Autumn

Autumn

Ukrainian moms in Toronto

November 2017, Issue#2

f o e l tab s t n e cont 03 ”Кавунове варення” Знайомство: Оля Мозкова 24 Давайте ближче знайомитись з...

26 Книжковий клуб 30 Думки 32 Марина Сомпура Перечекати листопад 36 Михайло Коцюбинський Фата Моргана 38 Сергiй Осока Балада про квашені помідори 02

Красива осінь вишиває клени Червоним, жовтим, срібним, золотим. А листя просить: – Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим. А листя просить: – Дай нам тої втіхи! Сади прекрасні, роси – як вино. Ворони п’ють надкльовані горіхи. А що їм, чорним? Чорним все одно. (Ліна Костенко)

Другий випуск журналу ми вирiшили присвятити осенi, яку Канада нас навчила любити. Дякую їй за це!

With love, Julia Merk

Над номером працювали:

Iдея, фото

Дизайн, верстка

Текст

Julia Merk Olya Tkachenko Olga Pinigin Iryna Danchyk Maryna Sompura

03

Кавунове

Варення!

04

05

06

На Півдні, що я називаю своїм, шанують працю. Земля і сонце тут головні судді - якщо ти знаєш закони природи та докладаєш зусиль, тобі вродить. Одинакам і зухвальцям тут важко - у землеробстві, торгівлі та туризмі, якими славиться край, треба вміти домовлятися. Татова родина з-під Чернігова, мамина лінія веде у Запоріжжя та Одесу. Поміж старих фотографій лежить медаль за найперше, виходячи з напису, “досягнення” у житті “народжена в Криму”. Виросла я на Херсонщині. Степ і море тут завжди зустрічаються з небом. Хтось любить висоту гірських підйомів, а я ціную широту погляду - у пейзажах та людях. Їжа Півдня багата у своїй простоті: виноград, томати та кавуни влітку їдять з грядки, восени дістають з корзин, а на зиму консервують десятками способів. Запах і смак важливіші за зовнішню красу. Світлі великі плями на боках кавунів залишаються від дотику ягоди до гарячого піску - це поцілунки сонця. Хіба можна їх називати вадами?

Порадам кулінарів та експертам ток-шоу щодо вибору кавунів довіряйте обережно. Батьки - агрономи навчили мене, що у світі селекції сортів та дозрівання у газових камерах можна стукати добу та обірвати всі хвостики, але купити зелений і водянистий кавун. Мій момент таїнства настає у мить розрізання - якщо ніж ріже шкірку, ніби крейсер кригу коле, до хрусту та наввипередки сталі, значить, буде смачно. І запах - сонце, вода і земля насичують овочі, ягоди та фрукти життям і цукром.

07

На вході:

кавун! Продукти: Необіхідні: Харчова сода Вода Цукор

08

Варіативні: Цитруси - апельсин, лимон Прянощі - кориця, ваніль, аніс, духмяний перець, гвоздика (1-2 на вибір, не мелені - всі цільні) Лікер, кон’як, настоянки

У процесі: кавун з’їсти, випити у вигляді фрешу 1 до 1 з водою, заморозити на зиму тощо У вигляді додаткової радості та експерименту: зібрати шкурки, що лишилися, відібрати найтовстіші та зварити варення!!!

09

010

Оберіть аромат - відповідно до головної його ноти, візьміть одну - дві спеції. У процесі приготування шкірки позбудуться остаточно і так невиразного смаку. Якщо не впевнені, почніть із кориці, додавши пару зірочок анісу та цитруси універсальна комбінація. Зріжте зі шкірок жорстку зелену частину. Обріжте і майже всю червону - подекуди залиште трохи м’якоті для кольору.

011

Поріжте на максимально рівні за розміром та товщиною скибки. Зважте та запишіть або запам’ятайте чисту вагу - до неї вираховуємо соду та цукор Добре все промийте.

012

Складіть у миску, залийте холодною водою, додайте харчову соду із розрахунку 2 ст ложки на кілограм шкірок. Розмішайте - сода має розчинитися та розподілитися рівномірно. Залиште мінімум на чотири години. Добре промийте все під проточною водою. І ще раз промийте. І тепер іще раз. Друшляк ваш помічник у цьому.

013

014

Візьміть каструлю, яка найближчі три дні вам не згодиться, залийте холодною водою - літр на кілограм корок, додайте цукор, 1:1 до ваги кавуневих залишків (до замочування у соді). Зваріть легкий цукровий сироп. У сироп, що кипить, закладайте корки. Ставте варитися. Води має бути трохи більше за об’єм шкурок: варення не густішатиме в процесі приготування, тільки випаровуватиметься. Тільки-но вода закипить, зробіть слабшим вогонь, добре перемішайте та продовжуйте варити.

015

Приготуйте все для суміші прянощів - спеції, терту цедру та сік апельсинів, скибки лимонні. Додайте в каструлю. Варіть разом 10 - 15 хвилин

016

Час від часу перевіряйте стан - шкурки ставатимуть прозоріші. Коли краєчки вже зміняться у кольорі, а середина іще буде здаватися сирою, вимикайте та залишайте на 10-12 годин. Процес триватиме. Ставте на середньому вогні варитися іще раз. Поки варення не гаряче, спробуйте на смак та додайте цукор, якщо відчувається замало у сиропі. Довести до кипіння, потримати іще 10 хвилин. Залишити на 8 - 10 годин. Якщо додаєте настоянки або лікер - це зараз.

017

Фінальна проба цукру та спецій, коли охолоне. Якщо смак недостатньо яскравий, додайте свіжий лимонний сік. Аніс витягаємо - може дати гіркоту; скибки лимону та корицю - на ваш смак. Залежно від інтенсивності вогню, кількості води та часу приготування, може знадобитися 2 або 3 відвари. Орієнтир - колір та структура шкірок. Мусять мати приємний золотистий колір, бути відносно прозорими та приємно желейними. Ці варили двічі, вийшли пряними та ніжними. Якщо корки з варення без рідини пересипати цукровою пудрою, отримаєте цукати для прикрашання випічки та додавання у начинки.

018

019

Навряд зможу навіть згадати людину, від якої знаю про це варення. Його готували в кримській частині родини, але з татових херсонських кавунів. Цінували точно менше за кизилове або айвове - не та екзотика. Є легенда, що шкурки баштанних почали використовувати бідняки, бо з нейтральних на смак залишків кавунів можна зробити і солодке, і кисле, і пряне з перцем, чаклуючи зі спеціями.

020

Зима в аграрних краях - особливий період. У наш час не сидять з лампадами та не чути звук веретена вечорами, але життя помітно сповільнюється. Після збору врожаю та закриття сезонних продажів настає коротка пауза - навести порядки, відіспатися, побути з родиною. Типова зима мого дитинства мала в раціоні татове домашнє вино, яблука і свіжу моркву, які пересипали піском та щовечора таскали з підвалу, та бабусині консервації.

021

Смачного! Текст та рецепт Олi Мозкової

022

023

Давайте ближче знайомитись з...

024

Tania Max

• Мій день починається з… гарного тексту і контрастного душу.

• Мій ідеальний вихідний… тиша, свіжість, сонячне світло, гарні книги та черешня.

• На який фільм схоже моє життя… “День сурка”.

• Що б я зобразила на своєму татуюванні? Воно було б таким лаконічним, як і в мого брата: MAX • Яку річ зі свого дитинства я зберігаю досі? Ляльку, яку тато подарував 33 роки тому, а ще вінілові платівки, які слухала в дитинстві.

• Країна, у якій хочу побувати: Північна Корея – цікава культура, яку хочеться дослідити.

• Найкраща порада, яку я отримала: Не шукай роги на голові зайця та шерсті на панцирі черепахи. Ще одна думка, яку я собі взяла як важливу пораду від Григорія Сковороди: «Подяка блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним».

• З ким із тих, кого нині вже немає, я б хотіла повечеряти? Моя мрія – повечеряти з ірландським філософом Джоном О’Донох’ю.

• Що б я приготувала, якби він прийшов до мене в гості? На вечерю з Джоном О. я приготувала б індійський суп із червоної дрібної сочевиці, ліванський бабаганудж з кунжутом та оливками, італійський кукурудзяний хліб-поленту, стейк на грилі з підсмаженими овочами, запечену картоплю з базиліком та домашнє червоне вино.

• Ідеал краси для мене… Людина для мене набуває краси, коли я спостерігаю за її розвитком. Мені подобається автентична етнічна краса.

• Якби я могла бути невидимкою, я пішла б... Пожити декілька днів серед амішів.

• Книга, фільм, пісня з якими має бути знайомий кожен Книга: “Man’s Search for Meaning” Віктора Франкла. Фільм: Everything is Illuminated. Музика: ямайське реґґі.

• Що я скажу Богові, коли зустрінуся з ним? Це той момент, коли слова будуть зайві.

025

Книжковий Клуб

026

1. Про що ця книга вас спонукала подумати?

2. Який момент в книзі вас вразив найбільше?

3. Чи рекомендували б ви цю книгу прочитати вашим друзям?

027

Ira Kalakaylo 1. Я б не сказала, що «Щиголь» з легких книжок. Вона не читається на одному диханні. Але, якщо читач дозволить собі не поспішати, не намагатиметься дізнатися розвиток подій, а буде вчитуватися в описи і роздуми (а їх майже 800 сторінок), то отримає дійсно інтелектуальне і естетичне задоволення. Ця книжка ще раз спонукала подумати, як наше життя залежить від випадковостей. Не опинися головний герой з мамою в музеї, якби не був батько у нього алкоголік і жадібний до грошей акторневдаха, не зустрінь він Бориса, а головне, якби він за допомогою перстня не

знайшов Хобі – без кожної цієї деталі його життя могло піти зовсім іншою дорогою. От і висить запитання: чи завжди ми вибираємо самі свій життєвий шлях чи саме такі події і випадковості визначають його?

2. В книзі було досить багато моментів, які мене вразили. Але Донна Тарт дійсно сильна в описі емоційних станів. Тому згадаю 2 моменти. Перший, коли Тео дивиться, як роздаються, викидаються, продаються речі мами, після її смерті. Я ніби бачила цю картину очами наляканого підлітка. І його роздум про те, що все її життя помістилося в декілька картонних коробок мене вразило надзвичайно. І

другий момент – коли авторка описує його стан наркотичної ломки (Тео уже в дорослому віці, після викриття його махінацій з меблями). Але особливим є опис не так його фізичних страждань, а його емоцій. Так схоже можна описати глибоку самотність чи горе втрати. Від багатьох описів в книжці я отримала досвід споглядання станів, в яких я, можливо, і не була в житті.

3. Такі книги, як «Щиголь» важко рекомендувати. Це свідомий вибір і зусилля читати таку літературу. Але, переконана, що той, хто зробить цей вибір, отримає неперевершений досвід читання літератури вищого гатунку.

наодинці. Книга дала мені ще художніх доказів того, як по-різному втрата або неблизкість важливоі людини (а особливо матері) може відбитися на долі людини, іі свідомості, самосприйнятті, взаємовідносинах із світом.

2. Вибух в музей - майстерно поєднаний опис жахливоі масштабноі подіі в публічному місці, яка, водночас, підірвала весь світ одного юного хлопця, і

дала новий хід історіі його життя.

3. Я думаю, книгу варто читати в оригиналі, адже іі цінність полягає, багато в чому, у використанні автором слова, що не завжди точно передається у перекладі. Проте для мене лишається відкритим питання про достатню насиченість сюжету для такоі значноі кількості літер, тож моя відповідь неоднозначна.

Olga

Valchuk 1. Скажу наперед, для меня книга не стала літературним відкриттям. В ній багато з того життя, яке мені не близьке і яким я не живу. Але є в книзі провідна, як на мене, лінія про те, як за фасадами наших, на перший погляд, вдалих життів розгортається безліч великих і малих трагедій, вирують душевні пристрасті, які багато хто переживає

028

Julia Dn 1. Этот роман еще раз заставил меня задуматься о связи ребёнка и матери. И как потеря матери в раннем возрасте, во время становления личности отражается на последующей жизни ребёнка. Это как потеря якоря для корабля. Вот не знаю, как много зависит от судьбы и что написано сверху? Но знаю точно - у всех нас своя история, приключения, переживания, поступки, ошибки. Никто не идеален. Как много зависит от удачи? От родителей и окружения? От врожденных качеств?

Resilience? Решать каждому читателю для себя...

2. Невыносимо больно было читать, как ребёнок часами ждёт возвращения матери в темной квартире и будучи голодным, съедает половину вчерашних остатков, оставляя ей другую половину, ведь она

же вот-вот придёт домой.

3. Почему я рекомендую эту книгу - для меня она была как глоток свежего воздуха, массаж для моего мозга! Я люблю красивый язык, глубину, витиеватые сравнения и описания. Когда читала, думала «ну как до такого можно было додуматься!», «такое нужно только самому пережить, увидеть, испытать!». Когда автор описывает, как люди в Нью Йорке прячутся от дождя, и executive women на каблуках спешат под дождем, не просто сражаются с зонтиками, но ещё и тащут за собой сопротивляющихся детей; уличные торговцы пихают тележки, а стокброкеры смотрят в небо и хмурятся; и не возможно поймать такси - я думаю о Торонто и соглашаюсь, да, все правильно, так и есть! :)) Я люблю детали и

ценю авторское внимание к мелочам. В другой сцене детонация бомбы совпала с криком фанатов-болельщиков на стадионе. Вот такое противоставление жизни и смерти. Или тот момент когда соц работники привели Тео к другу из богатой семьи и Тео замечает в « bulls eye» зеркале отражение всей комнаты, где все присутствующие и комната выглядят гротескно. Когда я читаю такие моменты - я думаю «как она подумала в эту сцену вставить зеркало, придумать, что оно там весит, и этим самым создала такой дополнительный эффект»?! У меня вызвало восхищение то, что автор знает как обращаться со словами, она описала события от первого лица и противоположного пола как красивую сказку, захватывающее повествование, шедевр.

029

Думки...

Iryna Danchyk

030

Її запах.

Коли загострюються всі запахи від різкості холоду повітря, вона зваблює яскравою пряністю. На вигляд дивна, вже немолода, немає живості та вологи, немає енергії та життя Та ні, життя є, і вона віддає всі його залишки у вигляді цього дурману. Спробуй Я дуже солодка Хоч і засушена Вишня

031

032

Марина Сомпура ПЕРЕЧЕКАТИ ЛИСТОПАД

Вдома з осінню було все зрозуміло. Вона поверталася в місто із засмаглими на канікулах дітьми, студентами, що приїжджали з літніх практик у таборах; сусіди привозили осінь з близьких і далеких сіл разом з мішками картоплі та великими гарбузами; розвантажували її з багажників своїх автівок біля під‘їздів, ховали урожай в підвалах багатоквартирних будинків, а вона залишалася у дворах - хазяйнувати. У свій перший день осінь вривалася в спальні райони мелодіями вальсів і дзвінкими дитячими піснями, що лунали зі старих колонок на шкільних подвір‘ях і стадіонах. Сьогодні уроків не буде, але вже завтра доведеться братися за підручники. Доведеться ховати майки і шорти, робити ревізію теплих светрів; змінити рядок яскравих босоніжок на взуттєвій полиці на теплі черевики і високі чоботи. Були роки, коли осінь милостиво дарувала тиждень бабиного літа десь на початку жовтня, а далі - тільки дощі і тумани. Одного дня випадав сніг, його ніколи не чекали комунальні служби, автобуси не виходили на маршрут, водії буксували в дворах, поспішаючи зайняти чергу на шиномонтажі - наставав час зимової резини. Моя подруга виглядала у вікно, зітхала і щороку казала: - Думаю, тепер точно - по літі! і кожного разу цей жарт був як ніколи доречним і по-новому смішним.

033

І всі знали, треба просто перечекати листопад. Пересидіти його в кав’ярнях, напоїти його карпатським чаєм і глінтвейном з пластикових чашок. Намагатися не замерзнути на зупинках. Не застудитися, тримати ноги в теплі. Складати плани на Різдво, писати списки покупок до дня Святого Миколая. Тепер з осінню стало все складніше. Її більше не цікавить календар. Не дивно, що я пропустила її прихід. Просто якось вранці мій автобус виявився переповненим, а водійка чемно пояснила, що students are coming back for their studies. Вересень плутав карти і нагрівав повітря до +30, співробітники купували путівки на море, на станції Old Mill потяг виїжджав із тунелю і занурювався у незмінно оксамитово-зелений парк. А потім одного недільного ранку я схотіла вийти на балкон - а його не було видно за густим туманом, що не розсіявся і до полудня. По буднях марудно дзвенів будильник, як завжди, о 6, і доводилося двічі перевіряти спросоння: “О, так, дійсно, шоста. О, так все ще темно і вже так прохолодно”. У нашій робочій групі у Whatsup з‘явилися відео з першим снігом, яким засипало містечка на північ від Торонто, і на мій жарт про те, що мабуть все - по літі ( “I guess, summer is over”) відповіли веселими смайлами. Глінтвейн не купиш прямо на вулиці, а чай я давно замінила на міцну каву або, іноді, french

034

vanilla with espresso shot. Дні пролітають швидко-швидко: затемна виходиш з дому, затемна повертаєшся. Ноги не мокнуть - жодних калюж. Гарбузи розкладені біля входу в супермаркети. Гей, пузані!

Ніхто не варитиме з вас каші! Виймуть душу, виріжуть посмішку - шкіртеся тепер вволю, прикрашайте драйвей! Коли він прийшов? Чи надовго затримається? Ще не складені

списки подарунків і немає жодних планів на Різдво. Хочеться стати посередині мосту над Гамбер-рівер і закричати, щоб він почув: - Листопаде, почекай!

035

Михайло Коцюбинський

ФатаМоргана Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба. Немов так і треба... А дощ іде...

12 січня 1903 р.

036

037

038

Сергiй Осока

Балада

про квашені помідори

Історія квашених помідорів починається ранньої весни, коли ваша стара й наче вже нікуди „невгодна” прабаба, замість годинами кликати до себе смерть або навпаки просити бога продовжити їй віку, раптом дістає з-під ліжка вузлики й котомки, ворочки, газетні пакунки, порвані целофанові пакетики, а часом і шматини з чистого небіленого полотна. Ваша прабаба розкладає все те на колінах, сідає при вікні й довго ворушить, перетрушує, перебирає: – Оце, мабуть, оті, прошлогодні, сливки... чи ні... це, мабуть, ті, шо Манька привезла з Піщаного... які ж його, в чортового батька, садить? Ваша баба, власне, дідова жінка, – не забудьте ж, що вона баба тільки вам, а комусь якраз осоружна, ледача й лайлива невістка – щоразу намагається зірвати священне таїнство підготовки насіння. Вона дістає зі своєї пропахлої хлібом сумки магазинні пакетики з насінням і тиче їх прабабі у вічі: – Ось, нате, дивіться! Яке хароше! Сортове! А в ваших вузлах – там чорти водяться! Я ось їх викину! Ваша прабаба здивовано здвигає плечима, кидає на „оту манію” зневажливий погляд і цідить крізь зуби: – Ольгоооо... ош не ліз... Закінчується все щоразу одним і тим самим – невістка вдягає нову сірєнєву кохту о чотирьох ґудзиках і тікає у „свою квартиру”, трикімнатну, з ванною і телевізором, у якому на вибір – звук або зображення. На прощання вона обіцяє, що тут більше

039

навіть ноги її не буде, присягається, що цього року нічого не садитиме взагалі, що її пенсії цілком вистачить на мішок картоплі й три цибулини на всю зиму, констатує, що в цій хаті ніколи нічого путнього не буде, бо вона проклята богом і людьми. А оце прекрасне сортове насіння по три двадцять за пакетик вона з собою візьме!

– Шоб тебе й за пупа взяло, – звично посилає їй услід ваша прабаба і продовжує свою пильну працю... А надворі грюкає хвіртка, сердито пихкають сині сусідські Жигулі, лежить наметене, але ще неспалене торішнє листя, і вже пробивається з гілок нове. Осокори в березі стоять у воді по коліно, настає вечір, уже цвітуть одвічні болотні півники. Вам кортить гуляти, кортить дихати димом, кортить ходити ходора од весняного повітря, а ваш дід дивиться телевізор, стрясається од сміху, гладить кота, одягає і знімає окуляри... Уже вночі ви застанете насіння у щербатеньких горщичках, надбитих мисочках і дірявих каструльках – замоченими у воді. Битиметься нетля в вікно, ви їстимете яєчню з салом і звично дивуватиметесь – як із такої чортівні може вирости щось путнє. Але ви жодної миті не сумнівалися у своїй прабабі. Через тиждень або півтора вранці ви вийдете надвір і побачите, що прабаба ваша на грядці. І то ж не сама. А вдвох з блудною невісткою. Ставлять тички, сапкою роблять борозенки, вкидають туди товсті набубнявілі насінинки. Ніякої розсади – зразу в живу землю. Ваша баба, забачивши вас, розцвітає на півполя і гукає:

040

– Серьооожику! А йди сюди, мій сладінький мармеладік! Ви чогось наче соромитеся, але йдете на ватяних ногах і цілуєте свою блудну бабу в червоні розпашілі щоки, потай лізете їй у кишеню в пошуках якої цукерки і знаходите щось – театральну або найчастіше м’ятну, сама баба м’ятних не любила, казала, що од них у роті холодно. Ваша прабаба пережила невістку років на сім. Саркома. Навесні баба почала трохи задихатися, наприкінці літа вже не могла донести од колодязя піввідра води, усю осінь пролежала в лікарні, а в середині грудня померла. Вам ніколи не забути, як мати, уже тоді, коли все було ясно і зрозуміло, послала вас пакувати бабині речі в її міській квартирі. Читачам буде не дуже цікаво знати, як довго ви сиділи серед кімнати, не знаючи, що куди покласти і навіщо. Просто на ваших очах найважливіші і найдорожчі у житті предмети перетворювалися на мотлох, легшали, ставали невидимим пилом. Ви вдихали той пил од її старих стрічок, од її вишневих і зелених суконь, од простирадел, од надбитої порцеляни, од незчисленних чепірадлистих статуеток, і майже не відчували цього. Ви складали її колишні речі в картонні ящики, заклеювали їх скотчем і закурювали цигарку над кожним. Запах диму змішувався із запахом пилу, з запахом розсипаних прянощів, столітніх парфумів, індійського мила і прибрезклих вишневих наливок. Речі подеколи ворушились і стогнали – чи то від тісноти, чи від чогось іншого. Речі вже тоді знали, що

їх розтикають сусідам, а решту винесуть на смітник. Вони знали, а ви – ще не зовсім. Для вас ця напівобжита квартира з вічно порожнім холодильником, засохлим кактусом на підвіконні та чайним грибом у банці колись була порятунком од вітчима, скандалів, істерик і всього вічного дурдому рідної домівки. Коли ви склали всі речі і вдихнули весь пил, коли сіли на підлогу й закурили вже востаннє, вам потемніло в очах. Десь поряд уже стояла сувора зимова ніч, але штори були не зняті. Тоді ви зняли всі штори – і квартира стала ще страшніша, ще незвичніша, ще порожніша – наскрізь. Як ви звідти йшли, чуючи, що вона вам зітхає вслід і кличе назад, наразі не хочеться згадувати. Потім у тій квартирі зробили євроремонт, поваляли всі стіни,

і ніщо більше, геть ніщо більше не нагадує там про бабу. Зате ж у селі, перед причілковими вікнами досі росте три кущі півоній. Двадцять зим на них дихали, а вони й досі є – біла, рожева, і зовсім червона. Приїдеш, сядеш перед нею навпочіпки, і мимоволі поцілуєш у розпашілу щоку... ...За місяць ваші баби вже полють грядку, лаються, що не тиждень, то й здимається сірєнєва кохта і чмихають сусідські жигулі, а помідорам те байдуже – ростуть. Щоранку, йдучи до річки трусити ятері, ви дивитесь на їхнє жовте квіття і зело, що по-особливому терпко пахне, якщо зірвати листочок і розім’яти в руках. Зовсім скоро там з’являються й маленькі зелені помідорчики, потім їх стає більше й більше, і навіть так багато, що вони валяють додолу стебло. Тоді ваш дід настругує

тичок, а прабаба нарізає мотузочок, і вони підв’язують опалі стебла. Ви купаєтесь, їсте полуниці і ранні огірки, робите шкоду, пробиваєте ногу цвяхом, уперше цілуєтесь, уперше куштуєте самогонку і, на превеликий жаль, не можете так уже достовірно розказати, як саме росте помідор. Його життя проходить паралельно вашому, а паралельні лінії, як відомо, ніколи не перетинаються. Уже зараз, коли минуло років і років, ви можете про щось згадувати і про щось жалкувати, безсило сердитись на себе, що мало допомагали своїй прабабі, що мало просто були з нею поряд, хоч і було вашим найбільшим дитячим страхом – уявити, що вона колись помре. Померла вона влітку. Перед

041

тим два тижні лежала, не встаючи, не пила й не їла. Навіть вареної ковбаси і шкільних цукерок. Вам тоді було вже двадцять чотири, а їй – дев’яносто чотири. Вона пережила всіх братів і сестер, трьох дідових дружин і навіть одного онука. Коли ви нахилялися востаннє її поцілувати, перед тим як віко труни мали вже забивати, вам чогось нестерпно захотілося добре запам’ятати цю мить. І тому ви припали до її чола, мабуть, надто надовго, бо ззаду вже почали сіпати за рукав і питати: – Тобі не погано? Погано вам стало пізніше, під осінь, коли дід почав зносити до хати жовтуваті, зеленкуваті і зовсім червоні помідори, коли дід за звичкою складав їх на підвіконня, щоб доходили до стиглості. І лежали вони там і місяць, і два, і три. Покривалися пліснявою, мохом, просто гнили, брунатна юшка стікала по стінах, на підлогу. І не було на те ніякої ради. І ви збирали їх із вікон, і виносили в берег, на смітник. Мабуть, лише тоді ви насправді зрозуміли, що

042

прабаба ваша померла, що вона на тому світі і що той світ – це так незміряно далеко, що не дістати навіть незробленою роботою. А між тим знаходили діжку – в погрібнику, або на горищі. Викочували надвір і багато разів мили, з кропивою, але без мила – боже збав. Тоді обдавали її окропом, тоді заливали водою і залишали так на декілька днів – хай набубнявіє, бо розсохлася. І вже аж потім носили у відрах помідори, мили-перемивали, тягали сірувату сіль з мішка, ладнали розсіл. У розсіл щедро вкидали зонтиків кропу, вишневого, смородинового і дубового листя, а ще хрону – листя і корінців. Висипали туди помідори з відер, зверху накривали двома дубовими дощечками ще й приважували каменем. Уже наступного дня з самого ранечку ви пірнали у погріб і діставали з діжки помідор. Прабаба сміялася й сварила: – Та кудииии... ще не просоліло. Ви брали в рук и тугий помідор, куштували і розчаровано зітхали. Для розчарування

і смутку у вас було багато приводів – літо закінчувалось. А потім наставало прокляте перше вересня, і вас залізними пазурами витягала з раю сім’я і школа. Поведінка два, щоденник, реміняка, нескінченні нотації – смак і запах страху. Життя – од суботи до суботи. Перечікування. Переховування. Ви жили так зіщулено, що майже не займали місця у світі. Вас було мало. Зате ж у суботу ви виростали. У суботу після останнього уроку, не дожидаючи ніякого дурного автобуса, ви пішки йшли в село. Чотири кілометри щастя. А в селі була осінь. Раннярання. На вудочку в цей час добре клювали краснопірки. Баба їх смажила ввечері – вони так радісно й весело шкварчали, так запаморочливо пахли, ніби і мріяли все життя, щоб ви їх піймали, щоб ваша прабаба їх обчистила, обпатрала, викачала в висівках і засмажила в пахучій олії, коли сонце вже сідає, коли дим від огудиння стелиться низько...

– Бабо! А помідори ж!!! – кричите ви так голосно, раптом

згадавши про них, що прабаба сахається.

– Хай Господь милує, заступа й одводить... та хай завтра... там у погрібі, мабуть, і свєту нема... хай завтра дідусь витягне. Яке там! Ви прожогом кидаєтесь у погрібник, відчиняєте ляду і пірнаєте у глибину і прохолоду. Буряки й картопля, трохи моркви. Каструля з капустою, здоровенні десятилітрові банки з огірками і... помідоооооооори!!!... Ось вони! Кидаєте вбік просолілий сірий камінь, акуратно витягаєте дошки і накладаєте величезну алюмінієву миску доверху. Ще трохи милуєтесь мутним розсолом, вдихаєте прокислий і прогірклий дух зелені і плодів. Вилазите з мискою нагору і врешті вносите їх у хату. І коли ви берете до рук першого за осінь помідора, ви навіть не наважуєтеся його одразу їсти – милуєтесь. Крізь тонесеньку шкірку при світлі лампочки ви бачите, як бродить там сік і сяють малесенькі насінинки. Їсти треба дуже обережно, бо тільки-но відкусиш, як

звідти просто таки бризне розсіл. Смак дитинства і щастя – кислий, зброджений, неймовірно свіжий і прохолодний. З’ївши один, берете і другий, і третій, уже не в силі зупинитися. Разом зі шкіркою і хвостиком. До самозабуття. Не пам’ятаючи про рибу, про бабу і про суботу. Бо то не їжа – то алкоголь. То якась нірвана, прірва, у якій приємно тонуть ваші настренчені дитячі трагедії, ваша недитяча нервовість і жах. Спорожніла миска ранком нагадує вашу спорожнілу душу. Бо це неділя. Найгірший день тижня. Треба повертатися додому. Школа. Вас трохи морозить.

– Не пізнись. Лучче завидна йди. Чотири кілометри горя. Ви так давно забули цей смак. Життя привчило до інших смаків. Тепер ви любите міцну чорну каву без цукру, а років два тому скуштували каперси – це мариновані бруньки якогось дерева – і вони вам дуже прийшлися до смаку. Хвалити бога,

ще не скотилися до фуагра. Щоправда, ви й досі не навчилися пити міське молоко з пакетів, але тут уже що поробиш... навряд чи колись і навчитеся... Але днями, повертаючись з роботи, в окулярах з оправою, яка коштує десь чотири пенсії вашої покійної прабаби, після остогидлого маркетингу й реклами, ви надибали їх в одній маленькій крамничці. Їх, їх – квашені помідори. Ви на них дивилися з сарказмом, не йняли їм віри, бо в таке вірити не можна і не треба. Коштували вони сім гривень за кіло. Ви не були дріб’язковими і купили два кілограми. Принесли у целофанових пакетиках, досить байдуже висипали в тарілку, дістали один і за давньою звичкою піднесли до очей – під тонесенькою шкіркою бродив розсіл і світилися насінинки. Ви зважилися і скуштували. Похопилися вже в сутінках, перед порожньою мискою з темно-зеленим листочком. У голові було порожньо. Очі чогось пекли й свербіли. То ви натерли їх солоними руками.

043

ДАЛI Буде...

044

Julia Merk