Гончаренко Максим
ПАСТКА ЧАСУ Місце з парадоксом часу – в маленькому провінційному містечку на березі Дніпра, в долині, що нагадує вир. Сьома ранку, серпень, недільний базар. В полі зору - центральна дорога із гронами припаркованих авто відпочивальників та дачників. Вздовж дороги - відреставровані магазини з гидкими пропорціями фасадів. Рух людей і машин - наче у в‘язкому середовищі. Доки спускаєшся в долину - рух іще є, але в її центрі, де базар - все завмирає. Це місце затягує як космічна чорна діра, для її жертв ніби час спиняється. Я бував тут раніше, змінились будинки і дерева, стали іншими авто й дороги, але залишилась та особливість місця, що тотально змінює людей. Київські чорні авто, які на скажених швидкостях примчали сюди на вихідні "влипають" наче мухи в мед швидкості зменшуються, поспіх та агресивність перетворюється на неквапність й споглядання. Заможні кияни вливаються в рій, що повільно ворушиться поміж базарними рядами. Бурхливий потік, що прибуває з Києва раптом зупиняється і перетворюється на частку тягучої маси, що живе за своїми законами. Ось розвертається старенький пошарпаний "Москвич", поки його водій чухається, видивляючись місце для стоянки, коштовні машини, що їдуть на базар, з пів-хвилини терпляче чекають, ніхто й не писне. З іншого боку автобус на Канів хвилину загороджує дорогу, рух спинився, водії сонно споглядають різномастну публіку, що вилазить з його нутра. Верхи на моторолерах, що виникають з різних напрямів й зникають в базарному місиві - переважно дами, всякого віку й комплекції. Тіла цих амазонок, поволі
колихаючись,
планують
над
виносливість іхніх двоколісних машин.
дорогою
-
я
усвідомлюю
Люди поодинці й групами повільно йдуть по тротуарах, через дорогу, ніхто не поспішає. Велосипеди використовуються аборигенами не для прискорення пересування, а лише як тачки – мішок борошна перекинутий через раму (або торбинка з дрібними покупками вісить на рулі), господар йде поруч. Знайомі здоровкаються й зупиняються поговорити, інші їх обходять. Високий жилавий чоловік в брилі місцевий засмаглий мачо пенсійного віку стрімко рушає джипом, їде в далечінь десь 20 км на годину. Безпородний дворовий собака виглядає вгодованим й задоволеним життям. Він лежить в холодку на тротуарі, його обходять. На базарі високі ціни - ніхто не поспішає продавати свій товар. Можливо, поняття швидкості тут так само деформоване, як і відчуття часу. Це щось від місця, від землі, й існує в геологічному масштабі. Технології нашої цивілізації не в силах внести зміни, були вози й коні - стали авто й мопеди, але пастка часу була і буде, в неї потрапити – особливий досвід. Приходить підсвідоме відчуття, що позаду вічність й попереду вічність – і нема куди поспішати. *** Жовтень. Нетвердою ходою, плутаючись в бур‘янах, до паркану наблизився худий чоловік, з виду - тутешній. Він вчепився за штахетки і мовчки дивився в мій бік кілька хвилин ясними блакитними очима, доки я до нього не повернувся. «Лише одне запитання» - наче вибачаючись, сказав він - «зараз ранок чи вечір?», й отримавши стриману відповідь віддалився у своє безмежне, його химерно вдягнена постать поплила геть. Близька межа метушливого простору спокушає, але поки що лише зазирну за неї – і скоріше назад, поки не затягло у вир…
Київ-2014