшлися Україною, козаки боялися розправи над їхніми родинами, інші ж, які були з Палієм, не підтримали гетьмана з політичних міркувань, бо Мазепа, в першу чергу, представляв інтереси козацького олігархату. Тож за ним пышов тільки січовий отаман Кость Гордієнко, хоча Мазепа йому чимало насолив. Однак свої образи Кость Гордійович полишив в минулому, коли настав вирішальний момент позбутися московського ярма й продовжувати творити власну державу. О, Кость Гордійович Гордієнко був послідовним борцем з московським мракобіссям, він, як і кошовий Сірко та Богун, не брав участі в підписанні договору про вічне єднання і непорушний союз між Московією та Україною в Переяславі, адже московити ніколи не тримали слова, а покладалися на силу. Але хотів би ше згадати за Гордієнка, незважаючи на поразку під Полтавою, він ще 18 років отаманив, любили його козаки, він, як і Сірко 12 разів обирався кошовим в Олешківській і Кам`янській Січі, також був співавтором з Пилипом Орликом першої Конституції.

ВИБРАНІ ТВОРИ

133

Богдан добре знав цей період історії, тож вмостившись зручніше, й щоб не перебивати Вернидуба, почав уявно малювати власну картину подій, час від часу дослухаючись до його слів: — Шведська армія поки дійшла до Полтави втратила майже всю артилерію ще в Білорусі, під Лісовою. Шведи попрощалися не тільки з гарматами, а й продовольчим обозом. Навіть древка списів спалювали зимою, щоб зігрітися. В Батурині шведи розраховували поповнити продовольчі запаси, розжитися на гармати й порох. Але Петро Перший дотла зруйнув козацьку столицю. Московити у кілька разів переважали числом війська шведів, яких було близько тридцати тисяч разом з козаками, московитів — понад п’ятдесят, а ще вони мали 150 гармат, а шведи — тільки чотири. Ще до вирішальної битви Україною пройшлися каральні загони драконів під орудою Яковлєва. Яких драконів? Та драгунів, це слово французькою мовою так і перекладається. Драгуни, себто дракони, могли бути кавалеристами й піхотинцями. Тож як вони підійшли до Чортомлицької Січі, то там знаходилося небагато козаків. Близько тисячі, більшість пішли з Гордієнком під Полтаву, а тут перебували в основному старі вояки з наказним отаманом Якимом Богушем, бо Сорочинський поїхав до кримців просити допомоги в хана, шоб послав військо на захист Січі… Далі Богдан вже не чув слів Вернидуба, а наче уві сні йшов за ним, як тоді, після купання, вузенькою стежкою крізь зелені стіни очерету, й стежка ця привела його знову на Січ, де на майдані вирувала козацька рада.

— Ми можемо відступити в плавні й протоками на дубах добратися до Дніпра, — говорив худорлявий і жилавий чоловік, очі якого світилися мужністю, — та хіба можемо за так віддати матір-Січ москалям?

— За кого ти нас маєш Якиме? Шоб на старості зажити такого сорому…

— Та хай спробують нас взяти, яничари на Різдво колись пробували, та дорого заплатили!..

— Військо йде велике, — застерігав отаман, але сам радів, що козаки хочуть дати бій, можливо останній у своєму житті…

— Будемо стояти на смерть!!!— залунало звідусіль, — а Січ не здамо!..

— Відплатимо за Батурин за мертвих і замучених, за немовлят невинно убієних…

134

Валентин СОБЧУК

— Такі звірства чинять на нашій землі!…

— Ми маємо їх провчити!..

— Таким нелюдам не можна здаватися без бою, бо розповзуться по всій Землі… І Богдан несподівано побачив перед собою Чуба, рішучого й з такими карбованими рисами обличчя, наче він зійшов з обеліска.

— Чубе!— радісно вигукнув, — ти живий?..

— Козаки не вмирають, доки буде Україна, доти й козаки — на усі віки! — озвався той, усміхнувшись до Богдана, й десь пропав у лавах січовиків.

— То помолимося на могилі Сірка, й беремося одразу до роботи, хай Божа матір і вода нам помагають. — сказав отаман. І після цих слів Богдан бачив, як каламутні хвилі заповнювали рів, виритий козаками, перетворюючи січові володіння на острів. Потім за тим ровом військо Яковлєва било з гармат по куренях, які спалахували один по одному як сірникові коробки. Тільки церква стояла неушкоджена, наче сама Богородиця покрила її омофором. А січовики в окопах смалили з рушниць по ворогу. У наступну мить картина в уяві Богдана змінювалася вже сучасною, не раз баченою в теленовинах, як ворог бив «градами» не по козацьких куренях, а бліндажах на Донбасі, й Богдан вже бачив на тій лінії оборони не козака Чуба, а Славка, так схожого на нього, котрий повернув його до реальності.

— Богдане, ти шо куняєш, проспиш битву, он вже до Полтави підступили війська Петра Першого, й імператорові підстрелили картуз трикутний.

— Який ше картуз? — спросоння запитав Богдан, відганяючи дрімоту, дослухаючись до розповіді Вернидуба…

— У ніч після третього дня штурму, — говорив той, — коли згоріли всі курені, здається, в другій половині травня 1709 року, Яким Богуш з товариством вирішив покинути Січ й перебратися в старе городище на острів, прихопивши з собою кілька гармат. Хоча козаки могли легко врятуватися втечею од москалів, але, як триста спартанців під Термопілами, вирішили дати бій. До острова не долітали ядра москальської артилерії, й вони почали штурм на човнах, які козаки топили, влучаючи з гармат і рушниць. Протока Скарбна рясно вкривалася ворожими трупами, що спливали в воді, й

ВИБРАНІ ТВОРИ

135

наче тягнули за собою все військо. Неприступний острів і відчайдушність козаків спричинили паніку в війську Яковлєва, який дуже хотів перед Полтавською битвою зробити кривавий подарунок цареві, але не міг справитися з невеликим загоном козаків, які стояли, як наші кіборги в донецькому аеропорту. Яковлєв ледь не збожеволів – не знав шо робити, навіть думав відступати, бо вже пів місяця не міг скорити козаків, й може б відступив, якби не зрада полковника Галагана. Цей іуда зі своїми козаками втік з під Полтави, побачивши, як мало сил в гетьмана Мазепи, й в намаганні вислужитися перед Петром Першим прийшов сюди, шоб зрадити свій народ. У Яковлєва відразу додалося сил, вже було близько дванадцяти тисяч вояків проти кількох сотень козаків, з якими почав переговори Галаган, обіцяючи всім, шо їх ніхто не зачепить, як вони здадуться, й дехто повірив цьому іуді, й там, де ослабли позиції оборонців, крізь них прорвалися москалі й відразу забули про обіцяну свободу полоненим, натомість вчинивши жорстоку розправу — ше лютішу різанину, як в Батурині, бо й могили розкопували наче якісь звірі, а не люди, плюндруючи козацький цвинтар, розбивали домовини, знущалися над мертвими тілами, а живих мучили й розпинали та пускали на плотах за течією на острах усім… Але не всі козаки тоді полягли, частина врятувалася й на дубах подалася притоками до Дніпра, шоб відродити нову Січ. А ті, хто веселився на могилах, всі — до сьомого коліна, були покарані Божим судом, одним повідривало ноги, іншим пальці, й вони скалічені доживали віку, а потім їхні діти з незрозумілих причин накладали на себе руки, хтось повісився, хтось втопився, хтось згорів живцем…

— Ви десь про це читали, — несподівано запитав Богдан.

— Друже, зло завжди буде покаране, до сьомого коліна!— беззаперечно промовив Вернидуб. І ніхто з ним не став сперечатися — це була біблейська істина.

— Але скажіть, коли закінчиться масове вбивсто українців на Донбасі, озвався Славко, — нашим так званим, старшим братом, а насправді молодшим, бо ж Київ є матір’ю міст руських, а вони так знущаються над матір’ю, як варвари, яких не бачив світ…

— Ця війна не закінчиться ніколи, і хоч на Донбасі, кровопролиття колись припиниться, війна з Україною завжди буде комусь вигідною, самі подумайте Друга світова закінчилася менше, як за п’ять років, а в

136

Валентин СОБЧУК

нас вже більше чотирьох не можуть дати раду АТО, — зауважив Вернидуб, хлопці, але забудьмо про лихих москалів, давайте шось заспіваємо, й почав першим, а хлопці підхопили: Засвіт встали козаченьки, В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої карі очі. Не плач, не плач Марусенько, Не плач не журися, Ти за свого миленького Богу помолися… Потім хлопці співали інші козацькі пісні, й кілька разів — «Ой у лузі Червона калина похилилася», після котрої Вернидуб сказав: — Як давно була козацька епоха, а пісні про неї живі й досі. Хлопці, а хто скаже скільки було в нас гетьманів? Я читав, що за час козацької епохи, якщо її означити від Байди Вишневецького до останнього гетьмана Кирила Розумовського (1550-1771 роки), це 220 років, я колись нарахував 166 гетьманів. До речі, мені відомі імена гетьманів аж з 15-о століття, як от Юрія Паца, Богдана Глинського, який розбив турків в Очакові, Семена Полозовича, який завдавав такі могутні удари татарві, що поляки доручили йому укладати (в 1510 році) перший козацький реєстр. Та через брак коштів в королівській скарбниці Полозович його той список не уклав. А чого вартий Самійло Кішка, який 26 років провів у турецькому полоні, прикованим до галери, коли інші ледь до п`яти-шести років дотягували. А він не тільки не втратив духу, мабуть, живучим був, мов кішка, а втік з полону, і його двічі обирали отаманом.

— Богдане, ти сказав останнім гетьманом був Розумовський, а не Калнишевський хіба? —несподівано поцікавився Андрій, мабуть, не слухаючи Вернидуба.

ВИБРАНІ ТВОРИ

137

Син Конона, або дума про козацького Одіссея — Давайте спочатку розберемося в структурі козацької України, — втрутився Вернидуб, — на Січі керували кошові отамани, а на Гетьманщині, звісно гетьмани. І власне ця епоха бере початок від часів Богдана Хмельницького, хоча й до нього Річ Посполита давала ці титули, як от Байді Вишневецькому, Петру Сагайдачному. Однак козацька держава стала називатися Вкраїною Війська Запорозького за часів Хмельницького.

— Не зовсім погоджуюся, — заперечив Богдан, — перша назва Вкраїни використовувалася й раніше на означення центральних земель Київської Русі, що простягалися до Новгорода. Однак після ординської навали, коли сплюндрований Київ став лише духовним центром, столиця козацької держави була в Чигирині. І за часів Богдана Хмельницького там проживало до 50 тисяч населення, а в Києві й десяти не було! Це дуже велика кількість населення, коли найбільші тогочасні європейські міста складали до 20 тисяч жителів, за винятком Парижа, де мешкало біля сотні тисяч. А потім, ви очевидно, знаєте столицями козацької України, а точніше Гетьманщини були Батурин і Глухів. Окрім козацької Гетьманщини в Україні існувала й інша республіка — Запорізька Січ, яка мала різні розташування кошів за Дніпровськими порогами. Там були найдемократичніші закони в усьому світі на той час. На Гетьманщині основу війська складали реєстрові козаки, які мали пільги, гарантовані Річчю Посполитою. Після Переяславської ради реєстровцям платили московити, січовики на життя заробляли шаблею самі, але за певні походи їм теж могли платити. Так от, серед 166 гетьманів за 220 років, на мій погляд, найуспішніших був Петро Конашевич-Сагайдачний, це, по суті, козацький Одіссей, полководець і влучний стрілець з лука, через шо його й прозвали Сагайдачним. Його боялися вороги на суші й в морі.

— Цілком згоден з тобою, — озвався Вернидуб, — він як і Байда Вишневецький та Іван Виговський походив із західних земель — Самбірщини в Галичині. А прізвище — від імені батька, Конона, давнього слов’янського слова, в корені котрого багато значень, як от Покон роду. Конашевич-Сагайдачний був не тільки добрим воїном, а й освіченим козаком, навчався в Острозі, брав в облогу з козаками Москву, навіть до Царгорода ходив на чайках і давав прочухана бусурманам.

138

Валентин СОБЧУК

Після цих слів Богданові захотілося розповісти про морські походи Петра Конашевича-Сагайдачного — О, син Конона на човні, був справжнім морським вовком, такий же вправний, як і на коні. З січових гаваней під його орудою виходило понад триста чайок, в яких містилося до чотирьох і більше тисяч козаків. Чого варті походи на Варну й Стамбул, Кафу (сучасна Феодосія ), Трапезунд.

— Я теж читав про морські походи Сагайдачного, — долучився до розмови Славко, — Кафа, в якій був страшний ринок, де татари торгували людьми, мала неприступну фортецю, мури тягнулися понад 5 кілометрів, але їх Сагайдачний взяв без штурму.

— Як це? — здивувався Андрій?

— У той час в Кафі очікували повернення турецького флоту, тож козаки підійшовши під фортецю вночі, почали гукати до вартових на турецькій мові — ті подумали, що прибули свої, скориставшись цим, вони без шуму, прибрали влучними пострілами з луків зі стін турецьку варту. Не сумніваюсь, шо й сам Сагайдак завалив кілька охоронців, тоді поставили драбини й перелізли через фортечні мури, відкрили ворота, а потім дали перцю турецькому гарнізону, захопили місто й звільнили багато українських бранців.

— Слухайте, хлопці, а хто розкаже про конструкцію чайок, з чого їх робили, з дубів? Богдан хотів відповісти, але Вернидуб вставив свій вклин у розмову.

— Чайки видовбували здебільшого з липових і вербових колод, котрі обшивали дошками, смолили, а ще встановлювали очеретяні пояси зовні, й з середини. Чайки були заввишки до чотирьох метрів, такими ж — в ширину, а завдовжки до 20 метрів, мали 4–6 гарматфальконетів, два стерна в хвості й на носі човна, одну або три щогли з вітрилами, по десять весел з кожного боку, екіпаж чайки міг становити 50–70 козаків, а бувало й більше. В екіпаж чайки набирали найміцніших січовиків, які могли витерпіти всі поневіряння під палючим сонцем і дошкульним вітром. На чайці потрібно було неабияке здоров’я, щоб мати сили позмінно гребти веслами, сидіти в тісному просторі судна, бо на чайці не походиш, як на палубі корабля.

— Але як на малих суденцях козаки могли воювати проти великих галер? — запитав Андрій.

ВИБРАНІ ТВОРИ

139

— Чайки були дуже маневровими, верткими човниками, — поквапився долучитися до розмови Богдан, — козаки добре зналися на морській справі, вміли ловити течію й вітер. До речі, до Стамбула, я десь читав вони могли доплисти протягом двох діб. Добре знаючи ландшафти Понту, запорожці на чайках нерідко заманювали на мілину великі галери. Якось під Варною завели на мілководдя аж п’ять кораблів, змусивши турків висадитися на берег, скориставшись цим козаки спалили їхню ескадру. Погода була великою союзницею козаків, особливо спокійне море, коли великі вітрильники ставали не повороткими, то козаки на веслах підпливали до них у великій кількості. Зазвичай використовуючи тактику скіфів, стояли в морі проти сонця, що робило чайки невидимками. Тоді наближалися не помітно до турецьких кораблів, обстрілювали, брали на абордаж, і в них там завжди були союзники — невільники-веслярі.

— Ого, нападали, як пірати!— захоплено мовив Андрій.

— Радше, як вікінги, не має сумнівів що від варягів козаки унаслідували ремесло флотобудування, бо кров великих войовників була і в козацьких генах, адже варязькі конунги брали шлюби з княгинями Київської Русі, та й рядові варяги теж змішувалися з нами.

— Цілком згоден з тобою, — втрутився в розмову Вернидуб, — варяги на своїх лодіях далеко зайшли, майже в усіх європейських династіях залишили слід. Козаки ж багато взяли й від скіфського мистецтва воювати. Скіфи були неперевершеними стріловержцями, але на відміну від козаків не мали флоту. Січовики ж в Чорному морі почувалися, як вдома, уміли через дніпрові пороги на линвах спускати й підіймати чайки, як в давнину це робили князівські дружинники. Шкода, шо наш кінематограф спить, адже яку стрічку можна було б зняти про морські походи Сагайдачного, я б цей фільм назвав «Дума про козацького Одіссея», адже він, як і легендарний герой еллінів, здобув фортецю у Кафі хитрістю, видавши свій флот за турецький… Наче Одіссей зробив хід Троянським конем, а скільки турецьких кораблів потопив — навіть Стамбул захопив!

— А ну ж розкажіть про цей похід, — попрохав Славко.

— О, це дуже славна виправа. Відбувся похід у 1615 році. Десь близько сотні чайок відпливли до турецьких берегів і в першій половині червня захопили передмістя Стамбула, поживилися здобиччю й спалили прибережні поселення, помстившись за мученицьку смерть Байди

140

Валентин СОБЧУК

Вишневецького, за те шо турки так люто його катували. Розлючений султан Ахмед Перший послав навздогін Сагайдачному флот, який, збагачений здобиччю та звільненими з турецького полону невільниками, плив собі в січові креси. Та вітер, очевидно, не став союзником турків, бо вони наздогнали козаків аж біля дунайського гирла, й вже потирали руки, шо зможуть помститися козакам за такий зухвалий напад на їхню столицю. Та не очікували турки, шо козаки розвернуть свої чайки прямо на них — й підуть в лобову атаку. В прибережних водах козаки мали особливу тактику. Тож розгромили тоді турецьку флотилію вщент, й взяли в полон турецького адмірала. А знаєте шо було далі? Нерозумний султан і далі мріяв поквитатися з козаками, тож наступного року послав на козаків велику турецьку ескадру. Але наш Одіссей-Сагайдачний не злякався морських сил Туреччини, зустрівши флот ворога в Дніпровському лимані, дав такого прочухана в рідних водах, шо півтора десятка галер захопив, а потім спалив їх біля Очакова, спеціально завівши їх туди на острах під турецьку фортецю — очі, я переклад з їхньої мови назва міста Очаків. Турецький адмірал Алі-паші тоді ледь утік від Сагайдачного морем. Щоб закріпити успіх морських битв, цього ж року Сагайдачний рушив козацький флот на Кафу, і, як ви знаєте, цей похід був успішним, як і десять років тому (1608 рік) на неприступну фортецю Варни.

— В бою під Хотином, що став переломним для усієї Європи, коли величезна турецько-татарська армада, прагнучи закріпити перемогу над військами посполитих під Цецорою й завоювати не тільки Річ Посполиту, а й здійснити вторгнення до Європи вирішила нанести вирішальний удар під Хотином. Тоді поляки звернулися за допомогою до козаків, бо їхні сили становили всього 30 тисяч вояків, козаки під проводом Конашевича-Сагайдачного, котрого вдруге обрали гетьманом, мали 40 тисяч шабель, і саме завдяки козацькому героїзму та успішній тактиці Сагайдачного, битва проти переважаючого ворога, що мав до 300 тисяч вояків і навіть бойових слонів, а ще близько трьох сотень гармат, проти п’ятдесяти козацько-польських, була виграна! Річ Посполита і Європа були врятовані від турецького нашестя. Але Польща не виконала обіцянок щодо козацьких вимог перед битвою, а навпаки зменшила козацький реєстр. Підступність польської шляхти, й рана, отримана під Хотином, прискорили смерть Великого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Він пішов у вічність через рік після Хотинської битви, й усе своє майно заповів братствам Києва і Львова.

ВИБРАНІ ТВОРИ

141

— Давайте піднімемо чарки за Сагайдачного — неперевершеного героя козацької доби!— запропонував Славко, його постать — правдива, а не міфічна, як Одіссея чи Ахіллеса.

— Отож!— зауважив Вернидуб, — але ми ше не навчилися по справжньому цінувати свою історію та героїв, через шо й досі не маємо суспільного успіху в житті…

— Тривалий час розстрілами й сталінськими концтаборами в нашого народу стирали цю пам’ять, — долучився до розмови Богдан, — але ми з вами маємо її відроджувати, бо хто, як не ми. І Революція Гідності це довела, й хоч простого козака з Буковини Михайла Гаврилюка беркутівці вигнали голим на мороз, й шоб залякати інших розіслали відео в інтернеті, та не тільки не зломили його духу й нікого не злякали, а ше більше посилили ненависть до янучарського режиму. Скажіть, хто б міг подумати, шо простий хлопець з села з козацьким оселедцем переможе на парламентських виборах товстосумів — значить, жива в народі історична пам’ять — і гідне життя таки настане!..

— У цьому немає жодного сумніву… Після короткої паузи в розмові хлопці знову повернулися до основ козацької епохи.

— Але як запам’ятати 166 гетьманів! Багатенько було їх за двісті двадцять років? — дивувався Андрій, — неспроста кажуть, де два українці — там три гетьмани…

— Було й по чотири, — усміхнувся Вернидуб, — за часів Руїни обиралися гетьмани Лівобережної та Правобережної України, а бувало й по два гетьмани по той чи інший берег Дніпра. Суть не в тому, шоб знати усіх гетьманів, а шанувати свою історію та інших научати, адже незнання історії не звільняє нас від відповідальності, бо ті проблеми, які маємо сьогодні — з кореня безпам’ятства. А от стосовно прислів’я про двох козаків і трьох гетьманів, то, на мій погляд, воно народилося в складний час для України, яку шматували та знекровлювали дві найсильніші імперії — московитів і османів, а також Річ Посполита. Козацькі ватажки були постійно між молотом і кувалдою, й шоб не знищили країну, постійно шукали з ними союзу, міцно тримаючи в руках зброю. Я б не засуджував наших гетьманів за той час, бо ніхто не дотримувався тоді угод з козаками, московитам і полякам вони були потрібні для охорони кордонів їхніх земель від

142

Валентин СОБЧУК

османів, по суті безкоштовної, десь читав, що за службу вони платили в мирний час один дукат на рік, а ше кожух.

— Кожух?!. —здивувався Андрій.

— Бачиш, оцінювали козацьке життя — в один кожух.

— Та коли Кримське ханство поклали на лопатки з допомогою козаків, то Запорізьку Січ відразу ліквідували, бо не хотіли в кріпацькій імперії бачити вільну державу…

Імператриця в любовному полоні брата останнього гетьмана — Але згодом, хоч і ненадовго щасливі роки для відродження козаччини повернулися. — зауважив Богдан, — і знаєте шо посприяло цьому, не потреба в козаках на війні, а всеперемагаюча любов.

— Любов? — всі троє здивовано поглянули на Богдана.

— Так, любов, майбутня імператриця Єлизавета, донька біснуватого царя Петра Першого, який нищив Гетьманщину, закохалася в простого українського парубка, який був родом з козацького хутора Лемеші на Чернігівщині й співав в імператорській капелі. Це був Олексій Розум, або Розумовський, як стали згодом його величати при царському дворі. Не відомо коли саме кучерявий Амур випустив стрілу в серце майбутньої імператриці Єлизавети, під час співу Олексія, чи це було кохання з першого погляду? Але її почуття були настільки сильні, що вона всупереч своєму становищу, ризикуючи імператорським престолом, наблизила його до себе — Він теж, не вагаючись ні на мить, взяв участь в двірцевому перевороті, щоб кохана здобула трон.

— А якою була імператриця на вроду, часом не рябою? — поцікавився Андрій.

— Ні, навпаки — красунею високою та стрункою, синьоокою й золотокосою блондинкою, її вродою захоплювалися іноземні принци, про що залишили спогади.

— Ото була любов! Красуня-імператриця покохала простого козака! Мабуть, відчувала, шо по справжньому любити вміють тільки наші лицарі, — захоплено мовив Славко.

— Причому, почуття це було настільки сильним, шо коли її коханий Олексій втратив голос, то Єлизавета зробила все можливе, шоб він залишився в імператорській капелі, а потім наблизила його до

ВИБРАНІ ТВОРИ

143

царського двору, призначивши своїм камер-юнкером, а коли зійшла на престол, то удостоїла всіх орденів й титулів, а ше зробила його фельдмаршалом.

— Доброго коня мав козак, раз так його любила імператриця,– посміхнувся Андрій, але ж любов, як вогонь, й з часом пристрасть згасає, тим паче, коли тебе любить красуня-імператриця, яка завжди може дати волю своїм не кращим емоціям.

— Досвідчені в справах амурних друзі Розумовського порадили йому повінчатися. — наголосив Богдан.

— І шо, вона погодилася?– запитав Славко…

— Уявіть собі, шо так. Імператриця взяла офіційний шлюб з козаком, але він не мав права на престолонаслідування. Однак через двадцять років її захоплення Розумовським таки пройшло, в імператриці спалахнули амурні почуття до юного Шувалова. Та за цей час Олексій Розумовський багато зробив для України, вони разом побували в Києві. Відвідувала Голосіївську пущу, й до цього часу збереглися східці, споруджені для неї, коли вона підіймалася в печеру до преподобної Досифеї, котра видавала себе за ченця чоловічої статі, ну ви ж знаєте цю історію.

— А, знаємо, — відказав Андрій, Досифея змушена була переховуватися від своїх багатих батьків, які не погоджувалися, шо вона присвятила своє життя Божій службі. Але я не знав, шо її відвідувала сама імператриця!

— Я теж, —озвався Славко, — шо спонукало її до цього, можливо, хотіла розібратися в своїх почуттях до козака Розума.

— Можливо, — озвався Богдан, є переказ, шо начеб то Досифея порадила імператриці з ним повінчатися, й це таїнство було звершене в Києві. Я б хотів продовжити, шо донька Петра Першого, який вчинив стільки звірств і наруги для України, наче спокутувала гріхи батька. Відтак нею було відроджено Київську митрополію, а також гетьманство. Причому, до царського двору було наближено брата Олексія Розумовського, Кирила, та проголошено його гетьманом Лівобережної України. Це був третій ренесанс для нашої держави після Хмельницького й Мазепи.

— А шо було з Олексієм Розумовським, коли Єлизавета померла, — запитав Славко, пригадую в вікіпедії написано, шо він навіки залишився співаком і фельдмаршалом.

144

Валентин СОБЧУК

— Круто! Я б теж так хотів — залишитися на все життя співаком і фельдмаршалом!— захоплено вигукнув Андрій.

— Шо цікаво, — продовжив Богдан, — становище Розумовського після смерті імператриці не погіршилося, він і в подальшому був авторитетом при царському дворі, до нього в гості навідувалася навіть Катерина Друга й залишала спогад про нього, захоплюючись його відвагою, веселою вдачею, щедрістю — та найбільше розумом.

— Ше б пак, з такою хвамлією, як Розумовський, й не бути розумним,– додав Андрій. — а розкажи шось про другого Розума, себто за його брата Кирила, який став останнім гетьманом.

— Це особлива постать, справжній стовп просвітництва й науки. Кирило Розум з 14 років гриз граніт наук у Європі, а після того, як його брат познайомив з імператрицею, то ще до гетьманства став президентом імперської академії. Причому, гетьманська булава, за яку постійно йшла боротьба, особисто його не приваблювала, оскільки був відданий науці. Він навіть не був на урочистостях, шо відбулися в Глухові, новій козацькій столиці, підвладній Москві. Уявляєте, короля не було на коронації. Усе ж згодом Кирило Розум завзято взявся за обов’язки гетьмана й провів багато успішних реформ в Україні, посилив озброєння та роль козацької армії, ввів однострої, запровадив систему судів, котрі розділив на земські й шляхетські. Для пожвавлення торгівлі скасував індукту, це коли з купців за проїзд тими чи іншими землями брали мито. А ще відродив сплюдровану за часів Петра Першого гетьманську столицю Батурин, перенісши її з Глухова. В Батурині він збудував гетьманський палац, де зібрав найбільшу в Європі бібліотеку. До речі, гетьман Кирило Розумовський був батьком багатодітної родини, мав одинадцятеро дітей. У Батурині, пори свою любов до перебування в європейських містах, провів останніх 9 років свого життя. Від Катерини Другої, хоча в нього не склалися з нею політичні стосунки, але теж отримав звання фельдмаршала.

— А й да молодець!— озвався Славко, адже Катька не пропускала гарних мужиків…

ВИБРАНІ ТВОРИ

145

Ранок імператора — Да хлопці, —несподівано втрутився в розмову Вернидуб, — бачите, імператриця Єлизавета була донькою мучителя України, імператора Петра, а його донька, завдяки Господньому провидінню, стільки добра зробила для неї в час свого царювання.

— Хто ж буде після Путіна замолювати його гріхи? — замислено мовив Славко.

— Да, вже в давно в небутті агресія ординців, і фашизм — у минулому, в Європі кордони — номінальні атрибути, а Росія й досі прагне самостверджуватися за рахунок чужих територій, — обізвався Богдан.

— Агресія немає національності, — зауважив Славко, — та найприкріше, шо й досі одна людина, яку може зіпсувати влада й гроші, стає путлером чи гебельсом, і ніхто не в змозі її спинити, тоді, як людство навчилося перемагати чимало катастроф…

— Так, агресія не має національності, — повторив Богдан, — влучно сказано, але я б хотів продовжити розповідь про імператрицю Єлизавету Петрівну. Чи знаєте ви, шо вона була народжена від простої жінки, пралі Катерини, яку захопили в полон, і котра сподобалася імператору. Шо цікаво, одружуватися на простолюдинках було сімейною традицією Петра Першого, бо й син Петра, Олексій, страчений батьком за ізмєну родінє, хоч і мав офіційний шлюб з німецько кронпринцесою, жив з покоївкою, котра свого часу мила підлоги. От і молодша донька Петра Першого, Єлизавета, як в тій приказці про яблуню, від якої яблуко не далеко відкочується, теж закохалася в простого чернігівського козака, який співав у церковному хорі. Але ця любовна історія стала добрим прикладом.

— Любов може творити справжні дива! Хто б міг подумати, шо стріла Амура зможе відродити козаччину!— захоплено вигукнув Андрій…

— Авжеж, — додав Богдан, — але хотів би вам нагадати, що Петро Перший був не російського походження, мати — татарська княгиня Наталія Наришкіна, батько — з грузинських князів. Історики й досі сперечаються, хто був його батьком: Іраклій чи Арчелій. Хтось із них і допоміг тайком зачати Петра, оскільки в царя Олексія Тішайшого, таке

146

Валентин СОБЧУК

прізвисько дали йому не за рисами характеру, а через те, шо в державі був відносний спокій не було спадкоємця трону. Письменник Олексій Толстой знайшов документальне підтвердження цього й показував Сталіну, але йому це не сподобалося, начеб він сказав йому, що для Росії двох грузинів буде забагато. Хотів би сказати, що офіційний батько Петра Першого, цар Олексій, був неперевершеним мисливцем! Мав триста соколів, найкращих хортів, котрі моли загризти будь-якого звіра. Через пристрасть до полювання часто покидав Москву, виїжджаючи на лови, і завжди закривав ворота на всі замки, наче боявся, шоб в цей час на столицю не нагрянули розлючені ведмеді. Однак у великого мисливця, царя Олексія Тішайшого, народжувалися немічні діти, хоча в нього їх було 16, але багато повмирало, а жодна з доньок так і не вийшла заміж. А на момент зачаття Петра Першого він взагалі був хворим, тож, як свідчить історія, його дружина Наталія Наришкіна, шоб зачати здорового престолонаслідника пішла на гріх — й першого російського імператора Петра зачав грузинський князь. Очевидно, кавказько-татарське кровозмішення пішло на користь: майбутній цар знався не тільки в науках, а опанував теслярні й ковальскі ремесла. Обожнював мореплавство й нагадував неспокійного гусака, цей образ напрошується з роману Мережковського, бо Петро постійно рвався до води з задушливих московських теремів, й з дитинства марив про флот для Московії, вистругуючи потішні суденця ще з юності, мріяв зробити прорив до моря. І він досягнув свого, не дивлячись ні на шо. Через надмірну енергійність та жорстокість, багато хто з його сучасників, особливо духовенство, вважали його антихристом. Щоб керувати церквою він скасував посаду патріарха, призначивши натомість адміністратора духовних справ.

— Шо й казати, за кількістю тортур — він гідний послідовник кривавого Івана Грозного, — додав Вернидуб. В ньому було стільки азійської агресії, шо московитам треба було думати не про флот, а Ноїв ковчег, шоб врятуватися від шаленого деспотизму імператора.

— Але московити покірно йшли на плаху в фінських болотах, та й наші козаків посилали на побудову нової столиці, що зводилася на людських кістках. Не дай Боже, нам жити в ті часи! Ви читали трилогією Дмитра Сергійовича Мережковського «Антихрист»? — запитав Богдан.

ВИБРАНІ ТВОРИ

147

— Та шось чув, — озвався Славко, — ану просвіти...

— Мені от запало кілька епізодів, як починався ранок великого імператора. Вранці він встигав стільки зробити! шо треба було б у нього повчитися. Отже, якогось там похмурого пітерського ранку імператор Петро, вставши зі свого ложа, відразу брав укази, котрі часто записував на сон грядущий, поклавши в узголів’ї, заштопував власноруч дірку в шкарпетці, наче це були остання шкарпетка в імперії.

— Може, це був, якийсь ритуал, — посміхнувся Андрій, — треба й собі зранку заштопувати свої дірки.

— Тобі це не зарадить, — озвався Славко, — бо маєш дірку в півкулях…

— О, хто б казав, ну і шо далі робив імператор…

— Далі імператор випивав стопку анісової горілки, заїдаючи кренделем, тоді кликав писаря, диктував укази, після чого міг піти в токарню, дуже любив шось виточити зі слонової кістки чи дерева, й багато панікадил подарував церквам, мабуть, так замолював гріхи. Потім цар їхав в адміралтейство, де проводив нараду. Коли був у поганому настрої, тоді всім діставалося на горіхи. Як пише Мережковський, найчастіше перепадало його другу дитинства, князю Меншикову, невеличкому на зріст, але рухливому, як ртуть чоловічку, який був сином конюха. Не раз Петро Перший обривав йому ордени на мундирі й псував перуку, до речі, виготовлену з його волосся, котре він в гарному настрої дарував князю по великій дружбі. Інколи від побиття Меншикова виручала імператриця Катерина, друга дружина царя, в минулому колишня праля, котра заспокоювала Петра ласками, як пише Мережковський. Пригадується ше один епізод: на новій площі Пітербурха, саме бурха, а не бурга, так тоді називали це місто, проводився бал: грала музика, танцювали пари, а поруч — на залізних піках настромлені голови страчених ізмєнніков родіни, які лякають всіх зотлілими черепами. А знаєте, як Петро Перший відкрив вікно в Європу?.. на балу.

— На балу!?. — здивувався Вернидуб, я знаю шо його самодурству не було меж, але цієї історії шось не чув…

— Якось Петро Перший прийшов на бал з поганим настроєм, йому стало душно, й він наказав відчинити вікно, але його заколотили цвяхами на зиму, тоді він схопив сокиру й з двома денщиками прорубав, як висловився хтось із придворних підлабуз, «вікно в Європу», хоча

148

Валентин СОБЧУК

холодний осінній протяг з вулиці, шо увірвався до зали, пронизав могильним холодом легко одягнутих дам і пристаркуватих вельмож, але всі змовчали, шоб не розсердити царя ше більше.

— Да, Богданчику, змістовна розповідь, — задоволено мовив Славко, а Вернидуб додав: — А знаєте ви, шо незважаючи шо Петро Перший мав велетенський зріст — 2 метри і три сантиметри — носив 38-й розмір взуття.

— То він був схожим на циркуля!— весело мовив Андрій, — такий жіночий розмір ноги! А ше в мене завжди викликає посмішку шо він мав пристрасть до механіки, й хотів, шоб держава працювала, як єдиний механізм, а також любив бити в бубон, й часто перевдягаючись в голландського барабанщика йшов попереду всіх, особливо на похоронних процесіях, попереду його улюблених карликів з когорти кловунів. Прикиньте, позаду суне царська свита, а спереду йде велетень-цар і гатить у барабан...

— Ага, — озвався Богдан, Петро Перший, дійсно, любив всілякі видовища, на котрі перетворював навіть похорони, а ше влаштовував попойки, яких світ не бачив. На них він зухвало сміявся над духовенством, перевдягаючи в патріарші одежі князя Бахуса, а всіх державних мужів споював до на півсмерті, й хоч сам пив до нестями, але не хмелів, а дослухатися до п’яних розмов своїх урядовців. Але й цього було замало, він скасував таємницю сповідей, зміст котрих доносили йому завербовані на царську службу духівники.

— До речі, ви казали про малий розмір Петрового взуття, одяг імператор носив теж невеликого розміру,– додав Славко, — зате був дуже міцним! Як обценьки! А скільки зубів своїм підлеглим видалив власноруч цей самодур. Начеб два мішки зберігаються в кунсткамері, а ше він любив робити розтини трупів! Важко пояснити й нездорову пристрасть Петра Першого до хірургії, адже після його операцій люди часто помирали. Але нездорове захоплення медициною не продовжило йому віку: жив Петро Перший не довго, помер на 53 році життя, Іван Грозний теж — у такому віці відкинув копита. Але на 53 річному рубежі вмирали й достойні полководці…

— Так ви вважаєте шо 53 роки, це своєрідний Рубікон.

— Шось в цьому є, — загадково мовив Вернидуб, схрестивши під собою ноги, й запаливши люльку, чим Богданові став знову схожим на безсмертного козака Мамая…

ВИБРАНІ ТВОРИ

149

Тож Богдан дивлячись на нього, знову згадав про славні часи в січових землях, де вони перебували, й мовив: — А все таки, хлопці, саме Дніпропетровщина, а точніше було б сказати Січеславщина, і я сподіваюся, історична справедливість колись восторжествує, стосовно назви цього краю, в якому було 8 запорозьких Січей, стала щитом України. Люди різних народів в Україні не дали на площах своїм міст розповзтися провокаторам путлерівського режиму, який побачив в українській Революції Гідності свій кінець.

150

Валентин СОБЧУК

Книга 2

Від Остромира до Гостомеля, чи навпаки. Семен Палій Лелеки й літак з калиною на борту Мандрівку в січові землі Богдан згадував не один день, дивлячись за вікно свого кабінету, за яким виднілася козацька церква, закладена Семеном Палієм. Він дуже тішився, що доля подарувала йому можливість працювати в колишньому козацькому містечку. Під час обідньої перерви він пішов у скверик напроти селищної ради, знаючи, що колись в ньому починалися ярмаркові ряди, які від церкви тягнулися аж до річки Рокач і далі, започатковані з 1614 року, коли Гостомелю надали Магдебурзьке право. І він напружував уяву, щоб вловити дух давніх ярмарків, дослухаючись до шелесту листя.

ВИБРАНІ ТВОРИ

151

А дерева тут були різні, як люди. Росли тут романтичні клени, було кілька аристократичних каштанів, і мов у кольчугах стояли кремезні в’язи. А найбільше око тішили липи, напроти селищної ради одній можливо виповнилося й сто років, і вона могла пам’ятати ще німецьку окупацію й офіцерів гарнізону, котрі квартирували в приміщенні селищної бібліотеки, що знаходилася поруч. Глянувши на липи, Богдан згадав, як вони духмяніють на початку червня, коли біля церкви полум’яніють дикі маки. І йому згадався вірш, написаний на початку літа: Лине гомін золотий у цвіті, і мед під крилами у бджіл вже визріває, духмяна липи течія пливе у літо, і червоніють маки під хрестом, на узбережжі Лети, побіля церкви Покрови, мов факели, з якими хтось очікує на човен до берегів, де не існує смерті. Все ж найпомітнішими в цьому кутку була вічнозелена рослинність: туї з ялівцями, високі й темні, як хмари смереки. Були тут і дві королеви, ялини, посаджені очільником Гостомеля за власний кошт. Богдан бачив, як їх садили тут з допомогою кранів. Вони давно чудово прижилися, мабуть, легка рука була в Ілліча. І він пригадав, як садили з ним вишневий садочок біля школи, а взагалі важко було порахувати скільки дерев за сприяння Ілліча висаджено в Гостомелі. Прогулянка в скверику заполонила Богданову уяву картиною давнього ярмарку, на якому він подумки шукав шаблю Семена Палія, який свого часу володів Гостомелем й був засновником козацької держави, котру називали Паліївщиною й простягалася від Київщини до Волині. Шабля Палія, за легендою мала вагу, як пудова гиря! Хтозна чи вона існувала, але Семен Палій в народній уяві був двометровим велетнем. Хоча в романі Юрія Мушкетика він описувався невисоким на зріст козарлюгою. Все ж Богданові більше подобався Палій з легенди, який можливо ходив, де він прогулювався. Адже на місці

152

Валентин СОБЧУК

селищної ради міг бути гостомельський замок, в якому бував Палій і укріпляв з козаками його вали, а ще заклав церкву Покрови, котра була за вікном Богданового кабінету. Тож він тішився, що історія любила його, адже й народився поблизу міста, в якому княжив батько Данила Галицького Роман Мстиславович та інші князі з династії Мономаховичів, а коли працював у Києві, то свого часу мав офіс біля Софіївського собору. «Мабуть, історичні місця самі обирають своїх літописців», — подумав, підходячи до антонівського орла, АН-2, списаного літачка з червоною калиною на борту, від чого йому він видавався своєрідною машиною часу. Напроти сталевого птаха виднілося лелече гніздо. Це була ще одна особливість Гостомеля, який любили лелеки. Вони звили в містечку більше десяти гнізд, тоді як в сусідньому Ірпені не було жодного. І Богдан з посмішкою пригадував, як лелеки після дощу інколи приходили в гості під саму селищну раду, шукаючи на газонах поживу, й здавалося зайдуть в кабінети. А ще він вкотре дивувався, як птахам вдається без усіляких навігацій і компасів втрапляти до Африки, долаючи до десяти тисяч кілометрів, а потім знову знаходити свої гнізда в Україні! І він задивляється на лелече гніздо, схоже на колиску, яке він називає гніздом №1, оскільки було неподалік селищної ради на трьох схрещених, наче свічки, високих стовпах. Цей день, незважаючи на літо, видався прохолодним, однак лелеки стояли в гнізді, незважаючи на дошкульний вітер, лише лелечиха гріла дзьоба, схожого до рожевого смика під крилом благовірного. «Які дивні птахи,– дивувався про себе Богдан, — їх гнізда відкриті всім дощам, тоді як інші птахи ховаються в дуплах чи густій траві. Богдан знав, що лелеки по черзі висиджують в гнізді своє потомство, і зазвичай в них стає на крило до п’яти лелечат. В цьому було троє. І хоч вони зараз були в одному гнізді, однак у вирій можуть полетіти в різних зграях. Та весною самець повертався до свого гнізда, постійно розбудовуючи його, щоб воно сподобалося новій пасії з лелечої зграї. Після прогулянки Богдан поквапився до свого кабінету, зайшов у ЦНАП, котрий не можна було обійти, бо він починався за порогом ГСР, до свого друга, в минулому професора Олекси, який був засновником «прозорого офісу», який зумів так започаткувати цю

ВИБРАНІ ТВОРИ

153

справу, що на його відкриття приїжджав сам шведський посол Мартін Хагстрьом. Богдану було відомо, що посол колись працював журналістом, і це його особливо тішило, як і те, що шведи допомогли з фінансуванням на придбання техніки й освоєнням програм.

— Історія, друже, повторюється, шведи знову нам допомагають, — посміхнувся Богдан, намагаючись здивувати свого ерудованого друга.

— Ти про шо? — замислено запитав Олекса, знімаючи окуляри…

— Та от згадалася Полтавська битва, бачиш, Мазепі не пощастило, шведи тоді покинули Україну. Але не забули нас й знову допомагають нам, обравши саме Гостомель за пілотний проект, щоб відкрити «прозоре вікно» адмінпослуг…

— Ну, в тебе, аналогії, друже, але приємно таке чути, не приховую… Йдучи коридором до кабінету, Богдан вкотре замилувався офісною рослинністю, серед котрої домінувала розлога монстера і багато «тещиних язиків», що свідчило про переважаючу більшість жінок у колективі. Зеленіла в коридорі влади агава, яку привезла колежанка з Єгипту, всім кажучи, що доїтиме з неї текілу. Встромивши ключ у двері кабінету, Богдан не встиг їх відкрити: його гукнув сусід, архітектор по службі, а за покликанням художник і поет — рідкісне поєднання! Як і їх сусідство — Богданів кабінет і архітектора розділяла тоненька, майже паперова стіна з гіпсокартону, через що вони жили без таємниць: «паперова» стіна робила доступними всі розмови. Але незважаючи на це, їм завжди було цікаво поговорити, і теми їх розмов були невичерпними, як Гугл, в якому так любив бувати Веніамін Семенович, що Богдан про себе називав його Гуголь, асоціюючи з неперевершеним чарівником слова Гоголем. От тільки зовні він був схожим на вікінга, або ж Зевса за визначенням отця Петра: з посрібленою шевелюрою, богатирською статурою, яку постійно тренував й начеб віджимав «стокілограмову штангу сто разів разом з тренером». Згадавши ці слова, Богдан посміхнувся й зайшов до кабінету, передчуваючи почути якусь чергову сенсацію від нього, але Гуголя потурбували по телефону, тож Богдан спинився на порозі, розглядаючи кабінет, маленький наче радіорубка на кораблі, заставлений комп’ютерною технікою, серед якої виділявся широкоформатний копіювальний «комбайн» і монітор. На стінах висіли карти проектів і портрети видатних людей ГСР, створених Веніаміном Гуголем. Богдан був зображений в «папасі» гетьмана

154

Валентин СОБЧУК

Мазепи — любив він приміряти історичні одежі на сучасників. За мить він запросив його присісти, весело розмовляючи по телефону. Й Богданові здавалося, що він не говорив, а плив, для довершення цього образу не вистачало тільки весла, й він поділився Семеновичем цією алегорією.

— Ага, не вистачає, але в мене є плоскогубці…— й він дістав цей інструмент, — «трохи подєржаний» і з нальотом ржавчини, — Богдан здивувався, й спитав навіщо Зевсу плоскогубці?

— Замість циркуля, — посміхнувся архітектор, — підкручую гайки забудовникам, — і розвернув до нього монітор, показуючи та коментуючи сюжет про футурологію.

— Він завжди називав Богдана на Ви, хоча був майже як він, за його визначенням, шістдесятник, зважаючи на роки народження, але інтелігентне походження, мати вчителька, а батько полковник, виявлялося не тільки в звертаннях до колег на Ви, а також в колосальній ерудиції й допитливості.

— Невже і в нас настане такий час? — звернувся він до Богдана.

— Який?..

— Коли машини перестануть бути розкішшю. В Америці все більше відмовляються від володіння авто, а віддають перевагу прокату. Чудова можливість обирати собі машину залежно від настрою й не думати про ремонт, сьогодні поїхав на «Кабріолеті», завтра «Кадилаці», або «Ферарі». Цей прогрес у прокаті машин виховує в суспільстві інших людей, які вже не хвалитимуться, шо мають авто краще, як у сусіда. В Києві та великих містах теж почав розвиватися каршернінг, тобішь, прокат машин, от назвали якось по єврейські — каршернінг… І Богдан на мить замислився над походженням слова, однак не знайшовши в своїх словесних засіках відповідника, тільки повторив його: — Каршернінг, то ви таки й справді Зевс-футуролог…— але архітектор наче й не почув цих слів, а продовжував: — У перспективі, мій друже, нерухомість теж не вважатиметься об’єктом розкошів і заздрощів, а гроші взагалі стануть не потрібні. Всі працюватимуть у системі, якій будуть потрібні твої позитивні емоції, чим більше позитиву — тим більше можливостей для твого розвитку та здійснення бажань…

ВИБРАНІ ТВОРИ

155

— А хто визначатиме, кому й скільки можна задоволень — кому на Мальдіви, а кому в Єгипет…

— Е, так все визначатиме система, придумають якийсь чіп, вставлять тобі в ніс чи в вухо.

— Краще в вухо…

— Ти даремно посміхаєшся, хто думав двадцять років тому, шо так далеко шагнуть мобільні телефони, й шо по вайберу можна буде не тільки поговорити, а й побачити твого дядька в Канаді…

На кордоні двох держав Робочий тиждень в Гостомелі пройшов насичений подіями. Знову приїжджали шведи, вивчали проблемні питання громади, та можливості інвестування спільних проектів. Богдан дивувався, як країна з 10-и мільйонним населенням має більше фінансових ресурсів, ніж Україна, й сама шукає можливостей, як посприяти нам. Йому знову згадувалася битва козаків і шведів під Полтавою з військами московитів. Тоді б історія України могла б змінитися назавжди, подумав він, зауважуючи подумки зібраний матеріал до літопису Гостомеля, який мав вийти до Покрови на День селища. І йому запраглося поглянути на містечко не прив’язаним до кабінету, а побувати в ньому у вихідний день, відчути його атмосферу, як турист. А ще не виходила з голови важка шабля Семена Палія, аж здавалося його тінь очікує його в кабінеті. За мить Богданові пригадалися події, що сталися в Гостомелі в лютому 1694 року. Тоді Бальцер Вільга, котрого поляки призначили комісаром, замість того, щоб розібратися у взаємовідносинах козаків і шляхти, яка поверталася на відроджені після Руїни землі Правобережжя, вдавався до терору. Бальцер Вільга не міг оминути й Гостомель, який зміцнів за часів Палія, тож ввірвався до містечка, пограбувавши перед тим Чорнобиль. Козаки Палія тоді були в поході, а в замку залишилося тільки четверо, які не змогли вчинити серйозного опору комісарові Вільзі. Навіть зберігся запис про ці часи, що поляки завдали Гостомелю погрому, захопили 40 коней і 20 волів, містечко спустошили, завдавши збитку на 5 тисяч злотих. Що цікаво, поляки збудували замок і самі його зруйнували, й потім вже ніхто його не відбудовував. Але Богдан найбільше жалкував, що не міг знайти хоча б якогось опису, яким був гостомельський замок. Однак

156

Валентин СОБЧУК

оборонний вал й досі зберігся на господарському подвір’ї селищної ради. Власне в минулі часи була практика будувати замки біля церков, та й зрештою самі церкви інколи споруджувалися фортечного типу. У наступний момент Богдан почав пригадувати прочитані матеріали про Палія, аналізуючи походження його прізвиська. Адже походив Палій з родини козака Гурка, що осів в Борзні на Чернігівщині. Несподівано йому згадалася легенда, пов’язана з його прізвиськом. Начеб на Січі, зважаючи на його молодий вік, не дослухалися до його слова, й він щоб звернути на себе увагу спалив курінь кошовому. Але й в подальшому доля випробовуватиме його на міцність. Ще з молодих років Палій заслужив собі славу в переможних походах проти Османської імперії в складі Священної ліги Європи. Особливо відзначився під Віднем. А взявши з собою невеликий загін січовиків почав розбудову Правобережжя після Руїни, заселяючи землі козаками та поселянами з Молдови, Білорусі, і навіть з самої Московії, постійно відстоюючи їхні права та захищаючи від утисків шляхти й доморощеного панства. Тож козаки і нові поселяни Правобережжя вважали Палія своїм гетьманом, хоча він був лише фастівським полковником. Однак зумів побудувати нову республіку — Паліївщину, котра ламала усталені порядки шляхти, адже їхні рабиселяни, яких вони називали хлопами й бидлом йшли до Палія, де отримували волю. Пихата шляхта й спровокувала повстання, в котрому взяв участь Палій, й котре назвали Другою Хмельниччиною. Однак можна було б обійтися без крові, якби Правобережна Україна, що постала з руїн і почала квітнути при Палієві, об’єдналася з Лівобережною, як цього він прагнув, але в цьому не була зацікавлена ні Московія, ні Польща, і, на жаль, Іван Мазепа, який мав свій таємний план порятунку України, покладаючись на шведів. А ще він в Палієві відчував сильного конкурента на гетьманську булаву. Зрештою запроваджування січових вольностей на Правобережжі теж конфліктували з усталеною системою Гетьманщини, де було менше демократії. Тож гетьман писатиме доноси на Палія, й таки зважиться на його арешт. І Палія відправлять на певний час до Сибіру. Швидко поснідавши Богдан пішов до гаража, де його чекав «лендровер», тільки педальний. «Мабуть, його коникові тут подобалося, адже далеко не кожен велик має такий просторий гараж»… — всміхнувся подумки й вийшов за ворота. За мить осідлав

ВИБРАНІ ТВОРИ

157

двоколісного, відчуваючи таку ж радість, наче в дитинстві, коли випрягаючи з воза колгоспних коней, робив із шлеї стремена, й заплигнувши на хребет гнідого мчав із вітерцем на конюшню, відчуваючи в собі радість вільного козака. От і знову в сідлі велосипеда відчув цей настрій, але на цей раз з його думок не виходив образ скіфа, бо згадалися слова з пісні барда Михайла Максимова. Тож Богдан наспівував, як скіф мчав на коні степом з думкою про грецьку царівну, поправляючи чашу і меч, що були головними знаряддями: з чаші скіф пив і їв підчас походів, а меч був привілеєм видатного скіфського воїна. Адже прості скіфи зазвичай користувалися луками й списами. На мить Богданові уявився короткий скіфський меч, котрий називали акінак, як і в Персії. А ще скіфський бог війни, Арей, що був у образі меча, який встановлювали чомусь на величезній купі хмизу, в котру встромляли мечі племен, а головний меч — на вершині, поливали кров’ю жертв, кидаючи убитих до підніжжя вівтаря скіфського бога Арея, або точніше сколотського, адже скіфи себе називали сколотами, бо слово коло в них означало родину. І Богдан, посміхнувшись, поглянув на колесо велосипеда, як зблискувало сонячним промінням, нагадуючи про скіфську епоху, а йому про те, що його предків ще довго називали скіфами інші народи, зокрема візантійці, хоча їх вже давно не було в степах України. Тиснучи на педалі, він тішився вітерцем і думками, які наповнювали його дорогою до Гостомеля. Невдовзі зупинився перед трасою, що вела до Варшави. Світлофор, наче циклоп світив червоним оком і траса аж гула від автівок, що проїжджали повз нього. Богдан знав, що ця дорога проходила через колишній кордон на річці Ірпінь, де було давнє село Мостище, яке злилося з Гостомелем. У давнину саме там був прикордонний форпост між двома державами, Московією і Річчю Посполитою. Богдан вкотре подумав: «Мабуть, мало хто знав значення цих слів, полонізованих з латині, що Річ Посполита означало res publiсa, на мові латинян — справа громади...», й подумки зауважив, що також мало кому відомо, що коли цей край був під владою Речі Посполитої, республіки з імперськими ознаками, куди входила Литва і Латвія, частина Естонії, Білорусі, України, і навіть західні землі Московії, то в Гостомелі й Мостищах процвітали контрабандисти, які сплавляли на інший бік Ірпеня найпопулярніший товар всіх часів — вино й горілку. Причому особливо шанувалося угорське вино й

158

Валентин СОБЧУК

французька горілка. «Як ці напої потрапляли в наші краї? — подумки всміхався Богдан, переїжджаючи автомагістраль, залишивши позаду клумбу на трикутнику, що виступав острівцем на перехресті. Ця клумба на перехресті чомусь не раз навіювала йому картини з минулого, коли в Гостомелі був замок, закладений польським шляхтичом Станіславом Харленським, який і здобув для Гостомеля Магдебурзьке право. А коли в час Руїни шляхта покине містечко, то Семен Палій укріплюватиме замок Харленського із козаками. Однак поляки зруйнують його дощенту. І він вирішив сьогодні пошукати сліди того замку, й сильніше натиснув на педалі…

Гостомельська Венеція: між берегами п’яти рік і озерних дзеркал Богдан мав певний здогад, де міг бути той замок, тож невдовзі під’їхав до Свято-Покровської площі, центру Гостомеля де була козацька церква із скульптурою Покрови напроти неї, селищна рада, приміщення РАГСу, можливо, там колись була синагога, бо цей райончик колись називали Єврейським кварталом. Найдавнішою й найбільшою спорудою було тут приміщення РАГСу. А от біля селищної ради, яка займала приміщення довоєнної школи міг стояти і замок Станіслава Харленського. Проминувши церкву та наклавши на себе хрест, до чого спонукала табличка на старій липі з написом «Перед храмом перехрестись», він на мить уявив настоятеля отця Петра в райських кУщах, котрі нагадувала багата вічнозелена рослинність на церковному подвір’ї. Було там чимало й плодових дерев, пахучі ялівці, туї і навіть карпатський тис, цвіли троянди, а дикий мак-відюк попід парканом вже вкрився маківками. Богдан, прив’язавши велосипеда, пішов на церковне подвір’я, перед входом його погляд наче примагнітила меморіальна табличка на фасаді храму, що повідомляла, що його закладав Семен Палій, який дивився на нього з гранітного портрета й наче запитував: «Так де ж замок, козаче?». І Богданові запраглося роздивитися місцевість. І він, обійшовши церкву, зупинився, напроти вікна свого кабінету, на маленькому церковному цвинтарі, де було всього п’ять хрестів, однак тільки один з них був кам’яним і давнім, але час стер з нього ім’я покійного й дати. І він згадав, що старожили розповідали, що колись тут було велике

ВИБРАНІ ТВОРИ

159

церковне кладовище, що на городах навколишніх садиб і досі кожної весни знаходять старі польській й царські монети. За хвилину-другу Богдан вийшов на господарську територію селищної ради, бо саме там бачив залишки старого валу, але за роботою ніколи було до нього придивитися. Тож швиденько пішов туди, і в такому передчутті, наче мав відкрити для себе щось несподіване. Хоча земляний вал сірів стінами старої котельні, і аж ніяк не був схожим на замок. Богдан почав пригадувати фортеці, в яких побував, подумки відзначаючи, що в більшості з них була особливість розміщення княжих палаців чи замків саме під валами, бо таке розташування убезпечувало їх від обстрілів, адже коли б вони знаходилися посередині фортечних дворів, то були б вразливі для стінобитної артилерії. «А що як замок стояв на місці котельні, і Богдан почав її розглядати, обійшовши її з усіх боків, придивляючись до одинокої берези, що біліла, наче колона невидимого палацу, який теж міг бути поруч із замком. Уява почала малювати картину: як власник замку й Гостомеля пан Харленський, котрий був братом підчашого польської королеви готується до балу, на який до Гостомеля має приїхати шляхта з Варшави, як він підкручує перед дзеркалом вуса, а лакеї з швидкістю ящірок снують повсюди… «Ех, якби тут провести повномасштабні розкопки, але хто зараз на таке зважиться, адже копати потрібно більше як на два метри в глибину, — пожалкував Богдан і вирішив скупнутися на озері, що було неподалік. Невдовзі перед Богданом постало блакитне дзеркало з кучерявими хмарами й розлогими вербами. Під ними було його улюблене місце, бо любив зелені бережки, а не пляжні піски, від яких віяло пустельним простором. Мимовільно його погляд зачепився за дві веселі пальми, які життєрадісно розпростерли віти. Вони ніколи не змінювали кольору, навіть взимку. Одна була завжди зеленою — інша рожевою. Вони не боялися ні спеки, ні морозу, оскільки були металевими. Пальми на озері поселив шеф для пляжної екзотики, бо дуже любив його й чистив за свої кошти від мулу, постійно запускав рибку, хоча сам її ніколи не ловив. Роздягаючись, Богдан згадав свого знайомого, який купається в цьому озері тільки на Водохреще, бо вважає всі озера небезпечними,

160

Валентин СОБЧУК

мовляв, у непроточних водоймах живе багато всілякої нечисті: русалок і відьмаків, що купатися треба тільки в річках. Але Богданові озера подобалися за спокійні плеса, й за те, що нагадували йому гігантські вікна, в яких завжди було багато неба, й він від душі насолодився теплом води від сонця. Відпочиваючи на бережку, Богдан розмірковував над дивною назвою річки Рокач, що протікала неподалік й ділила Гостомель майже на половину. Він знав, що вона мала довжину всього 17 кілометрів, й починалася з лісового струмка в Бородянському районі. Також він читав, що русло річки розплели, мов дівочу косу меліоративні канали, котрі розкопувалися під час видобутку торф. «Але чому така дивна назва, — міркував він, — невже річка Рокач колись мала бурхливі води. Можливо й так, адже до цього підштовхують неспокійні назви навколишніх річок: Бучанки й Ірпеня, який, мабуть єріпінився піною… Як змінилися природа й поміліли річки! І скільки збитків їй продовжують завдавати люди, які гублять разом і з нею себе…», — сумно констатував Богдан. За мить він згадав, що в давнину в Гостомелі протікало аж шість річок, крім Ірпеня й Рокача, ще: Млинова, Бабка та Боброва, Рудка, всі вони були рукавами-притоками Ірпеня. Назва Рудки свідчила, що колись тут добували болотну руду. Млинова теж нагадувала про чималу течію раз могла обертати колеса млинів. Вона й досі жива й позначена на картах, а сполучалася з озером на Кімерці. Назва цього району надто дивувала Богдана, він не міг знайти пояснень, як вона прижилася в Гостомелі. У сиву минувшину грецькі літописці Кімерією називали територію України, ще до Скіфії. І він якийсь час намагався розкрити цей квест, припускаючи, що назва могла піти не від Кімерії. «Можливо якогось прізвиська, бо й в самій назві Гостомеля чимало квестів, — міркував Богдан, — адже колись містечко ще й називалося Остромиром, й можливо з часом перетворилося на Гостромирль, згодом у Гостомель, як вважають прихильники фонетичної версії, але є й інші думки, треба буде сьогодні їх узагальнити», — подумки зауважив він. У наступну мить Богдан уявив Гостомель своєрідною Венецією, адже тут протікало аж шість річок, а кілька озер залишилося й до сьогодні. Згадалися й спогади старожилів, які розповідали, що неподалік від центру містечка, в заплаві річки Ірпінь, колись був острів до якого припливали купецькі лодії.

ВИБРАНІ ТВОРИ

161

Невдовзі Богдан під’їхав до селищної ради, в якій, незважаючи на суботу, завжди хтось чергував, тож потрапити до кабінету було просто. Але ще здалеку він побачив шефа, на зеленому острівці біля ГСР. Цей зелений оазис з`явився недавно, коли шеф очолив селище, то заклав його. На поливних газонах буяло чимало квітів й вічнозелених рослин, навіть рододендрони. Шеф сидів на своїй улюбленій лавочці перед входом у раду разом із літньою жінкою і чоловіком, уважно їх слухаючи. Жіночка мала дуже стурбований вигляд: Богданові впали в вічі напрацьовані руки, що нагадали мамині. Прислухаючись до розмови почув, що їй потрібні кошти на операцію сину, що в кого не прохали, ніхто не допоміг. До Юрія Ілліча завжди зверталися в таких безвихідних випадках. Через свою небайдужість до людських проблем він навіть прихистив на своєму підприємстві осередок «Червоного Хреста» Приірпіння. Богдан подумав: «В Україні сьогодні товстосумів не менше, як у Європі, але як мало меценатів. Всюди капітал править свій бездуховний бал. Гроші стали основою устремлінь, коли за їх примноження думають денно й нощно. А його шеф і дня не міг прожити, щоб йому не телефонували, аби він посприяв. І він допомагав. От і сьогодні, незважаючи на вихідний, він приїхав, щоб вирішити чиюсь проблему.

— О, які люди, — посміхнувся шеф, — приємно бачити, шо в суботу ти приїхав на роботу, чи хочеш порибалити, я бачив тебе під вербами…

— Е… та нема часу…

— Я і то на минулих вихідних знайшов можливість, правда піймав одного рака, зате великого… Але, знаєш, яка в мене ідея?.. Провести для малечі рибальський конкурс. Переможцям вручимо призи, наваримо для всіх юшки... Шо скажеш?

— Як завжди, чудова ідея…

— А тобі чого не сидиться вдома?

— А, так, хотів побачити Гостомель, так би мовити з висоти пташиного польоту…

— Он як, — посміхнувся Ілліч, — і де ж твій дрон…

— Та не в цьому сенсі, трохи хотів глянути на Гостомель, так би мовити, зі сторони, готуємо ж до Дня селища його літопис…

— А, встигнеш?..

— Звичайно, матеріали зібрано, треба систематизувати…

162

Валентин СОБЧУК

— Я думаю цікаво заглянути в історію Гостомеля, котрому 524 роки…

— Містечку значно більше, дата ведеться від першої писемної згадки…

— Тим більше… Якось зайдеш пізніше, розкажу одну легенду за походження назви. О, шо хотів сказати, готуйся до поїздки в Очаків, в кінці наступного тижня рушаємо, повеземо всіх випускників Гостомеля. Скажи, ти б хотів разом зі своїми однокласниками побувати на морі.

— О, це фантастика, про таке в наш час годі було мріяти, але я минулого року завдяки вам також побував в Очакові.

— Бачиш, але в нас чомусь чим більше робиш добра, тим більше наживаєш ворогів, і шо тільки не вигадують, от коли чистили озеро, придумали, шо я хочу розжитися піском…— й Ілліч поглянув на свого співбесідника, — літнього, чоловіка, в волосі котрого хоч заплуталася зимовим інієм сивина, але він був ще міцненький, усміхнений…

— Ага, наші вміють обливати брудом, — відповів дядько з якорем на руці, — а як можна було очистити озеро від намулу, шоб не дістати пісок, це ж теж обійшлося вам, Ілліч, в копієчку, адже нікому не було діла до цього озера, ні державі, ні акулам бізнесу, — всміхнувся літній чоловік…— а тепер і рибка там водиться. А мій сусід-рибак, як хильне зайвого, знаєте, шо каже? шо лосося там ловить і сьомгу!..

— Хи… таке могли вигадати тільки в Гостомелі, — посміхнувся Богдан, але Ілліч несподівано зауважив: — Як казав мій батько, коли в тебе кидають камінь, віддай хлібом Богдан знав, що поїздку на море випускників, а також інші доброчинні акції, Ілліч завжди організовує за власні кошти, власне, під час таких акцій він і познайомився колись з ним, коли за його сприяння організовувалися поїздки по святих місцях України, найбільше їх було в Почаївську лавру, мабуть, більше половини гостомельців побували там, та в інших визначних містах України. Бувало, що бажаючих було стільки, що відправляли двома автобусами протягом усього літа. Безкоштовні паломницькі мандрівки та поїздки на оздоровчі бази Карпат і Очаківське узбережжя здійснювалися впродовж багатьох років поспіль — задовго, до того, як Ілліч очолив Гостомель. Але хоч Богдан і намагався з приводу цього завести якусь статистику, шеф не запам’ятовував кількості власних доброчинних акцій, і не любив про це

ВИБРАНІ ТВОРИ

163

говорити. Однак доброчинність, яка була притаманна його характеру, не завжди йшла на користь, адже абсолютно всім допомогти він не міг, й дехто клав за пазуху камінь образи. «Але якщо в тебе кидають камінь, віддай хлібом», — згадав він слова шефа, що були його девізом.

Під владою двох Семенів Згодом Богдан зайшов до кабінету, в якому відразу відкрив вікно, щоб впустити свіжий вітерець. Вкотре відкриваючи його, Богдан поглянув за вікно, дивлячись на хрести маленького церковного цвинтаря, думаючи, що треба нарешті дослідити, хто там похований, й вкотре зауважив, що в нього особливий кабінет — «келія», як його називали колеги, бо за вікном цвинтар і церква, й згадалися слова знайомого, що в такому кабінеті не согрішиш… Сівши за комп’ютер, він почав передивлятися матеріали з історії Гостомеля, корі починалися з дослідження його назви, котра зважаючи на вікову історію, зазнала змін, адже якщо спочатку містечко називалося Остромиром, був такий новогородський посадник в одинадцятому столітті, котрий став замовником євангелія, яке назвали Остромировим. З часом його могли перевести на службу до Києва й подарувати Гостомель, а він в свою чергу перейменувати своїм іменем. А далі назва Остромир могла трансформуватися Гостромирль, бо українці любили додавати до імен префікс «га», як от до Анни — Ганна, чи Гандрій до Андрія. Згодом він згадав, що читав про іншу цікаву версію походження назви містечка, як належала історику Ігорю Мицьку. Вчений припускав, що княгиня Ольга могла мати чеське походження. «Про моравсько-чеський «слід» вказують наші топоніми. — жадібно читав Богдан, цитатту історика, — Одним з найбільших городів українського Підгір’я є Перемишль, назва якого пов’язана з чеською династією Пржемислідів. Прикиївським маєтком княгині Ольги був Вишгород, назва якого тотожна частині Праги-Вишеграду. І на території Ольжиних же володінь відоме поселення Гостомель, названий, очевидно, на честь князя Гостомисла, пращура згаданої чеської династії (про нього, як далекого предка княгині говориться в російських літописах новґарадської традиції» Далі Богдан почав розмірковувати, що Гостомель стояв на межі двох князівств: древлян і полян , яку відділяла річка Ірпінь. Княгиня Ольга,

164

Валентин СОБЧУК

спаливши непокірний Коростень і відімстивши за смерть чоловіка, князя Ігоря, з яким прожила в шлюбі 33 роки, ініціювала, по суті, радикальні реформи, запровадивши першу податкову систему Русі, котра базувалася на відкритті у васальних землях погостів, гостинних дворів, де княжий посадник контролював збір данини, найвищою цінністю котрої було хутро, віск мед, зерно, також одяг для княжого двору, якщо в родині був син, то за нього — сорочка, а від доньки — сукня. «Можливо, Гостомель і був першим першим податковим погостом Ольги, адже знаходився на кордоні двох князівств (древлян і полян) по річці Ірпінь. Саме з Гостомеля могло початися спорудження податкових погостів. Але як же тоді Осторомир? — запитував себе подумки Богдан. — Адже діяльність новгородського посадника з таким іменем згадується в літописах у 1054-1057роках, тобто майже через століття після доби княгині Ольги. А що як містечко знову повернулося до своєї первісної назви Гостомель після Остромира. Таке нерідко траплялося в історії. Наприклад, місто Володимир-Волинський свого часу було Ладомиром, в часи Віщого Олега — Новгородом, а потім— Володимиром, в радянську епоху стало Володимиром-Волинським, а віднедавна знову Володимиром». Якби там не було, але витоки Гостомеля починаються з княжої доби Київської Русі, згодом зауважив він, зробивши відповідний запис в свої матеріали. Однак, на жаль, археологи слідів цієї епохи не знайшли, та й власне повноцінних розкопок в містечку не було, хіба що в заплаві річки Ірпінь поблизу склозаводу в 50-х роках минулого століття виявлено могилу з залишками кераміки та спаленими кістками поховання, цю знахідку датовано 15 століттям до нашої ери. «Раз були такі давні могили навколо Гостомеля, то й були давні поселення», — зробив він ще один запис. Наступної миті Богдан уважно вчитувався в першу писемну згадку, грамоту, в якій князь Олександр в 1494 році передав Гостомель у володіння одному з братів Глинських, Іванові. Брати були відомою князівською родиною в Україні. Михайло Глинський, прагнучи створити незалежну державу з українських та білоруських земель, що входили до Литовського князівства, підняв проти Польщі повстання, яке придушив король Сигізмунд Перший. Брати Глинські змушені були втекти до Москви. Після того польський король, той же Сигізмунд

ВИБРАНІ ТВОРИ

165

Перший віддав Гостомель Семену Полозу, королівському уряднику й одному з перших козацьких ватажків, який громив татарських ординців. Козаки тоді дуже були потрібні шляхті для захисту її кордонів, тож Семену Полозу, або як ще його називали його «Полозу-русаку, славному козаку», король доручив на початку 16 століття (1524 р.) скласти перший козацький реєстр. Але зробити це йому не вдалося. Богдан жалкував, що не знайшов відомостей, чи бував у Гостомелі Семен Полоз, адже він обіймав чимало поважних посад: київського ключника, митника, овруцького намісника, черкаського старости. Семен Полоз був добрим воїном і господарником, й за вдало організовану митну справу його відзначив сам польський король Сигізмунд Перший, як і за участь в багатьох походах проти ординців. Богдана зацікавила постать Семена Полоза, адже він, по суті, гуртував козацтво на кілька десятирічь раніше від Байди Вишневецького, якого вважають першим козацьким гетьманом. Міркуючи над цією темою, Богдан відкрив матеріали про козацьку добу Гостомеля, яка розпочалася в 1649 році, під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Тоді була утворена Гостомельська сотня, що належала до Київського полку, в якому налічувалося 10 тисяч козаків. Київський полк, заснований після двох переможних битв Хмельницького під Жовтими Водами й Корсунем, був сьомим в армії Хмельницького після Чигиринського, Білоцерківського, Переяславського, Черкаського, Корсунського, Канівського. Козацький реєстр складав сам генеральний писар Богдана Хмельницького Іван Виговський. «Цікаво, хто був першим сотником»? — подумки запитав себе Богдан, і знайшов на цю тему матеріал історика Анатолія Зборовського. І от що прочитав: «Гостомельська сотня складалася з 76 козаків, першим сотником був Ярмула Басаренко, а козаками Зінченко, Драч, Омеляненко, Петренко, Ткач, Юрченко, Ярмоленко, Римаренко…». На цьому прізвищі він зупинився, міркуючи, що, мабуть, гостомельський поет і головний редактор часопису «Зірка» Петро Римаренко та його брат, художник Валентин, були нащадками козака з гостомельської сотні Міська Римаренка, а скільки нащадків козаків живе в Гостомелі сьогодні?.. Заглиблюючись в матеріали козацької епохи, Богдан зазначив, що Гостомелем володіли двоє козацьких ватажків Семенів — Полоз і Палій. І як тільки він згадав Палія, то знову в уяві побачив козацького ватажка.

166

Валентин СОБЧУК

Гетьман без булави (Семен Палій) Семен Палій ніби сів поруч з Богданом за сусіднім столом, і наче сказав йому, що теж любив мати справу з паперами, мовляв, скільки листів написав монархам, й що не крутив дулі горобцям, коли навчався в Братській школі у Києві.

Vivere memento, — ніби почулося Богданові й він згадав, що цей вираз латиною означає: «пам`ятай, що живеш», і він поглянув за вікно, де розпростерли руки, так йому здалося в цей момент, хрести церковного цвинтаря, й він знову пошкодував, що й досі не знає, хто там похований. Тоді в голові зринули інші латинські вирази, які запам’ятав з університету: ab amicis honesta petamus (тільки в друга треба питати правду), acquirit quit tueter (що зберігаєш, те і маєш).

—Чиї ж це вислови? — подумки запитав себе, і знову ніби почув: —Цицерона, — ми добре вивчали латину та вислови їхніх мудреців, а от своїх не слухалися, — ніби почув Богдан і знову уявив за вікном уявив Палія, який по батьківськи посміхався в довгі вуса, і мов своїм виразом говорив, шо? гадав, я такий великий, шо в двері не ввійду, чого тільки не повигадували про мене в народі…

—Так любили ж вас козаки як батька…— подумки відповів Богдан, і в мить йому захотілося перечитати зібрані раніше матеріали про Семена Палія, й першим впав у вічі народний переказ про нього: «Він стріляв з гармат, заряджаючи їх навхрест. Воював Палій «ангельським чином»: їздить по чужому війську, ніхто його не бачить, а як гляне кому у очі – то зроду не видержить. Сила його така велика, що жодний кінь, окрім його власного, не може втримати на собі богатиря. Ворог падає на землю від одного його дотику. Ніхто не міг ні перемогти Палія, ні взяти в полон. Його не брала куля. Кухоль, з якого він пив, був

ВИБРАНІ ТВОРИ

167

з піввідра. Цей богатир народився чудесним чином із попелу або з велетенської мертвої голови, знайденої селянином. Здивований її величиною, селянин сказав: «Мабуть ся голова багацько хліба переїла», а голова відповіла: «Буде вона ще їсти!» Селянин зрозумів, що недобра голова і спалив її, але донька, лизнувши того попелу, завагітніла і народила хлопця – безбатченка, якого назвуть Палієм… Палій отримав від святого, що перед ним з’явився, чудесний меч і обіцянку безсмертя: оновлюватися разом з місяцем. Міг також підніматися у повітря…». «Як метафорично в цій легенді Семена Палія наділено безсмертям — «оновлюватися разом з місяцем», — подумав Богдан, — зауваживши, що це йому нагадало грецькі легенди, а народження Палія зі спаленої голови, легенду, як богиня військової мудрості й покровителька міст Афіна з’явилася на світ з голови Зевса. І він відшукав кілька електронних світлин Палія, на одній з них козацький полковник був на лиці худорлявий, з виразними очима під високим чолом, на котрому чорною хвилькою здіймався чуб-оселедець, а довгі вуса додавали козацької грізності. Щось орлине було в його погляді, все ж на цих зображеннях не можна було побачити богатирської статури козацького полководця. Звичайно ж в легендах народна уява наділяла його надлюдською богатирською статурою, а в житті він міг бути не таким вже й велетнем. Та очевидно мав велику силу, й Богдан згадав, що польський хроніст Замойський писав, що Палій з тих, хто з мотикою може кинутися на Сонце. А битв і перемог у його житті було вдосталь. Про звитягу Палія в походах на турків писали навіть у європейських газетах, він був другом самому королю, який називав його віденським лицарем. Бо той бій під Віднем, в якому взяв участь Палій, багато важив для тодішньої Європи. З ще більшою завзятістю Палій взявся й за відродження Правобережної України, що зазнала великої руїни від татарських набігів і міжуособиць козацької старшини. Села й міста знелюдніли, здичавіли сади і позаростали бур’яном поля. Палій з одним полком запорожців, щоб розпочати відродження цих земель, зробивши своєю резиденцією Фастів, укріпивши там фортецю. Можливо, Гостомель він теж хотів перетворити на свою другу резиденцію, оскільки теж укріпив замок, адже містечко займало стратегічне розташування —

168

Валентин СОБЧУК

знаходилося на кордоні Московії та Речі Посполитої. Однак завадила війна з поляками, так звана Друга Хмельниччина, що згодом переросла в гайдамаччину. У 80–90-і роки 17 століття Палієві вдалося на Правобережжі розпочати справжнє відродження земель після Руїни, створити нову козацьку республіку, яка мала не лише військовий а державотворчий і колонізаційний характер. І Богдан на мить уявив, яким був Гостомель за часів Палія, коли містечко, що було під владою поляків, знову стало українським. «Це ж треба було, щоб креси Речі Посполитої доходили до самої столиці України!» — вже вкотре здивувався Богдан, подумавши, як на це реагували мешканці містечка. Вочевидь раділи, що козаки укріплюють оборонні вали біля замку, будують церкву на честь Покрови Богородиці, й мабуть, вірили, що козаки прийшли назавжди, а з ними вільне життя. «Цікаво, чи була вже зведена церква, як каральний загін під корогвою Бальцера Вільги вчинив на Гостомель «гоп-стоп», коли козаки були в поході». — подумав Богдан, читаючи, що козаки Правобережжя на той час були могутньою силою, котрої почала боятися шляхта, і якщо в 1685 році польський сейм схвалив рішення про відновлення організаційної структури козацтва, то на початку дев’яностих заборонив. «За сприяння Палія були засновані Фастівський, Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки, їх очолили його сподвижники — Самусь, Іскра, Абазин. — читав Богдан матеріали про цю добу. — Тоді при шаблях було близько 10 тисяч козаків-правобережців. Однак згодом поляки оговталися, що пригріли ворога своїми руками, бо козаки будували республіку без пана й холопа». Узагальнивши прочитане, Богдан зробив нотатку, проглядаючи ще одну статтю на тему зміцнення козацької республіки Палія: «Вже 25 серпня 1795 року Палій, перебуваючи у Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав всіх (і, особливо, купців), хто проїжджав територією Білоцерківського полку про введення ним мита на користь козацької адміністрації. Палій мріяв про заснування нового ладу на цих землях, вільних від кріпаччини і панства, і тут Палій мав розбіжності з тогочасною епохою, в котру не вписувалися козацька демократія. Воістину прагнення запорізького козака Палія не знали меж», — і Богдан почав уважно вчитуватися в його характеристики, написані

ВИБРАНІ ТВОРИ

169

сучасними істориками. Народився козацький ватажок на Чернігівщині, в Борзні, син козака в молоді роки пішов на Січ. На початку 40-х років 17 століття виводить з Запорізької Січі полк козаків у малозаселені райони на північний захід від Києва і починає приєднувати до своєї столиці в Фастові практично всю Правобережну Україну, ставши там на довгі роки єдиним справжнім “сувереном”, а всю територію на захід від Дніпра при ньому називали не інакше, як “Держава Палія”. Палій брав штурмом міста, аж до Відня, де завдавав поразки турецькій армії, приймав послів, спілкувався з монархами і в той же час особисто поспішав прийняти участь в кожній січі, або перестрілці. Куди дивилася Річ Посполита через 40 років після повстання Богдана Хмельницького, коли практично на тій самій території Семен Палій створив фактично незалежну державу зі своїми полками, самоврядуванням і загонами самооборони? Спочатку Польща це не сприймала всерйоз, радіючи зміцненню “власних” кордонів і припиненню набігів татар і турків. Але якщо в зовнішній політиці це тішило короля, то шляхта ремствувала, що їхні маєтності в Україні у власності козаків. Через що поляки спорядили кілька каральних експедицій, а згодом регулярних військових з’єднань, щоб відібрати втрачену маєтність. Але всі каральні експедиції були вщент розбиті козачим військом Семена Палія…». Далі Богдан заглибився в матеріали про політичну діяльність Палія, котра яскраво віддзеркалювала той час, коли Україна виявилася в епіцентрі боротьби між трьома державами: османами, московитами, поляками за геополітичний вплив. Жодна з цих країн не була зацікавлена в створені нової козацької республіки. Однак Семен Палій, покладаючись на власну інтуїцію, вів гнучку політику з усіма трьома агресорами. Однак у 1691 році рішуче відмовляється перейти під протекторат кримського хана, а в 1694 році складає таємну присягу на вірність московським царям Івану та Петру, а також лівобережному гетьману Мазепі. В тому ж році присягає польському королю Яну Третьому Собеському, який не знає про таємну присягу московському царю й дозволяє Палію вислати посольство до королівської резиденції в місто Жовква. Король, маючи симпатії до козацького богатиря Палія, оголошує його «стражником поліським». Однак багатовекторність у

170

Валентин СОБЧУК

зовнішній політиці не забезпечить надовго Палієві стабільності. Бо після смерті Яна ІІІ Собеського, котрий підтримував Палія й козацтво, у 1698 році шляхта вибере на королівський трон Августа Другого Саксонського, далекого від козацьких справ, а через рік спонукає його ухвалити указ про заборону козацтва на Правобережжі України.

Повстання Палія й арешт Богдан все далі заглиблювався в хроніку подій після 1699 року, читаючи, що кілька років Палій із своїми соратниками сподівався на мирне врегулювання конфлікту й писав листи до короля, намагався знайти підтримку в гетьмана Мазепи, а через нього в Петра Першого. Та Московія дотримувалася нейтралітету, хоча допомагала незначними коштами козакам, руками котрих прагнула послаблювати поляків, але в конфлікт не втручалася. З одного боку руки зв’язував договір про вічний мир з Польщею, з іншого назріваюча війна зі шведами. Тож Палій змушений був виступати проти корони посполитих, покладаючись на власні сили. Його соратник, наказний гетьман Правобережжя Самійло Самусь, котрий отримав булаву від польського короля, підтримає Палія й відмовиться передавати полякам військові клейноди: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат. Палій вирішив не залишати Фастів, й приготувався до бою. І все ж, чекаючи наступу польського війська, Палій вдався до дипломатії й написав листа королю Речі Посполитої Августу Другому, в котрому прохав запобігти війні. Але король не міг діяти помірковано, бо почалася бойові дії зі Швецією, й він мав заручитися підтримкою місцевої шляхти, що жадала розпуску козачого війська. Палієві нічого не лишалося, як винести дане питання на козацьку раду, що відбулася в 1702 році, під час якої Палій публічно відмовляється від протекції польського короля та оголошує Правобережжя вільною козацькою областю, заявляючи присягу царю Петру та гетьману Мазепі. З цього моменту він із Самійлом Самусем очолив антипольське повстання, яке назвуть Другою Хмельниччиною. Збройне повстання спалахнуло на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині. Й перші виступи були дуже успішними: повстанці розгромили війська Любомирського, частини посполитого рушення Потоцького й Рушиця під Бердичівом. Згодом відвоювали Вінницю, Бар та інші

ВИБРАНІ ТВОРИ

171

подільські міста. А в листопаді 1702 року Палій на чолі 10 тисячного козацького війська здобув найбільш укріплену фортецю Білої Церкви. Навесні 1704 року козацька влада поширилася на всьому Правобережжі! Але тріумф перемоги повстанцям не світить. Несподівано в успішний хід повстання втручається двоголовий орел корони московитів. У грудні 1702 року та в лютому 1703 років Петро Перший наказує Семену Палію звільнити завойовані міста на користь Польщі, мотивуючи вимогу умовами договору про вічний мир із Річчю Посполитою, підписаний в 1686 році, згідно з яким Україну поділили між двома державами — Лівобережна разом із Києвом відійшла під протекторат Московії, Правобережжя — до Польщі. Але Палій не квапиться виконувати наказу Петра Першого, а просить про об`єднання України. Іван Мазепа й Петро Перший з цього приводу мовчать. Натомість гетьман Лівобережжя планує похід на Польщу, і в травні 1704 року з 40-ю тисячною армією переходить Дніпро й об`єднується з 10-и тисячним військом Семена Палія та Самійла Самуся. Палій дуже радіє цій події, вбачаючи перший крок до об’єднання України. Однак за рушенням військ Івана Мазепи на Правобережжя був спланований маневр — нейтралізувати військо Палія, щоб арештувати його самого. І Богдан почав міркувати, чому так вчинив гетьман, котрий вже давно мав антипатії до самодурства царя Московії Петра Першого й виношував власні плани стосовно подолання царського ярма, що спонукають до союзу зі Швецією й спільного виступу проти московитів під Полтавою. Можливо, він таким чином хотів приспати пильність Петра Першого, довівши свою відданість арештом Палія, котрому не наважився довірити свої плани, або ж позбутися своїх конкурентів. Адже Семен Палій та Самійло Самусь здобули на той час великий авторитет у козацькому середовищі. Хтозна, можливо цьому посприяло те й інше, або ж не настав момент, яким хотів скористатися Мазепа, коли через польських агентів короля Лещинського він вступив в таємну змову із шведами про спільний виступ проти московитів. Однак Богдан читав, що й Палій також мав зв’язки у Польщі з прихильниками шведів, які на той час завдавали поразку за поразкою в Північній війні Петру Першому, що розпочалася в 1700 році.

172

Валентин СОБЧУК

Можливо, саме цього найбільше боявся Мазепа, щоб фастівський полковник Палій, який користувався величезною популярністю серед запорожців не перейшов йому дорогу. Запорожцям Палій подобався більше, вони добре пам’ятали про його бойові подвиги й називали своїм батьком, вважаючи гетьмана Мазепу, прихильного до козацької аристократії, вітчимом. Звичайно ж гетьман не хотів миритися з цим, тим паче, Палій не упускав можливості критикувати Мазепу за гетьманські порядки, дещо відмінні від січової демократії Палія, котрі він закладав на Правобережжі. Однак Іван Мазепа все ж певний час вагався арештовувати Палія, думаючи, що за нього це зроблять самі московити, й він пропонує Палію поїхати з посольською місією до Московії, однак той, передчуваючи пастку, відмовляється їхати до царя. І з цього часу Мазепа чекає слушного моменту для арешту, й він стався в травні 1704 року. Для цього, аби приспати пильність Палія, він рушив ціле військо на Правобережжя, начеб для спільного походу з проти Польщі. Але після арешту Петро Перший не квапиться вирішувати долю бунтівного полковника. Палія тримають в Батурині майже рік, з кінця липня 1704 року по червень 1705 року. Наче Петро Перший передчував, що Палій може ще знадобитися, тож не квапився з його засланням. Після арешту Палі московити починають приглядатися Правобережжя України, яке взяв під свою владу Мазепа, заснувавши в Білій Церкві гетьманську резиденцію. Тим часом шведи захоплюють частину центральної Польщі, короля Августа Другого польський сейм позбавляє влади, усе це тільки посилює позиції Московії в Україні. Петро Перший нарешті визначається з Палієм й відправляє непокірного полковника на заслання до Тобольська, де колись бував і славний кошовий Сірко. Усе майно Палія забирають на користь Московської «казни», і Богдан подумав: «Яке страшне російське слово — «казна», з одного кореня зі словом «казнь», не те що в нас — скарбниця…». В Тобольському заслані Семен Палій перебував до 1708 року, в нього було багато часу поміркувати над зрадливою політикою того часу. «Усі люди народжуються вільними, — мабуть, думав він, — адже все життя боровся за волю своїх співвітчизників, які його підтримували в усьому, та обман і зрада знову взяли гору…», — і звитяжний полковник

ВИБРАНІ ТВОРИ

173

Палій не знав, який виграв стільки битв, як перемогти зраду. Восени 1708 року за клопотанням київського полковника Танського Палія випустять на волю. І Богдан замислився, що в цю хвилину відчував Палій, адже він знав, що у складі військ лівобережного гетьмана Івана Скоропадського воюватиме проти Мазепи під Полтавою, але якби це був поєдинок, то він би сам помстився гетьману за зраду. Але в цьому бою він піде проти своїх братів і єдності України, на вівтар якої поклав своє життя… «Петро Перший вдало використав розбрат козацької старшини, адже арешт Палія підірвав віру козаків у гетьмана, які не стали під знамена Мазепи в вирішальній битві, й всього до шести тисяч козаків підуть за ним, (а в гетьмана було ж близько 40-а тисяч війська), ще півтори тисячі запорожців з Костем Гордієнком рушать у Полтавський похід, не дивлячись на те що гетьман Мазепа колись також утискав Гордієнка. У наступну мить йому захотілося перечитати матеріали про сам хід битви під Полтавою, що розпочалася 8 липня. Карл Дванадцятий, який вмів перемагати малим числом великі армії, а в цьому бою на боці Петра Першого була не тільки чисельна перевага, троє проти одного, він мав 150 гармат, шведи тільки чотири, та ще й відсирілий порох, який вживали й замість солі, бо мали проблеми з продовольством, таким чином зменшуючи свою боєздатність. Тож на кожного піхотинця випадало до десяти зарядів. Однак тактика шведського короля була дуже продуманою й розрахованою на блискавичний удар, адже московити звикли воювати в обороні, а не в атаках. Шведи мали пройти непомітними до редутів, обійти їх, і вдарити по табору московитів усім фронтом. Кавалерія, яка переважала кінноту Петра, перекривала шляхи до відступу й дощенту розбивала його військо. І шведи близько підійшли до редутів, однак у темряві загубилися полки генерала Роса, а коли зв’язкові почали їх шукати, щоб зібрати наступ в єдиний кулак, московити помітили їх. Тож раптовість у дару була втрачена. Все ж, шведи захопили два слабко укріплених редути, й незважаючи на шквал артилерії, наблизилися до табору. Тим часом шведська кавалерія завдала поразки кіннотникам Меншикова й погнала їх до Ворскли. На якийсь час в таборі Петра Першого почалася паніка. У цей час один із шведських генералів навіть отримав з табору московитів записку від козацького полковника, що

174

Валентин СОБЧУК

дві тисячі запорожців готові перейти на їх бік, однак таке рішення мав схвалити король, а його важко було знайти в полум’ї битви. Відтак шведи втратили можливість посилити свої позиції козацькими силами. А генерал Рос, так і не дійшовши на з’єднання з основними силами наступу, був загнаний переважаючим числом піхотинців Петра в глухий кут. Втративши більшу половину своїх батальйонів під шквальними вогнями гармат і мушкетів він заліг в шанцях під стінами Полтави, рахуючи кожну кулю. Тим часом основні сили шведів не маючи вдосталь боєприпасів вишикувалися в одну лінію проти табору Петра, й зробивши кілька невдалих залпів відсирілим порохом пішли в рукопашну. Це була така шалена атака, а рівних в фехтуванні шведам годі було шукати, що деякий час важко було визначити на чий бік схилиться перемога. Однак артилерія і мушкети московитів виявилися сильнішими. Шведи лягали від куль, як трава під косою. Тож змушені були відступити. Однак кавалерія й надалі становила загрозу Петровим військам, через що він не кинувся в атаку, чим скористалися шведи. й Вишикувавшись в бойові колони, під прикриттям козаків, близько 16 тисяч вцілілого війська рушило на південь, до Переволочної, де була переправа через Дніпро… «Під Полтавою Україна була дуже близькою до європейського шляху, та була відкинута від нього до наших днів й багатовікової московської агресії, — подумки констатував Богдан, ознайомившись з іншими матеріалами, провівши паралель з тліючою війною на сході України, розв’язану Кремлем…». Далі Богдан читав, як Петро бенкетував на полі бою, яке нагадувало велетенську могилу. Просочену кров’ю землю застелили килимами, й незважаючи на стогони конаючих солдатів, цар Московії веселився від душі й навіть наливав оковиту полоненим шведським полковникам і генералам. «Трупи шведів кидали в болото, тож навряд чи в могилах під Полтавою можна знайти їхні кістки», — з жахом читав він про наслідки битви під Полтавою, в якій згодом почалася епідемія чуми. Під час згадуваного бою Мазепі було 70 років, Петру Першому — 32, а Карлу Дванадцятому — 27. Однак не тільки молодість завадила перемозі, цьому сприяло багато обставин, аналізував Богдан інші матеріали. Ще перед генеральною битвою шведського короля поранила «сліпа» куля в стопу ноги, й він не міг ходити. Боєм керувало двоє генералів, які не могли поділити між собою верховенство влади. А

ВИБРАНІ ТВОРИ

175

коли ядро влучило в ноші, з яких король намагався керувати битвою, то шведи подумали, що король мертвий, й багато з них втратили бойовий дух. Та попри все шведи полягли в нерівному бою, як герої, склавши близько десяти тисяч голів, московити близько двох тисяч. Все далі захоплюючись матеріалами про Полтавську битву, Богдан зауважив, що в шведів був шанс дати реванш біля Переволочної, щоб частина війська мала змогу відступити, як наказував їхній король. Однак він разом з Мазепою, форсувавши Дніпро, подався в бік Молдавії на турецькі креси. Командувач вцілілої армії Адам Левенгаупт, побачивши яке величезна армада московитів суне на нього, впав у розпач й почав опитування серед війська, що робити: битися чи капітулювати. Солдати були дуже здивовані, адже їх раніше ніколи про таке не питали, все ж багато з них бажали дати бій. Однак Левенгаупт сумнівався й тричі опитував військо, зрештою вирішивши капітулювати. Близько шістнадцяти тисяч шведів тоді здалися в полон, а з ними й вцілілі запорожці, яких московити одразу ж піддали звірським тортурам й позбавили життя. Однак і доля шведів була не кращою, бо до Швеції, ті, кому пощастило вижити в Московії, потрапили аж через 25 років. Згодом Богданові стало цікаво, як склалася доля Палія після Полтавської битви, перемога в котрій відкрила Московії шлях до створення імперії, і він почав переглядати матеріали істориків, й згодом занотував: «Після Полтавської битви Семен Палій повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський (Фастівський) полк, однак підірване у засланні здоров’я давалося взнаки. Він жив у Фастові, з другою дружиною Феодосією, й знову зайняв посаду полковника і продовжив боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічні зусилля Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади та об’єднати Україну. Помер Семен Палій у 1710 році, похований в Межигірському монастирі…». На мить Богдан відірвався від монітора й подумав, поглянувши за вікно, де хрести церковного цвинтаря розпростерли «руки» й виднілася церква Покрови Богородиці, закладена Семеном Палієм, згадуючи легенду про нього, що коли в небі оновлюється місяць, тоді й Семен Палій оживає знову. Від роздумів Богдана відірвала Галина Францівна, яка прийшла

176

Валентин СОБЧУК

закривати селищну раду.

—О, ви знову на роботі, все пісьма пишете… забули, шо сьогодні субота…

— Така в мене конституція, — відказав Богдан.

— Конституція!?. — здивувалася Францівна.

— Ну, творча робота немає вихідних… І Богдан в наступну мить знову згадав, як колись близько знаходився кордон Польщі — в самому Гостомелі, тепер лиш траса Варшавки проходить повз містечко.

Чи дійсно міг бути воїн на ймення Гост? Робочий тиждень розпочався, як завжди, в робочому ритмі, а сьогодні Богдана викликав шеф, але в другій половині дня. Часу до зустрічі було вдосталь, тож він почав переглядати матеріали літопису Гостомеля, котрий він готував до 524-річчя. І Богданові згадалося, що шеф мав розповісти йому якусь нову легенду про походження назви, тож заглибився в матеріали до майбутньої книги. Переглянувши поспіхом матеріали, Богдан вкотре пожалкував, що в Гостомелі не велися масштабні розкопки давнього городища, через що й досі ніхто не знав точного місця знаходження замку. Переглянувши всі матеріали Богдан почав окреслювати коротку хронологію розвитку Гостомеля. Зауважуючи, що в містечку вівся активний видобуток торфу й болотної руди, через що одну із приток Ірпеня називали Рудкою, яка можливо протікала через яр. Його все більше зацікавлювали давні промисли й економіка Гостомеля. Згодом знайшов повідомлення, що гостомельці також вирощували зернові культури, займалися бортництвом, а ще збирали соснову живицю й варили смолу, в містечку діяв смоловарний заводик, були млини. Згодом він натрапив на легенду краєзнавиці Галини Осадчої про оборону містечка воїном Гостом, який загинув під час битви з татарами. У 13–14 столітті татари могли чинити напади на Гостомель. «А от чи було таке загадкове ім’я — Гост?»— замислився Богдан і з допомогою Гуглу відшукав, що таке ім’я є, однак не слов’янське, а шведське, й в своєму походженні Гост означає « господар, або думаюча людина». «Так ось чому шведи небайдужі до Гостомеля, — посміхнувся він…

ВИБРАНІ ТВОРИ

177

Далі Богдан поквапився переглядати інші матеріали, щоб уявити хронологічне древо Гостомеля, адже тривалий час це було прикордонне містечко між Річчю Посполитою та Московією. І він почав занотовувати й основні періоди життєдіяльності Гостомеля. Недовгий час — з 1648 року до повстання Палія в 1704 році воно було козацьким містечком, козацька доба тривала десь пів століття, а литовсько-польска з 1494 року по 1793 рік, коли Російська імперія, в зв’язку із другим поділом Речі Посполитої, зайняла Правобережну Україну, зазначив він. «Таким чином Гостомель був прикордонним містечком майже три століття, в 1614 році здобув Магдебурзьке право…— зробив ще одну нотатку Богдан, позначивши що в 1771 році в Гостомелі нараховувалося всього 52 будинки. Саме в цей час в його околицях діяли гайдамацькі загони на чолі з Грицьком Ступаком, які в 1768 році захопили Гостомель, серед них був і тезка Кобзаря, Федір Шевченко, згаданий у його вірші «Швачка». Також Богдан ще раз проглянув легенду про гайдамацький скарб, начеб десь захований у Гостомелі, записуючи, що економічне зростання в містечку розпочалося в 1831 році, коли його придбав Фелікс Березовський, котрий заснував низку підприємств: на Кімерці шкіряний завод, а в селі Баланівка винокурню, пивоварню й цукровий завод. Також Березовський організував в містечку єврейську початкову школу, до 1831 року в Гостомелі школи не існувало, тому серед православних, як зазначалося в хроніці того часу, письменним був тільки священик і його причетник. Перша церковно-приходська школа для православних була заснована в 1831 році, навчатися грамоті пішло 40 дітей, згодом відкрили земську школу. На місці земської школи сьогодні височіє меморіал з братською могилою полеглих у Другій світовій війні, на почату вулиці Ярова, а от другий меморіал, що в Мостищах, знаходиться на місці колишньої церкви. Богдан все далі заглибився в історію цього колишнього села, в якому був прикордонний форпост поміж Річчю Посполитою та Московією, подумавши, якби не татарська навала, то ніколи б так далеко не зайшли ці держави в українські землі, де починалася могутня Київська Русь, що доходила аж до Новгорода. Невдовзі Богдан знайшов першу писемну згадку про Мостище в записах Радзивіловського, коли село належало Домініканському

178

Валентин СОБЧУК

монастирю, а згодом Межигірському, котрий мав кілька млинів на річці Ірпінь, мав тут свої землі й Братський монастир. Між ними була судова тяганина, якій поклав край Іван Мазепа, закріпивши своїм універсалом Мостище за власністю Братського монастиря. Розвиток Мостищ у 19 столітті значною мірою пов’язане з купцем Піддубним, який збудував велику цегельню і цегляний храм, цікаво що й нинішня мостищанська початкова школа знаходиться в приміщенні ще дореволюційного навчального закладу. Та незважаючи, що село належало аж трьом монастирям, слідів про цю епоху не залишилося. Але в наступну мить Богдан згадав, що, мабуть, неспроста, саме в Мостищах одному з його жителів, Миколі Рогу, було видіння Богородиці, що спускалася з небес із святою чашею, в пам’ять про це ним створено образ Богородиці Мостищанської, що знаходиться в місцевому храмі й визнаний вірниками церкви чудотворним. Вже підходив час закінчення обідньої перерви, й Богдан знав, що його в будь-який момент може викликати шеф, тож почав шукати найбільш цікаві сторінки літопису Гостомеля, зазначаючи, що варто розповісти Іллічу під час зустрічі, що Мостище зобразив лікар самого Наполеона Домінік де ля Фліз, який потрапивши в полон під час війни, згодом оселився в Україні й працював лікарем, а ще захоплювався живописом і етнографією. Та несподівано до кабінету зайшов, як завжди з гагарінською посмішкою його друг Олекса, який і дійсно мав відношення до космосу, бо навчався в інституті на будівничого космодромів. Та оскільки в Україні космодромів не будували, то поринув в науку й став професором одного з вузів, а вийшовши на пенсію зайнявся створенням в Гостомелі Центру надання адмінпослуг, залучивши на допомогу шведів. І Богдан знову згадав шведські візити до Гостомеля, їхню скромність й бажання допомогти, однак він не встиг на цьому зауважити, бо Олекса запитав: — Друже, ти працюєш над літописом Гостомеля, а ти знаєш, хто такий був Шама Гіберман?

— Ну хто його не знав на початку 20 століття в Гостомелі, — усміхнувся Богдан, — мабуть, і в Києві поважали купця другої гільдії Шаму Гершковича Гібермана.

— До речі, тоді в Гостомелі майже половину населення складали євреї, близько тисячі осіб проживало на початку 1900 року, — продовжував Олекса, а ти знаєш де вони ділися?

ВИБРАНІ ТВОРИ

179

— Вони просто змінили прізвища, але якщо серйозно, то більшість виїхали після закриття НЕПу. А ти знаєш, шо аптека, бібліотека й навіть РАГс і досі знаходиться в їхніх будинках, та й селищна рада розташована, в так званому, єврейському кварталі.

— Шо й казати, вміли будувати на віки, — усміхнувся завжди по військовому виструнчений Олекса, — й присів поруч, наче знявши лати литовського лицаря з яким асоціював його Богдан, бо Олекса любив розповідати, як литовські лицарі разом із русичами вигнали з України татарські орди на річці Сині Води в 1362 році, що протікає на Кіровоградщині, тим самим поклавши край татарському пануванню на землях української Русі, на двадцять років раніше від Куликівської битви...

— Я тобі скинув цікавий матеріальчик як починалася епоха скловаріння в Гостомелі, започаткована Шамою Гіберманом, — сказав він згодом. Богдан за мить скачав повідомлення Олекси з електронної пошти, за хвилину-другу проглянувши його, здивувався, шо купець другої гільдії Шама Гіберман почав будувати завод всього на трьох десятинах землі, взявши їх в оренду в землевласника Василя Красовського, в договорі підписаному Київським губернським правлінням для власника склозаводу було прописано кілька актуальних пунктів: не забруднювати річку Ірпінь, навколишнє середовище й нести відповідальність за всі нещасні випадки, що можуть статися з робітниками, читаючи матеріал, він почав уголос його переповідати, додаючи свої враження.

— Спочатку на заводі виготовляли скло для гасових ламп, згодом графини й склянки, медичну тару, основну сировину для виробництва, пісок, брали з місцевих кар’єрів. Тривалий час скляний посуд вироблявся склодувами, які з розігрітої в печі скломаси вихоплювали її шматочки довгими трубками, що нагадували трембіти, а тоді видували потрібні форми. Перший посуд народжувався, наче музика в оркестрі — його видували, як ноти на трубах. Неспроста в селищі колись був великий духовий оркестр з працівників склозаводу, а Почесний громадянин Гостомеля Леонід Антонович Мальчевський, ще й досі, на 94 році життя, викладає уроки гри на духових інструментах у Центрі творчості юнацтва. Хіба це, друже, не символічно? Синові колишнього працівника склозаводу, де працювало багато любителів духової музики з натренованими легенями для видування склопосуду, майже стільки

180

Валентин СОБЧУК

років, як і заводу, та головне, що в час електронної какофонії 94-річний учитель зумів зацікавити учнів грі на духових інструментах. Не раз чув, як коридором лунає мелодія «Рідна мати моя…», ти, мабуть, теж, адже клас духової музики — по сусідству. Все таки, унікальне в нас приміщення селищної ради, коридори влади і Центр творчості для юнацтва.

— А раніше тут була школа…—зауважив Олекса.

— А ще давніше, можливо, замок.

— Ти, як зажди зі своїм замком… Слухай, а скільки років склозаводу?

— Зараз… Завод заснований в 1912 році, значить, 106, а синові одному з його працівників — 94. Слухай, чи є в Україні ше такий літній вчитель?

— Не знаю…

— Але ж Мальчевський ходить на роботу, й без сторонньої допомоги веде уроки, правда на чверть ставки… Після цих слів Богдан знову заглибився в текст про склозавод, читаючи, що на новий склозавод приїхало багато спеціалістів з Польщі, й досі їх нащадки, як Матусевичі, Мальчевські, Голубовські, Брауни пов’язали своє життя з Гостомелем… При склозаводі тривалий час, аж до Другої світової війни, діяла початкова школа, уроки в котрій велися польською мовою…

— Біля склозаводу колись був густий ліс, — відірвав від тексту Богдана Олекса, побачивши, як той ним захопився, — ліс вирізали ще на початку війни, пішло в небуття старе кладовище, на його місці сьогодні збудовано будинки. Старожили згадують, що на гостомельському некрополі були могили не тільки українців, а польські та єврейські. Однак кладовище зруйнували під час німецької окупації.

— От у селах цвинтарі мають довгий вік, а містах — короткий, — продовжив розмову Богдан, — в Ірпені на старому кладовищі постав ринок, все ж, у європейських містах до могил особливе ставлення. От у Парижі облаштовано осусарій, себто підземний некрополь, на глибині близько 17 метрів в колишніх покинутих каменоломнях, там 780 метрів стін викладено з людських кісток!..

— Далеко нам до їхньої культури, але в в тебе, друже, за вікном — теж церковний некрополь, щоправда маленький, всього з п’яти могил.

— Ну неспроста ж ти назвав мій кабінет келією, — посміхнувся Богдан і поглянув за вікно, де біля хрестів ще червонів дикий мак, наче полум’я вічного вогню. — Але раніше могил було значно більше, адже

ВИБРАНІ ТВОРИ

181

на церковному подвір’ї ховали настоятелів церкви, зважаючи, що храму понад п’ять соліть, точніше його підвалинам, адже церква багато разів перебудовувалася, й в середині 18 століття була уніатською, то могил могло бути близько сотні, але час їх стер з лиця землі.

— Гостомельська церква — частина історії України, — несподівано зауважив Олекса. Натерпілася вона також, а в часи совкового богоборства її пристосовували під клуб і спортзал. Слава Богу, отцю Петру вдалося відновити храм Покрови в колишній його величі, а на подвір’ї виплекати маленький райський сад….

Таємниця античної могили Після того як пішов його друг, Богдана несподівано зацікавила антична епоха Гостомеля. Однак про неї було відомо тільки те, що в заплаві річки Ірпінь, в піщаній дюні, напроти склозаводу, знайдено могильник з людськими кістками від трупоспалення й багато кераміки, яку датували п’ятнадцятим століття до нашої ери. «Цікаво, які народи населяли тоді територію поблизу Гостомеля? — замислився Богдан, — невже кіммерійці? адже є в селищі райончик Кімерка? — посміхнувся він подумки й зауважив, — що Гостомелський могильник 15 століття до н.е.

— унікальна знахідка, яка потребує ґрунтовного аналізу й продовження розкопок. До цього спонукає знайдений в могилі глиняний посуд — особливо загадковий горщик тюльпаноподібної форми, накритий глибокою мискою, в котрій знаходився ще один горщик, що свідчило про звершення певного ритуалу. А те, що поблизу не знайдено слідів людських поселень, наштовхує на думку, що місцевість біля Гостомеля була не звичайною, й можливо місцем для поховань особливих людей, а це значить, що неподалік мали бути поселення, й можливо кіммерійців, нащадків трипільців, і хтозна чи це їхня могила в заплаві річки поблизу заводу. Адже саме в трипільців в особливій пошані був глиняний посуд і загадкові фігурки з нього, як от глиняні біноклі, їх значення й досі інтригують вчених: одні вважають, що вони були прототипами сучасних біноклів, інші символічними посудинами, що означали гармонію чоловіка і жінки, коли вони під час шлюбу бралися руками за половинки глиняного бінокля, а потім носили його замість обручок на шиях. Зрештою, традиції спалення покійників теж властиві трипільцям, як і спалення своїх поселень, коли вони переходили в інші місця, тому

182

Валентин СОБЧУК

важко знаходити їхні сліди. «Але це вказує на сліди трипільців, й можливо їхні нащадки, кімерійці мали свої поселення поблизу Гостомеля, знову згадавши, що й до сьогодні один з районів Гостомеля називають Кімеркою. Далі він проглянув матеріали про Магдебурзьке право Гостомеля, зауваживши, що його тоді було здобути легше, ніж сьгодні статус об’єднаної громади, не зважаючи на децентралізацію, за який селище бореться вже п’ятий рік. За мить Богдан почав перечитувати зібрані матеріали про Магдебурзьке право, зазначивши, що надали його містечку в 1614 році, одному з перших містечок на Київщині, коли ним володів шляхтич Станіслав Харленський, який заклав у Гостомелі замок. Тоді Річ Посполита зміцнювала свої позиції в Україні, й Гостомель, як прикордонне містечко, був стратегічним форпостом, котрий потребував розвитку, цілком вірогідно, що прискоренню рішення про надання Магдебурзького права посприяла й та обставина, що брат володаря Гостомеля, Олександр Харленський, був підчашим польської королівни, й завжди першим знімав пробу з вина, що подавалося на королівських бенкетах, тож йому не важко було замовити слово за брата. І Богдан зробив чергову нотатку: « Польський король Сигізмунд Третій, який підписав указ про надання Магдебурзького права, був із династії шведських королів, він наче в на початку 16 століття залишив заповіт своїм землякам, щоб ті допомогли Гостомелю в 2017 році відкрити перший Центр надання адмінпослуг серед селищ України… За хвилину зателефонували з приймальної, потрібно було йти до шефа.

Лев з добрим серцем Йдучи коридором Богдан посміхався, пригадуючи слова свого друга архітектора, що той знає під чиїми кабінетами йде на першому поверсі. Але не став вираховувати, де кабінет шефа, й згодом був у ньому. Чекаючи доки Ілліч закінчить розмову з відвідувачем, який був вражений, що за нашими законами дешевше спорудити десятиповерховий будинок, ніж двоповерховий дитсадок. Богдан розглядав кабінет, дивуючись, його скромним інтер’єром, й несподівано погляд вихопив на журнальному столику голову лева. Ілліч любив левів, власне, це був його зодіакальний тотем, й чотири

ВИБРАНІ ТВОРИ

183

скульптури царя звірів він подарував одному з будинків культури, який назвали «Чотири леви». Цей заклад, що знаходився на околиці Гостомеля, Ілліч відремонтував за власні кошти, щоб вдихнути в нього нове життя, аби жителі цього району мали власний осередок для культурного розвитку й спілкування, а також занять спортом у прибудованому тренажерному залі. У наступну мить статуетка лева здивувала Богдана добрими очима.

— Добре, добре, — будемо вирішувати…— попрощався з відвідувачем Ілліч, і привітавшись з Богданом, продовжив, — бачиш, які реалії, як починали будувати дитсадок, то порахували, що коштуватиме 18 мільйонів, а сьогодні вже треба 56! Це більше від усього нашого бюджету, та будемо боротися й далі. Але бачиш, як виходить, Магдебурзьке право Гостомелю було отримати легше, ніж сьогодні статус ОТГ. Як там літопис?

— Готую, вже зібрав чимало матеріалу…

— Хотів тобі розповісти про легенду, яку чув від своєї мами про походження назви, так от, вона казала, що коли Гостомель був прикордонним містечком, то в нас часто на постій зупинялися люди й казали, що тут гостям милі…

— Запишу й це, легенд навколо походження назви Гостомеля — кілька. Хочу сказати, що йому значно більше, ніж 524 роки, як зазначається від першої писемної згадки. Містечко існувало й з часів Київської Русі, коли його називали Остромиром, але, на жаль, про цей період немає повідомлень. Однак є версії, що початково містечко називалося Гостомелем, і до його заснування могла мати стосунок княгиня Ольга.

— Невже?..

— Це якщо зважити на дослідження про її рід. Бо княгиня Ольга могла мати чеське коріння, назвавши наше містечко на честь своїх предків Гостомислів. Потім його могли перейменувати на честь новгородського посадника Остромира, який володів Гостомелем, а коли містечко перейшло до іншого господаря, то могла повернутися стара назва… На мить запала пауза, у відкрите вікно несподівано залетіла бджола, гучно задзвеніла струною, несучи на лапках багато пилку, що ляже в вощини, щоб визрів мед. Богдан переглянувся з шефом, спостерігаючи як бджола шукала вихід, і таки знайшла, вилетівши в відкрите вікно.

184

Валентин СОБЧУК

— Отак і літо й літа пролетять, — замислено мовив Ілліч, — але я думаю це літо нашим випускникам запам’ятається назавжди… І Богдан згадав, як випускники всіх шкіл Гостомеля кілька років поспіль їздили в Очаків зустрічати сонце на морському узбережжі за особисті кошти Ілліча, як він переживав за всіх, як за власних дітей, а коли їздив з першою групою випускників, то віддав свою очаківську дачу, щоб на її кухні готувалися смачні обіди й вечері. Бував на цій дачі і Богдан, також часто зупинялися тут і футболісти Гостомеля, як приїжджали на товариські чемпіонати серед ветеранів футболу. Навряд чи можна знайти подібну дачу, котра б бачила стільки гостей: тільки одних випускників шкіл Гостомеля побувало на ній близько сотні минулого літа, а за десять років, коли шеф організовував благодійні поїздки гостомельських дітей на оздоровлення, хтозна скільки людей вона прийняла в своє обійстя. Несподівано в уяві сплив Очаків, де пахло морем і степом, місто давніх гаваней, на вулицях котрого багато якорів, своєрідних пам’ятників, наче вирваним корінням кораблів, котрі вже ніколи повернуться до рідного порту. Згадалися очаківські високі кручі над лиманом, глиняні, наче в позолоті, й те, що протягом століть місто було ключем до Чорного моря, який захищала фортеця на Кінбурській косі. Власне, під час турецького панування місто, котре в давньоруські часи називалося Дашків, перейменували на Ачі-Кале, (Фортеця-Очі), й там постійно знаходилася велика турецька флотилія. Але так сталося, фортецю розібрали козаки й зробили з її уламків острів, котрий сьогодні називають Майським. Богдан про це дізнався від місцевого жителя Олега, який пам’ятав перекази свого дідуся про те, як козаки творили нову земну твердь посеред води. У піщану мілину закопували дубові колоди, поміж яких кидали каміння колись неприступної фортеці. Вода й пісок, нанесений мул довершили цей рукотворний острівець, скріплений корінням дерев, на котрому свого часу розташовувалася база морських піхотинців й біля котрого, а ще на Кінбурській косі, побувало чимало гостомельських школярів. Богдан подумав, що фортеця яка стала островом, і місто за котре йшло багато війн здобував і Семен Палій. А ще воно стало місцем, де збуваються мрії випускників, коли вони покидаючи школу збираються разом на морському узбережжі завдяки Юрію Іллічу.

ВИБРАНІ ТВОРИ

185

«Як багато в історії місця для героїв, які були завойовниками, і як мало на її сторінках місця для меценатів», — подумав Богдан, поглянувши на шефа й сказав.

—Да, це літо особливе, в Болгарії, завдячуючи вам, побували вихованці спортклубу «Спарта», а ше ж планується поїздка на море наших ветеранів з онуками в Генічеськ, це взагалі унікальна акція…

— Та чого там унікального, от колись мені вдавалося відправляти на море й в Карпати до 700 дітей, а цього літа тільки близько двох сотень.

— Але ж з відвідуванням аквапарку й екскурсій, — і Богданові подумалося, що в житті далеко не всі з гостомельських дітей змогли б придбати квиток в аквапарк за 480 гривень, а Ілліч купив кожному випускнику. — А все таки, як виникла ідея відправити на оздоровлення наших ветеранів.

— А шо, вони не заслужили? Прийшла одна жіночка, здається, з хору «Криниця», попросити за когось, мовляв, допоможіть поїхати на море, бо він ше ні разу у житті не бував. Отак і виникла ідея організувати поїздку для наших ветеранів разом з онуками… Шось ми відволіклися від теми, то кажеш встигнеш до Дня селища з літописом?

— Так…

— А ну розкажи, шо там буде…

— Будуть нариси від сивої давнини до наших днів. В Гостомеля цікава історія. Містечко тривалий час переходило з рук литовських князів до польських королів, а ще пов’язане з іменами двох видатних козацьких ватажків: на початку 16 століття ним володів Семен Полоз, що уславився перемогами над татарами й складав перший козацький реєстр, а наприкінці 16 століття Гостомель належав Семену Палію, не «коронованому» гетьману Правобережжя України.

— Палій в Гостомелі заклав церкву, — перепитав Юрій Ілліч.

— Так, а ще укріпив замок…

—.У Гостомелі, на Кімерці, народився Федір Артеменко, відомий в історії, як отаман УНР Орлик. У двокласній початковій школі розпочинав свій шлях до великої науки професор, доктор біологічних наук Михайло Шульга, його ім`я можна побачити в Українській енциклопедії. Дуже цікава постать нашого сучасника, героя України з золотою зіркою №1, командира екіпажу легендарної «Мрії» Олександра Галуненка. Він провів, як сказав під час бесіди, в гостомельському небі на антонівських літаках політ тривалістю в цілий

186

Валентин СОБЧУК

рік, якщо скласти всі години польотів. А ще зізнався, що гостомельське небо, як і люди, особливі для нього, неспроста ж його люблять навіть лелеки, більше десятка гнізд нарахував в Гостомелі, незважаючи що поруч такий потужний аеропорт.

— Відчуваю літопис Гостомеля буде цікавий, — підсумував Ілліч розповідь Богдана, й він зрозумів, що треба прощатися, тим паче, шефові вже телефонували. «Добре, що в шефа виявилася вільна хвилинка». — зазначив подумки Богдан, дивлячись скільки людей очікували його в приймальні. Уже в себе в кабінеті він думав, що сучасна історія Гостомеля, хоч і не творилася козацькими шаблями — не менш, драматична, як минула епоха: як і тоді, сьогодні не вистачало єдності та злагоди працювати на спільне благо, але людей, які прагнули змін й побудови нового Гостомеля ставало дедалі більше. Вони боролися за парк, вирвавши лісову територію із зубів акул забудови, впровадили громадський бюджет, спрямований на участь громади в розподілі коштів на свої ідеї, проводили масові й культурні спортивні заходи, літературні вечори. І Богдан згадав одну із героїнь цього руху, яку про себе називав Принцесою, в котрої було все, але а вона мріяла, щоб навколо неї були всі щасливими. Вона була схожою до проліска, котрий в холодні зимові ночі пробивається крізь сніг, щоб своїми пелюстками окрилити простір після довгого сну й підняти у всіх настрій і впевненість, що весна неодмінно прийде, хоч як не лютуватиме зима.

2018-2022

ВИБРАНІ ТВОРИ

187

Літо на Парнасі Роман 1 Незадовго, як електричка пронизливим посвистом, прокладаючи собі шлях, ийшла з бетонного фарватеру платформи й проминула житлові квартали, за вікном вагона вигулькнула несподівана панорама.

— Дивіться, яка краса!— ледь не сплеснула в долоні симпатична пані… Двоє чоловіків повернули голови до вікна, мов до екрану телевізора, захоплено поглинаючи молодим зором пропливаючі корабельні сосни й віковічні дуби з такими величезними кронами, наче зелені хмари, — здавалося, от-от і з них поллється живодайний дощик. Натомість у відкриті вікна поринув лісовий дух, замішаний на терпкуватому ароматі живиці й дубового листя.

— За вікном — неповторний коктейль озону !— зраділа панночка й стала на повний зріст біля відкритого вікна, зачарувавши струнким станом під тоненьким платтям, чоловічу половину вагона , — не думала прямо за станцією Святошино зустріти такі дуби-калдуни — десь по дві три сотні літ!..

188

Валентин СОБЧУК

— Авжеж!— задоволено вимовив один із хлопців, — Єво, ти й досі сумніваєшся, шо їдемо на Парнас?

— Який Парнас може бути в передмісті Києва!?.. — відказала та, в мить нахмуривши брівки, схожі до двох веселок, на які пшеничною хвилькою з-під бузкового капелюшка звабливо спадало волосся. У цей момент Владислав Нестер зачаровано поглянув на Єву Зеленську, подругу Потапа Капелюшника, не приховуючи захоплення та згадуючи його слова, що вони з Євою живуть «не в законному, і навіть не в цивільному, а вільному шлюбі». А ще в цей момент відчув на собі зацікавленість Єви, вона також поглядала на нього. Колись так на Владислава позирнула його колишня дружина Ніна, причарувавши на п’ятнадцять років, де перших п’ять були медовими, коли жили душа в душу, а потім все частіше сперечалися за якийсь дріб`язок, як от про назву коня Македонського. Ніна під час цих дебатів була вперта, мов брус, мовляв, в юності мала більше книжок, і все частіше згадувала про dolce vita, коли жила з батьками, особливо, як Владислав приносив малу зарплату… У наступну мить до вагона зайшов прошак, широко відчинивши двері, наче нарозпашку свою душу, й таким спотвореним голосом почав просити «копійку на «пропітаніє», що замість милостині хотілося дати йому копняка. Це ще одна київська реальність, де попрошайство стало бізнесом, коли в будь яку мить у людному місці невидимий рекет тисне на ваше милосердя голосом обездолених людей, в яких тіньові рекетири забирають більшу частину випрошеного до своїх бездонних кишень. Знаючи про зворотній бік прохацтва, ніхто з трійці не потягнувся до гаманця. Натомість, як зайшла жіночка з прозорою скринькою, де було написано: «На допомогу пораненим воїнам в зоні АТО», всі троє, наче по команді, мовчки дістали гроші, а Владиславові вмить згадалася Перша барикада на Інститутській, де стояв у лютому 2014, жорстокі хлопці в чорних шоломах з щитами, що поблискували крижаним холодом. Наче ті хлопці, яких називали беркутівцями, були інопланетянами, а не народилися в Україні. Також чомусь пригадав, як вони розганяли мирну ходу вдень, як нещадно лупили всіх — жінок і літніх людей, як всі рятувалися від них втечею; як біг ледь не останній в колоні втікачів, бо швидше не міг через стару армійську травму. І що було б тоді, якби його наздогнали, мабуть, не їхав би в цьому вагоні, та,

ВИБРАНІ ТВОРИ

189

на щастя, тоді забіг у якийсь дворик і двоє жінок подали йому руки на мурованому паркані, через який він перестрибнув — і врятувався. Але цей порятунок інколи видавався йому слабкодухістю, особливо, коли згадували героїв, які лишилися навічно на Майдані, а інші пішли на передову проти лютого ворога на Донбасі. Згадуючи ці події, Владислав вже вкотре стривожився, що доморощені вороги знову окопалися в високих кабінетах і дерли шкуру з народу ще з більшою завзятістю, ніж до Революції Гідності.

— Влад, що зажурився, скоро наша станція? — озвався Потап.

— А я б отак їхала та їхала, — усміхнулася Єва, милувалася б лісом і дихала його атмосферою. О, як я любила в дитинстві подорожувати потягом! Мені здавалося — вагони, то чарівні хатинки на колесах, що проїжджали повз будні міст і сіл, а в склянці був запашний чай з долькою лимона, схожого на півмісяць, а на столику смачні пряники …

— О, лісу в Ірпені багато, власне, все місто в лісі, наче в гостях у нього — так що матимеш нагоду щодня слухати музику соснових верховіть, — підбадьорив Єву Владислав…

— А дуби там є?

— Вистачає, особливо серед людей, — зіронізував Потап. Владислав же, не розділяючи жарту товариша, додав, що в місті є п’ятисотрічні довгожителі, мовляв, одному дубові дають навіть всі сімсот. Та несподівано вагон різко загальмував, аж з полиць впало кілька порожніх корзин, які просякли запахом полуниці.

— Диверсія!.. —вишкірив здоровенні, наче конячі, зуби Потап Капелюшник…

— Завжди ти зі своїми дурнуватими шуточками, — розсердилася Єва й поглянула на Потапа так, наче вперше, подумавши, що неспроста, коли він ще вчителював, діти прозивали його Кінг-Конгом, на якого він був схожий не лише кремезною статурою, а й поведінкою.

— Спок, любі мої, мабуть, електричка пропускатиме стрічний поїзд.

— озвався Влад.

— І, дійсно, незадовго прогримів довжелезний вантажний потяг зі щебенем, пил від котрого стелився, наче дим.

— І куди везуть ці булижники? — чомусь спитав Потап у Владислава.

— Звісно, на столичні будови…

190

Валентин СОБЧУК

— Отож, все будують і будують, нищать природу, наче Київ гумовий, краще б розвивали малі міста по всій Україні, а то все тягнуть до столиці. Так і дійсно можуть збутися лихі віщування про те, що центр Києва западеться під землю, бо стоїть на розломах і й хаотично забудовується бетонними хмарочосами, що тиснуть на землю, — скрушно мовив Потап, і мов на знак згоди з ним рушила електричка. Невдовзі закінчився ліс і показався міст, котрий осідлала електричка, від чого він заграв велетенськими цимбали, як видалося Владиславу, як і те, що до них посміхнулася тиха річка Ірпінь з зеленими берегами та луками, де виднілися поодинокі верби, схожі до смарагдових водограїв.

— А ви знаєте, що берегами річки Ірпінь колись проходив кордон між древлянами та полянами? — урочисто мовив Влад.

— Вав, то ми їдемо в древлянські землі, — зраділа Єва.

— Друже, а в мене така гадка, що кордон між цими племенами доходив ледь не до Хрещатика, адже Печерськ раніше теж був вкритий густим лісом…

— Цілком ймовірно, що древляни проживали в Києві до приходу полян. Але річка Ірпінь зі своїми численними затоками й болотами була природнім оборонним рубежем столиці —своєрідним Рубіконом. В інтернеті гуляє легенда, що на берегах Ірпеня литовський князь Гедимін разом з об’єднаним військом русичів розбив татарське військо, однак слідів битви не знайдено й досі. Але битв на річці Ірпінь вистачало, ліси біля неї — всі в окопах, ще з часів Першої світової війни… Несподівано Потап зацікавився темою литовської доби, котра настала в чотирнадцятому столітті. Тоді КиєвоРуська держава, ослаблена ординськими навалами, внутрішніми усобицями після смерті Данила Галицького, потрапила під литовський протекторат, а ще через століття в річпосполитівську орбіту, як окреслив цей час Влад, але Потапа цікавило інше: — А ти не знаєш, чому литовська мова ввібрала в себе так багато латинізмів? їх більше, як в нащадків римлян, італійців, особливо закінчень на ус-юс-ас, типу жмогус (чоловік), мабуть, мене б там називали Потапус, а тебе Владиславус — прийшлося б тобі носити великі вуса. Після цих слів Єва поглянула на Влада, зауваживши, що той гарний і без вусів, навіть незважаючи на ріденький чубчик, а ще їй подобалися

ВИБРАНІ ТВОРИ

191

його очі, такі незвичайні —темно-зелені, з якимось загадковим, життєрадісним блиском. Єва подумала: «Владислава могли б визнати за свого: греки й італійці, іранці чи кавказці, а тисячоліття тому його предки, мабуть, жили в древньому Вавилоні…». Він же, у той час, як Єва крадькома розглядала його, розповідав: —Ти знаєш, Потапе, і мене дивують латинські закінчення в литовській мові, можливо, це зумовлено тим, що литовці останніми в Європі прийняли християнство, і саме в католицькому обряді, де панує латина, й, очевидно, адаптували під неї свою мову. При цих словах електричка заглибилася в місто, назване так само, як річка — Ірпінь. У вагоні заметушилися люди, поквапилися до тамбуру Влад з Потапом, а за ними Єва, яку здивував один будинок, котрий вона побачила через вікно, — дах на ньому був схожим до півнячого гребня, аж їй захотілося кукурікнути. Та, посміхнувшись, вона подумала, що їй відразу починало подобатися це загадкове місто, про котре дорогою розповідав Влад. Розглядаючи Ірпінь з пристанційної платформи, Єва зраділа, що побачила неподалік алейку високих сосон, і запитала про таке незвичне місцезнаходження лісових дерев.

— Це, так би мовити, священна роща, пригадуєте, такі були в давніх греків на теменосах (сакральні площі, де стояли храми й скульптури богів). В Ірпені сосни висадили біля Меморіалу Слави, де викарбувані імена полеглих у Другій світовій. А ще на цих соснах в’ють гнізда чорні круки — ціла колонія! Якось нарахував кілька десятків гнізд.

— А круки схожі до ворон?

— Єво, вони їх прямі родичі, а ще, як дослідили британські вчені, — найрозумніші серед пернатих, якось під час експериментів крукам налили воду в глечик, до якої не можна було дістатися клювом, так вони, побачивши купку камінців, почали їх кидати в посудину, щоб підняти рівень води й напитися.

— Але чому вони поселилися біля Меморіалу, тут же повсюди — машини й люди, — поцікавилася Єва, ще більше захоплюючись містом.

— Це одна з загадок Ірпеня, — посміхнувся Владислав біля підземного переходу, пропахлого кропом і полуницею, а ще чорницями і квітами, котрими торгували бабусі.

192

Валентин СОБЧУК

Єва відразу забажала ірпінських полуниць, але купувати довелося інші, бо в переході переважали ягоди з навколишніх сіл, але торгували тут і далекі негоціанти, які прибували сюди електричкою з під Коростеня, колишньої столиці древлянського князівства, як пояснив усім Владислав, захоплено мовивши: — Ви тільки уявіть, які тут краї! а скільки геніїв жили й творили в Ірпені, навіть нобелівський лауреат Пастернак тут втратив голову, закохавшись в жінку свого друга…

— Ану ж, про Пастернака більш детально, — зажадала Єва, несподівано зупинившись.

— Е, про це не розкажеш з наскоку, бо то цілий роман, даній темі присвятимо окремий день, адже й до сьогодні зберігся будинок, де він жив.

— Ух ти!— здивувалася Єва.

— А ще вціліло обійстя Рильського й «батька» Незнайки — Миколи Носова.

— Носова? — здивувався Потап, й несподівано видав черговий словесний перл, — тепер я буду казати не включайте незнайку, коли ви щось не знатимете в Ірпені.

— О це може бути слоганом міста, — засміялася Єва, — а ну, розповідай, як все було! не включай незнайку… Але раз в Ірпені жило стільки класиків літератури, було б доречно прямо на стінах переходу зробити мурал, котрий би вказував, хто творив у Ірпені з рядками їхніх віршів, як там у Пастернака: «Ирпень, это память о лете…»

— Класна ідея, Єво, це була б гарна візитівка міста, та біда, що його меркантильна влада впродовж десятків років не спромоглася на жодну меморіальну табличку, або хоч на якийсь символічний монумент у центрі міста з викарбуваними іменами та повідомленнями, де, й коли в Ірпені проживав той чи інший митець.

— Такий, друзі, час — не люблять наші міроєди історію й культурну спадщину, бо вона нагадує їм про совість, а в них її немає, адже сьогодні тільки без совісті можна заробити великий капітал. — сказав Потап на виході з переходу, біля якого всі чомусь спинилися з подивом, розглядаючи, що й на самому виході теж була торгівельна розкладка з якимось дріб’язком: хусточками, шкарпетками. З цього приводу Єва зауважила — От наші працьовиті люди, скрізь знайдуть собі робоче місце.

ВИБРАНІ ТВОРИ

193

— Я колись розмовляв з цією продавчинею, так вона на цьому місці торгує вже більше десяти років, незважаючи на спеку й холод. Але ти не думай, що це місце так легко зайняти, тут справжня конкуренція…

— Конкуренція?!. Шоб отако стовбичити на одному місці, коли всі їдуть до столиці в пошуках щастя.… — дивувалася Єва, й несподівано з нотками розчарування в голосі запитала: — І де цей Парнас? де та гора? на якій маємо почуватися богами, а не рагулями. Після цих слів в очах Потапа з заіскрилась іронія, але Владислав наче не помітивши скептичного погляду друга, відповів: — Парнас знаходиться неподалік, всього за якихось пів версти. Неподалік — річка й луг зелений, і жодного рогатого тролейбуса чи гримучого трамвая. А житимемо в районі, де колись мешкав Микола Носов, де ще й досі зберіглася його родинна хатинка.

— І хто там сьогодні живе — ельфи чи коротунчики? — посміхнувся Потап Капелюшник.

— Буратіни, — відповів Влад, не розуміючи, чому в Потапа так швидко зіпсувався настрій, і щоб якось усіх підбадьорити розповів про плюси їхнього відпочинку. Мовляв, до їхніх послуг безкоштовна садиба, а от письменникам в Будинку творчості за путівку цього літа треба викласти двісті гривень за добу, а їм проживання обійдеться в якісь копійки — платити треба буде лише за газ і світло. І це при тому, що господар садиби залишить її у цілком вільне користування, бо сам поїде в Карпати.

— І хто ж цей газда? — посміхнулася Єва.

— Справжній кудєснік, може, ти знаєш, Орест Вільшаний, відомий в Україні фотохудожник. Тобі, як художниці, Єво, з ним буде про що побалакати. А ще він обіцяв до від’їзду в Карпати познайомити нас з цікавими аборигенами й показати Ірпінь…

— А з якого дива ти назвав його кудєсніком?

— Бо фотоапарат в його руках творить дива.

— Шо, з об’єктива пташка вилітає? — посміхнулася Єва.

— Буває, причому соловей… а ще він розбирається на травах і вміє розмовляти з птахами…

— Знає пташину мову? я ще не зустрічала таки бахурів (хлопець, західноукраїнське), — засміялася Єва.

194

Валентин СОБЧУК

З таким усміхненим настроєм невдовзі всі підійшли до обійстя Ореста Вільшаного, воно ховалося за високим парканом, дошки котрого були так відшліфовані, що утворювали своєрідні малюнки: біля воріт на всіх дивилися два сучки, схожі до незворушних очей сови. Мимохіть біля них хотілося зупинитися, щоб не розбудити цю мудру птаху, образ котрої проступав із паркану, над яким дві липи, розкинувши розлого віти, утворювали зелену арку — вони ще не випустили в світ свій духмяний цвіт. Владислав Нестер не став стукати в ворота, а зателефонував, бо за парканом почувся собачий гавкіт. З приводу чого Потап зауважив: — Ше не встигли ступити за поріг, а вже обгавкані.

— Не дрейф, песик розумний, а взагалі, звикайте, в Ірпені їх багато — собача демократія…

— Ото порадував, — посміхнувся Потап, — то шо, будемо ходити з дрючками, як пітекантропи.

— Головне їх не боятися — собаки відразу це просікають і починають барзєть… Після цих слів вийшов господар, широко відкривши ворота, щиро посміхнувся: — Гості дорогенькі, заходьте… На якусь мить всі завагалися, бо за етикетом спочатку мала зайти Єва, але гавкав пес, тож першим ступив Владислав, обійнявши Ореста, спитав: — Чи прив’язаний Рой?

—Так, друже, зачинив про всяк випадок в гаражі, поки він не знюхається з усіма, але ти знаєш — він мухи не обідить… Тоді все товариство сміливим кроком ступило на подвір’я, а точніше за стіл під крислатим горіхом.

— Речі кладіть на лавочку й сідайте за скатертину-самобранку, в мене така традиція — спочатку за стіл, а тоді за поріг дому… Коли всі повсідалися за широким і масивним столом, Потап зауважив: — Мабуть, стіл із дуба?

— Так, друже, люблю все натуральне, особливо старе дерево, в нього особливий колір, сірий, мов пил історії, та головне в ньому відкрити малюнок, і хоч праця копітка, бо треба налягати на шліфування, але як приємно, коли тобі вдасться видобути щось

ВИБРАНІ ТВОРИ

195

неповторне з мережива поснулих артерій, котрими колись пульсувала кров дерева й підносила його до небес.

— О!.. то пан поет!— зраділа Єва.

— Шо Ви, простий фотограф, а ви леді — художниця? — і Орест кинув погляд на Євин етюдник.

— Так, як тепер кажуть, — мисткиня.

— От уже повигадують словечка, мисткиня, членкиня, вже й презервативи називають нацюцюрниками, калічать нашу солов’їну мову, — посміхнувся Орест, мовивши: — Давайте знайомитись… Після цих слів, Єва, як папараці, швиденько сфотографувала поглядом Ореста, прикинувши його вік, зауваживши, що йому десь під шістдесят, що він гарно зберігся — волосся і борода здавалися не сивими а посрібленими. А найбільше Єві сподобалася на чолі Ореста візерунчата вервечка, що стримувала густий чуб, розчесаний на рівний проділ, через що він був схожим на древнього волхва.

— Ну шо ж, добірне товариство!.. дуже радий знайомству… а яка чарівна пані-художниця — та ше Єва, мабуть, саме такою вродливою була та перша жінка, що спокусила Адама на гріх. — Але в наступну мить Орест подумав, що Адамова Єва, мабуть, була темнокоса, й він, дивлячись на світловолосу подругу хлопців, знову почав вагатися, хто йому більше подобається — білявки чи брюнетки. Єву вразив цей комплімент, аж на щічках з’явилося два рум’яних яблучка. Та Орест, мов нічого не помічаючи, звернувся до Потапа, який розповідав про себе: —А ти, друже, кажеш, шо покинув вчителювання й пішов у «кумерцію», я тебе розумію, бо як на вчительські копійки можна вижити —та не будемо про сумне, час наповнити чарки, у мене, як ти знаєш, Владе, є відьомські напої.

— Відьомські? — здивувався Потап.

— Так, так, дружіщє — вночі літатимеш на мітлі, — засміявся Владислав, радіючи, що нарешті знайшовся привид вжалити свого друга смішинкою.

— Та ні, я пожартував, знаєте, трохи знаюся на травах, тож люблю готувати спиртні настоянки, навіть з бузку роблю неперевершені ліки, заливаючи горілкою або спиртом, але це тільки для розтирання хребта чи колін, хоча в невеликих дозах його можна вживати, щоб боротися з

196

Валентин СОБЧУК

артрозами і подагрою, навіть нирковими недугами. Ех, якби ви знали скільки хвороб лікує ця чар-квітка, сірєнь, я, до речі, більше люблю таку назву, а не бузок.

— Оресте, ти шо, пропонуєш нам хильнути настоянки з сірєні? — посміхнувся Владислав.

— Та ні, її можна приймати лишень по чайній ложці, ці дози не для наших застіль.

— Пропоную Вам сьорбнути калганівки, або ж настоянки на кропиві, але давайте потрохи скуштуємо всього.

— Чому б і ні, день не спекотний, взагалі це літо — класне, згадую як кілька років тому африка почалися з кінця квітня, але в мене є пропозиція, ми привезли «Козацьку раду», може, почати з неї?

— Ні-ні, «Козацьку раду» залишимо на нараду, — посміхнувся господар дому… Єва слухаючи алкогольну «пристрілку», помітно нервувала, думаючи: «От ці чоловіки, як тільки мова заходить за горілку — відразу забувають про жінку», і хоч їй теж кортіло спробувати настоянки на кропиві, вона сказала, щоб Потап відкрив привезений ними «Мускат».

— Але я наполягаю спробувати моєї фірмової настоянки на кропиві, — мов прочитав думки Єви Орест, — вона збагачує кров, а ще відганяє нечисту силу, переконував він, і таки вмовив Єву. Щоправда, вона запитала: — А вона не така пекуча, як спирт?

— Та ні, після того, як Поплавський оспівав кропиву, вона взагалі не жалить, а в його ресторанах навіть вареники з неї ліплять. І Єва ризикнула спробувати ірпінської кропив’янки, зауваживши чому настоянка така зелена, як її прізвище.

— Бо справжня, — заспокоїв Орест, додавши, що любить усе природнє, особливо на столі. — Мовляв, зараз чудова пора для поповнення вітамінного запасу з молодого листя лободи й кропиви, амаранту, а якби ви знали, який корисний лопух!… І хоч, як не пильно всі приглядалися, особливо Потап, «щоб не злопати якогось бур`яна», але по закінченні трапези господар повідомив, що цілющі бур’яни були в усіх стравах, особливо, в салаті, й що він навчить всіх готувати з них «молодильні яблука». Тоді він усіх запросив у садочок, де знаходилася «цілюща поляна», невеличкий городик, на котрому дійсно «бур’янів» було більше, ніж культурних рослин.

ВИБРАНІ ТВОРИ

197

— Ось перед вами не заслужено забуті рослини, я захоплююсь їхньою живучістю, бо як люди з ними не борються на городах, вони знов і знов з’являються там, де їх не просять, наприклад, лобода й щириця, а от її окультурений брат-амарант з рожевими листочками. Це справжня «бімба» вітамінів, як сказав би Азіров. Наприкінці літа він викине ще й розлогі «вінички» з цінним насінням, з нього мудрі інки в давнину пекли хліб, а ще в тому насінні є склавин, ця речовина застосовується для виготовлення ліків проти раку. Склавин ще дістають з печінки глибоководних акул, але в амаранті його в кілька разів більше, тож навіщо ловити акул, коли склавин можна посіяти кожному й мати при собі таку могутню вакцину.

— А як його застосовувати? — озвалася Єва, дивуючись що її почали цікавити рослини.

— Засобів багато, з цієї насінини, меншої за макове зерня, можна чавити олію, робити відвари, а я просто його жую.

— Схоже, Ви й кропиву споживаєте? — несподівано поцікавився Потап, — дивлячись на зелену стіну жаливи під парканом.

— Давайте домовимося — ніяких викань, ми всі тут друзі. Чи споживаю кропиву? Неодмінно! Завтра вам приготую з неї омлет, почитайте в інтернеті, скільки в ній корисного, а ще кропива з давніхдавен вважалася оберегом від нечистої сили й злих чарів, її клали коло порогів і кутках дому, наші предки навіть відзначали в спеціальному календарі день кропиви, коли вона мала найбільш цілющу силу. Вважалося, коли в цей день обпектися кропивою, то в тебе ввійде сила землі й дасть здоров’я на цілий рік. До речі, римські воїни в походах шмагали себе кропивою, щоб активізувати кровообіг. Кропива очищує кров, а чи знаєте ви, що спиртові настоянки з коріння кропиви зміцнюють суглоби й зуби.

— А коли ж відзначали день кропиви? — спитав Владислав.

— Хтозна, мабуть перед Купальською ніччю, бо на Поліссі збереглися традиції стрибати не через вогонь, а кропиву, або ж шмагати себе нею, щоб вигнати нечисту силу. Я, до речі, читав, що в якомусь селі Кропивне 20-о червня навіть започаткували кропив’яний фестиваль.

— Хто б міг подумати, як шанують кропиву!— здивувалася Єва, розглядаючи дерева саду: крислаті яблуні й сливи, персики, на яких наливалася соком зав`язь плодів. На старому абрикосі — її було так

198

Валентин СОБЧУК

багато, що вона подумала, чи витримають віти такий рясний урожай, радіючи, що їм вдасться поласувати абрикосами, адже вони доспіватимуть, коли вони ще тут гостюватимуть. А ще Єву в Орестовому саду здивували молода берізка та ялина, а найбільше дуб, який був не вищим за велетня Потапа: —А навіщо ви посадили дуба, це ж коли він виросте?

— Це не я, мабуть, сойка, неподалік садиби є кілька трьохсотлітніх дубів, але вітер жолудя б сюди не закинув, а сойки могли запросто занести. Можливо, ви не знаєте, ці птахи споконвіку вирощують дубові гаї.

— Сойки садять дуби? — озвався Потап, й від здивування в нього брови вигнулися коромислами.

— У раціон сойок входять жолуді, вони їх заготовляють на зиму закопуючи в землі, та не всі жолуді потім споживають, тож багато дубових гаїв мають завдячувати сойкам. У мене до, речі, на туї, кілька років було гніздо сойок. Це не тільки красиві птахи, а хоробріші, можливо, за орлів. Якось мій котик Муркіз почав заглядатися на їхнє гніздо, коли вилупилися пташенята, я кинув на нього палицею, бо він геть втратив голову від того гнізда, і шо ви думаєте трапилося далі? За якусь мить, як грім серед ясного неба, наді мною закружляли сойки. Я таке бачив уперше — здиблені хохолки на голівках, стрекочуть, як сороки, а їхні кружляння наді мною схожі до літаків-винищувачів, які приготувалися до атаки. Думаю, от-от і вчепляться своїми кігтями в мою макітру, тож я пригнувшись, почав наближатися до дверей. А вони так і кружляють наді мною, мало того, над будинком з’явилася ще й група підтримки — зграя сорок, яка так несамовито скрекотала, аж довкола загавкали собаки, тож прикриваючи однією рукою голову, палицею відчинив двері. Але вгадайте, шо було далі ? Сойка з соєм, сівши на двері, настовбурчивши свої хохолки, загрозливо стрекотали. У цей момент я несподівано зрадів, подумавши, так це ж наші — безстрашні птахи-хохли, й рішуче ступив до порогу, але ще кілька хвилин над домом не могли вгамуватися сороки, бачите, яка в птахів солідарність, не то шо в людей.

— І шо, і шо? — аж роззявив рота Потап, — вони не покинули гнізда?

— Ні, жили ше кілька років, мабуть, й наш Муркіз тоді затямив, шо краще не сойок не чіпати.

ВИБРАНІ ТВОРИ

199

— Як цікаво! — чомусь замислено мовила Єва, спитавши, чи недалеко ліс, коли всі знову повсідалися за столом.

— О, ліси в Ірпені поки шо повсюди, точніше лісові дерева, дуби і сосни, тут їх царство, а от великий Білицький ліс, який ви проїжджали — теж недалеко. Він неповторний, бо в нашому лісі немає вовків, навіть зайця нікому з’їсти. Хіба гадюки-мідянки полють за мишами, або пернаті за якимись дрібними організмами, чи заскочить якийсь кабан, і відчуваючи, що тут не виживе, дасть дьору далі, хоча тут багато дубів і жолудів. Але ж навколо бетонні джунглі багатоповерхівок, які щороку все більше тиснуть на ірпінську природу, і в тих джунглях хижацтво жорстокіше, ніж в дикому світі…

— Який казковий ліс, немає вовків!— романтика для романтиків, а давайте сходимо!

— Ні, Єво, зараз поселитесь, відпочините, а після сієсти, коли сонце стане зовсім лагідним, будь ласка, хоч у ліс, а хоч на річку, але якби ви не забажали, то однак буде — два в одному, а точніше — три в одному, бо захочеш в ліс — не минеш річки й лугу.

— А повз ірпінський Паранас, проходитимемо?! — ледь не вигукнула Єва.

— Який Парнас? — здивувався Орест.

— Будинок творчості письменників, ти шо, не знав що його так називають в літературі? — знічено нагадав Владислав, хвилюючись, щоб не розчарувалася Єва.

— А, ну, да, так він за якусь сотню кроків, але спочатку давайте поселятися... Будинок Ореста Вільшаного здивував Єву і Потапа не менше, як його «цілюща поляна» в садку. Вітальня нагадувала Ноїв ковчег, стіни, і стеля було декоровані деревом, а в кухні Єва, від захоплення аж сплеснула в долоні.

— Боже, я такого ніде не бачила, щоб під мийкою і столами були пеньки, котрі ще й відкриваються!!! Насправді ці напівпеньки, видовбані зсередини, служили дверцятами.

— А от моє ложе сконструйоване з гілок, відчахнутих бурею — на ньому я відчуваю в собі силу вітрів. «Неспроста казав Владислав, що Орест кудєснік», — подумала Єва, — ледь не вимовивши це вголос, та її увагу привернули

200

Валентин СОБЧУК

фотографії, розвішані на стінах, серед яких було багато вихоплених миттєвостей з життя природи: пеньки схожі на ведмедів, оголені коріння — на кігті велетенських орлів, та найбільше дивували «малюнки» створені корою дерев, багато з них нагадували загадкові образи людських істот і лісових духів…

2 Під вечір усе товариство пішло до Будинку творчості письменників, він знаходився через дорогу.

— Вибачайте, що такий незвичний перехід до Парнасу, без колонад і арки, а через дірку в загорожі, однак ми можемо пройти через центральний вхід, але він не набагато кращий, щоправда там є «вертушка» котрої торкалися руки сотень класиків літератури… Владиславові ця «вертушка» була знайома, бо саме через Будинок творчості, де зустрічався з видатним поетом Павлом Мовчаном, і познайомився з Ірпенем і Орестом. Ще й досі йому пам’яталися рядки з вірша Павла Михайловича («Малюнок в Софіївському соборі»), котрі захоплювали його й сьогодні: «…А золота в небі, ще більше в воді, Горять свіжо хмари відлиті. І світ, мов горнило, де й ти змолодів, І книга життя не відкрита… Високий, ставний і обличчям — святий, Натхненний, і німб палахкоче, Звивається меч у руці золотий, Сичить у ногах по потороччя…

— Та в нас буде ше вдосталь часу, шоб побувати на центральній прохідній, що вивела на літературний Олімп переважну більшість наших письменників, є думка, що 90 відсотків радянської літератури України було створено в Ірпені, — запевнив усіх Орест, коли всі йшли письменницьким парком, в якому було багато повалених дерев, переважно вільхи. Одні дерева були вивернуті з коренем буревієм, інші, наче підстрелені з гармати, а деякі, мов поранені похилилися на віти інших.

ВИБРАНІ ТВОРИ

201

Така картина в письменницькому паркові викликала у Владислава неприємну асоціацію з сьогоденням, з неоголошеною війною, що тривала на Сході, й з порожнечею на духовній ниві, якби раніше сказали культурному фронті. «Бо хто зна, — міркував він, — якби не було порожнечі в духовності, то чи був би цей кривавий фронт? коли б не ця загіпнотизована бізнесом суперпрагматична влада, що в них, що в нас…». Невдовзі всі зупинилися поблизу невеличкого озерця.

— Це таке собі люстерко для муз, сюди вони приходять причепурюватися, — посміхнувся Орест Вільшаний, — а от купаються в іншому, ходімо до нього, там цікавіше. Згодом з поміж, як видавалося Єві засмучених дерев, де пройшовся буревій, з’явилися життєрадісні берізки та ялини в зелених сарафанах, а ще — двоповерхові котеджики минулої доби. Але біля них не зупинялися, а пішли на гору, до будинку, з котрого починався Парнас.

— Ось ми на самій вершині письменницького Парнасу, Єво, — урочисто мовив Владислав.

— А де ж тоді Аполлон і Орфей, де музи? — вдала розчарування Єва, розглядаючи будинок із незвичайною конструкцією даху, якому надавала незвичності своєрідна архітектура дерев’яних балок, які підпирали дах й були схожі формою на контури конячих голів, від чого здавалося з під даху вискочить Пегас.

— Саме з цього будинку, що був дачею дріжджового та винокурного фабриканта й любителя музики і поліграфії Івана Чоколова, й починався Парнас. — знайомив з історією будинку творчості письменників Орест, коли всі зупинилися в ажурній альтанці, котра доповнювала архітектурний ансамбль прозорим апофеозом своєї відкритості без вікон і дверей. Альтанка стояла біля східців, що спускалися невідомо куди. Принаймні для Єви, що стояла ліворуч альтанки й намагалася розгледіти, куди ведуть східці, та листя густою завісою закривало перспективу огляду.

— Цей будинок, який сьогодні числиться корпусом номер один, Чоколов спорудив, начебто для своєї коханої балерини, потім його заселяли переважно письменники — а скільки книг у ньому написав титан української літератури Павло Загребельний!.. — захоплено мовив Нестер, — До речі, більшість історичних романів Павло Архипович створив саме тут, в Ірпені!..

202

Валентин СОБЧУК

— І все ж, Владе, — зупинив його Орест, цей будинок має недобру славу, в ньому сталася пожежа. Але навіть після того, як його відремонтували, письменники неохоче тут оселялися.

— І чому ? — похопилася Єва.

— Дуже сумна історія, — мовив Орест, — розповідають, що кохана муза Чоколова в ньому повісилася, як дізналася, що він на ній ніколи не одружиться.

— От які ви чоловіки!— насупила брівки Єва, але це невдоволення надавало їй ще більшої чарівності. Щоб її заспокоїти Орест почав шукати виправдання: —У Чоколова була велика родина, діти, а дружина навіть не підозрювала про те, що він спорудив це любовне гніздечко в Ірпені для своєї коханої музи, для якої нічого не шкодував, але жінкам, як кажуть, завжди чогось не вистачає.

— Не вистачає?!. — знову розсердилася Єва, — а знаєте чого ?.. справжнього кохання!.. Щоб не заводити розмову в глухий кут, Орест весело вигукнув: — Гайда на озеро, де купаються русалки. — і попрямував східцями. «Так он куди вони ведуть!»— здивувалася Єва й поквапилася за Орестом. Невдовзі всі стояли на березі невеличкого озерця, схожого на копанку, Єва була розчарована…

— Тут і справді можуть купатися хіба що русалки, і то навряд, хіба дідькові лисому до душі така каламуть… Але несподівано мертве дзеркало води ожило й розійшлося хвильками від появи диких качок.

— Ой, які милі створіння!— вигукнула Єва, порпаючись в сумці, щоб знайти щось їстівне. А Владислав тим часом розглядав поваленого бурею дуба, корінь котрого був схожим на гвинт підводного човна. «Навіть у письменницькому парку такий занепад, що не витримують дерева…»— подумав не весело. Але в наступну мить його розрадили слова Ореста: — Від цього озера, Єво, Іван Чоколов своїй коханці проклав венеціанський місток з дубового дерева аж до річки, а ще побутує переказ, коли вона вперше сюди приїхала, то він вистелив увесь берег килимами.

— Вав!.. яка романтика! — ходімо скоріш купатися. — запропонувала Єва.

ВИБРАНІ ТВОРИ

203

Невдовзі всі були на пляжі, що нагадував піщаний амфітеатр, який дихав літнім теплом і вабив до берега. Єва роздяглася першою, мабуть, щоб відразу вразити всіх чоловіків, й щоб вони не роззявляли роти на інших пляжниць. «Ох і гарна ж фігурка, нічого зайвого», — подумав Орест. «Довершена, як скрипка», — зловив себе на думці Владислав. І тільки Потап, який знав музику цієї скрипки, спокійно дивився на річку, зауваживши, що тут вигин русла схожий до жіночого коліна.

— Точно, друже, — озвався Орест, який вже був у воді разом з Євою, — скільки класиків надихало це річкове коліно! У наступну мить в нього прокинувся дух справжнього мачо, й він ухопив під водою Євину ніжку, та вона, вислизнувши рибкою, задоволено засміялася й поплила до протилежного берега. Владислав з усього товариства не поспішав купатися, він пішов, до одинокої верби на узбережжі, щоб знову посидіти на вербовому троні, так він називав виступ кореня, на якому почував себе причетним до невидимого Парнасу, символом котрого була розлога верба, біля котрої в його уяві не раз проходили Загребельний і Гончар, Рильський і Малишко, а ще багато невідомих письменників і поетів, з якими він подумки вітався, бажаючи познайомитися, щоб відчути дух минулої епохи, коли творчість окрилювала душі людей.

3 Завтра Орест мав вирушати в Карпати, сьогодні ж обіцяв познайомити своїх гостей з Ірпенем та одним із аборигенів, воїном АТО, Вовчиком-Ковбоєм, який пішов на фронт добровольцем у 58 років. Єва спочатку протестувала, мовляв, так хочеться відпочити від усіх стресів, а її змушують іти в компанію, можливо, з контуженим фронтовиком. Та почувши, що їхня зустріч пройде біля води, й що Володимир, або ж Ковбой, є сином відомого поета, «а ще естет і за освітою мікробіолог», погодилася. Доки Орест лаштував свою «колісницю» в дорогу, Владислав піднявся до «шпаківні», так він називав кімнатку на другому поверсі, де мешкав, й був задоволений своїм розташуванням, передусім балкончиком та близькістю високих сосон, до гілок котрих можна було дотягнутися рукою. Це збуджувало його уяву, наче він торкався до

204

Валентин СОБЧУК

голочок їжачка, як в золотому дитинстві, коли вперше зустрів його біля отчого дому… Оскільки був час, він увімкнув ноутбук, за якусь мить на робочому столі, не усвідомлюючи чому, відшукав інтерв’ю, недавно записане в шпиталі з кіборгом Спартанцем, в миру Анатолієм Свиридом. І знову, як під час написання матеріалу, уявилася битва козаків під Берестечком, як триста сміливців прикривали відхід головного війська через болота, «нас тут триста, як скло, запорожців лягло», вже вкотре повторив слова Тараса Шевченка, й знову побачив останнього козака, який вистреливши всі набої, відбивався від ворогів косою. І хоробрість останнього воїна викликала в ворогів милосердя. «Історія повторилася знову, схожа ситуація відбулася в Донецькому аеропорту», — зловив себе на думці Владислав й жадібно припав до свого тексту: «19 січня 2015 року бойовики несподівано підірвали термінал Донецького аеропорту, обломки стін посипалися на кіборгів, та вони не здавалися. Ворог думав, летовище боронять тисячі бійців, а їх було менше сотні. Однак під час перемир’я, коли бойовикам дозволили виносити тіла вбитих, вони таємно замінували термінал, коли пролунав перший вибух, в кіборгів було лише 52 бійця, але вони не думали відступати перед значно переважаючим ворогом. Кілька днів тривали запеклі штурми терміналів. Хлопцям потрібна була підмога, закінчувалися набої. Під обломками замінованих стін стікали кров’ю поранені. І це було найважче — чути стогони побратимів, які вмирали на очах. Але командування не квапилося посилати підкріплення, а з’ясовувало в «паркетних» генералів, що робити в даній ситуації… Тоді Спартанець прийняв самостійне рішення, щоб врятувати поранених побратимів. Він сам був уражений у ногу (20 осколків потім витягли лікарі), але, перемагаючи біль, все ж звівся на ноги та вийшов до бойовиків, дивлячись в лице смерті й у десятки націлених дул автоматів. І хоч більшість душогубів прагнули розправи над пораненими кіборгами, бо ті поклали чимало їхніх головорізів, особливо лютував один осетин, який вигукував: «Шчас будєм вас на кускі рєзат». Та сталося неймовірне, командир «сепарів», дивлячись на закривавленого Спартанця, сказав: «Ви істєкаєтє кровью, у вас нєту баєприпасов, на што надєєтесь?..». Та не почувши відповіді, й можливо уявивши себе в такій ситуації, несподівано дав команду своїм, щоб з під завалів витягували поранених кіборгів… Тоді усіх відправили в полон. Анатолій

ВИБРАНІ ТВОРИ

205

Свирид разом з іншими бійцями був ув’язнений в підвалі Донецького СБУ. Його хотіли визволити двоє товаришів і дружина, однак їх також полонили. Слава Богу, все обійшлося щасливо — їх звільнили. Хоча за Спартанця бойовики просили 8 своїх військовополонених, та, коли поранили «ф`юрера» ДНР, Олександра Захарченка, було оголошено масовий обмін, і Анатолію пощастило…». Владислав не дочитав увесь текст, бо почув, як Орест скомандував загальний збір. Після того, як старенький «Форд» напакували необхідним провіантом і речами для пляжування, й всі були готові сісти на колеса, вибіг золотобровий цербер, так інколи Вільшаний ласкаво-іронічно називав свого песика, не зовсім породистого ротвелера Роя, в якого над очима наче й справді були намальовані золотисті брівки. Рой дуже швидко всіх обнюхав, Єва стиснулася, як пружина, боячись, щоб він не тяпнув її за ляшку. Однак не вона викликала в нього зацікавлення, а Потап, якому він почав обнюхувати причинне місце, наче хотів переконатися чи він самець.

— Він часом не відкусить мені «апельсини», — посміхнувся Потап з нотками страху в голосі.

— Нє баїсь, він так усіх перевіряє на крутизну яєць? — весело мовив Орест відкриваючи дверцята авто. Тим часом Рой почав обнюхувати колеса автомобіля й заглядати під нього, мов перевіряючи, чи не сховався там диверсант, привернувши ще більшу увагу гостей до нього. Єва помітила, що в песика не тільки «золоті брівки», а й «позолочена» мордочка й лапи, після чого він видавався милим песиком, особливо після слів Ореста, що «Рой — схожий на дельфіна».

— Це як?!— вихопилося в Потапа, він шо, любить їсти рибу чи купатися?

— Купатися полюбляє, а от коли щось дуже хоче, то свистить, як дельфін, ви самі в цьому переконаєтеся. За якусь мить старенький «Форд», гахнувши вихлопними газами так гучно, аж Єва перехрестилася, виїхав за ворота.

— Не бійся, сонечко, це така якість горючого, не люблять американські машини такого «паліва», тепер обминатиму цю автозаправку десятою дорогою. За якусь мить Єва забула про свій острах, бо перед нею стелилися

206

Валентин СОБЧУК

чепурненькі городики на відвойованій території лугу, по місцевому, «поймі», над якою височіла зелена стіна лісу з котрої виділялися мідними колонами сосни, вздовж котрої плинула тиха річка Ірпінь. Єва попрохала Ореста зупинитися, але він сказав: «ми ж їдемо до води » та повернув кермо до залізничного мосту, під яким був спеціальний проїзд.

—О, до міста дотягнутися рукою, — знову озвалася Єва, милуючись лугом, що був у розквіті, й з південного боку підходив до будинків приватного сектору. За хвилину-другу Орест несподівано зупинився, попрохавши всіх вийти.

— Ось тут, по вулиці Центральній, 17 і була садиба Максима Тадейовича Рильського, більше 10-и років його життя пройшло в Ірпені. Деякий час він мешкав у Будинку творчості письменників, до речі, саме завдяки його старанням він і був відкритий в 1936 році. Пізніше поет переїхав ось в цей будинок, що перед вами, де проживав до 1951 року, після чого продав садибу письменнику Вадиму Собку. Рильський настільки любив Ірпінь, що навіть відмовився від запрошення Павла Тичини поїхати з ним на Кавказ, написавши, що йому в сосновому Ірпені, як в тихому затоні — легко дихається і пишеться…

— Але будиночок такий непоказний , — зауважив Потап, розглядаючи архітектуру хати з облущеними стінами, котрі світилися ребрами дранки.

— Зате скільки тут класиків збиралося, бачите, неспроста в цій хаті така простора веранда, хоча вона перебудована, саме на ній пройшло чимало поетичних вечорів за чаркою, нерідко під музичний супровід. Максим Тадейович чудово грав на роялі. Зараз такого богемного будинку, де збиралися б стільки митців, в Ірпені не знайти, хіба шо в краєзнавчому музеї, де теж звучить рояль, коли проходять вечори письменників, але немає вже того духу творчості, яка давала душі крила, та й справжніх поетів сьогодні обмаль в Ірпені. — розповів Орест — А яким має бути справжній поет? — поцікавилась Єва.

— Забув, хто сказав, але поет повинен любити не себе в поезії, а поезію в собі. В Ірпені, до речі, живе один зазнайкуватий віршник, який вважає, що в цьому місті є тільки один поет — він! З шкіри бідолаха вилазить, аби довести це своїми бездарними віршами, аж схуднув, як

ВИБРАНІ ТВОРИ

207

жердина від злості, що його не визнають класиком. Ех, де той час, коли Ірпінь процвітав від справжніх талантів. Ще в «досовкову» добу в нашому містечку побувало «несть числа» класиків української літератури, як от Панас Мирний, Леся Українка. Кажуть поетеса бувала й коло 700-річного прадуба, що на Ново-Оскольській.

— Але чому поетесу занесло в Ірпінь, адже в ці часи він не мав особливої привабливості? — поцікавилася Єва.

— В Ірпені по вулиці Пушкінській жила Ольга Прохасько, видавчиня київського журналу «Огни», вона мала тут дві садиби. А ще володіла квартирою в Києві, в котрій діяла редакція її журналу народницького спрямування. І хоч цей часопис мав лише 16 сторінок, але в ньому опублікували свої перші твори Паустовський і Бабель, друкувався й Винниченко. Навіть Симон Петлюра розмістив на його сторінці оголошення про передплату редагованої ним газети «Украинская жизнь». За сміливі публікації Ольгу Прохасько не раз арештовували, я про це дізнався з досліджень місцевої краєзнавиці Олени Плаксіної. І хоч Прохасько боролася за демократичні ідеї, за совєтів жила дуже бідно, її ніхто не підтримував окрім доньки, яка її утримувала, хоча вона й просила допомоги в тодішньої влади. В Ірпені вона й померла, а була похована на старому кладовищі, котрого зараз немає. Кажуть, що воно знаходилося в районі міського ринку. Можливо, саме Прохасько й виступила ініціатором назви вулиці Пушкінська. Чому я про це розповідаю? Бо з нею могла товаришувати Леся Українка, й приїздити в Ірпінь. Поетесі могла бути цікавою також водолікарня в Бучі, заснована гідропатом Вітольдом Камінським, який мешкав у Києві з Косачами на одній вулиці, нині Саксаганській. Взагалі, хоча Леся й прожила нетривалий вік, але де тільки не побувала — від Волині до Кавказу та Єгипту. Жила також в Криму, й могла заїхати й в Ірпінь, адже її могла зацікавити цілюща вода ірпінської кринички, про яку ходили легенди, адже мала великі проблеми зі здоров’ям…

— А чи зберіглася ця криничка ? — запитала Єва.

— Слава Богу, й навіть прадуб вцілів, хоча цю місцину звідусіль оточили новобудови, а царя лісу довелося обносити парканом, щоб не спиляли забудовники…

— Я чула, що в Ірпені жили геніальні перекладачі.

— Так, Єво, аж двоє величних драгоманів літератури — Дмитро Паламарчук і Григорій Кочур. Переклади Кочура охоплюють 26 століть,

208

Валентин СОБЧУК

починаючи від давньогрецької поезії. Його твори не знали кордонів на трьох континентах: в Європі, Америці, Азії. А це близько 30-и світових літератур! Але тут, де зараз стоїмо, колись буяв яблуневий сад Рильського, в якому я бачу Володимира Сосюру, Андрія Малишка, Остапа Вишню, Юрія Яновського. Взагалі, всіх уявити не можливо: Максим Тадейович був великим хлібосолом, інколи додому приводив і незнайомих людей, а ще він не раз оплачував штрафи безквитковим пасажирам… Після цих слів усі уважно стали приглядатися до будинку Рильського, не підозрюючи найменшим здогадом, що через місяць його зітруть з лиця землі, а сталося це 21 липня 2015 року, в день коли не було землетрусу й жодного стихійного лиха. Ірпінська влада не спромоглася його викупити, тому на його місці згодом збудують супермаркет, і меркантильність знову стане на горло історії. Причому тут не знайдеться місця навіть на стіні для меморіальної таблички, що тут жив видатний поет…

— Незадовго, в центрі міста, Орест зупинив автівку біля якогось чоловіка в камуфляжній панамі й жилетці.

— Привіт товариш Вовчик, тебе навіть страшно обійняти, ти знову одягнув «розгрузку» (жилет для боєприпасів) і вусики завів, як в Адольфика.

— Не бійся, там немає гранат, а такі вуса носив і герой УПА Коновалець, погано ти знаєш історію, друже, — посміхається Володимир. І Орест знову помітив, що з такою ж безтурботною усмішкою його товариш пішов на війну, причому двічі побував у самому пеклі — на передовій під Донецьким аеропортом.

— Але все таки, навіщо ти носиш «розгрузку»?

— Для своїх нехитрих зручностей — тут багато кишень, є де покласти мобілку й планшет, а ще махорку й пляшку пива.

— Махорку?

— Та ні, жартую, я ж палю «Столичні», о!.. з вами така симпатична пані, чого не представляєш?

— А ти представ її у ванній, хе-хе... Але Єва сама подала руку для знайомства.

— Угу, — тільки й мовив Вовчик, якого Орест ще називав Ковбоєм, пояснивши, що він завжди, навіть взимку, носить капелюхи, мовляв, одні народилися в сорочці, а його друг — в капелюсі.

ВИБРАНІ ТВОРИ

209

З поваги до товариства Вовчик-Ковбой його зняв, чемно з усіма привітався й подумав, що Єв у нього ще не було, хоча донжуан він був ще той: — То куди їдемо?

— На озера БКЗ, як там говориться в прислів’ї: «Кому в жизні не везе, той живе на БКЗ…».

— Зате там гарна природа, а які круті береги на озерах…— зауважив Вовчик-Ковбой гостям Ірпеня, сідаючи до машини. І, дійсно, береги захоплювали дух — не береги, а кручі. Згодом в цьому переконалися Єва з Потапом, і вже вкотре Владислав, коли спускалися до води, дивуючись, що тут аж два озера, але в одному з них вода була зелена. Орест на якусь мить зупинився перед зеленою водоймою й показав рукою на північний берег: — Взимку, друзі, на цьому березі неповторна картина, десь з висоти трьох-чотирьох-метрів, звисають велетенські крижані бороди, наче тут заморожують до наступних різдвяних свят Санта-Клаусів.

— Як це? — здивувалася Єва, — вглядаючись у берег, на якому зеленіли ріденькі кущики й трава.

— О, в Ірпені див багато, але даний феномен пояснити просто, ці водойми виникли на місті колишніх кар’єрів, з яких брали глину для цегелень, тож десь підрізали джерела. Влітку не видно, як вони стікають додолу, а взимку перетворюються на крижані бороди.

— Гадаю, ми не купатимемося в зеленій воді? — стривожилася Єва.

— Ми можемо купатися в обох водоймах, але краще озері, котре називають Глинкою, на а честь композитора звісно, а зеленої глини, де вода — чиста, мов кришталь, — мовив Орест, коли всі зупинилися на кручі, по якій пролягала тоненька стежка. Єва, вглядалася в плесо, наче в дзеркало, зауваживши про себе, що воно якесь незвичайне, бо ще ніколи не бачила таких високих берегів із зеленою водою, через що воно здавалося зачарованим, аж навіть згадався Гоголь. Та придивляючись уважніше й побачивши, що на ньому багато рибальських мостиків, а ще відчувши запах акації, повеселішала, але не надовго, бо Орест запропонував йти по кручі.

— Краще б сіли в тіньочку отут, під акаціями, — заперечила вона.

— Сонечко, там акацій і простору значно більше, а ще можна купатися одразу в двох озерах…

210

Валентин СОБЧУК

— Там справді дуже гарно, ви такого ще не бачили, — озвався Вовчик- Ковбой. — підбадьоривши Єву своєю чарівною посмішкою. А круча й справді була живописною, особливої неповторності надавали акації, що так духмяніли, аж повітря здавалося солодким, як мед.

— Все таки не має кращого цвіту, як акацієвий, — захоплювалася Єва, зірвавши білосніжне гроно й кусаючи пелюстки, — ах, які солодкі, мов у дитинстві, хочеться стати бджолою…

— Тоді акацієвий мед ще б здорожчав, коли його збирали б такі чарівні панянки. — посміхнувся Орест… Згодом всі йшли стежкою по кручі, що розділяла два озера, між акаціями та молодими берізками, схожими на свічки.

— Я ще ніколи не бачив, щоб так близько було два озера, — захоплено мовив Потап.

— Ці два озера так близько одне від одного, наче два ока, — замилувалася Єва, — але ж і круто тут!!!— спинилася вона на самому гребені кручі, затамувавши подих, відчуваючи на мить, як ростуть крила захоплення, — хлопці, а ви не боїтеся, як приймете на грудь, зорати носами стежку.

— Хіба ми якісь довгоносики , — озвався Вовчик-Ковбой, — й не такі стежки проходив, навіть поля, всіяні мінами в зоні АТО. Минувши кручу й ступивши на стежку, котра наче була до неї прив’язана, всі опинилися між двох пологих берегів озер, на яких буяв розкішний акацієвий гай.

— Немовби рай квітує…— мовила Єва — То шо, будемо розкладатися, чи одразу купатися? — запитав Орест, коли поклали сумки під берегом зеленого озера, що не дуже сподобалося Єві, хоча тут було затишно й безлюдно.

— Я спочатку буду купатися, тільки не в цьому озері, Влад, підеш зі мною? Від такої несподіваної пропозиції Владислав аж зашарівся, але Потап, почісуючи кучеряві зарості на широких грудях, з байдужим виразом обличчя дістав пляшку пива й пішов до води, мовивши: — О, зараз занурюсь по шию й питиму пивасик, лєпота… Владислав не відповівши на Євину пропозицію змусив її надути такі милі губки, схожі своїми обрисами до крил чайки на горизонті, й повторити пропозицію:

ВИБРАНІ ТВОРИ

211

— То йдемо, чи як?

— Гаразд, я знаю тут одне гарне місце для купання… Орест і Вовчик-Ковбой, роздягаючись, подумали: краще б Єва запропонувала піти з нею купатися їм, а ліпше — в райські кущі…

— Ух ти, справді гарненьке місце, а не та зелена вода, зраділа Єва, стаючи на рибальський мостик поміж густого очерету. Он, і купави світяться, мов на карнавалі, й вона пірнула в воду. Владислав здивувався, що Єва так добре плаває, тож пригадуючи свої ще університетські навички, коли ходив у басейн, пірнув, щучкою, а тоді поплив у стилі батерфляй, та зрозумівши що Єву так не наздогнати, почав плисти з зануренням, видихаючи в воду. А Єва віддалялася все далі й далі, наче русалка, заманюючи Владислава на середину озера. Але несподівано вона зупинилася, й коли він підплив до неї, то сміючись схопила його за голову й почала «топити».

— Ага, попався!!!— весело вигукувала…

— Владислав радіючі такій нагоді, обіймав Єву за талію і теж занурював в воду, відчуваючи солодкий стукіт серця й несамовите бушування крові. Невідомо, чим би закінчилися їхні ігри, як би вони не почули голос Ореста.

— Агов, дельфін і русалка, накрита скатерть-самобранка, дуйте на берег…

— А ви таки вижили й не позеленіли, — пожартувала Єва, коли вони прийшли на берег зеленого озера, де смачно пахло димком.

— А Ви, Єво, даремно зневажаєте цю водойму, ми в ній купаємось з товаришем Вовчиком до перших заморозків. Щось в цій воді є, я б сказав, це мікс цілющої сили глини й води, адже неспроста сказано, що першу людину, Адама, виліпили з глини. Так шо вам, Єво, неодмінно треба тут скупатися. А ще тут стільки м’яти на берегах!— і Орест вручив Єві невеличкий букетик з м’яти.

— О дякую, пане Оресте, — і Єва вдихнувши приємний аромат, від якого повіяло терпким холодком, ввіткнула його в купальник поміж персів, вдоволено вловивши на собі захоплені погляди всіх чоловіків, але найбільш жаданим їй був погляд Владислава. Від чого в нього знову застукотіло серце, й він подумав: «Чому вона так поглядає, може, це просто жіночі хитрощі, щоб змусити Потапа ревнувати?..»

212

Валентин СОБЧУК

Потап же в даній ситуації виявляв повну байдужість, його, здавалося, більше цікавило багаття, ніж Єва, на якому мали смажитися шашлики, тож він з завзятістю первісної людини ламав гілки, й Владислав, дивлячись на його густу рослинність на грудях і навіть спині, подумав, мабуть, неспроста, коли Потап вчителював, його діти прозивали Кінг-Конгом, бо інколи в його характері проскакувала якась «первобитність», але разом із тим — щось богатирське й зухвале.

— Слухай, Потапе, а з чого складається твоя «кумерція»? — несподівано запитав Орест.

— Крамарюю потрохи, маю кілька яток у Києві. На вчительську зарплату, тоді в дев’яностих, вижити було не можливо, та й зараз — теж. Але я не шкодую, що зайнявся комерцією, торгівля в усі віки була найпотрібнішою галуззю. І якщо війни спустошували та руйнували міста, торгівля їх рятувала. Взяти хоча б сирійський Дамаск, місто не знало руйнувань — цілих сім тисячоліть!!! А чому? Бо торгувало, а не воювало, й процвітає до наших днів...

— О, раз мова зайшла про торгівлю, тоді варто познайомитися з нашим ірпінським негоціантом Адамом, та й вашій подрузі буде цікаво, бо як же Єві не познайомитися з Адамом. Він тримає ятку на міському ринкові. Вона в нього, мов корабель, набитий всякою-всячиною — чого там тільки не знайдеш: і запчастини для унітазу, посуд й електроприлади, гумові прокладки для крана — словом, магазин «Тисяча дрібниць». Що цікаво, Адам свого часу плавав на кораблі, й наче з усього світу навіз всякої всячини. Відчуваючи, що Потап після цих слів може заглибитися в свою улюблену торгівельну тему, Єва звернулася до Ковбоя: — Пане Володимире, розкажіть, як там було на війні?.. Владислав також хотів про це запитати, та все не наважувався, йому так і уявлялася картина з новин, як молодий танкіст від попадання снарядом у його машину, втративши всі прилади наведення на ціль, кинувся на ворога всліпу й врятував бойових побратимів від вірної смерті. Владислав подумки запитував себе: «чи зміг би він здійснити такий подвиг?», а ще його постійно мучило сумління, що не пішов на фронт, бо через давню армійську травму хребта боявся, що не зможе витримати фронтових навантажень. У наступну мить його думки перервав Орест.

ВИБРАНІ ТВОРИ

213

— Да, ми тут сидимо на березі озера, а хлопці в окопах боронять наш спокій і відбивають атаки ненависного ворога.

— У тому то й справа, що частина суспільства, особливо кабінетні пацюки навіть не помічають, що за них, там, на фронті, гинуть хлопці, а пацюки ще з більшою завзятістю риють ходи до власного зиску. — озвався Володимир, викидаючи цигарку, — Шо ж вам розповісти про війну?

— Тебе ж навіть по п`ятому у каналові показували, а ти скромнічаєш. — підбадьорив свого друга Орест. Взагалі то, про нього можна написати книгу, його батьки за любов до України були засуджені до таборів, в холодній Інті й народився Володя. А коли жили в Ірпені, то в його обійсті проходили всі зібрання активістів перших демократичних партій міста.

— Та досить з мене робити героя. Ви питали про війну, то слухайте — я пішов на фронт, як і тисячі побратимів — прямо з Майдану, витримав двотижневий вишкіл, нас там добряче ганяли, не дивлячись на вік, і хоч в мене було багато болячок, коліно ледь згиналося, там, на передовій, у Тоненькому, я значно поздоровшав.

— А я думаю чого ти такий схожий на Ковбоя, — посміхнувся Орест.

— Справді, війна мене оздоровила, мабуть, організм мобілізувавшись на небезпеку, вигнав з мене всі хворячки.

— Пане Володимире, а чи не було страшно?

— Тільки хто там не був, Єво, можуть сказати, шо — ні, а я ж служив у батальйоні ОУН і починали ми воювати з однією рушницею, а зброю добували в ворога. Якийсь час здавалося, що нас послали в саме пекло біля Донецького аеропорту на заклання, щоб розправитися з духом Майдану, але ми вижили, наших двохсотих можна порахувати на пальцях, завдячуючи толковому комбатові Миколі Коханівському, який за фахом — вчитель історії, але в нього могли б повчитися багато генералів. На передовій, друзі, гартувався і продовжує гартуватися український дух. Там справжні патріоти України, на відміну від пристосуванців системи й споживачів, які навіть після Революції Гідності не думають не лише змінюватися, а навпаки, посилили свої апетити. У нас там були зовсім інші цінності, і найбільше шкодую, що дух побратимства можливий лише там, на фронті. А тут система чавить найкращі людські поривання — в пошуках хліба насущного людей

214

Валентин СОБЧУК

змушують ставати рабами, особливо в час, коли балом править чорний капітал.

— А чи доводилося Вам вбивати? — І Єва аж стала на свої стрункі ніжки.

— Стріляти доводилося не раз, а от чи вбив кого — не відаю. Один раз і сам відчув подих смерті, коли поруч розірвався снаряд, пролетівши кілька метрів, все ж не отримав ушкоджень, а тільки контузію. Сам ангел-хранитель заступився за мене. Мабуть, неспроста я народився у День святого Миколая.

— Володь, але ж ти не був особливо набожним. — посміхнувся Орест.

— На передовій людей невіруючих не зустрічав. Там для кожного з нас особливою цінністю була спільна молитва ввечері — за себе, і за Україну.

— А ти якось розповідав, що навчився не кланятися під снарядами під час обстрілів…

— Можна сказати потоваришував зі страхом, і вночі коли починався обстріл, не біг стрімголов до бліндажа, бо знав, що стріляють з далекої відстані, й від сліпого попадання снаряда не врятує й укриття. З часом звикаєш до обстрілів. Накопичується досвід. Хоч не маю музичного слуху, проте навчився визначати по звуку вид зброї, з якої ведуть обстріл, її калібр, і навіть з точністю, до десятка метрів, місце, куди впаде снаряд, коли він ще свистить у повітрі. Причому, снаряд, який влучить прямим попаданням – не чути. Пряме попадання вважається в радіусі 10 метрів. Тоді тільки диво допоможе вижити, якщо не розірве тебе на шматки. А ще виручали брати наші менші, до нас прибилася велика армія котів, які не можуть жити без людської уваги, а вони добре відчувають безпечні місця, я завжди приглядався до їхньої поведінки, якщо вони починають тривожитися й метатися з місця на місце — треба тікати, буде обстріл… Також до нас прийшло багато бездомних собак, які не розуміли, чому люди зліші за них. Був у нас навіть красень-ротвелер, 80-и кілограмовий собацюра, до якого в мирному житті навіть страшно наблизитися, а на фронті він сам прийшов, я назвав його Мордаєм, бо дуже великий мав писок. Але це був вже інший, не злий, а добрий пес, до речі, ця порода була виведена для пошуку рабів-втікачів.

ВИБРАНІ ТВОРИ

215

— А як було з харчуванням та іншими благами цивілізації, наприклад, чи працював мобільний зв’язок? — поцікавився Владислав.

— Ви ж знаєте, як було спочатку, хлопці воювали навіть в гумових шльопанцях і футболках, не вистачало ні хліба, ні води. Дякуючи волонтерам, — вистояли. У цьому сенсі велика подяка патріотам, які чим могли підтримували наших захисників.

— А шо, крім окопу, було ше до ваших послуг? — поцікавився Орест.

— Мали світло від генератора, інколи дивилися телевізор. Але він ловив в основному сепарські канали. Мобільний зв’язок працював тільки в мережі МТС, ще в мене був комп’ютер, але його розтрощило під час обстрілу, супутникова тарілка також стала жертвою снаряду.

— А на якій мові розмовляли в батальйоні ОУН?

— Здебільшого, Потапе, російською, в батальйоні ОУН мовних проблем не існувало. Окрім цього, в нашому підрозділі воювало чимало письменників і журналістів. Але були люди й з важким минулим і судимостями, та саме тут вони змогли виявити своє друге я, бо наша система в мирному житті часто несправедливо карає своїх громадян. І хотілося, шоб ми зуміли захистити на цій війні не тільки наші кордони, а нові громадянські цінності. До речі, в нашому батальйоні ОУН було багато росіян, наприклад, молодий боєць з позивним Ленін вивчив всього два українських слова, зокрема: «Ще раз», але він вимовляв їх з такою гордістю… Взагалі, про цього хлопця можна розповісти чимало. Він, ще на Майдані, зустрів своє кохання, і дівчина, шоб бути з ним, перевдягнулася в камуфляж, видаючи себе за бійця, пробралася на фронт. Ми їх називали Ленін і Мальвіна, хоча нічого схожого з вождем диктатури пролетаріату в хлопця не було. Просто на фронті інколи присвоюють чудернацькі позивні, це пішло ше від козаків. Думаю, вже багато розповів про себе, а тепер давайте пом’янемо тих, хто не вернувся до нас. Першими, наскільки знаю, полягли Олександр Давидчук і Микола Личак, вони повезли на фронт гуманітарку й залишилися воювати з побратимами. Личак, пройшов Афган і мав військовий досвід, тож не втримався, щоб не допомогти айдарівцям, та під час розвідки обоє потрапили під мінометний обстріл, який обірвав їхні життя, серце капітана Шкарівського зупинила снайперська куля, Ільгар Багіров, який вловивши момент, заволодів в чужинським танком

216

Валентин СОБЧУК

і повернув його проти ворогів, тим самим врятувавши багатьох побратимів, не хотів здаватися, коли натрапив на засідку, й підірвав себе гранатою.

— Оресте, хто ше вернувся з передової, бо, як був на фронті, то може когось з полеглих героїв Ірпеня не згадав...

— Їх вже дванадцять, як апостолів, я імена ці, друже, як їхні подвиги, вивчив на пам’ять — як хочеться, щоб кожен житель нашого краю про них пам’ятав і дорожив кожною хвилиною свого життя, й не марнував його на пусті устремління. Путлерівська куля зупинила серце легендарного комбата «Київської Русі», Батю, (Олександра Гуменюка), Ігоря Горбенка, Владислава Стрюкова, Олександра Старова, В’ячеслава Кірічека, Олександра Єрощенка, Максима Ридзанича, Володимира Ринкуна. Хтось з них не долюбив, хтось не потішив батьків онуками, комусь не було й тридцяти, а комусь за п’ятдесят, багато хто з них пішли на фронт добровольцями… Після цих слів Владові згадалися слова пісні: Герої не вмирають, Вони є поміж нас, вони Нас захищають, Коли приходить час. Герої не вмирають, Вони завжди живуть, У себе я питаю: Чому так рано йдуть? Наче продовжуючи слова пісні, Орест несподівано мовив: — Герої не вмирають — вмирають вороги…

— Ах, яка це страшна війна: одні шикують — інші воюють, і в час тотальної інформації, освіченості й інтернету — таке середньовіччя, й від кого доводиться боронитися? від нашого, так званого, старшого брата, дійсно, виходить, як в цій пісні: «нікагда ми нє билі братьямі — нє па родінє нє па матєрі»…

— Да, Єво, — хто б міг подумати, що в 21 столітті може статися така страшна й прихована війна, війна без погонів і в балаклавах, закамуфльована під братовбивство, коли від смертоносного металу й вогнів «градів здригаються житлові квартали Донбасу! І яким нелюдом

ВИБРАНІ ТВОРИ

217

треба бути Путлєру, щоб від матерів приховувати смерть їхніх синів і їхніми руками загрібати жар…— зауважив Орест, а після паузи додав, — Але російські матері мали б не пускати своїх дітей на цю страшну війну, адже їхніх синів чекають похорони без правди, що загинули в бою…

— Салдат ідьот в бой, штоби стать травой, — ось як у них виходить, додав Ковбой. Дорогою додому Орест запропонував відвідати свого старого друга, ринкового негоціанта Адама, мовляв, от він здивується, «адже в його базарному вігвамі, ще ніколи не було Єви», котрій ця пропозиція сподобалася, бо вона, як художниця, любила знайомитися з новими людьми й вдивлятися в їхні обличчя, щоб знайти неповторні риси для своїх картин і вражень, або ж просто контактів, бо якось, на ринку, вони й познайомилися з Потапом. Владиславові ж хотілося швидше додому, він на рівні підсвідомості почав ревнувати Єву до Адама, але подумки себе втішав: «А, може, цей Адам рябий…». Але Адам, хоча й був не красень, «але симпатичний чолов’яга», зауважила про себе Єва, вдивляючись в його обличчя й думаючи, якого героя з нього можна було б змалювати. За кілька хвилин, коли Адам почав всіх розміщувати у своїй «кибитці», так він називав ятку, набиту всіляким господарським мотлохом, Єва задоволено спіймала себе на думці, що з нього можна було б намалювати капітана дальнього плавання, коли б одягнути на голову морський кашкет і дати в зуби люльку. Адам же і справді мав справу із флотом, бо, як сказав про себе, був «калюжником», себто ходив на суднах не морем, а по річках. Та найбільше всіх здивувало, особливо Владислава, що він більше десяти разів бував на Афоні.

— Адам в нас такий козак, інколи сердиться ні з сього ні з того, але гнів у нього незлий, а схожий на хмарку, що закриває сонце. Та коли він психує, це навіть мене потішає, бо не можу згадати більше таких людей, котрі виходять з себе не від злості, а від недолугості інших. А буває покрутить його «флєйта-позвоночнік», що з машини не може вилізти, а за якийсь тиждень-два — вже повіз паломників, на Афон чи Абхазію, й сам за кермом, шо тут скажеш, Колумб!..

— На Афон?!. я б теж поїхала…

— Єво, туди не пускають жінок, — озвався Орест, — мабуть, це єдине місце на Землі, де чоловіки живуть без жінок…

218

Валентин СОБЧУК

— Зовсім без жінок? — здивувався Потап.

— Так, мій друже, адже всі монастирі, а їх там два десятки, — чоловічі, розкажи Адаме, як тобі булося без жінок?

— Оресте, годі вже про мене, — невдоволено скривився Адам, — й гучним голосом, таким можна було б шикувати полки, запросив всіх до розкладного столика, на якому Єву порадували копчені судаки. Але ще до першого тосту Владислав не втримався, щоб не висловити своє здивування: — Адаме, от скажи, як ти розбираєшся в цьому крамі, якого тут хтозна скільки — від сантехнічного дріб’язку, до вішалок для одягу. Невже ти знаєш лік усім товарам? а як вгадати, що все це колись придбають і ти не влетиш на копійку?

— Кожен товар має свого покупця, для цього потрібен час, звичайно, без ризику не обійтися, — повчально сказав Потап, — чи не так, Адаме?

— Авжеж, хоч я тримаю курс на тисячу дрібниць, через що назвав так свій бізнес, хотів би сказати інше — насправді людині потрібно не багато. Це добре розумієш, як вирушаєш в дорогу, коли все вміщається в одній сумці — й всього тобі вдосталь. Та коли повертаєшся додому — завжди чогось не вистачає, людина, все таки, є рабом речей, мабуть, на цьому й тримається мій базарний магаз «Тисяча дрібниць». Ну давайте піднімемо чарки… Після другого тосту між Потапом і Адамом закипіла така гаряча розмова про комерцію, що Орест попрохав ввімкнути вентилятора, а Владислава послав за холодним квасом. Тому не дуже хотілося покидати товариство в даний момент, йому було цікаво слухати розмову двох торговців, під час якої він хотів вивідати таємницю комерції, думаючи, може, й собі зайнятися нею. Адже он скільки людей стоять на базарі, і не тільки тут, а й в тунелях, і навіть на асфальті чимось торгують, маючи постійний дохід, а не так, як він, завжди змушений чекати милості від редактора чи спонсора. Владислав в цей момент не міг збагнути — кожній людині призначено певну місію, що друковане Слово, не товар, хоча останнім часом Слово все більше перетворюють на товар бариги від політики.

ВИБРАНІ ТВОРИ

219

4 Ця ніч видалася дивовижною і несподіваною. Владислав знову був на озері, тільки вже на його високому березі. Місяць світив яскраво, мов сонце, й вони з Євою довго шукали місце, де б ніхто їх не побачив. Знову духмяніли акації, аж паморочилося в голові, знову гула кров, коли до нього пригорнулася Єва, коли, як сполохана пташка, билося її серце під його долонею. Та коли їхні уста поєдналися, й нектар поцілунків заповнив усе єство солодким трепетом, Владислав прокинувся. Сонце вже заглядало в шибку, він вийшов на балкончик, здивувавшись, що на небі ще стояв місяченько, наче з його сну, аж Владислав на мить подумав: «а що, коли це був не сон?». Адже цієї ночі вони з Євою залишилися в будинку самі: Орест вже більше тижня перебував у Карпатах, Потап ще звечора поїхав у своїх справах до Києва. І він почав пригадувати вчорашній вечір, як допізна сиділи з Євою в альтанці й пили чай на травах, думаючи, може, й справді це був чарівний трунок, як сказав про нього Орест. Але чим далі Влад згадував подробиці, тим більше переконувався, що вечір був не дуже романтичним, що вони з Євою здебільшого сперечалися про мистецтво і навіть про кількість муз на Парнасі, й ледь не посварилися, коли Владислав сказав, що художникам у цьому світі живеться легше ніж поетам, бо картину завжди можна продати, тоді як поетові про це годі мріяти, бо слово немає ціни, його не повісиш на стіну, як картину. Єву ці слова обурили, вона відразу зауважила, що багато великих художників жили в бідності. Мовляв, Ван Гог за життя продав лише одну картину, що люди довгий час не звертали уваги на його наповнені світлом імпресіонізму полотна, навіть на сонячні соняшники, що тільки через століття по смерті, а прожив він всього 37 років, наклавши на себе руки від бідності, самотності й нерозуміння, за картину «Лікар Гаше» заплатили 82 мільйонів доларів!.. І хоча сьогодні за його картини дають мільйони, але за життя не знайшлося жодної людини, котра б підтримала великого художника в великій скруті. Чим більше Владислав згадував минулий вечір, сповнений дискусіями, тим більше не розумів чому йому наснився такий солодкий сон. З цими роздумами тихо вийшов надвір, щоб не розбудити Єву. Але вона вже не спала, а мов чекала його в саду, мило посміхаючись своїми чарівними устами, схожими до крил чайки на горизонті, а ще біля неї

220

Валентин СОБЧУК

був «золотобровий» Рой, який побачивши Владислава засвистів дельфіном, аж Єва посміхнулася, й замість привітання спитала: — Скажи, як це в нього виходить?.. і чому він свистить, коли побачить тільки тебе?

— Він, як артист свистить тому, хто його годує, а як це в нього виходить?.. Це загадка, можливо, він проковтнув свисток?

— Але ж ти й фантазер!..

— Як спалося?

— О, чудово, й в усміхнених очах Єви зблиснули небесні зірки з того дивовижного сну.

— А шо снилося тобі?.. Владислав на мить розгубився, вона ніби знала про його сон — «а, може, все відбулося насправді?». І він згадав, що в дитинстві був лунатиком: «а що, як і Єва також?».

— Дякую, ніч була солодкою…— посміхнувся Владислав, чекаючи від Єви почути слова про той високий берег на озері, такий високий — аж завмирало серце, коли він торкався до неї й боявся, щоб вони не полетіли з того берега в солодку безодню, що духмяніла акаціями, але вона натомість повернула до нього свій мольберт. Малюнок Владислава дуже здивував.

— Як мило!.. ти малюєш кропиву?!

— Орестові на згадку, мене дуже вразила його розповідь про неї, тепер він завжди, навіть взимку, матиме вічнозелену кропиву. Бачиш, вона у мене, як фортечна стіна, як сказав би Орест, оберіг від злих духів.

— Да, оригінально, це не якийсь там «Сосновий лєс», а фортечна стіна з кропиви — і, дійсно, вона на неї схожа, далеко не кожен пройде крізь неї в шортах…

— Авжеж, — посміхнулася Єва, аж зарожевіло личко, —в мене є ще один задум. Хочу створити кропиву в образі вогню очищення, через який би стрибали люди, як в купальську ніч. Десь читала, що в давнину були такі традиції.

— Після цих слів Владислав зрозумів, чому йому так подобається Єва. Вона теж була поетом — Єва також зрозуміла чим її приваблює Влад, він мав те, чого не було в Потапа… Коли вони знову, як увечері, сиділи в альтанці й насолоджувалися терпкуватим смаком кави Владиславові несподівано згадалися любовні

ВИБРАНІ ТВОРИ

221

муки Бориса Пастернака. Великий поет приїхав до Ірпеня в червні, було це в 1930 році, на запрошення свого друга, відомого піаніста Генріха Нейгауза, який хоч і був москвичем, але вже давно з родиною облюбував Ірпінь для літнього відпочинку, бо відвідував його, коли свого часу мешкав у Києві. Якби він знав, що ця поїздка зруйнує його родину, і хто зруйнує? друг! — він би ніколи не запросив його до себе на літо. Під час подорожі до Ірпеня, з піаніно Нейгауза стався конфуз, воно пірнуло з мосту в річку, але його зуміли витягнути й налаштувати, і хоч в Ірпені він не втратив піаніно, але дружину прогавив.

— Влад, я відчуваю ти десь літаєш за хмарами, давай приземляйся…

— А, вибачай, трохи задумався. Ти знаєш, Єво, в Ірпені ще й досі зберігся будинок, де жив Пастернак.

— Ого, треба там побувати, він звідси не далеко?.

— Десь за чотири кілометри звідси, по той бік залізниці.

— А ти бував там?

— Звичайно, він у нагорному районі міста, по вулиці Пушкінська, 47. Відразу скажу, будинок цей, незважаючи, що там жив великий геній, досить скромний.

— Слухай, а чим Пастернак прославився в Ірпені?

— Тут він почав писати роман свого життя, «Доктор Живаго», відзначений Нобелівською премією, а ще в Ірпені він шалено закохався, — і після цих слів Владислав аж зашарівся, поглянувши на Єву, яка поправивши золотисту хвильку волосся, загадково посміхалась, аж на личку проступили чарівні ямочки, запитала: — І в кого він закохався?.. невже тут, такі гарні дівчата? так от чого ти любиш Ірпінь!

— Та ні, кохана Пастернака була не з місцевих. Не відомо від чого втратив голову Борис Леонідович: від ірпінського повітря, чи волі, бо вирвався, як він писав, з під кабали сталінської Москви. А, можливо, дав волю почуттям, бо відпочивав без дружини, французької художниці Євгенії Лур’є, яка переймалася живописом більше, як ним і родиною. Якби там не було, але він, як у юності, втюрився в дружину друга, Зінаїду Нейгауз.

— Оце так!— засміялася Єва, — бачиш, навіть в похмурих тридцятих роках було місце справжнім пристрастям, а любов — сильнішою за чоловічу дружбу.

222

Валентин СОБЧУК

— О, не кажи, Борису Леонідовичу з цим жилося нелегко — він мучився зі своїми почуттями все літо, проведене в Ірпені. І тільки на пероні вокзалу, коли від’їжджали до Москви, наважився освідчитися Зінаїді.

— І шо? Вона відповіла йому: «так».

— Е ні, — взяла довгу паузу, і навіть після того, як Пастернак розлучився зі своєю дружиною, не квапилися з взаємністю, а виїхала з Москви до Києва, щоб розібратися в своїх почуттях. До речі, саме в Києві вона познайомилася з Нейгаузом.

— І скільки ж часу вона розбиралася?

— Десь близько року… Пастернак частенько навідував її в Києві — й нарешті добився її руки.

— Яка романтика, не те що зараз, тільки познайомилися — й відразу в постіль… Після цих слів Владиславові стало соромно за свій сон, в якому він цілував Єву, але вона не помічала його зніченості, а продовжувала далі.

— Бачиш, навіть генії сохнули від любові, не те що нинішні чолов`яги, які за гроші марять купити все і вся — їм навіть не втямки, що справжню любов не купити ні за які бабулєти. Мовлене Євою, здивувало Владислава. Адже бойфренд Єви, Потап, був саме з тих, кого вона критикувала. До цих слів він думав, що Єва також з любителів солодкої «гречки»?». Та після її міркувань, засумнівався, хоча в наступну мить, вона загадково йому підморгнула, і Влад знову розгубився не знаючи що думати.

— Слухай, а шо як поїхати до будинку Пастернака, Потап телефонував, що може й сьогодні залишиться в Києві.

— Давай, — зрадів Владислав.

— Але тільки по обіді, гаразд?..

— Добре, я зараз — на річку, ти зі мною?

— Я прийду пізніше, трохи приберуся в кімнаті…

5 Владислав йшов вулицею Михайла Стельмаха, праворуч котрої знаходився письменницький Парнас, як колись називали Будинок творчості письменників. Тепер він виглядав занедбаним парком з похиленим і дірявим парканом, біля котрого височіли розлогі вільхи,

ВИБРАНІ ТВОРИ

223

Владислав знав, що їх деревина особливо цінна для меблевої промисловості, бо своєю структурою схожа на червоне дерево. А ще вільхи росли тут біля вікон десятиповерхових будинків, деякі вищі за них, а інші намагалися дотягнутися до цієї висоти, щоб і собі знайти гідне місце під сонцем. Природа наче протестувала проти інтенсивної забудови міста, натякаючи, що й для неї тут має залишитися місце, бо коли люди нищать її, то вбивають майбутнє своїх дітей… Йдучи тротуаром по вулиці Стельмаха, Владиславові несподівано пригадалися вивчені ще в школі рядки з роману «Чотири броди»: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк…». Наразі вітряком йому видалася стара «вертушка» на прохідній, яка жалібно скрипнула, коли він торкнувся її рукою, наче то був голос жалю за письменниками, які вже ніколи сюди не повернуться. Ех, як багато могла б розповісти ця письменницька прохідна, бо скільки класиків переступали її поріг… «Та хоч вулиця названа на честь Михайла Стельмаха, але дача його знаходилася в кінці вулиці Северинівської, на якій ще й досі вцілів його будинок, треба туди завітати», — подумав Владислав, зупиняючись біля четвертого корпусу котеджу з двома колонами на вході й балконами на першому й другому поверхах. Особливо його дивували балкони на перших поверхах, котрі наче мали підвищувати письменників над буднями. Зараз будинок виглядав порожнім, а не як тоді, коли він зупинився в ньому, провівши свій перший день в Ірпені. Які почуття охоплювали його тоді! Здавалося, що всі музи Парнасу зустрічали Владислава, коли переступив поріг письменницького корпусу, де з ним «привітався» сам Тарас з рамки картини, на якому поетова краватка поривалася за вітром. Пригадувалося, як відкрив свою кімнату й здивувався, що вона була просторою — з ліжко й диваном, письменницьким столом, а ще в кімнаті знаходився закуток для туалету й умивальника — але в письменницьких апартаментах не було місця для кухні й душу, зате у всіх кімнатах окрім ліжок стояли дивани для муз, і йому це дуже сподобалося. Владислав сів на лавочку поруч письменницького котеджу, вдивляючись в балкон другого поверху, в намаганні уявити на ньому Павла Загребельного, бо після пожежі першого корпусу, він тут жив і творив у восьмій кімнаті. Це було особливим місцем для Владислава,

224

Валентин СОБЧУК

бо поруч з цією кімнатою поселився і він, коли вперше приїхав до Ірпеня. У наступну мить погляд Владислава причарували високі ялини, які вабили до себе розімлілим духом хвої. Він знав, що багато з них посадили письменники. «От би знати, де чия ялина, але кому до цього діло, — в наступну мить подумав він, — коли на жодному з письменницьких корпусів немає меморіальних табличок, і тільки з тих чи інших розповідей чи спогадів доводиться взнавати, де творили митці свої шедеври, а сюди могли б приїжджати екскурсанти, але меркантильність буття зовсім байдужа до славного минулого літературного Парнасу України. Сьогодні мало хто замислюється», — розмірковував Владислав, чому Ірпінь так любили митці, і не тільки письменники, а й корифеї театру, як от Панас Саксаганський та Марія Заньковецька, важко згадати всіх сценаристів і кінорежисерів, які тут бували, починаючи від Довженка. Хоча спочатку Олександр Довженко, коли відвідав Будинок творчості, висловив невдоволення, мовляв, нам би високий берег і широту Дніпра, а тут — тиха річка і дача коханки якогось капіталіста. Але згодом Ірпінь і йому припав до вподоби… Владислав завернув у гущавину парку, що пахнув молодим літом, яке набирало сили в кожній билинці й листочку, а найбільше торжествували хвойні дерева, які випускали в повітря гоструватий фіміам живиці. Можливо, й тоді стояло таке саме літо, і десь ось під цими деревами вечорами тріщало іскрами багаття, й Павло Григорович Тичина пригощав усіх юшкою, звареною на вогні, яку він любив готувати із рибки, котру ловили письменниками в річці Ірпінь, в котрій навіть водилися омулеві види. А ще згадують, як поет після смачної трапези любив погратися в індіанців, і найвище за всіх стрибав через вогонь. Мало хто міг би позмагатися з ним і в кількості анекдотів, особливо про чумаків і запорожців. І Владислав вкотре намагався згадати хоча б один анекдот про чумака чи козака, але не зміг. Натомість пригадався веселий рядок з вірша про поета: «На майдані, коло бані, спить Тичина в чемодані…». Несподівано в уяві залунали мелодії народних пісень, і чомусь найгучніше «Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на морозець…», наче її співав сам Павло Григорович, бо за свідченням сучасників він знав дуже багато пісень й завжди закликав до співу біля вечірнього багаття своїх колег.

ВИБРАНІ ТВОРИ

225

«Як шкода, що зараз — час безголосся, або ж співають після того, як добре заляпають очі», — скрушно подумав Владислав, повертаючи на центральну алею, міркуючи, де письменники грали в волейбол, яким так захоплювався автор «Пісні про рушник» Андрій Малишко та неповторний лірик Володимир Сосюра. Але їх часто розводили по різних командах, бо моторний Андрій Малишко часто сперечався з розважливим Сосюрою, що він ґавить м’ячі. Андрій Самійлович був заводієм не тільки волейбольних баталій, а двигуном чи не всіх веселих кампаній письменницького дозвілля. Мабуть, це було в характері Малишків, адже його старший брат, Петро, мав ще неспокійнішу вдачу, його навіть називали українським Робін Гудом, бо він аж до 1928 року чистив «закрома» комуністів і совкових чиновників. Владислав йшов центральною алеєю на гору, звідки й починався літературний Парнас, та несподівано зупинився. Йому уявилося, що поруч з ним іде Олесь Гончар, за книгами котрого він написав на п’ятірку вступний твір до інституту. Казали, коли Олесь Терентійович приїжджав сюди, то спілкувався мало, бо увесь час присвячував творчості, тож Владиславові подумалося, що Олесь Гончар хотів йому розповісти про те, про що не встиг написати, або ж спитати: «скільки зараз письменників живе в Будинку творчості?». Це питання несподівано спонукало до думки: «А що як в Будинку творчості немає жодного письменника…», і йому забажалося завести знайомство хоча б з кимось із них, а краще з поетесами, і ліпшого місця, як на пляжі, не вигадав, тож прискорив крок, зійшовши східцями на піщану гору на якій панував бузок з акаціями, знову зупинився біля двоповерхового корпусу, де була письменницька їдальня, більярдна зала, кінотеатр. Але ця будівля не привернула його увагу, а дерев’яна альтанка напроти, в якій він ніби побачив Григора Тютюнника. Владислав дивувався, що сьогодні в нього був якийсь особливий ранок: його уяву ще ніколи так не турбували письменники, котрі пішли у вічність. Він мов побачив Григора Тютюнника, як живого, — чорною хвилею на чоло спадав густий чуб. Здавалося, видатний новеліст журився, що не всі твори оприлюднив. І Владиславові згадалася його новела «Медаль», сюжет котрої, як і більшість творів Григора Тютюнника, ламав стереотипи соцреалізму. Сюжет цієї новели був настільки вражаючим, що його боялися навіть зберігати. Текст «Медалі» ризикнув відзняти на мікроплівку фотограф з Лубен

226

Валентин СОБЧУК

Володимир Білоус — так ця новела вціліла, незважаючи на обшуки його помешкання. В новелі йшлося про те, як одного селянина, на тлі зубожіння й колгоспного рабства, прийшли запрошувати до клубу, щоб вручити медаль «За трудову доблесть». Він став відмовлятися, мовляв, хворий, розпухли ноги, важко навіть встати, але йому казали, що він мусить іти, тоді він запропонував, щоб взяли його шапку й кинули цю медаль в неї. «Яку силу мало тоді слово правди, живописцем котрої був Григір Тютюнник, — вражався Владислав, — як цієї сили боялася тодішня система. Але який парадокс трапився сьогодні, коли правду можна говорити усім, але її ніхто не боїться…». У наступну мить Владислав повернув до свого улюбленого місця, звідки й починався літературний Парнас, дачі Чоколова, або корпусу №1, котрий він сприймав за храм для роздумів, адже скільки думок письменників приховували його стіни. Вони також пам’ятали дитячий сміх, бо в 1932-1933 роках сюди перенесли початкову школу. Однак наразі в цьому корпусі ніхто не жив, і Владислав згадав, що письменники не дуже любили цей будиночок, бо декому з них вчувалися кроки небіжчиці, коханої балерини Івана Чоколова. За переказами вона наклала на себе тут руки, дізнавшись, що її коханий одружений і має велику родину, начеб після цієї трагедії Чоколов дуже запив і згодом помер (1914р). Хоча з цього приводу Владислав мав власні міркування, думаючи, що переказ про те, що Чоколов збудував дачу спеціально для своєї музи-балерини, міг бути легендою. Звичайно, на цій дачі було місце для музи Чоколова, і, можливо, не одної. Але в ці часи утаємничити спорудження дачі спеціально для коханки від родини було малоймовірним. Навіть його брата, Миколу, якого не раз обирали купецьким старостою і членом міської управи, піддали розголосу за те, що він начеб присвоїв 251 карбованець, закупивши акції Київського товариства каналізації на свою користь… Цього ранку Владислав не став прислухатися до зачинених дверей — чи не чутно кроків покійної балерини, бо йому лиш вчувався невтомний стукіт друкарської машинки Павла Загребельного, котрий тут жив тривалий час. Павло Архипович мав неповторний дар, бо всі задумані твори відразу викладав на папері друкарської машинки й ніколи не перечитував, коли навіть Микола Васильович Гоголь

ВИБРАНІ ТВОРИ

227

переписував себе до 8-и разів. Для Владислава це було справжнім дивом, як і роман Загребельного «Диво»? Бо цей твір став прологом у величне минуле, повернувши історичну пам’ять народу, адже до цього твору переважно оспівували Переяславську раду, а писати про Матір міст руських — Київ та його князів, зокрема Ярослава Мудрого, було не тільки не в дусі часу, а й ризиковано, бо могли звинувати в націоналізмі. Але роман «Диво» відкрив очі на історичну правду, книга користувалася настільки великою популярністю, що її продавали на підпільному ринку по 100 карбованців за екземпляр. І Владислав зрадів, що роман «Диво» писався тут, де він знаходиться, і, можливо, саме на цьому місці колись стояв і його творець, Павло Загребельний. І він знову дивується, як письменник міг тримати в своїй голові цілі епохи й світові енциклопедії, вміти так характерно перевтілюватися в князів чи простий люд, воїнів, або жіночі образи, чого тільки варта його «Роксолана», написана теж в Ірпені. Але геніальний дар письменника та його щира вдача давали приводи для різних жартів. Анатолій Дімаров, знаючи що Павло Архипович ніколи не перечитує написаного, скориставшись його відсутністю, Загребельний ніколи не замикав двері, заскочив до кімнати й надрукував фразу, що йому самому гидко читати те, що сьогодні написав. Рукопис з цим жартівливим рядком, а це був роман «Диво», так і потрапив до видавництва, добре, що цей жарт помітила друкарка, котра передруковувала текст начисто. Згадавши це, Владислав вийшов з просторого ганку, на якому любив посидіти на дерев`яному карнизі, й пішов до альтанки, що була напроти, на самій вершині колишнього любовного гніздечка Чоколова, де ним опанували вже інші емоції — знову згадався сон і незабутні Євині очі, в яких він сьогодні побачив зблиски зірок вечірнього неба, й він подумав, а що як вона вже на пляжі, й поквапився йти, кинувши погляд на єдиний балкончик на вежі чоколівської дачі, на котрому любив стояти автор «Вершників» Юрій Яновський. За якусь-хвилину-другу Владислав вже стояв біля озерця, але тут він зупиняється, бо ніколи не міг пройти мимо дубів, особливо вікових, адже вони були значно старші за людей і йому здавалося, що дуби знають те, що невідомо нікому. Тут було аж три довгожителя — одному десь за двісті років, виходячи з діаметру стовбура. Цей дуб дивував

228

Валентин СОБЧУК

Владислава, бо половина верхів’я була всохлою, й всі гілки цієї частини верхівки наче хтось рівно підрізав вгорі — «хто міг це зробити? — запитував себе Владислав, — невже якась потойбічна сила?». Не менш загадковим був і його сусід, клен, теж великий, мов дуб. Одна розчахнута кленова гілка нагадувала носатого човна, який хотів вирватися з серцевини, і який з іншого боку був чорним. «Можливо, це наслідок удару блискавки?» — прикинув Владислав, прихилившись до уявного човна, щоб ще більше набратися натхнення — і воно не забарилося й виповнило груди дивною радістю споглядання, що й забув думати про Єву, а подався на пляж під свою улюблену вербу, котра на цьому березі була одна, й таємниче говорила з вітром. Біля річки цього ранку пляжників було мало, неподалік верби дві дівиці потягували пивце, й наче мов на одне лице: у їхніх поглядах Владислав прочитав запитання: чи міг би цей «мушчінка» стати їхнім спонсором. Владислав блискавично окинувши їх поглядом, подумав, що такі мадами навряд чи пишуть вірші й проживають на письменницькому Парнасі, відразу втратив до них інтерес і почав роздягатися з протилежного боку верби. Потім сів на виступі кореня, що завжди нагадував йому своєрідний трон, пригадуючи слова Ореста, що він знає в Ірпені на узбережжі озера в районі, так званого СМУ, вербу з кореня котрої зросло аж сім верб, мовляв, там таке розкішне місце в кореневищі дерева, що можна було б облаштувати «гніздечко зі столиком і примоститися цілою компанією». Несподівано Владислав пожалкував: як йому в Ірпені не вистачає письменницької братії, та втішав себе, що незадовго приїде Орест, а він обіцяв познайомити його з місцевими поетами. Тішачись цією думкою, Владислав встав із вербового «трону», кинув погляд на узбережжя, думаючи, де тут росте загадкова плакун-трава, про яку так багато розповідав Орест й пішов до річки, на березі котрої стояли згадувані дівиці, мов чекали на нього. Тож він повернув від них в інший бік, милуючись дивним витвором дітей, великим піщаним замком. Відразу згадалося дитинство, невеличка річка в селі, на якій щоліта доводилося будувати велику «греблю» з трав’яних брил, щоб підняти рівень води для купання. На берегах річки в селі Владислава піску не було, натомість вони будували подібні замки з глинистої землі, а ще шукали в її берегах нові джерельця, з яких пили, як йому сьогодні здавалося золотими соломинками, воду, смачнішу за будь які коктейлі.

ВИБРАНІ ТВОРИ

229

— Ти шо, впав у дитинство? — несподівано почув такий жаданий голос. За його спиною стояла Єва, випромінюючи посмішкою нектар цього сонячного ранку, вітерець грався у хвилях її пшеничного волосся, а ще пустотливо підіймав легеньке платтячко, оголюючи її звабливі ніжки.

— А й справді згадалося дитинство…

— Це ти для мене збудував піщаний замок? — здивовано запитала, й в очах Єви знову спалахнули зірки вечірнього неба.

— Так, моя королево, цей замок твій…

— Ну шо ж, веди в його палати, — Єва загадково посміхалася, і Владислав знову ловив себе на думці: за що вона йому більше подобається — за жіночність чи творчу уяву.

— Але чи не краще, моя королево, нам спочатку поринути в царство Нептуна, — посміхнувся Владислав, хвилюючись, щоб не прийшли до піщаного замку діти, які його будували.

— Гайда купатися…— весело вигукнула Єва й побігла до берега. І вона знову «топила» Владислава на середині річки, як тоді, на озері, й він радів цьому, як дитина, бо мав нагоду її торкатися. Вони кілька разів перепливали річку, яку цього літа можна було просто перейти — не високою була в її руслі вода. Під вербою Владислав знову помітив двох дівиць, які цього разу дивилися на нього вже не як на потенційного спонсора, а пропащу силу. Та Владислав цього не відчував, бо розкошував з Євою в тіні верби, смакував разом з нею канапками й пив з термоса каву з коньяком. Та невдовзі Євою опанував дивний неспокій. «О, загадкова жіноча душа, схожа до стихії води, яку важко приборкати», — вкотре подумав Владислав, і щоб розважити Єву почав оповідати їй веселі історії з письменницького життя, як от про те, що один з письменників, Кость Гордієнко приїздив з Харкова до Ірпеня щоліта з косою.

— З косою? — сміялася Єва, — він що, писав про смерть?

— Та ні, любив косити траву…

— А… мабуть, коса була його музою? — нарешті посміхнулася Єва, все ж висловивши розчарування, що ця місцина, разом з пляжем, зовсім не схожа на Парнас, та й поетів не видно, а вона думала, що тут, як в Коктебелі на набережній, де й в ночі не змовкали гітари. Владислав, щоб її втішити розповідав, що зараз не той час, як тоді,

230

Валентин СОБЧУК

коли в Будинку творчості не було де яблуку впасти, бо наразі путівка не по кишені переважній більшості митців, які й так ледь виживають в час дикої диктатури капіталізму.

— А пляж не облаштовано через недбальство влади, раніше на ньому завжди було людно, а по вихідних грав оркестрик, а ще русло річки біля Будинку творчості роздвоювалося.

— То й шо?

— Роздвоєне русло в частині пляжу, де ми з тобою знаходимося, утворювало острівець, до якого вів мостик, а в річці цвіли лілії та купави, на ніч вони ховалися під водою.

— Ух ти, як романтика! хотілося б побачити, як лілія ховається у річці.

— На жаль, це втрачена казка…Однак вода в Ірпінці така ж м’яка, як колись, наче шовкова, ти відчуєш це на своєму волосі, як воно висохне, і він на мить торкнувся мокрих кінчиків, мов відчувши легенький удар струмом… Потім Влад розповідав, що в цих берегах приховується чимало цінних знахідок, і розповів, що тут час від часу ходять шукачі скарбів. Мовляв, одного разу бачив, як двоє хлопців з металошукачем нишпорили по дну річки й знайшли римську монету — динар.

— Уявляєш, — 6-е століття!

— Але ж тут римлян ніколи не було, та й місту трохи більше, як сто років, — невдоволено заперечила Єва.

— Монета могла приплисти бозна з яких країв, та головне, що річкою Ірпінь цікавляться народні археологи, а раптом і ми щось знайдемо.

— Ага, знайдемо, — і на Євиних устах нарешті засяяло сонечко й вона поцікавилася, —а шо ти, взагалі, знаєш про Парнас, така гора, здається, є в Греції.

— Так, це великий гірський масив, біля його підніжжя не так давно розкопали древнє місто Дельфи, де був оракул.

— О, до речі, як виглядав той оракул?

— Це був храм на честь Аполлона, зведений на місці, де із землі виходив пар, елліни вважали, що це божественний знак. Тож щороку вони обирали найдостойнішу із жінок і зачиняли в підвалі храму, щоб вона дихала тим паром. Згодом якимось чином та жінка впадала в транс і ставала оракулом, відповідаючи на ті чи інші запитання, причому,

ВИБРАНІ ТВОРИ

231

мабуть, правдиво, бо Дельфи стали центром еллінської віри, де шукали відповіді на всі складні запитання.

— Угу, оракул пов’язаний з паром, може, звідси й пішла назва Парнас, тобто від слова пара?

— Е ні, за однією з версій Парнас означає дім, а точніше дім богів, себто Аполлона з музами. Знаєш, дуже цікаве й саме походження слова музи, воно означає мислячі, до речі назва музеїв теж походить від муз, так колись називали храми на їхню честь — музійони, де зберігалися предмети мистецтва. Але 9 муз, які були дочками Зевса, тільки давай не будемо сперечатися про їх кількість, покровительствували не тільки мистецтвам, а й наукам, як от Уранія — астрономії.

— А яка муза підтримувала мистецтво про кохання? — запитала Єва, кинувши на Владислава такий погляд, наче в нього поцілив стрілою Амур, він на мить знову відчув приплив солодкої хвилі в грудях, і, щоб якось погамувати її в собі, почав пригадувати всіх муз.

— Любовним жанром опікувалася Ерато, а от муза, яка називалася дуже милим для чоловіків словом — Талія, була покровителькою комедії й жартунів, Евтерпа дбала за ліричну поезію. До речі, це вона рятувала душу нещасного Орфея, який озирнувся в царстві тіней на свою Еврідіку, щоб переконатися, чи вона йде за ним, а за угодою з Аїдом йому цього не можна було робити, тож кохана залишилася там навіки — він потім увесь вік страждав і не зважав на інших жінок.

— Бідолашний, — зараз таких достойних мужів не знайти, — зітхнула Єва. Владислав не став заперечувати, тож продовжував оповідати про муз.

— Кліо опікувалася історією, Кліоппа — воїнами, Мельпомена — театром.

— Слухай, а от чи була муза, яка сприяла політикам.

— Звичайно, її звали Полігімнія.

— Як, як?..

— Полігімнія…

— О це так!— і Єва розсміялася, наче почула якийсь прикольний анекдот, — бачиш, як давні греки попали в яблучко, адже неспроста в нас є такий вислів, що можна «вступити, як не в гімно, так в партію»… Владислав і сам розсміявся, дивуючись Євиній іронії, а найбільше тому, що нарешті вона повеселішала, й він намагався її смішити далі.

232

Валентин СОБЧУК

— На Парнасі хотіли б опинитися всі чоловіки, і знаєш, чому? Там був божественний гарем, яким керував всюдисущий Аполлон — музикант і неперевершений Стріловержець, а ще лікар, й покровитель пастухів. Інколи там з’являвся Орфей, який теж чудово грав на кіфарі, але він не задивлявся на муз.

— Ти б хотів опинитися н Парнасі з усіма музами сам?

— Можливо…

— І шо, справився б з усіма дев’ятьма?..

— Покликав би на допомогу друзів.

— Хитрун, але я тебе розкрила, ти такий, як і більшість чоловіків, яким завжди мало жінок, які не не розуміють, що головне знайти свою половинку, а не бігати за спідницями інших. Слухай, а чим займалися боги та музи на Парнасі?

— Аполлон, який там владарював, проводив мало часу на Парнаській горі, бо мав всім допомагати в боротьбі зі злом, як от з Піфоном, якого він на смерть вразив стрілою під дельфійськими скелями. Музи теж не байдикували, бо мусили тримати руку на пульсі своїх уділів в мистецтві чи науці. А от коли на Парнасі з’являвся Аполлон, який чудово грав на кіфарі та лірі, тоді вони йшли на прогулянки, співаючи й пританцьовуючи АполлонуСтріловержцю, та ще й музиканту. Ранньою весною гра Аполлона та спів муз були настільки величними, що до них дослухалися всі боги на Олімпі, і в цей час ніколи не сварилися. Немає сумнів, коли в Будинку творчості жило багато письменників, то їхні пісні були не менш зворушливими. До речі, розповідають що Остап Вишня, який дуже любив ірпінський Парнас, збирав тут місцевих жителів, читаючи свої усмішки.

— Чому б і сьогодні не продовжити в Будинку творчості традиції зустрічей з митцями, — озвалася Єва, — невже перевелися письменники?

— Немає творчого духу, повсюди матеріалізм, який вбиває у людях поетів...

— Ти прямо Ціцерон, — посміхнулася Єва, й несподівано запитала: — В образі якої музи ти мене бачиш? Владислав, звичайно, мріяв, щоб Єва стала для нього музою кохання Ерато, але не зважився зізнатися.

— Бачу тебе богинею богинь…

ВИБРАНІ ТВОРИ

233

— От хитрун, — відказала Єва, й в очах знову спахнули загадкові іскорки, — а чи не пора нам збиратися, бо сонце вже високо й не таке ласкаве… Йдучи піщаним схилом на гору, схожим до чаші римського амфітеатру, Єва несподівано поцікавилася сосною Довженка, й де вона росте?

— Уявляєш, вона росла десь саме тут, на пляжі, серед піску й води. Це дуже велика рідкість, щоб так близько біля води росла сосна, мабуть, цим вона причарувала Довженка. Та сосна не вижила, бо коли совкові товстодуми не знайшли нічого кращого, як біля «письменницької фабрики» втулити меблеве виробництво, то під час аварійного викиду в річку якихось нечистот, сосна засохла, але ти не журись, я тобі покажу сестру сосни Довженка, вона тут зовсім поруч.

— Сестру сосни Довженка? — здивувалася Єва, мабуть, цю назву вигадав ти? Владислав посміхнувся про себе й сказав: — Так вона ж неподалік того місця, де росла Довженкова сосна, чому б її не назвати сестрою?.. Єві стало цікаво якнайшвидше побачити «сестру Довженкової сосни», але дорогою вона поцікавилася, які знаменитості крім вітчизняних письменників були в Ірпені.

— Несть числа!.. — урочисто мовив Владислав, стаючи в тінь дерев під парканом, — Олександр Купрін і Костянтин Паустовський, французький письменик-есеїст П’єр Гамарра, американський письменник-мандрівник Джон Стейнбек, а ще Філіп Боноскі. До речі, Стейнбек був першим американцем, якому дозволили в 1947 році побувати в Союзі в час «холодної війни» між континентами. Чому Стейнбек хотів побачити Ірпінь? Для мене це загадка, зважаючи на необ`ємні широти Союзу, міг би поїхати куди завгодно. Але він поїхав в Ірпінь. Згадують, що Стейнбек спочатку не дуже схвально відгукнувся про Будинок творчості, й навіть на якийсь час усамітнився в їдальні, де, наче з розчарування, вдув пляшку кефіру, закусивши чорним хлібом.

— Можливо він тут справді хотів побачити Парнас, з музами і богами письменства— посміхнулася Єва, а побачив шрайбікусів соцреалізму, от і хильнув з горя кефірчику.

234

Валентин СОБЧУК

— Мабуть, адже американцю важко збагнути для чого потрібний колективізм в письменництві. Адже письменнику, щоб не втратити індивідуальності, потрібна окрема територія, острів для думок. Можливо, саме так думав Стейнбек. Та коли потоваришував з письменниками, то жартував, що й сам не проти тут оселитися.

— Слухай, а шо, в Ірпені жили тільки письменники? — запитала Єва, зупинившись на вершині піщаного схилу.

— Та ні, в різний час тут бувало багато корифеїв музики й мистецтва, як от Платон Майборода, театрал й кіноактор Микола Садовський, саме він зіграв роль останнього дніпровського лоцмана. В Ірпені також творила ціла плеяда відомих художників, як от Матвій Донцов. Він так любив природу Ірпеня, що відпросився з лікарні за три дні до смерті, аби намалювати бузок, якого в Ірпені — на всі кольори, як в ботанічному саду. А ще Ірпінь може пишатися велетом живопису Володимиром Сидоруком, багато його полотен такі ж величні, як морські пейзажі Айвазовського. До речі, Сидорук увічнив на своїх картинах гетьманів України, він був різножанровим художником — від історичної монументалістики — до пейзажів, не цурався графіки й мініатюрних етюдів. В Ірпінському музеї експонується дуже унікальне полотно Сидорука за мотивами повісті «Тарас Бульба», на якому художник не встиг домалювати коня. Так і залишився той кінь білим, й наче поніс свого творця в царство небесне, бо помер Володимир Сидорук на порозі історико-краєзнавчого музею, де й знаходиться той білий кінь на картині. А ще в місті творили такі відомі художники, як Федір Кричевський, Борис Піаніда, Федір Колесніченко. Останнє десятиріччя свого життя, по вулиці Українській, мешкав у 90-х роках один із засновників кобзарського мистецтва Микола Будник, його учні залишилися в Ірпені й до сьогодні.

— Цікаво, невже й досі не перевелися майстри бандур?

— Про це не скажу, а от ліри майструють, тільки не такі, як в Аполлона, а наші національні, сам бачив… Після цих слів Владислав відчув, що Єва почала втрачати інтерес до його розмови, але він не засмучувався з цієї обставини, бо вони підійшли, як він вважав, до сестри Довженкової сосни, що росла на узвишші коло самого паркану Будинку творчості письменників, схожа на величну золотисту колону, об котру зачепилася наче зелена хмарка.

ВИБРАНІ ТВОРИ

235

Нижче від неї тулилося чимало «бур’янових» дерев, переважно явориння, котрі наче своїм корінням тримали плити від сповзання донизу, що вгрузли в землю, нагадуючи бетонні сторінки.

— Так ось вона — сестра Довженкової сосни?!!… — вигукнула Єва перед високим деревом, і поклонилася мов перед колоною храму.

— Я в цьому впевнений, незважаючи, що Ірпінь є сосновою столицею, в цій місцині тільки одна сосна — та ще й напроти свого ворога, меблевої фабрики, котрий загубив її сестру — Довженкову сосну. І Владислав придивився до одного з корпусів фабрики, що нагадував корабель, який засів на мілину, позаяк порожнів. І ця картина видалася своєрідною відплатою за таке недолуге розміщення меблевої фабрики поруч з письменницьким Парнасом.

— А чому сосну називали Довженковою, він що, її посадив? — поцікавилася Єва, коли неквапно рушили додому.

— Ні, не садив, хоча дехто так вважає. Відомо, що він дуже любив її.

— Кого сосну, ну ти й сказав?

— Так, бо вона нагадувала йому рідне село.

— А ти часом не закоханий в якусь березу? — посміхалася Єва Владислав зніяковів, думаючи він би сказав, до кого горнеться його серце, продовжував розповідати про Довженка, що він лікував в Ірпені хворе серце після вимушеного проживання в Москві під сталінським ковпаком. Також про те, що Олександр Петрович на ніч перетягував до Юрія Смолича своє ліжко — боявся, що коли йому стане зле, було б кому допомогти. Не бажаючи закінчувати розповідь про Довженка на сумній ноті, Владислав згадав Єві його веселі історії, які він любив у тихі ірпінські вечори ділитися з колегами веселими бувальщинами: як у тайзі українські жінки, що перебували на засланні, відганяли коромислами тигрів від корів, а от зубрів боялися, бо в них були роги, страшніші, як у чортів… Під вечір Владислав з Євою збиралися поїхати до будинку, де в 1930 році мешкав Борис Пастернак. У цей момент Владислав найбільше хвилювався, щоб не приїхав Потап, який би зіпсував всі плани, тож запитав, чи він не дзвонив.

— Ти шо, вже заскучив за ним? — відказала Єва, не задовольнивши його відповіддю…

236

Валентин СОБЧУК

6 Незадовго вони їхали маршруткою вулицею Пушкінська, що здіймалася на гору Ірпеня, колись високий берег його річки, що утворювала хвилясті й піщані ландшафти, міліючи протягом тисячоліть. Зблискували вікнами багатоповерхівки, що поставали в уяві Владислава великими кораблями й пливли по заасфальтованих ріках вулиць, наступаючи на природу міста й маленькі садиби, які наче затамували тривогу в вікнах очей. Він хвилювався, що на місці садиби, де колись провів літо Борис Пастернак, не постала б якась багатоповерхівка, котрі перетворювали зелений Ірпінь на бетонне гетто. Оскільки будівельний бізнес, зважаючи на близькість до столиці, давав надприбутки — багатоповерхівки тулили скрізь. На щастя, садиба, де жив Борис Леонідович, вціліла, однак мало хто знав про це, оскільки біля неї не було пам’ятного знаку. Але поруч ще зберіглася соснова оаза, й було чимало столітніх дубів, які пам’ятали поета.

— І як ти доведеш, що саме тут жив Пастернак? — посміхалася Єва, поглядаючи на будинок, що значився під номером 47, та його, на жаль, можна було розгледіти тільки за парканом. Це була чимала одноповерхова хата з просторою верандою та великими дерев’яними вікнами, очевидно поділена навпіл, бо значилася, під №47/1 і 47/2. Єву це сердило, як і те, що ворота були зачинені, а проїжджаючі по дорозі машини здіймали пил й не давали можливості налаштувати уяву на хвилю 1930-о року, коли тут відпочивав поет, згоряючи від пристрасті до товаришевої дружини Зінулі.

— Як би там не було Єво, але саме в цій садибі у Бориса Леонідовича народився сюжет геніального роману «Доктор Живаго», серед героїв книги — й колишні чоловіки його коханої Зінаїди Нейгауз...Вона була ше та Фєя.

— Фєя, може Багіня, — посміхнулася Єва, невже тільки чоловікам дозволено мати багато жінок? Владислав залишив це питання риторичним, вловивши запах розімлілих на сонці сосон, що долинали звіддалік, намагаючись уявити в просторому дворі, сад і копицю сіна, біля якої збиралося вечорами товариство поета, щоб послухати його вірші. Богдан знав, що окрім самого Пастернака в цьому обійсті мешкали подружжя Нейгаузів, його

ВИБРАНІ ТВОРИ

237

син і брат, а ще — родина історика філософії Валентина Асмуса, і він розповів про це Єві, як і про те, що Пастернак разом зі своїми друзями якось ходили пішки на Володимирську гірку до Києва.

— Ого, це скільки кілометрів?

— Десь, мабуть, біля двадцяти, уявляєш, яка це була одухотворена компанія, що не злякалася далекої дороги…

— Угу, але колись люди пішки ходили й на Афон і далі, тоді час по іншому протікав, мабуть рік за два, — замріяно мовила Єва, —але ти скажи, як встановили, що саме в цій садибі, в тридцятому році минулого століття жив Пастернак?..

— Цим займався відомий місцевий поет, уже нині покійний Микола Ричков, він розпитував старожилів, вивчав кожну деталь садиби, уявляєш, яка це була кропітка робота?!

— Не знаю, мені це важко уявити, але досить тут стовбичити — на нас вже дивляться, як на злодіїв аборигени цього кутка.

— Шо ж, ходімо, а, може, прогуляємося? тут неподалік, он, на горі, дитячий санаторій — там такий спів пташок!— Владислав хотів заманити Єву в тінисті алеї, сподіваючись, що вони вплинуть на їхню близькість. Але вона мала інше бажання: — Давай іншим разом, бачиш напроти кафе, таке собі дерев’яне, як навколишня дійсність. Владислав на мить зрадів, що Єва забажала піти в кафе, звідки, як правило, завжди починалися його романи, але він запропонував їй поїхати в центр.

— У нас там така — арт-кнайпа!!! у Києві такої не знайдеш, уявляєш, на столах росте трава, біля туалету, який там називається Оркестром, — черепашки й пташки, а ввечері на столиках запалюють свічки…

— Ого, справді ніколи не бачила, як на столах росте трава, там шо, пасуться коні?

— Пегаси, — мовив Владислав, радіючи, що Єві сподобалася його ідея, — це взагалі улюблена кнайпа ірпінської богеми, хоча там немає алкоголю…

— Нічого собі… дійсно чудернацька «кахфешка»!— здивувалася Єва. У згадуване кафе Владислав з Євою прийшли, як почало вечоріти. Вони сіли на літньому майданчику.

238

Валентин СОБЧУК

—От молодці, раділа Єва, що сидить за столиком, на якому зеленіла травичка, — наче на газоні сидимо.

—Неспроста ж так називається кафе.

—Я так зрозуміла, столики з травичкою, це такий виклик урбанізації та сірості асфальту.

—Стопудово! Столики-газони зближують нас з природним середовищем.

— Слухай, я уявляю себе кізонькою за ними, такі хочеться пощипати травичку, а ти уяви себе лосем.

— В нього великі роги, — посміхнувся Влад.

— Ну тоді — козликом…

— Буга-га-га…

— І все ж, як на таких столиках їсти?

— Не хвилюйся, для тарілок подадуть дерев’яні дощечки… Поки чекали замовлення милувалися сонцем, що йшло за горизонт й нагадувало червону троянду. Несподівано Єва сапитала: — А чому в тебе таке дивне прізвище, Нестер? як гадаєш, воно пішло від Нестора Літописця чи батька Махна?

— Можливо, від обох, адже Нестор Махно також писав вірші.

— Невже?

— Справді, навіть деякі з них стали піснями.

—А що ти знаєш з біографії Пастернака, наприклад, чи відоме тобі дівоче прізвище його другої музи Нейгауз Зінулі?

— Звичайно, Єрємєва… А от щодо життєпису Бориса Леонідовича, то його можна вважати українським поетом, бо народився в Одесі, потім родина переїхала до білокам’яної. Батько був художником і викладачем, мати піаністкою. Учився поет на історико-філологічному факультеті Московського університету, потім на кафедрі Маргбурзького університету студіював філософію. Та незважаючи на лаври визнання, життя поета нагадувало тернову стежку, особливо після присудження йому Нобелівської премії за роман «Доктор Живаго», який був надрукований завдячуючи третій музі поета, Ользі Івинській, котра зуміла зберегти рукопис книги, незважаючи на свій арешт, і передати його італійським видавцям. Зінаїда Миколаївна згадувала, що після присудження Нобелівської премії Борис Пастернак жив, як у клітці, його навіть виключили зі Спілки письменників, і це при тому, що він відмовився від премії. За

ВИБРАНІ ТВОРИ

239

Пастернаком всюди стежили, з ним небезпечно було навіть зустрічатися, бо це загрожувало арештом. Зінаїда Миколаївна часто не відпускала Пастернака на прогулянки далі домашнього саду, боячись, щоб його не схопили й не повезли в буцегарню. Але він в цей час уже нічого не боявся, бо знав про невиліковну хворобу легенів, однак дуже хвилювався, щоб через нього не постраждали його друзі та близькі, яким він завжди допомагав. На утриманні Бориса Леонідовича знаходилося багато знайомих, як от донька Марини Цвєтаєвої, допомагав він Анні Ахматовій та іншим. Як згадує його люба Зінуля Нейгауз, вона могла б тішитися діамантами, Пастернак заробляв багато, але не придбала їх, зате мала радість від того, що вони допомагали іншим, цим і жили… Були ж часи, коли поети отримували великі гонорари й ділилися ними зі своїми близькими, не те що нинішні буржуї.

— Але згадай про колосальну напругу тих часів, коли тобі могли пришити крамолу проти сталінського режиму за доносом злого сусіда чи недруга — і все! Розстріл або тайга…

— Невже тільки в таких умовах поетична творчість може мати високу ціну?!…

— Як бачиш, творцям ніколи не жилося легко, а який твій найулюбленіший Пастернаків вірш?

— «Мело, мело по всей земле», я його навіть переклав…

— Знаєш на пам’ять?

— Авжеж.

— То прочитай, відчути зиму серед літа дуже стрьомно. Владислав підсунув крісло до Єви й почав декламувати: По всій землі, по всіх кутках, зима гуляла, Свіча воскова на столі, свіча сіяла. Як влітку роєм вся мошва летить на пломінь, Сніжинки так летіли всі в шибку віконну. І завірюха на вікні творила візерунки, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. Над стелею, над нами теж, гуляли тіні, Сплетіння рук, сплетіння ніг і доль сплетіння. І падали два черевички враз на підлогу, І віск, мов сльози, з нічника млів від знемоги.

240

Валентин СОБЧУК

Усе губилося в імлі, сивій і білій, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла. І заметіль весь місяць нас ніяк не покидала, Свіча сіяла на столі, свіча сіяла.

— Ти знаєш, я вражена, досить непогано вийшло, слухай, а ти хочеш перенестися в зиму?..

— Хотілося поринути в такий зимовий вечір разом з тобою, — посміхнувся Владислав, дивлячись на Єву, в очах котрої знову зблиснули зірки вечірнього неба. У цей момент несподівано озвався мобільник Єви.

— Хелов, песику, ми тут їздили до садиби Пастернака, скоро будемо, — почув Владислав, здогадуючись, що, мабуть, приїхав Потап — і він не помилився. Вечеря, як і його наміри на цей вечір були зіпсовані.

7 «Ми підем, де сині гори, де стрімкі потоки ріки…» Цілий ранок співав Орест, перебуваючи під враженням Карпат, звідки він нещодавно повернувся, а ще хвалився Владиславові, що там його покохала справжня гуцулка Ксеня. Владислав ще ніколи не бачив його таким бадьорим і помолоділим, наче в тих горах він скинув десятки літ. «От що значить, кохання, радів він за Ореста й подумки переносився в ці місця, котрі він показував на світлинах, вже «злитих» на комп’ютер, де гірські вершини підступали до неба, в полонинах цвіла висока трава, а стрункі смереки заколисував вітер. Згодом Орест частував всіх смачною бринзою, до якої Єва готувала запашний карпатський чай, якого очікували на вулиці за столом під горіхом Владислав і Потап. Орест допомагав Єві, й, мабуть, не помічав, що Потап був стурбований, ніби тримав за пазухою каменюку, на це також намагався не зважати й Владислав, що заглибився в текст на планшеті. Потап у цей час перебував у здогадах: чи було щось між Євою і Владиславом, вночі вона видалася якоюсь не такою, як завжди, згадувала вірші. «Невже цей тюхтій втюрився в Єву, а шо, як і вона

ВИБРАНІ ТВОРИ

241

також? — намагався холодно розмірковувати Потап, — але невже така жінка, як Єва, могла захопитися якимось віршомазом, хіба вона не розуміє, що в такому віці бавитися віршотворством й писати статейки до газет можуть тільки справжні невдахи, як от Владислав, який мав на носі за сорок літ, а й досі не володів власним бізнесом?.. Та й хіба Владові можна мати музу? Він постійно в них закохується, а тоді божеволіє й сходить з котушок… Але, може, між ними нічого немає», — міркував у наступну мить Потап, поглядаючи на безтуботну Єву… Після чаювання і чарки за приїзд господаря дому, від Ореста надійшла несподівана пропозиція.

— Друзі, в ірпінському лузі, бачите, як слова лягають у вірш, вже зацвів іван-чай, пропоную оздоровчу процедуру, прогулятися його позбирати. Потап відразу відмовився від запрошення, сказавши: — Та хай іван-чай п’ють кацапи!.. Єва звичайно б пішла з радістю, однак, зважаючи на поганий настрій Потапа, змушена була залишитися з ним і пристала на його пропозицію піти на міський ринок. Вона любила такі прогулянки з Потапом, він ніколи не шкодував грошей для неї під час шопінгу, і головне, що він їх завжди мав, на відміну від Владислава, який заполонив її серце своїм романтизмом, аж цього ранку на якусь мить вона подумала: «От якби зліпити з Владислава й Потапа одного чоловіка! вона б його кохала все життя…». Як тільки Орест з Владиславом вийшли за ворота дому, йдучи вуличкою, на якій пил ще був не стривожений машинами, й, здавалося, кожна піщинка з усієї сили трималася за ранкову вологу, ховаючись у тінь парканів і дерев від сонця, слова Ореста відразу перенесли Владислава в Карпати. З його розповіді він бачив, як Орест потайки йшов зі своєю Ксенією, в якої волосся було темне і запашне, як ніч у травні, до лісу в підніжжі кичері (гори). Вони йшли в такі безлюдні місця, де папороть росла по груди, а внизу дзвенів струмок, мов струна божественної арфи.

— Я торкався її уст, як пелюсток троянди, — захоплено мовив Орест, — й щораз дивувався, що кожне наше побачення було неповторне, як і місця, де ми зустрічалися, — під буком зеленим, чи в березовому гаю, шовковій траві полонини — скрізь Ксенія уміла застелити нашу солодку постіль. Друже, мені вже за полудень віку, але

242

Валентин СОБЧУК

ніколи не було в мене такої любвіобільної жінки. Ми навіть кохалися в таких місцях, аж соромно сказати…

— Слухай, а чому ти не приїхав зі своєю Ксенією в Ірпінь?

— Це не можливо, вона одружена.

— Оце так! а ти не боявся, шо її чоловік відірве тобі «крашанки»?, адже серед гуцулів — багато мольфарів…

— Відразу видно, що ти читав «Тіні забутих предків» Коцюбинського, там де я був, з покон віків побутує традиція, що кожен гуцул може мати любаску, або ж гуцулка любаса, тим паче, її чоловік, як вона казала, був вже пристаркуватим і пас овець у горах, але я з ним зустрічався, добрий вуйко і газда — бринза, до речі, від нього.

— Ну ти даєш, він шо, не здогадався про твій роман з його жінкою?

— Хозна, головне не видавати свої почуття, й не зробити бурю в шклянці води. Тим паче, його Ксеня за час нашого кохання посвітлішала й стала веселішою, хіба йому від того стане гірше? Навпаки, ше й йому перепаде ласка від неї. А то, знаєш, як буває, в одного мого дальнього знайомого була значно молодша за нього жінка, яка строїла мені очкі чьорниє, але не наважився її закадрити. А даремно, знаєш, шо було потім? Вона поїхала до Італії — і все! арівідерчі! А так би, може, й не поїхала, якби я задовольнив її пристрасть, і знайомий мав би до кінця днів свою жінку…

— М-да…— тільки й мовив Владислав, і в уяві постав його перший роман з синьоокою Олею, це була ситуація, схожа до нинішньої з Євою. Тільки от Оля тоді сама заманила його до себе на чай із шоколадним маслом. Пригадує, як скаржилася на холодного до неї чоловіка, якого він замінив їй у цю ніч.

— Дивись, щоб про нашу любов ніхто не здогадався з наших близьких, — сказала на прощання. «Нашу любов», як мило вона назвала свою зраду, але йому було тоді не по собі, особливо, як наступного дня зустрів чоловіка Ольги, але згодом таких любовних ночей було чимало, й він інколи намагався визначити, яку з цих ночей він хотів повторити, й не міг, думаючи, що по справжньому щасливі ті, хто знайшов свою єдину — кохану половинку. Владислав поділився своїми думками з Орестом, сподіваючись від нього почути якусь мудру пораду.

ВИБРАНІ ТВОРИ

243

— Ти знаєш, не такий вже й гріх любити, більш грішно не любити нікого… За розмовами і роздумами Владислав не помітив, як вони підійшли до металевого пішохідного мостика, напроти якого височів великий, наче слон, залізничний міст. У цій місцині він видавався чимось більшим, як просто міст, внизу під ними ще й досі чорніли пеньки старої переправи, на які Владислав кинув мимовільний погляд, відразу вловивши себе на думці, якою поділився з Орестом: — Ти ба, яка природна аналогія, хоча вчені не можуть і досі дати остаточної відповіді звідки пішла назва річки Ірпінь, а тут ніби історична інсталяція — ось ці пеньки старої переправи, наче дійсно в корінь назви Ірпінь затесався той легендарний пень Ірини, на котрий наскочила її лодія.

— Е, друже, це все легенди, в реальності з такою інтенсивною забудовою весь Ірпінь незадовго може прославитися пнями від вирубки віковічних дерев.

— До їхньої розмови прислухався, наче щось намагався додати одинокий чоловік на мосту, який рибалив снастю, котру називали павуком, але Орест до нього озвався першим.

— Доброго ранку, щось упіймали?

— Угу, шчас покажу, — і він пішов до «Мерседеса» й дістав з відра чималеньку щуку.

— Ого! — захоплено вигукнув Орест, то не перевелася ще рибка в Ірпінці, й щука водиться, шоб карась не дрімав… Владислав посміхнувся й поглянувши на Ореста й пошепки сказав: — Їздить на такій тачці, а ловить рибу павуком, і чого йому не хватає?..

— Спокою, друже, а може в нього такий рефлекс, щось від природи урвати… То, значить, рибка водиться? — радів Орест, а я, уявляєте, за клопотами вже більше десяти років не закидав вудки. Владислав теж згадав, що був на рибалці ще в юності, подумавши, що вони з Орестом жертви творчості, коли їм не вистачає, а точніше, жаль часу для сидіння на березі річки чи озера. Та все ж треба підбити Ореста на рибалку, раз в нього є вудки», — зауважив собі, дивуючись словам незнайомого чоловіка: — Рибка тут водиться добра, навіть судачок попадає, і лящ, а здебільшого — карась…

244

Валентин СОБЧУК

— Бачиш, хоч як не мучать цю нещасну річку, перекачують насосами біля дамби в Дніпро, а ще шлюзів понаставляли, а рибка не покидає річку. Та коли вона не мала на собі цього ярма зі шлюзів і нею ходили кораблики, старожили казали, з річки можна було пити воду, а ще тут водився омуль. Неспроста Максим Рильський написав в Ірпені «Рибальські сонети». О, він полюбляв рибалку та полювання… Ех, яка тут була Венеція, без човна ми б сюди не дісталися. Все вбила меліорація! Вдарили качаном кукурудзи й картоплею по заплаві, або, як кажуть місцеві, «поймі» — таку красу заливних лугів принесли в жертву городам.

— Володимир Сосюра одним із перших виступив проти меліорації заплави річки, — озвався Владислав.

— Якби ж в нашій вітчизні слухалися пророків, — скрушно відказав Орест, й попрощавшись з рибалкою, запропонував на хвильку зайти на узлісся — привітатися з патріархом.

— З ким?..

— Патріархом, зараз побачиш… В цю мить Владислав, хоч і мав багату творчу уяву, не міг здогадатися, що має на увазі Орест, тож йшов мовчки за ним, дослухаючись до пташиних голосів, насолоджуючись духом лісу, який зринав із кожної галузки, а ще на цьому узліссі росли клени, й невідомо як сюди забігли берізки. Невдовзі вони вийшли на невеличкий пригірок, де панівну позицію займав велетень-дуб, роздвоєний на два величезні стовбури, що нагадували сімейну пару.

— Бачиш, який монументальний, ні блискавка його не зачепила, ні снаряд.

— А до чого тут снаряди?

— А ти підійди ближче, поглянь навколо, відразу збагнеш, чому я так сказав.

— Позаду виднівся окоп Другої світової війни, де, мов побите ржавчиною, зашелестіло торішнє листя, коли Владислав ступив на дно окопу в намаганні уявити тут солдатів, котрі тримали на цьому рубежі оборону. «Чи вижили вони?», — хотів запитати він у прадуба, в верховітті котрого озвався вітер.

— Цьому патріархові лісового царства, друже, не менше, як і тому, що на Ново-Оскольській — десь під 700 років. Може, біля нього

ВИБРАНІ ТВОРИ

245

збиралися вірники Перуна, коли на них були гоніння. Відкрию тобі таємницю, от іди сюди, бачиш, тут якраз на роздвоєнні стовбурів є невеличке дупло, от прислухайся до нього, чуєш, як щось гуде, наче з під землі йде цей загадковий гомін. Владислав прислухався й справді відчув якесь гудіння між роздвоєнням стовбурів, схоже до шуму електрички.

— Почув?..

— Ага…

— Скажи, хіба не чудеса? наш прадуб має голос, — вимовив Орест з такою інтонацією, що Владислав подумав, може, він справді є нащадком волхва.

— Розповім тобі ще про одну невипадкову випадковість. Відомий факт, Лесю Українку надихали дерева — в Луцьку зберігся її улюблений ясен біля замку Любарта, в Ірпені казали, що вона вподобала прадуба. Одні вважають, що він ріс районі податкового університету, інші — по вулиці Ново-Оскольскій, де він здраствує й досі — йому десь під 700 років. Тепер про невипадкову випадковість: мій знайомий живе на перехресті вулиць Северинівської та Лесі Українки, так там росте аж двійко трьохсотлітніх дубів, мов на честь поетеси. Випадковість чи закономірність? — невідомо кого запитав Орест, коли вони покидали узлісся, а тоді додав, — дивний наш край — скільки видатних людей з ним пов’язали свої стежки. Не знаю чи тобі відомо, в сусідньому місті Буча колись була дача родини Михайла Булгакова, де він написав перші оповідання, на жаль, вона в 1918 році згоріла. З Ворзелем, на початку 20-х років минулого століття, пов’язав свою долю Валер’ян Підмогильний, де він одружився. У селищі він викладав українську мову й літературу, а ще політосвіту в вечірній школі, до речі, саме він залучив Григорія Кочура до перекладів. У Ворзелі колись мали садиби Борис Олійник, Дмитро Бедзик, Микола Рудь. Слухай, цікавий матеріал для тебе, може, колись напишеш…

— Спробую, — замислено відповів Владислав, коли вони йшли луговою стежкою вздовж дренажного каналу.

— Якби люди знали скільки в цьому лузі цілющих рослин! я його називаю ірпінським лукомор’ям, а влітку люблю більше від лісу!— захоплено мовив Орест, — адже Господь наділив кожну билинку цілющою силою, а скільки в лузі корисних трав! неспроста луг вижив, незважаючи на меліорацію, й на те, шо його щовесни підпалюють, коли

246

Валентин СОБЧУК

борються з сухою травою пастухи худоби, уявляєш, в Ірпені ще й досі тримають корів, вже не кажу про кіз. О це такі інтересні созданія, що їдять все підряд, навіть недопалки цигарок, й при тому дають дуже корисне молоко… Владислав охопив поглядом довкілля, намагаючись побачити хоча б якусь корову чи козу, але нічого не вздрів, тільки помітив, як траваковила танцювала з вітром тихий танець, а ще око тішили квітучі голівки рослин, назви, котрих він не знав, тож запитав у Ореста.

— Та це ж різновид дивини, її ще називають царським скіпетром, королівською свічею, а зовсім буденні люди чомусь коров’яком, хоча ніяк не втямлю, яке відношення до корів має ця рослина. Владиславові найбільше сподобалася назва царський скіпетр, тож він підійшов до високих стебел дивини, рясно вкритих жовтогарячими квіточками, й вдихнув їх аромат, що нагадував запах соняшника і сонця. На якусь мить від цього запаху він відчув якесь заспокоєння.

— Друже, дивина має легку наркотичну дію, це дуже дивна рослина, неспроста її називають дивиною — її квіточки чимось схожі на казку про попелюшку, бо кожна розквітла квітка ввечері опадає, а зранку розквітають нові, тож їх треба зривати до полудня.

— І які недуги можна ними лікувати?

— О, в цих суцвіттях — велика сила! Дивина допоможе здолати насамперед легеневі хвороби, її відварами позбавляються кашлю й захворювань шлунково-кишкового тракту й печінки. Народні цілителі вважають її найкращим засобом в боротьбі з гемороєм — на відварі корінців або суцвіть з листям роблять ванночки. Спиртовий настій з пелюсток дивини допоможе зняти ревматичні болі в суглобах, також ним можна натирати спину. Владислав захоплено слухав розповідь Ореста, та помітивши вдалині рожеві острівці рясного цвіту, аж зупинився, спитавши, що це за рослини..

— О, так це ж він!... його благородіє — іван-чай, або по науковому — кіпрей, я інколи його називаю, як чєлавєка — Кіпреєм Івановичем, або навпаки Іваном Кіпреєвичем, колись він експортувався в заморські країни й конкурував з китайським та англійським чаями. Його ще називали Капорським за назвою села в Петербурзькій губернії, де його масово вирощували. І хоч сьогодні він втратив торгівельний бренд, але

ВИБРАНІ ТВОРИ

247

цілющі властивості нікуди не ділися, а в нього їх — комора! Не знаю іншої рослини, з якої окрім приготування цілющих відварів, ще й брали б пух для подушок. Пухом іван-чай обростає, коли викидає його зі своїх продовгуватих насінників під час розмноження, починаючи з серпня. Цей пух схожий до гусячого, подушки, набиті ним, мають заспокійливий і снодійний ефект. Та й сам іван-чай ескулапи радять пити на ніч для спокійного сну. Після цих слів Владиславові хотілося якнайшвидше побачити цю дивну рослину на власні очі, й поки вони йшли він розпитував про цілющі властивості іван-чаю.

— Насамперед, це чоловічий чай, його відварами лікують простатит, і навіть аденому. Він володіє заспокійливою дією, також помічний при виразковій хворобі, гастриті з підвищеною кислотністю, регулює функції печінки і нирок, корисний при атеросклерозі. Карочє, в інтернеті є сотні рецептів на основі іван-чаю, але от біда, його ніде не знайти — навіть в аптеках. Тепер ти розумієш, яка в нас з тобою важлива місія. Я, між іншим, не дуже часто його вживаю, зате роздаю своїм знайомим, як колись робила моя бабуся, вона збирала цілющі рослини для людей, щоб не хворіли.

— Дивно, збирала для інших, щоб не хворіти самій?..

— Дивний спосіб самолікування…

— Авжеж, але всі хвороби друже йдуть від голови, а бабуся збираючи трави, вірила, що робить важливу місію рятувати інших, й була завжди спокійна за себе, що робить комусь добро, тож мала добре здоров’я…

— Шось в цьому є, мабуть, Господь і давав їй здоров’я, аби допомагала іншим… Вже стежка загубилася в траві, й сонце у небі стояло високо, нагадуючи квітучу голову соняха, що загубився в синій безодні безхмарного неба, коли хлопці прийшли до першого рожевого острівця іван-чаю. Владислав замилувався рожевими гронами цвіту, що нагадували пелюстки пахучої флокси. Суцвіття іван-чаю також подобалися джмелям, які купалися в них, аж гула солодка мелодія літа на їхній бас-струні.

— Ось, дивись, як правильно збирати іван-чай, хоча в ньому цілюще — все, але найбільше — листочки, вони, бачиш, схожі до вербових.

248

Валентин СОБЧУК

І Орест показав, як правильно їх зривати, взяв рукою за суцвіття, згори донизу пройшовся долонею, залишивши листки в п’ятірні. Владислав повторив за ним, радіючи, що рослину не треба ламати, а ще не потрібно було нагинатися — стебла іван-чаю доходили вище пояса... Коли йшли з лугу, відчули, як припікає сонце, Владиславові відразу згадалася ранкова прохолода лісу. Ніби вгадавши його думки Орест запропонував перепочити під одиноким деревом шовковиці.

— Друже, як у лузі прижилася шовковиця?

— Хтозна, можливо, хтось з людей постарався, або ж птахи, їх тут у лузі багато, але мої улюблені жайворонки чомусь тут не гніздяться, та їх багато на північному боці лугу, неподалік шлюзу. Можливо, тут їм заважають електрички. Я дуже люблю шовковицю, яка мені нагадує маму, така ж щедра й нікому не шкодує своїх ягід — сипле їх додолу для всіх перехожих. Ягоди шовковиці, Владе, дуже корисні, якщо з’їсти за сезон відерце, цілий рік не матимеш проблем зі здоров’ям, особливо з підшлунковою. Так шо, давай, наминай… Плоди шовковиці були хоч невеличкими, але дуже смачними, і не тільки хлопцям, згодом до їхньої трапези приєдналися двоє темнокрилих пташок, що примостилися на верхів’ї дерева. Раптом до них озвався Орест, прикинувшись іволгою — і птахи йому відповіли таким же посвистом.

— Чого дивуєшся, це ж шпаки — найкращі артисти серед пернатих, вони можуть не тільки співати, а каркати воронами, а ще квакати жабами, й не тільки… Вовчик-Ковбой розповідав, як в зоні АТО шпаки навчилися імітувати свист мін, причому, лякали виключно сепаратистів… Незадовго хлопці підійшли до пішохідного мостика, котрий, здавалося, похилився від втоми. Сонце почало припікати ще дужче, від чого, здавалося, лугові квіти заплющили очі й дрімали, чекаючи дощу, а його не було вже кілька тижнів. Неподалік до моста наближалася електричка, зблискуючи низкою вікон, пронизувала притихлий простір металевою ходою по залізній ріці рейок. Владиславові на мить, як в дитинстві, захотілося її наздогнати й сісти на «хвіст», щоб поїхати, як можна далі від дому, та знайти щастя для всіх, кого любив і шанував. І він, дійсно, далеко заїхав від рідного дому, але й досі не досягнув бажаної мети.

ВИБРАНІ ТВОРИ

249

— От за шо я люблю Ірпінь, — озвався Орест, поправляючи на голові бандану, в якій він був схожим на сучасного волхва, — сів у вагон, і за якихось 18 хвилин — вжик, і в столиці. А кияни, закуті в асфальт, можуть нам тільки позаздрити, що маємо стільки природнього простору… Але повітря, яке завжди п’янило Владислава в Ірпені, коли вони прийшли додому, відразу забракло, коли він зустрів Єву, яка була радісною й хвалилася всілякими дрібничками, купленими для неї Потапом, і в нього в грудях закипіла хвиля ревнощів, і він знову подумав, що жінок завжди можна чимось купити. Йому навіть хотілося десь усамітнитися, піти до річки чи в ліс — в такі моменти природа, як ніхто інший, його заспокоювала. Але Орест несподівано сказав, що до них в гості ввечері прийде його давній знайомий Тарас Дорошенко, тож він чекав вечора, щоб якось забути про Єву.

8 — Бачиш, твої мрії збуваються, хотів познайомитися з місцевими піїтами, а вони самі йдуть до нас — в Ірпені поети ще не перевелися, хоч як би їх не вбивала проза життя. А Тарас, друже, це більше, як поет, і сильний не тільки творчим духом, а й тілом. Навіть після доброї чарки ніколи не покидає свого «лендровера», каже, що це не простий ровер, а козацький кінь. І в це починаєш вірити, бо інший після випитого забився б на першому повороті, а він жодного разу з нього не впав. Навпаки, на велосипеді, коли він під мухою, інколи рівніше їде, як йде. Правда Тарас трохи дивакуватий і довірливий, казав, що 8 років не пристьогував лісапедів, коли йшов у магазин — на диво їх не крали, хоча в Ірпені повно «нариків». Але потім в нього їх так цупили, як ото цигани коней — один за одним, здається, аж п’ять стибрили. Але він не дуже журиться з цього приводу, втішаючи себе, що є привід купити нового. Але ти не думай, він не якийсь там п’яничка, як більшість творчих людей, які полюбляють Бахуса, бо навіть з класиків хтось сказав: «Та шо він напише, коли не п’є…». Так от, Тарас написав, здається, вже 15 книжок, та й випив не одне відро, але в нього — повноцінна родина, діти й онуки, хоча серед нашого брата, взяти для прикладу нас з тобою, як кажуть, — не всі дома, маю на увазі, холостяцький статус. Думаю, тобі Тарас сподобається.

250

Валентин СОБЧУК

І Тарас Дорошенко сподобався Владиславові, особливо його довгі, як в козака Мамая вуса, «Да, з такими вусами ні в яку партію не візьмуть, — подумав він, — поглянувши на Тараса. Мабуть, якби не лисина, то він завів би ше й оселедця…». Тарас теж зацікавив Єву, котра відзначила його колоритну зовнішність, і навіть зробила олівцем його комічний шаржик з шампурем в зубах замість кинджала. Мабуть, образ навіяло приготування шашликів. Владислав, хоч посміхався, тамував в душі невдоволення, бо незважаючи на взаємні симпатії, і стільки часу проведеного разом, Єва не удостоїла його ні своїм олівцем, ні пензлем. Хоча, коли він одного сонячного ранку прогулювався узбережжям біля ірпінського шлюзу й на узліссі замилувався вербовим пухом, написавши вірш: «Вербовий пух роєм сніжинок над берегом ріки кружляв…», то він настільки сподобався Єві, що вона намалювала чудовий етюд літа за мотивами цих рядків: зелений берег, сонячне небо, острови хмар у синьому безмежжі, і вербовий пух, який вривався в літо крилами зими. Єва також захопилася ще кількома словесними образами в поезії Владислава, обіцяючи їх перенести на полотно картин, але поки що не квапилася цього робити. Наразі насолоджувалася в епіцентрі чоловічої уваги — така роль завжди їй приносила задоволення, й вона не упускала можливості вкотре довести собі, що сильна половина людства — дуже слабка перед жінками. Євина поведінка в такі моменти не подобалася Владиславові, тоді як Потап Капелюшник давно до неї звик й ніколи не подавав вигляду, що він хвилюється з цього приводу. Зі свого життєвого досвіду Потап давно засвоїв: для того, аби застрахувати себе від душевних ран, треба мати кілька коханих жінок, але щоб кожна думала, що вона в нього — єдина. Тож спостерігаючи за Владиславом, Капелюшник втішався стражданнями друга, вкотре думаючи про його недолугість і не пристосованість до життя. Та невдовзі, коли після чаркування, пішли розмови, здебільшого від Тараса, Владислав заспокоївся, слухаючи нового знайомого, котрий розповідав, як сьогодні важко живеться творчим людям: — Поетам в принципі ніколи не було легко, але прикро, що в Ірпені, який і досі називають Меккою письменництва — також. І навряд чи хто сьогодні згадує слова автора роману «Святослав» Семена Скляренка, шо в Ірпені, навіть йому, прозаїку, завжди хочеться

ВИБРАНІ ТВОРИ

251

писати вірші — уявляєте, яка тут була атмосфера!.. А зараз відчуваєш себе таким одиноким і нікому не потрібним, шо хочеться інколи й собі відрізати вухо, як Ван-Гог, аби звернути увагу до художнього слова.

— Е, друже, ти шо?!. краще одчикриж мамайські вуса, вони відростуть, а вухо — нікада, — засміявся Орест. Після цих слів Єва почала пильно приглядатися до Тараса, намагаючись уявити його без вусів, вловивши себе на думці, що саме в його вусах відчувалася сила його самобутньої зовнішності. Жартівливе зауваження Ореста не викликало в Тараса позитивних емоцій, й він, на прохання Владислава поділитися спогадами про митців, які відпочивали й творили в Ірпінському Будинку творчості, почав, на його радість, оповідати про Павла Загребельного.

— Сьогодні, мабуть, ніхто не скаже точної цифри — яка кількість письменників була на ірпінському Парнасі, але в Павла Архиповичу тут можна поставити пам’ятник — тут він написав ледь не всі свої історичні твори. При тому, що був головою Спілки письменників і протягом 10-и років депутатом СРСР, а потім України, міг собі дозволити комфортніше місце, десь на сонячному узбережжі моря, але Загребельний обрав саме Ірпінь. Взагалі, як розповідають, він відзначався особливою скромністю, навіть обідав в загальній залі разом з усіма колегами, одягався абияк, ходив в якихось простеньких китайських штанцях кавового кольору, а під час відпочинку дозволяв собі тільки одну партію більярду, завжди одну, незалежно від результату, й квапився за письмовий стіл.

— А ще його сучасники згадують про щедрість великого класика , — озвався Орест, мабуть, бажаючи почути від Тараса щось нове.

— Так, Павло Архипович не шкодував власної копійки, коли треба було допомогти, взагалі, він був найбагатшим письменником України — казали шо пів Києва заборгували йому гроші, які він напозичав. А ще одного разу, аби порятувати Григора Тютюнника від депресії, подарував йому власну друкарську машинку. На цей час для письменника це була справжня розкіш, бо друкарська машинка, коштувала ледь, як не машина для інвалідів не тільки розумової праці «Зіпер» ( «Запорожець»). Отже, хоч Павло Архипович мав дуже багато прихильників, але й заздрісників — не менше.

— Да, мабуть, ніщо так не губить митців, як заздрість, — додав Орест.

252

Валентин СОБЧУК

— Друзі, повторюся вам ще раз, хоч ці слова придумані не мною, — головне, любити не себе в поезії, а поезію в собі, тож давайте піднімемо чарки за справжніх поетів й за нашу музу, Єву!..

— За таку красуню я вдув би ціле відро!— гучно мовив Тарас, встаючи з-за столу… Після такого пафосного тосту він оповідатиме далі: — Так от, на Павла Архиповича доносів написали чи не найбільше за всіх його колег разом узятих, бо заздрили його славі й посаді голови Спілки письменників України, депутатству й членству в комітеті з призначення шевченківських премій. Були навіть такі доноси, в яких його звинувачували в співробітництві з Гебельсом, натякаючи на три роки ув’язнення в концтаборах, куди він потрапив після поранення на фронті. Хоча на війну пішов сімнадцятирічним добровольцем, де отримав кілька поранень, й осколки гранати залишилися на все життя у нозі. Хочеться добрим словом згадати й за його приязну дружину, Еллу Михайлівну, котра була не тільки Музою, а дбайливою господаркою.

— Да, повезло йому, а то мій знайомий піїт якось поскаржився на свою половинку, мовляв, буває віршує, перебуваючи на сьомому небі з Музою, а тут — ні сіло ні впало — заходить дружина й ламає творчі крила, заставляючи винести з хати помийне відро.

— О, ви завжди знайдете причину, аби в усіх невдачах звинувачувати жінок, — невдоволено здійняла брівки Єва. Щоб не перетворювати розмову на суперечку, Владислав запитав: — Чуєш, а як ці доноси не поламали кар’єру Загребельному?

— Мабуть, допомагала дружба з Щербицьким. Загребельний, хоч і народився на Полтавщині, навчався на філфаці Дніпропетровського університету, закінчивши його працював в обласній газеті цього краю, з якого був родом і перший секретар ЦК України Щербицький.

— Друзі, давайте трохи побудемо без геніїв і піднімемо чарки за нашу музу Єву!.. Після тосту, Орест попрохав Тараса прочитати щось із нових поезій, які він любив за тонкий ліризм, котрий аж ніяк не клеївся до його суворої зовнішності козака.

— Ти знаєш, друзяко, я не дуже знаю на пам’ять свої вірші, за суєтою-суєт ледь встигаю їх записувати, хоча вони завжди у мене на думці.

— О да, кого не суйот суєта…

ВИБРАНІ ТВОРИ

253

На цей каламбурний вислів Потап Капелюшник тільки посміхнувся, подумавши, що його точно не «суйот суєта», бо займається ділом, а не віршуванням, як прищавий ботик у юності. От недавно відхопив в оренду ще одне гарненьке місце біля столичного ринку, де планує облаштувати ятку з продажу снеків і пива — «люди завжди хочуть поїсти й розслабитися від напруги пивцем, це дуже надійний бізнес, а хто купуватиме їхні книжки?..».

— Слухай, ти колись написав вірш про ірпінський луг, ми сьогодні з Владиславом там збирали іван-чай, може згадаєш, бо ці слова тоді мене взяли за душу.

— Спробую… а, це тоді, коли ми гуляли наприкінці літа, як трава вже вкинулась у колосся, цей вірш я пам’ятаю, і Тарас неквапно почав його читати, мелодійною, схожою до кобзарського речитативу інтонацією: Золоте колосся трав в лугах ірпінських кланяється в пояс, немов радіє, що прийшов й почув їх пісню з вітром в полі. І те колосся нагадало про милої чарівний стан, про вітер у її волоссі, який з весни там заблукав. А от послухайте ще один верлібр, його написати надихнув наш незвичайний пляж біля письменницького Парнасу: У нас є гавань неповторна біля ірпінського Парнасу, колись рікою ж кораблі ходили… Я досі чую весел скрип і сміх жінок веселий,

254

Валентин СОБЧУК

що життю раділи, на цьому березі... Давайте разом попливемо під вітрилом мрії у подорож з варяг у греки… Єві сподобалися вірші Тараса Дорошенка, а може, щоб знову піймати кайф від ревнощів Владислава, вона заплескала в долоні й сказала, що перший вірш про золоте колосся трав хочеться відтворити на полотні, і що він чудово ліг би на ноти. «Ліг на ноти!— подумки розсердився Владислав, хоча вірш теж його зворушив, — а чи не хотіла б ти лягти разом з автором у постіль?», — ледь не вигукнув він, вкотре дивуючись, що хоча між ним та Євою нічого не було, й, можливо, не станеться, а він її так ревнує. Та в наступну мить Єва усміхнено поглянула на Владислава, наче в саму душу заглянула, попрохавши щось прочитати зі своїх поезій. Це була несподівана пропозиція, бо в даний момент він наче забув усі свої вірші, й не знав який із них може здивувати Єву, тож після короткої паузи сказав, що наразі працює над темою АТО, мовляв, вчора бачив один сюжет, про який хоче написати.

— Ну то розкажи й нам, — попрохав Тарас.

— Ця бойова подія сталася біля села Долина в Донецькій області, колону нашої бронетехніки обстріляли бойовики, один із снарядів гранатомета влучив у бетер бійців 95-ї аеромобільної бригади й прошив машину на виліт, зачепивши осколками ногу старшого сержанта Серія Козака, який одразу відчув гострий біль, але не звертав на це уваги, думав тільки за побратимів, які були молодшими за нього й не мали достатнього досвіду. Тож одразу організував оборону й почав відстрілюватися, лиш коли стали потрібні набої й він потягнувся за ними, то з жахом помітив: ліва нога, нижче коліна, тримається — на одній шкірі!!!. Хлопці миттєво перемотали ногу, вкололи обезболююче, й сержант знову забув про себе, думаючи, як відбити атаку, попрохав, щоб йому допомогли вилізти на броню, бо зверху було краще стріляти.

— І що його вбили?!. — з розпачем запитала Єва. У її очах Владислав побачив материнське занепокоєння, о, як йому хотілося, щоб на місці Сергія Козака був він, і щоб Єва отак запитала

ВИБРАНІ ТВОРИ

255

в когось про нього. У цей момент йому подумалося, що все таки жінки більше люблять не поетів, а захисників.

— Герої не вмирають, — урочисто мовив Тарас.

— Так, не вмирають, — підтвердив Владислав, продовжуючи розповідь: — Коли атаку сепарів відбили, перебуваючи під впливом знеболюючих, Сергій знаєте, шо зробив?!. відрізав свою ногу й поклав у рюкзак!..

— Відтяв свою ногу?!. — здивувалася Єва, й навіть на устах Потапа Капелюшника зникла його зверхня до оточуючих посмішка.

— От геройський чоловік, — вигукнув Тарас Дорошенко, а що було далі?

— Ви не повірите, але це абсолютна правда — ногу Сергієві Козаку пришили в шпиталі — вона прижилася!!! хоча пролежала в рюкзаку 5 годин. (Забігаючи наперед, повідомлю що через півроку Сергій Козак пройшов медкомісію, його визнали придатним для військової служби, й він знову пішов у армію.

— Любить Господь наших героїв, — озвався Орест, — справжній — козарлюга, неспроста й прізвище в нього — Козак. А з якого він краю?

— З Чернівців… Після цих слів Орест Вільшаний наповнив чарки й урочисто мовив: — Ніколи в нас не буде переводу козацькому роду!

— Це точно, — погодився Тарас, почісуючи мамайські вуса, несподівано заговоривши про війну. — Але, друже, як прикро, що люди йдуть на цю війну оболванені путінською пропагандою, сповнені ненависті до таких же, як вони. Я був на передовій — усе бачив. Особливо обізлені, на всіх і вся, бойовики, як доморощені, так і заслані. Вони лютують, бо розуміють що ніде, як на війні, не зможуть заробити на життя. І це страшно, вбивати за гроші, щоб назбирати кошти на квартиру чи машину, через що ця війна може бути надовго… а скільки на фронті закамуфльованих хамелеонів!..

— Камуфльованих хамелеонів?!, влучно сказано!— захоплено мовив Орест й підбадьорив, що всі війни мають початок і кінець… Після душевної вечері Тарас з Владиславом виявили бажання скупнутися в річці, Єва спочатку теж мала намір піти з ними, та почувши від Тараса, що о цій порі також люблять купатися вужі, передумала, але він, незважаючи на це, розповів про них бувальщину:

256

Валентин СОБЧУК

— Одного разу, десь так само після десятої години вечора, рішив піти освіжитися, як завше, пірнув із берега та й пливу, а поруч, проти місяця така оказія — гадючі голівки пливуть, десь близько десяти, ну думаю — піпець!.. приплив!.. Але згодом в голові майнуло — та це ж вужі полюють на квакух!

— (жаб). Знаєте, цей екстрим запав мені в душу, є щось магічне купатися з вужами!.. Слова Тараса не дуже підбадьорювали й Владислава, однак він пішов з ним на річку, бо з ним було цікаво, й він мав на всі випадки життя свою думку. Ніч була тепла й сповнена співом цвіркунів, які нагадували Владиславові про море і незабутні кримські ночі, але вужів у воді не було. Натомість над усією заплавою з теплих дренажних каналів і річки лунала симфонія жаб’ячого сватання чи весілля, а зірки на воді миготіли вінчальними свічками торжества життя. І Владислав пірнув поміж тих свічок на воді, що сяяли з далеких галактик, шкодуючи, що з ним не було Єви. Після збадьоруючої купелі Владислав поцікавився історією самої річки в Тараса.

— Хоча Ірпінь-річці далеко до Нілу — її довжина всього 160 кілометрів, а починається вона з джерела в селі Яроневичі на Житомирщині. Колись до витоків річки ходив Максим Тадейович Рильський і запрошував за компанію Костянтина Паустовського. Я читав, що з ініціативи Рильського в селі Яроневичі створили музей річки, де розмістили фотографії про людей і події на її берегах. Класна ідея, мабуть, таких музеїв, присвячених річкам, у світі небагато. Також у нашому краї є ще менша, але дуже дивна річка, котра теж дала назву місту Буча — це річка Бучанка. Її довжина всього 34 кілометри, і хоч ця річка менша за Ірпінку, зате утворює каскад озер, особливо в верхів’ї своїх витоків, в Ірпені вона теж протікає через озеро в районі СМУ. Уявляєш, маленька річка є матір’ю кількох озер, хоча наша урбанізація лупить по ній нещадно, а влітку від Бучанки так смердить, як від клоаки, але в озері вона знов оживає, що поглинає широкою акваторією її нечистоти.

— Жах, шо роблять з курортним краєм!— обурився Владислав.

— Шо цікаво, саме місто Ірпінь знаходиться на своєрідному півострові, який омивають дві річки — Ірпінка й Бучанка… Шо й

ВИБРАНІ ТВОРИ

257

казати — Приірпіня дивний край лісів і озер!.. —замріяно сказав Тарас, — до речі, в Бучі жив відомий, але на сьогодні призабутий, лікар гідропат Вітольд Камінськй, який лікував людей простою водою, причому від таких хвороб, що лікарі за них не бралися, включаючи складні випадки пневмонії. Колись, у тридцятих роках минулого століття, до Бучі приїздили люди з усіх кінців Союзу, а більшість хворих навіть з тяжкою інвалідністю, й багато з них зцілювалися простою водою.

— А в який спосіб?.. він шо, знав рецепт живої води?

— Ні, це був комплекс водних процедур, обливання, компреси, включаючи пиття води. Ніякого чаклунства, його водолікування базувалося на науці, котру він студіював у Німеччині. До речі, Вітольд Камінський залишив по собі дуже цінну книгу про водну терапію. Називається вона «Друг здравія», якщо знайдеш — прочитай. А, взагалі, в Бучі зберігся до сьогоднішнього дня будинок лікаря Камінського й криниця, з якої він брав воду. В Ірпені, не знаю чи тобі казали, також є криничка, про цілющу воду котрої ходять легенди. Слухай, а ти вмієш їздити на велосипеді?

— Звичайно…— посміхнувся Владислав.

— Прекрасно, в Ореста є непоганий коник, може прогуляємось завтра?

— Залюбки, слухай, Тарасе, а чи живуть зараз письменники в Будинку творчості?..

— Влітку приїжджають, також тут давненько мешкають двоє Василів — Голобородько та Шаройко. Раніше, до речі, це була поширена практика, коли не маючи квартири, письменники оселялися тут на багато років в очікуванні отримати спілчанське «гніздо». До речі, мій знайомий і видатний поет сучасності Ігор Павлюк, це я кажу без пафосу, а на знак пошани його таланту, кілька років жив у восьмій кімнаті на другому поверсі четвертого корпусу в кімнаті Павла Загребельного… Але це було вже давно, й хто там зараз мешкає не знаю. Бо ціни зараз ціни кусаються, а з благ цивілізації в Будинку творчості — письмовий стіл, диван і ліжко, ще лампочка з унітазом та умивальником, але за все це треба відвалити, як за однокімнатну квартиру в Ірпені. Однак, друже, є справжні патріоти нашого Парнасу, як Василь Шаройко, він мешкає тут з 2004 року, йому вже виповнилося 86 років!!!

258

Валентин СОБЧУК

— В такому віці вже хочеться тепленького й комфортного гніздечка, чому він вибрав Будинок творчості письменників?

— Це сумна історія, в автокатастрофі загинула його дружині й син — він не міг залишатися в власному будинку, де все нагадувало йому за трагедію, тому, продавши хату в Херсоні, переселився сюди. Але ти не думай, незважаючи на вік, Василь Шаройко зовсім не схожий на втомленого життям дідуся, завжди привітний до інших та усміхнений, мабуть, його дуже полюбили ірпінські музи, взагалі ним видано 30 книжок.

— А на які теми він пише?

— Василь Шаройко — поет-гуморист, також творить для дітей, це як спомин про його вчителювання, котрому він присвятив більшу частину свого життя. Раніше протягом десятків років був постійним автором журналу «Перець». Знаєш, шо мене найбільш дивує в його незламному характері, він не озлоблюється в душі на час і несправедливість, і найбільшим даром вважає світлі спогади про своє життя. А ще Шаройко ніколи не пише на замовлення, книги видає власним коштом, без спонсорів та сам їх поширює, часто зустрічається зі школярами, які люблять його творчість. Недавно випустив гумористичну книгу «Солом’яна душа».

— Цікаво, про чию солом’яну душу він написав, — запитав Владислав, — подумавши, що треба було б познайомитися з цим письменником.

— О, солом’яних душ в Ірпені вистачає, а ще більше жлобів серед маргінальних скоробагатьків, які живуть лише для власного зиску й тільки думають, де б урвати земельки під чергову багатоповерхівку, щоб заробити собі капіталець. Такі от реалії — далекі від моралі й світлих ідей, до яких закликало не одне покоління митців, які творили в Ірпені, але про місця, де вони жили дізнатися нелегко через відсутність пам’ятних знаків і меморіальних табличок. Наче влада Ірпеня намагається стерти пам` я ть про видатних письменників, щоб не обмежувати шалену забудову міста.

ВИБРАНІ ТВОРИ

259

9 Небо було безхмарне, сонячне і високе, як купол мусульманської мечеті, на котрій виднівся тонкий серпик молодого місяця, що незважаючи на 9-у годину ранку, не квапився на спочинок, мов хотів полюбуватися цим літнім днем, що мав видатися не спекотним, хоча вже давно не було дощів, й на сьогодні вони також не передбачалися. Владислав знав, що коли в повітрі немає вологості, то в Ірпені навіть висока температура переноситься легко, а в тім він, як і все містяни, зрадів би дощам, котрих так зачекалася спрагла земля. При цих думках він поквапився в душ, тішачи себе думкою, що й сам може собі влаштувати освіжаючий дощик. Та незважаючи на піднесення, яке завжди опановувало ним після омовіння, несподівано за «плушкою» чаю, так Орест називав чашки, в голові Владислава зароїлися не врівноважені емоції, то він радів сонячному ранкові, який видався йому особливим, але в наступні миті його почуття перебивали хвилі смутку — він шкодував, що Єва з Потапом поїхала до Києва, хоча й знав, що має повернутися на вихідні. Але він знервовано ходив по кухні Орестової садиби, ніби вперше розглядаючи її оригінальні меблі з дверцятами видовбаними з пеньків, дерев’яні полички, заповнені різноманітними дарами природи: сушеними травами, грибами, крупами, якимось настоянками — таке споглядання якось його заспокоювало, і він знову йшов до своєї кімнати й виходив на балкон, милуючись безхмарним небом. А потім за письмовим столом, посьорбуючи чай в прикуску з медом, нарешті вгамувався, радіючи відчуттю, схожому до того, що було в ранньому дитинстві, коли батьки кудись їхали з дому, а він залишався сам, насолоджуючись необмеженою свободою, можливістю покликати до себе кого захоче й робити все що заманеться. Наразі Нестер подумки закликав у гості всіх письменників, які жили в Ірпені, думаючи, про кого із них почати збирати матеріали для можливої книжки, адже майже щодня чув щось нове про класиків літератури. Але в наступну мить йому знову захотілося вийти на балкон, подивитися на один дах, схожий до перекинутого догори дном човна, такий казковий образ народився неспроста — в цьому будинку, вже перебудованому до основ, колись жив «батько» Незнайки, Микола Носов. Шкода, що окрім даху нічого не проглядалося більше, хоча він не раз підходив до паркану, але бачив

260

Валентин СОБЧУК

ту ж сама картину —дах, що нагадував загадковий човен, шкодуючи, що біля садиби, де колись жила родина Носових, не було жодного нагадування про це, хіба назва невеличкої вулички Квіткова навіювала спогади про місто коротунчиків з трилогії «Незнайко». «От з кого й започаткую збір матеріалів про ірпінських класиків — Миколи Носова», — вирішив Владислав, зважаючи на близьке розташування колишнього будинку Носових до Орестової садиби. Невдовзі він заглибився в всезнаючі нетрі Гуглу, посміхаючись що пошукова система співзвучна з Гоголем, його улюбленим письменником. За хвилину-другу він йшов життєвими стежками Миколи Носова, які нерозривно були пов’язані з Ірпенем, хоча він народився в Києві, а ще там мешкав на час навчання в приватній гімназії (1918-1923 роки). І хоч на час навчання Миколи родина перебралася до столиці, та потім знову повернулася до Ірпеня, який для батьків Носова був чимось більшим, ніж просто місцем для проживання, адже тут у них знаходився оберіг їхнього щастя, який приховував на своєму дні колодязь, про що напише Микола Носов у своїй автобіографічній повісті «Таємниця на дні колодязя», якою дуже захоплювався Владислав у юності, але наразі він занурився в біографію письменника, малюючи з текстових описів портрет видатного письменника, уявляючи невисокого на зріст чоловіка, з короткою шиєю, глибоко посадженими очима, хвилястим чубом. Ще в юності Носов мав багато захоплень — вчився грати на скрипці, любив займатися хімією та радіотехнікою, фотографією, живописом. З 15-и років одягнув робочу спецівку, працював на цегельному заводі в селі Яблунька (околиця міста Буча). Довго вагався з вибором навчального закладу, було бажання вступити на хімічний факультет, але здав іспити до Московського художнього інституту, з якого згодом перевівся в інститут кінематографії. Більше двадцяти років працював режисеромпостановником мультиплікаційних фільмів і документального кіно. Перші оповідання про дітей почав публікувати в 1938 році. Створивши неповторного героя Незнайка в трилогії, який завоював своєю популярністю півсвіту, книги перевидавались у 100 країнах!На кілька хвилин він заглибився в зміст цієї книги, читаючи, як у Квітковому місті мешкали крихітні чоловічки-«коротульки». Кожен з них «був на зріст як невеличкий огірок». У місті росло багато квітів, і навіть вулиці мали квіткові назви: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок.

ВИБРАНІ ТВОРИ

261

Через місто протікав струмок, який коротульки звали Огірковою річкою. В одному з будинків, що стояв на вулиці Дзвіночків, жили шістнадцять коротульок: Знайко, механіки Гвинтик і Шпунтик, лікар Пілюлька, музикант Гусля, художник Тюбик, мисливець Кулька, а також Бурчун, Мовчун, Пончик, Поспішайко, Забудько, Сахарин Сахаринович Сиропчик, брати: Якось, Будько і Либонько, і нарешті головний герой — Незнайко. Так його назвали за те, «що він нічого не знав». Богдан з усмішкою подумав, що Сократ міг би стати йому другом, згадавши його крилатий вислів[б1]: «Я знаю, що нічого не знаю», якби Незнайко полюбив філософію. Згодом Владислав знов почав нишпорити по Гуглу, щоб знайти якісь цікавинки з творчого життя Носова, й несподівано натрапив на повідомлення, що онук Миколи Носова, Ігор, московський фотокореспондент і письменник, продовжив справу свого дідуся, дописавши кілька книжок про Незнайку, як от «Острів Незнайки», «Незнайко в кам’яному місті» та інші твори. Задовольнивши свою цікавість і скопіювавши біографічні матеріали до окремої папки на робочому столі комп’ютера, Владислава заполонили спогади про книгу «Таємниця на дні колодязя». Ця книжка тоді продавалася в їхньому сільмазі, в котрому вже давно немає книжкового відділу, бо його облаштували під універсальний магазин, де можна купити всяку всячину, а також хильнути чарчину в невеличкому барному залі, а от книжку придбати — зась! І Владиславові забажалося, щоб в його руках опинилася чарівна паличка Незнайки, з допомогою котрої він перенісся б у час, коли на полиці магазину стояла книжка «Таємниця на дні колодязя», назва котрої збурювала море зацікавленості, бо в дитинстві він дуже хотів дізнатися, які таємниці можуть бути на дні криниці, адже окрім відра, яким діставали воду, в ній нічого не бачив. Він довго приглядався до криниці біля їхнього двору, але вона була надто глибокою і темною, викликаючи в нього ще більше зацікавлення придбати цю книжку, щоб дізнатися, яку ж невідомість могла приховувати кринична глибина. Але батьки чомусь на цю книжку довго не давали грошей. Тоді він таємно записався на колгоспний тік, де допомагав провіювати зерно від полови, щоб заробити на «Таємницю на дні колодязя» — і таки її придбав, а ще наручний годинник. Однак яким було його розчарування, коли твір тоді виявився не таким цікавим, як він думав, і він тоді не

262

Валентин СОБЧУК

второпав про яку таємницю на дні колодязя писав Микола Носов, тож на кілька років відклав свою омріяну книжку. Та коли підріс, знову взявся її читати, і ця книга принесла йому очікувану насолоду й він збагнув, про яку таємницю на дні колодязя писав автор. І Владиславові знову уявився колодязь в дворі Носових, який був неглибоким: батько письменника нерідко спускався в нього по драбині, щоб очисти від намули й жабок. А якогось дня на криничному дні він, у присутності дружини, закопав флакончик із золотим піском, привезеним із Сибіру. При згадці про золотий пісок Владиславові на мить здалося, що в Ірпені, — золотого піску багато, якщо мати на увазі, які генії ходили по піщаних стежках міста, й скільки спогадів про них можна зібрати. Та й цілюща ірпінська криничка, що знаходилася в заповідній зоні Чорний ліс, неподалік податкового університету, була для Богдана невичерпною таємницею, про цілющу воду котрої ще й досі побутували легенди, як до неї, понад сто років тому, приїжджали з усієї імперії важко хворі люди, й навіть такі, яких доставляли сюди на ношах, та попивши кілька тижнів ірпінської водички вони одужували. А ще цілюща криничка вражала його тим, що була не глибокою, але повноводною, наче стояла на підземній річці — воду з неї навіть діставали без корби, просто кидаючи відро. За мить Владислав знову повернувся подумки до колодязя Носових, біля якого батько і мати письменника пообіцяли один одному загадати заповітні бажання й прийти сюди через п’ятдесят років й зізнатися, як вони сповнилися, а тоді дістати золотий пісок. З цього дня вони вважали колодязь своєрідним оберегом щастя. Та коли продавали частину землі, як переїжджали до Києва, батько Миколи Носова, розмовляючи з дружиною зронив у присутності дітей фразу, мовляв, що буде з їхнім колодязем, адже там — їхня таємниця!!! Ці слова дуже зачепили хлопців, особливо старшого брата, Павлушу, однак ні батько, ні мати — ніхто не хотів їм розповідати про те, яка таємниця містилася на колодязному дні. Та одного дня Павлуша відкрив цю таємницю сам. Діставши золотий пісок, він успішно його збув в місцевого єврея, який потім його і здав батькові. Але тоді, коли він отримав гроші за виручений золотий пісок, то купив собі модний одяг, збрехав що прибарахлився за кошти проданої картини. Та коли батько виявив, що золотого піску на колодязному дні немає, влаштував допит Павлуші, який зізнався й знайшов наступне виправдання. Мовляв, чого

ВИБРАНІ ТВОРИ

263

сердитись, адже хтозна, як золотий пісок занесло в криницю, тож він належав тому, хто його знайде… Згадуючи «Таємницю на дні колодязя», Владислав на якийсь час, ніби відійшов від родинного колодязя Носових, думаючи, чи залишився він до сьогодні. А тоді йому уявилася мати Миколи Носова. Вона стояла на узгір’ї неподалік залізничних колій і помахом хустини проводжала чоловіка на роботу. Це була незвична для нього та йог родини робота. Батько Носова працював кочегаром, готуючись стати машиністом паровоза, щоб таким чином, як він сказав синові, бути справжнім чоловіком й подолати згубну пристрасть до вина, котрим його щедро пригощали під час роботи музикантом. Його, мабуть, дуже зворушували ці проводи дружини, адже вона завжди стояла біля залізничних колій з хустиною, коли він йшов до паровоза, й він швидко поборов пристрасть до алкоголю, бо хотів, щоб його родина була щасливою… Перегодом Владислав вийшов у двір погодувати Роя, але той сам собі влаштував сніданок — пасся в полуниці. Владислав від здивування аж роззявив рота, бо ще ніколи не бачив, щоб собаки смакували полуницею. Але потім пригадав слова Ореста, мовляв, в нього особливий песик, що він любить не тільки полуницю, а ще й грецькі горіхи, які сам прикопує на зиму, а весною трощить з великим апетитом. Владиславові на мить захотілося побачити, як Рой буде їсти горіхи, тож за якусь мить побіг на кухню. Взявши жменю торішніх горіхів, вийшов на вулицю й кинув Роєві, котрий вже вийшов з полуниці й «строїв» Владиславові невинні очі з під «золотих брівок», несподівано засвиставши дельфіном. Владислав посміхнувся й спробував на твердість горіхи, зауваживши, що вони тверді, мов черепаховий панцир, кинув кілька горіхів Роєві, який відразу вхопив одного лапами, і, як ні в чому не бувало, перекусив горіх навпіл, а тоді ще на кілька частин, й задоволено почав смакувати іншими в такий же спосіб, тільки й чулося — «хрусь!.. хрусь!..» «От собі б такі зубки», — позаздрив Владислав й чомусь згадав Євину розповідь про котів, вона дуже їх обожнювала й мала кілька вдома. «Все таки собака є вірним другом людини, а не коти, хоча їх в древньому Єгипті визнавали за священних тваринок, — подумки сперечався він з Євою, — собака ніколи не вилізе на стіл, як кіт, і не напудить в черевики»… Але в наступну мить він з посмішкою згадав

264

Валентин СОБЧУК

Євині слова: «Мурчики людей теж сприймають за котів, тільки великих, а живуть з нами, бо їм комфортно…». «Але кіт ніколи не житиме в собачій будці, й не мерзнутиме в люті морози, не кинеться захищати господаря, як собака, який нас любить більше за себе». Доводив він тоді Єві, а вона відповідала: «Зате тільки коти вміють лікувати людей навіть своїм мурканням?, а мою знайому взагалі врятував мурчик від смерті, причому зовсім чужий; їй так стало зле, що не могла встати до телефону, щоб викликати швидку, невідомо як в кватирку заскочив кіт і почав лапками масажувати коло серця, тоді вона прийшла до тями й викликала лікарів...».

10 Десь близько четвертої години дня, коли Владислав дивився телевізор, озвався мобільник, котрий лежав у сусідній кімнаті. «Мабуть, Орест, а може Єва?»— майнула радісна думка, й він кинувся до телефону, але на дисплеї не висвітилося ім’я, а невідомий номер. «Хто ж це такий»? — подумав на мить, натискаючи кнопку…

— Алло, — в слухавці почувся знайомий голос, — шо не впізнаєш, будеш багатий. Це був Тарас Дорошеко, якого він не встиг записати в телефонну книжку, він запропонував Владиславові вдарити «велопробігом по ірпінських достопрємєчатєльностях…» Невдовзі Владислав їхав на Орестовому велосипеді до міського готелю, заінтригований Тарасом побачити найстарішу споруду Ірпеня, думаючи, що ж це за будівля, бо в Ірпені, зважаючи на відносно невеликий, трохи більший, як 100-річний вік міста, значно древнішими від архітектурної спадщини були дерева, особливо дуби й трьохсотлітніх дубів можна було зустріти на багатьох вулицях, та й багатьом височенним соснам перевалило за сотню… Під’їхавши до площі перед готелем, де розмістився найбільший торгівельний заклад Ірпеня — «Еко-маркет», Владислав відразу побачив Тараса біля лавочок в «лисому скверику», так його називав Орест, зважаючи на малу кількість дерев. « І це в Ірпені, в центрі міста, такий скверик — дві нещасні ялинки, і то, на стовбур однієї ялини електрики прибамбулили якогось трансформатора, наче мало стовпів », — враз згадалися Орестові слова, коли він підійшов до Тараса, тримаючи за руль двоколісного коника. Але Тарас був не сам, поруч

ВИБРАНІ ТВОРИ

265

стояв, теж з велосипедом, високий на зріст чолов’яга, з яскраво вираженою європейською зовнішністю — голландця чи шведа, якщо зважити на світлий колір волосся та характерну фізіомордію. А ще він виділявся різнобарвиною фуболкою й шортами та жовто-гарячими штіблєтами.

— Друже, знайомся, це Андре Шрайбікус. «Ага, значить, не помилився, що Тарас стоїть з якимось варягом»— майнуло в голові Владислава. Але за мить, коли знайомилися, він дуже спантеличився — варяг заговорив чисто українською мовою. «Мабуть, він канадієць, який приїхав з діаспори», — знову кинувся в здогади Владислав, поглянувши на Тараса. Той відразу прочитав в його погляді німе запитання, й з посмішкою відповів: — Тебе, мабуть, дивує чому така дивна «хфаміля» — Шрайбікус… Але це його поганяло, що німецькою означає письменник. Андре любить хвалитися, що нашрайбав 700 томів про історію «хфутболу». Правда ніхто, окрім його комп’ютера, цього довести не може, бо відразу треба буде вручати «шнобелівську» премію. Але хто надрукує 700 томів? Мабуть, такого видавництва не знайдеться в усьому світі, бо це призведе до його катастрофи! Уявляєш, скільки потрібно паперу! Тож ми цих 700 томів не побачимо, як і скрижалі єврейського пророка Мойсея. Бачиш, друже, які індивіди живуть у Ірпені. До речі, в нас є ще одна ірпінська загадка — хоч ми ніколи не зізвонюємося зі Шрайбікусом, але буває протягом дня зустрічаємося в місті по кілька разів. Однак ми й досі не визначилися, в кого — магніт, у мене, чи в нього.

— Та в обох, загадково усміхнувся, — як Уінстон Черчиль, Шрайбікус, — от побачиш, за якийсь час до нас примагнітиться чимало наших френдів. А в тебе, Владе, за кілька днів й в самого з’явиться магнетизм, бо в Ірпені справжній сквозняк на творчих людей, тож кожен, мабуть, відчуває один одного інтуїтивно…

— Тобто ваш магнетизм пояснюється малою кількістю митців та миткень?.. — поцікавився Владислав.

— Можливо, — посміхнувся Тарас.

— А куди ви, до речі, зібралися, — запитав Андре.

— На ірпінське море. Це, Владе, Шрайбікус так назвав озеро на СМУ, він навіть там бачив медуз, я, правда, скільки не приглядався,

266

Валентин СОБЧУК

але так і не вгледів їх. Але озеро й справді пахне морем, мабуть, це від водоростей, що схожі до морських, там навіть грязі є, один мій знайомий переконав мене, шо вони лікувальні, не гірші ніж Куяльницькі, до речі, їх начеб брали для військового шпиталю.

— Чи не так, Шрайбікусе?

— Так, я й сам ними мажусь, але медузи там і справді плавали минулого літа…

— Якзнову вони спливуть, дай знати нам.

— Може й сьогодні з’являться…

— Краще б кальмари, — посміхнувся Тарас, — були б до пива Владислава здивувало почуте, йому захотілося якнайшвидше потрапити на цю загадкову водойму, але він згадав, що Тарас обіцяв показати найстарішу споруду Ірпеня.

— А, зараз покажу, ми ж знаходимося неподалік неї… Невдовзі хлопці завернули за супермаркет, в крилі котрого був кінотеатр «Перун», про що повідомляли афіші кінофільмів.

— Бачиш,який незвичний симбіоз, «Еко-маркет» звели на місці колишнього кінотеатру «Перун». — розповідав Тарас, — і древнє божество уважили й культуру. На мій погляд, приклад вартий наслідування, коли подбали не тільки про хліб насущний. Після цих слів погляд Владислава захопили сріблясті куполи церкви з хрестами, схожих на розпростерті крила птахів, які поривалися до неба.

— От вона, друже, перед тобою — найстаріша і найдуховніша споруда міста — Свято-Троїцька церква — в ім’я Отця і Сина і Святого Духа!.. хоча раніше церква знаходилася в невеликому будиночку, поблизу ДЮСШ. Владислав пильніше приглянувся до місцевості. Церква стояла на піщаному узгір’ї в оточені сосен, які тут були не такими високими, як в лісі, а приземистими, з кучерявими кронами, а ще міцно вчепилися коріннями, наче орлиними лапами за такий нестабільний грунт, як пісок. Владислав поділився цим спостереженням з хлопцями.

— Отож, мій друже, перед нами яскрава картина, що чекає Ірпінь, коли масова вирубка дерев під забудову досягне апогею, місто поглине пісок, який стримують сосни, та коли їх не буде, то в місті гулятимуть піщані бурі. До речі, старожили кажуть, що піщаних дюн в місті було багато, навіть на місці, де зараз міськрада, кучугурився пісок. А ще

ВИБРАНІ ТВОРИ

267

читав, коли троє поміщиків Сагатовський, Вишневський і Рушковська, почали продавати свої землі під дачні ділянки, то в мінус ірпінським ландшафтам ставилося те, що значна територія — лиса. Дачникам радили зайнятися лісорозведенням, котре активно розвивалося й в радянські часи. В даному процесі також брали участь школярі, я теж здавав певну норму жолудів. А зараз ніхто не садить у місті ні дубів, ні сосон, здебільшого натикають якихось декоративних кущів і деревець — та це лиш прикраса, й чимало цієї екзотики потім гине — сила Ірпеня в вічнозелених кронах сосон та могутності дубів…

— Згоден, друже, в Ірпені процвітає повне споживацтво, й ніхто не замислюється про відтворення лісових зон. — доповнив слова Тараса Шрайбікус… Розмовляючи хлопці неквапно підійшли до Свято-Троїцької церкви.

— Це мій улюблений храм, настоятелем котрого є дуже молитовний священик, отець Памфіл, біля нього навіть постояти — велика радість. Недавно відзначали його 90-річчя, яке співпало з 100 літнім ювілеєм церкви. Уявляєш, настоятелю майже стільки років, як і церкві!

— А церкву не закривали?

— У часи совкового атеїзму в храмі зняли куполи й переобладнали під фабрику гумових іграшок. Що дивно, під час окупації, німці дозволили богослужіння. Розглядаючи церкву, Владислав відчував особливий спокій, наче приїхав до отчого дому, чекаючи, як на поріг вийде рідна мама. Своїми відчуттями він поділився з хлопцями.

— Це й не дивно, в її стінах молилися канонізовані святі.

— Ти знаєш шось про них?

— Небагато, читав, в Ірпені жила преподобна Софія, ігуменя Покровського монастиря в Києві, котрий закрили в 1923 році. Преподобна Софія зазнала кількох арештів, а останній свій притулок знайшла в заслані у селі Покров Калузької області.

— Як дивно, з Божої волі співпала назва її останнього притулку, — здивувався Владислав, — ігуменя Покровського монастиря знайшла вічний спокій в селі Покров.

— Якщо говорити про духовну сторінку історії міста, — продовжував Шрайбікус, — мені відомо, коли в 1926 році більшовики розігнали братію Києво-Печерської лаври, то в Ірпені оселився ієромонах Еразм, який організував таємні богослужіння, в яких брали

268

Валентин СОБЧУК

участь монахи Флорівського, Покровського, Преображенського монастирів та Києво-Печерської лаври. Уявляєте, яка тема для книги — підпільний монастир в Ірпені, який був місцем заслання, куди відправляли київських монахів.

— І де вони збиралися? — поцікавився Тарас.

— Я знаю, що ієромонах Еразм купив будинок по вулиці Українська, 34. Мабуть, до цього часу нумерація змінилася, можливо, саме там і збиралися монахи.

— А шо тобі відомо за цей період? — підкрутивши мамайські вуса, поближче підступив до Шрайбікуса Тарас.

— У 1933 році 30 вірників підпільної церкви в Ірпені, яку очолював ієромонах Еразм, було арештовано й засуджено до позбавлення волі — строком від трьох, до п’яти років. Але не будемо про сумні часи, ходімо до кринички, якраз немає людей, я прихопив кілька пляшок – буде чим тамувати спрагу на пляжі. Тут неповторна водичка, пів міста, й з дальніх околиць приходять за нею, як і до цілющої кринички в районі податкового університету. Вода церковного колодязя нагадала Владиславові криничку в рідному селі й освіжила спогади дитинства, й він знову, як уранці, пригадав повість Миколи Носова «Таємниця на дні колодязя», подумавши, яка доречна назва книги, адже Ірпінь має такий неоцінений скарб, аж дві цілющі кринички. Коли всі зупинилися під невисокими соснами, покинувши церковне подвір’я, Тарас попрохав Шрайбікуса розповісти щось з історії міста для Владислава.

— Та шо я знаю, якби не був у відпустці директор краєзнавчого музею Анатолій Іванович, то він би вас подивував.

— О, я люблю бувати в Зборовського, — захоплено мовив Тарас, — він перетворив музей в центр культурно-історичного розвитку…

— А пригадуєте, як древні греки називали музеї? — й не дочекавшись відповіді, сказав, — музейони, це були храми на честь муз, де були їх скульптурні «ізваянія» й магічні речі на честь їхнього культу.

— Ірпінський музей масштабніший за музейон, бо там проходять душевні зустрічі митців, художників, поетів, музикантів. Це справжня цитадель істинних шанувальників духовного життя ірпінців.

— Міська бібліотека також, — додав Шрайбікус.

ВИБРАНІ ТВОРИ

269

— Звичайно, Андре, чого мовчиш, розкажи шось…

— Ну, звиняйте, якшо нічого новенького вам не скажу.

— Не томи Многотомний…— Тарас так називав Шрайбікуса за те, що той постійно хвалився, начеб написаним 700-и томником про історію футболу й спорту, котрого ніхто не бачив.

— Поселення навколо Ірпеня виникли в епоху бронзи, — почав той розповідь, — за 9-століть до нашої ери…

— Ух ти, розказуєш, прямо як Зборовський.

— Не перебивай, але ніхто сьогодні точно не скаже біля якого населеного пункту були найдревніші стоянки людей — Ворзеля, Ірпеня, Бучі. Я схильний думати, шо біля Гостомеля, бо саме там, а точніше неподалік Мостищ, викопали рештки мамонта, та й сам Гостомель найдревніше містечко, котре веде свій літопис з 1494 року. А ще в заплаві Ірпеня й Бучанки добували болотну руду, неспроста в назві одного з поселень так і вчувається, як ковалі клепають залізо, а старожили й до сьогодні називають цей куток Клепачами.

— Ти ба, а де ці Клепачі знаходяться?

— Напроти автопарку, в узбережжі Бучанки…

—А, знаю, ну Шрайбікусе, продовжуй.

— Та, мабуть, найбільшим багатством Приірпіння були ліси, торф, і глина, котру добували тут для виготовлення цегли. До речі, саме кар’єри для цього виробництва породили озера, зокрема водойму, де купатимемось, називають Кар’єром. А от ріка Ірпінь, можливо, ви не знаєте, була природнім кордоном — спочатку між племенами древлян і полян, а пізніше між російською імперією та Польщею.

— Отже, ми стоїмо на теренах посполитих? — запитав Тарас.

— Виходить так, неспроста найкрупнішими землевласниками Ірпеня були люди з польськими закінченнями в прізвищах, як от Сагатовсвький чи Рушковська. Але чимало тут жило й німців, також мешкали й чехи…

— А шо ти знаєш за бій об’єднаного війська русичів і литовців проти татар, — поцікавився Владислав.

— Це була епохальна битва, за 20 років до Куликовської (1380 р. ), хоча сьогодні багато істориків доводять, що битви на Куликовому полі взагалі не було. А от перша перемога об’єднаного війська біля Ірпіньріки, за думкою багатьох істориків — сумнівна й описана тільки в хроніці Мацея Стрийковського. Адже навіщо було, якби ординців

270

Валентин СОБЧУК

розбили на річці Ірпінь, виступати проти них вдруге. Як би там не було, але вирішальний бій відбувся 1360 році на річці Сині Води, тепер це річка Синюха в степах Кіровоградщини й саме вона поклала початок визволення земель України-Русі від ординців, від яких ше десятки років потерпали землі московитів.

— Я б хотів зупинитися на Куликівській битві, точніше сумнів навколо неї, деякі історики схильні думати, що кістяк орди складали не монголи. — заінтригував всіх Тарас, — а племена казахських етносів, до речі, й могилу брата Чінгісхана, Джучі, знайдено в Казахстані. Та й самого слова хан в монголів не існувало, воно тюркське — Чінгісхан означає світлосяйний хан.

— Так шо, Батиєва орда вдерлася на Русь без монголів? — здивувався Шрайбікус.

— Цілком очевидно, шо монголів сюди приплели московські історики , — ледь не вигукнув Тарас, — щоб не визнавати факту підкорення їхньої держави казахськими племенами, яких вони згодом завоювали самі.

— Друже, серйозна заява, на які джерела ти спираєшся у своїх твердженнях? — поцікавився Владислав.

— На дослідження історика Володимира Білінського, а також Іона де Плано Корпіні — раджу почитати.

— Обов’язково, — запевнив Владислав, несподівано запитавши, — якшо Ірпінь до відкриття Ковельської залізниці був дачною територією і не носив сьогоднішньої назви, все ж таки, як його називали?

— За назвою річки, — озвався Шрайбікус , — на поселення казали Ірпінські дачі, паралельно існувало село Северинівка, тепер так перейменували вулицю Жовтневу, де знаходилося давнє село. Колись у Северинівці жила колонія німців.

— Пане Шрайбікус, а от ти знаєш, в якому з населених пунктів Приірпіння проживало найбільше видатних людей.

— Звичайно, — в Ірпені! Це був справжній Парнас з початку минулого століття, задовго до появи Будинку творчості письменників у гості до муз сюди приїздили митці, котрі увійшли до аналів вітчизняної та світової класики. Сьогодні, на жаль, немає точної цифри скільки геніїв прийняв у свої обійми Ірпінь, але можна стверджувати, що мало не по кожному квадратному метрі землі

ВИБРАНІ ТВОРИ

271

Ірпеня ступала чиясь нога з видатних класиків. У цьому плані Ворзель на другому місці. Хоча кожний населений пункт Приірпіння не обділений на видатних людей — у Гостомелі бував Микола Лисенко, певний час це містечко знаходилося під володінням козацького полковника, некоронованого гетьмана Правобережної України Семена Палія.

— А от чи бував Михайло Коцюбинський в селищі Коцюбинському? — поцікавився Владислав.

— Цікаве запитання, — промовив Шрайбікус, посміхнувшись, як Черчиль. — Наскільки мені вдалося дослідити, то Михайло Коцюбинський міг бувати в селищі в 1905 році, він тоді активно займався поширенням революційної пропаганди. Хоча на той час Коцюбинське було хутором і називалося Берковець, можливо, від слова бірка (дерев’яна посудина для зберігання меду). На хуторі Берковець, як в ірпінській Северинівці, жила колонія німців, які сюди чухнули після Першої світової війни. Та в 1932 році, в зв’язку з будівництвом танкодрому, хутір Берковець перенесли в район станції та села Біличі. Згодом цьому поселенню дали назву на честь Михайла Коцюбинського.

— А чому не Біличі?

— Тоді модно було давати поселенням назви за іменами героїв більшовицької епохи.

— Бачиш, Владиславе, в нас Шрайбікус мудрий, як сова.

— Отож, — посміхнувся той, але треба закривати пресконференцію та їхати на пляж.

— А то ми як три богатирі на роздоріжжі, — посміхнувся Тарас, сідаючи в сідло велосипеда.

— Трогаєм, вітерець — у ніздрі!!! — вигукнув Шрайбікус, поглянувши на мамайські вуса Тараса проспівав, —по-по-переду Дорошенко, але краще був би з нами Порошенко… Згодом всі їхали ірпінськими вулицями, яких вже не пізнавав Владислав, бо якщо раніше звик бачити в приватному секторі хати — на котрих дахи почасти були вкриті сосновою глицею, яка місцями встеляла дорогу, мов солома, наразі була інша картина — нові багатоповерхівки тулилися одна до одної. Цими думками він на ходу поділився з Тарасом, який пригальмувавши на одній з тихих вуличок, сказав:

272

Валентин СОБЧУК

— Ех, друже, гублять наш Ірпінь, бачиш, з балкона на балкон сусіднього будинку можна доплюнути, а якшо, не дай Бог, якесь ЧП, й людям треба буде вийти всім разом, то двору буде замало. Маємо шалений будівельний бум— мало не всі депутати пішли в забудовники, молоді й вже добре «підтоптані», котрим пора подумати про білі капці, вічність і добрі справи, але й ті гребуть, змагаючись з молодими, й навіть краще за них, використовуючи свою хитрість, котра допомагала їм вижити в усі часи… Наразі біля нових багатоповерхівок — жодної душі, й Владислав вже вкотре подивувався цій міській реалії, коли біля багатоквартирних будинків важко зустріти людей й попрохати про допомогу. Через що багатоповерхові будинки нагадували йому бетонні скелі, в яких холодною кригою зблискували віконні шибки, байдужі до всього, що було поза межами квартир. Невдовзі військо «польське на роверах», як жартівливо назвав своїх товаришів пан Шрайбікус, він же Андре Многотомний, припаркувалося на невеличкому пляжику великого озера, котрий обіймав його піщаною дугою, й де ніжилося під сонцем кілька купок людей, а інші плескалися в воді, над якою стояв здоровий дитячий вереск і сміх. Владислав ще раз подивувався ірпінському ландшафтові, бо й тут через дорогу було два озера, навіть більші за ті, де вони зупинялися з Вовчиком-Ковбоєм, Орестом, Євою і Потапом. Та хлопці не встигли ще роздягнутися, як до Шрайбікуса замахали руками дві жіночки, вже навіть не літнього, а зимового віку.

— От попали, — чомусь знітився Тарас…

— Чому? — здивувався Владислав й зняв темні окуляри, щоб придивитися до бабусь, біля яких вже стояв Шрайбікус.

— Та вони мене потоптали…

— Як це потоптали?..

— Та якось дуже прихопила спина, бабусі помітили й запропонували оздоровчий масаж, я, звичайно, довго відмовлявся, але не встояв перед їхньою наполегливістю, тож довелося лягати пузом униз, згоряючи від сорому, шо подумають тьолки, як бабулі мене розминатимуть.

— І шо?..

— Добре мене тоді потоптали, одна бабулєнція підтримувала свою подругу, а та ходила по спині, а я тремтів від страху, шоб бабулєнція не впала на мене зверху.

ВИБРАНІ ТВОРИ

273

— Ото була б комедія, дівчата подумали шо ти маніяк, а помогло?

— Ти, знаєш, помогло, може, від того, шо на мене вирячилися мало не всі пляжники, і я повірив масажний ефект, а віра це велика сила, чи справді бабусі знаються на костоправстві.

— Неспроста ж кажуть, шо всі жінки відьми, а старі, так уже точно…— вишкірився Тарас.

— Піду зараз, шоб вони не приставали, вимажуся грязями, ти не думай, грязючка й справді має лікувальний ефект, навіть мій срібний перстень, коли — помажусь, стає жовтим. От дихни на повні груди — відчуваєш, як пахне морем. Я взагалі вважаю це озеро Ірпінським морем, тож як всі їдуть на юга, мені й тут ляпота...

— Ірпінське море… а де ж обіцяні медузи й краби? — посміхнувся Тарас.

— Ше припливуть, а на глибині озера, взагалі кайф—твої ступи лоскотатимуть водорості.

— Які ступи? —здивувався Владислав.

— Ну твої ласти, ступні ніг…

— Дивлячись на плесо, в якому синіло небо, від чого воно здавалося бездонним і величним, як небо, Владислав вдихнув на повні груди озерну вологу, відчувши, як вона й справі пахла морем, мовив, — справді дивне озеро, але ж звідки морський запах?

— Мабуть, йде з дна колишнього моря, законсервованого глиною. До речі, озерний басейн — увесь із глини, тому вода тут кришталево чиста й ніколи не зеленіє. Уявляєте, як колись тут вирувало древнє море, до речі, морські молюски не раз знаходили, як бурили артезіанські свердловини на ірпніських вулицях. Де шумлять сосни — колись шуміли хвилі. А скільки цегли з цілющої глини цього озера пішло у Київ! скільки будинків постало! Ніхто не скаже, — замріяно мовив Шрайбікус. Після цих слів Владислав подумав, чи Шрайбікус дійсно такий патріот Ірпеня, що озеро вважає морем, чи навчився концентрувати уяву настільки, що на озерному пляжі почувається так, як на морському в Єгипті.Але на запитав його про це, а тільки подумки зауважив: «От якби навчитися концентрувати уяву, коли не можеш собі дозволити побувати на морі, та знаходиш таке ж задоволення на озері, скільки б негативних емоцій можна було б позбутися…».

274

Валентин СОБЧУК

Коли хлопці заходили в плесо, несподіванов воду занурилося троє песиків із «кліпсами» в вухах, так позначали четверолапих бомжів. Та схоже пластикові тавра зовсім не хвилювали песиголовців, двоє з котрих були темно-рябої масті, мабуть, брати, а їхня подруга — вогнистої. Як ні в чому не бувало, песики без особливих вагань, на відміну від Владислава, який перегрівшись на сонці, заходив в воду повільно, відразу попливли, минаючи людей, до прибережного очерету й зупинилися на мілководді..

— Дивіться, собаки рибалять!!!. — вигукнув усміхнений Шрайбікус. Це собаче тріо завжди приходить о цій порі. Собаки, дійсно, походжали на мілководді біля очерету, як рибалки, й раз у раз занурювали голови в воду, але здебільшого стояли в очікуванні, пильно приглядаючись до дна.

— І шо, ти бачив, як вони упіймали рибу?

— Одного разу бачив, як он ця руда бестія хапанула карасика, й не випускаючи з зубів, подалася до берега, а ці двоє — за нею.

— Як думаєш, вона поділилася здобиччю зі своїми бойфрендами.

— О, друже, сумніваюсь, думаю, шо навіть, як би упіймали рибку клаповухі ухажори — теж віддали б їй. Любовний інстинкт сильніший за голод.

— Знайшов аналогію…

— Але все таки, таких собачок-риболовів, мабуть, не зустрінеш ніде, о, загадковий наш Ірпінь. Сам не знаєш, коли виберешся на рибалку, а собаки, бач, ловлять без вудок, — посміхнувся Тарас, який виходив з води, струшуючи з мамайських вус вологу.

— То йди з ними за компанію і порибаль, — посміхнувся Шрайбікус. І Владислав вголос намалював картину, як Тарас, ставши на четвереньки, затесався в компанію собак, щоб половити з ними рибку.

— А шо, гарна ідея, бо ніяк не знайду вільного часу, а так би прикинувся Тузіком й став вільним рибаком… Хлопці провели на озері кілька годин, щоправда, як не намагалися знайти медуз, яких начеб колись тут бачив Шрайбікус, так і не надибали, зате наминали кальмарів з прохолодним пивцем. Коли їхали в місто, Владислав розглядаючи високі береги озера, що колись було глиняним кар’єром і де наче втонув бульдозер, й спали на ямах гігантські соми, вразився, що на високих берегах озера — багато

ВИБРАНІ ТВОРИ

275

побутового сміття, а ще уламків цегли й бетону, про що він розповів хлопцям, коли всі спинилися, пропускаючи вервечку вантажних машин, що мчала поміж озер, притискаючи хлопців до узбіччя.

— Ірпінське варварство, — продовжив його Шрайбікус, але, друже, як би не засмічували береги озера, вода тут кришталево чиста, й не цвіте в самі спекотні дні, все таки, вода сильніша за людський бруд. Я, взагалі, на цьому озері відчуваю потужну енергетику якоїсь очищувальної сили, а на Водохрещу купаюсь саме тут. Одного разу навіть приймав хрещенську купіль один, було десь мінус п’ятнадцять градусів морозу, — так цілий день відчував небувалий прилив сил, мабуть, від того, що тоді ніхто не тривожив спокій води, а всі приходили на берег з вірою в очищення.

— Вода це особлива субстанція, — озвався Тарас, — вона все бачить і пам’ятає, а давайте завернемо в Очеретяну бухту. Тут верби, як баобаби, буває до восьми стовбурів зростає з кореня. Вербове царство… За хвилину-другу хлопці підійшли до водяного люстерка серед очеретів, водойма була за дорогою напроти озера, де вони купалися.

— Перед цим дзеркалом причепурюються русалки!— захоплено мовив Тарас. Погляд Владислава причарувало тихе плесо в очеретяній оправі — тихе й прозоре, воно здавалося вікном у потойбіччя.

— Як називають це озеро ? — поцікавився Владислав.

— Земснарядом, — відповів Тарас, — а на те, шо ми купалися, кажуть Кар’єр, або: «озеро на СМУ», за назвою мікрорайону, чи просто говорять: «поїхали на пляж». Мені дуже шкода, що озерам не дали назв. З одного боку, це пояснюється їх відносною молодістю, адже вони породжені кар’єрним видобутком глини й піску для виробництва цегли, що розбудили підземні струмки й джерела. але й давні озера чомусь у нас безіменні. Владиславе, яку б ти дав назву озеру, де купалися.

— Раз його називають Кар’єром, чому б не возвеличити його до рівня Кар’єри або Купави, адже в ньому ірпінці люблять купатися,– сказав той, дивлячись на жовті голівки купав, що світилися посеред водойми сонячними лампадками…

— Колоритно, кинемо в Фейсбуці постик, шо в озера з’явилася нова назва, може, до нього покращає ставлення людей…

276

Валентин СОБЧУК

11 Згодом хлопці поїхали до міста, та біля залізничного переїзду довелося зупинитися, бо його перекривав шлагбаум, а зі сторони Бучі наближався потяг.

— Друзі, для мене це особливий переїзд.

— Владислав з подивом почав приглядатися, та нічого особливого не побачив, хіба що багато квітів біля станційного будиночку, котрі нагадували різнокольорових метеликів.

— Та ні, друже, не туди дивишся, повернися назад, бачиш церкву. За мить Владислав угледів, як з поміж сосон зблиснули високі куполи сонячного кольору.

— Чи бачив ти так близько від переїзду храм? як на мене, то в цьому шось є символічне, позаяк Ірпінь породила Ковельська залізниця, то, мабуть, з Господньої волі біля неї зведено храм Різдва Богородиці, мимо якого йдуть всі поїзди. Настоятелем церкви є мій добрий знайомий, отець Мирослав. Він щодня справляє в цьому храмі Божу службу, на яку приходить вся його родина разом із малими дітками, можна було б зайти, та зараз не час, але якось завітаємо в цю обитель Богородиці …

— Мені було б дуже цікаво, — відповів Владислав під гуркіт вантажного потяга, що тягнув якісь сірі цистерни до столиці. Владислав на мить замислився, думаючи, скільки поїздів проходить через Ірпінь, а також згадав, що довго не міг до них звикнути, особливо вночі, коли, здавалося, хтось клепає молотом нічний спокій на велетенській кувалді. Він навіть думав, що майбутні політики Ірпеня, які йдуть на вибори з гаслами обіцянок, мали б знайти інвестора, щоб прокласти під коліями гумові шпали, як це роблять для безшумності на Заході. Та оскільки це не впливало на приріст населення Ірпеня, а навпаки бажаючих оселитися поблизу столиці з кожним роком ставало все більше, ніхто цим не переймався зовсім. А згодом і Владислав змирився з сусідством неспокійної залізниці, вздовж якої вони поїхали до вокзалу, який, по суті, був центром Ірпеня, з приводу чого Тарас виголосив цілу промову: — Ось, друзі, дивіться, ми в центрі улюбленого міста, котре росте, як тісто на дрож-жах — вах! багатоповерхівки наступають одна на одну, але жодного пам’ятного знакупро видатних митців, які творили

ВИБРАНІ ТВОРИ

277

тут, хоча б поставили б якийсь монумент, наприклад, сосновій шишці, котра є матір’ю зеленого Ірпеня. А який тут страшний клозет! як пекло! Через шо його постійно тримають на замку... А колись мені розповідали неподалік вокзалу було декоративне озерце з акваріумними рибками й черепахами, а на тому боці залізниці, — гостинна чайна ірпінського чеха, на прізвище Кеххер. Старожили згадують, душевне було завєдєніє, куди любили заходити пасажири, як швартувалися поїзди на півгодинну зупинку, а зараз стоять якісь будки, де випити кави або чаю можна тільки стоячи, як кінь у стійлі. Ех, як не вистачає в місті системних закладів харчування, де можна було душевно посидіти за невеликі гроші, як у Києві…

— Не той тепер Ірпінь, — додав Шрайбікус, — колись у місто з лісу забрідали дикі кози, а білки гралися з дітьми, водилися вальдшнепи й тетерки.

— А білки й тепер водяться, все залежить від кількості випитого, — почулося позаду, — їх тільки треба годувати горішками й прикликати постукуванням по пляшці, — сказав, спираючись на велосипеда, бритоголовий юнак зрілого віку, в темних, як ніч, окулярах.

— Владислава здивувало його повідомлення про білок, й він глянув на незнайомця, чи він тверезий.

— Але той продовжував говорити далі, — Неспроста ж в Коцюбинському на гербі селища — білка, а чому?.. знаєте?.. колись там було ЛТП. Вот!..

— Ого, ну ти й підмітив!.. але й справді все збігається, як і те, шо тільки варто комусь з нас засвітитися в місті, як завше когось примагнітимо, — зауважив Тарас, — от і Вовк-Микита пожалував до нас. Скажи, Мікі, скільки разів ми не санкціоновано зустрічалися, то в лузі, то на річці — і так постійно, й зовсім без допомоги мобільного зв’язку, бо спрацьовує наш невидимий диво-магніт, а як станемо ось тут, біля переходу, то назбирається ціла громада, а то й гром-ада можна почути… Шо пишеш, Вовче?

— Це прізвище чи псевдо? — поцікавився Владислав.

— Швидше покликання, бо Микита в нас — гроза для всіх нечистих на совість губителів Ірпеня.

— Шо пишу? — озвався Микита, якого Шрайбікус називав Вовком… — Та от пишу, що знову почали пиляти дерева, бо електрики, кажуть, що вони обривають дроти, коли буря. А чи не доцільніше було

278

Валентин СОБЧУК

б поспилювати стовпи й поставити сонячні батареї, дерева ж цінніші…

— Да, поспилювати стовпи замість дерев! Геніально, тільки ти можеш до цього додуматися. Це, дійсно, в дусі часу! А я б усіх, хто краде з бюджетного корита й дерибанить землю громади, пересадив, якшо не в місця столь отдальонниє, то хоча б на велосипеди, адже в Європі чиновники й бізнесюки, шоб не забруднювати людям повітря, возять свої сідниці на двоколісних. Але хіба можна таке побачити в Ірпені, шоб хтось з «Лендровера» пересів на ровера!!! Мабуть, це станеться після другого пришестя.

— Я думаю раніше, — втрутився Вовк-Микита, — 2025 рік оголошено епохою впровадження електромобілів, і як би не опиралися нафтові магнати, але майбутнє — за сонячною енергією! Адже динозаври теж колись думали, що вічні, й хоч їхнє панування тривало близько 120 мільйонів літ, але, як знаємо, — природа їх послала в небуття! А замість них народилися легкокрилі пташки, до речі, вченими доведено, що в геномах птахів — читається слід динозаврів. Зокрема, лелеки є нащадками літаючих звіроящурів.

— Ух-ти! Яка в тебе єрундиція! Слухай, а ти не можеш мені знайти спонсора на сонячні батареї, — посміхнувся Тарас, — щоб бути незалежним від газової труби.

— Давай шукати разом…

— Давай, та хоч в Ірпені губителів природи стає все більше, — сказав у наступну мить Тарас, — але в нашому місті є кнайпа для тих, хто любить природу нашу мать, й де на столах росте трава. Взагалі, атмосферна кнайпа…

— А, ти про «Газон», ходімо, вип’ємо чогось прохолодного, — зрадів Владислав, пригадуючи як бував там з Євою…

12 Єва Зеленська почувалася між столичними багатоповерхівками та розпеченого сонцем асфальту, наче риба, викинута на берег. Але цього ранку, коли всі чекали освіжаючого дощу, котрого давно не було, їй не тільки важко дихалося: вона усвідомлювала — яка вона маленька в цьому столичному мегаполісі, де їй, як всім іншим, виділена окрема ніша в «бетонній» горі, котру називають будинком, що закриває її від людей, а їх від неї, де ніхто не скаже «доброго дня», бо й сусіди ледь

ВИБРАНІ ТВОРИ

279

знають один одного. І Єві хотілося до Ірпеня, де ще збереглися віковічні дуби і сосни й можна було вільно дихати разом з деревами й радіти співу птахів. «А які неповторні ірпінські вечори, яка б спека не стояла вдень, а ввечері — завжди прохолодно, й повітря наповнюється ароматом дерев», — згадувала вона й квапилася на електричку, хоча Потап відмовляв Єву від цього, мовляв, поїдемо завтра, але вона вміла наполягати на своєму. Єва також знала, що дістатися до Ірпеня можна було значно комфортнішим шляхом — маршруткою, але їй хотілося знову відчути цей настрій, як вони їхали до міста вперше, коли її заповнювали почуття невідомості в очікуванні чогось неповторного, замішаного на ароматі сосон й дубового листя, що долинали з вікна вагону — і вона знову вибрала електричку. Бо її ще більше переповнювало очікування зустрічі з Владиславом, хоча й не знала, чого прагнула від нього, відчуваючи його, закоханість в неї, котра приємно бентежила Єву. Однак турбувала Владова нерішучість, зрештою, як би він був наполегливішим, між ними міг би розпочатися таємний роман, от тільки Єва не знала до яких стосунків готовий Владислав. Щодо Потапа Капелюшника, їй було добре відомо, що він далекий від вірності, й, можливо, зустрічається зі своєю колишньою пасією, й цілком ймовірно не лише з нею, тож у її становищі, вона не вважала гріхом, якщо віддасться Владиславові, адже в нього було те, чого не вистачало в Потапа, який умів заробляти гроші, як він казав, «з повітря», та романтичного повітря з ним не вистачало. Потап був героєм свого часу — меркантильного й підступного, коли найбільші багатства заколочували ті, хто в школі були трійочниками, або ж не побоялися присвятити себе тіньовому бізнесу. З такими думками вона зайшла до напівпорожнього вагону, де нею опанував вже інший настрій, бо знала що їде до Ірпеня, й зважаючи на те, що несподівано для себе почала цікавитися інтимним життям Бориса Пастернака, оскільки саме Ірпінь перевернув його долю, який також її хвилював новими почуттями, вловила себе на думці, що не хотіла б стати такою музою для Владислава, як Зінаїда Нейгауз для Пастернака, щоб повністю розчинитися в ньому та його творчості. Забезпечувати побут, вирішувати всі проблеми, пов’язані з ним, хоча Зінаїда мала обдарування до музики, й могла б стати відомою піаністкою, адже подавала великі сподівання, коли навчалася в свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза в Києві, котрий полюбив її за

280

Валентин СОБЧУК

талант піаністки, а потім за жіночу дбайливість і неповторність. Адже тоді, в холодному і голодному Києві, під час громадянської війни, Зінаїда уміла створювати йому певний комфорт для творчої праці, умудряючись знайти дрова для неопалювальних залів, в котрих Генріх давав концерти в рукавичках з прорізаними пальцями. Його виступи не залишилися не поміченими, сам Луначарський в 1922 році запросив родину до Москви… Єва поспішно гортала сторінки планшету, читаючи про перші роки шлюбу Бориса Пастернака та Зінаїди Нейгауз, йому тоді було 40, а їй за 30. Перші роки шлюбу не були медом, а важким випробуванням для обох — їм доводилося знімати кутки на квартирах знайомих, жити в «общагах» із вибитими шибками, і хоч Зінаїда була домовитою й сильною жінкою, сексуально звабливою, за що її полюбив Маяковський, бо в його першої дружини, художниці Євгенії Лур’є, йому цього не вистачало. Однак хоч Пастернак палко покохав свою другу музу, Зінаїду, й вона відповіла взаємністю, але й вона не витримала випробовувань, що випали на їхню долю, й на тиждень повернулася до свого першого чоловіка, Генріха Нейгауза. Хтозна, як би все відбувалося далі, коли Пастернак, щоб її повернути,не прийняв отрути. Але поета встигли врятувати, й Зінаїда повернулася до нього й виходила, після чого поклялася: «більше його ніколи не залишати». Навіть після того, коли після 10-и років подружнього життя, в її коханого з’явилася нова муза — вже третя. Це була літпрацівниця Ольга Івинська. Тоді амурова стріла так сильно вразила поетове серце, що цього не могла не помітити Зінаїда, через що вона по хазяйськи вирішила все врегулювати, й сама пішла до суперниці з вимогою, щоб та залишила її чоловіка, на що та тільки посміхнулася. Не відомо, якби далі поплив сімейний човен подружжя Пастернаків, адже нова муза була вагітна від Бориса Леонідовича. Однак Ольгу Івинську арештували — тоді був час полювання на інакомислячих, мабуть, слідчі хотіли від неї почути зізнання про крамольні думки поета. Але в тюрмі Ольга Івинська жодним словом не видала Бориса Пастернака, хоча втратила їхню дитину, після чого в Бориса Леонідовича стався інфаркт — і його знову виходила Зінаїда. «Чи змогла б так боротися за свого коханого вона», — міркувала Єва й мимоволі дослухалася до постукування коліс вагону, наче хотіла в цьому ритмі знайти свою відповідь. У наступну мить, перелистуючи на планшеті матеріали про життя Пастернака, її увагу зацікавив вірш присвячений поетом Зінаїді

ВИБРАНІ ТВОРИ

281

Нейгауз. «Здається, це була єдина присвята для коханої Зінаїди, але яка!»— здивувалася Єва, читаючи: Любить иных, тяжелый крест, А ты красива без извилин. И прелести твой секрет Разгадке мира равен силе... Так от яка дружина була потрібна Пастернаку — «без извилин», проста й хазяйновита, котра б своє життя присвятила йому», — констатувала Єва, розуміючи, що вона не могла б стати такою жінкою для Владислава, і, мабуть, ні для кого, бо прагнула, аби її теж любили й за творчість і за жіночність, розуміючи, що за жертовність і дбайливість Зінаїду Нейгауз кохали два генії. Першого її чоловіка, Генріх Нейгауза, навіть називали Генріхом Великим, як короля. І хоча він до кінця днів кохав свою Зінулю, й зізнавався в листах, що пов’язаний з нею на все життя, й вона завжди житиме в його серці. Однак неперевершений музикант любив не тільки музику, й мав одну музу. Перебуваючи в шлюбі з Зінаїдою 12 років, він умудрився завести роман зі ще одною музою, в якої було дивне ім`я — Міліція, яка народила йому сина. А коли від Генріха до Пастернака пішла його Зінуля, то Міліція одружилася з ним., й розділила нелегкий хрест, що випав на долю видатного піаніста, й постійно його підтримувала, коли він був арештований за сфабриковану антирадянщину й знаходився певний час у засланні. Згадавши за Генріха Нейгауза, Єва відшукала в зібраних матеріалах, злитих на планшет, відповідь на своє запитання, котре постало мимовільно, як Генріх Нейгауз поставився до Пастернака, коли той зізнався про свої почуття до його дружини. «Чи не було в нього бажання йому помститися?»— міркувала Єва, та була вражена, прочитавши лист Генріха, що замість помсти він жалів Пастернака, як друга, поета й людину, бо сам знав, що таке кохання. «Як дивно вийшло, що двоє таких видатних людей кохали одну жінку й не могли знайти кожен свою половинку», — несподівано подумала Єва, пишаючись силою чарівної статі. У наступну мить вона згадала Володимира Маяковського та відомий любовний трикутник, в основі котрого була Лілія Брик. Та й, зрештою, життєпис Максима

282

Валентин СОБЧУК

Рильського чимось схожий до любовної історії Бориса Пастернака, він ще раніше за нього, в1923 році, відбив дружину в свого земляка, в котрого зупинився на квартирі. З Катериною Очкуренко, пізніше Рильською, Максим Тадейович пройшов усі тернисті стежки життя. За хвилину Єва побачила за вікном, як зринув знайомий залізничний міст над річкою Ірпінь, що протікала між зелених луків та городів, над якими торжествували золоті литаври соняшників, що не часто зустрічалися в Ірпені…

—А ти шо, голубко, прилетіла саменька, — Єва почула знайомий голос Ореста на пероні біля турникету, де мав її зустріти Владислав.

— А де Влад? — схвильовано спитала вона.

— Він попрохав шоб тебе зустрів я, його припахав Тарас. І Єва одразу згадала мамайські вуса Тараса, й для годиться запитала, чим той займається.

—О, він молодець, — одним із перших вловив свою фортуну, ше й мене вчив, мовляв, час має свої епохи, ну там — електрифікацію, індустріалізацію, а зараз настав час інформації, тож він відкрив свій блог, де покусує дерибанників землі й губителів природи.

— Так шо, тепер і Владислав кусатиме? — посміхнулася Єва.

— Ажеж, я знаю, він — зубастий журналюга, тепер матиме роботу в компанії з акулою пера, а то вже геть засумував.

— Засумував? — повторила Єва, й хотіла запитати: «за ким?», але натомість сказала: — Завтра має приїхати Потап… Орест, беручи її сумку, чомусь відразу порівняв їхню пару в двох образах: яскравим метеликом йому бачилася Єва, й хвацьким та беручким павуком, Потап. «Добре що павуки не полюють на метеликів, а то б у Єви вже давно не залишилось цих привабливих крилець, — чомусь подумав Орест, коли йшли переходом на той бік, де він поставив автівку.

— Слухай, а давай поїдемо скупнемось, а то спекотно, у мене є все необхідне, — несподівано запропонувала Єва, бо їй не хотілося наразі до хати Ореста, в якій не було Владислава.

— Чудова ідея, слухай, поїхали на ірпінський водопад.

— Водопад? шеодне диво Ірпеня?

— О, їх тут багато, навіть я не провсі знаю, біля водопаду ше є співоче поле.

— Заінтригував, давай поганяй…

ВИБРАНІ ТВОРИ

283

13 Незадовго машина вирулила на ґрунтову дорогу, що пролягала через луки, посеред яких, то тут, то там зеленіли городи, а на покинутих ділянках густо росла кропива. Несподівано Орест зупинився на пів шляху та попросив Єву з ним вийти.

— Люблю польові дороги, на них нема міського пилу, замішаного на смогові й вихлопних газах, тут пахне земелькою, а ще луговою вологою, шкода, шо тільки ця волога в дренажних каналах, а не, як колись, у затоках… Он, дивись, який лопух на узбіччі, прям наш Вовчик-ковбой, листок як пола капелюха. Ти знаєш, Єво, з лопуха готують не тільки ліки й шампунь проти облисіння, а й страви, причому з листя й коріння.

— Ти шо, зупинився показати мені лопуха, чи зірвати його на вечерю? — здивувалася Єва, прикидуючи, як би виглядав Вовчик з лопухом на голові замість капелюха.

— Та ні, поглянь у небо, яка симфонія долинає… І Єва здійнявши голову прислухалась, здимвувашись, що небо над ними так і бриніло срібними дзвіночками жайворонкових соло.

—Ой, — зраділа вона, — я думала вони співають тільки на весні.

— У нас особливі жайворонки — ірпінські, навіть увечері не стихають, через що цей луг називаю співочим полем. Особливо люблю приходити сюди весною, як гніздяться птахи, коли прилітають з вирію — тоді весь простір виповнюється неземною радістю жайворонкових пісень. В цей час пісні жайворонків сповнені особливою радістю, що прилетіли до рідних земель, подолавши своїми маленькими крильцями тисячі кілометрів…

— Але чому вони вибрали саме це поле — поруч городи, люди, а птахи ж люблять спокій.

—Тут для них є хліб насущний: жайворонок тамує спрагу росою, а живиться насінням рослин, а їх тут на городах багато.

— Тепер зрозуміло, чому в Ірпені такі співучі жайворонки, а ти хоч колись бачив їх гнізда?

— Хоч і люблю гуляти ірпінським лукомор’ям, особливо влітку, коли зацвітають цілющі дикороси, та жодного гнізда жайворонка не зустрів, хоча вони їх у травичці в’ють. А ще вони — любвіобильні й багатодітні, як ніхто з птахів, ставлять на крило по кілька виводківза

284

Валентин СОБЧУК

сезон, а на яйцях сидять по черзі. Це ше одна загадка ірпінського лукомор’я. Але тішать нас не тільки жайворонки, а й неповторні солов’ї, — мовив Орест, поспішно сідаючи до машини; його поквапила Єва: вона згоряла від нетерпіння якнайшвидше побачити ірпінський водоспад, бо не могла уявити, що він знаходиться за якихось пів кілометра, посеред лугу, де немає жодного натяку на високі береги річки, а, тим паче, скелясті. Але як тільки затих двигун машини, вона не виходячи з неї, почула шум води, схожий до водоспаду й відразу зраділа, що Орест таки не жартував. Вона навіть не мала нічого проти, що водоспадом він називав річковий шлюз, з під металевого заслону котрого спадала стіна води піщаного кольору, й під тою водяною стіною не стихав вереск хлопців з дівчатами, які влаштували там дикий водопляс. Один юнак, тримаючись за мотузку, лежав горілиць під самим водоспадом, вигукуючи» : «Який кайф, як в джакузі…, а вода з шумом пряла білосніжну піну й пливла за течією, мов зграя лебедів, що сховали голови під крилами.

— Бачиш, на нашій річці є джакузі, — посміхнувся Орест, запрошуючи Єву, «прийняти гідромасаж». Єва не відмовилася, хоча пройти під водоспад шлюзу треба було слизькими бетонними плитами, але її підтримував Орест, котрий пішов першим під спадаючу стіну води. Єва наважилася слідом. І водоспад упав на плечі, трусонув усім тілом, намагаючись повалити з ніг й зняти купальник, й вона однією рукою схопилася за груди, сміючись до Ореста, бо з дівчини котра була поруч, бистра вода ледь не зняла трусики. У наступну мить вона зайшла за водяну стіну, ніби в таємне задзеркалля, де запаморочилася голова від озону й шуму води. Потім знову ступила під струмені, наповнюючись енергією течії, що спадала згори.

— Набирайся сили води, шоб не було біди, — весело гукав Орест, й вхопивши мотузку, що звисала на краю шлюзу, ліг під водоспадом, як тюлень. Єва у цей момент знову зайшла за водяну стіну, уявляючи себе на гірському водоспаді. А коли вийшли з під нього, то з легкими нотками суму пошкодувала, що такої казки немає в Києві.

ВИБРАНІ ТВОРИ

285

— Знаєш, чим особливий цей водоспад?

— Ну і чим?..

— Бо під ним освіжається з будуна товариш Вовчик.

— Це той, якого ти ше звеш Ковбоєм і який воював в АТО?

— Так точно. Але знаєш, коли він любить тут бувати? Взимку!

— Він шо, — морж?

— Ага, і дружить з бабою Ягою і Зеленим Змієм, якого намагається втопити в річці, коли він дуже йому крутить голову, це часто трапляється взимку, після дня народження, як річку скує кригою, та під шлюзом завжди лишається відкритим одне вікно до води, в якому він мочить зеленого змія, причому купається зовсім голим, й часто один.

— Щоб налякати зеленого?... і шо, поборов він його ?

— На якийсь час, бо в боротьбі з зеленим змієм, як співав Висоцький, змій перемагає. Але й змієві доводиться нелегко, Вовчик по три пачки цигарок вдень висмалює, шоб він учадів, — засміявся Орест, а Єва не зрозумівши іронії, запитала — Слухай, а Вовчик не боїться, що його може вхопити судома в крижаній воді?

— Він, як той козак Голота, який, як не крути, не боїться нічого — й крижаної води, неспроста пішов на фронт прямо з Майдану.

— Але, на жаль, плодами революції скористалися не герої, а захребетники, — зауважила Єва, йдучи берегом, густо порослим травою.

— Суща правда…. А як тобі зелений пляж?

— Зелений, де?..

— Ну ось, перед тобою — бережок, порослий травою.

— Супер, нагадує дитинство, як їздила до бабусі, на тиху річку Домоткань.

— Дивна назва, і де ж така річка знаходиться?

— Біля Верхньодніпровська, на Січеславщині.

— Хотілося б там побувати. Добре, шо пам’ятаєш історію й знаєш, як називали Дніпропетровщину в часи УНР. Але яка ж тут, на Ірпінці, зелена трава! — навіть влітку, а весною тут повно сонячних квіток.

— Яких це сонячних?

— Ну, кульбаб, з їхніх квітів виходить чудовий мед, якшо їх засипати цукром і проварити — такий мед від багатьох недуг, особливо корисний для печінки. А он, дивись, вербена…

286

Валентин СОБЧУК

Єва почала приглядатися до верб, щоб вгледіти найбільшу.

— Та не туди зириш, вона — ось! перед тобою…

— Ось ця рослинка, що цвіте жовтими квіточками, а я думала з такою назвою має бути дерево?

— Воно й не дивно: вербена співзвучна назві верби, й ти так подумала. Але раніше я ніколи її тут не бачив, хоча вона часто зустрічається на узбіччях ірпінських вулиць. Вербена дуже загадкова квітка, як і ти Єво.

— Я ?... і в чому моя загадка.

— Якби і знав, то б не сказав, — посміхнувся Орест, милуючись красою Єви, що нагадувала йому чарівну квітку… —так от вербена, хоч так і називається, але нічого спільного з вербою не має, натомість в прямому сенсі тільки зі словом.

— Словом?..

— Латиною вербум — означає слово, звідси й поняття про вербальний зміст. У давнину саме на цій квітці давали клятву.

— Шо вона має якусь особливу силу?

— О, так, чай з вербени навіть називають приворотним зіллям, він провокує до інтиму, —й Орест хитро посміхнувся, аж Єва подумала, що він ще той ловелас, хоча й на шостому десятку. Все ж Єві було цікаво з ним, бо він знав те, на що переважна більшість людей не звертала уваги, як і вона, котра до того просто топтала траву, не замислюючись, шо під ногами можуть бути цілющі ліки, як от квітка кульбаби, котру Орест називає сонячною, тож нею опанувало захоплення, й вона уважно придивлялася до вербени, нахилившись над нею.

— Та не зривай її, хай росте, в мене вдома вербени в саду вистачає, також є посушена, хочеш, увечері поп’ємо чайку, — посміхнувся в свою посріблену бороду Орест, аж в очах затанцювали бісики.

— Ти ж казав після чаю з вербени тягне на інтим, ти шо, хочеш мене звабити, а як же твоя гуцулка Ксеня? Після цих слів, Орест відразу спохмурнішав, а тоді посміхнувся, мабуть, пригадуючи свій карпатський романчик.

— Скоро до неї поїду, вона збурила мою кров і нагадала молодість… ходімо на півострів…

— Півострів? — посміхнулася Єва, думаючи, що краще було б Орестові не нагадувати про Ксеню, бо щось таки в ньому відразу змінилося, — де ти тут бачиш півострів?

ВИБРАНІ ТВОРИ

287

— Та он, за вербами… Так Орест називав невеличкий зелений мис, котрий розділяв затоку, котру називали лягушатніком, від головного русла. На мисі радували око розлогі верби, одна навіть була впалена блискавкою, й траурно чорніла загостреними обломками, схожими на крила. Інші дві верби росли з одного кореня, «сімейна ідилія!, — зауважив Орест, — бачиш, верби тримають цю землю від поглинання, а то уже б берег поплив…». Єву ж найбільше здивувала на річному мисику суха верба, що сіріла в воді кістяком велетенської риби, з якого пірнала дітвора — виляски й сміх розліталисяя на всю околицю, аж сосни на узлісі, здавалося, затамували посмішку від цих веселощів. За мить Орест також поліз на кістяк старої верби й пірнув щучкою, а Єва вслід за ним. Вона була ще та русалка. Раптом біля берега вона почула несподівану пропозицію —на хвилину завмерти біля сухої верби.

— І вони обох затамували подих у невагомості річки, тримаючись руками за гілки верби, що лежала в воді щоглою старого корабля…

— Ну шо, цілують твої ніжки русалки? Єва й справді відчувала приємні дотики рибок, що напливали зграйками…

— Ніколи не мала такого задоволення, — мовила вона й так сяйнула очима на Ореста, аж в нього завирувала кров й підступила солодкою хвилею до серця.

— Але скажи, як це стільки рибок припливло до нас.

— Це не рибки, а русалки, — посміхнувся Орест. Чим більше стоятимемо тим більше їх припливе й лоскотатиме нас.

— О-оо! —засміялася Єва,й так голосно, аж Орест подумав, що її справді лоскотали русалки, а не рибки.

— Алея вже відчуваю, шо вони вже не тільки лоскочуть, а й покусують…

— Тоді виходимо, а то ше з`їдять, раптом якийсь сом підпливе поснідати — тут раніш багато рибенції водилося… Єва була вражена таким маленьким дивом під берегом, коли вони завмерши на хвилину, притягнули до себе рибок, що лоскотали їм ноги, вона мріяла повторити це диво з Владиславом, а потім піти з ним в глибину лісу. Та Орест квапився дивувати Єву іншими «прєлєстями» берега річки.

288

Валентин СОБЧУК

Стрункими, як кипариси тополями, старими вербами, широкими в діаметрі, й з дуплами, в яких «ховалися лісові перелесники, підглядаючи, як купаються голі русалки», акацією, що росла тут кущем, розлогою грушею на узліссі «з золотими плодами», мимо котрої вони пройшли, підіймаючись на піщане узгір’я, де була гарненька лавочка, дуже несподівана для узлісся, наче її сюди принесли ельфи. Поруч лавочки хмарою сірів бетонний ДОТ. Крізь поруйновані від вибуху стіни проглядала причаєна темрява війни, котра знову вирвалася з під цих бетонних уламків й полетіла воювати в степи Донбасу. Потім Орест показував Єві старе русло річки Ірпінь, що було перекрите глиняною дамбою, з одного її боку—була затока з жаб’ячим царством лягушатніка, в якому купалася малеча. Та вони повернули праворуч, в зарості старого русла, де Єву несподівано здивувало спорохнявіле дерево в траві й вона мовила до Ореста: — Бачиш, як ця колода схожа на човен…

— А й справді, наче викопаний з під землі археологами. Я б навіть сказав, що ця колода нагадує дракар вікінгів, ти знаєш шо так називалися їхні бойові кораблі, а пасажирські — кнорами. До речі, колись ріка Ірпінь була судноплавною.

— І ти хочеш сказати, шо сюди могло занести вікінгів?

— Хтозна, адже варяги-вікінги служили в князівських дружинах, тай віщий Олег мав неспокійне серце мандрівника і войовника..

— Слухай, а яке буквальне значення має слово варяг?

— Так наші предки називали чужинців, але в норманів воно мало й інший зміст, так казали на людей, об’єднаних клятвою і вірою. А вікінгами, хоч як не грізно звучить це слово, називали людей, що вийшли з бухти… Орест захоплювався скандинавською темою в історії Київської Русі, особливо його тішило те, що улюбленою зброєю варягів були мечі та сокири. І він згадував карпатських гуцулів, які й до нині люблять ходити з топірцями, по-їхньому, бартками.

— А шо, як такі звичаї пішли від вікінгів-варягів, — поділився своїм здогадом Орест, — адже вони залишили слід в усій Європі, жодна князівська чи королівська династія при кінці першого тисячоліття не обходилася без цих лютих завойовників, які понад усе цінували вірність присязі й були людьми слова, та й в корені слова віра, теж вчувається варязьке співзвуччя.

ВИБРАНІ ТВОРИ

289

— Може, й в тобі нуртує варязька кров?

— Ймовірніше варязькі гени, адже й козаки були чудовими мореплавцями, як вікінги, й на малих чайках били турецькі галери. Я також шаную клятву на слові, що зміцнює дух, соціальну справедливість, котра запанувала в країнах нащадків варягів-вікінгів: шведів, норвежців, данців, ісландців. І хоч центром варязького руху спочатку була Норвегія, потім варязький рух захопив увесь скандинавський континент, а згодом розчинитися в королівських династіях ‘Європи… Слухай, а давай сьогодні ввечері підемо в баню? – несподівано запропонував Орест. Єві така пропозиція видалася дуже дивною, особливо з огляду на літо, вона навіть поцікавилася: — А баню вигадали, часом, не вікінги?

— Я так не думаю, бані були популярні ще за часів еллінів та римлян, а взагалі, знаєш, шо латиною означає баня?

— Не уявляю…

— Позбавлення! — от що.

— Від чого позбавлення?

— Звісно, від чого: токсинів, шлаків, поганого настрою, то шо, йдемо?! — Орест вперше за цей час, коли вони перебували на річці, подивився на Єву, як на цікаву в усіх відношеннях жінку.

— Я не проти! — відповіла вона, й так посміхнулася, як її тезка Єва, коли спокушала Адама на гріх...

14 Владислав хоч і квапився додому, сподівався, що приїхала Єва, все ж вирішив завернути на пляж біля Будинку творчості, до котрого його завше притягувала якась невідома сила, де він черпав снагу з невидимих криниць натхнення, й на рівні підсвідомості відчував енергетику письменників, які тут творили, а ще дякував Богу, що ніколи в Ірпені не переживав мук творчості, бо тут йому писалося так само легко, як і дихалося. Тут він часто згадував уривки творів, цього разу чомусь Яновського: «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». Цей початок роману «Вершники» колись його змусили вивчити на пам’ять у школі, в ньому йшлося про кінний бій братів Половців, про те, як

290

Валентин СОБЧУК

брат беж жодного жалю убив рідного брата. Тоді, здавалося, таке жахіття залишилося в минулому, в двадцятих роках минулого століття, й не повториться ніколи, особливо сьогодні. Але наразі, так званий, старший брат розпочав ще жорстокішу війну, коли бійцям на цій війні доводиться ховати не тільки своє обличчя, а також ім’я, прикриваючись позивними, бо ворог скрізь має свої щупальця й може вирахувати кожного, хто йому чинить опір. Такі міркування найшли на Владислава, мабуть, через те, що він перебував під враженням від інтерв’ю з бійцем, котрий недавно повернувся до рідного Ірпеня з фронту. Згодом освіжившись в річці, та походжаючи берегом, йому несподівано захотілося встановити, де колись міг бути пляжний острівець, він би тоді розповів про нього Єві — бажання відшукати хоч якісь сліди острівця опанували ним так сильно, наче він збирався його подарувати коханій. «А що, як його улюблена верба знаходиться в центрі, втраченого часом острівця?» — припускав він, підячи до дерева. За хвилину він був дуже подивований, побачивши невеличке відгалуження від річки, наповнене водою. І Владислав почав уявно малювати траєкторію роздвоєного русла, що могло утворювати пляжний острів, подумавши, що друге русло, можливо доходило до озерця напроти чоколівської дачі й витікало з нього десь посеред піщаного пляжу, зливаючись з річкою. «Як все змінилося! — жалкував Владислав, — наче все узбережжя, де річка вигинається срібним коліном, занесло піщаною бурею, а колись же тут цвіли лілії, що на ніч ховалися під воду…». Також його цікавило ще одне питання: де на піщаному узгір’ї була садиба знатного господаря Козака, бо ще й досі старожили називають один бережок річки, неподалік від пляжу, Козачкою? Однак навіть Орест не міг вказати його точного розташування, запевнивши, що садиба знаходилася напроти чоколівської дачі, куди він і пішов. Там він зупинився й зайшов в альтанку, вдивляючись у відкриту веранду колишньої дачі, наче хотів там зустріти когось з письменників, вглядаючись у балкон, на якому любив стояти Юрій Яновський. За мить Владиславові подумалося, чи знав хтось із письменників, що Іван Чоколов купив цю землю в станційного наглядача Косенка-Селюченка після того, як в нього тут дощенту згоріло обійстя. Потім тут наклала на себе руки коханка Чоколова, і за дивним збігом обставин чоколівська дача знову горіла, але вже тоді, коли її віддали

ВИБРАНІ ТВОРИ

291

письменникам. «А що як це місце не дуже чисте?» — міркував Владислав, — приглядаючись до порожнього приміщення першого корпусу, що колись був дачею, зауважуючи, що письменники не любили тут поселятися, й наразі гніздечко для коханої Чоколова було порожнім, хоча колись в ньому не вистачало місць для бажаючих тут поселитися митців. «Чого ж тоді письменники раніше не зважали на недобру славу чоколівської дачі?», — запитав себе Владислав, вдавшись до припущення, що коли на письменницькому Парнасі ніде було впасти яблуку — на такі обставини не зважали. У наступну мить Владислав почув, як у кишені подав звук мобільник, телефонував Орест і прохав швидше прийти додому, причому в такому тоні, наче кудись квапився. Це дуже заінтригувало Нестера, що він навіть не запитав у нього — чи приїхала Єва, а відразу поквапився до садиби Вільшаного, хоча раніше завжди зупинявся в паркових алеях, уявляючи, себе в компанії з письменниками. Однак, хоч як не поспішав Владислав, все ж згадалася розмова з Тарасом, який говорив, що масовим розумом людей править заангажована інформація й пропаганда, що журналісти сьогодні, як ніколи, залежні від власників часописів та ефірного часу, інша справа — вільні інтернет-видання, де свобода слова, на жаль, віртуальна, як і в житті, бо так само ще немає належної ваги, аби впливати на ті чи інші суспільні процеси, та все ж вона має необмежену свободу слова. А ще Тарас бідкався, що незважаючи на революцію, журналісти пристоличних видань стали залежнішими від очільників влади, до якої прийшло ще більше людей будівельного бізнесу, через що деякі редакції офіційних видань перетворилися на закриті акціонерні товариства. Згодом минувши прохідну Будинку творчості письменників, Владислав поглянув на порожній білий будиночок для охорони, котрий йому нагадував «сторожку» на сільському цвинтарі, бо він вже кілька років, коли приїжджав до Ореста, не бачив тут вахтерів. Владислав чомусь зупинився, подумавши, що, мабуть, це єдиний заклад, який обходиться без пропускного режиму, та зрештою, зважаючи на повалені в багатьох місцях паркани, охорона Будинку творчості нагадувала б ніщо інше, як решето. А ще Владиславові подумалося: скільки охоронців тут було колись, видимих і невидимих, котрі пильно стежили не тільки за цими

292

Валентин СОБЧУК

воротами, а й кожним письменником. Навіть з Максима Рильського, який не служив у жодній армії, намагалися зробити ворога народу, через що він у 36 років зазнав арешту. Його взяли прямо вдома, тоді він мешкав по вулиці з дивною назвою Бульйонівська (сьогодні вулиця Бажана). Владислав читав спогади сина Максима Тадейовича, Богдана, про цей лихий час, де він пише, що хоч у 1931 році в лук’янівській тюрмі політичних в’язнів ще не били й навіть дозволяли випускати стінгазету, листуватися й бачитися з рідними, але дорога на волю була тільки через необхідні зізнання. Відтак Рильського змусили приписати собі членство в підпільній спілці визволення України, очолюваній Андрієм Ніківським, хоча він в своїх зізнаннях доводив, що приходив на збори ради душевного спілкування про літературу й чаркування, все одно йому загрожували Соловками. Зрештою, після п’яти місяців арешту, його випустили. З радості, коли Рильський прийшов додому на вулицю Бульйонівську, то став у передпокої на четвереньки й загавкав. І хоч поет в подальшому ретельно зважував не лише все що публікував, а й кожне сказане слово, та незважаючи на це, й написану ним «Пісню про Сталіна», його в 1938 році знову намагалися арештувати. Система не могла заспокоїтися, що ім’я Рильського потрапило в протоколи, а він і досі був на волі — безжальній машині потрібно було виконувати план. Виручив Микита Хрущов, котрий повідомив Сталіну, що пісню про нього, на слова Рильського, співає пів країни, а її автора хочуть посадити знову. Невдовзі того, хто добивався ув’язнення поета, наркома внутрішніх справ республіки, Олександра Успенського, арештують й самого та розстріляють. «Кат загинув від рук катів», — подумки зауважив Владислав, кинувши погляд на білу хатинку «сторожки», пригадавши уривок з вірша Василя Симоненка: Дикими, незнаними речами Марить брама у тривожнім сні, Де сторожа брязкає ключами І скриплять ворота затісні… І не бачить місто в ніч похмуру, Як сторожа (вже не при мечах) Нову жертву кидає під мури З тряпкою брудною на очах.

ВИБРАНІ ТВОРИ

293

Владислав дивувався, чому саме перед прохідною Будинку творчості згадав час, коли митці були під негласним наглядом, та наступна думка схвилювала його ще більше, наче хтось йому прошепотів: «Уяви, стільки сторіч пройшло, скільки поколінь поетів і борців полягло, щоб Україна стала вільною, але як ви не цінуєте цього завоювання, чому, коли приходите до влади, думаєте тільки за свою утробу?..».

15 У наступну мить знову озвався мобільник, телефонував Орест, звинувачуючи його, що повзе, мов вагітна черепаха, — Яка, яка магнітна? — вдавав, шо не розчув Владислав.

— Косолапа…— почув у відповідь… І Владислав знову поквапився, думаючи, чи приїхала Єва. Але Єва одразу його спантеличила ще на порозі, коли привітавшись загадковою посмішкою, сказала: — Давай пошвидше збирайся в баню…

— Ти шо, мене посилаєш в баню? — хотів пожартувати Владислав, але в наступну мить йому було не до веселощів, дізнавшись, що банитись з ними їде також Єва до якогось Глобуса. У Владислава в голові, як в калейдоскопі, відразу замерехтіли, картинки оголеної Єви в чоловічій компанії, тому він одразу запитав Ореста, хто з ними буде.

— Поважне товариство: знайомий тобі Тарас, а ше товариш Вовчик-Ковбой, Міша і Гріша.

— Міша і Гриша, це нагадує тексти Леся Подерев`янського.

— Можливо, тільки це зовсім позитивні чуваки, Міша — пасічник, й завжди з собою приносить вулик.

— Вулик? — це шо, як в тому анекдоті про пасіку, — засміялася Єва.

— Та ні, бере мед, котрий ми не тільки їмо, а й мажемо всі частини тіла, Владе, чи мазали тебе коли небудь медом з ніг до голови?

— Шось не пригадую…

— Отож!..

— О, баня буде з медком, мені подобається таке блаженство, — проспівала солодким голосом Єва, від чого на Влада знову найшла хвиля ревнощів, але Орест нічого не підозрюючи, продовжував

294

Валентин СОБЧУК

розповідати, кого «покликав на вечірній парнас», так він називав парну, від слова паритись: — Гріша, до речі, теж цікавий суб’єкт, він нетрадиційний мандрівник, можна сказати ірпінський магелан, й чи не останнім серед усіх ірпінців провів усеньке літо в Криму перед окупацією, причому, жив у наметі, й з місця на місце добирався морем на надувному човні.

— Ого, — здивувалася Єва, — ціле літо — сам у наметі!.. й з надувною лодкою, а чи не мав він з собою гумової феї?..

— Спитаєш у нього сама, — зареготав Орест, а Владислав посміхнувся вдаваною посмішкою, проковтнувши гірке розчарування від Євиної поведінки.

— Ну, ше, може, приїде відомий вам товариш Адам, пригадуєте, були в нього на базарі… так, але годі точити ляси, давайте поквапимось, бо вже дзвонив Глобус й казав, шо в бані, як в Африці… Як тільки старий волоцюга «Форд», як називав Орест свою автівку, виїхав за Першу ліню, він чомусь одразу пригальмував на узбіччі.

— Можливо ось у цьому будинку барачного типу, що пережив стільки епох, і є останнім бараком Ірпеня, був гуртожиток чоколівських друкарів. Січете, в яку ціну тоді мало друковане слово, шо приносило прибуток фабриканту, котрому дохідніше було б займатися дріжджами й гуральнями. Я читав , шо в успішній друкарні Чоколова на той час працювало 107 чоловік, основним видом діяльності було друкування нот й музичної літератури.

— А шо, друкарня знаходилася в Ірпені, — поцікавився Влад.

— Ні, у Києві, по нинішній вулиці Богдана Хмельницького, тоді Фундуклеївській, а дріжджовий завод і гуральня— на Глибочицькій. Що цікаво гуральня й дріжджовий завод визнавалися найкращими підприємствами цієї галузі. Однак на них було задіяно значно менше працівників, ніж в друкарні, як пишуть історики — всього 28.

— До речі, чоколівська гуральня й дріждьовий заводик проіснували до 90-х років минулого століття, однак в цих стінах випускали лише дріжді. Але я б хотів пояснити, чому зупинився саме тут. Бо тут колись був старий перехід, в цьому місці залізничне полотно звужено до чотирьох колій. Десь тут, біля переходу, можливо, була дореволюційна баня — шкода, що в Ірпені не лишилося жодної громадської лазні, а раніше їх було кілька. Навіть в давньому Римі баня була доступна також і для рабів.

ВИБРАНІ ТВОРИ

295

— То куди ми їдемо, якщо в Ірпені немає бані? — здивувалася Єва.

— Зате приватних вдосталь, я сам знаю кілька десятків, от на Грибоєдова, наприклад, працює до другої години ночі, уявляєш?

— Шо, в Ірпені так багато відьом з відьмаками, шо ходять в баню серед ночі? — посміхнулася Єва.

— Е, ця баня передбачена не для представітєлєй нечистої сили, а закоханих, там п’ять комфортних номерів з диванчиками, хоч сам парся, а хоч із своєю любаскою, як кажуть, гуцули…

— Ага, он як, слухай, а чого це в Ірпені вулиці називають Лініями?

— Цікаве запитання, Єво, вони, хоч і мають назви, та не вийшли з ужитку, так легше й запам’ятати, особливо зважаючи на схильність нашої влади постійно їх перейменовувати. А так, яка б партія не була, а Лінія — завжди вічна. Всі Лінії проходять вздовж магістрального шляху на Київ по Северинівській. Колись вони утворювались на просіках, які робилися в перелісках і чагарях, хоча Ірпінь колись мав великі залисини, наприклад, територію між Четвертою й П’ятою лінією називали Сахарою, бо там знаходився піщаний пустир, за яким знову починалися лісові зони. До речі, самі багаті люди жили між Першою і Третьою лініями, переважно, німецькі колоністи. На Другій лінії, як мені розповідали, жила багата німкеня Лемке, мала розкішний сад, їздила на кінному екіпажі, а на подвір’ї був великий ставок з острівцем. Взагалі, ставки в приватних садибах Ірпеня були дуже модними на початку двадцятого століття, цьому сприяв сам ландшафт — досить було зробити копанку десь у низинці. Та й зрештою самі озерця були ледь не всюди — біля вокзалу й на вулиці 8 Березня, — зауважив Орест, рушаючи з місця… Мов на підтвердження слів Ореста, в садибі Глобуса також був маленький ставочок, утворений з великих бетонних кілець. На нього відразу звернула увагу Єва, поцікавившись: — А рибка там водиться? — хотіла сказати, пане Глобус, та вчасно стрималась й запитала, як його звати.

— Семен Іванович, або просто Семен…— приязно посміхнувся той, — тримаю своїх домашніх карасиків, буває хлопці підкинуть щось з рибалки, я підгодую, а тоді разом влаштовуємо день карася. Оресте, пам’ятаєш, як ловили граблями?

— Хіба таке забудеш?

— Як це граблями? — здивувався Владислав.

296

Валентин СОБЧУК

— Порвався сачок, і ми прив’язали пластикового ящика до граблів, й хоч було поночі та ми добряче мекнули самограю, карасиків таки впіймали — й відразу на сковорідку, можемо й сьогодні повторити, га, Семене?

— Ага, і з’їли разом із зябрами…— посміхнувся той.

— З зябрами? — скривилася Єва.

— Нам тоді було все одно, а зараз в нас буде справжній фішмак, себто карасики в сметанці, варто буде тільки підігріти, — посміхнувся Глобус. Після цих слів Єва уважно придивилася до Семена й зрозуміла, чому його так називають: він був лисим, й півкулі наче випирали з великого лоба, схожого на глобус.

— Ну шо, товариство, добро пожаловать в парнас, — запросив усіх Орест до парної, з якої вже виглядав Тарас, з накинутим на себе простирадлом на штиб туніки римського сенатора. Єва зраділа, побачивши його, й запитала, чи є хтось ще.

— Поки нема, але будуть, головне, шоб із вуликом прийшов Міша…

—посміхнувся він, чекаючи, як відреагує Єва. Але та вже знала, що вуликом хлопці називали банку меду й зустріла ці слова з посмішкою, сказавши: — Дивіться, шоб нас не покусали бджоли…

— О, я не боюся, — і Тарас згадав одну бувальщину, коли допомагав дідові Петру вантажити пасіку на машину, котру син вивозив у поле. — Вуликів у нього було з пів сотні, й хоч ми їх вантажили, коли сіло сонце, та бджоли, раз у раз виривалися з вуликів й накидалися на нас, мов скажені, а коли необережно зняли з одного вулика дашок — взагалі, вилетіли хмарою. Втікали всі, хто був на вулиці, окрім пасічника, котрий не розгубився й побіг за пирскавкою й почав їх «святити» водою. Мене тоді, здавалося, покусали в усіх місцях, навіть в самих недоступних.

— І шо, дружина була задоволена, — засміявся Орест.

— На жаль, ні.

— Значить мало покусали, — посміхнулася Єва, мабуть, згадавши відомий анекдот, коли подружжя збирало кошти на машину, а чоловіка вжалила в причинне місце бджола, від чого його корінь значно збільшився й дуже сподобався під час акту любові його половинці, що вона серед ночі сказала: «а ну її, ту машину, давай купимо пасіку…».

ВИБРАНІ ТВОРИ

297

— Ні, мені тоді було не до жартів. Бо зранку з жахом помітив, що замість ока в мене була така собі — калмицька щєль. «Боже, ти схожий на Циклопа!..» — от, що тоді сказала жінка й викликала швидку, але там не поквапилися на допомогу, сказавши, що раз я не склеїв до ранку ласти, то житиму довго, й порадили купити таблетки від алергії. Образившись на ескулапів, та одягнувши сонцезахисні окуляри, щоб не лякати по вулиці людей, вирішив спочатку піти до діда Петра, якому вчора допомагав, тим паче, він жив неподалік. Зустрівши мене, він порадив не падати в паніку. Мовляв, нікуди твоє око не дінеться, «навпаки — станеш бачити, як орел, на от — сьорбни противоядія» — і дідусь поставив на стіл літровий пляхан з настійкою на прополісі. А після другої чарки розповів, що на пасіці, його бувало жалило до ста бджіл. І як рятувався дід Петро від цієї напасті, побіг до аптеки? Та її в полі не було. Самогоном, який для нього був панацею… Ех, щиру душу мав дід Петро, й хоч кожен день приймав по пляшечці на грудь, але дожив до 90 років…

— То шо, оковита посприяла довголіттю, чи пасіка? — посміхнулася Єва. Я думаю, те й друге, але, друзі, хочте вірте, хочте ні, та й моєму окові допомогла оковита, даруйте за каламбур — вже на другий день набряк почав сходити… Розповіді про пасічника, наче прикликали пасічника, коли всі розпарені сиділи в прибаннику й попивали, хто чай, хто пивце. Але він прийшов не сам.

— Знайомтеся, Гріша і Міша, — майже одночасно мовили Орест з Тарасом. Обоє чоловіків були приємної зовнішності, майже однакового зросту і спортивної статури, — відзначила про себе Єва, а за хвилинудругу їй сподобалася посмішка пасічника Міші, котра постійно світилася в очах, ніби переконуючи, що в світі добра більше, ніж зла. Особливо їй так здалося, коли він поставив на стіл дві банки меду, одну — до чаю, іншу — для «намазу», як сказав Тарас, запрошуючи всіх до парної. В якій вже пахло розпареним березовим і дубовим листям віників, а ще полином, котрий приніс Орест. Владислав дуже любив запах розпарених віників, відчуваючи себе в парилці, як в зеленому лісі в будь-яку пору року, це була ще одна з переваг бані. Та несподівано на Владислава найшла чорна хмарка розпачу, коли Орест запитав, хто

298

Валентин СОБЧУК

намаже Єву медом. Запала пауза… Тоді Орест сам зголосився здійснити цю солодку процедуру. Єва посміхаючись, дивилася на Владислава, думаючи, «ух-ух!.. капелюх! знову прошляпив момент…». Ех, якби вона знала, які джмелі загули в Владиславовій голові, сердега і не знав що думати про Єву, хоча вона ще й не погодилася, щоб її мазав медом Орест. Та вуха Владислава, здавалося, хтось затулив ватою, він навіть не чув, як пасічник Миша розповідав про унікальність бджіл, що в одному вулику живе аж 40 тисяч — ціле місто! що в них ідеальний порядок, є бджоли поліцейські, воїни, донжуани…

— На їхніх крилах тримається світ, бо вони не тільки приносять мед, а й запилюють третину всіх врожаїв. — поетично доповнив пасічника Тарас, так голосно, щоб привернути увагу Владислава, занепокоєння котрого відчула Єва, й з жалю до нього сказала, що любить сама намазуватися медом, після цих слів на серці Владислава відлягло, й він уже чув наступні слова пасічника: — Бджоли — не перевершені трудяжки, носять до вуликів пилок і нектар, доки не зітруть крильця, хоча більшість з них так і не торкнеться наповнених стільників, бо в такому ритмі вони живуть всього місяць-два. А ще вони, на відміну від усіх живих істот, не мають собі пари. Уся любов дістається тільки одній бджолі — королеві-матці, яку обхажують донжуани-трутні, причому, спарюються вони на льоту, й останньому з них матка вириває серце разом з любовним «смичком»…

— Яка несправедливість!— обурився Орест, бджоли, як ти там сказав Тарасе, тримають на своїх тонких крильцях світ, але не мають права на любов!!! Здавалося, всі з цього приводу задумались, окрім Гриши та Адама, котрий прийшов пізніше. Єва подивилася на Гришу, губи котрого були схожі до напруженого лука, аж здавалося з його уст неодмінно вилетить стріла, або ж він скаже, що «слово не горобець, вилетить не спіймаєш», тож щоб якось його розговорити звернулася до нього першою.

— Орест казав, шо ти був ціле літо в Криму…

— Був, — озвався Гриша, мов вдарив довбнею об дзвін.

— Так він у нас передбачливий, — посміхнувся Орест, наче знав, шо відтяпають Крим і поїхав на ціле літо перед окупацією, шоб набутися досхочу. А ну, Гріш, розкажи, як там булося, це ж справжня романтика, жінку залишив вдома — всі ляді на пляжі були твоїми?…

ВИБРАНІ ТВОРИ

299

— Та шо там ляді, я ж не по цих ділах…

— Да, Гріша в нас загадковий чоловік, ви тільки уявіть його відпочинок — все на ньому — і хата, і човен, в зубах — провізія, верблюд не потягне стільки. А як мандрував Гріша по Криму? Лімузином? е ні, гріб по морю веслами, шоб дістатися Карадагу чи Ялти, а потім спав, як бомж, десь на узбережжі — і так ціле літо! От скажи, який в цьому кайф?

— Е, тобі не зрозуміти, ти ж без розетки не протягнеш і дня, — посміхнувся мовчазний Гриша…

— І справді, не уявляю, як можна ціле літо бути без телевізора чи мобільника?

— Отож, ми навіть не помічаємо, наскільки прив’язані до кабелю, а мобільники, вапшє, нам замінили пам’ять. От скільки ви можете пригадати мобільних номерів, не включаючи телефон. Запала тиша, ніхто чомусь не квапився з відповіддю, але перегодом Єва сказала, що знає на пам’ять три номери.

— А ви чого мовчите? де ваша пам’ять, в телефоні? але ж він може зламатися, — посміхнувся Гриша, — а я собі, коли жив у наметі, запам’ятав кілька десятків, і пам’ятаю досі, хоча тільки раз на тиждень вибирався до міста, шоб підзарядити трубу й подзвонити додому. Та головне не це, відпочиваючи відірваним від асфальту, ніде, як на узбережжі моря, починаєш розуміти важливість слів нашого філософа Григорія Савовича: «Світ ловив мене і не зловив…», бо для справжнього щастя й справді треба небагато, безхмарного неба, сонця і моря — тоді ти стаєш знову дитям природи, як колись наші предки, котрі не знали, що таке війна й матеріальна кабала. Одні кудись їдуть, щоб втекти від себе, а я шоб себе знайти… — загадково посміхнувся Гриша.

— Здається, я тепер зрозумів переваги відпочинку в наметі, — озвався Орест, ти так впадаєш у безтурботне дитинство…

— Буга-га, — почулося біля порогу, — хто там впадає в дитячий маразм? Єві цей голос видався знайомим, але вона не встигла його пригадати, як перед усім товариством постав товариш Вовчик у літньому капелюсі військового зразка й цигаркою в зубах…

— Ми вже думали ти не прийдеш, — зрадів Орест, — тільки Вовчику не заходь у парну зі своїм цибухом…

300

Валентин СОБЧУК

— Ага, добре, і Вовчик загасив цигарку об шльопанець й спитав, поглянувши на парну: — Я там не змерзну без капелюха?

— О, там, як у пеклі, — посміхнулася Єва.

— Шо ж, це мені підходить, — задоволено сказав Вовчик-Ковбой і почав знімати «свою шкуру», придивляючись до березового віника. Але тільки він приготувався, щоб зайти до парної, як зачепився язиком за тему літнього відпочинку Гриши в Криму, й не вникаючи у деталі розмови, зауважив: — О, якби ти зараз наважився лазити по Криму з наметом — тебе могли б сприйняти за українського диверсанта. У яви собі, недавно читав у новинах, що заарештували якогось 70-річного дідуся, який поїхав до Криму на відпочинок, і був арештований, знаєте за шо? За підозрою в шпигунстві, бо колись працював на танковому заводі й цікавився військовою технікою по інтернету. І це не поодинокий випадок. Так шо, друзі, Крим тепер для кожного з нас може стати дорогою в тюрму, бо павутина інтернету дає можливість стежити за вашою думкою. Але хіба дожилися б до такого, якби любили свою мову, хіба пустили б зелених чоловічків на півострів? А тепер ця зелена сарана — на Донбасі! Де люди стали заручниками й живуть у вічному страхові, в холоді й голоді, постійно під прицілом — і тут путлерівці вдало використали мовне питання, але цієї проблеми ніколи б не існувало, коли б усі поважали мову народу на землі котрого живуть. Але ми й самі в цьому винуваті, що соромилися розмовляти мовою своїх матерів.

— Ти правий Вовчику, — підтримав його Тарас і всі, хто його слухав, особливо Владислав, який подумав, чи є ще десь така країна, котра зазнала стільки утисків у мовному питанні й праві на свою самобутність. На якийсь час запала тиша, яку порушив Орест, звертаючись до Адама: — То як там «кумерція» на ринку, як твоя «Тисяча дрібниць»?

— Та нормально, а остальне — мєлочі жизні.

— Слухай, коли, на твій погляд, зникне таке ганебне явище, як торгівля на асфальті, наче ми якісь папуаси?

— Як людям стануть платити гідні пенсії та зарплати, друже…

— Согласьон, а ти не їздив на Афон?

ВИБРАНІ ТВОРИ

301

— Та ні, недавно побував у Чорнобилі…

— І чого тебе туди носило?

— Я ж, коли працював пожежником, був на ліквідації, то ми з хлопцями майже щороку там буваємо.

— І як там? розкажи, — пролунало кілька голосів.

— Шо вам скажу, природа в чорнобильській зоні без людини відпочиває та відновлюється, з’явилося багато звірів, особливо оленів. А ще тварини навчилися використовувати блага цивілізації для своє користі — вовки бігають по асфальту в зону полювання за здобиччю, рисі живуть у хатах…

— То, може, не рисі, а розстовтілі від радіації коти, — посміхнувся Орест.

— Не знаю, але якось там і мені дихається легше, наче час у чорнобильській зоні опинився під ковпаком захисту від цієї вічної боротьби за виживання й брехливої політики.

— А, може, годі балачок, — озвався на порозі господар бані Глобус з мискою карасиків на порозі.

— Звичайно, Семене, ти зайшов вчасно, зараз ми тільки тут приберемось, до речі, за давньою традицією ми тобі лиаємо свій мед.

— Прям свій?, — солодко посміхнувся Глобус і поставив на край столу миску золотистих карасиків. Трапеза після бані, як завжди, була найсмачнішою, бо апетит після парилки прокидався шалений, такий що й карася можна було сприйняти за порося.

— Мені, здається, я скинула кілька кілограмів після вашого парнасу в парилці, — задоволено мовила Єва, коли їхали додому й вона схилила голову на Владове плече. Від чого він був на сьомому , відчуваючи запах її тіла, а ще його обличчя лоскотало Євине волосся, наче крило пташки. Він думав запропонувати Єві піти на берег письменницького Парнасу, в ніч, сповнену співом цвіркунів, до води, взолоченої місяцем, що в даний час був схожим до срібного човника. У цю мить він сам хотів стати човном для Єви і згадував про того човна, на якому плив річкою в далекій юності зі своєю першою музою по тихій полтавській річці; як вони цілувалися в човні й загубили одне весло, як ріка несла їх все далі й далі від турбази. Здавалося, тоді він плив не по ріці, а розчинився трепетному тілі Оксани та її солодких зойках… Потім вони купалися й

302

Валентин СОБЧУК

виходили на безлюдний берег зовсім нагі, як Адам і Єва. Тоді течія ледь не вкрала в них човен, й довелося плисти за ним аж на середину річки.… Цієї ночі він би й сам став човном для Єви, аби вона тільки погодилася піти в гавань письменницького Парнасу, так Орест називав пляж біля Будинку творчості, наразі він позіхав і вже навіть не співав коломийки й не хвалився, що скоро поїде до своєї Ксенії в Карпати. Тож, як тільки вони вийшли з автівки, він одразу поквапився до спальні, сказавши, що немає кращого сну, як після бані. Владислав з Євою залишилися на кухні самі. Він готував чай, бо після бані завжди хочеться пити, Єва розпаковувала банні простирадла, а Владислав все думав, як би їй натякнути піти на берег письменницького Парнасу. Несподівано озвався Євин мобільник, вона неквапно взяла трубку, й поглянувши на висвічене ім’я, якось втомлено сказала: — Дзвонить Потап... ти знаєш, я не питиму чаю, — й пішла у спальню, розмовляючи по телефону….

16 Нарешті вночі пройшов дощ, їх випало всього кілька за літо, таких довгоочікуваних і жаданих, що, здавалося, небо нарешті перестало гніватися на людей і знову дало їм чергову надію. Владислав їхав на Орестовому велосипеді до лісу, минаючи, заводнені вулиці — калюжі в Ірпені були великими, наче користуючись моментом, хотіли нагадати про колишні озерця, котрих у місті було багато, але дощову воду швидко поглинала піщана земля. На лісовій стежці, що дихала листям дерев і пахла провільглим озоном, Владислав зупинився, пригадуючи, як князь Ярослав їхав на коні в романі Загребельного «Диво». Їхав у дощ, покинувши своїх гриднів під час полювання, щоб поблукати наодинці. Князь перебрів струмок, наповнений каламутною водою, побачив на піщаному узгір’ї стару хижу, біля неї наглядача мисливських угідь, котрого звали Пеньком, зі світлими, як у дитини очима, але в дуже розтерзаному вбранні, на що йому князь зробив зауваження, але той, як ні в чому не бувало, відповів, що «тільки в вовка —золота головка». Владислав на мить усміхнувся, подумавши, яке підходяще ім’я, Пеньок, для багатьох сучасників у Ірпені, котрі ріжуть дерева під забудову.

ВИБРАНІ ТВОРИ

303

Дочкою Пенька була Забава, в котру закохався князь, і яку він зустрів, як світле видиво в лісі, котре розбудило його від багаторічної сплячки. Ярослав випадково надибав на її хижу, дівчина мокнула під дощем й не слухалася князя, щоб зайти до хижі. Тоді князь, який не перед ким не бив чолом, зняв свого шкіряного плаща й накрив ним її… Владислав також тоді зняв із себе сорочку й розстелив перед Євою, і він все далі заглиблювався в зелену гущавину лісу, котру де-не-де пробивали золотими пломінцями свічок перші пожовклі листочки — літо було на порозі осені. По ранках вже відчувався прохолодний і якийсь приємно-тривожний подих вітрів:з сумом і радістю, що втомлива спека позаду, а попереду тепла й лагідна осінь, багаті її дари, неймовірні грибні знахідки. Несподівано Владислав зупинився, пригальмувавши велосипеда, і став, як укопаний — перед ним лежала величезна гадюка, не дай Бог на таку наступити в траві! Плазунка розляглася якраз посередині стежки, наче чекала саме його — сіра й товста, гріла боки на сонці й зовсім не збиралася уступати йому дорогу. Владислав зупинився, дивлячись на гадюку, як зачарований, гадаючи, як її відігнати, але та навіть не думала відповзати. «А шо, коли вона задрімала?»— запитував себе подумки, подолавши перші миттєвості страху, що легеньким морозцем пройшовся по всьому. На мить згадалася легенда про віщого Олега, як його ужалила змія…. І все ж, Владислав не хотів поступатися гадюці, а точніше своєму страхові, тож почав повільно наближатися до неї, сподіваючись, якщо гадюка атакуватиме, то він захиститься колесом велосипеда. Гадюка, очевидно відчувши його наближення, ліниво поповзла зі стежки. Владислав, йдучи в густі хащі, ще довго озирався на всі боки, щоб не зустріти гадюку, яка лежала на стежці. Цього ранку йому хотілося знайти окоп під високими соснами, це було не так легко, бо увесь ліс був помережаний окопами двох воєн… Того дня вони довго коли шукали найбезлюдніше місце та найгустіші зарості — й несподівано натрапили на окоп. Усе сталося в одну мить — і він намагається пригадати, чиїм був перший поцілунок, і йому знову запаморочилося в голові, й Владислав відчув запах Євиного волосся, наче викупане в чар-зіллі. Владислав кілька хвилин пильно придивляється до місцевості, бо запам’ятав, що неподалік ріс кущ глоду й лежав, повалений бурею,

304

Валентин СОБЧУК

великий стовбур сосни, схожий до щогли корабля, яку знесло бурею. «Ага, ось і воно — місце «кораблекрушіння[б2]», — радіє він, побачивши повалену сосну й кущ глоду. Владислав зупинився й затамував подих, щоб знайти те місце, де вони кохалися на окопному бруствері, й де колись можливо бив кулемет, вони переживали найрадісніші миття життя, солодко завмираючи від диво-рухів одне одного, коли він ліпив своїми ласками з Єви богиню. Нарешті Владислав угледів місце, де була зім’ята трава, й зрадів, наче знову тут побачив кохану. Але в наступну мить, окинувши поглядом окоп, що нагадував береги висохлої річки, йому спало на думку: «Чому це не останні окопи війни, адже зараз теж йшла війна, чому любов не сильніша за ненависть?»— вкотре запитував себе Владислав, присівши на повалену сосну, згадуючи, як йшли з Євою на вокзал, коли проводжав її до Києва, уявляючи себе в ситуації Бориса Пастернака. Бо саме на вокзалі Борис Леонідович наважився освідчитися в почуттях своїй коханій Зіні перед від’їздом до Москви. У нього теж було таке бажання, тим паче, після їхнього зближення. Однак Владислав знав, що друга муза Бориса Леонідовича не відповіла тоді йому взаємністю, а взяла паузу на цілий рік, тож він боявся, що Єва теж може так вчинити. Владислава також тривожило почуття, чи зміг би, як великий поет, мучитися цілий рік, чекаючи відповіді від Єви. Але найголовнішою причиною, що стримувала його від освідчення Єві, було усвідомлення, продиктоване нинішнім днем, «що може він їй дати окрім віршів?», які не були потрібні цьому прагматичному часові, в якому він жив. І Владислав згадував свою колишню дружину й жінок, з якими в нього були романи — боявся вкотре обпектися. Єва наче здогадувалася про Владиславові наміри, але не подавала вигляду — вона й сама була на роздоріжжі й жалкувала, що не може зліпити з Влада і Потапа одного коханого чоловіка. Та незважаючи на невизначеність стосунків з Євою в майбутньому, Владислав подумки дякував Богові за казку літа в Ірпені, де він навчився розрізняти пристрасть від любові: пристрасть буває сліпою, як мале кошеня, а в любові — очі великі!..

2016-2022

ВИБРАНІ ТВОРИ

305

Де не був Одіссей

306

Валентин СОБЧУК

*** Знову лагідна хвиля накрила... лине серце в Елладу, де сонце і острів у мареві снів... Одіссею, з якими вітрами ти знову приплив? Вже олива цвіте, хоч і дика, та пахуча, як ладан Еллади, мабуть... Пектораль Майстер з променів “пише”, оживає у ній міфів щезнута суть... Хтось до моря спішить, у теплу колиску, у хвилі… Одіссей у них з давніх-давен, ген за обрій пливе, де омріяний острів... а ми знову з тобою, де і сам Одіссей ще не був… Де не був Одіссей? Ой, багато не був де, бо в миттєвості кожній є диво Творця, як з краплини малої починаються ріки, що течуть у великі моря. Пам’ятає вода забутії лики, і з росою говорить зоря… Знову серце зове в одіссею, У долини до висохлих рік, У степи, де буяла Гілея, І де був Золотий Тік* *Є легенда, що в древньому Галичі за часів князя Осмомисла був майдан, який називали Золим Током, де все було позолочено

ВИБРАНІ ТВОРИ

307

*** Море в тобі, море в мені, адже й сльоза солона... Як не крути, живемо на дні, й з нього виросли крила... Гори також здіймались з води, досі відбитки на них кам’яні знайдеш на скелях молюсків, це ще коли, не літали птахи, далеко було до неба... Скільки морів з цього часу пішло... Їх береги у долинах... Знову в мені солона вода хвилю чуттів розбудила... Бачив, як всюди ішли кораблі, я напинав вітрила... Коблево ( 23 липня2021)

*** Як по теплому дощику й дзеркалу до горизонту, по лиманській воді й солі, хмарах й заграві, тонкій лінії між небом й землею ідеш... А повітря солоне, поруч дихає море, тужать чайки за великими водами, і чекають на повернення їх. Вабить дзеркало водне до крайнеба — линуть спогади, мов кораблі, в океани земні та небесні, на яких ми колись припливли, адже море у кожного в крові, і солона, як море кров... (Куяльник, 20 липня 2020)

308

Валентин СОБЧУК

*** Вона всіх роздягає, поглина в невагомість, в прохолоду і ніжність, мов в народження друге і таїну... Розчиняється вкотре невідомість прозора, пливе в далеч від мене сполохана тінь, де акації корінь, мов лапа орлина, трима стежку, утоптану в глину колись, і притихли пташки на хорах зелених, аж струною завмер очерет, а вода, наче жінка, у глибини все вабить, у яких і почався цей світ...

2021 (Озеро Глинки, як його називають, але не на честь композитора, а глини, Ірпінь) **** Дощ під кленом шумів, танцював на доріжці, малював світлі лики у річці Ірпінь, що із небом єдналась у прозорій усмішці та раділа, що може рости... Дощ заповнював все, хоч вода і мовчала, але він не вгавав, і у кожнім листочку його голос звучав. Дощ великим був знов, і збирав всіх під дахом, на ковчезі немов, суєту він також зупиняв... Я дививсь на ріку, мов у дзеркало водне, де вітрилом здіймалась верба, і здавалося хтось, під дощем цим великим, виглядає свого корабля.

2021

ВИБРАНІ ТВОРИ

309

*** Абрикосова гілка вже відкрила повіки, заясніла в пелюстках весна, та у серці озвалася ніжно сопілка, і бджоли задзвеніла струна, що до квітки схмеліло так поривалась, хоч і вітер холодний десь в поле летів, та листочки зелену поему писали під пташиний в садах переспів. Клекіт чувся у гніздах лелечих, у Гостомелі древнім цвіла далечінь, так багряно, на милої плечі, з неба сходила сонячна тінь... І раділа душа, що цвіли абрикоси, не боялися холодів, що в твої, ледь посріблені коси, вітер сонячний промінь заплів...

*** В вербі проснулася вона , «що має в серці те, що не вмирає» — Мавка, і берегом замріяно пішла, бджолі раділа, мов розквітла гілка. У сонечках кульбаб цвіла трава, у дзеркалі

310

Валентин СОБЧУК

озернім вигравало сонце... Весні, що повернулась знов, співало її серце 2021

Ліс у Чистий четвер Знов у лісі, як в храмі... Воскресають дерева у смарагдових бризках бруньок, в колонадах соснових сходить миро зелене, терен вже приміряє вінок, у суцвіттях із білого цвіту торжествує Творця таїна, бо народиться те, що відходить, адже в вічності завжди весна... А як в серці любові є місце, то і світло у ньому завжди , Боже, дай нам долати злу силу, щоб побачити райські сади....

Почаїв Я чув, як тиша говорила з Богом... Ясніло сонце в куполах, з душі відходила тривога, і наче дим пощезнув страх. В Почаєві, гора Святая, де Богородиці Стопа, там серце радо завмирає, і відчаю не зна сльоза. Бо тут підтримку знайде кожен, а Матір вислухає всіх, Покриє омофором й допоможе, молитвами здолати гріх.

29. 07. 2021 р.

ВИБРАНІ ТВОРИ

311

*** Повсюди простір крижанів, в кришталь вбиралися дерева, комар біля вікна дзенів, струна згадалась скрипалева... Комар дзвенів, комар дзвенів, хоч все довкола німувало, він би до літа полетів, і озивався в серці спів... Я слухав комарине соло, на паморозі креслив кола, зима писала вже вірші, воді давала нове тіло, на склі вона творила диво, у спокій кликала, у сніжність , як прийде з неба біла ніжність, та все обійме навкруги...

PS. На другий день, 6 грудня біла сніжність прийшла 6 грудня 2021

*** В мереживах скляних й сувоях, срібними голками на хвої прозорий простір творив день... Світилися дерева всюди, і посміхалися, як люди, бруньки у крижаному склі... А вітер, не хотів летіти, щоб кришталеве серце не розбити казці, бо сам він був із нею — і тілом і душею...

9 грудня 2021

312

Валентин СОБЧУК

Зелена зграя Зустрів тополю на Подолі, в якої живе листя... Зелена зграя серце крає, летить до мене птахом, я слухав шелест крил у ньому, і, наче за порогом дому димом віків туман бродив, я теж за ним чомусь ходив. Поділ туманом ворожив, і зеленіла зграя листя, із нею вітер говорив...

PS І досі дивуюсь, як після морозів, хай нетривалих, о такій порі зберіглося на тополі листя, й навіть не пожовкло в осінь золоту 12 грудня 2021

3 січня 2022-о року Зима розтанула за ніч, і дощ поглинув сніг вечірній. Все ж дух Різдва вже веселить, біля ялинок люди всюди, і дивом поставав собор, чекала Лавра молитов, сонцями ввись, над днем похмурим, ясніли маківки церков та звали в темряву печер, де свічка плакала і квітла, бо там молились за весь світ великі праведники Світла...

ВИБРАНІ ТВОРИ

313

Первоцвіти Вони перші пелюстками крил зрушать снігу холодну печаль і мости крижані зламають із сонцем, і подивляться першими ніжно в очі весни, долаючи страх і зневіру. І надія воскресне повсюди — серцях і коріннях, і торкнеться десниця Творця промінням усього — найменшої стебелини… Знов народиться нове життя й літо в колос вбереться, і зернина вже вкотре наповниться златом земного буття й стане борошном снігу в хлібині… Все, як завше, триватиме в колі одвічнім, у центрі котрого пелюстка життя… Та коли в серці щем, і тривога у ньому вбиватиме мрію, Ваші очі згадаю, що мов ті первоцвіти з під холодних снігів вселяють у серці надію.

Лелеки Їм під силу подолати більше десяти тисяч кілометрів, без компасів і навігацій в безмежному небі. Лелеки летять тисячоліття з Африки, над морями й континентами, летять безупинно, і приносять на стомлених крилах весну в Гостомель, обравши саме це містечко з усього Приірпіня за свій другий дім, де є близько десяти їх гнізд. «Лелеки, лелеки, де ваша вітчизна? Де ваша вітчизна — скажіть?»... — У відповідь тиша довкола,

314

Валентин СОБЧУК

й лелека, мов янгол, мовчить у полі схололім, нежданих снігах, на стомлених крилах — лиш неба блакить, що вчило терпіти і жити й любити його безкінечність у дні… І згодом в гнізді клекоче їх скерцо, весна оживає, відходять сніги… І хоче зігріти їх сонце і поле, світлішають люди, як діти немов. І я повертаюсь в щасливе дитинство, питаючи подумки знов: «Де ваша вітчизна, лелеки, за морем далеко? На озері Чад? Чи тут, на землі?..» І чую немовби у радіснім скерцо: «Ось тут — де гніздо, де стали на крила, і ти на Землі, як на Небі живи… Бо в ірій не візьмеш на крила нічого, крім чистого серця свого…» І над гніздом клекотало їх скерцо — і янгол всміхався в мені.

*** Духмяні грона на високих берегах, солодкий дух, аж заблукали бджоли, і лине високо в гілках тремтливе солов’їне соло... Все навкруги радіє і цвіте,

ВИБРАНІ ТВОРИ

315

акації, мов наречені, спів солов’я до неба аж росте, і хмари навкруги зелені... А я також немов цвіту у вечір сповнений медами, до неба в почуттях росту, і все жалкую, що не з Вами... (Акацієвий гай на березі озера БКЗ, Ірпінь, 6 червня 2021)

Де цвіте горицвіт Вкотре повнилось небо грозою, Аж принишкла трава у росі, Наші пальці в солодкому клеї*, І хмаринка в твоїй зачепилась косі. У таємному небі, немов в задзеркаллі, Вогняні палахкочуть стежки, Линуть птахом в захмарені далі, Наполохані вкотре думки. Чи гроза промайне над цим лугом, Чи проллється прозорим дощем, Ми ідем на узлісся до друга, Що зеленим накриє плащем. І гроза пронеслася над лісом, Лише злива у листі гула, Милувалися ми горицвітом, Хоч за нами знов хмара ішла...

(9 червня 2021р., Ірпінський луг, * горицвіт ще називають смолкою за клейкий сік)

316

Валентин СОБЧУК

*** До кого озвуться квітучі дзвіночки, де вовчії ягоди дивляться в слід? Шукав після дощику в лісі грибочки, побачив, як яструб збирався в політ. Дуби у кольчугах стояли незрушно, мов виглядали когось на стежках, шукав я грибочки, знайшов дивний спокій, хоч радісно линув у лісі чийсь сміх... Повз мурашині проходив держави, і відчував себе крихітним в них, у далеч вони немов стежечку ткали, де у пісках загубився спориш...

*** Скриплять дерева, наче корабельні щогли, шукає вітер парус у вербі, здіймалася береза, мов колона, і Парфенон ввижався на горі, над берегом високим пливли хмари, розбурханими хвилями у далечінь, я між дерев, немов на кораблі, шукаю берег, де вічне літо без вітрів, де небо з морем у безмежжі, і несть числа для світлих днів…

**** Вже чорнобривців дух терпким вином ворожить і спокій під вікном тривожить мій... Лелеки ходять за селом, як душі предків. Із поля зібране зерно,

ВИБРАНІ ТВОРИ

317

трава в покосах зеленіє, і край села старенька хата, жоржина багряніє в гості просить... У квітах літо яскравіє... Тамує подих осінь...

Метелик на квітці Він забрав би у вирій ці пелюстки, що пахнуть, як осінь, але їй сниться спокій, а небо для крил... І хоч він не є птахом, та здолати йому континенти досить сил. Бо Творець так замислив, що й у крихітнім тілі є сила над світами здійнятись на тисячі миль... Підкоряється все нездійснене, коли в серці велика є ціль...

PS Хоч і долі його не позаздриш, адже з гусені й кокону він починає життя, харчується осотом і будяком, його завдання знищувати бур’яни, але надмірне викорінення їх людиною призводить до того, що раціоном метеликів стають посіви сої чи соняхів. Метелик сонцевик, як і монарх, є перелітним, незважаючи на крихкі крильця, долає континенти, відкладаючи в Африці личинки, з яких випурхують їх діти, щоб потім летіти на землю батьків.

318

Валентин СОБЧУК

*** Друга молодість літа і ще не допита… А на струнах прозорих не грає скрипаль, він чекає її на виставу, а вона приміряє вуаль із туманів тремких, що приходять із неба, обіймають усе, мовби сни… Линуть знову до тебе, наче птахи у вирій, потривожені ранком думки... Але буде ще золото листя, і трава оксамитом, і добрії вісті та радісним світ, бо вона, себто Осінь,вершина всіх літ...

Осінь над окопами Акварелі дощу мальовничі у жовтні, навіть пень в почуттях... І крилатий листок випурхує в простір і багряно означує день, у якому проснулись осини і симфонію творять осінню мені. Рукоплещуть листочки, як діти маленькі, потрапляю із ними мов у юність свою, обіймаю дерева, як друзів нежданних, поспішаю до прадуба, що стоїть, як фортеця незрушна, над окопом двох війн світових, і запалює клен поминальную свічку, стелить ліс килими на забуті окопні рови,

ВИБРАНІ ТВОРИ

319

у яких увесь ліс, мов у висохлих руслах річок. Відчуваю, як в них зачаїлась тривога й неспокій, де солдатські серця злетіли у вирій колись, і Всевишнього молять вернутися в осінь, й щоб назавжди скінчився той бій, у якому немає кінця, але він неодмінно настане, все од віри й надії в добро, і багряно вітрила осінь в лісі здіймає, і пливу я під ними в дощі...

*** Вже розвіявсь туман, наче хмара із неба, діамантом світилась роса, у зеленій траві стільки злата багато! Щоб за всі розплатитись борги... Роздягається осінь усюди, і нагою по вулиці йде, але барвам радіють ще люди, і берізка так ясно цвіте. На алеї вона не самотня, знову радість у серці росте, що так сонячно в листі отому, як за вікнами світлого дому, де надія і віра живе...

320

Валентин СОБЧУК

*** Київ осінній — такий золотий, сяє березове сонце у листі... Клен у вирій давно відлетів, лиш на склі листок пломенів, мов у воді криничній... Йду по алеях і парк, наче храм, гори серпанком повиті, шелест на стежці у листі, простір для мрій, в серці моїм сонячне місто…

*** Крила снігів охопили всю землю, в величі навіть - билинка, в спокій правічний кличе сніжинка й тане сльозою на теплій щоці. А голуби докупи зійшлися, наче шукають забуті стежки, в радість оту, що була колись з нами, як ми із гірок у небо неслись... Хочеться знову радіти, як діти, поки зима не пішла в свої сни, а простирає для мрій білі крила, поруч калина вогнем багряніла, бо не страшний ні мороз й сніговій тому, хто може не тліть, а горіти — з Богом у серці творити й любити у неповторності кожну мить...

ВИБРАНІ ТВОРИ

321

*** Люблю, як сніг іде пухнастий, білі метелики немов із брам відчинених небесних роями линуть в сірість знов. І простір всюди оживає, у видиві цьому леткому мов тиха музика лунає десь за порогом твого дому. Бо ці сніжинки несуть радість, як крильця ангелів малих торкаються лиць таємниче, що хочеться любити всіх. А сніг іде, і розквітають в весняній ніжності сади, білі палаци виростають, в яких так радісно мені, на площі міста так крилато туркочуть всюди голуби , і прагнеться душі польоту, а сніг іде, іде собі…

Золоті ворота Хоча вони й не золоті, на куполі з хрестом в них сяє сонце, невидимо десь угорі чатує княжа варта, а поруч до зорі возноситься береза, мов колона... Згадалося про сто воріт у древнім Вавилоні, що канули у Лету всі разом з могутнім містом і трьома рядами двадцяти метрових стін, семирамідними садами...

322

Валентин СОБЧУК

Бо велич ця була без віри в істинного Бога, а у могутність золота* і сили... Ворота київські — нездолані віками, і хоч відходили в пітьму, із небуття знов поставали, як Брама вічності… Хоч Київ знову у полоні нових ординців, глобалізованих нулями із червінців, які собі будують вавилони, для себе пишучи закони. Та час змете і їх у небуття, як він зметав без каяття всіх ненаситних обрів, гунів, готів. Адже історія до поворотів схильність має, й ніколи не прощає, тим, хто про минуле забуває, коли замість зерна в ланах духовності полова, то половці приходять знову... *Верховний бог Вавилонії Мардук був із двадцяти тон золота, як писав Геродот, який його бачив, а ще в нього був золотий престол і ложе, і хоч Вавилон називався воротами Бога (Бабилон), але вавилоняни були далеким від істинного Творця, уявивши себе всесильним, сповідуючи культ золота й сили

ВИБРАНІ ТВОРИ

323

Ключі до раю (фрески) Сонце торжествувало на куполах, ключами від раю сяяли хрести, переді мною і паломниками Гостомеля відкривалася країна, яка не знає смерті, бо й досі нетлінні мощі Христових праведників зцілюють людей, а в Дальніх печерах росте липа, яку називають Феодосієвою. Хтозна скільки їй років, адже Феодосій жив майже тисячоліття тому, разом із засновником обителі преподобним Антонієм (11 століття). Антоній мав 100 років земного життя, Феодосій — 40. Але обоє здійснили духовних подвигів на тисячоліття! Саме Лавра стала першою колискою іночества Русі, тут також приймали постриг перші митрополити. Феодосій з Антонієм перебуваючи в невтомній молитві, не бажаючи собі ніяких благ, у темряві печери, молився за цілий світ. Обоє засновників Лаври були нашими співвітчизниками. Антоній народився на Чернігівщині в Любечі, Феодосій — у Василькові, в родинні княжого дружинника. Його батько став тіуном (тисяцьким) й переселився з родиною до Курська, й ще з юних років віддав сина в богословську школу. Федосій ще з юності вивчив напам’ять Святе письмо. А по смерті батько, коли йому було чотирнадцять років, вирішив присвятити себе служінню Господу, хоча його мати бажала йому іншої долі. Все ж, Феодосій, скориставшись її відсутністю, вирушив до Києва. Є переказ, що два роки він жив у печері, викопаній власними руками в рідному Василькові, Згодом його постриг Антоній в печерській обителі. Мати Феодосія через кілька років таки знайшла сина й вмовляла, щоб той повернувся додому, але він зумів її переконати, щоб вона сама стала інокинею в одному з київських монастирів… Господь давав праведникам Христової віри стільки надлюдських можливостей, що вони творили дива. Марк-Гробокопатель (мощі в Ближніх печерах) міг оживляти мертвих, Ілля Муровець, саме Муровець, бо є версія, що він походив із села Мурова на Чернгіщині, зміцнювати тіло від недуг, долати ворогів видимих і невидимих. Праведники Лаври допомагають нам і сьогодні. На домовині цілителя Агапіта прозрівали незрячі, навіть зерно покладене на неї

324

Валентин СОБЧУК

значно покращує свій ріст. Сьогодні у Лаврі 130 нетлінних тіл праведників, серед них і затворники, що несли найважчий подвиг, до 30 років не виходили з печер, жили на хлібі й воді, спілкуючись з Богом... Наразі важко уявити, що на початку 20 століття в Лаврі було близько 6 тисяч насельників монастиря, й щоб потрапити в печери треба було очікувати тижнями, черга до них починалася від Хрещатику… Зараз печери доступні, але за суєтою-суєт більшість для себе їх закрила. І все ж, печерські подвижники чекають кожного й допоможуть по молитві до них. Ви тільки уявіть, майже тисячоліття тіла печерських праведників — нетлінні, для них день був вічністю у молитві. Навіть науці не пояснити, чому й досі мироточать, наче сходять росою, 30 глав невідомих іноків у Дальніх печерах. Лавра Києва — найбільший в світі монастир, мало відкритий материк для пізнання й пошуків самого себе, третій земний уділ Богородиці. Колись вона займала 300 гектарів, наразі — 30. Лавра володіла церковними землями й виробництвами, в її орбіту було задіяно до 70 тисяч працівників... І хоч зараз територія Лаври, як і ченців значно зменшились, але назавжди залишилася божа благодать Земного Неба, яке відчує кожен, хто сюдииприйде. Користуючись нагодою, повідомляю телефон надзвичайно досвідченого провідника Лаври, він уже 12 років вивчає святі обителі Києва й відкрив мені багато невідомого, хоч багато разів бував тут і читав про Лавру: 096-330-23-55 (Святослав).

Магічні місця Києва: Замкова гора Її ще називають Хоревицею або Киселівкою. Перша назва з’явилася від легенди про засновників Києва: Кия, Щека і Хорива. Однак за припущенням вчених, початкове укріплене поселення Кия могло спочатку бути на ній. Бо ця гора, колишній берег Дніпра, відмежована від материкового ґрунту, є своєрідним неприступним островом. Та оскільки пагорб не мала перспективи для розширення граду, то його заклали на Горі, де пізніше постала Десятинна церква. Але от чи жив на Замковій горі легендарний Хорив, чи просто його образ народився з місцевого топоніму, наразі не довести. А от назва Киселівки з’явилася від постаті Адама Кисіля, воєводи-миротворця з Волині, який, по суті, був першим українським дипломатом, бо 27 років

ВИБРАНІ ТВОРИ

325

засідав сенатором у річпосполитівському сеймі. Далекий нащадок воєводи Святолда, можливо й Свенельда, і син помічника судді у Володимирі на Волині мав видатні здібності: оратора, воєводи, миротворця й поміщика, адже володів 65-а населеними пунктами. Адам Кисіль також відомий, як меценат просвітительства, був другом і соратником Петра Могили, якому допомагав у заснуванні першого вищого закладу в Україні та в реалізації інших проектів. Однак його миротворча діяльність під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького сприймалася вороже з обох сторін. Поляки називали його схизматом православ’я, козаки підозрювали у зрадництві. Тож, коли він став Київським воєводою й в 1650 році перебрався на Замкову гору у власноруч збудований палац у стилі княжого терему, кияни вороже поставилися до нього, й не сплачували податків на утримання замкового гарнізону й адміністрації. Хоча в цей час Кисіль невтомно працював над формулою миру між козаками й шляхтою. Через що на Замкову гору, в 1650 році, приїжджав навіть Богдан Хмельницький, хоча кількома роками пізніше Адам Кисіль їздив до нього, щоб вручити гетьманську булаву від короля. Але вона тоді була йому вже не потрібна, бо він вже став козацьким гетьманом і збирався йти на Варшаву, причому наказав козакам не брати коней і возів, мовляв, все заберемо в поляків. Однак Берестечко змінило ці плани, і хоч була переможна битвареванш козаків через рік під Батогом, Адаму Кисілю не вдалося здійснити свої плани щодо досягнення миру й покинути Замкову гору, на якій він перебував десь півтора року й по суті був останнім власником київського замку, що кілька століть служив адміністративним центром спочатку литовських князів, а згодом Речі Посполитої, здіймаючись над Подолом, де вирувало основне життя Києва й була міська магістратура. На Замкову гору можна дістатися з Андріївського узвозу. Йдучи металевими східцями, прикрашеними візерунками, ви підійметесь десь на висоту десятиповерхівки, побачите «олтар» старовірів і жертовник, а ще багато надгробків минулих століть, журавлині крила залізних хрестів, розкидану цеглу Троїцького храму, яка була зведена Фролівським монастирем, кілька могильних склепів. Та все ж, ви не знайдете жодного сліду від замку на Замковій горі, закладеного в литовську добу, який був з дерева...

326

Валентин СОБЧУК

Тут скрізь панують клени й акації, хоча колись, мабуть, тут були інші дерева. Подекуди старі гілки нагадують мамонтові бивні, зустрів я тут і зграйку дубів і передав привіт з дубового царства міста Ірпеня..

Виставка однієї віконниці За нею тішили око яскраві полотна пана Огнівця в краєзнавчому музеї... Мені ж в уяві поставали картини, які могла бачити ця стара віконниця: коли садили ліси, а не вирубували, як Ірпінь був Парнасом митців, а не містом пнів, на яких постали ,,висотки”. Тоді до Ірпеня приїжджали навіть нобелівські лауреати, але про це жодної меморіальної згадки серед нових абстрактних і химерних скульптур споживацтва в місті, як от гігантської виделки з тарілкою та зубною щіткою на Набережній і т. д. А віконниця, як уламок того часу нагадує про історію, яку чомусь забули в Ірпені під час масштабного оновлення

ВИБРАНІ ТВОРИ

327

міста в ім’я забудови, котра збагатила купку глитаїв від неї. Та найприкріше, що вони й далі хочуть її продовжувати, нищити природній ресурс і нас з вами. Бо що їм люди, тим паче, історія. Такі от думки навіяла віконниця. біля котрої стояв, як біля ікони, а врятував цю древність, коли ламали старий будинок, і подарував музею відомий журналіст, депутат ІМР Валерій Степанюк. Скільки історій пройшло за дерев’яними ,,повіками” вікна, а втім колись всі вікна мали такі “повіки”, і хоч люди закривали їх, але не закривалися від світу, бажаючи один одному “доброго дня”, радіючи гостям, й співаючи разом своїх пісень, а не тільки слухаючи чужі...

2021

328

Валентин СОБЧУК

ЗМІСТ Нескорений отаман . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 Засвіт встали козаченьки . . . . . . . . . . . . . . . . .64 Від Остромира до Гостомеля, чи навпаки. Семен Палій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .150 Літо на Парнасі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .187 Де не був Одіссей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .305 Ключі до раю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .323